Василь БАРКА Головне - відбудувати віру
Євген СВЕРСТЮК Суворість демократії
Відкритий лист Євгена СВЕРСТЮКА
З думок Матері Терези
Дорога до Бога - ціле життя
Валентина ЧЕШКОВА ЗАГРОЗА - ЦЕРКОВНА НОМЕНКЛАТУРА
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА Актуалізувати скарби консерватизму
Василь БЕЛЕЙ Довіряти душу можна лише Богові
Сергій ШУМИЛО Фльорентійська унія і подальша доля Московської митрополії, внутрішні протиборства
Нескорена Берегиня Вибір свободи
Зірка МЕНЗАНТЮК ДАРУНОК МСТИСЛАВА ХОРОБРОГО
Алла КАРСЬКА Істотне запитання самому собі
Петро СОРОКА Голос із притвору
Ніна Матвієнко Ой виорю нивку широкую

Найперше, що я хотів би переказати, звертаючись до наших людей в Україні, - це готуватися до духовного відродження народу. Без такого відродження всяке інше неможливе. Дивіться самі: 70 років без моральної перебудови, без духовного відродження хотіли побудувати рай на землі, а обернулося пеклом. Отже, маючи такий гіркий досвід, треба справу починати із євангельських слів Христа: "Шукайте Царства Небесного і його істини, а все інше буде вам додано". І ви дивіться, яка правда Христових слів: як тільки в останній час почали навертатися до Христа, то як з неба впала самостійність, без єдиного пострілу...
І ще дуже важливо: три чверті століття народ жив без покаяння, без спокути; хмари, страшні хмари неспокутуваних гріхів нависли над країною, і вони затруюють життя. Це ніби якась північ духовна.
Так що найбільша справа тепер - це все ж таки повна відбудова християнської віри. Не тільки в тому значенні, що ставимо нові церкви, а в тому, щоб будувати Церкви як невидиму Христову будівлю, як містичне тіло Його, до якого ми належимо як частки. Будувати цю вічну, земнонебесну Церкву, і кожному стати ніби апостольським учнем. Цим переможеш - колись було дано Константину такий знак хресний у небі. Цим переможе український народ, так як перемагав силами Запорозької Січі. Отже ще раз повторюю: тільки коли керуватимемося світлом євангельського вчення Христового, нам відкриється добра історична дорога. Без того - катастрофа за катастрофою, така, як сьогодні, народ обвалено в якусь яму історичну.Українська Патріярхія і ціла Українська Церква повинна бути залежна від українського Патріярха. Я думаю, що благословення на це було дане ще від апостола Андрія Первозваного, який виступив на київську гору, благословив і сказав, що тут буде велике світило духовне - великий город, - на всі дальні краї. Так що ми маємо благословення на окрему Українську Церкву, незалежну ні від Москви і ні від кого, але від апостола Андрія, навіть попереду від Візантії. Від апостольської руки благословляючої іде наше право на свою Церкву Українську. І ніхто цього права не може відняти.
Я знаю одно - що все-таки Україна перебуває під покровом Матері Божої і архангела Михаїла. І перемога буде за нею, так як була перемога за Січчю Запорозькою і Богданом Хмельницьким.
"ЛУ", 05.06.2003
 

"А коли люди спали, прийшов ворог і куколю між пшеницю насіяв та й пішов".
(Перша думка - повиривати кукіль з корінням!).
"І сказав Господар рабам: Ні. Щоб виполюючи той кукіль, ви не повиривали з ним і пшеницю.
Залишіть, - хай разом обоє ростуть аж до жнив".

Ця притча Христосова така коротка, що чекаєш її продовження... Невже таки справді куколю в пшениці не слід полоти? І терпіти бур'ян аж до жнив? Може його важко розпізнати в молодій пшениці? А хто той ворог, що підстеріг, коли люди спали?
Все неясно, як у житті...
А тимчасом факт загальновідомий, що в пшениці любить рости бур'ян, що йому там добре, що він ще краще росте, ніж пшениця...
Але ще не відомо, чи пшениця не любить рости з кукілем...
До речі кукіль цвіте гарним рожевим цвітом...
Природа любить розмаїття.
І тут мені згадується гасло китайських комуністів: "Хай росте сто квіток". Тільки, здається, цю формулу щедрого плюралізму вони висунули вже після невдалого революційного експерименту з горобцями...
Комуністи завжди рахували щось одне - і заплющували очі на друге. Вони вичислили скільки зерна може з'їсти горобець, але забули, що горобець їсть комах і черв'яків. Коли знищили в дивовижно організований спосіб усіх горобців, то виявилось, що комашня і гусінь нищить увесь посів. Природа внесла поправку: змусила закупити за кордоном горобців і завезти в Китай.
Так само "наші" комуністи порахували, скільки турбін рухатиме вода на Дніпрі, але заплющили очі на те, скільки людських доль, життів, земель і лугів доведеться спустошити, щоб перетворити квітучі землі на море...
Одне слово, кремлівські комуністи і китайські комуністи забули прочитати притчу Христову про кукіль. Вірніше, вони вже встигли знищити мудрих людей, які уміють читати і тлумачити притчі. Вони розплодили таких людей, які одностайно і бездумно уміють нищити. Це у них називалося "демократичним централізмом" - облудними словами, які заперечують одне одного. Бо якщо "централізм" - то це означає право одного центрального ідіота запустити таку "демократію", яка витолочить всю пшеницю, вириваючи кукіль, і винищить усіх горобців як дармоїдів, а разом з ними тих людей, що насміхаються з тієї комедії.
Але насамперед цей "мудрий" ідіот виловлює людей, які нагадують, що демократія полягає не в тому, щоб усіх зробити бідними і всіх нацькувати на горобців. Демократія в тому, щоб вислухати кожного і навіть запитати, чому він називає "мудрого вождя" ідіотом... Демократія - це терпеливість до іншого і право кожного на життя і на свою думку.
До цього треба йти довго - все життя. Набагато легше кинути поетичну формулу: хай цвіте сто квіток...
Євангельська притча була змалку відома дириґентові церковного хору Павлові Тичині... І от він коли притсли схопив дух часу - протилежний.
Не заспокоїмось ми доти
аж поки з поля весь бур'ян
не вирвемо. А вирвем грізно!
Багнетом! Критики мечем!
Клянемось клятвою залізно
Що ворог жоден не втече!
Ми пам'ятаємо, як большевики застосували цю "агротехніку".
Спершу винищували збройний опір - Петлюри, Денікіна, Колчака,
Потім беззбройних учасників опору.
Потім - господарів землі, які вирощували пшеницю з кукілем.
Потім -не згодних з мудрістю вождя.
Потім - українських селян, які не любили вождя.
Потім - інтеліґенцію - за те саме.
Потім - самих винищувачів, бо вони теж бур'ян.
Потім - сусідів, щоб розширити західні кордони, потім "союзників", які большевиків вважали бур'яном,
Потім усіх незгодних, інакодумців.
І не заспокоїлися доти, аж поки склероз і старість не підкосили рішучости і довели до "перебудови".
Тепер уявімо собі, що після падіння режиму прийшли інші сили і почали деклямувати вірша "Ленін":
Не заспокоїмось ми доти
Аж поки з поля весь бур'ян
Не вирвемо! А вирвем грізно!..
І почали по-ленінськи відривати голови
членам ЦК КПСС,
секретарям обкомів і райкомів,
зірвиголовам з КҐБ,
яструбкам з армії,
секретарям парторґанізацій.
І примовляти при цьому: то вам "демократичний централізм" - знизу! А то вам за "одностайну підтримку" репресій. А то вам за людоїдську клясову пильність...
А в газеті "Правда" можна було змінити тільки редактора, а решта - будуть згодні з новим редактором. І тоді з'явилася б передова стаття - переклад колишнього комуніста Мілована Джіласа, який підсумовує "агротехніку" ХХ ст.: Якщо знищення комуністами вищих верств суспільства, старої аристократії принесло непоправні втрати, то знищення комуністичної верхівки не принесе для культури жодних втрат і буде майже безболісним...
Чи перебільшував Джілас балянс людської якости вже "виполеного бур'яну" і бур'яну, який міг бути виполеним?
Одне можна сказати певно: комуністи дуже швидко забули свою теорію виполювання і свою практику нещадности щодо інакодумців.
Вони дуже швидко і радо прийняли умови демократії. Кажуть, Петро Симоненко навіть на Заході доповідав про порушення демократії і свободи слова в Україні. Леонід Кравчук любить говорити про плюралізм і толерантність, а генерал КҐБ наче й не чув про нищення людей за слово.
Усі вони цілком згодні з Христом - про мирне дозрівання - аж до жнив. І трохи невдоволені, що дехто з тих, кого не встигли вирвати з коренем, тепер називає речі своїми іменами... І ця його противна звичка нагадування про старе геть "не демократична і не толерантна". Бо є ж такі, що не нагадують (і тут)...
Але на особливі роздуми наводить жорстка кінцівка притчі Христової: в жнива кукіль позбирають і кинуть в огонь - разом з насінням! Так само Христос засуджує на всихання неплідне дерево. Так само що "раба лінивого і лукавого" взяв отримав один талант і закопав його, замість примножити.
Суворі, ой суворі начала християнської мудрості, яка виводила нас в люди...
 

Офіційний сайт УПЦ МП "Православие в Украине" перераховує українських політиків, які визнають єдиною законною і канонічною з усіх існуючих православних юрисдикцій в Україні - УПЦ Московського патріярхату. Серед цих визнавців бачимо народних депутатів Олександра Мороза, комуністів Петра Симоненка, Георгія Крючкова, а також Андрія Деркача та голову президентської Адміністрації Віктора Медведчука.
Ось хто, виявляється, стурбований в Україні проблемами церковного канону!.. Чи може ці політики, як колись політграмоту, вивчають книжечки на кшталт випущеної прес-службою УПЦ МП "К истории автокефального и Филаретовского расколов"?
*   *   *
Російська Православна Церква відкрила у Брюсселі при европейських міжнародних організаціях своє представництво. Це рішення ще раз підтвердило бажання РПЦ брати участь у дискусіях над створенням Конституції Европейського Союзу, де важливе місце посядуть різні теологічні, філософські, етичні й соціяльні питання. Окрім того, представництво займатиметься екуменічною співпрацею з іншими Церквами.
*   *   *
За повідомленням УНІАН 8 листопада 2003 р. в Римі буде відслужено літургію в пам'ять жертв Голодомору в Україні 1932-33 рр.
*   *   *
У Польщі вийшла друком книжка Папи Римського Івана Павла ІІ "Римський триптих". Наклад її дорівнює 300 тисячам примірників, що є феноменально для літературного твору.
Поетичні тексти Папи - то великий інтелектуальний і духовний виклик - так характеризують вірші Папи шанувальники.
"Римський триптих" - перша поетична книга Кароля Войтили з того часу, як він став Папою Іваном Павлом II. Друга частина "Римського триптиху" називається "Роздуми про Книгу Буття".
Перше видання нової книги в оригіналі (польською мовою) здійснено у Кракові. Майже одночасно у Ватикані з'явився італійський переклад. Книга вийде також англійською, французькою, еспанською та німецькою мовами.
 

Публікація у "Нашій вірі", ч. 6 "Чи виносити сміття з храму" мала різні відгуки. Але ніхто не сказав: "Не виносити". Саме ж сміття любить мовчати. А розбійники воліють таємність. Один читач гадає: "Якби вдарила блискавка і спалила увесь содомський гріх, що оселився тепер в манастирях і лаврах - не уявляєте. Скільки мість опустіло б... Розбійник у храмі тепер аґресивний. Його не так просто вигнати. Він біжить до знайомого податківця або до "крутого", якому освятив "Мерседес"...
Все це вірно. Але більше вірно те, що храм має бути храмом, розбійника слід називати розбійником, а раба лукавого не називати слугою Божим.
Треба на повен голос сказати правду, як пост-комуністична влада використовує ще й церкву для своїх лукавих цілей. Загальновідома рабська залежність режиму Л. Кучми від антиукраїнської політичної Церкви Московського Патріярхату. УПЦ Київського Патріярхату - політично заблокована. УПЦ може мати вихід на канонічний зв'язок України з Константинопольським Патріярхом...
Звідки йде політика знищення УАПЦ зсередини. Собор УАПЦ в 2000 р. відбувся державним коштом. "Під патронатом Президента" обрано предстоятелем владику Мефодія, а головуючого на Соборі митрополита УПЦ США Костянтина відсторонено від реального впливу на УАПЦ. Залишено за ним духовне покровительство, що для влади неістотно.
Коректну інформацію можна прочитати в докладній статті Атошевського: "Розкол в УАПЦ: що далі?" ("Патріярхат", ч. 3, 2003).
Заплянований механізм діє прискорено. 25 липня до мене надійшло листом "запрошення" до участі в архиєрейському Соборі 7 серпня 2003. Запрошення № 148 за підписом +Мефодій. Але адресоване "Високопреосвященнішому Андрію, Митрополиту Галицькому".
Після того, чого я надивився на архиєрейських соборах по відході бл. п. Патріярха Димитрія, на такі дрібниці можна не зважати...
Але в православному просторі України діється недобре. Важко уявити, що сниться Предстоятелю УПЦ Сабодану після участі в спектаклях чергового одруження В. Медведчука. Може йому, обтяженому гирями відомими і невідомими, сняться польоти на гору? Але що сниться Мефодієві після спектаклів свячення кавалерів і дам? Що йому сниться після сварливих соборів, де не ставляться питання релігійні, а йдеться про очищення від віруючих в єпископаті? Що може снитися після затівання непристойних скандалів 14 липня в Посольстві США в присутності гостей?
Від самої думки про можливість такого стає моторошно. Отримане запрошення я сприймаю як вияв неповаги. Почуваю, що я не повинен зустрічатися з тими людьми. Коли мене обирали до Патріяршої Ради, вірні УАПЦ надіялися мати свій голос у Раді при вирішенні питань творення Церкви чистої і відкритої до решти християнського світу. Це мало сенс за життя бл. п. Патріярха Димитрія, людини чесного розуму і глибокої віри.
Нині у святих стінах Андріївської церкви збираються люди чужі один одному з метою "Розширення складу архиєреїв УАПЦ". Кому потрібна Мефодіївська УАПЦ з таким духом, таким єпископатом? Для голосування? Вірні такої підміненої псевдоцеркви не потребують. Православне братство її послідовно виводить на чисту воду.
Я вірю, що УАПЦ і на цей раз врятується силою життєздатних паростків і молитвами своїх вірних. Зареєструють, чи не зареєструють чиновники Харківсько-Полтавську єпархію - вона потрібна людям, отже - житиме.
Я знаю, що Церква висока і чиста, потрібна зневаженій українській людині, як причастя. Скільки пронеслося і забулося поділів і руїн на особистому ґрунті, а в пам'яті залишається те, що в серці. Те, що справжнє і на потребу душі. А сувора євангельська історія вигнання міняйлів з Храму написала нам як настанова і нагадування.
 

Єдність є плодом молитви, покори і любови. Тому якщо спільнота молиться разом, то й перебуває укупі, а коли перебуватимете в гурті, то любитиметеся так, як Христос любить кожного з вас.
Втрата пильности є наслідком занедбання молитовної практики. Оскільки молитва є духовною їжею, її занедбання є зубожінням духовного життя, за чим неминуче слідує втрата старанности. Тож просімо Божу Матір, щоб навчила нас молитися, адже ж Вона навчала Ісуса всі ті роки, що перебував із Нею в Назареті.
Є багато людей, що не знають як молитися, не мають відваги молитися, і таких, які не хочуть молитися. Єднаючи свої благання з молитвами святих, давайте діяти і молитися за тих, що не вміють, бояться або не бажають молитися.
Любімо молитву, відчуваймо потребу неустанної молитви, молімося. Якщо хочете молитися краще, моліться більше. Молитва побільшує серце до такої міри, щоб могло вмістити Бога, Який приносить себе в дар. Просіть і шукайте, і ваше серце стане таке велике, що зможе прийняти Бога і зберегти Його в собі.
"Господь - передо мною завжди; тому що Він у мене по правиці, не захитаюсь" (Пс 16.8), - мовить псалмопівець. Бог є в мені, і є Він сутністю більш глибокою, ніж власне існування в собі, "у Ньому бо живемо, рухаємося й існуєм" (Ді 17.І8). Бо Бог дає всьому життя, дарує силу і побуджує все до існування.
Мусимо намагатися, щоб любов Божа зростала неустанно, а це буде можливе лише тоді, коли ми будемо старатися дарувати Йому приємність і не відмовлятимемо у жодному Його проханні.
Сердечна молитва, проте, - це ще не все. Мусимо молитися витривало і з великою любов'ю.
Все наше знання повинно бути наповнене Ісусом розіп'ятим. Св. Августин каже: "Заки апостол почне проголошувати правду Божу, повинен піднести свою спрагнену душу до Бога, і лише тоді він може перелити на інших все те, чим сам був напоєний, передати іншим все те, чим сам був сповнений".
 

Розмова з о. Іваном РИБАРУКОМ з села Криворівня (Гуцульщина, Івано-Франківщина)

- Ваша дорога до Бога, до церкви - якою вона була? Адже щоб служити Богу, не обов'язково бути священиком. То задля чого ви прийняли священство?
- У Василя Стуса є такий образ дороги до Бога: "Дорога тривоги, випроби і скрут, дорога до Бога ламка і витка".
А чому ви питаєте "була"? Думаєте, що, як кажуть на Гуцульщині, "ймив Бога за ноги", коли став священиком? Моя дорога до Бога триватиме до кінця моїх днів. За велике щастя мав би "упокоїтись в Бозі". Буває, втомлено сідаю край свого шляху і про багато що думаю, але ніколи вже мене інший шлях не покличе і не спокусить, хіба би "Бог з ласки спустив", бо й таке буває. Про це треба просити, про милосердя і Його волю щодо нас, щоб могли постійно відчувати душею "голос, що кличе".
Я чуюся щасливим з того, що моє покликання і моя робота зустрілися в служінні.
Пустий то священик, котрий лиш у церкві священик, і той лікар, що лиш у лікарні лікар, і той вчитель, що лиш у школі вчитель. Доброго лікаря і в хаті знайдуть, до доброго вчителя приходять і в позаурочний час, а в доброго священика двері не повинні зачинятися.
- Отче Іване, за останнє десятиліття в Україні виросли сотні нових храмів. Але чи стали ми духовно багатшими?
- В цікавого філософа Клайва Льюїса є таке міркування, що ми, ніби малі діти, малюємо нерівне коло. Прагнення Бога, імператив, який Він висловив у Євангелії: "Будьте досконалими, як досконалий Отець ваш Небесний" - є прагненням допомогти нам, щоб ми те коло намалювали рівненько і гарно. Бог не ставиться до людей, як до нерозумних, Він поважає наш внутрішній світ і дає нам свободу дії, вибору. Гірко, коли український народ брався до ролі совєтського народу, гірко, коли ми тепер европеєзуємося... до невпізнанности. Але попри все намір Божий про нас - правічний, не теперішній і не захований підспудом.
Здається, зло знайшло собі нові ніші, але злом лишилося, а добро так само добром, цілим та неушкодженим є і виборює собі приналежні простори.
Чи століття мають силу викорінювати наші вади? Чи століття наближують нас до Бога? До Бога наближає страждання. І ніщо так, як страждання, не наближує. Ми грішимо покірністю "духові часу". Прийняти легший шлях, який веде до загибелі, чи важчий, що має вінець Царства - є вічною спокусою для синів людських.
- Сьогодні в багатьох людей складається двояке ставлення до Церкви. Одні вважають Церкву заполітизованою, інші, навпаки, що вона недостатньо працює для держави. Яка сьогодні має бути роля Церкви в незалежній державі?
- Мабуть, відбувається така помилка, що важливі речі або не розуміються, або ж розуміння тих речей відбувається ніби в дзеркальному відображенні. Бог має свій промисел щодо Церкви. Земна Церква "воююча" має одного ворога, вічного, і не варто пропонувати їй другого чи третього, чи ще якого іншого до рахунку. І має одного Пана, достойного хвали і прослави. Отож не треба пропонувати їй до божественних гімнів інших "панів". Якщо держава християнська і незалежна, то вона свідома цього.
- Тимчасом в Україні найбільше віруючих християн, але державної ідеології, яка б на християнських засадах зміцнювала державу, немає?
- Дуже хистким є деклярування державної ідеології за християнськими принципами. Часто хтось з них, "хто зверху", раптом забувається і на свій кшталт творить християнську ідеологію за державними принципами. Хіба не досить історичного досвіду Візантії, Російської імперії?..
До речі, на зустрічі з папою Іваном Павлом ІІ, на якій Бог сподобив бути присутнім і мене, були представники всіх християнських конфесій в Україні, не було пише зверхника УПЦ Московського патріярхату. Так зухвало поводиться на українських теренах, що з нею контактувати може хіба Президент. За нас "моляться"... і нема на те ради.
- Католицизм вбачає тріюмф церкви у її поширенні через кордони інших держав і через океани, а православ'я вбачає тріюмф Церкви у зміцненні самої віри. Яка ваша думка?
- Якось нашого сучасника, Митрополита Сурожського Антонія (Блума), який зумів у Великобританії зорганізувати велику православну громаду, спитали: "Як ви приводите людей до православ'я?". Він відповів: "Я до православ'я їх не приводжу, я веду їх до Христа". Видатний християнський філософ Володимир Соловйов устами старця Іоана (персонаж "Повісті про Антихриста") на претензійне запитання, що найдорожче в християнинові, відповів: "Найдорожчим є сам Христос!".
Дорога до Христа розпочинається з повної довіри Йому в кожній миті життя. Головне йти і прагнути зустрічі. На жаль, саме нерадиві священики церков часто провокують людину до іншого вибору.
 
 

- Душевний лад людини зумовлений релігійним ладом її почуттів. Віра дає душевну рівновагу. Віра дає духовну міць.
- На жаль, забагато ерзаців у нашому сучасному житті. Цей процес підміни торкнувся і церкви. Якщо з цим мирно співіснують самі носії Слова Божого, то марно закликати Святого Духа.
Прикро, але традиційна Українська Православна Церква мало відчутна у процесі відродження релігійного духу в Україні.
- Особисто для мене образ УАПЦ зазнав значних (і, на жаль, не найкращих) метаморфоз.
У 1989 р. УАПЦ відроджувалась її вірними не як леґенда, - відроджувалась вірою, жаданням істини, пам'яттю безіменних могил її слуг Божих.
Спроба сил, що забувають Господа, керувати Церквою дається взнаки. А контакт цих сил з владою, яка ще не знайшла свого шляху до Бога - серйозна загроза її майбутньому, через перетворення духовенства в церковну номенклятуру.
- Молода людина гостро раеґує на фальш. Отже повернути молодь можна:
- правдою і можливістю діялогу;
- високою духовністю слуг Божих;
- незаанґажованістю та професіоналізмом соціяльних складових.
Потрібна розумна державна концепція духовної освіти...
- Особа священика - дуже багато важить. Щодо професійного пресингу - не треба забувати заповіді Божі.
- Головні небезпеки для Церкви сьогодні, як на мене: владна номенклятура. Загалом переконана, що сепаратної віри (і Церкви) не буває.
- Святе Письмо, щоденне моє читання якого потребую: молитовник "з вірою і любов'ю".
 
 

Написана на матеріялі української давньої літератури книга Павла Ямчука - це серйозна і пристрасна розмова про сутність українського світогляду, його принципові риси й домінанти. Головну мету своєї книги автор вбачає в тому, щоб актуалізувати в сучасній свідомості духовні скарби давньої минувшини. Показати духовно-світоглядні обрії українських митців-мислителів минулого, орієнтацію клясичного українського консерватизму на сковородинське "духовне золото". Поглянути на консерватизм як на процес формування української еліти, як на джерело християнської національної духовности, що її можна визначити як українську християнсько-консервативну ідею, окреслену, але не реалізовану в епоху Бароко. Адже саме в літературі доби українського пізнього Бароко та Середньовіччя народилась орієнтація на незамулені одвічні джерела, на ранньохристиянський духовний ідеал - шлях до Горнього Царства.
Автор пропонує власну комплексну аналізу світобачення та поетики українського Середньовіччя та Бароко. Досліджує їх взаємозв'язок на прикладі кількох літературно-філософських дискурсів (лицарсько-мілітарного, релігійного - православного та уніятського), на рівні найяскравіших особистих феноменів - Івана Вишенського і Петра Могили.
В монографії розглянуто зокрема явища і питання: християнський консерватизм і світобачення братських шкіл в Україні XVI - ХVII ст.; "Унія... 1595 року" Іпатія Потія і українське передбачення всесвітньої перспективи; ідеал людини консервативного Середньовіччя в Україні: лицар, ченець, наставник (Петро Могила); сатирико-гумористичний доробок епохи й духовно-консервативна парадигма мислення його творців тощо.
Павло Ямчук обстоює використане ним поняття "митець-мислитель" стосовно всієї літературно-філософської естетики цієї особи. Конкретний літературний матеріял диктує авторові і способи його дослідження, які подекуди виходять за межі усталених дефініцій, залучаючи філософський апарат вивчення явища - і щодо експериментатора І. Вишенського, і щодо синтетичної поеми С. Пекаліда з її консервативно-естетичними домінантами, і щодо оповідань Петра Могили про Господні Дива, на думку дослідника, "абсолютно невідчитаних постпросвітницькою традицією" і т. ін.
У контексті консервативної середньовічної особистости розглядає автор ідеал консерватизму в добу Середньовіччя у західній та східній рецепціях, різнопляновість консервативного світобачення у різних типах культур. Дуже цікавий і нестандартний підхід демонструє розділ про несподівані паралелі у світобаченні двох мислителів, представників цілковито осібних культурних світів, які мовби ніяк не перетинаються, - Івана Вишенського і ... Лі Бо, славнозвісного китайського поета й мислителя, виявляючи в них подібні світоглядні парадигми.
Тут і повернення до минувшини як до свого роду модель порятунку світу від хибного шляху, відродження підставових духовних цінностей, і причетність обох митців до іншої духовно-свідомісної вітчизни, і епоха, в яку їм довелося жити - світ "не піймав" їх, як і Сковороду. І явний профетизм - призначення бути вісником для світу. І протиставлення митця-аскета "владам світодержця тьми світу цього".
Перейнятий ідеєю захисту духовного простору людини в сучасному світі, автор резюмує: "Можна лише нагадати висловлену колись думку С. Аверинцева та М. Бахтіна: "пророщування зерна", зароненого в інший час, у сьогоднішню епоху, має, на наш погляд, добрі перспективи в сучасності. Треба лише пригадати той спадок і цим зерно проростити".

фраґменти з книги

Консерватизм добірної людини відтак полягатиме не у закликові до простого наслідування традиціям, яке, за суттю, є недосконалим уподібнюванням кращому з того, що було в минулому, а матиме природу вчинку, природу активної дії у відповідності до пра'вил збереження, духовности. [...]
Добірна людина на зламі тисячоліть - це не благодійник, а жертовний подвижник, якому не шкода лише себе. Його подвиг не у боротьбі зі злом, а у, висловлюючись бароково, "тихому" збереженні добра. Консервативна добірна людина, як одиниця цивілізації, мусить виробити кожна для себе стратегію збереження добра у світі. [...]
Добірна людина не може" відтак не виступати своєрідним генерагоррм теорії й практичної дії, які нерозривно пов'язані одна з одною. [...]
Духовний аристократ має сьогодні неодмінно бути людиною віруючою, бо без цього він, як і два-три століття тому, потрапить у полон всевладної гордині та віри в самого себе. Саме християнство виробило в своєму лоні потужну систему, яка не дає гордині ніякого шансу опанувати людину, адже останні є першими, а перші можуть посідати останні місця. [...]
' Українське суспільство пройшло у XX ст. страшні випробування вірності християнській вірі і, попри тортури зваби і спокуси, зберегло її. Саме християнське світобачення може сформувати новітню духовну аристократію, подібно до описаної лордом Актоном, не шляхом мас-медійно зорганізованого вибору, а шляхом наближення чистого сумління кожної людини з абстрактного поняття "народ" до діяльної і дієвої віри в Бога. Демасофікація народу відбуватиметься саме так, іншого варіянту не існує. Людина-маса повинна звільнитись від полону, у який вона потрапила, від віри у свою всемогутність, що є однією з форм маскування безпомічности людського розуму перед Всесвітом. [...]
Зараз, переконаний, більшості очевидно, що непотрібне зі сповідуваного владою матеріялістичного погляду на світ руйнування храмів, їх злочинний підрив (зрештою, ці споруди були й взірцями культури минулих століть, шедеврами якраз оспіваного більшовиками генія народу) мало виразний характер осквернення земного Царства Духу. Мало на меті метафізичну спробу його десакралізацїї. Про те, що Дух переміг своїх противників, свідчить непоруйнованість збереженої віри, а також небувале сучасне відродження Храмів і Церкви, яке неможливо пояснити з позицій авторів атеїстично-матеріялістичних теорій.
Для консерватизму майбутнього століття Церква є тим осереддям духовного життя, яке зберігає у собі незмінними всі основні відповіді на найскладніші питання новітнього часу. У її немодерності криється більша сучасність, ніж в тисячі новопосталих "сучасних церков", які виходять з потреби сподобатись тілу, а не впокорити його. Консерватизм Церкви є даниною традиціоналізмові і виступає усталеним орієнтиром духовного пошуку. Саме Церква та вірні їй є джерелом означених Г. Вільзом "теорій управління за "Божественним правом", які ґрунтуються на спільності віровизнання'' [17, С. 313], а сама вона є одним із найпотужніших суспільних інститутів, покликаних захистити людину і суспільство від "узурпації державою царини релігії й моралі, що має наслідком відмову від свободи" [17, С. 313]. Відстоюючи місце Церкви у суспільному житті, слід пам'ятати про ці важливі фактори, адже без них годі й сподіватись на формування нової аристократії, на поступове еволюціонування типу масової людини у бік причащання до Духу, слід чекати стрімкого розкладу людської особистости й суспільства під впливом масофікації та десекралізації людського буття.
Церква може й повинна знову повернути собі статус духовного центру суспільства, його осердя. Тут, звісно, не йдеться про якесь державно-штучне домінування однієї конфесії над іншою, а лише про духовне повернення суспільства у бік християнсько-консервативної ідеї. Побіжно зауважу, що нам бачиться Церква не у ролі усталено традиційного соціального інституту, тісно і теж традиційно пов'язаного з державою, не в ролі своєрідної данини вірі предків і минулому, а, використовуючи термін лорда Актона, як сила, здатна "відродити первинну чистоту свого устрою й змусити уряд зважати на ідеальний зв'язок, що його було освячено за велінням небес" [16 С. 291]. Така Церква, непідвладна нікому, крім Бога, є можливим ідеалом ідеалом, здійсненним, але за однієї умови, якщо складатиметься вона лише з духовних аристократів, якщо ці аристократи будуть подвижниками і віддадуть себе до решти для порятунку світу, лишаючись при цьому аскетами. Церква - це єдиний, на мій погляд, соціяльний інститут, який може , здатен об'єднати феноменальні і унікальні особливості у ціле. Власне. об'єднувати буде не "тіло"', а "дух".
Саме через віру та її осердя - християнську Церкву й може прийти до людини справжня свобода. Про необхідність свободи як умови відродження індивідуальности, а значить і реставрації духовности кожного індивідуума сказано вже дуже багато. Але не часто доводиться чути, що свобода і віра в Бога є поняттями взаємопричетними, взаємопроникненими, і що свобода не може існувати без опертя на віру, без системи координат віруючої людини. Відтак, і аристократ-консерватор справді вільний лише тоді, коли має джерелом своєї аристократичности причетність до Горнього Світу - віри в Бога. Тут варто нагадати слова Гарі Вільза: "Річ у тім, що для християнина шляхетність людини пов'язується з тим, що вона не знаходить місця у світі, і тут мається на увазі її приналежність до Іншого Граду, з горнім, неминущим громадянством" (курсив наш. П. Я.) [17, С. 310]. Іншість тут, як бачимо, це і є інший град віри, причетність до якого робить людину справді вільною від Граду земного. [...]
Свобода тепер є не лише потребою індивідууму в іншому граді, що було актуальною потребою і для людини античности, сьогодні свобода це чи не єдиний зі способів порятунку людини від осамітнення, який відбуватиметься через наближення індивідуума до іншого граду.
Для консервативного аристократа такий шлях означає не лише звільнення від соціяльного середовища, а точніше - від диктату більшости та маскультури, а, передусім, причетність до віри як вищої форми духовної свободи. Та якщо віра в Бога стає фактором соціяльним, якщо вона ідеологічно концептуалізується у світські системи цінностей, то з'являється небезпека, на яку вказував лорд Актон: "Коли просвічені мужі Греції навчилися застосовувати свої здібності гострого розумування до системи предковічних вірувань, вони швидко усвідомили, що концептуальні підходи до богів розбещують життя. Те ж саме, переконаний, можна сказати й про сучасну ситуацію, коли мільйони людей перебувають у пошуку саме популярної релігії й моралі, утворюючи, зокрема, все нові й нові релігійні секти, і забуваючи при цьому, що царина справжньої духовности потребує важкої і часом майже непосильної індивідуальної роботи конкретної людини, яка можлива лише за умови духовного віддалення від Граду земного. Концептуалізація релігійного начала позбавляє релігію духовного, віру - інакшості й незаплямованої зв'язком з матеріяльним світом чистоти, а популярність релігії свідчить про її припасованість до матеріяльних потреб, а значить - виходить не з Горнього Граду, а із земного.
Таким чином, для новітнього консервативного аристократа є знову ж таки актуальною його гнаність, але в даному випадку вже в розумінні свідомого нестремління до популярности за будь-якою системою Граду земного. Тут треба зауважити, що нестремління до земної популярности означає зовсім не свідоме уникання боротьби за людину, у тому числі і масово прийнятними засобами, а уникання служіння духовним зовні, але мирським за сутністю ідеалам і цінностям. Віра тільки тоді досягне своєї мети, коли її неможливо буде пов'язати з несакральним началом. [...]
Консерватизм здатен, спираючись на авторитет харизматичної Церкви, зберегти Горній Град віри в кожній людині, бо саме таке єднання є потужною перешкодою оманливому й привабливому сполученню ерзацу духовного світовідчування, людської моралі та матеріяльного начала, яке завжди є домінантним у "популярних релігіях".
Популярність релігії й висхідної від неї моралі в світі, керованому, за терміном І. Вишенського, "дияволом-миродержцем" означає лише одне - відмову від Божественного начала, від віри, заснованої на причетності до Святого Духа і скочування у примітивні вірування, які за суттю не багато в чому відрізняються від дохристиянських і можуть завдати сучасній людині такої шкоди, яку навіть важко передбачити. У сполученні з новітніми проявами потужної мас-культури, такі вірування в себе дадуть ефект у сфері духовній багато сильніший усіх вже пережитих людством техногенних катастроф. [...]
Масова культура, в тому числі і масова релігія, що не лише пропагує їх, але й, що принципово важливо, виховує їх майбутніх споживачів, і є одним із противників Церкви і нової духовної аристократії у її боротьбі за оборону, можливо, найголовнішого права людини - права залишатись людиною. [...]
Нинішня доба знов потребує людей, здатних прокласти міст між техногенною культурою й духовністю, між соціяльним гуманізмом і Божественною природою любови до людини, між хибним шляхом, що ним пішло людство, і між шляхом істини, від якого воно відмовилось. [...]
 

Злоба, невлаштованість, екологічні катастрофи, міжнаціональні чвари, непорозуміння між конфесіями, виникнення сект, політичний демонізм - усе це дуже насторожує і змушує задуматись: а чи не наближається час приходу антихриста? Час, коли рівновага між добром і злом порушиться.
Від початку світу диявол воює з родом людським, іде боротьба не на життя, а на смерть. Свою чорну справу робить він і сьогодні, але не так, як тисяча чи сотні років тому. Диявол, як видно, пристосовується до рівня духовного та інтелектуального розвитку людства, до нових історичних умов.
Згадаймо, диявол в перекладі означає "наклепник", спочатку він був ангелом, добрим Божим слугою, але з власної волі згрішив, і Бог скинув Його з неба. Почуття добра йому ненависне. Його мета - завоювати довіру, поневолити й погубити людину.
Проте перед молитвою диявол безсилий. Боїться він також ладану, свяченої води, святих мощів, святих ікон. Тобто, власне - праведного і святого.
Слід пам'ятати, що диявол належить до світу невидимого, і тому людина його не бачить. Наше матеріяльне тіло є ніби оболонкою, що захищає нас від споглядання нечистої сили.
Останнім часом з'явилось чимало людей, які лікують біополем, пророчать майбутнє... Щоб збагнути ці явища, звернімось до Біблії.
У діяннях апостолів йдеться про ворожбита Симона, який "дивував люд самарійський та видавав себе за щось велике", про фальшивого юдейського пророка на ім'я Вар Ісус, про служницю, яка мала духа-віщуна, що говорив правду, але його прогнав апостол Павло.
Київо-Печерський патерик пише про Микиту, який за гордість, зарозуміння був опанований бісом, бо мав дар пророкування і велику пам'ять, знав весь Старий Завіт. Коли ж з нього вигнали біса, то він усе забув.
Щодо дару пророкування, то він буває даний людині від народження і може збільшитися через піст і побожне життя. Буває, що цей дар несподівано з'являється з ласки Божої. Але здатність пророкувати може з'явитись і за сприяння диявола.
Дуже багато людей зараз ходить лікуватися до екстрасенсів, але вони не знають, в чому ж суть того лікування. Відомо, що екстрасенси варварськи перерозподіляють енерґію, внаслідок чого хворий орган одержує її і поправляється, а інший орган може захворіти. Екстрасенси часто доводять людей до психічних розладів. Тоді як є інший шлях до полегшення і зцілення: причастя. Та врешті краще навіть померти в Божій благодаті. Бо Бог допускає хвороби за наші гріхи, щоб ми зрозуміли, що наше життя - це коротка мить, за якою стоїть вічність. Хвороба дається нам для нашого прозріння і смирення, щоб ми знайшли в собі сили покаятись і змінити наше життя на краще. Душу, крім Бога, не можна довіряти нікому. Хтось із людей дійсно має Божий дар, але цей дар дається людям з чистим серцем, з багаторічним побожним життям. Такі люди не горді і лікують безкоштовно. Бо ж Ісус Христос сказав: "Дарма дістали - дарма давайте". Так оздоровляв святий Пантелеймон, святі Косма і Даміян, які насамперед лікували душу, а потім тіло. Люди яких вони вилікували, змінювали своє життя, зміцнювалися у вірі.
Святі, зцілюючи, зверталися по допомогу до Святого Духа. Екстрасенси ж як правило, використовують демонічну енергію, яка завдає шкоди хворому.
Але чи можна нам знати наперед своє майбутнє?.. Зараз розвелося дуже багато астрологів, які твердять, що доля людини залежить від руху планет, від розташування зірок і тому подібне. Звісно, планети впливають на рух води в океанах, на рух вітрів, на ритми всього живого. Але людину створив Бог, дав їй розум і волю, чим вона й повинна послуговуватися.
Людина має дослухатися голосу Святого Духа. Через Нього вона пізнає себе і світ, отримує сили і дарування, які має використовувати тільки на добрі діла за Божою волею.
Розвиток астрології, що спостерігаємо останнім часом, є небезпечною ознакою. Так було перед всесвітнім потопом, а згодом, якщо простежити історію людства після Ноя, ми побачимо, що ті древні цивілізації, в яких магія, астрологія й інші "таємні науки" найбільше поширювалися, захоплювали структуру суспільства і досягли свого апогею, гинули, щезали з лиця землі. Приклади: Вавилонське, Ассирійське, Персидське царства.
Тому церква категорично забороняє ворожіння, вгадування майбутнього. Навіть під страхом смерти.
Багатьох людей "підкупляє" те, що ворожбити кажуть часом правду. Однак це пояснюється тим, що диявол колись був включений в ангельську єрархію і, так чи інакше, був посвячений в таємниці буття. Ті знання впавші ангели зберегли. І намагаються підкорити собі людину шляхом відкриття їй деяких таємниць.
Або так звані пришельці з космосу...
А у Біблії немає жодного натяку на існування інших цивілізацій. З цього будемо виходити. Втім так звані "літаючі об'єкти" відомі були ще в сиву давнину. "НЛО" супроводжували військо Александра Македонського. В давньому індійському трактаті "Махабхарата" можна прочитати про деякі технічні деталі НЛО, згадується про них і в древніх китайських літописах.
Та звернімось знову до Святого Письма. В "Одкровеннях" Івана Богослова, приміром, сказано, що через невіру людей і відсутність подвигу посту та молитви сили тьми отримають велику владу в спокусі роду людського. Таку, що навіть вогонь на землю посилати будуть (Одкр. 13.13).
Але протягом багатьох віків доведено, що нечисті яви щезають при зіткненні з Божою силою. Наш істинний захист - віра в Бога, в Боже Слово, в Ісуса Христа, в святий Хрест Господній. Нас захищає молитва і Святе Причастя.
В особливих випадках Церква використовує спеціяльні заклинанні молитви, вміщені в "Требнику" (на це священик мусить мати дозвіл від церковної влади). Очевидно, порятунок залежить не лише від того, хто читає молитви. Сама людина мусить мати сильну віру в Бога, уповати лише на Нього.
Серед людей старшого покоління поширена практика виливання воску: при хворобах, переляках дітей, на випадок вроків... Виливання воску Церква не забороняє, особливо, коли використовується свячена вода і свячений віск, читаються молитви. Не є шкідливим в спаленні сірників у випадку вроків. Бо таке дійсно є: якась людина з сильною неґативною енерґією може недобре подивитися на іншу людину, і тій стає погано. Проте найкращий спосіб застерегтися від злого - носити посвячений хрестик. Ніколи не забуваймо: гріхи, невіра й гординя перекривають шлях милосердю Божому і не дають людині отримати спасенну допомогу, аж доки вона не покається.
Пам'ятаймо слова з послання Івана Богослова: "Любі, не кожному духові вірте, але випробуйте духів. Чи вони від Бога... Багато бо лжепророків вийшло на світ. З цього пізнавайте Божий Дух, який визнає, що Ісус Христос прийшов у тілі від Бога. Кожен дух, що не визнає Ісуса Христа, не від Бога, але від антихриста" (Посл. І.Бог. 4.1).
 

Від самого свого постання за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, митр. Іларіона Русина та преп. Антонія Печерського і далі Київське Православ'я мало більше спільного з православ'ям Болгарським, Сербським та Румунським, аніж Московським, і лише в ХVІІІ ст. багато що змінилося. Отож коли й шукати традиційну духовну спільність, то передусім у південних слов'ян, під безпосереднім впливом яких формувалася окрема київська ісихастська школа та самобутнє Київське Православ'я як таке.
Ідеї ісихазму зі Сходу якщо й потрапляли до Московії, то саме через Київ. З цього боку Московія приречена була залишатись духовною провінцією Київа, навіть тоді, коли вона відірвалась від нього, або поглинула його у ХVІІІ ст. З цієї провінційности випливає і та притаманна Москві ворожість щодо самобутньости і незалежности Київського Православ'я та його духовної довершености.
З цієї висоти відкривається, що відпадання Московської митрополії від єднання з Церквою-Матір'ю в XV ст. сталося зовсім не з причин несприйняття московським князем Василієм Темним (1425-1462) Фльорентійської унії 1439 р., як це помилково тлумачать. Насправді московського князя турбувала не стільки унія, скільки стосунки Ісидора з політичними ворогами Московії - польським королем Владиславом ІІІ та литовським князем Казимиром ІV, з якими той вів переговори, повертаючись з Фльоренції до Москви. Московський князь Василій Темний вів тоді запеклу боротьбу зі своїм суперником - кн. Дмитром Юрієвичем Шемякою, батька якого - Вел. кн. Юрія Дмитровича він за допомогою татар у 1432 р. скинув з московського престолу. У цій боротьбі він кілька разів навіть втрачав престол: у 1433 - 1434 рр. та 1445 - 1446 рр. Усвідомлюючи нелегітимність та слабкість своєї влади, Василій Темний намагався закріпити її за допомогою Церкви, але новопризначений митрополит-грек в цьому його не підтримав, ставши на бік законного престолонаступника кн. Дмитра Шемяки та його союзників у Литві і Польщі. Тому факт підписання унії було використано як привід позбутися надто самостійного та неслухняного чужинця. Підтвердженням саме політичних мотивів вигнання та власної неприязні до Ісидора, якого Константинополь поставив замість московського кандидата, слугує також те, що позбувшись непокірливого грека, Василій Темний того ж року звертається з проханням до імператора Іоана Палеолога та патріярха-уніята Митрофана Кізикського поставити на Москву нового митрополита, тобто також уніята! Отже Москва не насмілювалась на повний розрив з Візантійським патріярхатом навіть після прийняття греками унії. І невідомо, якою була б подальша доля православ'я в Московщині, якби греки вперто не відстоювали кандидатуру Ісидора. Так і не дочекавшись з Візантії позитивної відповіді та побоюючись нового повернення Ісидора, московський князь лише через сім років все ж таки наважився на самостійне поставлення власного кандидата - Іони Рязанського. Тож виходить, що московська катедра залишалась порожньою аж сім років (1441 - 1448), тоді як Київська лише два (1441 - 1443). Однак навіть після цього акту Москва продовжувала ототожнювати себе з уніятською Константинопольською патріярхією, поминати в богослужіннях її патріярхів-уніятів, а народові та духівництву нав'язувати думку, що Іону греки визнали митрополитом іще за першої його подорожі до Царгороду в 1436 році. Та й власне чим, як не таємним уніятством, можна пояснити зрадницький арешт київського антиуніятського митрополита Спиридона, який намагався знайти захист від католика Казимира IV на стороні московського "православного" государя. В Московії від архиєреїв під присягою вимагали зректися київських православних митрополитів Григорія ІІ Болгарина та Спиридона, а Новгород, що ризикнув заявити про свій перехід під юрисдикцію Київа, Іван ІІІ в 1471 р. потопив у крові мучеників, назавжди зліквідувавши новгородські вольності та автономію Новгородської Церкви. Через рік посол Івана ІІІ (1462-1505) до папи Сикста ІV, Фрязін, офіційно запевнив, що московський князь Іван ІІІ "визнає папу главою церкви, не відкидає Фльорентійського собору і готовий чекати до Москви спеціяльного римського легата, що на місці чітко вивчив би обряди руської віри і вказав би шлях істини".З цих же позицій не слід переоцінювати і т. зв. "месіянське" значення для Вселенського Православ'я, ставлення московського князя до Фераро-Фльорентійської унії, адже так само до неї поставились монархи Болгарії, Сербії, Грузії і Молдо-Валахії. Болгарська Церква вже тоді, чи не єдина на всьому Сході, оголосила себе охоронницею Істинного Православ'я, а Болгарське Царство - його твердинею, "Третім Римом" і правонаступницею Візантійської православної імперії. Тож Москва в цьому питанні не була ориґінальною. До речі, розривом стосунків з Константинополем Москва наслідувала приклад митрополитів Молдови і Валахії, які, за порадою Св. Марка Ефеського, відмовились визнавати унійні авантюри греків і увійшли в канонічні зносини з православним Охридським патріярхатом в Болгарії, тим самим, на відміну від Москви, що не прийняла і антиуніятського митр. Спиридона Київського, уникли схизми і самоізоляції. До того ж Фераро-Фльорентійську унію було піддано анатемі патріярхами Єрусалимським, Олександрійським та Антіохійським іще на Єрусалимському Соборі 1443 р., на якому, власне, і було висвячено для Руси антиуніятського митрополита Спиридона, що впав жертвою московсько-польських інтриґ. Слід додати, що не було визнано Фераро-Фльорентійську унію і частиною Римсько-Католицької церкви. Базельський Собор РКЦ (1431-1449) в 1439 р. оголосив постанови Фераро-Фльорентійського собору, в т. ч. й унію, не чинними, а папу Євгена ІV (1431-1439) позбавленим сану, замість якого було обрано папу Фелікса V (1439-1449). Тож і з цього боку ми не маємо підстав говорити про якеєсь "доленосне значення" подій, що відбувались на околиці тодішнього цивілізованого світу, у васальній провінції татарської Орди.
Не маючи будь-якого історико-політичного та канонічно-церковного підґрунтя для своїх експансійних посягань на сусідні українсько-литовські та білоруські землі, Москва завжди посилалась на "канонічні" зв'язки з Візантійською імперією, визнання нею "перенесення" центру Руси з півдня на північ та права титулуватись "Великим князівством" (від чого і "великою" Руссю). Тому остаточно розірвати залежність від греків, навіть уніятів, означало б крах тогочасного московського імперіялістичного міту та втрату кн. Василієм т. зв. "канонічної леґітимности" своєї влади як "християнського государя". З цієї причини в липні 1452 р. князь пише нового листа до Константинополя, в якому, виправдовуючись за самопроголошення Іони, просить визнати його канонічним митрополитом. Однак, як ми знаємо, Константинополь навіть після зречення унії 1453 року не зміг пробачити Москві такого безчинства і неодноразово, протягом майже ста років, підтверджував виголошені їй анатеми, визнаючи канонічними лише Київських митрополитів.
Відтак Московська митрополія опинилась в стані самоізоляції, відриву від Соборности і повноти Вселенського Православ'я, що й обумовило її морально надламаний, т. зв. "сектантсько-старообрядницький" поступ. Київське Православ'я за традицією продовжувало зберігати животворчі впливи на Півночі, але з кожним разом це ставало все важче. Як зазначає проф. А. Карташов: "Залежність митрополита від державної влади зросла настільки, що його почали ставити на митрополичий трон і скидати з нього з примхи однієї тільки світської влади". Це був повний розрив з традицією Київського Православ'я, з його рівноправною симфонією Церкви і Держави, з його внутрішньою Свободою і Соборністю. "Загибель свободи, - пише прот. Олександр Шмеман, - бачимо насамперед в Церкві. Теократичне Царство знає вже лише одну необмежену владу - владу Царя, поруч з нею меркне образ митрополита чи патріярха, дедалі слабне голос Церкви... Тріюмф теократичної мрії, цей злет національно-релігійної свідомости обернувся тріюмфом деспотії московського самодержавства"... За висновком проф. А. Карташова: "Церковна ієрархія, що словом та ділом виховувала московське самодержавство, сама мусила сумирно піддатися владній руці виплеканого нею ж дітища".
Звісно, попри усі перекручення, не можна говорити про повну втрату православної традиції на Московії. Остання може беззастережно пишатись такими найвизначнішими носіями і впроваджувачами київської аскетичної традиції на Півночі, як преп. Сергій Радонезький (+ 1392 р.) та Кирило Білозерський (+ 1429 р.), від яких походить окрема гілка чернецтва, що отримала назву "Північна Фіваїда". Для цієї гілки характерні втеча в ліси, пустельництво і аскетизм, боротьба в суворих природних умовах Півночі з власними пристрастями і плоттю, внутрішнє споглядання, мовчальництво і нестяжання. Тобто - всі риси київо-печерської традиції ісихазму, пристосовані до місцевих північних природних умов. "Якщо загальна картина "морального стану" суспільства епохи татарського іга, безсумнівно, понура, до того ж понурість ця з роками посилюється, - зауважує прот. А. Шмеман, то на цьому тлі особливо яскраво сяє також безсумнівний розквіт руського подвижництва... В образі преп. Сергія воскресає православна святість в усій її повноті, в усьому її світлі... Манастир стає - в епоху темряви і варварства - центром духовного впливу на все суспільство, тим полюсом народного життя, в якому народна свідомість отримує втіху, напучення, допомогу...". Останнім і яскравим сплеском цієї традиції на Півночі була школа преп. Нила Сорського (+ 1508 р.), що отримала назву "нестяжателі" і мала велику мережу пустинь і скитів в Заволзьких лісах. Ця школа, підтримуючи тісні стосунки з Київо-Печерською лаврою і Афоном, дала поштовх новому розвиткові літературно-богословської думки в Московії, але внаслідок репресій проти "інакодумців" за Василія ІІІ та Івана Грізного була жорстоко придушена, а один з останніх її носіїв - ігум. Артемій Троїцький з численними послідовниками змушений був тікати від переслідувань "опричнини" в Україну, де ісихастська традиція вільно розвивалась і була домінуючою.
Після остаточного розриву з Київом - духовним центром, "Новим Єрусалимом" східньослов'янської цивілізації, та Константинополем - центром Вселенського Православ'я - в Московії починає домінувати власна, т. зв. "московська" традиція, яскравим виразником якої був політичний "потаковник" (вислів князя Курбського), відлучений архиєп. Серапіоном Новгородським від Церкви кол. ігумен Йосиф Волоцький (+ 1515 р.), від імени якого вона і отримала назву "йосифлянство". Як пише про впливи цієї школи І. Концевич: "Тепер головною метою стає виконання статутів і обрядів. Нетерпимість, сухий аскетизм, суворість, ідея невблаганної і жорстокої справедливости, що затуляє ідею милосердя, - такий їх напрям".
З перемогою на Москві "йосифлянської" школи старокиївська православна традиція згасає в її межах. На думку прот. Шмемана, "домостроєвщина" як офіційна ідеологія була проявом тієї загальної всепоглинаючої духовної кризи суспільства, що тимчасово приховувалась за зовнішнім "благолєпієм" і ладом московського церковного життя. "Спасінням, - пише він, - стало дотримання статуту, виконання обряду. Але обряд через нерозуміння його людьми став вже самометою, в зв'язку з чим навіть очевидні помилки в тексті, освячені давниною - ставали недоторканністю, а їх виправлення - небезпечним для душі. Нарешті, поширилась вже й звичайна недовіра до книги й знання...". Це був період своєрідної реанімації заспаного північного язичництва, в християнській, сектантсько-обрядовірницькій його формі, що згодом вилилось в такі руйнівні духовно-національні катастрофи, як опричнина, московська смута (лжедмитрівщина) та старообрядницький розкол з його фанатизмом, клікушництвом, численними самоспаленнями та іншими неправославними рисами.
На думку прот. О. Шмемана: "Придушення заволзького руху, незважаючи на обтяженість усіх тих суперечок політичними мотивами, - було придушенням і духовної свободи Церкви, зведенням її до одного державного чи соціяльного служіння. Заволжці жили питомою духовною традицією Православ'я - процесом духовного і морального формування християнської особистости..." Отже "за всіма тими сперечаннями і надламами відчувається поступовий відрив "офіційного" російського Православ'я від творчих традицій свого вселенського минулого". І справді, замість глибоко духовної доктрини "Київ - Новий Єрусалим" постає неоязичницька доктрина "Москва - Третій Рим" (Філофей Єлеозарівський, Йосиф Волоцький та ін.). Замість православної Соборности і симфонії Церкви і Держави - неоязичницька перевага Держави над Церквою і "самодержавне", а точніше деспотичне придушення її внутрішньої свободи. Замість вчення про спасаючу ролю Церкви Христової постає єретичне вчення про спасаючу ролю Царства, яке нібито є домінуючим над Церквою, адже лише в межах такого Царства буцімто тільки і може зберегатись Істинна Церква (падіння такого Царства розглядалось як "кінець світу"). Московське князівство вбирає в себе усі ознаки азійської деспотії, а вища боярська кляса, що залишалася носієм старих київо-слов'янських устоїв і традицій, за Івана Грізного та Бориса Годунова (до речі татарина) було винищено. В свідомості народу поступово цар-батюшка (як у татар хан) починає затуляти образ Христа-Спасителя, а поодиноко навіть Його заміщувати. Цареві навіть приписують такі функції Духа Святого, як стримування в світі "таїни беззаконня" (2 Сол. 2, 1-4), в зв'язку з чим він тепер вже не тільки "зовнішній єпископ" (як у Візантії), але майже реальний "заступник Божий" на землі. У цей час з-посеред дев'яти митрополитів, що займали московську катедру за Василія ІІІ та Івана ІV (цих ідеологів неоязичницької доктрини "Москва - ІІІ Рим"), - лише троє до кінця добули в своєму сані. Інші, за обвинуваченнями в зраді, були ганебно розстрижені і заслані до манастирських в'язниць, а деякі, як Герман та Філіп, взагалі страчені. Найменші прояви "інакомислення" жорстоко переслідувались царськими опричниками, за підозрою в зраді спустошувались цілі міста, а їхнє населення вирізалось "під корінь" - ось справжнє обличчя т. зв. "Третього Риму", духовний наслідок перемоги "йосифлянства".
Саме така не бачена до того у Вселенському Православ'ї і чужа йому ідеологія спричинила в подальшому до викорінення істинної духовности, нищівної секуляризації суспільства і, власне, революції 1917 р. Комунізм у тій його деспотичній, потворно-догматичній формі природно міг втілитись і пустити міцне коріння лише в такій країні і лише серед такого народу, адже був свого роду іншим боком однієї медалі, тобто скриводушеної московсько-азійської вузько-сектантської "казенної" традиції, що замість Царства Небесного завуальовано пропонувала народові царство земне ("Третій Рим"), замість любови і милосердя - нетерпимість і нещадність, замість свободи - безправ'я, рабство і деспотизм, які впродовж віків і змушена була освячувати державна Московська Церква.
Спротив опозиції "нестяжателів" в ХV - XVI ст. був яскравим і високим, але водночас чи не останнім спалахом старих традицій і впливів самобутнього Київського Православ'я в Московії, того соборного ідеалу "Святої Руси", що колись був занесений до неї із східньослов'янського "Нового Єрусалиму" - Київа.
 

На 1996 р. Світова федерація Українських Жіночих Організацій, за вже традиційним своїм звичаєм, обрала гаслом для праці: "Пам'ятаймо про українських жінок-політв'язнів". Так серед іншого було розпочато збір матеріялів для книжки про українок-політв'язнів совєтського режиму "Нескорена берегиня". Редактором книги погодилася бути Ніна Строката-Караванська, в'язень сумління комуністичних тюрем і лаґерів. Смерть 1998 р. перервала її працю. Продовжила справу відома поетка і письменниця, політв'язень Галина Гордасевич. Вона виконала величезний масив праці та, на жаль, також її не довершила - 2002 р. раптово пішла з життя. Закінчив підготовку книги до друку син п. Галини Богдан Гордасевич. Фундаторка видання - п. Марія Євгенія Негрич.
"Нескорена Берегиня" (Літературна аґенція "Піраміда", Торонто-Львів, 2002) містить 115 споминів. В книзі поруч з іменами широко відомими, такими як Надія Суровцева, Катерина Зарицька, Стефанія Шабатура, Ірина Сеник, графиня Марія Капніст... багато імен незнаних чи мало знаних, але всі вони - яскраве відкриття особистостей справжніх, які в умовах, здається, неможливих, стверджували українську історію інтелектуально й культурно - як дійсність, що попри все, збулася в своєму істинному гідному сповненні. Ці долі без жодного перебільшення потрясають душу і повертають відчуття сутности життя. Особливо коли взяти до уваги, що в книзі - понад сто жіночих доль, а таких в'язнів було сотні тисяч.
"Нескорена Берегиня" - вагомий внесок у правдиве дослідження української історії ХХ ст., у збереження пам'яті про пережиті страждання народу, та невмирущу людяність і віру, яким належить вічність і майбутнє, що його маємо здійснювати. Тимчасом відстоювати українську душу й свідомість в новітню епоху буде, можливо, ще складніше. Ще й тому досвід, записаний у цій книзі - безцінний скарб.
Видання містить також змістовні дослідження Галини Гордасевич "Україна і тоталітаризм" та Марти Богачевської "Жіночі організації та комунізм".
Раїса ЛИША

ГАЛИНА ГОРДАСЕВИЧ
народилася 31.03.1935 р. в м. Крем'янці на Тернопільщині в батьків Олени і Леоніда. Виросла на Рівненщині. Заарештована 20.05.1952 р. підчас навчання в педучилищі в м. Костопіль, 31.07.1952 р. в Рівному засуджена за ст. 54-10 КК УРСР на 10 років позбавлення волі. 24.12.1954 р. звільнилась в м. Куйбишеві. Приїхала на Донбас, працювала різноробочою на будівництві. Навчалась у вечірній школі. З 1964 р. публікувалася в пресі, в 1966 р. вийшла перша збірка віршів "Веселки на тротуарах", потім ще низка поетичних і прозових збірок, кілька сотень критичних і публіцистичних статтей. Закінчила в 1971 р. Літературний інститут в Москві. З 1983 р. член Спілки письменників України. Син Богдан (1961). Померла 11.03.2001 р. у Львові.

Довго вони панували
Над краєм - холод і тьма.
Нам до тями вбивали,
Що нас - як народу - нема.
Будемо разом виходити
З того гніту і тьми,
Собі і світу доводити,
Що є ми.
Серце у грудях б'є:
Ми - є
Нам славна судилася доля!

Скорше до праці ходім:
Збирати каміння з поля,
Зводити з нього дім.
Повісимо в нашому домі
Вишиті рушники,
Будемо в світі відомі:
Мрійники, трудівники.
Дамо загребущому відсіч:
Зась! Воно не твоє!
Ми - є!
 

НАДІЯ СВІТЛИЧНА
народилася 8.11.1939 р. в с. Половинкино на Луганщині. Ім'я батька Олексій. Закінчила філологічний факультет Харківського університету. З 1963 р. жила в Київі, працювала на видавничій та педагогічній роботі. Брала участь в русі дисидентів. Разом з Євгеном Сверстюком знайшла у грудні 1970 року у Василькові вбиту художницю Аллу Горську та організувала її похорон. Постійно була під наглядом КҐБ, часто звільнялася з роботи. Заарештована 18.05.1972 р. Засуджена 23-24.05.1973 р. за ст. 62 ч. 1 КК УРСР на 4 роки таборів. Покарання відбувала в Мордовії. Після звільнення знову постійно переслідувана. В 1978 р. виїхала за кордон, де її голос помтійно звучав в передачах української "Свободи" - як голос віри й надії для України. Живе в США. Нещодавно повернула собі українське громадянство. Лавреат Державної премії Тараса Шевченка (разом з братом Іваном Світличним, якому її дано посмертно).

Іван СВІТЛИЧНИЙ
ЛЕБЕДИНА ПІСНЯ
Надії Світличній
У світі пошести і змору,
Німотности і глухоти,
Де мудрі муштрою мінти
Лінчують душі без розбору,

Там пісня, витвір висоти,
Свободи й пружного простору
Шугнула вільним птахом вгору,
У вир! У небо! У світи!

Ривком відчаєного тіла
Роковано залебеділа
В святій готовності офір,

Та браконьєрським залпом з неба
Підтята - легендарний лебідь,
-Упала на тюремний двір.
 

СОФІЯ МАЛИЛЬО
народилася 3.12.1926р. в с. Верхні Ворота на Закарпатті в батьків Марії і Михайла. Перед арештом навчалася у Львівському університеті. Заарештована 2.11.1948 p., за вироком ОСО засуджена на 10 років ув'язнення. Відбувала на Колимі і в Іркутській обл. Звільнилася в 1956р., закінчила навчання, працювала вчителем французької мови. Видала збірки поезій: "Іди і вір", Ужгород, 1994; "Воскресіння пам'яті", Ужгород, 1999.

ІДИ І ВІР
Устань і далі йди. Ген-ген дивися.
Твій шлях у далину безмежну простелився.
Я вірю, вірю, що той шлях трудний,
Та встань і йди.
Невже тебе так труднощі зломили?
Невже так рано вичерпались сили?
Ти впав безвладно, і в твоїх очах
Зневіра й жах.
Збери всі сили, випростуй знов плечі
Невже тебе так гнобить, давить вечір?
Невже ти думаєш, що ночі мла
Навіки залягла?
Хіба навік в твоїй безмежній втомі
Померла віра в сонця ясний промінь,
У те, що в дзвоні, гомоні пісень
Устане знову день?
Іди і вір: прийде рожевий ранок,
Чарівне сонце встане з-за туману,
І перед тобою, скільки сягне зір,
Сіятиме, співатиме простір.
Іди і вір.
Вірш записано в 1951 році на руднику Хеніканджа (Маґаданська область)

№ 249. ДОЛЯ
Я була в далекій стороні,
наяву, насправді, не у сні,
в тім краю, що зветься Колимою.
Що душа моя шукала там,
де природа віддана вітрам
та морозам грізною зимою?
О, не гостею я там була,
завела мене недоля зла,
мрійницю, що прагла ідеалу.
І душа моя завмерла там,
як билина, кинута вітрам
і морозам лютим на поталу.
З того часу ще десятки літ
той страшний імперський антисвіт
володів руїною-душею.
Господи, помилуй і прости!
Тільки Ти поміг її спасти
ласкою та милістю Твоєю.
(22/1-92)

НІНА СТРОКАТА-КАРАВАНСЬКА
народилася 31.01.1926 р. в м. Одесі в батьків Анастасії та Антона. У 1947 р. закінчила Одеський медичний інститут і почала наукову роботу в Одеському мікробіологічному інституті, звідки звільнена в 1950 р. Одружена з політв'язнем, відомим літератором і правозахисником Святославом Караванським (1961). Після арешту в 1969 р. чоловіка знову звільнена з роботи, виїхала в м. Нальчик на Північному Кавказі. Заарештована 6.12.1971 р. Суджена 19.05.1972. р. за ст. 62 КК УРСР в Одесі на 4 роки ув'язнення в колонії суворого режиму. В 1979 р. разом з чоловіком емігрували до США, де продовжували правозахисну діяльність. Померла 2.08.1998р. в м. Балтиморі (США).

Було це 1965 року. Сльотавого листопадового дня наш старший друг (С. Караванський - Ред.) несподівано зник. І тоді я згадала про його дружину. Мені здавалось, вона рвала на собі волосся від страху і відчаю. І ми прийшли її рятувати.
Ніна Антонівна сиділа на дивані у білосніжних панчішках й гнучкими пальчиками перебирала папери чоловіка. Не голосила. Не рвала волосся.
- Доки не прийшли, треба все переглянути, кудись прилаштувати, щоб не зникло у сейфах КДБ.
Ми ще не знали тоді, що так буває. Вона - знала. Знала, що "опери" вигребуть усе: вірші, переклади, листи, адреси друзів, заготовки майбутніх статей... [...]
Потім я стрічала її в мікробіологічній лябораторії Одеського медінституту. Читала розділи її дисертації. Вона була послідовна, розсудлива. А ще - надзвичайно організована й працьовита, її душа перебувала у блаженному стані, коли довкіл було абсолютно чисто і всі зайняті чимось цікавим. Порядок, порядність... Вона гостро відчувала спорідненість цих слів, і сама була порядною в усьому. У малому і великому.
Можливо, саме завдяки цим рисам Ніна Строката стала після повторного ув'язнення Караванського тим центром, довкіл якого гуртувалося українське життя в русифікованій Одесі у 60-і роки. До неї, у невеличку квартиру, ми несли свої недозрілі думки, тут читали вірніші й черпали сміливість бути собою, відстоювати свої переконання. Сюди приїздили наші друзі й однодумці з Києва, Львова, Івано-Франківська, Харкова. Тут ми вперше зустрілися з незабутнім Василем Стусом.
Щодо ставлення КДБ до Ніни Строкатої, то з нею рахувалися, як із серйозним противником, і зі всілякими дрібницями до неї не чіплялися. Але вона добре розуміла, що довго так тривати не буде. І поспішала. Об'їздила чи не весь Совєтський Союз, налагодила зв'язки з сім'ями політв'язнів та дисидентами Москви й Петербурга, Литви і Вірменії, Естонії й Криму. Завдяки їй були почуті за межами імперії багато скарг і стогонів політв'язнів совєтських концтаборів. Вона проводила ночі над манюсінькими папірцями чи клаптиками тканини, списаними мікроскопічними літерами...
Одного разу, поїхавши на побачення до чоловіка, повернулася через два тижні...
- Галю, спати! - і впала на ліжко.
Я також радо примостилася біля неї, бо вже кілька ночей недосипала, стурбована її тривалою відсутністю. Та відіспатися нам не дали.
Це в моєму житті був перший обшук. І я пам'ятаю його до найменших подробиць. Пам'ятаю дивовижну витримку Ніни Антонівни, її вміння блискавично орієнтуватись в обстановці, сміливість, що межувала з відчайдушністю. Під час перегляду вилучених паперів, привезених нею з мандрівки, її складені на колінах руки ворухнулися. Пальці переплелися, на якусь мить виразно зобразивши грати. "Там..." - додав ледь помітний порух голови. Це означало - когось чекає новий термін ув'язнення через маленький папірець, що в руках у кадебіста. Я добре бачу той клаптик паперу, запам'ятовую, куди і як він лягає...
Обшук у кімнаті закінчено. Нас переводять до іншої кімнати, розсаджують по кутках. І раптом... Ніхто не встиг одразу збагнути, що сталося. Коли я разом з "операми" вскочила до кімнати, Ніна Антонівна кидала щось у відчинену кватирку. Папірця, який міг зламати чиюсь долю, вже не було. Не знайшли його і в дворі, і під час натільного обшуку, для чого привезли особу жіночої статі.
Ніна Строката могла довести тим, хто хоче мати владу над нею, що вона добровільно не поступиться своєю незалежністю, жодною звичкою чи уподобанням. Такою вона була всюди. І під слідством, і в лаґері, де разом з Надійкою Світличною, Іриною Калинець, Стефою Шабатурою, Одаркою Гусяк та іншими мужніми українками наражалась на ШІЗО і БУРи, відстоюючи навіть право прикрашати свою лаґерну "робу" біленьким вишиваним комірцем. То була боротьба за власну гідність.
Я пам'ятаю, як незалежно, мовби й не було конвою, ввійшла вона до зали суду. Спокійна, з романтичним бантом на грудях і синьою квіткою "многотерпного ірису" в руці. (Що хотіла сказати нам цим непишним цвітом?) Ірис, по-народному "півник" - непоказна синя квіточка, її не леліють, як жоржину чи пишну рожу, не ховають до льоху від заморозків. Та напровесні саме вона зацвітає перша.
Ніна Строката-Караванська була тією першою квіткою другого українського відродження, що зацвіла на зрусифікованому південноукраїнському ґрунті. Готуючись ступити на свою Голготу, ця жінка, яка віддала боротьбі за вільну, незалежну Україну молодість, кохання, наукову кар'єру, встигла забезпечити дах над головою внуків легендарного генерала Чупринки. Задля цього напередодні арешту вона спішно міняє свою одеську квартиру на житло в Нальчику, де поневірялася сім'я багатолітнього політв'язня Юрка Шухевича.
1979 року, дочекавшися з ув'язнення свого чоловіка, що перебував у таборах більше ЗО років, Ніна Строката разом із ним залишила свою неласкаву вітчизну. Незадовго до від'їзду я провідала її в Тарусі. Мордовські сніги та холодні карцери далися моїй подрузі взнаки, її руки розпухли в суглобах, ноги не хотіли ходити,
- У мене два шляхи: залишитися в нашій Імперії або податися на Захід. Якщо вибрати перше - Святослав загине. Його триматимуть у таборах до смерти...
Ніна Антонівна не сказала про третій - шлях примирення з дійсністю, принижень і компромісів. Він для неї був неможливий.
 

ЛЕОНІЛА ЗАГЛАДА
народилася 1896 р. в Києві. Імена батьків не встановлено. В 1917-1920 pp. навчалася на курсах правничого факультету Київського університету. Працювала в Музеї антропології та етнології ім. Ф.Вовка, з 1934 р. - молодшим науковим співпрацівником Інституту матеріяльної культури ВУАН. Заарештована 30.03.1938р., 15.04.1938р. засуджена постановою ОСО на розстріл. Вирок виконано 28.04.1938 р.

Леоніла (Ніна) Заглада, родичка відомого археолога, етнографа, мистецтвознавця Миколи Біляшівського, спочатку працювала в Музеї антропології та етнології ім. Федора Вовка. За роки праці в музеї вона здійснила ряд експедицій на Київське та Чернігівське Полісся, зібравши унікальний етнографічний матеріял. Була обрана дійсним членом Етнографічної комісії, розробила методичні програми вивчення побуту селянської дитини, збору відомостей про жнива, засоби пересування водою. На основі зібраного польового матеріялу опублікувала дослідження "Побут селянської дитини" (1929), написала ряд наукових розвідок з проблем народного харчування, ремесел та промислів, еволюції ярма тощо. Дослідниця друкувала розвідки, статті, методичні поради на сторінках періодичних видань: "Матеріяли до етнології", "Побут".
У січні 1934 року Ніна Заглада перейшла до Інституту матеріяльної культури Всеукраїнської Академії Наук на посаду молодшого наукового співробітника. Вже тоді її обвинувачували за методологічні збочення. Дослідниці довелося прилюдно і письмово, і усно "самокритично" визнавати і засуджувати свої хиби, які допустила під впливом буржуазної методології, і весь час перебудовуватися, опановуючи єдино правильну наукову марксо-ленінську методологію... (Із життєпису. Рукописні фонди Інституту мистецтвознавства, фолкльористики та етнографії ім. Максима Рильського АН України).
Відчуваючи небезпеку, яка нависла над нею, Заглада не покидає етнографічних дослідів. І хоч надійшли інструкції прославляти колгоспне життя, вона залишається вірна науці. Влітку 1934 року їде в свою останню місячну експедицію на Чорнобильське Полісся, де досліджує села Новошепеличі, Кошарівку, Семиходи, Рудню-Сованську. Вивчаючи зміни, які відбулися на селі за час створення колгоспів, Ніна Заглада, як справжній науковець, не залишила поза увагою матеріяльну традиційну культуру поліщуків і досить детально описала та проаналізувала підсічну систему землеробства, знаряддя праці до обробітку землі (соха, плуг, борона) і технологію їх виготовлення, знаряддя праці по збору врожаю, пристосування до механічної і ручної переробки харчових продуктів, житло та господарські будівлі, громадські споруди, пасічництво, рибальство, побут пастухів. Тільки у 1992 році вперше були опубліковані окремі фраґменти матеріялів цієї експедиції, але основні матеріяли ще чекають на видавця. А вони мають неоціненну вартість, бо окремі з досліджуваних нею сіл тепер уже назавжди поховані під землею внаслідок дезактивації після катастрофи на Чорнобильській атомній електростанції.
Ніну Загладу арештували ЗО березня 1938 року і розстріляли одночасно з її колегою Лідією Шульгиною.
 

Серед широкого степу вишикувалися полки. З одного боку - русичі князя Мстислава, з другого - касоги. Перед боєм касозький князь Редедя сказав Мстиславові: "Для чого ми будемо губити дружину один одному? Зійдімось-но обоє самі боротися. І якщо побореш ти, то візьмеш майно моє, і жону мою, і землю мою. Якщо ж я поборю, то візьму все твоє".
Мстислав погодився, і князі зійшлися в поєдинку. "І став знемагати Мстислав, бо був великий і сильний Редедя. І сказав Мстислав: "О Пресвята Богородице, допоможи мені! Якщо здолаю я його, споруджу церкву на честь Твою". І, сказавши це, ударив він ним об землю".
Так розповідає про легендарний двобій старовинний літопис "Повість минулих літ". Суворою мужністю, незламною вірою в Боже провидіння віє від давніх рядків.
Подумати тільки - долю війська, всього князівства вирішував поєдинок двох людей! Бог покаже свою волю на них двох, - тож люди скорялися тому, чого хоче Всевишній.
Звичайно, князь дотримав обіцянки. У Тмуторокані на Таманському півострові він спорудив церкву святої Богородиці. До наших днів збереглися лиш її фундаменти.
Подвиг князя вразив русичів. Навіть через півтораста літ автор "Слова о полку Ігоревім" серед найбільших героїв називає Мстислава Хороброго, "що зарізав Ре-дедю перед полками касозькими". Войовничий Мстислав змагався з Ярославом Мудрим за київський престол. Але невдовзі брати помирилися. Ярослав сів у Києві, а Мстиславові дісталося все, що по лівий бік Дніпра, - величезне Чернігівське князівство. Його межі сягали Оки, Дону і навіть Азовського моря з тією ж Тмутороканню. Центр князівства, Чернігів, був на Русі другим містом після Києва. Щоб підкреслити його велич, Мстислав заклав собор Преображення Спаси-теля, який стоїть і нині. Правда, закінчити його князь не встиг. Поїхавши на полювання, він захворів і невдовзі помер. Його поховали в недобудованій церкві. "Було бо зведено її при ньому так заввишки, як, на коні стоячи, можна рукою досягти", - зазначив літописець.
Сталося це 1034 року. Трьома роками пізніше, 1037-го, в літописі вперше згадано Софію Київську. Отож обидва собори приблизно ровесники: їм майже тисяча літ!
Спасо-Преображенський, чи, простіше, Спаський собор збудований чудово. Все в ньому продумано, кожна деталь до ладу, він надійний і неповторний, не схожий на жоден інший храм. Його фундаменти такі могутні, що він досі не має тріщин. А стіни завтовшки в 1,4 метра такі міцні, що коли у XVIII столітті в них захотіли пробити двері, то не змогли їх продовбати! Стіни вимурувано з каменю і тоненької цегли - плінфи. Знадвору майстри повикладали з неї чудові узори: хрести, "віяла", безкінечники. Мурували, наче писанку писали, аж любо глянути! Всередині собор прикрашали фрески. До нас дійшов образ святої Теклі, намальований з великою майстерністю. Інші фрески загинули в пожежах, яких собор зазнав немало. За майже тисячу літ собор "понижчав" на цілий метр: кам'яні підлоги витиралися, і їх доводилося настеляти нові й нові, від чого долівка піднялася.
Дев'ять століть Спаський собор був катедральним, тобто головним на Чернігівщині. В ньому відбувалися всі найважливіші, найурочистіші події. Під ним же поховано й перших чернігівських святих - князя Ігоря Ольговича, правнука Ярослава Мудрого, що став жертвою княжих усобиць, та митрополита Костянтина. Через цього митрополита князі також зчинили сварку, бо одні хотіли його, інші - іншого. Боляче вражений, що через нього в церкві постала незгода, Костянтин відмовився від митрополичої катедри і склав заповіт, взявши клятву в чернігівського єпископа, що той його виконає. Коли після смерті Костянтина князь і єпископ прочитали заповіт, то жахнулися. Митрополит написав, щоб його тіло за ноги виволокли в поле й лишили на поживу псам! Це за те, що він став причиною церковних чвар. Хоч як не хотіли, та через присягу мусили так учинити. І тоді почалося сонячне затемнення, знялася страшна буря, блискавка влучила в церкву і повбивала людей... Люди збагнули, яким гріхом були їхні чвари. Святого Костянтина поховали під Спаським собором. Проте нам і сьогодні, коли навколо стільки чвар та незгод, не завадило б згадувати його урок.
Якщо розповісти все пов'язане зі Спаським собором, вийде зворушлива повість про людську жертовність і мужність. Це з його вікна викинулася й загинула чернігівська княгиня, коли місто здобули монголо-татари. Це в ньому було покладено святих мучеників князя Михайла Чернігівського і боярина Федора. Вони поплатилися життям за те, що не виконали поганських обрядів на вимогу хана. Вражений їхньою стійкістю, ханський син Сартак став християнином. Згодом Іван Грозний по-грабіжницьки вивіз мощі мучеників до Москви, щоб підняти її славу. Забрано з собору і чудотворну візантійську ікону Божої Матері, відому тепер під назвою Смоленської.
У XVIII столітті в соборі Спаса встановили новий величний іконостас. Ікони для нього намалював священик з Борзни Тимофій Мизько, розкішне різьблення зробили ніжинські майстри. Тепер знавці милуються їхнім творінням. Як і собором, що його залишив нащадкам хоробрий князь Мстислав.

Кожна мисляча людина рано чи пізно ставить собі запитання: для чого я живу, у чому сенс життя?
Що чи хто може пролити світло на це важливе питання? Безумовно, головним джерелом для всіх нас є книга, що містить не людську мудрість - Біблія.
У Євангелії від Іоанна 17.3 говориться: "А вічне життя в тім, щоб пізнали Тебе, єдиного щирого Бога, і посланого Тобою Ісуса Христа". Звідси випливає, що наше майбутнє і наша досконалість залежить від пізнання дійсної природи Бога, від розуміння, що ми за істоти, як ми з'явилися і куди йдемо. Лише так зможемо ми обновляти і перетворювати свою особистість, духовно очищуючись й освітлюючись тим пізнанням. Лише так життя наше буде наповнюватися дійсним змістом, являючи нові обрії, яких ми можемо досягати. Але внутрішнє зростання можливе лише тоді, коли ми чесні самі з собою, стосовно довколишнього світу та стосовно інших людей. Наше серце тоді переповнюватиметься почуттям подяки до Творця і відчуттям краси життя.
 
 

Петро Сорока надіслав до редакції свою нову книжку "Рік подвійних райдуг. Денник 2002. - Тернопіль, Джура", а разом з тим нові записи, що з'явилися вже поза книжкою. Тут подаємо головно саме їх і лише кілька цитат з книги. Незвичайний денник Петра Сороки з "року подвійних райдуг" - інтроверсійний і літературний - паралельно - то не звичайне читання, але спілкування з глибокою і щедрою людиною, сповнене живих сяйливих несподіванок.

Стрітення

Ніде мені так добре не буває, як у кретівській церкві. Чи то місце вибрано так вдало, що панує особлива енерґетика, чи тому, що саме тут відбулося моє перше прилучення до релігії та віри (змалку мама водила до церкви і сповіді, але, на жаль, тільки до семи років, бо згодом церкву закрили), чи тому, що серед цих людей я виріс і з ними мені лежати в одній землі?
Розмальована церква, як на мене, примітивно, нашвидкуруч, і місця недостатньо, що гостро відчувається у великі свята, але коли іде Богослужіння, то стіни ніби розсуваються і з кольорових віконець та вітражів струмують сяйливі пасемця горного світла. Вони такі зримі, що до них хочеться доторкнутися рукою.
А коли розливається мідне звучання дзвонів, то моя душа здобуває крила і злітає в небо.
На внутрішньому склі наших подвійних вікон неспогадано застиг у леті аркодужний профіль мініятюрного заблуклого янгола. Як він там з'явився? Коли? Хто міг його намалювати? Чи це скристалізувався чийсь подих, пара? Але як майстерно, з вражаючою виразністю, ніби справжній янгол прилітав сюди колись уночі й залишив рвійну силуету?
Подивовуюся і милуюся досконалістю зображення - тонкою ажурністю крил, білим, спадаючим донизу хітоном, гордою голівкою і відчуттям лету, що зневагомлює усе тіло.
Усім єством він поривається у небо, у свою природну стихію...
Учора пізнім вечором зробив цей запис, а сьогодні вранці кинувся до вікна, але янголика там уже не побачив: його змила волога, що несподівано появилася на склі після раптового потепління. Не залишилося навіть прослідку, навіть натяку.
Мабуть, завжди отак забарливо і ображено зникають янголи, коли про них писати чи говорити услух.
*   *   *
Але і сам не знаю, чому так часто до омерзіння ненавиджу себе, чому мені так ясно і болісно відкривається уся недосконалість моєї душі і тіла. Це не зумисне навіювання самозаперечуючих хворобливих станів, а, хочу вірити, здоровий, глибоко-осмислений погляд в себе, з гострою потребою стати кращим, очиститися, позбутися ганебних звичок, щоб колись зміг до останньої краплі вичавити гріховні вчинки й думки.
Так, ми створені за образом і подобою Творця, але відлучені од Його Царства, вигнані за його межі. "Як легко зрозуміти святі книги і пізнати Ісуса, - пише Паскаль, - коли ти справді зневажаєш себе".
*   *   *
Так чисто думалося сьогодні в притворі церкви, таке важке прозріння: як добре, що я не хочу і марно не добиваюся літературного успіху, що не стаю на котурни, не виглядаю смішним в очах інших, що мені чужі такі речі як слава, успіх, визнання. Тільки в рідкісні хвилини духовного осяяння відкривається, яке небезпечне для душі оте нице прагнення земної слави.
*   *   *
Коли працюєш весь світловий день, майже не встаючи з-за столу, він протікає так непомітно, що згодом здається - його просто не було. Це відчуття підсилюється з кожним наступним днем. Тільки стосик списаного паперу свідчить - ти жив. Але чи насправді це існування можна назвати життям? Чи ці букви не попіл спалених днів?
*   *   *
Каяття - ще нічого не означає. Мало каятися. Юда теж каявся, навіть з відчаю наклав на себе руки, однак душу не врятував.
А що ж повинно бути? Як спокутувати гріхи? Духовним подвигом, ненастанною покутою сподвижництва.
*   *   *
Чи Господу потрібна людська слава (в значенні тріюмфу, визнання, широкої популярности)? Звісно, з погляду вічности усе це пусте, цілком зайве для душі, окрім того, що випробування славою найбільш важке і небезпечне. Треба шукати не слави, а людської любови - доброї слави у людей (за Шевченком).
*   *   *
Уже не вперше завважую, як тільки приходить Великий піст, тут же починаються концерти, конкурси краси, шоу й атракціони - ніби щось затьмарює людям розум.
*   *   *
Стою у притворі церкви і не смію підняти очей од землі. Доки триває Літургія, нікого не бачу, мій погляд углибає в долівку і печаль стає солона на смак. Це не од мене залежить, якась сила все дужче гне мене донизу, думаю, що то мої гріхи, моє темне, нечисте і звинне минуле. Мені соромно, що десятиліттями обминав церкву, був глухий до віри, не зумів прозріти в кращі роки свого життя, все дужче заковувався в лати матеріялізму, і тепер у мене більше немає довіри до свого інтелекту і вже не буде.
Але тут у притворі протягом двох годин тчуться і тчуться різні думки, і їх не спинити. І не менше мучить мене питання, хто їх навіює? З ким я розмовляю - янголом? Богом? Хто чує мій голос? Адже певен - чує. Це не монолог хворого серця - це діялог.
Мені важко, я знаю ці провали у відчай, бо ж у серці маю те, що вмирає.
*   *   *
Я люблю цю засмуту кретівського кладовища - тут на мене сходять особливе умиротворення, спокій і душевна невтома. Тільки тут я відчуваю потребу з мертвими говорити так, як з живими. Тут все здається особливим у своїй вічній горесті - сторожкі липи край огорожі, тиховійні сосни, кущі калини в головах, квіти, трави, нездвиженні хрести, благоліпні лики Богородиці, тоновані в різні кольори, занімілі й похилені янголи-охоронці на дитячих могилках, ніби з почуттям вини на зажурених личках, що не вберегли дітей.
Ніколи не знаю тут темної скрижанілої мотороші, ніщо не згнічує мене - все таке ясне, просте і зрозуміле. Навіть зажерлива смерть видається нестрашною, хоча за межами цвинтаря душа так часто ячить і жахається од її подиху.
Біля цих могил люди стають більш людяними, одвертішими, добрішими і бесідується з ними легше. Очі у всіх зглибочілі, ніби повні нетутешніх видив.
І навколишні краєвиди особливі - позаду принишкле село, зудвобіч - пагорби, а на захід відкривається така хвилююча просторінь, що не сказати - поля, поля, витка дорога на сусіднє село проз болота, пасовище й озеро. Цей низовинний путівець манить і робить зі мною диво, ніби це контури вічного вирію.
*   *   *
Вражає байдужість більшости людей до своєї душі. Як сказав би В.Барка: усього дошукуємося, окрім найвищих правд віри. Це особливо гостро відчувається в передсвяткові дні. Скільки недопустимої іронії та осуркуватого словоблудства сьогодні чути про воскресіння і муки Христа.
Віра - як стрижень у людині й має бути закладена зроду чи з дитинства, а коли того стрижня немає, то людина хилиться увсебіч, як лоза.
 
 

Близько шестисот сторінок цієї книжки - то рідкісна можливість для читача відчути простір душі й таланту символу української народної пісні - НІНИ МАТВІЄНКО, долучитися до глибин духовної спадщини українців.
У першій частині книги вперше публікуються фраґменти з приватних листів і щоденникових записів, літературні нариси та етюди, нотатки з гастролей країнами світу, відгуки шанувальників таланту Ніни Матвієнко.
Записи Ніни Матвієнко засвідчують стиль універсально обдарованої особистости - глибоко неповторний, позначений вільною пластикою думки і образів, природний, невичерпний, людяний.
Друга частина - "Український пісенний календар" - це понад 250 народних пісень, зібраних співачкою в усій Україні, і творів сучасних композиторів з її репертуару.
Книга містить світлини з родинного архіву Матвієнків-Гончарів, а також репродукції рідкісних творів народного мистецтва із збірки Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара". Вишукане художнє оформлення здійснила Ніна Денисова.
Р. Л.

Подаємо уривки з щоденникових записів Ніни Матвієнко:
А сонце на Черкащині в травні ну таке світюче, могутнє, величезною кулею сповзало у вечір. Син Андрій, дивлячись, згадав: "Ми дивилися з Василем Литвином (кобзарем) у широке поле шовкової кукурудзи, а сонце на кінець цього простору от-от бубухне, таким великим здавалось, сідаючи - от потовче кукурудзу. А Василь каже: "Дивись - і не поламало..." Я чомусь уявила собі в цей момент льотне поле і літака, що робить посадку.
*   *   *
Ми їхали по заквітчаній планеті Галицького князівства. Зеленим клечанням напнулась недільна земля, наче хусткою із золотими китицями. Пахла чебрецем худоба... По дорозі з церкви йшли люди і писанковим розливом кольорів піднімали небо, і стало монотонно-органно-чисто у тому просторі...
- Подивіться! Он на своєму горбі несе бабуся Тройцю, боячись розігнутись, стелила людям по землі Зелені Свята, із лепехи, м'яти, клену.
*   *   *
Боже, а я ж така щира перед усім цим світом! Ще вірю, але вже болять вуха дослуховуватись до тієї правди, що є між людьми. Вірити їй - це вірити у самого себе, у свого Господа. Мені здається, що більшість людей живе у полоні недовіри....
*   *   *
Білокур така була українська, що аж вінком Божих квітів увінчала арку входження у врата України. Ніхто не помилиться, коли подумає, що він з цього малюнка народився, що ця казка провела його з дитинства в реальний світ, де не хочеться жить, а вернутися назад нема сил... Я ж розтрушувала свої сили, як з воза сіно, думаючи, що вічна. Так боюсь недоспівати, це ж наче - недомалювати!
*   *   *
А дульки! Я так люблю Бога, що не вмію не жить! Я мушу оддзвеніть за всіх, хто залишив мене, як пам'ять живу: за могили, за солов'їв, за діток, за зірвані квіти ...
*   *   *
Інколи чую: звучить пісня - предивна мелодія, і раптом - якийсь дивний стан, така свіжість, як від струмка повіяло... А буває чую запах моху... От як у творчості Станковича - піднімається велетенська хвиля висотою - аж дно моря видно! Здригається, стогне вода! І пахне силою свіжости!
*   *   *
Я ніколи не можу слухати музику теоретично, слухати і дивитись їй в очі. Я повинна закрити очі і піти в мандри, а коли вертаюся до дійсности - я не розумію: чи я слухала музику, чи десь була.
*   *   *
Інколи йду важка, як валіза, ноги орють землю, а гляну на Бога - і вмить, як вихор, підхоплююсь і лечу у ворота весни, зачіпляюсь за всякі її малюнки...
*   *   *
До Києва приїжджає Надійка Світлична... Вона вже є... приїхала...
Наші очі стрілися в такій здоровій радості, наче і людей не було! Надійка засвітилася від цього щирого світла урочистости - весь зал піднявся! Це був вечір Дарів слова, пісні, спогадів і заслуг... Власне, вона прийшла до Василя Стуса і ще на одну зустріч. Тепер - на цвинтар загублених пророків.  Їх збільшилось у десятки хрестів: Іван, Василь... Україні ви і мертві потрібні, чуєте, братчики, Іваночку, братику! Тулюсь до тебе, до Хреста твого, так от де Наша "Отчизна", друже! Так от де наш патріархат!
*   *   *
Господи, як вони (Іван Миколайчук і його дружина Марія - Ред.) удвох співали! Мовби обіймалися голосами "барвінкового віну". Іван прикладав руку до уст, молитовно зводив очі на Марію - й пливло два голоси, наче два білих лебеді: один - печально-хрипкий, другий - спокійний, оксамитовий. Що ви з нами робили, Іване з Марією?!
*   *   *
Варю борщ, і тут я помічаю цікаве явище: вкинула до квасолі картоплі, вона так туди влетіла, як хазяйка; розіпхалась по всій каструлі і жде, щоб я швидше закрила покришкою. Я усміхнулась і затулила. Пасерую моркву із селерою, і теж туди, вона не дуже охоче із сковороди злізла, ложкою мусила згрібать. Надула губи, аж піна пішла біла, бо ж олією її шмарувала. Покришкою боялася накривать, бо бачу - як шугоне, не зловлю, так і жде моменту. Але буряк так буряк, справжній козак, зайшов туди, наче з коня злетів: наробив гармидеру, бо ніхто вже й світу білого після нього не побачив. Закипіло раптом усе! Матьонко! А нема рукавиць, буряк вперся - от-от буде скандал! Зняла - і на холодне! Ху, встигла, аж і буряк, бачу, впрів, злякавсь, що не вдержить таку масу баб'ячу! Ложкою їх повінчала, посварила - втихло! (Як заправляють борщ, на Черкащині кажуть: "Вінчаємо оце все з борщем").
*   *   *
Нарешті, всі з'явились три кози і семеро козенят, аж потім з дрючками дівчата.
- Дівчата, - гукаю, - а одне козеня дасте?!
- Аж два, - гукнула товстим голосом більша.
- Та два ні...
- Гроші давайте, то я вам їх усі збуду, а то "дасте". Хто це даром їх дає...
І побубніла, аж на кручу вилазячи, а я й оторопіла від такої грамоти.
*   *   *
Політика не всесильна проти віри, бо в останній день Чорнобилю відбувся розпад, зневіра у таку державну поставу. Народ ринувся до покаяння, готовий прийняти муки за зраду своїх дітей. Ми вивчаємо атеїзм... Без Біблії, Євангелії. Який абсурд! Це ж треба стільки дурить себе і усіх, і гроші на цю брехню тратить! Господи, Ти є, Твоя мудрість всесильна. Всесильно про це говорить Твоя істина.
*   *   *
Страшне слово - людина. Одна половина її роду залишає вдячно шедеври - витвори краси свого розуму і тіла, а друга переважить - знищить це все і на сторожі поставить смерть. Ми не усвідомили Шевченка, ми не усвідомили багатьох, а вони вже давно стоять перед нами з опущеними головами! Безлике плем'я! Гадюча політика.
*   *   *
Їздили на батьківщину Захарченка - станицю Дядьківську. Увесь рід побачила. Боже, які чепурухи, як шанують свій рід. Що найбільше вразило - із одної станиці понад тисячу чоловік загинуло у війну. А на кладовищі, у нас кажуть - на могилках, ростуть півонії, усе кладовище горить квітами, і так добре сидіть, не хотілося звідти йти, значить, душі говорили з нами, не хотіли прощатись...
*   *   *
31 травня. Баундбрук. Баундбрук - резиденція нашого патріярха Мстислава. Гарне, зелене містечко, зустріли нас дикі гуси з маленькими бебі. Тут є українське кладовище, де хоронять діячів, які зробили внесок в ім'я України і народу.
Зустріли мене стоячи, я вийшла схвильована, і зразу ж понеслось по всій діяспорі - "Ой роду наш красний". Інколи мені здається, що ця пісня, як підйомний кран, розпирає стіни і аж до небес летить. Вже не готуючись до початку, я запалююсь від неї і вмикаю своє електричне поле і під цим струмом тримаю зал два відділи. Весь свій виступ я пересипаю розповідями про пісню, про людей, що мені її дарували, а найбільше про маму...
 

За ті 30 років
Які ми стали?
Які ми були ?
Празька весна зеленіє над вирвами XX століття, як острів надій. Ми в Київі не дуже знали, як вона виглядає там в Празі, але ми відчували її подих. Тому рік 1968 був для творчого життя України особливим, рясним і радісним. Пішов у ріст "самвидав"!
Може, не кожному очевидно, що теплий подув вітру для культури так само важливий, лк для саду. Що несподівані удари морозу згубні; вони калічать молоді парості.
Цілком ясно, що трагедія української інтеліґенції епохи безбожної п'ятирічки локалізується в листопаді 1937 року. Але це тільки фінал - розстріл в урочищі Сандормох. Насправді драма замерзання від кінця 20-х, коли большевицький наступ на людину зконцентрувався на селі.
Нічкз людина не може почувати себе особистістю, коли знає, що вбивають її ближнього. Душогубка 1929 року на селі була страшним судом із залученням на сторону диявола і душогуба сусідів - одурених і заляканих. Що міг писати в Харкові поет, знаючи, що з його селі викидають на сніг матір з дітьми за те, що батька записали у "вороги народу"? Що міг сказати дітям вчитель, якого послали грабувати І руйнувати куркуля? А він же мав не просто щось сказати - а ще й "звеличувати подвиг" большевиків.
Про геноцид 1933, про апокаліпсис українського села можна було не писати, а творити хіба те, що творили з собою завільовий і Микола Скрипник. Отже, говорити про творчість поетів епохи душогубства і людоїдства можна хіба що на рівні психіатричних досліджень. Забльокована людина німів.
Але перескочимо пекельну епоху Сталіна, химерну відлигу часів Хрущова, І повернімось до середини 60-тих, коли до влади прийшов партійний ласун, якого так вдало назвали "бровєносєц в потьомках".
До речі, треба сказати сучасній молоді, що історію 50-х І 60-х років нам підмінили. Якийсь гегелівський чорт, видно, той, шд заховав місяць в кишеню, спритно украв з історії веселий елемент царювання Микити Хрущова. Ніколи не було в совєтській історії такої усмішки, такого пожвавлення! Мільйони зеків, наче в того світу, вертаються до своїх родин. Мільйони ветеранів "комуналки" переходять в розкішні "хрущоби" - з власним "санвузлом"! Майже вільно гуляли анекдоти про "Микиту-кукурудзника"... і за одну ніч упали всі пам'ятники Сталіну...
Чого варті були самі тільки одверті репліки Микити!
Відомо, що до президії, після прочитання листа про злочини Сталіна, надійшла записка: "А де ви були, коли відбувалися злочични ?"
- Хто написав цю записку ? - запитав Хрущов. В валі мовчанка.
- Отам і ми були, - пояснив Хрущов. Звичайно, слід було б ще додати: "Ми прислуговували - не просто мовчали" - але партія не любила сповідатися...
Він же, Хрущов, наполовину розкріпачив село, видав пашпорти, пенсії колгоспникам. Анекдоти про нього були рясні, але незлобиві.
Наприклад, приїжджає Микита в колгосп:
- Ну, як живете? - жартує Микита Сергійович.
- Добре живемо! - жартують колгоспники.
Сірі і безликі холуї епохи Брежнєва не тягнули на веселий анекдот і не здобувались на відважний крок.
Потаємно кремлівські правителі поверталися до неосталінізму, до згортання "розгулу демократії", що означало - до лжі і страху. Але лагер соціялізму розширився, а в широкому лагері не можна робити таких експериментів, як в маленьких експериментальних душогубках.
До угорців 1955 рокузаетосували танки, до поляків - всілякі обхідні маневри. Тут вже були елементи спектаклю. Німцям побудували берлінський мур. А чехи сиділи наче тихо - за вивіскою заквітчаного совєтського танка, на якому усміхалися сталінські визволителі 1945 року.
Чехія досі була настроєна проросійськи. На цьому відтинку "Визвольного фронту" наступ не передбачався. Тому перші зміни в особовому складі влади в Празі хоч і не були продиктовані в Москви, але й не заввучали вибухом.
Большнвицька школа "Кремлівських старців" не давала їм розуміння симптомів Празької весни. Вони саме входили в спокійну пору ситості і спокою. Діти і внуки їхні жили собі без страху, смакували порнографію і вже обходились без літератури про революційні "етапи большого путі". Кремль дрімав у післяобідній сієсті і не розумів, кому там ще потрібна якась весна...
Лише коли чехи зачепили колючий дріт на західньому своєму кордоні і повернулися спиною до цензури - в Кремлі завили: "Разбой"! Совєтська власть без цензури - це як енкаведист без нагана!
Наган - це інструмент влади, яка змушує слухатися і мовчати. А тут раптом - "разгул демократії".
"Свобода слова" в Чехії налякала Кремлівську владу: не дадуть спокою! Далі піде свобода виборів і свобода ідей - і тоді вже ні до чого ракети, атомні і водневі бомби, всі наші танки...
Кмітливий розум вождів звично схопився за слово "танки", доки вони ще мають силу. Застояні армійські коні прагнули руханки. Партійні кадри потребували перемоги.
Але чи зважаться вони на групове зґвалтування "соціялізму з людським обличчям"?
 

Постсовєтський режим в Україні подарував народові ще одне сумне свято: "чорний вівторок". 18 липня 1995 р. під час похорону патріярха Володимира з брами Софійського собору випущено з сльозоточивими газами і кийками загін "Беркут" і нацьковано його на похоронну процесію. Нацьковані били старих і малих, священиків і мирян. Топтали і рвали національний прапор і хоругву.
Навіть в казці про дурного Івана такого сюжету нема. І навіть в переказах про напади орди подібних історій не зустрічається.
Погром шокував своєю абсурдністю. А з другого боку - дивовижною безсоромністю. Адже вістка розлетілася по всьому світу. Раніше світ чув, що Україна - колонія Москви, і там якесь постгеноцидне люте КҐБ мордує в лаґерях поетів. А тепер світ почув, що колонія отримала незалежність, але вчорашні комуністи там здичавіли і нападають на похоронні процесії в столиці, і то серед білого дня.
Нагадаємо, що в центрі події тоді височіли три чорні свічки: президент Кучма, голова адміністрації Табачник і прем'єр-міністер Марчук. Свічки з добірного совєтського лою.
Патріярх Володимир своєю смертю їх раптом засвітив.
Прикро, що доводиться з цього починати розповідь про Патріярха Української Православної Церкви, священослужителя, який 20 років мордувався в лаґерях Сибіру, Воркути, Якутії, Маґадану... А коли вдруге дали йому 10 років, він був священиком тієї самої Російської Православної Церкви, єрархи якої, піднесені за свої заслуги перед атеїстичною і антинародною владою, гордо носили ордени і медалі, навіть без згадки про те, щоб нагодувати голодного і провідати його в темниці.
Він був мучеником імперії зла. Спершу як син окупованого краю. У віці 19 років сталінська влада подарувала йому 20 років каторги.
Вдруге йому, як священикові, дали 10 років саме за підтримку гнаних і переслідуваних за правду.
Небагато є таких гнаних і переслідуваних в "канонічній" Православній церкві.
Страждати за правду і віру там не прийнято. І вже одним тим Патріярх Володимир височить серед церковної єрархії кінця ХХ ст., і зрозуміло, чому вірили йому і обрали його Патріярхом.
Але був він, звичайно, змалку глибоко віруючою людиною і патріотом.
В 2000 р. вийшла книжка його сина, теж священика Тараса Романюка "Патріярх Володимир. Спогади про батька".
З рецензією на цю книжку можна ознайомитися в ч. 6 газети "Наша віра" за цей рік.
Нагадаємо, що між Патріярхом УАПЦ Димитрієм і Патріярхом УПЦ КП Володимиром була попередня домовленість про початок зречення сану задля усунення перешкод до Об'єднавчого Собору. Раптова смерть зупинила цей спасенний намір стати над усіма інтересами осіб задля об'єднання усіх чесних і здорових сил в українських православних церквах і створення конструктивної бази духовного відродження порізненого нашого народу.
 

Піди туди - не знаю куди, принеси те - не знаю яке.
З української народної казки
І
На рівні відчуттів кожному назагал дано визначити, чи цілий наш світ перебуває в стані руху до вищого, світлішого виднокола, чи він навпаки забуксував і западає в нікуди. Залежно від того до нас долинає з його глибин або якась безвідносна радість, або ж щось вочевидь суперечливе й безрадісне. Нині воно, оте останнє, наче потоп, проникає у всі шпари довкілля. Тимчасом людська істота так само підсвідомо знає, що рух світу - як духовне устремління до повноти життя - відбувається за рахунок тих небагатьох одиниць, котрі несуть в собі реальну, дійсну силу добра. Саме завдяки цим одиницям - чомусь існує абсолютне переконання - людський світ спромагається підтримувати живий рух - багатовимірний зв'язок з Богом, який не дає людству згинути в хаосі. Не забудьмо: згідно з Святим Письмом кожна дія і навіть думка окремої людини є вибором і чином усього, цілого добра чи зла, а відтак - губить чи рятує світ, зраджує або знаходить Бога і ближнього, коли навіть сама особа далека від цього усвідомлення, що власне й трапляється повсякчас. Людина є чимось більшим, ніж її життєва конкретика. "Бо не відають, що творять", - каже Христос, застерігаючи про "зовнішню пітьму", або інакше - непросвітлені дії світу людського.
Озирнімось! Чим усе це є насправді? Оця настирлива, буцімто прагматична, доцільна і т. ін. діяльність, що без вагань переступає через долі людей і народів і не надто сумнівається щодо засобів... Чому в людині (це написано на обличчях!) від такого "поступу" неухильно виростає діра порожнечі? А сама дійсність дедалі більше набирає рис фантасмагоричного абсурду й випадковости? Все наче двоїться. Україна немов не Україна. Церква - ніби й не Церква, а люди приміряють маски - яка краща? - з огляду на кон'юнктуру. З життя вивітрюються пахощі взаємного принесення дару. Ще недавно такі чисті, хоч і нетривалі,  пахощі простору свободи. Престижно бути "успішним прагматиком", навіть хижаком (якщо зумієш подолати супротивників). В українській пресі не раз натрапиш на похвалу цинізмові політиків, що зуміли залишитися "поважними" особами. Моральність їх промовчується. Робити можна все, що завгодно. "Все дозволено..." (у Достоєвського). Називається це чомусь прагматизмом. Хоча перебуває цілком поза змістом дійсних потреб країни, нації, суспільства, як і поза можливістю розвитку.
Одначе за такою логікою найпослідовнішим "прагматиком" був Юда. У Віктора Домонтовича є прикметне оповідання "Апостоли", де вражаюче точно представлено логіку Юди. Наведу уривок, що здається майже цитатою з "арґументів" вельми багатьох сучасних діячів, такою собі "матрицею" житейської логіки "звичайної людини".
"Дуже обережно і дуже обачно він натякнув, що мовляв Ісус уже відіграв свою ролю...
- Ісус, - закінчив Юда, - ідеаліст. Він непрактична людина. Він повинен одійти вбік і поступитися місцем реальним політичним, практичним людям, що здібні тверезо зважувати становище речей".
І далі після того як Ісус на відповідь сказав у повній тиші: "Я прийшов у світ, щоб творити волю Отця, що послав Мене!" - Юда, коли Ісус відійшов, продовжує: "Ви бачите! Це ні до чого. Даремно було звертатися до Нього. Він - пророк. Він - Син Божий, ми ж - люди! Прості звичайні люди. Ми повинні діяти самі, без Нього, на власний розсуд і на власну відповідальність.
Петро зірвав голос, виступаючи з промовами на майданах і дахах будинків перед народом... Юда почав шукати шляхів для згоди. Але дуже швидко стало відомо, що Синедріон не хоче вести жодних переговорів, доки не буде виконана головна попередня умова. Цією умовою було: - Видати Ісуса!"
В цьому уривку, як на мене, стисло представлена вся драма людського світу, який не раз приставав і пристає до думки Юди, що "без Христа" зручніше, не раз приймав і приймає "головну умову", яку тоді прийня Юда. Для сучасних "прагматиків" Христос так само - завада безмірній жадобі влади, "непрактичний ідеаліст", а Церква потрібна лише як один з інститутів влади. Бо якби це було не так, то не сформувалося б принаймні в Україні те, що Патріярх Димитрій назвав "страшним сьогоденням".
Зраджуючи Бога, зраджуючи святе, людина сама почувається зрадженою. І вона бачить, що справи багатьох людей злі, а порядок хижого (знебоженого) світу лихий. Так ми опинилися в епосі тероризму.
Врешті почуття цієї тривоги, дане з Божої ласки, - залишається може єдиною реальною ниткою, здатною допровадити до порятунку. До цього почуття промовляють багато речей, що є нашою правічністю - навіть тоді, коли ми їх плюндруємо й зраджуємо. До людини волає каміння, природа, рідні краєвиди, самі образи сіл і містечок, хоч які спотворені варварською рукою. Всі ці речі і сутності пливуть у твоєму часі і просторі, в якому господар з якогось лиха став нищителем себе і грабіжником.
ІІ
Літо. Саме час помандрувати по Україні. Щоб почути, що каже земля, і всі оті Цибульківки, Катеринівки, Новоселиці, Чаплинки, Нехворощі, Плавища, котрі здається, нині краще й вільніше володіють мовою пращурів і Шевченка, ніж люди.
Ляндшафти й оселі буття в своїй беззахисно щирій відкритості не приховають фальшу нав'язаних їм давніших і вже теперішніх сенсоопудал-химер, що гнітили й гнітять живі корені людського й національного творення. Ляндшафти й оселі перемовляються з внутрішнім простором твого духу. Вони впізнають тебе й запримітять ще здалеку й загукають кольорово й привітно, хоч би як тебе заховала тіснява автобусної халабуди, що годі здавалось уздріти й розгледіти.
Так запримітила була і впізнала мене разом з лісочком і озерцем під Могилевом, на березі якого вона царственно і безбоязно уважно стояла - сіра чапля, побіля самої дороги. І вона глянула на мене в автобусі своїм оком так прямо і чисто, що неймовірно розчинилися самі межі впізнання. Та ж ці сірі і білі чаплі прилітали, поверталися до нас у свій край впродовж шести і більше тисяч років. Тисячі разів зраджені людьми, все ж поверталися. Ще два роки тому я їх бачила...
Проте що таке власне мандрівка? Помандрувати - це либонь не що інше як вирушити на пошуки якогось нового життя. Ти не знаєш якого саме й не уявляєш, навіщо воно тобі здалося, зате геть певний, що саме його тобі бракує.
Звісно в умовах цивілізації мандрівка на перший взір не має в собі тієї безпосередньої безоглядности, з якою лицар-козак вирушав з конем в чисте поле шукати власну містичну долю. Або юнак вирушав не знати куди в пошуках манастиря, котрого ще не існує на світі. Коли ж придивитися, то "поле" у цьому часі так само "чисте" і лишень має дещо інші виміри, та й сам "козак" існує в них інакше. Автобус, ясна річ, не кінь, що його можна спрямувати куди завгодно. Тобі лишається отже сидіти й дивитися у вікно, відчуваючи, як світ пливе назустріч і ти пливеш у просторі, де увесь час стає перед тобою як даність. Тільки насправді це не має нічого спільного з пасивністю. Ти летиш, несешся буквально крізь вир образів реальности, ледве встигаючи їх впізнавати.
Вигини ляндшафту, обриси дерев, трава, будівлі, хати, назви, написи, совєтські пам'ятники - убивці простору, стовпи... Україна. Наразі Чернігівщина... Світ розгортається в різних напрямках у дальшому триванні...
Починаючи, приміром, з тієї події, що сталася саме не Чернігівщині, коли український гетьман Кирило Розумовський одружився з царицею Єлизаветою, і вона, цариця, приїхавши до Чернігова, перша вклонилася матері нареченого Наталці, пошанувавши споконвічний український звичай. Люди про цю "дрібницю" розповідають, наче воно сталося десь позавчора. А ось в літературі українській мабуть-таки й немає ні роману, ні драми про цю історію. Хоч та дивна Єлизавета збиралася й столицю перенести до Київа, але чомусь зненацька померла.
...Зазираючи у двори обійсть та витріщаючись на вікна хат і будинків: які вони є та які там у дворах бува ростуть квіти, я так і не запримітила де-небудь людей. Люди наче поховалися. Тому важко було уявити, чи відповідно до тих промовистих краєвидів з жовтим полем і лісом удалині вбрані тепер мешканці Ічні чи Качанівки. Зате в уяві вони малювалися, виростали із краєвидів... Загадкові тонковиді Катерини, Варвари, Марії... Отож коли згодом, після подорожі, немов для того щоб домалювати брак чогось, щоб дотворити образи, які виростали з виднокраю, випало побачити жіночі строї - чернігівські, вони виявилися саме такими, як і належить бути в людей, народжених у цьому духово-чутливому просторі, де археологи знайшли найдавніші в Европі поселення, що існували 40 тисяч років тому.
Але чи про це сьогодні промовляють ті села? Як тут, так і в моїй степовій Наддніпрянщині впадають в око численні напіврозвалені хати й будівлі. Аж зринає Шевченкове: "минаючи убогі села". Ті села немов загублені у безмежжі, з німою молитвою, що птахом рветься до неба.
То яке ж воно - нове життя - в Україні - нищеній (здаймо собі звіт!) по-хижацьки ззовні й зсередини? Та й в мандрівці по Чернігівщині шлях пролягав знов таки до недоруйнованої совєтами садиби, власне парку й палацу Тарновських у Качанівці, що в ХІХ ст. була одним із центрів, де творився новий глибокий розквіт української культури, де бував у колі друзів Тарас Шевченко, - і яка вже тепер перебуває в стані загрози і занедбання того що лишилося.
Проте якраз Качанівка: прекрасний, хоч і обдертий палац, келія Шевченка, вітальня, мудрі грізні леви при воротях, дух краси і творчости, що його випромінюють не лише стіни келій, автентичні клапті шпалер та поодинокі вцілілі речі, але й кожне дерево, кожна стежина в грандіозному лісопарку, величезний рукотворний став, ротонда на горі (туди приходили співати) - все це являє Україну, що перемогла тут у герці з антитворчістю (злою пусткою антикультури). Тут було створено могутній містичний прообраз майбутньої України. Навіть вигадані Тарновським збудовані в скелях "романтичні історичні руїни" не стали такою собі імітацією, а виросли в глибоку метафору творчости. В Качанівці може як ніде все довкілля, весь простір неба й землі сповнений живої сьогоднішньої напруги містичного українського герцю в обороні власної великої сутности.
...В призахіднім світлі на овиді раптом з'являється темний вершник з нагайкою. Покрутившись у полі і роззрнувшись довкруж, він так само раптово зникає.
 

Старенький світлофор, блимнувши підсліпкуватим зеленим оком, розчистив мені прохід на вулицю Прорізну з боку Золотих Воріт. День лише починався, і навіть залишки ранкової прохолоди можна було ще знайти де-не-де в темних під'їздах будинків або в тіні дерев. Несподівано зграйка дітлахів гамірним клубком оповила мене з усіх боків, їхня радість була непідробною і всепоглинаючою. "Будьте як діти" - пригадалися слова Спасителя. Заполонюючи тротуар, дитяча круговерть нестримно котилася вниз повз будинок №27 - колишній офіс Української Республіканської партії, що спорожнілими вікнами видивляється на вулицю, повз будинок по діягоналі навпроти, де мешкав до 34 року Євген Плужник, один із найорганічніших українських поетів XX століття; повз безлике роздоріжжя Прорізної з Пушкінською - з двома її гастрономами - кав'ярнями, улюбленим місцем "тусування" мешканців центру столиці, повз громадську приймальню "Нашої України".
Табличка висить, але натовпу на прийом не довелося спостерігати. Багато українців ще до сьогодні - на власній землі, під нашим небом, у власній державі - не відчувають себе певно.
Які причини нежиттєвости українських політичних структур? Їх багато, об'єктивних і суб'єктивних. Наприклад, ні для кого не секрет, що як тільки виникає десь патріотична українська організація, її негайно починають "тромбувати" "компетентні громадяни" усіх походжень і підпорядкувань. Одним словом, тиша тут.
У скверику присів бронзовий Курбас, і діти довірливо вилязять йому на руки. А внизу шанувальники поставили Паніковського. То горобець сяде йому на голову, то бомж покрутиться...
Сьогодні вічне місто наше оповите випарами людської байдужости. Його мешканці - добрі та злі, ґраційні та кривобокі, усілякі - наполовину занурені в рабське - совєтське "колективне підсвідоме". Там і досі хазяйнують людожерні потвори нашого минулого, що пролили ріки нашої крови.
Коли б узяти людину і щоденно прикладати її руку до розпеченої плити, примовляючи: "за діла твої", то, очевидно, виробився б рефлекс, вельми подібний на реакцію українців на потребу приймати рішення з елементом ризику. Людина від самої лише думки про це, здається, по коліна встрягає в землю.
Можливо, в цьому лежить розгадка: чому в Україні так мало національного бізнесу? Чому бандити на початку 90-х виявилися аж надто успішними в ньому? Та ж вони завжди перебували в просторі ризику, їм щоразу доводилося робити самостійний швидкий вибір... А комсомольський бізнес - це право на державне мародерство для своїх. Та це була лише піна першої хвилі, далі пішли справжні хижаки...
Психологія дітей селян, що вціліли після 30-х і масово заполонили вулиці Київа в 50 - 70-ті роки, деформована пресинґом тотальної політики асиміляції і небезпеки виділятися. Їм постійно вбивали в голови, що українською говорити і небезпечно, і "некультурно"... Діти вцілілих від голодоморів селян захотіли бути щасливими - стали соромитися своїх порепаних від важкої праці рук, своєї української мови, звичаїв. Багатьом закортіло уподібнитися до "панствуючих" товаришів. Навчилися вони від них і "вміння жити" - все, що державне, значить нічиє. Все це звідти, від вас, товариші нинішні комуністи - такі запеклі системні опозиціонери.
Дійсність завжди переплетена з історією, що б там не говорили... Вона є незавершеною історією. У системі світобачення стародавніх зороастрійців була одна важлива заувага, згідно з якою перебіг космічної боротьби сил добра (Ормузд) і сил зла (Аріман) остаточно не передбачуваний, її фінал залежить від кожної окремої людини, від того, на чиєму боці вона стоятиме у своєму житті. Ти, як маленька краплинка, упавши на чашу сил добра, підсилюєш світле, робиш його могутнішим, від тебе залежить - куди перехиляться терези у даний час вселенської боротьби. Неучасть - це також участь, тільки на протилежному боці - темному...
У пам'яті спливає майже містичний образ: "Січ. Сивочолі запорожці б'ють в тулумбаси. Вони вибивають тривожні, грімкі звуки: на нашу землю напали чужинці, без оголошення війни. Ворог вже серед наших осель. Українці повинні будь-що встигнути вишикуватися в оборонні шереги. Мусять, якщо хочуть вижити..."
Прорізна, добігши Хрещатика, пірнає з головою в його море... Кожному здається, що треба поспішати...

До архіву газети

На першу сторінку