У воєнні та повоєнні роки серед школярів на Волині були популярні альбоми, куди вписували приятелеві або приятельці  на незабудь якісь слова. Найчастіше там курсував вірш:

              Вір уперто, вір і знай,
              що колись настане зміна
              і оживе твій рідний край,
              що зветься дзвінко УКРАЇНА.

Часи були люті й безнадійні: “другі совєти” прийшли надовго, і ніхто не вірив, що при їхній владі оживе Україна. Але оте імперативне “вір” якось підбадьорювало.
Кожен день приносив вісті про збройні сутички наших повстанців із совєтськими каральними загонами. Було ясно, що наші ніколи не здадуться, але було очевидно, що сили нерівні, і сенс цієї боротьби в тому, що вона перейде в леґенду. А леґенда не вмирає.
Ті одважні, що в шістдесяті роки будили дух і чинили опір комуністичній зморі, десь у підсвідомості берегли ту легенду. Ті, що з Західної України, пам’ятали мову і пісню Повстанського Краю. Ті, що зі Східної, були стривожені леґендою. І це зрівнювало погляди хлопців з Волині, зі Львова, з Донеччини.
А мрія про оживлення України і максималізм національної незалежности леліялися на дні душі.
Звичайно, в офіційних виступах і розмовах усі національно пробуджені дистанціювалися від теми  політичної незалежности, аби порожніми розмовами не поставити себе в залежність від того, хто може донести ...
Що не кажіть, незалежність країни передбачає громадян незалежних і гідних. Хтось зауважив мені, що у моїй студентській лексиці часто вживалося слово “недостойний”. Очевидно, це стосувалося людей половинчатої моралі. А тим часом та половинчатість і подвійність була синонімом лояльности до пануючого режиму...
Коли незримі катаклізми зруйнували поліційну основу совєтського режиму і стало можливим в умовах свободи слова проголосити Акт про незалежність України (1991), а потім проголошення Незалежності України в суспільстві не викликало вибуху емоцій. І не покінчив із життям жоден з гонителів українства – на знак протесту проти тризуба...
В побут почали входити всі можливі слова, але це не змінювало основи життя, закладеної ворогами українства. Якщо перший президент України бере в руку переданий національний прапор і тихенько ставить його позаду себе у куточок, то авдиторія бачить, що над ним усе ще панує уважно пильний погляд покійника Щербицького, і ніякий він не президент незалежної України...
Саме в його оточенні колишніх вислужників на ниві ідеологічної кар’єри і зародилася думка, що “незалежність нам з неба впала”. Для них справді усе це впало, як сніг на голову. Тоді вони раптом побачили, що можна говорити й робити таке, за що вчора тебе знищили б. А головне – можна “прихватизувати” собі чуже, що ще вчора було “недоторканною народною власністю”.
Профанація національних святостей  у руках байдужних і недостойних була дійством, яке вони назвали “державотворенням”. На чолі незалежности України стали вчорашні люди, які ніколи не любили України офірною любов’ю і не захищали її чести. Тож нічого дивного, що за декілька років незалежність України соціяльно оформилася в найконтрастніший спосіб: абсолютно пограбований народ, мільйони заробітчан утікають в найми до сусідів, групка вчорашніх комуністів стає олігархами і будує рабовласницьку державу, на чолі якої хоче поставити кримінального авторитета, оздобленого українськими й російськими емблемами...
Єдине, що ми певно отримали від незалежности – це відсутність депортацій під конвоєм до Сибіру і відсутність арештів за прояв української національної свідомости. Але й тут мені можуть заперечити студенти, виловлювані  за ознакою української мови на київському вокзалі в день народження Тараса Шевченка 9 березня 2001 року...
На кому й на чому тоді трималася ілюзія незалежности України? Її живили передусім уцілілі в’язні сумління і недомучені учасники УПА, для яких офірність стала нормою життя.  Її підтримували патріоти з України і з української діяспори, і левова частка українських видань та культурних заходів здійснювалася їхнім коштом. Ілюзію української незалежности  вони знов і знов живили і  повторювали словами Івана Франка:
               Невже задарма стільки серць горіло
               До тебе найсвятішою любов’ю,
               Тобі офіруючи душу й тіло?
Є щось релігійне, є щось незнищенне в патріотизмі українських ідеалістів усіх поколінь, згодованих поразками й оманами.
Збоку й здалеку здається, що з минулого залишився тільки попіл і дим зневіри. Злі й дурні карлики вже збираються на свій танок перемоги – і тоді несподівано й невідомо звідки збирається Майдан, якого ніхто не чекав. Вітер історії змітає всі карти й усі побудови карликів – на кону виступає вчора невидиме, яке є єдино справжнім! Вітер змітає також усі риторичні побудови “про волю й незалежність” – разом з іменами лицедіїв, чия сезонна роля закінчилася...
За суворими законами життя волю і незалежність добувають у боротьбі. Тому в День Незалежности згадують тих, хто поклав життя за Батьківщину. Це привчає до думки про вічну боротьбу за волю, яку треба здобувати і закріплювати працею кожного дня. Світ належить мужнім і діяльним, які втілюють божественні начала й пильнують Закон.
 

Об’єднання – це дуже українська тема. Ми завжди знали, як це добре, коли в народі єдність, яка веде до перемоги...
Чому ми це добре знали? Бо ми терпіли страшні поразки через роз’єднання і чвари.
  Всі покою щиро прагнем,
  Та не в один гуж всі тягнем
  Той направо, той наліво
Та пісня приписується Мазепі. Але її міг би співати і Ярослав Мудрий...
Правда, в ті часи Русь не знала ще церковних поділів. Але і тут не треба ілюзій – були! Якщо князь Андрій Боголюбський у 1169 році зруйнував Київські церкви, а з Вишгорода подався на північ з розбійною ватагою, укравши ікону Богоматері, то хіба це не гірше за церковні поділи?
Очевидно, не про єдність тут треба говорити, а про совість і глибину віри.
Тут явно поганська  психологія, де гордість, лукавство і заздрість зовні приховувалися святенництвом.
Тільки подумаймо: як той чоловік міг молитися до украденої ікони. І що то була за віра?
А звідси і ворогування зі своєю ріднею, зі своєю Батьківщиною.
Коли в ХІХ столітті побожні селяни почали потроху відходити від своєї Православної Церкви і записувалися „в штунди”, то в цьому була вина передусім Церкви, яка не була їм рідною матір’ю.
Вони побачили в німецьких колоністів-протестантів віру вимогливішу і зрозумілішу. І більшу єдність та співпрацю.
На ґрунті міжконфесійному ворогування не було, хоча й згоди це не приносило.
Сьогодні у нас майже всі заклопотані об’єднанням Церков. Це зрозуміло: Церкви ворогують, віра дискредитується, авторитет Церкви знижується.
Але чи причина  цього занепаду Православної Церкви в поділі? Може, поділ є наслідком? Брак християнського духу – це як брак сили притягання.
Коли прочитаєш теперішні пересічні публікації на церковні теми, то таке враження, наче розмовляють байдужі люди про щось далеке і приблизно знайоме.
Що УПЦ МП ні з ким не хоче єднатися і співпрацювати – це сприймається без аналізи, як первісна данність. Дехто знаходить пояснення в темному слові “канонічність”...
Дехто думає, що про греко-католиків нема  чого казати – “це інше”. А чому інше? А от вся справа в тому, щоб приєднати до УПЦ КП УАПЦ... Отоді вже буде об’єднання...
Причому до людей не доходить проста думка: для будь-якого об’єдання має бути попереднє постійне зближення, співпраця і постійні контакти. Адже було вже об’єднання  в 1992 році, і  тоді усі храми УАПЦ перейшли до УПЦ КП.
Чому ж Патріярх Мстислав не прийняв об’єднання? Він теж заповідав єдність Православної Церкви... Але він заповідав цілковиту відкритість і щирість.
Нещодавно на глухому хуторі прокотилася “радісна вість”: 28 травня в Тернополі представник УПЦ КП митрополит Василій (Боднарчук) і предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков) підписали “Акт про початок об’єднавчого процесу”...
Яка радість! Тільки постає питання: обидва владики живуть в Тернополі вже років десять – що вони робили досі? Яка між ними різниця? Митрополит Мефодій  був у УПЦ КП, потім перебіг до УАПЦ. Митрополит Василій навпаки, був у УАПЦ, потім опинився в УПЦ КП.
Кожен мав з цього свою вигоду. Але ж Церква від тих стрибків не змінилася – і не виграла...
Тернопільці не такі примітивні, щоб не розуміти, що “всякого прихоті водять за ніс”. Але не треба при цьому, поштиві батюшки, вдавати, що ви будуєте чи об’єднуєте Церкви. Ви просто ворогуєте і тягнете за собою громаду, яка знать не хоче ваших лукавств, а хоче мати добру Церкву і доброго священика. Якщо в Тернополі, загалом греко-католицькому, є два православні владики, які не дуже розрізняють УПЦ КП і УАПЦ, то вони напишуть “акта”, коли припече.
Владика Кудряков дійшов до точки, коли йому вже втрачати нічого... А підписаний “акт” – це як не як, а стеблина...
На хуторі прокотилася чутка, що архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор до них не приєднається,  бо має натягнуті стосунки з ними... А при чім тут стосунки, люди добрі, коли йдеться про Церкву?
Він прагне будувати майже на пустирі Церкву слідами Патріярха  Мстислава і Димитрія. Церкву відкриту, не ворогуючу з іншими християнськими церквами.
Якщо така відкритість і чесність буде з їх боку – можна говорити і про співпрацю, і про поступове об’єднання. Але на ґрунті справжнього християнства співпраця починається з того, що один пропонує свою допомогу іншому – без підступів лукавих. А об’єднання як перетасовування єпископів – скандалістів – це тільки новий ступінь розладу Церкви на шкоду народові.
Чому Православна Церква в Україні не приваблює молодь? Попри всі спокуси навколишнього світу молодь тягнеться до ВЧИТЕЛЯ. Знайти вчителя – то значить знайти свою дорогу.
Нині багато обману і на кожнім кроці – псевдовчитель.  Рекляма по ТБ влізливо пропонує рецепти до щастя і успіху. Екстрасенси знають, що кому треба. Фільми демонструють, як піддаватися спокусам...
Треба на чомусь обпектися і на власному досвіді переконатися, що потрібні стриманість, терпеливість і обачність на кожнім кроці.  Потрібен учитель.
Більшість навіть не запідозрює, що таким учителем є Церква. Вдома не привчали до молитви і до храму. В оточенні про церкву не говорять. На уроках про церкву як про джерело не згадують.  Спроба читати Євангелію ні до чого не привела, бо зміст її не лежить на поверхні. Читання Євангелії – то поступове піднесення по сходах вгору.
Саме  тут потрібен мудрий вчитель, терпеливий і вимогливий. Такі вчителі як Сковорода, Шевченко, Гоголь в підручниках підмальовані в червоний колір.
Президент України В.А. Ющенко  запропонував елементарне навчання християнської азбуки в школі.
Який галас зчинився!
Коли чотирьом поколінням примусово накидали атеїзм в школі й на вулиці – усі мовчали і схвалювали. Богохульство  з хамством не знало обмежень і стало нормою.
Воно творило тип аґресивний і самовдоволений, водночас замкнений від інших ідей і свіжих вітрів. Цей тип людини легко вивчив, де “за”, де – “проти”, а от задуматись над позитивними основами життя, над вірою предків і духовними основами культури не було часу. Газети про це не писали...
Таємниця духовної сліпоти глибша за таємницю інтелектуального лінивства.
Більшість тих, хто захищається від “насильного” введення в школу основ християнської етики, не має поняття про учительний зміст Біблії і про  те, чого нас навчав Христос, хоча іконку Христа нині загалом прийнято мати про всяк випадок.
Комуністи нині вірують в Московський Патріярхат, соціялісти популяризують Шевченкові переклади з Псалтиря, професійні атеїсти нині стали розважливими релігієзнавцями, а всі разом вони – проти того, щоб дітям давати духовну абетку культури.
Читати ліберальні інтерв’ю професора-релігієзнавця Колодного – одна приємність.  А коли доходить до вивчення християнської етики в школі – професор обурений, що в школі діти атеїстів можуть вивчати основи християнської етики. Діти  атеїстів є власністю атеїстів!
Але згадайте, пане професоре, що ваш курс атеїзму примусово вивчили діти релігійних батьків, злегка підсміхаючись з вашої “філософії”. А погодьтесь, що атеїзм рівняти до християнської етики – все одно, що мінус один рівняти з плюсом один.
Засноване на негативному принципі марксистське клясове учення змушена була, згорбившись, тягти на собі вся країна. А тепер ви за те, щоб горбатий мав право робити свою дитину горбатою – і щоб не сміли вчити її випрямлятися.
Але тут я чую голос плюралістів, які гадають, що нуль без палички має таке саме право, як і нуль з палочкою, і вони мені натякають, що то я горбатий, бо з хрестом, а вони, як туристи – з рюкзачком.
Бачите, панове, це вічна тема. Леся Українка, по вашому “атеїстка”, роздуми про те, “що дасть нам силу”, закінчує відповіддю: “Хрест”.
Після цього можете не сумніватися, що освіту і культуру  - без релігійної основи  - вона готова передати вам до рюкзачка.
Рюкзачок має, звичайно, переваги: коли його десь забудеш – можна купити новий.
А ось що думає про християнську етику  Віце-прем’єр з гуманітарних питань Микола Томенко: “Чи вважаєте ви за необхідне викладання українським школярам предмета “Християнська етика”? Якщо так, то що робити з дітьми, які сповідують інші релігії”. – Думаю, що це не може бути обов’язковим предметом. Це, мабуть, буде факультативом. Предмет викладатиметься в контексті етики віри, основних релігійних засад.  Я, наприклад, в молоді роки підробляв учителем в художній школі в Київі, бо тоді аспірантська зарплата була маленька. Викладав предмет “Людина і світ”. Чесно кажучи, навчався разом із своїми підопічними. Коли ми дійшли до релігієзнавства, розповідав їм про Біблію і Коран.  Такий принцип їм подобався. Я не кажу, що це гарний приклад, але викладати предмет можна з різною специфікою, залежно, наприклад, від реґіонів. Тут не може бути єдиних правил.” (Інтерв’ю в газеті “День”).
Як бачимо, це питання його заскочило зненацька, наче якесь другорядне і недоречне. Майже так само, як закриття двох українських газет: “Наша віра” – в результаті погрому, і “Кримська світлиця” – за браком підтримки.
Тут керуєш, можна сказати, державою, а доводиться реаґувати або не реаґувати ще й на таке.
Але ж питання тільки но починається для того, хто думав про головне: як вводити найсерйозніший предмет “Християнську етику”, де не орано і не сіяно.
Не про те сперечаємось. Нам  потрібен мудрий вчитель, який міг би пояснити, як наука Закону, як віра тримала наш народ сторіччями, як вона дала нам силу боротися за волю, як вона вчила порядности, чесности. Як Церква навчала і етики, і естетики.
І тут я все ж таки схиляюсь до думки, треба починати орати, хто як може.  Треба колись починати думати і говорити про головне – з вірою і бажанням.
 

З думок Папи Йоана Павла ІІ

“І ще раз, земле України, бажаю тобі… спокою. Залишаю в своїм серці незабутні спогади. До побачення, приязний народе, якого обіймаю почуттям симпатії і милости. Дякую за сердечне прийняття і гостинність, яких не забуду ніколи…
 До побачення Україно! Дорогі браття і сестри, проказую разом з вашим поетом і разом з вами: Нехай Бог охороняє вас завжди - “о святий, святий мій краю”. Прошу Всемогучого Бога, щоб благословив тебе, народе України, щоб вилікував всі твої рани…”
***
“Надійшов час, аби підготувати молоде покоління апостолів, які також без страху проголошуватимуть Євангелію. Для кожного охрещеного важливо, щоб місце незрілої віри, яка є тільки звичкою, посіла зріла віра, яка виражається у свідомих та відважних особистих рішеннях.”
 

В Західній Україні привезені  “совєтські вчителі”  свого часу перевиховували дітей, щоб ті не віталися, як їхні “темні” батьки: “Слава Ісусу Христу!”, а були “сучасними, культурними” людьми.  І люди таке “виховання” не прийняли. Так само й наші діди на Східній Україні  не приймали  й боролись проти безбожних колгоспів. Але їх зім’яла нелюдська влада.
Ось ці духовні рани й повинна лікувати зараз Церква, щоб одурманені люди опритомніли, щоб припинити взаємну ворожнечу і зневіру.
... А як у нас постять? Ми вже, можна сказати, з’їли природу і вже доїдаємо самих себе. І це вже питання життя і смерти для всієї плянети.
Пророк Ісая вказує, що стримання тіла має відбуватися на тлі доброчинства. Піст – від числа до числа, а добрі справи не мають термінів. ... В Давньому Римі натовп вимагав “хліба і видовищ”. У нас нині вимагають “м’яса і видовищ”. Тож нехай уряд дбає, щоб народ не голодував, а Церква для рівноваги добивається, щоб вірні постили 200 днів на рік.  Власне, раніше так і було.
Церква має об’єднатися, стати Помісною, щоб розв’язати великі духовні проблеми. Церква має працювати для оздоровлення  і спасіння людей і народу.  Як працював Христос, цінуючи час, відпущений Йому Отцем для життя на землі.
А покищо в Православній Церкві, щоб сказати правду, потрібно стати трохи юродивим.  На них не зважають або ж просто викидають із храму.
Людмила ОГОЛЬЦОВА,
селище Водянське, Добропільський р-н, Донеччина
 

Останнім часом англіканські школи користуються дедалі більшою популярністю серед англійців. Ілюстрацією цього буму може бути недавній скандал – директор католицької початкової школи у Лондоні Марґарет Гіллепсі обманним шляхом записала свою дочку в англіканську школу, заявивши, що живе неподалік.
За британськими законами, релігійна громада будь-якої деномінації може відкрити свою школу, отримавши фінансування від держави. Церковні школи, таким чином, вписуються в систему “громадської”, тобто безкоштовної освіти. Сьогодні Церкві Англії належить трохи менше ста середніх шкіл, і ріст їхньої популярности змусив лідерів деномінації думати про відкриття ще сотні навчальних закладів.
“Чутки про високий рівень навчання у церковних школах – ось що в першу чергу приваблює батьків, – заявив національний директор розвитку шкільної освіти у Церкві Англії Девід Вітінгон. – Батькам потрібна якісна освіта для їхніх дітей, а також для них є важливою й етична сторона навчання, моральне виховання і дисципліна”. За словами Вітінгона, останнім часом в Англії з'явилися 29 нових англіканських шкіл. У більшості випадків це колишні світські заклади, батьки учнів яких вирішили передати ці школи в управління Церкви.
 

ЯМЧУК  П.М. “ХРИСТИЯНСЬКИЙ КОНСЕРВАТИЗМ: ДУХ, ЕПОХА, ЛЮДИНА: МОНОГРАФІЯ.
– Луцьк: ВМА “Терен”, 2005

Консерватизм передбачає не догматичне дотримування віджилого, але милого минулого (хоча якраз таке розуміння консерватизму є досить поширеним омиленням), а сталі духовні засади, зорієнтовані на краще в попередньому досвіді людства, в поєднанні з адекватним розумінням сучасности та наявність чітких моральних пріоритетів, а також свого роду систем «табу». Відтак, сама така світоглядна система в силу своєї природи може й повинна виробити багато концептуальних візій людського буття та його перспектив. В тому числі й концепцію «добірної людини». Звісно, те, що ми викладаємо у роботі, не може вважатись вичерпним баченням проблеми консерватизму проблеми. Проте, є потреба засвідчити також початок розробки, а з іншого боку — спробувати зорієнтувати майбутній розвиток українських «добірних людей» у русло здорового консерватизму.
Український консерватизм від початку свого існування в передбарокову пору має низку сталих пріоритетів, а також орієнтації не на світські цінності, а на сковородинівське «духовне золото». Про ролю українських консерваторів та консерватизму в обороні православної віри та розуміння ними самими поняття «добірна людина» ми будемо говорити, коли міркуватимемо над феноменальною не лише для української, але й для світової культури постаттю І. Вишенського. Слід зазначити, що від доби існування в українському суспільстві феноменальних постатей, подібних до нього, консерватизмові як системі ідей у нас довелось пережити багато тяжких періодів, в тому числі й періоди повної або майже повної відсутности консервативної ідеї в українських інтелектуальних колах. Частим також було зведення консерватизму на рівень, як зазначає І. Лисяк-Рудницький: «Стихійного консерватизму селянсько-козацьких мас... пошани... царської влади» [1, Т. 2, С. 126], який, звичайно, не міг розвиватись у руслі національному, і, певною мірою, був штучним та чужорідним явищем.
 

Чи можуть дозволити собі добрі батьки не дати своїй дитині світогляд, віру в Бога і знання про світ, що передаються  з покоління  в покоління і надають силу людині нести далі світло життя? Звісно, добрі батьки і в думці такого не припустять, щоб позбавити дитину володіння власним світом – цієї основи основ, яка робить її сином свого народу і дитям Божим. Відомо ж бо, коли хтось збивається з цієї духовної дороги, то стає здобиччю чужих впливів, безликим інструментом хижої сили.  Чим страшні були яничари, вкрадені у батьків ще малими дітьми? Тим, що їм нічого не можна було пояснити, вони не знали свого – рідного – світу, а були використані чужим, як сліпа, примітивна і нещасна (пропаща) сила.
Сьогодні, коли в пресі лунають достоту підступно – блюзнірські   заперечення проти навчання дітей в школі етики віри, під тим приводом, щоб бува не порушити “права людини”, яка вважає себе атеїстом чи там ще кимсь і дуже боїться, щоб її дітей не “примусили вірити в Христа” (так наче не зрозуміло: віра в Бога – дар,  що осягається особою ціле життя) – і то в країні, народ якої, попри все, і нині усвідомлює себе християнським, – складається враження, що у дітей якраз і хочуть відібрати право на цілісний, життєдайний і вільний світогляд свого народу, що формувався на основі віри в Бога. Натомість дітям “великодушно” хочуть запропонувати набір відчуженої різнорідної “цікавої” інформації – на вибір, (чи не лукавство!). Інакше кажучи пропонується передати дітям (а отже помножити багатократно) теперішній хаос у головах, занепад духу, зневіру, брак самосвідомости, віри й культури… Про наслідки такого кроку страшно й подумати. (Та й хіба їх не видно вже і в сучасності?). То було б все одно  що сказати юному поколінню, ніби український народ не спромігся за віки існування ані пізнати Бога (бо влада не впевнена, чи дітей треба вчити прабатьківської віри); ані  не витворив своє слово ( бо ми, неначе жебраки, позичаємо чужу мову для дітей, а своєю – навіть перед Богом у Церкві – нехтуємо – бо боїмося порушити “права человека”; ані не потрудився викшталтувати власну культуру (бо та поверховість, що нині запанувала чи не повсюдно – є тотальною зневагою української культури). Але сказати так новому поколінню – буде неправдою.
“Етика” супроти цілісного християнського світогляду підозріло нагадує “моральний кодекс комунізму”. В ній також апріорі закладається духовна безбатьківщина, культурна бездомність, і невіра в Бога – фактично як “норма” – за нібито вільним “вибором”. Отже, істини для нас нібито й не існує.
 

Добре, що газета працює над питанням викладання «Етики» та «Християнської етики». Особисто я негативно ставлюся до впровадження першої дисципліни. Спонукання п’ятикласників та шестикласників до дискусії на неоднозначні теми можуть мати досить небезпечні наслідки. Це всеодно, що дати дитині, яка живе у бездуховному суспільстві, пульт від атомної бомби (подібне знаходимо у творі В. Ґолдінґа «Володар мух»). Навпаки „Християнська етика” має духовне підґрунтя,  і школяр, приміром, починаючи вивчати «Правознавство» у 9 клясі, зможе ясно усвідомити,  чому ті чи інші правові норми прийнятні для суспільства, що має християнські традиції.
Ігор Ціко,
С. Новоолександрівка на Донеччині
 

НАУКОВЦІ УКРАЇНИ ЗВЕРНУЛИСЯ ДО ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ З ПРОХАННЯМ ВИПРАВИТИ НЕАДЕКВАТНІСТЬ У ВИСВІТЛЕННІ ПРОБЛЕМИ ПОХОДЖЕННЯ СВІТУ У НАВЧАЛЬНИХ ПОСІБНИКАХ
Подаємо фраґменти з цього звернення:

Неадекватність полягає у безпідставному наданні переваги лише одній з можливих гіпотез  походження живого та неживого світу, а саме, еволюційній. Утім, серед науково-філософських гіпотез Походження, крім еволюційної, є ще креаційна та інші.
Надання виключної переваги еволюційній парадигмі порушує чотири статті Конституції України: ґарантоване право кожній людині на вільний розвиток своєї особистости (ст. 18), на свободу думки і слова (ст. 29), на свободу совісти й релігії (ст. 30), на освіту (ст. 48).
Ідея створення світу надлюдським інтелектом – це перше, що спадає на думку при погляді на складну атомарну, клітинну та небесну механіку. Величезна кількість видатних вчених обстоювали її, як щось очевидне. Серед них Галілей, Копернік, Кеплер, Декарт, Ляйбніц, Бойль, Ньютон, Ейлер, паскаль, Ломоносов, Вольта, Ампер, Ерстед, Берцеліус, Фарадей, Максвел, Ліней, Кельвін, Пастер, ле Шательє, Стено, Кюв’є, Вірхов, Мендель, Бекерель, Планк, Ейнштейн, Комптон тощо.
У розумінні устрою  Всесвіту дійсно можна обійтися без ідеї Творця, але у розумінні Походження цього устрою не можна обійтися без ідеї Творця.
На цій підставі ми вважаємо за доцільне забрати з підручників ті “істини”, які є спростованими чи непідтвердженими, а також адекватно представити альтернативні (креаційні) тлумаченння цих же фактів.
Доводимо до Вашого відома, що стан справ у цьому питанні практично в усіх країнах кращий, ніж у нас.  Так, в Російській Федерації нещодавно вийшов повноцінний підручник “Общая биология” для 10-11 кл. загальноосвітніх установ, у якому всі факти тлумачаться у креаційному ключі.

ЧОМУ ПОТРІБНО ЗМІНЮВАТИ ПІДРУЧНИКИ?
Виклад питання походження світу у теперішніх підручниках є вкрай однобічним. Червоною ниткою скрізь проведено думку, що люди колись були мавпами, мавпи — ящірками, ті — амебами, амеби — камінцями в океані, самі ж камінці виникли з водню, який, нарешті, виник з вакууму. Причому, ця думка подається не як гіпотеза, а як наукові дані. Таким чином, авторитет науки в питаннях устрою світу використовується для виправдання абсурдних фантазій у питаннях Походження устрою світу.
Величезна кількість видатних вчених обстоювала і обстоює ідею створености світу якимсь надлюдським інтелектом. Навіть сам Дарвін казав, що клітина могла піти лише від Бога, та що головним доказом існування Бога є сама наявність різноманітного і складного живого світу. Ейнштейн і той казав, що на теорію еволюції очікує повне забуття, арґументуючи це нездоланною прірвою між тваринами й людьми у вигляді наявности абстрактного мислення в останніх.
Вісім років тому 53 провідні учені США, серед яких 24 Нобелівські лавреати з біології, хемії та фізики, опублікували книгу "Ми віруємо", виразно проголосивши свою креаційну позицію. Цю позицію вони спирають на спостережену ними високу упорядкованість параметрів Всесвіту, а також на цілковиту збанкрутілість дарвінізму. Таких даних у підручниках чомусь немає.
Питання Походження — ключове при формуванні світогляду
Питання Походження Всесвіту є центральним при формуванні світогляду особистости. Деформуйте центральний стрижневий момент картини,  й ціла картина деформується. Про рішучість впливу цього світоглядного питання на спосіб життя людини годі й казати. Досить лише згадати думку, нібито зародок до певного віку не є людиною, що забрало за останнє сторіччя набагато більше життів, ніж війни.
Викладання еволюції є абсолютно прийнятним, коли поряд повноцінно викладається альтернативне креаційне тлумачення походження речей. Почувши різні варіянти, учень вибере більш обґрунтований, так що теорія еволюції полегшуватиме розпізнання справжньої ваги креаційних ідей. Еволюційні байки слугуватимуть для контрасту. Але еволюціоністи наполягають на викладанні виключно теорії еволюції. Чому? З різних причин. Однією з яких є намагання контролювати формування світогляду людей. Наполягання на вивченні учнями лише еволюції має на меті вселити учням думку, що вони всього лише тварини, які еволюціонували, не більш як випадковий перерозподіл матерії.
До будь-якої спроби не погодитися з однобічністю викладання вони чіпляють ярлик "мракобісся" та шукають тут зв'язок з релігією. Однак проблема Походження разом з інтелектуальним її вирішенням є фундаментальною світоглядною річчю, більш широкою, ніж конкретна специфічна система знань.
Таким чином, креаціонізм чи еволюціонізм не має безпосереднього стосунку до релігії, слугуючи лише підкладкою для підсилення чи послаблення позицій релігії. Проте, розбудова релігії на цій підставці є зовсім окремою річчю.

ПРОВЕДЕННЯ ЩОРІЧНОГО СИМПОЗІЮМУ
Пропонуємо започаткувати щорічне проведення Всеукраїнського симпозіюму з проблеми походження світу, його результати публікувати у вигляді щорічного збірника наукових статей. Наклад щорічного збірника мусить становити не менше 20-40 тисяч примірників. Публікація збірника мусить фінансуватися коштами Міносвіти і частково коштами закладу, у якому проходитиме симпозіюм.
Одразу ж після виходу кожного збірника наукових статтей за результатами симпозіюму щороку створювати державну комісію зі створення підручників з рівним представництвом   обох   сторін  (еволюційної та креаційної).
ДОЦІЛЬНО ВЖЕ ЗАРАЗ ВІДКЛАСТИ ЗАПЛЯНОВАНИЙ ВИПУСК НОВИХ ПІДРУЧНИКІВ, ЯКІ ПОВТОРЮЮТЬ ХИБИ ПОПЕРЕДНІХ, ДО РЕЗУЛЬТАТІВ ШИРОКОГО ОБГОВОРЕННЯ ПРОБЛЕМИ. ВВАЖАЄМО ТАКОЖ ДОЦІЛЬНИМ ВВЕДЕННЯ НОВОГО ПРЕДМЕТУ З НАЗВОЮ "ВЧЕНІ ЗНАХОДЯТЬ БОГА".

Підсумок
Вищенаведене обґрунтовує необхідність зміни підручників у ділянці проблеми Походження. Назріла необхідність забрати з підручників ті речі, які є спростованими чи непідтвердженими, а також адекватно представити альтернативні креаційні тлумачення цих же фактів. Ясна річ, хто наважується порушити таке питання, той наважується розворушити осине гніздо. Але підручники потрібно змінювати. Принаймні, конче потрібне широке обоворення цього питання, бо походження світу є центральним світоглядним питанням, і тут одне діло подавати гіпотези науки з чітким зазначенням слабкости цих гіпотез, а зовсім інше — без такого зазначення й з прихованою думкою, що це єдиний правильний напрям думок. Ми не стільки проти наведення еволюційних фантазій у підручниках, скільки проти замовчування їхніх слабкостей та незгадування сили креаційних поглядів.
 

Вітаю вас з радістю неповторного свята. Саме з радістю. То є великий дар уміти радіти, переживати радість і творити навколо себе свято.
Радість, як і любов – це дар. Але це і наука, яка особливо важлива в порожнечі, де нема стимулів, нема приводу для радости.
В звичайному євангельському привітанні “Радій” було нагадування і підбадьорення, і відшукування в собі внутрішньої радости.
Ця наука буде важливою на порозі іншого життя, коли позаду світиться так багато, що залишить вдячний слід. І теплота, яка не вичерпається.
А навколо – світ, який створило для себе і для вас моє покоління активних учасників чужої гри. Світ, про який написано книги зі страшними назвами. Але згадаймо хоча б автора “Великого терору” і “Жнив скорботи”. Остання книга Роберта Конквеста: “Роздуми над сплюндрованим сторіччям”. Невже таки сплюндрованим? Чи йдеться про змарновані зусилля чотирьох поколінь, яким замінили засади любови на неґативний принцип ненависти?
Мабуть, кожна епоха пише свого “Гамлета”. Я вам прочитаю свого. Вірніше – свій переклад з Пастернака
 
Гомін стих. Я став на краю кону,
Похиливсь у роздумі німім
І ловлю в далекім відгомоні –
Що то буде на віку моїм.

Проти мене чорна темінь ночі –
Тисячі очей в сліпій лорнет.
Якщо тільки можна, Авва Отче,
Чашу цю від мене відверни.

Я люблю той задум Твій незламний
І я згоден ролю ту нести,
Тільки зараз грають іншу драму,
І мене на цей раз відпусти.

Але все накреслено у слові,
І фінал уже призначив Ти.
Я один крізь фарисейську повінь.
Вік прожить – не ниву перейти.

Може людям завжди здається, що “зараз грають іншу драму”, не мою? Але ж то таки правда, що високий хрест – легше брати.  “І я згоден роль оту нести”.
Якби нам на слідстві сказали: “Він хоче нас навернути до свого неіснуючого Бога!”
Якби закинули: “Він намагається відібрати в юних будівників комунізму головне – віру в прекрасне майбутнє”...
То можна було б відповісти: “Може і так. Тільки я б це назвав скромніше: “Хочу говорити правду вголос. І я хочу почути вашу відповідь на мої запитання”.
Але вони запропонували ролю в калюжі, де дрібні фарисеї допитувались: кому ти говорив свою правду, де і за яких обставин?
Усі великі і тривожні питання і голоси були потоплені в калюжі фарисейства,  в калюжах лжі. І ці калюжі досі отруюють повітря. І засмоктують.

***
В наших координатах не уникнути хреста, який є наскрізним символом.
Христос народився, щоб ми народились. Христос проповідував , щоб ми проповідували. Христос ніс на Голготу хреста, щоб ми несли. Христос воскрес і вознісся – щоб ми з принижень та мук воскресали і  - возносились.
Нам не уникнути тієї висхідної дороги – і свого хреста. Правда є завжди люди, що суб’єктивно уникають і вершини, і низини. Але стихії трясуть і кидають ними, як речами, як безсловесною тварю. І то ще питання, кого більше болить – того, хто вільно несе, чи того, кого змушують.
Одні йдуть, інших женуть чи ведуть, і не конче вожді...
“Всякого прихоті водять за ніс” – співає чиновник у Котляревського. І уточнює: “Всякого манить к наживі свій біс”.
Між найвищими максимами християнства і цією піснею, що пародіює Григорія Сковороду, пливе ріка життя, заплідненого духом християнства і наповненого породженням християнської культури. І споконвічно стоїть проблема вибору між Сціллою і Харібдою. Перша побирає жертви, страшні і явні,  неуникні.
Друга – непомітно поглинає все.
Здалеку і збоку так очевидно, що краще вже принести жертву.  Але спробуйте людям говорити про офірність і самоофіру – цього здебільшого  не сприймають серйозно.  Загалом сприймають, а щодо себе – ні.
Біля спокусливих берегів Харібди вони гинуть без боротьби, без драми, без подвигу...

***
Цілими століттями зринає питання, чи змінило христинство характер життя, чи переінакшилось життя... Але як поставити експеримент для порівняння? Яким було б наше життя без того тисячолітнього світла?
Одне ми повинні сказати напевно: на землі, в різні часи, в різних країнах з’явилися високі  світильники, засвічені Святим Духом. Це настільки однозначно, що важко собі уявити, чи мали б ми Рафаеля, Сервантеса, Шекспіра, Баха, Бетховена, Гоголя, Достоєвського, Шевченка поза християнством?
І що ми могли б поставити – за глибиною і ясністю думки – поряд з Біблією? Або що можна їй протиставити рівноцінне?
Звичайно, з позиції нігілізму чи матеріялізму були протиставлення. Тільки заперечення не є протиставленням рівноцінного. Нуль – це не арґумент.
Зрештою, ціле ХХ століття було навповнене активністю теорії і практики нігілізму, матеріялізму та наукового позитивізму. Практику ми відчули у пустошенні багатств природи і “людського матеріялу”.
І тоді особливо оголилися вічні примари, зауважені ще Кантом як історичні повтори: плетиво безумства, інфантильне марнослав’я і жадоба нищення.
Що залишилось від теорії, чи візьмемо ширше – що залишилося від літератури і філософії, породженої матеріялістичним світоглядом?
Мене,  ще студента, зажди гнітила низька стеля і безнадійні мілини плаского матеріялізму. Все у них було ясно і просто. Як любив повторювати Василь Симоненко: “ в калюжі глибоко не пірнеш”. Але ту саму калюжу мав на увазі Олександер Довженко, приречений “визбирувати зорі в калюжі”. А це метафора дуже містка: вона натякає на похилені додолу голови і очі, які бачать небо лише  в такому опосередкованому відображенні.

***
Як відомо, визначальним для культури є питання, який тип людини породжує та культура, той лад, та система.
Ми усі знаємо, який тип вождя породжує його філософія. Ми також знаємо, яку кількість репресованих вона породжує. Але чи знаємо? Адже репресовані не лише страчені і ув’язнені – репресовані також раби системи, часом і вдоволені собою і своїм становищем. Репресовані низькою стелею.
Звичайно, система нівеляції породжувала тип людини з заниженим рівнем гідности  і дуже низьким рівнем відповідальности.
Отже, антихристиянський експеримент у тоталітарних системах  дає нам певну відповідь на питання про тип людини християнської і антихристиянської культури, наскільки можна коректно відділити ті культури одну від одної, оскільки в основі їх та сама традиція.

***
Кілька слів на захист подвижників високої дороги. З них підсміхався плаский розумник Вольтер.  Над тернами месій кривлявся Гайнріх Гайне. А уміркований і вгодований чоловік просто ставить їм себе за приклад...
Ми святкуємо розп’ятого Христа як втілення принципу Любови. Втілення мудре і недосяжне, як символ.
Але поряд з нами колись жили  і тепер живуть люди високих принципів, за які дорого платять. Мученики високої думки, яких не розуміють. Мученики правди, якої світ не хоче прийняти. Мученики високих пересторог, яких не слухають.  Мученики за гріхи  світу дрібних маловірів і байдужих ловців задоволення.
Я часто згадую українського Дон Кіхота, вчителя з ласки Божої Олексу Тихого.  Як він мовчки страждав і в яких муках умирав – страшно подумати. І ніколи не дозволив собі ні каплі брому.
Який провіденційний сенс був у тих його бичуваннях і муках? Внутрішньо він відчував потребу потерпіти за друзів.  Потаємно він, можливо, почував себе покутником за гріхи сучасників. А психологічно як педагог він потерпав, що за зрадою одного принципу, за одною поблажкою собі – далі піде безпринципність і втрата самого себе.
За великим рахунком він мав рацію. Але за  резонним людським рахунком за безкомпромісністю він не просто платив життям, а терпів муки за кожен урок принциповості. За великим рахунком він залишив по собі великий приклад, який живе і житиме.
Коли зараз читаєш самовиправдання службовців чи журналістів, які зрадили задля більшої зарплати, нібито задля сім’ї, то здається, ніби падаєш з верховин в болото. І що світ уже йде з базару...
Але знов і знов несподівано з’являються лицарі честі і просто порядні і чисті люди, які відновлюють в собі образ і подобу Божу – і живлять надію.
І тут постає питання: звідкіля вони приходять? Від самої природи? Але ж дитина щоденно отримує уроки добрі і лихі, бачить приклади гідні і мерзенні, переживає радість, прикрість і сором.  І це школа, якої не уникнути. Що не кажіть, але і в часи постмодернізму мученики високої дороги супроводжують нас на життєвих  перехрестях, і їхні мовчазні обличчя промовляють до нашого серця більше,  ніж галасливі герої вільного ринку і перелесники, окрилені успіхом.
Часи змінюються, але людські долі повторюються. За принципи, за високу дорогу, за нонконформізм – за все треба платити. І за вступ на дорогу служіння теж треба платити. Але поза служінням життя втрачає сенс і тратить висоту.
Принцип безкорисности лежить в основі етики.
Без нього нема естетики. З нього починається служіння. До  речі, разом з цим принципом матеріялізм відкинув і етику, і естетику, а служіння звів до слугування.

***
За порогом сакрального починається профанація усього, що було високим і таємним. Профанація має ланцюговий характер. Зі сфери наукової і мистецької вона зповзає в сферу міжлюдських стосунків. І тут вже підійматись особливо важко від рабства інертних форм.
Я б хотів звернути увагу майбутніх вчителів на три речі: перша – плекання пошани, друга – виховання почуття вдячности, і третє – служіння.
Я згадую історію, коли селянин зупинив коней і попросив пішого владику Андрія  Шептицького під’їхати на його возі.  Він вибачився за сміливість  пропонувати йому  їхати  на возі.  Але коли він поїхав в об’їзд села, щоб люди не бачили, на якому возі він везе  такого достойного чоловіка, то владика глибоко задумався:  такий народ, з такою культурою пошани,  має майбутнє.
І, з другого боку, мені згадується, чим мучився в далекому Сибіру наш вічний засланець  Павло Грабовський:
“Ні в одній країні брак самопошани так людей не жер”.
І він бачив причини цього в невольництві, в психології раба.
Виховання самоповаги і гідности, це зрештою, ступені піднесення людини до образу Божого. Гордих понижувати, принижених підносити – це вирівнювання шляхів Господові.
В глибокому занепаді в нас і культура вдячности, про яку так тонко загадано в Євангелії від Луки: 17. Христос оздоровив 10 мужів, слабих на проказу. “Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся і почав гучним голосом  славити Бога... А  то самарянин був. Ісус же промовив  у відповідь: “ Чи не десять очистилось? А дев’ять же де?”. Одна з центральних  притч Христових – про  невдячних виноградарів...
Невдячність Богові веде до невдячности ближньому. І йдеться не так про форми вдячности, як про закорінену культуру вдячности, яка збереглась серед народу більше, ніж серед інтелігенції.  Вдячність як чуйний стан душі...
Найбільш спрофанованим в наш час є служіння. А без цього нема ні священика, ні вчителя, ні громадянина.
Мені пригадується у “Fata morgana” М. Коцюбинського сцена самосуду. Прокіп Кандзюба віддавав громаді її збережене добро і прощався з громадою. Чийсь боягузливий глос подякував йому: “Страшно нам... Військо йде... Служив досі громаді... послужу їй востаннє...”
Це теж приклад того селянського аристократизму і гідности, яка не розмінюється.
Культура служіння найповніше висвітленна в Євангельских притчах, зокрема про першого і останього.
Але як далеко від неї відійшов наш світ узаконеного егоїзму!
Звичайно, психолог скаже: усе це вірно, але чесноти виховуються в піднесенні загальної культури. А на культуру, як і на освіту, у нас не вистачає бюджету.
Справді, ми живемо в світі, де ліквідують наслідки, а не випереджують причини. 70 років пішли на боротьбу з “тимчасовими труднощами”, які  таки плянувалися злим розумом зверху. Боролися з наслідками прискореної колективізації, війни, потім з наслідками  культу особи, з наслідками марнотратства, з наслідками  чорнобильської радіяції,  і, нарешті, - з наслідками комунізму.
... На кожнім кроці – аптечний кіоск. А  реклама рекомендує звертатись до лікаря Довженка, який лікує від алькоголізму, наркотичної, тютюнової залежности, енурезу і т.д. І вже не всі знають того Довженка,  який вчив любити, шануватися і плекати гідність.
Але білий християнський корабель у житейському морі обминає скелі  і потайні мілини і не боїться бур. Кожен, хто несе службу на ньому, діє так, щоб сьогоднішній день міг бути останнім. Кожен несе свій хрест. Тому нема тривоги, паніки і відчаю. “Мужність в серці, Бог – вгорі.”
В тисячолітній історії християнської Европи даленіє цитадель Духа і суворої віри, не завжди згармонізованої смиренною мудрістю.
Коли  на її місце поставлено гордого ідола раціоналізму, проголошено еру Розуму, то, здавалося, то вже назавжди. Але як давно цей ідол став міражем...
Навть надутий ідол науки,  з паличкою філософії позитивізму якось раптом упав на наших очах, і вже давно на нього ніхто на молиться.  Навпаки, часто посміхаються над слугою, що уявив себе паном.
І залишається те, що у відомому вірші Кіплінґа Recessional:
  Минає метушіння століть,
Проходять королі й вожді,
Та давній вівтар Твій стоїть
У серці скрухи і надій...
От тільки завжди бракує високих будівничих, які можуть як слід відбудувати цей вівтар для кожного нового покоління. Але ті, що виходять на вершину, знають, що хмари – то ще не все. За хмарами – сонце. Коли опускаємось – сонце ховається, коли підіймаємось – воно усміхається, і все змінюється в наших очах.
А може катастрофічне ХХ сторіччя явлене нам як притча про нерозум, що гордо оголосив себе розумом, і як урок банкрутства сили і надривного акцентування силових методів?
Адже події ХХ віку нагадують сатиричні мультики. Останній мультик був з кримінальним виплодом ХХ віку і змовою сильних, розбитою попаданням яйця...
А може ці уроки банкрутства готують нам стрибок на нову духовну височину, де наука і ралігія разом зійдуться  в “точці Омега” – за вірою Тийяра де Шардена?
У всякому разі перед вашими молодими очима щоденна безформність, де ви маєте кшталтувати матерію і прокладати дорогу, і випробовувати  щаблі  і випромінювати світло – зі стоїчною вірою і гідністю.
Тільки не забуваймо 103 Псалом:
“Посилаєш Ти Духа Свого – вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі...
Забираєш їм Духа – вмирають вони, та й повертаються до свого пороху...”
 

Ситуація навколо мозаїк Святої Софії у Константинополі

Безцінні мозаїки, які прикрашають купол собору Святої Софії у Константинополі (сьогоднішній Стамбул), потребують порятунку. Півтора тисячоліття вони зберігалися без будь-якого спеціяльного захисту. Проте сьогодні мозаїки обсипаються під дією конденсату та через порушення умов зберігання.
Експерти шоковані тим, що фраґменти мозаїк, які зображують Ісуса Христа, Богородицю і святих, зберігаються незахищеними в коробках. Історики мистецтва висловлюють публічний протест проти такої байдужости стосовно шедеврів. Професор Семаві Єіс заявив, що Айя-Софія страждає від некомпетентного проведення реставрації, і назвав скандальну ситуацію навколо фресок «ганьбою Туреччини». Ця архітектурна пам'ятка була названа «восьмим чудом світу», а з її мозаїками поводяться, як з непотрібом.
Всередині Айя-Софії – біля тисячі квадратних метрів мозаїки. Товщина її окремих частин змінювалася від століття до століття. Зразки VI і X століть мають товщину 6-7 мм, VII - біля 3 мм.
 

Історичний погляд, стверджений численними дослідженнями, ясний: ОУН-УПА вела національно-визвольну боротьбу за відродження Української Незалежної держави. Кредом їхньої боротьби було:
Здобудеш Українську державу
або згинеш в боротьбі за неї.

Змагатимеш до поширення сили,
слави, багатства і простору
Української держави.
А також:
  Свобода народам! Воля людині!

Не існувало в ті роки, як і тепер зрештою, іншої політичної чи військової сили, чи організації, яка б так виразно визначила свою мету  і так жертвенно до неї змагала. Перейдемо до історичного мотивування.
- Українські націоналісти вели війну за реальну незалежність України, і нема фактів, які б свідчили про участь УПА, як військової формації, у війні з Об’єднаними Націями на боці Німеччини.
- УПА, створена ОУН/б, була єдиним українським військом, що воювало за Українську самостійну соборну державу зо всіма завойовниками України – Польщою, Росією/СССР, Німеччиною та іншими. Боротьба ця діяла також на користь Об’єднаних Націй.
Право поневолених народів, а Україна до 24.08.1991 р. була поневолена, боротися за своє самовизначення і державну самостійність ґарантоване міжнародніми декляраціями: Атлантичною Хартією, ООН та ін. отже боротьба ОУН-УПА була леґітимною.
- ОУН-УПА від початку організувалася не тільки як збройна формація, але й як державотворчий орган.
- Всі поневолені народи у світі, яким колоніяльні імперії, а такою була Росія (СССР), не надавлаи незалежности, здобували їх збройною боротьбою, часто десятиліттями. УПА без допомоги іззовні чинила опір сталінській державі впродовж десятиліття.  Єдиним джерелом сили повстанців була підтримка місцевого населення.
- В другій половині ХХ ст. властиво всі поневолені народи Европи, Азії та Африки здобули свою національну незалежність, в більшості завдяки збройній боротьбі.
Тільки Росія (СССР) не спромоглась визнати право завойованих нею народів на самовизначення, криваво розправившись з національно-визвольними рухами і повстаннями в Прибалтиці, Україні, Польщі, Угорщині, Чехословаччині.
Слід підкреслити, що в УПА, як і в ОУН та в Українській Головній Визвольній Раді – підпільному українському парляменті, - брали участь українці зі всіх українських земель, - від Кубані до Лемківщини, від Чернігівщини по Крим,  а навіть з Зеленого Клину. Але також і не українці.  ОУН-УПА, дотримуючись кличу “Воля народам! Воля людині” зуміла зорганізувати військові підрозділи інших народів, які опинились на українській землі – узбеків, азерів, казахів та інших і залучила їх до боротьби з німецькими окупантами.
Окрім того, за сприянням ОУН-УПА італійські війська були зняті зі Східнього фронту, а мадярські зневтралізовані. Ось чому належить визнати також, що ОУН-УПА була воюючою стороною в ІІ Світовій війні на боці Об’єднаних Націй.
- УПА стала справді народною армією, бо її боротьба перш за все була спрямована на захист населення від аґресій нацистів та вивезення на примусові роботи до райху. Тому українських націоналістів, які потрапляли до рук ґестапо, розстрілювали на місці.
Нарешті потрібно сказати історичну правду – Росія (СССР), в складі якої числилась Україна (УССР), не була нашою українською державою.  Україну радянська Росія завоювала: отже Росія була завойовником, окупантом України.  Червона армія (РККА) не була українською армією, хоч в ній служили українці, як і в польській, австрійській, румунській, мадярській.  Така доля поневолених і поділених чужинцями народів.
Червона армія у війні з Німеччиною не воювала за Українську державу, вона воювала в даному випадку за повернення України під владу Росії (СССР). Отже, боротьба ОУН-УПА за Українську державу з окупантами була леґітимна.
 Іронія історії ХХ ст. полягає в тому, що Радянська армія двічі допомогла Німеччині відродити і зміцнити свою  військово-економічну силу: за угодою в Рапалло 1922 р.: за пактом Рібентропа-Молотова в 1939 р. За першою угодою Росія, порушуючи міжнародні санкції, накладені на Німеччину, що забороняли їй мати армію, допомогла відбудувати німецьку армію і вишколити німецькі офіцерські кадри.  В 1939-41 рр. Росія надала Гітлерові колосальну матеріяльну допомогу (нашим хлібом і сировиною!), а  також посприяла Гітлерові в уярмленні Західньої Европи. Росія була союзником гітлерівської Німеччини  і є співвідповідальна за злочин нацистів щодо народів Европи і свого власного. Тільки беручи до уваги все це можна оцінювати визвольну боротьбу поневолених народів в роки ІІ Світової війни і після неї, в тому числі і боротьбу ОУН-УПА за українську державу.
- Бандерівці у цій боротьбі покладались передовсім на власні сили, їм, - як і нам сьогодні, - потрібний був реальний суверенітет Української держави.
- Злочин, доконані совєтською Росією над українським народом і іншими поневоленими народами, перевищують всі злочини колоніяльних імперій. Це також важливо для розуміння визвольних змагань ОУН-УПА.
До речі, всі країни – Прибалтика, Польща та інші давно офіційно визнали збройну і політичну підпільну боротьбу, в тому числі проти Совєтської Росії як національно-визвольну боротьбу (війну) учасників, надаючи їм права комбатантів.  Одночасно офіційно визнано режим нацистський і комуністичий окупаційними, а каральні органи: ґестапо і НКВД за злочинні, а їх членів за злочинців. А у нас?
Ті, що вчора за саме спілкування українською мовою, за українську національну символіку, під якою сьогодні ховаються, арештовували, висилали на Сибір і розстрілювали мільйони людей, в Українській Незалежній державі, проти якої боролися, - мають статус “учасника бойових дій”, чи “ветерана”.
Однак правда є одна: діяльність ОУН-УПА була національно-визвольною боротьбою за Українську Самостійну Соборну державу, яка  завершилась, хоч не всі це ще усвідомлюють, актом проголошення Незалежности України 24 серпня 1991 року.  В боротьбі з тоталітарними режимами гітлеризмом і сталінізмом ОУН-УПА була воюючою стороною в ІІ Світовій війні на боці Об’єднаних Націй. І це мусить бути визнане.
Степан СЕМЕНЮК,
ветеран УПА

Наталя ЛИТВИНЕНКО-ОРЛОВА
Мурманськ, Росія
За газетою “Українська думка”, Лондон, 9-16 червня 2005

Від редакції. Мурманська область це місце заслання сотень тисяч заможніших українців, вивезених під конвоєм з України в кінці 20-х років.
 

В історії України є багато недостатньо досліджених сторінок. Одна з них – здобуття  Україною незалежности 1918-20-му рр. ХХ ст. За час незалежности Україна мала свого Президента, Уряд, власну грошову одиницю, герб, гімн, а також військо. Але недовго судилося тоді Україні бути незалежною. В лютому 1918 р. російські війська під командуванням Муравйова вдерлися на територію України. На боротьбу за свою незалежність постало все свідоме українське населення, більша частина якого становила еліту суспільства. Одним із найвідоміших оборонців був Симон Петлюра, який вважав, що Україна не зможе власними силами захистити свою незалежність. Тому закликав спільно з Польською державою дати відсіч московському свавіллю. Цю ідею підтримав генерал польського війська Юзеф Пілсудський. Україно-польські війська кілька місяців боролися за незалежність України, але в нерівних боях змушені були відступити на територію Польщі. Коли Україна втратила незалежність, петлюрівцям надали статус інтернованої армії. Не маючи можливости повернутися на Україну, петлюрівська армія назавжди залишилась на території Польщі, рясно вкривши її братськими могилами. На кожному петлюрівському цвинтарі і досі височить постамент з тризубом та надписом „Тим, що вмерли, але не зрадили України”.
Сьогодні, коли Україна стоїть напередодні 14 річниці Незалежности, ще й досі залишаються занедбаними та не вшанованими могили героїв, які в тяжкий час віддали життя за свою державу. Одним із ініціяторів впорядкування і вшанування цих могил виступила скаутська організація гарцерства польського ім. Александра Камінського. Вона запропонувала громадським організаціям України спільно з польською молоддю відновити поховання українських та польських вояків на території Польщі та України. І вже в 2004 році була підписана угода про спільні україно-польські заходи з відбудови солдатських поховань між Всеукраїнською молодіжною громадською організацією „Молода Просвіта”, Волинською організацією „Пласт” та гарцерами Польщі.
“Молода Просвіта” справді ще зовсім молода, бо існує лише два роки. На чолі з енергійним Віталієм Морозом вона впевнено крокує у вирі сьогодення. Її осередки є в багатьох областях України, а з минулого року розпочалася співпраця з Польщею.
Так, влітку 2004 року в рамках проєкту “Пам’ять поколінь”, за сприяння польської сторони було запрошено просвітянську молодь та молодь з Волині для відбудови цвинтаря у м. Каліші, де поховані хлопці, що полягли за незалежність України у 1918-1920-х рр.. Робота була знята на камеру і змонтована у фільм, що у квітні цього року був показаний на Міжнародньому кінофестивалі. Того ж місяця відбувся польсько-український едукаційний діялог у м. Згежі (Польща),  де були представники з Міністерства освіти та науки, директор школи Макарівського району, викладач з Оболонської гімназії. Семінар завершився підписанням ряду угод про подальшу співпрацю україно-польських освітніх осередків.
Цього року “Молода Просвіта” подала проєкт до Міністерства сім’ї та молоді і отримала кошти для подальшої співпраці у напрямку “Україна-Польща – Так!”.
І ось на початку липня 26 молодих просвітян вирушили до Польщі де у м. Сувалки відбудовували цвинтар українських стрільців. Зупинившись на мальовничому березі озера Мазури (м. Окартове), ми пірнули в обійми лісу та такий незвичний, як на мене, лад життя. Окрім “Молодої Просвіти”, на території табору були члени організацій “Пласту” та “Альянсу”, а також гарцери, що радісно прийняли і розташували нас у наметах. В перші дні з великим здивуванням та цікавістю українська молодь спостерігала та підлаштовувалась до строгої дисципліни та порядків, що не завжди та не всім були довподоби. Згодом і ранкова руханка, і апель з урочистим підняттям прапору та співом гімнів Польщі та України, де оголошувався плян на весь день, і варта біля наметів протягом доби, і чергування на території табору стали звичними та невід’ємними.
Після щоденної роботи на цвинтарі були невеличкі екскурсії у затишні містечка Польщі, мандрівка на катері по Мазурах, поїздка в м. Ожич на фестиваль туристичної пісні, де гурт молодих просвітян виконав “Червону руту” та “При долині кущ калини”. Були також незабутні вечори біля ватри, на яких спліталися у вінок польські та українські пісні під струни гітари та бандури.
Коли свою працю виконали, місцевий священик відслужив панахиду. Ми  всі помолилися, запалили свічки, символи вічности і жертовности.
Завдяки дружній та наполегливій праці української та польської молоді на занедбаному місці поховання українських вояків постали білі і чисті  хрести з тризубом. Під кінець цвинтар петлюрівців замайорів жовто-блакитними стрічками. На очах блищали сльози...
 Спіть спокійно, хлопці, ви, що вмерли за Україну.
 
 
 
 
 

Благодать
Бадьора свідомість ясна, вона знає всі докази, вона сприйняла на віру, вона не вагається, вона готова на подвиг, на жертву, на хресний шлях.
І смиренно схиливши коліна. молиться людина вранці і день “мирний, святий і безгрішний” готується прожити.
Так хоче людина. Та ось... день настав: увірвалися в серце звуки і заклики суєти, як у відчинене вікно вриваються звуки вулиці.
І що ж? Досить якої-небудь абищиці, відірваного ґудзика на сорочці вистачить, щоб темні хмари невдоволення, роздратування, злости піднялися з таємничих надр безсвідомого і затулили освітлене небо пильнуючої свідомости.
Вечір розкаяння зовсім не схожий на ранок надії.
Ось тут і починається драма – це велика мука трагедії “хочу і не можу”. Від смороду тіла смерти нікуди втекти і немає чим його заглушити...
Тяжка сізіфова праця.  Кожного дня мусиш  починати спочатку. Вранці піднімати величезний камінь на гору, щоб увечері  він знову скотився з гори, щоб на непідкупне запитання совісти, що зроблено  за день, з відчайною тугою відповісти “нічого” і побачити перед собою той самий камінь.
Зрозуміло лише одне – власних сил замало, ба їх і геть зовсім немає. І немає виходу з трагедії доти, поки не збагнені будуть у всій повноті  слова: “як гілка не може давати  плоди, якщо не буде вона на лозі, так і ви, якщо не будете в Мені”.
Можна мати всю віру і все знання, але говорити при цьому “Я”. Тоді в нагороду залишається лише камінь Сізіфа. І лиш тоді, коли любов скаже “Ти” – не скотиться під вечір з високої гори наш проклятий камінь. Лишень тоді, коли людина скаже собі, що вона – ніщо,  а Господь – все, аж тоді осягне, що означають слова “благодать Господа нашого Ісуса Христа” – переступить через непорушний камінь і ступить на вільний шлях, що веде до сяючих вічних вершин.
... “Неможливе людині – можливе Богові”... Істину цих слів, промовлених дві тисячі років тому, тепер може ствердити кожен істинно віруючий. Цей великий закон совісти сяє немеркнучим світлом у кожній щирій людській душі.
Помилуй і збережи нас, Боже, Твоєю благодаттю.

Світло
“І життя було світлом людей”... Світло. Це не образний вишуканий вислів. Це насправді світло.
Думки і почуття світяться. Світиться добра, привітна посмішка, світиться погляд любови і надії, світяться шляхетні одухотворені лиця.
Ми нашим слабким духовним зором недостатньо сприймаємо це світло. Але дехто з нас бачить ясно і чітко.
Світяться різні ідеї. Палають своїм власним світлом  істини різних релігій. І той, хто бачить світло цих істин, буде порівнювати їх не лише за логічними доказами, не лише за життєвою силою, але й за їхнім світлом.
В духовному досвіді християнства є повнота, яка дає змогу розрізняти світло різних зірок. В християнстві є аспекти і неприйняття світу, і любови до нього, і світло закону, і сяйво благодаті. Християнин може порівняти і вибрати, бо він бачить різне світло.
Світло Христове найяскравіше. Воно сяє навіть в пітьмі. В добрій посмішці грішної людини раптом з’являється небесне сяйво і освітлює все довкола, в тихому і ласкавому погляді несподівано, в глибокій ночі занепаду, спалахують нетлінні зорі. І сила гріха тане, руйнується.
Світло інших істин не таке, воно освітлює не весь простір довкола і через силу бореться з пітьмою. Геройські зусилля волі, пильна напруженість розуму народжують таке світло. Але світло благодаті вмить проганяє пітьму.
Хто бачив це, той знає різницю світла, той розуміє, що означають слова: “Було світло істинне, яке просвітлює кожну людину, що гряде у світ”.

Спокій
Про те що наші земні наміри і бажання не дають нам спокою і досконалої радости, нам усім добре відомо. Про те, що відречення від землі, умертвління всього земного спроможні дати спокій нірвани і незворушність стоїцизму, відомо декотрим. І це також зрозуміло.
Але як можуть дати спокій ярмо і тягар? Як можуть дати радість  і мир скорбота і мука Христа? Це і дивне, і непорівнянне ні з чим, і зовсім незрозуміле...
А тим часом про таке дивне, незбагеннне поєднання, про таку невідповідність лише й говорить Євангелія. Ярмо і свобода. Тягар і спокій. Скорбота і радість.
І ця невідповідність виправдала себе історично. Церква Христова живе і діє у світі і свідчить, що свобода лиш в ярмі і радість тільки в тягарі. Мільярди віруючих приходили до Христа і ніхто не був обманутий. Невідповідне, неспівмірне, суперечливе, несумісне перемогло природне, звичайне, звичне.
Звідки ж пролунав такий таємничий заклик до такого дивного спокою Хреста? Те, що люди шукали спокою в байдужості стоїцизму та безличності нірвани – зрозуміло. Це було цілковито по-людськи. Проте звідки міг знати  Розп’ятий на Хресті, що Хрест – це спокій. Знати, що всі, хто розпинався і розпинається з Ним, також отримували і отримують спокій? Звідки Він міг це знати? З досвіду людського? Ні. Він пізнав це лише зі Свого досвіду. І цей досвід був такий великий, що виявився більш правдивий, дійсний і глибший за досвід цілого людства. Досвід Особи став більший за досвід цілого світу.  Це неймовірно, це неприродно. Однак тягар і спокій також невідповідні, а тимчасом всеціло виправдані досвідом серця.

Краса
Велике світу – прекрасне. Погляньте на справи великих людей, мислителів, художників, поетів. Вони глибокі, геніяльні, величні, грандіозні, це правда, але окрім того, вони  ще й прекрасні, вони безперечно промовляють до естетичних почуттів.
Чи знайдеться така людина, навіть серед невіруючих, яка, заперечуючи істину Христа, заперечувала і красу Його діянь? “Мрійник, – кажуть скептики, – але яка чудова, прекрасна мрія. Кращої за неї не створив досі ніхто”.
– Прекрасно, – промовляєте ви, слухаючи величну сонату. Прекрасно, – прошепчете ви, наслухаючи тихий легіт синьої хвилі. Прекрасно, – захоплюєтесь ви, стежачи за грандіозною працею невтомної людської думки.
– Яка дивовижна краса, – вигукнете ви, чуючи тихі слова про ярмо благодатне і тягар легкий.
Відкиньте всі судження, забудьте про всі оцінки. Залиштесь лише з єдиним почуттям  краси. Де більше світла? Де більше захоплення? Де більше замилування? Екстазу? Натхнення, чистих і радісних сліз – цієї роси, що відсвіжує землю вашого серця?
Хіба не в останньому? Хіба не в “ярмі”? Хіба не в “тягарі”? [...]
Музика, живопис, думка, геній поета осявали не ціле життя, частина його ще залишалася в тіні і хаосі. А Слово Христове і діло  Христове? Воно проникало до глибини сердець, воно, живе і діюче, на мить дало вам почути гармонію Всесвіту і гармонію всієї нашої істоти. На мить... так! Та все ж ви побачили красу Лиця Його невимовну...

Син
Є майже непередаваний словами, ледве вловлюваний розумом, нечітко пізнаваний серцем доказ божественности Сина. Він відкривається лише при напруженому і допитливому вгляданні в духовне життя сили, при постійному вглиблюванні в творчість духовного досвіду.  Цей доказ іде від сили. Словами логічних формул його зобразити важко.  Та хоч яка безнадійна ця спроба, віруючому нестерпно хочеться висловитись, хочеться передати іншим свої останні духовні основи, знайти слова, зобразити відтінки, окреслити бодай контури.
Цей доказ з’являється в години сумнівів, коли розум лукаво запитує: та сила, те світло, той спокій, та радість, та краса, та повнота, що є в християнстві, чи є також і в інших релігіях?  Вона є скрізь, де є Бог! Так свідчить досвід усіх містиків.  Вся сила від Духа.  То навіщо прийшов Христос? І що ж є особливе духовне у Синові?
Вдивіться у свій духовний досвід, і ви отримаєте відповідь.  В досвіді вашої молитви є напрямленість до Отця. Спробуйте молитися Отцю поза Сином!  Ви отримаєте певне почуття. Моліться Отцю через Сина! Ви отримаєте інше боговідчуття. Порівняйте перше і друге, і ви побачите, що в Синові, тільки в Синові, повніше відкривається Отець, що світло, спокій і радість Отця  дані лише в Синові. Отже, така виходить воля Отця! – Це тому, що ви – християни, це справа певного навику, – каже скептичний розум. Проте духовний досвід знає те, що він знає. Добре, – відповідає він, – так, саме тому що ми християни, ми і можемо судити й порівнювати, адже порівнювати дві величини можна лише в єдиному досвіді, бо лише той, кому відкриті і Отець, і Син, здатен мислити духовно, бо лише “духовний судить про все, а про нього судити ніхто не в змозі”.
Такий ось доказ, слабкий, блідий, непередаваний, невимовний. Проте хто знає – той знає!

Таїнство
“Наблизьтесь до Бога, і Бог наблизиться до вас”. Жодна релігія не дає такої сили близькости до Бога і близькости Бога, такого світла і спокою богонаближености, як християнство. Боголюдина – шлях світових релігійних шукань. Він – Істина, шлях і ідеал, сполучені в єдності нового вічного життя в Ісусі Христі. Побачити в історії величне шестя і пришестя Сина Божого, те ж саме побачити і в досвіді особистого життя, збагнути, що в Боголюдині Син Божий став Сином Людським – означає відчути всією своєю істотою потребу таїнств, і насамперед – таїнства Євхаристії.
Живе наближення до Боголюдини вимагає живого доторку до Божественної Особистости. Це всезагальний, простий і природний психологічний закон. І самого доторку мало.  Потрібно прийняти в себе божественну плоть і кров, з’єднати їх із власним тілом. Без Євхаристії  і без таїнств не було б завершености і повноти істини про Боголюдину, а без цієї істини не було б сенсу у всій світовій історії.  Чи не є відтак Євхаристія такою справою, в якій уся  світова історія, весь її ідеальний смисл отримують своє реальне існування. Наближається людина, і Бог наближається, і знищується рабство відчуженности, і встановлюється святійше і найвеличніше синівство... “Я вже не називаю вас рабами”...
В досвіді духовної сили найповніше осягається таїнство Євхаристії. І життя, і спокій, і любов, і повнота Бога, Який обітує тілесно, і світло, і краса, і радість – все це досвідно дається в невимовно-благодатній миті.  Це кожен вірний  реально пізнає: пов’язаність гілки і виноградної лози не лише логічно, але й життєво  осягається в найсвятішому таїнстві.
І осягнення цього реального поєднання слугує найкращим спростуванням тих уявлень, за якими таїнство Євхаристії є подобою язичницьких магічних таїнств.  Адже через те й могли існувати магічні подоби, що вся світова історія рухалась до істини Боголюдини, що вся світова туга була тугою за повнотою злуки життя божественного і людського.
Можна прийняти арґумент історичних паралелей і з повним правом, і логічним, і психологічним, - повернути його супроти його прихильників. Історичні подоби підтверджують, а не спростовують, якщо вони насправді існують.  Але насправді вони  дуже неясні і подібність украй незначна. Таїнство благодаті надто мало подібне на магічний, суто людський культ.

Чудо
Людську думку гнітили в темницях, спалювали на вогнищах, катували, виганяли, убивали. Проте геній розуму перемагав усе й утверджував свою істину. Така сила людського генія.
Одначе якби на цю силу впало все те, чого впродовж довгої шереги віків зазнала Церква, - не встояла б ця сила.  І в’язниці, і тортури, і вигнання, і вогнища, і холод, і голод, і спрагу – все  це отримала Церква.  І встояла, і перемогла. Шалено атакував її і людський геній.  Мечі винахідливої критики розсікали її тіло, гострі стріли невіруючої діялектики впивалися в неї.  А вона жива і сильна. Глибини сатанинських зол і сататинська ворожість хотіли зруйнувати справу Христа. Але вона перемогла.
Якщо людський геній довів свою силу, то Церква довела своє чудо – вона сама була і є вічним чудом, чудесним свідченням своєї істини. [...]
  Гудуть дзвони... Вони дзвонять про чудо. Відчинені двері храмів, люди ідуть туди вклонитися чуду... Кожен день, кожен час звершується чудо молитви. [...]
Воістину народився від Діви Той, Хто звершив таке чудо, як найвеличніша перемога Церкви. Воістину перетворив воду в вино Той, Хто створив Церкву Свою. Воістину воскрес Він із мертвих, якщо завжди воскресає Свята Церква Його. Все відбулося воістину, про що звіщає нам Писання. Чудо життя Церкви стверджує це. Кажуть,  у наш час не буває  чудес.  А Церква? Це вічно живе, беззперестанне благодатне чудо? Бачачи її, як Хома Невіруючий мусимо сказати: “Господь мій і Бог мій”...

1916 р.
Переклад з російської Раїси ЛИШІ.
З альманаху “Синопсис” (Видавнича рада Грецької Свято-Катерининської парафії, Київ, 2000) головний редактор священик Петро Зуєв).
 

“Бога вбивати не можна. Не можна Його вбивати ні в своїй душі, ні в чужій. Не можна Його вбивати, вбиваючи себе чи іншу людину. Не можна Його вбивати, втоплюючи свою душу в багні природних бажань.  Не можна Його вбивати, винищуючи Природу, Його творіння”, - волає ХХ століття.
Українці розіп’яли Його своїм безбожжям і богоборством, від’єднали себе від Бога, в Трійці Святій Єдиного, і від Слова.
Можна це заперечувати, але цілком не заперечиш...
Як новобудови в совєтських містах, росте цвинтар в с. Араповичі, захоплює все більше і більше землі, виповзаючи за відведене для нього місце.  Всихає село. Школа, клюб... за непотрібністю пустіють, розвалюються. Не чути дитячого галасу. Українська пісня тут була б, як ніж у серце. Порожні хати, посірілі без людей, з гадюччям. Ще не померлі, ледве живі ходять з пустими очима, на дні яких – нерозуміння: “Навіщо це все?!” Втрата сенсу. Втрата життєтворчих цінностей. Дух не діє в них. Але ж тільки Дух животворить.
На полях, занедбаних набирають сили берізки. На поасфальтовану дорогу виповзають кущі й дерева – відвойовують собі місце у “царя природи”.
Навіюють невимовний смуток шалені нічні співи солов’їв, у геть зарослій ярузі, дуетом з весняним криком жаб, що несеться з деснянської пойми.  Цей життєстверджуючий гамір, що заглушив злякано-закляклі звуки вмираючого села, відтіняє всю глибину вже і природного, не лише морального падіння людини.Соловейковий спів тьохкає тільки в живих серцях.
В сільській Україні – ось вже століття жнивує смерть. Жнивує правицями з гранчаками, рабським оземленням людини в її безперестанних земних роботах, без повчань себе Словом, без шани свята; жнивує ненаситними марноклопотами, за прахом яких не видно нещасним вічности Неба.
Духовна смерть утвердилась непомітно. За нею – розумова. Хворе українське суспільство, задурманене технологічними навіюваннями й оманою, так само банально-тупо не помічає і наглу фізичну смерть мільйонів. Нагадуванням лунає глас Божий: “Коли хто перебувати не буде в Мені, той буде відкинений геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на огонь, - і згорять”. (Ів. 15:6). О, Боже – скільки ж вже нагромаджено, скільки душ вже згоріло, скільки горить?! Серед них і мої родичі. Скількох мільйонів нещасних душ це ще чекає попереду?! Три? П’ять? Десять?!
Обжинки смерти, примара 1933 року ширяє над Україною. Цього разу не більшовицька, а комуно-капіталістична.
Ти знаєш, Господи, чи ми ще можемо стати Твоїми, а чи вже й ні. Нам невідомо. Але ми хочемо стати Твоїми, Господи! Допоможи нам в шаній невірі. наверненні! В наверненні до життя в Господеві і відверненні від смерти.

Не вбивай

“Віра в існування Бога так само безпідставна, як і безкорисна. Світ не стане щасливим, доки атеїзм не запанує. Душа гине разом з тілом, частиною якого вона є. Зі смертю настає кінець: фарс закінчено!” (Ляметрі).
На 1/6 земної суші, де люди опустились до атеїстичного блуду і де неподільно керував і ще володарює атеїзм, йдуть жнива цього “щастя”.
За 72 роки атеїстичного правління величезна благодатна територія перетворилася на пустелю безбожну, бібілійну за суттю своєю. Породжений комунізмом матеріяліст блукає по цій території, як причинний. Блукає без сенсу і Закону.  Без Бога людина стає немічною, гине. Нема їхнім незакоріненим душам за що зачепитися. Перекотиполе. В душах порожнеча, яку боже-вільні від влади “професійно” наповнюють, як ту помийну яму, смертоносним дурманом, який виробляють прегарними новотехнологіями і підсовують в гарних обгортках. Від духовного до тілесного дурману. – Труїться до погибелі! Дочасно гине душа разом із тілом і понівеченою землею. Дійсно: “фарс закінчено!” “Бо так промовляє Господь: Не заходь у дім смутку (цвинтар, кладовище), і не ходи голосити, і  не співчувай їм, бо від цього народу забрав Я Свій мир, ласку та милість”. (Ер. 16:5).
У поширенні комуністичної безбожної отрути ініціятива не належала українській нації. Але її представники служили і служать вбивству Бога.
“... Більш високий сенс заповіді (“Не убий”), який називається духовним небесним сенсом, полягає в тому, що не можна відбирати у людини віру і любов до Бога і відповідно її духовне життя. Це і є достеменне вбивство, бо завдяки цьому життю людина є тим, чим вона є, а її тілесне життя має для неї лише значення функції.  Мало того, із цього духовного убивства бере початок убивство моральне, і відповідно той, хто здійснює перше, здійснює й друге, бо той, хто бажає відібрати у людини її духовне життя, але неспроможний це вдіяти, не може не ненавидіти людину, оскільки він ненавидить віру й любов  у ній і відтак і саму людину. Ці  три види вбивства людини, а саме: духовне, що стосується віри і любови, моральне, що має стосунок до репутації, і фізичне, що має стосунок до тіла, і пов’язані одне з одним як причина і наслідок. (Є. Сведенборг. (с. 863-864). Цією думкою, як скальпелем хірурга, зроблено розтин людожерного комуністичного механізму. В його основі – виклик Богові, виклик в демонстративно-принциповому порушенні Його заповідей.  Так владна караюча машина перетворювала людину у “ґвинтик”, в людину, позбавлену “репутації і чести”. Далі Ґулаґи, місце для тілесного знищення. Вбили Бога – вбили себе.
В Україні і після розвалу цієї машини – СССР, запущений в ньому бісівський крематорій діє всі роки незалежности з залізною необхідністю. Діє і після Майдану. Мертвий хапає живого. Не стримуючи себе від зла і олжі, люди відвертають і відкидають від себе божественне милосердя і життєдайні блага Духа Святого.  Погаснути крематорій зможе лише тоді, коли в наших серцях запалає любов до Бога і Він відродиться в нас. Зламати його може життя українського люду, освячене повчаннями Слова, життя, що стримується від зла і олжі, життя за Божими заповідями.  Але це у волі Господа.

19 травня 2005 року, 30 років з дня смерти моєї мами, Клавдії Андріївни Сугоняко. Роздуми  після поминок в с. Араповичі Новгород-Сіверського р-ну Чернігівської обл. 14.06.05. 18.29
 
 

13 липня ц.р. Іванові Сокульському  сповнилося б 65 років поетові, в’язню сумління, шістдесятнику, непохитному оборонцеві волі України. Він прожив після другого виходу на свободу лише 5 років.
Досі вийшли друком дві книжки його поезій “Владар каменю” (1993) та “Означення волі”,  а також два томи листів з ув’язнення до родини “Листи на світанку” і листи для доньки – “Листи до Марієчки”.
Михайло Горинь сказав про Івана Сокульського: “Він один, він перший з Дніпровських степів підняв у лиху годину  голос за покривджений, упосліджений український народ”.
І сьогодні його поезія – глибока, вільна, одухотворена.

***
Жебрацький мотлох вріс у саме серце.
Либонь, його довіку вже не зняти,
либонь, із ним породжує нас мати...
Жебрацький мотлох вріс у саме серце.
Скажіть, що діять з ним?
  Як далі жить, порадьте?!
Він тисне і гнобить, і заступає світ,
  мов ґрати...
Жебрацький мотлох, як його позбутись?
Не приховать нічим! Його все ‘дно видати –
крізь блазенські вбрання,
  крізь найдорожчі шати...
Жебрацьким мотлох, як його забути?

Меса сі мінор Й. Баха
Квіти, квіти – всього світу...
Мов на прощу ходаки.
Навзаході давнє літо –
всі сюди зійшлись віки!

Далечінь! – за небокраї...
На хвилину світ пригас!
Хтось собою нас єднає,
світить день крізь нас.

Далеч слова, далеч слави...
– Пронеси, мов рану, кров!
То не квіт – Вінець Кривавий
пізнім полем перейшов.

Через всю протяжність болю –
зблисло, сталось, відбулось!..
То не квіт, то пізнім полем
перейшов Ісус Христос.
 
 

Жнива

Косить літо
 луки й ниви.
Косить трави
 і жита.
Над покосами
 грайливо
Рій метеликів
 літа.
Пурхнув жайворон
 у небо:
Гей, смагляве,
 не барись!
Ще на пасіку он
 треба –
Медозбори
 почались.

Метелик

Фррр-пурх! Фррр-пурх!
Легкі, мов пух,
Бринять строкато
Мої крильцята.

Фррр-пурх, літаю,
Пилок збираю,
Із квітки в квітку
Несу я звістку.

Фррр-пурх – крилечка
З баштану в гречку:
Де квітка зараз,
там буде зав’язь.

Зоряний коровай

Назмітала ніченька зоряничок,
На росі діжу мерщій учинила –
Напекти збиралася паляничок,
Та до сходу сонечка не поспіла.

Вдруге-втретє бралася до роботи,
Та діжа підходити все не хоче...
Ох, із цими зорями вже ж гризоти!
Та вдалося, зрештою, тісто ночі.

На малі перепічки обмаль часу,
Хоч би одну та ясну паляницю...
Ох і паляниченька ж удалася –
Тільки б милуватися і дивиться!

Ну ж і сяяв ніченьці ясний місяць –
Повен свіжоспечений короваєць...
Але не догледіла – де й подівся,
З боку золотавого – лиш окраєць.

Тож коли дрімається тобі мило,
Ніч зіркове борошно просіває
І, буває, вдосвіта з небосхилу
Зоряним вклоняється короваєм.
 

Олеся ВАСИЛЕНКО народилася 1992 р. на Київщині в містечку Іванкові. Навчається у 8-му клясі. Живе разом з бабусею. Ці вірші – з її першої книдечки “Стрічення”.

Бабусині руки

Миють мене і годують,
Пестять мене і милують.

Ними все вміє бабуся робити:
Шити, в’язати й варити.

Люблю їх до щік притулити
(Дай, Боже, їм довго жити!)

Золоті бабусині руки.

Мова моя

Я мову свою пізнала,
Як першеє слово сказала.
Відчула красу її ніжну,
Як почула бабусину пісню:
Була вона про вербичку,
Що з річки пила водичку,
Була вона про огірочки
І про вишневі садочки,
Про те, як соловейко співає,
А мати дітей научає...
Ще більше я мову пізнала,
Коли Шевченків “Кобзар” читала –
“Гайдамаки”, “Сон”, “Катерину”...
Все те – мова моя єдина,
Нею писав поет великий,
І я полюбила її навіки.

Пожежникам

Символ вогню із погрудям Віті
Стоїть у парку в зеленому вітті.
Це наш земляк, учень нашої школи,
Не прийде сюди він більше ніколи.

Далеко від дому його могила,
Страшна пожежа Вітю спалила,
На могилу героя лягають квіти,
Звисають над нею зелені віти...

Коли ж у Чорнобилі все палало,
Від лиха пожежники нас рятували,
Про себе ніхто з них тоді не думав,
Не знали вони, що вогонь задумав.

Боролися з ним, щоб не сталося лиха,
А воно йшло до нас тихо-тихо,
На сполох дзвони тоді не дзвонили,
Хлопці на річці рибу ловили.

Сади буяли весняним цвітом,
Як шестеро їх, і з ними Віктор,
Не дали реактору спалахнути,
Хіба ж можна таке забути?

Ви бачили?

Ви бачили, як яблуня цвіте?
А на березі листя молоде?
Ходили ви за річкою на луг?
Ви бачили, яка краса навкруг?

Ні з чим на світі не зрівняти
Земного раю біля хати,
Шматочка рідної землі,
Де ліс ховається в імлі,

Де Тетерів спокійні води
Несе до сивого Дніпра,
Це чудо із чудес природи,
Що із джерел наснаги набира.
 

Вони пишуть, бо відчувають внутрішню потребу слова. Вони хочуть бачити світ кращим і вдивляються в життя глибокою надією. І це дає щиру добру енергію цим віршам.
 

Тетяна НАРЧИНСЬКА

Лагідне надвечір’я

Як хочеться із мамою стояти
Вишневим надвечір’ям край воріт.
Шугають низько-низько ластів’ята,
Б’ючись грудьми у кожен мамин слід.
Ось косу клепле... І мантачка дзенька,
Як на подвір’ї – голоси малят,
І росами конвалії тоненько
У маминому голосі бринять.
З очей у мами – пізнє сонце бризка.
Вовтузиться десь у фіялках сон...
І всесвіт непричесаним хлопчиськом
Дотягується маминих долонь.

***
... Пахуча суничка
 з-під листочка
  тягнеться
   до сонця.
Волошка в полі –
 до хмарки над головою.
А я душею –
 до мами...
... Тоненька стеблинка
 черпає наснагу
   з землі;
Веселка
 барви свої –
  з квіткових пелюсток;
А я мудрість – від мами...
... Сірохвостого зайчика взимку
   гріє шубка,
Сонного метелика –
   згадка про літо.
А мене весь час – мамина любов...
 

Хліб

Як шелестючий сніп
У сонячнім розмаї,
Зрошений ранком хліб
В серце мені вростає.

Пахне він, мов земля,
Скошеною травою,
Піснею журавля,
Рідною і простою.

Пахне долонь теплом,
Полем, колоссям жатим,
Ввечері пахне сном,
В сутінках так, як м’ята.

В сонці та ще в росі,
У золотій оздобі
Працею пахне хліб,
Працею хлібороба.

Зі збірки “Малюю картину”, Київ, “Задруга”, 2002
 

Вихід у світ першого тому фундаментального дослідження Патріярха Димитрія (Яреми) „Іконопис Західної України ХІІ – ХV ст.”, фраґменти з якого ми представили в минулому числі “Нашої віри” (другий том праці, де розглядається західньоукраїнський іконопис ХVІ – ХVІІ ст., нині готується до друку) – знакова подія для сучасної української культури, що всупереч перемагаючим тенденціям псевдодуху і кічу, оприявнила потужну силу ї основ.
 Отож презентація книги в Національному художньому музеї  Українським Центром візантиністики (голова – архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко), Львівським видавництвом „Друкарські куншти” і Фондом Патріярха Димитрія (голова Кость Маркович) перетворилася на справжнє свято. Серед учасників були провідні мистецтвознавці, зокрема, професор, автор передмови до книги Людмила Міляєва, професор Володимир Овсійчук (Львів), письменник Юрій Логвин (син видатного дослідника пам’яток сакрального мистецтва та культури Григорія Логвина), родичі Патріярха Димитрія, священики, художники, культурологи, архітектори...
 Чимало з них знали Патріярха Димитрія особисто. Мабуть ця обставина внесла в атмосферу акції містичне відчуття присутности самого автора. Та й вишукана старовинна музика  і кінопроектор доречно показував на полотні екрану репродукції ікон з книги, а разом з тим і кілька світлин автора. Особливо ту, вміщену наприпочатку, котра, за словами архиєпископа Ігоря, „навдивовиж ясно передає особливу внутрішню радість, яку Патріярх Димитрій зберіг у собі до останніх днів життя”.
Ця тонка внутрішня радість струмує також зі сторінок книги, написаної не просто досконалим знавцем мистецтв, але глибоко духовною людиною. Знаменно, що нині саме ця особливість додає книзі надзвичайної, вирішальної цінности і в очах мистецтвознавців, спонукає говорити про неї як про відкриття, як про працю, що змусить переглянути шляхи становлення вітчизняного сакрального мистецтва. Мистецтвознавці  на диво одностайні в тому, що книга кардинально збагачує й сутнісно змінює саму методологію дослідження української ікони.
 Дійсно, за всієї скрупульозної конкретики обраного автором історичного аспекту дослідження та його рідкісного, як хтось зауважив, „дару розрізнення”, – книга вийшла цілісно духовна. Вона дихає, як дихають, за словами автора, святі ікони, котрі він розглядає не як щось специфічне, але в невіддільній єдності з усім життям, з динамікою культури. Відтак і стиль його думання далекий від помпезно-прохолодної науковости. Він евристичний, променисто-довірливий, багатоасоціятивний, переконливий саме ґрунтовністю та істинністю знання.
 Професор Володимир Овсійчук, зокрема, особливо наголошує важливість того, що автор бачить ікону „як річ історичну, в котрій до певної міри знайшла своє втілення історія народу”.
 Через іконопис Україна постає в праці Патріярха Димитрія у глибоких духовних зв’язках з країнами Сходу і Заходу, в істинності і гідності свого національного життя. Не десь там на марґінесі світових духовних процесів, а в самій їх серцевині.
 „Перші ікони, мальовані на дошках восковими фарбами, появляються вже в третьому столітті нашої ери, - пише автор. – У них відчувається ще вплив елліністичного мистецтва, яке було поширене також в Єгипті та Італії... Після періоду іконоборства (кінець VІІ – ІХ ст.) образотворче мистецтво християн розвивається з великою силою та створює новий спосіб малярського вислову”. – І переконливо показує, що все це глибоко осягнене також в українському духовно-образотворчому досвіді.
 „Київські, царгородські та солунські церкви різняться лише деякими деталями...” – додається заувага, що виводить на широке коло роздумів.
 Різна буває міра освоєння. Для Патріярха Димитрія, в особі якого сполучився священик і тонкий знавець сакрального мистецтва – творчість культури була наче рілля, яку належить ретельно плекати. Він для себе цей духовний простір настільки уреальнив, так в нього вкоренився життям, що відчуття рідного поля промениться з його книги як щось найприродніше, невід’ємне...
 І то в епоху нерозбірливої сліпоти, хаосу і небаченого нищення основ і самих пам’яток культури, коли іконоборство по “суті набуло ще підступніших завуальованих форм” – воно порушує сам образ Людини.
 Коли тисячі сучасників бродять серед скарбів власної національної спадщини, немов на смітнику або пустирищі, не відаючи справжньої ціни того набутку, ані свого життя. В часи, які Патріярх Димитрій правдиво назвав “страшним сьогоденням”, тепер, на перший погляд, несподівано його бачення виявляються суголосними з сучасною европейською думкою, яка тривожно розмірковує над визвольною місією культури перед змертвляючими нетрями цивілізації.
 Загалом весь підтекст (чи позатекст) книги доносить вкрай актуальну на сьогодні проблему нового опанування Церквою своєї питомої ролі провідної духовно-творчої сили, яка зможе акумулювати нове піднесення національної культури. Власне праця Патріярха Димитрія є дійсно проривом церковного діяча, священика до реального авторитетного впливу в питаннях сутнісно значимих для розвитку національної культури. В цьому бачиться і крок від нинішньої обособлености церкви (по суті витісненої в державі й суспільстві майже на узбіччя існування, або й свідомого переродження чи розпаду суті) – до реального утвердження чільности духовного начала і універсальних світоглядних парадигм в реальних сферах життя.
Шлях духовного виростання людства, промислений Творцем і освітлений натхненими символами – знаками, образами, що розвиднюють пітьму , – наче сам собою постав в книзі Патріярха Димитрія з усією правдивою, очевидною конкретикою.
 Так, ніби між іншим, він нагадує, що першими іконописними образами були: корабель Ноя – як символ божественного спасіння, пророк Йона, врятований з черева кита – символ майбутнього нашого воскресіння, пророк Ісая, що вказує на Діву, яка народить Спасителя людства, „Той, що випромінює божество” – або „З нами Бог” і кошик з п’ятьма хлібами – прообраз Святої Євхаристії.
 „Патріярх Димитрій відкрив безліч невідомих нікому ікон, - сказав у своєму виступі на  презентації проф. Володимир Овсійчук. В Москві, ще давніше, знайшов ікони, які за всіма ознаками виглядали українськими. І він довів, що вони українські. В Росії взагалі багато вивезених з України ікон...
 Він об’їздив усю Україну… І буквально в кількох кілометрах від Львова у старій церкві в селі знайшов знаменитий нині іконостас, про митецьку вартість і давність якого ніхто навіть не здогадувався... Щоб знати ікони, як знав Патріярх Димитрій, таких людей в Україні одиниці”.
 Можна додати, що й рівних йому за трепетно-любовним і дбайливо-господарським, в найкращому значенні цього слова,
ставленням до національних духовно-культурних надбань – на жаль, також одиниці. В цьому сенсі його книга – великий урок відповідальности суспільству.
 Пригадується, як одного разу Патріярх Димитрій зайшов за своїм звичаєм до редакції на розмову. Цього разу він приніс свіжий матеріял про знайдену ним на Галичині стару ікону з рідкісним сюжетом чуда Влахернської Богородиці. Показав чорно-білу ксерокопію з репродукції, на якій Царгородський патріярх вмочає в морську хвилю ризи Богородиці з молитвою про порятунок від ворожого нападу. І так це було, що ми тоді наче в’яв побачили і пережили це чудо, бо сам Патріярх Димитрій сприймав образ як зображення дійсного святого чуда, як найвищу правдиву реальність.
 Чимало його дослідницьких концептуальноглибоких розмислів, блискучих і відважних ідей про ікони, стару архітектуру, про київський і галицький церковний спів, мову, писемність та інше вперше було надруковано в „Нашій вірі”. І ми особливо хотіли побачити виданим його дослідження ікон. Проте книга виявилась ще кращою, аніж можна було здогадуватись. Вона виявилася насправді надзвичайною за сучасністю думки, багатством дослідницької синтези і духовного бачення культури, як і за щирістю любови до істини краси та неповторністю й зрілістю стилю людини, яка спромоглася залишитися вільною духом у невільному здеґрадованому світі.

Відійшов – несподівано – Роман Корогодський. Не йметься в це віри, бо ще зовсім недавно, зателефонувавши, схвильовано запитував: “Що там у вас сталося з редакцією?”. Втішав, що все буде добре,  і шукав, як зарадити.  Пластика його голосу була, як завжди, невичерпна і безконечно жива. Не віриться, що вже не буде в Літературному музеї вишукано-неповторних, немов  спонтанних мистецьких зустрічей.
“Не вміють ще у нас робити літературні акції”, - невдоволено промовив був він одного разу на адресу якогось “заформалізованого безликого вечора”. І, здається, невдовзі й розпочав свої принагідні імпровізовані спроби перетворення презентації в подію творчого спілкування, де з’являється реальна причетність до часу і речей невимовно важливих.  Творчість в його очах і була чином великим, що олюднює світ  і формує культуру. І він, може як ніхто, розумів значення і потребу середовища творчого спілкування. Тепер це надто видно: Роман Корогодський за своєю істотою був збурювачем, “бродильним елементом” мистецького перемовлення, своєрідним каталізатором творчого життя, актуальних ідей. І треба визнати, йому вдавалося поширювати атмосферу творчости. У змагові з сучасною повзучою ентропією він не раз бував переможцем і відвойовував вільну територію.
Кажуть, він і раніше постійно згуртовував українців своєю безмежною зацікавленістю розмаїтими мистецькими явищами. Власне вся творчість Романа Корогодського побудована на цій щирій і вдумливій цікавості  до особистостей, які творили українську культуру і котрі йому також допомагали осягнути сутність її ідеалу, що генерує дух особи і цілої нації.
Будучи іншим (й ніколи не зрікаючись своєї іншости – “таємничої, – як одного разу сказав, – даности від Бога”), він відкрив для себе український світ через кохану дружину Оксану, через друзів шістдесятників. І відкриття феномену українського світу, як пише він у книзі “І дороги, і правди життя”, стало для нього відкриттям глибинним. Роман Корогодський, як і його герої, мовлячи його словами, виріс в українській колисці.  Але прийшовши в українську культуру через особисте внутрішнє, позаофіційне її відкриття як найвищого духовного скарбу, віддавши українському світові своє щире глибоке визнання і зробивши справою свого життя, він однак, будучи іншим, набагато гостріше бачив також його недуги, аніж то зазвичай видно зсередини самим українцям. І в цьому теж відчував свою місію сторожі.
Його увагу, як дослідника, особливо привертали мистці, яких історичні обставини поставили перед необхідністю вибору між власною совістю і пристосуванням до неправди.  Проблема, що стала однією з найгостріших у драмі української культури. Його дослідження про Олександра Довженка, спогади про дисидентів шістдесятників, як і звернення до творчости Віктора Петрова (Домонтовича) винятково притягальні саме ясністю аналітичного погляду на трагізм долі мистця, який обстоює внутрішню гідність людини  перед жорстокістю духовно незрячого світу. Роман Корогодський ніколи не стає в позу судді, сприймаючи буття  в усій його складності, але чітко не визнає зраду, відступництво від  високого призначенння людини і творчости.
Не випадково він заглиблюється в сміхову народну культуру, в якій “народ  весело звільнюється” від усілякої заблуди й засмічення духу і серця.  Правдиве самопізнання особи і нації Роман Корогодський акцентує як головну умову самозбереження (чи нового самоствердження) українства. Він і пише найбільше про тих письменників і мистців, доля і творчість яких могла б навчити цього високого самозбереження украй безпечних або й самовпевнених в ейфористичній поверховості сучасників.
Вочевидь про це ще буде написано – бо це неможливо забути – як творилося відкриття Романом Корогодським для себе і для України Юрія Шевельова (Шереха).
Незвичайні були зокрема дві акції, присвячені Юрію Шевельову.  Особливо представлення щойно виданих “Спогадів”, коли автор був ще живий, але вже тяжко, предсмертно хворий, і прибути в Україну на цю таку дорогоцінну для нього зустріч, не міг.
Роман Корогодський тоді так урочисто, тактовно, глибоко, зсередини окреслив дивовижну ситуацію, в якій Україна, її інтелігенція мусять віддати моральний борг, “який нас дуже обтяжує”, – видатному  подвижникові, вченому, письменникові, чия титанічна праця підносить український геній і відкриває нові обрії... Коли у слові визнання і розуміння сьогодні доконечно полягає порятунок нашої української чести... Щоб він дочекався цього нашого  відгуку на чужині, поки живий... Потім схвильовано говорили інші.  І виникло відчуття, що аж тепер, у цій розмові гурту інтеліґенції, коли було зачитано і уривок з листа самого Юрія Володимировича, – відбулася нарешті справжня зустріч Шевельова з Україною  і висвітлився правдивий сенс високого епітету Романа Корогодського про “великого вчителя”. Такі події не надаються вимірові, але залишаються у душі, як зблиск одкровення. Роман Корогодський  створив тоді це чудо внутрішньої зустрічі  усіх. Ще й змусив збагнути її спільну, невідкладну потребу.
...І в труні він лежав з якимсь таємничо-довірливим виразом обличчя, наче збирався ось зараз розімкнути вуста і заговорити до любих йому людей, що зібралися, з якими він так і не зміг наспілкуватися.  Аж раптом чомусь ринули рядки з вірша М. Цвєтаєвої:

Послушайте, ещё меня любите
За то, что я  умру

Роман Корогодський і в своєму відході зумів промовити нам щось дуже тонке, майже невловне, але в суті найцінніше у цьому світі живих, і мертвих, і ненароджених.

Роман Корогодський про коріння і крону української культури
І постає ще одне запитання: невже на полі честі можна втриматися лише ціною свідомого сходження на Голгофу?
Якщо так, то шлях Довженка — це трагічний пошук художника третього шляху в ситуації легітимного морального бандитизму під священним гаслом новітньої клясової релігії: «Хто не з нами, той проти нас!»
Цей третій шлях — усередину самого себе, під Покрову віри своїх батьків, їхніх традицій, звичаїв, леґенд, казок, пісень, дум. Втеча на тихі плеса зачарованої Десни. З високого берега Сосниці можна перелетіти ген за ті заплавні луки аж до самого лісу й ту темну смужку лісу, за якою — всесвіт, і ти усвідомлюєш, що належиш йому, тому всесвіту, а не злочинцям з їхньою корпоративною мораллю. І, головне, там немає тюрми, там тебе високо/ шанують: ти — живий клясик світового кіно. [...]
У роздумах над сходженням Довженка на свою Голгофу мене не покидало фізичне відчуття внутрішньої боротьби мотивів, які в ньому вирували й труїли життя, руйнували серце. Тому в мене завжди викликала й викликає спротив продумана канонізація художника, що дає змогу живого творця з його проблемами, безсонням, стражданнями перетворити на ідеологічний інструмент. […]
Історія української культури фіксує постійне напруження природи, бо постійно стоїть проблема виживання і смерти. Часто-густо фізичну. Такого “бути чи не бути” інші  культури (навіть у тоталітарному суспільстві) не знають.  А звідти – стратегія й повсякденна поведінка українського інтеліґента. Я переконаний, що провінціялізм – не лише наслідок тотального висмоктування талантів і планомірного їхнього розселення “на просторах родины чудесной”. Це і втеча в себе, в країну клясичної Самійленкової печі, де можна бути «нижче трави, тихше води». Але існують бурхливі темпераменти, демонстративні типи, для яких творчість — над усе. Це саме той випадок, коли розігрується найтяжчий внутрішній конфлікт, коли особистість примушена мімікрувати, удаючи провінціяла, аж поки звичка до машкари перетвориться на другу натуру.[...]
Ці болючі запитання, страшну у своїй правді констатацію Василя Стуса необхідно не тільки довести до відома інтелігенції, а спробувати подивитися на Стусову безкомпромісність як на гіркі, неприємні ліки, котрі все-таки треба прийняти, щоб бодай розпочати курс лікування, бо всі ми слабуємо, майже всі більше чи менше причетні до “причин”.

З книги “Довженко в полоні” ГЕЛІКОН, Київ, 2000
 

22 липня в Київі відбулася презентація антології укранської поезії з християнськими мотивами "Все може бути ж у молитвах" (рядок із поезії 81 Герасим’юка „Із містерії Єзавель”) у перекладі німецькою мовою. Упорядник, перекладач і видавець цієї антології – Анна-Галя Горбач, перекладачка, літературознавець, публіцист, видавець і громадська діячка з Німеччини. Ім'я це відоме в Україні віддавна. Спершу – вузькому колу людей, переважно гуманітаріїв, що на власному досвіді життя в підсовєтській Україні виробили свою шкалу вартостей: усе, шо паплюжили совєтські ідеологи й офіційна совєтська преса, було достойне і гідна пошани. А лайки на адресу д-р Анни-Галі Горбач та її родини в совєтських офційних органах не бракувало. Потім, у 75-ті роки, коло людей,  шо знали це ім'я, поширшало. Коли після короткої відлиги почався новий масований наступ на українську інтелігенцію, що зважилася думати й писати інакше, ніж того вимагала система, коли тих людей почали арештовували, ув'язнювати й навіть убивати, А.-Г. Горбач стала ніби зв'язковою між жертвами режиму і світом. Їй усіма можливими й неможливими шляхами передавали з України до Німеччини матеріяли про репресії, твори репресованих, їхні адреси в ув'язненні та на засланні, адреси їхніх родин. А.-Г Горбач перекладала і друкувала ті матеріяли німецькою мовою, видавала у своїх перекладах твори ув'язнених поетів, прозаїків і публіцистів І. Світличного, В. Стуса, Є. Сверстюка. М. Руденка, В. Марченка, С. Сапеляка, О. Бердника, Ю. Бадзя, М. Горбаля, Л. Плюща, В. Чорновола, Ірини та Ігоря Калинців, підтримувала багатьох із них у засланні й організовувала допомогу їм через міжнародні правозахисні організації. І, нарешті, після відновлення незалежної Української держави наша громадськість отримує можливість краще познайомитися з цією яскравою особистістю, невтомною працівницею і видатною діячкою на ниві нашої культури.
Доробок її справді величезний як на одну людину. Самих антологій української прози і поезії XX сторіччя в її перекладах на сьогодні вийшло 11, а ще двомовна хрестоматія для студентів-україністів у Німеччині "Відкривати українську літературу", що містить твори українських письменників ХІХ-ХХ сторіч, а також їхні стислі портрети українських істориків літератури. Крім творів названих вище авторів, у її перекладі окремими книжками вийшли романи, повісті та поезії М.Коцюбинського, Г. Хоткевича, А. Чайківського, В. Кархута, О. Іваненко, Л. Костенко, В. Шевчука, І. Римарука, В. Герасим'юка, Ю. Андруховича, В. Кордуна, а також три томи українських народних казок. Вагому частку її творчого доробку становлять літературознавчі статті, друковані в німецьких та українських наукових збірниках, а також у журналах. Частину їх зібрано у книжці "Україна у дзеркалі своєї літератури" ("Dіе Ukraine im Spiegel ihrer Literatur", вийшла двома виданнями, останнє, доповнене, 2002 р.). Але, як уже мовилося, А-Г. Горбач – не тільки перекладач і літературознавець, вона ще й талановитий публіцист, що ось уже понад сорок років відгукується на всі явища суспільного життя в Україні, найбільше на негативні, на які треба було звертати увагу світу в останні десятиріччя колоніального становища нашої країни. Звичайно ж, вона не залишала поза увагою і духовного життя в Україні. З її більше ніж двохсот статей, опублікованих у німецькій та в українській еміграційній пресі, кілька десятків присвячено історії християнства в Україні, долі українських церков за совєтського режиму, проблемам, що постали перед ними в незалежній уже Україні. Темі християнських мотивів в українській поезії присвячена й двомовна антологія, презентована 22 липня в Києві. У книжці подано по одному віршу чи уривку з поеми 26 поетів або написаних на цю тему, або таких, де вона звучить опосередковано, але все-таки присутня. Ключем до антології став вірш Б.-І. Антонича - єдиного поета, творчість якого припадає на першу половину XX сторіччя, решта поетів починали свою творчість у другій половині минулого сторіччя або навіть в останні його десятиріччя. Цим добором А.-Г. Горбач хоче наголосити на тяглості християнських традицій в українській літературі навіть у добу офіційного атеїзму. У передмові до антології, призначеної для німецького читача, вона пише про явища духовного життя українського народу, яким немає аналогів у західньо-европейських країнах: про сліпих лірників і кобзарів, що ходили із поводарями по селах, співаючи, особливо на свята, і світських, і духовних пісень, про мандрівних дяків, що навчали по селах дітей грамоти ж псалтирем та "Житіями святих", про школи при церквах, які відвідували діти обох статей, через що, на диво іноземцям, у XIV - ХУИ сторіччях і чоловим, І жінки в Україні вміли читати й писати, знали порядок церковної служби і духовний спів.
Отже, як бачимо, в особі А.-Г. Горбач ми маємо речника нашої культури, що робить для ознайомлення з нею німецького громадянства більше, ніж могло б зробити ціле посольство, вже майже півсторіччя це наш чи не єдиний справжній, хоч і не офіційний, посол у Німеччині, вартий усіх офіційних.
 

2 квітня в столиці Данії Копенгаґені розпочалося урочисте відкриття "андерсенівського " фестивалю на честь 200-річчя з дня народження Ганса Кристіяна Андерсена, яке завершиться лише 6 грудня 2005 року в Оденсе – рідному місті письменника.

Ген-ген у ясній і чистій височині плинув янгол, тримаючи в руках квітку з небесного саду. Та тільки він ту квітку притиснув до себе й поцілував, як від неї одірвалася пелюстина й упала посеред лісу в глейкувату землю. Там вона відразу ж пустила корінь, і дуже швидко в траві з'явилась нова рослинка.
– Що за чудернацьке створіння! – скрикнули трави, й ніхто з них не
забажав визнати її за рівню - ані будяк, ані кропива.
– Мабуть, вона з тих, що ростуть в саду, – мовили трави та й ну з неї
кепкувати: мовляв, куди тобі, садовино, до нас!
А рослина гналася та гналася вгору, немов з води, й розпускала навсібіч своє довге пагіння.
– Куди ти прешся? – обурилися височенні будяки, листя яких було обліплене колючками. – Зась лазити там, де не треба! Це тобі не вдома! Нам несила тебе втримати!
Надійшла зима, рослина вкрилася снігом, але той сніг так блищав, ніби зі споду освітлювався сонячним промінням. Навесні рослина забуяла цвітом, –красивіше за неї в лісі не цвіла ще жодна квітка.
Аж тут нагодився професор ботаніки, принаймні, так було написано в його документах. Він оглянув рослину, спробував її на смак, та виявилося, що нічого такого в його підручниках з ботаніки не було. Тож професор так і не зумів визначити, до якої кляси рослин вона належала.
– Це якийсь гібрид, – сказав він. – Мені про нього нічого не відомо, його
не занесено до таблиці.
– Не занесено до таблиці! – вигукнули будяки та кропива.
Могутні дерева, які росли навколо й чули всю ту балачку, також бачили, що рослина не належить до жодної породи дерев, але не зронили ні слова – ні лихого, ні доброго. Коли в чомусь ні бельмеса не тямиш, то завше краще змовчати.
На той час лісом чимчикувала вбога, невинна дівчина. Вона мала чисте серце й була надзвичайно побожна. Найбільшим спадком, що дістався їй на цім світі, була стара Біблія, зі сторінок якої до неї промовляв голос Господа Бога: "Якщо тебе хтось образить, то пригадай, що сталося з Йосипом. Люди замишляли вчинити проти нього зло, а Господь Бог обернув те зло на добро. Коли страждатимеш від несправедливости, приниження та знущань, згадай про Нього – найчистішого й найблагороднішого з нас: над Ним поглумилися, прибивши цвяхами до дерев'яного хреста, а Він усеодно благав: "Отче, пробач їм, вони не відають, що чинять!"
Дівчина зупинилась перед чудернацькою рослиною, зелене листя якої наповняло повітря свіжим, солодким запахом, її цвіт, осяяний сонячним промінням, скидався на барвисті фоєрверки. З кожної квітки, ніби з глибокої, невичерпної впродовж кількох тисячоліть криниці, дзвеніли мелодії. Якось святобливо й ніжно споглядала дівчина ту Божу красу, потім нагнула до себе одну гілочку й заходилася її то роздивлятися, то нюхати, і на душі в неї посвітлішало, серце огорнув спокій. Як їй кортіло зірвати бодай квіточку, та вона на таке не зважувалася, бо ж квітка в її руках дуже швидко зів'яла б. І дівчина відщипнула собі лише один-єдиний зелений листочок, принесла його додому та й поклала в Біблію, де він і лежав – свіжий-свіжісінький, мовби щойно зірваний з гілки.
І було тому листочкові між сторінками Біблії, як у схованці, й так разом із Біблією його й поклали в узголів'я юної дівчини, коли за якийсь тиждень вона покинула білий світ і опинилася в домовині. Благочестиве обличчя небіжки нагадувало обличчя святої, – здавалося, що на тлінних останках відбилася душа, яка тої миті вже постала перед Господом Богом.
А в лісі не переставала квітнути чудернацька рослина, незабаром вона вимахала завбільшки з дерево, й перелітні птахи, злітаючись до нього, віддавали йому поклони, і найбільше з усіх старалися ластівка та лелека.
– Ех ви, блазні заморські! – в один голос заволали будяк та лопух. – Ми зроду не мали звички запобігати в кого-небудь ласки!
Чорні ж лісові равлики на дерево просто плювалися.
Аж ось у ліс прийшов свинопас. Він збирався набрати там будяків та лози, щоб удома їх спалити й отримати попіл. Висмикнув він разом з усім корінням і те чудернацьке дерево та й доклав його до своєї в'язки.
–  Воно теж згодиться! – мовив свинопас. Тож як він сказав, так потім і вийшло.
А тим часом король тієї країни перебував у глибокій депресії. Він працював не покладаючи рук, але йому нічого не допомагало. Слуги читали "Йому і найсерйозніші, й найпростіші книжки, які тільки можна було знайти в королівстві, але й те не допомагало. Коли це прибув до королівства посланець наймудрішого в світі мудреця, до якого були звернулися придворні, й повідомив, що є один надійний засіб, завдяки якому можна полегшити страждання недужого й навіть вилікувати.
– У вашому королівстві в одному лісі росте рослина небесного походження, на вигляд вона така-то й така, її ні з чим не можна сплутати, – і посланець змалював ту рослину так детально, що її легко було впізнати. – І в взимку, і влітку вона зелена, тому щовечора треба брати з неї свіжий листочок і прикладати королеві до лоба. Тоді його думки прояснятимуться, а приємний нічний сон додаватиме сили вдень!
Тепер усі все збагнули. Гурт лікарів та професор ботаніки подалися до лісу. Овва! Куди поділася рослина небесного походження?
– Мабуть, потрапила до моєї в'язки! – сказав свинопас. – І вже давно перетворилася на попіл! Я ж нічого про неї не знав!
– Не знав! – дорікнуло йому добірне товариство. – Невіглас! Невіглас! Ти ба, який невіглас!
Вони хотіли, щоб свинопас зарубав їхні слова собі на носі, – так-так, свинопас і ніхто інший.
Тож, виходить, не лишилося з тієї рослини ні листочка, правда, один-єдиний лежав у домовині небіжки, та про нього ніхто не знав. І от до лісу прийшов хмурий, як ніч, король.
– Ось тут воно росло! – сказав він. – Це священне місце!
І тоді там поставили позолочену огорожу, а біля неї – сторожу, яка біля тієї огорожі днювала й ночувала.
Професор ботаніки написав науковий трактат про небесну рослину, за що його озолотили й чим він неабияк тішився. Відтоді в позолоті ходив і він, і його родина, й то була чи не найбільша радість в усій тій історії, бо ж рослина безслідно щезла, а король не переставав хмуритися та журитися.
– Але ж і раніше він був такий, – казала сторожа.

З данської переклала Галина Кирпа
Незабаром в її перекладі вийде збірка казок Г.К. Андерсена українською мовою.
 

18 липня 1995 року у Володимирському соборі в Київі – Катедральному храмі УПЦ Київського Патріярхату – християнська і патріотична громадськість прощалася з Патріярхом всієї Руси-України Володимиром (Романюком). На той час вже було відомо, що влада хоче, аби Патріярха було поховано на Байковому кладовищі – там уже й могилу викопали, але Церква і громадськість вважали небіжчика достойним почесного поховання.
Коли похоронна процесія винесла труну з тілом Патріярха з Володимирського собору, спецназівці зі щитами і дубинками по обидва боки шляху намагалися спрямувати процесію тільки в напрямку Байкового кладовища.
Коли процесія з тілом Патріярха досягла собору, виявилося, що всі входи замкнено. А вже було недалеко до заходу сонця, поховати ж належало саме до того моменту.  Видовбали могилу біля входу до собору з боку Софійського майдану, там територія Софійського собору оточує могилу з трьох сторін.
Принесли знаряддя, розбивали ломами асфальт, викидали утрамбовану землю.  Коли могила досягла розмірів 2 м довжини, 1 м ширини і 2 м висоти, труну з тілом Патріярха Володимира після останнього прощання опустили в могилу.
Тим часом люди відчули сльозогіний газ і побачили, що його пускають крізь ажурну огорожу з подвір’я собору спецназівці. Коли спецназівці відімкнули огорожу і з лайкою посунули на  учасників похорону, могилу було засипано.
Мов якесь чужоземне військо, спецназівці кинулися дубасити всіх підряд -  і чоловіків, і жінок, старих і молодих, священиків і мирян, попало й майбутньому Патріярхові Філарету, побили його митру і посох, на землі в крові валялися державні прапори і церковні хоругви. ..
Потім ще кілька днів сміливці тут чергували, щоб ніхто не позбиткувався над могилою.
18 липня 2005 року кількасот людей прийшло до могили Патріярха Володимира. Священики разом з церковним хором УПЦ Київського Патріярхату відправили панахиду. Після того відбулося віче. Тут промовляли голова Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих Євген Пронюк, депутат Гудима, гість з Москви колишній політв’язень священик Глєб Якунін, функціонер Української народної партії і теж колишній політв’язень Олесь Шевченко, представник київської міської влади Олександер Кулик та низка інших.
Учасники пригадали, що майбутній патріярх Володимир ще 1944 року зовсім молодим був заарештований НКВД, обвинувачений у зв’язках з ОУН-УПА і засуджений на 10 років. Вийшов з тієї катівні за Хрущова, але за Брежнєва знову був арештований – і загалом провів в ув’язенні понад 20 років.
За “чорний вівторок”, на думку віча, мають насамперед відповісти тодішні президент Леонід Кучма і прем’єр-міністер Євген Марчук.
Виступаючі висловили обурення тим, що днем раніше учасники хресного ходу УПЦ МП, вийшовши з Київо-Печерської лаври з портретами розстріляного в 1918 р большевиками останнього російського царя Ніколая ІІ і дійшовши до Софіївського собору, розметали квіти і облили мармурову могилу Патріярха Володимира фарбою.
Присутні підтримали думку Ґлєба Якуніна, що назва Українська Православна Церква служить для обману людей. Гість з Москви запропонував для неї назву  Російська православна церква в Україні.  Це відповідало б істині. І вона має піти з двох Лавр – Київо-Печерської та Почаївської, бо обидві ці Лаври від початку належать нашому народу, а не московським зайдам.

В якому становищі зараз перебуває газета “Наша віра”?

Це питання одні ставлять, інші делікатно не ставлять. Бо розуміють: з одного боку – розбійник, що насміхався з Христа, з другого боку – пилати, що умивають руки, а позаду – темні – незримі, що потирають руки. Були і готові згарячу відрубати вухо рабові Синедріону...
Покищо колись привабливий для знайомих і незнайомих культурний центр УАПЦ перетворився на глуху клітку, з якої на ваш дзвоник виходить якийсь Плюшкін з в’язкою ключів і знов ховається.
Про Кудрякова (Мефодія), який заліг на дно, стало відомо з уст Міністра Внутр. Справ, що за ним тягнеться три кримінальні справи.
Усе це, на наш погляд, ще дрібниця, порівняно з тим, що в тимчасовій ролі “предстоятеля” він здискредитував і зганьбив УАПЦ, принизив її клір і вірних.
 Газета “Наша віра” покищо без свого приміщення і без коштів. Нам вистачає сил на випуск чергових чисел у фронтових умовах.
Якщо історія з погромом газети послужила проявленню правди “хто є хто”, то це теж корисно і потрібно.
 

Ви помітили, останнім часом дещо рідше стала лунати така знайома репліка: «Чому вас у школі вчать?» А пригадується, вона так легко й природно вилітала з уст ображеного пенсіонера, коли молода людина не поступилася місцем у метро чи верхньою полицею в поїзді, прорвалася поза чергою за хлібом або цигарками, виявилася брутальною або просто неуважною… Можна було б припустити, що ми завдячуємо вірою у виховну всемогутність школи совєтському тоталітаризмові. Але чуємо ще від гребінчиної Зозулі: «Дурний! Дурний! А в школі вчився!» («Зозуля і Снігир»).
І зараз не зникла катеґорія людей, певна у безмежному виховному потенціялі школи. Особливо ця віра властива для не вельми активних священнослужителів, котрі пов’язують надії на воцерковлення молоді з обов’язковим навчальним предметом – «Основами православної культури», «Християнською етикою», а ще краще –  просто «Законом Божим» чи «Катехизисом». Мовляв, досить дітям вивчити теорію віри, і вони відразу стануть практикуючими християнами.
Немає мови, вивчати в державній школі валеологію, дарвінізм, але не мати можливости знайомитися з основами християнської віри – це елементарне порушення конституційних засад демократичної держави, обмеження свободи совісти. І за реальну рівність прав християнської частини громадян України із атеїстами ще треба боротися. В тому числі й в освітній мережі, керованій соціялістами. Сам Христос спонукає нас до цього словами: «Пустіте дітей, щоб до Мене приходили, і не забороняйте їм, бо таких Царство Боже» (Лк. 18:16).
Та при цьому не можна тішити себе ілюзіями щодо перспектив шкільного виховання. Можна пригадати власний приклад: чи нас, коли ми вчилися в школі в 50-і, 60-і або 70-і роки, зуміли переконати в правдивості комуністичного раю? Чи ми вірили в економічний геній Хрущова, літературний талант Брежнєва, політичну мудрість Черненка? Школа виховувала циніків, даючи приклад подвійних стандартів у демагогічних промовах та в реальній поведінці. Навряд чи це спостерігалося тільки в минулому сторіччі. Пригадаймо, якою поставала духовна школа в творах Анатоля Свидницького, Івана Нечуя-Левицького або росіянина Миколи Помяловського. А скільки большевицьких активістів вийшли з коридорів бурси!.. І Вольтер, і Лео Таксиль втратили віру в єзуїтській школі.
Польські сусіди могли б розповісти нам багато цікавого про досвід запровадження релігії в загальноосвітній школі з приходом до влади «Солідарности». Діти тих, хто линув на півзаборонену катехизацію до костелу, як на свято, сприйняли релігію за звичайний формальний предмет. Предмет, на якому обмінюються записками з сусідкою, який прогулюють, за який дістають незадовільні оцінки. Де й поділася романтика часів «комуни». А разом з тим несподівано почала спадати і традиційна польська релігійність.
Школа ніколи не замінить церкву. Найкращий учитель не зможе компенсувати пастирську недбалість. Маскування або прикрашання суспільних хвороб формує циніків і демагогів, які легко змінюють комсомольську риторику на православний фундаменталізм. Країна, чужа євангельській правді, може лише профанувати християнські цінності, маскуючи розмовами про них свої недуги. Хіба важко уявити, як вчительці християнської етики батьки приносять цукерки з шампанським, щоб не зіпсувала дитині атестат?..
Запровадження в шкільну систему освіти елементарних богословських курсів має сенс лише як складник радикального оновлення її стратеґії поряд із відмовою від уніфікації, від диктату державного центрального управління. Віра та вивчення її основ мають увійти в свідомість учнів як один із засобів реалізації великого дару свободи, що визначає унікальність людини у всесвіті. Вирішувати, чи вивчатимуть їхні діти основи своєї віри, мають батьки, а не президент, міністерство чи дирекція. Або й самі повнолітні учні.
Оптимальним шляхом розвитку освітніх закладів могло б бути стимульоване державою розширення мережі приватних, у тому числі церковних, шкіл, ліцензованих міністерством. Достатня гнучкість програми дозволяла б у цих школах визначати, чи вивчатимуть учні «Етику віри», чи просто етику, чи ж «Закон Божий» або навіть окремі предмети богословського циклу: історію Церкви, стародавні мови, біблеїстику тощо. Але ні в якому разі не можна допустити, аби молода людина сприймала елементарні уроки віри як спроби диктату над її сумлінням, нав’язування їй архаїчних традицій і звичаїв, втручання до внутрішнього світу. Вчитель релігії покликаний бути помічником, а не командиром на шляху юної особистости до Бога.
Найбільша небезпека криється в авральному способі запровадження нового курсу, відсутності програм, підручників, викладачів. «Вчити погано» - далеко не завжди краще, ніж «нічого не вчити». І хоча не можна виключати небезпеки того, що гарна ідея втоне в дискусіях, семінарах і круглих столах, кулуарність і поквапливість її реалізації неприпустимі. Безумовно, слід подбати про захист прав релігійних та світоглядних меншин, передбачити альтернативні предмети для їхніх представників. Але не можна, запобігаючи перед одиницями, нехтувати громадянськими правами більшости населення України, міцно закоріненої в християнській традиції.
Залякування тим, що викладання в школах релігії провокуватиме міжконфесійні конфлікти, справедливе лише частково. Адже добре відомо, що релігійні конфлікти розпалюються в наші дні найчастіше політиками, далекими від віри і від Церкви. Тож знайомство з правдивими відомостями про Бога, про Церкву, про молитву швидше запобігатиме безглуздим сваркам, котрі часто нагадують конфлікти персонажів Джонатана Свіфта. Коли навчальний курс підноситиме учня до світлих просторів Богопізнання, темні провалля людських амбіцій залишаться далеко внизу й виглядатимуть дивними й потворними виразками. Дурнів же й провокаторів взагалі не можна пускати до школи. Тим більше, як викладачів релігії.

Про звернення архиєпископа Черкаського УПЦ МП Софронія
Уривки з інтерв’ю Клари Ґудзик (“День” ч. 125 за 15.07. 2005)

– Владико, яка реакція може бути на ваше «Звернення»? Звернення, яке всі люди, що вболівають за долю Української православної Церкви, прийняли з радістю і схваленням?
– Я писав  цю Заяву після аналізи сучасного політичного і духовного стану в Україні та історії Української церкви. (Аналізувати призвичаїли мене духовні заклади Москви, де я багато років навчався і викладав.) І я дійшов висновку, що саме зараз прийшов сприятливий час для вреґулювання українських православних проблем, для того, аби нам, зрештою, визначитися. Бо ні в XVІ ст., коли ми були під Польщею і церква жила своїм життям, а козаки – до Конашевича Сагайдачного – своїм; ні в XVII ст., коли повстало запитання – бути Україні православною чи ні. А вже пізніше ніякої надії взагалі не було. Навіть Мазепа був безсилий, хоча й зробив для української церкви, для українського храмового бароко більше, ніж хто інший в історії.
Зараз ми переживаємо унікальний в нашій історії момент – 14 років української державности стали найблагодатнішим періодом для розквіту церкви. Адже тепер кожен може проявити своє ставлення до країни, кожен може показати приклад. За те, може, й не похвалять, але й не заборонять. Очевидно, що за ці 14 років можна було б зробити значно більше для нашої Української церкви. Адже будівництво храмів само по собі нічого не значить. Набагато більш важливим є будівництво людських душ. Утім і тут є великий проґрес.
Я зрозумів, що подібне Звернення є необхідним як для церкви, так і для держави – навіть незалежно від того, як воно буде сприйнято. Бо прийшов сприятливий час для утвердження Церкви... В Україні, однак, ситуація непроста. Koли в Грузії, Болгарії чи Сербії за подібних обставин за незалежну помісну церкву виступили всі без винятку громадяни – духовні й світські, у нас усе набагато складніше. Ми, на жаль, є втіленням «лебедя, рака та щуки». Попри все, я написав те, що вважав своїм обов'язком. А що. буде далі – то вже від Бога.
– Ви знаєте своїх колеґ-єпископів, яких тепер в Україні 40. Яка їхня частина, на Вашу думку, поділяє ваші погляди щодо Помісної незалежної церкви?
– Не можу сказати в відсотках, але те, що є в УПЦ владики, які думають так само, як і я, безсумнівно. Звичайно, я не знаю за кожного з 40 єпископів УПЦ, що він думає і якої лінії тримається. Але вони мають висловитися самі за себе.
– Як будуть події розвиватися надалі? Адже ваше «Звернення»   сприйняте   як бомба.
– Будь-що-будь, я вірю, що так чи інакше, рано чи пізно, а ми будемо мати в Україні повністю незалежну Православну церкву. Я вірую в це і знаю, що все до цього йде.
– Але коли це буде, Владико? Через рік, через десять чи 100 років?
– Не те що 100, але й не десять років. Думаю, значно скоріше, ніж ми   думаємо. Просто кожен з нас має перебороти в собі «предрассудки». Забобони, які твердять нам, що «спасіння» приходить з півночі і що Москва – то Третій Рим. Кожен  повинен спитати   себе: «Чому це спасіння йде не від Київа? Чому не від уділу Божої Матері? Чому не спасіння від Другого Єрусалиму?” Адже навіть ламиТибету й Індії вважають, що ніде немає більше благодаті, ніж на Київських горах.  Що б там не твердили  розпропаґовані й відсталі люди. А хто може похвалитися таким числом святих, які поховані у Київо-Печерській лаврі? І чи де-небудь було більше мучеників, аніж в Україні? Я це знаю на прикладі своєї єпархії – Черкаської области. Скільки священиків було закатовано й розстріляно Радянською владою!
– Як поставиться Вселенський патріярх Варфоломій І до об'єднаної Української Церкви? Залишаться тоді якісь складнощі з визнанням автокефальної Української Церкви?
– Проблем не буде. Хоча прецеденти невизнання існують. Коли на Соборі Руської Православної Церкви 2000 року виникло запитання про надання автокефалії Українській Церкві, Святійший патріярх Алексій II сказав: «Ну, дамо ми вам зараз автокефалію, а хто вас визнає? Американцям дали, Японській православній церкві дали – ні тих, не других не визнала  Повнота   православ'я». Але головне полягає у тому, що нам самим треба ви-зна-чи-ти-ся! Тоді проблем не буде. Визначатися тут на Україні і без втручання політиків.
Особливо хочу наголосити ось на чому. Ніхто, ніколи не зможе сказати, що для мене Руська Православна Церква є чужою. Так само буде і тоді, коли у нас буде своя Помісна Церква. Коли я навчався і працював у Москві, я духовно зростав там і не відчував ніякої дискримінації. Бо тоді була одна держава і одна Церква, а в одній політичній державі не повинно бути кількох православних церков. Та коли державне питання України було вирішене, логічно і невідворотно постає питання незалежности її Церкви. Це натуральний шлях, альтернативи якому немає і не може бути. Але всі повинні розуміти одне – якщо я кажу, що Автокефальна церква в Україні необхідна, мова не йде про якесь розділення. Усі ми разом зобов'язані створити такі умови, за яких буде одна і незалежна Українська Церква.
– Попри те, що ви щойно сказали, є впевненість, що Московський патріярхат не дуже, м'яко кажучи, задоволений   вашим «Зверненням». І не дуже охоче дивився би на розбудову нашої автокефалії. Чи можуть бути якісь заходи,  якісь репресії, спрямовані проти вас з боку вашого священноначалля?
–  Думаю,  що  ні.   Цього просто не може бути. Я належу до УПЦ і не інакше; з цієї церкви я ніколи не вийду, але я живу в демократичній державі і маю право висловлювати свої думки. Було б негідним мати свою думку і не висловити її. Особливо, коли йдеться про таку архиважливу справу. А я би сидів і боявся: «А що про мене скажуть?» Маю  свою думку, свої знання, своє бачення. Інша справа, якби я взявся активно їздити, збирати підписи, аґітувати, організувати якусь партію. Але я тільки висловлюю свою думку задля того, аби інші думали і вирішували – правий я чи ні?
– Чи радилися ви попередньо зі своїм предстоятелем – митрополитом Володимиром?
– Ні. Мене й мої думки і так добре знають всі. Знають також, що коли я вважаю за необхідне щось важливе сказати, я скажу. А на своє Звернення, яке я розіслав усім єпископам УПЦ, досі не отримав жодної відповіді. Прийшла тільки телеграма від одного благочинного, який “молиться, щоби владика Софроній розкаявся і покаявся”. Це натурально, так і повинно було бути.
– Не думаєте ви, що ваше Звернення може привести ще до одного православного розколу – розколу УПЦ?
 – Я знаю одне – аналізуючи той стан, у якому зараз перебуває українське православ’я, я все більше впевнююся в тому, що Україні конче необхідна автокефалія православ’я.  Ми маємо широку автономію і повністю незалежні від Москви. Але є один важливий виняток – Москва є бар’єром, перешкоджає нашому спілкуванню зі світовим Православ’ям.

Наводячи уривок з публікації в газеті “День”, редакція не розраховує ні на сенсацію, ні на чудесну розв’язку Церковних проблем. Нас цікавить позиція архиєпископа УПЦ МП Софронія як вияв християнського мислення і здорового глузду, характерного для українського духівництва.  Дехто думає, що Московський патріряхат в Україні – то орденоносний Агафангел… А це невірно: світлий бік УПЦ МП переважає, хоча там є проблема суперечностей, як і в позиції владики Софронія. (Ред.)

До архіву газети

На першу сторінку