У кожній справді незалежній країні незалежність твориться віками. Це є першим святом для кожної нації, і воно не може бути гіршим або кращим, залежним від політичної погоди.
Погода мінлива, а день цей дається навіки. Я думаю, що наша преса дуже мало висвітлює питання становлення незалежности в країнах, які були колоніями, тому кожного разу нам здається, що ми у винятковому становищі.
Цей процес має певні відомі закономірності. На цьому шляху великі труднощі. У нас вони велетенські. Одна справа виходити з британської колоніяльної залежности, де був колонізатор, який сіяв свою справді високу культуру — те, що Кіплінг називав тягарем білих. А є дика колонізація, яка експлуатує і розкладає націю і людину. Більшовицька колонізація, яку ми назвали свободою, була найгіршим, найбільш реакційним і злоякісним явищем світової історії. Там був не лише демонтаж понять, а й особистости. Її позбавляли
традиційного ґрунту, на якому виросли пращури і вона сама. Людину перевиховували не на засадах моралі, а на пристосуванні до кон'юнктури. Тобто формували раба найгіршого
ґатунку. Адже раб у порядного хазяїна має пристосовуватися до його порядности, а в злого вискочки — до його кримінальних звичок. У тому і є велика наша біда — ми успадкували рабську спадщину пристосовництва до злочинного світу. Якщо говорити про комунізм і його філософію, то її суть в адаптації до волі вождя, а вона завжди була брутальною. Тож ми повинні пам'ятати, що перебуваємо в особливому становищі і фактично у нас іде боротьба з великою хворобою, якою заражений наш національний організм... Не було б і складнощів з утвердженням аксіом. Нам завжди треба розказувати людям елементарні речі, з розумінням яких в інших країнах, здавалося б, народжуються, — поняття національної і людської гідности, про віру батьків, про честь роду, про чесне ім'я — це все мало б витати в повітрі. Але у нас того немає, і через те Президент змушений збирати політичну еліту, претендентів на владу, щоб домовитися з ними про дотримання конституційних положень — це дивовижне явище, якого немає в жодній, навіть африканській країні. А в нас воно є. Ми маємо дуже велику проблему з дотриманням тих положень, які вже ухвалив парлямент. І це дехто називає "викручуванням рук"! А суспільство обговорює, чи правильно робить Президент, коли збирає круглий стіл, і що він хотів тим показати. А от він і хотів продемонструвати, що ми живемо в дикій країні, що ми вражені хвороботворними бацилами, що в нас до влади йдуть люди з кримінальною свідомістю, які не мають елементарних правових понять. Він хоче з ними домовитися про значення їхніх зобов'язань і їхніх слів.
Ми бачимо, що народ стоїть вище за так звану еліту, розуміє, що відбувається, і чесно говорить про це. Народ звик, що його 70 років годували обіцянками про прекрасне майбутнє, до того, що його тотально грабували в ім’я створення ядерного арсеналу, який абсолютно нікому не потрібен. До того, що навіть заощадження його вкрали, аби стати мільйонерами.
То як він може вірити тим самим людям з тією самою психологією? Вся наша біда, всі проблеми з незалежністю пов'язані з тим, що ми маємо на чолі держави і в управлінні державою багато тих осіб. Жоден Президент (навіть коли б ми мали геніяльного [лідера) не може викристалізувати з цієї зіпсутої людської маси особистостей, які мають бути помічниками. У нас це дуже поступовий процес. Великою мірою це процес лікування від кримінальної бацили, кримінального мислення. Разом з тим ми можемо тільки дивуватися, що попри це, є так багато людей, не зіпсутих цією системою й тим минулим, які прагнуть до кращого і тримають наш інтелектуальний та моральний потенціял. Наша країна виявилася готовою до викликів нових західних технологій, які ринули на нас, як через виламану стіну. А в більшості країн то найбільший клопіт — де взяти здібних людей.
* * *
У нас дуже багато переваг. Ми можемо зносити те, чого інші не зносять, — різні стреси, які трапляються на державному рівні. Наші організми витримують те, чого не витримав би жоден европейський, тож перспективи у нас, безперечно, є. Досить осмислити 15-річний період нашої незалежности, аби побачити, що вона постійно укріплюється, попри всі ганебні сторінки, які ми перегорнули. Бодай маленькими кроками, а все ж утверджуємось. Якщо комусь здається, що Майдан був даремним, то це через слабодухість. Ніколи великі історичні події не бувають марними. В історії не буває повернення назад. Буває рух від тієї точки відліку, інколи дуже нерівний, хвилястий, з піднесеннями й падіннями. Безперечно, у нас є національна енергія до еволюціонування. Дуже важливо, що за останній період принципи демократії в нашій країні справді закладаються, а не просто декляруються, хоча це було дуже тяжко розпочати. Зрозуміло, цей процес зв'язаний з поразками, тому що найкраще середовище для злочинного елементу — демократія.
* * *
На нашому 15-річному шляху припустилися багато помилок, однак я не зовсім упевнений, що їх можна так назвати. Можливо, це були слабкості, закладені в зруйнованому, виснаженому організмі. Тепер можна гадати: що, хто, як і коли повинен був зробити, але дуже тяжко запропонувати людям, які стали на чолі держави, щоб вони були іншими. Чи це було їхньою помилкою чи суттю? Ми не змогли нагорі поставити людей моральних, цілком чистих, які все життя страждали. Вибиваються ті, котрі були в номенклятурі, вони є
владною верствою. Це духовно розтлінний прошарок, але той, що звик до правління. Чи можна було без них обійтися? Засудити нюрнберзьким трибуналом? На ньому збиралися всі
нації, всі держави в момент, коли одна країна зазнала поразки. А яка тут аналогія може бути? Отже, наші помилки є нашими слабкостями. Але невміння побачити їх зараз і піднятися над ними було б великою помилкою.
У шістдесятників головним було почуття обов'язку і гідности, і ці люди не мають права демобілізувати себе в зв'язку зі зміною прапорів і символів. Життя є життя, у ньому треба виборювати позиції щодня. Нещодавно ховали Надію Світличну. Ця скромна жінка не мала гучного імені в літературі, але вона мала просто добре ім'я, а це набагато більше. Ми зуміли повернути її прах у рідну землю відповідно до заповіту, а це хіба не свідчення того, що є у нашому житті таке, про що можна сказати добре слово? Адже її поховали за участю Президента в тій країні, звідки прогнали не так давно разом з маленькими дітьми. Тож зміни у нас сталися колосальні.

Записала Ніна Климковська, „Хрещатик”
 

ДО 150-річчя ІВАНА ФРАНКА В НАЦІОНАЛЬНОМУ МУЗЕЇ ЛІТЕРАТУРИ  УКРАЇНИ РОЗГОРНЕНО ДВІ ВИСТАВКИ „ФРАНКО І КИЇВ” ТА „НАМ ПОРА ДЛЯ УКРАЇНИ ЖИТЬ”. На виставках, окрім експонатів з фондової колекції музею, представлено ориґінали фотографій, листів, особистих документів письменника (зокрема, записи про вінчання І. Франка з О. Хоружинською, яке відбулося саме тут – в історичному приміщенні Музею літератури – в церкві св. Павла при славетній Колегії Бориса Галагана), першодруки  творів, документи з Київського жандармського управління, - надані Інститутом рукописів ЦНБ ім. В. Вернадського, Відділом рукописів Інституту  літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Центральним державним історичним архівом України (м. Київ).
Виставки діятимуть до кінця вересня.
 

З промови Президента України Віктора Ющенка на IV Всеукраїнському Форумі українців

Ми живемо у відкритому світі, і переконаний, що кожен представник будь-якої національности буде такі самі теплі слова говорити про свою мову. Кожна людина хоче, щоб її діти
виховувалися в тій атмосфері і традиціях, в яких народилася вона сама і які вона хоче передати своїм дітям. Тому ми дійсно говоримо про розвиток української мови як державної,
офіційної по всій території України. І це наше ключове завдання гуманітарної політики, це очевидна річ (...). Поряд із цим ми говоримо, що ця політика не призводить до мінімізації
прав будь-якої меншини на володіння і застосування своїх мов. Це право европейське, воно йде поряд із нашим вибором української державности.
Хотів би наголосити, що коли ми говоримо про політичні порозуміння, мова йде і про помісну церкву. Мені важко збагнути, як можна говорити про духовну незалежність нації,
не маючи помісної Церкви. Але я хочу давати відповідь, щоб вибрані з контексту мої фрази ввечері не йшли на шпальтах опозиційних видань, що Президент когось веде до котроїсь
Церкви. Я хочу сказати, що я поважатиму вибір кожної людини, її духовну дорогу. Але говорячи з національних позицій, з позицій Української держави, мені, як православному,
боляче дивитися на той розбрат, який панує в православних християнських Церквах України. Тому коли ночами вели довгі дискусії над Універсалом, я наполіг, щоб це питання
залишилося в положеннях Універсалу. Тому що це питання потребує відповіді. І вона не політична, а скоріше за все відповідь громадянина, віруючого, мирянина. Ти  не можеш
спокійно дивитися на такі складні . процеси в українській Церкві.
 
 

11 вересня за новим стилем (29 серпня за старим) Церква відзначає свято Усікновення голови чесного й славного пророка Предтечі Івана Хрестителя.
Цей день називається святом через те, що ми віддаємо (присвячуємо) його Богові та пам’яті святого угодника Його, а не тому, що він є радісним святочним днем. Це празник смутку й печалі – тому-то у цей день оголошується суворий піст. Подія, що її відзначаємо, зображена в Євангелії від Марка, яке й читається у храмах:
“І почув про Ісуса цар Ірод
(Тут мова про Ірода Антипу, або, як він іще називався, Ірода-чотиривласника; грецькою – тетрарха, володаря четвертої частини країни. Ірод Антипа був сином Ірода Великого – того самого, що хотів знищити маленького Ісуса, побивши вифлеємських немовлят. Після смерти Ірода І /Великого/ стався розподіл Палестини поміж його синами. Галилея та Зайордання були віддані Іродові Антипі; землі на північ від них – Іроду Пилипу; а Юдея з Самарією – Архелаю, який повинен був з часом успадкувати й титул царя. Однак Архелай викликав незадоволення як у євреїв, так і у римлян, і імператор Август змістив його в шостому році нашої ери, передавши владу над Юдеєю римському прокуратору. Син Ірода Великого від однієї з жінок Пилип, котрий не отримав своєї частки спадщини /не плутати з Іродом Пилипом – тетрархом, братом його від іншої дружини/, мав дружиною таку собі Іродіяду, яку в нього відібрав і взяв за жінку Антипа. Узявши шлюб з жінкою брата свого при його житті, Антипа порушив Закон Мойсея. – Авт.),
 – бо ім’я Його стало загальновідоме, – і сказав, що то Іван Хреститель із мертвих воскрес, і тому творяться чуда від Нього. Інші впевняли, що Ілля Він, а знов інші казали, що пророк, або як один із пророків. А Ірод, почувши, сказав: «Іван, якому я голову стяв був, – оце він воскрес!» Той бо Ірод, пославши, схопив був Івана, і у в’язниці закував його, через Іродіяду, дружину брата свого Пилипа, бо він одружився був із нею. Бо Іван казав Іродові: «Не годиться тобі мати за дружину жінку брата свого!» А Іродіяда лютилась на нього, і хотіла йому смерть заподіяти, та не могла. Бо Ірод боявся Івана, знавши, що він муж праведний і святий, і беріг його. І, його слухаючи, він дуже бентежився, але слухав його залюбки.
Та настав день догідний (зручний. – Авт.), коли дня народження Ірод справляв був бенкета вельможам своїм, і тисячникам, і галилейській старшині, і коли прийшла дочка тієї Іродіяди, і танцювала, і сподобалася Іродові та присутнім із ним при столі, – тоді цар промовив до дівчини: «Проси в мене чого хочеш, – і дам я тобі!» І поклявся він їй: «Чого тільки від мене попросиш, то дам я тобі, – хоча б і півцарства мого!» Вона ж вийшла, і спиталася в матері своєї: «Чого маю просити?» А та відказала: «Голови Івана Хрестителя»... І зараз квапливо вернулась вона до царя і просила, говорячи: «Я хочу, щоб дав ти негайно мені на полумиску голову Івана Хрестителя!» І засмутився цар, але через клятву й з-за тих, що з ним були при столі, не схотів їй відмовити. І цар зараз послав вояка і звелів принести Іванову голову. І пішов він і стяв у в’язниці Івана, і приніс його голову на полумискові, і дівчаті віддав, а дівча віддало її своїй матері... А коли його учні зачули, то прийшли, і взяли його тіло, і до гробу поклали його...” (Євангелія від Марка).
Окрім буквально-історичного змісту цієї євангельської події, який подає нам приклад сповідання віри та твердости у відстоюванні Істини до останнього подиху, взірець жертовного служіння пророка Божого, що “переміг кров’ю Агнця та словом свого засвідчення, і не полюбив життя свого навіть до смерти”, – ми знаходимо в цій події також і духовно-символічну природу. Адже – наголосимо ще й ще раз! – Євангелія написане не лише для нас, але й про нас!
Придивімось до себе пильніше, і ми побачимо, що усі біблійні персонажі живуть в нас. І Ірод, ім’я якого перекладається як “слава шкіри” – засліплений мирськими, світськими клопотами плотський наш розум, що постійно дбає про зовнішнє, тілесне, для якого “шкурні інтереси” стоять на першому місці. Цей розум царює в нас, якщо не Господа поставили ми на перше місце у своєму житті. Він воістину є “тетрархом” – не має усестороннього, з чотирьох сторін бачення суті буття, володіє лише “однією четвертою частиною країни” (1/4 – символ неповноти розуміння, духовної сліпоти, утробної психології).
І Іродіяда – також має до нас безпосередню причетність, вона також в нас! Це життя людини тілесне – пожадливості плоті, ниці, чуттєві, тваринні пристрасті. Вона має “двох чоловіків”, перебуває під владою двох єдинокровних братів: Ірода, що є “слава шкіри” (дух сластолюбства, сріблолюбства, славолюбства в людині), та Пилипа – “той, хто любить коней” (а коні в Біблії – символ аґресії, войовничости, це бойова одиниця тогочасного війська), дух насильства та владолюбства, прагнення панувати. Ці-то два брати й запліднюють духовно життя людини тілесної, і результатом такого запліднення є дочка Іродіядина: плотська, низька утіха.
Та існує в серці будь-якої людини ще й “посольство Господнє”, благодать духовного закону, яку Творець дає кожному – совість наша (ім’я Іван перекладається як “Божа благодать”). І “вопієт” голос сумління нашого – “глас вопіющого” в духовній пустелі наших сердець: “Покайтеся!” “Голос того, хто кличе: У пустелі готуйте дорогу для Господа, рівняйте стежки Йому!” (Мк. 1). І боїмося ми Івана, знаючи що він є розумінням праведним і святим, і бережемо його... І коли чуємо голос його – голос совісти – то “дуже бентежимось”... І лютиться на нього Іродіяда – почуття наші ниці, – і “хоче йому смерть заподіяти”... Тоді гамує в собі голос совісти, “у в’язницю заковує його”. А коли дух затуманюється хороводом пристрастей, то на догоду їм убиває сумління в собі, “стинає голову” Івану Хрестителю, віддаючи в дар негідним почуванням своїм. І подає “підносячи на полумиску...
Нинішнє свято – не просто чергова дата у церковному календарі. Це свято – чудова нагода для всіх нас заглянути в себе. І якщо, зазирнувши у серце своє, ми побачимо що воно обернулося на темну в’язницю для совісти нашої – розірвімо кайдани безбожности, пута гріха й випустімо на свободу Предтечу Господнього, чистий дух покаяння! А тоді, вслід за ним, надійде й Потужніший від нього – Святий Дух смирення Христового. Він охрестить нас миром Божим та святою любов’ю Його...
 Тропар (основна пісня) свята: “Пам’ять праведного з похвалами, тобі ж бо достатньо свідчення Господнього, Предтече. З’явився воістину і за пророків чесніший, бо в струменях сподобився хрестити Проповіданого. Тому-то за істину постраждав, радуючись, благовістив єси і тим, що в пеклі, Бога, явленого в тілі, що взяв гріх світу і подає нам велику милість”.
 

Ярослава МУЗИЧЕНКО
Серце єдности

У Київі започатковано громадський Центр християнської співпраці

Ідея такого осередку витала над „другим Єрусалимом”, мабуть, ще від часів Петра Могили. У час „революції Духу” на Майдані, кожен день якого починався зі спільної молитви християн різних конфесій, люди емоційно пережили притягальну силу київського єднання. У ході осмислення пережитого духовного досвіду став поширюватися новітній міжцерковний мирянський рух „Схід і Захід в єдності під Покровом Пресвятої Богородиці”. І вимальовувалася концепція майбутнього Центру. 13 травня, у річницю започаткування руху, в Київському будинку вчителя відбувся „круглий стіл” – „Спільне свідчення церков Київської традиції в контексті сучасности”. Близько 60 учасників від традиційних церков – Української православної (КП і МП), Української автокефальної православної та Української греко-католицької – з Тернополя, Львова, Київа, Івано-Франківська, Луцька, Рівного, Донецька, Херсону, Кіровограда обговорили можливості спільної праці в галузі освіти, просвітництва, соціяльного служіння. Зібрання благословили Предстоятель УПЦ КП Патріарх Філарет та Предстоятель УГКЦ кардинал Любомир (Гузар), а також архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор (Ісіченко). Тридцять п’ять представників церков стали членами-засновниками громадського Центру християнської співпраці.

Ми не одні

Християнські центри, де створено умови для цікавих зустрічей, перегляду фільмів, ознайомлення з новинками літератури й релігійною пресою — не новина для світу. Скажімо,
Центр комунікації і культури (ЕССС) уже 5 років діє у Варшаві. У цьому католицькому закладі, оснащеному сучасною технікою, щороку удосконалюють свою майстерність сотні
журналістів, психологів, менеджерів християнських видань різних конфесій з Центральної та Східньої Европи. «Ми служимо журналістській спільноті і через неї—суспільству, —
каже співробітник Центру отець Артур Колодзєйчик. — Передусім це обмін досвідом, закоріненим у різних народних і релігійних традиціях. Найбільшим скарбом нашого Центру є
спілкування і постановка питань, на які можна отримати відповідь у колег або експертів, яких запрошують для проведення занять». Центр має багату бібліотеку та відеотеку праць
польських та закордонних журналістів.
Центр православної культури відкрили у 1999 році і в Білостоку (Польща). Він міститься в 5-поверховому будинку, де є конференц-зал, бібліотека, архів, музей і невеличкий готель.
У Росії подібні центри підтримує держава. Упродовж 1998—2005 року центри православної культури були створені майже в кожній області РФ. Там влаштовують лекторії, гуртки
традиційного мистецтва, мистецькі виставки, збирають відповідні книжки і фільми, розробляють методики викладання «християнської етики» та паломницькі маршрути для молоді до російських святинь. «Головна мета центру — ввести дитину у світ національної культури, — сказано в документах Центру православної культури Сєвєродвінська. — Тому тут
розвивають три основні напрями: азбука моральности, літопис рідного краю, знайомство з традиційними ремеслами».
В Україні найпотужніший центр — «Ліствиця» в Дніпропетровську. Як і його російські відповідники, він називається «Центр православної культури». Тут є велика книгозбірня
видань з богослов'я, філософії, педагогіки й мистецтва, представлена також на інтернет-сайті. У 2001 році створене творче об'єднання «Ліствиця-Парадиз», що знімає відеофільми
про святині Наддніпрянщини. У центрі систематично зустрічаються і спілкуються вчителі, медики, соціяльні працівники.
 

Бог і Україна

 Ініціятори нового Центру вважають, що громадська організація, не пов'язана ні з державними структурами, ні з якоюсь певною конфесією, зможе налагодити співпрацю між
розколотими частинами єдиної тисячолітньої Української Церкви. Хоча, як зазначив один із співорганізаторів «круглого столу» Святослав Варення, предстоятелі київських церков
розуміють, що в роз'єднанні їхній вплив на стан суспільства набагато менший, ніж міг би бути у цілісної Помісної Церкви.
 «Церква Київської традиції сягає корінням часів князя Володимира Великого, — сказав у вступній доповіді на «круглому столі» протоієрей Іван Рибарук (Криворівня,
Івано-Франківщина). — Сьогодні маємо говорити кожному про те, що ми єдині. Коли ми сформуємо це бачення — воно діятиме вже саме, як модель, у різних сферах
громадсько-церковного життя». Кожна Церква має свої особливості, зокрема національні. Українська Церква, яка у своєму корені об'єднує церкви київської традиції, за висновком
релігієзнавця Олександра Сагана, вирізняється демократизмом, віротерпимістю, незалежністю від світської влади, високою освітою духовенства і мирян. Тільки хто з нинішніх
пересічних «відвідувачів церкви» знає про ці особливості своєї традиції? Немає ще в «місті на семи пагорбах» Українського музею церковної історії й мистецтва, не продаються у
книгарнях видані масовим накладом книги і диски з фільмами про українських святих праведників, видатних діячів Церкви. Усе це якщо і є, то розпорошене, і уявлення про цілісність
духовної спадщини народу не дає...
Засновники Центру почали з простого — з упорядкування каталогів фільмів і бібліографії книг, інтернет-розсилки новин. Як тільки з'явиться постійне приміщення, активісти
розмістять там книгозбірню, зібрання записів християнської української музики й відеотеку, облаштують читальню. Це все стане своєрідною базою для постійних зустрічей,
лекторіїв, семінарів. Адже одна з основних цілей Центру – „надавати громадським діячам, журналістам, науковцям, учителям і всім зацікавленим достовірну й багатопланову
інформацію про життя традиційних церков України та взаємини між ними”. Також Центр упорядковуватиме спадщину видатних українських церковних подвижників – митрополита
Іларіона (Огієнка), Патріярха Мстислава (Скрипника), Патріярха Володимира (Романюка), митрополита Андрея Шептицького та інших; українських святих і блаженних, які сприяли
об’єднанню Церкви. Збиратиме документи про Українську церкву в діяспорі і налагоджуватиме контакти з різними мирянськими спільнотами і братствами.

Дружба школами

На „круглому столі” пролунало стільки конкретних пропозицій і запрошень до співпраці, що стало очевидним: такого заходу дуже чекали. „Ми налагодили контакт із братством
Московського патріярхату, ходили один до одного в гості, - розповів Андрій Когут із Луцька. - Там змінили ставлення до нашої Церкви і тепер знають, що у Київському патріярхаті
люди не „тільки те й роблять, що захоплюють і палять храми”, як їх намагаються переконати”.
Львів’янка Анна Трофімова похвалилася досвідом Центру мирянського лідерства, де керівники мирянських спільнот опановують ази менеджменту й стратегічного планування. А
отець Іван Гуня (Тернопіль, УГКЦ) зізнався, що греко-католицька молодь потребує «глибшого пізнання східніх традицій нашої Церкви, глибшої східньої молитви і духовности». І
запропонував православним побратимам організувати спільне паломництво по Центральній і Східній Україні.
Окрема тема – реабілітаційні центри для тих, хто лікується від наркоманії та алкоголізму. Таких центрів, що базувалися б на досвіді традиційних церков, в Україні майже немає.

Слово – не камінь

«Ми живемо в країні, де посіяно каміння замість зерна. Як говорити з народом, який є більшою мірою сповідником обрядів, ніж віри? Треба розбивати каміння словом, ширити
інформацію», - вважає редактор провославної газети «Наша віра» філософ Євген Сверстюк. Він створив газету, яка мовою культури промовляє про духовність. У цю газету, окрім
православних, пишуть католики і протестанти.
Протодиякон Олег Ведмеденко започаткував новий різновид місійної діяльности – виїзд із лекціями на запрошення спільнот та світських організацій, скажімо, наукових інституцій.
Отець Олег (інспектор з питань місійної діяльности Волинського єпархіяльного управління УПЦ КП) керує в Луцьку біблійною школою, яку щонеділі відвідує близько 300 осіб.
Харківська єпархіяльна бібліотека УАПЦ святого Бенедикта Нурсійського (спільного і для західніх, і для східніх християн) отримує поповнення від православних, греко-католицьких і
римо-католицьких видавництв, передплачує і зберігає християнську періодику. «У звичайних бібліотеках Харкова бракує видань про історію України тих часів, які досить однозначно
висвітлювалися за радянських часів і не було протилежної думки, наприклад, українців діяспори, - розповідає харків’янин Дмитро Шаповалов. – Студенти й дослідники, які хочуть
працювати з цією тематикою, приходять до нашої бібліотеки. Тут також відбуваються семінари про спадщину святих отців. Наша практика показує, що це один із фундаментів, на
якому можна будувати розуміння церковної єдности».
Слово молитви також «точить камінь». Це відчули учасники молитовного руху «Схід і Захід в єдності під Покровом Пресвятої Богородиці», які щоміся збираються перед стінами
Свято-Софійського собору в серці Київа. Тут разом моляться за єдність і зміцнення християнської любови віруючі п’яти церков України (УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ МП, УГКЦ, та РКЦ).
«Якщо людина не має страху, а має віру, мир до всіх, а в першу чергу до братів і сестер у Христі, вона прийде на цю молитву, - каже парафіянка одного з храмів УПЦ Московського
патріярхату Алла Островська. – Це має бути спільний молебень по всій країні. Щоб, як казав Мойсей, попереду народу йшов Бог».
 
 

Проблема секуляризації турбує сьогодні, мабуть, усі традиційні християнські церкви світу. Це справедливо й для України.

РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ

Нинішня Україна - це багатоконфесійна держава з кількістю населення близько 47 млн. чол. Релігійно практикуюче населення України розподілене переважно між чотирма головними релігійними течіями: різними протестантськими церквами, Українською Православною Церквою (що перебуває в єдності з Московським Патріярхатом), Українською Греко-Католицькою Церквою та УПЦ - Київським Патріярхатом. Хоча Україну багато віруючих вважає країною православною (чи, принаймні, християнською), з такою оцінкою нелегко погодитися. Справді, більшість населення України вважає себе православними християнами. Але чи є вони християнами насправді? Поставимо питання інакше: в чому полягає їхнє християнство? По-перше, наведемо дані про кількість релігійних громад різних церков, узяті з офіційної статистики.
1.   Українська Православна Церква Московського Патріярхату становить близько третини всіх зареєстрованих в Україні релігійних організацій (громад та манастирів) - 10623. Темпи зростання  - близько 500 громад щороку.
2.   Різні протестантські церкви, загальна кількість громад - 8500. Темпи зростання - близько 500 громад щороку, особливо швидко зростає кількість громад нових харизматичних церков.
3.   Українська Православна Церква - Київський Патріярхат,  3508 релігійних організацій; темпи зростання - близько 500 громад щороку.
4.   Українська Греко-Католицька Церква - 3408 релігійних організацій. Темпи зростання незначні - близько 50 громад щороку.
Згідно з соціологічними опитуваннями, віруючими себе називають 70% населення України.  Однак, серед цих 70% небагато тих, хто може сказати, що вони насправді живуть "у Христі". Активно практикуючими віруючими всіх українських церков та релігійних течій (тобто такими, що відвідують храм раз на тиждень або частіше), згідно з опитуваннями, є близько 8% населення; раз на місяць відвідує церкву близько 11%. Тимчасом "православними" називають себе близько 53% населення, в тому числі 48% атеїстів та 58% тих, що сумніваються.
Хоча більша частина населення України вважає себе православними, проте сукупна кількість активно віруючих членів різних протестантських громад в Україні, за даними тих самих соціологічних досліджень, перевищує кількість активно віруючих православних як Київського Патріярхату, так і канонічної УПЦ (820 тис. проти 720 тис. та 790 тис. відповідно). При цьому треба мати на увазі, що до цього числа входять не тільки віруючі традиційних протестантських церков (яких в Україні небагато) чи таких течій, які вже можна називати традиційними, як баптисти, євангелісти та адвентисти. Більшість цієї групи, об'єднаної в даних опитуваннях під назвою "протестантські церкви", становлять віруючі різних так званих "нових релігійних рухів", передусім різноманітних харизматичних угруповань. Членство в таких релігійних громадах буває тільки "активним", тобто майже немає таких людей, які називали б себе протестантами і водночас регулярно не брали участи в богослужіннях.
Для того щоб оцінити ступінь воцерковлення українського суспільства, спробуємо з'ясувати кількість віруючих Православної, Греко-Католицької та Католицької Церков, які щонеділі беруть участь у богослужіннях, не на підставі опитувань, а виходячи з реальних даних по місту Київу. Всього в Київі налічується близько 200 храмів згаданих християнських конфесій (разом з манастирями). Громади віруючих, які збираються у цих храмах щонеділі, можуть бути більш чи менш великими; припустимо, що в середньому до одного київського храму щонеділі приходить близько 500 віруючих (звичайно, до великих храмів віруючих збирається більше, але це врівноважується значно більшою кількістю невеликих храмів з громадами 100-300 чоловік). Тож, реально на місто з населенням 3 млн. маємо близько 100000 активних віруючих, тобто 3,3%.  Цей показник, на мою думку, буде правильним і для України в цілому, тому що відносно більша кількість відвідувачів храмів у західніх регіонах України врівноважується більш нейтральними до церкви східніми та південними регіонами.

СЕКУЛЯРИЗАЦІЯ ТА ВОЦЕРКОВЛЕННЯ

"прагнення витиснути релігію із суспільної сфери, відвести їй місце на задвірках людського буття, звести її винятково до сфери приватного життя окремих індивідуумів", - процес, що зараз активно триває майже в усіх европейських країнах.
Говорячи про погляд "зсередини", я маю на увазі те, про що писав протопресвітер Олександер Шмеман: "Секуляризм - це насамперед заперечення поклоніння". Це заперечення для світу можливости бути тим, чим він задуманий у плані Божого творіння, - засобом єднання та причетности до Бога. Світ має бути засобом поклоніння та подяки - і це для світу є не чимось випадковим, а тим, що розкриває його суть та покликання. Звичайно, після гріхопадіння людини світ перестав бути тим, що єднає нас з Богом, але для нього не відкинута можливість знову стати таким. Церковне бачення світу заперечується секуляризмом.
Секуляризація зовсім не обов'язково заперечує ідею Бога або релігію, навпаки, вона може позитивно ставитися до релігії, традицій та обрядів, навіть бути підкреслено релігійною. Але в її суті - поділ людського буття на дві сфери: світську та релігійну, що не перетинаються одна з одною. Секуляризм - цей пасинок християнства - є сьогодні, за словами О.Шмемана, справжньою єрессю, викривленням, перебільшенням й тому ушкодженням у своїй основі чогось справжнього, настоюванням на своєму виборі (airesis - грецькою "вибір"), на одному елементі за рахунок інших, порушенням кафолічности Істини.
Знову ж таки, цитуючи Шмемана, не можна не погодитися з його баченням  секуляризму, що відповідає великому бажанню людини мати законницьку релігію, яка задовольняла б його потреби як у священному - у божественних санкціях і гарантіях, так і в профанному - тобто, щоб вона захищала його звичайне мирське життя від постійного виклику й абсолютних вимог з боку Бога. "Секуляризм - це прагнення такої релігії, що "гарантує" чисту совість і безпечне життя, а заодно й непогане становище в тому житті, - тобто релігії, яку Христос спростовував кожним Своїм словом, і яка, зрештою, розіп'яла Його. Справді, людині набагато легше жити, коли є чітке розмежування між священним і профанним, природним і надприродним, чистим і нечистим. Набагато легше сприймати релігію, коли є священні табу, приписи й обов'язки відповідно до закону, обрядова правильність і канонічна надійність. Значно важче зрозуміти, що така релігія не лише не становить ніякої загрози секуляризму, але, навпаки, парадоксальним чином є його союзником".
Секуляризм сьогодні пронизує "святеє святих" Церкви - її літургійне життя. Звичайно, з нашим православним богослужінням майже нічого не відбувається, - воно стало надмірно традиційним, щоб у ньому щось можна було порушити, але суттєво змінилося наше сприйняття літургії, те, що ми очікуємо та що отримуємо від неї. Чи багато наших віруючих збирається на недільну Євхаристію, щоб "зібратися як церква" (1 Кор. 11:18), тобто самим стати церквою - Тілом Христовим? Як часто наші віруючі йдуть до храму за втіхою, за задоволенням власних релігійних потреб! Але ж християнство покликане радше пробуджувати, ніж задовольняти духовні потреби…
Тож можемо сказати, що навіть ті 3-4% активно віруючих, які мі виділили вище під час оцінювання релігійного рівня українського суспільства, також перебувають під значним впливом секулярного ставлення до релігії й церкви. Чи буде жити справжня віра Христова в серцях людей наступних поколінь? Звичайно, Господь Сам піклується про Свою Церкву, але справи Божі у світі, як відомо, творяться людськими руками, й ми маємо подумати, яку відповідь ми можемо дати сьогодні натиску секуляризації.
Протилежний секуляризації процес будемо називати воцерковленням, або євангелізацією, бо справжнє життя за Євангелію – це виконання всіх заповідей Христових, євхаристичне причастя новому життю, що приніс Христос, - життю у Царстві Божому вже тут і тепер.

МІСІОНЕРСЬКА ТЕРИТОРІЯ

Насамперед  маємо зрозуміти, що сучасна місіонерська територія для євангелізаційної роботи - це територія, на якій ми живемо, вірніше, сучасний культурний простір. Ця територія - по-перше, секулярна, а по-друге, така, що позитивно сприймає релігійність, і передусім новітні релігійні рухи. Але ми, на жаль, не усвідомлюємо ці явища як симптоми справжнього повороту в релігійній ситуації на світовому рівні.
Новітні релігійні форми для сучасної людини часто бувають більш зрозумілими, ніж традиційні. Нові релігійні течії перебувають у постійному пошуку, і такий стан пошуку  близький й зрозумілий сучасній людині. Тому для євангелізації сучасного суспільства традиційні християнські церкви мають зрозуміти ментальність нових релігійних течій. Окрім цього, не зайвим було б і змінюватися самим, - я маю на увазі, зрозуміло, не зміни у віровченні чи догматиці, але зміни на взірець того, про що писав апостол Павло: бути "з еллінами - як еллін, з юдеями - як юдей…" (1 Кор. 9:20).
Наші віруючі, навіть ті, що більш-менш постійно відвідують храми, мають  низький рівень знань про Бога, віру й Церкву. Християнство в їхній свідомості змішане з язичництвом та магізмом, відсутня орієнтація на духовне життя. Рідко хто з віруючих може сформувати в собі чітку й правильну ієрархію християнських чеснот.
У більшості православних парафій відсутня систематична катехизаційна та просвітницька робота. Самі священнослужителі, на превеликий жаль, не мають достатнього рівня підготовки до такої роботи, часто бувають незацікавлені в ній або неспроможні донести християнські істини мовою, зрозумілою сучасній людині.
Дуже часто проповідь Христа та спасіння в Ньому замінюється проповіддю зовнішньої "церковности", що має на меті приведення людини до Бога через обряд.
У багатьох випадках проповідь нового життя у Христі замінюється на розповіді про смерть та вічні муки грішників, про бісів та їхні підступи, антихриста й глобалізацію. Христос у такій системі виступає не як мета духовного життя, а як засіб протидії всім цим страхіттям. Часто проповідується відмова від фальшивих цінностей, а інколи й від природного устрою життя, але не пояснюється, заради чого людина має відмовлятися та що може отримати натомість. Нерідко Церква постає як система заборон та обов'язків, в якій відсутня повага до особистости та християнська свобода.

ЦЕРКВА - ЄПАРХІЯ - ПАРАФІЯ

Церква не може бути Церквою, якщо вона не благовістить світові. У Символі віри ми сповідуємо, що Церква є апостольською, відтак вона заснована на апостольському благовісті та є апостольською завжди. Слово "апостол" з грецької мови перекладається як "посланий", і апостольська Церква послана Богом у світ, щоб проповідувати йому спасіння у Христі.
Тож, щоб справа євангелізації мала успіх і щоб Церква не лише потенційно  перебувала апостольською, а й насправді була такою в очах суспільства, ми маємо зрозуміти одну принципову річ. Місія та євангелізація - це справа не окремих церковних інституцій, синодальних відділів, братств чи сестринств, ієрархів чи священиків, а всього народу Божого, тобто кожної єпархії, кожної парафії та кожної людини, починаючи від єпископа і закінчуючи всіма вірними. Для цього не потрібно засновувати особливих "місіонерських" парафій чи церковних структур. Кожна парафія має стати місіонерською, а кожний християнин - місіонером, який свідчив би про Христа якщо не словом, то самим своїм життям.

МІСІОНЕРСЬКА ВІДКРИТІСТЬ

Важливий аспект у місіонерській роботі - відкритість то того, до кого звертаєшся. Хочу наголосити на цій, здавалося б, очевидній речі, тому що, на жаль, у нашому православному середовищі часто трапляється протилежне. Дуже часто ми, православні, звертаємося до тих, хто "не наш", зі словами засудження. Як це радикально суперечить проповіді апостола Павла, коли він спочатку побував у язичницькому ареопазі, й уже потім звернувся до мешканців Атен: "Мужі атенські, з усього бачу, що ви дуже побожні. Бо переходячи й оглядаючи ваші святощі, я знайшов також жертовника, на якому написано: Невідомому Богові. Отже, того, кого не знаючи побожно, шануєте, я вам проповідую…" (Дії 17:22-23) Уявімо собі, що було б, якби апостол проповідував так: "Гидкі погани, служителі істуканів, зараз ви почуєте від мене звістку про справжнього Бога". Служитель Бога, який "вітає й наміри", за словами Іоанна Золотоустого, має поважати життєвий досвід людини та її, хоча б помилковий, шлях до богопізнання.
Євангелія Христова звернута до всіх людей усіх часів та епох без винятку. Але як часто ми на власний розсуд обмежуємо благовістя приємним для нас колом і відвертаємося від тих, хто не поділяє якихось наших поглядів на проблеми сучасности, на політичний устрій чи ще на щось інше. Для благовісника Христового найбільшою цінністю у справі євангелізації може бути зустріч людини із Ісусом Христом. "Шукаю не вашого, а вас", - писав апостол Павло до Коринтян. (2 Кор. 12:14) Ці слова апостола особливо актуальні для священиків.

БІБЛІЙНЕ, ЛІТУРГІЙНЕ ТА КАТЕХИТИЧНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

"Якщо відродження церковного життя настане, то розпочнеться воно з відродження літургійного", - писав о. Олександер Шмеман. І це справді так, бо літургія є центральним нервом усього церковного життя. Сама Церква - це передусім євхаристійна громада, тіло Христове, явлене в певному місці в певний час. Більшість наших віруючих сьогодні перебувають у Церкві, так би мовити, "абстрактно", тобто їхнє церковне життя не пов'язане з певною громадою. Але ж парафія - це і є церква, втілена у конкретній громаді. У Церкві як тілі Христовім можна перебувати лише через євхаристійне спілкування, що можливе лише в конкретних громадах.
Відродження церковного життя має розпочинатися з особистого відродження віруючих, що становлять Церкву сьогодні, та з відродження всіх церковних служінь. Це має бути триєдине відродження - біблійне, літургійне й катехитичне.
Під біблійним відродженням я розумію не тільки знання Святого Письма, а ще й життя згідно з ним. Християни – це в ідеалі така громада, що не лише знає Святе Письмо, але живе ним так, що за умови втрати всіх біблійних текстів ця громада могла б знову записати Святе Письмо, можливо, не тими самими словами, але тим самим Духом та істиною. Біблійне відродження - це передусім не вдосконалення праці науковців (хоча це також потрібно), а справа, що стосується кожного вірного.
Про найважливіший принцип літургійного відродження, переконливо говорить Луї Буйє: "Не треба прагнути сформувати штучну громаду, яка б брала участь в антикварній літургії, але необхідно підготувати існуючу церковну громаду для участи в літургії Церкви, що заснована на справжньому переданні та сприймається належним чином".
Літургійним відродженням я називаю процес, що має на меті свідому участь вірних у літургії Церкви. Вірних - як народу Божого, носіїв "царського священства", а не пасивних "мирян". Участь - а не лише присутність у храмі. В церковній літургії клир та громада співслужать один одному, а участь в Євхаристії включає в себе причастя. Свідома участь - віруючі мають розуміти як значення слів, так і сенс усього богослужіння в цілому, в тому числі розуміти власну участь у літургії.

З цього ми можемо зробити декілька висновків:
1.   По-перше - відновлення Євхаристії як центру духовного та богослужбового життя кожного віруючого й кожної християнської громади. Євхаристійна літургія має повернутися на центральне місце в богослужінні. Значенню літургії суперечить скрізь поширене нині служіння молебнів та панахид після недільної Євхаристії. Молитовне життя віруючих має ґрунтуватися не на переважно убогих та бездарних акафистах, а на класичних літургійних текстах.
2.   Повна відмова від практики здійснювати хрещення та вінчання просто "за записом" без попередніх катехизичних бесід. Хрещенню має передувати катехиза. Хрещення нових членів Церкви має ставати святом для всієї громади, для чого можна правити спеціальні хрестильні літургії. Так само й чин вінчання можна інтегрувати в літургію.
3.   Постійна участь вірних в есхатологічній трапезі Царства Божого, тобто регулярне причастя всієї громади. До речі, іншого способу участи в євхаристійній літургії просто не існує. По-іншому можна бути лише присутнім на службі. На жаль, сьогодні у нас цей ідеал виконується майже винятково священнослужителями.
4.   Відродження справжнього літургійного служіння вірних, які мають одержати право повноцінно й активно брати участь у всіх аспектах богослужбового життя. Можна запровадити співи за богослужінням усієї громади замість співів окремого хору чи професійних співців.
5.   Прагнення виконувати не букву, але дух Уставу; виконувати те, що є для Уставу принциповим, наприклад, завжди правити ранішню службу вранці, а вечірню з літургією, якщо це вказано Уставом,  – увечері.
6.   Прагнення того, щоб богослужіння було зрозумілим для всіх учасників. Для цього потрібен не лише переклад богослужіння на сучасну українську мову або поновлення церковнослов'янської мови та виправлення помилок для тих громад, що хочуть зберегти цю мову в богослужінні. Богослужбова мова – це мова, насичена біблійними образами, богословськими поняттями, метафорами з творів Святих Отців тощо, і для розуміння богослужіння як цілого недостатньо розуміти значення окремих слів, що читаються або співаються. Потрібне знання Біблії, богословської спадщини Церкви та принципів літургійного богослов'я, а для цього можна впроваджувати гуртки чи групи з вивчення Святого Письма, катехизаційні курси при парафіях тощо.
7.   Повна відмова від практики "таємного" читання літургійних молитов, а також інших літургійних перекручувань, наприклад, коли поцілунком миру обмінюються лише члени так званого вищого кліру. Майже всі молитви літургії написані від усієї громади, а не лише священика, тому й читатися вони мають так, щоб громада чула слова молитви та мала можливість приєднатися до них. Про недоліки "таємного" читання добре писав архимандрит Кипріян (Керн): "При таємному читанні молитов Церква: а) позбавляє вірний народ участи в свідомому євхаристійному житті; б) позбавляє його повчального змісту літургійних молитов, що є, як і весь літургійний матеріял, живим сповіданням церковної віри, одкровенням народу церковного літургійного богослов'я; в) сприяє не зміцненню, а саме послабленню церковного відчуття; і нарешті г) це стає причиною того, що народ, який нічого не розуміє з обірваних виголосів, бажаючи задовольнити своє релігійне почуття, шукає інших шляхів".
8.   Повернення до первісних архітектурних рішень храмового простору, повернення до низьких іконостасів або до таких архітектурних рішень, що були у використанні одразу після здолання іконоборства; служіння літургії з відчиненими центральними (так званими "царськими") воротами іконостасу, щоб народ Божий, що співслужить священику, не був відокремлений від нього під час анафори та причастя; відновлення амвону як богослужбового місця, куди були б перенесені з вівтаря всі неєвхаристійні відправи, а також літургія Слова.
Нарешті, нам потрібно відродження катехитичне. Більша частина українців сьогодні є хрещеними, але якщо подивитися на наші церкви у неділю, то постає питання: а куди ж зникли ці люди, які були приєднані через таїнство "води й Духа" до "вибраного роду, царського священства, святого народу"?! Хіба не трагедія для Церкви те, що протягом багатьох десятиріч ми плодили "мертвонароджених" християн?!
(orthodoxy.org.ua)
 
 

Серед основних причин нинiшнього катастрофiчного стану людства цiлком справедливо визначають широку проповiдь розпусти. Одним iз головних напрямкiв дiяльности кримiнальної i несамостiйної влади постає самовбивча (для будь-якої влади взагалі) кампанiя морального розбещення власного народу, що веде до розплодження найрiзноманiтнiшої, важко приборкуваної злочинности. Жодний самостiйний уряд, навіть якби вiн бажав благополуччя тiльки собi, а не своєму народовi, нiколи не буде насаджувати у своїй країні порнографiю, фiльми жахiв, культ насилля, наживи та iнше, що ми бачимо тепер на кожному кроцi. Iнша справа, коли запановує злочинна влада, залежна вiд мiжнародної полiтичної мафiї i нею примушувана до певних у державному сенсі самовбивчих крокiв.
Однак, поруч iз розпустою грубою, що приховує у собi тяжкi соцiяльнi наслiдки, правителі свiту цього активно насаджують бiльш тонку розпусту, яка не призводить безпосередньо до поширення злочинности, але штовхає кожну безпечну душу в ту ж саму геєну зла.
Маємо на увазi культ розмаїтого комфорту, нестримне догоджання плотським (хоча й не протиприродним), нижчим душевним потребам, при забутті потреб духу. Цiєї тонкої розпусти навколо нас так багато, що ми вже на неї не звертаємо уваги.
Комфортолюбство виникло не в наш час, можна сказати, воно сучасне людству, але мiра нашого пiдкорення йому протягом усiєї iсторiї була рiзною i тiльки нинi загострилась до неймовiрного.
Ранiше комфорт був доступний лише багатим i знатним. А тепер вiн, так само залишаючись удiлом небагатьох, майже всiм тiєю чи iншою мiрою лоскоче почуття. Не кожен може дозволити собi життя в розкошах – цього диявол зовсiм не збирається, а iнколи й не може дати всiм – зате майже всiх вiн здатен примусити любити комфорт i прагнути до нього.
Ось, наприклад, звичайна рекляма, яка заполонила все довкола так, що без неї зараз не пройти по мiськiй вулицi, не дiстати з поштової скриньки листа, не перевiрити по радiо котра година, не дiзнатися останнiх новин по телебаченню чи з газети, не проїхати в громадському транспортi. Постiйно це смiття порошить нам очi.
Але в чому ж полягає шкiдлива духовна дiя реклями?  По-перше, це постiйно тиснуча стихiя брехнi. Рекляма не може бути об’єктивною, вона завжди однобока, вона завжди свiдомо говорить неправду або хоч трохи прибріхує. По-друге, рекляма постiйно навiює людинi, що її комфорт – самоцiль iснування i її самої, i всього суспiльства. Гарна дiвчина (цiлком нормально вдягнена) демонструє вам із картинки, – не протизаплiднi засоби чи щось подiбне, про таку мерзоту ми зараз не говоримо, – а просто, скажiмо, телефонний апарат чи зубну пасту. Нiчого особливого. Та коли ця чи iнша подiбна картинка з написом потрапляє вам на очi п’ятдесят разiв на день протягом кiлькох рокiв i щоразу в iншому варiянтi, достатньо буде й того, що ви не зумiєте виховати в собi належного презирства до житейських благ, такого необхiдного кожному християнину. З усiх бокiв у вічi й у вуха вам кричать: бережiть такого дорогоцiнного СЕБЕ, свою зручнiсть, своє здоров’я, свої грошi, свої нерви, свiй вiдпочинок, свiй побут, свою посмiшку i юнiсть, хороше враження про себе в очах iнших, свiй КОМФОРТ!
А насправдi все це – не бiльше нiж пожива для могильної черви, нiщо з перерахованого вище не пiде з нами у вiчнiсть. Вiдiбрати пам’ять про смерть i посмертну вiдплату – ось мета, що успiшно досягається свiтом реклями.
У стародавньому Римi нiхто не вважав, що будь-яка статуя i є вже бог. Але iдоли, проте, стояли в усiх мiсцях, де в нас нинi висiло б зображення чарiвної дiвчини з якоюсь дурничкою в руцi або ковбоя на тлi коробки з цигарками. У бога комфорту не менше iдолiв, анiж було зображень у Бахуса чи Венери.
Серед цих iдолiв є тi, що рухаються, i тi, що говорять, хоча i не по-справжньому. Такими є всi цi безкiнечнi серiяли, беззмiстовнi, але довжелезнi фiльми, що показують нашим людям «гарне життя», якого в них нiколи не буде. У XIX ст. серед «освiчених» людей з’явилась мода на читання пустих сентиментальних романiв (подiбна мода, тiльки вже на фантастичне, пригодницьке й сексуальне чтиво iснує і тепер, охоплюючи набагато бiльше людей, нiж у XIX ст.). Тодi добрi пастирi з усiєю ревнiстю застерігали своїх безпечних парафiян про таке шкiдливе для розуму й душi читання «щоб згаяти час».
 Але який роман силою психiчного впливу може зрiвнятися з серiялом чи просто фільмом! Навіть сiльськi жiнки, якi нiколи не мають вiльної хвилини, щоб перепочити вiд хатнього господарства, сiдають бiля «ящика» i годинами дивляться «мильнi опери», одержуючи смертельнi дози грiховних уражень вiд показаного безбожного життя свiту цього. У церквi такi, звичайно, бувають дуже рiдко («на кого покинеш господарство?»), Бiблiю читати їм нiколи («очi вже не тi»), але якщо вони й заходять до храму коли-не-коли, то приносять iз собою своє комфортолюбство. Спробуйте сказати їм про пiст, про поклони, про регулярне вiдвiдання храму, навiть хоча б просто про читання молитов сидячи (якщо справдi болять ноги) – нi до чого вони виявляються не здатнi. Молитовник почитати – «очi не бачать», тi самi «хворi очi», якi по декiлька годин на день опромiнюються телевiзором. «А як же, хочеться подивитись, як люди гарно живуть. Що тут поганого?»
Але хiба тiльки сiльськi напiвписьменнi жiнки приносять себе в жертву iдоловi комфорту? Особливо багато (бiльшiсть) мешканцiв мiст, чоловiкiв i жiнок, завжди не мають часу i здоров’я для вiдвiдання богослужiнь, домашньої молитви i читання Божого Слова, але годинами «курсують» базарами й ринками у пошуках «необхiдного»; чимало часу вiддають читанню «цiкавих» новин, плiток i «дивовижних» iсторiй із життя людей, що пропонуються популярними газетами (обов’язково «з програмою»); годинами переглядають рiзноманiтнi, на всi смаки та уподобання, телепередачi (водночас «заряджаючись» через кожнi п’ятнадцять хвилин реклямними роликами); чоловiки, юнаки i хлопчаки фанатично уболiвають за улюбленi спортивнi команди... А потiм нещаснi шанувальники «благ» комфорту стають такими ж бiсоподiбними, як i тi, кого бачать на екранах...
Вигаданим героям телевiзiйних i романтичних марень дехто дарує свої останнi сльозинки, украденi вiд оплакування власних грiхiв чи трагедiї всiєї країни, або ж цiлковито вiддає енерґiю душi, так необхiдну для нелегкої i рiшучої боротьби за спасiння. Що ж узяти з нас ангелам у час, коли душа розлучатиметься з тiлом? Що покласти на вагу правосуддя Божого проти величезної кiлькости сувоїв iз нашими грiхами? – Тiльки сльози й зiтхання. Але ж їх немає, вони заздалегiдь подарованi мiтичним або «реальним», далеким вiд Бога, телевiзiйним героям.
Не пояснити такiй людинi, що є для неї насущною, справжньою реальнiстю, а що не є. У тому й вся хитрiсть ворожа, щоб занурити людину у мрiяння, у те, що зараз називають вiртуальною реальнiстю, де все дуже схоже на дійсність, але все несправжнє. Головна реальнiсть, онтологiя у власному розумiннi цього слова, те, що є насправдi i постiйно, – це майбутнє життя в Бозi. Лише тiнню його є тутешнi чуттєвi предмети остiльки, оскiльки вони стосуються внутрiшнього свiту людини i її вiчного покликання.
Коли iз плином часу навiть цих тiней стає дедалi менше, коли почуттєве життя поступово завмирає, даючи можливiсть побачити iстинно реальне, тодi ворог завдає найнебезпечнiшого удару: намiсть пiклування про душу вiн знову пiдсовує людинi мрiяння про матерiяльне, тобто тiнь вiд самих тiней, не просто порожнечу почуттєвого, а найпорожнiшу порожнечу у мрiяннi про чуттєве. Що чекає душу такої людини при зустрiчi з дiйсно сущим, з тим, що має реальне буття, з iстинно Сущим, iз Джерелом буття? У час смерти в такiй душi вже не залишиться нiчого справжнього, нiчого, що б вiдображало Сущого Бога. Образ Сущого, затьмарений мрiянням про «гарне життя» в насолодах i комфортi, спотворений «переживаннями» про тутешнi суєтнi дiла й заняття, цiлковито вiдкидається; практично до останньої можливої межi заперечується Бог i спiлкування з Ним. Що це, як не вiчне полум’я геєни?
Ще глибше занурюють людину в оману віртуальної реальности комп’ютернi iгри. Останнi здатнi настiльки заволодiти душею, що дають людинi можливiсть пережити, наприклад, повний комплекс блудних вiдчуттiв, «не сходячи з мiсця». Навiть слiвце придумали: «комп’ютерний секс». Ось до чого доводить людину давнiй фантазер i вигадник – диявол. А втiм, звичайно, це вже груба розпуста, що впливає на людську психiку i повинна пiдлягати законодавчому переслiдуванню (та ба, чи доживем до цього?) Ми ж говоримо про бiльш тонкi спокуси, на якi не накинеш аркан карного кодексу.
Тим часом комфортобiсся все бiльше затягує не тiльки дорослих i людей похилого вiку, але й школярiв. У систему освiти введено новий предмет: валеологiю, або «науку про здорове життя». Готуються спецiялiсти-викладачi, надрукованi шкiльнi пiдручники. Тут традицiйнi медичнi знання змiшанi з усяким чаклуванням та «бiоенергетикою»... Даються й вiдомостi про статеву гiгiєну і статеве життя (навiть для наймолодших), причому все, про що говориться, добре проiлюстроване: на гарних картинках намальовано все «як воно є».
Та  головне через усю цю „науку” проходить, як основна iдея, культ власного здоров’я, спокою i задоволення, тобто культ егоїзму. На самому початку пiдручника з валеологiї для 5-7 класiв (видання СПБ, 1995) наводяться вигадки якогось академiка (не будемо соромити, називаючи прiзвище) про те, що людина, котра лiтає в космос, ось-ось створить штучний мозок i досягне повного панування над природою. «Ну чим не бог!» – вигукує, говорячи про людину, вже зовсiм ошалiлий вiд власної гордости «мудрець».
Виклад у пiдручнику йде у другiй особi, як звернення до юного читача. Займенник «ти» при цьому всюди надрукований з великої букви, подiбно до того, як у християнському молитовнику видiлене «Ти» у зверненнi до Бога. Сказано тут i про те, як слiд знiмати стреси, як через самоутвердження позбуватися страхiв, «очищатися» вiд комплексу неповноцiнности. Наведенi вiдомостi з рiзних релiгiй – християнства, iндуїзму, язичництва, – i всi вони поданi в суто прикладному значеннi: чим тi чи iншi релiгiйнi прийоми допомагають здоров’ю i спокою. Кращим пiдсумком життя визнається такий стан, коли людина нi в чому не розкаюється (!). Вмерти без покаяння – цього найбiльше боялися нашi православнi предки, i саме це ставлять iдеалом сучаснi педагоги-язичники.
Навiть якщо дитина не засвоїть запропонованих рецептiв чаклування i посмiється в душi над забобонами язичництва (а це можливо тiльки якщо дається християнське виховання в сiм’ї), то головну отруту цiєї «науки» вивести дуже важко. Не знаю, як молодiй людинi, вихованiй на таких «засадах», набути самовiдданiсть, самозречення, працелюбнiсть, наполегливiсть, стриманiсть, простоту, цнотливiсть, смирення, любов до Бога i ближнього. Навчившись читати звернене до себе «ти» з великої літери, чи зможе вона в душi своїй писати «я» з маленької?
Витончене комфортобiсся особливо здатне розтлiвати душу, яка живе в тiлi, вже (або ще) не здатному до грубої пристрасти. Старі люди, за достатньо довгий час до смерти не рідко перестають блудити, красти, лаятися, мстити i ін. У цих грiхах людина навiть може встигнути покаятися. Але комфортолюбству своєму, iдоловi себелюбства продовжує служити. Те саме стосується i дитини. Якщо, боронь Боже, вона помирає у 12 рокiв, не знаючи ще грубих грiхiв, але навчена валеологiєю, вона не менше вiд старої людини егоцентрична i закрита вiд дiї благодатi Божої. Та й не всi люди за життя пориваються блудити чи вбивати. Але коли вони покидають свої тiла i йдуть на суд Божий, у їхнiх душах залишається по сутi лише одна властива риса, у якiй вiдбиваються всi пристрастi або всi чесноти: куди обернена душа – до Бога чи до себе. I груба плотолюбнiсть i тонка, i примхливiсть, i розпещенiсть – усi подiбнi пристрастi однаково позбавляють нас блаженної вiчности.
Хочеш побачити геєну? – Подивись на душу, що всмоктала в себе всю сучасну систему суспiльних цiнностей. Хочеш побачити внутрiшнiй свiт сатани, першого фантазера, неврастенiка i психопата? – Подивись на душу сучасної людини, на якiй проклали свої огиднi борозни рекляма, телевiзор, валеологiя (у Великому канонi преп. Андрiя Критського є такi слова: «Орали на хребтi моєму всi начальники пристрастей, проводячи по мені беззаконня своє...»). Людина, яка зазнає їхнього згубного впливу, буде лелiяти себе нiтрохи не менше від падшого ангела i вестиме боротьбу (хоч би навiть не усвiдомлювала цього) проти Бога.
То хто ж може спастися? – Людям це воiстину неможливо, Боговi ж усе можливо (Мф. 19:26). Але важким є те, що можливо для Нього. Може Вiн спасти i нас, i дiтей наших, тiльки якими ж гiркими сльозами, якими тяжкими зiтханнями, якими великими подвигами стримання повиннi ми пробуджувати себе, щоб можливе Боговi стало дiйснiстю! Яке велике й постiйне пильнування вимагається вiд нас, яке нехтування дочасним, яке бажання блаженної вiчности! Той, хто вiднайде в душi своїй усi цi властивостi, тим самим покладе на Бога всю надiю спасiння свого. Хто ж знехтує пильнуванням i аскетичним зусиллям, нехай не думає сказати, що надiявся на милiсть Божу!
Великi милостi вимолюються i виплакуються великими слiзьми. Не сама людина створює дар милости Божої, дар дiстається даром, одержання дару для кожного МОЖЛИВЕ, але ця можливiсть стає дiйснiстю не iнакше як аскетичними зусиллями того, хто просить. Даром поданi раніше великi милостi Божi чекають вiд нас ще необхiдної вiддачi подякою i молитвами. Не втрачаймо ж дорогого й короткого часу земного життя!
 
 

Українці повинні  знати, наприклад, про те, що комуністи у 1926-1938  рр. знищили 28  єпископів, 3800 православних священиків, у 1941–1946  рр. – 6 греко-католицьких єпископів, 2500 священиків.
Мабуть, історія жодної країни так не перекручувалася, не піддавалася таким спотворенням як історія України.
В Луцькій тюрмі    і по всій окрузі було замордовано і розстріляно біля 4000 людей. У Тернопільській тюрмі було 1790 в’язнів – всі  вони замор¬довані. Подібне було  в Чортківській та інших тюрмах Західньої та Східньої України. З  1944 до 1953  рр. з Тернопільської области до Сибіру окупанти вивезли понад 32 тисячі членів сімей так званих ворогів народу.
Свідома національно-патріотична інтеліґенція повинна "не спати на волі", а брати участь у будівництві вільної самостійної України, вчити, виховувати, формувати молодь, нову українську націю.
Тривожна ознака: населення України поступово вимирає. Згідно з оприлюдненими даними Державного комітету статистики, загальна чисельність населен¬ня Закарпаття  на 1 березня. 2006 р. складала 1244720 чоловік, з яких 461357 – міське населення, і 783303 – сільське населення. За січень-лютий чисельність населення Закарпаття зменшилася  на 727 чоловік.
Загальна чисельність українців 46659049. За два місяці  населення України скоротилося  на 70472 чоловіки.
В той же час Закарпаття має один з найбільших коефіцієнт природного руху населення за січень-лютий.
На Карпатській Україні 1939-1945 років гортіївська машина замучила, розстріляла  до  120 тисяч.    До цих жертв долічимо  десятки тисяч знищених у той же час мадярами, нацистським гестапо, убитих на фронтах, то постає страшна картина: понад 30% закарпатських українців було знищено в 1939-1945 роках   із 525 тисяч за переписом   1938 р.
Після приєднання Закарпаття до складу СРСР в 1945  р.  почались політичні репресії, жертвами яких стали понад 15 тисяч закарпатців.

Дж. К. ЧЕСТЕРТОН
Розбита райдуга

Реалісти оповідають нам про сірі вулиці і сіре життя бідних. Чого-чого, але сірого на бідних вулицях небагато: вони яскраві, барвисті, різноколірні, плямисті, як ковдра з клаптиків. Вуличний парубійко – у хаосі кольорів, він блукає посеред уламків  райдуги, і якщо душа його не проникнута тонким смаком, винні не сірі вулиці, не кольоровий голод. Лихо в іншому: хлопець бачить кольори не в тому поєднанні, не в тій пропорції, не в справжніх значеннях. Хлопчині бракує не кольорів, а філософії кольору. Синій або чорний колір реклями недобрий тільки тим, що блакить і чернь належать по праву не плякатові, а небу і безодні. Навіть найкраща рекляма промовляє занадто голосно про речі зовсім маловажні.
Ось чому нас особливо дратують нескінченні і величезні реклями приміром гірчиці: адже гірчиця – приправа, розкіш, її, за самою суттю, повинно бути мало. Воістину злий глум – бідні вулиці, де майже не бачать м’яса, обчіпляні вихвалянням гірчиці. Жовте – гарний і пронизуючий колір, гірчиця – смачна і гостра приправа. Проте споглядати жовте в такій кількості -  однаково що їсти гірчицю ложками.
Тепер порівняйте величезні і пошлі реклями  з крихітними картинками, в яких люди середньовіччя намагалися втілити свої ідеали. Небо на цих  малюнках – не більше сапфіра, пекельне полум’я – мазок золота. Справа не в тому, що рекляму малюють не так ретельно, як мініятюри, і навіть не в тому, що мініятюрист служив Господу, а сучасний плякатист – своїм панам. Старі майстри спромоглися переконати нас у тому, що кольори дорогоцінні, як золото або сапфіри. Художник міг сам вибрати колір, але колір мав своє значення. Птах міг бути блакитний, дерево – золоте, риба – срібна, хмара – червона, але   мистець переконував нас у тому, наскільки повні смислу і майже до болю напружені ці кольори. Все червоне було розкалене дочервона, все золоте – загартоване в полум’ї. Саме таке ставлення до кольору  слід повернути і виплекати, якщо ми воліємо, щоб діти навчилися цінувати  кольори. Для людини, котра так відчуває, зелене поле щита окреслене чітко, немов зелене поле в селі; листок позолоти вартісний, наче золотий дублон, а розтратити даремно бодай краплю червіні або пурпуру – те саме, що вилити вино чи пролити кров. Належить не обпиватися кольором, а захоплено бережливо витрачати його. Якщо б ХХ століття на це спромоглося, то воно майже б догнало ХІІ.
 

Розвідка академіка Олександра Івановича Білецького про Воскресіння Христове

До редакції „Нашої віри” надійшла від відомого читачам письменника Романа Дідули електронна копія твору академіка Олександра Білецького під скромною назвою: „Деякі зауваження з приводу атеїстичної літератури останніх років”.
Надійшла в супроводі такого листа:

До розвідки Олександра Білецького

Цей вражаючий за силою осмислених фактів документ уже багатьма забутого часу, а для молоді – зовсім невідомого, не повинен припадати  пилом, бо він і досі актуальний, принаймні для тих, хто не позбувся рудиментів тоталітарного режиму, зокрема атеїзму. Що таке атеїзм, яка його основа? Судячи з аналізи, яку зробив академік АН СРСР і УРСР Олександер Білецький (1884-1961) – це лженаука, яка  обвинувачувала християнство, взагалі релігії у створенні мітів, а насправді на мітах побудована сама.  На мітах, підтасуванні фактів, бездумності, атой просто звичайному клею, яким клеїли те, що не клеїться. Сором признатися, але і я цю науку "проходив", а куди ж було дітися,  без атеїзму дорога всюди була закрита. Є ще одне, що викликає захоплення при читанні цього документу, – це захват від громадянського подвигу академіка Олександра Білецького. Режим міг жорстоко помститися, як мстився усім інакомислячим. Документ прислали мені електронною поштою подружжя Ольга та Богдан Горині, я лиш переклав його з російської.
Дякую вам сердечно, мої київські друзі, від себе особисто і, сподіваюсь, від читачів.
 Роман Дідула

За дорученням ЦК КПУ я розглянув книги, брошури  і статті з антирелігійної пропаґанди, загалом 18 книг, 41 брошуру і 62 газетних статті. У ЦК КПУ мені було запропоновано свої думки про нашу антирелігійну літературу висловити з усією певністю і рішучістю. Повинен сказати, що уважне ознайомлення з вельми численною антирелігійною літературою привело до таких висновків:
1. Ця література вражає передовсім своєю неймовірною відсталістю. У ній можна знайти безліч положень, що висловлювалися в науці 100 - 150 і більше років тому й після того давно вже рішуче відкинуті.
2. У багатьох випадках усе набагато гірше: виявляємо масу грубих перекручень фактів і явних вигадок.
3. Автори багатьох антирелігійних творів виявляють вражаюче неуцтво часто в найбільш загальновідомих елементарних питаннях, останнє, втім, пояснюється зокрема і тим, що серед величезної кількости людей, ЯКІ ПИШУТЬ НА АНТИРЕЛІГІЙНІ ТЕМИ, НЕМАЄ НІ ОДНОГО НЕ ТІЛЬКИ ВИДАТНОГО, АЛЕ І ПРОСТО РЯДОВОГО УЧЕНОГО. Про "професорів" Раковича і Рожицина ми скажемо окремо. Вважаємо, що все викладене переконливо підтвердить  нашу оцінку. Як я вже зазначав, ПРОГЛЯНУТО ПОНАД 120 КНИГ і статтей з атеїстичної пропаґанди.
Незважаючи на таку велику кількість літератури, зауваження, що її стосуються, можна без зусиль звести до декількох пунктів, бо переважне число цих брошур і статтей сумлінно повторює одна одну. Деколи "сумлінність" ця буває справді драстичною. Наприклад, Герев (див. Список, що додається, № 14) на 9-ій сторінці текстуально повторює Ярославського, Рожицина, який своєю чергою не залишається у боргу і в іншому місці (№ 16) також буквально відтворює Ярославського. Подібних "запозичень"  в різних статтях і книгах я виявив багато десятків, причому попутно, оскільки я не задавався спеціяльною метою встановити ступінь самобутности переглянутої літератури.
Основні свої зауваження дозволю собі згрупувати таким чином:

1. ЧИ ВОСКРЕС ХРИСТОС?

Це основне питання всієї релігії, всієї філософії, усіх наук, що стосуються людських переконань, бо воскреснути міг тільки Бог. Отже, питання про воскресіння – це питання про те – чи є Бог. Не дивно, що майже всі твори антирелігійної літератури зупиняються на воскресінні і всі вони, як кожному відомо, на це питання відповідають неґативно. Цю відповідь вони дають так наполегливо, що у багатьох, хто читає нашу атеїстичну літературу, склалося враження, ніби дійсно ніяка інша відповідь неможлива. Вони ймовірно і не уявляють, що після деяких найважливіших відкриттів (про них мова – згодом) факт воскресіння Христа визнав наприкінці життя не хто інший, як Фрідріх Енгельс. До перевидання своїх творів він пише (про Штрауса): "Новітні Каппадокійські відкриття зобов'язують змінити наш погляд на деякі надзвичайно важливі події світової історії. І те, що раніше здавалося проявом уваги лише мітологів, повинно відтепер привернути увагу істориків. Нові документи, що обеззброюють скептиків своєю переконливістю, свідчать на користь найбільшого з чудес історії, про повернення до життя Того, Хто був позбавлений його на Ґолґоті".
Правда, ці рядки Енґельса залишалися у нас невідомими ще й тому, що вони жодного разу не були перекладені російською мовою у виданнях Маркса й Енґельса. За Каппадокійськими  відкриттями, що переконали навіть Енґельса, пішла іще низка відкриттів, причому ще важливіших. Їм буде присвячено окремий параграф. Але повернімося до радянської атеїстичної літератури. Підставою для наших спростовувачів Воскресіння служить, як вони стверджують, відсутність свідчень про Воскресіння.
Як же все виглядає насправді? Чи дійсно таких свідчень нема? Один з авторів, хто найчастіше виступає, якийсь Дулуман, робить таку заяву: "В той час, коли за ученням церковників повинен був на землі існувати Христос, жило багато учених і письменників: Йосип Флавій, Остін Тіверіядський, Плеїсит, Сенека та інші, проте вони ні слова не говорять про Христа". Я навів цитату з Дулумана не тому, що вважаю його найавторитетнішим дослідником даного питання, а тому, що він буквально процитував тут якогось Кандідова, який своєю чергою переписав ці рядки у Раковича (див. № 18), що знову таки узяв їх у Шахновича (№26), який майже буквально повторив Ярославського (№ 15), тобто це загальна думка наших атеїстів. Правда, подекуди зустрічаються невеликі варіяції. Наприклад, якийсь Соколовський (№ 43) до перерахованих Дулуманом стародавніх письменників додав Ліберія, Сулія, а Рожицин і К. Тарноградський (№ 29) – Тацита і Баландія. Цим вичерпується перелік стародавніх письменників, які, за твердженням наших антирелігійників, жили в той період і нічого не писали про Христа.
Чи це так? Тут відповідає істині тільки одне. Про Христа дійсно не писали ні Остін Тіверіядський, ні Ліберій Сулій, ні Баландій, але не писали з тієї простої причини, що цих стародавніх письменників, як їх називають в нашій антирелігійній літературі, ніколи не було й "у природі". Ніякий Ліберій Сулій не існував ні в давнину, ні в пізніші часи. Існував Лаврентій Сурій, з яким можливо наші антирелігійники сплутали "Сулія", але Сурій жив не в час Христа, а рівно на 10 століть пізніше. Ще більший конфуз вийшов із "стародавнім письменником" Баландієм. Його теж ніколи не існувало, був чернець Болланд, але жив він півтори тисячі років після Христа, і не дивно, що описуючи сучасні йому події, він нічого не говорить про воскресіння Христа.
Так само вигаданий і Остін Тіверіядський. У літературі, правда, відомий Оссія Твердник, що жив під час євангельських подій, але це зовсім не письменник, а літературний персонаж – герой старовинної візантійської повісти. Отже, ці "стародавні письменники" навряд чи повинні враховуватися. Але, окрім них, наші антирелігійники згадують ще Йосипа Флавія, Плінія Старшого, Сенеку, Тацита. Вони, як написано в антирелігійній літературі, теж нібито не залишили ніяких свідчень про воскресіння Ісуса Христа. Чи це так?
Почнемо з Йосипа Флавія. Його свідчення або навпаки відсутність свідчень особливо важливі. Флавій, як відомо, один з найнадійніших історичних свідків. Карл Маркс говорив, що "достовірна історія може писатися тільки на основі таких документів, як твори Флавія і рівноцінні їм" (№ 38). Крім того, Флавій, враховуючи те, у які роки він жив, міг бути в курсі подій, описаних в Євангелії. Нарешті, Флавій не був послідовником Христа, а тому немає підстави чекати від нього яких-небудь перебільшень, вигідних християнам. Чи дійсно Флавій не говорив про воскресіння? Тим, хто це заявляє, слід було б мигцем заглянути в уривки його творів, які вийшли в радянському виданні АН СРСР, що до того ж видані всього три з гаком роки тому. Там чорним по білому написано: "В цей час виступив Ісус Христос, людина глибокої мудрости, якщо тільки можна назвати його людиною, вершителя чудових справ: коли за доносом людей, що першенствують у нас, Пилат розіпнув його на хресті, завагалися ті, які першими його полюбили. На третій день він знову з'явився до них живим" (№62).
Як же це в'яжеться із твердженнями, що Флавій ні слова не згадує про Христа? У свій час (правда, дуже ненадовго) свідчення Флавія було узяте під сумнів. Але це сталося майже 100 років тому. Ще на початку сімдесятих років минулого сторіччя неспростовно доведена безпідставність таких сумнівів. Річ ось у чому: спочатку було відомо два варіянти рукопису Флавія. У одному з них слова "на третій день він знову з'явився до них живим" були, а в іншому варіянті – відсутні. На цій підставі Баур, а за ним його послідовники, вирішили, що в першому, повному варіянті, цитовані слова були пізніше вписані християнами. Так виникла леґенда про інтерполяцію у Флавія. Проте, тверезіша аналіза і, особливо, пізніші знахідки ще трьох варіянтів привели до абсолютно іншого висновку: розбіжність між першим і другим варіянтами пояснюється не тим, що було щось пізніше дописано в першому варіанті, а втратою частини сторінок в другому варіянті. І дійсно, при уважнішому вивченні рукописів виявилися вельми цікаві факти: Флавій не нумерував розділи, і як довів Вельгаузен (№54), хоча дійсно в другому варіянті нема рядків "на третій день  і т. д.", але після цього взагалі відсутні цілі два розділи (що видно з нумерації розділів). У знайдених же пізніше трьох варіянтах творів Флавія рядки про воскресіння є всюди.
Крім цього, надзвичайно важлива ще одна обставина. Той же Вельгаузен разом з іншим великим філологом де Сессі навели ще один незаперечний доказ того, що рядки Флавія про воскресіння написав він сам, а не пізніші християни. Це доводить мова уривка, присвяченого воскресінню. Річ у тому, що Флавій писав надзвичайно своєрідною мовою з дотриманням всіх особливостей рідного йому елеонського говору, а ці особливості такі своєрідні, що підробляти їх було неможливо, а тим часом в узятих під сумнів рядках Флавія ці особливості відбилися повністю. Але остаточного удару сумнівам щодо достовірности творів Флавія завдала, як згадувалося, знахідка ще трьох варіянтів його творів.
ВИЯВИЛОСЯ:
1.  Що всі вони містять свідчення про воскресіння.
2.  Що всі вони написані однією рукою, причому тією самою, якою написано і раніше розглянуті два варіянти.
3.  Що всі п'ять варіянтів написано рукою самого Флавія.
4. Що, нарешті, найперший варіянт, в якому, як вважали, були пізніше зроблені вставки, насправді був найранішим. В наш час ніхто з вчених уже не повторює припущень про вставки у перший рукопис Флавія. Той же, хто продовжує це робити, доводить, що він відстає років на 90.
(Знехтувано 11 пунктів, у яких різні автори свідчать про воскресіння Христа).
Далі – уривок свідчення Лібертатоса про "торгуючих вночі на околицях" (торгівля після заходу сонця тоді була переслідувана римськими законами), він у момент воскресіння Христа опинився зі своїми супутниками недалеко від цього місця".  Ясно побачивши падіння каменя, що закривав труну і  небувало яскраво сяючу фігуру, яка піднялася над тим місцем, Лібертатос разом з своїми супутниками і сторожами кинулися повідомити про це властям.
12. Грек Гормізій, що посідав офіційну посаду біографа Іудеї, у тому числі і Понтійського Пилата. Його повідомлення заслуговують особливої уваги з двох причин: по-перше, вони містять надзвичайно багато надійних даних з історії Палестини і взагалі Риму, і лягли в основу історії Іудеї. По-друге, Гормізій різко виділяється своєю манерою викладу: це людина, здавалося б, нездатна піддаватися яким-небудь враженням, дивуватися, захоплюватися, він розповідає про  все, за визначенням відомого історика академіка Кабелєва, "з неупередженою точністю фотографічного апарата".
Свідчення Гормізія цінні тим, що він також у момент воскресіння Ісуса Христа був поблизу від цього місця, супроводжуючи одного з помічників Пилата. Крім того, важливо додати ще одну обставину: Гормізій спочатку був сильно налаштований проти Христа і, як він сам каже, умовляв дружину Пилата не утримувати чоловіка від винесення смертного вироку Христу. До самого розп'яття він вважав Христа обманщиком. Тому він за власною ініціятивою відправився в ніч під воскресіння до гробу, сподіваючись переконатися в тому, що Христос не воскресне і тіло Його назавжди залишиться в землі. Але вийшло інакше: "Наблизившись до гробу і перебуваючи в кроках півторастах від нього, - пише Гормізій, - ми бачили в слабкому світлі ранньої зорі варту біля гробу: двоє людей сиділо, інші лежали на землі. Було дуже тихо. Ми йшли поволі і нас обігнала варта, що йшла до гробу змінити ту, яка була там звечора. Потім раптом стало дуже світло. Ми не могли зрозуміти, звідки це світло, але незабаром побачили, що воно виходить від сяючої хмари, що спускалася з неба. Воно спустилося до гробу – і над землею там з'явилася людина, наче вся зі світла. Потім пролунав ніби удар грому, не на небі, а на землі. Від цього варта, що була коло гробу, в жаху схопилася, а потім впала. В цей час до гробу, праворуч від нас по стежині спускалася жінка, вона раптом закричала: "Відкрилося, відкрилося!" І в цю мить нам стало видно, що дійсно дуже великий камінь, що лежав на гробі, наче сам по собі піднявся і відкрив гріб. Ми дуже злякалися. Потім, через деякий час світло над гробом зникло і все стало таким, як звичайно. Коли ми після всього цього наблизилися до гробу, виявилось, що там уже немає тіла похованої людини".
Свідчення Гормізія цікаві ще з одного боку. Він пише, що незадовго до страти Христа в Іудеї повинні були карбувати монету з великим зображенням Кесаря з одного боку і маленьким - Пилата - на  другому. В день суду над Христом, коли дружина Пилата послала йому (як це повідомляється в Євангелії) людей, через яких вона переконувала не ухвалювати смертного вироку Христу, вона в останньому листі чоловікові просила його:  "Чим ти спокутуватимеш провину свою на землі, якщо виявиться, що засуджений тобою – дійсно Син Божий, а не злочинна людина?" Пилат відповів їй: "Якщо Він Син Божий, Він воскресне, і тоді перше, що я зроблю, буде заборона чеканити моє зображення на монетах, поки я живий." (Треба зазначити, що бути зображеним на монеті вважалося в Римі надзвичайно високою честю). Свою обіцянку Пилат виконав. Коли було встановлено, що Христос воскрес, Пилат дійсно заборонив зображати себе на монетах. Це повідомлення Гормізія підтвердилося речовими доказами. З Римської нумізматики відомо, що в Єрусалимі в цей час були виготовлені монети із зображенням Кесаря з одного боку, але без зображення Пилата на другому.
13. Сирієць, відомий лікар, близький до Пилата, той, що лікував його. Свідоцтво Ейшу також викликає величезний інтерес. Передовсім, Ейшу належить до найвидатніших людей свого часу. Відомий медик і натураліст, що користувався щонайширшою популярністю на Сході, а потім у Римі, він залишив твір, що став цілою епохою в науці. Недаремно історики науки, зокрема відомий американський проґресивний учений Кигерсит, вважають, що Ейшу як лікар безперечно займає місце поряд з Гіппократом, Галеном, а як анатом - поряд з Леонардо да Вінчі і Везалієм. Тільки маловідома мова, якою він писав, завадила його визнанню. Важливе те, за яких обставин Ейшу описав те, що спостерігав. За дорученням Пилата він звечора напередодні воскресіння з п'ятьма своїми помічниками перебував поблизу гробу. В суботу він двічі оглядав гріб, а увечері, за наказом Пилата, прийшов сюди з помічниками і повинен був провести тут ніч. Знаючи пророцтва про воскресіння Христа, Ейшу і його помічники-медики цікавилися цим і з погляду природодослідників, тому все, пов'язане з Христом і його смертю, ретельно досліджували. У ніч під воскресіння вони почергово  не спали. Звечора його помічники лягли спати, але незадовго до воскресіння - вже прокинулися і відновили спостереження за тим, що відбувалося довкола. "Ми всі, лікарі, варта та інші, - пише Ейшу, - були здорові, бадьорі і відчували себе так само, як завжди. У нас не було ніяких передчуттів. Ми абсолютно не вірили, що померлий може воскреснути. Але він дійсно воскрес і всі ми бачили це на власні очі". Далі йде опис воскресіння.
Всі згадані автори заслуговують найсерйознішої уваги, тому що всі їхні свідчення, зокрема щодо воскресіння, підтверджено історичними знахідками, археологічними пам'ятками. Всупереч твердженню антирелігійників про те, що нібито про воскресіння Христа немає ніяких свідчень, цих свідчень багато. Недаремно один з найбільших в світі знавців античности академік В. Д. Безескул говорив: "Воскресіння Христа підтверджене історичними джерелами з такою ж безсумнівністю, як існування Іоана (Івана) Грозного і Петра Великого". Той же учений говорив, що якщо заперечувати воскресіння Христа, то потрібно заперечувати (причому маючи набагато більших підстав) існування Платона, Юлія Цезаря, Нерона, Августа, Помпея, Трояна, Марка Аврелія, князів – Володимира, Ольги, Олександра Невського, Іоана (Івана) Калити, Данила Галицького, Юрія Долгорукого і багатьох інших.
Ми вказали 13 джерел (не враховуючи Йосипа Флавія), що містять абсолютно безперечні, цілком надійні свідоцтва про воскресіння. Це тільки невелика частина джерел, де мовиться, що Христос дійсно воскрес. Обмежимося переліком решти джерел:
14. Епіфаній Африкой; 15. Євсеній Єгипетський; 16. Сардоній Панідор; 17. П.Іпполит Македонянин; 18. Аннон Александрійський; 19. Януарій, що увійшов в літературу під ім'ям Псевдо-Діоклетіяна; 20. Сиббелій Грек; 21. Ісаакій Єрусалимський; 22. Оссія Мокеуест; 23. Авсіян Граматик; 24. Амлоній Старший; 25. Філістіген Єрусалимський (не плутати з пізнішим вірменським письменником Філосторієм Антіохійським); 26. Костянтин Кирський і багато інших (про Маферканта мова буде далі).
 Це далеко не всі свідки, які за часів Христа перебували в Єрусалимі або  зовсім близько від нього і були очевидцями самого воскресіння або ж неспростовних фактів, що його підтверджують. Окрім цього, можна було б назвати десятки авторів, які не були самі свідками воскресіння, але чули про нього від їх сучасників - батьків, старших родичів, знайомих та ін. Серед цих авторів також є знамениті письменники старовини, твори яких міцно увійшли до фонду історичної науки. Досить назвати, наприклад,  Тацита.
 Надзвичайно показово, що для свідчень про  воскресіння  ми знаходимо дані у єврейських авторів того часу, хоча цілком зрозуміло, що євреї могли бути схильні всіляко замовчувати факт воскресіння. Серед єврейських письменників того часу, що прямо говорять про воскресіння, знаходимо таких надійних авторів як Уріот Галилеянин, Ганон Месопотамський, Шербрум - батько, Феркан із Сарепти, Манакія – лікар, Навішан, Антіохій, Маферкант.
З ім'ям Маферканта пов'язаний, м'яко кажучи, один анекдотичний епізод, що мав місце в нашій антирелігійній літературі. Маферкант був одним  із членів Синедріону, що брав участь у страті Христа. У Синедріоні він був скарбником і саме з його рук Іуда отримав гроші за свою зраду. Але коли після воскресіння Христа серед іудеїв піднялася тривога – Маферкант був перший з членів Синедріону, що прибули на місце воскресіння для розслідування. Він переконався, що воскресіння дійсно звершилося. У цьому він міг переконатися більше, ніж хто-небудь інший, ще й тому, що йому довелося бути до цього біля гробу Господнього майже перед самим моментом воскресіння: він прибув сюди для оплати варти, що стояла біля гробу (наймана сторожа отримувала плату  після несення кожного караулу). Виплативши гроші, він пішов (варта залишилася до приходу зміни, яка мала незабаром прибути). Будучи біля гробу, Маферкант бачив, що могила Христа надійно охороняється і тіло Його покоїться під важким каменем. Але Маферкант не встиг гаразд віддалитись, як величезний камінь невідомою силою був далеко відкинутий. Повертаючись після цього до гробу, Маферкант ще побачив оддалік вже зникаюче сяйво над гробом. Усе це він описав у творі "Про правителів Палестини", що належить до найцінніших і правдивих джерел з історії Палестини.
Важко з'ясувати причини, чому несподівано Маферкант профігурував у Ярославського (№ 64) у такому вигляді: "Про воскресіння Христа мовчить навіть такий ласий до сенсацій халтурник (як ми сказали б тепер) Майферкант, званий Марітой". Потрібна була справді велика винахідливість, щоб в одній невеликій згадці допустити стільки сміхотворних перекручень. По-перше, "Майферкант" (замість Маферканта), згадуваний Ярославським, зовсім не письменник, а місто в Сирії. По-друге, ніякого "Майферканта", званого Марітой, ніколи не було, а був Марута Мафератський (від назви міста, де він жив), і він, до речі, жив на 500 з гаком років пізніше. По-третє, Марута не був халтурником, як кваліфікував його Ярославський, а одним з найталановитіших письменників свого часу, якого надзвичайно високо цінували Гете, Гюго та ін.

Переклад Романа ДІДУЛИ

Від редакції
Перед редакцією постає питання про автентичність документу, а відповідно і про коректність наведених цитат стародавніх авторів. Документ заслуговує на те, щоб його вивчили дослідники архіву акад. О. І. Білецького і знавці текстів стародавніх авторів.  Дальше вивчення потрібне вже тому, що декілька сторінок утрачено, немає закінчення, яке мало бути, оскільки такі речі на замовлення ЦК КПУ оформлялися належним чином.
Підставою для публікації в газеті (сподіваємося, будуть дальші науково вивірені публікації) є, крім інтуїції редактора, такі арґументи.
1. Як давній читач і шанувальник академіка Білецького, я відчуваю його стиль.
2. Від початку 1960-х років мені був відомий цей документ. Можливо, від Горинів. Наскільки можу пригадати, я його тоді читав. Чому він не набув поширення в самвидаві? В тій частині, де йдеться про критику атеїстичної літератури, сприймалася тільки дотепна іронія з приводу того, що всі й так знали. Адже ніхто серйозно не сприймав „атеїстичної макулятури”. Можна було тільки поспівчувати академікові, змушеному ті 120 публікацій тримати в руках, та ще й прочитувати.
Що ж стосується свідчень про воскресіння Христа, то це було щось понад силу розумові. Коли вам з верхнього балкону впаде якась річ чи асигнація, то ви здогадуєтесь, що робити. Але коли впаде метеорит з невідомими написами, ви розгублюєтесь.
В ті часи релігійної приглушености подібна література не мала резонансу.
В наш час викликає здивування те, чому такі приголомшливі свідчення, які істотно доповнюють євангельську оповідь, не друкуються в релігієзнавчій літературі.
3. В часи хрущовської відлиги таке замовлення від ЦК саме некон’юнктурному і ерудованому академікові могли бути. Саме тоді робилися спроби відновлення обміну інформацією з Заходом, потрібно було „підвищувати рівень науковости”.
4.  Рецензія О.І. Білецького могла бути прийнята, як апологетична витівка, якби не те, що вона була науково арґументована, як того і вимагали. І все таки це витівка, і вона цілком в дусі ліберального професора, який де тільки міг, усміхався над комуністичним офіціозом, що сидів у печінках кожному нормальному науковцеві. Зауважмо, що релігійна тема все ж таки не була смертельно небезпечною, і диспути на релігійні теми не заборонялися в СССР.
5. Чи були характерні для академіка О. Білецького такі „вихватки” проти ідеології?
Наведу такий факт. В 1956 - 1959 р. я працював асистентом катедри української літератури Полтавського педінституту ім. Короленка. На катедрі я шокував завідувача доц. Падалку тим, що не визнавав в радянському літературознавстві жодного авторитету, окрім акад. Білецького. На катедрі більшість не розрізняла Білецького і не Білецького, та й не читала. Але десь у 1957 році пішла чутка, що до Полтави приїжджає акад. Білецький. Потім була чутка, що на акад. Білецького в ЦК КПУ дивляться криво і не довіряють йому.
Справді, приїхав не академік Білецький, а академік Білодід, з якого в’їдливо насміхалися, як з малокультурного кон’юнктурника і теоретика „двомовности” української нації.
Однак значно пізніше таки приїхав академік О. Білецький. Правда, до виступу перед усіма студентами і викладачами інституту в актовій залі, як то було з Білодідом, його не запрошували, а влаштували йому зустріч в авдиторії з працівниками катери, і то тільки для обговорення журналу „Радянське літературознавство”. Семиволос, ректор педінституту, теж літературознавець (у цивільному), навіть не прийшов на цю зустріч.  Після зустрічі Леонід Коваленко, що супроводжував високого гостя, запропонував мені ще зустріч у коридорі, оскільки академік зацікавився моїм виступом. Мене вразила його одвертість і безпосередність в розмовах з незнайомими, що тоді було явищем дивним.
Я набрався сміливости і запитав:
– А як вам вдалося надрукувати в журналі „Радянське літературознавство”вашу статтю про Нечуя-Левицького? Адже нічого подібного досі не допускалося.
Його очі засвітилися зухвалим спалахом, і він відповів:
– А знаєте, проскочило цензуру,  і навіть не чинили перешкод.  Для мене самого це було несподіванкою. Очевидно, це ім’я їх не лякає...
В цій розмові  мене вразило те, що для старого академіка не існує ні вікового, ні цензурного бар’єру. „Вони”, „їхня цензура”, „заборони” – це лексика незалежної людини, яка не робить собі проблем з того, що там, „наверху”, не користується довірою. Він посміхається з цього.
Науковець, вірний істині, він зневажав напівкультурність, напівосвіченість і партійне холуйство, яке імітувало „науковість” і все життя створювало навколо нього задушливу атмосферу, з якої кожен раз хотілося вирватися на волю.
До того ж на схилі віку, та ще й в умовах падіння страху, він різко повернувся до джерел дитинства, до української клясики, до святинь своїх батьків, зневажених зарозумілими неуками.
До речі,  проф. Шевельов у пізній статті „Микола Ге і Тарас Шевченко” теж несподівано став акцентувати релігійні мотиви.
6. І, нарешті, головне слово від редактора. Публікований документ – це якоюсь мірою одверта розмова зі світом дешевих замінників. Але, враховуючи адресата, це, безперечно, витівка. Вона мала б подіяти на комуністів,  як ладан на чорта, навіть не ладан, а грім і блискавка.
Історично достовірних свідчень про Христа і його вчення є цілком достатньо. Комуністи, звичайно, „спростовували” їх.
Але сіль документа не в свідченнях про розп’яття Христа, а в прямих свідченнях про воскресіння Христове.
Я припускаю, що і сам О. І. Білецький, і коло його друзів-науковців, зокрема акад. Гудзій, досліджували старі джерела. Але викопати з тих джерел такі  прямі свідчення про тайну воскресіння – це сенсація на цілий світ!  Вона не повинна була б ховатися в документі самвидаву.
Тут редакція сподівається на відгуки  людей компетентних, передусім джерелознавців.
Євген СВЕРСТЮК
 

Історична пам’ять

Перша книга, яка вчить, про спадкоємність поколінь, про пам’ять праотців і про необхідність йти за своїм призначенням, виходячи з єгипетського полону – це Біблія. Нову еру відкрила нам дата народження Христа – і  це також дата народження нашої самосвідомости, що зобов’язує до служіння. А культура нашого народу в її письмових джерелах датується першим сходженням України-Руси у европейську спільноту – Хрещенням Руси. Від того часу рік українського господаря починався від свята народження Христа і був позначений святами, які часто накладалися на дохристиянський обряд, що одухотворював сили природи.
Перша книга вчить виходити з єгипетського полону навіть тоді, коли там комфортно і звично.
Книга Нового Завіту вчить усвідомлювати дар свободи і добровільно брати хрест обов’язку, передусім щодо ближнього.
Біблія кидає виклик споживацькій епосі, кидає докір людині, що віддалася на волю спокус.  Суворий Закон Божий завжди стояв і стоятиме непримиренно проти комфортного ідолопоклонства людей, схильних до найлегшого.  Не даром лінивство вважається матір’ю усіх пороків. А лукавство – найлегшим способом уникнути дороги чести й обов’язку.
„Раб лінивий і лукавий” у Євангелії – це той, що не примножив дарованого йому таланту, а закопав його в землю. Раби схильні вибирати найлегшу дорогу і поклонятися на ній ідолам споживацького ринку.  Це і було рабство ХХ віку, назване „будівництвом комунізму”.
Самовладні раби ХХ віку ліквідували історичну пам’ять, хоча історичні факультети існували. Але не випадково з історичних факультетів часто виходили „партійні працівники”. Історія була передусім „Історією ВКП (б)”, і то тільки за „коротким курсом”, вичищеним від фактів і осіб, замальованих навіть на вчорашніх групових фотографіях вождів. Історична пам’ять падала карою на тих, хто не встигав її викреслити після чергового викриття „ворогів народу”. Історія була політикою, поверненою в минуле.
Безпам’ятність була ознакою льояльности.  „Забували” про своє соціяльне і національне походження.  „Забували” про віру батьків. „Забували” про друзів молодости, а часом і про рідного батька. Забували, коли треба, і  про вчорашні публікації в центральній газеті „Правда”. Люди забували Бога, який кожен день їм нагадував, що „є Хтось над нами”.
Нині на посткомуністичному тирлищі є безліч людей, вражених амнезією. На українському ґрунті це не хвороба, а просто епідемія.
 До нас повернулися заборонені книги істориків,  але з публікацій нинішніх авторів рідко відчуєш дух історії, зате є неврастенічне повторення виразу В. Винниченка, що „нашої історії не можна читати без брому”. (Нема кого запитати: „А чужі історії ви пробували читати? А чи тримали в руках книжку Карамзина про Івана Грозного?”
Багатьом працівникам пера здаються архаїчними поняття „правда”, „офіра”, „служіння”, „безкорисливість”, „цнота” і багато з того, що живило дух.  „А чи про таку Україну мріяли ви, коли боролися?” – запитують.  І щось не видно тих, що пам’ятають, що в роки нашої Євген сті можна було мріяти лише про чудо, коли ці ракети не вибухнуть,  коли ті „рішення партії” не будуть реалізовані, коли ті плани „перетворення природи” проваляться, а злиття усіх мов і націй в одну залишиться на папері...
Тепер, в умовах свободи, доводиться повторювати аксіоми, що гідність слід відстоювати щоденно, що за правду треба боротися, що повагу треба культивувати, любов – плекати...
І що національна незалежність і доля рідної мови – не в руках Президента,  а в наших руках.  І все залежить від зусиль, на які ми здобудемося щоденно і щогодинно, замість того, щоб пристосовуватися до обставин і мод сезону.
Власне, про ці елементарно прості речі нагадує нам слуга Божий Йоан Павло ІІ, чиї виступи українською мовою в Київі п’ять років тому так нас вразили глибиною простої правди і щирістю любови.
Євген СВЕРСТЮК

„ПАМ’ЯТЬ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ” – так називається остання книжка слуги Божого ЙОАНА  ПАВЛА ІІ. Подаємо один з її розділів – про історію.

Історія

- „ІСТОРІЯ УСІХ НАРОДІВ ПОКЛИКАНА УВІЙТИ В ІСТОРІЮ СПАСІННЯ”: у цьому твердженні відкриваємо новий вимір понять „нація” і „вітчизна” – вимір історії спасіння. Як би Ви точніше схарактеризували, Ваша Святосте, цей дуже важливий вимір нації?
- У широкому сенсі можна сказати, що вся створена вселенна підлягає часові, а отже, має свою історію. Свою історію мають і живі істоти. Одначе жодній з них, жодному видові тварин не можна приписати історичного виміру в тому сенсі, в якому ми приписуємо його людині, "народам і всій людській родині. Історичність людини виражається у властивій їй здатності об'єктивізувати історію. Людина не просто підпорядкована плинові подій, вона не лише діє і поводиться як індивід і як член групи, а й має здатність розважати над власною історією й об'єктивізувати її, оповідаючи її у послідовному розгортанні. Подібну здатність мають і окремі людські родини, і людські суспільства, а особливо нації.
Нації, як і окремі індивіди, обдаровані історичною пам'яттю. Тому зрозуміло, що нації нама¬гаються письмово зафіксувати те, що вони пам'ятають. Так історія стає історіографією. Люди пишуть історію тієї людської спільноти, до якої належать. Деколи вони пишуть також свою особисту історію, але загалом вагомішим є те, що вони пишуть про свої нації. Ці історії націй, об'єктивізовані й зафіксовані письмово, є одним із найважливіших елементів культури – елементом, який є вирішальним для ідентичности нації у вимірах часу. „Чи може історія піти проти течії сумлінь?” – це запитання я ставив собі багато років тому в поезії ОСМИСЛЕННЯ ВІТЧИЗНИ. Це запитання випливає з розважань над поняттями нації і патріотизму. У тій поезії я намагався сформулювати відповідь. Може, варто навести тут кілька уступів з неї:
Свободу всякчас потрібно здобувати,
Її не  можна лише посідати!
Її отримуєш, як дар, а втримуєш
у боротьбі.
Дар і боротьба вписуються у сторінки
невидимі, а все ж явні.
Усім собою платиш за свободу -
отож свободою називай те, що можеш,
постійно сплачуючи,
знову віднайти себе самого.
Тією платою входимо в історію
і торкаємось її епох.
Де ж пролягає межа поколінь - поміж
тих, що не доплатили, і тих, яким випало
переплачувати?
По якому ж боці ми?
Пластом подій історія покриває
боротьбу сумлінь.
Той пласт двигтить перемогами
 й падіннями.
Історія не приховує - увиразнює.
Слабким є народ, якщо пристає на свою
поразку,
якщо забуває, що його послано для
чування на  слушну годину.
А години обертаються на великому
дзиґарі історії.
Чування - це слово Господнє, і слово
Народу,
яке прийматимемо знову і знову.
Години переходять у псалм ненастанних
навернень:
Ідемо брати участь у Євхаристії світів.
(Переклав А. Содомора)

Закінчив я її так:

"Земле, що не перестаєш
бути часткою нашого часу.
Навчаючись нової надії,
ми переходимо через цей час до нової
землі.
І ми підносимо тебе, стародавня земле,
як плід любови поколінь,
любови, яка переросла ненависть".
(Переклав А. Содомора)

Історія кожної людини, а через неї - історія цілих народів, несе в собі есхатологічний акцент. Другий Ватиканський Собор чимало сказав на цю тему в своєму навчанні, а зокрема в конституціях Світло народів і Радість і надія. Таке прочитання історії у світлі Євангелії має, безсумнівно, велику вагу. Адже есхатологічний вимір каже, що людське життя має сенс, а сенс має також історія народів. Звичайно окремі люди, а не нації, одержать присуд Божий, але в присуді окремим особам виражений присуд і націям.
Чи існує есхатологія нації? Нація має суто історичний сенс. Натомість покликання людини має есхатологічний характер. Проте воно певним чином відображене в самій історії нації. Це я й намагався висловити в повищій поезії, яка, мабуть, теж є відлунням навчання Другого Ватиканського Собору.
Народи фіксують свою історію в оповідях, реєструють її в найрізноманітніших документах, завдяки яким твориться національна культура. Головним знаряддям цього поступового творення є мова. За її допомогою людина виражає правду про світ і про себе саму й передає іншим плоди своїх пошуків у різноманітних царинах знання. Так здійснюється спілкування між суб'єктами, яке слугує глибшому пізнанню істини, а через це - поглибленню і зміцненню власної тотожности.
У світлі цих міркувань можна глибше розкрити поняття батьків¬щини. У своїй промові в ЮНЕСКО я покликався на досвід моєї Батьківщини, і це особливо добре зрозуміли представники тих спільнот, які переживають фазу творіння своїх батьківщин і відповідних їм національних ідентичностей. Ми, поляки, пройшли цю фазу на зламі X і XI століть. Нагадало нам про це святкування з нагоди Тисячоліття Хрещення Польщі. Адже, говорячи про хрещення, ми маємо на увазі не лише святе таїнство християнської ініціяції, одержане першим історичним сувереном Польщі, а й подію, яка стала вирішальною для народження нації і творення її християнської тотожності. У цьому сенсі дата Хрещення Польщі знаменує важливий поворот. Польща як нація вийшла тоді з власної передісторії і почала існувати в історії. В передісторії ж зафіксовано існування окремих слов'янських племен.
З етнічного погляду, найважли¬вішим для постання нації було, мабуть, об'єднання двох великих племен: північних полян і південних віслян. Проте це не були єдині племена. У польську націю увійшли також народності силезців, поморян і мазовшан. Від моменту Хрещення ці різні племена існують як польська нація.
Іван Павло ІІ. „ПАМ’ЯТЬ ТА ІДЕНТИЧНІСТЬ”. Бесіди на зламі століть / Переклала з італійської Мар'яна Прокопович. - Львів: Літопис, 2005
 
 

Бог стукає в серце кожної людини: подіями, вчинками, явищами. Але найповніше, найяскравіше Він з’являється – Словом. Добрим словом з Доброї книжки: молитвою з молитовника; порадою, роздумом з життя святих. Саме словом сіється в наших серцях те зерно, яке з часом приносить свої плоди. Ось вже шість років на видавничій ниві України сіє добре слово львівське релігійне видавництво „Добра книжка”. Займається перекладами і виданнями християнської літератури з різних мов світу, а також видає Марійський часопис для християнської родини „Діти Непорочної”.
Своєю місією видавництво вважає видання релігійних книг для віруючих, котрі прагнуть жити глибоким духовним життям, намагаються догодити Богові та ближньому, хочуть пізнати глибше віру в Ісуса Христа.
Звертаючись до читачів, головний редактор Роман Брезіцький акцентує свою увагу на важливості збереження й шанування українського слова: „Споконвіку було Слово, і з Богом було Слово, і Слово було Бог...” Ось одвічна істина нашого життя, життя нашого народу. Інакше не може бути. Загубили Слово – загубили життя. Так тримаймося, українці, за своє Слово, бо це – наше життя. І не тому, що закриваємо свою домівку від чужинців, а тому, що хочемо приймати гостей у своєму домі – своїм словом, хлібом і теплом. Вільна та держава, яка зробить вільним  своє Слово. Іди, наше маленьке немовля, з уст в уста, із душі в душу, із серця в серце, бо наша велика Українська родина – носій твоєї сили і наснаги, розквіту і цінностей. І це – твоя доля, а тому і доля усіх нас .”
Ще на зорі християнської ери апостол Павло наголосив не просто на молитві, а на зрозумілій молитві, щоб Слово приносило плід. І коли на апостолів зійшов Дух Святий, то заговорили вони різними мовами про велич Божу.
„І парфяни, і мідяни, і еламіти, і мешканці Месопотамії, Каппадокії, Понту, Фрігії, Памфілії і Єгиптяни, і Араби почули від Апостолів кожен своєю мовою розмову про велич Божу (Дії 2. 9-11)”.
„Добра книжка” пропонує широкий спектр християнської літератури: молитовники, розповіді про життя святих, про святі місця, духовні реколекції, художню літературу для духовного читання. А ще послання Бога Отця, Ісуса Христа та останні послання Цариці Всесвіту з Меджугор’я, хорватського села, в якому до нинішнього дня продовжується Її об’явлення та чудесні зцілення людей.
Багато різних проєктів, започаткованих нашим видавництвом, мають успіх і продовження на майбутні роки. Так, ми підтримуємо ідею будівництва Хресної дороги в с. Страдч на Львівщині. На травень 2006 року зведено вже десять скульптурних композицій. Саме „Добра книжка” ініціювала початок будівництва Хресної дороги в цьому відпустовому місці.
Але все ж головним завданням видавництва є поширення Духу Слова: Віри, Правди і Надії українською мовою.
З радістю повідомляємо про відкриття книжкової крамниці у Київі по вул. Тарасівській, 36. тел. 289-29-75

Оксана ШМІЛИК / „ДЕ Ж ТА ХАТКА В АНГЕЛЯТКА?”/ Художник Ніна ДЕНИСОВА / К., Дуліби, 2005
Кожен, хто візьме до рук цю книжку – дитина чи дорослий, думаю, вже не захоче з нею розлучитися, захоплений вільною грою слова, природно сполученого з тонким кольоровим малюванням,  що дивно розширює смислопростір тексту, а все це разом так і сяє тобі зі сторінок добром, красою світу, усмішкою, любов’ю.
Авторка віршів вочевидь сповідує істину,  що дитячій книжці (може як ніякій іншій) протипоказана навіть найменша штучність. Отож подібної небезпеки тут і близько не видно.  Натомість є легкість, щирість, відкритість до світу і якась наче первинна прозорість слова. Відповідно й художник такого класу як Ніна Денисова, автор не однієї пам’ятної української дитячої книжки, майстер – стиліст оновленої нею традиції живо-писання книжки, що особливо важливе саме в стосунку книги дитячої, - оцінила якості тексту, який так чисто й довірливо запрошує до гри і творчости.
Відтак і діти, й батьки отримали книжку – прекрасну й просту, позбавлену ефекту дорогої помпезности, але притім вона сприймається, як несподіваний приліт живого кольорового птаха у твій садок і водночас як річ магічно й глибоко мистецька, неповторна.
Раїса ЛИША
 
 

Відійшла у вічність НАДІЯ СВІТЛИЧНА на 70-му році життя. Наша вірна і незамінна сестра, порадниця у біді і сподвижниця в роки гонінь та переслідувань за слово. Скромна жінка, яка своєю присутністю значною мірою визначала моральний клімат українського дисидентського середовища у 60-і роки. Без неї важко уявити феномен української жінки, що тихо протистояла лютому комуністичному безуму на нашій землі, зберігаючи звичай у сім'ї і віру в серці. То вона творила стійкий опір здорового організму проти безбожної лихоманки, що перетворювала усе найсвятіше на будівельний матеріял.
Батьки-селяни Старобільського району на Луганщині в чесній бідності виростили трьох дітей і дали їм вищу освіту. Надійка відразу пішла до другого класу, бо вже вміла написати листа батькові на фронт. Дитинство їй "чомусь забулося". Харківський університет, вчителювання на Донбасі...
Подібно як і Василь Стус, вона приїздить до Київа в 1964 році і потрапляє в культурну оазу. Приїздить до свого брата Івана Світличного. Літературні вечори, співочі гурти на схилах Дніпра, мандрівки у Карпати, де вона відкрила для себе Україну... Але головний зміст життя - в культурно-просвітницькій роботі і в ширенні правдивої інформації. "Самвидав розповсюджували, як могли, і удавали, що ми це робимо легально". Тут виявився її дар невтомної працьовитости і дар служіння та відданости людям. На цьому ґрунті вона зближується з художницею Аллою Горською і навіть працює разом з нею над мозаїками в Донецьку. Вона ж одягає свою подругу в останню дорогу, омиває її рани.
Це були наче дві самаритянки, які, ще не знаючи євангельської науки, звернулися до Христа з проханням води живої.
В трудовій книжці Надії Олексіївни Світличної є понад тридцять записів про звільнення з роботи, що свідчить про рівень безстрашної свободи, до якої піднялася колишня директорка школи з донецького селища Антрацит...
Від свого брата Надія вчилася толерантности діялогу. Вона застосувала цю науку після арешту 1972 і привчала слідчих розмовляти культурною мовою, а також записувати до протоколу відповідь: "На це питання я відповідати не буду з етичних міркувань".
Звичайно, за цю розкіш треба було платити. Її ставили в жорстокі безвихідні ситуації. Від неї відбирали дитину і віддавали кудись в дитбудинок. Після чотирьох років лаґерів суворого режиму їй знов погрожували. А коли впевнились, що жодна сила не може зламати сумління, то її викинули з двома малими дітьми без необхідних документів за кордон.
Але там вона зустріла "велику рідню", "дуже багато добрих людей". І взялася за свою звичну справу - єднати порізнених земляків задля визволення рідного краю. Вони оцінили її позицію, не чисто політичну, зате виразну: "Нижче моєї гідности бути громадянкою найбільшого в світі, наймогутнішого і найдосконалішого концтабору".
Вона разом з генералом Григоренком видавала "Вісник репресій в Україні" і поступово ставала культурним аташе репресованої України за кордоном.
Життя Надії Світличної – це передусім постійна безкорислива праця. Розшифоровування нелеґально переданих лаґерних рукописів, упорядкування архівів самвидаву, підготовка до видання рукописів Івана Світличного, Василя Стуса, Миколи Горбаля і багатьох, багатьох - усе це робилося її руками або за її неодмінною участю.
Відомим в усій Україні її ім'я стало від 1982 року, коли на радіостанції "Свобода" їй запропонували серію передач про свою "кримінальну справу". В уявленні деяких людей це була б розширена автобіографія. В розумінні ж Надії Світличної – це розповідь про всю репресовану Україну, про кращих її людей, з якими поталанило зустрітися при виборі "дороги вузької". Там вона мала і свій постійний радіожурнал - "Журнал надії", до якого тягнулися в Україні і не в Україні.
Голос Надії Світличної на хвилях "Свободи" лунав дванадцять років, і багато хто не уявляв собі життя без того голосу.
І тут треба підкреслити, що це був проникливий християнський голос надії - оспалим, зневіреним і маловірним, втомленим і спраглим. У ті роки її голос посилав надію і розраду.
До присутности Надії Світличної в етері вже звикли, як до провіщення змін на краще. Гасло козацького роду Світличних бадьоре: "Дай, Боже, розуму " і "Будьмо".
В Україну Надійка приїжджала не до когось окремо, а - до всіх. Вона була поінформована про "усіх своїх", про життя, про здоров'я, про дітей - так, наче вона ніколи звідти не виїжджала.
Це і означає "любити ближнього, як самого себе".
Відходила вона гарно, спокійно і розпорядливо, готуючись до тієї урочої години, як велить звичай. І не втрачала гумору до останку. Прощалась з усіма суворими словами "З Богом", з вірою, що усі ми рівні, а черга – то неістотно.
З Богом, посестро. Царство тобі Небесне. А "Вічну пам'ять" ми проспіваємо з певністю у кожному слові.
Сверстюки, Стуси, Коцюбинські, Горбалі, Горині, Стокотельні, Зінкевичі, Заливахи, Калинці, Марченки, Дзюби, Костенки, Овсієнки, Сугоняки, Шевченки, Обертаси, Проскури, Розумні, Дворки, Одаричі, Севруки, Семикіни, Овдієнки, Матвієнки, Плахотнюки, Лісові, Довгані, Захарови, Кіпіані, Мариновичі, Максимчуки, Антонюки, Плющі, Гелі, Попадюки, Караванський, Левицькі, Фішбейни, Скіпальські, Шабатура, Файнери, Матіоси, Глузмани, Гайдамаки.
 

Похорон Надії Світличної
випав на девятини – 17 серпня. Можна сказати – це був громадський похорон, до організації якого приклало зусиль багато людей, починаючи від діячів Верховної Ради (перевезення труни державним коштом) і закінчуючи подругами і знайомими, що влаштували тризну в залі музею Івана Гончара.
Розпорядник похорону Микола Горбаль разом з чоловіком п. Надії Павлом і сином Іваном перевезли труну 16 серпня до церкви на Аскольдовій могилі. Колись там одспівували Героїв Крут. Там було дуже урочисте, по-родинному тепле відспівування, і цілу ніч над труною читали Псалтир. Прощання відбулося 17 серпня в Будинку вчених, куди принесли свої останні квіти і слова прощання численні друзі, зокрема закордонні, що з’їхалися на Форум Світового Конгресу Українців. Зі словом прощання виступив Міністер культури України Ігор Ліховий, схилившись перед пам’яттю людини, що була скромною подвижницею на ниві культури, і свічкою в колі шістдесятників, які зіграли велику і ще належно не оцінену ролю в нашій історії ХХ століття. Соціяліст родом з Донеччини Ф. Моргун віддав останню шану землячці, що гідно представляла свій  український народ,  бо той народ в тих краях творився  з найактивнішого елементу, переважно переслідуваних, що осідали на Донбасі.  Говорили в основному про покійну Надійку, що була душею громади і гуртувала навколо себе сміливих і чесних. Зворушливим було слово татарки Айші, близької приятельки Надійки і в часи ув’язнення, і в роки спільної правозахисної роботи на еміграції. Вона спеціяльно приїхала з Криму, щоб віддати останній поклін.
Хор „Гомін”  проспівав сумовиті пісні, що їх колись співали разом з Надією.  На закінчення хор „Лемки Київа” проспівав пісню „Цвинтари” на слова М. Горбаля.  Цю пісню заповідала проспівати їй в останню дорогу сама Надія.
Після велелюдного одспівування у Володимирському Соборі відбувся похорон на Байковому цвинтарі, поблизу хреста Миколи Вінграновського.
Громадську панахиду на цвинтарі відкрив настоятель Покровської церкви о. протоієрей Володимир (Черпак). Він сказав проникливе слово про людину високого духу і християнських принципів, що лягли в основу відродження Церкви та громади.
Президент України Віктор ЮЩЕНКО перервав свою відпустку, щоб виступити на громадській панахиді. Подаємо текст виступу:
Дорога родино, дорога українська громадо. Хотів би принести своє співчуття родині, і вам, і  всій українській нації. Бо поряд з тисячами українських патріотів понад 40 років було серце Надії Світличної. Людина, яка належить до легендарного покоління патріотів шістдесятників.
Українська справа ніколи не була легкою. Важко навіть сказати, коли вона була тяжчою, чи в часи Тараса Шевченка, чи в часи Зиновія Хмельницького, чи в часи Надії Світличної і В’ячеслава Чорновола.
Обставини часто вимагали від нас великих жертв. Життя Н. О. Світличної, я думаю, є хорошим прикладом того, як в різні часи можна служити Україні. Її посів великий.
Переконаний, що її життєва позиція, її погляди та навчання своїм прикладом залишили слід у серцях мільйонів.
В якомусь сенсі вона сьогодні щаслива: та справа, цінності, вибір, з яким вона жила все життя – сьогодні є цінністю та вибором мільйонів людей.
  Я думаю, що це найважливіше, що може одне покоління українців передати іншому поколінню.
Без неї багато чого не було б, без неї не побачили б світу багато рукописів, багато збірок, написаних по всьому Сибіру, Магадану великими українцями, і не тільки українцями. Завдяки зусиллям цієї людини ми знаємо і краще розуміємо Василя Стуса і десятки українських дисидентів. Завдячуючи їй, багато тисяч українців через заглушники також слухали „Свободу” і чули ту правду, яка була найбільшою цінністю.
Я, від імені української держави, приношу співчуття рідним, близьким. Моя родина буде молитися за те, щоб Господь Бог пом’янув  її у Царстві Своєму.
Прощальне слово сказав Микола ГОРБАЛЬ, а також похресник Світличної Олесь ОБЕРТАС. Львівська артистка Наталя Половинка проказала вдячні слова і проспівала пісню. Зачитано телеграму з Карпатського краю:
Згасла зірка Надійки Світличної. Затужили, зашуміли смереки. Заплакали сльозами-потоками горді Карпати, заголосили і ридають трембіти. Почуй їх, Земле рідна! Пригорни свою доню, що чаєчкою востаннє припала до тебе. І душа її  Янголом Надії вічно берегтиме для нас високе українське небо
Скорботні побратими ЗАЛИВАХИ, СОКАЛЬСЬКІ
З Франції:
Ти була для мене – й, без сумніву, для тисяч людей в Україні та в діяспорі - живою Україною, втіленим нашим сумлінням, нашою совістю. Ти була і є найкращим в Україні – честю, добротою, беззастережною відданістю людям й невпинною працею для них, для свободи, незалежности  й культури України.
Спокійна, лагідна, Ти завжди була безкомпромісна, нетерпима до опортунізму, безпринципности, фальшу, ли¬цемірства й тріскучого патріотизму.
Саме тому Ти стала на Заході душею й тверезим по¬літичним розумом української боротьби за права людини й націй, серцем-рушієм цієї боротьби, зокрема праці Закор¬донного Представництва Української Гельсинської Групи та Спілки.
Твій такт, Твій гумор, Твоя мужність, світло Твоєї ці¬лісної й гармонійної особистости залишиться в наших ду¬шах до кінця наших днів.
Вічна пам'ять Тобі і Божий спокій!
Леонід ПЛЮЩ, Тетяна ПЛЮЩ
Надійчину молитву (власне, молитву св. Климентія) прочитав Є. СВЕРСТЮК. Він додав, що та її спокійна твердість додавала сил багатьом зажуреним і зневіреним. „Дай Боже розуму”, „Будьмо”, „Якось то буде, бо не було так, щоб ніяк не було” – це девізи роду Світличних.  Вона не займала високої посади, не мала гучного імені, а всі відчуваємо, що ховаємо велику людину.  Вона була втіленням гідности і сумління тоді, коли цього так бракувало в суспільстві. Її  спокійний чесний голос на хвилях „Свободи” лікував душі гнаних і переслідуваних за правду.  Люди люблять порядних і надійних. Богдан Горинь акцентував ту порядність на всіх етапах її життя. Ліна Костенко попрощалася з Надійкою словом вдячности за її участь у створенні шістдесятниками кристалу, в якому засвітилася любов до України.
Надійка відійшла спокійно, наче з обіцянкою повертатися. Хай легкою їй буде рідна Земля.

Сороковини відходу Надії Світличної відзначатимуться на цвинтарі 16 вересня о 15 год. 30 хв.
 
 

На прохання наших читачів, які слухали виступи за Президентським Круглим столом 27 липня 2006 р., або чули від інших, подаємо виступ Євгена Сверстюка, який передруковували різні газети, часто недоступні.

За цей дуже круглий стіл, я гадаю, мене запросили як людину, яка що думає, те й говорить.
Передусім я бачу велику невідповідність між обтічними правильними виступами провідних політиків і тим, що діється на вулиці. Хто поставив ці намети? Що вони – самі захотіли приїхати до Києва в однаковому одязі, з однаковими прапорами в таку спеку? І чого вони хочуть? Чому в цій залі про це - ні слова, наче замовчується сором? Взагалі, користуючись нагодою, я б хотів запитати політичну еліту: "Що ви зробили для душевного заспокоєння і морального здоров'я народу? Я не бачу, хто працює над піднесенням духу народу, зате добре видно, хто працює на моральне його виснаження! Він же у нас єдиний. Його треба любити. А він боїться вас і не вірить.
Політики полюбляють західне слово "п а р л я м е н т". А люди ж кажуть "верховна зрада", і авторитет її відповідно низький. Хто так знизив той авторитет? - я б хотів поставити тут запитання, бо то ж і авторитет України.
Моральне виснаження – воно ще важче, ніж бідність. Але ми якось навчилися рятуватися пісенькою барда Ігоря Жука:
"Газет не читай. Збережи потурбовані нерви, Закрий телевізор картиною Клода Моне... "
Пісенька виникла, може, ще тоді, коли Кучма з Медведчуком випробовували нову модель рабовласницького ладу на посткомуністичному просторі. Але картину Клода Моне ми тримаємо біля телевізора напохваті.
Чеканням і сподіванням народу, нарешті, зненацька було завдано удару 6 липня: "аки тать нощ'ю" вискочила антикризова коаліція. Цю більшовицьку назву я б посилив: "Антикризова антикоаліція"...
Що ж їх всіх об'єднало, окрім єдиної комуністичної колиски? "Партія Реґіонів". Я давно не можу зрозуміти, що це таке. Команда синьо-білих? Але команда чесно грає проти іншої команди, не глобалізуючи своїх інтересів на весь Схід. Чому раніше ми не чули про ворожий Схід, поки того Сходу не став представляти Віктор Янукович?
Стало ясніше, коли я натрапив на документ. Фотографія 2004 року. Медведчук, Янукович і Кучма в доземному поклоні: перед ними в кріслі сидить маленький Путін. Ось це фото – вирізка з "Дзеркала тижня" за 30 жовтня. Тут зрозуміла і політична, і моральна, і економічна плятформа. І чому "Схід" проти "Заходу". І чому непримиренно. Добре схопив суть Путінський фотограф М.Климентьєв...
ПЛЯТФОРМА КОМУНІСТІВ - банкротів 20 віку - записана в "Чорній книзі комунізму". Але посткомуністи виявилися ще гіршими за комуністів. "Чорних книг" про себе не читають,  вождів своїх не цитують, від спадщини їх не відмовляються, а від злочинів комунізму відмовляються. В Україні ті злочини найчорніші. Вина їх перед українським народом найтяжча. Але й запеклість найтяжча. Вони й досі Україну та українську мову трясуть, як чорт суху грушу. І невідомо, що на їхній платформі, коли вони проти її очищення...
ПЛЯТФОРМА СОЦІЯЛІСТІВ. Така сама. Тільки розламалася. Та сама спекуляція на рідній мові, те саме лицемірство. Зрештою, я не маю чого додати від себе до того, що чув з виступу Йосифа Вінського, другої особи в соцпартії, про першу особу – Олександра  Мороза. Як відмитися від правди? Адже всі ці лідери з платформ невиїзні, а коли й виїдуть, їх на Заході не прийматимуть. Чи, може, їм писати "Посвідчення, видане Олександрові Олександровичу Морозу в тому, що він - не зрадник, а спікер української парляментської республіки"? Не витримує українська душа того аморалізму. По суті, і далі триває та понад семидесятирічна війна з народом. Нагадаю, що ще в часи Брежнєва ми знали вірш Євтушенка:
«Но потеряли мы в пути неровном И двадцать миллионов на войне, И миллионы – на войне с народом».
Так звана політична еліта в Україні - проти народу. Вона і була проти народу. За вождів – вона вела його до комунізму.
"Б'єте в громохкий барабан, у барабан із людських шкір! В людей замало в серці ран, зате багато дір"
(Микола Бажан)
Єдине, чим можна втішати, то тим, що в біблійні часи було те саме. Ось в 11-му Псалмі говориться:
"Безбожні кружляють навколо, бо нікчемність між людських синів підіймається".
Хотів би нагадати безбожним, що їхній сезон минає. їхня безславна мить на сцені минає. А "Господній Закон досконалий - він зміцнює душу".
І далі в 17 Псалмі: "Із справедливим ти поводишся справедливо, із чистим поводишся чисто, а з лукавим - за лукавством його, бо народ від біди ти спасаєш, очі лукаві принижуєш". А тут вже я читаю натяки на розпуск парламенту...

Слово з приводу

З усіх моїх виступів за все моє життя по телебаченню, по радіо і в пресі – цей  виступ 27 липня був найрезонанснішим. Те, що дивилося 15 млн. телеглядачів, не може бути поясненням, адже вони дивляться щодня. Пояснення – в самих людях, які почули майже те,  що самі думали і почували. „Хтось таки мав сказати їм правду в вічі так, щоб стало видно всім, хто є хто”. Те, що могли передати телекамери – напруженість атмосфери і вирази облич.  Найдипломатичніше усміхався Президент. Найвідвертіше реаґувала Юлія Тимошенко. Найблідішим був О. Мороз. Дехто говорив про дипломатичні правила. Однак переадресував цей закид Парляментові. Найбільше реаґували в кулуарах. В той же день були закордонні телефонні дзвінки – і безліч з України.
З того всього я зрозумів, що люди знають те, що і я знаю, але їм дуже приємно, що ці їхні думки прозвучали на весь світ. Таким чином резонанс перевершив сам виступ. Це ще раз підтверджує, що народ  наш таки вище за політичну верхівку.

ЗАПИТАННЯ ДО РЕДАКТОРА:
В Кабінеті Міністрів України знов порушують питання про російську мову як державну. Як ви це прокоментуєте?
ВІДПОВІДЬ:
Новий старий уряд, як старий кінь, знов спотикається на блудному місці. Значить скоро впаде. Згадаймо, прем’єр В.Ф. Янукович недавно по телебаченню виступив як особа цілком адекватна і тверда:
„Проблема з російською мовою чисто політична і надумана. Насправді існує проблема з українською мовою в російськомовних реґіонах, і я закликаю своїх земляків вивчити українську мову, як це зробив я”.
Очевидно, в Кабінеті Міністрів діють інші канали, і тут йдеться тільки про встановлення діягнози.
В країні страшенно засміченій екологічно,  де атмосфера забруднена і води занечищені, де політична атмосфера не очищувалась десятиліттями, де моральна атмосфера гнітюча... Де Церква Православна діє не на оздоровлення і піднесення духу народу, а на роз’єднання і пригнічення народу... Де політика державна антинаціональна, звично обслуговує політичну еліту і тримає народ в чорному тілі.
В країні, де всі чекають свіжого вітру і розуму від влади, яка має знати, що усі матеріяльні і моральні запаси на грані вичерпання, а порятунок наш – в піднесенні духу, в мобілізації здорових сил народу – в тій країні догравати чорний піар можуть тільки диявольські сили.
Але Бог є над усім, і Він знає, де хто має впасти, де хто і коли має встати.

Валерія Новодворська з приводу гасла про „другу державну мову”

- А чому Ви вважаєте шкідливим для України гасло про надання російській мові статусу другої державної?
- Це дуже негативно. Так збудувати незалежну державу не можна. Неприпустимо, щоб у держави не було своєї мови.
Ще з часів Катерини ІІ в Україні почалося зросійщення, все українське виганялось, українською мовою взагалі заборонялося говорити і писати. А Сталін навіть культурологічне товариство „Просвіта” знищив. Російська мова  зараз для України не є  мовою російської культури, яку потрібно знати, щоб читати Чехова, Достоєвського і того ж Гоголя. На жаль, для України і для всіх країн СНД – російська мова – то ланцюг, який прив’язує їх до совєтського минулого.
З інтерв’ю

Конфузи „постісторії”

Публікації Валерії Новодворської, відомої російської правозахисниці і вірного друга України, незмінно привертають до себе увагу багатьох українських читачів тверезою ясністю, безкомпромісною чесністю і неординарністю думки. Свої погляди й переконання вона підтверджує чином власного життя.  Тому навіть найпатетичніші слова у неї  ніколи не перетворюються на риторику,  але вражають, як може вражати лише правдива відданість істині.
„Кастову республіку” написано ще 1991 р., однак вже тоді палкій поборниці демократії, що її вона „готова боронити до останньої краплі крови” (як стверджено в лаконічній авторській преамбулі), було видно проблеми, що нині постали у постсовєтських республіках, які формально проголосили демократію головним принципом державно-суспільного життя. Виявилося, і то дуже гостро, що інструмент демократії передбачає наявність свідомих громадян – особистостей, і він же в руках плебсу може перетворитись на річ небезпечну.
Комусь думка Валерії Новодворської про те, що громадянське право повинні отримувати лише ті,  хто довів свою спроможність бути громадянином – високими моральними чеснотами та самовідданою працею, – може видатися „єретичною”  й такою, що  означає обмеження свободи.
Та насправді, хоча авторка звертається здебільше до досвіду Риму й античности, її позиція повністю відповідає суворим вимогам християнської моралі, без дотримання яких жодна політична структура чи ідея не втримається і буде приречена на занепад.
Аристотель назвав людину „політичною твариною”, та навряд чи варто розуміти це буквально в умовах „нового часу” чи „пост-часу”, який не перестав бути історичним за генезою, напрямком та суттю.
      Насправді позбавлена моральних засад і внутрішньої відповідальности людина „зграї” стає а-політичною істотою, що здатна лише „пожирати”, вичерпувати сенс людського буття – особистого і суспільного, – та продукувати руїну й пустелю – внутрішню і зовнішню.  Про що  надто явно свідчить і сучасний український політичний досвід.
Джерелом і рушієм справжньої політики – національної і державної – вочевидь можуть стати лише морально свідомі і духовно зрілі особистості, які створять силу національного громадянства.
Раїса ЛИША

А власне чому? Чому віками ламали списи за усезагальне виборче право – незалежно від майнового стану, статі, віку, досвіду, знань,  наявности совісти або її відсутности, чести або безчестя, мужности або слабкодухости, шляхетности або підлоти?
Може недостатньо  читали древніх? З якого такого дива вихованого в демократичних Атенах Платона потягло в платонівську „Державу” – античну  фашистську антиутопію? Не від добра потягло, а від того, що оця таки демократія, тобто влада плебсу, натовпу, сиріч посередности, убила його вчителя – Сократа. Зауважте, тиранія Тридцяти (Крітія), не убила, зберегла. А демократія прикінчила, причому виключно за нонконформізм.
Подібна доля (і там само) спостигла Алківіяда. Добре хоч Анаксагора Перікл порятував. А ось піфагорійців нікому було рятувати, їхнє вчення також не припало до вподоби юрбі.
Не дивно, що Платон мріяв про державу, якою правитимуть філософи. Як на мене, добра половина заперечень проти кастових республік з боку мислячих людей постає через   непорушність, жорстокість структур і відсутність права переходу.
Давній Єгипет. Державою кермують жерці. Що в цьому недоброго? Тільки те, що не було відбору у школи жерців серед селянства. Один Бог знає, скільки було змарновано здібностей і обдарувань. А  так... єгипетські жерці були дійсно відбірними інтелектуалами. Кому й правити, коли не їм?
Система індійських варн також була цілковито замкненою. Із шудр (слуг) виходу не існувало. Із вайш’їв (землеробів) – так само. Брахмани зробилися мало не спадковою корпорацією, кшатрії (вояки) – також.
А якби нездалий брахман скочувався в шудри, а здібний шудра міг стати брахманом?.. Що можна заперечити проти того, щоб правителями були мудрі? Ті, хто сміє і вміє – воюють, ті, у кого не вистачає даних, щоб стати мислителями, годуються від землі, а ті, хто неспроможне господарювати самостійно, прислужують іншим.
Сократа стратили саме за таку єресь. „Якщо визнається, що пекар чи швець повинні мати певні знання і навички у своєму ремеслі, - міркував він, - то хіба можна припустити, щоб у незрівнянно складніших справах управління державою брав участь кожен профан?” Атенський охлос такого не стерпів...
Усвідомлюю, що теперішній охлос не більше має терпіння, ніж колишній... Я готова бути побитою камінням і тому заявляю: кожна республіка, яка не бажає сповзти в брутальне нікчемство,  має бути кастовою. Але приналежність до тієї чи іншох касти визначається тільки особистими чеснотами кожного, які стверджуються щоденно. А вищі касти повинні мати не пріоритет комфорту, їдла і загалом вигод, а лише пріоритет ризику і обов’язків.
Вперше в умовах демократії про це заявив Ферамен з Атен, одна із перших жертв тиранії Тридцяти. А те, що він сказав це за дві години до страти, надає його словам особливої нетлінности. Він вигукнув, що завжди був проти того,  щоб громадянські права надавались небагатьом олігархам за їх багатство чи рід, але й не вважає припустимим надавати громадянські права тим, хто настільки злидар, що продасть свій голос за декілька драхм. „Ні, - проголосив він, - громадянські права мусять належати громадянам, які не зрадять свободу і готові захищати її зі зброєю в руках”.
Ось вона, формула громадянства: громадянські права мусять належати громадянам,  а не збайдужілим споживачам. Натовп – не громадянське суспільство, плебс – не народ. Громадянство   своє потрібно довести, пронести через суворі випробування.
Громадянство – не поживний бульйон, в який солодко поринає людська молекула, але олтар для принесення жертви.
В цьому сенсі наші „дикі” пращури були розумніші за нас – у них існував обряд ініціяції, коли хлопчики (а в амазонок, треба гадати, і дівчатка) повинні були, виходячи з отроцтва, доводити свою вмілість, силу, винахідливість, витривалість, здатність стоїчно терпіти фізичний біль – і тільки після цього вони ставали повноправними членами роду.
 Такий принцип тримає суспільство, оскільки випробувана мужність громадян не дає державі (людству) опускатися до малодушности, до рівня цивілізованих амеб.
Громадянства не буває без ризику. Громадянин ставить Честь, Дух і Совість вище за безпеку.  Юний республіканський Рим в смертельному протиборстві  з деспотичним закостенілим Картагеном багато разів ставив на кін саме своє існування.
Рим став згубним для особистости лише тому, що не передбачив права інсургента  на осмислений протест проти несправедливости в громадянському устрої. Та нерідко у своїх початках громадянство і свобода в Римі співпадали.  А коли перестали співпадати (при Суллі, наприклад), то можливо громадянські традиції, помножені на небезпеку, дали світові когорту римлян, що стали окрасою людської історії.
Поза ризиком не з’являться ні Гракхи, ні Віргінії, ні Катони Утицькі, ні Сціпіони. Юлій Цезар розумів значення громадян-інсургентів і рішуче відмовився карати свого запеклого ворога Катона Утицького. Однак той не прийняв помилування, розірвавши власні нутрощі. Тут Цезар і Катон гідні один одного і „солодкої волі громадянства”.
...Але там, де Дух змішують з Хлібом, не з’являється щось вартісне.  В концлагерях найогиднішим було навіть не безпросвітна жорстокість, а те, що кати особисто нічим не ризикували.
Більшовики виростили кроликів. Пошлсіть, сваволя, жорстокість... Кролики і удави – ось наші касти. Ні ті, ні інші не здатні бути громадянами.
Громадянство не виросте з бездумної ситости, „прагнення до щастя” – не є метою суспільства. Республіка, де живе свобода, повинна мати високу мету. Боротьбу за свободу, наприклад, проти тиранії, конформізму, тоталітаризму...
У нас же нині число справжніх громадян таке мізерне, що складає менше одного відсотка. Якщо не зупинити процеси тління і розпаду, юрба витіснить людей.
Громадянські права не можна отримувати просто так. За боягузтво, за підлість слід тимчасово або назавжди позбавляти цих прав. І це цілком відповідає законам Добра. За таким законом Добра жила дитяча республіка будинку сиріт Януша Корчака у варшавському гетто.  За законами добре жив і сам Корчак. У окупованій Варшаві ходив у мундирі  Війська Польського.
Добро є лише таким. Воно ніколи не співпадає ні з безпорадністю, ні з малодушністю.
Я, як поборник свободи, вважаю: громадянські права законодавчо мають належати лише тим, хто готовий заради високої своєї ідеї жертвувати життям.  А байдужим вистачить і матеріяльних благ.
Таке уявлення про громадянство тягне наслідки.  Воно закликає встати і перепинити дорогу Злу. Звісно, випрямлюватися не хочеться. Тому, аби тихенько відсидітися в найближчих кущах, боягузи будуть завше стверджувати нібито демократія – це мирне співіснування Добра зі Злом.
Якось давно на римському форумі розверзлась тріщина, і авгури прорікли, що держава загине, якщо Рим не кине в цю тріщину найдорожче, що в нього є. Тоді юнак Курцій на коні, у всьому бойовому  спорядженні, кинувся сам, добровільно, у цю прірву, - і вона закрилась. Найдорожчим скарбом Риму виявилась громадянська гідність.

Фрагменти „Век ХХ”, 1991 р. переклад з російської Раїси ЛИШІ
 
 

Проща до Зарваниці

20-23 серпня ц.р. пройшла проща до Зарваницької чудотворної ікони Божої Матері. Її очолив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор. У прощі взяли участь понад 200 вірних із Харкова, Полтави, Київа, Миколаїва, Луганської та Київської областей, а також зі Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного. Проща почалася в неділю, 20 серпня, молебнами в парафіяльних храмах і благословенням прочан. По прибутті до Зарваниці було відправлено молебень до Пресвятої Богородиці в головному соборі Марійного центру. Прочани оглянули духовний комплекс, створений на місці чудовних об’явлень Пресвятої Діви. У парафіяльному храмі Зарваниці собор духовенства з різних областей за участю священиків із Тернопілля відправив вечірню. Після цього процесія з запаленими свічками пройшла до чудотворного джерела. День завершився спільною молитвою до Богородиці. Ввечері 21 та вранці 22 серпня майже всі прочани висповідалися.
Архиєрейську Святу Літургію у парафіяльному храмі Зарваниці 22 серпня очолив архиєпископ Ігор. У проповіді владика звернув увагу на різні виміри прощі: особистий, церковний, суспільний. Звільняючись від тягарів гріха й шукаючи захисту під Покровою Пресвятої Богородиці, паломники моляться за спасіння власних душ. А молитва за Україну – то їхній внесок до національного, громадського, державного життя.

Рядки з листа

Нещодавно мені  довелося побувати на 24 ЛЕМКІВСЬКІЙ ВАТРІ в Ждині та відвідати моє рідне Надсяння. На мою думку той, хто кохає своє, вертати буде, якщо не дійсністю, то хочай пам’яттю до того, що пережив на землях предків. Найвища втіха – бути в себе, серед своїх людей  і бачити та чути, як оживає рідне. Бо це значить, що ми є і будемо так довго, як довго звучатиме наша мова і пісня. Молім Бога, щоб дав нам мудрість, яка зможе   перемогти болі, щоб один одного зрозумів і був йому братом, як це мало місце на цьогорічній Ватрі у Ждині. На схилах ждинських гір у час тривання ЛЕМКІВСЬКОЇ ВАТРИ було нас багато. Радісно, що більшість присутніх – це молодь і діти, що ми вдруге відроджуємося, що стаємо проти брехні і всяких розколів (церковного, національного і політичного). Молім Всемогутнього, щоб нам у цьому допомагав.
Василь ШЛЯХТИЧ,
Польща

Ольга ВАЛОВСЬКА вітає редакцію  зі святом Незалежности і повідомляє нам:
„У нас радість: от-от маємо закладати й освячувати наріжний камінь нового храму. (Чомусь зараз пригадалося славетне, кирило-мефодіївцями повторене: „камінь, що його відкинули будівничі... стане наріжним”.). Будує його наша парафія св. Архистратига Михаїла (Київського патріярхату). А в липні цього року вперше вийшов випуск єпархіяльної газети „Дзвони українського православ’я”.

Ольга ВАЛОВСЬКА,
Вінниця

15-ліття молодіжного  хору „Осанна”

З нагоди 15-річчя львівського молодіжного хору «Осанна» (диригент Володимир Бень) відбувся ювілейний концерт. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор надіслав архиєрейське вітання хорові, в якому високо оцінив працю цього неординарного колективу:  «Щиро шкодуючи, що в цей ювілейний день не можу бути разом із вами, хочу передати найсердечніші вітання з нагоди важливої віхи в історії хору «Осанна» - ровесника української незалежности – й скласти всім вам глибоку подяку за 15-річне плідне суспільне служіння. Згадую в цей день заклик натхненного співця псалмів:  «А всі, хто надію на Тебе складають, хай тішаться, будуть вічно співати вони, і Ти їх охорониш, і будуть радіти Тобою, хто любить Ім’я Твоє!» (Пс. 5:12) - з певністю в тому, що його слова неодмінно справдяться на учасниках хору. Ваш побожний спів у Господньому храмі сполучався протягом цих років з мужніми громадянськими акціями, додавав відчуття Божої присутности в нашому сьогоденні саме тоді, коли багатьох гнітила непевність у майбутньому й порізненість. Хай же Вселаскавий Господь допоможе Вам і надалі зберігати й примножувати цей досвід, несучи в світ молитовний спів як потужну силу в подоланні розбрату,  слабкодухости й зневіри. «Піднесися ж, о Господи, в силі Своїй, а ми будем співати й хвалити могутність Твою!» (Пс. 20:14).

Міжнародний симпозіюм в Українському католицькому університеті

24-26 серпня 2006 р. у нових приміщеннях Львівської греко-католицької семінарії Святого Духа Інститут історії Церкви Українського католицького університету провів Міжнародний науковий симпозіюм «Берестейська церковна унія: перспектива наукового консенсусу в контексті національно-конфесійного дискурсу». У симпозіюмі взяли участь історики, богослови, філософи й літературознавці з України, Австрії, Канади, Росії, Польщі, Білорусі. Науковців привітали верховний архиєпископ УГКЦ митрополит Любомир Гузар, ректор УКУ о. Борис Ґудзяк. Серед учасників симпозіюму – академік Ярослав Ісаєвич, проф. Сергій Плохій, проф. Наталя Яковенко. Архиєпископ Ігор Ісіченко на запрошення Інституту історії Церкви виступив із доповіддю «Полемічна література перед викликом нескінченности».

„Наша віра” будить свідомість

Хочу висловити свою думку з приводу статті „Про „пересічного українця”.
Автор листа тонко підмітив: у часто вживаному „пересічні українці” нерідко помітний дух лукавства, невизначености. Авторові болить українська доля. Тільки коли настане час правдивої оцінки, загального усвідомлення страхітливих злочинів?..
Мені до душі ідея, аби газета „Наша віра” стала всіма знаною, щоб її передплачували в широких колах, щоб до неї прислухались.  Потрібно якимось чином афішувати газету, „просувати” її в широкі верстви суспільства.
Відчувається, що в цій редакції трудяться подвижники. Вдумаймось, оплата з нашого – читацького боку символічна. А тим часом, незважаючи на всі труднощі й поневіряння, цей маленький гурточок людей творить велику справу. Гадаю, що саме ми, читачі, зможемо, хай частково, вивести із скрути це правдиве й достойне видання, висилаючи якусь дещицю, хоч коли-не-коли, на рахунок в Укрінбанку, вказаний на останній сторінці газети.
При всій повазі до автора статті я не згодний з його пропозицією відмовитись від самовизначення газети як православної. Газета має залишатись всеукраїнською православною. Погляньмо пильніше на неспадаючу аґресивність російських правителів і російської Церкви. Проти української державности, проти українства ведеться неоголошена війна: економічна, політична, психологічна, міжконфесійна, і навіть... мовна.
Московська патріярхія з дня на день у своїх численних виданнях втовкмачує, що тільки РПЦ наділена Благодаттю, що тільки вона є канонічною... І парафіяни московських храмів в Україні опинились неначе „зашорені”, або вірніше залякані всіма карами небесними: якщо хто з них посміє спілкуватися з „неканонічними”  православними – „кто пойдёт в филаретовскую церковь, или до автокефалов”. Впадає в око, скільки ненависти вкладено в ці слова. Людям малюють образ ворога. Хоча є чимало священнослужителів в УПЦ, котрі ждуть часу своєї Помісної Церкви.
На мій погляд, слід доносити до свідомости нашого люду історичні факти про християнізацію племен і народів на гігантській території від Карпат і Балтики на заході до Тихого океану на сході. Про першоприсутність Київської Церкви на згаданих територіях. Всі ці терени християнізувались київо-печерськими монахами.  Пізніше приходила в Київ якась кількість грецьких монахів, які потім йшли з нашими ченцями на північ, схід.  Але все це йшло з Київа і через Київ. Київ був центром християнізації в східній і північно-східній Европі.
Отож про первинність Московської Церкви годі щось говорити – її ще не було, як не було й самої Москви.
Киян хрестили в водяній купелі в 988 р. грецькі священнослужителі. А Москві тисячоліття православ’я ще ждати й ждати, якщо звичайно поважати історичні факти.
Але нинішня свідомість парафіян московських храмів настільки затемнена, неісторична, що коли послухати таких, враження тяжке, сумбурне... І вся причина – невігластво.
Всі православні повинні знати достеменно, як і за яких обставин Київська Митрополія, що канонічно була пов’язана з Константинопольським Патріярхатом, ні з сього ні з того потрапила під владу Московського. Це все сталось без відома київських ієрархів, не кажучи вже про хрещений люд.
Ваша газета багато чому навчила і автора цих рядків, але хочеться поінформованости для широкого загалу. Тому, гадаю, публікацій з історії Церкви бажано більше.
Микола ТЕРЕЩЕНКО,
с. Андріяшівка на Сумщині

До архіву газети

На першу сторінку