До редакції надійшов лист з м. Миколаїва за багатьма підписами, звернений до Президента і Прем’єр-міністра України і всіх віруючих християн, в якому автори листа пропонують ВСТАНОВИТИ В УКРАЇНІ ДЕНЬ СПІЛЬНОГО ПОКАЯННЯ І ПОДЯКИ БОГОВІ.
«Ми всі повинні покаятися перед Господом за гріхи наших дідів і прадідів, які оголосили війну Богові в СССР, за співпрацю Церкви з атеїстичною злочинною владою та й за всі інші наші гріхи,» – пишуть автори листа і пропонують ВСТАНОВИТИ ТАКИЙ ДЕНЬ 7 ЛИСТОПАДА.
День Подяки Богу існує в США. Там він є національним святом. Його запровадив президент США Джордж Вашингтон у 1795 р., коли над країною нависла загроза громадянської війни – і Господь допоміг, пославши мир. Так чинили й інші президенти США в критичні моменти історії, нагадують автори листа.
«І навіть коли у нас держава й відокремлена від Церкви (а державу складаємо ми – люди), то вона не відокремлена від Бога, і День покаяння й подяки Богу – це державна справа, а не тільки церковна. Ми, віруючі люди, вважаємо, що день спільного розкаяння і подяки Богу вкрай потрібно запровадити в Україні у цей теперішній критичний для країни час. Ми віримо, що Господь нам допоможе!»
Підписали: В. ХІВРИЧ, Л. СОКІЛ, Л. ВАСІНА, А. ВАСІН, Л. КОВАЛЬСЬКА, Л. ГАЛИЦЬКА, К. ГОРДІЙЧУК та інші. Всього понад 150 підписів.
 

Буття Боже є настільки
очевидним,
що невіра в Нього
  стає гріхом;
і воно настільки неочевидне,
що віра в Нього стає заслугою.
       Карл ЯСПЕРС

Перш ніж знати,
потрібно очистити місце для віри.
         Е. КАНТ

«...Якби Його (Бога) не було, ми б з тобою не говорили про Нього. Хто Його вигадав, якщо Його нема. Чому в тобі зародилося таке поняття, що є така істота. Якби це була людина, в існуванні якої ти мав би сумнів, я привів би до тебе цю людину, але як я, нікчемний смертний, можу показати усю всемогутність, усю вічність Його тому, хто сліпий, чи тому, хто закриває очі, щоб не бачити Його, не розуміти Його, і не зрозуміти усю свою мерзенність і порочність! Хто ти? Що ти? Ти думаєш, що ти мудрець?..
Ми віками працюємо до наших днів, для пізнання Бога і на безкінечність далекі від досягнення нашої мети. Та не лише в розумінні Його ми бачимо нашу немічність і Його велич.
Бог не осягається розумом, а життям. Вища мудрість і істина є якби найчистіша волога, яку ми прагнемо увібрати в себе. Чи можу я в нечисту душу прийняти ту вологу і судити про чистоту її. Тільки внутрішнім очищенням самого себе я можу прийняти в себе цю чисту вологу. Для того щоб вмістити в себе цю вологу, необхідно очистити і оновити самого себе, свій внутрішній світ, і тому перш ніж знати, треба вірити і вдосконалюватися»...
Я навів цю розлогу цитату з відомого твору російського класика, щоб показати, як наведена цитата перегукується з твердженням Канта, винесеним в епіграф цього тексту, однак й самі кантівські антиномії повинні викликати у пошукача Бога великі сумніви. За твердженням філософа Льва Шестова, не годиться змішувати кантівську віру і релігію, бо вони між собою не мають нічого спільного.
Чи можливо прийти до віри в Творця лише раціонально-логічним шляхом, не спираючись на глибоке внутрішнє переконання, не пройнявшись почуттям глибокої віри в Нього? Мабуть, можливо. Однак за всієї колосальної творчої самодостатности людського розуму, спиратися у пошуках Творця лише на його хисткі костури без поєднання з одвічним внутрішнім суфлером, серцем, - є шляхом безплідним, болісним і небезпечним. Підступність холодного людського розуму розставляє навколо нас безліч хитромудрих пасток...
Розумова віра, що ґрунтується на чисто раціональній основі, неминуче приведе прибічника такого рафіновано-дискурсивного підходу до небезпечної межі, за якою приховуються руйнівні для душі сумніви та вагання.
Пізнання, що базується на бажанні осягнути Божество шляхом формальної логіки, тяжіє виключно до зусиль розуму, який упереваж не дослухається голосу серця. У цьому - його, розуму, ахілесова п’ята, звідси - його блукання у власних лябіринтах, де він почасти губить «нитку Аріядни».
Гармонії стосунків між Богом і людиною годі досягнути суто інтелектуальними зусиллями. Проте це зовсім не означає, що значення раціонального способу пізнання Творця применшується. Однак цей спосіб повинен узгоджуватися з глибокими внутрішніми духовними почуваннями того, хто прагне вийти на нехибний шлях пошуку Божественної Істини, аби осягати не лише велич Божества, а й саму себе як творіння Господнє. Науковці-антикреаціоністи з порога відкидають саму ідею пізнання Всевишнього як Творця Всесвіту: все це, мовлять вони, плоди сліпої віри темних малоосвічених людей. Про таких псевдовчених Бог через пророка Ісаю сказав: «Погублю мудрість мудреців і розум розумних відкину». (Іс. 29, 14; Кор. 1, 19).
Як на мене, сліпою буває лише невіра в Бога. Якщо й існує сліпа, фанатична віра у щось, то лише у сумнівне торжество людського розуму, який впродовж тисячоліть виплоджував і далі виплоджує різні філософські «ізми», які почасти заводять пошукача Істини у нетрі довільної софістики, у непроглядний морок інтелектуального вербалізму.
Сліпець не той, хто вірить у Божественне Слово і знаходить молитовний зв’язок із Богом, покладаючись при цьому на світлі порухи своєї душі, а той, хто спокушається літературою антирелігійного характеру, хто відверто позиціонує себе адептом філософських систем атеїстичного спрямування, котрі заперечують Бога як Творця Всесвіту, апелюючи до макабричних ідей давніх матеріялістів на кшталт Демокріта, з його «обоженням випадку» і закінчуючи Марксом, з його оманливим «саморухом» матерії.
Хіба може глибока віра в Творця бути сліпою, якщо ця віра осяяна світлом Божественної Істини, відблиски якої носить у собі кожна грішна душа?!
Правомірним є запитання: чи може оселитися у нашому людському серці глибока віра в Бога без Його спасительного благословення (згадаємо про дар віри)? Чи гідні ми, кожен окремо, того дару глибокої богонатхненної віри без наших духовних зусиль, без очищення від гріховної скверни свого внутрішнього світу, без нашого вільного вибору, за який доведеться відповідати перед Вседержителем?
Аби віра запалала й оселилася в нашій душі, потрібно щоб душа, як і тіло (за повчанням апостола Павла), стала справжнім храмом Святого Духа, а не ареною постійної боротьби неясних протиріч, де, приміром, якесь там фройдівське розчленоване на три частини «я» може сказати своє остаточне слово, посіявши в розгубленій душі людини метушливе сум’яття, поставивши її на край екзистенційної прірви...
Блага вість - ось те єдине живильне джерело, яке дарує кожній віруючій християнській душі наснагу долати будь-які спокуси світу цього й живить її віру в Творця.
Той, хто не зумів піднятися над своєю гординею, не усвідомив фундаментальної потреби визнання Бога - змушений буде, рано чи пізно, визнати свою духовну капітуляцію перед силами інфернальної пітьми, перед богом віку цього.
 

З ВУЛИКА

Сенека: «Шляхетність духу доступна всім, тому ми усі родовиті.»
Сократові друзі пропонували втечу з в’язниці. Але він не захотів і залишився, щоб звільнити людей від страху перед двома найважчими речами: смертю і в’язницею.
«Природні бажання мають межу, а породжені фальшивою думкою – не знають, на чому зупинитися, бо все фальшиве не знає меж.»
«Життя дурня безрадісне і сповнена страху, бо він усе відкладає на майбутнє.»
«Утискай тіло і звільняй місце для духа.»
Платон говорить: «Нема царя, який не вийшов би з рабів, і нема раба не царського роду.»
«Хто шляхетний? Той, хто має природний нахил до доброчинства.»
«Навчатися доброчинства – це значить відучуватись від пороків.»
 

Після Першої світової війни група артистів в Австрії з великим успіхом давала релігійні драми. Тисячна драма відбулася на площі перед ратушею у Відні. Ця драма представляє завзяту боротьбу сатани проти Бога. Починається вона зборами найвищої ради пекла, де на троні сидить диявол. Довкола стола засіли його співробітники: гордість, захланність, неморальність, гнів і інші. «Рада ухвалює таку резолюцію: «Остання година Бога вже пробила. Ми скидаємо з трону Бога». Та ось входить Божий посланець і каже до сатани: «Ти думаєш, що вже здобув перемогу? Поглянь, як багато ще людей любить Бога і Йому служить!» На те з кпинами відповідає злий дух: «Дарма, дарма, вже все належить мені: театр, банки, преса, телебачення – все служить мені».
Ось так починається драма. А глядачі, затамувавши подих, стежать за нею і питають себе: «Хто врешті переможе?» Коли п’єса добігає кінця, на обличчях присутніх видно почуття вдоволення і спокою. Бог переміг! В останній момент всі Божі вороги один по одному мусять визнати Бога.
Ця боротьба «двох прапорів», змагання між Богом і дияволом, між чеснотою і гріхом, між добром і злом – давня як світ. Це не фантазія, а жива дійсність, і ми є учасниками тієї боротьби.

ПРАПОР ДИЯВОЛА. Диявол –впалий ангел, відвічний бунтівник проти Бога; ворог Бога і людей. Символ усього, що гидке, підле. Він батько брехні, що звів прародичів, а відтак безліч душ. «Будьте тверезі і чувайте! – каже апостол Петро – противник ваш диявол ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти» /1 Пет. 5:8/.
Диявол не може стерпіти, щоб ми зайняли в небі те місце, що він його втратив. Його сіті закинені по цілому світі, його помічники по цілій земній кулі. А яка його заплата? Докори сумління, розчарування, занепад життя, а по смерті вічні муки в пеклі.

ПРАПОР ХРИСТА. Він – Син Божий, наш Цар і Господь. Він з любови до нас покинув небо, жив на землі, терпів і вмер за нас на хресті. З любови до нас залишився у Пресвятій Тайні Євхаристії. Він здобував людські душі і любов’ю, жертвою, покорою і правдою. Це – Його зброя і зброя Його Церкви. Христові, засади – тверді і вимагають жертви, але нагорода за них – вічне царство небесне.
Христос заповідав нам боротьбу, але й перемогу: «У світі страждатимете. Та бадьорість! Я подолав світ. /Ів. 16:33/. «Тож і Я тобі заявляю, що ти Петро /скеля/, і що Я на тій скелі збудую мою Церкву і що пекельні ворота її не подолають. /Мт. 16:18/. Пшениця й кукіль будуть до кінця світу.

Ми є свідками тієї явної і прихованої боротьби двох прапорів. Полем її є особи, родини, народи, парляменти, преса, телевізія, релігія, монаші доми… Папа Пій XIІ каже: «Як багато людей уважають гріх тільки за «слабість», а з тої слабости врешті роблять «чесноту».
Відомий німецький педагог Фр. В. Феретер писав: «Якщо б диявол не говорив мовою ангелів, коли наміряється сповнити своє найбільш диявольське діло, то він не мав би й половини свого успіху. Ми сьогодні живемо в таких часах, де дуже часто мораль іде на службу найбільшої неморальности, порядок у службі непорядку організація у службі дезорганізації, християнин на службі антихриста». А філософ Т. Пеш каже: «Гріх починається там, де починається свобода... Кожне людське серце – це заїжджий дім, готель. Чесноти в цьому домі тільки подорожники, а пристрасті – сталі гості, котрі не тільки не платять, а ще домагаються платні». Богослов і проповідник єпископ Ф. Шіп пише: «Кожна особа позбувається своєї свободи: одні віддають свою свободу публічній опінії, інші стають невільниками своїх пристрастей, а ще інші віддають свою свободу диктаторам або державі і врешті дехто віддає свою свободу Богові».

ДВА ПРАПОРИ І ЛЮДСЬКА ДУША. Тут вічно змагаються між собою прапор Христа і прапор диявола. Набагато легше перемагати інших, ніж себе самого. Можна вміти панувати над іншими та не вміти бути паном себе самого. В нашій душі йде вічне змагання між матерією і духом, між почуттями й розумом. Апостол Павло каже: «Я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого розуму і підкорює мене законові гріха, що в моїх членах» /Рим. 7:23/.
Тут Христос звертається до нас і запитує: «Що ви думаєте про Христа?» /Мт. 22:42/.
Кажуть, що коли Леонардо да Вінчі закінчив малювати образ Тайної Вечері, то попросив свого приятеля, щоб той висловив йому свою щиру критику. «Образ прегарний, – сказав той – чаша так гарно стоїть на столі, ніби справжня, що не можна від неї очей відірвати». Тоді Леонардо взяв пензель, притемнив яскраву чашу і сказав: «Чаша не повинна так виступати, ніщо не сміє відвертати увагу від особи Христа».
Так має бути і в нашій душі. Хіба це не трагічно –людина під прапором злого духа? Скільки дезертирів має Христос поміж духовними особами? Тільки тоді вийдемо ми переможно з тієї духовної боротьби, коли стоятимемо на скелі Христової науки і на скелі Його Церкви. Один учитель духовного життя каже: «Хай віра буде твоїм човном, любов - вітрилом, надія - якорем, а тоді зможеш сміло плисти через хвилі цього світу».
 

Правда, Дух Святий є такий же Творець світу, як і Бог Отець і Бог Син; Він дає життя світові, Він є душа не тільки Церкви Христової і всього світу, Він усе проймає Собою, все відживляє, на все накладає промінь Божества. Особа Духа Святого найбільше для нас таємна, найменше зрозуміла, але діла Духа Святого скрізь помітні для тих, хто хоче їх бачити. […]
Інші відблиск Духа Святого бачать і в світлих металах і ясних мінералах, і в красі і пахощах квітів, і в співах птаства і в силі льва, і в бистрині коня, а тим більше в мудрости, дослідах і талантах людей, в їх творчости, натхненні й побожному житті. Одним словом, все, що є на світі найкращого, найвищого, найчистішого, наймудрішого, — все це є відблиск Духа Святого (Акаф.).
Інші нарешті уявляють Духа Святого, як Божественну Особу безмежної животворчости, безконечного милосердя, нічим не затінених. Коли Бог Отець не тільки дає життя, а й до смерти приводить, не тільки милує, а й карає, то Дух Святий лише життя дає, відновляє і відживляє лице землі (Пс. 103, ЗО). Коли Син Божий не тільки спас нас, а й має судити людей, карати їх за лихі діла, то Дух Святий нікого не карає, Він є одна лише ласка й милосердя, без жадних хмар гніву та кари. Тому може Христос і говорив: «Всякий гріх і хула проститься людям, навіть хула на Сина Чоловічого, а хула на Духа Святого не проститься, ні в цім віці, ні в майбутнім» (Мат. 12, 31). […]
От ця безмежна любов до нас Духа Святого, любов без загрози смерти, кари, суду, ця любов Духа Св., Його, як невичерпний океан, благодать і милосердя, є для нас найбільшою утіхою, найпевнішою надією, що й Бог Отець і Син Божий, за благодаттю Святого Духа, поставляться до нас грішних з усією ласкою й милосердям. От чому благодаттю Святого Духа, як тою живою водою ми, християни, від народження до смерти обмиваємось, очищуємось від усякого духовного бруду, готуємось до вічного життя в церковних Тайнах. Дух Святий своєю благодаттю в Тайні Хрещення освячує нас, здіймає гріхи з нас, в Тайні Причастя сподобляє нас Тіла і Крови Христової, в Nайні каяття звільняє нас від гріхів, і в інших Тайнах і молитвах прихиляється до нас Своєю благодаттю, і лише за її могутньою допомогою ми сподіваємось на спасіння і життя вічне. «Благодаттю ви спасені, каже св. ап. Павло, - через віру, і це не від вас, це — Божий дар» (Єв. 2, 8), і перш за все дар Святого Духа.
 

У форумі взяли участь представники єпископату духівництва, монашества і вірних УПЦ КП, учені, письменники, депутати Верховної Ради, політики, журналісти та інші.
Учасники зазначили, що нова сторінка в історії українського православ’я і суспільства почалася в 1990, коли Патріярхом відродженої УАПЦ став Мстислав. 1992 р. було утворено незалежну Українську Православну Церкву Київського Патріярхату.
Однак сподіваного об’єднання українського православ’я тоді не сталося через блискавично організований Московським Патріярхатом Харківський собор, де поставили на чолі так званої УПЦ МП митрополита Володимира (Сабодана). В той час Московський патріярхат підпорядковував собі обидві українські лаври Київську і Почаївську.
Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет у своєму виступі наголосив, що йдеться не просто про утворення Помісної Церкви, вона існує, а про створення в Україні єдиної Помісної Церкви. Це є історичне завдання, яке можливо здійснити лише за підтримки держави, як свідчить досвід утворення інших церков. Але також цьому має сприяти і все українське суспільство.
Патріярх Філарет також представив зібранню щойно видану історико-канонічну деклярацію Архиєрейського Собору «Київський патріярхат – Помісна Українська Православна Церква». В цій книзі систематично викладено – з посиланням на канони, думки і приписи Отців Церкви та на історичні приклади – погляди Київського патріярхату на причини розділення української церкви. Книга буде також перекладена на російську мову для росіян в Україні та російськомовних громадян, а також розіслана усім православним церквам світу, що сприятиме розумінню ситуації в українському православ’ї на думку Патріярха, доведе, що УПЦ КП належить до Церкви Христової, сповідує Православну апостольську віру, дотримується канонів, зокрема, Патріярх Філарет зауважив, що у Вселенському православ’ї немає такої формули як «канонічна церква», яку широко запровадила у вжиток УПЦ МП.
 

На ній обговорювали питання налагодження координації спільної праці, обміну досвідом, організації та проведення спільних проектів, а також розглянули питання місійної діяльности мирянських організацій та окремих мирян. Під час наради Комісія висунула ідею проведення Другого З’їзду мирян УГКЦ, який проходитиме під назвою «Моя участь у житті парохії, Церкви та народу» 2008 року у два етапи: спочатку – загальноукраїнський, а потім – єпархіяльний. Учасники з’їзду працювали також над методичним посібником про організацію мирянського життя на парохії і розпочали обговорення та підготовку круглих столів у м. Києві на такі теми: «Роль християнських Церков у побудові громадянського суспільства») та «Бізнес і мораль: суспільні стереотипи та погляд Церкви».
 

Ваше Блаженство!
28 лютого 2007 року в приміщенні корпусу № 55 під час обговорення питання про можливі законні шляхи відселення наукових співробітників Національного Київо-Печерського історико-культурного заповідника з вищезазначеного корпусу, більшість серед яких жінки, намісник Київо-Печерської лаври, архиєпископ Вишгородський Павло продемонстрував безпрецедентну зневагу до співробітників, заявивши, що. присутні жінки «вообще не женщины», а присутні й загалом усі співробітники національної музейної установи «тунеядцы», «коммунисты», «кровопийцы», «сволочи», которые «все разрушают и уничтожают».
Переступаючи межі конституційного положення про свободу совісти, владика Павло звинуватив усіх присутніх співробітників у безбожності, абсолютно іґноруючи той факт, що належність до будь-якої конфесії, або неналежність до жодної з них, не може бути підставою для переслідування і приниження честі й гідности людини.
Кульмінацією «проповіді» намісника Лаври в дні Великого посту на святій Лаврській землі, зверненої до співробітників Національного закладу культури, стало «прокляття на смерть», яке Владика супроводжував хресним знаменням. Імовірно для того, щоб у «проклятих» не залишалося бодай найменшої надії на життя після того як їх прокляв особисто владика Павло. Священнослужитель повідомив, що археолог Харламов, якого він прокляв на смерть, помер за два місяці, а проклятих щойно він сподівається спровадити з цього світу в коротший термін, оскільки ненавидить їх ще лютіше, ніж Харламова.
Із фактом прокляття на смерть, що супроводжується хресним знаменням і здійснюється православним священнослужителем, усі присутні прокляті музейні працівники, серед яких багато осіб православного віросповідання, зіткнулися в своєму житті вперше.
Ми звертаємось до Вас, Ваше Блаженство, з проханням розтлумачити нам, а водночас і іншим людям, які можуть (як показали події) у будь-який момент опинитися чи вже опинилися на нашому місці, у чому полягає суть прокляття на смерть із хресним знаменням у православній церковній практиці, чи є прокляття на смерть, здійснене архиєпископом Української Православної Церкви Павлом у дні Великого посту, незворотним, і чи підлягає воно «зняттю», а якщо так, то яким чином, а якщо прокляття набере силу й усі прокляті найближчим часом підуть у могилу, то як ставитиметься до цього факту Українська Православна Церква і Ви особисто: чи як до «плодів» особистої святости архиєпископа Павла, чи як до духовного надбання всієї Української Православної Церкви.
З повагою,
Литвин, Ткаченко, Бєлоусова, Трошина, Єфімчук, Нікітенко, Лагодзьки, Кондратюк, Бартош, Сергій, Тверитина, Кабанець, Васильєв, Козак, Чередниченко, наукові співробітники Національного Києво-Печерського історикр-культурного заповідника.

ВІД РЕДАКЦІЇ:
P.S. Що «Павло з лаври» має однозначну репутацію і серед захожих громадян, і серед прихожан, і в МВС – його всі знають, усі про нього чули.
Тепер ми почули таке, що викликає тривожні запитання. Хто відповість?
 

Почаївська Гора — СПОКОНВІЧНА УКРАЇНСЬКА СВЯТИНЯ! Якою і зараз у Вільній Україні володіють НЕ українці. А московський патріярхат.
Наші пращури ходили пішо і кінно сюди на Прощу. Мій дідьо Митро і бабця Ніна — Бондаруки возили сюди своїх ще маленьких доньок — Любу і Вєру, мою майбутню маму. З моїх Перекаль, де я народилася на Волині, між Луцьком і Дубном.
Можна побувати в Люрді, можна злітати в Єрусалим і Назарет.
НЕ МОЖНА НЕ ВІДВІДАТИ ПОЧАЇВА!
Вас чекають чотири Почаївські Святині:
— СВЯТА ВОДА зі СТУПНІ БОГОРОДИЦІ на Почаївській Скелі, яка ллється з 1240 року Божого.
— ЧУДОТВОРНА ПОЧАЇВСЬКА ІКОНА БОЖОЇ МАТЕРІ, перед якою відбуваються духовні і тілесні зцілення з 1597 року Божого.
— МОЩІ ПРЕПОДОБНОГО ЙОВА ПОЧАЇВСЬКОГО; Івана Заліза, родом з-під Коломиї, канонізованого в 1659 р. Б.
— МОЩІ СВЯТОГО ІГУМЕНА АМФІЛОХІЯ ПОЧАЇВСЬКОГО, молитвеника і прозорливця, Якова Головатюка, що родом з села Мала Іловиця близ Почаїва, канонізованого 12 травня 2002 року Божого.
НАЙБІЛЬША РОЗБУДОВА відбулася в Почаїві за часів, коли там господарювали отці-василіяни Господнього Чину Святого Василія Великого, 1720— 1831 рр. ББ. Тоді було збудовано УНІКАЛЬНИЙ УСПІНСЬКИЙ СОБОР, 1771— 1782 рр. ББ.
Тоді, в 1773 р. Б. відбулася КОРОНАЦІЯ ПОЧАЇВСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ коронами з РИМУ, освяченими Римським Папою Климентом Чотирнадцятим. Таким чином, Почаївська Ікона Божої Матері була визнана ВСЕСВІТНЬОЮ ХРИСТИЯНСЬКОЮ СВЯТИНЕЮ.
Мала відбутися зусиллями графа Потоцького і коронація Преподобного Йова. Не встигла відбутися. Бо цар Микола Перший вигнав отців-василіян з Почаїва одним царським указом 8 жовтня 1831 р., за старим стилем.
ЯК ЖАЛЬ, що не було КОМУ ВИДАТИ подібний царський указ 24 серпня 1991р.Б. відносно Почаїва в Україні. Не маємо ні Пастуха свого, НІ СВОГО ПРОВІДНИКА. Насилля русофільства в Україні стало ще нахабнішим. Гарно на Почаївській Горі, молитовно і молитвенно. Сумно на Почаївській Горі, не видно українських строїв, не чутися у вівтарях української мови. Виявляється, душу навіть легше украсти, ніж роздержавлену казну. Виявляється, легше збудувати НАЦІОНАЛЬНИЙ СОБОР, ніж соборувати і оживити НАЦІОНАЛЬНУ ДУШУ!
Наша офіра йде у чужу скарбницю. Нас зневажають у нашій Святині.
Можна нас не прийняти до сповіді. Можна відмовити у Святому Причасті. АЛЕ ЗАТУЛИТИ від нас ЧУДОДІЙНИЙ ОБРАЗ ЦАРИЦІ ПОЧАЇВСЬКОЇ — НЕ МОЖНА!
П’ЯТОГО СЕРПНЯ — ПРЕСТОЛЬНИЙ ПРАЗНИК Чудотворної Почаївської Ікони Божої Матері. ОДЯГАЙМО ВИШИВАНКИ, сповідаймося у своїх парохів. І їдьмо до Почаїва — без гріхів! Пречиста Мати Марія дасть Животворящі Дари Свого СИНА кожному з нас. Вона, чий Образ короновано римськими діядемами, любить усіх: і православних, і протестантів, греко-католиків і негреко-уніятів, єзуїтів і навіть мусульман. ОДНАКОВО! МИ — усі ЛЮДИ! Вона — наша ЄДИНА МАТИ-ЗАСТУПНИЦЯ перед ВСЕВИШНІМ БОГОМ. Вона — Всепрощаюча і Всемируюча! Всеосвячуюча і Всенапуваюча! Чудотворною Почаївською ласкою!
ПОЧАЇВА В МОСКВУ НЕ ПЕРЕНЕСТИ! Чуєте!? ВІН — НАШ, на НАШІЙ УКРАЇНСЬКІЙ ЗЕМЛІ. БУВ, Є і БУДЕ! СПОКОНВІЧНО!
Найдужче любиш те, що кличе тебе до себе. Мене Почаїв покликав. Чи я покликала ЙОГО?!
Ця КНИГА почала писатись без попереднього задуму, в четвер, 15 лютого 2001 р. Б. на Стрітення Господнє. НАЧЕ БЛИСКАВКА ВДАРИЛА В ДУШУ! П’ятсот разів сходило і заходило сонце. Книга писалася. І закінчилося писання в четвер 13 червня 2002 р. Б. в день Вознесіння Господнього. Все так і було, день у день. Година в годину. Початок і кінець — це особливі знаки. Для мене. ДЛЯ УКРАЇНИ! Бо писалося мені не лише про Почаїв, писалося про усіх нас.
 

ПРОЛОГ
РАДІЙ, ПОХВАЛО ПОЧАЇВСЬКА
І ВСЬОГО СВІТУ НАДІЄ І ВТІХО!
із Акафисту Пресвятій Богородиці
в Честь Чудотворної Ікони Почаївської
Тяжко радіти. На горі і злиднях.
Тяжко шукати, чого не знайти.
Світу Прекрасного часом не видно.
Наші причали. Чужинські плоти.
Правду вбивають на кожному кроці.
Кривда, як ті мухомори, росте!
Наші початки втопилися в оці.
Мало на чатах достойних дітей.
Бачу в Почаїві Вічного Лебедя.
Бачу маленьку іскринку в золі.
Господи, будь на Високому Небі!
Господи, будь на низенькій землі…
Чи ж ти, Вкраїно, не Богоугодниця?!
Скільки святих насадилося верб…
Будь, Богородице, тим, хто народиться!
Будь, Богородице, тим, хто живе…
Грішна колиска – у грішних долонях,
Плаче на паперті сім’я бліде.
Будь, Богородице, там, де скородиться.
Будь, Богородице, там, де зійде.
Грішна колиска – у грішних долонях,
Бо найзаклятіші грішники – ми!
Може, тому Бог віддав двосторонньо
Кожного третього в горло пітьми.
Кожного другого – в дремні тенета,
До баговиння з багнистих отав!
Кожного першого – в колесо злету.
Щоб той відразу на камінь упав…
Вбися чи ні, а скалічився точно.
Тіло – ніщо!
Як скривилась душа.
Не заспіває уже непорочно.
І не засвітиться. У споришах.
Гарні світанки – у доброму слові.
Світло – від радости.
Де ж вона, де?!
Хвора духовність. Бракує здоров’я.
Невиліковність у генах гуде.
Навіть неситі сміються. На кутні!
Навіть невбиті не йдуть на Причал.
Часом, здається, ми тут – неприсутні.
Часом, здається, в обвалі – обвал.
Як нам рівнятися, де і на кого?!
Людство усе, як один супостат.
Темно у душах.
не видно дороги.
Кожен розумний – уже варіят.
Що ж – божевілля. Затруєне зілля…
Чи порятує когось від страждань?!
Фатум – є фатум. Фатальне свавілля!
Де не потрібно ні зерен, ні знань…
Біймося Бога!
Не стратиться Розум.
Біймось гріха. Не впадемо на дно.
Кожен несе свій обов’язок. Кожен!
Та найстрашніше – безбожжя одно.
Тяжко радіти.
Радіймо щоднини!
І переможемо навіть себе!
Стогне Почаїв.
Сміється пташина.
Радісну звістку несе до Небес.
В кожному дзвоні. У кожній молитві.
З нами вітаються древні гаї.
Всюди Господньої ласки налито.
Тільки б навчитись сприймати її!
Може тоді і настане полегкість.
Справжня полегкість – у повній красі!
Може не вірити в праведність дехто.
Віримо в Долю далеку усі.
Легко радіти.
Як Господу віриш!
Легко іти і по гострій стерні.
Найголовніше – впіймати ще міру.
Ту, що поміряє Світ. У вікні.
Ту, що поставить на місце хвилину.
Вічність оздобить. В століття ясні!
Господи!
Будь! Достосяйній Вкраїні!
Господи, будь, недостойній мені.
Будем долати.
Щодня. Хоч по сходинці.
І шанувати нове. І старе.
Будь, Богородице, всім, хто народиться!
Будь, Богородице, всім, хто помре.
Легко радіти…

Протоієрей-дослідник М. Трипольський каже, що слово ПОЧАЇВ є скорочення від слів ПОЧА ДІВА, що означає Пресвята Діва почала творити чуда. Потім слово ДІВА стратило початковий звук д і кінцевий а.
Популярною є також інша думка, що назву ПОЧАЇВ дали перші ченці на згадку про річку Почайну у Київі, над якою стояв їхній манастир. І саме в річці Почайній, а не в Дніпрі князь Володимир Великий хрестив Русь-Вкраїну.
У всякому разі, Почаїв – це Вічний Початок освячення Богородицею людської душі.
Це – Початок Охрещення, Очищення, Спасіння!
 

Місто Володимир (до князя Володимира Великого - Ладомир) ще з доби святих Кирила і Методія було добре знане і на уграх, і в німців, і на Моравах. Опис його краси і величі храмів Божих знаходимо в угорських літописах.
Віра Христова в Червенські городи, до яких належав і Ладомир, прийшла з Моравської держави, до складу якої входили наші землі на сході аж по річку Стир.
Рівноапостольний князь Володимир побував на історичній Волині ще будучи поганином, коли ішов на ляхів, і був вражений, побачивши осяяні світлом свічок храми Божі. «В 981 році пішов Володимир до ляхів, - знаходимо в «Літописі Руському», - і зайняв городи їх - Перемишель, Червен та інші, які є й до сьогодні під Руссю».
А коли князь Володимир, будучи вже християнином, 992 року, «пішов на хорватів» і переміг їх, та вертаючись через місто Володимир, якому ще перед тим він залишив своє ім’я, збудував церкву, назвавши її своїм хрещеним ім’ям Василія. Про це будівництво церкви св. Василія в історичних джерелах знаходимо такі свідчення: „В нашій землі маємо теж кілька церков, які збудовані були за св. Володимира, а саме: в м. Володимирі дві церкви: Успіння Богородиці на передмісті Федорівці й «Обиденна» церква св. Василія, яку збудував Володимир за один день, наказавши своїм воїнам принести по одній цеглині в пам’ять перемоги над хорватами».
Саме того року князь Володимир відновив єпископську катедру у Володимирі і посадив на владичий престол єпископа Стефана, болгарина за національністю, тим самим започаткувавши єпископат християнства володимирської доби.
Московські дослідники і місцеві совєтські малороси, як правило, подавали пізніші дати будови наших міст, святинь, отож відносили церкву св. Василія до ХІІ-ХІІІ, а то й XIV ст. Вони також твердили, що ротондні взірці взяті з вірменських аналогів, хоч насправді ротондні (округлені) храми були дуже добре знані волинським зодчим з моравських та власних взірців.
Видатний дослідник церковного мистецтва України Григорій Логвин у своїй праці «По Україні» подав найповніший опис цієї святині: «Цей оригінальний храм - витончена творчість геніяльного майстра - не має собі прямих аналогій у світовій архітектурі. Особливість його в тому, що його конхи не півциркульні, як звичайно, а ніби утворені відрізком кола...»
Церква св. Василія у Володимирі належить до первісних взірців ротондного храму доби князя Володимира Великого і не має жодних попередників у київській архітектурі. В ній виразно переплелися елементи ротондних храмів методіївської доби, тобто західні впливи, і наші місцеві, волинські, самобутні архітектурні зразки.
Храм св. Василія мав шоломоподібні бані, пізніше були добудови та окремі архітектурні зміни первісного вигляду.
Святиня пережила монголо-татарську навалу. Першу писемну згадку знаходим під датою 28 квітня 1525 року, саме тоді польський король Сигизмунд І видав грамоту князю В. М. Сангушку-Ковельському на право патронату над нею. Церква була дуже запущена і потребувала реставрації. В 1554 р. князь Сангушко передав святиню Петрові Загоровському, але через чотири роки храм у нього відібрали князі Радзивили і аж 1574 року передали Луцькій єпископії. З того часу церква св. Василя була в опіці наших владик аж до Берестейської унії 1596 року. Оборонцями святині від унії були князі Загоровські, які 1600 року знову відновили свій патронат над нею. Православним храмом залишалася святиня ще і 1720 року, в ній тоді службу Божу правив священик Ф. Готиславський. При храмі св. Василія того часу бачимо дерев’яну дзвіницю, прицерковний будинок, в якому містилась братська школа, і шпиталь.
В храмі була оригінальна надгробна таблиця невідомого ченця з кириличним написом, який так ніколи і не був прочитаний дослідниками, а саму її вивезли невідомо куди в роки Першої світової війни.
Церква св. Василія впродовж століть була справжньою скарбницею церковного мистецтва: давній іконостас, ікони, серед яких і благодатний образ Богородиці часів князя Володимира Великого (частина дослідників вважають її візантійського походження). Про неї історичні джерела зберігають такі відомості: „З давніх-давен у цьому храмі перебуває благодатна ікона Божої Матері. Встановлена в дерев’яний кіот з різьбленими золоченими прикрасами. Зображення Богоматері поясне. Богородиця з Предвічним Дитятком на лівій руці без присутніх. Мальований образ на дерев’яній дошці з темним тлом. Покрита ікона срібною ризою, над ликом Спасителя і Богородиці срібні вінці, визолочені, як і вся риза.» З історичних джерел відомо, що до 1856 р. образ перебував у Введенській церкві як храмовій. Того року церква згоріла, лишився лише святий образ.
Опріч благодатного образу Богородиці, в церкві св. Василія був рукописний Требник з часу удільних князів, якого забрав Микола Іванишів до Київа, а також зберігалася рукописна Євангелія 1411 року, друкована у Вільно Євангелія 1575 року, яку подарував князь О. Загоровський. Обидві святині також були вивезені до Київа і їх сліди загубилися в кривавих буревіях, які пронеслися над нашою землею.
Цього року у Вербну неділю я побував у княжому Володимирі, аби ще раз оглянути Зименський печерський Святогірський манастир Успіння Божої Матері ІХ-Х ст. Від давнини не залишилось жодного церковного предмету, все церковне начиння так і світиться новизною. Терем князя Володимира дуже все осучаснений так званими «евроремонтами». Нещодавно в манастир повернуто давній дзвін. На поясі дзвона кириличний напис: „Цей дзвін подарував Олександер Чорторийський Зименському манастирю 1566 року». Нині він висить на спеціяльній підставці для огляду відвідувачами обителі. Манастир нині належить до УПЦ МП.
В 1993 році храм св. Василія став парафіяльною церквою УПЦ КП, настоятелем якої з 1988 року є найстаріший клірик Луцько-Волинської єпархії митрофорний протоієрей о. Сергій Депо, якому щойно сповнилось 84 роки.
Отець Сергій Депо народився в с. Конюхи на Грубешівщині, а 1931 року батьки переїхали до Володимира. Добре пам’ятає події 1938 року на Холмщині, коли поляки розламали 168 православних храмів, трагедію Сагрина, коли аківці масово винищили жителів села та спалили його.
З 1947 року він у священичому сані. Сімнадцять років був настоятелем манастирського храму Успіння Богородиці в Зимному, а з 1988 року – Свято-Василівської церкви.
«Моя пастирська праця у Божому винограднику, - каже о. Сергій Депо, -не була легкою. Мені судилося пройти слідчі ізолятори НКВД і КГБ… Був свідком як комуністи зачиняли, вандалізували, розламували давні волинські святині. Нині радію що служу Богові, рідній Церкві, своєму народові.»
 

НОВЕ ЖИТТЯ «ЛЬВІВСЬКОГО СТАВРОПІГІОНУ»

Про необхідність відродження Ставропігійської школи у Львові заговорили на початку 90-их років. Якщо зуміли відродитися Київо-Могилянська та Острозька академії, то чому не відроджується Ставропігіон? Адже саме ці три навчальні заклади є найстарішими і найславнішими в Україні і справедливо вважаються національним історичним надбанням держави доби пізнього Відродження, справжніми взірцями освіти доби українського бароко. У березні 1994 року академік В. Скоробагатько, д-р Я. Цурковський та д-р А. Гнатишак виступили зі статтею, у якій визначили місію майбутнього вищого навчального закладу, який має підняти прапор Ставропігії.
 2001 рік став роком народження університету „Львівський Ставропігіон» – духовного, науково-освітнього та громадсько-просвітницького спадкоємця Львівської братської школи та Львівського Успенського ставропігійського інституту.
Університет „Львівський Ставропігіон» має чотири факультети – прикладної лінгвістики, психолого-педагогічний, економіки й комп’ютерних наук, туризму і права. Тут навчається близько тисячі студентів, працює півтори сотні викладачів. Поступово університет спинається на ноги, з кожним роком усе грунтовніше заявляючи про своє існування.
Ректор університету Я. Кміт говорить про традиційний слов’янський тип освіти, який має переваги над вузькопрофесійною освітою. Університет „Львівський Ставропігіон» стоїть на позиціях збереження традицій, водночас дбаючи про конкурентноспроможність, свій стиль і власне обличчя. В минулому Ставропігійська школа виховувала у спудеїв прагнення бути корисним громаді. Це не повинно применшуватись і сьогодні. Сьогоднішній Ставропігіон вчить своїх вихованців плекати почуття співпереживання за справи держави і громади.
 

Наша публікація викликала відгуки учасників війни. До редакції прийшов Олександер Панасович Яровий, родом з Донеччини (Старобешівського району) 1921 року народження. Він приніс дві публікації Юрія Коваленка – про Сталінград і про форсування Дніпра. Окрім того, Олександр Панасович показав «Документ» від 22.05.1944 року – наказ комісара внутрішніх справ Берії і зам. комісара оборони Жукова – наказ про виселення всіх українців, що були під окупацією, у віддалені краї СССР. (Документу не передруковуємо, бо він вже не раз публікувався в газетах.)

– Ви вірите, що це автентичний документ?
– Вірю. Ми, українці на фронті, відчували це. «Украинцы – предатели» – тоді можна було почути і від офіцерів, і від рядових. П’яні, ті просто кричали.
– Але що це за наказ, коли він не був виконаний?
– Сам Хрущов признався у 1956 р., що українці не були виселені, бо їх занадто багато.
– Тоді навіщо писати наказ про виселення «всіх»? Адже вибірково вивозили цілими сім’ями до Сибіру одразу після «визволення» – сотні тисяч?..
– Очевидно, така була установка Кремля.
– Ви це самі відчули?
– Я служив в авіації на Ленінградському фронті, потім на І Українському. Там сексотывбоялися – мовчали. Але вже у Відні мій колега, сержант Ыван Огнєв, сміливіше заговорив після тосту Сталіна «за великий російський народ», тоді розперезалися – і ображали відкрито:
– Все хохлы предатели.
– Та ми ж з тобою хіба ж не разом воюєм.?
– Но хохлы предатели.
– Тоді ти чорносотенець, – кажу йому. Тоді він мені кулаком в зуби. Тоді я його кулаком в зуби. Повоювали. Тоді нас викликали в політвідділ…
Зрештою, – каже Олександр Панасович, – про антиукраїнські настанови Кремля є в щоденниках О.П. Довженка. А що стосується Жукова, то я вам приніс розповіді Коваленка про нього…
З тими спогадами про війну якось дивно. Щороку учасники війни до 9 травня розповідали школярам про свої пригоди. А Юрій Коваленко мовчав. Всю війну з 16 років пройшов – і замовк. Правда, бард Булат Окуджава, теж доброволець, теж мовчав…
Син ветерана Андрій Юрійович Коваленко пояснює:
– Батько був архітектором. Він весь час був зайнятий своїми проєктами і воював уже на іншому фронті, бо й ому не давали ходу, - пояснює.
– Але ж Юрій Коваленко, – то не просто учасник. Залізти по каналізаційній трубі в Сталінграді в штаб і взяти в полон фельдмаршала Паулюса – то світова сенсація. А він мовчить!
– Ну в кінці війни його ж могли розстріляти за те, що не виконав наказу розбомбити бурятський дацан. Його розжалували, він і мовчав.
Отже, Юрій Миколайович Коваленко уже в 2005 р. дав інтерв’ю , яке було надруковане в «Інформбюлетені» під назвою «Як Іван Коваленко «дав по соплях» наркому Жукову». Передрукувала це «Українська газета» за 18.05.2006.
Назва така, що серйозно до неї не поставишся, а помилка вже в першому слові: Юрія названо Іваном. А про те сама газетна публікація заслуговує і уваги , і подяки особливої.
На поверхню винисено таку сторінку історії, яка заслуговує бути в хрестоматіях! Відчувається, що факти і діялоги цілком достовірні – з тих, що врізуються в пам’ять на все життя. А міцна була голова в непитущого капітана Коваленка!
До речі, це ім’я ще з тодішніх воєнних газетних повідомлень запам’ятав собі наш славний ветеран і літератури, і війни Анатолій Андрійович Дімаров, родом з Полтавщини, 1922 року народження. Він теж був тоді у Сталінграді. А потім…
(Лист від А. А. Дімарова читайте в наступному числі нашої газети.)

РОЗПОВІДІ ЮРІЯ КОВАЛЕНКА
«Пам’ятаю, брали ми Паулюса... За ним наші довго полювали, а він, усвідомлюючи всю безнадію свого становища, намагаючись врятувати свій штаб, звертався особисто до Гітлера. Просив, аби той дозволив вивезти літаком німецьких спеціялістів... Гітлер не дозволив. Я на той час був командиром роти військової розвідки. У мене в підпорядкуванні було 200 чоловік. Дізналися ми, де той штаб є. Розташовувався він у підвальному приміщенні центрального універмагу в Сталінграді... пробиралися як могли, аби не вулицями, бо снайпери били майже з кожного вікна. Потім вирішили пройти до штабу каналізаційними ходами. Вирішили так: краще зберегти життя, хоч і брести по саме нікуди у лайні, бо, думаю, правду хтось сказав: «Не той герой, що поліг, а той, що викрутився й переміг...». Я був першим з радянських офіцерів, який увійшов до кімнати штабу і побачив гітлерівського генерала-фельдмаршала, барона фон Фрідріха Паулюса... Я так фотографічно зафіксував: освітлені коридори, лампочки скрізь горять... Видно, акумулятори, бо ж скрізь було темно... Велика така кімната, посередині великий стіл... І він стоїть: високий, стрункий, років так трохи за п’ятдесят... Він глянув на нас — і все, напевне, зрозумів... Зі мною були два солдати. Він мовчки розстібнув ремінь і віддав мені. Я відгорнув кожуха, одягнув ремінь на себе. От цікаво... Мені було всього вісімнадцять років. Я був капітаном тоді... Після того я просив Ватутіна і Єрьоменка, щоб цей ремінь Паулюса лишили мені, але не залишили... «Слишком много чести для тебя», — сказали...
Ось так то... Пам’ятаю тоді в одній з московських газет: чи то в «Правде», «Известиях» чи «Красной звезде» була стаття під заголовком «Они пленили Паулюса». Було ще чотири фотографії. Ми всі в кожушках так собі стоїмо... На жаль, не збереглася в мене та газета. Представили нас тоді всіх чотирьох до звання Героя Радянського Союзу... Але як саме те нагородження відбувалося, я запам’ятав на все своє життя...

ЯК Я ГЕРОЄМ СОЮЗУ НЕ СТАВ
Прилітає маршал Жуков, заступник Верховного головнокомандувача, бо Сталін же сам був... Чимало було з ним почету. Нас всіх представили. Приємно, що там говорити. А всі наші: «А как, а что, скажи...» Ну що, нам всім по вісімнадцять, розуму ж того було... Хлоп’ячий розум, ентузіязм, телячий оптимізм. От на такому телячому ентузіязмі ми й виграли війну!
Запрошують нас до маршала Жукова... Поголилися ми, поодягали ордени свої, медалі, у кого які були... Правда, ми з ними й ходили, бо куди ж їх діти?
Генералів на тому прийомі у Жукова було чоловік з двадцять... Від лампасів червоно. Суцільний блиск орденів і лампасів... Маршал Жуков такого невеличкого зросту, перший на помості, квадратна така голова, лисина, де-не-де волоссячко... Далі стоять полковники, а тоді вже й ми...
— Коваленко! Хохол, значить!
— Нет, товарищ маршал, — кажу!
— А кто же?
— Украинец!
— Ну, украинец, хохол: какая разница?
(Це вже дослівно, бо запам’ятав я цей діялог з маршалом на все життя).
— Большая!
— Интересно, а какая же, ты мне скажи!
— Я по национальности украинец, а хохол — оскорбительно!
— А чем же я тебя оскорбил?
— А это не только для меня оскорбительно, а для всех украинцев оскорбительное слово.
— Какое ж это оскорбление! Если я русский Жуков, так мне десять раз говори, что Жуков русский, ты русский... Чего ж мне обижаться?
— Товарищ маршал Советского Союза, если я вам десять раз скажу, что вы русский, вы не обидитесь. Но если я вам один раз скажу, что вы кацап, вы, ей-богу, обидитесь!
— О! Так ты, оказывается, националист?
(Отоді я вперше в житті почув слово «націоналіст». До цього часу я поняття не мав, що воно таке).
— Какой националист! Вы меня спросили — я вам ответил!
Чую, тиша, мовчанка серед генералів — муха пролетить... Застигли всі, зрозуміли, що ситуація загострилася. Я також відчув тривогу... На той час моя загальна свідомість була не висока. Я не зрозумів тоді всієї глибини цього діялогу, цієї перепалки... Всі мовчать, а Жуков крякнув, повернувся до тумбочки, взяв дві склянки… Генерали мовчки дивляться. Жуков дістає і пляшку коньяку... І гранчак звичайний. Налив більше половини і до мене:
— На, выпей!
— Товарищ, маршал Советского Союза, я не пью...
Я таки, справді, не пив. Тоді давали по сто грамів горілки всім щодня... Оце старшина йшов, ніс каністру двадцятилітрову і всім ділив... Давали ще цукор-рафінад, а офіцерам — пачку цигарок «Біломорканал» або «Труд», були й такі... Солдатам давали махорку. Я свої цигарки та сто грамів міняв на рафінад... А охочих помінятися було багато.
— Ну не пью я, — кажу.
—Ну как же это ты не пьешь? Герой мне называется! Герой... Что, комфронт (це до Єрьоменка) вот это такой герой и не пьет?
— Ну не пью, что ж тут такого!
Покректав, відійшов... А тиша така...
Генерали як в рот води понабирали. Мовчать... Жуков налив знову:
— Ну, давай, украинец! Защитник украинского народа... с кацапом-русским, давай выпьем! За нее родимую, за победу! За победу, давай!?
Ну раз так — я залпом. І ви знаєте, якось не пішло воно мені. Все-таки не пив, а тут відразу 150 грамів коньяку... Воно мене опалило, і все назад... Отой коньяк через рот, через ніс, через очі, через вуха. І все на нього. Можете собі уявити, що то було... А я дивлюся на Жукова... Золота зірочка, орден Леніна... все у коньяку та солдатській каші, а одна грудочка каші прямо на Леніна... Так мені аж трохи смішно стало... А Жуков:
— Да ты что! Соплями измазал, да еще и весел? Увести его!
Вот комфронт, нужны ли нам такие герой? Да ладно, я фронтовой, а если при награждении вот так и его (Сталина) вот так соплями измажет... Меня что, я — солдат. Герой... Хватит из него и «боевика»!
А «бойовик» — це орден «Боевого красного знамени». Це найвищий бойовий орден. Так мене з героїв і викреслили...

«ВОИНСКАЯ ХРАБРОСТЬ НА ВОЙНЕ, А МУЖЕСТВО – НА КОВРЕ»
Стою в коридорі під стіною після всього... Закінчився прийом, почали виходити генерали. Поглядають всі на мене скоса, бояться й підходити. Дехто цікавиться, що воно, мовляв, за фрукт такий... Підходить до мене Рокосовський (він разом з Ватутіним був на Курській дузі). Сивий, високий такий, до двох метрів, красивий собою чоловік... Бо Ватутін, Жуков, Хрущов такі собі були kleine klipse — німецькою мовою: маленькі карапузи.
— Ну, капитан, молодец! Дай руку! Молодец! Ты герой!
— Да разве герой? Ведь, действительно, такого человека соплями обмазал?
— Ты дурак! Разве ты его соплями обмазал? Ты ему по соплям дал! Ты действительно герой, мужественный человек. Есть понятие «храбрость», а есть понятие «мужество». Это разные вещи, капитан! Храбрость воинская проявляется на войне, а мужество — на ковре. На коврах, в кабинетах. Таким будь, капитан, всю жизнь! Я немного старше тебя, видал многое... Видал таких генералов, увешанных боевыми орденами, а на ковре им мужества как раз не хватало... Это генералам, в храбрости которых сомнений не было... Но учти, капитан, ты себе нажил опасного врага.
— Так из ничего?
— Я Жукова знаю, еще по Монголии, он тогда был у меня в подчинении, это очень злопамятный и мстительный человек. Я тебе советую не попадаться ему больше на глаза.
 

ВИСТАВКА «РОЗЧЕКРЕЧЕНА ПАМ’ЯТЬ» У ДНІПРОПЕТРОВСЬКУ

За дорученням Президента України Віктора Ющенка, Служба Безпеки України створила пересувну виставку „Розсекречена пам’ять», у якій представлені архівні документи совєтських органів держбезпеки, котрі висвітлюють трагічну сторінку історії українського народу – Голодомор 1932-33 років. На виставці представлені накази, директиви, документи таємного діловодства та оперативно-статистична звітність про репресії на селі, архівні кримінальні справи жертв тоталітарного режиму, свідчення очевидців, інші документальні матеріяли.
Унікальна виставка тривала впродовж п’яти днів у приміщенні Дніпропетровського історичного музею ім. Дмитра Яворницького. Спочатку її готували для Київа (зокрема, аби надати факти депутатам Верховної Ради напередодні голосування щодо офіційного визнання Голодомору). Потім виставка проїхала Донеччиною, Харківщиною…
Мешканка Дніпропетровська Марія Чеснянська, свідок трагічних подій, зокрема розповіла: «Ми жили у Гадяцькому районі на Полтавщині. У 1932 році врожай був звичайний, ніякої посухи не було. Мій тато був священиком, то його „обклали» таким податком, який він не міг сплатити. У нас забрали корову і підсвинка, потім прийшли комсомольці й забрали усе їстивне, що було в хаті, а тоді спалили й хату. Якось я зайшла у приміщення пожежної охорони і побачила там гору жорен і ступ, бо був наказ позбавити людей можливости молоти чи товкти борошно з тих зернят, які вони знаходили на полі. Щодня умирало так багато людей, що не встигали копати могили...»
Людей померло так багато, що у листі начальника Харківського обласного відділу Державного політичного управління Зиновія Кацнельсона до свого київського начальника Всеволода Балицького зазначалося, що незабаром нікому буде працювати: „Подальше збільшення продовольчих труднощів є прямою загрозою успішному виконанню чергових господарчо-політичних кампаній у селі».
Виставка має окремий стенд, де показано висловлені співчуття населенню України від закордонних українців. Бачимо афішу віча Українського громадського комітету порятунку України в Чернівцях (тогочасна Румунія) 28 серпня 1933 року; оголошення про Панахиду, яку відслужили 29 жовтня 1933 року в Бучачі на Тернопільщині (тогочасна Польща); інші такі документи.
Організатори виставки привезли до Дніпропетровська також документальний кінофільм „Великий злам», який демонстрували відвідувачам.
 

РЯДКИ З ЛИСТА

В газеті «Наша віра» (№2, 2007) в листі Ольги Мичло я прочитав про вбивство св. п. отця Олександра Білецького в 1943 році. Пам’ятаю, що ця подія в ті тривожні часи обурила громадськість. Хоча я не був знайомий з о. Олександром, але пам’ятаю про незаперечний авторитет його на Ковельщині. Дуже радий, що його діти пам’ятають про ті події, що відбулися на Волинському Поліссі.
Хочу поділитися деякою інформацією.
Після вбивства ширились чутки, що його організував і власноручно здійснив Собесяк Йосип родом з під Малевич, псевдо «Макс» і «Борич». Сам він поляк (Sobie – Siak Jozef 1914-1971 рр.), очолював польське з’єднання «Грюнвальд» лівого напрямку і тісно співпрацював з червоними, що діяли на території Волині. Йому вдалося уникнути покарання, був перекинутий в 1944 р. на територію Польщі. Там він зробив блискавичну кар’єру, ставши адміралом військового флоту. Але не довго хизувався в військовому мундирі, бо важка невиліковна хвороба звалила його і він помер у 1971 р.
Вибачайте, що не подаю зворотної адреси. Вік і стан здоров’я не сприяють контактам.
Ваш читач
 

100-РІЧНИЙ ЮВІЛЕЙ РОМАНА ШУХЕВИЧА

(30 червня 2007 р.). 27 червня 2007 р. біля меморіяльного знаку воїнам УПА на старому харківському цвинтарі було відправлено панахиду за головнокомандувачем УПА Романом Шухевичем. Панахиду очолив архиєпископ Ігор Ісіченко. Владиці співслужили священики Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ прот. 30 червня – 1 липня в парафіях Харківсько-Полтавської єпархії були відправлені заупокійні богослужіння. Заупокійну Службу Божу в Свято-Дмитрівському храмі м.Харкова 30 червня відправив архиєпископ Ігор. І за домашнім виконанням, і за виконанням у «Пласті», і за своїми життєвими цінностями Роман Шухевич був переконаним християнином. Він захищав ті цінності усіма силами і сам загинув у їх обороні. До речі, розсекречені архіви КГБ послужили більше для «відбілювання» постаті Командуючого УПА, аніж його звинуваченню. Він уникав невинної крови, чого не скажеш про його переслідувачів.
5 липня в музеї Мхайла Грушевського відбулося відкриття виставки документів і фотографій, що стосуються життя цієї легендарної постаті. В переповненій залі виступали історики, поети, актори.
Драматичні постаті нашої історії, після того, як півстоліття затирали їхні сліди, з’являються, як фенікс з попелу. Історія розставляє на свої місця усе, що було справжнім.
 

У цьому збірнику, що його видали фонд «Родина – спільнота любови» та видавництво «Дух і літера», представлено доповіді, проголошені на ХХІІ Міжнародньому Конгресі Родини «Родина – спільнота любови», що відбувся у травні минулого року у Київі.
Маштабне зібрання, що привернуло увагу вищих ієрархів найбільших релігійних конфесій, державних і громадських діячів, священиків, керівників благодійних недержавних фондів і організацій, вчених, засвідчило глобальний характер фундаментальної кризи інституту родини, що нині протистоїть новітнім викликам: войовничому індивідуалізму, культу самодостатности людської особи, пропаґанді позашлюбного сексу, безкарному вбивству ненароджених дітей, масовим розлученням, насильству в родинах, претензіям одностатевих союзів на визнання їхньої рівноправности з подружжями. Автори збірки зосередилися на проблемах родини як унікальної цінности людської цивілізації, на якій ґрунтується добробут суспільства і майбутнє кожної держави.
Ця збірка – не тільки механічне зафіксування певної події, але, насамперед, поштовх до читача дуже серйозно застановитись над тематикою, яка не знає кордонів та всіх інших різниць, що звичайно ділять людство» – написав у вступному слові Кардинал Любомир Гузар.

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ Віктор ЮЩЕНКО
У сучасному світі навколо питання сімейних відносин виникають нові хвилі дискусій. Ми бачимо, як сьогодні втрачається міцність і авторитет родинних зв’язків. Одвічні цінності – добро, турбота, повага - відходять на другий план, поступаючись місцем скороминущим спокусам.

У всьому світі люди намагаються відроджувати традиції сімейного життя. Ми повинні пам’ятати, що сім’я – це школа, де виховуються особистості, панує культ любови до батьків і рідної землі. Саме так споконвіків українці формували свою національну ідентичність. Прикметно, що великий вплив на українську сім’ю справила християнська церква та проповідувані нею принципи.

Лілія ПРОЦІВ, голова оргкомітету «Родина – спільнота любові»
Мета конґресу: поглиблення практичної співпраці між церковними, державними, науковими, освітніми та громадськими структурами щодо виконання програм, спрямованих на зміцнення й покращення стану сім’ї в Україні, пропаґування сімейних цінностей, а також спільне формування засад сімейної політики в Україні. Обмін досвідом і налагодження зв’язків із відповідними міжнародніми організаціями та фондами, які працюють для блага родини.

Чому немає міцної християнської сім’ї? Тому що відсутні міцні моральні засади. Людина не послуговується моральними законами, часто віддаючи перевагу матеріяльному, а не моральному і духовному. Чому поширюється наркоманія і пияцтво? Причина у відсутності міцної сім’ї.

Святійший паріярх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ (Денисенко)
Звідсіля витікає, що і Церква, і держава, і суспільство мусять звернути особливу увагу на виховання дітей. Щоб їх виховувала не вулиця, не аморальні телепрограми з розбещеністю інасильством, викладаючи у дитячій душі пороки,а щоб в дитячих душах виховувались любов, терпіння, і насамперед, любов до батьків. Вважаємо, що до того часу, поки у школі не викладатиметься християнська етика, і ми не готуватимемо дітей до майбутніх шлюбів, ми не матимемо міцної родини, а отже, матимемо гіркі наслідки.

Катерина ЮЩЕНКО, Голова наглядової ради Міжнародного благодійного фонду «Україна 3000»
Для нас, українців, родина завжди була основою побудови суспільства. Саме завдяки родинам, міцним зв’язкам між поколіннями, взаємній підтримці, яка характерна для українських родин, Україна збереглася як держава. За часів, коли заборонялася українська мова та віра, тільки родина могла зберегти те, що не могло дати людині суспільство. Родина стала тим важливим механізмом, завдяки якому з покоління в покоління зберігався та передавався український дух, мова, система цінностей, традиції, звичаї та ще віра. Незаперечним є той факт, що роля і місце родини в суспільстві зміцнюється так само як еволюціонує та розвивається людина й cаме суспільство.

Петро ГУСАК, доктор філософії, науковий півробітник Інституту родини й подружнього життя
І недарма Премудрий Творець, творячи людську природу, уклав її так, що вчинив статеве єднання – найповніше самовіддання та найглибшу єдність у любови – плідним, адже любов, яка сповнює закоханих, бажає «перелитися» на ще когось, передатися новій особі – дитині. І на тілесному рівні цьому духовному прагненню любові відповідає фізіологічна плідність статевого єднання чоловіка жінки, що за своєю суттю невіддільна від подібного духовного прагнення (як і дитина є нерозривною єдністю душі з тілом, унікальною взаємопов’язаністю та взаємовідповідністю духовного та матеріяльного начал). Будучи образом Божим любови і найтіснішої єдности, яку Книга Буття називає «одним тілом» (пор.: Бут. 2, 24), відображаючи тим любов і єдність між особами Пресвятої Трійці, човлоік і жінка, народжуючи дітей, є також Його образом у Його творчій активності. Проте несамодостатні у своєму існуванні («не свої», за висловом св. апостола Павла в 1 Кор. 6,19), отримавши власне буття з іншого джерела, ніж вони самі, – від Бога, та підтримувані Ним у бутті в кожну мить свого існування, чоловік і жінка також і у власній плідності отримують Боже співдіяння так, що властиво Він є Творцем нового життя, а вони – Його співтворителями.

Тед БЕР (США), голова Комісії християнського кіно й телевізії
Демонстрація насильства у мас-медіа – це тільки частина проблематики, яку можна підсумувати мудрими словами апостола Павла: «Не обманюйтесь: лихі товариства псують добрі звичаї!» (1 Кор. 15:33). Саме про це йдеться у звіті про підліткове насильство, підготованому за ініціятиви головного лікаря американської медичної служби. Звіт показує, що перегляд брутальних сцен у кінофільмах і телепередачах стає причиною насилля у стосунках між дітьми – лихе товариство псує добрі звичаї незалежно від того, чи буде це товариство вуличною бандою, чи йтиметься про згубний тиск з боку ровесників або вплив телепрограм. Розплющивши очі й побачивши проблему, ми повинні водночас визнати, що у світі існує чимало гарних фільмів і передач, – і кожного березня ми відзначаємо їх нагородами щорічного фестивалю «Віра й цінності». Фактично, завдяки нашим зусиллям, кількість фільмів християнського змісту за останні п’ять років зросла більше як у два рази.
Другий крок на шляху до медія-грамотности полягає в тому, щоб зрозуміти, як сприймають мас-медіа діти різного віку і в чому їхня вразливість.
Третя складова мудрого ставлення до медіа передбачає надання допомоги дітям для розуміння мови мас-медія, її граматики, – щоб діти могли деконструювати і критикувати побачене, ставлячи правильні запитання. Сьогодні впродовж перших 14 років життя діти опановують граматику писаного слова – технології XVI століття. А тим часом не менш важливо, щоб вони розуміли технологію ХХІ століття та її граматику.. Отже, вони повинні знати, як працюють ті чи інші мас-медіа, як вони впливають на глядачів, читачів і хто контролює розважальну індустрію.
Четвертий складник медія-грамотности – допомагати дітям поглиблювати християнські цінності, аби дитина могла застосовувати це мірило до всього того, що пропонує індустрія розваг.
Нарешті, п’ятий компонент мудрого ставлення до мас-медія полягає в тому, щоб учити дітей, як формулювати правильні питання і знаходити правильні вирішення тих проблем, що ставлять перед нами сучасні фільми, розважальні програми тощо.
Як навчав Ісус Христос, покликаючись на слова Мойсея: «...не хлібом єдиним житиме людина, але всяким словом Божим» (Лк. 4:4, пор. Втор. 8:3). Ми також зробимо велику справу, коли спонукатимемо наших дітей виробляти свою систему оцінювання та неухильно її дотримуватись, або призвичаїмо їх до того, щоб рецензувати переглянуті фільми та передачі, занотовуючи власні відповіді на питання, поставлені собі у зв’язку з побаченим.
Як казав Теодор Рузвельт, якщо ми освітлюємо розум людини, а душу залишаємо в темряві, то в підсумку отримуємо освіченого варвара. Навчаючи дітей медіа-грамоти, ми просвітлюємо їхнє серце і вчимо приймати правильні рішенця.

Бернар МАРҐЕРИТ (Франція), кореспондент газети «Le Figaro»та «Le Monde»
Пані й панове, дуже мудро, що ця сесія відбувається під гаслом: «…і пізнаєте істину, і істина визволить вас» (Ін. 8:32). Так, немає свободи, якщо ви не знаєте істини, якщо ви не знаєте, що насправді відбувається навколо вас і у вашій спільності, у вашому місті, у вашій країні й у світі. Не існує свободи, якщо ви не можете простягнути руку іншим, розуміти культури, цивілізації, способів життя різних людей.
Хвороба нашого часу – це не відсутність інформації, а нестача сенсу. Йдеться не про надмір свободи, а радше про те, що ми не маємо справжньої свободи, адже тільки істина робить нас справді вільними. Ми живемо у час великих сподівань, проте й великого непорозуміння. Легше ламати, важче зводити. Медія мусять стати будівничими, об’єднувачами й джерелами сенсу для людей, що споживають результати нашої роботи.
Є багато положень Святого Письма, які ми, люди медія, можемо використовувати. Наприклад, в Євангелії від св. Луки є заклик «...благовістити убогим.., проповідувати полоненим визволення, сліпим прозріння» (Лк. 4:18). Благовістити убогим – це боротьба за соціяльну справедливість, шанування гідности особи. Проповідувати полоненим визволення – боротися проти всіх видів гноблення – не лише тиранії, авторитаризму, а також влади держави та грошей. Але що є ще важливішим – це крок від «свободи від» до «свободи до». Відтак пропаґована через медія свобода мусить сприяти формуванню нової взаємозалежности. Сліпим прозріння – це розуміння медія своєї відповідальности за об’єктивну картину навколишнього світу. Люди не мусять більше бути незрячими у навколишньому світі, а здатними реально його побачити і прийняти.
Ми маємо глобалізацію бізнесу, глобалізацію інтересів, але де ж глобалізація розуміння, глобалізація любови? Іван Павло II підкреслює, що ми всі спостерігаємо «настирливий, навіть втручальний характер ринкової логіки, яка потребує дедалі більше простору для волонтерських і суспільних дій людської спільноти на всіх рівнях». Згодом Папа застерігав, що «глобалізація не повинна бути одним з видів колоніялізму. Вона мусить поважати розмаїття культур, яке, посеред універсальної гармонії людей, є ключем до розуміння життя» (До Папської Академії суспільних наук, 2001).

Між тим усі ми знаємо, що майбутнє нашого світу залежить від майбутнього родини. Відтак це лише аспекти єдиної кризи. Як писав Іван Павло II у натхненному «Листі до родини» (1994): «Хто може заперечувати, що наш час позначений великою кризою, яка нависає над всім, глибокою «кризою істини»? Криза істини означає насамперед кризу понять. Чи справді слова «любов», «свобода», «щирий дар», і навіть «особа» й «права особи», ще відповідають своїм вихідним значенням?... Таке критичне міркування мусить привести наше суспільство, яке зосереджується переважно на матеріяльному й культурному рівнях, до найширшого розуміння того, що воно є суспільством у пошуці, що воно призводить до глибоких деформацій в людині. Чому так трапляється ? Причина в тому, що наше суспільство відкинуте від повноти правди про людину, від істини, яка полягає в тому, що чоловік і жінка є справді особистостями».

Так Папа-поляк навчав нас, що родина органічно зв’язана з цією цивілізацією любови. «Якщо перший «спосіб існування Церкви» - це родина, то треба також сказати, що цивілізація любови - це також «спосіб існування Церкви», яка подорожує світом і кличе родини на свій шлях. Вона кличе також інші соціяльні, національні й інтернаціональні інституції заради родини та через родину. СІМ’Я, В ДІЙСНОСТІ, У БАГАТЬОХ ЧИННИКАХ ЗАЛЕЖИТЬ ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЛЮБОВИ ТА ЗНАХОДИТЬ ТУТ, ВСЕРЕДИНІ, ПІДСТАВИ ДЛЯ СВОГО ІСНУВАННЯ ЯК СІМ’Ї. ТА ВОДНОЧАС СІМ’Я Є ЦЕНТРОМ І СЕРЦЕМ ЦИВІЛІЗАЦІЇ ЛЮБОВИ». ТОЖ БУДУЙМО ЦИВІЛІЗАЦІЮ ЛЮБОВИ, Й НЕ БУДЕ КРИЗИ МЕДІЯ, КРИЗИ СІМ’Ї, КРИЗИ СВІТУ!
Дозвольте мені зацитувати цілком інше джерело, що також є глибоким джерелом мудрості. Це уривок з індійської Атарви Веди. Й нехай це буде настановою про те, чим має стати медіа, ким мусимо стати всі ми:
Ми є птахами одного гнізда,
Ми можемо носити різне пір’я,
Ми можемо розмовляти різними мовами,
Ми можемо сповідувати різні релігії,
Ми можемо належати до різних культур,
Однак ми поділяємо один і той самий дім – Землю.
Народжені на тій самій планеті,
Вкриті тим самим небом,
Вдивляємось у ті самі зорі,
Вдихаємо те саме повітря,
Ми маємо вчитись жити разом,
Або, що найгірше, гинути разом,
Адже хоч особа й може жити індивідуально,
Врятуватись вона здатна лише в спільноті.
Ця індійська мудрість є вочевидь надзвичайно сучасною. Вона була написана 5000 років тому, а й досі вказує нам шлях до цивілізації любови!

Людмила ГРИДКОВЕЦЬ (Україна), завідувачка катедри психології Київського інституту бізнесу і технологій
Я не даремно акцентую увагу на цьому стані посвяти. Проблема сучасного суспільства полягає в тому, що ми перестали розуміти містерію народження дитини, цінити дивовижу цього акту. МИ БЕЗСОРОМНО ВТРУЧАЄМОСЯ В ЗАМИСЛИ ТВОРЦЯ, ПОСТУПОВО ПЕРЕБИРАЮЧИ НА СЕБЕ ЙОГО ФУНКЦІЇ. Проте, чим більше ми хочемо стати Богами, тим більше наступні покоління втрачають подобу Божу, вдовольняючись подобою нашою. Ми починаємо вирішувати, коли, як і за яких обставин має народитися дитина. Ми пропаґуємо програми з плянування родини, керуючись найшляхетнішими мотивами. Проте, навіть ті методи, які використовують природні механізми плянування сім’ї, в своєму екзистенційному сенсі є досить сумнівними. Ми вирішуємо за Творця, коли народжувати. Чи це не безглуздя?
Згадаймо трохи історії і спробуймо спроґнозувати розвиток світової людської культури за умов, коли б ці навіть найшляхетніші програми мали втілення ще сотні, або навіть тисячі років тому. Візьмемо Авраама і його дружину Сару, які стали батьками у похилому віці. Якби вони жили у наш час, то їм би запропонували безліч методів із боротьби з безпліддям, і тоді не відомо, як розгорталася б світова історія в подальшому і чи мало б людство надію на порятунок. […]

Проте хочу поділитися способом у який, здається, можна гармонізувати душевну рівновагу за ситуації, коли все ж таки дитину слід відпустити, або просто полишити саму. Цей спосіб завжди культивувався у наших пращурів. Про нього розповіла мені стара бабця, яка пережила нелегкі часи колективізації, війни та повоєнної розрухи. То ж кому йняти віри, як не їй, виробленій жінці, яка мусила полишати немовлят на цілий день вдома самих, щоб відробляти трудодні у колгоспі? А спосіб надзвичайно простий, проте, не менш дивовижний – доручати своє дитя під Покров Богородиці кожного разу, коли є потреба у розлучанню. Не тільки ця старенька пані свідчила про те, що жодного разу з її діточками нічого не трапилося, доки вони перебували під охороною Діви Марії, а й досвід роботи з християнськими родинами, які взяли собі цей спосіб за практику, свідчить про невимовне Материнське милосердя Богородиці.
 
Анджей МАЗАН (Польща)
Розглядаючи тему ролі батька у сім’ї, стаємо перед проблемою: «Чи можемо ми ще говорити на цю тему? Чи проблематика батьківства може бути зрозумілою?». Такі вагання з’являються після зустрічей із молоддю, що запитує: «Ким є батько?». Вони не знали батьківства, не знають батька, не знають чоловіка, який спроможний взяти на себе відповідальність за життя і за любов.
За статистикою, опублікованою у Польщі 2002 р., маємо понад 8 млн. сімей, які виховують майже 11 млн. дітей віком до 24 років. Один мільйон самотніх матерів виховує дітей, половина сімей не має дітей або лише одну дитину. І тільки 1 млн. сімей має більш як двох дітей. Ось чому молодь не знає батька. Бо батько – це передусім той, який полюбив життя. Той, який обороняє і підтримує життя слабших осіб, якими є жінки (матері, сестри, бабусі, доньки).

Анна КОВАКОВА (Словаччина)
Неприсутність є великою спокусою сучасних батьків. Жінки, що надали чоловікам повну свободу, несуть за це свою частку вини. Освалд сказав так: «Жінки, беручи все в свої руки, воюючи за незалежність, мимоволі підтримують у чоловіків давнє бажання ні в чому не брати участИ, бути безвідповідальними. З цієї причини виникають численні розлучення, зростає кількість матерів-і одиначок, зведених родин, поширюється вільне співжиття.
Ми є свідками знецінення патріЯрхату, а зрештою і батьківського авторитету чоловіка. Підсвідомо воліли б «нормалізувати» розлучення, не вбачаючи в ньому драми для дітей, впевнити себе, що розлучення для дитини не є трагедією. Між тим розлучення є «першим суспільним погромом.

Якоб ДОВ БЛАЙХ
головний рабин Київа й України
Скажіть, чи Наші бабусі і дідусі мали більше грошей, чи їхні квартири були більшими і чи було у них менше щастя, ніж у нас сьогодні? Де ми загубили ту перевагу? Ми хочемо мати тільки одну дитину, бо в нас грошей мало, а хіба в бабусі та дідуся було більше грошей? Мені розповідали, як в одному містечку жив єврейський чоботар. В нього була лише одна кімната, в якій він працював, а ввечері все прибирав. На суботу він прибирав убік усі свої інструменти, і в цій же кімнаті було свято, а дітей в нього було десятеро. І щастям там усе було переповнене! А де наше щастя? Чому ми не думаємо, що Бог обдарував нас такою можливістю.
Багато видатних музикантів, артистів, письменників, вчених були і восьмою, і десятою дитиною в сім’ї. А ми вперше за стільки років побачили таку прекрасну рекляму: «Кохайтеся!» – Україні так не вистачає талановитих, розумних і просто добрих дітей.

Блаженніший Любомир Гузар,
Глава Української Греко-Католицької Церкви
Тут же представлена, можна сказати, вся Україна, її керівництво, її Церкви, її люди, її науковці, люди культури, батьки і матері, діти і молодь. Усі ми тут зібрані, бо всі ми відчуваємо оту спільність того, що для кожного з нас, попри всю можливу різницю, є все ж таки найдорожчим і найважливішим – наша сім’я і наша родина.
Я вважаю, що навіть якби нічого іншого не сталося на цьому Конґресі, факт, що ми зійшлися і так об’єдналися в наших намірах, в нашому мисленні, треба вважати величезним успіхом, який, я надіюся, буде продовжуватися в цій нашій дальшій спільній діяльності!
Я мав би нібито казати останнє слово, заключне слово. Але я не хочу, бо цей Конґрес не повинен закінчуватися. Він повинен в якийсь спосіб продовжуватися в наших справах, але також і в нашому мисленні, в наших застановах – узагалі в цілому нашому ставленні до такої важливої для нас усіх справи.

Мирослав МАРИНОВИЧ, віце-ректор Українського католицького університету, директор Інституту релігії і суспільства
Ми відступаємо, в принципі, й досі. Цей час не завжди був неґативним. Період секуляризму, з одного боку, мав той позитивний наслідок, що він повернув Церкві і релігійним громадам їхній властивий релігійний вимір, їхні функції. А з іншого боку – ми всі бачимо, якою шкодою для суспільства обертається оцей постійний наступ секуляризму, не збалансований відповідною позицією релігійно мислячої частини суспільства.
Якщо ми це усвідомимо, ми зрозуміємо, що ми маємо голос у нашому суспільстві. І держава, зберігаючи свій секулярний характер, бо це властивий їй характер, разом з тим мусить чути голос релігійної частини суспільства. Цей голос має бути озвучений. Цей голос має бути потужний. І тому, повірте, мені здається, що настав прекрасний час і для України, виходячи із її внутрішніх потреб, але також і для України у нинішньому світі, який борсається часом у проблемах секуляризму, настав час взятися за діло і озвучити моральні цінності.
 

ХОТІВ БИ Я ЗНАТИ…
Олекса Кобець
Хотів би я знати,
Про що розмовляє
Берізка з берізкою рано в гайку?
Про що невгамовна
Синичка співає,
Стрибаючи з гілки на гілку в садку?
Хотів би я знати,
про що то воркоче
Бентежна голубка у нас під дашком?
Про що загадково
Струмочок шепоче,
Збігаючи в пишну долину ярком?
Хотів би я знати,
Про що завжди мріє
Лелека, забрівши в високу траву?
Яка саме зірка
У небі зоріє
Для мене, аж поки я в світі живу?
Хотів би я знати,
Що риба говорить,
Коли табуниться в прозорій воді?
Хотів би я знати,
Чи дихають гори,
Чи біль відчувають лани золоті?
Хотів би я знати,
Що справді віщує
Сумним завиванням у лісі сова?
Хотів би я знати,
Хто з янголів чує
У небі молитви моєї слова?
Хотів би пізнати
Я все достеменно,
Бо так же життя я під сонцем люблю,
Що всякі новини
Про світ незбагненний
Душею і серцем жадібно ловлю!
 

ЖУРНАЛ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ

Після тривалої перерви знову в Торонто (Канада) почав виходити журнал світової громади українських вчителів, «ВІДГУКНІТЬСЯ» започаткований у 1989 р. Світовою Координаційною Виховно-Освітньою Радою при Світовому Конґресі Українців (голова – Надія Луців, редактор – Леся Храплива-Щур)
«При розумінні справи та добрій волі можна багато добра зробити навіть у найважчих обставинах!
Якщо держава не дбає про забезпечення громадян, не лиш матеріяльно, але й духовне, цей обов’язок падає на кожного громадянина, а передусім на національно свідоме вчительство. Нам не можна забувати, що важливе, та не найважливіше для розвитку й оборонної сили держави не пальне та харчі, не соціяльні виплати чи комунальні послуги, а основні духовні вартості, які рівночасно є і певною підставою усякого матеріяльного добробуту. Тільки вони, духовна й ідейна сила й жертвенність народу як цілости, забезпечать тривкість і оборонну силу держави. Це ті прикмети, що понад хліб єдиний - вдержують життя й ріст людства й кожної нації.
А ці вартості для українців криються в українській книжці.
Ми, українські вчителі, саме й маємо почесний обов’язок - бути її сподвижниками.»
(Зі статті «Вона – книжка!»)
 

«ЛИСОВІ МИКИТІ» ЗАБРАКЛО МУЗИКИ
Богдана Мороз

13 червня 2007 року у „Кіно-Палаці” відбулася презентація анімаційного фільму „Лис Микита”, що був створений ТОВ „Фрески” за сприянням Міністерства культури і туризму України, а також Всеукраїнського товариства „Просвіта” ім. Т. Шевченка.
В основу сюжету покладено відомий твір – казку Івана Франка „Лис Микита”. Цей твір – клясика українського казкового жанру. А клясика – річ невмируща. Особливо, коли вона розглядається авторами крізь призму новопосталого українського соціюму. Тоді герої та антигерої, як і інші персонажі, набувають рис добре відомих нам суспільних діячів.
Вихід у світ поеми Івана Франка в Україні в анімаційному вигляді є подією хоч і запізнілою, але вочевидь вартою уваги широкого кола громадськости. За час незалежности в українському анімаційному просторі народилося трохи більше десятка мультфільмів, з яких два – для дорослих. А один з них вийшов російською мовою, знятий українською режисеркою Наталею Чернишовою за народною українською казкою, у переказі Івана Франка „Лис і Дрозд”. Однак і ці мультфільми не стали загальнодоступними для українських дітей.
Щодо мультфільмів, які були створені за часів СССР, картина більш зрозуміла. За період 1969 року до 1991 року плеядою режисерів та сценаристів на Київнаукфільмі було створено десятки (35) мультфільмів, які стали шедеврами і залишилися в серцях кількох поколінь: „Як козак щастя шукав”, „Сонячний Коровай”, „Як Їжачок собі шубки міняв”, „Повертайся, Капітошко”, „Капітошка”, „Як Кошеня і Песик мили підлогу”, „Як Петрик П’яточкін слоників рахував” та ще багато інших. Пам’ятаю, як в дитинстві дивилася їх із захопленням, водночас засвоюючи життєві істини, що проникали у свідомість через екран. Це настільки добрі, красиві, справжні історії, які несуть неймовірний потік позитивної енергії, усмішки, розуміння добра і зла, що згадуючи їх, відчуваю благодатну дію цього стрімкого потоку – ріки Радости на берегах країни Дитинства.
Маючи в доробку, в скарбниці нашої культури безліч народних казок, шедеврів української клясики, наші діти попри те сьогодні змушені дивитися шалений потік закордонних мультфільмів. І на афішах майже щодня з’являються реклями нових дитячих американських, та й не тільки анімаційних фільмів. Мультфільми Columbia Pictures (Sony pictures animated) набули разючого успіху не тільки серед глядачів молодшого віку, але, як не дивно, й серед дорослих. Тотальна окупація зарубіжним кінопродуктом заполонила не лише екрани телевізорів, але й, на превеликий жаль, свідомість дітей. Ті мультики, на яких ми зростали, по телевізору хіба зрідка можна побачити, або ж їх треба купувати на електронних носіях.
І ось зараз, до 15-річчя незалежности, виходить анімаційний фільм за твором Івана Франка „Лис Микита”.
Мультфільм складається з 26 серій (по 15 хвилин). Головний художник Едуард Кирич, композитор Мирослав Скорик, Михайло Яремко, звуковий оператор Ігор Добрянський, сценарій і постановка Володимира Кметика. І все наче непогано, гарна анімація, яскраві кольори, хороший звук, чудове озвучення народних артистів України батька та сина Паламаренків. Та дивлячись, відчуваєш: щось бентежить, відволікає увагу. І розумію, що музика, яка мала би поглиблювати переживання, надавати різнобарвности, не вписується в рамки загальної тональности казки. Замість пісень АББИ, Патрісії Каас, Океану Ельзи доречно було б забарвити мультик народними піснями, фолкльорною музикою, з акцентами мудрого невмирущого гумору, а також звуками природи: води, вітру тощо. Адже Франко сягнувши праджерел, керуючись своєю тонкою інтуїцією, написав безперечно оригінальний і суто національний твір. Тому для повної самобутности української клясики в анімаційному варіянті не вистачає справжньої української етнічної музики, музики з праджерел.
 
 

Пропонуємо фрагменти з книги Милорада ПАВИЧА «Хозарський словник», де подаються маловідомі факти з життя святого Кирила, що виконував свою просвітительську-подвижницьку місію на землях Великої Моравії і Київської Руси. Головним джерелом для автора послужила монографія Ф. Дворника «Les Legendes de Constantin et Metode vue de Bуzance» (1969).

Просвітитель східнього християнства, грецький представник у хозарській полеміці, один з апостолів слов’янської писемности. Сьома дитина в сім’ї Лева друнґарія, котрий завідував у Солуні воєнними й адміністративними справами візантійського двору, Костянтин змінив багато чиновницьких та дипломатичних посад і виростав між голими церквами без ікон, в часи, коли у Царгороді прийшли до влади іконоборці. Серед них було чимало солунян, тож Костянтин учив науки від людей, які мали славу відомих іконоборців. Лев Математик, що викладав йому Гомера, геометрію, аритметику, астрономію й музику, був іконоборцем і родичем царгородського патріярха-іконоборця Іоана Граматика (837—843) й підтримував зв’язки зі сарацинами та їхнім халіфом Мамуном. Другий учитель Костянтина, знаменитий філософ і майбутній патріярх Фотій, який навчав його граматики, риторики, діялектики й філософії, носив прізвисько християнського Аристотеля й разом із Левом Математиком стояв на чолі гуманістичного відродження, у час якого візантійський світ іще раз зрозумів, що він — спадкоємець античного еллінського роду.
Крім грецької, він знав слов’янську, гебрейську, хозарську, арабську та самаритянську, а також мови готського чи «руського» письма. Він ріс із невгамовною спрагою до подорожей, яка залишилась у нього на все життя. Зі собою він завжди носив якесь рядно, про яке говорив: де моя ряднина — там мій дім, і майже весь свій вік прожив між дикими племенами, де кожен раз після потиску руки перераховував свої пальці. Одні лише хвороби були хоч якимись островами спокою в його житті. Щойно він починав хворіти, як відразу ж забував усі мови, крім рідної. Хвороби його, правда, завжди мали хоча б дві причини. Коли у 843 році, після смерти імператора Теофіла, солунська партія іконоборців була скинута і в країні проголосили відродження культу ікон, Костянтину довелось усамітнитися в манастирі на малоазійській землі. Через якийсь час він був примушений вернутися в столицю й відкрито виступити проти своїх колишніх учителів і земляків на захист ікон. — Ілюзія, що думки живуть у наших головах — вирішив він тоді — це голова і ми живемо в думках. Ми з нашими думками — як море з його течіями: наше тіло — морська течія, а думки — саме море. Так тіло знаходить собі місце в житті, пробиваючись крізь думки. А душа є руслом: і для одного, і для другого...
В той час він розпрощався зі ще одним своїм колишнім вчителем. Зі своїм старшим братом Методієм, який ніколи не виступав проти однодумців. Він бачив, як залишає за собою свого колишнього духовного отця і брата і сам стає його поводирем.
На службі при царгородському дворі він спочатку був архонтом в одній зі слов’янських областей, потім викладав у столичній придворній школі, яко священик став патріяршим бібліотекарем при церкві святої Софії в Царгороді, а потім — професором філософії в царгородському університеті, де завдяки своїй винятковій ерудиції отримав почесний титул філософа, який носив до кінця свого життя.
Проживши першу половину свого життя спиною до ікон, він прожив його другу половину, тримаючи ікони як щити.
Тоді минула половина його століття і пройшла половина його життя.
Узявши три золоті, він поклав їх до своєї торби, міркуючи так: перший дам тому, хто засурмить у ріг, другий — хористам в церкві, а третій — небесним ангелам. І вирушив у свої нескінченні подорожі. Ніколи крихт від сніданку не міг змести до крихт від вечері. Весь час був у дорозі. В 851 році він вирушив до арабського халіфа в Самару, що недалеко від Багдаду, а коли повернувся з цієї дипломатичної місії, побачив у дзеркалі першу зморшку на своєму чолі й назвав її сарацинською. Закінчувався 859 рік, і Костянтин став ровесником Олександра Великого, який помер у 33 роки; стільки ж тепер було і йому.
А потім ще була одна облога міста, чиє ім’я він носив. Доки слов’яни у 860 році тримали в облозі Царгород, Костянтин на малоазійському Олімпі в тиші чернечої келії готував для них пастку — виводив перші знаки слов’янської азбуки. Спочатку він зробив ті букви опуклими, але слов’янська мова була такою дикою, що чорнила не змогли її втримати, отож йому довелося створити ще одну азбуку з ґратчастих букв, у які він замкнув ту непокірну мову, наче пташку.
У Даубмануса наведена наступна притча про виникнення слов’янської азбуки. Мова варварів ніяк не хотіла приборкуватись. Одної осені, яка промайнула за три тижні, брати сиділи в келії і марно намагалися створити письмена, які пізніше зватимуться кирилицею. Робота не йшла. З вікна келії як на долоні було видно половину жовтня і тишу в ньому, довгу на годину ходу й широку на дві. Тоді Методій звернув увагу брата на чотири глеки, які стояли на вікні їхньої келії, але по той бік ґратів, з вулиці.
— Якби двері були замкнені, як ти дістався б до тих глечиків? — запитав він. У відповідь Костянтин висунув назовні руку, розбив один із глеків, переніс черепки один за одним через ґрати в келію й тут знову склав з них глечика, зліплюючи своєю слиною і глиною з підлоги під ногами.
Так вони зробили і зі слов’янською мовою. Розбили її на уламки, внесли крізь решітки кириличних букв до своїх уст і зліпили там докупи своєю слиною й грецькою глиною з-під ніг...
У тому ж році до візантійського імператора Михаїла III прибули посланці від хозарського кагана з проханням прислати до нього з Царгорода особу, яка могла б розтлумачити основи християнського віровчення. Імператор звернувся за порадою до Фотія. Фотій поставився до справи серйозно і порадив свого учня Костянтина Філософа; після цього Костянтин разом із братом Методієм вирушив у свою другу дипломатичну місію, названу хозарською. По дорозі вони затрималися у Криму в Херсонесі, де Костянтин вивчав хозарську та єврейську мови, готуючись до дипломатичної місії, яка його чекала. У палатах хозарського кагана він зустрівся з представниками ісламської та гебрейської віри, які теж були запрошені каганом. Костянтин розпочав з ними полеміку, виступивши зі своїми «Хозарськими бесідами», які Методій переклав пізніше на слов’янську мову. Здобувши перемогу над рабином і дервішем, які захищали юдаїзм та іслам, Костянтин Філософ схилив хозарського кагана до прийняття християнства, переконав його не поклонятися переломленому хресту й знайшов на своєму чолі другу, хозарську зморшку.
Закінчувався 863 рік, і Костянтин став ровесником Філона Олександрійського, філософа, який помер у тридцять сім років; стільки ж було зараз і йому. Костянтин закінчив роботу над слов’янською азбукою і разом з братом вирушив у Моравію, до слов’ян, яких пізнав ще в роки своєї юности.
Він перекладав із грецької на слов’янську церковні книги, а навколо нього збирались юрби… мали швидкий розум і чудово співали, аж він плакав, слухаючи їх і розглядаючи свою третю, слов’янську зморшку, яка сповзала вниз через чоло, мов крапля дощу... Після Моравії у 867 році він вирушив до паннонського князя Коцеля, а звідти — у Венецію, де став учасником полеміки з триязичниками, прихильниками теорії про святість лише трьох мов — грецької, гебрейської й латинської. У Венеції його питали: — Чи вся вина за смерть Христову лежить на Юді, чи не вся? — а Костянтин чув, як на щоку його вилазить четверта, венеційська зморшка, що врізається й перехрещується з усіма попередніми — сарацинською, хозарською й слов’янською, сплітаючись із ними в чотири неводи, закинуті на одну рибу. Він дав свій перший золотий якомусь трубачеві за його гру і запитав триязичників, чи відгукнеться військо на голос труби, якщо той голос і не буде йому зрозумілим? Ішов 869 рік, і Костянтин думав про Боеція Равенянина, який помер у 43 роки. Зараз вони стали ровесниками. Після цього Костянтин був викликаний папою до Риму, де зумів захистити правовірність своїх поглядів і слов’янського богослужіння. Разом із ним знаходився Методій та їхні учні, висвячені в Римі. Згадуючи своє життя і слухаючи церковний спів, він думав: так, як одна людина, маючи талант до якогось діла, за час хвороби все ж робить його знехотя й невміло, так і хтось інший, хто до того діла не чує хисту, і без хвороби робить його з такою ж нехіттю й невмілістю... Якраз тоді в Римі співали слов’янську літургію, і Костянтин віддав свого другого золотого хористам в церкві. За давнім звичаєм, третю монету він поклав собі під язика, постригся в один із грецьких манастирів у Римі й у 869 році помер під новим іменем яко Кирило.
 

СЕМІНАР ІЗ ВИКЛАДАННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЕТИКИ

За пляном Міністерства освіти й науки, Рівненський обласний інститут післядипломної освіти спільно з Міністерством освіти та Національним університетом „Острозька академія» 24 квітня провів Всеукраїнський науково-практичний семінар „Викладання християнської етики в загальноосвітній школі».
В семінарі взяли участь професори, аспіранти, начальники відділів та управлінь освіти, керівники загальноосвітніх закладів области, методисти, які відповідають за стан викладання курсів духовно-етичного спрямування, вчителі.
Із доповіддю „Історія та сьогодення викладання християнської етики в школі» виступив доктор педагогічних наук, проректор Острозької академії Василь Жуковський.
Відбулася презентація навчально-методичних комплексів та „круглий стіл» з актуальних питань викладання християнської етики у школі. Учасники семінару побували на концерті духовного співу у студентсько-викладацькому храмі академії.
 

Оповідання створене на основі подій, які дійсно відбувалися у далекому 1918 році на благословенній Полтавщині. Криваві сторінки нашої недавньої історії ще й досі далеко не всім відомі. Мгарська трагедія відноситься саме до таких і вона не давала мені спокою. Вічним свідком тих страшних подій крайнеба на шляху поблизу Лубен підноситься ввись Мгарська Преображенська обитель.
Ми не сміємо забувати про страждальців-новомучеників, які життя своє віддали за Христа і наше вільне нині сповідування Господа.
В теплому храмі літом служили рідко. проте треби відправлялися щоденно і по декілька разів на день. За всякою потребою йшли боголюбиві селяни до храму. Аж з самих Лубен добивалися.
Славився манастир і особливим читанням – «неусипаючий Псалтир». Саме в теплому храмі, подалі від входу аж під самісінькими вікнами стояв аналой. Міцний, дубовий, із широкою дошкою навкіс. На тій дошці угорі лежав благенький покрівець зеленого оксамиту.
Псалтир читався з ранку до ночі і з ночі до сходу благословенного світила. Ченці і послушники змінювали один одного декілька разів на добу, не припиняючи ані на мить возносити благання до небесного Владики.
Так і цієї ночі отець Модест стояв у темному храмі, схиливши голову над розгорнутою книгою. Його чорний клубок іноді нахилявся разом з головою: ось-ось мав впасти на пожовклі сторінки. Тоді монах випростовувався, поправляв клубок і клав на могутні груди широкий хрест:
«Покой, Господи, душі усопших рабів Твоїх, убієнного митрополита Володимира, схиігумена Геронтія, архидиякона Симеона, ігумена Арсенія, монахині Леонтії…» - промовляв чернець, перегортаючи стос папірців з іменами спочилих. Його голос ставав дужчим, лунаючи на весь храм, потім меншав, а то і зовсім стихав. В цей час говорили не вуста, а зітхала в потаємній молитві вся його стражденна душа.
Згодом звівся з колін, і став продовжувати читання псалмів. Надворі було темно, але час від часу місяць виринав з-за хмар і заглядав до старого храму. Товста воскова свічка на аналої продовжувала горіти, закликаючи до молитви.
Зненацька пролунав постріл, потім другий - вже ближче і вимогливий стукіт у ворота. Чернець хутко задув свічку, в храмі стало зовсім темно. Лише лампадка жевріла біля Спаса, кидаючи червоні тіні на ікону. Вікна виходили до манастирського муру, тому щоби побачити, що там за пригода, отець Модест похапцем вибіг в притвор, а звідти в сіни. Там, крізь віконну шибку при світлі місяця він уздрів солдатів з гвинтівками, що просочувались у двір через розчахнуті ворота. «Треба бігти до ігумена.» – зблиснула думка. Прожогом кинувся з храму до будинку, де жив отець настоятель.
Ігумен Амвросій зазвичай прокидався дуже рано і потім довго молився в келії перед тим як зібрати братію на вранішнє правило. Але зараз він стояв на ганкові з келійником.
–  Брате, до нас зайшов цілий полк солдатів. Мерщій біжи на скит і скажи отцю Пахомію нехай запрягає воза. Допоможеш йому перевезти пасіку з поля подалі в ліс, бо нова влада все переведе. І прочанам своїм накажи, щоб тікали, а ми вже за них помолимося, коли живі будемо.
Поблагословив Модеста і пішов разом з келійником до воріт.
Модест переліз мур і кинувся в обхід обителі до скиту. Коріння дерев хапало його за черевики, кущі дряпали напружені литки, теліпали по міцних плечах. Ієродиякон Модест біг, затиснувши в долоні поділ підрясника, а в іншій руці міцно тримаючи вервицю. Чорний клобук він загубив, коли перелазив мур. Встиг побачити, як той підскочив на камені і покотився вниз до річки.
Небо над ним южилося, десь блискали зірниці, а серед хмар угорі панував повний місяць, освітлюючи манастирський ставок. Аж ось і скит. Проскочивши в хвіртку, Модест вбіг до келії скитоначальника Пахомія: […]
Солдати в мaнастирі, цілий полк!.. – забубонів Модест. – Отець настоятель наказав запрягати воза і ховати пасіку у ліс. А ще прочан наших відправити з Богом від біди подалі…
Скитоначальник вивів з хліву двох воликів і почав запрягати їх у воза, який стояв під старою розлогою липою посеред двору.
Поки він порався біля волів, Модест побудив Пилипа з друзями, які зайшли звечора з поклоном від тещі і від Ониськи.
– Біжіть, хлопці, бо ота солдатня, що зайняла монастир, довго не розглагольствує. Як не станете до їх ватаги, то в них розмова проста – «іменем революції» і... амінь.
– Хай Бог милує і криє! І в наші краї ота революція прийшла – схвильовано хрестився Пилип. – Хлопці, анумо на воза і тікаймо геть.
Хлопці повибігали у двір, почали впрягати волів. Висадили діжки з манастирським медом, прикидали соломою. В повітці позалишали глечики, глеки і маленькі горнятка з медом, що продавалися прочанам у манастирській лавці. Залишили, щоб не виникло жодної підозри, що ченці щось приховали. Два величеньких горщика Модест таки взяв звідти і передав прочанам. […]
Отець Модест сидів під яблунею біля хати своєї тещі Домахи і дивився на шлях. Давно вже не було жодного руху шляхом, неначе всі люди поховались від спеки в затишку садків і перелісків Засулля. Усі Лубни і прилеглі села були приголомшені останніми подіями в манастирі.
Модест нахилився трохи уперед, підперши долонями скроні. Він був вбраний по-сільському в полотняні штани, вишивану сорочку з мережкою, стоптані черевики на босу ногу. На потилиці притулився солом’яний бриль. Пів голови Модестові була пов’язана хусткою. Хоча рана майже загоїлась, та все це не тішило душу. Довелося постригтися, і ще й бороду збрити, що була геть в крові.
Два місяці панування солдатчини в манастирі запали в серці як один нестерпно довгий і болючий день.
Спершу, щоб розквартируватися, комісар звелів настоятелю перевести всіх монахів в його ігуменський будинок. Потім затребував ключі від усіх комор, льохів, клунь, сховів, горищ, кухні, трапезної і теплої церкви.
Солдати поводили себе так, що не доведи і помилуй! Пиячили, знущалися над ченцями, влаштовували бійки прямо в храмі. Одним словом, бусурмани чи ще які нехристі…
Якось Модест зайшов до Благовіщенського храму і жахнувся. Іконостас був розбитий, ікони Богородиці і Афанасія попробивані багнетами . Стіни, на яких ще де-не-де висіли ікони, були в діромахах від куль, а на підлозі валялися купи щекатурки, битого скла, пошматовані ризи й кіоти. Аналой, за яким він ще донедавна читав псалтир, стояв не біля вікна, а посеред храму. А на ньому – недопита пляшка самогонки і декілька склянок від лампадок. Трохи нижче лежала книга. Але все що від неї лишилося – то палітурки та два десятки надірваних псалмів. Модест стояв у сплюндрованому храмі, «яко нощний вран на нирищі». Потім, перехрестившись, підняв оті аркуші, обережно поклав до кишені.
Вийшов у двір, й одразу побачив коня, що смиренно пасся біля собору. Підійшов ближче, оторопів. Тварина повернула морду до Модеста, і в зареві ранкового сонця заблищало, заяскравіло, залисніло сяюче коло над конячою головою. Модест остовпів. «Що це за предиво! Господи, помилуй!». Модест почав хреститися. Він знав, що в церквах малюють євангелистів разом із тваринами. Він бачив лева, яструба, вола із золотими покотьолами за спиною, як у святих. Але коня, та ще й живого… Ні, тут щось не те. «Да воскресне Бог і розточаться вразі Його!». Кінь опустив голову до землі і став щипати травичку. І тут Модест побачив мотузки під кінською шиєю і впізнав металевий позолочений вінець з великої ікони Богородиці, що висіла біля криласу у теплому Благовіщенському храмі.
 Коли він відв’язував оті шворки, кінь дивився на нього, винувато кліпаючи довгими віями. В якусь мить йому здалося, що великі карі очі тварини заблищали покаянною сльозою. Погладив гриву коневі і сказав:
 – Дякую тобі, братику, що не потоптав святині…
 Монахи чекали визволення від більшовицького полону, але Добровольчої армії все не було видно. Вже і Спасівка зайшла, яблука в садках поналивалися і терпляче висіли на гілках, очікуючи великого освячення на Спаса. Манастир готувався до святкування престолу…
Згодом прийшли визволителі. Та вони що ж, як прийшли, так і пішли. Один день побули і відступили. Після водосвятного молебну до манастиря знову увірвалися більшовики. Лютий комісар підскакав конем до настоятеля.
– Ну, что, контра малоросійская, празднуєтє? Скоро ми вам устроім празднік революціонний, с огоньком! – І так зблиснув очима, що, здавалося, і світ затьмарився.
Перед великою вечірнею напередодні Спаса було наказано всім зібратися у дворі для отримання продовольчого пайка. Монахи слухняно вийшли разом з ігуменом і стали навпроти озброєних солдат. І тут комісар оголосив, що за содействіє контрреволюції вся братія арештовується. Погнали до лісу по дрова. На траві біля собору швидко виросла велика купа дров. Ченці розуміли, що готують собі вогнище, полум’яну купель, і молилися перед смертю.
Раптом щось змінилося, і безбожники наказали повантажити залишки манастирського збіжжя на воза та й погнали братію в Лубни.
У військовому комісаріяті молодий комісар на прізвище Бакай довго допитував отця настоятеля. Після того допиту отець Амвросій повернувся до братії виснажений і сумний. «Моліться, брати», – лише й міг промовити він.
Вночі всіх вивели з комісаріату і погнали, як худобу, на Пирятин. Сказали, що на роботу у Лазірки. Була тепла літня ніч, але всю дорогу накрапав дощик, згодом перетворившись на мряку.
Біля села Круглик, там де економія Климова, братію розділили на три групи. Ігумен Амвросій благав комісара не губити людські душі. Розлючений комісар, підскочивши до ігумена, закричав: «Довольно тєбє обманивать нас!» – і вистрілив йому в груди. Після цього солдати швидко поставили вісьмох ченців у шеренгу і підняли гвинтівки. Пролунала команда: «Іменем революції, плі!». Монахи попадали в траву.
Більшовики швидко познімали одяг і взуття зі своїх жертв і погнали решту арештантів далі.
Модест був у першій групі; на щастя, Бог милував, куля зачепила йому тільки ніс. Але він теж упав і чув, як його роздягали. Коли конвой зник і позамовкали собаки в селі, Модест підвівся і прожогом кинувся до братів. Усі були мертві. Він позакривав очі і перехрестив кожного. В долині знову почулись постріли…
«Неосвяченими лишились цього року яблука, – подумав Модест.. – Хто ж міг подумати… Іменем революції…Кривавий Спас…Пурпурові яблука…
– Мишко, Мишко-о! Ану йди до хати, баба кличе! – завадивши його роздумам, гукнула баба Ониська.
Модест здригнувся; він трохи відвик від свого хрещеного імені. потім повільно підвівся з сідала і вже хотів йти до хати. Коли враз повернувся обличчям до дривитні. На нього дивилися розкішні багряні яблука. Він підійшов до них зігнувшись, немов у поясному поклоні на молитві, підняв найчервоніший плід. Роздивившись його з усіх боків, поклав повагом до кишені.
Він зайшов до хати і, пройшовши світлицею, опинився у маленькій затишній кімнатці. На ліжку під стіною лежала баба Домаха. Білі подушки високо підіймали її голову і здавалося, що якби не стіни, вона зазирнула б далеко-далеко за обрій, туди де люди живуть мирно і щасливо.
Модест дістав з полиці залишки манастирського Псалтиря і, розгорнувши вдвоє зігнуті аркуші, почав читати. Спочатку він хрипко і тихо промовляв слова потім голос став вільнішим, голоснішим, вимова чіткішою, як колись: «І разгнєвася яростію Господь на люди Своя, і омерзі достояніє Своє, і предадє я в руки врагов, і обладаша імі нєнавідящіі їх».
Раптом Модест зупинився, поліз до кишені і, витягши червонобокого красеня поклав його на покуті біля образів. Після цього він продовжив читати далі. Тісною бабиною кімнатою понісся свіжий яблуневий дух із відтінком найкращого афонського ладану.
       Подаємо у скороченому варіянті
 

«Церковний устав» Ярослава Мудрого — то доповнення «Уставу Володимира». В «Уставі Володимира» були визначені справи всіх християн, які мав право судити церковний суд. Але в цьому «Уставі» не було означених кар, що їх церковний суд у світських справах міг накладати. Тому Ярослав Мудрий цю прогалину доповнив своїм «Уставом».
Розрізняємо дві основні групи тих списків: а) українську, б) московську.
а) Українська група: головний список, що його розглянемо, це т. зв. «Свиток Ярославль». Але до української групи треба зачислити ще Рум’янцевський і Тарновський списки, що постали на Волині. Наша увага звернена на «Свиток Ярославля», бо це найстарша редакція «Уставу», завжди діюча, що представляє історичну тяглість, тобто з княжої доби переходить до доби литовської, а вкінці до польської. Першу згадку про «Свиток Ярославль» маємо в грамоті литовського князя Юрія Семеновича Лингвиневича, виданій в Онуфрійському манастиреві 1443 р. Пізніше цей «Свиток» був долучений до грамот литовських князів і польських королів. Між цими князями і королями є вичислені: Витольд, Казимир III, Олександер (1449), Зиґмунд І (1511), Стефан (1585), Зиґмунд III (1592). Виданням «Свитка Ярославля» перший зайнявся о. Василіянин — римський прокуратор Чину о. Ігнатій Кульчинський.
Інший варіянт того ж «Свитка Ярославля», долучений до грамоти литовського князя Олександра, яку він дав київському митрополитові Йосифові 20 березня 1499 р., поміщено в виданні: Акты, относящиеся к истории Западной России (т. 1, 1340-1506), Санкт-Петербург, 1846, стор. 191, яким користуємося в цій праці.
Цей «Свиток» опрацював Олександер Лотоцький в статті «Свиток Ярославль», що була надрукована в Науковому Збірнику Українського Університету в Празі, присвяченому президентові Масарикові (ч. 1, Прага, 1925, стор. 118-138). Вдруге ця стаття була надрукована в книжці Українські джерела церковного права (Варшава, 1931, стор. 233-253). В своїй розвідці Лотоцький твердить, що «Свиток Ярославль» це скорочена форма оригіналу. Але сам «Устав» був складений в Україні і в своїх переробках знаходиться в Україні, а не в Росії.
Постання «Уставу» загально датують 1051-1053 роками (коли жив і діяв митрополит Іларіон). Цей документ постав як доповнення акту князя Володимира, який передав Церкві десятину з княжих доходів — данин, торгових податків і від судів. Церква одержала не тільки частину державних доходів від суду, але й обширне судове ведення означених справ, яке перше належало до державної юрисдикції.
У середині XI ст. в «Уставі Ярослава» доповнено інші розділи конституції, а саме: юрисдикція держави, митрополита і єпископів і над масою народу Руси. Те, що в «Уставі Ярослава» було протиріччям до візантійського церковного права, це сходилося з нормами руського права, зафіксованого в «Руській правді». Отже, «Устав Ярослава» представляє собою намагання застосувати вселенські канонічні норми до місцевих давньоруських обставин XI-XII ст.
Такий підхід відрізнявся від традиції законодавства Візантійської Церкви і саме тут бачимо розвиток візантійського права в Київській Церкві.

IV. АНАЛІЗА «СВИТКУ ЯРОСЛАВЛЯ»
Як було вище заповіджено, будемо аналізувати тільки один «Свиток Ярославль», з деякими загальними заувагами щодо «Уставу Ярослава».
Вище було вже сказано, що при аналізі послуговуватимемося тим списком як найстаршим, завжди актуальним, що представляє історичну тяглість. Його зміст охоплює головно три справи:
1)  Шлюбні справи, про які сказано дослівно: «В цілому нашому князівстві нехай викорениться усякий незаконний шлюб і перелюб, тому преосвящений митрополит і боголюбиві єпископи нехай посилають, кожний у своєму переділі, щоб це доглядати і якщо десь таке знайдеться, то треба направляти, як вище було приписано». А вище було приписано так: «Подружжя людей усякого чину нікому не вільно судити, ані розвід давати світським властям під загрозою кари п’ятсот широких грошей на соборну єпископську церкву; бо цей суд належить до єпископа».
2)  Справи родинної моралі. У «Свитку» сказано: «Якщо хтось з чесніших наших бояр, маючи жінку, візьме собі іншу, а та друга піде за нього, знаючи про його попередню жінку, яка живе, то обоє підлягають карі тисячі широких грошей на соборну церкву і мають розлучитися та прийняти покуту (жити в покаянні). А якщо не схочуть (послухати) то світський суд має їх судити і карати за своїми нормами, приказуючи їм однак заплатити кару на соборну церкву». І далі: «Якщо ж хтось з простих людей знайдеться, що живе в незаконнім шлюбі, то таких єпископ нехай карає за своїм судом грошевою карою, оскільки можна, або іншою карою та розлучить їх співжиття, відновивши перший шлюб та поучивши їх, щоб жили в покаянні (себто відбували покуту). Про інший випадок сказано: «Якщо хто живе явно в перелюбстві, повинен, припинивши таке життя, заплатити кару на соборну церкву: сановний (вельможа) 500 широких грошей, а якщо простий чоловік чи жінка знайдеться, що це робить, нехай розведеться і кару два широкі гроші дасть на соборну церкву».
Третя категорія злочинів — єретицтво. Про це сказано: «Усі ці суди судить церква, як теж єретицтво. А князі, бояри і судді нехай не беруться це судити під загрозою 500 широких грошей. І все інше, що є написане в правилах Святих Апостолів і святих богоносних отців і в цих наших номоканонах під загрозою 500 широких грошей».
4) Справа в зв’язку з обставинами в Литовсько-Руській державі. В інших списках про це немає. Тут підкреслюється додатково справа підпорядковання єпископів київському митрополитові: «Всі єпископи нашого князівства (...) нехай повинуються преосвященому митрополитові київському у всьому — під загрозою позбавлення (єпископського) сану і відсунення від їхніх престолів. А князям, боярам і суддям нашим не вільно тому противитися чи пособляти під загрозою 2 тисяч широких грошей. Так та митрополича й єпископська власть нехай буде ціла і ненарушена над усіми пресвітерами в їхніх преділах перебуваючих і ніхто з мирських князів і бояр не сміє заступатися за ні одним пресвітерем в якому небудь ділі перед єпископом, що в його преділі має церкву — під загрозою тисячі широких грошей на соборну церкву, що в ній єпископом є, і під загрозою втрати хтиторства».
Так, отже, в Україні звичаєве право базувалося на системі викупів, вир (тобто грошових кар за вбивство вільної людини) і продажей. «Широкі гроші» — то монети короля Вацлава IV (1378-1419), карбовані із срібла 600-650 «про міллє», вагою пересічно 2,60-2,70 грама. В XVI ст. грошовий обіг відбувався загально чеськими грішми.
Окрім вище згаданих справ, варто звернути увагу як представляється в «Уставі» справа шарів суспільства. Про це недавно писав І. М. Новосівський в своїй праці Нарис історії права Буковини і Бесарабії (НТШ, т. 109, Нью-Йорк, 1986, стор. 9): «Склад людности в державі був строкатий, але не було замкнености груп людности. З «Церковного Уставу» Ярослава Мудрого довідуємося, що на Русі було боярство «великих» і «менших» (строки), на дальшому щаблі ті, що мали обов’язок військової служби, і «нарочитиє люди» або «градскиє» (між ними купці) та «простая чадь» або «сельскиє люди». Останньою категорією населення Київської Руси були смерди, які сплачували землевласникові натуральні повинності. Вони були вільними громадянами» (стор. 10).
Головна вартість і значення «Уставу Ярослава» — це зміна карної системи. Цього міг доконати тільки свій митрополит, а не грек, що зберігав грецьку традицію. Отже, цей документ доповнив акт Володимира Великого, а обидва «Церковні устави» — це наше українське «церковне право», що заступало державні візантійські закони у номоканоні.
 
 

Фраґменти з нових денників «Застиглий вогонь» (м. Тернопіль, «Сорока», 2007)

Я полюбив Літургію і сприймаю її не лише як один з найбільших шедеврів світової духовної культури (все-таки це більше Боже, ніж людське), а й дійство великої очисної сили.

Якби я жив у великому місті, то, безперечно, відвідував би усі вранішні Богослужіння, як, наприклад, Франсуа Моріак. Яким змістовним, чистим і гармонійним стає тоді день, в якій світлій радості проходить! Відчув це під час місії, що тривала у Петриках десять днів. Ми відвідували Церкву двічі на день – зранку і пізнього вечора. Це ні з чим незрівнянні відчуття, це дотикання до вічности.
Іноді так чітко і зримо проясниться в душі: як добре, що є кому прощати і як легко прощати, яка б важка і глибока не була рана в серці.
Гірше, коли немає що прощати, коли навколо ні друзів, ні ворогів, і ти нікому не потрібен у цьому світі. А прощення солодке. Для душі важливе.
Бо ж сказано, що і нам так проститься, як ми прощаємо.
Надвечір’я застало мене у полі.

Кирилівка. Моринці, Вільшанка, Звенигородка, Холодний Яр. Шевченківські місця, Тарасів край. Все осячене його присутністю, онімблене його словом.
Однак вразило і важко пригнітило інше – загальна бідність, що впадає в око з першого погляду, вбогі хатки і занедбані обійстя, ніби ми приїхали не в двадцять перше, а у дев’ятнадцяте століття. Здається, мало що змінилося за півтори сотні років, з часу смерти Шевченка. І в якусь мить мені видалося, що я зрозумів (ні, відчув), чому поет так тікав з України, чому так рвалося його серце і він гинув тут. Це немислиме поєднання – розкіш землі й жебрацька злиденність.

ХУТОРИ

Чому я так люблю хутори?
І тому, що вони дарують спокій, і тому, що так багато говорять душі про самотність і закинутість людини. А ще хатки тут схожі на людей, які живуть в них – такі ж мовчазні, замислені й безмежно самотні в негоду. Їх розумієш без слів, з ними хочеться побути на самоті.
Так важливо зберегти радісне зачудування світом. А як його зберегти? Чи це залежить тільки від людини? Відчуття подиву, радости не навієш собі. Це теж дається як дар.
Падають деренчливі листочки клена. Один з них торкає моє вухо, зродивши при тому якийсь дивний звук, що довго звучить в свідомості. Та я ніяк не можу зрозуміти, яке ж слово мені, що хотів сказати. Знаю: видихнув щось важливе, потаємне. А що? Це було прощання чи радість польоту? Чи тайна світу?

Влада сонця

Останнім часом, коли повертаюся додому після роботи, сонце вже майже торкається землі й останні триста метрів я іду йому навстріч. Воно сліпить мене, і вся земля потопає в золоті. Сяйливий світ мерехтить і виграє міріядами блискіток. Охоплює відчуття, що входжу в царство сонця і неба, вливаюся в нього і розчиняюся в ньому. Нічого не видно, крім вузької смужки дороги, все інше – блиск вогненного світила. В цьому диві багато музики і нетутешньої краси. Здається, що ось так ішов би і йшов, аж поки не опинився б в інших вимірах, в інших світах. Добре було б саме так окинути цей світ – без болю, муки і страху. Така велика і солодка влада сонця, стільки в ньому краси і величі! Але тіло прив’язане до землі й цупко тримає мене. Так багато ще хотілося б зробити, так багато треба зробити. І може, я тому й люблю сонце, що воно зігріває і тримає на світі милу мені землю?

В окремі хвилини осяяння так гостро мені відкривається, що на кожному з нас лежить відповідальність не лише за душу, а й за рід. Якимось дивним чином душа і рід пов’язані. Ми – ланка неперервного ланцюга. І якщо ми несемо такий важкий хрест, хоча наші пращури були моральними і відносно чистими людьми, то яким він буде в наших нащадків?!
Молодий думає: я не просився на цей світ, не я щось винен, а винні мені. Але в зрілі роки приходить усвідомлення спільної провини. Ось про це не забувати б.

Щоб звільнитися од гріха, треба відчути огиду до нього. Тоді радше помреш, аніж схибиш. Але відчуття огиди до гріха не від людини залежить, це дається як осяяння.
Людина обманює, лукавить, лихословить не просто тому, що вона така порочна, а тому що глуха і сліпа, не бачить в цьому мерзоти. Відкрити очі їй має Бог. В одних це відбувається в дуже юному віці, в інших у більш зрілому, в третіх – ніколи. Чому це так і від чого залежить, не знаю...

Гріх і час

Я відчув, що гріх краде час.
Якщо ми поступаємо безчесно, порушуємо Господній Закон, піддаємося мерзоті, то час ніби звужується, пролітає майже непомітно, і ми на шаленій швидкості наближаємося до судного дня. День згоряє, як сірник, часу завжди не вистачає, щойно був ранок, а вже – вечір, здається, зовсім недавно  відзначали новий рік, і вже кінець грудня...
У чистої, гармонійної людини на все вдосталь часу. У неї такі довгі ранки, насичені дні, місткі вечори. Чистий ситий днями своїми. Грішнику залишається тільки дивуватися і ремствувати. А як з людством? Сказано: живемо в шаленому-шаленому світі.
Буває, гостро відчую як вічність озивається до серця, і тоді невимовна радість переповнить мене. Ні з чим незрівнянна радість. Все набирає вищого змісту й мудрої доцільности, все так чітко прояснюється, навіть міра страждань і болю. Якби все закінчувалося тут, на землі, то це життя справді не мало б жодного сенсу. А так – усе ради вічности, ради небесного життя без смерти.
Не люблю, коли про народ говорять зневажливо, цинічно і грубо. А тепер, після провалу Помаранчевої революції, доводиться чути це на кожному кроці.
Але хто говорить? Чи той, що обливає свій народ брудом, кращий?
Геній мав право на гірку інвективу «Не люблю русинів». І поет-пророк мав право. Бо це голос Божий. Він лунає з висоти часу.
Але якщо кожна сірість дозволяє собі, звинувачуючи, плювати на народ, то це нестерпно.
Такого хочеться запитати: а хто ти на цій землі без народу?
Є нині й такі, що зрікаються своєї землі. Колись мільйони ставали «русскіми», тепер сотні тисяч стають «европейцями» і «американцями».
Але «народ мій є, народ мій завжди буде!».
Жаль, що і в нашої так званої еліти прориваються нотки глуму і зневаги до народу.

Пастушок

На цій розлогій і доволі високій, як на нашу місцевість, горі пасуть корови жителі двох сіл - Грицівець і Стриївки. Але не тільки тому її називають Пастушок. Цю назву вона отримала від імені пташки, яка має ще друге ім’я, більш поширене – посмітюшка.
Історія цієї назви варта того, щоб її розповісти. Коли після Другої світової війни у Грицівцях опинилося багато переселенців, то перед ними гостро постала проблема житла. І не лише тому, що більшість залишених поляками хат віджили своє, були вбогими і кособокими, а тому, що часті пожежі дотла спустошували цілі вулиці. Я ще пам’ятаю як горіли солом’яні хатки – вогонь миттєво пожирав дах і за короткий час залишалося одне попелище. Злидні панували тоді неймовірні.
Але глини і каменю вистачало, дерево можна було дістати в сусідньому Луб’янецькому лісі, тож невдовзі виростали нові хати. Їх будували, як правило, толокою.
Камінь, одначе, давався дорогою ціною.
Його добували на тій розлогій горі, біля підніжжя якої сьогодні шумить сосновий лісок, посаджений школярами, а верхи -у вирвах, ніби їх зорали снаряди і бомби. Насправді то сліди каторжної роботи сільських каменярів. Далі, за тою горою, починається Медоборівський кряж, у який під сусідньою Максимівкою десятиліттями вгризається руйнівний зуб кам’яно-дробильного заводу. Але в ті часи про завод ще не було чути і працювати доводилося вручну.
Мій батько теж добував камінь на Пастушку, і я, дошкільняк, носив йому обіди. То була неспроста для мене мандрівка, бо доводилося пройти через кладку, потім чималий шмат дороги проз річку, а відтак зіп’ястися на високу гору. Каменярів тоді працювало багато. То була пекельна робота – спресований тисячоліттями камінь, що лежав колись на дні моря, доводилося лупати кайлом і молотом. Камінь піддавався неохоче, летіли іскри – і за день каторжної праці ледь назбирувалася невеличка купка, яку додому можна було довезти тачкою. Але де більше міг дістати на той час бідний і безпросвітній раб-колгоспник?
Отак поступово, рік за роком, чоловіки вгризалися углиб гори і вирубували не тільки невеликі заглибини, а й справжні печери, в яких могли б жити відлюдники-монахи.
Одного дня в такій печері-штоленьці працювали два молоді хлопці – Йосип Лучак і Семен Брегін. Йосип був гудзуватий, вуглуватий і до роботи нарваний, а Семен – його повна протилежність: невисокий, слабосилий, але веселої вдачі, завжди усміхнений, несперечливий. Вони перебували у якихось далеких родинних зв’язках, тому, мабуть, і працювали разом.
Легкозаймистий, черстводухий і гострий на язик Йосип постійно прискіпувався до Семена, але той терпляче зносив усе, не відповідаючи й словом. Про таких кажуть – хоч до рани прикладай.
І от, коли вони обливалися сьомим потом, у печеру несподівано залетів пастушок і став кружляти перед ними та пищати таким пронизливим голосом, що ставало моторошно. Йосип хотів дістати пташку кайлом, але вона випурхнула надвір, одначе за мить появилася знову.
– Що вона хоче? – знітився Семен.
– Ми, напевно, зруйнували її гніздо, самі того не помітивши, – відказав Йосип. – От вона і казиться.
– Іду подивлюся, бо мене аж морозить від її писку, – мовив сердобольний Семен.
– Як хочеш, – буркнув Йосип, не відриваючись від роботи і щосили гупаючи молотом в кам’яне склепіння.
Як тільки Семен вийшов зі штольні, позаду почувся глухий і важкий удар, «ніби сам нечистий ахнув», казав він потім, – це завалився камінний грот і тисячі тонн землі придавили Йосипа, що працював усередині.

Драма дядька Лилика

Олекса Лилик чи дід Олекса (для дітей) працює сторожем у дитячому садочку. Хоча насправді ніякий він ще не дід, бо йому тільки п’ятдесят п’ять, він рухливий, працьовитий і не любить сидіти без діла – то подвір’я підмітає, то косить траву, то живопліт рівняє. А коли все навколо аж блищить, тоді вмощується десь на осонні й витесує дітям іграшки з деревини. То справді захоплююче видовище. Під його руками дерево може заспівати сопілкою чи соловейком, загавкати собакою чи запугикати пугачем.
Дядько Лилик (для вихователів) трохи накульгує на праву ногу, коли іде, сутулиться, і все в ньому здається якимось неоковирним та вуглуватим. Та це коли дивитися збоку. А зблизька він зовсім інший, бо на все кидають теплий голубий і відсвіт його великі й гарні очі, повні чи то жалю чи надлюдської ніжності. Такі очі можна побачити хіба що на старовинних іконах у святих і ангелів.
Дядька Лилика ніхто не бачив сердитим, роздратованим, розжохкано-грубим, не чув, щоб з його губ злетіли брудні слова, для всіх він утілення спокою, умиротворення і лагідності. Коли погляне, то наче обніме, і довго потім носиш у серці тепло і рідкісну доброту, душі. Я теж переживав ці гарні душевні стани. А ще бачив, як йому на плече сідають голуби, як горобці скльовують крихти хліба з його долоні. Малюки переконані, що він розуміє мову птахів і звірів, дерев і квітів.
Дядько Лилик – як дитцна, до життя зовсім не пристосований. Він тулиться в однокімнатній хрущовці, часто живе надголодь, одягається абияк, не може знайти собі жінку, що зуміла б оцінити його та полюбити (якими сліпими і дурними бувають жінки!), і в цьому його велика життєва драма. Самотня людина - це майже завжди драма.
Дехто з критиків стверджує, що за кордоном існує справжня ієрархія художніх цінностей, а в нас все розмито і знівельовано. Насправді й у нас є коло людей, які розуміють, де високе мистецтво, де середня література, а де ширвжиток, і є читацький загал, який цим не переймається, не сушить собі голови.
З роками все чіткіше починаю усвідомлювати, що в художній літературі головне – почуття, стан душі, переживання, а не думки, якими б оригінальними і несподіваними вони не були. Ці дивні стани піднесення, безпричинної радости чи туги, відчуття повноти життя і спустошености – ось що треба ловити, старатися не проґавити. В такому стані не так важливо, що пишеш, бо тоді з’являється магія письма. Відчуття повноти життя, справжности життя якимось дивним чином переливається у слова.

Розумом не можна осягнути безсмертя душі, як не можна зрозуміти, яке воно – безмежжя. Це не доступне нам – і все. У безсмертя можна тільки повірити. І як жаль, що багато першокласних письменників обходяться без віри.

«Я знаю і підстав для цього в мене достатньо, – Бог існувати не може. Бути атеїстом – це не питання морального вибору, а людського обов’язку», – наголошує Фаулз.
Чому так думає людина, що має душу? Чому не відчуває на землі безсмертя цієї душі? Як мені здається, найдоступніше пояснення дає М.Руденко: «Душа живе у підсвідомості», отже, в неї свій апарат сприйняття, вона – автономний світ у нашому наскільки зв’язана з мозком – це тайна.
Неможливо також залишатися поетом і обіймати керівну посаду. Це речі несумісні. Поет може спитися і залишитися поетом, але він не може залишитися поетом, будучи властимущим. Немає вищого статусу, ніж поет. Ось чому так прагнуть цього звання науковці, дрібні й великі чиновники, партійні функціонери, невдатні лікарі чи педагоги.

Досі понад усе я цінував і ставив талант. Здається, не було гріха, який би я не міг пробачити талановитій людині. Але приходить пора переоцінки, і сьогодні вище таланту я ставлю добре, лагідне серце.
Більшого випробування для душі, як випробування талантом, мабуть, немає. Хіба що владою. Одиниці з гідністю витримали його. Великих можна перелічити на пальцях: Данте, Гете, Золя, Шевченко, Барка.

На багатьох фоліянтах в особистій книгозбірні Вольтера стояла помітка «Небезпечна книга». Сьогодні таку помітку треба ставити на кожній другій книжці, що виходить у світ. Ось щойно закінчив читати щоденник Фредеріка Бегбедера «Романтичний егоїст». Та ж форма, що й у Гомбровича, іноді трапляються цікаві спостереження і описи, є оригінальні зблиски іронії, але в загальному річ цинічна і відштовхуюче-груба, свідчення духовного занепаду. Чому ж тоді Бегбедера перекладають і читають у світі? Я це пояснюю лише одним – є перекладачі, як і письменники, яким подобається шокувати читача, тягнути його у прірву, інакше кажучи, одержимі зловісною демонською силою.
Важливе психологічне питання для мене: яким був би мій вибір, якби я народився раніше і мені довелося жити в період Другої світової війни? Пішов би в бандерівське підпілля, пристав до мельниківців, прийняв комуністичну ідеологію чи намагався б зберегти невтралітет, заховатися від цього жаху в свою мушлю? Точної відповіді у мене, звичайно, немає і не буде ніколи. Але гіпотетично здається, що якби мені на той час було не більше двадцяти, я опинився б у лісі зі зброєю в руках; якби був у більш зрілому віці, зброї не узяв би. Тільки після сорока мені чітко прояснилося: треба починати з духу, інакше ланцюг зла ніколи не буде розірваний.
Треба пережити, відчути серцем – і тоді слова знайдуться.
Тільки б те, що хочеш описати, переболіло, перебродило в Душі.
Коли ж писати не про пережите, а про вигадане, намагатися уявити, то слова будуть як поплавки на воді.
На жаль, дев’яносто відсотків сучасної української літератури – це імітація почуттів.
У нас немає дефіциту талановитих прозаїків, у нас панує дефіцит переживань.

Книжка, спроможна пролити в душу світло, ненав’язлива і некриклива, з нею не пов’язані якісь гучні скандали, затята полеміка, примітні дискусії. Найчастіше вона залишається в затінні й терпляче чекає свого читача. Вона байдужа до відзнак, премій і рейтинґів. Як справжній вроді, їй не потрібні прикраси і мальовидла. Але читач їй потрібен, бо вона оживає в ньому, а оживши, дарує світло безсмертне.
 

ПІЛІГРИМ
Ентоні де Мелло

Глибоко замислююсь над почуттями та асоціяціями,
які навіює мені слово «дім»...
Наново переживаю деякі епізоди,
пов’язані з моїм дитинством та домівкою,
— часи радости та свободи...
хоча водночас, мабуть, і часи страху та смутку...
Уявляю собі, яким був би мій дім,
коли б я одружився:
яку мав би дружину... і яким був би чоловіком...
скільки б дітей у нас було...
якими іменами ми б їх назвали...
у якому будинку би мешкали...
яка атмосфера була би в ньому...
Тепер усвідомлюю собі, що мій дім там, де моє серце.
Де сьогодні перебуває моє серце?
З ким, в якому місці, за яким заняттям?
Якби Бог дав мені силу
в одну мить перенестись у будь-який куточок землі,
куди б я подався?
Уявляю собі, що опиняюся там
і вияснюю отому моєму особливому «домові»,
що мене до нього привело...
Імовірно, що маю більш ніж один дім.
У той же спосіб веду діялог з кожним із них...
А зараз я повертаю до мого, створеного уявою дому
і розмовляю із «жінкою», з якою ніколи не одружуся,
пояснюючи їй, чому саме...
розмовляю зі своїм первістком,
котрий ніколи не пізнає життя
і ніколи не засне у моїх обіймах,
пояснюючи йому, чому так має бути...
Розмовляю також із моїм уявним домом...
я свідомий своїх почуттів у ту мить,
коли прощаюсь із ним...
з моєю дружиною та дітьми...
приймаючи на себе відповідальність за той факт,
що вони ніколи не будуть існувати...
Далі вертаю в уяві до кожного з тих домів,
куди так рвалось би моє серце, якби була можливість,
і бачу, що кожен із них може стати в’язницею,
ворогом свободи, життя та зростання,
затишним гніздечком, яке спокушає осісти в ньому,
замість того, щоб розпростати крила і літати...
Тому кожному з них я з любов’ю пояснюю,
що не можу зостатись, не можу відпочивати,
бо мушу дотримувати обітниці...
Бачу себе на шляху, який провадить від дому до нових горизонтів...
І з радістю відкриваю,
що Господь перебуває поряд зі мною, ось тут на шляху.
показуючи мені, що якщо хочу жити і бути вільним,
то мушу позбутись срого страху мандрувати сам.
Зрештою, Він буде моїм постійним місцем відпочинку,
бо куди б не ступила моя нога, там завше буде Він,
— і тоді нарешті ввесь створений світ стане моїм домом.
Ми сходимо тією дорогою на пагорб, Господь і я.
Озираюсь, щоб востаннє побачити свій дім,
який видніється звіддалік,
— і моє серце сповнюється вдячністю та любов’ю,
бачачи те гніздо,
де я змушений був залишатись, аж доки не зміцнів, щоб відлетіти...
 
 

ДМИТРО ТУПТАЛО. «ЖИТТЯ СВЯТИХ». ДРУГИЙ ТОМ. «ЖОВТЕНЬ»
Книга, яку ми нині представляємо читачам – довгоочікувана. Про її насущне повернення в український духовний простір почали думати вже в перший рік незалежности. Книга, яка без жодного перебільшення формувала світогляд і віру українців не лише в епоху Бароко, а й впродовж століття, яку читали, перечитували, й переказували один одному. І ті перекази були живі серед народжу навіть у совєтські часи...
Отже повідомляємо цю радісну вістку нашим читачам: перший том книги Дмитра Туптала (свт. Димитрія Ростовського) „Життія святих” (Вересень), перекладений сучасною українською мовою Валерієм Шевчуком, вже побачив світ стараннями видавництва „Свічадо”, а всього має вийти дванадцять томів, за числом місяців.
Пропонуємо фраґмент з передмови до першого тому о. Рафаїла (Романа Турконяка), де подається історія появи цього унікального видання, а також фраґменти оповідей з життія святого Євфросина та блаженного Микити.

Четії Мінеї – теперішньою українською
Найвидатніша праця української гагіографії з кінця XVII і початку XVIII століть – це монументальний твір Дмитра Туптала «Книга Життів Святих» – Четії Мінеї в чотирьох томах. Такими словами похвали сучасні історики української літератури представляють читачеві Четії Мінеї.
Це був один з останніх творів, друкованих у Київі без дозволу Московського патріярха, і він відображав істинну традицію Київа, яку Московська Церква вважала за єретичну або щонайменше, за вільнодумну, через те що Київська Церква прийняла деякі догматичні вчення Латинської Церкви.
Їх читали не лише українські та російські письменники XVIII століття, які позичали з Четіїх Міней мотиви для своїх праць, а також населення по селах України, оскільки ступінь письменности в Україні на той час був дуже високий – завдяки впливу Київо-Могилянської Академії, яка приймала студентів з усіх шарів суспільства і мала окремі бурси для бідних студентів. Важливим є свідчення щодо цього, подане в поемі Гайдамаки, з-під пера Тараса Шевченка, який згадує, що в неділі у них був звичай читати Мінеї – Життя Святих. Про популярність Четіїх Міней свідчать численні перевидання цього твору, які з’явилися до початку XX століття.
Перше видання Четіїх Міней вийшло в 4 томах, з яких кожен містив три місяці. Перший том, за місяці вересень, жовтень і листопад, видано 1689 р.Б. Другий том з місяцями грудень, січень і лютий з’явився в 1695 р.Б. Третій том з місяцями березень, квітень і травень був надрукований в 1700 р.Б. Четвертий, й останній, том з місяцями червень, липень і серпень побачив світ в 1705 р.Б.
У 1705 р.Б. автор почав працювати над новим виданням Четіїх Міней. До цього завдання він взявся на прохання Київо-Печерської Лаври, і для цього повторно детально переробив перший том. Це друге видання, яким автор сам зайнявся, з’явилося вже після його смерти. Друге видання також складалося з 4 томів, з яких кожен містив три місяці. Перший том з’явився в 1711 р.Б., другий – у 1714 р.Б. і третій – у 1716 р.Б. Четвертий том також був надрукований, але копія цього тому не збереглася через пожежу, яка повністю знищила будівлі манастиря в 1718 р.Б.
З передмови, яка супроводжувала перший том Четіїх Міней і друкована в 1689 р.Б., ми довідуємося про стадії, які привели до написання Четіїх Міней. Архимандрит Варлаам, автор цієї передмови, починає з того, що згадує: ті Четії Мінеї, які привезено до Русі в IX ст., вже давно втрачені через напади татар, які нищили наші землі та манастирі і при тому знищили багато цінних книг, а між ними й Четії Мінеї. Тому ті, що бажають читати життя святих, змушені користатися книгами, писаними чужими мовами, якими не завжди православні у своєму навчанні оволоділи.
Далі він згадує, що першим, хто старався про виготовлення Четіїх Міней слов’янською мовою, був Київський митрополит Петро Могила, який послав монахів до Атонської Гори, щоб придбати копію Мінеї Симеона Метафраста. Він мав намір перекласти цю Мінею слов’янською мовою, але його передчасна смерть припинила ці пляни.
Мрію митрополита Могили поділяв і його наслідник в сані архимандрита Київо-Печерської Лаври Інокентій Ґізель, який зібрав велику кількість рукописів і також послав до Москви по копію Великих Четіїх Міней митрополита Макарія. Однак війна не дозволила йому продовжити діло.
Його наслідник архимандрит Варлаам Ясинський пішов шляхом своїх попередників і почав шукати особу, яка була б здатна довести до завершення мрію його попередників. Розглянувши справу на Раді Манастиря, він передав це завдання Дмитрові.
Головними джерелами для життів святих він називає Мінею Симеона Метафраста, життя інших східніх отців і святих, деяких західніх святих, які трималися православного навчання, та грецьких істориків. У кінці він мимохідь також згадує про Великі Четії Мінеї митрополита Макарія. Дмитро переробив весь цей матеріял, щоб у результаті дати коротші оповіді життів, які можна легко читати. Ще одна передмова супроводжувала другий з чотирьох томів Четіїх Міней. Її можна знайти в томі, який містить місяць грудень. Цю передмову виготовив сам Дмитро, щоб дати відповідь на закиди, які висунули проти нього після випуску першого тому. У ній Дмитро передусім підкреслює, що житія були написані в короткій формі, щоб дати людям можливість читати життя святих або стежити, коли їх читають. Він перелічує в передмові три помилки: перша стосується до датування в житті св. Йоакима і Анни, яких пам’ять припадає на 9 вересня. Друга – до числа цвяхів, якими Христос був прибитий до хреста. Третя помилка стосується до осіб Михаїла Валвоса і Михаїла Ранквея, яких вважали за одну й ту ж особу в житті св. Иоанікія, яке припадає на 4 листопада.
По передмові йде благословення Адріяна, Московського патріярха, для праці та її друкування і також коротке слово архимандрита Варлаама, який повторно висловлює, що праця Дмитра вільна від помилок. Потрібно також згадати, що це був період, в якому часто приписували догматичні помилки вченим, що приходили з України.
Хронологічно третьою є передмова, підготовлена для видання Четіїх Міней, які були справлені комісією в 1755 р.Б і надруковані в 1759 р.Б. Вона починається розповіддю про різні збірки житій святих, що існували на Сході й на Заході. Тоді подано огляд різних збірок житій, що існували в слов’янській мові до часу написання Четіїх Міней митрополита Дмитра. У передмові згадано лише дві збірки — це Великі Четії Мінеї митрополита Макарія і Київо-Печерський Патерик. Тут подано опис різних обставин та труднощів, які треба було перебороти, поки Четії Мінеї Дмитра вийшли друком, і що запозичено з попередніх передмов. Відтак згадано перші два видання Четіїх Міней, які друковано в Київі, і тоді йде пояснення, чому підготовлено це нове виправлене видання. Сильний наголос кладеться на факт, що це зроблено відповідно до закону з 1721 р.Б., в якому постановлено переглянути Пролог, і також до закону з 1745 р.Б., в якому постановлено виправити і видати Четії Мінеї. Роботу комісія почала в 1755 р.Б., і вона тривала майже цілий рік. Завданням комісії було знайти місця, які не згідні з Божим Словом, догмами віри і церковними традиціями, а також ті місця, які були сумнівного походження. Загалом про працю Д. Туптала можна з певністю сказати, що це не лише визначний літературний твір української гагіографії ХVII-ХVIIIст., а також високоякісний науковий твір. Пишучи його, автор послуговувася великою кількістю слов’янських та грецьких ориґіналів і подав докладний список вживаних рукописів з докладними покликаннями.
Подаємо читачеві переклад Четіїх Міней сучасною українською мовою з надією, що читач сприйме їх як скарб нашої старовини, з якого можна зачерпнути багато невідомого та забутого не лише про християнських святих, які впродовж століть давали світлий приклад християнського життя, але особливо про наших українських святих, які жили та служили Богові на нашій рідній Українській землі.
 

Ситуацію навколо хору «Хрещатик» не назвеш ординарною. Вона просто сенсаційна: художнього керівника знаменитого хору Ларису Володимирівну Бухонську звільнено, а хор розпущено – заради 0,12 сотих землі, на яких стоїть приміщення. Для перебудови цього приміщення вже знайдено інвестора. Вкладено стільки праці тією гідною подиву жінкою, яка живе за законом честі, не допускає фальшу ні поведінці, ні в мистецтві. Власне, тому її хор став вершинним явищем в духовному житті столиці.
Руйнує цей хор не якийсь «шкідник», а від імені держави взялася за розправу Управління культури Київської державної адміністрації…
Через порушення законів, переступаючи власну честь і гідність, зі сліпою певністю, що й суд буде на боці влади, а вам вже, мовляв, ніщо не допоможе – руїнники знищують хор «Хрещатик».
Такий самий наступ на культуру йде і на Андріївському узвозі і в інших районах, де своїми силами облаштували собі майстерні відомі художники, яких знає світ. У них забирають приміщення і викидають їх на вулицю.
Нині пішла в наступ жадібна людина влади, у якої нічого нема з душею. Вона геть забула, що людині треба зовсім мало землі. Але потрібне добре ім’я. Але вона думає, що через закриття архівів діти не знатимуть, ким були батьки.
Невідомо, які будуть наступні кроки чиновників, здатних на все.
Але культурна громадськість України повинна усвідомлювати, що українська культура під загрозою бездушних сил, які за кілька квадратних метрів землі готові зруйнувати славетний хор, і вирубувати дерева, і зім’яти всякого, хто стоїть на їх дорозі. Народ потребує захисту.Якщо влада хоче бути морально легітимною, вона повинна служити народові і його культурі.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку