Свято Господнього Преображення має для нас, православних українців, не тільки глибокий євангельський зміст, але й містке суспільне значення. З цим днем пов’язаний історичний акт повернення Петропавлівської парафії Львова в канонічну церковну юрисдикцію, до складу Української Автокефальної Православної Церкви, на чолі якої перебував 1989 року митрополит Мстислав. Згодом, ставши Патріярхом УАПЦ, владика Мстислав зумів поєднати під своїм омофором українську православну спільноту в Україні, Сполучених Штатах, Західній Европі, Південній Америці й Австралії. Так і розпочалося творення єдиної Помісної Української Православної Церкви, згодом дискредитоване й загальмоване світською владою, яка намагалася канонічному процесові поєднання Церкви протиставляти штучні політичні проєкти.
Вплив подій у Петропавлівській парафії Львова не обмежується тільки відродженням УАПЦ в Україні. Без 19 серпня 1989 року не було б ані несміливої спроби приховати підпорядкованість Київського екзархату РПЦ Москві перейменуванням його на «Українську Православну Церкву», ані розколу УПЦ, внаслідок якого частина її патріотично наставленого духовенства й мирян проголосила себе «Українською Православною Церквою Київського Патріярхату». Господнє Провидіння в незбагненний для нас спосіб здатне й нині відкрити перспективу дальшого руху до Єдиної Помісної Церкви.
Кожен, хто пережив тривожні серпневі події 1991 року, пригадує, що вирішальне значення для нашого народу мав не той останній день, коли перелякані совєтські парляментарі в Київі нарешті зважилися проголосити цілковиту самостійність України, а сам день невдалого путчу в Москві, 19 серпня. Бо ж власне тоді, в свято Преображення, стала очевидною неспроможність гурту московських змовників повернути народи, що вже побачили світло свободи, за дротяну загорожу імперії зла. Ми всі, православні й католики, єдналися в молитві за збереження суспільного миру, демократичних змін у країні, нового відчуття свободи слова. Українські прапори серед оборонців Білого дому в Москві символізували національний вибір, який політична номенклятура 24 серпня прийняла, аби її саму не викинули на смітник.
Державна самостійність України – лише один зі складників нашого національного вибору, позначеного календарним Днем Незалежности. Ми всі воліємо демократії, тобто влади народу, здійснюваної через наш вільний вибір, і не приймаємо диктату ані партійної номенклятури, ні олігархічних кланів, що прийшли їй на зміну. Ми всі прагнемо до правової захищености й рівности перед законом кожного – і робітника, і власника ринку, і депутата Верховної Ради. Ми потребуємо економічної стабільности, надійної роботи й соціяльної та правової захищености. Ми всі, прості українці, – галичани, наддніпрянці, сотні тисяч знедолених жителів Донбасу, що їх мас-медіа воліють сховати за мітологізованим образом «донецьких», – маємо спільні інтереси. І цю спільність українського національного вибору протягом 16 років в нас намагалися приховати сили, що живляться нашими реґіональними поділами та взаємною відчуженістю.
Багато хто зі старших львів’ян з ностальґією пригадує радісне піднесення, що прийшло з оприлюдненням о. Володимиром Яремою, якого молодше покоління знає вже як Патріярха Димитрія, заяви про перехід Петропавлівської парафії до складу УАПЦ. Проголошення України Верховною Радою України самостійною державою викликало в мільйонів українців зворушене відчуття здійснених мрій. Здавалося, ось він – стан цілковитого щастя, порівнянний із блаженним станом апостолів Петра, Якова та Йоана, які опинилися біля переображеного Ісуса.
Але ж і євангелисти оповідають, що Господь відразу по відкритті перед апостолами Своєї слави знов повертається до людей. Там же, біля гори Переображення, Він і Його учні стикаються з опанованим дияволом юнаком, батько якого благав Христа про зцілення. Тоді й лунають слова, над якими нам варто частіше замислюватися: «О роде невірний і розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму?» (Мт. 17:17). У світлі Переображення стають особливо помітними і присутність у світі зла, і слабкість людської істоти, перейнятої гордовитим почуттям власної всемогутности…
Хіба ми не відчуваємо свою причетність до цього невірного й розбещеного роду? Хіба совість нам не підказує, що в суспільних проблемах, у кризі УАПЦ є й частка провини кожного з нас? Миритися зі злом, ставати на шлях усе більших компромісів із совістю, брати участь у творенні кримінального суспільства, потураючи злочинам, даючи й приймаючи хабарі, цинічно обходячи закон, продукуючи й поширюючи плітки та обмови – особистий внесок у руйнування плодів дарованої Богом свободи може бути вельми розмаїтий.
Однак суворі відкриття й жорстокі розчарування останніх років можуть стати початком реальної духовної віднови кожного з нас особисто й усієї нашої національної спільноти, якщо ми переживемо гіркі уроки гідно, по-християнському. Мужнє визнання власної провини здатне стати радикальним розривом у нашому житті й початком повернення до Отця.
І лише за цієї умови ми зможемо відчути, як провіденційний сенс Переображення розкривається в осяяному благодаттю Святого Духа дні П’ятдесятниці. Тієї П’ятдесятниці, яка підносить нас, очищених покаянням, до величної місії Христової Церкви. «Щоб Бог Господа нашого Ісуса Христа, Отець слави, дав вам Духа премудрости та відкриття для пізнання Його, просвітив очі вашого серця, щоб ви зрозуміли, до якої надії Він вас закликає, і який багатий Його славний спадок у святих, і яка безмірна велич Його сили в нас, що віруємо за виявленням потужної сили Його» (Ефес 1:17-19).

Таке освідчення достоту лицарське, своїй матері-удовиці. Можна гадати, чи справді Василеві Симоненкові часто доводилося бачити таких, про яких зірвалися слова:
Буду, мамо, горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік.
Але оте слово «дивуватися» своїм подвійним звучанням наводить на думку, що тут може бути подив любови до матері, а може бути і подив, що у своєму приниженні вона і горда і вродлива.
Тільки наївно давати якісь питання до поета, який в епоху колгоспного кріпацтва писав:
Люди – прекрасні,
Земля – мов казка.
Цілком ясно, що за словами поета стоїть велика сила любови. А любов творить дива, любов підносить і обожнює!
Чи може хтось сьогодні заспівати таку патріотичну пісню? Десь розгубилися такі слова. Кажуть – інша стилістика! А за стилістикою – дух не той, любов не та.
Якби сьогодні незалежність України була більш повною, а життя людей кращим, то чи це збільшило б силу любови до неї?
Тоді одні робили б з того капітал, а інші казали б: «Вона і без моєї любови обійдеться».
Нині ми маємо Україну, незалежність якої визнає світ. Залишилося мало: залишилось, щоб ми самі її визнали, цінили і тримали на своїх плечах, як найцінніший спадок. Треба, щоб ми, українці, самі були вільними і гідно тримали прапор.
Випробування на незалежність сучасникам нашим виявилося важким. Вчорашні вислужники і раби нікого і нічого не люблять. Вчорашні невільники хочуть відпочити від розмов про боротьбу. Амбітні хочуть негайно скористатися свободою. А у всіх разом немає великої школи служіння і дисципліни підпорядкування своїх інтересів великому спільному.
Звичайно, усі відчувають, що вільна Україна все ще в економічній, інформаційній, психологічній залежності від вчорашніх реалій і стереотипів. Ми навіть день Незалежности прийняли по ситуації, замість владно проголосити уже давно проголошену і кров’ю написану дату 22 січня.
Треба бути високим, щоб стати над усім цим і усвідомлювати себе господарем, гідним і відповідальним. Україна вперше має Голову Держави, слово якого є чесним і нелукавим. Він потребує опори, підтримки і солідарности громадян – супроти сил явно або таємно ворожих.
Звичайно, славу Матері творять її діти – діяльні, талановиті, віддані. Діти, обдаровані любов’ю. Тільки треба пам’ятати, що творча сила любови збільшується тоді, коли людей об’єднує вища мета, якій вони віддаються цілком. Чи була така мета в покоління, до якого належить поет Василь Симоненко? Багато хто нині закидає шістдесятникам, що у них не було ідеології, не було радикальної мети – повалення режиму, що була мета надати йому «людське обличчя». На це можна відповісти: вимагати людяности від режиму – це звучить вічно актуально. А творити радикальну ідеологію під наглядом КҐБ – це неадекватна поведінка. А проте наше покоління об’єднувала висока мета – опір брутальному наступові на українську націю, і самозахист наш був постійним і відчайдушним – і на полі мови, і мистецтва, і моралі, на широкому полі української культури, і саме тут об’єднувалися сили любови й чесности, культури й науки. Опір був гідний і часто результативний, коли врахувати, що позитивний приклад цивільної відваги завжди має великий вплив на суспільство і на прихильників, і навіть на ворогів. Сила позитивного прикладу звучить актуально завжди.
Незалежну Україну має будувати кожен і постійно. Тільки тоді будемо мати Свято Незалежности.
 
 

ОСВЯЧЕНО НОВИЙ ХРАМ УАПЦ У КАНЕВІ

У свято первоверховних апостолів Петра і Павла, 12 липня 2007 року, архиєпископ Ігор відправив чин архиєрейського освячення нового храму Вознесіння Господнього в м. Каневі, що належить до Київського деканату Харківсько-Полтавської єпархії. Владиці співслужили настоятель канівської парафії Вознесіння Господнього протоієрей Володимир Цянцьо, декан Київського деканату о. Дмитро Присяжний, священики Володимир Червонников (м. Канів), Василь Карп’юк (м. Звенигородка), Назарій Момотюк (с. Сукачі). На освяченому престолі вперше було відправлено Святу Літургію. Співав львівський камерний хор «Осанна». Чимало вірних сповідалися й причастилися Святих Христових Таїн. Хресний хід обійшов довкола храму. Після цього відбулася громадська церемонія, присвячена урочистій події. У ній взяв участь головний ініціятор і жертводавець, відомий церковний діяч із США Олександер Воронин-Варавва. Архиєпископ Ігор відзначив п. Олександра Воронина-Варавву, настоятеля храму протоієрея Володимира Цянця та найактивніших будівничих архиєрейськими грамотами. Низка жертводавців і парафіян були відзначені подячними листами. В урочистостях взяв участь міський голова Канева.
 

НОВЕ ВИДАННЯ МОЛИТОВНИКА «З ВІРОЮ І ЛЮБОВ’Ю»

Зусиллями Харківсько-Полтавської єпархії та Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного вийшов друком третій наклад молитовника православної родини з псалтирем «З вірою і любов’ю». Молитовник видано з благословення блаженнішого митрополита Константина. Порівняно з попередніми виданнями розширено склад молитовника, уточнено переклад окремих текстів, додано чин проскомидії, низку тропарів і кондаків, священичі молитви на вечірні й утрені. Упорядкували молитовник архиєпископ Ігор, священики Іван Пашуля, Василь Саган, Віталій Зубак. Редакційну працю здійснили о. Володимир Генсьор і Олена Стефанова. Нового видання з нетерпінням чекали в православних громадах України. Попередній наклад уже давно вичерпався. Молитовник «З вірою і любов’ю» можна придбати в парафіяльних храмах Харківсько-Полтавської єпархії, у Львівському братстві апостола Андрія Первозваного, в церковних книгарнях Київа і Львова.
 

«ЛЕМКІВСЬКА ВАТРА» У ЖДИНІ

Президент України Віктор Ющенко з родиною 21 липня взяв участь у церемонії відкриття XXV фестивалю «Лемківська ватра» у с. Ждиня, що на півдні Польщі. Під час церемонії Віктор Ющенко закликав українську діяспору до єдности, запевнивши, що Україна робитиме все можливе для захисту культурно-національних потреб українських громад за кордоном. Також Президент нагородив орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня архиєпископа Перемиського і Новосанчівського Адама (Дубця) та вручив державні нагороди України діячам лемківської громади.
 

МИТРОПОЛИТ ІЛАРІОН: ВСЕСВІТНЯ ТРАГЕДІЯ (500-ЛІТТЯ УПАДКУ ВІЗАНТІЇ)

...Церковний і релігійний вплив Візантії на всі православні народи, особливо на ближчі слов’янські, був величезний. Вона 15 віків була центром православного світу, і дала йому науку Віри, Богослуження, обряди, церковну філософію, Свята, Ікони, календар і т. ін. Старий Заповіт перекладений був на грецьку мову ще в 1 половині ІІІ-го віку до Христа, а Новий — ориґінал його в мові грецькій. Християнство взагалі довго ширилося мовою грецькою, як мовою світу.
...Головні Отці Церкви походили з Візантії і вони створили грецькою мовою всю богословську науку, всю християнську догматику.
...Усі Вселенські Собори збиралися тільки в Візантії і ані разу в Римі чи де на Заході.
Уся наша величезна й глибока церковна поезія, окраса православних Богослужб, уся вона прийшла до нас з Візантії. Усі Канони, Тропарі, Кондаки, Ірмоси й т. ін., — усе це в нашій Церкві візантійське, і все позостається в нас непорушним аж дотепер! У цьому прославилися такі православні поети, як Роман Солодкоспівець, Андрей Критський, Іван Дамаскин і багато інших.
...З Візантії ми маємо свої хресні ймення, православну термінологію, усі Богослужби, усі чини Таїнств і т. ін., і т. ін. Сама форма нашого друкованого письма - візантійська, грецька.
...За т. зв. «візантинізм» міцно боролася вся свідома Галичина з Митрополитом А. Шептицьким на чолі, вбачаючи в ньому істоту Української Церкви, як Православної, так і Греко-Католицької.
Українська Церква сім віків була в юрисдикції Патріярхів Царгородських, і за цей час сприйняла від Візантії все головніше, що маємо в нашій Церкві. Звичайно, візантійське перетворювалося в нас на своє рідне українське, але все воно — візантійського походження. Візантинізм став у нас своїм рідним, і тому «українець» і «православний» по всій широкій Україні злилися в одне розуміння.
Візантія як осередок Християнської Віри, творила Церкви національні. Навпаки, Церква Римська була віковічно інтернаціональна, була проти національних церков.
...Це Візантія вирвала увесь Схід від нападу папства захопити під свою владу і Церкву Православну. На увесь світ найславніший учений, великий Царгородський Патріярх Фот і й ціле життя своє віддав на боротьбу за волю Православної Церкви, і вдихнув животворящого духа церковної волі всім православним народам. І через це Церква Православна прирахувала великого Фотія до сонму Святих! Помер Патріярх Фотій 891 року.
Це тільки в Візантії могла постати ідеологія братів-греків Кирила й Методія, — нести Слов’янам Православну Віру їхньою рідною мовою. Рим накинувся грозьбою на святих братів, бо ісповідував «триязичну єресь» (що Богослужби можна правити тільки одною з трьох мов: грецькою, гебрейською чи латинською). І доля хотіла, щоб Св. брати опинилися в Римі (бо дорога в Константинополь була закрита), де вони попали під суд. І вмираючи, Св. Кирило просив Господа вибавити нас від триязичників, цебто від римлян-католиків… А Св. Методій за цю свою ідею довгий час сидів у в’язниці, вкинений туди папістами.
 

БОЯРСЬКА ГРОМАДА УАПЦ ВИДАЛА КНИГУ «ГЕТЬМАНИ УКРАЇНИ»

Покровська парафія м. Боярки (настоятель о. Дмитро Присяжний) здійснила черговий просвітницький проєкт, призначений для патріотичного виховання дітей. Вийшла друком невелика книжечка «Гетьмани України», що розповідає про традиції українського козацтва й досвід гетьманського управління державою. Книгу можна замовити в Покровській парафії м.Боярки за адресою: hram-pokrova@ukr.net
 

ВСЕЛЕНСЬКИЙ ТИТУЛ КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІЯРХА СТАВ ПРИЧИНОЮ ДИПЛОМАТИЧНОГО КОНФЛІКТУ МІЖ ТУРЕЧЧИНОЮ ТА США

Як повідомив Інтерфакс, 30 липня цього року, представники турецької влади відмовилися прийти на прийом, влаштований послом США, через запрошеного туди в якості «Вселенського» Патріярха Варфоломія І.
Прийом, організований послом США в Туреччині Россом Уільямсом на прибулому до Стамбулу американському воєнному судні, призвів до дипломатичного скандалу через запрошення «фанарського» греко-православного Патріярха Варфоломія із вживанням його «Вселенського» титулу», як сповістила газета «Міллієт».
Плакати з нагадуванням титулу Вселенського Патріярха були розвішані в порту Каракой, де пришвартувалося судно. Турецька військова влада розпорядилася ліквідувати «негожі» надписи, але американська сторона відмовилася виконати їх вимоги.
У відповідь губернатор Стамбулу Муамер Гюлер дав вказівку віце-губернатору, який мав представляти на прийомі місцеву владу, не брати участи в заході. Таким же чином відреаґували і деякі інші високопоставлені запрошені особи.
Вселенський Патріярх Варфоломій І, за повідомленям газети, пішов з прийому передчасно, а місцева поліція скерувала в прокуратуру заяву про порушення, які виникли.
«Усім добре відомо, що США визнають Патріярха Варфоломія І Вселенським», – прокоментував ситуацію представник посольства США в Туреччині.
 
 

НАС ТАТАРИ ЗАВСТИДАЛИ…
Надія ЧИЖИК
Ми відпочивали в Криму. Познайомилися з групою молодих татар – вони розмовляли між собою незрозумілою для нас мовою. Коли розговорилися, а ми перші звернулися до них російською, похвалилися, що зі Львова, що ми – українці.
– То чого ж ви з нами розмовляєте по-російськи? Ми розуміємо українську, це ж державна мова.
А коли ми ще стали говорити на релігійні теми, то вони з подивом зауважили: «А по чому видно, що ви – християни? Де ваші хрестики?».
На них були їхні півмісяці. Отак двічі нас завстидали молоді татари. Мали рацію.
 

ЯК МИНАЄ ЦЬОГОРІЧНЕ ЛІТО
АНДРІЙКО К., 12 років
Скільки ми побачили за день: були на Хрещатику, під Верховною Радою, у Лаврі, на Софіївському і Михайлівському майданах, поїздили в метро. Та найцікавіше було біля Дніпра, на мосту Патона, коли проїжджали на лівий берег і звідти оглядали Київ.
Одне нас дивувало і ми запитували у дідуся: «А де українці? Їх що, тут нема? Чи вони десь поховались?»
– Видно, поховались, – усміхався гірко дідусь. – Як я тут вчився, більше людей розмовляли по-українськи.
 

Слова «Християнська Україна» ще 20 років тому звучали б як «ідеологічний виклик». Про реальний зміст поняття навіть не було мови. Далеко не всі знали, що Україна раніше була християнською.
Зміни за останні 20 років сталися величезні. Але майже незмінним залишилося спокійне вживання понять, які повинні були б звучати, як дзвін, що будить і тривожить.
Чи істотно змінилися люди, які раніше були «в стороні», а тепер стали ототожнювати себе з християнською Україною?
Чи політизоване суспільство значно змінило свої духовні пріоритети?
Якою мірою став домінувати християнський голос над ярмарком політичних інтересів?
Власне, останнє питання є діягностичним щодо відродження духовного в Україні. Зовнaішня картина часом вражає: нові церкви будуються більше, ніж будь-коли. В автомобілях і в автобусах іконки, а то й іконостас. Торгівля церковними атрибутами повсюдна. На свячення пасок і на освячення води збираються маси народу. Що за цим стоїть? Що стихійний потяг народу до віри – то безперечно. Але скільки в цьому забобонного поганства з церковною атрибутикою?
Дуже небезпечну ролю грає церква, звична служити князям світу цього. Вона не працює на духовне пробудження молоді. Навпаки, вона відштовхує все живе своїм формалізмом, своїми корисливими проєктами і демагогією. Церква без великого авторитету і високого служіння, Церква в ролі слуги, Церква на другому місці неминуче буде висміяна.
Однак вплив її на суспільство радше неґативний, і сусідство з нею не корисне також і для тієї Церкви, що була гнаною і мала своїх мучеників за віру.
Християнську Україну треба творити з того, що маємо. Треба відсівати зерно від полови. Треба постійно пам’ятати, що співпраця з «рабами лінивими і лукавими» неможлива. І треба суворо йти «вузькою дорогою», знаючи, що «не мир, а меч» кшталтує і кристалізує.
І Церква, і суспільство потребують самовідданих служителів. Однак суспільство в цілому настільки розкладене матеріялістичною корисливістю і лінивим споживацтвом, що в ньому переважають ті, що залежні від грошей, від алькоголю, від наркотиків... І мало залежних від Духа.
Нині навіть важко говорити про те, що Україна була християнською і такою має стати, щоб бути собою і піднятися до свого призначення. Але треба говорити, аж поки не почують. Бо всі починають відчувати загрозу, яка іде зсередини.
Головне – треба робити. Люди віри завжди єдналися. Створювали осередки. Об’єднувалися в ордени. Створювали школи. І головне – скрізь давали особистий приклад.
Насамперед, потрібне вивчення досвіду вікового, а також досвіду роботи в посткомуністичному просторі, зокрема досвіду релігійної роботи в Росії, пробудженої о.Олександром Менем. Досвіду роботи в школах з вчителями і дітьми. Досвіду поширення такої літератури, яка будить і засвічує. І організувати форми обміну досвідом.
Усе це старе, як світ, і смішне, якщо говорити людям байдужим, звичним до дії матеріяльних стимулів. Але щоразу голосніше повинен звучати клич «Рятуймося!». Він зрозуміліший, ніж заклики «до духовности». Хоча людям опущеним – все рівно...
Власне, наша розмова завжди починається від найзагальнішого: піднесення рівня духовної культури, створення середовища, в якому можуть виникати вогнища молодіжного руху.
Вже сьогодні можна починати від загального – від реакції на те, що діється навколо. Адже нині найчесніший голос, з яким багато хто згідний, звучить самотньо, як «волаючий в пустелі». Споконвічна пасивність, десятиліттями культивована режимом терору, тепер оформилась в індивідуалізм, «приватність» і в формулу «это твои проблеми».
Людей багато, а нема кому підтримати того голосу, що вирвався з грудей чи то від горя, чи від сорому, чи від образи, чи від «не можу мовчати».
Треба продумувати форми реакції християнської молоді, – тобто такі форми, які могли б бути почутими. Християнський голос має домінувати в суспільстві, бо він має право. Він має звучати як «той, що має право». До того ж треба якось зупиняти, нагадувати, навіть просити не запрошувати до телекамери зрадника, щоб він нам пояснював свої мотиви.
Нарешті про міжконфесійну співпрацю. Нас досить легко було спровокувати на міжконфесійні конфлікти. Часто вовк боронив і «стримував» двох баранів. Часто і греко-католики, і православні розуміли, хто організовує розбрат і конфлікт, а все рівно енерґії для участи у них було не досить. Де нині та енерґія, яку пора пустити на плідну співпрацю? А коли ми говоримо про активність християнської молоді, то бар’єри треба усувати, «бо робітників мало».
 

З 8-го по 12-те серпня відбулася екуменічна проща до села Криворівня, що на Франківщині. Особисто я, шкільний вчитель і вірний УАПЦ, довідався про неї з газети «Наша віра».
Будь-яка важлива дія в житті людини потребує мотивації. Невідома поїздка в інший кінець України – не виключення. Особисто для мене такими мотивами були, окрім банальної цікавости, бажання трохи змінити себе, здобути стимул для активної повсякденної діяльности як християнина. Адже у нашому містечку Лозова, що на Харківщині, українські церкви відсутні, відвідувати храм УАПЦ у Харкові (за 150 км) вдається не часто, а тому одним із мотивів поїздки було й формування у собі стимулу до творення українського християнського життя у власному місті. І в самому собі, в своїй родині. У себе й мого супутника – двадцятирічного хлопця, що шукає для себе Віри…

ПРОЩА ДО БОГОРОДИЧНИХ СВЯТИНЬ
 
Франківськ одразу зустрів нас приємно-вражаючою несподіванкою. Наш потяг приїздив на день раніше, а тому ми дещо хвилювалися за ночівлю. Я сподівався хоча б на якийсь дах над головою. Яким же було наше здивування, коли на нас, завдяки старанням пана Богдана – керівника місцевого Руху за єдність церков, чекало гостинне помешкання пані Марії Турчин, що зустріла нас як рідних. Хоча до цього нас ніколи не бачила. Для нас це був вражаючий урок християнської гостинности. «Подорожнього прийняти…»
Наступного дня ми приєдналися до решти прочан. Керівником групи був відомий релігійний публіцист Святослав Варення. Склад групи був різноманітним як конфесійно (УПЦ КП, УГКЦ, УАПЦ та РКЦ), так і регіонально (Київ, Львів, Луцьк, Рівне, Тернопіль, Харків, Лозова). Спільним був лише дух. Дух братерства, уваги й радости. Ніби ці різні люди вже давно знають одне одного. Пан Михайло з Київа влаштував для нас невеличку екскурсію центром міста. Франківськ я вже бачив минулого року, але його чар відчувався й цього разу. Европейське місто, привітні люди. А ще – подих історії. Ратуша, церкви, будинки, Вали, залишки палацу графів Потоцьких – усі вони викликають довгий ланцюжок історично-культурних асоціяцій. Особисто для мене Франківськ асоціюється і з віршами Галини Петросаняк, «Новою зорею», книгами «Лілеї-НВ»…
Перше моє відвідання Служби Божої у греко-католицькому Катедральному соборі. Одразу впадає у вічі звичка людей хреститися біля храму. Свідчення віри…
Поїздка до Криворівні. Мабуть, замість телевізора, дітей потрібно частіш садити перед вікном. Потяга, автобуса, машини. Адже ніяка фотографія чи інше зображення не передадуть чар гір, котрі поступово виникають на обрії і , наближаючись, заповнюють собою увесь краєвид. Окрім гір, манастиря у Дорі, вразили ще й дзвінкі голоси дівчат-прочанок, римо-католика Віталія з Київа та інших. Релігійні пісні чергувалися із народними, а останні – із повстанськими. Так, я ніколи не думав що «Горіла сосна, палала…» така довжелезна пісня. Тут я вперше пошкодував, що не захопив із собою диктофону. І що сам не маю голосу….
Гори ставали усе вищими, одне село змінялося іншим. Про історію цього краю цікаво оповідав пан Михайло. На обрії на короткий час з’явилася Говерла, ми проминули центр Гуцульщини – Верховину (колишнє Жаб’є). З-поміж іншого я дізнався, що серед гуцулів досі є мольфари - ворожбити, котрі користуються повагою місцевих жителів, що одна з гір, т. зв. «Писаний Камінь», відома ще з дохристиянських часів як центр місцевого язичництва. А ще – що залізниці тут збудовані за Австрії (як і мости) й досі справно служать людям.

КРИВОРІВНЯ І ГУЦУЛИ

Сама Криворівня була мені відома лише зі спогадів дружини Ю. Бадзя, а о. Іван Рибарук – з його інтерв’ю за 2003 рік в газеті «Наша віра». Розташувалися ми у спортивному залі школи, неподалік від шумного Чорного Черемоша – річки із вапнистою мутною, але чистою водою, холодними потічками й кладками, що загрозливо хитаються, коли скоро простуєш ними.
Місцеві жителі, як мені здається, вже давно не помічають навколишньої краси. Одна з бабусь казала, що пенсія невеличка і вона взагалі мріє продати землю й переїхати до Київа. У горах багато земель скупили «круті пацани». Відтак, цей гарний край і красиві люди переживають не кращі часи. Багато – на заробітках по усіх усюдах, адже туризм годує небагато. Один з гуцулів запитав мене – хто відкрив Америку? «Христофор Колумб» - відповідаю. «А він відкіля дізнався?» - «Плавав туди». «Та нє, то гуцули з Америки із заробітків їхали та йому сказали» - пожартував він. А проте автівки на дорозі пригальмовують, місцеві, навіть діти, вітають нас «Слава Ісусу Христу!».
Музей Івана Франка дійсно справив велике враження. Окрім змістовної розповіді директора музею, справжнього хранителя цього священного місця, вражають і експонати, пов’язані із Франком, Лесею, зйомками фільму «Тіні забутих предків». І це не міщанське бажання роздути власне «я» («Я сидів на стільці, де сидів N»), а прилучення до минулого, коли воно перестає існувати у своїм світі, а змінює тебе самого.
Відвідали ми й музей Михайла Грушевського, котрий перебуває ще на стадії творення… Виникла думка – а чому ж у нас досі немає музею Дмитра Донцова, навіть сайту? Музеїв інших видатних діячів? Міхновського у Харкові, наприклад?

ОТЕЦЬ ІВАН

Отець вже самою своєю зовнішністю і манерою спілкування привертає до себе. Усмішка, увага, глибокий розум і широта поглядів. А ще – просто справжність, без будь-яких зусиль до неї. На жаль, поспілкуватися із отцем Іваном особисто мені не вдалося. Хотів бо, як вчитель, розпитати його про особливості релігійного життя місцевої молоді. Але і слухати його – цікаво й наснажуюче. Хоча я вдруге пошкодував за диктофоном… Намагатися зараз переповісти його слова – то все одно, що розповідати про смак морозива людині, що харчується лише хлібом і водою. Можна лише описувати враження. Враження, що отець говорить і до всіх, і до тебе особисто. Широта поглядів, у якій є місце і для отця Піо, отця Шарбеля та Терези Калькуттської, і для звичайного жарту, і для пісні Висоцького під гітару. А ще – я був здивований тим, що сільський парох знає добре і твори о. Олександра Мєня, і о. Георгія Чистякова, і Володимира Соловйова і довгої шереги інших…

ЦЕРКВА

Церква, розташована на горі, з одного боку має чудовий краєвид на гори й ліси, з іншого – межує із цвинтарем. Серед незвичних для східняка хрестів мою увагу привернули три. Один – воякам УПА. Раніше я бачив лише пам’ятник УПА у Харкові, а тут – звичайна могила на сільському цвинтарі. Без патосу й претензійности. А неподалік – дві могили німецьких та угорських солдат. Такі незвичні і водночас буденні. Культура народу визначається ще й ставленням його до померлих. Коли то ми навчимося ще й цій культурі?
Всередині церква одразу навіяла асоціації з із «Тінями…». Здається, що ось-ось зайдуть гуцули у своїх строях. А ще – хідники на підлозі, багато ікон, не бачених мною раніше, статуї Діви Марії, заспокійливе світло свічок. А поруч – люди, котрих ніколи не знав, і котрі здаються дуже рідними, бо маємо однакові почування і однаково бачимо ті самі речі. При цім залишаючись індивідуальностями… Дім, я вдома – мабуть, це панівне враження. Можна сісти на підлогу, на хідник після стомлюючих мандрівок по горах вдень, і слухати, слухати… А ще я здивувався, що отець ще й видає журнал («Виноградна лоза»), виступає на радіо… До речі, до нас у спортзал (нашу хижу), завітала кореспондент місцевої газети – тож інтерв’ю ще й допомогло впорядкувати власні думки й почуття.

БРАТТЯ І СЕСТРИ

Всього нас було 20 чоловік. І кожний – дуже цікава особистість. Немає того нівелюючого мертвотного котка формалізму, що безжально прокочується по вірних деяких церков. Звісно, з кимсь я спілкувався більше, з кимсь – не встиг. Але усі були цікаві.
Декого я вже знав. Приміром із п. Олександром Ткачуком, автором статтей у «Нашій вірі», я був знайомий ще з 2004 року, коли був у редакції на Трьохсвятительській. Тепер знайомство оновилося. Було справжньою насолодою спілкуватися на релігійно-культурну тематику із фахівцем. Особливо це цінуєш після Лозової. Якось ми особливо розговорилися і вирішили пройтися. На запитання, де ж це ми зібралися, браття почули, мабуть, незвичну для них відповідь, що в нас тут дискусія з приводу впливу гностиків на християнську культуру. Та й узагалі – ця стаття народилася під впливом п. Олександра, котрий радив писати. За що хочу йому подякувати.
Від п. Андрія Когута з Луцька я дізнався про особливості християнського життя лучан, зокрема про діяльність місцевого руху проти абортів.
Із п. Мирославою Хомицькою, приємною усміхненою сестрою з Рівного, було цікаво поспілкуватися як із викладачем недільної школи, дізнатися про тамтешні міжконфесійні стосунки, про Острозьку академію. А ще – про о. Микиту – прозорливого ченця з Більських хуторів коло Рівного.
Сашко з харківського СУМу – спокійний і цікавий хлопець, гарний фотограф, студент харківської Колеґій імені Патріярха Мстислава. Можливо, в майбутньому в мене буде ще один знайомий священик?
Про дівчат-хористок, голоси котрих священики порівнювали із янгольськими, я вже писав. Вітання й респект Рівному й Тернополю, котрі можуть милуватися їхнім співом.
Стосовно співу, то гарним виконанням пісень на вірші Богдана-Ігоря Антонича вражала п. Наталія. Хотілося б, аби її пісні були почуто по всій Україні, бо рівень виконання досить високий.
 Окрім нас – була ще й група римо-католиків із Житомира на чолі із о. Олегом Гнатюком, група з Кіровограду та слухачі літньої богословської школи, хоча ми із ними спілкувалися мало.

ХРЕСНА ДОРОГА

Про такий звичай я лише читав. Ніч. Натовп людей. Священики, прочани, місцеві селяни. І в кожного – свічка. Згадуються перші християни, що переховувалися у темних катакомбах серед ночі поганства. Поруч проносяться машини – цікаво, що думають водії, побачивши море свічок? А поруч – реве Чорний Черемош. Йдучи сам темною дорогою біля норовливої гірської річки, почувся навіть моторошно. Але повернуся до Хресної дороги. Переживати кожен крок хресної дороги Христа. Співвідносити ті події зі своїм життям. Згадувати страждання Марії. Тут дійсно починаєш розуміти біль Серця, сколотого колючками гріха й страждань.
14 хрестів. Свічки від вітру часом гаснуть, як гасне наш молитовний запал від вітру світу. Але поруч є браття і сестри. І свічка горить, і світить далі. Інколи гарячий віск скрапує на пальці. Рушаємо до наступного хреста. Особливо вражає голос отця Олега «Отче наш, що єси на небесах…». Ніколи не чув такої трагічної, аж пробирає до кісток і сліз, інтонації.

ОТЕЦЬ ЮРІЙ.
КАПЛИЧКИ

Сповідався я в о. Юрія (Савчука), монаха-екзорциста, капеляна Братства ветеранів ОУН-УПА. Подорожуючи Україною, він лікує людей. Далеко за дванадцяту ночі, приїхали люди з сусідніх сіл. Цікаво слухати о. Юрія – про його переслідування КҐБ, про з’явлення у різних місцях Діви Марії. Джублик, Здвижин… Але про те пізніше.
Ще вражають каплички. Невеличкі оази, храмики серед природи Карпат. Я не міг вийти з дива – як то вони досі цілі? Думаю, що каплички закінчуються за Збручем. Хамське постсовєтське шумовиння не виносить чогось, що вище за нього…

ЗДВИЖИН

Здвижин – то перша назва села Кобаки (і, по-моєму, гарніша). Гори, сосни, чарівна долина. Здвижин. Матінка Божа з’являється лише серед краси. Чи можна її уявити серед загиджених річок, лісів, перетворених на смітник, виразок-кар’єрів? Засмічених душ?
Слухаємо оповідь п. Дмитра Ватаманюка. 1934рік. Діва Марія з’явилася місцевому селянинові, котрий пізніше на тім місці поставив хрест. Його відмовляла дружина, але скоро померла. Село Кобаки взагалі вирізнялося прокомуністичними симпатіями, досі має комуністичний осередок. За радянської влади хреста спиляли комсомольці й відтягли його трактором. Невдовзі обоє загинули від… трактора. Пізніше люди хреста відновили, поставили капличку. Споглядаю це місце. Наша земля, знайоме сонечко, сосни і… тут була Діва Марія…
Служба Божа. Наприкінці – молитва за єдність християнських церков перед зображенням Діви Марії. Дивує ряд священиків різних конфесій, чорні сутани римо-католиків контрастують зі світлим вбранням православних та греко-католиків. Але у молитві контрасту немає. Що ж заважає нам бути разом?

ВІД’ЇЗД

П’ять днів промайнули дуже швидко. Жаль, що не можна забрати цих людей, атмосферу з собою. А ще – велика вдячність Богові і усім, хто зустрівся нам під час прощі. Дай Боже побачитись і наступного року.

НЕСПОДІВАНА РАДІСТЬ

Ночували ми з моїм приятелем знов у помешканні гостинної пані Марії, бо потяг з Франківська до Харкова ходить лише по непарних днях. І цей трохи сумний вечір приніс нам розраду – ми побували у гостях в дружини видатного художника Михайла Фіґоля – пані Тетяни.
Пані Тетяна – мистецтвознавець, яскравий представник галицької інтеліґенції, відомої мені переважно з книг. Ми побачили картини видатного художника – представника школи «бойчукістів». Мене особисто вразили картини на історичну тематику – Довбуш, Вернигора (я дізнався, що у Карпатах було знайдено рунічні написи, нині знищені бульдозерами), картина про спалення коханки князя Ярослава Осмомисла, про Роксоляну… Про останню я довідався багато несподіваного.
А ще – величезна колекція старожитностей, зокрема – вишивки різних районів України.
Проте годі описати усі враження – то треба бачити, чути, відчувати…
 

Грецький хроніст хозарської полеміки, один зі слов’янських апостолів, просвітитель східнього християнства, старший брат Костянтина Солунського — Кирила. Він народився в сім’ї візантійського управителя Солуні — друнґарія Лева і рано випробував свої можливості на посаді управителя однієї зі слов’янських областей, очевидно тої, що лежить біля річки Струмиці (Стримона). Він знав мову своїх слов’янських підданих, які мали бородаті душі й носили взимку за пазухами птахів, щоб ті їх гріли. Незабаром, у 840 році, він переїхав до Бітинії на Мармурове море, але згадку про своїх слов’янських підданих ціле життя котив перед собою, наче м’яч. У книгах, на які посилається Даубманус, записано, що там він навчався в якогось монаха й одного разу той сказав йому: «Читаючи, ми не маємо дару приймати все написане. Наша думка ревнива до чужої думки і щоразу затінює її, а в нас немає місця для двох пахощів одразу. Ті, хто живе під знаком Святої Трійці — чоловічим знаком, — ті, читаючи, вбирають непарні, а ми, що під знаком числа чотири — жіночого знаку, — читаючи, вбираємо лише парні речення з наших книг. Ти і твій брат не прочитаєте з одної книги однакових слів, бо книги наші існують лише в єднанні чоловічого й жіночого знаків...» Крім того, Методій навчався ще від одної особи — від свого молодшого брата Костянтина. Часом він помічав, що той його молодший брат мудріший від творця книги, яку він саме читав. Тоді Методій починав розуміти, що даремно гає час, закривав книгу й розмовляв із братом. На малоазійській землі в манастирській колонії Олімп Методій постригся в монахи, а незабаром до нього приєднався і брат. Вони дивились, як пісок, розвіяний великоднім вітром, щоразу на свято відкриває на новому місці якусь прадавню пустельну церкву й залишає зверху рівно стільки, скільки потрібно часу, щоб її освятити й відчитати всередині «Отче наш», а потім знову засипає назавжди піском. Тоді він почав снити по два сни одразу, і звідти пішло повір’я про те, що в нього буде й дві могили. У 861 році він разом із братом вирушив до хозарів. Це не було чимось новим для двох братів зі Солуні. Від свого навчителя й приятеля Фотія, який підтримував зв’язки з хозарами, вони чули про той могутній народ і знали, що він на своїй мові проповідує свою власну віру. Цього разу Методій за наказом зі столиці виступав як свідок і помічник Костянтина в полеміці на хозарському дворі.
Після хозарської подорожі Методій знову повернувся на малоазійський Олімп. Він став ігуменом манастиря Поліхрона, про який потім довгі століття нічого не було відомо...
У 863 році Методій повернувся між слов’ян. Необхідно було створити слов’янську школу грецького зразка — з новими учнями, зі слов’янським письмом і книгами, перекладеними з грецької на слов’янську. Він і його брат Костянтин з дитинства знали, що птахи в Солуні й птахи в Африці розмовляють різними мовами, що ластівка зі Струмиці й ластівка з Нілу не зрозуміють одна одної, і тільки альбатроси в усьому світі розмовляють єдиною мовою. З такими думками вони вирушили в Моравію, Словаччину й Нижню Австрію, збираючи навколо себе молодих людей, які більше дивилися їм в рот, ніж прислухалися до їхніх слів. Одному з тих юнаків, що їх навчали вони з братом, Методій вирішив подарувати гарну різьблену палицю. Всі чекали, що він подарує її найкращому серед учнів, і намагалися вгадати, хто ж це буде. А Методій віддав її найгіршому. І сказав: «Учитель своїх найкращих учнів найменше вчить. А найдовше залишається з найгіршими. Бо швидкі швидко відходять...» В одній кімнаті, де поточена шашелем підлога кусала босі ноги, він уперше почув про своїх із братом ворогів. Почалися їхні сутички з триязичниками — німецькими прихильниками переконання про обрядовість тільки трьох мов (грецької, латинської й гебрейської). В Паннонії, на озері Болотному, де взимку волосся замерзає в лід, а очі на вітрі стають, як велика й мала ложки, Методій з братом зупинилися в столиці тамтешнього слов’янського князя Коцеля. Його воїни кусали в бою незгірш од коней чи верблюдів, змії вислизали зі шкіри, січені різками, а жінки народжували в повітрі, підвішені до святого дерева. Вони приручали риб на болотах паннонських трясовин і показали прибульцям одного старця, котрий молився, виносячи з болота рибу й пускаючи її злітати зі своїх долонь, як мисливського сокола. Вона й справді здіймалась у повітря і летіла, обтріпуючи з плавців болото й махаючи ними, як крилами. У 867 році разом зі своїми послідовниками й учнями брати вирушили в одну з тих подорожей, де кожен крок — слово, кожна стежка — речення, а кожна зупинка — розділ у великій книзі. У Венеції в 867 році відбувся ще один їхній диспут із триязичниками, а потім вони прибули до Риму, де папа Адріян II прийняв учення солунських братів як правовірне і висвятив слов’янських учнів у церкві Св. Петра. З тої нагоди була відспівана слов’янська літургія мовою, яка — щойно приборкана й стриножена — перевезлася з балканських широт у столицю світу й тепер нагадувала звіра в клітці з глаголичних письмен. Тут, у Римі, одного вечора 869 року… помер під іменем святого Кирила брат Методія Костянтин, а Методій повернувся в Паннонію. Вдруге він побував у Римі в 870 році, коли отримав від папи титул паннонсько-сремського архиєпископа; архиєпископ зальцбурзький через це змушений був покинути Балатон. Коли влітку 870 року Методій повернувся в Моравію, німецькі єпископи кинули його за ґрати, й два роки він провів у в’язниці, де чув тільки шум Дунаю, а потім був переданий у Реґенсбурґ і постав перед судом церковного собору. Тут він був тортурований і нагим виставлений на мороз. Доки його катували — зігнутого бородою аж до снігу — Методій думав про те, що Гомер і святий пророк Ілля жили в один час, що Гомерова поетична держава була більшою від держави Олександра Македонського, бо простягалася вона від Понту аж за Гібралтар. Він думав про те, що Гомер не міг знати всього, що відбувається в морях і в містах його держави, так само як Олександер Великий не знав усього, що діється в його державі. Ще він думав про те, як одного разу Гомер вписав у свій твір і місто Сидон, а разом з ним, не знаючи про це, й пророка Іллю, якого за велінням Божим годували птахи. Він думав про те, що в своїй величезній поетичній державі Гомер мав моря й міста, а не відав про те, що в одному з них, у Сидоні, живе пророк Ілля, який стане колись мешканцем іншої поетичної держави, такої ж просторої, вічної й могутньої, які Гомерова, — мешканцем Святого Письма. І, нарешті, він запитував себе: чи зустрілися колись два сучасники, Гомер і Святий Ілля із Тішбе в Гілеаді — обоє безсмертні, обоє озброєні тільки словом…
Завдяки папиному покровительству Методія було звільнено й у 880 році він втретє захищав у Римі правовірність своїх поглядів і слов’янської служби, а папа своїм посланням ще раз підтвердив законність слов’янського богослужіння. Даубманус разом зі згаданою притчею про тортурування Методія розповідає, що він тричі омився в римській ріці Тибр — як на народження, вінчання й смерть — і три рази причастився чарівним хлібом. У 882 році Методій з найвищими почестями був прийнятий при дворі в Царгороді, а потім і в патріяршій, яку очолював тоді приятель його молодости, патріярх і філософ Фотій. Помер Методій у Моравії в 885 році, залишивши після себе слов’янські переклади Святого Письма, Номоканона (законника) та бесід Святих Отців. Як свідок і помічник Костянтина Філософа в хозарській місії, Методій двічі виступає в ролі хроніста хозарської полеміки. Він перекладає слов’янською Кирилові «Хозарські бесіди» і, судячи з тексту Кирилового житія, здійснює редакцію цього твору (ділить його на вісім книг). Оскільки «Хозарські бесіди» Кирила не збереглись ні в грецькому оригіналі, ані в слов’янському перекладі Методія, найголовнішим християнським джерелом, у якому йдеться про хозарську полеміку, залишається слов’янське житіє Костянтина Філософа (Кирила), укладене під наглядом самого Методія. В ньому наводиться дата полеміки (861 рік), а також подається докладний опис промов як самого Костянтина, так і його неіменованих суперників і співрозмовників — гебрейського й ісламського учасників полеміки.
 

Книжку «Євхаристія: Таїнство Царства» о. Олександер Шмеман завершив за тиждень до своєї смерти. У вступі до цієї книги автор написав: «Понад тридцять років я служив Церкві – як священик, як викладач богослов’я, як душпастир і як вчитель. І упродовж цих тридцяти років мене ніколи не покидало певне основне зацікавлення Євхаристією, її місцем у Церкві, зацікавлення, яке з’явилося буквально в юності й радістю наповнило моє життя. ... однак не лише радістю...
На жаль, однак, не лише радістю. Бо чим реальнішим ставав досвід самої Євхаристії, Божественної Літургії, Таїнства Христової перемоги та Його слави, тим сильнішим ставало відчуття своєрідної євхаристійної кризи в Церкві. У переданні Церкви нічого не змінилося, але змінилося сприйняття Євхаристії, самої її суті.
Суть цієї кризи – невідповідність між тим, що здійснюють, та сприйняттям цих дій, їх переживанням. До певної міри ця криза завжди існувала в Церкві; життя Церкви, точніше, церковного народу, ніколи не було досконалим, ідеальним, але з часом ця криза перетворилася на певний хронічний, нормативний стан, на певну приховану «шизофренію». І ця «шизофренія» отруює Церкву, руйнує саму основу церковного життя.
Тим часом ми живемо, без перебільшення, в страшну й духовно небезпечну епоху. Вона страшна не тільки ненавистю, роз’єднанням, кров’ю. Вона страшна, передусім, повстанням проти Бога та Його Царства, яке з дня на день посилюється. Знову не Бог, а людина стала мірою всіх речей, знову не віра, а ідеологія, утопія визначають духовний стан світу. Західнє християнство від якогось моменту немовби прийняло цю перспективу: майже миттєво виникло «богослов’я звільнення», економічні, політичні, психологічні питання замінили собою християнське бачення світу, служіння Богові. Цілим світом гасають черниці, богослови, єрархи, захищаючи – від Бога? – якісь права, аборти й збочення, – і все в ім’я миру, згоди, об’єднання всіх воєдино.
Але в тому то й справа, що не цей світ приніс і провістив нам Господь Ісус Христос. Багатьом, можливо, видасться дивним, що у відповідь на кризу я пропоную звернути нашу увагу не на обговорення її складових елементів, а на Таїнство Євхаристії, на Церкву, яка живе цим Таїнством. Так, я вірю, що саме тут, у цьому святая святих Цекркви – джерело сподіваного відродження, в цьому сходженні Церкви до Господньої Трапези, в Його Царстві. І я вірю, як завжди вірила Церква, що починається це сходження з виходу з цього світу, перелюбного й грішного, з «відкладення всякої турботи». Не ідеологічна суєта й шум, а – дар неба, ось покликання Церкви у світі, ось джерело її служіння.
Я вірю, що з ласки Божої, саме Православ’я зберегло й крізь усі століття пронесло це бачення, це саморозуміння Церкви, це знання, що «де Церква, там і Дух Святий і вся повнота благодаті» (Іриней Ліонський, «Проти єресей». 4, 18). Але саме тому, що це так, ми, православні, повинні знайти в собі силу зануритися в це євхаристійне відродження Церкви. Мова йде не про «реформи», «пристосування», «модернізацію» тощо. Мова йде, навпаки, про повернення до того бачення, до того досвіду, яким від початку жила Церква.»
 

«...Підручники з літургіки багато й детально говорять про храм, про його облаштування, про «символічне» значення тих чи тих його деталей, але в цих описах і визначеннях майже повністю відсутні згадки про самоочевидний зв’язок християнського храму з ідеєю зібрання, зі соборним характером Євхаристії. Нам немає потреби повторювати тут усього того, що було сказано в іншому місці про складний розвиток храму й «храмового благочестя» на православному Сході. Достатньо нагадати, що первісний християнський храм – це, передусім, domus ecclesiae, місце зібрання Церкви та євхаристійного ламання хліба. В цій підпорядкованості ідеї зібрання одночасно – і новизна християнського храму, і принцип його розвитку. Якими б не були складнощі цього розвитку, яким би не був вплив на нього того, що ми назвали «містеріологічним» благочестям, саме ідея зібрання в Євхаристії виявилася тим фактором, який об’єднував і спрямовував. Як спочатку, в ранньохристиянську епоху, так і тепер, у своїх найліпших, візантійських або російських, втіленнях, храм переживається й відчувається як собор, як зібрання воєдино – в Христі – неба й землі, й усього створіння, в чому й полягає сутність і призначення Церкви... Про це свідчить і форма храму, й іконопис. Форма храму, тобто храм як «організація» простору, по суті виражає ту саму співвідносність, ту саму «діялогічну структуру», які, як ми бачили, визначають собою чин євхаристійного зібрання. Тут ця співвідносність престолу й вівтаря, з одного боку, «корабля» Церкви, тобто місця зібрання, – з іншого. Корабель спрямований до престолу, в ньому має свою мету й завершення. Але й престол пов’язаний з кораблем, існує стосовно нього. Правда, в теперішньому літургійному благочесті вівтар відчувається як певне самодостатнє святилище, доступне лише самим «втаємниченим», як суто «священний» простір, що своєю «сакральністю» немовби підкреслює «профанність» мирян, які залишаються поза ним. Однак неважко показати, що це відчуття порівняно нове, фальшиве й, головне, глибоко шкідливе для Церкви. Воно – одне з головних живильних джерел того вкрай чужого Православ’ю «клерикалізму», який відводить мирянам становище якихось позбавленців, яким передусім дають неґативне визначення як тим, що «не мають права» туди-то входити, того-то торкатися, в тому-то брати участь. У нас, на жаль, витворився тип священика, який у постійному «захисті» святині від зіткнення з мирянами бачить майже суть священства й знаходить у ньому своєрідне, майже пристрасне задоволення.
Але, повторюю, таке відчуття вівтаря і нове, і фальшиве. Воно, звичайно, багато в чому залежить від відповідного йому розуміння іконостасу як, передусім, стіни, що відділяє святилище (вівтар) від мирян і встановлює непрохідну перешкоду між ними. Тим часом, як, хоча це може здатися дуже дивним більшості православних сьогодні, виник іконостас через буквально протилежні причини: не як відділення, а як з’єднання. Бо ікона – це свідчення або, краще сказати, наслідок здійсненого сполучення Божого й людського, небесного й земного, вона, по суті, завжди є іконою Боговтілення. Тому й іконостас спочатку виник із переживання храму як «неба на землі», як свідчення того, що «наблизилося до нас Царство Боже». Як і весь іконопис у храмі, він є немовби втіленим баченням Церкви як собору, як єдности світу видимого й невидимого, як об’явлення й присутности нового й преображеного творіння...»
 

ПРОТОПРЕСВІТЕР ОЛЕКСАНДЕР ШМЕМАН

О. Олександер Шмеман(1921-1983), декан Свято-Володимирської Православної семінарії у Нью-Йорку і провідний православний богослов.
Народився в 1921 році в Естонії у сім’ї російських еміґрантів. Провів свою молодість у Франції, де отримав шкільну й університетську освіту. Закінчив богословські студії у Православному Богословському Інституті св. Сергія у Парижі, який потім став центром Православних студій упродовж нестабільних часів Російської Революції 1917 року.
Прийнявши священство у 1946, викладав історію церкви в Інституті св. Сергія до 1951 року, в якому отця Шмемана було запрошено на факультет Свято-Володимирської Православної семінарії у Нью-Йорку. Його швидко визнали провідним православним богословом і літургістом, який бачить літургійну традицію Церкви головним символом і вираженням християнської віри.
Олександер Шмеман був також професором Університету Колумбія, Нью-Йоркського Університету, Головної Богословської Семінарії у Нью-Йорку і був популярним лектором у багатьох університетах США. Він також репрезентував Православну Церкву в екуменічному русі та працював у Відділі у справах молоді та Комісії віри й обряду Світової ради Церков.
З 1962 року декан Свято-Володимирської Семінарії. У 1970 був активно задіяний у встановленні Православної Церкви в Америці як автокефальної церкви, яка у той час офіційно стала незалежною від Російської Православної Церкви.
Отець Олександер опублікував більш ніж кільканадцять книг та велику кількість статтей і трактатів. Найвідоміші з праць: За життя Світу; Впровадження у Богослов’я літургії; Основні питання; Церква, Світ, Місія. За життя Світу – популярна книга про християнську віру, відображену у літургії, була перекладена багатьма мовами і залишається однією з найбільш відомих праць про християнство. Найбільш вагомий доробок про Євхаристію Олександер Шмеман завершив за тиждень до своєї смерти.

ПРИДБАТИ КНИГУ МОЖНА, скориставшись послугою “Книга-поштою”, надіславши замовлення на адресу: а/с 808, м. Львів, 79008, за допомогою електронної пошти: bookshop@svichado.com або телефоном (032)297-13-33. Книгарня “Свічадо” у Львові, вул. Лисенка, 2 .
НА ПРОХАННЯ ЧИТАЧІВ повідомляємо, що за цією ж адресою можна замовити книгу Дмитра ТУПТАЛА “ЖИТТЯ СВЯТИХ. Другий том. Жовтень”, про яку йшлося в числі №7.
Книгу Петра СОРОКИ “ЗАСТИГЛИЙ ВОГОНЬ”, уривки з якої були надруковані в ч. №7, можна замовити за адресою: 46018, м. Тернопіль-18, а/с №438, Галина Сорока.
 
 

Георгій ЖУКОВ: «ВСЕ ХОХЛЫ ПРЕДАТЕЛИ. И ЧЕМ БОЛЬШЕ ПОТОПИМ В ДНЕПРЕ, ТЕМ МЕНЬШЕ ПОТОМ ВЫВОЗИТЬ В СИБИРЬ»
Коли фронт простягнувся від Черкас до Чернігова, стояли ми у Требухові. Я вже тоді ротою не командував, був при штабі Ватутіна офіцером з особливих доручень...
Пам’ятаю, дає Ватутін команду, викликають мене. Прийшов я: сидить Ватутін. Рокосовський, Хрущов... Рокосовський на той час командував Білоруським фронтом: був він сусід наш праворуч. А Конєв командував Другим фронтом: він був наш сусід ліворуч. Було завдання: перейти Дніпро і взяти Київ... Спочатку думали через Букрин прорватися... Та й штаб був у Требухові. Весь час до нас на важливі наради прилітали Конєв, Рокосовський, часто бував і Жуков... тут же під Букрином стояла танкова армія Рибалка. Думали, радилися, як же перейти Дніпро? Тут чи там далі . А противником був талановитий німецький генерал Манштейн... Всі його поважали, боялися. Хто ж кого перехитрить? Довго радилися, перекидали війська та техніку то ближче до Лютіжа, то далі. Перекинемо, тут же перекидає свої сили і Манштейн. Потрібна була військова хитрість. Вирішили: потрібно дістати «язика»... І потрібно взяти такого німецького офіцера, щоб хоч трохи знав, що і до чого, який би розповів про ситуацію та наміри німецького штабу.
Маршал і каже, бери, мовляв, «рокосовців» двісті чоловік, яке потрібно забезпечення — дамо, буде команда, будуть сапери, словом, все... Йди і приведи «язика», але не простого «язика», а офіцера, який знає ситуацію у німецькому штабі. За будь-яку ціну приведи... Це важливо, дуже важливо! Дали мені ще десятеро людей, це ж колона ціла! Довго розповідати та боляче, як ми того німецького «язика» брали. Великою «ціною» він дістався та великими жертвами... Одним словом, взяли «язика»...
За цю операцію я отримав другий орден « Боевого Красного Знамени»... Ото на тому ордені стільки душ людей… 193...
Пощастило нам тоді, перелетіли ми... «Язика» витребував до себе спочатку Ватутін... А Жуков сам його допитував... Присутній був і я при тому допиті. Жуков як увійшов, так всі встали, а німець сидить... Жуков тоді до перекладача:«Ану спитай у нього, чи знає він, хто я?» Попросив перекласти дослівно: «Скажи ему, что я заместитель Верховного Главнокомандующего Сталина, маршал Советского Союза Жуков».
Переклали німцю це, а він раптом чистою російською мовою і каже Жукову:
«Какой же вы маршал, что без оружия бросаете людей форсировать такую реку, зная, что на правом высоком берегу под каждым кустом наш пулеметчик? Или вы думаете, что у вас солдат больше, чем у немцев патронов? Разве настоящий маршал так воюет?»
Все. Тиша... Знову, як ото було з моїм нагородженням, коли назвав мене хохлом та націоналістом... Всі мовчать, а Жуков як зірветься: «Увести! Увести!» А Ватутін: «Товарищ маршал, так еще...». Жуков не вгамовується: «Что?! Тебе мало? Ты что, воевать не умеешь? Тебе нужно, чтобы он тебя воевать учил? Так давай, пиши рапорт, я тебе дам, пойдешь учиться! На курсы повышения к нему...». Нервує Жуков: «Увести и расстрелять!». Тоді Ватутін до мене: «Выполняйте!» А як же мені «выполнять», коли ж німцеві я пропонував все розповісти, і що його тут зрозуміють, на Москву відправлять, і він виживе... Якось чисто по-людськи мені перед ним ніяково. А воно ось так вийшло: я йду, а він на мене дивиться... Коли на зустріч нам начальник контррозвідки — СМЕРШ... Влада в нього була необмежена, страшна... Так того німця відправили до Москви. А я навіть і прізвища його та імені не знав...Він мене геркапітаном звав, а я його гермайор...
 

Лист від відомого письменника Анатолія ДІМАРОВА

Прочитав статтю «З пам’яті про війну».Особливо вразив мене вступ, де говориться про те, як з благословення Сталіна і Жукова винищували все чоловіче населення України. Я сам потрапив під ту нещадну мітлу. Інвалід війни у 20 літ, командир партизанської групи – не подивилися, погнали в батальйоні не обмундированих, озброєних лише цеглинами, в атаку на німця. Німець, що засів за п’ятиметровим муром перед замерзлим озером, нас усіх і викосив: з кулеметів, кинджальним вогнем. Мене врятувало те, що контузило вибухом міни і без пам’яті та обмороженого повезли до шпиталю.
А щодо Юрія Коваленка: чи той це леґендарний капітан Коваленко, що брав участь у взятті в полон фельдмаршала Паулюса? Він разом з радистом пішов у штаб Паулюса, щоб домовитись про здачу в полон та вберегти Паулюса, щоб якийсь фанатик його не пристрелив. Хоч Коваленка могли застрелити ще на підступі до штабу, або й там з ним покінчити.
Ходила чутка, що Коваленка представили до Героя, але Жуков, який чорною ненавистю ненавидів усе українське, викреслив його прізвище. Як викреслив прізвища і тих українців, що встановлювали прапор над Райхстаґом.
 
 

РЯДКИ З ЛИСТА    

У № 6 «Нашої віри» прочитав: «Успенський собор... І тут не обійшлося без Юрка Коваленка»
Значить, і там «не обійшлося» без цього колись всюдисущого чоловіка!
Розповіді про «подвиги» Коваленка, а також його спогади друковано в «Українській газеті плюс» (№№ 19, 23, 40, 41, 43, 45 2006 р.).
Я тоді написав І. Ольховському, редакторові газети і автору публікацій. Тепер надсилаю й вам копію того листа.
Може й помиляюсь.
З повагою Володимир ХОМЕНКО.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Автор цього критичного листа в питанні про взяття в полон Паулюса посилається на спогади маршала А. Єрьоменка (М., 1961). Однак вони не можуть слугувати документом, будучи ретроспекцією подій з погляду советського маршала.
 

Лист Почесного професора Східньо-Китайського університету та національного університету «Львівська Політехніка», професора-емерита МекМастера університету д-ра Петра П О Т І Ч Н О Г О з Канади до віце-прем’єра України Дмитра ТАБАЧНИКА.

Вельмишановний Дмитре Володимировичу!
Зовсім припадково до моїх рук потрапило Ваше інтерв’ю з Ланою Самохваловою від 9 липня 2007 року, яке було поширене через УНІАН під заголовком «Д. Табачник: «Я не співробітник Держдепу, щоб говорити лише те, що подобається американцям».
Я знаю Вас не тільки як політика і високу посадову особу, але теж як історика й академіка. Власне тому я з великою увагою прочитав Вашу заяву про те, нібито Роман Шухевич (Головний командир УПА) «... офіцер, який одержував з рук Гітлера вищі бойові нагороди», та що він був «спеціяльним ...офіцером-неарійцем, якого «...відзначив вождь усього райху». На жаль, Ви не подали джерела цієї надзвичайно цікавої інформації, бо якщо це правда, то справді треба її вважати сенсаційною.
Я звернув на неї увагу ще й тому, бо як відповідального редактора «Літопису УПА» мене могли б осуджувати в закриванні відомих фактів та в необ’єктивності. Як, напевне, знаєте, досі появилося 65 томів нашого видання, а в тому числі також німецькі, польські та радянські документи.
Тому я відразу взявся за розшуки у різних архівах і спеціяльно в Федеральному військовому архіві у Фрайбурґу, ФРН, аби довести підтвердження Вашої заяви. Яке ж велике було моє здивування, коли я довідався, що Роман Шухевич ніколи не був відзначений німецькою бойовою нагородою, а тим паче Адольфом Гітлером, вождем райху. З вояків куреня «Нахтіґаль», в якому служив і Роман Шухевич, Залізним Хрестом найнижчої категорії був відзначений командиром дивізії Юрій Лопатинський за бойові заслуги під Вінницею. Усіх відзначених Залізним Хрестом німецьких вояків в 1939-1945 роках було аж 1.6 млн. Жоден із них не отримав цього відзначення з рук самого Гітлера. Найвищу категорію Залізного Хреста, т. зв. «Ґросс Кройц» з рук Гітлера отримав Герман Ґерінґ за його командування «Люфтваффе» в 1940 році проти Франції, Бельґії та Голяндії.
Надіюся, що Ви зможете швидко перевірити цю інформацію й відкликати Вашу заяву, яка без цього кроку створюватиме уявлення про Вас як дуже упередженого й необ’єктивного історика і політика. Якщо знайдете таку достовірну інформацію, то я буду Вам за неї дуже вдячний і тоді публічно вибачуся за невиправдані звинувачування Вас в поширюванні неправдивих вісток.
Очікую Вашої цінної відповіді.
 

Святкуємо сторічні ювілеї поетів і національних героїв. Усі згодні, що Олег Ольжич, Олена Теліга і Роман Шухевич поклали своє життя на вівтар Батьківщини.
На жаль, ми то плутаємося в ідеологічних вчорашніх поняттях, то блукаємо між пам’ятниками Леніну, Грушевському і Петровському. І, звісно, сперечаємось про Батьківщину, розуміючи, що Україна у нас одна. Поки у нас стоятимуть пам’ятники Ленінові, доти буде зберігатися стиль засуджувальний, мова прокурорів. Особисто мене вони називали «особливо небезпечним державним злочинцем», а дещо пізніше вони ж іменем тієї ж Української Радянської Соціялістичної Республіки називали «несправедливо засудженим» і «реабілітованим». І – як з гуски вода. При чому їх суд плавно обминув ті фальсифікації, за допомогою яких вони робили письменників «особливо небезпечними державними злочинцями».
Про це треба сказати у зв’язку з тим, що їхня фальшива мова використовується інертно або свідомо також в оцінках учасників українського опору.
Особливо спекулюють словом «колябораціоніст». Скільки за це засуджено людей, які просто виживали у війну, навіть гадки не маючи, що «співпрацюють з режимом». Поляки, які більше зберегли мову здорового глузду, нараховували у себе сотні тисяч «колябораціоністів», але не робили собі з цього клопоту. Треба ж було якось жити людям від 1939 – шість років війни…
Патріоти організовували опір, хто як міг. Робітники влаштовувалися на роботу, хто як міг. А вислужники служили усяким окупантам.
Поляки втратили свою державу – це було всім ясно. Українці, навпаки, дочекалися поразки сталінського режиму, терору НКВД, колгоспної системи і системи лжі… На це давно чекали. Патріоти готувались використати ситуацію війни, коли большевиків уже нема, а німецького режиму ще нема, і вакуум треба заповнити. Хтось скористався німецьким транспортом, хтось німецькою уніформою, хтось – пашпортом. Німці відчули, що українці – народ господарний і стійкий. Але минув тиждень, і вже 30 червня найініціятивніших гестапо взяло на список і при цьому скористалося послугами аґентів НКВД.
Важко собі навіть уявити вже на початку війни тих високоосвічених і високо обдарованих українців, з добрим знанням німецької мови, що відважно обирають боротьбу проти окупанта і організовують по всій Україні конспіративні осередки ОУН.
Не розуміючи хоробрих ідеалістів, совєтські вислужники були певні, що Ольжич, Шухевич, Теліги були на службі у німців. Заповідь «Або здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї» нічого не промовляє до свідомости раба. Він в це не вірив. Навіть смерть з рук ґестапо його не переконує: він не вірить, що служіння Україні важливіше, ніж служіння сильній владі.
Звідси живучість байки про те, що націоналісти спершу були колабораціоністами. І це повторюється до сьогодні. Вони не розуміють, що ті, хто запалив ціле покоління непримиренністю до окупантів, мусив сам весь час безперервно горіти. Вони не розуміють, що колабораціонізм – це тряске болото, з якого не виходять героями!
Вони також не розуміють, що ті герої були релігійними людьми, які сповідалися перед Богом.
Такі поняття в школі комунізму не вивчаються. Навпаки, тут вивчаються лукавство «беззавітної відданости партії», в основі чого лежить власна користь і вигода. Їхня мудрість – коливатися разом з лінією партії…
Коли віце-прем’єр уряду Януковича Д. Табачник не посоромився в інтерв’ю сказати, що генерал Шухевич отримував з рук Гітлера найвищі нагороди, то тут не просто безсоромність і неуцтво «доктора історичних наук» і «академіка». На такій посаді факти легко перевірити. Тут перемагає ментальність слуги, для якого «Блокнот агітатора» сталінських часів ближчий, ніж правда і перевірені факти. Брехня є живильним середовищем для рабів. А істина їм і холодна, і чужа.
Як же ми можемо святкувати столітні ювілеї лицарів і героїв, що поклали своє життя за Україну, коли брехливі раби вголос поклоняються лжі. Можна зрозуміти большевика, для якого лож є вірою. Але ж нинішні раби ні в що не вірять. Для них лож є теплою калюжею.
Щоб зрозуміти відносність цього поняття, візьмемо більш знайомі приклади. Формально кожен комуніст співпрацював з антиукраїнським репресивним комуністичним режимом. А фактично, от хоч би в інституті літератури: Шамота чи Новиченко забезпечували партійний тиск, а Михайлина Коцюбинська або Леонід Коваленко були просто лояльними працівниками, які чесно працювали на грані опозиційній.
Або в університеті – якийсь комуніст організував у вестибулі страховинні барельєфи з большевиком з газетою «Правда», а інший комуніст, теж професор, соромливо уникав дивитися в той бік. Ніхто ж не стане заперечувати, що чимало розумних і чесних людей носили і совєтську, і німецьку уніформу.
Українські націоналісти не могли співпрацювати ні з комуністами, ні з нацистами.
Але змушені були співіснувати і часом надягати чужу уніформу.
Не поспішаймо судити по одежі і не уподібнюймось до каґебістів, які вважали ворогом кожного, хто не говорив по-їхньому або хто вирвався з-під їхнього контролю. Вони не вірили у порядність і принциповість людини. Власне, саме тому вони знищили мільйони «ворогів народу», при чому в першу чергу вірних Богові і народові.
 

1. Пам’ятай, що ти все й усюди є українець та не матимеш иншого імени ні перед ні поза могилою, тому живи і чини так, щоб не зневажити цього імени та не дозволь його зневажити нікому.
2. Не будеш мати вищого закону за добро українській нації, тож підпорядкуй йому всі думки і вчинки цілого твого життя.
3. Пригадуй собі з палючим соромом скрізь і завжди, що Україна поневолена і жертвуй для її визволення все, що маєш, нема то жертви завеликої, коли йде про Україну.
4. Цілою силою свого розуму і серця зненавидь усіх ворогів твоєї Батьківщини, інакше залишишся підлим рабом.
5. В кожному українцеві вбачай свого брата і його змагання до волі прийми за свої власні, бо в соборній єдності української нації – непереможна сила, а в роз’єднанні – загибель.
6. Пам’ятай, що право своє і народу здобудеш тільки боротьбою, тому не плач, не проси, не терпи покірно насильства ворога: твоя боязка покора засуджує твій нарід на пута і смерть.
7. Покладайся лише на власну силу і силу твоєї нації та збільшуй їх всіма способами. Її доля – в твоїх руках.
8. Шануй великі дні наших визвольних змагань і хили голову перед героями, що поклали своє життя за честь і волю України. Їх смерть бери як найвище визначення і стань його гідним сам.
9. Знай, що честь втрачається лише раз і назавжди, тому Батьківщині будь вірний до загину.
10. Знай, що немає сили, яка стримала б український нарід, коли всі його сили, як один муж, запрагнуть волі і свідомо та непохитно вестимуть бій в рядах української національної революції за створення самостійної соборної української Держави.
 

Бандера, і Петлюра, і Мазепа –
Як тяжко ви вертаєте до нас,
Мов прапор, символ, доля і прикмета,
Що ще настане України час!

Бо нас і досі гнуть і розпинають,
Бо ще триває в помислах війна…
Хай трійко цих імен всі люди знають,
Бо Русь це – ми. Це – наші імена!
Юрій ХМЕЛЕВСЬКИЙ, м. Тульчин
 

З ВУЛИКА
З ПРИПОВІСТОК СОЛОМОНА
Хто дбає про добро, той знаходить ласку, а хто шукає зла, до того воно й приходить.

Жена честивая – вінець чоловікові, ледача ж – мов гниль у костях його.
 
Туга у серці придавлює людину, а слово приязне її розвеселяє.
 
Праведному біди ніякої не буде, а в беззаконників – нещастя буде повно.
 
Безбожник замотується в слова уст своїх, та праведник вийде з біди.
 
Між гордими – одні тільки сварки.
 
Хто братався з мудрим, буде й сам мудрий, хто ж заходить у дружбу з дурним, – зледачіє.
 
Праведний їсть досхочу, а черево безбожних терпить недостачу.

Страшенна кара тим, хто праву путь покине.
 
 

МОЛИТОВНИК ДЛЯ ДІТЕЙ
Вийшов дуже гарно художньо оформлений «Православний молитовник для дітей», виданий двома парафіями УПЦ КП.

«Молитва – це розмова нашої душі з Богом та усіма жителями Царства Божого. Вона потрібна нам для того, щоб ми ніколи не були самотніми на шляху нашого спасіння.»
 

ОПОВІДАННЯ ПРО ЖИТТЯ СВЯТИХ ПОДВИЖНИКІВ
З тих пір, як Спаситель ходив по нашій землі Своїми пречистими стопами і аж по сьогоднішній день, є такі люди, які здаються світові дуже дивними. Заради Христа вони покидають свої домівки, родини та тікають у безлюдні місця, гори й пустелі. Вони позбавляють себе сну, споживають найменшу кількість самої простої їжі: хліба, води та деяких плодів. Інколи вони живуть просто неба, не маючи захисту від сонця, дощу та морозу. Щодня і щохвилини ці люди перебувають в молитві: вони молять Бога за весь світ.
Кажуть, що поки возноситься молитва, Господь береже людство від останнього вироку, даючи нам можливість покаяння. Коли ж перестане молитва, настане кінець.
 

ПРО ТЕ, ЩО ПРАЦЯ ЗАРАДИ ГОСПОДА НІКОЛИ НЕ БУВАЄ МАРНОЮ
Один старець перебував у пустелі в мовчанні та молитві. Келія його була розташована далеко від води, так що йому кожного дня доводилося кілька годин іти по воду та повертатися назад. Одного разу він стомився і сказав собі: «Для чого переношу я труди ці? Покину келію мою і переберуся жити до джерела з водою. Адже від цієї праці немає ніякої користи». Розмірковуючи так, він побачив, що дехто іде за ним і роздивляється сліди. Старець запитав: «Хто ти?» Незнайомець відповів йому: «Я – ангел Господній, мене послано підраховувати твої кроки, щоб за кожний крок ти отримав переможний вінець». Почувши це, старець підбадьорився і все життя терпляче переносив та ще й примножив труди свої.
Попрацюємо ж і ми без лінощів на славу Божу, щоб нам не посоромитися, коли прийде Господь у славі Своїй судити живих і мертвих, і почути голос, що промовляє: «Гаразд, добрий і вірний рабе! У малому ти був вірним, над великим тебе поставлю; увійди в радість Господаря твого» (Євангелія від Матфея 25.21).
 

ПРО ТЕ, ЯК ДВОЄ СТАРЦІВ ХОТІЛИ ПОСВАРИТИСЯ
Два старця довго жили разом в одній келії й ніколи не виникало між ними ніякого непорозуміння. Бачачи це, один каже іншому: «Посварімось і ми, хоча б один раз, як сваряться люди». Другий відповів: «Я навіть не знаю, яким чином може народитися сварка». Перший сказав: «Ось, я поставлю посеред нас глиняну тарілку і скажу: вона моя, а ти скажи: ні, вона – не твоя, а моя. З цього народиться суперечка, а із суперечки виникне сварка.» Погодившись так, вони поставили посуд посеред себе, причому один сказав: «Він мій». Другий відповів: «А я думаю, що він – мій». Перший знову каже: «Не твій, а мій». Тоді другий відповідає: «Якщо він твій, то забери його». Так і не змогли вони посваритися.
Будемо ж і ми, дорогі діти, наслідувати старців і не давати сваркам та суперечкам зруйнувати любов Божу, яка все покриває.
 

ПРО ТЕ, ЯК МАЛЕ МОЛИТОВНЕ ПРАВИЛО, ЩО ЧИНИТЬСЯ КОЖНОГО ДНЯ, ДАЄ НАМ МОЖЛИВІСТЬ ВИКОНАТИ ВОЛЮ БОЖУ
Один чоловік багато років постійно виконував своє молитовне правило. Сталося так, що він, упавши в спокусу, покинув молитву і дуже засмутився через це. Тільки-но хотів він знову братися до молитви, одразу ж наражався на якісь перешкоди. Так зовсім занепав він духом, кажучи: «Невже я ніколи не повернуся в той стан, у якому перебував колись?»
Пішов цей чоловік до одного старця та розповів йому про те. що з ним сталося. Старець, вислухавши скорботу брата, розказав йому таку притчу: «Один господар мав землю, яка з недбалости уся заросла терном. Він вирішив відродити її, сказавши синові своєму: «Піди, прополи наше поле, щоб могло воно приносити плоди». Син пішов. Коли він побачив поле, яке воно велике та все поросло безліччю колючок та будяків, то засмутився, мовивши: «Як виполю я весь цей бур’ян та очищу землю?» З цими словами він ліг та й заснув. Так чинив він протягом багатьох днів. Після цього батько прийшов подивитись на труд свого сина і побачив, що нічого не зроблено. Він сказав сину: «Чому ти досі нічого не зробив?» Юнак відповів: «Я прийшов був на роботу, але побачивши, яке занедбане це поле, засмутився, і від смутку ліг спати». Тоді батько сказав йому: «Чадо! Якби ти кожного дня обробляв лише таку діляночку землі, яку займало твоє тіло, коли ти спав на ній, то робота твоя просувалася б потроху і ти виконав би волю батька твого». Почувши це, юнак зробив так, як настановив його батько: за короткий час поле було очищене, оброблене і принесло багатий урожай».
Так і ти, брате, мало помалу входь у подвиг свій, не піддавайся відчаю, і хоча б потроху кожного дня твори молитву. Бог же благодаттю Своєю приведе тебе до попереднього твого стану».
Так будемо ж і ми всі, за повчанням святого старця, із миром душевним творити волю Отця нашого Небесного, Йому ж із Сином і Святим Духом слава на безконечні віки. Амінь.
 

Цього року ми святкуємо не тільки 16-ліття держави, але й 90-ліття відродження сучасної української державности.
Сильна духом, непохитна держава. Мрія про неї, її образ вперше за століття прозвучали саме тут, на цьому місці, на цьому Софійському майдані.
Сильна держава – це прагнення сотень поколінь. І тих, що йшли в бій, і тих, хто творив державу важкою господарською і творчою працею.
Час перестати дивитися на Україну «пісними очима». Час глянути на Україну поглядом господаря.
Держава здійснилася.
У великій і спокійній розмові, у великому і спокійному характері нашого народу я бачу його виняткову силу.
Наша ідеологічна основа – це є наша українська історія.
Ми – спадкоємці Київської Руси.
Ми – будівничі Галицько-Волинської держави.
Ми – народ, який на руїні поставив Козацьку республіку.
Ми – народ сили і свободи.
Наша історія – це життєствердна місія, яку збережено попри винищення.
Над історією не треба ридати. Її треба добре знати і добре пам’ятати. Бачити в ній незнищенність народу та його високий дух.
Тільки самостійна, сильна і демократична держава здатна бути ґарантом української нації, життя кожного мешканця цієї землі.
Настав час глибоко відчути могутній простір України і як «хазяїн домовитий» подивитися на її виняткові інтелектуальні, промислові та природні можливості.
Український простір – це ми. Це – все світове українство, що прагне зв’язку з державою і хоче бути її співавтором.
Місія Київа, завдання Київа бути доцентровою силою, яка зводитиме воєдино велике українське море – наших людей, наші можливості, наші цінності і святині.
Тут, біля Софії, у серці столиці я прошу в Господа благословення для кожного громадянина України, для нації, для всієї нашої держави.
Я прошу зняти з нас прокляття розбрату, ворожнечі і розрізнености.
Прошу осінити кожного усвідомленим почуттям відповідальности за країну і за спільне, єдине життя.
Вірю і переконаний, що так буде.
Ще козацтво – від Йосипа Верещинського і Северина Наливайка, до Богдана Хмельницького, Івана Мазепи і Пилипа Орлика – відобразило глибинну демократичну природу України і вивело формулу правління – просвічена республіка супроти тиранії.
Я вірю в Україну, де панує український дух, де виразний національний характер, де – одна державна мова.
Хаос і беззаконня – це зло, яке гальмує і сковує наш рух вперед.
Експерименти завели політиків у глухий кут.
Почуття безкарности створило поживу для всепоглинаючої корупції. Вона нищить першооснови – мораль нинішнього і майбутніх поколінь.
Цьогорічні дострокові парляментські вибори – це моя чітка реакція на замах, вчинений проти України продажними політиками.
Я ініціюю скликання національної конституційної ради, яка розробить проєкт нової редакції Конституції України.
Цей процес – справа не одного дня, але ніхто не зуміє його затягти. Він також не може бути заручником виборів, бо має глибинне значення для кожного.
Я твердо повторюю те, що казав два місяці тому, на День Конституції, – Основний Закон буде схвалений на всенародному українському референдумі.
Основний Закон – це договір про українське майбутнє.
Ключовий принцип нашого життя – закон один для всіх.
Суспільство хоче бачити відповідальну владу, яка здійснюватиметься на основі чіткого розподілу обов’язків всенародно обраного Глави держави, парляменту, уряду та органів місцевого управління.
Нам потрібні ефективні інструменти підзвітности політиків перед виборцями.
Скасування депутатської недоторканности, оновлення влади і вдосконалення Конституції – це ряд першочергових, нагальних кроків.
Вони допоможуть нарешті змінити політичну культуру в нашій державі.
Я зупинив спроби усунути народ від управління країною. Стоятиму на захисті виключного права людей і в майбутньому.
Разом ми закладемо міцну основу для стратегічних перемін в країні.
Послідовно і категорично наполягаю на реалізації нової соціяльної політики в нашій країні.
Економічне зростання люди мають відчувати не зі слів урядовців, а в щоденному своєму житті.
Справа держави – підтримати кожного, хто об’єктивно потребує допомоги, і створити умови для тих, хто здатен самостійно дбати про себе і добробут своєї родини.
Нам гостро необхідна нова гуманітарна політика.
Я різко відкидаю чергові спроби нав’язати країні ідеологію малоросійства і плекання чужих традицій.
Ми – велика сучасна світова нація. Нам потрібна модерна стратегія культурного відродження і культурної єдности країни. Її смисл – проукраїнський, проевропейський і, безумовно, шанобливий до потреб кожного представника окремішніх національних громад і меншин.
Сьогодні Україна переживає непростий, але, переконаний, надзвичайно важливий і цікавий етап. Ми пройдемо його достойно і впевнено.
Головний висновок – один. Вибори дають Україні шанс. Після виборів політична невизначеність має відійти в минуле.
Внутрішнє життя нації мусить увійти в русло спокійної, поступальної і продуктивної праці.
Мета України – бути впливовим і конструктивним учасником европейського і світового життя.
Держава росте. Держава зміцнюється.
МИ ЙДЕМО ВПЕРЕД. МИ МОЖЕМО БІЛЬШЕ. РАЗОМ МИ МОЖЕМО ВСЕ.
 

Одне попереднє зауваження. Політична криза не існує сама по собі – це завжди вияв кризи господарсько-економічної, соціяльно-культурної. Криза ладу життя. Крім того, сьогодні, напевне, більш важливо поставити вірні запитання, аніж давати гарячкуваті відповіді.
Потрібно спробувати збагнути, що відбувається в країні – саме в пляні розуміння «політичної кризи» як відображення неспроможности країни розвиватись в соціяльно-економічній сфері. То що ж відбувається? Який устрій життя ми маємо? І в чому суть кризи?
Устрій цей називається феодально-монополістичним. Поставимо два прості запитання. Перше. За яких умов наша країна зможе вписатися бодай в периферію постіндустріяльного світу, у світ глобальної економіки? І друге запитання. Які обмеження не пускають нас туди сьогодні? Що заважає?
На перше питання відповісти нескладно: наша економіка повинна бути конкурентноспроможною, заснованою на сучасних наукомістких, інформаційних технологіях, проте вона не є такою. Чому?
Тому що така економіка потребує не рабів, не підданих, а вільних, кваліфікованих, високооплачуваних працівників, чиї знання і вміння – найважливіша складова капіталу. А накопичення фінансового багатства в постіндустріяльному світі неможливе без соціяльного, культурного капіталу.
Де у нас готують таких фахівців? Чи не в тих бува вузах, де студенти більше захоплені пивом, аніж отриманням знань, а заліки здобувають за гроші?
Японія ще в ХІХ столітті, в епоху Мейдзі, ступила на шлях в сучасної цивілізації, скерувавши масу студентів у німецькі університети.
Чи є у нас матеріяльна база розвитку? Вся індустріяльна база країни з огляду на епоху постіндустріяльних технологій застаріла і деґрадувала, а там, де вона працює (Краснодон, Алчевськ), тримається на дешевій ціні кінцевої продукції, що дозволяє продавати її на експорт (метал), а дешевизна досягається за рахунок надексплуатації праці.
Сьогодні розвиваються ті країни, які експортують не товари, а сучасні технології. Яка-небудь Малайзія (її й на мапі не вгледиш) на експорті інформаційних технологій має значно більше, ніж Україна від усього свого експорту металу й іншої продукції.
Що означає така ситуація для українського працівника? (Автор наводить статистику надексплуатації українського працівника, порівнюючи за паритетом купівельної спроможности з поляками, американцями, росіянами, білорусами.) Щоб добре забезпечити себе матеріяльно в житті, українському робітникові, за нинішнього стану речей, потрібно 55 років, (американцеві – 8 років 11 місяців, поляку – 14 років 10 місяців, росіянину – 27 років, білорусові – 33 роки – Ред.).
Чому так?
1. Спадщина СССР. Інвестиції в нафтогазову галузь у 80-ті роки (300 млрд. дол.) знекровили високотехнологічні галузі.
2. Епоха Кучми, епоха нашестя і розбою, бандитська приватизація індустріяльного сектора економіки і – попутно – державних інституцій – судів, прокуратури, міліції. Наслідок – становлення олігархату як політико-економічного режиму, який тримається на монополізації ресурсів і влади. Корупція – похідне цієї монополізації.
3. Епоха Ющенка. Спроба протистояти криміналізації влади. Та де там: президент швидко зрозумів, що вся економічна влада вже у мафії. Отже потрібно розмовляти з ними миром, шляхом домовленостей. На цьому рухові маятника виникла задача – забезпечення політико-правового оформлення влади олігархів і перетворення України – держави в Україну-корпорацію.
Однак така економіка за такого політичного режиму не здатна відновлювати основні фонди, оскільки всі вільні активи вивозяться в офшори.
На чому тримається такий устрій? Він тримається на надексплуатації халявної власности і праці. На перерозподілі і ренті – земельній, адміністративній, вугільній…
Наслідки ми бачимо: комунальні тарифи, безробіття, втеча капіталу і зовнішні позики, втеча безправної робочої сили, виснаження землі і деґрадація села, деґрадація соціяльної структури, рейдерські захоплення власности…
Коли тверезо поглянути на ситуацію, доведеться визнати, що наше суспільство надто далеке і від ліберальної демократії, і від громадянського суспільства, Українське суспільство розвивається то в бік західньої моделі демократії, то відступає на шлях реставрації патерналізму, коли людина була повністю залежною від держави.
На зміну зруйнованому брежнєвському патерналізмові виникає та чи інша нова його форма. Під сірим прапором кучмівського олігархату чи під нинішніми квазі-партійними кольомаровими прапорами фінансово-промислових груп. Тільки тепер замість держпатерналізму – приватний патерналізм. Сьогодні найманий працівник – не працівник за вільним наймом, який продає за конкурентною ринковою ціною свою працю. Він відпрацьовує пайку, за яку треба дякувати, а не скаржитися і качати права.
Квазі-партії і квазі-профспілки – штаби для мобілізації підданої клієнтури в залежності від примхи господаря. Сьогодні направлять попрацювати, завтра – побудувати дачу чи захопити власність конкурента, післязавтра – поїхати на Майдан похизуватися на підтримку хазяїна-експлуататора.
То чи є у нас громадянське суспільство і правова соціяльна держава? Як записано в Конституції.
Тут є певна тонкість. Права (актуально, а не потенційно, на папері) можуть бути лише у громадян. а громадянин – це власник. Його соціяльна гідність – це його справа, праця, прибуток. Громадянське суспільство – не громадська організація, як у нас зазвичай гадають. Це громадяни, яким ніколи пити, тому що у них є справи. Вони об’єднуються в організації для захисту своїх прав і своєї власности. Це мир, який тримається матеріяльними угодами і скріплюється етикою трудового нагромадження капіталу.
Лише в такому суспільстві може бути і моральна політика. І моральне правосуддя, коли воно стоїть на сторожі прав власности громадян.
Головна суперечність часу – як і завжди – між працею і капіталом. В економіці ця суперечність виявляється в тому, що мільйони українських працівників не є суб’єктами власности. Вони – піддані. Вони не економічні люди. а багатство, створене працею поколінь і їхньою працею, виступає в стосунку до них як ворожа сила експлуатації.
Наша особливість в тому, що панівна верства власників виросла не на первісному накопиченні багатства (як було в Европі), а на «первісному пограбуванні» і незаконному привласненні вже накопиченого в СССР. Тут головна причина соціяльної й моральної деформації суспільства та джерело соціяльної несправедливости. Тут і динаміт майбутніх соціяльних конфліктів.
В соціяльно-культурній сфері ця суперечність виражається в розкладанні традиційних форм співжиття і моралі, в занепаді творчих начал і домінуванні споживацької культури, в масовій наркотизації, пияцтві та розпусті. Подібно було і в Давньому Римі. Особливості нашого часу в тому, що соціяльна поведінка людини спрямована не на пошук способу реалізації себе як фахівця, а на пошук способу наблизитися до того, хто володіє кормушкою. До нової номенклятури. До тих, хто контролює оборот тіньового капіталу реґіону. Значить треба вступати в ту чи іншу партію…
Таке суспільство нездатне до морального самоочищення, тому що воно не карає владу за злочини.
…Соціяльні джунглі. Тому суспільство і вимирає.
Щоправда, є й партії політиків, орієнтованих на патріотичне відродження національної культури й національного духу. Однак їх також відпихає на марґінес корпоративна сила капіталу, який протиставляє їм гроші, індустрію розваг, масову поп-культуру, систему патерналістської опіки замість традиційних соціяльних зв’язків.
З іншого боку, є суперечності і в стані тієї сили грошей і влади, що стала під прапори синього чи помаранчевого кольорів. Це суперечність між тими, хто шукає рентний прибуток в тіньовій економіці шляхом монополізації ресурсів і влади (це реґіональні барони, стара номенклятура), і тими, хто за конкурентне середовище в бізнесі і політиці, за отримання прибутків шляхом капіталізації у сфері виробництва…
Помаранчевий революційний спалах 2004 року був повстанням тих, хто здобув силу і гідність в низовому конкурентному середовищі, супроти монополістів-феодалів. Це було повстання проти корупції, поліцейської сваволі і лжі.
Теперішня криза – те ж повстання, лише перенесене в стіни парляменту.
Небезпека сьогодні в тому, що політичну, виконавчу владу формують фактично промислово-фінансові групи. Під свій монопольний інтерес.
Інша небезпека, що у масового працівника немає перспективи бути об’єктом виробничої власности. Йому відведена інструментальна роля в «капіталізмі для вибраних». Ринковий фундаменталізм небезпечний так само, як і більшовицький.
Україна в такому розкладі втрачає шанс увійти в клуб постіндустріяльних країн.
Проте криза дає і надію на вихід із глухого кута. З’явився шанс подолати кризу через дострокові вибори.
Тільки я зовсім не довіряю популярним розмовам про те, що народ у нас мудрий і він нарешті вибере кого треба. Будь-який народ легко спокушається на обіцянки й подачки. А ось чи є в суспільстві необхідна критична маса мізків і совісти, щоб проводити відповідальну національну політику?..
Не слід забувати, що просто плисти в фарватері політики інших країн – Росії чи Америки – це значить приректи країну на відсталість і животіння. Візьміть для прикладу Арґентину, котра на початку ХХ ст. була в таборі найбагатших країн світу, а потім на століття опинилася у вирі диктаторських режимів, що лише теревенили про демократію і національні інтереси, а на ділі обслуговували компрадорську буржуазію і грабували свій народ. Так Арґентина опинилася на узбіччі.
Де шукати вихід? З погляду представників громадянського суспільства зараз, перед виборами, потрібно шукати згоди, консолідації не на основі «домовленостей» політичних шахраїв, а на основі пріоритетів національного розвитку.
Потрібен новий суспільний договір між впливовими групами: урядом, бізнесом, профспілками, політичними партіями.
ОСЬ МІНІМАЛЬНИЙ ПЕРЕЛІК НЕВІДКЛАДНИХ СУСПІЛЬНИХ ПРІОРИТЕТІВ:
1. Прийняти закон про відокремлення влади від бізнесу.
2. Переглянути підсумки приватизації за принципом: «доплати і володій» – для леґалізації тіньової економіки і стимулювання притоку капіталу. Лише на такій основі можна мислити проєкт модернізації країни, котрий в свою чергу стане базою для соціяльного миру.
3. Політичну демократію в країні засновувати на доступові найманих працівників до власности компаній і членів громад – до комунальної власности.
4. Декриміналізувати, демафізувати суди, прокуратуру, міліцію.
5. Забезпечити дійсну свободу слова і незалежність ЗМІ.

«Права людини», 2007, № 19 (955)
 

ЧИ ВСІ ОДНАКОВІ АБО ЧИЯ ЦЕ ВІЙНА?
Сьогодні вистачає публікацій, які аналізують півтора роки української історії, коли владу отримала команда Віктора Ющенка. Багато хто висловлюється розчаровано: «Ми їх відстоювали, а вони не виправдали наших очікувань і все розгубили».
Проте об’єктивна аналіза показує, що за ці півтора року відбулися зміни, які можуть змінити хід історії. Достатньо мовилось про свободу преси, вільні вибори, відсутність тиску на громадську, опозиційну діяльність. В цьому відношенні за цей короткий час ми опинилися в іншій країні.
Корупція не зникла. Але вона стала менш нахабною і викличною.
З іншого боку, раніше постійною темою нашого дрібного бізнесу було: «Люди нічого не отримують, у людей немає грошей». Ці розмови тепер зникли… Проблем не зменшилось, але вони не пов’язані вже з безгрошів’ям населення. Бюджет країни зростав у номінальному виразі значно швидшими темпами, ніж податки з середнього і дрібного бізнесу. Отже, їх питома вага в бюджеті впала. Це найкращий результат політики держави для дрібного бізнесу. Саме в цей період почала формуватися наш середня кляса, тобто прошарок людей, спроможних своєю кваліфікованою працею забезпечити свої життєві потреби.
Аналіза економічного розвитку за останні два роки засвідчує також зміну тенденцій. Зростання йшло не за рахунок збільшення використання сировини й енерґоресурсів, експорту напівфабрикатів, а за рахунок внутрішнього ринку. Це ще не структурні реформи, але вже розворот до них. Але нині влада, говорячи про структурні реформи, розвертається вже в протилежний бік. Зростання ВВП, що ним так пишається уряд Януковича, за час його керівництва зовсім не відбулося. (Якщо порівняти з останніми п’ятьма місяцями уряду Єханурова, коли номінальне зростання відновилося). Зате відновилися побори з підприємців на ринках…
Уряд неприховано командує судами і т. п.
Все це очевидне, все це часто обговорюється. Інша річ, які робляться висновки. Адже коли нам зрозуміло, що за пройдені 1,5 року життя в країні змінилося, стосунки в суспільстві стали більш цивілізованими, якщо ми всі розуміємо, що всі ці зміни почали згортатися внаслідок діяльности реваншистських сил, то природно підтримати тих, хто протистоїть руйнівному реваншу. Маємо активно пропаґувати нові ідеї, вимагати від Президента і патріотичних політичних сил, котрі позиціонують себе як прихильники демократичних реформ, активних, рішучих дій.
ВОЛОДИМИР,
«Права людини», 2007, № 19
 
 

ПРО СВІТ І ПРИЗНАЧЕННЯ ЛЮДИНИ ЙШЛОСЯ В СТАТТІ А. Й В. ДУШЕЙКІВ: «СВІТОГЛЯД ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ» («НАША ВІРА», 2006, №3 (215)), А ТАКОЖ «СВІТОГЛЯД І ІДЕОЛОГІЯ ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ» (WWW.EXPERTS.IN.UA). НАРАЗІ НАШІ АВТОРИ ПРОБУЮТЬ РОЗІБРАТИСЬ, ЧОМУ ПИТАННЯ СВІТОГЛЯДНІ Є НА СЬОГОДНІ СУПЕРАКТУАЛЬНИМИ.
Чому, від чого і за що ми страждаємо? Які зміни нам потрібні? Питання ці не прості, і щоб відповісти на них, треба заглибитись в історію людського буття, докопавшись до чистих джерел його духу.
Древньоіранський пророк Зороастра, що жив у VII віці до н. е., вирік велику, глибоку і багатозначну з точки зору сьогодення істину: «Метою світового процесу є перемога Добра над злом, в якій особлива роля належить людині з її свободою волі». Отже, людина є активним учасником світового процесу.
Тим часом наші державотворці не переймались і не переймаються проблемою світогляду. Відтак маємо ситуацію, коли народ не знає, куди йому йти, а лідери не знають, куди його вести. Яку державу будувати в третьому тисячолітті, на яких засадах, якою має бути Конституція, зовнішня і внутрішня політика? Депутати сперечаються, дебатують, але відповіді не знаходять? І їм невтямки, що причина такої неспроможности таїться в їхній світоглядній обмеженості, а то й духовній спустошеності та аморальності. Якщо нема правди і ніхто її не шукає, то компроміси не допоможуть.
Що таке світогляд і яка його роля в державному і зокрема в партійному будівництві? Світогляд – це правдиве й свідоме бачення, розуміння й осмислення світу і життя людини. Народ, держава, людина живуть так, як вони мислять, наскільки їх мислення адекватне світовому процесу. Політика держави напряму пов’язана зі світоглядом. Якщо наші уявлення про світ хибні, спотворені, то такою буде і наша політика, і наше життя.
Звернімося до історичних фактів і постатей. Світогляд Леніна в усій своїй повноті викладений в його праці «Матеріялізм і емпіріокритицизм», Сталіна – в IV главі «Історії ВКП(б)», Гітлера – «Майн кампф». Ці історичні постаті вважались вождями, бо за ними йшов народ, але куди вони його завели? Кінець був трагічним не тільки для народу, а й для самих вождів.
Марксистський світогляд, як отруйний гриб: іззовні він дуже схожий на їстівний. Ідеї комунізму, земного раю («від кожного за здібностями, кожному за потребами») для того часу були напозір переконливими. Отрутою ж було те, що марксистський світогляд начисто відмітав Творця, Його моральні принципи і закони.
Теоретики комунізму уявляли світ, як матерію, рух якої не цілеспрямований, а випадковий, а світ виник із хаосу шляхом еволюції, природа сліпа і нерозумна, до того ж жорстока і байдужа до долі людей, з нею треба боротись, підкорювати, завойовувати, а людина походить не від Бога, а від мавпи, однак чомусь всесильна і всемогутня. За комуністичною ідеологією: якщо Бога нема, то я – Бог і сам буду вирішувати, що морально, а що аморально, що є добро, а що є зло, що справедливо, а що не справедливо. Так мислив і так діяв вождь міжнароднього пролетаріяту. Сталін розвинув його вчення і пішов ще далі. Його девізом стало: «нема людини – нема проблеми».
Слава Богу, держава, побудована на засадах атеїзму, розвалилася, інакше і бути не могло, але 70 років духовного спотворення не минулись безслідно і ми знову зіткнулись з небаченими труднощами.
Наша гуманітарна наука, наша інтелектуальна еліта, як це не дивно, не кинулась невідкладно опрацьовувати, якими світоглядними критеріями мають керуватись владні особи і все суспільство при вирішенні проблем національно-державного життя у третьому тисячолітті.
Після розпаду СРСР наші ідеологи поспішили заявити, що нам не потрібний світогляд, мовляв, у кожного є свій, не треба нам і ідеології, ми ситі нею. Все це так, але ж чому у нас немає отого шевченківського єдиномислія, згоди між гілками влади і між людьми, без якої неможливо побудувати державу, бо ми не розуміємо один одного, всі говорять і ніхто нікого не слухає, в країні панує хаос і нерозбериха, точно як в історії з будівництвом Вавилонської вежі.
Наскільки нам відомо, Л. Кучма, вступаючи на пост президента, звертався до науки, до вчених НАНУ: скажіть мені, яку державу будувати? Наука промовчала. І що ми маємо? Замість демократії автократію з корупцією на додачу, замість. свободи – анархію і свавілля, замість приватизації – «прихватизацію».
Гуманітарний сектор НАНУ не виконав свою важливу частку у справі державотворення. У нас дуже розплодилося академіків за званням і дуже мало їх за знанням. Керівництво Академії скаржиться, що держава відпускає мало грошей на науку. Та причина не тільки в грошах. Розвиток суспільних наук не потребує аж такого маштабного фінансування, тут не потрібні ні реактори, ні циклотрони, ні дороге обладнання, тут потрібні ідеї, а їх за гроші не купиш.
Як це не дивно, але НАНУ фактично перетворилася в гальмо розвитку гуманітарної науки. Молоді перспективні вчені тікають з України ще й тому, що НАНУ не створює їм умов для творчої праці, вони не можуть реалізувати свої ідеї.
Тимчасом, як свідчить історія, коли політика не опирається на науку, або керується лженаукою, то вона неминуче стає волюнтаристичною, а точніше – авантюристичною.
В цьому можна легко переконатися, поглянувши на партійне будівництво. Як відомо, воно починається з розробки теоретичних (світоглядних), ідеологічних, організаційних основ, потім, виробляється програма, стратегія, тактика. Все це потрібно для того, щоб народ знав, куди, яким шляхом та чи інша партія буде вести суспільство й країну, і міг свідомо вибирати, яку партію йому підтримувати. Щоб не помилятись в політиці, партія повинна добре усвідомлювати, куди рухається світ і яка мета цього руху.
Нинішні партії безідейні, безпринципні, безпрограмні. Вони пропонують народу вибирати або соціялізм, або комунізм, або олігархізм. Народу це не підходить, тому він змушений орієнтуватись не на програми, а на харизматичну особистість. Але й ці особистості здебільшого через свою світоглядну обмеженість неспроможні виправдати довіри народу.
Запозичені переважно з Заходу ідеї, які вже давно вичерпали свій ресурс, в Україні не приживаються, вони не надихають, не викликають ентузіязму: не та епоха і не той час. Це костюм з чужого плеча, мода на який уже давно минула.
Експерти, аналітики поговорюють про зміну обличчя ВР, що було б добре замінити стару політичну еліту, яка повністю скомпрометувала себе, на нову – молоду. Але проблема в тому, де взяти нових молодих політиків, які б були високоморальними, високоідейними, високоосвіченими, мали перед собою чітку програму дій, окреслену мету і які б віддано служили б державі і народу. На марксистському ґрунті такі кадри не наросли, а іншого в нас ще немає. Нам, з моменту здобуття незалежности, треба було реформувати освіту, зміст навчання і виховання, але ми цього не зробили. Було багато постанов, доктрин, але зміст освіти залишився незмінним – матеріялістичним.
Нині найнагальніша потреба – радикально змінити зміст, стратегію і напрямок освіти на засадах світогляду та ідеології третього тисячоліття, бо освіта, що була в колишній державі, призвело до духовного і морального зубожіння, економічної і технологічної відсталости, політичного волюнтаризму, а сьогодні продовжує гальмувати будівництво Української держави.
Українська освіта має розвивати спадщину дійсно великих мудрих і славетних педагогів, таких як Я. Каменський, К. Ушинський, Г. Ващенко, в якійсь мірі В. Сухомлинський.
Україна і Бог! Таким був девіз Г. Ващенка. Ми ж у цій сфері досі не в той бік рухаємось, викидаємо десятки мільярдів гривень і нівечимо дитячі душі.
Проґрес України у третьому тисячолітті визначатиме рівень її духовности. Зрозуміло ж бо, що економічні, політичні, соціяльні проблеми загострились і загострюються тому, що у нас низький рівень свідомости, освічености, моральности. Звісно, у нас є по-сучасному мислячі педагоги, але їх ідеї гасяться АПН, вона не дає їм ходу. Всі наші підручники, посібники написані в дусі матеріялістичного світогляду.
А тим часом соціяльно-політична напруга в Україні досягла критичного рівня і продовжує зростати. Президент призначив позачергові вибори. Від нашої свідомости залежить, чи стануть вони поворотним пунктом в історії України. Чи зможемо ми обрати політиків, спроможних сприйняти світогляд третього тисячоліття, який визнає Творця фактом не лише віри, але й науки. А відтак і моральність – як непорушний закон буття Всесвіту.
Наша Конституція написана безвірниками в дусі печерного матеріялізму, класти її поряд з Біблією і давати клятву на ній – це велике блюзнірство.
Конституція держави третього тисячоліття повинна стати конкретним виразом і практичним втіленням нового, адекватного нашому часові світогляду. Писати її буде весь український народ, звичайно ж з участю проґресивно мислячих вчених, філософів, педагогів, богословів, юристів. Тільки народ здатний витворити таку Конституцію, яку ніхто і ніколи не посміє порушувати.
Конституція – це договір громадян з Богом, і клятва Президента на вірність Конституції означає і клятву народу, що всі ми будемо виконувати волю Бога, жити за Його принципами, нормами, законами. СИЛЬНА ДЕРЖАВА – ЦЕ МОРАЛЬНО ЗДОРОВА ДЕРЖАВА.
 

Шевченко – не просто поет-романтик. Він теоретик і практик. Викривляючи сприйняття Шевченка, ворог воліє знищити практичну філософію: як жити українцям, аби бути гідним і самодостатнім народом. Відтак багато людей не розуміють унікального словесного коду, який залишив нам пророк – філософ – поет.
Павло Мовчан, шанований мною літератор, у своїй передмові до Кобзаря (видавництво “Просвіта”, 2003) пише: “Найбільша ж наша втрата – це втрата почуття причетности до єдиного цілого, ім’я якому – народ. Відокремленість, відмежованість, егоїстичність, як наслідок цієї відрубности, якій сприяли всі культівські та пост-культівські часи, – це все відділяло нас від Кобзаря і від слова. А отже і від віри в слово, у високу утопічну ідею, яка живила не одне покоління”. Усе було б правильно, якби не слова про утопічну ідею. Таке розуміння заводить нас у глухий кут, а Шевченко перш за все шукав і знаходив виходи, він шанував Біблію, перекладав Псалми. А одна з основних книг Старого Заповіту, яку він дуже любив, називається Вихід.
Зауважмо, що Шевченко ніколи не сповідував ніяких утопічних ідей, а шукав і знаходив стратегічні можливості і практичні методи розвитку української нації. Ніхто не боїться романтика, зануреного в сюрреалістичний світ, бояться практика, який знає ефективні методи розв’язання стратегічних і злободенних задач своєї нації. Для нації потрібен свій духовний код, як потрібен генетичний код для всього живого. Таким кодом для України є слово Шевченка. На мою думку, він використовував романтичні образи для того, щоб в умовах цензури можна було опублікувати основні свої твори. Це своєрідне прикриття, чудовий камуфляж для зброї.
Шевченко зробив кар’єру художника і міг би спочивати на академічних лаврах, але як моральна, віруюча людина, він розумів, що мільйони його братів і сестер перебувають у рабстві. І він присвятив своє життя розробленню філософії виходу із рабства – з того Єгипту, в якому ми певною мірою є ще й досі. Шевченка зображують старезним дідом, підтримуючи ілюзію, що все створене ним застаріло і нікому не потрібне. А він помер у 47 років.
Спробуємо ж показати частинку цього коду, для прикладу взявши його вірш “І мертвим і живим і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє”.
Перш за все, що таке пророк? Це не оракул. Це людина, яка бачить зміни в системі, такі зміни, що обов’язково приведуть до катастрофи. І може розрахувати час настання цієї катастрофи. Пророк бачить мікроскопічну тріщину у фундаменті і може сказати, що через 15 років цей будинок упаде, але якщо будуть вжиті відповідні заходи, то будинок може встояти і пророцтво не збудеться. Так не збулося пророцтво про знищення Ніневії старозавітнього пророка Іони, який, до речі, дуже хотів бути оракулом. Якщо не збувалося пророцтво оракула, то за грецькими законами він мав бути страчений. Шевченко не оракул, а пророк, причому пророк Божий.
Сам Господь, коли змішав мови, щоб не допустити закінчення будівництва Вавилонської вежі, показав Свій намір створити не одну націю, а багато, кожну зі своєю мовою, культурою, світоглядом. Кожна нація, кожна мова дорогоцінні в очах Божих. Отже, почнемо.
І смеркає, і світає,
День Божий минає,
І знову люд потомлений,
і все спочиває.
Тільки я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На роспуттях велелюдних,
І ніхто не бачить.
Таким чином Шевченко показує циклічне сприйняття часу, створеного Богом (“день Божий”), притаманне людям, багатьом стародавнім і сучасним народам, філософсько-релігійним системам. Але сам він шукає рішення, використовуючи інше розуміння часу. У нього немає ні дня, ні ночі, він не заколисаний цією гойдалкою часу, він сприймає час в його лінійному вимірі. Це не його відкриття, але це правильне розуміння чужої і дуже конструктивної ідеї.
Гебреї через Старий Заповіт подарували світові ідею лінійности часу, що підтверджена останніми досягненнями фізики, ідею часу як вектору, що має початок і кінець. В контексті цієї ідеї Шевченко розглядає історію України і її майбутнє, такий підхід дає йому можливіть глибоко аналізувати історичні події, розглянути шляхи вирішення завдань.
Він перебуває “на розпуттях”, тобто в той момент часу і в тому місці, коли необхідно приймати рішення. Розпуття – “велелюдні” – від цих рішень залежить доля великої кількости людей.
Перш за все пророк визначає, яким чином потрібно вирішувати задачу, (його підхід зараз назвали б системним). Хоча він незрівнянно сильніший, ніж сучасний системний підхід, тому що поєднує аналізу мислителя і інтуїцію пророка.
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
і сила, і воля.
Є філософські школи, які вважають можливим досягнення глобального морального еталону – Шевченко показує, що це неможливо: це утопічна ідея. Когось може шокувати, коли Шевченко говорить, що правди немає і на небі, але знову ж таки це сказано не “для красного слівця”, це дуже глибокий вислів. Адже Сам Господь прийшов на землю для розв’язання глобального завдання спасіння людини. Без приходу на землю вирішити це завдання було неможливо. Це для Бога було неможливо, а що вже казати про людину. Ідеальна правда є на небі, а практична реалізація її – на землі.
«В своїй хаті своя правда», – тут Шевченко не має на увазі, що є тільки одна правда, в якійсь окремій хаті. Він мовить, що правда визначається місцем і часом. Господь говорить: “Мої думки – не ваші думки”, тобто Бог не вимагає від нас ставати на Його точку зору: «лізти на небо».
У грецькій трагедії, в театрі, глядач обіймає таку точку зору, яка зовсім не стосується того, що відбувається на сцені. Це точка зору “з нізвідки”. Але вона не властива пророкові. Пророк – це людина, яка перебуває всередині ситуації, яка може втрутитися в події і змінити їх хід.
У Шевченка правда стає персональною, у нього може бути ситуація, коли одночасно будуть правдиві дві начебто протилежні точки зору. Двоє незалежних спостерігачів зможуть встановити правду за допомогою діялогу. Тому правда Шевченка і хроно-логічна і дія-логічна, а не примітивно логічна. Щоб віднайти правду, Шевченко радить правильно вчитися. А навчання – це перш за все діялог.
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя.
А то залізете на небо:
“І ми не ми, і я не я,
і все те бачив, і все знаю,
Нема ні пекла, ані раю,
Немає й Бога, тілько я!
Та куций німець узловатий,
А більш нікого!...”
 Коли є тільки одна «куца» (логічна) правда, тоді немає повноцінного і рівноправного діялогу, а значить, немає і правильної освіти. Наша освіта основана на монолозі вчителя, а тому не дає повноцінного результату.
На картині Рафаеля “Академія в Атенах”, зображені два головні західні філософи Аристотель і Платон. Платон пальцем вказує на небо, а Аристотель – на землю. Таким чином філософи повністю розійшлися в думці, в який спосіб знаходити розв’язання проблем.
Шевченко – відвертий послідовник підходу Аристотеля: він розуміє, що розв’язання проблем лежить у практичній земній площині, що дійсно непотрібно “лізти на небо”. Ідеальні завдання, задачі книжні краще розв’язувати з позиції стороннього спостерігача (наприклад, задача Ксанфа, яку вирішує Езоп – “Ксанфе, випий море!”). А от задачі реальні краще розв’язувати, перебуваючи на місці подій. Тому рішення, хороші для інших, можуть бути згубними для нас – “В своїй хаті своя й правда”.
Поет-філософ виступає проти циклічного розуміння часу, проти фетишизації повторюваности подій, “і все те бачив і все знаю” – це безперспективний підхід. Так само безперспективно відкидати буття Боже, переходити на позиції гуманізму – ”тілько я” , тобто тільки людина, як центр, та німецька куца логічна філософія.
Тепер, як бачимо, світ пішов іншими шляхами, якими не треба було йти і від яких застерігав Шевченко. Вони привели до страшних катастроф ХХ століття.
Нам потрібно виробляти наш підхід, а не сліпо наслідувати інших. Тут поет передбачив, що німецькі філософські розробки є «куцими», і чітко застерігає від сліпого їх наслідування. Якби ж то до нього прислухалися майбутні комуністи, більшовики чи фашисти й інші послідовники учень, які мають свої корені в німецькій філософській думці.
Схаменіться! Будьте люди,
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших...
...
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тілько, щоб панувать...
Завдання пророка – передбачати. Шевченко вже бачить наперед, до чого приведе той стан суспільства, який він спостерігає.
Хронологічно Шевченко майже точно передбачив час катастрофи першої і другої російських революцій та громадянської війни. Він говорить, що першими жертвами катастрофи будуть діти сучасного йому правлячого класу. Вірш написано в 1845 році, основна катастрофа почалася в 1917 році, якщо не враховувати першої російської революції 1905 року. Більшість дітей правлячих класів, які мали хороші умови життя порівняно з простими людьми, на час катастрофи ще були живі, їм мало бути близько 60-80 років. Це вік, у якому вже важко втікати, але ще можливо відповідати за свої попередні вчинки та вчинки своїх батьків.
До правлячої еліти він звертається перш за все тому, що вона здатна змінити ситуацію і відвернути катастрофу, так як відвернув її цар Ніневії, який першим покаявся у своїх неправильних вчинках, що спонукало до покаяння і інших. Але наш пророк плаче, бо знає наперед, що наші правителі не підуть шляхом царя з Ніневії, а тому його пророцтво неодмінно збудеться, і постраждають невинні люди.
Вірний хронологічному підходові, Шевченко дає глибоку і безжальну аналізу української історії і робить глибокі висновки. Шевченко бачить розв’язання проблем українства в таких семи чітких діях:
– «умийтеся, образ Божий багном не скверніте»;
– «Не дуріте дітей Ваших, що вони на світі на те тілько щоб панувать»;
– учіться так як треба: «учітесь, читайте, і чужому научайтесь і свого не цурайтесь»;
– «Отак і ви прочитайте всі неправди, щоб розкрились»;
– «Благословіть дітей своїх твердими руками»;
– «Обніміте, брати мої, найменшого брата»;
– «Обніміться, брати мої».
Цей код однозначно вказує нам, що потрібно робити:
Перше. Віра, чесність і моральність у всьому.
Друге. Не існує автоматичного наслідування ні чеснот, ні багатства, ні елітарності, діти – не собаки, що наслідують породу. Кожен повинен сам учитися і досягати вдосконалення.
Третє. Розумна і моральна система освіти. Кожний українець має знати декілька мов, але також прекрасно знати свою рідну мову.
Четверте. Необхідно вивчати свою правдиву історію, всі помилки попередників, і враховувати у нашій практиці.
П’яте. Виховання дітей батьками відіграє ключову ролю у формуванні доброчесного українця. Батьки повинні твердо («твердими руками») виховувати дітей, не допускаючи їх розбещення.
Шосте. Всі громадяни, незалежно від раси, віри, національної приналежности та інших відмінностей, повинні мати нашу всебічну підтримку.
Сьоме. Не повинно бути жодної ворожнечі між українцями, тільки дружній діялог.
 
 

Останні переписи населення в Україні виконували завдання стратегічного значення — самоідентифікацію корінного населення як головного чинника збереження суверенітету держави. Відповідно, в державних актах первинної реєстрації — свідоцтвах про народження — фіксувалася національність батька й матері. Але 2004 року з цих документів вилучено відповідну графу...
За часів прем’єрства А. Кінаха в Україні введено в дію досі чинну антиконституційну Постанову Кабінету Міністрів України від 12.09.2002 року № 1367, яка затвердила нові зразки первинних документів реєстрації актових записів (свідоцтва про народження, про смерть, про шлюб, про розлучення) без графи національність.
Ці зміни здійснено відповідно до вимог Наказу Держкомстату України від 29.10.2001 року № 433 «Про затвердження тимчасового порядку розробки, впровадження та супроводу комплексів електронної обробки статистичної інформації в органах державної статистики». Кажуть, немає нічого постійнішого, ніж тимчасове.
В Україні відсутній спосіб відтворення корінного етносу шляхом самоідентифікації у свідоцтвах про народження за графою національність батька й матері. Держава порушила не тільки Божий закон, а й золоте правило моралі, відібравши у дитини право свободи вибору національности батька чи матері. Загальна декларація прав людини зазначає: людську особистість ніхто не повинен позбавляти права на націю. Порушення прав людини стало тотальним і спрямоване проти цілої нації, яку по суті позбавлено державотворчого права.
Вилучення зі свідоцтва про народження громадян України графи національність батька, матері та не ведення державної статистики за цією графою є зрадою Основного Закону — рівнозначне знищенню ідеї корінної нації і суперечить статті 92 Конституції України, що виключно законами України визначаються:
10) засади регулювання демографічних та міграційних процесів;
12) організація державної статистики та інформатики.
Законами, а не Постановами КМУ !
Стаття 11 Конституції деклярує, що держава сприяє консолідації української нації, а реально органи державної статистики неведенням обліку щодо природного руху населення за графою національність батька, матері, хай і не навмисно викреслюють українство зі світової цивілізації як націю. А Генеральний прокурор і Ґарант Конституції лишаються бездіяльними!
Сьогодні найзапекліша боротьба ідеологій відбувається у сфері демографії та в суспільних науках, які виборюють право на українські національні інтереси в Україні. Демографія — наука глибоко ідеологічна. Звідси і її надзвичайно велике політичне значення.
А Конституція України в статті 15 зазначає, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітности. Жодна ідеологія не може визнаватися державною як обов’язкова. Таким чином держава Основним Законом відкинула наріжний камінь — державницьку ідеологію — християнство. Конституція України знехтувала здобутками Святого Володимира Великого, що охрестив Київську Русь — Україну. Основний Закон України мав би віддати пріоритет українській національній ідеї, а не кидати Україну на поталу агресивній доктрині глобалізації.
Сьогодні триває робота зі створення міжнародньої статистичної клясифікації. Кожна країна прагне забезпечити природне бажання народів зберегти свою самобутність, що не узгоджується з глобалістичними тенденціями імперій світу, які прагнуть асимілювати нації автохтонів, утілюючи в життя Марксове: «Населення — це абстракція...»
Неможливість ведення державними органами статистики обліку за графою національність позбавляє можливости займатися вивченням етнодемографії в Україні. Подібні дії, безперечно, тягнуть за собою зміну етнічної формації народонаселення, що веде до загрозливих для суверенітету України наслідків.
Всі народжені в Україні після 2004року не українці в Україні. Менший син нинішнього Президента України, який народився 2004 року, як і всі його однолітки, вже не українець.
Це приклад, коли демографія спрацьовує ідеологічно як орган кастрації корінного народу.
3 перших днів життя українця неукраїнська влада дає йому зрозуміти, що він дитина другого ґатунку. Так переривається зв’язок поколінь, нищаться традиції. Вкотре намагаються нас виставити перед світом диким племенем без Батьківщини й гідности.
Не перейметься повагою до себе, до українського народу така дитина, бо держава аморально відібрала у беззахисного створіння право мати Вітчизну, місце, де вона має самоідентифікуватися. В цьому контексті слова Василя Симоненка:
Можна все на світі вибирати, сину.
Вибрати не можна тільки Батьківщину... —
набувають іншого змісту.
Безперечно, росіяни, євреї, грузини чи вірмени мають можливість етнічної самоідентифікації в своїх батьківщинах. А де нам, українству, етнічно самоідентифікуватися?
Кого досліджуватимуть майбутні демографи? Мабуть, українську націю на кшталт «совєтського народа», ідею якої дуже активно мусує Національний інститут стратегічних досліджень.
Загарбники окуповують країни, де послаблений потенціал націоналізму. Не дивно, що в Україні зайшлі чужинці працюють на інтереси своїх батьківщин, де бути патріотом-націоналістом, скажімо, Російської Федерації, США чи Ізраїлю престижно і модно. А Україна свою так звану гуманітарну політику досі спрямовує на зведення нанівець титульної нації.
Глобалізація суттєво впливає на деґрадацію національних політичних інститутів, а вони в свою чергу руйнують системні основи державности.
Україна не захищає і не збирається захищати українськими законами реґулювання демографічних і міґраційних процесів від чужих, аґресивніших націй. Приєднання України до Европейської Конвенції про запобігання стану безгромадянства у зв’язку з правонаступництвом держав, за відсутности в Україні закону про міґрацію тільки посилить наплив у нашу країну кримінальних осіб і небажаних еміґрантів. Високий відсоток відтоку з нашої країни осіб з вищою освітою не дуже турбує керівництво України.
Авторитет і успіх України у світі без самоідентифікації титульної нації неможливий. Зневага до корінної нації — лакмусовий папірець ставлення найвищого керівництва України до джерела влади в Україні — українського народу, з 48 мільйонів якого 38 мільйонів є українцями (за даними останнього перепису населення 2001 року).
А наступні переписи вже не відтворюватимуть графи національність…
Демографія розглядає націю не як біологічну, а як історичну категорію, як спільність людей, об’єднану спільністю мови, території, економічного життя й психічного складу. І все це виявляється в особливостях національної культури. Зміна динаміки етнічної структури населення зумовлюється тим, що з вищеназваних ознак нації в певних випадках та чи інша втрачається. Це особливо простежується на прикладі мови. Країни з розвинутою демократією визначають національність особи за рідною мовою людини.
В Україні не тільки державні структури, а й багато громадських організацій ведуть дуже активну діяльність для підтримки національних меншин. Багато хто і з проукраїнських владних осіб не вбачає тут загрози українській державі, що свідчить про відсутність турбот про реальну рівність.
Чи буде ж тоді опікуватись українством консультаційний орган ООН, який стоїть на службі корінних народів світу — Постійний форум з питань корінних народів?
 

Культура народу, – за Дмитром Донцовим, – «в піснях, танках, вишиванках, писанках, в народних строях, звичаях, в побутовій обстановці – в душі нації». То чи не слід було б нині поберегтися надмірно модерних «революціонерів», котрі вважають цінності минулого чимось «патріярхальним», «хуторянством», «шароварщиною», забуваючи, що з відомих причин місто в Україні зросійщене, інтелігенція ніяк не позбудеться постсовєтського спадку, особливо своєї ролі провідника меншовартісного малоросійського (або й зросійщеного) «культуртреґерства». Годі й казати, що такий «модерн» й такі «поводирі» завдають шкоди суспільству.
Відомий етнограф і культуролог Олекса Воропай наголошував, що «звичаї, а також мова – це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю». Джерела цього єднання ліпше збереглися в українському селі, попри все, не так скаліченому й деформованому морально й духовно, як місто.
Вважається, що старе стоїть на заваді новому. Якщо це й так, то тільки не в царині культури. Свідоцтво цьому – генеза найбільш розвинутих націй, їх пасіонарність. Разючі приклади дала в цьому стосунку японська нація. Японське дитинча, наприклад, має знати дванадцять народних пісень, тоді тільки приймуть його до першої кляси. Ось так закладаються основи духу будівника й захисника нації.
Про старе й нове японської нації гарно сказав російський письменник першої половини минулого століття (знищений совєтською владою) Борис Пильняк: «… Я думаю про стару і нову Японію. Я знаю: те, що створюється віками, не може щезнути за десятиліття. Як старе і нове переплелося в Японії? – Якими силами? – Кажуть, що серцем Японія в старому, а розумом – в новому. Бути цього не може, розум і серце японського народу йдуть поруч. Але що то за сили в японській старовині, котрі дали народові уміння сприйняти нове?
Я спостерігаю побут і звичаї японського народу, його етику і естетику…
Воістину міцні, немов бивні мамута – тисячолітній побут і звичаї, і свідомість, що перетворилася вже в буття. І те, що в Японії всі освічені, те, яка дисциплінована японська воля. І цей тисячолітній побут, що витворив особливу мораль...»
Отже, закономірно, що така нація зробила свою країну одним з лідерів серед супердержав. Навіть незважаючи на те, що в Другій світовій війні вона була переможена спільними зусиллями так званих «союзників» – США, СССР та Великою Британією.
Совєтська тоталітарна система розуміла, що стоїть на заваді здійснення її гегемонських намірів «інтернаціоналізувати» суспільство. Тому «вони взялися дбайливо винищувати джерела духовної тривкости української та інших поневолених націй, щоб видерти з народів їх власну душу… («Ідея традиціоналізму та історичности», Бібліотека українського підпільника, ч. 11. – 1975).
А згадаймо, як народжували не так ще давно «звичай» – так звані «звєздіни», котрим влада намірялась замінити хрестини. Або урочистості так званого «возложенія» – це коли підприємства й установи делеґували невеликі загони до паліянтиків Ленінові й воїнам Червоної армії, щоб ті (делеґати) в певну годину клали до п’єдесталів квіти й вінки з гаслами.
Якби ініціятори й інтузіясти таких «звичаїв» знали в дитинстві по 12 народних пісень, то дорослими до такого нікчемного лицедійства Кремль би їх не примучив. А сьогодні кермована владними малоросами країна не рухалась би понад краєм прірви, не розбираючи дороги.
Колись бо навіть «татарський погром не спинив культури нашої і коли Україну запосіла Литва (з початку 14 ст.), то не змогла вона знести культури вкраїнської і сама швидко перейнялася культурою нашою…» (Іван Огієнко).
На жаль, ще й тепер частина культурної еліти країни бачить духовну сутність нації не як основу, а лише складову її культури. Звідки й так звані пошуки національної ідеї… Штучно створювана еклектика. Й розпачливі запитання: чому нема єдности серед нас, українців? Відчуття єдности має закладатися в дитинстві (як у того японського дитинчати, котрому з вивченням дванадцяти народних пісень прищеплюють й усвідомлення не тільки належности до своєї нації, а й почуття цілісности її), а не декларуванням на партійних з’їздах чи культурологічних форумах.
І насамкінець наведу слова відомого еспанського філософа 20-го століття Хосе Ортеґи – і Ґасета: «Один народ не може вибирати між різними стилями життя: він або живе згідно зі своїм власним, або не живе». Все інше, як мовиться, від лукавого. Іван Дзюба також слушно стверджує, що «МАЙБУТНЄ УКРАЇНИ ВИРІШУВАТИМЕТЬСЯ У СФЕРІ КУЛЬТУРИ».
 
 
 

ЛИСТ З С. ПШЕНИЧНЕ НА ДНІПРОПЕТРОВЩИНІ
Вибачте, що нагадую усім відомі факти. В кращі свої роки Віктор Янукович був визнаний судом СССР як небезпечний злочинець.
Нині він ще більш небезпечний як особа, яка на найвищій посаді приховує своє кримінальне минуле, замість того щоб покаятися і шанувати закон. Адже він іґнорує закон так само, як і в молодості, і хоче, щоб ми звикли до неправди.
Хіба йому можна в чомусь вірити? Він небезпечний і як посадовець, який застосовує безпринципні і безсоромні критерії при підборі кадрів, бо надає перевагу продажним, і тут вже немає різниці, чи Рудьковський, чи Т. Чорновіл, чи Н. Шуфрич, чи Д. Табачник.
Він же абсолютно глухий до моральних та правових питань і навіть не розуміє, що поширення наклепів, зокрема на героя національного опору генерала Шухевича, є карним злочином. За таке в СССР давали мінімум 3 роки лагерів.
І все-таки найбільшим злочином його є те, що він дискредитує ім’я нашого народу, бо справді, що скажуть про народ, у якого прем’єр – беззаконник?
От і тепер скажуть, народ не ображається, коли з ним говорять, як з ослом, запевняють, що він вже нагодований і обіцяють потім ще більше дати.
Хіба такою мовою розмовляють з народом, коли його поважають?
Прошу редакцію «Нашої віри» прокоментувати факти і запитання з погляду релігійного.
Петро РОЗУМНИЙ,
пенсіонер, колишній вчитель

ВІДПОВІДЬ:
З релігійного погляду – треба скрізь говорити правду. Навіть щодо вірного апостола Петра, який грішив через страх перед юдеями тільки в одну ніч.
І треба, щоб злочинець покаявся, щоб прийняв вимоги закону, а не вдавав, що приймає.
В совєтських лагерях змішували політичних з кримінальними. Вони ворогували, не змішувались. Як олія і вода. Кримінальник не любив політичних. Чому? У них різні цінності. У політичних є свої ідеали, віра, мораль і тверді принципи. У кримінальних – тільки матеріяльні цінності і право сили. Вони люблять владарювати.
Були випадки, коли кримінальник, приховавши минуле, ставав директором інституту і не погано вів справу. Він боявся і тонко грав ролю. Але він залишався асоціяльним, байдужим до моральних, релігійних, культурних цінностей, до долі народу.
Тому ті, що з валютників і розбійників перетворилися в олігархів, є соціяльно небезпечними: вони розкладають, деморалізують суспільство «в особливо великих розмірах». Не даром за таке засуджували до страти.
Особливо ж небезпечно, коли асоціяльний тип має необмежену владу і має можливість леґалізуватися, купувати суддів і купувати собі помічників з популярним іменем. Безмежна влада псує безмежно і переростає в диктатуру страху.
Ви маєте рацію, особливо коли говорите про безсоромність і цинізм в розмові з народом. Кримінальні завжди називали законослухняних «лохами» і «мужиками». Говорили до них зверхньо і з погордою кидали їм крихти з награбованого. Часто били.
В Євангелії не випадково протиставлено двох розбійників, розіп’ятих поруч з Христом. Один з них нахабно насміхається над невинним Праведником, а другий докоряв цинікові і впізнав у праведникові Бога: «Господи, прийми мене в Царство Твоє». Цілком очевидно, що той другий був бунтарем проти сильних світу цього, а перший – злодієм.
На превеликий жаль, переродження серед таких злодіїв не буває. А коли і трапляється таке диво, то вони тихо і сумлінно замолюють свої гріхи молодости і зрікаються колишніх амбіцій.
Згадаймо, що злочинець Джугашвілі, навіть досягнувши вершин влади, у своїх методах залишався жорстоким беззаконником, безсоромним демагогом, зневажав народ, обіцяючи йому добробут і приспівував: «Живем мы весело сегодня. А завтра будет веселей».
РЕДАКТОР
 

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку