ПРО СВЯТИХ, ЩО В УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ ЗЯСЯЯЛИ

Церква Христова тримається на Святому Писанні  і на Святих, священномучениках. Їх завжди було порівняно мало, але вони визначають суть віри – вони вчать.
В різних країнах є багаті некрополі, як свідки історії. В Україні поруйновано могили князів, гетьманів, героїв. Ми не знаєм, де їх могили.
Але в Україні дивом зберігаються мощі святих і подвижників. В безбожному мороці вони були так далеко від князя світу, що він їх обминув.
Але він не обминув живих  слуг Божих, що відмовилися йому поклонитися і воліли йти дорогою мучеників за віру.
В ХХ столітті українська  земля дала багато святих, канонізованих і православною, і греко-католицькою церквами.
Але гріх було б казати, що ми знаємо усіх святих нашої землі ХХ віку. На Божому суді стануть і ті з братніх могил, про кого ми й не чули. І ті замучені, котрі були гнані і владою, і вірною владі Церквою. І часом не в аскетизмі був їх подвиг, а в служінні Богові і ближньому всупереч усім погрозам та заборонам.
«Путь святих полягає не у зовнішньому творінні добрих справ, щоб їх було якомога більше, ні, а щоб вони були якомога ближче до Божественного помислу і волі:
Треба торгувати доброчинствами, і яке в даний час  на життєвому  ринку йде, те й запускати в дію».
Ті слова єпископа Варнави, гнаного за віру в ХХ ст., орієнтують сучасну людину на подвижництво не так в затворництві, як в многолюдді, поза манастирськими стінами: треба з Божою допомогою самому знайти місце, де служити Богові і людям…

Марія Овдієнко

*       *        *
Стою на Божому екзамені —
душа витає над Дніпром,
а синя жилочка Дніпра мені
пульсує скронями й чолом.

А часопростір диха Лаврою,
йде Україна до коша,
і б’ється білою литаврою
у небо сповіді душа.

Вона ще юна і не навчена
витати там, де не болить.
А дзвін розмірено і завчено
про щось із Богом гомонить.

І стільки нас, іще не зламаних
(вже не сліпці — ще не співці),
у Божих намірах і знаменнях
персти на Боговій руці.

І Україну — ми ще віримо
(хай буде так, хай буде так!) —
не кинем на поталу звірові.
Збирає Бог персти в кулак.

*       *        *
Живу, як останній листок,
на дереві, вмерлім учора.
Малюю у прірву стрибок —
то білим, то чорним.
Ще кров напівзгусла тече,
проте вже не з кореня — з крони.
І відчаєм мертвих очей
до мене волають мільйони.
І мертвого листя печать
на спині Землі — наче рана.
Малі журавлята ячать:
— Врятуймося за океаном!
Нехай не дає мені Бог
у втечі себе рятувати.
Малюю у прірву стрибок —
готуюсь стрибати.

*       *        *
Око Господнє — на всеньке небо!
Я перед ним — піщинка мала.
Мов пелюстки, опадають потреби.
Світлом стаю проти темряви й зла.

Пильно вдивляюсь в Око Господнє…
Колір його пізнать не дано.
В ньому веселка грає на споді,
всесвіти — Ока Господнього дно.
Зі збірника «На галері вічности»

ПРО НАПОВНЕННЯ ДУХОМ

Давно помічено, що люди побожні говорять про священика і храм, а маловірні – про конфесії… Побожні зосереджені на молитві, а відсторонені – на подіях навколо церкви.
В народі називають церквою свій храм, свою парафію, і це не випадково. Для людини, осілої в селі чи в містечку, уся церква зосереджена в одному храмі, а духівництво – в особі священика.
Тому особа священика з правіку дуже важлива в житті громади – важливіша, ніж сам він усвідомлює. Це особа помножена і на його незвичайну місію, і на сотні сприймань різними людьми. У старі часи невідповідний священик – то біда для села, і  надовго  біда. В наші часи є більше можливостей вибору, особливо в містах, де багато храмів. Та й у  часи наші люди називають усе своїми словами – не заховаєшся.
Мирослав Маринович порушив питання, яке нині багатьох допікає: про рівень священнослужителя, а відтак про висоту Церкви. І її ролю у відродженні нації.
Нам хотілося б говорити про позитивну і велику ролю. Але про це мовчимо, як про самозрозумілу річ. Натомість доводиться говорити про те, що болить і про що мовчати не маємо права.

Редакція

КОЛИ У ГРІХ ВПАДАЄ СВЯЩЕННИК
Мирослав мартинович

Останнім часом до мене все частіше приходять люди зі скаргами та жалями на своїх парохіяльних священиків. Навіть якщо у тих розповідях є лише половина об’єктивної правди, а решта – суб’єктивні людські враження, то все одно ситуація виглядає тривожною. На сріблолюбство парохів і на фінансові зловживання скаржаться багато мирян. Хтось із парохів дозволяє собі служити літургію в нетверезому стані, інший ледь не прилюдно афішує свої аморальні зв’язки. Почуте приголомшує і травмує. Всі згадані виразки, список яких кожен може легко доповнити, викривають головний гріх багатьох священиків: забуття своєї присяги, кричущу розбіжність між тим, що вони проповідують, і тим, як живуть самі. До критики з боку своїх парохіян такі священики ставляться дуже жорстко й трактують її як гріх, що вимагає сповіді та покути. За критику вони можуть погрожувати насиланням на скаржника чи на його рідних тяжкої хвороби або навіть смерти. Побожністю людей такі священики зловживають, замість гідного мирянського послуху виховують у своїх парохіянах рабську безсловесну покору. Якщо вірити моїм співбесідникам, то скарги до церковної єрархії результатів не дають. Принаймні таким є стійке людське враження. Не знайшовши розуміння, люди часом „голосують ногами», переходячи до інших церковних спільнот. Розповідають, що недавно навіть ціле село перейшло під руку розкольників, які наче створені для того, щоб підбирати зневірених. Проте й у душах тих, хто залишається, осідає тягар великої кривди.
Моя душа також у великій тривозі й ваганнях. Як правильно вчинити? Адже Церква – це не новочасна демократична інституція, в якій рішення приймаються голосуванням на загальних зборах колективу. Існує освячена століттями специфіка. Отже, в уяві завжди остережно блимає червоний сигнал: «Не зашкодь!» Важливо також не зранити своїми необачними узагальненнями серця тих численних священиків, які ревно й самовіддано служать своїм парохіянам. Проте водночас є сильне відчуття, що далі замовчувати проблему не можна – треба бити на сполох. Адже душевні рани мирян не є меншовартісніші за душевні рани священиків та єрархії. І публічність мого звернення є спробою довести тим мирянам, які поділилися зі мною своїми болями, що я не замовчую почутих від них проблем. Утім, я також не хочу перекласти вину на когось іншого. Проблема, про яку йдеться, є нашою спільною проблемою, і всі члени Церкви – самі священики, єрархія, монашество, миряни – мусять замислитись над тим, яка їхня роля у її вирішенні.
Найперша моя надія на відродження справжнього духу покликання. Добрі священики мають усвідомити, що мало дбати лише про свою «парохію скраю». Бацили розкладу і тління з сусідньої парохії легко можуть проникнути в неї та внести заразу. Звичайно, ми живемо не в ті часи, коли честь людини була понад усе. Майже зникли ті, що служили еталоном доблести й чести. Проте кому як не священику знати, що так довго тривати не може, що Святий Дух обов’язково очистить усе від скверни, а ті, що зрослися зі скверною, з нею і будуть відкинуті. Отож саме в середовищі духовенства мають з’явитися речники очищення, саме з нього має початися рух за «оздоровлення лікаря», бо, перш ніж братися за лікування душ вірних, душпастир має вилікуватися сам.
Йдеться при цьому не про безгрішність священика – мирянин не може вимагати від нього святости, коли сам не може позбутися своєї гріховности. Йдеться про відновлення в душі «страху Божого» – отого спасенного корсета, що його дає людині віра і що стримує людину від вакханалії гріха. В усі, навіть найславетніші періоди життя Церкви були священики, не гідні своєї місії. Інакше просто не може бути, бо всі ми люди. Проте найуспішнішими в історії Церкви були саме ті періоди, коли в середовищі духовенства діяв виразний етичний код, порушення якого вело до загального осуду і, як кажуть, до «неподавання руки». Таке правило не є порушенням Божої заповіді «не судити» – це, якщо хочете, жорстке правило священичої санітарії: забруднена душа священика – однаково що непомиті руки хірурга...
Ось чому я апелюю передусім до тих священиків, які не чуються винними у перелічених мною провинах. Подолайте в собі дію сучасної світської «норми»: не втручатися в те, що діється довкола. Ви краще за мене знаєте канали, якими проникає до серця священика спокуса. Згуртуйтеся, щоб спільними зусиллями перекрити їх!
Принцип єрархічности, що властивий Церкві, розвертає наш погляд також у бік єпископату. Я знаю, що їхня ситуація є значно складнішою, ніж це видається багатьом мирянам. Тому не до простого «стинання священичих голів» закликаю я владик (хоча у цілій низці випадків потрібно було б негайно застосувати дисциплінарні покарання). Мені вже випадала нагода прилюдно відзначати свою пошану до особливої риси Блаженнішого Любомира, який хоче, щоб і священики, і миряни духовно дозрівали до життя в умовах свободи. А цього не можна досягти з-під палиці – ми дозріваємо через свої проби і помилки, через відступи й покаяння.
Проте криза, яку нещодавно пережила Римо-Католицька Церква в Америці, мусить бути для всіх нас великою пересторогою. Час від часу настає момент, коли звична людська логіка «невиношування сміття з хати» й «захисту чести мундира» починає приносити більше шкоди, ніж користи. У такий момент гласність є рятівною, бо вона сама по собі є ліком. Єпископ має бути батьком не лише для своїх священиків, а й для всіх вірних. І ті миряни, що в той чи інший спосіб постраждали від кривдячих дій священика, мають відчувати, що єпископ обстоює правду, хоч якою болісною вона для нього є. Саме ця потреба змусила Папу Венедикта XVI під час недавньої поїздки до США зустрітися з жертвами священичих злочинів.
Кажуть, кількість американських священиків, які переступили Божий і людський закон, заледве сягала 1%, і це не був якийсь специфічний злочин духовенства: заражене ним і світське суспільство. Однак Церква в Америці ще довго покутуватиме їхній гріх! Я переконаний, що і в нашій Церкві межу переходить мізерна частка духовенства. Але тінь, що падає на всю Церкву, довга, й усунути її важко. То чому ж мають страждати ті чесні священики, яких ми знаємо і якими всі захоплюються?
Я певен, що багато мирян у нашій Церкві були б щасливі, якби дізналися з офіційних церковних джерел, що Синод Єпископів не просто обговорив ситуацію, яка склалася у сфері душпастирювання, а вжив невідкладних дисциплінарних заходів, що усували б виявлені зловживання, а головне – випрацював програму радикального оздоровлення ситуації. Така програма, до речі, мала б враховувати не лише відповідальність священиків, а й їхні життєві потреби. Бо часто невлаштованість священика робить його менш опорним до дії спокус. Для мирян же публічне озвучення такої програми було б сигналом, що єрархія Церкви зауважила проблему, а відтак подає їм надію. Тоді й заклики Церкви до мирян жити праведним життям мали б більшу переконливу силу.
Мені важко визначити, якою в цьому випадку могла б бути роля монашества, – я маю лише виразне інтуїтивне відчуття, що ця роля є великою і досі мало реалізованою. Натомість мені значно легше говорити про ролю мирян. Так, українські миряни, навчаючись жити в умовах свободи, мусять розпрощатися з трьома видами рабського реаґування на кривди з боку священика.
По-перше, вони мають усвідомити, що покора священикові у його неправедних ділах є непокорою перед Святим Духом. Пошана до авторитету священика є благодатним скарбом нашої традиції, на якому зростала духовність наших предків. Проте, якщо своїми діями священик порушує Божі й церковні настанови (а часом і закони держави), в душі мирянина залишається найвищим еталоном авторитет Євангелії. Ніяка гріховність священика не сміє уневажнити цього авторитету! Й ніяка гріховність священика не означає, що його парохіянин тим більше може коритися спокусі. Навпаки, згуртована, доброчесна й доброзичливо настроєна парохія може стати духовною опорою для пароха у його хвилевій слабості.
По-друге, миряни мають зрозуміти, що аґресивне й засліплене бунтарство, – це також ознака рабського стану душі. Таке бунтарство не визволяє людський дух, а навпаки – його поневолює. Цивілізованим і гідним вільної людини є лише посередній шлях – не упокорене мовчання й не засліплене бунтарство, а шлях конструктивного реаґування на проблему, що виникла.
Нарешті, по-третє, критиканство й пошуки винних – це також ознаки внутрішньої несвободи. Я не втомлююся нагадувати мирянам, що нам, критикуючи священиків, нема чого ставати у позу праведників. Кожен священик, перш ніж стати семінаристом, перебував у стані мирянина. Фактично немає жодного гріха священика, якого б не можна було знайти у мирян. Особливою є лише влада над людськими душами, якою він наділений і якою він може або скористатися на благо людини, або ж повернути її на шкоду людському духовному здоров’ю. Тому боротьба за доброго священика – це не лише скарги на нього, висловлені йому особисто чи спрямовані до єрархії. Це також молитва за свого пароха, спрямована до Господа Бога. У кожному священику ми маємо бачити нашого співбрата-християнина, якому випала особлива і непроста місія. Ми молимося за «плаваючих і подорожуючих», бо вони перебувають в екстремальних умовах. Ми молимося за «правління і все військо», бо їхнє служіння пов’язане зі специфічними ризиками для їхньої душі. Але ми молимося також за єрархію Церкви і «чесне пресвітерство», бо ризики для їхньої душі є не меншими. Зрештою, ми, грішники, що вдячно приймаємо, коли хтось молиться за нас, маємо тепер молитися і за тих священиків, які також припустилися гріха.
Тому сьогодні я хотів би запропонувати усім, хто читає ці рядки і хто має в серці добру волю, молитовно підтримати своїх парохів і загалом усіх священиків. Якщо когось не влаштує складена мною молитва, то складіть свою, але моліться:
Царю Небесний, Утішителю! Молимося до Тебе за чесне пресвітерство наше, за тих, хто взяв на себе нелегкий труд бути з нами у наших радощах і скорботі, у сумнівах і каятті. У цей нелегкий час великих викликів і духовного замішання підтримай їх!
Ти, що є Скарбом дібр і Подателем життя, обдаруй Своїми дарами тих Своїх слуг, які у Твоєму святому Імені ревно служать усім, хто зранений життям і зболений його скорботами. Хай запишеться у вічну Книгу життя кожен їхній вчинок, що став опертям для немічних і потребуючих.
Ти, що всіх очищаєш від скверни, очисти душі тих Своїх слуг, які похитнулись перед випробуваннями, піддалися спокусам світу цього і тим самим затемнили Твій образ у своїх ділах і в своєму серці. Хай сповняться вони духом сокрушенним і тими слізьми, якими омилася душа апостола Петра після усвідомлення своєї зради.
Відкрий їм очі на те, що кожне їхнє діло, вчинене супроти Твоєї волі, не тільки обтяжує їхнє власне сумління, а й підриває віру в серці мирянина. Хай стримає їх пересторога, що занапащення віри рівнозначне гріхові душогубства.
Зроби так, щоб загоїлись рани скривджених і розчарованих. Зітри в їхньому серці і в їхньому житті наслідки кривд, заподіяних Твоїми слугами, що спіткнулися.
Ти, що вустами священика відпускаєш наші гріхи, прости тепер гріх його уст! Хай від провин окремих Твоїх слуг не падає тінь на інших, що служать Тобі і людям з любов’ю та покорою.
Ти послав нашій Церкві дар мучеництва й терпінь. Охорони її тепер від спокуси розкошів і самозаспокоєння. Ми молимо Тебе за мудрий провід Церкви, жертовних пастирів і вірних синів і дочок, якими прославиться нова сторінка її історії!

«АВТОГРАФ БОГА НА ЗЕМЛІ»
Надія Князев

Духовне є визначальним. В Українській Греко-Католицькій церкві щороку, на Стрітення Господнє, відзначають День богопосвячених осіб. Місія богопосвячених завше велика. Але життя таких осіб не завжди гладке та рівне.
Нелегко охопити поглядом все те, що наш народ і Церква пережили в ХХ ст. Дві світові війни, низку окупацій, погром Церкви, переслідування вірних, Голодомор, що поглинув майже чверть людности нашого краю та численні більшовицькі репресії, які винищували національну інтеліґенцію.
…В останній день зими я зазнайомилася із отцем Йосафатом, священиком невеличкого гірського села Царківня, що у Долинському районі на Івано-Франківщині. Йому уліті минуло дев’яносто років, а його життя – то ціла епоха. Народжений у 1917 році,  «автограф Бога на землі» прожив його як один день. Чого тільки не випало на його долю. Я чула про отця Йосафата вже давно. Казали, що десь там, далеко у горах, є старий монах, який лікує. До нього їхали усі, хто мав проблеми із здоров’ям, бо священик, низько схиляючись над головою болящого, просив у Всевишнього зцілення.
Заходжу в дім. Тут все, чим живе Божа людина. Портрет святого Йосафата Кунцевича, ікона Пресвятого Серця Ісусового… «Це мої габіти. А то місце для сповіді. А то Гошівська Божа Матір: чи чули Ви про неї?» І… гітара та скрипка. Каже, що грає і нині. 
Розповідає, як ішов до Бога. Поіменно згадує всіх, хто йому по життєвій дорозі траплявся. Показує пам’ятні  відзнаки. Ось від Верховного архиєпископа Бенедикта Шістнадцятого – відзнака Святого Хреста…
Отець Йосафат відчував своє покликання ще з дитинства. Пробув у Гошівському манастирі п’ять років. Потім прийшла совєтська влада. Ігумен Шепітка попередив молодих монахів, щоб вони розходилися, бо їх можуть арештувати.
Вирішив у рідному селі Царківні навчати молодь церковному співу. Першу Службу Божу разом із парафіянами співав у Вербну неділю, а в понеділок отримав повістку з військкомату. Пригадує, як реаґували там на його довідку, що «оцей хлопець вихований в манастирі, є духовно вихований і не зможе сповняти красноармійські обов’язки»...
Проте через двадцять днів довелося таки їхати аж у Воронезьку область. У Середніх Корчах (село у Воронезькій області) у штрафбатальйоні будував мости. Він, тоді ще Ілля Лесів, дяк із Поляниці Михайло Пінах та Михайло Гордій з Ямниці. І славлять Господа у співі. Але такого, виявилось, не можна. Від поляка Тиміцького дізнався, що за ними стежать. Через тиждень без суду забрали до Новосибірська. Оголошує голодування. Не допомагає. Оголошує друге. Подіяло. «Лесів! Із речами на вихід!», – почув через якийсь час. Зголоджений, хворий, із п’ятьма хлібинами і трьомастами грамами тюльки прямує на Вкраїну. По дорозі і той нехитрий скарб тратить, проте світ не без добрих людей. Хтось дав дві хлібини, з якими й доїхав до Моршина.  А з Моршина і до Царківні … скільки там тої дороги. Знову вчив співу. Знову тюрма, жартує: «дали лише сім років». Підпільна у Стрию гімназія. Зрада. Тривале переховування. Бере собі  у духовники Йосафата Кунцевича, іменем якого названо Василіянський Чин. І робота, робота і ще раз робота. По всій окрузі в  селах Витвиця, Станківці, Царківня отець Йосафат служить як священик. Всюди пішки, і всюди було всяке. Службу відправляли  навіть в городі, «під отою яблінкою», показує.
До церкви перебралися аж за Горбачова. І знову робота: церкви по селах дерев’яні, старенькі. І має отець мрію – нову муровану вибудувати. Хтось пожертував на цеглу, хтось підсобив деревом, та й почали будувати. Вийшов великий храм на честь Різдва Матері Божої. Всі свої долучилися. Микола Штурмак розписував й іконостас робив. «1996 року Божого закладено наріжний камінь Різдва Матері Божої за отця пароха Йосафата І. Лесіва. Закінчено будову храму 2001 року», – читаємо на пам’ятній дошці.
Говорить отець натхненно про любов до Бога і ближнього. «Господь питатиме не про метрику хрещення, не про науковий диплом, не про інші цінності, а лише про любов, що зробили ми з любови і для любови. Любов насамперед потрібна отут, поміж нами живими: в піст і на Великдень, і повсякчас». І мені на дорогу каже з любов’ю: «Будьте веселі, ні за чим не жалійте, не злостіться – не будете хорувати і будете довго жити!».
Такі люди, як отець Йосафат, для України становлять найвищу цінність і потрібність, адже вони визначають головну ознаку народу – рівень його духовности.

ЛИХО СТОЛІТТЯ
Євген Сверстюк

19 червня в Київі була презентація  книги Алена Безансона – відомого французького мислителя, дослідника історії ХХ ст, його катастроф – комунізму і нацизму, Голодомору і Голокосту. Безансон замолоду був комуністом, після викриття злочинів Сталіна у 1956 році з огидою відвернувся і почав прискіпливо досліджувати нацизм як локальну хворобу і комунізм як світову заразу, яку досі узаконюють.
Під час зустрічі з українськими читачами йому було поставлене наївне запитання: як нам слід було б переконливіше показати Голодомор 1933 перед світом.
На такі запитання важко відповісти… Але хтось міг би сказати: прочитайте уважно промову, виголошену А. Безансоном 1983 р., в Парижі, у сквері Т. Шевченка, і побачите, як треба подавати справу в дохідливій і переконливій формі.
Минуло 25 років. Відкрито багато нових фактів – і всі підтверджують: голод і терор в СССР – то звично, а геноцид в Україні – то факт, який треба довести до свідомости світової громадськости.

Пам’ятати і досліджувати
Ален Безансон

Текст промови, виголошеної 4 червня 1983 року в Парижі, у сквері ім. Т. Шевченка, на урочистих зборах, скликаних Центральним комітетом українських організацій на від­значення 50-річчя голоду в Україні. Уперше надрукований у журналі «Сучасність» (жовтень 1983 року, с. 48 — 51). З книжки «Голод в Україні 1932 — 33. Вибрані статті, — Луцьк: ВМА «Терен», 2006.

Протягом 1932 (і навіть уже протягом 1931-го) року загони вій­ськових і чекістів обшукували села України, нишпорили по хатах та обійстях. Вони дошукувалися не зброї й золота, а зерна. Багнетами пороли землю, перекопували долівки в льохах, зривали підлоги в ха­тах, розкопували городи. Знайшовши в горшках, діжках, на горищах зерно, разом з ним забирали й родину. Зерно, звезене підводами, зсипали просто на землю при залізничних станціях.
Купи зерна охороняли військові. Не було брезенту, щоб його накрити, його поливали осінні дощі, й воно починало гнити. Того року селяни не мали змоги посіяти озимину, бо забрали їм увесь по­сівний матеріял.
З початку осени по селах цілковито зник хліб, і люди харчува­лися переважно картоплею. Під Різдво почали різати худобу. Але з неї не було вже нічого, тільки шкура та кості. Курей і гусей давно вже поїли. Не було краплі молока, ані жодного яйця.
Тієї зими в багатьох родинах почався голод. Захворіли діти, в них пухнули животи, бо вони змушені були їсти картопляне луш­пиння або викопане з-під снігу жолуддя. Близько початку лютого закрили школи: діти були неспроможні їх відвідувати. Хати напов­нювалися їхніми благаннями, розпач охопив матерів, розгубилися батьки.
У березні вже не було ні котів, ні собак. Усіх їх перебили й охлялі з голоду тіла їх зварили. Розтанув сніг, і люди почали пух­нути й набрякати. Діти мали здуті животи, подібні на кістяки ті­ла, пташині шиї й великі очі на старечих обличчях. Вони харчува­лися мишами, горобцями, мурашками, викопували з землі хробаків. А батьки варили підошви, стару кінську збрую. Коли зазеленіла тра­ва, почали варити кропиву, молочай, польову рослинність.
Селяни пробували наблизитися до звалищ зерна, що гнило при залізничних станціях. Діти ухитрялися бодай трохи украсти цієї зіпрілої маси, але військові підстрілювали їх, як кроликів. При пере­їзді через Україну було наказано в пасажирських потягах завішувати вікна, бо ж заборонено було споглядати укляклих прохачів, що кри­ком благали: «Хліба, хліба!» Мешканці сіл масово почали втікати до міст, але міста були оточені загороджувальними військовими загона­ми. Декому з селян щастило подолати загороди, але вони вмирали на вулицях, на очах збайдужілих переляканих городян. Натупцював­шись якийсь час у полі перед входом до міста під чистим блакитним небом, знесилені натовпи поверталися до села, падали на землю й умирали. На просторах у сотні кілометрів можна було бачити села-привиди, дивовижно мовчазні, без тварин, без птахів, з безлюдними вулицями, над якими слався жахливий сморід. Озимий хліб дозрівав на полях, і не було кому його збирати. А восени, коли військові за­гони обходили хати, всі мешканці були мертві. Смерть спостигала людей по черзі, відповідно до фізичної відпорности організму: спо­чатку дітей, потім старих, далі чоловіків і жінок середнього віку. Перших ще ховали, далі вже — ні. Зафіксовано багато випадків лю­доїдства. Звідусіль збирали трупи, їх стягували лопатами й кидали в спільні могили. Потім дезинфікували підлоги, білили стіни. З райо­нів Орла і Волги прибували родини переселенців-росіян, яких роз­селювали по цих спустошених землях, по хатах, у яких ще довго три­мався запах смерти.
Не сьогодні й не перед такою поінформованою громадою, як ваша, розповідати мені про політичні умови, що призвели до такої катастрофи. 1929 року партія Сталіна відчула себе достатньо силь­ною, щоб упокорити сто тридцять мільйонів селян і покласти край компромісній політиці НЕПу. По всьому СРСР депортовано й зни­щено найкращу частину селянства під образливим ярликом курку­лів. Інші змушені були піти на невільницькі плянтації, якими стали колгоспи. Сільськогосподарська катастрофа була повна й остаточно завершена. Опір селян був затятий, але врешті остаточно придуше­ний. У цьому перша відміна від доби воєнного комунізму: в 1921 ро­ці партія відступила, а цим разом вона вийшла переможцем. Але є ще й друга відміна: 1921 року сільськогосподарська катастрофа була визнана публічно. Покликано було місію Гувера, яка не забарилася прийти на допомогу голодуючим. Врятувавши від смерти від шести до восьми мільйонів осіб, вона тим самим врятувала й більшови­цький режим. Катастрофу ж тридцятих років заперечувано й спростовувано всіма можливими засобами приховувано від чужинців, про що я скажу далі. Але не говорено про неї й перед самою вла­дою, яка, зрештою, й не хотіла про неї чути. І як логічний наслідок цього було наказано реквізувати зерно, так ніби колективізація була успішно завершена. Фактично ж кількість зерна, конфіскованого в Україні, підраховано не на підставі реального врожаю, а на основі офіційних вигаданих, фальшивих даних «соціалістичної» статистики. Починаючи від 1932 року, оподаткування натурою спричинило стан ендемічного голоду і напівгромадянської війни. Закон від 7 сер­пня 1932 року уповноважував загони ҐПУ стріляти в кожного, хто простягає руку до соціялістичної власности. Дітей, які збирали ко­лоски, розстрілювали також. Божевільні хлібозаготівлі того року призвели до голоду, про який я щойно говорив.
Хоча, пояснюючи причину цієї катастрофи, треба віддати належне знеособлюючій природі соціялізму, засліпленню утопією, бездушному автоматизмові божевільного плянування та бюрокра­тичному теророві, у ній знайшло своє втілення свідоме політичне рі­шення Сталіна та його посіпак: розгромити політичне селянство, розгромити Україну як національну єдність. Нищення селянства супроводжувалося повним оновленням керівного апарату і «деукраїнізацією» України. Саме в цьому сенсі є законні підстави говорити про геноцид. Це безперервний геноцид, що в 1932 — 1933 роках досяг свого апогею, але до нього вважали потрібним повернутися, і він триває далі ще й сьогодні. Тієї весни померло з голоду, чи, вірніше кажучи, примушені були померти з голоду, можливо, 10 відсотків українців. Чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей.
У цілому демографічний дефіцит за тридцяті роки в Україні становить приблизно сім мільйонів осіб. Тим самим в абсолютних числах — це бойня, яка аритметично дорівнює винищенню євреїв Гітлером. Але тим часом, як кінцевий наслідок винищення євреїв ві­домий усьому світові, це стало об’єктом дослідження числен­ної літератури на всіх мовах і пам’ять про нього побожно і пильно зберігається, штучний голод, п’ятдесяті роковини якого ми сьогодні відзначаємо, лишається майже невідомим.
Та попри всі запобіжні заходи й дезінформацію, поширювану комуністичним тоталітаризмом, правда все ж таки просочилася. Брошура, видана в Брюсселі 1933 року під назвою «Голод на Укра­їні», подала приголомшливу, але вірогідну картину тогочасного ста­ну. Правдиво освітлювали події також інформаційні статті, друкова­ні у великих европейських газетах. Проте в той самий час французь­кий прем’єр Ерріо свідчив, що він, подорожуючи Україною, нічого іншого не бачив, окрім добробуту, заможних колгоспів, добре відго­дованих дітей, що пашіли здоров’ям. Мабуть, неможливо навести ін­шого подібного прикладу, до такої міри скандального, який я назвав би буржуазним просовєтизмом. Борис Суварін опублікував 1938 ро­ку свою велику, клясичну працю, яка лишається й сьогодні фунда­ментальною. Але в цій праці під назвою «Сталін» немає навіть згад­ки про голод в Україні. Кестлер пише в своїх спогадах, що тим ча­сом, як його очі всюди спостерігали жахливу катастрофу, якась шизофренія не дозволяла розумові усвідомити її. А йдеться ж про дві наймужніші й найясніші голови довоєнної Европи. Кравченко дав приголомшливі свідчення, але добропорядна публіка повірила йому менше, ніж Едуарові Ерріо. Щодо мене, то я докладно знаю ту мить, коли я усвідомив для себе наявність геноциду: читаючи 1970 року сторінки прегарного роману Василя Гроссмана «Все минає», з яким французькі комуністи перешкодили читачеві ознайомитися, і його тепер годі знайти. Страшна книжка Василя Барки з’явилася у фран­цузькому перекладі лише 1981року, і мені здається, що вона не знайшла того поширення, на яке заслуговує.
Двадцяте сторіччя — це сторіччя-вбивця. У незчисленних свід­ченнях про жахи тоталітарних режимів я завжди знаходжу одну спільну рису: ті, що вмирають, попри все сподіваються, що нор­мальний світ або принаймні наступні покоління дізнаються про те, що з ними сталося: У таборах не забувають, там уміють зберігати пам’ять про те, що сталося. Жертви чекають помсти і справедливо­го суду історії. Крім молитви, все, що ми можемо зробити для цих мучеників, яким немає ліку. —Мені це пам’ятати. Що означає: знати, досліджувати, зафіксувати й аналізувати події, важко сказати, чи це завдання — пам’ятати — здійсненне в Україні, окупованій партією комуністів. Але я знаю, що воно здійснюється у Франції, Канаді, Сполучених Штатах — усюди, де українська діяспора свідо­ма своєї пам’яті. Для народу, який втратив свою пам’ять, відрод­ження неможливе. І саме з цієї причини комунізм так пильнує, щоб контролювати минуле та фальсифікувати історію. Але сам той факт, що ми зібралися тут сьогодні, свідчить, що ми нічого не забули, й український народ пам’ятає про себе. Ось чому я впевнено чекаю його відродження.

БЛЕЗ ПАСКАЛЬ: «ДУМКИ»
Переклад  Анатоля Перепаді (трагічно загинув 9. 06. 08)

Переклав з французької твори Екзюпері, Камю, Бальзака, Клоделя, Рабле, Моріака, Пруста, Монтеня з італійської – Петрарку, Кальвіно та ін.

117-409
Велич людини
Велич людини так упадає в очі, що вилонюється навіть з її мізерії, бо те, що є природою у звірів, ми називається мізерією; через це визнаємо: якщо природа її сьогодні подібна до природи звірів, вона є падінням кращої природи, яка була властива їй колись.
Бо хто ж вважає себе нещасливим, що він не цар, як не цар, скинутий з трону?

118-402
Велич людини в самій її пожадливості, в умінні добути з неї чудову впорядкованість і змалювати через неї картину милосердної любови.

119-423
Суперечності
Після показу ницості й величі людини.
Хай тепер людина сама визначить <s’estime> собі ціну. Хай вона любить себе, бо в ній є природа, здатна до добра; але хай через це вона не любить ницости, яка в ній є. Хай зневажає себе, бо ця здатність пуста; але хай через це не зневажає і цієї природної схильности. Хай ненавидить себе, хай любить себе: в ній є здатність пізнати істину і бути щасливою, проте немає ані постійної, ані задовільної істини.
Отож я хотів би схилити людину до прагнення знайти її, щоб вона була готова, визволена від пристрасти, піти за нею, в будь-яке місце, де її знайде, знаючи, як сильно її пізнання потьмарене пристрастями; я хотів би, щоб людина зненавиділа у собі пожадливість, яка самочинно <d’elle-mкme> визначає її, аби ця пожадливість не засліплювала її при виборі і не зупинила тоді, коли вона вибере.

148-425
Частина друга
Що людина без віри не може пізнати ані істинного блага, ані справедливости.
Усі люди прагнуть бути щасливими. Тут немає винятку, наскільки б різні засоби вони не застосовували. Усі змагають до цієї мети. Те, що одні ідуть на війну, а інші ні, виникає в обох з цього ж бажання, на яке вони по-різному дивляться. Воля ніколи не робить найменшого кроку інакше, як до цієї мети. Це мотив усіх учинків усіх людей, навіть того, хто збирається вішатись.
А все ж, хоча й збігла безліч літ, ніхто без віри не дійшов до того пункту, якого всі безперервно прагнуть. У всіх краях, за всіх часів, за усякого віку і стану всі скаржаться: владарі <princes>, підданці, шляхта і плебс, молоді, старі, сильні, слабі, учені й неуки; здорові й хворі.
Така тривала, така постійна і одноманітна проба мала б нас переконати у нашій неспроможності досягнути блага нашими власними зусиллями. Але приклад мало нас повчає. Він не є ніколи так досконало подібний, щоб не було якоїсь тонкої різниці, тому ми очікуємо, що цього разу наше очікування не зазнає розчарування, як <це було> іншого. Таким чином, теперішнє ніколи нас не задовольняє, а досвід – ошукує і від лиха до лиха веде до смерти, їхнього вічного апогею.
Отож, про що нам кричать оте жадання і ота неспроможність, як не про те, що колись існувало в людині істинне щастя, по якому залишились нам тепер знак і цілковито порожній слід, і що даремно людина силкується заповнити його всім, що її оточує, шукаючи у відсутніх речах допомоги, якої не дістаємо від присутніх, але вони тут нездатні зарадити, бо те бездонне <infini> провалля може заповнити єдино предмет нескінченний і незмінний, себто один лише Бог.
Він один є істинним благом людини. І відколи Він її покинув, немає в природі нічого, що було б здібне заступити їй Його: зорі, небо, земля, стихії, рослини, капуста, цибуля, звірі, комахи, телята, гадюки, лихоманка, чума, війна, голод, пороки, перелюбство, кровоблуд. І відтоді, як людина втратила істинне благо, все однаково може їй ним здаватися, навіть самознищення, хоч воно таке противне Богу, раціо і всій природі.
Одні шукають це благо у владі, інші в дивовижах і в науках, треті у любострасті.

418-233
Нескінченність ніщо
Нашу душу закинуто в тіло, де вона знаходить число, час, виміри; вона розмірковує про це, називає це природою, необхідністю й ні у що інше вірити не може.
Одиниця додана до нескінченности не помножує її ані на волос, як фут, доданий до нескінченної міри; скінченне знищується перед лицем нескінченного і стає чистим ніщо.
Так і наш розум перед Богом, і наше правосуддя перед правосуддям Божим. Менша несумірність між правосуддям нашим і Божим, ніж між одиницею і нескінченністю.
Правосуддя Боже має бути величезним, як і Боже милосердя [misricorde]. Але правосуддя щодо відкинутих не таке величезне і має менше вражати, ніж милосердя до обраних.
Ми пізнаємо, що є нескінченність, але не відаємо її природи, як-от знаємо про хибність того, щоби числа були скінченні. Отож, наявність нескінченности у числі – істина, але ми не знаємо, що це таке. Хибно, що вона парна, хибно, що непарна, бо додаванням одиниці її природа не змінюється. Однак воно – число, а будь-яке число парне або непарне. Істинно, що це поширюється на будь-яке скінченне число.
Таким чином, ми можемо добре знати, що є Бог, не знаючи, чим Він є.
Чи ж не існує субстанційна істина, якщо ми бачимо стільки істинних речей, які не є самою істиною?
Отже, ми пізнаємо існування і природу скінченного, бо є скінченними і протяжними, як воно.
Пізнаємо існування нескінченного, але не знаємо його природи, бо воно має протяжність, як і ми, але не має границь [bornes], як маємо їх ми.
Але ми не пізнаємо ані існування, ані природи Бога, бо Він не має ані протяжности, ані границь.
Але ми пізнаємо Його існування через віру, а природу Його <у свій час> пізнаємо через <Його> славу.
Поговоримо нині, дотримуючись природних пізнань [lumires naturelles].
Якщо Бог є, то Він нескінченно неосягненний, бо, не маючи ані частин, ані границь, не має до нас жодного стосунку. Тому ми не здібні пізнати, ані чим Він є, ані чи Він є. Якщо це так, хто насмілиться розв’язати це питання? <Тільки> не ми, що не маємо до Нього жодного стосунку. […]
Грати треба (бо гри вам не уникнути), і ви учинили б нерозважливо, якби, змушені грати, не ризикнули б своїм <одним> життям, аби виграти три у грі, де є рівна ймовірність виграшу і програшу. Але ж тут ідеться про вічність щасливого життя. І як це так, то якби з нескінченности ймовірностей лише одна була за вами, навіть і так ви мали б ще рацію поставити одне, аби виграти два; і діяли б <зовсім уже> нерозважно, якби, бувши змушені грати, вагалися ставити одне життя проти трьох у грі, де із нескінченности ймовірностей одна була би для вас виграшною – якби при цьому можна було виграти нескінченну <тривалість> нескінченно щасливого життя: а тут якраз і можна виграти нескінченну <тривалість> нескінченно щасливого життя, маємо один виграшний шанс проти скінченної кількости програшних, при цьому ваша ставка – скінченне. Це позбавляє нерішучости щоразу, коли є нескінченність і коли ймовірність програшу не є нескінченною щодо ймовірности виграшу. Годі вагатися, треба ставити все. […]
Бо ні до чого тут розмови про те, що <наш майбутній> виграш непевний, натомість певним є ризик, і що нескінченна відстань між певністютого, що ставиться на кін, і непевністютого, що виграється, урівнює скінченне благо, яке напевне ставиться на кін, та нескінченність <виграшу>, яка є непевною. Це не так. Будь-який гравець ризикує певнимзаради непевного виграшу, і то ризикує певним скінченним, аби виграти непевне скінченне ж, і у цьому не грішить проти раціо. Немає нескінченної відстані між цією певністю поставленого на кін, і непевністю виграшу, це хибне <твердження>. Є, щоправда, нескінченність між певністю виграшу і певністю програшу, проте непевність виграшу пропорційна певності того, чим ризикуєш, згідно з пропорцією шансів на виграш і програш. А звідси випливає, що коли з одного боку шансів стільки ж, скільки й з другого, то гра буде на рівних. І тоді певність того, чим ризикуєш, дорівнює непевності виграшу, а зовсім не нескінченно відлегла від неї. І, таким чином, коли ризикуємо скінченним в грі з рівними шансами виграти (і то виграти нескінченне) й програти, наша теза набуває нескінченної сили.
Це є цілком наочним [dеmonstratif], і якщо люди взагалі здібні до якоїсь істини, то це вона.
Згоден і признаюся в цьому; але чи нема якогось запособу побачити зворотний бік цієї гри? Авжеж, для цього є Письмо тощо. Гаразд, але руки мої зв’язані й уста німі, мене змушують закладатися, а я позбавлений свободи, мене не звільняють, межи тим я так влаштований, що не можу вірити. То що ж, на ваш погляд, мені робити? – Це правда, але засвойте бодай те, що ваша неспроможність вірити походить від ваших пристрастей. Позаяк раціо схиляє вас повірити, а ви все ж цього не можете, то намагайтесь переконати себе не множенням доказів <буття> Божого, а послабленням своїх пристрастей. Ви волієте іти до віри та не знаєте дороги? Волієте зцілитись від невір’я і просите ліків – то дізнайтесь у тих, хто були зв’язані, як ви, а нині закладаються на все, що мають. То люди, що знають дорогу, якою воліли б піти й ви, що зцілилися від недуги, від якої й ви воліли б зцілитися; наслідуйте спосіб, у який починали вони. А вони чинили в усьому так, ніби вірили: пили святу воду, замовляйте обідні тощо. Навіть це природно приведе вас до віри і оглупить [abкtira]. – Але ж цього я саме й боюся. – Чому ж? Що ви програєте? Та щоб показати вам, що це веде туди, <куди ви прагнете, скажу> що це послабить пристрасті, які є для вас головними перешкодами тощо.

   Кінець цієї дискурсії

Отож, що за лихо з вами трапиться, якщо приймете це рішення? Ви будете вірним, чесним, скромним, вдячним, доброчинним, щирим у дружбі, правдомовним... Ви, щоправда, не пробуватимете серед отруйних втіх, серед хвали, насолод, але ж хіба не знайдете собі інших?
Кажу вам, ви виграєте це ще у цьому житті, й із кожним кроком на цьому шляху бачитимете, наскільки певним є виграш і яке ніщо усе те, чим ви ризикуєте, так що зрештою пізнаєте, що закладалися за річ певну, нескінченну, за яку не дали нічого.
О, ця дискурсія, пориває мене, захоплює до нестями тощо. Якщо вона вам подобається і здається сильною, знайте, що виголошує її чоловік, який перед тим і потому на колінах молиться до цієї нескінченної і неподільної Істоти, що Їй він підпорядковує усього себе, молиться про те, аби й ви підпорядкували їй усе ваше задля вашого власного блага і для Її слави; ось так сила узгоджується з цим приниженням.

Ім’я         
Євген Сверстюк

Гола приходить людина в світ і гола відходить. Але дехто «народжується в сорочці». Здебільшого таких щасливців треба шукати серед бідних, кого минали кулі, пастки і всякі змори. Чи славетні народжувалися в сорочці? В наших краях вони здебільшого мученики…
Знак високої долі, звичайно, не світиться над чолом. Але великі дуже рано зазирають у вічі долі. Вони рано леліють своє ім’я.
У Миколи Гоголя-Яновського не було особливих підстав виділятися серед ліцеїстів. Були успішніші, багатші, вродливіші. Але чомусь він приховував батьківське прізвище Гоголь до кращих часів. Свою поему «Ганц Кюхельгартен» опублікував під псевдонімом Алов. Критика відгукнулась іронічно. Але навіщо було скуповувати весь тираж і спалювати в печі, коли й так ніхто не знатиме, що то за Алов? А він випалював слід. Наступні публікації він завбачливо маскував теж псевдонімами – то П. Глечик, то Г. Янов, то ОООО. А «Вечори на хуторі» видав під іменем «Пасічника Рудого Панька».
Г. Янов – безбарвний псевдонім, як і оте «Г» (господин?)
ОООО – то вже звучніше – як чотири голосних «о» у Миколи Гоголя-Яновського. А от Пан Глечик уже наводить на роздум. Той «глечик» пізніше фігуруватиме, як дорогоцінний «сосуд», що містить в собі найкраще, що було і буде в імені Гоголя.
На відміну від тогочасних дворян, які підтверджували давність свого роду, Гоголь цим не цікавився. Натякнув іменами своїх персонажів  у повісті «Тарас Бульба» на імена предків, а в душі, очевидно, цінував більше священнослужителів у своєму роду. Але прізвище Гоголь він поставить вже над творами, які будуть мати серйозне звучання і визнання. Славою імени він буде дорожити, як найбільшим скарбом. І то вже видно з його ранніх листів, коли ще не було імени, а було передчуття своєї великої місії. І загадкова візія: «Тільки Бога ради, не запитуйте про її ім’я. Вона занадто висока, висока». Вона – може муза? «Вечори на хуторі» мали нечуваний резонанс. Критика була щедрою. Але сам автор розумів, що там у тому гуморі є багато водевільного, і що має слушність А. Царинний (Стороженко), коли нагадує авторові, що  в Україні парубки не напиваються п’яними, що українські весілля на ярмарках не бувають, що циганам нема місця в побуті богобоязних жителів України і – ряд інших невідповідностей…
Але в задумах 22-річного юнака уже були твори, які будуть підписані його власним іменем. Раптова слава паморочила, але не перевершувала авторських амбіцій. Вони завжди були високими у Гоголя, про що свідчить, зокрема, його сувора готовність спалювати уже завершені твори. Адже з цього почалося у нього, тим і закінчилося… Щось схоже на принесення твору в жертву імені.
Інша справа – чернетки і ранні твори. На прикладі Байрона, Гете, Шевченка ми бачимо, що великі поети нещадно знищували свої перші проби пера. Тарас Шевченко навіть ніде не згадує про них. Але важко повірити, що перший його твір – «Реве та стогне Дніпр широкий», (чи, як у першому виданні, «Думи мої, думи»).
Взагалі Шевченко вражає своєю стриманістю, коли йдеться про оцінку своєї творчости. Російським жандармам під час допиту він говорив, що твори його подобалися землякам, можливо, тільки тому, що вони написані українською мовою. Звичайно, це дуже розумне пояснення в розмові з ворогом. Треба сказати, що кирило-методіївці на допитах трималися солідарно і вигороджували Шевченка. Але насправді він знав про дуже високу оцінку  його поезії вже після виходу його «Кобзаря» 1840 р. Причому то була одностайна оцінка навіть з боку тих, кого насторожували перші рядки «Катерини»:
Кохайтеся, чорнобриві,
та не з москалями…
Особливо високу оцінку поезії Шевченка давали такі авторитетні й вимогливі цінителі, як Костомаров і Куліш. Усе життя  Шевченко умів триматися так відсторонено, наче він не знав про високі відгуки. А коли говорив «слава – заповідь моя», то так, наче не мав на увазі слави свого імени, а більше – звеличення слави Господньої  «на нашій славній Україні».
Очевидно, було в цьому щось і від особистої скромности, бо ніде  у нього немає й натяку в стилі «і славен буду я». Немає клопотів про авторську власність, про гонорари. Окрім хіба що клопотів з виданням «Живописної України», що було пов’язано з  плянами викупу своїх родичів – живих душ – з кріпацтва… Зі зворушливою радістю він вітає появу нових імен в літературі, і звернення до «великого друга» М. Гоголя теж треба поставити в ряд його ентузіястично захопливих відгуків. Літературна доброзичливість Шевченкова не мала меж. А критерії його завжди були високими.
Окрім особистої скромности, було в його легкому ставленні до своїх творів якесь старосвітське народне стримування почуттів. То йому «Сон» приснився, то щось найшло, то «свої вірші віршую я для себе»…
А найвища похвала: «почую що чи що побачу, то так утну, що аж заплачу».
Що ж стосується прихильників таланту, а їх було багато, то він їх для розваги розігрував. Часто вони брали гру за чисту монету, як, наприклад, поміщик Мартос, який позував молодому художникові для портрета.
– Що це таке, – запитав Мартос, піднявши на підлозі листок списаного паперу.
– Та це коли нападає туга, я починаю марати папір.
– То це ваше писання?
– Так, моє.
– І багато ж у вас такого?
– Нівроку.
– Де ж воно?
– Під ліжком в скрині.
– Покажіть.
Шевченко витягнув з-під ліжка кошика, наповненого шматками паперу. Мартос не міг в цьому розібратися і сказав:
– То дайте мені ці папірці додому, я їх прочитаю.
– Та вони не варті того, щоб трудитися над ними.
– Ні, варті! Тут є щось хороше.
– Справді? Ви не жартуєте?
– Ні!
– Ну, тоді візьміть. Тільки, будь ласка, нікому не показуйте і не говоріть про них.
– Добре, добре!
З цими паперами Мартос попрямував до Євгена Гребінки...
В наступний сеанс Мартос нічого не говорив Шевченкові про папери, вичікуючи, коли заговорить сам. Але він вперто мовчав. Тоді Мартос сказав:
– Знаєте що, Тарасе Григоровичу, ваші вірші дуже, дуже хороші. Хочете – надрукуємо?
– Ні, ні! Не хочу, їй-богу не хочу! Дивись, ще й поб’ють за них.
Багато було труду добитися згоди Шевченка. Нарешті, він погодився і Мартос подав його вірші в цензуру, а потім до друкарні». Так згадує Мартос через два роки після Шевченкового перепоховання, не задумавшись, що власне то була розмова майстра з клієнтом…
Щось тут є правдоподібне. але вже наводить на сумнів той факт, що ще рік тому, 13 січня 1839 року Гребінка писав Квітці-Основ’яненкові про Шевченка, як про подиву гідне ім’я…
Отже, відкриття імені поета було вже задовго до тієї зустрічі. У 1839 вже було написане славнозвісне віршоване послання до Основ’яненка («Б’ють пороги»). А 1838 «Катерина», яку поет напевно ж читав своїм землякам. З підтексту написаного видно, що він знав собі ціну і був далеко не тим боязким і обережним художником. А історія позацензурних відновлених примірників свідчить про зухвальство поетове, від якого ті знайомі, що позували йому, геть розгубилися б...
На цьому треба окремо зупинитися. Шевченкове ім’я забезпечує вірність слова. «Не минайте ані титли, ніже таї коми» – то його принцип. Урізані цензурою твори він відновлював. Абсолютно недопустимих для цензури творів він не ховав, не маскував, не завуальовував. Він же знав, що живе в поліційній державі, знав, що в висловлюваннях і в писаннях люди кругом обережні. Його козацька прямота є явищем не відповідним часові. В жандармському управлінні після арешту поета в 1847 році говорили, що  то «неслыханая дерзость». Насправді ж то біла відсутність усякого лукавства.
В ХХ столітті того феномену вірности правді вже не розуміли. Поети «виправляли» свої вірші, аби тільки надрукувати. Павло Тичина замінював слово «Бог» на слово «час», а слова «панно Інно» на «ніжна Інно»… А про пересічних авторів і говорити нічого: вони замінювали слова і думки ще до їх написання. Вони писали лукаву апологію офіційної лжі, аби після цього пропустили кілька щирих віршів. Було поняття «паровозні», тобто вірнопіддано-кадильні твори для початку,  і вони мали «витягти» збірку творів. Часто вони витягали «порожняк», бо уражений лжею автор не мав моральної сили «неложними устами казати правду» (Шевченко). Слово, не забезпечене іменем, не було словом повносилим і відповідальним. Бо що то за ім’я, коли один раз читаєш під ним одне, а другий раз щось протилежне або несумісне.
Шевченкове ім’я було однозначним. Воно ніколи не звучало подвійно. А коли він почав на засланні писати свої повісті російською мовою, то підписував їх іншим іменем – Дармограй. То були також не лукаві твори, але в них промовляло «друге я» поетове, уже не на молитві, а – після молитви. Друзі Шевченкові не радили друкувати Дармограя, а сам він наче наперед дистанціювався самоіронією, що була в звучанні того імені.
Гоголь уже в 25 років звик до високого звучання свого імени в російській літературі. Він і прийшов у літературу з розумінням високої місії слова.
Напередодні нового 1834 року М. Гоголь написав короткий твір, який назвали «Звертанням до генія».

«1834»
Велика, торжественна хвилина… Біля ніг моїх шумить моє минуле; наді мною крізь імлу ясніє моє нерозгадане майбутнє. Молю тебе, життя душі моєї, мій Генію! О, не ховайся від мене! Чувай наді мною в ту хвилю і не відходь від мене весь цей так звабливий в наближенні рік. Яким же ти будеш, моє майбутнє? Чи блискучим, широким, чи кипітимеш великими для мене подвигами, чи… О, будь блискучим! Будь діяльним, цілком відданим праці і спокоєві. Чого ж ти так таємниче стоїш переді мною, 1834-й? Будь і ти моїм янголом. Коли лінь і нечутливість хоч на час посміють доторкнутися до мене, – о, розбуди мене тоді! Не дай їм запанувати наді мною!
Таємничий, невимовний 1834! Де означу тебе великими трудами? Чи серед купи  накиданих один на одного домів, громохких вулиць, кипучої меркантильності, – тієї безформної купи мод, парадів, чиновників, диких північних ночей, блиску і низької безбарвности? В моєму прекрасному, давньому обітованому Київі, увінчаному плодючими садами, підперезаному моїм південним прекрасним, дивним небом, чарівними ночами, де гора засіяна кущами, за своїми наче гармонійними схилами і омивана моїм чистим і бистрим, моїм Дніпром. – Чи там? – о!.. Я не знаю, як назвати тебе, мій Генію! Ти, що від колиски ще пролітав зі своїми гармонійними піснями повз мої вуха, такі чудові, незбагненні досі зароджував у мені думи, такі безмежні і звабливі леліяв у мені мрії.
О, поглянь! Прекрасний, спусти на мене свої небесні очі! Я на колінах. Я біля ніг твоїх! О, не розлучайся зі мною! Живи на землі зі мною хоч  дві години кожного дня, як прекрасний брат мій! Я звершу!.. Я звершу… Життя кипить в мені. Праці мої будуть натхненними. Над ними буде витати недоступне землі божество! Я звершу! О, поцілуй і благослови мене!»

Мабуть, то і є Гоголь – його молитва і сповідь, його мрія і освідчення. Гоголь у розкриллі надій.
Що насправді ховалося в тому передчутті, можна судити з творів, написаних саме в той час. Книги: «Арабески», «Миргород» в 2-х книгах, комедія «Ревізор», початок «Мертвих душ»…
Але підтекст тих апеляцій і закликань – у виборі своєї долі. Усім своїм єством Гоголь поривається до Київа. Здавалось, його вже нічого не зв’язує з Петербургом. Він вже дістає рекомендаційні листи від Пушкіна і Жуковського до куратора Київського університету Брадке, вже домагається  підтримки від самого міністра Уварова. Він уже з ректором університету говорить про побутове влаштування. Перескакуючи через часовий бар’єр, Гоголь вже запевняє Максимовича: «Історію Малоросії я пишу всю від початку до кінця… Вона буде або в шести малих, або в чотирьох великих томах»…
Але сама доля озброїлась проти нього: на катедру приймають іншого історика і Гоголь – біля розбитих ночв. Він залишається в Петербурзі, читає лекції з нелюбимої російської історії в Патріотичному інституті, Пушкін радить йому зайнятися історією російської критики. Через рік, ні з ким не попрощавшись, він виїде за кордон… Під небом Італії йому часом буде здаватися, що він опинився в Україні. Але душа його почне віддалятися від рідних берегів… Водночас і ім’я його почне віддалятися від рідного краю. Мало є тих, хто вчитується в ту важливу сповідь 1834 року, хто думає про вибір долі і хто розуміє в ній слова: «життя кипить в мені!»
Адже після тієї сторінки почалися постійні скарги на здоров’я, нескінченні блукання – у світі і в самому собі. І вже ніхто не почує від нього слів про кипіння життя.
Літературне ім’я Гоголя буде рости, а творчі сили його покидатимуть.
Після виходу книги «Вибрані місця з листування з друзями» - книги, на яку Гоголь покладав особливі надії, заговорили про «падіння імені автора «Ревізора» і «Мертвих душ».
Ви занадто високо поставили себе в опінії російської публіки…– писав В. Бєлінський. Воно справді так, якби Гоголеві йшлося про висоту опінії. Але йому йшлося про навернення до віри… Гоголь не думав про падіння імені. Його тривожила негативна реакція на його проект удосконалення і навернення Росії до християнства.
Що ж стосується імені, то йому судилася доля зерна, кинутого в землю. Він нічого більше не створив, а що створив – спалив. Але ім’я його як учителя стало рости в поколіннях.  Він заклав основи великої літератури, і в традиційному переліку – Гоголь, Достоєвський і Толстой – ім’я Гоголя є джерельним  і залишається найбільш загадковим.
Імена мають свою долю. Імена згасають. Імена вдруге народжуються.
Ім’я Гоголя дуже часто згадується. Часом зупиняєшся на бульварі Шевченка і пригадуєш: «Туди, туди, в наш давній, в наш прекрасний Київ! Він наш, він не їхній»... А справді: чому тут і досі не стоїть пам’ятник молодому Гоголеві? Адже те, що прагнув і поривався сюди, значить більше, ніж коли б народився в Київі.

УКРАЇНЕЦЬ
(НОВЕЛА)
Дмитро Гриньків

Його вели аже майже годину, і чути було, як в передранковій тиші піють когути. Догадувався, що ведуть його у Печеніжин, де квартирував штаб большевицького гарнізону: там же були глибокі підвали, переповнені гуцулами з навколишніх сіл, а достеменніше — катівні, про які ходили жахливі чутки.
Підганяли прикладами. Два дужих «стрибки» не шкодували ударів і час від часу змагалися поміж себе, хто швидше вдарить. Як підбігав, то не били, але як переходив на крок для миттєвого перепочинку, то налітали, мов на звіра. Печеніжин ще спав, а може так здавалося, хоча світла іще не було ніде. Спімнув собі те, як його зловили коло Білої кирниці, коли черпав долонями цілющу воду. Не допомогло те, що доводив, не допомогла перев’язана мотузкою в’язка букового ріща, котру він ніс додому.
«У нас ето нє проходіт!» — гаркнув високий гарнізонник. Били, аби признався куди йшов. Били аж з вух кров бухнула.
«Здєсь не говоріт — у Самсона всьо раскажет!»— пронизав колючим поглядом той же гарнізонник і наказав відправити з двома «стрибками» до Печеніжина.
Поза думками стрибки ще завдали кілька гарячих ударів, і йому вже стало не до думок. Аж ось і місток через потік, за яким на тлі ранкового неба вимальовувався темний корпус фабрики, котру називали рафінерією. Тут за Австрії, а пізніше за Польщі була рафінерія. на якій переробляли добуту нафту в Слободі. Тепер в нижньому корпусі фабрики розташувався штаб районового відділу НКВС.
За брамою відчув, як боліли ноги і побиті ребра. Затинало від колючого болю в печінці. Зиркнув на стіни рафінерії і поблід: під стінами як-небудь лежали голі трупи. З підвалу почувся глухий стогін. Хотілося вирватись і втекти аж ген за Чорний Потік, на саму Рокиту. Хотілося жити. Йому тільки пішов сімнадцятий...
«Шлях би вас потрафив, зайдеї прокляті! — закляв подумки, а стогін не припинявся і Миколі стало журно. — І нащо тоті австріяки такі моцні стіни ви­будували? Та ще й такі пивниці моцні вгатили! А кацапи, ади-о, взяли та й використали їх на нашу наругу». Зціпив зуби. Знав, що десь у пивниці тут є кіль­ка людей з Марківки...
— У широкому коридорі зашпотався.
— Дрянь! — не зчувся, як огріли прикладом. Збоку хитнулося світло, І хриплим голосом, мов ножем по цераті:
— Давай єво сюда!
Зайшов. Перед ним стояв високий чолов’яга у військовій формі без певних відзнак на погонах і на петлицях. Запримітив, що зі стіни прискіпливо дивився якийсь їхній духовний тато з кумедною, трохи задертою борідкою та з якимось дивним кашкетом на голові.
— Аткуда? — почався допит.
— З Марківки, — не впізнав свого голосу.
— Как звать?
— Микола.
— Ніколай, значіт, — підійшов трохи ближче і на Миколу дихнула небезпекою його велика голова.
— Фамілія!
— Українець.
Того, що допитував, наче хтось вдарив. На мить він задихнувся, а потім опанував себе і визвірився:
— Чєво-о? Я спращиваю, как фамілія?
— Українець, —вловив загрозу і подумки молився.
Не відчув удару, а в очах темні кола і марево свічок. Відчув, як щось тепле потекло за пазуху.
— Подніміте! Я єму дам украінца! Щєнок! Іздєватса надумал!
Вставав поволі ї відчув, що на ногах довго не втримається.
— Фамілія! — знущався кат.
— Я — Українець! Я не брешу — я є Українець і про це знає все село, — заледве доказав, як на голову посипалися удари кулаків. Як падав, то добачив перекошене від люті обличчя енкаведиста. що знов і знов замахувався, але болю вже не відчував. Відходив довго, як і довго не міг зрозуміти де він. Підвели, і Микола побачив крізь поранений зір двох енкаведистів.
— Как фамілія? — запитав інший.
— Українець я! Є така фамілія — нас ціла родина! — вигукнув скільки міг. Накинулися вже вдвох  і копали чобітьми по вже поламаних ребрах, а він кричав
— Українець! Я — Українець! Господи рідненький! Так мене народили на цей світ! Господи!
Забився  в  корчах  І  затих.   З  коридора на  шум  просунув  голову  ще  один енкаведист. —Що, якийсь новий? — запитав по-українськи.
— Да вот, упрямец вшивий. Заладіл одно І то же: украінец і баста!
— А звідки?
— Говорит с етой, как єйо, с Марковкі.
А-а! — протягнув прибулий. — Там справді є люди з такими прізвищами.
— Ти што, серйозно, Сєргей!
— Ну, звичайно! Я переглядав списки жильців.
— І много їх в етой Марковкє?
— Та їх там цілий хутір.
— Вот упрямци! Даже фамілії такіє отвратітельниє імєют, чьорт подєрі. Іскорєнять надо такіє фамілії. Лучше пусть будут Хахлови і баста! — він сердито сплюнув на підлогу і, переступивши непритомного Миколу, грюкнув дверима.
Коломия, 1990 р.

ХТО ТИ Є?        
Богдан Федчук

Подорожній стрінув раз
Хлопчика малого
Та й прикликав він його
І сказав до нього:
—  Хлопчику, скажи мені,
Що ти за людина?
—  Українець, пане мій! —
Мовила дитина.
—  А хто ж тобі це сказав? —
Став той знов питати.
—  Сам я знаю, пане мій,
Бо навчивсь читати.
Перш читав я, хто ми є.
—  Та хто ж? — той питає.
—  Українці, пане мій! —
Лесь відповідає.
—  Українець — а чому?
Я хотів би знати!
—  Як хочете, пане, знать,
То мушу сказати:
Уродився українцем,
Син я України,
По-вкраїнському говорю
І молюсь щоднини.
По-вкраїнському співаю
Рідні, гарні пісні,
 вони, я так гадаю,
Вам теж, мабуть, звісні.
По-вкраїнському в забаві
З дітьми розмовляю,
Українців тата, брата,
Маму й сестру маю.
Ось чому я українець! —
Лесь відповідає.
—  Українець з крові й кості,
Це з нас кожний знає.
Я сказав би вам ще більше,
Але вибачайте.
Я тепер біжу в садочок.
—  З Богом! — Прощавайте!

НАША МАНДРІВКА
Михайло Маморський

Ми завзяті подорожні,
Сили в нас непереможні —
Кажем правду, не жартуєм:
Рідним Краєм помандруєм.

В школі ми не дармували,
Географію вивчали,
Не забулась рідна мова,
Знаєм добре шлях до Львова.

Тож моря у мрії-гадці
Переступим, мов по кладці,
Гір перейдем сто чи двісті,
Мить — і ми уже на місці!

«О наш милий Рідний Краю,
Ми устами припадаєм
До твоїх святих порогів —
Будь щасливий ти у Бога!»

Ми зі Львова у Карпати
Починаєм мандрувати —
Там гуцули наші браві,
Бойки там і лемки жваві.

Крізь карпатську Верховину
Помандруєм в Буковину,
З Буковини — в Закарпаття,
Бо і там є наші браття.

Відпочинем на дозвіллі
На пшеничному Поділлі,
Заночуєм на Волині
Там, де замки і твердині.
Попливемо на Полісся,
Бо ніхто з нас не боїться
Вод глибоких, нетрів темних,
Пущ дрімучих і таємних.

А з Полісся ми полинем
У столицю України,
Привітаєм Київ давній
І Дніпро старий, преславний.

З Києва дорога в Канів,
Покладемо у пошані
Пишних квітів в’язку білу
На Тарасову могилу.

Помандруєм далі жваво
В Переяслав і Полтаву,
В місто Харків завітаєм,
Степом підемо безкраїм.

Там замріють Кримські гори,
Зашумує Чорне море,
І з Одеси в світ широкий
Злинуть судна білобокі.

Шлях — мов ниточка шовкова,
Ми повернемось до Львова,
Нашим мандрам мить остання,
Й ми шепочемо прощання:

«Будь здоровий, милий
Краю, В Бога ласки ми благаєм,
Щоб у щасті та на волі
Ти розцвів, мов квітка в полі!

СЛАВА БОГОВІ ЗА ВСЕ
Коли Ти надихаєш мене служити ближнім, а душу освітив покорою, тоді один з незчислимих променів Твоїх падав на моє серце, і воно ставало світлоносним, як залізо в вогні. Ябачив Твою тайну, невидиму Особу.
Слава Тобі, що Ти вчинками добрими перемінив наше життя.
Слава Тобі, за насолоду, яку Ти запечатав у кожній заповіді Твоїй.
Слава Тобі, бо Ти явно перебуваєш там, де благоухає милосердя.
Слава Тобі, що посилаєш нам невдачі і скорботи, щоб ми співчутливі були до страждань ближніх своїх.
Слава Тобі, що положив нагороду велику у самоцінності добра. Слава Тобі, що приймаєш високі пориви.
Слава Тобі, що підніс любов вище всього земного і небесного. Слава Тобі, Боже, навіки.
З акафісту подячного

П'ЯТЬ БРАТІВ
Борис Харчук

Не в чужій країні, а на нашій землі, не колись давно, а тепер жило собі п’ять братів. Найстарший звався Великим, бо він був найбільший. Молодшого звали Вказівним, середульшого — Середульшим, ще молодшого — Безіменним. А найменшенький звався Мізинцем.
Підростали брати. От і олівець їм подарували, щоб писати, малю­вати, вчитися.
Розкрили брати зошита. Великий і Вказівний взяли олівець, та до зошита донести їм несила. Бідкаються:
— Братику Середульший, допоможи нам.
— Я зараз.
І підпер їх, щоб олівець не впав.
Донесли втрьох олівець до зошита, але писати не можуть: олівець важкий.
— Братику Безіменний, допоможи нам. Безіменний підпер їх.
Однак олівець не слухався. Лише коли братів — Великого, Вка­зівного, Середульшого і Безіменного підпер найменший братик Мізин­чик,   олівець ніби сам писати став.
І написав він:
— Ми — брати!

РОМАШКА

Проклюнулась на леваді маленька ромашка. Навколо високі трави стоять. І всім їм до ромашки байдуже.
Незатишно стало ромашці, й вона сумно похилила голову. Коли чує: хтось грає. Срібно так, солодко.
Ворухнувся на ромашчиному стеблі один листочок, другий. Розплющила ромашка очі — аж то бджілка кружляє. її крильця бринять, і від того — музика.
Радіє зелена земля. Радіє синє небо. Ромашка підвела голову і розквітла: біла, біла, ще й з крапелькою жовтогарячого сонця.
І від того, що ромашка розквітла, літо стало ще краще.

ПІСНЯ ПРО САДИ
Платон Воронько

Ми ідемо старими садами
І не знаємо, хто їх садив.
Золоті абрикоси над нами,
Сиві сливи і білий налив.

Теплі вишні цілують у губи,
Добрі груші дарують плоди.
Слава вам, дорогі трудолюби,
Що для нас посадили сади.

Ми посадимо саджанці юні
І поллємо з нового відра.
Підростуть вони милі, тонюні,
Зацвітуть, як настане пора.

Зарясніються крони крислаті,
Повні яблук, черешень і слив.
У сади наші прийдуть малята
І не знатимуть, хто їх садив.

Упадуть спілі яблука, сливи
Їм до ніжок, на свіжі сліди,
І про наше дитинство щасливе
Шелестітимуть щедрі сади.

ПОШУК СЕБЕВІДПОВІДНОСТИ
Павлина Дунай

Друга виставка малярських робіт Наталі Кучер у Національному музеї літератури України

Очевидно, найголовнішим завданням людини є пошук тієї дороги, задля якої Бог покликав її до життя. А вже по віднайдені шляху – настійна потреба копіткого  щоденного   поступового  руху до тих меж, які суджено здолати. І, напевно,  щасливий той, хто усвідомлює потребу пошуку, саморуху й саморозвитку на тій дорозі, що стає сенсом  життя. 
Наталя Кучер – за фахом філолог і музеєзнавець,  за покликанням – шанувальник мистецтва та пристрасний шукач Божої істини й правд Його віри –  у 44 роки доволі несподівано для всіх презентувала свою першу виставку малярських робіт.
І ось майже через три роки маємо можливість споглядати другу художню виставку Наталі, яка називається  вельми промовисто – «Пошук».
На мою думку, найголовніше в представлених – що за кожним випадком  стилізації (випробовування) художньої манери  того чи іншого знаменитого митця проступає власний стиль художниці. Він  базований насамперед на духовидності її зображень та світлі, що наповнює навіть кольористично найінтенсивніші її полотна. Бо й справді (і  чи варто  з цим сперечатися?) – краса насамперед в очах того, хто дивиться. А Наталя таки вміє бачити красу й, як це не дивно звучатиме,  цноту нашого світу (певно тому, що чистому, за Святим Письмом, усе чисте) та з властивою їй органічністю передавати їх на полотні. Свого часу Ярослав Івашкевич у повісті «Місяць сходить» запевняв, що жити – це значить через красу спілкуватися з безкінечністю.  В такому сенсі її пейзажі, натюрморти й портрети (а саме ці жанри представлені на виставці) нагадують подячні молитви Богові (бо для художника барва й лінія – не що інше, як мова спілкування) за красу створеного і подарованого людині світу та красу самої людини, яка попри власну суєтність і гріховність, не може не відчувати причетности до Творця.
Ще однією дуже важливою прикметою художньої манери Наталі Кучер  є намагання «схопити» й відтворити (і їй це доволі часто  вдається) внутрішню суть, навіть, якщо хочете, душу, неймовірних за красою  фраґментів довкілля, окремих  речей, і, зрозуміло ж,  людей. У такому сенсі кожна з її картин ( в тому числі, пейзажі й натюрмори) є по суті  своєрідними портретом, що демонструє результат перетворення так званої «речі в собі» на суб’єкт  мистецтва. Таке прагнення  художниці зазирнути, як писав одержимий ідеєю справжности поезії Богдан-Ігор Антонич, «у дно, у суть, у корінь речі, в лоно», на мій погляд, є ознакою сформованої особистости. І власне Наталині художні експерименти, як засвідчує її виставка, спрямовані радше на пошук форм  естетичного «самовимовлення» набутого духовного досвіду,  мистецької  себевідповідности.
Потужний еволюційний рух Наталі Кучер виявляється і в самій художній матерії її полотен. Насамперед він пов’язаний із апеляцію до  насиченіших кольорів, які забезпечують картини більшою глибиною перспективи,  конденсованістю емоцій  та «зазиранням» у світ неусвідомленого. У цьому плані особливо вирізняється портретний живопис художниці. Портретні образи, що характеризуються  відкритістю до глядача  і разом  з тим природним перебуванням у сутнісному «Я», власне створюють ілюзію (гадаю, дуже обгрунтовану) духовного діялогу з авторкою портретів. І саме його енерґетика – довіри, вдячности, взаємопізнання й взаєморозуміння – накладає відчутний відбиток емоційної теплоти й  близькости у їхньому  сприйнятті. В цьому сенсі так зване «герменевтичне коло» (за Х. – Г. Гадамером, духовний діялог письменника з читачем через створений текст), очевидно,  існує не лише в літературі, але й у живописі, коли художник набуває здатности спілкуватися зі своїм глядачем через полотно. Виходячи з такого розуміння, виставка Наталі Кучер «Пошук» засвідчує широке, приязне, естетично рухоме, а якщо точніше, захоплене «герменевтичне коло», що само по собі є свідченням справжности таланту та майстерности його вияву.
Нарешті, підсумовуючи власні враження від полотен Наталі Кучер, що невіддільні  від сприйняття  досвіду її духовної дороги, не можу не віддати хвали  Господові за істинність  і милість Його настанов, які у даному випадку проявляються напрочуд зримо: «Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить; і тому, хто стукає, відчиняють» (Лук. 11, 9-10). Та видається, що саме усвідомлення потреби пошуку і його процес  уже є певним щаблем віднайдення, яке триватиме стільки, скільки ми шукатимемо.

Теодозій Крупа,
Нью-Йорк, США

*  *  *
Мандрівка манить,
Пахне далечінь,
І кличе вітер,
Повітря тремтить,
Розкотилася синь,
Заграли квіти.

Мандрівка манить…
Напружились м’язи,
Пориваються груди
Спати на шпилях високих,
Зорям кинути погук
І на моху заснуть,

Досхідсонця вперед!
Навздогін вітрові пісня.
Сонце в росах ряхтить,
Пахне гречаний мед,
Над шляхом хмара куряви знялася.

Марія Овдієнко
*  *  *
У дзеркалі
чужої душі побачиш себе —
зніченого, в оточенні тіней.
Тінь ненависті
чигає застрашливо —
надаремне
цілиться в найсокровенніше.
Тінь любови
черкнула
краєчком крила
об твою душу.
Тінь надії
наздоганяє тебе
в найкращому з можливих
майбутньому.
Тінь віри,
налаштувавши крила
до польоту,
єднає твою душу
з Богом.

Микола Яворський
Вечір у селі

Надвечір’я – матіола зацвіла.
Ніжним запахом з подвір’я
                                            попливла…
Сонце – бавиться промінням
                                                    у воді.
Заплелися в коси верби молоді…
Сутінки – густішають щомить.
Ось вже зірка перша мерехтить…
Місяць – зіроньку красуню
                                              зустріча!
Сонно в небо півень прокричав…
Гуси – вяжко полягали всюдибіч,
В пір’я голови сховали.
                                  Тиша… Ніч…

Василь Лісовий «У багатоголоссі політичних дискусій» (Статті та інтерв’ю) – Видавничий дім «Київо-Могилянська академія», 2007

В центрі уваги автора книги найважливіші питання політичної теорії та практики, навколо яких в українському суспільстві точаться гострі дискусії. Збірка складається з трьох частин. Перша частина зосереджена на з’ясуванні значень найважливіших термінів, що використовуються в ідеологічному та політичному дискурсі. Автор показує, що за суперечками навколо значень термінів часто приховані ціннісні орієнтації та ідеологічні розходження. Друга частина містить статті та інтерв’ю, які стосуються проблем масової свідомости та свідомости еліт, успадкованої від комуністичного минулого, а також статті та інтерв’ю, що стосуються практичної політики в Україні початку XXI століття.

Пропонуємо читачам фрагмент статті, в якій автор аналізує одну з найактуальніших проблем  в сучасному стані українського суспільства.

ПРОБЛЕМА ГРОМАДЯНСЬКОЇ КОНСОЛІДАЦІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ 
Василь Лісовий

Давня дискусія про те, народ чи особа є визначальним чинником історії, сьогодні оживає в дискусіях про відповідальність за хід подій протягом останніх десяти літ. Часто вибирають одну із альтернатив: одні звинувачують передусім провідників, інші – народ. Безперечно, що вища відповідальність лежить на культурній та політичній еліті (та інших елітах). І самокритичність еліт є важливою передумовою їхньої дієздатности – без цього вони не зможуть успішно виконувати своє завдання.
Але якщо припустити, що якимось дивом була б забезпечена як­найвища якість еліти (без огляду на конкретно-історичні умови її формування), то потрібен був би час для фундаментальних перетво­рень у масовій свідомості і психіці. Тим часом якраз стан масової сві­домости відіграє вирішальну ролю у тому, який саме тип політичного діяча одержує підтримку народу. Звідси витікає, що одне із важливих завдань освіти та просвіти полягає в тому, щоб забезпечити ту якість масової свідомости і політичної культури, без якої ні правова демократія, ні незалежність не можуть мати надійної основи.

Безперспективність популізму
Самокритичність є важливою запорукою якости еліт. Але, з друго­го боку, культурна еліта не повинна практикувати популістську де­магогію (навіть якщо керується при цьому добрим наміром – зміц­нити віру народу в свою здатність). Відкидаючи снобістсько-зневаж­ливе ставлення до народу і таку критику його вад, яка культивує почуття неповноцінности, культурна еліта воднораз має чітко усві­домлювати свій обов’язок говорити народові правду про нього. По­пулістське загравання з народом завжди означає неповагу до нього та невіру в його можливості – в його моральну чутливість і розум. Відповідальна, відкрита публічна дискусія, в якій еліта також прагне почути критику і поради, адресовані їй самій з боку різних суспіль­них груп, – це важлива суспільна функція передусім культурної еліти; політичні еліти, аби досягти підтримки виборців, схильні переважно застосовувати популістську риторику.

Негативні успадкування в суспільній свідомості
Обсяг і глибина тих руйнувань, яких зазнав український народ у часовому відтинку від Першої світової війни до Чорнобиля, ще не оцінюється повною мірою у своїх наслідках. Ці руйнування охоплюють всю сукупність взаємопов’язаних структур індивідуального і суспільного буття – від біології і генетики до глибинних психічних структур та структур суспільної свідомости. На глибинних психічних структурах закарбований жах і волання жертв геноциду. Що сто­сується масової свідомости, то ідеологія комунізму винайшла спосіб розкладати моральні, релігійні, правові й політичні цінності зсере­дини, подолавши таким чином їхню здатність чинити опір зовніш­ньому тискові.

а) Моральний, правовий та політичний нігілізм.Хоча зро­стання скептицизму та нігілізму характерне для модерної епохи за­хідньої цивілізації, але культ сили замість авторитету моральних, релігійних, правових та політичних цінностей набув крайніх форм у тоталітарних режимах – зокрема в комунізмі. Воля класу (тобто воля диктатора чи групи осіб) як джерело моралі, права і політики – основне ідеологічне джерело нігілізму в комунізмі. Можна сперечати­ся як щодо глибини духовної руїни, так і щодо уражености окремих суспільних верств, якої народи зазнали під впливом комуністичної ідеології. Але безперечним є те, що в суспільстві, заснованому на культі сили та на порядку, що ґрунтується на диктатурі, мають бути ослаблені механізми внутрішнього самоконтролю – повага до мо­ральних, релігійних і правових цінностей. Це захопило також ро­зуміння політики: політичний нігілізм – це розуміння політики не як діяльности, спрямованої на узгодження групових інтересів під кутом зору справедливости, а як утвердження групових інтересів. Тож важ­ливим складником освіти та просвіти має бути поновлення авто­ритету моральних, релігійних, правових та політичних цінностей як важливої передумови, яка підвищує ролю внутрішнього самокон­тролю, зменшуючи потребу у зовнішньому примусі.

б) Брак громадянської свідомости: залежна та інертна люди­на.Поширений тип людини, залишений нам у спадок тоталітарним минулим, – це тип залежної та інертної людини, яка не мислить себе вільною, суверенною особистістю. Вона не вважає себе відповідаль­ною за стан суспільства і держави, за хід історії, за вибір майбутньо­го, її життєве кредо – від мене нічого не залежить.
Залежність, як психічна ознака, є наслідком безправности цілих поколінь людей. Оскільки лише вільна людина може мислити себе відповідальною, то безправність неминуче породжує безвідповідальність. У пострадянських державах переважає суспільно-психчний тип людини, яка успадкувала спосіб мислення, спосіб почування та поведінки залежної (гетерономної), а не самостійної (автономної) гобистости. Залежність неминуче породжує інертність – пасивне наслідування усталених способів мислення та поведінки. Інертна людина – це людина, перед якою не стоїть проблема свідомого ви­бору як особистої, так і колективної ідентичности. Звідси зневоленість, переважання пасивности та конформізму, нездатність утвер­джувати як особисту, так і національну ідентичність.
Почуття обов’язку у вищому розумінні цього слова є наслідком усвідомлення своєї відповідальности, а єдиний тип відповідальности, успадкований від минулого, – це відповідальність перед тим, від кого особа залежить, тобто від «начальства». Оскільки так звана соціяліс­тична демократія не спиралася на наявність громадянських та полі­тичних прав, то успадкований тип – це особа, в якої ослаблене або й повністю відсутнє поняття та почуття громадянського обов’язку. Така людина не вважає свою громадянську свідомість важливим складником своєї особистої ідентичности. Такій людині не властивий погляд на державу і політику як на свою справу, як на спільну справу громадян (res publica). Брак політичного досвіду (що нагромаджуєть­ся від покоління до покоління) є причиною того, що особистість по­чуває себе непевною та розгубленою перед вибором – вона скар­житься на неможливість розпізнати тих, хто міг би представляти її інтереси на державному рівні. Всі вони однакові, всі дбають тільки про себе: до цієї зневіри людей слід ставитися з усією серйозністю. До того ж тоталітаризм підважив потреби, уміння та звички, які б сприяли утворенню різного роду громад, спілок та кооперативів на низинному рівні. Більшовики методично знищували будь-яку ініціятиву до утворення громад: свого часу вони, наприклад, знищили ко­оперативний рух на Україні, замінивши громадську ініціативу дер­жавно регульованими «спілками». Щоб усунути зневіру людей у здатність до самоврядування, потрібне не тільки виховання по­чуття громадянської відповідальности, а й широка масова політична освіта, яка б забезпечила можливість обдуманого політичного вибору. До того ж важливо, аби людина набувала громадянських звичок та впевнености на рівні низових суспільних структур – економічних, громадських, політичних.

в) Етатизм.Стереотип етатизму (абсолютизації держави) набув у Комуністичному режимі двох основних форм залежно від того, належала людина до «робітничого класу, трудового селянства та інтеліґенції» чи до  номенклятури. У «рядового громадянина» це був погляд на державу «знизу» – як на установу, поставлену над індивідом: це виявлялось передусім в очікуванні милостей від держави (вона щось «дає» чи «не дає»), яке воднораз містило в собі суттєвий складник недовіри до держави як відчуженої сили. У номенклятурній сві­домості етатизм – це погляд на державу як абсолютну цінність та, відповідно, погляд на себе як на сторожу цієї абсолютної цінності. Звідси зверхність чиновника у ставленні до простої людини як до прохача, залежного від милости чиновника. Цю ментальність можна назвати «феодально-комуністичною». Звідси прагнення номенклятури утверджувати залежність людей за допомогою різного роду бю­рократичних обмежень. У сучасній ситуації важливо враховувати цю ментальність колишнього «нового класу», оскільки колишня номен­клятура утворила серцевину державного апарату незалежної Ук­раїнської держави (породивши явище неономенклятури).

г) Національний нігілізм.Громадянська свідомість є важливим складником особистої ідентичности людини в сучасних демократич­них суспільствах. Другим її істотним складником є колективна іден­тичність, найважливішим різновидом якої в сучасних суспільствах є національна ідентичність – усвідомлення індивідом своєї належности до великого колективу – нації. Адже цілість модерного політичного суспільства (в тім числі громадянського суспільства) ґрунтується переважно на тому, що воно є нацією. І коли ми говоримо про само­врядування «народу», то в значній більшості випадків (у національ­них державах) слова «народ» і «нація» є синонімами.
Буття нації ґрунтується на наявності деяких спільних об’єктивних ознак – спільна історія, спільна релігія, спільна мова, спільна політико-правова культура. Наявність усіх цих ознак не є обов’язковою для кожної конкретної нації: для її буття, як правило, важливими є тіль­ки деякі з цих об’єктивних чинників. Найважливішою серед цих оз­нак є не тільки спільна, а своя власна, неповторна ознака. І все ж об’єктивна основа буття нації сама по собі не здатна об’єднувати лю­дей і забезпечувати буття нації без національної свідомости–суб’єктивного чинника, який полягає в усвідомленні індивідом свої належности до нації. Якщо на рівні національної самосвідомости не існує поцінування своєї об’єктивно наявної культурної самобутності, то нація – в ситуації експансії іншої культури – стає піддатливою до зовнішніх впливів і може стати жертвою культурної асиміляції (етноциду).
Найбільшою перешкодою для досягнення громадянської консолі­дації в сучасній Україні є високий рівень національного нігілізму, що успадкований від Російської та комуністичної імперій. Його основне джерело – це культивування зневаги до культурної самобутности будь-якого неросійського народу, здійснюване під гаслом «інтерна­ціоналізму» (який насправді був прихованою формою аґресивного російського націоналізму).
Становлення національної і громадянської свідомостей – взаємо­пов’язані процеси: існує спільна основа цих явищ. Людина, для якої унікальність індивідуального світу людини є важливою цінністю, пе­реважно цінує також самобутні культури, а тому вона виважено і від­повідально ставиться до вибору своєї культурної ідентичности. Сві­тоглядною основою цього поцінування неповторних індивідуальних та культурних світів є пошанування життя в його різноманітності. На противагу цьому, інертна особистість не ставиться виважено й від­повідально до вибору культурної ідентичности: як залежна, гетеро­номна істота, вона пасивно слідує засвоєним стереотипам мислення і поведінки.
На жаль, пошуки шляхів громадянської консолідації, які б воднораз утверджували українську культурну основу політичної нації, ут­руднювались тим, що національно-демократичний рух в Україні від­давав перевагу декляраціям, яким бракувало конкретного наповнен­ня. Як правило, вважали, що національна ідея має бути основою громадянської консолідації, але відразу ж поставало питання, яке конкретне наповнення повинна мати національна ідея. Оскільки можливе далеко не однакове тлумачення її змісту, то її деклярування не діставало свого продовження у конкретизації тих позицій, обго­ворення яких дало б змогу досягати консенсусу в ході публічної дис­кусії. Завдання очевидно полягає в тому, щоб перевести розмову з площини загальних і часто туманних деклярацій у русло з’ясування конкретних обставин, від яких залежить буття нації – ідеологічних, політичних, економічних, культурних, геополітичних, демогра­фічних тощо.

Українська незалежна держава як наслідок компромісу. Вимогу, що будь-які установи мають бути, по-перше, розумно побудовані і, по-друге, наповнені відповідними людьми, можна прийняти за певну аксіому. Структурні й людські аспекти однаково важливі. Хоча політична структура суспільства включає, окрім державних структур, також інші, недержавні політичні організації (серед яких виокремлюють політичні партії), але державні є най­важливішими. Оскільки Українська незалежна держава не виникла як безпосередній наслідок масового руху за демократію та незалеж­ність, то вона стала наслідком компромісу між відносно слабким національно-демократичним рухом та комуністичною номенклятурою. Цей компроміс відбиває стан масової політичної свідомости, яка не зазнала відповідних перетворень, аби стати надійною осно­вою утвердження демократії і незалежности. Особливості осіб та еліт, які очолювали національно-демократичний рух, безперечно мають братися до уваги (та бути об’єктом аналізи), але роля першого чинни­ка є вирішальною. У виборах до парляменту прихильники комуніс­тичної ідеології здобували і здобувають підтримку виборців, яка значно перевершує підтримку націонал-демократичних сил. При цьому вони використовують два види упереджень: проти ринкової економіки та проти української культурної самобутности (стереотип загрози українського націоналізму). Вага другого із цих чинників пе­ревершувала та перевершує вагу першого.
Іншим важливим чинником українського політичного життя є збереження колишньою комуністичною номенклятурою своєї про­відної ролі в нових державних структурах. У ставленні до незалежної Української держави велика частина колишньої комуністичної но­менклятури керувалася скоріше прагматичними мотивами: не де­кляруючи своїх ідеологічних позицій або ж декляруючи демократич­ні гасла, вона спрямувала основні зусилля на забезпечення своїх по­зицій та посад у новому державному апараті. Занадто велика вага цих двох груп людей (комуністів та номенклятурників) у законодавчих та виконавчих гілках влади не могла бути доброю передумовою для ус­пішного проведення економічних та суспільно-політичних перетво­рень. Перша група у своїй боротьбі за владу була зацікавлена слідува­ти формулі «чим гірше, тим краще», друга ж, позбавлена відповідної політичної моралі, прагнула в більшості своїй використати владу за­для особистих та корпоративних інтересів.

ГОТЕЛЬ НА СВЯТИНІ АБО БЛЮЗНІРСТВО ПО-ЧЕРНІГІВСЬКИ
Сергій Шумило

Свого часу за ділянку на місці Михайлівського Золотоверхого собору у Київі точилася справжня війна, аби замість храму збудувати там готельно-розважальний комплекс. Проте у столичної влади вистачило глузду, аби готелям та казино знайти інше місце, а на руїнах національної святині відновити храм, який знову став прикрасою Київа.
Щось аналогічне сталося і в Чернігові, тільки все навпаки...
Зараз на чернігівському Валу з ініціаятиви місцевої влади київською будівельною корпорацією «Столиця» ведеться активне будівництво готельно-ресторанного комплексу. Здавалося б, ну й що ж такого?..
Проте, виявляється, саме на цьому місці знаходяться залишки Свято-Михайлівського собору, спорудженого у 1174 році. Як згадується у літописі: «Того ж лєта Святослав Всеволодович заложи церков каменну в Черніговє на княжем дворє святого Михаїла».
Свято-Михайлівський собор являв собою яскравий зразок давньоруського зодчества, з яким була тісно пов’язана історія стародавнього Чернігова. Це був хрестокупольний, чотиристовпний, трихапсидний храм, збудований порядовим муруванням з малоформатної цегли. Під час монголо-татарської навали він зазнав перших пошкоджень, проте зберігався аж до визвольної боротьби українського народу від польського поневолення. В ХVII ст. був зруйнований. Неодноразово виникало бажання його відновити. Проте в 1870 р. на місці стародавнього храму таки було збудовано Будинок дворянського зібрання. Простояти йому довелося не надто довго. Після революції 1917 р. в ньому містилась губернська міліція, потім – Будинок Червоної армії. В роки Другої світової війни він фактично був зруйнований під час бомбардувань і після війни розібраний. Ще в 80-ті рр. на цьому місці розташовувались дитячі атракціони, які згодом були перенесені до «Горсаду». Проведені археологічні дослідження на тому місці виявили рештки давньоруського храму Св. Михаїла, там навіть у совєтські часи нічого вже не будувалося.
І от нинішня місцева влада, замість відродження національної православної святині, на кошти київських олігархів під виглядом т.зв. відбудови «Будинку дворянського зібрання» вирішила розпочати будівництво готельно-ресторанного комплексу. Що спільного дворянські зібрання мають з готелями, незрозуміло нікому. До того ж проєкт новобудови при більш детальному ознайомленні виявляється мало чим схожий на колишній «Будинок дворянського зібрання»...
Але мова зараз навіть не про це. Звичайно, місту потрібні і готелі, і ресторани і т. п., для чого у Чернігові є чимало інших, більш підходящих місць.
Мова про те, наскільки морально будувати готелі з ресторанами, казино, іншими розважальними закладами на місці однієї з найдавніших чернігівських святинь ХІІ століття? Чи може це в такий спосіб наша місцева влада прагне відзначити 1020-річчя Хрещення Київської Руси? Інакше як самодурством і блюзнірством це не назвеш.

РОЗДУМ НАПЕРЕДОДНІ 350-РІЧЧЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОДІЇ
Степан Семенюк
ГАДЯЦЬКА УГОДА (16.09.1658 p.)

Щоб зрозуміти якусь історичну подію, треба усвідомити політично-соціяльну ситуацію того  часу. Пізнати ситуацію політичного довкілля, пізнати людей, творців тих подій, і причини, що породили їх.
Україна мала вже натоді майже триста років бездержавности. Південно-східні простори, від Волги починаючи, були спустошені азійськими кочівниками і замінились майже на безлюддя. Нас виперто з Підкавквззя і Приволжя. Кочівники не створили на нашій землі, поминаючи Крим, нічого, вони тільки грабували і нищили. На наші землі перлись ближчі і дальші сусіди. На півночі Московія, вирвавшись із татарського васальства в XV cт., за  нашими плечима зростала вже на могутню феодальну державу; на заході – Польща переживала свої кращі роки: формально заанексувавши актом Люблинської унії 1569 р. українські землі, ставалася  найбільшою европейською державою. А на півдні у Криму вже  організувались  в квазі-державу татари. 
Захоплюючи наші землі, всі вони несли в Україну панщизняно-феодальний  лад і разом з тим чужу культуру, чужу релігію і національне поневолення. Цей стан однак породжував у людях спрагу бути вільними, що в свою чергу спричинялось до втеч на «уходи», подалі від панів. То вони «з  плугом в руках здобули (знов) причорноморські землі, які  їх  предки даремно  змагались мечем оборонити», напише згодом Ст. Рудницький. Але ті перші уходці, що дали початок козацтву, ще не ставили собі політичних цілей,  це прийде згодом через десятиліття. Вони  лише хотіли бути  вільними.
Натомість українські магнати під впливом тієї ситуації почали «втікати» на  захід, або на північ – приймали чужу віру, культуру.
Якщо втечу на уходи можнаназвати радше масовою, то «втеча» магнатів була елітпрною, хоч повсюдною. Можна сказати, що ексодус магнатерії відчутно спустошив інтелектуальні ешелони України. Однак не слід забувати, що первісна сваволя чи воля на уходах мала й від’ємний вплив на формування нашої національно-державної думки і ментальности, що проляже через всю історію козацької доби. Жадоба «абсолютної» волі покутує в багатьох з нас досі, що не оминають нагоди використати наші недруги.
Звісно, суспільний поділ чи розшарування існували і в Польщі, Московії чи  Кримській Татарії. Але  там «чернь» на політичну арену державного життя ще не виходила, а всякі спроби опору економічному визискові вважалися за бунт і були державно-магнатськими силами жорстоко в зародку придушувані. 
А у нас низи вже  домагались свого голосу у вирішуванні суспільно-політичних питань. Кожен  для себе... Ми вже тоді мали  «ради»,  часто чорні, як писав П. Куліш, або горе-демократію. (на зразок того як сьогодні соціял-комуністи з Морозом і Симоненком на чолі змагають до ліквідації інституції  Президента в Україні і запровадження радянського ладу).
Навіть з приєднанням  до опору соціяльному визискові та національно-політичному гнобленню освіченої української верстви і перетворенням соціяльного бунту  в  національно-визвольне повстання цей поділ не зник.
«Чернь», як і магнатерія, не раз пробувала вирішити долю змагань, виходячи зі своїх егоїстичних, чи класових, а не  національних інтересів. Відтак не маючи національної згуртованости, жодна сторона сама  не могла сягнути не тільки національної перемоги, але навіть своєї власної. Тому одні і другі часто йшли на службу до чужих, шукали у них помочі й захисту – і втрачали здобуте.
Отже, український народ виступив на політичну сцену, коли вирішувались важливі історичні  питання, соціяльно поділений, не згуртований у собі державною ідеєю.
До всього долучилось ще й релігійне питання, зокрема з повстанням Тараса Трясила. В 1589 р. Москва, після 140 років неканонічности, купила собі патріярхат і знову почала мусувати ідею ІІІ Риму. Ситуація з попередніх віків, коли ми посилали на дику Північ проповідників, де їх ще в ХІІ  ст. мордували, тепер змінилася. Нашу ситуацію також погіршував факт, що Вселенський  патріярхат Константинопольський вже від 1354 року був під опікою султанської Туреччини. Всі православні патріярхати опинились в  матеріяльній нужді і часто йшли по  милість до Москви. Їхали вони через Україну, хвалили нашу релігійність і освіченість, жахались побаченого в Московщині і... були на послугах царя східнього.   
В Польщі «першоризець» ксьондз Пйотр Скарґа, великий польський  патріот, кинув клич: «Чия територія, того і релігія», що й почали реалізувати настирливо, хоч більшість населення Польщі становили не поляки і тим більше не  католики. Знані наші магнатські роди – Збаразькі, Слуцькі, Сангушки, Вишневецькі, Заславські, Хоткевичі та інші заради кар’єри переходили на  римо-католицизм – і ополячувались. Оболенські, Масальскі, Одоєвські, Вяземські... змосковщились. Ті і другі обезголовлювали народ, збіднювали його.
Польський історик писав: «Попри Люблинську унію з’єднання Литви і Руси з Короною було не повне. Польща так довго не була певна Руси, поки Русь не  перестала бути дизуітською» (так в Польщі називали православних, які не приступили до унії з Римом). Ось чому Польща підтримувала й ініціювала «з’єднання» через Берестейську унію 1596 року. Але треба наголосити, всупереч мітові, що наші магнати, згадані і не згадані вище, здебільше переходили на католицизм і ставалися поляками не через унію, а безпосередньо з православ’я. Коли було досягнуто заборони переходу на латинство, наша шляхта вельми обурилась, заявляючи, що «ritus ruthenus, - ritus ruscitus» (руська релігія – релігія холопів) і закриває їм дорогу до правлячої польської еліти. 
Україна, отже, опинилась серед країн, Москви і Польщі, де вирішальне слово і в церковних справах мали православний цар і католицький король.
Той, хто зрікається власної свободи – волі в ім’я чужого захисту, не матиме ні першого, ні другого. (Томас Джеферсон, президент США)
Можна шкодувати, що цієї правди не розуміли тодішні провідники наших визвольних змагань включно з Богданом Хмельницьким. А чи в ХХ ст. зрозуміли, віддаючи зброю і  флот чужій державі за  «гарантію  безпеки»? Згідно з т. зв. логікою ґеополітики, Україна повинна бути суверенною державою, адже в минувшині цю ролю виконувала успішно. І що ж – сотні  літ бездержавности вибили цю логіку з нашого політичного розуму? Замість використати  політичну считуацію в Европі і в Україні і шукати союзників, ми пішли шукати чужого суверена, як гаранта нашої свободи.
Підходячи до Гадяча, слід мати на увазі, що майже усі українські землі, внаслідок Люблинської унії 1569 року, адміністративно і політично  входили до складу Речі Посполитої, чи, як було записано, повертались до Корони. Цього  аспекту не можна поминути, роздумуючи про хід Козацької ради в  Гадячі, як і про постанови Гадяцької  Угоди 1658 року. (Зауважмо, що  делеґацію  польську,  яка була в Україну вже 1657  року,  запросив  ще  сам  Богдан Хмельницький).
Гадяцька угода була не першою, яку підписували Запорожці і Польща. Польща підписувала не раз різні угоди – яких ніколи зрештою не дотримувала, – з окремими українськими гетьманами чи делеґаціями, які їздили до Варшави, як наприклад: 1615р. була делеґація з вимогою автономії і зрівнання в правах з  польською шляхтою; 1617 року укладено трактат в Ольшані; 1619 року укладено угоду про реєстр козаків… Була навіть польська переяславська угода 1630 року після перемоги Тараса Трясила над військами польського гетьмана С. Конєцпольського під Переяславом.
По Хотинській вікторії 1621 р. (перемога польсько-українських військ над турками під Хотином), де українське військо становило більшість, козацтво  вже добре усвідомлювало свою силу і власні можливості і тому ставило все більші вимоги перед королем Польщі. Зростання українських військових сил і трансформування їх в політичну силу розуміла і Польща і боялась. Тому в 1634 році, підписавши «вічний мир» з Москвою, почала наступ на Україну, а в 1637 р. польський гетьман С. Конєцпольский видав у Барі універсал, в якому наказував карати за участь в повстанні козацькі сім’ї – дружин і дітей, мовляв «кращою є річ, щоб кропива росла на тому місці, ніж зрадники Єго Королівської Мосьці і Реч Посполитої мали там розмножуватись».
Отже, особливість Гадяцької угоди 1658 року полягає в тому, що вона відбулася по Переяславській угоді з Росією і без згоди на те  Москви, та  в тому, що Польща  вперше, по кількох віках, визнала українців окремим народом на рівні польському і литовському і Україну окремою державою – Руським  Князівством. Хай окроєною територіяльно і не зовсім суверенною, але  державою. Польща мала статися «Річпосполитою народів польського, литовського і руського». Кажучи зрозумілими словами, Україна мала бути об’єднана з  Короною персональною унією: Гетьман України мав підлягати виключно королеві РП. Такі політичні  уклади між державами в тодішній  Европі були  знані.
Гадяцька угода започаткувала якісно новий  етап в стосунках між Польщею і Україною, який мав стати початком визнання, так би мовити, партнерства між двома народами. Переяславська угода з Москвою 1654 р. була натомість початком  втрати тих партнерських стосунків між Україною і Москвою.
Руське Князівство, за Гадяцькою угодою, мали становити воєводства  Київське, Чернігівське, і  Брацлавське, але питання культури, релігії і мови розповсюджувалось на  всі українські землі, де мова народу українського діє, також в Короні  Польській і Вел. Кн. Литовському. Дозволялося створення двох академій – вищих  шкіл, (одна з них мала бути в Київі), до яких однак не мали права вступу  протестанти. Не обмежувалось число середніх і нижчих шкіл та видавництв (друкарень).
Передбачено було також реєстр війська на 60000, в перспективі – скорочення дл 30000. З території Руського Князівства виводилось польське військо, а на випадок потреби помочі Україні військо польське і литовське, яке прибуло б, мало бути  підпорядковане гетьманові. (За  Переяславською угодою 1654 р. з Москвою російські війська вводились в Україну). Україна не мала брати участи у  війні Польщі з Росією.
Було створено  можливість отримання козаками шляхетства, але  не  більше як 100 з одного полку.
На  Гадяцькій раді була мова гучних фраз, як от: «вільні до вільних, рівні  до рівних, шляхетні до шляхетних повертаються». Але  ті  «вільні» не мали права на зносини із закордоном: це належало польському королю, як і надавання привілеїв За автономію в складі РП Україна – Руське  Князівство платила поверненням на Україну польської магнатерії – великих землевласників, що сталося одною з причин неприйняття Гадяцьких угод частиною козацтва, а передовсім прихильниками Переяславської угоди з Москвою 1654 р., до яких Москва  поспішила з військовою допомогою.
Польща визнала  відновлену  1620 року православну церковну єрархію, Митрополит Київський і єпископи Холмський, Львівський, Луцький, Мстиславський і Перемиський  отримували місце в Сенаті РП. Знесення Унії, чого  домагалась українська сторона, однак не відбулося. (Це сталося щойно в ХІХ ст. указом московського царя). Зате заборонялась будова нових католицьких костелів.
Треба думати, що було кілька причин, чому РП визнала православну ієрархію: Україна ставала вже не тільки військовою а й політичною силою і прямувала до незалежности, а Запорозьке військо було традиційно  православної грецької віри, з  чим годі було не  рахуватись: можна сказати, що грецька віра ототожнювалась певною мірою з руською – українською національністю, як латинський католицизм був синонімом польськости. Визнання відновленої православної ієрархії в Україні було також  спробою відволікти її від підданства Москві, а уніятизм був тут певною перешкодою. Сподівання Польщі на швидке  окатоличення і ополячення українців через релігійну унію однак не справдились, попри державну протекцію.
Були і, так би  мовити, суто політичні  причини, чому РП повернуласялицем до України, яку ще вчора тотально поборювала. 1656 року перед лицем шведської аґресії Польща  підписала з Москвою мирний  договір в Немежі, званий «Віленським  трактатом», за яким королем РП по смерті Яна  Казиміра мав стати московський цар або його син. Однак не усі в Польщі були задоволені з Віленського трактату, зокрема, коли стало відомо, що в примірникові трактату, дорученому польській стороні, пропущено абзац, за  яким українські і білоруські землі залишаються під Москвою (а в московському  примірникові є такий запис). На Віленський трактат  негативно зреаґували  Відень, Швеція, Брандербурґія,  Молдова... У такій ситуації познанський воєвода Ян Лєщинський, перебуваючи  в  Берліні  влітку 1658  року висунув пропозицію зробити  угоду «з Руссю» на зразок, як з Литвою, «щоб народ над народом не мав прероґативи». У тій політичній ситуації мир з Україною ставався одиноким порятунком для РП. Ведення підготовчих розмов щодо укладення мирного договору з Україною було доручене воєводі волинському Станіславу Казимиру Бєнєвському. Йшлося передовсім про вирвання Хмельницького від Москви і господаря Молдови Ракочого ІІ, який вже рушив війною на Польщу з допомогою  козаків  в надії здобути  корону Польщі. Окрім того, в Чигирині постійно гостювали посли  чужих, ворожих Польщі, держав, навіть далекої Венеції.
Польща сподівалась використати антимосковські настрої серед козацької старшини після смерти  Б. Хмельницького, як висловився один із полковників до царського посла: «Хмельницький вмер, а з ним  вмерла і присяга». До цієї групи незадоволених  належало також православне духовенство, яке слушно боялось втрати своєї незалежности на користь московського патріярха, що було дописано царською рукою до січневих угод 1654 року. Тут годиться нагадати, що в т.зв. «запісніх кніґах» царських службовців, які в січні 1654 року приїхали в Україну  і записували до них імена тих, які присягали на вірність цареві, не знайшлося  жодного українського  православного  священика,  не  кажучи  про ієрархів.  Було  лише  17  підписів манастирських  насельників.
Така була ситуація, яку  РП прагнула використати для порозуміння з гетьманом І. Виговським. Вступне  порозуміння, яке  С. К. Бєнєвський уклав з гетьманом Виговським, передбачало створення «невтральної здемілітаризованої смуги» між річками Случ і Горинь, а на півночі – Березина. Тоді ж було узгоджено проєкт трактату. Властиво проєктів «Punkta comissiey» було два. Перший складався з 19 пунктів і був складаний 18 вересня 1658 р., а  другий з 20 пунктів. Автором другого історики  вважають Голінського. Однак мабуть  через  брак часу мало хто з польських послів на сейм мали можливість запізнатись із цими проєктами, що мало свої наслідки, але він швидко став відомим у Ватикані, і папа Олександер VII через  свого  нунція  в  Польщі  Петра  Відоні  гостро  запротестував  «проти ганебного проєкту зухвалих домагань Козацьких в справі касації  унії». (Але той же Ватикан мовчав, коли цар ліквідував унію в ХІХ ст.).
Висилаючи своє посольство на сейм до Варшави, гетьман І. Виговський дав йому інструкцію, як і чого мають додержуватись і домагатись. В документі було 6  пунктів з обґрунтуванням  до кожного. Треба вважати, що найважливішим в політичній площині були перший і другий  пункти: про ліквідацію Унії і приєднання до Руського Князівства воєводства Волинського і Подільського. Посольство України, яке очолював Т. Носач, але  насправді керував ним Ю. Немирич, було досить чисельне, кількасот осіб, в тому числі митрополит  Київський Балабан, владики львівський і київській та  архимандрит  чернігівський.
Сейм РП ратифікував Гадяцьку угоду зі зміненим  текстом 1659  року (цар московський також змінював тексти угод з  українськими  гетьманами). Різниці  між  проєктом Угоди, складеної в  Гадячі  (точніше, в  таборі  під  Гадячем),  і Summarium, проти  ратифікованоі  Сеймом  РП  т. зв.  конституції,  дуже великі і  не на  користь  України,  що  викликало  серед  козацтва  незадоволення. Сейм  мусив  прийняти  ще  одну ухвалу «для  заспокоєння жадань  козацьких»:  створення  «Гадяцької  Комісії»…  А  Козацькій  делегації,  яку  приймали  у  Варшаві  справді  урочисто,  повідомлено,  що  сейм  розглядає  лише  загальні  питання,  а  уточнення  будуть  розглянуті на  наступному  сеймі. 
Отже  в  конституції Сейму про Гадяцьку  угоду між РП і Військом  Запорозьким  не знайшлися ані  ліквідація  Унії, ані включення  до  Руського  Князівства Волинського і Подільського  воєводств. Але  з формально  правового  погляду створення Річпосполитої трьох народів збулося. Як і збулося  незадоволення  частини козацтва  з нездійснених  сподівань  Гадяцької  угоди.  А це довело до того, що  І. Виговський,  внаслідок повстання  під  проводом кошового Сірка,  гетьмана  Безпалого і  Богуна втратив  гетьманську  булаву, і Гадяцька  угода втратила правову  чинність, а Україна  стала  об’єктом   політичного суперництва  сусідів – Польщі,  Московії,  Туреччини та Криму, що довело через 9  років до Андрушівського  трактату  між  Польщею  і  Москвою та поділу України. 
В  пізніших угодах  між  РП  і   Україною (українськими  гетьманами)  вже  ніде  не  згадувалось  про  Руське  Князівство.  
(У ХІХ ст. Національний  Уряд,  що  створився  внаслідок польського Січневого  повстання  1863  року,  визнав  Русь-Україну  окремою  рівноправною  складовою РП, а герб – Архангел  Михаїл – був  вміщений  поруч  литовської  Погоні і  під  Орлом  Корони (Польщі) на  державній  печатці). 
Визвольні змагання українського народу однак продовжувались. Продовжувались і  війни за  панування  над  Україною  між  Польшею,  Москвою  і  Туреччиною, що для Польщі закінчились у  ХVIII cт. втратою державної  незалежности,  а  для України – руїною.
Напередодні  350-ліття  Гадяцької  угоди,  вочевидь,  варто розмислити про цю  важливу подію в нашій історії, бо вона була все ж  знаменним  якісним поворотом в  стосунках між Польщею і Україною, спізненим і приреченим на коротке життя, але поворотом, що наближав до стосунків партнерських  і рівноправних між народами польським і українським.

ЦЬОГО РОКУ СПОВНЮЄТЬСЯ  300 РОКІВ ВІД ЧАСУ КРИВАВОГО ЗНИЩЕННЯ БАТУРИНА
Наталка Поклад
ЗМАГАННЯ ЗА БАТУРИН

Стежкою, що «їде» з-під ніг, сходжу з горба на дорогу – і звертаю у тиху вуличку понад Сеймом, до Кривків: таки запам’ятала! Вуличка, як і церква, була тоді, в 1708-му, за межами фортеці.
Відчиняю хвіртку – а Валя саме виходить із хати на ґанок. Німа сцена: я не знаю, як зреагує вона на мою появу, а вона завмерла – не впізнає мене. А впізнавши нарешті, з голосним криком кидається втішено мені назустріч:
– Пані Наталю, це ви? Ой пані Наталю!.. – І в тому «ой» стільки всього. Обнявшись, ми обидві чомусь розплакались. – Заходьте, заходьте, пані Наталю. Ой як добре, що ви приїхали, – заметушилась Валя.
Отець Роман у кімнаті присипляє Іванку. Ось виходить на кухню і він. А я, ще не роздягнувшись, починаю розпитувати. Картина вимальовується ось яка: до кінця квітня з хати треба вибратись – бо вона продається за 5 тис. гривень. Дров до груби дали добрі люди. За останні два місяці було лише 15 сповідників. На похорони не кличуть, бо ж родина «зависла»: чи буде вона тут, чи ні? А вінчатись хто піде у підвал? Йдуть у красиву й світлу Воскресенську церкву Московського патріярхату. Тобто дохід у Кривків – 30-50 гривень на місяць. Дотепер утримували родину батьки, та ось Валиній бабусі проводять газ, треба грошей туди. Та й соромно вже молодим бути весь час на батьківському – пора й на своє... «А Батурин над нами підсміюється, мовби випробовує: скільки витримаємо?»

Хочуть сказати мені щось веселіше і навперебій починають про вертеп:
– Яке було чудо, пані Наталю! Колядники – на санях, – а який одяг! І який був у нас князь Володимир! А ангел! Із синіми крильми. Лиш музей узяв на Валентина – і поламали, тепер ремонтують. А люди, почувши наші пісні, зачиняли перед нами двері, – бояться. Бо, мовляв, колядки заполітизовані. Трудні тут люди, пані Наталю, всі це кажуть. Із ними треба працювати, і я б їх згуртував, – каже отець, – лиш треба мати церкву...
Багато що тут було вперше: хресний хід влітку із Чернігова до Батурина – діти й прихожани Покровської несли мощі св. Варвари; вперше на Йордан рубали на Сеймі хрест та освячували воду...

Уже смеркало, як я подалась до Сейму. У яру між горбами ще повно снігу. Сейм під кригою, лиш у проталинах нуртує вода. Дивна ця річка, – скільки ж вона пам’ятає!
На городах під батуринськими горбами палять сміття, – а його тут стільки!.. Намагаюсь уявити, як-то стояв на горбі палац гетьмана Мазепи, як із воріт цитаделі виїжджала кавалькада красивих сердюків, як дзвонили дзвони фортечної церкви Святої Живоначальної Трійці. Є думка, що Адам Зернікау перебудовував фортецю і звів у цитаделі цю церкву. Була хрестовидною, семибанною. В 1692 р., на пропозицію Київського митрополита Варлаама Ясинського, в церкву був поставлений його намісник, з особливим статусом протоієрей. Після знищення Меншиковим Батурина від Троїцької та її дзвіниці зосталась, як переповідає народна леґенда, лише велика вежа, яку називали Мазепин стовп. За наказом К. Розумовського цю вежу нібито розібрали і з отриманої цегли збудували нову церкву – Воскресенську, що стала усипальнею останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, а тепер так аґресивно не приймає ні родини Кривків, ні Покровської церкви. Отець все скаржиться: «Я в Батурині – як діяспора... Листи не доходять, кореспонденція порвана, всюди обструкція... Замість врятувати свою душу – занапащу її».
Увечері Валя вгостила мене пісним борщем і пахучим чаєм із цикорію. Ще довго про все говорили – зокрема я дізналась, що отцю його мама вишила новий одяг, а союзянки із Нововолинська, прочитавши в пресі мою статтю, прислали Покровській рушники... А ще ми дивились фото, коментували їх. Церква й громада мало-помалу творять свою історію.
Дорогою ми з Валею здибали бабу Варку Горбанівську – одну з прихожанок Покровської. Валя хвалить бабусю:
– Дивовижна жінка! Знає весь «Кобзар»! І виписує – одна! – «Слово Просвіти», хоч отримує малу пенсію, та й та майже вся йде на ліки. Хоч би які газети хто для громади виписав!.. Баба Варка в грудні штукатурила з отцем церкву, а має ж радикуліт... Це ж саме вона, коли ми тільки зачинали творити громаду Покровської, сказала людям: «Та доки ж маємо під москалями ходити?!»
Ми лишаємо зерно – купили відро – у дворі пані Зіни і йдемо до Сергія Тинкалюка...
...Аж ось нарешті я – в церкві. Тут лише півчі і кілька – чи не п’ятеро – жінок. Беру й ставлю перед вівтарем дві свічки. Отець править, помічає мене. У церкві дуже холодно. Одна з жінок пошепки радить мені: «Станьте ось на килимок, бо там замерзнете...»
...Надходить Тинкалюк, ще козаки. Уже наче й людно в підвалі. Отець запитує: «Хто до сповіді?» І я, несподівано для самої себе, наче лиш про це й думала, йду до нього після жінки-півчої. Від розгуби забуваю перехреститись і поцілувати хрест. Отець запитує, я відповідаю... Сльози чомусь самі ллються з моїх очей, а на серце приходить велика полегкість...
Потім, після відправи, отець звертається до людей і представляє мене та мету мого приїзду. Я запитую присутніх: «Вам треба церкви?» – «Так!» – відповідають дружно. – «А отець?» – «Так! Лиш йому тепер дуже тяжко жити». – «То ви теж його тут підтримуйте...»

Із Київа, не відкладаючи в довгий ящик, я написала листа М.В.Іващенку, а також потелефонувала Є.Сверстюку, мовляв, дуже треба було б: а) або купити Кривкам хату або роздобути хоч якусь стипендію на прожиття; б) збудувати церкву. Євген Олександрович узяв мій робочий телефон і через день передзвонив:
– Я переговорив. Можете обнадіяти отця Романа, що будемо старатися купити йому хату. Це не такі великі гроші. Але це не остаточно. Проте скажіть, хай не від’їжджає.
За тиждень я зробила статтю про свої відвідини Батурина і віднесла в «Слово Просвіти». Того ж 1 квітня дала факс Віктору Андрійовичу Ющенку.
І ось о 19-й – Михайло Дорошенко. Кажу йому:
– Я давала факс Ющенку, як приїхала з Батурина.
А пан редактор:
– Віктор Андрійович каже, що до нього звертався Плющ.
Отже, спрацювала Валина записка?! Добре. Аби діло було. Нехай стане Батурин нашою Меккою, із Голготи – Меккою. Був же він колись містом 40 церков!.. «Батурин», «баталія», «батіг», «батько»... Слова синхронного енерґетичного наповнення?

20.IV.2003
Толя (художник Анатолій Гайдамака – Ред.) бігає по подвір’ю:  –  Тут не треба ставити храму. Для храму потрібні простір, небо.
– Але ж тут уже був храм!.. – кажу здивовано.
На водонапірній вежі – гніздо, а в ньому теж – лелеки! Козаки підводять до мене двох жінок:
– Оце пані з Нововолинська, привезли для нашої церкви вишиті хоругви і накидку на аналой. Та ще багато всього іншого – майже 70 речей...
Знайомимось, цілуємось, від дивного зворушення мимоволі мокріють очі; потім я фотографую пань разом з М. В. Іващенком.
Біля церкви – багато людей. Усі збуджені. Є, кажуть, навіть один значний бізнесовець...
Михайло Васильович веде нас до старої фортеці, там разом із чернігівськими студентами робив розкопки на місці Мазепиного палацу Володимир Мезенцев із Канади. Толя метушиться – йому треба вибрати місце, де постане Стіна Пам’яті. У нього вже, здається, готовий проєкт, лиш треба підібрати місце.
– Отут, о-о! Цей яр – саме те, що я шукав. Отут буде стіна, сходи на кручу, а отут – хрест, а на місці палацу треба відновити підмурки і засадити все бузком, – бо я перед цим сказала, що гетьман Мазепа любив бузок.
Обережно заперечую: бузок захарастить підмурки, тож краще зробити лише алею довкола них. І хрест ставити не ген на кручі збоку, а отут, біля палацу, де було найбільше жертв.
– Ми й досі, як копаємо погреби, знаходимо трупи, і всі – донизу обличчям, і проколоті черепи, – каже Михайло Васильович. – Це ті нещасні, яких ворог убивав там, де заставав. Батурин - велика могила...
Толя фотографує місцевість, планує, махає збуджено руками: він уже у творчому процесі.
Я наполягаю: треба б почати не зі Стіни Пам’яті, а таки з українського храму. А також із житла для родини отця Романа. Храм єднатиме громаду, він зрушить багато що.

– Михайло Васильович зітхає:
– Ви ж подивіться, який вигляд має селище. Руїна! Ніхто ним уже стільки років не займався...
А й справді: газ проведений лише у півселища. Безперервні проблеми з водою. А вони – 1 мільйон на палац Розумовського. Знов – одмити гроші? Уже ж був майже готовий, відреставрований! Та чомусь хтось надумався зліквідувати посади двох сторожів –- і все розікрадено до основи.

...У полі, недалеко від села Пальчики, – могила Петра Івановича Прокоповича (1775 – 1850), видатного українського бджоляра, що винайшов перший  рамковий вулик, відкрив у 1827 році   у Пальчиках першу в Европі школу бджільництва, яку назвав народною. В школі навчалися діти з України, Росії, Білорусі, Кавказу, Башкирії, Сибіру, були учні з багатьох держав Европи. За два роки  студенти  набували знань з основ мови, аритметики, бджільництва, садівництва, шовківництва, городництва, столярної справи. Народна школа діяла впродовж 52 років. Шкільну справу ще 29 років опісля смерти Петра Івановича продовжував його названий син Степан Великдан.
Могила Прокоповича спочатку була інша – у вигляді сот (встановили в 1954 році), а тепер ось – як зрізана піраміда. Насипаний невеличкий горб, а на нім – знак. Могилу вже обсаджено – зовсім недавно – молоденькими туями й липами. А неподалік від неї – свіжо стругані стіл та лавочки. Кажуть, В. А. Ющенко ось недавно приїжджав – і не було де сісти, пом’янути Прокоповича, тож нашвидкуруч виправили ситуацію.

Михайло Васильович виношує грандіозний задум: а) замість інтернату хай би постав ліцей бджільництва; б) там, де військові табори (чудесне місце), – зробити пасіку, на якій буде і переробка, і фасування меду; в) відкрити в Батурині академію бджільництва. Чесно кажучи, мені всі ці пляни дуже подобаються.

Я випросила відрядження і 28-го вже їхала. Час щільний, час по-осінньому суворий.
...Падаю до Кривків, мов сніг на голову: застаю все таким, яким воно є насправді. Душа стрепенулась: невже не омана? Я бачу підмурівок Покровської!! Величною, здається, буде.
Ще зовсім недавно така з вигляду негарна обдерта школа тепер сміється голубим дахом, білими  поштукатуреними стінами і новими гарними вікнами. А всередині й зовсім  чудо: пахне свіже мащіння, свіже дерево, в кімнатах світло та тепло, — навіть важко уявити, яка тут була недавно запущеність. Отець Роман має великі плани щодо цих кімнат: тут будуть і музей, і різні гуртки, і ще щось. Енергії йому не позичати, – він весь у русі, в дії, аж літає.
Бо і в самих Кривків кілька новин: для родини куплено хату – стару, але біля самої церкви. А для нової вже закладено на подвір’ї фундамент.
На місці колишнього гетьманського палацу в Цитаделі знесено стару будівлю дитсадка, вирівняно площадку і ген над урвищем, де саме закінчувалась внутрішня фортеця, Цитадель, уже заготовлено основу для встановлення камінного хреста – в пам’ять загиблих у Батуринській трагедії 1708 року. Хрест буде дуже великий – до 25 метрів. Складатиметься з трьох частин – їх змонтують в одне ціле. Недарма тоді Гайдамака видивлявся місцину. І таки почали з хреста... Його мали встановити до дня поминань, але не встигли (чомусь датою трагедії визначили 13 листопада – і хто це так рахував, переводячи із старого стилю на новий? Адже за 295 років «набігло», як мінімум, 12 днів, отже: 2+12=14, тобто Батурин горів 14 листопада).
Будинок Кочубея теж перекрили білою бляхою, будуть по-новому білити стіни. Вже зробили гідроізоляцію та поміняли вікна.
Майстер Сашко Ємець завів мене у підвали, де колись була камера слідства й камера катувань. Враження, звісно, вражаюче. Ще й досі зі стелі звисає гак, мабуть, підвішували жертву... Гадаю, не в одного майбутнього екскурсанта, який загляне сюди, побіжать по тілу мурашки, – як і в мене.
Встигаю до сутінків добрести до палацу Розумовського. Він теж весь у риштованнях. На цей рік виділено для реставрації 2 мільйони гривень.

29.ХІ.2003.
Знов проходжу весь Батурин до траси, проте вже не широкою Гетьманською, а тихими покрученими вуличками. Будинки старі, негарні, але водночас є у них ота провінційна поезія, що заторкує душу. Нарешті селище має газ. І труби водопостачання оновили. Білий корабель палацу Розумовського підняв вітрила. А якщо ще відбудують флігелі, відновлять парк — постане райська краса.
У чималенному рові, що огинає Гончарівку, дерева такі високі й змовницькі. Я притишуюсь і мимоволі здіймаю руки до неба... Ця земля стільки бачила. Чи все розкаже? Чи все почую?
Отець, коли ми про це говорили, загадково усміхався: «Ну, ви ж у КУНі, так? Я не міг його довше терпіти. Скільки можна?» А Валя додала: «Був дощ, а він – за драбину. Кажу: «Така погода, – куди ото йти?» А отець: «Саме ця погода мені й потрібна...» Отже, вождь у Батурині самоліквідувався. Про цей унікальний факт навіть радіостанція «Свобода» сповіщала.
Батурин буде зовсім інший. У школі я казала вчителям: «Тут у вас сама земля виховує. Вона багато пам’ятає. У неї могутня енергія. Тож і від вас багато вимагається. Йдуть великі зміни...» – «А ми це відчуваємо». – «На краще чи на гірше?» – «На краще...»
Церква дала кошти на екскурсію дітям до могили Пантелеймона Куліша в Мотронівці – шкільному гурткові краєзнавців. Діти і Віра Михайлівна, вчителька, дуже задоволені поїздкою.
Отець і Валя вже готуються до вертепу. Плани грандіозні – поїхати нарешті до Київа, зайти до патріярхії, до Михайлівського собору, до численних друзів...
Ними зацікавилися. Світ озивається й помагає. «Вже ми звідси не поїдемо», – твердо каже отець Роман. І в мене влягається ота тривога, яка не давала раніше спокою. Хай за Божою поміччю вершиться хоч ця маленька справа. Хай постає Покровська церква – чогось вона для мене така І важлива, – може, душа Івана Мазепи матиме притулок-прихисток і крізь роки допоможе всім нам  творити нову Україну. І прах гетьмана, який досі лежить у капсулі десь у фондах заповідника, буде нарешті відданий рідній землі, а над ним, може, постане капличка, і все буде по-людськи, з щирою шанобою.
...Правду сказав мені в Глухові Микола Петрович:  «Ми живемо за законами жертви. І більшовики, і наш гімн-славень із «воріженьками»,  й анатема Іванові Мазепі – все це в цьому ряду...» Думка іде попереду факту. І це не метафізика. Тож спочатку треба відродити Дух, вирвати його з тієї ями залежности, провини, вторинности... Це завдання, здається, не так для політиків, як для вчителів і психологів. А може й митців, — зокрема літераторів.
Анатему Мазепі київський митрополит Іоасаф Кроковський. який 15 серпня 1708 року, завдяки старанням гетьмана, був висвячений у найвищий сан, таки не виголосив, хоч цар цього дуже хотів, і митрополита доставили у Глухів у супроводі царських опричників. Туди ж було викликано чернігівського архиєпископа Іоана Максимовича, брат якого був мазепинцем, а також переяславського єпископа Захарія Корниловича та ще архимандритів, ієромонахів тощо. Саме вони й учинили диявольський шабаш, і то не так із власної волі, як із примусу (Глухів був оточений полками московських драгунів). А виголосив викривальну проповідь проти Мазепи новгород-сіверський протопоп Афанасій Заруцький. Цар тоді не зачепив митрополита, хоч і був страшенно не задоволений його мовчазним бунтом, але через 10 років таки знайшов причину й заслав І. Кроковського до Архангельська, а І. Максимовича ще раніше – в Тобольськ.
А ще ж вони вдвох із Валентиною придумали і наробили багатенно цікавих паперових ліхтариків, щоб після хресного ходу пустити їх на воду – пом’янути тих, кого було розіп’ято в 1708-му і пущено на страшних плотах униз по Сейму…

12. ХІ. 2007
При в’їзді в Батурин – яскраві реклямні щити, раніше їх не було. Отже, робота йде? Неподалік перехрестя – повно шляховиків, щось там роблять разом із своїми машинами. Сонце вже давно кудись поділось, небо похмуре, важке, в повітрі похолодало, але водночас у ньому витає якась дивна урочистість.
Ось маршрутка проскакує мимо парку Кочубея, і там, де вона має повернути праворуч, де Гетьманську доторкує Центральна («Ви ж таки добре дивіться – і побачите нашу церкву», – наказувала мені вчора по телефону Валя), на великому відкритому місці ліворуч я справді бачу сірі високі стіни нової святині. Гарна ж буде!..
…Надія Яківна з’єднує мене по телефону з Наталею Сердюк-Кривонос, яка теж уже працює в заповіднику – завідувачем відділу науково-просвітницької роботи – і зараз опікує цей захід. Розпитую її про планований перебіг завтрашніх подій. Пані Наталя з гордістю повідомляє, що цьогорічні поминання вперше готує все селище, тобто до оргкомітету ввійшли представники від селищної ради, школи, заповідника та Покровської церкви. І є ще одна новина – в суботу, 11 листопада, священик Воскресенської церкви (Московського патріярхату) вперше відправив панахиду по загиблих 1708 року батурянах. Нарешті! Так довго збирались зробити Божу справу і ось нарешті таки зібрались. Цікаво, як священик мотивував свій вчинок? Адже людям треба якось пояснити такий поворот на 180 градусів.
Там застаю Сергія Тинкалюка, голову парафіяльної ради, півчу Євдокію Григорівну, чоловік якої сторожує на будівництві, та виконроба Володимира Вікторовича Семикіна. Робочий день завершується. На подвір’ї, мов гігантські блискучі гриби, стоять рядочком чотири готові церковні куполи й окремо – п’ятий, найбільший, та дерев’яні підставки для них. Уже в сутінках роблю кілька фотокадрів на згадку. Сергій від політики, каже, відійшов і займається виключно будівництвом, він захоплено розповідає про перипетії нової справи, показує основи майбутньої 20-метрової церкви і її великий напівпідвал, де планується облаштувати кімнату для священика, а також кімнати для парафіян, для різних гуртків тощо, і не потрібно буде будувати окреме приміщення. В напівпідвалі вже стоять готові й покриті оліфою . рами для церковних вікон.
Коли надворі зовсім стемніло, ми пішли договорювати у теплу виконробську «підсобку». В Сергія, як у справжнього літописця, всі нотатки – в грубому зошиті. Він називає мені імена, цифри й дати, коментує їх. На будівництві зайняті вісім своїх, батурян, та ще три сторожі, а також є люди з Обмачева. Спочатку думали зводити таку саму церкву, як стояла раніше на Побожовці, але потім вирішили будувати нову. Проєкт розробив кандидат архітектури Рогожин Георгій Миколайович (творча майстерня «Сенс-Індпроєкт»), а будує – ВАТ «Північно-східня будівельна компанія» (генеральний директор Дзед Василь Іванович). Гроші зібрали українці зі США, парафіяни церкви Святого Андрія Первозванного міста Блумінґдейл, що поблизу Чикаґо. Їм розповів про епопею Батуринської Свято-Покровської Микола Кочерга, уродженець Батурина, який із 1943 року живе за океаном, проте ось уже вкотре приїжджає на рідну землю. Він бізнесмен, голова Меморіяльного фонду імені Симона Петлюри, член управи церкви Святого Андрія. Микола Гнатович як великий патріот України, фінансово підтримав багато гарних справ, зокрема разом із своїми синами  належить до числа п’ятисотенників – фундаторів Генерального консульства України в Чикаґо; робив добровільні пожертви для спорудження Свято-Михайлівського манастиря в Київі.
Отож зібрані у США кошти передали в Київ до патріярхії, на ту солідну суму весною було куплено землю, і ось тепер усе літо та осінь іде будівництво. Багато докладає сил та фінансів пан Іван Деркач зі США, а також пан Євген Сур із Конотопа.
У Кривків у плиті клекоче вогонь. Дівчатка вже прийняли мене геть за свою. Після спільної вечері отець береться шити шлики двом хлопцям-козакам, що взавтра мають нести смолоскипи попереду хресного ходу, Валя порається на кухні, а я бавлюся з дівчатками: Галинка хоче гратися в хованки, а Іванчина лялька Дрімка хоче спати. Отець біля швейної машинки - як достеменний кравець, шви кладе гарно й професійно. Надходить пані Зіна в українському національному строї – ось такою, каже, вона буде взавтра. Отцеві приходить думка одягти й мене з Іванкою у гуцульські костюми, які він має і якими дуже гордиться, та сфотографувати нас на згадку. Він покидає шиття, і ми весело беремося приміряти на себе прадавні сорочки, кептарі, запаски, хустки та позуємо перед фотоапаратом. Який же справді красивий і функціонально досконалий наш одяг! У ньому якось зовсім по-іншому почуваєшся. Безперечно, це абсолютно інша енерґетика.
Цього року 27 червня, на річницю Полтавської битви, були в Полтаві. Пан Кочерга фінансував батурянам цю поїздку – аж на два мікроавтобуси. Повезли туди, до кам’яного хреста, що в центрі міста, до шведської могили і пам’ятної плити Симону Петлюрі батуринської землі, а звідти привезли полтавської. А ще відправили біля хреста панахиду, задіяні були представники всіх конфесій. Також відправили панахиду біля плити, де буде встановлено пам’ятник С. Петлюрі, відвідали музей Полтавської битви. Проте, обурюється Валя, ось днями преса повідомила, що полтавська влада ту пам’ятну плиту зняла. Яка все-таки дикість!..

ПРОДОВЖЕННЯ В НАСТУПНОМУ ЧИСЛІ

НА ЗАХИСТ ЖИТТЯ ДИТИНИ
Антоніна Євтодюк

1 червня 2008 року на Театральному майдані в Луцьку відбулася акція «Збережи і захисти життя дитини», присвячена Міжнародному Дню захисту дітей, організована Волинською обласною громадською організацією «Християнський рух за життя». Метою заходу були молитовне звернення до Господа про припинення в Україні дітовбивства у лонах матерів і збір підписів під Відкритим листом-зверненням до Президента України В. Ющенка, Уряду та Верховної Ради України з вимогою на законодавчому рівні заборонити аборти в Україні. Ця акція отримала широкий резонанс у всеукраїнських друкованих засобах масової інформації загалом і волинських зокрема. Участь у  ній взяли представники усіх традиційних християнських конфесій Волині, лікарі, представники обласної і міської влади, громадськість.
Пропозиція нашої громадської організації про заборону абортів на законодавчому рівні була озвучена при обговоренні нової Концепції гуманітарного розвитку України. Нашу ініціятиву включено до переліку доповнень до Концепції і проголошено на Всеукраїнському форумі інтеліґенції, що відбувався в березні 2008 року в м. Київі. Також у травні цього року ВОГО «Християнський рух за життя» отримала підтримку від робочої групи Ради Волинських Церков на прохання підписати Звернення до Президента України В.Ющенка та Верховної Ради України про заборону абортів.
Однак таких наших кроків недостатньо. Цей життєво важливий закон досі так і не ратифікований... Невблаганна офіційна статистика свідчить: за 2007 рік на 430 тисяч новонароджених припадає 420 тисяч абортованих дітей. Гріх убивства, що волає про помсту до неба, як відомо, однаково лягає на жінку-убивцю, батька дитини, на лікаря, на державу, на кожного з нас.
Напевне, марно сподіватися на спасіння, якщо в нашій країні постійно діється узаконене суспільством убивство ненароджених дітей. Стояти осторонь цих проблем і не викривати їх ми не можемо!

ТРАГЕДІЯ СЕЛА МАЛИН – ТРАГЕДІЯ УКРАЇНИ
Степан Семенюк

13 липня 1943 року німецькі карателі, підкріплені парамілітарним батальйоном своїх сателітів з Луцька, напали на чесько-українське село МАЛИН, тепер Млинівського району Рівненської области, зігнали людей до дерев’яної церкви і клуні і всіх живцем спалили – чоловіків, жінок, дітей. Разом майже  вісімсот  п’ятдесят осіб. Чехи на Волині всемірно підтримували український визвольний  рух, за що разом з українцями і однією сім’єю єврея д-ра Гросса спіткала їх ця трагедія.
Безпосереднім приводом стало пограбування червоними партизанами ген. Мєдвєдєва з Цуманських лісів борошна з млина в Малині. Але справжньою  причиною нападу німців було те, що малинські чехи співпрацювали з ОУН-УПА, а лікар Гросс опікувався кожним, хто потребував медичної допомоги. Населення називало його спасителем. Тут  ще в 1940 році зродилась була ідея створення чеського відділу ОУН.
Хто ж спомагав німецьких карателів і привів їх до Малина? Д. Шумук у своїй книжці «За східнім обрієм» пише, що були то польські фольскдойчі. Ганка і Сандер Скленаж, що проживають в Усті над Лабою, оповідають, що був то польський  парамілітарний батальйон з Луцька і що через них попереджували малинських  чехів, щоб вони перестали підтримувати український визвольний рух. А як було справді? Незаперечним є факт, що провокацію учинили більшовицькі спецслужби і вони співвідповідальні за  нелюдський злочин  в  Малині.
Боронила село місцева боївка на чолі з районовим ОУН «Лисим», здається з с. П’яннє чи Княгининок. Всі загинули. Натепер встановлено імена одинадцяти учасників бою з карателями, не так давно поставлено їм пам’ятник і дві символічні могили. 
Але пам’ятник воїнам УПА, які загинули в бою з карателями в обороні села, поставлено в куточку за деревами, наче сховано від людського ока. Мабуть, «господарі» не дозволили поставити його на почесному місці.
При вході до меморіялу на бетонній опоці лежить інформаційна таблиця з написом:
«Люди! Доки б’є серце  в грудях, – пам’ятайте! Якою ціною щастя здобуте, пам’ятайте!
Тут захоронено 850 мирних жителів, що 13 VІІ 1943 р. живцем спалено німецькими фашистами.
223 радянських патріотів, закатованих буржуазними українськими націоналістами».
(За пропозицією проф. Ю. Мостовича, малинчанина із США, слова «буржуазними українськими націоналістами» замазано фарбою, але так, що  можна прочитати).
І ані слова про оборонців Малина, ані слова, хто і чому привів німецьких карателів.
Знаменно, що про Малинську трагедію немає жодної згадки в УРЕ, є  білоруське Хатинь і чеське Лідзіце, а Малина – немає. Така  коричнево-червона  змова злочинців.
Сьогодні на меморіяльному кладовищі стоїть гарний пам’ятник жертвам злочину окупантів проти українського, чеського і єврейськоого народів. На пам’ятнику ледве помітна дата: 13 липня 1943. Все. На символічній могилі біля металевого хреста лежить таблиця:
«Життя наше, як  промінь  сонця, згасло!  А ти, Великий Боже, будеш сіяти  вовіки вічно».
13 липня цього року виповниться 65 років Малинській трагедії. Пора належно увічнити  пам’ять і тих молодих повстанців юнаків, які віддали своє життя в обороні  Малина, в боротьбі з карателями. Пора сказати правду про трагедію і назвати імена злочинців. Пора записати на скрижалі імена всіх загиблих, як це годиться у всьому світі.
У Провідну неділю цього року під пам’ятником жертвам терору лежав вінок: «Краянам дубенське чеське братство промовка».
Закликаємо обласну і районну державну адміністрацію Рівненщини виконати свій національний обов’язок перед замордованими і спаленими живцем людьми і тими, котрі загинули в обороні Малина.

З 11 по 19 липня 2008 року у Київі відбудуться урочистості з нагоди 900-ліття Свято-Михайлівського Золотоверхого манастиря та 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України
11 липня 2008 р. – п’ятниця – напередодні свята первоверховних апостолів Петра і Павла о 17.00 у Володимирському катедральному соборі буде звершено урочисту Всенічну з чином канонізації святого благовірного князя Ярослава Мудрого, святого благовірного князя Констянтина Острозького, святителя Іова (Борецького), митрополита Київського та святого праведного Петра Калнишевського, останнього кошового Запорізької Січі. Богослужіння очолить Святійший Патріярх Філарет із собором єпископів Української Православної Церкви Київського Патріярхату.
      12 липня 2008 р. – субота – о 9.00 у Володимирському катедральному соборі в день пам’яті первоверховних апостолів Петра і Павла буде звершено святкову Божественну Літургію.
Після її закінчення відбудеться хресний хід з мощами святої великомучениці Варвари та іконами новопрославлених святих до Свято-Михайлівського Золотоверхого манастиря (маршрут хресного ходу – Володимирський собор – бульвар Тараса Шевченка – Володимирська вулиця – Михайлівський Золотоверхий манастир). Цього ж таки дня у Свято-Михайлівському Золотоверхому манастирі буде звершено урочисту Всенічну. Богослужіння розпочнеться о 17.00. Перед мощами свя­тої великомучениці Варвари цілу ніч будуть звершуватись молебні з акафістом.
13 липня 2008 р. – неділя – о 10.00 у Свято-Михайлівському Золотоверхому манастирі буде звершено урочисту Божественну Літургію з нагоди Великого Ювілею його 900-ліття. Потім на території манастиря відбудеться урочисте прийняття.
19 липня 2008 р. – субота – о 10.00 на Софійській площі буде звершено урочисту Божественну Літургію з нагоди 1020-ліття Хрещення Київської Руси-України Після закінчення Літургії хресний хід до пам’ятника святого рівноапостольного князя Володимира.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку