ВСЕЛЕНСЬКИЙ ПАТРІЯРХ ВАРФОЛОМІЙ І: «Я ХОЧУ ПЕРЕДАТИ ВСЬОМУ УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДОВІ МОЄ ВІТАННЯ
І ПАТРІЯРШЕ БЛАГОСЛОВЕННЯ»

Україна відзначає свято Хрещення. Ні 20 років тому, ні 10 років тому гідне відзначення за участю Патріярха Матірньої Церкви було неможливе. Нині на запрошення Президента України В. А. Ющенка 25 липня вперше прибуває до Київа Патріярх Варфоломій. Водночас на запрошення Президента, а також на запрошення Партіярха Алексія ІІ приїжджають до Київа глави православних церков, що перебувають у канонічному єднанні.
Дух братнього християнського єднання, а також духовного і екологічного очищення має бути домінуючим для усіх церков України. Саме цей дух несе з собою Патріярх Варфоломій, перший серед рівних, поміж яких знаходиться і Патріярх РПЦ Алексій ІІ.
Зрозуміло, що ідея Української помісної Православної Церкви витає в повітрі при всіх президентах України і щораз глибше проникає в серця вірних з усіх порізнених православних церков. Очевидно, вони і є тілом тієї Помісної Православної Церкви, яке непомітно виростає з нашою участю.
В. А. Ющенко є першим українським Президентом, для якого церковне і взагалі духовне життя є по-справжньому важливим, а духовна єдність суспільства є пріоритетом. Звідси його активність в справі зближення Церков, в першу чергу – православних.
Деяким відстороненим людям здається, що УПЦ є органічною і невід’ємною часткою РПЦ МП. Зовсім по-іншому дивляться на те зсередини РПЦ. Там усі українці – мазепинці, а Патріярх Алексій має ілюзії тільки щодо Донбасу.
Слабкість Московського Патріярхату в очах усіх Православних Церков, які збираються до 1020-річчя в давній митрополії Константинопольського Патріярхату, полягає в тому, що Московська Церква була і є на службі політики. І колись, і тепер вона корумпована з бізнесом та з імперською владою і заанґажована у ворогуванні тієї влади з усіма сусідами. Отже, в духовному сенсі то дуже слабка Церква, яка не може мати міжнародного авторитету, хоча веде активну дипломатію.
Патріярх Константинопольський, навпаки, очолює церкву духовну, дистанційовану від політики і відкриту до діялогу з різними конфесіями. Звідси великий потяг українських церков і «усіх православних християн» до Матірньої Церкви: вона несе чисту хоругов і готова єднати вірних, а не ділити. Зрозуміло, що ми стаємо учасниками того діялогу та спільної молитви за єдність. Згадаймо, який колосальний вплив на Українське суспільство справила візита в Україну Папи Йоана Павла ІІ. Хоча усі знали афоризм Сталіна: «Папа Римский? А сколько у него дивизий?»
Є.С.

ОСЬ ЩО РОЗПОВІВ ПЕРЕД ВІЗИТОЮ ДО КИЇВА ЙОГО ВСЕСВЯТІСТЬ ВАРФОЛОМІЙ І

Насамперед, користуючись нагодою зустрітися тут з вами, я хочу передати всьому українському народові моє вітання і патріярше благословення. Для мене є великою радістю, що за кілька днів матиму можливість відвідати Україну. Я вже один раз бував в Україні, але до 1991 року, і на той час не був Патріярхом. Хочу подякувати шановному Президенту Ющенку за надіслане мені особисте запрошення на святкування 1020-річчя Хрещення Руси. Також хочу подякувати Патріярху московському Алексію ІІ, який запросив усі православні церкви плянети взяти участь у цьому святкуванні. Радий, що 27 липня в Київі разом з ним та з владиками інших православних церков ми спільно служитимемо літургію. Ця спільна літургія та спільне причастя за одним вівтарем буде для нас очевидною ознакою єдности церкви.
Вселенський Патріярхат є першим престолом у панправославному світі. Як такий він має право та зобов’язання координувати стосунки між православними церквами, очолювати і проводити зустрічі православних церков. А також допомагати сестринським церквам, коли в них виникають проблеми. Наведу такий приклад: зовсім нещодавно постало питання зміни Єрусалимського патріярха. Ми зініціювали зустріч очільників православних церков і ухвалили остаточне рішення.
Першорядність Константинопольської церкви… – це не – тільки почесне звання, воно має конкретне наповнення. Але хочу підкреслити: – це не означає домінування, це не та першорядність, яку має Папа Римський. Подеколи Вселенський Патріярхат звинувачують в амбіціях, а Патріярха – в бажанні стати «другим Папою», тобто Папою православного світу. Звісно, Вселенський Патріярх не є Папою християнського Сходу і не претендує на це. Водночас православ’я потребує послуг Вселенського Патріярхату, його координаційної ролі.
Оскільки Константинопольська церква є Церквою-Матір’ю, вона робить для цього відповідні жертви та кроки.
Ми завжди поважали національну ідентичність, мову та культуру православних народів. Коли наші брати з Салоніків Кирило та Методій були надіслані в Моравію Патріярхом Фотієм, вони принесли в ті землі не лише християнство, а цивілізацію – писемність, зокрема, кирилицю. Вони не намагалися перетворити ті народи на греків чи візантійців – вони цінували їхню унікальність.
Вселенський Патріярхат у своїй діяльності має на меті лише духовне життя, ніякої політики. Що стосується моєї візити до України, то з нашого боку немає жодних політичних критеріїв, жодної політичної мети – ми хочемо разом зі шляхетним українським народом відсвяткувати поворотний момент у його історії. Адже ваша національна християнська ідентифікація походить від Константинопольської церкви. Ми є і лишатимемося назавжди для вас Матір’ю-Церквою. Для нас дуже велика духовна радість разом із Президентом Ющенком та вашим народом відсвяткувати цю подію і ще раз принести вам любов та благословення Церкви-Матері.

Про те, ЯКЕ ЗНАЧЕННЯ МАТИМЕ ЦЯ ПОДІЯ ДЛЯ УКРАЇНИ і як можуть відреаґувати на неї інші Церкви, говорить єпископ Васильківський, вікарій Київської єпархії, голова інформаційно-видавничого управління УПЦ КП ВЛАДИКА ЄВСТРАТІЙ:
Тому сам цей факт є подією історичного значення. Ніколи досі Вселенські Патріярхи в Київі не бували, незважаючи на 1020 років історії Київської Церкви у зв’язку з Константинопольським Патріярхатом. Тому сам цей факт є подією історичного значення.
Також важливо, що Патріярх приїздить не сам – разом з ним також приїдуть глави деяких Помісних Церков. Таким чином це святкування буде виведене на всеправославний рівень. І це не буде просто зустріч, скажімо, двох Патріярхів, якщо сюди приїде Патріярх Алексій, а це, повторюю, буде всеправославне святкування.
Навіть з того офіційного повідомлення, яке оприлюднене, можна зрозуміти, що Московський Патріярхат, і особисто Патріярх Алексій, не хотіли бачити Патріярха Варфоломія в Київі. Тому що в запрошенні, надісланому Вселенській Патріярхії, йшлося про Патріяршу Делеґацію. Але Синод вирішив: так, ця Делеґація буде надіслана, але очолить її сам Патріярх.

ЗВЕРНЕННЯ ПОМІСНОГО СОБОРУ УКРАЇНСЬКОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ КИЇВСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ
ДО ПРЕДСТОЯТЕЛІВ ПОМІСНИХ ПРАВОСЛАВНИХ ЦЕРКОВ

Святійші і Блаженнійші владики!
Як зримі добрі плоди проповіді євангельського вчення в Русі-Україні, після ретельного вивчення, Помісний Собор причислив до лику святих великих подвижників і ревнителів православ’я – благовірного князя Київського Ярослава Мудрого (4 березня н.ст.), благовірного князя Костянтина Острозького (26 лютого н. ст.), святителя Іова Борецького, Митрополита Київського, Галицького і всієї Руси (15 березня н.ст.), та останнього кошового отамана Запорізької Січі праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського; 14 жовтня н.ст.).
У 1448 р. в Москві єпископи частини Київської Митрополії самостійно поставили Митрополита, чим фактично проголосили автокефалію своєї Церкви. Ця автокефалія Константинопольським Патріярхатом була визнана лише у 1589 р., тобто через 141 рік. В той же час Київська Митрополія зберегла єдність з Матір’ю-Церквою, хоча пережила важкі випробування у зв’язку з відпадінням у 1596 р. її частини в унію з Римським престолом.
У 1686 р. Московський Патріярхат через підкуп, тиск та погрози, з використанням авторитету турецької влади домігся від Константинопольського Патріярха Діонісія надання грамоти, якою нібито визнавалося відокремлення Київської Митрополії від Вселенського Патріярха та підпорядкування її Московському Патріяршому Престолу. Але невдовзі Синод Вселенського Патріярхату визнав цю грамоту і дії Патріярха Діонісія незаконними. Таким чином Московський Патріярхат підпорядкував собі Київську Митрополію незаконно, з порушенням канонів і через застосування підкупу та тиску мирської влади.
Константинопольський Вселенський Патріярший Престол не визнавав і тепер не визнає канонічности акту підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріярхатові. Ця позиція, зокрема, зафіксована у Томосі Патріярха Григорія VII Польській Церкві (1924 р.), в листі Патріярха Димитрія до Патріярха Московського Алексія ІІ (1991 р.) та у офіційних заявах представників Вселенського Патріярхату.
Приєднуючи до себе Київську Митрополію, Московський Патріярх гарантував їй збереження всіх прав найширшої автономії, якими вона користувалася в складі Вселенського Патріярхату. Але невдовзі всі ці права були порушені, а Митрополія була зведена до стану рядової єпархії Російської Церкви.
Зважаючи на всі ці факти, ми констатуємо, що Московський Патріярхат ні історично, ні канонічно ніколи не був і зараз не є Матір’ю-Церквою для Київської Церкви. Матір’ю-Церквою для Української Церкви був і залишається Вселенський Константинопольський Патріярхат.
Вперше питання автокефалії Української Церкви, тобто повної канонічної незалежности при збереженні єдности у вірі і християнській любові та богослужінні, виникло у 1918 р. на місцевому Соборі. З того часу Московський Патріярхат так і не зміг знайти адекватної і церковної відповіді на бажання української пастви мати адміністративно незалежну Церкву.

ДО ІСТОРІЇ ХРЕЩЕННЯ УКРАЇНИ-РУСИ
Матреріял підготовлено Патріярхом (сайт Президента України)

Цього року колись найбільша за територією наша Митрополія – Київська – святкує 1020-ліття з часу свого офіційного Хрещення. Це свято не тільки Київа, але й Вселенської Константинопольської Патріярхії. Довгою і досить складною та неоднозначною з історичного погляду є історія українського Християнства, нерідко все йшло не так, як хотіли Константинополь та Київ. Були моменти непорозуміння, але ніколи за всю понад тисячолітню історію наша духовна дочка – Київська митрополія – не зрікалась свого зв’язку зі своєю Матір’ю – Константинопольською Патріярхією. Сьогодні є нагода озирнутись у минуле, з висоти віків подивитись на історію наших стосунків і зробити з них висновки для майбутнього життя у Вселенській Християнській спільноті.
Церковний переказ подає, що після Зіслання Святого Духа на Апостолів Святому Апостолові Андрієві Первозванному за жеребом випало нести світло Христової віри у північні землі. Одним з міст на його шляху був Візантій – майбутній Константинополь, де учень нашого Спасителя проповідував і заснував єпископську катедру, ставши її першим Архиєреєм. Напевно, утвердивши народ у вірі і залишивши свого наступника, Апостол Андрій вирушив у дорогу на північ. На південному березі Руського (Чорного) моря була Синопа, у якій, за літописом «Повість временних [минулих] літ» він знову затримався на довше: «Побіля нього ж учив Святий Апостол Андрій, брат Петрів». Із Синопи морем шлях проліг до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де Апостол довідався, що близько лежить Дніпрове гирло. Вгору по Дніпру першопокликаний учень Христа вирушив у дорогу «до Риму». І тут ми маємо цікавий момент, над яким особливо не задумуються історики: навіщо робити таке велике коло, йти у невідомі краї, щоби дістатись до Риму з північного боку? Світло на поставлене питання проливають грецькі і візантійські джерела: землі у Північному Причорномор’ї – аж до Балтійського моря, тобто терени сучасної України і Білорусі, населяли відомі грекам народи, що в різні історичні періоди виступали під різними назвами, але в очах греків і візантійців були одним і тим самим народом: кіммерійці, таври, скіфи (скити), сармати, венеди, анти, склавини, гуни, слов’яни. За основу такого підходу вони брали мову цих народів, яка для названих народів була одна і та сама. Найновіші дослідження прадавньої історії України підтверджують правдивість таких поглядів. Згадані народи для античних греків були радше «ксеной» (чужинці), аніж «барбарой» (варвари в сучасному розумінні), зі своєю культурою, звичаями і віруваннями, відомими еллінам. Уламки, фрагменти давньослов’янських вірувань дають нам підставу допустити, що у них є багато подібного до християнського вчення. І, напевно, тому Апостол Андрій «рушив по Дніпру вгору, і за приреченням Божим прийшов і став під горами на березі», де тепер столиця України Київ. Історичні джерела свідчать, що у той час там вже було відоме грекам, вірменам і персам місто. Поблагословивши гори, Апостол Андрій провістив, що на цих горах засяє «благодать Божа, і буде місто велике, і церков багато воздвигне Бог», та поставив хреста.
Зупинились ми так докладно на розповіді про Святого Апостола Андрія і його приході на землі сучасної України ще й тому, що Київ, як і Єрусалим, Константинополь і Рим – найважливіші духовні центри світового Християнства – стоїть на семи горбах, і це єднає Київ з давніми апостольськими столицями.
Про поширення у свідомості давніх українців-русів імени (хоч прямо і не названо) Святого Апостола Андрія, як одного з перших місіонерів, свідчить лист візантійського імператора Михайла Дуки до сина київського князя Ярослава Мудрого Всеволода Ярославовича (близько 1073/74 року): «Духовні книги та достовірні історії вчать мене, що наші обидві держави мають одне джерело та корінь і що одне і те саме слово спасіння поширене в обох (державах), одні і ті ж самовидці божественного таїнства і його вістуни проголосили у них слово Євангелії».
Відомий український історик Михайло Брайчевський вважав, що «перебування апостола Андрія в Криму (в Керчі та Херсонесі) цілком правдоподібне». Вчений зробив висновок: «Незалежно від часу введення цього [про Апостола Андрія] переказу до київського літописання маємо розглядати його як <...> документ епохи, набагато давнішої за часи Нестора і Сильвестра».
Найранніша згадка про поширення Християнства на українських землях належить Тертулліянові. Згодом про прийняття Християнства скитами повідомляють Святі Афанасій Олександрійський, Іван Золотоустий та Євсевій Єронім Блаженний. Про те, що Християнство було прийнято «давно», пишуть в «Церковній історії» Гермій Созомен і Євсевій Кесарійський в «Короткій хронографії».
В історії залишилось ім’я князя слов’янської держави антів (територія Південної України) Божа, якого разом із синами і сімдесятьма воєводами, як християн, розп’яли ґоти на хрестах.
Візантійські джерела повідомляють, що полянський князь Кий (в оригіналі Кувер) в юнацькі роки виховувався при дворі імператора Юстиніяна І, у Константинополі прийняв християнство, тут же здобув освіту. «Мав велику честь від царя», одержав бенефіцій у Нижньому Подунав’ї, де заснував «градок Києвець», але через спротив місцевих племен не зміг там закріпитися. Тому Кий повертається додому, де «заклав» (напевно, розбудував або переніс з іншого міста) свою столицю Київ. За іншими свідченнями візантійців, Кий був сучасником імператора Іраклія. Як докладно пише його сучасник Іоан з Нікіу, «силою Святого і Животворного Хрещення, ним прийнятого, він перемагав усіх варварів і язичників». Про дружні зв’язки давньоукраїнського князя з візантійським імператорським двором свідчить і «Повість временних літ», хоч і мовчить про прийняття Києм Християнства. Тому свідчення візантійських джерел є важливими для нас: у той час слов’яни воювали з імперією, і добре слово про полянського князя було б неможливим, якщо він був би язичником.
Друга половина VII-VIII століття, коли на імператорському престолі сиділи імператори-іконоборці, були важкими для Східньої Церкви. Північно-Східній Крим став місцем заслання або схованки для шанувальників ікон. Із Криму завдяки місіонерській діяльності таких постатей як Стефан Сурозький Ісповідник та інші, поширювалось Християнство у його православній формі серед навколишніх язичників. Збережений давньоруський переклад поширеної редакції «Житія Стефана Сурозького» (грецький оригінал втрачено) свідчить про хрещення князя Бравлина наприкінці VIII – на початку IX ст. Найцікавіше те, що правдивість свідчень «Житія» про несподівану хворобу і чудесне зцілення новгородського князя Бравлина довели саме радянські вчені, як і те, що на час описаних подій було кілька міст, що називались «Новгород», але Великого Новгорода над Волховом (на території Росії) ще не було.
Такою стисло була картина початкового періоду християнізації українських земель. І знову звернемось до проф. М. Брайчевського: «Поширення християнства у Східній Слов’янщині на рубежі VIII-IX ст. набувало значення найгострішої та найактуальнішої проблеми. Нова віра упевнено і активно торувала собі шлях, здобувши в Русі солідну підтримку. На порядку денному стояла офіційна християнізація Руси».
У середині – другій половині IX ст. на київському престолі, напевно, як співправителі, сиділи князі Аскольд і Дир, про яких є думка, що вони були останніми нащадками князя Кия. Саме князь Аскольд запровадив на Русі Християнство як офіційну релігію. Про це хрещення (за 128 р. до Володимирового хрещення!) маємо свідчення у візантійських, арабських і західньоєвропейських джерелах. Про хрещення українців-русів пишуть Патріярхи Фотій та Ігнатій, імператор Константин Порфироґенет. Тогочасні документи засвідчують бурхливу діяльність князя Аскольда, часто підкріплювану силою зброї. Багато разів Русь воювала з Візантійською імперією. Під час правління імператора Михайла III у 860 р. Аскольд несподівано напав на Константинополь і здобув перемогу. Наступні походи на Візантію відбувалися у 863, 866 та 874 роках. Ці походи засвідчили, що Київська Русь стала поважним суперником Візантійської імперії і зайняла значну позицію у тогочасній Ойкумені. А в релігійному житті для християнської держави це був період гострого протистояння із Західньою Церквою та взаємної активної місіонерської діяльности. До нас дійшли окружне послання (енцикліка) і дві проповіді Патріярха Фотія, у яких виразно стверджено процес хрещення України-Руси саме цим Патріярхом. Звертаючись своєю енциклікою до Східніх Церков, Патріярх Фотій писав: «Не тільки болгари навернулися до Християнства, а й той народ, про якого багато і часто говориться, і який перевершує інших брутальністю і звірством, тобто так звані руси. Підкоривши сусідні народи і через те надто запишавшися, вони підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони перемінили еллінську й безбожну віру, якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, увійшовши до числа відданих нам друзів, хоча коротко перед тим грабували нас і виявляли нестриману зухвалість. І в них запалала така жадоба віри і ревність, що вони прийняли пастиря і з великою ретельністю виконують християнські обряди». Отже, Русь не тільки офіційно прийняла Християнство з Константинополя, але також прийняла церковну ієрархію – Митрополита (у Константина Порфирогенета – Архиєпископа) Михайла (за іншими джерелами – Леона) та єпископів. Ми не знаємо достеменно, бо свідки мовчать, як відбувався процес християнізації Руси-України, тобто чи було Хрещення насильним, чи спокійним, але достеменно відомо, що певна язичницька опозиція існувала. Напевно, язичники покликали зі Славії (північних земель) Олега, який підступно вбив київських князів Аскольда і Дира та захопив княжий стіл. 882 року на зміну Києвій династії прийшла династія Рюриковичів і почався період язичницької реакції. Забігаючи вперед, скажемо, що навіть в ХІ-ХІІ ст. у Візантії визнавали, що Київська Русь хрестилась саме у третій чверті IX століття.
Та повернемось до часів князя Аскольда, імператора Михайла і Патріярха Фотія і звернемось до «Паннонської леґенди» – поширеної редакції «Житія святого Кирила». Як відомо, імператор Михайло III 861 року відрядив у так звану «хозарську місію» Костянтина Філософа. Найоптимальніше для місіонера було б плисти безпосередньо до Меотиди (Азовського моря), але майбутній Учитель слов’ян чомусь їде до Корсуня (Херсонеса) у Криму, де знаходить монаха-русича, у якого «обріте» (знайшов? придбав?) релігійні книги, «руськими письменами писані». А потім, 863 року, була моравська місія, для якої святі брати Кирило (Костянтин) і Методій переклали слов’янською мовою Новий Заповіт і богослужбові книги. Навіть при сучасному розвитку можливостей перекладу і наявності величезної кількости граматик і словників праця перекладача є подвижництвом. А що тоді говорити про час, коли цього всього ще не було, коли треба було виробити власну слов’янську термінологію для передання специфічних понять, подібних до слова «рай» (до речі, у західньоевропейських мовах для цього поняття вживається запозичене слово, а не власне). Отже, напевно, Костянтин Філософ придбав потрібні книги, дещо їх відредагував, але ще довгий час після нього у римських джерелах їх називають «руськими», а не загально «слов’янськими». І ще одне: логічно з Криму було б їхати на Русь для місійного служіння, оскільки в той час Київ був важливіший з політичного боку, ніж Моравія і Паннонія. Та Русь на той час вже була християнською державою, отже, нема жодного смислу нести Християнство християнам.
Після язичницької реакції у Київі утверджується династія Рюриковичів, яка ставиться вороже до християн. Але сама Християнська Церква не пропала. Під час укладення договорів між Київом і Константинополем за князя Ігоря ми бачимо русичів-християн, які присягають на Євангелії, у час княгині Ольги на Подолі – одній з частин Київа – діє соборна церква Святого Пророка Іллі. Та й сама княгиня Ольга і її син Уліб є християнами.
Новий період у розвитку християнського життя Київської Руси настав за онука княгині Ольги Володимира. 988 чи 989 року Великий князь Київський Володимир Святославович приймає віру своєї бабусі і відновлює офіційний статус Християнства як державної релігії. Тільки «Повість временних літ» оповідає про хрещення князя Володимира, його сім’ї та киян. Оголошуючи про майбутній акт хрещення підданих, володар говорить, що хто не охреститься, той не буде його приятелем. З чужинців про хрещення князя Володимира говорить тільки німець Титмар Мерзебурґзький, але й він виразно говорить про особисте хрещення руського володаря. Після відновлення Християнства у Київі були охрещені «вогнем і мечем» Новгород (990 р.), Ростовська (991 р.) та Суздальська (992 р.) землі. Прикметно, що про схрещення тих земель, на яких проживають сучасні українці і білоруси, ніде нема згадки. Отже, на них збереглось Аскольдове хрещення.
Спочатку київськими митрополитами були греки, але вже дуже скоро великі князі Київські за прикладом Константинополя роблять спроби поставити митрополитів з числа русичів. Єпископи українських земель таку практику підтримували, зате північні єпископи, у першу чергу новгородські, чинили спротив, але не так з церковно-канонічних мотивів, як амбіцій своїх місцевих князів та власних.
Україна потрапляє під владу Великого князівства Литовського, а далі – Польського королівства. Але зв’язків з Константинополем не втрачає. Навіть у несприятливих політичних і релігійних умовах розвивається церковне і культурне життя. Засновуються церковні братства, найважливіші з яких (наприклад Львівське Успенське) з благословення Патріярха Константинопольського дістають ставропігію. Братства через школи поширюють серед народу освіту, стараються про церковні реліквії. Документи з тих часів можна ще й сьогодні знайти у українських храмах, як наприклад, писану на пергаменті грецькою мовою з власноручним підписом і висячою печаткою грамоту Константинопольського Патріярха, що підтверджує правдивість частини мощів Святого Івана Хрестителя, подарованих православному храмові Святого Івана у Бережанах на Тернопільщині (зараз реліквія знаходиться у Свято-Троїцькому храмі).
Російський першодрукар Іван Федоров тікає з Москви в Україну і тут «друкарство занедбале відновив», видавши 1581 року в Острозі за грецькими і слов’янськими книгами перший повний текст Святого Письма – славнозвісну Острозьку Біблію, що стала канонічним зразком для наступних видань слов’янської Біблії.
За грецькими оригінальними текстами видає Служебник Львівський Єпископ Гедеон Балабан, а після нього богослужбові книги випускає Київський Митрополит Петро Могила. Його Требник був прийнятий Вселенським Православ’ям як зразок Требника, а «Визнання віри» стало символічною книгою Православної Церкви.
Завершуючи огляд церковних взаємин між киріякальною Вселенською Патріярхією та її дочкою Київською Церквою, ще раз нагадаємо, що за всю понад тисячолітню історію Української Церкви Київ завжди виявляв належний послух Патріаршому престолові, прислухався до його думки, не чинив нічого, що пошкодило б Вселенській православній спільноті. Навіть у нинішній непростий час, коли Українське Православ’я розділене на три гілки, Церкви, що відроджують і зберігають українську традицію, не виявляють нерозумної нетерпимости і аґресивности щодо своїх єдиновірних братів. Терпіння і віра будуть у свій час винагороджені, і в Україні буде єдина Помісна Церква, до якої прагнуть дійсні християни і патріоти своєї землі.

НА СВЯТКУВАННІ 1000-ЛІТТЯ ХРЕЩЕННЯ РУСИ-УКРАЇНИ БІЛЯ ПАМЯТНИКА ВОЛОДИМИРОВІ ВЕЛИКОМУ В КИЇВІ 5 ЧЕРВНЯ 1988 РОКУ

Коли в пресі з’явилось повідомлення про святкування тися¬чоліття хрищення Київської Руси в Москві та Ленінграді, люди зни¬зували плечима: імперське мислення є імперське, але ж воно теж повинно триматись здорового глузду... Адже 988 року було державне хрещення Київа, а Москва, а особливо Петербург, так і залишились нехрещеними, а просто прийняли візантійський православний обряд. Отже, там можна відзначати хіба що дату появи першого єпископа вже в пізнішу епоху.
Коли дійшла черга до Київа, ЦК КПСС вже втомилася від «християнської» активності і спустило вказівку до ЦК КПУ, заборонивши при цьому виступати партійним вождям, про що і тепер згадує невдоволено колишній секретар ЦК КПУ по пропаганді Л. Кравчук. Можна собі тільки уявити, що б тоді намололи професійні атеїсти щербицькі-кравчуки, якби їм було публічно дозволено христити свої запеклі лоби. А так їм залишалося у себе дома «выражать недоумение», спустивши вказівки Київському екзарху РПЦ митрополиту Філарету.
Блискучий організатор і виконавець вказівок і абсолютно канонічний Митрополит Філарет зумів організувати святкування безшумно.
Але було запрошено єпископат і святенництво з усієї України, а це тисячі людей, яким було вперше дозволено з’явитися на вулиці в рясах. Через заслони міліції пройшли на Володимирську гірку люди в рясах, релігієзнавці в цивільному і окремі особи, яким видано запрошення. На багатолюдний Український Культурологічний Клюб випало одне запрошення… Я вдивлявся в залякані обличчя священиків, яким вперше дозволено брати участь в літургії «вне церковного помещения», тобто легально в парку столиці УРСР. Звичайно, вони побоювалися, що все це не мине їм безкарно. Жаль, що телекамери належали тільки одній фірмі, яка засекречувала «відеоматеріял», і священики воліли не потрапляти в об’єктив. Художниці Людмили Семикіної, чий суворий одяг міліція прийняла за чернечий і навіть не заглянула, що за папірець тримає в руках ця жінка не від світу сього. Ми ходили удвох по опустілій гірці, як інопланетяни. Потім я підвів її до п’єдесталу пам’ятника св. Володимира і розповів, що кілька днів тому тут відбулася цілком реальна подія: на цих східцях, що зараз встелені вінками, я виголосив виступ до 1000-ліття Хрещення Руси… – І ніхто не розганяв? – запитала вона.
– Ніхто. Тільки безпорадно махав руками чиновник з комітету в справах релігії, і телекамера була, та кудись раптом зникла… А збоку стояв наш магнітофон і відтворював церковні дзвони…
На засіданні Українського Культурологічного Клюбу було вирішено нашими скромними силами відзначити цю дату без офіційного дозволу. Звичайно, без участи ду¬ховенства: жоден священик тоді не наважився б на якийсь крок без дозволу... Хтось із чиновників у справах релігії бігав уже зранку біля пам’ятника, перевіряв, де куплено свічі, попереджував, забороняв, але ми заспокоїлись, коли побачили, що за ним не стоять жандарми.
Виголошуючи свою доповідь («Это же проповедь!» — обурювався чиновник), я вдивлявся в уважно-суворі обличчя громади, яка несподівано зібралась, і вперше відчув, що маємо справу з силою ще не усвідомленою, і всі ці люди теж готувались до сьогоднішнього дня — кожен незалежно, по-своєму.
Правда, ті, з відеокамерою, як потім виявилось, прийшли від КҐБ...
Але вага історичного моменту стала більш відчутною вже з відгуків закордонної преси: вона більшого значення надала цьому скром¬ному нелегальному зібранню, ніж офіційному торжеству біля того ж пам’ятника, коли вже дійшла черга після Ленінграду й до Київа.
Важко сказати, де була перша публікація, бо цей виступ пере¬друковували не раз і перекладали іншими мовами.
Адже Рим і усі міста світу, де жили українці, задовго до дати Хрещення готувалися до того епохального свята, і тут московське керівництво часів перебудови не могло стояти осторонь – мусило організувати ту по суті антикомуністичну акцію.

ХРЕЩЕННЯ СПРИЧИНИЛО РОЗВІЙ КУЛЬТУРИ
Степан Семенюк

«Не в поганім краю і не в незнаній землі були вони (князі) володарями, але в землі руській (українській) відомій і знаній у всіх кінцях Землі», – писав митрополит Іларіон в своєму «Слові о благодаті» в ХІ ст. Ще раніше апостол Павло в Посланні до Колосян згадує наших прапредків: «Нема ані гелена, ані юдея (...) варвара, скифа, раба (...) – все та й в усьому Христос» (Кол. 3.22). Отже у ті далекі часи нашу землю і наших предків греки називали Скифією, або Великою Скуфією, тому і апостол Павло називає нас скифами і не залічує до варварів. (До речі, десь на землях сьогоднішної Донецької і Луганської областей Птоломей локалізує плем’я Роксолянів, від яких пішла латинська назва України – Роксолянія (Roxelani). З усього цього випливає, що можливо, вже тоді були серед наших предків християни.
Таким чином, прийняття християнства князем Володимиром із Греції було певною мірою закономірним Сприяло цьому і те, що, як пише історик, боги чужих племен, а їх було немало, залишалась для Киян чужими богами. З іншого боку, віра в ЄДИНОГО БОГА сприяла консолідації суспільства великої держави.
Історик православ’я Ю. Келлер пише, що прийнявши християнство, «Київська Русь осягнула високий рівень релігійної культури, яка промінювала до Москви, Новгороду, Пскова...» (а це, в свою чергу, свідчить, що ті землі не були Руссю, а тільки належали до Руси). Київ стає першопрестольним містом Митрополії Київської і всієї Руси. З Київа, з України власне поширювалось християнство на ті «Північні краї» – сьогоднішню Росію. З України йшли туди проповідники і єпископи, яких там ще в ХІІ ст. убивали.
Однак, треба звернути увагу, що офіційне прийняття християнства за князя Володимира 988 року не було ані початком, ані закінченням процесу християнізації нашого народу. Не лише апостол Павло, але й інші отці Церкви свідчать, що Євангелію на наших землях почали проповідувати вже за апостольських часів. Єпископ Євсевій Кесарійський пише, що апостол Андрій «пішов проповідувати до скифів». Не виладково ж культ святого Андрія так поширений в Україні. До апостола Андрія звертається в своїй поемі «Плач над градом Кия» ірляндський чернець Ріангабар, який був свідком руйнування Київа монголами в 1240 році:

Апостоле Андрію, поглянь,
Як попеліє той край,
Де ти ходив,
Який благословив.
Місто це, що ти воздвиг
чудотворною рукою,
стало руїною глухою...

На нашій землі, в Криму, в І-ІІ століттях перебував на засланні римський єпископ Климентій, який «навернув багато поган» (пишу «єпископ», бо тоді титулів «папа» чи «патріярх» ще не існувало). Святі мощі, череп Климентія, були в Київі найціннішою реліквією століттями. В 654 році тут перебував і помер папа Мартин ІІ. В 60 роках ІХ ст. в Київі існувала грецька церковна місія і було засноване єпископство. Вже тоді в Київі стояла церква чи каплиця св. Миколая там, де тепер Аскольдова могила.
Князь Святослав Завойовник, батько Володимира, приєднав до України Тмуторакань (Кубань), де віддавна було окреме єпископство, а це напевно зміцнювало християнські впливи в Україні, хоч сам князь залишався при старій вірі.
За часів княгині Ольги у Київі було вже три церкви – Миколи, Іллі і Софії. (Церкву Софії за часів Ольги не поєднувати з Софією, яку збудував князь Ярослав у ХІ ст. – С. С.). На прохання княгині Ольги в 960 році в Німеччині було висвячено для Київа єпископа Либутія, слов’янина, який по дорозі в Україну помер.
Як бачимо з цього коротенького перегляду подій, що відбувалися до 988 року, Русь-Україна до офіційного Акту прийняття християнства дозрівала віками. Може тому у нас не було справжніх релігійних війн. Чи навіть більших заколотів, як у Московщині та Польщі, хоч не тільки там. Додаймо, що Київська Русь від віків мала вагомі стосунки з ближчими і дальшими сусідами – поганськими і християнськими: торговельні, військові, династичні тощо, – з Візантією, Вірменією, Болгарією, Скандинавією, Римом, Польщею, Моравією... І все це сприяло взаємному пізнаванню, зокрема і релігійному.
А все ж таки метрикою Хрещення нашого Краю вважається рік 988. Чому? Українська держава – Київська Русь була великою державою, імперією, якою управляв Князь Суверен. Рішення володаря охреститися самому і охрестити свій Край було актом великої державної Мудрости і мало власне вимір загальнодержавний і загальнонаціональний. Так було тоді скрізь – в Римській імперії, Вірменії, в Польщі… Актом хрещення Киян в серпні 988 року в нашому Йордані-Дніпрі завершувався один і розпочинався новий розділ в житті нашого народу і держави та всіх народів і племен, що населяли Київську Русь.
Християнство з волі володаря суверена і Божої благодаті отримувало державні права по всій великій державі, або, кажучи сьогоднішньою мовою, отримувало статус юридичної особи... Хай вибачать мені церковні мужі, прийняття християнства 988 року було, отже, не лише релігійним чином, але також суспільно-політичним і державним. Жаль, що ми сьогодні не розуміємо й не сповідуємо цього.
Християнство стало у нас поштовхом до великих історичних подій, які мали загальнонаціональне і державне значення.
Емісія (карбування) власних грошей.
Заснування перших шкіл і спроба впровадження обов’язкового навчання молоді, бо наказав князь: «забирати у кращих людей дітей і віддавати в книжну науку»; тому разом з ювілеєм християнства належить відзначати і ювілей українського шкільництва.
Започаткування в Україні чернецтва (перший манастир засновано в 988 році біля Київа в Межиріччі, оспіваний Т. Шевченком), а манастирі, про що треба пам’ятати, були також осередками науки і культури взагалі. Відзначмо і ювілей чернецтва в Україні.
Ще Володимир був створив вчительські манастирі – окремі для жінок і чоловіків. Мабуть їх можна прирівняти до педагогічних училищ сучасности... А черниця Яна (Янка), василіянка, в 1086 році заснувала при Андріївському манастирі у Київі першу в Україні (а може і в Европі) школу для жінок, у якій, окрім інших предметів, вчили вишивання. У Київі вже в 1051 році існувала школа співу. При св. Софії, збудованій Ярославом Мудрим, існувала бібліотека і видавництво (переписування) книг.
Започатковано розвиток літератури, і то не лише релігійної, а і світської епохального значення. Появилась «Руська Правда», старша від британської Великої Хартії Свобод на 200 років, «Слово о полку Ігоревім», «Повість минулих літ», «Слово о благодаті» та інші твори правно-державного характеру.
Закладено канонічний фундамент Української Помісної Церкви.
Вибудувано нові міста: Богуслав, Юріїв – тепер Тарту в Естонії, Ярославль Владімір – тепер в РФ; Більськ, Київець, Добринь, Брянськ, Дрогичин, Ярослав – тепер в Польщі та інші.
Ось так багато створено за короткий час. Перед наїздом монголів у 1240 році Київ налічував біля восьми тисяч дворів-посад, в Україні було 16 єпископств і 10 тисяч церков; в Київі і околицях було біля двохсот різних шкіл, а сам Київ був «найціннішим клейнодом Сходу, рівним самому берлові Царгороду», – писав А. Бременський.
Так, скаже скептик, але інші народи осягнули таке або більше до прийняття або не приймаючи християнства. Правда, однак ми спромоглись завдяки прийняттю християнства. А по-друге, інші нехристиянські народи творили в єдності зі своєю релігією, бо культури позарелігійної не існує. Всі народи шукали Бога і творили свою культуру і буття на основі своєї релігії. Наші предки в дохристиянський період також немало створили, як от Трипільську, і не тільки, культуру Тому християнство в Україні ввібрало все добре з нашої дохристиянської культури – традиції, звичаї і славить ними Всевишнього. Навіть святі наші увійшли в історію під «поганськими» іменами: Гліб і Борис, Ольга, Володимир, Ярослав та інші. Отже християнська культура в Україні створила вічні духовні вартості. Бо хоч інші відкрили красу, як сказав мудрець, та правду відкрило нам християнство.
Ювілей Хрещення України-Руси – велике свято нашого народу, та одночасно свято всіх народів і племен, які входили до Української держави – Київської Руси, бо з Київа вони отримали Сонце Правди. Тому відзначення ювілею Хрещення є нашим святим обов’язком – в молитві і покаянні, обов’язком Церкви, але також обов’язком державної адміністрації і дипломатії. У цьому питанні не може бути поділу між Церквою і Українською державою.

ПРОГРАМА ЗАХОДІВ
На 25 липня заплановано урочисте покладання квітів до пам’ятників Княгині Ользі, Святим Андрію Первозванному, Кирилу та Методію, Святому Володимиру. Після цього у Секретаріяті відбудеться зустріч Президента України та Вселенського Патріярха Варфоломія І з керівниками делеґацій зарубіжних Церков, що прибудуть на святкування в Україну.
Увечері в Софійському соборі Варфоломій І проведе богослужіння за участю керівництва УПЦ, керівників делегацій помісних Православних Церков.
26 липня у рамках святкування відбудуться урочистості на Софійській площі, у ході яких заплановано виступи Президента України та Вселенського Патріярха.
27 липня біля пам’ятника Святому Володимиру Патріярх Варфоломій І, літургію правитиме у співслужінні з Московським Патріярхом (Алексій ІІ має прибути 26 липня) та главами помісних Православних Церков.

ПРО ПОЛІТИЧНУ МОРАЛЬ
Святитель Микола Сербський

З Вашого листа я зрозумів, що Ви схильні визнавати за політикою якусь особливу мораль, відмінну від загальнолюдської моралі. Це означає тільки одне, хоча висловилися Ви обережно й тонко: те, що непорядне у звичайних людських стосунках, у політиці порядне; те, що у звичайних людських стосунках неприпустиме, у політиці допускається. Ця небезпечна тенденція породжена не вчора й не Вами; на жаль, люди дійсно стали вважати політичну мораль особливою мораллю, тобто аморальністю. Хіба нам з Вами не доводилося чути таку думку: «Невже ти думаєш, що він говорить правду? Ні, він просто політик».
Бачите, яка прірва розділяє Вашу теорію й думку народу? Вашу особливу, політичну мораль народ називає просто неправдою й обманом. А Ви повинні зважати на народну думку, тому що політика в кращому своєму змісті – справа народна, велике служіння народові. Я розумію, чого Ви хочете. Ви хотіли б знайти якийсь особливий спосіб правління, щоб і народ процвітав, і держава розвивалася. І цей особливий спосіб, що неминуче нагадує рулетку, Ви називаєте політичною мораллю. Я не сумніваюся в шляхетності Ваших намірів, але все, що Ви говорите, перебуває поза поняттям моралі, поза християнством, поза культурою. Це давно відомі ігри сильного зі слабким, загравання, у яких, коли не допомагають штучні посмішки, в хід ідуть зуби, пазурі, і навпаки. Народ говорить так: правдою земля стоїть. Якщо Ви зневажаєте цю непорушну народну аксіому, як «неуцтво», послухайте, що стверджують цивілізовані англійці: «Чесність – найкраща політика». Були часи в політичній історії Англії, коли вони думали інакше, але досвід навчив їх тому, що чесність воістину найкраща політика.
Якийсь відомий американський державний діяч сказав: «Якби американці йшли в парлямент з тими ж думками й почуттями, з якими йдуть до церкви, тоді держава наша була б міцною і народ щасливим». Навіть серед давніх язичників на Балканах найбільше прославилися ті правителі, які й у державних справах, і в приватних дотримувалися одинакових моральних правил. Згадайте, як вчинив праведний Арістид, коли голосували за вигнання його з батьківщини. Одна незнайома безграмотна людина попросила Арістида написати на черепку: «Вигнати Арістида!». І Арістид не вагаючись написав слова, які були йому на шкоду.
Християнська віра, як ніщо й ніколи раніше, оголосила й затвердила єдність моралі. Однією з головних причин нинішніх смут і нещасть невеликого європейського континенту є подвійна мораль. Одна мораль застосовується в приватному житті, інша – у суспільному. Про те, що подвійна мораль не приводить народ до добра, свідчать нам ставлення ізраїльських старійшин до Христа й подальша історія народу Ізраїлю. Страчуючи лжесвідків у своєму народі, первосвященики самі шукали лжесвідків для суду над Христом. Між собою вони говорили, що Він на боці римлян (див.: Йн. 11: 48), а перед римлянином Пілатом – що Ісус проти римлян і кесаря, тому що Сам Себе царем робить (див.: Йн. 19: 12), додаючи лицемірно: нема в нас царя, крім кесаря. Ось подвійна мораль. Ось політична мораль, якою юдейські політики, бажаючи врятувати свій народ, згубили його. Бачачи всі ці тенета, всю цю аморальну фарисейську метушню навколо Себе, Господь прорік: Ось дім ваш залишиться вам порожнім. Ось Вам плід політичної моралі. Ось страшний урок всім народним лідерам, які роздирають мораль надвоє, віддаляючись від народної аксіоми: правдою земля стоїть.
Мир Вам і здоров’я від Господа.

З книги «Місіонерські листи».
«Премудрість Божа Софія».
Стрий, 2007

100-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ВАСИЛЯ БАРКИ
ДО ДЖЕРЕЛ

Найбільш вражає страждання ради інших: з милосердя. Всесвітлий вияв любови — це Ґолґота, що сталася ради всіх.
Страстотерпництво Спасителя, прибитого на хресті, не забувається, як пригасаючі спогади наші про пережиті болі; ні, в незримій дійсності світить вічно, і кров страждання горить завжди, понад часом і світами, відкупляючи наші гріхи — минулі, сучасні і майбутні.
Від часу тієї самопожертви, приймаємо, як крихту з сонця, з тіла Христового — частку в причасті і, як сяйво вкруг неї, — краплі крови дорогоцінної. Здається, брама розкрита в незримому всесвіті, коли ми допущені до причастя і, при свідченні всіх світлих могутностей, приймаєм огонь і сяйво: тіло і кров, до сфери нашої душі. Всепалимою силою причастя знищується навіки чорнота її. Дотеперішній гріх згоряє, як тлінність на душевних ранах, що назавжди гояться.
Частка Божого єства, мов благословенна зірка, горить — освітлює небесним днем склепіння душі і всю сферу, весь лан її. Ми споріднені зі Спасителем. І вирвані від гріха — від зв’язку із безоднею лукавого.
Але потім, коячи гріх, знов закриваємо душу хмарами темряви і, на жаль, не завжди звертаємося до блискавки, що її прорізує і розвіває.
Назва огненної сили — слово Боже. Незбагненну потужність його побачив апостол Иоан у символічному образі — полум’яний меч двосічний, гострий, що виходить із уст Спасителя. Читаючи Писання, входимо в духовний поверх світу, в якому діє огненна зброя проти мороку душевного.
Страждання стало дорогою перемоги. Бо любов могутніша, ніж ненависть. Ненависть пекла поникла, смертельно поранена, коли на хресті здійснилася самопожертва ради людини. Гроб Господній став найсвітлішою світлицею всесвіту і джерелом вічного сіяння — радісного, всепокоряючого сіяння перемоги, яким все сповнюється навіки. Від нього матеріяльні і духовні світи стали назавжди інші, ніж були. В найповнішому світлі весь шлях спасіння пізнаємо від духовних джерел: це — Писання.
Григорій Сковорода, мандруючи по землях батьківщини, в торбі носив тільки одну книгу — Біблію; а з нею сопілку, на якій пригравав мелодії до своїх віршів.
Читаючи Старий Заповіт, філософ знаходив сокровенний зміст, що вказує весь час на прихід і учення, самопожертву і воскресіння Спасителя. І вся Біблія, на погляд Сковороди, становить окремий «символічний» космос, крім інших двох: загального — всесвіту, і часткового — світу окремої людини.
Здається мені, — писав старчик, — що Біблія створена Богом із святих таємних образів. Небо, місяць, сонце, зорі, вечір, ранок, хмара, веселка, рай, птахи, тварини, люди та інше. Усе це образи височини, небесної премудросте...»
Святе Письмо подібне до ріки або моря... відкривається глибина, що її важко бачать навіть ангельські очі».
Христос велів — досліджувати Писання» (Йо. 5,39). Виконуючи цей заповіт, старчик мав силу від Духа Святого: будити український нарід із страшного — чорного сну неволі. Розгорілося полум’я, що вибухнуло в вулкан «Кобзаря» і далі пройшло через життя.
Але дослідження ми занедбали.
В одному з посмертно надрукованих віршів Леся Українка запитувала: який ми злочин проти Духа вчинили? — коли такі нещастя падають на батьківщину.
Відповідь містилася в самому запитанні. Ми винні, що відійшли від духовних джерел: ніде, мабуть, так мало не досліджують Писання, як у нашому «інтеліґентному суспільстві». Тьмочисленні брошури в нас — на різні теми; також і часописи, і сила книжок, журналів. Про всякі і невсякі речі ми пишемо і переписуємо. Всього дошукуємося, крім найвищих правд, що їх заповідано нам шукати.
Деколи роблять помилку: відкидають Старий Заповіт, приймаючи тільки Заповіт Новий, Євангелію, не вважаючи на слова Спасителя про древні Писання — як святі, як джерело Божої правди.
Весь текст їхній свідчить про Ісуса Христа, як внутрішність олтаря відбиває в собі ласкавий огонь світильника, що на престолі: хоч для будівлі самого олтаря вжито, крім коштовних металів, також і невблаганного заліза і каменя. Але все призначене для свого місця — мудрістю Будівника.
Писання вказують на офіру Ісуса Христа. Розп’яття Його відбулося за межею міста, біля брами. Це місто має значення вічного символу, в назві царства Божого: «Нового Єрусалиму, що сходить з неба...» (Од. 3,12).
Про новий Єрусалим віщує Ісая, книга якого вся — ясновидницька: в ній такі правдиві свідчення про прихід Христа, що пророкові іноді дають ім’я «п’ятого євангелиста».
«Устань, заясній, Єрусалиме: зійшло бо світло твоє, і слава Господня зійшла над тобою. Ось бо — темрява вкриватиме землю, й морок — народи, а над тобою засіяє Господь, і слава Його з’явиться над тобою. І поприходять народи до світла твого...» (Іс. 60,1).
В єрусалимському храмі мав з’явитеся Спаситель.
Коли ж храм був зруйнований, а бракувало сил і засобів відбудувати, — тоді твориться чудо: приходять пророки, що огненним словом піднімають народ на відновлення святині.
З неймовірною точністю вказано порядок жертвоприношень у храмі; ось апостол Павло пояснює: «Котрих бо животин кров уносить у святиню архиєрей за гріхи, тих м’ясо палиться поза станом. Тим і Ісус, щоб освятити людей своєю кров’ю, поза ворітьми страждав» (Євр. 13,11-12). Кров Христа, пролита за нас коло Єрусалиму, це — «кров завіту вічного». Через неї спасіння. Вона заповідана в гебрейських книгах Старого Заповіту, які весь час свідчать про Христа.
Як на скорий схід сонця вказують сузір’я: всі у своєму місці і законі, в чудовому блиску, різного кольору і мерехтіння, — отак всі книги Старого Заповіту мають в собі провісний зміст про наступний світанок: безмежний подвиг Спасителя.
Христос, проти безодні смерти і пекла, спас вічні душі: через святу переміну, що сталася від Його крови і сяйва Його страстотерпництва на хресті.
У наш час, коли, згідно з пророцтвом апостола Павла, «від істини слух відвернуть, а до байок прихиляться» (Тим. 4,4), — ми так часто беремо в душу неістотність. Пора відвернути слух від цього і прийти до єдиного джерела всіх істин.

«Вершник неба». – «Свічадо».
Львів, 1998

ІЗ ЗАРВАНИЦІ У ЛЕТЯЧЕ ПРЕЧИСТА ІДЕ
Микола Горбаль

Село Летяче – у самому закутку Заліщицького району на Тернопільщині. Оперезане з півдня і зі заходу Дністром, якось раптово зупинило свій лет над високими кручами – дальше нікуди: на південь за Дністром – Покуття, на захід – Бучаччина.
Люблю повертатися із життєвих доріг у цей милий окові куточок Поділля – тут пройшло моє дитинство. Цього року «втік» сюди на ціле літо від гамору великого міста.
Щоб зберегти для себе тишу, принциово не обзаводжуся тут ні радіо, ні телевізором. Врешті, саме у тиші знаходять єднання з Творцем.
Відколи з’явилася фізична можливість, намагаюся бодай раз у тижні долучитися до спільного Богослужінння – Святої Літургії – безкровної жертви Богу. І не надто важливо для мене, до якої конфесії належить громада, лиш би у цьому об’єднанні душа росла до Бога.
З прикрістю мушу зізнатися, що не завжди вдається вийти з храму одухотвореним. Часто імпровізовані проповіді священика зводять нанівець духовну радість від Літургії. Коли жалібно-розспівним голосом починається проповідь про «наш важкий час», про «матеріяльну скруту», хочеться вигукнути: «Отче, Ви покликані утверджувати віру, а не сіяти розчарування, піднімати на дусі, а не спонукати до відчаю! А як же ж було Тому, розіп’ятому на хресті?!»
Щось подібне відчуваю і від проповідей, в яких гудять інші релігійні об’єднання, мовляв, наше найправильніше, найканонічніше і т. ін. Хоч цей же священик не міг не читати: «Де двоє зберуться в ім’я Моє, там і Я буду серед них». Головне, отже – щоб там був Христос.
У Летячому також намагаюся щонеділі іти до церкви (греко-католицька громада має тут свою невеличку церковцю). Зустрічаю у ній своїх колишніх шкільних друзів (уже посивілих дідусів і бабусь). Як і півстоліття тому, вони злагоджено, на ту ж саму мелодію співають «Алілуя» і «Господи, помилуй». Поталанило громаді і на священика – молодого, освіченого отця Степана Стрілецького.
Це уже цілком нова якість українського душпастирства, що не лише свідомо обрало дорогу служіння, але й отримало фундаментальну духовну освіту.
Для мене в людині завжди важить культура мовлення – у отця Степана добра (літературна) мова. Щодо проповідей (ще зі студентських років засвоїв: якщо говориш плутано і довго – не володієш предметом) – то вони в отця Степана лаконічні й переконливі. І ще: він, за моєї пам’яті, жодного разу не дозволив собі якогось докору в бік інших конфесій. Служить за прнципом: роби добре свою справу, а Бог сам оцінить.
Якось, після завершення Літургії, отець Степан повідомив, що наступної неділі до нашого храму передадуть Чудотворну ікону Зарваницької Божої Матері. І ще уточнив: «Буде вона у нас цілий тиждень, але якщо наші брати у Хресті – православна громада села – захоче, щоб Вона і у них побувала, то буде три дні у нашому храмі, а три дні у їхньому».
Я особисто сприйняв інформацію про прихід ікони якось індиферентно. Зізнаюся: ніколи не вистоював кілометрові черги для поклоніння мощам чи окремим іконам. Знаю, що наш візантійський обряд багато прислужився світовому мистецтву іконопису, але саме у східньому обряді були й найпотужніші іконоборчі тенденції. І хоч іконоборство залишилось далеко в минулому, ще й сьогодні є релігійні об’єднання, що не визнають ікон.
Ніби вловлюючи мої суперечливі думки, отець Степан зауважує: «Сама ікона й справді – річ матеріяльна, і тільки молільники біля неї дають їй духовну насиченість. Ікона без молільника є не повною. Ікону, що прийде до нас, маємо сприйняти як видиму присутність невидимого. Знаний іконописець Леонід Успенський стверджував: «Ікона, отже, в жодному разі не представляє саму Божественну Природу, але вказує на участь цієї або іншої людини у Божественному Житті». Носячи хрестик, ми не стверджуємо, що поклоняємось часточці металу, але свідчимо ним – Кому поклоняємось. На сьогодні є незаперечним фактом, що існують чудотворні ікони, ікони, що мироточать чи плачуть, але тільки щира молитва біля них робить їх такими. Про такі ікони ще кажуть – намолені. Саме одна з таких ікон і прийде до нас на другу неділю».
Потім я зауважив, як впродовж тижня священик з групою місцевих школяриків на церковному подвір’ї про щось радяться (так відрадно: священик і діти), щось обговорюють. Поруч з ними місцева поетеса Оксана Кушнір (цьоця Оксана, як називають її школярики). Виявляється, у них репетиції. До зустрічі ікони Пресвятої Богородиці розучують цілу виставу, текст якої для цієї події написала у віршованій формі «цьоця Оксана».
Неділя. Після Літургії уся громада вирушає з процесією, а назустріч їм із Шутроминець (сусіднє село) така ж процесія. Багато діток. Усі дівчатка з кошичками, наповненими пелюстками квітів. Процесії зустрічаються десь по середині дороги між селами, під крислатим верховіттям дубової алеї.
Починається дійство. Починають дітки з Летячого, вони зустрічають ікону.

«День такий погожий,
Все навкруг цвіте.
Із Зарваниці у Летяче
Пречиста іде»

– дзвіночком збуджує раптову тишу дитячий голосочок. Потім інший:

«Літечко настало,
Сонце мило гріє.
Щирим серцем тебе любим,
Пресвята Маріє».

Давно зауважив якесь виняткове ставлення в Галичині до постаті Пресвятої Марії – Богородиці, але з дитячих уст ці простенькі, по-дитячому наївні віршики звучать особливо зворушливо.
Немає потреби цитувати їх тут ще, бо були й пісні і була така ж вистава (тільки прощальна) шутроминських діток. Потім усю дорогу до летячого перед іконою дівчатка встелятимуть пелюстками квітів. Головне – був цілий тиждень Летяцької греко-католицької громади з Чудотворною іконою Божої Матері. Щоденно звершувався вечірній акафіст, спеціяльно створений для Богородиці на Чудотворній іконі. «Акафіст» із грецької – гімн, величальна, славень:
«Радуйся пресвітла красо раю, радуйся, престоле подільського краю, радуйся, чудотворне джерело ласки, радуйся золототканний образе, радуйся, незбагненне чудо доброти, радуйся, Мати усіх дітей світу, радуйся Царице Поділля, Зарваницька Матінко Божа».
Щодня акафіст розпочинався о 9-ій годині вечора (був саме період сапання городів, сінокосу, треба впоратися з худобою і т. ін.), але людей збиралося багато. Ікону виносили на подвір’я. Після закінчення акафісту, коли уже геть стемніло, діточки бігцем роздавали кожному присутньому по свічечці і починали усі разом ще співати пісню про історію Зарваницької чудотворної ікони. Пісня довга – десять куплетів про те, як із Київа-міста від злої орди чернець ізранений добрався сюди, як він тут у джерелі обмив свої рани і одужав, як заснув і як йому приснилася чудотворна ікона, і чому він це місце назвав Зарваниця. І кожен з цих десяти куплетів закінчувався ще приспівом, який, в свою чергу, повторювався двічі:

«Чудотворна Діво Маріє,
Витай, витай, наша надіє»

На слова приспіву усі присутні підносили запалені свічі вгору, до неба. Першого дня я почувався якось ніяково у цьому дійстві, але уже на другий день піднімав разом з громадою свічечку вгору і я. Подумалось: не може бути, щоб над цими, змореними цілоденною працею людьми, що зараз тут прославляють Матір Бога нашого і в честь Її підносять у зоряне небо запалені свічі, – щоб не літали зараз тут над ними ангели. Не може цього бути!
У суботу був прощальний акафіст. На нього отець Степан запросив ще двох священиків із сусідніх парафій, також на його запрошення приїхав вокальний квартет студентів з Івано-Франківської духовної семінарії.
Боюся виглядати надто сентиментальним, але мушу визнати – це було чудово. Люди розходилися від церкви за північ.
А в неділю після Святої Літургії уся Летяцька греко-католицька громада понесла передавати ікону Хмелівській громаді (сусіднє село).
Знову дитячі віршики за сценарієм «цьоці Оксани» – на цей раз прощальні – і вітальні вірші Богородиці від не менш чарівних хмелівських діток. А коли на кінець зустрічі-передачі ікони хмелівська і летяцька громади разом заспівали «Через поле України ішла Божа Мати», в усіх жінок ( та і в літніх чоловіків) були сльози на очах. Мені важко пояснити природу таких сліз... А може це і є чудотврна дія ікони?
Відважився підійти до священика з подякою:
«Це зворушливо, дякую, отче Степане, за свято духовности. Нехай оберігає Вас Господь на шляху вашого служіння!»

ВІДНОВЛЕНО МЕМОРІЯЛЬНУ ДОШКУ МИТРОПОЛИТОВІ ЙОСИПУ СЛІПОМУ
Група хуліганів, впевнена в своїй безкарності, розбила 23 червня 2008 р. меморіяльну дошку на будинку колишньої пересильної тюрми в Харкові, де перебував під час ув’язнення митрополит Йосип Сліпий, верховний архиєпископ УГКЦ. Провокаційний характер цього ексцесу очевидний, оскільки в колишній тюрмі й зараз знаходяться служби МВС України, які не змогли чи не схотіли запобігти варварській акції. Завдяки рішучим і оперативним діям Спілки української молоді дошку було відновлено й у день 67-річчя Акту відновлення Української держави, 30 червня 2008 р., встановлено на старому місці. Священнослужителі й миряни Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ пройшли хресним ходом зі Свято-Дмитрівської церкви до будинку, пов’язаного з долею митрополита-сповідника, і взяли участь у церемонії освячення пам’ятної дошки. Архиєпископ Ігор Ісіченко від імени православних харків’ян вибачився перед членами католицьких громад міста й запевнив, що жоден віруючий християнин не міг би брати участи в брутальному акті нищення реліквії з зображенням хреста, покликаної бути свідком сповідницького подвигу священнослужителя, покараного безбожницькою владою за вірність Христовій Церкві. Владика висловив сподівання, що Харків запам’ятовуватиметься гостям як привітний духовний, культурний, інтелектуальний центр, а не як місце репресій, розстрілів, знущання над пам’яттю визначних українців.

ДУМИ ПРОСВІТЛЕНІ…
Юлія Морозюк, студентка НАУКМА
С.А.

пити каву – невеликий гріх
навіть янголам це властиво
з молоком і шоколадкою
твій Охоронець саме так і чинить, коли не піст

нещодавно ми з ним підшукали
для тебе нового меча
мушу визнати, що у небесних лавках
такого краму більш ніж достатньо
я собі, як завжди, придбала вже енську
у моїй колекції хустину
а янголові подарувала новий наплічник –
спецпропозиція для тих, хто має крила –
бо однак в наплічнику лептоп носити куди зручніше

знаєш, в їхніх комп’ютерів є одна перевага -
не потрібно постійно оновлювати антивірус

«DUH-33» – найновітніша розробка айтішників
піднебесної

твій янгол каже, що ти час від часу страждаєш
від серцевого щему
і тоді йому доводиться гладити
тебе своїми крильми
імітуючи мої обійми
він переконував, що для тебе такі «процедури»
цілком безпечні,
адже інакше просто неможливо збавити тебе
од неспокою

я забула запитати: то як тобі меч?
правда ж, смарагдові оздоби зовсім
не виглядають гламурно?

янголові подобалися бурштинові,
але він не наполягав, і сталася моя воля
тепер, як ти маєш вже серйознішу зброю, твій
ангелик з меншою тривогою залишає тебе
самого

а мені за таку ідею нині дозволено бути біля тебе
у час його відсутности
обійми у мене, звісно ж, не ангельськи,
подумкові,
зате й втіха від них земна і триває довше

ось, він уже повертається з блаженним
обличчям і залишками молочного шоколаду з
горіхами
я не знаю, який саме шоколад любиш ти,
не знаю, чи розрізняєш ти обійми справжні
та імітовані,
чи так само вважаєш, що пити каву – не гріх

жоден меч не звільнить нас від молитви, Серце
жоден янгол не замінить мені твоїх обіймів,
Коханий
жоден ворог не нашкодить тобі настільки,
щоб мені не вилікувати тебе зраненого,
мій Ізмарагде

***

мені подобається, як ти підбираєш сорочки
під колір своїх очей
синьо-сірих, як обважнілі дощові хмари,
золотавий тризуб на твоєму комірці

дай-но поцілую тебе,
лагідно, думкою, у чоло,
щоб голівонька не боліла ніколи-ніколи

червоний і зелений кольори –
моє шаленство
золотавий тризуб на твоєму комірці
твої очі – моє шаленство

тяжко страждаєш від власних громовиць
віддай свій біль, свої блискавиці
віддай
я прикрашуся ними
мені гарно у золоті?
золотавий тризуб на моєму комірці

дай-но поцілую тебе,
лагідно, ладо мій, ладо
дай-но помолюся,
ніхто ж бо ніколи не молився
за те тебе так

думкою обійняти б тебе навіки,
коли руки обпечені блискавицями

***

Дві гітари у кімнаті
і квіти зранку
по росі кроки
І молитва зранку до Бога

Хмари навислі
покаянних сліз повні
Дві гітари у кімнаті
пісня
покаянних сліз повна

Всі страхи мої сколінені
перед Христом Розіп’ятим
Всі гріхи мої
сколінені

Думи просвітлені
поверни мені Боже
ще в дитинстві втрачені
вірші просвітлені

Дві гітари у кімнаті
одна україномовна

Що мені до того, що місяць повний
Що мені до місяця, коли на Землі грішній
зійде в ніч
Благодать Всепрощальна.

***

Як не благай, я час не поверну,
Бо не вертає час назад в дитинство.
Свою любов, щасливу й гомінку,
Переливаю в пісню материнську.
У мене в пісні сховані дивак:
Приходить зайчик сонячний в промінні,
В ніч прилітає мудрувать сова,
Приносить світло-срібні сновидіння.
Маленькі очі натомились вдень.
Цілую їх, згасає моя свічка.
Он за вікном по зорях мчить олень,
В росі вмиває Місяць біле личко.
Серця тріпочуть в нас з тобою в такт,
То лиш одна Свята Марія знає.
Синочку мій, ти – справжній Божий дар.
Нехай Господь тебе благословляє.

Микола Петренко
РОЗБИТІ ІКОНИ

Позривали ікони, побили,
Потоптали фольгу чобітьми:
Буде рай без Христової сили,
І той рай тут сотворимо ми!

Мати плакала, друзки збирала —
На долівці, в кутку, під столом.
І одну таки дощечку склала:
Божа Мати з пречистим чолом.

Витирала заплакані очі,
Цілувала Дитятко в чоло:
На землі вона раю не хоче,
Хоч би пекла лишень не було.

Слід підборів на ризах не стерся,
Зачорнилися скорбні уста:
На порозі стояв тридцять третій,
Опускалася темінь густа...

Микола ВОЛГА

***

Хто ж нас збере докупи, українці?
То ж вистачить на всіх і діла, і снаги,
На рідній ниві ми свої, а не чужі,
До праці нам не позичать жаги.

Згуртуємось під дубом віковічним,
Мільйонолисте дерево – це ж ми!
І корені міцні, і врода молодеча,
Від сонця діти – вороги пітьми.

Яка ідея – велика справа об’єднає?
Коли і звідки пастир-провідник
Прийде? І заклик пролунає
До кожного, бо кожен – рятівник

Ми ж відбиток – вселенської краси…

О, Боже праведний, дітей своїх спаси!

Ц. р. виповнюється 170 років від народження і 90 років від смерти видатного українського письменника, перекладача Святого Письма Івана Нечуя-Левицького, який мандрував у вісімдесяті роки ХІХ ст. також по Карпатах і залишив нам дуже цікаві свої нотатки. Тому пропоную вшанувати його пам’ять публікацією однієї з тих оповідей, от хоч би «Останнє русько-українське село Шляхтова». Подаю текст з деякими скороченнями. Здається, що ці оповіді Нечуя-Левицького про його мандрівки по селах, де «західня границя Руси-України», мало знані сучасному нашому поколінню.
Степан Семенюк

Іван Нечуй-Левицький
ДЕ ЗАХОДИТЬ УКРАЇНСЬКЕ СОНЦЕ?

Шляхтова лежить од Щавниці всього-на-всього три верстви, але ті три верстви далися нам добре взнаки. Дорога в’ється понад самим Руським Потоком і вся ніби вимощена здоровими шматками каменя. Віз підскакує, як скажений; колеса стрибають по камінні, аж пищать, аж скриплять.(...) Руський Потік шумить та грає зеленими хвилями, летячи долиною, але все згори по камінні. Ми їдемо все попід самою горою Ярмутою; тут стоїть оселя нашого візника: це останній руський дім в Карпатах на австрійсько-венгерській границі.
Переїхавши Руський Потік, ми піднялись на першу терасу. Перед нами встав шпичастий шпиль, а на йому чорнів високий восьмираменний хрест; цей шпиль – границя шляхтівського поля і вкупі з тим – границя Руси-України на далекому заході Карпат.
Через кілька хвиль ми в’їхали в Шляхтову. Село складається з однієї довгої вузької улиці. Улиця тягнеться од Потоку по легенькому спадистому покаті й ховається десь далеко в щілині у високій горі.
(...) Улиця тяглася вгору. Вона така вузька, що два вози ледве можуть розминутися. (...) Ми приїхали до цвинтаря. Церква з домом священика перетинає вулицю якраз пополовині. Цвинтар обсаджений липами. Липи, давні, старі, їм, може вже минула сотня год... Церква без бань, подовжаста, схожа на довгий дім із високою покрівлею, як на готицьких церквах; на фасаді піднімається дзвіничка оригінальної архітектури, з верхом, ніби насадженим поверх довгастої башти. Стіни церкви виведені не прямо, а пірамідально, так що церква однизу трохи ширша, ніж вгорі. Олтар зостався од старої церкви. Він давнішний і закруглений; до його вже потім приставлена новіша церква. Стіни церкви знадвору зокола оббиті дощечками, рядками на аршин, як вкривають драницями покрівлі; верхній рядок закриває вхідний для захисту од великих карпатських дощів. Олтареві налічують старі люди триста год, а церкві двісті. Цьому може бути й правда.
Утреня вже була одправлена. Дзвонили на службу Божу. Ми увійшли в церковцю... Коло порога стояло кілька ослонів для сидіння по католицькому. Коло них двома рядками стоять корогви. На мене зараз повіяло давньою давниною. Іконостас, образи, живопис на стінах, штучна різьба на іконостасі були такі древні, такі старі, які я ледве пригадав собі, як бачив такі самі в українських стародавніх церквах, ще бувши малою дитиною. Мені здавалося, що несподівано вернулися мої давні літа, коли мене мати водила у нашу стеблівську (на Канівщині) стару церкву. (Курсив мій – С. С.). На іконостасі навіть різьба на дереві була достоту така сама, як у Стеблеві, в нашій старій церкві; такі ж сині й червоні виноградні кетяги між листям, навіть помальовані такою самою фарбою: темно-синьою, червоною та зеленою. В притворі на стелі був почеплений старий образ Страшного Суду достоту такий, який був у старій нашій церкві. На хмарах – Св. Тройця. По один бік – Адам на колінах, по другий бік – Єва. од п’яти Адама звивається довгий змій, на якому наче начеплені білі квитки з написами людських гріхів. У низу червоне пекло – драконова голова з щелепами й з сатаною в середині щелепи, а в пекло прямують купки людей. Над купками написано: ляхове, німці, мадяри, євреї, а позад усіх – русини маленькою купкою...
Церква помальована всякими взорцями, котрі тепер вже ледве знати по стінах. Образи візантійської школи. Все переносить вас одразу далеко на Україну, десь під Київ, під Одесу або Полтаву. Тільки два католицькі олтарі, приставлені по боках церкви до стін, пригадують за унію.
...На правому боці стояли чоловіки та парубки, на лівому молодиці, в спередині – дівчата. Титар показав нам на дві лавки, поставлені коло самого іконостаса під стіною: це місця, як би, для аристократії. Я сів по один бік, пан Білоус – по другий. Титар сів коло мене, але на опрічному стільці коло дверей олтаря. ...Усі молодиці та дівчата були понапинані білими, згорнутими удвоє обрусами, а бідніші просто рушниками з кінцями, густо затканими червоними смужками. Ці обруси молодиці напинають на плечі, як мантилії, а в кінці обрусів завірчують дітей, що держать на руках. Цей простий убір пригадує убори, що малюють на образах. Це ще початок тієї орнаментики, котра так розкішно розвилась згодом у виробах української жінки. Тільки в Карпатах держаться старовини в усьому, навіть в колядках та щедрівках: це край, захищений горами од всякого побічного впливу. Жінки всі в білому, – і в старому княжому Києві женщин звали «білоглавими».
Священик одчинив царські врата, почав кадити по церкві. Рознеслись пахощі, але не дорогої смирни, не ладану, а ягідок дешевого яловцю. На хорах невеличкі школярі-дяки, повбирані в сюртучки, почали співати чудовими альтовими. За ними заспівали всі люди: і молодиці, і дівчата. Які дивні альтові голоси у хлопців! Які чисті та дзвінкі сопрана у дівчат! Видавались з маси співу такі чисті та дужі голоси, котрі зробили б честь сцені у великих театрах. (...) Мотиви церковних пісень стародавні, якісь кучеряві, схожі трохи на католицькі або на мотиви старих дяків у співах.
(...) Служба Божа йшла довго. Священик після Євангелії сказав прехорошу проповідь доволі чистою українською мовою. В церкві стало душно, я вийшов на цвинтар і пішов оглядати село довгою вулицею... Улиця тяглась в глибоку щілину між горами. Над хатами за городами неначе висіли старі густі садки високо по боках крутої гори. Під старими деревами сиділи купи дівчат в червоних спідницях з чорними лапатими квітками. Сонце ясно освічувало гору, зелені садки, а ясні убрання, неначе квітки, цвіли на зеленому полі.
Подихавши гірським повітрям, я вернувся до церкви. Після служби Божої священик попросив нас подивитись на олтар. В олтарі все було, як і в церквах на Україні. Старі образи неначе зблякли. На престолі лежала Євангелія рукописна. На першому листі був латинський напис, з котрого можна було довідатись, що Євангелію подарував церкві якийсь Захарія Іордан. На підпису значився 1542 рік. Євангелія була писана такими чудовими чистими та гарними буквами, що мені спочатку здалось, ніби вона друкована. Писана вона полууставом. Убога церква спромоглась купити друковану Євангелію за придбані гроші тільки оце на днях. Оглянувшись кругом себе, я подумав, що знаходжусь в якомусь музеї церковної старини.
(...) Панотець запросив нас до себе. Коло самої школи за огородою перестрів нас невеликий старий дідок з довгим волоссям на голові. Це був шляхтич Мирулевич. Він причепився до священика, що хоче перейти на латинський обряд, говорив, що його батько був латинником, зайшов в Карпати з Мінської губернії й тут прийняв унію. Ми почали вговорювати, щоб він не кидав унію, бо унія не тільки мужича віра, але і панська. Добродій Білоус трохи сердився, вговорював старого, сказав, що якби руська віра була недобра, то й він окинув би її. В Карпатах в руських селах кожний польський ксьондз, кожний лісничий, економ, і якийсь куценький шляхтич, – кожне веде латино-католицьку пропаґанду, а руський священик слідкує за цим, кмітить добре і назирає. Ці панове показали себе несподівано дуже здатними до цього «гражданського обов’язку», котрого вони так не люблять в Москві та в Німеччині... Старий шляхтич вгамувався й до цього часу залишається в руській вірі.
Ми зайшли до панотця. Панотець ще молодий, розумний, вчений, привітав нас радісно й щиро. Дім священика чималий, побілений в середині, тільки стеля з ялинових дошок не побілена. Обстава однак убога: панотець достає од скарбу і з поля ледве 200 ренських (гульденів). Як целібат (він вийшов з семінарії в Римі), панотець кохається в науці, має повну шафу книжок італійських, німецьких та латинських. Розмова більше йшла вчена, наукова. Отець вмів говорити й був радий поговорити. Добродій В. все перебивав йому розмову: «Панотченьку! Це все добре, але не в тому діло. Треба, щоб ви заснували читальню для селян. Ваша парохія стоїть на краю Руси. Треба, щоб ви вдержували в селі віру і руську народність. Ставте муровану церкву, а на тім крайнім шпилі, де границя Руси, поставте муровану каплицю». Мені здається, що д. В. казав правду: хоч на муровану церкву треба багато грошей, але завести читальню не трудно, аби була добра воля. Закусивши, що Бог послав, ми довго ще сиділи і балакали, поки не стало вечоріти. Ми попрощались і пішли вулицею. Панотець проводив нас…
Загадавши візникові їхати шляхом, ми пішли через поле та городи навпростець. По садках і сінокосах вештались дівчата та парубки вже не в чоботях, а в керпцях чи постолах. Ми вийшли на високий, крутий шпиль, пануючий над селом. Вся долина Руського Потока розгорнулась передо мною, як пишно мальована картина. Навдивовижу гарна ця місцевість – остання долина України-Руси. Ми довго стояли під хрестом і не могли доволі намилуватись тією оригінальною картиною. (...)
В цих останніх селах Руси-України добре задержалась народність та віра. Мова українська збереглася так само добре. Народ говорить доволі чистою галицькою вимовою, але дуже м’яко й мелодійно.
——————————
А сьогодні? Руський Потік називається Ґрайцарек, мурована церква сталася костелом (хоч заховався лишок іконостасу). Не ходять по городах і сіножаті дівчата та парубки. Їх усіх вивезли в акції «Вісла» на початку 1950 років. Тільки гори шумлять, як колись, а може плачуть? І церкви своєю архітектурою і подеколи залишками внутрішнього вистрою ще стоять, хоч далеко не всі!, – як незаперечні свідки нашого тут буття. Правда, влітку можна зустріти тут гурт молоді, яка шукає своє коріння і наснагу; щоб не забути. І сумно співає:
Гори наши, гори наши,
Гори наши Карпати...

Подається за виданням: Іван Нечуй-Левицький. Зібрані твори в 10 томах. Київ, 1966. Наукова Думка, т.4.

СВІТАНОК ДЛЯ ВИНОГРАДАРЯ
Раїса Лиша

Що б не діялось, а світанок завжди бодай на коротку мить повертає неймовірне відчуття першопочатку, оте разюче і водночас певне пережиття первісного виринання із небуття – себе і світу. Ще хвилю тому ти перебував десь у темних нетрях безодні – і ось тебе вихоплено з неї – туди, де світ тільки-но створений. І ти, і все довкола немов знову народжені першим вранішнім світлом. Таким ще здавалось би слабеньким, коли небо лиш ледь зачинає сіріти. Воно незбагненним чином віднаходить серед безкрайого простору тебе й кожну сущу істоту… Тому, прокинувшись, все усміхається одне до одного посмішкою світла…
Світанок настає саме там, де ти є, хоч би де ти був, стверджуючи розкішну дійсність існування. Мабуть через те раптом прочуваєш в цю мить у собі нові, не знані досі й неочікувані спромоги. А небо й земля стають чимось подібні на вчинене й замісене тісто, яке сходить, готове до випікання хліба. І тоді над небокраєм з’являється сонце. А в душі бринить – початок! І бентега – початок чого?.. Ба, й квіти, і трава, і груддя землі… запитують про це, починаючи зеленіти, квітнути, ясніти …
Так само загострюється почуття дійсности, кінця і початку, вічности і миті, світової краси, та врешті – буття і небуття, увечері, коли заходить сонце. Але тут стоїш перед іншими дверима, через які уся реальність входить у цілком інакший простір і вимір. Ніч – це невідомість подорожі у безвісті… Увечері, засинаючи, ніхто не знає, які мандри перейде, куди допровадить його сон. Щоразу – то є новий обрій і нове впізнавання.
Хвилі безмежного океану гойдають і омивають твій поріг і твої стопи. Хвилі ринуть разом з тобою й човном твоїм кудись уперед…
Хвилі ринуть невпинно. Але світанок розвиднює овид, повертає певність: ти є, ти вдома, на землі…
Божественне живлюще світло входить у тебе, як у прекрасну оселю, сповнюючи переможною радістю. Тобі знову дано в дар цілий світ і тебе також подаровано світові. Притім щоразу все є неповторне, не таке як учора, як раніше, а насправді пробуджене щойно для нового дня. І в цю яву єдиної, великої дійсности вплетена крапля світла й твоєї надії, що ти заховав її у собі вчорашнього вечора перед порогом ночі, перед незбагненною далиною.
Але як здійснити ту справжність, що жадає в тобі збутися, стати об’явленою? Чому бути – людиною, собою – є річчю найскладнішою?
Адже повсякденна людська діяльність – коли розглянутись – скидається радше на продукування розмаїтого мотлоху та руїни. Цивілізаційні реалії, причетниками яких ми є – свідомо чи несвідомо, чомусь надто далекі від того світла і тієї неосяжної краси, якою благословляє нас небо і земля перед новим днем на світанку. Коли всесвіт – стоїть перед тобою, і ти – стоїш перед всесвітом.
Сучасна людина здебільше ці промовні речі поминає, як неістотні, і воліє діяти поза Божою реальністю, хоч її випромінює усе земне й небесне довкілля. Марнотна, помпезна метушня заповнює дні ущерть. І веде за собою почуття непевности, нездійсненности життя та вичерпаности його сенсу. Дійсність – при позірній маштабності невблаганно – ми ж не можемо цього не помічати! – набуває рис ефемерности, примарности та неістинности. Як штучно вигадана конструкція, де людина постає в ролі замінного елементу.
І не посилають очі людей назустріч одне одному безмежне сяйво світанку…
Розгублена й водночас гіперактивна людина нагадує нині пташа, що випало з вітцівського гнізда і не вміє злетіти…
А з іншого боку, людина сьогодні – принаймні на наших теренах – немов нестямна дика зграя, витоптує й спустошує витворений багатьма поколіннями духовний простір, знищує ґрунт культури, на якому тільки й може зростати істинність людського життя.
Видається, що Гамлетове – бути чи не бути? – стоїть перед нами тепер в якомусь несподіваному, ще не осягненому вимірі.
Тим часом це питання за своєю суттю вимагає повернення до простої засади, яку сповідували наші пращури: справжність людського життя належить плекати невідступно й щоденно, як «хліб насущний»… З повною вірою, що тобі насправді доручено зрощувати божественний сад – виноградник життя… Як з вірою чинили це наші святі, й усі самозабутні творці духу й культури, як робили наші батьки, матері, бабусі, примножуючи світло добра і віри, так що ми й досі споживаємо виплеканий ними духовний хліб… Саме цей світлоносний, нетлінний спадок – плід незаперечного здійснення людського життя багатьох поколінь наших предків – і боронить нас сьогодні від остаточного виродження в поглиначів буття, що здатні лише гарбати. Хоча захоплений «найліпший шматок» дуже скоро, немов чаклунські коштовності, вигасає й обертається на купу сміття, не полишаючи за собою навіть живої іскри.
…Але глиняні печі, в яких колись наші матері і бабусі пекли свої неповторні, як зорі, паляниці, книші, коржі, калачі, дивень (навіть серед колгоспної безпросвітності рятуючи вищу цінність життя любов’ю) – і тепер випромінюють нам тепло й світло ладу, та навіть місце, де стояла колись піч, світиться і залишається живим.
Тож виходить, що наші предки ближче підступили до справжнього здійснення свого життя, бо змогли бути тими, хто творить цілість буття, а ми цю спромогу творити, в якій саме й полягає божественна гідність людини, здається, збираємося проміняти на статус захланних споживателів…
Чи не в такому контексті Артюр Рембо був сказав: «Справжнього життя немає, ми живемо не в тому світі»?..
І як тут не згадати притчу Ісусову про виноградарів?
Проте й сьогодні, як одвіку, з незбагненно непохитним милосердям Творець посилає нам світло ранку, стверджуючи найвище покликання Свого творіння. Здається, якщо вслухатися, то оце щоденне світло говорить зневіреній, «технологічній», сучасній людині і всьому сущому: теперішня мить – лише початок, бо все буде. Ми не годні озорити жодною уявою це обіцяне майбутнє. Але ми відчуваємо його як істину. Бо не може так бути, щоб надаремно, без сенсу наставав для тебе і для всього ранок, і день, і сяяла зорями ніч, і око неба постійно озивалось до тебе, – щоб то діялось заради марниці.
Перед цим світлом – озиванням до кожного з нас – цілого Божого всесвіту – наша невіра, сумніви і наші цивілізаційні (чи глобалістські та ін.) блукання виглядають, як ніщо, бо в ту чи в іншу якусь мить нам буває дано побачити інший вимір буття, як на хвильку відчинені двері раю.
Що мовить, що хоче відкрити нам сьогодні через очі всього творива Всевишній? Ось питання, яке мало би якнайдужче нас хвилювати й змусити стати уважним та звернути свій духовний зір до землі, до води, до неба, до кожної живої істоти, до звірів і птахів, до квітів, один до одного і до своєї країни, до безмежжя всесвіту… І побачити, що все потребує й чекає нашої любови.
Бо саме в Того, Хто дивиться на нас із глибин небесних, Хто дарував нам цей єдиний край прабатьків, які донесли нам свої молитви й квітуче поле діянь і подвигів, у того, Хто дав нам призначення у Своєму бутті, – маємо питати, як подолати нинішню абсурдність, нікчемність та слабкодухість, що одно твердить: «цю країну» неможливо «спрямувати в річище розвитку», – як нам зараз творити справжню нову, заповідану українську дійсність?

МОЛИТВА ЗА РІДНУ МОВУ
Юрій Шкрумеляк

Боже, Отче милостивий,
Ти нам дав цю мову красну,
Поміж мовами найкращу,
Нашу рідну, нашу власну.

Тою мовою співала
Нам маленьким наша мати,
Тою мовою навчала
Тебе, Боже, прославляти.

Тою мовою ми можем
Величатись перед світом,
Бо між мовами ця мова, —
Мов троянда поміж цвітом.

Поможи, Небес Владико,
Хай буде по Твоїй Волі,
Щоб та мова гомоніла
Вільно в хаті, в церкві, в школі.

Дай діждатись пошанівку
Рідного, святого слова,
Щоб цвіла на славу Божу
Наша українська мова.

ГРУДОЧКА ЗЕМЛІ
Василь Симоненко

Ще в дитинстві я ходив у трави,
в гомінливі трепетні ліси,
де дуби мовчали величаво
у краплинах ранньої роси.

Бігла стежка в далеч і губилась,
а мені у безтурботні дні
назавжди, навіки полюбились
ніжні і замріяні пісні.

Ті пісні мене найперше вчили
поважати труд людський і піт,
шанувать Вітчизну мою милу,
бо вона одна на цілий світ.

З нею я ділити завжди буду
радощі, турботи і жалі,
бо у мене стукотить у грудях
грудочка любимої землі.

МОЛИТВА
Леся Храплива-Щур

Сині дзвіночки
Молитву дзвонять.
Зложім в молитві
Щирій долоні.

Нехай ця днина
Додасть нам сили,
Щоб Україну
Ми всі любили.

Ніч проминула,
І сонце світить.
Вислухай, Мати,
Що просять діти.

ШПАК
Ярослав Ярош

Устає раненько шпак
І вдягає чорний фрак.
Як артист — не просто так:
Шпак — заслужений співак.

Він увечері і зрання
Шле усім пісні-вітання.
Та ніхто не чує вдень
Голосних його пісень.

На полуднє замовкає —
Шкідників-комах шукає.
І тоді малі шпачата
З нетерпінням ждуть на тата.

СИМВОЛ КРАСИ

Цікаве наукове дослідження, яке вилилося в книжку «ТАЄМНИЦІ ОРНАМЕНТУ», здійснила одинадцятикласниця з Івано-Франківська Олена ВІЛЬШУК. Пропонуємо вам уривок з цієї роботи, надрукований в часописі «Лоза виноградна» (Коломия).

Аналіза зображальних знаків народів Землі показує існування єдиної системи застосування їх у ритуальному та мистецтвотворчому процесі. Однаковість знаків (основних) наводить на думку, що пояснення їх лише астрономічними, аграрними, мистецькими засобами недостатнє. Різні географічні межі з різними можливостями родючості землі, різна рослинність мали б породити інакшу систему знаків. Те саме стосується тлумачен¬ня зображальних знаків як астрономічних спостережень за Сонцем і Місяцем, Зорями з метою визначення аграрних питань, оскільки тривалий досвід міг це виконувати і без нескінченних спостережень. До того ж аритметичні досягнення Древньої Індії, Вавилону, Шумеру виходили за межі знань, потрібних для землеробства. Вони сягали мільйонних долей цілого числа, і виглядає дивним, що такі знання потрібні були для того, щоб визначити час розлиття Нілу і тим самим оголосити початок сівби, тобто весни.
Проте знаки, якщо їх розглядати через фізику, хемію, біологію та й інші науки, відповідають багатьом фундаментальним значенням, отже, вони швидше є кодом, програмою і пристроєм творення. В певних умовах ці знаки, розташовані в певному порядку, можуть породжувати вібрації, синхронні коливання, а можливо, при взаємодії зі звуком (піснею) змінювати, виправляти генетичний код. Це знали древні жерці, волхви, які передавали ці втаємничені знання через певний порядок розташування знаків, які ми бачимо на предметах, знайдених археологами. Можливо, це були схеми, за якими будували капища в особливих місцях, а астрономічні спостереження необхідні були для визначення точного моменту синхронних коливань чи потоку космічної енерґії, особливо сприятливої для позитивних змін організму. Очевидно, що знання, якими володіли лише втаємничені, ми втратили, але залишились знаки, через дослідження яких, можливо, вдасться відновити їх, і тоді ми дізнаємося про те, що Земля є кристалом, який генерує життя, а ми є космічними насінинками і плодом.
Отже, існують два погляди на орнамент. Перший полягає у тому, що його автор, замилувавшись красою навколишнього світу, вгледів у ньому дивовижні властивості симетричности, врівноважености, впорядкованости і доцільности. Краса природи покликала його до її відтворення. І він це зробив, перенісши її на житло, предмети вжитку, одяг. Згодом, спостерігаючи явища природи, він і тут угледів рит¬мічну повторюваність і симетричність. Поглиблений досвід переконав його в тому, що си¬метрія і ритміка породжують спокій і рівновагу, мир і злагоду. Таким чином орнамент увібрав у себе позитивні характеристики на ім’я – краса. Другий, дещо інакший у вихідній позиції, погляд приводить до того ж результату, проте його змістовне навантаження вибудуване не емоційним досвідом, а логікою природобудівничих законів, які через тисячоліття існування у формі міту, обряду, релігії, філософії та мистецтва тепер за допомогою науки знаходять підтвердження.
Символом краси тут виступає доцільність, яка є наслідком причинних зв’язків, що забезпечують можливість існування біологічної форми життя, його тривалости. Причинні зв’язки вивели міркування поза межі Землі, у космічні глибини в пошуках першопочатку. Проте не менші глибини містяться і в Мікрокосмі. Зв’язавши знання обох величин, ми зуміємо наблизитись до розгадки таємниці життя. З си¬вої давнини ми отримали послання у формі орнаментальних знаків і стараємося прочита¬ти їх, проте такі ж знаки існують у живому організмі від Початку, а найцікавіше те, що їхня структура цілковито тотожна світогляд¬ним поясненням знаків. Логічно випливає запитання – що це було? Прикраса чи код. Мож¬ливо, подальші дослідження і приведуть до однозначної відповіді. Або ж відповідь може бути такою: живіть ритмічно, врівноважено, не порушуйте законів пропорційности, не виходьте за межі дозволеного, і тоді ваша душа отримає шанс усвідомити вічність. Або ж, як мовив Сократ: «Пізнай себе і ти пізнаєш світ».

ВІТЕР СВОБОДИ
Євген Сверстюк

Кінофільм Михайла Ткачука я б назвав «Таємниця Норильського повстання». Бо «загадка» – то більше в стилі раціоналістичному. А в таємниці є щось від духу нашої історії.
Справді, уявімо тільки: зона вічного холоду, в якому завмирає душа. В зоні напівживі «раби ВКП (б)» з травмованою в полоні пам’яттю і без просвітку надії. Зона – то тільки один з острівків імперії рабства – острівок архіпелагу ҐУЛАҐУ.
Його можна за велінням Кремля залити кулеметним вогнем і поскидати розстріляних в провалля – без усякого сліду. Маленькі експерименти, ніби репетиції того пекла, проводяться серед білого дня.
Каторжани норильської зони якось відчули повів весни і тихо затягнули свою давню рідну пісню… З вишок вмить зреаґував кулемет, і на снігу вже лежали в крові ті, що потрапили під вогонь.
Пісня була українська… Сімдесят відсотків на Воркуті, Колимі, в Караганді, Магадані, Норильську – то були учасники національного руху з України. Литовці, естонці, латвійці, грузини, євреї, вірмени – як тоді співано по радіо «дети разных народов» – усі там були представлені своїми в’язнями. А з повстанського моря України загрібали найбільше: молода Україна, що не була скошена війною, була репресована «визволителями» і взята під конвой.
Але от що прикметно: від голоду 1947 року умирали сотні тисяч, ніхто їх не порахував, не поминав. В неволі умирали сотні тисяч, і їх слід замітало снігом. А запам’яталися і були відзначені кулеметом ті, що заспівали пісню. «Запевалы» – мовою конвою.
Власне та іскра і засвітила в пригаслих очах дух волі. Усі національні громади в лаґері почали гуртуватися, радитися, домовлятися. Міжнаціональні взаємини ожили. Природні змовники – українці і литовці. Росіяни вагалися, бо носили в собі бар’єр «единой – неделимой». А загалом усіх єднали ідеали волі і почуття гідности.
Характерна прикмета вільних і гідних – відсутність міжетнічної ворожнечі. Вільні люди не знають ксенофобії і національних упереджень.
Один з учасників свідчить, що в лаґерях він не зустрічав українців-антисемітів.
Давно відомо, що міжнаціональна солідарність множить сили повстанців. Цей досвід був і в УПА. І то єднає більше, ніж, скажімо, війна, де всі формально «за Родіну, за Сталіна», а тихенько кожен шепче ім’я своєї матері – і «каждый думал о своем». В норильському лаґері естонці внесли свою винахідливість в поширенні інформації за зону, литовці застосували азбуку Морзе, а над лаконічним текстом відозв думав весь лаґерний інтернаціонал.
Найбільшими «головорізами» для начальства були бандерівці, і то не тому, що вони складали більшість, а тому, що мали вишкіл організаційний і військовий. Не випадково відверто виступає і бере на себе відповідальність за повсталу зону молодий фронтовик, потім засуджений як член ОУН Євген Грицяк.
Очевидно, тільки на такій абсолютній рішучості «Свобода або смерть» і може триматися диво повстання в зоні вмирання.
Промінь волі десь колись засвітився кожному, що проходить крізь віки. Здавалося б, що спільного між піснею «Гей на горі», Волинню 1942, що відразу повстає проти двох. вождів, що претендували на панування над світом, між шістдесятниками, що виступили проти імперії лжі, між «Солідарністю», «Саюдіс» і «Рухом», які співали в унісон свої пісні про волю, і нарешті – українським Майданом і грузинською революцією Троянд…
А спільні передусім висота, з якої вперта реальність здається минущою, а сила танків – хвилинною.
Під Ковель у 1941 большевики підкинули до 8 тис. танків, і німці їх захопили, як дитячі іграшки…
А от моральна сила під гаслом: «Воля народам – воля людині» – то сила справжня і тривка.
Вона й зогрівала в зонах умирання тих молодих дівчат і хлопців, які створили неможливе: повстання в пащі дракона. І він їх не зумів проковтнути.
Дивне враження справляють сьогодні учасники повстання – старенькі люди, досі молоді і незламні духом. І печать довголітньої каторги змито з їхніх облич хвилею свободи – вони ясніють, усі ті діти різних народів. І донині дають вони нащадкам урок солідарности вільних і урок чесної боротьби, яка перемагає насильство і зло. Хто пам’ятає нині тих грізних начальників, що мали необмежену владу в зоні беззаконня? Вони канули в безодню, і тільки в спогадах приречених каторжан часом оживають їхні імена. А ті приречені, що пройшли суворі випробування змалку, а потім каторжні роки неволі, з ясними обличчями і незлобивим серцем наче покликані самим Богом свідчить про таємницю дару свободи, дарованої людині, і про честь захищати її. Вони передають естафету свободи наступним поколінням.

КОМУНІЗМ – ЦЕ ВИКЛИК БОГОВІ
Олександер Сугоняко

«Віра в існування Бога настільки ж безґрунтовна, наскільки й позбавлена користи. Світ не буде щасливий доти, доки атеїзм не запанує повсюдно. Зі смертю все знаходить кінець: фарс завершується» (Ламетрі).
На 1/6-й частині земної суші, де люди опустили себе до атеїстичного блуду і де безроздільно правив і ще править атеїзм, тривають жнива цього «щастя».
За 72 роки атеїстичного правління величезна благодатна територія вкупі з територією України перетворилася на безбожну пустелю – біблійну, як перед Мойсеєм. Викований комунізмом матеріяліст блукає по цій території, як причинний. Блукає без смислу і Закону. Без Бога люди опускаються, гинуть. Нема їхнім неукоріненим душам за що зачепитися. Перекотиполе. В душах пустота, яку божевільні від влади “професійно” наповнюють, як ту помийну яму, відходами, смертоносним дурманом, який виробляють за новотехнологіями і підсовують в гарних обгортках. Вид духовного до тілесного дурману. Дочасно гине душа разом з тілом і понівеченою цими примарами землею. Дійсно: «фарс завершено!» «Бо так промовляє Господь: «Не заходь у дім смутку (дім смутку – цвинтар, кладовище), і не ходи голосити, і не співчувай їм, бо від цього народу забрав Я Свій мир, – говорить Господь, – ласку та милість.» (Ер.16:5).
У поширенні комуністичної безбожної отрути ініціятива не належала українській нації. Але її представники також служили і служать вбивству Бога.
«…Більш піднесений смисл заповіді («Не убий»), що його називаємо духовним, небесним смислом, полягає в тому, що не можна відбирати у людини віру і любов до Бога, і, відповідно, її духовне життя. Це і є справжнє вбивство, бо завдячуючи духовному людина є тим, ким вона є, а її тілесне життя має для неї лише функціональне значення. Мало того, із цього духовного вбивства бере початок убивство моральне, і відтак той, хто здійснив перше, здійснює й друге, бо той, хто хоче відняти в людини її духовне життя і не подужає це скоїти, не зможе уникнути ненависти до людини, бо він ненавидить віру і любов у ній і, отже, саму людину. Ці три види убивства людини, а саме: духовне, що стосується віри і любови, моральне, що торкається репутації і чести, і фізичне, що стосується тіла, пов’язані одне з одним, як причина і наслідок» (Є. Сведенборг, с.863-864).
Цією думкою, як скальпелем хірурга, зроблено розтин людиножерного комуністичного механізму. В його основі – виклик Богові, виклик в демонстративно-принциповому порушенні Його заповідей. Так владна караюча машина перетворювала людину у «гвинтик», в людину, позбавлену «репутації і чести», і далі – Гулаги, місце для тілесного знищення. Вбили Бога – вбили себе.
В Україні і після розвалу цієї машини, що звалася СССР, запущений в ньому бісівський крематорій діє і в роки незалежности з залізною послідовністю. Діє і після Майдану. Мертвий хапає живого. Впадаючи в зло, обман, в тілесний блуд, люди відвертають і відкидають від себе божественне милосердя і життєдайні блага Духа Святого. Погасне крематорій лише тоді, коли в наших серцях запалає любов до Бога і Він відродиться в нас. Зламає цю машину лише життя українського люду, освячене Словом, життя, що утримується від зла і неправди, життя за заповідями Божими. Але і це у волі Творця. Господи, сохрани, заступи і помилуй нас…

НЕ ВБИВАЙ!
Олександер Сугоняко

Іван збирався до церкви. Марія поралася біля печі і час-від-часу заглядала на постіль, де спало трійко діточок. Четвертий Михась вже піднявся і встиг принести мамі дров. Гадалось, що підуть обидвоє до церкви, але Іван заповів, щоб Марія залишалася вдома, бо малий Василько щось прислаб. Хотіла помолитись з Іваном за щасливе повернення з фронту. І в селі дивувались тому, бо всі, хто пішов на фронт, не повернулися, а він один на всеньке село повернувся живий і здоровий.
Признався Марії, що видів на фронті таке, що не може розказати, бо за це пахне тюрма.
– А що то таке, що ти навіть своїй жінці боїшся сказати ? – запитала Марія.
– Дай слово, що будеш тримати язик на клямці. Тоді Іван змалював її й свої митарства на фронті: як брали ріку Одер, як гнали їх спецгрупи червонопогонників – чекістів у бій і на його очах пристрелили хлопця з сусіднього села Сопова, що не кинувся під ворожі кулі, а пробував обійти німецькі окопи. Він бачив, як спецгрупа відстрілювала тих бійців, хто хоч трошки завагався. Знав, що за найменший протест загрожує смерть. Молився в окопах, просив у Бога щоб дав повернутися до рідного дому, дав виростити дітей і вивести у люди!
А навколо щодень кров і стогін. Убитих було так багато, що їх навіть не встигали прибирати з поля бою, і більшість з них так і залишалась не похованими на чужій землі.
Молився і відчував, що тільки Господь зрозуміє його біль і розпуку. Думав про заповіді Божі й намагався осягнути ту з них, яку годі було виконувати тут, на війні. Старався проте більше стріляти поверх голів ворожих, просто стріляв для переляку, аби німці втікали геть. Може і піднялась би його рука на них, тане міг забути, що тут вже їхня земля… Стежив однак аби ніхто не помітив його тактику, бо вже був випадок, коли лейтенант застрелив одного з бійців, який, взявши карабіна до рук, стріляв у повітря... Якщо не сієш на війні смерть, то Бог тебе врятує... А тут бідолаху вбили свої, бо вимагали ту смерть сіяти. І так багато треба було сіяти її, щоб втратити розум, совість і вбити в собі все людське...
Іван молився за будь-яких обставин – навіть тоді, коли земляки затягували рідних українських пісень. Співав разом з ними, а подумки линув молитвою до Бога. Якось йому приснилося, що він стоїть біля церкви в рідному селі, а навколо багато людей, і всі чомусь одягнуті в біле. Раптом чує голос, який промовляє до нього : «Іване, ти з нами – ми бачимо тебе і чуємо твої молитви на небі !» «Хто ви?» – запитав Іван. «Глянь краще – ми вся твоя родина!» І справді коли Іван придивився, то впізнав у першому ряду своїх тата і маму, а далі побачив діда по-батькові...
А якось на підступах до Берліна, коли німці відбили три атаки совєтських військ, в дивізію завезли спирт у каністрах. Перед атакою сказали, щоб кожен випив по кварті, бо йдуть в останній бій, в якому або відкинуть фашистів за містечко – і тоді шлях на Берлін буде відкритий, або згинуть геройською смертю «за Родіну і за Сталіна».
– Вы, герои! – проказував політрук – майор. – О вас будут помнить потомки, а Родина никогда вас не забудет! Вы сильнее врага, и он вот-вот отступит – в этом нет сомнения, но вы должны не дрогнуть, а взять этот маленький городишко без промедления – с одного маху!
Гай-гай! Іван вже багато наслухався таких горлоапанів і ні разу не бачив, щоб ті, хто розволиться про швидку перемогу над ворогом та про Сталіна, що ближчий за рідного тата і день-коізь-день думає про кожного бійця, раптом притьмом кидається на штурм ворожих окопів. Зате бачив інше – ось такі горлопани завжди чомусь були позаду і стріляли своїм же в спину за будь-який сумнів і чи спробу кудись сховатися від ворожих куль.
Від кварти спирту відмовився, віддав на прохання якогось бійця той спирт йому. Відчував, що алкоголь миттєво задурманить людину, і вона в непам’яті йде тоді напролом у бій, відкрито підставляючи свої груди під ворожі кулі. Така сміливість Іванові не потрібна, вона фальшива… Він знає міру страхові, як і те, що треба берегтися від смерти, а не кидатись у відкриту загибель.
Довкола все кипіло. Здавалося, аж небокрай ломиться від тріскотні скорострілів вибухів снарядів і мін. Одурманені від спирту, геть п’яні бійці підводились на повний зріст і з диким нелюдським криком «Гур-а-а-а!» неслися вперед під спів ворожих куль, і тут же падали вбиті німецькими машингверами. Смерть наставала так раптово, що вони падали з відкритими очами, в яких справді не було вже ані страху, ані відваги, а світилося німе запитання: «За що така смерть?»
Іван тоді втратив своїх односельців, які теж хильнули перед боєм по кварті і, можливо, якби не пили, то могли б врятуватися. Він теж біг з оцим всім ревиськом, але час від часу падав на землю і встигав підповзати в свіжу яму від вибуху і вчасно ухилятися від ворожих стрілів.
Молився, щоб залишитися живим у цьому лютому пеклі. Тягнув свого односельця на плащпалатці, котрий вже не подавав голосу, знепритопнілий від важкого поранення, і раптом відчув, як його вкусила ворожа куля вище коліна правої ноги. Далі вже не міг рухатися, і коли впав на гарячу землю, відчув, що втрачає свідомість.
Бог його милував, бо з того бою залишалося в живих мала горстка гвардійців, і то майже всі були скалічені і важко поранені...
…Тепер Іван хоче помолитися за щасливе повернення, про що й виповів священикові.
Коли ж підчас сповіді Іван зізнався, що не хотів вбивати ворожих вояків з тієї причини, що то теж люди і вони стоять в обороні своєї землі, а він хотів дотримуватися заповіді Божої – не вбивати, то священик задумався і запитав : «І як це ти фронт перейшов і нікого не вбив? Це правда?»
«Так, отче!»
«Тому – то, видно, живим й повернувся».
Повертався із церкви в радісному піднесенні. Хотів у хаті обійняти Марію і розцілувати, але діти обступили його і кожне хотіло до нього на руки. Марія сумовито мовила: «Дивись, Йване, в них нема в що вбиратися! Хоч би якийсь кабатик їм вшити, але нема з чого!»
Іван окинув поглядом четверо дітваків і потемнів на обличчі – справді, вони були в порваних киптариках і латаних-перелатаних сорочечках, від чого аж серце защеміло. Раптом кинувся до комори, а поки Марія хотіла його запитати, чого він так притьмом туди кинувся – Іван вже виніс звідти свою військову велику шинель. «Йой! – здогадалася. – Може не треба – це твоя пам’ятка?»
«Ні, Марійо! Служила мені там, – Іван показав рукою кудись за хату на захід, – то й тут най вже нашим дітям відслужит!»
Вхопив ножиці і після недовгих примірювань розчленив шинелю на чотири шматки. «Нині неділя!» – сплеснула руками Марія. Іван застиг з ножицями і згодився – мовчки згорнув шматки і тихо промовив: «Добре, завтра я вшию всім кабати з цего сукна. В селі ще ніхто не мав таких добротних кабатів, як будуть мати наші діти!»
Через два дні Іванові діти вже приміряли на себе кабатики і підбігали до Марії – не могли нахвалитись татовим подарунком. Марія аж заплакала від радости і мовчки підійшла до Івана та погладила його руки. Як добре, що вони в нього такі чуйні і батьківські!
Сусідка Христина, побачивши дітей в тих кабатах, сплеснула в долоні : «Ади! Оце файно твій Іван придумав! Що ґазда – то ґазда! – не жєлував за тов совіцьков мантлев, а зробив добро дітям!»
Та якось через тиждень по селу поширилась вістка: совіти ходять по хатах і щось забирають. Іван знав, що від них можна всього чекати і наказав дітям одягнути нові кабатики і сидіти в хаті. Прийшли військові. Двоє залишились на подвір’ї, двоє зайшли до хати.
«Служивий! Нам нужна твоя шинель – ты ведь только с фронта небось?»
«А нащо вам моя шинель?» – роздратовано до них Іван.
«Ты долго не разгаваривай! Где шинель – тебя спрашивают?»
«Та вроді війна закінчилася і її вже не треба!»
«Долго не базарь! Война продолжается с внутренними врагами!»
Не хотів заводити їх, бо розумів, що зайва розмова може закінчитися дуже дорого.
Повернувся до дітей і коротко вимовив: «Ось моя шинель! На дітях!»
Бачив, як округлилися очі в грабіжників, як зло зарухалися жовна в старшого лейтенанта.
«Хорош-ш-ш, служивий! Вот он как сберег шинель! В этом вся его любовь к отечеству!»
Іван від сказаного занімів – відчував Усім тілом небезпеку, а Марія кинулась до дітей, обняла їх та тихо промовила до військових: «Вони ж у нас були голі та босі! Що ж було йому робити ?»
«Пойдем! Здесь пусто» – обернувся до виходу старший лейтенант. Сержант, що йшов за ним, підскочив до столу і, вхопивши житню хлібину, яку вгледів голодними очима, подався з хати. Найстарший хлопчик раптом вигукнув до тата: «Дивіться, хліб наш украли! Видно вони дуже голодні, бо навіть не попросили»... Марія вмить кинулася до хлопчини затуляючи йому рота, щоб мовчав і стиха промовила: «Господи, милуй від таких зайдеїв!»
Іван бачив, як сіпнувся сержант до карабіна за плечима, але зустрівшись з очима голодних діточок, зачинив двері.
Ще довго Іван дивився їм услід і не міг знайти відповідь на питання: за що він воював на тому чужому для нього і його народу фронті?

ІЗ СВЯЩЕНИЧОГО РОДУ ПАШКЕВИЧІВ
Володимир Рожко, м. Луцьк

Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх
Св. Івана 15.13

Волинський священичий рід Пашкевичів знаний своїми праведниками і мучениками. Власій Пашкевич (1879-1957 рр.) – український православний священик десять років відбув у московсько-більшовицьких концлагерях. Його син отець Никанор Пашкевич (1907-1976 рр.) – також мученик і страдник, випускник Волинської Духовної семінарії в Крем’янці, Богословського факультету Варшавського університету, знавець багатьох европейських мов, грецької, гебрейської.
У о. Власія Пашкевича і матушки Неоніли, опріч о. Никанора, була донька Оксана і син Олексій (06.05.1910 – 1943) – відомий повстанський командир на псевдо «Постолик».
Народився Олексій в с.Охлопів Володимир-Волинського повіту. Його батько о. Власій на початку 20-х років ХХ ст. став настоятелем храму Воздвиження Чесного Хреста в с. Грані Сарненського повіту, а по тому – настоятелем церкви Преображення Господнього в с. Кураш.
В 1920-1924 роки навчався в Дерманському Духовному училищі і по його закінченню поступив до п’ятого класу Волинської Духовної семінарії в Крем’янці.
Навчаючись в семінарії, брав активну участь в громадському, політичному житті, зокрема, був членом підпільної української націоналістичної організації «Юнаки». По закінченні семінарії 1930 року вернувся в с. Кураш до своєї родини.
Був дуже вродливий, високий і сильний, але віддався праці для добра власного народу й так і не мав своєї сім’ї. Майже десять років був дяком в храмі Успіння Пресвятої Богородиці в с. Залішани, одночасно керував церковним і просвітянським хором. То була велика парафія, до якої належали села: Сохи, Працуки, Яцули, Рибчичи, Нивецьк, Грицки, Кривиця, Литвиси, Заморочени, Озерськ.
Просвітянський хор с. Залішани часто виступав у тих селах на Шевченківських вечорах, святі Державности та інших заходах. Олексій одночасно продовжував виховну патріотичну роботу серед молоді, розповсюджував українську пресу, книги. Польська поліція пильно стежила за Олексієм.
У вересні 1939 року червоні «визволителі» окупували Західню Україну. Розпочалися депортації, тюрми, переслідування «ворогів народу», до яких в першу чергу зараховували членів ОУН і «служителів культу», тобто священиків, дяків. Олексій Пашкевич змушений був залишити служіння в церкві с. Залішани і піти вчителювати до школи села Нивецьк. Ще й дотепер в цьому селі є колишні учні, які з великою любов’ю розповідають про свого вчителя. Так само і тут Олексій створив хор.
З приходом німців і проголошенням 30 червня у Львові відновлення української держави в Дубровиці було зорганізовано українську районну управу. Олексій ста її працівником. Невдовзі нацисти показали своє справжнє обличчя – і він залишає працю та переходить в підпілля. А весною 1943 року формує з молоді сотню вояків УПА, якої був командиром із псевдо «Постолик». Безстрашний повстанський командир наганяє страх на німецьких окупантів і їх вислужників польських колоністів. Гестапо, жандармерія оголошують винагороду тим, хто видасть його окупантам, одначе таких не знайшлося.
Особливо сильний бій «Простолика» сотні з німцями і поляками відбувся на Трійцю 1943 року біля польської колонії Стахівці. Під час бою сотенного Олексія Пашкевича було поранено, і німці з поляками захопили його в полон. Після довгих тортур гестапівці стратили героїчного командира в с. Озеро Володимирецького району. Тут його і поховали місцеві патріоти.
Так скінчив свій земний шлях безстрашний повстанський командир сотенний «Постолик». Але свічка пам’яті про нього продовжує палати і світити в людських душах.
* * *
14 років тому я вперше відвідав Бережницю і познайомився з світлої пам’яті вчителем місцевої школи, великим патріотом, дисидентом Антоном Хомичем Антончиком і його родиною. Від нього вперше почув ім’я повстанського командира «Постолика» – Олексія Пашкевича. В Держархіві Тернопільської области (серед документів Волинської Духовної семінарії), я натрапляв на знайомі прізвища студентів, що тут навчалися. Серед них знайшов і ім’я Олексія Пашкевича. Його особова справа без фотознімка, енкаведисти ще в 40-х роках забрали його зі справи. І не лише в нього, а й у всіх інших особових справах студентів-патріотів.
На запрошення внука Антона Хомича студента Київського інституту автомобілезнавства Романа Кулика суботнього червневого вечора приїжджаю до Бережниці, щоб наступного ранку поїхати в с. Нивецьк до його бабусі Олени Данилівни Кулик, яка особисто добре знала не лише Олексія Пашкевича, а й всю їх родину. Батько Олени Данилівни Данило Кулик очолював місцеву «Просвіту», а отець Власій Пашкевич був не лише активним в «Просвіті», айв Товаристві Ім. Петра Могили в Луцьку. Це і єднало їх обох, обоє любили рідну церкву, мову, історію, культуру.
Олені Данилівні вже 81 рік, але попри свій вік тернисте життя, вже має добру пам’ять.
– Вперше побачила Олексія Пашкевича, – каже Олена Данилівна, – в церкві с. Залішани, коли пішла з батьками на літургію. Мою дитячу душу вразив не лише піснеспіви церковний хор, яким майстерно керував дяк Олексій Пашкевич, а й сам диригент: молодий, гарний з чудовим голосом.
…Коли шовіністична Поверсальська Польща впала і прийшли на Дубровицьке Полісся червоні «визволителі», енкаведисти взялися за поляків-осадників, поліцаїв, багатих купців, землевласників. Вивозили вночі, запихали в товарні вагони і везли до Сибіру.
По тому дійшла черга до українців, почалося так зване розкуркулення…
Коли настала війна з німцями, наші патріоти разом з Олексієм Пашкевичем захопили незнищені комуністами документи про вивіз у Сибір.
З Невицька мали вивезти 7 сімей «націоналістів» як «куркулів». Наша сім’я стояла першою в тому списку, як розповідав нам Олексій.
1943 рік розпочався масовим німецьким терором. УПА відповіла відплатними діями. То було справжнє пекло. Німці покликали поляків, а ще їх частина пішла до червоних партизан. Кілька разів приходили до хати, аж доки не спалили її, щоб убити батька. Одначе йому вдавалося вирватись із їхніх засідок, а свекор Демид Наумович Кулик загинув, воюючи в УПА.
Свої, спомини Олена Данилівна доповнює повстанськими піснями, які добре пам’ятає. Кілька пісень, що їх співали патріоти з УПА, чую вперше. Особливо западають в душу слова однієї:

На Полісся, до нас на Полісся.
Прилітайте, соколи-орли.
Прилітайте,
будемо боротися
За Вкраїну святую всі ми.
Не дивіться,
що ми – вбогі люди.
У нас серце в усіх золоте.
Ми звикли до невигоди.
Бо пшениця у нас не росте.
Гей ви, друзі-брати
українці,
На Поліссі чекає вас брат
Ми охоче вступаєм до Січі -
За Вкраїну йдемо воювать.
Наш характер
із криці кується.
Ми відважно ідемо у бій
Вже козацтво
на ворога рветься,
А отаман завзятий такий.

Запитую, як загинув легендарний сотник «Постолик» – Олексій Пашкевич та чи вона пам’ятає, як про його смерть говорили поліщуки.
– Його смерть оплакувало ціле Полісся… Всі люди знали безстрашного командира.

ЦЬОГО РОКУ СПОВНЮЄТЬСЯ 300 РОКІВ ВІД ЧАСУ КРИВАВОГО ЗНИЩЕННЯ БАТУРИНА

ЗМАГАННЯ ЗА БАТУРИН
Наталка Поклад

13.ХІ.2007. Отець Роман поспішає до церкви, а я йду глянути фундаменти церкви Живоначальної Трійці – їх улітку відкопали археологи, які щороку працюють у Батурині, починаючи ще з 1995-го, серед них і пан Володимир Мезенцев із Канади. Майже весь час фінансує ці розкопки саме наша канадська діяспора. Кривки вчора розповідали, що фундаментів Троїцької ніяк не вдавалося віднайти. Й ось останнього дня минулорічних розкопок до археологів прийшов чоловік із Коропа й сказав: «Копайте ось тут». Копнули і – о, диво! – натрапили на міцні цегляні фундаменти. Проте вже не було коли ними займатися, тож знахідку загорнули і тільки цього літа остаточно відкопали. Фундаменти розташовуються на території двох садиб. Знайшовся спонсор, який захотів купити цю землю в господарів, а їм придбати квартири, а потім ці фундаменти взяти під саркофаги або й зовсім відбудувати на них церкву. Проте господарі, наслухавшись усяких містечкових «радників», нагнали на землю таку ціну, що купити її стало нереально. На тому ця справа поки що й скінчилась.
Кривки детально розповіли, де шукати фундаменти Троїцької, та мене повело в інший бік. Біля прекрасного Будинку культури – ось недавно, у вересні, Державна комісія прийняла його в експлуатацію після дворічної реконструкції (це одна із складових проєкту відродження Батурина) – повертаю у вуличку ліворуч, яка в’ється понад самим краєм високого й досить стрімкого мису над Сеймом (добре, що трактор прогорнув на річці сніг), і так обходжу весь квартал. Яке чудове місце для оборони! Безпереч, це була територія фортеці (а може, й сама Цитадель – центр середньовічного Батурина?). Більшість теперішніх будинків, тулячись один до одного, так екзотично й довірливо стоять вікнами понад самою вуличкою, — є між ними кращі, а є зовсім старі й занедбані. А осьдечки, вкритий снігом, великий простір. Це, безперечно, город. Це – тут!! Провулок Центральний, 7. Але що побачиш під грубим покривом снігу?
А це що? Ліворуч від дороги, на тому місці, де раніше стояла лазня, завершується будівництво великого будинку, вже вкритого зеленою бляхою. Високий кам’яний мур підбіг до самої дороги й ніби каже всім: «Це – моє. Не поступлюся ні на міліметр». Пізніше мені розказали, що це тепер – власність якогось спортсмена, здається, Данька. А цегла з розібраної старої лазні – он вона купкою височить під снігом – номерна і взята... з Покровської церкви.
Забігаю до Кривків, беру привезене з Київа поминання по мамі і поспішаю до церкви. Там на другому поверсі отець Роман із отцем Олександром, що прибув уранці, вже правлять. Людей небагато, але півчі співають гарно. Сьогодні приїхали із Київа гості. Принесені хліби і все решта у вузлику ставлю на столик праворуч, купую і запалюю свічки. Отці поважно-урочисті, слова молитов і весь церковний ритуал звучать сьогодні по-особливому і зворушують не лише мене. Ось надходить гурт козаків і заповнює майже все приміщення церковки, інші прибулі люди зупиняються в сінцях і так моляться. Здається, душі умертвлених Меншиковим – постріляних, поколотих, порізаних, потоплених, задушених, зґвалтованих, замордованих, катованих – стоять поруч із нами. І коли отець Роман виголошує молитву: «Господи, помилуй і упокой душі рабів Твоїх батурян, що прийняли безневинно мученицьку смерть під час московської навали 1708 року»… – я чую, як по моєму тілу біжать мурашки.
Ще в церкві святі отці читають першу стацію, а потім усі виходять надвір, стають у велику колону, і хресний хід поволі рушає до Пам’ятного хреста на Цитаделі. Попереду два козаки несуть смолоскипи, майорять церковні корогви та державний прапор. Отці, а з ними і вся колона роблять, за каноном, 10 зупинок, на кожній читається по стації, співають півчі, а школярі після цього ставлять на землю край дороги запалені свічки, значачи ними хресний шлях. Остання, дванадцята зупинка – на Цитаделі. Звучить «Вічна пам’ять», учні урочисто кладуть на могилу біля підніжжя хреста живі квіти. В ту могилу перепоховали людські кістки, що їх віднайшли археологи під час своїх досліджень.
Потім усі присутні рушають до будинку культури, і там священики знов одчитують панахиду-реквієм. Тепер достатньо місця всім, не те що у тісній церковці. На столі посеред сцени стоять один на одному два хліби, горить свічка, і повна зала людей молиться – говорить із Богом та рідною землею...
Після цієї хвилюючої години були урочистості, виступи господарів та численних гостей, подарунки заповідникові і просто спогади. Часто згадувалося із вдячністю прізвище нашого Президента В. А. Ющенка, який перейнявся відродженням гетьманської столиці й так багато для цього робить. Знов і знов наголошувалось: Батурин – це братська могила. Це наші уроки і обов’язки. Історію треба писати самим, аби не писали її нам чужинці. А ще свою історію треба знати, щоб уже не було в ній Іванів Носів... Слухаючи виступи шанованих людей, я мимохіть думала, що це дійство нескоро забудеться – і батурянам та їхнім дітям, і тим студентам-історикам із Чернігівського державного педуніверситету, що приїхали пошанувати пам’ять загиблих. А може, й зовсім не забудеться і спонукатиме всіх нас, його учасників, до чину, якого чекають від нас Вітчизна і час.
На завершення дійства отець Роман прочитав молитву, і всі проспівали «Вічну пам’ять». Я раділа душею, дивлячись, як змінилося ставлення музейників до священика. Із будівництвом церкви статус отця Романа справді зріс. І це добре. Бо що і з ким ділити? Хай кожен робить свою справу і хай постає Батурин. Пан Микола Кочерга чи не всоте напоумляв нас, що задля великої і важливої справи дуже треба йти на компроміси і шукати підтримки навіть у супротивників.
Надворі мене чекав Микола Журавель. У нашій розмові Микола згадав про 1990 рік, коли до Батурина завітали учасники походу «Дзвін-90» і коли вперше за часи радянської влади тут було сказано правду про Івана Мазепу та минуле Гетьманщини. А ще Микола згадав про тих людей, що в листопаді 1991-го поставили на Гончарівці дерев’яний хрест. Це були: Дубина Сергій Тимофійович, Калатура Василь Федорович, Новиков Олексій М. та він, Микола Журавель. Тоді ж уперше провели день скорботи. Головою селищної ради на ту пору був добродій Згурський, комуніст, але як людина він дуже сердечно поставився до започаткованих громадою поминань і всіляко сприяв їхньому проведенню. А ту зворушливу молитву, яку сьогодні читав отець Роман у церкві («Господи, помилуй і упокой душі...»), написав кілька років тому пан Олексій Новиков, що старостує у Свято-Покровській. Згадав Микола і події не такого далекого 2004 року, коли всього чотирнадцять осіб, серед них отець Роман та він, Микола Журавель, поставили на Цитаделі, де в 1708 році впало найбільше жертв, скромний березовий хрест. Отець Роман тоді сказав: «Дочекаємось, що загиблих за волю України батурян буде поминати вся Україна».

Так, до гетьманської столиці тепер – пильна увага не лише істориків, але й політиків, державних діячів, громадськости. Прийшла пора осмислити тему Батурина як історичного феномену, що безпосередньо стосується нашого сьогодення. Тоді, на початку ХУІІІ ст., із падінням гетьманської столиці кардинально змінилась суспільно-політична ситуація в Україні, почався процес переходу її під тривалий політичний і військовий вплив Росії, почалось тотальне винищення української еліти, яка могла б очолити національно-визвольний рух. А тепер ось Російська Федерація, на противагу відзначення Україною в наступному році 300-ліття Батуринської трагедії, має намір помпезно відсвяткувати 300-ліття Полтавської битви, яка, по суті, поклала край самостійницьким устремлінням гетьмана України Івана Мазепи, придушила волю нашого народу до незалежности. Отже, погляди на ті самі історичні події понині залишаються в двох держав різними.
Але попри те Росія все ж має відповісти за Батурин, за ту «гуманітарну» катастрофу, до якої призвела нелюдська жорстокість її армії стосовно мирного українського населення – в самій гетьманській столиці й поза нею. Проте чи готова Україна запитувати до кінця?

Зараз заповідник працює над створенням у відреставрованому приміщенні колишньої церковно-парафіяльної школи, що була при Воскресенській церкві, Музею археології, який на прикладі унікальних археологічних знахідок розкриє історію Батурина від перших поселень доби неоліту до 1708 року. У жовтні 2008-го в рамках традиційних Батуринських читань відбудеться Міжнародна науково-практична конференція «Батурин та його роля в українському державотворенні». Готується ціла низка видань, зокрема збірник документів та матеріялів «Батурин: сторінки історії», збірник сучасних досліджень «Батуринська старовина» та «Дивосвіт Батурина». Давно вже пора – і заповідник виступив ініціятором – звести в Батурині пам’ятник гетьману Іванові Мазепі, почалося збирання коштів. УДППЗ «Укрпошта» пообіцяла випустити серію конвертів, сувенірних комплектів листівок тощо, присвячених Батурину. А ще буде перевидано художні твори відповідної тематики: трилогія Б. Лепкого «Мазепа», «Орда» Р. Іваничука, «Руїна» Л. Горлача тощо. Тим часом треба день 13 листопада – День пам’яті Батурина – занести до календаря пам’ятних дат.

25.ХІІ.2007 Освячення хрестів на новій Свято-Покровській перенесли із 18 грудня на 25-те.
…Поки є трохи часу, отець Роман веде Сергія й мене – як, не більше не менше, літописця подій – до школи: Гальченко, як заступник директора Інституту літератури імені Т. Шевченка НАН України, має вручити дітям 7 розкішних томів повного зібрання творів Т. Г. Шевченка та музичний центр – усе це подарунок школі від пана Миколи Кочерги.
Поки Людмила Анатоліївна Рафеєва, директор школи, збирає учнів (їх тут навчається всього 340) у коридорі на лінійку, її заступник із виховної роботи Людмила Іванівна Рогова показує нам альбом із фотографіями, що засвідчують п’ятирічний досвід програми «Школа – козацька держава». Справді цікаво і варто подібну справу популяризувати серед інших шкіл.

Біля нової церкви ми застали чимало людей. Коло ритуального столу, на якому – велика свіча й вода для окроплення, – вже стояли півколом священики, готові розпочати відправу, між ними був і Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет, одягнутий у білі шати.
Надворі холодно й пронизливо вогко, небо затягли сірі хмари, тож стояти на одному місці не зовсім затишно. Так і не дочекавшись телевізійної машини, Патріярх починає урочистий ритуал-відправу. Три дівчинки-учениці в українських строях підносять святійшому хліб і так і залишаються непорушно стояти біля священиків до кінця дійства, із-під їхніх розстебнутих курток видно тоненькі вишиванки й голі шийки, проте дівчатка нічим не видають, що дуже змерзли. Зворушливо – до сліз – лунають слова молитов, хоровий спів кліру та подяка-зичення: «...Жертводавцям, фундаторам, будівничим... подай, Господи, спасіння...»
Потім почалось освячення, й Патріярх Філарет урочисто окропив водою спочатку хрести, а потім і півколо священиків та всіх присутніх на подвір’ї церкви. «А зараз, за нашим звичаєм, – сказав він, – ми всі поцілуємо хрести, перш ніж їх підіймуть на бані...» І поцілував перший – мовби заприсягся, за ним – владика чернігівський Севастіян, інші священики, а тоді вже почергово – вся громада. Й аж тут нарешті з’явилося київське телебачення.
– В будівництві цього храму насамперед вбачаю благословення Боже, – наголосив Патріярх. – Храм побудовано на кошти наших українців у США (Чикаґо), де був створений спеціяльний фонд на чолі з Іваном Деркачем, і ми повинні їм бути вдячні. Ми поставили хрест і освятили, щоб кожна людина, проходячи, перехрестилась, бо хрест – символ нашого спасіння...
Патріярх Філарет нагадав усім, що ще у 1918 році московський Патріярх Никон зняв із Івана Мазепи анатему, проте російська церква понині замовчує цей факт, вдає, що його не було, і продовжує проклинати українського гетьмана. Це такі, скажу вже від себе, «брати» у Христі...
Отже, у Покровської почалась нова дорога. Дай їй Боже!

* * *
Батурин спіткала та сама доля, що й Ніневію, Трою, Картагену, Єрусалим. Тільки з однією різницею: названі міста знає весь світ, а згадка про Батурин випалювалася, викорчовувалась з українських душ упродовж кількох віків як єресь, як злочин. А тим більше імперія забороняла говорити про його ролю, його велич, його потаємний зміст – як символ українських змагань за свободу.
Потужна фортеця батуринського Замку будувалась багато років і відіграла в історії краю важливу ролю. Зокрема в часи Визвольної війни 1648-1654 рр. вона перша звільнилась від польської залежности.
Період Гетьманщини - визначальний в історії українського національного державотворення. В 1669 році Батурин став офіційною гетьманською резиденцією – саме тоді переніс сюди столицю козацької держави гетьман Дем’ян Многогрішний. У місті розташовувались і функціонували вищі урядові установи, на території цитаделі постав чудовий гетьманський палац, у якому господарювали Дем’ян Многогрішний (1669-1672), Іван Самойлович (1672-1687) та Іван Мазепа гетьмани (особливо І. Самойлович та І. Мазепа), й представники козацької старшини, що мешкали в Батурині, не шкодували грошей на розбудову своєї столиці, зводили величні храми й оселі, пишно їх оздоблюючи творами українських та зарубіжних митців.
Трагічного 15 листопада (за новим стилем) 1708 року місто було пограбоване, дощенту зруйноване й спалене озвірілими військами Меншикова. Не жаліли ні малих, ні старих. Від рук карателів загинула тоді 20 тисяч осіб – відважних захисників гетьманської твердині та її мешканців. Батурин, по суті, – це велика страшна могила. Як згадує Чернігівський літопис, «крови людської в місті та на пригородку було повно, калюжами, а село Гончарівка, де раніш жив Мазепа, стало чорним полем». Пиріжечник Меншиков, що став князем, рапортував Петрові І: «Город здобутий, люди всі мечу віддані як у фортеці, так і в передмісті, без останку, з дітьми, а скарби в здобич узято. Будинки повержені й вогню віддані, а фортеця знищена». У Лебедині день і ніч працювала катівня, цар особисто брав участь у тортурах над захопленими оборонцями чи тими, кого запідозрили в симпатії до Мазепи; лише козацької старшини москалі закатували понад 910 душ, багатьох разом із родинами відправлено на заслання в Сибір чи в Архангельськ, а в Ромні 18-20 грудня 1708 року було знищено майже все населення. Як писав Тарас Шевченко, «Сулу в Ромні загатила тілько старшинами козацькими»...

Напередодні Великодня 2003 року на тому місці, де стояла Батуринська фортеця із ініціятиви блоку «Наша Україна» відкрито величний і водночас суворий пам’ятник жертвам Батуринської трагедії. Він має вигляд величезного кам’яного хреста з бронзовою фігурою розп’ятого Ісуса Христа – символ розіп’ятого й воскреслого Батурина, розіп’ятої й воскреслої України. Автор пам’ятника – відомий український скульптор, лауреат Державної премії імени Т Г. Шевченка Анатолій Гайдамака.

2006 року розкопки на місці Цитаделі завершилися сенсацією: на глибині 1,5 метра знайдено рештки цегляних фундаментів Троїцького собору, які відносно непогано збереглися. Семибанний собор Живоначальної Трійці, який був стрижнем архітектурного ансамблю центральної частини гетьманської столиці, вперше згадується у документах 1692 року. Точна дата його спорудження досі не встановлена. Відомо лише, що на облаштування Троїцького гетьман Мазепа виділив 20 000 золотих. І взагалі, з його ім’ям нерозривно пов’язаний буйний розквіт української архітектури. На кожний рік гетьманування Мазепи припадає, як пише О. Апанович, одна споруда. За 1690-1706 рр. він поставив чотири нові церкви (Свято-Покровську, Троїцьку, Миколаївську і Воскресенську), розбудував п’ять храмів княжої доби, закінчив будову трьох церков, розпочату його попередниками. Під час штурму фортеці в листопаді 1708 року собор Живоначальної Трійці зазнав значних пошкоджень. Саме з нього Кирило Розумовський використав цеглу на побудову Воскресенської церкви.

Із часів І.Мазепи у Батурині вистояв після знищення Меншикова тільки будинок Генерального суду Гетьманщини, так званий будинок Василя Кочубея, генерального судді. […] Саме у В. Кочубея працював канцеляристом автор славетного козацького літопису в 4-х томах, що охоплює історичні події на Україні з другої половини ХVII до початку ХVIII століття, Самійло Величко.
Після війни довгі роки унікальна пам’ятка стояла пусткою серед бур’янів та чагарів. Лише в 70-х роках XX століття будинок відреставрували, і в ньому розташувався Батуринський краєзнавчий музей, на базі якого згодом було створено (згідно з постановою Уряду від 14 червня 1993 року) державний історико-культурний заповідник «Гетьманська столиця».
2006 року у будинку Генеральної канцелярії проведено грандіозні реставраційні роботи, відновлено її первісний вигляд, упорядковано довкола паркову зону, і час заговорив тут із новими акцентами, із новою силою.

У травні 1843 року в Батурині побував Тарас Шевченко, оглянув історичні місця й пам’ятки, замалював руїни палацу Кирила Розумовського для серії малюнків «Живописна Україна». Аж у 1876 році малюнок під назвою «Руїни палацу Мазепи в Батурині» був опублікований у журналі «Пчела».
У 1870-х рр. двічі заїжджав дивитись колишню гетьманську резиденцію цар Олександр II. 1887 року палац був переданий у відання Київського військово-інженерного управління, а те невдовзі перетворило його на казарми.
Ще влітку 2003 року тодішній головний опозиціонер країни Віктор Андрійович започаткував громадську ініціятиву «Відродження Батурина», яка мала провести комплекс заходів, спрямованих на поновлення історичної пам’яті українського народу й на поширення знань про діяльність Івана Мазепи. Лідер блоку «Наша Україна», зокрема, заявив: аморальним є те, що досі немає жодного пам’ятника невинно убієнним. «Для мене Батуринська трагедія співзвучна з Голодомором 30-х. Для нації є вибір: пам’ятати історичні трагедії та усвідомлювати їх уроки або знову їх переживати. Наступні покоління будуть змушені платити за нинішнє духовне каліцтво. Відродження Батурина – наш громадянський обов’язок», — наголосив В. Ющенко.
Дерев’яну Свято-Покровську церкву збудував ще гетьман Мазепа, вона знаходилась поза мурами фортеці, на Побожовці, і була його сповідальнею. У листопаді 1708-го її, як і багато інших батуринських церков, спалили бузувіри Меншикова. За К.Розумовського на тому самому місці було споруджено кам’яний храм Покрови Богородиці та освячено його в 1789 році. Храм був у візантійському стилі, мав чудові ікони, а між ними - ікону Богоматері у визолоченій ризі тонкої роботи.
Трохи більше ніж через століття, у 1898-му, при церкві, в орендованому приватному будинку, було відкрито школу грамоти. А 1903-го Свято-Покровська зводить неподалік свою церковно-парафіяльну школу, будівля якої збереглася й понині. Саме в ній у червні 2000 року облаштувалась свято-покровська церковна громада Київського патріярхату й розпочалися богослужіння. В 2003-му приміщення школи відремонтували, а неподалік, на благодійні кошти, на свято Покрови заклали фундамент для нової церкви.
Саму Свято-Покровську церкву у 1936 році войовничі атеїсти розібрали, а невдовзі, у 50-х роках, підірвали й церковну дзвіницю. Також було брутально поруйновано унікальний цвинтар, що за довгі роки розрісся біля церкви. А на місці святині збудували водогінну вежу.

23 жовтня 1999 року поряд із гранітним постаментом, на якому викарбувані слова: «У діяннях гетьманів історія, слава і державна велич України», гості – гетьман Українського козацтва Іван Білас та співак, народний артист України Дмитро Гнатюк – посадили молодий дубок, започаткувавши ним майбутню алею Гетьманів.
А на алеї культурних діячів тоді ж таки було відкрито пам’ятник славетному синові української землі, талановитому письменникові й поету Богданові Лепкому, який, ні разу не бачивши гетьманської столиці, так зумів відтворити її в своїй знаменитій трилогії «Мазепа», до якої увійшли книги «Мотря», «Не вбивай» та «Батурин». Пам’ятник має вигляд стели із барельєфом Б. Лепкого на тлі земної кулі. Справді, летить понад світом тривожна й вічна пісня української душі «Чуєш, брате мій».

РОЖЕ ЕЧЕГАРАЙ
«ІСТИННИЙ БОГ, ІСТИННА ЛЮДИНА» - «ДУХ І ЛІТЕРА». КИЇВ, 2005

Ми не тільки знаємо Бога лише через Ісуса Христа, але й самих себе ми знаємо лише через Ісуса Христа.
Паскаль, «Думки» (548)

Якщо Бога порівняли з материнським лоном, не будемо вагатися перед тим, аби якомога частіше повертатися до Його Матері. В творі, «Орієнтири», Урс фон Балтазар стверджує, що, коли погляди очей багатьох християн видаються сьогодні такими злими, такими роздратованими, такими нелюдськими, відбувається це через те, що вони не помічають у своєму житті присутности Матері Спасителя. На порозі дому Єлисавети, у своєму Магніфікаті, Марія проголошує, що милість Божа буде «з роду в рід» (Лк.1,50). Отцеві милосердя відлунює Мати милосердя.
Хай Діва Марія, «мати милосердя», допомагає нам частіше говорити, як сказав апостол Павло: «Благословенний Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, Отець милосердя й Бог потіхи всілякої, що в усякій скорботі Він нас потішає, щоб могли потішати й ми тих, що в усякій скорботі знаходяться, тією потіхою, якою потішує ч Бог нас самих» (2 Кор. 1:3-4).
Чи відома вам історія 113-ти? її переказав мені один мій приятель, міркуючи про обітниці:
«Є ті, хто дещо робить, є ті, хто нічого не робить. Є ті, що думають, ніби вони дещо роблять. Є троє, які дещо роблять. Є десятеро, які читають лекції про те, що роблять оті троє. Є сто, які читають лекції про те, що говорять оті десятеро. Трапляється, що один із отих ста десяти приходить і пояснює, що і як треба робити, одному з отих трьох. Тоді один з отих трьох про себе дратується, а на вигляд посміхається. Однак він мовчить, оскільки в нього немає звички говорити. Бо врешті, він має дещо робити».
Не знаю, до якої саме категорії людей зарахував мене мій приятель. Але я точно знаю, що Ісусів Дух усе більше підштовхує мене до тих трьох, «які дещо роблять» у Церкві, які роблять все для Церкви... і, на щастя, їх значно більше, ніж троє... Хіба що їх через те саме троє, що має значення лише триєдине діяння Боже...
Агонія – одна з найтаємничіших сцен Євангелії. Ми можемо вдивлятися у неї тільки за умови, що всім своїм єством дотримуємось цієї таємниці. Молитва Ісуса розкривається в ній в усій глибині та простоті. Безневинний заглиблюється у гріхи світу. Він – правий серед неправих, який, в обмін на Свою любов, отримує тільки ненависть і насильство. Перед такою хвилею неправди в Нього виникає спокуса стати на повен зріст в усій правоті Своєї справи, закликати легіони ангелів, чи, радше, те, що Він називає Своєю «волею». «Та проте – не Моя воля, – просить Ісус, – а Твоя нехай станеться воля!» (Лк.22,42). Перемогти зло всі хочуть, і всі можуть це зробити, але перемогти його «добром», як каже апостол Павло (Рим. 12,21), бажає, і робить це тільки Він один у молитві на Хресті. Сатана, який колись у пустелі запропонував Йому свою допомогу для здійснення Христового діла спасіння, тішиться досхочу: як же Бог буде присутнім у гріху, в злі, в стражданнях, у смерті? Однак Ісус навіть за відсутности Отця є Сином і свідчить Своїми останніми вчинками, що Отець іще з Ним, що Він завжди поруч.
А інакше як би Він міг простити тим, хто Його вбиває? (див. Лк.23,34) Як би інакше Він міг дати світові Свою Матір, те, що було для Нього найніжнішим? (див. Ів. 19,26). Як би Він зміг Своєю владою відкрити для злодія ворота життя? (див. Лк.23,43). Саме тоді, коли поруч з Ісусом немає нікого, з ким можна говорити про Отця, Він говорить до Свого Отця. Саме тоді, коли Ісус, зовсім один, здіймається на хресті над землею, Він притягує до Себе всіх людей (див. Ів. 12,32). Ми найкраще бачимо Його на висоті хреста, найбільше здогадуємося про глибину таємниці Ісусової молитви і розуміємо, яким чином молитва Ісуса стала нашою власною молитвою.
Оригінальність молитви християн полягає в тому, що вона обіймає місце всередині стосунків Ісуса Христа з Його Отцем. Будь-яка патристична традиція свідчить, що посилання на Отця у молитві «Отче наш» виявляє нову, нечувану близькість із Богом, яку отримує учень Ісуса.
Молячись, як навчив нас Ісус, все наше єство поривається до майбутнього, до того, обіцяного Отцем, Царства Небесного. Такий погляд – уперед і вгору – виправдовує наше звання синів, синів улюбленого Отця.

В ЛИТВІ ЗАБОРОНЕНО НАЦИСТСЬКУ ТА КОМУНІСТИЧНУ СИМВОЛІКУ

Згідно з радикальними поправками до закону про збори в Литві заборонено «демонстрування прапорів, гербів, символів, мундирів нацистської Німеччини, СССР, а також Литовської ССР».
Публічне вживання свастики чи червоної комуністичної зірки буде відтепер каратися як «пропаґанда окупаційних режимів нацистського і комуністичного».
Литовський Сейм вже три роки тому займався подібними поправками до закону. Тоді забракло голосів.
Тепер настрої у Вільнюсі інші. Громадську думку сколихнули нещодавні події, коли через центр столиці пройшла вельми галаслива демонстрація скінхедів. Молоді люди під прапорами нацистської Німеччини скандували гасла: «Литва для литовців!», «Геть еміґрантів!»
Поліція пасивно спостерігала ті вибрики, за що пізніше її гостро скритикували медії та політики опозиції. За брак реагування на вчинки скінхедів дісталося також урядові, який виправдовувався, що влада не може реагувати на демонстрації екстремістів, бо не має до того правового ґрунту.
Тепер такий ґрунт є, а Литва собі подарувала найстрогіший у Европі закон проти вживання символів нацистських і комуністичних.
На прийняті Сеймом поправки нервово зреаґувала Москва. Державні телеканали інформували, що литовці заборонили не лише червону зірку, серп і молот, але й не дозволяють, щоб у їхній країні, хоч би навіть при державній візиті, чи на спортивних імпрезах, виконувався теперішній гімн Російської Федерації. Адже його мелодія – той самий твір Олександра Александрова, який був гімном сталінського СССР.
Литовські експерти однак зауважили, що заборона діє лише щодо совєтського гімну, з його конкретним текстом.

Вашінгтон. – Росія стала провідною антидемократичною силою в своєму регіоні, сказано у доповіді правозахисної організації «Фрідом Гавз», оприлюдненій 23 червня.

LOS ANGELES TIMES ЗАЗНАЧАЄ

що після десятиріч советської мовчанки та офіційних заперечень голод сталінської доби виринув як пристрасна і болюча тема, що пульсує і в самому серці напружености між Росією й Україною. Зусилля, спрямовані на міжнародне визнання голоду Геноцидом очолює нова генерація прозахідних українців, найбільш промовисто – президент Віктор Ющенко. Сповнені рішучости пролити світло на страждання, вони вірять, що визнання факту Геноциду зміцнить незалежність України від Росії і допоможе повернути Україні чуття окремої країни, об’єднаної національною трагедією.
Американська газета розповідає, що «боротьба за викарбування постсовєтської тотожности України та її орієнтації точиться на кожному щаблі: в національній політиці, в дебатах щодо НАТО, в ділових угодах і в напрямку роботи трубопроводів. Ця боротьба ведеться, як на міжнародній арені, так і всередині країни. Але ніде боротьба не є такою затятою і нервовою, яку у ділянці історії, культури й мови».

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку