Газета "Наша Віра", cepпень 2012 р.

Преображення Господнє

Серед усіх Євангельських історій Преображення Христове на горі Фавор вражає містичним змістом. У звичайному житті Ісус Христос був Учителем, за яким ходили учні і послідовники та слухали Його притчі, проповіді смиренномудрости і милосердя — науку життя. Вони були свідками чудес, які Він творив. Але творячи чуда силою віри і словом, Він їх навчав.
На горі Фавор сталося щось інше. Божественна сутність Христова явилася зримо трьом учням — Петрові, Якову та Йоанові — перед ними відкрився світ сутности — видіння, в якому Христос розмовляв з пророками Іллєю і Мойсеєм.
На мить перед ними упала заслона буденної видимости, якою живуть люди землі.
Усе велике і справжнє звершується в тому світі, що привідкрився їх очам у сліпучо білому сяйві. Їм відкрився образ вічного блаженства і заговорив словами: «Це Син Мій Улюблений, що Його Я вподобав. Його слухайтеся».
Слухайтеся — значить знайте, що Він є Істина, і Дорога, і Життя. Звідси і слова євангелиста Йоана «Пізнайте Істину, і вона зробить вас вільними».
Та подія трапилася вже під кінець проповіді Христової.
Згадаймо, що вперше з неба пролунав такий самий голос на ріці Йордані, щоб оповістити народ, що проповідник Йоан хрестить Сина Божого.

Вселенський ПАТРІЯРХ ВАРФОЛОМІЙ. Віч-на-віч із Тайною. Православне християнство у сучасному світі. Пер. з англ. — К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2011

У своїй книзі Вселенський Патріярх Варфоломій простежує корені православного християнства від його витоків і до наших днів, досліджує його богослов'я і духовну традицію, пояснює богослужіння та мистецтво. Важливим є акцент автора на розгляді сучасних проблем, таких як свобода та права людини, соціяльна справедливість і глобалізація, захист довкілля, а також фундаменталізм, націоналізм і конфлікти. Особливу увагу в книзі приділено проблемам міжхристиянського і міжрелігійного діялогу як передумови подолання бар’єрів між людьми.
Пропонуємо фрагменти, які торкаються важливих питань становлення духовної свідомости сучасної людини.

Незшитий хітон передання

Іноді, коли ми чуємо виклад принципів християнської віри, складається враження, буцімто Бог перестав промовляти до Церкви та світу близько двох тисяч років тому чи принаймні десь між тими часами і сьогоденням.
Згідно з цим уявленням, в історії тривав певний «золотий вік», коли Бог вільно й щедротно відкривав Себе. Та потім Бог, на жаль, кудись віддалився, лишивши світ у «темних віках». Справді, перші роки християнства були позначені особливо яскравою і творчою дією Святого Духа, але вони були лише початком Передання, а не його кінцем. Зрештою, заявляти, буцімто сьогодні вже немає живих носіїв Духа, що поміж нами немає святих отців чи навіть матерів, рівнозначно запереченню живої присутности Духа Божого. Православні вірять, що вони є полум’ям, запаленим отцями Церкви, а не їхнім попелом. Отже, згідно з православним богословським баченням, авторитетність отців залежить передусім не від древности; вона визначається не історичною близькістю до ранньої Церкви та Христа, до часів апостолів і мучеників, їхній авторитет ґрунтується на якості свідчення; він визначається близькістю не до часів, а до віри апостолів. Саме тому візантійського містика святого Симеона Нового Богослова (949—1022) його найближчий учень і біограф Никита Стифат (1005-1090) описує як «цілковито сповненого Духом — його думка дорівнювала думці апостолів, адже божественний Дух надихав кожний його рух».
Можна лише шкодувати, що нині чимало богословів та істориків мають схильність зосереджуватися на добі ранньої Церкви, а потім перестрибувати через цілі століття до періоду, цікавого їм з огляду на конфесійні, академічні чи навіть особисті міркування. Наслідком особистих схильностей — або, що гірше, забобонів — є звуження горизонту богослов’я. Життя та практика Православної Церкви не знає таких розривів із добою святих отців. Ціла структура літургійного циклу Православної Церкви, як і вся її духовність, досі йде слідами отців. Неможливо заперечити унікальну богословську велич Отців Церкви IV — V ст., однак приниження ролі пізніших авторів безперечно призводить до спотворень і богословської короткозорости. Святий Максим Сповідник (580 — 662), святий Симеон Новий Богослов (949 — 1022) чи святитель Григорій Палама (1296 — 1359) були б немислимі, навіть просто незрозумілі без їхніх каппадокійських попередників IV ст. — святих Василія Великого (330 — 379), Григорія Богослова (329 — 389) та Йоана Золотоустого (347 — 407). Вони не просто «доважки» до ранніх отців.
Навіть фрази чи формули, до яких вдаються задля більшої зручности самі православні — як-от «Церква семи Соборів» чи «Візантійська Церква», — зрештою є радше обмежувальними, аніж описовими. Натомість святі висловлювали виразне переконання, що Церква не переставала мислити й творити й після VII Вселенського Собору (787). Приміром, «Добротолюбіє» (Філокалія) Никодима Афонського (Святогорця) (1749 — 1809) містить твори від часів святого Антонія Єгипетського (250 — 356) до ісихастів ХIV ст. Та й самого його упорядника, святого Никодима, можна зачислити до цих отців Церкви. Усю спільноту святих — чоловіків і жінок, відомих і невідомих, вчених і неписьменних, містиків й аскетів, духівництво й мирян — можна було б, принаймні для православного розуміння богослов'я та духовности, охопити назвою «отці Церкви».

Шлях Духа

Безперечно, це передбачає динамічне, навіть харизматичне розуміння Церкви. Надхненне живим Духом Божим, живе тіло Церкви ніколи не зводиться до статичної реальности чи просто інституції. Як писав у X ст. Симеон Новий Богослов, було б єрессю та запереченням Святого Письма стверджувати, що пізніші покоління не можуть доступитися до Святого Духа чи не в змозі досягнути такого бачення Бога, яке було дане апостолам, древнім отцям і святим: «Але я кажу про тих і тих називаю єретиками, хто говорить, буцімто немає за наших часів та серед нас спроможних зберігати євангельські заповіді й бути подібними до святих отців. (...) А ті, хто стверджує щось подібне, впали не в одну окрему єресь, а в усі, якщо можна так сказати, адже ця (єресь) перевершує та покриває усі ті нечестям та надзвичайним блюзнірством. Той, хто каже так, відкидає всі божественні Писання. Марно, — каже й переконує, гадаю, така особа, — возвіщати нині святу Євангелію, марно читати писання великого Василія та інших святителів і преподобних отців наших, ба й писати. Якщо ж для нас неможливо виконувати ділом і бездоганно дотримуватись того, що каже Бог і що всі святі спершу всіляко практикували, а потім і написали й залишили нам на навчання, то навіщо вони потрудилися написати це й навіщо це сьогодні читається у церквах? Ті, хто кажуть так, замикають небо, відкрите для нас Христом, і відтинають від нас шлях сходження на нього, проторований Христом. Адже коли нагорі Всевишній Бог стоїть у брамі Небес і виглядає назовні, й поглядає на вірних, й через Святі Євангелії звертається до нас і промовляє: «Прийдіть до Мене, всі втомлені й обтяжні, і Я заспокою вас», — оті богоборці, радше ж антихристи, кажуть: «Неможливо це, неможливо!»
Старець Силуан Афонський (1866 — 1938), святий наших часів, канонізований Вселенським Патріярхатом (у 1988 р., з нагоди тисячоліття Хрещення Руси (988 — 1988), висловлює переконання всієї Православної Церкві і щодо дару богослов’я, коли каже: «Говорити про Бога — це одне, і зовсім інше — знати Бога».
Говорити як богослов людина може лише в контексті близьких стосунків із Богом, джерелом богослов’я. До того ж богослов’я в контексті молитви допомагає усвідомити, що найвластивіший метод богослов’я — це шлях мовчання перед дивною тайною Божества, неосяжною та невимовною».

Апофатичне богослов’я

Отже, останнє слово богослов’я — це мовчання; його і сутність — у відсутності слів. Бо важко, як говорить св. Григорій Богослов, осягнути Бога, а описати — взагалі неможливо. Найкраще богослов’я — невисловлене; воно є найавтентичнішим, коли виражається в мовчанні. Тому св. Богослова та євангелиста Йоана на іконах зображено із замкненими вустами, загородженими перстом, чим наголошується значущість і тайна мовчання. Тому неможливо осягнути метод православного богослов’я та духовності без урахування негативного, апофатичного їх виміру.
Апофатику найчастіше пов’язують із приписуваними святому Діонісію Ареопагіту містичними творами кінця V ст., але цей спосіб богословити не є винаходом Діонісія. Уже у Святому Письмі знаходимо чимало алюзій на апофатичний елемент богослов’я, але повноцінну розробку воно отримає у каппадокійських отців IV ст., особливо в полеміці з їхнім сучасником Євномієм, який стверджував, буцімто людський розум здатний пізнати саму сутність Бога. Святий Григорій Ниський висловлює парадокс тайни богослов’я в такий спосіб: «Істинне пізнання та бачення Бога полягає ось у чому: бачити, що Бог невидимий, бо те, що ми бачимо, є поза всіляким знанням, цілковито відділене мороком неосяжности...
Що ж означає Мойсееве входження всередину мороку та споглядання там Бога? (пор. Вих. 20:21).
Спершу може здатися, що це оповідання якось суперечить колишньому Богоявленню, оскільки Божество з’явилося тоді у світлі, а тепер у мороці.
Однак не слід думати, що маємо тут розбіжність із послідовно викладеним раніше духовним тлумаченням. У такий спосіб Письмо навчає нас, що пізнання благочестивого життя спочатку подібне до світла для тих, у кому воно вкорінюється. Тому протилежною благочестю є темрява, а подолання темряви відбувається через причетність до світла. І ум, просуваючись далі й далі, набуває проникливости в розумінні сущого, і чим ближче він до його споглядання, тим краще бачить, що Божественне єство є невидимим.
Отже, апофатичний підхід до православного богослов’я стверджує абсолютну трансцендентність Бога, наголошуючи водночас на Його незмінній іманентності. Адже Бог водночас і незмірно вищий від нас, і з нами; і Бог понад нами, і в нас. Піднесення людського ума до Бога можна описати як творчий процес очищення, подібний до катарсису душі та відмови від усіляких форм ідолопоклонства. Ця неприступність Бога зумовлена не лише наслідками гріхопадіння людини — як її, очевидно, оцінюють класичні філософи, наголошуючи на божественній природі людського ума, — а радше онтологічною прірвою між творінням і Творцем.
Відтак, негативне богослов’я — не лише виправлення чи зворотний бік стверджувального підходу. Це єдиний шлях до Бога; і, безсумнівно, єдиний шлях, заповіданий отцями Церкви. Отці Церкви не є просто філософами, що розмірковують про абстрактні поняття божественного; вони — провісники богослов’я, що є тайною по суті своїй. Вони — ті, хто особисто пережив єднання з Богом живим як зустріч і тайну.

Свобода жити

У Посланні до Римлян апостол Павло описує свободу як владу над смертю та перемогу над тлінням Це пов’язує свободу з благодаттю Духа, «Скарбу добра та життя Подателя», як говорить улюблена Православною Церквою молитва до Духа Святого, що читається на початку кожного богослужіння. У православній аскетиці задоволення власних потреб і бажань вважається не свободою, а полоном, підкоренням пристрастям.
Гріх полягає не лише в тому, що ми обираємо зло, але є, зрештою, й наслідком неспроможности зробити правильний — праведний — вибір. Це стан рабства, підпорядкованости пристрастям, у якому людина не активна, а пасивна, не самостійна, а підконтрольна, не вільна. Це підкорення силі вкоріненої звички. Сучасною мовою це називається залежністю. Якщо я їм та п’ю, коли хочу та що хочу, я не здобуваю свободу, а навпаки, втрачаю її. Адже я стаю підлеглим тиранії пристрасти, тотожної інстинкту моєї природи. Моє «життя страхом смерті тримається в неволі» (Євр. 2:15).
Якщо вирішальним чинниками людської свободи є Дух Святий, то джерело цієї свободи слід шукати у перших розділах Книги Буття, що описують створення людини «за образом і подобою Божою» (Бут. 1:26).
Бог, щойно створивши Адама із земного пороху, вдихнув у нього життя. Це дихання Боже робить Адама іконою Творця, відділяючи його від усього іншого творіння. Унікальною здатністю Адама є свобода, свобода жити в найповнішому сенсі цього слова.
Згідно з отцями Церкви, божественне дихання — це Святий Дух, якого Ісус передав Отцеві в останньому подиху на хресті. Саме свобода Адама, на думку отців, становить зміст і сутність образу й подоби Божої. Адже «де Дух Господній, — там воля» (2 Кор. 3:17). Відомий православний богослов Володимир Лосський (1903 — 1958) писав, що те ж «самоспустошення» (або кенозис) Бога, який виявився у Воплоченні (пор. Флп. 2:7), коли Слово Боже стало плоттю в Ісусі Христі з Назарета (пор. Ио. 1:14), спостерігається й у серці людини, коли там знаходить для Себе місце Дух Божий, аби мешкати з людьми (пор. 1 Кор. 3:16—17). Скрізь, де проявляються спонтанні акти любови й відкритости, можна не сумніватися, що вони мотивовані й надхненні благодаттю Божою. Це вияв справжньої свободи.
Утім, це означає, що ми ніколи не буваємо настільки вільними, як тоді, коли ми сповнені Святим Духом. Ми найвільніші саме тоді, коли нашу волю скеровує Божа благодать. Свобода — це дія Святого Духа в нас та довкола нас. Адже та ж молитва Православної Церкви до Духа Святого говорить: «Утішителю, Душе істини, що всюди єси і все наповняєш».
Цей Дух Божий дає нам наснагу проповідувати й захищати свободу та справедливість у світі. Цей Дух спонукає нас до боротьби та творчого перетворення життя, скрізь, де ми зустрічаємося з темрявою, стражданням, несправедливістю та злом. Адже ми «співробітники Божі» (1 Кор. 3:9), закликані втілювати Божественний задум зцілення та примирення усього світу, «аж поки ми всі не досягнемо... у міру зросту Христової повноти» (Еф. 4:13). Тоді Дух Божий преобразить цей світ у Царство Небесне, світ занепалий — у нове творіння, розмаїту людську діяльність — в істинне життя.

Агіос Пантелеймон

Йому був посланий дар зцілення, і він завжди
безкоштовно лікував хворих не стільки травами,
скільки закликанням Імені Ісуса Христа.
Він був лікарем не тільки хвороб,
але й убогости людської душі.
«Житіє світих»

Святий великомученик і цілитель Пантелеймон народився у місті Нікодимії у родині батька язичника Євсторгія та матері християнки Єввули і був названий Пантелеоном. Коли мати Пантелеона померла, батько віддав його у початкову язичницьку школу, де він вивчав лікарську справу.
Провидінням Божим Пантелеон одного разу йшов на заняття до школи мимо катакомбного християнського храму (на той час у Нікодиміії правив імператор Максиміян, що ненавидів християн і вважав їх своїми ворогами) — і почув спів, який його зворушив. Відтоді учень язичницької школи почав спілкуватися із святим пресвітером Єрмолаєм.
Пантелеон довго не хотів приймати святе хрещення, але після того як Іменем Христа воскресив маленького хлопчика від укусу великої єхидни, твердо вирішив охреститися. Велика любов Господа та істина Його заповіді перемогли. У святому хрещенні отримав він ім’я Пантелеймон (грец. Всемилостивий). Навіть свого батька Пантелеймон зміг переконати прийняти хрещення, після того як зцілив сліпця. Така була сила святости, що її дав Пантелеймону Господь.
Коли святий почав зцілювати людей, хто вірив і просив допомоги, імператор Максиміян і придворні лікарі почали заздрити цілителю. Максиміян наказав вкинути великомученика у кипляче олово, але вірою в Бога олово охололо. Потім Пантелеймона було вкинуто у води морські із каменем на шиї, але силою Христовою від’єднався камінь і знову вийшов великомученик неушкодженим та, ставши перед імператором, урочисто прославляв Господа. Вижив він і після того, як його прив’язали до гігантського колеса, що крутилося.
Тоді жорстокий Максиміян наказав обпікати свічками ребра цілителя, розривати його тіло залізними кігтями і врешті відсікти йому голову під оливковим деревом. Святий великомученик мав настільки глибоко посаджене зерно віри у своєму серці, що зустрів свою смерть, співаючи псалми. Коли чесну голову його було усічено, під оливковим деревом замість крові потекло молоко, а дерево в ту ж мить вкрилося плодами.
У Свято-Покровській церкві м. Кам’янського (Дніпродзержинська) образ св. великомученика Пантелеймона вважається найшановнішим, ікону обдаровують сріблом і золотом, прочани самі читають акафісти, моляться, навіть ті, хто не в силах ходити, моляться і встають. На запрошення настоятеля храму, 21 травня 2010 року Єпископ Дніпропетровський і Криворізький Симеон освятив образ Пантелеймона. Натепер святими молитвами до великомученика зцілилося двоє недужих. Тому було вирішено, за благословенням преосвященного владики Симеона, щосуботи, о дев’ятій годині ранку служити підсилений молебень з акафістом за недужих, до всечесного образу великомученика і цілителя Пантелеймона.
Палкими молитвами вірних 23 травня 2012 року до храму Святої Покрови, з Афонського манастиря були привезені мощі святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Частка мощів закладена владикою Симеоном у оновлений чудотворний образ святого. Для нас це унікальна і щаслива подія — мати в храмі часточку мощів святого великомученика Пантелеймона.

Послушник Анатоній Алісов

Примітка:
Агіос — святий, у грецькій церковній традиції — позначення найважливішого знаку святості. Було запозичене в церковнослов’янську мову.

 

Борис ВИШЕСЛАВЦЕВ
Паскаль

1. Безкінечно велике і безкінечно мале

Не випадково я обрав темою цієї глави ім’я Паскаля. Глибочезні філософські і містичні переживання цієї геніяльної людини торкаються проблем сучасної екзистенціяльної філософії — іншими словами, вони найвищою мірою актуальні. Коли ж поставимо питання: чому? — на нього слід відповісти так: тому що в них йдеться про основну ідею сучасної філософії — ідею трансцендетности. — А разом з цим поняттям ми входимо в філософію сучасного екзистенціялізму. Проблему цю ставлять Микола Гартман, Гайдеґґер, Ясперс, Сартр. Не треба лякатися цього страшного слова — трансцендентність. Немає нічого потойбічного! — сказала мені якось скептично й матеріялістично налаштована дама. З приводу цього твердження можна багато чого навчитися у Паскаля.
Паскаль в дитинстві своєму був яскраво вираженим геніяльним дитям. У 12 років він сам, без допомоги вчителя і на велике здивування свого батька, опрацював геометрію до 32-ї теореми Евкліда. Йому не було ще 17-ти, коли він опублікував свою працю з геометрії, що викликало захоплення Декарта. Ще через рік він винайшов першу лічильну машину. Далі йдуть його фізичні відкриття, що створили епоху, — про тиск повітря, про барометричні зміни. Так він і залишається до кінця життя одним із найбільших математиків своєї епохи. Його математичні відкриття вже містять ідею диференційного й інтегрального обчислення. Наукова творчість становить одне з головних завдань всього його життя. За два роки до смерти він заради розваги виконує надзвичайно складні математичні обчислення в царині проблем, що стосуються обертання тіл. І що ж є корінним питанням цих наукових шукань? Диво і таємниця математичної і астрономічної нескінченности. Безкінечність як вищий смисл Божества. ? «Вічне мовчання цього безмежного простору, ? каже він, ? викликає у мене трепет». В зв’язку з безкнечністю світу Паскаль ставить проблему безкінечно малого. «Чого вчить нас наука?» ? запитує Паскаль. «Вона відкриває нам, ? відповідає він, ? астрономічну безкінечність, у якій центр повсюди, а периферія ніде. Що перед нею земля, міста, держави? Що перед нею людина? Але така ж безкінечність у нескінченно малого, ? безкінечність мікроскопічної будови речовини. Так ми існуємо між двома нескінченностями, двома межами, двома безоднями. ? Що таке людина? Вона є середина між нічим і всім. ? Людина безмежно віддалена від розуміння крайности. Годі сподіватися пізнати початок і кінець речей, принципів і останню мету буття. Лише Творець цих чудес може їх зрозуміти й охопити. Тільки безкінечний розум може осягнути безкінечність всього. Тому всі науки мають перед собою безкінечні завдання. Ми обмежені, кінечні істоти, і в смислі нашого тіла, і в смислі нашого слова. Всі крайності для нас як би не існують. Наше знання є почасти знання ? почасти незнання. У всілякому пізнанні кожне досягнення являє собою нову проблему і будь-який певний результат вислизає від нас».
Ми знаходимо у Паскаля справжній критицизм в дусі Платона і Канта, ? з ідеєю безконечного завдання й обмежености пізнання. Як частина може пізнати ціле? А проте частини так пов’язані одна з одною, що лише ціле (всеєдність) дає нам істинне пізнання. Людина стоїть перед абсолютною таємницею істинни буття, ? і до межі її пізнавальної діяльности провадить наука, ? тобто найбільш точна наука ? математика, астрономія. Чи пішла наука далі Паскаля? Чи зрозуміла вона, що він вважав таємницею?
Сучасна фізика рухається цілком в тому ж напрямку, в якому йшов Паскаль. «Людський світ лежить між безкінечно великим і безкінечно малим, ? мовить англійський натурфілософ Джинс. — Він міститься поміж світом електрона і світом астрономічних туманностей», Можна додати, що після тієї революції, котру пережили гіпотези сучасної фізики, ці два світи стали для нас ще більш загадковим. «Ми наче діти, ? каже той же Джинс, ? що граються на березі моря камінцями, тоді як перед нами вирує океан непізнаних і недосяжних істин».

2. Логіка серця. Теорія цінностей

Думка Паскаля, як бачимо, рухається поміж наукою і релігією. Наука приводить його до ідеї трансцендентности, трансцендентність приводить до наукової проблеми меж людського розуму. Однак життя Паскаля не вичерпується цим зацікавленням наукою і релігією. Паскаль був живою людиною своєї епохи. Довкруг розгортається світське життя доби французького бароко з його салонами, вітальнями та дотепністю, пишним вбранням світських красунь, витонченим гострослів’ям салонних філософів і французьких вільнодумців, з лицемірним святенництвом офіційної церковности, ? коротше кажучи, з усім його розумом і порожнечею, з усіма позитивними і негативними цінностями. Тож перед Паскалем поставало завдання відділити в цьому світі прекрасне від гидотного, високе від ницього і нарешті, добро від зла. Все це вимагало осмислення, але не теоретичного, як в науці, а реального визначення цінностей. Поставлена філософська проблема цінностей — неоціненна заслуга Паскаля в історії людської думки. Поняття, що їх він застосував для визначення цінностей, доводять, що він випередив зроблене сучасною філософією. Він перший висловив думку, що ціннісні судження є судження нашого почуття, а не математичного розуміння. Цінності не висновуються теоретичним розумом, але ми їх відчуваємо. Для цього однак потрібно мати дуже тонку здатність відчувати.
Таке відчування не є розпливчата сентиментальність, не суб’єктивна фантазія, але якась особлива спроможність мислі. У Канта вона була названа практичним розумом. Паскаля передусім переймають моральні цінності, затим цінності естетичні, нарешті ? політичні, правові і т.п.
Стосовно кожної речі можна запитати: чи має вона який-небудь смисл або якусь цінність? Розрізнення позитивної і негативної цінности добра і зла є особливий рід бачення ? не розуму, а серця. І подібні судження мають свою очевидність, вони можуть бути своєрідно доведені. «Докази ці, ? говорить Паскаль, ? іншого роду, ніж ті, які застосовуються в геометрії. ? Серце має свою логіку, якої не знає розсудок. Серце має свій власний лад ідей, відмінний від розсудливого порядку. Можна подивуватися, що французька філософія, яка досліджувала й тлумачила кожен рядок у творах Паскаля, не помітила у нього вражаючого відкриття ? логіки серця та виснуваних з неї думок про цінності.
(…) Візьмемо нове і краще видання французького філософського словника під редакцією Рене Лапланда (твір, нагороджений премією французької академії) та погляньмо слово цінність, ми бачимо там, що нібито це поняття винайдене в Німеччині відомими теологами Річлем і В. Германом. Від них воно перейшлл до Гарнаха та Геффідінґа. Про ідею цінности у Паскаля в цьому словнику немає ані слова. Нічого не говориться також про Макса Шелера та Миколу Гартмана. Хоча Шелер якраз був першим з філософів, хто відкрив у Паскаля думку про логіку серця. На цій ідеї побудував він свою ідею цінностей, котру продовжив Гартман і котра відобразилась у психології Юнґа. Шелер показав, що цінності розташовуються в особливому ієрархічному порядку. Ця ідея про ієрархічний ряд цінностей також була передбачена Паскалем. Для нього моральні цінності є найвищими. Моральне бачення для людини важливіше, ніж теоретичні розмисли науки, оскільки воно визначає ціле життя і долю людини.
Ми бачимо тут випередження учення Канта про примат практичного розуму, що часто іґнорується і історії філософії. Ще вище, ніж моральні цінності, Паскаль підносить цінності релігійні, і серед них головну ? святість. Святістю, в повному смислі цього слова, володіє тільки абсолютна особа Бога. Тут відкривається те найвище, що може відчувати серце.
«Серце, ? стверджує Паскаль. ? відкриває Бога, а зовсім не розум. Серце любить Найвищу Істоту, яка світиться природним світлом». Через мораль відкриває Паскаль трансцендентне святе, що кличе до досконалости, ? а саме Бога-Отця. Для Паскаля, як і для Достоєвського, без Бога не існує добра і зла, ? без Бога все дозволено!

3. Три ступені персональних вартостей

Царство цінностей відкриває нам новий простір, що існує поза межами математики, фізики, біології ? словом, всього що має до діла з Сущим. (…)
Наукова істина не є ціннісним судженням. Закони природи, виявлені природничими науками, індиферентні стосовно добра і зла.
Існують неоднакові системи цінностей у різних народів і культур. Їх основним фундаментом є велич релігій, в яких вартості відкриваються, як от приміром, у десяти заповідях Мойсея. Ієрархія вартостей завжди завершується визнанням їх найвищим, що відчувається як вища святість, як вища досконалість. «Будьте досконалі, як досконалий Отець Ваш Небесний»… ? ось найкраще висловлення цієї думки. Паскаль був переконаний, що ієрархія вартостей встановлена Богом і дана в християнському Одкровенні. З погляду християнської релігії персональні цінності стоять вище від імперсональних (безособистісних). Особистість вище, ніж будь-яке матеріяльне тіло в цьому світі.
Можна встановити три ступені персональних цінностей: 1) велич земних владик, сильних і багатих світу цього, вождів людства ? ця велич є в рещті решт тілесна, а не духовна; 2) велич людського генія: Архімеда, Платона — це ? велич людського духа; 3) і нарешті, велич святости, яка перевершує всі інші своїм сяйвом. Такий Ісус Христос і сонми Святих.

4. Переживання потойбічного. Парі Паскаля

Ми переходимо до релігійного переживання Паскаля, яке можна ввважти вищим. Йдеться про переживання трансцендентности, що виражена в словах: «Царство Моє не від світу цього».
Трансцендентне, потойбічне відкривається нам через самосвідомість, через зачудування перед своїм власним існуванням, яке виражено у відомих словах: звідки й куди я іду?
Щоб поставити таке запитання, потрібно звершити акт трансцендентности в стосунку до самого себе, побачити себе в ставленні до світу, до безмежжя, до Бога. Паскаль мав ці переживання і вимовив їх з великою силою у словах: «Я бачу неймовірні простори всесвіту, в які я замкнений і я відчуваю себе прив1язаним до однієї точки цих просторів, без того щоб знати, чому я прикріплений до цього місця, а не до іншого, чому з цього безкінечного потоку часу, яке передувало мені і яке буде текти після мене, приречено мені жити в цьому малому відрізку, а не в іншому?
Я лише знаю, що переступивши цей світ, ? (ось тут і відкривається трансцендентність, про яку ми говоримо), ? я навіки падаю або в безодню нікчемства або в руки гніву Божого». Таке ж саме запитання поставили К’єркегор і Достоєвський. Його ставить і сучасний екзистенціялізм. ? у Гайдеґґера, у Сартра. Ми опинилися перед якимсь таємничим або-або: або Бог і безсмертя або Ніщо. Трансцендентність може означати або перше або друге ? притім що наука і розум не можуть дати розв’язання цієї дилеми. Рішення це дається серцем, дається релігією.
Своєрідне розв’язання цієї дилеми знаходимо в тому аргументі, що відомий як парі Паскаля. Арґумент можна вважати парадоксальним, навіть жартівливим. Він має на увазі той салонний атеїзм, що був поширений у вищих колах французького суспільства епохи, в яку жив Паскаль. Однак в цьому арґументі водночас криється велика і серйозна проблема. Ціле людське життя подібне на гру, в якій ми робимо ставки на різноманітні, що відкривається перед нами, можливості. На що ж ми повинні ставити своє життя – на Бога й релігію чи на безбожність? Шукаючи відповідь на це запитання, Паскаль скористається своєю улюбленою наукою — математикою. Він пропонує розв1язати питання за допомогою теорії вірогідности. Він вважає, що однаково вірогідне як існування, так і неіснування Бога ? шанси однакові. Відтак ставимо на першу вірогідність і дивимось, що ми можемо при такій ставці втратити і що отримати. Втратити ми нічого не можемо (втрата – нуль), а виграємо все: безкінечність майбутнього життя, блаженство, безсмертя.
Тепер робимо ставку на другу пропозицію – на атеїзм. При такій ставці ми нічого втратити не можемо, оскільки обертаємося в прах, у ніщо, але в той же час і здобути нічого не можемо, оскільки ніщо, нуль не є здобутком. Ясно, що за такого стану речей ставку потрібно робити на існування Бога, а не на атеїзм.
Що втрачаєте ви, каже Паскаль, коли стаєте на християнський шлях і визнаєте Бога й безсмертя? Що поганого очікує на вас, коли ви обираєте цей шлях? Ви будете вірними, чесними, лагідними, шляхетними, доброзичливими до інших людей ? щирими, справжніми друзями. Правду кажучи, ви не будете заражені пристрастю до чуттєвих задоволень, ? але хіба ви не маєте інших? Я вважаю, що ви тільки виграєте в цьому житті.
Нерозумно ризикувати кінечними величинами, коли ви можете здобути безкінечне. Серйозність цього жартівливого арґументу в тому, що кожна мисляча людина мусить кінець-кінцем вирішити, яку життєву настановленість вона має прийняти ? від цього залежить весь спосіб життя, вся її доля, особистість.
Якщо я стою перед Нічим, то повинен сказати: Їжте, пийте, друзі, во віки віків, і геть всі посудини.
? Я побудував свою справу на Нічому, ? говорить абсолютний атеїст Штирнер.
? Потойбічне є ефемерний привид.
? Але в такому разі все дозволено, будь-яке бажання, будь-який злочин. Немає нічого праведного і святого.
Коли ж я стою перед Богом і Його Царством, то існує справедливе, є вище покликання для людини, є любов, є віра і надія.
Особисто для самого Паскаля не існувало жодного парі. Для нього питання було розв’язане через істину серця. Однак про все це годі було говорити в салонах.

5. Велич і малість людини

Яким було найглибше відчуття Паскаля, що на ньому в решті решт, стоїть уся його апологетика і весь життєвий шлях? Це відчуття трагічного.
Трагічне є суперечністю ? людина живе в суперечності, однак вона не логічна, а реальна, відчутна в душі кожної людини, в цілому її життя, і її долі. Маємо на увазі боротьбу суперечливих сил і устремлінь, що розкриваються у внутрішній людській істоті. В її серці. «Диявол, ? мовить Достоєвський, ? бореться з Богом, а поле боротьби є людське серце»… Серце відчуває саму людину і все людство. Найглибше людське переживання ? це велич і малість людини. Людина шукає життя і щастя, а знаходить страждання, хворобу і смерть, в грудях своїх вона виношує ідеали добра, краси і святости, а в дійсності здибується з радикальним злом своєї власної природи. Заледве чи хто-небудь відчував цей трагізм сильніше, ніж сам Паскаль, ? і не тільки в собі самому, але й в цілому людстві. «Яку химеру являє собою людина, ? вигукує він, ? який центр суперечностей, яке чудовисько! Суддя усіх речей ? і в той же час земний черв’як, свідок істини ? і водночас клоака невідання й заблуди; гордість вселенної ? і разом з тим її останній покидьок». І чим більше відчуває людина своє безсилля, тим гостріше вона відчуває ту містичну силу, котра не від світу сього.
Трагічна ситуація людини тому возвишена, що в ній чується подих Духа Святого, Параклета. Будь-який дисонанс є народженням гармонії. І для Паскаля трагічне переживання означає народження Христа в серці. Божественний поклик не є для нього рішенням розуму, але Божою благодаттю. Без жодної участи розуму Бог безпосередньо впливає на наше серце, інспірує його. І ті, кому Бог дарував таке переживання в серці, воістину блаженні й наділені почуттям непорушної достеменности. Таке блаженство було даровано Паскалю у щонайглибшому містичному переживанні.
Через вісім літ після смерти Паскаля його слуга знайшов зашитий Меморіял, ? короткі записи, що оповідають про глибокі переживання його душі, нагадування самому собі, якби епітафію на власному пам’ятнику. Знаменний його початок гласить: «В літо 1654, понеділок 23 листопада, десять з половиною ночі і до дванадцятої з половиною. Вогонь. Бог Авраама, Ісаака й Іакова, — не Бог філософів і вчених. Очевидність, очевидність. Почуття. Радість. Мир. Господь Бог, Ісус Христос, Вселенна і все інше забуто, все, окрім Бога. Велич людської душі. Радість, радість, радість, сльози радости….»
Я не буду наводити далі. Кожен може прочитати це сам. Важливо, що йдеться тут про справжнє містичне переживання. І справжність його може бути встановлена усім подальшим життям Паскаля.
Кожен крок, кожна думка Паскаля протягом подальшого його життя була розвитком і ілюстрацією того, що він зазнав тієї ночі. 23 листопада. Особливо важливе в тім переживанні ? це відчуття величі людської душі. Жодного слова більше не було про нікчемність людини. Скинений володар знову відчуває себе володарем. Велич у апостола Павла відчувається як піднесення на сьоме небо. Тим, хто зневажливо ставиться до містики, і разом з тим тримається за ідею благодаті, треба сказати, що остання і найвища благодать Божа виявляє себе якраз у містичному переживанні. І це знає Паскаль, який про своє містичне переживання говорить як про рід благодаті, години благодаті. З ідеєю благодаті нерідко пов’язується суха богословська схоластика, однак, що ще гірше ? багато хто з доброчесних містиків заражені невірою в людину. Християнська релігія ? це віра в Бога і в людину. Син Божий може називатись Сином Людським? Як можна любити людину, не вірячи в неї? Що люблять в людині, коли це є дійсно справжня любов? Авжеж не прах і попіл. Люблять її істинну самість. Нелегко сказати, що воно таке, оця самість, адже вона невидима і непізнавана розумом. Існує нетутешна людина, як і нетутешній Бог, сокровенна в серці людина в нетлінній красі лагідного і мовчазного духа. Ця містична сутність людини неприступна ні для фізики, ні психології, але відкрита для серця. Паскаль віднайшов її через любов, як Декарт відкрив мисляче Я розумом. Сам Паскаль був сокровенною людиною серця, тому він нам милий і дорогий. Окрім його наукового генія, окрім його багатого знання про людину, окрім його прекрасного стилю, ми відчуваємо заховану божественну самість, вогняний центр його любови і щедрої душі, яка через століття посилає нам своє світло у світ.

Переклад з російської Раїси Лиші.
З книги Б. Вшеславцева «Вечное в русской философии»

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Сніп

Ну й чудасія — дід приїхав із села й снопа привіз! Де таке бачено? Максим стояв біля дверей і здивовано розглядав діда, поки той роззувався.
— Щоб велося від хліба й до хліба! — мовив дід, ставлячи снопа в куток веранди.
— О-о-о! — сплеснув Максим. — Це ви — нащо?
— Отаке жито вродило! — показав рукою вище голови. — А й не чекали! Літо було дощове. Боялись: не достигне, поляже. Баба йойкала, йойкала. Але дарма, бо жито — як Дунай. Ну, онуче, глянь, хіба не золоте?
— То й що? — Максим підійшов, аби глянути ближче.
— Що? Що? Бережи, хлопче, снопа, як зіницю ока! Зерно проростає—хліб дає. І споконвіку: тільки жнива настали, ми з моїм дідом — твоїм прапрадідом — підемо в поле, перший ужинок — то є дідух!
Хлопчина ніяк не второпає: чого в те поле ходити, коли хліб можна купити в крамниці. Ще й булку з родзинками! І до чого тут дідух? Махнув рукою й рушив до хати.
— Ви заходьте, чом стоїте? — кинув через плече. — Мама скоро прийде.
— От і добре, доки мама прийде, ми до церкви навідаємось. Баба тут і яблук, і грушок, і меду передала. Свято ж нині — Преображення Господнє, чи то пак Спаса!
Максим замислився. Знав, що літо вже кінчається, що до школи скоро, а от про свято не чув. Глянув на діда — той з місця так і не рушив. Там стояв, де й роззувся, біля порога.
— Діду, то проходите чи ні?
— Е ні, онуче! Краще ти зі мною. До церкви. Еге ж?
Хоч і не хотілося Максимові, але вирішив таки піти зі стареньким — шкода його: нестиме торби, глека, та ще й сніпка.
— Давайте, дідусю, жито мені. А ви торби несіть!
Йшли повільно. Серпневе сонце припікало. Дід зупинявся, щоб відсапатись і витерти спітніле чоло. Шлях від дому до церкви ніби недалекий, проте й Максим спинявся перепочити. Важкуватим видався сніп. Та якби ж лишень рукам тяжко... Максимові здавалося, що дідух своїми очищами заглядає прямісінько в серце, колючі ж вуса лоскотали його так, що аж млосно ставало.
Не до душі була ноша! Відразу не сподобався той сніпок, тільки-но дід вніс його до квартири. Де таке бачено? Дід приїхав і сніпка привіз! Який зараз шелепає щось під вухом, ніби ось-ось до нього щось мовить. А голос той буде як грім серед ясного неба.
Церковна баня вилискувала на вранішньому сонці. Широко відчинені двері вітали всіх молільників. Люди юрмилися радісні й піднесені.
— Прийшли! — видихнув дід, перехрестився й увійшов досередини. Максимко смиренно пішов за ним. З усіх боків звелися височенні стіни, розписані образами. Біля ікон святих палахкотіли свічки.
«Красиво!» —подумав. І враз його погляд зачепився за в'язки жита, які наче вишикувались під стіною.
— Постав і ти! — шепнув дідусь. — Посвятимо!
Хлопчик послухався. Зробивши два кроки назад, озирнувся. Ну й ну! Тепер з десяток дідухів дивилися на нього прихованими очима. Повернувся хутенько.
Розпочалася служба. Спочатку Максим усе поглядав на снопи, а згодом велич слова Божого, що лунало з уст отця Івана, захопила його увагу.
Додому повертались неквапно. Говорили й говорили. Дідусь розповідав онукові про дитинство, про те, як поля засівали, як врожаї збирали, як свята чекали. Максим ніс дідуха, який немовби прийшов до нього з дідового дитинства...
Хлопець увійшов до квартири перший. Мама вже була вдома. Він урочисто подав їй дідуха, приказуючи:
— Щоб велося від хліба й до хліба!
— Ой! — здивувалась мама. — Нащо?
— Свято ж нині — Преображення Господнє, або Яблучний Спас!
Дідусь поставив торби з духмяними яблуками та глек із золотим медом на стіл. Потім інші гостинці дістав од бабусі.
— Ви, тату, не можете без подарунків! —лагідно покартала донька, подаючи тарілки на стіл.
— Хіба ж можна до дітей-онуків — та з порожніми руками? На свято?
Їли яблука, пили чай із медом та пирогами... Мама розповідала про те, як їй ведеться на роботі, а Максим геть не слухав її, усміхався й усе поглядав на сніп, який, здавалося, ворушив золотистими вусами й наче підморгував хлопчикові. Ну й чудасія! Як же добре, що дідусь приїхав, ще й снопа привіз!

Преображення Господнє, а в народній традиції — Яблучний Спас, або Другий Спас, святкують 19 серпня на спомин про описане в Євангеліях таємниче Преображення, явлення Божественної величі й слави Ісуса Христа на горі Фавор. Другий Спас — це також одне з найбільших хліборобських свят. Його ще називали святом врожаю. Саме до Спаса селяни намагалися зібрати всі зернові. У цей день прийнято святити яблука, груші, мед, а також обжинкові вінки, жмут колосся жита й пшениці для різдвяного дідуха — щедрі дари землі, символи очищеного від гріха, преображенного світу.

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Гості

Ясочка сиділа за столом і розглядала соковиті вишні в глиняній мисці. Крізь відчинене вікно залітав літній вітерець. Дівчинка перевела погляд на квіти, що пишно буяли в дачному квітнику: сріблясті лілеї, чорноокі маки, ніжно-білі ромашки тягнули голівки до сонячного проміння, а над ними, наче дбайливі садівники, клопотались золотокрилі джмелі та бджоли. Яся, зачудована їхнім веселим гудінням, водила очима за мерехтінням блискучих крилець, але раптом отямилась і зітхнула. Настрій в Ясі був кепський. Та не лише в неї, а й у меншого братика Іванка, у тата, у мами і навіть у кота Ласика. Вони так довго чекали, коли зможуть вирватися з міста на дачу, щоб забути буденні клопоти, поринувши в затишок саду, у красу дзеркального озерця, у притінок їхнього затишного літнього будиночка. От і діждались: не встигли розпакувати речі, як задзвонила тітка Олюня, мовляв, чекайте в гості.
Ясина родина була дуже гостинна. В їхній квартирі часто збиралися погомоніти й татові друзі-художники, і мамині подруги-музикантки. Та й до Іванка хлопчики забігали: мультики подивитись чи просто погратися. Яся теж була з усіма привітна. Та тільки не з тіткою. За нею наче ходили слідком і галас, і вимоги, і суперечки. Характер у тітоньки — ого-ого! Утім, із самою тіткою ще якось би мирилися, якби не її три товсті руді такси, які без угаву гасали за Ласиком, і два пістряві папуги, за якими полював уже Ласик. Тоді зчинявся такий шарварок, як у тій казці про ріпку: «...узяв дід ріпку за чуб, баба діда за сорочку, онучка бабу за торочку, собачка онучку за спідничку, киця собачку за хвостика...» І — ні, не ріпку витягли, а покотилися, покусалися, почубилися, посварилися й розбіглися хто куди. І так мало не щодня.
Коли тітка Олюня приїздила до міської квартири, татові творчі ідеї десь дівалися, а мамині улюблені музичні інструменти звучали не в лад, бо метушня й біганина перекидалася на всіх. А ось нині тітці зайшла в голову геніяльна думка: відпочити в родичів на дачі, бо ж і місця там більше, і повітря свіжіше, бачте. Тож малі й великі господарі метушились, готуючись до приїзду незваної гості. Тато намагався прийняти свої картини, мама — порозпихати в шафи нотні альбоми, Іванко — сховати м'ячі для тенісу та ракетки для бадмінтону, бо пси вже не раз куштували спортивне спорядження. Коли біганина трішки стишилась, тато, мама й Іванко поїхали по закупи на місцевий базар, а Ясю лишили на господарстві, їй доручили найважливіше — прибрати в оселі, накрити на стіл, спекти пирога й полити його шоколадною помадкою.
«Наше завдання — вистояти! — нагадувала собі дівчинка батькові слова. — Тітка Олюня — не погана, просто вона самотня!»
Перед Ясею стояла миска, повна вишень, які дівчинка мала подра-глювати — витягти кісточки. Не хотілося... Роботи багато, а кіт Ласик, на жаль, нічим не зарадить. Здається, йому зовсім байдуже до Ясиного клопоту. Угледівши різнокольорових метеликів у квітнику, кіт метнувся до них, ніби розминаючись перед майбутніми змаганнями з таксами та папугами.
— Е-е-х! —дівчинка, похнюпившись, сиділа край столу, тепер уже
оглядаючи білу мереживну скатертину, кришталеву вазу та посуд...
Лишалось накрити на стіл. «І це для того, щоб тітка бурчала та йойкала, щоби руді псиська наслідили брудними лапами на білосніжній скатертині, щоби спритний Ласик розбив дорогу вазу...»
Вечоріло. Час помалу збігав. А Яся сиділа собі й подумки малювала страшні картини: то їй ввижалося, що руді такси витолочили квітника, то марилося, що Ласик дременув на дерево й обтрусив із нього всі ягоди.
— От якби тітка Олюня не приїхала! — з серцем видихнула дівчинка.
Аж тут сусідські кури перелетіли через тин у грядку з полуницями.
Покинувши невеселі думи, Яся кинулась боронити ягоди.
Тим часом тітка Ольга стояла з клунками на автобусній зупинці. Вона дуже хвилювалася, чи, бува, нічого не забула, подумки перелічуючи гостинці: вишуканий фаянсовий сервіз, дві нові вази, і кожному —саморобна листівка з персональними побажаннями.
Цього разу жінка вирішила не обтяжувати родину товариством своїх галасливих домашніх улюбленців: заздалегідь попросила сусідську дівчинку доглянути песиків і папуг. Та з радістю погодилась, а тітка Олюня зітхнула полегшено. Хоча, звісно, їй і не хотілося розлучатися з улюбленцями. Але вона все це робила для того, щоб родина пробачила їй колишні прикрощі. Під'їхав автобус. Жінка вже схопила клунки, аж тут вискочили, де не взялись, три руді песики — і рвонули до неї. Тітка хотіла їх відігнати, але не встигла отямитись, як водій автобуса гукнув:
— Заходите чи ні? Час їхати! Вирушаю!
— Так-так! — поквапилася тітка Олюня.
Вгамувавши неслухняних такс і сяк-так ухопивши їх під обидві руки, вона понуро зайшла в автобус. Що воно буде знову? А хотілося подружньому, по-родинному.
Якою б не здавалася нам людина, янгол завжди бачить як добрі, так і погані порухи її душі, і віддано служить людині, незважаючи на її хиби. Знає, що їх можна подолати щирістю, розумінням, любов'ю. А коли людині бракує цих рис, тоді вона й починає, як то кажуть, варити воду: і те не се, і се не те. Янголи вірять, що серце людини має бути відкрите для інших, як дім для гостей. Зустрічай інших так, як хочеш, щоб тебе зустрічали. Тож коли Родинний янгол побачив, що Ясині родичі впали в розпач, то мерщій полетів кликати на допомогу янгола Гостинности.
— Покажімо їм диво, — промовив він. — Спочатку допоможемо Ясі зробити все до ладу, а тоді подаруємо їм незабутній вечір — зорепад бажань. Я певен, що всі забажають одного — помиритися...
— А якщо ні?
— Тоді ми вже не зможемо нічого вдіяти, доки вони самі не попросять. А вони, — ангел сумно глянув униз спершу на насуплену дівчинку, що бігала за курми, а тоді на таку ж надуту тітоньку в автобусі, — вперті й не попросять! Але спробуймо нині?
— Гаразд! — погодився янгол Гостинности. — Ти лети Ясі допомагати, а я начищатиму зорі для нічного зорепаду.
Поки Яся відганяла курей, Родинний янгол взявся до справи. Найперше поставив пекти пирога. Тоді взяв трохи тертого шоколаду, влив свіжого молока, додав цукру — ось і помадка побулькує на плиті. Потім янгол застелив скатертину, розклав серветки, на них — тарілки, біля тарілок — чашки, обабіч виделки, ложечки... А посередині столу —вазу. «Бракує квітів!» — підсумував янгол і тієї ж миті опинився у квітнику.
Яся, розігнавши курей, вбігла до хати. Дивилася на стіл і не йняла віри своїм очам. Невже всі вже повернулися?
Дівчинка ще раз вискочила надвір, щоб пересвідчитися, чи коло брами стоїть татове авто. Немає! Повернулася в дім, а на столі вже пишаються білосніжні лілеї! Обійшла всі кімнати: може, Іванко так забавляється? Нема ні душі!
Раптом вона почула, як під'їхало авто, а ще за хвилю влетів братик із пакетами, за ним — тато з усілякою смакотою, а там і мама з кошиком.
Батьки неймовірно зраділи, побачивши святково накритий стіл. Яся встигла тільки розтулити рота, як почувся гучний гавкіт, і три руді такси вбігли на подвір'я.
За ними, тримаючи в руці крислатого солом'яного капелюха, увійшла тітка Олюня. Та замість того, щоб привітатися, вона розплакалась. Такого ні Яся, ні Ванько, ні тато, ні мама, ні навіть кіт Лесик не чекали. Коли ж вона, схлипуючи, поскаржилась на неслухняних собачок, то всі заходилися втішати й припрошувати тіточку Олюню до столу, де красувався запашний вишневий пиріг.
Надворі смерклось. У квітнику зачинали свою музику цвіркуни, а сім'я гомоніла втішно про все на світі. Раптом Ласик, який досі задоволено муркотів на підвіконні, підвійся і вискочив надвір, а за ним — ой лелечки! — просто по стільцях, тоді по столі стрімголов кинулися руді песики.
— Нечеми! Що там? — зойкнула тітка Олюня й побігла за ними.
Уся родина —за нею. І спинилися вражені: сотні дрібних срібних зірочок, наче краплини літнього дощу сонячного дня, летіли звідусіль і падали просто у квітник.
— Зорепад? — здивовано підставляла руки матуся. —Зорепад! Задумуйте бажання!
Усі замовкли. Такого щастя, такого родинного затишку вони ще ніколи не відчували. Зачаровані дивом, усі задумали одне-єдине бажання: бути разом і в радості, і в печалі. Завжди!
А янгол Родини цієї миті тримав у долоні останню заготовлену для цього казкового вечора зірочку, яку урочисто подав янголові Гостинности.
— Друже, це твоя зірка, — його рука тремтіла від радости й хвилювання, — задумуй бажання!
— Хай серця людей будуть щирими для несподіваних гостей — і хай усі гості будуть жаданими!
— І нехай серце кожного буде охайним, чистим і гостинним, як дім! — прошепотів янгол Родини, випускаючи яскраву зірку з руки.
Зірка злетіла в небо й цілісінький вечір світила у вікно затишного дачного будиночка, де Яся, Іванко, тато, мама, тітка Олюня та кумедні тваринки смакували вишневий пиріг.
«Золоте колесо року» Збірка оповідей»,
Смолоскип, 2011

Рибка

Жила собі у морі безтурботна Рибка. Вона з дитинства відрізнялась від інших риб цікавістю та впертістю... Любила запливати далеко від домівки, блукати старими палубами затоплених кораблів та шукати там усього, що могло б їй розповісти про людей. Рибка завжди говорила, що тут, у воді, їй не місце. Вона мріяла пожити на суші, адже тамтешній світ здавався їй цікавішим, ніж сині підводні глибини.
Якось після чергової витівки старий дідусь Кит сказав, що таки відвезе її на суходіл. Радости було без міри. Коли вони підплили до берега, Рибка побачила прекрасний острів, де було багато зелені та якихось дивовижних рослин із плодами, яких у підводному царстві немає. Захопившись такою красою, вона сказала дідусеві, що залишається жити тут, і чкурнула на берег. Як не вмовляв її старенький Кит, все намарно.
Проте її захоплення було коротким. Дуже швидко рибка відчула, що не має чим дихати. Налякавшись, вона відчайдушно почала кликати старенького дідуся Кита на допомогу. Розумний Кит, почувши голос Рибки, підплив до берега і допоміг їй повернутись до води.

Інколи ми нарікаємо на життя. Не забуваймо, що тільки Господь знає, що для нас є краще. Можливо, те, про що ми мріяли, насправді нам не потрібне. Тому завжди довіряймо Богові і пам’ятаймо, що у складних обставинах насамперед Його треба кликати на допомогу.

Надія КМЕТЮК
Твоїм Успінням освятився світ…

Твоїм Успіням освятився світ.
Розквітли Небеса в Твоєму тілі.
Не в’яне на землі прекрасний цвіт
Твоїм Ім’ям благословенних лілій.

Свята Царице Неба і землі!
Не в горі нас лишаєш, не з журбою.
Серцям, що повні болю, смутку, сліз,
Велику Радість шлеш: ГОСПОДЬ з Тобою!

Апостоли зійшлися звідусіль,
До гробу покладаючи, цілують
Тебе, Хто у Божественній Красі
Небесним Ликом зір і дух милує.

До гробу покладається Життя,
І гріб стає сходинками до Неба.
Небесна МАМО! Тут ми всі в гостях.
Душею й серцем линемо до Тебе.

 

Євген СВЕРСТЮК
Мови не продають

Декому здається, що два підписи під антиконституційним законом про мови ставлять крапку. Але підписи В. Литвина і В. Януковича для народу важать не більше, ніж важить їхня честь. Згадаймо, що вони ховалися від людського ока і розуміли, що поставити підпис під документом національної ганьби, то поставити на собі крапку.
Однак у нас багатьом здається, що після останньої крапки можна далі продовжувати каламутити воду. Чоловік, публічно викритий на брехні, має публічно вибачитись і назавжди зійти з політичної сцени. У нас такий стає міністром науки і освіти. Чоловік, викритий на фальсифікації виборів очолює юридичну академію. Чоловік, засвічений у найтемніших гріхах, виховує монахів…
Мимоволі напрошується думка, що за усім цим стоїть сатана, мета якого — дискредитувати Божий світ. Але ж має протистояти йому хтось, щоб рятувати Божий світ!
Цілий рік ми жили під знаком Євро-12. Україна запросила гостей, щоб показати чесну гру за правилами. Не тільки на футбольному полі дотримуватися правил гри…
Адже, є у нас люди, які можуть і чесно працювати, і хліб вирощувати.
Але тільки закінчились міжнародні ігри, як з трибуни парламенту плюнули українському народові в обличчя.
Хто ж це зробив? Правляча в державі партія!
Чиїми ж руками вчинено посягання на мову, закріплену Конституцією, як державна?
Як тут утриматися від прислів’я: дураку закон не писано.
Але ж дурак у нас усім відає і усім відомий безсоромністю, що на ньому мітки ніде ставити. І уся правляча партія одностайно його підтримує і криком, і кулаками, і підкупом.
Я не думаю, що авторів, які образили цілу націю, можна чимось образити. Вони поза мораллю і поза грою. Можна хіба дивуватися, яка то сила підпирає черву, що намірилися підточити віковічну гору — мову великого народу.
А вони насипають проти віковічної гори свої гори словоблуддя і ненависництва, що називалося раніше «класовою боротьбою».
Тільки вчитайтеся в інформаційний бюлетень партії регіонів міста Одеси, де української мови практично не чути — навіть на рівні гетто.
«Мы устали жить в языковом гетто».
«Одесситы, поможем партии регионов решить языковую проблему — раз и навсегда!..»
«Оставляйте подписи в защиту родного языка».
«Мы, регионалы, пойдем до конца».
Навіть комуністи такою агресивною кримінальною мовою не говорили!
Настирливі в русифікації України, вони не доходили до того, щоб кричати накладом 200 тис. екземплярів: «Русскому языку — да, националистам — нет!»
Оскільки в Одесі неможливо розшукати тих українських націоналістів, то ж залишається шукати їх у 10 статті Конституції України, яка захищає українську мову в Україні.
Які гори цинічної лжі! Яка типова для кримінальних зон ненависть до українського слова!
Так не говорять і ніколи не говорили одесити. Одеський мовний діалект — то давно витворена мовна стихія. Але того ненависницького духу нема і ніколи не було в тому краї.
Тут пахне параноїдальним шовінізмом агентів «русского мира», яких обходить десятою дорогою нормальна людина. Але схоже на те, що нормальних людей меншає, безкультурне міщанство потягнулося до маркових, а байдужі перечікують лиху годину. І той шовінізм на повен голос заговорив від імені партії, яка представляє українську державу перед світом!
У нас нині нема трибуни для порядних людей. які могли б задавати тон толерантності і культури людських взаємин. Чомусь порядні люди не збираються разом, хоча б для того, щоб називати своїм іменем прояви отруйного насильства і деструктивної адміністративної пересічности.
Ми знаємо, що суспільство несе в собі задавнену хворобу століття лжі. Ніхто не приховує того, що україноненависництво підтримується «за російські гроші», бо нині нема охочих безплатно підіймати шовіністичну вакханалію просто ні з того, ні з сього.
А от щось не чути про фінансування миротворців, цілителів чи просто людей культури.
Культура об’єднує, розставляє правильні акценти і не приймає напівосвічених людей, які використовують термінологію европейських законів виключно для закріплення досягнень насильної русифікації України.
Інколи в газетах з’являються виступи росіян в обороні української державної мови, і ми схильні це акцентувати. Насправді, культурні люди мають схожі моральні принципи, а порядність людська — вона людська, понаднаціональна.
В тім то й справа, що наступ на українство в Україні є проблемою моральною. Люди виступають в обороні зневаженої гідности народу. Це ж нечуване явище, щоб українська молодь голодівкою протестувала проти національної зневаги з боку «української держави» і з боку шовіністичного хамства, що стало ідеологією партії регіонів.
Що у них іде від малокультурности, що від «російських грошей», що від імперських рабських комплексів, що від моральної недорозвинености — над цим мали б попрацювати соціяльні психологи.
Але поки що треба вголос називати речі своїми іменами і нагадувати народні прислів’я:
Брехнею світ пройдеш, та назад не вернешся.
Хто краде сам у себе — найгірший злодій.
Гірко живеться тому, хто живе всюди.
Місяцеві не шкодить, що на нього собака виє.
Свиню не відучиш рити.
До тих правд, які треба сказати вголос, належить правда про ворогування Росії з усіма сусідами і психологічна та інша війна проти народів, що здобули незалежність від неї. Кремлівський вождь нині і не приховує цього. Це дуже дивна війна, коли зважити, що сам він сидить на пороховій бочці. Минули ті часи, коли розчерком пера можна було кидати мільйони на війну, в концлагери і на маніякальні новобудови.
Нині треба цінувати працездатну людину і створювати для неї моральний клімат. На пороховій бочці уже не випадає приспівувати:
«Анчар, как грозный часовой,
Стоит один во всей вселенной».
Але кримінальна шпана завжди обожнювала авторитет пахана. Вона живе негативними емоціями і мріє про рабів, що годують «маліну». А якщо її ще підкинути гру в політику, то Колісниченко вже може їх очолити як «правозащитное движение — русскоязычная Украина».
Для психіатра тут цілий заплутаний клубок, і то у кожному слові! Але гроші дають тільки на «движение», навіть коли то «движение» сліпих зі сліпим поводарем.
Оскільки їм Табачник сказав, що незалежність України випадково упала з неба, то вони вирішили, що вона впала їм у руки, доказом чого є те, що вони тепер депутати.
Для журналістів тема особливого розслідування: ким були ті герої в той час, коли незалежність падала з неба?
Але головна робота все ж таки для психіятра, хоча, як показує лагерний досвід, багато з тих, що оформляються депутатами і «правозащитниками русскоязычных», просто «дуру гонять». Насправді, вони практично здорові і, коли притиснуть обставини, здатні заробляти собі на хліб, як усі «лохи».
Хто знає кримінальну психологію, той зрозуміє їхнє прагнення обійти закон і «украсти і загнати» щось таке велике, від чого всі ахнуть. Лайка «в Бога і душу» — у них не випадкова. Вони люблять найвищі ставки.
Їхня гра на українську мову — гра на випробування нервів. Можна було б грати і на планету Марс, тільки під це не дадуть грошей.
Але існування кримінальної політичної сили є фактом, гра на випробування нервів також фактом, і то надовго. Нині, як ніколи; потрібна мобілізація моральних сил українського народу. Всі найвищі цінності під загрозою. І то навіть не тому, що нинішня влада хоче їх знищити. Справа в тому, що і для регіоналів, і для комуністів духовні і моральні цінності не є високими цінностями. «Не розсипай перли перед свинями» — це Євангельське застереження сюди підходить.
Згадаймо, що в кримінальній зоні людина, особливо інтелігентна, нікого не цікавила, якщо на ній не було доброго одягу, який можна було здерти і програти в карти. Згадаймо, що большевики продавали за кордон награбовані картини і церковні скарби просто щоб за ті гроші утримувати свою агентуру для поширення комуністичних ідей із «русского мира».
Вони нищили і нищать вищі цінності в силу свого утробного матеріялізму. Вони просто розмінюють їх на щось корисне і споживне для даного моменту. Ви йому говоріть про святиню, про спадок предків, про національний скарб, про моральні вартості, а він перечікує, коли ви скінчите свою «пусту розмову».
І християнські, і національні вартості для комуніста чи екс-комуніста — то чужа мова. І не диво: вони цінували перемогу сили і хитрого обману, вони тим і жили «від перемоги до перемоги».
Ми намагаємось їх переконати, що в країні злодійства і споживацтва ніколи достатку не буде. Ми доводимо, що національне багатство зростає в умовах довіри і дбання про загальне добро і лад в суспільстві. Ми нагадуємо, що «розруха починається в голові», а злагода приходить у спільній молитві і правді. Але ж майже 100 років усі наші намагання нагадати комуністам елементарні істини закінчувалися тим, що вони кидали нас в концлагері, де забороняли писати і говорити.
Вони й сьогодні у Верховній Раді України під об’єктивами телекамер поводяться як змовники і вороги щодо своїх колег української орієнтації.
Наївно було думати, що Єфремов чи Мартинюк після колапсу їхньої партії в 1991 році зрозуміли, що впали в яму, яку копали іншим. Що замість ненависти у них засвітиться любов, замість ворогування з людьми інших поглядів з’явиться розуміння і толерантність. Церква їм стала потрібною лише як знаряддя агітації, а не як місце молитви і покаяння. Вони все життя змушували інших слухатися і мовчати, то як же вони вестимуть розумний діялог з людиною інших поглядів…
Справа в тому, що у них нема поняття про істину і закон, натомість є поняття про правдоподібну лож і хитрість обминути закон.
Захищену законом рідну мову продають, і далі думають, щоб ще продати задля передвиборної вигоди.
Уявімо собі, вони усе тут написане читають. Вони сприймуть це не як думки для роздумів, а лише як щось неприйнятне і вороже їм.
Мова є цінністю для того, хто творить, опановує світ культури і знань.
Адже ворогування комуністів з усім світом було не через те, що хтось у них щось забрав. Ворогування було через неприйняття ними людської, понадкласової моралі і законів, рівних для всіх.
Наприклад, вони підписували прийняту ООН Деклярацію прав людини і вдавали, що згодні з нею, але не збиралися виконувати її вимоги. Вони засуджували нацистські концтабори, а водночас розширювали в десятки разів систему ГУЛАГу.
Вони боролися проти колоніялізму в Африці, а самі творили найбільш терористичну колоніяльну систему і називали її Союзом.
Їхніми приятелями були ті, що їх хвалили і прикидалися сліпими і глухими, а ворогами були ті, що говорили правду в голос. І всі вони, що нині у нас при владі, вийшли з тієї своєкорисливої школи викривлених понять.
За їх спиною тихенько шепчуться про роздрібнення і приниження України Путін з Гундяєвим. Вони так азартно розігрують українську карту, що навіть не помічають, як тим часом розсипається карточна будова Російської Федерації, підкріплена газом і нафтою.
Особливість посткомуністичних лідерів у їх «невменяемости». Їм нічого втрачати, бо в них нема навіть імені.
Але нам, українцям, є що втрачати. Ми вперше зібралися в одній державі. Ми, народ працьовитий і щойно звільнений, якось порозуміємось і в господарстві і в культурі. Але, звичайно, кожна нормально держава має очиститись від одверто ворожої аґентури. Наступ на українську мову не припинявся після проголошення незалежности. Український ринок був заповнений російськими книжками і газетами. Українських газет так і не допустили в східні регіони.. Кіоски заповнено російськомовною макулатурою. Багато українських газет зникли з продажу, як «нерентабельні».
Але з’явилася в Україні свобода політичної боротьби з політичним шахрайством. Зрештою, можливість опору і самозахисту. Це велика сила, якби була громадська консолідація і певний рівень національної самосвідомости. Вона сама не підіймається — її треба підіймати у всіх середовищах. Українство в Україні має бути активним і гідним свого історичного призначення.
Захист рідної мови — це той випадок, коли кожен громадянин, кожна сім’я може дати позитивний або негативний приклад.
Дехто каже, що у нас слабкі сили. Насправді, у нас слабко задіяні сили, а це породжує пасивність і байдужість — найважчу хворобу суспільства.
«Кожен думай, що на тобі мільйонів стан стоїть» — нагадував Франко своїм оспалим сучасникам.
Люди думають, що їм бракує сили. Насправді їм бракує любови і віри.

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ПРЕЗИДЕНТОВІ АМЕРИКИ

Шановний Пане Президенте!

До Вас звертається українець з Київа, один з тих, що надіялись на першу візиту Президента Америки в Україну як на передачу естафети свободи від тих, хто здобув її, тим, хто її здобуває. Тим часом вже попереду йшла чутка, що Президент повезе до Київа лекцію ...
В лекції було процитовано Шевченка:
Коли ми діждемося Вашинґтона
З новим і праведним Законом.
Ці слова ми повторюємо вже 130 років. Але тепер особисто від Вас, Пане Президенте, Україна чекала потвердження неминучости того нового праведного Закону.
Велике диво мирної катастрофи останніх літ накреслене в книзі Провидіння. Але серед усіх зусиль свобідної волі супроти глухого муру детермінізму першість належить Америці. Тільки вона під кінець праґматичного XX віку зуміла одного разу акцентувати пріоритет моральних вартостей. Більше того — вона демонстративно висунула їх проти комуністичного принципу сили.
І світ повірив у цілющу силу тих Принципів, якими присягали наші предки на Біблії в твердій вірі, що ми будемо живі, доки нестимемо в серці ті Принципи і живитимемо їх кожен день.
Я думаю, що день 1 серпня 1991 року був великим як історична зустріч Президента Америки з країною великого болю і страждання. Але цей день був малий, бо Принципи розмінялись на слова і політичні монети одноденної вартосте.
За 12 років таборів і сибірського заслання я виніс переконання, що Принципів розмінювати не можна ні за яку ціну, бо тратиш головне — свою мову і своє лице. Я дуже ціню ролю М.Горбачова, що став знаряддям у руках Провидіння, але не можу прийняти його мови, бо то мова його страшної партії та її газети «Правда».
В уяві я часто повертаюсь до фатального 1933-го. Пробую уявити: Президент Америки відкидає дипломатичні документи, підготовлені для офіційного визнання уряду СССР, оголошує в пресі всі матеріяли про організований Голодомор в Україні і ставить питання про міжнародний суд над Сталіном:
— за осквернення священного дару життя;
— за організоване руйнування святинь;
— за переступ права людини на життя.
Сталін все заперечує в газеті «Правда», а новенький фюрер сміється, але втрачає певність себе. Газети критикують пізнього американського лицаря, але фіксують появу Великої Постаті -проти двох фюрерів!
Ваш виступ у Бабиному Яру в Київі міг мати історіософський сенс, якби там було складено вибачення за той уряд Америки, який дипломатично визнав уряд СССР саме в рік його найтяжчого злочину — орґанізованого комуністами гол окосту в Україні 1933 р. Це була фактична леґалізація злочинства і Пилатове «умивання рук». То був рік катастрофічної втрати Принципів.
Великий поет Осип Мандельштам відгукнувся з концтабору на прихід Гітлера: «Ось побачите — він буде вчитися в наших». Певно, цей печальний син ізраїльського народу відчув у 1933 р. леґалізацію Геноциду і вже одвертай голокост фюрера ...
Нині комунізм відмовляється від своїх досягнень на економічному, екологічному і моральному фронті... Але чи відмовляється він від імперії та її принципів? Чи звертається він до імперативів Чести і Обов’язку? Чи взагалі можливе при збереженні імперії повернення до свободи, до власности, до прав людини?
Наша планета начинена атомною зброєю. Але ще гірше — вона засіяна продуктами насильства, дезинформації, ненависти. Напівправда і фальшиві стереотипи засліплюють нам очі. Все це сто літ виготовлялося як головна зброя для світової революції. Ця зброя і нині діє в напрямку морального ослаблення і розкладу. І ми є носіями бациль...
Наш порятунок тільки на дорозі повернення до Закону і Заповідей, до духовних вартостей, що віками живили наші принципи Свободи і Чести, підносили наш Дух. Або ми віримо в Закон всім серцем і всією душею, або — сіємо на камені і будуємо на піску...
Розтерзана Україна тяжхо вистраждала цю істину і засиґналізувала світові Чорнобильським попередженням. Україні і сьогодні не дають стати суб’єктом історії, щоб вона могла відповідати за себе. її використовують як матеріял для латання дір прогнилої імперії. На неї чіпляють злі ярлики за те, що вона встає на ноги, і докоряють „національним егоїзмом".
А тим часом комунізм закінчує останній акт бездарної драми майже безкровною комедією переодягань.
Захід на радощах кидається йому в обійми і пропонує престижні костюми.
Гласність торгує щораз більшими дозами засекреченої правди.
Отупілі (де від ситости, де від голоду) маси живуть мудрістю мухи-одноденки.
Що ж нам робити, щоб зупинити в імперії явне, а на Заході приховане сповзання в прірву?
Ми знаємо, що християнська ясність Духу і суворий стоїцизм давали предкам належну мудрість.
Ми вже знаємо, що може дати наука.
Чогось вищого за мудрість Високого Духу в нас нема і ніколи не буде.
Але Духом треба підноситись до ідеалів і живити їх кров'ю серця кожен день.
День 1 серпня був майже втрачений.
Але сьогоднішній і завтрашній день дає нам новий шанс. І хай допоможе нам Бог.

З пошаною,
Євген Сверстюк
Філядельфія
10 серпня 1991 р.

Р.S. Поки цей лист перекладали, раптом реалії вчорашнього дня втратили вагу. В імперії відбувся військово-поліційний переворот. Важко було уявити бездарніший хід морально-політичних банкрутів. Традиційно деструктивні сили взяли на себе державну конструктивну місію, їм здалося, що їхня обструкція до вчорашнього ліберального режиму збагатила їх мудрістю позитивної роботи. І вони хочуть ще раз спробувати тотальною демагогією затримати еволюційні процеси. Вони роблять те, що вміють. Настала пора одважних лідерів типу Єльцина, здатних підняти гасло «Свобода або Смерть».
Стражденні наші народи мусять зібрати всі свої сили для стоїчного опору. Тільки віра у вищу справедливість і неминущі вартості, на яких тримається світ, може нам дати ту силу.

19 серпня 1991 року

Як Президент Буш старший виголосив промову у Київі напередодні незалежности України

Зовсім не гладко обійшлося Президентові Бушеві з тією його промовою. Не тільки громадськість України, але й всього світу здивувалася та обурилася з такої жахливої непоінформованости Президента Сполучених Штатів Америки і його дорадників щодо дійсного стану справ у Східній Европі. Згадати б хоча, що всього через три тижні після промови Президента Україна проголосила відновлення своєї державної незалежности, яку вона втратила 1921 року.
А в Америці видатний політичний оглядач Віліям Сафаєр піддав нещадній критиці київську промову Президента Дж. Буша, надавши своєму коментареві, надрукованому в щоденнику «Ню Йорк таймс», іронічний заголовок: «Куряча котлета по-київськи». Цей дотепний епітет уже назавжди увійшов у міжнародний лексикон політичних понять. Як згадував пізніше В. Сафаєр, Президент Буш так образився на нього, що більше ніколи з ним не розмовляв. Тут треба зауважити, що назвати когось «курча» («chicken»), в Америці — це найбільша зневага, мовляв боягуз, слабодух).

Народився автор цих денників 27 квітня 1939 року на Луганщині. Вивчився на архітектора. Нині — член-кореспондент Української академії архітектури. Професор. Член Національної спілки архітекторів України.
Стояв біля витоків створення катедри архітектури НАУ, був її першим завідувачем. Автор понад 30 наукових праць.
Створив одну з найкрасивіших в Україні колекцій каменів-самоцвітів. Автор понад 300 композицій, в яких образи каменів-самоцвітів піднесені до маштабу великоформатних картин.
Співавтор унікальної книги-альбому «Арт-Абетка». Картини-композиції — в авторському і поетичному супроводі. Автор збірки віршів «Дорогою світла».

Микола ВОЛГА
Спираюся на досвід предків

Із щоденникових записів

Ми

Субота-неділя — риболовля на Козинці. Іду вранці з уловом, а переді мною (звичайно, подумки) мої дідусь з бабусею із далекого дитинства. Згадалися повоєнні роки. У моїх ще зовсім молодих батьків було вже четверо дітей. У таткового брата, який загинув у перший рік війни, так само — троє синів. І вся ця гороб’яча зграйка на літо перелітала до бабусі. Її чималий живописно-багатий город закінчувався берегом джерельно-чистої на ту пору Луганки. Дідусь у річку на ніч під кущики ховав 3 — 4 кобоші, власноруч сплетені з лози. Рано-вранці його здобич у величезній цеберці хлюпалася біля порога. Отим і підгодовували дідусь з бабусею ту ненаситну зграйку.
На пам’яті — обідній церемоніял. Їжа зазвичай була нехитрою — все з городу та річки. На початку літа — зелений борщ з кропиви, заправлений вареним яйцем і товченим старим салом з часником. А коли відходила кропива, то були щавель та лобода. Зелений борщ періодично змінювала затірка — геніяльне тогочасне творіння. Коли все це було готове і бабуня накривали на стіл, скликали нас до хати. Вихорем влітали зголоднілі пташенята. З макітри смачно парувало. Вже наковталися слинкою, а дідусь все ще не йде. У вікно видно було, як він неквапливо виходив із клуні — теслярської майстерні. Довго-предовго мив руки, поважно заходив до хати, підходив до свого місця в голові столу, стоячи читав «Отче наш», благословляв їжу… І тільки тоді ми могли братися за ложки. За лічені секунди ковтали все те, що бабуня готували півдня.
Згадується, наше село було українськомовним. Бабуня щебетали з нами рідною мовою. Згодом, уже після війни, молодь заговорила російською, бо дуже багато наїхало до Донбасу росіян. У школі вчили російською… Навчання в ВНЗ у Дніпропетровську, а потім і в Київі — теж російською. Та коли на початку дев’яностих Україна стала незалежною, я почав говорити винятково українською.
Вишукана бабусина мова, посіяна в благодатну дитячу пам’ять, дала дужі паростки через піввіку. Досі вклоняюся бабусі Пелагеї за її мелодійну мову, яка допомагає моїй душі співати життєву пісню.
Але вертаймося до дідівської хати.
Вона і зараз перед очима: тепла і водночас прохолодна, затишна і урочиста. Стіни — з дерева, оббиті дранкою, обмазані, побілені, призьба підведена. У хаті — два простори. Передній — піч з лежанкою, біля глухої стіни — скриня для посуду і провіянту, а над цим диво-творінням ще одне — полиця з макітрами, глечиками, мисками. Та царював довгий міцний — бо дубовий — стіл. То був витвір дідового мистецтва. Товсті стругані дошки, підігнані одна до одної так щільно, що видавалися суцільною площиною. Тримався стіл на кремезних ногах-брусах. Здавалося, вони виросли з долівки або вросли в неї. Стіл займав майже весь простір. За ним усі ми вільно розміщувалися на двох лавах — теж міцних, дубових, стійких. Напевно, стола дід розраховував на немалий гурт онуків. Вхід до першого простору — з теплих сіней. У сінях — шафа з одягом. У стелі — ляда дерев’яна — вхід на горище, до неба…
Другий простір — суцільний рай. Велике ліжко з високою периною та горою подушок із гусячого пуху. Все це вкрито домотканим покривалом з мережкою, на подушках наволочки так само з мережкою. З тих подушок, на яких спали, увечері парадні наволочки знімали. На гладенько вимазаній долівці — рядно з різнокольорових смужечок. Його бабуся зіткали. На Зелені свята те рядно скачували у скалку і долівку густо вкривали чебрецем. Божественні пахощі! І ми, хлопчаки-онуки, покотом спали на тій святковій долівці. У святому куті — рушники, ікони, лампадка, на маленькому столику-тумбочці, долі ікон — Свята Книга, свічки, на біленькому блюдечку — просвирки. У проміжках між вікнами — збільшені родинні фотографії у рушниках, а під ними — малі світлини у лакових рамочках із черешні. Поруч із ліжком — величезна скриня, кована залізом, з дивними візерунками. Та скриня зберігала найцінніший родинний скарб — ще дівочий бабусин посаг: намисто, каблучки, сережки, мережані покривала і обруси, рушники і святкове вбрання…
На покутті стояв другий стіл, делікатніший, з липи, різьблений. Не пам’ятаю дня, аби той стіл був не застелений спеціяльно витканим обрусом. Посередині столу завжди був буханець і дрібка солі. За тим столом збиралися на свята — відбувалося дійство Святвечері з дванадцятьма пісними стравами — голодна та щедра, та великодні сніданки, коли розговлялися посвяченими крашанками та паскою. Яке ж усе було смачне після довгого посту! Бабуся тримали піст. І хотіли, аби ми були біля неї.
У хаті взимку було тепло, затишно, а влітку — прохолодно, бо оселя була під солом’яною стріхою. На подвір’ї — клуня з майстернею, погріб вихідний та колодязь із кришталевою водою. Від дороги — невисокий кам’яний тин, аби скотина та гуси не виходили за подвір’я, на дорогу. Подвір’я рясно поросло темно-зеленим густим споришем. Стежки, які вели від хати до воріт, клуні, колодязя і до хвіртки на город — висипані піском. Рай — та й годі!

Щастя й горе матері-качки

У густім реліктовім очереті, який де-не-де зберігся на берегах Козинки — щедрої, повногрудої (бо має ж греблі!) — цієї весни дика качечка висиділа каченяток.
Невеличкий очеретяний острівець із двох боків обіймають дощані містки-вимостки, з них — рибалять. Із тих містків чути було, як мама-качечка тихенько розмовляла зі своєю зграйкою. Інколи гучними загрозливими «кря-кря» когось відлякувала. Пестила-годувала своїх жовторотих дитинчат у гніздечку не один день, аж доки їм стало тіснувато в тому будиночку. Ото й вивела вона свої пухнасті кульки на вузеньку, вільну від очерету, водяну смужечку(…) Поступово, день у день, переконувалися пташки в миролюбній, а можливо, й люб’язній налаштованості сусідів-рибалок. Щораз, коли зграйка з’являлася, ті підкидали на водяну смужечку подрібнені хлібці, які ставали для каченят легкою здобиччю.
Тим часом крихітні аборигенчики впевнено опановували простір, вправно харчувалися, грайливо пірнали-виринали, плавали наввипередки, хвацько змахували крильцями, які поступово росли, мужніли.
Вперше качечка вивела з очерету одинадцятьох каченят. Згодом їх лишилося тільки семеро. Гніздо неподалік од берега було, напевно, принадою і для котів-дачників, і для диких хижаків — видр-пацюків, яких у річці немало.
Нарешті настав той час, коли мама-качка поставила каченят на крило. Спочатку низенько над водою, невеличкими відстанями. А потім — чимдалі одлітали каченята від своєї схованки в очереті. Напевно, готувалися до великого лету.
Якось серпневого суботнього ранку, тільки-но засіріло небо (а рибалки — вже на вимостках та вздовж берега!), вдарила… канонада. То всемогутня влада дозволила своїм громадянам, «яким їсти нічого», полювати на пернатих. Наша зграйка заметушилася та й хутко-швидко злетіла. Рибалки їм услід: «Не покидайте своєї очеретяної схованки!» Та де там…
Уже й на полудень повернуло, а зграйка не верталася. Рибалки бідкалися… Здригнулися від пострілів береги Козинки і Дніпра: війна… Затремтів заповідний простір між цими річками, де ще збереглися латки плавнів серед щойно збудованих островів-палаців… Найсучасніші, навіть десятизарядні, рушниці-кулемети «гідно» презентували їхніх владних достойників, демонстрували рівень можливостей «нових українців»…
Уже смерком прилетіла до своєї схованки поранена качка-мама. Пішла, накульгуючи, берегом. Безупину жалісно крякала — гукала свою довірливу зграйку. Та марно…
Наступного ранку, ще до схід сонця, рибалки (разом з осиротілою качечкою) журилися, пригнічені людською жорстокістю. Птаха перепливала від одного очеретяного острівця до іншого, тривожно скликала свою розполохану малечу: «Де ви, де?..»
Аж під вечір… до матері-качки повернулося обстріляне каченя. Одне з сімох… Треба було бачити (та й відчувати серцем!) ту пташину зустріч! Тішилися качка-мама тепер уже з дорослим досвідченим каченям на воді: пірнали-виринали, змахували крильцями, безупинно озивались одне до одного своїм «кря-кря», супроводжуючи ласкаві звуки ніжними доторками дзьобиків. Рибалки підкидали їм шматочки хліба, нарікаючи на своїх «бідних» співродичів, які не відають, що творять.

НЕОЧІКУВАНЕ ЧАСТУВАННЯ

Одним днем промайнуло 5 років із тієї осени, коли земляки влаштували виставку моїх творінь у міській картинній галереї. Не лише дорослі — виставку відвідали майже всі школярі міста з населенням понад сто тисяч. Бо її постійно рекламували на місцевому телебаченні. Учителі приводили дітей класами, тож кожній такій групі я розповідав про новий напрям в образотворенні, який започаткувала презентована серія картин. Кожен твір супроводжувався поезією рідною мовою. Авторське прочитання багато додавало до глибини сприйняття художнього творіння. Для Донбасу, де українська культура, і передусім мова, з такими труднощами торує дорогу до сердець і свідомости зрусифікованих українців, це було одкровення. На закритті виставки вчителька української мови і літератури зробила цікавий висновок: «Одна Ваша виставка набагато рясніше засіяла дитячі душі любов’ю до рідної мови, ніж усі мої уроки».
А ще була незабутня зустріч із дітьми загальноміської школи-інтернату. Подарував тоді школі кілька картин, читав у переповненій шкільній залі свої твори. Для мене той вечір був особливим, неочікуваним. Діти-сироти горнулися до сивобородого дідуся — художника і поета. Відчувався брак батьківської уваги і любови до них. У душі щеміло.
Ось знову завітав до міста своєї юности на Луганщині. Цього разу стався зовсім несподіваний випадок, про який, здається, варто розказати.
Захотілося побути на самоті, віч-на-віч із містом, поблукати тими вулицями, в забудові яких брав участь у далекі шістдесяті як молодий спеціяліст — будівельник-архітектор. Ось моє перше в житті авторське кафе «Юність». Чомусь відвідувачів — негусто. А в ті роки потрапити до нього, особливо ввечері, було нелегко. Та й на вечірніх вулицях майже безлюдно. Чи дається взнаки триклята криза, яка зачепила невеличкі містечка, де й до неї непросто було отримати пристойну роботу? Вулиці темні. Чи ще не ввімкнули ліхтарі? Чи вже не вмикають їх узагалі, аби зекономити на електриці?
На перетині двох неосвітлених вуличок підійшли до мене чотири молодики. Якось підозріло озираючись, обступили і попросили «подарувати» гаманця. Не встиг я зреаґувати на їхнє «прохання», як один із хлопців раптом промовив: «Так это ж тот художник, который подарил нашей школе картины и читал нам свои стихи». Миттєво відскочили од мене. Після коротких перешіптувань підійшли і… запросили до кафе на чай.
Прийняв їхнє запрошення не вагаючись. До чаю додав добру вечерю на п’ятьох. Скільки несподівано цікавого і водночас сумного я почув од тих парубків. Після школи і навчання в технічному училищі вони не можуть знайти роботу. Будь-яку…
То що ж коїться в нашій безмежно багатій і водночас такій бідній країні? Владна верхівка чубиться за президентське крісло, а люди не в змозі заробити навіть на їжу…
Сумно. Щось треба робити…

Січень 2009
Сіверськодонецьк—Київ

Майдан

Я щасливий, що моя стежина вивела мене на широкий і довгий шлях, яким віками йшли до свободи і волі мої славетні пращури. Усвідомлюю: моя участь у тій ході вельми скромна: живий ланцюг Львів — Київ; освячення національного стягн-знамена на подвір’ї Софійського собору, величаво-поважна хода Хрещатиком, піднесення прапора біля Київради; створення Української Духовної республіки — культурологічної організації, яка в перші роки Незалежности утверджувала принципи нової країни; участь у численних мітинґах і маніфестаціях за демократію. Але найяскравіший слід у душі й свідомості поклав Майдан—2004. Та Божа космічна подія відродила, а можливо, й народила в мені віру у велич моєї нації, мого народу. Його глибинна генетична культура не могла погодитися з тим, аби ним правили неуки з кримінальним минулим. Майдан органічно відобразив загальногромадянський і мій особистий протест.
Напевно, ніколи з моєї пам’яті не зникнуть ті привітні просвітлені обличчя українців з Майдану, бо всі ми були щасливі духовним єднанням. Відтоді я переконався: позитивний потенціял нації величезний і в потрібний час він спроможний вибухнути на захист своїх громадянських і суто людських прав. Цю надію і впевненість стверджує те, що на Майдан прийшли люди різного віку, але все-таки переважала молодь — наше майбутнє. Ось і ми зі студентами (тоді я — завідувач катедри архітектури в Національному авіяційному університеті) після занять окриленою зграйкою прилетіли на Майдан. Нас кликали туди наші серця. Ніхто нікого до того лету не примушував.
Я був певний: Майдан мусив нас оновити-очистити. Там я й запропонував студентам покинути назавжди палити і викреслити зі свого лексикону чуже матюччя… Бо те лихо знищує націю і на фізичному, і на духовному рівнях. Такої напасти в Україні не бувало з давніх-давен. Усі разом ми прихилили коліна… і дружно вимовили: «Присягаємо!». То був наш особистий внесок, аби реалізувати величаву ідею Майдану — духовне єднання і оновлення нації.

Душа Майдану

Майдан вирує помаранчем,
Буяє гідности ріка
Свободолюбного народу,
І торжествує в нім душа.
Одвіку — ніжна і пісенна,
І несподівано — вогненна,
Знов відродилася в цей час —
В одинаків?
Багато нас!

Єдність

Як на мене, найцінніше диво — квітка і метелик. Яка довершеність форм, колірних сполучень! Їхнє життя коротке. Але — красиве. Наче мить щасливої усмішки на змореному-захмареному обличчі.
Найбільша таїна — камінь-самоцвіт. Яка безмежно-глибинна сутність! Її величність Природа творить цю Довершеність віками. Наш спритний розум може змоделювати процес творіння цих чудес світу, але осягнути істинну довершеність мистецтва Творця йому не під силу, як непросто (чи то й узагалі неможливо!) уявити безконечність Простору і Часу. Людина, з огляду на мистецькі таланти, лише деякою мірою наближається до відображення Божественних взірців Вселенської гармонії, якими є і Квітка, і Метелик, і Камінь-Самоцвіт...

Як образи буття,
Як різні світ і час,
Агат і квітка —
Рух і сталість.
А ви — єдині,
Бо єднає вас
Краса і досконалість.

 

Василь БЕЛЕЙ
Рідна мова в Церкві

Для чого ж це Христос Сам перебував між нами? Для чого Духа Свого від Отця зіслав на всіх нас? — Для того щоб всіх нас з’єднати з життям Божим, вічним і святим. І нікого Господь не хоче відкинути від Себе, навпаки, чим дальше від Нього людина, чи народ, тим більше Христос піклується, щоб їх до Себе наблизити. Всіх, хто блукає, хто не знає певного шляху, Христос шукає, щоб їх спасти. Як вам здається, каже Він, коли б у якого хазяїна було сто овець, а одна з них заблудилася, хіба не покинув би він дев’яносто дев’ять в горах і не пішов би шукати заблудшої, і коли б знайшов її, хіба не радів нею більше, ніж 99-ма незаблудшими? Так, нема Божої волі на те, щоб загинув хоч один з людей. Тим більше безумовно нема волі Божої, щоб загинув цілий народ.
А наш рідний український народ, любе братерство, якось загибав, довго блукав, розсіявся по всьому світі, відбивався від свого рідного життя, від своєї Матері. Наш народ потребує допомоги, потребує, щоб навернув хто його на певний шлях. Але хто ж нас найбільш шукає, найбільш піклується про наше спасіння, як не Господь милосердний. Тільки на Нього надія, що Він не дасть нам остаточно заблукати і пропасти, бо Він же нас шукає, за нами турбується, хоче нас знайти і спасти. Але ми, браття, не повинні сидіти та чекати, поки нас знайде Христос, ми самі повинні шукати Христа.
Який же є шлях у кожного народу, щоб наблизитися до Христа? Шлях цей — рідна мова. Коли Христос послав апостолів на проповідь всім народам, який шлях Він постелив їм? Христос послав їм Духа Святого, котрий дав дар говорити мовами всіх народів. Христос сказав апостолам: «Ви не йдіть нікуди, поки не зійде на Вас Святий Дух, і тільки коли одержите Духа Святого і Його дар говорити мовами всіх народів, тоді тільки йдіть до народів, щоб їх привести до Мене».
Отже єдиний шлях нам, українцям, наблизитися до Христа — це наша рідна мова. Вона тільки дасть нам розуміння Слова Божого, чуття Його святого голосу, за яким ми потрапимо на певний шлях.
Мова кожного народу — то найкращий Божий дар для нього, а від Отця світу сходить лише всяке добре даяння і всякий довершений дар.
Сам Христос звертався з наукою до народу на його рідній мові — арамейській.
Отож, не пустимо дітей наших блукати, як ми блукали, поставимо рідну мову в Божих службах. Може своїм розумінням Слова Божого вони стануть ближчими до Бога й нас пом’януть у своїх молитвах не чужою, а рідною мовою.
Поставимо, браття, дітей своїх на шлях до Бога — рідною мовою, бо тепер намагаються вживати рідну мову так, щоб одвести наших дітей од Бога, і великий гріх нам буде, коли ми не дамо дітям прийти до Бога.
Церква Христова є громада вірних, що керується у своєму житті Духом Святим. Поки не зійшов Дух Святий на першу християнську церкву в день 50-ий після воскресіння Христового, доти не було й Церкви. Після ж Зшестя Святого Духа почалося життя Церкви. В нашій Українській Церкві Дух Святий своє керівництво виявляє особливо через сповідування принципу СОБОРНОПРАВНОСТИ.
Будемо ж щирими і свідомими дітьми рідної Церкви.

Цей матеріял надійшов з Мукачева, разом з сумною звісткою про відхід у небесні оселі автора «Нашої віри» пана Василя Белея, учасника збройної боротьби за волю України на Закарпатті, пластуна-синьйора, щирого християнина, заглибленого в питання буття людини й народу перед лицем Бога. Впродовж 20 років він був у нашій газеті живим голосом закарпатських українців.
Його душа і в цьому, останньому, посланні несе нам усім світло любови до України, до її людей.
Пам’янімо в молитві за Царство Небесне.

20 липня 2012 року в Київі після тяжкої хвороби помер великий громадянин України, філософ, орґанізатор українського Самвидаву в 60-х роках Василь ЛІСОВИЙ. Він виступив у 1972 році з відритим листом на захист заарештованих шістдесятників і на знак солідарности побажав бути засудженим разом із ними.

Василь ЛІСОВИЙ
Спогади

1. Побут. Мати. Доля братів і сестер. Отож у 1944 р. нас, троє дітей, залишилося з матір’ю: Люба, я та найстарший із нас, Федір, якому було 11. Почалася боротьба нашої матері за наше виживання. Кілька штрихів до портрету моєї матері. Перше—це енерґія, несхильність у будь-якій, навіть безвихідній ситуації, відступати, впадати в розпач. Вона вперто боролася за наше життя. Але не будь-якими засобами. Їй була властива природна відраза до того, щоб зробити хоча б найменший жест загравання з сільським начальством (напр., бригадиром), аби в такий спосіб щось для нас здобути. Це ще було властиво багатьом селянам того покоління, до якого вона належала: викликає подив, як могла вижити ця порода людей, переживши всі приниження, націлені на викорінення «характеру» — почуття незалежности й гідности хлібороба. Я тут сказав про такий бік материнської душі, який для мене залишився недосяжним ідеалом. І все ж мені, схильному враховувати «діялектику життя» (а цей вислів містить не тільки позитивні конотації), був важливим цей зразок її гордого самостійництва.
Другий її профіль контрастує з цим першим. Вона мала тонкі, інтеліґентні риси обличчя, мала поетичну душу, виразний естетичний первень у ставленні до світу. Але особливо чарувала мене в ній, збережена всупереч всьому, віра в добру основу світу. Навіть її надривні зусилля, аби забезпечити наше виживання, та двадцятилітні тяжкі фізичні страждання (які вона називала ласкаво «моя мученька») не вбили цієї віри. Ні обставини життя, ні фізичні страждання не спромоглися зломити цю найважливішу вісь її духовности. Була їй властива, як і багатьом сільським людям її покоління, віра в доброту перших-стрічних людей. Це добре відома (а, може, тепер вже забута) ознака сільської людини, найвиразнішим проявом якої було намагання у міському транспорті заговорювати з пасажирами. Довірливо розповідати про себе як доброму знайомому. Дивний контраст різних світів. У будові традиційної сільської культури людина в кожному стрічному бачила співрозмовника, порадника і помічника. Такого, кому можна поскаржитися, здобути розуміння і підтримку. Ця відкритість іноді наражала мою матір на гіркі розчарування.
І ось в моїй уяві її сухенька і просвітлена сонцем постать, рухлива, звична покладатися на себе, зі старанням, до останнього дня життя, самій дбати про себе, бути акуратною, аби не турбувати інших. І погляд, в якому, звільнене з полону страждань і тіней пережитого, промениться світло добра та довір’я до світу і людей.(…)
Що ж до селян, то існує одне можливе пояснення: українське селянство потрібно було зламати морально, воно зберігало в собі енерґію національного відродження. Роберт Конквест, говорячи про Голодомор 1933-го, зауважує, що ця акція супроводилась «масовими погромами української культури, інтеліґенції і церкви» і що «уявну впертість українських селян, котрі не здавали зерна (якого вони не мали), недвозначно розцінювали як «націоналізм». В дійсності селяни були «націоналістами», бо «націоналізмом» (у значенні чогось дуже поганого) вважали саме існування незалежного селянина, якому було властиве відчуття власної гідности. Адже він, разом з тим, був носієм української культурної самобутности. Селянство, внаслідок продуманої політики, повинне прийти у міста цілком здеморалізованим, радим теплій квартирі і їжі — залишивши за межею міста свою гідність, мову і українську самобутність загалом.
В усякому разі, якщо міському юнаку чи дівчині, через щасливий збіг обставин, вдається прорватися (крізь позірну самодостатність міського побуту) до «снів іскристих», вони знаходять для себе одне із важливих духовних джерел. Переконаний, що ці перегуки живі в душах багатьох зрусифікованих українців. Сучасні технології денаціоналізації полягають у тому, щоб умертвити ці затаєні джерела, які в будь-який час здатні пробитися з-під намулів! Але в повоєнні роки сільські дівчата та юнаки, яким властива була чутливість до духових підтекстів життя, ще були здатні відчувати естетику традиції: в шибу їм заглядали «сивими очима» не лише казка, а й міт.
Але більшу важливість у світогляді, чи краще сказати у світовідчутті мого покоління мали враження, за якими стояли архетипи етнокультури та народне християнство. Моє осмислення таких вражень є наслідком того, що вони зринали в пам'яті знову і знову, закликаючи осягнути їхній прихований сенс. Справді, основна помилка реалізму (в тім числі в мистецтві) полягала в тому, що він зосередив свою увагу на зовнішній (видимій) реальності. Тим часом явища культурного життя підсвічені з глибини завдяки тому, що у них втілено духовний досвід.
У післявоєнні роки на Київщині — та, гадаю, і на більшій частині Наддніпрянщини — люди в селі ще вперто дотримувались релігійних обрядів. Найбільше шанували Різдво, Великдень («Паска»), Хрещення («Ярдань»), Зелену неділю та Спаса. Майже всі діти в повоєнні роки в селах проходили обряд хрещення (я, як і всі мої брати та сестри, знав свого хрещеного батька і хрещену матір). У перші повоєнні роки у Старих Безрадичах ще була церква: продовгувате дерев'яне одноповерхове приміщення з куполом посередині. У воєнні роки, як відомо, режим вирішив використати релігійні і почасти навіть національні почуття з мобілізаційною метою. Тож після війни протягом деякого часу церкви діяли, потім було поновлено стару політику: церкви почали закривати та руйнувати. Мабуть, наприкінці 40-х купол Безрадівської церкви було знято і церкву перероблено на клуб. І сьогодні приблизно на тому ж місці стоїть вже пізніше побудований клуб. Нещодавно вже в іншому місці побудовано та відкрито нову церкву (Московського патріярхату). Побудовано та відкрито також церкву в Нових Безрадичах (також Московського патріярхату). При її відкритті зверталися до «моїх» селян російською мовою. Російська православна церква продовжує бути знаряддям русифікації, Бердяєв вбачав у націоналізації російської церкви одне із важливих джерел російського місіонізму та імперіялізму. Безперечно, в минулому якась частина священиків Московської церкви чинила опір перетворенню церкви на знаряддя державної політики. Більшість із них зазнали репресій. Не знаю, до якої церкви належав замучений священик Новобезрадівської церкви, про якого мати згадувала з великою повагою.

Тебе проковтнула далека дорога,
ніхто повороту твого не чекав.
В яких же сибірах в останній знемозі
ти, брате сердешний, на землю упав?
Які ти пройшов мученицькі дороги,
не знаю, та пам’ять про тебе жива,
й душа твоя нині під захистом Бога,
що чесне і вічне в собі обійма.

Все ж необхідно відзначити одну особливість релігійної віри селян, яку я помічав у своїх односельців, зокрема у своєї матері; гадаю, вона була властива для всієї центральної України. Маю на увазі суто обрядове, естетичне ставлення до церкви, і воднораз відчужене ставлення до священиків. Це відчуження добре знане з фолкльору та з повір’їв, пов’язаних з «попами». Думаю, що основна причина цього відчуження, хоч би хто там що говорив, пов'язана не тільки з традиційним консерватизмом православної церкви (яка так і не спромоглася хоча б у проповідях юристувагися зрозумілою для селян мовою), а й з глибшою церковною історією: з тими нібито зовсім забутими її сторінками (маю на увазі знищення Київського патріярхату та перетворення російської церкви в знаряддя російської держави).
Загалом же, основою цього відчуження було розходження між тим народним християнством, в руслі якого було створено хоча б якісь народні релігійні пісні, і офіційною церковною ієрархією, яка так і не стала пастирем народу і не могла викликати поваги. Як можна було шанувати церкву, перетворену на слухняний засіб російської державної політики, якою вона значною мірою залишається і досі. Оновлення православ’я, а відтак і церкви, про яке стали говорити російські інтелектуали від початку XX ст., залишилось тільки проєктом. Більшість із них, зрештою, опинились за кордоном (нещодавно зусиллями Аржаковського в Київі опублікована збірка статтей «Журнал «Путь»). Цей занепад авторитету церкви є важливою обставиною, без усвідомлення якої, думаю, ми не можемо зрозуміти духовну історію Великої України.
На Хрещення у Тарасівці було храмове свято; в якісь роки родичі збиралися також у нас; пізніше нестатки зробили це неможливим. Але нічого естетичного чи релігійного в храмових святах я не відчув; скоріше навпаки, у пам'яті моїй залишились тільки неприємні картини пияцтва. Після війни почали багато пити — стаканами (жінки говорили, що раніше такого не було). Пам’ятаю, в центрі Старих Безрадич на першу Пречисту збиралося багато людей, серед них деякі зовсім п’яні, влаштовували бійки. Думаю, що руйнування культурної традиції і моральної основи суспільного життя—найважливіший суспільний чинник, який посилює пияцтво, наркоманію — все те, що спроможне заглушити спогад про пережиті страхіття, відчуття приниженої гідности та безвиході. І це великою мірою (якою — окреме питання) стосується сучасного стану суспільної моралі. Тільки коли в 90-і роки Галя Лісова поновила традицію храмового свята в Старих Безрадичах, я відчув зовсім іншу атмосферу: добре хоч раз у рік зібратися родичам, побачитися, згадати, поговорити.
Навколо церкви в Старих Безрадичах на Пасху та на Спаса люди ставали в рядок, щоб освятити свої дари. Враження від внутрішнього приміщення церкви залишилося в моїй пам’яті тьмяним світінням ікон, першим доторком до загадкового буття святощів. Такі враження ставали опорою в моїх роздумах над важливістю для буття вартостей їхньої закорінености у трансцендентному, в релігійній та культурній традиції. Це не означає знецінення розуму в обґрунтуванні моральних та духовних цінностей, а свідчить про взаємну доповнювальність розуму і віри. Бездумна віра не є справжньою вірою, така віра — джерело фанатизму; але розум, якому бракує пошанування духовних вартостей, з їхньою закоріненістю в транцендентному, стає якщо не фанатичним, то фарисейським. Це дуже небезпечний розум.
Наша мати, вкладаючи нас спати, повторювала: «Мати Божа в головах, ангели по боках, ангели-хранителі...». Вона співала народні релігійні пісні. Особливо, мене вразила пісня про Ірода та новонародженого Христа. У пам’яті моїй залишилась тільки одна фраза із цієї пісні («Довго, довго по всім світі будуть ангели трубити...»). Але залишилася загальна картина і настрій. Цей настрій тільки посилював наше почуття беззахисности: підсвідомо ми почували себе дітьми, яких все ще шукають гінці Ірода.
Коли новий світ лебедів
по жертві дітей невинних,
на землю квіт білий летів,
хилились і в’яли лелії.
Тебе не торкнула рука,
твоя не зів’яла лелія,
і нам у передніч Різдва
невинністю світ лебедіє.
Ми ж маримо: Ірод живе,
гінців по землі розсилає,
надворі сніг білий паде,
їх чорні сліди замітає.
Я далі ще буду говорити про те, що наприкінці 60-х—на початку 70-х років передусім освічені люди стали ініціяторами відродження елементів народного християнства. Було, звичайно, несподіванкою для нас, що в цьому руслі було витворено і багато професійних релігійних творів. Хор «Гомін» під керівництвом. Леопольда Ященка (дуже характерної постаті українського культурного життя, людини-подвижника), мабуть, першим із хорових колективів став включати в свій репертуар релігійні пісні. Думаю, для кожного, хто цінує духовний складник культури (а отже, і духовні підтексти свого власного життя), відкриття української літургічної творчости (Бортнянський, Березовський та ін.) стало одним із найглибших духовних переживань. Але в повнішому своєму обсязі це стосується і кінця 70-х—80-х років (найперше тут слід згадати хор під керівництвом Віктора Іконника, сьогодні ж хор «Київ» під керівництвом Миколи Говдича).
Мабуть, безперечним є те, що релігійність може бути закоріненою в душі народу тільки шляхом перегуку чи синтези з культурними традиціями. Адже християнські символи та ритуали тільки тоді здатні знаходити відгук у душі, якщо зачіпають найглибші пласти народної етнопсихіки (попри складність цієї проблеми в усій її повноті). Для означення цього перегуку я використовую вислів «народне християнство».
Коли потім, в кінці 60-х — на початку 70-х я зацікавився етнологією, то мені здалась малопривабливою побудова структурних моделей суто раціональним способом. Звичайно, вони мають свою власну цінність (яку переважно вбачали в науковості, намагаючись слідувати за успіхами структурної лінгвістики). Мені ж здався привабливішим, з одного боку, підхід Бахтіна (з його ідею «багатоголосся»), з іншого — Юнга. Юнга я намагався депсихологізувати, пристосовуючи його поняття архетипу до суто культурних і етнологічних потреб. Потім, вже після повернення з заслання, у цьому ряду з'явився Мірча Еліаде. В усякому разі архетип я став розуміти як канву, що живе тільки своїми наповненнями — живе доти, доки ми здатні відчувати чи виявляти його дію у тих наповненнях. Цей мій підхід не претендує на оригінальність, не думаю, що він принципово відрізняється від етносимволічних підходів деяких філософів на Заході, а також деяких філософів в Україні (Ігор Мойсеїв, Сергій Кримський та ін.).
У тих натяках на структури—у «знаках», що несуть у собі приховану вістку з минулого — зберігається та корисна багатозначність, яка уможливлює різні тлумачення. Структура радше вкинута в потік змін, що завжди загрожує її розмити: вона означає тільки пов'язаність потоку, але не визначає напрямок руху. Культурна ідентичність, з цього погляду, постає як завдання, як проект, який ми завше покликані здійснювати. Це мені здається правдивим і стосовно ідентичности особистости, яку кожен із нас має заново знаходити чи відтворювати у безперервному потоці все нових вражень і переживань.
І все ж духовний підтекст колективного життя—звичаї, мораль, релігія—не руйнується легко. Після всіх жахів громадянської війни, колективізації, розкуркулень, особливо після голодівки 1933-го та репресій 30-х років і, на завершення Другої світової війни — все-таки протягом деякого часу у повоєнні роки цей духовний підтекст колективного життя виявляв свою живучість та здатність підтримувати людей. З розповідей про голодівку 1933-го я не чув про крадіжки, до яких людей могло б підштовхнути намагання вижити. Окремі випадки людоїдства не арґумент, бо такі дії мають бути предметом психіятричного, а не естетичного дослідження. Можливо, що все пережите могло спрацювати як міна уповільненої дії, як підривна сила, що мала діяти з запізненням. Але, мабуть, більшу ролю у тому занепаді моралі відіграли не страхіття пережитого, а ідеологія, націлена на її руйнування: вона роз’їдала духовний підтекст життя зсередини приховано, але послідовно.
На жаль, сьогодні руйнування духовних цінностей як найважливішого складника масової культури — це те тільки історія. Відродження духовного підтексту колективного життя, очевидно, можливе тільки шляхом мудрого поєднання традиції та оновлення. Тільки у такий спосіб може бути утверджена також українська культурна ідентичність, аби український народ став модерною нацією.
Інша альтернатива—втрата культурної самобутности, а отже, зникнення української нації. Питання—бути чи не бути українській нації—зберігає свою гостроту. Змінились лише засоби в здійсненні давньої стратегії, покликаної забезпечити її небуття: оновлюються ідеології та технології, мета ж залишилась незмінною. Сили, зацікавлені в здійсненні цієї стратегії, потужні. Сьогодні, користуючися ситуацією, що характеризується високим рівнем соціяльної несправедливости і корупції, яку вони самі і створили, ці сили почали процес реабілітації (чи реставрації?) елементів колишньої комуністичної імперії.
Усвідомлення сучасної ситуації є достатньо широким в середовищі української інтеліґенції, і багато відомих, а ще більше невідомих ентузіястів докладають зусиль, аби чинити протидію цим силам. Одначе без докорінної зміни сучасної оліґархічної, скорумпованої політичної системи культурне відродження, як і утвердження справжньої демократії, не має добрих передумов. Авторитет держави і авторитет важливих суспільних вартостей — взаємопов’язані речі. І, як завше, в умовах духовної і суспільної кризи, вирішальна відповідальність лежить на українській інтеліґенції: адже передусім вона є захисником духовних вартостей і просвітником народу. Це дещо старомодний погляд; тут не місце розглядати різні теорії про ролю інтелектуалів в новітньому суспільстві, особливо якщо його характеризують як «інформаційне», не кажучи вже про «постмодерне». Та хоч би які ускладнені теорії щодо місця інтелектуалів в модерному суспільстві (хай навіть «постмодерному») ми обговорювали, за культурною елітою завжди залишиться обов’язок бути захисником підставових вартостей. Це не означає нехтування складністю буття вартостей в історико-культурному контексті. Це б означало поширення поверхової риторики, що не може успішно протистояти сучасним формам ніґілізму. З його супроводом — руйнуванням того логосу, причетність до якого має забезпечити рівновагу оновлення (спонтанности) і збереження необхідних елементів структури. Ідеали недосяжні, але вони значать важливі орієнтири (реґулятивні ідеї, якщо використовувати мову Канта).

***
Кожен вчиться долати страх — почуття, корисне в біологічній та психічній структурі живих істот та людей. Той, чиє дитинство проходить в обставинах війни, неминуче приречений пережити не просто страх, а жах. (…)

Іншим прикладом такого «тренінгу» була корова нашої сусідки Ївги. Вона мала такий норов, що гналася за тим, хто тікав. Але вона повільно, але погрозливо підступала до того, хто не відступав. І якщо в твоїй руці дубець і ти вперто хльоскаєш її по морді, вона, зрештою, здавалась і відступала. Так мало повторюватись кожного разу, коли їй заманеться випробувати твою волю: вона помічала найменший вияв вагання і страху. І навіть тоді, коли ти утвердив себе в протистоянні з нею, вона тебе не залишала; тільки-но злякаєшся і відступиш, будеш заново утверджувати себе супроти неї. Страх завжди підступний, він завойовує простір, який ми звільняємо для нього своїм відступом. Пандемія страху в суспільстві неминуча, якщо йому не чинять опір ті, що не відступають. Одначе значно підступнішим є страх, закарбований на рівні підсвідомости особистої чи колективної.

Фраґменти
ж. «Сучасність»
ч. 6, 10, 2003

Борис ТКАЧЕНКО

Федір Людвиґович Ернст

Ім’я захисника пам’яток українського мистецтва, автора численних наукових праць із мистецтвознавства, професора Київського археологічного та художнього інститутів, члена комісії по організації Лаврського музею культів, Київської картинної галереї, Музею мистецтв ВУАН Федора Людвиговича (Теодор-Ріхард Людвиґович, Львович) Ернста довідкова література осмілилась згадувати лише в 60-х роках (УРЕ, т.4, 1961 р.), а бібліографічний покажчик із його більше як сотні наукових праць вийшов тільки в 1972-му. Земляки (сумчани) подібний покажчик видали в 1987 році. В останньому названі дослідження Теодора Людвиґовича, якщо ті, вийшли окремими виданнями, так і ті, що друкувались у журналах «Искусство Южной России», «Наше минуле», «Куранти», «Среди коллекционеров», «Бібліологічні вісті», «Червоний шлях», «Хроніка археології та мистецтва», «Музика», «Життя і революція», «Радянське мистецтво» та в ряді газет.
Народився Федір Людвигович 9 листопада 1891 року в м. Глухів у сім'ї вчителя. Навчання глухівського періоду та в Берлінському і Київському університетах дали юнакові непересічні знання. Це підтверджується тим, що в 1913 році його твір «Київська архітектура ХVІІ-ХVІІІ сторіч» був відзначений золотою медаллю. Як німецький підданий, Ф. Ернст у 1914 році був висланий із прифронтової зони за Челябінськ (у висилці був до 1917 р.). У 1918 році він видав невеличким тиражем своє дослідження «Художественные сокровища Киева, пострадавшие в 1918 г.» 9 фотознімків і компетентний виклад мистецької цінности поруйнованих пам'яток засвідчили, що науковий світ поповнився неабияким знавцем і вболівальником за долю української культури.
Найбільший внесок у розвиток мистецтвознавства вчений зробив у радянський період — відтоді як у березні 1919 року його обрали редактором відділу діячів мистецтва Біографічної комісії ВУАН. Він склав унікальну фототеку пам’яток архітектури України. Єдину й неперевершену за своїм обсягом і тематикою. Ще в ті часи її значення було архивеличезне, а на сьогодні — тим більш. На жаль, у роки війни вона була вивезена з України і нині перебуває в Архіві української архітектури у Вашинґтоні. З грудня 1923 року Федір Людвиґович завідував художнім відділом Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Г.Шевченка 3 лютого 1926 року очолював Київську крайову інспектуру пам’яток матеріяльної культури України. Робота ця була важка, бо діяльністю інспектура охоплювала Київщину, Чернігівщину, Волинь, Поділля і частину Полтавщини.
Важка ще й тим, що в багатьох питаннях треба було не погоджуватись із наполяганнями влади. Робота була ризикованою, бо захист мистецьких пам’яток монументальної архітектури багато хто з чиновників розглядав як захист релігії, як захист опіуму. Робота була малооплачуваною. Крайовий інспектор одержував лише 75 карбованців у місяць, а секретар — 65. Щоб звести кінці з кінцями, їм треба було працювати ще й на інших посадах. Тож слід лише дивуватись: як при такій зайнятості Федір Людвигович встиг так багато зробити для України.
Він автор досліджень про Т. Шевченка, Іллю Рєпіна, Олександра Мурашка, Георгія Нарбута, Дмитра Щербаківського. Він укладач відомого довідника «Київ» (1930 р.). Багато енерґії Ф.Ернст віддав на збереження монументальної та маєткової архітектури: маєтку Галаганів («Покорщина»), палацу Потоцького в Тульчині, маєтку Браницьких у Білій Церкві, Мовчанівського манастиря в Путивлі.
З 1928 року він — член Державної Академії художніх наук. Велика заслуга Ернста як члена лекційної комісії. Він входив до складу журі міжнародного конкурсу на проєкт пам’ятника Т. Шевченку в Харкові.
Зима 1932-1933 років карала науковців не тільки голодом, а й розгортанням масових репресій. Їх примушують каятися в неіснуючих гріхах, у «недотриманні марксо-ленінської методології», у «протаскуванні петлюрівської пропаґанди», «нав’язуванні фашизму в українському мистецтві» тощо. А все це з причини активної оборони вченими (і Федором Людвиґовичем зокрема) мистецьких скарбів від варварства владних чиновників, які масово і наосліп вигрібали з музеїв мистецькі цінності і за безцінь спродували їх за кордон. Доводилося маневрувати, вдаватись до самокритики. Та відвернути загрозу це не могло. Федора Людвиговича звинувачують у домаганнях збереження Андріївської церкви, у «сприянні релігійним громадам», у тому, що очолювана ним Київська інспектура буцімто «діяла ретельно вкупі з релігійною громадою Софіївського собору в справі поховання релігійника (йдеться про поховання архиєпископа Української Автокефальної Церкви Нестора Шараївського), що він захищає інтереси духівництва. А ще в «протягуванні творчости Нарбута» та у «викривленні загальної політичної лінії НКО, а саме: шкідницьке з політичного боку ставлення до охорони та використання пам’яток колишнього культового призначення, навіть всупереч певних інструкцій та вказівок по окремих випадках». Очевидно, дещицю неприємностей додала й записка до ЦК КП(б)У «Про стан та завдання охорони пам’яток культури та природи», написана заступником голови Українського комітету охорони пам’яток культури Василем Дубровським.
19 вересня 1930 року для Федора Людвиґовича було першою чорною дниною в його житті. У той день заступник керівника сектора науки Клим Коник протокольно видав розпорядження, в якому читаємо: «... Оголосити київському інспектору охорони пам’яток культури професору Ернсту сувору догану за викривлення загальної політичної лінії НКО в справі охорони пам’яток культури в біжучій роботі та систематичне невиконання розпоряджень центру. Звільнити його з посади з цього числа…»
Того ж дня Ф.Ернст одержав від Коника телеграму. «Пропонується Вам негайно здати посаду інспектора тов. Струханчуку. Справи передати до 1 жовтня ц. р....».
Залишалося ждати гіршого, і воно не забарилося. 22 квітня 1933 року в своєму щоденнику вчений записав. «Увечері в музеї спостерігав, як без мене почали викидати мій стіл із фонду до зали Поділля, причому всі ящики були випотрошені».
Дружина Ф.Ернста Тамара Львівна згадувала: «З Харкова Федір Людвиґович повернувся за кілька днів дуже засмучений. З інспектури його зняли за наклепницьким доносом проф. В. Дубровського. Тяжко сказати, якими причинами міг керуватися Дубровський, свідомо перекрутивши факти, щоб ославити людину, якій зовнішньо постійно виявляв свою повагу… Та Федір Людвиґович власними очима читав донос, під яким стояв виразний підпис Дубровського [... ]
В 1933 році, …Дубровського теж репресували…»
Щодо захисту вченим Андріївської церкви Тамара Львівна написала таке: «Колишня Андріївська церква дійшла майже до цілковитої руйнації. Уночі під сходами влаштовували пиятики й грали в карти […]. Зрозуміло, що бути байдужим до того стану, в якому перебувала пам’ятка, він не міг…»
Питання про охорону й реставрацію пам’ятки Федір Людвиґович вирішив підняти перед міською владою. Тамара Львівна пише «Загодя заручившись підтримкою київських архітекторів, які обіцяли доповнити його повідомлення, він виступив у виконкомі, попереджаючи про можливість цілковитої загибелі Андріївської церкви. Та крім Федора Людвіговича, не виступив ніхто [...] Федір Людвигович залишився самотній у захисті інтересів історичної гордости Київа… 23 жовтня 1933 року вранці Федір Людвигович, як звично, вирушив у видавництво академії, але додому більше не повернувся. Терзаючись найстрашнішими здогадами про вірогідність якогось нещасного випадку, я всю ніч дзвонила по телефону в лікарні, морг і приймальні покої Київа [..] Лише наступного ранку, і то під впливом умовлянь друзів, які прагнули втішати мене, я пішла зробити відповідний запит і довідалася, що Федір Людвигович перебуває під вартою і слідством [...] У Харкові мені вдалося побачитись із ним один раз, у Київі — двічі».
Подальша доля «нагородила» Федора Людвиґовича будівлями Біломоро-Балтійського каналу їм Сталіна в таборах Медвежої гори. Це 1934-1935 роки. Там же (в м. Повенець — Карелія) він створив музей будівництва цього каналу. В 1936-1937 роках очолював музей будівництва каналу Москва — Волга в м. Дмитров. Згодом був переведений на посаду заступника директора Казахської національної художньої галереї, з липня 1938 р. по липень 1941 р. працював у Башкирському художньому музеї. Там же був арештований вдруге (16 липня 1941 року). Український Радянський Енциклопедичний Словник подав рік смерти вченого — 1949, а місце смерти обійшов мовчанкою. Воно й не дивно — на той час архіви чекістів були ще під сімома замками. Та й дата смерти подана в словнику згідно з вигадками органів НКВС. Цю дату спростував дослідник життєвого шляху Федора Людвиговича київський мистецтвознавець Віктор Вечерський. Насправді Ф. Ернст був розстріляний у Башкирії 28 жовтня 1942 року.

Вiктор Черненко — канд. в депутати ВРУ
Україна – Київська Русь

Головною помилкою всіх команд, яким випало керувати Україною, виявилось те, що кермування здійснювалося без ясного уявлення про державну ідею, як і без визначеного, узгодженого з суспільством плану, якою має бути незалежна Україна.
Ця помилка має не ситуаційний, а системний характер, що означає її неминуче повторення будь-яким керівництвом, що діятиме в такій системі управлінських координат. Саме це постійно й реґулярно протягом 20-річного терміну і демонструє діяльність багатьох груп, що приходять до влади, вервечкою змінюючи одна одну. І причина тут не так у персональному складі команд, як у тому принципі, який вони сповідують.
І досі, окрім невиразних обрисів якоїсь европейськости (а насправді її гірших суроґатів), туманних «европейстких цінностей» — жодних інших виразних, врозумливих критеріїв і перспектив розвитку суспільства не оголошено. З усього видно, що влада веде країну наосліп, діючи за принципом: «Якось може крива виведе».
Нам слід жити цінностями передусім своїми, зберегти власну національну ідентичність, щоб чітко визначити себе у світі. Безумовно, корисно і необхідно приймати й засвоювати краще у інших, але у нас повинне здійснюватися своє українське життя, полагоджене власною працею і розумом.
Так звані «управлінці» дощенту вилучили з практики таку буцімто застарілу функцію влади як формування і підтримування морального клімату в країні, захист моральних засад суспільства. Хоча це є за самою природою службових повноважень їхній прямий обов’язок.
Націлені на свої приватні інтереси, вони не визнали за потрібне зберегти моральний каркас суспільства, відкинули його і цілеспрямовано чи через нерозуміння безпардонно руйнували. Відтак у країні зникли з поля зору моральні орієнтири.
На цьому мутному морально-психологічному тлі стрімко розрослись і поширились, просочившись у всі шари суспільства, кримінальна ідеологія, породивши жахливу гідру корупції, яка пригнічує творчо-будівні процеси.
Здійснюючи лишень декотрі поверхові, «косметичні» зміни та злегка зміщуючи емоційно-символічні регістри, в принципі неможливо вивести країну на шлях правдивого, стійкого розвитку. Лише вірно визначена стратеґічна мета задає правильний напрямок найбільш ефективного розвитку країни.
Коли в державі створена атмосфера крадійства, хабарництва на всіх щаблях влади, доброї економічної, культурної і політичної перспективи країна принципово мати не може.
Сьогодні наш народ значною мірою відірваний від Богом даних, власних духовно-моральних і культурних основ, на яких він зростав віками.
Можна навіть сказати, що тепер ми переживаємо моральний колапс суспільства, ми опинилися на межі моральної, а відтак і економічної деґрадації держави.
Корінь нинішніх українських проблем не в економіці, а в базових шарах, які породжують і формують саме суспільство — моральних, культурних, релігійних — де кристалізується для людини сам смисл її буття.
Відсутність ясно окресленої орієнтації українського суспільства на духовно-моральні ідеали нації — фундаментальне упущення нинішньої системи державного управління і головна причина наших невдач. Суспільство аморальне — без диктату морального закону — зникає
Позитивний, стійкий розвиток держави, народу, суспільства і особистости може здійснюватися лише на споконвічних, природних для них духовно-етичних, культурних і релігійних засадах. І навпаки, забуття, іґнорування своїх власних світоглядних начал, що породили суспільство, народ, націю і державу, спроби існувати за чужими схемами неминуче призводять до економічного, культурного і морального занепаду.
Підтвердженням даних аксіоматичних тверджень є, для прикладу, успіхи в розвитку післявоєнної Японії, а в останні роки і Китаю, Кореї, Індії, Сінгапуру та інших країн, котрі спромоглися оживити і відновити в своїй свідомості духовно-естетичні корені.
Сьогодні єдино продуктивною ідеологічною, як також психологічною основою піднесення й зміцнення народної і національної потуги може бути лише патос християнства — соборности і літургійности (літургія — грец. «спільна справа», головне православне богослужіння). Він відомий і властивий нам генетично (тобто «боління», переживання всіх за спільну справу, будучи провідною єднаючою ідеєю). Хоч яким це може здатися для багатьох неймовірним, але ліпшого виходу, ніж будувати країну за законами і нормами християнської моралі, за людською совістю, у нас немає. Для нас, українців, це найменш затратний і найшвидший шлях до загального всебічного оздоровлення.
Одвічні християнські моральні вартості (поки що) природно, значною мірою інтуїтивно сприймаються суспільством. В них закорінена наша національна духовно-культурна ідентичність. Відтак вони є найбільш продуктивною ідеологічною підвалиною відродження і розвитку, незважаючи на те, що сьогодні зазнають згубної ерозії і викривлень.
В християнській державі всі зобов’язання влади підпорядковані високому християнському ідеалові, що має силу і здатність полагоджувати всі сфери життя через людські стосунки, що виростають на Євангельській основі.
В загальному універсальному смислі християнська держава постає як піклувальник людської особистости й цілого народу в матеріяльній сфері і в духовному розвитку, в прагненні до відновлення духовного зв’язку з Творцем, в рухові до Небесного Царства, до буття з Христом, тобто до мети людського життя, що відкрите людству Євангелією.
За християнським вченням головною цінністю суспільства, котре сповідує євангельські вартості, є безсмертна людська душа. Тому цілком природною і виправданою є турбота як самої особистости, так і державної влади про її гідне земне життя, а також посмертне буття. В цьому полягає державна ідея, що лягла в основу держави Київська Русь, і стала від початку народотворчою для київорусів — наших предків.

Зі звернення Олександра Сугоняко до киян Святошинського виборчого округу № 219

Метою мого балотування кандидатом у народні депутати України є зміна духу і репутації Верховної Ради України.
Мій виборець чекає чесної розмови з кандидатом, творення справедливих суспільних відносин і прагне сам брати участь у цьому творенні. Він доброчинець, а не злочинець, не злодій, тому не множить зло в країні.
Я разом з тими, хто розуміє протилежність добра і зла, і тому не голосували за зло, а щиро голосували проти всіх, або навіть не йшли на вибори. Тим, хто звинувачує таку позицію, раджу задуматися: чому ця влада і ця опозиція так дружно прибрали графу в бюлетені «проти всіх».
Я шукаю виборців, готових до політично ефективної взаємодії, для впливу на ворожу українцям владу.
Ці два місяці виборів – хороша можливість для організації ефективної взаємодії між виборцями Київа і їхніми кандидатами у депутати. Сприятимуть дієвому єднанню громадян для захисту інтересів територіяльних громад м.Київа напрацювання, які мають громадянський рух «Вільний простір» (http://vilnyi-prostir.org), Асамблея громадських організацій малого і середнього бізнесу (http://asambleya.org/), партія «Демократичний Альянс» (http://dem-alliance.org).
Я звертаюся до чесних і відповідальних виборців: надія України – Ви! Розберіться з кандидатами, зробіть вибір, включіться у виборчий процес. Обов’язково йдіть на вибори. Голосуйте! Ваш голос потрібен країні, потрібна хоч мала, але перемога добра! Справжня Путь України починається з першого справжнього кроку відповідальних виборців.
Люди, які перемогли страх перед владою у 2004 р., які на Майдані створили духовне братство, а милість Неба зійшла на головну площу Київа, люди, якими милувався весь світ, — час кличе Вас. Ви тоді пішли проти течії. Другий раз це робити легше. Треба йти!
Не надійтеся на доброго вождя, надійтеся на Бога і працюйте, як чесні і відповідальні громадяни. Такі у нас будуть і депутати.

Євген СВЕРСТЮК
Вільний університет

Що більше у нас з’являється «університетів», то в народі з’являється більший голод до вільного університету. Люди хочуть почути якесь нове слово, яке світить і будить.
Заснуванням вільного університету Одеса подавала добрий приклад, вартий уваги і з боку інших міст України. Тут, в Одесі, було засновано український клуб ще сто років тому. Здавалося б, у катастрофі ХХ сторіччя хто може пригадати культурницькі ініціятиви напередодні І Світової війни?
А от добре зерно, кинуте в землю, не пропадає.
Нинішня Одеса мало змінилася з совєтських часів. Досить пригадати незабутні романи Ільфа і Петрова, щоб уявити, як тут легко зводилися на сміх «революційні» ініціятиви більшовиків. Одесу важко реформувати. Але вільні особистості тут ніколи не переводилися.
В міжетнічному мегаполісі тут зберігався більший простір свободи і утворилися культурні островки — вірменські, грецькі, єврейські, українські. Усе це було заглушено большевицьким катком.
Росія вважала, що усе це і є широке російське море, і запускала свої імперські прожекти.
Особливо тепер «русский мир» подався на Одесу, підготовивши своїх агентів в галузі православної «релігії» і в галузі «права». Тут закоренилися два генії профанації — по православній часті Агафангел і по юридичній — «православний» юрист Кивалов. Совєтські до мозку кісток, вони витворили «приватні фірми» для масового виготовлення кадрів.
Що таке совєтські?
То вірні слуги комуністичної партії. яка вчила партійного підходу до усього. Тобто ти можеш бути юристом або філологом або економістом, або по релігійному відомству, але підхід до усіх питань — партійний. Комуністична партія усі питання в принципі вирішила, а твоє діло — долати свою справу в світлі рішень партії. Як партії вигідно, так і буде правильно.
В результаті ми мали цілковиту профанацію закону, імпровізацію економіки, імітацію культури і релігії, про яку казали «православний атеїзм».
Відроджувати справжність так само важко, як учити кривого ходити, а глухого слухати музику. Бо партійний — то вже назавжди. він буде прикидатися професійно чесним, а усі проблеми буде вирішувати корисливо.
Через що і поняття «совок» пристало до нього назавжди.
Вільний університет, очолюваний Віталієм Олександровичем Оплачком, запрошує лекторів з середовища правозахисників, які на собі відчули досвід партійного кривосуддя або молодих професорів з доброю сучасною освітою. Університет створює якусь альтернативу для інтеліґентної авдиторії, втомленої від рутинної сірости споживацького матеріялізму.
Одеський вільний університет може послужити за приклад багатьом спраглим новизни і культурного руху по всій Україні.

Відкрився Музей шістдесятників

Нарешті у Київі на вул. Гончара, 33 відчинив двері Музей шістдесятників. Представлено виставку раритетів з великої колекції, зібраної громадською організацією «Музей шістдесятництва» на чолі з відомим правозахисником, учасником руху опору 60-х років Миколою Плахотнюком.
Колекція містить архівні документи, зразки самвидаву, рукописи та друковані видання, літературні та мистецькі твори й особисті речі митців та громадських діячів, унікальні світлини та ін., які відображають рух опору в українській культурі другої половини ХХ ст.
Серед експонатів — книги та особисті речі Василя Симоненка, полотна Алли Горської, Опанаса Заливахи, Людмили Семикіної, Віктора Зарецького, Галини Севрук та ін.
Ідея заснування музею належить українській правозахисниці-шістдесятниці Надії Світличній, яка й започаткувала колекцію. Нині зібрання налічує понад 20 тис. експонатів.
Переважна більшість представників творчого кола української інтелігенції у той час опинилася в ув’язненні чи зазнала інших переслідувань. Незважаючи на це в Україна відбувся потужний вибух новітніх творчих ідей в літературі, мистецтві та науці. Все це знайшло вияв у різних формах «Самвидаву». У рукописних саморобних книжках, газетах тощо під загрозою репресій поширювалися заборонені літературні твори, наукові праці та критичні статті інакодумців.
Виставка засвідчує універсальний характер і багатоаспектність творчого й політичного руху шістдесятників, що дало могутній імпульс розвиткові новітньої української думки, літератури і мистецтва.
Українські шістдесятники — цитадель національного опору нівелюючій силі Кремля. Характерна особливість опору та, що усі трималися разом, але кожен творив у собі цитадель нонконформізму і витримував репресії до арешту, і в лагерах. Свідомо приносили своє життя в офіру ті, що загинули.
Людей різних смаків, різного виховання, навіть різних переконань, шістдесятників об’єднувала моральна сила і любов до загроженої Батьківщини, до її вартостей духовних, яких не можна розмінювати і здавати.
Вступ у те коло був вільним, але потрібна була відвага і тверда рішучість, щоб туди вступити.

Просто факт

Українського інженера з Донбасу, який тепер працює в Магнітогорську, російські колеґи діймають запитанням: як це Україна відокремилася від Росії?
— Бачите, — каже він, — для нас головне було відокремитися від Узбекистану. А як при цьому Росія заплуталася і як ухитрилася відокремитися — то вам видніше.
Знать, тільки чудом Господнім.

 

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку