Газета "Наша Віра", cepпень 2011 р.

Вітаємо з 20-річчям Незалежности України!

ПРЕОБРАЖЕННЯ

В науці Христовій таїться не один ключ до просвітлення очей, що дивляться і не бачать, до прочищення вух, що слухають і не чують.
Люди живуть в полоні сьогодення. Щось має трапитися з ними страшне або радісне, щоб настало в душі прояснення. Грім чудес і блискавиці прояснень! Вони будять душу… Але чи надовго?
Коли Христос ходив між книжниками і фарисеями, вони відчували, що Він Інший. Але простим людям потрібні докази. Вони домагалися у Христа знамення.
«Учителю, хочемо побачити ознаку від Тебе». А Ісус відповів їм: «Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки, та ознаки йому не дадуть…».
Чому? Бо ніякі ознаки не переконають того, хто не хоче розуміти, хто перед його очима…
Христос ходив зі Своїми учнями щоденно, і що більше вони звикали до Нього, то більше втрачали ясність розуміння, хто Він… А Він вже творив чудеса, і вони це бачили…
Їх жахала загадка Його страждань. Його смерти і воскресіння.
«А через шість день забирає Ісус і Петра, і Якова, і Йоана, та веде їх осібно на гору.
І Він преобразився перед ними. І стала одежа Його осяйна, дуже біла, як сніг...
І з’явився їм Ілля та Мойсей і розмовляли з Ісусом.
…Так хмара ось їх заслонила, і голос почувся із хмари: «Се Син Мій улюблений — Його слухайтеся!».
Ясніше одкритися неможливо. Але навіть якби те Преображення було перед юрбами, то все рівно вони зреклися б Його на Страсній дорозі. Як зреклися Іллі…
В наш час, на свято Преображення 1991 сталося раптове падіння совєтського дияволізму — провал ГКЧП.
Люди поговорили, подивувалися і затихли. А їм теж було явлено силу, що діє по той бік видимости...
І та сила діє навколо нас і в нас. Але бачимо ми тільки минуще і цінуємо те, що має зриму вартість матеріяльну.
А Преображення нам нагадує і нагадує про суще.

Галина МАНІВ
Світло Преображення

Господь Предвічний до людей змалився,
щоб врятувати нерозумних нас.
А на Фаворі знов преобразився —
в небесну славу одягнувся Спас.

Своїм Він учням дав таке знамення,
аби в часи, коли їх будуть гнать,
вони згадали день Преображення
й у вірі до кінця могли стоять.

І це святе, ясне фаворське світло
у серце кожен, скільки зміг, вмістив.
І наша віра по землі розквітла.
І плід її Господь благословив.

Єпископ КАЛЛІСТ (Уер)

Увійди в Божу любов

— Якщо перед тобою велика страшна гора зла — візьми зернятко добра і посій в цю гору. І побачиш, як воно проросте і виросте і зацвіте, і займе всю гору, так що всі, хто вчора лякався гори, будуть дивуватись, милуватись і думати: «Яка красива гора! Які ми щасливі! Скільки добра у нас є!»
— Живучи у певному часі й просторі, ми знаходимо в собі «безмежне жадання» того, що є безконечним.
— Церква дає нам не систему, а ключ, не план Божого Міста, а спосіб, як увійти до нього.
— Людина живе не за правилами, а в Богові.
— Будьте тверді і дійте, буде Господь з добрим (2 Пар. 19,11).
— Від самого свого початку Християнство було проголошенням радости, єдино можливої радости на землі... І ми повинні відновити значення цієї великої радости.
— Якщо хтось вірує, — він перебуває в єдності віри; якщо любить, — перебуває в єдності любови; якщо молиться, — він є в єдності молитви. Християнин — це той, в кого є брати і сестри. Він належить до родини — родини Церкви. Немає в Християнстві такої речі, як духовна еліта.
— Читаючи Святі Книги, все застосуй до себе, а не до інших.
— Треба докладати зусиль, щоб не бути понурим і лінивим, а присвятити себе святим діянням.
— Кожного дня ми покликані поновлювати свої стосунки з іншими людьми через дії практичного співчуття і через стримування власного волевиявлення.
— Година, яку ти зараз переживаєш, людина, яку ти зустрічаєш тут і зараз, завдання, яке ти виконуєш саме в цей момент, — усе це найважливіше в цілому твоєму житті. Христос дивиться на нас очима всіх, кого ми зустрічаємо.
— Людина покликана не панувати над природою, а освячувати її.
— Ми повинні в усьому бути разом зі своїм ближнім. У такий спосіб кожний із нас дістає допомогу один від одного і тільки так ми можемо стати досконалими.
— Якщо люди видаються нам надокучливими, то це тому, що ми не проникли до рівня справжньої особистости в інших людях і в собі, туди, де немає стереотипів, а кожний є унікальним.
— Те, що є злом, — у строгому смислі не реальність, а відсутність блага, подібно до того, як темрява є відсутністю світла. Тож треба всіяти зернину добра та засвітити свічку.
— Зла не треба уникати, його треба спочатку відчути і через відчуття зрозуміти, а тоді, через розуміння, виправити і перетворити на добро.
— Бог не бажає, щоб ми оплакували все в муках серця; Він радше хоче, щоб з любови до Нього ми раділи зі сміхом у душі.
— Слава, до якої покликана людина, полягає в тому, що чим добрішою вона стає, тим більше вона подібна до Бога.
— Любов є спосіб існування життя.
— Життя — це не біологічне виживання, а біологічний кінець — це не смерть. Любов переплутує поняття, бо Любов — це вже й не життя, й не смерть, бо це вже інше буття, це Панування Всеспілкування, Буття в Любовній Іншості.
— Слово «Бог» визначає особистісний зв’язок, а не об’єктивне поняття. Ми пізнаємо Бога, перебуваючи у взаємності з Ним, — а не через засвоєння якихось понять.
— Спитали в старця: «Що є ваша віра?» «Ми віримо в Любов, тому й віра наша — це любов, — відповів старець, — а віруючі — це ті, що дарують любов усім, всьому світу».
— Увійди в Божу Любов — і зникнуть всі твої проблеми в радісній Вічності.
— Віра — це спосіб любити світ.
— Ми пізнаємо любов лише тоді, коли стаємо вигнанцями з повноти щастя, яку вона дає.
— Один чоловік безнастанно докучав Богові: «Ось треба сьогодні зробити оце й оце, а то що станеться зі світом, якщо все залишиться так, як є?» Нарешті Бог промовив до нього: «Чому тебе все так турбує? Заспокойся, не спіши. Ось мине тридцять п’ять тисяч років, тоді й побачимо, що не треба було нічого робити, не треба удосконалювати досконале, а просто треба було його любити».
— Дві рибки плавали одна побіля одної. Раптом молодша запитала старшу: «Що воно таке, що про нього всі говорять?» «Що саме?» «Море».
— Наша сила в вірі, а сила віри — в доброті.
— Наша віра не в межах закону, а в безмежжі Благодаті.
— Коли хтось питає: «Яким є християнин?» — єдина прийнятна відповідь: «Подивися на мене».
— Труднощі — це найкоротша дорога до Бога.
— Рай — це твоє милосердя до ближніх твоїх.
— Бути духовною людиною — це значить бути переповненим благодаттю любови.
— Кожній людині в якийсь момент життя Господь дає можливість зробити щось святе, від чого й залежить дійсна і вічна цінність її життя.
— Хоча період семи Вселенських соборів має для православ’я величезне значення, не варто думати, що «епоха отців» завершилася у VIII ст. Навпаки, патристична епоха відкрита для продовження. Немає інших причин, крім людського гріха, які б завадили у третьому тисячолітті проведенню Вселенських соборів і появі нових Отців церкви, рівних за авторитетом ранньохристиянським Отцям, бо Святий Дух так само присутній і діяльний у Церкві сьогодні, як і в минулому.

Друкується за виданням
Історичний довідник. — «Навіки», с. Рубанівське, храм Святої Покрови, 2009

ЗБЕРЕГТИ ВОГОНЬ ХРИСТИЯНСТВА
Фраґменти з «Щоденників. 1973-1983»

Прот. ОЛЕКСАНДЕР ШМЕМАН

* * *
Вічність — це не знищення часу, а його абсолютна зібраність, цілісність, відновлення. Вічне життя — це не те, яке починається після тимчасового, а вічна присутність всього в цілісності. «Анамнезис»: все християнство — це благодатна пам’ять, що насправді перемагає роздрібненість часу, досвід дійсного тепер і тут.
* * *
Демонічне в мистецтві: неправда, котра зображена так, що здається правдою, переконує, як ніби є правдою.
* * *
Направду смертельна небезпека лише одна: це з головою бути впійманим якоюсь enrenage (системою зубчастих кілець) «світу цього» — владою, грошима, пристрастю, релігією… Звідси доконечність знати, усвідомлювати, і в основу всього внутрішнього життя поставити: «проминає образ світу сього».
…Правдива віра є завжди повернення до простоти — радісної, цілісної і визвольної.
* * *
Християнство не може бути маніхейством. Демонізм святости без любови, а саме до такої «святости» поривається сучасна «духовна» людина.
* * *
Книга… Сімсот сторінок — про зустрічі і розмови буквально з усіма вершителями доль світу в останні роки… де Голль, Аденауер, грецькі полковники, Насер і ін.. Найбільше вражає те, що висловлювання усіх цих людей, які тримають в своїх руках життя і смерть мільйонів людей, в суті, такого ж рівня, як і будь-яка балаканина про політику людей, котрі читають газети. Суцільні вгадування, припущення, кон’юнктура, помилкові передбачення, упередженість і особисті амбіції. У всіх без винятку! Під кінець мені стало просто страшно: враження таке, що дуже самовпевнені люди наосліп грають у якусь азартну, п’янку гру, будучи залежні в своїх рішеннях від інших, так само сліпих людей, які постачають їм інформацію. Жадоба влади і страхи; більше нічого Це світ, в якому ми живемо. Панін в своїй книзі пише про мобілізацію «людей доброї волі». Але в тім то й справа, що до влади приходять не вони…
Така книга — вся про політичні прийняття, сніданки й інтерв’ю — щось далеко страшніше, ніж Кафка. Політично світ не просунувся ні на крок з часів Тамерлана і Чингізхана. Різниця тільки в тому, що сучасні чингізхани весь час говорять в категоріях «свободи», справедливости», «миру», тоді як їхні попередники чесно говорили про владу і славу. І тому були значно «моральніші».
…Сучасний світ —«вільний» тією ж мірою що й «тоталітарний» — найбільше за все ненавидить ієрархію, еліту. Тому що ненавидить будь-яку «вертикаль», саме відчуття «вищого» і «нижчого». Світ возлюбив «нижче», хоча зовсім не через співчуття до «страждань», а через підсвідому чи свідому ненависть до «вищого»… Христа возненавиділи в суті лише за те, що Він Сина Божого «собі сотвори…», що Він — «нижчий», бездомний, смиренний, — весь час говорив, що Він — вгорі, а не внизу.
…«Владою, від Бога мені даною»… — якщо це зовсім зникне на світі, світ перетвориться в концентраційний лагер. Він і тепер уже молиться на метафізичну банальність а ля Кастро…
* * *
…Страх, обмеженість, ненависть, цілковита нездатність розпізнати Духа… І тому живемо ми зараз в епоху справжнього іспиту християнства взагалі, і Православ’я зокрема. Чим само воно живе і животворить?
…І ось, хоч як це звучить гордливо, я відчуваю, що ця відповідь у мене є, що вона сама для мене ніби «просвічується» у всьому тому, що я намагаюсь промовити, написати і висловити, і що її складність якраз у тому, що вона в жодну систему, ні в які рецепти не вкладається, що з неї не випливають ніякі системи правил життя, що її ні з чого зовнішнього не виведеш. Бо це знов-таки світовідчуття, в якому центральне, сутнісне і вирішальне саме «просвічування», «стосунок» завжди до «іншого», есхатологізм самого життя і всього у ньому, який антиномічно робить все у ньому цінним і значимим. А джерелом цього есхатологізму, тим, що творить це «просвічування», це «віднесення» можливим, є Таїнство Євхаристії, яким зсередини й визначається Церква і в стосунку до самої себе, і в стосунку до світу, і в стосунку до кожної окремої людини, її життя. Помилка «побутовців» не в тому, що вони надають виняткового значення зовнішнім формам життя. В цьому вони якраз праві супроти всіх тих псевдодуховидців, однаково — релігійних чи культурних, котрі одержимі тим, щоб прорватися до змісту, оминувши форму, або ж шляхом її зруйнування… розкладу… Їхня помилка в маніхейській абсолютизації самої форми, у перетворенні її в боввана, а тим самим — в запереченні її стосунку до іншого.
* * *
Богослов’я передбачає якусь певну спільну мову з культурою, всередині якої воно witnesses — свідчить.
* * *
Протестантизм є запереченням Церкви як раю, у цьому його гріх і єресь.
* * *
Початок «неправдивої релігії» — невміння радіти, вірніше — відмова від радости. Тим часом радість абсолютно важлива, бо вона є безсумнівним плодом відчуття Божої присутности. Неможливо знати, що Бог є, і не радіти.
* * *
Сьогодні, йдучи на утреню, думав про глупоту. Про те, що вона в суті речі є очевидним і найстрашнішим плодом «первородного гріха», та навіть, ще раніше, — падіння Денниці. Диявол розумний — кажуть зазвичай. Ні, в тім то й річ, що диявол геть зовсім нерозумний, і саме в глупоті джерело і зміст його сили. Коли б він мав розум, то не був би дияволом. Він давно б вже у «веретищі і попелі» покаявся. Бо повставати супроти Бога — це насамперед — страшенна дурість. В котромусь із своїх романів Сіменон вустами Меґре зауважує, що злочини чинить, убиває лише дурний, і це дуже вірно.
* * *
Щодо свого життя я твердо знаю, що ніколи ніким не був «керований», в цьому специфічному смислі. Це зовсім не означає, що я не пережив упливів. Навпаки, я добре знаю, що багатьом людям завдячую благом, але ніколи, жодного разу за ціле своє життя я не відчув навіть найменшої потреби з кимось «поговорити» про себе (про свої «проблеми»), попрохати «духовного керівництва», спонукати когось «зайнятися» мною. А коли такі спроби виникали іззовні, я з жахом від них втікав. Всі ті, хто виплинув на мене і кому я дійсно і безмежно вдячний, вплинули тим, що давали мені своє, тим, що я зсередини милувався ними. І чим більше милувався, тим менше відчував потребу в якомусь специфічному «особистому» спілкуванні, особистому керівництві. Та істина, те видиво, той образ доброти, що я мав від них, і були їхнім керівництвом, їх впливом, допомогою.., і моя вже була справа застосовувати все те в своєму житті, в моїх «проблемах». Мені зажди здавалося, що спасіння не в зверненості на себе, а в звільненні від себе через зверненість до реального, до Бога, до світу і т. ін. І правду кажучи, я ніколи не спостерігав переконливих прикладів успіху всіх тих духовних керівництв. Я бачив масу клікуш обох статей, ненаситних у потоках слів, що їх вони лили перед усілякими старцями й «духовниками», але не помічав у них якогось поліпшення. Та й у самому християнстві, і перш за все в образі Христа, я не бачу бази для «опікування душами» в тому смислі, в якому слово це смакують любителі «духовного керівництва».
* * *
Читав і думав про те, чому люди пишуть. Тобто, вірніше — чому вони пишуть, так би мовити, «другосортні» чи «третьосортні» речі. І чи відають вони, пишучи, що з-під їхнього пера виходить щось «другосортне»? Мені здається, що писати варто лише тоді, коли усвідомлюєш: добре воно чи погано — але цього ніхто інший не напише, і ти вкладаєш цим хай найменший, але — цілковито свій, призначений тобі камінчик. Вся річ врешті — «в лица необщем выраженьи» і в тому, якою мірою воно справжнє, а не надумане.
* * *
Одне мені зрозуміло: прекрасна на світі лише «невдача», лише бідність, жалість, співчуття, вразливість… І ще беззахисність — діти… Все жирне, самовдоволене, галасливе й самолюбно вивищене — жахливе.
* * *
…Радикальні секти, такі як джоновська, народжуються незмінно всередині, в надрах саме протестантизму. Чому? Тому, думається мені, що протестантизм, вважаючи, що він очищає християнство від язичницької зарази, на ділі знищував есхатологію християнства. Христос же «перетворив» релігію… не лише наповнивши її есхатологічним змістом, але й саму її явивши, вчинив Таїнством Царства Божого.
…Гріх релігії, точніше, релігія як гріх — не в почутті і досвіді «священного», а в іманентизації цього священного, в ототожненні священного з тварним.
…Церква в протестантизмі є зібрання «спасенних», але спасенних індивідуально (я спасенний!), так що їх спасіння нічого не значить для світу, нічого в ньому не «створює», не є спасінням світу, яке насправді здійснюється в спасінні кожної людини. Церква, інакше кажучи, стає сектою! Сектою одержимих спасінням, спасінням, так би мовити, «в собі», безвідносно як до світу, так і до Царства Божого. Відрікшись від космології, протестантство відрікається тим самим і від есхатології, адже у людини немає іншого «символу», іншого «таїнства», тобто знання Царства Божого, окрім «світу», відтак її спасіння завжди є і спасінням світу, і знанням Церкви як присутности «нової тварі».
* * *
Моя «інтуїція» така як завше: це «перекладання» досвіду Церкви з «есхатологічного» на «містеріяльний» ключ. Тут Платон виявився сильнішим за Біблію. Платон і християнська імперія, «християнський світ». Чого, як мені здається, все ще не розуміють: есхатологія «цікавиться» світом, тоді як «містеріологія» до нього байдужа. Цілковита байдужість Візантії до світу вражаюча. Драма Православ’я: у нас не було ренесансу, не було хай навіть гріховного, але звільнення від «сакральности». Ось тому і живем ми в неіснуючих світах — у Візантії, в святій Русі, де завгодно, тільки не в своєму часі.
* * *
Дійсно, люди натовпу тільки й шукають того, кому вони могли б віддати ненависну їм, нестерпну свободу.
Але Христос хіба не також — «харизматичний вождь»? Хіба віра Йому, віра в Нього не випереджує сприйняття Його заповідей? В чому тут корінна відмінність, котру все менше й менше відчувають і усвідомлюють сучасні люди? Чи не в тому перш за все, що Христос якраз і не хоче і не шукає ніякої влади над людьми, відкидає весь час спокусу перетворення людей на юрбу, в колектив, у сліпу слухняність? Чи у відмові від ототожнення Своєї справи з яким би то не було земним «проєктом», або може в постійному ствердженні її трансцендентности — в заклику до Небесного, до Царства не від світу цього? Тільки два полюси. Конкретна любов до ближнього тут і тепер… і шукання Царства Божого в житті вічному. І повна байдужість до «повсякденних проблем»… немов би зневага до них: «Віддайте кесареві кесареве»… Ваше служіння світові, — мовить Христос, — у повній свободі від нього, і в цій свободі — ваша над світом перемога.
Ось тому в кожному харизматичному лідерові завжди є, і не може не бути, щось Антихристове. І падіння їх завжди буває «велике».
* * *
Добра людина. Доброчинна людина. Між ними — величезна різниця. Добра людина тим і добра, що вона «приймає» людей такими, якими вони є, «покриває» своєю добротою. Доброта — прекрасна, найпрекрасніша на землі.
Доброчинні люди — активісти, одержимі прагненням нав’язувати людям принципи і «добро», і як легко вони засуджують, громлять, ненавидять. Тургенєв, Чехов — добрі люди. Толстой — доброчинець. У світі — багато доброчинства і дуже мало добра.
* * *
Роздуми в зв’язку з Літургією про Причастя, про дивне, таємниче відштовхування від нього в Церкві… Містично це головне питання. Перетворення Причастя в «священне», в табу і тим самим парадоксальна його «натуралізація» (як «страшного», що вимагає «очищень» і т.п.). Невідчутність абсолютної простоти — «прийміть, споживайте…» — простоти і смирення, котрі єдині відповідають абсолютній же трансцендентності Євхаристії…
* * *
Покрова. За ранковою Літургією проповідував про відкидання нашим світом, сучасною людиною страждання. Символ нашої епохи — знеболюючий засіб. Все спрямоване на те, щоб не страждати. Тому й релігію сприймають, як pain killer. Різниця між цією, воістину демонічною настановленістю, і тією, що явлена у святі Покрови, у всьому образі Матері Божої. Так, тут теж — допоможи, але зі знанням глибини життя і страждання як невибутньої долі людини у «світі цьому». Стояти біля Хреста — одне, а «пікетувати» Пилата було б уже зовсім інше.
* * *
…Думав про цей самий плюралізм, який за самою своєю суттю відкидає (не може не відкидати) поняття істини.
* * *
Коли мовиться про катеґорію гріха, то я б сказав, що гріх — це відсутність любови до істини.
* * *
…Церква тільки тому й доконечно потрібна, що вона не «третій» елемент — між Богом і світом, а нове життя, тобто життя з Богом і в Бога самого творіння, самого світу.
* * *
Смирення — це не та прибитість плюс ханжество, чим вона стала в церковнім «стилі», це царська і царственна чеснота, бо справжнє смирення — саме від мудрости, від знання, від доторку до «життя перевиповнюваного».
* * *
10 березня 1980 р.
Раб гріха. Це рабство іноді відчуваєш — і так очевидно! — як певну зовнішню, але таку, що повністю обплутує зсередини, силу.
Прокинувшись сьогодні, подумав із якоюсь холодною люттю. Чому ось уже шістдесят років панує в Росії ця жахлива влада і не дивується, не «йойкає» від цього світ? Ось сьогодні в «Нью-Йорк Таймс» знову статейка про те, що якби, мовляв, СССР не почував себе оточеним, під загрозою, то може б «напруженість» ослабла і т.п. Пів-Европи, пів-Азії, частина Африки — і все, виявляється, комплекс «самозахисту»!
Пустослів’я про пробудження Сходу, Африки і ін. Яка дурниця! Жодної власної ідеї. Геть усі — західні. І ці західні ідеї не стають східними, самобутніми, навіть просто — іншими, хоч на них іззовні й накидають іслам.
* * *
Сутність призначення Церкви — якраз у тому, щоб «заважати», щоб зберегти у світі вогонь християнства.

Переклад з російської
РАЇСИ ЛИШІ
За виданням «Дневники. 1973-1983». — М., 2009

Президенти України
Євген СВЕРСТЮК

В ХХ ст. на вівтар України було принесено більше крови, ніж в усі попередні сторіччя. І принесено свідомо в жертву, і пролито у стратегічних битвах чужих вождів, які завжди боялися українського повстання. Вони розуміли, що усі превентивні заходи і системні чистки не знімають «українського питання».
Але нація раптом повстає, як фенікс, з попелу.
Для комуністів і комсомольців, які проспали розпад СССР, незалежність України в 1991 р. «з неба впала». Сама, без зусиль. Засліплені ідеологічними мітами, вони не розуміли, що валиться без війни те, що в їхній свідомості вічне.
Воно розвалилося у війну 1941, але той факт тривалістю 3 роки був замазаний словами «тимчасова окупація», і згладжений перемогою у війні. Він не був глибоко усвідомлений.
Не усвідомлений глибоко і факт розпаду імперії в 1991 як подія остаточна і безповоротна. Нинішній Кремль силкується реставрувати імперські структури і форми, забуваючи головне: людські ресурси, як найдешевший будівельний матеріял, вичерпано, а теперішній матеріял і недостатній, і непридатний для монструозних побудов. Залишилася Україна після розвалу тюрми кругом обкраденою і духовно зубожілою. Референдум 1 грудня 1991 р., коли 90 % українців проголосували за незалежність, був чудом, в яке не повірили в Кремлі. Приховати не змогли. Не зрозуміла, не усвідомила того і політична верхівка в Україні. Цілком достатня підстава для того, щоб усунути ту верхівку від керівництва. Але її не було ким замінити.
«Геть Масола й Кравчука» — скандували студенти в час пам’ятної голодівки 1990 року. Хтось пропонував замінити Масола… Фокіним, його заступником… Все-таки «менше зло»…

Леонід Макарович Кравчук — секретар ЦК КПУ з ідеології в апараті ганебної пам’яті Щербицького, став першим Президентом України.
Чи розумів він, на яку історичну висоту винесла його доля? Як і більшість партапаратників, він відчував, що йому доведеться грати ролю в чужому спектаклі. На цей раз — першу ролю! І то після звичної прислужницької третьої ролі… В емоційній пам’яті закоренилася відчуженість до національних символів, які тепер доведеться представляти. Але допомагали мобільні навички пристосування до змін політичного курсу партії. Характерно, що більшість посткомуністів, винесених в незалежній Україні на високі посади, схилялися в серці своїм перед своїми ідеалами і не схилялися перед національним прапором. Але амбітність теж робила свою справу.
Л. М. Кравчук не раз сперечався, що він не є другим Президентом України після М. С. Грушевського, а Першим Президентом незалежної України. То було трохи дивно, бо стояти другим після Грушевського — то висота. Для тих, що знають, хто є Грушевський… Але ЦК не визнавав історії України 1917-1919 років. Не визнавав і IV універсалу Центральної Ради.
До чести Л.М. Кравчука він зрозумів, що совєтська імперія розпалася безповоротно, і майбутнє наше — в незалежній Україні. Не можна ставити йому в докір того, що не було в нього того непохитного духу, який цінував великих попередників в історичному ряду.
Він зіграв цілком пристойно свою ролю в історичному акті розпуску СССР в Біловезькій Пущі, і не наша справа вгадувати його переживання. Формальні акти скріплення незалежної держави він підписував належним чином.
На хвилі національного піднесення він підтримував українізацію державних інституцій і належно представляв Україну на міжнародній арені. Але як тільки доходило до великих ризикових кроків, які вимагали безкомпромісности і принциповости, без чого держава не постає, то тут Президента не було. Звичний послух перед Кремлем, солідарність з колеґами з партапарату і узвичаєна безвідповідальність перед своїм народом. «Свої» розкрадали «народну власність», а народ працював по суті без зарплати і пенсій, дисидентам пропонували знущальні компенсації, а Л. М. Кравчук заспокоював: «маємо те, що маємо».
Перед виборами була ситуація типова для постколоніяльних країн: нема ким замінити! Суперник — Л. Д. Кучма вважався промосковським кандидатом, отже у Л. М. Кравчука були всі шанси на другий термін, якби він цього дуже хотів і не боявся. Імідж першого Президента дуже знизили його подальші службові ролі, що дали привід запідозрювати, що він не зовсім розумів, на яку висоту його винесла історична хвиля.

Леоніда Даниловича Кучму проштовхнула промосковська команда, в якій виділився Табачник. В його оточенні були виключно службисти московської школи, перевірені (включно з майором Мельниченком).
Але швидко, уже в кабінеті Президента України, він зрозумів, що крісло Президента зобов’язує його бути Президентом і боротися за свій престиж.
То стало важливим відкриттям для українського суспільства: кожен в кріслі Президента України стає Президентом і кожен день вчиться бути лідером незалежної держави. «Закон крісла». І друге: малодушна амбівалентність поступово переростає в певність, що «сезонний проєкт» Українська держава має під собою незримий фундамент, а над собою — якийсь могутній вітер історії.
Леонід Кучма вивчає українську мову, знайомиться з українською історією і відчуває потребу вголос промовити «Україна — не Росія». Книжка його написана російською мовою і передусім для росіян, в свідомість яких не вкладається поняття незалежність України — навіть десять років після того, як Росія офіційно визнала ту незалежність. Це активізує опір Президента — уже після того, як він фактично здав інформаційний простір і підтримав в Україні вцілілу тоталітарну інституцію РПЦ. Він відчував дальше посилення тиску — після кожної поступки. Кремль відчув опір — і пустив у хід касетний скандал та запускав інші скандали.
Дуже вдалим самозахистом було запрошення в Україну у 2001 р. Папи Івана Павла ІІ. Весь світ тоді явно відчув, що Україна — не Росія. Але головне, що це дуже відчув український народ, в якому почали оживати духовні сили і наростати енерґія протесту. Гасло «Україна без Кучми» означало несумісність духу України з духом насильства і обману влади Кучми-Медведчука.
Ганьбою на ім’я другого Президента впали його антиукраїнські погромні акції на Софіївській площі в 1995 р. і біля пам’ятника Шевченкові 2001, а особливо вбивства журналістів. Їхньою кров’ю написано нагадування: «За все будеш платити… Платити дорого і довго…».

Третій Президент України Віктор Андрійович Ющенко прийшов на хвилі заперечення Кучми і його крутих методів, запозичених у кремлівського вчителя.
Він мав репутацію українського прем’єра, що налагодив виплату зарплат і підтримував культуру. Він почав свій похід від Співочого поля, прийнявши благословення матері. Нарешті, народ мав кого ідеалізувати.
Віктор Ющенко мав пристойну і прозору біографію, культурну дружину, з якою зручно зустрічатися з іноземцями, мав культурний вигляд Президента европейського типу. Він виступав змістовно і вільно, що було рідкістю в посткомуністичних країнах.
Його суперник мав за собою «адмінресурс» і кримінальне минуле. До того ж він став улюбленим героєм анекдотів.
Але російські ЗМІ та політтехнологи зуміли створити емоційний образ ворога і навіть зображували Ющенка в есесівській уніформі, тоді як Янукович був «свій».
Перед виборами боротьба була до краю напружена. Правда, вона була передусім емоційною боротьбою «проти», більшість голосувала або проти Януковича, або — проти Ющенка. Кремль робив для «свого» все можливе і неможливе, не криючись. Нарешті, отруєння Віктора Ющенка було тим злочинним бездарним ходом, що дав протилежний ефект.
Кандидат у Президенти мав дивну властивість відштовхувати прихильників. У штабі Ющенка не можна було зрозуміти, чи працюють вони за нього, чи проти. Сам він, коли не рахувати позитивних публічних виступів, нічого не робив, щоб завоювати собі прихильників. Але на його заклик до народного протесту проти фальсифікації зібрався Майдан 2004 р. Почалась Помаранчева революція. Тільки сліпий і засліплений злістю не розумів, що це справжня національна революція, не заплямована брутальним насильством та участю кримінального елементу.
На тій прелюдії Ющенкового президентства треба зупинитися докладніше, бо та історія не менш важлива, ніж саме президентство. За виборами в Україні стежив увесь світ: мало відома світові Україна засвітилася в протистоянні авторитаризму, фальсифікаціям і посткомуністичній облуді!
Декілька тижнів весь світ стежив за ненасильницькою стоїчною боротьбою нової демократії за право і свободу. Україна завоювала симпатії Заходу і виросла у своїх власних очах. Самоорганізація Майдану, людська жертовність і солідарність — то була демонстрація прихованих сил нації, що відвернулася від скверни комуністичного минулого. Так було на святі Майдану.
Будні важко хворого українського Президента почалися на «олімпі», залишеному Л. Кучмою. Але за специфічних обставин: президент Росії двічі офіційно привітав з перемогою В. Януковича, а вже за третім разом привітав В. Ющенка. Усі його вороги залишилися на своїх місцях і оформлялися «друзями». Йому потрібна була добірна команда державних мужів. Натомість він був оточений «любими друзями», які знайшлися на трибуні Майдану, задекорувавшись помаранчевими стрічками. Вони приєдналися до третьої телеграми В. В. Путіна.
Такий ґрунт під ногами був у Президента, який позиціонував себе українським і задекларував свою ліберально-демократичну платформу. Обидві позиції в посткомуністичній Україні беззахисні під обстрілом аґентури Кремля. Більшість народу хотіла бачити караючий меч в залізній руці.
Треба визнати, обидві позиції він зберіг попри все до кінця. Таємницею (для мене) є його радники, які готували списки «героїв України», утримували від потрібних кроків і заохочували до непотрібних. Очевидно, всупереч їм було запрошено в Україну Вселенського Патріярха Варфоломея, що було подією історично необхідною і своєчасною. Ніякою таємницею не є систематичне блокування В. Путіним важливих зовнішньополітичних починань В. Ющенка і добре підготовлена система дискредитації Президента України.
Справа в тому, що демократична Україна ставала привабливою для демократичних сил Росії і дуже небезпечною для Кремля. В. Ющенко не йшов на загострення стосунків, але тримався як Президент незалежної держави. Було пущено в хід усі засоби дискредитації його імені.
Параліч влади в Україні — найбільше досягнення Путіна.
Але тут треба сказати про народ, якому належала спадщина і традиція Майдану.
Народ суворо запитує Президента і владу: що ви зробили, щоб зберегти позицію? Питання правдиве.
Справедливо буде поставити і народові запитання: що ви зробили після того, коли розійшлися з Майдану?
Як ви реаґували на те, що героїня трибуни, обминувши свою помаранчеву стрічку і національний прапор, створила власний прапор з червоним сердечком?
Як ви відгукнулися на те, що з помаранчевого «моноліту» відділилася партія під дамським іменем?
Чи запитали ви, які політичні і моральні підстави такого поділу?
Чи цікавилися ви, яку національну програму має ваш кумир, не причетний ні до української культури, ні до історії, ні до соціяльних доктрин?
Ви були зачаровані її критичним хистом, і це цінується в політичному клубі. Але коли ви побачили, як діє цей талант, на повну силу засвітившись в боротьбі проти леґітимного Президента вашої країни, системно обстрілюваного з Кремля, то що ви робили?
Нарешті, після гідного виступу вашого Президента у загроженій Грузії 2008 р. ваш кумир, об’єднавшись з комуністами і регіоналами, виступає за імпічмент Президента України. Пам’ятаєте? Чи принаймні догадуєтесь, чий то план?
Журналісти в незалежній Україні ще ніколи не мали такої свободи, як після Помаранчевої революції. Не будемо говорити про журналістів, які винюхують. Будемо говорити про тих, що осмислюють події і просвітлюють поле боротьби. Хіба не ясно було всім, що помаранчева команда мала кількісно малі переваги над партією регіонів і комуністів, а отже вся її сила в єдності?
Хіба не ясно було, що об’єднання має бути за всяку ціну навколо леґітимного Президента?
Усі знали: він отримав портфель, в якому бомба затриманої дії: безправний Президент в посткомуністичній країні не викликає поваги. До того ж він не має надійної команди. Але політична свідомість диктує імператив єдности, і це досягається за відсутности принципових розбіжностей в демократичному таборі.
Будь-які хиби, слабкості, ляпсуси, невдачі його в цій ситуації дрібніють перед обличчям неминучої поразки.
Навіть середній обізнаний журналіст пам’ятає, що слабкість влади і суперечки в нестабільній державі — це радість для її ворогів, які називають це «внутрішньою неспроможністю», і зрештою, причиною зовнішньої «допомоги народові».
Демократична Україна після Помаранчевої революції мала безліч явних і прихованих смертельних ворогів.
А Прем’єр цієї держави вважала найбільшим своїм ворогом Президента! Чи можна це зрозуміти в рамках здорового глузду? Я не чув голосу журналістів, які апелювали до здорового глузду. Але я чув голоси журналістів, які після поразки винуватили виборців, які не підтримали самогубця з червоним сердечком!
Самогубця, звичайно, треба рятувати. Але що робити, коли він хоче виступати від імені всієї демократичної України, а отже і від вашого імені?

Команда четвертого Президента Віктора Федоровича Януковича прийшла без допомоги троянського коня. Вона вільно ввійшла через готову цілину в демократичному таборі і від самого початку зневажливо відкинула весь реквізит попередньої влади. Вона переможно виставила свої очевидні переваги: монолітну єдність партії влади і оліґархів. Ту стабільність і дієздатність вона продемонструвала одразу підписанням харківських угод з Росією. Що було сприйнято більшістю народу України як початок зневаги Конституції і національної капітуляції. Поступово це дійшло і до самого Президента і охолодило його запал заперечувати попередника у всьому. Логіка фактів вимагала від Президента України самоповаги і послідовности чи, як він каже, національного праґматизму.
З національним у нього не складаються стосунки — за характером виховання. Українофоб на посаді міністра освіти, музикант в ролі міністра культури і цілковита відсутність людей культури в уряді — це обличчя нової влади.
Потрібні економічні реформи. Потрібна судова реформа. Потрібна…
Усе це важко, але можливо. В команді В. Януковича нема кому розуміти, що в Україні насамперед потрібно підняти культурну стелю, просвітити і гуманізувати владу. Інакше усі культурні верстви суспільства залишаться в опозиції до влади — просто в силу свого становища і природного опору деґрадації.
А молодь, ініціятивна і діяльна, втікає за кордон, знизивши свої амбіції до побутового влаштування свого життя. Немає віри, що бездуховна і безнаціональна влада ненароком створить умови для розвитку.
Четвертий президент певен, що він прийшов на десять років. Він укріплює і розширює партію регіонів так, як укріплювали КПСС — за його ж участю. Він пам’ятає, що опозиції не повинно бути. Але він не знає, як при цьому забезпечити громадянські свободи, оживити громадські організації, відкрити простір народній ініціятиві і викликати промінь радости і надії.
Півтора року авторитарного керівництва показало, що удавана орієнтація на европейські цінності, при браку пошани до національних цінностей, створює ту патову ситуацію, коли політична воля без високої мети не дає позитиву.
Історія запам’ятовує імена, пов’язані, що б там не казали, з мужніми кроками. Хрущов, попри все, є тим, хто звільнив мільйони політичних каторжан. Перший Президент України Л. Кравчук відвернувся від комунізму і поставив історичний підпис під розпуском СССР. Л. Кучма показав, що навіть випадкова людина на посту Президента України вчиться захищати національні інтереси держави.
Нарешті, Віктор Ющенко довів, що Український Президент, загрожений ворожими силами, все ж таки може повертати своєму народові гідність історичну пам’ять і мову, вільну від комплексів рабства. Але без оточення мужів державних йому не встояти.
Від Віктора Януковича Україна чекає чуда переродження гонителя Савла на апостола Павла, переконаного в істині християнства. В іншому випадку йому суджено підтвердити істину, що історія не визнає повернення в минуле.

Треба собі ясно усвідомити, що ми живемо в посткомуністичній країні, де ще живі, навіть дуже живі професійні гонителі на українську самосвідомість.
При слабкості незалежних засобів масової інформації українському Президентові дуже важко проводити ці аксіоми національної самосвідомости в життя.
Саме твердого кроку і ризику бракувало і бракує українським політикам, звичним звертатися до сильнішого сусіда, але не до Бога. Ієрархія цінностей визначає і сам ряд політичної еліти. Перший ряд немислимий без віри в Бога і його Закон, без національної гідности і чести, що викликає довіру народу. Звичайно, потрібні і другий, і третій ряд. Але Перший ряд — для осіб неодмінного принципу, вищих цілей — і з гаслом «Не бійся!»

Вячеслав ТРУШ,
вчитель історії, м. Лозова
Запрошуємо до дискусії
День Героїв в українській історії

З доповіді на урочистій академії з нагоди Дня Героїв 5 червня 2011 р.
у Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі

ГЕРОЇ ТА СВЯТІ

З грецької мови «герой» перекладається як «святий», «богатир», «звитяжець». За визначенням герої — це ідеальні носії сили й богатирського духу. Хрестоматійними стали образи Гектора, Ахілла, Геркулеса, Тезея… Хоча, звісно, давньогрецькі герої були плоть від плоті давньогрецької релігії. Де на першому плані були суто тілесні якості — сила, мужність, хоробрість, навіть хитрість. Адже хто з давніх греків одразу пригадується? Та звісно ж — Геркулес! Втілене буяння ярої первісної сили — він рубає, душить, стріляє, опускається навіть до пекельних воріт, а після смерти потрапляє на небо. І якщо спершу героями були навіть ті, хто провадив братовбивчі війни (Ахіллес, Одіссей), з часом героями стали ті, хто об’єднував Елладу-Грецію (цар Леонід, Демосфен).
Греки, звісно ж, не були винятком. Особливе ставлення до героїв притаманне усім народам. Геройство — це певна узагальнена модель поведінки, прийнятна у певної спільноти. З Біблії перед нами постає найвідоміший образ старозавітного героя — Самсона. Проте цей ряд можна розширити. Тут і войовничі судді, і цар Давид зі своїми побратимами… З давніх руських билин — постаті Микули Селяниновича, Іллі Муромця, Добрині Микитича…
Важливо, що більшість героїв органічно пов’язані із духовністю. Нехай навіть такою натуралістичною, як давньогрецька. Проте в деяких народів герої навіть починають заступати собою небесні сили. Приміром, давні римляни взагалі усіх імператорів, що померли своєю смертю, називали «божественними». І не лише їх. Божеством вважався і Юлій Цезар, що загинув від рук убивць, і отруєний Клавдій І, якого вирішили вважати «божественним», аби приховати сам факт вбивства… На іншому кінці континенту (хоча й пізніш), в Країні сонця, що сходить, героями, котрих шанували як святих, були хоробрі самураї. Навіть ті з них, котрі були страчені за військові злочини часів Другої світової війни за вироком Токійського трибуналу.
Із прийняттям християнства герой став часто-густо асоціюватися зі словом «святий». Значення слова «святий» — присвячений Богові. Християнські подвижники (від слова «подвиг»!), мученики, стовпники, юродиві, мовчальники суттєво трансформували ідеал героя. Передусім у ставленні до Бога, до себе, до людей, до природи. На перший план виходять ті якості, які в тих самих давніх греків не викликали захоплення. Замість сталевих м’язів — висушене постом тіло, замість ярої люті — милосердя, прощення (хоча не потурання!).
Проте християнство не виникло на порожньому місці. Передхристиянські вчення слугували своєрідною сходинкою до Христа. Тому Євангелія, прийшовши в нові краї, викорінювала зло, але освячувала те добре й істинне, що було в духовному надбанні народів. Відбувалася органічна взаємодія, формування грецької, київської, латинської тощо традицій. Не змінюючи своєї суті, християнство зверталося до народу його мовою, освячувало його домівку і те, що було в цій домівці цінного, світлого, коштовного. Тому й народ тягнувся до віри, яка виявилася рідною — фактично подальшою стадією розвитку власної духовности. Часом цю взаємодію презирливо називають «двовір’ям», що не відповідає сутності явища. Певна синтеза відбулася й у потрактуванні «героїв», «героїзму» та «героїчного». В основу ввійшла похвала Ісуса тим, хто життя своє покладає за друга свого.
Об’єднував героя і святого подвиг — учинок, мотивом якого є високе почуття, готовність пожертвувати собою. Це почуття притлумлює страх, біль, думки про смерть і штовхає на здійснення вчинку, не замислюючись про його наслідки для свого матеріяльного стану, здоров’я і навіть життя.
Природно, що найкраще вплив Христового вчення на поняття «героїзму» простежується у військовій сфері. Адже вояки – це люди, які постійно стикаються зі смертю, для яких питання про сенс життя – не абстракція, а цілком конкретна реальність. Тому серед ранніх святих – багато вояків. Сорок мучеників Севастійських, Юрій Переможець, Дмитро Солунський. У часи Середньовіччя героями стають учасники воєн, що велися із прибічниками інших релігій – лицарі-хрестоносці, а також і українське козацтво.

Сприйняття героїчного
Говорячи про героїчне, ми часто-густо впадаємо в крайнощі. Або лакуємо образ до неможливости, замальовуємо лише однією фарбою так, що постать героя зависає в повітрі, не маючи нічого спільного із людською природою та нашою (грішною? святою?) землею. Або ж навпаки — смакуються якісь суто особисті риси («людське, занадто людське», як писав Ніцше), так що герой ніби вже й не герой, а добре знаний сусід по вулиці, що має, як на наше око, більше вад, аніж чеснот.
Це психологія юрби, натовпу, сірости, що не сприймає яскравих особистостей: «Ми люди, але не герої. Герой Х — теж людина. Значить Х — не герой». Проте залишимо цей софізм натовпові. Лише погодимося, що сприйняття героїчного (як і вищого, духовного взагалі) неоднозначне. Природною є людська цікавість, приміряння на себе образу героя — «Чи зможу?», «Що мені треба, аби бути героєм (святим)?» І такою самою природною є схильність відокремлювати вище від нижчого, буденне, побутове від екстраординарного, коштовного. Від святого.
Дилема ця постала вже перед ранніми християнами і час від часу реанімувалася у вигляді різноманітних єресей. Маю на увазі полеміку навколо Божественної Природи Христа. Одні визнавали Його людиною. «Найвеличніша людина, котра будь-коли жила на світі» — добре відомий твір, що поширюється «Свідками Єгови», а його назва характеризує позицію аріянсько-унітаріянської єресі. І за їхніми компліментами «Найкраща, Найвеличніша Людина» стоїть та сама психологія натовпу без Бога. «Це теж людина. Велика, визначна, але людина». А далі вже викидає свої крижані паростки деїзм – «Бог Сам по Собі, а ми самі». Недарма символом цієї течії фактично є стовп (на якому, як вони вірять, було розіп’ято Христа). Стовп, який зупиняє на шляху до Неба, а не єднає Небо із землею.
Інший напрям проголошував, що Христос є ЛИШЕ Богом. Відтак на хресті Він не відчував болю, оскільки був Богом. Від такого христобачення віє тим самим духом розірваности, непоєднуваности Неба й землі, невіри у Боголюдськість Ісуса. Віє чимось холодним і байдужим, на кшталт буддистських персонажів, мертвих для світу, для будь-яких бажань та пристрастей, що линуть конвеєром до чорного виру нірвани…
Христос змінив сприйняття героїчного. Тесля, що любив милуватися лілеями, смакував смоквами і любив дітей. Ремісник, що пристрасно картав лицемірів, плакав за померлим і страждав від болю на хресті. І цей тесля, такий звичний і зрозумілий навіть через дві тисячі років, — був Богом. Відповідно і герой – він не з’являється у вигляді космічного прибульця-термінатора, невразливого до всього земного, що, як робот, знає лише свою програму. Він живе поруч із нами. Він може помилятися. Може навіть із нами посваритися. Але від того він не стає «просто людиною». Героїчне, тобто те, що приходить іззовні, підносить його на інший рівень.

У НАС...

В Україні поняття «герой» та «святий» також є близькими. Проте, як раніше, так і зараз, виникають дискусії – яке місце героїв та героїчного в Україні. Дуже добре це питання сформульоване у романі «Маруся Чурай» Ліни Костенко:
І каже дяк: — Немає у нас ліри.
Та й розум за бодягу зачепивсь.
Сисой, Мардарій — мученики віри.
А Байда що, од віри одступивсь?
Загалом це велике питання українського національного руху до Української Церкви. Яке місце наших героїв у нашій Церкві? Яке місце України у Церкві? Адже дехто з «українських» протестантів взагалі демонструють ігноратську пиху — мовляв, «про Україну в Біблії не згадується!» Звісно, вони не чули, що Україну називали Скіфією, а остання таки у Святому Письмі згадується. Справа глибша. Справа — в усвідомленні власного шляху та його кореляція, співставлення із Божим задумом. І осмислення ролі українських героїв — складник цього усвідомлення.
Таке питання задають і в інших Церквах, і то не лише православних, а навіть у чужих релігіях. РПЦ МП давно взялася за вирішення цього питання — канонізовано Дмитра Донського, Андрія Боголюбського, Олександра Невського, адмірала Федора Ушакова… Крайній табір вимагає канонізації Григорія Распутіна, Івана Грозного, Йосифа Сталіна. Дехто — навіть Володимира Лєніна, Георгія Жукова, Ігоря Талькова... Питання канонізації значних особистостей — цілком природні. Адже держава-етнос-церква — сприймаються як один організм, відтак в єдиному організмі не має бути протиріч. І якщо Пушкін «не тягне» на канонізацію, то його твори визнаються й рекомендуються своїм вірянам як корисне читання.
Інший шлях демонструють протестанти. Відмовившись від усіх святих, вони фактично відмовилися і від героїчного у своєму житті. Певне, лише у лютеран зберігається особливе ставлення до Мартина Лютера, яке можна порівняти із ставленням до героя, до святого.
Перед українцями також стоїть це питання — питання освоєння і засвоєння героїчного. Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Мазепа — ці постаті прямо й безпосередньо пов’язані із християнством, із його київською традицією. Не було б дивно, якби і вони були канонізовані.
Проте дев’ятнадцяте століття, століття націоналізму, принесло нові виклики. Напевне найгірше було італійцям. Адже Джузеппе Мадзіні, ідеологові італійського націоналізму, довелося виступити не проти когось, а проти Папи. З часом ці ж питання постали перед українськими націоналістами в Галичині. Маю на увазі конфлікт між ОУН та Греко-Католицькою Церквою у міжвоєнний період.
Віддати своє життя за волю, за свободу, за щастя свого народу — чи це не святість? А загинути від кулі товариша чи своєї власної, аби не дістатися живим ворогові — не зрадити своїх під час тортур? Це питання, які не є зручними з формальної точки зору, але на які Церква не може дати прямої відповіді, покладаючись на Божу мудрість. Проте розмірковувати над цими питаннями потрібно. Варто також врахувати і те, що Церква Христова, ухвалюючи якесь рішення, повинна діяти зважено. Теперішній світ змінюється блискавично і ставить перед Церквою нові запитання, кидає їй нові виклики або й завдає болючих ударів. І завдання Церкви — в дусі любови розрізнити ці питання — де шепіт серця, що шукає й страждає, а де — лише дражливе шарудіння попелу випалених гріхом душ.
Можна також додати, що герої (умовно кажучи, світські) — це ті, хто ставить Церкві важливі для Неї питання. (Часом — і відповідає також). Питання Тараса Шевченка, Івана Франка чи Лесі Українки відомі. Герої церковні (святі) — це ті, хто на ці питання відповідає. Андрій Шептицький, Йосиф Сліпий, Патріярхи Мстислав та Димитрій…

В ІСТОРІЇ ХХ СТОЛІТТЯ

В ХХ столітті встановлюються українські військові свята. У 1941 році Другий Великий збір ОУН (р) ухвалив відзначати 23 травня як Свято (День) Героїв, що покликане відродити серед українців героїчний дух минулих поколінь.
Свято приурочили до 23 травня 1938 року, коли в Роттердамі було вбито Провідника ОУН Євгена Коновальця. На Великому зборі також зазначили, що саме у травні пішли з життя «кращі сини України XX століття»:
* 3 травня 1924 року — головний ідеолог державної самостійности України початку ХХ століття — Микола Міхновський.
* 25 травня 1926 року — головний провідник української національно-визвольної боротьби 1917-21 років — Симон Петлюра.
І хоча свято встановлене на честь українських вояків, проте поняття «герой» є досить широке — до них зараховуємо і Тараса Шевченка, і Лесю Українку, і Василя Стуса, і Зеновія Красівського і ін.
До здобуття Україною незалежности День Героїв святкувався підпільно, з проголошенням незалежности, з 1992 року — відкрито, хоча, звісно, не в усіх областях однаково. Для зручности святкування було перенесене на останню неділю травня.
Що цікаво, деякий час в УПА існувало й Свято Зброї (31 серпня) — день звільнення Київа від більшовиків у 1919 році. Проте пізніше це свято було перенесене на 14 жовтня — Свято Покрови, і згодом — день заснування УПА.
Не можна сказати, що ці два свята дублюють одне одного. 14 жовтня переважно певний акцент робиться на козацтві та УПА, а в День Героїв — на Перші визвольні змагання (хоча надто чіткого поділу немає). До цих свят тяжіє й День української молоді (свято вшанування крутянців) — 29 січня.

СВЯТКУВАННЯ В УПА
Відомо, що в Українській Повстанській Армії особливі свята відзначалися за участи представників Проводу ОУН. Обов’язково правилася Служба Божа, виголошувалася промова капеляна та політвиховника. Потім хор співав пісні та відбувалися бесіди на актуальні теми.
Під час святкувань та урочистостей виставлялася підсилена охорона повстанських таборів, оскільки свята використовувались ворожими військами для здійснення нападів.

НЕГЕРОЇЧНЕ «ГЕРОЇЧНЕ»
За совєтських часів комуністична партія намагалася контролювати все. І навіть героїв. Тому було вирішено – кого вважати героями, а кого ні. Оскільки святих християнських «викреслили», потрібно було замінити їх своїми героями — вояками та трудівниками. Влада цинічно «призначала» героїв, навіть двічі і тричі. У цьому ж смисловому ряді нагородження «посмертно», зачислення до складу військового підрозділу «навічно». Отаке примітивне мавпування Царства Божого силами темряви. Замість живих євангельських слів — цитати мертвих вождів, замість усвідомлення таємниці Воскресіння (у Бога немає мертвих — усі живі!) — похмуре поклоніння мертвим.
Нагороди потрібні живим. Загиблим потрібні молитва та людська пам’ять. У піснях, книгах, фільмах, картинах. У серцях. В Україні ж разом із іншим бур’яном часів СССР культивується стара нагородна система. Зокрема — звання «Героя України». Смішно вважати, що нікому не відомі чиновники вирішують — кому давати це звання. Пересічна людина не зможе назвати жодного із «паперових героїв». Додаток же «посмертно» взагалі виглядає якимось мормонським хрещенням (у цій секті є звичай охрещувати померлих). Виходячи із такої логіки можна дати звання «героя», приміром, Ярославу Мудрому чи Святославу Хороброму. Думаю, що найдоцільнішим буде скасування цього звання.

ЩЕ ДЕЩО ПРО ГЕРОЇЧНЕ
Відомий вислів — «Історія пишеться переможцями». Додамо, а «історію переможених пишуть переможені, що вижили». Як вижили – це ще питання…
Тішить однак, що в сучасній Україні відбувається відхід від схем десятирічної давнини. Немов затонулий материк, піднявся з дна моря забуття й увійшов в українство Холодний Яр. А разом з ним — почалася реабілітація в історичній науці та українській свідомості українських військовиків та повстанських отаманів. Тих простих, звичайних (селян, вчителів, підстаршин), які стали героями.
На жаль, українським героям загрожує не лише комуністичне, але й ліберальне протистояння. Лібералізм ставить акцент не на героях, а на жертвах. На натовпі, який волів померти, аніж виступити зі зброєю в руках. Відтак герої стають непотрібними. Ба навіть шкідливими — адже лідери натовпу бояться особистостей. Бояться, що на сірий натовп впадуть промені життєдайного Світла і розфарбують його на кольорове.
Адже призначення героїв — бути прикладом до наслідування. Вириватися із лабет сірости, пороху, з якого ми сотворені — до блакитного неба, до золотого сонця. До самого Бога.

 

Степан СЕМЕНЮК, м. Луцьк-Київ,
учасник боротьби ОУН-УПА,
один з керівників Норильського повстання

ШЛЯХИ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТИ

Згадаймо їх хоча б в календарі
або Загадка Норильського повстання

Закінчення. Початок у ч. 7

Ернест Тікерппу, естонець, писав: хто з нас тоді, в 1953 році, думав, що буде жити? Воно справді так було. Чекісти постійно організовували провокації серед лагерників: то творили групу, яка хотіла зробити «побег», хоч ніколи і нікому не вдавалося втекти з цього міста-оази серед безмежної тундри; то зліпили групу, яка нібито мала намір захопити місцевий гарнізон ВВ, здобути зброю, підняти в Норильську повстання; іншим давали завдання розправитись із членами Страйкового комітету; то розповсюджували «інформацію», що бандерівці мають намір вирізати русскіх, поляків і євреїв. Ще інші зробили щось, що нагадувало кулемет, і прикритим демонстрували його перед зоною.
В місцевій пресі і по радіо поширювали інформацію, що в Горлазі-3 вбивають «чесних трудяг», мають зброю і готуються до повстання.
Всі ці заходи мали створити привід для збройної розправи з «бандервіцями».
Однак водночас всім цим провокаціям протиставилась солідарність і організованість основного континґенту лагеря — «бандерівців» — українців, прибалтійців і інших, серед яких були і поляки, і євреї, і росіяни.
Чому ГУЛАГ не зміг розправитись з політичними в’язнями, як зробив це з «троцькістами»? Річ проста: «троцькістів», тобто засуджених до початку ІІ Світової війни, лишилось вже небагато. Всі вони були «вільними», хоч без права виїзду, займали поважні посади в Комбінаті, підлягали загальному праву. Інша справа — «бандерівці». В шістьох лагерях перебувало 30 тисяч в більшості ще молодих людей, що мали досвід війни сорокових років ХХ ст. В самому каторжному Горлазі-3 було понад три з половиною тисячі осіб, приречених на загибель. Людей, виснажених літами каторги. Але вони готові були порвати кайдани. «Потиху» розправитись з такою силою людей чекісти не мали ані сили, ані можливости. Лишалась їм тільки пацифікація і ліквідація «зачинщиків», щоб решту повернути в покірних рабів. І для цього триба було мати власне привід: спровокувати кримінальний «мятеж». Але населення Норильська було морально на боці каторжників.
По двох місяцях блокади, застрашення, погроз 3 серпня 1953 року начальник гарнізону ВВ майор Полостівной через гучномовці, розставлені довкруг зони, звернувся до каторжан Горлагу-3 приблизно так (цитую з пам’яті): «Заключенниє каторжанє, пріказиваю вийті із лагера в тєчєніє трідцаті мінут! По істєчєніі етого врємєні на основаніі пріказа міністра внутренніх дел СССР в лагер войдут вайска. На сопротівленіє будет пріменено оружіє».
Повторив він це разім зо три. Кільканадцять осіб вийшло з лагеря…
Брами зони відчинились, і автомашини з озвірілими солдатами з прикутими до рук автоматами в’їхали в зону, стріляючи навмання по людях. За ними бігли піші і виганяли прикладами в’язнів у тундру, наказуючи падати ниць.
В час штурму, за офіційними даними, було застрелено 56 безборонних каторжників.
А після того тюрма «Яма» в Норильську, тюрма в Красноярську, Центральний Політичний Ізолятор у Владімірі-над-Клязьмою, Тайшетлаг, тюрма в Іркутську…
Чому Горлаг-3, каторжний, вистояв два місяці в облозі, а інші припинили опір по кількох чи кільканадцяти, як ІТЛ-4, днях? Справа в організованості Руху Опору і його масовості і в чітких вимогах, які власне ставились владі СССР, а не місцевій. Страйковий комітет Горлагу-3 домагався приїзду державної комісії для розслідування злочинів, скоєних в лагерях чекістами, та перегляду судових справ. То ця упертість та послідовність організаторів Опору в Горлазі-3 досягла нечуваного в історії Росії — приїзду в лагері заступника генпрокурора СССР — на безпосередню розмову з Страйковим комітетом, з каторжниками.
Проте страйк розгромлено штурмом військ, загинуло кількадесят в’язнів. То правда, але в інших лагерях, разом взявши, де страйки були короткотривалі, загинуло більше, ніж в Горлазі-3. А в Горлазі-3 в т. зв. інвалідських бараках чекали смерти біля 500 осіб — невиліковно хворих, голодних, у холоді, в тяжкій праці.
Так завдяки вимогливості того великого ОПОРУ великому ЗЛУ захитались основи ГУЛАГУ і звільнено десятки тисяч людей від неминучої смерти. «ЗАГАДКА НОРИЛЬСЬКОГО ПОВСТАННЯ», феномену в історії Росії, ще чекає своїх дослідників, хоч немало вже зроблено.
Норильське повстання, як і всі інші від Колими до Воркути — це також наша, українська страждальна і героїчна дорога до Незалежности України.
Не забуваймо про це. Помолімося за тих, що не повернулися. І обіймімо тих, які пережили.
Сьогодні Норильськ, як 60 років тому, із заводських димарів викидає в атмосферу сотні тисяч тонн шкідливих хемічних речовин і виливає сотні тисяч кубометрів стічних вод в тундру. А під фундаментами того комбінату вісімсот тисяч (!) людських життів.

Шляхи свободи
Катерина МАНДРИК-КУЙБІДА

БЛАГОСЛОВИ ВОГНЕМ — Львів: Літопис, 2010
Катерина Мандрик-Куйбіда — родом з с. Сукіль Болехівського району на Івано-Франківщині. У 1945-50 роках була зв’язковою УПА. На її долю випали боротьба, в’язниця, катування, сибірські лагері, але також сила віри і великий подвиг — власним життям піднести ім’я українки, людини найвищої правдивої гідности. Тією високою правдою віри дихають її поезія, спогади.
Пропонуємо читачам уривки зі спогадів та кілька віршів — це слово, що цілюще своєю любов’ю до людей, до Бога й Вітчизни.

...Але зберiг нас Матерi покров

У 1950 році, ранком 25 жовтня в середу мене заарештували в дорозі, як йшла в Сколе на зв’язок. Зашифровану штефету я встигла викинути, але недалеко від себе. Може вони завважили чи здогадалися, але обнипавши доокруж, її знайшли. Прочитати нічого не зуміли, бо писано було цифрами. Далі мене обшукали, склали акти, сказали, що я арештована і повели мене в Брязу. Потім через Поляницю і Тисів мене допровадили до Болехова в районний відділ МДБ.
В Болехові мене замкнули одну в камері, яка була в підвалі тюрми. На допитах дуже били. Навіть не знаю, як голова не розкололась, бо слідчий, який ходив з палицею, так нею бив по голові, а зігнувши голову, по шиї, що і камінь не витримав би — розколовся б. Розпитував про зв’язки, про Шутая і Сиротюка, про те, хто через мене і кому передавав які відомості, про шифровку, яку я несла, про те, як я переводила парашутистів. Мені було дивно, що вони так багато знають про мене, починаючи від 1944 року. Одної ночі сказав, що раз нічого не признаюся, то повезуть мене в Станіслав, у камеру.
Знову почалися страшні допити. Слідчий допитував і бив. Відповідала: «Не знаю». Він мене запитував і бив, бив і запитував. Втомиться, відпочине і знову б’є. Б’є кулаками будь-куди. Палицею б’є по голові, по шиї, по ступнях ніг. Пхав пальці в двері. Ставили до стінки і стріляли. Але я не мала страху, що застрілять. Для мене це було бажано, бо позбулася б тих мук. Дуже я боялася, щоб не наговорити такого, що не треба, щоб когось не видати. Коли б мене убили чи розстріляли — це було б щастя.
І надумала я сама собі смерть зробити. Але ж як? — Викинутися у вікно, коли на слідство ведуть на другий поверх? Добре, якщо вб’юся. А якщо залишуся калікою? Страшно.
Однієї ночі, коли привели мене з допиту в пивницю, я надумала повіситись на лампочці. Оскільки в мене все забрали: і крайку, і шнурівки, то я нарвала волосся з своїх довгих кіс і зсукала шнурок. Приготувала все, перевірила і почала молитися — прощатися зі своїми рідними, а за мертвих молилася, щоб мене стрінули. Як виговорила всі молитви, то стала молитися своїми словами: «Боже, прости мені мої гріхи і прости мені, що я сама на себе руки накладаю, бо я не можу ті муки витримати». Так я молилася і плакала, плакала і молилася. Не зчулася, як заснула...
Прокинулася від того, що відчула, як мене в лівий бік щось потиснуло. Почула грубий голос: «Вставай. Роби собі смерть, бо вже скоро день». Я не бачила, хто це був, але синці на лівім боці залишилися надовго. Пишу правду, як перед Богом. Розкрила очі, сіла на нарах, але руки, щоб перехреститися, я підняти не могла. Біля мене не було нікого, та страх мене такий зобрав, що я вся трусилася. Болів дуже бік і я така була, як би мене в щось зав’язав, бо ніяк не могла дихати. Тільки й могла що в душі молилась, але дуже щиро: «Прости мені, Господи, мої гріхи, і прости мені, що я так задумала сама собі смерть зробити, бо я не можу ті муки витримати і боюся когось видати. А смерть — то найбільше щастя». Я була одна в камері і тремтіла, як лист на трепеті. Раптом в камері стало дуже ясно, тої ясности я описати не можу, і на порозі стала Матінка Божа Гошівська. А від Неї така ясність, що очі засліпила: я ніяк не могла на Матінку Божу дивитись. Все очі протирала, а дивитись не могла: світло засліплювало. Матінка Божа промовила до мене ласкаво милим голосом: «Дитино, не плач, лиш молися, бо то така твоя доля, а вір, що тебе Бог врятує!» — і мені стало легше голові.
Коли вдруге Матінка Божа проказала: «Дитино, не плач, лиш молися, бо то твоя така доля, а вір, що тебе Бог врятує!» — мені стало легше грудям. Відчуття таке, наче я була зав’язана в гумовий мішок, і цей мішок зсунувся спочатку з голови, а потім з грудей.
Коли ж Матінка Божа втретє до мене сказала: «Не плач, дитино, лиш молися, бо така твоя доля, а вір, що тебе Бог врятує!» — то мені стало легше ногам: той гумовий мішок зсунувся долі мною, і мені стало легше дихати, відпустило руки та ноги. Я сиділа на нарах, дивилася на Матінку Божу, але і слова не могла промовити: тут такий страх і враз така радість. Коли я змогла підняти руку і почала хреститися — Мати Божа зникла.
Але мене вже не трясло. Дихання стало вільним, на душі полегшало і в мене вселилася віра: буду на волі, що б там не було, — мене Матінка Божа вирятує. Я вже не заснула. Сиділа, молилася і плакала від щастя, що насправді бачила Матінку Божу. Довго бачила, бо Вона поволеньки до мене говорила. І дуже ласкаво.
Хто мене за бік тиснув, я не бачила. Лише чула голос. Синці на боці трималися зо два тижні і були схожими на відбитки пальців...
І кажу Вам правду, що коли мене потім били — більше не боліло.
Протримали мене в Болехові ще два чи три тижні і відвезли до Станіслава. При мені між собою слідчі говорили, що тепер повезуть вдень, щоб знову бандерівці не відбили.
* * *
Того ж вечора як нас привели в табір, дівчата, які повернулися з роботи, розповіли, що конвой вбив жінку з однієї бригади і за це на прохідній начальство оголосило йому п’ятнадцятидобову відпустку, адже ж вбив ворога народу — «предателя Родины». Конвой родом з Тернопільської области.
Встаємо рано, кажуть, що конвоїр, який вчора вбив ув’язнену, повісився. Коли підняли документи на цю жінку — виявилося, що це його мама.
* * *
Довго в Інті я не пробула. Як інваліда, непридатного до використання на загальних роботах, через тиждень мене відвезли в інвалідний табір «особливо небезпечних злочинців» — в посьолку Абезь.
Сюди скеровували інвалідів та невиліковних хворих. Більше половини ув’язнених були українці. (У період перепису населення Комі 1959 р. на території краю проживало 81415 українців — понад 10 % населення). Багато було литовців і естонців.
Переважна більшість в’язнів мали термін ув’язнення понад 20 років. В’язнів-інвалідів, які могли рухатися, заставляли працювати на розчистці доріг, сінокосі, різних ремонтних роботах і роботах по обслуговуванню табору. Працювали вони також на лісозаготівлях і на ДОКу. Майже всі вільнонаймані, які тут працювали, були з колишніх в’язнів.
Спочатку лагер охороняли конвойні війська МВС. Після лагерних заворушень на допомогу охороні Абезького лагеря привезли з Сімферополя Кримський полк. Після повстання на 501 будові Абезький лагер перетворили на справжній концтабір. Стару огорожу замінили на «тульський паркан» з сигналізацією та електричними спіралями поверх колючого дроту.
В цьому інвалідському лагері лікарняними корпусами називалися звичайні бараки, котрі були завдовжки 40—50 метрів і завширшки 6—10 метрів. У цих бараках перебували по 150-300 в’язнів, які спали на двоярусних нарах, що стояли вздовж стін бараку. Часто бараки були переповнені. В таких бараках в’язні спали також на холодній мокрій долівці чи по черзі на нарах. Між ярусами — вузький прохід. Самі бараки були вологими із затхлим повітрям. Опалювалися вони металевими пічками. За ніч вони вистигали. Оскільки морози тривали до 10 місяців на рік і зимою перетинали 50 градусну позначку, то іноді моє волосся примерзало до вкритих інеєм стін. Біля дверей висіла єдина в бараці лампочка потужністю 25 Вт. Двері на ніч зачинялися ззовні на замок.
* * *
Головною персоною в таборі була смерть. Але ніякого благоговіння перед нею ніхто не виказував, бо не мав. Вона була елементом побуту, звичайною буденністю. Щодня тут гинуло зо два десятка людей. Акт про смерть складали фельдшери і черговий наглядач. Померлим до ноги прив’язували дерев’яну бірку з номером і вивозили за зону на кладовище. Ховали у приготовлених за тепла ровах. На місці поховання встановлювали дерев’яні таблички з літерою рову і номером місця.
У Абезькому лагері, який відзначався особливо суворим режимом, панувало, як і в лагерях Інти, беззаконня, сваволя начальства, знущання наглядачів, цинга, голод і холод. Людське життя не вартувало нічого, людська гідність тим паче. За найменші провини кидали в БУР. Зимою при великих морозах це означало неминучу смерть. Людина до ранку там замерзала.
За цих нелюдських обставин виникала особлива потреба в інтенсивному духовному житті. Лише воно тримало тебе людиною попри намагання системи перетворити кожного на тварину, яка живе тільки інстинктами. Глибокі релігійні переживання, пошук сенсу саме в такому лагерному житті, обов’язок продовжувати боротьбу в нових умовах, звернення до творчости дозволяло в’язням зберегти себе і вижити. Ми читали одна одній вірші, завчали їх, відзначали релігійні свята, з нагоди яких писали присвяти і малювали саморобні вітальні листівки. Тривала і політична робота. В лагері діяла ОУН, за всіма правилами організаційного життя і конспірації.
В Абезі було біля п’ять тисяч жінок. Жили в землянках, в які заходили, як у пивницю. Вікна були влаштовано у стелі. Описати не можу, які там були старенькі жінки, які були каліки. Навіть зовсім сліпі і криві були. Були дівчата, що лежали стаціонарно в гіпсі, яким на слідстві поламали хребти.
…Інвалідом мене зробили у тюрмі. Моя голова опухла і дуже боліла. Гній тік очима і вухами. Я ходила в медпункт, щоб мені промивали вуха. І щиро молилася до Матінки Божої, дуже Матінку Божу просила — хай помру, тільки щоб не зійшла з розуму. Молилася — проказувала молитви, які знаю, молилася і своїми словами. Матінку Божу я собі уявляла такою, якою бачила в болехівській тюрмі. І мої молитви, мої просьби Матінка Божа почула. У 1952 році прорвало ліву сторону. Гній витікав з голови через ніс і був неймовірно смердючий. Після цього голова розпухла, але стало легше. Гній тік лівою стороною носа може з півроку, а відтак стала текти чиста водичка. Так тривало до 1974 року.
* * *
У Абезі я перебувала на 2-му ОЛПі в 10-му бараці, який був у землі, тільки вікна були у стелі. На вікнах — ґрати. Говорили, що в бараці, позначеному номером 2, є 300 жінок-монашок, які не хочуть лагерної одежі вбирати, а їхньої їм не дають. В лагері були віруючі різних конфесій. Одні святкували неділю, інші суботу. Були й такі, що святкували і неділю, і суботу. Але ці були особливі. Владі вони демонстративно не підпорядковувалися. Коли заходили в барак начальник якийсь чи чергова, то вони від них відхрещувалися, як від злих духів. І не тільки їсти в їдальню не ходили, а й зовсім тієї баланди, як називали їжу, не їли. Брали лише пайку оливи, яка їм належала, цукор і хліб, що приносила з їдальні старша бараку. Тюремної одежі вони не надягали, а їхню одежу в них відібрали: тож були вони зовсім голими. У лазню не ходили. Говорили, що Господь Бог наказував дбати про душу, а не про тіло. Тому по черзі, побригадно їх примусом возили по п’ятницях у лазню і там примусово мили. Поведінка їхня була незвичною, але я ніколи не ходила дивитися на чужу біду.
Аж одного разу прийшла черга нашій бригаді везти їх в лазню. Зайшла наша бригада гуртом у барак. Я аж зупинилася, побачивши голих, як мама на світ народила, жінок, які сиділи гуртами на верхньому ярусі двоповерхових нар. У кожному такому гурті було приблизно 30 жінок, а гуртів було багато. Сиділи вони, одна до одної притулившись, щоб ніяка скраю не була, і так сидячи як ніч, так і день, молилися. Їхня табірна одежа лежала на підлозі, по купах, як кажуть, по секціях: матраци, пошівки, простирадла, сукенки, сорочки, одним словом, вся одежа. І вони нічого з того не взяли, ні постелити, ні накритись, ні вбратись. Доти я думала, що хоч труси чи хустки на собі мають, а виявляється, у них нічого, нічогісінько не було.
Нам дали сани, застелені коцом, і сказали цих жінок складувати на сани, як дрова, потім накрити зверху коцом і везти в лазню, в лазні їх помити і таким же чином привезти назад у барак. Ми підійшли до них, а вони почали від нас хреститися і впиратися, щоб не йти на сани. Мене це вразило, і я сказала, що в лазню їх не повезу. Хай зі мною роблять що хочуть, чи в БУР саджають, чи в карцер, а їх не повезу.
Так над цими жінками знущалися три місяці — грудень 1952 року, січень, лютий 1953 року. Аж у березні 1953 року приїхала з Москви комісія і дозволила віддати їм власну одежу. Але подумайте, яка сильна віра була в цих жінок! В ті місяці бувало по 50, а то й більше, градусів морозу, але ніхто з них не захворів, всі слава Богу вижили.
Але всяке горе легше переносити з вірою в Божу поміч і з молитвою. Кому Бог допоможе, той всі труднощі переможе. Пам’ятаймо, що без Бога не дійдемо до порога...
* * *
Як Сталін помер, то лагерний режим став легшим. З в’язнів зняли номери і платили по одному рублю на місяць. Отримавши гроші, ми удвох з Сорівкою Надією купили дві хлібини: одну чорну, а одну білу. Краяли — дві скибки чорного хліба, а одну білого і клали білу скибку між чорні замість масла. Було дуже смачно.
Дозволили нам і листи писати. Доти можна було писати тільки два листи на рік, але не тоді, коли хочеш написати, а по черзі бригадами. Причому лист мав бути не запечатаний: його віддавали на цензуру.
…Одного дня в Абезі мені дуже почувся запах ладану, так як у церкві. Того дня я почувалася ситою, нічого не хотіла їсти і свою пайку хлібця розділила на цілу бригаду. Кожному було — як аркуш у церкві.
Записала я той день, щоб довідатися, коли писатиму листа, що ж то було того дня. Мені Мама відписали, що того дня правилася Служба Божа за те, щоб мене Бог вирятував. Яку силу має Божа поміч, що мене Бог наситив Духом Святим. Злі люди мають силу, але Божа сила і правда — сильніша всього.

Що синi гори i жовтенькі квiти
Були мого надхнення джерелом

* * *
Змиває, кажуть, дощ усі сліди
І гоїть час поранення глибокі.
Хіба ж мій біль улігся від води?
Хіба роки вернули мені спокій?

ДО СПРАВЕДЛИВОСТИ

Навесні усе живе цвіте!
Брунькується надіями земними,
В прийдешнє заглядаючи бліде,
Що клубиться туманами над ними.

Хитаються під дужим свіжаком
Принадно пофарбовані химери,
І перед тим, що скніло під замком,
Сьогодні повідчинювано двері.

Минуле знову стало перед нас,
Хоча повинно бути за плечима:
Справляє плату позабутий час,
Пролазячи в майбутнє невмолимо.

Мете долівку нове помело,
Сподіванки просвітлюють обличчя,
Громада сподівається, що зло
У чисту не повернеться світлицю.

І ми тоді вітатимем новий
Той день, який з’являється помалу,
Коли побачимо: з’явились Ви —
Омріяна, єдина, досконала.

Пройшовши довголітню лиховерть,
Коли до нас повернетеся знову,
Усі, хто подолав Сибір і смерть,
Камінням ляжуть в Вашу підоснову.

Щоб не вернулись розстрілів роки,
В які брехню ладнали під ікони,
Свобідні витинаючи думки,
Насильство називаючи законом.

Щоб доля наша радісна була.
В ім’я Отця і Матері, і Сина
Добро дійшло до кожного села,
Піснями щоб звучала Україна!

* * *
Будь ніжна, ласкава,
як промінь весняний.
Мужньою будь, мов калина в морози.
Які б не зустріла нещастя,
погрози —
Гідно сприймай їхній окрик
безтямний.

* * *

Душа на огнищі світань
Згасає тихими зірками,
Перетікаючи у гами…
Живу надіями повстань!

* * *

Морозом лютим, снігопадом
Із двадцять п’ятим роким нині
Мене весна вітала радо...
І вдарив конвоїр по спині.

* * *

Земля свята, бо тут батьків
могили,
Бо в грудках запеклася їхня кров.
Як чужаки нам пам’ять не палили,
Але зберіг нас Матері покров.

 

Вітаємо поета і публіциста Юрія Вівташа з 60-літтям!

* * *
Хрест місце де нас немає
а на горищі гуляє вітер
сплели павуки сірий килим
для собору якого не буває
на листівках
сірі години спливають швидко
сірі миші бігають прудко

Хрест місце де нас немає
сірий вовк з торбою йшов лісом
сірі павуки бігають в сірих стінах
сірі хвилини спливають
швидко
сірі сови літають низько
сірі голуби клюють
жовте зерно

Хрест місце де нас немає
сірі звірята біжать навздогін за болем
чорні чортенята женуться
за Богом
сірі павуки живуть в сірих стінах
з вікна дзвіниці далеко видно
море темне а хмари сині
святий на іконі стояв і плакав
Хрест місце де нас немає.

З альбому

Красивий Святий Георгій
рятує
Красиву царівну
Красивий змій
чекає
Удару списа
Красива хмарина —
Справа в кутку картини
Красива папороть
Красивий дощ
Зелена тополя та
зелений ліс
На картині Тінторетто
На малюнку в альбомі
Стара бабуся в селі тягне
З колодязя воду
На краю світу
На початку ночі
Щоб не кукурікали кури
Цивілізація і культура
За Шпенґлером
Дні минають
Екзистенційна нудьга
Як позавчорашній чай
Бог дивиться милосердно.

Ярослав СТЕХ
Юрій Борець
(1922-2006)

Hародився ЮРІЙ БОРЕЦЬ 26 березня 1922 р. в селі Лубно на Перемищині в українській селянській патріотичній родині. В рідному селі закінчив початкову школу і ще молодим юнаком вступив до юнацтва, а згодом до ОУН. Юрій був енерґійним, вдумливим, мав гострий проникливий розум і організаторські здібності. Мабуть, ані одна імпреза не лише в селі, але і в Перемишлі не відбулася без його участи. Коли Юрію виповнилося заледве 17 років, вибухнула II Світова війна. Він був свідомий того, що жоден окупаційний режим — польський, німецький чи московсько-більшовицький — не несе волі нашому народові. Тому Юрій активно приєднується до визвольного руху України. З радістю він з однодумцями прийняв звістку, що десь далеко на Поліссі та Волині повстав перший загін УПА, яким командували С. Качинський та І. Перегійняк. Серед тисяч добровольців Юрій приймає псевдо «Чумак» і вступає до лав УПА. Згодом як ройовий служить у славній сотні Михайла Дуда-Троменка. Ця легендарна сотня УПА користувалася серед українського народу Закерзоння заслуженою славою, до якої також немало прислужився один з кращих булавних «Чумак».
Основою до створення відомого кінофільму «Залізна Сотня» послужила книга Ю. Борця «УПА у вирі боротьби». Фільм був знятий завдяки старанням Юрія і за його спонсоруванням. Твори Юрія Борця, як і фільм, розказують про героїчну боротьбу нашого народу, мають непроминальну цінність.
Про діяльність «Чумака» знаходимо цікаві описи в «Літописі УПА» в томах 13, 14, 33 і 34, де подано організаційний розподіл підпільних мереж і кадровий стан УПА. Окремою сторінкою історії УПА є боротьба на Закерзонні, де нашим воїнам доводилось воювати ще додатково з польськими грабунковими бандами, збройним підпіллям та реґулярною польською армією. Головний Штаб УПА змушений був прийняти рішення, в якому окремі частини УПА перейшли на терен України, де продовжували боротьбу, а інші, також сотня Громенка, в якій служив «Чумак», рейдують на захід, щоб розказати світові про національно-визвольну боротьбу українського народу на рідних землях. Сотня під час рейду внаслідок щоденних жорстоких боїв зазнала великих втрат, пройшла за 99 днів біля 2 тисяч кілометрів непрохідними гущавинами, темними ночами, до західної Німеччини. Сотенний Громенко у червні 1950 р. повернувся в Україну для продовження боротьби і, на жаль, в сутичці з енкаведистами загинув.
З Німеччини Юрій Борець переїхав до Австралії до м. Сіднею, де одружився з Танею — учителькою та провідною діячкою Пласту й Союзу Українок Австралії. В Сіднеї Юрію вдалося організувати будівельне підприємство, завдяки якому здобув велику шану і популярність у місті. З подачі Юрія в місті було названо вулиці іменами Степана Бандери та Симона Петлюри. За великі заслуги підприємця Рада міста Сіднеї назвала одну з вулиць іменем Юрія Борця. Він заснував Австралійську Станицю Братства УПА, яку довгі роки очолював. Діти Юрія здобули вищу освіту і отримали прикладне національно-християнське виховання.
У книзі Юрія Борця «Шляхами лицарів ідеї і чину» — цікаві спогади про роки національно-визвольної боротьби українського народу між двома світовими війнами. Його перу також належать такі книги: «Боротьба з двоголовою гидотою», «Рейд без зброї», «Ідея сильніша від зброї», «З найкращими», «За Україну, за її волю...», «Слово до молоді», «Незборимі русичі-українці» тощо. Ці книжки допомагають прозріти тим, хто довгі роки не мав можливости дізнатися правду про визвольну боротьбу УПА.
Юрій Борець добре розуміє сучасні патріотичні потреби України, завдяки його зусиллям та матеріяльній допомозі в Україні з’явилися такі книжки: «Мала історія України-Руси», «Генерал Роман Шухевич» Василя Кука, «Хто ми є і хто нами керує», «Українська еліта», та «Україна і комунізм» Івана Белебехи, «В ім’я твоє» і «Честь України» Василя Савчука, «Книга пам’яті українців» Андрія Куліша, «Маршал Жуков та українці у II Світовій війні» Левка Лук’яненка, «Не даймо загубити майбутнє» Віктора Рога, «Хаос сучасности і молодь» Дмитра Донцова та низка інших, наклад яких перевищує 140 тисяч примірників. Юрій також опрацював низку листів до представників влади, а серед них чимало звернень до нашого духовенства, українських організацій, підприємців та усіх людей доброї волі про збереження національних цінностей.
У цього велетня визрів ще один феноменальний задум — створити історично-документальний фільм «Наша Батьківщина». У цьому фільмі має бути віддзеркалена не лише тисячолітня історія нашого народу, він сягатиме первнів та пракоренів нашої минувшини, трипільської цивілізації, якою варто гордитися.
Без сумніву, Юрій Борець — це унікальний феномен сучасности і гідний приклад героїчної людини найкращих етичних вартостей, національних чеснот, християнської моралі, борця і патріота.
Пропам’ятна книга українських діячів Перемищини.
Перемишль, 1971

ЩОБ ВИВЧИТИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ
до УКУ влітку приїжджають студенти з Австралії, Америки та Західної Европи

Нещодавно у Львові розпочався новий навчальний семестр у Школі української мови та культури УКУ. Протягом кількох тижнів, із 20 червня до 20 серпня 2011 року, студенти-іноземці навчаються за інтенсивною мовною програмою, що охоплює початковий, середній та вищий рівні вивчення української мови.
Літня програма Школи української мови та культури УКУ — це можливість для іноземних студентів зануритися в мовне, культурне та історичне середовище України, це також чудова нагода здобути гарні знання, і згодом застосувати вивчене.
«Особливостей нашої школи багато, — розповідає менеджер програми Наталя Олійник. — Окрім занять на лекціях, студенти вивчають українську культуру, приміряють українські строї з різних місцевостей України, презентацію яких ми замовляємо у Національному музеї. У Школі УКУ студенти спілкуються з персональними репетиторами — «native speaker», які пояснюють матеріял, допомагають з домашнім завданням».
Цього року у Школі української мови та культури УКУ навчаються близько 50 студентів з Америки, Канади, Англії, Німеччини, Австралії, Польщі, Австрії, Франції та Нідерландів. Навчання складається з 3 сесій по 3 тижні протягом трьох, шести або дев’яти тижнів.
Викладачами у Школі української мови та культури УКУ є випускники філологічних факультетів. Специфіка викладання у кожного своя. Олена Сенчак, викладач української мови вищого рівня, розповідає: «Я намагаюся застосовувати комунікативний підхід, адже слова не дають розуміння контексту. Українська мова досить складна для вивчення — з одного боку треба знати граматику, але з іншого — розуміти ситуацію».
Викладання провадиться за спеціяльно розробленою методикою, вивчається не лише теоретичний матеріял, а шукають цікаві тексти, переглядають теленовини, слухають радіопередачі тощо. В групі займається 5—7 осіб. «Дуже важливо, що після занять студенти займаються з репетиторами, якими є студенти з України — це безпосереднє індивідуальне навчання», — наголошує Олена Сенчак.
Незабаром Школа української мови та культури УКУ планує випустити підручник з вивчення української мови для іноземців. Він буде складатися з трьох частин — теорії, робочого зошита та аудіоматеріялів. «Ми вже розпочали роботу над підручником, — наголошує директор Школи Роман Васьків. — Це буде унікальний посібник в Україні, адже поки ми не маємо хорошої книжки для іноземців із вивчення української мови».
Учасники школи мають можливість проживати в українських сім’ях і тим збагатити культурне і мовне знання. Спільно з репетиторами-студентами Українського католицького університету студенти-іноземці відвідують культурні та мистецькі заходи, музеї та театри Львова, вчаться українських пісень. На вихідних вони відвідують Карпати, Закарпаття, Кам’янець-Подільський, Київ, навколишні замки та манастирі.

Про те, чому іноземці вивчають українську мову, ми запитали безпосередньо у студентів Школи української мови та культури УКУ.

Ендрю Льюіс приїхав до України з Лондона. Коли вперше подорожував з друзями по Европі, то побував у Львові: «Мене зацікавила українська культура, мова. Не я вибрав Україну, Україна вибрала мене», — стверджує він. Ендрю навчається в університеті в Лондоні, вивчає філософію та політологію, чотири роки працював у Британському уряді, у відділі культури, медія та спорту. Тепер британець уже другий рік поспіль приїздить до України, щоб вивчати українську мову та культуру в УКУ: «Навчання тут досить ефективне. Вранці ми маємо заняття, де вчимо граматику, нові слова, різні ситуації, теми, слухаємо музику. По обіді – лекції про культуру, літературу, екскурсії. Також в УКУ я викладаю англійську мову для українських студентів». Ендрю Льюіс розповідає, що у Великобританії небагато людей знають українську, тому знання української він планує застосувати, працюючи в урядових структурах.
Австралійка Леся Рудевич має українське коріння. Її родина походить з Тернопільщини. Вона вже другий рік приїздить до Львова, щоб вивчати українську мову. В майбутньому дівчина хоче працювати у поліції в Австралії, і знання другої мови є великою перевагою при прийнятті на роботу. «В Австралії багато жінок ідуть у поліцію, це дуже популярно. Тому програма в УКУ допоможе мені підвищити свої шанси при працевлаштуванні у поліцію».
Леся Рудевич наголошує, що найкраще вивчати українську безпосередньо у спілкуванні, а УКУ дає таку унікальну можливість: «В УКУ та у Львові ми практикуємо розмовну мову, намагаємося зрозуміти контекст, беремо участь у різних подіях».
Стефанія Проців також приїхала до Львова з Австралії. Вона навчається в Університеті у Мельбурні, де вивчає історію, англійську та українську мови: «Літня програма — не просто добра нагода вивчити українську мову та культуру, це також можливість отримати кредити для навчання в Австралії. Програма допомагає зрозуміти культуру і традиції своїх предків. Літо в УКУ — це нагода побачити Україну, зрозуміти різні аспекти життя в Україні, історії. Українська культура дуже різноманітна, в Австралії ми не маємо таких багатих традицій».

Прес-служба УКУ

Лист читача

Роман ПАВЛОВ
ГРІХИ КАНОНІЧНОСТИ

Читаючи ці рядки, знову і знову захоплюєшся Ісусом... Наскільки безстрашно Він говорив правду в очі цілій масі мертвотної формалістичної релігійности, закликаючи натомість до релігійности нової, живої, в якій головне не «як», а «що», не форма, а суть, не правило і обряд, а любов і добро. Перший із цих двох типів релігійности зветься фарисейством. Нині слово це вже не обмежене своїм первісним значенням показного святенництва і позначає також загалом (як релігійні, так і світські) явища лицемірства і формалізму.
Мало хто, однак, замислюється, чому слово «фарисейство» має дивний синонім — цілком позитивне, зі звичного погляду, поняття канонічности. Поміркуймо про місце канонічности у християнській релігії.
Призначення канонічности — зафіксувати і зберегти релігію. Це дуже важливо — супроти сил розмивання і розрізнення. Історія доводить, однак, що навіть найневинніша канонічність має природну тенденцію з часом перетворюватися на «кам’янічність» — кам’яніти, мертвіти, тобто скочуватися в фарисейство, якщо цьому процесу свідомо не запобігати. Тобто за шкалою етичною, канонічність може бути «добра» й «погана». Добра канонічність нефарисейська. Вона виконує свою головну функцію, закріплюючи церковні правила і моральні імперативи, що передаються з покоління в покоління. Вона творча і доброзичлива, вона, зрештою, миролюбна. Обрядово-матеріяльний аспект для такої канонічности важливий, але не визначальний.
Погана «канонічність» — фарисейська. Вона забула про своє призначення і зосередилась на пошуку ворога — усього неправильного й неканонічного. Така «кам’янічність» живиться негативом, вона деструктивна і безплідна. Вона зациклюється на минулому, в якому віднаходить свою ексклюзивну леґітимність. Така канонічність завжди пхає носа у справи вірян інших релігій та конфесій і роз’єднує людей, протиставляючи «істинній» релігії решту «неістинних». Навіть у межах «істинної» релігії поділяє конфесії і людей на канонічних і неканонічних. Внаслідок цього вона перестає бути собою і перетворюється у «канонічність» в лапках, карикатуру на себе, у якої й з’являється згаданий синонім — фарисейство. Це стара, як світ, спокуса, що й донині зберігає свою дієвість.
Очевидно, що вчення Христа передусім морально-етичне і світоглядне. Тобто суть його не в дотриманні обрядів, що потребують фіксації у черговому каноні, а в нових моральних імперативах, які, власне, жодних матеріяльних підпор не потребують. Христос не закликав до створення «християнства»… Але й проти канонічности Він не застерігав, розуміючи, що роду людському не вдасться зберегти дух Його вчення без матеріяльно-обрядових знаків та законів. Тому межа між добром і злом тут пролягає по лінії, за якою канонічність, замість виконувати свої засадничі завдання — збереження, підтримки і передачі релігійної, а по суті моральної, традиції, стає інструментом гордині — самозвеличення та самоствердження — за рахунок приниження інших.
Саме час проілюструвати ці міркування прикладом із сучасної української дійсности.
Не заглиблюючись у «суперечливі» (насправді досить ясні) історичні питання і не намагаючися з’ясувати, яка ж із християнських конфесій в Україні найканонічніша, найавтентичніша і найправославніша, наведемо кілька фактів з української релігійної дійсности. «По ділах їх пізнаєте їх».
Своя сорочка ближче до тіла, тож для початку приклад із власного життя. З Марійкою ми вінчалися на її «малій батьківщині» — в містечку Костопіль на Рівненщині. Саме у цьому регіоні в 1941 році зформувалася «Поліська Січ» — перші загони Української Повстанської Армії. Лише 3-4 роки ця армія боролася з німцями, зате майже 20 — з московськими карателями. А тепер вгадайте, у якому з кількох наявних у містечку храмів хреститься, вінчається, святить паски і вистоює службу Божу більшість костопільчан? Вгадали: у православній Церкві Московського патріярхату. Ой, перепрошую: в Українській Православній Церкві (належність до московського патріярхату в офіційній назві скромно замовчується).
Чому саме тут? Бо ж церква велика й гарна, і всі поважні люди, а головне, власть імущі, ходять саме туди. А що батюшка править службу незрозумілою мовою, несуттєво — так і раніше було. Погляньте тільки на церкву — це ж зовсім не те, що ота філаретівська, будівлю якої вже кілька років ніяк не довершать… Або ж манюня автокефальна на околиці, куди православний батюшка теж наказує не ходити, бо неісконна і неканонічна, та й священик тамтешній «чудний якийсь»... Словом, від гріха подалі.
А тепер, шановні читачі, спробуйте вгадати, хто і для чого поширює такі «мнєнія»…
Наше з Марійкою рішення вінчатися в марґінальній автокефальній було сприйняте не просто зі здивуванням, а з непідробним болем за нас, «молодих і дурних». Що ж люди скажуть, коли дізнаються!? Порядні ж батьки нібито! Втім, демократичності українських наших батьків віддамо належне — відстояти свою позицію таки вдалося, хоча й довелося добре погребти проти течії. Зауважу, що священик нас не питав, до якої конфесії належимо.
А тепер до вашої уваги уривок із замітки за 14 грудня 2010 р., опублікованої на сайті новин news.tochka.net.
«Українська Православна Церква Київського патріярхату вчора повідомила, що православна Церква Московського патріярхату тисне на владу Київа, щоб ті усунули їх колеґ від проведення молебнів на київських цвинтарях [...]. Священики з Московського патріярхату переконані, що обряди їх опонентів недійсні, оскільки Київський патріярхат є неканонічним».
А це цитата зі статті на «Радіо Свобода»:
«Жеч Посполита» наводить розмови з місцевими українцями, котрі скаржаться, що ченці Лаври прискіпливо допитують відвідувачів, якої вони віри, до якої церкви належать. «Якщо розмовляєш українською, не хочуть тебе сповідати, не продають свічок і навіть можуть випхати за двері храму», — каже польському виданню місцева жителька, українка, 50-річна Марія з Кременця».
І на кінець — цитата з власноруч зфотографованого у 2008 році оголошення над дверима одного з храмів Почаївської Лаври:
«До таїнства (причастя — авт.) допускаються особи Православного віросповідання, що належать до канонічної Церкви, яку очолює Блаженніший митрополит Київський та всієї України Володимир».
Гадаю, Христос із приводу такого «християнства» зауважив би, що Його, м’яко кажучи, неправильно зрозуміли. А точніше, зрозуміли з точністю до навпаки, перевернувши вчення любови на ворогування. Дві тисячі років тому Ісус вийшов на смертельну битву з фарисейством і переміг — ціною власного життя. І що ж ми маємо зараз? «Християнську» церкву, яка зовні побілена й канонічна, а всередині...
Чи траплялися кому-небудь із вас, шановні читачі, подібні оголошення на храмових стінах Української Православної Церкви Київського патріярхату, Української Автокефальної Православної Церкви чи Української Греко-католицької Церкви?..
Спробуймо уявити собі, наприклад, войовничих греко-католиків, які відмовляються причащати вірян за критерієм мовної чи конфесійної належности. Або ж колишнього главу Греко-католицької Церкви Любомира Гузара, який, хизуючись годинником за 30 тисяч доларів, мало не щомісяця коштом держави роз’їжджає з двома десятками охоронців на чорних «мерседесах»… теренами Росії і веде там подібну пропаґанду вже нашої «канонічности».
Чому таке неможливо? Тому що в Україні існує лише одна «істинно канонічна» у своєму ксенофобстві конфесія, скерована на відверту експансію. Саме та, що, лукаво підмінюючи поняття, називає себе «українською православною церквою». Насправді ж для кожного, хто здатен самостійно мислити, є очевидним, що церква ця (якщо настільки заполітизовану структуру ще можна називати церквою)— є антиукраїнською, бо послідовно працює на релігійний і культурний розбрат українського народу. І не безуспішно…
Існування та успіх такої церкви — назвемо її імперською — як, до речі, і виживання будь-якої імперської держави — залежить головним чином від міри аґресивности, на якій така структура, власне, і тримається. Комуністична ідеологія теж була дуже «канонічною» — найменша «єресь» безжалісно й демонстративно жорстоко знищувалася ще в зародку.
Так чого варта «канонічність» церкви, чия ідентичність ґрунтується на протиставленні себе усьому «неправильному» і «неканонічному», церкви, яка з інквізиційним надхненням роздає направо і наліво анатеми, церкви, яка «виправляє» історію сусідніх народів і без вагань засуджує мільйони людей — причому не за їхні вчинки, а за буцімто відсутність формальної леґітимности? І хто б засуджував — церква, яка віками служила «двом панам». Перший з них — кривава імперська держава!
Чи може взагалі така церква називатися християнською?..
Зрештою, «розкольництво», у якому московська церква звинувачує українські православні конфесії, є тільки приводом до ворожого ставлення, черговим лицемірством. Бо правдиве підґрунтя ворожнечі, засудження і невизнання лежить значно глибше — це вікова ворожість до українського народу, української культури та українсько-київського образу православ’я, що до нього московському православ’ю, взагалі-то, личило би ставитися з пошаною — як виховані діти ставляться до батька й матері. Наразі ж маємо, на жаль, самозванця, який, загарбавши брехнею й насильством право первородства, не може заспокоїтися… Але є справжнє право, є жива історія нашої Церкви, є Україна. Не просто держава з таким іменем. Це Україна в головах і душах людей, християн і нехристиян, віруючих і атеїстів. Це та Україна, що стоїть понад конфесіями. Україна, що з усіх сил намагається жити за вченням Христовим, за духом його і суттю, за законом любови.
Знищити таке лицемірам не під силу.

Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне людям; бо самі не входите і бажаючих увійти не пускаєте.... Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що очищаєте чашу і тарелю зовні, а всередині вони повнісінькі крадіжу і неправди. Фарисею сліпий! Очисти перше чашу й таріль усередині, щоб чисті вони були й зовні. (...) Змії, гадюче поріддя! Як утечете ви від засудження до геєни?
Новий Заповіт, від Мат. 23:13-27

Редакція сердечно вітає
Івана Михайловича Дзюбу з 80-річчям

IСТОРIЯ ОДНОГО ПОРТРЕТА

Наталя КУЧЕР, науковий співробітник
Національного музею літератури України

Портрет Івана Дзюби роботи Рафаеля Багаутдінова

Цього літа в Україні відзначатимуть два ювілеї — 26 липня виповнюється 80 років вченому Івану ДЗЮБІ, 10 серпня — 80 років художнику Рафаелю БАГАУТДІНОВУ. Ці особистості поєднані не лише часовим і просторовим виміром, але й протистоянням тим умовам творчої несвободи, у яких їм довелось жити. Ці два імені поєднані також в мистецькому творі — портреті Івана Дзюби, написаному Рафаелем Багаутдіновим.

Початок розвою їх таланту припав на 60-ті роки — «відлигу», коли «мала шопта» (В. Стус) української інтеліґенції творила не лише нові мистецькі цінності, а й вірою в ідеал, непокорою режиму створювала нову ментальність. Основною її рисою був інтелектуалізм, перейнятий модерністськими пошуками в українській літературі. Іван Дзюба, літературознавець і критик, займав осібне місце серед інтелектуалів — «йому довелось бути чи не найрепрезентантнішим речником свого покоління» (М.Павлишин).
За гострі публіцистичні праці й відкриті виступи на захист української інтеліґенції, самвидавівські матеріяли, за безпрецедентну працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (Нью-Йорк, Мюнхен, 1968) він зазнав переслідувань і арешту в 1972 році. Для свого покоління постать Івана Дзюби стала певним символом — «зразком морального стоїцизму в десятилітньому протистоянні системі лжі і насильства» (Є.Сверстюк).
Початок 70-х років в Україні був наступом реакції — у травні 1972 року першого секретаря Комуністичної партії УССР Петра Шелеста , який намагався обстоювати інтереси України в межах Совєтського Союзу, було усунуто з посади за звинуваченням у «м’якості до українського націоналізму». Політика його наступника, Володимира Щербицького, вирізнялась слухняним виконанням вказівок Москви, потуранням русифікації і безкомпромісним придушенням дисидентства. Хвиля переслідувань травмувала ціле покоління української інтеліґенції — почались обшуки, арешти, звільнення з роботи. Але серед творчої інтеліґенції були і відчайдушні, які наважувались на втечу з СССР. Це також було виявом протесту.
27 липня 1973 року директорам установ і організацій АН УССР було надіслано документ під грифом «Таємно прим. № 28», де згідно з наказом Головного управління по охороні державних таємниць у пресі при Раді Міністрів УССР №2 було прохання дати вказівку підвідомчій бібліотеці вилучити з загального користування твори тринадцяти авторів. Серед імен другим був Іван Дзюба. А під номером першим значилось прізвище художника Рема Махмутовича Багаутдінова. Його провина полягала в тому, що він влітку 1972 року разом з директором Київського театру опери та балету, під час гастролей попросив політичного притулку. Ця подія (він був членом правління Спілки художників України), мала великий розголос як в Совєтському Союзі, так і на Заході. Втеча двох родин на власній машині, перетин ними кількох кордонів стали чи не першим прецедентом в Українській ССР, зухвалим викликом системі. В англійській газеті «Time» було надруковано статтю про «семеро відважних», які на авто нелеґально перетнули кордони, і «попри реальний ризик бути депортованими, обрали Свободу».
Втеча талановитого художника Рема Багаутдінова, сина репресованого в 1937 першого секретаря обкому комсомолу Татарстану Махмуда Багаутдінова, мала негативні наслідки для його молодшого брата Рафаеля, київського графіка. Випускник Київського художнього інституту, автор ілюстрацій до творів Муси Джаліля і Олеся Гончара, на той час він уже був досить відомим художником, учасником зарубіжних виставок.
Після втечі брата Рафаель за один день втратив всі замовлення видавництв. Він опинився в похмурій ізоляції і без засобів існування. Його допитували про наміри брата в «певних інстанціях». Одного разу він не витримав і на запитання: «Як же це сталося?» — відповів: «Може, це ви в тому винні? Якби не розстріляли нашого батька, якби не заарештували матір, то цього б ніколи не сталося!».
Ця розмова ще більше ускладнила його існування. Митець в тоталітарній державі, який переставав бути лояльним до системи, був приречений на ізоляцію (заборона виставок, безробіття, матеріяльні негаразди). Але, як зазначав його біограф, письменник Михайло Слабошпицький, саме ці події зробили з нього справжнього Митця. Вихованець дитбудинку, Рафаель пройшов жорстку школу виживання, але залишився стійким оптимістом. Художник страждав лише кілька днів. Родина перейшла в режим особливої ощадности. Дружина, Лариса Михайлівна, виявила розуміння і підтримку — часом жили лише на її скромну зарплату. У розмові з автором цієї статті Рафаель Махмутович визначив цей період як час роздумів про ролю Митця, відповідальність за талант. Тоді відбулось його друге народження як людини і як художника — він вирішив стати живописцем, вільним від «соцзамовлень».
Саме тоді він розпочав роботу над серією «Велетні духу» — циклом картин, присвячених Ботічеллі, Рембрандту, Пушкіну, Булгакову, Цвєтаєвій, Врубелю, Ахматовій, митцям, сила духу яких його надихала. Як не дивно, але саме відсутність соцзамовлень давала йому можливість вільно працювати над величезними полотнами, днями не виходячи з майстерні. Він писав, сам обираючи теми та художнє вирішення.
Серед них була робота «Останній автопортрет Тараса Шевченка». Художник довго вивчав біографію і творчість Кобзаря (добре знання української мови допомагало глибше ввійти в духовний світ Шевченка), їздив до Ленінграду і оглядав майстерню Академії мистецтв, вікно і пейзаж за склом. В його роботі поет зображений так, ніби глядач дивиться на нього з вулиці, і бачить Тараса Шевченка, схиленого над аркушами своїх поезій. Краплі дощу на шибці схожі на сльози і навіюють почуття його туги за Україною. Цей портрет згодом здобув високу оцінку у мистецтвознавців (В. Рубан, Т. Андрущенко та ін) і нині зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка.
Після перебудови це полотно експонувалось на першій персональній виставці Рафаеля Багаутдінова в Будинку художників у Київі 1987 року. Виставка мала великий успіх — щодня її відвідували сотні людей. Цикл «Велетні духу» особливо привертав увагу як фахівців, так і звичайних людей. За розповіддю Рафаеля Махмутовича, одного разу він побачив шляхетного інтеліґентного чоловіка, який довго і проникливо вдивлявся в портрет Шевченка. Це був Іван Дзюба. Вони познайомились. Рафаель Махмутович, який пише свої роботи, слухаючи радіо, знав це ім’я з «Голосу Америки» та Радіо «Свобода». Він добре розумів ролю Івана Дзюби в українській культурі і запропонував написати його портрет.
Почались сеанси портретування, і кілька разів Іван Дзюба приходив до скромної майстерні на вулиці Перспективній. Під час роботи вони невимушено розмовляли. Художник, людина відкрита і делікатна водночас, мимоволі спонукає своїх портретованих триматись вільно. В портреті ми завжди бачимо сплав індивідуальности людини і художника. Фактично композиційне і кольористичне вирішення картини народилось під час спілкування. Для творчої манери Рафаеля Багаутдінова характерні максимальна зовнішня схожість і водночас одухотворення образу, що виражається в кожній картині у свій спосіб. Він зобразив Івана Дзюбу в профіль, підкресливши горду пряму поставу, письменник, замислившись, тримає в руці окуляри. Рафаелю Махмутовичу вдалось розпізнати і передати не лише образ інтелектуала-письменника, а й людину надзвичайно шляхетну, скромну і людяну водночас. Його мистецька інтуїція передбачила майбутні досягнення літератора і громадського діяча: він вирішив помістити фігуру в нішу, так в давньому мистецтві зображували людей дуже значних. Справді, в 1987 році літератор ще не був ні академіком НАН України, ані міністром культури (1992-1994), ще не очолював Комітет з Національних премій України, і не був відзначений преміями ім. Т.Шевченка, ім. О. Білецького (1989), ім. Вернадського (2000), ім. З Жаботинського, премією «Визнання» (2001), а також званням Герой України (2001). Але на картині ми бачимо людину визначну, гуманіста — «романтичного інтелектуала» (В.Брюховецький), «діяґностика, морального оберега покоління» (Л.Костенко), «сталкера 1960-х» (В.Панченко) . Скромність і «надзвичайна складність простоти» (Р. Корогодський) Івана Михайловича передані лаконічно і водночас виразно. Рафаель Багаутдінов, прихильник класичного французького живопису, довіряв великому живописцю Жану Батисту Енґру, який наголошував, що «чим простіші лінії і форми, тим більше краси і сили».
На полотні немає нічого зайвого, ні в інтер’єрі, ні в одязі письменника. Постать в ніші. Сучасний костюм, біла сорочка і краватка в смужку. Все дуже просто і вишукано водночас. Лінії рисунку дуже виразні — відчувається майстерність Багаутдінова-графіка. Деталі прописані ретельно, навіть філіґранно. Це особливо видно на руці з блакитною прожилкою — вона виказує великого трудівника. Іван Дзюба, автор понад 400 наукових праць, зокрема 14 монографій і збірників, в українській культурі є прикладом невтомного працелюба.
Кольористично картина вирішена також з огляду на внутрішню сутність портретованого. Сучасники Івана Михайловича відзначають його уважність, лагідність, він випромінює тепло — «завжди сповідував самоцінність людини, в які б обставини не заводила його доля», — писала Михайлина Коцюбинська. І живопис також в теплих тонах — всі відтінки тепло-коричневих (постать) та золотисто-червоне тло. Фактура полотна типова для Рафаеля Багаутдінова, він опанував прийом французьких імпресіоністів і пише крапковими мазками — в техніці «пуантель». Власне, і за цією манерою виконання художник є дуже впізнаваним — вся його серія «Велетні духу» написана крапковими дотиками пензля. Цю техніку застосовували Ж. Сьора, К. Піссаро, П. Сіньяк, але вони майже не писали портретів, переважно пейзажі. Ця техніка робить роботу живою, в ній вібрують різні відтінки кольору, які можуть підсилювати його звучання, або ж, навпаки, приглушувати. Рафаель Багаутдінов, один з небагатьох художників у мистецтві, застосовує цю техніку для написання великого розміру картин, зокрема і портретів. Саме завдяки крапковим дотикам пензля на полотні в ніші перед нами живий, енерґійний, хоча і дуже стриманий, вчений-літератор. Його обличчя випромінює не лише інтелект енциклопедиста, а й світло багатої внутрішньо людини, яка посідає осібне місце в культурі та історії України, і її духовному просторі.
Портрет експонувався на численних персональних виставках Рафаеля Багаутдінова, кілька разів репродукувався в різних виданнях, а в 2006 році був подарований автором Національному музею літератури України.

Нова свідомість
Вікторія ДЕМЧЕНКО,
м. Львів
Роздум про подорож до Европи

Пам’ятаючи всі позитиви европейського життя, про які так часто люблять говорити у нас в Україні, все ж свідомо висловлюю дещо інший погляд на Европу. Погляд випадкового перехожого, який любить свою країну…
Невідомість, незвичайність, цікавість — ось три речі, які полонили мене перед поїздкою до Тезе. Важко навіть було визначити, чого хотілося найбільше: побачити Европу і подорожувати чи дозволити спокою і тиші ввійти у «власну келію душі», куди ніхто, крім Бога, не входить.
Автобус був великий і гарний, двоповерховий. 83 особи з нетерпінням чекали кінця таких сентиментальностей, як прощання з рідними, щоб нарешті вирушити до Европи. Багато хто їхав туди уперше.
… Не для одного з нас, можливо, те, що чекало в Тезе, було шоком: молитва тричі на день, духовні семінари, групки, на яких можна було поговорити на тему семінару, або й просто поспілкуватися з іноземцями… і все. Із такого розкладу складався день прочанина. Звичайно, для людини, яка їдучи на прощу, навіть не знала значення цього слова і метою її подорожі було просто «побачити Европу», такий стан речей, м’яко кажучи, був не до душі.
Але насправді це було гарно. «Зачинитися у келії від світу» — це стало тут можливим. Поміркуйте самі, чи не чудо: де ще у світі тричі на день одночасно збирається близько трьох тисяч молодих людей, щоб помолитися? У якому ще місці світу стільки молоді в один голос співають хвалу Богу і віддають Йому себе, свої турботи, страхи, відчаї?.. Молитва в Тезе — яскрава, духовна, надхненна, дійсно незабутня…
Молодь з усього світу. Американці і европейці, представники Сходу. У чиїхось очах можна було побачити багато тепла і любови до людей, у інших — пошук і запитання або незвичайність і дивакуватість. Це було схоже ніби на прообраз раю: різні люди з різними поглядами з різних країн та соціяльних верств об’єднані єдиною метою — славити Бога, змінюватися, рости, служити...
Та, як вже зазначала, не всі приїхали, щоб молитися. Серед маси людей чітко вирізнялися ті, кому байдуже було до всього, що тут відбувалося. Здебільшого то були підлітки із країн Европи. Видовище вони явили неприємне: нахабне поводження, бунтівний виклик в очах, лайка та незамінна подружка — цигарка... Здавалося, вони опинилися тут випадково…. І мене потім не відпускала думка про таку їх «культуру» поводження…
…В Европі впадає в очі стирання національних особливостей культури. Найбільше шкода, чомусь, Францію. Перлина Европи — Париж здається вже зовсім не европейським містом, а французька мова — не основною. Лувр, Єлисейські поля, Тріумфальна арка, Собор Паризької Богоматері, Ейфелева вежа — вони завжди переповнені захопленими туристами, а місто — афроамериканським та циганським населенням. Французів ми побачили аж увечорі, у фешенебельних кафе і ресторанах…
Нас рятували французи в селищі Жуні
Хочу розповісти про пригоду на кордоні Франції і Швайцарії, коли у нас одного сонячного дня поламався автобус, і ми, 83 прочан, припинили свою мандрівку на чотири дні…
Спершу, почувши, що автобус несправний і мусимо його покинути, всі зраділи — хоч трошки перепочинемо. Ми розраховували, що за 3-4 години все владнається і продовжимо шлях до Берну. Та минуло півдня, а транспорт не рухався, і всім стало зрозуміло, що ночувати доведеться тут, тобто на поляні біля шосе. На щастя, люди селища Жуні, у якому ми опинилися, швидко відреаґували на нашу присутність. Ще б пак! 83 людини, більшість з яких особи жіночої статі, потребують елементарних умов: води, їжі, туалету… Ночувати нам дозволили у сільському кінозалі, який мав і вбиральні, і воду, і навіть кухню. Правда, спали ми на підлозі, але майже всі мали каремати і спальні мішки. Зрештою, багато з нас звикло до екстремальних умов, тому особливо ніхто не скаржився.
Того дня продавці сільського супермаркету, мабуть, були заскочені раптовим попитом на товар. Вони не знали, що такий попит їх чекає як мінімум ще три дні, принаймні до того часу, доки у прочан не закінчаться гроші. Та й самі прочани, тобто ми, не відали, що нас чекає, тож перший день у Жуні провели спокійно, майже не хвилюючись. Паніка почалася на третій день перебування на кордоні, коли гроші все ж скінчилися, і всі зрозуміли, що у Берн і Мюнхен ми не потрапимо. До того ж закінчувався термін візи.
На щастя, і тут нас виручили французи! Приїхало кілька машин товариства Червоного хреста й активно почали нас годувати, підліковувати і підтримувати.
На п’ятий день нашого перебування у французькому селищі Жуні у післяобідню пору ми нарешті вирушили до Праги… Ніхто ні про що не думав, всі тішилися, що просто їдуть додому. Навіть Прага, яка нас все-таки чекала, вже не була такою притягальною.
А мене переповнювали дивні, суперечливі почуття. З одного боку, так хотілося в Україну, подихати своїм повітрям, поїздити своїми побитими трамваями, по своїх побитих дорогах, а з іншого…так прикро було, і так солодко від надзвичайної гостинности цих звичайних людей, які живуть порівняно небагато, і які ділилися усім з чужинцями, з нами, з українськими прочанами. Вони влаштовували нам безкоштовні сніданки і в останні дні дозволяли ночувати в їхніх готелях тим, хто цього потребував. Вони дозволяли нам користуватися мережею Інтернету і забезпечували необхідний медичний огляд. Це все було БЕЗКОШТОВНО! На вибачення за незручності відповідь була: «Нічого страшного, це наш обов’язок — допомогти вам, адже ви б вчинили так само, якби у подібному становищі опинилися ми, французи, на вашій, українській території…». Отут було найприкріше і найболючіше. Щось я не впевнена, що ми б вчинили так само… Ось тут варто поговорити про наш менталітет і, можливо, зважитися на порівняння з менталітетом европейським. На звернення по допомогу чомусь першими відгукнулися французи. А в Україні ЗМІ лише розпалювали вогонь пристрастей, поширюючи напівправдиву, викривлену інформацію про «українських паломників».
Компанія перевізника, обіцяючи нам новий транспорт чотири дні, на п’ятий привезла лише детальку, яку треба було замінити у старому автобусі. Не хочеться говорити про це. Лише прикро, що ми не дбаємо про своїх, ми самі себе викорінюємо своєю байдужістю.

Вдома…
Та ось ми, нарешті, прибули в Україну! Львівська маршрутка — невеличка, переповнена і схилена набік від надмірної ваги, аж «присіла» і ледь котилася українськими ямками. Зате було затишно. Вдома. Це ми вже точно вдома. І я зробила висновок, що ніяка цивілізація, ніяка культура і ніяка Европа не притупить у мені цієї втіхи від переповненої української маршрутки. Вражала Італія, захоплював Париж, дивували Угорщина й Швайцарія. Але то передусім відчуття новизни, небаченого, незнаного раніше, а справжнє — тут, вдома, в Україні.
Можливо, хтось мені закине, що я не жила там, де жити краще, можливо, мені говоритимуть про поверховий погляд і перші враження, які можуть, зрештою, виявитися помилковими, але я точно знаю, що Україна здатна бути кращою за ту Европу, до якої вона так прагне. Україна вже є кращою тим, що ще не розгубила свого, рідного, сакрального. Вона вже є кращою тим, що має шанс не стати такою, якою стає Европа — світовою, нічийною, неевропейською, з безліччю націй та народностей, які тіснять автентичних жителів… У нас ще все попереду. Лиш вірити треба. Вірити, працювати і жити…

Тезе — французьке селище, у якому було започатковано екуменічну спільноту. Започаткував рух у 1940 році брат Роже, який, об’єднавши навколо себе однодумців, згодом створив спільноту, метою якої стало життя згідно з Євангелією і поширення його серед людей. Спочатку брат Роже, попри матеріяльні труднощі, просто допомагав біженцям під час Другої світової війни, надаючи їм притулок, їжу та одяг. Згодом, перебуваючи у Женеві, він зумів згуртувати інших братів для створення спільноти, і у 1944 році вони повернулися до Тезе. На сьогодні спільнота складається з понад сотні монахів різних національностей та конфесій. До Тезе щоліта з’їжджається від трьох до п’яти тисяч переважно молодих людей з усього світу. Крім того, зустрічі Тезе відбуваються протягом року у великих містах Европи.
Вперше українська група віруючої молоді змогла потрапити на прощу після здобуття Україною незалежности. На той час кількість осіб не перевищувала 20. На сьогодні українські прочани активно відвідують зустрічі Тезе і є там бажаними й очікуваними гостями…

Василь ОВСІЄНКО,
лавреат премії ім. Василя Стуса
Простір дії
ЕТНОПАРК «Радомисльська Папірня»

У селі Папірня, яке в 60-х роках стало південною околицею старовинного міста Радомишль (на Житомирщині), до 50-х років минулого століття працював паровий млин, згодом переведений на електрику. Ще я пам’ятаю, як батько їздив колгоспними кіньми «до питля» і повертався білий від борошна. То яких 6 км від наших Ставків.
Величезну з червоної цегли будівлю млина звів 1902 року інженер Пекарський. Причому збудовано млина без фундаменту, бо увесь він і так стоїть на камінні, що його виперла з глибин якась геологічна сила.
Тут напрочуд гарна місцина. З поліських лісів витікає річечка Мика (42 км довжиною). Її на Папірні перекрито греблею і створено став дзеркалом 90 гектарів. Вода зі ставу по обидва боки млина падає вниз на три метри, з шумом розливається між камінних скель. Заспокоївшись за кількадесят метрів, Мика тихенько плине ще якийсь кілометр до більшої річки Тетерів, правої притоки Дніпра.
За переказами, та й за деякими ознаками, млин будувався не на голому місці, а на основі давнішої споруди. Тут на початку ХVІІ століття, приблизно 1612 року, почала діяти перша в центральній Україні папірня, заснована архимандритом Київо-Печерської Лаври Єлисеєм Плетенецьким. Вона постачала папером Лаврську друкарню, яка тоді стала найпродуктивнішою в Україні. Папірню неодноразово відвідував Митрополит Київський Петро Могила. Збереглося близько 80 його листів із Радомишля. Наприклад, Митрополит запрошує Павла Ставецького на урочистості з нагоди свого вступу на посаду, а підписує так: «В Радомислю, в день святих Петра і Павла, року Божого 1633».
При злитті Мики з Тетеревом дотепер є вулиця з прозорою назвою Миргород. (Там з 1892 р. діє знаменитий пивзавод, нині він належить Петрові Порошенку). Цей Миргород уперше згадується в джерелах 1150 року як Мичеськ. З 1946 року офіційно пишеться Радомишль (наголос на першому складі), район Радомишльський, хоча місцеві люди кажуть правильніше: місто Радомишль, район Радомиський (з наголосом на останньому складі). Так само перемишляни кажуть Перемиський, а не Перемишлянський чи Перемишльський.
Отож радомиська папірня вповні забезпечувала Лаврську друкарню міцним папером сіруватого відтінку. На аркушах проти світла видно водяний знак папірні з гербом архимандрита Єлисея Плетенецького, з 1624 р. – його спадкоємця Захарії Копистенського. Папірня, ймовірно, працювала й у ХVІІІ столітті. Тоді до виробництва паперу залучені були німецькі майстри. Свідченням того є поява в Радомишлі лютеранської громади і церкви (лютеранське кладовище знищене більшовиками в 30-х рр. ХХ ст.).
Відпрацювала своє папірня, відпрацював своє і млин. Останні півстоліття будівля запустіла й занепадала. А нове покоління перетворило будівлю, та й саму річку Мику, на смітник: люди стали жити так, ніби вони на цій землі останні. І останній день живуть: завтра їм ця земля і ця річка не потрібні будуть…
Та, слава Богу, не всі такі. 2007 року цю будівлю назнала Ольга Богомолець – доктор медичних наук, лікар у п’ятому поколінні, правнучка академіка Олександра Богомольця. Вона ж знаменита співачка — лавреат премії імені Василя Стуса. Вона ж завзята збирачка домашніх ікон. Їх уже назбиралося до п’яти з половиною тисяч, а зберігати, реставрувати їх, тим паче виставляти на показ людям не було де. Ольга Богомолець людина заможна, а все ж таки збудувати, купити чи взяти в оренду великий будинок у Київі, а потім сплачувати великі комунальні послуги — не по кишені. Взяли в оренду, а почасти викупили цю покинуту, нікому не потрібну будівлю млина з прилеглою долиною річки Мики, щоб розмістити в ній музей домашніх ікон. Від Київа це недалеко, 86 кілометрів по житомирській трасі, у селі Кочерів повернути праворуч і ще 19 км лісовою дорогою та 4 км містом. Цей останній шмат дороги — найгірший: суцільні вибоїни…
Визначилася назва: «Етнопарк «Радомисльська Папірня». Музей-маєток Богомолець-Шереметьєвих». (Я би написав по-місцевому, по-народному «Радомиська Папірня»). Почалася велика робота. Найняли робітників, техніку. Насамперед вивезли 60 машин сміття. Вирівняли під’їзди, висипали острів у вигляді серця, насадили дерев, кущів і квітів, вичистили дно річки, насадили річкової рослинности — тепер на цю місцину любо глянути. На річечці, за кілька метрів від берега, встановили пам’ятник архимандриту Єлисею Плетенецькому. Він на човні, перед ним розкрита книга. А вночі в його руці загоряється свічка. 29 жовтня 2009 року, у 385-ту річницю смерти архимандрита, пам’ятник освятив митрополит Київський Володимир. Хоча Київо-Печерська Лавра не належала тоді до Московського патріярхату і противилася приєднанню в 1686 році…
А будівлю – це дві тисячі квадратних метрів! — треба ж перепрофілювати, зробити нові дерев’яні та камінні перекриття. Уже створено кілька зал для ікон, майстерню, працює трапезна з піччю-каміном, де гостей пригощають запашним чаєм з місцевого цілющого різнотрав’я. Є кімнати для приїжджих гостей, де можна переночувати. На нижньому поверсі, практично у напівпідземеллі, створено концертну залу на 150 місць. Висота її 6 метрів, стіни камінні та дерев’яні, завдяки чому тут унікальна, чиста акустика.
Ольга Богомолець і провела нам екскурсію в самому музеї. Переповім дещо з її розповіді.
Ікони для церков писали монахи — професійні майстри. У професійних майстернях найперше наносилося тло. Це робили підмайстри. Підмайстрів роками не допускали до писання ликів, то вони вкладали свій хист у старанне виписування деталей тла: хмари, кольори неба, навколишній пейзаж чи будівлі. А вже потім професійний майстер брався за писання лику. Переважно тло і лики писали різні люди.
А домашня ікона — це та, що перебувала вдома. Вона виконувала дещо іншу функцію, ніж церковна: була оберегом хати і родини, яка в ній жила. Вважається, що домашня ікона — це народна ікона, тобто писана самоуками (не любить п. Ольга слова «богомаз»). Але насправді домашні ікони могли писати й професіонали – на замовлення. Як відрізнити церковну ікону від домашньої? Народний майстер працював один, іноді йому допомагали члени родини. Він мало звертав увагу на другорядні деталі. Зате старанно прописував лик святого. Лики написані дуже якісно, особливо очі, які дивляться на того, хто молиться. Домашні ікони не сприймалися як твори мистецтва, а як символи, до яких треба молитися, а вони оберігатимуть дім, допоможуть виховувати дітей. (Додам від себе: в українській мові «виховати», тобто насамперед сховати, зберегти від небезпеки, у російській «воспитать» — тобто вигодувати дітей).
Домашня ікона з’явилася в тих країнах, де християнство було насаджене згори і поступово заходило на рівень підсвідомости. Митрополит Іларіон писав, що домашня ікона з’явилася приблизно в XVII столітті. Вона допомагала людям наблизитися до Бога. Це був мій Бог, Бог моєї хати і моєї родини, мій святий заступник.
Домашні ікони відрізняються від церковних і своїми сюжетами. Зазвичай на домашньому іконостасі, який розміщувався на покуті над вікнами і міг сягати кількох метрів, були образи Бога-Отця (часом з Ним і Дух Святий у вигляді голуба), Ісуса Христа і Богородиці. А далі – святі, яких шанувала родина. Якщо, скажімо, чоловік звався Петро, Андрій чи Лаврентій, а дружина Варвара, Катерина чи Параска, то вони замовляли майстрові відповідні ікони – на окремих дошках чи на одній. Бувало, що до шлюбу йшли з цими іконами. А коли народжувалися діти, то батьки замовляли ікони їхніх святих покровителів. Також підбирали для домашнього іконостасу свята, які були важливі для родини. Чиїсь уродини чи день весілля. Ось одна з сімейних ікон: святий янгол-охоронець, а з ним (підписано) Діана, Марія, Акилина, Анна, Ульянія. Це все члени родини.
Директор етнопарку Віктор Москалець розповів, що Ольга не купила жодної домашньої ікони, які їй приносили і пропонували купити: «Це ж святі покровителі вашої родини.
Ці ікони намолені вашими предками. Це найцінніше, що у вас є. В них зберігається енерґетика вашого роду. А ви відмовляєтеся від святині своїх предків, бо вона, бачте, не вписується в новий ваш інтер’єр... Грішми, які виручите, ви не запоможетеся, а себе від предків відріжете. Як ви будете після цього жити — без коріння, без пам’яті?».
Усі ці ікони Ольга Богомолець впродовж останніх 15 років збирала і купувала на «барахолках», на «блошиних ринках». Вони прийшли через треті-п’яті руки. Їх продавали за дріб’язок або й викидали. Вона їх підбирала, їх натягували на рами, реставрували. Це скрупульозна, тривала робота. Ось зіжмакане полотно. Натягнути на раму його не можна, розправити не можна. З деяких фарбу доводилося переносити шматочками на інше полотно. Це не художня реставрація, а музейна: ікони кольорами тут не підмальовують. Фарби залишаються ті, які були. Ось, показує Ольга, на цій іконі втрачено 40% фарб, а яка вона ще барвиста! Яка ж вона була 100 чи 200 років тому!
Першу ікону п. Ольга придбала так. «Якось пішла я на ринок і бачу серед купи колготок чорну дошку. Я подумала, що на ній зображений гном, бо видно тільки очі. Питаю: «Хто це?» — «Це святий Устиніян». — «Для чого він?». — «На розум дітям». — «Якщо на розум дітям, то це саме те, що мені треба. Скільки коштує?» — «5 рублів». (В Ольги з Олексієм четверо дітей, і це їхній головний скарб).
А другий був святий Юстиніян — покровитель дітей, які померли нехрещеними. Уявіть собі: християнський святий — для нехрещених дітей! Висока ж смертність була. І батьки молились за невинні душі…
У музеї зібрані домашні ікони XVIII – початку XX ст. з усіх реґіонів України. Вони мають свої місцеві відмінності. Ці ікони писали переважно народні майстри, які не знали канонів і не мали доступу до професійних майстерень. То вони творили свої правила. Є думка, що українські ікони неканонічні. За візантійськими правилами, ікона має бути безтілесна, без емоцій. Українські народні майстри малювали свого Бога так, як Його уявляли. Доброго Бога, Якого любили. У Росії ікона справді аскетична, сувора. Росіяни свого Бога боялися. Російська богобоязнь — це страх перед покаранням. Українська ж богобоязнь – це страх допуститися гріха. На нашій Сіверщині, що на межі з Росією, теж суворі лики, наближені до візантійських канонів.
Полісся: натуральні фарбники, переважає синьо-зелений колір.
Чернігівщина. Дошку найперше покривали червоною фарбою. Малювали теплими кольорами: червоним, жовтим, зеленим. Лики спокійні, врівноважені, портретні. Золоті німби.
Полтавщина бачила Бога на тлі блакитного неба.
Гуцульські ікони багатосюжетні. На них коник грає, діти бігають. Завжди є Розп’яття. Ці ікони випікалися на дошці канавками. Навіть якщо втрачається фарба, то контур залишається.
Галицькі і закарпатські ікони динамічні, барвисті. Святі йдуть, рухаються, на багатьох іконах коники скачуть.
Далі п. Ольга показує ікони, однакові за розміром: 48–52 см. Це рожденні ікони. Коли народжувалася дитина, вирізали дошку за зростом немовлятка, на ній писали свято, найближче до дня народження чи хрещення, або ім’я святого покровителя.
На цій іконі баба-повитуха перерізала пуповину. Ось можна порахувати порізи — стільки дітей прийняла ця баба-пупорізка. І це не було святотатство.
Ось Неопалима Купина, до якої молилися, щоб не було пожежі. Рятувала не лише від зовнішньої, а й від внутрішньої пожежі.
У кінці ХІХ ст. ікони почали писати й на склі. Є й дерев’яні різьблені, є металеві. Усі вони освячувалися в церкві.
Підписів на іконах майстри ніколи не ставили. Як без імен архітекторів майже всі християнські церкви, так і ікони. Не я малюю, не я будую, а Божий Дух через мене.
Не було хати в Україні без ікон.
Домашня ікона як явище досі не досліджена і не описана. Усе, що розповіла нам Ольга Богомолець, ще не написане. Зробила вона дві книжки: «Домашні ікони Центральної України» та «Обрядові образи». А ще хоче зробити «Подорожні образи», «Образи Пресвятої Богородиці», «Психо-етноґрафічні особливості української домашньої ікони».

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА
І будуть нові небеса і земля

Пізньої пори, коли небо ще пашіло від полум’яного жару, але в приярки й долини вже потихеньку закрадалася ніч, на небозвід ізійшла вечірня зоря. Її незліченні посестри засрібліли над землею куди згодом. Останнім на небеснім мафорії виткався золотавий місяць-хорошень.
— Ой ви ж лінивиці, ой ти ж лінивче! — загукала до них вечірня зоря. — Слухайте, що я бачила, доки ви спали! Бачила я горе, відчай, лють, журбу й злидні, що сиділи попідтинню й плакали гіркими сльозами. «Ой, го-горе мені, горенько!» — горювало горе. Лють лютувала, журба журилася, а відчай був у справжньому відчаї!
— Щоб горе та горювало, щоб журба та журилася?! Що за дивина! — чудувалися місяць і зорі, адже на землі зазвичай горювали й журилися люди, а горе й журба тільки раділи та множилися.
— Чули ми, — розповіла зорі журно журба, — що буде нашому пануванню кінець, що не знатимуть люди ні журби, ні горя, ні злиднів, ні люті, ні відчаю!
— Ох! — зблиснули надією місяць і зорі. — Про таке можна тільки мріяти! Чи ж це можливо?
Але ні журба, ні горе, ні відчай, ні решта лиходіїв роду людського так і не могли відповісти до ладу. Адже тільки краєм вуха чули, як щось таке радісно щебетало ввечері призахідне сонце. А більше ніхто нічого не відав.
Зорі світили збентежено всю ніч, міркуючи над неймовірною новиною.
— Якби ж то хтось із нас міг розпитати про все сонця-брата! — сказав місяць, просвітчастий на кінець ночі.
— Але всі ми вже спатимемо! — журились сріберні зорі. — Онде половина з нас вже й зараз поснула!
І справді, темінь хутко ховалась в ізвори, запорпувалась в мохи, а крайнебо збіліло в передчуванні світанкового вогню. Зорі позіхали й зникали одна за одною сумні, бо так і не довідалися таємниці.
— Не турбуйтесь! — задзвенів раптом свіжий кришталевий голос їм навздогін. — Я про все розпитаю та вам розповім! — то засяяла на небозводі ранкова зіронька.
— А ти зможеш?! Це дуже важко, ми ж бо нічні створіння! Від сліпучого сонячного сяйва ти можеш загинути! Будь обережна... — ледь прошелестів з останніх сил місяць і розтанув, як марево.
Зоря ж тим часом рішуче повернулася на схід і стала чекати. Їй було не надто затишно сяяти так близько до світанку — от-от зійде сонце й засліпить її своїм осяйним промінням. Але хоробра зіронька вирішила триматися до останнього.
Аж ось на небокраї промкнувся перший сонячний промінчик, легкий і радісний. Ранкова зірка ледь не осліпла від його сяйва й міцно заплющила бідолашні оченята: «Як пече! Як пече!» Однак вона спробувала протриматися ще хоч трішечки. І не дарма. «Диво, диво велике сталося!» — почула вона слова промінчика. Він радісно гукав до землі й до неба, а тоді узявся співати:

Пісенька сонячного промінчика

І день настав поміж днів і годин,
І час чудесний прийшов,
На гору Фаворську Ісус зійшов,
І троє апостолів з Ним.
І там на горі, у тиші ясній,
Світлішим од сонця став,
І Голос небесний над ними лунав:
«Це Син улюблений Мій!»
Ще з крови та сліз ростиме трава,
Ще світ на хресті розіпнуть,
Та скоро, вже скоро і горе, і лють
Поглине падь
огнева.
І будуть нові небеса і земля,
І радість нова ізійде.
«Світу від Бога спасіння гряде!» —
Спаса усе прославля.

Тим часом ранок брав своє: за першим промінчиком пробився ще один, а тоді іще... Небо взялося черленою стягою, і над світом огнекрилою птахою запломеніло вмите росою сонечко. Тепер усі його промінчики разом співали пісню про дивовижну подію, свідком якої стало сонце. За якусь мить новина про чудесне Преображення Господа на горі Фавор розлетілася світом. Тепер і жайворонки в небі, і струмочки в лісі, і великі дерева, й дрібні комашки звіщали одне одному про майбутнє спасіння світу. І навіть далекі гори прокинулися од вічного сну й гугоніли: «Ви чули, Господь преобразився! Обличчя Його засяяло, як сонце, а одежа стала біла, як світло! І з’явились Мойсей та Ілля, й розмовляли із Ним! А тоді огорнула їх ясна хмара, і почувся Голос із небес: «Це Син Мій Улюблений! Його слухайтеся!» І троє апостолів були із Господом — Петро, Іван та Яків, — і бачили чудо Преображення, але Господь заповів їм мовчати про це, аж доки Він воскресне з мертвих! І тоді вже відкрито засяє у вічній славі! І будуть нові небеса і земля...»
«Нарешті я дізналася, чому плакали горе, лють, журба, відчай та злидні! Бо настане кінець їхньому пануванню, а земля процвіте новою, преображенною красою! Яка неймовірна, яка чудова обіцянка!» — шепотіла ранкова зірка, щаслива, хоч і зовсім змучена — ледве стало сил сховатися від палючого сонячного проміння. Вона засинала з усмішкою на вустах, передчуваючи радісну зустріч зі своїми посестрами.

Любов ЯСКАЛ-ЛОСИЦЬКА
Подвиг братів Маккавеїв

Спекотне серпневе сонце перекотилося далеко за полудень. Здавалося, розпечене повітря загусло і від того було важко рухатися. Проте косарі у полі жваво працювали, і скошене жито покірно стелилося на землю. У їхніх рухах зовсім не відчувалося ні млявости, ані сонливости. Певно, вояки, скучивши за звичною селянською працею, спішили надолужити втрачене у ці короткі дні, коли вийшли з лісів допомогти землякам зібрати збіжжя, — тому не відчували втоми. А десь далеко чувся розмірений і спокійний дзвін.
— А-го-гов, друже Камінний, — гукав хтось позаду жниварів. До високого кремезного женця прямував літній чоловік. — Друже Камінний, мабуть, треба завершувати. Дзвін уже кличе на святкову всенічну.
— Гаразд. Ми й так будемо скоро кінчати, бо он уже видніється межа. Нам залишилося зовсім трішки. Мусимо кінчити сьогодні, бо після свята, як Бог дасть, підемо допомагати стидінцям. Вони також просили.
Загодя край поля під лісом зупинилася підвода, навантажена бочками з водою. За нею їхала інша, всередині вистелена сіном. Поміж ним виднілися вмощені баняки і глечики зі стравою. Ззаду примостилися дві селянки, які мали подати усе необхідне косарям. Незабаром вони вже розставляли частування на білі лляні обруси, простелені просто на траві в затінку лісу. Раптом одна з жінок бридливо сахнулася і скрикнула:
— Ох, же ж Микола! Шибеник отакий! Хай-но я вернуся додому, покажу йому, де козам роги правлять. А я все дивувалася, чого цей окаянний хлопчисько крутиться коло підводи?!
— Що, що трапилося? — нетерпляче перебила її сусідка.
— Та ж поставив поміж їжею глечика із жабенятами!
Здавалося, що цілий ліс і всеньке поле вибухнули реготом. Витівка малого шибеника розворушила навіть вкрай втомлених жниварів, які, завершивши роботу, підходили митися.
Пригощення було щедрим. Усі раділи з того, що вчасно й швидко вижали жито. А ще тому, що то були заговини на Успенський піст. Попереду стелилися два тижні праці на ниві спасіння.
Наступного дня «упівці» рівною колоною увійшли в село. Вони встигли розміститися у правій частині дерев’яної тростянецької церкви, коли священик відчинив Царські врата і виголосив: «Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа нині, і повсякчас, і навіки-віків». Молоді голоси на криласі відповіли: «Амінь». Почалася святкова літургія на честь мучеників Маккавеїв. Ось вже священик прочитав Євангелію, після чого вийшов на солею для проповіді.
— Дорогі брати і сестри у Христі, — почав він. — Сьогоднішнє свято є особливим святом для усіх нас. Кажу так, бо одні із тут присутніх уподібнюються братам Маккавеям, інші їхній матері Соломонії, а ще інші їхньому учителеві Єлеазару. Промовлю спочатку до наших повстанців. Ви повторюєте подвиг братів Маккавеїв: долаєте труднощі повстанського життя в лісах, сміливо ідете в бій з ворогами, багато з вас зазнають тортур і катування, потрапивши до рук ворогів. Ви захищаєте нашу землю і віру, нашу мову і свободу, котрі дав нам Господь. Вас небагато, як порівнювати із ворожим військом. Але це неважливо. Така ж скрута була в юдеїв за часів царя Антиоха. Він захотів, щоб усі його піддані, а не лише греки, розмовляли грецькою мовою та поклонялися грецьким богам. І тоді юдеї стали до боротьби за віру, мову й землю. Їх не лякало, що сирійське військо було набагато чисельніше, оскільки знали, що сила армії та її перемоги залежать не від кількости вояків, а від допомоги з неба. І вони перемагали. Просімо й ми допомоги у Господа, і будемо перемагати. Амінь.
Сьогоднішнє свято є святом і матерів, бо, як мати Соломонія, ви надихаєте своїх синів бути мужніми в боротьбі й зневажати смерть. Сьогоднішнє свято є святом учителів, бо ви, як Єлеазар, учили своїх учнів любити рідний народ, віру й мову. Ви навчили їх бути чесними й незрадливими.
Господь допустив ворогів на нашу землю не для того, щоб нас погубити, а щоб виховати й утвердити в чеснотах.
Зараз ми можемо зрости духовно і засвідчити зовні все те добре, що вже маємо в собі. Нехай мученики Маккавеї допоможуть нам у цьому!
Після служби люди розходилися кожен на свій подвиг, потрібний у цей нелегкий час. Проповідь підкріпила і надихнула їх до цього. Пам’ять про братів Маккавеїв підтримувала людей у їхніх добрих намірах.
«Літня книжка». — Уп. Г. Манів, З. Жук, Ю. Березенко. — К., 2010

ДЕКАЛОГ НЕБАЙДУЖОГО УКРАЇНЦЯ ВОЛОДИМИРА ВІТКОВСЬКОГО

З огляду на важливість мовного питання в утвердженні Незалежної України та побудові заможного громадянського суспільства, закликаю всіх українців повсякчас керуватись цими настановами.
Українцю, твоїй мові загрожує небуття. Не обманюйся її державним статусом: під його облудним «прикриттям» вона неухильно сповзає до фатальної межі, а разом із нею — культура, традиції, правда й воля твого народу. Відкинь облудну думку про незворотність такого сповзання й твою буцімто повну безпорадність у цій ситуації. Не шукай сторонніх винуватців її вмирання — головним винуватцем є ти сам.
Тільки твоя любов здатна втримати рідну мову на сім світі й тільки брак такої любови — вбити остаточно. Можна з часом повернути до хати втрачений достаток, але рідне слово, як і рідна людина, вмирає назавжди. Його порятунок — твій святий обов’язок і твоє непорушне право, тож починай сповна користатися цим правом уже сьогодні!

1. У своїх національних прагненнях не покладай жодних надій на владу і політиків.
2. Звертайтеся до всіх тільки українською мовою! Того ж вимагай від інших щодо себе. На звертання російською, залежно від ситуації, не реаґуй зовсім або чемно відповідай: «Не розумію. Говоріть, будь-ласка, українською». Будь при цьому настільки ж коректним і ввічливим, наскільки стійким та послідовним.
3. Оминай крамниці, кав’ярні, місця відпочинку з російським мовленням та озвученням. Хай гаманці власників цих закладів сповна відчують невигідність їхньої мовної поведінки. Якщо сам працюєш у сфері обслуговування, пам’ятай, що ти зобов’язаний обслужити клієнта лише тоді, коли він звертається до тебе українською.
4. Читай передовсім українські книжки, газети, журнали; слухай і дивися впереваж українські трансляції, вистави, сайти в Інтернеті, аудіо- та відеозаписи. До чужого не звертайся без доконечної в тому потреби. Сам переконаєшся, що при бажанні до 90% необхідної інформації ти можеш отримати рідною мовою.
5. Дбай повсякчас про чистоту рідного слова. Звільни свій лексикон від «пірожених», «самольотів», «бумаг» і т. ін. Якщо твій приятель, діловий партнер чи співрозмовник уперто «обходяться» без української мови – подумай, чи не краще й тобі обійтися без такого приятеля, партнера чи співрозмовника.
6. Не піддавайся на будь-чиї провокації. Уникай спонтанних «вуличних» дискусій із російськомовними опонентами. Твоя сила — не в довжині язика, а в непохитності і волі.
7. Демонструй іншим приклади мовної та національної гідности. Роз’яснюй людям засади ненасильницької тактики боротьби проти русифікації. В цій боротьбі єднайся з однодумцями, залучай небайдужих.
8. Сам не виказуй хамства та зупиняй хамів. Твоє несприйняття чужої мови та культури не мусить перетворюватися на ворожість до її носіїв. Законні права та свободи цих людей у жодному разі не мають бути підважені.
9. Уникай абсурдів та виявів сліпого фанатизму. Не варто наполягати, аби заїжджий іноземець розмовляв із тобою лише українською. Але наполегливо тягнися до свого, по змозі оминаючи чуже.
10. Завжди працюй над собою, аби стати розумним, шляхетним, сильним, привабливим, конкурентоспроможним. ТВОРИ ОБРАЗ УКРАЇНЦЯ, ГІДНИЙ БУТИ ПРИКЛАДОМ ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ!

Останній поклін
Відійшла від нас на 87 році життя д-р Анна-Галя Горбач, відома перекладачка української літератури на німецьку мову, правозахисниця, популяризаторка української літератури опору на Заході. Вона по суті була культурним аташе України в німецькомовному світі, людиною рідкісного творчого потенціялу і великого авторитету. Разом зі своїм чоловіком, д-р Олексою Горбачем, вона задумала у 80-ті роки перевидання півсотні головних українських книг, заборонених в СССР.
В її доробку — десятки видань української літератури на Заході. В Україні відзначена премією Івана Франка і премією Василя Стуса.
«Наша віра» втратила велику приятельку і ревну хранительку українського християнського духу.
З глибокою шаною і вдячністю
Редакція

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку