Радість від успішного голосування 24 серпня  1991 року у Верховній Раді України 12 скликання за Акт проголошення незалежности України не була повною і гармонійною. Дисонансом били в серце голоси комуністів “за”  самостійну Україну, яка була і є  вбивчою  для  самого їхнього існування.
Огиду викликала  вичікувальна поза   Кравчука  під час ҐКЧП,  який, попри те,  залишився на  посаді Голови Верховної Ради   і ставив на голосування історичний Акт про незалежність. Викликали сум незрілість і комформізм Народної Ради, яка не  здатна була  перебрати на себе владу у зручний момент.
Власне в цей період було ясно продемонстровано, що керівництво опозиції ( Народної  Ради) нероздільне від тодішнього комуністичного керівництва країни.  Вони не усвідомлювали себе якісно  іншими, окремими від них і не готові були брати на себе особисто відповідальність за розвиток нової, незалежної країни. Це була демонстрація відсутности нової еліти країни, здатної очолити  державу.
Розуміння того, що втілювати в життя Акт проголошення незалежности  України будуть перефарбовані серпневими подіями комуністи, не  додавало радости.
  Політичні події на терені Совєтського Союзу розгорталися швидше ніж  опозиція встигала їх осмислити і виробити правильні цілі і шляхи до них. Стратеги відпочивали, якщо вони були, а діяли тактики.
 Навіть за таких умов, коли  творення незалежної України не ставилося за мету ні Росією, ні США,  ні Европою, ні самодостатньою  національною силою в середині країни – вона  народилася.
Цього ніколи не сталося б, якби   Самостійна Україна не  жила в  думці, пісні, не жила в народному серці, якби не жили в  ньому леґенди про козацькі вольності, січовиків,   легенди Повстанського Краю. Вона ніколи б не народилася, якби в попередні століття і десятиліття не віддали за неї своє життя українці великого   духу, що мали велику  любов до   власної батьківщини.  Вона ніколи б не народилася, якби кров героїв позачасно не служила такому народженню. Вони були справжніми громадянами країни, якої ще не було, вони служили їй в далекі і ближчі часи.
Проголошення незалежности було і є їхнім сердечним дарунком нам, їхнім нащадкам, постсовєтським громадянам. Дарунок.., що зобов”язує стати достойними  справжніх творців незалежности... Що не кажіть, незалежність країни передбачає громадян незалежних і гідних. Мусимо ставати такими.
                                                       ***
Незалежна Україна проголошена і існує 15 років. Існує як форма. Зміст, сутність її лишень формується. Нами. Нашим життям. Це велика форма, яку належить наповнити великим змістом. Творець зняв з нас, сучасників, відповідальність за виборення незалежности. Для нас викликом є не вибороння незалежности, а викликом є її належне наповнення, наповнення справжнім змістом. І всі ми караємося і будемо каратися за те, що наповнюємо створену за Божою  волею країну   злом і неправдою. Це стосується всіх  – від Президента країни до кожного з нас. Велика пустота вимагає великого наповнення. Він милістю своєю до мертвих, живих і ненароджених ще українців дарував її нам. Тож жити в ній ми зобов”язані за Його  Законами. Якщо схибимо, не почуємо Його вимог – пропаде наша незалежність і Україна.
“Жодна країна не має такого великого розриву між реальними результатами та своїм потенціялом, як Україна” (А.Гор)
Українська провідна верства до цього часу не усунула від влади постколоніяльні сили. Їх об”єднання перед святом Незалежности – тому приклад. Хоча сьогодні ситуація краща ніж була в серпні 1991року, і вже всім зрозуміло, що незалежна держава є і буде.
Українська людність пройшла моральне очищення  Майданом, а  політики, як показали вибори і їхня коаліційщина возня – ні. Не зовсім свіжий запах від політичної возні п”яти переможців  минулих виборів і неестетичний її вигляд формує відразу до них у більшости українців. Політики відверто недотягують до свого народу.
Підтвердження на Всеукраїнському  референдумі у грудні 1991 року  українськими виборцями голосування  у Верховній Раді   щодо незалежности України,як і диво Майдану 2004 року – це не організовані  політиками явища  сучасної  української історії. Це форми прояву  сутнісного стану  духу українського народу, його політичних і духовних прагнень.
Але з допомогою таких історичних вибухів народної  креативности країною не керують. Вони задають маштаб звершень, які мають зреалізувати політики. Вони прояв глибинних очікувань і готовности жити і творити в проявленому духовному і політичному середовищі. Організація суспільного життя – це не сфера, в якій політики мають покладатися на  Провидіння. Гріх на Нього покладатися там,  де має працавати людський розум,  і людська воля і сила.
                                            ***
Наше спільне майбутнє не визначається    тріскотнею у Верховній Раді. Ці політики виявилися  несумісними з нашим уявлення про те, якими мають бути наші політики після Майдану. Їх потрібно замінювати на кращих. На Майдані був проявлений бастіон духа, проявлена суверенна духовність, яку не обминути і не забути.
З Майдану в політику Ющенко і Тимошенко нікого не взяли. Порошенко,   кажуть, не пустив. Через це і така невідповідність їх прагнень, їх  сердечної націлености на  власні мирські блага у всіляких вимірах – від хабарів, заводів до безмежної влади. В політику  народ просить людей,   серце яких не в капіталі, а   в  турботах  за галузь економіки,   культури, за здоров’я  людей,  за країну. Такі люди є, їх дуже мало серед тих, що крутяться  серед 1000 “успішних політиків” останніх 15 років, і їх достатньо серед решти 36 мільйонів дорослого населення, щоб успішно повести країну притаманним її духові  курсом.
Нам потрібно формувати  первих людей, збирати їх, тих що вже служать, тільки окремо. Релігійних діячів, які служать Богові, а не Росії, Момоні чи навітьУкраїні. Поетів, які служать серцю, любові, а не славі. Господарі з різних галузей економіки, для яких кошти – засіб служіння країні, а не самоціль.

                                            ***
Ми слабкі, але наша слабкість не сором. Сором, коли замість того щоб робити сильною Україну, – тікати до сильного.
                                           ***
Україна потенційно єдина. Вона єдина в духовному прагненні до правди і справедливости. І забезпечити цю єдність можна не шляхом неправдивого, аморального об”єднання Мороза чи Ющенка з Януковичем, а шляхом здійснення справедливої політики для всього українського народу. Той політик, що почне чесно і відкрито служити  своїм громадяннам, той і обєднає Україну і здивує світ швидким доланням українцями теперішнього великого розриву між результатами і потенційними можливостями України.
 

Євген СВЕРСТЮК

Найбільше національне свято у кожного народу – День Незалежности. Це своєрідний камертон громадянської зрілости для кожного, незалежно від релігійних вірувань і політичних поглядів. Свято незалежности утверджується в житті народу і держави як абсолютна цінність. То спільний корабель, на якому нація, долаючи бурі і негоди, простує до свого Призначення.
Дехто схильний ставити Незалежність в залежність від кризових ситуацій. Це ознака громадської незрілости і невміння піднятися над тимчасовим і частковим. Нація зусиллями своїх громадян підіймається щоденно своєю працею, вірністю і відданістю загальній справі. Уже здобута і визнана світом незалежність знов і знов виборюється щоденно усіма – від звичайного громадянина до Президента. Так само як на культурній ниві йде щоденна боротьба зі сміттям і бур’янами. І горе тому господареві, який перестає розрізняти культивовану рослину і бур’ян.
В нашому світі прищеплюється плюралізм, лібералізм і терпимість. Для слабкого громадянина це означає нерозбірливість. Для принципового – це означає обов’язок  самому вибирати позицію і визначати міру компромісу, що не суперечить спільним національним цінностям та вищим інтересам.
В Україні досі йде боротьба за життя і право української мови. Було б дивно, якби боротьба проти української мови, що тривала більше трьох століть, раптом закінчилася. А де ж ділися наступальні сили?
В незалежній Україні вона триває, тільки в інших формах. Нині Україна має виробити,   і то виробляти щоденно, нові форми самоствердження в громадянському суспільстві, де розмивається давня цитадель – українське село. Боротьба за людину, за її моральне і духовне здоров’я триває.
Наш національний організм не був настільки міцним, щоб витримати випробування під час політичних стресів кінця XX ст. Тоталітарна система, тоталітарна фразеологія, нав’язливі стереотипи стійкі. Людина залишилася та сама.
Нинішня партія реґіонів – це закам’янілі совєтські форми свідомости, дуже мало потривожені змінами часу. “Эхо Москвы”  залишається звичним ідеологічним раціоном на щодень, корумповане начальство – звичною реальністю.
 
 

Пригадую, якось дивився по телебаченню передачу, як тепер заведено казати “ток-шоу”, на тему національної ідеї. В студії були присутні відомі політики, письменники, без перебільшення еліта суспільства. Ламалися списи. Одна частина щось ревно доводила іншій... Наприкінці ж з’ясувалася дивна річ: жоден з присутніх не знав, у чому ж, власне, полягає ця сама “національна ідея”, хоч, здавалося, ладен був за неї покласти душу й тіло, або навпаки, боротися проти неї до загину! “Хто-небудь скаже мені чітко і ясно: у чому полягає національна ідея?!” – допитувалася ведуча, підносячи мікрофон то до одного, то до іншого... У відповідь – що завгодно, окрім самої відповіді. “Ні, ви скажіть просто: у чому полягає національна ідея взагалі?” Немає відповіді... Пам’ятаю, так мені було тоді прикро на душі. Прикро, по-перше, від того, що провідники, мужі державні не мають відповіді на основоположне питання державотворення, і по-друге, що мене не було в цій поважній студії. Бо я, немічний, таки знав відповідь...
Тепер у цій статті я нарешті маю можливість дати відповідь, якої даремно чекала ведуча разом із глядацькою аудиторією. Тепер я розумію чому, власне, тоді вона так її і не дочекалася. Бо для того аби відповісти на запитання “у чому полягає національна ідея”, необхідно знати, у чому взагалі полягає ідея людського життя...
Слово “ідея” походить від грецького “початок”, “основа”, “уявлення”. Нинішнє суспільство, на жаль, фактично втратило сіль розуміння істини, і мало хто зараз може чітко й правильно відповісти на запитання про сенс, або ж про основну ідею людського життя. Бо не в тому цей сенс, аби лише їсти, пити, розважатися... як до цього закликає нав’язлива телевізійна рекляма. А саме такий ідеал утробно-споживацького суспільства й формується сьогодні в умах людей, особливо ж у допитливої та довірливої молоді: “Слухайся своєї спраги!..”, “Їж!..”, “Пий!..” Об’ївся? Погано стало? – ковтни відповідну пігулку, і знову: “Цукерки та бублички...” та “Завжди нова печінка...”
Насправді сенс життя не у задовольнянні всезростаючих безкрилих потреб людини, але у духовному, душевному та тілесному ВДОСКОНАЛЕННІ її. Так, сенс життя – вдосконалення, мовою церкви СПАСІННЯ, і нині настав час громаді зрозуміти цю таку просту, але таку далеку, як бачиться, істину. Свобода чистоти, свобода досконалости – мета; очищення, вдосконалення дією Духа Святого (дією благодаті – внутрішньої духовної сили, вселенської енергії добра, життя, любови) через невипромінювання зла (через смирення) – шлях; мобілізація внутрішніх сил організму – засіб на цьому шляху.
Сенс, головна ідея життя людини – вдосконалення! І тепер, коли ми вже знаємо це – дуже легко стає визначити сенс, головну ідею життя (національну ідею!) народу, суспільства, держави. Це те саме вдосконалення, помножене на національні особливості того чи іншого поспільства. Тут маються на увазі мова, культура, ментальність. Ось і все. В дійсності – дуже просто, як і все справжнє, яке від Бога походить, як і Сам Бог є простим. Національна ідея – суть ідея вдосконалення нації, демосу, народу.
Сьогодні прийшов момент Істини. Сьогодні прийшов час пізнати мету, шлях та засоби існування. Сьогодні – час початку духовного воскресіння, історичний час нашого прозріння. Сьогодні – час вдосконалення...

АДРЕСА: Протодиякону Олегу Ведмеденку, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/с 18, Луцьк-21, Україна, 43021. (www.vedmedenko.org)
 

Політично та релігійно роз'єднана нація... Що чекає нас у майбутньому? За яку державу ми готові вмерти, коли ворог викличе нас на герць?
Очевидно, що сьогодні не військова техніка і навіть не ядерні розробки є запорукою безпечного майбутнього для країни, тому що війна, передовсім інформаційна, не припиняється ні на хвилину. Зловживання свободою слова перетворили телевізійні канали та Інтернет-сторінки на засоби маніпулювання суспільною думкою, яку формують ті, хто зосередив у своїх руках державні та приватні ЗМІ.
Від національного розбрату страждає, у першу чергу, молодь, яка не була безпосереднім учасником тих історичних подій, що посіяли ненависть між українцями, але яким цю історію з наголосами на перевазі тих чи інших викладають. Коли батьки добре знають правду про минуле України, коли навчають сина чи доньку критично ставитися до почутого чи прочитаного, поважати кожного свого ближнього, тоді дитина йде у світ з великою любов'ю до культурного та релігійного різноманіття, яке Божою волею існує на землі. Але окрім спілкування у сімейному колі, запальні і довірливі, ми приходимо до храму, у недільну школу, у школу звичайну, в університет, і там світські та духовні вчителі впливають на наш світогляд, роблять із нас особистостей, громадян своєї країни.
У справі виховання майбутнього покоління найбільша відповідальність лежить саме на Церкві, священик не тільки веде людину до Бога, він обов'язково повинен виховувати в своїх духовних дітях патріотизм, повагу до землі, на якій живемо, до президента, що керує державою, до своїх співгромадян, хто б вони не були за віросповіданням.
Але як бути, коли у церкві вони чують заклики до хресної ходи проти уніятів, про неблагодатність інших церков?.. Як колишня парафіянка Української Православної Церкви Московського Патріярхату, я достатньо наслухалася подібних «проповідей», що після них хто взагалі розчаровується в церкві та у священиках, які ведуть політичну агітацію і самі не мають любови до ближнього. Проте мені пощастило мати за вчителів справжніх патріотів України, читати підручники з історії нерадянського формату, пощастило мати друзів греко-католиків, які своєю вірою розвіяли усі натяки на «неблагодатність» цієї гілки християнства.
Щоб вирішити цю проблему для себе і мати правильні судження про спільне та відмінне між двома гілками християнства у єдиній Україні, мені, православній людині, захотілося прийти до греко-католицького храму, послухати проповідь священика, помолитися разом з православними католиками. Найбільшим подарунком Божим була для мене подорож до Крехова, де щорічно на «літнього Миколая» (20 - 22 травня) збираються на прощу сотні вірян. Хоча цей манастир є греко-католицьким, свята земля з чудотворними іконами та цілющим джерелом приймає усіх християн, які приходять для спільної молитви зі щирим серцем. Окрім хресної дороги, сповіді, відправ, цього року у Крехові відбувся також Молодіжний Християнський Собор, учасниками якого стали члени Спілки Української Молоді (СУМ) та українських молодіжних скаутських організацій.
Що ж, насамперед, вразило мене? Кожну групу дітей очолював брат чи сестра, себто монах чи монахиня, які виховують цих дітей у Христі протягом років у їхніх рідних містах. Перед моїми очима і зараз юнаки та юначки у вишиванках, усміхнені, щирі, благоговійно промовляючі «Отче наш..» Поряд з ними хотілось молитися, хотілося брати з них приклад того, як потрібно жити з Богом та Україною в серці! Щохвилини уявляла собі, як подібний молодіжний собор міг би бути організований спільно православною та греко-католицькою молоддю - якою любов'ю та взаємною повагою сповнились би наші серця після спільної молитви, поданої руки на нелегкій хресній дорозі по гірських пагорбах, після пісні, що нею так зухвало перемагають зажурену свою долю українці.
Безперервна вервиця молитов, співанок, добрих жартів, покаянних сліз і осяянь... Під час незабутньої подорожі до Крехова мені прийшло розуміння найпершого завдання, що стоїть перед православним та греко-католицькими духівництвом у XXI столітті: молодь цих двох християнських гілок потрібно об'єднувати, бо церква – це не кам'яні стіни чи офіційні патріярхати, це духовна єдність людських душ у Бозі. Тому жодні політичні перепони не можуть завадити нам творити духовну соборність української молоді різних віросповідань. Нам є чому повчитися один в одного, ми маємо спільне коріння, а значить – спільне майбутнє.
Сьогодні греко-католицька церква дуже добре опікується молоддю завдяки своїй присутності у вищеназваних молодіжних організаціях. Недільні сходини, літні та зимові табори, звичайні зустрічі ніколи не відбуваються без благословення духовних наставників; діти вивчають українські традиції, пісні, ходять разом на службу Божу, вчаться шанувати батька-матір, церкву та рідну землю. Ці організації засновані в Західній Україні, тому вони охоплюють переважно греко-католицьку молодь. У пошуках національного самоусвідомлення православні хлопці та дівчата приходять до цих організацій, і, зачаровані непідробною українськістю, залишаються для духовного та культурного вишколу. Нам бракує подібних православних організацій всеукраїнського маштабу, нам бракує спільних молодіжних соборів православних та греко-католиків, ми страждаємо від браку знань один про одного. Толерантність є природною рисою українців, а молодим легше порозумітися, тому пастирі обох церков разом з віруючими повинні рухатися в бік взаємного примирення та обміну духовним досвідом, традиціями, знаннями.
На щастя, православні Київського Патріярхату вже знайшли порозуміння з греко-католиками, а от російська церква не припиняє проведення нищівної агітації проти „уніатів” в Україні. Молодь, яка підпадає під такий неправдивий і неправедний вплив, часто не має людини чи книги, які розвіяли б наклепи, що їх зводить російська «п'ята колона» на частину українців. Я закликаю свідомих православних та греко-католиків молитися разом, щоб Господь дарував кожній людині достатньо терпіння, толерантности та любови, щоб протистояти міжнаціональній та міжрелігійній ворожнечі, що її  так підступно намагаються розпалити вороги нашої Батьківщини та християнства в цілому.
 

Перше число Квартального обіжника Літургійної комісії

 Днями побачило світ перше число Квартального обіжника Патріяршої літургійної комісії УГКЦ. У передмові до цього видання Владика Степан (Меньок),ЧНІ, голова Патріяршої літургійної комісії зазначив: «Патріярша літургійна комісія видає свій перший квартальник, в якому ми хочемо представити деякі напрацювання і статті, які, сподіваємося, викличуть відгуки серед тих, яким не байдуже літургійне життя в нашій Церкві. Ми маємо на меті представляти найбільш актуальні і ще не розв'язані труднощі і проблеми в цій ділянці. Тому запрошуємо до співпраці не лише літургістів і богословів, але й також мирян. Праці дуже багато, особливо в ділянці перекладів і упорядкування літургійних текстів: служебників, требників, архиєратикона, текстів молитвослова, миней і типіконів тощо. Наша східна літургійна спадщина надзвичайно багата і нам слід тим гордитися, але також і працювати над розкриттям її змісту. Адже багато літургійних текстів мають догматичне значення і важливо, щоб при перекладі не втратився ані богословський зміст, ані дух молитви, ані поетичність форми. Ми повинні дбати про збереження древнього принципу: як молимося - так і віруємо».
«Є в нас велике бажання співпрацювати з окремими вітками наших співбратів східної традиції. Така спільна праця дала б можливість в майбутньому використовувати спільні літургійні тексти і таким чином уникнути небажаних розходжень. Крім того, це був би гарний крок до єдности в спільній молитві-єдиними устами і єдиним серцем прославляти Господа», - йдеться наприкінці передмови.
 

Євангельська оповідь про вигнаних міняйлів з храму завжди дуже інтригує. Це ж треба було  - виганяти з храму силою! Обурення міняйлів не мало меж! Обурилися і розпорядники храму...
Але дуже скоро Христа розп’яли. А міняйли зайняли свої місця і скористалися нагодою розширити свою торгівлю…
За два тисячоліття набудовано багато храмів. І чим тільки не торгували в тих храмах! Якщо ченці ховалися в печерах, то ховалися вони передусім від торговців у позолочених храмах.
Але ХХ ст. торгівля так занепала, що храм геть опустів.
І тут Dan Brown відчув свою зоряну мить: у спорожнілу святиню можна внести усе нічийне добро, що його безплатно сиплють в очі з телеекрана, що його друкують в газетах і журналах, а потім тоннами здають в макулатуру, зібрати  найсмачніші вирізки з газет і журналів та розкласти усе це так уміло, щоб навіть сліпий побачив, і навіть дурний би зацікавився: бум у храмі!
Бо як би там світ не кидався в крайнощі, а Христа пам’ятають і християни, і антихристи, і богоборці, і богомази.
 Як би не закам’яніли серця людей, а прислів’я  „як тривога, то до Бога” звучить і сьогодні.
 А вже що до Леонардо да Вінчі та Мони Лізи, то цей товар має стільки репродукцій і фотокопій, що кількість аж проситься перестрибнути в нову якість – в категорію богів...
Те, що напівправда є небезпечніша за брехню – нині всі знають. Поєднання історичних фактів з кон’юнктурою часу і приблизною правдоподібністю – це та кухня, де виготовляються лакомства і виробляються смаки. І якщо колись „голодній кумі хліб на умі” було найактуальше з прислів’їв, то нинішній дух і попит часу легше передає прислів’я  “кому що, а курці просо”.
Нинішня курка і клювати не стане, якщо просо не присмачене сексом і не забарвлене в колір підозріло „голубий”. І, зрозуміло, те просо більше смакує, коли воно розсипане в недозволеному місці. Колись недозволеному для курей. Наприклад, на порозі святині.
Відомо, що спокуса переступу межі, переступу заповіді, спокуса гріха є найдавнішим і найглибшим недоліком людини. Про Єву та її сина Каїна ми по суті нічого не знаємо, окрім того гріха. Так само і про будівничих Вавилонської вежі. А пізніше – про Герострата. Страшно подумати: життя людини представлене єдиним вчинком.
Дену Бравну не страшно про це думати. Він живе в країні плюралізму, в епоху релятивізму, і тут поняття межі взагалі зникає.
Коли він писав свою безпардонну фантазію про Христа як „сімейного чоловіка”, то не міг не розуміти, що переступає через Бога і руйнує християнство більше, ніж це робили різні Антихристи, які або критикували учення Христове, або спотворювали ідеї християнства, або заперечували факт існування Христа.
Не такий Ден Бравн. Він хоче і Мамоні послужити, і християн задовольнити. По-перше, він зручно вмостився поміж великими історичними постатями – і до народження Христа, і вже нашої ери. Вмостився в центрі: якби кожну представлену ним постать уявити у портреті, то  між ними він усміхався б, як перукар, завжди готовий до послуг. А масовий читач ХХІ ст. не дуже тягнеться до філософів і апостолів. Йому цікавіше послухати, що скаже про них перукар. Адже він порався в їхніх головах і майже підглянув дещо зблизька...
Після такої близькости з великими містер Бравн уявляє свого читача цілковитим дурнем, бо ось що він йому навішує на своєму веб-сайті: „Піднята навколо книги дискусія – позитивна, могутня сила. Чим активніше ми обмірковуємо ці теми, тим краще розуміємо свою духовність. Релігії тільки на користь полеміка і діялог. У релігії тільки один справжній ворог – байдужість, а пристрасні суперечки – найкраща протиотрута”.
Коли містер Бравн каже, що полеміка з приводу „сімейного життя” Христа, тобто полеміка з нашою вірою в Бога, є корисна і називає це „діялогом”, то або він нас не поважає, або не дуже розуміє слова. Насправді істина його і не цікавить: у його „храмі” важливий торг і зиск. Про що, власне, полеміка? Полеміка з фантастом, який не дотримується логіки? Христос у його версії не є Богом, а Марія Магдалина стала божественною через те, що носила в своєму лоні його дітей... Полеміка з людиною, яка не приймає свідчень учнів Христових, натомість умоглядно виводить свої свідчення?
Популярність цього пересічного детективу, де зібрано найспокусливіші цікавинки, ховається в провокативності приблизної думки, яка торкається Великого і тим самим стає ніби причетною до Великого. Пересічний читач не є настільки підготовленим, щоб розрізнити, де в автора історичний факт перетинається з вигадкою, а де просто дається фальшива інформація, наприклад, про дискусії на Нікейському Соборі з приводу існування Христа „прежде всех век”, тобто в позачасовому вимірі. А для самого автора вдало виготовлена правдоподібність важить більше, ніж правда, бо то ж „творча знахідка”. Арія на цьому Соборі засудили 300 єпископів – проти двох. Для Бравна це означає фіфті-фіфті, але головне, що при тому він думає, що і Арій, і Леонардо да Вінчі – його однодумці... І то не диво: серед постмодерністів є немало егоцентристів, які проголошують плюралізм як право, але самі нікого не уміють слухати і не можуть собі уявити інший спосіб мислення. Вони засуджують інквізицію, викривають нетерпимість, а самі здатні терпіти тільки собі подібних. До людей релігійних вони ставляться з такою ж зверхністю, як інквізитори ставились до єретиків, тільки не мусять цього показувати на ділі. У всякому разі поняття милосердя їх не турбує.
На слизькому порозі порожнього храму – справжній конкурс знаменитостей! Автор знає, що робити в епоху реклями! З деякими він поблажливий, а з іншими поводиться так, як не посмів би жоден блазень поводитися зі своїм імператором (а блазневі дозволялося багато!). Скажімо, імператор Константин міг би ще усміхнутися на натяки блазня, про його зв’язки  з Марією Магдалиною, бо що з блазня взяти… Але якби почув від блазня таке, як від Бравна, що нібито він підредагував Біблію, тобто нібито він, імператор, щось повикреслював і щось додав до Святого Письма, то за таке напевно звелів би зухвальцеві відірвати вуха і виколоти очі, бо не було для християнина більшого бісівства, ніж сама думка про фальшування Слова Божого.
Часи були куди суворіші, ніж думає Бравн, для якого спалення семи мільйонів чарівниць – це тільки гіпербола. За порушення 8-ї заповіді (про лжесвідчення) карали так само, як і за порушення п’ятої… А за свідомий гріх „словом чи ділом, чи думкою” казали, що краще було б тому чоловікові на світ не родитися.
А нині що? Скажем Бравнові, що чотири Євангелії були визнані автентичними ще в ІІ ст., тобто задовго до народження Константина, а він вам в очі розсміється і скаже: та я ж пишу фікшен, а ті факти, які ви наводите – то для дурнів тільки цікаво!
Коли подивитися – в кожній книгарні лежать стоси різних видань фікшен Дена Бравна. Лежать, як приманка з портретом Мони Лізи. Мимоволі думаєш, де знайдеться стільки карасів, щоб проковтнути всю оту черву? Багато видавців погорить, але ніхто не скаже, навіщо торгує гнилим товаром.
Але ніхто не скаже, що книжка не мала успіху. А вартість у нас же вимірюється успіхом! Успішний брехун, успішний спекулянт, успішний маніпулятор нічийними цінностями за доторк рукою до котроїсь з них колись платитиме життям.
Торговців у храмі нема кому проганяти. Та й у часи Христа міняйли у храмі не чекали такого, що їх проженуть. Вони там розмістилися надовго. Чи поважали люди тих торговців? А їм це ні до чого: повага не товар...
За законами свого жанру Ден Бравн нині може легітимно розташуватися навіть на даху будь-якого храму, окрім мечеті (там він побоїться).
В нашому світі все швидко минає. Уявити важко: на складах ще повно поржавілих ракет і снарядів, в які ми позавчора вкладали свою працю, розум і кошти, а юні читачі Бравнового бестселера вже навіть не вірять, що то була серйозна гра в „захист вітчизни” від того самого Заходу, куди нині в чергах пробиваються легально і нелегально. Гра настільки серйозна, що старим генералам і нині ще сняться сигнали до атомної війни, а їхні внуки насміхаються з них і думають, що старому „крыша поехала”.
Мине десять років, і багато хто з соромом буде згадувати про те затемнення розуму і засліплення внутрішнього зору, яке найшло на людей, що, маючи в хаті вічно нову Книгу Книг, незглибиму книгу про Бога, що явився людям і учив їх словом і прикладом,  самі взялися читати пласкі пространні розумування поверх священної історії спритного маніпулятора уявленнями, що так „схопив за жабри” бідолашних телеглядачів, що їм почало здаватися, наче вони підіймаються вгору, до чаші Грааля…
Те, що „біс водить за ніс”, знали у всі часи. Знали з казок, що він сипле золотом, яке обертається на черепки. Але кожен раз приймали його за поважного джентельмена, а то й прицмокували язиком: „супер!”
Новенький бестселер – явище тривожне і гнітюче не лише в релігійному житті, де осквернення святинь дедалі частішають…
Тривожить і характер освіти, і рівень культури сучасного читача, а у нас – ще й пов’язаний з цим стан української мови в суспільстві. Адже тільки любов і справжність може протистояти вітрові моди і обмілінню особи.
Я належу до того покоління, яке свою опозицію комуністичному режимові грунтувало на безвідповідальності режиму перед молоддю, культурний рівень якої вимірювався формальною ідейністю. Минуло два десятиліття, ідеологія перестала бути примусовою, а причини обміління далі діють. Очищення джерел і поглиблення традиційного річища не було. А отже, не було того оновлення духу, яке рятує кожне покоління від занепаду і занурення в хвороби.
Невже тільки катастрофи здатні повертати людей до притомности і отрушувати з них пилюку приземлености?  Зараз катастроф у кожній сім’ї не бракує.

Белетристика „Коду да Вінчі” і реальність Христа
Кілька десятиліть тому Джош МАКДАУЕЛ, який вважав християнство за містифікацію, здійснив особистий „хрестовий похід” з метою розвінчати Церкву і християнську віру. Однак у підсумку цих тривалих шукань його сумніви перетворились у віру. Дослідження Макдауела про історичні корені християнства були опубліковані мільйонними накладами.
З поданого нижче  інтерв’ю читачі мають змогу дізнатися думку відомого дослідника християнства щодо «Коду да Вінчі» та питань, поставлених у книзі і фільмі:

- Коли було написано Новий Заповіт?
-Консервативна і ліберальна школи по-різному датують новозавітні книги, проте різниця вимірюється десятиліттями, а не століттями. Приміром, консерватори датують Євангелію від Марка 50-60 рр. після Р.Х. Враховуючи, що Христос помер близько 30-го року, це уявляється разючим. Перед нами достеменні свідоцтва самовидців. Послання апостола Павла були написані між 50-66 рр. після Р.Х., Євангелії – між 50-70 рр. після Р.Х., а Євангелія від Івана – близько 80-90 рр. після Р.Х. Як би не було, зберігся уривок з Євангелії від Івана, що його датують 125 р. після Р.Х.
- Чи збереглися першозаписи Нового Заповіту?
- Коли б вони збереглися, їм би ціни не було. Ми маємо проте ранні рукописні копії з першозаписів.
- Тоді чи можливо точно дізнатися, що було в оригіналах документів?
-Щоб визначити відповідність новозавітних рукописів, потрібно розглянути два чинники: перше – кількість рукописів, що існують на сьогодні, друге – скільки років відділяє справжній документ від ранніх рукописів, які збереглися. Чим більше ми маємо рукописів і чим ближче вони в часі до оригіналу, тим краще можна визначити їх точність.
Для прикладу, збереглося 7 рукописних копій «Природної історії» Плінія молодшого, і найранішу копію відділяє від оригіналу 750 років. Друга за значенням книга в історії світової літератури – «Іліяда» Гомера, збереглися 643 копії, зроблені через 400 років після оригіналу.
Та ось що вражає: Новий Заповіт з його 24970 копіями залишає далеко позаду всі стародавні книги. Крім того, існує один фрагмент Нового Заповіту, який відділяє від оригіналу всього 50 років, цілі книги, що відстоять від першозапису на 100 років, і весь Новий Заповіт, який відділяє від оригіналу лише 225-250 років. Немає жодного сумніву, що з цих ранніх копій можна реконструювати текст оригіналу.
- Чи це правда, що новозаповітний канон було встановлено на Нікейському соборі у 325 р. після Р.Х.?
- Насправді це сталося пізніше – на Гіппонському синоді 393 р., за кілька літ після смерти імператора Константина. Тоді Церква включила 27 канонічних книг у Новий Заповіт. Щоправда,  обидві ці дати вводять нас в оману.
- Чому?
- Тому що Церква включила ці книги в новозавітний канон за 175 років до Нікейського собору. Та лише після тривалих зусиль місіонерів, численних підробок і єресей церковна влада вирішила ствердити чіткий канон.
- Коли склався Новий Заповіт?
- З пам’яток І ст. н. е. відомо, що на той час багато книг Нового Заповіту уже вважалися канонічними. У своїх творах Іриней Ліонський (180 р.) відносить до канонічних книг Нового Заповіту чотири Євангелії Дії, послання до Римлян, 1 і 2 послання до Коринтян, послання до Галатів, Ефесян, Филип’ян, Колосян, 1 і 2 послання до Фесалонікійців, 1 і 2 послання до Тимофія і Тита, 1 послання Петра і 1 послання Івана, а також Об’явлення Івана Богослова. Існують і інші важливі свідоцтва, що на 150 рік після Р.Х. склад Нового Заповіту був дуже близький до сучасного.
- Ви прочитали „Код да Вінчі”? Яка роля Константина у формуванні новозавітного канону?
- Так, прочитав. Зазначу лише, що ця книга – не історичний чи релігійний трактат, а літературний твір, вигадка, тому автор міг дозволити собі фантазувати. Константин не мав жодного стосунку до формування новозавітного канону. Він скликав Собор, щоб досягти духовної єдности, чіткої думки Церкви в питаннях, які викликали суперечки і поділи у нещодавно християнізованій Римській імперії.
- Чи були там суперечки щодо Божественної природи Христа?
- І так, і ні. На соборі розмірковували, чи вічний Син, як вічний є Отець. Але ніхто не вважав і не стверджував, що Христос був просто людиною чи пророком.
- Автор книги пише, що голосування відбулося з незначною перевагою.
- В своїх дослідженнях доктор Пол Мейєр, історик із Мічиганського університету, дійшов висновку, що „голосували 300 проти двох”. Тому, я б сказав, що голосування було майже повним. І, повторю, йшлося лише про те, чи співвічний Ісус з Отцем.
- Автор книги „Код да Вінчі” згадує, що Константин відкинув 80 Євангелій, де промовчувалося про Божественність Христа.
- Існує 60 документів, не тільки Євангелій, які головно належать до вчення гностиків. Майже всі вони були написані у ІІ столітті і підписані псевдонімами апостолів. В найбільш ранніх із цих „альтернативних  Євангелій” всіляко наголошується Божество Христа і заперечується Його людськість. Вивчаючи історичну літературу І і ІІ століть, неважко помітити, що християни однодушно засуджували цей культ гностиків, їх теологію і літературу. І, повторю, жодне із 20-ти положень, схвалених на Нікейському соборі, не стосувалося Нового Заповіту.
- В своїх дослідженнях Ви спершу намагалися заперечити християнство. Що Ви можете про це сказати?
- Тобто Ви хочете запитати, як було насправді зі мною? Так, я гадав, що християнство засновується на мітах, а не на життєвих фактах. Однак після довгих досліджень я побачив, що в Євангеліях описані реальні події і що Ісус Христос дійсно був Месією.
- Що саме Вас переконало в цьому?
- Величезну ролю зіграли біблійні пророцтва. Старий Заповіт був створений у 1400-400 рр. до Р.Х. Як вам, напевне, відомо, у Старому Заповіті мовиться про грядущого Месію. Питання полягає в тому, чи був Ісус цим Месією. У Старому Заповіті налічується близько 300 пророцтв про прихід Месії, і всі вони були написані за сотні років до народження Христа. Наведу лише декотрі з них. В книзі пророка Михея, написаній приблизно в 750 р. до Р.Х., сказано: „І ти, Вифлиєме Єфрафа. Хіба малий ти між тисячами Юдиними? З тебе з’явиться Мені Той, Котрий повинен бути Владикою в Ізраїлі, і Котрого походження від початку, від днів вічних”  (Мих. 5:2).
Скільки є людей в історії, хто міг бути названий „Месією”, хто народився від діви і був розп’ятий за наше беззаконня? Чим довше я вивчав цей предмет, тим він поставав мені глибшим.
- Ви написали книгу, яка розглядає ті ж самі питання, що піднято в „Коді да Вінчі”. Ваша книга – це фундаментальне дослідження, як і інші Ваші праці?
- Є численні поважні книги на цю тему. Я написав книгу для середнього читача, який, можливо, ніколи нічого й не чув про Нікейський собор. Я виходив з того, що у людей не завжди є бажання продиратися крізь хащі моїх досліджень і посилань. Я написав її в формі діялогу між друзями, адже саме так ми обговорюємо ці питання, не звертаючись до енциклопедійних дат і ін.
- Весь сюжет „Коду да Вінчі” побудовано довкола так званого шлюбу Ісуса і Марії Магдалини. Чи підтверджується це бодай-якимись історичними реаліями?
- Ця ідея запозичена з популярної книги, що з’явилася в 1980 роки “Свята кров, Святий Грааль”. Історики подають вичерпні докази, що вона абсолютно не має реальних підстав. Приміром, ні в одному з ранніх християнських джерел цей факт не згадується. В Євангеліях, творах перших християн, навіть в апокрифічних Євангеліях, на які посилається Бравн: Євангелія назарян, Євангелія єгиптян, Євангелія ебіонітів, Євангелія Марії, Євангелія Петра – відсутня будь-яка згадка про це. Твердження про такий шлюб не має під собою жодного грунту – ось і все, що про це можна сказати.
- Чи правда, що в Євангелії Пилипа Марію названо „подругою” Ісуса, тобто Його дружиною?
- В романі „Код да Вінчі” (здається, про це згадує Тібінг) сказано, що арамейською „подруга” може означати „дружина”. Однак Євангелія Пилипа написана коптською, а не арамейською мовою, отже арамейське слово тут ні до чого. Насправді в цій Євангелії вжито не арамейське і не коптське слово, а слово, взяте з грецької – koinonos, що значить „друг” або „союзник”, а не „дружина”. Таким чином, один шматок тексту, який міг би підтримати цю ідею, в дійсності її заперечує.
- Але хіба безшлюбні євреї не піддавалися осудові?
- Ні, пригадаймо есеїв, що склали сувої Мертвого моря: більшість із них були безшлюбні, неодружені. В пізніших єврейських творах можна знайти подібні натяки, але в ту епоху цього не було.
- Отже, ніякої дружини в Ісуса не було?
- Звісно, що ні. Сподіваюсь, Ви не будете запитувати в мене про існування Санта Клауса?
- Чи не хочете Ви ще щось сказати відносно плутанини, яку спричинила ця книга?
- Правда - найкращий друг. Із реальних історичних даних  не можна зробити заготовку для переконань. Мене вони привели до віри. Але відповіді завжди слід шукати в історії, а не в белетристиці.
 
 

– Чи є різниця між поняттям віруючої і релігійної людини?
– Так. Людину, що вірить у якусь доктрину, приміром, політичну, можна назвати віруючою, але не релігійною. Релігійний той, хто вірує в Бога.
– Що таке духовність?
– Сталася така крайність: духовність було закреслено як застаріле, допотопне поняття. Потім ми легко впали в іншу крайність: слово „духовність” почали вживати як завгодно і де завгодно, і воно швидко нав’язло в зубах.
Однак я хотів би розглядати питання  по суті. Духовність – це те, що відрізняє людину від тварини... Тобто людина є особливою істотою, яка стоїть на межі двох вимірів. Один вимір ми можемо умовно назвати матеріяльним, другий – духовним. Духовний вимір не вимірюється жодними приладами, він існує в цілком іншій сфері буття.  Коли нас намагаються  переконати, що боротьба між народами, расами, клясами, війна і т.п. становить сутність людської історії, то при цьому зовсім забувають, що ці події, які здаються навзір найважливішими, насправді відображають лише тваринний бік людини – боротьбу за її місце під сонцем...
...Однак в суперечках про те, що є найважливішим в  людському  житті, вирішальне слово сказала врешті сама історія, сам хід подій, в якому ми всі є безпосередніми учасниками... Уявити тільки, до чого ми дожилися! Ми дожилися до того, що в історії людей, в людській історії, люди забули про людський чинник! Ми забули, куди і навіщо ідем, і заради чого все це діється. Ми забули, що таке людина... Випустили з зору саме те, що становить осердя людського життя.
Я не помилюся, коли скажу, що головною причиною всіх криз, які стрясають наше суспільство, є забуття, іґнорування людського чинника. Впродовж кількох десятиліть людське  життя рахувалося за ніщо. Можна було роздавити, як мух, сотні, тисячі і мільйони людей.  І не здригнутися. Розвинулася психологія ката, абсолютно позбавленого почуття... Бо що таке людина? Як висловився поет: „голос единицы тоньше писка”...  Ось із такої ідеології й починається зневага людини. І безкарно для людського суспільства таке не може минутись.
Ясна річ, цинік може сказати: все це ідеалізм, насправді ж усім рухає елементарна пристрасть (голод, шлунок і інше). Так легко говорити. Але це означає грати «на зниження»…
Проте ми запитуємо: а де ж ми взяли, в якій частині природи чи таблиці Менделєєва, чи ще в інших сферах реального фізичного буття безкорисливу спрагу знання, розуміння добра і зла,  самосвідомість,  яка відрізняє людину від тварини?  Спроможність до високого абстрактного мислення і містичного переживання, до відчуття краси, котра є надзвичайно потужним імпульсом духу?.. Наше „Я” неповторне, наша особистість – єдина у своєму роді – це дар, але не матері-природи. Справа в тому, що якраз особистісне начало є тим, що провадить до духовности, яка і визначає людину. Лише особистість створює шедеври в поезії, філософії, живопису, інших видах творчости. Отже неминуче маємо прийти до думки, що особистість – це найвище в природі.
...Хіба можливі були б, за умови глибокої поваги до особистости людини, ті страшні, нелюдські процеси, про які стільки вже сказано в засобах масової інформації... Вони стали можливі тому, що особа була перетворена на засіб для досягнення тієї чи іншої мети, яка стоїть поза людиною.  А реально це була мета тих, хто скористався з ситуації і легко маніпулював людьми, перетворюючи їх у масу. Ось вже де, друзі мої, гасне людська духовність – у масі! Коли людина перетворюється на частину маси, її особистість стирається. Вона втрачає здатність до об’єктивної оцінки ситуації. Масу дуже легко нацькувати – спершу на одне, потім – на щось цілком протилежне першому. Маса – це не просто скопище людей. Я маю на увазі особливий стан суспільства, особливий психічний стан, який безумовно є реґресивним. Справжній людині властива проблема вибору, особистого рішення – у цьому її велич. Маса несеться в один бік, як налякані левом антилопи-гну, не розбираючи дороги.  О, як легко таку масу загнати куди-завгодно...
Таким чином ми приходимо  до важливости: практичної, життєвої, соціяльної, економічної, політичної усвідомлення того, що людина – істота  духовна, і не можна цю особливість понижувати, зневажати і мислити як щось вторинне, другорядне, наносне, надбудоване або ще щось подібне.
– В чому ж конкретне значення духовности?
– В історії  розвитку думки шлях до пізнання духовности привів до розуміння виняткової місії, ролі і місця людини. Виявляється, людина, відображаючи в собі природу світобудови, відображає в своїй внутрішній духовній істоті вічну природу Невимовного, Незбагненного, Неосяжного. Таким чином, ми стоїмо поміж двома  безоднями: поміж видимим світом і світом духу. І саме тому структура нашої істоти така своєрідна, суперечлива, і я б сказав, часом надто трагічна. Відтак чим ближча людина до свого божественного первообразу, тим ближче вона до мети свого існування, тим кращим і гармонійнішим стає її життя, незважаючи на можливі труднощі, боротьбу, життєві трагедії,  катастрофи та перепони.  Мало того,  сам процес долання, боротьби стає не якимось тіньовим боком  життя, але вельми важливим рушієм для того, щоб людина перевершила саму себе, ту, якою вона є нині.
Людина має побачити ідеал, живий і реальний. Це дається тільки при безпосередній  зустрічі з Безконечною Реальністю, і притому наша думка й свідомість  не в силі навіть уявити грандіозність вселенної [...]
Але християнство каже, що є момент в реальній історії, коли Вічність Сама заговорила з людиною.  І Вона донині продовжує говорити з нами.  Є історична точка перетину безконечного і вічного, безсмертного і смертного. Вона називається Радісною Вісткою – по-грецьки – Євангелією.  У цій точці мовчазна неосяжна єдність Всесвіту заговорила до нас людською мовою.
Без Євангелії не було б нічого. За всім стоїть Боголюдська таємниця. Це та сама зустріч, що раз і назавжди  зворушила простих людей. .. Коли Христос їх запитав: „Може ви відійдете од Мене? Може Мої слова для вас занадто загадкові і таємничі?” – вони сказали: „Господи! Куди нам іти? Ти маєш глаголи життя вічного” [...]
Він залишив нам Самого Себе: „Я з вами в усі дні до кінця віку”. Ось цим і живе християнська Церква, що виросла із маленького гірчичного зерна.
І не в тому її сила, що вона складається  з найкращих, мудрих людей, а в тому, що в ній заховується першопочаткове джерело.  Безсмертне джерело![...]
– Чи бачите Ви якісь передумови для відновлення духовности наших людей?
– Для християнина тут лише одна відповідь: ми маємо повернутися до традиційних духовних цінностей, на яких виростала культура у нашій країні і культура усіх передових країн світу.  Без цих основ ми будуватимемо на піску.
Але – без жодного нав’язування! Адже Бог – свобода, дух – свобода, духовність – свобода, любов – свобода.
Христос говорить: „Господу Богу поклоняйся. Йому одному служи”. Такий Заповіт.  Схилитися перед силою зла, перед насильством – означає зрадити своє внутрішнє покликання.
Примиритися зі злом, визнати його силу, піти на компроміс із ним і думати, що в цьому полягає християнське непротивлення і смирення? Нічого подібного! Аж ніяк. Саме Євангелія кидає цьому злу виклик [...]
Євангелія – це дух свободи. А що таке свобода? Це в жодному сенсі не анархія, не хаос, але можливість максимального відкриття людських дарів, що закладені в нас від початку. Свобода – це відповідальність людини перед Творцем. З віри, що позбавлена можливостей вибору,  відповідальність зникає, зникає практично все.
– Що найбільше спокушає людину?
– Влада! Воля до влади – найбільш дієвий імпульс, і найтяжчий гріх людини. За всіма соціяльними, політичними, культурними битвами стоїть  воля до влади [...]
З погляду властолюбства можна описати всю історію людства – і це буде правда.
Гріхопадіння було першим моментом, коли в людині  перемогла воля до влади, оскільки „пізнання „добра і зла” в біблійній символіці означає не інтелектуальне знання, а володіння.
– В яких формах у світі існує зло? Чи існує воно у вигляді людини?
–  Перша, елементарна форма – це хаос, це будь-який розклад, змертвіння, дезінтеґрація. Це все те,  що перешкоджає досконаленню світу, розвитку життя. Це смерть. В Святому Письмі смерть називається найбільшим ворогом. Так на рівні природи.
Друге зло – на рівні людини. Це зло моральне.
І, нарешті, на рівні чисто духовному – це те, що ми називаємо демонічним злом. Тут людина стикається з тим таємничими вимірами буття, де теж стається якийсь збій. Коли людина занурюється в ці виміри, то стає носієм зла. Звідси демонічна одержимість  людей – отруєних носіїв зла, для яких зло стає їхньою другою природою.
– Чи потрібно поборювати зло?
– Бог діє серед нас завжди, тепер. Бог діє в природі кожної миті, і Його творча сила повсякчас протистоїть силам зла і руйнації. Ми – Його союзники, співробітники. Я гадаю, якщо позбавити людину можливости цього протистояння,  цієї боротьби, її участь у Творінні закінчиться. Ця боротьба – не щось разове, випадкове, вона – наше дихання, наше існування, життя.
– Що можна сказати про походження зла?
– Для того щоб цю сліпу силу зрозуміти, її потрібно якось мислити. Однак зло є безглуздя, осмислити його неможливо.  В Біблії є книга про Йова. Був чоловік , що хотів судитися з Богом, вимагаючи, щоб Бог пояснив йому, завіщо він страждає... І  Бог не відповів йому, але врешті явився йому Сам.  Аж тоді Йов усе зрозумів, але на якомусь цілком іншому рівні, якого він не міг виповісти.
Тимчасом Господь закликає нас прийняти Незнане, прийняти його і кинутися в нього, як людина кидається в море, і плисти. Тільки так ми будемо дійсно людьми.
Через це християнство неґативно ставиться до ворожіння... У ворожінні присутня недовіра до Бога, а де недовіра, там все життя стає марним. Віра передбачає довіру. Біблейське слово віра походить від слова твердість, непохитність, вірність. „Амінь” означає воістину так, вірно.  Біблійне слово віра (емуна) походить якраз від цього кореня. Людина довіряє Богу і знає, що Він не зрадить. І тоді  виникає найміцніший зворотний зв’язок, який ніщо не владне порушити, бо в порівнянні з цією силою всі сили світу нічого особливого не являють.
Переклала з російської Раїса ЛИША
(«Отец Александр Мень отвечает на вопросы слушателей», М., 1999)
 
 

Автором статті є професор теології, знавець большевицької церковної політики. Інформації, подані в останньому уступі статті, що большевики вже під час першої окупації Галичини змагали до знищення Унії шляхом насаджування московського православ’я, знайшли підтвердження в пізнішому насильному прилученню Української Католицької Церкви до московської православної.

Закони СССР про релігію.

Большевики та їх агенти вихвалювали СССР як державу, де законами заґарантована й фактично здійснена справжня свобода совісти. На доказ звичайно покликались вони на 124 і 135 статті Сталінської Конституції.
Перша з них проголошує: „Для забезпечення за громадянами свободи совісти церква в СССР відділена від держави і школа від церкви. Свобода виконування релігійних культів і свобода протирелігійної пропаґанди визнається за всіма громадянами”.
Але ці статті Сталінської Конституції складено лише з пропаґандною ціллю, а зовсім не для того, щоб вони служили законами для большевиків. Свобода віросповідання в простому і точному розумінні в СССР не існує й існувати не може. Виконувати релігійні обряди можуть лише громадяни, що не займають жодного державного становища. А що в СССР всі становища є державні, всі трудящі є державними службовцями, тож хто не хоче загинути голодною смертю, той не може виконувати релігійних обрядів.
Одночасно совєтське законодавство, яке буцім визнало свободу совісти й віровизнання, приписало провадити «всіма доступними засобами» протирелігійну пропаганду як обов’язок партії та уряду. Кожний член комуністичної партії мусить по партійному реґляменті бути не тільки атеїстом, але й воюючим атеїстом.
Програма Комуністичного Інтернаціоналу також уважає боротьбу протии релігії як одне з особливих завдань комуністичної революції та комуністичної влади: «Пролетарська влада повинна знищити всяку державну підтримку церкви, що з’являється аґентурою кляс, які панували; повинна знищити всяке втручання церкви в державно організоване діло виховання й просвіти, немилосердно здавлювати контрреволюційну діяльність церковних організацій. Одночасно пролетарська влада, допускаючи свободу віросповідання та знищуючи упривілейоване становище раніш пануючої релігії, провадить усіма доступними їй засобами антирелігійну пропаґанду та перебудовує всю виховну й просвітню роботу на базі наукового матеріялістичного світогляду». (Програма й устав Комуністичного Інтернаціоналу. Партиздат ЦК ВКП(б). 1937. Стор.75).

Як большевики провадили протирелігійну боротьбу.

Большевики прийшли на Західню Україну з ясно наміченою програмою. Залунала в трамваях критика релігійних «забобонів», властиво кажучи – глум над релігійними святощами, позбавлений усякої дотепности.
У вітринах і на полицях кіосків і книгарень з’явилася протирелігійна преса: тижневик “Безбожник”, місячник „Антирелигиозник” і різна брошурна макулятура. У місцевих газетах публікувалися статті протирелігійного змісту, кореспонденції з висміюванням релігійних практик, деклярації незнаних робітників і робітниць.
Як ілюстрацію совєтських публікацій на релігійні теми наведемо виняток статті Ф.Ястребова „Уніятське духівництво на службі у польського панства”, уміщеної в київському щоденнику „Комуніст” з дня 9.Х.1939 р. Її передрукували галицькі газети та виголосило львівське радіо.
„Протягом усієї історії уніятської церкви аж до наших часів уніятське духівництво відігравало на Західній Україні ролю вірного слуги панської Польщі, було її помічником у проведенні політики звірячої експлуатації і нелюдського національного пригноблення народу Західньої України. Уніятський митрополит, єпископ, піп, монах були вірними слугами контрреволюції, зрадниками інтересів народу, його ворогами”.
Хто знає патріотизм і тісний зв’язок з народом українського католицького духовенства, яке було найсильнішим заборолом протии денаціоналізаційного походу Польщі на західні українські землі та виносило на собі найтяжчі удари Польщі, хто зокрема знає значення Митрополита Андрея Шептицького для Західньої України, той зрозуміє, якими безсоромними методами почали большевики ширити протирелігійну акцію на новоокупованих землях.
В школах усіх ступенів боротьбу з релігією поставили як провідний складник советського виховання та науки. У „вузах” (вищих учбових закладах) протирелігійне усвідомлення провадили викладачі марксизму-ленінізму; в школах початкових і середніх – учителі всіх предметів. Щоб віддалити молодь від релігійного культу, школи уряджували у великі свята обов’язкову науку й точно контролювали присутність учнів.
Одночасно пішов натиск на Церкву й церковні установи «згори». Чоловічі манастирі зредукували, жіночі – зліквідували, відкривши в них школи або захисти. Церковно-парафіяльні доми «знаціоналізували», виселивши з них священиків, зайняли їх під свої помешкання або під свої установи. Церковні землі спершу поділили між селянами, згодом їх сколективізували.
Церковні архіви й бібліотеки також «знаціоналізували» та почали в них порядкувати: їх збірки немилосердно виносили, скидали на вози й перевозили до «централів», де іноді у вогких підвалах звалювали без усякого розбору докупи. Поведінка з пам’ятками культури, історії та церковного письменства показувала, що їх очікує немилосердне знищення.
Церковно-релігійні видавництва мусіли припинитися. Церковні друкарні «знаціоналізували» і, якщо їх не вжили до цілей большевицького видавництва, то розгромили, а їх устаткування вивезли та поділили між іншими друкарнями.
На церкви впали величезні протипожежні асекураційні складки та величезні оплати з площі. Священиків, що займали посади в шкільництві або в кооперативних установах, усунули, всіх взагалі взяли «на учет» як «служителей культа» та визначили їм доходові податки, що кількакратно перевищували фактичні їх доходи; оплату з житлової площі, за електричну енергію, за воду приписали їм, як «нетрудовому елементові», п’ятикратно більшу, ніж іншим громадянам. На сільських парохів накладали податки в натурі тяжчі, ніж на селян-господарів.
Почалися, врешті, численні арешти священиків, виводжування та засуди на смерть…
 

Наслідки протирелігійної акції.

Протирелігійна акція большевиків на терені Галичини була не тільки безуспішною, а навіть принесла наслідки протилежні бажанням большевиків. Населення відразу зорієнтувалося, що становить собою большевизм для суспільства, для особовости і, зокрема, для духової культури; зрозуміло, що протирелігійна пропаґандна – це замах на душу людини й народу. Тому поставилося масово проти неї, відповіло піднесенням і оживленням релігійного життя.
Ніколи святині не були так заповнені, як за часів большевицького панування. Люди в молитві шукали собі підкріплення й потіхи, благаючи Небесну Силу змилосердитися над страждаючим народом. Над молитвами про особисті потреби вірних переважали благання про всенародну долю. «За вивезених», «за заарештованих», «за тих, що страждають у в’язницях”,  „за замучених”, „за навернення блудних”, „за тих, за кого нема кому молитися”, „за Народ”,  „за визволення Батьківщини”, „за рідний край і спасення його”, „за ласку Божу в терпіннях” і „за Боже змилування” – в таких і подібних наміреннях просили вірні священиків відправити Службу Божу. Перед сповідальницями щонеділі і свята стояли довгі черги. Можна було бачити в них не тільки осіб старших і середнього віку, а й молодь. Приходили до сповіді люди, які роками не були в ній.
Духовна влада пішла назустріч тим вірним, що, зайняті в установах і підприємствах, не мали змоги бути в святинях у годинах ранніх: вона дозволила священикам відправляти в неділі та свята Службу Божу в годинах вечірніх. Така практика йшла по серцю вірних і церкви наповнювалися також на вечірніх Службах Божих.
Людність з глибоким співчуттям поставилась до утискуваних податковим тягарем духівників: з власної ініціятиви організувала поміж собою місячну складку не тільки на заплату податку з церкви, а також податку священичого. В селах, де церковну землю відібрали від духовенства й поділили між селянами, ужиткуючі нею добровільно віддавали частину урожаю священикам, крім – розуміється – контингенту, наложеного большевицькою владою.
Оточене моральною й матеріяльною опікою вірних галицьке духовенство міцно трималося на висоті свого становища. Воно видало з-поміж себе велике число переслідуваних, але ніхто не зрезигнував зі своєї праці, не вирікся свого духовного сану, не зложив перед безбожницькою владою „покутної” заяви. Мало того, воно шукало нагоди до особистих зустрічей з большевицькими агентами та розмов із ними на релігійні теми. Очевидна річ, такі розмови не могли вплинути на зміну большевицької політики супроти релігії взагалі, проте мали деяке значення: давали нагоду большевикам переконатись у культурній вищості галицького духовенства, а разом з тим у вбогості діялектично-матеріялістичного погляду на релігію. Їх ненависть до релігії, як „мракобісся” та забобонів, мусіла змаліти, а з нею і ревність до нищення її. Мали большевики нагоду бачити і зразки громадянсько-мужньої оборони духовенством своїх вірувань.
- „Чи ви молитесь за успіх советської влади?” – запитав один большевицький достойник священика, що доводив йому позитивну ролю Української Католицької Церкви.
Священик сміливо відповів: - „Ні, не молюсь”.
- „Як же так... Тож ваша релігія наказує вам молитися. Значить, ви не поступаєте за приписами своєї власної релігії”.
-  „Моя релігія наказує молитися за владу, коли вона діє „як Божий слуга”. А советська влада каже, що вона „не є Божим слугою”, й не хоче, щоб за неї хтось молився.”
Большевики з розмов із священиками і з меморіялів переконувалися, що духовенство не стероризоване ними. Пробували вони внести розклад у церковну ієрархію. НКВД робив натиск на Станиславівського єпископа та його помічника, щоб відірвали Галич від Митрополита, доводив їм їх „права” на Галич, обіцяв підтримку їх претензій, якщо такі будуть зголошені. Очевидно, всі старання були даремні – єпископи виявили цілковите задоволення з існуючого розподілу Галицької провінції. Пропонували аґенти НКВД і священикам добиватися побільшення своїх прав і унезалежнення від єпископської влади. – „Та тільки скажіть, чого б ви хотіли, а ми вас піддержимо. Тепер маєте прекрасну нагоду... Та тільки скажіть, яке ваше бажання”, намовляли большевики, але у відповідь на свої намовлювання чули заяви про задоволення з існуючого в Церкві стану речей та що які-небудь зміни в ній непотрібні.
Не клеїлася протирелігійна пропаганда і в школах. У одній школі вчитель літератури, оповідаючи про Байрона, каже: –  „Байрон був невіруючий. А ви вірите в Бога? Ходите в церкву?”
Учні хором і самовпевнено: –  „Авжеж!”
Учитель: - „А Байрон не вірив. Він був геніяльна людина й не вірив. Усі геніяльні люди невіруючі”.
- „Ні, Байрон не був геніяльний! Це лише безбожники вважають його за геніяльного”.
Учитель починає доказувати, що релігія і геніяльність – це речі, яких не можна погодити. В клясі повстає веселий настрій, шурхання ногами, вереск і сміхи, дехто й пісеньку заводить. Учитель забуває про Байрона, і про релігію, і про геніяльність; він зденервований кричить і цілу лекцію втрачає на привернення в клясі порядку...
Не повезло большевикам і в інших ділянках протирелігійної  праці. Протирелігійні лекції  та доповіді для дорослих не викликали зацікавлення – чим раз дальше, число слухачів маліло; з’являлися вони на них лише з обов’язку. Старання лекторів викликати поміж ними живу дискусію, обмін думок на теми релігійні, - були безуспішні.
Протирелігійна періодична преса даремно лежала на полицях книгарень і кіосків, очікуючи покупців. Якщо її хто купував, то це був або росіянин-комуніст, або священик. Духовенство, студіюючи постановку протирелігійної пропаґанди, було найпильнішим читачем большевицької безбожницької літератури.
Як характерна ознака часу ширився між народом містицизм: з’явилося в Галичині багато стигматичок, ясновидючих і пророків. Вони закликали людей до терпеливости, віщували для України великі страждання, жертви й визволення, а для большевиків – скорий кінець. Подавали навіть дату кінця… Ці пророцтва доходили до відома большевиків і їх дратували (див. «Безбожник» з 25.І.1941р.). Пророків, що виступали сміло й прилюдно, вони арештували і зліквідували, але стигматичок не могли викрити.
Було ясно для всякого уважнішого обсерватора, що боротьба проти релігії в Галичині не вдалася. Вона лише спричинювала активізацію релігійности, подразнювала широкі маси населення, поглиблювала його протисовєтське наставлення. Большевики сконстатували цей факт і урядову протирелігійну акцію припинили. Сталося це на початку 1941 року.

Чому протирелігійна пропаґанда в Галичині провалилася

На педагогічній нараді своєї школи, відбутій весною 1941 року, директор львівського педінституту мав мужність відкрито сказати наступне: «Треба признатися, що з антирелігійною пропаґандою нам у Галичині не повезло. Не вдалася вона нам тому, що: 1. духовенство в Галичині високо освічене, 2. має тісний зв’язок з народом і 3. не вимагає заплати за свої релігійні послуги».
Причини неуспіху протирелігійної акції в Галичині були на ділі глибші, ніж розумів згаданий педагог. Український народ з природи своєї релігійний і схильний до містики. Його релігійність оперта не на вихованні, не на роздумуванні, а на безпосередньому сприйманні свідомістю ідеї надприродного буття чи надсвітової Істоти; атеїстичність у ньому, навпаки, явище, що походить з виховання, з зовнішніх спонук. Тому знищення обрядових форм, церковної організації для українця не рівнозначне зі знищенням самої релігії чи віри в Бога, як це є для росіянина.
Це ми бачимо на Великій Україні. Большевики зліквідували там цілковито Українську Православну Церкву, святині (за винятком чотирьох-п’яти) зруйнували, або переробили на клюби, сельбуди, антирелігійні музеї, шпихлірі тощо. Але релігії не знищили. Релігія в Україні залишилась і живе як віра в Бога, як родинні святощі, як виконування традиційних обрядів. І то не в якихбудь глухих кутках, куди не сягало слово пропагатора безбожництва або протирелігійна преса, а в місцевостях з погляду большевиків найбільш культурних. «В передових колгоспах – пише «Антирелигиозник», 1941 р., ч.2, ст.20. – люди в своєму щоденному житті релігії (себто церковної організації) виреклися, але віра в Бога залишилася в багатьох з них ще нерозвінчаною».
Не зважаючи на релігійну працю платних пропаґаторів безбожництва, на акцію СВБ (Спілка войовничих безбожників), комуністичної партії, совєтської влади, в 1941 р. лише 34% всіх колгоспів УРСР мали гуртки СВБ («Безбожник» з 26.ІV, 1941 р.). Але ці статистичні дані – це не більше, як хвальба большевиків та пропаґанда, що розходилася з дійсністю. Раз-у-раз на сторінках «Безбожника» друковано нарікання на те, що протирелігійну роботу зосереджено переважно в містах (осідках російської та жидівської людности), а слабо поставлено в селах. І справді. В Семенівському районі на Полтавщині, наприклад, лічилося всього 16 гуртків СВБ, з них – один колгоспний на 45 колгоспів у районі; те саме в Кремінчуцькому та інших районах («Безбожник» з 14.ХІІ.1940 р.). У Вільшанському районі на Київщині не було ні одного колгоспного гуртка; в Новоархангельському районі Кіровської области було 17 недіяльних гуртків, з них 6 колгоспних на 60 колгоспів у районі. («Безбожник» з 8.ІІІ.1941 р.). Цілковиту недіяльність (існування на папері) гуртків СВБ стверджено в областях Дніпропетровській, Ворошиловградській, Запорізькій…
Коли такі мізерні були висліди 20-річної безбожницької пропаґанди на Радянській Україні, де большевики, хоч і знищили церковну організацію українського народу, все ж не зуміли знищити релігію в її основі, бо не могли викорінити самої віри в Бога, то тим більше не повезло їм у Галичині. Тут вони стрінули опір не тільки українського релігійного духа, а й міцної церковної організації. Церква в Галичині тісно зрослася з українським народом. Сказати тут «українець» – значить тим самим визначити його віросповідання, як і навпаки – назва «греко-католик» визначає національну приналежність. Галицька Церква глибоко національна і впродовж віків служила інтересам не пануючого народу, а поневоленого: хто відходив від Церкви, той зраджував український народ і переходив до рядів його притивників; хто ставав по боці противника і зраджував український народ, той виступав з Греко-католицької Церкви. Приєднання до Греко-католицької Церкви не тільки символізувало, а й завершувало злучення з українським народом. Тому напасть на цю Церкву – це напасть на українську національну культуру, на український народ.
Такий смачний арґумент, що піп співпрацює з начальством, доносить йому про те, що почує на сповіді, в Галичині не робив ніякого ефекту; навпаки, копромітував аґітатора, як безсовістного брехуна. Бо кожний знав, що про якесь співробітництво українського священника з владою не може бути й мови; навпаки, польська влада за ним стежила, тягала його по судах, карала грошовими карами і в’язницею; кожний знав, що вислухане духовником на сповіді – свята таємниця, якої той не зрадить, навіть під загрозою смерти...
Уявлення про священика, як тільки „служителя культу”, як нетрудовий, непотрібний елемент, у галицькій дійсності виглядало пародією, очевидною обмовою й не могло захопити слухача. Бо той знав, що галицький священик працює не тільки в церкві, але ще більше поза церквою на всіх ділянках національного життя. Знав, що саме священики позакладали та підтримували такі установи, як „Просвіта”, „Рідна Школа”, дитячі садки, різні бурси, сирітські доми, „Сільський Господар”, кооперативи, товариства для служниць, робітників; що священики викоренили пияцтво, завжди боролись проти експлуатації та винищування свого народу.

Зміна тактики большевиків

На Волині протирелігійна акція большевиків відбувалася спершу аналогічними методами, як у Галичині. Нараз цю акцію большевики припинили і почали... патронувати московському православ’ю.
В кінці 1940 року на Волинь прибув з Москви архиєпископ Микола Ярушевич з титулом «екзарха містоблюстителя патріяршої столиці» та з широкими ієрархічними повновластями. Всі місцеві єпископи, навіть старші від нього  віком та стажем праці, мусіли підпорядкуватись йому, як своєму безпосередньому зверхникові.
Екзархат відразу набрав виразних ознак патронованої большевицькою владою церковної організації. В канцелярії екзарха сидів у характері секретаря тип, делегований… НКВД, що був присутній при прийнятті екзархом гостей… Волинських священиків, що виреклися свого сану й дістали працю в большевицьких установах, звільнили з праці, неначе для науки іншим, щоб не йшли їх слідами… Парохи, що за часів Польщі одержали право від своєї духовної влади відправляти богослуження українською мовою, дістали від большевицької влади наказ перейти на мову старослов’янську (очевидно, з московською вимовою).
Протеґування православ’я большевицькою владою в Західній Україні виявилося особливо в справі московського собору архиєреїв, що відбувся в січні 1941 року. Волинським учасникам цього собору большевики не тільки видали потрібні подорожні документи, а навіть забезпечили подорож у «комфортабельному» вагоні та приділили в Москві помешкання в першорядному готелі. А відомо, що місце в московському готелі можна було дістати за совєтськими порядками не інакше, як на підставі урядової «командировки».
Не менш повчальний і наступний факт. Для рятування церковної справи в цілій Великій Україні московський первоєрарх не делеґував ні одного єпископа. Нараз він дістав можливість не тільки проголосити Західню Україну своїм екзархатом, а й затвердити в ній аж… вісім окремих дієцезій.
Цей настановлений Москвою первоєрарх Західньої України, висловивши свою радість і подяку Богові за доконане совєтською владою політичне «возсоединение» Галичини з Росією, закликав своїх здивованих слухачів до молитви та до праці над «возсоединением» греко-католиків із Православною Церквою.
Отут власне криється розгадка большевицької політики в Західній Україні, застосованої після провалу протирелігійної акції в Галичині. Потерпівши невдачу в явній боротьбі з Українською Католицькою Церквою, большевики уплянували собі викликати в ній заколот, боротьбу, дезорганізацію і отак улегшити собі роботу за посередництвом православної поєднавчої акції.
 
 

Назад до людини

Живемо в столітті, коли людина перестає бути людиною. Створення машини, яка повинна була принести людині звільнення від тяжкої праці або принайменше покращання її
життєвих обставин, штовхнуло її у стан залежности та недостатку. Впровадження загального навчання, замість зробити людину паном себе і речей, зродило в її голові
глупо-зарозумілу саламаху напівосвіченого інтеліґента. Кінець панування абсолютизму та кастовости, що могло бути початком її широкої автономії та далекосяглого впливу на уряд,
штовхнуло її в обійми нової, щораз гіршої, самоволі узурпаторів. Без сумніву, ми опинилися в кульміні великої драми: ледве чи можна посуватися до ще більшої нелюдяности. Руба
стоїть питання: чи ми опинилися перед самознищенням людини, чи перед створенням нового типу істоти, яка не була б ані диким звіром, ані героєм. Відповідь на це питання
нелегка.
Не йдеться тут у жодному випадку про поворот назад. Немає нічого фальшивішого, як намагання оживити мертву минувшину, мовляв колись було краще. Це стара ілюзія. Перед нами
— наше майбутнє. Ми повинні кожного дня його кувати й оформлювати. Очевидно, що на тій дорозі ми будемо знаходити й деякі старі вартості, які ми повинні зберігати, бо вони є
нашою живою духовною власністю. Це той капітал, який ми повинні не тільки зберігати, але й примножувати плодами нашої власної праці. Нові проблеми вимагають нових
відповідей, але для вічних проблем існують вічні відповіді.

Поворот до природного права

Тоталітаризм, переможений на бойовищах, ще живе. Його насіння посіяно, й воно запустило корінці в ділянці права. Якщо це пагіння не буде відкрито й знищено демократичними
державами, тоді воно, як бур'ян, задушить конституційну свободу, здобуту кров'ю і сльозами довгих століть.
Cаме тому Сократ мусів випити отруту, бо він почував себе більш зобов'язаним супроти вищого закону, як супроти зобов'язуючого права (поліс). Також Антигона померла, бо вона
не керувалася розпорядженням короля, а вищим законом, „тому що жодна людина не може подолати неписаний, але вічний закон неба”.
Авторитет Ціцерона дуже великою мірою допоміг у закладенні фундаментів римського права, яке, скріплене канонічним правом, стало основою правопорядку західнього світу. Його
твори допомогли в тому, що іскра природного права затрималася при житті у найтемніших бурхливих часах, аж доки воно не загорілось ясним промінням у тринадцятому столітті.
Треба згадати теж і отців та святих церкви, які так само несли смолоскипи природного права. Тертуліян, Ієронім, Амброзій, Авґустин, Бонавентура, Альбертус Маґнус, Святий Тома з
Аквіну у своєму навчанні схоластики дали докази, що природне право означає участь мудрого створіння в Божеському законі. Схоластична наука про природне право базувалась на
єдності людства, на органічнім розумінні держави, яка відповідає природі людини як єства соціяльного. Природне право базувалось у дальшому на розумі людини та на її
спроможності обняти основну й незмінну природу речей та об'єктивну дійсність їх існування. Воно базується на думках про універсальний порядок буття. З цього онтологічного
порядку випливає моральний порядок, який зобов'язує кожну людину, кожну громаду, кожного законодавця і навіть найсильнішу державу.
Індустріяльна революція започаткувала погоню за багатством, а багатство інтерпретувалося як знак Божої ласки, плата за мудру і старанну працю, як видимий знак, що багатий
належить до божих обранців. Прийшов тріюмф буржуазії та буржуазної ментальности. Ця погоня за багатством захоплювала щораз більші кола суспільства і стала однією з причин
деспіритуалізації життя та створення культу влади.
Позитивізм, характерний для другої половини XIX століття, знайшов свій вияв і варіянт у американському прагматизмі. Споріднений з утилітаризмом у надаванні примату
практичности, поставив правду і користь на одній площині. Прагматизм не цікавиться філософічними питаннями. Він створив свою філософію, яка уникає відповідей на кінцеві
питання, пропонуючи своїм визнавцям скептицизм та еклектизм.
Науковці, які постійно сліпали над мікроскопами, забули дивитися на людину як цілість. Антропологи зводили релігію до залишків первісного забобону. Біохеміки робили з людини
аґреґат хемічних елементів. Фізики твердили, що людина — це комплекс електронів і протонів. Психологи зводили її до механічного рефлексу.
Теоретики політичних наук бачили в людині виключно творця позитивного права серед морального вакууму. Різні експериментатори соціяльних та суспільних наук дивились на
людину як на морську свинку, на якій з допомогою різних дослідів можна доказувати їхні теорії. Комуністи обороняли доктрину, що всі мотиви людини матеріялістичні, що ідеї та
ідеали не мають значення в людському житті, що людина не має свобідної волі й що вона — це тільки безпомічне дерево господарських умовин.
Нарешті, оскільки йдеться про науку, домінувало припущення, що порядок світу стоїть на змінливих гіпотезах, і таким чином руйнувало віру в існування тривалих законів та в
об'єктивні й незмінні норми.
Англійці, Джон Австін та його учні, провели розподіл між правом та мораллю. Вони твердили, що право й етика не мають нічого спільного.
Від 1870 року казуїстична система опановує юридичні науки в Америці. Заперечувано глибші проблеми права та іґноровано філософію. Настав розрив між соціяльними науками і
правом та мораллю.
Тоталітаризм кинув світ у війну. Це не була така собі звичайна війна за кордони, за міжнародні ринки збуту і т. д. Це була війна за душу людини і за її гідність.

Про моральні основи у співжитті народів

Людство складається з найрізнорідніших індивідуальностей, і любов кожної одиниці до свого народу, його своєрідности, культури, історії є таким самим Божим законом, як і любов
одиниці до своєї родини. Однак любов до свого народу не сміє виключати пошани до інших народів. Треба бути свідомим того, що в існуванні національних індивідуальностей
лежить об'єктивна вартість Божого порядку на світі.
Однак створюються ситуації між народами, де не можна, здається, оминути конфлікту. Такі ситуації створюються і між поодинокими людьми. Але так само, як у цивілізованому
суспільстві бійки та мародерства недопустимі, так само і війни між народами треба вважати ще гіршим варварством.
Інша річ, коли війна являється конечною обороною. Конечна оборона — це елементарне право кожного.
Не можна боротися зі злом, поповнюючи таке саме зло. Подібно мається і з народами.
Релігійний індеферентизм, бездогматизм чи просто заперечення Бога й духа — це хвороба душі нашої епохи. Тут криється причина страшної духовної кризи сучасного людства. Воно
загубило ієрархію вартостей і стратило душевну рівновагу. На місці любови розпаношилась ненависть, на місці посвяти — егоїзм. В такій атмосфері не може процвітати
справедливість чи готовність ради вищого добра обох сторін зрезиґнувати з частини своїх домагань.
А тим часом імперативною вимогою часу є зрозуміння фундаментальних прав життя, його природного порядку, його вічних ідей, яких ніяк не можна погодити з обожнюванням
брутальної сили чи романтичного інфантилізму, браку бажання взаємного порозуміння, пошани й толеранції.

Українська інтеліґенція на еміґрації

Наша інтеліґенція – назву беру в поточному розумінні, не в стислому, - хорує на брак правильної перспективи, на брак сенсу пропорції, на комплекс еґоцентризму, на переріст
неоправданих амбіцій, на брак прикмет сильного характеру, потрібного для провідної верстви.
Річ ясна — цього не можна генералізувати. Суть нещастя в тому, що до голосу приходять не завжди найкращі, а найголосніші та найбезоглядніші у виборі засобів. Нещастя в тому, що
в ситуації демократичної свободи витворюється пригідний ґрунт Гуляйполя для людей, що, помилково обдаровані природою енерґією й надміром амбіцій, чуються покликані
творити історію, проповідувати, провадити, і горе тому, хто хотів би стати з ними на прю. Через це потрібна в даному середовищі конструктивна праця вироджується в
самопоборювання, в несмачну полеміку, поділ на ворожі табори, а це все спрямовує енерґію на фальшиві рейки, породжує зневіру в нашу творчу життєздатність і відштовхує маси.
Кожний суспільний організм підлягає небезпеці морального занепаду й нидіння. Коли цей організм ще здоровий, він борониться інстиктивно перед лжепророками, перед
несовісними людьми, перед людьми некомпетентними, перед тими всіма, хто може йому пошкодити. І горе тій суспільності, що втратила цей інстинкт самозбереження, бо вона,
перебуваючи на похилій площині, приречена стати жертвою сил, яких не в силі виелімінувати, відсепаруватись від них.

Традиція і поступ

Предметом моїх розважань є традиція й поступ — поняття, що становлять суттєвий зміст історичного процесу людства, який є актом Великої Драми — Божої й людської, фізичної й
метафізичної.
Зрозуміти сенс і ціль історичного процесу людства можна тільки під аспектом вічности.
Очевидно, заспокоєння матеріяльних потреб є дуже важливе, але тільки по відношенню до вегетативно-сензетивної природи людини. Той, хто голодний, може цього не бачити, а
той, хто ситий, не має часу над цим застановитися, головно тепер у часі великого безпрецедентного добробуту Західнього Світу, який чваниться, що ще ніколи не було так добре й
так довго, як тепер. А однак, серед цих розкошів добробуту й колосальних осягів науки й технології ми бачимо наглядно ідейну порожнечу, моральний нігілізм і факт, що безідейна й
акультурна людина стається щораз то більшою "цивілізованою бестією", гіршою від найпримітивнішого дикуна. Єдино задовільну й остаточну відповідь на ці найглибші, нуртуючі в
душі людини питання, можна шукати й найти в есхатологічному аспекті. Це єдина дорога нашого життєвого корабля, що пливе до далекої пристані. Всі інші дороги для загублених
серед життєвого моря людей — це блудне коло серед неозорих просторів земного буття або дороги, на яких наші судна розбиваються об підводні скелі скептицизму, безнадійности й
печалі. Присутність смерти вказує, що наше фізичне життя має границі. Це, що ми називаємо смертю, є тлом для нашого життя, так як порожнеча простору є тлом для зірок. Смерть
для життя — це так як рами для образу. Наше життя проходить у тіні смерти, і це творить німб миру довкруги нашої малечі.
Традиція – це сума здобутків передусім духовних вартостей. Поступ — це прожектор нових обріїв. Традиція і поступ як внутрішній зміст історичного маршу людства є продуктом
активно-творчого людського духа, це еманація інтеліґенції людини, що робить її короною творчости.
Традиція — це присутність минулого в теперішньому.
Для мене міт – це фундаментальна правда, висловлена в образній поетичній формі.
Міт належить до правд глибинних, правд, що деколи видаються оманливо парадоксальними,   що  їх  легше  висловити  в метафоричній формі, а не в стислих твердженнях, у логічній
конструкції афідавіту. Міт не має простого безпосереднього відношення до об'єктивної науки й історичної дійсності, але він відноситься до найглибших і до найстихійніших сил
реальности людського існування. Міт — це образний спосіб представити ідеї, які лежать на межі людського розуміння. Міт драматизує внутрішню жадобу пізнання   правди,   тугу,
тріюмфи   й   падіння, розчарування й конфлікти людини та її знання про саму себе.
Так отже, міт – це спосіб думання, сприймання та погляду в глибинність людської долі. Міт має свій початок у праісторії, коли людина не вміла ще розрізнити історичної і поетичної
правди. Міф має свою постійну вартість, бо він може діяти в глибинних вимірах людського існування, чого не можна осягнути з допомогою інших засобів чи методів.
Мова релігії ближча до поезії, ніж до описової прози фактів.
Щойно після того, як задемарковано границі між Божим і людським, тоді щойно постала прірва. Без допущення метафізичного ми не в стані збагнути сенс і ціль буття. Тільки
метафізика історії може дати нам відповідь на призначення людини з пункту бачення внутрішньої інтимности й візії, яке дає основу земного й небесного призначення людини.
Проґрес є так само в інтимному зв'язку з ультимативними принципами історичного життя. Ідея проґресу постулює для історичного процесу й підпорядковує його цілісному
принципові. Що більше, ідея проґресу є фундаментальною для метафізики історії.
Так отже, життя, яке ніколи не буває статичне, є процесом продовжування й зміни. Продовжування—це елемент традиції, зміна — це елемент проґресу. Разом вони творять
історію. Люди є продуктом і рівночасно творцями історії. Вони не можуть утекти від неї, так як не можна втекти від спадковости навіть якби ми вбили своїх батьків. Ми є носіями
своєї спадковости хочемо ми цього чи не хочемо. Тому коли теперішність нас не задовольняє, а майбутнє тривожить, даремною річчю є старатися оживити минуле. Ми не можемо
завернути колесо історії й не можемо втекти від наслідків історичного процесу. В наших душах — наше минуле, а перед нами — наше майбутнє. Це той шлях, яким іде кожна
ґенерація, й на цьому шляху вона повинна творити нові осяги, користуючись капіталом старих надбань. Успіх творення нових надбань залежить від того, наскільки теперішня
ґенерація зуміє поєднати традицію й поступ. Nova et vetera (нове і старе) називалося це в Старому Письмі, й сам Ісус Христос був прикладом і навчителем творення синтези традиції
й поступу.

Синтеза традиції й поступу

Поняття традиції й поступу викликають у нашій уяві певні виразні образи. Кожний народ, кляса, рід, навіть більша купецька фірма, що шанує себе, мають свої традиції як підсумки
надбань дотеперішнього, надбань, що оцінюються моральними критеріями, які визначають дану єдність як одиницю в зустрічі з новими завтрашніми вартостями, що становлять
зміст поступу.
 І коли людина часто бачить кругом тільки чорну ніч і попадає в розпуку, песимізм і резиґнацію – це тільки тому, що горизонт її бачення обмежений. Вона реаґує так тому, що її
сприймання чуттєве, а тим самим поверхове й випадкове. Але тоді, коли вона має віру й відчуття глибинности, тоді вона бачить події і зміну речей у правильній перспективі.
Пісня і Праця – так називає Франко те, що може для правнуків жить, а в прозі це означає, що здобуті працею духовні вершини живуть  у культурі й мистецтві як свідки минулого.
Живуть у бібліотеках. В нашій духовності, персональності, в наших здібностях і спроможності продовжувати творити нові вартості, продовжувати формувати обличчя землі
політично, культурно, економічно, технічно і т.д.
Людина в шуканні своєї долі й свого призначення мусить мати сильну віру, що природний біг речей підпорядкований вічному правопорядкові.
Тарас Шевченко перший дав синтезу української духовности в її основах. Вона перетворила нашу етнографічну масу в націю. Він дав вірну інтерпретацію минулого, вказуючи на
фатальну помилку Хмельницького в Переяславі. Він правильно оцінював політичну, соціяльну й культурну ситуацію в його сучасності й дав візію минулого таку сильну й
проречисту як старозавітній пророк. Його синтеза міститься в здійсненні Божої Правди на українській землі, а головними елементами цієї правди є політична окремішність назовні й
політична свобода всередині та соціяльна справедливість
Все українське життя — релігійне, культурне, соціяльне — до певної міри підпорядковане політиці, бо політична неволя зумовлює неволю народу. Та політична супремація
політичних чинників криє в собі небезпеки примітивізації української духовности у випадку тенденцій запрягти її до воза політичних партій. Українська духовність ще чекає на свою
політичну, культурну і світоглядову синтезу. Вона мусить уміти розшарувати поодинокі фактори й уложити їх у відповідну ієрархію вартостей. Це основне для синтези. Вона мусить
бути творчою злагодою, вирівнювати противенства й різниці під кутом їх питомого тягара в ієрархії вартостей. Боже й вічне не може бути підпорядковане людському й дочасному,
суттєве – випадковому, головне – незначному.
Всі ми індивідуально чи групово є частиною одної цілости. Всі ми на тім самім кораблі, зглядно в тому самому рятунковому човні. Всі ми в полоні тієї нашої історичної минувшини і
всі ми переживаємо її наслідки. Тому й стремління усіх нас повинно логічно бути спрямоване в той самий бік. Вони випливають із нашої політичної дійсности, з духовних засад та
історичних процесів. Практичний сенс української синтези традиції й поступу лежить у тому, щоб мудрий досвід минулого давав здоровий стрижень акції в теперішньому й
майбутньому. Це створює довір'я до своєї позиції, до себе, дає стабільність і певність. Це створює здорове підсоння, в якім можуть дозрівати й матеріялізуватися великі почини.
Ситуацію погіршує та обставина, що людство західньої гемісфери опинилося в стані духовної порожнечі. Ідеться про параліч душі сучасної людини, яка, заворожена демоном зла,
грузне в багні аморального і безпринципного життя. Розум, заблуканий у хащах суперечних доктрин, ідеологій та інтересів, не знаходить виходу з лябіринту.
Сучасна людина, наче гнаний тривогою звір, рада сховатися, схоронитися будь-де і будь-яким коштом. Вона радо віддає в жертву навіть особисту свободу в ім'я опіки, охорони та
безпеки. Майбутнє свободи перебуває у великій небезпеці.
І хоч людство не раз стояло перед загладою з боку темних сил, переможцем  у цій боротьбі за душу людини все був Бог-Творець.

Віра і право

Коли втрачається ідеал права, тим самим втрачається моральний найвищий авторитет і глибина права. Коли втрачається ідея права, тоді втрачається зв'язок із загальною людською
культурою і її історичним розвоєм. Коли ж заникає саме поняття права, тоді взагалі зникає свідомість права, а залишається свідомість сили та обожнення голого насилля.
Або один напрям – від розумного до ще розумнішого і так до абсолютного розуму Бога, або другий напрям – дорогою зменшування розумного до інстинктів. Хоч би яких посередніх
доріг шукало людство – остаточна розв’язка-пристань: або Дух, або матерія.
Волюнтаризм – це остання фаза позитивізму. Останнім результатом цього розвою в практиці стало панування самоволі диктаторів і обожнення сили.
Віра, окрім тих речей, що їх розумом важко зрозуміти, має в практиці ту вартість, яка дає стабільність і запоруку життєвої певности. Бо так, якщо все творче коріниться в любові, а
руйнуюче в ненависті, то сотворення світу мусить бути актом любові.
Внутрішній зв'язок найвищих абсолютних правд з правно-практичним порядком людського життя означає примінення в житті добра, добра для всіх.
Утеча від релігійно-моральних джерел не довела до поступу, а допровадила до того, що право в теорії зійшло на манівці, а в житті втратило на своєму
достоїнстві.
Незалежно від того, чи хтось того хоче, чи ні, чи хтось із цим годиться чи ні, чи комусь це подобається чи ні, у світі існує певний моральний порядок, що здійснює моральну правду.
Право покликане бути інструментом ладу, справедливости й добра для всіх .
 

Великий учитель церковний Іван
Служив у султана в Дамаску.
Цінив, поважав його дуже султан,
Робив не одну йому ласку.
Та зависть під'юдила злих двораків
Згубити Івана та й годі!
Підкинули лист, мов Іван написав
Царю християн в Царгороді:
«О, царю, шли військо своє на Дамаск,
Побіда вас жде знаменита:
Самого султана в рішучий я час
Отрутою згладжу зо світа».
Султанові зрадники лист донесли:
«Чи бачиш, – говорять, – султане!
Оце твій любимець, твій християнин
Яке здумав діло погане!».
Розлютивсь султан і прикликать велів
Івана і так йому каже:
«Так ось як за милость, за ласку мою
Платиш мені, лютий мій враже?!
Отрутою хочеш ти згладить мене?
Такий ти святий, справедливий?»
Даремно Іван присягає, що він
Невинний, що лист цей фальшивий.
«На смерть заслужив ти, – говорить  султан, –
Та жий! Лиш всім зрадцям в науку,
Щоб більше подібних листів не писав –
Утніть йому правую руку!».
Зраділи всі злюки, Івана взяли.
Ще й ганьби до болю доклали:
На ринку дамаськім при здвизі людей
Йому правую руку врубали.
Мовчав і молився у муках Іван,
Взяв руку відтяту в лівицю,
А потім кривавий каліка пішов
В Пречистої Діви каплицю.
І перед іконою впав до землі
І руку відтяту тримає,
І молиться голосно,й плаче, і так
У болю тяжкім промовляє:
«Маріє, Небесна Леліє! Це я,
Що цею своєю рукою
На честь Твою стільки похвальних  пісень
Списав, ось корюсь пред Тобою!
Немилі, мабуть, ті гарячі пісні
були Тобі, Райськая Роже,
Коли допустила, щоб руку мені
Відрізало плем'я вороже!
Не жаль мені, що я невинно терплю:
Твій Син терпів також невинно,
А жаль, що не можу на славу Тобі
Пісень укладати невпинно.
Та враз заясніла каплиця уся,
Марія з ікони зступає
І мовить: «Іване, невже ж і твій дух
У сумніві вже потопає?»
І руку відтяту Марія взяла,
До рани її приложила.
І враз здоровіська рука та була,
Мов краплі крові не зронила.
І вийшов здоровий з каплиці Іван.
Народ весь аж ахнув від дива.
Дізнався про зраду дворацьку султан,
То злим була кара правдива.
Іван же ще довго в повазі там жив,
Поборював блуди старії
Й багато прекрасних пісень ще зложив
На честь Пресвятої Марії.

З нагоди цього знамення було написано образ Матері Божої Троєручиці. Пам’ять творимо 11 та 25 липня.
 

Василь Сухомлинський
ЯКІ ВОНИ БІДНІ

Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
–  Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згаса¬ли. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: "А якби ми з татком спали, – чи жайворонок все одно співав би?"
–  Татку, – тихо спитав Сергійко, – а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
–  Не знають, – прошепотів батько.
– Які вони бідні...
 
 

Тарас ШЕВЧЕНКО
Не цурайтесь того слова

Не цурайтесь того слова,
Що мати співала,
Як малого сповивала,
З малим розмовляла.
 

Надія КИР’ЯН
ДЕРЕВЦЕ РОДУ

Щоб квітла Україна
Із сонцем, з вітерцем,
Кожнісінька родина
Плекає деревце.

Той вишеньку,
Той яблуньку,
Той дуб, а той горіх.
Для того, щоб прикрасити
Свій батьківський поріг.

У донечки, у сина
Калинонька росте.
Матуся Україна
Всім дякує за те.

За вишеньку,
За яблуньку,
За сосну, за дубок.
І за такий пахучий
Віночок із гілок.
 

Доторкнутися дива

9 жовтня 1977 року священомонаха-мароніта Шарбеля зачислено до Сонму Святих. Під час канонізації цього ліванського духовного подвижника Папа Римський Павло VI назвав
його одним із найбільших святих XX століття.
Про життя і дива святого отця Шарбеля написано чимало книг. Вони є не лише цікавими для читання, але й своєрідними ліками для душі і навіть тіла. Нещодавно багато хто мав
можливість дізнатися про цього святого з надрукованої у газеті «Верховинські вісті» розповіді Калини Ватаманюк і чимало людей на Гуцульщині вже засвідчили про своє зцілення з
допомогою святого Шарбеля.
Юзеф Маклуф - майбутній святий Шарбель народився в 1828 р. в селі Бекаа-Кафра, що на півночі Лівану високо в горах. Він був четвертою дитиною в сім'ї простих селян Антуана і
Бригітти Маклуфів. Ця сім'я була дуже побожною, працелюбною і аскетичною. Тому, мабуть, і жили трохи заможніше, ніж їхні сусіди. В домі Маклуфів особливо шанували Діву
Марію. Усією сім'єю вони ходили на Службу Божу до місцевої церкви, суворо зберігали дні посту, обов'язково дотримувалися християнських свят.
Юзеф уже з дитинства був несхожим на своїх братів і ровесників. Печать благоговіння перед Богом завжди була на його благородному обличчі, а мовчазність - притаманною йому
рисою. Юзеф ніколи не бав участі в галасливих хлопчачих забавах та часто не по-дитячому молився Богові. Він відшукав на схилі гори вузький грот, зробив собі крихітний вівтар,
поставив зображення Божої Матері, запасся шматками ладану та ревно молився; з того часу й прозвали його «святим».
Цей маленький грот і став першим скитом Юзефа. Тут він часто слухав внутрішній голос, який постійно казав: «Твоє життя належить Христові. Йди за Ним!».
Юзеф віддалився від ровесників, від сім'ї, готуючись до найважливішого кроку в своєму житті. І, врешті, настав той час, коли він полишив усе - вітчима, матір, братів і дівчину, яка
вважала себе його нареченою. Рішуче пішов із дому, навіть не попрощався із матір'ю. Розумів, що прощання буде тяжким.
У той час в Юзефа Маклуфа не було нічого, окрім гарячого, всепоглинаючого бажання служити Господу. Не було в нього навіть пісного коржа, не було провідника, який знав би
цю дику місцевість. Дорогою їв коріння рослин, лісові ягоди, дикий мед.
У який спосіб Юзеф мав намір відшукати манастир Мейфукської Богородиці, про який чув ще в Бекаа-Кафра? Він вірив: якщо Бог захоче, то обов'язково вкаже йому вірний шлях.
Одного дня, на світанку, з вершини гори Юзеф нарешті побачив у долині, серед фруктових дерев, червоні дахи з черепиці зі шпилястими баштами і хрестами, і душа юнака
сповнилася благоговіння.
У манастирі Юзеф звернув увагу на виноградну лозу, що вперто тягнулася вгору і аж на даху розпустила листя. «Ось так і я, - подумав Юзеф, - буду вперто видиратися на
самісіньку вершину монашого покликання».
У ті часи, як і зараз, у Лівані налічувалося приблизно сімдесят маронітських монастирів, довкола яких було зосереджене усе релігійне і культурне життя нації. Тут вивчали не лише
богослов'я, але й необхідні ремесла, впроваджували найновіші технології обробки важкої, своєрідної ліванської землі. Словом, у народі монахів вважали справжніми просвітителями,
яких Сам Господь прислав до людей.
Два роки суворого послуху у відомих Мейфукському й Аннайському манастирях –справді  були двома героїчними роками.
Селянський гарт і непорушна віра в Господа допомагали юному Шарбелю витримувати нелюдське напруження: по п'ять-сім разів на день брати участь у Богослужіннях, вставати
опівночі до Всеношної, вдень пасти на гірських схилах худобу, працювати, поки не стемніє, на виноградниках, де він не дозволяв собі з'їсти навіть гроно винограду. Він виконував
столярні роботи, вичиняв шкіри, носив із гірських схилів величезне каміння і шліфував його.
Молодий Шарбель робив усе із захопленням, начебто й не напружуючись, знаходив «віконечко» і для того, щоби вивчати хорали Літургії, читати Євангелію, псалми та інші
священні книги. Шарбель шукав для себе все нові й нові заняття, ніколи не скаржився ні на втому, ні на тяжкі умови проживання у келії. В усьому намагався бути схожим на
отця-наставника, на тих, хто був для нього прикладом. Особливо тяжким і напруженим видався перший рік послуху. Але жоден чернець не помітив, щоб у чомусь Шарбель виявив
слабкість...
Якось сталася дивна подія, що викликала великий подив у манастирської братії. Одного спекотного дня Шарбель простояв на колінах дві години, потім пішов працювати у поле. Під
час його відсутности у келію проник якийсь дрібний злодюжка й украв дві тарелі, з яких Шарбель їв. Коли Шарбель повертався у манастир, то побачив неочікувану картину: на
стежці, тремтячи зі страху, стояв бідно зодягнений чоловік, а ззаду і спереду його оточили дві отруйні гадюки. І варто було цьому чоловікові лише поворухнутися, як змії, немов за
командою, здіймали голови і злісно сичали.
Шарбель побачив на стежці свої тарелі й зрозумів у чому справа. В цю хвилину з'явився захеканий отець-настоятель, якого вже повідомили про крадіжку.
– Так це правда? Потрібно негайно викликати поліцію.
–  Прошу вас, святий отче, нікого не потрібно викликати! – вперше наважився заперечити старшому молодий послушник Шарбель. – Погляньте, навіть змії не зачепили бідолаху,
навіщо ж його заарештовувати? Змії вже провчили його. Він це запам'ятає на все життя.
– Але як нам відстрашити цих гадюк?
– Дозвольте, святий отче, я це зроблю. Він близенько підійшов до гадюк, щось
тихо, але владно їм наказав. І плазуни із сичанням шмигнули в кущі. А злодій, немов опечений, кинувся навтьоки.
Інший дивний випадок...
Одного разу, щоб порозважатись, ченці замість олії налили в його лампу води. Великим було їхнє здивування, коли вони вночі побачили в його келії світло. В лампі справді була вода
– сам настоятель моанастиря спробував її на смак, бо ченці-жартівники перелякалися і у всьому призналися. В Шарбеля ця вода горіла, як олія, а в келії настоятеля відразу ж загасла.
Після цього випадку отцю Шарбелю дозволили прийняти схиму. Шарбель віддав чернечому життю 47 років, 23 із яких прожив схимником.
Одного разу під час спільної молитви вдарила блискавка. Товариші припали до землі, а на Шарбелеві зайнявся одяг. Проте він настільки поринув у молитву, що навіть цього не
помітив. Коли до Шарбеля підбігли перелякані браття, він лише підняв голову, здивовано подивився на них і... продовжив молитву.
Шарбель міг стояти на колінах по чотири-п'ять годин. Розмовляти з ним у цей час було марно, він перебував у глибокій медитації, спілкуючись з Богом. Взимку і влітку ходив у
зношеному одязі (згодом одягнув волосяницю з металевим ланцюгом), стоптаних черевиках, без головного убору, не розпалював вогню, щоб зігрітися, ніколи не їв м'яса, не пив вина,
спав на вузькій кам'яній плиті, а під голову клав поліно, загорнене в грубу тканину. Ні від кого не приймав дарунків і грошей за Літургію.
Він завжди мовчав, лише в думках повторював слова молитви. Деколи його про щось питали браття, а він здивовано поводив очима і... мовчав. Шарбель був поруч, а водночас –
далеко. Правда, інколи йому доводилося відкривати уста – коли отець-настоятель відсилав Шарбеля до поселень, розташованих неподалік, служити Св. Літургію.
Коли через 50 років після його смерті відкрили гробницю – не виявили жодного тління, як у людини, що просто заснула. Із нетлінного тіла святого десятки років лилася дивовижна
священна цілюща пасока, яка за століття аж по вінця наповнила дві труни. Багато її витекло просто на землю.
Отець Шарбель не лише володів здатністю жити у мирі й дружбі з дикими звірами, рятувати людей від стихійних лих, а й зцілювати хворих. Двадцять тисяч зафіксованих зцілень за
молитвами до нього відбулося вже після його смерти. А скільки їх залишилось в тайні?
«Лоза виноградна».
 
 

„Скромненька наша Україна. Все села та села. Хатки, як пташки, та й усе. Мало міст. Мало гордих і пишних будов.
Століттями ми тут руйнували та кров проливали, свою й ворожу”
О. ДОВЖЕНКО. Щоденник.
29. 10. 1954

Ці слова писані в літаку 100 років після народження Івана Франка.
Якщо з такої висоти поглянути на світ, в якому з’явився Іван Франко, то залишиться  в силі слово „скромненька”. І треба дещо деталізувати картину України під Австрією.
Де-де накреслено дороги між селами і стежки між самотніми хуторами. Зрідка старі занедбані замки бовваніють на пагорбах. У селах церкви, каплички і хрести – на пам’ять про знесення панщини. В містах блідненькі осередки українського життя, порізнені між собою і малопомітні в польському морі.
 „Світ стояв, нахилений вправо, аж в носі крутило. Усі так поважно носили мундири і регалії, що хотілося роздягтися. Патентовані патріоти так твердо любили Русь, аж хотілося приснути сміхом.” (з моєї поеми „Франко”).
Мабуть, таким явився  світ студентові Іванові Франкові в ту пору, коли дух юнацтва  підіймається  на крилах, а все єство його поривалося до живого діла – запліднити ниву життя. На полі соціальному, на полі національному, на полі культурному, в царині духу і розуму скрізь буяли бур’яни. І він брався за все, бо сили були у нього подиву гідні.
„Я для геніїв грядущих поле дикеє орав.”
Колись йому  наснилися візії майбутнього – шлях у гурті велетнів, добровільно прикутих до скелі, яку їм призначено розбити.
Назва „каменяр” до нього пристала назавжди.  Чому Франко не любив її і всіляко відмежувався від тієї зворушливої і минущої „деклямації”? Звичайно, в „Дон Кіхоті” Сервантеса є боротьба з вітряками, але це ще не Дон Кіхот...
Сей образ був даниною глобальним  соціалістичним ілюзіям і спрощенням. В глибині душі Франко ніколи не був ні  матеріалістом, ні соціялістом, ні атеїстом, ні революціонером, ні марксистом.  Але він проходив через ті всі ілюзорні „лябораторії” оновлення світу і вселюдського щастя, як через моменти становлення, бо через ті  мілкі течії проходило його покоління, що несло в грудях „дух, науку, думку, волю”, тобто дух „вічного революціонера”, що „від тисяч літ родився”. Якщо поскидати з Франка усі наліплені на нього сезонні визначення, то побачимо дуже світлого і доброго, вразливого і зраненого, щирого і мудрого Поета, змушеного жити в чужому камінному місті, як у робітні, і – „робити за трьох”.
Хтось  писав, що Іван Франко був завеликий для свого народу. В цьому була та правда, що він занадто височів серед своїх сучасників, і бракувало йому до спілки великих, які бодай знали б, хто  він є серед них. Але тут є і неправда: його польський приятель Генрик Бігельайзен пояснює велич Франкову саме через „велич і глибину української селянської душі”. До цього треба додати, що автор „Захара Беркута” був сином, і то слухняним „сином народу”, і може саме тому так високо піднявся над опортунізмом галицької інтелігенції.
Що ж стосується сучасників, то у нас якось недооцінюється той факт, що Іванові Франкові пощастило більше, ніж українським письменникам попереднього чи наступного покоління.  Драгоманов, Грушевський, Єфремов, Кримський... Родини Косачів і Лисенків... Коцюбинський і Стефаник...  Це були великі люди, з якими поет спілкувався, при чому вільно, без підслуховування... Франко читав свої твори інтелігентним селянам не так, як читає Тарас Шевченко кріпакам на картинах радянських художників, а читав таки справді, і то духовно виробленим людям, сини яких згодом пішли в Січові стрільці. Не забували про свого вчителя і його численні друзі серед поступової молоді.
Отже, з вічних скарг, з яких у нас тчеться основа біографії великого поета, залишається переконливою скарга на дуже тонку українську інтелектуальну верству, на бідність на літературні  стимули і – неорану ниву, кругом непочатий край роботи...
Фактом залишається, що спадщини Франкової досі ніхто не підняв,  не показав перед широким світом.
Потрібно внести і серйозні поправки у висвітлення особистої драми Франка, навіяної в літературознавстві збіркою „Зів’яле листя”. Попри те, що існує поняття „ліричного героя”, простосердий читач дошукується авторської сповіді. Пуризм радянського літературознавства  сторонився інтимного документу і волів вигадану правдоподібність. „Мабуть, пора сказати правду:  усі ці стосунки не були надто трагічними. Очевидно, жодна з цих жінок не могла бути прототипом...” – пише проф. Іван Денисюк, дуже коректний дослідник і джерелознавець. Іншими словами, зів’яле листя у Франка було, тільки не обпалений стовбур.
Засоціологізоване літературознавство є глухуватим до поетичного слова, навіть коли воно виразно пояснює такі речі, як вогонь  в одежі слова, безсмертна чудотворна фея.
Ота „чудотворна фея” створила ліричну драму в дусі „Страждань юного Вертера” Ґете – з усіма привабами і глибинними пастками цієї вічної  теми. Жаліслива Франкова струна, що так пронизливо зазвучала в „Каменярах”, є однією з домінантних струн його музи...
Тенденція спрощеного тлумачення неординарних кроків великого поета привела багатьох дослідників до такого собі поблажливого пояснення „зайвих ускладнень”, які він робив собі такими публікаціями, як Ein Dichter des Verrates, Nieco о sobie samym, „О. Люнатикові” тощо. А по суті це теми, які мучать кожного великого, як ті Міцкевичеві правди „kt?rуch m?drzec nie powiada nikomu”. Але вони таки вириваються назовні.
 З натури поет був ідеалістом і релігійним, скажімо, пантеїстом, дарма що глушив той глибинний голос раціоналізмом і  антиклерикальними ескападами. Звичайно, порівнювати його будительство  з Шевченковим апостольством не можна, як не можна зближувати мову романтизму з мовою натуралізму. Першим Франковим учителем вільнодумства був Михайло Драгоманов, який, разом з російським  православ’ям, відкинув усяку віру взагалі. Але він, подібно до Канта, зберіг етичні максими християнства, і вони стали його релігією. Обстоювання справделивости і моральности, зміцнення духовних основ і моральних сил суспільства, і безоглядне обстоювання правди скрізь і за всяку ціну – усе це збігалося з природними нахилами „мужицького сина” Франка.
Валенродизм в літературі і в львівській атмосфері  подвійности роз’їдав його душу. Може то був занадто важкий камінь, що його Франко кинув у ту яму подвійних моральних стандартів, але то  був камінь з його власного фундаменту, кинутий з могутньою рішучістю, і, як пише польський приятель, з свідомістю відповідальности.
Боротьба з фарисейством – чи то на релігійному, чи на патріотичному  ґрунті – це теж християнська  спадщина, винесена з дитинства. Чесна поведінка, чесна гра,  чесна позиція, чесне життя і чесна смерть – хіба то не головне в нашій традиції? У своїх ризикованих  публікаціях Франко став на повен  зріст на захист чести, що так занепадає в світі, і з гідністю витримав удари, яких, здавалося б, витримати неможливо.  І з польського боку, а потім і з українського боку йому закидали національну образу. Він своєю незворушною поставою  дав зрозуміти, що йдеться про моральні принципи, які треба обстоювати будь-якою ціною. Щоправда, ці принципи були б прозорішими, якби статті його були опубліковані українською мовою, а не німецькою  і польською, що вносило елемент ірритації.
Іван Франко був европейцем  і за вихованням, і за освітою,  і за місцем проживання, зрештою. Але треба додати, що він  у цих своїх виступах виявив тип европейської вихованості, яку хотів передати як естафету молоді: чесне мислення, чесна дорога до чесної цілі.
    Могутній інтелект його не міг зупинятися на усереднених істинах і геть заїжджених  дорогах. А в Европі саме в розпалі  було будівництво нових моделів широких доріг та прокладання нових течій, які нігілістично відкидали старі течії. Зухвальство розуму набирало марксистської агресивності  і ніцшеанської зарозумілості. Водночас з Франкових вершин було видно, що цей розгін впирається в глухий кут і не відкриває перспективи. Портрети Маркса і Дарвіна віщували занадто сліпу й жорстоку внутрівидову боротьбу в соціумі і не вписувалися  в ряди учителів життя, яке все ж таки має продовжуватися на засадах любови.
Франко перекладав „Фауста” Ґете і в „Лисі-Микиті” наслідував „Рейнеке-фукс” Ґете не випадково: він так само розумів життя як вічну боротьбу і так само розумів, що мудрість полягає у розвитку вже відкритих начал, а не у відкриванні нових.  Чому український читач, вихований на Шевченкові, прийняв поезію і прозу Франка і не мав з ним конфлікту? Чому конфлікти у нього були з різними фарисеями, що живуть егоїстичними інтересами, а вищі принципи лише проголошують?
Тому що Франко йде в традиційному народному  християнському річищі, і то не тільки в поемі „Мойсей”, але по суті і у соціалістичній прокламації „Товаришам із тюрми”:
  Бо молитва – слаба там підмога,
  Де лиш розум і труд у пригоді стає.
„Бога взивай, а рук прикладай”, –  те саме говорить народна приказка.
Франків „атеїзм” був не без впливу французького раціоналізму  та філософського позитивізму, але „розум владний без віри основ” акцентував по суті те, що й акцентувала тогочасна наука в секуляризованому світі.
Франкові притчі не суперечать євангельським , а його мотиви псалмів утверджують лише альтернативну злободенну думку або антиномію на зіткненні крайнощів:
  Блаженний муж, що йде на суд неправих
  І там за правду голос свій підносить.
Можна не ходити на раду безбожних,  а на суд ходити доводиться.
Навіть вільнодумна „дискусія” з Богом у „Страшному суді” є по суті дискусією з поняттями клерикалів та утвердженням своїх понять про сутність Бога.  Середні віки на таке вільнодумство резонували б обуренням, а вже ХІХ ст. – розважною посмішкою. Мало є великих поетів, хто уникнув сумніву і спокуси в думках переступити страх Божий. Що ж стосується сумніву, то цей гріх „роздертих сумнівами”, гріх  нового часу, Франко часто знаходить в собі. Акцентує це він і у біблійному пророкові Мойсеєві:
  А що ти усумнився на мить
  Щодо волі моєї,
  То побачивши ту вітчизну,
  Сам не війдеш у неї.
Однак як би не закидали Франкові його сучасники брак віри і страху Божого в помислах, вони не могли б закинути йому відступництва і поклоніння ідолам. Навпаки, він розвінчує нових безбожних ідолів марксистської  тоталітарної „народної держави” і впору застерігає перед „формальною релігією, основаною на догмах ненависти та класової боротьби”.
Ніхто не закине Іванові Франкової втрати любові до ближнього і до рідного краю – після усіх його діл і творів на цю тему. А хіба це не релігія серця?
Усе життя Франко проніс, як релігію, народницьку любов і проповідь духовного піднесення людини – Вічний революціонер – Excelsiot – Semper tiro – До світла...
Хто вас хлібом накормить, той враз
З хлібом піде до гною,
Та хто духа накормить у вас,
Той зіллється зо мною.
Отже, у нас з’явився поет і мислитель, що духом кормив цілі покоління і був настільки високий, що його не могли заховати від народу раби матеріялізму.  Але він такий многогранний, що багатьом на все життя  вистачало стояти в його тіні і втішатися, що Франко не дасть нам загинути.
Власне, саме проти таких „стовпів” була спрямована його сатира, дотепна і нищівна.  Франко і термосив їхні сумління, і досі термосить.
Стояло перед ним і питання заповіту для молоді. Насувалися часи розпаду особи, за декорованої гаслами свободи і геть збайдужілої до ідеалів, котрі манять високих і смілих.
Ми любимо цитувати вірш „О. Люнатикові” та  допитуватись конкретно,  по кому це так сильно вдарив Франко. Насправді це був удар „на виріст” – свого роду громова естафета для наступних змін.  Мабуть, цього не відчуває сьогоднішній невірко, якому здається, що часи боротьби і вищих цілей закінчилися...
  Ех, якби я геній був!
  З тих гістерій, неврастеній
  Я б вас чаром слів добув;
  Я б,  мов вихор, вас з собою
  Рвав до ясних, світлих мет
  І до жертви, і до бою...
„Ого, дивуються „нащадки пізні”, у яких поет припускав пробудження палючого сорому – „та він ще й до бою кличе, і навіть до жертви!” Та він тоталітарист!
То ж не дивно, що Франко для них – старомодний „каменяр” на шляху ілюзорного  поступу. Треба пройти його школу, щоб відчути, як „мужицький син, вигодуваний твердим мужицьким хлібом” вцілів під тиском модерних течій, теорій і віянь часу і зберг обличчя, голос і сумління здорової людини.
Війни, революції, голод не сприяли виробленню Особистості, яка піднялася б на Франкових плечах і випросталася – понад голови мас, особистості, що стала б „генієм грядущим”.
Верховодити стало ідеологічне вчення саме те, якого Франко найбільше боявся – egalite з орієнтацією на слуг всесильної держави.
„Всевладний розум” опустився до мавпування думок „геніальних вождів”. Глобальні доктрини потребували слухняних виконавців. Науковці популяризували  Маркса-Енгельса, а розум викручувався, щоб гордо імітувати прямостояння і водночас кланятись. Що ж стосується душі, то розум доказував, що її нема.
От на таких мілинах опинилася спадщина Франка. З неї можна було дещо брати для  пропагандивного ужитку, але тільки для ідеологічних цілей.
Отже кожне слово „Люнатикові” – не памфлет у відповідь непоштивому модерністові, а заповіт нащадкам, що стануть перед спокусами часу:
  Я б вам душі переродив,
  Я б вам випрямив хребти,
  Я б людей з вас повиводив,
  Навіть з мавп таких, як ти.
В часи глобального релятивізму усі ці Франкові чесноти не дуже  в пошані. Душа все ще під сумнівом, випрямлені хребти не цінуються,  а виводити в люди – звучить архаїчно.  Тим більше, що мавпи процвітають.
А тим не менше ім’я Франкове височить над часом, і  кожне покоління з трепетом читає його слова про зникнення Мойсея:
  І було те нема,
  Мов жах смерти холодний.
  Чули всі: щезло те, без чого
  Жить ніхто з них не годний.
Час пливе історичними хвилями. Вони обмивають „скалисту відногу” яка в Божому винограднику позначає межі і виміри. Вона поставлена там не нашою волею. Вона посічена вітрами часу і градом катастроф. І темніє вона трагічним привидом, що поривається „простувати духові шлях і вмирати на шляху”.
 

Розп’яття

Подібна історія справді мала місце у роки Другої світової війни. Вона настільки схвилювала й вразила мене, що несподівано викликала цілу низку роздумів, унаслідок яких й народилося це оповідання.
У найрізноманітніший спосіб батьки можуть накликати прокляття на себе і власних дітей. Навіть ще не народжених. Наприклад, словесним богохульством та людиноненависництвом. Або, як сказано про таке у Святому Письмі, “не обманюйтесь: Бог зневаженим не буває. Що посіє людина, те й пожне”  (Гал. 6:7).
 …У вересні 1939 р., у розпал нетривалого німецько-польського збройного конфлікту, до Західньої України – згідно з таємним протоколом до пакту Молотова-Ріббентропа – з “визвольною” місією вдерлася Червона армія. А слідом за  нею поспішали “навічно” утвердитися на “возз’єднаних” теренах й інші інституції та структури більшовицького окупаційного режиму. Включаючи репресивно-каральні.
Дружина одного слідчого-енкаведиста, що прибув до нового місцепризначення  у невелике західньоукраїнське місто, ось-ось мала народити свого первістка. Везти її до найближчого совєтського військового шпиталю було досить далеко. А місцева цивільна лікарня – тут вона, буквально поряд. Туди й помістили її.
Пізно ввечері, по завершенні робочого дня, зайшов молодий майбутній батько відвідати свою “половину”. На стіні, прямо над її ліжком, побачив: висить… Розп’яття (!) Покликав чергового палатного лікаря і обурено звелів: „Негайно зніміть оце! Я не бажаю, щоб моя дитина, яка має народитися, вже з  перших днів свого життя бачила вашу безглузду, релігійну агітацію. Цю нікчемну ідеологічну отруту, що відволікає трудящі маси від боротьби з клясовим ворогом та його агентурою.”
Лікар пообіцяв, але, щоб не заважати подружжю, хутко вийшов. Та за численними терміновими клопотами геть забув виконати вказівку представника нової влади.
На світанні, зателефонувавши до лікарні, той офіцер НКВД дізнався, що уночі його дружина народила дівчинку. Та за кілька днів виявилося, що дитина… сліпа…
Незабаром, у червні 1941 р., вибухнула нова, набагато страшніша, жорстока і кривава, бійня. Вже поміж самими недавніми партнерами і спільниками по загарбницькому розбою в Европі. Червоні “інтернаціоналісти” швидко втекли. А  спробу відновлення української державности придушили  чергові “визволителі” України від… “надлишку” українців та інших “унтерменшен”. У будинку в центрі міста, де до того містилися, душогубські відділи НКВД, запанували – і теж, як вони гадали, “назавжди” – підрозділи аналогічних спецслужб  ІІІ рейху.
Якось, за деякий час по тому, до тієї ж міської лікарні високий, вродливий офіцер, блакитноокий блондин у чорному однострої, привіз свою дружину – чарівну зеленооку білявку, що була на останніх днях вагітности. Піднявся  на другий поверх, оглянути палату, куди мали помістити його фрау. Начебто все гаразд. Але раптом його погляд зупинився на… Розп’ятті, що висіло на стіні біля ліжка (!) Вкрай невдоволений і розлючений, він наказав медсестрі, котра його супроводила і якраз була поряд:  „Тут не церква, а тому зараз же приберіть це неподобство! Я не хочу, аби мій майбутній нащадок розпочинав свій життєвий шлях із споглядання  чужої й ворожої арійському духові  символіки вашої огидної й облудної релігії. Релігії слабких і рабів, що слугує інтересам світової сіонсько-масонської космополітної плутократії”.
 Говорив він емоційно-швидко й дуже складно,  плутаючи, до того ж,        польські й німецькі слова. Отож медсестра майже нічого до пуття не второпала, що, власне, він хоче. А перепитати так і не наважилася. Вийшовши з палати, вона попрямувала до ординаторської, де на неї вже чекала її наступниця, що мала заступати на свою зміну чергування.
А Розп’яття, як і раніше, залишилося на своєму місці.
За кілька годин у німкені почалися пологи. А ранком наступного дня в одному з кабінетів того сумнозвісного будинку, який місцеві мешканці здебільшого обминали десятою дорогою, задзвонив телефон. Телефонували  з лікарні і поздоровили з появою на світ сина. Але за кілька днів приголомшений батько дізнався, що хлопчик, його спадкоємець, котрого у мріях він уже уявляв, як той очолює маршируючі перед фюрером парадні колони гітлерюrенду, був… сліпонародженим…
Дійсно, будь-яка людина або ціла спільнота, що позбавлені життєдайного, спасаючого світла Христової Правди  (чи живляться різними її замінниками та підробками - навіть найвитонченішими і зовні вельми привабливими), багато чого, по суті,  “не бачать”. Зокрема, неспроможні зазвичай помічати й вдячно приймати велику Божу милість, любов і  благодать.  Фактично вони живуть під сатанинським прокляттям і є сліпі. Якщо не фізично, то, принаймні, духовно. Їхня совість, мораль і самосвідомість здеформовані. І це неминуче штовхає духовно незрячих і безсилих людей до примноження гріха, безбожництва і беззаконня. Й урешті-решт - жахливої пекельної прірви.
 І навпаки, за Біблією, нове “народження згори” (Ін. 3:3) – духовне пробудження і  прозріння відкриває людині докорінно інший, богоблагословенний життєвий шлях. Щире, у покаянні, смиренні  й благоговінні, навернення до Христа-Спасителя та долучення до творення  Його Святого Храму Господньої любови, доброти і милосердя  веде нас до  прощення, преображення й вічного блаженства у Царстві Божому. Шлях до якого починається в людському серці і залежить лише від нашого вільного, усвідомленого й відповідального вибору.
 А от допомогти людям знайти і здолати цей шлях – головний сенс служіння у цьому жорстокому, беззаконному й безумному світі Христової Церкви.
 Але, вибір – за кожним із нас.
Лев ОВШТЕЙН

Такі речі, як правда (в очі коле), сором (не дим, очей не виїсть), совість (як з гуски вода) хоч і обстоювалися віками  в народній традиції, але заростали бур’яном, як тільки їх переставали плекати.
Більшовицька філософія правду оголосила відносною, а мораль класовою. А це зруйнувало традицію. Якщо в кіно показали Чапаєва з шаблею, то вже не мало значення те, що в житті він не був вершником. Не мало значення і те, що в День Червоної армії 23 лютого ніяких битв і перемог не було. Фронтові воєн кори мали завдання „творити подвиг”.  Кореспонденти мали завдання також „творити ворога” і „викривати ворога”.  Зокрема „звірства, які творили вороги”.
До такої чорної служби було залучено дуже багатьох людей.  Їм не вигідно признаватися. Вони  не готові сповідатися і каятися. Багато з них  померло з тим важким гріхом на душі.
Але є ті, кого мучить совість і велить їм розповісти людям правду. Є і такі, кого неправда  тримає  в пазурах. Мій приятель з Горохова Андрій Криштальський згадує свого сусіда,  мовчазного діда, який сидів на сонці і щось тихо бормотів. Якось Андрій підслухав, що дід повторює: „Я нікого не бачив, нічого не знаю”.
Виявилось, що хата дідова під час війни була  самотня на околиці Горохова, і там заквартирували якісь військові. Вони на ніч переодягалися „на бандерівців” і починали щось вигукувати українською мовою. А вдень напивалися і спали...
Через декілька місяців вони взяли діда на запит: чи знає він хто вони?
Дід прикинувся дурним і глухим, і казав: „Я нічого не бачив, нічого не знаю”. Вони пообіцяли йому ще раз вернутися і ще поговорити.
Не вернулися. Але він назавжди запам’ятав: „ Я нічого не знаю”.
До діда не вернулися, а їхні загони  досі діють. І не тільки в Чеченії... Але Бог залишає свідків.

Гриць ГЕРЧАК, майстер лагерного екслібрису, згадує деякі наддністрянські історії, коли він ще не був членом боївки УПА:
Провокаційні групи КГБ були розкидані по всій Україні, особливо Західній, і виконували різноманітні завдання свого центру.  Часто це були напади з пограбуванням, розраховані на широкий поголос.
В Заліщицькому районі є міст через Дністер.  Весною по ньому проїжджали гірники, ватаги циган, і вони кочували  аж до Литви. Восени вони поверталися зі своїми заробітками.
 В с. Солоне циганську ватагу перестріла  група військових  з українською символікою, в одязі повстанців УПА.  У циган не було пожитків, але деякі мали золоті персні, прикраси – вони люблять  позолоту.
Усе це було пограбовано, а барона відпустили з погрозами.
Однак циганський барон був чоловіком кмітливим. Він залишив табір, а сам кудись зник. На другий день він повернувся зі справжніми вояками УПА, які провели слідство. А ще через день було зловлено двох грабіжників, повернуто частину награбованого,     а потім у селі влаштували публічний суд і присудили ватажка банди до смерти через повішення. Барон пішов на дуже сміливий, ризикований крок, за ним слід загубився.
У 1947 р. в Західну Україну йшло багато людей голодних і зі Сходу України, і з Росії. Вони йшли групами, але з бандерівцями, звичайно, не зустрічалися. Але якось у лісі запримітили чоловіка, який ходив сам і був з виду не голодний. Його затримали, і в його торбі виявили прецікаві папери, навіть незашифровані.
До хати Анни Герчак зайшов гурт голодуючих людей. Вони попросилися переночувати. Деякі були знайомі, та вже поверталися зі своїми клунками. Вони попросили її заховати їхні пожитки, бо чули, що бандерівці відбирають. Господиня сказала їм, що такого не чула. Вона одразу дала знати повстанцям.
Один бандерівець прийшов таки до них і заспокоїв, щоб вони не боялися, але щоб остерігалися тих, що пускають чутки, бо вони ж і грабують бідних людей, переодягнувшись „під бандерівців”.
 

На   ім'я   одного   з сільських   голів Заліщицького району прийшов зі Східньої України лист такого змісту:
"Я – колишній солдат спецгрупи НКВД, яка під маркою бандерівців у 1944-1945 рр. організовувала масові вбивства невинних людей на Тернопільщині. Наша група позбавила життя
не один десяток людей нібито за симпатії до совєтської влади. І нині, на схилі літ, стоячи над могилою, хочу висповідатись, розповісти, хто ж насправді організовував ці криваві
акції. Мені й досі привиджуються нещасні, що просили у нас пощади, та пощади їм не було...
Часто чую в снах крик чотирирічного хлопчика: "Не бий мого татка!" Він вирвався з рук нашого старшини, при тім укусив його за палець. Старшина вхопив хлопчика за ніжки і з
усього маху вдарив об стінку головою. .. Я за той час розстріляв двох сестричок 10-12 років. Вони заціпеніли з жаху і навіть не розуміли, що відбувається. Батько й мати на колінах
благали нас пощадити хоча б дітей і теж не розуміли, за що їм така кара. Просили: "Хлопці, схаменіться, ми ж ні в чому не винні" (вони думали, що ми бандерівці). А ми
звинувачували їх у тому, що два їхні старші сини пішли на фронт. Хоча добре знали, що людей призивного віку забирали силоміць.
Таких випадків було багато, але мені особливо запам'ятався голос того хлопчика: "Не бий мого татка!" Зойки нещасних сестричок і їхніх батьків переслідують мене останнім часом
вдень і вночі. Пішов я до церкви й висповідався. Старенький священик прошепотів: "Сину, великі гріхи твої, та оскільки ти каєшся, можу дати тобі розгрішення. І дам, але тоді, коли
ти напишеш у ті села, в яких ви проливали невинну кров".
Я знаю, що люди не простять мені, надія лише на Бога. Адже йшов я вбивати не сам від себе, командири-чекісти змушували. Коли ми, солдати, відмовлялися когось убивати, вони
погрожували: „Хатітє бить чістєнькімі? Саміх расстрєляєм как сабак” Ми боялись один одного і ніколи поміж собою не обговорювали свої вчинки, навіть за чаркою. Та коли якось
наш старшина з необережности вистрелив у себе з автомата й помер у муках,  ми лише переглянулись. ..
Розкажіть, пане голово, всім у селі про мого листа. Нехай знають люди, хто знищив їхніх сусідів. Не бандерівці, ні!”

Р.S. Головою цієї сільської ради, за дивним збігом обставин, виявився якраз син одного з братів, що пішли 1944 року на фронт. Кажуть, він теж пішов до церкви й покаявся за свій гріх, за те, що багато років він і його родина проклинали невинних повстанців, які полягли в боротьбі за волю України.
 

Дозвольте висловити кілька думок щодо пропозицій Автора:
1. Відмовитись від „самовизначення газети як православної”,  вважаю, не годиться. Адже більшість людей в Україні ідентифікується з православ’ям, навіть не віруючих. Хто ж тоді буде нести їм правду? Цю прогалину негайно заповнять і використають недруги…
Не знаю, яку «нову концепцію» має на увазі Автор, - як на мене, то в НВ потрібно друкувати більше інформації з історії Христової Церкви в Україні взагалі, а православної зокрема, бо віками нас її не вчили. А якщо вчили, то історію РПЦ, і то неправдиву. Бо, як слушно зауважив Т.Шевченко (Щоденник, 17.09.1857р.), православ’я було і є головним вузлом старої московської внутрішньої політики. Додаймо, що і новітньої також.
Вважаю, що НВ достатньо презентує міжконфесійні чи загальнохристиянські питання. Відмовляючись від «самовизначення газети як православної», боюсь, що ми загубимось у морі понад 60-ти різних релігійних конфесій, течій і напрямків, що сьогодні діють в Україні, у тому числі, таких потужних як РПЦ чи РКЦ та інших.
2. Щодо розширення інформаційної складової публікацій громадянського і соціяльного змісту, то треба погодитись, хоч не можна сказати, що таких немає. Традиційно Церква у нас була не лише осередком релігійного життя, але також, власне, громадсько-соціяльного, а також освітньо-культурного. Адже перші школи в Україні поставали якраз при церквах та манастирях.
3. (Стосується і тез 4 і 5). Пропозиції якнайбільш слушні і на часі. Питання тільки, як їх здійснити, чого Автор, на жаль, також не подає. Знайти спонсорів у сьогоднішньому світі для газети, яка нічого в матеріяльному вимірі їм не дасть, не так легко. А з іншого боку, задовольнитись теперішнім накладом газети не можна. Але від сьогоднішнього кількаособового складу редакції не можна вимагати більшої віддачі. Людські сили мають свої межі.
Як вийти з цієї ситуації? – питання і обов’язок для нас всіх -  знайти відповідь. Зрозуміло, виринає питання коштів, бо нові люди за ту зарплату, яку отримує редакційна колегія, мабуть, не прийдуть. Може, піти на публікацію вибраних реклям? Може, розпочати розповсюдження газети через парафії в терені? Може, НВ повинна появитися в кіосках? Багато є можливостей і є над чим нам усім подумати і задіяти, власне – задіяти. Але газета повинна залишитись НАШОЮ ВІРОЮ.
 

Підкуп, зрада і брехня

На цих трьох зміях хоче будувати українську парляментську республіку влада „Регіонів”. Це ще сталінські змії, але тоді вони ховалися в болоті.
Про підкуп у Верховній Раді  знали всі, але тепер свідчить по ТБ той, кого хотіли купити. І заперечує той, кого купили.
Народ припускає,  скільки  коштує О. Мороз, якого купили разом з партією???
Зраду завжди приховували.  Першим відважився О. Мороз одверто зрадити свою коаліцію і одночасно зрадити свою партію – і без її відома піти на найвищий стілець.
„Регіони” – це  політичний сталінський релікт, де особи не виділяються окрім вождя.  Соромитись нікому. Моральних питань не сприймають. Поняття своєї особи і свого регіону ототожнюють. Тому не визнають права інших, а вважають: Я – це Схід, „вони” – Захід, а Україна – це гра  чорних проти білих. Влада побудована на особистій  залежності. Закон і демократія не є цінністю, а лише засобом.  Як учив Ленін, в даний момент це вигідно.  По телебаченню говорять те, чого не було, в розрахунку на оплески необізнаних. Це – вигідно  для підтримки настрою мас.  Правда настільки маловажна, що усе те, що позаторік усі знали про Януковича, нині вважається застарілим. Їх лідер знов каже, що „эти козлы мешают нам править”, і що буде окончатєльна побєда. При цьому вони  принципово – ні з ким не розходяться.
Друга особа в соціалістичній партії  Йосип Вінський виступив проти зради Мороза і проти побудов на підкупі і зраді. Представнику „Регіонів” він сказав: „Я можу у своїй партії виступити проти її лідера Мороза,  а ви проти Януковича – не зможете!
В тому вся справа...
Тепер розумієте. Чому п. Катерина і тисячі їй подобних  моляться за Президента: Боже, додай йому чил.
 

– Чому я пишу? Хоч і не журналіст-публіцист, а пишу – тому  що правду про УПА в Україні чомусь говорять упівголос і то не всі...

Чорний фашизм фактично знищений. А червоний фашизм досі вільно діє в сьогоденні. У цього антилюдяного, антидержавного політичного середовища є прихильники і в
Незалежній Україні. Їхню символіку: червоні прапори з серпом та молотом і триколірні імперсько-московські прапори можна побачити в різних антиукраїнських акціях в Київі,
Харкові, Донецьку, Луганську, а особливо  останнім часом у Феодосії...
Коли запитати у демонстранта, особливо молодого віку: чому ви демонструєте проти УПА? Що ви знаєте про УПА? - відповіді не має. Лише, як папуги, повторюють: "Это
бандєровци", "ето ізменікі родіни". Без будь-якої логічної аргументації. Так їх підучили...
Чому ви проти НАТО?.. Реального пояснення немає. Лише вигуки: „НАТО вон із Крима!” А в дійсності НАТО там не присутнє, бо то готувались військові українсько-американські
навчання.  "Геть чуже військо!", "Геть Америка", "Нам Росія допоможе!.." Хочеться запитати: чому ж не протестуєте проти чужого – московського війська?
Відтак явна річ, що акція у Феодосії організована посланцями Москви в Україні. Як антиукраїнська акція. Це так зване "невмешательство" в справи України.
Отже про Українську Повстанську Армію.
Чи було в тих боях братовбивство?  Так, було! Бо коли  НКВДисти вступали в бій з УПА,  в їхніх рядах були раби московської імперії – БРАТИ УКРАЇНЦІ, то їх заставляли стріляти
упівців, а упівці, відбиваючись, стріляли в НКВДистів і між ними в своїх братів-українців.
Проти кого воювала УПА? – УПА воювала проти ОКУПАНТІВ – чорного нацистського фашизму і ще більше – проти варварського московського-червоного фашизму..
В ІІ Світову війну українські національно-патріотичні провідники шукали підтримки в боротьбі за визволення з московсько-комуністичної неволі на Заході. Але Захід мав свої плани і
реально українцям не  допомагав...
Виходячи із такої міждержавної політичної кон’юнктури Заходу, національно-патріотичні провідники, особливо із лав ОУН, розпочали визвольний рух власними силами. Особливо
в створенні УПА відіграла ролю ОУН.
30 липня 1940 р. Адольф Гітлер заявив: „Україна, Білорусь і балтійські країни належатимуть нам”. А у квітні 1941 року відбувся 2-й Великій Збір ОУН, що схвалив концепцію і
прийняв Постанову: "Шляхом до осягнення нашої мети є УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ в московській імперії – СРСР в парі з визвольною боротьбою поневолених Москвою народів
під гаслом: "Свобода народам, і свобода людині!".
В пам'ятний день 30 червня, коли німецькі війська ще не захопили Львів, а совєтські  в паніці тікали, на ратуші Львова замайорів знову синьо-жовтий прапор. В цей день іменем
ОУН і діючого в Кракові Національного Комітету, в складі представників з більшости українських громадсько-політичних середовищ, Ярослав Стецько оголосив текст АКТУ
ВІДНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. Національні Збори одноголосно схвалили виголошений текст Акту. Цього ж дня його було оголошено на Львівській радіостанції.
Для німецьких окупантів це була несподіванка. Від заарештованих провідників Степана Бандери і Ярослава Стецька вимагали відкликання проголошеного Акту 30 червня. На їх
відмову Гітлер наказав заарештувати провід і членство ОУН. Націонал-патріотичні сили перейшли в підпілля. З цього часу почала організовуватись протинімецька військова
організація УПА, яку очолив командир Куреня ДУН Роман Шухевич-Чупринка.
Треба підкреслити історичність Акту 30 червня, який став незаперечним виявом ДЕРЖАВНИЦЬКОЇ ВОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ до здобуття НЕЗАЛЕЖНОЇ СОБОРНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.
Створена УПА базувалась на ідейних гаслах своїх попередників – (1915 р.): Українських Січових Стрільців:
Марширують наші добровольці на кривавий тан,
Визволяти братів-українців з московських кайдан...
„Єдиною боротьбою, упертою і безкомпромісною, ми показали світові, що Україна є, що її нарід живе і бореться за своє право на свою свободу і державну незалежність. Ті, що
легковажили наш рух, тепер побачили, що ми таки сила, якої не можна не брати на увагу...”, - писав пізніше, в час створення УНР, Симон  Петлюра.
«Волі українського народу до самостійного життя не знищать ні ворожі тюрми, ні заслання в Сибір, бо Україна є нездобутнім бастіоном героїв і борців” (Євген Коновалець).
Найбільш поширена московська пропагандивна вигадка про прислужництво ОУН-УПА німецькому райху та їхні злочини проти населення, як бачимо, є брехнею, що часто і
систематично повторюється.
Іншим „аргументом” про нібито  співпрацю ОУН-УПА з нацистами  є питання про створення батальйонів „Роланд” та „Нахтіґаль”.
Насправді в ніч на 30 червня батальйон „Соловейків” увійшов до покинутого „червоними” Львова. Вони взяли під охорону радіостанцію, стали охоронцями порядку... ОУНівці
провадили організаційні заходи..  Було проголошено Акт Відновлення Українського Уряду... І коли після проголошення Акту 30 червня провід уряду був заарештований, команда
ДУН виступила з протестом-вимогою звільнити Степана Бандеру, Ярослава Стецька і інших... Німці у відповідь на цю акцію батальйон розформували, а військовослужбовців
заарештували. На цей час Роман Шухевич був відсутній. Відтак уник арешту  і перейшов на нелегальний стан...
Оце вся правда про створення і спільне воювання батальйонів "Роланд" та "Нахтіґаль".
Варто згадати також пропаґандивну фальшивку московську і деяких єврейських діячів про розстріл польської та єврейської інтелегенції батальйоном "Нахтіґаль" у Львові 3-4 липня
1941р. Це питання розглядалося на Нюрнберзькому процесі, де прокурор СССР  Р. Руденко доповідав про ці події, але не міг назвати винних... У 1966р. прокуратура м. Гамбурґу на
прохання ПНР провела нове слідство у справі вбивства польських громадян у Львові 3-4 липня 1941р. Було встановлено, що той злочин вчинили гітлерівці за наказом
"бригаденфюрера" СС Шенгарта.
Уряд і провід ОУН були з німцями у ворожому протистоянні, то яка могла бути між ними коляборація?
Наведу ще один промовистий факт: 15 вересня ПБ і СД райхскомісаріяту  України” рапортували в Берлін: "Діяльність західньоукраїнської групи Бандери стає все більш шкідливою і в
інших областях України. Вони пропагують національно-політичні ідеї, для яких раніше не було жодного сприятливого підґрунтя. Ці ідеї становлять гостру небезпеку для німецьких
інтересів в сьогоденні і в майбутньому.”
Іще одне: 25 листопада 1941 р. німецькі спецслужби поширили інструкцію, в якій, зокрема, зазначалося: "НЕЗАПЕРЕЧНО ВСТАНОВЛЕНО, що рух Бандери готує повстання на
теренах райхскомісаріяту "України", мета якого - СТВОРЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ...”
Як відповідь на це, з’явився наказ: всі активісти руху Бандери повинні бути НЕГАЙНО АРЕШТОВАНІ і після досконалого допиту ТАЄМНО ЗНИЩЕНІ під маркою грабіжників...
А от дійсне коляборанство комуністичної Москви з Берліном - підписання пакту Молотовим і Ріббентропом -  чомусь замовчується.
 

Вітання від Катерини ЩЕРБАНЬ

Вітаю вас із 15-ю річницею незалежности України. Дай Боже, щоб до того часу вона справді стала самостійною демократичною державою під проводом нашого Президента. Я за нього молюся вранці і ввечері. Маю 5-й канал з України, а там часто бувають дискусії на різні теми. Переважно „Наша Україна” і „януковичі”. І ще ні разу не чула, щоб хоч один депутат відповів правдиво та впевнено „януковичам”.
Вони зараз „розпинаються” за Україну і за крісла. А наші ходять довкруг та около. Чому не запитають: що ж ви зробили за 14 років?  Обікрали Україну, наплодили сотні мільйонерів. Попродали дівчат і дітей на муки в інші держави, розвели СНІД, злодійство, пияцтво. Чому ж не збудували ні одної модерної лікарні чи  будинків для старих або для сиріт? Чи, може, зробили хоч один новий завод?   Навіть старих не ремонтували. Лишили хаос...
Люди чомусь не бачать тієї правди – і вони, кучмівці, деруть носа, кругом гальмують працю Президента.
Збираються голодувати... Я б дозволила, щоб мільйонери поголодували... А я закінчую листа з надією, що Ющенко знайде вихід з того становища. Є приказка: Бог не без милости, а козак не без долі. Слава Україні!
м. Торонто
 

НАД УНІКАЛЬНОЮ ПЕРЛИНОЮ ПРИРОДНОГО ТА ІСТОРИЧНОГО ЗАПОВІДНОГО ЛЯНДШАФТУ  - „ГРАНІТНО СТЕПОВИМ ПОБУЖЖЯМ”, де й нині біля острова Гард шумлять пороги, звідки розливався дух волі Буго-Гардівської Козацької  Паланки, яка протривала ще лесять років після зруйнування Січі на Дніпрі, - НАВИСЛА ЗАГРОЗА ЗНИЩЕННЯ ЧЕРЕЗ ЗАТОПЛЕННЯ.  Миколаївська адміністрація в своєму рішенні тут віддає перевагу минущим і далекоглядним відомчим інтересам, ігноруючи національні інтереси.
 Скелі й острови у Гарді оспівані в піснях та овіяні переказами. Із цих місць походить ім'я легендарного козака Мамая. Ці місця на самому людославному Запоріжжі зажили легендарної слави.  Гард, як і вся Запорізька Січ, протягом півтисячоліття був непорушним форпостом української демократії.
Легендарні пороги, скелі, острови краєвиду історичного центру Буго-Гардівської паланки. Одвічний, а нині останній козацький осідок на річкових порогах, що залишила нам історія. Січ, яка була центром Війська Запорізького на Дніпрі, не раз змінювала своє розташування протягом століть (наприклад на о-ві Малій Хортиці, де стояв замок Дмитра Вишневецького, Січ перебувала тільки у 1550-1570-х рр.). Натомість, на Південному Бузі адміністративний центр Запорізьких Вольностей за всю історію козаччини свого розташування ніколи не змінював і містився завжди у Гарді. Пороги на Дніпрі зникли під водою штучних водоймищ у XX ст.
Окрім пам'яті козацької доби, цей дивовижної краси ляндшафт береже десятки археологічних пам'яток не тільки козацької доби, але й усіх культур, від Трипілля до пізнього Середньовіччя, які тільки знала українська земля і які виявляють тут свою спадкоємність, має унікальний рослинний і тваринний світ.
Однак своїм рішенням Миколаївська обласна рада. Якій нині підпорядковано РЛП „Гранітно-Степове Побужжя”, всупереч забороні Міністерства охорони навколишнього природного середовища України та Міністерства культури і туризму України, дала дозвіл на виведення зі складу останнього тієї частини земель у заплаві  Південного Бугу, де стояла Буго-Гардівська паланка, та затопити її водами Олександрівського водоймища.

До архіву газети

На першу сторінку