Заява Вселенського Патріярхату
Раїса ЛИША Зупинити порожнечу!
М. Н. В стилі політбюро
Михайло ДЕГТЯРЬОВ Драконівські пристрасті між Золотими воротами і Софією
+ Ігор Заява про відзначення 350-річчя Переяславської козацької ради в Україні
Микола ОТИЧЕНКО Гора Фавор
За пам'ять українських жінок-політв'язнів доводиться боротись
Євген СВЕРСТЮК Учений з обличчям Христа
Валерій СЬОМІН Вінничина, Козятин Дві квітки для мами
До 100-річчя відходу О. О. Андрієвського
Валерія АНДРІЄВСЬКА про невтомного "Перебендю"
нові книги
Виталій ШЕВЧЕНКО Триста сторінок про далекосхідніх українців
Марія ЯКОВЧУК МИЛОСЕРДЯ
Я. Михайлюк Київська школа музики XVII ст.
Автентичний портрет гетьмана Iвана Мазепи
10 років школи хорового співу у Кам'янці-Подільському
ХРИСТИНА Допоможемо нашим  дітям сказати  наркотикам  "НІ!"
Гілберт Кійт Честертон Франциск Асізький Фраґменти
Раїса ЛИША Політ глиняного янгола
Р. Л. Сяйво дереворізу
Валентин ЛАБУНСЬКИЙ ГУРТОМ перемогли
Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ Річниця приїзду ПАПИ Івана Павла ІІ в Україну

У відповідь на твердження його Високопреосвященства митрополита Одеського та Ізмаїльського Агафангела, котрий заявив, що в Цюріху, на відміну від представників Вселенського Патріярхату, поведінку яких він критикував, він "в своїх спілкуваннях із схизматиками суворо дотримувався канонічної позиції", Вселенський Патріярхат змушений зробити наступне пояснення:
1. Святі канони, на підставі яких Православна Церква визначає ставлення своїх вірних, а передусім ієрархів до схизматиків, єретиків і взагалі людей, які перебувають поза Церквою - це сукупність всіх заповідей, поданих у Святому Письмі та встановлених вселенськими і помісними Соборами, як їх розуміли і застосовували у своєму житті Святі Отці.
2. Отже, не є правильним дотримуватися букви, бо вона вбиває (2 Кор. 3:6), або судити, не маючи повних доказів, а слід шукати духу, який твориться з сукупности заповідей Божих, і узгіднюватися з ним.
3. Святі канони не треба сприймати як вимогу закону і не треба їх розуміти як людські закони, їхня мета спасати, а не карати людей. Господь сказав, що Він прийшов не судити, а спасти світ (Ін. 42:47). Він неодноразово засуджував юридичні настанови Юдеїв того часу, які неправильно тлумачили заповідь про суботу та й інші заповіді. Святий апостол Павло у своєму Посланні до Галатів наголошує на недотримуванні існуючих постанов, пишучи їм: "Ви, що виправдовуєтесь законом, лишилися без Христа, відпали від "благодаті" (Гал. 5.4).
4. Головний святий канон, якого нам треба дотримуватись, є наслідування Христа. Наш Господь Сам сказав: "Бо Я дав вам приклад, щоб і ви робили так само, як Я зробив вам" (Ін. 13:15). Ставлення Христа до нас - людських істот - випливає як з Його земного життя, так і з того, що Він Сам відкрив усім, або лише Своїм учням, або Своїм святим, які передали це нам.
5. Якщо ми бажали б записати всі доречні заповіді Христові і всі Його діла, що їх треба наслідувати, то мусили б заповнити декілька томів (за Ін. 21:25). Однак треба коротко вказати на те, що дух Христа не подібний до духу світу, який ґрунтується на законі і є протилежним духові любови.
Христові учні перед П'ятидесятницею мали дух та освіту і були рішуче переконані, що їм треба просити, щоб з неба було послано вогонь, який спалив би тих, котрі Його не прийняли. Але Господь їм сказав, що вони самі не знають, якого "вони духу, бо ж Син Чоловічий прийшов не губити душі людські, а спасати" (Лк. 9.56)
Батько блудного сина, подібно Христові, прийняв у відкриті обійми свою непутящу дитину, наказав заколоти годоване теля і відкинув людську помсту, якої бажав старший син, не розуміючи батьківської доброти. (Лк. 15:29).
Господь, проходячи через Ієрихон, сказав начальникові митарів, який певне мав на своїй совісті багато гріхів, що Йому потрібно сьогодні бути в домі його (Лк. 19:6), і це викликало нарікання тутешніх мешканців.
Господар виноградника, подібно Христові, заплатив повністю і тому робітникові, який працював лише годину, що викликало нарікання тих, котрі працювали цілий день, а дістали однакову з ним винагороду (Мт. 20:11).
Христос - Добрий Пастир - радив залишити дев'яносто дев'ять овець, щоб розшукати одну, котра заблудилася.
Той самий Христос прийшов до нас, "коли ще ми були немічні", і "вмер за нечестивих" (Рим. 5:8). Він не чекав, щоб ми спочатку покаялися. Століттями святі апостоли і місіонери звертаються до невірних і до грішників та навчають їх, не чекаючи, щоб вони спочатку прийшли до Церкви.
Цих кількох прикладів більш ніж достатньо, щоб вказати, що дух Христа є духом любови, милости, ретельних пошуків (включно із розп'яттям) і оновлення ошуканої людини, а не духом покарання і відкинення грішника, який потрапив до рук духовних злодіїв і втратив все добре, що в ньому було. Отже, Божа справедливість, сформована любов'ю, не складається із законної відплати чи покарання тих, котрі переступили Його закон, але прагне повернути ті справедливі умови, що існували до цього, до їхніх провин, без сплати боргів, бо Христос, Чоловіколюбець, взяв їх на Себе і знищив їх (Кол.2:14).
6. Саме в цьому, а не в канцелярському і юридичному, в Христовому дусі жили і розуміли святі канони святі Східної Православної Церкви.
Так, святий Ісаак Сирійський каже: "Не називай Бога справедливим, бо Його справедливість не видно з твоїх вчинків... Його Син відкрив нам, що "Він добрий і милостивий" (Лк. 6:35)... і замість справедливої винагороди Він відплачує їм воскресінням (Проповідь VII).
Св. Іоан Синайський у своєму творі "Ліствиця духовної досконалости" каже: "З одного боку - слабкі не повинні їсти разом з єретиками, як сказано в канонах; але, з другого боку, сильні у Господі, якщо їх невірні спонукають, і то нехай вони їдять на славу Божу" (Проповідь Пастиреві, пар. 65). Тому святий канон, який вимагає, щоб християни уникали стосунків і споживання їжі разом з єретиками, не стосується тих, чия віра міцна і їм не загрожують зустрічі з єретиками.
Крім того, той самий Іоан, пояснюючи апостольську заповідь, яка вимагає, якщо після другої спроби єретиків не вдалося навернути, то залишити їх (Тит 3:10), все-таки проводить межу між тими, які борються з нами, маючи злі наміри (до них він застосовує це правило), і тими, котрі "бажають пізнати правду". Ми не повинні переставати цим останнім творити добро і припиняти наші зусилля. (Проповідь 26, 2,11). Навіть до єретиків, що не покаялися. Святі Отці Третього Вселенського Собору, який засудив Несторія, вчать нас виявляти милосердя і поводитися з ними шляхетно, а не різко. Вони навіть стверджують, що "прийняли печальне рішення проти нього (Несторія), проливши багато сліз" (Протокол Собору, том 1, Венеція, 1761 р.).
Справді, мають рацію і св. Григорій Богослов, коли каже: "Будьмо переможеними, щоб ми могли перемогти" (Еіrеnіkos 2, 16), і св. Микола Кабазілас, коли каже: "Не думайте лише про себе і про те, що стосується Його,... але бажайте, щоб й інші увінчалися перемогою" ("Про життя Христа", ст. 150: 704 ВС). Вони пропонують нам вищий ступінь духовної перемоги. Вона полягає в тому, щоб нашому партнерові по діялогу дати відчуття перемоги, щоб і в цьому випадку виконати заповідь Господню, дану Апостолам і їх наступникам, а саме, щоб вони були останніми у всьому і слугами всіх; і цим самим стали першими у Христі, хоч комусь, хто судить зовнішньо, може здатись, що вони останні й переможені.
Стосовно ж способу висловлювання, то св. Іоан Золотоустий пише, що характерно для нього: "...справді, нема чому дивуватись, якщо хтось не бажає когось поставити під удар" (Ред. 48:667). Іншими словами, щоб не сталось так, що у великому запалі проти єретика чи схизматика, людину саму перемагає злий дух, який творить незгоди й фанатизм (1 Кор. 3:3 і Гал. 5:19-20).
Анастасій Антіохійський діє подібним чином, коли пише єретикові Несторію й радить йому покаятись, щоб уникнути засудження; він звертається до нього дуже шляхетно: "Моєму Владиці, найбільшому улюбленику Бога і найсвятішому Єпископу Несторієві". Іншого разу він також вдається до покірного, мирного, а не різкого тону: "Щодо мене, то я не намовляю Вашу Святість неправдивою перестановкою слів чи незрілим опором. Іншими словами, я не даю вам поради, ні як той, що все знає, ні з войовничістю юнака" (Протоколи Вселенських Соборів, Венеція, 1761 р. Передр. Фесалоніки, 1981р. 454Ь, 549а).
7. Беручи до уваги все наведене вище, "різка" позиція супроти тих, хто бажає єдности з Церквою Христовою, позиція, яка на думку високопреосвященного митрополита Агафангела виправдана і ніби навіть вимагається канонами, така позиція протиставляється Євангелію і святим канонам, бо вона перешкоджає більш важливій справі закону, а саме здоровому глуздові (вмінню розрізняти) та любові й прихильному ставленню, а лише вони дають нам надію на успіх нашого доброго починання.
Слід зазначити, що літургійного співслужіння не було, бо євхаристійна єдність ще не відновлена.
Треба також зазначити, що головне прохання тих, що у розколі перебувають, засноване на проголошенні Української Православної Церкви автокефальною, застосуванням до неї того ж розв'язання питання, що застосовувалося і приймалося стосовно всіх інших автокефальних Церков (Росії, Грузії, Сербії, Румунії, Болгарії, Греції, Польщі, Албанії, Чехословаччини і т. ін.), і через те не можна вже заздалегідь вважати його неканонічним.
Взявши це все до уваги, шляхетне ставлення представників Вселенського Патріярхату в Цюріху до всіх інших учасників дискусії було виправданим і доречним і зовсім не є антиканонічним.

Підступи довкола національних святинь дійшли до загрозливої межі

Запам'яталося з розповіді б. п. Патріярха УАПЦ Димитрія. "Европа не має храму такої дивовижної краси", - сказав йому якийсь поважний знайомий поляк, що вперше був потрапив до Київа і сидів перед Святою Софією годину чи й більше, не мігши ніяк надивитися. Ще й додав: "Якби ми мали в себе такий шедевр, то зробили б скляний ковпак і пилинці не дали б упасти на нього".
Те, що сталося з багатьма українськими храмами за останнє десятиліття, можна назвати в багатьох випадках не поверненням, а відчуженням національних святинь від їхнього первісно-духовного призначення, котре полягає в живому й неспотвореному спілкуванні з народом, який їх створив. Це видно хоча б з того, в які до неправдоподібности авантюрно-трагічні ситуації потрапили навіть найбільші загальнонаціональні святині, такі як Київо-Печерська та Почаївська лаври, храми Чернігова, численні давні манастирі, що з якоюсь дивною легкістю опинилися в руках церкви, яка молиться не за Україну. Всі ці вікові сакральні центри українського буття виявляються й далі елементарно беззахисними перед нерозумінням влади, яка толком, здається, й не знає, навіщо все це існує, та ще так багато навіть після сімдесятилітнього нищення. Ось і складається предивна картина, що наші святині ніби й не наші, а отже ніби і не святині. А там дивись, вже хтось припасовує нашу ж таки безцінну спадщину до своїх, як тепер кажуть, корпоративних потреб.
Втім наразі йдеться про святу Софію Київську. Хоча здоровий глузд відмовляється сприймати, що їй також може загрожувати небезпека. Адже Свята Софія асоціюється з вічністю, і є центральним буттєвим символом в українській свідомості - символом Премудрости Божої. Вона є тією вертикальною сакральною віссю, що служить духовним орієнтиром. Саме Свята Софія сконцентрувала в собі містичні пориви українського духу і має особливе, дійсно невимовне значення у долі України. Вона - немов джерело, з якого набирається буттєвої сили наша самосвідомість. Проте у повсякденному житті милосердна й безперервна опіка святині над людьми не дуже то й помітна. Але ж так само не помічається нами й материнська та батьківська турбота - до якоїсь пори.
Свята Софія - чи не найвиразніший знак орієнтації української свідомости на "антропологічний максималізм" - погляд на людину, як на істоту, здатну до найвищої духовно-творчої реалізації. Завдяки цій орієнтації існує містична Україна, ієрархія вартостей, традиція козацтва - лицарства, а культура і соціяльна практика співвідносяться з вищою трансцендентною реальністю. В цьому переконує один лише погляд на собор Святої Софії, чи, скажімо, на бароково-небесний Мгарський манастир, на інші численні витвори українського духу.
Власне тому й Київ сформувався як столиця універсальної духовної держави, як другий Єрусалим, де особистість - людська душа була найвищим божественним явищем.
Однак, відчуження від святинь та їх нищення обертається, як вже добре знаємо, ослабленням силового поля культури, а відтак деґрадацією й інфантильністю людини. Спримітивізована свідомість легко піддається переорієнтації від людини творящої до здатної лише поглинати й руйнувати. Для такої змілілої свідомости важить не якість, а кількість. Саме тому уражена порожнечею людина ненаситно прагне влади і грошей.
Отож не дивно, що Свята Софія вже за останні десять років зазнала чимало підступів. Згадаймо лише спробу її захоплення московським патріярхом Алексієм ІІ на початку 90-х (тоді люди цього, слава Богу, не допустили), або апокаліптичний епізод із вторгненням т. зв. Білого братства. А вже невдовзі після Чорного вівторка довкола Святої Софії розпочалася якась підозріла будівельна метушня. Викорчували старий Митрополичий сад, великі дерева біля дзвіниці... Так і зринає мимовільна думка про євангельське пророцтво, що настане час, коли Нечистий може увійти навіть у храми Божі.
Втім ось факти, що їх повідомили на пресконференції у Спілці письменників України професор архітектури, заступник голови Товариства охорони пам'яток історії та культури Лариса Скорик, секретар Товариства Олена Тітова та інші учасники:
Заповідник Свята Софія Київська, як і Київо-Печерська лавра та стара частина Львова, від 1990 р. внесено до "Списку світової і природної спадщини ЮНЕСКО". Свята Софія, до речі, належить до тих кількох унікальних світових пам'яток початку другого тисячоліття, чиї споруди збереглися в первісному вигляді, майже без змін.
Попри те, порушуючи вітчизняне законодавство та міжнародні правила охорони історичної і культурної спадщини - в охоронній зоні заповідника і навіть на його території ведеться будівництво, яке загрожує нищенням будівель та мозаїк і фресок ХІ ст. в соборі Святої Софії. Вже тепер на стінах собору з'явилися глибокі тріщини довжиною від кількох сантиметрів до кількох метрів і шириною до 200 міліметрів. На мозаїках і фресках виникли помітні відшарування. З'явилися тріщини також на стінах нещодавно відреставрованої дзвіниці. Багато будівель просідають, значна частина цих явищ виникла після 2000 р., коли триповерхові будинки по вул. Володимирській було добудовано двома і трьома поверхами з мансардами, а у дворі будинків № 20, 22 побудували підземний автопаркінґ, що заглибився в землю більш ніж на 8 м. І це ще не кінець. На вул. Софійській на місці двоповерхового будинку збираються побудувати семиповерховий. Запляновано також декілька поверхів із мансардами на двох старих триповерхових будинках по вул. Стрілецькій. На Рильському провулку, в 15 м від стін старовинної бурси (XVIII ст.), шпарко будується фітнес-центр з великими басейнами. Все це - незважаючи на категоричні висновки фахівців, що перелічені "новобуди" не лише порушують архітектурний образ Софії, але й чинять надмірний тиск на ґрунт, що призводить до утворення тріщин. Підземний автопаркінґ, зокрема, оточений бетонними стінами, порушив хід ґрунтових вод, які піднялися і підмивають будівлі заповідника. Є загроза, що ґрунтові води можуть затопити підземні ходи і сховища, значна частина яких навіть не досліджена. Басейни фітнес-центру при найменшому протіканні спричинять рух і зсуви суглинистих ґрунтів під спорудами заповідника.
Міжтим за правилами ЮНЕСКО навіть ляндшафти, що мають вік понад сто років, реконструкції не підлягають. У Київській Русі архітектори вписували споруду в природний ляндшафт. Це й створило головні особливості неповторно-живого українського архітектурного стилю, і зокрема особливу тонку й вільну красу старого Київа (значною мірою безжально порушену й затерту сучасними горе-новаторами від архітектури вже тепер - на наших очах).
Будівництво в охоронній зоні заповідника забороняється всіма законами. Не кажучи про те, що в історичній частині Київа втручання мало би бути хіба що найделікатніше. Кожен архітектор і не архітектор скаже, що в районі Святої Софії висота будинків аж ніяк не може перевищувати п'яти поверхів. Та й то це забагато! І однак довкола собору вже майже виріс щільний кам'яний мішок. А ще ж недобудовано десятиповерховий готельний комплекс, який ще й блюзнірськи претендує на ім'я Святої Софії.
Хто ж автор цієї маштабної, так би мовити, діяльности, яка вочевидь підпадає під клясифікацію кримінального злочину? Хто санкціонує по суті далекосяжну катастрофічну переорієнтацію української свідомости?
За словами п. професора Лариси Скорик, "будівництво здійснюється за зачиненими дверима, так само, як це робилося під час реконструкції на майдані Незалежности. Думка фахівців, як і київської громадськости, іґнорується. На наш сором, у нас виявилася непереборною сила грошового мішка".
Тож виходить, анонімний безликий грошовий мішок і нав'язує суспільству ставлення до святині, а отже й погляд на людину...
Ніби й дійсно підступила вже до самих стін Святої Софії метафізична антилюдина і каже: "Ось, все добре. Все моє". Вона так хоче.
Не Бого-людина, за Євангелією, а згідно з демонічною ревізією героїв Достоєвського - "людино-бог", з черговим проєктом нової Вавилонської вежі вже у сакральному Київі. Влада її - ненадовго, адже сама в собі несе власну погибель, проте посягає те створіння на основи, і зупинити тінь в "мерседесі" мусять люди, не чекаючи грому із хмар.

"Мир и православие" № 13, липень, 2002 ("общественно-политическая газета для православных", яку видають ідеологи УПЦ МП), присвячує цілий розворот святуванню 10-річчя т. зв. Харківського архиєрейського собору 1992 р., де підносить його "історико-канонічне значення", звісно - для Московського Патріярхату, який зробив тоді все можливе й неможливе, аби розколоти українських архиєреїв і не дати утворитися єдиній автокефальній Українській Православній Церкві, що природно прагнула і прагне статусу, який мають всі інші православні церкви. Щоправда, довелося прислати для української Церкви з Москви предстоятеля, бо місцевим архиєреям Синод не довіряв. Святкували цю подію в палаці "Україна" в присутності Л. Кучми та високих урядовців. Газета подає розлогий виступ ректора КДАіС протоієрея Миколи Забуги, де пояснюється, як то добре, що собор перешкодив формуванню єдиної самостійної Церкви в Україні. Ось тільки мова і дії, про які говорить Владика, дуже нагадують стиль колишніх політбюро.
Втім і в статті протоієрея Всеволода Чапліна, заступника голови Відділу зовнішніх церковних зв'язків Московського Патріярхату щодо стосунків з католицькою церквою в Росії логіка власне та сама, але вже вивернута навпаки. Тут виявляється, що несправедливо й не по-партнерськи диктаторськи "порушувати чужі інтереси і принижувати чужу гідність". Так і проситься на згадку біблійна заповідь: "не чини іншим того, чого не бажаєш, аби чинили тобі". Такі речі як об'єктивність, правда та інтереси України це видання "для православних", виглядає, не обходять.
М. Н.

Що таке реліґія для В. Медведчука і Д. Полякова?

На відміну від прийнятого у людей поняття про релігію як відношення людини до Бога, мислителі від СДПУ(о) і УПЦ МП мають поняття про православну релігію як відносини між особами - політики і кліру.
На інтернет-сайті "Прес-служби УПЦ" порушується питання про ставлення СДПУ(о) до релігії взагалі і до Церкви зокрема. В усіх 6-ти запитаннях і відповідях Бога не згадано - ні з великої, ні з малої літери.
Зате обидві сторони задоволені одна одною: В. Медведчук визнає тільки Церкву Московського Патріярхату.
Між іншим, Чичиков у "Мертвих душах" Гоголя також не висловився ні за Бога, ні проти. Зате чортом налякав Коробочку до смерти...
 

"Вейся знамя коммунизма
Над землей трудящих масс.
Нет ни бога ни отчизны,
Победит рабочий класс".

Грубий і задирливий спів хвилями вдирався до храму, намагаючись перешкодити гармонії краси Богослуження та затьмарити святковий наcтрій віруючих. Наостанку зухвальці заспівали з диким свистом іще раз "Долой, долой монахов, раввінов і попов...", і стало тихо.

Демид БУРКО
З книги "Українська Православна Церква - вічне джерело життя".

Совєтські прикордонники - це підрозділи НКВД. Практично, вони стерегли кордон, щоб не могли втекти наші люди за кордон від репресій, колгоспів і голоду. Шпигуни проходили не заячими стежками. Отже, в "погранвойска" не всякого брали, і мало хто знав їхні секрети. Не випадково центр їхній - по сусідству з КҐБ. І пам'ятник собі вони хочуть будувати між Золотими воротами і Софією.
В обговоренні проєктів пам'ятника, представлених у вигляді графічних зображень та об'ємних макетів, взяли участь мистецтвознавці, скульптори, архітектори та замовник - Управління прикордонних військ.
З'ясувалося, що пам'ятний знак - це насправді скульптурний монумент висотою не менше 6 метрів. Для порівняння - статуя Давида у Фльоренції - 5 метрів. І плянується встановити його в історичному центрі Київа - поблизу заповідника "Свята Софія Київська" на перехресті вулиць Рейтарської, Золотоворітської та Георгіївського провулку - по сусідству з Управлінням прикордонних військ.
Головна умова конкурсу, яку поставив замовник, обов'язково втілити ідею захисту державних кордонів та вияви героїзму прикордонників у вигляді кінної статуї св. Георгія Побідоносця.
Однак такий концептуальний підхід до розв'язання творчого завдання викликав неабияке здивування у фахівців, котрі побачили у виставлених проєктах суцільне одноманіття: вершника, що коле списом дракона. Обмежені в своїх пошуках та експериментах автори, як видно, змушені були спрямувати свою фантазію на драконів, котрі у підсумку виявилися виконані настільки переконливо та натуралістично, що прямо морозом обсипало.
Щоправда трохи більше різноманіття виявилося в зображенні коней, що виробляли неймовірні піруети.
Замовники так і не змогли ясно розтлумачити, з якої речі саме тепер виникла потреба в такий спосіб відзначити героїзм прикордонників, коли, як відомо, вельми висока "пропускна" особливість кордону Української держави для провезення наркотиків, "живого" товару, антикваріяту і т. ін. Чому саме в такому стісненому місці у центрі Київа посеред вуличного транспорту - та ще в образі християнського святого й таких небувалих розмірів - потрібно встановлювати пам'ятний знак на честь прикордонників?
Єдиний арґумент, який було згадано, те, що тут поблизу Управління колись стояла Георгіївська церква. Але ж Управління з часом може кудись переміститися, а незрозумілий монумент залишиться...
Критичні зауваження фахівців були різні й численні. Зокрема: один вершник - гетьман Богдан Хмельницький уже стоїть з іншого боку Софійського архітектурного ансамблю.
І місце для нього вибрано добре - посеред площі, на узвишші, і саме він є давно визнаним символом історичного центру Київа. Крім того, пропонована скульптурна композиція неминуче стане пляґіятом, адже подібні рішення можна побачити в багатьох монументах Лондона, Тбілісі, Москви та інших міст, де св. Георгій вважається небесним покровителем. Та й у Львові стоїть подібний пам'ятник на честь місцевої міліції.
Хтось із присутніх дотепно зауважив: "Коли українські прикордонники закликають стати їм небесним покровителем патрона Москви, то чи не пригасить це їхню пильність на кордоні з сусідньою північною державою і чи не ворог української незалежности підкинув їм цю ідею?".
Чого доброго ще й приїде якийсь чиновник з Москви, щоб освятити емблему українських прикордонників? Бо ж "ґешефт" чиновників може й "вигоріти", враховуючи благодушну довірливість до них і до таких урочистих заходів неосвіченої публіки, що її у Київі, на жаль, побільшало, та додати до всього байдужість здрібнілої київської інтеліґенції.
Але йдеться про сферу духу, де такі помилки неприпустимі.
Пам'ятки храмового зодчества великокняжої епохи - це справжня святиня. Отож встановлення в цьому місці даної скульптурної композиції абсолютно неприйнятне. По-перше, скульптурний "новотвір" внесе дисонанс у сприйняття Золотих воріт, Софійського собору й інших споруд заповідної історичної зони, а по-друге, позбавить наших потомків змоги відбудувати Георгіївський храм. "Святість" цього місця має бути збережена. Негайно, як це робиться в цивілізованих країнах, має бути розкрита та більша частина фундаментів Георгіївської церкви, що не зайнята житловими будинками. А в пам'ять про храм поки що можна поставити маленьку капличку.
Ядро Київа з Софійським собором та прилеглими вулицями - найзаповідніша зона, тут не місце для скороспілок "новотворів", тим паче такого сумнівного мистецького й ідейного - з відтінком ідолянства - ґатунку.
Один з офіцерів після обговорення проєктів зауважив, що він зовсім не проти, щоб на вибраному місці і далі була клумба з квітами.
Скорочено.

У зв'язку з повідомленнями про намір деяких політичних сил проросійської орієнтації та пов'язаних з ними посадових осіб урочисто відзначити 350-річчя фатальних рішень Переяславської Ради 1654 р. Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви нагадує, що ухвалою ч.І Помісного Собору 14-15 вересня 2002 р. "Канонічне життя Української Автокефальної Православної Церкви в Україні протягом 1989-1999 рр. і шлях його унормування" було визнано "неканонічним період перебування Київської митрополії під юрисдикцією Патріярха і Святішого Синоду Російської Православної Церкви" протягом 1685-1924 рр. Помісний Собор 2002 р. від імени спільноти вірних Української Автокефальної Православної Церкви склав "щиросерде каяття Його Всесвятості Вселенському Патріярхові за самовільний відхід Київської митрополії від Матері-Константинопольської Патріярхії за часів гетьмана Івана Самойловича, коли елекційним собором 8 липня 1685 р. було обрано без Патріяршого благословення й направлено для інтронізації до Москви митрополита Гедеона Святополк-Четвертинського".
Згідно з соборовими документами, з ухвалами Архиєрейських соборів 1989-2000 рр. сучасна доктрина Української Автокефальної Православної Церкви визнає Переяславську Раду 1654 р. трагічною подією, котра поклала початок поділам давньої Київської митрополії, втраті Українською Помісною Церквою її традиційного зв'язку з Константинопольською Церквою-Матір'ю, антиканонічному підпорядкуванню Московському Патріярхові, а згодом - державному управлінню Росії з часів Петра І. Для сучасної Української Автокефальної Православної Церкви зберігають свою канонічну правосильність позиції блаженніших київських митрополитів Діонісія Балабана і Йосифа Нелюбовича-Тукальського, котрі протистояли спробам нав'язати Україні протекторат московського царя. Нагадуємо, що блаженніший митрополит Сильвестр Косов ще 1654 р. різко засудив рішення Переяславської Ради й відмовлявся їх благословити.
Таким чином, жодні спроби ревізії історії й нав'язування громадській думці позитивного образу Переяславської Ради не можуть бути підтримані й схвалені вірними Української Автокефальної Православної Церкви. Клирики й миряни Української Автокефальної Православної Церкви, згідно з канонічною дисципліною, не мають права брати участь у заходах, спрямованих на відзначення сумного ювілею переяславської трагедії й суперечних церковній оцінці вшановуваної події.

+ Ігор,
архиєпископ Харківський і Полтавський,
керуючий справами Патріярхії

19 серпня - Преображення Господнє

Здалеку гора Фавор нагадує копицю сіна, що лежить у долині...
Тут, на місці Преображення Господнього, цариця Єлена побудувала першу церкву. У VI столітті на горі було вже три церкви: на честь Преображення Господнього і пророків Мойсея та Іллі. У періоди нападів чужинців ці храми були зруйновані. Лише в ХІІ столітті хрестоносці збудували великий манастир, але він зазнав руйнації від арабів і був у стані руїни до ХІХ століття.
1844 року в Палестину з Молдови прийшов архимандрит Іринарх, учень преподобного Паїсія Величковського. Довгий час він жив у манастирі святого Сави Освяченого, але одного разу вирішив обійти святі місця в Галилеї і побувати на горі Фавор. За переказом, у молодості йому приснився сон, що має він поселитися на тому місці, де Преобразився Господь і там він має почати відбудову храму. На горі Фавор уже старий Іринарх згадав цей сон і залишився, щоб виконати волю Господню. Зі своїм учнем Нестором вони проводять життя в трудах і молитві. До старця приходили прохати поради паломники, місцеві раби і навіть мусульмани. Вони бачили на власні очі, як Іринарх з рук годував звірів і птахів, які жили на горі. А змії, що приповзали до нього, не завдавали нікому шкоди.
Колись до Святої Землі паломники приїжджали на три місяці, півроку чи навіть на рік, щоб пішки обійти всі святі місця. У наш час це відбувається за допомогою автобуса протягом тижня.
...Прочани жертвували кошти на відбудову храму і манастиря, про що так мріяв архимандрит Іринарх, котрий мав благословення Єрусалимського патріярха. Та архимандрит не дожив до освячення храму - в 1861 р. (помер у 1859р. і був похований біля Преображенської церкви).
Тут, у вівтарі перед престолом, лежить камінь, на якому, за переказом, Преобразився Ісус Христос. Турботами теперішнього настоятеля манастиря архимандрита Іларіона частина каменя була відбита і покладена праворуч солеї (підвищення перед іконостасом), щоб прочани мали змогу помолитися і доторкнутися до цього святого місця (бо ж у вівтар може заходити лише священство і його помічники).
Ще одна святиня манастиря на горі Фавор - чудотворна ікона Божої Матері "Акафістна", яка міститься зліва від входу в кивот. Біля ікони багато підвісок, хрестиків, каблучок, годинників, сережок тощо, багато світлин людей, які свідчать про своє зцілення. Ікона ця припливла в пляшці Середземним морем. Митрополит Киріян Назаретський передав її на гору Фавор. Біля ікони Божої Матері і тепер дуже багато зцілень.
У манастирі всього п'ять черниць. У ніч на 19 серпня на гору Фавор піднімається сила-силенна православних прочан, особливо арабів і греків. Після нічної літургії всі чекають появи хмар, які опускаються тут близько четвертої години ранку в пам'ять про хмару, що осінила гору в момент Преображення Господнього. Спершу з'являється одна або кілька хмар. Вони пливуть над манастирем і починають опускатися. Усіх охоплює велика радість, віруючі співають. Хмари опускаються до одного метра, інколи - 1,5 - 2 м від землі. Навкруги темно, а в хмарах спалахують блискавки, але ніколи не буває ні грому, ні дощу. Потім хмари повільно піднімаються вгору, стоять над храмом і пливуть у небо.
Поява хмар є знаком благословення Господнього на весь рік. І прочани чекають їх, як Благодатного Вогню у день Пасхи на Гробі Господньому. Ці дві великі події, чуда, відбуваються щороку в двох православних храмах на Святій Землі.

Микола ОТИЧЕНКО,
м. Біла Церква

Тисячі українок, учасниць визвольних змагань ОУН-УПА, стали жертвами страшного жіночого гітлерівського концтабору Равенсбрюк. Однак їхні імена статистично збагачують польські, совєтські та інші дані. В додатку, територія концтабору, розташована в Східній Німеччині, від 1945 до 1994 р. служила як штабквартира та місце для військових вправ совєтської армії. Меморіяльний музей, заснований в 1970-их рр., з поодинокими келіями, присвяченими потерпілим народам, досі містить подвійну келію під назвою "Совєтський Союз", де особливо впадає в очі величезна мапа Совєтського Союзу, прикрашена листами комуністичних партизанок.
Очевидці знають, що українки - понад 3/4 жертв з-поміж поневолених Москвою народів. Історія ще не дописана, а правда чомусь, зокрема сьогоднішнім протагоністам, не до вподоби.
Серед живих залишились одиниці - але колишні жінки-політв'язні та зацікавлені організації й приватні особи щороку офіційно зустрічаються у Равенсбрюку.
Після розвалу Берлінського муру та об'єднання Німеччини, в 1990 р., вперше після Другої світової війни, колишня жертва цього концтабору Ліда Укарма-Марцюк, ув'язнена 1942 р. як українська патріотка, разом з дочкою відвідала сумнозвісні місця. Вона ще застала російське військо та німецьких господарів - спадкоємців світогляду комуністичної імперії.
Домагання окремої української меморіяльної келії щорічно ставиться перед дирекцією музею. І однак під різними приводами отримуємо відмову.Протягом 2000 р. Мюнхенський осеред ОУЖ за ініціятивою Ліди Марцюк та голови Марійки Ковалишин скоординував акцію збирання підписів українських жінок в усіх країнах поселення та в Україні. Під час урочистого відзначення 56-ої річниці звільнення з концтабору, в неділю 29 квітня 2001 р., делеґація ОУЖ з Мюнхену вручила організаторам петицію понад 10 000 українських жінок з домаганням надати меморіяльну келію нашим жінкам-політв'язням. Петиція супроводжалась особливим зверненням трьох доньок Ліди Марцюк та дочки Омеляна Коваля, колишнього політв'язня Аушвіцу. Копія цих документів була передана присутній Крістіне Берґманн - міністрові родини, сеньйорів, жінок і молоді в присутності радника з питань культури Посольства України в Німеччині Лариси Хоролець.
Історичною подією стала також перша служба Божа з панахидою за померлих за волю України, відправлена владикою УГКЦ Петром Криком у співслужінні з трьома священиками в підвалі меморіяльного музею між келіями. Перед озером, в яке викидали попіл жертв, владика здійснив символічний обряд похорону, а у своїй проповіді та під час зустрічі з керівництвом музею, висловив пошану жінкам подвижницям ОУН-УПА, які засвідчили вірність Україні в боротьбі проти Сталіна і Гітлера. Разом з іншими жертвами концтабору Равенсбрюк їм належить пам'ять нарівні з іншими народами.
Помимо розголосу про цю подію в німецьких масмедія, питання келії ще не вирішене. У грудні, під час міжнародньої зустрічі жінок-політв'язнів у Равенсбрюку, делегатка з Росії виступила проти надання окремої української келії, мовляв "...наші президенти - Путін і Кучма-об'єднають наші країни, а тут, ви, українці, хочете відокремитись".
Управа осередку ОУЖ у Мюнхені звертається до українського жіноцтва з проханням солідарно підтримати нашу подальшу акцію.
- Потреба достовірних доказів вимагає наукового опрацювання даних про українських жінок-політв'язнів у Равенсбрюку, де буде задокументовано причину ув'язнення, а також число ув'язнених.
- Для влаштування окремої української меморіяльної келії потрібно знайти пам'ятні речі, що збереглися в родинах - покищо основні є роботи політв'язня, мисткині Олени Вітик-Войтович.
Будемо вдячні за кожну грошову пожертву на цю справу. Щоб не казали покоління грядущі, що їх там не було.
Наше конто:
Ukrainisher Frauenverband in Munchen
Deutsche Bank
Kontonr.: 253 57 14 00
BLZ: 700 700 10

(Закінчення. Поч. у ч. 6)

III
Над світом гриміла війна. Падали кордони, падали правителі, уряди. Розбивалися тюрми і наповнювалися іншими в'язнями.
На місце скинутого у річку Коноплянку білого орла несли в село Човницю аж два червоних прапори - один з чорною свастикою, другий - з серпом і молотом.
За той час, поки академіка Кравчука везли в товарному вагоні, переповненому в'язнями з України, заки довезли до Владивостоку, через лаґер Омський етапували на корабель "Джурма" ("Сонячний шлях") і напівживих в трюмі на сухому пайку довезли за 7 днів у бухту Ноґаєво, до транзитного лаґеря - на Колиму - за той час у селі Човниця вже замайорів червоний прапор з серпом і молотом - той, що й на Колимі. "Широка страна моя родная" - голосив репродуктор над воротами Колимського краю. А блатний урка в кузові п'ятитонки, що йшла п'яту добу колимським шляхом на шахту Мальдяк, протяжно заводив:

Будь проклята ты Колыма,
Что прозвана чудной планетой.
Сойдешь поневоле с ума,
Оттуда возврата уж нету.

В кузові було 30 стрижених, промерзлих у сірих робах зеків. Урка заводив в присутності конвою над самим вухом Кравчука. Конвой звик до цього співу - за 1939 рік сюди, "на кінець світу", було перевезено вже понад 70 тисяч.
Тут у чорних наметах 7х21 м по 60 чол. на нарах у два ряди вони почали рахувати години, дні, роки. Посередині постійно горіла піч, зроблена зі старої залізної бочки. Коли восени випав сніг, чорний намет став білим. Сніг захищав від вітрів. Але бочка не гріла.
День починався о 6 год. В 7 год. - "развод" - "вылетай без последнего". Конвоїр називав номер. У відповідь:
 - Заключенный Кравчук Михаил Филиппович, статья 54, срок 20 лет тюремного режима, окончание срока в 1956 году...
Так щодня. В шахті на глибині 35 метрів без світла довбали породу, відвозили вагонетками, наверху висівали золото. Щоденні обшуки - після 12-годинної зміни. Кровоточили ясна, випадали зуби, випадало волосся, сльозилися очі, опухали ноги.
Вихідних не було.
Добували золото в суворому режимі. Порушників і "саботажників" розстрілювали в шахті. Доходяг перекидали до іншого намету.
Минали дні, місяці, роки...
Які роки? "Ми проміняли роки на тонни у князя ночі, в пітьмі бездонній".
А над світом гриміла війна. Уже скинули серпа і молота в Човниці. Уже повісили червоний прапор з чорною свастикою в Луцьку, в Київі, в Харкові.
Боже мій, де ж мої діти з матір'ю? Жодного листа...

*   *   *
- Професоре, отак вони і до Маґадана дійдуть? - сказав днювальний.
- Не хвилюйся: на Колиму ніхто ніколи не прийде...
- А чим ти їм не догодив - ти ж математик?
- Знаєте, вони не люблять розв'язувати задач, - сказав академік Кравчук.
- Що не люблять - це точно. Вони розв'язують наганом і "кальоним желєзом".
- От і виходить, - той, хто розв'язує задачі, - контра.
- Все ж таки, професоре, 20 років не кожному дають?
- Вже коли чоловік звик розв'язувати задачі, то він розв'язує постійно і йде щораз далі. А то вже тероризм і навіть шпигунство.
- І то правда. Сталінський математик повинен ставити цифри мовчки. А як у тебе з визнанням вини?
Академік сумно покивав головою. Урка вів далі:
- Бачиш професоре, коли гра без правил, коли всі знають, що всі брешуть, коли Єжову сьогодні шиють те, що він шив тобі вчора, то воно ніби й значення не має, чи ти визнав те, що тобі шили. А все ж вони будуть тасувати справи на дві купи - ті, що визнали, і ті, що не визнали. У кого більше шансів?
- Шансів нема, - відказав академік. Але треба залишити шанс вижити дітям з їх матір'ю. Погрожували знищити сім'ю - і це реально: викидали ж господаря з хати на сніг разом з дітьми. От тобі і вся задача - рішай!

*   *   *
11 лютого 1942 Михайло Кравчук написав листа на ім'я шваґра в Москву. Просив вістки, просив посилку, писав про хворе серце...
Боже мій, пошли мені хоч у сні вістку про них. Пошли перед моїм відходом. Бо закінчились мої зміни у шахті золотих розсипів. Я вже дочитую книгу Йова.
"При скарбах його всі нещастя заховані, його буде жерти огонь нероздмуханий...
Небо відкриє його беззаконня, а земля проти нього повстане...".
Я вірю - так буде. Але хай закінчиться мені, Господи, за гріхи свідомі і несвідомі, те пекло, яке я відбув. Мені здається - воно було вічне!
Уже тоді радість моя була погашена, коли я йшов по висхідній вузькою стежкою, але не міг так заплющити очі і затулити вуха, щоб не бачити й не чути. Моя душа бачила, як моїх друзів кидали в прірву і відвозили ешелонами в нікуди. Чаша - не минула. Я побачив пекло. Я був на самому дні лжі, ганьби і огуди. Лож виготовляли, я ковзав і корчився в павутинні, і аж тільки тоді побачив стеблину: "Нехай буде воля Твоя, як на Небі, так і на Землі".
Казани з пекельною смолою - це мені снилося, як дитяча казка...
Одних везли в товарняках на далеку північ, інших брали уночі і везли до глухого лісу... Але вже хотілося звідти - до цих чи до тих, геть зі смердючих камер і коридорів Лук'янівської в'язниці.
І то вже була радість: позаду липка павутина допитів і слизька прірва лжі, яку підписував спітнілою рукою. Про таке не відали ні Босх, ні Бройгель.
Господи, я прожив вічне пекло, і навіть пам'ять моя вже не може туди повернутися. А коли вже летиш в безодню, то вже воля... Відпусти мене, Господи, не як раба Твого Йова, а - без повернення моїх утрат. Звільни мене від присуду лукавого, який задля глуму наміряв мені 20 років. І прости. І даруй мені світлу доріжку відходу.
Надходить свято нашого дитинства - 9 березня... 12 років тому нечистий обернув його на антисвято. Слава Богу, мій страшний вибір дав мені роковану печать і дамоклового меча. Але то дало мені силу ще жити далі. Слава Тобі, Боже, за просвітлені і чесні хвилини життя.

*   *   *
- Вот и унесли академика. Жизнь как детская сорочка: коротка и обосрана.
- У нього вона була довша за нашу, - відповів днювальний: він же мусів підійматись довго в академіки. Правда, кажуть, у 33 роки - вже на вершині...
- Зато обосрали его даже больше нашего.
- Як не вирішуй - сталінський лябіринт розв'язки не має. Казав академік, математика їм заважає.
- Хороший был человек, глаза хорошие. Видать, лицо когда-то было у него светлое.
- Сердечний був чоловік. От і зупинилося його серце в ніч на 9 березня на 72-му кілометрі колимського шляху...
А над світом гриміла війна. Далека Україна стала відома світові з фронтових повідомлень. Війна довершувала голодомор, терор і репресії. На N кілометрі біля невідомих поселень і безіменних висот зупинялися юні серця, як падучі зірки... І жоден священик не співав їм вічну пам'ять. Так само, як і на Колимі, дисципліна страху і плянові розстріли лютували людей у слухняну масу.
Тільки кожна душа тягнулася до свого янгола. І кожну душу поминатиме у своїй молитві рідна душа. І прочитають псалом і над річкою Коноплянкою, і в Середній Азії, куди доля закинула Есфір з двома дітьми, до яких так тривожно поривався той, чиє серце замерзло на 72-му кілометрі дороги в нікуди.

Пам'яті моєї матері
Ольги Семенівни Габрук

Сергій лежав на облізлому, мало не антикварному дивані, що правив йому за ліжко, і насолоджувався незвичайним відчуттям свободи. Дійсно, поспішати не було куди. Сьогодні вісімнадцяте травня - перший день довгожданої відпустки. Бодай короткий час, але він, Сергій, може тепер відчути себе паном над самим собою, господарем у своєму житті, бодай не на довго згадати, що він не машина, не додаток до комп'ютера, а таки справжня, цілком нормальна жива людина... Від цих приторно солодких думок гонористе, але приємне почуття несподіваної, незвичайної поваги до самого себе, з'явившись, враз почало швидко переповнювати його - не лише душу, а, здається, все тіло, кожну його клітинку. Аж підкотило під горлянку, мало сльози не виступили з очей. Потім думки знову повернулися до відпустки, і йому враз забаглося вистрибнути з-під ковдри й з головою пірнути в обійми свободи.
І раптом ніби легка сива хмарка набігла на сонечко: який сьогодні день? Невже вісімнадцяте травня? Так і є!.. Саме сьогодні виповнюється два роки з дня смерти матері...
Він знову занурився з головою в м'яку подушку і щільніше, майже по самі вуха вкрився ковдрою. Зразу чомусь пригадалося, що подушку цю колись, на день народження, подарувала йому мама. Це мамині теплі турботливі руки шили її, набивали пухом. Може, через те завжди так зручно, затишно на цій подушці його затурканій за цілий день, наче набитій брудним ганчір'ям і ватою голові.
Коли він був останній раз на цвинтарі, біля маминої могилки? Здається, вже більше як півтора року минуло. А окрім нього ж сходити нікому...
Сергій рукою погладив подушку, мов би просив у мами вибачення. "Треба сходити, - вирішив він, - хоч кілька квіток покласти. Зроблю це сьогодні"...
Ще на розі вулиці, яка повертала до ринку, він угледів немолоду жінку у благенькій вицвілій хустці, що самотньо торгувала квітами. Сергій вибрав найдешевші - ромашки. Хотів спершу купити п'ять, але згадав, що на цвинтарі носять лише парне число квіток. "Отже, треба не п'ять, а шість або чотири, - нерішуче розмірковував він, стоячи біля квіткарки. - Втім, можна і дві: адже це теж парне число, а мертвому байдуже - дві чи двадцять".
- Що вам, молодий чоловіче? - привітно спитала жінка.
- Дайте... дві ромашки.
- Чому ж так мало? - здивувалась. - Візьміть хоч десяток.
- Дві! - твердо і якось зимно повторив він.
Жінка, зітхнувши, вибрала дві найбільші, найкращі квітки.
- Скільки просите?
- Тридцять копійок.

Мамин горбок, порослий густим бур'яном, з двома збитими навхрест і встромленими в нього довшим кінцем вже напівструхнявілими дощечками, зовсім загубився серед нових, свіжих могил. Сергієві довелося довго, майже цілу годину розшукувати його. Нарешті знайшов, впізнав місце, де він востаннє розлучився з матір'ю... Зупинився біля знайомого горбка і озирнувся, не знаючи де присісти. Так і лишився стояти. За хвилину згадав, чого прийшов, і, ледь нахилившись, простяг руку з квітками до пагорбка.
Та зненацька рука застигла, ніби оніміла. Стебло однієї з квіток чомусь було зламане, а білі пелюстки зовсім зім'яті. Мабуть, по дорозі, коли продирався крізь натовп, хтось необережно зачепив. Що робити? Покласти одну, неушкоджену, чи дві, як є?
Мить вагався. "Та хіба ж їй не все одно!" - подумав. Опустив обидві на могилку, вголови. Постояв іще хвилину чи дві, знов озирнувся. Німо, порожньо навкруги і пусто всередині, в серці...
Цієї ж ночі йому наснилася мама. Вона стояла перед ним у чистому полі, дуже бліда, змарніла і дивилася йому просто у вічі. Потім мовила:
- Синку! Сьогодні я отримала від тебе грошовий переказ. Спасибі тобі. Я дуже голодна, синку!
- Грошовий переказ? - здивувався Сергій. - Скільки?
Мати повільно підняла руку, не зводячи очей з сина. На її відкритій сухій долоні лежали дві крихітні білі монетки. Він підійшов ближче і придивився. Дві монети по одній копійці кожна. Але що це? Раптом одна з монет піднялася над долонею і почала гнутись, ламатися так, ніби хтось невидимий і дужий взяв її двома пальцями, зім'яв, потім зігнув навпіл і знов опустив поруч з першою.
- Ти... кажеш, що голодна? - розгублено запитав Сергій. - Що ж ти купиш за ці... гроші?
- Мама мовчала, тільки стояла з простертою до нього рукою і дивилася в очі.

...Квіткарка у старенькій хустці була на тому ж самому місці, що й вчора.
- Доброго ранку, тьотю!
- Добридень! У мене вже день. Що, знов дві ромашки?
- Та ні, вже не дві. І не двадцять дві. Давайте всі, та й не лише ромашки! Які у вас найдорожчі?
Квіткарка аж помолодшала.
- Бачу, наче свято у вас велике сьогодні! Когось полюбили, мабуть. Як же ви стільки квітів понесете? Рук не вистачить!
- Полюбив, кажете? А й то правда, мамцю!... Знаєте, що? Давайте все, разом з корзиною. Давайте-давайте, не думайте! Ось вам гроші.
- Та що ти, сину! Я таких грошей і не бачила. Бог з тобою! Це ж кілька моїх пенсій! Візьми назад. Я зараз підрахую, скільки все коштуватиме разом з корзиною.
- Беріть, мамо! - твердо, а водночас і м'яко, лагідно сказав Сергій. - Ви завтра краще нікуди не йдіть. Вдома посидьте, відпочиньте, посв'яткуйте. І згадайте про мою маму. Добре?

... Цієї ночі знову прийшла до Сергія його матуся. Вона була у святковому білому вбранні, розшитому різнобарвними, яскравими квітами. Дивне світло лилося від неземно-прекрасних її очей, молодого від любови обличчя і всієї постаті.
- У мене велика радість, синочку! Сьогодні мені нарахували таку пенсію, про яку я ніколи не могла і мріяти! Всі документи вже готові, от тільки бракує печаті. Мені сказали, що печатка впала на землю і загубилася серед людей. Віднайди її, синку! Ти можеш це зробити. Сходи до церкви і пошукай її там. А коли знайдеш, постав власною рукою на високе місце, щоб усі, - і земні, і небесні, - побачили її. Добре, сину?
- Добре, мамо!
...Вперше у житті Сергій ішов до храму. Чим ближче, тим сильніше стукало серце. Коли ніяковіючи, несміливо входив у церковні ворота, раптом вдарили дзвони, - спершу один, за ним другий, а от і третій, якийсь особливо мелодійний, та так дзвінко, весело, неначе підбадьорюючи, підтримуючи Сергія. І ось уже все повітря над землею, і вся земля, з усіма, хто живе на ній, і, здається, саме Небо, Сам Господь вітають, зустрічають його.
У церкві Сергій одразу зрозумів, що й справді потрапив на свято. Храм був як повна чаша.
Сергій стояв зусибіч оточений людьми. І не відчуваючи себе одним із віруючих, озирався на всі боки і не знав, що робити далі. Хіба можна щось знайти тут, де й яблуку ніде впасти? Ані кроку ступити, навіть повернутися важко!
Та ось увагу привернули дві жінки, що стояли поруч.
- Віронько, - промовила одна, звертаючись до іншої, молодшої, яка тримала в руці свічку. - Ти краще передай її людям і попроси, щоб поставили Матері Божій.
- Ні, сестро! - відказала та, котру звали Вірою. - Я дуже хочу підійти до ікони і поставити її сама, власною рукою.
Так ось що означають мамині слова: "...Постав її, синку, на високому місці власною рукою, щоб бачили всі - і земля, і Небо, і люди, і янголи!".
Тепер Сергій знав, що треба робити. Купив найбільшу, найдорожчу свічку і пішов услід за Вірою - до Матері Божої. Люди якось навдивовиж легко розступилися, дали йому дорогу, ніби чекали того.
Коли стояв перед іконою, запалював свічу, ставив на почесне, найвище в світі цьому місце, руки тремтіли. Дивився, як при образі святому урочисто, рівно і спокійно сяє його, Сергіїв вогник, як плавиться, тане віск, збігаючи по свічці, мов сльоза, і йому здалося, ніби щось перевернулося в ньому, в його душі; раптом відчув, неначе власне його серце зайнялось від тої свічі, враз спалахнувши гарячим живим вогнем, і теж почало плавитись, танути, як жива свічка, стікаючи сльозою. Він заплющив очі, притис тремтячі руки до грудей і впав на коліна, забувши про все на світі. Крізь стулені повіки знову побачив свою матір. Вона стояла перед ним і лагідно дивилася на нього. Потім простягнула руки і легенько, ніжно торкнулась його голови.
- Тепер мені зовсім добре, синку, і я можу тебе благословити, - мовила вона. - Опустившись ниць, ти піднявся душею до самого неба і тому бачиш мене - не очима, а серцем. Те надзвичайне, що ти відчуваєш зараз, то є благодать - подих вічного життя, - те, чим ми дихаємо і живемо тут, на Небі. Не забувай цієї миті, сину! Ніколи не забувай сюди дороги...
...Відтоді Сергій кожної неділі одягає свій найкращий костюм і йде до церкви. Там він ставить дві свічки - одну перед іконою Спасителя, другу - перед образом Матері Божої.

Коли Валерія Андрієвська влітку 1982 р. повернулася зі Східного Сибіру після відвідин свого чоловіка на засланні (Є. Сверстюка), її вчителька - донька Олександра Андрієвського - вже померла. В кімнаті валялися "нікому не потрібні" папери. Власне, з цих паперів і постав цей нарис.

Сто років тому, 22 липня 1902 року, помер Олексій Олександрович Андрієвський - талановитий педагог, історик, архівіст, активний громадський діяч і невтомний просвітник.
На смерть О. Андрієвського відгукнулись некрологами майже всі київські та одеські газети, а також журнал "Киевская старина". В Галичині (в Наукових записках Товариства імени Шевченка) опублікував свій некролог М. Грушевський . Зокрема, він писав: "Покійник не був істориком з поклику, як похований кілька місяців тому інший стовп К. старини - Олександер Лазаревський. Се був педагог і запальний діяч на полі освіти й виховання молодіжи й мало освічених верств - то було діло його душі, жизнений інтерес, і тільки ті "виїмкові обставини", які так часто спадають на щирих громадських діячів в Росії, попхнули його до археографії й історії України. Історія України на тім зискала, й се маємо завдячити енерґії російської адміністрації! Певне тільки, вона й сама від своїх заходів такого ефекту не надіялася..." (1, с. 5).
Народився Олексій Андрієвський 30.ІІІ 1845 року в Каневі, в сім'ї священика, закононавчителя Канівського повітового дворянського училища. Навчався в II Київській гімназії під час попечительства М. Пирогова і зазнав на собі силу глибокого морального впливу цієї видатної людини.
Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету, О. Андрієвський зблизився з М. Драгомановим, який тоді очолював студентську молодь. Це товаришування, а також настрої, які панували тоді в університеті (1862-65 р. р. були часом піднесення українського і польського національних рухів) глибоко вплинули на формування його світогляду і на все його дальше життя.
Свою педагогічну діяльність він розпочав як учитель російської мови і словесности в Катеринославській гімназії (1866). Далі (1871) був переведений до Одеси. За згадками його учнів, він вносив у справу викладання - всю силу й красу свого внутрішнього душевного світу, всю свою любов до дітей і до людини взагалі.
Проте у 1877 р. його "переводять" на роботу до Архангельська, суворий клімат якого згубно впливає на його здоров'я, пізніше, після клопотань - до Тули, учителем реального училища. В Тулі Олексій Олександрович серйозно захворів, був змушений вийти у відставку і повернувся до Одеси.
1887 року у газеті "Одесский Вестник" він опублікував свою першу історико-літературну працю: "Григорий Федорович Квитка (Основьяненко), 1778-1843. Биографический очерк. Составил А-р" - до сторіччя від дня народження письменника.
1887 рік - знову заслання. Як обережно формулюють сучасники, "начавшиеся так удачно занятия А. А. южно-русской литературой должны были вскоре замениться работами по северно-русской истории. Дело в том, что он должен был переселиться на жительство в г. Вятку" (2, с. 416).
Якраз на цей момент припадає зустріч Олексія Олександровича з В. Короленком: вони заприязнилися під час перебування у Вишнєволоцькій пересильній тюрмі, призначеній, за словами останнього, для "оптової евакуації неблагонадійних".
В "Історії мого сучасника" В. Короленко пише про О. Андрієвського: "Це був справжній педагог, який дуже серйозно ставився до свого учительства і своєї кар'єри. Він товаришував в Драгомановим і, очевидно, потрапив до Вишнєволоцької тюрми саме за цю дружбу. За переконаннями він був завзятий українець, як тоді називали - українофіл" (3, с.102)
В примітках зазначено, що 1879 року Олексій Олександрович вів переговори щодо влаштування типографії для друкування українських книг.
У Вятці О. Андрієвський прожив чотири роки, працюючи в місцевому "статистичному комітеті", що займався збиранням матеріялів до святкування сторіччя утворення губернії. До збірника "Столетие Вятской губернии" він публікує кілька статей з історії Вятки і Вятського краю ("Исторический очерк г. Вятки до открытия наместничества", "Вятская хроника за последние 25 лет", "(Об языческих обрядах и жертвоприношеннях крещеных инородцев в Вятской губ."). 1881 р. в "Историческом вестнике" був надрукований "Картофельный бунт в Вятской губернии".
Набутий досвід і навички археографічних досліджень прислужились йому після повернення до Київа (дозвіл на повернення він здобув 1881 року). Тут він дістав посаду "редактора неофіційної частини" "Київських Губернських Відомостей" (як пише М. Грушевський, за іронією долі це також звичайна посада для "небдагонадійних"). Опрацьовуючи історичні архіви, О. Андрієвський опублікував за 1882-86 рр. "Исторические матерьялы из Архива Киевского Губернского Правления" (10 томів більш ніж по 200 ст. кожен). Ці публікації гаряче обговорювались в місцевих газетах "Киевлянин", "Заря", "Труд".
Найголовнішими історичними працями О. Андрієвського вважають: "Страницы из прошлого г. Переяслава", 1889; "Войтовство И. Сычевского в Киеве (1754-66)", 1891; "Русские конфиденты в Турции и Криму в 1765-68 гг., 1894; "Комиссия 1749 г. для разбора взаимннх претензий Татар й Запорожцев", 1894; "Последние киевские сотники", 1896 (з приводу цієї статті була полеміка в газетах між Олексієм Олександровичем і нащадками останніх сотників); "Еще страничка из прошлого Переяслава", 1901.
В "Киевской старине", зокрема, надруковано статті: "Васильковская таможня и городничие монахи" (1883, N1), "Запорожские выборы и порядки в XVIII веке" (1883, N5); "Из писем помещиков Киевской губернии к губернатору" (1884, N1); "Из дел об оскорблении гетманской чести" (1884, N12); "Сербы в Киеве" (1885, N7); "Несколько слов к истории Киево-Межигорского монастыря" (1885, N9); "К истории пограничных сношений с Крымским ханством" (1885, N2); "Киевские смуты средины XVIII века" (1886, N12); "Киевские толмачи" (1889, N5 і N6).
1885 року О. Андрієвського призначають інспектором гімназії в м. Златопіль, в якій він пропрацював п'ять років, залишивши по собі добру пам'ять тим, що підготував і видрукував "Історичну записку про Златопільську гімназію" (до дня її 50-літнього ювілею), організував шкільну бібліотеку, оркестру, посадив з учнями сад на пустирі, щосуботи влаштовував літературно- музичні вечори.
Як згадує В. Андреєв, менш ніж за рік О. Андрієвський (в закладі, де "педагогічна аракчеєвщина досягла повного розквіту") надав зовсім іншої фізіономії всьому ладові гімназійного життя, він навіть встиг справити свій шляхетний вплив на життя громадське. На цих вечорах він сам складав програму, багато читав, часто коментував те, що читали учні, особисто керував хором. На вечори сходилася уся златопільська інтеліґенція. "Це був найкращий, незрівнянний педагог, якого я тільки знав! Два-три роки безпосереднього впливу Олексія Олександровича мали для багатьох його учнів вирішальне значення в сенсі вироблення характеру і складу переконань".
1890 року О. Андрієвський повернувся до Київа на посаду учителя словесности 1-ї гімназії і знову кинувся у вир громадської діяльности.
Ще з 1882 р. він самовіддано працював у Київській Комісії народних читань, що перейменована згодом у Київське товариство сприяння початковій освіті.
В газеті "Киевские Губернские Ведомости" Олексій Олександрович відкрив спеціяльний відділ "для народного читання".
Йому належить організація в Київі постійної народної авдиторії.
1896 року О. Андрієвського було призначено інспектором народних училищ Катеринославської губернії: під його опікою опинилися народні сільські і міські училища.
1896 року О. Андрієвський переїжджає до Одеси на посаду директора міського Сирітського Дому . В листі від 21.XIІ.1896 він пише рідним: "Від приїзду сюди я не читаю газет, я не маю перепочинку, а головне - горю, бо це страшна річ... Вихованці моментально приведені до християнської віри, але загальний стан такий, лад життя і порядок витрат бюджету такий, що це - розбійницький вертеп". За рік справи у Сирітському Домі дещо покращились: "Зовнішній порядок в Сирітському Домі дійсно наведений значний; але для дальшого, для істотного - для виховання - нема... аж нікогісінько" - пише він рідним.
О. Андрієвський підготував доповідь з пропозиціями радикального реформування Сирітського Дому, а сам розпочав пошуки роботи, яка б давала хоч якесь дозвілля для ширшого поля діяльности.
Проте, незважаючи на свою надзвичайну зайнятість, Олексій Олександрович брав активну участь в одеських народних просвітницьких закладах. На одну з його лекцій зібралось до тисячі людей.
Учитель російської мови і словесности, О. Андрієвський основною в житті вважав українську справу. У листі до своєї майбутньої дружини (Клавдія Михайлівна Андрієвська (1868 - 1939), орловська дворянка, педагог) він писав: "Вчора, написавши листа, я був дуже невдоволений, неможливо було поговорити про деякі сторони нашого питання. <...> Саме ця далекість може спричинити те непорозуміння, від якого починається усяка незгода і почуття невдоволености. А ми про це ні разу й не згадали. <...> Але я чомусь думаю, що мої національні і політичні ідеї стануть і вашими, коли ви їх пізнаєте, станете до них ближчими".
Так і сталось:  Клавдія Михайлівна стала помічницею своєму чоловікові у всіх його громадських справах.
З її листів і спогадів дізнаємось, як глибоко переживав Олексій Олександрович відсутність рідної мови в школах. "Журився О. О., що не можна добиватися викладання українською мовою в сільських школах, хоча б перший рік".
"Восени О.О. був присутній на 2-х актах: в 3-х-класному міському училищі і в сільській прогімназії. В першому його глибоко засмучувало те, що на Україні на акті не було прочитано жодної української байки чи вірша, не було проспівано жодної української пісні".
"1898 року прочитали ми у Віснику Європи статтю В. Надорьєва "Вешние всходы" <...> Автор розповідає про І. Я. Яковлєва - чуваського просвітника, який <...> без копійки за душею створив чуваську школу, ще бувши сам гімназистом; школа пішла і випустила перших учителів для чувашів <...>, які (досі) були якимось посьміховиськом і були в загоні у російських селян.
Олексій Олександрович з інтересом прочитав мені вголос цю статтю і з сумом сказав: "А ось українських учителів довго ще не буде, і мені не почути рідної української мови в школі".
О. Андрієвський був великим шанувальником Т. Шевченка. Його перу належать десятки праць, присвячених творчості поета. Він їх розсилав у різні редакції під псевдонімами, щоб створити враження: усі пишуть.
Як згадувала його дочка (Олександра Олексіївна Андрієвська, проф. Київського Державного університету ім. Т. Г. Шевченка (1900 - 1982)), улюбленим його псевдонімом був "Перебендя".
Над його могилою на Байковому цвинтарі височить скромна чотиригранна колона з білого мармуру, увінчана невеликим хрестом. Пам'ятник поставлено на кошти Київського товариства сприяння початковій освіті, земляків, товаришів по службі, друзів, рідних і знайомих. На гранях колони виґравірувано, зокрема, слова Т. Шевченка:
... І оживу
І душу вольную на волю
Із домовини воззову.

Борітеся - поборете.

А на вул. Воровського, 26, ще одна пам'ятка - його дітище, колишня "Народна авдиторія". Вгорі на фасаді чудово відреставрованого будинку з табличкою "Пам'ятник архітектури", зберігся напис "Кіевское Общество содействия начальному образованию".
 

"Українське населення на Далекому Сході" - так називається історико-соціологічний нарис, виданий нещодавно у Київі Центром сучасного суспільствознавства. Автор монографії молодий київський науковець Андрій Попок, який встиг уже відбути військову службу на совєтській Тихоокеанській фльоті, а в 1991-93 роках він ініціятор створення і перший голова Товариства української культури Приморського краю з осідком у Владивостоку.
Фактично незабаром після остаточного захоплення від Китаю теперішніх російських територій Приамур'я та Примор'я в середині ХІХ століття стають явними зусилля російського уряду заселити новопридбані землі постійною людністю. І з 1883 року починаються переселення селян з Чернігівської, Полтавської та інших українських губерній з обіцянками одержати на Далекому Сході значно більші земельні наділи.
Уже в перші роки ХХ століття нові переселенці знали, що вони їдуть на Зелений Клин.
А в 1917-18 роках відбулося три Далекосхідні з'їзди українців, зокрема третій з них у травні 1918 року переслав до Міністерства закордонних справ України низку домагань, в тому числі: вимагати від російського уряду визнати Зелений Клин частиною України.
У 1917-20 роках у Владивостоку виходила газета "Українець на Зеленому Клині". Газету було відновлено 1993 року, в книзі наведено світлину числа 1 і повідомлено, що вийшло 1993 року п'ять чисел української газети. У 1920 році з Владивостока розходився часопис "Щире слово", 1921-го - "Громадська думка" й "Українська думка".
З перемогою совєтської влади будь-яка громадська діяльність без дозволу комуністів була заборонена.
Але українська громадська і навіть політична діяльність тривала в Маньчжурії. Про це також розповідає у своїй книзі Андрій Попок.
У 1932-34 в Харбіні друкувався "Маньджурський вісник", а в 1938-39 - "Далекий Схід".
До речі, у 20-х роках, якщо китайська влада поліпшувала стосунки з Москвою, то забороняла українські організації. І навпаки. Коли ж Маньчжурію захопили японці і створили маріонеткову державу "Маньчжоу-ґо", українці одержали більше можливостей для повнокровного громадського життя. Запрацювали "Просвіта", Союз українських еміґрантів, Спілка української молоді, Союз українських вчителів та інші.
Коли 1945 року до Маньчжурії прийшла совєтська армія, найактивніших українських діячів було розстріляно, багатьох репресовано, українське громадське життя припинило своє існування.
Але українців на російський Далекий Схід продовжували інтенсивно переселяти майже у всі совєтські роки - орґнабором з обіцянками пільг, і голодомором - від нього ладні були тікати хоч світ-заочі, і скеруванням випускників українських навчальних закладів, і репресіями.
Тільки з проголошенням незалежности України припинилося масове переселення українців на Далекий Схід.
На Зеленому Клині за нової російської влади створюються товариства і гуртки української мови і культури, здійснюються українські культурно-мистецькі заходи, хоч все це далеко не густо.
Зокрема, під час Днів української культури 16 - 21 травня 1992 року з багатьма мешканцями Приморського краю зустрілися гості з України, і в їх числі тодішній голова місійного відділу УАПЦ архиєпископ Білоцерківський, вікарій Київської єпархії Володимир (пізніше - Патріярх УПЦ КП) та настоятель СвятоПокровської церкви у Київі, ректор Київської духовної семінарії протоєрей Володимир Черпак. З 1999 року в Хабаровському краї діє парафія УПЦ Київського патріярхату.
Але в умовах нейтрально-неґативного ставлення місцевих російських властей до української культурологічної роботи, недостатньої допомоги з України зросійщення далекосхідніх українців триває і тепер.
Книга Андрія Попка варта уваги кожного, хто цікавиться проблемами далекосхідньої діяспори. Вона може мати читачів і в Україні, і на Далекому Сході, і всюди, де є українці. Але наклад - лише 500 примірників - навряд чи задовольнить потребу.

МИЛОСЕРДЯ
Не обминаймо щедрістю бідного,
Не обходьмо увагою недужого,
Не обділяймо ласкою хворого -
Не будьмо до ближніх своїх байдужими.
Зігріймо теплом своїм сиротину,
Помагаймо і тим, хто потрапив в біду.
До всіх знедолених щедрими будьмо,
Бо є кожного частка в людському роду.
 

Я РОДОМ ЗВІДТИ

Я родом звідти, де полин і м'ята,
Ромашки і волошки у полях...
Я звідти родом, де земля багата,
Оспівана народом у піснях.

Я родом звідти, де зозуля ранить,
Де будить пишні крони соловей.
Я звідти родом, де весною в ранок
Вертається крилатий журавель.

Я з того краю, де блакить небесна
Голубить ніжно золоті поля.
Чарують душу білоткані весни,
І силу повнить щедрая земля.

Зі збірки "Під сузір'ям Скорпіона", Рівне,
"Волинські обереги", 2000.

Дослідження Київської школи музики ХVІІ ст. спонукає до висновків, які виходять далеко поза межі вказаного часу: в минуле, сягаючи доби Київської Руси ХІ ст., -з одного боку, а з другого - в майбуття, уже в наше XXI століття.
Стислі періоди розбудови як давньокиївської, так і козацько-гетьманської держави супроводжувалися надзвичайною інтенсивністю культуротворчих процесів. Потенціял їх здобутків був такий потужний, що його вистачило на століття розвитку в умовах бездержавности.
Так, фундаментальний і неперервний розвиток ірмолойної церковно-співочої культури України від часу Київської Руси до періоду становлення Козацької держави включно (XI - XVII ст.) - породив низку феноменальних явищ.
Визначальна підвалина такої тяглости - слов'янська, Кирило-Методіївська традиція (відмінна як від греко-візантійської, так і римо-латинської), що первинно орієнтувала на творення національних, слов'янських інваріянтів музичного супроводу в богослужінні.
Друга фундаментальна риса - тісна взаємодія між слов'янськими сакральними культурами, обумовлена експансивною орієнтацією Константинополя та політичною активністю Риму. Саме за таких обставин формується тісна спорідненість болгарського (що створився в лоні найстаршої слов'янської патріярхії) та українського храмового співу. Настільки органічна, що доводиться говорити не про окремі періоди болгарського ("південнослов'янського") впливу, а про тривалий і фактично неперервний процес українсько-болгарських взаємин (від XI ст., якщо не раніше, до XVІІ ст. включно). Все це чітко простежується на репертуарі української ірмолойної спадщини, яку в XVII ст. сучасники не випадково називали "київо-болгарською".
Через повне винищення давніх церковно-співочих пам'яток у самій Болгарії сьогодні ми не в стані визначити міру внеску української церковно-співочої традиції у болгарську, хоча сумніватися в такому зворотньому впливові не доводиться.
Третя, на цей раз феноменальна особливість співочо-сакральної творчости Давньої України - однорозспівність (конкретному сакральному текстові однозначно відповідає певна сакральна мелодія), яку треба вважати наслідком існування в Україні високоавторитетного творчо-духовного центру, де первинно створювались ці сакральні співи і звідки вони поширювались по всьому краєві.
Таким центром міг бути лише Київо-Печерський манастир - справжнє вогнище духовности, культури, освіти, головна архимандрія для всієї України-Руси та інших східнослов'янських теренів. Очевидно саме тут формувались і нормативний тип музичної (кулизм'яної) Азбуки, і нормативний збірник вибраних сакральних наспівів - Ірмологіон-Ірмолой. Саме у Київо-Печерському манастирі зародився самобутній, національний варіянт монашого чину, зорієнтований на активне, діяльне життя, саме звідси ширились не лише високі норми християнської моралі, але й настановлення на громадське служіння, патріотизм, що стануть надалі традиційними для української ментальности.
Піднесення культури в українській християнській державі було обумовлене активізацією внутрішнього культурного потенціялу завдяки динамічному діялогові із болгаро-візантійською традицією. Передумовами цієї взаємодії в давньокиївський період були: відкритість зовнішнім впливам, поширення книжної освіти, ідеологія суспільно-громадянського служіння, достатньо вкорінені вже в давньоукраїнському соціюмі.
Найістотнішою ознакою наших сакральних співів треба вважати виразність їх мистецької форми. Естетичний аспект словесно-музичної архітектоніки в давньоукраїнських наспівах реалізується "грою" пропорцій, структуруванням музичного часу-простору. Близький аналог схожому, також "просторовому" типові мислення, знаходимо в українській храмовій архітектурі. Як зазначає видатний мистець сучасности Радослав Жук, все різноманіття стилів історичної архітектури України ґрунтується на типології пропорцій та їх конфіґурацій, так що кожен твір є черговою індивідуальною інтерпретацією набору тих самих формотворчих елементів. Такими ж ознаками вповні можна схарактеризувати й архітектоніку русько-київського наспіву.
Структурна типологія ірмолойного стилю - це синкретична взаємодія слова і мелосу (залежність мелодичної форми наспіву від структури тексту, що об'єднуються в глибинному стані медитативу співу-дихання); це пропорційні співвідношення між піввіршами у віршових рядках (тут переважає гнучка нереґулярність, що забезпечує особливу пластику форми); це згрупування музично-віршових рядків (попарно, по три, по чотири) у строфічні цикли.
Таким чином, започаткована в ранній християнський період у Київській Русі традиційна монодія завершила свою еволюцію до XVII століття як чітка типологічна система, як духовно-мистецьке, естетичне явище, позначене особливою виразністю синкретичної форми, згармонізуванням деталей і цілости, тобто всього того, що сприяло спонтанному пробудженню й самовиявленню в людині її найглибшого, божественного єства
Не випадково Ірмолой - збірник вибраних сакральних співів - згодом став на Вкраїні всенародним духовним співаником, служачи, як і Псалтир, ще й посібником всезагального освоєння музичної грамоти.
Київська школа музики XVІІ ст. суміщала завершення традиції ірмолойного одноголосного співу і становлення нового, раніше не знаного у східньослов'янському світі багатоголосного співу у храмах, запозиченого із західньої, римо-латинської практики.
Можна вважати, що зближення й проникнення в нашу культуру специфічних елементів західньоевропейської музичної традиції почалося значно раніше кінця XVI - початку XVІІ ст., тобто часу, коли розпочалося принесення в Україну зразків західнього багатоголосся. Адже від кінця XIV ст. і далі, в наступні віки, численні гурти молоді з України, що навчались в західніх університетах (Париж, Болонья, Прага, Краків та ін.), безпосередньо вивчали тут латинську теорію музики, оскільки цей предмет входив до циклу квадріюму, який студіювали на підготовчому факультеті.
Треба припускати, що все зростаюча з часом ця українсько-латинська діяспора могла мати прямий стосунок і до першодруку наших півчих книг (як доказ - інкунабула Осмогласника 1491 p., Краків) ; і до радикальної реформи старокиївської нотації, і до перекладу ірмолойних співів на латинське нотолінійне письмо; і до запозичення латинського багатоголосся для збагачення церковного співу в храмах України, а отже й необхідности освоєння латинської музичної теорії.
Ново-київська школа музики XVII ст. постала як велетенська творча й педагогічна лябораторія "пересотворення" культури: це й оновлення традиційної монодії (слов'яно-візантійського кореня) й опанування нових західніх технологій акордового багатоголосся; формування національного типу музичної педагогіки (синтеза слов'яно-візантійської та римо-латинської традицій). Якщо давня манастирська, суто церковна форма музичного навчання була пов'язана з прославленим Київо-Печерським центром, то новітня барокова Україна вже збагачується мережею раніше не знаних в Україні освітніх інституцій - братських шкіл, колеґій, очолюваних Київо-Могилянською академією, де передбачались у програмі і світські предмети. Національний тип музичної освіти склався як всестановий, з творчими формами навчання (одноголосна й багатоголосна співана поезія, музичне віршування), такими характерними демократичними з'явами як дяко-вчитель, мандрівний учитель-спудей. Вони забезпечували масове тиражування доступних форм навчання співу, сприяли поширенню всезагальної музичної грамотности, стимулюючи в народі пробудження й реалізацію його творчого потенціялу.
Київська школа музики виплекала численні педагогічні кадри, що обслуговували різні прошарки населення. На її ґрунті зросли могутні ренесансні постаті музичної просвіти та освіти, такі як Є. Славинецький (вчений монах), М. Ділецький (світська людина), які, зокрема, кардинально вплинули на перенесення досягнень національної музичної культури України до інших країн православного реґіону.
На століття вперед сягнув їх внесок у формування музичної культури Давньої України - синтетичного, світсько-духовного типу.
Багатоголосний, т. зв. "органний" храмовий спів виявився винятковим набутком культури України. Не випадково ново-київський багатоголосний спів з благоговінням називали "божественним пінієм", а незрівнянний хор спудеїв Київо-Могилянської академії - "божественним хором".
Ця культура, проникаючи в усі суспільні верстви, впливала на формування його специфічного мистецького менталітету. Чи не вирішальну ролю у цьому всенародному "одушевленні" відіграв незбагненний, справді "божественний" стиль виконання тогочасних українських хорів.
Кінець ХVIII ст. - "золота доба" українського храмового співу - знаменує завершення повного циклу розвитку нашої сакральної творчости й виконавства (Д. Бортнянський, М. Березовський, А. Ведель), що їх слід вважати феноменальним явищем загальноевропейського маштабу. В його лоні сформувався специфічний стиль українського бельканто (прекрасного співу), впливу якого не оминули інші жанри - музичні і поетичні, паралітургічні і світські, зокрема новофолкльорна пісенна творчість, також потужний пласт силабічної поезії, яку увінчує поетика Шевченка. Вся ця багатоплянова спадщина просякнута органічною музикальністю, сповнена глибинної духовности.
Специфікою барокової культури була, зокрема, взаємопроникність сакральних та світських складників; ця ж особливість спостерігається і в структурі та змісті Київо-Могилянської освіти, зокрема музичної.
Однак вже на початку XIX ст.( з 1817 року) Академію переводять на звужений статус - виключно церковно-духовної освітньої інституції, і це знаменує початок подальшого розмежування учбових закладів на духовні та світські... А рівно через століття, з 1917 року розпочинається процес ліквідації і духовних учбових закладів, і традиційної музичної освіти, яка сформувалась на ґрунті сакральної практики вокально-хорового виконавства.
Все це позначилося на подальшій долі нашої традиційної музичної педагогіки: спершу постало звуження сфери її функціонування, вкінці - штучне викорінення вокально-хорової основи з музичної педагогіки у масовій школі.
Новий світський напрямок у педагогіці України, який зберігав її традиційну вокально-хорову основу, почав розробляти М.Лисенко та його послідовники М. Леонтович і К. Стеценко; при цьому вони спирались не на ірмолойний спів, а вже на фолкльорно-пісенний репертуар широкого історичного й стилістичного діяпазону. Теоретичні основи узгодження давніх ("релятивних") і нових (""абсолютних") методик вперше сформулював і опублікував на початку 30-х років С. Людкевич.
У XIX ст. урядові реформи здійснювались спершу в напрямку обмеження методів музичного виховання на вокально-хоровій основі: ця давня традиція збереглась виключно в навчальних установах Духовного відомства (Академія, семінарії, колеґії, також парафіяльні сільські школи, де вчили співати за Ірмолоєм). У той же час у світських закладах активно поширюють західньоевропейські методи навчання, на музично-інструментальній основі.
В совєтський період спостерігається поступове повне вилучення вокально-хорової традиції зі сфери масової педагогіки.
Завершується т. зв. реформою в масовій школі Д.Кабалевського (кінець 70-х років). Таким чином у другій половині XX ст. настає остаточний якісний злам в масовій музичній педагогіці; відбувається переорієнтація з "музичного вміння" на "говоріння про музику".
Великий музикант XX століття Г. Нейгауз іронізував щодо такої підміни, порівнюючи цю "говорильню" про музику до "нюхання обіду" замість його споживання.
В кінцевому рахунку на порозі XXI віку, після майже тисячолітнього поступального розвитку національної духовно-співочої, виконавської та педагогічної традиції, що залишила незнищенний духовний відбиток і на українській фолкльорно-пісенній спадщині, маємо нині фатальні наслідки двохсотлітнього деструктивного процесу, що призвів до повного відчуження, відриву сучасної "інформативної"' музичної педагогіки масових шкіл від виконавської музичної педагогіки минулого, що ґрунтувалась на вокально-хоровій основі. Саме це й стало основною причиною обвальної катастрофічної деґрадації музично-культурного рівня нашого суспільства.
Зворотній процес можна започаткувати лише через дбайливе відродження національної музичної традиції.
Зокрема в Україні вже діє державна Програма відродження національної фолкльорної спадщини.
Але доконечно потрібна також Програма відродження тисячолітньої професійно-музичної спадщини - монодичного співу, що досяг свого найвищого розквіту в Київській школі ХVІІ ст.
Ці два складники - пісенний фолкльор і тисячолітня традиція християнського храмового співу - чи не найвагоміший внесок України в скарбницю загальносвітової культури, який потребує сучасної актуалізації.

На думку відомого історика В. Січинського, автентичний портрет гетьмана Івана Мазепи слід шукати серед ґравюрних зображень, виконаних сучасниками ще за його життя. Винятково, як основний і вихідний, вирізняє дослідник портрет гетьмана, виконаний одним із найкращих ґраверів доби Мазепи Леонтієм Тарасевичем близько 1695 р.

Цей твір знайшов у єдиному примірнику збирач і дослідник ґравюр Д. Ровинський. Вона була вліплена до книжки "Слава Шереметі" (Шереметьєву) з нагоди здобуття турецьких фортець над Озівським морем. Згодом Д. Ровинський та інший помітний дослідник Селіщов переконливо довели, що портрет належить саме гетьманові Мазепі.
Найголовніші докази його автентичности: як і на інших ґравюрах, присвячених гетьманові, він зображений в оточенні алегоричних постатей (Краси, Сили, Правди, Мудрости), які символізують добродійство та меценатство Мазепи. Під картушем зображені речі-знаки, що символізують посади і гідності, що їх перейшов І. Мазепа у своїй козацькій службі: меч, корогва, ключ, печатка, пірнач, каламар з пером, булава (старшина, хорунжий, бунчуковий товариш, генеральний осаул, полковник, генеральний писар і гетьман). На самому портреті бачимо - гладкопоголене обличчя, крім вусів, тоді як Шереметьєв, за московським звичаєм, мав бороду, і лише пізніше, після поїздки за кордон, почав голитися.
Ґравюра відбита на іншому папері, ніж книжка.
На ґравюрі є підпис ґравера. Крім того, відомо, що з нагоди здобуття українськими козаками під проводом І. Мазепи турецьких фортець над Озівським морем Пилип Орлик написав панегірик на честь гетьмана, виданий 1695 р. у Вільні, і там були вміщені ґравюри І. Щирського, який працював разом з Л. Тарасевичем. Отож вірогідно, що портрет було виконано саме для віленського видання.
Те, що портрет чиєюсь дбайливою рукою опинився вліплений до книжки про "російського героя", легко пояснити, згадавши, як небезпечно було переховувати портрети Мазепи. Завдяки цьому він і зберігся до наших днів.
Історик вказує, що ґравюра Д. Галяховського з портрету І. Мазепи також була вліплена під іконою в одній із церков на Київщині і лише в середині ХІХ ст. потрапила до Варшави (але вона згоріла під час ІІ світової війни у 1944 році).

За журналом "Україна", ч. 3, Париж, 1950.

Можна ствердити, що відкриття десять років тому у древньому Кам'янці дитячої музичної школи спричинило тут цілу культурну революцію. Схожих клясичних закладів і нині набереться в усій Україні усього шість.
 Осередком і окрасою школи залишається дитяча хорова капеля "Журавлик", яку також створив невтомний Іван Нетеча, одержимий любов'ю до українського клясичного співу.
Відкриття дитячої школи хорового співу означало насамперед перемогу духу. Адже спів - це не просто мистецтво, це природа українців. У пам'ятці юному хористові, що переступає поріг школи, не випадково записано: "Бог дав тобі золоті крильця - твій голос. Учись співати - це допоможе тобі увійти у світ краси і духовного життя. Ревно охороняй, співаючи, рідну мову, плекай її, скроплюючи росою перлин - пісень. Шануй навчителів своїх, хто поїть силами твій талант. Будь щирим і відданим пісні і хору - тоді ти ніколи не зрадиш рідну матір, Вітчизну, друзів".
Навчальна програма включає у себе одинадцять предметів. Серед них - дириґування, сольний спів, основи художньої мови, ритміка і танець тощо. До слова, цим об'ємом дисциплін нетечівська шкільна програма відрізняється від програм інших мистецьких шкіл України. Добре володіють випускники школи також інструментом, особливо фортепіяно. Отож не дивно, що 35 випускників школи навчаються нині у вищих мистецьких закладах України.
У 2001-2002 навчальному році Кам'янець-Подільська хорова школа набрала рекордну кількість дітей до 1-ї кляси - 150! Всього ж тут навчається 305 учнів.
Щороку вихованці школи дають 120-140 концертів, під банями храмів різних конфесій.  Цей спів хвилює, кличе людей до віри, надії,  любови.

Віталій НЕЧИТАЙЛО,
"Кам'янець-Подільський вісник"

З катехизису

РАДІСТЬ
Хто він, християнин третього тисячоліття? Це людина, що прагне бути схожою на Христа: "Хто каже, що в Ньому перебуває, повинен так поводитись, як Він поводився" (Ів 2.6). Ісус каже: "Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав і призначив, щоб ви йшли і плід принесли, та щоб тривав ваш плід..." (Ів 15.16). Отже, християнин покликаний приносити плід.
Якщо духовна сфера людини не підпорядкована Святому Духові, то не може вона бути правдивим християнином і приносити плід.
Любов до ближнього є першим знаком того, що Святий Дух діє в нашому житті - "...бо любов Бога влита в серця наші Святим Духом, що нам даний" (Рм 5.5). Любов Ісуса не знає меж, вона огортає святого і грішного, старого і малого. Ми повинні любити, як Ісус. Звичайно, це нелегко, але треба пам'ятати, що Бог не закликає нас до речей неможливих.
Радість, котру Святий Дух приносить у наше життя, ставить нас понад усілякими обставинами. Радість може бути з нами навіть у часі тяжких випробувань. Джерелом такої радости є Святий Дух. Сучасний світ наповнений смутком, страхом і розчаруванням. Але Слово Боже вчить нас, що духовна радість є незалежною від обставин. Бог посилає її в наше понуре, занурене в проблеми життя, дає нам змогу наповнитись цією радістю, незважаючи ні на які обставини.
Радість - це не задоволення. Задоволення швидко минає, а Божественна радість є глибокою і протиставиться усіляким бідам. В Індії, у місті Донавур, приблизно 15 років тому померла одна побожна жінка Емі Кармайкі. Своє життя вона віддала опіці дівчаток, що були посвячені на служіння у храмі. Останні 20 років була прикута до ліжка хворобою. За цей час вона написала книги, котрі читає багато людей. Божа радість наповнювала її серце, і кожен, хто приходив порозмовляти з нею, бачив це. "Радуйтеся завжди у Господі; і знову кажу: Радуйтеся!" (Фил. 4.4).

Геннадій ЛАПЧУК
("Братський листок" УПЦ КП. Уривок)

народна леґенда
ПРО МАТІР
В одному домі лежав хворий хлопчик, так, що ніякої надії на життя не було. І всі над ним плакали: отець, мати і дві сестрички. Плакали, бо хлопчик умре.
Коли звечоріло, одна сестричка вийшла надвір. Видить, стоїть у дворі хтось у чорному. Вона не розбирає хто та й звідає:
- Хто в нашому дворі стоїть?
А воно й каже:
- Я Смерть. Я сеї ночі маю із сього дому взяти одну душу.
А дівочка каже Смерті:
- Йой, я тебе прошу, не бери братика, бери мене.
- Тоді йди до хижі, попрощайся з усіма своїми рідними, та прийдеш, і я возьму тебе.
Она заходить до хижі. І нікому нич не сказала, так тихенько-тихенько лягла спати. Виходить друга сестричка. І та видить, що хтось у чорнім стоїть.
І та звідає:
- Хто там стоїть у нашому дворі?
- Я, Смерть. Я сеї ночі маю із сего дому взяти одну душу.
А она просить:
- Йой, я тебе прошу, не бери мого братчика, бери мене.
- Добре, возьму. Іди до хижі, попрощайся з усіма рідними, і я тебе возьму, а братика оставлю.
Зайшла она до хижі і більше не вернулася, бо й та не хотіла вмирати.
Через якийсь час виходить отець. Вийшов, увидів Смерть у чорнім та й звідає:
- Хто там у мій двір зайшов?
- То, - каже, - я, Смерть. Я сеї ночі маю із сего дому одну душу взяти.
А отець каже:
- Не бери мого сина, бери мене. Він ще такий молодий, най би жив.
- Добре, іди до хижі, попрощайся з усіма, вийдеш, і я возьму тебе.
Зайшов отець до хижі та й більш не прийшов. Десь по півночі виходить мати. Вийшла, видить, хтось стоїть у чорнім. Звідає мати:
- Хто туй у нашім дворі?
- Я, Смерть. Я сеї ночі із сего дому маю одну душу взяти.
Мати просить із сльозами:
- Прошу тебе, не бери мого синочка, бери мене.
- Добре, йди до хижі, попрощайся з усіма. Вийдеш надвір, та й возьму тебе.
Мати зайшла до хижі, поклала синови на головочку другу ряндочку мокру, намочила її в холодній водичці. Завила сина, позавивала дівочок, пішла до чоловіка і попрощалася з ним, поцілувала його і вийшла надвір.
- Но, я готова, бери мене.
Дивиться вона, а там стоїть хтось у білім та й каже їй:
- За те, що ти така справедлива, я й твого сина лишаю, і тобі життя дарую. Ти одна в сьому домі така, що за всіх готова на смерть.

"Дерево до неба",
Львів, "Свічадо", 2000
 

- Отже, тебе навернули до Христа?
- Так.
- Значить, ти маєш про Нього багато знати. Скажи мені, в якій країні Він народився?
- Не знаю.
- В якому віці Він помер?
- Не знаю.
- Скільки проповідей Він виголосив?
- Не знаю.
- Ти справді знаєш дуже мало як для людини, що визнає себе наверненою до Христа.
- Ти маєш рацію. Мені соромно, що я так мало знаю про Нього. Але що я знаю точно, так це те, що три роки тому я був пияком. Весь у боргах. Моя сім'я розпадалася. Моя жінка і діти кожного дня боялися мого приходу. Тепер я перестав пити, віддав борги - моя сім'я щаслива. Усе це зробив Христос. Ось що я знаю про Нього!
Знати по-справжньому - це значить змінюватися під впливом цього знання.

Христос прийшов у наш світ саме через родину. Дитина приходить також у родину, і саме родина формує майбутнє дитини.
Але я, власне, пропоную поговорити про наркотики. Бо бажаємо ми цього чи ні, наркотики сьогодні стали частиною нашого життя. Завтра вони не зникнуть, як би нам не хотілося. Від 30 до 40 відсотків 15-16-річної молоді України вже спробували наркотичні речовини. На жаль, лікарі говорять про тенденцію вживання цієї отрути в нашій країні - вже з 10 років. У Київській наркологічній лікарні є 12-літні діти з діягнозою наркоманії. Тому батькам потрібно навчитися постійно враховувати небезпеку цього зла для дітей.
Що таке вживання наркотиків для дитини, молодої людини? Це - втеча від реальности шляхом зміни свого стану. Не можу змінити довколишній світ, мені важко, сумно, самотньо, нудно - то я штучно створю для себе ілюзію кайфу та ілюзію безпеки. Саме так батькам варто розглядати вживання дитиною наркотиків! Бо зважаючи на це, можна знайти шляхи виходу.
Отже, як найчастіше буває? На вулиці, на вечірці у друзів, на дискотеці дитині, молодій людині пропонують наркотики: "Спробуй, це - кайф! Дивися, я скільки вживаю, а в мене все нормально. Спробуй, це допоможе тобі заспокоїтися, відчути "райську насолоду", стати такими як ми, здобути нашу дружбу і повагу". Всім цього хочеться? Заспокоїтися, стати свойським хлопцем чи класною дівчиною у своїй компанії? У середовищі, яке тільки так тебе визнає? Напевно. Але дівчина чи хлопець не завжди замислюється, яке майбутнє у цього вибору.
Ми, батьки, либонь бачимо страхи цього майбутнього. Та важливо зосередитись на іншому. Ми не зачинимо свою дитину у скляній вежі, не вбережемо від таких "друзів" і таких "пропозицій". Краще зрозуміти, чому деякі діти піддаються наркозапрошенням, а інші твердо відмовляють. Бо саме тут і бачимо плоди родинного виховання.
З яких же корінців, стебла і квіточок вони визрівають?

•   Чи ця дитина звикла до поведінки "Я хочу це зараз!", "Я прагну мати задоволення від життя будь-що-будь"? А може їй прищепили здатність долати труднощі, навчили відмовляти собі в забаганках?

•   Чи говорить дитина правду батькам, чи перемагає страх перед наслідками правдивого зізнання? Що дівчинка вперше почула від батька-матері, коли чесно зізналася? Що вона дурна, ненормальна, "покараю так, що синя будеш"? А потім вона збрехала - і пронесло, тому закріпилася думка: краще брехати, бо сказати правду - то після цього обов'язково буде покара. А може хлопець чесно розповів про свою провину, і батьки поговорили з ним, розібралися в проблемі, без гніву й роздратування?

•   Чи виховали в сім'ї "чудову дитину", слухняну, яка виконує всі вказівки та розпорядження батьків? Чому ця звичка згодом, коли батьки стають не найголовнішими, призводить до того, що підліток слухняно підкоряється іншим? Підкоряється наркозалежним, або тим, хто пропонує йому чи їй наркотики? Чи може дитину змалечку поважали як особистість, рахувалися з її/його думкою та бажаннями? Змалечку розповідали про "підводні камені" життя та вчили розуміти власні потреби, вчили говорити не тільки "так", а й "ні"?

•   Чи вчили дитину самостійно приймати рішення, брати на себе відповідальність за власні вчинки? Отож син чи донька володіють навиками такої складної поведінки як відповідальність за свої слова, обіцянки і вчинки; вміють приймати і виконувати рішення?

•   Чи підліток хоче показати себе, виділитися в компанії, бути ні на кого не схожим за будь-яку ціну? Чи, може, маючи достатньо уваги і любови від рідних, молода людина зуміє виявити свою інакшість через навчання, творчість, хобі. А може він чи вона знаходить захоплення і похвалу в сім'ї, а не шукає розуміння і підтримки де інде?

•   Чи юнак має комплекс неповноцінности, бо його били й принижували в сім'ї? А юнка вважає себе тупою і ні на що не здатною, бо їй це щодня торочили мати з батьком? Чи, може, молода людина впевнена в собі, вірить у свої сили і можливості, не потребуючи для "усвідомлення" цього чарки чи голки?

Отож поставте собі ці запитання і "примірте" відповіді стосовно себе і своєї дитини.

Інформація для вчинків

Ми можемо створити таку сім'ю, яка не буде виховувати майбутнього наркомана чи наркоманку.
Ми можемо так виховати дитину,   що вона чи він відмовиться від наркотиків, які хтось запропонує.
Ми можемо у своїй сім'ї створити таку добру атмосферу, щоб дитину тягло до сімейного тепла, а не на вулицю.
Ми можемо подарувати своїй дитині надію на щасливе майбутнє, коли навчимо бути впевненою/впевненим у своїх силах, коли будемо надавати постійну любов, допомогу та підтримку.
Ми можемо...
Ми можемо!
Детальніше про те, яким чином матері та батькові допомогти своїй дитині не стати на шлях наркотичної згуби, ми поговоримо пізніше. Пишіть нам про свої проблеми стосовно залежности ваших дітей від наркотиків, тютюну чи алкоголю.

Незалежний багатоілюстрований вісник "Ант"
заснувала 1999 року група науковців, які працюють у двох установах Національної Академії наук України - Інституті археології та Інституті мистецтвознавства, фолкльористики й етнології ім. Рильського. Від 2000 р. у виданні часопису бере участь Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва та дизайну ім. М. Бойчука. Часопис подає насичену інформацію в стислому обсязі, продовжуючи традицію таких київських журналів, як "Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца" (1879 - 1914), "Археологическая летопись Южной России" (1899 - 1905), "Хроніка археології та мистецтва" (1930-33).
 "Ант" - журнал археологічний у найширшому значенні  цього слова, тобто водночас і народознавчий, і мистецький. Адже саме в лоні археології зародились у позаминулому сторіччі вітчизняні етнологія й мистецтвознавство.
Експедиції та дослідницькі відкриття, конференції, аукціони та виставки, ювілеї міст, музеїв, навчальних і наукових закладів, видатних людей, нові періодичні видання, нові книги... Про все це повідомляється у рубриках "Хронос", "Спектр", "Антіква", "Музейон", "Портрет", "Цензор" та ін.
У 7 - 9 числі журналу вміщено зокрема цікаве дослідження О. Стрижака "Бассанти - балканська гілка Антів", статтю В. Цитовича "Нове явлення Холмської Богоматері", "Здобутки та проблеми Київо-Печерського заповідника" М. Сагайдак, "До проблеми вивчення канону в іконописі" О. Клименко, подорожні нотатки Р. Селівачова "Середньовічні храми Балкан Х - ХV ст.", "Відзначення 90-річчя Івана Гончара" і чимало іншого.
Журнал розсилається безкоштовно по Україні всім обласним, спеціялізованим бібліотекам, обласним історико-краєзнавчим музеям, науково-дослідним та освітнім установам культурознавчого і мистецького спрямування.
 

Для Франциска все виділялось, все вражало його, і це дуже важливо, бо показує, як він жив. Для нього все брало участь у дії, так само діяв і він.
[...] Він був не стільки співцем, що співає свої пісні, скільки автором п'єси, який виконує головну ролю. Те, що він говорив, було більш поетичне, ніж те, що він писав. Шлях його у житті складався зі сцен, і кожну з них йому вдавалося довести до найвищої точки. Розмови про "мистецтво життя" звучать у наш час штучно, але св. Франциск здійснив своє життя як твір мистецтва, хоча зовсім цим не турбувався.
Св. Франциск помирав. Ми могли б сказати, що він був старим, коли трапився цей випадок, але він рано постарів, бо помер, не доживши до п'ятдесяти, виснажений боротьбою і постом. Коли він зійшов з висот немислимої аскези, і немислимих одкровень Алверно, він був приречений.
І не тільки хвороба та ослаблення вкоротили його життя. Незадовго перед тим розвалилася щонайважливіша його справа: він не зміг покласти край Хрестовим походам, навернувши одразу весь мусульманський світ. Ще більше страждав він через те, що у його власному ордені виявилися ознаки компромісу, і виникав практичний, а то й політичний дух. Останні свої сили він витратив на сперечання. І тут виявилося, що він сліпне [...]. Але лікування могло виявитися страшнішим за саму хворобу. Йому порадили (і напевне - помилково) припекти живе око, не полегшуючи болю, розпеченим до червоного залізом. Навряд чи могли бути гірші тортури, яким він заздрив, читаючи Житія, і яких він марно шукав у Сирії. Коли кочергу вийняли з печі, він встав, чемно вклонився і сказав: "Брате мій Вогонь, Бог створив тебе прекрасним, і дужим, і корисним. Прошу, будь милостивий до мене".
Якщо дійсно існує "мистецтво життя", то це, як на мене, один із його щедеврів. Небагатьом поетам дано було пригадати власні вірші в подібну хвилину, тим паче їх промовити. Навіть Вільям Блейк розгубився б, коли читаючи чудові строфи: "Тигре, о тигре, що світло гориш..." - зненацька побачив би тигрячу голову у вікні. Він задумався б, перед тим як вклонитися, і особливо перш ніж дочитати тигрові вірша. Коли Шеллі бажав перетворитися в хмарку чи в листок, що його несе вітер, то все ж міг би дуже здивуватися, виявивши, що вже повільно перевертається в повітрі високо над морем. [...] Франциска очікували страждання. Але насамперед він подумав про вірші своєї юности. Він пригадав час, коли вогонь був яскравою і веселою квіткою у Божому саду. І коли той обернувся на зброю муки, Франциск привітав його, як старого друга...
Це лише один випадок, а було їх багато. Я вибрав цей почасти тому, що тут театрально дуже чітко видно тінь жесту жителів півдня, а почасти тому, що жест цей ввічливий, і зараз я хочу поговорити про ввічливість. Народне почуття св. Франциска і його любов до ідеї братерства неможливо збагнути, якщо уявляти собі те, що називають панібратством, поляпуванням по плечу. Надто часто від ворогів і часто від друзів демократії чуємо, що панібратство від неї невід'ємне. Рівність розуміють як взаємну нечемність, тоді, як вона має означати, що всі люди однаково ввічливі одне до одного. Св. Франциск шукав рівности, заснованої на ввічливості. [...]
Один мій друг казав, що хтось здатен попрохати пробачення в кішки. Франциск міг би так вчинити. Одного разу, збираючись проповідувати в лісі, де співали і щебетали птахи, він ввічливо звернувся до них: "Сестриці мої пташки, якщо ви сказали те, що хотіли, дозвольте сказати й мені". І всі пташки замовкли. [...]
Так виявлялося його бездоганне чуття. Всі його жести сповнені значення. [...] І коли він був безмежно ввічливим навіть до речей, то ввічливість його доходила до краю в головній справі його життя, у спілкуванні з людьми.
[...] Для нього людина завжди була людиною і не губилася в густому натовпі, як не губилася б і на рівнині.
Іншими словами, він не лише любив, але й поважав кожного. Своєю винятковою силою він зобов'язаний тому, що кожен, від Папи до вбогого жебрака, від султана в розшитому шатрі до останнього злодія в лісі, дивлячись у його темні блискучі очі, знав і відчував, що Франческо Бернардоне цікавиться саме його неповторним життям від колиски до могили. Кожен вірив, що саме його він приймає в своє серце, а не заносить до списку, політичного чи церковного. Це моральне й релігійне світобачення можна виразити тільки через ввічливість. Розглагольствуванням його не виявиш, бо це не абстрактний ентузіязм; не висловиш і поблажливою лагідністю, бо це не просто жалісливість. Потрібне єдине - особлива манера, яку з повним правом можна назвати - ввічливою. [...]
Ясна річ, тільки так можна зачепити в людині те, до чого прагнув закликати св. Франциск. [...] Жодні плани, пропозиції, переміни не повернуть зламаній людині поваги до себе і відчуття рівности. Але особливий нахил голови, особливий жест - поверне.
Саме так ходив серед людей Франциск Асізький, і невдовзі з'ясувалося, що в цьому жесті і нахилі голови є особлива сила, немовби чарівна. Лише потрібно не забувати, що він ні краплі не прикидався, не грав, він був радше соромливий. [...] Осяйно живе лице під бурим капюшоном говорило, що він завжди кудись поспішає; не тільки стежить за польотом птахів, але й іде услід за ними. Він рухався - і заснував рух, здійснив переворот, те, що він зробив, подібне до виверження вулкану чи вибуху, так виривались назовні сили, що накопичувалися десять століть в арсеналі чернецтва.

Три ордени
[...] Головна різниця між його дисципліною і дисципліною старих орденів, полягала в тому, що францисканці мали стати мандрівними, заледве чи не кочівниками. Чернець старого ґатунку, звісно, запитав би: "Як же вони змішаються зі світом, не заплутавшись у ньому?". Це запитання набагато істотніше, аніж здається тим, хто має приблизні уявлення про релігійність, але св. Франциск мав на нього відповідь, і суть проблеми - саме у цій неповторній відповіді.
Добрий єпископ Асізі потерпав за братів у Порціункулі: вони не мали ні зручностей, ні грошей, вони їли що трапиться і якось спали на землі. Св. Франциск відповів йому з тією дивною, майже приголомшливою мудрістю, що нею люди не від світу цього часом орудують, немов палицею. Він сказав: "Якби ми що-небудь мали, нам знадобилися б закони і зброя, щоб його захищати". Слова ці - ключ до всіх його дій. [...] У чому завгодно він міг визнати себе неправим, але в цьому не здавався ніколи. [...]
Він говорив так: "Чоловік, що присвятив себе Богові, може йти куди захоче, до будь-яких людей, навіть до найгірших, доки їм нема за що його зачепити. Якщо в нього будуть зв'язки і потреби людей звичайних, він стане таким же, як і вони". Св. Франциск ні за що на світі не засудив би людину за її звичайність. Звичайні люди мали від нього стільки любови й захоплення, скільки їм, можливо, ніхто й ніколи не давав. Але він хотів заново заквасити світ духовною опарою, і з дивовижною ясністю, протилежною як чуттєвості, так і фанатизмові, бачив, що братам не можна ставати такими як усі; що сіль не повинна втрачати силу, перетворюючись на звичайну їжу. Різниця між братом і людиною звичайною в тому, що брат - вільніший. Він безумовно має бути вільним від манастиря, і що найважливіше - від світу. Звичайна людина не може звільнитися від світу, та й не повинна.
[...] Проте жоден з людей не був зобов'язаний коритися худорлявому біднякові в старому темному плащі, якщо сам того не бажав. Коли ж він з доброї волі вирішив коритися, то все одно був набагато вільніший, ніж у світі. Він корився Францискові, але від нього не залежав. І вже зовсім був вільний, немов вітер, стосовно світу. А світ був схожий на невід, сплетений із феодальних, сімейних та інших ниток. Св. Франциск вирішив, що браття мають бути як рибки, що легко проскочать через будь-який невід. Вони могли вийти з нього саме тому, що були маленькі, навіть меткі рибки. Світ не мав за що їх зачепити - адже світ хапає нас за прикраси на одягові, за зовнішні, необов'язкові боки життя. Один із францисканців сказав пізніше: "Чернець не повинен мати нічого, окрім лютні", - маючи на думці, напевне, що чернець має цінувати лише пісню, що нею вітає, немов менестрель, кожен замок і дім, пісню радости Божої і прекрасного братства людей.
[...] Потрібно бути зовсім худим, щоб прослизнути крізь пруття будь-якої клітки, і дуже легким, щоб бігати так швидко і так далеко. [...] Ви не злякаєте голодом того, хто строго постує. Ви не злякаєте бідністю вбогого. І під ударами палиці він возрадується, бо в переслідуванні його гідність. А коли ви надінете на його голову петлю, то оточите її сяйвом. [...] Сама аскеза св. Франциска - тріюмф оптимізму. Він так багато вимагав від людської природи не тому, що її зневажав, а через те, що їй довіряв. Він чекав багато від незвичайних людей, які пішли за ним, але він чекав багато і від людей звичайних, до яких послав своїх братів. Він прохав їжу у мирян так само довірливо, як прохав посту у ченців. Він завжди розраховував на гостинність, бо кожен дім вважав домом друга. Він дійсно любив і шанував звичайних людей і звичайні речі. [...] Він був кращий за інших, він робив людям добро, і все ж його не зненавиділи. Люди увійшли в церкву через нові, низенькі двері, - і через дружбу прийшли до віри. [...]
За переказом, у світі було лише дванадцятеро францисканців, коли він повів їх до Риму, щоб заснувати орден. Напевне, багато хто вважав, що не зовсім зручно турбувати верховне судилище церкви тим, як називатися дванадцятьом зібраним людям. Однак Франциск був непохитний, немов би сліпий, і ця сяйлива сліпота для нього особливо характерна. [...] Він не знав наших мірок. [...]
Св. Бонавентура оповідає, що Іннокентій ІІІ, великий Папа, походжав терасою Латеранського храму, розмірковуючи, вірогідно, про важливі політичні проблеми, які потрясали його державу, як раптом перед ним з'явився чоловічок, котрого він сприйняв за пастуха. Напевне він постарався від нього негайно відв'язатися, можливо, йому здалося, що пастух несповна розуму. У будь-якому разі, він про нього забув - до ночі, а вночі побачив сон. Вночі, оповідає головний біограф Франциска, він побачив, що великий стародавній храм, на чиїх міцних терасах він прогулювався з почуттям цілковитої безпеки, жахливо похилився, ось-ось упаде, всі його бані і дзвіниця хитаються, наче перед землетрусом. І тут він помітив, що немов жива каріятида, храм підтримує людина, і ця людина - обірваний пастух чи селянин, від якого він відвернувся. [...]
Здається, першим його другом став кардинал Джованні ді Сан-Паоло, який захищав його задум перед спеціяльно створеним конклавом. Варто зауважити, що кардинали головно сумнівалися в тому, чи не занадто суворим є статут нового чернечого братства.
[...] Старий манастир добрий був тим, що в ньому можна було заховатись не тільки від зла, але й від турбот. Тому в цих притулках і народилися праці, за які ми ніколи не зможемо віддячити манахам. Ченці зберегли стародавніх класиків, започаткували готику, створили науку і філософію, дали нам мініятюру і вітраж. [...] Проте хоча їжа у них була бідна, все ж вони знали, що зовсім без харчу не залишаться. А брат ніколи не знав, чи буде він сьогодні що-небудь мати у роті. В його житті, як і в житті циган та бурлаків, було те, що називають романтикою. Була в ньому й постійна загроза, як у житті блукальця чи наймита поденника. [...]
Кардинал захищав їх приблизно так: "Так, їхнє життя суворе, але врешті-решт це саме таке життя, до якого закликає Євангелія. Погоджуйтесь на компроміси, коли мудрість чи милосердя вимагають їх від вас, та не кажіть, що люди взагалі не повинні, навіть коли вони цього хочуть, жити по-євангельськи". Ми ще побачимо, наскільки ця думка вірна, коли звернемося до тієї вищої частини житія св. Франциска, яку можна називати наслідуванням Христа. [...]
Повернення перших дванадцяти братів стало, напевне, тріюмфальним.
[...] За переказом, саме тоді у св. Франциска заясніла думка про новий третій орден, який дав би людям можливість взяти участь в його справі, не жертвуючи родиною і звичайним життям... Піднесення охопило Італію. [...]
Другим орденом був орден Кларис, і виник він, ясна річ, завдяки прекрасній дружбі св. Франциска зі св. Кларою. [...] Немає більше на світі нареченої, котра б так дивувала навіть співчутливих учених. [...] Учені не в змозі собі уявити, що любов небесна так само реальна, як і любов земна.
[...] Сімнадцятирічна дівчина Клара із знатної асізької родини пристрасно бажала стати черницею, і Франциск допоміг їй втекти з дому.
По суті він допоміг втекти їй в манастир, не порахувавшись з батьками, як сам він не зважив на батька. Все це було схоже на звичайну романтичну втечу - вона вийшла через діру в стіні, перейшла ліс - і опівночі її зустріли з факелами. Навіть міссіс Оліфант у гарному й тонкому дослідженні про св. Франциска зауважує, що випадок цей ми навряд чи згадаємо співчутливо.
Скажу одне: якби це була романтична втеча, і дівчина стала коханою, а не черницею, світ вважав би її героїнею. Коли б Франциск вчинив зі св. Кларою, як Ромео з Джульєтою, всі б їх зрозуміли. [...] Сімнадцятирічна дівчина в ХІІІ ст. цілком відповідала за себе. Немає сумніву, Клара знала що чинить. [...] Вона вибрала те життя, якого бажала, а не те, до якого змушували її суворі батьки і суспільні умовності. [...] Мало хто годен написати бодай слово про св. Франциска, та ще важче знайти слова, щоб описати його дружбу зі св. Кларою. [...] І я не знаю кращого символу, ніж той, що його знайшов народ у своєму переказі: якось вночі жителям Асізі здалося, що дерева і хати загорілись, і вони кинулися їх гасити. Однак побачили, що все тихо, а за вікном св. Франциск відламує хліб для св. Клари і розмовляє з нею про любов Божу. Важко знайти кращий образ для досконало чистої і духовної любови, аніж світло - пурпурне сяйво, що оточувало двох людей на пагорбі, аніж полум'я, що бралося з нічого, і запалювало саме повітря. [...]
Це світло надихало не лише братів. [...] Ранкове світло ... затепліло під багатьма дахами... Люди тяглися до францисканців.
[...] Однак гадають, що коли св. Франциск боровся з дияволом, як бореться кожна людина, гідна цього ймення, той спокушав його здоровими бажаннями, що їх Франциск схвалив би у будь-кого іншого; бажаннями, які зовсім не були схожі на гидко розмальоване поганство, що засилало своїх нечистих посланців у пустелю св. Антонія. Коли б св. Франциск що-небудь собі дозволив, це були б дуже прості радощі. Він прагнув любови, а не розпусти, і не помишляв він про щось більш гріховне, аніж весільні дзвони. За дивним переказом, борючись з бісом, він ліпив снігових баб і кричав: "Ось моя дружина, ось мої діти!". За тим же переказом, розповідаючи, що й він не вільний від гріха, Франциск сказав: "У мене ще могли б бути діти...". [...] І коли це правда, це кладе останній штрих на його портрет. В ньому було так багато вранішнього, так багато дитячого і чистого, що навіть його зло було добрим. Про інших, не про нього, сказано, що саме світло, що в них - пітьма; про цю променисту душу можна сказати, що й тіні її зі світла. Навіть зло стукало до нього лише забороненим благом, і лише таїнство могло його спокушати.

Далі буде

Те, що робить Людмила Краcюк в олійному живописі та кераміці, не намагається привернути до себе увагу зовнішньою ефектністю, воно радше тримається ніби затаєно осторонь, як птах, що буває дивиться на тебе з вершини дерева, або як пташині яйця в траві у гнізді. Їх в першу мить можна і не помітити, але помітивши, задивишся.
Втім виставка в Музеї декоративно-прикладного мистецтва у Київо-Печерській лаврі викликала схвильовану реакцію відвідувачів, що стало радісним сюрпризом для художниці.
Напевне люди, несподівано для самих себе, почулися перед цими полотнами у якомусь правічно-первісному, рідному просторі, де душа - перед лицем безмежжя, а місце - точка, в якій вона ледь-ледь доторкається до пружної земної тверді, і є центром і домом її існування. Довкола цієї точки на круглій сфері - лише лінія обрію, як запорука свободи, а над головою небо, повне світла. Вирізняючи з хаосу і марноти речі буттєво сутнісні - архетипи українського правічного космосу - світовідчуття, живопис мисткині несе в собі глибоку експресію тривожно-чутливого пошуку сенсу і гармонії існування. По суті вся експозиція - метафора внутрішньої екзистенції, мандрівка в глибини буття, виявлення шляху на межі зовнішнього і внутрішнього, часу і вічности.
На великій керамічній писанці притулилася маленька скульптурна постать, тримається за твердь - і диво! - не зривається у безодню...
Постать жінки, що кудись поспішає, ледь-ледь самими кінчиками пальців доторкаючись до землі, тримаючи перед собою вогник світла. Її бачить усе незвичайно розкрите довкілля. Це називається "Повернення", "Довга дорога додому". Біля неї птах, що з ним вона розмовляє без слів, місяць, дерево, земля, небо, світло, яким діляться... Ось жінка ступає на підставлене крило птаха - і так неначе переходить якусь невидиму нам прірву. Нарешті янгол, що скрізь оберігаюче супроводжує мандрівницю у безмежному світі - то летить над нею, то йде трохи оддалік назирці або над самим плечем, або й прямо явився, перед жінкою, що відпочиває при дорозі з дитям - і показує шлях. Попри відвертий лаконізм та узагальненість форм, ці візії впізнавані, емоційно достовірні і значимі.
Прості і безхитрісні образи світу створюють відчуття несподіваного віднайдення саме тих найважливіших речей, яких і потребує людська душа за своєю природою. (Та ж кожен знає в глибині підсвідомости, що не потрібне і зайве більшість із того, що нав'язуємо ми власній душі у повсякденній реальності).
Універсальність образів, розімкненість композиції, сила ліній, що виявляє буттєву напругу форм, містична розмитість кольорів світла, що постає також напрочуд предметним, дотичним і багатовимірно формотворчим, беззахисна правдивість порухів - з усього цього народжується та особлива чутлива свобода, що робить мистецтво невід'ємним від життя, а стиль художниці глибоко-неповторним.
На одному із полотен "глиняний янгол" раптом засяяв, запроменився, - і долаючи свою важку глиняність й непорушність грубих ліній - полетів, неначе Ікар.
Як кераміст, Людмила Красюк особливо відчуває рух і статику, вагу і легкість речей. Завмерлість, статика глини - це спокій, тиша, чекання. Це та ж сама твердь, що дає себе, щоб тобі було де бути. Проте ця кругла сфера також здіймається хвилею, підносячи на свому гребені тебе, неначе кораблик. Так бачить Людмила Красюк рідні краєвиди - ландшафти, по яких мандрує блукачка душа, озираючи землю і небо, проваджена янголом, що летить над нею, часом тримаючи звичайну гасову лямпу зі склом, схожим на глечик з вузькою шийкою, що з нього аж переливається світло. У Людмили Красюк можна пересвідчитися в тому, що існує захоплююча близькість земного й небесного, перетікання, перевтілення одухотворених форм. Так і самотня постать, у безмежному просторі перебуває в той же час посеред неймовірної близькости неба, місяця, самого безмежжя - і близькість ця виявляється для людини красою, творенням.
Як оце світло "Спасових яблук" - що їх дає дітям Христос.
Довірлива близькість краси, що створилася ніби сама собою, аби дати тобі радість, променить і у великих керамічних писанках небесно-ніжних кольорів з образами-з'явами, що немов випливають із білої глибини: янгол, жінка з дитям... І в чашах, виповнених, неначе квіти, наче біблійні притчі.
До речі, кераміка та живопис Людмили Красюк були не раз представлені на вітчизняних та міжнародніх виставках, зокрема у Франції, Італії, Німеччині. 2000 р. відбулася персональна виставка олійного живопису та кераміки в ґалерії "Без кордонів" у Сен-Луї (Франція).
А що кераміка, можливо, є найдревнішим мистецтвом на українській землі (згадаймо кам'яні писанки, яким кілька тисяч років), отже й найбільш універсальним за місткістю образів, то досвід творення первісно-живої форми вносить особливу своєрідність і в живопис мисткині, в якому відбувається переборення якихось власних меж - політ глиняного янгола, внутрішній рух, а отже й розширення світу, в якому так легко ллється світло.
"З якогось часу, - каже мисткиня, - я не просто відчула, а усвідомила, що є краса існування. І якщо тут, на землі, так гарно, то як же може бути там, за межею...".

Оксана Малишко працює в галузі книжкової графіки і гобелену. Її екслібриси нерідко виконані в змішаній техніці, окремі з них містять у собі друк на тканині. І виявляється, що вона належить до тих всього кількох мистців в Україні, які рятують від остаточного забуття колись вельми багату у нас традицію дереворізу. До того ж, звучать її дереворізи сучасно і засвідчують свої аж ніяк не вичерпані епохою розквіту книжкової графіки в Україні - XVI - XVII ст. - можливості розвитку. Виставка мисткині, знаної вже в багатьох европейських країнах, щойно представлена в Музеї друкарства і книги в Київо-Печерській лаврі, явила очам особливу, тонку й немов квітучу, пластичність чорно-білого світу, що часом змушує до асоціяції з бойчукістами. Але у Оксани стосунки з простором та з чорною і білою його іпостасями свої, таємничі. Вона немов би прямо рукою вихоплює з підступленої близько глибини (немов з води) чорні живі стебельця і кладе їх лініями на біле, де від цього й створюється взаємна і глибока радість білого й чорного. Чи не тому чорне і біле у неї зберігає світлу безпосередність миті?
Р. Л.

Є в самому центрі Мангеттена невеличка вуличка, що носить ім'я Тараса Шевченка. Тут же стоїть Українська греко-католицька церква святого Юра, знаменита крамниця українських сувенірів "Сурма". Неподалік українські кредитівки - Народний дім, спортовий клюб, товариство "Самопоміч", українські ресторани. Щороку на цьому "п'ятачку" різноликого Нью-Йорку відбуваються українські фестивалі. Коли я прибув до Нью-Йорку і пожив тут тижнів зо три, мені стало так сумно й так захотілося додому, що на очі при згадці про рідний Київ наверталися сльози, а в горлі стояв клубок. І раптом Taras Shevchenko Place! Не може бути! Наш Кобзар у цьому Вавилоні, серед чужинецьких назв і чужинецьких звичаїв. Але то був не міраж - справді невеличкий провулочок носив ім'я нашого генія. І тепліше стало на душі, відпустила трохи туга за батьківщиною, а головно почав приходити сюди з родиною, аби відвідати українську церкву, зустрітися із земляками. І щоразу з гордістю читав на казенній табличці - Taras Shevchenko Place.
І ось, як грім серед ясного неба - знаменитий в Нью-Йорку коледж Купер Юніон вирішив повністю перебудувати місцину, де міститься вуличка імени Тараса Шевченка. Ні в кого не питаючи згоди і ні з ким не радячись - стерти ім'я українського пророка з карти Нью-Йорку.
Українці рідко вступають у суперечку з корінними американцями, але тут йшлося про святе - й проти плянів Купер Юніон піднялася вся громада. Було терміново утворено громадський Комітет за збереження вулиці Тараса Шевченка в Нью-Йорку на чолі з відомим у тутешній українській громаді бізнесменом і громадським активістом Ярославом Куровицьким. По всіх українських точках почався збір підписів проти ганебного рішення керівництва коледжу Купер Юніон. Українці залучили до своєї боротьби американських політичних і громадських діячів. Петиції з протестами полетіли в найвищі кабінети міської влади. Попервах здавалося, що всі ці зусилля ні до чого не приведуть. Адже йшлося про пляни одного з найстаріших і найвідоміших навчальних закладів Нью-Йорку, в стінах якого вчився не один десяток найвпливовіших американських політиків і бізнесменів. Але крапля камінь точить. Десятки найрізноманітніших заходів, серед яких особливо ефективними були зустрічі з керівництвом Купер Юніон, дали свої плоди. Нещодавно на зустрічі з керівниками коледжу його представник Пол Тревес уперше офіційно заявив, що Купер Юніон відмовляється від своїх плянів стерти вулицю Тараса Шевченка з карти міста.
Минуть роки, і навряд чи в якомусь 2055 році хтось, прогулюючись вуличкою Тараса Шевченка, згадає імена Ярослава Куровицького, Ані Сарин, Юрія Стецька, Андрія Ластовецького, Сергія Гошовського, Мирослава Шміґеля і багатьох інших, що їх зусиллями збережене на карті Нью-Йорка ім'я нашого поета і мислителя. Але не задля слави робили велику справу ці люди.
Історія з вулицею імени Шевченка підтвердила давню істину: гуртом можна здолати будь-які перепони. Особливо, коли йдеться про найсвятіше для кожного з нас.

Валентин ЛАБУНСЬКИЙ, тижневик "Міст", США.

В червні ц. р. минув рік від часу першої в історії християнства офіційної візити в Україну папи Римського. Вступаючи на українську землю, Іван Павло ІІ назвав столицю України Київ "колискою християнської культури всього Европейського Сходу", а також наголосив на високій духовності українського народу: "Приходжу до вас, дорогі жителі України, як друг вашого благородного народу, щоб обняти стількох християн, які серед найтяжчих страждань зберегли вірність Христові". Україна - Батьківщина його матері-українки - була четвертою православною державою (після Греції, Грузії та Румунії) із майже 120 держав світу, які він відвідав. Першу зупинку папа зробив в столиці України в церкві Святого Миколи Чудотворця, що на Аскольдовій могилі. Тут він помолився Зарваницькій чудотворній іконі Богородиці, яку привезли до Київа. До річниці історичної події на фасаді церкви Св. Миколи встановлено пам'ятний барельєф, на якому Іван Павло ІІ молиться до Зарваницької Богородиці. Авторами цієї пам'ятки є скульптори Борис Довгань і Павло Боцвін. Архиєпископ Жан Луї Торано звернувся до віруючих з привітанням з нагоди річниці візити Івана Павла ІІ в Україну та передав благословіння папи киянам. Увечері в манастирській церкві святого Василя Великого, що на Вознесенському узвозі, владика Медвіт в присутності архиєпископів Жана Луї Торана та посла Ватикану Миколи Етеровича відслужив молебень до Святого Духа, після чого в церкві було відкрито пам'ятну дошку з гербом Папи Римського.
В Апостольській Нунціятурі на згадку про пам'ятну подію відкрили скульптурний портрет Івана Павла ІІ (скульптор Борис Довгань, архітектор Флоріян Юр'єв). Скульптура висотою близько двох метрів, відлита із бронзи. Гранітний постамент висотою 85 см зроблено із червонувато-сірого граніту з Січеславщини.
Не забуто річницю цієї історичної події й у Львові. 26 червня біля греко-католицької парафіяльної церкви Різдва Пресвятої Богородиці на Сихівському житловому масиві також відкрито скульптурний образ папи Івана Павла ІІ. Автор твору - відомий український скульптор з діяспори Левко Молодожанин - Лео Мол (автор пам'ятників Тарасові Шевченку у Вашинґтоні (США), Буенос-Айресі (Арґентина) та інших столицях Заходу). Встановлення пам'ятних знаків до річниці візити понтифіка стало традицією в усьому світі. Не порушила цю традицію і Україна.
Приїзд Папи Івана Павла ІІ в Україну був особливим для нього, про що він наголосив під час вітальної церемонії в аеропорту Бориспіль 23.06.2001 р.: "Я довго очікував цього візити й ревно молився, щоб вона могла здійснитися. Нарешті, з глибоким хвилюванням я міг поцілувати улюблену землю України".
"Приходжу, спонуканий любов'ю, щоб усім дітям цієї землі, українцям кожної культурної та релігійної приналежности, висловити свою пошану та щиру приязнь". До речі, вперше у Ватиканській практиці 17 червня ц. р. апостольський нунцій в Україні Микола Етерович передав у дар Національному музею історії України літургійні шати Папи Івана Павла ІІ, кілька книжок та три медалі.

До архіву газети

На першу сторінку