Важко уявити достойніше слово до українців у день національної незалежности, ніж слово Папи Івана Павла ІІ.
Поперше, нагадування про 22 січня 1918 р., чого не слід забувати. Вороги України в пам'яті випалили цю дату, яка мала б світитися в серці кожного українця, бо ніхто не має права забувати, скільки юних, одважних, офірних поклало своє життя на вівтар України після 22 січня 1918. Без їхньої офіри не було б наново здобутої незалежности 24 серпня 1991.
Чи не з думкою про цю дату Сталін організував в Україні голод 1933?
Але ми забуваємо не тільки про це...
Папа нагадує нам обов'язок громадян будувати рідну хату. Будувати словом, яке будує, творити щоденним ділом. Бо тільки так кожен з нас збудує себе і своїх нащадків.
Наші духовні корені є сильні, і це нагадування слабодухам і маловірам, готовим за сочевичну юшку проміняти свій рід, основу гідности.
Але чи буде живим той корінь, якщо не будемо живитись ідеалами особистої, суспільної і церковної моралі?
Якщо не будемо служити загальному добру з гідністю і самопосвятою?
Ні, для рабів лінивих і лукавих ні свободи, ні добра, ні майбутнього не буде. Бо не варті його ледачі марнотратці.
Усі ми в день Спаса 1991 відчули, що Господня сила підтримує нашу Україну. Але постійно Господня сила діє через дух і волю людей, які втілюють своїм життям Божий Закон.

(Фраґменти з виступу в Баламондському манастирі, Антіохійський патріярхат, 04.12.99).

Закінчення. Поч.. у ч. 6, 2001 р.
В католицькому богослов'ї історично переважає думка, що виходить з принципу, сформульованого св. Кипріяном Картагенським (фактично цю думку можна знайти ще у Оригена в ІІ ст.): extra eсclesiam nulla salvus - поза Церквою немає спасіння. Під словом "Церква" тоді розуміли Римсько-католицьку Церкву. Цей погляд зазнав радикальних змін у нашому столітті, особливо після ІІ Ватиканського собору, через посередництво ідеї різних ступенів спілкування: ті, хто належить до Римської церкви, перебувають у повному спілкуванні з Церквою, тоді як інші, хто поза Римсько-католицькою Церквою, лише частково перебувають у Тілі Христовому. В стосунку до християнських релігій католицьке богослов'я перед лицем феномену релігійного плюралізму переходить на позицію відкритости. Нещодавно ці позиції були продемонстровані у звіті міжнародньої ватиканської комісії, присвяченому стосункам між християнством та іншими релігіями. В той же час декотрі богослови (такі, як, наприклад, колишній професор Папського Григоріянського університету в Римі Жак Дюпюї) пропонують і такий підхід: релігійний плюралізм розглядається як феномен, що є частиною плану Божественного промислу про людство.
Православне богослов'я на офіційному рівні не висловлювалося з цього питання. Частина богословів дотримується жорсткої позиції, подібної до тієї, що її трималися в минулому католики і протестанти. Проте висловлюються і більш відкриті погляди, що їх можна поділити на дві категорії. Одна позиція ґрунтується на пневматології, інша - на есхатології.
Прихильники першої різко розрізняють чин Христа і ролю Духа Святого в історії спасіння. Відповідно до цього погляду дія Святого Духа не обмежується Церквою і християнами, але поширюється на все людство і творіння. Таким чином інші релігії опиняються у сфері дії Святого Духа, хоча можна сказати, що вони поза Христом.
Другий, есхатологічний підхід, спирається на інші підстави. Аж до самого Страшного Суду ми не можемо з абсолютною певністю твердити, хто не належить Христові і не спасся. В цьому погляді важить його заперечна форма. Він не передбачає агностицизму та впевнености в тому, що стосується Христа і Церкви як вірного шляху до Бога і спасіння. Агностицизм і невпевненість стосуються лише тих, хто не вірує в Христа і не є членом Його Церкви. Такий погляд відкриває можливість позитивного ставлення до нехристиян. І він більш переконливий, аніж пневматологічний. [...]
Ми міцно стоїмо у вірі. Але тільки на останньому суді Божому ми зможемо дізнатися, хто спасеться, навіть з-поміж самих християн.
Така позиція - зовсім не є релігійним синкретизмом. Синкретизм заснований на уявленні, що в кожній релігії є дещо позитивне і цінне. Отож, щоб досягнути цілісности, слід, так би мовити, зібрати все цінне з усіх релігій. У підсумку виникне таке ціле, котре фактично виявляється свого роду новою релігією. Згідно ж з несинкретичним підходом, кожна релігія може визнати позитивні елементи в іншій релігії, але оцінює ці елементи у світлі своєї власної віри і, зрозуміло, не сприймає їх як складові частини нової релігії.
Найрозумніше і вірно для християнства було б вступити в діялог з іншими вірами.[...] Християнству потрібно посилити і поглибити своє богослов'я, не роблячи з нього різновиду релігійного агностицизму і релятивізму. Діялог не означає байдужости до істини. Навпаки, він вимагає переконаности, втім без упертости, і вимагає вірности, поєднаної з відкритістю.
Діялог - це більш ніж терпимість. Він ґрунтується на визнанні того, що інший, відмінний від мене, існує не просто для того, щоб існувати (а саме це означає терпимість), але що він має що мені сказати. І те промовлене до мене я маю вислухати з повною увагою та співвіднести з моїми власними переконаннями, і судити про сказане у світлі цих переконань. [...]
Втім, про що саме слід дискутувати?.. Гадаю, що тематика дискусій з іншими релігіями має бути зосереджена на гострих питаннях, з якими зіткнеться людство у новому тисячолітті. Релігія говорить не про "релігійне" і ще менше про "релігії". Релігія промовляє про людину, її стосунки з Богом, про стосунки між людьми і про ставлення людини до творіння. І релігії мусять відповісти на виклики нашої епохи.

Виклик технології і глобалізації
Світ стискається - тепер ми це знаємо. [...] Найважливішою проблемою грядущого століття буде глобалізація. Як примирити "одиницю" і "множину"? [...] Ми повинні на ґрунті своєї віри пропонувати відповіді на ці запитання.

Екологічний виклик
Це, можливо, найбільш серйозна проблема сучасного світу, спільна для всіх народів і континентів. Християнство несе велику частку відповідальности за екологічну кризу. І воно, на щастя, спроможне зробити істотний внесок у її розв'язання.

Виклик наукових досягнень
Навряд чи сьогодні знайдеться людина, не стурбована новинами, що стосуються досягнень біології та генетики. З'являється змога маніпулювати самим життям. [...] Ця тема потребує богословського опрацювання, і в силу її новизни, богословській думці доведеться добре попрацювати. Як на мене, наївно вважати, що проблеми біоетики можуть бути віддані на розсуд законодавців.
Як має діяти православна Церква перед лицем викликів третього тисячоліття?
Я хотів би поділитися особистими міркуваннями щодо цього.
Передусім православне богослов'я повинне переглянути свою мову. Ми - спадкоємці великої догматичної традиції і маємо зберігати їй вірність, нічого в ній не змінюючи. З усього видно, ми не потребуємо нових догматів. Однак це не означає, що ми повинні зберігати догмати як археологічні релікти. Поза сумнівом, нам потрібне витлумачення наших догматів у екзистенційних категоріях.
Для прикладу, що означає для сучасної людини твердження, що Бог є Трійця? Чи просвітлює воно у якийсь спосіб проблеми, породжені індивідуалізмом чи універсалізмом, котрі існують у нашій нинішній культурі? Яке значення має еклезіологія, зокрема вчення про кафолічність помісної Церкви, коли ми спіткаємося з проблемою глобалізації, котра сьогодні привертає виняткову увагу в світі?
Подібним чином можна говорити про будь-який догмат нашої Церкви, оскільки немає жодного догмату, який не дотикався б актуальних проблем людського існування.
Православ'я мусить почати відповідати на проблеми культури, звертаючись не до етики, а до догматів. Це означає, що воно повинне інтерпретувати свою догматику екзистенціяльно. Православній Церкві належить більше черпати із свого літургійного життя, особливо з Євхаристії. Євхаристія - це не одне з багатьох таїнств. Це найвище сполучення цілої реальности спасіння світу. При обговоренні нових культурних проблем нам слід об'єктивніше звертатися до нашого літургійного досвіду. А для цього ми повинні передусім звернути увагу на те, як ми здійснюємо Євхаристію та інші богослужіння.
Літургійний чинопорядок - це не просто ритуал, це богослов'я, і він має глибокий екзистенціяльний зміст. Коли нам належить запропонувати світові щось екзистенціяльно вагоме, ми повинні здійснювати літургію у відповідності з її внутрішнім змістом. Окрім того, мусимо вияснювати нашу літургію в екзистенційних категоріях. Інакше кажучи, ми потребуємо літургійної догматики, осмисленої і висловленої літургійно. Це буде нашим особливим даром світові у ХХІ столітті.
Окрім літургії, православ'я повинне розвивати свою чернечу традицію - у дусі давніх отців-пустельників. У наш час спостерігаємо вражаюче відродження православної чернечої традиції. Щоправда дух давніх отців, дух визнання провин і перебирання на себе гріхів світу часто підмінюється аґресивною ревністю не за розумом, що суперечить самому сенсові аскези. Разом з тим монашество стає дедалі більше необхідним для світу, поневоленого пристрастями утилітаризму та самовиправдання - цими недугами сучасної культури.
Православна Церква вступає в третє тисячоліття, не маючи політичної чи економічної влади. Навпаки, вона входить у новий вік слабкою зі світського погляду - до такої міри, що проблемою залишається саме її існування в майбутньому. Всі православні Церкви переживають труднощі, і надалі вони щораз збільшуватимуться.
Сила православ'я не пов'язана з обійманням світської влади. Вона - в його Переданні, догматичному і літургійному. Проте ця сила буде рятівною лише в тому разі, якщо вияснення церковного Передання дійсно відповідатиме на екзистенційні шукання людини.
Богослов'я - необхідна умова виживання православної Церкви в новому тисячолітті. І в цьому сенсі його значення буде лише зростати. Саме в богослов'ї сила православної Церкви. Православне богослов'я не повинне боятися діялогу ні з ким. Його обов'язок - вступити в діялог. Це єдиний спосіб підтвердити його унікальність, його важливість, його необхідність. Це єдиний шлях, що дозволить уникнути перетворення православної Церкви в ґетто...
Один відомий британський візантолог сказав, що ХХІ століття буде століттям православ'я. Але ці слова радше належить сприймати як стимул - аби ще дужче відчути ту величезну відповідальність у справі свідчення про Істину, що кладеться на наші слабкі плечі.

"Русская мысль",
Париж, 07.12.2000 р.
 
 

Віктор Ющенко оголосив про створення виборчого блоку "Наша Україна" 16 липня на вершині Говерли. Для журналістів - це великий тест на уяву. Коли такої бракує, то мудрують, що для глави якоїсь там соціялістично-зеленої коаліції таке можна порахувати як гісторичну витівку...
Так само як згадку про Бога в устах олігарха порахують цинізмом, а в згадці комуністів про молитву відчитують підступний натяк...
У кожного своя Говерла. За те і люблять, і поважають Ющенка люди різних національностей, що він приходить без маски на ту галасливу політичну маскараду і оголошує найпростішу правду: "Наша Україна". І тим, що її люблять, і тим що її професійно вшановують, і тим що безсоромно обкрадають - вона є наша Україна...
І якось не випадає вискаляти зуби над хліборобом (названим вже "аграрієм"), який в нестерпну спеку і без належної техніки щедро збирає хліб з поля, щоб нагодувати всіх, навіть тих, що звикли подавати ближньому камінь замість хліба...
Його, Ющенка, справа - навести в господарстві лад, виплатити борги, розрахуватися з пенсіями та зарплатами, а потім вибачитися перед людьми за те, що їх так довго кривдили і зневажали. Він, Ющенко - з працьовитого і майстрового роду хліборобів, де не заведено ні викручуватися, ні величатися.
Отже, де б він не оголосив свою нелукаву програму - хоч на Говерлі, хоч на териконі - важливо, щоб було видно, було чути тим, хто вміє слухати.
Та й погомоніти людям не завадить з цього приводу.
 

Вірю в щасливу долю України і звертаюсь до кожного українця зі словами шани та надії.
З парляментськими виборами 2ОО2 року ми пов'язуємо сподівання на краще. Випробування останнього десятиріччя не повинні посіяти в нас розпач та зневіру. У важкі часи важливо знайти в собі сили для єднання - щоб перемогти, щоб зберегти свою віру і духовність. Сьогодні - час такого єднання заради України, заради благополуччя кожної родини, заради майбутнього наших дітей.
Впевнений, що тепер, коли ми побачили перші паростки економічної стабілізації, коли з'явився шанс сформувати моральну владу, реалізувати потенціял українського народу і зробити прорив до світової цивілізації, ми повинні бути рішучими і послідовними.
Історія вчить: щоб досягти великої мети, потрібно об'єднатися. Кожен громадянин має усвідомити, що неможливо досягти щастя, нехтуючи інтересами ближнього. Наше суспільство потребує соціяльної солідарности та взаємодопомоги. Межа між добром і злом проходить через серце кожного з нас. Щодня ми маємо робити вибір: служити справі милосердя й справедливости чи йти шляхом егоїзму і розбрату.
Сучасна політика має бути моральною і відповідальною, забезпечувати рівність усіх перед законом, ґарантувати безпеку життя та захищати право власности. Переконаний, що в справедливому суспільстві не має бути бідности. Для мене знедолена людина - це глибокий душевний біль. Повернення соціяльних боргів, своєчасна виплата достойних пенсій і зарплат, підтримка багатодітних родин, дітей-сиріт та інвалідів - такими мають бути пріоритети народної влади.
Досвід уряду, який я мав честь очолювати, довів, що вже перші економічно виважені кроки дають реальні результати. Подальші реформи повинні сприяти становленню ефективної економіки, яка дасть змогу кожному впевнено дивитись у завтрашній день.
Прагнучи кращого майбутнього, ми не повинні забувати, хто ми є. Прикро, що пошук української мрії губиться в багаторічних дискусіях та мандрах по чужих світах. Справжні національні ідеали були і залишаються на власній Батьківщині. Адже на землі святителів і великомучеників не може бути вищих ідеалів, аніж Божі заповіді. На землі героїв та звитяжного козацтва не може бути іншого ладу, ніж суверенна держава вільних людей.
Дії влади повинні бути прозорими і зрозумілими для кожного громадянина. Лише свобода слова, громадський контроль за всіма державними інститутами, вплив суспільства на прийняття політичних рішень можуть повернути довіру до влади. Відповідальною вона може стати лише за умови створення незалежного суду та утвердження принципу верховенства права.
Відокремлення бізнесу від політики зробить неможливим використання державних посад для досягнення вузьких кланових інтересів. Дотримання єдиних для всіх економічних правил дасть змогу уникнути зловживань, розкрадання національного багатства і сприятиме конкурентному розвитку підприємництва.
Така відкрита, зрозуміла і відповідальна політика поверне кожному громадянинові гідність і зробить нашу державу сильною.
Вірю в щасливу долю України і хочу прискорити час, коли кожен українець з гордістю зможе сказати: "Так, це - моя держава. Так, це - моя Україна!"
Я зробив свій вибір і приступаю до створення виборчого блоку "Наша Україна".

З надією на підтримку,
І6 липня, 2ООІ р.
Ваш Віктор Ющенко

Відповіді редактора на запитання братчиків
Запитання. Останнє число "Нашої Віри" наполовину присвячене візиті Папи. Дехто може поставити під сумнів, чи газета православна... Чи ви не побоюєтесь?
Відповідь. Газета має бути правдивоxю. Україна пережила велику подію, яка входить в історію. Можливо, навіть через десять років люди будуть розшукувати "Нашу Віру" за 2001 ч. 7, бо вона, може, найповніше і най-об'єктивніше подала матеріяли Папської візити в Україну.
Вже й зараз багато хто не мав можливости ознайомитися з текстами. А погодьтеся, це тексти, які перевертають душу: так глибоко і серйозно ще ніхто не говорив з українським народом.
З такою повагою і гідністю, з таким розумінням джерел, подій, святинь України. З таким співчуттям до українців, з таким пошануванням мови, і культури, і віри православної.
Адже ми відвикли від елементарної культури і пристойности. Ще не минуло й року, коли найманий літературний кіллер, під супровід блеяння журналістів про "свободу слова", радив українцям підібрати собі якийсь символ, кращий за Шевченка. А тут Папа Римський в кож-ному виступі цитує Шевченка, і після цього цілий світ, може, вперше звертає увагу, якого апостола правди має Україна.
Папа промовляє українською мовою до народу, з яким "еліта" розмовляє переважно російською, а "істинно православні" взагалі називають наш край "малоросійським", а себе називають "єдиними християнами...".
Після цього ми чуємо християнське слово з уст людини, яку весь світ шанує як проповідника любови... Але найважливіше те, що весь культурний світ визнає місію Папи свідчити Євангелію усім і ніхто не сприймає його вузько конфесійно. Людина ХХІ сторіччя тужить за вчителем, який дає прості відповіді на головні питання життя.

Запитання. Як змінилася динаміка релігійних сил в Україні після візити Папи?
Звичайно, морально зміцніла позиція Української Греко-католицької Церкви, чиї мученики за віру після канонізації стали відомі світові. РПЦ через своє ворогування впала в очах передусім українського народу, кинувши виклик українській християнській миротворчій традиції. І в очах світу вона засвітилася, як імперська російська ідеологія. Українські православні люди активніше заговорили про об'єднання.

Запитання. Які проблеми вирішує об'єднання?
Проблеми канонічного впорядкування. Проблеми непотрібного тертя. Можливо, проблеми церковної дисципліни. Глибші проблеми вирішують самі люди, які власною досконалістю і духовним піднесенням творять атмосферу храму і суспільства. По суті, нам потрібна висока духовна авторитетна православна Церква.

Запит. Арґументом теоретиків російського православ'я є поняття "канонічна територія" Що воно значить?
Воно нічого не значить. Це поняття позарелігійне. В поліційній державі воно значило б обмеження свободи совісти: на території "православної держави" нема місця, скажімо, для протестантів. Однак навіть в царській Росії були і протестанти, і католики. Православіє використовувалось для інтеґрації і обрусіння різних народів імперії під егідою самодержавія.

Запитання. Отже, можна сказати, що була православна держава?
Відповідь. Формально так. Але по суті... Візьміть навіть літературу, на якій ми виховувались. Пушкін, Лермонтов, Нєкрасов, Блок - причім тут православіє? Візьмімо вчителів суспільства: Бєлінський, Чернишевський, Добролюбов, Писарєв - вони були вчителями матеріялізму-атеїзму.
Був упертий православний українець Гоголь, християнізований каторгою Достоєвський, напівхристиянське "дзеркало російської революції". Л. Толстой - ...Але саме їх не без підстав вважають вибуховою силою в фундаменті імперії. А найбільші філософи - Чаадаєв і Соловйов - перейшли в католицизм...

Запитання. Але народ і духівництво творили "православну територію"?
Відповідь. Якби то так, то як би змогла жменька радикальних без-божників вести "народні маси" на руйнування традицій, храмів, святинь... Російське православ'я збанкрутувало ще до революції. Діти священиків і взагалі - здібніша молодь йшла не в церкву, а в революційний рух. (Див. публікацію на ст. 10 в ч. 6 за 2000 р. "Нашої Віри").
Якщо вовки в лісі мітять свою територію, то вони в ній наводять лад і свій вовчий закон. А на "канонічній" православній території більшість пастирів православних були безвідповідальними браконьєрами і прислужниками влади, а не слугами Божими, тому і прислужували безбожній владі.
А нині про які "канонічні території" можна говорити, коли на всю Росію заледве 10 тися парафій, а людина сама вибирає конфесію. Освічена молодь сахається "православного" фарисейства, за яким ідуть комуністи, жириновці і професійні "патріоти".

Запитання. - Яка небезпека нині для Православної Церкви?
Відповідь. - Небезпека в ній самій. Вона часто не підіймається до своєї місії.
Вона має стати чистою високою Церквою для культурних людей. "Інакше чого туди йти - краще сам прочитаю Євангелію". Об'єднання церков - це мрія людей політики. Мрія тих, що хочуть статусу канонічности. А православна українська людина прагне церкви, де править мудрий священик, де панує любов і дух молитви.
Отже, щоб зберегти силу, церква повинна очищуватися, оновлюватися і світити високим Словом, сусідство з іншими церквами - для неї наука, а не привід для заздрости і ворогування.
Мабуть, не всі заглядають в корінь анахронізмів церковної гордині, не всі беруть серйозно претензії стати вершиною і центром православного світу. Багатьом здається, що церква, яка ще не змила на собі клейма Сталіна-Берії, ходила б собі згорблена і  присоромлена в прагненні подолати почуття зневаги, і самозневаги.
А тим часом саме те клеймо дає їй дух вавилонської гордині: вона ж була співучасником побудови вавилонської вежі!
В тій Київо-Печерській Лаврі, яка колись дала стільки подвижників і світильників духу, нині з провінційним захватом слухають пересічного лектора з Москви і продають антиукраїнські газети "Начало" і "SOS" - з аґітками проти Папи, "символа, за которым стоят тайные силы зла", проти "окаянного Мазепи", якому виголошують анатеми в храмах, які він збудував. Тут ви знайдете белькотіння про "малоросійську слов'янську землю", і хитрування навколо "налоговых номеров".
Тут неприязнь до Президента України доходить до чорної невдячности. Вони ж знають, що привілеї в Україні має Московський патріярхат, а пишуть, що Л. Кучма підтримує "автокефалов".
Але головне, що здивує, це не виступи проти Папи. Найбільшим ворогом для них є найбільший авторитет православного світу - Константинопольський патріярх Афінагор!

Запитання. Чому?
Відповідь. "Очень уж заманчиво для лукавого разорвать спасительную церковную ограду РПЦ и вывести из нее - ни много ни мало - восемь с половиной тысяч малороссийских приходов - лакомый кусок".
І все це пишеться такою знайомою мовою совєтської публіцистики, наче газета "SOS" є безплатним додатком до большевицької "Правди".
Тон і дух не має нічого спільного з релігією.
І тут постає головна проблема часу: відсторонити від Церкви фарисеїв, які дискредитують її зсередини. Повернути в Церкву Християнський дух любови, прощення, співпраці - і зробити церкву відкритою, привабливою для людини. Особливо для молоді.

Лист до редакції
"На Волині при церквах продають газету "Начало", схожу на ідейний бойовий листок. Там в № 7 за 2001 р. на ст. 6 можна прочитати: "Католики хотят нас просвещать. Чем? Благословением на оборты? Благословением гомо- и гетеросексуальных браков? Крещением животных?
Украина была всегда лакомым кусочком для Ватикана..."
Підпис: Павел Буцай, глава областной общественной организации "Путь православных".
Сам я православний, але це не дає мені права говорити і читати неправду про католиків. Навпаки, я вважаю, що за неправдиві свідчення треба притягти до судової відповідальности. Бо коли того не робити, то значить потурати злу і бути пасивним співучасником брехні.

Андрій Криштальський,
редактор газети "Луцьк молодий",
м. Луцьк

В сучасному російському суспільстві число активно віруючих людей складає близько 15% населення. Проте до 53% визнають себе прихожанами Мос-ковського патріярхату і притім розглядають конфесійну приналежність як етнокультурну надбудову. Доречно нагадати, що історичними спадкоємницями Православної Церкви в Росії є, окрім РПЦ, також декілька інших православних конфесій, зокрема Російська Православна Церква Закордоном, Вільна Православна Церква, Церква Катакомбна, Російська Православно-Кафолічна Церква, Російська Православна Старообрядська Церква та інші. Незважаючи на це, РПЦ намагається визначити себе як єдину спадкоємницю дореволюційної Православної Церкви, хоча не зберегла навіть назву (назва ПЦ до 1917 р. була: Східня Кафолічна Православна Російська Церква). Таким чином з усього випливає, що РПЦ зовсім не є провідною конфесією в релігійному житті російського суспільства.
Притім РПЦ, іґноруючи протести з боку віруючих та низки правозахисних організацій, намагається витіснити й придушити інші християнські конфесії на території Росії.
З погляду канонічного православ'я численні еклезіологічні вчення суперечать науці Христа, приміром учення про канонічну територію. Згідно з ним у Росії не повинно існувати жодних інших конфесій, окрім РПЦ. Це суперечить православному догматові про Все-ленський характер Християнства. Цим ученням РПЦ також стверджується виняткова роля російського народу, як особливо обраного (в періодиці це подається як і ідея: Москва - Третій Рим). На відміну від орто-доксального хри-стиянства, яке сповідує рівність перед Богом усіх націй, Московський патріярхат у низці видань пропаґує антисемітизм і т. ін. Серед яскравих виявів позиції РПЦ - висловлювання митрополита Смоленського та Калінінґрадського Кирила (Гундяєва), який про-понує ввести "подушний" податок на користь РПЦ. Бажання стати державними чиновниками - давня мрія ієрархів Московського патріярхату. Особливу небезпеку для свободи віросповідання створює вимога РПЦ щодо впровадження цензури заради унеможливлення критики РПЦ.
Звісно, частина прихильників РПЦ нагадає про її участь у екуменічному рухові. Дійсно в середині ХХ ст. МП активно включився в екуменічний рух, однак насьогодні більшість контактів обірвано і обрано напрямок на політику ізоляціонізму. Все частіше чути з боку МП про екуменізм як політику єресі, що тлумачиться в ЗМІ, котрі належать РПЦ.
Нетерпимість РПЦ щодо інших, навіть православних конфесій, викликає подив не лише у віруючих людей. Зауважмо, в Росії діють інші православні церкви, що не різняться догматично з РПЦ, але вони відмовляються від спілкування з нею. Саме їх РПЦ і вважає своїми найбільшими ворогами і докладає чимало зусиль задля поганьблення та дискредитації, чим насамперед знеславлює саму себе. Показове є ставлення РПЦ до Старообрядської Церкви: ще якихось двісті років тому старообрядство переслідувалося, за приналежність до старої віри били батогами, катували, засилали на каторгу або на вогнище за благословінням офіційної Церкви. Ієрархи Православних Церков Росії прагнуть скликати Всеправославний Російський Собор, щоб разом покаятися перед старовіруючими, за прикладом Римо-Католицької Церкви, однак РПЦ не тільки не бажає приєднуватися до Собору, але і виправдовує гоніння на старообрядство у власній періодиці. В семінаріях та академіях РПЦ досі навчають про необхідність гонінь і переслідувань за старий обряд. Чи зможе прорости пагін віротерпимости в душах молодих людей, яких напучують духовні нащадки інквізиторів? Чи не слід нам допомагати мирові через видання православних підручників з історії Російської Церкви, через відкриті дискусії з цього питання, через конструктивний діялог між православними конфесіями?
Іншою конфесією, що викликає ненависть РПЦ, є Римо-Католицька Церква. Попри те що діяльність цієї Церкви спрямована на задоволення потреб винятково національних меншин, котрі проживають в Росії і традиційно сповідують католицизм: поляків, литовців, німців та ін. (нерідко вони мешкають у місцях заслання їхніх предків: в Казахстані, Східньому Сибіру, Алтайському Краї). За таких обставин РПЦ ще й дорікає католицизмові за активну прозелітичну діяльність.
Нещодавно громадськість була вражена подією, що отримала назву "Єкатеринбурзького аутодафе". Єкатеринбурзький єпископ РПЦ санкціонував спалення книг невгодних богословів: прот. Іоанна Мейєндорфа, Александра Шмемана, Афанасьєва, прот. Александра Меня та Івана Ільїна. Реакція на цю подію була бурхливою і тривожною. Зокрема й ієрархи Православної Церкви в США були обурені вчиненим, оскільки праці декотрих із цих авторів складають підґрунтя богословської освіти Православної Церкви США. У відповідь на обурення релігійної громадськости Патріярх Алексій оголосив аутодафе актом утилізації літератури, та й по всьому.
Насторожує інквізиторський запал окремих ієрархів. Численні громадські організації РПЦ (для прикладу, Товариство Радоніж) готові ввести традицію книжкового аутодафе на всіх теренах РПЦ. Так і чекай, що вслід за книгами коли б не настала черга авторів. Духовний батько правозахисного руху, першоієрарх Геннадіївської гілки ІПЦ архиєпископ Никін (Ламекін) висловив думку: потрібно протистояти зазіханням РПЦ, стати на захист свободи совісти, інакше, де ґарантія, що в майбутньому хтось із наших нащадків не потрапить на кострище за непоштивість щодо Московського Патріярха.

Кирил Миронов,
священик Російської Греко-Католицької Церкви,
м. Серпухов, Московської области

Пропонуємо читачам два матеріяли Інни Дорофієнко, знаного художника-реставратора і дослідника української сакральної архітектури та іконопису, де автор торкається болючих питань збереження автентичних пам'яток нашої культури та шляхів її сучасного розвитку.

В переддень Свята Незалежности хочеться згадати тих, хто свідомо, віддано і повсякчас працює для України, не розраховуючи на визнання чи нагороди, а просто за покликом серця.
Серед чарівного краю Лемківщини, що за злої долі опинилась відрізаною від рідного коріння, німими свідками залишились самобутні давні храми, кладовища, могили. І хоча за законами вони охороняються державою, та справжня охорона і реставрація дерев'яних церков з розписами відбувається завдяки подвижникам - громадськості і народним майстрам, що бережуть народні традиції цього дуже самобутнього напрямку української культури.
Завдяки ініціятиві звичайного лікаря - терапевта, члена Товариства охорони пам'яток п. Богдана Мартинюка та інших активістів громадськости у Варшаві проводиться величезна робота з охорони, реставрації, догляду за станом збереження і підтримання доброго технічного стану багатьох українських дерев'яних церков з розписами XVII - XVIIІ століть та давніх поховань на території Польщі. Через Українське товариство охорони пам'яток вдалося залучити молодь як з України, так і з Польщі до справи впорядковування могил.
Наслідком такої праці стала участь також і художньої молоді у виставках живопису і графіки, присвячених пам'яткам церковного мистецтва. Про що свідчить, зокрема, видання  Календаря 1997 р. Товариства охорони пам'яток у Варшаві з малюнками до статей та фотоальбому мистецького конкурсу 1997 р.
Перебуваючи в Польщі на початку 90-х років з незабутнім В. Варламовим, відомим археологом, ми були вражені непідробною щирістю людей у їхньому бажанні зберегти для нащадків ці перлини високого людського духу, які є гордістю національної української культури. Мимоволі подумаєш, як же багато може зробити лише одна людина, коли вона, як п. Богдан Мартинюк, сповнена високої любови до свого народу і Батьківщини. І тим паче гірко бачити тут, у центрі Київа, понівечені стіни унікальної святині - Староакадемічного корпусу Київо-Могилянської академії, що стало можливим через байдужість чиновників, які протягом 10 років не знайшли мізерних коштів на ремонт трьох водозливних труб.
Передусім небайдужість нам потрібна, лише вона порятує наші національні святині, водночас рятуючи і наші душі від зашкарублости й зачерствіння.

 Інна Дорофієнко,
 член Товариства охорони пам'яток, реставратор.

Будівля Староакадемічного корпусу є найстарішою на території Київо-Могилянської академії. Саме тут зберігся унікальний, історично цінний фреско-клейовий розпис XVII-початкуXVIIIст., над яким працювали реставратори.
Відомо, що пам'ятки історії і культури є своєрідним естетичним фондом духовного вдосконалення людей. У кожній з них сфокусовано певний творчий імпульс, що передається як сучасникам, так і наступним поколінням, збагачуючи їхні душі.
Лише автентичні твори мають велику силу впливу на формування особистости, навіть збережені фраґментарно. Поняття автентичности нині широко обговорюється світовою науковою гро-мадськістю.
В Київі досі збереглися лише поодинокі фраґменти фреско-клейового розпису XVII - початку XVIII ст. Серед них - орнаментальний розпис церкви Всіх Святих Київо-Печерської лаври, окремі композиції і фраґменти орнаменту Софійського собору і Кирилівської церкви, фрески Спаса на Берестові та композиції в навчальних класах Київо-Могилянської академії. Знайдені ці клейові малювання під час реставраційних робіт різного часу.
Нагадаємо, що Староакадемічний корпус було побудовано як навчальний. Первісно одноповерховий, покритий двоскатним із заломом дахом, з відкритою аркадою - ґалерією. Дослідники пов'язують початок побудови цього приміщення з 1704 р. Пізніше перебудований за проєктом І. Шеделя в 1732-1740 рр., внаслідок чого став триповерховим з одноглавою конґреґаційною Благовіщенською церквою.
Є свідчення серйозних ушкоджень приміщення під час пожежі 1811 р., що були ліквідовані в 1824 р. за проєктом архітектора О. Меленського. Під час цих робіт змінили форму даху, арки ґалерії нижнього поверху укріпили додатковими пілонами. Під час ремонту 1837 р. перенесли в глибину приміщення сходи, що вели з ґалерії на другий поверх.
Закладені в 1863-1864 рр. за проєктом архітектора П. Спарро, арки ґалерій утворили два довгих коридори. До перебудови приміщення через кожні дві авдиторії розміщувались сіни для відпочинку слухачів, а в теплий час року для цієї мети використовували ґалерію. Отже, перший склепінчастий поверх з товстими (до 1,3 м) стінами складається з трьох частин. Кожна з них має по дві класні кімнати, розділені вузькими сіньми. Тут містилися класи нижніх та середніх ступенів навчання (інфіми, фари, граматики, синтаксими, поетики, риторики).
Верхній поверх призначався для вищих класів. Сполучення між авдиторіями здійснювалось через аркову ґалерію, між поверхами - через сходи в торцях.
Під час реставрації цього корпусу в 1950- 1970 рр. (арх. Р. Бикова) обсте-ження інтер'єру на предмет виявлення розпису не проводилось. Але не важко здогадатись, що всі зазначені ремонти відбились і на поверхні стін інтер'єру.
Лише згодом, завдяки виявленому описові майна Академії за 1821-1824 рр. у фондах ЦНБ АН України, де згадувалось про кілька зображень на стінах першого поверху, почалось зондажне обстеження приміщення. Навесні 1992 р. внаслідок обстеження виявлено згадану в описі композицію "Преображеніє" розміром 185x120см. Під кількома шарами вапняного покриття знайдено фраґмент фарбового шару поганої збережености. Почалась тривала й копітка робота по розкриттю всіх ніш, де визначено наявність розпису. Мікрохімічною аналізою матеріялів ідентифіковано техніку клейового живопису по щільному шарові первісного ґрунту, який міцно тримався з кладкою. Визначено також сліди пізніших ремонтів у вигляді крихких шпатлювань. Значних втрат зазнала композиція із зображенням Богоматері, що стоїть на сфері і стопою придавлює дракона, виконана в синій гамі. Це дуже рідкісна іконографія, характерна для барокового мистецтва, (порівняймо графіку Тарасевича, Щирського). Зображення є, можливо, ілюстрацією до Біблії (кн. Буття, р. З, в. 14,15), де сказано, що Діва народить Господа, а диявол боротиметься не лише з Сином, жалитиме його в п'яту, а й з його Матір'ю. Не заглиблюючись у богословське підґрунтя цього сюжету, зазначимо особливу важливість цієї композиції для вивчення тогочасної епохи.
Зазнала втрат і композиція "Благовіщення". На жаль, голова зображення Богоматері, її рука, а також голова янгола поновлені в пізніші часи олією. Та це не заважає побачити в понівеченому розписі легкість і пластичність первісного малюнку. Добре збереглось обрамлення, що організувало простір ушкодженої композиції, де згори читається зображення Святого Духа у вигляді голуба, постать Янгола на повний зріст у тричетвертному повороті до Богоматері, що сидить з розкритою книгою за столом, спершись правицею на нього. Із втратами у верхній частині неба розкрито від нашарувань композицію "Богоявлення" або "Хрещення Господнє". Постать Христа в тричетвертному повороті праворуч зі складеними побожно руками і схиленою до Івана Предтечі головою, силует якого проглядається з правого боку композиції. За рішенням Науково-реставраційної ради раму композиції частково реконструйовано за збереженим зразком.
Та чи не найбільших втрат зазнав сюжет "Преображення Господнє". Проте, незважаючи на фраґментарну збе-реженість, ці розписи несуть дуже цінну інформацію про характер оздоблення цивільної архітектури початку XVIII ст., опорядження навчальних класів, а також тематику зображення ідеї Боговтілення. Всі ці моменти є цікавою сторінкою тогочасної історії. Завершення реставрації цих чотирьох композицій у 1995р. (художник-реставратор В. Мінько) пройшло якось непоміченим, хоча їх наявність важко переоцінити. На жаль, не відбулось подальшого вивчення цього матеріялу і реконструкції на пляншетах з відповідними анотаціями, що допомогло б відвідувачам краще зрозуміти їхнє значення. Більше того, вже досить тривалий час ці зображення зовсім приховані від глядачів через певний режим використання приміщення, а вони є чи не найдорожчим скарбом головної автентичної споруди - Староакаде-мічного корпусу КМА і потребують нашої уваги.
Скорочено.
 

Міжцерковні переговори  в Цюріху
З 13 по 16 липня 2001 р. у швайцарському місті Цюріху проходила чергова зустріч офіційних делеґацій Константинопольського і Московського Патріярхатів, присвячена пошукові виходу з міжцерковного конфлікту в Україні.
Константинопольський Патріярхат був представлений митрополитом Пергамським Іоаном, митрополитом Філядельфійським Мелітоном, архи-мандритом Афинагором (Пекстадт), ієромонахом Іларіоном (Рудником), перекладачем. Московський Патріярхат представляли митрополит Смоленський Кирил, митрополит Одеський та Ізмаїльський Агафангел, протоієрей Ніколай Балашов. Вперше на подібну зустріч були запрошені представники Українських Церков - митрополит Тернопільський і Подільський Мефодій та митрополит Га-лицький Андрій (УАПЦ), архиєпископ Рівненський і Острозький Даниїл, єпи-скоп Переяслав-Хмельницький Димитрій (УПЦ КП).
Зустрічі відбувалися у готелі "Гілтон".
13-14 липня делеґації Константинопольського Патріярхату та Московського Патріярхату знайомилися з позиціями УАПЦ та УПЦ КП.
З цього приводу було прийняте комюніке.
15-16 липня зустріч відбувалася без присутности делеґації Московського Патріярхату. Наступна робоча зустріч заплянована на 23 жовтня 2001р.

З Комюніке про зустріч офіційних делеґацій Константинопольського і Московського Патріярхатів
...Були запрошені також представники так званих Української Православної Церкви Київського Патріярхату й Української Автокефальної Православної Церкви, що виклали своє бачення ситуації в Україні.
Обидві делеґації погодилися продовжити спільні зусилля з метою зцілення церковного розколу. У цьому зв'язку визнана важливою участь представників православних з України для дальшого вивчення канонічних питань, що виникають, і питання про майбутній статус української Церкви.

Незабаром Україна святкуватиме 10 річницю Незалежности. Однак доречно нагадати собі, що історія нашої нації сягає у глибину тисячоліть. Віку їй щонайменше 7510 років. А православні святині Київа найдавніші у всьому світі. Скажімо, Іллінську церкву споруджено у 945 році, саме на тому місці, де кияни прийняли Водохрище. Святу Софію збудовано у 1037 році. Надбрамна церква Київо-Печерської Лаври діє від 1051 року, Кирилівська церква споруджена у 12 сторіччі.
Від часу утворення держави Московії у 1721 році та утворення Московського Патріярхату Православної Церкви, а також за час існування Совєтського Союзу нашу мову 144 рази забороняли царські укази та постанови більшовицько-комуністичного режиму, а національних церковних діячів переслідували і нищили фізично. Отож нам слід пам'ятати, що за археологічними джерелами писемності в українській мові - 7002 роки. Про це пишуть чимало дослідників.
Сьогодні священики УПЦ Московського Патріярхату брутально зневажають, витісняють українську мову з церковно-релігійного життя українців.
Але брутальність імперських амбіцій не має нічого спільного зі справжньою традицією глибокої православної віри, за яку тисячі українських мучеників поклали своє життя.
Всі православні церкви у світі автокефальні, тобто самостійні і вільні у своєму звертанні до Бога та служінні Його істині.
На нас, теперішніх, покладається відповідальність відстояти і зберегти ці найголовніші національні набутки - віру, мову, культурні традиції українців.

Георгій Нестріляй
м. Київ

Люди люблять те, в що вклали свою працю, що пізнали через розкопування глибин. Нас вражають чужинці, котрі пройнялися болями України, її проблемами.
Володимир Жданов мешкає в Маріуполі, знає своє коріння, але вже давно став українцем за духом. Був моряком, плавав по світах. Нині навчається в педінституті. Самотужки вивчив українську мову. "Тільки любов до України та її історії спонукала мене до цього... Я мандрівник, і для мене кожен день у житті - це щось нове... Я вважаю: життя треба робити самому, а не чекати від нього "сюрпризів", не прикладаючи власних рук", - написав він у листі до свого друга-українця з Івано-Франківська Андрія Моравського.
Про свої вірші Володимир Жданов у згаданому листі зауважує: "Це все мій біль, моя Україна. Це моя довічна тема...". Подаємо тут два уривки з надісланого його другом до редакції

Віра

...Не вірять вони в Українську державу,
Хоча і живуть на вкраїнській землі;
Не вірять в її перемогу і славу,
Від того, мабуть, ненависливі й злі. [...]

Від тих ненависників мови й "невірів"
Не видно і краю злиденній зимі,
Вони серед нас, як розлючені звірі,
Шукають чогось у холодній пітьмі.

Не вірю я й зайдам. Вони є чужії.
Вони тимчасові. Їх час проминув.
Я вірю в країну козацької мрії,
В її довгождану і вічну весну.

Весна розхвилює народ України.
І ті, хто не вірить, ще встигне збагнути
Свою непотрібність у долі країни,
Якої вони не навчились любити.

І ще маю віру у слово не кривдне,
Яке захистить у нерівній борні,
Вірю у велич вкраїнської мови
І знаю, що віра не зрадить мені. [...]

*        *       *
Ми вийдемо з рабства, я знаю,
крізь мордування і кпини,
через любов до ВКРАЇНИ!
Я голову низько схиляю
у шані до тих, кого з нами
давно вже нема. Але й досі
ятрить незагоєні шрами
й стріляє у Мюнхені осінь...

З вірша, присвяченого пам'яті Степана Бандери.
 

Єднаймося, сестри, єднаймося, браття!
Плакати годі, годі тужити -
Нумо творити, нумо творити!
Будем служити Богу одному
І більше нікому, більше нікому!
Лиш перед Богом я на колінах,
Я - Україна, я - Україна.

Тетяна ДОМАШЕНКО
Полтавщина
З вірша "Молитва України"

У містечку Тельмановому на Донеччині відбулося освячення першого прикордонного полку імені гетьмана Петра Сагайдачного, до складу якого увійшло 600 чоловік, в тім числі 30 козачок. В цій місцевості з півночі на південь протікає річка Кальміус (Калка), на якій колись наші предки русичі вели тяжку битву з монголо-татарами... На урочисту подію з'їхались і зійшлись не тільки тельманівці, але й з навколишніх сіл і містечок, в тому числі генерали, старшини, осавули, козаки, всі запрошені з різних куточків України.
Це перший полк, створений із козаків, який буде стояти на охороні східнього українського кордону. Козаки готові віддати своє життя, щоб наші люди могли мирно жити на своїх споконвічних землях.
Капелян Тернопільсько-Західнього козачого округу митрофорний протоієрей УАПЦ м. Тернополя, настоятель церкви Воздвиження Чесного Хреста Дмитрій Лисак разом з місцевим священиком Київського патріярхату здійснили посвяту козацького полкового прапора та козаків при-кордонників. Отець Дмитрій закликав усе козацтво вірно і мужньо служити незалежній Україні.
Кальміус був до-бре відомий в історії українського козац-тва. Саме від нього бере назву Кальмі-уська паланка, до складу якої входить Тельманівський курінь імені Петра Сагайдачного. В районі проживають українці, росіяни, греки, німці та пред-ставники різних на-ціональностей, які створюють свої осередки, дотри-муються і пропаґують традиції своїх предків. Всі ці на-ціональності знайшли своє відо-браження в складі козачого куреня, є великими патріотами свого краю, мають велике бажання брати участь у розбудові рідної Української Держави, та незалежної від нікого Української Православної Помісної Церкви.
 
 Наказний отаман "Подільської Січі"
 Володимир Гандзюк,  м. Тернопіль.
 

У Луцьку на кістках закатованих українців досі - "майстерні"

Вже 60 років минуло, як червоні кати, відступаючи, розстрілювали в'язнів, а я ще досі чую їхні зойки. Була сонячна погода, і раптом впав рясний дощ - поранені опритомніли і почали стогнати. Було чути прощальні слова священика Юрія Скоп'юка: "Друзі, ми вмираємо за Україну - пам'ять про нас не загине...". Зі мною сиділа п. Скоп'ючка, мати священика, вона впізнала голос сина і впала зомліла, вигукнувши: "Сину мій!". Кулемети знову почали строчити.
Під вечір у в'язниці все стихло, тільки де-не-де чулися постріли. До камери увійшли кати, рахували нас, оглянули всі кутки, чи хтось не ховається, і вийшли.
25-го до камери зайшли німці і випустили нас.
Біля розбитих бомбою воріт з'явився бугор, засипаний вапном і піском, з якого стікала кров. Німці не дозволяли підходити.
Через два тижні був великий похід сюди з цілої Волині. Люди йшли з вінками, квітами до своїх синів, батьків. Море людей... Німці стояли на бальконах і все фотографували.
Було аж три могили: біля воріт, на розі тюрми і на великому подвір'ї - і на усіх трьох червоніла кров. Люди хотіли розкопувати могили, щоб похоронити по-християнськи вдома. Однак німці не дозволили. Почалися арешти керівників походу.
Коли повернулась совєтська влада, то зробили з в'язниці музичну школу, а на могилах, що на розі і на подвір'ї, побудували майстерні. І до сьогодні кують на кістках мучеників залізо, а могила, що під брамою, залита асфальтом. І там дедалі більша робиться впадина.
Уже в незалежній Україні не маємо права звільнити могили закатованих від асфальту і майстерень. Всі десять років незалежности лише обіцяють - і адміністрація Луцька, і пани депутати, що наведуть лад, а живих свідків, людей, яким те болить, стає все менше.
Влада врешті перенесла музичну школу в нову будову. Камери стоять уже другий рік порожні. Щороку, окрім українських церков, відправляє тут панахиду й російська, щоправда окремо. Ходять чутки, що російська церква хоче з колишньої в'язниці зробити манастир. В'язницю, мовляв, будувала Катерина ІІ. А міжтим в підземеллі ще лежать козацькі кістки. Але їхня цариця, - чого доброго, й відпишуть наші могили, як Київо-Печерську лавру, під російську церкву. Доводячи "незрячим гречкосіям" що "Бог розуміє лише російську".
Про наших же людей, яких силою вивезли з  України і заселили Далекий Схід, чомусь ніхто не згадує.
Ми тепер не нація українська, а "громадяни України". У нас неначе душу вкрали - честь і совість. Наш девіз тепер - доляр і розпуста. Слуги наші - депутати - одно партії множать. Нема кому вірити. Слава Богу, що мені уже 78 років. Довго не доведеться на той глум дивитись, як свої ж ніби діти штовхають народ у прірву.
Був живий ланцюг... Зустріч патріярха Мстислава... Софійські дзвони і сльози на очах. Куди все зникло? Натворив п. Кравчук еліти, роздав озерця з золотою рибкою, а вони тягнуть і тягнуть, і мальків не лишають...
Та не вмре наша віра, надія і любов.

Ганна БУДЗІНСЬКА
м. Луцьк

Думки читачів
Ми їм:
Обухівській районній Раді народних депутатів:
Ми, жителі Обухівського району, звертаємося із запитанням - коли буде демонтовано пам'ятник Леніну в м. Обухові?
...Нічого нового не відкриємо, коли пригадаємо лише дуже малу частину нелюдських злочинів сумнозвісної "диктатури пролетаріяту". Це ескалації соцреволюцій і війн під лукавим гаслом "пролетарі всіх країн - єднайтеся". Це безупинні репресії, депортації і жорстоке переслідування особистостей: від письменників, священнослужителів, інтеліґенції до пересічних громадян. Це військові довготривалі каральні експедиціії проти протестуючих громадян на окупованих територіях, навіть масові розправи із своїми, "пролетаріями", для маскування слідів, злочинств. Це фізичне винищення політичних опонентів, інакодумців, дисидентів, віруючих і просто заможнього трудящого люду, навіть цілих народностей. Це маштабно організовані голодомори, особливо в Україні, з метою ґеноциду українського народу, це планомірне і систематичне винищування духовних цінностей і традицій, надбаних тисячоліттями, руйнування храмів і святинь, "узаконена заборона" низки релігійних конфесій. Це антидемократична тоталітарно-шовіністична система з обманною вивіскою "найдемократичнішої країни в світі"...
Тільки неосвіченість, байдужість, навіть безпам'ятство дозволяють на десятому році незалежности України височіти цій креатурі комуністичного насліддя в райцентрі Обухівщини, та і в багатьох райцентрах України, в тому числі на Київщині.
Якщо народ і влада вірять у Бога, то повинні виконувати третю Божу заповідь: "Не робитимеш собі боввана". Ленін же був супротивником Бога, тому його пам'ятники є супротивні Богові, а ті, хто вшанує їх, є в Божих очах ідолопоклонниками.

С. Ванчицький, Ю. Віліщук, Н. Мартиненко, П. Цехош, Д. Долгих та ін.
Всього підписів на 3-х листах.

Вони нам:
Розглянувши колективне звернення жителів Обухівського району з приводу демонтажу пам'ятника В. І. Леніну в місті Обухів, повідомляю:
пам'ятник В. І. Леніну в м. Обухів, встановлений у 1982 році, являє собою бронзову скульптуру висотою 5,5 метра та вагою 5,5 тонни і є авторською роботою скульптора Кунцевича Є. М., та архітектора Корнєєва А.Ф..
Пам'ятник В. І. Леніну було взято під охорону держави як пам'ятку мистецтва та внесено до державного охоронного реєстру. [...]
Враховуючи, що пам'ятник В. І. Леніну внесений до державного реєстру як пам'ятка мистецтва, відповідно до  Положення про державний реєстр національного культурного надбання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.03.92 "- 455, виключення пам'ятника з об'єктів державного реєстру допустиме у виняткових випадках за рішенням центральних органів виконавчої влади. Крім того, демонтаж пам'ятника вимагає закладання в бюджет і виділення значних коштів, що в даний час є неможливим. Після знесення пам'ятника площа в центрі міста втратила б своє архітектурне обличчя і теж потребувала б вкладення коштів у реконструкцію.
В зв'язку з вищенаведеним демонтаж пам'ятника В. І. Леніну в м. Обухів на сьогоднішній день є недоцільним.

Голова районної ради. Голова райдержадміністрації
І. І. Янківський

З резюме п. І. Янківського випливає хіба те, що арґументів народу (громадськости) влада й понині свідомо не чує.

За леґендою виходить, що морави запросили до себе святих братів опісля поширення чуток про їхні успіхи серед сусідніх "козар". "Італійська леґенда", яку, треба думати, уклав єпископ Гавдерик Велетрийський, що мав змогу спілкуватись зі св. Кирилом у Римі, вже дещо конкретніше натякає на охрещення ними саме русів, вказуючи на місійну діяльність не в самій Козарії, а в "козарській провінції". Як ми вже відзначали вище, саме такою "провінцією" тривалий час вважалась Русь не лише козарами, а й візантійцями. Розмірковуючи з цього приводу, проф. А. Карташев відзначає: "Святі брати тому й покликані були до Моравії, що в їхніх руках був уже готовий апарат слов'янських перекладів... Морави випрошують собі не грецького катехизатора замість латинського і не в грецькій мові полягає "доброта закону, що походить від греків на всі країни". Мова йде про продовження вже розпочатої Візантією слов'янської (читай руської - авт.) віронавчальної та богослужбової місії і лише про прикладення її до нової території та нового народу. Чутки про це поширились і в Моравії, і ні про що інше морави і не мали потреби ходатайствувати у Візантії". Продовжуючи розвивати цю тему, проф. Карташев звертає увагу на неможливість стверджуваного в Паннонських житіях фантастично-швидкого перекладу Святого Письма та багатьох богослужбових книг на слов'янську мову. Ця кропітка і важка праця вимагала багатьох років, в той час як житіє про це замовчує. "Уся багаторічна справа перекладу Біблії і богослужіння здійснюється (за житієм. - авт.) в одну мить перед від'їздом до Моравії. Вигадка штучного дива. Вузький націоналіст моравин намагається вкрасти примат великого подвигу слов'янських апостолів во славу свого племени... Якби справа виглядала, як того хочеться моравському фальсифікатору... то святі брати їхали б до Моравії майже з порожніми руками і, проповідуючи там усно, були б ще безпорадні налагодити школу, бо не було б ще текстів для навчання учнів та дітей. Поміж тим автор не соромлячись доводить до нас, що тільки-но Костянтин дістався Моравії, то одразу ж поставив на ноги багатолюдну школу і забезпечив її широким колом богослужбових книг..." ("Очерки по истории Русской Церкви").
 На час місійної діяльности св. Кирила і Методія до складу Велико-Моравської держави, окрім власне моравських земель, входили Західня Словаччина, Чехія, частина Південної Австрії, Нижня Паннонія, землі князівства Вислян, обидві частини Силезії (Вроцлавська й Опільська) і земля Лендян; на півночі вона сягала поза польський Краків, а на сході простягалася поза українські Карпати, аж по ріку Сян. Всюди, уздовж і впоперек цих неосяжних просторів західньослов'янської імперії разом із своїми учнями-русами благовіствували св. Кирило і Методій, поширюючи православно-слов'янський східній обряд та писемність. Слід зазначити, що серед багатьох тих згодом полатинених західньослов'янських народів православ'я і слов'янська писемність довгий час міцно тримались, незважаючи ні на які німецько-католицькі кольонізації та репресії. Так в Чехії і Польщі богослужіння за східнім або "русинським", як його інколи там називають за старою пам'яттю, обрядом і церковно-слов'янською мовою, попри численні гоніння, тривали аж до другої половини ХІ ст., коли латинським місіонерам остаточно вдалося винищити сліди самовідданої праці св. Кирила і Методія. В 967 році (за двадцять років до хрещення Володимира Великого!? - авт.) римський папа Іоан ХІІІ, утверджуючи в Празі римсько-католицьке єпископство, вимагав, аби богослужіння відправлялися не за обрядами Болгарської чи Русинської (!) Церкви, також не за звичаєм слов'янської мови, але за статутами римсько-католицькими. (В. Мацеєвський "История первобытной христианской Церкви у славян", Варшава, 1840). Отже, ми маємо всі підстави стверджувати, що жива пам'ять про "русинський обряд" в Чехії тільки в черговий раз засвідчує "русинський" характер місії апостолів слов'ян.
Малодослідженим і в той же час визначним фактом нашої історії є і те, що болгарський володар Борис (852 - 889), подібно до Ростислава Моравського, прийняв св. хрещення і в 865 році запровадив християнство в Дунайській Болгарії також за сприяння св. Оскольда і Діра Київських. Причому, у випадку з Болгарією, задля офіційного запровадження християнства було застосовано навіть військову силу. Никонівський літопис з року 864, тобто за рік до офіційного охрещення Болгарії, повідомляє, що "убієн бисть от болгар Оскольдов син". Цією звісткою підтверджується ведення Оскольдом і Діром на Балканах військових дій, у зв'язку з чим можна припустити, що християнська Україна-Русь на прохання союзницької Візантії 864 року ходила хрестовим походом на язичницьку Болгарію. Вважається, що болгарський каган Борис прийняв хрещення після поразки у війні з греками. Але насправді Візантія в ті часи не мала змоги вести повноцінну війну з Болгарією, через що й звернулась по допомогу до союзницького Київа. В результаті одержаної перемоги та укладеної зі свв. Оскольдом і Діром мирної угоди Борис прийняв хрещення, можливо навіть у Київі, адже джерела повідомляють лише про те, що воно здійснене було поза межами Болгарії архиєреєм, присланим з Константинополя. Цим архиєреєм міг бути як св. Методій, так і присланий з Константинополя до Київа його наступник - св. Михаїл Сирін, митрополит Київський. Вірогідно, що новонавернені терени Константинополем були передані в підпорядкування місіонерській Київській митрополії, чим і пояснюється той факт, що вже 866 року, тобто через два роки після прийняття християнства, Борис, невдоволений небажанням греків призначити в Болгарію окремого архиєпископа, починає вести переговори з Римом.

Продовження у наступному числі.

Продовження. Поч. у ч. 6.
З Волині протягом усього XVI cт. певна частина українців тікала на схід, переходячи на лівий берег Дніпра і забираючи із собою найдорожче. У чиїхось руках була й вона, Пе-ресопницька четвероєвангелія, яка потім, через півтора століття після свого народження, опинилась в руках гетьмана Івана Мазепи. Про подальшу долю рукопису читаємо у приписці: "Сіє Євангеліє прислано й дано єсть од ясновельможного Його Милости пана Іоанна Мазепи військ його царського пресвітлого величества запорожських обох сторін Дніпра Гетьмана, й славного чина святого Апостола Андрія Кавалера, до престола Переяславского Єпи-ькопського, котрий од його ж Ктиторской милости создан, одновле, і драгоцінними утварами церковними украшен при приосвищенном Єпископі Захарії Корниловочі. Року 1701 Априля 17 дня."
Митрополитом київським тоді був Варлаам Ясинський, до якого Мазепа ставився з великою симпатією. І не тільки через те, що Ясинський був провідником українських духовних справ, а ще й тому, що він взагалі був яскравою особистістю, наділеною багатьма талантами. А серед них те, що, мабуть, найбільше приваблювало нашого гетьмана - Варлаам Ясинський був письменником, а гетьман - поетом. Ясинський на той час вже мав похилий вік, а тому потребував помічників і наступників. Таким наступником, на думку гетьмана, міг стати Захарій Корнилович. Йому готувалась катедра в місті Переяславі. І для цього Мазепа звів тут Вознесенський манастир і катедральний собор. В останній і було віддано Пересопницьку Євангелію. Пізніше у приміщеннях Вознесенського манастиря розмістилася Переяславська духовна семінарія, і рукопис потрапив у її бібліотеку. Ось тут його і помітив Осип Бодянський, українець за походженням, відомий славіст, маґістер Московського університету. Відтоді Євангелія стає надбанням науки.
У 60-х роках XIX ст. Переяславська семінарія переходить до Полтави. Туди ж перевозять і Пересопницьку Євангелію. У 1873 році полтавський архиєрей віддав рукопис для ознайомлення Міністрові народної освіти та обер-прокуророві Священного синоду графові Д.Толстому, що проїздив через Переяслав, і приблизно в цей же час комітет з проведення Археологічного з'їзду й виставки звернувся до Полтавської семінарії з проханням дати йому на кілька днів цю відому пам'ятку для експозиції. Адміністрація семінарії на це погоджувалась, але архиєрей заявляв, що рукопис він віддав у розпорядження графа Д.Толстого, а тому й нема чого надсилати до Київа. Комітет звернувся до графа, і той у відповідь повідомляв, що дати рукопис не може, бо доповів про нього імператорові, який повелів негайно привезти рукопис на "высочайшее воззрение ".
Таким чином книга опинилась у Петербурзі і залишалася там досить довго, ризикуючи не повернутись на Україну, бо раптом виявилось, що полтавське духовенство подарувало книгу - невідомо, за які заслуги - великому князю Петру Георгійовичу, принцу Ольденбурзькому. Останній цікавився речами, що стосувалися епохи Петра І, а на Євангелії був власноручний автограф Мазепи. І тільки після смерти великого князя у 1881 році, з доброї волі його вдови, Євангелія через шість років (у 1887) повернулася до бібліотеки Переяславської духовної семінарії.

Пересопницька Євангелія пережила дві революції, громадянську війну, пролеткультівські репресії і перед Другою світовою війною зберігалась у Полтавському історико-краєзнавчому музеї. Звідти була евакуйована на схід і у повоєнні роки потрапила до фондів музею-заповідника Київо-Печерської лаври. І знову ж таки, про це мало хто знав. Здавалося, сліди унікальної Євангелії назавжди загублені, адже у зазначених фондах вона опинилась в руках некомпетентних людей, що керувалися сліпим стандартом: "церковная утварь, предметы культового обихода", "опіюм для народу". Випадково на книгу натрапив професор Київського університету Сергій Маслов, і за його клопотанням Пересопницьку Євангелію передали до відділу рукописів Центральної наукової бібліотеки АН України.

Наталія ЧЕРКАСОВА,
учениця 10 класу,
кандидат у дійсні члени МАН

м. Київ
Далі буде

Вперше прозвучали шедеври барокової музики XVII - XVIII ст. ст.
26 червня 2001 року в Колонному залі Національної філармонії України відбувся благодійний концерт "Шедеври барокової музики XVII - XVIII", ініційований благодійним фондом "Неопалима купина", що провадить свою діяльність в інтересах найбільш незахищених верств населення.
У виконанні Національного симфонічної оркестри України під керуванням К. Карабиця прозвучали невідомі широкому загалу твори К. Ф. Е. Баха, А. Вівальді, В. А. Моцарта, М. Березовського, Д. Бортнянського та інших видатних композиторів XVII - XVIII ст.. Концерт створено за оригіналами унікальних рукописів з невідомої колекції шедеврів світової музичної клясики, так званого "Архіву Баха", врятованого в Німеччині під час Другої світової війни. Акція пройшла за підтримки Кабінету Міністрів України, Міністерства культури і мистецтв України, Держкомінформу України, Київської міської державної адміністрації і Центрального архіву-музею літератури та мистецтва України як загальнодержавний культурно-мистецький захід. Під час концерту в фойє Національної філармонії експонувалася виставка документів колекції. Більшість запропонованих творів виконувалася вперше.
Довгі роки унікальна колекція зберігалася у Центральному державному архіві-музеї літератури та мистецтва України. Колекція нараховує понад 5 тис. одиниць зберігання і є рідкісним зібранням партитур, клавірів та окремих партій хорової, камерної, інструментальної музики, представленої нотними автографами та раритетними виданнями творів Бетховена, Вівальді, Гайдна, Моцарта, Генделя, а також Гассе, Телемана, Агріколи, Кірнсбергера, Грауна, Стаміца, Кореллі, Тартіні, Перголезі, Палестрини, Люллі, Рамо та ін. Понад 500 одиниць зберігання становлять музичні твори Йогана Себастьяна Баха та представників його родини. Поряд із західньоевропейськими композиторами у колекції представлено слов'янський  музичний світ, зокрема, творами українських композиторів М. Березовського та Д. Бортнянського.
У серпні 2000 р. було підписано угоду між ЦДАМЛМ України, Національною музичною академією України ім.. П. І. Чайковського, Архівом Баха у Ляйпціґу, Академією співу в Берліні та Музичним факультетом Гарвардського університету про співробітництво в забезпеченні збереження, опрацюванні та використанні унікальної колекції. У січні 2001 р. було прийнято урядове рішення повернути оригінали цієї колекції з України - одного з найбільших Европейських архівосховищ культурно-мистецького профілю - до Німеччини. На цей час між українською та німецькою сторонами ведуться переговори щодо остаточної передачі архівних партитур.
Українською стороною застережено за собою право першого виконання музичних творів колекції.
Влас. інф.

У книзі "Державність української мови і мовний досвід світу"
(Київ, 2000) подано тексти наукових доповідей та повідомлень з проблем мовної ситуації в Україні та мовного досвіду світу, виголошені на Міжнародній науковій конференції "Державність української мови і мовний досвід світу" (Київ, 11-12 травня 2000 року).
Серед багатого за тематикою матеріялу зокрема привертає увагу стаття професора Василя Німчука "Українська мова в християнських храмах", з якої подаємо уривки.

З книги
"Пресвята Богородице, спаси нас"
Видання Всеукраїнської Видавничої Православної Місії
Української Православної Церкви Київського Патріярхату, 1997.

Переказав Роляник
З кн.. "Джерело Марії",
Львів, 1993

Наші сучасники залюбки говорять про сьогоднішню "духовну ситуацію". Щось надто часто ми почали вживати слово "духовний" - адже в російській мові це слово дуже суворе, і, якщо ми сприймаємо його смисл на повну силу, воно саме собою схиляє і навіть змушує до суворости. Вже давно написано: "За кожне пусте слово, що його скажуть люди, вони відповідатимуть у День Судний...". А яка в нас сьогодні ситуація, де саме пролягає нині кордон між правдою і облудою, - це, я боюся, ми по-справжньому довідаємося тільки згодом, коли ситуація буде вже іншою і кордон в черговий раз змінить свою локалізацію.
Перше, з чого хочеться розпочати, - це наші спроби випростатися і перейти до природного прямоходіння. Чи справді є надія, що іще трохи - і кожен досягне нарешті свого природного зросту? Чи справді є надія, що ми цілковито розучимося удавати, нібито ми дурніші, ніж насправді? Все це заняття досить-таки небезпечне - удавання швидко стає другою натурою. Я аж ніяк не іронізую: мені, як і моїм сучасникам, не до іронії. Ми стали заклопотаними й стривоженими, тому що в нас з'явилася надія. Тільки б випро-статися на повен зріст, поки ще не пізно, - а про себе острах: може, вже пізно? Адже шкода сил, шкода кращих років життя, витрачених на набуття навички - невимушено пересуватися й жестикулювати, пригнувшися. Невже все було марно? А в зовсім уже лукаву хвилину шкода втраченої можливости мовчки припускати, що і ти сам, і твої приятелі необмежено високі на зріст: розігнувся - і вже тут скільки є , стільки є, а зверх цього не додаси, як сказано, ні на лікоть, і звинувачувати нікого... Отже, хоч який ти вільнолюбець, а випростатися - на ділі не тільки безхмарна радість, а випробування. І це ще коли дадуть: а то почати випростуватися - і наштовхнутися на перешкоду - куди болючіше й прикріше, ніж звично ходити, не розгинаючись. Ми люди, щодо цього невиправно невдячні - ніяк не хочемо радіти тому, що розігнулися трохи, Не визнає наш хребет ніякого "трохи". А один раз випростаєшся - і знову вже не пригнутися, навіть якщо захочеш. (Правду кажучи, тільки на таку властивість людської натури - вся надія).
Це для нас серйозно - вельми серйозно. Тільки слід пам'ятати, що це не більш ніж відновлення природної норми, і відновлення досить запізніле. Причини для надії є, причини для переможного тону - навряд. І тривога тим часом не відпускає - чи не пізно вже? [...]
Те, що умовно вважалося невідомим, часто було для них справді невідомим. Але нам, столич-ним гуманітаріям, випадає говорити про ліквідацію не білих, а брудних плям. Плям на нашій професійній честі і на нашій людській гідності. Адже літературознавець, який все життя знав напам'ять Гумільова або Ходасевича, зірвав голос у дискусіях за чашкою чаю про "Доктора Живаґо" або романи Набокова, або про щось там іще, не смів згадати всього цього по ходу своєї аналізи щоразу, коли це диктувалося ходом думки, - ніяка це не біла пляма, а просто ганьба. [...]
Тоскні ігри життєво неповнолітніх дорослих: "два пишемо, три в умі", "чорний з білим не беріть, так і ні не говоріть", - чи то правда, що ми припинили гратися в них назавжди і безповоротно? Якщо їх буде нарешті забуто, не кожен вражатиме надзви-чайним розумом і талантом; а поки вони не виведуться з ужитку цілковито, навіть талант не врятує, навіть справжній, від природи ум відгонитиме придуркуватістю - оце вже ґарантовано. Удавана дурість безнадійніша за натуральну: сплячого розбудити можна, а того, хто удає сплячого, не добудишся. Важливо зрозуміти, що додумування до кінця, договорювання до кінця, вільне перепитування власної думки з метою її уточнення - не вседозволеність, не приємна розбещеність, але, навпаки, умова дисципліни думки. Умова недостатня, але абсолютно конечна. Потреба виховання такої дисципліни тим більша, що тут замішана аж ніяк не академічна суспільна проблема: як зупинити помітне для всіх зростання безвідповідального екстремізму, хаотичного розумового авантюризму різного типу?
Ще Міллер радив боятися раба, який зірвався зі свого рабського ланцюга, але не мати страху перед вільною людиною. [...]
З небезпекою не впоратися, намагаючись по-старому стримувати і "не пущать", виховуючи в нових поколіннях, хоча, на щастя, з меншим успіхом, несміливість і половин-частість. Від несміливости й половин-частости, власне, все йде. У тім то й річ, що для "тварі тремтячої", поки вона не перестане тремтіти, її потаємним, але тим більш плеканим, невтіленим, але та-ким, що тим паче до-магається втілення, двійником завжди буде - згадаємо слівце з "Бісів" До-стоєвського - "флі-бустьєр". Він є не що інше, як матеріялі-зоване уявлення не-сміливих про несмі-ливість. Його рішу-чість, що не бажає рахуватись ні з чим, може дати собі волю тільки на порожньому місці, утвореному всією сумою наших відмов від особистого й відповідального рішеня. Його роля - сміти за всіх, замість тих, хто не сміє, і тому вони не спитають з нього більше, ніж він сам здатен.
Подивимося на все це з іншого боку. Яку логічну структуру має відповідальна позиція? Припустимо, хтось каже: "Ось я - людина поміркована, в такому от напрямку я готовий іти тільки до пункту С, хіба що до пункту Д, а перед пунктом Е неодмінно зупинюся." Інший попереджає: "Ні, я людина значно більш крайніх поглядів, я йтиму в цьому напрямку до пункту М і зупинюся тільки перед пунктом К." Припустимо, що обоє кажуть правду, нази-ваючи напрямок, в якому мають намір рухатися, і межу, яку самі для себе ви-значають; припу-стимо, що межа ця визначена в обох випадках не зовніш-німи причинами, а судженням їхнього розуму, яке, погоди-мося ми з ним чи ні, є-таки виплодом розуму. Кожен з них може не мати рації, але вони поводять себе відповідально. І от, придивляючись до їхніх деклярацій, ми бачимо, що де-клярації ці немож-ливі без свободи, як внутрішньої, так і зовнішньої. [...]
Той, хто не має досвіду свободи, хто не вихований свободою, не стане замислюватися, де визначити для себе самого границю, бо звик, що границя задається іззовні, відтак лишається або прийняти її як фатум, або збунтуватися і продовжувати йти вперед, поки не зупинять. Якщо не зупинять, якщо зовнішні обмеження буде раптом знято, якщо розпаляться пристрасті, можна буде разом з іншими плисти й плисти за течією без будь-якої зупинки - до катастрофи. В цьому суть будь-якого екстремізму... [...]
"Нам не вгадати наперед, як слово наше відізветься..." - в добу масових комунікацій це ще більше відповідає дійсності, ніж у часи Тютчева. Та ми маємо дбати не так про те, чи розуміють інші - нас, як про те, чи розуміємо ми - інших. Ми маємо дбати про те, щоб приклад було подано чисто, щоб він не був затьмарений ні індивідуальним, ні груповим самоутвердженням. Його суспільна дієвість кінець кінцем залежить від його неголосної чистоти.
Дуже важливий симптом на-явности або відсутности відповідаль-ности, правдивости, внутрішньої свободи - це якість мови. Дозволю собі повторити те, що казав в іншому місці з іншого приводу. "У мови - своя етика, у слів - своє сумління. Бувають висловлювання, за смислом своїм мовби правильні, шляхетні - нічого не заперечиш; але вони зроблені мовою, яка починає втрачати іманентну їй як мові відповідальність, і від цього потерпає їх смисл. Мова - це інструмент не тільки вираження, а й самоперевірки. Було б страшно втратити цей інструмент." Писати гарно, навіть надто гарно, яскраво, навіть надто яскраво - цього нині не вміє тільки лінивий. Це можна "зробити". Чого не можна підробити, то це сумління слів.
Дуже поганий симптом - те, що діється з російською мовою, і причому саме на тлі повного піднесення літературної культури. Глухота до мови часто-густо сусідує з мовною вишуканістю. Російською мовою пишуть так, мовби це мертва мова, останній носій якої помер сто або тисячу років тому.

Закінчення у наступному числі

З російської переклала
Михайлина КОЦЮБИНСЬКА
Подаємо фраґменти із збірки праць Сергія Аверінцева в перекладі на українську мову, яка готується до друку видавництвом "Дух і літера".

Й те високе відчуття відповідно породжувало Йванову енерґію пошуку, що пульсувала у його єстві повсякчасно. Він кожного дня видобував, роздобував, винаходив для своєї майстерні щось нове. А то різець, а то свердельце, а то іще якесь причандалля. За його проєктом у цій майстерні зробили такий де-ревообробний верстат, що за зручностями і високою технологією під ту пору іще рівного йому у цілому районі не було. Приходили люди знаючі й дивувалися. До Йвана потяглися за послугами. Йванові стали платить. А вже гроші самі за інерцією і призначенням своїм творили оборот.
І в такій от ситуації в Івановій душі прокидалося й визрівало відчуття й усвідомлювання майстра, - також одне із високих шляхетних людських почувань у нашім короткім земнім пе-ретриванні. І в цьому останньому, може, і пульсувало джерело невичерпного Іванового оптимізму і життєствердження. Іван був великий оптиміст і життєлюб, що не раз викликало нез'ясовне подивування у багатьох, котрі безвадні і при здоров'ю перебували. Як може так стоїчно людина триматься, щоби повсякчас на людях усміх з її лиця не сходив, а самі ж вони тиску гнітючого з душі вигубити безвільні. Лице Іванове, хоча і в зморшках густих, але міцне й бадьористе завжди було. А руки чіпкі й також міцні первісну силу натури виказували. Але проте мало хто здогадувався, на думку не ішло, як Івана вдома у кімнати уносять, як у постіль укладають, і чи зручно там йому, не муляє, і як спиться, і що сниться йому. Усе те ніби за завісою його бадьористого настрою на людях перебувало, а й ніби не існувало отого всього для нас зовсім. А чи боліло колись що у Йвана, ніхто не знав, а й чи здогад у кого о тім біг. Знали, либонь, що Йван покришений і розмочений у молоці хліб тілько і їсть, а воду п'є за всякої пори льодяно холодну. І то за одним рипом цілу пляшку відразу. А як хто. Мирон оно старий хотинець наш, горбун, пам'ятаю, то таке казав: "А я люблю гарячу страву. Мені їжу з огню подавай".
Але в Іванову душу входив також і цілий світ у своїм безмежжі, у пульсуванні розмаїтих незчисленних явищ. Він добре знав світову географію, усі моря й океани, усі частини світу та численні царства, що на них повстали. І у тім світовім просторі уявно орієнтувався вільно. Не як одна моя знайома оповідачка із верхньою освітою, що уже двічі побувала в гостях у брата в Австралії. В Австралію вона летіла через Німеччину, і так і уявляється їй, що тая далека Австралія зі своєю червоною землею і лежить а там десь далі на захід за Німеччиною. Іван уявно а такого ніколи не сплутав би. Він цікавився великою політикою, і в його усвідомлювання входив перебіг найважніших світових подій су-часности. Він знав усіх членів Політбюра як московського, так і Політбюра київського за роками їхнього народження, кожного зокрема себто. І коротку біографію відповідно. А коли когось із членів ЦК, із перших секретарів обкомів переводили надзвичайним і повноважним послом у невеликі азіятські чи африканські країни за сумісництвом, у Ґвінею Бісау, наприклад, у кілька країн одразу, то також знав, доходило до нього. Першого секретаря, наприклад, Татарського обкому КПРС Табеєва.
Десь у сімдесятих роках, на початку сімдесятих, здається, спродала на Башті мати Йванова свою хату да й замісто неї укупили гиншу хату у Містечку біля церкви. Да й перебралися туди жить на постійно. Й Іван зі своєю майстернею. Якби міщанюком, городянином уже став. І слава про нього прокотилася іще швидче. Одбою од людей не було. Як із Містечка міщанюки йшли, так і з сіл довколишніх тамтешніх. І став Іван якби діяч районного маштабу. /"Мне районный парикмахер комплименты говорил"/. Але й про своє село не забував. Коли треба кому що було важне, то вантажівкою із коляскою привозили Йвана, і він уже перебував тут, доки й тривала тая забудова чи яке інше діло завершувалось, да проєкти розробляв, да поради давав, у візку своїм сидячи й пильно за ходом роботи споглядаючи.
А в Містечку у недільні та празникові дні, а й в буденні інколи виїжджав Іван коляскою своєю на майдан велелюдний до церкви /"На майдані коло церкви..."/ або на центр Містечка,на Старе Місто також велелюдне, да й у спокої споглядав плин, течію життя живого. Аяк. Навіть і великому самітнику хіба не кортить до люду, до народу наблизиться, не так себе показать, як, може, інших забачить.
Іван ніколи у своїм життю не просив милостині, але ніколи й не відмовлявся, як її подавали.
І от у цім моменті, у переломлюванні отакім і сталася оказія, від якої Іван сильно вжахнувся. У центрі Містечка його запримітило начальство, сам перший секретар запримітив. І дано було вказівку негайно спровадити Йвана до будинку інвалідів, щоби не псував своєю присутністю вигляд Містечка, яке скрізь на високих рівнях роз-хвалювали, що має воно риси соціялістичні, і ясними своїми очима упевнено дивиться в комуністичне майбуття.
Уже й бомаги спішно були оформлені. Й Івановій тузі не було меж, але й тут його порятувала слава майстра. Секретарем селищної Ради тоді була сусідка, якій Іван зробив, під його керівництвом зробили на славу нову столярку. Вона й заступилася під порукою за Йвана у високих інстанціях. Цілий місяць опісля пересидів Іван удома, не показувався на людях. Й опісля уже завжди тримався з осторогою, тихіше води, нижче трави.
Якось недавно у центрі Містечка я забачив старця, що мав вигляд украй жалюгідний. У нім я ледве упізнав того колишнього начальника, що мав спроваджувати колись Івана до будинку інвалідів. Такий жалюгідний вигляд хіба що мав ув останні свої дні знайомий майор НКВД. "За Йвана" - одразу так і побігла думка. А затим іще думав я, розмишляння моє бігло, що найчастіше у цім світі страждають кроткії та безневинні, а злії розкошують часто до кінця. Але інколи і у живій дійсності даються, посилаються нам виразні ознаки. Око наше тільки не завжди ловить їх.
Городянське, містечкове життя Йванове перетривало недовго - якесь десятиліття, менше, більше трохи, може. А як померла мати, то Івана знову забрали у своє село до сестри.
У цім останнім періоді Йванового життя я частіше бачився, зустрічався із ним у Степановому дворі, і ми також стали ніби друзями. Ближчими і вільнішими принаймні у спілкуванні, ніж те бувало раніше. Якось, коли уже уреальнюватись стала моя мрія нездійсненна про будку у селі, то зустрів мене на центрі села Іван та й сам запропонував:
- А, може, би я тобі чимось поміг?...
- Але то мені вони обіцяли ізробить...
- Хіба що так. Я думав, що ти сам... то щось поміг би. А вони... вони не зроблять тобі.
Як у воду дивився Іван. Але і тепер за спомином отим бринить у моїм єстві незвершена певність, що якби були руки да матер'яли, то за Йвановою участю і стала би моя мрія реальністю.
Під ту пору, це напередодні перебудови, Іван уже мав гроші. І розказували, гроші немалі. Звісно, за нашими убогими мірками. Він тішився ними, як відбитками, що ви-промінювали його чесний труд. Як часто приносив він акуратненько вирівняні і складені у певнім порядку трояки, п'ятачки, десятки до Степанової матері і казав:
- А у вас не знайдеться ще сотні вкупі, щоб вимінять?
Очевидно, тії сотенні і зберігались вдома. Мабуть, Іван не довіряв банкам совєцькім, а й усіляковим банкам. Як і отой мій давній знакомий зек, старий політкаторжанин, що усі свої наявні зароблені гроші завжди носив при собі:
- А я їм, пройдисвітам, не довіряю. Хіба що швайцарському банку міг довіритись. Але і швайцарському не довіряю.
І була ув Івана мрія. Що вкупить він машину "Волинянку", щоби у неї входила і коляска разом з Іваном. І хтось повезе Йвана нею великими небаченими іще шляхами аж у Полтаву до брата. А хтось іще другий у юнім місяці квітні чи й у травні вивозитиме Йвана "Волинянкою" у ліс, і слухатиме там він співи пташок.
Гай-гай, не судилося тій Івановій мрії збутися. Але хіба тілько одна Йванова мрія потонула у стрімких бурхливих хвилях перебудови. Що новоявлені царські села проковтнули тії мрії з тельбушками. ("Не купить мне избы у оврага. И цветов не выращивать мне..." - Рядки із вірша російського поета Миколи Рубцова. Цитується за пам'яттю).
І щойно відчув Іван, як спорожніли його кишені, обібраним себе до нитки відчув, голим, нагим, то й затужив сильно нерозрадно. По лицю його стало видно виразно. Тільки зрідка перепитував обережненько, не-нароком наче, Степана:
- А трьохпроцентні облігації тоже пропали чи іще є якась надія?..
Очевидно, за Йвановим про-глядуванням, до земного пе-ретривання в нових умовах він уже не надавався. І це було найстрашніше. І затужив Іван тугою сильною.
Якось у тім періоді попросив був Іван у мене вісім шиферних цвяхів, знаючи, що у мене вони такі є. Я приніс більше, але він узяв тільки вісім, нагадавши, що для пе-рекривання гаража більше не потрібно.
Але по якімсь часі повернув тії цвяхи через Степана мені назад. Й тривога неусвідомлена нагорнулася на моє єство. А розмишляння потекло про шляхетне почуття обов'язку тих, що відходять, перед тими, хто іще зостається серед живих. А й навпаки: тих, що зостаються, перед тими, котрі відходять. Ще й картинка враз із пам'яті зринула. Як у червневім густім теплі 1980 року Мар'я сіножаткою несла із свойого дому до нашої хати паляницю хліба, передчуваючи, усім вже стало ясно, що Батько наші більше не будуть. Позичене, борг поспішала по-вернути, допоки живі іще.
Ах, який же у тім символічний взаємозв'язок проглядується, що аж сльози навертаються, як про Івана спомини повстають. Се ж треба таким високошляхетним буть. А ми й не бачили, не помічали за життя у суєті щоденній.
А невдовзі й чутка пішла, пронеслася, що занедужав сильно Іван, і причину недуги вбачає в радіяції.
Степан потому мені розказував, як привезли хлопці ранньої весни Івана у їхній двір, і став Степан перед Іваном свої, їхні пляни на літо розкривать, що робить будуть, за-мишляють що. А Іван тілько й одказав ухильно:
"А що ти говориш, хіба не бачиш, який я".
І повіло від тих слів на Степана холодом. Але ми не завжди відаємо, що у наших ближніх уже з'явилося передчуття смерти. Помирав, розказували потому, Іван важко, а був же великий віталіст.
Ховали Івана ясної травневої днини. Випадком, але якби за невидимим внутрішнім покликом (а таке у житті інколи трапляється) я опинився тоді у селі і взяв участь у тихій, без плачу і голосінь поховальній церемонії, сповняючи останній обов'язок перед другом. У невеличкій каплиці крізь вікно ясне сонце осявало воскове Йванове лице, а священик говорив, що нога цього небіжчика за шістдесят один рік ніколи не ступала на землю. Небожитель тобто він.
І коли Йвана не стало, то тільки тоді відчули, який незамінний він, незамінні його поміч і поради. Надто ж для тих, хто кохається у своїй господарці і хоче, щоб у ній було все добре.
Мені й самому не раз доводилося спостерігать, як хлопці, а й старші люде обмізковували якусь заковику й не знаходили одностайного правильного рішенця. І тоді казали вони: "0т був би Йван".
І стали називать його у пам'яті своїй Іваном Незамінним.
Се й про академіка Сахарова, пам'ятаю, казали, як раптово помер він, що незамінна у світі ця людина.
І подумав я, картину сучасного світу уявно осягаючи, який неухильно несеться у своїм розпаді в не-проглядувану прірву, що замісто колишніх повстали на очах наших леґіони й леґіони іще в стократ лютіших нових поруйновників. Але незамінною є кожна людина, чиє покликання життєтворче.

Весельце для Телесика
Ці вірші приваблюють до читання в чомусь подібно до казки. Їхні метафоричні краєвиди широкі та прозорі, і притім затамовують у собі таємниці, нерідко невимовні, але достоту відчутні, означені звуком чи півзвуком, зустріччю слів і змістів поміж собою, хвилею - малюнком інтонації - що в них добачає внутрішній зір якийсь оклик - може попередження про віщось, або й золотий берег удалині, а відтак - сподівану збутність, здійсненність.
Тато мені казочку
Розказав
Про мого човника
І моє весельце,
А в тім човнику
Я сиджу,
Весельцем правую,
І ніхто мене
Тепер не піддурить...
Такий варіянт давньої казки про сучасного Івасика Телесика, котрий вже відає про пекельні світові небезпеки, що чигають на нього зусібіч, але й пізнав, де шукати рятунок та певність себе. Бо кожне існування особи й народу - то випробування, воля - або знікчемнення, загибель.
Нова поетична збірка "Наші стежки додому" (К., "Задруга", 2000) Дмитра Чередниченка, поета загалом глибоко оптимістичного, цього разу більш ніж було досі, сповнена болючих тривог, що нині вторгаються в український часопростір, в буття кожного з нас. Та що б не діялося в світі, Дмитро Чередниченко завжди належатиме до тих поетів, хто не сумнівається, що справжнім нашим домом буття є мова. Тож вірші в його стривожено правдивій книжці - мовби рятівні стежки до того рідного дому, прихистку радости і краси. Не знічев'я поет доглядає  й плекає кожне слово, наче добрий садівник квітку.

Раїса Лиша
 

"Може спіє пророк у тобі"...

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
МЕТРО
ми доїхали
до призначеної нам зупинки
повиходили із вагонів

до вагонів ринули інші пасажири
я ще оглянувся
і побачив як вони раділи
що позаймали наші місця

***
Веселики летіли
До сонця клинами
І радісно гомоніли,
Що знову із нами.

А як Дніпро уздріли,
Заклекотали -
І їхні крила
Рожевими стали.

БАЧУ
І вийде терпець
і Божа роса упаде
очі промиє спраглі

і підпереже тоді
святе небо
чесний пояс (веселка)

і прийде до тебе
тоді на гостини
звіробій (стоян)

і зцілить твоє
змучене тіло
парило (реп'яшок)

і воскресить твою
струєну душу
рідне слово
***
Якби ж люди були не злі,
До них підходили б антилопи,
Зайчики прибігали,
Великі й малі...
Якби ж люди не полювали
На все,
що біга, літає, пливе,
їх би носило на крилах
Усе живе.
***
Раз я помічаю пташку,
милуюся річкою,
чую голоси природи,
значить мій народ
має
таку щиру душу,
яка вміє
помітити пташку,
милуватися річкою,
чути голоси природи
і розуміти їх.

ВИ
мама
стоїть
у садку
якого
давно немає
і пильно
дивиться на мене
мамо усміхніться
я досі
у тому садку
***
Придивися, доню,
як дерева
приховують коріння,
щоб ніхто не цюкнув,
не попідтинав...
А ми - напоказ -
нате! Роздивляйтесь,
шкрябайте, рубайте...
Мудрі дерева!
Вони так хочуть,
щоб і ми були
на них дуже схожі.

***
Гудуть машини -
не чути,
що син питає
батька...
Ревуть маги -
не чути,
що батько
відповідає
синові.

КИЯНІВСЬКИЙ ПРОВУЛОК У КИЇВІ
 Я. Є.Боровському
І щира хата
діда Ярослава,
з якої випада
глуха стіна,

і спів сумний,
як вечір,
що причаївся
у бузку,

і той ескарп,
що Ярослав
його відкрив
наперекір
чужим чуткам,

і писанка
барвиста
крем'яна
у мене на долоні -
мов старовинний плач
на моїй душі...
і хвилі котяться блакитні
в Киянівський провулок,

блакитні - у пісок...

***
Доброго вечора, мамо,
Доброго вечора, тату,
Ой і вечора ж мало,
Аби на розмову стати.

Стати і все згадати,
І раду свою рядити...
Ой як же нам раду дати!
Ой як далі жити?..

І знову гірка розмова,
І знову важенні думи...
Не смію вражати словом,
Занепащати сумом.

Спочиньте, кохані, спочиньте.
Ви так натомились трудно...
А небо - як сіра овчина...
А люди... О-о- люди!...

Спочиньте, а я політаю -
І шлях мій до Росі проляже...
Я рідному нашому краю
Хоч трішечки тугу розважу.
***
На тебе мов звалився космос
і причавив і пригнітив
і наче ворогу на посміх
такий сумний нещасний ти

А світ живе собі вирує
виймає сонце зі сльози
і вже блищить на сонці збруя
і сяють непомерклі образи

Всміхнись і ти
і щирий усміх
на вид хрещений посели
і в ворога пощезне посміх
і Бог його озує в постоли
***
З вами говорить автовідповідач...
Люди уже не говорять.
Можеш ти звістку подать - ач,
Нема тепер щастя ні горя.

І стінки грудей тепер металеві,
І серце - немов дискета.
І нічого думать тепер напевно,
І нічого слухать поета.
***
Не шукайте пророка в чужій чужині,
За морями, за горами, за річками...
Там ростуть і лунають не ваші пісні,
Там і серце до вашого болю - мов камінь.

Там не з вашої мрії леґенда росте,
І майбутнє росте не із вашої долі.
Там і воля встає не в ромашковий степ,
І вертає вона не до вашого дому.

Не шукайте пророка в чужій чужині,
Подивіться на землю свою і на себе.
Може, спіє пророк у тобі чи в мені,
Та оглухнули ми і не чуємо неба.
***
піти далеко
далеко пройти

стати постояти
пристояти трохи

й вернутись назад
назад вернутися

до кринички прийти
підійти до кринички

та й прислухатись
і наслухати

як у криничці кує
червоні літа зозуля

як соловей розсипає
пісні в ранню воду

як падає сокіл у пісню
човном випливає

як мати гукає тебе
як тебе мати гукає

та й заглянути у криничку
в криничку заглянути

нарешті побачить себе
нарешті себе побачити
 

Український центр візантиністики і патрології
2000 рік став етапним в українському церковному житті. Визнання двома православними спільнотами - Українською Автокефальною Православною Церквою та Українською Православною Церквою Київського Патріярхату - вищого авторитету Всесвятішого Вселенського Патріярха й поява міжцерковної комісії під благословенням Його Всесвятости Патріярха Варфоломея позначили початок конкретних організаційних заходів для створення єдиної Помісної Православної Церкви в Україні, канонічно визнаної стародавніми Східніми Патріярхатами й іншими автокефальними Церквами.
Але процес творення Помісної Української Православної Церкви не зводиться до переговорів між ієрархами й формування єдиної організаційної структури. Справжня християнська єдність можлива на твердому ґрунті ревної молитви, насиченого духовного життя, високої богослужбової культури. Єдність Церкви досягається усвідомленням її спільнотою своєї тотожности, оволодінням єдиною духовною спадщиною Константинопольської Церкви-Матері, виробленням спільних богословської й просвітницької доктрин, соціяльного вчення, подоланням хворобливих відхилень від традиційного обряду Київської Церкви.
Перспективи єдиної Помісної Церкви залежать і від того, яке місце обере ця Церква в світовій християнській спільноті, на які традиції орієнтуватиметься, яку вона обере форму стосунків з владою та світом політики.
Усвідомлюючи це й болюче відчуваючи брак належного осмислення своєї духовної традиції, церковні та світські науковці Київа в квітні 2001 р. об'єдналися в організаційний комітет для утворення Українського центру візантиністики та патрології. Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви надала Центрові своє приміщення. Проєкт утворення Центру підтримали предстоятелі Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Греко-Католицької Церкви, делеґувавши до оргкомітету представників своїх Церков. Першим заходом нового науково-дослідницького осередку стане міжнародня конференція "Константинополь. Афон. Київ: Динаміка церковних і культурних стосунків", котра пройде в Київі 28-30 листопада 2001 р.
Усвідомлюючи велику суспільну значимість і відповідальність цього проєкту, організаційний комітет запрошує приєднуватися до нього всіх, хто розуміє важливість створення єдиної Помісної Православної Церкви на твердих канонічних і богословських засадах, хто усвідомлює ролю спадщини Святих Отців у духовному відродженні українського народу, хто готовий шукати вихід із криз секулярного суспільства через нове прочитання богословської й аскетичної культури візантійського Сходу.
Український центр візантиністики та патрології - незалежна дослідницька установа, однаково дружньо настановлена до різних церковних юрисдикцій, громадських і державних організацій. Така незалежність як запорука наукової об'єктивности потребує фінансового забезпечення. Запрошуємо Вас прилучитися до цього проєкту, надавши фінансову допомогу в його реалізації. До відкриття розрахункового рахунку Центр користується послугами фінансової служби Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, яка з вдячністю прийме й передасть за призначенням Вашу щедру жертву.
Голова організаційного комітету
+ Ігор Ісіченко, архиєпископ Харківський і Полтавський

1700-річчя хрещення Вірменії в Харкові
Вірменська національна громада м. Харкова відзначала 1 липня 2001 р. 1700-річчя проголошення християнства державною релігією Вірменії. В споруджуваній церкві Сурб Арутюна (Святого Воскресення) було відправлено архиєрейську Святу Літургію. На запрошення настоятеля харківської громади Вірменської Апостольської Церкви богослужіння відвідали архиєпископ Ігор Ісіченко, єпископ Онуфрій (УПЦ МП), священики УАПЦ і УПЦ МП м. Харкова.

Відійшов Іван Юхимович Коваленко
30.ХІІ.1918 - 18.VII.2001

Поет, в'язень сумління, подвижник слова відійшов у вічність на 83 році. Він пройшов дороги болю - свого і чужого, зокрема болю пам'яті, що "дзвенить" в його серці.

"Ми за рідний свій край,
За Вкраїну лягли.
Чом же пам'ять про нас
Вже сніги замели?"

Після нього залишилося дві збірки поезій - "Недокошений луг" (1995), "Джерело" (1999). Багато конфісковано, спалено.
Багато доброго посіяно в серцях дітей, яких він навчав у школах. Отже, міг на прощання усміхнутися рідним і розрадити душу:

Нехай буде сказано
Те, що не сказано,
І хай буде зроблено
Все, що ти міг.
Створено, скінчено,
Мукою зв'язано.
Легше ступити
Тоді за поріг.

Вічний спокій йому і пером хай буде йому рідна земля.

До архіву газети

На першу сторінку