12 липня — святих Петра і Павла

КОЛИ СІЛЬ ЗЕМЛІ ІЗВІТРІЄ
Євген СВЕРСТЮК

«Ви сіль землі» — євангельська метафора, яку прикладають до тих, хто дає сенс життю і смак.
Але суть євангельської тези в застереженні: «Коли сіль ізвітріє…. не придасться вона вже нінащо… буде викинута і потоптана людьми».
Застереження дуже суворе: або сіль землі, або непотріб…
Отже, обітниця стати сіллю землі — не привілей і не назавжди. Сіль землі самостверджується кожного дня. Коли перестає бути — стає нічим.
Ту сурову істину життя ми бачили часто. Був чоловік, подавав надії, а звівся нінащо. І то стосується тих, що обирали сувору дорогу подвижництва і служіння. Тих, що потерпіли за правду, а більше терпіти не схотіли. Тих, що стали «як усі». Історія їх не запам’ятовує. І коли ми вже говоримо про сіль, яка не звітріла, а залишається сіллю землі, то підкреслюємо ті сталі властивості, що складають її цінність.
Коли метафора переходить на конкретних людей, то ми часто схильні розбавити ту сіль або чемно ще називати сіллю те, що давно звітріло і упало людям під ноги.
Бо зіпсутої солі не шкода, все рівно вона не потрібна… А зіпсутої людини шкода. Може, не так шкода, як не хочеться суворо судити, «щоб і тебе суворо не судили».
Але життя суворе. Люди бачать і показують пальцем на ту сіль, яка несолона. Їм бракує мужности казати правду одверто, тому вони пошепки кажуть правду, а вголос або лукавлять, або ухиляються від правди.
А може та правда не така вже потрібна? Потрібна. Тільки з нею не треба дуже поспішати, щоб не схибити. Може, не слід вихоплюватися зі своєю діягнозою, яка може бути лише суб’єктивним судженням. Але правду не можна замовчувати, бо раніше чи пізніше вона боком вилізе.
Почнемо з себе. «В’язні сумління», дисиденти, реабілітовані тією ж владою, що їх судила. Витримали випробування. Не зреклися переконань. Продовжили свою громадську роботу… Коли йдеться про тих, що полягли «на полі бою», то питань нема.
А коли йдеться про тих, що повернулися живими і стали на шлях нових випробувань, то тут вчорашній «моральний капітал» має чисто символічну вагу. Якщо ви хочете мати вагу, то треба примножувати серед нових обставин і випробувань. І пам’ятати євангельське правило: по ділах судять. Пізнають дерево по плодах його.
А щодо суворости вимог, то до людей гартованих вони ще суворіші…
Тих, що херувимів з себе таємно уявляють, у світі багато, тих, що животворчою Трійцею живуть — менше. Коли говорити про патріотичні організації, що живуть моральним капіталом патріотів «без страху і догани», то ті взагалі не мають підстав присвоювати собі моральний капітал. Навпаки, право на причетність до великого імени треба заслужити і підтвердити своєю працею. Щодня і кожним вчинком…
Релігійне і патріотичне фарисейство процвітає з давніх давен. Вражає те, що українців, які кров’ю записалися в книгу пам’яти, у нас багато, а тим часом тих, що паразитують на українському патріотизмі, куди більше. Не будемо говорити про більшовицьких аґентів типу генерала Судоплатова чи Сташинського — вони явно переважали усіх патріотичною фразою. А таких вишколених імітаторів було безліч. Їх купують і навчають.
Будемо говорити про звичайних релігійно чи патріотично настроєних людей — де вони, ті, що хочуть бути сіллю землі? Бути, а не здаватися.
Чом характери й сумління
Підгриза якийсь черв’як?
— запитував Іван Франко.
Добре, «у нас чудова молодь», але щоб у це повірити, треба бачити скрізь тих, що несуть обов’язок і не здаються!
Цілком очевидно, що у нас бракує добрих вчителів і школи, яка б учила підійматися і триматися на висоті. Бо коли говорити про ідеал, то, здається, ще ніколи не був таким очевидним і справжнім релігійний шлях посеред мізерії споживацького світу. А коли говорити про патріотичні пріоритети, то ще ніколи не була так очевидна неминучість гідно служити Батьківщині, щоб не опускатись до рабського служіння чужим ідолам.
Перспектива бути сіллю землі або бути викинутим під ноги — то стосується кожної людини. Колись і тепер.
«Завжди прибавляй, завжди просувайся, ніколи не стій, не вертайся і не завертай назад і не звертай убік. Хто стоїть, той не просувається, хто не продовжує, той іде назад, хто обурюється, той звертає. Завжди будь невдоволений тим, що ти є, якщо хочеш досягнути того, щоб бути іншим, ніж ти є, бо на чому ти зупинився, на тому і залишишся. Якщо ж ти скажеш: «З мене досить» — ти загинув». Бл. Августин

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР

Се єсть ікона Київо-Вишгородської Богоматері, яку привезла з собою із Царгороду, як весільний дар, княгиня Анна, дружина святого князя Володимира Великого.

Ікону цю зграбував суздальський князь Андрій Боголюбський під час свого наїзду на Київ 1169 року та примістив у Володимирі над Клязьмою, де названа вона славною Чудотворною Богоматір’ю Володимирською. Місто Володимир теж сумнозвісне, — як осідок «Володимирського централу» — найжорстокішої тюрми колишнього СССР, добре знайомої українським дисидентам.
Іконку цю дістала я від моєї найкращої подруги, покійної вже Теодори Ковальської під, час моєї гостини у Львові 1992.

Моя приватна молитва:

Мати Божа Вишгородська!
Ти – наше всенародне хресне Крижмо,
Ти – віно подружжя України із Церквою
Христовою,
Ти – відкриті ворота царські в рай —
Усім поколінням нашого народу,
Ти – нерушима скала нашого
християнського світогляду; Ти наша!
Ми не жалуємо Твоїх щедрих ласк
Щиронамірним, несвідомим поколінням
наших ворогів,
Що їм дарувала їх впродовж віків,
Ти – скорбна невольниця!
Ми тільки благаємо:
Повернися із заслання хоч Твоєю
животворною усмішкою —
Бо для Тебе немає політичних кордонів,
ні візових перешкод!
Заплач над нашою сьогоднішньою недолею,
Як плакала Ти колись над запорожцями
в Іржавці.
Заверни отруйні стріли ворожі,
Як колись завертала їх під Почаєвом!
Мати преблага! Рятуй, рятуй, нарід свій
У чорну годину князя світу цього!
Амінь

Віра ПАНОВА (1905-1973) т. IV. Лики на заре. Ленінг. 70
Як ікона Матері Божої прибула до Володимира

Кн. Боголюбський в найгарячішу битву рубав неприятеля мечем, що колись належав святому князеві Борису.
…Що собі задумав, що запало йому в голову, ніхто йому того не підказував, не підсовував; те, що видумав, до серця брав глибоко і надовго записував. Але коли дійшло до виконання задуму, то злякалося навіть його мужнє серце: таким шаленим видався йому власний задум. Здавалося, що не в силі буде розповісти про нього комусь, взагалі кому-небудь з людей».
(Далі розповідається, що він оповів про задум викрасти ікону батюшці Федору, родом з Володимира над Клязьмою. Веселий і легкий на руку батюшка розважив, що нічого страшного в злодійському задумі кн. Андрія нема, і батюшка навчав його, як то зручніше зробити, щоб обманути і приспати увагу вишгородців та знайти серед них помічника…).

Сергій ШУМИЛО
1150 років од початку християнізації Руси

Нині виповнюється 1150 років від часу походу князя Оскольда Київського на Константинополь і прийняття ним згодом святої православної віри.
Між двома країнами, як слушно вважали О. Шахматов, В. Мавродін та інші історики, був укладений договір “миру й любови”... Похід руських дружин у 860 році на Константинополь, незважаючи на відносну невдачу, відіграв вирішальну ролю у ствердженні міжнародних позицій Київської Руси. Сприяло цьому й прийняття панівною верхівкою Руси християнства.
Свідчення про похід русичів на Константинополь і прийняття Руссю у ІХ столітті християнства, окрім літописів, зустрічаємо у Київському Синопсисі, Степенній книзі, Мазуринському літописці, “Хронографі західноруської редакції 1512 року”, московському “Великому катехизисі” 1627 р. і низці інших вітчизняних літописних джерел. Навіть Церковний Статут св. князя Володимира відображає факт прийняття християнства на Русі за святого патріярха Фотія. Хрещення Руси у ІХ столітті згадують також арабські хроніки Ібн-Хордадбега, ал-Масуді та ін. Повідомляє про це і сербське “Сказание въкратце сущим от Адама до дньшняго времени”, а також болгарський переклад літопису Манасії.
Ці відомості стародавніх літописів про напад русичів у 860 р. на Цареград доповнюють свідчення як болгарського Хронографа Георгія Амартола, так і візантійських джерел – хроніки Симеона Логофета, повідомлення Микити Пафлагонянина, Константина Багрянородного, Лева Граматика, Скоротителя Симеонова, Продовжувача Феофана, Іоана Скілиці, Георгія Кедріна, Іоана Зонари, Михаїла Гліки, Константина Танасія та інших. Є також згадки про цю подію в листі Римського папи Миколая до імператора Михаїла від 28 вересня 865 року, у листі патріярха Йоакима Антиохійського імператорові Олексію Комніну, у Венеційській хроніці Іоана Диякона, у так званій “Брюссельській” хроніці Кюмона, котра називає датою нападу Руси на Константинополь 18 червня 860 року, а також у низці польських хронік (Яна Длугоша, Мацея Стрийковського, Матвія Миховського та ін.).
Факт хрещення русичів у ІХ столітті після походу князя Оскольда на Константинополь достатньо чітко зазначений у візантійських джерелах. Один із хронографів (продовжувач Порфирогена) пише: “Невдовзі після того [облоги Константинополя] прийшло від них [від Руси] посольство, яке просило содіяти їх учасниками божественного хрещення, що й було зроблено” (Theoph. Cont., V, 194). Інше візантійське джерело також повідомляє: “Випробувавши таким чином гнів Божий, за молитвами Фотія, котрий того часу керував Церквою, руси повернулись у Вітчизну і трохи перегодом (“спустя немного”) надіслали послів до Константинополя просити собі хрещення. Їхнє бажання було сповнене – до них було надіслано єпископа”.
Серед церковних авторів найцінніші свідчення про похід русичів на Константинополь у 860 році і слідом за тим прийняття християнства на Русі збереглись у Проповідях (860 р.) та Окружному Посланні Східним Патріярхам (866 р.) Св. Патріярха Фотія Константинопольського – безпосереднього свідка та учасника тих подій.
Знаменно, що в жодному з візантійських історичних джерел не згадується про таку важливу подію як Хрещення Руси за св. князя Володимира у Х столітті, тоді як у багатьох джерелах є згадки про Хрещення Руси за князя Оскольда у ІХ столітті. Аналогічно немає нічого про Хрещення Руси в Х столітті і в західноевропейських джерелах. Ось як пояснює таке історичне непорозуміння проф. М. Брайчевський: «відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Руси пояснюється тим, що вперше офіційний акт введення християнства у Київській державі відбувся 860 року за Оскольда. І хоча після вбивства останнього 882 р. християнство втратило значення державної релігії, в очах Ойкумени Русь залишалася християнською країною».
Серед візантійських звісток про подію Оскольдового Хрещення найбільш детальним є опис, складений онуком імператора Василія Македонянина — Константином Багрянородним. Із цього повідомлення можна зробити виснок, що у ІХ столітті за князя Оскольда хрещення русичів мало характер добровільного волевиявлення громадян, без загального примусу будь-кого до зміни віри. Ба більше, як повідомляє Константин Багрянородний, руський князь ухвалу про перехід у християнську віру приймав не одноосібно, а порадившись із боярами, дружиною та народом, скликавши для цього Віче. І що найбільше вражає, значна частина русичів після всебічного обговорення віросповідного питання добровільно наслідувала приклад свого князя, прийнявши святе хрещення.
Ось як про це оповідає імператор Константин Багрянородний: “І народ русів, войовничий і найбезбожніший, за посередництва щедрих дарунків золота і срібла і шовкових шат, він (імператор – Авт.) залучив до переговорів і, уклавши з ними мирний договір, переконав зробитись учасниками божественного хрещення, і влаштував так, що вони прийняли архиєпископа, який одержав рукоположення від патріярха Ігнатія. Архиєпископ, прибувши до країни народу, про який ішлося, задля згаданої справи, прийнятий був прихильно. Володар того народу, скликавши віче підданих і головуючи зі старійшинами, що його оточували і через тривалу звичку більше за інших схильні були до забобонів, і розмірковуючи про свою віру і віру християн, закликає і питає, що [архиєрей] провістить і чого їх учитиме. Коли єпископ запропонував книгу божественної Євангелії і розповів їм історію про деякі чудеса Спасителя нашого і Бога, і розповів їм історію деяких чудес, явлених Богом у Ветхому Завіті, то руси одразу ж поспішили сказати: “Якщо й ми не побачимо чогось схожого, і особливо того, що ти кажеш про трьох отроків у пещі, то зовсім тобі не повіримо і не будемо слухати твоїх промов”. Він же, будучи впевненим в істинності Того, Хто мовив: “І коли що просити ви будете в І’мя Моє, то здійсню” (Ів. 14:13), і ще: “Коли Я не чиню діл Свого Отця, то не вірте Мені. А коли Я чиню, то хоч ви Мені віри й не ймете, повірте ділам, щоб пізнали й повірили ви, що Отець у Мені, а Я – ув Отці” (Ів. 10:37, 38), — сказав їм: “Хоча й не слід спокушати Бога, однак, якщо ви від усього серця вирішили приступити до Нього, прохайте, чого хочете, – Бог обов’язково зробить за вірою вашою, хоч я є найсмиренніший і найменший”. Вони ж просили саму книгу віри християнської, тобто божественну і священну Євангелію, кинути в розпалений вогонь, обіцяючи, якщо вона залишиться неушкодженою, приступити до Бога, котрого він [архиєрей] проповідує. Після того як це було сказано, священнослужитель звів очі й руки до Бога і закликав: “Прослави ім’я Твоє святе, Ісусе Христе, Боже наш, і нині пред очима народу сього”. І кинута була у пещь із вогнем книга святої Євангелії. Як минуло чимало часу, коли пещь ізгасла, отриманий був священний сувій, непостраждалим і неушкодженим, і не заподіяв йому вогонь жодної шкоди, так що навіть китиці на кінцях шнурів, які зв’язували його, неушкоджені і незмінні були. Побачивши це і бувши враженими величчю чуда, варвари без сумнівів почали хреститися”.
Схожі свідчення про перше Хрещення на Русі у ІХ столітті і Чудо неспалимої Євангелії зустрічаємо і в інших візантійських джерелах, зокрема у Кедріна, Скилиці, Зонари, Лева Граматика, Михайла Гліки та інших. Такі ж свідчення присутні і в Житіях святих Кирила і Методія. У джерелах також зазначається, що це чудо і навернення язичницького правителя і народу здійснив св. Кирило разом зі своїм братом св. Методієм, які навідували київоруські землі у 860–862 роках у межах “хозарського посольства”. На версії саме київоруської, а не хозарської місії просвітителів слов’ян наполягали визначні вчені академіки В. Ламанський, Б. Рибаков, професори О. Пархоменко, А. Карташев, М. Брайчевський та інші.
Про скликане в Київі Віче та Чудо неспалимої Євангелії повідомляє і Никонівський літопис.
Одним із додаткових підтверджень того, що князь Оскольд був християнином, може слугувати і той факт, що, як повідомляють літописи, після його вбивства язичником Олегом він не був підданий спаленню за язичницькою традицією, а похований (“несоша на гору и погребоша”), як і належить за християнською традицією, а на місці його поховання було зведено храм на честь святого Миколая. За словами митрополита Макарія (Булгакова): «Перші наші християни над могилою цього князя мали церкву святого Миколая. Бути не може, щоб вони погодилися збудувати християнський храм над могилою язичника. Вірогідний і той здогад, що Оскольд у хрещенні названий був Миколаєм, тому що в нас, достеменно, існував звичай зводити церкви над могилами князів на честь святих, їм соіменних. Слова літопису Йоакимового, що називають Оскольда блаженним, можуть слугувати ще одним доказом його хрещення».
Є чимало підстав вважати, що Хрещення відбулося саме 860 року. Адже саме у 860 році руському війську на чолі з князем Оскольдом було явлене під стінами Константинополя Диво Божої Матері, що вплинуло на їх рішення прийняти християнство. У тому ж 860 році Русь і Візантія уклали договір “миру і любови”, однією з умов якого було хрещення руського князя і його військової дружини. І саме внаслідок цього договору з Константинополя на Русь того ж року були направлені християнські місіонери на чолі з православним єпископом, котрий і здійснив хрещення князя Оскольда, а також деяких з бояр, дружини і народу. Таким чином саме 860 рік став тією відліковою крапкою для нової, християнської, ери в історії Руси, що почалась з євангельської просвіти за князя Оскольда.
У науці не існує єдиної думки і стосовно того, скільки разів князь Оскольд здійснював походи на Константинополь. Митрополит Макарій (Булгаков) пише про це: “Упорядник нашого Никонового літопису, маючи під руками розглянуті нами потрійного роду грецькі свідчення про одну й ту саму подію, навів майже буквально чотири з них у різних місцях свого твору... А вчений Шлецер зробив висновок, ніби Никонів літопис говорить про чотири походи на Цареград Аскольда й Діра, тоді як за найменшого зіставлення цих місць виявляється, що в них повторюється одне й те саме і майже тими ж словами”. Наявні хронологічні суперечності у вітчизняних літописах можуть пояснюватися так само й тим, що, як вважають історики М. Котляр і В. Смолій: “Нестор та інші літописці ХІ – ХІІ століть відновлювали події ІХ, Х століть і ще віддаленіші часи, послуговуючись в основному усними, фолкльорними джерелами, в яких дат немає взагалі. Ось чому виявилися неточними в літописі і рік першого відомого нам із вітчизняних джерел походу Руси на Цареград, і час князювання в Київі Оскольда”.
Заведено вважати, що Київська Русь вийшла на арену всесвітньої історії саме 860 року. Зараз у цьому немає жодних сумнівів. Це підтверджують, серед іншого, і відкриття “Брюссельської” хроніки Кюмона, що називає дату нападу Руси на Константинополь – 18 червня 860 року. Вказують на це й рукописи, знайдені М. Красносельцевим під час вивчення Типіку церкви Св. Софії ІХ століття, де також повідомляється про облогу Константинополя русичами у червні 860 року. Трапляються аналогічні свідчення і в інших джерелах. Невипадково Нестор Літописець у подальшому зазначав, що саме з цього моменту “стала прозиватися Руська земля”, і саме з царювання візантійського імператора Михаїла ІІІ він почав хронографічний відлік у своєму літописі: “З цієї пори зачнемо і числа покладемо”. Ось як про це оповідає сама “Повість времінних літ”: “У рік 6360 (860 р. за олександрійською системою літочислення – прим. авт.), індикта 15, коли почав царювати Михаїл, стала прозиватися Руська земля. Дізналися ми про це тому, що за цього царя приходила Русь на Цареград... Ось чому з цієї пори почнемо і числа покладемо”.
Звернувши увагу на цей момент, академік Б. Рибаков, а слідом за ним і професор М. Брайчевський * , відзначають факт введення за князя Оскольда нової “системи літочислення, в якій відлік років розпочинається від 860 року”. “Звідки ж така незвичайна хронологія? Що саме змусило наших предків обрати 860 рік за початок літочислення?” – ставить перед собою питання М. Брайчевський. І відповідає: “Відповідь необхідно шукати, звичайно ж, у подіях давньоруської, а не візантійської історії”.
Розгадку загадкового репера дають самі літописні тексти: “В літо 6360, індикта 15... – читаємо в “Повісті врем’яних літ”, — нача ся прозивати Руська земля”. Тобто мова не про візантійську систему літочислення, а про давньоруську. Вона обрала початком нової доби похід князя Оскольда на Константинополь у 860 році й акт християнізації – найважливішу, з погляду середньовіччя, подію давньоруської історії”.
Цей акт у середньовічній ідеології розглядавсь як долучення до Благодаті, як початок нового, відродженого життя (пізніше цю концепцію глибоко і всебічно викладе Іларіон у своєму “Слові про закон і благодать”). Саме таким чином і повинна була сприйматися ця акція також і верхівкою Руси на чолі з Оскольдом. Приєднуючись до християнства, вона ставала частиною ойкумени, цивілізованого світу”. (М. Брайчевський).

Фраґменти

Спокуса безкарного злочину

Творіть добро тим, хто ненавидить вас.
Моліться за тих, хто вас переслідує.
Євангелія від Мат. 5.44

У всіх законодавствах був принцип: злочин має бути розкритий і покараний.Переступ закону став нормою, революційною нормою у ХХ ст. Большевицькі гасла «долой», «прочь», «нет», «смерть» тощо леґалізували поведінку молодих людей, що «новий світ» будували на насильстві, яке одверто називалося диктатурою і «ліквідацією ворожих класів».
Серед нас живуть сьогодні ветерани «ліквідації класів», ліквідації «ворогів народу», слуги партії, які ні перед чим не зупинялися. Вони любили Сталіна не за «заможне життя». Вони любили вождя за рішучість.
Прийшов Янукович до влади — вони відчули антиукраїнський дух і перше, з чого почали — то з пам’ятника Сталіну. Їх тягне на стару дорогу переступів. Старі маразматики спецслужб, літературні доносителі, безсоромні вислужники — вони зактивізувалися і відчули: «это есть наш последний и решительный бой».
Жодна влада в незалежній Україні їх не налякала. А безкарний злодій хоче стати президентом або хоча б «авторитетом».
Мрійники-демократи по суті не мають проти них зброї, окрім одвертої правди, якої ті все життя боялися.
Бога вони не бояться, людей не соромляться, а хочуть відвоювати у людей «втрачену висоту».
Треба визнати, що воювати вони вміють, бо то їх головне ремесло. От вони і наступають там, де нема їм опору. Велика спокуса переступу меж»!
В цьому є щось від Каїна, який гордо відповів Богові: «Хіба я сторож братові моєму?»
Уже за першим убивством в парі йде лож, приховування злочину. І тут ще треба подумати, що гірше: убивство брата від заздрощів чи неправда перед обличчям Бога?
І ту Каїнову печать брехні понесли на собі большевики, приховавши свої убивства словами про «боротьбу за щастя народу». І вони хочуть пам’ятників від народу! «Моліться за тих, хто вас переслідує».
Тій християнській максимі комуністи протиставили своє: убий того, хто тебе переслідував, а на ненависть відповідай безпощадністю...
Коли сталінські «визволителі» прийшли на Волинь у 1939, одразу усі тюрми було переповнено. І священик, і господар, і вчорашній професор або польський урядовець — просто не розуміли, чого від них хоче нова влада і за що їх судять або везуть до Сибіру...
Раптом вибухнула війна 1941. В’язнів у тюрмах розстріляли, прямо в камерах, але не встигли приховати слідів свого злочину.
Коли сталінські «визволителі» прийшли у 1944, вони не призналися до своїх злочинств. Вони не признали ні жертв, ні катів. Катів не згадували і не нагороджували. Усе було списано на війну. До речі, сталінський режим використовував убивць, а потім їх ліквідував. Усі ті Ягоди і Єжови, Балицькі і Леплевські, і Берії та їх слуги були закопані разом з їхніми жертвами...
Але на Волині енкаведистам спорудили монумент!
Велике християнське милосердя виявив до катів наш народ. «Нехай їх Бог судить» — ото і все! Коли під містом Дубном поставили хреста усім загиблим — то хіба не євангельське прощення? Усіх визнано людьми, і молилися також за тих, хто нас переслідував...
Але диявол не знає прощення і не любить хреста. Диявол прославляє тільки своїх слуг. Він скинув хреста і поставив на тому місці пам’ятник енкаведистам (найімовірніше, за крадені кошти).
Я прошу моїх земляків з Волині назвати слуг диявола по-імені. Відомо, що він любить анонімність. Прошу точно розслідувати і назвати по-імені усіх причетних до руйнування хреста і встановлення пам’ятника тим, кому не ставлять пам’ятників. Енкаведисти, а потім гестапівці, в’їлися в нашу пам’ять і в печінки. Гестапівці теж мали заслуги перед фюрером (зокрема, на Волині), але фюрер все-таки не ставив їм пам’ятників...
Зі свого боку я обіцяю надати волинським енкаведистам міжнародний розголос. Назвати злочинця і його послідовників по-імені — то і є добро, бо то є правда.
Сором, великий сором падає на добре ім’я Волині. Але правда має бути сказана вголос.

Євген СВЕРСТЮК
Київ, 19 червня 2010р.

Вшанування українських героїв у Пикуличах під Перемишлем
Степан СЕМЕНЮК

30 травня ц.р. старанням Перемиського Відділу Об’єднання Українців у Польщі відбулися урочистості вшанування борців за волю України, які поховані в Пикуличах під Перемишлем на українському військовому цвинтарі: воїнів Армії УНР, УГА і УПА. Прибуло чимало людей з України: Галичини, Волині, Кіровоградщини, Черкащини і, звичайно, з різних кутків Польщі. Вранці правилось Богослужіння в греко-католицькій і православній церквах, після чого з обох церков вийшли процесії, які з’єднавшись рушили на кладовище. Грав оркестр Українського Війська зі Львова.
На військовому цвинтарі поминальну Богослужбу відправили отці обох конфесій. Після промов священиків сотня Чорних Козаків, за військовим звичаєм, зробила переклик загиблих за волю України: СТАВАЙТЕ У СТРІЙ! — викликаючи поіменно старшин і воїнів українських армій, що поховані по всій Польщі.
Зі словом виступив новопризначений посол України в Польщі п. Середа та представники місцевої влади і українських громадських організацій. До підніжжя символічного хреста, що височить над цвинтарем, делеґації поклали вінки і квіти. Квітами і вінками вкрились могили воїнів УПА.
Ці урочистості несуть свою традицію ще з 30-х рр. ХХ ст. Це не тільки вшанування героїв, але й уроки історії, задуми над нею. Тут людина відновлюється і набирає моральних сил. ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ І СЛАВА ГЕРОЯМ!

Примітка:
Після Ризького Трактату 1921 р. і поділу українських земель між Росією і Польщею Польща інтернувала близько двадцяти тисяч Армії УНР, яка ще рік раніше була союзницькою і разом воювала проти совєтської Росії. Серед інтернованих було понад 150 генералів. В Пикуличах перебувала, зокрема, І-ша Запорізька дивізія, яку очолював генерал Гаврило Базильський.

Навіщо нам державна церква?

У большевиків усе працювало на перемогу комунізму. Церква також. В тій ролі державної церкви вони збереглась в Росії від керівництвом Кіріла. А от російський студент, який правда, підписався християнином, такої церкви не потребує.
(Переклад з російського студентського журналу)

На відміну від католицизму, східне християнство — православ’я — починаючи з Візантійської імперії, було зазвичай суворо підпорядковане світській владі. Власне імператор Візантії був одночасно володарем Візантійської православної церкви. Росія ж перейняла релігійні традиції від Візантії. Опікування церкви державою в нашій країні іноді набувало доволі жорстких форм. Православна цивілізація не знала конкуренції влади світської (короля, імператора) і влади духовної (Папи римського).
З часів Петра І служителі Російської Православної церкви стають практично державними чиновниками.
Ліквідується духовна автономія суспільства, згодом з’являється релігійна цензура. Церква, повністю підпорядкована державі, неспроможна була діяти як незалежна сила, не спромоглася вона і розв’язати вкрай жорстоке протистояння влади й суспільства. Інтеліґенція відвернулась від казенного православ’я, пішла в «Толстовство». На початку ХХ ст. офіційне православ’я стало вірою «для міщан».
До 1917 року православ’я — державна релігія Російської імперії. В школах викладали Закон Божий і уроки були обов’язкові. Графа «віросповідання» вносилася в паспорт і переслідувала людину ціле життя. Не будучи православним, не можна було, наприклад, обіймати державні посади. Православні священики відіграли помітну ролю в розвитку чорносотенного (ультраконсервативного монархічного) руху і брали участь у єврейських погромах. Ототожнення православ’я з державною машиною царизму стало причиною жорстоких гонінь нової влади стосовно старої релігії. Тисячі священиків були заарештовані, страчені, зачинені у в’язницях, церкви — зруйновані.
Політику патріярха Кирила можна назвати новим одержавленням православ’я. Вільно мислячі люди знову відвертаються від офіційної релігії. Церква перетворюється в гігантську комерційну й ідеологічну структуру. Православна експансія здійснюється і для всеоправдання — леґітимізації — сучасного політичного режиму.
Дії чиновників від церкви суперечать принципам свободи совісти і світської секуляризованої держави.
Ми не бажаємо ображати почуття віруючих людей, ми виступаємо не проти православ’я як такого, а проти відродження бюрократичної авторитарної церковної машини, яка пригнічуватиме свободу суспільства. Нам потрібна вільна церква і вільна країна, а не нова інквізиція і нове самодержавство.

«Переход», 2010, №3

З листа Пантелеймона КУЛІША до Г. Галагана
«Тілько діло і слово наше праведне останеться навіки»

...І не тілько сі, та й багато інших праведно-чоловічеських художественних істот виставили наші писателі у своїх созданіях. Не говоріть же мені, ще се ідеальность наших списателів виновата. Ні, мій голубе! Єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: піднімає його дух його плем’я; а не буде рідне плем’я оправданням його лиць художественних, не припадуть вони й до душі мирові. Ність льсти во язиці моєм — от Вам девіз усякого великого поета. Обернемо ж тепер увагу на великоруську словесність. Великі поети там були тако ж само, як і в нас, і правду щирую про свій народ проглаголали.
Великоруський чоловік, не знайшовши добра в свойому народі, одвертається од його лицем своїм і простягає, як із пекла, руки на небо. Отсе пушкінський Пімен!
«Не помня зла, за благо воздадим…» А чим він воздає? Молитвами! Наш русин не так робить у своїй печалі по Бозі, тільки що сього ніхто з великих критиків не знає, а наші письменники, набравшись туману од російських професорів і журналістів, забули, що живуть між людьми, і витягують шиї по-гусячи туди, де людей не дуже густо. Наш русин, возложивши печаль на Бога, іще більш пильнує свого діла… Наше добро — діло, а не слово; наша печаль — великодушіє, а не похилость. Тим то не видумка, мій друже, що Петро, з великої туги, хоче робить власним коштом човни і великим рицарем, слобонителем невольника учинитись. Не мисль холодна науковая, а душа внушає писателю такий порив для художественної особи; а послі вже, не скоро, вийшовши з свого творчеського миру, постерігає поет тайну свого наітія). Порівняли ми Пімена із нашими поетичними творами; порівняємо ж ми і московське благочестіє з нашим. Чи бачите, що таке були в старій Московщині манастирі?
Іван Мучитель (Грозний) утікає туди од своєї душевної тривоги… «Прииду к вам, преступник окаянний…» Старі люде ідуть туди на спокій вмирати; саджають туди, як у темницю, жінок і дівчат... Манастир — та ж могила. У нас він був те ж саме щодо втікання од миру і його напастей, та втікши туди, чоловік зараз брався за діло: він був друкар, він був учитель, він виходив на місію і од села до села, робом Христовим і апостольським, благовіствував Божую правду. Не могилою був манастир южноруський: козацьке отамання виходило з манастирів і слово чернечої науки в діло перетворяло. А братства ж наші? Се тії ж манастирі. тілько тут робили діло Христове, не надівавши ряси. На великій висоті стояв наш русин, коли підгорнув під свій надзор і опіку не то всякого брата в братствах — чи пана, чи посполитого, та й самих попів своїх! Так як же з такого кореня не виросте доброго дерева! А що дерево виросло, то по плодам пізнаєте його. Коли б не правда була тому, що создають наші поети, то не трепетало б наше серце сочувствієм. А коли сьому правда і коли плоди добрі, то добре й дерево. От погляньте на нашого Гоголя: як він силкувавсь виявити художественним способом щось велике з Великої Руси! Поки списував те, що в їй єсть, то був страшенної сили майстром. Чи болото зійме своїм іскушенним оком, то й оживе воно в його з усіма своїми гадами; чи погляне орловим поглядом назустріч далеким вікам грядущим — із далеких віків озиваються до його якісь великолюди (бо лежить ще в сповитку бородатий русин, і бодай, чи не ми його розпеленаєм). Отже, як прийшлось до «благородних личностей», як довелось ізображать великі подвиги духа, до которих не доріс бородатий брат наш, то ізмучив себе Гоголь, розпинаючись за гріхи миру великоруського, а благодатної личности не создав ні одної! Не кажіть мені ніхто, що не той був талант у Гоголя. Дав він пробу свого таланту ще замолоду — на «Тарасі Бульбі». Ще був тоді школярем Гоголь і не багато умів своєї рідної історії і етнографії; тим то й наробив великих по¬милок у «Тарасі Бульбі»; отже з усіма помилками Тарас Бульба (яко лице, а не повість) припадає більш до душі, аніж отой откупщик, отой великий хозяїн, отой доблесний князь, що зіпсовали собою «Мертві душі». Що більш Гоголь уходив у московську жизнь, то трудніш йому було создать великі доблестями характери, бо єсть нерушимий закон правди в душі у всякого поета; не здолає поет самохіть підняться вгору душею: піднімає його дух його рідне плем’я, а не буде його плем’я оправданієм його лиць художественних, не припадуть вони й до душі мирові. Була сила в Гоголя преобразитись у москаля… а не було сили надать москалеві характер, которого не виробив народ московський. Тут іще єсть одна велика тайна творчества, которої ніхто іще не доторкався. Єсть між московськими людьми великі чоловіколюбці: єсть герої; єсть Кодри, а ні в одного поета не знайдете доблесного лиця, которе б не було ідеалом, а правдою. Нехай би Гоголь узяв старого Аксакова і возсоздав у художественному образі; нехай би Пушкін себе самого олицетворив у тому мізерному блазню Євгенію Онєґіну; то й були б ті чари для душі читателя, которими чарує нас, малюючи благость душевну, Квітка або Шевченко. Отже ні! Снаги на се не стало! Бо немає в народі, у його душі всеобщій, тої красоти божественної, котора ідеалам поета надає правду, сердець владичицю. Тим то поет буде свят і благ душею, як був Гоголь, і перо його спише всеобщії типи, хоть би вони були пакость пакости; ність бо льсти в язику его. Хоть би й покривив душею од благости свого серця, то його твореніє»: ізобличить його. Поезія — голос народа, а не «любителей словесности», все ненародне зникає з часом і піде в непам’ять Тілько слово всього народу, проглаголане вікам і племенам через його віщателей, останеться поти, поки любо буде брат споминати брата. Тим то, мій друже, нехай не слабіє Ваша надія на народ южноруський: од плодів його пізнаємо його; не може бо древо нікчемне приносить доброго плоду.
Оцеж Ви ввели мене в довгу розмову, та коли б за нею і поточних справ не позабували. Коли робить що для Миколи, то робіть хутко, часу марно не гайте і з грішми не збирайтесь, бо то все прах земний, тілько діло і слово наше праведне останеться навіки. А до Бодянського я напишу зараз, а Ви мене не зневажте, як прийдеться до діла. Коли ж я не годжусь на сю справу, то, не ждавши моєї до Вас одписки, самі з ним ставайте в раді, а я одсунусь геть. Робіть діло так, як я роблю: просто, щиро, негайно. У Вас воля, у Вас і сила, а в мене часто воля єсть та немає сили, і вік мій у марних сподіваннях проходить. А послі нас не буде нас: будуть люде, але не ми — як говорить добре наш неписьменний люд.

Відзначення 20-літнього ювілею УАПЦ

5-6 червня 1990 р. відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який проголосив третє відродження УАПЦ. На Соборі був проголошений Український Патріярхат і обраний перший Український Патріярх Святійший Мстислав (Скрипник), який прийняв титул: Патріярх Київський і всієї України, Священноархимандрит Св.Успенської Київо-Печерської Лаври.
Відзначення ювілею відродження УАПЦ відбулося у Св.Покровській Подільській громаді м. Київа 13 червня 2010 р. На запрошення УАПЦ прийшли колишні активісти відродження: Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський, Євген Сверстюк, Олександер Ткачук, Богдан Рожак, Сергій Макаренко, колишні активісти Всеукраїнського Православного Братства Св.Андрея Первозваного, Львівського Православного Братства, віруючі Київа, Харкова, Вінниці, Одеси, Ніжина. Знаменно, що на відзначення ювілею УАПЦ прибула дочка першого священика УАПЦ третього відродження в м. Київі прот. Мефодія Андрущенка Поліна та його внучка.
Святкування розпочалися урочистою Божественною Літургією, яку відправили прот. В. Черпак. прот. П. Основенко, ієрей В. Риженко. Після Літургії був відправлений молебен за розвиток і утвердження Української Православної Церкви, Української Держави; проголошені многоліття Святійшому Вселенському Патріярху Варфоломею, Святійшому Патріярху Київському і всієї Руси-України Філарету, Блаженнійшому митрополиту Костянтину, предстоятелю УАПЦ в діаспорі, духовному опікуну УАПЦ в Україні, Мефодію, предстоятелю УАПЦ в Україні, високопреосвященнійшому Ігорю, архиєпископу Харківському і Полтавському. З вдячністю учасники святкування пом’янули всіх активістів трьох відроджень УАПЦ, що відійшли у вічність, зокрема митрополитів Полікарпа (Сікорського), Діонісія (Валединського), Іларіона (Огієнка), Святійших Патріярхів Мстислава, Володимира, Димитрія. З радісним натхненням всі віруючі проспівали Нікео-Цареградський Символ віри, стверджуючи цим вірність Завітам Христа. Відбулася хресна процесія навколо храму з окропленням святою водою.
Після Літургії і молебну відбулася конференція, на якій виступили Євген Сверстюк, редактор газети «Наша віра», Лариса Лохвицька, Леонід Мілявський, Сергій Макаренко, Олександер Ткачук, прот. Володимир Черпак, Богдан Рожак, Володимир Кулінич, прот. Дмитро Присяжний, Олесь Шевченко, Віталій Шевченко, Володимир Харко. Були присутні науковці Олександр Астаф’єв, Марія Астаф’єва, Ірина Преловська. Виступаючі поділилися спогадами, намагалися проаналізувати труднощі розвитку УАПЦ; критично оцінили історичні події в Церкві за два десятиліття.
Конференція по відзначенню 20-ліття відродження УАПЦ в Україні прийняла Ухвалу:
1. Активізувати роботу Православних братств по утвердженню Українського Православ’я та захисту його традицій.
2. Закликати православних віруючих різних юрисдикцій в Україні працювати для зближення, миру і толерантности з метою об’єднання в Єдину Православну Церкву в Україні.
3. Опублікувати звернення до православних віруючих.
4. Братствам і вірним УАПЦ сприяти скликанню Помісного Собору УАПЦ.
5. Створити громадський рух по сприянню скликання Собору УАПЦ.

Прот. Володимир ЧЕРПАК

ЛІТНЯ КНИЖКА: [Для молодшого та середнього шкільного віку]. Упор. Г. Кирієнко, З. Жук, Ю. Березенко. - К.: «Молодь».2010. — (Серія «Християнська читанка»).

Казка про пташеня, яке не могло собі дати ради
Ніна ДАЦЕНКО

Було собі цікаве Жабеня. Воно запитувало всіх про все. Чому сонечко сяє? Чому шелестить листя? Чому квітки увечері стуляють пелюстки? Чому роса хо¬лодна? Геть усі відповіді бажало знайти Жабеня, та чомусь ніхто не хотів йому допомогти.
Одного дня Жабеня зустріло Пташеня, яке сиділо під деревом і плакало.
— Ти чого? — запитало його Жабеня.
— Скоро ніч, а я не літаю й не літатиму. Хтось мене з’їсть!
— Ти ж Пташеня, чому не літаєш?
— Мама мене вчила, а я не слухалось. А тепер і раде б відлетіти хоч до отієї гілки, так не вмію!
— То давай я тебе навчу!
— Та де вже тобі, Жабеняті, навчити Пташеня літати!
Вийшли вони на горбочок.
— Дивись, зараз стрибнемо й підлетимо, — сказало Жабеня.
— Я не полечу, — заперечило Пташеня, — я й двох разів не стріпну крильцями, як упаду й заб’юся.
Тоді вони пішли на високий берег струмка.
— От, стрибаймо, — каже знов Жабеня.
— Не буду. Я не вмію ні літати, ні плавати. Це тобі добре, ти хоч щось умієш!
Тоді пішли вони на високу-височезну гору. Доки під¬нялися, не раз Пташеня зітхало:
— Ой, лишенько! Вийшли на вершечок.
— Стрибаймо! — скомандувало Жабеня.
І стрибнуло. Вболіваючи за друга, воно геть забуло, що не має крил...
А Пташеня залишилося стояти на горі. Жабеня впало й дуже забилося. Пташеняті стало жаль товариша:
— Може, йому потрібна допомога, а я тут, а він там, унизу! Піду... ні, стрибну — так буде швидше.
І стрибнуло.
Хоча спочатку воно просто падало, та крильця стріп¬нулися раз, і вдруге, і втретє — Пташеня полетіло! А Жабеня так зраділо, що в нього й усе перестало боліти.
Воно якось завжди так: коли рюмсаєш і ниєш, нічого не виходить, а коли робиш щось із добрим серцем, то й результат завжди добрий.

Леся ПРОНЬ
День народження Івана Хрестителя

В горах юдейських Єлисавета
Сина родила.
Брала із річки чисту водичку,
Купіль робила.

Любе дитятко в травах купала
І сповивала, —
Серцем здригнулась,
коли на долю
Благословляла.

Відала духом: син її, Йванко,
Вибраний Богом,
Стане пророком, вчителем
правди,
Хрестячи вбогих.

Вийде до віри, до покаяння
Всіх закликати.
Знала, що буде світ нечестивий
Сина карати...

Єлисавета витерла сльози,
Сина гойдає...
А він, маленький, в мами на руцях
Сни розглядає.

Зоряна ЖИВКА
Літній славень

Слава Господу за літо,
Дощиком веселим вмите,
Сонечком зігріте щедро,
Радісне, бадьоре, тепле.

Слава Господу за літо,
За рясні барвисті квіти,
За сунички і порічки
І за стежечку до річки.

Річка весело хлюпоче
І скупає нас охоче.
У гайку співає вітер:
«Слава Господу за літо!»

Лідія ДЯЧЕНКО
ПЕТРІВ БАТІГ

Після Свого чудесного воскресіння Господь не раз з’являвся апостолам, щоб дати їм останні настанови. На березі Тиверіядського моря, коли вони бачилися втретє, за обідом Ісус звернувся до Симона-Петра:
— Симоне Іонин! чи любиш ти Мене більше, ніж вони? — кинув поглядом на присутніх.
— Так, Господи! Ти відаєш, що я люблю Тебе, — відповів апостол.
— Паси Мої вівці, — мовив на те Ісус і знову запитав: — Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
— Так, Господи! Ти знаєш, що я люблю Тебе, — вдруге запевнив Його Петро.
— Паси Мої вівці, — повторив Ісус і спитав утретє: — Симоне Іонин! чи любиш ти Мене?
І тут смуток огорнув Петрове серце. Господь ніби не йме віри його щирим словам. Ворухнувся щемний спомин, як нещодавно тричі за ніч зрікся свого Учителя. Проте і втретє тихо, але твердо зронив:
— Господи! Ти все відаєш. Ти знаєш, що я люблю Тебе.
— Паси Мої вівці, — втретє звелів Господь Петрові.
А потому простягнув йому довгеньку вузлувату лозинку.
Святий Петро був вкрай спантеличений, адже біля отари чабани ходять з ґирлиґами. Довго він розглядав стебельце-батіжок, обмацуючи кожен ґудзик, зав’язаний на ньому рукою Учителя. І лише тоді, як пучки намацали останній, десятий вузлик, апостолу ніби полуда з очей упала. Він зрозумів, що зав’язані десять ґудзиків — святі вічні заповіді Божі. І нікому не під силу їх ані розв’язати, ані розрубати. Адже на нерозривній струні любови зав’язані вони. Від дотику цього батога ніхто не відчує болю, бо не в загрозливому по¬свисті його сила...
Заховавши той дарунок до пазухи — ближче до серця, багато важких і виснажливих доріг пройшов святий апостол. Великі отари привів він на Господні луки. Так і до Рима дістався. Але жорстокому імператорові Нерону не до вподоби було вчення Христове, тож і звелів він розіп’яти невтом¬ного проповідника, що навертав народ до Христа.
Смиренно вислухавши вирок, апостол Петро несподівано попросив:
— Я недостойний навіть смерти такої, яку заподіяли моєму Вчителю. Тож, будь ласка, виконайте моє передсмертне бажання — розіпніть мене головою донизу...
Останню волю святого мужа було виконано. Та під час розп’яття ніхто й не помітив тоненького вузлуватого стебельця, що випало зі смертникової пазухи. А на ранок наступного дня та стеблиночка, міцно тримаючись за суху піскувату землю, усміхнулася променистими квітами кольору вранішнього неба, кожен вузлик розкрився поглядом очей Спасителя.
— Ти ба! — здивовано вигукнув хтось із людей. — Це ж Петрів батіг, з яким він ніколи не розлучався.
— Петрів батіг! — миттєво підхопила весела луна та й понесла у світ звістку про нездоланну силу Божої любови.
І донині у наших краях щоліта зацвітають ці прості, невибагливі квіти і прозиваються незмінно — Петровими батогами.

Ірина КОМАНЕЦЬ
Справжня Спляча Красуня

Те, про що я вам розповім, — зовсім не казка, а справжнісінька історія. А відбувалися ці події у нас, в Україні.
Давно-давно, десь на початку 16 століття, жив-був один князь на ім’я Георгій. Мешкав він у містечку Дубровиця, що на Рівненщині, а походив зі славного роду князів Ольшанських. Його дуже шанували волиняни. Ще б пак! Такого відважного захисника рідних земель від частих нападів татар годі було й шукати. Окрім того, уславився він багатьма богоугодними справами. Був Георгій людиною багатою, але й щедрою. Опікувався Київо-Печерським манастирем, якому жертвував чималі кошти.
Та не через ці всі добрі справи пам’ять про князя живе аж донині. Найбільше прославила ім’я Георгія Ольшанського його рідна донечка, яку звали Юліанія. Дівчина хоч була княжого роду, та не підносилася через це над іншими, а залишалася надзвичайно скромною. Бо ж гарно засвоїла Святе Письмо, в якому написано, що справжня прикраса жінки не коштовне вбрання, а добрі вчинки. Ці слова князівна завжди пам’ятала і прикрашала своє праведне життя цнотливістю, милосердям, добротою, повсякденною молитвою. А сама бу¬ла тиха та лагідна до всіх, покірна батькам своїм.
Та недовго князь і княгиня тішилися своєю донечкою. Прийшло горе велике в родину Ольшанських. Зненацька по¬мерла їхня люба, ще зовсім юна дитина. Тужили за нею рідні, плакали всі люди, хто знав її. Адже дівчину не тільки люби¬ли та шанували, а вже за життя вважали ледь не святою.
І повелів батько вбрати дитя своє улюблене по-царськи. Одіж шовком та золотом вигаптували, на пальці коштовні персні з дорогоцінним камінням одягнули, а на голову дівочий золотий вінець, оздоблений бісером, поклали. Лежала красуня у домовині, наче спляча, випромінюючи дивний спокій. Поховали ж князівну в святому місці під мурами Успенської церкви на території Київо-Печерського манастиря. А ховали там далеко не всіх, а тільки тих, хто мав якісь особливі заслуги перед Лаврою.
Минуло багато років з того часу. Про князівну Ольшанську вже й ніхто не згадував, а могилка її загубилася на манастирському подвір’ї. Та якось ченці стали копати під стінами церкви нову могилу. Раптом лопата одного найшла на щось тверде. Коли вони розчистили від землі те місце, то виявили давнє поховання. До труни була прибита срібна дощечка із зображенням герба князів Ольшанських, а під ним напис: «Юліанія, княжна Ольшанська, донька князя Георгія Ольшанського, преставилася дівою в рік від народження свого шістнадцятий».
Коли ж відчинили домовину, то від побаченого усі за¬стигли в подиві. Бачили ченці вже багато нетлінних мощей, але на таке ніхто не сподівався... Князівна мала такий вигляд, наче щойно заснула. Це було надзвичайне диво! Диво, яке міг дарувати тільки Господь! Уявляєте? Майже сто років пролежало тіло святої в землі і зовсім не змінилося. Навіть вбрання та прикраси були як нові. І ми з вами, сьогодні, змогли б побачити цю сплячу княжну в усій красі. Та, видно, не судилося. В квітні 1718 року у Лаврі сталася страшна пожежа. Від непогашеної свічки загорілася одна келія. Полум’я швидко перекидалося на сусідні дерев’яні будівлі. Вогонь, наче лютий вовк, поїдав на своєму шляху усе, що горіло. Пошкодив навіть муровані споруди. Багато втрат зазнав манастир від спустошливої пожежі. Святі мощі Юліанії також майже згоріли. Вцілілі останки перенесли в Ближні печери, де вони спочивають і донині. Благодаті ж своєї мощі святої діви не втратили. Багатьом, хто приходить із щирою молитвою до святої, мощі стали ліками від страждань. Особливо шанують святу діву жінки, прохаючи у неї сімейного миру та злагоди, а дівчата — щасливого заміжжя.
Ось так, на початку 17 століття, Господь явив усім на диво нову святу, яка прожила на землі недовге, проте ангельське життя. І відтоді для усіх людей свята Юліанія стала великою помічницею та заступницею на небі.
А давнє місто Дубровиця вже давно чекало, щоб хтось збудував у ньому церкву на честь такої богоугодної землячки. І тільки в наші часи задзвонили дзвони в рідному місті святої. Це розпочалася служба в першому в Україні храмі, збудованому на честь праведної діви Юліанії, княжни Ольшанської.
Тож не спить українська свята діва, а є живою на всі віки. Людям допомагає і собою, наче квітка чудова, рай прикрашає!

Антон ЛОТОЦЬКИЙ
ЛЕВАДА ПРЕЧИСТОЇ — «Свічадо», 2010

Як відомо, леґенда – це оповідь про чудо. Історія книжки Антона Лотоцького «Левада Пречистої. Марійські леґенди» – також чудо.
Вперше вона побачила світ у 1938 р. Їй судилася цікава доля. З одного боку, щаслива, бо оповіді, вміщені до видання, так полюбилися читачам, що через піввіку деякі з них фолкльористи записували з живих вуст, як «українські народні». Про таке майбуття для своїх творів може мріяти кожен письменник! Але самій книжці пощастило значно менше – вона вийшла друком ще до війни, а за радянських часів про перевидання цього наскрізно християнського за змістом твору навіть не могло йтися.
І ось зараз видавництво “Свічадо” дарує читачам нове видання книжки Антона Лотоцького “Левада Пречистої”.
В її основу лягла німецька збірка леґенд про Богородицю. Спершу письменник хотів просто перекласти леґенди з німецької, проте під час роботи зрозумів, що має їх «зукраїнізувати не тільки мовою, але й змістом». І це йому вдалося на славу – усі оповіді сприймаються читачем, як органічно українські, як рідні.
До «Левади Пречистої» увійшло 48 новел. У першій частині містяться легенди на біблійні сюжети: Благовіщення, відвідання Єлизавети, Різдво, втеча до Єгипту, дитинство Ісуса, Хрещення в Йордані, Страсті, Воскресіння. Здебільшого це легенди про походження чи метаморфози рослин і тварин – в них знайомі євангельські епізоди обростають «додатковими» чудесами: плачуть квіти, оживають мертві сухі гіллячки, зацвітає згаслий смолоскип… Цим ще раз нагадується, що світ живої природи жде Спасителя, жертовного Відкуплення та людського покаяння.
В другій частині циклу вміщено оповіді з життя звичайних людей – про чудеса, даровані через заступництво Діви Марії. Їхня дія розгортається в українських містах і селах: історія про навернення скупаря, про сироту, що поневіряється чужиною, про покаяння розбійника, про жебрака-бурлаку, котрий боїться вмерти без Причастя… Попри те що ці події відбуваються в умовні «давні часи», їхня проблематика близька й сучасному читачеві – в цьому теж проявився неабиякий талант А. Лотоцького як оповідача. Стилізувавши свої новели під народну леґенду, автор уникнув багатослів’я та зайвої сентиментальности, а моральний урок кожного твору сприймається не як нав’язливе повчання, а доволі органічно – як народна мудрість.
«Левада Пречистої» належить до тих книжок, що ідеально пасують для родинного читання, бо і дитина, і дорослий читач – кожен знайде тут щось близьке й важливе для себе. Вона годиться для читання і передріздвяної пори, і на час Великого посту. Простота оповіді робить ці новелки зрозумілими й близькими, а та глибина, що ховається за простотою, спонукає перечитувати книжку знову і знову.
Книжку «Левада Пречистої» можна придбати у крамницях «Свічадо» за адресами: м. Львів, вул. Лисенка 2, вул. Богдана Лепкого, 4; м. Київ, вул. Покровська 6, станція метро «Контрактова площа». Крім того, Ви можете замовити цю книгу на офіційному сайті видавництва «Свічадо» www.svichado.com Запитуйте також у парафіяльних крамницях.

Поезії і малярство Галини РЕДЧУК,
м. Опішня, Полтавщина

«Вісь Всесвіту проходить через душу»
З книги «Тополі ще тримають оборону», К., «Фенікс», 2009

У цих віршах, у цих картинах б’ється серце людини, яка живе безнастанною й самозреченою працею, живе для людей, обдаровуючи і плекаючи в них саме ту красу, яка рятує світ: Божу красу рідної землі та людського серця. Вірші лунають болем небайдужости, пробуджують сумління й показують, якою, власне, повинна бути Людина.
У чотирьох кольорових альбомах — картини майстрині, написані в різний час, різними техніками; світлини пейзажів «української Швейцарії», столиці гончарства Опішні, унікального Колеґіуму мистецтв, який упродовж тридцяти років розбудовує, плекає, прикрашає мозаїками, керамічними барельєфами, вітражами й різноманітними мистецькими виробами Галина Редчук, долучаючи учнів до всіх видів творчости.

* * *

Колись, на смітнику століть
Побачить хтось мої творіння —
Моє життя, моє горіння.
Чи кине погляд мимохідь?

Я все ж надіюся, що, може,
Не згасне свічечка моя.
І все, що тут залишу я,
Комусь хоч трохи допоможе.

* * *

Дивне цвітіння старих дерев.
Тих, що хотіли уже всихати.
Тих, що їх мали давно спиляти.
Тих, що ніяка зима не бере.

Стовбури чорні, як чорна земля.
Зморшками-жилами гнуте коріння,
Кручене, як старі руки, гілля —
В жменях пошерхлих — весняне цвітіння.

Поки ще памолодь та підросте,
Треба ж комусь і цвісти, і родити.
Хтось же живе, і для них треба жити.
Стовбур не той, а цвітіння ще те.

Те, що помітиш іще і здаля.
Те, що духмяним дощем обгортає.
Довше цвіте, повільніш облітає.
Те, чим жива і чим вічна земля.

* * *

Малюй, дитино, горизонти сині,
Червоні квіти, жовті промінці.
Творіння світу — ти творцем є нині,
Мала дитина з пензликом в руці.

Малюй, дитино, ті світи далекі,
Які ніхто не бачив, як і ти.
Малюй того прекрасного лелеку,
Який побачить, може, ті світи.

І, повернувшись, принесе дитину,
В її очах змалює ті світи...
Малюй, дитино, ми твою картину
Вже якось спробуємо осягти.

* * *

І кого ж нам лаяти у світі,
І кого б іще ми прокляли,
Що із секонд-хендівським лахміттям
Ми чуже життя перейняли.

Що не живемо у своїй хаті
За звичаєм прадідів святим,
Що на злидні і гріхи багаті,
Та ще й звикли вже гордитись тим.

То на Захід кинемось юрбою,
То на Схід хтось розвертає нас...
І коли ми вже самі собою
Станемо в благословенний час?

* * *

Ми мову футболимо, як драний м’яч,
А мова — то стрижень життя.
А мова — то радість, а мова — то плач.
А мова — то для каяття.

Забули, що мова в людини одна,
Як врешті одна і життєва дорога.
Забули, що мова людині дана,
Щоб скласти молитву до Бога!

* * *

Лиш бізнес та шоу керують розбещеним світом.
Збитковим є все,
що прибутку не дасть хоч гроша.
Збитковою є і наука, й культура, й освіта,
Збитковою є вже сама українська душа.

Вона потребує збиткової рідної мови,
Книжок українських, шукає історії суть.
Її надихає Тарасове й Лесине слово,
Що через століття нам творче
натхнення несуть.

Вона ще щемить при звучанні
старої бандури,
І плаче й співає в багатоголоссі вона.
Вона незалежна від влади і від кон’юнктури,
Душа українська, водночас космічна й земна.

І дихає вільно одягнена у вишиванку,
І широко йде по дорогах, як по рушниках.
Не любить вона копійки рахувати до ранку,
Рахує лиш зорі по вічних чумацьких шляхах.

Ні так, ні за гроші нікому вона не покірна,
Це ясно і впевненим в тім, що всьому є ціна,
Лише Україні та Богу і віддана, й вірна.
Тому бережи її, Боже. Безцінна вона.

* * *

Як надгорілі свічі, три тополі.
Під ними те, що хатою було.
Таким мені зустрілося у полі
Обабіч траси страчене село.

Це не Чорнобиль, зовсім це не зона,
Це Полтавщини золоті поля.
Чому ж лунають поминальні дзвони?
По цілих селах плаче ця земля.

* * *

За кожну мить життя з нас мито стягує.
Що день дає, тому ти і радій.
Час не лікує рани, а затягує
Тонесенькою плівкою надій.

Не зачіпай тих ран, нехай не ятряться.
Не оглядайся в мряку і пітьму.
Хай біль твій лиш молитвою освятиться,
Дивись лише вперед і вір Йому.

* * *

Яка благодать — ця весняна повінь,
Яка благодать — ця осіння мряка.
Яка благодать, коли місяць повен.
Яка благодать, коли денна спека.

Яка благодать і рілля, і стерня.
Яка благодать — колосисте жито.
Яка благодать — цей початок дня.
Яка благодать — весь цей день прожити.

* * *

Мрії юности — лише примарності.
В них не дуже вірити спіши.
Крила виростають лише в старості,
Та і то не в тіла, а в душі.

* * *

Ми йшли в цей світ самі,
Батьки, бува, й не знали,
Що ми собі в пітьмі
Дорогу пробивали.

Тоді, в зачаття час
Ще нас не відчували.
Батьки не знали нас,
А ми їх уже знали.

Ми вибрали батьків.
І, щоб там не казали,
Вони нас, малюків,
Готовими вже взяли.

Сприйняли, як удар,
Як кару й милосердя,
Як скарб, як Божий дар,
Як право на безсмертя.

* * *

Скажіть мені ну хоч хто-небудь,
Не обминайте, зупиніться,
Невже ні на землі, ні в небі
Вже правді ніде прихилиться.

В страшному вирі сьогодення,
У невблаганних жорнах часу,
Чи є ще мрії небуденні —
Буденного життя окраса?

Чи є ще прагнення святого,
Чи всі хрести уже обдерті?
Чи є ще віра, хоч не в Бога,
А в строгу невблаганність смерти?

Сльозами точаться ікони,
Каміння точиться сльозами.
Та не пізнати нам до скону,
Що нині робиться із нами.

Які ще докази нам треба,
Що не царі ми і не Боги.
Що тільки від землі до неба
У нас дорога.

* * *

О, скільки можна встигнути іще,
Якщо вітрам підставити обличчя,
Прислухатись, як соловейко кличе,
Умитися березовим дощем,

О, скільки можна встигнути іще,
Якщо по закапелкам не ховатись,
Ні ворогів, ні друзів не боятись,
Не прислухатись до порад нікчем,

О, скільки можна встигнути іще,
Якщо не впасти до підніжжя слави,
Не знизитись до того, що лукавий
Шепоче, заховавшись за кущами,

О, скільки можна встигнути іще,
А значить треба братись і встигати,
І відчувати серця біль і щем...
О, скільки можна встигнути іще!

* * *

Що відсікати, що додавати, —
Вийде скульптура чи ні.

Що витрачати, що зберігати,
Що гартувати в вогні.

Що той вогонь збереже, загартує,
Що спопелить в одну мить.

Доля усім нам вогонь той готує.
Хто перейде, хто згорить.

* * *

Мить, а промайнув космічний час.
А космічні миті невблаганні:
Мить — і ти вдихнув
найперший раз,
Мить — і ти вже видихнув
востаннє.

Кажуть, що життя —
це лише мить.
Може й так, але ж то мить
космічна.
Як завгодно швидко
пролетить,
Та у всесвіті пребуде вічно.

* * *

Вісь Всесвіту проходить через душу.
Душею покривлю — весь Космос зрушу.

Один кінець в космічну йде безмежність.
В глибинах серця — його протилежність.
Душа — канатоходець на арені.
На тій тонкій мотузці нескінченній.

І швидше я її живою вирву,
Ніж дозвіл дам звалитися у прірву.

* * *

Боже, скільки картин
У запасниках людства зібралось.
А найкращі це ті,
Що зостались на стінах печер.

Боже, скільки скульптур,
Що стоять на крутих п’єдесталах,
Але скіфської баби
Ніхто не досяг дотепер.

Боже, скільки ідей
На кривавім засіві зростало.
І оплачені всі мільйонами
Людських життів.

А ідея одна —
Якби тільки нам розуму стало:
Бог усім дав життя
І Себе в нас побачить хотів.

* * *

Я знаю, знаю, знаю — доведеться
Спокійно відійти в нове буття.
Один великий плюс тоді складеться
З маленьких плюсйків мого життя.
Маленький плюсик — я оце зробила,
Іще один — а це я відбула.
Це — перетерпіла. Це — відробила.
А це — з останніх сил перемогла.
Великим плюсом хтось відмітить справу,
Відправивши мене у ті світи,
Куди не пройде суєта лукава:
Дорогу перекреслили хрести.

* * *

Все починається від землі.
З неї всі Божі творіння.
Все починається від землі:
Основа, фундамент, коріння.
Можна тікати у дальні краї,
Можна піднятися в небо.
Все повертає на круги свої,
І сперечатись не треба.
Все, що живе на земному тлі,
Все, що тяжіє до неї,
Все завертається на землі,
Лиш душі летять над землею

РОЗДУМИ СВЯЩЕНИКА

Будувати величні храми звісно справа добра, але іноді передчасна. А от ставити каплиці і починати церковну працю по створенні громади і проповіді слова Божого — річ назріла. І в першу чергу в лікарнях, місцях позбавлення волі.
Для того щоб розширювалася християнська самосвідомість, потрібне оживлення церковного життя. Є в медицині принцип інтенсивної терапії — робити потрібні заходи в потрібний час. Ось так повинна діятись і місіонерська робота.
Внутрішні православні місії можна засновувати всюди, на початку хоча б одну. А далі декілька, щоб можна було обмінюватись досвідом. Початкова оцінка праці — це кількість людей, що відвідують храм.
Як це практично можна здійснити? Ось, присміром, існує парафія, її життя потрібно підсилити. Для цього в місцеву церкву посилається ще один священик і диякон. Так відкривається більша можливість праці поза межами храму. Беруться на постійну службу з оплатою четверо хористів, які в той же час є катехизаторами (викладачами Закону Божого), вони ж і працівники редакції. Редакція випускає буклети, брошури, відео-аудіо матеріяли. Якщо сектанти йдуть туди, де їх ніхто не знає, то у нас широкий простір. І це не просто слова. Якщо на Пасху, серед ночі, до церкви приходить кілька тисяч чоловік, то не так тяжко прийти до них серед дня...
Далі хрестини, вінчання, похорони і іншого роду події, де священик повинен конче розкриття їх духовну значимість.
Сьогодні наше село розвалюється не тільки від економічних труднощів (коли їх не було?), а і від духовного озлиденіння.
Для створення духовної місії необхідне також, хоча б наполовину матеріяльне забезпечення: друк, засоби пересування (наприклад, автомобіль «Таврія» і мікроавтобус).

о. Микита ЧУДИНОВИЧ,
м. Баштанка, Миколаїв. обл.

Европейська федерація католицьких університетів (Federation des Universites Catholiques Europeennes — FUCE) провела свою щорічну Генеральну асамблею 20-22 травня в Українському Католицькому Університеті у Львові.
У ній взяли участь 34 ректори, віце-ректори та директори з міжнародних відносин, які представляли 22 університети Европи та Близького Сходу.
Основною темою дискусій було питання «Як католицькі університети своїм навчанням, науковою працею та місією служіння сприяють гуманізації суспільства?». Пленарні засідання та дискусійні групи аналізували складні суспільні, культурні, політичні та духовні теми, з якими стикаються адміністрація, факультети й студенти у своїй місії плекати цілісну формацію майбутніх поколінь. Сторони діялогу брали до уваги різноманітні контексти, що їх охоплює Федерація у Східній і Західній Европі та в Лівані.

Окрім обговорення місії та стратегії католицьких університетів, Генеральна асамблея переобрала Надзірну раду FUCE та президента FUCE о. проф. Мішеля Шоєра, ректора Факульте Універсітер Нотр-Дам де ля Пе (Facultes Universitaries Notre-Dame de la Paix) в Намюрі, Бельгія. Генеральна асамблея обговорювала співпрацю FUCE з Міжнародною федерацією католицьких університетів (IFCU), яка об’єднує 213 членів на шістьох континентах.
Робочий розклад асамблеї містив спільну молитву, а також культурну програму й нагоду ознайомитися з історією Львова та України. Генеральна асамблея висловлює глибоку подяку за щедру гостинність міської ради й мера Львова Андрія Садового та високо оцінює зустріч з головою ЛОДА Василем Горбалем.
Генеральна асамблея пом’янула спільною молитвою у сороковий день його смерти одного зі своїх членів, отця професора Ришарда Рум’янека, ректора Університету Кардинала Стефана Вишинського у Варшаві, який трагічно загинув під час катастрофи літака, що віз делеґацію польського Президента до Катині 10 квітня цього року.
Учасники асамблеї схвально прийняли новину, що 15 травня український Уряд визнав богослов’я як наукову дисципліну, з якої в Україні тепер можна здобувати наукові ступені кандидата і доктора наук. Такою ж значущою є можливість, яка відкрилася для тих, хто здобув наукові ступені з богослов’я за кордоном, у тому числі в університетах, які є членами FUCE. Тепер особи, які здобули міжнародно визнані ступені, мають нагоду отримати визнання своїх ступенів в Україні. Це рішення стосовно богослов’я є важливим кроком у виправленні несправедливостей тоталітарного минулого. Воно є також позитивним засобом проти «вимивання мізків», яке негативно впливає на Україну.
FUCE провела свою Генеральну асамблею у Львові, аби принести ясніше усвідомлення про Україну до своїх країн й університетів. Ми переконані, що Український Католицький Університет, який динамічно розвивається в умовах громадянської свободи в незалежній Україні після десятиліть переслідувань вільного інтелектуального життя, культури і релігії в радянські часи, робить важливий внесок у гуманізацію суспільства своїм навчанням, науковою працею, громадянським служінням та свідченням у публічному просторі. FUCE висловлює свою глибоку вдячність УКУ за гостинність, а також свою повну підтримку постійному зростанню й добробутові першого і єдиного католицького університету на території колишнього Радянського Союзу.
Наступну Генеральну асамблею FUCE 20-21 травня 2011 р. гоститимуть в Бейруті п’ять католицьких університетів Лівану. Однією з тем обговорення буде роля католицьких університетів у міжрелігійному діялозі, з особливим наголосом на взаєминах між християнами і мусульманами.

МЕМОРАНДУМ
ректора Українського Католицького Університету про відвідини УКУ представником Служби безпеки
України — відповідальним за стосунки з Церквами
Львів, 18 травня 2010 р., кабінет ректора, 9:50-10:34

Вранці 18 травня о 9:27 я отримав дзвінок на свій приватний мобільний телефон від представника СБУ, який попросив про зустріч. Ми домовилися зустрітися через двадцять хвилин у приміщенні ректорату УКУ. Цей співробітник вже контактував з ректоратом рік тому, під час візити до університету тодішнього Президента України Віктора Ющенка. Він також відвідав ректорат пізнього пообіддя 11 травня 2010 р. в справі запиту Інституту екуменічних студій та Інституту історії Церкви про підписання угоди щодо опрацювання архівів СБУ. У цей час представників ректорату вже не було в кабінетах, і він мав, за висловом директора Інституту екуменічних студій д-ра Антуана Аржаковського, з ним «дуже добру зустріч».
Після свого прибуття 18 травня цей співробітник у ввічливий спосіб повідомив про те, що деякі політичні партії планують протести та демонстрації з приводу суперечливої (а в деяких випадках обурливої) політики нової української влади. Студенти будуть задіяні у цих протестах. Існує небезпека, що деякі з цих акцій можуть супроводжуватися провокаціями. Він ствердив, що студенти, звичайно, мають право протестувати, однак адміністрація університету повинна їх застерегти, що ті, хто візьме участь у будь-якій протиправній діяльності, будуть притягнуті до відповідальности перед законом. Протиправна діяльність включає в себе не тільки акти насильства, а й, наприклад, пікети, що блокують доступ до робочих місць урядових службовців (або будь-які інші протести, не санкціоновані владою).
Після усного представлення справи співробітник поклав на стіл розкритого листа на аркуші паперу, що був адресований мені. Він попросив мене прочитати листа, а тоді підтвердити підписом, що я ознайомився з його змістом. Відвідувач ствердив, що після того, як я прочитаю і підпишу цей лист, він повинен забрати його з собою. Оскільки я зміг побачити, що документ був адресований мені як ректорові (я також зауважив, що на ньому було два підписи, які надавали йому особливо офіційного характеру), я спокійно відповів, що всякий лист, адресований мені, стає моєю власністю і повинен залишатися у мене, принаймні у формі копії. Лише за цих умов я міг погодитися прочитати цей лист (не говорячи вже про те, щоб його підписувати).
Співробітник був явно збентежений моєю відповіддю. Видавалося, що він не мав подібних прецедентів, тому що у моїй присутності зателефонував по мобільному зв’язку до свого (місцевого) керівництва, запитуючи про інструкції, що робити далі. Начальник відмовив у дозволі лишити мені чи то оригінал, чи копію листа, сказавши, що СБУ побоюється, що я «можу опублікувати його в інтернеті». Я поставив запитання про доцільність всієї цієї процедури та про необхідність такої секретности й відмовився навіть дивитися на листа і читати його зміст. Молодий співробітник був розчарований і частково збентежений, однак не чинив додаткового тиску і не сперечався з моєю арґументацією.
Наша розмова мала й душпастирський момент. Я нагадав співробітнику той факт, що СБУ як нащадок колишнього КДБ, у якій залишається багато працівників ще з радянських часів, обтяжена спадщиною фізичного й морального ламання і калічення людей, та що він, як молода одружена особа, повинен бути обережним, аби не допуститися вчинків, які можуть завдати непоправної шкоди йому особисто та осоромити його перед дітьми та онуками. Як священик я почувався зобов’язаним вказати на цю душпастирську перспективу. До його чести, він відмежувався від спадщини минулого й заявив про своє прагнення служити потребам українських громадян. Він також попросив звернути йому увагу, якщо я вважаю, що він чинить неналежний тиск.
Врешті, я виразив моє особисте й назагал поширене в народі глибоке розчарування тим, що праця СБУ така непослідовна, що офіцери безпеки й міліції живуть розкішно, хоч отримують мізерні зарплати, що їхня діяльність просякнута корупцією та що нехтуються законні права громадян і їхня рівність перед законом. Я навів свіжий приклад з моїм двоюрідним братом Теодором Ґудзяком, мером міста Винники, який у лютому 2010 р. (три дні після обрання нового Президента) був арештований на підставі зфабрикованого звинувачення в хабарництві, організованого відомим корупціонером — політичним конкурентом й колишнім міліціонером -та за допомогою обласної й міської міліції. Незважаючи на те, що за два місяці до зфабрикованої справи мер, спираючись на голоси міської ради, надав СБУ відео, на якому переодягнені у цивільний одяг міліціонери серед ночі безперешкодно вриваються в його офіс у міській раді, дістають із сейфу міську печатку і ставлять її на різних документах, СБУ не вжила жодних заходів. (Предстоятелі Церкви, зокрема Блаженніший Любомир (Гузар), висловили занепокоєння, що внаслідок маніпульованих асоціяцій цей випадок може бути використаний як привід, аби зкомпрометувати ректора УКУ і цілу інституцію, яка має виняткову репутацію вільної від корупції). Я також повідомив, що маю достовірні свідчення та аудіодокази того, що мій телефон прослуховується, і то вже протягом багатьох місяців.
Народ України продовжує побоюватися й не довіряти як Службі безпеки, так і міліції через систематичні зловживання законом; через поширену практику залякування чесних політиків, журналістів, активних громадян; через зухвалий шантаж і здирства, здійснювані силовими структурами щодо середнього та малого бізнесу. Я попросив молодого співробітника передати мою стурбованість такими фактами своєму начальству. Я мав враження, що він особисто готовий дослухатися до етичних арґументів, але й, водночас, виконує свою звичну роботу. Мені було ясно, що він старанно «дотримується інструкцій».
Під час нашої розмови співробітник СБУ запитав мене про Генеральну асамблею Федерації европейських католицьких університетів (FUСЕ), що мала відбутися 20-22 травня в стінах УКУ у Львові. Він охарактеризував її як важливу подію (вона отримала серйозний розголос) і спитав про програму, та про те, чи зустріч відкрита для широкого загалу. Стало зрозуміло, що він був би зацікавлений взяти у ній участь. Я сказав, що головна тема: «Діяльність католицьких університетів задля гуманізації суспільства» була оголошена в засобах масової інформації і що результати обговорень також будуть оприлюднені. Однак робочі засідання ректорів університетів не є загальнодоступними. Я пояснив, що 211 членів Міжнародної федерації католицьких університетів (IFCU) та 49 членів FUCE ретельно слідкують за розвитком єдиного католицького університету на території колишнього Радянського Союзу. Вони особливо зацікавились обставинами діяльности УКУ після того як у березні на щорічній зустрічі Ради консульторів IFCU в Японії я мав нагоду описати деякі наші суспільно-політичні перипетії та загрози свободі інтелектуального дискурсу (нав’язування радянського бачення історії; реабілітацію сталінізму і Сталіна, якому 5 травня 2010 р. в Запоріжжі відкрили новий пам’ятник; відновлення цензури у пресі й на телебаченні), які несумісні з нормальним університетським життям.
Тоді, як це й було домовлено на початку зустрічі, я запросив до розмови першого проректора УКУ д-ра Тараса Добка, якому співробітник повторив побажання СБУ.
Розуміючи стурбованість СБУ збереженням стабільности українського супільства, слід зробити декілька висновків з цієї зустрічі та пропозицій, які на ній були висловлені:
1. Підписання такого документа, як цей лист, що був мені запропонований до підпису, рівнозначне зі згодою на співпрацю з СБУ. Особа, яка його підписує, властиво, погоджується зі змістом листа та з можливими його наслідками. У практиці радянських спецслужб поставлення підпису на документі, який був написаний КДБ і зберігався там, було основним методом вербування таємних інформаторів (сексотів).
2. Такі методи не мають відомих (мені) прецедентів у незалежній Україні в досвіді УКУ та Львівського Національного Університету, чийого довголітнього ректора (і колишнього міністра освіти і науки 2008-2010 рр.) Івана Вакарчука я спитався безпосередньо після цієї зустрічі. Ці методи були добре відомі в радянські часи.
3. Конфіскація листа після підписання робить його і підпис інструментами для використання СБУ на власний розсуд.
4. Можливі сценарії використання подібного документа включають таке:
а) У випадку арешту студента, СБУ може звернутися до ректорату з оскарженням, що університет був поінформований про небезпеку для студентів, але не вжив необхідних заходів, щоб вберегти їх від протиправних вчинків чи насилля щодо них. У такому випадку адміністрації університету може бути висунуте звинувачення з подальшою моральною та юридичною відповідальністю. Звинувачення з юридичними наслідками може стати інструментом змусити університет піти на компроміс стосовно своїх засадничих принципів (свободи слова, форм суспільної діяльности та критики, навіть релігійних практик - все це має свої прецеденти в недавній історії»). Більше того, влада може використовувати такий претекст, аби здійснювати потужний тиск на університет з метою приборкати будь-які студентські протести.
б) Після гіпотетичного арешту студента чи студентів, їхнім колеґам і батькам, як і іншим членам університетської спільноти можуть показати документ, яким адміністрація була попереджена, і їй порадили приборкати прояви студентської активности. Оскільки адміністрація не відвернула студентів від незаконної діяльности, яка стала приводом для арешту, батьки й інші особи можуть зробити висновок, що університет недостатньо (неадекватно) піклується безпекою своїх студентів. Це був би найефективніший спосіб поділити університетську спільноту та підірвати репутацію університету серед його найважливіших членів - студентів.
5. Явний та справжній сюрприз, яким стала для співробітника моя відмова вчинити так, як вимагалося, може означати, що він не часто зустрічається з подібною реакцією. Він пояснив мені, що реґулярно працює з духовенством. Можна припускати, що подібним чином зверталися або будуть звертатися і до інших душпастирів (які працюють з молоддю, студентами і т.д.), та що хтось не міг або не зможе відмовитися підписати такий документ.
6. Заходи такого типу породжують острах і тривогу. Вони й задумані для того, аби залякати адміністрації університетів та студентів. Вони є елементом методології, добре знаної українському народові. Відродження таких практик є свідомою спробою відродити методи радянського тоталітарного минулого та наново посіяти страх у суспільстві, яке тільки почало відчувати свою свободу.
7. Оскільки лише декілька з приблизно 170 українських університетів заявили протест проти недавніх змін у політиці та освіті, а багатьох ректорів спонукакли і/або змусили висловитися на їхню підтримку, то зрозуміло, що останнім часом у вищу освіту швидкою ходою повертаються страх і пристосуванство. Можна очікувати, що УКУ буде об’єктом особливої уваги й можливого тиску в наступні місяці. Солідарність міжнародної спільноти і, особливо, академічного світу буде важливою допомогою для УКУ, аби університет відстояв свою принципову позицію стосовно інтелектуальної і суспільної свободи.
8. Відкриті висловлювання і публікації на ці теми є мирним і найбільш ефективним способом протидії секретному контролю та залякуванню студентів і громадян. Як стало очевидним під час згаданого випадку, представники владних структур є особливо чутливими до винесення їхніх дій на публіку. Інформація може відігравати запобіжну, кориґуючу й зцілюючу ролю, якщо вона виявляє заплановані дії, які мають на меті обмежити громадянську свободу, демократію та людську гідність.
Слід зазначити, що 11 травня 2010 р., коли українські студенти організовували протести у Львові та Київі, представник апарату Ігоря Держка, заступника Голови ЛОДА, відповідального за гуманітарні питання, зателефонував до ректорату й запитав про статистику — кількість студентів, які беруть участь у демонстраціях. В УКУ відповіли, що не знають, яким чином вести такі підрахунки.
Прошу пам’ятати про УКУ, про всіх студентів та громадян України у Ваших думках і молитвах.

о. Борис ГУДЗЯК,
Ректор Українського Католицького Університету
19 травня 2010 р.Б.

«Як показує досвід інших народів, запорукою утвердження і зміцнення Української держави
може бути лише шлях мовно-культурного самоствердження».

Лариса МАСЕНКО. НАРИСИ З СОЦІОЛІНҐВІСТИКИ. — К.: Вид. дім «Київо-Могилянська академія», 2010

Рідна мова, державність мови , форми існування мови, білінгвізм, сучасна мовна ситуація в Україні і в світі, мовна політика країни — це ті життєво насущні питанн, ясне розуміння яких сьогодні постає доконечним для найширших кіл українського громадянства. Без такого розуміння годі зформувати відповідну до вимог часу життєспроможну суспільну свідомість.
Лариса Масенко, визначний фахівець із соціолінгвістики, у своєму дослідженні подає цілісну картину того, що з нами відбувається і які наслідки з цього випливають, та врешті, як маємо діяти, аби вийти з нинішнього стану самозанедбання і безпорадної невизначености в плані власної монокультурної політики. Додані до книжки студентські есеї, написані впродовж 2002—2009 років, дають уявлення про мовну ситуацію міст, містечок і селищ різних областей країни.
Посібник призначено викладачам, аспірантам і студентам філологічних факультетів, але насправді цю книжку мав би прочитати кожен українець. Пропонуємо кілька фраґментів.

БІЛІНҐВІЗМ

Дослідники мовної ситуації України (Я. Радевич-Винницький, О. Тараненко) характеризують як диглосну українсько-російську двомовність у тому її стані, який зформувався за радянської доби. Російська мова набула у сприйнятті більшости населення УРСР рис вищої мови, важливої, обов’язкової, пов’язаної з категоріями влади і престижу, а до української ставились переважно як до нижчої, необов’язкової, марґінальної.
Слід підкреслити, що зазначений стан не був зумовлений якостями самих мов — його спричинило панівне становище російської мови в СРСР.
«Диглосія призводить до неповноти функцій міноритарної мови, — зазначає В. Гак, — що відображається і на її внутрішній структурі, оскільки, приміром, цілі шари лексики в ній не утворюються або випадають з ужитку. Її соціо-психологічним наслідком нерідко виявляється мовне відчуження, яке детально досліджують зарубіжні лінгвісти. Останнє полягає в тому, що людина, яка не має можливости повноцінно користуватися рідною мовою і яка не опанувала повністю мажоритарну мову, фактично виявляється без засобів спілкування і випадає із числа активних членів суспільства. Тому у носіїв міноритарної мови може виникнути прагнення перейти повністю на мажоритарну мову, у декого розвивається те, що американські лінгвісти називають «self-hanred» (самоненависть), тобто презирство й ненависть до рідної мови. В умовах двомовности міноритарна мова завжди може виявитися на шляху до знищення, а попередити цей процес можна лише за допомогою цілеспрямованих дій, що становлять частину мовного облаштування».
Відносини російської і української мов на території України в радянський період відбувалися відповідно до наведеної опозиційної моделі відносин мажоритарної, або домінуючої, і міноритарної, або підлеглої, мов. Особливість української ситуації полягала в тому, що до стану міноритарної була зведена мова чисельно більшого корін¬ного етносу, тобто того етносу, який на своїй території мав утворю¬вати домінуючу більшість. Проте в совєтській імперії українці на своїй власній території були зведені до стану масового етносу, тобто стали більшістю, підпорядкованою домінантній меншості. Як зазначає етнолог Володимир Скляр, «масовий етнос (підпорядкована більшість) — чисельно найбільший, але підпорядкований етнос в умовах відсутности власної державности. За своїм статусом масовий етнос не відрізняється від меншинних груп і зазнає мовної та етнічної асиміляції з боку домінантної меншости. Масовий етнос, порівняно зі своєю чисельністю, менш представлений на верхніх щаблях суспільної піраміди. Підпорядкова більшість має нижчий рівень зосередження у великих містах, адміністративних та науково-освітніх центрах, порівняно з домінантною меншістю, для масового етносу характерна вища демографічна потужність, але нижча комунікативна, порівняно з домінантною меншістю».
Слід сказати, що державний статус української мови сприяв підвищенню її престижу. В масовому опитуванні громадян України, проведеному восени 2006 р., на запитання, чи престижно сьогодні в Україні говорити українською мовою, 73,2% респондентів відпо¬віли ствердно. І хоча достатньо високою лишається престижність спілкування російською (ствердно на аналогічне запитання стосов¬но російської мови відповіло 64,7 % опитаних), вона все ж поступи¬лася за цією ознакою українській [Масенко 2008:110].
Це ж опитування показало, що громадяни України у своїй більшості погоджуються з твердженням, що українська мова є одним із символів державности України. Ствердно відповіли на це запитання 70,1 % респондентів, тоді як не погодились із таким твердженням усього 9,4 % за 18,2 % тих, хто обрав варіянт відповіді «і так, і ні» [Масенко 2008: 346].
Підтримку з боку населення державного статусу української мови відображає й те, що більшість опитаних висловилась за запро¬вадження іспиту (атестації) з української мови для державних службовців. 50,9 % підтримали необхідність впровадження такого іспиту, за 34,5 % тих, хто висловився проти, і 14,7 % тих, хто не зміг визначитися з відповіддю [Масенко 2008: 312].
Але брак реальних державних заходів, спрямованих на впрова¬дження механізмів контролю за виконанням мовного законодавства, загальмував процес розширення функцій української мови в суспіль¬ному житті. Збереження панівних позицій російської мови в ЗМІ і масовій культурі, популяризація російської кіно- і телепродукції заблокували процес зміни міжмовних відносин, зберігши їхній дис¬кримінаційний щодо державної мови характер. Відтак українські міста лишились і в добу незалежности потужними осередками зросійщення.
Опитування, проведене в 2005 р. в Чернігові серед освіченої мо¬лоді віком від 22-х до 24-х років, засвідчило психологічне напруження, що його відчувають молоді люди зі зформованою національною ідентичністю й усвідомленням цінности української мови перед труднощами реалізації свого бажання говорити українською в умовах постійного тиску російськомовного середовища міста.
Ось кілька фраґментів із записаних інтерв’ю:
«Но мы же украинцы, это логично, что украинцы должньї говорить по-украински. Я четко зто осознаю. Я не могу обьяснить почему, но я так просто чувствую. Я постоянно испытываю как бы чувство вины из-за того, что говорю по-русски, хотя я понимаю, что обьективно я в этом не виновата».
«Наши дети — это, наверное, наш шанс что-то исправить. Я не хочу, чтобы мой ребенок мучился так как я из-за этого странного несовпадения. Хочу чтобы он даже не задумытался над тем, на каком ему языке нужно говорить, чтобы у него была одна родина и один родной язык, и чтоб в его сознании все сходилось: Украина — украинский язик» [Литвиненко 2007: 9-10].
У зв’язку з цим слід підкреслити хибність поширеної в російськомовній пресі України тези про вільний вибір мови, як і твер¬дження про «насильницьку українізацію». Фіктивність цих усе ще впливових постулатів переконливо довів український етнолог Роман Кісь:
«Насправді в міському комунікативному середовищі людина неминуче підпадає під мовно-культурний диктат довкілля, під дію соціяльно-групового контролю, який уже на рівні дітей марґінала стає самоконтролем, що й створює позірне враження «добровільної» відмови від рідної мови і «власного» вибору російської. ...Дискурси нормують, «контролюють»... повсякденну поведінку людей, спрямовуючи цю останню у певні задані «русла» у межах певних взірців комунікативної поведінки, котра є водночас поведінкою соціорольовою і відображає структури домінування, позиційного і соціопрестижного статусу, врешті-решт структури підпорядкування, володарювання і залежности тощо. Ось чому, між іншим, і функціональна «занедбаність» українського мовлення у великих містах України... засвідчує не упослідженість, знехтуваність самої мови, а упослідженість (принижений соціокультурний статус) самих мовців» [Кісь 2007:33].
Водночас Помаранчева революція довела, що зазначену асиметрію домінування евразійсько-русофонних дискурсів і третьорядности дискурсів власне українських легко ліквідувати «у спосіб насичування відповідного соціопростору (простору інфо-комунікативного) принаймні відносно якісним і модерним українським інфопродуктом та більш інтенсивною дискурсивною активністю на своєму власному лінґвокультурному ґрунті» [Кісь 2007: 34].
За спостереженнями етнологів, попри брак дієвої державної мовної політики, сам факт існування Української держави зумовив зростання чисельности україномовного населення на тлі скорочення російськомовного. Однак інерційний вплив радянської доби зберігається на Донбасі і в Криму.

МОВНА ПОЛІТИКА

Державну мовну політику впроваджують спеціяльні інституції. Наприклад, у Франції діє Рада Франкофонії, що підлягає апаратові президента. Вона відповідає за зовнішню мовну політику — популяризацію французької мови і культури в зарубіжних країнах. Їх пропаґандою і поширенням за кордоном керують спеціяльно створені культурні центри. Внутрішньомовною політикою опікується Вища Рада з французької мови під керівництвом служб прем’єр-міністра. І, нарешті, корпусним плануванням французької мови займається загальне управління французької мови Міністерства культури та Французька Академія [Мітрофанова 2002:191].
Подібний шлях статусного мовного планування пройшли бал¬тійські країни у пострадянський період. Наприклад, у Латвії для ви¬конання мовного законодавства був створений 1992 р. Державний мовний центр, наділений функціями контролю за виконанням Закону про мову. Закон передбачав обов’язкове використання латиської мови у громадських місцях, обмежував використання іноземних мов, що стосувалось передусім російської, у громадському й приватному секторах. Закон заборонив також використання двомовних (російсько-латиських) вивісок, крім туристичної та культурної сфер. Було встановлено трирівневу систему володіння мовою: найвищий рівень володіння мовою має бути у депутатів парламенту, лікарів, власників приватних підприємств; середній — у робітників та працівників сфери послуг; нижчий — у представників професій, що не вимагають спілкування [Губенко 2000: 32-33].
Того ж року рішенням Латвійської національної ради з питань радіо та телебачення було закрито приватну телекомпанію «Рига», яка майже всі свої програми транслювала російською мовою.
У 1998 р. в Латвії був прийнятий новий, значно суворіший Закон про мову. Згідно з ним, латиська мова стала єдиною мовою викла¬дання у державних школах. Викладання російською дозволялось лише у приватних школах та в деяких закладах спеціяльної освіти. Близьким до латвійського є мовне законодавство Естонії й Литви. Така цілеспрямована й наполеглива політика, що усуває деформації мовно-культурного розвитку країни в попередній період її залежного становища в тоталітарній імперії та утверджує національну мову в її функції головного засобу консолідації населення в межах своєї держави, відповідає світовій практиці захисту своїх мов з боку національних спільнот. Провідний американський соціолінґвіст Джошуа Фішман зазначає: «Мови все більше розглядають як дефіцитні національні ресурси... Від розмовних і писемних спільнот в усьому світі очікують, що вони не лише докладатимуть зусиль в інтересах своїх мов, але й почуватимуться недбалими, коли виявляться безпорадними у разі виникнення загрози їхнім мовним ресурсам».
У другій половині XX століття в багатьох країнах світу питання мовної політики набули нової гостроти. Спостерігається їхня актуалізація не тільки в країнах «третього світу», які після звільнення з-під колоніяльного гніту постали перед потребою вибору й утвердження державної мови, необхідністю корпусного планування, опрацювання літературної норми. Мовні проблеми загострилися і в багатьох західноевропейських країнах та в США. Дослідники мовного життя европейських держав зазначають, що тенденції до економічної й політичної інтеґрації поєднуються тут із тенденцією до мовно-культурної диверсифікації [Гак 1989а: 104]. Об’єднання европейських держав не означає, що вони об’єднуються мовно. Аналіза мовної ситуації країн Европейської співдружности показала, що в 25-ти державах власна національна мова є державною або офіційною, у 3-х — дві і більше мов, у тому числі в Бельгії і Люксембурзі — мови автохтонів, а в Ірляндії — ірляндська та мова метрополії. Кожна країна, вступаючи до Европейського Союзу, зберігає за собою власну державну мову. Тому кількість державних (офіційних) мов ЕС подвоїлась з 11 до 23 у 2007 р. Це означає, що громадяни ЕС можуть користуватися своєю національною мовою, маючи справу з установами Співдружности, демонструючи свою етнонаціональну розмаїтість, а не прагнення до творення «европейської одномовности».
На актуалізацію мовних проблем в усьому світі вплинуло розширення демократичних і гуманістичних поглядів. Стає все більш очевидним, що кожна мова — це суспільне й загальнолюдське надбання, неповторне у своїй індивідуальності. «Люди стали більше піклуватися про збереження цього надбання, — наголошує Володимир Гак.
Починаючи з 1930-х років, відбувалась цілеспрямована й послідовна деукраїнізація України. Штучно організований Голодомор 1932-1933 рр., внаслідок якого загинули мільйони українських селян, поєднання його з терором, розв’язаним проти національної інтеліґенції, дає всі підстави кваліфікувати дії більшовицької влади в Україні в 1930-х роках як геноцид українського етносу. Демографічна й мовно-культурна політика, спрямована на асиміляцію українців, продовжувалась і в пілявоєнний період. Особливо інтенсивно ці процеси відбувались в ур¬баністичних середовищах.
На підтвердження можна навести такі статистичні дані з системи освіти: у Київі в 1985-1986 навчальному році було 267 шкіл, з них — 35 шкіл з українською мовою навчання, 142 — з російською і 90 так званих «змішаних» [Шумарова 2000: 62]. У 1991 р. кількість українських шкіл збільшилась до 49, але і тоді українською мовою в Київі навчалося лише чверть усіх міських учнів..
Маштаби зросійщення української науки в 1970-1980-х роках засвідчує співвідношення україномовних і російськомовних науко¬вих видань перед розпадом СРСР: «...З 354 праць з різних природни¬чих і технічних дисциплін, які планувало в 1991 році випустити у світ академічне видавництво «Наукова думка», лише 4 (!) мали вийти укра¬їнською — по одній з ботаніки, палеонтології, енерґетики й машино¬будування, а решта всі — російською. Та власне майже нанівець було зведено вживання української мови й у сфері гуманітарних наук, крім ще наразі української філології-народознавства та почасти історії. Того ж таки року в згаданому видавництві тематичним планом передбачалося видати з філософії, економіки, права міжнародних від¬носин 101 працю, з них українською (нагадаємо — тоді вже третій рік державною в УРСР мовою) — 7 (!)» [Гирич, Рибалко 1998:170].
Продемонструвавши шляхом сталінських «чисток», що чекає на кожного, хто вважає рідну мову основою своєї, іншої, ніж російська, і незалежної від неї ідентичности, радянське керівництво післясталінської доби змістило акценти у словесній риториці щодо сфери міжмовних відносин з аґресивно-інвективних на позірно ліберальні. Тепер російська мова була оголошена «другою рідною мовою» для всіх неросійських народів СРСР.
Відтак у попередню формулу Микити Хрущова про російську мову як «фактично другу рідну мову для народів СРСР», яку ці народи «добровільно вивчають», було внесено у 1970-х роках невелику, але істотну корективу — тепер російська мова проголошувалась рідною для українців по праву. Таке визначення ролі російської мови в УРСР впровадив В. Щербицький... У добу В. Щербицького з офіційного вжитку було вилучено словосполучення український народ. Редактори отримали вказівку заміняти його на інше визначення — народ України або трудящі маси [Мінчак 2003:134].
Як свідчать деякі праці з національних питань, у другій половині 1980-х років для характеристики національних процесів, що відбувалися у СРСР, почала впроваджуватись теза про «природну асиміля¬цію». Зокрема, у виданій в 1987 р. в Ташкенті книзі «Вопросы совершенствования национальных процессов в СССР» стверджувалось: «Уявляється, що справедливий підхід до явищ природної асиміляції є несумісним з нав’язуванням збереження самобутности навіть в тому випадку, коли це нав’язування здійснюється з найкращими, гуманістичними намірами, прагненням до того, щоб якісь етноси або їхні окремі частини не щезли з етнічної карти світу».
Можна, отже, говорити, що в завершальній фазі існування Радянського Союзу партійна верхівка вже готувала зникнення з етнічної карти світу тих народів СРСР, серед яких їй вдалося успішно реалізувати проєкт «гармонійної» двомовности із поступовим витісненням з ужитку рідної мови. На радянському новоязі така невтішна перспекти¬ва називалась «природною», а відтак «добровільною» асиміляцією.
Проте радянська спільність існувала лише в уяві вождів КПРС, а тому розпалась від першої ж спроби порушити її ідеологічний інтернаціональний моноліт через проголошену М. Горбачовим політику перебудови і гласности. Радянська система виявилась нежиттєздатною, оскільки суперечила універсальному закону необхідної різноманітности. Як відомо, тільки внутрішньо різноманітні системи відзначаються резистентністю і метастабільністю [Кісь 2002: 37]. Однак, попри крах комуністичного режиму, не слід недооцінюва¬ти спричинених ним спустошень — і в царині природних, матеріяльних, і в царині людських, духовних ресурсів. Частково йому вдалося зформувати новий тип людини — людини, тотально винародовленої, позбавленої зв’язків з довкіллям, відчуженої від будь-якої культури, людини з комплексом «чужинця на своїй землі».
Тривалі процеси асиміляції, розмивання поняття «рідна мова» через пропаґанду «двох рідних мов» сформували специфічну ментальність совєтизованого українця, в якій російське не усвідомлюється як інше, відокремлене від свого, українського. Ідентичність таких людей розмита, зв’язки зі своєю культурою ослаблені, водночас і нашарована на неї російськомовна культура засвоюється поверхово. Цю особливість масової свідомости значної частини українського населення — зауважив Джеймс Мейс в одній зі своїх останніх статей «Україна як постгеноцидна держава».
Щоб розлучитися з Росією, мало відокремитися від неї держави кордоном. Не менш важливо відділити українську культуру від російської в свідомості русифікованого населення. Тому не можна обмежуватися введенням української мови в сфери адміністрування й освіти, ці процеси мають обов’язково супроводжуватися домінування української мови в засобах масової інформації. Мовна ситуація на наших міст не зміниться, якщо впровадження української мови й надалі обмежуватиметься дидактично-навчальними методами, натомість у сферах розважальної й популярної культури пануватиме російська.
Будь-яка, навіть поверхова, аналіза мовно-культурної політики провідних телевізійних каналів у нібито незалежній Україні підтверджує використання ними радянських асиміляційних практик. Лише тепер політику утримування українського глядача у спільному з Росією мовно-культурному просторі власники й керівники телеканалів пояснюють інтересами бізнесу.
Як показує досвід інших народів, запорукою утвердження і зміцнення Української держави може бути лише шлях мовно-культурного самоствердження. Лише захистивши в своїй державі українську мову й створену на її основі культуру від потужного впливу колишньої метрополії, українцям вдасться здолати наслідки тривалої асиміляції й реалізувати своє право на національну самобутність, а відтак сформуватись у модерну політичну націю.

ОБЛИЧЧЯ ЧАСУ

13 липня Іванові Сокульському — поетові і лицарю української волі — виповнилося б 70…

«ВИСОЧІНЬ — НЕ ВКРАДУТЬ…»
Раїса ЛИША

Справді, поезія Івана Сокульського несе в собі відчуття сходження вгору, до вершини, й захопливого простору (метафізичного), який відкривається.. І вершина, і простір — справжні, здобуті. Адже поет не лише створив у слові український міт волі, але й здійснив його власним лицарським чином життя. Нині вже безперечно видно, що «камінь», якого він вперто волік угору — таки не скотився донизу. Свідчення цьому — таємнича сила екзистенційної свободи, що променить в його віршах.
Згадуючи нині Івана, усвідомлюєш: він і з понадчасся обдаровує дивом. Плин часу не затемнив його постать, але навпаки висвітлив особливу незриму присутність. Так, немов усі ці роки, десь уже там, але водночас і тут, він продовжував підніматися вище і вище («Висота — навіки, височінь — не вкрадуть», «високий голос йде» — недаремно видно написалися ці рядки) — усміхаючись своєю променистою посмішкою очей.
«Степ на тому узвишші, на якому ти сам». Це узвишшя — «висота орлина». І є певним знаком долі те, як в суті рано — за якісь два-три студентські роки — і як рішуче — прозрів він свій духовно-творчий шлях і вже не звертав на жодні інші шляхи й манівці. Чи не тому його коротке життя — всього 51 рік, з яких 13 років припадає на тюрми і лагері, а поза тим — ще роки переслідувань, — являє рідкісну цілісність, повну напруги здійснення, що й тепер продовжує містично розгортатися в слові?
В тоталітарній імперії, що перетворювала народ на «масу», а саму людину на щось ефемерне, майже неіснуюче, під «регіт доби», Іван Сокульський здобувся на відвагу звестися на повен зріст — відкрито заявивши про своє право бути українцем і вільною людиною.
«Лист творчої молоді Дніпропетровщини» в 1967 р. в обороні української мови й культури та проти цькування роману О. Гончара «Собор», одним із авторів якого був Іван Сокульський — то був вчинок , що здавався на теренах, особливо пильно «опікуваних» владою, майже неймовірним, фантастичним . І він таки струснув глухе, закам’яніле мовчання.
За найвищий взірець для себе Іван мав Шевченка, якого відчував дуже глибоко. Здійснити долю як правду було для нього справою особистої чести, чимось таким, що відповідало найзаповітнішому прагненню душі. У віршах поет означує це словом «бути». І то у світі, де все віддано «на ґвалт», де «неможливо бути».
Так від самого початку міт волі — шлях, що відкривався, вимагав героїчної дії й жертовности, прирікав на болючі випробування. Та які б вони не були, поет знайшов у собі стільки любови і мужности, щоб прозріти й ствердити словом найвищу вартість свого вибору, як і незнищенність козацького духу в Україні. Хоч і розпочав дійство свого українського міту майже в пустці, де «відсутній народ», де бачилося всі «втекли у рабство». Так він поставив себе посеред тієї «відсутности» майже ірраціонально — будь-що-будь, аби не це не-життя.
В реальності то почалося з віднайдення групою студентської молоді в селі над Дніпром забутої могили і меча (?) князя Святослава. Щось було незбагненне в тому, що вістка про цю подію вмить розлетілася по селах і містах Січеславщини і Запоріжжя. Блискавично поширився сам собою Іванів вірш «Меч Святослава». В підтексті оповідей звучало, що священний меч лицаря-князя зробить хлопців — героїв непереможними, і позасвідомо мріїла приваба власної участи. Так міт волі наче сам родився з життя, відповідаючи на певну доконечну потребу людського духу. Силою слова розгорнувся простір — і люди десь в духовній вишині почали стікатися одне до одного.
Тож не дивно, що влада злякалась студентів, які читають українські вірші на могилі Святослава ( та ще цей «меч») — й кинулась їх розганяти та «вживати заходи» проти «зачинателів смути».
Однак звинувачений й заарештований поет (за «Лист творчої молоді» та поширення праці І. Дзюби «Націоналізм чи русифікація?») саме тоді на диво й відчув себе вільним — володарем власного духу і вчинку. І ні віднайденою внутрішньою волею, ні лицарською шляхетністю відтоді не поступився. (Певно, звідси й назва поетичної збірки, яка почала тоді складатися — «Владар каменю»).
Відтоді український світ, Україна щораз глибше, прозоріше являє себе в Іванових поезіях у вимірах сакральних, містично, вільно, цілісно.
Другий арешт у 1980 р. формально пов’язаний з участю Івана Сокульського у створенні Української Гельсинської Групи правозахисного руху (5 років в’язниці, 5 – лагерів особливо суворого режиму і п’ять – заслання). Там витримав 73 доби безперервного карцеру. Переніс інфаркт. Там додали йому ще три роки терміну. З усього видно, що найбільший кримінал для тоталітарної системи складали поетична творчість і сама нескорена особистість поета.
Чимало віршів Івана Сокульського були актами громадянської відваги, лицарським викликом бундючній ницій сваволі. («Я відповім їм — життям чи смертю, я відповім їм собою». З «мечем правоти» виступає український лицар, Дон Кіхот проти мертвотної гігантської клітки імперії і таки пробиває її, розчищаючи простір «тиші, світла, глибини».
Микола Горбаль, Іванів побратим — поет і політв’язень — зокрема зауважив: «Незважаючи на це жахіття, він з дивовижним внутрішнім спокоєм складає одухотворені, чисті, піднесені вірші».
«Дай мені, Боже, обличчя своє… Не позичене…» — ось та справжня, не ілюзорна, не облудна реальність, в якій вбачає поет істину життя… Так іде до себе козацька душа, закорінена в Божих началах: «Ніби шаблю себе несу назустріч дневі».
Дійти до себе, не зламатись, «не потюрмитись», любити, сягнути висоти — це виявилося незмірно сильнішим за будь-які грати. Через концтабірно-бездуховні нетрі поет прийшов до всеосяжного світочуття-прозріння:
Є шлях до себе —
шлях влада в минуле.
Є світу всього путь!
Глибиною народної душі, пам’яттю віків і власною любов’ю одухотворені у Івана Сокульського Дніпро, вода, квіти, камінь. пороги і насамперед Степ. Означення світу стало в суті заповітним Означенням Волі (так названо збірку, що вийшла 1997 р.)
Навіть зовні в Іванові — в шляхетній поставі голови, жестах, пластиці рухів, у погляді і голосі — була помітна наче задивленість у щось незриме — «понад себе». Погляд цей — від джерел — від степового хутора, де він народився і провів дитинство, неподалік затоплених Дніпрових порогів, поблизу Ненаситця, де вже тепер — в ареалі порогів — вчені виявили незбагненну космічну музику, що лине з глибин землі. Однак хутір теж було затоплено.
«Дивись, дивись цей день… Дивись вище!» — мовить поет. І починаєш бачити — навіть крізь теперішнє вкрай захаращене, перетовчене й закручене у вихори хаосу наше тривання — щось більше, бентежно далеке, й навіть оте перше — первісне світло, яким наче писаний, позначений — був увесь Іван («Світло перше сховане в мені»).
В особливих ритмах і мелодиці віршів Івана Сокульського вловлюєш ніби небесний гомін, музику містичних трансцендентних глибин.
Душі наші — всесвіту рибини,
Задивившись, слухають блакить.
Часом здається, що то сама вічність і світла таїна озивається через слово поета, і воно звучить — «неначе справді щойно з Божих уст».
Мета і простір такої поезії — десь в глибинах душі і самого слова, сповнених духовного зоріння. Щоб увійти у той простір, треба «дорости до слова», вивільнитися «із себе, з годин»:
І він прийшов, і вийняв мої очі —
І я побачив, що було за ними…
І я побачив, що трива дорога,
Що світ — омана, світ себе не зна…
Іван Сокульський — такий виразний і потрібний своєю присутністю тут, такий живий любов’ю — загинув через темінь і зло світу — на повному духовному і творчому злеті… «Ще скільки далечі стоїть в моїй душі», — згадуються ці його промовисті слова, написані в передчутті кінця.
Та й сам відхід Івана супроводився магічним відчуттям сотворення дива, дійства таємничого преображення, що відбувалось і відбувається в просторі його імені і його поезії.
Діє живий його досвід любови і волі, який він стяжав у пізнанні правди, де уособленням найвищого добра постає Україна — у Божім безмежжі. Слушно Микола Горбаль називає Івана Сокульського «великим ліриком у драмі українського духу».
Він стоїть в ряду поетів-пробудників, в кому воліла в часи німоти і теміні у 60-70 рр. ХХ ст. об’явити себе невмируща українська душа. «Святкує нація, яку віки топтали, святкує нація в мені», — писав Іван ще в середині сімдесятих.
Тепер, коли в сучасній літературі спостерігаються редуктивна тенденція намагання опанувати простір зовнішній — через естетизацію матеріяльного пекельного полону й самої поламаности й неспроможености людської істоти протистояти хаосові, — поезія Івана Сокульського набирає особливої вагомости.
На тлі творів, в яких український універсум заледве може себе впізнати, де українське буття виглядає наче невпевненим у своєму власному існуванні, не свідомим власної сили і сутности, творчість Івана Сокульського, як і чин його життя, пробуджує надію, повертає віру в грядуще оновлення… «Все збудилось, все з’єдналось словом».

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ
* * *
Намивається час, прибуває блакиті й тиші.
З позаобрійних днів тече-протікае світ...
Називається: Степ. Озивається долі
узвишшя —
простір і далеч зупинених Богом літ.

Піднімається птах Сонця довкола!
Все вища і вища літа гора.
Називається: Січ. Чути пращурів голос,
чути поклик глибокий Славути-Дніпра.

Всеєднаюча даль прибуває, мов повінь.
Мов на скелях вода, розбиваються дні.
Воля і вічність — у кожному слові!..
Хвилини були — впали скалки дрібні.

Тільки й часу, що тут залишається
з нами, —
утікає — як води в пісок!
Зостається печаль, перемита мов камінь.
Залишається - крок.

Меса сі мінор Й. Баха

Квіти, квіти — всього світу...
Мов на прощу ходаки.
Навзаході давне літо —
всі сюди зійшлись віки!

Далечінь! — за небокраї...
На хвилину світ пригас!
Хтось собою нас єднає,
світить день крізь нас.

Далеч слова, далеч слави...
— Пронеси, мов рану, кров!
То не квіт — Вінець Кровавий
пізнім полем перейшов.

Через всю протяжність болю —
зблисло, сталось, відбулось!..
То не квіт, то пізнім полем
перейшов Ісус Христос.

Перейшов і нам полишив
біль пробитої руки.
Запахущі соти тиші,
щиросвіту щільники.

* * *
Ніч творилась, діялась, була,
крилами незримо тріпотіла.
Через серце річкою текла...
Ніч мене лишити не хотіла.

Ніч тривала, далі йшла в глибини,
де найбільша тайна світу спить,
душі наші — всесвіту рибини,
зупинившись, слухають блакить.

Ніч питала: «Хто у тайні — перший?»
слово чув я: «Перший над усіх
понадсвітній сонцесяйний Звершник,
що на троні царственому сів».

Ніч творилась, діялась, була,
мовою вершини говорила.
Дарувала два мені крила...
Та летіть... летіть було мені несила.

* * *
Вкраїно, за Тобою — небо!
Високе сонце. Далі грозові.
Не Ти — для наc. Це ми для Тебе —
живі.

Йдемо — куди? Усі шляхи запали.
Гуде борвій, метелиця мете.
Там — висота. Орли заклекотали!..
— Йдете?

Іван СОКУЛЬСЬКИЙ (1940-1992) — талановитий поет, дисидент, багаторічний в’язень сумління, правозахисник, громадський діяч. Гол. ред. самвидавного журн. «Пороги», що виходив у Дніпропетровську (1988-90). Посмертно прийнятий в члени НСПУ 1995 р.
1969 р. заарештовано як одного з авторів «Листа творчої молоді Дніпропетровщини» на захист української мови й культури та за розповсюдження самвидаву. 1970 р. засуджений на 4 з половиною роки лагерів суворого режиму. Відбував кару в Мордовії і у Володимирській в’язниці. 1978 р. вступив до УГГ. 1980 р. знову засуджений на 15 років (5 років — в’язниці, 5 — лагерів і 5 — заслання). 1985 р. засуджено ще на 3 роки. Звільнений 1988 р.
Один із засновників осередків Товариства української мови ім. Т. Шевченка, НРУ, «Меморіялу», громади УАПЦ. Очолював обласну організацію УРП. Був жорстоко побитий «невідомими» під час мітинґу на підтримку незадежности України.
Вже після смерти поета, вийшли збірки його поезій «Владар каменю» (К., 1993), «Означення волі» (Дн., 1997), кн. «Листи до Марієчки» (К., 2000); «Листи на світанку», Дн., 2001-2002; «Пороги. Вибране». К., «Смолоскип», 2009. В січні 2010 Указом Президента В. Ющенка — посмертно нагороджений орденом Свободи, а раніше 1995 р. – орденом «За мужність» І ступеня.

Мрія Надійки про Музей Шістдесятництва в Київі

Спогад про Надію Світличну
Надія МІРЧУК, США

Хоч знала про Надійку Світличну багато раніше і бачила її принагідно, але в дійсності познайомилась із нею у 1996 році, коли вона погодилась редаґувати журнал Об’єднання Українських Православних Сестрицтв «Віра» і продовжувала редаґування його протягом п’яти років, хоч їй бракувало часу через інші обов’язки, які вона на себе так легко брала. Як десь потрібно було виступити із доповід’ю і їхати для того в Нью-Йорк, Філядельфію чи Парму — Надійці ніде не було далеко.
«Віра» під час її редаґування поповнювалась матеріялами про шістдесятництво, про події в Україні, зразками літератури та мистецтва. Все це було мало відоме нам і радо сприймалося.
Перед тим як «Віра» йшла до друку Надійка ночі не спала і могла міняти вже видрукуваний матеріял на інший, який отримала пізніше, якщо вважала, що то є кращий.
Надійка щедро роздавала свій талант і час, так ніби він був безмежний. Варто було мимохідь в розмові згадати, що потрібно зробити якусь справу, як вона відразу пропонувала свою допомогу. Коли померла парафіянка церкви, де Надійка співала в церковному хорі, вона кілька днів пакувала її речі для висилки родичам в Україну і все дбайливо передивилася, щоб щось важливе для родини не випустити. Пакунки були вислані за кошт Надійки.
Довідавшись про це, я зауважила Надійці, що пакувати речі міг будь-який парафіянин, але ту працю , що може виконати вона, ніхто з них не зможе. Мені шкода було втрати її часу. Я дорожила її часом і не раз здавалось, що вона розмінюється на дрібниці.
Надійчина вроджена доброта не давала їй не допомогти, де допомога була потрібна. Вона особливо була співчутлива до самотніх старших жінок, незалежно від того, чи то була жінка з освітою, відома своєю громадською діяльностю, чи звичайна собі людина. Надійка знаходила час із ними поговорити, з уважністю вислухати і радила писати про те, що довелось пережити, навіть записувала на плівку… А праця, яку тільки Надійка могла зробити: написати за власне пережите — відкладалася на пізніше.
Багато в чому ми сходилися у поглядах, навіть у мріях. Надійка мріяла створити Музей Шістдесятництва у Київі, а я — Музей ім. Патріярха Мстислава в Бавнд Бруку.
Надійка розповідала при нагоді про пережите в 60-70 роки, і з того я бачила, що вона ніколи не ставила себе на перше місце, не старалася зробити собі ім’я, а тільки хотіла допомогти чи охоронити когось від небезпеки. Пропонувала поїхати і заступити особу, життя якої вона ставила понад своє. Надійка була свідома, що ризикує не тільки власним життям, але позбавляє свого сина материнської ласки та опіки, і в той же час вона не могла чинити інакше. І це мучило її, бо одного разу сказала мені, що питала Ярему, чи має він жаль до неї. Ярема їй відповів що ні.
За перебування в лагері розповідала не про те, як було тяжко, а про те як незважаючи на заборони, готувались вони до Свят-Вечора, вишивали на маленьких клаптиках, в’язали, хоч не дозволялось мати голки, і все то треба було робити потайки. Були позбавлені волі, тужили за рідними, але ніхто не міг позбавити їх вільного думання, вивчення пісень, віршів. Все це зближувало ув’язнених жінок, і та дружність залишилась на довгі роки.
Об’єднання Українських Православних Сестрицтв займалося висилкою гуманітарної допомоги в Україну, і більшість адрес були подані Надійкою. Всього разом було вислано понад 41,000 фунтів. Надійка й сама висилала допомогу.
Я пропонувала замість неї висилати, але вона знала тих людей, яким висилала, і могла краще підібрати потрібне. Все, що я могла зробити — це передати їй отримані речі, щоби хоч заощадити витрати на їх купівлю. Тільки вже після смерти Надійки вислала до Луганська останні недопаковані нею пакунки.
Надійка провадила серед нашої громади збирання коштів на пам’ятник Оксані Мешко та її матері Марії, на Козацький хрест «Убієнним синам України» в урочищі Сандармох (Карелія) та на допомогу потребуючим. Свою частину із Державної премії ім. Тараса Шевченка Надійка віддала для заснування Музею Шістдесятництва в Київі.
Раптово часу, який вона так щедро роздавала, не стало — і багато задуманого лишилось недовершеним. Знаючи силу волі і завзяття Надійки, не вірилось, що не подолає хвороби. Молилися і сподівалися чуда..
Чуда не сталося, але наприкінці Бог дав радість: готування до весілля Івася, вибір дарунку молодим... Радість дала силу бути присутній на весіллі та розділити з сином важливу подію в його житті.
Надійка була втіленням доброти. Вона так щедро обдаровувала нас, аж немов огортала своєю невимовною добротою, що це годі забути.
Мені не відомо, чи змогла Надійка написати спогади і скільки їх. Але все що є і все що належить до опублікування, мусить бути зібране й надруковане. Не треба сподіватись чи чекати, що це зробить держава.
Всі, кому Надійка допомогла упорядкувати книгу, чи писала вступну статтю до неї, чи допомогла тут в Америці під час їх перебування, незалежно від того, чи знала тих, хто звертався до неї чи ні, — мусимо віддати їй належне. Ми всі маємо зберегти й примножити залишений нею безцінний скарб мудрої співчутливої теплоти.

Слово на врученні відзнаки
Євген СВЕРСТЮК

Високодостойні священнослужителі! Шановні громадяни! Сьогодні ми зібралися на урок отця Омеляна Ковча. Нинішній суєтний світ називає його однією з жертв, а він – учитель, який дає приклад справжньої любови.
Люди сьогодні порізнені, і їх не об’єднують святині. Що дрібніші люди, що менше відчувають Бога, то більше схильні творити собі міжконфесійні перегородки. А високий Бог приходить до людей справжньої віри.
В найважчих лагерних умовах люди різних релігій зближуються і відчувають близькість до Бога.
На сторінках газети «Наша віра» повертаються до нас подвижники і мученики страшного ХХ ст., і кожен засвідчує свій приклад віри перед обличчям смерти. Отець Омелян дає особливі свідчення для сиротливих дітей землі. За спостереженнями Віктора Франкла (в нашій газеті публікувалися уривки з його книги «Сказати життю «Так»») людину на самій грані зігріває почуття любови, що найглибше залягає в душу. І там людина особливо тягнеться до свого Бога. Тут нема конфліктів. Я часто згадую своє прощання на 36 зоні з Ар’є Вудкою.
Він відходив у невідомість, але було зрозуміло, що ще побореться і виїде в Ізраїль. Українцям світив лише другий термін. «Хай береже Вас Бог», — сказав я йому в присутності конвою. «Залишайтеся з Богом – і дякую, що ми в світі зустрілись».
Щось велике і справжнє пройшло між нами, і це відчули навіть конвоїри, які уважно мовчали. Так близько відчувають руку Бога ті, що ні за що вже не хапаються тут на землі. Отець Омелян був для них братом, посередником і нагадуванням. І залишається таким з нами – вірним учителем любови і мужности на дорозі страждань.
Спасибі за виявлену мені честь причетности до того справжнього, що стоїть за його іменем.

ЛАВРЕАТИ ВІДЗНАКИ
Блаженного священно-мученика Омеляна Ковча

У неділю, 27 червня, під час перебування у Луцьку Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Любомир (Гузар) вручив цьогорічним лавреатам відзнаки Блаженного священномученика Омеляна Ковча. Блаженніший Любомир є Почесним головою Комітету з ушанування пам’яті Блаженного священномученика Омеляна Ковча. Церемонії нагородження передувала урочиста Божественна Літургія, яка відбулася у Катедральному храмі Різдва Пресвятої Богородиці.
27 червня Українська Греко-Католицька Церква вшановує пам’ять новомучеників. Цього дня у 2001 році під час душпастирської візити до України Папа Іван Павло ІІ проголосив Блаженними 28 достойників із числа священства, монашества та мирян УГКЦ, які у ХХ столітті віддали своє життя за віру і Церкву. Серед проголошених новомучеників був і духівник «Майданека», Блаженний священномученик Омелян Ковч. Отець Омелян загинув у таборі смерти «Майданек» у березні 1944 року. Священик добровільно відмовився від звільнення з концтабору і до останнього дня сповнював свою душпастирську місію серед ув’язнених, які належали до різних національностей і віросповідань.
Відзнакою Блаженного священномученика Омеляна Ковча у 2010 році нагороджені:
Режисер, сценарист та продюсер документальних фільмів, директор Люблінського фонду фільмового; засновник і директор Міжнародного фестивалю документальних фільмів „Роздоріжжя Европи”, аніматор мистецьких та полікультурних подій „Зустріч з Православ’ям”, „Люблінські євреї”, „Втрачені та набуті ідентичності”, „Духовність пограниччя”
Гжегож Лінковський (Поль-ща) – за багаторічне служіння ідеї порозуміння між народами та справі міжрелігійної співпраці і, зокрема, за створення документальних фільмів „Парох Майданека” та „Невигідний Шептицький”, які поширюють знання про о. Омеляна Ковча та Митрополита Андрея Шептицького як духовних прикладів для нинішнього і грядущих поколінь.
Науковий радник Центру вивчення історії Голокосту «Ткума», куратор общинних програм «Джойнт» в СНД Аарон Вайс (Ізраїль) – за відданість ідеям порозуміння і братньої підтримки між українцями, євреями та поляками і, зокрема, за пошук і справедливе відзначення Праведників народів світу з України та послідовне проведення зустрічей українських, єврейських та польських студентів „Ковчег” як частки діялогу поколінь, культур та релігій.
Керівник Державного департаменту України з питань виконання покарань у 2005-2009 роках Василь Кощинець – за багаторічні зусилля, які допомагають надавати духовну опіку людям, позбавленим волі і взятим під варту, і за важливу особисту ролю у налагодженні системної взаємодії Державної кримінально-виконавчої служби і Церков у релігійній підтримці ув’язнених осіб на зразок служіння о. Омеляна Ковча - покровителя тюремного душпастирства.
Виходець із Волині, видатний український літератор, філософ, громадський і духовний діяч, правозахисник і колишній політв’язень, редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк – за незламну відданість національній і духовній справі та сповнений великої особистої сили і гідности пошук і повернення з-під риштовань істин та цінностей, які дають людині мужність не коритися злу, берегти свою духовну чистоту і віру, що з байдужости творить любов, а з натовпу воздвигає націю.

ЗАПРОШУЄМО!

4-8 серпня 2010 року Всеукраїнська братська зустріч мирянського руху «Схід і Захід в єдності під покровом Богородиці»

В мальовничому селі Криворівня (Верховина) в гостях у парафії Різдва Богородиці, де проходитиме братнє спілкування вірних Церков Київської традиції, спільні Літургії, духовні бесіди, нічні чування, ватри та мандрівки в гори.
Збір учасників 4 серпня об 11.00 в Івано-Франківську.
З собою необхідно мати похідний одяг, Новий Завіт та орієнтовний внесок 320 грн.
Проживання та харчування буде організоване в гостинному дворі.
(Можна приїхати на пару днів в розрахунку 80 грн. за добу).
Реєстрація та довідки за тел. 066-573-16-15; 096-423-70-18, email: svyatvar@ukr.net (бажано до 30 липня)

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671 на 2-ге півріччя 2010 р. на стор. 48

До архіву газети

На першу сторінку