12 липня — святих апостолів Петра і Павла

Петро виходить на узвишшя. Натовп затихає. Десятки очей вп’ялися в нього — з подивом, тривогою, запитанням. Рибалка й раніше промовляв до народу за велінням Вчителя. Але тут не галилейське село, а світова столиця Ізраїля; люди приїхали сюди з далеких славних міст. Його можуть почути знамениті книжники. Але це вже не той Симон, яким він був раніше. Спершу він видається малим на тлі великих споруд і людської маси. Але ось він ніби зростає, його голос владно гримить під склепінням портика, ніби перед натовпом — досвідчений народний трибун. Ніби до Єрусалиму несподівано прийшов древній провидець.
Мова його чітка й мудра... З усмішкою відкидає він звинувачення: марно вважають, ніби вони п’яні, ці галилеяни. Яка набожна людина насмілить¬ся пити тепер, о дев’ятій ранку, у благословенний час молитви? Ні, — і він знову стає серйозним, — сталося щось таємниче. Адже здавна було обіцяно, що в дні Месії Дух Господній прол¬лється не тільки на пророків, а й на кожного, хто має істинну віру. Нині обітниця почала здійснюватись. Люди з Галилеї стали пророками, у них промовляє сам Господь...
— Мужі ізраїльські! — урочисто проголошує Симон. — Послухайте оці слова: Ісуса Назарянина, якого Бог засвідчив серед вас силою, чудами і знаками, що їх Бог зробив між вами через Нього, як ви самі знаєте, — отого (Ісуса), згідно з визначеною постановою і передбаченням Божим, ви видали і вбили руками беззаконних, прибивши до хреста; Його Бог воскресив, порвавши пута смерти, бо неможливо було, щоб вона держала його в своїй владі.
Петро знову посилається на Писання й закінчує промову грізними словами:
— Нехай, отже, увесь дім Ізраїля напевно знає, що Бог зробив Господом і Христом оцього Ісуса, якого ви розіп’яли.
Апостол замовкає. Якусь мить над юрбою панує гнітюча тиша. Коли цей чоловік має рацію, те, що сталося — безглузде, страшне. Навряд чи багато із тих, хто стояв тут, бачили Назарянина, але скільки було таких, які могли чути про Нього під час Пасхи. Страта галилейського Вчителя залишила їх байду¬жими. Тепер же вони вірять Його апостолу... Вони скорені не богословськими доказами, а силою, яка йде від цього чоловіка, схожого на Амоса та Ісаю. Їм зрозуміло, що через нього до них звертається Сам Бог.
— Що нам робити, мужі-браття? — чується хор безладних голосів.
— Покайтеся, і нехай кожний з вас охреститься в ім’я Ісуса Христа на відпущення гріхів ваших, і ви приймете дар Святого Духа. Для вас бо ця обітниця і для дітей ваших та й для всіх тих, що далеко, скільки б їх покликав Господь, наш Бог.
Ніхто не дивується. Омовіння, ритуальне занурення у воду, давно вже стало загальноприйнятим знаком початку шляху до нового життя. Його практикували багато наставників, зо¬крема і Йоан, який приходив з пустелі...
Усе діється незбагненно швидко. Юрба людей на чолі з Петром спускається до кам’яної аркади, де струмок утворює Силоамське водоймище. Воно поділене на дві половини — чоловічу й жіночу. Апостоли хрестять усіх, хто кається. Йдуть довгі низки прочан. Деякі приймають хрещення просто в Храмі, в басейні мікве, влаштованому для омовінь. Надвечір число неофітів досягло трьох тисяч осіб...
Здавалося б, дивна проповідь і загадкове навернення. Симон майже нічого не говорить про суть Євангелії. Але й апостоли не вважали себе проповідниками нової релігії, і сам Христос не говорив їм цього. Дарується Новий Завіт, уже провіщений у Старому. І слухачі їхні — зовсім не погани, а лю¬ди, наставлені в Божому Слові.
Христос говорив учням, що, коли вони матимуть віру, то здійснять знамення більші, ніж Він сам їх творив. Сила Духа не тільки в слові, а й у ділі. Учні усвідомили це не відразу.
Взагалі усе, що Петро говорив про Ісуса, ще не мало ідеї Боголюдства. Тільки пізніше нові об’явлення і роздуми над словами Учителя, ретельно збережені Переданням Церкви, приведуть до глибшого розуміння тайни Месії. Народ і самі апостоли мали лишень поступово готуватися до сприйняття останньої істини про Месію.

Фраґменти

Правду Божу треба сповнювати життям
о. Георгій КОЧЕТКОВ

…Це дуже сумно, коли цінності духовні виявляються для широкого кола нашого народу часом нижчими, ніж приміром праця чиa рівні права, що їх розуміють як зрівнялівку і ін. Можливо, в цьому полягає одна з глибинних причин подій історії в цьому часі.
Отже, мовлячи про премудрість, маємо розуміти, що йдеться при цьому про той самий Закон Божий — про Заповіді, про правду Божу.
Ось маленький уривок із книги Притч Соломона, який говорить про премудрість Божу (9:1-11):

Мудрість свій дім збудувала,
сім стовпів своїх витесала.
Зарізала те, що було на заріз,
змішала вино своє,
і трапезу свою приготувала.
Дівчат своїх вислала,
і кличе вона на висотах міських:
«Хто бідний на розум,
хай прийде сюди»,
а хто нерозумний, говорить йому:
«Ходіть, споживайте із хліба мого,
та пийте з вина, що його я змішала!
Покиньте глупоту — і будете жити,
і ходіть дорогою розуму!»
Хто картає насмішника, той собі ганьбу бере,
хто ж безбожникові виговорює,
сором собі набирає.
Не дорікай пересмішникові,
щоб тебе не зненавидів він,
викартай мудрого — і він покохає тебе.
Дай мудрому — й він помудріє іще
і прибільшить він мудрости!
Страх Господній — початок премудрости,
а пізнання Святого — це розум, —
бо Мною помножаться дні твої,
і додадуть тобі років життя.

Це знаменитий текст. Лише під «Святим» тут слід розуміти самого Господа Бога: страх Господній і пізнання Святого, тобто Бога, — розум.
Тут є дві-три речі, на які звернемо увагу. По-перше, співвідношення з розумом. Премудрість розумна щонайвищою мірою, і правда, і заповіді Божі — розумні. Бажаєте бути розумними і мудрими людьми — знайте про премудрість.
Тут є і дивовижний образ того, як премудрість кличе до себе людей. Дуже важливо усвідомити, що це стосується й нас. Коли нас називають не дуже розумними, то мусимо збагнути, що так воно і є: ми не дуже розумні. В іншому випадку ми могли б сказати, що з цією премудрістю ми вже впорались, тобто засвоїли її, і ми їмо з нею хліб і п’ємо її вино, звершуючи певну містичну трапезу.
З іншого боку, тут мовиться про страх Божий, який завжди був синонімом благословення, не спорідненого зі страхом людським. І це теж для нас дуже важливо, в контексті того, що страх Божий є «початком премудрости».
І третє, що враз випливає, коли слухаємо цей текст: рівні духовної мудрости бувають не однакові.
Наприклад, коли говориться: «не дорікай пересмішникові, щоб тебе не зненавидів він», цілковито ясно, що тут певна категорія людей взагалі виноситься за дужки… «Закон добрий», — каже апостол Павло. Одначе закон завжди полишає за дужками багатьох людей, оскільки він закликає до суду, хоча й праведного суду. Закон є суд. Для суспільства це дуже цінно. Суспільству потрібен цей суд, щоб люди добре знали: будь-який порок, усіляке беззаконня, усіляка гидотність — осуджуються. І коли ми, під виглядом смирення, відрікаємося від такого суду в суспільстві, ми грішимо проти Божої правди і людей.
Те, про що говорить нам Біблія, потрібно не тільки знати. Закон Божий, заповіді Божі, правду Божу належить і любити, щоб бажати її, і щоб жити по правді.

Перекладено з російської.
Фраґменти з книги
«Беседы по христианской этике», випуск 1, Москва, 2004

К. ПЕТРИШИН
ЛЮБИТИ СВОЮ ДУШУ

Кожен прагне добробуту, найчастіше розуміючи під цим: їсти, пити, одягатись, і то не за потребою, а не гірше від тих, що вибилися вище всіх, хай навіть нечесним шляхом, — і розкошують, купаються в грошах, не знаючи, куди їх подіти та як убити свій вільний час.
А кому болить доля дітей, сиріт, бездомних, покинутих, щоби десь трохи далі від нас не було голоду, кривди, обману, ненависти, хвороб, убивств, щоби був лад в суспільстві та в цілій Державі? Нікому, якщо нас особисто не торкається!
Ось так підсвідомо виконуються закони не Божі, а — сатани, ізмалечку аж до відходу на той світ. Тому згідно з Євангелією лихий є правителем, отже князем цього світу. Коримося йому навіть в храмі, коли посилено благаєм Небеса подати нам не братолюбіє, а побільше земних благ. Для чого? Щоби спалити час, призначений для Бога і душі?
Дбайте про душу, мовить Бог, а решта вам додасться — все, що потрібне для земного життя. Не чуємо тих слів Святого Письма.
Що таке людина? Це незнищенна сутність, зодягнена в тимчасову матеріяльну оболонку. Отже душа — не вигадка Церкви, не дрібниця, а правдиве обличчя й вічне «тіло» кожної особи. Про неї насправді треба дбати більше, ніж про щоденний хліб.
Що таке «Божий образ у людині»? — Це та унікальна частина душі вкупі з розумом, яку особі навічно подарував Бог, викроївши її із власної безмежної Божественности. Тому Божий образ, як і душу людини, треба цінити, пильнувати й прикрашати.
Хто хоче погубити душу, також знаємо. Це — ворог, сатана, він же люцифер, тобто в перекладі — світлоносець. Його теж мусимо зважити на терезах нашої свідомости. Аби ліпше зрозуміти й вберегтись.
Отже чому він — люцифер-світлоносець у минувшині? Як відомо з писань Святих, кожен ангел в Небі із дев’яти ангельських хорів має своє окреслене заняття: оберігати людей, що на землі — в якості ангелів-хоронителів, опікуватися містами, державами, небесними світилами, та всім, що сотворив Бог у Пресвятій Тройці, Сотворитель і Вседержитель Вселенної, Неба й землі. Люцифер був найкращий із ангелів і наймогутніший. Очевидно, що опікувався не якимось подорожуючим світильником, а всім світлом, яке сотворив Бог напочатку. Як мовиться в «Бутті», найперше Бог сотворив світло і побачив, що воно добре. Отже, загордився перед Богом та ангелами за свою красу й могутність люцифер. Тому й був скинутий у пекло Божою силою за ініціятивою одного з нижчих і слабших ангелів — тепер Архистратига Михаїла. Але Бог відібрав у люцифера силу, а не розум. Розум лишився відповідним до його колишньої посади.
Тому сатана — не чортик із карикатур, що скаче по світі й нашіптує гріхи у людське вухо, а грізна й лиха інтелектуальна, енерґетична потуга, вища від людського ума. Через підвладних демонів і особисто він не тільки спонукує людей творити всякий злочин, що означає — вкидати в хаос впорядковану Богом енерґетику людини, але й підштовхує уяву, художню, наукову, побутову, чи й богословську, — до творення й випробовування шляхів, котрі зводитимуть людей на манівці. Очевидно, наскільки йому це дозволить Бог. А Господь Всіх Сил, бачачи лиху свобідну волю майже всього людства, вже багато дозволив. Ще Папа Римський Лев XIII в позаминулому столітті почув при престолі храму відповідну розмову Господа з дияволом. У ній люцифер дістав право спокушувати людство протягом століття. Тому й придумав святий Папа, не гаючись, молитву-екзорцизм до Св. Архангела Михаїла.
Нині спостерігаємо плоди тих спокус, тобто — прискореного розвитку насолоджувальної та вседозвільної цивілізації — з її масовими недугами, отрутами, загрозами….
Сьогодні добра, впорядкована енерґетика людини близька до нуля. Це видно не лише з навколишнього безміру злочинности та злоби у світі. Як в дзеркалі, дію зла виявляють дослідження науки. Всім відома поширеність у світі та значення для людини простого фізичного елементу — води. На 70 відсотків наше тіло — це вода. Під великим збільшенням в лабораторіях простежується реакція звичайної води на приязні або лихі емоції та дії оточення; при позитивних та молитовних вода формується у гармонійні узори на зразок сніжинок, при негативних — розсипається у хаотичні неоковирні сполучення. Очевидно, що подібно вона реаґує в клітинах людського організму, спричинюючи, як наслідок гріхів, фізіологічну та психічну патологію. Найбільше гармонізує структуру води її свячення.
«Бог добрий, Бог пощадить цю цивілізацію», — мовлять не безбожники і не близькі до Бога серця, а ті — «ні се, ні те», котрим душа байдужа, як і Бог.
Мислите, що Господь буде щадити князівство сатани з його багажем, в якому багато хто себе добре почуває, лиш прибере сатану, а Сам сяде над нами царювати, посеред повної руїни затверділих людських душ?..
Не тільки апостол Св. Йоан та старовинні пророки провіщали про неминучий Божий гнів за нестримне множення й буяння гріхів людства, наражаючись на обурення й ненависть як «начальників», так і гноблених ними «маленьких людей», котрим було затишно в своєму болоті. Тепер Бог так само посилає пророків і подає нам знаки — знамення, щоби в Своєму незмірному милосерді рятувати тих, хто шукає Божої спасальної Руки. Чутливою й пильною має бути людська душа.

Андрій ТОПАЧЕВСЬКИЙ
З Божого саду

Якими плодами живилися праотці Адам і Ной? Ніколи не куштували вони навіть звичайної картоплі, не смакували лимонів та апельсинів. Але жили понад вік! Лише сім головних культурних рослин вирощували наші давні предки. Та цього вистачало, щоб збудувати сильні держави, створити неперевершені шедеври мистецтва... Коли ж і звідки прийшли до нас культурні рослини та свійські тварини? Чому рослини й тварини з’явилися на сторінках Святого Письма? Чи змінилися вони за останні три тисячі років?
Відповідь на ці та багато інших питань, пов’язаних з Біблією і відкриттями сучасної науки, ви зможете знайти у новій книзі нашого автора, письменника АНДРІЯ ТОПАЧЕВСЬКОГО «З БОЖОГО САДУ» .
Виявляється, більшість рослин і тварин, згаданих авторами Біблії, зростає, повзає, бігає або літає в Україні! Це диво дозволяє наблизити біблійні події до сучасности, а Святу Землю відчути зовсім поруч... 88 новел про таємниці біблійних істот об’єднують вірші пророчих книг і тексти євангелистів з пізнавальними описами понад 200 дерев і трав, звірів і птахів та інших істот, відображених у мітах, літературі, народних звичаях і релігійних традиціях.
Автор висвітлює аспекти різних галузей знань: історії, народознавства, етноботаніки, етнозоології, що дозволить читачеві уявити цілісну картину Світу від ранньої античности до нашого часу. Книга допоможе розумінню Святого Письма, Старого і Нового Завіту, окремих «неканонічних» текстів без орієнтації на ту чи іншу релігійну конфесію. Біблію автор бачить як Книгу книг, що справила величезний вплив на світову історію, науку і культуру.
Пропонуємо читачам фраґменти з цієї книги, яка невдовзі має вийти у світ.

ТАЄМНИЦІ БІБЛІЙНИХ РОСЛИН

Відкривши Книгу Буття, у райському садку зустрічаємо дерево життя та дерево пізнання. Вони створені дня шостого, після Людини — і, власне, задля неї. Згодом різні рослини з’являються на сторінках Святого Письма, хоч і не завжди залишаються в нашій пам’яті. У круговерті подій ми часом не помічаємо присутности дерев і трав... Біблійні ж рослини заслуговують на особливу увагу як ровесники прадавніх часів і свідки неповторних історичних діянь. Вони допомагають нам усвідомити сув’язь античної доби із сучасністю, зрозуміти моральні проблеми наших предків, відчути живий плин Історії.
Чому християнство, народившись між трьома континентами, на початку нової ери оволоділо душами мільйонів людей саме в Европі? Відповідь підкажуть біблійні рослини... У I столітті до Різдва Христового крізь усю Західну Европу від самих Піренеїв простягся величезний масив кельтських племен, що на Сході сягав Карпат, межуючи з ранніми слов’янами, а на Півдні стикався з римлянами. Кельти, слов’яни, греки, єгиптяни та романізовані народи жили в єдиному античному культурному просторі. При цьому слов’ян з їхніми сусідами духовно єднала спільність звичаєвих і релігійних традицій.
У давніх кельтів, як і у слов’ян, береза — священне дерево. Вона була (і лишається) символом жіночности, чистоти, осяяння, тоді як дуб являв собою чоловіче начало і силу, залишену предками у спадок. Він був утіленням «світового дерева» як центральний стовп будови, що символізувала Світ. Ці уявлення пізніше відобразились у слов’янському фолкльорі християнської доби: На морі, на окіяні, на острові Буяні, стояв дуб дубнястий; під тим дубом криниця води холодної; заїжджайте і залучайте з усіх чотирьох сторін, зі сходу на захід, і з півдня до півночі... I ми помолимося, на всі чотири сторони вклонимося, за молитвеного, з білого тіла рожденного, хрещеного раба Божого Івана. Іноді розповідається, що могутній дуб росте на горах Сіянських, тобто Сіонських, за рікою Орданською (Йорданом), на острові Кияні. Це виразно підкреслює глибокий вплив біблійної символіки на народну творчість, повагу до релігійних святинь, до древнього Київа.
Галльський (кельтський) Тараніс, як володар грому, подібний до слов’янського Перуна, литовського Перкунаса і давньогрецького Зевса. Всі вони викликають в уяві могутнього дуба або дубову палицю, з якої сіються блискавки. Міт про боротьбу громовика з його підлим супротивником зустрічається в багатьох народів і нагадує нам образ вогняної колісниці пророка Іллі, чия постать пов’язана з дощем і родючістю, Громовими святами наприкінці липня. Пам’ятаємо також, як іконописний сюжет, двобій Юрія Змієборця з потворою і його перемогу, що символізує звільнення землі від зимового полону.
Біблійні дуби й високі тополі часто асоціюються з місцями язичницьких обрядів: І будете ви посоромлені за mi дуби, що їх пожадали, і застидаєтеся за садки, які вибрали ви. Бо станете ви, як той дуб, що листя всихає йому, і як сад, що не має води. Цими словами пророк Ісая осуджує відступників. Не звинувачуючи самих дерев, пророк гнівається на язичників, які їх обрали для своїх потреб. Водночас дерева вшановувались як свідки знаменних подій: один з дубів урочища Мамре, під затінком якого Авраам приймав самого Господа, завжди вважався недоторканним; його й досі охороняють мешканці цієї заповітної місцини.
Повага до велетнів рослинного світу притаманна біблійній і, власне, християнській традиції. У Київо-Печерській лаврі збереглася липа, яку, за переказами, посадила мати святого Теодосія, одного із засновників цього манастиря. Згадаймо й височенні, широкостовбурні ясени та каштани на подвір’ї храму святої Софії в Київі. Мабуть, є на цьому світі місця дивовижної життєдайної енерґії. Те, що дерева біля храмів сягають надзвичайної височини, могутности й краси, підтверджує думку про зв’язок між духовними почуттями людини і життєдайними силами Природи.
А дивовижна спорідненість між вербою і пальмою! За традиціями античного Середземномор’я пальма вважалася деревом життя. Тому пальмовим віттям — точніше, її широким пірчастим листям — застеляли шлях перед урочистими процесіями. Так зустрічали Ісуса Христа під час Його в’їзду до Єрусалиму.Відтоді цей день зветься Пальмовою неділею, а в Україні— Вербною. І то — не просто через відсутність пальм; так верба, наше споконвічне дерево життя, увійшло до християнської традиції... За тиждень до Великодня вербові гілочки несуть перед церковною процесією, як за життя Христа несли пальмове віття. Після цього приносять пухнасті лозини додому; на Великдень вони вже зеленіють, прикрашаючи святковий стіл.
Дикі рослини колись вважалися сильнішими від культурних, бо дикуни невибагливі й ростуть без догляду. Сила лісових, болотяних, водяних зел була у пошані в язичницьких жерців; листя, коріння, насіння цих рослин використовувались при ворожбі, а назви — у замовляннях. Так, античні греки найбільше шанували лавра і плюща за їхню витривалість... I лише навернення до Єдиного Бога, а також поява широкого вибору нових видів з Індії та Китаю, виведення з них різноманітних сортів поступово змінило цю орієнтацію. Іншого, гуманнішого сенсу набули ці культурні, шляхетні рослини в уяві авторів Святого Письма.
Дерева і трави, їхні плоди стають символами різних чеснот, а життя культурної рослини — навіть взірцем для наслідування. Діє принцип аналогії: за часів пророків пастушество відступило, люди вже познайомилися з широким колом аґрарних культур, тому такі порівняння були для них близькими. Етапи духовного виховання повторюють послідовність польових робіт — сівбу, догляд за рослинами, жнива: Чи кожного дня оре ратай на посів, ралить землю свою й боронує? Чи ж, як рівною зробить поверхню її, він не сіє чорнуху й не кидає кмин, не розсіває пшеницю та просо й ячмінь на означенім місці, а жито в межах її? — промовляв Ісая.
Европейська цивілізація завдячує християнству усвідомленням ґрандіозних понять, на яких виросли сучасні культура й мистецтво, розумінням світової краси і гармонії. Утверджуючи Добро і засуджуючи Зло, Ісус уживав порівняння — метафори, зрозумілі кожному неофітові.
Згадаймо хоча б притчу про кукіль, де пшениця символізує дію доброї сили, бур’ян же отруйний — навпаки, супротивної... Коли давні предки наші почали віддавати перевагу у своїй творчості «добрим» рослинам — господарським і декоративним, звернулися до польових, культурних рослин у народних піснях, казках, вишивках і малюнках, це було однією з виразних ознак християнізації.
Усвідомивши, що вона створена за образом Божим, людина перестала ототожнювати себе з рослинним і тваринним світом. Якщо в античних мітах перетворення в рослину відбувається безболісно — так, наприклад, німфа Дафна з легкістю стає лавровим деревом — то в українській фолкльорній традиції подібна метаморфоза завжди пов’язана з темними силами чаклунства і є трагедією людської особистости, як у баладі Тараса Шевченка «Тополя», написаній на основі народної пісні.
Рослини в Біблії вже не виступають захисниками роду або втіленням духу предків. Автори біблійних текстів приділяють увагу рослинам залежно від їх практичного або естетичного значення. Звичайно пшениця є мірилом добробуту, і не випадково Второзаконня називає її першою в переліку скарбів Землі Обіцяної. А вислів, зачерпнутий з проповіді Івана Хрестителя у переказі євангелиста Матвія «відділити зерно від полови», і сьогодні лишається поширеною і зрозумілою алегорією.
Тим часом троянда і лілея згадуються завдяки своїй красі; стрункість кипариса і величність кедра ліванського були метафоричними образами, зразками для поетичних порівнянь. Це свідчить про високу естетичну культуру творців Біблії, котрі цінували Красу понад буденні реалії життя... Такі спостереження допомагають нам сьогодні зрозуміти духовну атмосферу середньої і пізньої античности, зокрема — доби пророків і раннього християнства. То був час великої віри в силу Слова — віри, яка спроможна негайно втілити Слово в диво. А дивовижні ознаки, що їх являв Син Божий, були звичайними для віруючих, але вражали тих, хто Віру втратив або ніколи не мав її. Переконливими прикладами сили і впливу Слова стали притчі, які розповідав Ісус Христос, повчаючи і напучуючи учнів своїх.
Зрозуміло, чому в Притчах Христових рослинам належить вельми помітне місце. Адже свої настановлення Він черпав з навколишньої природи або щоденного життя людського. Минаючи з учнями виноградники, говорив про лозу виноградну; біля засіяного поля мав бесіду про труди земні, а серед рибалок — про закинуті в море сіті. Простота і природність Притч Христових, які дають щедру поживу для роздумів, виникає з того, що Він обирав для порівнянь усім відомі культурні рослини. Це — пшениця, виноград, смоква та багато інших у притчах про кукіль, про гірчичне зерно, про робітників у винограднику, про фігове дерево, про зростання насіння. Особливо вражає притча про злочинних винарів, що несе глибоку науку нової, як на ті часи, християнської моралі: не мстися, на зло відповідай добром. Дослухаючись Притч Христових, відчуваємо власну присутність у садках Святої Землі, при народженні євангельських понять Прощення і Добра.
Однією з найбільших таємниць, так і не розгаданих сучасною наукою, залишається походження культурних рослин. Адже досі не знайдено батьківщини апельсина, лимона, грейпфрута, персика, вишні, звичайного рису і багатьох інших рослин, чиїми плодами харчуються мільярди людей. Звідки ж вони потрапили до нас?
За Старим Завітом, у раю — садку Едемському — росли різні дерева, кожне з них принадне на вигляді на їжу смачне, а посеред раю — дерево життя і дерево пізнання добра і зла. Назви інших райських дерев, крім фіги чи то смокви — невідомі. Певно, деякі з них дісталися Адамові, щоб порати землю, з якої узятий він був. Та навіщо Адамовим дітям, одягненим у шкури первісним людям, скажімо, бавовник або лимон? Ці едемські рослини люди одержать значно пізніше, коли виникне потреба. Мабуть, тому й нема згадки про них у Святому Письмі.
Найпершою з рослин у Біблії названа фіга, чиє листя правило Адамові з Євою за опаски; після неї згадані тернина й осот, тобто бур’яни, що заважатимуть людям здобувати свій гіркий хліб. Земля й справді нерідко родить бур’яни замість хліба — це залежить від того, як її любимо та обробляємо. Дивуємося іншому: якщо походження бур’янів добре відоме, бо всі вони є звичайними рослинами і зустрічаються не тільки на полях, а й у дикій природі, то родовід багатьох головних культурних рослин залишається таємницею. Настирливі дослідження вчених, численні експедиції углиб Гімалаїв, до Китаю та Індії цього питання не розв’язали. Більше того, наукою виявлено, що ніде не зустрічаються в дикому стані також тверда і м’яка пшениці, европейський виноград, олива, звичайна цибуля та часник, які вирощуються тисячоліттями і згадані у Святому Письмі, як давно відомі рослини.
Це диво помітив великий природознавець Альфред Уоллес. «Якщо різноманіття культурних рослин, — запитав учений, — створили давні, неосвічені люди, то чому за всі роки існування наукової селекції хоч і виведено безліч сортів, але не винайдено жодної нової рослини?» Відповіді він так і не відшукав до кінця життя. I пізніше ніхто не розгадав «парадоксу Уоллеса»; були навіть спроби пояснити його, як і багато інших загадкових явищ, втручанням у земне життя іншопланетних цивілізацій. Та чи не краще просто повірити, що плоди земні є даром Божим і сприймати їх з належною шаною. Адже це не суперечить сучасним науковим уявленням ні про генетичні центри походження культурних рослин, ані про їхнє поширення на Землі.
Побожне ставлення до зеленого світу дерев і трав, усієї рідної Природи є здобутком наукового і особливо — релігійного мислення, що визначає нині, на межі тисячоліть, екологічний світогляд кожної освіченої, притомної людини. Вчені прагнуть зберегти екологічну та географічну рівновагу на Землі; вони вивчають умови життя різних істот, утворюють заповідники. Пізнаючи закони всесвітньої гармонії, наука приходить до розуміння Божого ладу у світобудові; знання і віра допоможуть повернути те, що здається назавжди втраченим — чисту землю, воду й повітря. При цьому питомою рисою біблеїстики, як і природознавства, є прагнення захистити як наше довкілля, так і заповітний духовний світ, малий космос Людини.
Тарас Шевченко поетичним зором сягав сутности світової природної рівноваги, бачив місце в ній України. Захищаючи свій тихий рай —малий космос, він гнівився на всякі втручання у злагоду Людини й прекрасного світу, створеного Богом. Для нього Дніпро, Канівські гори з гаями, чисті ставки й потоки були тією основою, без якої життя земне втрачає сенс. Зрозуміло, до чого призведе загибель нашого природного оточення: людина вже не буде собою, як і всяка частка не існуватиме без цілого. Ці думки Шевченка на диво співзвучні сучасним екологічним поглядам. А його Земля Обіцяна у переспіві 35 глави пророчої книги Ісаї є образним втіленням омріяної, ідеальної, довершеної країни майбутнього, Божого саду, де житимуть сини і доньки України, пройшовши крізь руїну духовну, врятовані від розбрату і оминувши блюзнірські спокуси.
Оспівуючи дерева і трави, автор «Кобзаря» підкреслено дотримується біблійної традиції і навіть згадує рослини у послідовності, навіяній Святим Письмом. Хіба це не прояв Божої волі, на противагу руїнницьким планам «перетворення» природи, породженим носіями вульґарного атеїзму?
Надихаючи митців, Книга книг підносить їхню творчість на всесвітній рівень. Нас дивують фрески Сікстинської капелі та скульптура Мойсея, створені великим Мікеланджело. Враження посилюється тим, що постаті людей, які говорили з Богом, близькі й знайомі нам своєю земною природністю. А впізнаючи рослини у віршах Святого Письма, краще його розуміємо. Тому Іван Франко у поемі «Мойсей» залучив до громади біблійних рослин, крім кедра, пальми, троянди та дуба, ще й не згадану у Святому Письмі слов’янську березу. I, нарешті, добре відомого, оспіваного в українських піснях, непоказного дикого терна. Книги Святого Письма були і є найбільшим авторитетом у вихованні християнського світогляду і моралі, бо їх вічні персонажі у різних іпостасях (постатях та особах) живуть і діють з творчої волі видатних митців, письменників і поетів.
Дуже багато змін сталося в Світі відтоді, як написана Книга Буття, але не змінилося значення рослин. Як і тисячі років тому, вони годують і одягають нас, живлять повітря і прикрашають Землю. Відроджуючись духовно, ми сьогодні ніби повторюємо шлях перших послідовників Ісуса Христа; погляньмо ж чистими очима на цих мовчазних трударів, які з неживих речовин і сонячного світла створюють хліб наш щоденний... Як виявилося, величезна більшість культурних рослин, згаданих у Біблії, зростає в Україні! Це підтверджує думку, що Книга книг і зображені в ній події ближчі до кожного з нас, ніж можна уявити. Усвідомлення цього дива дає надію зрозуміти вищий сенс у розмаїтті царини рослин, допомагає берегти й доглядати їх у поті свого лиця, знаходити в душі зерно любови до них...

ВІДКРИЙ СЕБЕ

Колись наші давні предки, збираючи врожай, оспівували перший сніп. I нині колоски від зажинку ставлять під образами; обмолочують їх окремо й зерна святять у церкві, а навесні, перед засівом, змішують із насінням. Як співзвучні ці екологічні старожитні обряди наймодернішій науковій, етичній думці! Встеляючи підлогу листям аїру на Зелену суботу перед святом Трійці, збираючи достиглий мак для коржів на Маковія, несучи на Спаса до церкви святити яблука й груші-спасівки, ми відроджуємо добрі народні звичаї, заповідаємо їх нащадкам із сподіванням, що наша любов до рослин, ця мала частка великої християнської Любови, допоможе Світові вистояти на пронизливих вітрах жорстокої техногенної доби... На останній сторінці Одкровення, що завершує біблійний канон, як і на початку Святого Письма, зустрінемо дерево життя. Росте воно по берегах ріки живої води і родить дванадцять раз плоди, кожного місяця приносячи плід свій. А листя дерев — на вздоровлення народів. У цьому вбачаємо Альфу і Омегу, Початок і Кінець, повернення до Саду, з якого ми вийшли — Божого.
Біблія стверджує, що птаство було сотворене п’ятого, а звірі — шостого дня. Отже, коли Людина вперше побачила Світ, її вже оточували всілякі тварини, що жили у Божому садку — Едемі. Господь зажадав, аби Людина сама назвала їх. I коли до Адама приєдналася Єва, перший чоловік вже устиг дати всім птахам і звірам різні імена (Буття, 2:19-21). Власне, з цього й почалося наше пізнання Світу Божого.
Змальовуючи Всесвіт, Книга книг пропонує нам його цілісну картину — Універсум. Але якщо про кожну біблійну особу написані стародавні трактати й сучасні дослідження, то рослини з тваринами залишаються поза належною увагою, хоча без них не тільки неможливо уявити Світ, а й важко осягнути думки, наміри та вчинки персонажів Святого Письма. Сприймаючи пророцтво Ісаї про мирне царство Месії, де телятко з левеням пастимуться разом, сучасна людина має зрозуміти метафоричну мову старозавітного пророка, в якій покора і лють традиційно уособлені певними істотами. А читаючи псалом, де праведник порівнюється з кедром ліванським, не зайве поцікавитись, чому саме це прекрасне дерево, як символ високих чеснот, збудило уяву співця богонадхненної молитви. Чому ж у біблійних текстах згадується та чи інша рослина, звір або птах? Відповісти на це питання можна, лише зрозумівши місце кожної істоти в Універсумі, її образ — у свідомості авторів Святого Письма.
Релігійна символіка набула особливого значення ще за часів раннього християнства. Якщо зображення тварин та рослин в елліністичній культурі були реалістичними, пластично-тілесними і лише відбивали уявлення про навколишній світ, то у християнській традиції хрест, виноградна лоза, вівця, пастух і ягня, якір і корабель є знаками сакральних таємниць, духовними символами. На зміну еліністичному мисленню з його логічним вивченням довкілля приходить ірраціональний ідеалізм християнина, для якого людина — це не «суспільна звірина» у системі Аристотеля, а Боже сотворіння, як і решта Світу. Взаємини людини з Богом — вже не сліпе підкорення, а своєрідне партнерство на засадах духовних зобов’язань. Замість античного незмінного Космосу перед нею постає динамічний Всесвіт, сповнений історичного змісту, роздумів над сенсом життя та самоаналізи. Пластика втрачає панівну ролю, і провідні місця серед мистецтв займають музика, поезія, література, допомагаючи людині спілкуватися з Богом. Тепер цінується не сама ідея Краси; зовнішність має значення лише як відображення внутрішніх — власне, душевних якостей.
Гомерова Одіссея не претендує на те, щоби зробити читача учасником подій цієї епопеї. Вони залишаються у нашій свідомості наче яскравий міт, що примушує на деякий час забути про дійсність — леґендою, яка має циклічне завершения, початок і кінець. Біблійна ж література — не спогад про давно минулі події; вона залучає людину до участи у неспинному процесі історії. Час у Святому Письмі має незворотній характер, а кожна людина знаходить власну гілочку на історичному світовому Древі. Особлива увага приділяється сотворенню Світу й початкам його, а також — моральним засадам людини, питанням вибору її життєвого шляху. Святе Письмо допомагає уважному читачеві відчути себе вартісною часткою живого і духовно гармонійного Універсуму, в якому почуття до ближнього свого і до Бога є неодмінними складовими всесвітньої християнської Любови до всіх сотворінь: «Хто не любить брата свого, якого бачить, як може він Бога любити, якого не бачить?» (I Івана Богослова, 4:20). При цьому естетичні цінності підпорядковуються цінностям етичним, що сприяє розвитку емоційно-образного мислення, завдяки якому були переглянуті статичні погляди античних учених і філософів на Всесвіт і наше місце в ньому.
Щоб повніше відчути плин історичного часу, порівняймо рослин і тварин Едемського саду з колом істот, що нині живуть з нами на Землі. Адже далеко не всі вони, згадані у Святому Письмі, щасливо дожили до наших часів. Багато з них опинилося у Червоних книгах фактів (Red date books) як щезаючі, а деякі — навіть у так званих Чорних списках, де фіґурують зниклі назавжди. Це сталося за неповні 2000 років, що минули від часу написання Нового Завіту учнями Ісуса Христа. Особливо жорстокими були два останні століття, коли з широких просторів Европи, Азії та Африки щезло чимало істот — сайгаки, тарпани, ведмеді, журавлі, які вважалися звичайними за життя наших прадідів. Чи не тому природні реалії все рідше стають об’єктами творчости, а їхнє місце в літературі й мистецтві захоплює «віртуальна реальність», знайдена у пам’яті комп’ютерів?
Вважаючи себе цивілізованою, сучасна людина безжально знищує власну домівку — природу Землі — з її пожильцями, своїми сусідами, які не можуть себе захистити не тільки тому, що не мають представників у парламентах. Про деяких рослин і тварин залишилися тільки спогади. Сьогодні на українському Півдні не зустрінете степового орла, як і ліванського кедра — в горах Лівану. Та Святе Письмо рятує від розпачу й зневіри, воно боронить свідомість людини від усякого зла, являючи нам безмежний Світ, населений різноманітними істотами, кожна з яких по-своєму виконує волю Господа.
На стінах печер Альтаміра і Ласко у горах Піренейських, склепіннях Кам’яної Могили в Запорозьких степах та в інших святилищах наших далеких предків чудово збереглися зображення диких коней, турів, сайгаків, добре відомих мисливцям кам’яної доби. Тоді людина ще не мала грізної зброї, якою згодом винищила цих тварин, врятованих від Всесвітнього потопу мудрим прабатьком нашим Ноєм. Та перш ніж людина застосувала заповідь «не убий» не тільки до ближнього свого, вона повірила у християнське милосердя, що виключає зневагу до життя і є небувалою раніше чеснотою, якісним стрибком свідомости мислячої істоти. Зрозумівши це, мусимо довести власними вчинками, що не марно живемо у XXI сторіччі.
Словом «твар» за давнини називали всіх сущих, бо вони — від Творця. Ще у XVIII ст. Григорій Сковорода словом «тварина» називав сотворену Богом істоту. Як християнин, український філософ поважав будь-який прояв життя, бо його торкнувся Всевишній: «Ця невидима натура, чи Бог, усю твар пронизує й утримує; скрізь завжди був, є і буде».
Звіру чи птахові часто доводиться поділяти щоденні радощі й біди людини, приймаючи її долю як власну в тому природному середовищі, що всіх нас оточує. Ярмо, накладене на тварину, має бути гуманним не тільки тому, що усвідомлюємо її користь чи допомогу. Адже спорідненість тварини вимірюється не рівнем її підкорення людиною, а тим тривалим і сповненим драматизму шляхом від Едемського саду, який ми пройшли разом.
Якщо людина наділена творчим началом за образом Божим, то цей небесний спадок заохочує її втручатися у навколишню дійсність. Та ми, на жаль, не завжди розумно користуємось цим безцінним дарунком, володіння яким зобов’язує до найвищої мудрости. Пануючи на землі, вивели породи свійських тварин і сорти культурних рослин, тривожимо надра земні задля металів і палива. Але за цими справами, нагадував Григорій Савич, нам не вистачає найважливішого. А саме — усвідомлення, що не можна зловживати дарованою нам владою над природою. Мусимо жити власною працею, а не за рахунок знищення лісів, луків, річок і морів, самої землі та її глибин. Утім, руйнація чудесної прабатьківщини людства посилюється. Добро і Зло зростають разом з нами, адже вони з однієї колиски — Едемського саду. Як подолати цю суперечність, відшукати вихід?
Найлегше, — писав Сковорода, — оминути важку біблійну науку з її істинами, «майнувши» до безбожників. Та не краще вчинить і марновір, який, уникаючи клопоту, вдасться до заяложених думок і порожніх слів. Зрікаючись атеїзму і відкидаючи догматизм, мандрівний філософ радить: «Випробуй себе у Писанні», або ще простіше — «Відкрий себе». Тоді Книга вічна, Книга Божа, Книга небесна, як він називав Біблію, відповість на складні питання, що турбують людину все її життя, і в «численні помешкання Божого цього лябіринту відкриється тобі вхід і вихід».

Малий рибалка
Оксана ЛУЩЕВСЬКА

Ніколи не знаєш, чого очікувати від цього дивовижного життя. Може статися, що ранок — невдалий, хоч плач, відтак все здається гірким, мов редька. Та вже надвечір, дякувати Бого¬ві, щастя переповнює серце. І хочеться ділитися ним із кожним: рідним чи далеким, знайомим чи перехожим.
Отак з Павлусем і трапилося. Прокинувшись удосвіта, хлопчик мерщій побіг у двір, де його старший брат Іван ще звечора вудки підготував, щоб раненько піти рибалити. Павлусь давно чекав на цей день! Зазвичай він ходив рибалити з татком. Але тато ловив рибу тільки з човна, де хлопчикові дозволялося лишень нишком посидіти. І що то була за риболовля, коли Павлусеві навіть вудки не давали? Мовляв, малий ще. «Що, — казав тато, — як зачепишся за гілляччя якесь? Буде нам катавасія!»
Та нині татко у відрядженні. А ось Іван пообіцяв Павлуся із собою покликати. Брат збирався рибалити з берега. «Ох, наловимо карасиків і пліток! Окунців та підлящиків! — примовляв Іван. — Бо бабця кажуть, на свято апостолів Петра і Павла краще, ніж будь-коли риба ловиться. Вони ка¬жуть, що апостол Петро, один із дванадцяти найближчих учнів Ісуса Христа, був рибалкою. Отож в народі його вважають покровителем риболовлі. До нього молилися про до¬брий улов. Ну, ми молитися не будемо, — всміхнувся брат, — а от вудки закинемо. Порибалимо на славу!»
Павлусь слухав його захоплено. Ото Іван — всезнайка! Як чудово, що він, Павлусь, допомагав братові гачки на волосінь чіпляти.
«Головне — не заспати, не заспати...» — наказував собі Павлусь, лягаючи ввечері у ліжечко. Іван гоноровий, тож чекати ох як не любить!
І ось вранці вибігши у двір, Павлусь гірко скривився. Він кинувся до лавки — ні, нема вудок. Заспав! Запізнився! Тоді він зазирнув до літньої кухні, де мама з бабцею куховарила.
— Іван тут? — запитав тихенько.
— О, той ще вдосвіта на ставок пішов... — махнула бабця рукою.
— На лівий чи на правий берег, га? Та бабця лишень плечима здвигнула.
— Хто його знає... — Мама поставила миску на стіл. — Іван сам собі на умі. Хай рибалить, а ти, сину, ходи снідати...
Павлусь похапцем поїв, поглядаючи на вулицю з на¬дією, що брат повернеться по нього. Та де там! Іван з друзя¬ками гайнув, то про Павлуся, мабуть, і не згадує.
— Мамо, — спитав хлопчик після сніданку, — а можна я піду Івана пошукаю? Я так хотів порибалити з ним. Може, знайду його? І рибинку піймаю: пліточку чи окунця.
— Ну, хіба що недалечко, до першої кладки.
— Там же мілко, яка там риба? — похнюпився Павлусь.
— Тоді краще вдома забавляйся, як не хочеш йти до кладки, бо далі я не дозволю. Моє слово — непохитне. До першої кладки... Як побачиш Івана, клич його до себе. Щоб я за вас не хвилювалася!
— Так, так! — кивнула бабуся. — Бо рибу можна і на мілині піймати, якщо з вірою просити — молитися.
А мама махнула рукою й засміялася:
— Біжи, хлопче, доки пускаю. Цеберко прихопи!
Павлусь схопив цеберко, що під руку потрапило, — і побіг до кладки. Та на місточок не пішов, натомість сів на камені і зажурився. «І що його без вудки робити? Ще й відро взяв — як буде якийсь рибалка йти, то підійме мене на кпини».
Він уважно подивлявся то на густий очерет, що шур¬хотів від подихів легенького вітерця, то на другий берег, шукаючи поглядом Івана. Сонечко купалося у хвилях, розсипаючи з щедрих долонь ясні промені. Подеколи з глибини вистрибували рибини, виблискуючи сріблом, — ніби гралися у квача.
— Ото б мені таку піймати! — сказав Павлусь вголос. Та біля берега тільки мальки вертілися.
— Мені хоч би рибинку! — знову стиха мовив хлопчик. — Бабуся казали молитися. Але як?
Павлусь скочив на камінь і гукнув зненацька:
— Апостоле Петре, апостоле Павле, допоможіть рибу піймати!
Раптом хлопчик відчув, як хтось злегка торкнувся його плеча. Озирнувся. Перед ним стояв сивий чоловік.
— Молитися Богові — це означає відчувати Його постійну присутність у житті, у всьому покладатися на Нього, говорити з Ним про всі свої радощі, біди, почування й бажання. А святі допоможуть тобі цього навчитися. Молися завжди, синку, і в свято, і в будень, і у хвилину радости, і в хвилину негоди — завжди, синку!
Павлусь розкрив рота, але не зміг мовити ні слова.
— Он, глянь який окунець у мулі дрімає, — вказав чоловік, — і зник за очеретами.
Хлопчик довгенько дивився услід незнайомцеві. Хто він такий? Раніше Павлусь ніколи його тут не бачив.
Оговтавшись, малий взяв цеберко і обережно загріб у нього червоноперого окуня разом з водою. Така радість його охопила!
Павлусь весело біг додому. Дорогою всім перехожим — знайомим і незнайомим — показував свій улов.
Вдома хлопчик застав Івана. Виявилося, що той ані¬чогісінько не піймав. Брат підійшов до Павлуся, заглянув у цеберко і сказав ніби мимохідь:
— Сьогодні, малий, невдалий день для риболовлі, га? Та раптом з води вигулькнув окунець — Іванові й мову відібрало.
— Ось! — показав Павлусь. — Яка радість!
Малий рибалка розповів рідним, як піймав окунця. Іван не вірив, мама дивувалася, лишень бабця схвально кивнула головою: «Молитва, мій хлопчику. Віра й молитва».
Пополудню, натішившись, Павлусь заніс окунця назад до ставу. Він перехилив відерце, і рибка, крутнувши хвостиком, сховалася в очереті. А малий рибалка полегшено зітхнув і подумки подякував Богові за такий чудовий Петропавлівський день.

ЛІТНЯ КНИЖКА. — Упоряд. Г. Кирієнко, З. Жук, Ю. Березенко. —К., 2010

Валентина БОНДАРЕНКО
Предтеча

Давно колись у древній Іудеї
Священик жив Захарія з жоною.
Дітей не мали, а тому юдеї
Обходили неплідну стороною.
В той день служив Захарія у Храмі,
Коли з’явився Янгол перед очі:
— Не бійся, муж, твою молитву саме
Почув Господь, а глас Його пророчий.

Жона твоя тобі народить сина.
І радість буде і тобі, і людям.
І будеш ти достойним сім’янином,
А син — Предтечею для Бога буде.
Святого Духа сповнений з утроби,
Твій син великий буде перед Богом.
І те, що він по волі Божій зробить,
До вічного життя дає дорогу.

— Та я старий, дружина теж. Чи може
Здійснитися оте, про що ти кажеш?
Нас обмовляє бідний і заможний,
І будь-хто насміється і зневажить!
— Я — Гавриїл. Господь послав до тебе,
Щоб передати вість оцю благую.
Ти не повірив. Отже, воля неба —
Мовчатимеш. Тебе я вже не чую.

Єлисавета дякувала Богу,
Що зачала. Прозріла все у дусі,
Коли прийшла її вітать небога,
Майбутня Мати Господа Ісуса.

Єлисавета народила сина.
І нарекли, як Бог велів, Іваном.
Заговорив Захарія — дитина
Вернула мову, честь його і шану.

Зростав Іван і Духом укріплявся,
В пустелі жив, допоки дні настали,
Коли діждавсь народ пришестя
Спаса, Якого всі в Ізраїлі чекали.

До Йвана йшли багаті, бідні, гнані —
Пишалась би тепер Єлисавета!
Хрестив пророк водою із Йордані...
І ось прийшов Ісус із Назарета —

Не смів Іван, та охрестити мусив.
І враз побачив: небеса розкриті,
І Дух Святий, що сходить на Ісуса
Голубкою з пречистої блакиті.

І дивувався грішний люд навколо.
Й завмерли всі у тихому смиренні:
— Мій Син возлюблений! —
почувся з неба Голос —
В Тобі тепер Моє благоволення.

14 липня — вшанування пам’яті святих безсрібників Косьми та Даміяна

Дорога до Бога
1
За часів далеких,
Древніх, як сивини,
Ув отця і неньки
Виросли два сини,

Щирі, небайдужі
До чужого болю.
Зцілювать недужих
Дав Господь їм долю.

З батьківської хати
Вивів на дорогу,
СЛОВОМ лікувати
Доброго і злого...

Тож і поспішали
Втішити, зігріти,
А услід із шани
Зацвітали квіти.
Навіть кримські схили,
Джерелом цілющим,
Срібно задзвеніли
Славу невмирущу...

2
Косьмо, Даміяне,
В Римі заворуха:
Знищують погани
Тих, що з Божим духом.

Сам цар-імператор,
Зиркаючи люто,
Вже звелів кувати
Вам залізні пута...

Косьмо, Даміяне,
Непохитна віро,
Брязнули кайдани,
Блиснула сокира

Вже над головою...
Та при всьому люду
Божою рукою
Сотворилось
чудо1 —

Поклонивсь Христові
Грізний цар держави
І на добрім слові,
В почестях і славі,

Відпустив із миром
Посланців Господніх...
Та вже хижим звіром,
Затаївши подих,

Їх чекала заздрість
Над струмком у лісі.
Даміяне, зрада!
Косьмо, озирнися!

3
Стрепенулись
трави2
У багряних росах
Й зашуміли: слава!
Слава! —
стоголосо.

Вічно між святими
У вінцях кривавих
Мужністю цвістиме
Мученицька слава.

1За переданням, голова царя Нерона повернулася обличчям назад, стала ж на своє місце лише після того, які він визнав Ісуса Христа.
2За переданням, колишній учитель братів, славетний лікар, спокусився славою учнів і, заманивши до лісу ніби для збирання трав, підступно убив їх. Там же, поблизу струмка і закопав.

Вікторія ФЕДОРЕНКО
Жаліслива хмарка

— Хмарко, пошли нам
Дощику краплю! —
Просить у хмарки
Зажурена чапля.
— Дай нам водиці! —
Жабка благає, —
Наше болітце
Геть висихає. —
Хмарці у небі
Жалко їх стало,
От вона дощиком
Щедрим і впала.

Оксана СЕНАТОВИЧ
Друже мій

У сльоту, і в час негоди,
і в погоду, друже мій,
серцем слухати зумій
звуки рідної природи,
звуки — дивні голоси
незвичайної краси.

Чуєш, друже мій, розмови? —
З вітром листя гомонить,
з сонцем — ниви і діброви,
і з озерами — блакить.

Розмовляють доли, води...
Стань, послухай, роздивись.
Мову рідної природи
розуміти серцем вчись.

Станіслав ШАПОВАЛОВ
СЕРЕДИНА ЛІТА

Нині особливий день —
Середина літа,
І на вишні — тьма вишень,
Аж нагнулись віти.

Анатолій КАМІНЧУК
Ось волошка, ось ромашка

Ось волошка, ось ромашка,
Ось метелик, ось комашка…
Надійшло чудове літо,
Сонця в соняхи налито.
На городі гарбузи
Зачекалися грози.
Ой, як треба дощику
Гарбузам і хвощику!

Леонід ТЕНДЮК
Вдарив грім

Синім розчерком пера
Розписалась блискавиця,
Вдарив грім — і мов з відра,
Ллється із небес водиця.

Наталка ПОКЛАД
ДВІ ШОВКОВИЦІ

Що у місті на околиці
Зародили дві шовковиці,
Зародили солодесенько,
Так довірливо-низесенько,
Так чорняво — не відмитися.
А приходьте подивитися!
А приходьте частуватися,
Сили швидше набиратися!

Оксана КРОТЮК
НАША ХМАРА

Як затягнеться небо сірим серпанком, і поховаються всі жучки й комашки, і не шелесне ані травинка, ані листочок, то я вже знаю: треба чекати нашу хмару. Хмара живе за лісом. Вона завжди приходить звідти. Висунеться поволі, потягнеться, почухається животом об колючі верхівки сосен і повзе на село. Повзе, повзе... Та й стане над нашою хатою.
А кругом тихо... І повітря свіже, аж мокре. То хмара так мокро дихає. На дощ заміряється. А тоді я-ак сипоне! Бо ж город у нас нічогенький — є що поливати. Великі краплі падають рясно, важко, наче трусить вона здоровенне повне води решето.
І дивись — уже лисніє од чистоти й свіжости весь город. І весело пнеться догори молоде туге бадилля картоплі, темно-зелене листя буряків, пагони помідорів...
Я беру парасолю й виходжу на ґанок. Нашій хмарі подякувати.

Валентина ВЗДУЛЬСКА
Примовлянка до дощу

Схожий дощ на сіру мишку,
Капав, капав та й утік.
Дощику, піди ще трішки,
Намочи деревам ніжки,
Буде яблук на весь рік!

Богдан МИСЮГА
ГАЛИНА СЕВРУК

— Альбом-монографія — К., «Смолоскип», 2011
В альбомі-монографії вперше систематично висвітлено мистецьку спадщину відомої української художниці Галини Севрук — яскравої представниці плеяди «шістдесятників». На прикладі творчої індивідуальності Галини Севрук бачимо основні світоглядні характеристики літературно-мистецького середовища Київа 1960-1980-х років. Мистецтвознавча аналіза творів поєднана з багатим епістолярним матеріялом. Унікальні збірки графіки малих форм, ілюстрації монументальних творів, керамічні твори з приватних колекцій публікуються вперше. Матеріял зібрано на основі державних музеїв України та приватних зібрань України, Америки та Канади. Альбом є найповнішим науковим ілюстрованим виданням творчости художниці.
Подаємо уривки з тексту Богдана МИСЮГИ та статтей Богдана ГОРИНЯ і Михайла БРАЙЧЕВСЬКОГО.

Квінтесенцію мистецьких пошуків Галини Севрук у царині монументальної кераміки становить величне горельєфне панно «Місто на семи горбах», що в готелі «Турист» у Київі. «Місто на семи горбах» є довершеною багатоплановою за змістом та просторовим тлумаченням тематичною композицією. Цей твір — наче епічне узагальнення всіх образнопластичних пошуків Галини Севрук на тему «княжої доби». Духовно пережиті художницею долі знакових персонажів київської історії, глибоке осмислення позачасових зв’язків поколінь давньоруських сподвижників — роблять тематичну розповідь у глині своєрідним одкровенням митця-філософа.
Монументальне творіння Галини Севрук є унікальним явищем в історії україн¬ського мистецтва другої половини XX століття. За своїм тематичним спектром тво¬ри художниці пов’язані з проблематикою національного відродження та історико-культурного просвітництва 1960-1970-х років… Формально еволюціонуючи від архетипічних парафраз, мисткиня створила дуже самобутню та багату авторську художню форму, чим ідейно продовжила перервану традицію учнів та послідовників Михайла Бойчука.
Надзвичайна заанґажованість Галини Севрук суспільною та власне мистецькою проблематикою сучасности, глибока зако-ріненість у тра¬дицію поставили її творчий потенціял в епіцентр інтеґративних процесів нонконформіст¬ського середовища українських художників. Рівень еволюції образно-пластичних засобів та надзвичайна поліфонія методів художнього вираження Г. Севрук у 1960-1970-ті роки скоріше нагадують розвиток якогось західноевропейського мистецького осередку, аніж процес творчого поступу «радянського художника». Інформативна та духовна відмежованість мисткині від системи нормативних цінностей відіграла тут свою позитивну ролю.
…Було б помилкою вважати, що Галина Севрук застосовувала до пластики малих форм у кераміці ті ж художні прийоми, що і для станкового чи монументального малярства. Ца¬рина станкового живопису, з якого почалася творча біографія Галини Севрук, хоч і заклала передумови ставлення молодої художниці до нового матеріялу, все ж не вплинула на на¬прямок формального поступу. Визначальними стали її аналітичні обсервації першовзорів та форми артефактів з археологічних експедицій, що на той час набули розвитку в Україні. Тоді склалася ситуація, коли передовий науковий світ археологів, істориків, літераторів був згуртований навколо проблематики збереження та переоцінки історичної спадщини. Михайло Брайчевський, Григорій Логвин, Борис Мозолевський — історики-археологи, з якими Галині Севрук випала щаслива нагода спілкуватись та черпати унікальні знання про специфіку давніх матеріяльних культур. Вони вводять художницю у ди¬вовижний світ мітологічних образів давніх слов’ян, діляться здогадами та новими відо¬мостями про історію міст і поселень Київської Руси. Саме у цей час українська археологічна наука відкриває для світу пам’ятки Середньої Наддніпрянщини, славетні скарби «черняхівської» та «зарубинецької» культур. У колі археологів визрівають нові сенсаційні гіпоте¬зи щодо походження України-Руси... Художниця під впливом шквалу інформації змінює багато що в своєму світогляді, міняє і вектор образного вираження в мистецькій творчості. Тоді вишукані тонкі сецесійні форми її графічного мислення заміняються грубими, проте промовистими монументальними формами арабескового ґротеску…
Виконані в архаїчній стриманій гамі оливкових, охристих та пастелевих тонів синьої барви керамічні малоформатні рельєфні портрети сприймаються не як жанрові твори, а як своєрідні пам’ятні знаки доби бароко чи епітафійні портрети Середньовіччя.
Твори Галини Севрук середини — кінця 1970-х років, окрім високого естетичного за¬доволення, приносили глядачеві також унікальні відомості про історію України давніх часів, відкривали невідомі постаті з галузі культури, медицини, повертали в контекст вітчизняної історіографії персоналії державотворців, духовних сподвижників та меце¬натів. Так, з освітньою метою наприкінці 1970-х художниця започаткувала малоформат¬ні медальйони-сувеніри з образами князів, козацьких гетьманів, видатних особистос¬тей світового значення. Окрему серію склали пам’ятні історичні знаки українських міст.
Тематично розмаїта та історично вмотивована мозаїка образів, створених Г.Севрук у галузі керамічної пластики малих форм, ілюструє природу нашого сучасного світогляду. Виплекана в середовищі найкращих здобутків української мистецької традиції форма цієї пластики випереджає розвиток жанру майже на півстоліття. Еволюціонуючи від найпростіших ремінісценцій давньої української кераміки, художниця пройшла складний шлях формальної адаптації архетипу, осмислення та образного відтворення усіх найважливіших тем з історії українського народу. Втілення образів Галиною Севрук є ідейно маштабним, монументальним за змістом навіть у найменшому форматі рельєфної пластики.

Богдан ГОРИНЬ
Найповніше виявила себе Г. Севрук у кераміці. Працюючи художником в експеримен¬тальній керамічній майстерні при Інституті експериментального проєктування Академії архі¬тектури УРСР, вона створила чимало невеличких керамічних панно на мотиви древньої укра¬їнської історії та старослов’янської мітології. У вільній інтерпретації мітичних божеств — бо¬гині джерел, води і життя Криниці, бога вогню, грому і війни Перуна, богині краси Лади — художниця прагнула віднайти їх народне життєстверджуюче начало, передати поетичний аро¬мат старовинних легенд і переказів. Можливо, не все тут завершене, але зате яке свіже і образне мислення, яке чуття краси розкривається нам у цих керамічних плитках. Неабияке значення має виразна декоративність цих речей. Вона дає змогу використовувати їх і для прикра¬си кімнати, і для оформлення громадської споруди.
Чи не найбільш вдала річ — «Ярославна». Це вже цілком завершений твір. У «Ярославні» тонко відчуто і продумано кожну лінію, враховано можливості матеріялу. Образ підноситься до символічного звучання, стає виявом жіночої вірности і душевної краси. Велика радість і велика рідкість, коли декоративна робота набирає глибокого смислового звучання.

Михайло БРАЙЧЕВСЬКИЙ
Третій період охоплює 70-ті роки. Це — стадія філософської зрілости, відстояної майстерности, те, що античні називали «акме». Замість заперечення приходить синтеза.
Пластичність і ясність зображення у творах цього періоду досягає граничного рівня. Головним за¬собом художнього виразу стає лінія. Але не графічна, чітко прокреслена лінія, що претендує на одномірність. Це — лінія-межа, лінія-міт: щось неіснуюче в природі, але водночас реальне, як та глина, з якої складається фізичне тіло рельєфу. Ця лінія осяжна, бо вона міняється залежно від освітлення, від точки зору, від кута нахилу, від руху. Саме тому репродукція, навіть найдовершеніша, не здатна замінити натури. Кожну з композицій треба не бачити, а дивитися. Дивитися, змінюючи режим сприймання, оскільки тривимірність зображення є безпосереднім відбиттям тривимірности зображуваного світу.
Сукупність ліній, що визначають образний лад твору, вирізняє глибока узгодженість і взаємопідсилювана функціональність. Ламані лінії та кути майже відсутні; їх замінили криві; замість гротескної кутастости панують плавність і музичність, я б сказав — співучість вишуканого вигину.
Фактура зображень теж максимально врівноважена. Поверхня постатей і тла ретельно вигладжена. Застосування кольорової поливи збагачує, але не деформує зображення. Колір відіграє активну ролю у побудові емоційного образу, та він, як правило, стриманий. Тим значнішою виявляється його естетич¬на функція: чого мало, те дороге. Скупість не завжди вада — часом вона застерігає від марнотратства. Ідейна напруженість композицій третього періоду досягається не зовнішніми прийомами, а через розкриття внутрішнього, психологічного наповнення художнього образу. Так ми підходимо до проблеми історичної конкретизації, бо в творчості Галини Севрук, дуже багатій на різноманітні абстрактні симво¬ли, головне місце все ж належить людині.
Серед творів 70-х років найзначніша, на мій погляд, галерея портретів діячів (переважно культу¬ри) доби Київської Руси. Звертання до такої теми передбачає не лише мистецьку кмітливість автора, а й проникнення — і це насамперед — у психологічну сутність епохи, в те, що називаємо «духом історії». Без нього не буде значних наслідків — замість достовірного образу далеких часів матимемо деяку імі¬тацію, таку ж далеку від реальности, як далека оперна постановка «Князя Ігоря» або «Садко» від «Слова о полку Ігоревім» та справжнього Новгорода XII століття.
З людських чеснот для творчого кредо Галини Севрук найближчою є доброта, яка пронизує весь її творчий доробок. Це та Доброта, без якої не можемо уявити нормального людського існування. Переглядаючи багатющу галерею створених художницею образів, мимоволі констатуємо: майже всі (за деякими спеціяльними винятками) світяться добротою.

Раїса ЛИША
ЕНЕРҐІЯ ПРОВИДДЯ

Поява ваговитої книги — альбому-монографії Богдана Мисюги «Галина Севрук», що репрезентує творчість однієї з найяскравіших представниць «мистецького крила» українського опору 60-80 років і загалом української образотворчости кінця ХХ — початку ХХІ століть, — змушує думати про нові глибші зрушення в суспільній свідомості, котрі обумовлюють нині помітну потребу в таких виданнях. Це відчуття витало і на презентації книги 18 червня в Національному музеї літератури, яку провадив один з чільних «шістдесятників», письменник і філософ Євген Сверстюк, де промовляли Ростислав Семків, Богдан Мисюга, Лесь Танюк, Наталія Кучер… і сама Галина Севрук, та співали Олена Голуб і кобзар Тарас Компаніченко. Не даремно прозірливе видавництво «Смолоскип» та його голова Осип Зінкевич приділили стільки ретельних старань і уваги цьому виданню.
Вивідана і пересотворена Галиною Севрук мистецька візія часу і світопростору дає нині зриме, аж ніби дотичне й радісно-дивне відчуття нашої української присутности в плині історії, як і в глибиннім плетиві віків. Це не якісь псевдопошуки ефемерної «національної ідентичности». Це — ось він, правдивий сакрум рідности! Як оця «Чайка козацька», на якій ти теж десь там є, пливеш у морі — усесвіті.
І мимовільно подумалось: наскільки біднішим було б сьогодні наше уявлення про драму борінь українського духу 60-80 років, як і про історичну предковічність України без «актуальної» образотворчости Галини Севрук.
Однак, чи не дивно це: опір тоталітаризмові… в образотворчості? Та ще й у глині, в кераміці? Але то не парадокс, а правда: не лише в слові, а й в розмаїтій мистецькій свободі одиниць, за словами Богдана Мисюги, сталося тоді «самовідтворення українського духовного простору».
У Галини Севрук це передовсім нове наповнення, сутнісне оживлення прадавніх мітичних образів та «богів», а згодом і персонажів історії, введення їх у сучасний контекст… І це виявилось достеменно творенням образу світу, тут, тобою, вдивляючись у глибини національної екзистенції. Подібно як орють землю і сіють зерно, щоб виросло жито. Адже надзвичайно розгалужена образотворчість на українських теренах споконвічно була чином, що структурує й овиднює буття. Через образи, через глибинні змісти символів і мистецьких евристичних посилань діється наш зв’язок із безмежним Божим усесвітом, пізнання краси, прозирання духовної світобудови і шляху досконалення.
Образотворчість — це сила, що протистоїть ентропії. тому, справжнє мистецтво є за своєю природою сакральне. Ця сакральність десь і світиться в глиняних кольорових об’явленнях Галини Севрук.
Наразі зокрема глибокий і ґрунтовний погляд Богдана Мисюги і власне мистецтво Галини Севрук — повертають до рідкісного й вільного переживання світу як первісного «глинища буття», на краю часу, на невідомій межі, — що спонукає до творення. Так діє маштабність і внутрішня правда поетики її українського міту.

Мирослав МАРИНОВИЧ
БУДЬМО ОБАЧНІ ТА ПИЛЬНІ!

Стаття М. Мариновича є громадянською реакцією на системні провокації проти львів’ян з приводу «червонопрапорного шаманства», яке ворушиться «до дат». Провінційні сталіністи в спілці з депутатами Держдуми Росії інфікують суспільство своїми важкими недугами.
У виступі М. Мариновича (який подаємо скорочено) питання ставиться з позицій принципових, незалежно від дати.
Редакція

Я громадянин України, я маю право запитати Президента України, членів її Парламенту, керівництво Міністерства закордоннних справ, а також Служби безпеки України: «Якими будуть Ваші дії, панове? Усі Ви отримуєте зарплату за рахунок українського народу — як Ви збираєтеся захистити його державу від посягання на її безпе¬ку шляхом влаштування відвертої провокації?».
Коли з областей України до Київа збираються протестувальники з національно зорієнтованих партій чи, скажімо, з УПЦ КП, українська влада, всупереч конститу¬ційним правам своїх громадян, змушує перевізників роз¬ривати контракти з протестувальниками або ж зупиняє на підступах до Київа той транспорт, який уже прорвався. Проте та сама влада впритул не побачила активістів проросійських екстремістських організацій, руками яких 9 тра¬вня й була влаштована провокація у Львові. Слід припус¬кати, що «зелений коридор» і негласна підтримка з боку Київа їм гарантована буде й 22 червня.
Ці слова я спрямовую до всіх українців, які ще не зомбовані антигалицькою пропаґандою і пам’ятають гостин¬ність Львова з власного досвіду. Але особливо я спрямо¬вую це попередження до закордонних дипломатів і міжнародних оглядачів: враховуйте скандальну тактику з боку центральної влади, коли оцінюватимете дії місцевої львівської громади. Відповідальність за можливі сутички ле¬жить передусім на Президентові Віктору Януковичу, який, усупереч здоровому глузду, таки завізував червонопрапорну постанову Верховної Ради, а також на всіх політиках та державних чиновниках, які крок за кроком реалізовують російський план приборкання України.
Не протестувати проти посягання на історичну пам’ять Галичини й на нашу національну честь неможли¬во. Галичина не є «канонічною територією» московських реваншистів. Проте не допустити бажаної їм «картинки» — справа нашої політичної та громадянської мудрости. До цього я закликаю всіх львів’ян.
Після 9 травня стало очевидно, що, попри небажання місцевих міліціонерів вдаватися до якихось захо¬дів супроти інтересів львівської громади, воля київського керівництва переважить. З іншого боку, я не знаю, як у цій ситуації можна було б заборонити мешканцям Львова висловити свої почуття.
Проте дуже багато буде залежати від свідомости самої львівської громади. Для нас день 22 червня — це передусім день пам’яті про час воєнного безумства й жалоби за його численними жертвами. Це лише сталіністи, бачиться, прагнуть перетворити 70-ліття нападу Німеччини на Радянський Союз ледь не на свято, яке треба відзна¬чати. А нам важливо поводитися так, як ми поводимося в день жалоби: почепити чорні стрічки на національні пра¬пори та особистий одяг, підняти скорботні чорні прапори, запалити поминальні свічки.
День 22 червня є чорною міткою в історії всіх без винятку національних осередків Львова. Німецька окупація не принесла сподіваного визволення від радянського те¬рору етнічним українцям — навпаки, принесла лише пода¬льші муки й поневіряння. До того ж з відкритих німцями тюрем війнуло трупним запахом нещасних в’язнів, масово розстріляних енкаведистами. З цього ж дня розпочалась Катастрофа для єврейської громади міста: страхіття по¬громів, вчинених засліпленим від горя й ненависти натовпом, і з німецькою точністю розпланований Голокост. На львівських пагорбах і в тюрмах знову потекла кров цвіту польської нації. Не було жодної етнічної групи, яка вигра¬ла б у цьому кривавому безумстві.
День жалоби для нас — це день без аґресії й ненависти. Адже ми поминаємо тих, кого в час війни розтерзала сліпа й аґресивна ненависть! Візьмімо належний урок із кривавих подій 70-літньої давнини й не сіймо вітер, бо пожнемо бурю. Не можна щиро пом’янути невинно убієнних, сіючи зерна нових ненависницьких сутичок. Це стосується передусім провокаторів-стапіністів, для яких життя й гідність людини були й залишаються розмінною монетою у політичній грі. Про цю істину мають пам’ятати і ті львів’яни — передусім деякі активісти «Свободи», — в кому «праведний» гнів засліплюватиме розум і заглушатиме остережний голос Божий.
Дорогі львів’яни, будьмо обачні та пильні! У кожній групі мирних демонстрантів може затесатися провокатор, завданням якого буде спровокувати фізичну сутичку. Біля кожного такого провокатора стоятиме телеоператор, що фіксуватиме зіткнення для пропаґандистських потреб наших недругів. День 22 червня є чорним днем нашої во¬єнної історії - хай не стане він гірким днем нашої духовної й політичної поразки!

У Луцьку відкрили меморіяльну дошку репре¬сованим нацистами і комуністами

У Луцьку з ініціятиви громадської організації «Діти репресій» відкрито меморіяльну дошку репресованим волинянам.
Про це УНІАН повідомили у відділі інформаційної роботи міської ради.
Дошку встановлено на стіні приміщення на вулиці Яровиця, 4, де розташовувалась колишня залізнична ста¬нція «Луцьк», з якої невинно репресованих волинян у 1939-1952 роках відвозили у тюрми, лагері і на спецпоселення ГУЛАГу, а в 1941-1945 роках — у концентраційні лагері та на каторжні роботи до гітлерівської Німеччини.
«Багато волинян і лучан зокрема постраждали від репресій в різні періоди історії, — сказав секретар Луцької міськради Григорій Пустовіт. — Нам треба не забувати про це і шанувати пам’ять про них. Потрібно навчати прийдешні покоління, що були такі події, були такі помилки, аби вони ніколи більше не повторилися».

Шляхи свободи

Степан СЕМЕНЮК
ЗГАДАЙМО ЇХ ХОЧА Б В КАЛЕНДАРІ

Вони були першими в бою і першими гинули, були першими в ОПОРІ малій і великій зоні ГУЛАГу СССР. То після них прийшло молоде покоління —шістдесятники, сімдесятники, вісімдесятники і просвітницькі товариства… Їхні могили невідомі і немає їм величавих пам’ятників. Але вони були, йшли через фронти, лагері і карцери, через Колиму, Норильськ, Воркуту, тундру, тайгу… — і прийшли 24 серпня 1991 року до Української держави. ВОНИ — учасники ОПОРУ в лагерях СССР в 1952-1954 роках, котрі захитали основу системи ГУЛАГу, що визнав навіть Микита Хрущов. Їм вклонились всі народи і держави, не зробив цього досі тільки уряд України.
В п’ятдесятих роках минулого століття зусиллями і тяжкою організаційною працею небагатьох прокотився по СССР ОПІР великому ЗЛУ, що звалося ГУЛАГ. Якщо взяти до уваги тодішній політичний режим в Росії, відстані і транспортні можливості для комунікації та провокацій, то треба вважати, що ОПІР мав свою тяглість і був добре підготовлений. Не скрізь він мав, через згадані вище причини, однакову напругу — якісну і кількісну, і не однаково в часі тривав. Де кілька днів, а де кільканадцять, а то й два місяці. Тому дослідники історії Опору в лагерях ті найдовші «мятєжі» називають повстаннями. Найбільш масовим і організованим спротивом владі було повстання в Норильську, в т.зв. Горлазі, що охопило всі шість «лаготдєлєний», серед яких 6-те жіноче, разом 30 тисяч лагерників, як написав у своїх спогадах начальник Норильського Комбінату і водночас начальник Нарильлагу полковник МГБ Звєрєв. А серед всіх цих лагерів найдовше витримав Опір каторжанський Горлаг-3, в якому тоді перебувало понад три з половиною тисячі каторжників, в тому числі понад п’ятсот інвалідів, які в смердючому бараці чекали на смерть.
Тут хочу дещо зупинитись власне на подіях у цьому лагері, який приступив до страйку 3 червня 1953 року, найпізніше, і вистояв цілих два місяці.
За кілька днів перед початком страйку в Горлазі-3 на заводі № 25 (нікелевий) в магазині будови зустрілись Данило Шумук і Степан Семенюк. Данило наполягав, щоб негайно приступити до страйку, бо вже всі лагері страйкують, присяги з нас ніхто не знімав, і нас колись запитають, чому ми не приступили до страйку, арґументував Шумук. Так, але за будь-яку акцію треба брати відповідальність — за її наслідки — і бути певним, що загал підтримає. Хоч в лагері абсолютна більшість українці, прибалти і кавказці, та все ж таки це не зовсім однорідна маса. Організація охоплює тільки кількасот осіб. Обговоривши ситуацію, погодились, що в найближчу неділю (зустріч була, як пригадую, в середу) у всіх бараках лагерники не встануть на перевірку. Це мало бути показником готовности. Але, як то буває в житті, події випередили план. Чекісти вчинили провокацію, застрелили шістьох каторжників, і це дало поштовх до «мятєжа».
Вже рік тому було відомо, що чекісти готують розправу над політичними в’язнями. Майор МГБ з Красноярська сказав: як тільки розправляться з троцькістами, візьмуться за бандерівців (троцькістами називали всіх засуджених до 1939 року, а бандерівцями — всіх після війни, і то незалежно від національности). В Норильську троцькістів-в’язнів майже не було, вони відсиділи своє і займали поважні посади в Комбінаті. Одного дня наказано їм «рассчитаться на роботє» і з’явитись у органи. Про це я писав детальніше раніше. Зібрали їх разом, і досі не відомо, що з ними зробили. Відтак настала черга бандерівців. Їх почали арештовувати під вигаданими приводами або просто без причин, вивозити в карні «штрафні» бригади тощо. Але вони вже були не ті, що два-три роки тому. Репресії мобілізували в’язнів. Вони були добре зорганізовані, щоб не допустити, аби з ними зробили те, що з «троцькістами». Зібрались повстанці і члени ОУН зі всієї України: з Кривого Рогу, Закарпаття, Київщини, Полтавщини, Полісся, Волині, Галичини, Кубані, Сибіру і Прибалтики.
Провокація прискорила хід подій в 3-му Горлазі. Адміністрація лагеря мусила покинути зону. Приїхав нач. Горлагу полковник Сємьонов, але його в зону вже не впустили. Почалися мітинґи, формування страйку. Протягом кількох днів створився Страйковий Комітет на чолі з Борисом Шамаєвим, зрусифікованим татарином з Середньої Азії. До Комітету увійшли також Кость Король, Роман Загоруйко... Негласний комітет, що містився в приміщенні санітара Сушкевича, очолював Данило Шумук. Тепер треба було вже самим гарантувати лад у лагері, безпеку хворим і калікам. І з цим люди впорались добре.
Каторжники підіймались одностайно на боротьбу за себе! Рвались найтяжчі кайдани — звичка до каторги! Наполеглива праця небагатьох дала плоди. Справдилась готовність ОПОРУ.
В перші дні частина в’язнів вийшла з зони під опіку властей. Протягом двох місяців вийшли ще кільканадцять і в останній день перед штурмом лагеря покинули зону ще кілька. Були то переважно люди, які боялись помсти співв’язнів з різних причин, до чого, на щастя, не було допущено, але й ті, які психічно не витримали. Два місяці цілодобово встановлені довкола лагеря гучномовці закликали «прекратить мятєж», вийти з зони, грозили покаранням, залякували, фотографували рух в зоні з вишок. І щоденно були на виду військові вправи штурму лагеря. Не всі могли таке витримати.
Життя в лагері набрало «нормальности». Убитих першого дня поховали на терені лагеря. Похоронну панахиду відслужив о. Тихін (Бабій), той, що під вишкою на морозі не заломився.
Два місяці в оточенні внутрішніх військ, під тиском погроз із гучномовців, замикання води і харчів, провокацій кримінального елементу не зломили загал в’язнів. Їх підтримувало населення Норильська, яке повстанці інформували своїми летючками, які висилали над місто зміями, що їх виготовляв з нічого незабутній мистець Миколайчук.
Всі інші лагері вже припинили Опір. 3-й Горний каторжанський тримався. Арешт Берії додавав повсталим ще один арґумент їхньої правоти, а вибух повстань робітників у Східному Берліні у червні, як збіг обставин, освідомлював, що вони не самі.
Наводжу два цікаві випадки. Пресу повсталим передавали з волі через маленьку Аню. Батьки всували газети під сукеночку Ані, а в’язні, які відбирали харчі, кликали дівчинку, давали їй що-небудь і забирали газети. Окрім того, у радіовузлі при операторові сидів хтось із Комітету і отримував інформацію, отож загалом повсталі були поінформовані про події в місті, у світі та в СССР.
Другий. Одному каторжанинові в час страйку прийшло звільнення з ув’язнення. Приїхала його дружина, влада повідомила йому, що він вільний і має вийти на волю. Але він відмовився вийти, залишився з товаришами до кінця, і в час штурму зони 3-4 серпня його застрелив червонопогонник. А в місті чекала на нього дружина. Такими вони були! Їхня рішучість і стійкість змусила Москву прислати до Норильська заст. Генпрокурора для розмови з лагерним Страйковим Комітетом, річ незнана в історії російського судочинства.
Кривавими жертвами вони викупили волю десятків тисяч політичних в’язнів. Їх розгромили військами НКВД, але не перемогли. Перемогли вони, каторжники, приречені на смерть, перемогли політично, морально, правно. Ця перемога — наголосимо ще раз! — була окуплена людськими жертвами, але де, коли, хто отримав перемогу без жертв?! Стус, Марченко, Тихий та інші не воювали зброєю, не страйкували, ВОНИ лише голосили ПРАВДУ, і за те ЇХ замордовано.
ПОМ’ЯНІМ ЇХ ВСІХ ХОЧ РАЗ НА РІК В КАЛЕНДАРІ!

Історію Норильського повстання досліджувала російський історик А. Макарова, режисер Михайло Ткачук, Леся Бондарук. Описали його в своїх спогадах Данило Шумук, Кость Король, Роман Загоруйко, Євген Грицяк. Але все ще чекає дослідження, документального і всеохоплюючого, той феномен в російській історії, але і в нашій історії, — бо то було продовження боротьби за волю людини і народів, боротьби за Українську державу.

До 120-річчя заснування Братства Тарасівців
Ольга РІЗНИЧЕНКО,
м Харків

ШЕВЧЕНКОВІ ІДЕЇ НА ВИСОТІ ЧИНУ

Ніби вчора написаний текст М.Міхновського під назвою «22 квітня 1912 року. Харків»: «Зледащів український народ. Ледащами поробились члени української нації. Хто і що може вдіяти проти цього кам’яного муру байдужости? Навіть вогонь Шевченка не здужав і досі розтопити товстий шар криги, що ним окутаний пульс життя українського народу». Це була остання стаття Миколи Міхновського, в якій він звертався до постаті Кобзаря. Цього ж року в Київі постало Братство Самостійників, а в Харкові під впливом Міхновського таємний студентський гурток ім. Т.Шевченка. Ці організації за задумом Міхновського мали продовжувати справу Братства Тарасівців.
Про історію виникнення Братства Тарасівців архівних документів немає, бо це була добре законспірована таємна організація. Її реконструюють за спогадами, листуванням колишніх учасників, і тому існує декілька версій. За твердженням Юрія Липи, влітку 1891 року на могилі Тараса Шевченка на Чернечій горі біля Канева харківські студенти Михайло Базькевич, Микола Байздренко та його батько Іван Липа разом з харківським чиновником Віталієм Боровиком заснували таємне політичне товариство під назвою “Братство Тарасівців”. За деякими даними, серед засновників були і Борис Грінченко та Микола Міхновський. За іншими відомостями, вони приєдналися до організації одразу після її заснування разом з такими знаними постатями української історії, як Мусій Кононенко, Михайло Коцюбинський, Володимир Шемет, Микола Вороний, Володимир Самійленко, Євген Тимченко та інші. В матеріялах про Олександра Русова згадується, що у 1891 році він почав проводити подвірний опис Полтави і широко залучав до цієї справи студентів-українців. І там, в Полтаві, між студентом-медиком І.Липою та його компанією, М. Міхновським і його братами, а також братами Шеметами виникла ідея створення Братства, яке мало за мету перенести ідеї Шевченка в площину практичної політики. Можливо, в цей же час обраний головою Братства Іван Липа познайомився в Полтаві із священиком Теофілом Булдовським та його сестрою Марією, з якою згодом одружиться. Принаймні, правнучка Марта Липа-Гумецька і полтавський історик Юрій Волошин доводять, що Юрій Липа, знаний лікар і публіцист, автор знаменитої історіософської праці «Призначення України» був сином лікарів Івана Липи і Марії Булдовської, сестри майбутнього митрополита Теофіла, який підписав у липні 1942 року протокол про входження Харківсько-Полтавської єпархії до складу УАПЦ.
Однак все ж поміркуймо, чому саме Харковом і Полтавою наприкінці 19 ст. здійснюється ідея таємної організації, кінцева мета якої — утворення самостійної держави із своєю помісною автокефальною Церквою? До речі, Іван Липа у 1918 році буде призначений Міністром віросповідань уряду УНР і підпише указ про Українську Автокефальну Православну Церкву.
Причина в тому, що Київ 80-90-х років 19 ст. був головним осередком старого «українофільського» руху і унеможливлював появу нових течій серед української молодої громади, чітко реаґуючи на будь-які прояви самостійної думки.
В 19 ст. наступне за Шевченком покоління, налякане його стражданнями і його долею, діяло виключно у форматі повної лояльности до імперської влади за принципом: «Робім так, щоб ніхто не бачив нашої роботи!» (М.Міхновський). Отже, для того, щоб ідеї Шевченка піднялись до ідеї чину, потрібно було створити епоху полеміки, заперечень і боротьби. І такі зміни настають з появою молодої генерації інтеліґентів. Цитуємо: «Серед такого й іншого українофільства давно вже прокладало стежку здорове, нормальне українство, як струмочки чистої води серед кальної дороги, і коли українофільство було раніш ніби нормальним з’явищем нашого ненормального стану, то тепер українофіли вже неможливі, як дійсні й щирі патріоти, як люди ідеї. І поскільки ми поважаємо й шануємо щирих українофілів, наших батьків, постіль-ки ми, свідомі Українці, не бажаємо дальший розвиток українофільського руху серед нашої суспільности». Це була цитата з програмного документу Братства Тарасівців або «Символу віри молодих українців», виголошеного Іваном Липою в Харкові на відзначенні Шевченківських роковин, ймовірно, після участи у традиційній для студентської молоді Харкова ще з 1861 року заупокійній панахиді за Шевченком в Мироносицькій церкві. Політичне «Вірую» Тарасівців повністю спиралося на ідеї Шевченка і було протиставленням не тільки аполітичному українофільству, але й ідеям соціялізму і драгоманівства, які набули наприкінці 19 ст. популярности в молодіжному середовищі. Це була декларація бачення Тарасівцями ідеї і мрії справжньої України: визнання Московщини окупантом України, вимоги повної державно-політичної незалежности України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу з акцентом, що справедлива розв’язка соціяльного питання може прийти в парі з політичним вирішенням державної суверенности: «Своя Самостійна Українська Держава. Без своєї національної держави ніяка нація не може жити й розвиватися. Настав час почати боротьбу за оцю свою національну державність. Не досить культурної праці старших поколінь. Треба перейти до праці активної політичної... Ціль наша — визволення цілої нації з московської неволі, створення Самостійної Української Держави... Наше покоління мусить створити свою українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення держави. Отже, ні проєкти московських лібералів, ні соціялістичні програми московських революційних партій не можуть бути нами прийняті як наші проєкти, як наші програми». А ще Братство Тарасівців чітко заманіфестувало національну єдність українського народу: «Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу». Гасло, яке з певних політичних мотивів набуло особливо актуального значення саме сьогодні. Як і головне у діяльності «братчиків» — служіння не грошам і не чужим державам, а Україні.
Цікавою була примітка до заголовку програми від редакції львівської газети «Правда», де вона була надрукована в квітні 1893 року: «Подаючи сю в перший раз письменно висловлену національну програму молодих Українців, пересилаємо їй щире помагайбі до праці в сім напрямі, вітаючи їх словами безсмертного Тараса: «Борітеся, поборете. Вам Бог помагає!».
Ідеї Тарасівців були пропаґовані також Вартовим (Б. Грінченком) у «Листах з Наддніпрянської України» та М. Коцюбинським у казці-алегорії «Хо». Але влітку 1893 року Івана Липу і ще декількох харківських братчиків було заарештовано і засуджено до ув’язнення за звинуваченням у підготовці «відторгнення Малоросії від Великої Росії». Однак в судовому процесі назва Братство Тарасівців не фіґурувала. Після арештів у Харкові центр Братства перемістився до Київа. Того ж року у Київі під головуванням Миколи Міхновського відбувся підпільний всеукраїнський з’їзд Братства Тарасівців, в якому взяли участь 30 делеґатів.
На цьому з’їзді були Михайло Коцюбинський, Євген Тимченко, Володимир Самійленко, брат Миколи Міхновського отець Юрій, пізніше архиєпископ Чернігівський Юрій, настоятель собору Святої Софії УАПЦ в Київі, якого більшовики розстріляли 1937 року. Тарасівці ухвалили рішення перейти від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Та в квітні проти діячів товариства почались репресії, багато з учасників були заарештовані і вислані за звинуваченням в «українофільській пропаґанді». Але про існування таємної організації поліція так і не довідалась. Правда, після цих подій частина членів (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В.Чехівські) перейшла на автономістично-федералістичні позиції.
В кожній українській студентській громаді, що існувала леґально або напівлеґально, було орґанізовано з найактивніших студентів таємну ланку Братства. Ідеї Тарасівців поширювались також у літературних творах, статтях, друкованих в українській пресі Галичини, яку нелеґально розповсюджували у підросійській Україні. Осередки Братства, крім Київа і Харкова, були в Одесі, Лубнах, Полтаві, Прилуках, Чернігові.
Фінансувалася організація з пожертв благодійників, зокрема, цукрозаводчика Василя Симиренка. Так, у травні 1897р. провідні Тарасівці на кошти В. Симиренка роз’їхалися по Україні для «роботи політичної». Микола Міхновський був відряджений на Лівобережжя. Дехто створював осередки або підпорядковані Братству групи за місцем свого колишнього проживання, буваючи у батьків, родичів чи друзів під час канікул, відпусток тощо. Цей процес продовжувався й у другій половині 90-х років. Саме як цілеспрямовану роботу у цьому напрямі можна характеризувати заснований у 1896 р. молодіжний гурток у Лубнах, який місцеве громадянство цілком слушно називало «дітьми Шемета». Поліція вважала, що посередником у стосунках «центральної групи українофілів із лубенським українофільським гуртком» був Володимир Шемет, який доставляв членам гуртка під час відвідин батьків «заборонені закордонні видання з київського складу». Немає сумніву, що до створення лубенського гуртка був причетний не лише Володимир Шемет та його брати Сергій і Микола, а і Микола Міхновський. Подібний гурток був створений 1896 р. і у Прилуках, на батьківщині Миколи Міхновського. «Головним порадником прилуцького гуртка» Олександр Лотоцький називає племінника Миколи, студента Київського університету Василя Совачіва. Важко уявити, щоб до організації й діяльности цього гуртка не долучився і сам Міхновський. Робота обох цих гімназійних гуртків принесла значні результати. В них виховувалися відомі пізніше діячі національно-визвольного руху: Володимир Дорошенко, Олексій Назаріїв, Микола Порш, Борис Мартос та ін.
Юрій Коллард пише також про існування української громади при Полтавській семінарії, серед членів якої називає двох представників однієї з бічних гілок родини Міхновських («братів О. та В. Міхновських»), які у другій половині 90-х років навчалися у Полтавській духовній семінарії. Членом гуртка був і Симон Петлюра.
Важливо підкреслити, що Тарасівці дуже негативно ставились до будь-яких спроб якоюсь із організацій монополізувати українську справу. Вони вважали це проявами недолугого мислення і антиконструктивної дії. Навпаки, вони входили у різні українські угрупування, об’єднуючись навколо щоденних конкретних справ і орієнтуючи співвітчизників на високі цілі.
У 1899 році до Харкова переїхав Микола Міхновський. У 1900 році під час відзначення Шевченкових роковин він виголосив доповідь «Самостійна Україна», яка була, власне, розширенням і обґрунтуванням програми Братства Тарасівців щодо прав українського народу на свою державу. В цій роботі Міхновський представляє Шевченка як посередника між козацько-гетьманською державою і сучасністю. Він пише: «...доки нація живе, доки відчуває себе живою, сильною, доти нема місця для задавнення. Мова про задавнення не може грати ніякої ролі, бо наш народ своїми повсякчасними протестами проти панування Москви (Дорошенко, Мазепа, Кирило-Методіївське братство, Шевченко, селянські повстання 80-х років) перервав течію задавнення, давши напрям розв’язати суперечку про обов’язковість Переяславської конституції тим способом, який може уважатися єдино дійсним і серйозним, себто силою». До речі, і програма Тарасівців спиралась на конституційно-правові процедури набуття Україною незалежности. Революцію Тарасівці вважали гріхом. У 1902 році М. Міхновський засновує Українську Народну Партію, до якої, між іншим, належали Варфоломій та Григорій Шевченки.
У 1903 році Міхновський формулює Кредо борця за волю і славу України у 10 заповідях УНП, в яких також помітний вплив шевченківської думки в таких постулатах, як єдність українців, що має бути вищою за станові розбіжності.
Одна, Єдина, Неподільна, Самостійна, Вільна, Демократична Україна, Республіка робочих людей —це ідеал української людини, за здійснення якого ти повинен боротися, не шкодуючи свого життя.
Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.
Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.
Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами нашого народу, бо ти додаєш їм сили і відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.
І нарешті під датою 26 лютого (10 березня нов. ст.) 1912 року Міхновський пише статтю «Шевченкові роковини», в якій ставить Тараса Шевченка врівень з пророком Мойсеєм: «Є він для українського народу тим огненним стовпом, що колись Бог послав народові єврейському, як виходив він з Єгипту. Як той біблійний огненний стовп, показує він шлях до щасливої будучини». І закінчує статтю М. Міхновський словами самого Кобзаря: «Братія, не вдавайтеся в тугу, а моліться Богу і роботайте розумно во ім’я Матері нашої України». Може це і є сьогодні для нас, українців, найважливіше?

Євген СВЕРСТЮК
Іміджмейкер для Януковича

Негоже громадянам насміхатися над своїми правителями і водночас над собою.
Але гріх громадянам не казати правди собі і своїм правителям. Вожді звичайно будують свою вертикаль, і послідовників називають своїм іменем. За Леніном стоять ленінці, за Сталіном — сталінці. А за Януковичем — януковичі. Так спрощено кажуть в народі.
В якій компанії і з якими гаслами прийшла нинішня влада — нагадувати не треба. Вона навіть не розуміла, що Українська держава з її національним фундаментом вже є. Певні принципи національної держави є і, головне, — є український народ, який треба, нарешті, поважати.
Регіонали при владі швидко здогадались, що треба заховати в куточок свої синьо-білі прапорці і вивісити державний прапор.
Після лакейських угод з Росією партія влади зрозуміла, що її використають і викинуть, якщо вона твердо не стоятиме на своїх власних ногах. Коли сусід на тебе дивиться зверху, коли свій народ тобі не вірить, то це ж крах!
Треба підроблятися під свій народ, якого не знаєш і не любиш… А не любиш тому, що не вмієш любити!
Іміджмейкер каже: «треба любити!» На всіх дорогах з’являється портрет Президента з надписом: «Любіть Україну!»
— Це він і собі каже, чи тільки нам? — запитують люди.
— Іміджмейкер каже: «Треба внести ясність». А як??
Найгірше там. За кордоном. — Хто це такий? — питають.
— З України, — скромно признається Президент.
— Це там, де була Помаранчева революція?
— Ніякої революції не було, — сердито відмахується Президент. — Був Чорнобиль, може, чули?
— Чорнобиль чули, але це, здається, заслуга попередніх вождів, ще до вас.
— Про Ґонґадзе чули? — вихопилося у Президента.
— І про Ґонґадзе чули, але це теж не ваша заслуга. Тоді був при владі у вас той маленький…
Наш Президент радо посміхається і уточнює:
— Якщо ви маєте на увазі Кучму, то він маленький, а коли думаєте про Литвина, то він і тепер при владі…
— Знаєте, — каже західний дипломат, — ми так добре не розбираємось, хто вбив Ґонґадзе. А ви — розбираєтесь?
Тут наш Президент зовсім розгубився. Адже він збирався не про те говорити. Він хотів говорити про велику демократичну державу, яка потребує інвестицій…
Сердитий Президент повертається додому і викликає до кабінету головного діловода:
— Ніколай Яновіч, чому на Заході про Україну нічого не знають? Чим ви тут займаєтесь?
Діловод закліпав очима і промимрив: «Гуманітарну ауру представляє Табачник, поліційну ауру — Могильов і той, як його…»
— Та що ти мимриш там, хто про них чув на Заході?.. Вже завтра щоб ти мені організував кліп чи якийсь мультик, і щоб він весь час там крутився на Заході. Поняв? А то вони там про Україну не чули…
— Як не чули? — каже Янович. — Вони ж цілими тижнями дивилися по телевізору Майдан, отруєного Ющенка і ету самую оранжевую чуму…
— А тепер придумай щось наше… Іди і думай…
Скликали раду, а що з того?
Єфремов з Чечетовим дулі в кишені крутять. Богословська єхидно посміхається. Один Табачник взявся за виготовлення мультика. А Могильов посадив до в’язниці свого попередника, екс-міністра Ю. Луценка. Прокурор Пшонка чекає дальших розпоряджень. А резонансних діл нема!!
От якби приїхав до них з Заходу ревізор для зустрічі з градоначальником, оце б мобілізувало усю владу! Оліґархи почали б позичати йому гроші. Держиморда пояснив би, що кожен, хто у нас покараний, сам винен. Прокурор відпустив би на волю Луценка на доказ того, що «закони у нас діють».
А з кутка Лук’янов вніс би пожвавлення: «Давайте решать насчет второго язика».
Про іміджмейкера тим часом забули зовсім. Але професія його зобов’язує. «Шановні посткомуністи і комуністи. Моя професія вимагає ясности. Я нагадаю: у нас є ролі в спектаклі «Українська незалежна держава». Якщо не будете грати ролей, то не можете розраховувати навіть на освистування!»
Президент:
— То виходить, Европа нас знов не помітить?
— Помітити може й помітить, а руки не подасть.
— Ех, времена, — зітхнув головний комуніст Петро Симоненко, — колись, було, скаже Хрущов Микита Сергійович і помахає кулаком: «Я вам покажу «кузькину мать!» — і вся Америка і Европа кинулися до російсько-англійського словника, щоб побачити там «кузькину мать». А тепер що? Єдина надія, що в Кремлі щось придумають після літніх канікул. Ефектно колись задумали пустити танки на Тбілісі. А вийшов пшик.
Голова Путіна — як підручник диверсанта: там завжди щось напоготові. Тільки біда, що в тому підручнику нема нічого конструктивного. А на місці України — там просто дірка.
А світ оживлюється позитивними ідеями! — підказує іміджмейкер.
— А де брати ідеї? — запитують януковичі. — Дайте нам таку книгу або хоча б список «позитивних ідей».
— Ідеї народжуються на сприятливому культурному ґрунті, — каже хитрий іміджмейкер.
І тут януковичі схопилися за голову: справді, про культурний ґрунт вони геть забули.
Ювілей Шевченка якось пролетів над головами, на культуру нема грошей… та й людей нема підходящих, надьожних…
— Як нема надьожних? — образилася керівна дама. — У мене є нова ідея і пропозиція: створити гуманітарне відомство.
— Правильно! — загуділи регіонали.
— Воно й виготовлятиме нові ідеї. Поки там вони виростуть на культурному ґрунті, їх треба ізготовлять і внедрять! 73 роки так робили — і процвітали!
Тут іміджмейкер відчув, що його б’ють по носі. Найняли на роботу — а роботи по суті нема!
І тут йому згадалося, що його попередникові дісталося ще гірше.
Було це після перемоги «великого октября». Тоді була мода наймати для «соціялістичного будівництва» іноземних спеціалістів. Привезли того попередника, за фахом інженера, аж з Німеччини. Його відразу влаштували на роботу в контору «Рога і копита», оспівану Ільфом і Петровим. Вранці спец підготовився, щось підчитав з книжок, приходить до контори, а там ніхто нічого не робить.
— На жаль, — сказав він., — я не можу приєднатися до вашого страйку, бо у мене контракт.
— Нічого, — заспокоїли його. — Приходь в суботу, буде зарплата.
Він почав набридати кожен день і вимагав роботи в «конторі», яка існувала… тільки на папері.
— Склочник! — обурилися «співробітники» «контори» і прогнали його з ганьбою…
Тепер легше. Іміджмейкера щодня приймають. Його чемно слухають. Але ті януковичі хитрі: слухати то слухають, але при тому думають щось своє…

До 90-річчя Андрія Сахарова

Андрій ГРИГОРЕНКО, Нью-Йорк
ВІН ВИПРОМІНЮВАВ ДОБРО...

Місто встоїть, якщо в ньому знайдеться хоч один праведник. Наш світ не впав до цих пір почасти й тому, що в ньому жив праведник — Андрій Дмитрович Сахаров.
Мабуть, я не єдиний замислювався над тим, як творець найбільш руйнівної зброї трансформувався в прапор і знакову постать ненасильницької боротьби за свободу і гідність людини. У мене немає готової відповіді на це пи¬тання, але я впевнений, що добро було від початку закладене в цій людині. Така думка склалася у мене не від абстрактних розумувань, а від живого контакту з людиною, яка випромінювала душевне добро, що торкнулося і мене.
Я познайомився з Андрієм Дмитровичем в середині 1960-х років у важкий для нього час. Його перша дружина була важко хвора, і невдовзі він овдовів. Однак навіть у тій важкій ситуації — догляд за хворою дружиною, турбота про дочку і сина — він не переставав замислюва¬тися і про те, що відбувалося в країні та світі.
Я з’явився в сахаровському помешканні як книгоноша. Ан¬дрій Дмитрович через спільного знайомого висловив бажан¬ня прочитати книгу Абдурахмана Авторханова «Технологія влади». Ось цю книжку я йому і привіз. Я, звичайно, багато чув про академіка Сахарова — батька радянської водневої бомби. Напевно, я очікував побачити старого маститого професора, а замість цього мені відчинив двері високий, трохи сутулий, досить молодий чоловік у светрі простого домашнього плетіння. Я спочатку навіть подумав, що помилився адресою. Проте моє збентеження було розвіяне привітним: «Ви, напе¬вно, мій тезка?» І все відразу стало просто. Після цієї першої зустрічі я бував у сахаровському помешканні не раз. Андрій Дмитрович не був ще тоді особисто знайомий з моїм покійним батьком, але знав про батьків виступ на партконференції 1961 року і брошуру про початковий період Другої світової війни. Сахаров попросив передати батькові листа і записи, які пізніше у відредаґованому і доповненому вигляді з’явилися під назвою «Роздуми про країну, світ та інтелектуальну свободу».
Так між цими дорогими для мене людьми почалося листування, що перейшло в особисту дружбу, і мені в цьому листуванні довелося якийсь час виконувати ролю кур’єра.
Дещо пізніше Андрій Дмитрович познайомився з моїми батьками особисто і став у нашій квартирі частим гостем.
Я думаю, що я далеко не перший, хто мовить про простоту і привітність цієї воістину великої людини. У ньому не було ні краплі зарозумілости. Навпаки, Андрій Дмитрович вмів легко знаходити спільну мову як з тими, хто був старшим від нього за віком, як мій батько, так і з тими, хто був молодший, як я. Цією особливістю він мені завжди нагадував мого батька, що так само легко умів знаходити спільну мову з людьми різного віку і соціяльного стану.
Андрій Дмитрович постійно випро-мінював дивовижне людське тепло: незалежно від того чи перебував він у колі сім’ї, друзів або навіть недругів. А вже про надзвичайну сахаровську чуйність просто казки треба розповідати.
Ніколи не забуду, як після чергового арешту мого друга Мустафи Джемілєва я почав обдзвонювати всіх відомих лю¬дей, просячи їх піднести свої голоси на його захист, тим біль¬ше що існувала серйозна загроза життю Мустафи. Запро¬шення терміново приїхати до Андрія Дмитровича, незважаю¬чи на пізню годину, було чистим бальзамом на мою душу. І Андрій Дмитрович, і Олена Георгіївна Боннер, що стала на той час його дружиною, взяли мій біль як свій власний.
Цій чудовій парі я також завжди буду вдячний за підтримку і пораду, що зіграли істотну ролю у моїй особистій долі. Раніше я детально писав у передмові до книги мого батька, що в останній рік перед моєю еміґрацією з СРСР на мене чинився потужний тиск КДБ з неабиякою загрозою ув’язнення в психушку. Ця остання перспектива мені зовсім не була до вподоби. Альтернативою була еміґрація, але я вагався. Ось у цей важкий для мене час я опи¬нився на сахаровській дачі. У той день там були тільки Андрій Дмитрович і Олена Георгіївна, які знайшли якісь дуже правильні слова, які зняли з мене тяжку напруженість попереднього року, допомогли зважитися на від’їзд і, тим самим, знайти шанс на повнокровне життя замість кошмару покарання божевіллям. Хоча до мого від’їзду ми ще бачилися кілька разів, той день, проведений в товаристві Андрія Дмитровича та Олени Георгіївни, залишився особливою, помітною віхою у моєму житті.
Озираючись назад, у той час, коли зграя нікчемних піґмеїв, які опинилися біля керма імперії зла, намагалася заглушити голос Сахарова, я пишаюся тим, що мені до¬велося бути сучасником Андрія Дмитровича Сахарова.

Людмила СТЕПАНЕНКО, м. Херсон

«Я українською, пробачте...»
(Із засідання літературного об’єднання «Кулішева криниця»)

Почула якось фразу дивну,
Скоріш бездумну ніж наївну.
Пройшлася наче по стерні...
Чи дійсно бідні, бо дурні?
Чи то кишені спорожніли,
І зерна гідности здрібніли?
А що стосується вже фрази
(прийшла до тями не одразу):

В бібліотеці це було,
Джмелем літзібрання гуло.
З задумкою на українське
Переродилось геть в чужинське.
Там сперечались і волали,
І ображались... Щось читали.
Репетували, рвали душу
Й талановиті, і не дуже. ...

Аж ось читати вийшла пані,
Вже літня, й вірші досить файні.
І мовить знічено (о, плачте!):
«Я українською, пробачте...»

Розкошують у полі рясні бур’яни

Розкошують у полі рясні бур’яни —
Ті, що вчора тулилися десь на узбіччі.
На дорозі ж — невігластво, ґвалт, стусани —
То з мішками на потяг, в минуле сторіччя.

До світанку лишається мить, тільки мить!
Та останній вагон сіра безвість ковтає.
Заколисує ніч... Потяг мчить, потяг мчить...
А хіба з неповернення хтось повертає?..

Нічні замальовки

Здичавілі сірки під вікном проти ночі.
Передвиборчо-горді нічні ліхтарі.
Догоджає розчулений місяць охоче
Розкладати безхатченку злидні старі.

Вдалині відгукнувся пронизливо потяг.
Спокійніше неначе — не тільки ж cірки...
У скарбницях сміття розкидає хтось шмоття —
То бабуся ціпкує порожні пляшки.

Затихає... Густішає ночі завіса.
Знято маски. Відкрились нові кольори...
Хто — з окрайцем, а в кого — «зелених» до біса —
Аутсайдери й боси життєвої гри.

...На екрані Майдан і «Червона калина»,
За вікном, крізь виття, — дзеньк розбитих пляшок...
І це також зніміла моя Україна
Неприкаяно з «секонду» тягне мішок...

Михайло ПИШНИЙ
Де ви тепер, поети — Прометеї?

Михайло Пишний народився у великому (майже 12 км. завдовжки) широкому, красивому українському селі Широке (раніше писали — Лоцманська Широка) 2 червня 1937 року. Після навчання в Широчанській початковій і середній школі закінчив Запорізький Фармацевтичний інститут і працював начальником Аптекоуправління Північної залізниці.
Чимало літ прожив на чужині, але душа і слово його дихає Україною.

* * *
Як був я нетяма, маленький хлопчина,
Мене виручала висока драбина.
Приставлена дбало під батьківську стріху,
Давала мені і світогляд і втіху...
Бувало, залізу на тую драбину
І пильно вдивляюсь в широку долину.
Де тато, де мама з роботи вертають,
Де сонце рожеве за обрій сідає;
Де край оцієї планети Землі
Ховається десь в надвечірній імлі.

Звідкіль, із якого далека-далека
До нас прилітають величні лелеки...
І щось я співав, а чи просто гугукав,
Аби відголосся послухати звуки,
В якусь залізяку щодуху бебехав
І слухав здивовано оклики еха.
Ось так дивосвіт я потроху вивчав,
А, може, й його так до себе привчав.

Приходили з поля і мама і тато,
І час було з тої драбини злізати.
Хвалили мене, що додому вернулись,
Бо пісню мою вони здалека чули.
Вона не дала їм в полях заплутати,
Ото ж і вернулися вчасно до хати.
І як же погордо я тим хизувався,
Що, бач, не дарма на драбину збирався.

А нині щосили у простір кричу я,
Та озову чомусь не чую, не чую...
Залізу на саму високу ялину —
Шукаю очима мою Україну.

Залізу на сосну на саму високу.
Аби лиш угледіть село те Широке,
Що в мареві степу десь тихо дрімає
І, може, на мене ще досі чекає.

Та як не побачу, та як не почую,
До неба, до Бога драбину збудую.
По ній не полізу, по ній я полину
Молить за село і мою Україну.
Проситиму: «Боже, прости й поможи!
Народу моєму путі укажи!
Які не образять, які не принизять
І не опечалять ні дальніх ні ближніх.
Путі, де не буде брехні і розброду;
Путі, що ведуть до єднання і згоди.
Де відданість буде і смілість, і сила,
Що вже Україну не раз боронили;
Путі, що ведуть в розбудову Держави —
Де Віра і Розум, і Правда і Слава!

* * *
Я вертаюсь до рідної мови,
Немов дивний збувається сон,
І радію я кожному слову,
Що приходить десь з потусторон.

Я спраглілі вуста утоляю,
З животворного п’ю джерела;
Я до рідної мови вертаю,
А вона мене вже — до села,

Що замріялось в мареві степу,
Зачекалось діточок своїх,
Що гордують свойого вертепу,
Десь кружляють, немов кураї.

І залишили напризволяще
В забуття і в полон полину
Наймиліше село і найкраще,
І пішли десь шукать дивину.

Ще й донині її, волооку.
Все шукають дурні. А вона
Затаїлась в селі тім Широкім —
Незбагненна ота дивина.
Я вертаюсь до рідної мови.
Як вертаються із забуття,
І до мене вертається знову
Якесь дивне-предивне Життя.

І словам, ще не чутим ніколи,
Я навчаюсь, немов немовля;
Я не знав їх і в школі й до школи
Мабуть пра-прадід так розмовляв.

Мабуть давнє, забуте, минуле,
Колись прожите мною Життя,
Віковічного соння позбулось
Й знову кличе мене до звитяг.

Знов здіймається в серці поломінь,
І з високих козацьких могил
Знов збігають гарячі комоні
І хвилюють гривастий ковил.

Я вертаюсь до рідної мови,
Мов перлини збираю слова;
Пророста вона в кожному слові,
Як весною з-під снігу трава.

Я вертаюсь до рідної мови —
З небуття повертаюся знов;
Пісню мамину колискову
Пригадав, як слова молитов.

І виспівую кожнеє слово,
Мов вилюлюю долю свою.
Мов кую вороному підкови,
Що примчить мене в рідну сім’ю.

І вимріюю вже, що не згину
В чужині, немов дикий могол;
І що прийме мене Україна,
Як заблудлого сина свого.

* * *
Де ви тепер, поети-Прометеї?
Де ви тепер, народні ватажки?
Чи запродались на чужі ідеї?
Чи вам тепер з народом не з руки?

Невже вас знову закупили зайди
І розум ваш настільки помарнів,
Що черга мовить людям слово правди
Прийшла некрасномовному мені?

А може прикидаєтесь глухими.
Сліпими і не бачите в імлі,
Не чуєте, як люд рідненький гине.
Одірваний від матінки землі?

Чи може причаїлися десь тихо
В «хатинах крайніх» до тії пори,
Коли народ сам подолає лихо
І вимете від нечисти двори?

Здобуде правду і здобуде славу —
Тоді і ви позлазите з печі,
Щоб знову славословити державу
І в нагороду жерти калачі.

Не боїтесь, лакузи і потвори.
Що справа візьме інший оборот,
Що тим сміттям засипле ваші нори
Окрадений, обдурений народ?

Кохаєтесь у прадідівській славі,
Влізаєте в козацькі жупани
І самостійність нашої держави
Вбачаєте лиш в тім, що ви «пани».

То знову озираєтесь до Сходу:
А чи не візьме знову «старший брат»
І землю й долю нашого народу
Поблажливо під свій протекторат?

Чи ми вже загубили свої гени
І не спроможні до своїх ідей,
І шляхом мовчазним аборигенів
До резервацій скорено ідем?

І будуть нас, мов дива екзотичні,
Через паркан високий розглядать
Америки й Европи туристичні,
А ми їх сувеніром забавлять.

Та будемо рядитись в вишиванки,
І Україна в образі лубка
Співати буде пісню про Іванка
І танцювать завзято гопака.

А мова наша, як ота латина,
Що мертвою вже людство назива.
Як згадка, що була десь Україна,
В музейних сховах буде вікувать.

Невже ж ми загубили свої гени
І байдужі про власний родовід,
Й не нам Шевченків нездоланний геній
Залишив свій великий «Заповіт»?
З книги «І все, і все належить Богу», «Навіки», 2010

Вельмишановний редакторе Пане Євгене Сверстюк !
Я з великою приємністю читаю Ваш часопис “Наша віра“, дуже цікаві культурологічні і мистецькі статті. Але щоразу у мене виникає питання. Ви є всеукраїнська православна газета, проте на жаль, дуже рідко публікуєте інформації про життя УПЦ Київського Патріярхату. Чому ? Чи є якась тенденція в цьому?
З повагою до Вас Ірина ВАЩУК, Голова Світової Ради Суспільної Служби СКУ і голова комітету Приятелі Київського Патріярхату УПЦ в Канаді.

ВІДПОВІДЬ
Редакція вдячна Вам за увагу до нашої газети і за критику редакційної політики. Коректніше сказати — за брак редакційної політики. З цим доведеться погодитися.
Ми дуже залежні від редакційних надходжень. Шкода, що до редакції не надходять матеріяли про життя церков. «Наша віра» не робить різниці, якої Церкви. Нас цікавить позитивний досвід роботи Церкви з людьми, цікавить активне життя громад, а також ініціятиви релігійно-культурного життя.
Київський Патріярхат не є Церквою аґресивною, що могло б наcторожувати. Ієрархи тут не виступають в оперних театрах, не аґітують на площах, а в міру сил захищаються від натиску бізнесових діляг в «канонічній» броні. Водночас нам не хотілося б висвітлювати УПЦ Московського патріярхату з негативного боку, бо там також працює багато достойних.
Редакція схиляється перед усіма священнослужителями, які несуть людям Слово Боже, не поєднують служіння Богові зі служінням Момоні. «Наша віра» прискіпливо виступає проти міжконфесійних чвар і активно підтримує гідну співпрацю християнських церков. Саме в співпраці та взаємоповазі і виявляється здоровий дух Церкви.
Редакція запрошує авторів активного християнського духу і закликає до більшої роз’яснювальної роботи про Церкву і її покликання. Церква оздоровлює суспільство від недуг злоби, користи, заздрости, застерігає від малодушної спокуси перетворення храму на агітпункт.
Церковнослужителі і Київського Патріярхату, і інших церков є бажаними авторами на наших сторінках. Не гоже нас запідозрювати в гріху ворогування, але й не гоже плутати принципову позицію з недоброзичливістю.
Нині і Церква, і релігійна преса мають культивувати сувору правдивість, щоб протистояти занепаду людини у споживацькому суспільстві. Наш спільний обов’язок — боротися за справжність Церкви, але уникати образ, дискримінації і недобрих підозр.
Усіх нас об’єднує служіння.

Редакція

Іван ЗАХАРЧЕНКО
АЛКОҐОЛЬНИЙ МОЛОХ В УКРАЇНІ

Тільки нині дізналися, що в країні «розвинутого соціялізму» мешкало 20 мільйонів потенційних алкоґоліків, а кількість дітей, народжених від них з психічними та фізичними вадами, становила 120 тисяч щорічно. Тодішня партійна знать приховувала оці разючі дані.
З розпадом зловісної імперії алкоґолізм не зникнув, і нам, мовби скринька Пандори, дістався у спадок. Щорічно алкоґоль вбиває 400 тисяч українців віком до 35 років, та ще 7 мільйонів перебувають у пазурах зеленого змія...
Сумна картина. Започаткували її більшовицькі вандали, котрі від 1917 до 1937 року у 250 разів збільшили випуск алкогольних суроґатів.
Алкоґолізм — це наше ганебне й страшне соціяльне явище! На одного українця нині припадає 1,2 книги і 12 літрів отруйного пійла. По селах не працюють бібліотеки, клуби, руйнуються культурноосвітні заклади, закриваються школи, «оптимізують» лікарні, зате розширюються і безперебійно діють «генделики», «забігайлівки».
Здається, що гіршого не може й бути. Серед світових країн ми на першому місці за алкоґолізмом, наркоманією, ВІЛ-захворюваннями, туберкульозом та іншими недугами, і на останньому — за рівнем життя.
А що ж рідна влада? Будь вона хоч на краплинку совісливою, то від цієї ганьби мусили б давно згоріти від сорому.
Число вигублених алкоґолем життів — жахає! Боже, яка це ганебна, марнотна смерть! 400 тисяч молодих людей не залишили по собі ні доброго сліду, ні добрих справ. І це не тимчасове явище. Такого лиха зазнала Галичина, коли в 1848 р. звільнили селян від панщини. Та церква й духівництво на чолі з високодостойним митрополитом Йосифом Сембратовичем взялися тоді викорінювати пияцтво. У своїх зверненнях до народу «О великім достоїнстве чоловіка», «О братствах тверезости», з посиланням на Святе Письмо митрополит заохочував духівництво до боротьби проти споювання народу. Виголошуючи проповіді про шкоду пияцтва, священики у селах і містечках створювали «Братства тверезості», де кожен братчик складав присягу, що не вживатиме алкоґолю. Під гаслом «молися, тверезися, трудися» тисячі селян порятувалися від алкоґольного пекла. Не маючи прибутків, сотні корчм, шинків припинили своє існування.
Хто ж сьогодні стане на захист нашого народу? Де ви, одухотворені подвижники і праведники? Прийдіть — не вагайтеся! Бо алкоґолізм — немов омела, вріс в наше буття, калічить, виснажує розум і душі. Людина геть змаліла. А інформаційна отрута, яка просочується з усіх світових щілин та шпарин, окурює людство димом аморальности, не дає побути зі своїми думками, мріями чи в парі з мудрою книгою...
За даними ВОЗ українська молодь тримає першість у споживанні пекельної трутизни. Підлітковий алкоґолізм набуває загрозливих маштабів. 40 відсотків школярів — старших і молодших класів — для «підняття настрою» вживають спиртні напої. Куди ж завіявся дитячий природний настрій?
Мудрі радили: «У вине не мужайся, многих бо погубило вино.» Ми знехтували цією порадою. Тож мусимо з цим лихом тепер щось робити. Потрібно невідкладно рятувати здоров’я суспільства, рятувати молодь.

В Київі 14-26 червня відбулася низка заходів з нагоди 10-річчя візити блаженного Папи Римського Івана Павла ІІ в Україну за активною участю УКУ.

Серед іншого було вручення відзнаки Блаженного великомученика Омеляна Ковча «За прояви в екуменічному та релігійному діялозі, міжнаціональному поєднанні, соціяльно-харитативній діяльності, героїчних вчинках, послідовності, жертовності і гуманізмі».
Відбулася також презентація українського видання книги Джорджа Вайгеля «Свідок надії. Життєпис Папи Івана Павла ІІ». — Львів, видавництво УКУ.
Книга обсягом майже в тисячу сторінок, дає досить повну і різнобічну картину життя Великої Особистости на тлі важкої, драматичної епохи, що закінчилося падінням Вавилонської вежі. Після того також не було спокою для Папи, слово якого хотіли почути люди різних континентів, країв і віри. І те слово живило і живить серця.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку