Євген СВЕРСТЮК Творчість Духа
Євген СВЕРСТЮК Про камінь, якого відкинули
Василь БИКОВ З книги "Хресна дорога"
Сергій ШУМИЛО В полоні у "князя світу"
Митрополит-орденоносець
Яма перед храмом
Інна ДОРОФІЄНКО Реліквії повернулися до Київа
Іван БУНІН БЕРНАР
Ірина ЄРМАК БУТИ СВІДКАМИ ХРИСТА СЬОГОДНІ
Василь БЕЛЕЙ Kрасне Поле у Закарпатті
Загроза нового Закону
У Київі при німцях
"Неопалима Купина"
Сергій ПЕРЕЛИГІН Єдність - це згода з Богом
У Вашинґтоні збудують...
Роман Яців: Галина Севрук в контексті часу
З історії УПА ДЗВОНИ
Богдан Ігор Антонич Слово до розстріляних
Василь БАРКА Головне - відбудувати віру
Проща до Святої Гори
 

Громадянська позиція

Цінності чи інтереси?
Якими нас бачать?..
Євген ЗАХАРОВ Є підстави для обережного оптимізму
Олександер ТКАЧУК Безбожний "канон"сергіянства
 
 
 

Євген СВЕРСТЮК

Творчість Духа
"Посилаєш Ти Духа Свого - вони творяться, і Ти відновлюєш обличчя землі".
"...Забираєш їм Духа - вмирають вони, та й повертаються до свого пороху...".
Псалом 103

Свято Трійці, зшестя Святого Духа на апостолів, ми звично сприймаємо як зміну календарних дат. А незабаром - Петра і Павла...
А за тим стоїть драматична містерія: залякані і порізнені учні після розп'яття Вчителя збирають непевні чутки і ходять, як неприкаяні. І раптом в один день вони збираються разом з Матір'ю Ісуса, "І нагло зчинився шум із неба, ніби буря раптова зірвалася, і переповнила весь той дім... І з'явилися їм язики поділені, немов би огненні, та на кожному з них по одному осів.
Усі ж вони сповнились Духом Святим, і почали говорити різними мовами".
І мужі Галілейські стали апостолами.
Що це означало?
Вони стали проповідувати іншу віру. Перед людьми, що люблять правду переможців, вони проповідували віру в Христа розп'ятого! Перед твердими фарисеями, певними, що той Учитель заслужено розп'ятий між злочинцями... Перед твердими юдеями, які трималися букви й обряду.
Вони виступали як вороги старої віри... І тут вони згадали попередження Вчителя:
"Посилаю Я вас, як овець між вовки.
Будьте ж мудрі, як змії, і невинні, як голубки.
Стережіться ж людей, бо вони на суди видаватимуть вас...
І за ім'я Моє будуть усі вас ненавидіти
І не лякайтесь тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може.
Я не мир принести прийшов, а меча...
Візьміть на себе ярмо Моє... Я тихий і серцем покірливий...
І хто не збирає за Мною, той розкидає...
Ось що значило стати апостолом: взяти на себе нечуваний максималізм нової віри і віддати себе цілком!
У світі насильства сіяти зерна любови, у світ смутку - нести радість. А законам помсти - протиставити прощення "Не мстіться самі, любі мої, але дайте місця гніву Божому...".
Важко сказати, чого тут більше: лагідної доброти чи суворої вимогливости до себе. Ця доброта переходила у вимогливість - понад людські сили.
"Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня".
А люди ж звикли говорити пусте...
Люди є такі, як вони є - за словом пророка Ісаї: "Затовстіло бо серце людей цих, тяжко чують вухами вони, і зажмурили очі свої...".
Люди люблять засоби прості і радикальні: росте кукіль посеред пшениці - вирвати! А тут застереження: щоб разом з кукілем не пошкодили і не вирвали пшениці: "Хай разом обоє ростуть аж до жнив". Отака демократія і терпеливість...
Нарешті, люди звикли довірливо слухати проповідників своїх. А тут авторитетним фарисеям дається така оцінка: "це сліпі поводатарі для сліпих".
Кому така сувора прямота сподобається?? І як нести її одному - супроти натовпу? Але було щось таке в апостолах, позначених печаттю Духа, що їх слухали, і завжди знаходилися такі, що йшли за ними.
Люди вперше почули високий голос правди і відчули красу ідеалізму. Виявляється, це закладено в душі: безодня кличе безодню. Подвижництво і мучеництво перших християн - це цілком реальна, засвідчена історія. Але вона сповнена чудесних перетворень. Важко собі уявити, щоб презирливе слово "християнин" згодом стало для людей найсвітлішим словом.
Звичайно, апостоли в кінці подвижницького і безстрашного шляху були страчені. Так само, як до них пророки були побиті камінням.
Але вони стали сіллю землі. Їхня драма увійшла в притчу. Їхнє слово дало, дає і вічно даватиме посів.
Усе високе і справжнє, невмируще в людській історії навіяне і створене Духом.
Не треба думати, що Дух Святий зійшов на апостолів, і ми цю подію святкуємо. Дух сходить на людей в кожному поколінні. І не треба дивуватись, що люди запам'ятали навіки хатину на Козиному болоті, де зупинявся гнаний поет Шевченко. Але не запам'ятали палаців, які побудували собі на Печерську його сановні сучасники. Не добрі і не злі, вони обрали дорогу, яка не запам'ятовується. А обранці Духа світили і далі присвічують прийдешнім вибір вузької дороги.
 
 
 

А він повинен стати наріжним - фундаментом будови.
Його відкинули давно, і не тільки совєтські будівничі.
Будівничі нашого часу навчилися будувати на піску. Інженерно обґрунтовано.
Вавилонська башта, яку будували 7 десятиліть, упала, як міраж. Без трагедії і без катарсису. Маленькі будівничі зараз вже показують пальцем, як будувати на тому ж фундаменті - з залученням західніх технологій.
Камінь відкинули, але чомусь завжди повертаються до нього...
Власне Европа, до якої так тягне, це не стільки спільний ринок, скільки камені - ті священні камені, про які так зворушливо писав Достоєвський.
Але чи впізнаємо ті камені, чи тільки фотографуємо?
До якої міри ми причетні до Творчої Сили, яка створила нашу культуру?
Розповідають, екскурсовод в Ермітажу запитав екскурсантів: "Хто з вас читав Біблію?", і після огляду сучасного мистецтва запросив до дальшого огляду тільки тих, хто читав Біблію..
Бо що зрозуміє в картині "Авраам приносить в жертву свого сина Ісаака" той, хто бачить тільки старця з ножем? І що зрозуміє він в "Поверненні блудного сина"? Про ті притчі написано багато філософських книг.
Головне тут в мові символів, що лежать в основі культурного дискурсу, який забезпечує взаємовпізнавання і діялог культур.
Але ми впізнаємо не тільки явища культури і мистецтва - ми впізнаємо і людину, яка з дитинства засвоїла мову сакральних символів на відміну від того, хто знає загальні місця, хоча він може бути непоганим спеціялістом у своїй галузі.
Мені згадується один символ художньо-умовний.
В 1972 році в тюрмі в'язням давали читати тільки газету "Правда". В одному числі я прочитав ґрунтовну критику театру Г.Товстоногова. Совєтська влада занепокоїлась, що режисер ввів у постановку гоголівського "Ревізора" зайвий персонаж, котрий сидить в чорних окулярах і мовчить. Але його присутність змінює поведінку всіх.
Ця критика явилась мені, як одкровення. Мені і досі здається, що цей чорний персонаж сидить і мовчки стежить за дотриманням пристойности на міжнародніх конференціях. В його присутності не говорять про Бога, а, подібно до Лапласа в розмові з Наполеоном, "обходяться без цієї гіпотези". Порушників пристойности на конференцію більше не запрошують. Я гостро відчуваю присутність товстоноговського персонажа в житті моєї країни. Він влаштований скромним радником Президента, в минулому "ракетчика", і займається "державотворенням".
Згаданий чорний радник нині порадив викреслити з програми згадку про Бога, пропустити всі nomina odiosa, а решту залишити, як було. В результаті екскурсовод з Ермітажу може так, як і колись, відбирати тільки невелику групу, з якою можна говорити про глибоке і сокровенне у мистецтві. Решта іде на дискотеку.
На уроках, де вивчається творчість Шевченка - без ключа його євангельських епіграфів, творчість Гоголя - без релігійного підґрунтя, творчість Сковороди, де з "Саду божественних пісень" випадає головне слово "божественних" - профанація узвичаюється й узаконюється.
Чотирнадцять років після падіння цензури, а з нею і падіння рівня страху, дисципліна моралі упала до такої міри, що чорний радник допустив можливість введення в шкільну програму "Християнської етики" (поряд з валеологією).
За той час заповіді Господні "Не кради", "Не вбивай", "Не чини перелюбу" втратили навіть ту популярність, яку вони мали за диктатури. Чорний радник на хвилину знімає окуляри і з лукавою одвертістю каже: "Але ви маєте свободу вибору. В релігійному плюралізмі".
А тим часом істота людини не змінилася.
Мудрість Нагірної проповіді Христа проникає до глибин серця і свідомости особи. Але зовсім вона не зрозуміла для мас. Принцип безкорисности, що лежить в основі етичного і естетичного, принцип любови, що поширюється також на ворогів, принцип прощення, котрий не виключає чіткого розуміння і моральної оцінки, принцип абсолютної вірности слову й обіту, принцип відповідальности... Всі ці засадничі принципи для людей епохи споживацтва - наче гострі цвяхи. Навіть для народників рахметовське ложе з цвяхами  було занадто важким випробуванням.
Однак в душі людини закладено потяг до пізнання своєї суті, до осягнення сокровенного, до самовдосконалення. Діти навіть краще цього досягають, ніж дорослі, що встигли себе огородити сіткою раціоналістичних побудов. Дитяча душа відкрита до сприймання біблійних начал, і саме тут ховається можливість нової спроби повернення до духовних першоджерел.
Ґрунт у нас під ногами розмитий. Щодо православної церкви, то вона вже в 20 ст. розминулася з традицією, що в умовах України дало відгалуження до католицизму і протестантизму. Сьогодні маємо справу з уламками гасел: "канонічні території", "розколи", і те, що називають "православний атеїзм".
Віра в Церкві відроджується повільно - храми відбудовуються швидше. Телебачення і жовта преса дезорієнтують більше, ніж колись атеїзм. Газетні публікації про міжцерковні проблеми ловлять істину приблизно так, як сіті ловлять воду.
Новий посів. На нинішньому засміченому й екологічно забрудненому ґрунті - який потрібен посів? Очевидно, потрібен посів Божого слова, з якого ми вийшли. Насамперед, потрібне ясне усвідомлення, що ми - від Творця, а не trick of nature, як казали ліліпути у Свіфта.
Схоже на те, що повість Селінджера "Ловець у житі" дає метафору і методику для нинішнього педагога. Людина сьогодні індивідуально приходить до віри, а не в етнічному масиві.
Проблема в тому, щоб її зорієнтувати на пошук своєї ідентичности в світі плюралізму, який кидає виклик людській природі (зокрема, проблеми Буриданового осла).
Перша проблема в посткомуністичному суспільстві - знейтралізувати напівправду, напівграмотність, вульгарність і фальш інтерпретацій совєтського часу. Тут проблема інформації - культурної і коректної.
Покоління, яке не пройшло азбуки релігійної освіти, залишається напівосвіченим і напівкультурним. Релігія дає не лише ґрунт - вона дає культурі дух і висоту. Нині повернення до джерел веде не прямо через Біблію, а через тисячолітні дороги, які ми  пройшли - через історію і культуру.
Поєднання віри з наукою могло б дати орієнтацію для сучасної дезорієнтованої людини. Не забуваймо, що саме велика вірність святині і вірність принципам, а не обізнаність в історії і теорії витворила тип творчої духовної особистости. Тривожне нагадування Вашинґтона: "Небо ніколи не усміхнеться сприятливо нації, яка нехтує вічними правилами порядку і права, самим Небом установленими" - звучить застережливо навіть в порожнечі.
 
 
 
 
 

Сімдесят вісім років тому 1918 такого ж весняного дня на Благовіщення найкращі люди землі білоруської домоглися проголошення Білоруської Народньої Республіки. Це був знак долі, знак Божої прихильности, що його, на жаль, не дуже зрозуміли наші друзі й оббрехали наші вороги. Тепер, коли наша держава опинилася перед загрозою загибелі, той факт змушує нас рішуче заявити про нашу позицію...
Дайте нам жити!
Допоможете нам і тим допоможете собі...
Побоююсь, що втративши національну сутність, держава неодмінно втратить і сутність народну і її традиційному розумінні, бо безнаціональний народ - не народ...
...Південно-західній вітер ніс радіонуклідні хмари на Білорусь, густо посипаючи стронцієм, цезієм та плутонієм десятки районів країни. А одного разу величезна отруйна хмара посунула в бік Москви, і тоді можновладці підняли в небо військову авіяцію.
Цього святого для нас Дня, коли вирішується наше майбутнє, я звертаюся до російської демократії: подумайте, що роблять ваші й наші наглядачі.
Рятуючи столицю Росії, вона розпилила над хмарою певні речовини, і хмара отруйним дощем пролилася над східними районами Білорусі. Москву було врятовано ціною здоров'я і життя мільйонів білорусів. Потужний імпульс послав Чорнобиль, коли мільйонам громадян СССР стало зрозуміло, що з таким режимом і такою ідеологією держава існувати більше не може. Вона просто зниіцить себе, бо ставить за найвищу мету - знищення світу.
*   *   *
Демократія не може втілюватись у життя на чверть або на половину з прагматичним обмеженням на якийсь конкретний історичний момент. Вона може життєдайно слугувати суспільству лише тоді, коли охоплює його цілком. Інакше вона гине від малокрів'я...
*   *   *
Націю опановує трудний, незбутній клопіт: як жити? Навіть - як вижити? Ніколи, мабуть, такого не було в нашій історії, щоб усе скрутилося таким заплутаним клубком: політика, економіка, культура - сама доля. Наприкінці XX сторіччя ми виявилися жебраками навіть у розумінні найнеобхіднішого: харчів, житла, етики, моралі, духовности. Усе збанкрутувало. Лишилася хіба що історія, досвід багатьох поколінь - цей справжній наш єдиний коштовний капітал, що належить нам і більше нікому. І ми повинні його використати задля порятунку. Він учить.
*   *   *
Християнство, безперечно, могутня сила. Але щодо сучасного моменту, побоююсь, атеїстичний період нашої історії вплинув щонайруйнівніше. За той час, коли суспільство жило в атеїстичній атмосфері, воно виробило в собі внутрішню здатність існувати без християнства, обходячись атеїзмом. Це велике нещастя...
*   *   *
Комунізована інтеліґенція,- либонь, найбільш конформістська кляса нашого білоруського суспільства. З нею сталося приблизно те саме, що з російською інтеліґенцією після поразки революції 1905 року: вона все життя каялася. Наша білоруська інтеліґенція каялася більше мовчки - за "гріх білорусизації 20-х років (звісно ж, аби врятуватися та вижити за умов сталінського терору).
*   *   *
Звісно, білоруська діяспора так само різна у своїх морально-політичних якостях, але, наскільки я розумію, для нас вона куди дорожча за всі інші діаспори. Принаймні її найсумлінніші та найактиввніші представники, особливо за океаном. Усе ж за часів тутешнього "безладдя та безмов'я" вони зберегли рідну мову, рештки національної культури, історичну пам'ять, зберегли християнську мораль, не підлеглу там більшовизації та дегуманізації...
*   *   *
3а часів тоталітаризму нація відсахнулася не лише від релігїі, а й великою мірою (чи ще більше) од національної ідеї...
- Тому-то я і вважаю націоналізм рятівною ідеологією на сучасному етапі білоруської історії!
ГОЛОВНЕ - ЩОБ НАМ НЕ ПЕРЕШКОДЖАЛИ, бо культура не може продуктивно розвиватися, коли ллється кров і навкруги злидні.
*   *   *
Так, щоб перемогти у великому, вони пішли на поступки у меншому, дозволивши ухвалити бодай релятивістський закон про мови, добре відаючи, що виконуватись він не буде. Тепер вони нав'язують нації абсурдну дискусію про двомовність.
*   *   *
Мабуть, декотрим видається: очевидне колаборантство старших ішло від неуцтва, світоглядної куцости. Тоді як усе було далеко простіше і далеко страшніше. З тогочасним комуністичним тоталітаризмом згідно зі слушним зауваженням А. Камю, можна було або співпрацювати або боротися. Письменники, як відомо, - кепські борці.
*   *   *
Пригадую моє засмучення, коли, бувши у Парижі, дізнався, що у Сорбонні є факультет східнослов'янських мов, де вивчаються всі східнослов'янські мови, окрім білоруської. У чому тут причина? Чи не в одвічній підлеглості, славній толерантності й сумирності нації, яка лише наприкінці XX сторіччя заявила про прагнення до державности і зразу ж сполохано знітилася - передусім, щоб не скривдити сусідів.
*   *   *
Безперечно, у наш складний, безбожний час традиційні християнські цінності зостаються головним духовним підмурком нації. Це було очевидно у роки тотального винищення релігії; недарма більшовики з перших днів свого панування постріляли церковних ієрархів, поруйнували церкви - вони не терпіли духовної кункуренції. Демократично орієнтовані й просто порядні громадяни завжди спонтанно відчували згубність атеїстичної бездуховности і якось пробували протистояти їй. На початку перебудови, коли з'явилася така змога, я полемізував у "Комсомольской правде" із завзятими московськими професорами-атеїстами. Але потім мій заступницький патос спав, коли нова влада у ставленні до церкви цинічно змінила батога на медяник. Звісно, від комуністів усього можна чекати, але дивували той "захват", розрахунок або наївна легковірність, з якими церква (надто православна) кинулася в комуністичні обійми, цілком перетворюючись на банальні "важелі" влади.
Мабуть, справді цінність релігії не в церкві, не в її змінюваній духовній політиці, а найперше у фундаментальній сутності її моралі, яку два тисячоріччя несе з собою християнство. Старий і Новий Заповіти - першоджерела християнства. У цьому розумінні повчальний приклад Льва Толстого, який, як відомо, зайшовши у конфлікт із церквою, взявся до вивчення грецької мови, щоб без перекладу збагнути первинний сенс заповітів Христа і святих апостолів. А як народові, сім десятків років одлученому від віри, знову прилучитися до неї, подолати духовну розірваність, збагнути сутність Бога без корисливих адвокатів релігії?
*   *   *
Тепер селянства нема. Де тепер селянство? Пенсіонери-колгопники, що доживають віку в селах, чи елітні фахівці у сільському господарстві (агрономи, зоотехніки тощо) - хіба їх можна вважати за основу нації? Я вельми в цьому сумніваюся...
Нашу терплячу надію охоче підтримували марксистська ідеологія, гуманістичне мистецтво і навіть зневажена Христова віра. Але ось час наспів і все розвіялось як дим. Розтануло, ніби вранішній туман. Економіка в руїнах, суверенність продано, демократія збанкрутувала. Комуністичний монстр після недовгого уїк-енду береться до своєї рутинної праці - зміцнення тоталітаризму. Чергове сподівання, яке він нам пропонує, - інкорпорація в імперію і загальна рублева зона. Знову зона - слово, що має різні відтінки за все однакового змісту.
*   *   *
Те, що ґрунтується на неволі та примусові, не має потреби у прекрасному й правді.
*   *   *
А як же людина, громадянин, індивідуум суспільства? Як же наша свідома інтелігенція? Зокрема й творча? Як наша і світова художня еліта? Як же, нарешті, митець? Може, для нього лишається одне - безпорадно спостерігати за катастрофою чи, як писав один російський інтелектуал, сховатися в одиночній камері знань? Може, конформізм і капітуляція перед руйнівною силою антикультури?
Гадаю - ні.
 

22 червня на 79 році відійшов у вічність білоруський Письменник зі світовим іменем і білоруський Громадянин, який в умовах комуністичного і посткомуністичного режиму проніс гідність рідного слова і зберіг нерозмінні моральні вартості.
В Україні любили Бикова і радо перекладали його талановиті і чесні повісті на тему війни. Та війна, що так в'їлася в душу багатостраждальної Білоруси, стала експериментальним полем для письменника-психолога, який вивіряв і шліфував характери та етично-моральні вартості людини в екстремальних умовах. Вирвавшись з тотального полону ідеологічної пропаґанди, Василь Биков вийшов на острівок свободи, яким був журнал "Новый мир". Там не було необхідности щоразу доводити свою льояльність. Кожна його повість - "Альпійська балада", "Мертвим не болить", "Сотников", "Обеліск", "Вовча зграя", "Знак біди", "Кар'єр", кожен твір був драмою характерів і сприймався як прорив ідеологічної блокади...
Головні твори Бикова були екранізовані, що створило йому ще більшу популярність і дало можливість відстоювати творчу незалежність. Людяність, щирість, вірність і людська порядність домінували у творах талановитого письменника.
Дуже важкі випробування випали йому в посткомуністичній Білорусі. Це була постійна війна з рабською залежністю суспільства від стереотипів, з пошлістю малокультурного совєтизованого обивателя, готового поставити авторитарну владу понад усіма демократичними цінностями.
Василь Биков став духовним лідером національно пробудженої Білоруси. "Правдою єдиною" - це наскрізний мотив його виступів на захист християнських народних вартостей перед потоком масової русифікованої культури, нечутливої до правди і до народної совісти.
Посткомуністичний диктатор не знає, що великий громадянин його країни має світове ім'я "Василь Биков". Він називає його "Васілієм". Режим не потребує людей великого зросту і великої культури.
Останні роки Василь Биков, Президент Білоруського центру міжнародного ПЕН-клюбу, проживав на чужині. Його запрошували ПЕН-клюби то Фінляндії, то Німеччини, то Чехії.
Але драма його поневірянь скінчилася. Він приїхав помирати в рідний край. І ми віримо, що рідний край віддасть непримиренному вигнанцеві любов, належну шану і розуміння його нерозмінних святинь, без яких нема дороги в майбутнє.
Схиляємось перед його пам'яттю.
 

Україна поділяє скорботу Білоруси в дні прощання з Великим Письменником і Громадянином Василем Биковим.
Ми вдячні йому за нонконформізм у світі пристосовництва, за мужність, з якою він пробивав ідеологічні бастіони лжі і лицемірства. За реабілітацію людської чесности і порядности.
Василь Биков залишається для нас втіленням національної гідности і непоступливого патріотизму білорусів. Нехай його правдивість і любов буде заповітною для нас в найважчі часи.
Всім серцем з вами.

Від Українського ПЕН-Центру
Ліна Костенко
Михайлина Коцюбинська
Євген Сверстюк
Ірина Жиленко
Іван Дзюба
Микола Вінграновський
Юрій Андрухович
Валерій Шевчук

Київ, 25.VI.2003
 
 

За Євангелією сенс відкуплювальної жертви Христа полягає в духовному звільненні людства. Цей же принцип закладено і в основу місії Церкви - містичного тіла Христового. Звільнення, духовне відречення від світу - це не тільки наріжний камінь християнського віровчення, це - сенс Таїнства Божественної Євхаристії.

Царство Моє не від світу цього

"Царство Моє не від світу цього" - засаднича підвалина існування Церкви, закладена Спасителем. Це означає - так би мовити, "духовне протиставлення", "внутрішню опозицію" зовнішньому язичницькому світові, сповненому гріха та богопротивлення. Відречення від світу - основний подвиг, завдання християнина, за що римська влада Церкву Христову оголосила поза законом. Але репресії не послабили, а лише зміцнили, утвердили Церкву, що явила прогнилому язичницькому суспільству величний сонм мучеників та сповідників за віру, перед духовним подвигом і силою яких згодом змушений був схилитись і сам гонитель - римська держава. З оголошенням християнства державною релігією невдовзі почався наступ значною мірою вже "християнської", але за багатьма ознаками таки "неоязичницької" держави на внутрішню свободу і незалежність Церкви. В цьому виявилась заповідана Христом несумісність "царства земного" і "Царства Небесного". Однак саме в цей період, названий добою Святих Отців, Православна Церква явила світові найбагатшу свою скарбницю - святоотецьке богослів'я, видатних подвижників, аскетів та святителів. І саме це є істинним обличчям Церкви Православної. Проте, нема куди правди діти, було й інше - кар'єристи, інтриґани та авантюристи незрідка за допомогою світської влади опановували церковні катедри з метою збагачення, отримання привілеїв та влади. Святі Отці боролися з таким явищем в Церкві. Своєрідним протестом проти цього можна вважати масову появу чернечих громад, до уставів яких було покладено все ті ж апостольсько-аскетичні традиції "відречення від світу". Таким універсальним способом Православна Церква намагалась сумістити в собі здавалося б протилежні одна одній практики: зв'язок зі світом і відречення від нього, тим самим духовно очищуючи та зміцнюючи себе.
І все ж процес "обмирщення" поступово поглинав і манастирі. З'явилися обителі, у власності яких перебували раби, кріпаки, інші підневільні люди. З'являлися манастирські тюрми. На противагу подібним явищам частина християн відходила в пустині, ліси та гори, зберігаючи чистоту християнського подвигу вдалині від світських спокус. В Православній Церкві з'явилися схимники та старці, отримали широке розповсюдження традиції ісихазму та нестяжання.
Христос приніс на землю Істину, тобто єдину Правду. Саме в служінні Правді, відстоюванні її - полягає і сьогодні головний подвиг християнина. Не перекреслюючи минуле, не замовчуючи позитивне та неґативне в історії Церкви, християнин повинен будувати нове життя. Адже Церква Христова - є Церква живих, а не мертвих.
Найбільшою помилкою минулого і сучасности є підпорядкування Церкви державі (т.зв. "перелюб зі світом"). Особливо гостро це проявилося в XX столітті, коли офіційне церковне керівництво на чолі з митр. Сергієм Страґородським здало Церкву тепер вже навіть не "християнській", але суто богоборницькій, антихристиянській державі. Це було своєрідним поклонінням "левітів" "антихристові". Принциповість і правда - якості, які з того часу в офіційній "совєтській церкві" не тільки не заохочувалися, але навпаки -засуджувалися, висміювалися і цькувалися. Через це тією чи іншою мірою т.зв. "єрессю сергіянства" нині уражені усі чинні православні юрисдикції в Україні (чи то УПЦ МП, чи УПЦ КП та УАПЦ). Саме тому в народі підірвано моральний авторитет Церкви і Православ'я в цілому, і це обертається тепер зневагою християнських цінностей і віри, аморалізмом та духовною руїною. Сучасна духовно-моральна криза в Україні, безвір'я, єресі і розколи - то наслідки відступлення багатьох представників офіційної Церкви від істинних основ Христового вчення, їх підпорядкування і служіння Мамоні, участі в політичних та інших інтриґах. Ми бачимо на наших очах, як "ласі до заробітку" "культпрацівники" поступово допроваджують Церкву до втрати ознак Церкви Христової, перетворюють її на апокаліптичну "Церкву Лукавнуючих" та "Церкву Блудницю". Якщо так буде діятись і надалі - не потрібно буде гонінь, аби храми стали порожні.

Українські духовні хвороби

Аналізуючи сучасний духовний, а точніше - антидуховний стан в Україні, не можна обминути увагою те, що за роки секуляризації і богоборництва у нашій свідомості відбулася жахлива підміна понять, внаслідок чого було втрачено первоосновні чинники духовного буття нашого народу, споконвіку зосереджені в православній духовності і святоотецькій спадщині, з яких брав життєдайні сили народ для невмирущости і творчої активности. Натомість нам завуальовано підсунуто потворні суроґати, що на значно тоншому рівні підмінюють внутрішнє зовнішнім, духовне матеріяльним, божественне сатанинським під оманливим виглядом саме першого. Нині стан внутрішнього розкладу охопив практично усі сфери суспільного життя. І найтрагічніше, що навіть Церква, покликана спрямовувати народ до духовного оздоровлення, нині повною мірою не здатна на це, оскільки уражена тими ж хворобами, що й суспільство в цілому. Щоправда, подібні періоди в історії земної Церкви вже траплялися. Але, скажімо, за подібних обставин в церковному житті в Україні в XVI - XVII ст. пасивність і моральну невідповідність духовенства компенсувала т. зв. "мирянська стихія" - аристократія, козацтво, інтеліґенція, простий благочестивий люд, що перебирали на цей час творчу активність і спрямовували її на відродження й оздоровлення Церкви, щоб їй стало під силу здійснити морально-духовне оздоровлення й відродження суспільства в цілому. Сучасна ж ситуація позначена повною втратою суспільством духу православної соборности та взаємопов'язаности.
За роки комуністичних експериментів, вихолощень та моральних викривлень замість справжнього православного духовенства та архиєреїв, що мали б втілювати найкращі зразки православного подвижництва, аскетизму і віри, ми отримали чималою мірою таких собі "сергіянських культпрацівників", замість колись благочестивого українського народу - безлику масу "homo sovietikus", замість "благородної аристократії" - колишню компартійну номенклятуру, кримінальних авторитетів та олігархів, замість ідеалістично-патріотичної творчої інтелігенції - "пристосуванців від культури". Усі ці какофонічні "новотвори" совєтського морального спадку байдужі до справжньої духовности, переймаючись лише матеріяльними цінностями та уподобаннями. По суті, всі вони в глибині душі так і лишилися атеїстами, хоча і змінили зовнішнє відверто атеїстичне вбрання на національно-релігійні декорації. Ось тому своїми діями "еліта" нерідко тільки дезорієнтує духовенство, і, замість того щоб допомогти чи й підштовхнути його до православної активности, вплутує у політичні авантюри, а своєю байдужістю до дійсної православної духовности та духовного відродження допомагає спрямувати ті процеси на хибні шляхи, де вже Церква потрібна лише "для декору".
Свого часу проф. Олександер Лотоцький зазначав: "Визнаючи себе національно українцями, поділяючи взагалі інтереси українського народу, національно свідомі українці (зокрема інтеліґенція - авт.) не поділяли й одкидали ті релігійні інтереси, що ними жила українська народна маса". Відтоді минуло вже майже ціле століття, але нині мало що змінилося. І це є справжньою національною бідою. Багато хто вважає обнадійливим те, що навколо гасел про відродження Української Церкви та духовности згуртувалася чимала верства української творчої інтеліґенції та політичної верхівки - так би мовити "мозок" нації. Однак, називаючи себе віруючими, ця інтеліґенція, еліта, як правило, так і позосталася нецерковною. Людьми, що не знають і не розуміють природи Церкви, таїнств і взагалі православної духовности як такої. "Інтеліґенція забула свою головну дорогу - дорогу шукання Істини свого часу. Істини свого народу, своєї традиції, самопізнання", - наголошує Євген Сверстюк.

Шлях дійсного відродження.

Подолання духовної кризи, розколів та відродження Церкви як голосу сумління народу - вимагає виважености й відповідальности, каяття і самоочищення, примирення і поступок від усіх церковних провідників. Саме амбіції та впертість не дають жодній із сторін піти на поступки, покаятись, а тому людські слабкості приховують за лицемірними самовиправдовуваннями та патосними гаслами про "канонічність" чи "незалежність", що насправді у цих гoрeпровідників стоїть на другому, а то й десятому місці. На жаль, руйнувати легше, ніж будувати. Отож кинуті серед українських вірних насіння розбрату, взаємозвинувачень і недовіри доведеться викорінювати, лікувати ще не один рік.
Прикро, але наші духовні провідники, що мали б нести благовість Любови, насправді її не мають. Це постсовєтський спадок духовної руїни, спадок безпринципности, пристосовництва та конформізму (сергіянства). Це стан духовного зубожіння, що тією чи іншою мірою став характерним для всіх офіційних православних українських юрисдикцій: для УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. Переходячи з однієї юрисдикції до іншої, духовенство автоматично переносило т.зв. "хвороби сергіянства" і в українське Православ'я, уражуючи його непритаманним йому духом формалізму і "совєтчини", внутрішньої духовної несвободи і казенщини.
Як відомо, покаяння - основа християнського подвигу, сенс служіння Св. Церкви, заповіданий Самим Христом. Якщо ж вперте небажання каятись, лицемірство, обман і самовиправдовування стають типовим станом цілої великої церковної спільноти (незалежно від юрисдикційної приналежности), то виникає питання: а чи є вона взагалі Церквою Православною, Христовою?
Таке запитання за сучасних обставин особливо актуальне, адже багато українських віруючих прагнуть утворення в Україні Помісної Церкви. Проте Помісна Церква за "будь-яку ціну" не потрібна Богові. Богу потрібна Істинна Церква Христова: "чиста як сльоза, ясна як кришталь", щоб "сяла, як ясна зоря, серед усіх інших Церков", аби наші "світильники Віри палали ясним полум'ям, бувши налиті чистою оливою...". Тільки якщо такої Помісної Церкви прагнутимемо - Господь дасть її нам.
Для цього має настати духовне пробудження з "зачарованого сну" людських душ, духовний вихід з царства неправди і гріха, з руїни, яку ми самі породили у власних серцях та умах. Мусимо усвідомити, що не політичні та економічні деклярації, програми чи реформи, а каяття, прагнення спасіння власної душі, прагнення Істини - шлях, що дає дійсну свободу, відродження та оздоровлення. "Душа важливіша за їжу, а тіло - за одежу" (Мф 6.25), - говорить Господь. Дух, душа завжди є первинними над матеріяльним. Так витворена людина від початку буття. Саме такої гармонійної цілісности маємо прагнути, якщо дійсно хочемо бути повноцінними людьми, нацією, багатою і духовно і матеріяльно. Адже проблеми у сфері політики, економіки, екології - то наслідки проблем у сфері моралі, а проблеми у сфері моралі - то наслідки проблем у сфері духовности. Доки наше суспільство цього не усвідомить, всеохопна криза дедалі більше поглиблюватиметься. І жодні закордонні "месії" не врятують нас від нас самих, від наших хвороб, гріхів та нашої неправди.
"Необхідно воскресити Православ'я, розпалити серця наші любов'ю до віри, як то було у нас в давнину", - пише Павло Скоропадський у своїх щоденниках. На ці слова останнього українського Гетьмана годі щось заперечити.
Прагнення Єдиности і Соборности православної Церкви і Нації, дійсне пробудження та відродження, маємо плекати на ґрунті не абстрактних ідей чи гасел, але неушкодженої Істини. Мусимо позбутись усіх духовно спокривджених нашарувань останніх часів. Мусимо плекати, а не відкидати "дух нашої давнини", дух самобутнього старокиївського Православ'я, в якому, як в єдиній незаперечній Істині, справжній національній ідеї нашого народу сакрально притаєна незбагненна творчо-зиждительна сила, на основі якої тільки й здійсниться наше призначення, покликання до розкриття повноти історії "наприкінці часів".
 
 

"У біографіях наших популярних майстрів слова бачимо по 6-8 орденів - не за війну, за літературу. Як у сучасних генералів, що народилися після останньої війни".
Василь Биков

Митрополит Ніфонт (в миру Солодуха Василь, родом зі Старовижівського району Волинської области)... "після 8-річної школи працював у колгоспі. З 1967 р. по 1969 проходив військову службу в лавах Радянської армії". Далі - залізничне депо в Бресті і Московська Духовна Семінарія... Послушник біля патріярха Пімена... Московська Духовна Академія... Волинська єпархія 1977 р. Настоятель храму в Рожищанському районі.
Стрімке просування по "духовній драбині".
Далі передруковуємо з книги "Хто є хто на Волині" (Київ, 2003) сторінку 176:
"23 жовтня 1997 р. Центральна Рада "Союзу Чорнобиль України" нагородила владику Ніфонта медаллю "За гуманізм".
2 вересня 1998 р. з нагоди 50-річчя з дня народження архиєпископ Ніфонт нагороджений почесною грамотою Волинської обласної ради народних депутатів "За подвижницьку працю по духовному відродженню Волині, активну участь в організації і проведенні заходів по благодійності та милосердю". 5 листопада 1998 р. митрополит Київський і всієї України Володимир на відзначення церковних заслуг і з нагоди 50-річчя нагородив владику Ніфонта орденом Української Православної Церкви "Преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських" ІІ ступеня. 28 липня 1999 р. Предстоятелем УПЦ Блаженнішим Володимиром за високі досягнення та заслуги перед українським народом і УПЦ архиєпископ Ніфонт нагороджений орденом УПЦ Св. Князя Володимира ІІІ ступеня з присвоєнням титулу "Старшина ордена Св. Князя Володимира".
Указом президента України від 21 серпня 1999 р. за багаторічну плідну церковну діяльність, вагомий особистий внесок в утвердження засад християнської моралі в суспільстві архиєпископ Луцький і Волинський Ніфонт нагороджений відзнакою Президента - орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. У цьому ж році за багатогранну особисту благодійну діяльність владика Ніфонт нагороджений дипломом і удостоєний почесного звання "Благодійник року" в обласній програмі "Людина року Волинського краю - 99".
Владика Ніфонт визнаний Лавреатом обласного меценатства і спонсорства і нагороджений Дипломом за безкорисливу діяльність у вирішенні соціяльних проблем.
11 квітня 2001 р. за заслуги перед УПЦ керуючий Волинської єпархії архиєпископ Ніфонт був удостоєний високої церковної нагороди і митрополитом Київським і всієї України - предстоятелем УПЦ Блаженнішим Володимиром рукопокладений у сан митрополита. У цьому ж році Президент України нагородив митрополита Ніфонта медаллю на честь 10-ї річниці незалежности України".
Після цього нагадаємо поліському хлопчикові, який робив у колгоспі, а потім на залізниці, перше послання св. апостола Павла до Коринтян:
"Усе мені можна, - та будує не все!".
 

Яма перед храмом
За 10 років незалежности влада на Полтавщині дозволила збудувати 60 храмів УПЦ Московського патріярхату, і жодного - УПЦ Київського патріярхату та УАПЦ. Тенденція вельми промовиста. Але ж і питання невідступне: звідки таке запопадливе насадження чужинської духовної окупації власному народові? І допоки це знетямлення триватиме?
До всього, нині єдиний у місті храм УПЦ Київського патріярхату - святого Миколая Московський патріярхат намагається через кількох перекинчиків відібрати в української православної громади, яка налічує понад сотню осіб.
Справа чекає свого справедливого розгляду в суді. Тимчасом "активісти" з Московського патріярхату вдалися до побиття парафіян і навіть до викопування шурфу перед дверима храму. Причина таких дивних дій буцімто - ображені "канонічні" почуття перекинчиків.
 
 
 

Трансформація образу (кераміка, текстиль, скло, ювелірна пластика, емаль, дерево). 200 ІМЕН - така виставка у Києві в Українському Домі - перше маштабне представлення неабиякого за своїм естетичним багатством та неповторним розмаїттям і універсальністю образів сучасного професійного декоративного мистецтва України, що становить колоссальний шар української культури.
Вже підготовлено і видано величезний (понад 500 сторінок), ґрунтовний альбом-каталог творів мистців - учасників виставки. Серед репрезентантів - мистці різних напрямків: схильні до традиціоналізму чи аванґарду, ті, що працюють на межі декоративного і образотворчого мистецтва... Головний критерій, покладений в основу концепції виставки, - високий мистецький рівень творчости. І він себе виправдав. Адже декоративне начало, як і образотворче, від давніх давен в Україні не було самоціллю. Воно завше несло в собі глибинні архетипи, сакральні символи і знаки буття і світогляду, й було по суті формотворчістю культури. Недарма ж совєтський тоталітаризм переслідував народне декоративне мистецтво і викорінював, як свого сутнісного ворога.
Виставку "200 імен" буде невдовзі показано в країнах Европи і зокрема в центрі ЮНЕСКО в Парижі. Мистецтвознавці визначають цей український мистецький проєкт як видатну культурну подію не лише в нашій країні, але й у світі.
Галина Севрук, відома мисткиня, яка своїм неповторно-вишуканими керамічними картинами, сповненими містичної значущости і краси, вносить у теперішній розхристаний час цілюще відчуття рідної живої правічности, - одна з учасниць виставки. На запитання, як вона сама оцінює таку незвичайну з усіх поглядів експозицію, Галина Севрук сказала: "Виставка дуже гарна. Передусім вона виявила велике число мистців. Не має значення, що все це представлено як декоративне мистецтво. Адже декоративне і образотворче мистецтво не має якоїсь чіткої межі. Як правило, творчість переходить межі декоративного простору. Представлене мистецтво несе в собі ідеї, що мають значення не лише для української традиції, але й світової. Воно узагальнено виражає універсальні смисли. Ці твори, безумовно, несуть глибшу знакову підоснову. Між іншим, це перша виставка у нас і в світі такого пляну, де мистецтво не має бар'єрів, що клясифікують: оце "високе", а це "низьке". Той же живопис може бути власне "низьким"... Ця виставка з'явила відчуття перспективи".
Галина Севрук - потомственна киянка. Батько її був архітектором, а далекий прадід Іван Григорович-Барський в кінці 18 ст. був першим головним архітектором Києва. Це йому належить зокрема пам'ятний всім Самсон на Подолі. Мабуть, і тут лежить нитка традиції, в якій мистецтво є чинником, що вносить гармонію і красу у всі обшири довкілля і в саме творення життя.
Галині Севрук, яка так переконливо наче заново створила в кераміці дух княжого Київа, Київської Руси, Козацької України, та навіть у чомусь Скитії і Трипілля, сьогодні особливо болить антиестетична "реконструкція" Києва, руйнація старовинного архітектурного середовища і загалом духова й естетична зубожілість самих людських діянь.
Однак той, хто так чутливо вміє ліпити з глини і барви образи буття, хто в невеликій картині вміє вмістити порух чогось незнищенного в плині часів - в пластичних лініях якогось наприклад грифона, той, хто так блискуче володіє статикою і внутрішнім рухом образів, хто кожну подробицю ставить точно на належне їй в композиційному ритмі і просторі місце, - той видно певний, що і в нашій засміченій, брутальній добі краса і творчість не мають альтернативи.
Галина Севрук каже: "Для мене мистецтво - це спосіб життя і спосіб мислення. Відкриваючи для себе Україну, тобто простір, в якому живу, спілкуюсь, відчуваю - починаю творити свій світ. Гадаю, що не має значення, в якій техніці, з яким матер'ялом працювати, який розмір твору. Коли твір несе в собі світлу ідею і сприяє гармонізації суспільства, як на мене - це найбільше досягнення".

Раїса ЛИША
 
 
 
 
 

Вже стало традицією в червневі дні проводити в стінах відновленого Михайлівського Золотоверхого собору хоровий фестиваль "Золотоверхий Київ", де звучить старовинна і сучасна духовна музика. "Так розпочалося справжнє духовне відродження, коли синтеза мистецтв промовляє до особи у храмі", - писали про цю подію газети. Згодом відкрили музей Михайлівського Золотоверхого манастиря, що розмістився в кількох приміщеннях Варваринського корпусу і відтвореної дзвіниці, який висвітлює величну й трагічну історію цього одного з найвідоміших манастирів Київської Руси-України.
А наприкінці минулого року в день Св. Миколая 19 грудня сталася ще одна надзвичайна подія, що можна її трактувати однозначно - як повернення традиції пожертви на храм дорогоцінних дарів до манастирської скарбниці, яка з часом може здобути статус церковного музею.
Відомо, що серед дарів Михайлівському соборові у минулому була срібна рака для мощів св. Варвари, подарована гетьманом Іваном Мазепою, яку в совєтські часи пустили на переплавлення. Знищили і бароковий іконостас, фундований гетьманом Іваном Скоропадським (В.Вечерський. Реабілітація репресованої святині. "Пам'ятки України" №1/ 1999р., с. 15).
Традиція підносити дари манастирям існувала здавна, і церковні музеї зберегли до нашого часу найцінніші пам'ятки сакрального мистецтва, починаючи з ікон VI-VIІ ст.ст. доіконоборчої пори, що нині представлені в музеї В. і Б. Ханенків у Київі. Такі дари були також пам'яттю про добродійників, яких постійно згадували при богослужбах як жертводавців, що примножували багатства манастиря і сприяли процвітанню духовної справи.
Подія, що засвідчила відновлення жертводавчої традиції, у Михайлівському манастирі відбулася завдяки великій любові до України і Києва мисткині Людмили Морозової, яка пішла з життя на 90-у році життя у США. Поховано Людмилу Морозову в рідному місті Києві на Берковецькому кладовищі. Її шанувальники і друзі створили свого часу фонд її імени й виконали її заповіт. Друг Людмили Морозової Мар'ян Коць передав на Батьківщину 100 полотен художниці, велику колекцію порцеляни та бібліотеку з дарчими написами авторів книг.
Відомо, що Людмила Морозова під час Другої світової війни перебувала в таборах для переміщених осіб Ашафенбурґа та Бехтесгадена і що їй якимось чином вдалося вивезти з Києва чимало своїх картин. Частина їх загинула під час бомбардування в Дрездені.
90-річна майстриня всі свої твори заповідала Киїєву. Виставка її робіт відбулась у Музеї історії Києва в 1999р.
Ім'я Людмили Морозової викарбуване на стелі жертводавців на відновлення Михайлівського Золотоверхого собору.
Шанувальники п. Людмили Морозової і члени фонду її імені п. Софія Темницька, яка нещодавно відійшла у вічність, п. Роман Воронка та п. Надія Світлична - ретельно виконали її волю щодо передачі дару для Михайлівського собору, а саме - срібного позолоченого з карбуванням чотириконечного хреста на підставці із зображенням євангельських сцен і срібного позолоченого потиру.
З лицьового боку в центрі подарованого хреста подано "Розп'яття Господа нашого Ісуса Христа", ліворуч і праворуч від композиції в овальних медальйонах зображено Богоматір та апостола Івана Богослова. Вгорі - Бог Саваоф, що благословляє, і символ Духа Святого у вигляді голуба.
Внизу зображено "Адамову голову та гробницю з пеленами".
На зворотному боці - знаряддя "Страстей Господніх", в центрі - колона (стовп), до якої було прив'язано Христа. Вгорі колони зображено півня, який за відомим текстом тричі проспівав в момент зречення Св. Петра. Поруч - спис, яким один з воїнів пробив Розіп'ятому ребро і палиця з губкою, змоченою оцтом, та інші речі.
Внизу в овальному медальйоні - карбований напис: "Сооружилъ сей крестъ въ церковъ Малоустонскую Св. Параскеви Войсковий товариш Іля Галкунъ з женою его Марією. 1801 года марта 10". На кінцях хреста бачимо круглі навершя, а в середохресті - промені сяйва. Хрест закріплено на півокруглу підставку, прикрашену рокайлевим карбованим орнаментом.
На думку експерта-мистецтвознавця В. Ромащенка, хрест є рідкісним зразком роботи українських майстрів карбування по сріблу кінця XVIII - поч. XIX ст. Виготовлено його було на замовлення, як свідчить напис, одного з представників української козацької старшини. Хрест виконано в стильових формах українського бароко на високому художньому рівні і за своїми стильовими ознаками він може належати до виробів київських майстрів. Подібні хрести зберігаються в фондах Києво-Печерського історико-культурного заповідника. Цей витвір має велике історико-культурне значення.
Символічно, що ще одна святиня київської землі знову повертається до Михайлівського Золотоверхого собору за заповітом Людмили Морозової, як викарбувано на табличці-супроводі.
Скупі рядки щоденника реставратора 30-х років Володимира Фролова, який очолював роботи по зняттю зі стін і перенесенню з собору Михайлівських мозаїк напередодні знищення собору, засвідчують участь Людмили Морозової у збереженні автентичних мозаїк:
"...26 червня (1934р.) ми розпочали безпосереднє виконання роботи... Залучили київську художницю т. Морозову Л., якій було доручено виконання факсиміле найцінніших з художнього погляду фрагментів мозаїки на випадок аварії, коли їх зніматимуть зі стін". ("Пам'ятки України", №1, 1991р.. В. Фролов. "Собори наших душ". Ст. 36).
Добрі справи і пожертви на Михайлівський Золотоверхий собор п. Людмили Морозової згадуватимуть доброчесні монахи цього православного українського манастиря довічно.
 
 
 

Ганна Сергіївна САБЛЯ,
з села Горки (дівоче прізвище - Циган, жила в Чернелому):
Кажуть, хто пішов у колгосп, того не розкуркулювали. От і неправда. Куркулили, та ще й як! Сільактиву чимось не вгодив - уже й ворог трудової кляси, як тоді казали. Отак і батько мій Циган Сергій Іванович пішов у колгосп не огинаючись. Казав: "Як не брешуть, як по-чесному, то й у колгоспі не пропадемо". Так хіба там можна по-чесному? Працював комірником, а начальство до комори, як мухи до меду. Ото батько й сказав їм щось впоперек. А коли так - ти вже й куркуль! Дарма, що тої землі, що коло призьби, дарма, що тебе діти обсіли, як реп'яхи кожушанку - куркуль і все. Ото в березні 1932 року батька спочатку викликали в сільраду, далі описали майно, а тоді й самого потягли на Лебедин, в буцигарню.
...Наїхало на розкуркулення сільське начальство, уповноважені з району, сільські комсомольці, як собашня, напали. Тут же розібрали і кудись вивезли саж, сарай і комору, потягли з двору корову, двох підсвинків, курей і все хатнє: подушки, рядна, скриню, чавуни, горшки, рогачі, не кажучи вже про щось їстівне.
Залишились у хаті тільки три дошки на полику, а на них троє дітей: я, Ванько та Катеринка. Найстарший Федір, той уже на шахті в Донбасі робив. Там його й привалило. Збились ми вкупку на тих дошках: перелякані, плачемо, а голова сільради ще й регочеться: "По одній дошці на куркуленя - га-га-га-га".
Плачемо: що робити будемо? А мати: не гнівіть Бога. В людей он і хатища поперекопували, а в нас хоч криша є - не пропадемо.
І справді, тітка з Барабашівки три мішки картоплі дала. Хмизу, щоб в хаті протопити, ми й з лісу принесемо. Обмотаємо ноги ганчір'ям, по три картоплини в кишеню - і в ліс.
Майно наше розпродали в магазині з торгів. Наші чавуни та сусідчині подушки разом продавали. Оддавали за безцінь - воно ж куркульське. [...]
А в жнива до нас нове лихо в хату вбралося. Пішла мати з сусідками до "Переможця" по колоски... В Чернелому тоді було два колгоспи: "Переможець" та "імені Чапаєва". Ми жили в "Переможці" під горою. Ага, так ото пішли по колоски, а об'їжчик Яким Голованенко матір і спіймав. Ті двоє втекли, а мати думає: "Ну що тут у мене якийсь десяток колосків - не буду тікати".
А закон тоді був ой який строгий: як колосок, так і рік. Ото тобі, бабо, за жменю й витягне на десятирічку. Молить Бога, змилостивились - дали тільки три.
На суд ходили ми всі втрьох. Найменшеньку, Катеринку (їй чотири роки було) на руках несли. Вона й хворенькою була, і слабенька та ще й на безхліб'ї - ну зовсім як билинка скошена. Ведуть матір із суду в буцигарню... Ми вибігли та й попадали їй у пелену. Плачемо, за спідничину чіпляємось. А міліціонер, такий вгодований, вирячкуватий, як схопить лапищами то одну, то другу з нас та як жбурне на сошу. А ми своєї: рачкуємо до матері та за ніженьки хапаємо.
Повертались в Чернеле вночі. Сіли серед лісу, плачемо, Бога просимо: хочби нас, кажемо, тут вовки поїли, щоб отих голодних мук не бачити, отакої наруги не терпіти. Катя тоді зовсім заслабла. Уже й не плаче, а тільки хлипає так, що слова не мовить. На світанку вийшли з лісу на підлужжя і Катеринку винесли непритомну - голод з неї, бідненької, всю силоньку вицідив. Через кілька там днів матері призначили етап на Суми. Ми - в Лебедин. Провели матір скільки могли, і знову, плачучи, додому. Важкі ті роки були і для неї, і для нас. Вона опинилась десь за Іваново-Вознесенськом у Димитровських концтаборах, а ми сиротами у голодному і холодному селі.
Прожили ми без матері три роки... Чого не вимерли з голоду?..
Мабуть, не судилося, Бог не допустив. Чернелівці в ті голодні роки як мухи падали, а ми вижили. Той бурячок, той картоплин, а той хмизу в'язочку - отак і вижили. А ще тому, що до нас більше "буксири" не приходили. Людей грабували, а нас більше ні. Ходили на Псьол по черепашки, в ковбані за пуголовками, їли все, що зуби брали.... Мати повернулася   влітку   1935 року і в перший же день погнав її бригадир на роботу просо полоть. Вона проситься: немічна я, хвора. А той у вічі: мать-перемать, куркульське плем'я, чу-чу на просо.
Придибуляла мати з того полоття пізнього вечора. За голову тримається, оченята жмурить: ой, головонько моя бідная, ой болить же як, ой, розколюється... А під ранок уже й руки склала. Немає нашої матінки. Ми на неї і не надивилися, ми нею й не наголубились.
Тільки поховали матір, а тут і найменшенька наша, Катеринка, захворіла. Воно ж, знаєте, недоглянуте... Ловило черепашки на лузі, перемерзло, от тобі й запалилися груди. Поховали ми сестричку коло матінки - нехай хоч на тому світі не розлучаються.
В 1936 році повернувся із заслання батько. Оженився вдруге. Та миру в хаті було обмаль. Аж тут ще один арешт. За що? А нізащо. Він дав синові Іванові троячку на щось там в школу, а в того гроші вкрадено. Він дав ще одну. Ото мачуха й насипалась на нього. У сварці батько начебто сказав: була б кращою власть - не скублись би ми за оці нещасні копійки.
Як там воно було - не знаю, та хтось доніс, ото батька й забрали. Мене з Іваном ганяли в Суми на очну ставку з ним: чи чули ми такі слова од нього. Ми сказали, що не чули, бо ми й справді не чули. Всеодно дали батькові десять літ і поправили аж до Амура на канальні роботи.
Першого листа од нього одержали аж в 1947 році. А незабаром повернувся й сам. Яких тільки бід він там натерпівся. Оце як почне розказувать, то ми вже плачемо-плачемо. А тоді й думаємо: ні, то не помилки наших верховних партійних правителів були, то був добре продуманий план по знищенню люду нашого. Там же амурські канали ковтнули Павла Цебра, Петра Волинського, Павла Машина, Грицька В'ялкова, Мисника (забула як звать)... І це все з нашого села, з Чернелого. З односельців батько вижив тільки один.
За які тільки гріхи прийняло наше село отакі муки?

З роздуму голови колгоспу імені Шевченка, Івана Максимовича ОСТАПЕНКА, село Голубівка:
Я весь свій вік коло землі ходжу. Живу нею, радію її радощами, сумую її печалями. А печалей тих, печалей... І найбільша з них та, що земля без господаря. Ні-ні, не кажіть мені про колгосп, не кажіть про оренду. І про сучасного фермера не кажіть. Немає там щирого труда. Сьогодні земля сирота. Вона живе без ласки. Вона як безцінь, як другорядність, як обуза. І доказ цьому - наше безхліб'я.
Скажіть, у якій країні більше чорноземів на душу населення, як у нашій? Та немає такої країни. Ми найбагатіші на землю і найбідніші на хліб. А все тому, що селянин не хазяїн на землі, а поденщик. І колгоспник, і орендар, і сучасний фермер - всі поденщики.
Уже чую докір: голова колгоспу, а колгоспи гудить. Тоді нехай пояснить мені опонент, чому ми скуповуємо хліб по всіх світах? Якщо колгоспне виробництво найдосконаліше, то чому ми не завалимо хлібом Европу, як завалювали в дореволюційні часи.
Але в моїх опонентів доля правди є. Колгоспна система справді хороша, але тільки для визискної держави. Захотіла влада - забрала увесь хліб, змилостивилась - грам по 200 - 300 дасть і колгоспникові.
Хіба нам нічого не говорить той факт, що нацисти ні на йоту не порушили колгоспів? Все змінювали чи трощили, а колгоспи залишили недоторканими. Кажуть, що Гітлер був у захопленні від нової сталінської "породи" селян: ні їсти, ні заробітку не просять, а працюють справно. Колгоспна система навіть ідеальніша від рабства. Рабів ще годувати треба, а сталінських селян тільки поганяти - і все.
Підганяйлами були і штучний голод, і обрізання при призьбі городів, і штрафи. І чого тільки не було на селянські спини.
Та ми знаємо, що щирість праці, коли вона для себе, на своїй латці землі, завжди є вищою.

З книги Бориса Ткаченка "Під чорним тавром".
 
 

Зранку під стінами Верховної Ради у києві близько 4 тисяч осіб пікетували Верховну Раду України та Кабінет Міністрів. Учасники мітинґу протестували проти зростання цін на продукти, житлово комунальні послуги, квартплату та скорочення соціальних гарантій. Вони вимагали відправити у відставку уряд Віктора Януковича, вимагали відправити у відставку міністра економіки і европейської інтеґрації Валерія Хорошковського, а винних у зростанні цін на продукти харчування притягнути до кримінальної відповідальности. Вони також зажадали зустрічі з головою Верховної Ради Володимиром Литвином. Однак спікер до пікетувальників на вулицю не вийшов.
Натомість до пікетувальників вийшли представники опозиції, зокрема Олександер Мороз, Юлія Тимошенко, Володимир Яворівський та Анатолій Матвієнко.
Олександер Мороз закликав учасників акції звернутися до Генерального прокурора України з вимогою притягти до відоповідальності винних за теперішню ситуацію в агропромисловому комплексі, щоби вплинути у такий спосіб на владу.
Представник "Нашої України" Володимир Яворівський звернувся до мітинґувальників із закликом взяти участь в осінніх акціях протесту, а Юлія Тимошенко пообіцяла, що представники опозиції не голосуватимуть наступного тижня за законопроєкт Президента про внесення змін до Конституції.
З трибуни Верховної Ради вимоги пікетувальників зачитав представник фракції комуністів.
 

Катерина ЩЕРБАНЬ:
Народилася на Київщині, тепер мешкає в Торонті, Канада:
У 32-му році Господь послав Україні добрий врожай, і люди його щасливо зібрали. Людям дали в колгоспі авансом трохи зерна, картоплі, кукурудзи... А решту заробленого пообіцяли додати після здачі державі. Колгоспні комори були вщерть повні, але по здачі державі вони спорожніли так, що і на посів мало що лишилося.
На колгоспи накладали такі пляни, що їх годі було виконати, і вони перестали вивозити зерно. Тоді Москва розіслала своїх аґентів по селах, щоб вони організували різні бригади з молоді. І людям накладали плян до двору: здати те, що вони вже забрали. То оті комнезами напідпитку ходили по хатах, шукали зерна, а коли не знаходили, то брали що бачили. Люди противились, але сили були нерівні. Матері з дітьми плакали. Та на те ніхто не зважав. У 33-му настав справжній голод. Люди пухли, почали вмирати. Вже у березні, на початку квітня шукали в городі щось з'їсти.
Весна була страшна. Старі і молоді мерли як мухи. Ніхто не ховав по-християнськи. Дзвони не дзвонили і вічную пам'ять померлим не співали. Багатьох ховали у садках під деревами. Моя мама поховала свою маму - мою бабусю, під вишнею, без труни, у тій кожушанці, що вона в ній ходила і якою вкривалась. З трудом мама викопала яму десь по коліна і пригорнула бабусю землею. Так і відбувся похорон. Скільки було тих, кого було нікому ховати. Таких нещасних збірщики кидали на вози і вивозили у спільні ями, в яри.
Зараз мого села вже немає, зробили з нього болото після відкриття атомної станції в Чорнобилі.
У лютому 34-го нашу родину переселили за пляновими переселеннями у Харківську область. Бо у нас вимерло менше людей, оскільки мали багато боліт і маленьких річечок біля Дніпра, і люди, хоч крадькома, бо було заборонено, все ж ловили рибу, і те трохи підтримувало. На Харківщині річок дуже мало. Коли хліб у людей забрали, то спасіння не було. На бур'яні довго не проживеш.
Коли вербовщики нас намовляли переїжджати на Харківщину: мовляв їдьте, там дуже добра земля, матимете багато хліба, ми, діти, які стали позаду на тих зборах, питали їх: "А чому так багато людей там вмерло?". На те вербовщики відповідали: там ніхто не вмер.
В квітні-травні ми не ходили в школу, бо не мали сили. Менших від мене, а їх було п'ятеро, мама в школу не пускала, бо було далеко - не дійдуть, а підтримувала, чим могла, вдома. Сама була пухла, а дітки худі як скіпки. Я ще ходила в 6-й клас, там нам давали по три галушечки як волоський горіх і ополоник юшки. Так я вижила. А скільки матерів померло разом з своїми дітьми. Вічна їм пам'ять!
Дай Боже, щоб свідчення про Голодомор були записані і заговорили до людських сердець. Про це мають знати наші онуки. Щоб ті, хто будуватиме майбутнє України, знали всю правду.
 
 
 
 

Ангелу-хранителю
Люблю дітей, веселих внуків
і хочеться ще трішки підрости,
щоб доторкнулись птаха в небі руки,
щоб глянути на землю з висоти,

Де діти серця засівають поле,
а з рук тече зернинами ріка,
співає колосками їхня доля
і в матері зоріє в рушниках.

Леонід ОРДИНАТ,
м. Дубно
 
 

Днів моїх на землі залишилось уже не багато.
І ось згадується мені те, що колись я записав про Бернара у Приморських Альпах, поблизу Антиб.
- Я міцно спав, коли Бернар швиргонув жменю піску у моє вікно...
Такий початок "На воді" Мопассана, так будив його Бернар перед виходом "Бель Амі" з Антибського порту 6 квітня 1888 року.
- Я відчинив навстіж вікно, і в обличчя, в груди, в душу мою війнула чарівна студінь ночі. Прозора блакить небес тремтіла живим виблиском зірок...
- Чудова погода, добродію.
- А вітер?
- З берега, добродію.
Через півгодини вони вже в морі:
- Небосхил бліднішав, і вдалині, за бухтою Ангелів, сяяли вогні Ніцци, а ще далі - маяк Вільфранша, який обертався... З гір, іще невидимих, - відчувалось лише, що вони вкриті снігом, - доносився інколи сухий і холодний подих...
- Щойно ми рушили з порту, як яхта ожила, звеселіла, пришвидшила хід, затанцювала на легких і мілких хвилях... Настав день, зірки згасали... У безодні неба, над Ніццою, уже засвічувались якимсь дивним рожевим вогнем снігові хребти Верхніх Альп...
- Я передав кермо Бернару, щоб милуватися сходом сонця. Бриз, що все дужче гнав нас по тремтячій хвилі, я чув далекий дзвін - десь дзвонили, звучав Angelus... Як я люблю цю легку і свіжу вранішню пору, коли люди ще сплять, а земля вже пробуджується! Дивишся, як народжується тілесне життя світу, вдихаєш його, наповнюєшся ним - життям, таїна якого є нашою вічною і великою покутою...
- Бернар худий, спритний, палкий ревнитель охайности й порядку, старанний і пильний, дбайливий, завжди насторожі. Це щиросердна незрадлива людина і чудовий моряк...
Так говорив про Бернара Мопассан. А сам Бернар сказав про себе ось що:
- Вважаю, що я був добрим моряком.
Він сказав таке, умираючи, - це були його останні слова на смертнім одрі в тих самих Антибах, звідки він вирушив на "Бель Амі" 6 квітня 1888 року.
Людина, яка бачила Бернара незадовго до його смерти, розповідала:
- Протягом багатьох років Бернар вів мандрівне морське життя великого поета, він не розставався з ним аж до свого фатального від'їзду до лікаря Бланш, в Париж.
- Бернар помер у своїх Антибах. Але ще недавно бачив я його на сонячній набережній маленького антибського порту, де так часто стояла "Бель Амі".
- Високий, висхлий, з енерґійним і продубленим морською сіллю лицем, Бернар нелегко приєднувався до розмови. Але варто було лише згадати Мопассана, як голубі очі його раптово спалахували, і треба було чути, як говорив він про нього!
- Тепер він замовк навіки! Останні його слова були такі: "Вважаю, що я був добрим моряком".
Я виразно уявляю собі, як саме промовив він ці слова. Він промовив їх твердо, з гордістю, перехрестившись чорною, усохлою від старости рукою: я був добрим моряком.
- Je crois bien gue jetais un boun marin.
А що хотів він передати цими словами? Радість певности, що він, живучи на землі, приносив добро ближньому, будучи добрим моряком? Ні: те, що Бог кожному з нас разом із життям дає той чи інший талант і покладає на нас священний обов'язок не закопувати його в землю... Задля чого, навіщо? Ми цього не знаємо. Але ми повинні знати, що все у цьому неосяжному для нас світі неодмінно повинно мати якийсь смисл, якийсь великий Божий замір, спрямований на те, щоб усе у цім світі "було добре", і що ревне сповнення Божого заміру є завжди нашою заслугою перед Ним, а тому й радість, гордість. І Бернар знав і відчував це. Він все життя ревно, гідно, старанно сповняв скромний обов'язок, покладений на нього Богом, слугуючи йому не через страх, а за совість. Як же йому було не сказати того, що й мовив він в свою останню хвилину? "Нині відпускаєш, Владико, раба Твойого, і от я насмілюсь сказати Тобі й людям: вважаю, що я був добрим моряком".
- У морі все турбувало Бернара, писав Мопассан: течія, яка раптово з'явилася, нагадуючи, що десь у відкритому морі рухається бриз, і хмари над Естерелем, що засвідчують містраль на Заході... Охайности на яхті він дотримувався настільки, що не переносив жодної краплі на будь-якій мідній частині...
Яке ж добро ближньому могло бути від того, що Бернар тут же витирав цю краплю? А от витирав же він її. Для чого, навіщо?
Але ж сам Бог любить, щоб усе було "добре". Він сам радів, дивлячись, що творива Його "дуже добрі".
Мені здається, що я, як митець, заслужив право сказати про себе, в свої останні дні, щось схоже до того, що сказав, умираючи, Бернар.
1952 р.

Переклад Андрія Кондратюка 1982 р.
 
 

Київське православне молодіжне братство свв. Бориса і Гліба
запрошує молодь в піше паломництво по християнських святинях Карпат.
Орієнтовний час проведення - 6-12 серпня.
Плянується виїздити поїздом з Києва до Івано-Франківська.
Маршрут пролягатиме через Скит Манявський - найвідоміший древній православний манастир, який ще називають Печерською Лаврою Карпат, оскільки він був заснований києво-печерськими монахами.
Паломникам потрібно мати рюкзак, спальник та кошти на проїзд (близько 70 грн.).
Зголоситися для участи можна за тел. (044) 257-44-68, Віктор (після 19.00) або тел. 418-40-05, Святослав (після 19.00) або e-mail: svyatvar@ukr.net, бажано до 20 липня.
P.S. Для тих, хто не має змоги піти в паломництво в серпні, можемо запропонувати відвідати молодіжний православний табір в Карпатах у липні.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Канонізація православних священиків у Холмі

8 червня відбулася церемонія канонізації вісьмох православних священиків, закатованих під час українсько-польських міжетнічних конфліктів періоду Другої світової війни. Канонізацію здійснив православний митрополит Польщі Салва. У церкві Івана Богослова в Холмі зібралися священики з Польщі та України. Польський уряд дав згоду на проведення церемоній. Тепер, після липневої візити Александра Кваснєвського до Волині, холмщаки збираються побувати на своїй прабатьківщині і вшанувати пам'ять земляків з трьохсот спалених у 1943-44 рр. українських сіл на Холмщині.
 

Українські марки з Канади

Канадська пошта 1991-02 р.р. випустила історичну серію марок з нагоди 100-ліття масового поселення українців в Канаді в 1890-их роках. І я вирішив послати вам як пам'ятку від мене - 91-річного прадіда, що приїхав до Канади 21 вересня 1948 р., кілька цих марок, де зображено різні епізоди початків життя українців в широких преріях Західньої Канади... Нехай це буде також нагода згадати добрим словом художника, який їх намалював, канадського українця-поселенця вже покійного Василя Курилика.

Микола СМИРНІВ,
м. Гамільтон, Канада
 
 

БУТИ СВІДКАМИ ХРИСТА СЬОГОДНІ

За ініціятивою Папської Ради: в Києві відбудеться Конґрес мирян Східньої Европи, плянований на 8-12 жовтня ц.р.
Підготовчі матеріяли Конґресу "Бути свідками Христа сьогодні", надані Апостольською Нунціятурою в Києві, містять зауваження, що про серйозні виклики та проблеми, які постали сьогодні перед Церквою східніх країн Европи, "багато говорять". Вочевидь, ідеться про те, що миряни і священство цих Помісних Церков роблять спроби усвідомити й обговорити ситуацію, а також - про інтерес до розвитку Церков сучасного европейського Сходу з боку Церков Заходу та безпосередньо Римо-Католицької Церкви.
Проєкт підкреслює повагу, з якою Римо-Катлолицька Церква ставиться до факту, що віруючі постсовєтських територій "зуміли зберегти безцінні скарби духовної спадщини, які сьогодні дуже потрібні християнській Европі". Крім слів поваги до свідчень, даних життями мучеників, єпископів, священиків виразно звучить сподівання, що віруючі європейського Сходу - колись пригнічувані й переслідувані - в найближчому майбутньому зможуть стати свідками віри для Европи Західньої. Певне, йдеться не тільки про нормальне релігійне дихання "обох легень" християнської Європи, тобто наявних в Україні Церков, що представляють дві найпотужніші історичні гілки християнства - латинське й візантійське. Йдеться також про те, що об'єднувана Європа, яка саме тепер пише конституцію Євросоюзу, потребує віри. Бо, як відзначають західні засоби інформації, в преамбулі цієї конституції чомусь не знайшлося місця словам про віру в Бога.
Ознайомлення з останніми, підставовими для мирян, документами Церкви є чи не найголовнішим завданням Конгресу. Зокрема з працями Другого Ватиканського Собору.
До усвідомлення місії мирянина, до глибшого її пізнання й активного життя заохочує вірних Апостольський Лист "Novo Millennio іneunte", в якому, зокрема, містяться такі слова: "Якщо Хрещення є справжнім входом до Божої святости через прилучення до Ісуса Христа і Його Духа, то було би протиріччям цьому задовольнятися обмеженим недолугим життям під знаком мінімалістичної етики та поверхової релігійности. Запитати катехумена "Чи хочеш ти отримати Хрещення?" означає разом з тим запитати його "Чи хочеш ти стати святим?" (п. 31)
Очолюватимуть оргкомітет з підготування Конґресу мирян єпископи обох обрядів: Генеральний вікарій Київсько-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк від РКЦ та екзарх Києво-Вишгородський Василій Медвіт - від УГКЦ. До складу оргкомітету увійшли також миряни обох обрядів.
У Конґресі братимуть участь 300 осіб: 100 з українського боку, 150 представників мирян Східньої Европи та постсовєтської Середньої Азії, а також 50 гостей із Західньої Европи. Конґрес, організований Католицькою Церквою, буде відкритим для спостерігачів інших християнських течій. Запрошення на Конґрес обов'язково будуть розіслані керівництву всіх Православних Церков України та найбільших протестантських утворень.
Члени Оргкомітету визнали за важливу таку частину підготовки до Конгресу мирян, як опрацювання тексту звернення до братів-православних. Ще не забулося,  як войовничо поставилися  деякі православні кола до візити в Україну Святішого Отця. Тож треба сказати їм з любов'ю, щоб вони відкинули непотрібні побоювання: як після візити Папи не настало  "католицької експансії" й перетягання до себе православних, так і Конгрес мирян організовано не для виклику християнам інших конфесій. Конґрес мирян Східньої Европи не має на меті стати прозелітичним заходом, тому боятися його не варто.

Ірина ЄРМАК
 
 

Красне Поле у Закарпатті

Кажуть, що історію треба не тільки любити, її треба й мати. Так, ми маємо свою історію. Її сторінки написані не лише пером у затишній світлиці історика, а й кров'ю українського народу, упродовж століть, в часи монголо-татарської навали, в Березі Картузькій, на Соловках, у нацистських концлаґерях, в роки совєтського тоталітарного режиму.
Така наша історія, яку впродовж тривалого часу всіляко перекручували, фальсифікували, шельмували або просто замовчували.
Українська молодь завжди була в аванґарді національно-визвольної боротьби народу під гаслом: "Воля або смерть", і дала нашому народові і всьому світові живий приклад безстрашної мужности перед колоніяльною тиранією.
Ми знаємо, що без тих, хто поліг за народ український, нас як нації не було б. Ми знали і знаємо: без правди і волі у нас не буде майбутнього, нам залишиться скніти й догнивати. На жаль, Уряд України не дбає за вояків-січовиків, які першими стали на війну з нацизмом. Нинішня влада досі не визнала існування в 1939 р. держави Карпатської України, і не визнала Українську Повстанську Армію...
Красне Поле - це голос перед усім українським народом і світом, що ідея, скріплена кров'ю карпатських січовиків в 1939 році, залишилась живою на сьогодні і на вічність.
Красне Поле - це не лише малий шматок землі Закарпаття - а ціла Соборна Велика Україна, яка ніколи не дозволить поневолення нашого краю.
Цього року минуло 64 роки від радісних, а заразом і трагічних подій у Карпатській Україні. Радісних, бо ця найменша вітка українського народу по століттях боротьби досягла свого кульмінаційного звершення, ставши, хоч на короткий час, суверенною державою українського народу.
В Карпатській Україні 1939 року гортіївська машина без суду і слідства замучила й розстріляла 27 тисяч національно свідомих українців. А ту частину, яку до 1944 року не встиг "виловити" гортіївський режим, доконали совєтські енкаведисти (1945 -1953).
Концентраційні лаґері СССР "дали притулок" 133.396 утікачам з Карпатської України, з яких 54.982 майже негайно, з переходом кордону, були розстріляні чекістами. 8 тисяч закарпатських утікачів захопили німці у червні 1941 року в тюрмах Сколе, Львова, Стрия, Станіслава. Що не встигли закатувати більшовики, знищило нацистське ґестапо.
У концентраційних лаґерях Сибіру на каторжних роботах у лісах і копальнях загинуло 80% тих закарпатських утікачів, котрі після переходу кордону не були замучені в катівнях чекістів.
Таким чином, до 1945 року, тобто до офіційного поглинення Закарпаття совєтською імперією, рахувалося до 120 тисяч убитих і замордованих закарпатських українців (із 525 тисяч українського населення за переписом 1938 року).
Долічимо до цих жертв десятки тисяч наших земляків, знищених у той же час мадярами, нацистським ґестапо, убитих на фронтах - постане страшна картина: понад 30% закарпатських українців знищені в 1939 -1945 роках.
Не даваймося в раби нікому.
Ми - землероби. А поряд - орда. Та ніхто нас не захистить, поки не навчимось на це діло самі. Як було 1939 року.

Василь БЕЛЕЙ,
могікан, пластун сенйор, січовик-ветеран
м. Мукачів
 
 
 

За матеріялами преси
Загроза нового Закону

Деякі газети вмістили коментар до проєкту нового Закону "Про свободу совісти і релігійні організації", що може бути прийнятий Верховною Радою. Зокрема, коментатори наголошують: до його опрацювання не було залучене духовенство провідних християнських Церков, і саме з боку православного кліру лунають сьогодні тривожні заперечення проти нової редакції Закону, який погіршить і без того складне становище Церкви в Україні. Приміром, в новій редакції вилучено статтю про можливість поширення особою релігійних чи атеїстичних переконань, що ґарантувалося навіть в часи совєтського тоталітаризму. Викликає несприйняття також тупикове в сенсі своєї безперспективности відокремлення, як і раніше, школи від Церкви, попри дозвіл на правах факультативу викладати в навчальних закладах релігійно-філософські та дотичні дисципліни. Таким чином, це означає, що ніякого зрушення у справі отримання молоддю основоположних знань у царині релігії та віри не відбудеться, тим паче, що церковним орґанізаціям також не дозволено створювати навчальні заклади поряд з державними.
Нова редакція закону не дає чіткої відповіді щодо умов, за яких релігійна організація має право на статус юридичної особи, і не вирішує проблему впорядкування майнових стосунків між Церквами.
В атмосфері передвиборних гонок і пристрастей, застерігають свідомі народні депутати, парлямент цілком може, чого доброго, ухвалити новий закон. А міжтим його необхідно відкласти і спокійно допрацювати, вважають зокрема представники фракції "Наша Україна". Тим паче, що старий Закон, прийнятий 1992 р., міжнародні експерти оцінюють як один з найпроґресивніших у світі.
Чому ж сьогодні Церква прохає не приймати новий закон, а влада вперто його проштовхує? Причина ясна - незабаром вибори, і владі потрібно, щоб Держкомрелігії узяв під свій безпосередній контроль усі релігійні організації, що на практиці означатиме вимушене втручання Церкви в політику.
Уряд вже вніс новий закон на розгляд Верховної Ради. Ясно одне: тут не йдеться про підтримку державою віри і Церкви чи про якесь опікування розвитком духовности суспільства.
 
 
 
 

У Київі при німцях

Нещодавно вийшла друком книга Дмитра Малакова "Оті два роки". Це неупереджені спогади про життя в Київі під час німецько-нацистської окупації.
Автор розповідає і про передвоєнний Київ: "У тридцяті роки, після переїзду столиці УРСР з Харкова до Київа, почалася масова руйнація старовинних храмів і манастирів... Величезний житловий будинок командирів РСЧА (Робітничо-селянська Червона армія) виріс на місці "малого Миколи" за пам'ятником арсенальцям, ще один - на місці Георгіївської церкви біля Софії. Було знищено Братський Богоявленський і Михайлівський Золотоверхий манастирі, церкву Богородиці Пирогощі, Петропавлівський собор, "великого Миколу" - Микільський військовий собор, зачинено Київо-Печерську Успенську лавру, десятки інших церков і культових споруд різних конфесій"...
Дмитро Малаков згадує, що страждання, спричинені війною, змусили людей звернутися до Бога: "Ікони, заборонені до війни, знов з'явилися в міських квартирах. Молилися ми всі. ВІРИЛИ.".
І далі: "Православна церква розквітла в роки окупації. Скрутної години потреба в релігії стала нагальною, і німці не чинили перепон".
Дмитро Малаков розповідає також, як 29 вересня 1941 року з Подолу євреї йшли колонами в Бабин Яр. Він пише: "Біля Покровського манастиря черниці, які теж вийшли на Львівську вулицю подивитись, як і багато інших мешканців, інколи вихоплювали з рядів дітей, особливо несхожих зовнішньо на єврейських (білявих чи що). Звичайні православні черниці".
Особливу увагу приділяє В. Малаков у своїх спогадах Покровському манастирю. "Сюди часто приходили в роки війни старі люди, жінки, щоб звернутися до Бога з молитвою "о здравії воїна". Ходила й наша мама. У манастирі, що здавна славився рукодільницями, продавали з благодійною метою невеличкі дешеві брошки, відштамповані з білої жерсти ромашки зі шпилечкою. Ромашка відома у православному світі як символ милосердя.
На терені манастиря... відчинила двері благодійна їдальня, де у судки видавали рідкий-рідкий пшоняний кандьор і пшоняну кашу-куліш...
Коли мама приносила оті судки - дві маленькі каструльки, вставлені одна в одну й нанизані на ручку - держално крізь ручечки, - тиха й тривожна радість наповнювала наш дім. Яким напрочуд чарівним здавався пісний, нічим не заправлений кандьор, як хотілося щонайдовше бачити каструльки повними!
Щоразу повертаючись з манастирської їдальні (саме їдальні, а трапезна - то для черниць), мама бачила на сходинках дерев'яного будиночка на Гоголівській вулиці зігнуту самотню постать старенької жебрачки, завжди терпляче нерухомої. Мама мовчки відхиляла кришку, відщипувала кашки і клала у вічно простягнуту скоцюрблену сухеньку руку. Жебрачка ще нижче схиляла голову і мовчки хрестила маму. Так повторювалося з дня на день. Мама побожно вірила, що тато має повернутися, і ця маленька благодійність теж додавала віри".
"Всі довгі десятиріччя існування комуністичного режиму, - роздумує автор, - панувала безсоромна брехня, і весь той час ми чомусь всі знали, що то і є брехня. Це знання, точніше - освідчення в тому знанні, коштувало життя мільйонам людей, і все одно знаходилися все нові й нові правдолюбці, котрі не могли не сказати вголос, що все комуністичне - брехня.
Вже на пам'яті сучасних дітей сталися кричущі прояви комуністичної брехні: Чорнобиль, горілка, Вільнюс, Рига, Придністров'я, ҐКЧП, КПСС, СНҐ, Крим, Абхазія, Чечня. Шкода тих, хто пішов з життя, так і не довідавшись, що викрито стільки брехні...
То була імперія брехні. Вона мусила загинути. Брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся".
Книга Дмитра Малакова "Оті два роки..." є цінним джерелом з історії Київа ХХ сторіччя.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
м. Ірпінь, Київщина
 
 
 
 
 
 
 

"Неопалима Купина"

Розповідає член проводу "Неопалимої купини" отець протодиякон Олег Малетич.
За рік, відколи створилася ця орґанізація, вже накопичився певний досвід. Так, ми взяли участь у роботі християнського молодіжного форуму в м. Жовкві, у зустрічі учасників екуменічної прощі храмами Львова, у триденних реколекціях з Іваном Ваньє, організованих спільнотою "Віра і світло", у вшануванні пам'яті жертв Голодомору 32-33 рр., освяченні могили патріярха Димитрія. Відбувся перший неофіційний збір "Неопалимої Купини" з зацікавленими у створенні харківського молодіжного осередку, котрий уже до речі, активно працює; ходили в філярмонію на концерти духовної музики; брали участь у святковій академії, приуроченій до 10-ї річниці від дня смерти Патріярха Мстислава 10 червня 2003 р. в театрі ім. М. Заньковецької. Була поїздка в село Розлуг уКарпатах. Неодноразово виступали з доповідями на різноманітні теми.
У липні підемо на прощу до Святої Гори, на Золочівщині, заплянована також поїздка у молодіжний табір відпочинку. Хотілося б ознайомитись з діяльністю молодіжних рухів, братств, організацій, які є в УПЦ КП, УПЦ МП, УГКЦ, РКЦ і в протестантських церквах. Звісно, на Різдво Христове буде вертеп, а коли вдасться, то й конкурс колядок.
До речі, на даний момент на зібраннях "Неопалимої Купини" присутня молодь не тільки храмів УАПЦ - з Успенської церкви, Петра і Павла, Михаїла, Різдва Пресвятої Богородиці й інших, але й з греко-католицьких.
Найперше, чого потребує наша спільнота - це активної молоді і організаторів... Молоді треба навчитись працювати для добра людей і світу, для правди, яку заповів Христос. Найбільшою проблемою є недостача тих робітників, про котрих у Євангелії від св. Матвія сказано: "Тоді Він казав своїм учням: жниво справді велике та робітників мало і тож благайте Господаря, щоб на жнива свої Він робітників вислав". Бракує священиків, не байдужих до нашої діяльности, тих, хто не наймит (Ів 10.12-13), хто вслід йдучи за Ісусом (Ів 10.14), є добрим пастирем.

м. Львів.
 

Надія МІРЧУК,
м. Лівінґстон, Нью-Джерсі, США:
Спогади п. Надії торкаються "щасливого" міста Ромни на Сумщині. А сама авторка вижила, щоб нагодувати тисячі голодних і спраглих... (Ред.)
Мій батько і мамина сестра, яка жила з нами, працювали на залізниці, і ми отримували хліб на двох працюючих і отже, мали що їсти. Залізничникам давали хліб - адже треба було, щоб залізниця працювала без перебоїв, бо все вивозили з України. Частину хліба міняли на молоко, картоплю, квасолю, отже жили краще від селян, які все те вирощували. Ласощів ми не просили, а просили у мами бичків (маленькі солені рибинки з великими головами). Пам'ятаю, як брат просив їсти: "Мені хоч і сире, мені все одно". Ми довго це згадували. Одного разу мама послала мене до крамниці по хліб. Крамниця була одразу біля входу до жилкопу, де ми жили. Отримала хліб, несу його додому, а якась жінка підійшла до мене і каже, щоби я йшла з нею, бо мама чекає мене в сусідньому дворі. Я пішла з нею, аж раптом чую, інша жінка, що, видно, знала мене і батьків, кричить: "А куди це ти, Манько, ведеш дитину?". Тоді взяла мене за руку і наказала одразу йти до хати, бо тепер багато голодних і все може статися. Пізніше мені перепало ще й від мами. Відтоді я зі стахом проходила мимо людей на вулицях, які сиділи в лохмітті просто на землі і просили їсти. Вони вже нічого не говорили, тільки мовчки простягали руки. Проходячи вдруге, ми часто бачили їх уже мертвими, і від того ставало ще страшніше. На другий день тих мертвих уже не було, а на їхньому місці сиділи інші з простягнутими руками.
День і ніч завжди сиділа купка людей біля Торґсіну, сподіваючись, що може хто з покупців дасть якусь милостиню. Торґсіни - це були крамниці, які влада відкрила, щоб зібрати золото, яке було в людей. За золото там можна було купити все.
Одного вечора ми пішли подивитися на виставу самодіяльного театру залізничників, де грала мамина сестра, моя прегарна тітка Ната. Вертаючись додому, зупинились на хіднику, щоб пропустити гарби, накриті брезентом. Проїхала одна, друга, а як проїздила мимо нас третя, війнув вітер, підхопив край брезенту догори, і ми побачили, що на гарбі лежать людські трупи без одягу - кістяки, обтягнуті шкірою, накидані один на одного, наче хворост.
Не пригадую, щоб хтось із нас щось сказав, але того видовища досі не можу забути. Довго снилися трупи мені і моєму молодшому братові, який часто кричав серед ночі, і мама будила його, щоб перервати страшний сон.
У селах було особливо тяжко. Мого дядька в селі Сірівка біля Кременчука заарештували і вислали в Сибір. Тітка лишилася з двома дітьми без нічого: все, що вони мали з харчів, - конфіскували. Як почали вже дуже голодувати, тітка написала до мами листа, що менша донечка в дуже важкому стані, і просила, щоб ми забрали до себе старшу, аби врятувати від смерти.
Коли мама приїхала до села, менша дівчинка вже померла, а старша, Надійка, була дуже хвора на дизентерію. Мама привезла Надійку до нас, але їй потрібна була медична допомога, і її поклали до лікарні. Мама щодня відвідувала її, носила їсти, пильнувала, щоб дівчинку доглядали. Але нічого не допомогло - Надійка померла.
Пам'ятаю як лежало маленьке Надійчине тільце в нашій хаті, як ховали її.
Найбільше мені запам'яталося, як із її голови вилізла біла воша, а мама все підпихала її під шапочку, бо від покійника не можна нічого брати. Як виглядала мертва Надійка, я не пригадую зовсім. Може, я боялася дивитися на личко померлої сестрички, і запам'ятала тільки одяг.
Мама поїхала до Ленінґраду і привезла звідти пшона. У Москві й у Ленінґраді можна було все купити. Частинку привезеного пшона мама обміняла на маленький шматочок сала, вірніше шкірку від сала, і помазавши ним сковородку, робила засмажку до супу.
Ця засмажка давала мамі задоволення, бо ж все таки засмажка. З перспективи часу бачу, що мама не обвинувачувала владу, не чекала допомоги від когось, а пробувала сама знайти вихід із тяжкої ситуації і якнайкраще доглядати родину.
Одного разу мама взяла мене і брата відвідати знайомих, де було також двоє дітей, і батько їх працював на залізниці. Як зайшли до хати, то побачили, що діти сиділи при столі перед тарілками супу. Наша мама глянула на суп і тихенько сказала нам, щоби ми сказали, що ми не голодні, бо ж бідні діти їдять суп, в якому немає і засмажки.
Я і брат відмовилиь від супу. А тоді брат, дивлячись на суп, раптово каже: "У вас добрий суп, а наша мама його із мухами варить".
І не встигла наша мама щось сказати, як мати наших знайомих із словами: "Бідна ж ти дитина. Сідай тут. Я тобі зараз наллю супу", - посадила нас за стіл.
Довго моя мама була сердита, що її старання марно пропали, ще й чутка розійшлася, що вона годує нас супом із мухами.
Мама щодня відкладала потроху хліба, й одного разу ми взяли той заощаджений хліб, узяли пшона і поїхали до Кременчука відвідати моїх діда й бабу, бо довідалися, що і вони голодують, але не хотіли нам про це писати. Баба моя була енерґійна і кмітлива жінка. Вона працювала, хоч мала четверо дітей, з яких один помер під час епідемії тифу, а трьох виховала, й вони розлетілися з рідного гнізда: двоє поїхали до Ромен, одна - на Кавказ, і лишилася баба удвох із дідом.
Та настали часи, коли ні бабина енергійність, ні її кмітливість не могли врятувати від голоду. Не помогло й те, що дід працював в пекарні (від 5-річного віку його як сироту віддали на працю до пекарні, де він і спав у кутку на мішках)... Баба поїхала до Москви, щоб купити там борошна, але в неї все відібрали, тож і вони почали голодувати. Коли ми приїхали і дід побачив хліб, він сказав: "Чи я коли думав, що відпрацюю 60 років у пекарні і не матиму кусника хліба? Що це за влада, яка довела до такого?". Я була дитина, але вже розуміла, що так говорити небезпечно.
Коли на весні потепліло, люди кинулися, хто де міг, садити городи. Якщо не було місця при хаті, садили там, де давали землю під городи, і потім щоночі ходили по черзі охороняти, щоб хтось не викопав кусників посадженої картоплі, а пізніше улітку - щоб не підкопали зав'язі. Як появилася молода картопля - ми вже не голодували.
70 довгих років не змогли стерти з моєї пам'яті тих страхіть. Мусимо передати наші спомини, щоби світ знав про мільйони жертв, які загинули під час штучного голоду, заподіяного сталінським комуністичним режимом українському народові. Це наш обов'язок.
Об'єднання Українських Православних Сестрицтв провадить збірку на пам'ятник жертвам Голодомору в Бавнд Бруку, будова якого має розпочатися цього року. На стінах пам'ятника зможемо записати імена жертв, хай хоч частинка їх не буде безіменна.
 
 

Цілком згоден з думкою п. Євгена Сверстюка, що "Поділ Православних Церков на Україні це є чисто політичний поділ. Де факто немає ніякої догматичної різниці між гілками Православ'я, немає проблем суто теологічних. Люди тут поділяються десь так, як політичні партії - за особистостями". Це дуже важлива і коструктивна думка. Сумно, що у Дніпропетровську немає бодай одного кіоска, де можна було б придбати газету "Наша віра"! Згоден навіть піти кіоскером, і це була б якась конкретна справа заради Майбутнього.
Так, Єдність можлива за умови згоди. Російською мовою ЗГОДА це СОГЛАСІЄ. Дивним чином Ім'я Бога означає - "Так. Любов" (Іоанн 17.26) Це - і є, на мою думку, - згода. І коли наша згода досягається, тоді неодмінно приходить любов, тобто істина, а така НЕОБХІДНА Єдність є суто згодою з Господом у всьому абсолютно! - Нехая буде воля не моя, а Твоя! Ось вона - сутність Єдности - ЗГОДА, Согласіє, Одностайність, Однодумність, Однодушність.
Даруйте, то невже не є в цілому РАДІСТЬ? Тобто - ніякої половинчатости, напівправди. Але де ж у сучасному світі ми маємо такий стан буття?

Сергій ПЕРЕЛИГІН,
м. Дніпропетровськ
 

Газета "Свобода" вмістила повідомлення, що конгресмен Сандер Левін, співголова Конґресового Українського Кокусу, 5 лютого 2003 р. представив законопроєкт про побудову пам'ятника жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932-1933 років у Вашинґтоні. Цей законопроєкт пропонує виділити українській громаді ділянку землі, на якій вона за власні кошти збудує пам'ятник, який плянується відкрити під час відзначення 75-ої річниці трагічних подій.
Завдяки активній праці бюра УККА в Києві, представники уряду України також приєдналися до голосів на підтримку пам'ятника.
Члени комісії запитали у президента УККА М. Савкова та в радника-посланника Посольства України в США В. Яценківського, чи подібний пам'ятник плянується збудувати в Україні, на що "відповідь була позитивна".
Сенат Канади визнав Голодомор в Україні 1933 року як акт геноциду. Одностайно.
А Верховна Рада України проголосувала за визнання геноциду - з 4... тільки...
Десять років тому - не проголосувала б і так.
Розуміння важливих історичних подій є мірою моральної і громадської зрілости.
Пам'ятник будують не мертвим - будують Пам'ять.
 
 
 

Тетянка ПОЛУБКО,
учениця 5-А кляси школи №14, м. Чернівці

Тетянка Полубко двічі брала участь у міжнародньому конкурсі знавців рідної мови ім. Петра Яцика і обидва рази була переможницею обласного туру. Цей нарис вона надіслала до журналу "Соняшник", головний редактор якого Лариса Воронина запропонувала його читачам "Нашої віри".

Коріння нашого родоводу - на Тернопільщині, в Галичині. У селі Качанівка Підволочиського району живе мій старенький прадідусь Василь. Йому уже 85 років, але він ще співає у церковному хорі і кожного року бере участь у торжествах 24 серпня, в День Незалежности України, на сільському майдані біля символічної могили січових стрільців. В цей час я гостюю у нього і також виступаю на святі зі своїми авторськими віршами про Україну.
Чому я кажу, що маю славний рід? Напевне, кожен справжній українець міг би так сказати. Своїм родоводом я почала цікавитися ще тоді, коли не ходила до школи. З мамою, з бабусею ми почали малювати наше родове дерево. На щастя, я знаю уже свій родовід до шостого покоління.
Мій прапрапрадідусь Кирило загинув у 1914 році під час Першої світової війни. Він загинув за Україну. Був справжнім українцем і справжнім вояком. Розповідають, що коли він ішов на війну, то його батько, мій прапрапрапрадідусь Ілля, змахнув сльозу і сказав:
- Іди, сину, я вже занадто старий, а ти захищай рідну земельку.
А прапрапрапрабабуся Ганна дала йому з собою вишитий рушник, а ще жменьку рідної землі, котру взяла біля своєї церкви.
Залишилася моя прапрапрабабуся Олена, дружина його, з чотирма дітьми, а потім ще і п'ята народилася... Якраз фронт проходив тоді недалеко від рідного села, і прапрапрадідусь Кирило, попросившись уночі у командира, провідав свою сім'ю.
Плакала прапрапрабабуся Олена:
- Кириле, п'ятеро діточок, що я сама буду робити з ними?
А він:
- Олено, поки йде війна, поки треба боронити Україну, я не ваш, а ви - не мої...
Поцілував дружину, поцілував найменшу донечку Тетянку, котрій було тоді всього 40 днів... і пішов. (Мене названо на честь її, моєї прапрабабусі Тетяни).
А через два дні принесли прапрапрадідуся Кирила додому на ряднині, всього обкривавленого і... неживого. Голосила прапрапрабабуся Олена, голосило усе село.
Навіть москаль, котрий стрельнув у нього з-за копи соломи, коли йому сказали, що в цього солдата вдома така маленька дитинка, а старших ще четверо, приклякнув біля нього, неживого, і сказав:
- Я не знал этого, я бы не убивал, - і здався в полон.
Але він кричав йому: "Брось оружие!". А прапрапрадідусь не кинув зброю... Загинув як воїн.
А мій прапрадідусь Петро, батько прабабусі Ольги (її я пам'ятаю, мені було 5 років, як вона пішла від нас), був січовим стрільцем. Також загинув за Україну. Прабабусі Ользі було тоді півтора року, росла вона без батька, сиротою. Але коли ми ходили з нею на цвинтар, то першою вона прибирала його могилку і припадала біля неї, і завжди дуже плакала... А мій прадідусь Василь, який живе у Качанівці, скільки він натерпівся... Бандерівець, ворог народу... Бабуся Надія, дочка його, розповідає:
- Мені було 5 років (вона із 1945-го). Тата забрали і тримали у Підволочиську. Кожного ранку приходили енкаведисти. Щось рили, копали в сінях, в кімнатах, в коморі. Чого вони шукали?..
... А взагалі то наш весь рід дуже працьовитий. В ньому не було лінивих і не було зрадників рідної землі. (Тут я пишу про мамину вітку, але й татова дуже рясна).
Мені дуже дорогий прадідусь Василь. Це він мене навчив співати. Найулюбленіша його пісня - молитва "Боже великий, єдиний"... Я також її дуже люблю. А ще люблю "Ой у лузі червона калина".
Мій прадідусь Василь походить із бідної родини. Колись, ще будучи юнаком, хотів піти вчитися на дяка, бо мав від Бога гарний голос, самотужки вивчив ноти.
Їх прийшло до того вчителя двоє: мій прадідусь і ще один хлопець, Іван. Після прослуховування він сказав, що бере мого прадідуся на навчання, але треба за це дати вісім мішків пшениці. Прадідусь схилив голову, і сльози закапали на землю: він і одного мішка не міг дати...
Отак і не вчився мій прадідусь Василь, але усе життя співав, все життя був у церковному хорі, ще й дотепер співає.
Весь мій рід свято зберігав пам'ять протягом багатьох поколінь про наших пращурів, так само свято в родині зберігаються дорогоцінні предмети, реліквії нашого роду.
У мене є світлина, де я одягнута у вишиту сорочку із синьої скрині, тримаю чорну хустку велику, вовняну, у руці - свята книжечка, яка зберігається в синій скрині. Це - "Коротка Історія біблійна старого і нового Завіта для народних шкіл, після підручника о. А. Торонського, уложив о. Йоан Рудович". Друкувалася ця книжечка за благословінням митрополита Андрея. Видана у Львові 31 січня 1910 року Товариством "Просвіта" ім. Т.Г. Шевченка.
А тепер розповім, що кому належало. Велика чорна хустка - це ще прапрапрабабусі Олени. Вона залишила її своїй дочці Тетяні, моїй прапрабабусі (тій, котрій було 40 днів, коли загинув у першій світовій війні її батько, прапрапрадідусь Кирило). А вишита сорочка (я спеціяльно одягла її навипуск, щоб було видно усе багатство вишивки) належала прапрабабусі Тетяні. А вишила її для неї дочка - моя прабабуся Ольга. Вона була майстриня із майстринь. Вишивала, малювала. Бабуся Надія теж вишиває, і моя мама уміє. Але з прабабусею Ольгою не зрівняється ніхто.
Її немає уже з нами 6 років, але я знала її. Якраз восени 1996 року ми поїхали з бабусею Надією помагати копати картоплю. У поле ходили прадідусь Василь і бабуся Надія, а я з прабабусею Ольгою господарювали вдома. Мені тоді було вже майже 5 років. Ми жили у селі два місяці, і прабабуся запам'яталася мені назавжди. Не стало її у 1997-у.
Таких людей, як вона, мало на світі. Вона була слабенькою, з хворим серцем, але це була особлива мати, особлива бабуся, прабабуся... вона ніколи не думала про себе, тільки про нас усіх. Усе, що в неї було найкраще, найсмачніше, вона ніколи не взяла собі, а віддавала нам. Про неї мало розповісти словами, її потрібно було знати. Надзвичайно добра, всепрощаюча, турботлива, працьовита, як ніхто, і справедлива. Це її свята книжечка залишилась мені у синій скрині. Папір пожовк, пересох, і в багатьох місцях ламається, але ця книжечка надзвичайно дорога нам усім. Моя прабабуся Ольга вчилася із неї ще у школі і не розлучалася із нею усе життя. Там описано про страждання Ісуса Христа, про те, як Він викупив увесь людський рід своєю смертю на хресті від гріха. І часто прабабуся, коли, було щось посваряться бабуся Надія і моя мама, вона вказувала на цю книжечку і казала:
- Припиніть сварку, не роз'ятрюйте рани Христові... все це ваше нічого не варте.
Віночок, що на моїй голові на тій фотографії - це моєї мами. У мене є свій, але і цей, мамин, інколи одягаю. Він із синьої скрині.
Дуже цікавий випадок розповідає бабуся Надія, який трапився із нею років 15-20 тому. Вона в оцій вишитій сорочці прапрабабусі Тетяни ішла в Чернівцях вулицею Ольги Кобилянської. От іде бабуся. Раптом її наздоганяють дві дівчини-росіянки. Вони приїхали із Ленінґрада (теперішнього Санкт-Петербурґа). Дуже їм сподобалася вишиванка. Як тільки не умовляли бабусю, щоб продала, дуже велику суму грошей їй пропонували.
- Та хіба це продається? - вона сказала. - За півсвіту не віддала б і за цілий також ні!
Оці спогади про наш славний український рід - це також спогади із синьої скрині моєї душі, мого серця. Все це ніколи не забудеться. Я збережу це для того, щоб передати своїм дітям, внукам, правнукам, як мені передали. Як добре, що я знаю, як добре, що я маю найдорожчі реліквії!.. Яка я багата. Яка я щаслива.
Ми, українці, не повинні бути безрідними. Наше минуле - це гордість наша, воно нас виховує, воно нас гартує, вчить любити рідну землю, в якій спочили наші славні пращури. Вони любили її, захищали її, помирали за неї, щоб я сьогодні була вільною українкою.
Перебираю в руках речі із синьої скрині... Хто їх тримав у руках, кому служили ці речі? Ми їх зберегли, вони до нас дожили.
 
 
 

Роман Яців:
Галина Севрук в контексті часу

Цікаво, що п. Галина вжила термін "передвижники", який особливо нас переслідував. Рух "передвижництва" російських художників апелював до соціяльних проблем, і мав на меті акцентувати українське мистецтво на соціяльну тематику, аби відвернути від національного світочуття і не допустити його становлення у сенсі мистецькому.
У 60-і роки ця історія повторилась. Фактично українським мистцям також було нав"язане офіційною художньою школою "передвижництво", певна схема, певний набір засобів, хоча звісно, були в тому русі добрі мистецькі імена.
Я думаю, 60-ті роки дали приклад повернення до дуже багатьох моментів культурного розвитку, який з'явився наприкінці ХІХ ст. в площині інтеґрування тих дисциплін, від яких можна було очікувати появи нових якостей у мистецтві.
Найвидатнішими художниками, що реґляментували сам характер, настрій української художньої культури ХІХ - ХХ ст., були Василь Кричевський та Григорій Нарбут. Вони належали до синтетиків, що працювали на перспективу української нації. Їм вдалося узагальнити цей досвід, вийти зі стадії аматорських шукань, розрізнених, банальних, принагідних, містечкових, вийти на певні форми, що могли співставити український досвід зо світовим.
У 60-і роки цей процес набув нових вартостей. Можливо інтуїтивно художники збагнули, що саме таким шляхом можна поставити руба питання української духовної перспективи. І це питання було поставлене.
Очевидно, група мистців, що організувалась навколо Клюбу Творчої Молоді, повинна була "розкрити карти" перед середовищем і перед тими, хто пильно стежив за цим. Ясна річ, маємо уразливі місця, маємо страшні втрати. Але маємо і появу мистецтва, яке дало можливість повернутися до того контексту, який відновив зв'язок з давнім світом: з Київською Руссю, з Мазепинською добою. Фактично став тою віссю, навколо якої і надалі мало формуватись українське мистецтво.
Такі паралелі маємо у Литві, Польщі, Угорщині. Фактично, зіставлення з західнім досвідом відбувалося на рівних, якщо уважно прочитувати ці явища. Коли ми підходимо з своєю системою мірок, мусимо зважати на історичні умови, на політичні, економічні, на інфраструктуру і повний культурний диктат Москви. Якщо друкували ікони, то білоруських - 2 сторінки, українських 2-3, російських 300-400 сторінок. Ця обставина багато про що свідчить.
Те, що відбувалось у Київі і у Львові, я би ставив у ширші паралелі. Ми повинні збагнути, що попри інші стимули, більш характерні дотичності до інших клясичних досвідів, існує певний стратегічний струмінь нашої національної традиції, який творить цілісність.
Можна ствердити, що п. Галині вдалося знайти формально-мистецькі ключі, які поглибили це розуміння.
Це був досвід покоління, погляд на дійсний стан речей, розкриття загадок нового часу.
Тому стратегічні моменти української історії, зокрема Мазепинської доби, ідеї Михайла Брайчевського, Олени Апанович, інтелектуалів, що працювали в культурології, таких як Іван Дзюба - це все трансформувалось у творах Галини Севрук - в її мистецькій синтезі, її історії і сучасності. У своїй концепції українського світу, як на мене, п. Галина прагне наблизитися на рівні містичних зв'язків до глибших концепцій досвіду Євгена Маланюка, Юрія Липи.
Часто трапляється в творах українських мистців перечуленість українською проблематикою, тобто мистецька форма емоційно не впорядкована. У випадку Галини Севрук ця форма присутня як наслідок і вияв глибокої синтези не лише мистецького досвіду, але як плід індивідуальної напруги між мистцем і між джерелами.
Тому погляд на семантичні знаки княжої доби, які знайшла Галина Севрук - то дійсно мистецьке проникнення в матерію українськости як такої і пропозиція на перспективу.
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Бричка рвучко заторохкотіла, аж Циган із тієї несподіванки відскочив убік. І тільки тому, щоб ніхто на подвір'ї не повірив у його соромний відступ, він кинув навздогін кілька непереконливих "гав-гав" та й знеохочений пішов до буди.
Отець Володимир стояв на ґанку. Слова крайсгавптмана гули вперто в голові:
- З вашого села майже не дістаємо континґентів. Людей, призначених на роботи до Райху, не можемо доловитися. Не думайте мені перечити: я знаю! Ваше село - центр усякого опору...
- Я міг би й не говорити з вами, пане пароху, я міг би просто прислати відділи СД. І я це зроблю, як лиш завважу ще хоч найменші прояви. Але ж ви людина культурна. Колишній старшина австрійської армії. Я міг би майже сказати: европеєць. Ви можете вияснити своїм людям, що йде боротьба за хліб для Европи, і що ми мусимо мати хліб за всяку ціну. Ми не сміємо лякатися навіть найбільших жертв...
Отець слухав. Із стіни гляділа пропам'ятна грамота "Просвіти" і мозаїковий хрест із Єрусалиму Мирно дрімали полинялі вишивки, робота працьовитих рук покійної.
Слухав і мовчав. Міг був сказати дуже багато. Того, що він так добре знав, а чого крайсгавптман не міг добачити. Мовчав і дивився на витерті вилоги своєї папістики.
Ще добре не вляглася курява за бричкою, як Марта висунула голову з кухні:
- Прошу отця, там до отця люди... Можна пустити до канцелярії?
Старався повернутися до канцелярії зовсім спокійний. Може христити, може на заповіді, а може до хворого?
Але ж не міг не злякатися: за столиком стояло їх трьох, і сліпий міг був пізнати, в котрій кишені в котрого пістоля.
- Слава Ісусу Христу!
Хотіли поклонитися, але голови не звикли схилятися.
Не вспів навіть відповісти на привіт:
- Бійтеся Бога, хлопці! Як можна так не вважати? То ж тількищо замкнулися ворота за крайсгавптманом!
- Прошу не боятися. Прошу отця! Ми з ним ще колись порахуємося!
- Він грозив карною експедицією!
- Хай радіє, що виїхав живий звідсіля. Ми дали наказ покищо не чіпати.
- Та ні, я лиш з уваги на вас... Зрештою, ви самі повинні краще знати. Сідайте, кажіть, що нового?
Сіли.
Ілько почав.
- Ми якраз... Ми хотіли отця повідомити... Маємо вістки, що завтра мають забрати в нас дзвони...
- Хто? - спитав майже недоречі.
- Вони! Але не візьмуть!
Отцеві щось загупало у скронях.
- Хлопці, подумайте, що робите!
- Ми знаємо, що робимо!
- Вони мають наше село особливо на увазі. Крайсгавптман мені це виразно дав зрозуміти...
- Ми, отче, вам нічого за це не кажемо. Ми дуже добре розуміємо, що ви мусіли його прийняти. Власне це йде по лінії нашої тактики... Але наших дзвонів їм не дістати!
Тоді Дмитро закинув вперто від чола кучерявий чуб:
- Отче, ви нас вчили в школі: дзвони посвячені на славу Божу...
Дрібно мерехтів мозаїковий хрест. Отець усміхнувся. Дмитрусь видовбав був очі Пілсудському в читанці. А Михайло любив гостювати у саду директора школи, мазура. А Ілько... З ним була біда: затверду руку мав! І потім - вічно сидів по тюрмах...
Погляд у минуле привернув рівновагу.
- Я вас учив і радію, що ні перебування в дальших школах у місті, ні важкі переживання не стерли цієї науки з ваших душ! Але в цьому випадку ви брали б на себе відповідальність за долю цілого села. Знаєте ж, що німецька влада не жартує!
- Отче, ми тут влада! Були поляки - говорили, що хотіли, а село робило, що ми казали! Були "товариші", хотіли все на свій лад обернути, а ми пішли і створили їм по всіх містах Організацію. Є німці, а село платить нам континґенти! Бо вони всі десь там, а ми - ось тут! - і показав на долівку.
- Я був завжди з вами, хлопці, це ви знаєте...
- Отче, то ж ми на ваші руки склали присягу Українській Державі...
- Пам'ятаєте, отче?
- То ж лиш два роки тому!
- Як же не пам'ятати? Але чого ж вам вкінці треба від мене?
Найкремезніший підвівся:
- Отче, ми не боїмося нічого, і село не боїться нічого. Але дзвони - добро церковне, і ми... ми не візьмемо його без вашого дозволу!
- Змилуйтеся, хлопці! Коли дізнаються, в першу чергу прийдуть мене питати!
- Тоді хіба ж ви могли знати? Міг же хтось просто дзвони вкрасти!
- Ви ж знаєте, мій духовний стан не дозволяє брехні!
Щось несамовите заклекотіло в очах:
- То скажіть, отче, правду! Ми й так не боїмося!
Отець Володимир почув нараз, як щось розв'язується в його руках, у голові, в серці. Щось було досі міцно зв'язане і служило людям, як уміло. А тепер - він старий, він знесилився...
- Хлопці, я ж ваших батьків вінчав...
Понурили голови...
- Я вас усіх христив...
Закусили губи.
- Я вас учив по правді, по своєму сумлінню... Чув, як дрижали, але не хотіли нічого показати по собі...
- А ви мене так знаєте?
Сонно бриніли мухи, і тужно глядів янгол із грамоти "Просвіти"...
А тоді Ілько промовив:
- Отче, ми вам брехні на душу не покладемо!
- Ми все зробимо так, щоб ви не знали...
- Нехай на нас паде гріх: ми взяли дзвони!
Підійшли до нього. Заглядали в очі.
- Але наших дзвонів їм не дістати!
Похилилися до дрижачих рук, як колись, ще школярами. А він стояв поміж ними, сивий і знеможений, і не знав, що сказати...
***
Все було того вечора, як звичайно. Марта сварила на дівчат у кухні, і Миколин Павлусь дістав від отця гроші "на бомбони" в кооперативі.
І як щоднини, ішов отець Володимир із часословом у руках стежкою поміж порічковими кущами. А потім ланами, ланами... Спіли жита, й колосся... повне дзвону, нахилялося до його рук. Останні промені вечірнього сонця розбивалися об криси дзвонів; над усім стояла біла дзвіниця із трьома дзвонами. Впевнена, незрушена...
Тільки - не як щоднини, коли вже добре посіріло, зайшов над греблю понад ставом. Станув, оперся об спорохнявіле поруччя і дивився, як збігала вода по ослизлих дошках.
Проходили греблею люди. Хто з сапою, хто з граблями.
- Слава Ісусу Христу!
Від тих слів пахнуло спокоєм... Знав же їх усіх від малих дітей.
А внизу, кругом озера стояли верболози. Згадав, що чомусь так давно тут не бував! Казали: під самою греблею бездонна яма...
І вже знав певно: це тут! Від церкви недалеко.
- І хто ж знайде їх у намулі?
- Хто?
- Господи, хто?
Шуміла вода, й мовчали верболози.
Пролунав дзвін. Це паламар. Дає знак, що сторожа буде біля церкви всю ніч. Як щоночі... І в цю ніч добре доглядатиме перевозу дзвонів...
Бам... бам... бам... - спливало врочисто на село.
- Господи, хто?? І... коли?
Зараз паламар замкне церкву і віднесе на приходство ключі, ковані та важкі, як ключі Царства.
- Бамм... баммм - затихало аж під лісом.
***
Коли ранком надходив до церкви, похилилися білі хустини й сірі свитки. Жилаві руки були складені, як до молитви. На обгорілих лицях, в широко-відкритих очах світилося щось нове.
А сирота-дзвіниця обкипала жалем по своїй утраті.
I що ближче підходив, то більше випростовувався. Щось нове піднімалося і в його чорній постаті. Щось міцно пов'язане, незмінне, як сірість свиток і білість хустин, із роду в рід...
Від гостинця вже курилася польова дорога, їхали вершники в одностроях барви холодної сталі.
Щось зойкнуло поміж білими хустинками й сірими свитками. Спустилися в землю очі, щоб вершники не побачили в них тайни. А він - немов ще виріс.
Копита з розгону потрощили кущі далій під церквою, що садила покійна...
- Де дзвони, пси прокляті!?
- Я наказав забрати, я й відповідаю за них!
- Хто дозволив?
Отець Володимир згори глянув на розчервонілого, запіненого...
- Дзвони на славу Божу, а не на гармати для чужих!
На одну мить все замовкло. Тільки лани й порожня дзвіниця та широко розкриті очі сповнилися одним святковим голосом дзвонів.
 

Це правда:
кров з каміння може змити дощ,
червона місяця хустина може стерти,
але наймення ваші багряніш від рож
горять у пам'яті на плитах незатертих.

Змагались ви уперто, й мріяли, й жили,
кохалися в суворості, як ми у гулях,
і ваші очі сяяли вічністю, коли
у серці, мов зоря, застрягла біла куля.

Грудень 1934
 
 
 
 
 
 

Найперше, що я хотів би переказати, звертаючись до наших людей в Україні, - це готуватися до духовного відродження народу. Без такого відродження всяке інше неможливе. Дивіться самі: 70 років без моральної перебудови, без духовного відродження хотіли побудувати рай на землі, а обернулося пеклом. Отже, маючи такий гіркий досвід, треба справу починати із євангельських слів Христа: "Шукайте Царства Небесного і його істини, а все інше буде вам додано". І ви дивіться, яка правда Христових слів: як тільки в останній час почали навертатися до Христа, то як з неба впала самостійність, без єдиного пострілу...
І ще дуже важливо: три чверті століття народ жив без покаяння, без спокути; хмари, страшні хмари неспокутуваних гріхів нависли над країною, і вони затруюють життя. Це ніби якась північ духовна.
Так що найбільша справа тепер - це все ж таки повна відбудова християнської віри. Не тільки в тому значенні, що ставимо нові церкви, а в тому, щоб будувати Церкви як невидиму Христову будівлю, як містичне тіло Його, до якого ми належимо як частки. Будувати цю вічну, земнонебесну Церкву, і кожному стати ніби апостольським учнем. Цим переможеш - колись було дано Константину такий знак хресний у небі. Цим переможе український народ, так як перемагав силами Запорозької Січі. Отже ще раз повторюю: тільки коли керуватимемося світлом євангельського вчення Христового, нам відкриється добра історична дорога. Без того - катастрофа за катастрофою, така, як сьогодні, народ обвалено в якусь яму історичну.
Українська Патріярхія і ціла Українська Церква повинна бути залежна від українського Патріярха. Я думаю, що благословення на це було дане ще від апостола Андрія Первозваного, який виступив на київську гору, благословив і сказав, що тут буде велике світило духовне - великий город, - на всі дальні краї. Так що ми маємо благословення на окрему Українську Церкву, незалежну ні від Москви і ні від кого, але від апостола Андрія, навіть попереду від Візантії. Від апостольської руки благословляючої іде наше право на свою Церкву Українську. І ніхто цього права не може відняти.
Я знаю одно - що все-таки Україна перебуває під покровом Матері Божої і архангела Михаїла. І перемога буде за нею, так як була перемога за Січчю Запорозькою і Богданом Хмельницьким.
"ЛУ", 05.06.2003
 
 
 
 
 

Проща до Святої Гори
Львівське єпархіяльне управління УАПЦ запрошує всіх християн взяти участь в традиційній щорічній пішій прощі до Святої Гори с. Ушня, що на Золочівщині (Львівська область).
Маршрут проходитиме через парафії Львівської єпархії (близько 100 км). В час святої прощі прочани відвідають усі храми цих парафій.
Розпочнеться проща молебнем у катедральному соборі Успіння Пресвятої Богородиці м. Львова 13 липня 2003 р., а закінчиться на святому місці 15 липня 2003 р., де напередодні храмового свята Покладання Ризи Божої Матері буде відслужено всенічну та богослужіння добового кола за участю собору священнослужителів, прочан та мирян навколишніх сіл.
Вранці на місці з'явлення Божої Матері, де заснована Свята Обитель, буде служитися архиєрейська соборова Свята Літургія.
Додаткова інформація за тел. (0322) 75-59-93
Консисторія УАПЦ, вул. Личаківська, 91, м. Львів, 79010
 
 
 
 
 
 

В наші часи надзвичайної політизації суспільної думки аналітичні нотатки "безпартійного" спрямування важко йдуть до читача. Бо вони не є виразно лівими, правими чи центристськими, а тому не передбачають заздалегідь забезпеченого місця на сторінках партійної преси. Ці нотатки беруть свій початок з трьох головних джерел : здорового глузду, природного українського патріотизму та християнської віри. Автору видається, що цих чинників цілком достатньо для створення в найближчому майбутньому достойного життя в нашій прекрасній і багатостраждальній країні. Автор плекає мрію, що настане день, коли ліві в Україні врешті-решт стануть українськими лівими, а соціялістична ідея набере виразно українського обличчя. Саме тоді базова суспільно-ідеологічна тріяда: свобода - справедливість - солідарність стане об'єднуючим фактором для українців. Мало того, відійдуть у минуле часи, коли для підкріплення своєї ідеологічної позиції українці зверталися по допомогу до іноземних держав і чинників, щоб побороти своїх же братів-українців, забуваючи в засліпленні ідеологічної боротьби, що ця "допомога", як правило, забагато коштує. Ця мрія є чистою, як кришталь, і вона, думається, варта того, щоб захопити якомога більше людей. [...]
У вирі буденних подій, боротьби, компромісів, ненаситної спраглости щодо химерних цілей, посеред моря невлаштованости, розумової обмежености й озлоблености ми інколи намагаємось віднайти сенс свого життя, хибно раціоналізуючи те, що раціоналізації, в принципі, не піддягає. Ми шукаємо сенс життя тому, що не можемо в глибині свого серця змиритися з порожнечею існування, "нестерпною легкістю буття", відсутністю ґрунту й мети. Ми інтуїтивно усвідомлюємо, що являємо собою щось значно більше, ніж навіть найповніша сукупність наших запитів і потреб. Наше серце прагне сенсу, як найвищої цінности, що здатна опромінити людське існування життєдайною силою, освітити навколишній світ по-новому, так, що стануть видимі розкидані в ньому скріплюючі перлини знання, краси й любови. В цьому, властивому людині прагненні, бере свій початок світ цінностей, далекий і близький - в залежності від ставлення до нього.
Інший світ - світ інтересів, знаний кожному з нас достеменно, бо ми занурені в нього і тяжко переживаємо його щоденні реалії. Переживаємо як кару за власну недовершеність і небажання знайти себе. Тут цілі і бажання мають підступну химеру олжі. Ледь вхопив ціль, ледь сповнив бажання, а вони вже не ті, вже не тішать, немов розсипаються на прах. І тримаєш, і маєш порожнечу. І всюди - подвійне дно, і всюди - причинно-наслідковий ланцюг. І всюди - пастка. І всюди - платиш. І всюди - штовханина.
Два світи, такі різні - як полум'я й вода, як небо і земля, як життя і смерть. Як узгодити їх в серці людському, як вирішити цю космічну драму на землі?
Стрижень політологічного аспекту конфлікту двох "несумісних" світів бачиться не в самому факті їх драматичного співіснування, - на те земля й не райський Едем, - а у відсутності чи скоріше зворотній оберненості їх ієрархічного підпорядкування. Про це, власне, і піде мова.
Відомо, що в політології існують дві сталі світоглядні традиції. Одна з них, сповнена ціннісним патосом, походить від Арістотеля й ставить питання про те, який політичний режим, система владних стосунків та суспільного устрою є найбільш відповідною природі людини, найбільш повно задовольняє її фундаментальні запити.
Друга традиція, також давня, була раціоналізована й оформлена лише на перетині пізнього Середньовіччя і нового часу відомим суспільним діячем - Макіявеллі.
Ця традиція передусім акцентує увагу на проблемах ефективности функціонування політичних систем. Отже друга традиція з очевидністю уникає будь-якого втручання в драматургію відносин двох принципових філософських категорій: сущого і належного. На жаль, переможне розповсюдження саме другої політологічної концепції свідчить про загрозливу хворобу сучасної культури й моралі, які, здається, готові виправдати будь-який політичний режим, аж до злочинного, якщо він демонструє належну ефективність. Але в тім-то й річ, що людині в процесі діяльности на відміну від тварини властива не тільки здатність до цілеспрямування, але й значною мірою здатність піднятися над суєтністю суспільного та індивідуального буття, протиставити їм світ цінностей та ідеалів.
Адже поза ціннісним виміром будь-яка політика, по-перше, стає аморальною, по-друге, втрачає свій надихаючий потенціял, сталі орієнтири, вироджується в суто кон'юнктурну діяльність за елементарною схемою павлівського типу - "стимул-реакція".
Таким чином, суспільно-політичну діяльність взагалі, і систему владних відносин зокрема, слід було б бачити, в першу чергу, як засіб в боротьбі з ентропією і хаосом, в його найширшому, навіть космічному прояві; а вже в другу чергу, тлумачити політику, як вид людської діяльности, за допомогою якою люди впливають на соціяльне середовище, по-новому вирішують свою долю, міняють суспільний та майновий статус тощо.
І якщо такий жорсткий, певною мірою незвичний ієрархічний підхід буде названо "романтичним", то нехай і новітня "постмодерністська" політологія носить назву романтичної. Бо тільки з цієї "романтичної" височини можна осягнути глибинну суть Євангельської настанови про необхідність поважати світську владу. Ця настанова не є "сліпим" наказом для пересічних людей сліпо гнутися перед "сильними світу сього". Адже тільки та влада, яка хоче й може свідомо протидіяти космічному, суспільно-психологічному й господарському хаосу, варта поваги й підтримки і врешті-решт здобуває моральне право на існування, тобто леґітимність.
Все це принципово відрізняє постмодерністську соціяльну філософію й політологію від вульгарного економікоцентризму (байдуже, чи то марксистського, чи ліберально-космополітичного ґатунку), який демонструє вкрай примітивне тлумачення феноменів людини і суспільства. З погляду економікоцентричиого, основні людські мотивації зосереджені виключно в сфері матеріяльних інтересів - все інше, в тому числі вищі духовні запити, відносяться до числа засобів, котрими людина прикриває або ідеологічно виправдовує свою невиліковну жадобу.
В збанкрутілій марксистській практиці таке розуміння ієрархії суспільних вартостей знайшло своє відображення у відомому розмежуванні функціонуючого соціюму на первинний матеріяльно-виробничий базис та вторинну надбудову, яка включала в себе мораль, культуру, релігію, політику, інституціональні суспільні чинники, а до останнього часу - нового етапу науково-технічної революції - ще й науку.
На противагу марксизмові, в ліберально-космополітичному світі, переважно високофункціональних англо-американських демократіях, запліднених вже в "модерні" часи древнім лихварським духом, де лицемірно проголошується відмова від будь-якої ідеології, насправді неподільно панує навіть не ідеологія - культ "золотого тільця". Гранична економічна ефективність (не плутати з соціяльно-економічною чи суспільною ефективністю), є принципом мінімізації витрат при максимізації прибутку в процесі руху капіталу. Застосований в чистому вигляді, цей принцип тягне за собою оречевлення людини, міжлюдських стосунків, природи, мистецтва, життя загалом. Водночас, всяка ідея, суспільний напрямок чи політична концепція, що йде врозріз з вищезазначеним принципом, отримує тавро екстремізму, марґінальности, відсталости, консервативного опору "проґресові", ідеологічної зашорености. Капітал не знає меж. Тож і ліберальний космополітизм не хоче знати меж, не хоче знати культурних відмінностей між народами, а хоче всезагальної уніфікації, яка найбільше сприяє переможному рухові міжнародньо-анонімного капіталу. Саме в цьому світі мистецтво м'якого маніпулювання великими масами людей досягло видатних (навіть за мірками "пізнього" радянського тоталітаризму) "вершин". Засобами маніпулювання виступають самі виробничі відносини, потужна реклямна індустрія, що є двигуном виробництва заради виробництва, розгалужені інформаційні мережі, так звана масова культура тощо. Об'єктами маніпуляцій, як найменш психологічно захищені, є в першу чергу діти й молодь.
Коли раніше, в часи "марксистського" капіталізму, для отримання панівного становища в суспільстві зацікавленим в тому конкретним чинникам достатньо було встановити свій контроль над основними засобами виробництва, тобто, іншими словами, капіталом, то нині, в час бурхливого розгортання НТР та інформаційної революції, цього вже видається замало. Сьогодні мова йде про націленість на "м'яку" експропріяцію масової свідомости найширших прошарків населення плянети з метою ефективного використання їх в процесі переможного нарощування фінансово-політичної потуги анонімного типу.
Пропонована в цьому есеї критична позиція стосовно економікоцентризму й політологічного напрямку маккіявелівського типу не є, зрозуміло, критикою заради критики. За означеними явищами, як за відносно нейтральним фасадом, автор вбачає інше, приховане й загрозливе явище плянетарного, на сьогоднішній день, маштабу. Ім'я йому - нігілізм.
Нігілізм є і причиною, і, водночас, наслідком модерністських реалій. Сучасний австрійський мислитель Вольфганґ Краус, років 15 тому, в своєму блискучому філософському трактаті "Нігілізм сьогодні, або терплячість світової історії" дав цьому явищу таке визначення: "Нігілізм - це заперечення особливого ґатунку: він відкидає наявні цінності, не визнаючи натомість ніяких інших. Це позиція того, хто відкидає все суще, хоча водночас неспроможен бодай припустити, ніби щось може змінитися на краще, - й тому неминуче приходить до знищення або самознищення. Нігілізм є зворотним боком сподівань на земний рай." Він є дитям великого розчарування секуляризованого, тобто обезбоженого, світу в політичних ідеологіях з їхніми нескінченними й такими ж нездійсненними обіцянками, ілюзорністю науково-технічних утопій, що замість обіцяного щастя загрожують катастрофою, наслідком розчарування після руйнації цілих держав війнами, економічними кризами, корупцією.
Ренесанс початку модерних часів, епоха Просвітництва останньої третини XVIII століття, пора великого Оптимізму ХІХ століття - все свідчило про те, що людина, відкинувши Бога, буцімто от-от займе Його місце й побудує тільки свій, за власною подобою сконструйований світ. Але страхітливе ХХ століття явило справжній образ і суть обезбоженої людини. Воно стало її дзеркальним відображенням. Воістину, за словами блаженного Августина, часи - це ми, а ми - такі, як часи!
Вперше в історії людства кількість цивільних жертв воєн та збройних конфліктів значно перевищила кількість, власне, військовиків, забитих або покалічених в них. Вперше в історії злочинність, в першу чергу організована, набула міжнародньо-плянетарного маштабу. Вперше наркоманія захоплює в свої тенета таку кількість людей, що ними, певно, можна було б заселити цілий континент. Вперше в історії людства пошесть геноциду переможно крокує плянетою (можна навести щонайменше чотири таких приклади). Вперше в історії людської діяльности з лиця плянети за лічені десятиліття назавжди зникають сотні видів тварин і рослин. Вперше екологічне забруднення сягає критичної межі, за якою вже стоїть загроза руйнації атмосферної оболонки плянети. Саме за поточне століття людина спалює майже всі енерґетичні ресурси, що їх сотні мільйонів років накопичувала природа. Вперше віртуальна реальність "всмоктує" в себе нові й нові загони охочих. Хіба про таку Internet-івську ноосферу мріяв свого часу академік Вернадський?
"Прагнення людини рівняти себе з Богом руйнує в ній відчуття можливого. Невдачі, ненависть до самого себе, втрата душевної рівноваги - ознаки того внутрішнього апокаліпсису, який підкрадається до нас і може, якщо не стати йому на перешкоді, спричинити самознищення людства..." Отже нігілізм має не тільки зовнішні, очевидні прояви, але й внутрішні, не менш небезпечні ознаки. "Небачене зростання числа невротичних захворювань, алькоголізму, наркоманії, злочинности, якими в багатьох країнах охоплено мало не третину населення, істотно впливає на загальну картину нашої епохи. Коли особисте саморуйнування і невротизація охоплює частину представників громадського життя, може скластися думка, що ними вражена вся країна. Про це постійно згадується в промовах політиків і засобах масової інформації. І хоча більшість людей в країні цілком реально цінують здорове життя, створюється враження неминучого кінця світу, і суспільство, мов загіпнотизоване, починає рухатись йому назустріч." Саме в такому хворобливому психічному середовищі народжується збочений журналістський винахід, згідно з яким вартою розповсюдження й "продажу" є тільки погана чи злостива новина. Водночас художні твори й інші продукти творчо-інтелектуальної діяльности, "де висловлюються антинігілістичні погляди, заздалегідь обзиваються банальною гармонізацією, старомодною тугою за ідилічною красою. Багато хто вже настільки звик до мистецтва порожнечі й відчаю, що будь-яке інше взагалі не вважає за мистецтво. Численні критики-професіонали здіймають галас про віджиті ідеали, сантиментальну банальність, ледве мова заходить про ідеали взагалі, життєствердження і простоту."
Що може стати у нагоді в процесі протидії нігілізмові, окрім ідеологічних, організаційних, політичних, творчо-мистецьких та суто медичних заходів? Передусім - самопізнання, творення власного духовного середовища, здоровий глузд, будь-яка творча діяльність у буденній сфері. І, звичайно, гумор і жарт, висміювання небезпечної абсурдности нігілізму. [...] Особливе місце в пляні оздоровлення суспільного середовища має посісти релігія, адже з неї виростає вся наша культура. "І навіщо звертатися до релігій Далекого Сходу, індійської містики та всіляких сект? Навіщо відмовлятись від християнської культури? Адже наші схиблення постають на власному ґрунті і саме за допомогою своєї питомої культури найкраще їх усвідомити".
Підіб'ємо попередні підсумки. На перетині пізнього Середньовіччя й модерної доби европейська людина, прагнучи вивільнити свою, як їй здавалось, ущімлену тілесність, необачно зруйнувала важливу світоглядну уяву про триєдину сутність людської природи: тіла, душі та безсмертного духу. Залишилося самісіньке сирітське тіло з його вічними і ненаситними запитами. Всі подальші ідеологічні й політичні концепції - ліберальний капіталізм, комунізм, фашизм тощо вибудовувались виключно навколо того сирітки. Причому, коли комунізм і фашизм розуміли тіло людське соціологізовано, тобто усуспільнюючи й використовуючи його заради своїх глобальних цілей, то ліберальний капіталізм прирівняв людську істоту до простої молекули, що хаотично рухається (щоправда, в жорстко окреслених межах) в пошуках задоволення своїх запитів і потреб, натикаючись на інші молекули, відштовхуючись від них і так до нескінченности...тобто до кінця. В фізиці такий рух називається броунівським. Зрозуміло, що в таких умовах сенс власне людського, тобто, особистісного існування поступово втрачався.
Довершує повноту картини той факт, що означені ідеології на кону ХХ століття неабияк "позмагалися" між собою, доводячи кожна свою якнайбільшу проґресивність і переможність, доводячи це всіма можливими засобами - аж до зброї масового знищення.
Але чи такі вони вже насправді супротивники й аптагоністи - оті "ізми"? По суті мова йде лише про різне, до того ж сектантське, тлумачення такого вузько-економічного суспільного інституту як власність. Одні наголошують на приватному чинникові в функціонуванні інституту власности, інші - на державному. В той час як людське суспільство, виходячи з його складної багатоярусної структури, з рівною силою потребує всіх видів і форм власности, тобто суспільної, індивідуальної і державної водночас. Бо тільки так може бути забезпечено балянс між суспільною відповідальністю і приватним інтересом.
А дух людський, і тим більше - Божий, є понад всіма цими формами і лише накладає певні зобов'язання на власника, так, ніби той є не власником насправді, а лише орендарем. Адже справжній власник як видимого, так і невидимого світу є лише один - його Творець.
Людині важко, надзвичайно важко осягнути глибинні причини змін фундаментальних основ розвитку суспільства, зміни віх чи історичних епох. Марксистське вчення, що взяло на себе ролю усезагального інструментарію й тлумача, радше виявилося звичайною підробкою, поверховим "псевдо". Воно було продуктом модерністської епохи, епохи індустріялізації, масового, часто конвайєрного виробництва, трагічного відчуження людини від засобів та результатів праці, епохи загальної уніфікації та оречевлення всіх аспектів людського буття. Хіба могло це "матеріялістичне вчення" вийти за межі епохи, що його породила? Питання риторичне!
Але від середини минулого століття починають з'являтися спочатку слабкі, потім все більш потужні ознаки того, що модерністська технократично-економікоцентрична доба починає близитися до свого кінця, поступово вичерпуючи внутрішній потенціял. Ці тенденції фіксуються з різною мірою очевидности провідними мислителями сучасности - соціяльними філософами, культурологами, політологами, соціологами, футурологами. Серед імен першої величини назвемо Торстона Веблена, Льюіса Мемфорда, Герберта Маркузе, Еріха Фрома, Данієля Бела, Ольвіна Тофлера і, звичайно ж, Пітіріма Сорокіна й Вольфганґа Крауза. Ці люди змогли побачити приховані від заклопотаного буденними проблемами загалу ознаки нового, змогли почути глибинні тектонічні зсуви суспільного життя. Своїми працями вони провіщають скорий кінець знайомого індустріяльно-економікоцентричного світу й початок незнайомого, але передбачуваного в загальних рисах майбутнього.
Технократичний економікоцентризм вичерпує свій ресурс навіть не тому, що вичерпується його сировинна та екологічна база (насьогодні США з населенням близько 5% населення плянети "забезпечують" біля 40% промислового забруднення світової екосистеми). Вичерпується сама система стимулів для подальшого розвитку означеним шляхом.
 
 

"Країна в каламутній воді" - так називалася нещодавня стаття в паризькій газеті "Фіґаро" про сучасний стан України, уривки з якої пропонуємо читачам.
Прем'єр-міністр цієї країни, що знаходиться в надзвичайно скрутному становищі, прибув сьогодні до Парижу. Перманентна політична криза, економіка підірвана корупцією - валовий національний продукт скоротився удвічі за 10 років, зниження прав людини, незавершені реформи, гучні скандали. Україна розтринькала всі шанси, які дала цій країні незалежність 1992. Вона має поганий імідж нестабільної території, де процвітає мафія і незаконна торгівля зброєю.
Три ворогуючі олігархічні клани, які часто представляють російські інтереси, захопили економіку країни. Вони визначають парляментське життя і тримають основні засоби масової інформації.
Але хороший тактик, президент Леонід Кучма, який з 1994 перебуває при владі, зволікає з визначенням свого наступника перед президентськими виборами, заплянованими на наступний рік. Керівник країни не втрачає надії провести конституційну реформу, яка дозволила б йому залишитися на своїй посаді до 2007.
Дуже розрізнена опозиція намагається викривати ці удавані реформи, свавілля можновладців і спроби юридичного переслідування провідників опозиції...
За таких умов европейці дуже стримані в бажанні бачити Україну серед країн Европейського Союзу.
Росія залишається відчутною силою у грі стримання балянсу, традиційній для України. Стомлена більш ніж 350-річною опікою, вона все ж залишається під економічною владою більшого сусіда. Ця тенденція посилилася після справи Ґонґадзе.
В 2000 президент Кучма, надто ослаблений, судорожно шукав підтримки у російських фінансово-політичних груп, відкриваючи їм всі двері держави. На початку травня, відвідуючи Ялту, Владімір Путін накреслив своєму колезі перспективу "Великої Европи", яка об'єднає ЕС та СНД. Стурбована власними прероґативами (а саме вступу до COT), Україна прийняла ці умови.
 

...Через важке економічне становище Президент вирішив наприкінці 1999 року довірити вихід із кризи новому прем'єр-міністру Вікторові Ющенкові, який погодився очолити уряд за умови, що віце-прем'єром з паливно-енерґетичного комплексу буде Юлія Тимошенко. Результати роботи нового уряду були вражаючі. Змінивши умови роботи на енергоринку, заборонивши бартер, уряд домігся такого успішного наповнення бюджету, що в 2000 році дохідна частина перевищила витратну. Немов за помахом чарівної палички, стали зникати борги бюджету в сфері зарплат і пенсій, пенсії було збільшено, зменшилася сума зовнішнього боргу, економічне зростання країни стало одним з найбільш динамічних у Східній Европі. Проте, оскільки уряд позбавив багатьох олігархів мільярдного тіньового прибутку, олігархічні фракції в парляменті і підконтрольні їм ЗМІ (що включають всі загальнонаціональні телевізійні канали) розгорнули проти Ющенка і Тимошенко справжню війну, яка завершилася порушенням кримінальної справи і позбавленням волі спочатку чоловіка і компаньйона Тимошенко, а потім і її самої. 26 квітня 2001 року був відправлений у відставку і Ющенко, який прагнув спиратися не на особисті зв'язки, а на професійні якості, і утверджував моральність в політиці.
Які ж зміни можна спостерігати в сфері прав людини в світлі цих тенденцій? Звісно, зменшити адміністративний тиск при пріоритетах, що зберігаються, було неможливо. Також не можна було вирішити проблему бідности за такий короткий період. І тим не менш, рівень доходів українців хоч і дуже повільно, але зростав. Межа бідности на першу половину 2000 року була встановлена в розмірі 90.7 грн., на друге півріччя - 118.3 грн., на 2001 рік -153 грн. За даними Міністерства праці і соціяльної політики, на початок 2002 року не менше 25% населення мали прибуток нижчий за межу бідности, при цьому доход половини з них складав не більше 120 грн. Після відставки Ющенка наповнюваність бюджету різко погіршилася.
У 2001 році було створено умови для гуманізації кримінально-правової політики. У зв'язку з закінченням 28 червня 2001 року дії Перехідних положень до Конституції змінився порядок арешту й утримання під вартою. Тепер рішення про обрання запобіжного заходу приймає суд у присутності обвинувачуваного в скоєнні злочину і його адвоката, і це відразу істотно зменшило число рішень про взяття обвинувачуваного під варту. На жаль, терміни утримання під вартою так і не були зменшені.
Відбулися деякі зміни на краще в проблемі запобігання катувань. У грудні 2000 року смертна кара була визнана Конституційним судом такою, що суперечить Конституції, замість неї було введене довічне ув'язнення. Катування в новому Кримінальному кодексі України визначено як окремий склад злочину. Установи виконання покарань стали трохи більш відкритими. Завдяки принциповій позиції Міністерства оборони і Головної військової прокуратури, розширенню їх співробітництва з правозахисними організаціями стало менше випадків прояву "дідівщини" в армії. Зусиллями правозахисних організацій проблема катувань і жорстокого поводження стала привертати значно більшу увагу засобів масової інформації. У той же час не можна не бачити, що повідомлення про катування в Україні під час дізнання і попереднього слідства надходять так само часто, а дії міліції так само жорстокі. Як і раніше, відсутня система незалежного розслідування скарг на жорстокі дії працівників органів внутрішніх справ, домогтися ж порушення кримінальної справи прокуратурою вкрай важко. Судовий контроль за діяльністю правоохоронних органів годі визнати ефективним.
Можна сподіватися, що із введенням у дію нового Кримінального кодексу протягом декількох років система виконання покарань трохи розвантажиться: по-перше, пом'якшені санкції по багатьох статтях КК (за винятком злочинів проти життя і здоров'я особистости, її волі, чести і гідности), а по-друге, значно розширений перелік покарань, що не передбачають позбавлення волі. Відповідно повинна змінитися судова практика. У 2001 році на 40% збільшилося фінансування УВП і СІЗО. Зменшилася смертність з 13.4 осіб на тисячу ув'язнених у 1999 році до 7,8 осіб на тисячу ув'язнених у 2001 році.
Почалася довгоочікувана судова реформа, прийнято новий закон про судоустрій. Судова система приведена до клясичної европейської триланкової системи: місцеві, апеляційні і касаційні суди. Готується введення суду присяжних. Люди стали набагато частіше звертатися до суду. За 10 років число цивільних позовів збільшилася більш ніж у 2.5 рази, при цьому кількість скарг на неправомірні дії (або бездіяльність) органів державної влади і посадових осіб виросла в 30 разів і досягла майже 30 000 у 2000 році, останні два роки зростання було особливо швидким.
Усе більш явно суди прагнуть бути незалежними. Було прийнято чимало рішень у резонансних справах, що йдуть врозріз з побажаннями виконавчої влади. Про залежність судів від виконавчої влади і факти її втручання в їх діяльність неодноразово говорили голова Верховного Суду Віталій Бойко, його заступники і судді Верховного Суду. Про істинне ставлення виконавчої влади до судової говорять і такі цифри: для реконструкції майдану Незалежности в Києві до 10-річчя Незалежности України і встановлення колони було виділено на три місяці 52,4 млн. гривень, а на реконструкцію і ремонт усіх будинків судів у країні - 40 млн. гривень на чотири роки. Як кажуть, коментарі зайві. Оплата праці суддів також залишає бажати набагато кращого.
Розширилося коло свобод слова і друку. Відкриття у 2000 році чималої (для України) кількости новинних сайтів, таких, як korrespondent.net, pro_ua, UKROP, FORUM, "Українська правда" та інших значно пожвавило інформаційний простір України. Мережеві видання відтягнули чимал досвідчених журналістів із друкованих ЗМІ. Багато-які випробувані владою засоби контролю тут не працюють. Проте говорити про істотне розширення свободи ЗМІ, на мій погляд, не можна. Незалежної журналістики в країні, як і раніше, практично не існує, журналісти все так само змушені знаходитися в межах, обумовлених власниками ЗМІ. До успіхів (вони досягнуті багато в чому завдяки зусиллям правозахисних організацій) варто віднести вилучення наклепу й образи з нового Кримінального кодексу і прийняття 25 травня 2001 року Пленумом Верховного Суду України проґресивної постанови "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди", у якому Верховний Суд наполегливо рекомендує судам застосовувати Европейську конвенцію захисту прав людини й основних свобод. У 2000-2001 роках було більше 10 прецедентів застосування 10 статті Конвенції судами України у справах за позовами проти ЗМІ, де відмова в позові арґументувалася рішеннями Европейського суду з прав людини. У цілому можна сказати, що позови до журналістів про захист чести й гідности стали набагато частіше вирішуватися на їх користь, якщо журналісти були сумлінні. Так, наприклад, усі відомі мені позови проти журналістів про захист чести й гідности, подані генералами МВС у 2000-2001 роках, були ними програні.
Трохи кращою також стала ситуація з доступом до інформації про діяльність органів влади: у 2000 році у всіх органів виконавчої влади з'явилися власні сайти - це ще один позитив уряду Ющенка, з'явився також доступ до законопроєктів, розміщених на сайті інституту законодавства Верховної Ради. На настійливу вимогу правозахисних організацій у березні 2001 року Службою безпеки України був розсекречений "Звід відомостей, що становлять державну таємницю", а у березні 2002 року - "Правила тимчасового розпорядку в установах виконання покарань". Їх розсекретив Державний Департамент із питань виконання покарань. У цілому доступ до інформації, що перебуває у розпорядженні державних органів, залишається серйозною проблемою.
Описані покращення в сфері прав людини аж ніяк не означають істотноу зміну ситуації. Правозахисні організації і суспільство в цілому ще слабкі, а влада сильна і має намір, як і раніше, тримати під контролем геть усе. Це добре продемонстрували парляментські вибори 2002 року. Задіявши всі ресурси і програвши проте з тріском вибори, партія влади зуміла за рахунок залякування, шантажу, підкупу створити найбільшу фракцію в парляменті і вкрала перемогу у бльоку "Наша Україна", очолюваного Віктором Ющенком. І все-таки, хоч і зберігається небезпека сповзання країни до тоталітаризму, є, на мій погляд, і підстави для обережного оптимізму. Майбутнє цілком залежить від того, наскільки сильнішим буде громадянське суспільство. І ще від розуміння українськими політиками того, що політичний режим, який порушує права людини все більше і більше, рано чи пізно приречений на поразку.
 
 

Як спалах темної зірки, що раптово осяяв пекельним полум'ям все, що до цього ховалося в її тіні, став викличний потиск рук митрополита Сабодана - предстоятеля Української Православної Церкви Московського Патріярхату і головного комуніста України Петра Симоненка вручив лідерові КПУ від імені Церкви орден рівноапостольного князя Володимира за "заслуги перед Православною Церквою, українським народом і державою".
Після оторопіння і сорому, що огортають тебе від ознайомлення з такою подією, починаєш осмислювати причини екстравагантної поведінки владики, невтішно розмірковуючи над тим, що відштовхнуло митрополита до публічного приниження власної Церкви, безсоромного та безоглядного гвалтування релігійної свідомости віруючих. І, власне, тут неважливо, хто дав йому таке розпорядження - чи безпосередньо якийсь високопоставлений кремлівський "мудрець", чи він же, але опосередковано через московського патріярха; також неважливо, як сам Володимир Сабодан переживав цю зневагу, чи згадував він Симоненкові при врученні ордена про мільйони закатованих комуністами православних християн, чи було йому спокійно та байдуже. Важливо інше: ієрархія Російської Православної Церкви не тільки не бажає каятися в тяжкому гріхові сергіянської єресі - узаконений совєтською традицією співпраці церковних кліриків із атеїстичними силами, але навіть навпаки, намагається її реанімувати та нав'язати сучасній православній спільноті України.
Кремлівські "мудреці" штовхають своїх церковних "шістьорок" на такі відверто дискредитаційні дії, очевидно, цілком свідомо, вкотре знехтувавши інтересами Російської Православної Церкви заради примарного інтересу відродження імперії. Перед президентськими виборами в Україні їм необхідно згуртувати проросійські сили в одну купу - навіть ціною дискредитації РПЦ, щоб спільними зусиллями вони не дали прийти до влади в нашій державі патріотично налаштованого кандидата.
Як іронічно коментує кореспондент газети "Сегодня" (24 червня 2003р.), "нагорода Петра Симоненка може свідчити про дві речі: лідер комуністів, напевне, став православним віруючим (інакше хто б став вручати орден атеїстові?), а Церква в компартії визнала ідеологічного союзника і де факто готова до співпраці з комуністами". Для підсилення парадоксальности ситуації автор статті (Ярослав Коцюба) розгадує цитати комуністичних клясиків: "Релігія буде щезати у тій мірі, в якій буде розвиватися соціялізм" (Карл Маркс). І далі логічно випливає наступний висновок: "Ми мусимо боротися з релігією...".
Автор вказує, що на офіційному сайті УПЦ МП надруковано статтю П. Симоненка під блюзнірською назвою "Хрестовий похід проти України". "Цікаво, що згідно з думкою лідера комуністів, у КПУ і православних є також спільний ворог. Він вважає, що головну загрозу для духовної єдности українських громадян "становить столітній історичний опонент православ'я - католицизм"". Ось так, просто і дохідливо, комуніст вказує: ворогом віруючої людини є не войовничий безбожник, а віруючий християнин Західньої Европи, бо ненавидячи католика, ти починаєш ненавидіти все Західнє і розвертаєш голову назад до Росії.
Зрозуміло, що для таких союзників неприйнятні слова Вселенського православного патріярха Варфоломея І, що "папа Іван Павло ІІ є моральним і релігійним лідером не лише католиків, але всіх людей доброї волі - завдяки своїй глибокій вірі й переконанню в тому, що необхідно жити і вірити для того, щоб інші люди бачили правду, розуміли справедливість, прагнули до миру... Бути таким прикладом - це дійсно важлива місія". Неприйнятним для цих союзників буде і заклик вселенського патріярха до встановлення міжконфесійного і будь-якого іншого миру: "Оплакуючи загибель людей і руйнування в цілому світі, ми не можемо відмовлятися від спільних зусиль в пошуках єдности" ("День", 8 липня 2003 р.).
Безсумнівно, що апостольська православна свідомість і сергіянсько-комуністичне світобачення - це два різних світи, в основі одного Христове Євангеліє, в основі іншого - марксистсько-ленінська паранойя.

До архіву газети

На першу сторінку