Газета "Наша Віра", липень 2012 р.

Закон

У нашій свідомості закон пов’язується з 10 заповідями, написаними на Божих скрижалях Господом.
В мітологіях світу є багато спільного, але скрізь закон має божественне походження.
Згадаймо, що розуміння закону і прагнення до виконання Закону ніколи не йшло від нахилів людської натури. Навпаки, юрби номадів, що їх вів пророк Мойсей через пустелю, внутрішньо не прийняли суворих законів. Вони зробили собі гламурного божка — золоте теля, бо з ідолом їм легше, простіше. І розгнівався пророк, і підняв ті скрижалі над народом:
«І схопив я за обидві таблиці та й кинув їх з обох своїх рук, і розбив їх на ваших очах!»
«І впав я перед Господнім лицем, як перше, сорок день і сорок ночей «хліба не їв і води не пив…»
Повт. закону 9.18
«А гріх той, що вчинили ви, теля те, я взяв та й спалив у вогні, і розтрощив його, змолов, аж стало воно дрібним, немов порох. І кинув я порох його до потоку, що сходив з гори».
9.21
І молився Мойсей дні, і ночі за прощення свого хисткого народу. І тоді були написані знову таблиці з 10-ма заповідями, і були заховані в дерев’яному ковчезі…»
Усі ті драматичні розповіді треба собі пригадати, щоб зрозуміти: прийняття і виконання Заповідей супроводжується страхом Господнім і нагадуваннями пророка…
Ніколи це не проходить легко і мирно. Бо сповзання до ідолів дуже легке і спокусливе. Проти цієї хвороби боролися усі релігії, боролися з ідолопоклонниками і лицемірами.
На авторитеті Закону Божого ґрунтувалися Конституції, що узаконювали договір між владою і народом. І вони теж носили відбиток Закону там, де вони справжні.
День Конституції став національним святом як вияв самопошани і вираз гідности людини, право якої захищає Закон.
Історичним злочином переступу і зневаги Закону зробили комуністи, перетворивши Конституцію для аґітброшурку для закордону.
Конституція України дісталася нам з великим боєм проти тих же комуністів і проімперських сил, які не хотіли випростання українського народу і утвердження держави.
Вони ніколи не святкували Закону, вони використовували його так, як це було їм вигідно.
Багато сил народних депутатів витрачено на захист 10 ст. Конституції, що утверджує українську мову як державну.
Захист прав народу і його мови — це елементарна для західного світу норма, але для кон’юктурних пристосуванців до совєтського лукавства нормою залишається політика злиття мов, що усі розуміли як русифікацію.
Нині усі темні сили посткомунізму кинулися на підтримку «правозащитного движения за русскоязычную Украину», очолювану пересічним комсомольцем Колісниченком, який вважає, що мовна політика визначається не Конституцією України, а напівосвіченними депутатами Верховної Ради.
Ось чому культурні громадяни України сьогодні готують барикади проти сил, ворожих культурі і Законові. І це та національна позиція, якої здавати не можна.

Архиєпископ Iгор (Iсiченко)
Канонiчнi засади утворення Харкiвсько-Полтавськоiї єпархiї Української Автокефальної Православної Церкви

Фраґменти

Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви має точну дату свого утворення: 27 липня 1942 року. Саме цього дня нарада, що пройшла в Харкові за участю митрополита Феофіла (Булдовського), єпископа Переяславського Мстислава (Скрипника), членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіяльного управління прот. Олексія Потульницького, ухвалила: «1. Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з адміністратором архиєпископом Полікарпом. 2. Надалі установити таку форму почитування: Високопреосвященнішого отця нашого митрополита Феофіла, архиєпископа Харківського і Полтавського, високопреосвященнішого отця нашого Полікарпа, архиєпископа Луцького і Ковельського». Так, церковна спільнота, що утворилася на Сході України після відступу большевицької влади, уконституювалася в канонічній формі єпархії — «частини Вселенської та помісної Церкви, керованої правлячим єпископом».
На початок Другої світової війни територію історичної Київської митрополії було поділено між п’ятьма канонічно визнаними церковними юрисдикціями. Більшість православних громад на Закарпатті підпорядковувалися Сербській Православній Церкві, а частина тамтешніх вірян визнавала своїм главою празького архиєпископа Константинопольського Патріярхату. Буковинська митрополія після румунської окупації Буковини належала до Румунського Патріярхату. Православні ж українці Холмщини, Волині, Полісся, Підляшшя, Лемківщини ввійшли під омофор митрополита Варшавського і всієї Польщі.
Терен на схід від Збруча номінально було включено до канонічного простор Московського Патріярхату, але після арешту патріяршого місцеблюстителя Петра (Полянського) і Великого Терору 30-х років XX століття він фактично був позбавлений пастирської опіки. Крім того, сумнівна з погляду канонічного права поява на посаді патріяршого місцеблюстителя митрополита Сергія (Страгородського) і його деклярація від 29 липня 1927 року «Об отношении Православной Российской Церкви к существующей гражданской власти», що так явно суперечила позиції помісного собору 1917-1918 років та патріярха Тихона, викликали недовіру до леґальної Російської Церкви. Їй закидали порушення апостольського правила 30-го («Коли який єпископ, застосувавши владу світських начальників, через них дістане не єпископську владу в церкві, нехай буде вигнаний і відлучений, і всі, що з ним спілкуються» та відповідних четвертого правила Першого Вселенського Собору, третього правила Сьомого Вселенського Собор і 13-го правила Помісного Лаодикійського собору. В опозиційній частині Російської Церкви, кількісно співвідносній у міжвоєнні роки з леґальною «сергіянською» частиною, поширювалися формули анафемування(…)
Окупація Волині, Берестейщини, Полісся, Західньої Білоруси спонукала большевицький режим використати конформістську частину РПЦ, щоб підпорядкувати тамтешні православні громади московському центрові. Томос Вселенського Патріярха про автокефалію Православної Церкви в Польщі РПЦ визнавала недійсним, а православні єпархії окупованих земель переводила в юрисдикцію Московського Патріярхату(...)
Архиєпископа Павла (Погорілка) заарештували 1926 року, і сліди його зникли. Тоді предстоятелем УАПЦ став владика Феофіл (Булдовський). Центр УАПЦ розташовувався у Мгарському манастирі, що його згодом закрили большевики, потім у Харкові. До Харкова владика Феофіл перевіз найбільшу святиню Мгарського манастиря — чесні мощі свт. Афанасія, патріярха Царгородського, Лубенського чудотворця. Останнім осідком митрополита Феофіла була церква в Луганську, закрита 1937 року. По тому до Другої світової війни владика Феофіл жив приватно в Харкові.
Отож у Харкові єдиним архиєреєм на час відступу Червоної армії виявився митрополит Феофіл (Булдовський), канонічність свячень якого не могла бути заперечена, а національні переконання були очевидними. 24 жовтня 1941 року до міста ввійшли німецькі війська, а вже в листопаді почали відкриватися православні храми, які закрили большевики. Наприкінці 1941 року владика Феофіл очолив місцеві церковні громади. У грудні 1941 року він почав служити в Покровському соборі. А в січні 1942 року почало свою діяльність єпархіальне управління. При цьому владика чітко відмежовувався від Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Василя Липківського, що її прихильники мали вплив на релігійний відділ міської управи Харкова. У середині 1942 року під юрисдикцією митрополита Феофіла було вже близько 400 парафій на терені колишніх Харківської, Полтавської, Сумської, Луганської, Донецької, Курської, Воронезької областей. На самій Харківщині було близько 200 громад, а в Харкові — 18 храмів, де поминали ім’я митрополита Феофіла як єпархіяльного архиєрея.
Після прибуття до Київа 13 березня 1942 року єпископів Ніканора й Ігоря «двері архиєрейського дому не зачинялись від безперестанних делегацій парафій, що вперто чекали на приїзд українських єпископів, які б висвятили для них українських священиків» Священики з Української Автокефальної Православної Церкви митрополита Василя Липківського актом від 19 березня 1942 року визнали над собою юрисдикцію архиєпископа Полікарпа й поставлених ним владик(...)
Виявом ставлення митрополита Феофіла до «сергіянської» РПЦ стало його послання від 10 липня 1942 року, опубліковане в харківській газеті «Нова Україна» (ч. 124, 1942). Митрополит Феофіл звинувачує патріяршого місцеблюстителя в тому, що той став на бік безбожницького большевицького режиму, визнає його позицію антихристиянською й оголошує про відмову від моллитовного спілкування з ним(...)
З поверненням Східньої України в совєтську зону окупації православні парафії або знову закривають, або переводять під юрисдикцію Московського Патріярхату. Саме тоді, у ніч з 4 на 5 вересня 1943 року, було досягнуто домовлености між генеральним секретарем ЦК ВКП (б) Йосипом Сталіном і митрополитами Сергієм (Страгородським), Олексієм (Симанським) і Миколаєм (Ярушевичем) про леґалізацію РПЦ і включення її до державної структури СССР. Починається ганебний період колабораціонізму офіційно визнаної Церкви.
Митрополит Феофіл був єдиним з архиєреїв Української Автокефальної Православної Церкви, хто не виїхав на еміґрацію. І вже 12 листопада 1943 року митрополита заарештував НКВД. 23 січня 1944 року владика помер в ув’язненні, коли був під слідством.
Під час другого приїзду до Харкова, 4 травкня 1991 року, патріярх Мстислав нагадав про досвід митрополита Феофіла (Булдовського) у творенні єдинрї Помісної Церкви. У майбутній структурі Української Автокефальної Православної Церкви, про яку мріяв патріярх Мстислав, Харківсько-Полтавська єпархія мала бути піднесена в статус митрополії й мала включати в себе єпархії на Сході України.
Канонічне відновлення єпархії настало на Єпархіяльному соборі 4 квітня 1992 року. Сучасний статус єпархії визначено статусом, що його ухвалив Єпархіяльний собор 11 квітня 2003 року і Міністерство юстиції України зареєструвало 29 березня 2006 року з додаванням до назви єпархії слова «оновлена». Преамбула статуту закунчується словами: «Відмова інших єпархій УАПЦ в Україні від виконання заповіту патріярха Димитрія та рішень Помісних і Архиєрейських соборів 1990 — 1999 рр., вибір ними окремого предстоятеля, розрив з УАПЦ в діяспорі змусили Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ змінити характер стосунків із ними. Канонічна форма існування Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) до подолання розколу й поєднання української православної спільноти в світі у єдину Помісну Православну Церкву київської традиції визначається актом 27 липня 1942 р. та ухвалами Єпархіяльних соборів Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ 1992 — 2003 рр.».

Катерина ДЗЕКУН,
науковий спiвробiтник
Нацiонального iсторико-культурного заповiдника «Гетьманська столиця»
Історія однієї обителі

В мальовничому куточку неподалік від м. Батурина (Чернігівська обл.) на березі р.Сейм усамітнився Батуринський Миколаївський Крупицький манастир, який привертає серця прочан не лише з різних регіонів України, але й інших країн. Сьогодні після запустіння обитель відродилась з руїн. Навіть лелеки уподобали це священне місце і звили гнізда на подвір’ї.
Батуринський Миколаївський Крупицький манастир розташований біля с. Осіч Бахмацького району. Найвірогідніше, манастир виник ще у домонгольський час і був десь за кілометр на захід від теперішнього манастиря серед лісу та боліт. Те місце називають «скиток». В північно-західній частині скиту і нині є курган, на якому в давні часи явився образ св. Миколая. В пам’ять про це і було засновано манастир, названий Миколаївським. А Крупицьким став він тому, що на цьому ж місці під час татарської облоги жителям навколишніх сіл і монахам, що переховувались тут і страждали від голоду, посипалась крупа з неба. У середині XIII ст. обитель зруйновано і відновлено тільки на початку XVII ст. Розквіт манастиря почався з 1669 р., коли Батурин став столицею Гетьманщини. З манастирем пов’язана діяльність святителя Димитрія Ростовського (Туптала). У 1682 — 1683 і 1686 — 1692 рр. він був тут ігуменом. Владика жив у обителі деякий час, любив цей затишок і збудував собі келію, де у 1690-1692 рр. працював над створенням «Четьї-Мінеї».
У 1683 році явилася уві сні святителю св. Варвара. Дізнавшись про зберігання часточки мощів св.Варвари у Батурині, свт. Димитрій попросив дозволу у гетьмана Івана Мазепи і 15 січня 1691 р. урочисто переніс святиню до Крупицького манастиря. Свт. Димитрій започаткував традицію щовівторка відправляти Великомучениці молебень. В 1708 році манастир був спалений російськими військами на чолі з О. Меншиковим, а отець Гедеон — настоятель манастиря, був засланий на Соловки. У 1804 році був освячений новий кам’яний Свято-Преображенський храм. У 1823 — 1825 роках будується мурована дзвіниця. Манастир жив спокійно й розмірено. Але грянув 1917 рік. У 1922 році обитель закрито. Під час ІІ Світової війни дзвіницю двічі намагались підірвати — спочатку советські війська, потім німці. Але споруда дивом вціліла.
Зруйновані стіни, гори сміття, зарослі чагарників — такою в кінці 90-х років минулого століття побачили обитель монахині Дорофея і Афанасія із Чернігівського Свято-Успенського Єлецького манастиря, які приїхали відновлювати святиню. Статус манастиря був повернений в 2000 році (в юрисдикції РПЦ МП). На сьогодні відновлено Спасо-Преображенський храм, келії сестер. В храмі зберігаються святині: ковчег з частинкою мощів Св.Миколая і частинками мощів 20 угодників. Головне місце обіймає образ Св.Миколая Крупицького. Відбуваються сотні випадків зцілення хворих біля цього образу. Є тут ще одна святиня — образ Божої Матері Мезенської. занесений до каталогу чудотворних ікон на поч. XIX ст.
Нині манастир є екскурсійним об’єктом Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Дістатись до Батурина не дуже складно. Спочатку залізницею до станції Бахмач або Конотоп, звідти автобусом до с. Осіч. В манастирі будуть щиро раді всім прочанам, помічникам і туристам.

Людмила КIСЕЛЬОВА
Калинiвське чудо в українському фолкльорi та лiтературi

Серед поля хрест високий
з Господом розп’ятим,
Всенький пулями пробитий, кров’ю обіллятий…
Із циклу «Калинівських» пісень

«Міт про народження і загибель Христа в Україні» мав кілька яскравих культурно-історичних «претекстів», однак остаточно зформувався на початку 1920-х рр., про що свідчать насамперед «Калинівські» пісні, народний леґендарій і тогочасні праці етнографів та фолкльористів. Несвоєчасний потужний сплеск християнської епіки глибоко й багатогранно відобразився у красному письменстві. Проте у фолкльорі мотиви української Ґолґоти і голодоморного Апокаліпсису (кари за «друге вбивство» Христа) виражені яскраво й відкрито, тоді як у літературі вони (з цензурних міркувань) часто завуальовані, розраховані на спільне розуміння автором і читачем історичних «першоджерел». Трапляються навіть прямі цитати з «Пісні про Калинівський хрест», на той час добре знаної (і завдяки маштабам «Калинівського руху», і через публікації та «просвітницьку» кампанію у більшовицькій пресі).
Весь цей обшир матеріялів і проблем досі залишається поза увагою дослідників. Числа наукового часопису «Етнографічний вісник» за 1925-1929 рр., у яких уміщено публікації про «Калинівські» пісні та леґенди так званого «голодного циклу», лише нещодавно повернуто до відкритого фонду українських бібліотек. Художньо-публіцистичні твори 1920-х рр., що були реакцією на історичні події, віддзеркалені в народному епосі, не передруковувалися; відомі й маловідомі літературні тексти швидко втрачали живий зв’язок з цими контекстами розуміння.
Важко навіть уявити справжній обсяг українського фолкльору пореволюційної доби, особливо в часи Голодомору, коли традицію викорінювали разом з її носіями.
Фолкльористи змушені були видавати бажане за дійсне: прищеплювати соцреалізм усній народній творчості нової доби та наголошувати пріоритетність «нових» текстів.
Звісно, до «віджилих» жанрів фолкльору почали відносити християнську леґенду, духовні вірші, псальми та канти — усе, що було пов’язано з релігійною тематикою. Така тенденція позначилася і на подальшому розвиткові української фолкльористики: сенсаційне явище новітньої християнської епіки початку 1920-х замовчувалося так само, як і героїчні спроби тодішніх дослідників зафіксувати й осмислити це явище.
Справжньої вівісекції зазнала українська культура у період сталінщини, тож для можливого (?) відновлення її «епістемологічного поля» (М. Фуко) доводиться вдаватися до незвичної «археології»: віднайдення дивом уцілілих записів, зіставлення різних за обсягом, змістом і мотивацією текстів та документальних свідчень; звернення до надбань родової пам’яті — родинних переказів. У такий спосіб помалу відтворюємо ті «конфіґурації», котрі, за М. Фуко, зумовлюють можливості пізнання.
Мені пощастило: успадковані від діда й баби дрібки живого українського фолкльору зберегли реальну пареміологію полтавського села Березова Рудка 20-х рр. XX століття. Якщо зіставити офіційну, розпропаґовану радянську пареміологію з цією неофіційною, то постануть паралельні світи, для кожної ідеологічної (незграбно сконструйованої) «тези» знайдеться народна «антитеза»: «Раніше церква та вино — теперя клуби та кіно» — «Нема хліба, нема сала, самі кіна та вистави»; «Міцна рука чекіста не мине бухаринця й троцькіста» — «Ховайтеся в кропиву, бо вже їде ГПУ»; «Радянська влада прийшла — нове життя принесла» — «У Радянському Союзі б’ють качалкою по пузі»…
А на Поділлі від старих людей якось довелося почути паремію, котру сприйняла із сумом — як свідчення невігластва й темноти: «Тіятри — плохі штуки, на тім світі вічні муки». Лише через кілька десятиліть дізналася, що це фінальні рядки «Пісні про Калинівський хрест», створеної на початку 1920-х рр. саме на Поділлі, і що йдеться про перетворення церков на клуби, де «Христа представляють», тобто влаштовують атеїстичні «тіятри».
Унаслідок брутальної ідеологічної суґестії з боку більшовицького партапарату виникало явище низової контрсуґестії: народжувалися нова християнська епіка й есхатологічний леґендарій, поверталися давні звичаї, призабуті обряди. Олена Пчілка слушно зауважила з приводу «вибуху давньої народної віри» у чудотворну силу придорожніх хрестів: в Україні пошанування цих так званих «фігур», з якими від часів «обрусіння» в середині XIX ст. «ведено велику боротьбу з руки уряду», має дуже давню традицію. Такі хрести сприймали не лише як «подобизну Розп’яття» — вони були святими оберегами землі, нагадуванням про якусь знаменну подію чи трагічний епізод історії, символом людської Пам’яті. Саме тому стрілянина «москаля-збитошника» у придорожнє Розп’яття спричинила події, які у більшовицькій пресі отримали назву «епідемія чудес в Україні». «...Особливо бентежний настрій, — писала Олена Пчілка, — збудився останнім часом в українській людності, в самій основі її, коли прийшла до неї так близько і так раптово критика, гостросупротивна самій основі релігійности й побожної обрядовости народньої». Унаслідок цього і виникла «ціла велика збираниця народніх словесних творів... з новим змістом, що має в собі однак пережитки давніші, сліди давнішого світогляду, давніші образи і мрії». Усі вони «мають походіння релігійне, містичне, гуртуються коло хрестів, що стояли близько села Калинівки та... недалеко від іншого, теж подільського села Голичинців...».

Від Калинівки до Голичинців

Назви обох сіл (відстань між якими прочани долали за два дні) ніби виправдовують своє поєднання у єдиному історичному сюжеті, підсилюючи його містичний елемент.
З точки зору феноменології мови топонім «Калинівка» постає як «прецедентне ім’я» — «ментальна одиниця національної культури, закріплена в національній мові». Пісенний паралелізм «Україна/червона калина» відтепер «римується» і з червоною кров’ю, що потекла з простреленого Калинівського хреста. Відтак актуалізувалися давні мітологічні конотації, завдяки чому і село Голичинці, біля якого виникла «Йосафатова долина» (за християнською леґендою, місце останнього Страшного суду Божого, «долина мертвих»), набуло для нас відповідних символічних значень. Його назва, певно, походить від «голиці», проте образну семантику топоніма формують також споріднені слова («голий», «голити», «голик») і пов’язані з ними асоціяції (соціяльна голота, казковий герой Іван Голик, духовно окрадені люди, «серцем голі догола»). Власне «голиця» — це «чисте поле, місце, прочищене від дерев»; голод 1921 р. примусив відчути страхітливий алегоричний зміст цього образу. Саме у такому «полі» розгортається дія калинівського епосу: «Серед поля хрест високий з Господом розп’ятим...»
Коли влітку 1923 р. в урочище неподалік Голичинців почали приносити хрести, утворився дивний «ліс», ніби на «полі» спустошеному попроростала «пам’ять смертна».
Саме у «Йосафатовій долині» («Осапатовій», «Сафатовій») «Сапатовій», як її називали люди) вперше з’являється привид 1933 р.: химерне пророцтво з цифрами, написане якимось «Симоном з Афону» на височенному, «на штири сажні», хресті.
Існує зв’язок між намаганнями влади дощенту знищити Калинівський хрест і постанням «лісу хрестів»: коли «того простреленого» було зрубано, він чудесно відновився «на Сапатовій долині» подібно до того, як відновлювалися по хатах відібрані «комнезамами» ікони, порубані ними «на тріски» і спалені. Також пішли чутки, що «хоч і нема розп’яття на хресті, а спасенні бачуть».
Інша назва «Долини» — «Вдовина» — також підтверджувала зв’язок між Калинівкою та Голичинцями; переказували, що в подобі бідної вдови (варіянти: «манашки», «якоїсь жінки»), яка наказала пастухові поставити першого хреста, з’явилася Божа Матір. Так само узагальнюється жіночий образ у циклі «Калинівських» пісень: жінка, котра стоїть біля простреленого Розп’яття (мати злочинця), в іншому варіянті перетворюється на Вселюдську Матір, Богородицю.
Образ самого «збитошника» в леґендах зазнає міфологічних перетворень: спершу це «болшовик», потім «три болшовики» (як антитеза до Святої Трійці). І якщо у піснях злочинець ніби кається, пояснюючи мотиви свого вчинку, то в леґендах цього епізоду немає.
Конкретний час початку калинівських подій у народних переказах інколи вказаний («за три дні до Петра-Павла»), а от історія «долини мертвих» уже не має точки відліку, бо рух, що розпочався, — це рух із часу у вічність. Калинівка й Голичинці стають одним цілим: «Осапатова долина» здебільшого «ототожнюється з місцем, де був і Калинівський хрест», — зазначає В. Кравченко.
Основний корпус фолкльорних текстів (пісні, леґенди, перекази про чудеса, паремії) зформувався, вочевидь, на злеті релігійного руху, пік якого припав на 1923 — 1924 рр. Це був рух у прямому сенсі, народна хресна хода; тоді й виникла приказка: «Будуть йти до коліна в грязі, потім — по коліна в снігу, а потім — по коліна в крові, а все будуть йти» (варіянт: «Не підеш тепер, підеш як буде по коліна грязі; не підеш як буде по коліна грязі, підеш як буде по коліна крови», — записав В. Петров).
Паломництво прочан («поклонничків», як їх називано в народі) — спершу тільки до Калинівського хреста, згодом від Калинівки до Голичинців, а пізніше лише на «Осапатову долину» — супроводжувалося великими урочистостями. Виробився певний ритуал, незмінні риси якого зафіксували всі етнографи: особливості вбрання й розташування людей, оздоблення хрестів та ікон, обрядовий спів «Калинівських» пісень, правила поведінки у дорозі під час зустрічі двох процесій «поклонничків», обов’язкові поминальні обіди, несення «колива».
Цитату тут взято з опису «власних вражень на вулиці», які пережив етнограф Василь Кравченко 15 грудня 1923 р. у Житомирі. Можливо, саме через сумну «похмурість» зимового дня хрести несли необмотаними, тож містяни могли спостерігати барвисте видиво в усій красі: «Перед вели три гарних, здорових мужчини. Літ по 28-32, в гостроверхих чорних баранячих шапках. Кожен з цих мужчин оперізаний широкою «міньоною» крайкою. Вони урочисто несуть по дерев’яному хресту. На тих хрестах поналіплювані з паперу малюнки святих. Всякого хреста перев’язано вишитим рушником і вквітчано — миртами, барвінком, ягодами калини, засушеними повняками, безсмертником і т. і. За мужчинами — група «бабей» з квітками в руках... А далі — кілька дітей... Увесь селянський гурт убраний в найкращий свій одяг».
З наведених Н. Дмитруком переказів учасників і самовидців тих «процесій» особливо цікавим є один, у якому представники сільської влади постають як демонічний персонаж на ім’я «Сельрада» — не конкретні люди, а якась безлика проява: «Це в Кодні було. Ішла процесія до Калинівського хреста. Сельрада вийшла їм назустріч, зостановила їх та й почала умовляти: «Що ви робите? Обдумайтесь! Ви темні. Ви й самі не знаєте, що робите...» Хотіли їх не пустити. Але вони всі поставали колінами просто в грязь і стали молитися та співать «Отче наш». Тоді Сельрада сказала: «Ну, йдіть собі своєю дорогою». Встають же вони. А один чоловік каже: «Од нашої молитви ніяка нечиста сила не встоїть».
В іншому переказі про цю саму подію в Кодні поступливість «Сельради» пояснено ще одним чудом: коли люди поставали навколішки і почали молитися, то хрест із костьолу «зовсім зогнувся до них, пригнувся так до землі. Всі побачили та й пустили їх».
Така «співучасть» католицького хреста у православній прощі привертає увагу до ще однієї важливої риси, зафіксованої етнографами, а саме до відсутности релігійної ксенофобії. Біля Калинівського хреста отримують зцілення люди неправославні (як це було свого часу з Почаївською іконою). Натомість помітне інше «цурання» — від «болшовиків» і неправдивих християн; а «попи», які стали «не по правді жить», узагалі не годні йти до хреста, бо «проваляться».
Звісно, колишній церковний спів «Спаси, Господи», у якому згадувався «православний государ» (а зараз — «православі християни»), серед калинівських прочан зазвучав по-іншому: «Спаси, Господи, люди твоя і благослови достояніє твоє, побіду народу українському на супротивнії даруй!»
Олена Пчілка зауважує, що, «опріч давніх церковних співів» («Христос воскрес», «Хресту Твоєму поклоняємось»), лунали інші новоскладені. «Мелодії цих нових духовних співів [...] своєрідні й відрізняються не тільки від церковних та від звичайних побитових пісень, але й від «співів духовних» кобзарських та лірницьких...».
Події, що спричинилися до народних «хрестових походів» і дали поштовх розвиткові християнського епосу, набули такого розголосу, що їх годі було замовчувати. «Таких походів вирушало по Правобережній Україні багато. Ішли й з дальших країв; казали, що несено хрести й з Курщини, та з Дону. Рух був великий! Можна сказати, що рідко який куток на Поділлю, на Волині, або й на Київщині не прилучився сяк чи так до того руху...»
Важливо те, що в усіх варіянтах цієї пісні центральними постатями є «Мати» і «Син», об’єднані довкола «Хреста» як символа людської жорстокости й божественного милосердя.

Серед поля хрест високий
з Господом розп’ятим,
Всенький пулями пробитий,
кров’ю обіллятий.
То не воїни Пилата Йому ран
набили,
Пулі невіра солдата кров
Христовую пролили.
«Ой, Мій світе, ой, Мій сине!»
плаче вдруге Божа мати,
«Ой, Дитя Моє єдине, доки будеш Ти страждати?..»
Ой, цей плач зачули всюди: ой,
що плаче Божа Мати,
І зійшлися грішні люди Бога свого умовляти...
І почула Божа Мати, що молитва в небі лине,
І благала Божа Мати:
«Ой, Мій Світе, ой, Мій Сине!
Дай їм час на покаяння за
знущання на хреста!..»

Праці Никанора Дмитрука, Василя Кравченка, Павла Попова, Олени Пчілки, Юхима Філя, опубліковані у 1925-1927 рр., привернули увагу до цілісности, внутрішньої вмотивованости «Калинівського» циклу. Попри недостатню, як зазначали самі дослідники, кількість зібраного матеріялу (всього було зафіксовано 18 текстів із різною кількістю варіянтів), стало очевидно, що йдеться про новітній християнський епос, у якому химерно сплелися давнина і сучасність. Зусиллями Етнографічної Комісії було також зібрано чимало супутніх матеріялів — леґенд, переказів, опису обрядів тощо.(…)

Ой у полі на горбочку
Чистить москаль гвинтівочку,
Чистить, чистить, вичищає,
На Спасителя стріляє…

І весь тисячний натовп підхопив:

Ой, як стрельнув — зробив рану
За нас грішних, християни,
Поллялася кров рікою.
Іде народ вже товпою,
Іде народ дивитися,
Стає Богу молитися…»

Після 1918 р., коли актуалізувався мітологічний мотив народження і загибелі Христа в Україні, так само актуалізувалися пов’язані з ним давні фолкльорні джерела. На цій основі постали не лише «Калинівські» пісні, а й літературні тексти. До того, як народний епос відтворив образ Богородиці на українській Ґолґоті, Тичина написав «Скорбну Матір» і вірш «Війна...». Можливо, розквіт мистецтва доби «розстріляного відродження» зумовлений отим єдиним диханням фолкльору й літератури, спільною логікою розвитку образної думки?
Ми спробували здійснити «перше наближення» до джерел інформації про справжній обсяг і зміст «Тексту» української культури 1920-х рр. Осмислити цей «Текст» як «Подію» означає відчути зв’язок між минулим і сьогоденням, зрозуміти закономірності історичного розвитку.
Калинівське «відлуння» сягає далеко й глибоко; його можна почути у прозі Івана Багряного, Василя Барки, Уласа Самчука, у драматургії Миколи Куліша, у численних поетичних творах, у філософській публіцистиці, у виступах політичних дисидентів, у щоденниках Сергія Єфремова (1923-1929 рр.). Утім, важливіше відчути непросто «відлуння», а суголосність.
Разом з тим виокремлюють текстові структури, що мають профетично-провіденційну функцію. «Пророчий» мотивно-тематичний комплекс об’єднує фолкльор і літературу 1920-х та окреслює один із контекстів розуміння подальших історичних подій.
Важливо усвідомити, що відновлення текстуальних компонентів традиції привертає увагу до її акціональних складників: як (і чому саме так) діяли люди; які константи національного буття оприявнювалися у їхніх діях; які деталі побуту, риси звичаєвости, типи поведінки набували давніх символічних значень; у яких формах виявлявся спротив духовному поневоленню і соціяльному насильству. Саме в часи великих потрясінь і руйнівних катастроф виявляється своєрідність того «імаґінативного абсолюту», який є рушієм культури і духовного поступу нації. Без усвідомлення цієї своєрідности будь-яке зовнішнє «відродження традицій» — порожня, суто формальна справа.
І насамкінець: матеріяли, про які йшлося у цій статті, можуть бути осмислені як великий інтертекст Книги Голодомору, яку нам колись-таки належить «зі страхом і вірою» прочитати.

Фраґменти

Двадцять років тому, 22 червня 1992 року, п’ятдесятидворічний, відійшов у вічність дніпропетровський поет, дисидент, багаторічний політв’язень Іван Сокульський.
В темні часи нашестя сил люциферично-небуттєвих на всіх обріях і рівнях людського існування життя поета ще раз визначає, що найістотнішим є перманентний духовний опір, стоїцизм та віра як антитези занепаду, деградації, зневірі, смисловій редукції та розпадові суспільства й загибелі народу.
Згадаймо поета!
Ю.В.

Iван СОКУЛЬСЬКИЙ

***
Я владар каменю.
Ось тут мої пороги..
Мій дім — стоїть.
Я владар каменю.
Вернулися дороги —
З усіх століть!

Я владар каменю.
Ось тут — моя тривога,
Мій перший день…
Нема доріг! —
Молитвою до Бога —
Дніпро іде.

Я владар каменю.
Далека Україна
в моїх очах…
Як довго ждать!
Як важко — на колінах —
тримать меча!

***
Дніпро показує мені свою далеч,
куди йому ще текти і текти
Дніпро показує мені своє третє небо,
свою найвищу воду.
Дніпро показує свої гори,
пороги (і шаблю забуту — на дні).
Дніпро простеля мені степ —
до безмежжя, аж боляче бути!

Заховує Дніпр мою муку
(в тіні своїй голубій)...
Дніпро подає мені руку:
— Ходім!

Молитва

Усе, усе належить Богу!
У Його ласці кожна мить.
Мій біль-зажур, мою тривогу
прийми, о Господи, прийми.

Не допусти мого загину,
покрий мене небес крильми!
Прийми, о Господи, Вкраїну,
нехай ми будемо людьми.

За тисячу лiт

А люди спитають: «А що то «хахли»?
Щось, мабуть, липке і гидотне?»
А люди спитають: «Кого і коли
проковтнуть духовні аборти?»
А люди спитають: «А в них же були
повстання — ганьбу побороти?»
— Були то не вої — воли,
що здатні лише до роботи.
І слід їх у безвісти згинув,
ніхто не підвівся — в біді…
І, пробивши свою домовину,
що відповім тоді?!

 

12 липня — вшанування пам’яті славних і всехвальних первоверховних апостолів Петра і Павла

Лiдiя ДЯЧЕНКО
Петрiв батiг

Після Свого чудесного воскресіння Господь не раз з’являвся апостолам, щоб дати їм останні настанови. На березі Тиверіадського моря, коли вони бачилися втретє, за обідом Ісус звернувся до Симона-Петра:
— Симоне Іонин, чи любиш ти Мене більше, ніж вони? — кинув поглядом на присутніх.
— Так, Господи! Ти відаєш, що я люблю Тебе, — відповів апостол.
— Паси Мої вівці, — мовив на те Ісус і знову запитав:
— Симоне Іонин, чи любиш ти Мене?
— Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе, — вдруге запевнив Його Петро.
— Паси Мої вівці, — повторив Ісус і спитав утретє: — Симоне Іонин, чи любиш ти Мене?
І тут смуток огорнув Петрове серце. Господь ніби не йме віри його щирим словам. Ворухнувся щемний спомин, як нещодавно тричі за ніч зрікся свого Учителя. Проте і втретє тихо, але твердо зронив:
— Господи! Ти все відаєш. Ти знаєш, що я люблю Тебе.
— Паси Мої вівці, — втретє звелів Господь Петрові.
А потому простягнув йому довгеньку вузлувату лозинку.
Святий Петро був вкрай спантеличений, адже біля отари чабани ходять з ґирлиґами. Довго він розглядав стебельце-батіжок, обмацуючи кожен ґудзик, зав’язаний на ньому рукою Учителя. І лише тоді, як пучки намацали останній, десятий вузлик, апостолу ніби полуда з очей упала. Він зрозумів, що зав’язані десять ґудзиків - святі вічні заповіді
Божі. І нікому не під силу їх ані розв’язати, ані розрубати. Адже на нерозривній струні любові зав’язані вони. Від дотику цього батога ніхто не відчує болю, бо не в загрозливому посвисті його сила...
Заховавши той дарунок до пазухи — ближче до серця, багато важких і виснажливих доріг пройшов святий апостол. Великі отари привів він на Господні луки. Так і до Рима дістався. Але жорстокому імператорові Нерону не до вподоби було вчення Христове, тож і звелів він розіп’яти невтомного проповідника, що навертав народ до Христа.
Смиренно вислухавши вирок, апостол Петро несподівано попросив:
— Я недостойний навіть смерті такої, яку заподіяли моєму Вчителю. Тож, будь ласка, виконайте моє передсмертне бажання — розіпніть мене головою донизу...
Останню волю святого мужа було виконано. Та під час розп’яття ніхто й не помітив тоненького вузлуватого стебельця, що випало зі смертникової пазухи. А на ранок наступного дня та стеблиночка, міцно тримаючись за суху піскувату землю, усміхнулася променистими квітами кольору вранішнього неба, кожен вузлик розкрився поглядом очей Спасителя.
— Ти ба! — здивовано вигукнув хтось із людей. — Це ж Петрів батіг, з яким він ніколи не розлучався.
— Петрів батіг! — миттєво підхопила весела луна та й понесла у світ звістку про нездоланну силу Божої любові.
І донині у наших краях щоліта зацвітають ці прості, невибагливі квіти і прозиваються незмінно - Петровими батогами.

Галина МАНIВ
Навернення апостола Павла

У Дамаску спекотно — безжурна блакить,
Тільки ворон ні-ні та й закряче.
Савл стоїть на колінах, не їсть і не спить,
А лиш молиться, молиться й плаче.

Його погляд закрила вогненна стіна,
А у серці той Голос луною:
«Савле, тяжко іти тобі проти рожна». —
«Хто ти, Господи?» — «Гнаний тобою.

Я — Ісус». І від сяйва гонитель осліп...
Але серце прозріло незряче.
Савл від болю упав — повалився, як сніп.
Ось тому тепер стогне і плаче:

«Не впізнав Тебе, Боже, й людей Твоїх гнав —
Лютував, був гонитель до крові.
Мав я віру і ревність по Богові мав,
А не мав лиш одного — любові!»

Змилостивився Бог Милосердний над ним —
Каяття ж бо побачив в людині:
«Ти прозрієш й апостолом станеш Моїм
І Павлом будеш зватись віднині».

I апостол Павло білий світ перетнув —
Мав же очі, що бачать крізь мури, —
І до Господа безліч людей навернув,
За Ісуса прийняв він тортури.

Його серце любов’ю до Бога жило
Й до людей, йому Господом даних.
І завіт нам залишив апостол Павло:
Щоб міцніла любов в християнах.

Зоряна ЖИВКА

Світ довкола — мов житейське море,
Церква Божа — човен-корабель.
Є і штиль, і бурі, й вітер добрий...
А над морем — небо голубе.

І апостоли святі — рибалки Божі,
Словом Божим ловлять душі грішні...
В човен віри сісти може кожен —
Бог нікого в морі не залишить!

Хоч бува й лютують хвилі чорні,
З щогли видно Раю береги...
І пливе наш човен — не потоне!
Душі — то не риби, то птахи!

Оксана СЕНАТОВИЧ
Вперше в церквi

(За Яном Твардовським)

Матвійко мав невіруючих батьків, які ніколи не ходили до церкви. Не знали про церкву нічогісінько. Казали, що в церкві дуже нудно, бо ходять туди кульгаві бабці. Краще, казали, дивитися телевізор.
Однак одного разу хлопчик зайшов по дорозі до церкви, просто так, щоб трішки перепочити після ходіння по крамницях у пошуках зеленого фломастера.
Став біля самісіньких дверей. У церкві було тихо. Горіли свічки. У церкві не було нікого, окрім одного, і то невіруючого, хлопчика – десятирічного Матвійка.
Враз Матвійко зауважив, що до церкви зайшов молодий чоловік із портфелем. Клякнув на коліна і почав щось шепотіти. Згодом увійшла бабуся з парасолькою. Відтак лікар, який колись лікував Матвійка, коли він хворів на грип. Хлопчик одразу впізнав його по бороді. Лікар також щось шепотів до когось, кого не бачив.
Матвійко дуже дивувався, бо не знав, що ті, які у церкві говорять до когось, кого не бачать, – моляться.
Потім увійшов листоноша, так, наче ніс листи комусь невидимому.
Врешті почали сходитися розмаїті люди, старі й молоді, дошкільнята і школярі, жінки в капелюшках і жінки в хустках.
– Дуже дивно, – роздумував Матвійко, – до кого вони приходять, перед ким клякають, кого шукають? Адже нікого не видно.
Одна з мам клякнула на коліна перед самим вівтарем і плакала.
– Чому вона плаче? – дивувався Матвійко. – Розболілась у неї голова чи, може, пустував її син?
Коли повернувся Матвійко додому, почав ходити по кімнаті сюди-туди. Навіть телевізора не хотілося вмикати, ані розглядати поштових марок з Нової Гвінеї з мавпою і папуасом, які приніс йому тато.
– До кого приходять до церкви? – питався в самого себе. – Кому та одна з мам зі сльозами на очах розповідала про свої жалі?
Невіруючий хлопчик, який не вивчав релігії і був тільки один раз у церкві, навіть не знав, що вже думає про Господа Бога.

Меланiя ПАВЛЕНКО-КРАВЧЕНКО

Кіт і колосок

Кіт на стежці біля жита
Трішки вирішив спочити,
Глядь в люстерко
й крикнув: «Нене,
Вуса виросли у мене!»
Колосочок нахиливсь:
— Я вусатий теж, дивись!
Котик лап його за вуса:
— Ой, тебе чомусь боюся!
— Не лякайсь, бо я і ти
Схожі, нібито брати.

Росинка

Росинка скік з листочка
на стебельце:
— Ой-ой, — гукнула і сяйнула
скельцем,
Хоча б мені лишитися собою
І в світі цім натішитись красою.
Краса
Небо в сукні голубенькій
День до полудня веде,
В ґанку промені жовтенькі
Котик вушками пряде.
В квітнику, що поряд з
ґанком,
Вітерець гойда осу,
В бризках золота Оксанка
Ловить поглядом красу.

Сонечко

Рано-вранці сонечко
Вийшло із-за хати
І побігло полечком
Темінь розганяти.
Сонечко, сонечко
З поглядом жовтеньким,
Наші ти долонечки
Грієш, наче ненька.
Ми гуляєм полечком,
Сокирки збираєм
І про тебе, сонечко,
Пісеньку співаєм.

Заблукалися

Раз на лузі золотім
В жмурки грали
Люся й Тім.
Тім гукав сестричку :
«Люсю!»
А вона все: «Ось я! Ось я!»
Довго гралися, втішались,
Поки в лозах заблукались.
Ні стежини, лиш пеньки
Спали в музиці ріки.
Аж озвалася сорока :
— Завдали мені мороки!
Справи всі відклала в міх
Й повела додому їх.

Не так

У дворі з пісочку Ната
Будувала киці хату.
З ґанку вискочив Сергій,
Не будуй же, Нато, стій,
Це не хата, сміху міх,
Краще їй зліпи пиріг.
— А якщо не так, то як?
Доведи, що ти мастак.
— Я і сам не знаю, як,
Але бачу, що не так.
— Тож як ти не знаєш, як,
Не кажи, що це не так.

Луки в гущі звуків

Ніч. Сюркочуть коники,
Ніби низка дзвоників.
Мальовничі луки
Сплять у гущі звуків.
Жаби й жабенята
Вкутались в латаття,
Грають в ночі леті
На ква-ква кларнеті.
Переддощів’я
— Дивина, — гукнув Онисько, -
Хмари ходять низько-низько,
Бачу, он де Громенятко
Щось насипало в горнятко.
І крутнуло ним : «Торох!»
У горшку проснувсь горох.
Аж ось тра-а-ах, озвався
Грім :
— Супу ні, а борщ варім,
Хмарко, лий в горнятко воду
Й овочі неси з городу.
Швидше, Громчику, скачи
Й розведи вогонь в печі,
Бо зійдуться на обід
Блискавка й Громило-дід,
І Громиця, і Громисько,
Ще й запросимо Ониська.
Разом будем їсти борщ,
А на землю спустим дощ.

Струмок

На ноті «сі» струмок дзюркоче
Й біжить по стежечці крутій,
Запрошує усіх охочих
Покуштувати свій напій.
У його погляді плюскоче
Промінням сонце золоте,
Допоки сон прийде пророчий
Й за обрій спати поведе.

Хто я?

Я озвався піснею струмочка,
Прокотився шелестом дібров,
Одягнувся в вишиту сорочку
І у хмарку заховався знов.
(Дощик)

Нене, що намалювати?

Нене, що намалювати:
Сонечко, що вбігло в хату
Й промінцями виграє?
Чи таке, як справді є?
Малювати буду я — маленьке.
Бо як справжнє малювати,
Де паперу стільки взяти?

Спи, дитинко

Спи, ріднесенька дитино,
Розглядає ніч дива
І на луки, гай, долину
Світло зоряне злива.
І тобі присниться диво —
Таємничо-світла мить,
І свята небесна злива
В твоїм серці забринить.
Спи, ріднесенька дитино!..

Калиновий пагонець

Ріс пагонець калиновий
Неподалік води,
Малим його, знесиленим
Я в сад пересадив.
У листячко калинонька
Убралась навесні
І, ніби та дівчинонька,
Всміхалася мені.
Аж якось я ранесенько
Поглянув із вікна,
У платтячку білесенькім
Стояла вже вона.
До світу прислухалася
Й до співу солов’їв,
Вони ж бо озивалися
У серденьку її.
Все птаство прославляло
Її квітучий рід,
І бджілки прилітали
До неї на обід.

Я кота купав у річці

Братик вибіг з-за повітки,
Алла мовила: — Ти звідки,
Отакий увесь чумачий?
— Був сьогодні водолазом?
— А подряпини на щічці?
— Я кота купав у річці!

Дощик

Накрапає срібний дощик,
Весняне гілля полоще.
У вікно гукає: «Хлопче,
Йди пограємось, як хочеш!»
Ігор вискочив із хати
І давай за ним гасати:
Крап-крап-крап, туп-туп-туп-туп,
Аж спітнів у нього чуб.
Дощик громом обізвався
І негайно в ліс подався.
Крап-крап-крап! — радіє ліс:
— Дощик нам води приніс!
Ігор теж за ним гайнув:
— До побачення, — гукнув,
Зупинився й мовив: «Ох,
Було ж весело удвох!»

Коточок

Зі столу скотився клубочок,
З-за цебрика вибіг коточок,
Клубочка вхопив за чубочок
І хутко сховавсь у куточок.

Святе джерело

Іду по стежці я гаєм,
Джерельце під липою грає,
Проміння крізь крону веселу
Вливає з небес йому силу.
Видніється, ніби крізь шкельце,
Прозора глибінь його серця.
І чую: водичка жива
Такі промовляє слова:
— У кожній краплині моїй
Є сили і світло надій,
І пам’ять, і мудрість у ній...
Шануй мене, голубе мій.

Літечко

Котилося літечко берегами,
Солоденьким яблучком і рум’яним,
Золотавим поглядом заглядало,
Діточок малесеньких цілувало.
Купалися діточки і пірнали,
На лужку зеленому засмагали.
Котилося літечко й усміхалось,
І в тумани осені заховалось.

Раїса ЛИША
Синiй пахощ передсвiту

Певно таки важить передусім для мене сама істота поезії. Отой доторк до таємниці буття, коли внутрішній зір раптово якби розширюється — і в просвіті зблискує якась сліпуча й незбагненна реальність, що кличе «поринути у океан світів» (Клопшток). Незнана сила руху напинає твої вітрила — і ловиш синій пахощ, або як у Леоніда Плюща, — «синій смак» духовного, що його несе в собі життя.
Відтак найдорожчим є може якраз той вірш, котрий щойно мов з неба впав, щось жебонить, крутиться десь тут біля тебе, ось-ось хотів було показатися тобі у світлі як птах чудесний, — але ти загаявся — і він полетів.
Проте слід його лету — блакитна дуга (чи може —туга), образ появи лишилися — і душа не перестає вглядатися в далечінь, у безвість… — все «жде чогось» (Т.Шевченко).
Й диво-дивне, на тому шляху слова, враження і всілякі яви насправді прибувають, немов птахи до дерева, у якому вбачають лише їм відомий прихисток, — й вони настільки ж несподівані — з усіма своїми звільна, ніби ненароком принесеними вістями, наскільки й очікувані — у своїй разючій достеменності. Як власне і сам всесвіт — з безміром і невичерпністю форм буття, часу й надчасного, доторк до яких можливий, проте, лише ірраціонально, уявою, духовними образо-змістами слова й мистецтв.
Позаяк слово, за своєю сакральною природою, існує в часі і вічності, у просторі й позапросторі, нам дано поєднати в ньому свій внутрішній світ і довколишню реальність, екзистуючи поміж цими двома безконечностями — безоднями (за Блезом Паскалем). І це може є найбільша пригода нашого життя!
Тож не дивно, що поезія воліє стати внутрішнім шляхом, чи внутрішньою долею того, хто зважиться нести вість у час і простір.
Не випадково Шпенґлер уважливо запримітив,що «зміна напрямних у мистецтві пов’язана зі зміною розуміння і ставлення до часу, простору й числа». Саме в цих вимірах діє формотворчий дух слова.
Гайдеґґер розумів предмет слова і поезії як «…щось спрямоване на цілісне, домежне (межове, найвище), в чому людина вимовляється до крайньої ясности, веде останнє сперечання…»
Одного разу надто містично й реально відбулося щось таке, що відтоді я знаю: вийти і йти — й це не порожнеча, а простір, воля і шлях. І найдальше може стати найближчим.
Саме тому хочу торкнутися підтексту диптиху «Удосвіта вийти…», в основі якого мій перший похід у 12 років передсвітом при світлі Зірниці назустріч Сонцю — до Дніпра у Кам’янське разом з матір’ю, яка взяла мене з собою у поміч. Так сталося, що та подорож у світоглядно-творчому сенсі стала для мене знаковою. У містерії несення світла Зірниці крізь ніч, в якій ми з матір’ю опинились безпосередніми учасниками, ясно, як ніколи (і зовсім неочікувано) відкрилась дивовижна містична близькість безмежжя. Простір і світло явили себе як внутрішньо об’ємна жива реальність. Ми теж незбагненно несли те світло, і над нами вгорі — несли. Небо було неймовірно і абсолютно відкрите. (Про подібну відкритість нічного неба, хоча й у цілком іншому контексті, натрапила нещодавно у Анатолія Дімарова в «Поемі про камінь»).
Коли ж дійшли до Дніпра, радість і краса очікуваного світанку, що тією зустріччю здійснився, до якої рухався, поспішав на наших очах увесь земний і небесний світ, наче затопила невимовним сяйвом блаженства усе суще, усі обшири і кожну істоту… І чулася у світлі мелодія перемоги — ніби відчинилася глибина Божества, до якого покликано людину. Досі пам’ятаю відчуття легкости і поклику немов уперше побаченого простору, в якому, здавалося, все стає можливим.
Тож ця подорож уявляється мені тепер чимось на кшталт виходу у незнаний вимір світосприймання чи у відкритий космос світобудови, або й своєрідної ініціації — вкиненням цуценяти в море — ану ж хай пливе.
Однак ще раніше містичне дійство світанку явили, передвістили слова, що зринали безліч разів у хаті передсвітом і будили мене голосами ранкового світла: сіріє, починає на світ благословлятися. розвидняється… Слова робили світ, що прибував зусюди, моїм, зримим…
Надворі ще глупа ніч, а в хаті вже засвічено каганець і почалось якесь хвилююче приготування. Я прокидаюсь. «Ти спи, спи…» — чую мамин голос. І батькове: «Ще не видно Зірниці. Темно, хоч око виколи…» Це він укотре виходив поглянути на небо. За ним у двері війнув нічний холод. Світло каганця вирізняє великі рухливі тіні на стіні від постатей батька і матері, що магічно побільшують і помножують смисли того, що відбувається.
Мати саме складає в рогозяний кошик ворочок з сиром, блюдечко, яким його міряти, баночку сметани, скількись яєць — все, що вдалося зібрати за якісь дні, вкриває кошик білим рушником. Запинає голову білою хусткою. В напівтемряві хати хустка і кошик біліють, мов дві зірки у небі.
Батько раз-по-раз стурбовано підіймає кошик: чи не надто важко матері буде його нести?.. Він бо з милицями після важкого поранення на фронті йти не може.
Пливуть хмари і додають хвилювання: заступають Зірницю.
Годинник на стіні з маятником і зозулею, котра не хоче кувати, з лише йому знаною метою або відстає, або навпаки — поспішає, змушуючи уявляти час істотою загадковою і химерною.
Так кожна річ промовляє своїм таємничим голосом і постає знаком величезного світу, який на щось чекає посеред темряви ночі.
Та ось батько тихо, але й ніби урочисто оповіщає: «Зірнула Зірниця», — і цим звуком вносить у хату її світло. Від цієї миті враз — і в небі і на землі все змінюється. А я зненацька помічаю: десь угорі — в собі — ніби теж видніє зірниця і скоро почне світати. І чомусь знаю, що у небі батькові слова теж почули, й слухають, як мати проказує молитву перед іконою Пречистої з Ісусом, на дорогу. Навіть бачать, як оце я лежу на ще трохи теплій печі, натопленій звечора сухим очеретом, і думаю про Зірницю. Саме слово мені здається подібним на великого птаха з кольоровими крилами і водночас на янгола.
За порогом стіною стоїть пітьма. Але небо вже подало знак — можна рушати в дорогу. «З Богом!» — каже батько. І мати виходить у ніч. Сама або з кимось із сусідок. Їм треба пройти пішки 12 а то й більше кілометрів у темряві, бездоріжжям, піщаними кучугурами, вогкими плавнями з клунками, кошиками, торбами чи й бідонами молока, щоб встигнути на перший пором або катер, що відпливає в затоці Крівець о 5-ій ранку.
Переправитись у Кам’янське, донести все на базар, швиденько спродатись, аби вторгувати якусь копійку — настягатись дітям на взувачку та сяку-таку одежину, чи й собі — щоб не світити голим тілом. Власне то була єдина можливість для них роздобути якісь гроші. Спродавшись, купити пару бубликів або цукерки-подушечки з повидлом чи півника-льодяника на паличці дітям на гостинець (який запам’ятається на все життя). Повернутись на пристань, знову катером — через Дніпро на свій — лівий берег, і пройти ще раз якнайскорше той самий шлях — вже додому, — і встигнути в колгосп на роботу. Бо як не вийти, казали, ще й усміхаючись тонко-іронічно на адресу тих, про кого мовилось,— по голівці не погладять.
То були повоєнні роки: кінець 40-х — початок 50-х. Голод 46-47 рр., колгоспне кріпацтво. Корова була, якщо хто зміг її втримати, єдиним рятунком від голоду. Однак майже все молоко треба було здавати державі. Тож нести його на базар — означало зважитись на будь-що-будь.
Траплялося, котрусь жінку перестрічали серед піщаних кучугур та шелюгів злодії (вурки) і відбирали вторговане. Тому жінки намагалися іти в дорогу удвох чи втрьох. Та не завжди це виходило. Бувало, треба йти самій.
Життя тривало як постійний ризик. Коли все це тепер намагаюсь уявити в реальності, здається наче фантастикою, неймовірним, яке витримувати було неможливо, та ще й не місяць, не два, а роки.
Однак яскраво в пам’яті стоїть: — мати, що повернувшись від Дніпра, завше мала відповісти на головне батькове запитання: «Що ж ти там чула?» — здавалась мені, хоч яка втомлена, — радісною. Її лице світилось. Найчастіше розповіді були про людей, котрі нагодилися в дорозі або щось у неї купували. Вона раділа, коли могла дати людині щось добре в руки.
Ті розмови і сам базар були в суті речі чином самоусвідомлення й самостановлення — себе, людей і світу… І діялося те, попри похмуру поставу «совєтів» — екзистенційно вільно.
У виняткових, глибоко драматичних, межових обставинах (тепер це видно особливо рельєфно) — люди, здебільше то були жінки, — які рятували дітей, себе і одне одного, — спромоглися жити найвищим смислом буття. Їхня надія була лише на Бога і на самих себе. І вони не дали закидати непотребом свій час принесення заради когось і заради всього.
В тому житті було присутнє Небо, до якого люди, свідомо чи несвідомо, були звернені. І Небо було до них відкрите. І Зірниця виводила понад пітьмою епохи — у сферу світла. Недарма ж і називали її так — як когось близько знаного. В дорозі до Дніпра вона висушувала їхні сльози, показувала видиво іншого, преображенного світу.
Пізніше, вже в університеті, читаючи Екзюпері — «Нічний політ», «Землю людей» і інше, як і роман Марселя Міжо про нього, уявляючи нічне небо і поштовий літак з пілотом у кабіні, що летить серед зір і відчуває подих всесвіту, аварії в пісках пустелі — весь ризик польотів — заради порятунку чогось найвищого в людині, власне самої суті життя, — я одразу впізнала знайому метафізичну атмосферу шляху у відкритості безмежжя при світлі Зірниці, в якій було передчуття і голос незнаного.
Виходить, що достовірна реальність великої містерії буття може відкривати себе у навзір простих, але сутнісних, речах і подіях, які протистоять духовній ентропії. Найдивніше проте, що саме Небо озивається до людини і має в ній певну мету й потребу. Тому ми знаємо, що ми — учасники в містерії сокровенного.
Поезія в моєму баченні — це, може, спроба спів-відповіді на безкрає багатооке й багатолике промовляння Неба. Прикметно, що українська поезія в усі часи являє очевидну і якусь наче абсолютну зверненість до неба, у вертикаль духу (взяти бодай лише Т. Шевченка).
В кожному разі мене притягує таємничо-живий світло-простір безмежжя, в якому слово є метафізично-містерійною дією: і внутрішньою — в самій людині, і поза нею. Це диво творчости і душі, яка рухаючись стежками глибинних незвіданих смислів-світів, намагається наблизитись до таємниці свого шляху.
Втім якісно нове осягання простору світобуття постало тепер і як неухильна насущна проблема існування людини.

Тимiш ЛЯЩУК,професор, Член НСХУ, засл. дiяч мистецтв
МУЗИКА У ЖИВОПИСУ

Так уже повелося, що багато великих поетів були прекрасними художниками: Довженко, Тичина, Маяковський, Мікель Анджело (Великий сонетяр). Музика, лірика і живопис живуть одне в одному і доповнюють слово кольорами.
У цьому переконуєшся, оглянувши виставку живопису «Concerto Grosso» знаної поетеси Валентини Давиденко, що відбулася в Національному музеї літератури України. Переглядаючи твори, згадалося, як ми, колись учні Київської середньої школи імені Т. Шевченка, у своїх дискусіях про образотворче мистецтво мріяли про поєднання живопису і музики. Далекі сорокові роки минулого століття. Погано зодягнені, голодні, але з невгамовною любов’ю до живопису і музики, (не мали змоги через бідність відвідувати концерти у філармонії) з нетерпінням чекали літа і майже всім гуртожитком насолоджувалися музикою на концертах у парку на схилах Дніпра. Особливо були зачаровані грою оркестру під орудою видатного диригента Натана Рахліна.
Та не нам судилося втілити в життя мрію про поєднання музики й живопису. Це вдалося (як на мою думку) поетесі Валентині Давиденко. У цьому я переконався на виставці з музичною назвою «Concerto Grosso».
На полотнах, починаючи з небес, відчуваєш перші акорди, які тривають в симфонії хвиль, далеких гір, архітектури. На передньому плані жіноча постать в блакитному…Але як неможливо передати словами музику («…подходящее, откуда взять…», Маяковський), так не можна передати словами музику барв. Це треба бачити! І якщо не зачерствіло серце, відчуєш чарівні акорди. Як я відчув раптом Шопена на одному полотні, а вже вдома на репродукції із подивом прочитав і назву картини « Шопен. Ноктюрн». Тож описати можна сюжет, вібрацію фарб і т. п. Музику треба відчути.
Вперше побачив картини пані Валентини на виставці в Українському Фонді культури. Три наступні виставки пропустив і ось був шокований побаченим на цій, п’ятій.
Акварелі вразили майстерністю виконання, наче за ці роки, що минули від першої виставки, художниця пройшла спеціяльний курс в Акварельній Академії. Якщо олійні картини ще несуть у собі наїв молодости, то акварелі мають професійні ознаки, яким може позаздрити маститий аквареліст. При цьому немає кольорових повторів, кожна акварель несе свою колористику, яку вимагає зміст. Враження, що навіть техніка не повторюється.
Саме оглядаючи акварелі, згадав себе одинадцятирічним в містечку Брацлаві на Поділлі. Я йшов вулицею і босими ногами розгрібав м’який пил, що здіймав хмарки позаду. Сутеніло. Цвіли вишні, пишалася зелень і серед цієї краси з відчиненого вікна линули звуки роялю, що проникали в саму душу. Навіть листя перестало шелестіти, зачароване мелодією…
Так і серед акварельного розмаїття Валентини я чув Шопена, Лисенка, Шумана…
«Звучить піанола і голос той рідний, тонкий:
«…у дімінуендо — дитино — у дімінуендо…».
«І давній вальс, між тінями і ним
Ви — тільки настрій, світлий і болючий…».
«…Це у сховищі снів, це гамується віршами,
Мов на крильцях пилок — ностальгія за Домом».
Можна ще багато цитувати віршів Валентини Давиденко, і всі ці цитати будуть назвами чи ключем до її картин. У залі її акварелей панував ностальгійно ліричний настрій, який живе у чеховському «Будинку з мезоніном».
«Сторопієш від барв: їх осіннє свавільне вино
Вже яскріє і міниться, спінює вохру в діброві…».
Це вже оглядаємо олійний живопис. Тут трохи інша музика — джазова, але настрій так само проникливо ліричний. Тут і море, й гори, й «Етруські фортеці», й «Ноктюрн Шопена».
«Усе досконало: пекельна засмага і вітер з Дніпра…
Уже не ввійти їй в ласкаві припливи минулого літа,
Ця музика мучить, сутемна, як хвиля, як пам’ять, важка…».
Або ж:
«…той смерч — на кораблик, що втратив кермо.
О, командо моя! Мов царі, бронзолиці й похмурі!
Мавпенята на реї до вас верещали згори.
Найміцніші вузли ви в’язали колись в Сінгапурі.
І співали в шторми, і гуляли між рифів і риб…».
Саме на цей вірш я хотів писати картину, але здаюся. Валентина написала свою — «З Атлантиди», хоч мені вона вже й стояла перед очима, як поезія в образотворчому прописанні. Але змагатися не буду, краще не зроблю.
Потягло мене на цитати, бо бракує своїх слів. Читайте збірки «Нічна вежа», «Флейта Евтерпи», «Білу лампу внесу тобі в ніч», там є всі ті картини, про які варто писати.
А як про поетесу закінчу її дивовижним рядком: «Вже ніхто Вам відтоді так ніжно услід не мовчав».
Хочу із вдячністю згадати куратора виставки Руслана Руно, його допомога дозволила краще пізнати музикальний живопис.

Лана Перлулайнен
Час залишає в просторi слiд

***
Куди ви ходили, дороги, одні, під дощем?
Куди ви ходили без мене — в які краєвиди?
В яких закордонах очами безсонних ночей
вам фари світили? Які зустрічали трембіти?

Я вас виглядала з цього перехрестя, коли
повз мене і далі розбиті, промоклі, байдужі
пройшли і пішли в товаристві туманів і злив,
і тільки уривок веселки лишили в калюжі.

Хай світ береже вас, бо ви ідете навмання.
Коли світлофор, як чужак, вас нарешті зупинить,
хай сонце долонею теплою, мов кошенят,
вас гладить і гладить по сірих забрьоханих спинах.

***
Вітер шукає ліків між травами польовими
сухий і повільний, як чеховська проза.
Наче ампутували світу четвертий вимір
і щойно закінчилась дія наркозу.

Світ закричав спросоння, його почули.
Блимає усмішка Абсолюту:
— Як ти тепер?
— Та краще... Лише минуле
з майбутнім болять там, де мусили б бути...
***
Погода як газетна шпальта.
В під’їздах струшується ніч.
І проростають крізь асфальти
бліді підсніжники облич.

Весна по-львівськи. В підворіттях
озимина тисячоліть.
В ковчегах малогабаритних
життя за чаркою сидить.

І все минає в стилі presto —
за снігом сніг, за фордом форд.
А ти стоїш на перехресті,
як допотопний світлофор.
***
На проспекті торгують манґами,
метушаться з торбами дні.
Крізь дахи проростають ангели кам’яні.

Їх одразу малює білими сніг.
Їм до неба змахнути крилами,
коли місто втече з-під ніг.

***
Хитнуться дні,
підштовхне земля.
Одразу впізнаю: Ґріґ.
Від львівських інтриґ
втечу до Дублян,
де просто падає сніг,

де навпрошки
крізь завмерлий парк
попідруч ідуть роки,
де світ такий,
що йому між хмар
протоптує сонце стежки.

***
У захристiї
—Слава, в натурі, Богу!
Хто тут начальник? Цей?
Всі на вихід, крім нього.
Побазарю з отцем.
Слухай сюди. Кароче,
братва перекрила вхід.
Я до пекла не хочу,
давай відпускай гріхи.
В евро тобі чи в баксах?
Та не махай хрестом!
Тіпа, кажи одразу:
Скільки за всі гуртом?
— Словом згрішив чи вчинком?
— Всім. Ти кажи своє: скільки?
— Та, мабуть, синку,
все, що у тебе є...
— Ну, ти дайош, конкретно!
— Нема такої ціни!
— Я лише посередник.
— Хто у вас головний?
— Бог.
— Де сидить?
— На варті.
Дістав мобільника: — Ну?
Кажи ім’я секретарки
і номер, бо ...ну!

***
Революційна лавина мітинґів.
Країни виросли з одностроїв.
Нині закохуються в політиків,
як за совєтів у кіногероїв.

В кишені доби верещить мобільник.
Звуку додай: на зв’язку майбутнє.
Місце месії наразі вільне.
Всі присутні.

***
Живий, терпкий, нерозбавлений світ.
Плетиво тіні й світла.
Час залишає в просторі слід.
Хочеш — іди по сліду,

туди, де собою ще був і де
інші закони чинні.
Час у лице дме, коли ідеш
з наслідку до причини.

Присвічую вогником світляка:
ще тут і там літо.
Йти проти вітру мені не звикать.
Я і сама — вітер.

***
Перерви-но рекламу, радіо,
покрути мізками залізними,
привітай країну зі зрадою
якоюсь гарною піснею,

не розчулено-еміґрантською,
не коректно-інтеліґентною,
а найкраще повстанською —
отою «Лента за лентою».

***
Рекламна павза. Юний ранок
читає осінь, новий бестселер.
Жінки розмахують прапорами
волосся всіх кольорів веселки.

Старий мотивчик з підземки виліз,
танцює з листям квиток трамвайний.
І піднімають на дах будівлі
в торбині сонце під «віра-майна».

Хильнувши пива або MacCoffee,
багатовекторні інтуристи
фотоґрафують анфас і в профіль,
на краєвиди розбивши, місто.

А день біжить, цокотять підбори.
Вже перші хмари до неба липнуть.
Ментовський мерс пробиває корок
рекламним кліпом.

Вбирають сутінки люди, речі.
Ліхтар прокинувся... другий... сотий.
І по домівках розвозить вечір
торби, турботи і анекдоти.

***
Янголи вертаються додому
На землі спасіння не буває.
На землі перемагає втома.
Янголи збираються у зграї.
Янголи вертаються додому.
Коло замикається останнє…

— Діду, — хлопчик запитає, — що то?
— Янголи то. Ви-и-исоко літають.
Мабуть, буде ясною погода.

***
Весело, як в Парижі,
тільки Сени немає.
Тиші хочеться, тиші —
трішечки, хоч окраєць…

Господи, я не марю?
На околиці літа
в звуковому кошмарі…
так: Карпатська сюїта!

Інші розбіглись звуки —
майже стерильна тиша.
Над розпеченим бруком
підіймається вище.

На занедбаний поверх
віє запахом м’яти.
Ось вона поруч — поруч! —
учить літати.

З нею, за нею — в небо!
Легко і так надійно:
І без крил підійме, бо
антиґравітаційна.

Степан СЕМЕНЮК
Відродилась соборна свідомість

Лютнева революція 1917 р. в Росії відродила сподівання підкорених народів імперії щонайменше на вільне автономне життя. В березні 1917 р. в Київі створено Українську Центральну Раду (УЦР), а 21 — 29 вересня в Київі відбувся З’їзд Народів з участю представників Білоруси, Бурятії, Естонії, Грузії, Латвії, Литви, Донських Козаків, Союзу Козацьких Військ, на якому радилися щодо реформи Російської імперії.
В травні 1917 р. Тимчасовий уряд Росії відмовив Україні в національно-територіяльній автономії.
В червні того ж року УЦР утворила Генеральний Секретаріят — український уряд.
6 листопада, а отже перед большевицьким переворотом в Петербурзі, УЦР оголошує ІІІ Універсалом Україну Республікою: Віднині Україна стає Українською Народною Республікою і оприлюднює програму державотворення:
— Скасовується приватна власність на землю; поміщицька земля передається селянам без викупу.
— Проголошується свобода слова, віри, друку, зібрань, недоторканність особи, скасовуються кари смерти.
Все це твориться перед большевицьким переворотом в Росії і тоді, коли в Европі шаліє ще війна і існує воєнне право. Ми були вже демократами, хотіли ними бути. Чільники УЦР наївно вірять, що перемога соціялізму розв’яже всі проблеми людського життя, в тому числі і національне питання.
Ця політична наївність і зволікання стати на позицію Незалежности і створення власної армії для захисту держави призвели до катастрофічних наслідків.
Політичні концепції взагалі, а питання національної Незалежности зокрема, слід проводити якомога швидше і рішучо, щоб не встигли змобілізуватись ворожі сили окупантів. Соціялістичні очільники УЦР цього не розуміли. Вони навіть, проголошуючи 22 січня 1918 року Незалежність України, відмовилися від власної армії. А слабкість веде до втрати волі (Ганді).
Цю ситуацію й використали старі-нові завойовники і, наче змовившись, накинулись на Україну, створивши їй аж п’ять фронтів: російсько-большевицький, російсько-білогвардійський, польський, румунський, кримський.
Україна, не готова до ситуації, яку створили соціялістичні лідери УЦР, три роки кривавилась, захищаючи свою незалежність, але була приречена програти.
Однак будьмо справедливі: три роки попри все тривала державотворча діяльність, творення державних структур і установ. Цьому приділімо сьогодні увагу:
— Відроджено по віках державну історію України і її символи — Гімн, Прапор і Герб — Володимирський Тризуб.
— Cтворено Українську Державну Скарбницю.
— Введено власні гроші, історичну гривню.
— Відновлено діяльність Київського університету і створено університет в Кам’янці-Подільському.
— Започатковано земельну реформу.
— Чорноморський військовий флот в липні 1918 р. «підняв Національний Прапор» і під командуванням адмірала Вячеслава Клочковського став на службу Українській державі.
— Визнано Автокефалію Української Православної Церкви.
— Створено Українську Академію Наук (згодом перейменовану на ВУАН і АН УРСР) і Академію Мистецтв.
— Національним меншинам призначено національно-персональну автономію, євреям, полякам і росіянам виділено по 20 місць в парламенті.
— Впроваджено 8-годинний робочий день.
У якій країні в той тяжкий воєнний час запроваджувались подібні програми?
Україна перестала бути terra incognita, вийшла на міжнародну арену як суб’єкт міжнародного права.
Але найважливіше, що у тій воєнній ситуації сталося, це просто історично-національне ЧУДО: Відродилась історична національна соборна свідомість українства! Свій акцес до Української держави зголосила Холмщина, Кубань і Донське Козацтво, Буковина, Закарпаття, південні повіти російських губерній — Курської, Вороніжської, і озвався... Зелений Клин. Завершився цей стихійний процес Актом Злуки 22 січня 1919 р.
Всі українські етнічні землі вперше від ХІ ст. знайшлись в соборній Українській державі.
Всього цього годі забути і недооцінити, цю історичну спадщину треба відновити, плекати і змагати до її завершення.

Примітки:
— Київський університет був російською владою евакуйований на схід.
— В 1920 році большевики закрили в Україні всі університети, перетворивши їх на т.зв. Інститути народної освіти (ІНО). Відновлено діяльність університетів лишень в 1934 р.
— З 34-х єпископів УАПЦ тільки четверо померли своєю смертю, всі інші були репресовані й загинули.
— Український Чорноморський Військовий Флот большевики затопили.
— В червні 1917 р. на Зеленому Клині утворено Далекосхідну Українську Раду, яка звернулась до Тимчасового уряду Росії із заявою про надання їм автономії. В червні 1917 р. на Зеленому Клині було створено українські військові частини, які виїхали в Україну. Не доїхали...
— Меншинний Трактат про право національних меншин Ліга Націй ствердила лишень в 1919 р., отже за два роки після УЦР.

Маніфест гуманної педагогіки — живе творення

Цей програмний документ було створено за ініціятивою академіка РАО Ш. Амонашвілі у співавторстві з прихильниками гуманної педагогіки Росії, Грузії, України, Латвії, Литви і Естонії.
Маніфест включає аналізу сучасного кризового стану освіти, породженого бездуховністю й успадкованим від совєтських часів авторитаризмом. Маніфест пропонує шляхи виходу з кризи в освіті й вихованні через повернення до глибоких духовних цінностей.
Маніфест було схвалено в червні 2011 р. в Грузії та запропоновано до втілення в життя для оновлення освітньої сфери заради теперішнього й майбутнього збереження ладу, добра і світла життя.
Пропонуємо читачам уривки з цього актуального документу.

Чаша Педагогічної Мудрости
Класична педагогічна спадщина несе в собі Чашу Педагогічної Мудрости. Ось дещиця провідничих мудрих думок із цієї прекрасної Чаші:

•Наша душа має небесне походження.
•Остання мета людини перебуває поза межами цього життя.
•Духовність є основа всякого буття, вічного і безсмертного.
•Дитина — це мікрокосмос, спроможний обійняти макрокосмос.
•Насіння освіти, добротворення і чесноти закладені в нас від природи.
•В Дитині від початку посіяне насіння її майбутньої особистости.
•Діти не готуються жити, вони вже живуть.
•В Чаші Дитини сяє зародок зерна Культури.
•Істинне виховання Дитини у вихованні самих себе.
•В школі має бути присутня розумна релігійність.
•В любові Дитина знаходить удвічі більше джерело зростання.
•Без духовної спільности виховання не відбудеться.
•Щоб дарувати Дитині іскорку знань, учитель має ввібрати море світла.
•Під назвою гуманної освіти потрібно розуміти розвиток духу людського, а не сам формальний розвиток.
•Правдивий гуманний дух наших сил міститься у вірі й любові.
•Навчання має випереджувати розвиток і вести його за собою.
•Виховання духу і доброчесности є основою всієї освіти.
•Співпраця — це вінець людства.

Педагогіка для дітей Світла

Світ заговорив про прихід на землю нового покоління дітей. Стверджується, що сучасні діти особливі. Їх призначення більш високе, ніж було призначення попередніх поколінь. Нове Покоління, яке народжується, своїм способом життя і устремліннями більш істотно відрізняється від усіх тих поколінь, котрі тепер існують на Землі. Різниця полягає в наступному:
Головне для сучасних поколінь — мати і захоплювати.
Головне для нових поколінь — давати і дарувати.
Гасло сучасних поколінь — змагатись і конкурувати.
Для нових поколінь гаслом буде співпрацювати і єднатися.
Сучасні Покоління руйнівні.
Нові Покоління будуватимуть.
Опанування наукових знань — гордість і слава сучасних поколінь.
Для Нових Поколінь мудрість буде понад усе.
Сучасні покоління керуються інтелектом.
Нові покоління будуть керуватися інтуїцією.
Сучасні покоління оточують себе потворними формами.
Красою будуть оточувати себе Нові Покоління.
Сучасні покоління гнуться під вагою страждань.
Нові Покоління будуть носіями Світла і радости.
Сучасні покоління скуті.
Нові Покоління будуть жити вільно.
Перша хвиля Нових Поколінь уже йде. Стверджується також, що майже всі діти є представниками цієї хвилі. Їх називають по-різному: Дітьми Світла, Зоряними Дітьми, Космічною свідомістю.
Діти ці мудрі, різнобічно талановиті, виявляють ранній розвиток, частина з них володіє незвичайними здібностями, маленькі діти часом говорять щось дивне для нас. Вони відкриті і впевнені в собі.
Проте вони вразливі перед брутальністю і насильством. Безцеремонність і недовіра дорослих робить їх беззахисними. Їх охоплює нудьга в тому середовищі, де їх не розуміють, їм дуже нудно в школі. В авторитарному середовищі, де байдужість і черствість і де їм не вірять, вони ламаються, починають душевно хворіти, замикатися в собі, впадають у відчай, порушують порядок, стають «гіперактивними», набувають поганих схильностей, втікають з дому, часом покінчують життя самогубством.
Навпаки в середовищі взаєморозуміння, любови й поваги їх здібності розкриваються швидко, їм легко все вдається, вони люблять дружити і співпрацювати.

Як нам бути?

Погодитися із твердженням про прихід Покоління Світла, Дітей Індиго, що вони несуть свою місію і новий спосіб життя заради прискорення еволюційного розвитку людства чи оголосити недовір’я до такого твердження?
Ми, прихильники гуманної педагогіки, сприймаємо нинішніх дітей як представників Світла і робимо висновок: дітям Світла потрібні батьки, вчителі, вихователі — так само спрямовані до Світла.
І якою ж мусить бути педагогіка для Дітей Світла?
Їм потрібна педагогіка любови, добра, розуміння, сприяння, надхнення, співчуття, захисту. Потрібна педагогіка, яка буде вирощувати в них духовність, шляхетність, великодушність, розширювати їх пізнавальне уміння, спрямовувати на пошук свого призначення.

Що від нас залежить?

Жоден з нас — учителів, вихователів, батьків — не є маленькою людиною, від якої мало що залежить. Не треба принижувати себе, бо від нас залежить дуже багато, ми є головна сила в царині освіти — і тому доля наших дітей у наших руках.
Нам потрібно лише усвідомити, що «справа», скромна на вигляд, — одна з найвеличніших в історії… На цій справі зиждуться царства і нею живляться цілі покоління.
Світ потребує прибічників Істини і Добра. Світ потребує живих, діяльних Світлоносців, які борються з невіглаством і вадами людства.
Світ потребує мужніх служителів своєї місії, свого призначення.
Ми не можемо віддати освіту на відкуп сьогоднішньому дню, на відкуп невігластву. На жаль, до влади не завжди приходять люди мудрі, які турбуються про Вічне. Багато з них перейняті не глибинними проблемами освіти молодого покоління, а дрібними, поверховими політичними питаннями. Влада часом прикро помиляється, нав’язуючи сфері освіти власні політичні і тому недалекоглядні рішення.
Нам потрібно уникати заблукань в реформах освіти і не піддаватися їм, інакше самі станемо співучасниками завдавання шкоди освіті, а точніше — Поколінню Дітей Світла, долі кожної Дитини, а відтак і власній долі.
Пора усвідомити, що ми давно вже не солдати якихось партійних генералів.
Коли відаємо, до чого ми покликані і яка велика наша відповідальність, то нами буде керувати лише наша педагогічна совість.
Гуманна педагогіка передбачає щонайвищий рівень думки . Змішувати її з авторитарною педагогікою не можна. Тож від нашого вибору залежить — стане освіта гуманною чи залишиться авторитарною. Поле це без нашої особистости не існує, воно таке, які є ми самі.
Однак багатьом, хто вибрав для себе шлях гуманної педагогіки, доводиться і доведеться займатися складною працею преображення, щоб підняти себе на рівень розуміння творчого втілення ідей гуманної педагогіки.
Нам буде потрібно:
— розширювати власну свідомість та вчитись мислити й діяти згідно з поняттям духовности;
— вирощувати в собі любов до дітей і вчитись нести її красиво;
— захопитись джерелами педагогічної мудрости;
— постійно вдосконалювати своє педагогічне мистецтво, наповнюючи його глибоким змістом та вишуканістю виконання;
— плекати в собі розуміння, терпіння, шляхетність, великодушність, внутрішню культуру;
— і звісно ж, позбуватися поганих звичок і схильностей, якщо знаходимо їх у себе.
Ми, автори «Маніфесту», проходимо цей шлях, котрому, як творчості, немає і не буде кінця.
Гуманна педагогіка — не є проторений шлях, яким залишається лишень гідно пройти. Кожному доведеться самому віднайти свою стежку.
Означимо декотрі з питань, що вимагають теоретичного й практичного розв’язання.

1. Духовне життя
Воно є внутрішнім джерелом піднесення духу, воно також — джерело діяльности людини у зовнішньому світі.
Якими світлими і творящими образами збагачувати духовний світ кожної Дитини, як у кожному виховати духовну особистість, уміння жити в духовному світі і вносити у зовнішній світ дари свого духу? Як самому жити багатогранним духовним життям і бути взірцем одухотвореної діяльности?

2. Шляхетність і Великодушність
Це найвищі якості людини, виховання яких є метою гуманного освітнього процесу.
Як їх вирощувати в кожній Дитині, на яких прикладах і змістовному матер’ялі? Як самим бути благородними й великодушними в нашому постійному спілкуванні з кожною Дитиною?

3. Відповідальність за свої думки і слова
Думка і слово — це могутня творяща енерґія, яка сотворяє, коли вона світла, і руйнує, якщо вона темна.
Нам належить виховувати в кожній Дитині відповідальність за свої думки і слова, виховувати добромислення, ясномислення, прекраснодумність, і звісно ж, добромовність, мудромовність, красномовність.
Як це здійснити? Як нам самим зберегти чистоту своєї думки?

4. Закон причин і наслідків
Це універсальний закон життя: людина постійно пожинає наслідки посіяних раніше причин і сіє причини, котрі обов’язково будуть мати наслідки в ближчому чи віддаленому часі. Кажучи інакше, вона сама творить свою долю, і в цьому полягає її внутрішня свобода.
Як навчити кожну Дитину бути передбачливою в своїх «посівах» причин і аналізувати та робити висновки із наслідків, які виникли в житті? Як ми самі дотримуємося закону причин і наслідків?

5. Закон любови
Любов — це всемогутня і всеохоплююча сила кожної сфери життя. Як нести любов до кожної Дитини, щоб вона виховувала? Як виховувати любов до ближнього і всього сущого?

6. Закон духовної єдности
Він основа і невід’ємна умова виховання. Як вирощувати цю спільність з нашими учнями? З кожною Дитиною? Як її берегти? Як нею користуватися? Якими мають бути смисл, особливості нашого спілкування з дітьми і окремою Дитиною?

7. Самовдосконалення
Кожен з нас є творець свого освітнього поля, в яке вводимо дітей. Сила і якість цього поля залежить від нашої особистости і культури, характеру, стилю поводження, почуттів, думок, знань, устремлінь, світобачення. Наше освітнє поле — це відображення нащої сутности.. Тут криється корінна проблема гуманної педагогіки — самовдосконалення.
Як це робити? Як і в чому самовдосконалюватися? Як досягти, щоб наше слово не розбігалося з ділом? Як розширити свою свідомість? Як вести дітей шляхом самовдосконалення?
Акцентологія гуманної педагогіки шукає також відповіді на питання про розвиток віри, про виховання Серця, розуміння смислу Життя, про розвиток уміння самопізнання, про виховання героїзму, про обрії науки та змісти освіти, про створення освітніх курсів на основі принципів гуманної педагогіки і ін.
Окремо стоять питання, як ушляхетнити знання, як нам навчати «мовою серця», в яких естетичних формах викладати їх дітям, в яких духовно-естетичних аналогах сіяти їх у душі дітей?

Левко ХМЕЛЬКОВСЬКИЙ
Криваві змагання катів України

З липня 1937 року Йосиф Сталін видав директиву про початок акції розстрілу усіх громадян з антирадянськими настроями. Того ж дня народний комісар внутрішніх справ Микола Єжов повторив директиву телеграмою начальникам місцевих управлінь НКВД про початок Великого терору, у якій масовий розстріл названий «суворою ізоляцією за першою катеґорією».
10 липня 1937 року народний комісар внутрішніх справ Української РСР (УРСР) Ізраїль Леплевський доповів М. Єжову, що в Україні плянується розстріляти («вкрай орієнтовно») 3,749 осіб, але усі «вороги» ще не виявлені, а на Донбасі і в Дніпропетровську число їх «явно применшене».
Негайно до Й. Сталіна були передані телеграми з областей, у яких число майбутніх жертв перевищувало передбачення І. Леплевського. Перший секретар Харківського обласного комітету Комуністичної партії (більшовиків) України (КП(б)У) Микола Гикало пропонував розстріляти 2,000 осіб, В. Чернявський з Вінниці — 479 осіб, Натан Марґолін з Дніпропетровська — 2,500 осіб, Павло Маркитан з Чернігова -244 особи (він відгукнувся першим — вже 8 липня), Дмитро Євтушенко з Одеси — 886 осіб. Але М. Єжов наказом ч. 00447 30 липня 1937 року визначив своє число — розстріляти 8,000 осіб в УРСР впродовж чотирьох наступних місяців.
Це число жертв по областях України розподілив уже особисто І. Леплевський. Так з’явилося поняття «лімітів» на розстріл. Між 13 і 15 липня 1937 року у Київі визначили розміщення міжрайонних оперативних груп НКВД УРСР, які мали виконати директиву Й. Сталіна. В середньому — п’ять — сім груп в кожній області. Оперативний штаб з проведення репресій в УРСР очолив Матвій Герзон з Секретно-політичного відділу НКВД УРСР.
Визначені Москвою ліміти не вдовольнили місцевих провідників партійних організацій і управлінь НКВД, які негайно звернулися з проханням про збільшення лімітів. Почалося неймовірне змагання за збільшення числа розстріляних. Висловлювалися навіть образи, що в сусідніх областях дозволено розстріляти більше людей, ніж в даній області.
Одним з перших звернувся з подібною претензією Дем’ян Коротченко, який у 1937 році був першим секретарем обласного комітету Комуністичної партії не в Україні, а в сусідній Смоленській області Росії, де було наказано розстріляти 1,000 осіб. Д. Коротченко вже у 1938 році очолив Дніпропетровський обласний комітет партії, де продовжив каральну акцію і дослужився до посади голови уряду УРСР.
Керівники областей сприйняли Великий терор як чергову партійно-господарську кампанію. Жоден з них не насмілився залишитися в межах первісно визначеного ліміту.
Не вдовольнився московським лімітом і І. Леплевський, який 6 вересня 1937 року вдруге звернувся до М. Єжова з проханням збільшити ліміт на розстріл в УРСР на 4,200 осіб, але М. Єжов відгукнувся лише на третє його звертання 15 вересня. Ліміт на розстріл сягнув 12,500 осіб. Своє прохання І. Леплевський обґрунтував тим, що в областях вже засуджено до розстрілу більше людей, ніж дозволено лімітом Москви.
Провідними у вимогах збільшення лімітів стали Одеська, Вінницька і Київська області, де у 1937 році було розстріляно найбільше людей. Управління НКВД там очолювали Микола Шаров (Шавер) — у Київі, Микола Федоров — в Одесі і В. Чернявський — у Вінниці.
22 вересня 1937 року були утворені чотири нові області — Полтавська, Житомирська, Кам’янець-Подільська і Миколаївська, звідки надійшли вимоги встановити для них нові, вищі ліміти. Подібне сталося у Сталінській і Ворошиловградській областях, утворених пізніше, 3 червня 1938 року. На теренах Миколаївської области до її утворення було засуджено 1,788 осіб, а від її утворення до кінця року було репресовано 6,063 особи.
В очікуванні нових лімітів з Москви І. Леплевський, відповідаючи на вимоги з областей, перерозподіляв ліміти між ними. Але Москва не забарилася. 17 — 21 жовтня І. Леплевському було виділено додатковий ліміт на розстріл 5,950 осіб замість 4,500, про що він просив. Одночасно тривало засудження арештованих до ув’язнення в таборах Сибіру, але розстрілам Москва надавала перевагу. 17 жовтня 1937 року І. Леплевський телеграмою докоряв начальникам управлінь НКВД в областях за те, що вони висилали в табори людей, непридатних до фізичної праці. Він вимагав збільшити розстріли.
Якщо на початок акції на одного розстріляного в УРСР припадало 2.6 засуджених до таборів (8,000 проти 20,800), то на кінець 1937 року співвідношення становило 2.6 до 1.5 (32,715 розстріляних проти 50,407 ув’язнених).
З листопада 1937 року М. Єжов зажадав прискорити завершення акції, і І. Леплевський негайно, 11 листопада, відгукнувся проханням збільшити ліміт на розстріл ще на 4,000 осіб. Москва погодилася.
11 грудня 1937 року І. Леплевський попросив дозволу розстріляти ще 6,000 осіб і знову отримав згоду. Таким чином первісний ліміт 8,000 осіб зріс до 32,715 жертв. Москва і Київ боялися звинувачення Й. Сталіна у втраті «пильности», а тому змагалися у нарощуванні лімітів.
На початку 1938 року в Москві збагнули, що табори Сибіру і в’язниці переповнені. Було наказано розстріляти частину в’язнів. Ліміт на розстріл в’язнів в таборах НКВД становив 10 тис. осіб, але від серпня до грудня 1937 року було розстріляно 30,178 в’язнів.
Одночасно в лютому 1938 року Москва визначила нові ліміти на розстріли в УРСР, які вперше перевищили ліміти на ув’язнення в таборах. Москва цим рішенням відгукнулася на спроби управлінь НКВД в областях України „висилати» за межі республіки якомога більшу частину арештованих. Йшлося також про клопоти Київа з проведенням масових страт і похованням трупів. Москва усе ж вважала розстріл раціональнішим заходом.
НКВД УРСР, доводячи областям додаткові ліміти, також зобов’язувала їх до нових розстрілів. 8 серпня 1937 року І. Леплевський писав начальникам обласних управлінь НКВД: «Встановлено, що в багатьох великих апаратах НКВД немає оперативної роботи і арештовані налічуються одиницями. Могильов-Подільський — один арештований, Тульчин — два арештованих, Кам’янець — дев’ять. Майже такий же стан в ряду інших пунктів. Начальники обласних управлінь зобов’язані негайно перевірити, чи не є такий стан вислідом злочинного ставлення до виконання оперативних завдань, визначених М. Єжовим, і виявити винних у цьому».
І далі, 27 вересня 1937 року: «Підкреслюю вашу персональну відповідальність за виконання цієї директиви».
Закінчувався чотиримісячний термін терору. І. Леплевський 11 грудня 1937 року знову звернувся до Москви з проханням дозволити новий ліміт — ще 6,000 розстріляних. 17 грудня Москва дала дозвіл. Станом на 15 січня 1938 року в СРСР було заарештовано 183,343 особи. 40 відс. з них становили «націоналісти», 34.6 відс. — «куркулі», 24.4 відс. — партійно-державна еліта.
31 січня 1938 року Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову про дальші репресії і визначило нові ліміти. В лютому до Київа приїхав М. Єжов і зобов’язав НКВД УРСР посилити репресії щодо націоналістів, козацтва, повстанців, учасників збройного опору більшовикам під час громадянської війни. Усіх начальників обласних управлінь НКВД замінили новими. Ліміт на розстріли був визначений на 30 тис. осіб. При цьому було дозволено на місцях збільшувати число розстріляних за рахунок осіб попередньо призначених до ув’язнення. У висліді 98 відс. заарештованих в УРСР 1938 року були страчені і лише 2 відс. ув’язнені в таборах.
Новий керівник НКВД УРСР Олександер Успенський розсилав телеграми про нові ліміти страт: у Миколаїві — 300, Чернігові — 300, Одесі — 400, Полтаві — 500, Житомирі — 500, Донецьку — 800, Київі — 800. І знову з областей полетіли прохання про збільшення лімітів на розстріл. З Одеси просили 4,000, з Полтави — 300, з Миколаїва — 2,000. 25 лютого 1938 року на прохання обласних управлінь НКВД їм було збільшено ліміти ще на 6,000 осіб. Криваве змагання тривало.
Не копай на іншого яму, бо сам впадеш. Але скільки ям викопали вони, перш ніж упали. Леплевський, Єжов, Успенський були розстріляні в 1938.
Натомлені кати, очевидно, розстрілювали їх з особливим задоволенням. А уже в 1939 недостріляних погнали на війну.
Газета «Свобода», США, 11 травня 2012 р.

Борис ТКАЧЕНКО
ПОГРОМ
. Документальний нарис. — Суми: видавничо-виробниче підприємство «Мрія-1», 2010

«Погром» — ще одне вагоме дослідження відомого письменника, історика, етнографа, дослідника народного мистецтва, створене, від першої й до останньої сторінки, на достовірних фактах і задокументованих матеріялах. У книзі йдеться про корифея українського мистецтвознавства, чесного і мужнього науковця Стефана Андрійовича Таранушенка, якого за видатні заслуги перед країною совєтська влада «поцінувала» ... тюрмою, Гулагом, нескінченними засланнями… Така ж доля спіткала і його численних однодумців, кинутих за необережно мовлене слово «голод» чи за те, що зважились стати на захист українського мистецтва, на багато літ за грати або в табори. Чимало їх звідти так і не повернулося...
Пропонуємо фраґменти з книги, в яких йдеться про дві знакові особистості в українському мистецтвознавстві — справжніх його лицарів, які сповна розділили трагізм долі нації і культури.
Микола Омелянович Макаренко
Сокира сатаністів була занесена і на Софію Київську. Уже готувались висновки, що ця споруда аварійна та ще й заважає розширенню території для будівництва урядових споруд радянської столиці. Як не дивно, а врятували Софію французи. Вони звернулись до очільників Союзу з протестом: церкву, мовляв, будував батько нашої королеви Анни — Ярослав Мудрий. Знесення цієї пам’ятки буде образою всієї Франції. Міжнародного скандалу Москва не хотіла, і Софія вижила. А от десятки й десятки історичних пам’яток у Київі були понищені: Десятинна та Стрітенська церкви, Успенський собор на Подолі (ХІІ ст), церкви Приско-Миколаївська, Петра і Павла та церква Різдва Христового (ХІІ ст.) — в ній стояла труна з прахом Т.Г.Шевченка під час його перепоховання.
Підірваний був і Братський манастир з Духовною академією при ньому. Цей манастир пов’язаний з іменами гетьманів та митрополита Петра Могили. Під руїнами манастиря зникли й безцінні мистецькі та історичні цінності. За твердженням Євгена Онацького, при манастирі було:
— пам’яток архітектури, скульптури та живопису — 1129 одиниць;
— нецерковних різних пам’яток — 9911;
— різних актів, грамот, листів — 1396;
— гравюр та фото — 3124;
— рукописів — 928;
— книжок-стародруків — 572.
Був висаджений у повітря і Військово-Миколаївський собор, побудований (як свідчив напис у соборі) «іждівенієм ктіторским премилостивейшим ясновельможного його милості пана Івана Степановича Мазепи, Гетьмана військ їх царського пресвітлого величества Запорозьких».
Доля ж захисників культурних надбань була трагічною. Скажімо, архітектор М.Макаренко прямо засипав протестними листами і владу, і друзів. В усіх листах: не даймо зруйнувати собор! Збережімо свою історію! Ось за це і був арештований і загинув у катівнях НКВС. Загинули і ті, хто листувалися з ним. Скажімо, палеонтолог професор Б.Петрі поплатився життям за те, що отримував листи від М. Макаренка і не доповів владі про їхнє начебто «антирадянське спрямування».
Признаймось, справжніх охоронців мистецтва була невеличка жменька. Більшість люду була в ролі заляканих спостерігачів. Це про них М. Макаренко ще в 1930 році сказав:
«Мне было обидно такое отношение, как и вообще всего украинского общества, правда, загнанного, трусливого и не самостоятельного. Теперь я только оценил его по достоинству. Ведь, право, ни на медный грош нет в них того, что называется чувством собственного достоинства. Привыкли за две сотни лет действовать и быть в подчинении другого. То чувство человека, что хранилось и так проявлялось в украинца в XVII веке, теперь исчезло без следа, а на его месте стала гнуснейшая боязнь и безграничное терпение. Что хочешь с ним делай, он вытерпит».
Сам же Микола Омелянович Макаренко владної наруги над мистецькими пам’ятками не стерпів. Коли постало питання про знесення Михайлівського Золотоверхого собору і частини споруд Софії Київської, один лише він не підписав акт (один із одинадцяти членів Погоджувальної комісії). Це набуло розголосу і неабияк розлютило владу. 26 квітня 1934 року М. Макаренка заарештували. Звинувачення — архидикунське: «за контрреволюционную деятельность, выразившуюся в противостоянии проводимым мероприятиям». Чекісти погасили ще одну яскраву свічку, що осявала велич мистецтва України.
Народився Микола Омелянович 4 лютого 1877 року в с. Москалівка (тепер Біловодська сільрада на Роменщині). Навчався в Лохвицькій гімназії, а в Петербурзі — в Центральному училищі технічного малюнка ім. барона А. Л.Штиґлиця та в Археологічному інституті. У 1911 році його було введено до складу співробітників Ермітажу як «частно занимающегося». Працював викладачем та заступником директора згаданого нами училища. У 1914 році був відряджений у Лейпціґ на міжнародну виставку графічних мистецтв та для вивчення ведення музейної справи. У1917 році брав участь у науковій експедиції в Туреччині. Він — дійсний член Імператорського Російського археологічного та Російського географічного товариств, член багатьох архівних комісій. Він — член-кореспондент Імператорського Московського та почесний член Псковського археологічних товариств. Він — заступник голови комісії з вивчення орнаментів народів Росії. Свої дослідницькі статті Макаренко друкував у журналах «Аполлон», «Старые годы», «Искусство» і «Художественная промыш-ленность».
Теплі вітри українського відродження покликали його в рідні краї, і він у 1919 році прибув до Київа в Академію наук України, де й став працювати науковим співробітником у філологічному відділі, а пізніше — головою Археологічного комітету. Макаренко — приват-доцент на катедрі археології, пізніше — професор катедри історії культури Інституту народної освіти, професор Української державної академії мистецтв.
Він докладає чимало зусиль до створення окружних музеїв, комплектує музеї археологічними знахідками. Зрештою стає першим директором Київського музею мистецтв ім. Б. та В.Ханенків і в 1924 році видає унікальний путівник по цьому музею.
Разом з тим він досліджує монументальну архітектуру України. Серед досліджених ним церков часів козацтва він виявив окремішній стиль, який Макаренко назвав «Козацьким бароко», або ж «українське бароко». А мистецтвознавець Федір Ернст назвав «Мазепинським бароко». Вивчати українську монументальну архітектуру він розпочав ще в петербурзький період. У 1901 році в журналі «Искусство и художественная промышленность» була надрукована його стаття «На батьківщині останнього гетьмана запорозького П.І.Калнишевського». У ній автор висвітлив храмобудівничу діяльність кошового, зокрема будівництво церков У Лохвиці, Київі, Ромнах та Пустовійтівці.
У 1908 році Макаренко видав у Петербурзі науковий нарис «Пам’ятки українського мистецтва ХVIII століття». Це був наче підсумок його дослідницької роботи у вивченні церков і зокрема церкви Покрови в Ромнах.
У нарисі Макаренко заявив, що церкви Калнишевського в Ромнах і Пустовійтівці є взірцевими пам’ятками «українського відродження». Ця правда згодом була підтверджена багатьма дослідниками і вкоренилася в науці.
Окремішність українського мистецтва явно не пасувала наполяганням Москви, що буцімто вона була родоначальницею мистецтва всеслов’янського. У твердженні окремішности української культури влада вбачала ворожість, сепаратизм, український буржуазний націоналізм. А тут додалася ще й така безкомпромісна боротьба вченого за збереження історично-мистецьких пам’яток. Все це вилилося в арешт Макаренка. Спочатку його відправили на трирічне поселення в Казань. У1936 році його арештували знов, буцімто за «участие в контрреволюционной группе фашистского толка». Вченого відправили на трирічне заточення у виправно-трудовому таборі й етапували в колонію №2 в м. Томськ.
У1937 році Макаренка арештували втретє, мовляв, за участь в «кадетско-монархической организации». 25 грудня 1937року вченого судила Особлива Трійка НКВС. Присуд — розстріл. Місце останнього спочинку Макаренка невідоме — очевидно, в прибережних лісах правої притоки Обі річки Томь.
До речі, влада постріляла не тільки захисників історичної та мистецької спадщини України, а й тих, хто не хотів підставляти голову під ідеологічну сокиру і, підписавши руйнівного акта, виконав партійне доручення. Це стосується археолога Феодосія Мовчанівського. Як твердить дослідник О.Нестуля, Мовчанівського розстріляли 10 травня 1938 року.
Руйнівний радикалізм влади науковий світ сприйняв по-різному. Одні, в знак протесту, покінчили з життям (Данило Щербаківський, Микола Скрипник, Микола Хвильовий). Інші зуміли виїхати за кордон і там продовжували працювати в царині української науки (Вадим Щербаківський). Ще інші стали менш активними, і все ж робили свою справу хоч і потайки, але чесно. Скажімо, О.Потапов, який був в експедиції на Кавказі разом з Оленою Нікольською, у листі від 17 лютого 1931 року до неї писав: « Ми всі помремо, друзі мої, зникнемо без сліду, та доки ми живі, ми не можемо не обстоювати свого права на свідоме життя (...). І хай насувається морок середньовіччя, у якому не жити подібним до нас, ми зобов’язані перед самими собою (тільки перед самими собою, адже інших обов’язків не існує) жити повним інтелектуальним життям, боротися проти всього і всіх за можливість жити так, а не інакше! Тому геть занепадницькі настрої, геть душевну депресію! Хай живе мистецтвознавство для мистецтвознавців, якщо воно більше нікому не потрібне!»

Заява iнiцiятивної групи «Першого грудня»
у зв’язку з подiями 3 липня у Верховнiй Радi Украiни

З великою тривогою ми, учасники Ініціятиви «Першого грудня», звертаємося сьогодні до всього українського суспільства і кожного українського громадянина, незалежно від його походження, мови, віри чи поглядів.
3 липня 2012 року у Верховній Раді України відбувся антиконституційний «мовний» заколот. Жодна чесна людина, яка б хотіла висловити своє неупереджене слово, не знайде іншого визначення.
Зміст проголосованого «мовного» законопроєкту є прикладом фальшивої законотворчости, яка не вирішує жодної принципової мовної проблеми в Україні, не дбає про мовні запити національних громад, а натомість використовує частину російськомовних українців задля розколу України, суспільного протистояння і розбрату.
Спосіб, у який було схвалено «мовний» законопроєкт, свідчить про катастрофу українського парламентаризму і вражаючу деґрадацію парламентської традиції. Парламент остаточно перетворився на місце бездумного «кнопкодавства», він утратив свою суспільну леґітимність.
На очах суспільства «мовний» законопроєкт був проголосований по-злодійськи, з цинічними коментарями учасників злодійства, які не бояться ані свого злочину, ані громадянського осуду.
Почуття особистої чести і життєвий досвід дають нам, учасникам Ініціятиви «Першого грудня», право на такі оцінки. Ми просимо українське суспільство усвідомити, що «мовний» заколот 3 липня 2012 року націлений супроти кожного з нас, оскільки вперше в українській історії проводить між нами мовний кордон. Це — результат зухвалого і зловмисного задуму. Це — замах на Україну і єдність нашого народу.
Ми з жалем і болем бачимо безпорадність усіх політичних сил та законодавчих інструментів, які б мали стати на перешкоді «мовного» заколоту.
За таких обставин слово для захисту належить народові та кожній чесній людині без найменшої різниці, якою мовою вона спілкується.
Схвалений «мовний» законопроєкт є фактом змови, брехні і злочину. Наша совість не дозволяє прийняти такого закону і вважати його законним рішенням українського парламенту. Цей документ належить традиції українофобії і ніколи не стане частиною національного політичного і правового життя нашої держави.
Вважаємо, що в Україні має з’явитися сучасне ясне, недвозначне і справедливе мовне законодавство, яке дасть поштовх розвитку державної української мови і візьме під належний захист мови всіх національних громад. Формування такого законодавства — завдання не для політичних шахраїв і злодіїв, а для всіх політичних сил України, які повинні знайти сили і мудрість опрацювати необхідні законодавчі ініціятиви у відкритий і чесний перед нашим народом спосіб.
Ми не приймаємо «мовний» заколот.
Ми засуджуємо злочинців, які вчинили його всупереч закону і моралі.
Очікуємо, що Президент України і Голова Верховної Ради, усвідомлюючи можливі загрози, застосують свої повноваження, щоб не допустити введення проголосованого документа у формальну дію.
Одночасно закликаємо всі політичні і суспільні сили країни оскаржити схвалене 3 липня рішення в судовому порядку.
Ми закликаємо кожного українського громадянина висловити свій протест і осуд.
Захист української мови стає символом захисту нашої державности. Ми закликаємо всіх чесних людей України до дії — зробити особистий україномовний вибір: купувати україномовні книги і часописи, підтримувати україномовне кіно, телебачення, культуру. Бо відтепер ідеться про вибір не лише мовний, а й моральний.
Маємо пам’ятати, що і україномовні, і російськомовні громадяни України є законними громадянами своєї держави, а тому не можуть бути об’єктами наруги. Необхідною передумовою їхнього цивілізованого співжиття є взаємна солідарність, яка унеможливить штучну поляризацію суспільства і зіштовхування одних громадян з іншими.
Сьогодні об’єктом атаки є українська мова, отож станьмо усі на її захист, бо лише так захистимо себе від найманців, які хочуть продати вільне майбутнє нашої країни, нашого народу, наших дітей і онуків.

На мовному фронтi

Українська мова була загрожена завжди. Після проголошення Незалежности України залишалися діяти давно заведені механізми утиску і на рівні постсовєтських інституцій, і на рівні свідомости чи то номенклятурної, чи кримінальної.
Остання імперія упала, і упала назавжди. Вона підкосила народні коріння. Але носії русифікаторської свідомости підживлюються з Кремля і гуртуються до походу за «руський мир». То похід мертвих до мертвої цілі, де ніщо не світить.
Нині їм засвітилась маячна ідея позбавити українську мову в Україні будь-якого державного захисту. узаконити двухязичіє.
Українство сприйняло той цинічний виклик з образою.
В цьому числі публікуємо деякі матеріяли з маленького Майдану, що зосередився біля Українського дому. Завжди стриманий спортсмен Віталій Кличко закликає: «Люди мають вийти на вулиці по всій Україні і висловити своє відношення до тієї вакханалії, що піднялася у Верховній Раді». (Тут і далі з газети «День»)
Протягом останніх двох діб події в Україні розгортаються дуже бурхливо. Навіть занадто. Є постраждалі. Зокрема, Віталій Кличко — від сльозогінного газу, журналіст Сергій Рахманінов — від серцевого нападу, депутата Василя Чуднова, картка якого проголосувала самовільно «за», винесли з Верховної Ради на ношах. По всій Україні, в тому числі в східних регіонах та Криму, відбуваються акції протесту проти самого факту та процедури ухвалення мовного законопроєкту.
Отже, після сутичок із «Беркутом» о 22 годині протягом цілої ночі з 3-го на 4-те липня голодуючі та мітинґувальники очікували на штурм силовиків на сходах Українського дому. Спершу о 3, потім о 4, а далі о 5 ранку. І дочекалися. Але значно пізніше — о 10.30. «Беркутівці», як і слід було очікувати, особливо не церемонилися, застосовуючи кийки та сльозогінний газ. Кров, галас, із поля битви виносять поранених — так виглядала европейська площа у середу вранці, через три дні по закриттю ЕВРО в Україні.
У приватній розмові із «Днем» однин із працівників силових структур поділився: «Ви гадаєте, хлопці нічого не розуміють? Вони у важчій ситуації ніж ви. Думаєте, не усвідомлюють, проти кого мають йти? З одного боку, вони змушені виконувати наказ (це їх робота), а з іншого — у них є власна думка, певна моральна планка. Насправді ж, те, що відбувається — це ніщо інше як зіштовхування лобами українців».
До речі, біля «Українського дому» поселилася молодь і, щоб не гаяти часу, організувала «Народний університет».

Радомишль як центр дiялогу

У колишній столиці УГКЦ відбулася наукова конференція про ролю та місце Радомишля в історії Української Церкви. «Ми маємо справді унікальну традицію, яка творилася і формувалася у Радомишлі. Саме у домодерний період, зокрема у XVIII ст., Церква культуру творила. Радомишль, як осідок київських митрополитів, задавав тон формуванню нових культурних і соціяльних категорій суспільства».
Таку думку висловив історик, декан гуманітарного факультету УКУ д-р Ігор Скочиляс під час Всеукраїнської науково-практичної конференції «Радомишль в історії Української Церкви 1682 — 1840 років».
Інститут єпархіяльних соборів, за словами історика, відкриває цікаві особливості формування категорій культури, соціяльних практик, партикулярного права Київської митрополії.
XVIII ст. стало золотою добою Унії, зокрема Київської унійної митрополії. Разом з великою митрополією Святоволодимирового хрещення золоту добу відродження переживало і місто Радомишль, яке стало постійною резиденцією предстоятеля Унійної Церкви офіційно з 1747 року і протягом другої половини XVIII ст. Тут процвітало культурне життя, до міста приїздило духовенство, культурні діячі, українські шляхтичі, які поспішали до Святотроїцької Церкви.
Саме Церква Святої Трійці була резиденцією Київських митрополитів у Радомишлі, вона виконувала ролю катедрального собору. «Водночас у місті споруджували новий катедральний собор. Однак доля обох святинь є трагічною. Наприкінці ХІХ ст. Святотроїцька Церква перебувала у поганому стані — храм перебудовували та реконструювали, проте він не зберігся. Руїни іншого, недобудованого, митрополичого собору, ймовірно, розібрали у 20-х роках ХХ ст.», — розповів декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І. Франка Леонід Тимошенко.
Історик Ігор Скочиляс вважає, що події, які відбувались у митрополичих палатах та знаменитій Святотроїцькій Церкві, — це один із аспектів культурного, релігійного та соціяльного життя міста, але вони також розкривають один із феноменів Східної Церкви — соборування (зібрання чи з’їзди духовенства, які очолював правлячий архиєрей).
Не випадково, отже, Радомишль протягом другої половини XVIII ст. став центром своєрідного українського парламентаризму на всій Правобережній Україні. Тут також формувалося партикулярне право Східної Церкви, зокрема Київської митрополії. Київська Церква православної унійної юрисдикції стала для українців своєрідним публічним форумом. «Таким інститутом, зокрема протягом XVI — XVIII ст., був інститут митрополичих та єпархіальних соборів, — зазначив декан гуманітарного факультету УКУ. — Рішення, прийняті у митрополичих палатах, розвивали українську культуру та соціяльне життя й поширювалися на територію України, Литви, частини Російських та Білоруських земель».
Кандидат історичних наук, студент Київської Трьохсвятительської семінарії (УГКЦ) Тарас Пшеничний у доповіді про уніятську семінарію в Радомишлі (збудовану в 1778 році при митрополичих палатах), зокрема зазначив: «Уніятська семінарія була покликана відродити нову генерацію священиків на Правобережній Україні. У 1795 році, коли кардинально змінилася політична карта Східної Европи, Росія ліквідувала митрополію у м. Радомишлі. Через 215 років, у 2010 р., своїм декретом Глава УГКЦ Блаженніший Любомир (Гузар) проголосив відкриття греко-католицької семінарії у с. Княжичі неподалік Київа, яка продовжує лінію діяльности уніятських єпископів XVIII ст.»
Історики констатують, що своїм історичним розвитком Радомишль завдячує тому, що свого часу був митрополичою резиденцією. Історичні джерела свідчать, що більшість церков на Радомильщині заклали, збудували, перебудували або відновили у період існування уніятської митрополії. Тут діяли консисторія, керівний, адміністративний та судові органи, у місті проводили уніятські церковні збори, синоди, на які з’їжджалися сотні делеґацій з усіх єпархій, тут висвячували єпископів та священиків. Усі чинники сприяли культурному, політичному та економічному відродженню міста.
«Сьогодні ми маємо унікальну ситуацію, коли спостерігаємо дуже динамічне (хоча з певними проблемами) релігійне відродження України, у якому беруть участь традиційні християнські Церкви — Православні, Римо-Католицька та Греко-Католицька, — підсумовує Ігор Скочиляс. — Це створює можливість для діялогу між науковцями і церковним середовищем, який зберігає наукову свободу».
Такий діялог покликаний зформувати цілісне бачення християнської культури, яка існувала у згаданих вище Церквах. «Це також питання мислення категоріями єдности київохристиянської традиції, носіями якої ми є…» — наголосив Ігор Скочиляс.
У підсумковій резолюції учасники ухвалили продовжувати дослідження, заохочувати наукові, культурно-релігійні інституції до тіснішої співпраці. Також з метою збереження і популяризації духовної спадщини вирішено звернутися до виконавчих та представницьких органів влади з проханням надати дозвіл громаді УГКЦ на створення меморіяльного та відпочинкового комплексу у м. Радомишль та на відновлення каплиці — неподалік колишнього Святотроїцького собору.

Прес-служба УКУ

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку