Молитва
Сергій Шумило ПЕРЕД ВИБОРОМ
Навколо церков
Раїса ЛИША Випробовування плюралізмом
Євгенія ЛЕЩУК Дев'ята і Десята П'ятниці на Волині
Іван Павло ІІ про владу й служіння
Доброчинна діяльність Свято-Кирилівської громади
Ганс МАЙЄР Церкви Европи після падіння комуністичного режиму Фраґменти
Неофіційна екуменічна конференція "Літургія як фундамент для діялогу"
Євген СВЕРСТЮК Єзуїти. Переступ межі
Остання з роду Скоропадських
Тезоіменитство патріярха Варфоломея
У Черкасах встановили пам'ятник  розстріляним священикам
Виступ Віктора Ющенка на Співочому полі
Євген СВЕРСТЮК Президентський старт 2004
Виталій ШЕВЧЕНКО Чим відрізняється Адміністрація Президента від адміністрації ЦК КПУ?
МОРАЛЬНИЙ ІМПЕРАТИВ І ВИКЛИКИ ЧАСУ
Микола ВИТРИХІВСЬКИЙ Нехай повернеться довіра...
"Пора викорінити розбрати"
Роман КІСЬ Теоцентрична антропологія Сьорена К'єркеґора
Олена ГОЛУБЕНКО Як подолати бідність...духовну?
Марина ПАВЛЕНКО Домовичок з палітрою
о. Андрій ЗАПОДОЛЬСЬКИЙ Мудра бджілка
Тетяна Према ВІДРОДЖЕННЯ НАДІЇ
Спів про двері відчинені
Фестиваль релігійних телепрограм у Варшаві
400 років англійській Біблії
Фестиваль християнської творчости
Обличчя епохи
Учні переписують Біблію
Вчені шукають Ноїв ковчег

Господи Вседержителю, Боже сил і всього тілесного, що живеш на височинах і споглядаєш на покірливих, випробовуєш серця й усе приховане і потаємне в людині наперед виявляєш. Безпочаткове й повсякчасне Світло, в Якого ж немає зміни чи отінення! Сам, Безсмертний Царю, прийми благання наші, котрі в теперішню годину, зважуючись на безліч Твоїх щедрот, чинимо до Тебе від мерзенних вуст. І прости нам провини наші, що вчинком і словом, і думкою, зі знання чи незнання ми вчинили; і очисти нас від усякої скверни тіла й духу. І даруй нам чистим серцем і тверезою думкою пройти всю ніч теперішнього життя, в очікуванні на прихід того світлого й об'явленого дня Єдинородного Твого Сина, Господа і Бога, і Спаса нашого Ісуса Христа, в котрий Суддя всіх прийде зі славою, щоб віддати кожному за вчинки його. Хай не занепалими й зледачілими, але в бадьорості й зведені до дії виявимося готовими, зійдемо в радість і божественну оселю Його слави, де невгавний голос усіх, хто святкує, і невимовна насолода всіх, хто споглядає Твого лиця красу невимовну. Бо Ти є правдиве й вічне Світло, що просвічує й освячує кожну людину, і Тебе оспівує все створіння на віки вічні.
Амінь.
 

XX століття знакове в історії людства. Воно завершилось повною секуляризацією суспільного життя, з якого цілеспрямовано, за допомогою насильницьких дій було витіснено, вигнано Христа. Християнство як світогляд, як спосіб життя, поводження та мислення, як найвища цінність і правда в суспільній та культурній сферах більше не має впливу. Воно не має вже того морального авторитету, значення голосу сумління, на який би рівнялось, посилалось і навколо якого гуртувалось би суспільство, нації, народи. Сучасна цивілізація постала на "конкуренції" з Богом. Доба "просвітництва", "велика французька революція", "буржуазне суспільство", соціял-демократія і марксизм... Ми також є продуктом цієї "конкуренції". Комунізм не народився сам по собі в Україні. Він породжений загальноевропейськими процесами повстання проти Бога, бажання стати "вільними" від Нього. Ми також у сьогоднішньому своєму обличчі є продуктом нової европейської позасердечної та позадуховної постіндустріяльної цивілізації гріхоцентризму, що сама собі готує катастрофу.
Наш постсовєтський спадок не є цілком окремим. Він з тих самих хвороб, що й на Заході, тільки з притаманним Сходові дещо іншим, грубішим кольоритом. Зараз українці, білоруси чи росіяни за духовним, а точніше антидуховним станом значно ближчі до европейської космополітично-безрелігійної свідомости, ніж на початку XX ст., коли ці народи мали особливий, самобутній побут і православну свідомість.
За роки войовничого безбожжя та матеріялізму в Україні в свідомість людей настільки міцно в'ївся відбиток богоборницької "совєтчини", узвичаїлось ухиляння від правомислія, боговідступництво і зрадництво, що вже важко говорити про нас, як про спадкоємців колись величного християнського народу. Компартійним ідеологам  дійсно вдалося великою мірою витворити, "совєтську людину" з відмінною від стародавньої неповноцінною ментальністю, свідомістю, психікою, світосприйманням. Уся система совєтського експерементального виховання була спрямована саме на це.
Нас роками, десятиліттями вчили не мати власної думки, поглядів, переконань, ідей. Нам згори нав'язували примітивний стандарт і одноманітність, ізолюючи від будь-якого світоглядного розмаїття. Коли ж згодом, в одну мить, цю завісу одноманітности несподівано тими ж компартійними ідеолагами було зірвано, на нас хлинув потоп усілякої інформації. Не будучи морально  й світоглядно приготованим до цього, народ почав захлинатись від такого інформаційного напливу, остаточно дезорієнтуючись.
Врешті нам подали, точніше нав'язали "нові стандарти", "нове мислення", "нові цінності" - також зіпсованої, також безбожної цивілізації, як єдиної панацеї від усіх бід, котрі подеколи стають для нас своєрідним "язичницьким божком", "новою релігією", що далека від християнства та істини. Програма духовної руйнації слов'ян, закладена ще в 1917 p., спрацювала чітко, і тепер народ майже остаточно опинився втраченим для власної історичної національно-релігійної духовної спадщини, не розуміючи, зневажаючи і відкидаючи її.
Розмірковуючи над проблемами духовного розвитку суспільства, Тарас Шевченко писав: "Для людини матеріяліста-безбожника, котрому Бог відмовив у святому радісному почутті розуміння Його благодаті, Його нетлінної краси, для такої напівлюдини всяка теорія прекрасного ні більш ні менш, як пуста балаканина".
Це застереження Великого Кобзаря нині як ніколи актуальне для нашого здеморалізованого, духовно звітрілого українського люду. В масі своїй здеморалізоване українське суспільство сьогодні бере за взірець "воровські поняття". Ментальність "шпани" дедалі більше опановує нами.
Замість навернення до високих християнських чеснот ми через засоби масової інформації цілодобово споживаємо і культивуємо в собі язичницькі культи насолод, комфорту, жорстокости, насильства і наживи. Ми мовчазно погодились, аби на противагу авторитетові Церкви, Сім'ї і Держави підростаючому поколінню подавались інші вартості. Замість християнства нам завуальовано пропонується відвертий дияволізм -  і ми приймаємо його через музику, кіно, телебачення, радіо, інтернет, газети, книжки... Не розуміючи того, ми перетворюємось у гвинтики світової сатанинської машини, без власних думок та ідей. Під оманливими гаслами про "свободу" продовжується її блюзнірське придушення.
За таких умов формується ціле "нове суспільство", "нова ґенерація". Суспільство - для якого вже немає будь-яких моральних чи духовних обмежень, цінностей. Для нього немає Бога, а значить, як писав Достоєвський, "все дозволено". На кримінально-блатному жаргоні, що нині посилено витискує з побуту літературну мову, це зветься "беспредєл". Єдине, що вони шанують, кому вклоняються -"золотий тілець", магічний культ якого перетворює людей на заручників, рабів, врешті - калічить духовне здоров'я і психіку.
Життя перед нами оголює суть людського буття, виставляє на поверхню першопричини, які ми не хочемо або не здатні бачити.
На думку сучасного богослова Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви о. Тимофія Алферова, сучасну культуру споживання з православно-церковної точки зору можна розглядати не інакше як продукт відступлення (апостасії) західнього світу від християнства. На його переконання, особлива небезпека західньої форми апостасії в порівнянні з "совєтською" полягає ще й у тому, що вона є результатом добровільного, а не примусового відпадіння від Христа. Добровільне відступництво накладає на людину свого роду "незвідмивне тавро", адже піддає особливо тяжкому ушкодженню усі частини душі: розум, серце, волю. Цю печать апостасії неможливо змити лише розширенням ерудиції чи логічним переконанням іззовні, але тільки власним розкаянням, усвідомленням свого падіння, внутрішнім подвигом навернення до одвічних духовних першоджерел.
Український народ з Милости Божої вже більше як тисячу років є носієм неоціненної духовної скарбниці - духовного досвіду своїх християнських святих, пророків і старців, чого не мають інші народи Европи, не кажучи вже про Америку чи Австралію. І ми маємо цей скарб нести цим народам, духовно та культурно збагачувати европейську та світову цивілізацію. Це наше призначення, місія, Явне Покликання. Проте, заради модерново-безрелігійних "цінностей" сучасної цивілізації ми досить часто зрікаємося власних, набагато вищих духовних скарбів та надбань. Парадоксально, але більшість з нас навіть не бажає розуміти, що тим самим ми втрачаємо власну самобутність, самодостатність, власне обличчя, а отже інтерес і потребу до нас з боку інших народів. Ґрунтуючись на чужому, ми не знаємо свого, а отже не маємо чого запропонувати світові, який, до речі, потребує від нас саме "нового", "невідомого" для них, але водночас самобутнього, традиційного і старого для нас.
"Горе непокірливим синам, каже Господь, що збираються і радяться, але без Мене, і укладають союзи, не за Духом Моїм, аби прикласти гріх до гріха, не прислухаючись до вуст Моїх, йдуть до Єгипту, аби підкріпити себе силою фараона і сховатись під тінню Єгипту. Але сила фараона буде для вас ганьбою і прибіжище під тінню Єгипту - безчестям... Усі вони будуть осоромлені з-за народу, від якого немає користи їм; не буде від нього ані допомоги, ані поради, але сором і ганьба" (Іс. XXX, 1 -5).
Нам всім вкрай потрібне нове "місійне охрещення" - духовна християнізація народу, каяття, навернення до тисячолітньої скарбниці чистоти стародавнього Київського Православ'я, його високоморальних принципів та чеснот. Мусимо поступово вивільнити свідомість від пошкоджень "просвітництва", "совєтчини" та західньо-демократичної "свободи від Бога" й гріхоцентризму. Нам потрібне нове усвідомлення Вічности Буття, Вищого Суду та потреби спасіння власних душ, очищення  від бруду гріха.
Щоб стати на справжній шлях духовного відродження, український народ, і перш за все його духовна та політична еліта, мають повернутись до безкомпромісного, "консервативного" стояння в Правді. Колишня велична Русь-Україна Провидінням Божим за гріхи наші була віднята від нас для нашого ж напучення, прозріння. І повернення, відродження її ми повинні заслужити перед Богом, вимолити у Нього. Тому дійсне відродження Соборної і Великої Руси-України ми всі мали б розпочинати з внутрішнього духовного відродження кожним самого себе, з самоочищення від гріховної мерзоти та брехні, що перенаповнює наші серця.
"Шлях до миру Божого, - пише Тимофій Алферов, - пролягає крізь Його Правду: роботою правди буде мир (Іс. 32, 17). Усі ми, православні люди, у Вітчизні і по всьому світі сущі, сьогодні особливо потребуємо в усвідомленні того, що тільки діланням правди можемо ми вирішити наші проблеми - як духовні, так і матеріяльні. Ніякі політичні реформи не врятують нас, жодний політичний лад не зможе урятувати нас від нас самих, від нашої гріховности та її згубних плодів".
На глибоке переконання Білозерського, Шевченка та інших "кирило-мефодіївців", призначення слов'янської цивілізації і українського народу зокрема полягає у "відродженні в своєму житті ідеї громади християнської, поверненні її в життя, що втратило найголовнішу суспільну підставу, - релігію, і знову явитись в Европі з новим благом, котре вона їй дарувала. Як і завжди, призначенням їх було розповсюдження мирної землеробської цивілізації, моральних понять гуманізму; як раніше вона пом'якшила вдачу войовничих народів, так і тепер вони пом'якшать роздратованіх лихами душі народів, вирішенням соціяльних задач, поверненням блага, вказаного Спасителем... Кожен член повинен прагнути до здійснення цієї ідеї протягом всього свого життя, використовувати всі засоби, якими він володіє, на служіння людству і своєму народові і бути напоготові навіть постраждати за Праву справу...", - наголошував В.Білозерський.
Самоідентифікація, пошук національної ідеї вимагає повернення нації до "духу традиціоналізму". Таке повернення до "духу традиціоналізму", до "духу нашої давнини" полягає в засвоєнні великого духовного досвіду та святоотецько-православної спадщини. Це повернення нації до її духовних першоджерел, в яких український народ зосередив всі свої позитивні здібності і вдачу.
"Необхідно воскресити Православ'я, розпалити серця наші любов'ю до віри, як то було у нас в давнину", - записав майже сто років тому Павло Скоропадський у своїх щоденниках.
Сьогодні Україна знову перед вибором. Не зробивши його, не ступивши на шлях дійсного духовного відродження, вона приречена на поразку, оскільки не виправдає свого існування і призначення.
Такий вибір вимагає від нас духовної бадьорости і творчої дії, виховання глибокої віри і духу побожности. Вимагає самоусвідомлення, що подолати руйнівний стан деморалізації та розкладу можливо лише  через власне духовне одужання, через  власне усвідомлення та виконання священної місії, що покладена Божественним Провидінням на наш народ та Святу Церкву.
Саме на розкаянні, як на передумові духовного відродження, наголошують святі старці.
"В покаянні, в вірі, в очищенні, да оновиться руська земля і да возстане Святая Русь" (Св. Іоан Шанхайський)''.
 

Навколо церков

До редакції надходять листи з проханням давати або не давати критичні матеріяли про Церкви. Загалом "Наша віра" уникає таких матеріялів. Якщо торкаємось, то радше на рівні фактів профанації або "політичних збочень" церковнослужителів на зразок того, як глава УПЦ МП "духовно окормляв" главу Президентської адміністрації або як Прем'єр Міністр свій марш у Президенти вирішив розпочати з візити до жіночого і чоловічого манастирів, звичайно МП.
Мабуть, не всім нашим читачам відомо, що в Інтернеті і на книжковому ринку є величезна література про "канонічну" православну Церкву, яку засвідчують самі назви книг: "История уничтожения Российской Церкви и создание ее антипода МП". "Святой" патриарх - отступник Тихон Белавин". "Ереснарх Сергий Страгородский"...
В аналітичних матеріялах о. Олега Моленка знайдете все - нема потреби про це писати в газетах. Нас змушує до цього настирливий агітаційний тиск, в результаті якого людям здається, що політична агресивність йде від "канонічности".

Патріярх Київський і всієї  України-Руси ФІЛАРЕТ:

Коли тисячі парафій утримуються під юрисдикцією Московського патріярхату, закріпляти за ними майно - це однаково, що дарувати чужій державі свою землю. Від такої "свободи" українському православ'ю буде більше шкоди, ніж користи. Навіть якщо вірні переходитимуть під омофор Української Церкви, майно залишиться власністю іншої держави.
(Шлях перемоги, 5.05)

Віце-ректор УКУ у Львові Мирослав МАРИНОВИЧ:

Держава у всіх східних Церквах відіграє важливу ролю. Українське православ'я було б визнано Царгородським патріярхатом, якби звернувся Президент України з відповідним проханням. Тобто є справи практичні і дуже конкретні, які випливають з певних світових закономірностей. Царгородський патріярхат, як правило, реагує на звернення найвищих державних діячів, але не тільки в цьому полягає роля державної влади. Головна роля у нинішній атмосфері: це не заважати тим процесам, які сьогодні відбуваються, не ліпити українську церковну ситуацію під ту модель, яка існує в головах українських чиновників.
 

Дерева, як усе дійсно гарне, як і людська культура, беззахисні. Дерево треба довго плекати, щоб воно виросло. Як і земля, ландшафт та все живе, вони потребують людської чутливої опіки. Зате ж і обдаровують інтуїтивним осягненням небесности, всеєдности космічно-всевишньої. Дерева якимось чином навчають синтезувати минуле, щоб прозиралось майбутнє. Либонь тому рівень стосунків з довкіллям, збереження краєвиду є непомильним камертоном духовного здоров'я суспільства і стану культури.
Київ з своїми зеленими Дніпровими схилами та пагорбами і загалом численними деревами й невимушеними клаптиками різнотрав'я посеред міста був донедавна може своєрідним взірцем чутливого ставлення  до краси історичного рельєфу, до святости землі. Проте за останні роки ця слава дещо похитнулась... Вигляд повалених товстезних осокорів на вулиці Григорія Сковороди (на початку 90-х) був картиною насправді страшною, апокаліптичною, і як виявилося, передвістям.
Нині цілком очевидно, що для якого-небудь "нового українця", обтяженого грошима і часто не обтяженого уявленнями про культуру, спиляти дерево, щоб звільнити місце для побудови чи "реконструкції" в престижному районі Київа чогось такого, що даватиме добрячі прибутки, - це  не питання для сумнівів. Інакше і, може, якби вже існували щодо цього твердіші  запобіжні закони, не зяяв би Київ нині фантомами порожнечі там, де недавно буяли зелені велетні. А порожнеча, як відомо, бажає ширити свої володіння.
Отож певно не випадково і над такою унікальною перлиною як Національний ботанічний сад ім. М. Гришка нависла загроза нищення. Проте на цей раз - з боку представників Церкви, тобто саме тієї інституції, яка покликана - за всіма нашими уявленнями - бути взірцем християнського ставлення до людини, природи, культури, і найвищим духовно-моральним авторитетом для народу  і влади.
Отже, ченці Іонівського манастиря (Українська Православна Церква Московського патріярхату) облюбували собі місцину понад 8 гектарів в самому центрі Ботанічного саду і вимагають її у повне своє розпорядження за спеціяльною огорожею. Вже навіть побудували житлове та господарські приміщення.
Протести науковців, громадськости, як і саму культурно-духовну цінність Національного Ботанічного саду вони просто ігнорують. Заодно, ніби не помічаючи цього, нехтують перед людьми і християнську мораль. А міська влада з того всього має тут  вочевидь трудний клопіт зі "свободою совісти".
Виходить, що один з найдемократичніших у Европі Закон про свободу віросповідань, який діє в Україні, сам по собі не гарантує християнської гармонії в суспільстві, особливо в нинішніх умовах міжцерковних суперечок, викликів глобалізації, подальшого розхитування національної культури й світогляду та "релігійного плюралізму"...
Виявляється також, що відкритість до світу та віротерпимість нині вимагає  від держави і суспільства нового усвідомлення потреби захисту своїх фундаментальних духовних підвалин, які втримують глибинну єдність та ідентичність, як і захисту животворчого природнього й культурного середовища, інформаційного та іншого простору, матеріяльних вартостей, і зокрема землі.
Прикладів, які будять тривогу й свідомість, повно. Серед іншого - вельми  промовисте нещодавнє багатотисячне пікетування Київської мерії "Посольством Божим для всіх народів" (до 2002 р. це релігійне утворення мало назву "Слово віри"), що ним керує нігерієць Сандей Аделаджі (який не є громадянином України і якого - про  це писалося в пресі - за порушення законів безуспішно намагалися видворити з України), - через невдоволення варіянтами приміщення для оренди та земельною ділянокою, що були запропоновані на території столиці владою цій організації для її релігійних потреб. Не догодили...
Тимчасом народний депутат Леонід Черновецький, який проголосив себе лідером "Християнсько-ліберальної партії", нещодавно повідомив про "Звернення лідерів християнських церков України" щодо внесення змін до Земельного кодексу України з метою передачі земельних ділянок церквам у довічне користування. Можна здогадуватись, хто зуміє отримати найліпші або й заповідні "клаптики", і неважко передбачити, які духовно-суспільні суперечності та спотворення це може спричинити і найближчим часом і в майбутньому, якщо депутати не виявлять мудрої обачности (та й релігійної обізнаности) і "пропустять" ці явно поспішні поправки. Бо таки мусила б мати місце в таких рішеннях обачність хоч би з огляду на те, що нині в Україні зареєстровано далеко понад сотню розмаїтих релігійних організацій, окрім традиційних православних і католицьких та відомих протестантських церков.
Чи не зобов'язане суспільство, тобто кожен з нас, в цій ситуації розмислити, що подібне розмаїття на вибір (особливо для молоді) переміщує саме питання віри з простору глибокого внутрішнього досвіду,  набутого в українській понадтисячолітній християнській традиції, у вимір радше зовнішній, поверховий чи навіть спекулятивний? Чи подібні завихрення хаосу не затьмарять нам справжні духовні завдання, які ставить перед сучасною людиною Божественний промисел? Як добрі батьки не перестають думати наперед, що виросте з рідної дитини, так, напевне, й суспільство, і держава мають думати наперед, куди приведуть вони покоління, чи навчаться ті духовної міці, і творчої життєздатности, уміння бути собою, любити рідне й велике буття, чи навпаки переміняться на роз'єднану безлику юрбу, що розтринькає власний спадок і летітиме лише за  чужою спокусою, що манить.
 

Свята Страсна П'ятниця, у яку в муках помер найчистіший у віках Ісус Христос - за наші провини помер і воскрес! - стала у народі символом для відзначення терпінь і смерти за інших - на різних етапах нашої стражденної історії.
На Волині народом встановлені дві П'ятниці: Дев'ята П'ятниця після Великодня - коли згадують героїв молитвами - почестями на "Козацьких могилах" у Пляшевій, куди впродовж століть їдуть люди  на відпуст поклонитись "Тим, що полягли, але не здалися" у великій битві під Берестечком.
Але є ще і Десята П'ятниця, яка випливає з цього історичного періоду. Там же поблизу на Волині, у Горохівському районі, в селі Охлопові є найстаріша церква Святого Миколая - побудована іще перед Берестецькою битвою - в 1638 році. Люди снують леґенди, що ніби Богдан Хмельницький із своїми козаками там освячував зброю: вшановують також стару грушу біля церкви, де він нібито прив'язував коня. Звичайно, сам Хмельницький не міг там бути, але під час тієї всенародної війни на поміч козакам піднявся ввесь народ, із різних ближніх сіл, і в тій Миколаївській церкві, мабуть освячували "зброю"... А яку зброю вони могли мати? Ножі, коси, вила, рогатини - з чим могли, ішли на поміч козакам.
А церква на усіх етапах історії була як національне святилище - тому у тій церкві народ встановив традиційно відпуст на Десяту П'ятницю після Великодня.
З усіх   сіл ідуть люди молитися за полеглих козаків-повстанців. І нині на Дружкопільському полі, кажуть, знайдено могилу якби тих повстанців.
На Дев'яту П'ятницю завжди їхали мої брати під Берестечко - на козацькі могили, і часто повертались побиті польською поліцією. А через декілька днів ішли  (бо це близько - сусіднє село) до Охлопова на Десяту П'ятницю на відпуст і на молитву за повстанців.
Пам'ятаю, як і ми з мамою і сестрою ходили до Охлопова на Десяту П'ятницю. Я, десятилітня дівчинка, вбиралась у вишиванку, підперізувалася крайочкою  і  трепетно ішли ми берегами, на яких то тут то там виднілись гурти людей. А церква на горі, там так багато сходів, обабіч сходів - вінки, а на сходах - розтрушені пелюстки з простих диких рож. О, як то було урочисто - море народу, більшість у вишитих строях. Мама несла сплетені віночки святити. Я трималась за руку мами, як ішла по сходах, здавалось, усі дивляться на мою вишиванку. А церква так високо. Серце б'ється в грудях, здавалось, що я іду як би до самого Бога... В церкві дуже гарна відправа, хористи із ближніх церков, співали мої брати.
А потім з хоругвами (у нас казали "хоренгвами") Хресний хід довкола церкви, освячення віночків...
А після відправи унизу, де центральна вулиця села, були розставлені крамнички євреїв з сусіднього села Дружкополя. Мама нам купляла морозиво-цукерки і різні коральки, стрічечки...
А потім у наступні роки все мінялося і сприймалося глибше і бачилось ширше... Коли арештовували за пісні і за те, що йшов до високої могили на цвинтарі в Охлопові. А потім напад німців - розстріли. Адже село Охлопів завжди було якби другим Берестечком. Там перші повстанські угруповання, там колиска повстанців - і тому село Охлопів тричі палили в 1941 році, в 1943, в 1944 - і німці, і совєти. Село Охлопів було цілком знищене. Залишилась тільки сама  церква на горі - церкву "не брали кулі", не брав вогонь, не розривались у стінах снаряди, які до сих пір там стирчать...
Коли я нездужаю, то подаю на відправу до Охлопівської церкви. Передала багато книжок на цю церкву. Через Охлопівську церкву я якби стаю ближче до Господа Бога.
Охлопів - стражденне  село. Але там люди великі патріоти, а церква як національний двигун Духа - 28 років за сатанинської влади була замкнена, 28 років  мій дядьо Павоньо добивався, щоб відкрили церкву і тільки навесні 1986 року церкву було відкрито. Дядьо Павоньо і при закритій церкві разом з хористами провадив відправи, гарно співав хор українською мовою. Відзначали як могли Десяту П'ятницю. Іще до затвердження Символіки в Охлопові вперше на Волині піднято біля церкви блакитно-жовтий прапор!
В цю Десяту П'ятницю церква буде відзначати 366-річчя, жаль, що я не зможу поїхати на свято, на відправу. І хоч там діє московський патріярхат але ця церква для мене - велика Святиня.

В селі леґенду стверджують про грушу,
Яку плекають і тепер щодня:
"Як Хмель до церкви йшов скріпити душу,
То тут, до груші, прив'язав коня".

І не минають дерева-святині,
Як йдуть до церкви люди на поклін, -
Чи так було, вже й не вгадаєм нині,
Лиш таємничо провіщає дзвін...
 
 

За матеріялами преси
Іван Павло ІІ про владу й служіння

В новій автобіографії "Вставайте, ходімо!", яка вийшла у світ, Папа Римський Іван Павло ІІ, розмірковуючи над тим, чи був він достатньо суворим у ході свого служіння на посту глави католицької Церкви, висловлює жаль за свою "недостатню категоричність". Іван Павло ІІ  вважає, що церковні лідери повинні застерігати людей від гріха і провадити їх до істини. "Гадаю, що я в цьому пляні, напевне, не надто багато досяг. Завжди виникає проблема того, як зберегти балянс між владою і служінням. Можливо, я повинен картати себе за те, що не надто старався бути керівником".

Доброчинна діяльність Свято-Кирилівської громади
 
Традиція благочинної діяльности Київського Свято-Кирилівського манастиря дуже давня. Тут завше давали притулок хворим, нужденним і підкріплювали їх Словом Божим та злібом насущним. Знищену за роки совєтської влади добру традицію нині відновлено.
Кирилівська церква на території манастиря, де розміщена психоневрологічна лікарня, визнана кращим центром духовної реабілітації хворих.
За десять років, впродовж яких церква почала опікуватися хворими, тут організовано недільну школу для дітей і дорослих (її відвідують близько двохсот дітей), збудовано благодійну їдальну, укомплектовано бібліотеку. Хворі беруть участь у Службі Божій.

Православна Церква знову виринула на поверхню громадського життя в 1980 pp., коли Ґорбачов у Росії почав "послабляти віжки" релігійної політики після сімдесятирічного переслідування інакомислячих, подеколи часткової, іноді майже тотальної заборони на діяльність Церков, конформізму значної частини населення, компромісів, вимушених поступок і моральних гріхів багатьох віруючих, - коротше кажучи, у той непевний час, який ще не скоро буде оцінений в історичній перспективі й узагалі досі серйозно не вивчався. Православна Церква тепер стала вільна (або, принаймні, набагато вільніша, ніж раніше), але одночасно їй довелося рахуватися з тим, що знов набутою релігійною свободою зуміли скористатися, крім неї самої, й інші конфесії: католики, протестанти, мусульмани, інші релігійні групи. Православні Церкви Росії і (пізніше) Сербії, Румунії, Болгарії сприйняли цю ситуацію з подивом, а почасти і з відвертим неприйняттям,  -  і було чимало випадків, коли вони зверталися по допомогу до держави; очевидно, що, відчуваючи власну слабкість, вони не поспішали розстатися з думкою про тісний взаємозв'язок між Церквою і державою...
У цьому розумінні Православна Церква явно відрізняється як від Католицької, так і від Протестантських Церков. У лонах цих Церков відбувається протиборство різних сил, і в сьогоднішній ситуації їх позиції неможливо звести до простої формули. Так, протестантизм у Европі, знову набувши свого колишнього значення у країнах, де почалася Реформація, водночас зберіг історичні зв'язки з Протестантськими Церквами Півночі й Заходу, США і "Третього світу". Його ідеологія включає лютеранську спадщину, дбайливо збережену в Німеччині, але також традиції опору й політичної демократії, що сягають часів Кальвіна та виникнення Англіканської Церкви. Европейський протестантизм усе ще відчуває свою відповідальність за останню хвилю світової експансії в епоху голляндських і англійських колоніяльних загарбань, підкреслює давній (тільки тепер поступово зникаючий) зв'язок між місіонерською активністю й цивілізацією, завоюваннями з одного боку й розвитком, правами націй, людськими правами - з іншого. Протестантська конференція в Будапешті знову привернула увагу до цих фактів, пославшись на традиції Реформації і Просвітництва як на подвійну спадщину протестантизму (правда, визнання значущости саме просвітницької традиції було досягнуто не без бурхливих суперечок).
Католицизм також (якщо абстрагуватися від ситуації у Сполучених Штатах) увібрав у себе найсильніші плюралістичні, екуменічні й демократичні імпульси (які, щоправда, поки більш помітні на Заході, ніж на Півдні і Сході Европи). У лоні Католицької Церкви теж взаємодіють різноспрямовані сили: чітко виражена орієнтація на простих віруючих у таких країнах, як Польща, Литва, Хорватія, Словенія, Словаччина та Ірляндія, у меншому  ступені - в Еспанії та Італії; інтелектуалізм, орієнтований на науку й літературу і поширений, наприклад, у французькому елітарному середовищі; досвід тривалого співіснування з протестантизмом у Німеччині, Нідерляндах та Англії; нарешті, у тих районах Східньої Европи, де діє Уніятська Церква, -  тенденція до комбінування зовнішніх форм Православної Церкви і католицької самосвідомости.
Що ж до тієї хвилі европейської експансії, яка почалася в Португалії та Еспанії, то вона багато більшою мірою згладилася з пам'яті католиків (навіть у романських країнах), ніж пізніша хвиля місіонерства й колонізації - з пам'яті протестантів: ніхто вже не прославляє Колюмба; відчуття, що Европа - "старший брат" "Третього світу", відходить у минуле, у взаємовідносинах европейців з цими країнами вже не виявляються риси патерналізму, прагнення повчати. (Взагалі самосвідомість сьогоднішніх европейських католиків - усупереч тому, чи думають деякі аутсайдери - має мало спільного з пам'яттю про Каролінґів або конкістадорів; набагато більшою мірою вона визначається післявоєнною історією, особливо подіями 1950 pp., коли католицькі державні діячі (Шуман, Бех, Де Ґаспері, Аденавер, Спаак і Сеньї) зробили крок назустріч першим ініціятивам з об'єднання Европи).
Отже, падіння Берлінської стіни відкрило дорогу для вільного розвитку християнської релігії і християнських Церков, але одночасно - у лоні кожної з цих Церков - дало поштовх до поновлення пошуків власної ідентичности, до прагнення зробити себе впізнаваними, чітко визначити межі поширення своєї конфесії. У результаті всього цього практиці екуменізму ще належить зустрітися з новими випробуваннями.
Християнське минуле Центральної і Східньої Европи, повернення до якого намітилося в 1980 pp., могло б стати об'єднуючим фактором для різних реґіональних і націоналістичних сил посткомуністичної ери, що нині борються між собою. Однак у дійсності віруючі з тих або інших причин виявилися відстороненими від громадського життя, і в багатьох місцях політичні конфлікти з приводу релігійних традицій не тільки не вщухають, а навпаки, посилюються.
Але хіба вже сьогодні не існує, як було раніше, фундаменту для співробітництва між християнськими конфесіями? Звичайно, такий фундамент є, однак, як це не парадоксально, саме він породжує численні розбіжності й конфлікти. Наведу тільки один приклад. Документи, прийняті в 1991-1992 pp., формулюють позиції трьох християнських Церков, які повністю подібні лише в однім пункті - у визнанні необхідности євангелізації Европи.
 На  нинішньому етапі ми досягли б великого успіху вже в тому разі, якби змогли вилікувати найгірші, найганебніші хвороби европейських Церков:... відсутність взаєморозуміння між християнськими Церквами з таких першорядно важливих проблем, як євангелізація і всесвітня місія християнства; нарешті, крайню розбіжність у думках з приводу того, як перебороти важку спадщину тоталітаризму - і в лоні самих Церков, і поза їх межами.
Оскільки тоталітарні системи часто мали характер політичних релігій і проникали в багато сфер людської душі - за допомогою своїх обіцянок, своїх футурологічних прогнозів, своєї волі до влади й до контролю всіх сфер життя, - звільнення від них неможливе без звертання до того глибинного рівня підсвідомости, на якому людина відрікається від себе і змінюється як особистість. Хто ж зможе краще допомогти приниженим і розчарованим людям, ніж Церква, яка так добре знає, що таке провина, каяття, спокута - і водночас ще від часів зречення Петра усвідомлює, що її власне існування ґрунтується на слабкості, а не на впевненості в собі?
У політиці ніколи не буває так, щоб існувало тільки одне рішення або одна можливість; люди можуть і повинні сперечатися про важливі для них проблеми... У демократичному суспільстві консенсус і конфлікт не є протилежностями - це компліментарні, тобто взаємодоповнюючі принципи. Християнським Церквам слід також усвідомити, що в політичних питаннях немає і не може бути раз і назавжди встановленої гармонії, що не можна жертвувати сьогоденням заради утопічного майбутнього (як робили комуністи).
Шлях християнства ніколи не був тріюмфальним. І сьогодні воно теж повинне переборювати в собі спокусу давати готові поради з кожного конкретного приводу.
Досвід християн міг би допомогти людям краще розібратися в поточній ситуації. Річ у тім, що сучасні тоталітарні режими виникли не випадково. Вони були - принаймні почасти - наслідком недоглядів і свідомих відмов від якихось значущих цінностей у попередній період свободи. Хіба заміна старої соціяльної етики духом індивідуальної емансипації не привела також до обмежености світобачення й до безвиході? Хіба ця заміна не спричинилася до соціяльної кризи, прелюдією до якої послужило бурхливо обговорюване у XIX ст. "соціяльне питання" - кризи, котра у XX ст. довела европейську демократію до грані катастрофи? Хіба сучасні соціяльні рухи та соціяльні законодавства не є першою - від часів реформ XIX ст. - спробою виправити страшні наслідки тієї емансипації, початком якої стало визнання автаркії (повної самостійности, самодостатности) індивіда й заперечення наявности у людини (в кожному разі, з юридичного погляду) будь-яких зобов'язань перед його ближніми?
Я переконаний в одному: відчувши на собі, що таке сучасний тоталітаризм, ми вже не зможемо трактувати поняття "свобода" відповідно до концепцій XIX ст.. Ідеологія комунізму була перекрученням справедливости - точно так само, як фашизм і націонал-соціялізм були перекрученнями общинного способу життя. Однак усвідомивши, що мали справу з перекрученнями, ми тим самим не позбуваємося необхідности відповісти на запитання, чим же насправді є "справедливість" і "громада". Завдання будь-якої раціональної соціяльної доктрини на даний момент полягає в тому, щоб очистити концепцію свободи від сучасних звужуючих її нашарувань, - аби повернути їй соціяльний (і екологічний!) вимір, що виростає з того факту, що всі ми є Божими створіннями й тому зобов'язані допомагати одне одному створювати такі умови, коли кожний зможе реалізувати себе. Це довгострокове завдання. Працювати над його рішенням належить терпляче, без зайвого поспіху, у постійному діялозі з людьми, що дотримуються інших поглядів або іншої віри. Тільки тоді, коли буде вироблено нову етику, що відповідає добі після падіння Берлінської стіни, тоталітарну спадщину XX ст. буде остаточно подолано.

"Відомості митрополії у діяспорі й єпархії у Великій Британії", квітень 2004
 

відбулася 10-13 травня в Стамбулі. В ній взяли участь східні і західні католики і православні.
Уперше Вселенський Патріярх Православної Церкви прийняв главу Уніятської Церкви Мелхітського Патріярха Григорія ІІІ. Відкриваючи конференцію, Патріярх Григорій звернувся до учасників словами херувимської пісні - відкласти всі турботи, щоб зрозуміти сутність церковної єдности.
Крім Мелхітської делегації, на конференцію прибули представники від Візантійської Католицької Церкви США, Православної Церкви Америки, римо-католиків США, кілька - від протестантів та УПЦ МП. Всього - близько 100 учасників.
З доповідями виступили Патріярх Григорій ІІІ, архиєпископ Калліст (Царгородської Церкви), Вселенський Патріярх Варфоломей, отець архимандрит Роберт Тафт (професор Папського орієнтального інституту), архиєпископ Всеволод (Українська Православна Церква США) та інші.
Богослови погодилися в тому, що єдність не може бути диктована згори юрисдикційно або трактована поверхово. Євхаристійне пиття чаші - це єдність багатьох в одному. І у цьому полягає сопричастя  християнських Церков.
Виступ Владики Всеволода відрізнявся душпастирським підходом. На його думку, літургійні різниці лише нагадують нам про органічність як Церкви, так і її Літургії. Владика навів алегорію святого Кипріяна, в якій прихід людей до єдности відбувається подібно до того, як зерно перетворюється у хліб, а виноград - у вино. Арґументи територіяльної юрисдикції бліднуть у світлі такого Євхаристійного розуміння церковної єдности.
У своєму слові Патріярх Варфоломей подав богословські основи екуменізму, висловив схвалення конференціям Orientale Lumen за продовження діялогу, головно Римо-Католицької Церкви зі Східніми Православними, та заохотив до подальшої співпраці.
На свято апостолів Петра і Павла Патріярх Вартоломей буде гостем у Папи Івана Павла ІІ.
Резумуючи конференцію, варто пригадати слова Владики Каллістоа. Зміна неминуча. Ні літургія, ні богослов'я, ні еклезіологія не можуть застигнути в часі. Нетолерантність, твердість, відсутність великодушности сплутують суттєве з несуттєвим.
("Патріярхат")
 

Єзуїти - назва релігійного ордену (імени Ісуса), організованого еспанським відставним офіцером Ігнатієм Лойолою, що поставив собі ціль відродити могутність католицької церкви і папського престолу - через налагоджену дисципліну і систему освіти.
Лойола був канонізований в 1622 р. Орден став головним знаряддям контрреформації.
Чому ж після перечислених позитивів слово "єзуїт" стало синонімом лукавства? Чому слово "фарисей", назва сповідника суворих релігійних приписів, стало синонімом лицемірства?
Є англійська приказка: диявол ховається в тіні хреста.
Христос далекий від символів, які можуть стати емблемою фанатизму, гордині чи затвердженої праведности. Праведність має діятись щогодинно і щоденно в чистоті серця...
Справа в тому, що самовпевненість і опертя на "вищий принцип" схиляє людину до "бронзовіння" - поблажливости до самого себе, до своїх гріхів і нахилів. Найстрашніші злочини люди робили "в ім'я" великої цілі чи ідеї. Вони не зупинялися перед мораллю. Вони були засліпленими і запеклими, вони простували і переступали через людські життя в ім'я...
Єзуїти переступали "заборони" ad majorem gloriam Dei, вони надуживали мораллю і правом і творили подвиг - к "вящей славе Господней".
А чи потребує Господь "більшого прославлення". Чи потрібні йому принесення в жертву "невірних" і "не зовсім вірних". Чи приємні Богові подвиги з мечем? І чи зможе нечесний знов стати чесним?
Згадаймо релігійні війни, згадаймо хрестові походи задля "визволення гробу Господнього" від невірних. Ідея може й засвічувалася в голові ідеаліста, але до походу приєднувалися всі герої картин Бройгеля і Босха...
Може без таких історичних прецендентів і не виникла б "нова релігія" і пародійна глобальна маячня "геніяльних вождів" в ім'я "визволення всього людства". І там вже не просто "за рабочее дело парень шел умирать" - там знищувано сотні тисяч живих молодих, дітей і старців - "в ім'я щастя мільйонів".
"Свята мета освячує засоби" - це гасло єзуїтів. Тут вони пішли так далеко, що відійшли від вчення Ісуса, з іменем якого йшли, і забули, що "жертва Богові - дух сокрушенний і смиренний". Вони прагнули ефективного поширення віри, а найефективнішою людям здається сила меча. Лише пізніше вони бачать, що сходить не те, що вони хотіли посіяти, насильство породжує насильство, а неправда - неправду.
Очевидно, орден єзуїтів зробив багато добрих справ. Їхня тверда дисципліна і сувора вимогливість створила тип школи, до якої і сьогодні навіть ліберали воліють посилати... своїх дітей. Цю школу пройшли тисячі і засвітилися в ній. Пройшов тут науку і наш митрополит Петро Могила, і навіть милий гуманіст ХХ століття Антуан де Сент-Екзюпері...
Але погані діла мають швидку славу. І та єзуїтська нетерпимість та нерозбірливість в засобах увійшла в притчу і перекрила ті справді подвижницькі безкорисні справи, яку вони робили і роблять на славу своєї Церкви.
Є така закономірність: коли волоцюга або дурень зробить щось непристойне - люди воліють цього не помічати. Вони не пам'ятають цього. Але коли чоловік високошанований і авторитетний зробить щось подібне - одразу  всі заговорять, перекрутять і перебільшать. Назавтра піде чутка, що він збожеволів, а все від гордости своєї...
До речі, цього не можуть зрозуміти високопоставлені наші "народні обранці". Опинившись на висоті і на видноті, вони не розуміють, що за цю славу треба платити великим самообмеженням і жертовністю. Натомість вони, дорвавшись до благ, набивають собі пузо і кишеню, як це міг би зробити звичайний жебрак... А тут - жорстокий закон: один хибний крок  - і падаєш... І довго і з насолодою будуть по тобі топтатись.
Щось подібне і з єзуїтами, які запроводили сувору школу самодисципліни, молитви,  дотримання ритуалів богослужіння.
Вони запроводили високі мірки, і люди стали їх міряти тими самими мірками.
Вони хочуть усіх повернути в свою віру - швидко й ефективно. Але забули, що Христос тихенько стукає в двері і входить тільки тоді, коли попросять увійти...
Вони не враховували, що натиск викликає опір, а гасло "мета виправдовує засоби" - це небезпечний самообман, який далеко заводить.
Власне, ці нерозбірливі засоби їм записала історія на чолі. Хитрість, обман, облесливість і інші способи використання людських слабкостей стали називати єзуїтством.
Найголосніше гукали "лови злодія" большевики... Вони засуджували єзуїтів. Ті большевики, для яких беззаконня, насильство і вседозволеність стали звичним засобом досягнення мети. Коли большевик тягне академіка в тюрму і звинувачує його в тероризмі - то це дияволізм. Але на допитах він називає академіка "єзуїтом" за те, що той у своїх лекціях про гуманізм підривав ідеологію "народної держави"...
Звичайно, найгірший єзуїт є святий, порівняно з большевиком. Але то факт, що єзуїт став притчею во язицех за перехід моральної межі, якої йому не можна було переходити.
Руки мають бути чисті. Засоби мають бути чесні. Вони не дають такого ефекту, як часом дає обман (все і зразу!), а зате дають добрий посів і удобрюють ґрунт.
Не виключено, що засобами єзуїтів не раз користалися політики в своїх корисливих і лукавих цілях... А то є найгірше, що можна закинути єзуїтам, людям побожним, за те, що прислужилися безбожникам.
З суперечки про мету і засоби почався розпад імперії зла, побудованої злими засобами. І "союз нерушимий  ... навіки" вмить розпався, і будівництво "світлого майбутнього" зникло, як мильна бульбашка, і колгоспний лад, і все те, до чого заборонено було торкатися - усе побудоване насильством, на крові мільйонів виявилось несправжнім.
А тим часом чотири покоління звикли до нечесних засобів, до обману і насильства, і  то є те, що залишилося.
Але  в народі є чуття правди, тому він не вірив і не вірить вождям, кажучи за Шевченком: " а розумне ваше слово брехнею підбите".
Нинішні посткомуністи навіть не обіцяють усім щастя. Вони навіть не приховують накрадених мільярдів. Тому люди на них дивляться, як на комарів, що не дають жити.
І тому люди вірять тому, хто діє і чесно і відкрито. І коли кажуть шануймося то мають на увазі шануймо свою гідність. Бо людська кривда боком вилізе. А Бог усе бачить. І що посіяно, те і вродить.
 

Так назвала свої спогади наймолодша донька і єдина, що пережила всіх дітей колишнього гетьмана України Павла Скоропадського, - Олена Отт-Скоропадська.
Вона народилася незабаром після того, як гетьманові довелося з сім'єю й колеґами покинути Україну й оселитися в Німеччині. І вперше вступила на українську землю в жовтні 1991 року.
"Зі спокійним життям швейцарських пенсіонерів було покінчено. Відтепер все закрутилося навколо України", - пише авторка на останній, 468 сторінці спогадів.
Презентація цієї книги, випущеної львівським видавництвом "Літопис",  відбулася в Київі у Будинку вчених 22 червня.
- Починала писати для своїх друзів, а потім стала писати для себе, переживаючи наново колишні події та враження, - ділилася авторськими секретами пані Олена Отт-Скоропадська.
Про переклад з німецької на українську з дотриманням саме притаманної Скоропадським полтавської говірки повідомили перекладачка спогадів Галина Сварник та мовний редактор Софія Скирта. Про книгу та Українську Державу 1918 року говорили численні вчені й громадські діячі.
То були державобудівні вісім місяців гетьманської влади. Засновано Академію наук, наукову бібліотеку (тепер ім. В. Вернадського), два українські університети, започатковано УАП Церкву, приєднано Крим, робилися заходи до приєднання Кубані, Україна, особливо Київ, прийняли мільйони втікачів од комуністичного терору.
Багато хто відзначив, що від спогадів важко відірватися, що виявив себе і літературний хист авторки й багато важливого там можна довідатися про події в Україні 1918 року, про родові древа батька й матері, активну політичну діяльність Павла Скоропадського, націонал-соціялістичну владу в Німеччині та комуністичну в Україні - і скептично-неґативне ставлення до них колишнього гетьмана і його наймолодшої доньки.

Подаємо уривок зі спогадів Олени ОТТ-СКОРОПАДСЬКОЇ:

Коли німці наблизилися до Києва, червоні бригади залишили місто. Життя в місті знову почало нормалізуватися. Батько теж відразу покинув свій сховок у дружніх людей, які переховували його, наражаючи  на небезпеку власне життя, і знову перебрався до готелю. Тепер він стояв біля вікна готельної кімнати і з цікавістю спостерігав за вступом німців до Києва. Він подивляв добрий порядок і бездоганне, аж до дрібниць, спорядження, яке, незважаючи на багаторічні бої на фронті, все ще демонстрували німецькі війська.
Батькові почуття при виді німців були дуже двоякими. З одного боку, він радів, що завдяки втручанню німців припинився червоний терор у Києві, а незабаром і по всій Україні, а з другого - відчував гіркоту й сором, що божевілля в його країні зайшло так далеко, що довелося шукати допомоги проти більшовиків у давнього ворога. Батько пише про це дуже переконливо, сповнений турботи про майбутнє України.
Події наступного тижня були в батьковому житті настільки драматичними й розвивалися так стрімко, що тяжко написати про них стисло. Проте я спробую це зробити, оскільки вони мали вирішальне  значення для життя моїх батьків.
Уряд Центральної Ради, який перед тим утік, знову повернувся до Києва. Вже незабаром стало очевидно, що він не в змозі забезпечити законного дотримання умов, досягнутих згідно з Берестейським договором. Адже німці не з гуманности виявили готовність підтримати Україну в її боротьбі проти російських більшовиків, а тому, що потребували від України поставок збіжжя для голодуючого Берліна. При запровадженій Радою соціялістичній системі цих поставок ніяк не можна було здійснити.
Окрім того, Центральна Рада вже перед тим видала універсал, який скасовував право власности на землю, що призвело до сваволі й анархії на селі й настроїло проти Ради всіх землевласників, починаючи від великих поміщиків і закінчуючи дрібними селянами. Можливо, тому в Україні виникло багато опозиційних угруповань, але не було єдиної великої національної української політичної партії, яка була б не соціялістичною.
Батько зрозумів цей недолік. Разом з однодумцями відразу ж після вступу німців до Києва він узявся до створення українськи налаштованої не соціялістичної демократичної партії. Ця партія мала становити політичну противагу Раді й водночас показати німцям, що крайній соціялістичний курс Центральної Ради не відповідав бажанням усіх прошарків українського народу.
Головною програмою партії було знайти здоровий компроміс, з одного боку, поміж правими й лівими в соціяльному пляні, а з другого - поміж українцями й великоросами, що жили в Україні, - в національному пляні. (Зрештою, ця проблема й досі не втратила свого значення для України.)
І тоді, й пізніше батькові закидали, що він був "реакціонером". Сьогодні, мабуть кожен об'єктивний спостерігач, який займається історією українських незалежницьких змагань і особою мого батька, повинен визнати, що це не відповідає дійсності. І проголошена батьком партійна програма "Української народної громади" (так називалася його партія), і пізніші урядові програми після виборів Гетьмана також виглядали з сьогоднішньої точки зору цілком мо-дерно. Звичайно, вони не були "соціялістичними" (хоча, наприклад, земельна реформа була одним із найважливіших програмних пунктів), зате проґресивними, ліберальними й соціяльними.
Ще до другої половини березня батько не думав про негайне введення Гетьманату і про насильне повалення Центральної Ради. Хоча в його оточенні знову й знову виникали розмови про те, що для України буде краще, якщо зникне Рада, а всі урядові сили зосередяться в одних руках, і що батько має стати Гетьманом. Батько теж був переконаний в тому, що введення Гетьманату в Україні було б бажаним, але вважав, що це повинно відбутися лише після ґрунтовної підготовки. Він інтенсивно працював над створенням своєї партії. Початки були багатообіцяючі. Він сподівався, що партія незабаром пошириться в Україні і здобуде вплив і що через партію можна буде також пропаґувати ідею Гетьманату. Щойно коли все це буде зроблено, можна приступати до запровадження в Україні Гетьманату. Та події поточилися інакше.
Політичне становище в Україні з тижня на тиждень ставало все напруженішим. Стосунки між Центральною Радою та австрійцями й німцями, яких Рада сама і привела в Україну, помітно погіршились. Рада була далекою від того, щоб виконувати умови Берестейського мирного договору, та, зрештою, не могла утвердитися й сама. На зайнятих австрійцями територіях, головно, на Півдні України, від самого початку був запроваджений суворий окупаційний режим. Німці намагалися в окупованих ними місцевостях узяти все в свої руки, часом і за допомогою сили, і проводили в життя все, що xoтіли. Лякало те, що зростали ознаки того, що німці попросту почали розглядати Україну як своє майбутнє генерал-губернаторство, яке можна експлуатувати як заманеться. В керівництві Ради панувала цілковита безпорадність. Країна все більше занурювалася в хаос.
Батько вважав, що може стати запізно, якщо він чекатиме із за провадженням Гетьманату до часу, коли розвинеться його партія. Тепер він був переконаний в тому, що в цій ситуації корисною для України буде лише сильна, оперта на народ урядова влада з добрими намірами, тобто Гетьман (отже, диктатура), і сподівався, що німці й австрійці таку владу визнаватимуть і поважатимуть.
На початку квітня батько дізнався, що Центральна Рада з метою самоутвердження хоче скликати на 12 травня Українські установчі збори. Це послужило для нього останнім поштовхом. Він вважав такі збори в даний момент абсурдними, але побоювався, що ця подія ще більше погіршить політичне становище в Україні й призведе до ще більшого хаосу. Він вирішив діяти негайно. Це було 10 квітня.
 

Тезоіменитство патріярха Варфоломея

Він народився 12 березня 1940 р. на острові Іброс (Туреччина) в грецькій родині. Закінчивши Богословську школу на о.Халкі 1961 р., Димитріос Архондоніс - так звали майбутнього Патріярха - того ж року прийняв монаший постриг і дияконське рукоположення. Після служби в турецькому війську навчався в Папському Східному інституті в Римі, в екуменічному інституті Боссе у Швейцарії та в Мюнхенському університеті. Доктор канонічного права (1968). Працював у Богословській школі на о.Халкі до її закриття у 1971 р. Рукоположений у священики 1969 р., у єпископи 1973 р. З 1973 р. - постійний член Священного Синоду Константинопольського Патріярхату. 22 жовтня 1991 р. обраний, а 2 листопада 1991 р. інтронізований на Патріярший престол. Володіє сімома мовами, провадить активну екуменічну політику, славиться активною позицією щодо захисту природи.
З нагоди тезоіменитства в Свято-Дмитрівській церкві м.Харкова було відправлено Архиєрейську Святу Літургію, яку очолив архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор.
 

У Черкасах встановили пам'ятник  розстріляним священикам

Монумент становить собою розбитий бронзовий дзвін, над яким схилився священик. Це пам'ять про 142 священнослужителів, які загинули в роки сталінського режиму.
У 1930-х рр. у спеціяльному бронепоїзді судили православних єпископів, священиків та дияконів. Бронепоїзд називали "душогубкою для попів", оскільки нікого там не виправдали. Втекти вдалося лише священику Михайлові Липянському, який після того кілька років переховувався в лісі.
Працівники місцевого НКВС знищили до 1938 р. не лише все духовенство на Черкащині, а й храми.
 

Сьогодні ми зібралися на схилах Дніпра з усієї України. Ми громадяни України і прагнемо змін.
Нас об'єднала любов до України і тривога за її долю. Наша країна стоїть на межі між минулим і майбутнім. Ми зібралися тут, бо настав час вибору, який змінить наше життя.
Сьогодні вся Україна, від Луганська до Львова, від Чернігова до Криму, вимагає змін.
Сьогодні національні багатства наповнюють тільки кишені олігархічних кланів. Доступ до соціяльних благ став не правом для всіх, а привілеєм для обраних. Винна у цьому - кримінальна влада.
Сьогодні громадянин не вільний у своїй країні, він беззахисний від сваволі чиновників, податківців, міліції, прокуратури. Слідство стало фарсом, приниження - нормою. Людина не може знайти справедливості в суді. Винна у цьому - безвідповідальна корумпована влада.
Сьогдоні єдиний український народ ділять на "східняків" і "західняків", ділять за національністю і мовою, ділять історією і вірою. Винна у цьому - цинічна влада.
Насправді конфлікт в Україні - тільки один: між владою і народом. Розбрат вносить у суспільство влада. Вона хоче, щоб ми боролись один з одним, а не з нею.
Щоб вивести Україну на правильний шлях, нам потрібно одне: чесна, відповідальна й ефективна влада.
Мені не дали завершити розпочате. Але я сказав: "Іду, щоб повернутися". Три роки пройшло у поїздках по Україні. Я зустрівся з сотнями тисяч людей і знаю - моя справа має найширшу підтримку. У мене є програма для України, яка дозволить здійснити задумане. У мене є команда, здатна її виконати.
Ми збудуємо державу, в якій дамо роботу рукам і розуму кожного. Нікому не доведеться шукати кращої долі за кордоном.
Я бачу Україну  державою, яку шанують і цінують її власні громадяни і до якої з повагою ставляться і на Сході, і на Заході. Я бачу Україну, в якій житимуть, як казав Олександер Довженко, "по закону Божеському і людському".
Я знаю - дорога до перемоги буде важкою. Влада боїться чесних і прозорих виборів, бо вони стануть їй вироком.
Але ми не боїмося влади. Це вона нас боїться! Вона боїться власного народу, боїться правди і свободи, які є в серці у кожного з нас!
Скажіть усім, повернувшись додому, - я вірю в Україну, я знаю свій обов'язок, разом ми переможемо!
 

До цього усі готувалися. Адмінресурс отримав інструкції. Комуністи заарендували колишній музей Леніна, соціялісти - скромнішу  залю. Адмінресурс послав свого кандидата В.Януковича аж до Запоріжжя (злі язики кажуть, що місто уже приватизоване).
"Наша Україна" разом з БЮТ зібралася просто неба - на Співочому полі, за Київо-Печерською Лаврою. Видовище було грандіозне - як на Січі Запорізькій. Прапори і транспаранти - з усіх областей України. Народу більше, ніж було під час акції "Кучму - геть". Але тут було своєрідне національне свято, в барвистих народних строях. На великому телеекрані старенька мати з іконою благословляє Віктора Ющенка у похід. Народне висунення в Президенти барвистою стрічкою простяглося від Лаври бо бульвару  Лесі Українки, де в приміщенні Центральної виборчої комісії відбулася реєстрація.

Адмінресурс

Сірий від злости режисер, обставлений телефонами.
Кадри в уніформах.
Міліцейські застави на дорогах.
Бомжі з ящиками горілки і телекамерами.
Захекані завадміністраціями біля телефонів. "Братки" Корчинського з фарбованими вусами і підробними гаслами.
І, як казали біси - "моє ім'я леґіон".
Не всім пощастило побачити адмінресурс "в натурі". Навпроти палацу Президента, де були гаражі Спілки Письменників - десятки машин, накритих чорним брезентом. Усі вони набиті хлопцями в чорних уніформах - як снаряди , уже заряджені і націлені на "Співоче поле". Але порох десь замочило. Хлопців у чорному після 15 год. випустили з машин, поставили в шеренгу і почали наливати їм у казанки борщ.

ЗМІ

Власне, дезінформація - це той самий адмінресурс. Телекамери не зафіксували Співочого поля. "Это нас не интересует", - сказали бомжі і почали демонструвати свої ящики з горілкою - для каналу ISTV.
Єдиний 5-й телеканал (перекритий для Донеччини) демонструє роботу телеоператорів і запрошує до столу і М.Томенка від "Нашої України", і представника від того ж перекривача В.Януковича. Тут ми можемо побачити фабрично виготовлені шипи, які наші правоохоронці мають підкидати під вітчизняні автобуси, щоб вони не доїхали до Київа. Яке щастя, що влада не доручила їм підкладати міни!
Але найцікавіше, що представник В.Януковича і на цьому каналі дурить людей. Він вдає, що його шеф йде в президенти не від влади, і що не має значення те, що його особисто благословили Л.Кучма - від влади, і Л.Кравчук - від СДПУ (о).
Особливо нахабним було намагання показати, нібито "Наша Україна" йде з гаслом "Україна для українців". М.Томенко запитує: "Україна також для українців" - відчуваєте різницю?"
Звичайно, п. Зубов не відчуває, бо саме слово "українці" для них алергійне. Дух побутової зони! Вони не відчувають, що у всіх автобусах України ґвалтують людей, старих і малих, піснями типу "я душу дьяволу отдам за ночь с тобой". Вони не відчувають, що весь етер України продано під кримінальні пісні і порнографічні фільми. Вони не помічають, що навіть в часи совєтської русифікації була вказівка давати одну-дві українські пісні, а тепер тієї вказівки дотримується тільки Кирпа на Укрзалізниці.
Чи знають наші власники брудних каналів, що права людини - це не тільки право не бути вбитим, як Ґонґадзе. Це також право не бути ґвалтованим вашими кримінальними пісеньками і тотальною російською попсою - на кожнім кроці. Чи, по-вашому, українці в Україні мають лише право заховатися від криміналу в ліс?
Ще ніколи в українському суспільстві не було такої наготи, такої політичної і моральної поляризації сил. Ще ніколи вони не виступали так озлоблено і жоден президент не досягав такої конфесійної, національної, культурної, реґіональної порізнености. Діли і владарюй! І ще ніколи люди так не чекали Божого порятунку і виходу "на ясні зорі, тихі води, у край веселий, у мир хрещений."
 

22 червня 2004 р. на Майдані Незалежности в Київі відбувався черговий комуністичний мітинґ за програмою підготовки до президентських виборів. З багатьох міст України звезла Компартія кількатисяч учасників, які вкрили ближчу до Хрещатика частину майдану червоними прапорами й гаслами. Однак годі було знайти на гаслах, які реформи пропонують комуністи задля підвищення добробуту народу.
Головна тема комуністів - не допустити до влади Віктора Ющенка. Друга помітна тема - повернути українських вояків з Іраку. Інших тем я там шукав, але не знайшов.
До симпатичного молодого чоловіка, який плакатом закликав повернути нашихземляків з Іраку, я підійшов і заговорив:
 - А  хтось питав тих наших солдатів, чи хочуть вони повертатися? Адже там вони одержують по 600 долярів на місяць, а вдома ці контрактники Збройних сил України мають у 5-6 разів менше. Звичайно, їм не платять, як польським жолнєжам в Іраку,  - по 1200 долярів за однакові труднощі й небезпеки ( то лише удвічі більше, ніж дома - у польській армії)...
Молодий чоловік уважно мене слухав і мовчав. А я пішов далі читати гасла. "Предотвратить угрозу коричневого нашизма", "Ющенко - сын Кучмы"...
А виглядає, що  Леонід Кучма ближчий за духом саме до Петра  Симоненка. Наскільки я розумію, ідеали обох - не в царині демократії, а - в минулому совєтському часі. Придивімося лише до повноважень Леоніда Кучми - вони ближчі до можливостей ґенерального секретаря, ніж до прав західнього президента. Саме ґенсек, а не справжній президент, може дозволити собі батогом і пряником наводити порядки у парляменті; ставити своїх людей у виборчі комісії; міняти суддів, щоб вони виконували його волю, знімати обраних народом голів міст, призначати голів областей.
У кожного ґенсека був свій ЦК. А хіба Президентська Адміністрація своєю кількістю працівників (близько 900), структурою, коштами (більш як в 1,5 раза соліднішими, ніж Верховної Ради), методами керівництва не є відтворенням колишнього ЦК?
І хіба нинішня форма керівництва державою не повторює совєтську? Совєтська влада складалася з двох паралельних структур  від  верху до районного рівня: комуністично-партійних орґанів  і совєтських виконкомів. Політбюро, ЦК, обкоми, райкоми керували, але за це не відповідали, а совєтські орґани виконували вказівки компартії й не раз були биті за погані результати.
Так само й тепер Президент і його Адміністрація керують і не відповідають за наслідки... Тому й результати відповідні: загальна злиденність, заробітчанство за межами України, кілька мільйонів безробітних дорослих і безпритульних дітей.
Такий стан речей, як видно, значно більше до вподоби комуністам, ніж перемога Віктора Ющенка. Бо "Наша Україна" хоче, щоб Батьківщина йшла европейським шляхом розвитку економіки й підвищення життєвого рівня людей. А голоси за комуністів прямо  корелюють з зубожінням та занепадом свідомости.
До речі, більшість гасел і преси на комуністичному мітинґу були російською мовою, що також підтверджує чужорідність і в перспективі заникання на українському ґрунті цієї політичної секти.
Михайлина Коцюбинська.
 

... Цей світ - вертеп. І, мабуть, щонайважче
У ньому залишитися собою.
Від перших днів своїх і до останніх
Не бути ні актором, ні суфлером,
Ні лялькою на пальчиках облудних,
А лиш собою кожної години,
А лиш собою кожної хвилини,
З лицем одвертим твердо йти на кін.
Григорій Чубай, "Вертеп".

Справді, вся надія на духовну стійкість людини, на її здатність самовідроджуватися, поставати, як Фенікс з попелу.
"Які добрі вірші (як літні дощі!) мені спадають на голову - на самоті, без запису, без конкрецій, а так, як віщий дар, як сяєво жар-птиці", - це написано за рік до смерти в умовах "смугастої каторжної зони, з якої поетові не вдалося вийти живим. З листа до дружини (9 лютого 1975): "Поезія - це подих небуття. Це повів у Бозі (тобто стан божественної субстанції), нічим не спонукувані, просто наявні сліди саморуху природи, просто вітер усесвіту".

Внутрішня свобода... Відчуття дорогоцінне, життєдайне, воно видається мені чи не важливішим, принаймні не менш важливим, ніж свобода зовнішня. Адже це стан іманентний, отже, вона нездоланна. За умов зовнішньої свободи також можна втратити суверенність власного "я", критерії і відчуття міри, пуститися берега у потуранні своїм забаганкам, цілковито поринути в суєту дня. І навпаки - в  умовах несвободи вибороти право бути собою, вибудувати той бастіон свого "я", що непідвладний ніяким засобам облоги і знаряддям штурму.
Кілька свідчень з близького мені екзистенційного досвіду. З лаґерних листів Вячеслава Чорновола: "Не може бути обставин понад нас, якими б вони не були нестерпними". "Вільним можна лишитися навіть у найпринизливіших і найнелюдськіших обставинах... Щоправда, то вже вільність внутрішня". "Якось так виходить, що я у своїй неволі вільніший за вас і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більше ніж компенсує всякі невигоди і фізичні труднощі".
Внутрішня свобода - це, за словами Аверинцева, "єдина ґарантія, що ми не витимемо з вовками жодної з конкуруючих зграй". Стан постійної готовности до внутрішньої опозиції, такої потрібної в умовах неминучого диктату держави. Мати відвагу не бути в тилу найсильнішої на сьогодні армії. Боятися "покірного ентузіязму натовпу" (Герцен).
"Якщо людина не йде в ногу зі своїми супутниками, - писав Генрі Торо, - можливо, це від того, що їй чутно звуки іншого маршу. Так нехай же карбує крок під ту музику, яка чується їй, хай і віддалену".
На щастя, мені випало в житті чути таку "музику" і зазнати таких блаженних станів внутрішньої свободи, - їх вистачило, щоб компенсувати злигодні, утиски, нереалізованість. Вони світять і зігрівають і, мабуть, творять те невловиме, що окреслюємо як "сенс життя".
Кілька таких високих моментів.
Весна 1977-го. Загальні збори колективу видавництва "Вища школа", де я працювала редактором. На порядку денному - звільнення мене з роботи у зв'язку з моєю причетністю до Гельсінської групи. Люди почувають себе ніяково, задні ряди взагалі не голосують, ховають очі й руки. Але тільки одна на весь зал, моя молодша колеґа Люба Хейна (згодом Маринович) знаходить у собі мужність встати і, стоячи, проголосувати "проти". Один Бог знає, як потопталися по ній згодом за це, але в ту хвилину, я певна, вона почувала себе людиною (і я разом з нею...).
І ще: уривок з уже згаданих спогадів Світлани Кириченко "Люди не зі страху":
"У Київі ми мали свою площу Свободи, куди виходили звільнені або майже звільнені, від страху - "майдан" довкола пам'ятника Шевченкові. Паркова алейка навпроти червоного корпусу Університету, зчеплений, лікоть у лікоть, ланцюг дружинників перед ґранітними сходами до постаменту. Примусити ланцюг розступитися на мить, піднятися сходами й покласти квіти - під спалахи фотокамер, стрекотіння кіноапарата, наче кулеметної черги. Назавтра - звільнять з роботи, викинуть з інституту... Але пережите вчора, проспіваний у гурті "Заповіт" були того варті. Ковток свободи..."
Поняття внутрішньої свободи нерозривно пов'язано з категорією сумління.
Значення морального імперативу в нашому сучасному "Вавілоні" з його розмитістю критеріїв і постмодерністською еклектикою буквально на очах актуалізується, адже зростає трагічний розрив між знаннями і етикою, рівнем комфорту і духовною порожнечею, між естетикою і етикою. Єдність естетики й етики, те, що в клясичній філософії позначається категорією калокагатії, на наших очах відходить в минуле.
Полегшеність, розважальність, примітивізація, що обертається зомбуванням. Досить приглянутися такому симптоматичному глобальному дійству, як трансльована на увесь світ церемонія вручення "Оскарів". Які мистецькі "чесноти" тягнуть на найбільшу кількість виграшних номінацій? - спецефект, поляризація добра і зла, не обтяжені інтелектом супергерої, його величність видовище, в якому ледве жевріє "душа". Але ж так було не завжди, ще за нашої пам'яті домінували навіть у цій царині дещо інші критерії. Світ справжньої культури тут ледве проглядається - хіба що в таких стандартах, що вже стали складниками масової культури, заглиблення чи суперечностей, нюансів і складнощів, з яких зіткано світ справжньої культури. За іншими адресами - далекими від класичних загальнолюдських - тепер шукається героя. Героїзується те, що за "старорежимними" канонами підлягало б осуду. Та й загалом де вже там такі категорії, як "очищення прекрасним", романтичне поривання ins Blau, святе донкіхотство - вони в найкращому разі поблажливо толеруються, але як "застарілі", як "тіні забутих предків"...

Як   зорієнтуватися   в   тому   незатишному,   жорсткому,   часом абсурдному світі, що огортає нас, не розгубитися у зіткненнях полярностей, знайти адекватні (принаймні для себе) відповіді на виклики часу.
Хтось із політологів слушно висловився, що треба, слідом за аргонавтами, вести свій корабель між Сціллою толерантности і Харибдою нетерпимости. Це, справді, так. Адже кожен з цих монстрів, якщо наблизитися до нього впритул, дати паралізувати себе, здатен зжувати й проковтнути все позитивне й конструктивне, усе найцінніше й найдорожче.
Гідно триматися курсу можна лише в тому разі, якщо витравити в собі небезпечну й спокусливу якість свідомости, яку я для себе визначаю як "одноклітинність" і відчуваю як чи не найбільшу небезпеку. Те залізобетонне "так і тільки так". Та, за висловом Аверинцева, "каламутна й хаотична стихія "одноклітинних" умонастроїв, підготованих десятиліттями". Неповага до Іншого. Небажання й невміння прислухатися до нього і, якщо відкинути, то тільки зрозумівши суть, переконавшись самому й довівши іншим її неприйнятність.
Основна мисленнєва операція тут - спрощення. Небезпечне тим, що неадекватне реальній складності світу, тому й не дає змоги його осягнути.
Спрощення - це глухота до відтінків, суперечностей і багатоликости, тобто своєрідна кастрація явища. Звідси пряма дорога до крайньої поляризації і конфронтації поглядів, взаємної ксенофобії, абсолютного неприйняття. Тим часом відтінки пов'язані з усім спектром реальних мотивацій, соціяльною і естетичною атмосферою, зіткненням традицій розвитку, нових - справжніх чи сфальшованих - цінностей. Тільки зваживши на все це, можна осягнути явище в усій його самобутности, закорінености й перспективности (чи безперспективности).
Нам випало стати свідками й учасниками колосальної переоцінки цінностей, ініційованої атмосферою т.зв. перебудови й гласности й узаконеної дальшими усім відомими суспільними катаклізмами. Переоцінка триває далі - і це закономірно. Та, на жаль, на цьому шляху надто часто стаємо заручниками, жертвами примітивної перестановки знаків плюс на мінус, і навпаки. Рецидиви надзвичайно живучого "квадратно-формульного мислення" (Ю.Шевельов). Того тоталітаризму думки, що проникає в найглибші пори свідомости.
Кілька прикладів. Свого часу я вже звертала увагу на те, як у Львові вирішили вшанувати пам'ять Джохара Дудаєва. Логіка примітивна: перейменувати саме вулицю... Лєрмонтова. Того Лєрмонтова, чиє "На смерть поета" стало символом протистояння митця гнітові й сваволі, хай навіть його розуміння кавказьких воєн вкладалося в основному у стереотипи тодішнього імперського мислення. Того самого Лєрмонтова, чиї вірші просив прислати на заслання Шевченко "ради поезії святої". Лєрмонтова, який, за іронією долі, був улюбленим поетом самого Дудаєва - він  знав напам'ять чи не всю його поезію. Культивуючи такий примітивізм, неважко затоптати не тільки чужі, а й свої питомі цінності, побачити (і показати) світ культури пласким, однолінійним, чорно-білим, а не багатовимірним і стереоскопічним.
...Мусимо розглядати і Тичину, і Довженка, і Бажана та й усю "полонену" режимом українську радянську літературу як "феномен доби" (так назвав Стус свою відому розвідку про Тичину, що фігурувала на його процесі як важлива стаття звинувачення). Констатуючи монструальні породження цієї доби, не проґавити реальні художні цінності, що прозирають крізь них.
Є що зберігати, є над чим замислитися. Яновський, Хвильовий, Довженко, Домонтович. Зеров і неоклясики. Плужник і Свідзінський, "Лицар абсурду" Антоненко-Давидович. Чесне побутописання І.Сенченка й А.Дімарова. Художнє золото високої, загальнолюдської, проби - новелістика Григора Тютюнника...
В сучасних концепціях розвитку новітньої української літературної клясики кінця XIX - поч. XX ст. спостерігаємо подекуди полярне протиставлення того, що називаємо "народництвом", і модернізму. Обидва ці явища належать до сутнісних характеристик художнього процесу, історично й національно-психологічно зумовлені, і без них неможливо осмислити його об'єктивно й вичерпно. Якщо обмежитися чорно-білим інструментарієм, якщо плекати полярність як оцінну  категорію ("народництво" - погано, модернізм - добре), ризикуємо втратити щось дуже суттєве в характеристиках нашої культури.
Кваліфікація "народництва" досить часто набуває прямо-таки лайливого відтінку, бракує розуміння того, що це історично "виправдана" форма суспільної і художньої свідомости, що несла в собі великий моральний позитив - за зужитістю словесних формул цього не слід забувати. Ми глибоко закорінені у своїй традиції - це ми з усіма "за" і "проти", це не тільки наше прокляття, а й наша своєрідність, наше обличчя. Від цього так просто не отрястися навіть свідомим вольовим зусиллям. Та й чи треба так уже від усього "отрясатися"?! Звісно, кинувшись від Сцілли до Харібди, гальванізувати історично зумовлені "народницькі" критерії і практику як еталон української культури, намагатися вписати їх недоторканними в параметри сучасної культури, - завдання невдячне і заздалегідь приречене на поразку.
Не можна не помітити, як в сучасній українській культурі формуються мовби окремі "світи" - кожен зі своєю правдою, своїми критеріями і своїми знаковими постатями, культурний кровообіг між якими практично не відбувається - отже, годі й говорити про єдиний організм. Такими "несполучними посудинами" є, приміром, коло творців і симпатиків "Літературної України", з одного боку, й аналогічне коло "Критики" й "Коментаря", почасти "Сучасности". Повне взаємне небажання почути один одного. Взяти хоча б взаємонеприйняття Грабовича і Вал. Шевчука. Але ж обидва мають що сказати, мають те, що збагачує нашу культуру, відповідає запитам сучасного українського інтелектуала. Моїм запитам, скажемо так.
Неприйнятні для мене й тенденції некритичности й апологетики в оцінці минулого, звеличення "свого" уже за те, що воно "своє". Прояви патріотичного (чи псевдопатріотичного) антиісторизму, втручання в історію без суворої верифікації фактом, з елементами - несвідомої чи й свідомої - фальсифікації, препарування минулого на догоду апріорі заданій тенденції, ідеї, концепції. Невитравні рецидиви нашої традиційної (хай і не від доброго життя!) "некрофілії", коли підносимо, героїзуємо, а то й сакралізуємо мертвих і водночас нездатні гідно оцінити й підтримати живих.
Та водночас не можна не помітити, що критицизм й іронізм як невіддільні складові сучасного мислення нерідко обертаються на бездумне всевідкидання, на впритул небачення і небажання бачити своїх питомих цінностей і вироджуються у таке собі "хамство" з виразним присмаком "бузини".
Загалом усі прояви з явним або прихованим ксенофобським відтінком страшенно небезпечні - про це яскраво свідчить практика наших політизованих буднів. Так, зокрема, кожен прояв антисемітизму, навіть зовсім "невинний", завуальований, без крайніх формулювань, у нездоровій атмосфері реальної політики спрацьовує однозначно проти України. Кожне "бий чужих" трансформується в дошкульне "бий своїх" - прикладів цього довго шукати не треба, хоча б недавня історія з "Сільськими вістями". І кожна мудра зважена позиція в цьому питанні, на щастя, виразно присутня в нашій суспільній думці, - на  вагу золота.
Мені болить, коли з позиції "патріотизму" неначе батогом періщать всі Інше, що не вкладається в середньостатистичні, освячені традицією форми, тим самим знецінюючи, здешевлюючи, марґіналізуючи це святе поняття. Не раз впевнююся в тому, що не завадило б реалізувати жартівливу пропозицію Юрія Шевельова запровадити на якийсь час мораторій на слова "народ" і "Україна"...
Адже під цими гаслами і під портретом Шевченка не раз чиниться те або те офіціозне парадне дійство, що ні в чому не перетинається зі справжніми інтересами української культури. Із задушливої атмосфери таких дійств і зведених до рівня посередньої художньої самодіяльности концертів наші великі постаті виходять забалаканими, здешевленими, як висловився хтось із молодих, "замацаними липкими пальцями офіціозу"...
І навпаки - знову від Харібди до Сцілли - небезпека повного розчинення в Іншому, здебільшого не найкращого ґатунку, породженому іншими умовами, іншою ментальністю, іншим душевним ладом. Звідси позиція "у цій країні" - спиною до "цієї країни", войовниче безбатченківство й нігілізм, ладні щохвилини вилитися в те ненависне мені “хамство" і готові увічнити стан "рідної чужини" як наш постійний status quo.
Слова блаж. Августина, що краще говорити не про минуле, сучасне й майбутнє, а про "сучасне минулого і сучасне майбутнього". Так от надзвичайно важливо вміти вичленити те "сучасне майбутнього", те, що проростає, що колись визначатиме наше культурне обличчя, не сполохати його, не відкинути за його несхожість, незвичність для ока й для слуху. А де ж іще шукати "сучасного майбутнього", як не в молодих. Як не підтримати їхнього неприйняття офіціозного пафосу, фальшу, облуди, їхній критицизм і непідвладність застиглим канонам, ерудицію і сучасний рівень знання. Спробувати зрозуміти й вибачити і свідому провокативність у прагненні розворушити замшіле й зужите, звісно, якщо за цим свіжа думка й новий ракурс осмислення, а не хвацьке всезаперечування в ім'я себеутвердення.
Не відкидати при цьому "сучасного минулого", актуалізуючи й розвиваючи те позитивне знання і художній досвід, що пробивалися, але не змогли повноцінно утвердитися. Щоб не вийшло так, як у поетичній візії Тичини в "Замість сонетів і октав":
"Вони казали: можна ж купити старого кармазину, сяк-так заслати смітник і посадовити культуру (тільки голову піддержувати треба!) - ачей вона знову до нас промовить.
А листя падало. І голова на в'язах не держалась.
Тоді - вкинулись в еклектику. Взяли трохи цегли і стільки ж музики. Думали - перемежениться...
А листя падало. І голова на в'язах не держалась."
Визначитися, самовизначитися тут і тепер, в нашій дійсності, у цій, хай, за словами поета, і "повністю несмачній державі". Адже, за словами М.Бердяєва, "людина починається там, де є вибір, і, мабуть, нема нічого тяжчого за свободу вибору".
Підтримувати зародки й розвивати тенденції громадянського суспільства, якого ще не маємо. Плекати й обстоювати громадянську позицію індивіда - у великому й малому, у кожному суспільному порухові. Причому починати від себе, виходити з того, що залежить від тебе. Хай це й звучить, можливо, дещо "по-домашньому", "вузько" і нагадує висміяну й засуджену свого часу "теорію малих діл". Та чи так уже гідна осміювання така практика?
Нещодавно я редаґувала листи до М.Коцюбинського в чотирьох томах - величезний і дуже репрезентативний епістолярний масив, панорама культурного життя України кінця XIX - поч. XX ст. з епіцентром у Чернігові Коцюбинського. Відкривається подиву гідна картина культурного побуту людей, захоплених своєю справою як справою життя. Людей з активною, практикованою щодня, громадянською позицією. Тому кожне "мале" діло - цеглинка великого. Вирвати з цензури правдиве слово, вибороти конкретне свідчення культурної присутности українства - крізь вимушений, історично й ідеологічно зумовлений і заданий провінціялізм пробиваються зародки справжньої европейської культури, вириваються за межі далеко не столичних осередків (Херсон, Житомир, Єлисаветград, Одеса, не кажучи вже про Львів і загалом Галичину). Відчувати себе відповідальним за суспільні цінності, причетним до утвердження їх. Гадаю, варто не тільки поблажливо толерувати такі "народницькі" життєві стереотипи, а й повчитися в цих людей так посвячувати себе справі. Хіба така заанґажованість геть уже втратила актуальність "на нашій не своїй землі"?!
Не підтримувати своїм авторитетом злочинних бюрократичних ініціятив. Не пхатися до державної годівниці, платячи за це несвободою. Не перетворювати свою працю на користь суспільства на колаборацію, хоч як різко це звучить. Триматися твердої позиції, обстоювати тільки те, що стало внутрішнім переконанням, а не наспівано у вуха, які б наслідки для людини це не мало. Вміти "стояти собі самому", як писав Стефаник: "...най єму кажуть, що продався і "сподлився", лиш би він стояв собі сам, бо так єму належиться". Чи не з таких "самотніх" осередків і твориться громадянське суспільство?!
Отже, "випростувать себе"... Ефективнішого кредо я не знаю.
(скорочено)
 

Євген СВЕРСТЮК
Русановичі - Русанівка - Русанів
("Дума про Оглав", Броварі. В-во "Українська ідея", 2004)

Свято книжки в Броварах 22 червня відбулося урочисто, в приміщенні райадміністрації, за участю голови й заступника, а також голів сільських рад, директорів та вчителів шкіл, бібліотекарів.
Для  цього многолюдного свята була прикрашена зала, як лялечка. В коридорі ви могли побачити карту Броварського району з гербами сіл ( в давність гербів можете вірити, можете не вірити). Але в давність Гоголіва, по-народному Оглава, свідчать не тільки Шевченкові тексти, навіть не тільки магдебурзьке право, яким користувалося це містечко в XVII ст.
В залі витав дух старовини і тіні далеких предків, серед яких і давні прославлені роди Осьмаків, Русановичів, Волчанецьких. Тут народився, тут і загинув повстанською смертю у 1921 відомий український поет Грицько Чупринка.
Книжка багата архівними дослідженнями, серед яких є вражаючі. Особливо це стосується колись землевласницького, потім священицького роду Русановичів. За переказом, теперішня Київська Русанівка на Лівому березі, а також село Русанів за Броварами, то були їхні хутори.
В залі серед присутніх світилася біла постать спадкоємниці роду Русановичів Тетяни Дмитрівни.
В книжці наводиться її вірш, присвячений замученим подвижникам духовної ниви - батькові   Дмитрові та його дядькові Іванові. Там, зокрема, є такі рядки:

Ти в райських оселях
тепер спочиваєш,
І спокій, і волю тобі там дали.
Там дядька зустрінеш. Напевно ти знаєш,
Що вслід за тобою його повели.
Та душу його не вдалося зломити,
Забили до смерти, і він не вернувсь...
Без вас на землі нас примусили жити...

О. Іван був священиком, позбавленим парафії. Він таємно звершував християнські обряди і говорив людям правду про їхнє життя. Звичайно, за ним стежили і писали доноси. Але ось як відповідав отець Іван на допитах:
"Так, я говорив, що ми живемо у злиднях, у голоді й холоді, а при цьому у нас відбирають і нашу духовну їжу - церкву і віру, всіляко її переслідують. Так, підтверджую, я говорив, що з цією владою прийде диявол. Ось візьміть 1933 рік. Тоді уряд спеціяльно створив голод, щоб умертвити 22 мільйони людей, про це совєтська влада замовчує, але народ пам'ятає і не забуде".
"Так, я здійснював релігійні обряди - хрещення дітей, щоб вони мали Божий захист, здійснював у себе вдома моління і говорив про колгоспи як про нежиттєздатну систему, що веде до злиднів колгоспників. Так, я пробуджував релігійні почуття селян, говорив, щоб вірили в Бога, інакше загинуть".
Звичайно, за таку "контрреволюційну релігійну діяльність",  а точніше за прямоту правди увічі, о. Івана Русановича було закатовано ще до вироку, і він помер в камері саме на Різдво 1939 року.
Дівчинці було півроку, коли забрали її батька-вчителя Дмитра Олександровича за те, що "мечтал о создании самостийного Украинского государства" і за що був за рішенням "тройки" розстріляний у Биківнянському лісі.
Все життя вона берегла батькові документи і фотографії, щоб сьогодні дати свідчення про свій рід.
Книга про Оглав, створена краєзнавцями Марією Овдієнко, Ольгою та Віктором Коцюбами, заслуговує на увагу ще як добрий приклад. Її варто популяризувати по всій Україні, щоб заохотити краєзнавців по-справжньому вивчати історію своїх міст і сіл. Знати, любити, шанувати.

З виступу п. Тетяни Русанович

Великий психолог і знавець людських душ Лев Толстой довгі роки свого життя страждав, шукаючи відповідь на болюче для нього питання: для чого людина прийшла в цей світ, що буде з нею після переходу її у вічність, і чи є у житті такий зміст, який би не перекреслювався неминучою смертю. Врешті-решт він сказав: "Я прийшов до віри тому, що окрім віри я нічого, напевно нічого, не знайшов, помимо загибелі,  Він вважав, що "не варто класти свою душу на те, що напевне загине, а  знайти таку справу, яка не зруйнувалась би ніколи". Він зробив висновок, що зміст життя - це творити добро, жити для загального блага, це служіння людям; а щастя - це непідвладне часові безмежне почуття любови до всього, що створив Бог.
Багато літописців народила наша земля, і Броварщина теж може пишатися ними. Таким є зокрема автор історико-краєзнавчих нарисів "Золота очеретина" (1997) Володимир Миколайович Гузій. Книжка розбудила свідомість, знайшла відгук у серцях людей, закоханих у свій край. І ось з'являються книжки про Зазим'я, Пухівку, готується видання про Калиту.
Справу служіння людям, справу, яка не вмирає, обрали й автори довгоочікуваної книжки "Дума про Оглав", яка започатковує серію "Живиця пам'яті". Яке прекрасне слово - живиця! Живиця пам'яті -  це ліки до ран, заподіяних потрясіннями минулого століття - революціями, голодоморами, репресіями, війнами. Живиця пам'яті - це джерело цілющої води, яку питимуть прийдешні покоління, навчаючись терпіння, прощення і любові.
Автори цієї книжки Ольга Олексіївна і Віктор Олексійович Коцюби, Марія Григорівна Овдієнко - це патріоти своєї землі, серця яких болять за неї, яким притаманне глибоке почуття відповідальности за долю свого краю.
У кожного, хто живе на Землі, є свої обов'язки: це обов'язок перед батьками, які подарували життя і навчили пізнавати світ, оберігати і любити. Це обов'язок перед першим учителем, який повів тебе життєвими шляхами, навчив пізнавати таїни природи. Це обов'язок перед землею, де ти народився, виріс, де твоє коріння; це обов'язок перед пам'яттю предків.
"Кодекс обов'язків", більше трьох тисячоліть тому одержав біблійний пророк Мойсей від Бога в пустелі на двох кам'яних дошках-скрижалях. На першій скрижалі - чотири основні заповіді, - обов'язки людини перед Богом, на другій скрижалі - шість заповідей - обов'язки людини перед іншими людьми.
Автори "Живиці пам'яті" гідно виконали свій обов'язок. Вони написали літопис свого краю, який читатимуть, вивчатимуть і будуть пам'ятати.
Я вдячна долі за той короткий проміжок часу, коли могла бути поруч з цими людьми, які відігріли мою душу теплом своїх сердець. Я вдячна, що на сторінках своєї книжки вони знайшли місце для спогадів про моїх предків - рід священиків Русановичів. Це завдяки їм я знайшла своїх родичів, стосунки з якими були розірвані в роки гонінь. Завдяки їм я знаю тепер місце спочинку свого прадіда Симона. Я вдячна Марії Григорівні за сльози співчуття, коли вона читала рядки судових справ 30-х років мого батька Дмитра і його дядька отця Івана, які не повернулися із Лук'янівської в'язниці.
Хочу згадати також мою першу учительку Марію Андріївну Ясинську, матір Олександри Пилипівни Свирид, шанованої в місті і районі людини. Це вона прищепила нам, дітям війни, любов до свого краю, до батьків, до пам'яті предків. Це вона була для нас взірцем чесности, виняткової моральної чистоти, і так говорила нам "Добрий день!", що ми вірили - він настане! Багато років тому вона сказала: "Виростеш, напиши про свого батька". Це зробили тепер автори цієї книжки з моєї розповіді, і я низько вклоняюся їм.
Біля церкви Різдва Богородиці, що в Гоголеві, вічним сном спочиває Симеон Русанович, який декілька десятиліть був у ній священиком. Тут витає його дух. Земний шлях Симеона закінчився 1907 р. Це були спокійні часи. Якби він знав, яка доля спіткала його близьких, то помер би вдруге. Його наймолодший син Олександер помер лютої зими 1933 р., коли десятки гоголівців забрав голод. Середнього сина Івана закатували на Різдво 1939 р. у Лук'янівській в'язниці. Обидва вони були священиками. Онука Симеонового Дмитра, мого батька, який навчався в Київській духовній академії, розстріляли у травні 1938 р. Вічна їм пам'ять і вічний спокій.
На могильній плиті Симеона - зображення розгорнутої Біблії, на сторінках якої викарбувані слова: " заповедь моя: да любите друг друга". Тож нехай ці слова його заповіту будуть дороговказом у нашому житті, нехай мир, злагода і любов будуть у кожному серці, кожному домі, в усій Україні.
 

"Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України" - ґрунтовна монографія  Віктора Вечерського, що вийшла у світ 2002 р. дивовижним для праці такого маштабу накладом  - 500  примірників, сьогодні  вже стала  рідкістю. У ній вперше зібрано, систематизовано і проведено аналізу основних  архітектурних   об'єктів, які  з  різних   причин   не  дійшли до  нашого  часу, але  без  яких  неможливо  уявити  історію українського  зодчества. Хотілося  б, аби в  перевиданні  цієї  праці автор  подав, де це можливо, хоча б  прізвища архітекторів  церков. Крім  того,  Віктор Вечерський обмежився сучасними державними кордонами України, що виключило   з дослідження багато пам'яток на етнічних українських землях. Відомості про ці  втрачені, а може і ще існуючі цінні архітектурні будівлі, можна знайти хіба в багатотомовій науковій праці "Народная энциклопедія научныхъ и прикладныхъ знаній", том VII, виданий у Москві 1911р., яка раніше була недоступна для пересічного   читача.
Наведу лише один  приклад довершеного храму на теренах Київської  Руси, а згодом Галицько-Волинського  князівства в межах Перемишльської  єпархії  в містечку Радимно  між річками Радою  і Сяном (сучасна Польща). Тут 1910 р., ще    за панування Австрії, було зведено  храм Успіння Пресвятої  Богородиці УГКЦ відомого  українського інженера-архітектора Василя Нагірного, в списку якого  значиться 203  церкви, зведені  в Галичині. Василь Нагірний (1847-1921)  родом  з  села Гірне  біля Стрия на Львівщині,  з  ранього  дитинства осиротілий  син  селянина, завдяки великому  таланту, працелюбності  та цілеспрямованості  здобув освіту европейського  рівня у Цюріхській  політехніці (Швайцарія), яку закінчив 1875 р. і  там працював  архітектором до  1882 р., де мав можливість добре  вивчити европейську архітектуру  і  технологію будівництва. Одночасно він знайомиться з швайцарським і  західньо-европейським кооперативним рухом, про  який писав у львівських часописах "Правда" і "Діло".
У  1882  р. Василь Нагірний повернувся на Батьківщину  і  повністю віддав  себе  українському національному відродженню, став  одним з  піонерів українського  громадського економічного життя в Галичині. Він організовує кооперативний рух, активно  підтримує  Івана Франка. Фактично стає  засновником та співорганізатором низки   громадсько-економічних  організацій, спілок, товариств  і  установ у Львові.
Одночасно Василь Нагірний працює як архітектор  і будує ряд мурованих церков, використовуючи візантику, народне  будівництво  та модний  тоді сецесійний стиль. Зразком такого  будівництва був храм Успіння Пресвятої  Богородиці у   м. Радимні. Він  пережив Першу  і Другу світові війни, але  його зрівняли з землею  через  багато  років  після сумнозвісної  акції  "Вісла" - в  мирний час у християнській Польщі. Новий мурований храм  із прекрасним  іконостасом перетворили навіть не  на костел або музей, а на магазин будівельних матеріялів. Чому це дозволив польський єпископат  і польська  інтеліґенція, які добре  знали ціну  цієї  пам'ятки, як  і  слова   з  Біблії: "Якщо хтось каже, що Бога любить, а брата свого ненавидить, той неправдомовець" (Соборне послання Йоана, гл. 4)?
В архітектурі храму легко  прочитуються здобутки  европейського  та українського  бароко. Перше враження - велична  будівля, гідна столичного міста. В ній знайдемо елементи великих   архітектурних стилів - бароко, рококо, пізнього  клясицизму (колони)  і навіть  візантизму (кругле склепіння, дуга над колонами на фронтоні). Але стиль храму єдиний - це творче  переосмислення відомих до цього художніх засобів  і будівельно-консервативних прийомів, які органічно  трансформував талановитий архітектор.
Особливу увагу звернено на моделювання рельєфів і мас при освітленні, на виявлення площин, враховуючи напрямок світла, на співвідношення маштабів. Відомо, що церкви орієнтуються вівтарною частиною на схід. Основний портал  (вхід до церкви) завжди із західнього боку. Це поставило перед архітектором трудні конструктивні й естетичні завдання: величина і краса тіней, змінюючись протягом дня, виявляє динаміку стійких архітектурних об'ємів, підкреслюючи вертикальні  лінії, виявляючи масивні форми, площини стіни-носія під боковими  банями  і  центральною банею. Архітектор володіє  виразністю круглих і плоских колон, підпорядковує  їх цілому образові церкви. Бази круглих колон мають явно  виражені  кубічні форми, а верх  вінчається капітеллю, пишно    прекрашеною  ліпленим орнаментом.
Плоскі  колони виступають  однаково  рельєфно  на всіх трьох поверхах відносно  основної  стіни  і  вікон, тому однакова ширина тіні не руйнує монументальности  основної фронтальної  стіни. Закруглена верхня форма вікна стилістично  перегукується  з  круглими колонами, що  несуть фронтон без  арок, як у Парфеноні.
В  трибанному  соборі  центральна баня восьмигранна  і  за  традицією найвища. Завершує її надбанник, також восьмигранний, що гармонізує своїми пропорціями з банею і хрестом, який стоїть на півмісяці і кулі. Надбанник на всіх  трьох банях тримається на ребрах (стояках), що гарно дають простір,  грають тінями на сонці. До речі, бокові бані чотиригранні. Ще хочеться звернути увагу, що неглибокий рельєф на всіх підбанниках, імітація балконних перегородок, наличники працюють на гру світлотіней.
Мені не відомо, хто з митців був творцем іконостасу і хто малював для нього ікони? Не відомо, збереглися вони в якомусь  музеї  чи знищені?..
Церкву Успіння Пресвятої Богородиці  в  Радимні було збудовано  головно  за старанням  отця  пароха Корнила Кузика, почесного крилошанина Перемиської  капітули. Отець Корнило  Кузик   був одним із  організаторів  читальні "Просвіта" в   Радимні.
Йому вдалося виклопотати багато  грошей на будову  церкви також від різних неукраїнських жертводавців, зокрема від австрійського  цісаря Франца Йосифа. На пам'ять про це була вмурована  у входовій стіні  церкви таблиця з  мармуру.
Після о. Кузика, який  перейшов на  іншу парафію, парохом був  о. М.  Мокрівський, по  ньому -  отець Горабач, а згодом о. доктор М. Трохимчук, що  був одночасно  професором  теології   в Перемиській Духовній  семінарії, потім о. Грицеляк. З 1922  р. аж до  виселення у липні  1945 р.  душпастирем був о. Іван Черкавський, за якого національне і релігійне життя Радим'янського деканату розвивалося дуже інтенсивно. Мешканці Радимна і навколишніх сіл були дуже свідомі і гарно горнулися до національної і релігійної праці.
 До  цього собору я часто  любив ходити весною  і  літом ще хлопчиком до  депортації   1945  року. Запитую себе: чому прекрасний  храм Успіння Пресвятої  Богородиці  в Радимні, який  стояв  біля центрального  шляху з  Кракова через Ярослав, Радимно, Перемишль   і  на Львів, було  сплюндровано і з дозволу влади зруйновано? Мої  діди, як і інші люди,  не  лише давали  гроші, але  й  брали участь  у будівництві  цього  собору. Сьогодні  на місці  церкви  міститься шкільний спортивний  майданчик,  а де  була плебания  священика, яку  теж розібрали, побудована школа.
Як польські  вчителі пояснюють  дітям  зникнення українців з   їх батьківщини  і  знищення церкви? Хто  був ініціятором церковного тероризму?! Швидше за все, що блюзнірську акцію було вчинено для того, аби не  залишилося жодної пам'яті про те, що  тут  етнічна українська  земля.
Сьогодні між Польщею  й  Україною на урядовому рівні  нормальні  сусідські  стосунки. Президент  п.Квасьнєвський  і  Сенат Польщі визнали незаконність  акції "Вісла", а Сейм ще міркує,  як бути...
Ми не  повинні  забувати слова з  Великоднього  Послання Святішого  Отця Івана Павла  ІІ - Urbi et Orbi, великого  поляка за походженням по  батьківській лінії  і не меншого українця по материнській лінії,  виголошені  у Ватикані 11  квітня 2004 р.: "Нехай  спокуса помсти поступиться відвазі  пробачення,  нехай культура життя й любови  знівечить  логіку смерти; нехай  повернеться довіра, щоб дати відпочинок народам".
 

- цими словами звернувся Митрополит УПЦ у США Костянтин (Баган) до вірних українських православних та католицьких спільнот під час акції, що відбулася у його митрополії в Саут Бавнд Бруку за сприяння духовенства обох Церков. Організатори переконані, що спільна духовна проща понад 3 тис. віруючих відіграє особливу ролю в згуртуванні українських громад і стане прикладом примирення та єднання.

***

Католицький кардинал Філіп (Барбаріні) передав Патріярхові Варфоломею вибачення
за вчинене хрестоносцями 800 років тому пограбування столиці Візантійської імперії Константинополя. Приймаючи офіційне вибачення Ватикану, Патріярх зазначив, що дух примирення сильніший за дух ненависти, а дух миру, дух воскресіння закликає до примирення між Церквами.
 

"Любов є сповненням закону. Не будь-якого закону, але християнського
закону і закону Божого. А його пояснення таке: істинно любити себе
значить любити Бога; істинно любити іншу особу означає помогти їй
любити Бога, або помогти в любові до Бога."
Works of Love. Kierkegaard's writings, vol. XV.P. 446.

Граничний К'єркеґорів риґоризм та перфекціонізм, його християнський духовний максималізм (у своїх щоденниках він сам декілька разів наголошує на тому, що не дотягує до християнського ідеалу, як він його розуміє, і тому навіть не може ще назвати себе християнином) мав у цього видатного мислителя і богослова не стільки власне етичний характер, скільки був надзвичайно послідовно проведеним ТЕОЦЕНТРИЗМОМ. [...]
Окремішній індивід стає окремішнім не через свою інакшість, свою несхожість, свої унікальні (характерологічні, світоглядні, особистісні) прикмети ЩОДО ІНШИХ, а саме ЧЕРЕЗ ВІДНОШЕННЯ ДО БОГА, через причетність до вічности у вірі та через віру. Тобто в усвідомлюванні себе як духу, як внутрішньої свободи, як божественного покликання та в покладанні вищої духовної цілі. Таке Я, що уже усвідомило себе яко дух, починає існувати вже по той бік відчаю, стає вже нашою власністю, аншим буттям і щонайбільшою поступкою вічности людині.
Тільки окремішній індивід, осягаючи духовність (бо ж тільки виокремлений із юрби індивід набуває духовне буття, стає духом), ПІДНОСИТЬСЯ НАД ЮРБОЮ (над тим, що є лише кількістю, що є тільки числом і порахованістю), профанним повсякденням, над буденною темпоральністю. [...]
Людина, сказати б, ІНДИВІДУАЛІЗУЄТЬСЯ, стає окремішнім індивідом, не завдяки своїй внутрішній самодостатності, душевній автономії, внутрішній автаркії, а тільки завдяки ТОМУ, ЩО ВИОКРЕМЛЮЄ ЇЇ, завдяки Тому, Хто наділяє її вірою та божественною любов'ю. Саме це останнє надає людині справжности, істинности, вищої духовної ідентичности.[...] Джерелом цього є, отже, сам Бог. На підставі розмаїтих міркувань К'єркеґора із цього приводу можна було б сказати, що окремішній індивід - це людина, яка правильним чином  реалізуючи свою свободу (а ця остання полягає не у виборі МІЖ можливостями, а в самій МОЖЛИВОСТІ ВИБИРАТИ), ПРИХОДИТЬ У ВІРІ ДО Бога, повіряється Йому цілковито й наділяється Його любов'ю.[...]
Сам Бог відкриває себе окремій людині, окремій особі (і в кожному конкретному разі - настільки, наскільки бажає Себе відкрити) через своєрідну внутрішню зустріч із цією людиною в дусі. До такої внутрішньої (суто індивідуальної) зустрічі із Богом можуть безпосередньо спричинитися не лише розмаїті життєві випробування (а це вже дійсно особистісний екзистенціяльний досвід) і відповідне гостре почуття гріховности, що припроваджує окрему людину до покаяння (і теж завжди посідає яскраво виражений індивідуальний характер); але й також (у цьому особлива діялектика!) НАВІТЬ І СУМНІВ У ХРИСТИЯНСЬКИХ ІСТИНАХ. Саме сумнів (теж на особистісному рівні!) може припровадити до щонайглибшої віри: християнин, що дійшов до граничної межі особистих сумнівів, а відтак безпосередньо звернувся до Слова Божого (Святого Письма), а відтак почерез молитовне глибинно-духовне ВСЛУХАННЯ в Слово Боже та з допомогою Самого Бога (Його ласки та Його об'явлення) може увійти у Присутність Божу і безпосередньо відкрити для себе божественні істини. [...]
Bipa існує лише в цьому контексті, або ж її взагалі немає. І все-таки вельми скептичний погляд К'єркеґора на "юрбу" і на так звану "громадськість" як на категорії, цілком чужі християнській духовності й вірі, зумовлений не тільки його розумінням глибинної індивідуально-особистісної закорінености віри, але також і тим, що для К'єркеґора так звана "юрба" і так звана "громадськість" є лише синонімами "цього світу". "Цього світу" в євангельському розумінні і в євангельському, якщо можна так сказати, світовідчуванні. Світу, де панівним є всіляке зло, світу, де безперервно зростає міра гріха та зла, світу, перенасиченого та "просоченого" всілякими спокусами, світу, що його можна перемогти (духовно подолати, духовно унезалежнитися від нього) ЛИШЕ ВІРОЮ. Ось чому зовсім не парадоксальним є поєднання у християнстві ЛЮБОВИ ДО БЛИЖНЬОГО із НЕЛЮБОВ'Ю ДО СВІТУ. [...]
У першому із послань св. апостола Йоана читаємо отож: "Не любіть світу, ані того, що в світі. Коли любить хто світ, у тім немає любови Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам, і пиха життєва - це не від Отця, а від світу". [...]
У своєму творі "Недуга на смерть" К'єркеґор пише: "Їх гонять табунами... і обманюють усіх накупу, замість того щоб розсіяти ці юрби, ВІДОКРЕМИТИ КОЖНОГО ІНДИВІДА, аби він зайнявся нарешті осягненням вищої цілі, єдиної цілі, задля якої варто жити, якою можна живити і наповнювати все вічне життя". В системі ОСОБА - БОГ у К'єркеґора - так само як і в Лютера - бачимо цілковитий примат божественного над людським. Щонайвища мета (мета поєднання із Богом) здійснюється, насамперед, через покаяння (у цьому зв'язку не лише саморефлексія, але й відчай перед Богом може бути продуктивним і плідним; адже тільки впавши у відчай і ставши прозорим для самого себе, Я занурюється у Бога). Як і для Мартіна Лютера, віра для К'єркеґора є ОСОБИСТІСНОЮ [...]
"У спільноті (Menighed), - продовжує  К'єркеґор, - окремішній індивід (den Enkelte) існує; окремішній індивід є діялектично вирішальним як попередня умова громади, котра формується. Так само і в спільноті (громаді) окремішній індивід є якісно чимось посутнім і в будь-який момент може стати вищим, аніж властива "спільнота", в тому разі, як тільки "ІНШІ" відпадають від певної ідеї. Згуртованість спільноти походить від того, що кожен зосібна є окремішнім індивідом..." [...]
Масовидне сприйняття людини, помилкове уявлення про те, що там, де юрба, - там і правда, а також не менш помилкове уявлення про те, що правда потребує мати на своєму боці юрбу, завдає величезної шкоди ще й тому, що навіть і політики, котрі говорять від імені юрби, втрачають своє Я, уникають, ухиляються ставати цим Я. І подібно як політики, які цілком знеособлено промовляють і діють від імени "громадськости", так само й у релігійному житті люди оперують абстракцією "Церква". У цьому теж проявляється намагання ухилитися від того, аби бути Я, що в нашу добу, як зазначає К'єркегор, чи не найнебезпечніша річ. Хтось говорить про життя Церкви взагалі і чинить це в інтелектуально щонайблискучіший спосіб. І разом із цим йому вдається  ЗАЛИШАТИСЯ ОСТОРОНЬ ОСОБИСТО. [...]
Дуже виразно бачимо тут і ту нову аксіологію загальноевропейської культури, ту специфічну ієрархію вартостей, яка утверджувалася ще добою Ренесансу та Реформації. Саме в цій системі ціннісних координат особливої значущости, особливої функціональної ваги й особливого сенсу набувала ПРОБЛЕМА ЛЮДИНИ. Проблема її внутрішньої духовної свободи, її гідности, її особистої відповідальности, її прагнення до щораз більшого вдосконалення саме як ОКРЕМОЇ ЖИВОЇ ДУШІ - душі безмірно цінної в очах Бога. Недарма і значно пізніше, вже після К'єркеґора, відомий християнський мислитель Альберт Швайцер теж поставив був духовну, творчу і культурну активність окремого індивіда незмірно вище від суспільства. Згадаймо хоча б його роздуми про те, що етичний первень може зародитися ЛИШЕ В ІНДИВІДІ. Саме індивід має потужніше діяти на суспільство, аніж суспільство діє на нього. "Ясно одне, - писав Швайцер,- коли суспільство чинить вплив на індивіда сильніше, ніж індивід на суспільство, починається деґрадація культури, бо в цьому разі доконче маліє вирішальна величина - духовні та моральні задатки людини. Відбувається деморалізація суспільства, і воно стає нездатним розуміти та розв'язувати ті проблеми, які виникають перед ним. Врешті раніше чи пізніше стається катастрофа.
Оскільки ми перебуваємо саме в такому становищі, КОЖНА ЛЮДИНА (підкрес. моє - P. K.) повинна в наших умовах проявити більшу, аніж до цього часу, ОСОБИСТУ РІШУЧІСТЬ і взяти на себе досяжну лише для індивіда функцію висування духовно-етичних ідей... "Нагадаю також, що в тій самій своїй праці з філософії культури ("Занепад і відродження культури" , 1923) Швайцер також вважав, що ПОГЛИНАННЯ СУЧАСНОЇ ЛЮДИНИ СУСПІЛЬСТВОМ є найхарактернішою прикметою сутности цього суспільства. [...]
Людина починає БУТИ як окремішній індивід тільки тоді, коли починає вірити. [...]
Ані язичник, ані природня людина (зокрема людина юрби, сутність якої - в мавпуванні, в постійному намаганні уподібнюватися до інших, бути "як усі перебувають") не тільки поза духом, але й поза гріхом. Бо навіть гріх передбачає СТОЯННЯ ПЕРЕД БОГОМ і ту певну міру духовности, яка провадить до УСВІДОМЛЕННЯ ГРІХОВНОСТИ ПЕРЕД БОГОМ І ПРОВИНИ (для природної ж людини існує тільки "помилка"), як ПРОВИНИ ПЕРЕД НИМ. Цей, умовно кажучи, ВЕРТИКАЛЬНИЙ ВИМІР і є визначальною конституантою окремішнього індивіда, його духовної окремішности, як осібного перед-Богом-буття. Тому БУТИ (посідати духовність окремішнього індивіда) ЗНАЧИТЬ ВІРИТИ. Тому, яка віра,- така й людина. Реальність окремішнього індивіда - це реальність ОДИНИЧНОГО-ПЕРЕД-БОГОМ. [...]
 Оскільки будь-яка річ (її посутня визначеність) є якісно тотожна своїй мірі  (а ця остання є водночас її "ЕТИЧНИМ ПРАВИЛОМ"), то й мірою справжности християнина, мірою його духовної досконалости є безпосередньо Особа Самого Ісуса Христа. Саме Я згущується відповідно до своєї міри. А коли такою мірою є Сам Христос (а отже - Бог) наше Я концентрується нескінченно. Свідомість СТОЯННЯ ПЕРЕД БОГОМ (що можливо лише за умови живої віри)  перетворює наше індивідуально-конкретне Я у нескінченне Я. І тільки (це знову ж таки може здатися парадоксальним!) саме на цьому рівні виявляється реальність гріха як духовної категорії. Таким чином, саме через граничну напруженість відчаю (а відчай сам по собі для християнина - гріховний), через наростання цього останнього може (за певних умов) відбутися таке просування у саморефлексії  Я (зокрема в усвідомлюванні СВОЄЇ провини-супроти-Бога), а врешті-решт і таке ОНОВЛЕННЯ цього Я (через покаяння), що оце САМО-УСВІДОМЛЮВАНЕ Я (цілковито прозоре для самого себе Я) зможе безперешкодно зануритися в Бога. Цей акт віри (занурення в Бога) не означає зникнення самототожности Я, не означає його "розчинення" у нескінченному й вічному, а таке "збагачення" цього Я, таке осягнення цим Я своєї автентичної богомірної повноти, що, властиво, і дає йому можливість "повернутися" у цей емпіричний світ - у світ "кількісности", світ "нумерації", світ "громадськости" і "юрби" САМЕ ОКРЕМІШНІМ ІНДИВІДОМ. Індивідом духовно вільним (зокрема вільним від "влипання" в мирське хло). Індивідом ДУХОВНО ВІДПОВІДАЛЬНИМ (відповідальним не тільки ТУТ-І-ТЕПЕР чи, сказати б, "позем-но", але й відповідальним - перед Богом). І, що теж дуже важливо для нас, ІНДИВІДОМ ДУХОВНО ДІЙОВИМ, індивідом, що провадить етично напружене життя. [...]
 Сьогодні - в цих умовах глибокої кризи не тільки нашої української ідентичности, але й в умовах кризи культури взагалі (марґіналізації, наростання дезорганізації та аномії, тотальної варваризації суспільства - у тому числі і його квазі-еліти) єдино рятівною для нас може стати ідея: "НАЗАД ДО К'ЄРКЕҐОРА, НАЗАД ДО СКОВОРОДИ"! Сподіваюся, що читач здогадується вже, що для нас це означає насамперед: геть від ерзаців постсовєтського псевдоколективізму; перемінімо, перетрансформуймо наш український індивідуалізм (індивідуалізм без індивідуальностей, як слушно писав Шлемкевич) у ПОШУКИ СПРАВЖНЬОГО ОКРЕМІШНЬОГО ІНДИВІДА. У бажання СТАТИ СОБОЮ. У бажання осягнути справжню духовність на рівні кожної людини зокрема. Без такого внутрішнього етичного напруження душі, без опрозорення власної сутности перед Богом, неможливими будуть ані бодай відносне духовне здоров'я нації, ані, тим паче, збірна її воля до будування власного дому.
Справжня діялектика полягає в тому, що лише ІНДИВІДУАЛІЗАЦІЯ українства (осягання якомога більшою кількістю людей християнсько-персоналістичної системи духовних вартостей, віднайдення духовно-індивідуальної ідентичности, справжности, істинности буття окремішнього індивіда) неминуче спричиниться до звуження ролі "юрби" - до трансформування цієї останньої в органічну СПІЛЬНОТУ.
У спільноту, де основним Ґарантом цілісности буде ЦІЛІСНІСТЬ (і відповідна духовна та творча її АКТИВНІСТЬ) ОКРЕМІШНЬОГО ІНДИВІДА. Де рахуватимуться із найвищою мірою відповідальности - відповідальністю перед Господом Ісусом Христом. Де цей Господь стане МОЇМ Господом, а ті, що забажають до Нього прийти, будуть мислити себе не як причетних (чи при-належних) до тієї чи іншої конкретної конфесії (цебто - поземно), а ПРИЧЕТНИМИ БЕЗПОСЕРЕДНЬО ДО НЬОГО у відношенні "ОКРЕМІШНІЙ ІНДИВІД - БОГ". Де пануватиме щонайвища відповідальність кожної окремої особи ПЕРЕД НИМ.
 

Ранок. Повільно прокидається місто. Рідко, то тут, то там, з'являються перехожі. Перший сонячний промінчик, ледь торкаючись, плине вздовж вікна й нагадує про скорий прихід нового дня. Яким він буде для кожного з нас? Як би хотілося прокинутися й радіти його приходу, бачити лагідну посмішку рідних і друзів, незнайомих людей.
Але, поглянувши у вікно, бачу: човгаючи стертими чобітьми, дибає літній чоловік. Помітивши у дворі прилеглого будинку сміттєвий бак, він звертає туди. Сива жінка, озираючись навсебіч, теж щось витягає з бака і ховає у поліетиленовий пакет. Ця сумна картинка нині знайома чи не кожному. Але і відомо всім, що пенсії, яка в середньому становить 100 гривень, не вистачає навіть на сплату за комунальні послуги, не кажучи про харчування, ліки тощо...
"Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу" - ці слова сказані Папою Іваном Павлом ІІ у зверненні до молоді під час візити в Україну, змушують багато над чим замислитися. Зокрема і над проблемою соціяльного захисту людей. І треба сказати, що її розв'язанням займаються вже як державні територіяльні соціяльні центри, так і недержавні, такі як "Карітас-Спес Україна", яка налічує 35 центрів у різних реґіонах  України. Це спрямована допомога найбільш нужденним верствам населення, що потребують чи то фінансової, соціяльної, психологічної чи морально-духовної, незалежно від конфесійної, соціяльної, расової та національної приналежности.
Але серед усіх негараздів чи не нейболючішою є проблема дітей, які йдуть з дому на вулицю. Ці діти - майбутнє України - нині стали жертвою соціяльних і політичних трансформацій... Брудні, невмиті вони, мабуть, вже забули тепло рідної домівки. На зім'ятих картонних коробках причаїлися, повкладалися на нічліг бідолахи. Можливо, спомини про дім ще навідують їх уві сні, а тому інколи їхні обличчя здаються такими лагідними і спокійними... Якщо пощастить, то вони поснідають в обід, а якщо ні - то пізно поночі. "Влітку вмощуємося на нічліг у старих сараях або на великому розлогому дереві, а от взимку - переважно у люках каналізаційних магістралей", - повів  мені Андрійко, жвавий хлопчик дев'яти років, з очима літньої людини, і далі продовжив: "Взимку холоднеча: дощ, сніг, хуртовини заганяють нас у підвали і напівпідвали з опалювальними мережами". Раптом прямо переді мною, відкрився каналізаційний люк, з якого визирнуло обличчя, як потім з'ясувалося, Андрійкового товариша Сашка. У свої одинадцять років він вже ковтнув ківш лиха. Та чи доведеться коли-небудь дізнатися, чому він опинився "на вулиці", що трапилося з його сім'єю, які обставини змусили дитину піти з дому - навряд. Кожен з них давно вже вигадав собі леґенду, яку інколи розповідає, а правду - ні. Чому? Мабуть через те, що придумана "казочка" не така жахлива і болюча, як спомин.
Ось чому одним з найчільніших напрямів роботи Карітасу є створення центрів допомоги і реабілітації для дітей у рамках програми "Діти вулиці". Минулого року було відкрито Будинок Св. Йосипа для дітей-сиріт за підтримки та допомоги релігійних громад та церковних установ Австрії та Німеччини. А у плянах на майбутнє - відкриття дитячих будинків сімейного типу, де малеча знайде не тільки тепло рідної домівки, але й отримає певний досвід і професійні навички у веденні присадибного господарства.
Якщо зазирнути у минуле, то побачимо, що до революції у Київі діяли десятки таких закладів. "У нашому бутті не можуть існувати два паралельних життя: з одного боку, так зване "духовне життя" з його цінностями та потребами, а з другого - "світське життя", що включає в себе сім'ю, роботу, суспільні зв'язки, політичні та культурні обов'язки. (...) Кожний вид діяльности, кожна ситуація, кожна конкретна форма обов'язків, як наприклад, професійна компетентність у роботі, любов і відданість сім'ї та виховання дітей, соціяльне та політичне служіння, захист істини в гаузі культури - все це є можливості, що нам дарує Провидіння, для безперервного удосконалення віри, надії та любови", - ці слова Папи Івана Павла ІІ чи не найкраще вияснюють напрямок діяльности всіх організацій Римо-Католицької Церкви, які існують на теренах України.
Так, саме віра, надія та любов спонукають людей усього світу до благодійности - відкривати притулки, безоплатні їдальні для хворих та бідних, соціяльні центри, у яких відроджується гідність людини, відроджується її душа. А тому нам усім найперше слід усвідомити, що людині, яка терпить матеріяльні нестатки, допомогти набагато простіше, ніж коли вона збідніла духовно. І, я думаю, тільки коли буде подолано цю нашу головну суспільну хворобу духовної бідности, тоді почнеться відлік "нового дня". І, можливо, прокинувшись одного чудового ранку, ми відчуємо, що наші бажання сповнилися, але то вже буде на світанні зовсім іншого, нового дня, прихід якого залежить виключно від кожного з нас.
P.S. За статистичними даними 70% бездомних дітей мають батьків. З них: 39% вживають наркотики, 96% - палять, 56% - займаються крадіжками, 78% - вживають алькоголь, 92% у віці від 6 до 14 років мають статеві стосунки, 68% - злиденні прохачі милостині. І незважаючи на те що структурні показники дитячої злочинности неповнолітніх з кожним роком зменшуються, в той же час абсолютні числа кількости бездомних дітей зростають у середньому на 3%.
 

Несподіване знайомство

Отож сидимо ми якось вдома самі. Нудьга підставила сестричці підніжку моєю ногою, а мене боляче штурхнула сестриччиним ліктем. І домоглась таки свого: понадувались ми й поодвертались одна від одної. Ні, першою не забалакаю. Нізащо!
Коли це звідкілясь - чийсь приглушений голос:
- А чи не втекти б вам, дівото, ж дому? Чим би дитя не тішилошь, аби не плакало. Ге ж?
Що? Де? Переглядаємось обидві настрашено. Голос наче від дзеркала?
- Тут я, тут! Ви як у воду дивитешь! - прошепелявило у відповідь. - Тільки жвільніть мене, будь лашка, жвідши швидше!
Ну, вовк не вовк. На Ягу теж не схоже. Чорна ж Рука говорити не вміє. То хто?
— Та швидше, прошу! Пенжлик, фарби нешіть!
Ми кинулися шукати.
- Боже, пішла по машло, та й в печі погашло! Мерщій шюди! - аж розпиналося дзеркало.
- Ноша, малюй ноша!
Не зовсім тямлячи, що роблю, я мазнула на дзеркальній поверхні якийсь гострячок. Гострячок миттю ворухнув ніздрями й радісно засопів:
- Тепер очі!
Тільки навела пензликом два кружечки, як вони відразу кумедно закліпали пухнастими віями:
- А борода? Ні-ні, не малюй - шправжньої хочу! Ми розгубилися: якої ще справжньої"?
- То хоч ж вати!
- А вона в нас є?
- Тоді вовну! - дзеркало задрижало з нетерплячки.
Сестра вхопила моток маминого бузкового мохеру і тремтячими руками примостила до носа незнайомця.
Ух! Є! З блискучої поверхні елеґантно зіскочив маленький зграбний чоловічок з бузковою бородою.Він прискіпливо оглянув себе перед дзеркалом.
- А ви, дівото, шлавно малюєте!
Чоловічок відірвав від бороди етикетку і вдоволено прочитав: "Штовідшотковий мохер. Вищий ґатунок".
- Принаймні, я не гірший, ніж був што років тому! - додав чоловічок, а тоді галантно вклонився й відрекомендувався: - Домовинок чієї хати! Ж палітрою! - Наче фокусник, він узяв її просто з повітря. - Їж пенжликом, якщо дожволите! - делікатно вихопив пензлика з моєї руки.
За якусь хвилину, вимахуючи пензликом, Домовичок розповідав нам про свої поневіряння. Як від нудьги (певне, схожої на нашу!) він подався аж до моря і грався сам із собою в хованки на піщаному узбережжі. Як звідти його підгребли разом з піском і завезли на "джеркалячу" фабрику. (Через той пісок, як бачите, тобто, як чуєте, він і досі шепелявить). Як він довго й непорушно сидів у дзеркалі, як малював одну й ту саму стіну, що тільки й була в нього перед очима, як врешті додумався вирватись із дзеркального полону...
- Втім, годі бажікати! Ждаєтьшя, ви жбиралишя тікати ж дому?
Ми були слухняними дітьми в своїх батьків, а тому тільки переглянулися.
- Вовка боятишя - в ліш не ходити! Че ж жовшім-жовшім ненадовго! - блиснув очима Домовичок. - До того ж, ми жалишимо жапишку!..

У КРАЇНУ ВТІКЛЯHДІЮ!

Невдовзі ми були вже далеко. На головах мали хустинки-ллянички, в руках, зрозуміло, дорожні ціпки, а за спинами бадьоро калатали вузлики з сухарями. Домовичок накрив собі голову палітрою.
- Країна Втікляндія, жвішно, жнаходитьшя в ліші! - авторитетно заявив наш провідник.
Ми проминули городи і стежкою поміж високими лопухами подалися до броду. Там, за кволою річечкою, ріс невеличкий лісок, нічим ніби й не примітний. Але:
- Прос-с-симо! Прос-с-симо! - гостинно шелестіла осока.
- Ш-ш-шшвидш-ш-ше! Ш-ш-швидш-ш-ше! - шелестів очеретом вітер.
- Втікляндія! Втікляндія! - співала невідома пташина.
Ми опинилися на галявині. Порозстеляли на пеньках хусточки, посідали і, як заведено у втікачів, заходилися гризти сухарі. Домовичок знайшов для себе чималий шмат сухої кори і статечно потюпав на якісь там "етюди".
Ми побалакали з берестком, підібрали декілька прегарних кленових листочків, постріляли з дубочком жолудями. Ще сплели з трави гніздечко, вистелили осотовим пухом і покришили сухарика: може, котрась пташечка досі без хатки?
- ...А джвіночок бам-бам-бам, ходіть, дітки, я щошь дам!
- почулося з гущавини. Слідом за пісенькою висунувся і Домовичок: - Пейжаж мені не вдавшя, - повідомив радісно,
- дишкваліфікачія череж відшутнішть практики! Але нема лиха беж добра: гайда жа мною!
За хащами нас чекали дві аличі, їхні кисленькі запашні сливки так і танули в роті!
Наїлися до оскоми. Можна й повертатися. Нез'їдені сухарі залишили втікляндійцям, а собі набрали їхніх гостинців.
Коли це десь майже над нами почувся розпачливий голос зозулі. Хіба вона ще не відлетіла? Домовичок заметушився. Понишпорив у штанцях та курточці, дістав монетку й кинув у густу траву:
- Жожулько-жожулько, шкажи, шкільки мені ще по што років жити?
Але зозуля тільки зневажливо кукнула і стихла.
Сестричка захотіла копійку підібрати - для поповнення своїх скарбів. Та як розсміється:
- Хіба на цю копійку зозуля клюне? Таку лише в дідусевій колекції побачиш.
- А на гушеничю? - спитав Домовичок.
- Що на гусеницю?
- На гушеничю клюне? Жожулько-жожулько, прилітай до нашого шадка: там є шмачні волохаті гушеничі! І цоклюєш, і поворожиш!
Рушили, бо сонце великою перестиглою аличею вже скочувалося донизу. На очі нам спадали пишні вінки з барвистого листя, а плечі вгиналися під вузликами з аличею та молочаєм для кроликів, зав'язаним у хустинки.
- До побач-ч-чення! - шелестів очеретом вітер.
- Щас-с-сливо! - шелестіла осока.
- Приходьте ще! Приходьте ще! - запрошувала навздогін якась пташина.
Домовичок плентався позаду, бо таки добряче втомився. Та ще ж якою важкою стала палітра, що перетворилась на тацю з жовтою аличею!
- Шкажано - Домовик, то й шиди вдома! - картав себе чоловічок. - В гоштях добре, а вдома краще! Таж ні, - на дитячий рожум жійшов.
З книжки Марини Павленко "Домовичок з палітрою", Смолоскип, 2001
 

Там на лузі у долині
При погожій гарній днині
Бджілок стільки там літає,
Скільки їх - й дідусь не знає.

Кожна бджілка працьовита,
А не просто хвальковита,
Квіточку собі шукає
І на неї присідає.

Як вона, така маленька,
Жовте й чорне - ну рябенька,
Знає, де треба літати,
Щоб пилочку назбирати?

Запитаю в дідуся
І мерщій назад примчуся:
Як та бджілонька все знає,
Хто їй все розповідає?

А дідусь мені сказав:
"Розум бджілці Бог подав.
Всього світу Він Творець,
Він початок і кінець."

Ось тепер я розібрався,
Знову ген у луг помчався:
Бог усіх нас научає,
Усім розум посилає.

Наприкінці травня Київ відвідав відомий австралійський психолог Деніс О'Хара і
взяв участь у презентації російського видання своєї книги "У пошуках надії".

Нехай почують ті, хто має чим слухати...

Земля має одну властивість - пророщувати і плекати саме те, що у неї посіяли: чи то зерна пшениці, чи то цибулю та часник, чи бур'яни. Причому останні виявляють найбільшу життєздатність і буяють навіть там, де нічого путнього не росте.
Сонце однаково сяє усьому сущому. Його проміння наділяє життєдайною силою і людину, і тварину, і рослину. По суті союз Землі та Сонця, що явлений дощами та екстатичністю веселки, народжує усе різноманіття форм природи. І вода тут є формою любови між Сонцем і Землею. Саме вона запобігає випаленню землі, сприяє росту її зелених шат та утворенню будь-якого плоду.
Хто ж керує цим складним і багатогранним процесом?
Яке місце у цій містерії належить людині?
В чому її істинне призначення?
Кожен з нас знає: якщо не прикладатися до землі, виростуть самі бур'яни. А для того щоб зростити добрий урожай, треба орати, сіяти, поливати, полоти, захищати молоді паростки від шкідників. І тільки тоді можна сподіватися у належний час побачити плоди своїх зусиль.
Точнісінько так і з людською душею, яка має прорости крізь усе надмірне й неістинне і реалізувати свою єдиність з Духом, що любов'ю до всього сущого надихає її творчу індивідуальність.
Саме любов підтримує рівновагу у людському суспільстві на всіх його ступенях: від родини до загальнолюдської спільноти. Тільки так людина дійсно виконує своє призначення - здійснюючи волю Творця.
Ці роздуми виникли у мене внаслідок спілкування з паном Денісом О'Харою під час прогулянки святковим містом 29 травня.
- Давайте розглянемо нашу історію з позиції Біблійного Заповіту,  -запропонувала я, маючи на увазі той підхід до обґрунтування історичних подій, що наводить у одній з глав своєї книги сам пан Деніс.
Йдеться про те, що замість переліку історичних фактів, які здебільшого викликають у нас лише обурення та приглушений гнів, можна спробувати подивитися на всі ці речі, як на урок, що час від часу подає нам Господь з метою розвинути душу народу та спонукати його здобути реальний досвід всепрощення, отже - справжньої  людяности. Треба лише розтотожнитися з пласким поглядом на себе самого і життя в цілому, типовим для так званого удаваного "я", а також з прискіпливо-неґативним баченням, що проєктує себе довкола, яке притаманне відокремленому "я"; та спробувати подивитися на світ очима любови, що завжди віддає та прощає, на відміну від его, яке бере та забуває.
Щодо самої книги, презентація якої відбулася 27 травня в приміщенні Британської Ради, слід зазначити: глибокі думки автора щасливо співпали з особистим досвідом перекладачів і набули резонансного звучання. Таке буває нечасто. Я вважаю, що поява цієї книги  - подія, бо вона несе глибоке співчуття до людини і допомагає тому, хто дійсно готовий почути Істину, наблизитися до сприйняття самого себе і навколишнього світу з позицій справжньої людяности, що сягає за межі національних, культурних і навіть релігійно-конфесійних бар'єрів до свого джерела - духовности. Істинне "Я"  - це  те зерно, що впавши у землю, має померти (тобто забути про себе), щоб відродитися у новому плоді. І тільки такий плід, що визрів у душі людини, зароджений від глибокого джерела, здатного одухотворити землю, може обернутися  справжнім виявом національної самобутности.
Людина, яка знайшла своє істинне "Я", не має нічого спільного з космополітом, що втративши своє коріння, ніде не може прижитися і, як перекотиполе, мандрує з країни в країну з простягнутою рукою, спекулюючи, у тому числі, на наших з вами, дорогі співвітчизники, проблемах.
Так буде, доки ми не зрозуміємо: незалежність, перш за все, передбачає визволення від примх власного его з його вузьким баченням в межах "я" і "моє". А нужда є наслідком відсутности не стільки коштів, скільки мудрости відрізнити зерна від плевел. Тому наше багатство спливає крізь пальці. Воно є скарб, що прихований у серці: його марно шукати довкруж, чи у далеких краях. Це - любов до Істини, любов до матері-землі, любов до людини. А усе інше лише додається.
Невдовзі книга Деніса О'Хара з'явиться в продажу в книгарнях Київа.
 

Враження від першого православного фестивалю, що проходив з 1 по 6 червня у галереї "Лавра" у Київі

А шлях до Небесної сторони
Лежить усередині, не зовні.
Його джерело - у наших серцях,
А підсумок - на небесах.
о. Сергій Кисельов

Простий непримітний плакатик, що інформував про фестиваль, не здатний був привернути до себе увагу квапливих перехожих. Але я чомусь затрималась біля нього і відчула тихий відгук у серці. В листівці повідомлялось, що у межах фестивалю відбудуться зустрічі з православними співаками-бардами.
Підсвідомо я сприйняла цю листівку як запрошення до спілкування і дуже зраділа, що наша православна церква нарешті зробила крок назустріч життю. Знаємо, що не існує у просторі Всесвіту такого місця, де не присутній Господь у формі Любови. Це є Істина і це Закон. Але усвідомити Закон Божий та прийняти його керівництво у власному житті не так-то просто, особливо у наш  матеріялістично налаштований час. Бо перша свідома зустріч з своїм внутрішнім світом, як правило, приводить до розпачу, і лише згодом - до покаяння. І тільки за цими хащами душевних страждань у глибині серця можна знайти Царство, де живе Господь, наше істинне "Я".
Православна церква свідчить про цей шлях до Неба через таїнства, мова яких заледве чи ясна сучасній людині. А особистий приклад служителів церкви сьогодні (щодо єдности думки, слова та діла) здебільшого також не надихає співвітчизників. І  тому їх заклик до покаяння, у багатьох викликає відвертий чи затамований протест. Бо чують лише того, хто проповідує з місця власного досвіду. Ось чому сьогодні люди схильні обминати двері до Раю, що завжди відкриті, та шукати інших шляхів, які далеко не завжди ведуть до Істини.

Проте увечері 4 червня у галереї "Лавра" я зіткнулася з несподіваним. Хоча не перший погляд там все було у звичних межах: виставка-продаж церковних атрибутів та літератури з православних осередків України, Росії, Білорусії. Та незабаром біля невеличкої сцени з'явилися імпровізовані місця для глядачів і атмосфера наповнилась теплими вібраціями дружнього спілкування. Зустріч була присвячена творчості отця Сергія Кисельова.
Обминаючи зовнішні моменти подиву (я вперше бачила православного служителя з гітарою у руках), скажу, що коли він заспівав першу пісню, я відчула потрясіння. Бо слова цієї пісні цілком співпадали з моїми власними відчуттями...

Кожний у небі птах,
Кожна у полі квітка
Знають Творця свого,
Творять Йому молитви.

Небо, вода, земля
Знають закони Божі
Так що ж накоїв я,
Нащо з кривдою ходжу?!

Отець Сергій співав десь коло двох годин. І весь той час мені здавалося, що я стою перед внутрішнім дзеркалом та слухаю голос совісти.

Бо совість - то є вість з Небес,
Тобі блага порада Божа.
Ти думав - йдеш на Еверест,
Та завела в дрімучий ліс
Непевних намірів дорога.

То був голос живої душі, якій дістало мужности дійсно увійти у двері покаяння.

Душе моя, не спи, прокинься!
Працюй й руками і умом.
Взивай і серцем, і устами,
Да пощади тебе Христос!

Бо зве тебе Він і понині,
Не потопай в зневірі ти,
Але неси Його Святині
Дар покаяння та сльози!

Відверто кажучи, менш за все я сподівалася почути такий голос у щільно обкладеній межами традиції православній церкві. Бо вперше тут на власні очі спостерігала людину, що не захопилася ролею "представника небес", а просто висловлювала те, що дійсно думала та відчувала на своєму нелегкому шляху до Істини. Мабуть тому я відчула у душі безмежну радість за себе, за нас усіх, за цю землю, що спромоглася прийняти і проростити цей  промінь щирої віри. Бо немає більшого свята, ніж зустріти людину, що обрала шлях Істини.
А наступного дня усі, хто прийшли до галереї "Лавра", були втішені чистим вібруючим голосом Тетяни Хрищевської. Ця пісня окриленої душі, пісня радости та натхнення перед Образом Божим, не залишила без відгуку жодне серце.
Ой, може прийде час почути Небо,
Та й посеред нас, -
співала Тетяна.
А я відчувала присутність Неба вже тепер у її натхненному співі.
А ще у межах фестивалю відбулася зустріч з дияконом Андрієм Кураєвим. Його лекція була присвячена романові М.Булгакова "Майстер та Маргарита" та розкривала тонкий внутрішній зміст цього твору, що перше  мав назву "Євангелія від Сатани". Як справжній майстер, Булгаков відбив у своєму творі стан душі суспільства, що підпало під владу Сатани (незрілого відірваного від серця інтелекту, який замінив вічні цінності, що належать внутрішньому світові душі, химерними ідеями про рівність людей на зовнішньому фізичному пляні). Зрозуміло, що для молоді, вихованої школою совєтських часів (яка між іншим суттєво не змінилася й сьогодні), цей внутрішній зміст роману безнадійно був втрачений. А головні герої перетворилися майже у ідеал для наслідування. Результат такої підміни сьогодні ми бачимо на власні очі.
Святе місце пусте не буває. Якщо душу позбавити образу Божого (суть якого проявлена у вічних загальнолюдських якостях: істині, праведності, гармонії, любові), його місце негайно посідають фальшиві ідеали і душа людини замість сяючого Царства Небесного отримує тлін. Погодьтеся, це питання реалізації нашої справжньої природи - людяности.
Тому сьогодні дуже важливо, щоб голос справжніх духовних вчителів - за реальним досвідом душі, що прийняла Христа, - звучав для всіх спраглих, нагадуючи передусім про істинні людські якості, потенційно притаманні усім нам, народженим людьми.
 

У той час, коли увага кіноманів плянети була прикута до Канн, в іншому кутку Европи, а саме в Варшаві, проходив 15-й Европейський телевізійний фестиваль релігійних програм. Журналісти, режисери, продюсери мали змогу переглянути 42 фільми різних кінокомпаній з 18 країн Европи.
Фестиваль проводять раз на три роки в одній із европейських країн. Вперше він проходив в східноевропейській країні. Варшава була вибрана господарем фестивалю не випадково: на попередньому фестивалі в Гельсінкі поляки здобули перемогу в одній із номінацій. Учасники фестивалю мали чудову нагоду пізнати нові тенденції, ідеї та формати, що панують на сучасному релігійному телебаченні. До уваги глядачів та міжнароднього екуменічного жюрі, що складалося з п'яти осіб різних деномінацій і національностей, були представлені програми у п'яти категоріях: новини і документальні фільми; тележурнали; медитації і роздуми; розваги, драма, музика і мистецтво; дитячі і молодіжні програми.
Серед документальних фільмів перемогу здобули аж два: Агнєшки Дзєдушинської (Польща) "Крик серед тиші" про надзвичайно важкі умови життя християнських біженців в Судані (автори цього фільму також цікаві тим, що зняли три фільми про Україну), та данський фільм "Культурний шок" - споживацька антирелігійна атмосфера сучасної Европи очима молодих дівчат з Кенії. Зовсім різні ракурси, але проблема та ж - що робить людину людиною?
Серед фільмів, роздумів і медитацій визнано найкращим фільм про Мартіна Лютера Кінґа "Розіп'ятий Кінг". Фільм показує його не як політика і борця за свободу, до якого ми звикли, а як пастиря, якмй у своєму житті намагається наслідувати Христа.
Фестиваль закінчився. Хтось повіз із собою нагороди, хтось - нові ідеї, для когось він став духовним досвідом. На жаль, на фестивалі не було жодного фільму з України. Тому, напевно, українці, які були тут лише як гості, візьмуть із собою надію, що через три роки на 16-му фестивалі, який відбуватиметься в Німеччині, ми зможемо гідно показати себе і свою віру через призму телебачення.
("Поступ")
 

400 років англійській Біблії

Богослужіння з нагоди 400-ліття першого перекладу Біблії на англійську мову відбулося в Королівській каплиці палацу Хемптон Курт у графстві Суррей в присутності королеви Великої Британії Єлизавети ІІ та її чоловіка герцога Единбурзького.
Так було відзначено 400-річчя Хемптонкуртської конференції, де король Яків І погасив релігійні незгоди у церкві Англії і започаткував здійснення  нового перекладу Біблії з арамейслкої та грецької на тодішньо англійську мову. Тоді, в січні 1604 р. після тривалих дебатів було таки затверджено право монарха бути також і главою Англіканської церкви.
В палаці Хемптон Курт були представлені виставки, проведені презентації та екскурсії на згадку про цю важливу історичну подію.
 

Фестиваль християнської творчости

29 травня, в день Святої Трійці, в Херсоні на найбільшому стадіоні, який заповнили 20 тисяч людей, пройшов ХІІІ Міжнародній фестиваль християнської творчости.
В фестивалі взяли участь представники багатьох країн. Польщі, Північної Ірляндії, Великобританії, США, Норвегії...
Зі словом про Трійцю виступив секретар Херсонської єпархії УПЦ КП протопресвітер Іван Замараєв.  Фестиваль закінчився спільною молитвою за Херсон, за Україну і її народ.
 

Обличчя епохи

Авторитетне британське видання Financial Times оприлюднило результати опитування, під час якого мешканці Старого Світу визначали найбільш впливових европейців останніх 25 років. Перемогу у цьому громадському рейтинґу, що навряд чи стало для когось несподіванкою, здобув Папа Римський Іван Павло ІІ.
 

Учні переписують Біблію

Майже 50 тисяч учнів усіх шкіл Португалії взялися за таке завдання: впродовж року вручну переписати весь текст Біблії португальською мовою.
Проєкт під назвою "Біблія вручну переписана молоддю", координує міністерство освіти країни. Мета акції - донести Святе Письмо до школярів,  а також відволікти учнів від комп'ютерів та повернути до писання вручну.
Окрім того останніми роками в Португалії відроджується середньовічна манастирська традиція такого письма на папері з використанням особливого чорнила, яке виготовляли ченці. У цьому починанні бере участь понад 100 тисяч осіб, приналежних до різних релігійних конфесій.
 

Вчені шукають Ноїв ковчег

У горах Малої Азії, на кордоні Туреччини та Вірменії, найближчим часом розпочне роботу експедиція, мета якої - роз'яснення так званої "араратської аномалії", зафіксованої на світлинах, зроблених із супутників. Кілька разів бачили цей об'єкт також турецькі пілоти. Деякі вчені думають, що експедиція може зробити археологічну "сенсацію століття" - знайти уламки Ноєвого ковчега, які перебувають там з часів біблійного Всесвітнього потопу, що стався приблизно за 5 800 років Р.Х.
До складу експедиції входять учені з Туреччини та США, які 15 липня вирушать до "місця дії" - гори Арарат і будуть там займатися пошуками на висоті 4700 метрів. Судячи зі знімків, йдеться про 14-метрову структуру, яку вдалося зняти завдяки незвичайному підвищенню температури, що призвело останніми роками до танення снігів на великих висотах. На супутникових світлинах можна розрізняти навіть колоди, з яких було зроблено ковчег.  Експедицію очолить англійський професор Ахмет Алі Арслан. Він досвідчений альпініст і піднімався на Арарат 40 разів.
Експедиція могла б стартувати й раніше, але цьому противився уряд СРСР, який постійно докоряв США і Туреччині в шпигунстві. З того часу кілька експедицій намагалися знайти загадковий об'єкт, але не змогли.
("День")

***

Український центр візантиністики та патрології проводить у Київі 27-29 жовтня 2004 р. міжнародну наукову конференцію на тему "Київська митрополія Константинопольського Пaтріярхату в XI-XVII ст.: Устрій, місія, еклезіологічне самоусвідомлення". На конференції будуть заслухані доповіді, присвячені таким проблемам:

•   Українська церковна культура в контексті візантійської цивілізації;
•   Богословська наука й освіта в Українській Помісній Церкві;
•   Канонічне право Української Помісної Церкви в XI-XVIІ ст.;
•   Єпископат і єпархіяльне управління в Київській митрополії;
•   Парафіяльне життя Київської митрополії;
•   Українські місіонери на терені Східної Європи й Сибіру;
•   Спадщина східних Отців Церкви в українському письменстві.

На конференцію запрошуються богослови, історики, філософи, культурологи, мистецтвознавці, філологи. Передбачається публікація матеріялів конференції.
Заяви на участь у конференції слід направляти на адресу:
Український центр візантиністики та патрології вул. Трьохсвятительська 8-а, Київ 01001.
Факс: (044) 229 02 78. Електронна пошта: byzant@uaoc-ptr.kiev.ua

До архіву газети

На першу сторінку