28 липня — св. рівноапостольного князя Володимира

Раньєро КАНТАЛАМЕССА

ОПРАВДАННЯ ЧЕРЕЗ ВІРУ

Чим більше ми триматимемо перед своїми очима наші гріхи, тим більше Бог кидатиме їх позад Себе; й чим більше ми кидатимемо позад себе наші добрі діла, тим більше Бог їх триматиме перед Своїми очима.
Звідки святий Павло почерпнув оцю Благовість про даром отримане оправдання через віру, що така співзвучна з Благовістю Ісуса? Він почерпнув її не з книг Євангелій (котрі ще не були тоді написані), а хіба що з усного передання проповіді Ісуса, й насамперед — зі свого особистого досвіду, себто із того, як Бог діяв у його житті. Він сам це стверджує, що Євангелія, яку він проповідує (саме їй, Євангелії оправдання з віри!), він навчився не від людей, а через Об’явлення Ісуса Христа, і це об’явлення він пов’язує з подією свого навернення (пор. Гл. 1,11 і далі). Можна сказати, що в Посланні до Римлян апостол не чинить нічого иншого, як лиш перекладає універсальними термінами драму свого навернення. Пишучи до Филип’ян, він представляє своє навернення як перехід від «своєї праведности, що від закону», до «праведности, що від Бога, від ві¬ри» (Флп. 3,9). Коли я читаю опис Павлового навернення, представ¬лений у цьому тексті, в моїй уяві вимальовується один образ — образ чоловіка, який подорожує вночі лісом при світлі свічечки; він пильно стежить, аби вона не загасла, адже це все, що він має, щоб освітити собі дорогу. Та ось за якийсь час, поки він ще перебував у дорозі, починає світати; на обрії встає сонце, і його каганець швидко блідне, так що цей чоловік більше навіть не завважує його в своїй руці і викидає геть. Так було і з апостолом: Павловим каганцем була його праведність — отой кіптявий ґнотик, хоч і ґрунтований на таких гучних титулах: обрізаний восьмого дня, з роду Ізраїля, єврей, фарисей, бездоганний щодо дотримування закону... (пор. Флп. 3,5-6). Та одного дня й на обрії Савлового життя засяяло сонце:
«Сонце праведности» — як він з безмежним пієтетом каже в цьому тексті — «Христос Ісус, Господь мій». І тоді його стара праведність стала в його очах «втратою», «сміттям», і він більше не хотів триматися своєї праведности, а лиш тієї праведности, що походить із віри. Навернення Павла — це найкращий приклад цього «сміливого кроку». Бог спершу дав відчути самому Павлові те, що покликав його згодом об’явити Церкві.
Віра виявляє свою божественну природу в тому факті, що вона практично невичерпна. Не існує у вірі межі, далі за яку неможливо піти: завжди можливо вірити ще більше. Уся Божа благодать задіяна у тому, щоб перевести людину від одного рівня віри до другого, досконалішогорівня, від віри зі знаками до віри без знаків. Тільки-но віруючий спроможеться подолати вірою одну перешкоду, як Бог, не зволікаючи, ставить перед ним дедалі вищу й вищу, і тільки Він відає, який вінець готує йому тим часом друга рука. І так безперестанно, аж доки не поставить перед ним (по-людськи) неможливу вимогу: стрибок у темряву. З вірою відбувається щось подібного, як в атлетичних змаганнях зі стрибків у висоту: з кожним вдалим стрибком планка підвищується на кілька сантиметрів, аби дозволити виконати ще вищий стрибок, й таким чином попереднє досягнення знову і знову перевищується, і не можна передбачити, який буде кінцевий рекорд. Ніколи не перестає дивувати оцей великий Божий винахід — віра. Небесна слава — це немов величне дерево з багатьма гілками й багатьма плодами, але воно зроджується з маленької зернини, зрощеної на землі, й тією зерниною є віра. Уявімо, що б ми чинили, якщо б хтось, кого ми знаємо як великого експерта у цій галузі, дав нам колись в коробочці маленьку зернину, запевняючи нас, що це унікальна зернина на світі, з якої виросте надзвичайне дерево, що принесе багатство тому, хто ним володіє: як би ми його оберігали, як би ми його хоронили від вітрів... Так ми повинні чинити із нашою вірою; це є зернина, що породжує «плоди вічного життя»!
Бесіда святого Павла про оправдання через віру починається часовим прислівником: «Тепер же...». Цей прислівник, «тепер», має три рівні значення: історичний рівень, сакраментальний і моральний. Насамперед він стосується моменту, коли Христос помер за нас на хресті, себто історичної події, якою було звершене наше відкуплення; відтак він стосується моменту хрещення, коли християнин «обмився, освятився, оправдався» (пор. 1 Кр. 6,11); і врешті — теперішнього моменту, сьогоднішнього дня нашого життя. На цьому останньому значенні наголошує апостол, коли, звертаючись до коринтян, проголошує: «Ось тепер — час сприятливий, ось тепер — день спасіння!» (2 Кр. 6, 2). На цьому рівні «тепер» означає дослівно зараз, в тому моменті, коли ми живемо.
Отже, існує щось, пов’язане з оправданням через віру, що необхідно вчинити тепер, відразу; щось, що мушу вчинити саме я, а не хтось инший замість мене, й без чого усі найкращі і найглибші міркування на цю тему залишаються немовби повислі в порожнечі. Оправдання через віру — це початок надприродного життя, але не такий початок, за яким відразу настає низка инших подій, а початок, який завжди залишається актуальним, початок, який необхідно завжди наново закладати і відновлювати. Звісно, у цій послідовності може спостерігатися певна динаміка, певні прискорення, що відповідають оживленню віри і вдячності людини. Ми в цьому моменті перебуваємо тут саме для цього: не лише для того, щоби апостеріорі зрозуміти те, що з нами колись відбулося у хрещенні, а щоби наново це пережити. Щоби вчинити якісний стрибок у нашій вірі.
Один з Отців з IV століття написав такі надзвичайно модерні і, так би мовити, екзистенціяльні слова: «Для кожної людини початок життя є тоді, коли Христос приніс Себе у жертву за неї. Але Христос приносить Себе у жертву за неї тоді, коли вона визнає благодать і стає свідомим життя, яке дарує їй ця жертва».
Усе це може відбутися і в нас, якщо ми бажаємо цього. Митар того дня ввійшов у храм помолитися, і під час короткої молитви відбулося щось, через що він «вернувся до свого дому виправданий» (Лк, 18,14). Достатньо було, щоб він сказав з усією щирістю свого серця: «Боже, змилуйся надо мною грішним!» Ми також можемо повернутися додому виправданими після палкої молитви чи після сповіді, якщо спроможемось з глибоким переконанням сказати те саме слово: «Боже, змилуйся надо мною грішним!»

СВЯТИМ ДУХОМ

Рука, яку Отець «поклав» на Ісуса, — це Святий Дух. Апостол Павло теж на самому початку Послання до Римлян говорить, що через воскресіння Ісус був установлений Сином Божим у силі «Духом святости», — себто Святим Духом (Рм. 1, 4). Твердження, що Христос воскрес із мертвих «славою Отця» (Рм. 6,4), має те ж саме значення. Ще в иншому місці читаємо, що Ісус був «оправданий Духом» (1 Тм 3,16), себто Духом був визнаний праведним, прославленим. Ісус, умертвлений тілом, був «оживлений Духом» і тим же «Духом» Він зійшов до аду, щоби звістити спасіння (пор. 1 Пт. 3,18-19).
У Символі віри Церква проголошує: «Вірую в Духа Святого, Господа животворящого». Воскресіння Христа — найвища реалізація цієї прероґативи Святого Духа, цього найважливішого Його діяння — творити життя. Иноді, йдучи за прикладом деяких художників, ми уявляємо собі воскресіння трохи надто матеріяльно і поверхово: Ісус виходить із гробу, держачи в руці оте своєрідне знамено, а сто¬рожа тимчасом падає ниць на землю. Але насправді воскресіння — це чисто внутрішня і «духовна» подія. Святий Дух, який мешкав у людській природі Христа і який ніколи не відлучався від Його душі (навіть тоді, коли вона відлучилася від Його тіла), отримавши знак згоди від Отця, ринув у бездушне тіло Христа, оживив його та ввів у нове життя, яке Новий Завіт, власне, й називає життям «за Духом». Воскресіння Христа відбулося так, як було провіщено у пророцтві про сухі кості, і у Ньому це пророцтво знайшло своє здійснення в якості прикладу та норми: «Ось Я відчиню гроби ваші і виведу вас, мій народе, з гробів ваших [...]; дам вам Дух Мій, і ви знову оживете» (Єз. 37,12.14).
Отець увів в Ісуса Свого Духа, — і Він повернувся до життя, — і гріб, не можучи вмістити в собі стільки життя, відкрився.
Діяння Святого Духа у воскресінні Христа теж є для нас джерелом радости й надії, позаяк Він стверджує, що так буде і з нами: «Коли Дух Того, хто воскресив Ісуса з мертвих, мешкає у вас, Той, Хто воскресив Христа з мертвих, оживить і ваші смертні тіла Духом Своїм, що живе у вас» (Рм. 8,11).
Один великий духовний учитель Сходу говорить: «Воскресіння всіх людей звершує Святий Дух. І я маю на увазі не лише тілесне воскресіння наприкінці часів, але також і те духовне відродження та воскресіння мертвих душ, яке здійснюється щодня духовно. Таке воскресіння дарує через Святого Духа Христос, Який, один раз умерши, воскрес і воскресає в усіх тих, хто живе достойно».
Ми мусимо плекати надію, що щось в нашому житті зміниться, й неправда, що все приречено й далі бути так, як було досі та що ніколи не буде нічого нового під сонцем. […] Якщо, незважаючи на все, ти таки продовжуєш плекати надію — ти зворушиш Боже серце, і Він прийде тобі на допомогу. Бог зворушується, коли бачить таку надію Своїх сотворінь.
З книги «Для Господа живемо», «Свічадо» 2008

Роман ДІДУЛА
В ТИШИНI СЕРЦЯ
Фраґменти з роману-мозаїки «ЧАС І ПОРА»

* * *
У тишині серця… Як це розуміти? Коли тишина, за словами Богдана-Ігоря Антонича, «це мова, якою говорить до людини Бог», то тишина серця — стан, коли ми чуємо Бога, бо заглушили в собі шум суєти.

* * *
Глибоко-глибоко, у темені печери, з її стелі скапують краплі води, за тисячі років кожна крапля залишає по собі невидимі відклади мінералів, і через тисячоліття творяться чудові за красою гігантські сталактити. Так і людство творить мистецтво, культуру, так кожен справжній митець працює над своїм твором, уподібнюючись краплі води. Так і людина трудиться над своєю душею, щоб спокійно завершити життєву дорогу, бачачи свій слід на землі.

* * *
Не дійдеш правди, коли судиш про когось з боку його тіні. І не розгледиш людину, як треба, і не оціниш достойно, бо тінь заступить світло, а в кожного, який би він поганий не був, є це світло, хай і затемнене, приглушене.
Рятунок, коли душить темна сила, - в молитві. Такий договір давно склав для своєї сім’ї, а мені племінник Влодко нагадав про чоловіка із мого села, діда Назара, — куди мені до нього! Той, коли в хаті розпалювалася сварка, починав співати церковні канти, пісні, антифони зі Служби Божої.
«Іже херувими, херувими тайно, тайно образующе…»
Або:
«Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас…» І це завжди діяло, діяло безвідмовно. Коли дід співав, хата ставала церквою, а хто ж у церкві свариться?!

* * *
Усміхніться, у вас чудова усмішка!
Не втомлююся просити жінок, дівчат:
— Усміхніться, у вас чудова усмішка!
І завжди винагороджений направду чудовим усміхом. Навіть якщо личко невродливе. Дуже рідко, і то під кінець робочого дня, мене не чують. На щастя, в мої 68 років ніхто не запідозрить мене у залицянні.
А як мене почули і мають час, однієї усмішки мені малувато. Веду далі свою мову:
— Вранці ви, пані, усміхнулися одному чоловікові, а він десятьом, десять — сотні, сотня - тисячі, тисяча - десяти тисячам…. І повірте, ваш усміх повертається до вас, коли після роботи відчиняє двері ваш усміхнений муж. Він і не підозрює, що його вечірня усмішка — то ваша ранішня. — Знову мене нагороджують за мою простеньку і легку працю. Ніхто після моїх фантазій (а чому фантазій?!) не залишається похмурим.
— Говоріть то, пане, всім, кого видите. Та ж тепер так багацько набурмосених людей. Колись так не було, — сказала старша сільська жінка на Винниківському ринку.
Дякую, Господи, що Ти дав мені таку щасливу думку.
…Десь прочитав: навіть помах крил метелика може викликати бурю в іншому кінці планети. І це зовсім не перебільшення, бо від краплі води ріка виходить з берегів, коли ця крапля за критичною межею, остання. Є точки на Землі, де твориться погода, їх називають «кухнями погоди». Так і в суспільстві є точки, в яких твориться настрій міста, села. І ці точки - гастрономи, автобуси, трамваї, вокзали, поліклініки, де багато людей. Хтось один, продавець чи покупець, пасажир чи кондуктор, лікар чи санітарка, може витворити нервову бурю на весь день — злим поглядом, грубим словом, байдужістю, нехіттю вислухати когось. Від спілкування з тим одним ідуть вже «накручені» в гурт інших людей і їм псують настрій, а ті далі, і ще далі, й увечері вже сотні приходять з тих «кухонь настрою» на свої кухні, і починається все спочатку. Хто знає, може, на тому, що почав, усе й закінчується…
Як жаль, тепер люди рідко працюють на ясну погоду. Але ж світ не без ясних людей!
Усміхаймося, люди добрі — і «… зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере».

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ
ОДЕСА ХРИСТИЯНСЬКА, УКРАЇНСЬКА

Нещодавно в Одесі вийшла друком книга Олега Олійниківа «НАСНАГА ОДЕСЬКОЇ ДУШІ: ОДЕСЬКІ ХРАМИ ТА ДОБРОДІЙНІ ТОВАРИСТВА І ОСЕРЕДКИ».

Автор зазначає, що канонічність церкви будь-якого народу є дійсною, якщо на теренах країни цього народу проповідував учення Ісуса Христа один з Його апостолів. На теренах нинішньої України проповідував Святий Апостол Андрій Первозваний. Він дійшов до місця, де тепер розташований Київ.
Отже, Андрій Первозваний став засновником Української Християнської Церкви. Отже, Українська Православна Церква має законне право на автокефалію.
До падіння Російської імперії в Одесі діяло 62 храми: 36 парафіяльних і 26 домових, що перебували при різноманітних установах, навчальних закладах, милосердних притулках, лікарнях і навіть санаторіях.
Олег Олійників подає стислу історію одеських храмів, розповідає про деяких священнослужителів.
Першим кам’яним православним храмом в Одесі був катедральний Спасо-Преображенський собор. Він був освячений у 1809 році. Собор знищено у 1930-ті роки.
А коли в жовтні 1921 року на Всеукраїнському церковному Соборі було узаконено автокефальність Української Православної Церкви, то одеська Покровська церква стала першим автокефальним храмом на півдні України (У 1930-ті храм зруйновано).
Комуністична влада, переслідуючи релігію, особливо жорстоко поводилася з священиками й служителями УАПЦ.
Від 1901 року настоятелем одеського храму Святого Миколи Чудотворця став корінний одесит Іона Отаманський. Саме за його наполяганням 1905 року в храмі Святого Миколи Чудотворця було відслужено панахиду по одному з керівників повстання на броненосці «Князь Потёмкин Таврический» Григорію Вакуленчуку. Процесію з убитим священик Іона Отаманський супроводжував до кладовища.
У 1914 році указом російського царя Миколи ІІ було заборонено відзначати день народження Тараса Шевченка. Олег Олійників пише: «Проте служба Божа, присвячена 100-й річниці від дня народження уславленого українського поета й живописця, відбулася саме в припортовому храмі Святого Миколи Чудотворця. Народу було стільки, що не проштовхнутися навіть під хори, а не те що до вівтаря. Несподівано до храму «завітали» жандарми». Народ не впускав їх на святий поріг. На галас метушні вийшов з храму сам настоятель Іона Отаманський — і підійнявши над жандармами хрест, голосно промовив: «Ізійдіть геть! Богові — Богове, кесареві — кесареве. Не заважайте ні церкві, ні мирянам. Амінь…»
«Державні люди» презирнулися поміж собою, потім оглянули гурт портовиків і моряків, що їх все більш оточував і виростав, натягнули поглибше картузи на лоби й рушили геть. А церковний спів шукав людські душі й думки. Люди радісно хрестилися».
А в 1924 році вся Одеса від храму Святого Миколи Чудотворця проводжала на Слобідське кладовище прах великого одеського священика Іони Отаманського, який щиро служив Богові й своєму народові. Одесити не розходилися з кладовища до пізньої ночі.
Олег Олійників зауважує: «Михайлівську церкву було знищено десь 1933-1934 рр., тобто не знищили люд Голодомором 1932-1933 рр., то замислили добити його душу».
О. Олійників висвітлює діяльність Київського Патріярхату в Одесі, відродження церкви й визначає: «Який щасливий той народ, який має що рятувати! І тоді всі історичні негаразди відступають. А труднощі загартовують і окрему людину, і народ. Але як би було добре, якби цих труднощів було якомога менше!
З Одеси вирушали на Прощу за кордон. Було три найголовніші напрямки: Близький Схід (Константинополь і Єрусалим); Північна Африка (гора Синай, що в Єгипті), Італія (Рим, Барі, де перебувають мощі Святого Миколи Чудотворця; Греція (Салоніки та Афон).
21 травня 1882 року в Одесі засновується Палестинська Громада, яка опікувалася підтримкою православних християн на Святій Землі. Цей добросердний осередок друкував і поширював популярну релігійну літературу, яка роз’яснювала, що необхідно відвідати на Святій Землі, подавала історію вікопомних місць і значення їх для зміцнення християнства та піднесення святої культури.
В Одесі для пожвавлення видання релігійної літератури багато зробила друкарня відомого українського друкаря І.Ф. Фесенка.
Олег Олійників мріє: «О, якби ще українські християни та не ділилися на патріярхати! А створили б свою спільну Помісну церкву в ім’я Великого Бога Творця й для щирого щастя українського багатостраждального народу! Певно, багато б відійшло від душі невільних гріхів!»

Олег ОЛІЙНИКІВ:

Релігія завжди була вагомою складовою культури кожної нації. І позбавлення будь-якого народу примусово цієї надхненної і наснажливої духовної сили є злочином проти людства. Чим більше людина пізнавала наукові проблеми, тим більш вона пе¬реконувалася, що без релігії їй того не пізнати. А що стосується мистецтва, то тут і підіймати питання зайве.
Кожна релігія, як і наука, як і мистецтво, виховує людину, фор¬мує суть людини, як частку життя, вирощує в людині доброту й любов. Недаремно мовлено, що Бог — це Любов.
За доби панування на Україні атеїзму наш народ багато що втратив. А втрачене необхідно повертати. Може в цьому, хоч тро¬хи, допоможе питливим ця моя книга.

Книга Олега ОЛІЙНИКІВА — живильно-цілющий ковток духовного причастя. Бо автор торкнувся найбільш зворушливої і потрібної теми - відродження духовности, повернення до віри і Бога. Мов набат, лине думка: не повинне повторитися таке жахіття, коли «чорні діяння чорних тіней» безжально нищили і ганьбили цих мовчазних свідків минувшими, казкових велетів, що вичарувалися з душ своїх мудрих і віртуозних майстрів. Але автор вірно зауважує: «Храм у людських душах знищити не вдалося!»
Надія МАКСИМЕЦЬ, м. Вінниця

Архимандрит СОФРОНІЙ (Сахаров)

ПРО ОСОБИСТІСНЕ НАЧАЛО

Воістину непохитну підставу богопровадження дано нам через втіленого Логоса Отця — Ісуса Христа. Покликані любов’ю до Нього, ми переживаємо глибоке преображення цілого нашого єства. Його безконечне життя передається нам. Наш дух встановлюється на двох протилежних полюсах: з одного боку — похмурі низини пекла, а з другого — Царство Бога, , осяяне Сонцем, яке не заходить. У відчайдушній молитві душа поривається до цього дивного Бога. Ми ненависні собі такі які ми є. Збіжить чимало часу, поки збагнемо, що це Він Сам молиться в нас, прилучаючи нас до Свого безпочаткового життя. Через ту молитву, богоданну, ми буттєво з’єднуємося з Христом: спершу в Його невимовно таємничому знесиленні і знисходженні навіть до пекла, а потім — в Його божественній Всемогутності — «щоб пізнати Тебе, єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав нам Його» — це є життя вічне (Ів. 17:3)
Особа — Іпостась в Божественному Бутті не може бути лімітованим принципом. І в нашому тварному бутті іпостась є первень, що приймає в себе безмежність. Перед нашим іпостасним — персональним духом в межах землі постає завдання проломити стіну часу і подолати поріг просторовости. Цій духовній події в нашій щоденності маємо певну аналогію: авіон, що набирає надзвукову швидкість, викликає струс атмосфери, подібний на вибух. Так дух людини, вступаючи в світ Божої вічности, буває вражений величчю видіння, що йому відкривається. Всесвіт при цьому переживає певну зміну в своїх долях: «Людина народилася у світ» — подія, що надає цілому Всесвіту нову, непроминальну цінність. Людина, як іпостасний дух, належить вічній онтології. Спасенні в Христі — святі є носіями Божої вічности: вони сприймають безпочаткове життя нетварне у своє невід’ємне володіння, хоча за природою своєю вони все ж залишаються тварними.
В духовному світі людства спостерігається подвійний рух. Один — неґативний. Примітивна форма його виявляється у наростанні динаміки падіння: в банальному нігілізмі і моральному розпаді; сублімована ж форма — люциферична; про неї говорить нам Книга Буття (3:5). Сутність цієї останньої в тому, що тварна істота, наділена даром свободи самовизначення, відкидає заповідь Бога, вбачає у ній накладене на людину іззовні обмеження, прагнучи до абсолютного самоствердження й самообожнення.
Другий рух — позитивний, висхідний, тяга любови до безмежного єднання з Отцем, «іже на небесах».
Разом з тим видно наявність двох протилежних тенденцій в серцях людей. Одні наміряються позбавитися земної форми існування: їхній уяві ввижається великий спокій таємничого небуття. Другі ж, за словом Христа: «Царство Небесне здобувається силою, і ті, хто вживає зусилля, хапають його» (Мт. 11:2) — важаться на болісний подвиг переборення нашої тварної тлінности: «ми не хочемо роздягтися, але одягнутися, щоб смертне пожерлось життям» (2 Кор 5:4).
Перші мислять Першо-Абсолют—надособистісним. Особистісність для них в кращому випадку є перший щабель деґрадації, самообмеження Абсолюту. Для других — саме Особа лежить в основі всього сущого. І це є наше християнське богобачення і світобачення. Нам відкрився Іпостасний Бог, Творець «неба і землі і всього видимого й невидимого». Він є Саме Буття. Він є Перший і Останній. Нікого і нічого раніше за Нього, ні після Нього. Сей є Бог Любови нетлінної. Тим, хто возлюбив Його, обіцяна повнота богосинівства, через Єдинородного Сина Отчого Ісуса Христа, Котрий сказав: «Я живу — і ви будете жити» (Ів. 14:19). Іпостась — Особа є внутрішній принцип Абсолютного Буття, його початковий і кінцевий вимір: «Я — Альфа і Омега… Бог, Той Хто є, і Хто був, і Хто має прийти, Вседержитель» (Об. 1:8).
Іпостасність Бога не піддається будь-якому означенню, бо лежить поза межами всього, що несе відбиток бодай-якоїсь детермінації. Непізнавана раціонально, вона пізнається битійно, і винятково по мірі самооб’явлення Бога людині.
Отже в людині — образі Бога — Особи — принцип персони є найсокровенніший — серце людини в нетлінній красі … «що дорогоцінне перед Богом» (1 Петр 3:4). Відтак і тварна особа віддаляється від будь-яких визначень. Наукове і філософське пізнання вияснює себе в поняттях і визначеннях, але особа є буття, невловиме ні для філософської, ні для наукової форм пізнання, вона, подібно Богові, непізнавана до кінця іззовні, якщо не відкривається сама іншій особі.
Бог є Бог Сокровенний — тож і людина має в собі заховані від інших глибини. Бог є Первень Буття, а не людина, але ця остання сотворена з потенційною спроможністю засвоїти і вічно нести в собі нетварне Життя Божества.
Христос, що «мав образ Божественного Буття» (пор. Флп. 2:6-7), тобто за природою — сущий Бог безпочатковий, в події втілення сприйняв у Свою Іпостась образ нашого рабського бування. Людська ж іпостась зазнає обожування через благодать, в силу чого здійснюється в ній повнота «образу Божого». В особистому, персональному принципі людини заховується перш за все подоба Того, Хто відкрився нам з Іменем «Аз єсмь». В дії обожування людська особистість виноситься понад земні виміри і форми у виміри і форми Божественного Життя. Тобто людина іпостазує божественні атрибути: вічність, любов, світло, премудрість, істину. Стаючи Богом за змістом свого буття, тварна іпостась одначе ніяк не стає богом для інших розумних творив.
Між Богом і людиною завжди є онтологічна дистанція: Бог — ніким і нічим не обумовлене Першо-Буття, люди ж — творіння Його […] Через втілення Своє предвічний Логос Отця дає нам причаститися Своєї Крови і Тіла, щоб так влити в наші жили Своє Безпочаткове Життя, щоб ми стали Його дітьми — плоть від Плоті Його і кість від Кості Його.
Христос явив нам досконалість образу Божого в людині і можливість для людської природи освоїти повноту обожування настільки, що Він, Христос, по Вознесінні Своєму посадив «одесную Отця єство наше». Проте навіть і в Ньому наше єство не стало єдиним з Сутністю нетварного Бога. У Христі, втіленому Синові Отця, споглядаємо ми предвічний промисел Бога про Людину.
Одкровення — «Аз єсмь сущий» (Буття — це Я) показує, що іпостасний вимір у Божестві є основоположний. Принцип Особи у Бога — не абстрактне поняття, але сутнісна реальність, що має власну Природу і Енерґію життя. Сутність проте не є головним і навіть переважаючим моментом, що визначає Особи — Іпостасі у їх взаємостосунках. У Божественному Бутті немає нічого, що було б позаіпостасним принципом.
Недослідима глибина таїни Божественних Осіб. Їх самовизначення у вічності є безпочатковим фактом. Не було такого моменту, коли Отець не мав би Сина і не посилав Святого Духа. Начало всьому — Отець, Який у предвічному народженні Сина передає Йому свою Природу — Сутність. Так само і в сходженні Святого Духа.
Втілений Логос Отця — Христос-Людина для нас легше збагненний через Слово, яке Він має від Отця і яке передав нам. Ми знаємо Його земне життя через євангельське благовістя, через духовне передання про Нього. Собою Він явив нам «Отця Свого і Отця нашого» (Ів. 20:17). Повільніше діється ведення Святого Духа як Особи. Цей безнастанно оживотворяє не лише Церкву і дітей її, але й цілий світ, усе творіння. Він лікує нас від наслідків падіння. Він перероджує нас і освячує. Однак усе звершує незримо, немов якийсь чудесний друг, що затаюється, не бажаючи обтяжувати нас почуттям вдячности до Нього, бо знає: в нашому теперішньому стані шляхетне почуття вдячности стає тягарем. Велике блаженство упізнати Його з’являється поступово, в міру того як в нас — при Його допомозі — розкривається іпостасне начало, завдяки чому ми починаємо сприймати все: і Божественне Першо-Буття, і буття космічне — інакше як притаманно особистості — здійсненому образу Того, Хто відкрився нам під Іменем «Аз єсмь».
Особа є Той, Хто єдино й істинно живе. Поза цим живим началом нічого не може бути. «І життя було в Нім, а життя було Світлом людей» (Ів 1:4). Сутнісний зміст цього життя — любов. «Бог є любов» (Ів 4:8) Виходячи з чудесного одкровення «Аз єсмь Сий» і Людини, створеної за образом і подобою Божою, ми живемо передусім як особистості. Саме цьому первню в нас належить вічність. Він і тільки він має спромогу пізнавати свій Першообраз — Живого Бога. Людина більше ніж мікрокосм, вона мікротеос: будучи тварною, вона отримала заповідь стати богом (св. Василій Великий). В найвищій досяжній для нашого єства напрузі молитви, коли Сам Бог молиться в нас, людині дарується горішнє образне Його бачення. Тоді людина-особа насправді молиться «лицем до Лиця» Безпочаткового. В цій зустрічі… актуалізується в нас те, що раніше було лише потенцією — особистість. Привернені Духом Божим до молитви за цілий світ, до участи в молитві Господа у Гетсиманії, ми раптом бачимо в самих собі Боже чудо: всередину нас сходить духовне сонце, ім’я якому «лице» — особа. Це є початок в нас нової форми Буття, уже безсмертного. Ми сприймаємо при цьому не поверхово та раціонально: в надрах нашого буття діється Об’явлення Іпостасного Принципу у Святій Трійці. Нам відкривається в Світлі найвеличніша таїна Безпочаткового буття — Бог Особа, живий, єдиний у Трійці Осіб, Бог любови, єдино істинний. […]
Якби Бог не був Сутністю Персональною, то і ми, образ Його, теж не могли б увійти в іпостасну форму буття, та й сама особистість наша була б не більше ніж епіфеноменом. Але в силу того, що особа в нас народжується в понадприродній молитві лицем до Лиця Живого Бога, вона — особистість — не підвладна природним стихіям, вона трансцендує земні межі і рухається в сфері інших вимірів. Єдина і одинична, неповторна, яка не може бути зведена до чогось іншого, вона не підлягає арифметичному обліку.
Абсолютне Першо-Буття Іпостасне, і людина, подоба Абсолюту, є особа — іпостась.
Творець світу, Господь, тримає у Своїй длані все суще, і людина — особа є певний центр, спроможний вмістити в себе не лише множинність космічних реальностей, але й більше за це: всю повноту Боголюдського буття. Сама по собі особистість «є непроминуща цінність, більша ніж уся решта космосу. У своїй радості знаходження свободи безсмертя — Вона споглядає новий образ буття». Народжена Богом у молитві — людина ніколи не буває покинута.
Фраґменти. Синопсис №4-5, 2001, м. Київ

Переклад з російської
Раїси Лиші.

До 1600-річчя від дня смерти
Андрій ЦИБЕНКО,
студ. Богослов. Акад., Львів

СВЯЩЕНСТВО В ЖИТТІ св. Іоана Золотоустого

«Діялог» був написаний в 408 р. від Р.Х. другом і сподвижником Іоана Золотоустого, єпископом Паладієм Еленопольським, в Сієні, куди його було заслано як прихильника опального святителя. Написаний незабаром після смерти святого, а безпосереднім приводом став наклепницький памфлет Феофіла Олександрійського.
Доля улюбленого пастиря і вчителя спонукає єпископа Паладія звернутися до осмислення сучасного йому церковного життя. Він не тільки захищає світле ім’я Іоана Золотоустого від обмови, але прагне дати пояснення того, як могло статися, що такий великий праведник виявився жертвою недостойних людей, та ще й при цьому християн і священиків.
Постать св. Іоана Золотоустого, його святе життя і, за земними мірками, трагічна доля висвітлили всю суперечливість Константинівської епохи в історії Церкви, коли християнство стало державною релігією. З одного боку, були припинені гоніння, і сам імператор скликає Вселенський собор для вирішення церковних проблем. Але, з другого боку, в церковному житті відбулися зміни, негативний вплив яких не міг не позначитися на поведінці християн. На Церкву впливали два чинники: зовнішній і внутрішній. Іззовні діяли слабо християнізовані державні інституції, які часом нав’язували своє бачення і вирішення проблем, що виникали в церковному житті. Внутрішнім чинником було масове навернення язичників у християнство. «У Церкві з’явився небувалий раніше тип християн індиферентних, поверхових і навіть лицемірних. Під оболонкою такого християнства язичництво продовжувало жити у всьому, що стосувалося моралі».
Процес падіння моралі в церковному середовищі торкнувся і священства. «У наш час, — писав блж. Августин, — немає нічого легшого, приємнішого і бажанішого за єпископство, священства або дияконство, якщо ці посади виконувати легковажно, прагнучи тільки догоджати іншим. Але в такому разі перед Богом немає нічого більш жалюгідного, печального і гідного осудження». Проникнення до складу кліру осіб недостойних було спричинене як збільшенням кількости катедр, що обумовило збільшення числа єпископів, так і привілейованим становищем в суспільстві, яке надавав єпископський сан: звільнення від муніципальних повинностей, можливість розпоряджатися багатством, яке мав у своєму розпорядженні дієцез. Такі обставини зумовили і новий стиль життя єпископату — прагнення впливати на народ через пишність зовнішніх форм: розкіш, велич і красу церковних будівель, пишноту культу.
Паладій протиставляє цим новим віянням епохи зовсім інший ідеал — смирення, скромности, любови і самозречення, що його уособлював Іоан Золотоустий.
Тема священства хвилювала і самого св. Іоана Золотоустого. Свої думки із цього приводу він відобразив у знаменитому слові «Про священство». Священикові довірена, наголошується в цьому творі, турбота не тільки про особисте спасіння, але і про спасіння народу Божого, тому він несе особливу відповідальность. Священик повинен бути вільний від нестриманости почуттів, від марнославства. і головне — від прагнення через отримання благодаті священства досягти першости і влади.
Паладій, услід за вчителем, так само говорить про священство як уділ вибраних. Зокрема, про існування трьох видів дарів Божих: загальних, ділимих і особистих. Загальні дари — це ті, які доступні і потрібні кожній людині: Святе Письмо, сонце, місяць, повітря, зірки.. Ділимі дари — це природні ресурси: метали, деревина, все «те, що дає середовище». Особисті ж дари подаются Богом лише тим, хто їх гідний. До них Паладій відносить священство. Серед старозавітних осіб він вказує, з одного боку, на Аарона, богообраність якого було засвідчена, а з іншого — на Дафана і Авірона, які незаслуженно вважали себе достойними священства, за що Бог і покарав їх. Серед новозавітних згадує, з одного боку, апостолів, вибраних і поставлених на служіння Самим Христом, а з іншого — Симона волхва, що захотів дар, даний апостолам за їх віру і чистоту життя, отримати за гроші.
Паладій показує, що св. Іоан Золотокутий мав саме дар священичого служіння. Будучи покликаним Богом до пастирського служіння, він однак не відразу знайшов у собі сили для здійснення свого покликання. Повною мірою пастирський дар св. Іоана Золотоустого розкрився під час його єпископського служіння в Константинополі, коли він, потрапивши з провінційної Антиохії в столицю, зіткнувся з недостойною поведінкою частини кліру: неоправданими витратами на утримання єпископа, відсутністю істинно церковного життя серед пастви.
Паладій зазначає, що св. Іоан Золотоустий не тільки не брав участи в багатих трапезах і не влаштовував їх сам, але взагалі не користувався для себе нічим з церковних засобів... ні до чого не торкаючись із того, що належить Церкві, отримував їжу на один день, постійно уникаючи такої турботи, і говорять, що здавалось він був збентежений, приймаючи тілесну їжу».
Бажаючі єпископства, за Паладієм, повинні бути подібні на св. Іоана Золотоустого, «ревнуючи про шлях мучеництва за істину». Згідно з Євангелєю — мучеництво є нормою християнського життя. «Хто не бере хреста свого і не слідує за Мною, той не достойний Мене» (Мт. 10:38). Ці слова стали поступово забуватися після припинення гонінь на Церкву. Св. Іоану Золотоустому і тим, хто постраждав разом з ним, Паладій протиставляє тих, хто забув про християнський подвиг і Хрест «Єпископи нашого часу, - пише він, - єпископи лише на вигляд, глиняний рід, устремилися до багатства, посад і почестей».
«Значення святителя в історії, — писав І. Попов, — полягає в тому, що він присвятив всі свої сили і помисли релігійно-моральному оновленню суспільства. Він був совістю світу, в якому жив і творив. Золотоустий кидає виклик тим силам суспільства і тій частині єпископату, яка не бажала йти хресним шляхом євангельських заповідей. Сили ж ці, у відповідь на його виклик, вдалися до обмови і переслідування.
Св. Іоан Золотустий розділяє всі речі на благі, злі і байдужі. Благі речі — це чесноти, злі — пороки, а байдужі - все решта. Серед речей, які Золотоустий називає байдужими, існують такі, що примушують людей страждати. Але вони не є істинною причиною страждань. «Одне тільки є істинне горе, — писав св. Іоан із заслання, — це гріх; а все інше: вигнання, позбавлення майна, ув’язнення, наклепи і все подібне — тінь, дим, павутина або що-небудь ще більш малозначиме».
Згідно вченню св. Іоана Золотоустого, людина, що чинить зло, шкодить самій собі, а та, що терпить образи і скорботу, отримує благо. Страждання дочасного життя можна зрозуміти лише в світлі реальности вічного буття людини, бо ці страждання скороминущі.
В світлі віри в Божественне Провидіння по-новому відкривається сенс страждань, бо ця віра полягає в тому, що у всіх життєвих обставинах, включаючи і страждання, Провидіння має за мету людське благо, провадячи до. Згідно св. Іоану Золотоустому усвідомити сенс людських страждань неможливо без співвідношення їх із стражданнями Боголюдини – Христа.
Страждання Христа і Його Воскресіння пов’язані між собою. Без страждання не було б і Воскресіння, не відбулося б спасіння світу. Тому Хрест і страждання Христові є одночасно і Його славою. Уподібнюючись в стражданнях Христові, людина уподібнюється Йому і в славі.
«Хай пом’яне Господь, — пише Паладій, — всі жертви Іоана, бо він аж до смерти не зрадив своєї проповіді». Жертва св. Іоана Золотоустого – це все його життя, сенсом якого було служіння Христові і Його Церкві. «Повіддавайте ваші тіла на жертву живу, святу, благоугодну Богові, для розумного служіння вашого і не уподібнюйтеся світові цьому, а змінюйтесь оновленням вашого розуму, щоб ви пізнали, що є воля Божа, блага, угодна і довершена» (Рим. 12:1-2).

Зоряна ЖИВКА
Болото

На околиці одного села недалеко від лісу жило собі маленьке Болото. Навіть не болото, а болітце, комаристе мокротиння в ни¬зинці яру... Колись там протікав ручай, але то було багато років тому. З часом джерела, що живили ручай, замулились, бо пастухи, що випасали череду, забували їх чистити від сміття й опалого листя.
Отак і з’явилося на світ Божий Болото.
То було сумне та самотнє Болото. Навіть не болото, а болітце, комаристе мокротиння в низинці яру... Мешкало в ньому десятка зо три жаб, кілька вужів. І хмарище комарів — тому навіть корови й пастухи трима¬лись од того місця подалі. Жаби ловили комарів, вужі полювали на жаб. А ще час від часу прилітав у гості лелека…
А Болото лежало собі й дивилося в небо. Болоту дуже-дуже хотілося б мати хоч ма¬леньку латочку непорослого ряскою плеса —тоді б небо своєю голубінню віддзерка¬лилось у ньому, як у люстрі. А ще Болото любило дивитись на птахів. «От би мені мати крила! — думалося йому. — І я тоді полетів би в небо!» Часом до нього прилітав на хвильку вітер розказати про свої мандри, й у ті миті невідома далина ще більше вабила бі¬долашне Болото.
Проте Болото й не сподівалося, що його мрія коли-небудь здійсниться: воно бо не птах і крила в нього не виростуть, і в небо йому не полетіти.
Одного спекотного літа небо було особ¬ливо ясне й іскристе, сірі похмурі хмари ні разу не сховали його в своїх кошлатих обіймах, воно щодня виблискувало блакиттю, посеред якої пломеніло сонце, мандруючи від обрію й до обрію. Болото тішилося, задивляючись в очі неба. Хоча самота все частіше й частіше краяла його серце. Одна за одною йшли від нього жаб’ячі родини. «Води в тебе мало! Скоро й поплавати ніде буде. Ми рушаємо до ставка. Прощавай!» І лелека прилітав у гості тепер зрідка. «Самота — скоро й побалакати буде ні з ким».
Тільки вірний Вітер ще інколи залітав перевівати друга та трішки погомоніти.
— Вітрику, друже, скажи, як воно — в небі?
— Просторо! Легко! Весело! І краєвид гар¬ний.
— Ех...
— Я думаю, що й ти змогло б полетіти!
— Я? Ні... Що ти! В мене немає крил. Та й не вмію. Я тільки лежати можу.
— А що як станеться диво?
— Диво? Що ти, друже... Хіба диво може статися зо мною? Я ж усього лиш маленьке, нікому не потрібне болото... Бачиш, навіть жаби мене покинули...
— А ти коли-небудь просило про диво?
— Я? Просило? Про диво? Кого?
— Ти так часто задивляєшся в небо...
— А... Що ти... Хіба можна турбувати...
— Ну, бувай, маю поспішати. Лечу, ба¬гато справ!
Отак Вітер полетів собі далі, а Болото ли¬шилося лежати в долинці яру, дивитися у височінь.
Одного вечора, коли сонце вже покоти¬лося в ті далекі краї, що лежать ген за видно¬колом, а на чорне полотно неба ніч висипала добру жменю зірок, Болото наважилося тихенько промовити:
— Володарю, Творче неба й землі... а також сонця, хмар, лісів, ставків, жаб, вужів, лелек, комарів, вітрів, боліт і всього на світі! Вибач, що відволікаю Тебе від Твоїх важливих справ... Не те щоб я не задоволений тим, що я болото... Правда, яке болото? Болітце... Але мені б дуже хотілося трохи політати. Як птахи чи вітер. Чи хоч би комарі. Я так люблю небо. Мені дуже хочеться бути ближчим до нього. Але в мене немає крил і літати я не вмію... Мені б дуже хотілося попросити в Тебе ДИВА...
Але далі Болото говорити не наважилося. Воно зітхнуло. Й, милуючись зорями, задрімало, тихенько слухаючи, як грає цвіркунячий оркестр його улюблену симфонію...
А наступного дня, якраз у найспекотніший полудень, до нього прилетів Ангел і сказав:
— Летімо!
— Куди?
— Як куди? Звісно, в небо...
— Я не можу, я не вмію. І крил у мене нема.
— То нічого. Я прилетів зробити для тебе диво.
І вони полетіли. Янгол і біленька пухнаста Хмаринка.
А Болото того дня померло. Висохло на¬нівець. Остання жаб’яча сім’я, зібравши свої пожитки, рушила в бік ставка. Потім розліз¬лися вужі... і розлетілись комарі... Не прилітав більше лелека. Усі забули про бідне Болото. Звісно, яке то було болото. Так собі, болітце. І тільки Вітер, пролітаючи проз той яр, тихенько всміхався у вуса - він бо знав, що сталося насправді.

Надія СИМЧИЧ
Дитинство Вихрика

...Рано-вранці з мурашника виповзла мурашка, і завмерла на мить, задумавшись: у який бік податися? При цьому її вусики повільно ворушилися...
...Поруч, із травинки, зважившись нарешті, впала крапля роси...
...А на квітку, змахнувши барвистими крилами, сів метелик...
Всі разом — мураха, крапелька роси та метелик — ледь-ледь колихнули ще сонне повітря, воно прокинулось і закрутилося невагомим, невидимим і нечутним, проте — Вихриком! А як би ви думали — скільки вітру здійме отака дрібнота, як метелик та мураха?!
Але тут, де не візьмись, на щастя щойно народженої крихітки, пролітав поруч прохолодний Вранішній Вітер, підхопив Вихрика і, щомиті даруючи йому нову силу, поніс за собою. Зовсім скоро із, так би мовити, немовлятка Вихрик перетворився на справжнього малюка!
Щоб ви знали, вихрики, коли ще зовсім крихітні, схожі зовсім не на отой страшний буревій, що крутиться, мов несамовитий, і руйнує все на своєму шляху. Ні! Вихрики-малята м’якенькі, сіренькі, пухнастенькі, трохи подібні до маляток-пташеняток чи мишеняток, тільки й того що більші крутійки.
А ще - вони вміють перетворюватися на вітер!
...І так сталося, що Вранішній Вітер, виплекавши малюка, заніс його просто в гніздо до шпаків! Там саме четверо голопуцьків-пташенят проклювали своїми кволими дзьобиками тоненьку шкаралупку яєчка і тепер вовтузилися в гнізді, безугаву відкриваючи свої дзьобики за смачненькими хробачком або мушкою.
— Один, два, три, чотири! - рахував тим часом молодий тато-шпак своїх пташеняток. — А це хто? — здивувався він, зауваживши в гнізді ще й Вихрика.
— Ах, любий, — відказала йому на те шпачиха. — Це ще одне наше малятко, ще одне любе шпаченятко!
— Але ж у нас було четверо діточок! Таких чемненьких, спокійненьких... А це якийсь крутійко!
— Ти нічого не розумієш! — відрізала шпачиха. — Крутиться — значить здоровеньке! А здоровеньке — значить ростиме, і скоро стане на своє крило!
І маленький Вихрик залишився у шпачиному гнізді. Тут йому було тепло і затишно. Тато й мама всіляко піклувалися про нього, вперто годуючи його хробачками нарівні з іншими дітьми.
Та Вихрик не потребував цього! Хробаків він віддавав своїм братам і сестрам, а йому самому достатньо було висунутися з гнізда, і лише ухопити трохи вітру, що пролітав повз їхню домівку. А що дерево, де шпаки вимостили своє гніздо, було височенним, то й вітри там дули постійно.
...Не обходилось і без пригод. Одного разу Вихрика мало не забрав із собою Великий Вітер. Так би й проковтнув його, адже Вихрик був ще надто маленький! Проте мама прикрила його своїми крильми, так притиснула до гнізда, що він ледве дихав. Гніздо ледь не здуло вітром, проте всі пташенята лишилися на місці!
А одного разу трапилась і зовсім неприємна подія. Братик-шпаченятко, найвеселіший та найвигадливіший з усіх пташенят, випав з гнізда. Він розгублено дибуляв під деревом, жалібно попискуючи, а шпак із шпачихою з відчаєм літали над ним, не знаючи, що вдіяти.
Тоді Вихрик, не роздумуючи, вперше в своєму житті перетворився на вітер, безстрашно вилетів із гнізда і кинувся вниз. Підхопивши братика, він закружляв ним так, що той аж оченятками закліпав. А Вихрик, напружившись з останніх сил, зумів-таки підняти шпаченятко і повернути його в рідне гніздо!
…Народжений змахом крила метелика, Вихрик все ж був зі славетного роду Буревіїв! Отож, трохи роздивившись навколо, вирішив: він стане королем вітрів! У кожного свої звичаї, і не нам судити про мрії стихій, хоча всі ми добре знаємо, яке лихо приносять буревії людям. Забігаючи наперед, скажемо: він справді досягнув слави, хоч і дещо чудернацької... Проте, що таке слава? І чого вона варта супроти доброго серця?
...Отож, крихітка-Вихрик сміливо вирушив у мандри світом, мріючи про могутність та славу. А ще — про зустріч зі справжнім Буревієм, який би навчив його всьому, що знав сам.
Проте найпершим, кого він зустрів на своєму шляху, був не хто інший як його названий батько Вранішній Вітер.
— Здоров був, синку! — радісно вигукнув той, забачивши малого.
— Доброго дня... — не зовсім упевнено відповів Вихрик, не гаразд пригадуючи того, хто назвав його синком. Адже тоді, під час їхньої першої та останньої зустрічі, він був зовсім-зовсім малесеньким.
— Та й не впізнати тебе! Виріс, змужнів! — продовжував розмову Вранішній Вітер.
— Дякую... — розгублено відповів Вихрик. В його пам’яті відразу ж зринула наука мами-шпачихи: з незнайомцями не розмовляти.
— Як тобі велося у шпаків? — тим часом цікавився Вранішній Вітер.
Камінь упав з душі у Вихрика! Адже цей незнайомець знав його батьків шпаків!
— Добре! — посміхаючись, відповів Вихрик.
— Пам’ятаю, яким ти був крихітним, коли я підхопив тебе і закинув до них у гніздо. А тепер куди мандруєш?
— Хочу стати справжнім королем Вітрів! — гордо відповів Вихрик. - Лечу на пошуки Буревію, який би навчив мене всьому.
Але ці слова чомусь засмутили Вранішнього Вітра.
— Еге ж, еге ж... — пробубонів той. — Звісно ж... Мабуть, ти станеш гарним буревієм... І тоді - не ставай тобі на дорозі!
Вихрик здивувався. Невже цей дядько не розуміє, як це гарно бути королем Вітрів?! Найсильнішим за всіх? Недосвідчений, він ще не знав, що там, де пролітає справжній буревій, нема місця іншим вітрам.
— Дядьку, покажіть мені дорогу на високе, найвище небо, там, де дмуть справжні вітри!
— На найвище, синку? — знову спохмурнів Вранішній Вітер. - На найвище я й сам шляху не знаю. Але надвести можу...
І вони полетіли уперед, все вище і вище, туди, де починалося царство справжніх штормових вітрів. І коли Вранішній Вітер, знесилений, повернув назад, маленький Вихрик опинився сам-один серед безберегого повітряного океану, беззахисний і безпорадний.
— Ей, малюче! Ану з дороги! — проревів, пролітаючи, якийсь сердитий і заклопотаний Вітер.
— І хто сюди цю малечу приводить?! — прогудів інший, прошумівши в інший бік.
— Браття, браття! Сюди йде циклон! Звільніть дорогу! — загуготіло кілька вітрів, пролітаючи повз Вихрика. Вони навіть не помітили його.
Не відомо що і сталося б з малим, якби не його щаслива доля. Можливо, його закрутили й віднесли б за собою циклон чи антициклон, чи він розчинився б у самому Урагані? Але, видно, під щасливою зіркою ворухнув мурах своїми вусиками і метелик змахнув крильми! Бо неначе відчуваючи його розгубленість і відчай, поруч з’явився старий і сивий Буревій.Він відразу ж помітив маленького Вихрика, що боязко завмер на самому краєчку найвищого неба. Старому враз пригадалося власне дитинство, власний страх та безпорадність, і він, не мовлячи й слова, підхопив Вихрика і помчав його, радісного і збентеженого, у далекі, незвідані далі...
Здійснилися мрії Вихрика! Старий Буревій навчив його всьому, що знав сам. Тепер, вигодуваний океанськими вітрами, Вихрик став могутнім і безстрашним. Ніхто не впізнав би в цьому гордому і сильному Вихрові колишнього малюка. Тепер він був справжнім Буревієм, королем Вітрів!
— Отож, сину, ти виріс і змужнів. Ти знаєш та вмієш все, що вмію я... — сказав одного разу Старий Буревій. — Політали ми вдосталь над океанськими просторами. Тепер наша дорога проляже на суходіл! Давно ми не навідувались туди!
— Звісно, пане! — зрадів Вихрик. — Як я мрію побачити землю!
І справді, шугаючи над океанською безоднею, не раз і не два ловив себе Вихрик на тому, що в нього перед очима стоїть дерево із потрісканою корою, братики та сестрички, що повідкривали ротики, просячи хробачка, а найголовніше — зроблене із сухої травички та галуззя шпачине гніздо. А тепер... Невже він і справді зможе відвідати край свого дитинства?
Знаєш якими нас уявляють люди? — запитав Старий Буревій у Вихрика дорогою.
Вони вже підлітали до суходолу, і Вихрик із радісним серцебиттям помітив зелень лісу, що розкинулася далеко внизу. людей.
— А хто це такі? — неуважливо перепитав він. Адже досі нічого не знав про людей. Втім, і людині нема діла до мурашні, що повзає під ногами.
— Це ті, що кажуть про себе, ніби вони - господарі Землі!
— Господарі Землі? — пирснув від сміху Вихрик.
— Так, господарі. Вони уявляють нас вкритими шерстю чорними людьми із крилами. А от животів, буцімто, у нас нема - всі нутрощі відкриті.
— Цікаво, цікаво, — сказав Вихрик, однак насправді цікавість до розмови втратив зовсім, адже вони вже підлітали до дерев!
— Люди вірять, що вихора можна вбити, кинувши в нього ножем.
— Ото диваки, ці люди! — буркнув собі під ніс Вихрик, помітивши на дереві пташине гніздо! А раптом то було гніздо шпаків?
— Ну, синку, ти лети вперед, а я — за тобою. Хапай все на своєму шляху. Бий, шматуй, трощи! А я подивлюсь, чого ти навчився, гуляючи над океанськими просторами.
Страшний гук — не то гудіння, не то виття — пролунало в повітрі. Все навколо заволокла сіра пелена. І налетів Вихор.
Коли ж відлетів, все навколо лишилося лежати понівечене, побите, потрощене. Тепер люди не сидітимуть, склавши руки. Оці господарі Землі...
Все пошматував, побив і потрощив Вихрик. Лише деякі дерева лишилися стояти неушкодженими. Дерева, на яких пташки намостили свої гнізда. Вихрик, що зріс та був вихованим у пташиному гнізді, не міг образити рідну домівку.
І то правда: у кожного — своя батьківщина.

Скорочено

МАНДРІВКА В МОЛОДІСТЬ
Роздуми після відвідання Музею родини Рильських у Романівці
Наталя КУЧЕР

2008 був ювілейним для Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського. Цікаво і своєрідно святкували його сорокаріччя співробітники, директор Вікторія Колесник та друзі музею – письменники Наталка Білоцерківець, Всеволод та Сергій Ткаченки – виїздом на батьківщину поета , на Житомирщину, в його рідну Романівку. Романівка для Рильського, як і Сосниця для Довженка, не лише родинне гніздо, а земля обітована, до якої він припадав і черпав силу впродовж життя. Саме тут розпочалося ним «споглядання світу, як таємничої, ледь розкритої книги», де насолода від розкоші рідної природи поєдналась із засвоєнням високих гуманістичних ідеалів його батька, просвітителя Тадея Рильського.
Його романівське дитинство стало окремим високим художнім світом поем «На узліссі», «Мандрівка в молодість», «Чумаки» та інших; саме в Романівці відбулось віднайдення себе нового, того поета, який проніс тему природи через все життя і вже на схилі літ у своєму «третьому цвітінні» подарував нам «Таємницю осіннього листя» і зробив свою оселю на околиці Голосіївського лісу магнетичним осередком культури.
Це була мандрівка не лише в його молодість, а і в нашу власну, бо всі ми прийшли працювати в Музей Максима Рильського молодими людьми і цей Дім відкрив нам не лише коштовність його поезій, а й шляхетний світ господаря, який на тлі сірої буденности 70-80-х років також вражав своїм блиском. В цьому світі було всього, але його «тиха пісня трави» переважала голосні фальшиві зойки ударних, і ми з благоговінням вслухались саме в її чисту музику. Тому для багатьох з нас Голосіївська оселя стала такою ж точкою відліку у віднайдені себе, як Романівський дім для поета.
Дорогою ми споглядали оспівані ним пейзажі – степи-поля, буяння бур’янів - його край, «де серце чує віщий клич землі», і навіть порожні хати з забитими вікнами не порушували ідилії – відсутність ознак цивілізації підсилювала почуття входження в його світ. Цей світ з кристалізованих у рими прохолодою рос на білій гречці і ароматом в’ялого тютюну не лише заворожував красою, а й найголовніше, запрошував до пробудження власних духовних сил, що притаманно лише великим Майстрам.
Величезна садиба з розкішним садом, густою травою гостинно прийняли нас. Просторий одноповерховий будинок Тадея Рильського оповів нам драматичну, але водночас чудесну історію свого власника, що цікава і для кінематографічного втілення Голівуду, і є достойною для пошанування в окремому музеї. Завідувачка Музею Родини Рильських у Романівці Марія Дмитрівна Авраменко познайомила нас з його багатою експозицією.
Тадей Розеславович (1841-1902) — громадський та культурний діяч, автор ґрунтовних етнографічних та економічних досліджень разом із М.Лисенком, М.Старицьким, В.Антоновичем належав до просвітницької організації Київської громади. Ще студентом Київського університету він розпочав «хлопоманську діяльність» і проголосив своє кредо — служити тому народові, «який його вигодував і виховав». Але сила його особистости виявилась не тільки в тому, що нащадок давнього шляхетського роду (серед предків були київський міський писар Войцех, і ксьондз з-під Любліна) зробив свій вибір на користь пригнобленого народу українського — його аристократизм духу забезпечив вірність гуманістичним ідеалам впродовж життя. Проголошені в молодості симпатії до знедолених не лишились тільки самими гаслами та темами наукових досліджень — у своєму будинку, за власні кошти Тадей Розеславович відкрив школу, в якій викладав разом із запрошеним з Київа педагогом за прикладом Ясно-Полянської школи Льва Толстого. Він зумів подолати як соціяльну, так і релігійну та національну упередженість і обмеженість — в поліційних доносах зазначалось, що католик Рильський відкрив православну школу. Тридцять два роки він жив поряд із селянами, допомагав їм у судових справах, і останнє його бажання було, щоб поховали серед них… На сільському кладовищі ми вклонились його могилі.
Працюючи в Київському музеї Максима Рильського над розділом експозиції, присвяченої його батькові, зустрічала багато матеріялів про глибоке його пошанування ще за життя Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, належну данину його етнографічній спадщині віддавали радянські дослідники. Вже в роки Незалежности вийшли цікаві публікації про старовинний рід Рильських, перебування в їх родині польського поета Северина Гощинського, про чудесне врятування від гайдамаків прапрадіда, Ромуальда Рильського (він заспівав гайдамакам пісню «Пречиста Діво, Мати Руського краю»). Але демократ Тадей мав мужність прожити і особисте життя нетипово, за власним не залежним від громадської думки вибором. В 1880 році він одружився з неписьменною (!) українською дівчиною Меланією Чуприною, навчив її читати і писати, мав з нею трьох синів, яких також виховав інтелектуалами-естетами і демократами. З дитинства Іван, Богдан і Максим розмовляли трьома мовами – українською, польською і російською. Всі троє виявились обдарованими особистостями, Іван і Богдан відомі як перекладачі, а Максим Рильський став клясиком української літератури, знаним в Польщі поетом-перекладачем, почесним доктором Ягеллонського університету у Кракові. Безумовно, ця значна, яскрава частина життя Тадея Розеславовича ще чекає свого біографа.
Садиба, дім, де викладав Тадей, а згодом його сини Іван і Максим, — нині Музей родини Рильських — щасливе втілення і продовження просвітницьких ідеалів його власника. Відкритий двадцять років тому, 1988 року, він вражає своєю ошатністю і справжністю. За роки совєтської влади ми звикли до бутафорних, часом намальованих експозицій, тим часом меморіяльність завжди цінна. Навіть коли вона вкрай лаконічна, як порожня квартира-музей Моцарта у Відні. Тут – щасливий виняток, музейна колекція, що містить біля трьох тисяч експонатів, достеменно передає не лише атмосферу шляхетности своїх власників, а й зберігає доторк їх рук. За винятком кількох копій про дворянське походження і генеалогію роду, експозиція вся побудована на ориґіналах. Ми пройшли світлими мистецьки оформленими залами, де представлено матеріяли про багатьох діячів нашої культури.
Меморіяльні музеї, що не лише зберігають подих минулого часу, а й кристалізують багатство особистости, для кожного народу є цінним надбанням. В житті нашої, довгий час бездержавної нації, травмованої тоталітарним минулим – це можливість подихати озоном справжности, побачити фарби ориґіналу, увійти в світ істинних цінностей. І в цьому пляні Романівський музей – один з кращих в Україні, що зберігає меморіяльність Дому і лишається маленькою, проте вагомою оазою культури в провінції. Виставка «Тридцять романівських весен» - звіт про щорічні літературно-мистецькі свята є тому переконливим свідченням.
Музей, садиба, стара липа, під якою поет перекладав «Пана Тадеуша», столітні дуби, млин, оспіваний ним – то єдиний духовно-екологічний простір, який становить неабияку цінність для нащадків і потребує особливого захисту. Можливо, слід порушити питання на державному рівні про оголошення цих місць Романівки заповідною зоною.
… Вже увечері, коли ми занурились в лагідні води Унави, де, як і сто років тому, хлопці купали коней, пережили тихе почуття, подароване Максимом Рильським:

В далечині підводи гуркотять,
Пливуть човни. Гусей скликають діти.
Пригнали хлопці коней напувать,
І коні злотом вечора облиті.
Як не забуть даремних мук-проклять?
Як жить у світі й світу не радіти?
Як можуть груди, де живе любов,
Не знать утіхи чистих молитов?

Євген СВЕРСТЮК
КОМУНІЗМ І НАЦИЗМ
До 60-річчя пакту Молотова-Ріббентропа

Прості істини доходять до людської свідомости непросто. І лише тоді, коли вдарять. Наприклад, нацизм і комунізм вдарили на Польщу у вересні 1939, і поляки зрозуміли, що фюрер Заходу і вождь Сходу — то те саме — і в цілях, і в методах. Коли большевики потаємно вбили в Катинському лісі 20 тисяч польських офіцерів у 1940 році — той кримінальний злочин здавався неймовірним. Але через три роки німці провели міжнародну експертизу і в Катині, і у Вінниці — і показали, що то злочин системний і звичний для НКВД. Після своєї перемоги ще через два роки большевики провели свою “експертизу” і доводили, що то злочин нацизму.
Вже сам факт, що убивці повертаються і до трупа і до свого злочину, заперечують встановлені факти і переадресовують злочин своєму партнерові — свідчить про вищий рівень злочинности і наводить слідчого на думку про великий досвід заплутування слідів.
Справді, на серпень 1939 рік фюрер ще був початківцем, як казали, «воєнним авантюристом». Вождь світового комунізму уже був рецидивістом. Він уже вчинив ніким не досліджені злочини. записані на рахунок революції і громадянської війни, знищив (неприховано) мільйони селян — за майновою ознакою, організовував потаємне убивство голодом семи мільйонів українських селян, оформив юридично убивство духовенства та інтеліґенції, а також своїх партійних соратників, і організовував, теж таємно, найбільшу в історії душогубку, відому в історії як Архіпелаг-Гулаг. Коли він на Нюрнберзькому процесі 1946 року оформився суддею над переможеним противником, з яким удвох на пару розв’язували ІІ світову війну, то світ понуро мовчав. По-перше, судити команду фюрера було за що, тут нічого не скажеш. По-друге, переможців не судять, навіть коли їхні злочини усім відомі.
Але в тому злоякісному змішуванні, коли явний злочинець засідає поряд з суддями і навіть головує, є зневага правди, за що доведеться платити. Післявоєнний демократичний світ у себе відновив лад, порушений війною, і досягнув економічного розвитку. Але він змушений був підтримувати партнерські стосунки із підбадьореним злочинцем, який нав’язував свої методи, свою мову, свою напівправду і, головне, безсоромну терпимість до системної брехні.
Якби з’явився інопланетянин і послухав, як світ був шокований у 1956 р. викриттям злочинів вождя устами свого “вірного соратника”, то він би запитав: «Як, хіба ви того всього не знали? Адже у ваших книгах давно вже було написано про того злочинця! Чому ж ви не вірили свідченням, які ви самі зібрали? То чого ж тоді вартий ваш розум і ваше сумління? І чого варта ваша наука, коли вона не може зрозуміти, що злочинність закладена вже в самій філософії класової боротьби і фізичної ліквідації клясів, в самій ідеології монопольного панування над світом, в самій аморальності насильства над людською особистістю? Виходить, шістдесят років після війни ви не могли зрозуміти, що убивство «клясового ворога» є тим самим, що убивство «расового ворога»? І ви не змогли оцінити, що той клясовий принцип убив на порядок більше людей, ніж расовий? А чи задумались ви над тим, що насправді ті убивці самі не вірили в те, що говорили людям, а реально за цим стояло щось інше? Адже масове убивство — то факт, а мотиви — то лише слова… “По ділах пізнаєте їх — ви чули це?”

ПАКТИ 1939 РОКУ

В тому, що два лукавих сусіди підписують «договір про ненапад», нема нічого дивного, навіть коли вони один на одного дивляться звіром. Але коли кожен вже по собі знає, з яким негідником він має справу, то навіщо тоді договір?
А от секретний додаток до того договору — то вже щось реальне. За тиждень до початку війни, 23 серпня 1939 в Москві Молотовим і Ріббентропом підписано “секретний додатковий протокол”, де було домовлено про спілку у війні і розподілі. Дипломатичною мовою це «в суворо конфіденційних розмовах питання про розмежування їхніх сфер впливу у Східній Европі». Загарбання називалося «територіяльні і політичні перетворення в областях, що належали Польщі, прибалтійським державам» і т.д.
Чому ІІІ Райх і СССР відразу порозумілися і повернули свою політику на 1800? «Нам здається досить протиприродним, щоб соціялістична держава ставала на бік західних демократій». Це слова з німецького документу, і вони були абсолютно зрозумілими в соціялістичній Москві.
Західні демократії були органічним ворогом обох тоталітарних режимів — аж до самого їх кінця. Вони залишаються ворогом і спадкоємця СССР — Р.Ф.
Чи союзники вірили в силу договору про ненапад? Договір підписано до війни, яку вони розв’яжуть через тиждень, і він справді був корисний обидвом. «Визволення» чужих територій їх обидвах задовольняло і апетит наростав під час їжі. Але вже в 1939 р. у Сталіна почали ламатись зуби на Фінляндії. Весь світ стежив з подивом і за героїчною обороною маленької країни, і за безсилим гнівом «колоса на глиняних ночах». Очевидно, тоді з’явилася у фюрера спокуса його повалити. Але документи свідчать про цілком реальні причини війни 41 року. Добре поставлена німецька розвідка пояснила значення ліквідації оборонних укріплень на Збручі і зосередження совєтських військ на німецькому кордоні. Відповідно було зосередження німецьких військ на сході... «…Існує можливість, що в якийсь момент гармати почнуть стріляти самі», — писав Гітлер до Муссоліні. В тому, що Кремль чекає зручного моменту, аби «визволити трудящих Европи», ніхто не міг сумніватися. Отже, секретні домовленості про «сфери інтересів» означали тільки вступ до великої війни.

УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ГРАВЦЯМИ

В сфері інтересів обидвох сторін Україна була сировинною базою. Але в німецьких документах вона — поза сферою інтересів.
Натомість в російських документах Україна згадується постійно, і то в плані схвалення німецької позиції невтралітету.
Сталін: «Характерний шум, який підняла англо-французька і північно-американська преса з приводу Радянської України. Діячі тієї преси до охрипіння кричали, що німці йдуть на Радянську Україну, що вони мають тепер в руках так звану Карпатську Україну…»
Дальші міркування про «українську карту» досить дивні з уст кремлівського вождя на 18 з’їзді ВКП (б), коли врахувати, що Україна взагалі замовчувалась.
Фюрера задовольняло «злиття большевизму з національною історією Росії».
Пікантний момент виник у зв’язку з публічним поясненням аґресії Москви проти Польщі.
В «Правді» можна було писати просто: «Західня Україна і Західня Білорусія – області з перевагою українського і білоруського населення, є об’єктами найбрутальнішої і найбезсоромнішої експлуатації з боку польських поміщиків».
А для комюніке Молотов пропонував хитрішу демагогічну формулу: «Основою для совєтських дій є загроза українському і білоруському населенню з боку Німеччини». З боку Ріббентропа було зауваження: «Висунення мотиву такого сорту! – дія немислима. Він прямо протилежний реальним німецьким устремлінням»…
Тоді, за повідомленням німецького посла Шуленберґа, «Молотов погодився з тим, що пропонований совєтським урядом привід містив у собі ноту, образливу для почуттів німців, але просив, зважаючи на складну для совєтського уряду ситуацію, не дозволяти подібним дрібницям ставати на нашому шляху. Совєтський уряд, на жаль, не бачив якогось іншого приводу, оскільки досі Совеєтський Союз не турбувався про свої меншини в Польщі повинен був так чи інакше виправдати за кордоном свою теперішню інтервенцію».
Тоді Молотов змінив мотивацію аґресії: «Совєтський Союз вважає своїм обов’язком втручання для захисту своїх українських і білоруських братів і дати можливість тому нещасному населенню працювати спокійно». Для цього було кинуто бомбардувальники і танки…
На мапі Польщі проведено чорну демаркаційну лінію. Зверху на мапі підпис Сталіна, знизу – Ріббентропа. 28.ІХ.39
Найпікантніша все-таки большевицька мова в ноті Молотова польському послу в Москві 17 вересня 1939 .
Насамперед: «Польсько-німецька війна виявила внутрішню неспроможність польської держави».
Далі нахабство дійшло до цинізму: «Через такі обставини Совєтський уряд дав розпорядження командуванню Червоної армії дати наказ військам перейти кордон і взяти під свій захист життя і майно населення Західньої України і Західньої Білорусії».
А заодно «визволити польський народ від нещасної війни».
Життя і майно в устах большевика звучало страшніше, ніж в устах бандита: “Життя або гаманець”! Большевики не задовольнилися пограбуванням. Одразу після “визволення” в 1939-1940 році потяглися до Сибіру переповнені людьми товарні вагони з Західної України і Білорусі, з Бессарабії, з Литви, з Латвії, з Естонії... Їх визволили, попередньо пограбувавши, саме за те, що у них було майно і добре ім’я — чи то громадського діяча, чи сенатора, чи професора, чи редактора....Польську політичну верхівку було убито в Катині та інших місцях страти. Простий народ раптом заповнив в’язниці. Якщо в 1939 частина українців мала якісь ілюзії щодо “братів зі сходу”, то за півтора року вже всі чекали, коли та безбожна сила пропаде. А частина вже мала ілюзії щодо німців. В 1941 усім стало ясно, що комунізм і нацизм — по суті те саме. Цінність людського життя у них прирівнюється до мухи. Гасло УПА “Свобода народам! Свобода людині!” діяло однаково і проти нацизму, і проти комунізму.
Чому “близнюків” стали протиставляти? Логіка війни веде до протиставлення подібних. Логіка союзників у війні перекриває правду. Прихильників Сталіна ставало щораз більше, ворогів Гітлера ставало щораз більше, а після його поразки усі стали ворогами.
Опритомнення наступало вже після того, коли Кремль накинув “визволеним народам” свою диктатуру і за допомогою своєї аґентури на Заході почав готувати “визволення” усього світу, і то збройними методами.
Тільки незалежні і сильні уми, такі як Орвел в Англії, Кестлер в Австрії, Конквест у США крізь пропаґандивне прикриття визначили злочинну суть комунізму, що допускав усі методи задля досягнення своїх експансіоністських цілей. Загальне протверезіння на Заході настало після викриття Сталіна в самому Кремлі: виявилося, що давня критика комунізму в його вождя була справедливою!

ДИМОВА ЗАВІСА

Чому світ не міг пробачити і відчути лицемірства комуністичної фразеології? Однією з причин була довіра до слова (адже й досі вірять кандидатам в президенти більше по тому, що вони самі про себе говорять). Павутина прогресивної фразеології, використання брехунів, підкуп іноземної преси, наймання лжесвідків — це факти, переконливо висвітлені ще в клясичній книзі французького мандрівника Маркіза де Кюстіна “Росія 1839”. Але це робиться і сьогодні, до того ж систематично, і майже завжди стирчать вуха підкупленого. Але весь розрахунок на те, що для більшости раз запущена лжеінформація, скажімо проти України, залишається в пам’яті навіть після її спростування.
Першими злочинцями після вождів є не генерали і функціонери, а підбрехачі-пропаґандисти і лжеінформатори. Це вони роблять співучасниками злочину весь народ.
Продажний журналіст є зловісною фіґурою нашого часу. Кореспондент Нью-Йорк Таймс Дюранті, який свідомо приховував злочин Голодомору, несе на собі гріх Каїна і його ім’ям можна називати “усяке дюранті”. Бо ця хвороба шириться...
В кінці ХХ ст.. могло здаватися, що повторення гітлера-сталіна вже неможливе...
Однак в минулому році війна Росії проти Грузії повторила гітлерівські і сталінські сценарії. Позиція Путіна одверто наслідувальна. Багато сонних умів повторює арґументи аґресора, але світ стривожений!
Очевидно, саме ті симптоми підштовхнули Парламентську Асамблею ОБСЄ прийняти резолюцію, яка прирівнює дії нацизму і комунізму, тобто фактично поставити їх разом на лаву підсудних в Нюрнбергу.
Обидві злочинні сили нині діють під іншими псевдонімами, але якийсь Джозеф Брамль заявляє з поважної трибуни, що за добрі стосунки з Росією можна платити інтересами України. Ексміністр ЗС України Володимир Огризко делікатно зауважує: “Я знаю вартість (у долярах) деяких “незалежних” думок і висловлювань”. Але читач може легко припустити, що думка повішеного Ріббентропа бродить в голові Бромля. Зараза відроджується.
Шкода, що українські ЗМІ не зуміли належно зрозуміти і подати рішення ОБСЄ, що прирівнює комунізм до нацизму.
Це подія принципово важлива, особливо для України, де комунізм прижився в кублі “плюралізму” і “демократії”. Нам здається, що Пакт Молотова-Ріббентропа слід згадувати на місці шибениці в Нюрнбергу. А Бромль, чи Путін, чи якийсь дюрант любить згадувати його біля “вічно живого” в мавзолеї.
Головне все ж таки, щоб люди не забули, що з нього почалася ІІ Світова війна.

СТАРИЙ СУД У МОЛОДІЙ ДЕРЖАВІ

Древні латиняни вважали, що правосуддя є фундаментом держави. Україна, як держава, все ще в своєму фундаменті має засади і принципи, процедури і функції, притаманні тоталітарному устроєві. Причина цього — неправильне ставлення до закону та законности передусім державних структур влади, які не мають усвідомлення, що лінію поведінки політичних сил мають визначати не політичні домовленості, а право, правові норми. Сьогоднішня політична криза в Україні, панування правового хаосу, який все поглиблюється і набуває ознак хронічности, значною мірою є наслідком слабкости правоохоронних органів та судочинства, неуваги до них, недооцінки їх ролі та значення. В Україні й до сьогодні зберігається тоталітарне уявлення про суд, слідчі органи та прокуратуру, як слуг, які повинні забезпечити захист інтересів певних політичних сил, що перебувають при владі.
В концепції реформування кримінальної юстиції України, затвердженій Указом Президента 8 квітня 2008 року, визнано, що система кримінальної юстиції є громіздкою, внутрішньо суперечливою, не завжди науково обґрунтованою і надмірно ускладненою. Численні зміни у кримінальному процесі переважно спрямовані на задоволення відомчих інтересів, і не забезпечують попередження злочинних діянь, їх виявлення, розслідування та покарання винних. Органи влади, що мають повноваження проводити дізнання, слідство та застосовувати запобіжні заходи, створені як механізм переслідувань та репресій. Вони не трансформовані в інститут захисту і відновлення порушених прав осіб. Корупція і зловживання службовим становищем в судах і правоохоронних органах — повсякденне явище. Довіра суспільства до них є надзвичайно низькою, такою, що не забезпечує ефективної діяльности.
Суди в України надзвичайно перевантажені, а кількість справ зростає катастрофічно. Якщо у 2001 році суди розглянули 3, 1 млн. справ, то у 20007 році — 8,6 млн. А в США на 300 млн. населення за рік суди розглядають трохи більше 3 млн. справ, значну частину з яких — у спрощеному варіянті. Це свідчить про те, що в Україні діє хвороблива уява про те, що всі правові відносини мають потрапляти на розгляд суду. Чи на користь державі і суспільству кожного правопорушника на автошляхах тягнути до суду? Сьогодні залишаються нерозкритими в межах термінів давности 1,9 млн. злочинів минулих років, з них 1,1 млн. — тяжких та особливо тяжких. Причому вал нерозкритих злочинів наростає.
У містах і селах безкарно гуляють майже 8000 убивць, 18 тис. тих, що вчинили умисні тяжкі тілесні ушкодження, в тому числі і ті, що призвели до смерти людини, майже 17 тис розбійників, 10 тис. тих, що вбили людей на автодорогах і втекли, майже 1,5 млн. злодіїв та грабіжників. Люди в Україні не вірять, що законними способами можуть захистити себе, свої права та законні інтереси в судах та правоохоронних органах влади і тому все частіше звертаються до міжнародних структур.
Назріла об’єктивна необхідність реформування системи кримінальної юстиції, яке повинно починатись із розділення злочинів на власне злочини і проступки. До кримінальних проступків слід віднести злочини невеликої тяжкости, адміністративні правопорушення, дрібне хуліганство, дрібне викрадення чужого майна, дрібні правопорушення на автошляхах тощо. Для розгляду справ про кримінальні проступки необхідно мирові суди.
На сьогодні для справ про адміністративні правопорушення не існує апеляційного та касаційного способу оскарження судових рішень.
Молода держава повинна мати судочинство, яке відповідає міжнародним правовим нормам.
«Свобода», США

«Діячі комуністичного режиму не можуть бути вшановані»

Низка громадських організацій і партій, серед яких Всеукраїнське товариство “Просвіта”, Спілка офіцерів України, Народний Рух України, Українська Народна партія, Організація Українських Націоналістів, Товариство “Меморіял”, Конґрес Українських Націоналістів, Молодий Народний Рух, Студентське Братство та ін. , звернулися до Прем’єр-Міністра України Ю. Тимошенко з проханням негайно вилучити із Державного реєстру нерухомих пам’яток національного значення пам’ятник В. Леніну, що міститься на Бульварі Шевченка у м. Київі, а також усі пам’ятники та пам’ятні знаки діячам комуністичного режиму 1917-1991 років, що причетні до Голодомору та політичних репресій.
В листі, зокрема, є посилання на Парламентську Асамблею ОБСЄ, яка прийняла резолюцію, де “рівною мірою засуджує сталінізм і нацизм”.
В листі говориться: “Із висновків Українського Інституту Національної пам”яті від 01.07.2009 №01/454, вбачається, що «політичні репресії, масовий терор були невід’ємною складовою становлення комуністичного тоталітарного режиму з перших його днів. Масового характеру політичні репресії набули наприкінці 1917-поч.1920-х років за керівництва В.Леніна, та наприкінці 1920-х — поч.1950-х років — під керівництвом Й.Сталіна. В.Ленін є головним ідеологом терору і несе головну провину за здійснення політичних репресій як головна особа у Жовтневому перевороті 1917 року. В.Ленін безпосередньо причетний до створення репресивних органів комуністичного режиму «Надзвичайних комісій» (рос. «ЧК»). Таким чином, В.Ленін є натхненником та безпосереднім творцем терористичного комуністичного режиму, який у 1932-1933 роках вчинив масове вбивство голодом — геноцид українського народу. Принципова позиція Інституту Національної пам’яті — діячі комуністичного режиму не можуть бути вшановані у назвах вулиць, парків, скверів, пам’ятниках тощо.”

Шведський історик про наслідки Полтави

Які наслідки мала Полтавська битва для европеської історії? І як би склалася історична доля України, якби у тій битві переміг Карл ХІІ, а не Петро Перший? Про це у Стокгольмі відбулася розмова Української служби Бі-Бі-Сі із класиком шведської історичної літератури, академіком Петером ЕНҐЛУНДОМ, що зажив слави завдяки своїй монументальній книзі «Битва, що приголомшила Европу. Полтава і народження Російської імперії», у якій ледь не по хвилинах розписав червневі події 1709 року.
— Ви присвятили свою книгу про Полтавську битву рядовому воякові Ерику Моне, який загинув у тій битві і досі лежить в українській землі. Це Ваш родич?
Ні ні, це не так. Хоча у мене с далекий родич, що брав участь у битві під Полтавою, а потім супроводжував короля Карла XII у Туреччині... Ні. Просто мені хотілося присвятити книгу комусь із пересічних учасників тієї події. Я розшукав дещо про одного такого солдата — Ерика Моне, який загинув за невідомих обставин, і досі лежить у полі під Полтавою.
— Чи в історії Полтавської битви залишилося щось нез’ясованого і невідомого? Щось такого, що можна було б вважати terra incognita?
Я б не називав це terra incognita. Гадаю, ми все ще можемо знаходити якісь цікаві подробиці. Але загальна картина того, що сталося, досить добре відома. Хоча, є певні, не до кінця з’ясовані речі. Як от, якими були справжні мотиви дій Мазепи. Якою була його справжня мета? Можливо, ми так про це ніколи і не дізнаємося.
— Чи можна казати про те, що невеличке — на початку 18-го століття українське містечко Полтава відіграло вирішальну ролю у долі Росії та Швеції?
Так. Полтава стала своєрідним поворотним моментом для обох тих держав. Хоча, на мій погляд, Швеція у будь-якій тривалій перспективі не могла залишатися важливим гравцем у Північно-Східній частині Европи. А Росія не могла так і залишатися військовою потугою, що весь час лише народжується. Це все було питанням часу. Але якби у розвитку Росії (в разі її поразки під Полтавою) виникла затримка, скажімо, на 50-100 років, то ми б зараз жили в абсолютно іншому світі. Те, що сталося тоді, 1709 року, в Україні мало величезне значення для світової історії в цілому.
— А як би склалася історична доля України, якби шведи перемогли під Полтавою?
Тут ми вступаємо у зону спекуляцій. Бо ми до кінця не знаємо, чого прагнув Мазепа у кінцевому підсумку. Чи він хотів, аби Україна постала як справді незалежна держава? Чи ж він тяжів до повернення до складу Польсько-Литовської унії...
— А може, попросився б під крило Карла ХІІ? І Україна стала частиною шведської імперії?
0 ні, ні, я не думаю, що союзницькі відносини з Україною будь-коли означали вірогідність такого варіянту. Україна звичайно була союзником Швеції, і це передбачало певну її автономію. Втім, на цю тему можна багато спекулювати. Можна, приміром, почати з позицій націоналізму 19 століття — тоді вважалося, що прагненням Мазепи було започаткування української держави. Є ознаки, що свідчать принаймні про вірогідність такого напрямку. Але насправді нам ніколи не дано дізнатися про глибинні наміри гетьмана.
— А як би Ви взагалі визначили військово-політичний союз Карла ХІІ і гетьмана Мазепи?
Я б схарактеризував це як доволі опортуністичні відносини, себто обидві сторони прагнули скористатися ними для власної користи. Шведи у той час, у перебігу війни проти Росії, потребували союзника, але ще більше потребували якоїсь території, не понівеченої війною, як бази. І Україна подала себе як така, що мала все для гарної бази. Для Мазепи, гадаю, ця кампанія також була опортуністичною, оскільки тоді заповідалось на те, що шведи перемагають у війні, і він, вочевидь, вбачав у цьому можливість, якою варто скористатися, перейшовши на бік країни, яка, здавалось, перемагала: Такий крок давав переваги в реалізації його цілей, як власних, так і української еліти загалом. Але остання обставина обумовила й одну з проблем, а саме те, що ставлення широкого загалу до такого кроку Мазепи, до його зближення зі шведами, ніколи не було одностайним…
— Щодо ресурсів України — зокрема, і військових — чи отримав Карл XII те, на що розраховував?
Звичайно, він прагнув отримати підтримку з боку українських вояків, з боку українського війська, але це перетворилося на велике розчарування майже з першого дня. Мазепа привів із собою не 30 тисяч козаків, яких, наскільки мені відомо, він обіцяв, а десь 5 тисяч. Така кількісна підтримка розчарувала шведів. Але щодо України як місця базування, то це спрацювало доволі добре.
— Чому українські козаки не воювали пліч-о-пліч зі шведами, і були радше на другорядних ролях?
Шведи прагнули воювати у власний спосіб, до якого вони звикли. Це заздалегідь спланований бій, як це призвичаїлися робити у Західній Европі ще від кінця 17 століття. Коли батальйони і полки вишиковуються у чітко визначеному порядку, коли гармати встановлюються у заздалегідь визначених місцях і знають наперед, куди й як стріляти. Залучення ж козаків передбачало інший спосіб бою з використанням легкої кавалерії, а такого досвіду у шведів не було.
— Шведи, наскільки можемо судити на підставі нашого опитування, далеко не однозначно ставляться до ідеї пам’ятника Мазепі у Стокгольмі, а Карлу — у Полтаві. Чи проголосували б Ви за це особисто?
Я не знаю. Я маю подумати над цим. Одна з проблем полягає у тім, що ми більше не зводимо пам’ятників колишнім королям та їхнім союзникам. До того ж, можливо, за великим рахунком, те, що відбулося на початку 18 століття в Україні, мало не надто гарні наслідки для неї самої. Принаймні, вони обернулися стражданням для багатьох людей. Згадати хоча б про Батурин...
— Чи не є 300-річчя Полтави, так само і трьохсотріччя українсько-шведського союзу, гарною нагодою для посилення співпраці між обома країнами? Що, наприклад, могла б зробити Швеція як голова Европейської Унії?
— Протягом багатьох століть Україна перебувала надто далеко від Швеції. Однак Европейська Унія, сподіваюся, може знову зблизити їх.
Скорочено

Володимир СЕРГІЙЧУК, історик

Богдан Хмельницький першим мав переговори з шведською королевою Христиною. Потім його наступник Іван Виговський 1657 року уклав договір зі шведським королем Карлом Х. Тому цілком логічним є те, що Іван Мазепа пішов шляхом свого великого попередника Богдана Хмельницького, і уклав угоду зі шведським королем Карлом ХІІ, онуком Карла Х.
…Публікацій останніх років дають повне право сказати, що Мазепа — це справді національний герой. Ця людина, за визнанням навіть Меншикова — лютого ворога Мазепи, здійснила цей крок в ім’я України, заради України. Так і написав Меншиков Петру Першому. Не тільки історики мають достукатися до свідомости кожного, але й самі люди, які себе відчувають громадянами цієї держави.

З ПРИВОДУ «БЛАЖЕННИХ МИРОТВОРЦІВ»
Степан СЕМЕНЮК

В офіційному виданні Української Православної Церкви Московського патріярхату в Україні «Церковна Православна Газета», ч. 4 за 2009 р. знаходимо статтю, присвячену 20-й річниці від дня виведення совєтських військ з Афганістану, під промовистим титулом «Блаженні миротворці». Святкування відбулися у всіх єпархіях УПЦ МП в Україні за участю представників державної адміністрації і найвищих очільників держави.
Очевидно, обов’язком християнина є молитися за всіх нас, грішних, бо нема ані одного справедливого, а зокрема за тих, що були послані владою і загинули на війні Це також обов’язок Церкви. У тій, не нашій, війні загинуло 15 тисяч солдатів армії СССР, серед яких немало українців. Совєтська ж армія розстріляла сотні тисяч жителів Афганістану. Є за кого і за що молитись, і то не лише раз на двадцять років, а щоденно просити в Бога прощення, щоб не допустив повторення інтервенції Москви в чужі держави. А вона, одначе, сталася нещодавно в Грузії.
Читаючи інформацію про відзначення в Україні 20-ї річниці виведення російських совєтських військ з Афганістану, варто пригадати, що до Афганістану були вислані рішенням уряду СССР не «блаженні миротворці», а «оґранічєнний контінґент» російської совєтської армії, завданням якого було завоювання Афганістану і прокладення дороги до Індії.
Святослав Речинський розповідає, як відправляли «інтернаціоналістів і миротворців» совєтської армії до Афганістану: «Запхнули тебе в автобус, поголили, одягли в мішкувату форму, потім хтось тебе «купив» і довго віз потягом. Потім у такий самий спосіб запхнули у транспортний літак.. Запхнули вночі в Ташкенті, а випустили під сліпуче, курне сонце Кабулу». А говорили їм, що «везуть у НДР, в Европу..., і лише в потязі ти дізнаєшся, що столиця тієї НДР, де ти служитимеш попервах, називається Ашхабад». Так ось правили «миротворців» до Афганістану. А ось як прощалися з Афганістаном: «Наджибулу вішали на підйомному крані. Щоб підкреслити, що йому нема місця на афганській землі, а його тілу — нема місця в ній. Так Афганістан прощався з нами. Можливо, не зовсім порядно попрощалися. Але історія — аморальна пані…. Генерал Громов виведе з Афганістану останні війська в нову й незнану країну. В цій країні вже почався Карабах, а попереду будуть Осетія, Абхазія, Чечня. Для ветеранів ще знайдеться справа в імперії, що розпалася… Ще одна імперія розпалася. Але її попіл…», не доказуючи до кінця, завершує свою статтю ветеран-афганець журналіст Святослав Речинський.
Власне, той поімперський попіл, що його розсіває православний журнал, посилаючись на Святу Євангелію, запорошує неправдою людям очі і розум.

Російською мовою загорілися в час великого террору

10 квітня 1938 року постановою Центрального комітету Комуністичної партії України «Про реорганізацію шкіл на Україні» утворення навчальних закладів, де викладання проводилось мовами національних меншостей, кваліфікувалось як «насадження буржуазно-націоналістичного впливу на дітей». Їх функціонування визнавалось «недоцільним і шкідливим». З другої кляси початкової української школи було введене обов’язкове викладання російської мови чотири-п’ять годин на тиждень. Було припинено «українізацію» вищих шкіл, установ, преси. Діловодство перетворилося на двомовне, але «перемогла» російська мова.
Микита Хрущов заявляв: «Вороги народу, буржуазні націоналісти, знали силу і вплив російської мови, російської культури. Вони знали, що це вплив більшовизму, вплив вчення Леніна-Сталіна на уми українського народу, українських робітників і селян. Тому вони викорінювали з шкіл російську мову. Віднині всі народи будуть вивчати російську мову».
Зросійщеною стала говірка міських низів, міських передмість і робітничих поселень внаслідок русифікації місцевого українського населення і постійного колонізаційного допливу росіян, що прибували (а за совєтської влади були призначувані) сюди для праці, створюючи дрібноурядовий, ремісничий, купецький і робітничий прошарки.
Український провінційний варіянт російської мови («суржик») вживався раніше серед поміщицтва і провінційної інтеліґенції, а пізніше — серед партійних урядовців і технічної інтеліґенції у висліді зросійщувального тиску.
Цій меті служив й від’їзд українців на сезонну чи постійну працю поза Україною і надсилання в Україну росіян та чужинців, що змушені користуватися російською мовою. Царський уряд виплачував в Україні грошову надбавку всім урядовцям немісцевого походження, чим стягнув до неї чимало росіян.
В сучасній Україні, за даними перепису населення 2001 року, проживало близько 8 млн. росіян, 17,3 відс. населення країни. Але число носіїв російської мови перевищувало кількість етнічних росіян: російську мову вважали рідною 29,6 відс. громадян різних національностей. Росіяни України і тепер мають всі засоби для розвитку російської культури і мови: 14 державних російських театрів, музей російського мистецтва в Київі, російські дитячі садки і школи. У відсотковому відношенні кількість російських шкіл в Україні перевищує відсоток громадян російської національности.
Таке становище російської мови в Україні відрізняється від стану української мови в Росії, де на близько 4 млн. громадян української національности нема жодної україномовної школи, театру, вищого навчального закладу.
До речі, під час зустрічі з Президентом США Обамою в Москві Путін дав фальшиву інформацію, начебто в Україні живе 17 млн. росіян.
«Свобода»,
США

УКРАЇНЦІ В МОСКВІ Й НА ОКОЛИЦЯХ
Фраґмент зі статті Марти ШОКАЛО, журналістки, що працює у київському бюрі Бі-Бі-Сі

Українських заробітчан найбільше в Росії. Основна маса зосереджена у Москві та Підмосков’ї. Російська міґраційна служба каже, що українців тут – 3,5 мільйона. Далі вже йдуть узбеки, таджики та інші національності.
Коли мене везуть Рубльовкою – елітною місцевістю на захід від Москви, де зосереджено найдорожчі будинки не лише Росії, але й світу, тільки й чути: те і он те побудували українці.
«Я б не змогла ні в Італії, ні в Португалії, як отам сидіти роками? Та вдома ж чоловік, діти. А тут люди такі самі, як ми, і мова зрозуміла – для мене це дуже важливо», — розповідає Рая. Вона сама зі Жмеринки. В Україні працювала на керівних посадах. Тут – хатня робітниця ось уже восьмий рік. Дуже хвалить господарів: так ніби вони для неї вже члени родини. Живе вона у окремому двоповерховому будиночку, де, як каже, все є для гарного життя.
Суворішими стали правила реєстрації, тепер взяти на роботу працівника з-за кордону важче. Бо в самій Росії десять мільйонів безробітних. Але, попри це, попит на українську робочу силу тут не зменшується.
Ті люди, з якими я розмовляла, кажуть, що обов’язково повернуться в Україну, бо «життя в Росії, а зокрема в Москві, важке».
«Українська думка»

РЯДКИ З ЛИСТА

Держава зобов’язана всеціло підтримувати ввесь спектр життя українського народу, а особливо відродження, збереження та розвиток української мови, і не тільки в Україні, але й у діяспорах. Коли ж цього не зробить теперішній Уряд і Верховна Рада, то обов’язок оборони української мови мусить взяти на себе сам український народ як в Україні, так і в широкому світі.
Мусимо повести усвідомлюючу дію. В цьому нам не можуть завадити партійні, релігійні чи інші різниці.
Всі мусимо стати апостолами української мови сьогодні і завтра, і доти, токи вона не буде на висоті, у нашому народі.

Зіновій КВІТ,
США

СЛОВО ПРАВОСЛАВНИХ ХРИСТИЯН УКРАЇНИ
про міжконфесійні чвари, суспільні біди, спокуси й випробування

Нижче публікуємо «слово православних християн», оприлюднене на пресконференції 20 липня 2009 в УНІАН.
Під цим текстом — десятки підписів українських істориків, письменників, громадських діячів. Але чи потрібні тут взагалі підписи?
Нині майже усі вже забули байку про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів». Уже ці народи шукають своєї ідентичности в своїй історії і живуть за своїм характером, дай Боже, щоб за законами добросусідства. Духовенство усіх кофесій в Україні це розуміє. Але історію час від часу варто нагадувати.
Власне, це своєрідний меморандум перед візитою Патріярха Московського Кирила до Київа.
Згадаймо, як радісно зустрічала Україна в 2001 році папу Римського Іоана Павла ІІ, Патріярха Вселенського Варфоломія в 2007 році. Так само зустріли б і Патріярха Московського, якби він приїхав до нас з такою ж євангельською місією, з такою ж любов’ю і пошаною до українського народу і його держави.
Відомо, що Патріярх Московський прибуває з візитою передусім до Церкви, підпорядкованої Московському патріярхату. Але водночас і до українського народу, до української держави.
Йому належить шана, як сповідникові православної християнської віри, і добре було б, щоб він викликав шану з боку усіх віруючих людей, поділених конфесійно, але поєднаних наукою Христивою. Україна багатоконфесійна. Україна толерантна, Україна любить добрих пастирів, які зціліють душі, калічені безбожною силою.
Україна з великою настороженістю ставиться до тих, хто використовує релігію в ролі державної ідеології, але з великою пошаною ставиться до тих, хто працює на об’єднання, примирення і оздоровлення народу.
З тим добрим словом вітаємо Патріярха Московського на українській землі і пам’ятаємо, що вже 20 років у всіх на умі (і в гостей, і в господарів) — проблема автокефалії Української Православної Церкви.
Наші історичні знання фрагментарні, однак за ними чітко проглядаються реалії, що Московське царство, за ним Петровське царство, за ним большевицька держава дуже споріднені духом. То зрозуміти легко.
Що Київська Русь — то зовсім инший тип культури і ментальности, те зрозуміло не лише історикам, а навіть школярам.
Якщо ж Патріярх Кирил має великодержавницьку програму у реклямованій візиті, то Україна його не сприйме як духовну особу.

Ред.

ПРАВОСЛАВНІ ХРИСТИЯНИ УКРАЇНИ! ДОРОГІ БРАТИ Й СЕСТРИ!

Сьогодні одним з найтяжчих випробувань для України є розділення її духовного тіла між різними православними конфесіями. Це розділення штучно підтримується з-за кордону, а подекуди й усередині нашої країни, тими, хто не хоче єдности нашого народу і нашої Богом береженої України.
Московські патріярхат і влада заважають утвердженню єдиної Помісної Православної Церкви в Україні. Тим часом, на таку Церкву має право кожен православний народ, так само і український, на землях якого проповідував апостол Андрій та з землі якого було просвітлено хрещенням більшу частину Східньої Європи.
Українська Церква є Церквою-Матір’ю для Російської Церкви. Київ був охрещений 988 року, коли Москви ще взагалі не існувало на світі навіть у вигляді простого поселення. Через півтора століття після охрещення Київа на майбутніх московських землях язичники вбили Кукшу Печерського, святого нашої Київо-Печерської лаври.
У світі ніколи не існувало «князя Владіміра», «Кієва», «Лєбєді», «Пєщєрной Лавры»... У всіх стародавніх джерелах незмінно стверджувалося, що це наші «Володымер», «Кыив», «Лыбидь» «Печерська Лавра». Навіть засновник Москви Юрій Долгорукий був київським, а не московським князем. В іншому випадку від був би «Дліннорукім».
Московське князівство виникло 1276 року, через три століття після Хрещення Київської Руси. Перша кам’яна церква Москви була закладена 1326 року, через три з половиною століття після величних київських соборів.
1113 року київський князь Володимир Мономах писав: «Ні правого, ні винного не вбивайте, не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн смерти, то не погубляйте ніякої душі християнської», - випередивши ледь не на тисячоліття сучасні йому і Схід, і Захід.
Ми згадуємо все це не для того, щоб доводити свою першість. Бо чи є більший гріх, ніж марнославство? «Хто хоче бути першим, хай буде слугою», - казав Ісус Христос.
Ми це говоримо, щоб застерегти Московський патріярхат і Російську державу від порушення Восьмої Божої заповіді — «Не вкради».
Довгі століття іноземні поневолювачі намагалися переконати український народ, що він ніхто і що в нього немає нічого — ні віри, ні історії, ні Церкви. А коли український народ доводив, що в нього все це існує, його вбивали.
Бог говорить: «Не бійтеся тих, хто вбиває тіло, а душі вбити не може. Бійтеся тих, хто може душу й тіло згубити у пеклі». Протягом сотень років імперія «вбивала через душу», використовувала Церкву на згубу українському народові. Українська Автокефальна Православна Церква в 1927-1933 роках була тотально знищена не лише в тисячах священиків, але й у мільйонах вірян. Натомість Московська Церква, як і в попередні століття, у руках влади перетворилася на інструмент нищення й руйнування українства.
Усе це нищить Церкву, її святу місію спасіння душ, перетворюючи на знаряддя шовіністичного шаманізму. Метастази цього не минули й сьогодні. І досі Московська Церква переконує український народ, що йому добре там, де його вигублювали мільйонами. Але ж той пастир, який віддає свою паству на загибель, - не добрий пастир.
Нині ієрархи Московського патріярхату «освячують» ядерну зброю - засіб масового знищення людей, проводжають у путь на українські землі рогатих «байкерів» з печерно-шовіністичними гаслами і оголеними дівицями.
Церква хворіє на цезарепапізм. Під час деяких «хресних ходів» люди з перекошеними від злоби обличчями несуть портрети Й. Сталіна, намагаючись тим самим спотворити православне християнство — релігію Божої любови. Рік тому в церкві Московського патріярхату під Петербургом з’явилася ікона із зображенням Сталіна — найкривавішого вбивці в багатостраждальній історії людства.
Господь карає людей за гріх, а винагороджує — за його подолання. Сьогодні на тих територіях України, де переважає Московський патріярхат, зафіксовано найбільший рівень соціяльних бід і хвороб: злочинів, наркоманії, пияцтва, азартних ігор тощо. Це значить, що церква недостатньо виконує своє покликання. Церквам у всіх регіонах України час зайнятися не чварами, а своїми прямими обов’язками, спасаючи душі й тіла людей.
Ми закликаємо винних священиків і мирян відвернутися від гріхів, зняти погони іноземних держав, покаятися перед Богом і народом та стати на шлях правди. Бо кара за оману неминуча. Можна обдурити людей, та не можна — Бога.
Ми закликаємо тих священиків, на кому лежить найбільша відповідальність, якнайшвидше створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву. Така Церква потрібна не для політики. Вона опікуватиметься спасінням душ і викоріненням соціяльного зла, а не воюватиме з православними та іншими християнами.
Упевнені, нас почують ті, хто хоче Україні добра. Хто ні — хай «вариться» у своїй злобі.
Розмовами про «канонічність» і «неканонічність» Україні намагаються підкинути ідею, що канонічною може бути лише Церква, затверджена КҐБ. Цим намагаються заперечити слова Господа: «Де двоє чи троє в Ім’я Моє зібрані, там Я серед них». Тим більше народ, який прийняв апостола Андрія і з земель якого тисячу років тому відбулося охрещення мільйонів людей і сотень мільйонів їхніх нащадків, має право на свою Церкву.
Попри все, вірмо: Господь милосердний до нашої землі! Підтверджень цьому безліч. Ще двадцять років тому «реалістам» здавалося, що Україну назавжди поховано. Наш український народ хотіли стерти з лиця землі, а нашу землю й історію — загарбати собі. Та Бог не попустив цього. Вогонь віри не згас. У ті часи українці вітали один одного словами: «Христос воскрес! — Воскресне Україна!». Історія показала, наскільки правдивою була ця віра.
Нині нам потрібна такої ж сили віра та максимальні зусилля. Не слід сперечатися, хто перший, а хто — останній. Ми закликаємо всіх православних християн України припинити міжконфесійні суперечки, жити на засадах миру й любови, служіння Богові та своїй земній Вітчизні.
Суперечки ростуть із браку любови. Але український народ віками доводив, що він здатний до справжньої жертовної любови. Можливо, саме тому українська земля не народила жодної єресі.
Криза, як і кожне випробування, - це Божа милість до заблукалих. Вона дається, щоб зміцнитися у вірі. Лікування країни почнеться з наших душ. Ми закликаємо всіх припинити примирливе ставлення до зла. Корупція, хабарництво - це гірше ніж крадіжка. Це ще й зрада довіри, крадіжка в того, хто довірився тобі.
У XI-XVIII ст. українська земля вкрилася густою мережею церковних братств, що стали міцними фортецями в обороні православної християнської віри. Сьогодні ми закликаємо всіх православних християн України стати єдиним Православним Братством, підтримати всіма своїми силами створення єдиної Помісної Православної Церкви.
Ми ні на кого не маємо зла. Божа милість є над кожною людиною. Кожна людина сама обирає чи добро, чи зло. І кожен відповідатиме перед Богом за свій вибір.
Сьогодні ми закликаємо українських православних не розділятися за мовою, національністю, регіоном, а пам’ятати слова апостола Ісуса Христа -Павла, сказані в «Посланні до колосян» (І ст. по Р. X.) про те, що в християнстві немає ні елліна, ні іудея, ні варвара, ні скита.
Закликаємо приєднатися до молитви нашого князя Володимира Мономаха за Київ, який за благочестя дістав розквіт і славу «другого Єрусалиму»:
«Град свій [Київ] сохрани, Діво-Мати чистая, який під [покровом] Твоїм незмінно царствує! Хай Тобою він зміцнюється і на Тебе надіється, перемагає в усіх бранях, повергає супротивників і заставляє [їх] покоритися».

Шляхи до Тараса
Інна ДОРОФІЄНКО,
художник-реставратор вищої кваліфікації

У видавництві «Криниця» 2004 р. з’явилась велика монографія Валентини Рубан-Кравченко «КРИЧЕВСЬКИЙ І УКРАЇНСЬКА ХУДОЖНЯ КУЛЬТУРА XX ст.». Василь Кричевський —перша частина трилогії, що розпочинає серію видань «Мистецькі роди України». Книгу дуже зацікавлено сприйняла наукова громадскість, як в Україні так і за кордоном. Серія, за повідомленням видавців, буде присвячена мистецькій еліті, творчість і доля якої яскраво фокусують драматизм шляхів української культури, виявляють її самобутність і внесок у світову скарбницю.
У книзі йдеться про життєвий і творчій шлях родоначальника потужної мистецької династії, художника універсального таланту Василя Кричевського - одного з великих Майстрів XX століття, які відкривали нові обрії творчости. Творець нової української архітектури і перший художник кіно, живописець, графік і сценограф, майстер вжиткового мистецтва і дизайнер, педагог, дослідник і знавець народної творчости — усе це Василь Кричевський, ключова постать українського мистецтва минулого століття.
Автор видання доктор мистецтвознавства В. Рубан-Кравченко зібрала багатющий документальний та ілюстративний матеріял, який розкриває творчість майстра і передає відчуття дуже непростого часу, в який митець жив і творив. Завдяки особистому спілкуванню з родичами династії Кричевських авторці пощастило повернути неоціненні скарби з творчого доробку архітектора і заповнити ті прогалини, які виявляють суть його пошуків. Дослідниця торкнулась надзвичайно актуальної в наш час теми — висвітлення діяльности мистецьких династій, які збагачували й оновлювали національну традицію. Ці ідеї дуже на часі, адже на противагу процесам глобалізації у світовій культурі зростає потяг до національної ідентичности, до глибинних народних джерел. «Мистецькі родини і цілі династії існували в Україні віддавна. Особливо потужною стає їх діяльність у XVII -XVIII ст., коли квітне культура Гетьманщини, дивуючи світ розвитком освіти, життєрадісним буянням барв і мелодій, пишністю храмових споруд і довершеністю фолкльорних творів, здійснюючи помітний вплив на сусідні країни».
Дуже влучно про Василя Григоровича Кричевського, як провідну постать українського мистецтва XX ст., сказав відомий художник С. Гординський: «Якщо уявити собі мистецтво якогось народу як храм, що опирається на колони, то, власне однією з таких колон українського мистецтва був Василь Грирорович Кричевський». Із мистецької спадщини митця залишилося небагато — це колишній будинок Полтавського губернського земства, нині Полтавський краєзнавчий музей, споруда музею Т.Г. Шевченка в Каневі, що зараз перебуває на завершальній стадії реставрації і навколо якої точаться неабиякі суперечки, та інш. Музей в Каневі було відкрито в 1939 р. (автори проєкту В.Кричевський, П. Костирко), але авторам не вдалося цілком втілити задуми, що передбачались проєктом. В силу різних причин — економічних і політичних... Фінансування було скорочене, всі заходи спрямовані на здешевлення і спрощення проєкту, хоча, як відомо, ще й на стадії його затвердження автора було звинувачено у тому, що споруда в пляні подібна до хреста, а це загрожувало великими неприємностями, і лише кмітливість одного з членів комісії, який переконав всіх у тому, що це швидше схоже на молот, врятувала автора від непередбачуваних наслідків. Іншу видатну споруду В.Г. Кричевського — Будинок Полтавського губернського земства, збудований в 1903-1908 роках, який був дуже ушкоджений під час Другої світової війни, вдалось врятувати завдяки зусиллям реставраторів і, зокрема, соратника Василя Григоровича архітектора П. Костирка. Нині, коли відзначали століття освячення будинку, архітектори присвятили цій події спеціяльний випуск журналу «Мармур салон» — «Архітектурний феномен Василя Кричевського».
«Жодної іншої споруди, рівної за соціяльним значенням для відродження нашого народу, XX ст. не створило. Тож осягнімо вартість будівлі, її значення як національної святині, що вимагає свідомого і побожного ставлення, а ім’я її автора (Василя Кричевського) - слави і шани у першому колі найвидатніших світочів нашого народу» (Професор Київського національного університету будівництва і архітектури, академік Віктор Чепелик).
Поклонитись генію українського народу Т. Шевченку в Каневі, відвідати місця, пов’язані з родом Кричевських, цими днями із США прибув до України онук архітектора — п. Василь Лінде-Кричевський, художник за фахом. Завдяки спілкуванню В. Рубан з рідними Кричевських ця подоріж відбулась і розпочалась вона з дороги до могили Т. Шевченка, якого найперше прийшов провідати п. Василь та переконатись, що справа рук і його діда архітектора В.Г. Кричевського теж пошанована і жива. Велике враження на гостя справив проєкт архітектора-реставратора В.М. Безякіна інституту «УкрНДІпроєктреставрація», виконаний з глибоким розумінням В.Кричевського —архітектора і митця та відповідно до наукових принципів реставрації з використанням архівних документів для втілення ідей автора в життя. Проєкт та виконанні в натурі роботи гостеві показали в приміщенні музею.
«В процесі реставрації не має бути втрачений художній образ споруди», — сказав гість і записав у книзі почесних відвідувачів музею свої враження від побаченого в «Тарасовій Світлиці». Гість був дуже зворушений, узрівши простір, який відкривається від могили поета на протилежний берег Дніпра і який він раніше бачив лише на картині свого діда, що зберігається в сім’ї як реліквія.
Всі чекають завершення робіт з реставрації у святому для українців місці і сподіваються також на нові можливості музейних приміщень, де можна буде демонструвати і персональні виставки окремих митців.
А тим часом труднощі кризового періоду в державі дуже гостро позначились на реставрації пам’ятки, яку плянувалось завершити до 22 травня в рік 195-ліття від дня народження Т. Шевченка. Та марно. І тут міністерські чиновники почали шукати шляхи здешевлення проєкту і, як у совєтські роки, відмовлятись від окремих елементів художнього декору — майолікового оздоблення фасаду, що є головною ознакою почерку архітектора, його причетности до народних джерел, як і від завершення задумів автора в інтер’єрі, вестибулі з розписом. Зрозуміло, що головний архітектор-реставратор споруди в своїй роботі скористався тими безцінними матеріялами в кольорі проєкту В. Кричевського, які зберегла родина за кордоном і передала в Україну.
Працівники заповідника ще в 70-80 роки минулого століття ініціювали завершення художнього образу споруди музею згідно проєкту автора, але втілити в життя ці спроби тоді знову не вдалось. Хронічний брак коштів навіть для святині народу.
А нині з’явились ще й ідеї «по-сучасному» подати інтер’єр, в «сміливій» стильовій моді, не зважаючи на те, що архітектор-реставратор вже запропонував окремі тактовні елементи сучасного дизайну у відреставрованих приміщеннях музею. Маємо сьогодні вдумливо й відповідально діяти для увічнення пам’яті великого сина нашого народу Т. Шевченка, зокрема і довершити образ його нездійсненної мрії про «хатинку», що її В. Кричевському вдалось талановито втілити в мистецькій споруді музею, ґрунтуючись на зразках невичерпних народних джерел, на яких ґрунтувались і вірші геніяльного поета.

НЕЗАХИЩЕНІСТЬ КУЛЬТУРИ

З набуттям Україною незалежности гостро постала проблема допомоги нашим сучасникам знайти орієнтири духовного відродження та єднання народу. Виникла довгострокова державна програма відтворення національних святинь нашого народу Михайлівського Золотоверхого манастиря, Успенського собору Київо-Печерської лаври та ін. Значна частина цієї програми вже виконана.
В організації процесу відтворення пам’яток головна роля належала науковій громадськості, Українському товариству охорони пам’яток історії та культури, Фонду ім.. О.Гончара та самому письменнику Олесю Гончару, який брав найактивнішу участь у цій справі. Відродження святинь було поставлене на наукову основу завдяки роботі спеціялізованої реставраційної організації корпорація «Укрреставрація», яка була хранителькою традицій рідкісних професій при наявності фахівців високого рівня підготовки.
До 2008 року продовжувалась і довгострокова програма відтворення інтер’єру Успенського собору Київо-Печерської лаври, яка фінансувалася з державного бюджету. За цією програмою вже виконано 7 іконостасів і майже весь розпис центральної нави у відповідності з розглянутим і затвердженим проєктом відновлення розпису XVII ст., який зберігся в копії академіка Ф.Солнцева, а в натурі — одночасний з розписом Троїцької надбрамної церкви Київо-Печерської лаври.
Та необгрунтовані дії міністерських структур з охорони культурної спадщини призвели до того, що певні фінансові ресурси були спрямовані не на державну програму, а на потребу Києво-Печерського чоловічого манастиря. Фактично було змінено мету і завдання актуального соціяльного замовлення суспільства з відродження, зокрема Успенського собору.
А нещодавно, керівництво манастиря звернулось до Головного управління охорони пам’яток КМДА з проханням передати собор в оренду на 5 років, не очікуючи завершення художніх робіт в інтер’єрі. Настоятель манастиря владика Павло не раз свідчив про те, що влада фінансує манастир, а не Київо-Печерський історико-культурний заповідник, який нібито не виконує своїх обов’язків по реставрації споруд, а манастир сам все робить.
Але духовні люди - ченці мали би не протистояти тим державним програмам, що протягом багатьох років виконувались на фаховому професійному рівні, а шукати спільних шляхів до вирішення проблем збереження наших святинь, які належить всім нам, а не лише манастирям, і навіть світовій громадськости, бо вони є у списку пам’яток під охороною «ІКОМ08».
Та міжнародна памятко-охоронна організація «ІКОМ08» об’єктивно оцінила дії тих і інших і винесла вердикт про незадовільний стан памятко - охоронної справи в Україні. Культурна Европа досить прозоро попередила, обстеживши дві пам’ятки світового визнання «Національний заповідник «Софія Київська» та ансамбль Київо-Печерської лаври, що не одразу зніме цей статус з українських пам’яток, а дасть термін 2 роки для виправлення ситуації з врахуванням рекомендацій Комітету «ІКОМ08».
На жаль, 20-літній період безконтрольного порядкування манастиря на Дальніх печерах приніс печальні наслідки, а саме, всупереч заборонені широке будування споруд на заповідній території, зміну інтер’єрів пам’яток барокового мистецтва XVII ст. церкви Різдва Богородиці та Анни Зачатія з не властивим для Київо-Печерської художньої школи стилем.
Знецінено пам’ятки нефаховим підходом у вирішенні стилістики розписів.
А нещодавно, зруйнувавши проїжджу арку XIX ст., що викликало обурення громадськости, швиденько побудували нову, яка б могла вільно пропускати великі вантажівки на територію манастиря.
Тепер манастир звернувся до КМДА віддати йому в оренду на 5 років Успенський собор, з наміром самим все розмалювати, не очікуючи завершення державної програми. А це означає нове знищення пам’ятки, котру стільки років віддавлювали видатні художники-монументалісти – народний художник України, Академік Академічної мистецтв України, В.М. Прядка, заслужений діяч мистецтв Л.І. Дмитренко, народний художник України, член кореспондент Академії мистецтв В.І. Пасивенко і багато інших.
То хто ж захистить нашу культуру і її виконавців від корупційних дій чиновників, які б мали продовжити програму відновлення Успенського собору, якого всі чекають, і передати собор для богослужінь?

Людмила КОРЗУН
Олександер ШУМИЛОВ «МІСТИЧНИЙ КЛЮЧ ДО УКРАЇНИ». — К.: Логос, 2008

Побачило світ друге видання праць світлої пам’яті Олександра Шумилова, який був автором «Нашої віри» Читач знайде у книзі глибоке й свіже бачення фундаментальних підходів до розбудови молодої української держави. Книга містить соціяльно-філософські праці, аналізу економічних проблем українського суспільства та можливих шляхів їх подолання, а також розміркування проідеологічні засади розбудови нашої держави.

«Слово Україна має стати синонімом слова Справедливість. Саме задля цього ми і отримали черговий історичний шанс. Коли Україна стане справедливою, вона стане цілісною, як алмаз, і неприступною для недругів, як фортеця. Вона буде дороговказом для інших народів у такому несправедливому світі. Вона розквітне матеріяльно, культурно й духовно, вона віднайде, нарешті, свою загублену в довгих історичних перегонах сутність. Тим більше, що сутність ця «закодована» в геральдичній символіці нашого народу.
Сьогодні людству, щоб вижити і перемогти близьку глобальну кризу, треба заново відродитися для культури і духовности. Іншого позитивного вибору просто не існує. Це починає ставати жорсткою детермінантою цивілізаційного виживання в перехідний до нової доби історичний час. Час, який, всупереч гнітючим реаліям здрібніння людської натури, неодмінно має породити своїх героїв. Особистостей, здатних надихнути конструктивною енерґетикою мільйони інших людей і організувати суспільний загал для якісно нового вирішення маштабних завдань суспільної трансформації.
В одухотвореному суспільстві наукові знання і новітні технології будуть «працювати» винятково у гуманістичному вимірі, прибутковість підприємницької діяльности займе належне їй підрядне місце порівняно з суспільно-творчими цілями, а сучасна нам тенденція зовнішньої експансії людини у світ зміниться на прямо протилежну тенденцію безмежного внутрішнього розвитку людської особистости.
Чи треба казати, що наслідком поступової чи кардинальної зміни внутрішньої природи людини стануть невідворотні, гуманістичного спрямування видозміни тих далеких від досконалости економічних законів, що діють нині у людському суспільстві?»

Книгу можна знайти в Інтернеті під тією ж назвою.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку