Газета "Наша Віра", серпень 2010 р.

Євген СВЕРСТЮК
НАРОДЕ, ХТО З ВАС?

Якби… якийсь Гість з іншої плянети обстежував нашу Землю, він би неодмінно зупинився над Україною здивовано і зачаровано.
— Народе, який у вас Бог? З ким би мені зустрітися, щоб дізнатися, хто є українці і який у вас Бог?
Якби усе було у 1850, йому відповіли б: тут був у нас такий високочолий, але тепер його заслано солдатом аж за Урал. От якби ти прийшов три роки тому, то тут у Київі молоді вчені писали «Книги буття українського народу» або «Закон Божий». Вони знали, який ми народ і який у нас Бог. За те їх усіх і кинули в царську тюрму.
— То де тепер той ваш високочолий?
— Він десь в Оренбурзі — солдатом. Але його не можна нічого питати, бо йому заборонено писати і говорити.
— Він там мовчить?
— За нього там говорять генерали. Але вони не вміють про Бога — вони говорять про царя.
Знаєш, ти приходь до нас років через 50-60, тоді запитай…

1910 рік. Народе, хто тут скаже мені, який ви народ і який у вас Бог?
— Тут є у нас великий Поет. От якби ти прийшов років п’ять раніше, він би розповів тобі про великого Пророка, який виводив народ з рабства за велінням Бога і дав йому скрижалі. Але на останній межі захитався і впав у зневіру той пророк.
Зараз поет вже недужий. Але тут у нас є митрополит — чоловік великої віри. То його запитай…
— Люд наш дуже потолочений бідою, — сказав чоловік віри. — Але то дуже побожний і роботящий люд. Він вірить у Великого Бога наших батьків, і то його рятує. Біда його гне, а у молитві він випростовується. І тоді стає високим. Тільки тепер навколо якісь недобрі вітри хилять його додолу. Боюсь, його чекають великі випробування попереду...
Приходь років за десять, може проясниться.

1920 рік. В недобру пору ти завітав до нас, Гостю з інших світів. Мало не всю землю нашу вкрила сліпуча темрява. З Півночі суне на нас така лиха сила, що не знає Бога і забороняє думати про Бога. І тільки похилих вона не косить.
Приходь за років сімдесят-вісімдесят, може щось розвидніється.

2000 рік. Народе, чи є у вас хто живий і мудрий, хто знає, що з вами сталося? Бо та темна сила уже ніби впала. А тепер який Бог у вас?
— Тепер стало зовсім важко знайти того, хто розуміє твої питання. От хіба що старенький митрополит. Він незрячий, але має душу зрячу...
— Що тобі сказати, чоловіче добрий? — сказав незрячий. — Ти бачиш народ — як обрубане дерево. Вершину обрубано, щоб не було високим і щоб не тяглось до неба. Гілля обчухрано, щоб не було розкішним… А все одно у них не вийшло зробити з живого дерева круглі стовпи.
Наш великий Бог заклав у зерні те, що має з нього вирости. А вже наша справа — поливати і не застити сонця.
Ти сам бачиш, що тьма уже не така сліпуча. Але й не розвіялась. І бачиш, ті люди, як покручені дерева. І багато хворих.
Але є в душі у них Бог, бо віра закладена в нашій природі.
Бог посилає нам цілющі сили, щоб ми лікувались. І ми вдячні нашому Богові, що рятує нас і зціляє наші рани.
Доглядати, заліковувати і молитися — то все, що в наших силах.
Наш великий Бог створив наш світ Словом.
Наша справа берегти Його Слово. І ми віримо, що Слово мало і має цілющу силу. Ми примножуємо її трудом робочої бджоли. Ми переживаємо радість від єдности з Богом. А що буде з нами далі — на те воля Божа.
— Народе з отієї щедрої, розкішної і засміченої землі, — запитує нас незнаний Гість, — чи вірите ви своєму Богові, що Він створив вас для праці і радості? Чи знаєте, що жадібність, лакомство — то сліпота лінивої душі? Чи хочете знати вашу недугу, щоб її лікувати? Чи знаєте, що ніхто не вилікує, коли сам не хочеш вилікуватись?
Голос його волав у пустелі і заглушувався тисячами голосів. Вони пересилювали один одного. І залишався у кожного тільки самотній голос сумління.

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА,
м. Мурманськ, Росія
Мед. Пасічник. Україна

19 серпня Україна має подвійне свято. За календарем Православної Церкви християни святкують Преображення Господнє, відоме нам з дитинства як Яблучний Спас. Духмяні, запашні яблучка після освячення роздають усім перехожим та дітям. І в цей же день святкуємо День Пасічника. Поєднане свято українських бджолярів з отією нашою яблуневістю не випадкове. Бо саме на Спаса яблучко смакують з медом. А Медовий Спас (пам’ять мучеників Маккавеїв) трохи випереджує освячення яблук і святкується 14 серпня.
Українці мають пам’ятати: перші і кращі бджолярі жили та працювали в Україні. До них належить і Петро Іванович Прокопович. У світовій історії немає людини, яка зробила б у розвиток бджільництва більш вагомий внесок. Він здійснив справжню революцію у цій галузі: першим у світі створив вулик і рамку для збору меду. Його винахід дав можливість збирати мед, не знищуючи бджіл. Українці мають знати, що саме Петро Прокопович першим на плянеті одержав чистий щільниковий мед.
Петро Прокопович народився 29 червня 1775 року на Чернігівщині у селі Митченки поблизу Батурина. Його батько був священиком і сподівався, що й син піде його шляхом. Тому, коли Петрові виповнилося одинадцять років, батьки відрядили його на навчання до Київської духовної академії. Там він здобув глибокі знання із загальних дисциплін, вивчив німецьку, французьку та латинську мови. Але закінчивши академію, зрозумів, що хоче бути вчителем. Проте не судилося: його направляють до Переяславського кінно-єгерського полку.
Військова служба майбутнього геніяльного бджоляра була досить успішною. Він брав участь у штурмах Варшави та Праги під командуванням Олександра Суворова, виявив себе як хоробрий та мужній офіцер. Та все одно у 1798 році Петро Прокопович у званні поручика йде у відставку.
Захоплення бджолами почалося в Петра Івановича на пасіці молодшого брата Федора. Згадуючи початок своєї бджільницької діяльности, Петро Прокопович писав: «З 1800 р. я вирішив займатися бджільництвом постійно, незважаючи на те, що тоді ще не мав у цій справі ні теоретичних, ні практичних знань, крім лише великої охоти до пасічництва». І ця охота йому дуже допомогла.
Двадцятичотирирічний Петро купує три десятини землі, риє там землянку і ставить кілька перших дуплянок. Він усе робить сам, прагне все пізнати. Як працелюбна бджола, збирає дрібки досвіду у селян-пасічників. Щоправда, до кінця сезону більшість сімей загинула. Старі пасічники втішали, мовляв, кому дано мати бджіл, у того вони завжди будуть. Перші невдачі Петра Прокоповича не зупинили.
Витративши всі свої заощадження, Петро Прокопович придбав 32 вулики. 1808 року у нього було вже близько 600 вуликів, що давали великий прибуток, але він не був задоволений. Чотирнадцять років Прокопович розводив бджіл у колодах, дуплянках, бортях і зрозумів: потрібно замінити все це на щось більш досконале. Адже закурювати бджіл сірчаним димом при відборі меду і виламувати стільники, в яких плавають мертві бджоли, – це варварство.
«При зайнятті бджільництвом протягом 28 років, – писав він згодом, – мені вдалося відкрити головні природні знання про бджіл, які ніким ще досі не пояснені… Я проникнув у таємниці роду бджолиного далі від усіх моїх попередників, написав про бджіл і бджільництво твір, зовсім відмінний від усіх, що були до того, за своєю суттю, і придумав нову будову вулика, найбільше пристосованого до нашого клімату і побуту».
Йому хотілося: видобувати з вулика чистий мед без будь-яких домішок і бруду; крім того, щоб гніздо бджолине з бджолиною сім’єю лишалося непошкодженим; щоб бджолина сім’я після відбирання меду лишалася продуктивною.
І Петро Прокопович розв’язав ці проблеми: після тривалої наполегливої праці 1814 року він створив перший у світі рамковий вулик і цим кардинально змінив принципи догляду за бджолами – можна було вільно оглянути сім’ю і активно впливати на хід її розвитку, а мед виймати без знищення бджіл.
Цей вулик мав квадратний поперечний розріз. Три стінки його були зроблені з дощок товщиною 5 – 7 см, а четверта мала втулки. Всередині вулик ділився на кілька відділів. У верхні відділи ставилися рамки розміром 44х145 мм, які нагадували сучасні секційні. До речі, ці розміри лишилися незмінними донині. Між ними та нижніми відділами вставлялася перетинка з отворами для проходу бджіл, але матка не могла через них пройти у верхні відділи. Це був прообраз сучасної роздільної решітки, який дав можливість отримувати в рамках чистий мед без пилку та розплоду. Прокопович сконструював також роздільники для рамок.
Його методи далеко випередили час. І дали передумови для створення найбільшої у світі пасіки на той час – пасіка Прокоповича нараховувала 10 000 сімей. Це було нечувано.
Авторитет і слава Прокоповича були величезні. Йому присвячували статті в петербурзьких, паризьких та берлінських журналах. А тим часом Петром Івановичем заволодіває прагнення поділитися досвідом з іншими. 1828 року Петро Прокопович у рідному селі Митченки створює першу у світі бджільницьку школу за сприяння Московського товариства сільського господарства. Через два роки школа була переведена у сусіднє село Пальчики і проіснувала 53 роки. У ній щороку навчалося грамоті та бджільництву 60 – 80 учнів з України, Росії, Грузії, Угорщини, Італії, Німеччини, Польщі. За час свого існування школа випустила сотні бджолярів. Тут вони переймали передовий досвід того часу, а шкільна пасіка в 1855 році нараховувала 2542 бджолині сім’ї.
Діяльність Прокоповича сприяла поширенню та розвитку бджільництва не лише в Україні, але й в інших країнах світу. За своє життя він надрукував понад 60 статтей. Багато його праць актуальні й досі. Наприклад, розроблений ним безмедикаментозний спосіб лікування гнильцю методом перегону бджіл у нове гніздо.
Дуже шанував Прокоповича Тарас Шевченко, увічнивши його ім’я у своєму творі «Близнюки». Він писав: «Там коло Батурина живе наш великий пасічник Прокопович».
Пішов з життя геніяльний бджоляр 22 березня 1850 року. Його іменем названо Український інститут бджільництва. На могилі Петра Прокоповича у селі Пальчики поставлено зроблений ним вулик, а на плиті вибито слова – «Определив себя пчеловодству, я отдал оному всю жизнь, всю мысленность, всю бдительность»…
Історія пам’ятає ще й інших українців, які уславили свій земний шлях розвитком бджолярства. Це такі вчені як Василь Ващенко (1850-1918) — один з найвизначніших діячів українського бджільництва. Розробив ориґінальні протиройові методи, зробив великий вклад у вдосконалення конструкції вулика, активно поширював передові знання свого часу.
Микола Вітвицький (1764-1853) — дослідник, автор фундаментальних посібників з бджільництва, створив розбірний «дзвоноподібний вулик», який максимально відповідає біології розвитку бджолиної сім’ї.
Отже й не диво, що саме Україна започаткувала (1997 р.) традицію святкування Дня Пасічника. В Австралії зо два роки тому проводився міжнародний фестиваль «Медовий місяць», і мед українських пасічників було визнано найкращим у світі. А в вересні 2009 року у французькому Монпельє проходив міжнародний конґрес із бджільництва. Сюди на 41–й всесвітній конґрес «Апімондія» з’їхалося близько 10 тисяч бджолярів із 80 країн світу — аби поділитися досвідом і представити свою продукцію. Українські бджолярі вибороли головний «трофей» — право на проведення такого ж міжнародного форуму у 2013 році. За нашу країну проголосувало більше половини делеґацій (93 голоси зі 165 можливих) — і це при тому, що нашими суперниками були Туреччина, Еспанія, Італія, Угорщина та Болгарія.
Але попри усі лаври… є над чим замислитись. Трапилася мені до читання минулорічна газета «Сільські вісті», в якій подано болючу аналізу того, що фактично промисловим, та й навіть присадибним бджолярством, в Україні немає кому займатися. Собівартість меду становить велику ціну, але й це не все. Молодь байдужа до цієї справи, можливо й тому, що сама Держава не дуже заохочує до такого фаху. В інших країнах далекоглядні державники навіть фінансово заохочують до бджолярства земляків. А як же інакше? Адже бджоли у своїй турботі зосереджені не тільки на медозборі, але й порядкують посіви таких потрібних сільськогосподарських рослин як ріпак та соняшник. А відсутність бджіл призводить до недозапилення навіть садків, не кажучи вже про те, що з благословення бджоли будь – яка квіточка квітує рясніше і запашніше.
А ще хочу навести рядки Миколи Нечипоренка, з якими важко не погодитись: «Згідно з медичними нормами, маємо з’їдати його (тобто меду) по 35-40 кг за рік. А діти шкільного віку та підлітки навіть більше — понад 50 кг. Наприклад, Німеччина та Японія першими включили мед до продовольчого кошика своїх громадян, а у школах — в обов’язкове меню дітей, поставивши перед собою завдання домогтися його споживання бодай у межах п’яти кілограмів на душу свого населення за рік. Оскільки більшого домогтися поки що зась. Адже у себе виробляють у 5-6 разів менше, ніж завозять іззовні. Україна ж, виробляючи меду лише по кілограму на особу, ще й входить у п’ятірку країн, які виробляють його найбільше.» Або ще таке історичне твердження: «Київська Русь у першу чергу медом та воском торгувала з усією Европою? І саме мед є нашим першим національним харчовим продуктом, а вже потім – сало? Якщо хочете знати, то наш народ від вимирання спроможні врятувати лише бджоли! Адже за унікальними лікувально-оздоровчими властивостями немає рівного йому продукту на планеті. Бо містить в собі понад три сотні різних компонентів, мікроелементів, усіляких біологічно активних речовин та вітамінів, ферментів, амінокислот. Річ у тім, що бджоли – це не тільки цілющий мед. Це ще й прополіс, пилок, перга та маточне молочко. Властивості перелічених речовин надзвичайні, просто унікальні. Кожен вулик не що інше, як аптека, здатна замінити десятки і сотні таблеток, мікстур і настоянок. Ще леґендарний Авіценна майже тисячу років тому застерігав, що до глибокої старости дожити можна «лише за умови регулярного споживання продуктів бджільництва, бо гідної заміни їм не знайти».
А отаке трактування деяких фактів з життя бджіл прямо таки вибиває з рівноваги: «…бджоли – єдині в світі Божі істоти, котрі, якщо хочете знати, спроможні призупиняти своє старіння, відкладати на потім свою смерть і навіть самоомолоджуватися».
Рід бджоли сягає Первовіку, як і мурашок…
Отож людство навіть встановлює пам’ятники трудівниці бджолі. Першими встановили пам’ятник мудрій комасі-медоносиці японці — після Нагасакі і Хіросіми. Згодом пам’ятник бджолі встановили у Варшаві і недавно – у Москві. Тернопільська міська рада ухвалила рішення встановити пам“ятник бджолі. Дуже гоноровий та досить монументальний пам’ятник карпатській бджолі споруджено у селі Вучкове Міжгірського району на Закарпатті. Не одне десятиліття триває тут вивчення гірських бджіл, які відрізняються невибагливістю та стійкістю до хвороб, високою працьовитістю і продуктивністю. Красунькою Бджілкою пишається і наша українська поштова марка. Зображення Бджілки можна побачити навіть на іконах, особливо на тих, де зображені покровителі бджільництва, святі старці Зосима й Саватій.
Здавна бджола на Україні вважається священною комахою. Створено безліч приказок про бджолину працьовитість, рішучість, з якою вони захищають своє житло від сторонніх посягань і, звичайно ж, про мед. У народі вважають, що саме святі Зосима і Саватій навчили людей правильно утримувати пасіку. Саме при житті цих святих, у п’ятнадцятому столітті, бджоли почали «приручатись». Тож і на іконах святі зображені з різним пасічним знаряддям того часу: драбиною, мотузкою, навіть, сокирою чи ножем. Раніше при вході на пасіку обов’язково була ікона з зображенням святих Зосими і Саватія, а пасічник не помолившись не починав свою працю. Так повинно бути й сьогодні — на пасіці нічого робити людині з нечистими помислами в душі… На одній з таких ікон зображені св. Зосима й Саватій, що знімають рій.
Таки справді, бджоли не лише мед приносять, а й багато чому навчають людину.

Ложка дьогтю:
Науковці університету Кобленц-Ландау, Німеччина, дійшли висновку, що причиною масової загибелі бджіл у США і Европі можуть бути радіосигнали мереж стільникового зв’язку. Така ж загроза може чатувати і на нашу українську Бджілку.

Кожна сьома тонна світового меду – українська. На пасіках країни сьогодні «працює» близько п’яти мільйонів бджолиних сімей. Аби зібрати 1 кг меду, бджілкам треба зробити 50 000 вильотів. При цьому комахи пролітають понад 300 000 км і «відвідують» близько 10 млн. квіток.

Сергій САННІКОВ, професор Одеської богословської семінарії, автор книг з богослов’я та історії християнства
«Християнству не вистачає радикалізму, високої освічености і абсолютної відданости»

— Як би Ви охарактеризували економічні потрясіння, які відбуваються в світі? Як християнин може орієнтуватися в сучасному світі? Адже багато людей охоплені страхом…
— Жити з почуттям страху аж ніяк не варто. Економічні кризи і струси були завжди. Напевне, це більше впливає на американців: вони не звикли до криз, а для української людини криза — це нормальне явище. У нас завжди криза. Безумовно, що ці ознаки стосуються біблійного останнього часу, адже останній час — це час потрясінь, в тому числі й економічних. Хоча для мене кожен день є днем наближення Пришестя Христа.
— А моральне розтління суспільства, яке спостерігаємо нині?..
— Багато фактів моральної деґрадації й дезорієнтації людини свідчать про те, що сучасне суспільство стало постхристиянським.
Останні часи характеризуються не стільки такими специфічними явищами як гомосексуальні шлюби тощо, але розтлінням цілого людства, втратою християнських цінностей. Навіть якщо заборонять гомосексуальні шлюби, люди все одно залишаться зі своїми спотвореними помислами. Я не стверджую, що не потрібно проводити мітинґи на захист сім’ї. Це потрібно, але питання маємо ставити значно глибше. Багато християн повинні перемінити своє байдуже ставлення до таких питань і не розглядати їх з погляду простої демократії. Тому що я переконаний, християнство мусить бути радикальним, належить вчитися обстоювати й зберігати християнську істину.
— В чому полягає сьогодні найгостріша проблема християнства? І які є шляхи її подолання?
— Найгостріша проблема — це відсутність радикалізму, високої освіченности і стовідсоткової відданости. Християнству дуже не вистачає (тільки прошу мене вірно зрозуміти) фанатичности і краплі «безумства». Перші християни, як і сам Христос, також виглядали в очах загалу не зовсім «нормальними».
Христос поводив Себе за законами Небесного Царства, які не вписувалися у певну суспільну мораль. Нами повинні керувати закони Царства Небесного. Проблема в тому, що християни сьогодні стараються виглядати добре, прийнятно, терпимо, щоб зробити атмосферу в церкві комфортною, і не говорити про реальність духовного світу. Насправді ж — це порочна ідея. Коли християнство намагається бути подібним на світ, воно втрачає свою сутність. Тому я думаю, що християнству не вистачає нині одержимости перших християн. Вони саме тоді подолали світ, коли не підлаштовувались під суспільство, а своєю відданістю Христу і Його ідеалам являли цілковито відмінний карб життя.

Фраґмент з інтерв’ю. «Камень краеугольный»

ІТИ ДО СВІТЛА
Василь БЕЛЕЙ,
м. Мукачів

В Старому Завіті Бог часто мусив остерігати Свій вибраний народ перед фальшивими пророками, бо науки, що їх вони ширили, були більшою загрозою, ніж різні ворожі нападники. Диявол, у своїй злобі, вдає самого Бога, і тому на кожне Боже діло виставляє свою карикатуру, щоб таким чином обманути людей і перекреслити Божі пляни. Тим-то, коли Бог посилав до Свого народу надхненних посланців-пророків, щоб через них промовляти й навчати, то диявол посилав своїх вислужників, щоб зводити людей, відвертаючи їх від Бога та вкидаючи у вічну прірву. Також у Новому Завіті, як Ісус Христос був послав Своїх апостолів і пророків, вчителів і пастирів, то, їм усупереч, диявол посилає своїх лжепророків. Так буде до останніх днів існування світу, як це бачив у Об’явленні апостол Іван: «І бачив я іншу звірину, що виходила із землі. І вона мала два роги, подібні ягнячим, говорила як змій». І вона виконувала всю владу першої звірини. І владою від першої звірини зневолює землю і тих, що мешкають на ній, щоб поклонилися звірині першій, в якої загоєна рана смерти. Чинить знамення великі, так що й вогонь зводить з неба на землю перед людьми, і знаджує тих, що живуть на землі, намовляючи їх зробити образ звіра, щоб і говорив образ звіра, і діяв так, аби, ті, що не поклоняться образові звіра, були повбивані (Одкр» 13: 11 – 15). Це сили темноти поборюють світло, Антихрист — Христа й християн. Загроза від тих лжепророків особливо велика тому, що вони не показують свого правдивого обличчя, а накладають маску.
Отаку загрозу становлять собою для дітей Божих фальшиві пророки: чи виступають вони як особи, як організації, а чи як блудні теорії і науки. Учні Христові, отже, зазнаватимуть не тільки переслідувань і наклепів від зовнішніх ворогів, але будуть також виставлені на небезпеку розбиття зсередини. І серед Христового стада постануть звідницькі течії, вони прикриватимуться побожністю, аби допровадити до безбожности; релігією — аби вкинути в крайню байдужність, людяністю — щоб допровадити до звіринности, ревністю — щоб пригасити любов до Бога.
Подібне можна побачити нині на кожному кроці. Голоситься про свободу, щоб поневолювати особи і цілі народи. Обіцяється добробут, щоб пограбувати доостанку. Підкреслюється гуманність і гідність людської особи, щоб образ Божий осквернити. Голосять про недоторканність людини, а людей, і дорослих, і ненароджених, вбивають. Визволяють — щоб поневолювати. Говориться про незалежність Церкви від держави, щоб Церкву закувати в кайдани — і так здавити всякий голос правди. Вживають таких слів, як толерантність і свобода думки, щоб заперечити об’явлення правди, а тим самим християнство зробити синтезою вірувань і забобонів, які ні до чого не зобов’язують. Якщо навіть проповідують Христа, то не як Сина Божого, а лише «чоловіколюбця», перетворюючи Боже в людське, небесне — в земне, надприродне — в природне, ласку Божу — на людське зусилля. Покликаючись на розум, науку, культуру і поступ, хочуть заперечити Божі таїнства.
Гарні слова не завжди виявляють добре внутрішнє наставляння, солодкі похвали не завжди походять із любови. Коли людина виконує свої обов’язки лиш поверхово, то скоро виявиться її облуда, як булька з мила, що лопається на сонці. В наші дні зустрінемо чимало таких, котрі подають себе як посланців Божих, що хочуть провадити різні реформи. Треба пильно глядіти, які овочі зроджує їх проповідь і праця. Те, що не встоялося перед судом історії, не встоїться й перед Судом Божим.
Але в тих людей, яких батьки навчали змалку віри в Бога, є воля творити добро. Віра дає людині духовний стрижень. Вона мірило наших вчинків. Нам тепер у молодій державі дуже бракує віри. Подивіться на мораль політиків. Як шкодить розбрат розбудові державних інституцій. Народ зневірюється через корупцію, суцільне хабарництво, безсоромну жадобу наживи.
Треба, щоб всі урядники державні кожного року при свідках — не менше п’яти осіб — присягали хрестом Ісуса Христа служити вірно державі Україні. В тексті присяги має бути наприкінці: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа присягаю, що буду вірно служити українському народові. Амінь». «Бо кожен, хто чинять зло, ненавидить світло, тож і не йде до світла, щоби не виявились діла його».

Віктор МАРИНЧАК
Християнський модус буття

Модус буття розглядається тут як те, що має стосунок до феноменології свідомости, сприйняття, ставлення до світу. Модус є щось аналогічне призмі, через яку ми отримуємо певний відбиток реальности. Отже, йдеться про те, як ми бачимо світ, яким його усвідомлюємо, які вбачаємо в ньому цінності і як це впливає на нашу уяву, волю, діяльність, поведінку. Розгляд модусу буття, таким чином, дає можливість поставити найістотніші для самовизначення особистости питання. Це питання людини в її ставленні до світу і світу в його стосунках з людиною. Це питання змісту внутрішнього світу і того, який відбиток в образах і моделях знаходить у ньому реальність. Питання ціннісного ядра внутрішнього світу, яким зумовлюється характер образного феномену дійсности, що постає в свідомості, характер узагальненої моделі світу, ціннісного ставлення до нього, характер уявлень стосовно його смислу, стосовно місця в ньому людини, її призначення, мети її існування, відповідно — її інтенцій до діяльности, творчости, її самореалізації в окремих вчинках, в діяльності і поведінці в цілому.
Якщо розглядати під таким кутом зору християнство, стає зрозуміло, що це дуже істотний аспект його рецепції, бо тут йдеться про те, що християнство як модус буття зумовлює і образ реальности в свідомості, й ієрархічну модель світу, яка є обов’язково ціннісно визначеною в кожній складовій частині, і мотиваційну сферу особистости, відповідно — її діяльність, творчість, поведінку. Якщо йдеться про особистість, тут багато що залежить від глибини інтеріоризації базових для християнства моделі світу, духовних і моральних цінностей, моделей поведінки.
Тут треба зауважити, що українська культура, як і в цілому европейська, належить до сфери християнської цивілізації. Її формування і її існування пов’язане із засвоєнням, рецепцією, репродукуванням відповідних моделей і цінностей. Якщо ж ці моделі і цінності входять у ядро внутрішнього світу, в мотиваційне ядро особистости, людина уже не репродукує, а самостійно продукує і християнський модуль буття, і християнський спосіб життя.
Якщо спиратися на інтуїцію певного кола читачів, можна стверджувати, що найяскравішим виявом національно специфічної рецепції і разом з тим глибокої інтеріоризації християнства як модусу буття в українській поезії XX століття є творчість В. Стуса. І в його ліриці національна специфічність виявляється не тому, що він прямо пише про Україну, а християнський модус буття реалізується не лише тоді, коли він звертається до відповідних мотивів. Йдеться не про відбиття мотивів з Нового Заповіту, святих отців або богослужбових чи молитовних текстів, або про відтворення сюжетів чи образів. Йдеться про модус буття.
Треба сказати, що з усього обширу християнського модусу буття Стус бере лише окремі моменти, при розкритті яких реалізується християнське ставлення до речей і відповідно авторська позиція в цьому стосунку. Але в сукупності ці моменти складають певну конфігурацію, яка має значення і у відбитті індивідуального авторського модусу буття, і у формуванні більш загального виявлення відповідної рецепції, властивої сучасній особистості, що пов’язане з певним етноісторичним простором і часом.
В першу чергу треба зазначити, що християнський модус буття здобувається зазвичай особистістю через навернення, якому обов’язково передує духовна криза, коли людина втрачає позитивне ставлення до світу і до свого місця в ньому. І світ, і власна позиція викликає гнів, обурення, огиду. Продовження існування в попередньому стані стає нестерпним, переживається духовна катастрофа. Ось цей катастрофізм у сприйнятті світу і самого себе був свого часу перережитий Стусом вповні. В жовтні 1968 р. він пише:
Ось так живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром
зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж
буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка
докука —
сліпорожденним розумом
збагнуть:
ти в цьому світі лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений,
мов ртуть.
Зауважмо, що тут йдеться не стільки про соціяльно-політичні явища, вони в підтексті є, але не позначені в тексті. Йдеться про духовний стан, про етичний вимір буття. І уже тут позначені проблеми: ницости і її духовного заперечення, рабства і свободи (нагадаю, що християнство є релігія свободи), і одна з найголовніших для Стуса проблем — бути собою.
Стосовно катастрофічности буття: це було властиво особливо ранньому християнству з його есхатологічною спрямованістю. Із неприйнятности світу є такі виходи: або в бік сперечання з Богом і потім Його виправдання (теодицеї), або в бік есхатологічних інтенцій і сподівань. У філософа М. Бердяєва є думки стосовно того, що з неприйнятним життям людина може покінчити особисто — через його духовне заперечення, через його заперечення всією своєю екзистенцією. Саме таким шляхом і йшов Стус. Він в узагальненому вигляді, а часом і дуже конкретно, виявляв нерозв’язні конфлікти, всевладдя зла і незміримість страждання, відповідно — гніву, розпуки, туги:

Усевитончуваний зойк,
крик крику, крику крик.
Задосить. Спекайся морок,
хоч як до них і звик.
Ці груди болю, біль грудей,
застрашених страждань —
нема їм жодних панацей,
все поглинає хлань.
Усевитончуваний біль —
із краю і на край,
ступай у паділ божевіль,
до відчаю рушай.
Усевитончуваний світ,
край краю, цятка зла,
ти в лютім леті, як стріла,
запущена в політ.
Усевитончувана мить
сподіянь і зневір.
І тільки серце стугонить
катам наперекір.

Це вимагало подолання. Але перш ніж долати зло, страждання, біль і зневіру, треба було це все взяти на себе. Що ж, саме так і сталось із Стусом:

Сховатися од долі не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все,
що снилось
як смертеіснування й
життєсмерть.

Поряд із громадянською позицією Стус мав таку духовну і моральну позицію (що передувало всьому), яка пов’язана із настановою апостола Павла: розіпнімось разом із Христом. Існування для Стуса мало сенс, коли це є несіння хреста і розпинання на хресті:

Як став, то вплав,
як брід, то вслід,
як мур — то хоч нурця,
пройдемо лабіринтом бід
до свого реченця,
де щонайвища з нагород
і найчесніша — мста
за наш прихід і наш ісход
під тягарем хреста.

Так сталося. А чи могло бути інакше для правдивого християнина — і для такого характеру? В цьому, як і в усьому іншому, Стус доходить до краю. Згадаймо, що найбільше духовне страждання Спасителя виявилося у вигуку: «Ілі, ілі, лама сабахтані». Саме такої — муки покинутости Богом зазнає автор рядків:

Немає Господа на цій землі:
не стерпів Бог — сперед
очей тікає,
аби не бачити нелюдських кривд,
диявольських тортур і
окрутенств.
В краю потворнім є потворний
бог —
почвар володар і владика люті
скаженої — йому нема відради
за цю єдину: все трощити впень
і нівечити, і помалу неба
додолу попускати, аби світ
безнебим став. Вітчизною
шалених катованих катів.
Пан-Бог — помер.

Порівняймо ще рядки:

Як тихо на землі! Як тихо!
І як нестерпно — без небес!
Пантрує нас за лихом лихо,
щоб і не вмер і не воскрес

Стус добре знав, що зерно повинно вмерти перш ніж воскресати — й іншого способу досягти воскресіння немає. Саме тому він являє граничність катастроф і переживання страждання і, з іншого боку, — волі, що підіймається у відповідь. Він є подібним до перших християн, що йшли на найважчі випробування, виявляли готовність до нестерпних страждань, до сповідництва, мучеництва, принесення себе у жертву. Він проходив пекельні кола — був у таких муках, що жадав і просив у Бога смерти:

Відмрілися мрії
віддумались думи
всі радощі — вщухли
всі барви — погасли
Голодна як проруб
тропа вертикальна
не видертись нею
ні кроком ні оком
ні рухом ні духом
ні тілом зболілим
ні горлом скривілим
од крику — владико
піднось мене вгору
бо хочу — померти!
Та й як перебути —
ці гони чекання
пониззя безодні
цей поверх терпіння
цю муку прелюту
дай Господи — вмерти!

Не легко і не просто дається людині навернення і збереження того, до чого навернувся, бо в цьому світі збереження образу Божого в собі вимагає сповідництва:

Як страшно відкриватися добру.
Як страшно зізнаватись,
що людина
іще не вмерла в нас...
Як вабить зло. Як вабить
гріх — піти
світ за-очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти.

І були потрібні надзусилля, щоб подолати страх, і відчай і смертну тугу. Але ж він знав: «На хижім вітрі чезне й ниций страх». Він був упевненим: «Блажен, хто тратити уміє, коли заходить час утрат». Він перед лицем одного з найважчих випробувань — загибелі друга однодумця, посестри Алли Горської — відчуває себе належним до малої громади, такої ж, як те мале стадо, якому наказував «не бійся» Спаситель. І через це намножуються сили, і здобувається — мабуть, саме тоді — готовність іти до кінця, до краю — через молитву, сподівання, смерть — до безсмертя, до самопожертви — і саме такої перемоги:
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай — червону тінь
калини
на чорних водах — тінь її шукай,
де горстка нас. Малесенька
щопта
лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася
зарання,
бо калинова кров —
така ж крута,
вона така ж терпка,
як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
ці грона болю, що
падуть в глибінь,
безсмертною бідою
окошились.
Саме коли людина проходить подібним шляхом, вона може сказати:
В мені уже народжується Бог...
Я з ним удвох живу, удвох існую,
коли нікого. І гримить біда,
мов канонада. Він опорятунок,
я ж білоусто мовлю: порятуй,
мій Господи. Опорятуй
на мить,
а далі я, оговтаний, врятую
себе самого сам.
Самого — сам.
Він хоче поза мене вийти.
Прагне,
рятуючи, донищити мене,
аби на протязі,
на буряних вітрах
я вийшов сам із себе,
наче шабля
виходить з піхов. Хоче
вийти геть,
щоб згасла свічка болю.
Щоби тьма
впокорення мене порятувала
інобуттям. Іножиттям.
Найменням
уже не власним.
Тут суттєво те, що людина прагне обожнитись. Але для цього необхідна поміч Божа. Бог не просто допомагає, Він рятує. І перший порятунок Він надає тоді, коли людина через ту чи іншу слабкість не може опам’ятатись, не володіє собою. В цю мить конче потрібна поміч Божа, оговтаний далі вже рятується власними зусиллями. Але це лише початок спасіння. Воно довершується, коли людина здобуває інобуття, полишаючи себе самого, зрікаючись всього власного. Це пов’язане з тим, що людина перевищує себе, виходить поза власні межі, виходить із себе: при кінці — це вихід душі, при житті — це вихід на волю, до свободи, до вивільнення найяснішого, найкрицевішого в людині. Це і при житті може призвести до здобування вищого життя — і згасає свічка болю. І впокорення Богові дає спасіння і свободу — навіть від себе.
Тут виникає ще одна проблема, їй сам Стус дав найменування: деперсоналізація душі. Як зауважив Ю. Шерех, Стусові був дуже близький Ґабріель Марсель, філософ, в творчости якого християнський екзистенціялізм стикається з християнським персоналізмом. Особистісність, зверненість до особистости, персоналістичність християнства наголошується багатьма релігійними філософами. Доба ж нищила якраз особистість, вбачаючи в ній, в її свободі найбільшу небезпеку.

Ця п’єса почалася вже давно,
і лиш тепер збагнув я:
то вистава,
де кожен, власну сутність
загубивши,
і дивиться, і грає. Не живе.
Власне, багато в чому проблематика лірики Стуса пов’язана з пошуком себе, з віднайденням своєї душі, з намаганнями, спробами знаходити і зберігати тотожність собі, а якщо вона втрачається, знов віднаходити і поновлювати її, переживаючи «ці болі самозречення в хвилину, коли я вже самим собою став». Звернімо увагу, як це трагічно сприймається, коли «мені здається, що живу не я»:

То все не так. Бо ти не ти,
і не живий. А тільки згадка
минулих літ. Через мости
віків блага маленька кладка.
А небо корчиться в тобі
своїм надсадним загасанням,
яке ти тільки звеш
стражданням.
Ці роки, збавлені в ганьбі, —
то так судилося...

Повернення до себе, до Бога, до образу і подоби в собі — мабуть, одне з найважливіших прагнень особистости:
На цих шалених сто вітрах,
де ні коня, ані дороги,
звіряй свій крок за знаком
Бога —
і попри смерть і попри жах.
Як воду в склянці, пронеси
свою з дитячих літ подобу,
як припочаток свій і спробу
сказати:
Господи, спаси...

Тому саме так він звертається до образу Божого:
У синіх вітражах, б’ючи,
як млість,
вже золота спалахує подоба
і біла пучка тягнеться до лоба,
і серце покріпляє благовість,
о милосердний Господи! Знова
душа постала з тліну всежива!
Кризовість і катастрофічність християнського модусу буття, наяність в ньому прагнення свободи і персоналістичної орієнтації, персональний (особистісний) есхатологізм, співрозпинання з Христом, трагічне переживання богопокинутости, подолання духовними зусиллями страху, відчаю, смертної туги через жертовність, обожнення людини, намагання особистости перевищити себе, вийти із себе на волю, здобування інобуття — все це наявне в творчості Стуса, і все це є актуальним для кожної, здається, сучасної людини. З іншого боку в нашій країні, для нашого народу це й протягом століть було актуальним. Кожен з цих моментів має універсальне значення, але сума Стусової теології специфічна і для нього, і, мабуть, для української рецепції християнства як модусу буття. Долучаємось до цього, і справджуються слова поета:

А все то те, що виснив у житті,
як рить, проб’ється на плиті
могильній.
Бо ж ти єси тепер довіку вільний,
розіп’ятий на чорному хресті.
«Права людини», 2010

Михайло ЛОСИЦЬКИЙ
Нерукотворний Образ

Опівночі у двері постукали. Анастасій устав із ліжка, запалив світильник і пішов відчиняти нічному гостеві. На порозі стояв молодий воїн.
— Григорій! Племінник! Ото радість! Ну заходь, заходь. Як ти опинився в Константинополі?
Невдовзі юнак вже сидів за столом, на який поспіхом поставили хліб, сир, оливки та вино — те, що було під руками. Довкола столу зібралася уся родина: сам Анастасій, його дружина Феодора, та навіть їхній семирічний син Феофіл прокинувся й тепер захоплено розглядав зброю та обладунок свого двоюрідного брата. Прийшов і Феофан — чернець, вправний іконописець, який гостював у Анастасієвім домі.
— Вирушаємо в похід, на Крит. Імператор Роман наказав магістру Никифору ладнати військо та кораблі і захопити острів. Відпливаємо завтра, — почав розказувати Григорій, ледь вгамувавши голод. — Тож я й зайшов до вас, думаю — побачуся та попрошу помолитися за мене, адже ви єдині мої родичі... — голос Григорія на мить затремтів. Його батьки загинули під час останнього ворожого набігу, і він залишився сиротою.
— О. Никифор — славний воїн, він покаже, де раки зимують цим критським розбійникам. Скільки лиха заподіяли вони нашій країні... — зітхнув господар, — але тепер, з Божою допомогою, тому настане край. А що це в тебе на грудях? — запитав, поглянувши на племінника.
— Батько подарував, щоб охороняв мене в боях, — Григорій зняв з грудей та простягнув дядькові невеликий образ, різьблений на слоновій кістці. — Тато отримав його з рук імператора за відвагу в бою.
Це ж Нерукотворний Образ Господа нашого Ісуса Христа! — вигукнула Феодора. — Яка краса! — невелика натільна іконка переходила з рук до рук, і всі дивувалися з майстерної роботи.
Але ж ви, мабуть, і справжній Образ бачили? Він же тут, у Константинополі, зберігається. Який він?
Нерукотворний Образ Господа нашого я бачив ще до того, як його було покладено в Константинополі — в церкві Божої Матері Фароської, — відповів Анастасій. — Бачив я його й в Едесі. Коли я, як оце ти, служив у війську, було якось послали нас під командою славетного воїна Іоана Куркуаса на схід відвойовувати землі, захоплені арабами. Багато ми воювали і дійшли до міста Едеси. Обступили його, обложили з усіх боків... Ми знали, що в місті — Нерукотворний Образ, і прагнули його одержати.
— А як він туди потрапив? — втрутився у розмову малий Феофіл.
— А ти хіба не знаєш? О, це давня і цікава історія. Коли Господь наш Ісус Христос жив між людей на землі, Едесою правив Авгар. І от, оповідають, захворів він на проказу, і ніхто не міг вилікувати його. Та почув Авгар, що в Палестині є Учитель, Який зцілює від будь-якої хвороби і навіть мертвих воскрешає, — і увірував, що Христос і є Син Божий. І послав Авгар до Ісуса свого живописця Ананію з листом, у якому просив прийти і зцілити його. «А як не зможе прийти Учитель, — наказував він Ананії, — то хоч намалюй Його портрет». Ананія прибув у Палестину, розшукав Ісуса та заходився Його малювати, але, хоч як намагався, нічого не вдавалося — образ намалювати не зміг. Аж тут Ісус покликав його — адже Він знав, хто такий Ананія і чому прийшов, бо ж Бог усе знає. Коли той прийшов, Господь попросив води та рушника, вмився і витер обличчя рушником — і ось на полотні — о диво! — відбився лик Спасителя. Тому й зовемо цей Образ Нерукотворним, - адже не майстерністю художника створений він, а Божою дією. Віддав Христос це полотно Ананії й наказав віднести господареві, пообіцявши незабаром послати до Едеси одного зі своїх учнів. Отримавши святий Образ, Авгар зцілився за вірою своєю, лише невелика частина прокази залишалася на його обличчі — до того часу, коли до Едеси прибув, як і обіцяв Господь, його учень Фадей, апостол із сімдесяти. Апостол навчав мешканців міста віри Христової та багатьох навернув до неї. А Образ Нерукотворний Авгар наказав помістити над міськими воротами, щоб кожен, хто через них заходив, міг йому поклонитися.
— І ви побачили його, коли прийшли разом із магістром Іоаном під мури міста?
— Не зовсім так. Правнук Авгара повернувся до язичництва і вирішив зняти Образ із воріт. Про цю небезпеку уві сні був попереджений єпископ Едеси. Він тут же, вночі, піднявся на стіну, запалив перед Образом лампаду, тоді приклав його глиняною дошкою і замурував те місце цеглою — так що й сліду не зосталось. Йшли роки, і мешканці Едеси забули про Образ.
— А як же його знайшли? — не вгавав Феофіл.
— От же нетерплячка! Я ж кажу — минали роки. І от, за імператора Юстиніяна, підійшли під Едесу перси. Обложили місто, надія мешканців була лише на Бога. І Він їх не залишив. Уві сні єпископу Едеси з’явилася Пресвята Богородиця і повеліла відкрити Образ Господній, вказавши місце. Єпископ разом з людьми заходився розбирати цегляну кладку і знайшов глиняну дошку, на якій теж відбився лик Спасителя. А лампадка — лишень уявіть! — досі горіла перед Нерукотворним Образом! Взяли Образ мешканці, обійшли з ним стіни міста, і перси відступили. А святиню поклали в храмі і шанували, навіть коли захопили Едесу араби. І от, підійшов під Едесу з нашим ромейським військом магістр Іоан Куркуас — був там, як вже казав на початку, і я. Мешканці, щоб врятувати своє місто, віддали нам Нерукотворний Образ. Ми відступили, на додачу виплативши місту дванадцять тисяч срібних монет та звільнивши двісті едеських полонених. А Образ було з благоговінням перенесено до Константинополя, де його урочисто зустріли імператори Костянтин Багрянородний, Костянтин та Стефан і принесли до храму святої Софії. День же, у який був перенесений Нерукотворний Образ з Едеси до Константинополя, щороку згадує наша Церква, — завершив свою розповідь Анастасій.
— Зрозуміло, адже християнське царство здобуло Образ, даний людям самим Спасителем! — промовив Григорій.
— Не лише тому, — зауважив чернець Феофан, що досі мовчки слухав. — Відбиток тілесного лику Спасителя, Сина Божого, — доказ того, що Бог дійсно прийняв наше людське тіло, став людиною, не перестаючи бути Богом. А оскільки, постраждавши на хресті, Він переміг смерть, і воскрес, і сів на Престолі біля Отця Свого, то й ми, люди, піднесені на таку височінь! І наша справа тепер - вірою та ділами стати гідними Царства Божого. От щоб не забувати це, ми й шануємо Нерукотворний Образ, для цього й рукотворно зображаємо і Сина Божого, і Богородицю, і святих.
Надворі світало. Григорій одягнув на шию образок, дбайливо сховав його під одяг, підвівся з-за столу:
— Дякую за гостину, мені вже час. Благословіть, отче, — звернувся до ченця.
— Господь благословить!
— Залишайтеся з миром і моліться за мене, грішного, — попрощався з усіма і вийшов у двері.
Вранці імператор Роман II, патріярх, знать та простий люд гуртом проводжали військо. Затока Золотий Ріг мерехтіла різними кольорами, відчалювали грізні кораблі, що несли страхітливий грецький вогонь та везли воїнів. На одному з них стояв молодий воїн та стискав рукою невеличку іконку Нерукотворного Образу, майстерно вирізьблену на слоновій кістці.

Світло Преображення

Господь Предвічний до людей змалився,
щоб врятувати нерозумних нас.
А на Фаворі знов преобразився —
в небесну славу одягнувся Спас.

Своїм Він учням дав таке знамення,
аби в часи, коли їх будуть гнать,
вони згадали день Преображення
й у вірі до кінця могли стоять.

І це святе, ясне фаворське світло
у серце кожен, скільки зміг, вмістив.
І наша віра по землі розквітла.
І плід її Господь благословив.

Галина МАНІВ

Спаса

Свічка горить
і лампадка:
Свято ж сьогодні
яке!
Дівчинка з мамою
й татком
Радо до церкви
іде.
В кошичку — яблучка
й груші,
Квіти прикрасили
все.
Ще чорнобривці
і ружі
Донечка радо
кладе.
Світлеє Преображення,
В поглядах віра
цвіте.
Ангельський вогник
знамення
Дівчинка в серці
несе.

Тетяна ГОЛУБКО

З книги «ЗВІРЯТКА В МОЄМУ ЖИТТІ», Львів, 2009

Книга Лариси Крушельницької, відомого вченого-археолога, громадської діячки і письменниці, до краю сповнена атмосферою людяности, яка наче омиває душу, надихає радістю і почуттям дива життя.
Є в ній і неповторне відчуття часу, й подих історії. Та все ж саме звірята, птахи, метелики й інші Божі створіння переконливо постають тими живими оберегами, котрі охороняють людські серця від зачерствіння, допомагають душі розкритися, збагачуючи її таємничою радістю світової краси і добра.
Лариса КРУШЕЛЬНИЦЬКА

Рекс

У хаті було так сумно, що я не знала, де себе подіти. І тоді, раптом, у нас з’явився Рекс — надзвичайно гарна породиста і ще зовсім молоденька німецька вівчарка. Рекс був майже білого кольору, лише вздовж його спини простягалось світло-коричневе пасмо. Такого ж відтінку були кінчики вушок і «окуляри» довкола очей, що додавало їм особливого виразу. Мама, згадуючи Рекса, завжди говорила: «Цей пес вмів сміятися і розмовляти очима». Рекса залишила на вулиці сім’я радянського військового, яка втекла зі Львова від німців. Сусіди розповідали, що жінка цього військового (його вже, мабуть, забрали на фронт) ледве помістилася з дітьми на переповненій втікачами і багажем машині. Щоби взяти собаку — не було мови, і коли машина рушила з місця, діти дуже плакали. Рекс довго тинявся нашою вулицею. Його біла шерсть посіріла, він дуже схуд. Врешті одного дня Мама привела його до нас, бо, як виправдовувалася перед Бабцею, не могла дивитися, як собака поневіряється. Однак прийшов голодний 1942 рік. Ми самі харчувалися дуже скупо, в основному перловою кашею або, у кращому випадку — пшоном. Рекс їв те ж саме, але й того було замало для молодого пса, що росте. Тому Бабця з Мамою вирішили віддати Рекса Маминим друзям, які мали власний будинок в околиці Львова, на так званій «Професорській колонії». Там було хоч якесь господарство: кілька курей, крілики, невеличкий город і, як мене всі переконували, напевно йому там заживеться краще. І хоч я розуміла, що іншого виходу немає ні для нас, ні для пса, плакала за ним ще довго.
Відвідувати Рекса було складно, бо «Професорська колонія» розташована в іншому кінці міста. Тоді дуже погано їздили трамваї, та й ті були поділені на «німецьку», майже порожню, частину, і, переповнену до неможливости, — «людську» (тобто, для решти мешканців міста, крім євреїв, яким взагалі німці заборонили їздити трамваями). Проте я все ж таки ходила до Рекса, навіть пішки, через усе місто. Спочатку бігла через парк, який нині носить ім’я Івана Франка, тоді через центр міста, чудові будинки якого, на щастя, уціліли від бомб, далі — Ринком з львівською ратушею і старими вуличками, забудованими ще в ХVI-ХVII ст. А тоді вже догори, довжелезною вулицею Личаківською, яка сягає майже «Професорської колонії». Це не була безпечна подорож. Але під час війни діти скоро стають дорослими, і саме такою я себе тоді вважала. Втім, ці відвідини не тривали довго. Рексові судилося ще раз поміняти господарів.
Одного разу поблизу будинку Маминих друзів проїздив автомобіль з німецькими офіцерами. Один з них, побачивши за парканом Рекса, так собі його сподобав, що зайшов у будинок і так довго вмовляв господарів віддати йому пса, доки не добився згоди. Потім вони нам оповідали, що офіцер, мабуть, не був злою людиною. Він не вимагав, не погрожував, як це звичайно робили німецькі військові, коли щось забирали від людей, він радше просив і навіть хотів заплатити за Рекса якусь суму грошей. Офіцер спитав, як звати собаку, покликав його і, як не дивно, — згадували знайомі, — пес охоче скочив на машину і поїхав. Можливо, колись Рекса возив машиною його перший господар, і пес собі це пригадав. А взагалі, собаки дуже полюбляють їздити автами. Щоправда, тоді я не дуже вірила в цю історію і, згадуючи Рекса, часто дорікала Мамі. Врешті погодилась, що утримувати такого собаку під час війни важко всім. І нашим друзям також.
На жаль, неприємності на цьому не закінчилися. Маму почало переслідувати гестапо, і вона мусила якнайшвидше виїхати зі Львова. Вирішили, що вона сховається у знайомих аптекарів чи лікарів (я вже точно не пригадую) на Тернопільщині, у старовинному містечку Чортків. Чортків — дуже гарне, невеличке подільське місто, побудоване ще в XVI ст. вздовж мальовничої річки Серет, яка, немов граючись, викручує біля нього на всі боки своє русло. Колись, оповідаючи про розташування і вигляд Чорткова, хтось у нас вдома назвав його «малесеньким Київом». І справді, навіть у ті небезпечні роки Мама оцінила його красу і, пишучи нам з Чорткова, завжди висловлювала своє захоплення.
Втім, час минав, листів від Мами (вона передавала їх через когось зі знайомих) надходило чимраз менше. І врешті, восени 1943 р., повідомила Бабцю, що нав’язала контакт зі старими друзями у Відні і вони обіцяли нам допомогти. «І хоч Австрія також під окупацією фашистів, — писала Мама, — там, напевно, буде легше сховатися, ніж у Львові». План був такий: я їду з речами до польського міста Кракова і чекаю там на Маму. Вона прибуде туди того ж дня безпосередньо з Чорткова, і далі до Відня поїдемо вже разом.
І от настав цей день. У супроводі Бабці і знайомого чоловіка я поїхала на львівський головний вокзал. З фальшивими довідками (мовляв, їду до Кракова учитися) і масою пачок сигарет, які десь роздобула Бабця і які в дорозі могли замінити гроші (тоді за сигарети чи тютюн можна було більше купити, ніж за гроші), мене, обладовану валізами, всадили до поїзда. З плачем і важким серцем я попрощалася з Бабунею. Вона залишилася у Львові зовсім сама.
На світанку, ще за осінньої темряви, поїзд з тріском і гуркотом підійшов до перону краківського вокзалу, і я, останньою, майже вивалилася з багажем з вагона. З тяжкою бідою знайшла місце у переповненій людьми залі і влаштувалася на своїх валізах. Мами ще не було. Наближалася обідня пора, по вокзалу ходила група поліцаїв і перевіряла у людей документи. Мене, хвала Богу, обійшли. Хоч дуже хотілося пити, боялася залишити валізи. А Мама все ще не появлялася. З надією прислухалася до гуркоту поїздів, котрі щоякийсь час приставали до перону, приглядалася до людей, що проходили мимо, переважно з величезними клунками, але Мами між ними не було. За вікнами смеркало, було темно і у слабо освітленій залі, а в моїй голові снувалися чимраз розпачливіші думки. Настав пізній вечір, і поліцаї почали виганяти людей з вокзалу. Скоро мала наступити так звана «Polizeistunde» (поліційна година), коли ніхто, крім тих, які мали спеціяльний дозвіл, не смів залишатися на вулицях. Люди розсипалися, хто куди міг, але я не знала, де мені подітися. А ще — проклятий багаж! І коли мене випхали на вулицю, я, хоч і дала собі слово не плакати, мусила витирати сльози.
З острахом побачила, як до вокзалу під’їхала військова машина. Була впевнена — зараз мене заарештують! Дивно, але першим з машини вискочив пес: майже білий, з коричневим пасмом на спинці, такими ж кінчиками вушок і окулярами довкруги очей, «які вміли сміятися і розмовляти». Це міг бути тільки Рекс!
Тихенько, ніби питаючи сама себе, я промовила: «Рекс?» І тут сталося щось неймовірне. Пес радісно загавкав, кинувся до мене, став на задні лапи і, попискуючи, почав лизати мені обличчя, руки, якими затулювалася від нього... Тільки згодом звернула увагу на німецьких військових, які обступили нас довкруги і здивовано спостерігали цю сцену. Врешті один, мабуть, офіцер (я не дуже розумілася на нацистських військових чинах), спитав по-німецьки, чи цей пес був колись моїм. Я притакнула, але усе інше, що він питав, — не зрозуміла. Тоді він прикликав якогось чоловіка, мабуть, перекладача, і я, дещо забувши про домовлену з Мамою конспірацію, розповіла йому свою біду. Правда, не згадувала Чорткова і не сказала, чому ми їдемо до Відня. Німець зайшов до середини вокзалу, за кілька хвилин повернувся, наказав солдатам узяти мої валізи і влаштувати на одній з лавок в залі вокзалу. Рекс увесь час крутився біля мене, але коли офіцер свиснув до нього, він чемно, хоч оглядаючись, пішов за господарем і за хвилину зник за брамою.
Моя душа розгубилася: було радісно від того, що Рекс живий, і водночас — сумно, що він мусив піти. Але юність не вміє довго сумувати. Подякувавши своєму Ангелу Хоронителю за те, що він прислав мені на допомогу Рекса, а той зумів розтопити серце навіть нацистського офіцера, і повіривши у кращий завтрашній день, я укладалася на лавці спати. І все було би добре, якби не голод. Аж тепер відчула, як страшенно хочу їсти! І тут, несподівано, до мене підійшов німецький солдат, з компанії тих, що приїздили з Рексом, і буквально встромив мені в руки військову менашку із ще гарячою кашею і... пляшку пива. Це було перше пиво, яке я випила у своєму житті. Цілу пляшку! Вранці, ще міцно сплячу, мене розбудила Мама!

В книгу ввійшли вибрані та недруковані поезії зі збірок «Скитська баба», «З води й повітря», «Вертепне» (70-80-ті роки), поеми і інше (з 80-90-х) та нова збірка поезій «Зірнула зірниця», що склалася впродовж останніх років, а також зразки малярських творів, раніших і вже теперішніх.

Євген СВЕРСТЮК
«Зірнула зірниця»

В українській літературі — у відділі поезії — та книжка мала б стояти окремо на верхній поличці. Святково і відсторонено.
— А ви хто така тут?
— Я зірниця — не впізнаєте? З того краю, де петриківські розписи, Царичанка, Оріль… Пороги — чули?
— Чув, — ну й що? Про Дніпрові пороги всі чули.
— Там і зірнула зірниця. То ж осердя українського степу, скитського степу, Січеславщина.
— Щось не дуже вона славиться…
— Сліди затоптано, пам’ять випалено, тільки скитські баби і могили нагадують… А зірниця — вона все та сама. Вічно та сама.
Усе незвичайне у книжці Раїси Лиші. Незвичайна її назва «Зірнула зірниця». Незвичайне художнє оформлення — вишукано-простими малюнками самої поетки. Незвичайна сама поезія, з першого погляду наче незрозуміла. А вчитуєшся, то таки поезія. Дуже народна своїм духом, по-справжньому модерна, і така образна, як і малюнки Раїси Лиші. В них можна довго вдивлятися і кожен раз бачити щось глибше. І часом відчувати, що століття не торкнулися архетипних образів.
острове
на якому літають
вигнанці
рожеві пророчі янголи
на якому пасе
небесних овець Шевченко
суворі скити варять у казанах
рештки часу
По суті поезія Раїси Лиші дуже сучасна — в ній навіть гостре чуття сучасности. Але вона стоїть одиноко, осторонь загального потоку. «Безсутнісні пошуки форми, замкнені самі на себе, втомлюються і самі швидко перекидаються в стандарт», — пише вона в своєму есеї.
Згадуючи поняття Гайдеґґера «прояснення відкритости буття», Р. Лиша знаходить те прояснення «у просторі фресок ХІІ ст. преподобного Алімпія, в українській іконі, нарешті, в творах Михайла Бойчука та його учнів, у Катерини Білокур, Марії Приймаченко…»
До речі, чи згадували б ми Марію Приймаченко, якби не кілька естетично обдарованих людей, які зуміли побачити в тих незвичайних малюнках вияв великого таланту.
Книжка Раїси Лиші стоїть в тому ж ряду…

 

«...і тіні пахнуть вишнево Твоєю весною»
Раїса ЛИША
«ЗІРНУЛА ЗІРНИЦЯ», «Ярославів Вал», Київ, 2010

* * *
довірюсь листкові груші
засохло-зруділому

там в яйцевидному колі
дух струменіє
світиться древо
надщерблене дещо
урвищем чорним

але увійди і живи
без страху й вагання

довірюсь жилкам містичним

простір підхоплює
мовби листок зраділий
виростання сяйливе
коло — дерево — сонце

і якось я бачу себе
тут
там
й ще десь
в вершинах нечутних
і ще

на мосту понад світом
у листку
у собі

* * *
іду аж соловей
себе в землю закопує
соловію що то ти робиш?
думаю як мені тут
колись народитися
у білій воді-провиді

 

* * *
як світло знаходить
дім радости

дім зерна і дім часу

як віднаходить чекаючих
світовидно відчинені двері

неіснуючі квіти зросли
з неіснування
ворота милосердя
й ореолу
ворота днів
ворота світла й тьми
стікає з нас полуда

* * *
час минає

але прийшовши у світ
біла пляма телятка
побачивши знала
час теж народжується
колись
і лежить на жовтій соломі
доки обсохне
й зіпнеться на ноги

час народжується
перед самим світанком
так повелося давно
так усе починається

ось і цієї зими
новонароджене біле телятко
обсихає на космічній
соломі просить у мене
напитися молока

* * *
тату зроби мені лук
всміхнувся тато
хай може колись

видивлялося
лука на луках

та незчулася як ненароком
берег мій очеретяно-вербно
шумливо близький
рушив кудись простягся
заокругливсь просторо
нап’явся
до самого виднокраю

спурхнула стріла
звільненим птахом світанком
о стріло що вирвалася вперед
у невидиме передбуття
світлолике невтримне

* * *
пташка пролітає гукне
защебече
небо сколише

і зібралося звуків
легких за плечима
вітрило
яке дорогу читає
тонкі ці відтінки
зорливі
мова птахів
що душу провадить

о. Юрій МИЦИК
Козацьке Поорілля
ЦАРИЧАНКА ЯК ОСЕРЕДОК ДУХОВНОСТИ Й КУЛЬТУРИ XVII-XVIII ст.

Попри всі випробування, які випали на долю краю, Царичанка зберігала в цей час своє значення як важливий осередок його духовного та культурного життя. Тут діяли православні храми (Свято-Михайлівський, Свято-Микільський, Свято-Покровський, пізніше було збудовано ще існували школи, у деяких козаків були книгозбірні. У Китайгороді в XVIII ст. існували чотири православні храми (три кам’яні і один дерев’яний). Тоді Поорілля, як і вся Полтавщина, підлягало Київській митрополії, а керування церковними справами відбувалося через Полтавську протопопію та підлеглим їй духовним намісництвам. Своє намісництво було в Царичанці (воно з’являється не пізніше 1758 р.), такі ж намісництва були в Нехворощі та Орлику. У 1775 р. була створена Слов’янсько-Херсонська єпархія, котра й перейняла керування церковним життям Поорілля. У 1784 р. було створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці. До його складу увійшли Азовська, Новоросійська губернії та Крим. Виникає Катеринославська єпархія, але її центр у Полтаві... У 1797 р. Полтавщина була підпорядкована Чернігівській єпархії, а центр Катеринославської було перенесено в Новомиргород. Тільки у 1804 р. катеринославський єпископ дістав дозвіл на перенесення своєї катедри до Катеринослава.
Важливим показником ролі Царичанки, яку в джерелах того часу називають містом, була присутність вихідців з неї серед студентів знаменитої Київо-Могилянської академії. Зокрема нам вдалося виявити серед студентів «Могилянки» кількох вихідців з Поорілля (Царичанки, Китайгорода, Маячки, Орлика, Нехворощі). Так, у 1740-1742 рр. у початкових класах — аналогії, інфіми та граматики — Київо-Могилянської академії навчався Леонтій Чарницький, 1720 р. н., син священика Федора, котрий правив у царичанській церкві Св. архистратига Михаїла. Він якраз опановував латинську мову, заслужив високої атестаційної оцінки («понятен»). Разом з ним навчався Михайло Слоніовський (Слоновський), 1726 р. н., син священика Свято-Микільської церкви в Царичанці Клементія (в деяких записах - Андрія). Можливо, він доводився ріднею Каленику Слоновському, котрий був нехворощанським сотником у 1737-1752 рр.
У 1747 р. до Київо-Могилянської академії вступив Іван Кодацький, 1734 р. н., син священика Миколи, який правив у Свято-Покровській церкві Царичанки.
З 1726 по 1741 р. навчався і закінчив повний курс у «Могилянці» включно з богословськими науками Кирило Бродський, 1717 р. н., син священика Василія, який правив в Успенському храмі Китайгорода. Його педагог, відомий філософ о. Сильвестр Кулябка, дав йому похвальну характеристику («в научениї преизрядний»). Після закінчення університету Бродський був скерований 24. 06. 1741 р. «на інспекцію» «до п(а)на Полуботка», представника знаменитого козацького роду. Його рідний брат Григорій, 1732 р. н., навчався в «Могилянці» у 1746-1748 рр., закінчив клас граматики. З Китайгорода був і Роман Чернявський, 1732 р. н., син дяка Успенського храму Григорія. Він вчився у 1747-1754 рр., дійшов до богословія.
З 1754 по 1758 р. щонайменше вчився в «Могилянці» в класах аналогії, інфіми, граматики та піїтики Симеон Гамалія, син уже померлого священика Свято-Микільського храму о. Івана. Ймовірно, що Симеон (Семен) доводився родичем славним Гамаліям, котрі дали ряд визначних діячів Гетьманщини ХVІІ-ХVIII ст., були покровителями Православної Церкви та культури. Досить назвати такі імена, як Михайло Гамалія, генеральний суддя в часи Мазепи (1707-1709), лубенський полковник Григорій Гамалія у 1664-1666 та 1668-1670 рр. та ін.
Василь Маячинський, 1727 р. н., син священика Свято-Михайлівської церкви у Маячці Олексія, вчився в «Могилянці» в 1745-1748 рр. З ним же навчався Дмитро Левицький, 1734 р. н., син священика цієї ж церкви Григорій. Київо-Могилянська академія була не єдиним високо-престижним навчальним закладом, де здобували освіту поорільці у ХVIІ-ХVIII ст. Можна не сумніватися, що вони були в числі студентів Переяславського та Чернігівського колеґіюмів, Катеринославської духовної семінарії та ін.
Храми та книгозбірні існували і в інших містах і селах Поорілля, навіть невеликих. Так, у Гупалівці існувала каплиця, а пізніше тут було збудовано православний храм коштом військового писаря Січі Івана Глоби. У Могилеві ще у 1720 р. існувала каплиця, де служили священики та ієромонахи з Свято-Микільського Пустинного манастиря в Самарі. У 1772 р. запорозький полковник Келех чи Пелех, старокодацький намісник о. Григорій Порохня і жителі Могилева, де було вже понад 50 дворів, клопоталися перед кошовим отаманом Петром Калнишевським про збудування дерев’яної Воскресенської церкви у своєму селі. Калнишевський же своєю чергою клопотався перед київським митрополитом Гавриїлом. Врешті коштом військового осавула Сидора Білого при активній участі ктитора Дем’яна Бойця та ключника Стефана Тертичника було збудовано дерев’яну церкву, причому були використані матеріяли, закуплені в Київі. Кошовий отаман Петро Калнишевський був ініціятором побудови нових церков у Байбаківці, Гупалівці, Карнаухівці та Могилеві (1773). У цій справі його підтримували полковники. Так, полковник Опанас Колпак у своєму листі від 4. 11. (25.10). 1771 р. до однієї високопоставленої духовної особи цитував лист намісника Свято-Троїцької церкви в Самарі (Новомосковську) Григорія Івановича. Останній нарікав на те, що в с. Гупалівці, яке перебувало в його віданні, не було священика. 21 (10). 04. 1773 р. київський митрополит Гавриїл (Кременецький) видав благословенну грамоту на заснування Воскресенської церкви в с. Могилеві. У Маячці стояла Свято-Михайлівська церква. В останні роки існування Запорозької Січі тут був настоятелем 46-річний священик Василь Олексієнко, син священика Олексія Стефановича.
Першим на землях «Вольностей Війська Запорозького» став Свято-Микільський монастир під Самарою. Він взагалі відіграв надзвичайно велику ролю у православній історії всієї Січі і її околиць, у тому числі й поорільських. Але ще ближче до Царичанки і при безпосередній участі її козаків виник новий, Успенський манастир. Це сталося, як твердить А. О. Скальковський, на початку XVII ст., причому за даними сучасних дослідників (В. Ленченко) тут є сліди людських поселень ще доби Київської Руси. Успенський манастир стояв на лівому боці р. Орелі напроти Нехворощі, але формально був під опікою Січі. Цей манастир був дуже тісно пов’язаний із Царичанкою. У 1704 р. ігумен манастиря Феодосій (Нестерович) навіть переніс сюди з Царичанки дві дерев’яні церкви: Свято-Успенську та трапезну Свято-Микільську. 20 (10) жовтня 1704 р. Мазепа підтвердив надані раніше манастиреві гетьманом Самойловичем землі, а також село Рудне та ліс у гирлі Орелі, села Семенівку та Петрівку, «млини, під Царичанкою будучие» тощо. Пізніше (15 (4) лютого 1729 р. майже все це включно з млинами «під Царичанкою» було підтверджено універсалом гетьмана Данила Апостола.
17 (6). 08. 1719 р. полтавський полковник Іван Черняк, виконуючи волю своєї покійної дружини, прибув у Царичанку і тут подарував Нехворощанському манастиреві свій власний млин з чотирма колами на р. Орелі в Царичанці, також і місцевий лісок (Баранівський) і леваду (Саловську). У своєму універсалі, даному з цього приводу, полковник наказував також місцевим жителям зміцнювати створену ними раніше царичанську греблю, потрібну не тільки для млинів, але й для переїзду через Оріль.
Поблизу цього манастиря в урочищі Краснопільському був старовинний манастирський хутір, де утримувалася худоба, але в роки російсько-турецької війни 1735-1739 рр. цей хутір занепав.
Після згаданої війни манастир опинився на землях, котрі перебували під юрисдикцією Коша Нової Запорозької Січі. Запорожці помагали йому в міру можливости. Так, у 1754 р. вони подарували обителі нові дзвони на храми. Велику ролю у допомозі манастирю відіграв кошовий отаман Павло Іванович Козелецький, котрий і був тут похований. Видно, невипадковим була наявність у Нехворощі цілого грона приятелів кошового отамана Калнишевського: ігумен Нехворощанського манастиря Ігнатій, Петро Крижанівський, Тиміш Бидаковський та ін. Згідно з одним документом від квітня-червня 1774 р. запорожці купували борошно саме в Нехворощанському манастирі. Цікаво, що і в народній пам’яті манастир нерідко асоціювався саме із запорожцями…
Після ліквідації Запорозької Січі Нехворощанський манастир став занепадати, і був остаточно ліквідований у 1787 р. під час відомої секуляризаційної політики Катерини II, яка головного удару завдала саме по українських православних манастирях.

З книги «Царичанка козацька», Київ, «Ґенеза»
(Фраґмент)

Євген СВЕРСТЮК
Місіонер в одеській опері

Декілька років тому точилася навколоцерковна полеміка, головним фіґурантом якої був митрополит Одеський Агафангел, кавалер совєтських орденів, екс-депутат Верховної Ради…
Власне, гіперактивний діяч «русского православія» глибоко в проблеми не входив. Зате одеська вчителька Галина Могильницька у своїй книзі «Літос» так проникливо витлумачила ієрархові ті слова, які він вживає, а також сенс фактів, які він замовчує, що вийшов класичний зразок релігійної полеміки початку XXI ст. Єдина перевага одеського ідеолога – то його митра і ЗМІ. Якби чесно зважити те, що написав Агафангел і те, що написала вчителька, то митрополитові треба було б тихо відійти «на покой». Але школа, з якої вийшов заслужений діяч сергіянської церкви, учила перемагати хай навіть методом лисиці, що прикинулася неживою.
Нині у бій вступила важка артилерія під командуванням патріярха Кирила. На відміну від св. Кирила, московський патріярх не є «учителем словенським»: він не несе нам азбуки, доступної українському народові. Навпаки, він диктує нам свою мову і вважає, що ми уже в полоні «русского пространства». Просто треба слухатися мовчки…
Але такі речі в Україні не проходили — навіть за царя. Вже в останній чверті XIX ст. з «канонічного пространства» почали відходити цілими селами в протестантизм тисячі і тисячі українців… Цього процесу не зупиниш і сьогодні, коли «русский мир» у незалежній Україні є порожнім гласом марґінальних імперських угруповань.
Найважча і нерозв’язна проблема для патріярха московського – проблема релігійна. Проблема служіння Богові. РПЦ була завжди церквою державною. Революція 1917 вдарила по самодержавству. Але православ’я зрослося з самодержавством, а не з народом, і тому терпіло крах.
Кирил належить до РПЦ, яка зреклася мучеників за віру і підтримала комуністичну державу. Усі його імперські вірування закорінені в ідеології, а не в релігії. Він добрий лектор. Але все, що він скаже, можна було почути від Петербурзького Священного Синоду до революції, а також від покійного попередника Алексія II, який любив освячувати ракети.
Якби він потримав у руках книжку Могильницької «Літос», то відчув би, що таке справжній розкол, тобто відчув би, що Московське православіє і Київська православна церква ще від самих початків різні. Недарма київських священнослужителів, які їхали християнізувати Московію і зупинялися на Малоросійському Подвор’ї в Москві, запідозрювали і в католицизмі, і в протестантизмі, і змушували до «перехрещення». Тобто до порушення символу віри: «визнаю єдине хрещення» — і діяли в стилі «єдиновірного московського обряду». Їх насильно перехрещували «путем троекратного погружения» в холодну воду. Отже, «православная купель» тільки в уявленні Кирила — єдиная купель. Можна собі уявити муки тих, що відмовилися від московських перехрещувань. Недарма місію в Московію українці вважали «гірше смерти».
Зате пізніше московські батюшки їхали в Україну із задоволенням, влаштовувалися комфортно. Вони почувалися тут чужими, але виконували накреслену Синодом РПЦ русифікаторську місію – «вони йшли попереду самого уряду». І мали підтримку начальства. Про це писав зі знанням справи відомий випускник Київської Богословського Академії, письменник І. С. Нечуй-Левицький.
Від того часу минуло страшне століття під знаком Антихриста, який виповів війну Богові. Але православну церкву він зберіг для своїх цілей. І то ще питання, що було гіршим – руйнування храмів, чи руйнування людини віри.
І ось з-під руїн Церкви виходять цілі загони батюшок, готових служити тій владі, яка при владі. Вони поєднують ту готовність з православною обрядовістю. Закоренілі політики в рясах, вони нічого не забули і нічого не навчилися. Ще років 20 тому здавалося, що то залякані кагебістами «раби ліниві і лукаві», а в умовах свободи вони повернуть собі образ і подобу Божу. Адже вони розуміють, що християнське поняття покаяння є основним виміром справжности, причому покаяння прилюдне, сердечне. І тільки така щирість може навернути народ до церкви і будити в народі дух праведности. Але кожен є тим, ким він є, і може робити те, що вміє.
Минулого року своєю розвідувальною візитою святєйший розпочав передвиборну кампанію Януковича. Обидва вони релігійні на один лад. І обидва одержимі прагненням до влади. При чому патріярх прагне розширити свою владу на «весь русский мир», межі якого якось визначив Гоголь у «Мертвих душах»
«Вот граница! – сказал Ноздрьов – все, что не видишь по эту сторону, все это мое, и даже по ту сторону, весь этот лес, который синеет, и все, что за лесом, все мое». «За лесом» у XXI ст., виявилося, лежить уже незалежна Україна…
Перед поїздкою в гості Кирил захотів змінити назву вулиці імені Мазепи в тій чужій державі. І він домігся того, чого не вдалося б і Ноздрьову.
Він приїжджає солідніше, ніж колись приїжджав на провінцію лектор з ЦК. Він по телебаченню просвіщає народ, як робив це універсальний лікар Кашпіровський. В Одесі, де своєрідний характер православ’я формує орденоносний Агафангел, лектор зібрав авдиторію в оперному театрі і аґітував загалом за релігію.
Звичайно, віра колись вела місіонерів у незнані світи. Але то була віра в єдиного Бога. А тут святєйший проповідує «единое русское пространство» і тьмяно натякає, що український народ – то російський народ.
Вражає те, що він, Гундяєв за паспортом, нічого не говорить про свій власний народ, який молиться: «Боже, пошли нам праведних учителів і цілителів душ». Адже посланий він працювати в Росію, де непочатий край роботи.
Послухаєш його – в Україні йому більше подобається: тут релігійний народ. Але релігійний народ – то не обов’язково темний…
За даними лектора тут на перешкоді стоїть національна традиція. Колишні лектори – ті прямо викривали «український буржуазний націоналізм». Патріярхові це не випадає. Він говорить загальними натяками про шкідливість націоналізму взагалі.
Але прості люди теж розуміють, що одна справа – відвертий наступальний націоналізм Путіна і Медведєва, а інша справа – самозахист українців перед тотальною русифікацією. Батюшка теж начебто розуміє, що кожна жива істота має право і навіть обов’язок захищатися. А тут він вирішив ударити – за спробу опору. Цікава була картина, коли телекамера висвітлювала байдужі обличчя слухачів, що були в цілому згодні… Адже всі вони читали російські газети і знають, як виявив себе російський націоналізм у війні проти Чеченії, і у війні проти Грузії, і у постійній аґресії проти кожної з «братніх республік». Адже Путін був першим, хто одверто відкинув миролюбну фразеологію і почав гнути грубу лінію антиукраїнську, антикавказьку, а то вже і антибілоруську. Люди погоджуються: не християнське то діло, той аґресивний націоналізм, що звинувачує в аґресії слабшого. Але з дальших натяків святєйшого вони бачать, що він засуджує націоналізм самозахисту – Грузії, України, Білорусі… Скрізь на дорогах бігборди з зображенням Кирила, що нагадує Іллю Муромця, тільки замість щита у нього ікона Богородиці.
Може справді нинішнім українцям пропонують вибирати віру – наступальну і переможну в блиску золота, а чи залишатися зі своєю гнаною «князями світу», де Христос тихенько стукає в двері, але не входить без запрошення, і розмовляє з вами мовою вашої душі.
В одеського Агафангела є секретар, який запропонував скасувати реєстрацію «усяких розкольників», щоб височіла тільки одна РПЦ МП. Той успішний метод уже випробував Сталін, в результаті цього і з’явилися заслужені орденоносні ветерани в рясах…
Очевидно, у відповідь на той сигнал на День Хрещення Київської Руси 28 липня зібралися з усієї України понад 15 тисяч людей з хоругвами для молитви на київських схилах. І вони дали зрозуміти, що їхньої реєстрації не скасуєш. А лекції в оперному театрі, з надійною охороною читати не заборонено.

Євген СВЕРСТЮК
«Проти чистої церкви»

— Маю для вас брошуру проти «чистої церкви», — зателефонували мені.
— Не хочу. Щойно приятелька радила прочитати «Православний сталінізм» — статтю православного священика в газеті «День». А тут ще брошура. Не хочу!
Але передумав.
— Добре. Читати не буду, але перегорну — то ж мій редакторський обов’язок…
«В книжечці відомого українського священика…. Євгена Заплетнюка вперше в новітній українській історії…»
Коли мені трапляється в одному реченні 2-3 рази слово «український», я запідозрюю, звідки вітер віє…
В заголовку теж кожне слово підозріле: «Правда про ісіченківський розкол в УАПЦ»
Загалом в «книжечці» розглядається справа архиєпископа Ігоря (Ісіченка). Не так розглядають, як на партзборах з метою виключення «со всеми последствиями», а ліберальніше. Але не менш брутально. Стиль класово гострий: «Католикам дуже вигідно мати хоча й оплаченого, однак досить таки вже прирученого «кишенькового православного архиєрея», котрий не лише слова поганого не скаже проти єретичної і боговідступницької католицької церкви, а й навпаки — публічно похвалить!... (Стор. 40)
Так неґречно про Церкву нині вже соромляться писати і соромно таке брати до рук…
То звідки все-таки вітер? А ось через три абзаци автор і обмовився: «Кожна оплачена робота вимагає від організації, яка фінансує, виконання певних правил і зобов’язань»
З якої ж каси несе «правдою про»?
Патріярха Філарета брошура частує майже так, як «католиків»…
Про «росіянина невідомого походження» Модзалевського — вибачливо. А про Мефодія то й зовсім красно:
«Звісно, я б не хотів робити тепер із владики Мефодія якогось ідола. Всі ми люди і всі можемо помилятися».
«Но-но-но» — зупинив би автора бл. п. Патріярх Мстислав: «Усі, тільки не Мефодій: ніколи він не йде на рекет без попередньої калькуляції. Тут він безпомильний. А от коли чоловік з кримінальною кличкою «Басмач» орудує в Церкві — то помилка»
Найпоштивіше брошура обходиться з Московським Патріярхатом. Майже так, як з начальством. Отже, уміє автор бути делікатним, коли треба…
Дуже багато говорить «про розколи». Але хай би про це краще судив компетентний Кіріл: він знає — що, як, коли.
Особисто я думаю, що тут слово «розкол» взагалі не пасує: інституція Мефодія не колеться, а розлазиться.
Владиці Ігореві просто вдалося відійти, вмитися і стати на сухий ґрунт, окремо зареєструватися, щоб вберегтися від нападу «братків» Кудрякова.
Бл. п. Димитрій, Патріярх УАПЦ, не раз говорив:
— Візьму владику Ігоря, ще може когось — і відійдемо від них…
— Може вони того й хочуть, — зауважував я.
— Але я вже не можу витримати того постійного говоріння неправди, — зітхав Патріярх.
— Тоді УАПЦ розсипається… Тільки на Вас і тримається вона…
— То я хоч посприяю йому стати архиєпископом, бо після мене буде біда…
Звичайно, тоді ніхто не міг уявити собі аж такої біди, що Мефодій надіне білий кукіль і з бандою босяків у рясах піде на погром «чистої церкви».
У брошурі поняття «чистої церкви» негативне.
Пригадую, вперше цей вислів чистої святині — «чистої церкви» — мабуть таки я вжив в одній зі своїх публікацій початку 90-х. Зрозуміло, за таку ідею очищення тоді схопилися священики, які хотіли очиститися і від кагебістської скверни, і від скверни прислужництва владі.
До церкви на початку 90-х навернулася інтеліґенція, якій хотілося порвати з лукавством і прислужництвом. Їй хотілося висповідатися перед священиком, який служить Богу і тільки Богу.
Це були не ті віруючі давні прихожани, що просилися до батюшки, а він міг відмовити їм у причасті і налякати муками аду. Ми відновлювали не те, що в газетах називали темрявою забобонів. Ми прагнули відновлення чистої святині. Я не знаю, як жили Кудрякови і Заплетнюки в 1988 р., коли стихійна християнська молодь 6-го червня біля пам’ятника св. Володимирові, всупереч офіційній забороні, відзначила 1000-річчя Хрещення Руси. Звичайно, жоден, навіть порядний, священик там не міг бути, бо звільнили б.
То що ви гадаєте, що та молодь, після таких акцій, піде сповідатися до попа, який потім доповідає про тайни сповіді? Чи буде слухати проповідь якогось Мефодія, який в церкві останніми словами ганьбить митрополита Філарета, з яким ще вчора служив?
Та боронь Боже таке подумати! Уже краще мати справу з чесними атеїстами, ніж з лукавими «православними», яким і руку не хочеться подати…
От що значить для нас чиста церква. Я можу витримати брудний карцер з брудними наглядачами. Але не можу витримати удавану церкву з лукавим попом!
І тут уже не має значення назва Церкви, конфесія. Навернена до християнства інтеліґенція схилиться перед благочестивим священнослужителем будь-якої конфесії, але з відразою відвернеться від «блаженного» Кудрякова, який освячує псевдомасонів з радістю, що його впустили до таких розкішних панів, а потім висвячує і «братків»…
З інтеліґенції вийшов і Юрій Ісіченко, і сотні таких шанованих священнослужителів. Вони прийшли до Церкви зовсім не для того, щоб єднатися з нечестивцями і блудниками, що влаштувалися «при релігії»
Це — з боку морального. А з боку юридичного інституція Мефодія — нелеґальна. За уставом УАПЦ Собор мав відбутися у 2004 р.
Отже, замість рекету і купівлі судді Мороза, Мефодій мав би готувати Собор, і тільки тоді можна було б говорити про його леґітимність. А зараз не можна сказати, що «Мефодій перебуває в бігах», але й не скажеш, що він щось очолює. Він зробив найбільше для дискредитації і руїни УАПЦ. Можна тільки дивуватися, що вірні тієї гнаної Церкви з соромом і образою не піднялися на порятунок своєї Церкви у 2005 р., а поховали очі один перед одним. В 2005 було опубліковане «Звернення» за підписами архиєпикопа Ігоря (Ісіченка), депутата Верховної Ради о. Юрія Бойка і моїм (як члена Патріяршої Ради) про необхідність скликання Собору УАПЦ.
Ніхто не відгукнувся — ні за, ні проти. Зараз ніхто не говорить вголос про стан тієї руїни. Чи соромляться, чи бояться, чи просто — маловірні і байдужі?
Той, хто живий і чесний, ударте в дзвони!!!
Вся надія Української Православної Церкви на тих, що творять нині її достойне обличчя, прийнятне в культурному світі і приємне для людей, що прагнуть очищення. І тут мало значить юрисдикція. А ті, що бояться, не є вірними.

Заява духовенства Вінницької та Хмельницької єпархій УАПЦ до предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія

Блаженнійший Владико! Ми, духовенство Вінницької та Хмельницької єпархій, зібрані 26 травня 2010 року Божого на чергові єпархіяльні збори, звертаємось до Вас із таким: ми вкрай стурбовані й обурені негативними та наклепницькими висловлюваннями проти нашого владики Романа. Кому це вигідно, ми здогадуємось. Але поливаючи безпідставно брудом нашого владику, ті, хто це робить, поливає брудом і керовану Вами УАПЦ. Всі публікації проти нашого митрополита Романа, друковані на сайті «Українська Автокефалія» – це ніщо інше, як хвороблива фантазія не цілком здорових людей. На наше переконання, до них належить Ваш прес-секретар Заплетнюк, якому усердно допомагають Богдан Кулик, архимандрит Іларіон Дамаскін та заборонені нашим архиєреєм священики з Кам’янця-Подільського: Володимир Лаврентій... та Володимир Дурач ... Ще ... Валерій Коваленко, який прикриваючись нашою Церквою, збирає пожертви в поїздах. Але як не дивно, Ви їх усіх взяли під особисту опіку. Ще один — з Ваших слів, є одержимий, – який себе величає головою юридичного відділу Патріярхії, — також виконує свої авантюри у Хмельницькій єпархії та на Вашому сайті. Тому сайт нашої Церкви перетворений на ганьбу для нас усіх. Якщо це Вам так подобається, то нехай Бог буде Вам суддею. Але якщо поставлено мету повністю розвалити УАПЦ, то ми з цим ніколи не погодимося.
Тому вимагаємо:
— Скликати в цьому році Помісний Собор УАПЦ.
—Припинити втручання у внутрішнє життя Хмельницької та Вінницької єпархій і не підбирати в свою опіку заборонених священиків, які розвалюють і компрометують Церкву.
— Викреслити з кліру УАПЦ рідного брата — лже-патріярха Мойсея Богдана Кулика. Ми ніколи не погодимось прийняти і визнати його за єпископа нашої Церкви і бути в його підпорядкуванні, бо знаємо цих братчиків-авантюристів ще з 90-х років минулого століття.
— Забрати коментарі із сайту «Українська Автокефалія».
— Якщо упродовж цього місяця не буде виконано вимог нашої заяви, ми, залишаючись вірними УАПЦ, перестанемо Вас визнавати за нашого Предстоятеля, а причиною цього розколу буде Ваша особа.

Нижче 17 підписів духовенства Вінницької та Хмельницької єпархій.
(Подано зі скороченням).

Ми вважаємо, що Церква як духовна інституція громадянського суспільства покликана бути совістю нації та обстоювати високі моральні стандарти, не вдаючись при цьому до політичної діяльности, яка заборонена законодавством України. Церковні богослужіння та пастирські катедри не повинні бути місцем аґітації, а мають слугувати задоволенню духовних потреб віруючих різних політичних поглядів.

З заяви Ради Євангельських Протестантських Церков України

Мирослав МАРИНОВИЧ
ПРО ЩО СВІДЧИТЬ «КАРДІОГРАМА» ДРОГОБИЧА?

«Кардіограма міста» – це назва акції, яку дрогобицька ініціятивна молодь провела 30 липня в рамках свого фестивалю «Інше місто». Задум полягав у тому, щоб до приїзду в Дрогобич директора департаменту УЕФА з організації заходів футбольного чемпіонату «Евро-2012» Лукаса Ахермана розмалювати в’їзну дорогу до міста обрисами його історичних пам’яток та будівель. Ініціятива виникла спонтанно, але, діставши підтримку батьків і доброчинців, молодіжними SMS-ками розлетілась по всьому місту.
Отож за кілька годин до приїзду гостя близько сотні надхненних юнаків і дівчат за згоди і сприяння міської влади уже розмальовували білою фарбою вуличний асфальт. З-під пензлів з’являлися впізнавані обриси ратуші, храмів, синагоги, інших знаних будівель. У молодіжному гурті панували духовне піднесення і творча атмосфера – звучали різні мови, але всіх об’єднував єдиний дух. Очевидно, все це світилося в їхніх очах, бо до гурту долучалися водії автівок, що проїжджали мимо, перехожі. І невдовзі делеґація УЕФА вражено розглядала 1800-метрову «кардіограму міста». Остання засвідчила, що місто живе й намагається вирватися із зашморгу депресивного провінціялізму, у який заштовхують його економічні та суспільні обставини.
А далі сталося неймовірне. У тому, що молодь, зображаючи на дорожньому асфальті обриси храмів, малювала на їхньому вершечку знак хреста, парафіяни храму Преподобного Йова Почаївського УПЦ МП побачили осквернення священного знаку. Настоятель храму о. Микола Мандзюк організував хресний хід, учасники якого отримали наказ: «Ідіть і замальовуйте хрести!». В результаті ревні парафіяни замальовували не лише хрести на храмах, а й будь-які лінії, що перехрещувались: віконні рами будинків, телевізійні антени і навіть латинські літери «t» і «f». Молодь була шокована, поривалася захищати свої малюнки, але, на щастя, стрималася. У відповідь на спроби людей переконати учасників процесії, що вони діють неправильно, о. Микола заявив: «Ми в цьому місті єдина канонічна Церква і, хоч нас іґнорують, ми не допустимо осквернення».
Відтак будь-якому досвідченому суспільному «кардіологові» тепер очевидно, що «кардіограма міста» із замальованими хрестами свідчить про симптоми небезпечної хвороби – мракобісся.
Місто вирує від дискусій і суперечок. Більшість обурена цим святенницьким вандалізмом, проте є й такі, які, хоч і не замальовували б хрести, все ж вважають сакральні символи на проїжджій частині дороги недоречними. Мовляв, ви ще на туалеті їх намалюйте! А молодь дивиться на це все і не може прийти до тями. На загальноміському Круглому столі, скликаному в ратуші організаторами «кардіограмної» акції, один із молодих хлопців сказав: «Ця акція мала дивовижно добрий характер. Ми всі були надхненні добрими і світлими почуттями. Як можна було назвати її диявольською?».І в цьому запитанні – головна суть проблеми.
У ХХІ столітті ми вже можемо твердо сказати: не людина для доктрини, а доктрина для людини. Якщо Церква не вміє розрізнити, де святотатство, а де – щира і світла (хоч і церковно неогранена) духовність, то така Церква приречена. Справді, в часи войовничого атеїзму по іконах і хрестах не раз по-диявольському топталися – але топчуться також богомольці й туристи по кам’яних підлогах европейських храмів, орнаментованих хрестами; топчуться й по могилах церковних достойників, похованих у криптах під храмовою підлогою. Одне і те саме дієслово: «топтатися», але яка різниця в суті дійства та в його інтерпретації!
Чи не спало на думку парохові о. Миколі Мандзюку, що фраза «Ідіть і замальовуйте хрести!» сама по собі двозначна? Адже знаменням хреста завжди відганяли злих духів та освячували приміщення й речі. Якщо можна освятити авто, позначивши його знаком хреста, то чому дітям не можна намалювати на вулиці хрестик? Може, оте щире юнацьке почуття добра та любови швидше дійде до Господа і тим самим обереже дорогу від якоїсь аварії?!
Утім, будь-яка церковна громада в місті має право бути невдоволеною якимись процесами в ньому і публічно переконувати мешканців міста, що її бачення є правильним. Тому якби громада УПЦ МП скликала Круглий стіл і переконала молодь, що вони своїми малюнками осквернили священний символ, все було б цивілізовано й по-християнськи. Натомість дрогобицькі «ревнителі святинь» діяли, як таліби, – пригадайте, як близько десяти років тому таліби знищили з гармат наскельний буддійський манастир в Афганістані тільки на тій підставі, що він – «язичницький» і суперечить їхній вірі?
Багато дрогобичан дивується: що сталося з досі тихою і непримітною церковною громадою Московського патріярхату? Це неправда, що в місті її ігнорують: пароха цієї громади не раз запрошували на загальноміські урочистості. Але, замкнена у своїй канонічній єдиноправильності, ця громада не хоче бути однією з багатьох – схоже, їй більше подобається монопольний статус «єдиної канонічної». І саме ця претензія на виключні права православ’я московського зразка є складовою частиною нав’язуваного нам «русского міра».
На круглий стіл, до речі, куди громада УПЦ МП була запрошена, громада УПЦ МП не прислала жодного представника.
Автор цих слів не належить до прихильників ідеології секуляризму: приправлена соціялістичними ідеями, ця ідеологія поводить себе в Европі надто агресивно. Однак те, що пропонує громада Московського патріярхату, є лише поверненням нефортунних демонів минулого – гордині єдиноправильности, насильства, примусового доброчестя, аґресії релігійних упереджень. Такі демони не тільки не наближають нас до Христової віри, а й відкочують суспільство назад, бо роблять секулярні застереження щодо Церкви умотивованими.

УКРАЇНСЬКІ СИЛИ МУСЯТЬ ОБ’ЄДНАТИСЬ

В Україні по президентських виборах 2010 р. на державно-політичному рівні багато що істотно змінилось. Конституція України порушується безпринципно, загрожене існування парляментської демократії і демократії взагалі. Реально національно-демократична опозиція тепер повинна боротися із специфічним політичним утворенням партій антиукраїнського бльоку, поєднаних з п’ятою колоною, керованою з Москви, які діють прискорено, намагаючись не дати українським силам оговтатись й зорієнтуватися в так раптово з’явленій ситуації…
Народ — опозиція повинен тверезо усвідомити те, що сталося, і монолітно протиставитись ворожій антиукраїнській акції.
Однак поки що не всі розуміють, що українцям треба якомога швидше й найефективніше переформуватись в єдину державно-політичну силу і стати в обороні України. Бо є ще мрійники, які готуються до протистояння на виборах у 2012 р,. забуваючи, що ПР плянує опозиційні парламентські сили розшарувати, прагнучи здобути собі 300 депутатських голосів...
Назріває такий стан, що ми, не дай Боже, можемо опинитись в державно-політичній і духовній окупації… Отож наші політичні й громадські угруповання в цій загрозливій ситуації мусять відкинути міжпартійні суперечності й утворити нарешті моноліт національної єдности з єдиним проводом та прагненням утвердити волю народу і українську унітарну незалежну державу.
Один із політиків слушно зауважував: «... Бою розплющеними пальцями не виграєш. Для перемоги потрібний міцний кулак, як фізичний, організаційний, так і національно-ідейний, і духовний..» Бо знаймо: перед нами стоїть відповідальне завдання — здобуття національної мети.
Федір ГАБЕЛКО, Австралія

Ірина МАГРИЦЬКА, Луганськ
Чому я обираю іншу церкву?

Приїзд російського патріярха Кіріла до України, мабуть, кожного навів на якісь спогади або роздуми. Мені ж у цьому зв’язку пригадалися факти, які послужили приводом для прийняття мною принципового рішення — не відвідувати очолювану ним церкву, в якій у вже далекому дитинстві я була охрещена.
Спробую викласти ці факти – а вони в основному пов’язані з фолкльорно-діялектологічними експедиціями в українські села Луганської та Ростовської областей кількарічної давнини (тоді ми, викладачі та студенти-філологи, спілкувались на різні теми з місцевими мешканцями й записували їхні розповіді на диктофон).
У селі Волошине Міллерівського р-ну Ростовської области ми записали таку розмову (подаю запис без редагування, зберігаючи особливості діялектного мовлення українців Росії):
— Тут люди ходять до церкви?
— У церкву тепер іти – тіки гріха набираться. Молиться, я щитаю, і не гріх нікому, ну так надо ж душою чуствовать, шо це єсть таке – молитва!
…І оцей, що в Україні. (Зауважу, що відстань до сусіднього села на українській території невелика, а оскільки кордону між Росією та Україною, по суті, немає, мешканці Волошиного часто звертаються до послуг священиків із сусідньої держави – України, бо це ближче – І. М.) Так що ж він: приїде ховать [покійника] – і каже: „Дайте зернечка! Дайте і курочкам! Дайте і яїчка!”. А тоді той… сів і поїхав, а „гроб закрийте самі”. І все. Запечата [труну] у дворі… Тут ось півкілометра виїхати… Ти ж должен запечатать на кладбищі! А він [це робить] у дворі. Забрав [плату] – аби тіки гроші! І все йому давай! Сів — і поїхав…
У селищі Біловодську, райцентрі Луганської области, разом із колеґою-філологом зі Львова ми якось розмовляли з місцевим священиком. Під час екскурсії по церкві, яку „святий отець” нам організував, він поскаржився на те, що час зараз важкий, бо церква на ремонті і приходу немає. Тому він, батюшка, надіває рясу і хрест, сідає на власну автівку, перетинає українсько-російський кордон, який тут недалечко, і їде за товаром. Закуповує в Росії гамузом горілку та цигарки – і везе назад в Україну перепродавати дорожче. Так і „виживає”.
Одна моя колеґа з Луганська розповіла про недавній випадок. Коли в неї була велика потреба приступити до сповіді, вона пішла в найближчу церкву. Коли почала сповідатися, священик перебив її зауваженням: „Прошу исповедаться по-русски!”. Жінка пояснила, що її рідна мова – українська, їй важко вилити душу по-російськи. Тоді священик сказав грізно: „Нє положено!”. Колеґа розплакалась і, так і не висповідавшись, покинула церкву.
2004 року, в день виборів, довелось мені проходити повз церкву. Біля брами стояв тамтешній священик і роздавав своїм парафіянам і всім перехожим маленькі листівки з зображенням Богородиці з Христом на руках і текстом, головним змістом якого було: кандидат у президенти Віктор Янукович – ставленик Бога, а Віктор Ющенко – ставленик диявола. (А пам’ятаєте, як тоді ж у донецьких церквах люди молилися на ікону з зображенням Януковича?).
Я не буду коментувати наведені приклади – думаю, розумний читач і сам зробить належні висновки. Скажу лише, що все описане стосується однієї Церкви, яка на південно-східних українських теренах є майже безальтернативною. Зареєстровані на Луганщині кілька парафій УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ туляться або у вагончиках, або в їдальнях, або в приватних будинках, а місцева влада роками не виділяє їм місце під будівництво храмів, зате церков Московського патріярхату набудовано тут до непристойности багато (у Ростовській же області православних церков, окрім „канонічної”, взагалі немає).
Зіткнувшись з описаними фактами, я подумала, що ніколи не зможу ходити до церкви, чимало служителів якої не можуть бути для мене моральними авторитетами. Поки що я відвідую церкву, священик якої пройшов не кількамісячні курси, а провчився шість років у духовній семінарії. Поки що я впевнена, що він ніколи не вчинить так, як ті його колеґи з московської церкви. І в нашій парафії поки що немає зомбованих на ненависть до людей інших конфесій.
Знаю, що священики УПЦ МП засудять мій вчинок і вважатимуть його гріхом – вони навіть називають гріхом хрещення в такій же православній церкві, тільки Київського патріярхату, яку йменують „розкольницькою”, „неканонічною”, залякують цією неканонічністю їх відвідувачів і наполегливо схиляють їх до перехрещування.
Більшість людей вірить, що Бог є. А от яку церкву відвідувати – православну, католицьку, протестантську, язичницьку чи будь-яку іншу, і чи відвідувати її взагалі, повинно бути справою свідомого рішення.

Люди легко потрапляють під вплив зла. Хоча в глибині душі визнають добро, воно викликає у них повагу.

Люди відчувають «тепло» гріха. Вони чують сморід, але їм не хочеться йти від тепла.

Хто не справедливий з іншими, той наводить вогонь на власну голову.

Благий Бог ніколи не допускає, щоб великі випробування продовжувалися довше трьох поколінь.

Роман ІВАСІВ
Храм Св. Пантелеймона об’єднає православних і грекокатоликів

Вперше в Україні УГКЦ та УПЦ КП спільними силами розпочинають зводити храм у Коломиї. Символічно, що його будівництво почато 29 липня і приурочено до чергової річниці Володимирового Хрещення Руси-України. Нагадаємо, що українська Церква київської традиції була унікальним явищем у світовому християнстві, зберігаючи тривалий час єдність зі Сходом і Заходом. Власне з цього спільного духовного джерела беруть початки УГКЦ та УПЦ КП. Зауважимо також, що церква Святого Пантелеймона постане на території онкодиспансеру — місця терпінь і випробувань, де хворі люди чи не найбільше потребують духовної розради та опіки.
Благословили спільне спорудження нової церкви єпископи Коломийсько-Чернівецької єпархії УГКЦ — Миколай (Сімкайло) та Коломийської єпархії УПЦ КП — Іоан (Бойчук).
Прихильників поєднання українських християнських Церков київської традиції завжди було подостатком на різних рівнях церковної ієрархії, кліру й вірних. Ідею українського екуменізму, тобто єднання між західною і східною християнськими традиціями, свого часу обстоювали як православні, так і греко-католицькі ієрархи — митрополити Іларіон (Іван Огієнко), Андрей Шептицький, Василь Липківський і Йосиф Сліпий. Сьогодні ця ідея як ніколи доконечна для національного й духовного об’єднання України. Коли поглянемо на духовну співпрацю УГКЦ й УПЦ КП на сучасному етапі, то прикарпатські владики Кир Миколай (УГКЦ) і Кир Іоан (УПЦ КП) в цьому плані доклали багато особистих старань, що може слугувати добрим прикладом для всієї країни. Як неодноразово відзначала «Галичина», владики Іоан Бойчук і Миколай Сімкайло в Коломиї (фактично вперше в Україні) розпочали спільні відправи Хресної дороги, молебні, водосвяття, спільні чування біля плащаниці, підтримували різноманітні проєкти й заходи. Звісно, що такі добрі братерські стосунки між єпархіями реально працюють на поєднання християн, Закладається добрий фундамент для духовної співпраці Церков для добра нашого народу і на прославу Божу. А реалії сьогодення самі підказують найкраще місце такої співпраці — поле соціяльного служіння християнської Церкви, адже соціяльні доктрини кожної означеної конфесії ґрунтуються передусім на визнанні й реалізації в суспільному житті цінностей, які несе Євангелія: служіння ближньому, особливо немічним і хворим, тобто «найменшим світу цього».
Що кажуть владики з цього приводу? Владика Іоан зазначає: «З часу утворення нашої єпархії взаємини з владиками УГКЦ у Коломиї складаються справді по-дружньому. У нас є спільна мета — побудова єдиної Церкви в Україні. Через проведення спільних заходів єднаємо наших вірних в одну християнську родину. Ми з Владикою Миколаєм закликаємо наших священиків до спільних богослужінь, заходів, які можемо разом відправляти і проводити для утвердження єдности між людьми».
А Владика Миколай додає: «Ідучи дорогою Христового вчення та спільного обряду, ми бачимо фундаментальні основи єдности між Церквами Володимирового Хрещення. Для свідчення цієї єдности та християнської любови потрібні дії, що засвідчать наші наміри виконати Божий заклик до згоди. Маю надію, що новий спільний храм стане благотворним реальним прикладом єднання нашого народу, де почергово будуть відправляти священики двох єпархій. У спільних молитвах будемо просити благословення для нашого народу і правдивої єдности Церкви в Україні».
Отож на відміну від РПЦ, яка хоч і вільно розвивається в Україні, але зовсім «не бачить» (а чому — відомо) титульних українських традиційних Церков як рівноправних собі у Христі навіть у сфері соціяльного служіння: в лікарнях, госпісах, дитячих притулках та допомогових службах, бачимо, що Церкви київської традиції від фази декларативних заяв перейшли до реальних справ. А коли врахувати сучасну релігійну ситуацію, то такі спільні ініціятиви співпраці між УГКЦ й УПЦ КП можуть стати прообразом духовного міжконфесійного розвитку України.

Роберт СТЕШЕНКО, м. Донецьк
Український родовід
При полум’ї свічки

Декілька років тому мені вдалося витягнути велику душевну, майже сердешну скалку-жало: я добився реабiлітацiї своїх батьків.
Ось iсторiя моїх предкiв.
Мiй прадiд (по батькові) Петро понад столiття тому приїхав iз Таврiї на Донеччину з п’ятьма синами, чотири з яких були вже одруженi. Ця родина купила біля станцїї Сiль 100 гектарiв землi i, хлiборобствуючи на нiй, почала обживатися.
Щоб читач зрозумiв, яка була ця родина, як і що вона будувала, наведу своєрiдну довідку про себе, як представника роду: мiй зрiст 190 см, вага понад О,1 тонни, об’єм легенiв 6500 см3. Такi мої дiти, онуки, такими були і мої дiди та батьки.
Працювали мої родичi i вдень,і вночi. У дiда Романа було 12 дiтей, у мого діда Кирила лише дев’ятеро. Своїми руками рід зробив невеличку цегельню (випалювальну пiч) i послiдовно, протягом кiлькох рокiв побудував кожному з синiв по садибi. До речi, на кожнiй цеглинi було клеймо «бС» — брати Стешенки. У мого діда (з розповіді родички) будинок виходив на вулицю п’ятьма вікнами, у дворі садиби клуня, конюшня та інше. Згідно з архівною довідкою, на хуторі Стешенків 1926 року проживали 58 українців, з них 29 чоловіків. Уперше я побував на хуторі наприкінці 60-х років. Там ще жив у одній із кімнат розореного будинку «останній із могікан» Сашко Романівський. Вразили мене тоді дві речі: високі стелі в приміщенні та …величезне поле перед ним, всуціль заросле колючками.
Трохи про землю.
Хутір розташований на схилі долини, де протікає річка Бахмутка. Протягом багатьох років, мабуть, століть земля «сповзала» на городи хутора. То й було головне багатство мого народу – відомі на весь світ українські чорноземи. Казали родичі, що на тих землях можна було нагодувати пів-Артемівська (а під землею – найбільше у світі! – родовище кам’яної солі). Що ж сталося на тих найкращих, найбiльших?..
Рішенням президії Артемiвського «РИКа» (є довiдка Донецького архiву) майже всіх хуторян було розкуркулено, заарештовано або вислано на пiвнiч. Мати розповідала: при виселеннi чекісти стягали з неї кожуха, яким вона обгортала свою дитину, мою старшу, з 1928 року, сестру. Донька починала плакати, чекісти відступали, потім знов стягали, сестра плакала. I так декiлька разiв. Трирiчне(!) дiвчисько вiдборонило все ж таки кожуха... Я не знаю, як назвати тих iстот, що висилали молодят (23 та 27 рокiв) до пiвнiчного кола i ще й стягали з дитини одежину.
В документі, який я отримав уже тепер з Росії, те так і надруковано: «дочь — Валентина, 3 г. (на момент применения репрессии)…»!
Вдумайтеся, З роки! — «на момент примененiя репресії…»!!! А який тон: «.. глава кулацкого хозяйства…». І ні краплинки, — співчуття.
Після розкуркулення на хутір завезли незаможних росіян з Росії та Донеччини. Проголосили організацію комуни, якій дали незвичайну для вуха селянина назву – Сакко і Ванцетті. Ця назва досі засмічує мапу Донбасу. Комуна протрималася приблизно півтора року, розпалася, майно та обладнання розтягли, будівлі по цеглині розібрали. Залишилися від дідів три добрячих погреби та два колодязі. Всі викладені знаменитою іменною цеглою. Деякі з них використовують сьогоднішні дачники. Під час відвідин-оглядин нашою родиною залишків хутора до нас вийшла з халупки колишня комунарка, вдягнена у фуфайчину, на якій було, здається, безліч різнокольорових латок, як на тій російській ковдрі з клаптиків. Мати, пам’ятаю, промовила: «Якими вони приїхали, такими й залишилися», а сестра, яка мешкає в Росії, додала: «Такими были бы и мы тут. Спасибо товарищу Сталину, что освободил нас от этой земли…»
Який жахливий вислiв! Відiрвав-таки від рідної землі “товариш”. Закинув на чужину, позбавив рiдної мови, вiри, ще й замiсть прокляття заробив подяку!
Мою родину заслали милуватися пiвнiчним сяйвом майже пiд полярне коло. Через деякий час вони втекли звiдти. Мовчки, щоб не виказати себе, дiсталися до м. Горького, де потайки тимчасово переховувалися в якоїсь людини. Батько з картоплини вирiзав печатку, “виправив” собi “документ” i через якусь сiльську артiль влаштувався на станкобудiвний завод «Фрезер», де працював слюсарем, потiм вирiс до механiка цеху, в якому у час вiйни виготовляли гармати для танків. Про здібності молодого хуторянина свідчить таке. У 1945 році йому присвоюють звання офіцера, дають на поміч півтора десятка солдатів-слюсарів і відряджають на заводи Німеччини для вивчення, демонтажу та відправлення до Союзу німецької станкової техніки. Зберігаю його лист-трикутник, у якому він пише з Берліну про передачу їхньої зони американцям. Не втік мій батько до союзників, повернувся до родини. Невдовзі батько раптово захворів і помер чи то через нестачу ліків, чи то від серцевого перенапруження. І похований він не в «рідній сторонці».
Моя мати з родини Пісоцьких, хутір яких був розташований за кілька кілометрів від батьківського на протилежному східному схилі бахмутської долини. Корені цієї родини походять із Наддніпрянщини, бабця була козацького роду. (Ті корені затопив Дніпрогес). Якщо в діда по батькові було «лише» 9 дітей, то у діда по матері «тільки» п’ятеро. Про стан їхнього господарства у минулому свідчать два приклади: учні агрономічної школи з сусідньої станції Яма (перейменована в Сіверськ) проходили пізнавальну практику на цьому зразковому господарстві; німці-колоністи пропонували дідові поїхати до Німеччини для розповсюдження українського досвіду й давали йому свої рекомендації.
У 30-ті роки і цих хуторян було розкуркулено, вивезено в Сибір на кордон Красноярського краю, господарство пограбовано, хутір знищено, землі занедбано. Материного брата заслали в Архангельськ і, люди добрі, ви не повірите, але це факт: дядько відсидів 10 років і, коли почалася війна, його як працьовитого фахівця, засудили ще на 10 років! Він відсидів 20 років!!! Повернувся в Україну в 1951 чи 1952 році. Його дружина, глибоко віруюча, ввічлива людина, добровільно поїхала за ним і майже чверть століття несла тавро дружини «ворога народу». Після смерти Сталіна вiн звернувся до прокуратури з запитанням, за що його було засуджено. Я бачив той пiваркуш, якого вiн отримав, де було всього п’ять рядкiв i в кiнці: «… реабiлiтiрован iз-за отсутствiя состава прєступленiя». Плакав. I жодних вибачень... У дядi Шури були “золотi руки”. Вiн у засланнi переробляв збитi нiмецькi лiтаки на морськi катери, ремонтував будь-якi автомашини. Пам’ятаю, як вiн, працюючи механiком у гаражi, приладнав двигун вiд американського форда до старенького колгоспного трактора, котрий потiм очищав м. Снiжне вiд снiгу. Привчив дядько i мене до слюсарства. То хiба це не золотий фонд нашої нації! На його честь я назвав свого сина Олександром.
Трохи про себе. Народився у Горькому (Нижньому Новгороді). Гірке місто запам’яталося нашій родині ще й голодом. Аби я не вмер від нього, мати змушена була віддати мене в так званий дєтдом, де я пройшов добрячу життєву школу. Вперше наївся хліба 20 травня 1947 року. Сестра на іспитах в школі падала від виснаження. Мати-вдова тяжко захворіла від праці в ливарному цеху. І врешті-решт, ми майже попхалися в Україну. Єзуїтські закони того часу забороняли «ворогам народу» повертатися в рідні міста, навіть області. Розтрощені родини Стешенків-Пісоцьких, обманюючи паспортну службу міліції, зачепилися на самому краєчку Донеччини у м. Сніжному.
Тут я став шахтарем. Здобув вищу освіту. Виріс до керівника шахти у м. Торез (колишнє Чистякове). Мені, як представникові українства, не соромно доповісти, що шахта стала зразковою у комбінаті, у мене не загинула жодна людина протягом майже десятиліття, не було жодного вибуху газу, хоча й працювали на позакатегорійній шахті, як у пороховій діжці.
Десь я чув чи читав, що в людинi на генетичному рiвнi викарбовується родинна пам’ять. Ця пам’ять ледь-ледь жеврiє в якiйсь клiтинці мозку, а потiм усе ж таки прокидається i стає провiдним стимулом, напрямком у поведiнцi людини. Прийшов i мiй час. Народжений у Росiї мешканець зросiйщеного сходу вирiшив оволодiти рiдною мовою. Користуючись нагодою перебування на лiкуваннi в Захiднiй Українi, я переходив на спiлкування тiльки українською мовою. Дуже вдячний нашим західим братам, що вони зберегли те мовне та духовне багатство. Працюючи на виборах 1998, 2002 рокiв у територiяльних комiсiях, я єдиний iз 25 членiв мiст Снiжне, Торез та Шахтарського району спiлкувався українською мовою.
Вийшовши на пенсiю, удруге (раніше мене “одфутболили”) взявся за реабiлiтацiю батькiв. Написав запити до архiвiв, прокуратури, судiв, НКВС, СБУ. Зiбравши довiдки, документи, звернувся до Артемiвської районної комiсії. До речi, у всі iнстанції я звертався тiльки державною мовою. І вiд кожної, пiдкреслюю, сучасної чиновницької худоби, одержував вiдповiдь — «чорномирдiнською». Приходять конверти з листами: адреси — українською, штамп на листах — український, герб — тризуб, а відповіді — iноземною! Засiдання комiсii я зобов’язав проводити державною мовою. Перед комiсiєю поставив чотири питання: реабiлiтацiю батькiв і сестри, назвати адмiнiстративну чи партiйну структуру, винну в злочині, повернути історичну назву хуторові, сплатити спадкоємцю куркуля грошову компенсацію. Комісія навіть не розглядала питання «хто ж винен», відмовила у поверненні історичної назви хутору (є архівна довідка, я демонстрував речовий доказ – цеглину засновників хутора), посилаючись на необхідність проведення референдуму. Отакої! Чи ж був референдум у 30-ті роки? Чи можна зібрати розтрощений, розвіяний просторами імперії родовід? Чи потрібен завезеним чужинцям цей референдум? За розграбоване майно я, спадкоємець куркуля, одержав образливо сміхотворну компенсацію у розмірі 112 грн.50 коп. На ці гроші я вирішив справити службу Божу за свій загиблий український рід в українській, звісно, церкві. Я обійшов міста Сніжне, Торез, Шахтарськ і… ніде не знайшов дійсної української церкви, і змушений був пом`янути родичів в одній із церков Московського патріярхату.
Ще одна давньо-сучасна iсторія садиби мого діда. Мати розповiдала, що поруч iз городами стояла скитська баба. Мiсцевi мешканцi свідчили мені, що недавно на хуторi були розритi дві скитські могили. Я звернувся до місцевого Артемiвського краєзнавчого музею за роз’ясненням. Але музей… мовчав. Звернувся вдруге. Знову мовчання. Тiльки пiсля третього звернення, в якому я попередив, що подам до суду, вказав статтю Закону про звернення громадян i зафіксував юридично термін звернення i відповіді, музей, нарештi, вiдповiв. Виявилося, що в могилах були поховання наших предкiв трьохтисячолiтньої давнини. Це майже ровесники єгипетських пірамід. Тут би музей... Знищено. Пiд керiвництвом колишнього директора музею. Одні ями. Жодних табличок, схем, макетiв. Яка там баба! Хто там знатиме, де вона подiлася... Нiчого святого. Занедбане і кладовище бiля хутора. Залишилися тільки горбики від могил моїх предкiв i бур’ян. Бур’ян... безмислія.
Для увiчнення всiх — “i мертвих, і живих, i...” вирiшив посадити на хуторi п`ять дубiв для п’ятьох дідiв. Звернувся до Артемівської фiлії Інституту садівництва, написав для чого потрібні саджанці, поклав навiть зворотний конверт. Але ж i тут... «радянська» влада. Вiдповідi не одержав.
Пiшов до iсторикiв держ- унiверситету: вони пишуть iсторiю поселень Донеччини. Запропонував документи, фотографiї. Навiть не взяли в архiвнi фонди.
Ще про одну руїну в нас на сходi України. Про топонімiку, назви місцевости. Комунiстичний режим перейменував хутiр Стешенкiв у Сакко i Ванцеттi, Бахмут — в Артемiвськ, Святогорськ — в Слов’яногорськ. Є на Донеччинi красноармiйськi, дзержинські, комунарськi, димiтрови, тельманови, первомайськi, карло-лiбкхнетовськi мiста, райони i вулицi… Вони досi носять тавро комунiстичних злочинцiв. Донецьк— яскравий тому приклад –iз семи районiв шість партійні: Ворошиловський, Ленiнський, Калiнiнський, Кiровський, Будьоньовський, Пролетарський. Хіба це не топо-фiлологiчно-мовна руїна? Що тут лишилося українського? Соромно дивитися на мапу. Що скажуть про нас наступнi поколiння?..
Хотiлося закiнчити статтю чимось свiтлим. Є свiтла пляма в хутірськiй iсторiї. Бог милостивий. Вiдпочиваючи у санаторiї Святогiр’я, я за сумiсництвом, як трудник, будував у манастирi (зараз Лавра) церкву. У фундамент її вмонтував пiд вівтарем у напрямi на хутiр родову цеглину “бС”. Цеглина, як символ вiдродження, нарiжна. Все це — з благословiння керiвництва манастиря.
За всіх наших мучеників і праведників, вірю, потрібно молитися і тоді, дасть Бог, вогонь — божественне полум’я свічки, очистить нас від кривди і зла.

Леонід КРАВЧУК:
«Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки»

Уривки з інтерв’ю в газеті «День»

Мені не раз говорили, що ви не врахували ситуацію — вашим демократизмом скористалися люди, які до цього часу не знають або не вимовляють слова «демократія».
Що я відчував? Я відчував одне — треба десь зробити прорив. Якщо я цього не зроблю, то не буде прикладу нової влади, нової поведінки, нової філософії. Влада — це не є щось вічне. Вона дається народом і забирається народом, а той, хто має владу і відчуває ситуацію, мусить думати не про владу, а про народ, про наслідки своєї поведінки.
Я вірив, що після мене демократія розширюватиметься, а вийшло навпаки. Сьогодні, на жаль, «Радянського Союзу» навіть більше, ніж в 1990 році. Ніде в Европі Комуністична партія не перебуває при владі — тільки в Україні.

Ми не можемо побудувати ідею в кабінеті і сказати людям: «Ось ми вам зформулювали національну ідею». Вона повинна визріти в суспільстві. Для мене національна ідея — це будівництво національно свідомої України. Не просто держави як такої, а багатого національно-духовного життя України. Слово «національний» обов’язково має пронизувати і економіку, і політику, і духовність.
Мушу сказати, що на початку 90-х ця політика активно не проводилася.

Відстежуючи все те, що відбувається в країні, я часто бачу, як політичні сили падають обличчям у багнюку, за гроші змінюють філософію.
Проукраїнськи налаштованим політичним силам завжди слід пам’ятати, що крім бажання, має бути вміння, позиція, дипломатична та історична освіта.

…Президент може увійти в історію тільки як Президент український. Тобто, він може навіть не мати тих успіхів в економіці, в соціяльній сфері, але на далеку перспективу цей Президент є українським. Такого не може бути, що це був Президент напівукраїнським. В цьому є початок формування іміджу.
Президент має бути українським, гуманним, незалежним і відстоювати позицію національно-стратегічних інтересів України.
Я знаю з досвіду Леоніда Кучми, який спочатку відстоював Російську православну церкву, російську мову. І ось проходить півроку і він готує візиту до Сполучених Штатів Америки. Він пішов освятити свою візиту до Філарета. Потім він почав менше говорити про російську державну мову. Він зрозумів, що або він буде Президентом України, або стане губернатором Російської імперії. А це для людини, яку обрав народ, неприпустимо.

Папа Римський приймає рішення одноосібно, а Вселенський Патріярх через Колеґіюм, тобто демократично. В цю демократичну ієрархію входить і Московський Патріярх. Серед усіх митрополій він посідає перше місце, де є сто мільйонів віруючих. Це ж сила силенна. Натомість Вселенський Патріярх орендує в Константинополі маленьке приміщення, він навіть не може запросити до себе гостей без дозволу турецької влади. Тобто тут є проблеми як духовні, так і організаційні.
Що можна зробити? Можна було б змінити підпорядкування: не Москві, а Константинополю. Але Патріярх Філарет каже — що зміниться? Від цього наша Українська Церква й Київський Патріярхат більш незалежними не стануть. Він правий. Тому нам треба зараз шукати такі кроки, які б не дозволили українцям Православної Церкви Київського Патріярхату остаточно втратити свої приходи. Чим більше буде приходити людей, будуватися храмів — не тільки на заході, а й у центрі та на сході — тим швидше ми зможемо ставити питання про об’єднання.

Коли сучасна молодь приходить до влади, відбувається «отруєння»: політикою, безвідповідальністю, грошима. Що, на вашу думку, може слугувати «фільтром» для нової владної еліти?
Насамперед треба створити школу для нових політиків. Займати керівну посаду не може випадкова людина. Ми повинні виховувати політиків, тому необхідно створити систему для відбору таких людей. Особу, яка стала на шлях «політичного» розвитку, треба вчити не лише базових речей, але й засобів протидії цим «отруєнням» і спокусам.
Україна повинна стати сильною і авторитетною. Тобто вона має бути політично незалежною, технічно й економічно непереможною, у всьому тримати лідерську позицію. Лише тоді Україна стане лідером. Гарне й вигідне розміщення ще нічого не означає. Наші політики кажуть, що ми, з незрозумілих для мене причин, повинні стати мостом. Скільки вже можна по нас бігати туди-сюди? Мости падають, розвалюються. Навіщо ті мости — ставайте на землю!
Діти теперішніх політиків здебільшого розмовляють російською. Чи підтримують ваші діти та онуки національні традиції, чи володіють вони державною мовою?
Вони володіють не тільки українською мовою, а й англійською і російською. Звичайно, в нашій родині вони спілкуються українською мовою не тому, що ставиться таке завдання. Я вважаю, що це природно, адже з мамою та з батьком я спілкувався українською, з дідусем та бабусею — теж. Я не можу просто забути те, що було в моєму житті, воно сидить глибоко в мені. У родині діти та онуки, як правило, розмовляють українською мовою, але, скажімо, я спостерігаю, що зі своїми друзями вони більше спілкуються російською. Я ставив запитання: чому так? Я не раз спостерігав: на уроці — українська, в коридорах — російська.
Я веду це до того, що поки ми не будемо мати переваги в українських книжках, українських газетах, українському телебаченні, переваг як кількісних, так і якісних, поки не буде того, що українська мова піде від колиски, то... Я колись розповідав таку народну українську мудрість, яка називається «Чого співають солов’ї і коли співають солов’ї?». Так ось, народ каже, що соловейко співає тоді, коли пташка сидить на яєчках, щоб їй не було сумно. Коли в яєчку зароджується пташеня, то воно чує солов’їну пісню: не ворони, а батька-солов’я. Згодом вилуплюється соловейко й співає соловієм. Якщо б так було в кожній українській родині, в школі, у ВНЗ — проблем би не було. Отже, має бути створена база: і технічна, і матеріяльна, і психологічна. Це комплексне питання.

Степан СЕМЕНЮК
Музей просто неба у Голі

Властиво то не музей в традиційному значенні, хоч так його часто називають,то скансен — музей на відкритому полі, заснований 1985 року в селі Голя (Hola) Володавського повіту Люблинського воєводства Польщі, за ініціятивою д-ра Тадея Карабовича, відомого українського поета й університетського учителя. Від 1990 року існує тут Товариство любителів скансену матеріяльної культури Холмщини і Підляшшя, що налічує 30 осіб, головою якого є Алина Карабович, дружина пана Тадея.
Скансен займає біля двох гектарів землі, де розташовані: вітряк -козляк початку ХХ ст., в якому збереглось до 80% устаткування, потрібного для мелення борошна; хата з вирізьбленим на балці написом: 1913 рік. Заходьте до хати — і ви в минувшині. Тут і стіл, і дерев’яні ліжка, ткацький верстат і різне хатнє начиння, як-от: рубель і качалка, що служили колись для прасування білизни тощо. Милують око хлібна піч з запічком і кухонна піч, стара клуня (стодола), плетена з хворосту й лози, і кузня ХІХ ст., криниця з журавлем і багато ще дечого. Скансен огороджений живоплотом, як бувало на наших селах колись.
Окремим об’єктом-експонатом є дерев’яна православна церква св. Антонія Печерського 1702 року. По часі руїни після ІІ Світової війни відновлена і сьогодні радує душу своїм внутрішнім вистроєм. Краса святая! В церкві богослужіння відбуваються щодругу неділю, бо в селі проживає тепер всього сім православних сімей. Щорічно на св. Антонія Печерського (але завжди в неділю) в Голі відбувається відпуст — релігійно-етнографічне свято, що починається богослужінням в церкві.
Неподалік від скансену є православні могилки, на яких вже хрести похилились, і дерев’яна капличка, замкнена на замок. Час і погода знищила більшість навіть камінних хрестів, десятиліттями могилки були не чинні. Тепер вони огороджені, доглянуті. Рідко, але знов хоронять тут людей, хоч часто вже написи пишуться латинкою. В цих могилках поховані заслужені люди. Відновлено, зокрема, могилу солтиса села Степана Климука, якого німці застрелили в 1942 році біля його хати на очах матері за те, що не видав єврейської родини.
Очевидно, що відновити цей наш некрополь громаді Голі і парафії непідсилу, а зберегти його конче треба. Може повинні звернути свою увагу українські громадські товариства в Польщі і в діяспорі та православна Митрополія в Польщі, тим більше, що там похований священик, який в ХІХ ст. привернув парафію до православ’я.
Наразі д-р Тадей Карабович є головою скансену, його хранителем, екскурсоводом і робітником — і то все на громадських засадах. Честь Вам, робітники щирі!

Шон Семон
ДОРОСЛІ ДІТИ АЛКОГОЛІКІВ. «Свічадо», 2010

Алкоголізм – сімейна проблема. Кожен член сім’ї відчуває наслідки цієї хвороби. Та, на жаль, на осіб, які виховуються в залежних сім’ях, не звертають особливої уваги. І діти алкоголіків, ставши дорослими, опиняються наодинці зі своїми проблемами, корінь яких сягає їхнього дитинства.
Вони часто страждають від різних фізіологічних і психічних розладів, їх переслідує відчуття порожнечі, відсутність мети в житті, слабке відчуття власної гідности, труднощі у підтримуванні стосунків з иншими, депресія, відчуття провини і сорому…
Чи можуть дорослі діти алкоголіків позбутися важкого тягаря, якого несуть із дитинства?
«Можуть!» – завпевняє Шон Семон, автор книжки «Дорослі діти алкоголіків», що нещодавно побачила світ у видавництві «Свічадо». Вилікуватися від алкоголізму та його наслідків – можна! І сьогодні навіть більше, ніж колись. Якщо Ви самі походите з сім’ї алкоголіка чи алкоголічки, то, сподіваємося, ця книжка переконає Вас в істинності парадоксу: хвороба, про яку Ви думали, що вона може Вас убити, насправді може зробити Ваше життя цінним і вартим того, щоб його прожити.
Ця книжка писалася з думкою про вже дорослих дітей алкоголіків та про тих, хто їх знає і про них турбується. У ній просто і безпосередньо описано труднощі дорослих дітей алкоголіків і те, що вони можуть робити, щоб одужати. Особливу увагу в ній звернено на тих із них, хто став священиком, монахом чи монахинею.
Книжка містить відповіді на питання, чого потребують дорослі діти алкоголіків, щоб відновити своє здоров’я, і якими засобами вони можуть для цього скористатися. Також автор пише про те, як можна допомогти залежній від алкоголю особі.
Придбати книжку Шона Семона «Дорослі діти алкоголіків» можна у крамницях «Свічадо» за адресами: м. Львів, вул. Лисенка 2; м. Київ, вул. Покровська 6, станція метро «Контрактова площа». Крім того, Ви можете замовити цю книгу на офіційному сайті видавництва «Свічадо» www.svichado.com . Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

МОЛИТОВНИК ПРОЧАНИНА
Упорядник Оля ЖАРОВСЬКА, — «Свічадо», 2010

Дорогою до Бога, що сповнена трудом покаяння і пасхальною радістю, часто називають прощу до святинь. Ми залишаємо рутинні буденні турботи, щоб вийшовши назустріч Богові поглянути на своє життя зцілюючим поглядом Христа, увійти в радість Преображення і принести у дім свій благословення.
Для того аби у цій духовній мандрівці допомогти прочанинові поглибити своє молитовне життя, додати віри в Боже милосердя і любов, укладено «Молитовник прочанина», який нещодавно вийшов друком у видавництві «Свічадо». У цьому молитовнику кожен прочанин знайде молитовне слово, яке промовить саме до його серця і зродить в ньому бажання кожну хвилю свого життя переживати у Божій присутності, Його любові і милосерді.
«Молитовник прочанина» – це один з перших молитовників, тексти якого є спробою відтворити не лише давню молитовну традицію прочанського руху в нашій Церкві, а й долучитися до творення традиції почитання новопрославлених блаженних. Тож у цьому молитовнику, окрім повчання про молитву, тексту Божественної Літургії і текстів для приготування та участи у таїнствах покаяння та Пресвятої Євхаристії, вміщено акафісти та молебні до Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці, до блаженних мучеників. Також у молитовнику вміщено молитви до Христа Спасителя і до Пресвятої Богородиці, прославлених у чудотворних іконах, і пісні, які духовно підтримують прочанина у нелегкій дорозі до святині.
Книжку «Молитовник прочанина» можна придбати у крамницях «Свічадо» за адресами: м. Львів, вул Лисенка, 2, у новій книгарні на вул. Б. Лепкого, 4; у м. Київ, вул. Покровська, 6, станція метро «Контрактова площа». Крім того, Ви можете замовити цю книгу на офіційному сайті видавництва «Свічадо» www.svichado.com. Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Передплачуйте на останній квартал газету для себе і своїх друзів індекс 61671

Вартість передплати: 17.34 — на рік.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку