Інтерв'ю 1962 р. в журналі "Українське православне слово" з архиєпископом (пізніше - Патріярхом УАПЦ) Мстиславом привернуло увагу редакції "НВ" (і сподіваємось, приверне увагу наших читачів) не лише оповіддю про події з історії УАПЦ у 1941-45 рр., у яких владика Мстислав був безпосереднім і одним з провідних учасників, а й глибоким розглядом проблем Православної Церкви, зокрема УАПЦ, в сучасному світі.

- Дня 14 травня ц.р. сповниться 20 літ Вашого єпископського служіння. Який з періодів цього часу Ви, владико, вважаєте за найбільш Вам дорогий?
- За такий вважаю час 1941-1943 р., коли в Україні, з волі Божого Провидіння, стихійно відродилась Українська Автокефальна Православна Церква. Хоч створені тоді організаційні форми життя УАПЦ сьогодні знову зруйновані московським окупантом, проте факт стихійного відродження нашої Церкви в умовах рівно ж жорстокої німецької окупації України став джерелом її дальшого існування і постійного тепер зросту поза Батьківщиною, у вільному світі.
- Яка була Ваша участь в церковних подіях 1941-1943 рр?
- Тягар відповідальности за покликання мене до єпископського служіння взяв на себе теперішній Митрополит Н и к а н о р, у травні 1942 р. єпископ Чигиринський і адміністратор УАП Церкви в Україні, з осідком у Київі. Його вважаю за свого духовного батька. Він обрав мене на свого вікарія-помічника. Під його керівництвом і в співпраці з ним я здобув необхідний досвід. З його доручення, в 1942 р. я об'їхав з благовістям майже всю Лівобережну Україну і частину Правобережної. Мої спостереження і донесення давали владиці Никанорові потрібні йому, як адміністраторові Церкви, дані для організаційного охоплення стихійного руху до відродження зліквідованої большевиками Української Автокефальної Православної Церкви, руху, що охопив тоді всю Україну.
Хоч обставини, в яких довелося жити і працювати під час німецької окупації України, з кожним місяцем тієї окупації все більше й більше нагадували обставини попередньої московсько-комуністичної, проте ентузіязм, з яким вірні відбудовували життя Рідної Церкви, зокрема ж їхні жертви з життя й крови для тієї Церкви, були чинником, який викликав у кожного, а втім і у нас, єпископів, потребу якнайбільш творчого зусилля. Тому роки 1942-1943 мого єпископського служіння вважаю для себе найдорожчими, а для нашої Церкви, щодо моєї в Ній праці, може й найбільш корисними.
- В 1942 р. Ви, владико, відвідали Харків та тоді ж приєднали до УАП Церкви Митрополита Феофіла Булдовського, який перебув большевицькі часи і в 1941 р. очолив церковне життя на Слобожанщині. Як до цього приєднання дійшло?
- Говорити, що я сам приєднав владику Феофіла до нашої Церкви, - не маю права. По-перше, децидуючим у рішенні владики був його український патріотизм та його довголітня активна участь в українськім організованім житті Полтави, початки якої треба позначити ще роками 1900-1902. Велику заслугу в приспішенні рішення владики Феофіла треба признати покійному голові Всеукраїнської Церковної Ради (в 1925-1927) о. протодияконові В. Потієнкові, який в 1942 р. був членом Церковного управління в Харкові. На мою долю припало тоді лише поінформувати Митрополита Феофіла про вже довершену проводом УАП Церкви широку організаційну працю на західніх і центральних землях України. Думаю, що найбільш децидуючим для рішення Владики приєднатись до УАП Церкви був поданий мною йому факт існування вже тоді Собору Єпископів УАП Церкви,що був покликаний до життя згідно з канонами Вселенської Православної Церкви та порозумінню і за згодою Вл. Митрополита Діонисія, який, на основі Томоса Вселенської Патріярхії з 1924 р., був тоді духовним зверхником і первоієрархом православних українців на західніх землях України. Безперечно, великий вплив на мої з владикою Феофілом розмови мало й те, що владика був довголітнім приятелем моїх родичів та тим священиком, що мене охрестив.
- Ви, владико, були учасником підписання т. зв. Почаївського Акту 1942 р., який мав зліквідувати тодішній церковний розкол в Україні й довести всіх до об'єднання в одній Українській Автокефальній Православній Церкві. Як до цього акту дійшло і чому він не був здійснений?
- При кінці вересня 1942 р. зібрався в Луцьку на Волині Собор Єпископів УАПЦ, який фактично був тайним, бо відбуття Собору німці заборонили, їхня заборона прийшла тоді, коли більшість єпископів була вже у Луцьку. Це дало змогу відбути тайні наради, які ствердили, що трагедією тогочасного церковного життя в Україні є наявність штучно створеної і німцями фаворизованої т. зв. "Автономної Православної Церкви в Україні", яку очолював Митрополит Олексій Громадський. Щоб ліквідувати існуюче на церковних верхах роз'єднання, Собор делеґував до владики Олексія в Почаїв владику Никанора й мене.
Автором Почаївського Акту треба вважати владику Никанора, який зумів переконати владику Олексія у відсутності будь-яких канонічних перешкод до об'єднання всіх в одній УАП Церкві. На мою долю припало лише служити фактами з церковного життя в Україні, які переконували, що український народ осуджує роз'єднання на церковних верхах та прагне мати тільки одну Українську Автокефальну Православну Церкву.
Очевидно, - головним винуватцем, що перешкодив здійсненню Почаївського Акту, була німецька адміністрація на чолі з райхско-місаром України Е. Кохом. Зчерги велику вину за уневажнення цього акту несе покійний Митрополит Олексій, м. ін. людина дуже хитка в своїх переконаннях і рішеннях, який, на вимогу німців, відкликав свій підпис на тім акті. На цей жалюгідний крок вл. Олексій рішився ще й під пресією своїх єпископів, які перед тим визнали над собою зверхність Московського Патріярха і в більшості складалися з москалів, або малоросів. Хоч німці й були в стані війни з Москвою, проте саме цих єпископів фаворизувала німецька адміністрація, серед якої було чимало визначних совєтських аґентів, що пильно працювали над тим, аби не допустити до будь-яких самостійних проявів у цілому українському національному житті, а втім, зокрема, і в церковному.
- Як дійшло до продовження існування УАП Церкви на еміґрації в Европі, як окремого і самостійного церковного організму?
- Сталося це не одразу, бо серед єпископів існували на цю справу різні погляди. Остаточно потребу існування і на еміґрації УАПЦ ствердив Собор Єпископів, який відбувся 1946 року в м. Есслінґен у Німеччині. За скликання цього Собору треба бути повіки вдячними покійному вл. Митрополитові Полікарпові, який мусив перебороти багато труднощів і перешкод, щоб той Собор відбувся. В цьому ділі я усердно помагав владиці Полікарпові.
Цей Собор уважаю за історичний, хоч і не всі єпископи взяли в ньому участь. Та згодом і решта єпископів визнала постанови того Собору, і цим було створено міцні фундаменти під існування УАП Церкви у вільному світі. Від того Собору минуло вже понад 15 років, і, як бачимо, Українська Православна Церква сьогодні існує й постійно зростає в усіх вільних країнах українського розселення в світі. Цей факт, моя думка, доведе, і вже остаточно, до відродження нашої Церкви в Україні.
- Які інші події в житті нашої Церкви, що відбулися протягом останніх років, Ви, владико, вважаєте за важні для неї?
- Найперше - Собор Поєднання 1950 р. в США, який довів до об'єднання в тій країні більшости українських православних парафій і духовенства і цим зібрав розпорошені досі сили та скерував їх в одному напрямку, що й довело до того, що протягом останніх 11-12 років Українська Православна Церква в США зросла більш ніж подвійно числом парафій і священиків. Заслугою нашої Церкви в США є й те, що вона не замкнулася в кругу лише своїх потреб, а віддала багато труду і засобів на об'єднання всіх православних українців у вільному світі.
Другою зчерги важною подією вважаю Конференцію представників ієрархії, духовенства і церковних управлінь трьох існуючих сьогодні у вільному світі українських православних митрополій, яка відбулася в квітні-травні 1960 р. в м. Вінніпеґ в Канаді і яка довела до об'єднання тих митрополій в одній Українській Православній Церкві поза Батьківщиною. Ця конференція частково здійснила задушевне бажання всіх православних українців - бути в мурах тільки однієї Української Православної Церкви та мати тільки один авторитетний і на канонічних засадах Вселенської Православної Церкви існуючий свій Духовний Провід.
- Які найважніші і найближчі цілі стоять, на Вашу думку, перед об'-єднаною Українською Православною Церквою?
- Найперше, - здійснювати те об'єднання не тільки в слові, але й в чині та реалізувати його на всіх відтинках нашого церковного життя. По-друге, - турботами про потреби об'єднаної Церкви треба обтяжити не тільки церковні верхи трьох наших митрополій, але й широкий загал вірних та рядове духовенство, які повинні виявити найбільшу увагу загальним для цілої Церкви справам і потребам.
За найбільш життєву на сьогодні справу вважаю будову на терені Манітобського університету в Канаді нового будинку для Колеґії Св. Андрея, при якій існує теологічний відділ, єдина сьогодні в світі українська духовна православна школа для підготовки й виховання кандидатів на священиків, потребу в яких наша Церква постійно і дуже сильно відчуває. Потребі підготовки нових кадрів священиків, високоосвічених і належно до пастирського служіння налаштованих, всі ми повинні віддати найбільше уваги, праці й матеріяльних засобів, бо лише і виключно наявність таких священичих кадрів у нашій Церкві буде децидувати про її будучність. Без таких кадрів ми, в найкращому разі, будемо стояти на місці. Наші ж обов'язки перед цілим християнським світом взагалі, а перед українським народом зокрема,  вимагають від нас постійного росту, зміцнення й духовного збагачення, що ми можемо мати тільки тоді, коли наше духовенство буде вистарчальне в числі і, що головне, високоосвічене, патріотичне і самовіддане в праці.
- Які інші важні обов'язки стоять перед Проводом нашої Церкви?
- Думаю, що до важних обов'язків треба в першу чергу зарахувати конечність - уважно слідкувати за всіма тими процесами, що тепер у світі відбуваються, пізнавати ті процеси і мати на них ясний погляд та допомагати своїм вірним мати на ті процеси такий самий ясний і їм зрозумілий погляд. Вважаю, що теперішні соціяльні проблеми повинні бути предметом спеціяльної уваги Проводу Церкви, бо без належного розуміння тих проблем і процесів, що скеровані на їх розв'язання, годі бути корисним учасником розв'язання інших проблем, що турбують християнську частину світу. Для прикладу, ми не можемо бути байдужими до такого нового соціяльного явища, як т. зв. "народний капіталізм", реальний уже сьогодні рух, який робить власниками дочасних дібр широкі трудові маси, через що стає найбільш небезпечним т. зв. "державному капіталізмові", або "капіталізмові клік", клясичною формою якого користає сьогодні комуністична держава, яка всі дочасні добра віддає під контролю добраної нею кліки, а решту, щонайменше 95% своїх підневільних ставить у стан жебрака і невільника.
Очевидно, існують сьогодні й інші соціяльні проблеми, одна з другою тісно пов'язані, як забезпечення на старість, лікарська обслуга, опіка над родиною, виховання дітей і т. п. На всі ці проблеми Провід Церкви повинен мати свій уважно передуманий і ясний погляд, про який мають знати і вірні Церкви. Без такого погляду нам трудно буде впливати на будучий уклад життя найнижчої комірки людського суспільства - родини, бо без знання проблем, що ними сьогодні живе родина, трудно буде Церкві дійти до тієї родини й скерувати її життя на шлях християнських засад, етики й моралі. А від укладу життя родини, як відомо, залежить уклад життя не тільки окремої держави, але й цілого людства.
Реасумуючи, скажу, що теперішній світ приспішено шукає нових форм життя, а до того шукає таких форм, щоб у них людина лишилась людиною, себто найближчим Богові сотворінням, єдиним Богом одухотвореним. Це стосується і християнської частини світу, яка так само відчуває потребу не тільки нових форм, але й оновленого змісту. Цього, зокрема, владно вимагає зростаючий все наступ на християнство згуртованого й керованого червоною Москвою атеїзму і комунізму, що прагнуть дощенту зруйнувати старий уклад життя, який, треба признати, не був і ще не є аж такий досконалий.
Відбити цей наступ і перемогти найбільшого ворога Церкви Христової - комунізм - християнство зможе тільки тоді, коли провідники Церкви Христової приберуть штучно їхніми попередниками побудовані плоти й перегородки в самій Церкві Христовій і доведуть до найбільш можливого об'єднання її вірних у житті, а сама Церква позбудеться ролі контролера лише і тільки формального ісповідування вірними засад християнського віровизнання та включить себе, як активного учасника, в процес творення нових форм життя і то на всіх його відтинках.

Від 18 до 20 квітня відбулася в Ялті, в Криму, чергова зустріч представників Патріярхату Константинопольського, Патріярхату Московського, Української Право-славної Церкви в США та уряду України. Представником Церкви, як і Константинопольського Патріярхату, був Високопреосвященний Архиєпископ Всеволод, правлячий архиєрей Західньої епархії УПЦ в США.
Ця серія дискусійних зустрічей триватиме в передбаченому майбутньому і поступово включить усі православні юрисдикції України у процес, що приведе до повної канонічної реґуляризації єдиної святої Української Православної Церкви в Україні.
Після закінчення зустрічі в Ялті, на прохання представників уряду України, Високопреосвященний Владика Всеволод зустрівся окремо з Митрополитом УАПЦ Мефодієм та Митрополитом УПЦ МП Володимиром Сабоданом. Під час цих зустрічей Його Високопреосвященство заохочував єрархів в Україні докласти всіх зусиль до осягнення спільного розуміння майбутнього Церкви в Україні. Зустріч з представниками УПЦ КП не відбулася з огляду на неґативні рішення і дії цієї юрисдикції, що мають вплив на життя Української Православної Церкви в США*.
*Йдеться про висвячення у Флориді єпископа УПЦ КП.

Обіжник Консисторії УПЦ в США, травень, 2002 р.

Найбільшою тривогою початку ХХІ століття є симптоми продовження силових методів, узаконених комунізмом і нацизмом. Цілковита відсутність самоусвідомлення і покаяння!
В посткомуністичних країнах гра в прискорену демократизацію вже згортається. Зовнішні атрибути демократії використовуються для маскування нових методів обману і пограбування народу. Український спектакль з виборами, які закінчилися перемогою влади, що потерпіла поразку на виборах - це демонстрація нових злоякісних утворень і нових форм насильства.
Десять років світ мав нагоду спостерігати, що таке комуніст, вільний від страху перед своєю партією і пущений безкарно в стихію вільного ринку. Світ побачив "президентів", які створювали корумповану мафію і називали це державотворенням. Захід змушений був ловити "прем'єрів" і всяких високих чиновників, що втікали зі своєї країни з украденими мільйонами.
Світ був вражений масовою втечею на Захід вчорашніх "будівників комунізму" - тепер в ролі заробітчан і повій.
Найбільше лякає те, що світ за тими видовищами не помічає нової хвилі наступу на саму сутність людини, на правду і закон, на позитивні людські вартості, що складають фундамент нашої культури. Це наступ безідейного цинізму.
Те, що Росія йде своєю старою "окремо взятою" дорогою, всі бачать. Те, що вона марить минулим і співає стару пісню "союз нерушимый республик свободных" - усі чують.
А от пісні Хом'якова:
Черным-черна неправдой черной,
Пятою рабства клеймлена
- тієї гіркої пісні недочували, аж поки не вдарив грім 1917 року.
На жаль, вона стала пророчою в ХХ столітті, коли принцип насильства, рабства і чорної неправди було покладено в основу державної полі-тики. Усі гіркі слова замінено солодкими: правда - "червона", свобода - "трудитись", право - "класове".
Величезний запас матеріяльних і людських ресурсів тоді забезпечував тоталітарний експеримент бортьби проти Бога, проти людини, проти природи.
Безсоромне самохвальство, безпрецедентний обман і жорстоке беззаконня дало примарний успіх і - блискучий крах!
Інтеліґенцію знищено, щоб не було кому усвідомлювати. Совість Росії загнано в підпілля. А "чорна неправда" після падіння встала і нахабно посміхнулася очицями Жириновських, Лужкових, Сєлєзньових.
А тим часом багатства природи і "людський капітал" промотано: нині навіть важко повірити, що ще недавно мільйони людей віком 25-50 років кидано в лаґері "на переробку". Стратегічні ігри в "міровой пожар" погасли. А моральний капітал - його Жириновські не цінували і не цінують.
Тим часом то капітал ХХІ століття. Світ інтеґрується і виробляє для цього морально-правове поле. Не може співіснувати країна, яка перед світом визнала і оплатила своє 12-літнє банкрутство, з країною, яка по суті не визнала своїх злочинів, не визнала свого державного тероризму після краху і нечуваних згарищ від "світового пожару". Не може одна країна оплачувати остарбайтерів за дворічні примусові роботи, тоді як країна - засновниця концлаґерів - навіть не вибачається перед 25-літніми політкаторжанами.
Можна зрозуміти страх Росії перед прецедентом визволення Ічкерії. Але за геноцид все ж таки доведеться платити десятикратно.
"Неправда чорна" вже не може стати "мовою міжнародного пролетаріяту" і "проґресу".
Нинішня домовленість команд Росії і України про перегляд висвітлення історії України увійде в серію понурих історичних анекдотів.
Школу обману ми проходили понад 70 років. Путінська школа теж мала першу назву "чека" - "чрезвичайная комісія". Усе починалося зі створення комісій. Але не треба плутати політичних "комісій" з "конференціями для вивчення".
Громадськість України стривожена не самим створенням "комісії по узгодженню", а тим, хто її створює. Ті люди не розплачувалися за Правду і не знають її ціни.
Чому ця комісія вже від початку вдається до виправдовувань?
Чому голова цієї комісії В. Семиноженко клянеться, що "не буде узгоджувань"?
Чому той же В. Семиноженко чи заступник державного секретаря міністерства освіти Г. Науменко перед радіослухачами "Свободи" викручується, замість чесно визнати загальновідомий факт, що пропонує "комісію" російська сторона?
Зрештою, чому національне радіо уникає цієї теми, хоча могло б подати для відома громадян перелік аналогічних "пропозицій" Росії ще від часів Петра І і Катерини ІІ - "дабы никакой розни не было"?
Чому б перед створенням комісії не провести попередньої розвідки:
Україна: критичний перегляд історичних схем совєтської історіографії після розпаду СССР;
Росія: перегляд імперських схем "російської історії".
Чому національне радіо і телебачення не зачіпає питання про "святкування Переяславської Ради" - з участю свідків? Адже живі ще орденоносні прокурори і слідчі можуть підтвердити, що під час суду над українською інтеліґенцією 1972 р. до списку кримінальних звинувачень відносилися наклепницькі вигадки - і критичне ставлення до Переяславської Ради, і розмови про голод 1933-го і, звичайно ж, - оцінка Івана Мазепи, Симона Петлюри, Степана Бандери.
Що ж стосується репліки з російської сторони (В. Матвієнко) про історію, яка повинна ґрунтуватися на фактах, то тут усі ми згодні. Потрібне визнання фактів і чесна оцінка їх. Потрібен, також, доступ до фактів і документів, зокрема тих, що їх, за розповідями, повіз до Москви генерал КҐБ Галушко, таємно спорядивши спеціяльний ешелон в 1990 році.
Мабуть, господарі цієї інформації певні, що тепер факти є власністю Росії, а Україні буде передано (або продано) готовий коментар, передбачений ще Тарасом Шевченком:
А до того ж історію
Вашу вам розкажем
Може, з публікації фактів почати роботу узгоджувальної комісії? Зокрема зі статистики, скільки в СССР засуджено "злочинців", які сміли читати і давати іншим історію України, не узгоджену з цензурою, або навіть історію Михайла Грушевського, видану в СПБ російською мовою в 1904? Не відаючи про це, чиновник дивується, чому правда болить!
Росія визнала себе правонаступницею СССР. Хіба це не значить, що Кремль несе відповідальність за воєнну аґресію проти України, починаючи з розстрілів у Київі в 1918 р.
Кремлівські правителі були організаторами нечуваної в світі війни голодом - геноциду в Україні 1933 р. Це - факт, "засекречений" Сталіном, але науково досліджений на Заході, зокрема Американською конґресовою комісією. В "Жнивах скорботи" Роберта Конквеста, в книзі Нормана Дейвіса "Европа" це сформульовано чітко.
Якщо і тепер Кремль намагається триматися лінії Сталіна, то він може домогтися тільки міжнародної оцінки українського геноциду - поряд з єврейським і вірменським. І це буде справедливим акцентом на головному винуватцеві тотальної кризи людини в ХХ столітті.
Перефразовуючи відому приказку "злодій не той, хто краде, а той, хто переховує", можемо сказати сьогодні, в ХХІ ст.: ідейні злодії Сталін, Молотов, Каганович і т. п. в жертву "світовому пожару" приносили життя вибухової української нації, але приховують злочин хитрі маленькі люди, які думають, що успадковують від попередників тільки владу.
Подивіться на Німеччину, яка різко відмежувалася від теорії, практики і спадку ІІІ Райху, але почала сплачувати його борги!
Тільки така мова зрозуміла об'-єднаній Европі - витвору християнської цивілізації.
Політичні ігри на посткомуністичному просторі не є обов'язковими для решти світу. Але вони є повчальними, і саме тому б'ємо на сполох, щоб привернути увагу людей, які відчувають обов'язок і відповідальність за збереження людських вартостей і культивування їх у наших нащадках.
Навіть несподівані траґедії відбуваються все ж таки з участю людей, які мають свободу вибору. У найбільших нещастях винні не тільки ті, що переступають через закон і сумління, але й ті люди, котрі не виконали обов'язку: "злоначинаючих спини".

Від Українського Центру міжнародного ПЕН-клубу
Євген Сверстюк,
Іван ДЗЮБА,
Михайлина Коцюбинська,
Юрій Андрухович,
Валерій Шевчук

Люди в Україні живуть досі під враженням минулих виборів. Чи згуртуються добрі сили? Чи почнеться нарешті оздоровлення країни - чи триватиме й далі занепад?
Ще від жовтневого числа "НВ" (2001 р.) я відчув: газета виходить на той рівень християнської місії, коли слово не відірване, а пов'язане зі "злобою дня", з реаліями повсякденности. Оце, як на мене, і є справжня християнізація - коли схиляємо людей щоденне життя своє будувати у згоді з совістю.
Жодне покращення матеріяльних умов не може бути самоціллю. Приклад Заходу це аж надто підтверджує. Отже, влада та суспільство мають бути зорієнтовані передусім на духовний поступ та керуватися волею до справедливости.

Валентин БУЛАХ,
м. Чернігів

Про II світову війну
Серед галасу, ґвалту і крику, який триває вже більше 60-ти років, "за туманом нічого не видно". Нинішній постсовєтський режим продовжує старі ігри у "визволення". Але часом лунає слово, яке протвережує. Наприклад, Юрій Шевельов: "У ті перші місяці окупації мало було відомо про природу німецького режиму. Совєтська пропаґанда говорила про нього багато правди, але через те, що говорилося з цього джерела, віри не гідного - здавалося невірогідним, що на Заході міг народитися близнюк совєтської системи".
Нижче наводимо неголосне вдумливе слово москвича В'ячеслава Орлова - з його листа до російської газети "Независимая".
Багато десятиліть на запитання, як Гітлер міг напасти на Росію, маючи війну з Англією - адже неможливість для Німеччини війни на два фронти була воєнною аксіомою, - совєтські історики відповідали: Гітлер божевільний.
Тепер нарешті маємо пояснення цьому: Гітлер знав, що Сталін нападе у липні, і в нього був єдиний, хоча й непевний шанс порятунку - напасти в червні.
Чому армія по суті залишилася без керування, а мільйони солдатів потрапили в полон у перші ж дні війни? Совєтські історики відповідали - раптовість. Пояснення непереконливе, але іншого не було. Тепер є: Гітлер застав совєтську армію в ешелонах або щойно вивантажену і замасковану поблизу кордону без зброї, зв'язку, штабів, котрі ще тільки прибували. А плянів оборони армія не мала зовсім. Саме тому Гітлер кілька разів відкладав напад. Він уважно стежив за розгортанням совєтської армії і вибрав зручний момент для нападу.
Новим поколінням росіян не уникнути вивчення вже нової історії війни 1941-45 рр. без чорних дір і лжі. Покищо ж необхідність обговорення питань, які ставить Віктор Різун, викликає у офіційних російських істориків скажену лють. Однак правда про війну стане врешті відомою в Росії. Хочеться зауважити, з якою швидкістю цей процес відбувається: всього лиш 40 років - і Росія дізналася про число своїх втрат, минуло лише п'ятдесят - і дізналися про секретні протоколи й Хатинь, навіть розсекречено поіменні списки втрат у фінській війні (вони заважали применшувати втрати і тієї війни, тому були засекречені), минуло всього шістдесят - і ми почали дізнаватися, чому війна розпочалася саме так, як розпочалася.

На цю ж тему кілька фактів зі статті "Істерія навколо історії" Сергія Грабовського в газеті "Українське слово".

У британській пресі відсутнє замилування подвигами Червоної армії, бо саме змова Сталіна - Гітлера (відома як пакт Молотова - Рібентропа) відчинила двері цій війні. Без масових поставок стратегічної сировини з Совєтського Союзу Німеччина не протрималась б і півроку у війні з Великою Британією і Францією. Ба більше: після двох тижнів війни з Польщею з'ясувалося, що Вермахт і Люфтваффе витратили майже всі наявні запаси снарядів і бомб. Німецькі танки спинилися під Варшавою, Брестом, Модліном. І тоді у спину полякам ударила Червона армія...
28 жовтня 1939 року Совєтський Союз і Третій Райх підписали нову угоду - про кордон і дружбу. Номінальний глава уряду Молотов 31 жовтня 1939 року у виступі на сесії Верховної Ради СССР звинуватив "паліїв війни" Англію і Францію у тому, що вони тягнуть світ "до часів середньовіччя", закликаючи до війни проти гітлеризму. "Не тільки безглуздо, але й злочинно вести війну за "знищення гітлеризму", прикриту фальшивим прапором "боротьби за демократію". Німеччина одержала в Совєтському Заполяр'ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в марґанці, без якого неможливо виплавляти панцерну сталь, покривав Совєтський Союз (власне, Україна...). А ще ж збіжжя, нафта, алюміній і транзитом з Японії - каучук. Усе для Вермахту, усе для перемоги над "прогнилими буржуазними демократіями" (улюблений термін "Правди" й "Фолькішер Беобахтер"!). На початку вересня 1940 року Німеччина, здійснюючи масовані напади Люфтваффе на британські міста (пізніше це дістало назву "Битва за Англію"), отримала від Кремля близько 2000 авіабомб важкого калібру - від 500 кг до 1 тонни. Британська кінохроніка показала всьому світові совєтське маркування на осколку однієї з таких бомб, що влучила в королівський палац. Окрім всього, совєтські "рятівники людства" без допомоги з боку країн майбутніх Об'єднаних Націй припинили б опір максимум улітку 1942 року.
 

Документ про злочини проти України

У видавництві "Фортуна" в Австралії завершується праця над книгою "Злочин", яку підготував і впорядкував Петро Кардаш. Книга містить спогади, свідчення й розвідки 140 осіб з України та діяспори - в світі, де живуть українці.
Книга "Злочин" охоплює періоди, коли українські землі були під займанщиною поляків, румунів, мадярів та гітлерівської Німеччини в час Другої світової війни. Ґрунтовніше зупиняється на періоді поневолення України Росією як царською, так і комуністичною.
Мета книги - сказати собі і світові правду про трагічні сторінки української історії - до геноциду українського народу в 1933 р.
Кількість друкованих примірників книжки "Злочин" буде залежати від відгуку жертводавців. Зважаючи на теперішню ситуацію в Україні та фінансову спроможність населення, всі призначені в Україну книжки будуть надіслані безкоштовно. Книги одержать: книгозбірні, музеї, школи, інститути, університети, депутати Верховної Ради, члени Уряду та Президент України.
Про кількість книг в Україну прийме рішення Комітет.
Щодо поширення книги в діяспорі, то видавець заявляє, що всі особи й установи, які замовляють книгу, одержать її за оплатою.
Із зрозумілих причин правдиві публікації за кордоном не діставалися в Україну, тому українська спільнота, особливо молодь, і досі залишається недостатньо поінформованою у власній історії.
Цього року українство в цілому світі відзначає 70-ліття голодомору в Україні. Українці в діяспорі можуть посприяти тому, щоб опублікувати і поширити в Україні документальну книгу "Злочин". Появу книжки схвалюють всі крайові суспільно-громадські надбудови в діяспорі та Українська Всесвітня Координаційна рада в Київі. Всі жертводавці будуть вказані у виданій книзі.
Збором фондів на друк книги керує Комітет при СУОА для придбання фондів на видання книги "Злочин". Членами комітету є і представники крайової централі СУОА, Української Громади Вікторії та видавець-упорядник Петро Кардаш. Представниками Комітету в Чікаґо, США є п. Мирон Лущак, а в Торонто, Канада, п. Тетяна Романишин.

Грошові пожертви та замовлення просимо надсилати за адресою:

Fund Committee for Book ZLOCZYN
C/ Ukrainian House
P. O. Box 78
Essendon, Vic 3040 AUSTRALIA
Tel. (03) 9375 1781 Fax (03) 9326 1065

У Шидлівцях серед села,
Сосни зеленіють.
Стоїть церква немала,
Хрести золотії.

Тридцять років танцювали,
В ній кіно крутили.
Різні речі зберігали,
Після завалили.

Хто дивився на каміння,
На бур'ян з травою,
Набирався той терпіння,
Кивав головою.

Прийшла пора - і згадали
Всі люди за Бога.
Нову церкву збудували
Знизу від порога.

Стоїть церква білесенька,
Хрестами сіяє.
На нас, вірних православних,
День і ніч чекає.
Антон ПУШКАРЕНКО
с. Шидлівці,
Хмельниччина

Олександер МИРОНОВ
м. Константинівка на Донеччині
Хоча я багато років пишу духовні вірші, не раз чую: "Духовні вірші зараз нікому не потрібні, бо час змінився і людство також...". Мабуть це і так, але я міркую по-іншому: "Прийшов час збирати каміння". Це обов'язково буде в Україні, бо вона зазнала великих страждань і за це Бог її полюбляє. Я завжди так думав, тому і писав... Є у мене навіть Псалми...

Hа мотив Пророцтв

Розкочується біль в моїй душі -
Видіння часу жорстокого близько.
Та ви либонь не вірите словам...
Тоді погляньте у свої зерцала,
Де тільки морок, зло кишить...
То чи багато в нас лишилося від Бога?
Сумління, честь та доброта - це звук для вас
Пустий, як і обманна ця дорога...
Вже душі забруднили ви, брати,
Забули Бога і вклонилися мамоні,
Внесли у храм гидоту та сміття...
Дивіться - біль, журба, а ви смієтесь,
Потоки сліз, і ллється кров людська...
Ви казитеся втішно, але бійтесь ,
Не забариться гнів Господній.
Але хто бідний та до брата милосердний,
Хто світлу віру в серці має,
Хто вибрав лагідність метою існування,
Того Всевишній, знайте, збереже.

В державі, навіть у сім'ї,
Де "Я" сидить на троні,
Ідуть на знищення бої
Від віку й до сьогодні.
Дай, Господи, щоб наше "Я"
Із свого трону - злізло,
Де весь народ - одна сім'я,
Там оживе Вітчизна.

Сергій ТОПЧІЙ
м. Київ

Далі буде.
 

Перше, що довершив  Скрипник за перші ж  місяці  перебування на  посту наркома освіти, - це упорядкування українського правопису, який по затвердженні його раднаркомом набрав урядової чинности.
Ця ніби суто мовознавча справа в тодішніх умовах України набула національно-державного значення. Річ у тім, що українська мова, завдяки розвиткові українського письменства в 19-му віці (передусім завдяки Т. Шевченкові, П. Кулішеві, Марку Вовчку, І. Нечуєві-Левицькому, а далі Лесі Українці й М. Коцюбинському) та діяльности збирачів народної творчости етнографів (П. Чубинський, М. Номис та ін.), багата і лексикою, і на стилістичні засоби вислову, до революції розвивалася стихійно, бо в ситуації бездержавности не було такої авторитетної установи, яка покликана була б укладати й пильнувати обов'язкові для всіх норми літературної мови. Проекти правопису, що їх пропонували окремі особи (як П. Куліш, наприклад), були виявом їхньої приватної ініціятиви і могли бути прийняті, як кому до вподоби, але нікого не зобов'язували.

Окрім цієї нормативної сторони справи, була ще й загальнокультурна, уже з політичним зафарбленням. Ця справді багата мова існувала собі окремо в творах письменства і корпусах народної творчости. Але вже гірше було з мовою публіцистики, а й поготів не існувала ні наукова мова, ні мова державних актів.
І ту, що в письменстві, не конче знали, а тим більше не конче були свідомі потреби, базуючися на мові письменства і народній, виробляти мову господарсько-політичного і культурного життя ті люди, які прийшли до державного будівництва від 1917 року. Я маю на увазі не лише людей радянського часу, а й будівничих Української Народньої Республіки. Окрім поодиноких осіб, що мали справу з письменством (як Сергій Єфремов), переважна більшість їх була вихована в російській культурі. І для них часто перехід з російської на українську мову означав перекалькування з одного на інше. Вистачає познайомитися зі стилем документації часів УНР, щоб у цьому переконатися. Створювалася небезпека, як зазначали спостережливі мовознавці того часу, витворення такої мови (паралельно з тією справжньою, яка була в письменстві), яка, оптично бувши українською, духом своїм базувалася на російській і була б важка для сприймання не лише простому людові, а й (як висловилася Олена Курило) півінтеліґентові.
До речі буде сказати, що росіяни, навіть ті, яких щиро здивувало б обвинувачення їх у великодержавному шовінізмі, своїм імперським інстинктом відчувають небезпеку у виробленні повноцінної літературної української мови для всіх ділянок державного життя, з наукою, урядуванням і т. ін. включно. Ми згадували, що Константин Паустовський, сперечаючися з М. Рильським у цих питаннях, запевняв, що він любить українську мову, якою говорять "задорные молодицы" на базарі. Але його обурює українська наукова й публіцистична мова, яку він називає чомусь галицькою. І щойно росіянам удається погнобити українське національне відродження, як вони заходжуються навертати нашу мову на калькування російської. Це явище особливо виразне останніх років. Євген Сверстюк влучно назвав його "відчуженням мови": існує жива народна мова і паралельно з нею якась штучна, чужа народові, у пресі, публіцистиці, шкільних підручниках.
Потребу позбутися впливу російщини в мові і насамперед упорядкувати правопис добре розуміли і будівничі УНР, і пізніше ті, що стали при будові української культури за радянського часу. Але годі було ці складні справи розв'язати відразу якоюсь постановою чи що. Потрібно було років праці над історичними, фразеологічними, термінологічними словниками, коло яких від початку двадцятих років заходилася Українська Академія наук. Що ж до правопису, то вона нашвидкуруч видала в 1919-20 роках "Найголовніші правила українського правопису", які уже радянський НКО затвердив у 1921 році. Та правила ці були і дуже стислі, і великою мірою ще не усували впливів російщини в українській мові, так що НТШ у Львові вирішило виробити свій проект правопису, відмінний від т. зв. "академічного". Єдиного правопису не існувало далі. І з початком українізації раднарком УРСР постановою від 23 липня 1925 року утворив комісію для впорядкування українського правопису. А коли Скрипник прийшов до НКО, він прискорив розв'язання правописної справи, скликавши у перші ж місяці свого урядування Всеукраїнську правописну конференцію, яка відбулася від 26 травня до 6 червня 1927 року. Означення "всеукраїнська" варте підкреслення, бо так вона була й подумана, і Скрипник клав наголос на найширшу українську базу, запросивши на конференцію й мовознавців із західньоукраїнських земель. З останніх варті згадки такі імена, як Василь Сімович та Іларіон Свєнціцький. Перебіг конференції привернув до себе увагу української культурної громадськости і був обговорений у пресі, передусім і в статтях самого ж Скрипника, який не лише брав діяльну участь у конференції, а й чимало писав про неї. Вносив і конкретні пропозиції.
По закінченні правописної конференції матеріяли були знову передані державній правописній комісії, яку очолив сам Скрипник, для остаточного впорядкування. Ця робота тривала ще понад рік, заки проект нового правопису був затверджений постановою раднаркому УРСР від 4 вересня 1928 року.
Дуже промовисте для характеристики Скрипника: для його самолюбної натури нестерпно було визнавати над собою будь-чию владу, він і тут залишив за собою останнє слово. І хоч раднарком був вищою інстанцією, він скріпив його постанову ще окремою своєю, датованою двома днями пізніше (6 вересня 1928), в якій останній абзац звучить так: "Отже, на підставі постанови РНК від 4 вересня 1928 р.... ухвалюю: вищезазначений "Український правопис" затвердити".
Як політикові, Скрипникові не конечне було розумітися на тонкощах лінґвістики. Але він був мудрий політик і цілком на висоті призначення - керувати справами культури. Інтуїцією він непомильно розумів те, на що звертали увагу люди з мовознавчих кіл типу Олени Курило: потребу поставити українську мову на власні ноги, надати їй самостійного значення; вивільнити з-під впливів російської, поклавши в її основу джерела народної мови. З уваги на це він уважно прислухався до пропозицій західньоукраїнських мовознавців, коли йшлося про норми, які українську мову віддалювали від впливів російської: написання ґ не лише в українських словах типу ґава, ґудзик тощо, а й у новіших запозиченнях з латинської та взагалі з чужих живих мов ("енерґія, ґастроля); пом'якшене л у чужомовних словах типу лямпа, плянета; сполучення ія в словах типу соціялізм тощо. Також зміна роду в чужомовних словах, якщо вони вже прийшли через російську мову з перекрученою родовою ознакою (рос. класс - кляса, протез - протеза і под.). З важливіших не була взята до уваги лише вимога галичан усунути апостроф. Це розходження виробилося внаслідок довготривалої ізоляції західніх земель від основного українського масиву: у Галичині йотовані голосні після губних і р у вимові апострофуються у всіх випадках без винятку (однаково вимовляються: бур'ян, і бур'я), тоді як на Наддніпрянщині - різно (бур'ян, але буря). (Це і ще деякі непогодження спричинилися до того, що галичани, взявши участь у виробленні всеукраїнського правопису, прийняти його в повному обсязі відмовилися).
Правопис 1928 року дістав популярну назву "скрипниківського" і як такий проіснувавши неповних п'ять років, був усунений відразу ж по смерті Скрипника, ще в 1933 році, т. зв. "правописом А. Хвилі", який (і всі дальші переробки під орудою Леоніда Булаховського, а ще більше Івана Білодіда) знову почав навертати українську мову на "зближення" з російською. Тепер "скрипниківського" правопису тримаються лише мовознавці на еміґрації, почасти преса. Почасти, бо значна її частина користується неунормованою сумішшю "скрипниківського" правопису з галицьким (либонь, це саме робить і деяка частина мовознавців).
Скрипникові, коли до Харкова прибув ліквідувати його Павло Постишев, закидали як один з найбільших його націоналістичних гріхів - "намагання відірвати українську мову від російської" і наблизити її до польської, німецької й інших західніх мов (скажемо в дужках, що це намагання у Скрипника й дійсно було, але диктоване не "запроданством", а життєвими інтересами української нації), а Постишев з дотепністю в'язничого сторожа іронізував з розрізнення ґ і г, як і личило москвинові, що вважав себе покликаним порядкувати в українському мовознавстві.

З книги Івана Кошелівця "Микола Скрипник". Київ - 1993.
 

Патріярх Йосиф Сліпий належить до тих велетів, що завше переростають рамки вузької конфесійности. Він був спадкоємцем ще одного великого духовного провідника Андрея Шептицького. Його діяльність - ціла епоха в історії Української Греко-Католицької Церкви. Але не тільки. Патріярха Йосифа Сліпого мали за взірець віри і відчували своїм також чимало православних українців. В його постаті були сфокусовані високі надії цілої нації. Маштаб дій Йосифа Сліпого мав у своїй меті добро всього українського Божого народу. Тому й сам титул Патріярх став не просто церковним званням, яке підносило гідність УГКЦ у світі, але відповідав ролі й авторитетові, що його мав Йосиф Сліпий серед українців, і зокрема в 70 - 80 роки - серед дисидентських і правозахисних кіл.
Отож природно, що прем'єра фільму "Патріярх. Життя Йосифа Сліпого" (продюсер і автор ідеї Марта Коломиєць, режисер Олександер Фролов) у київському Кінопалаці зібрала різноманітну і небайдужу публіку.
І треба визнати: ретельно зібрані документальні кадри кінохроніки, світлини, візуально представлені дітища Патріярха Йосифа Сліпого - Український Католицький університет у Римі, собор Святої Софії, храм Жировицької Божої Матері і святих мучеників Сергія і Вакха - все це вражає своєю реальністю і грандіозністю задумів. Тут бачимо Україну, яка існує не десь поза Европою, яка має могутній духовний потенціял.
Щоправда, стилістика фільму, побудована здебільшого на статиці, на жаль, не дає змоги глядачеві вповні відчути вогонь боріння, який палав у цій людині, увійти в яскравий і глибокий драматизм життя великого українського благовісника.
Р.Л.
 

"Автономія для Галичини". Під такою назвою американська газета "Свобода" (за 21.06.02) надрукувала статтю Володимира Павліва, вперше опубліковану польською мовою в журналі "Polityka".
Вже у самій публікації чужою мовою національно діткливої речі є національною безтактністю. Але нині  люди, деякі поняття "некоректність", "нетактовність", "безсовісність" вважають сміливістю. В статті є підзаголовки "Туга за бабцею Австрією", "Бундесреспубліка Україна", "Львів, що виривається вперед".
Я наперед вибачаюсь перед достойними галичанами і волиняками, які 10 - 12 років тому, зібравши скромні кошти на бензин і вузлики з харчами, вирушали з прапорами ламати пропаґандистську стіну між Східньою і Західньою Україною.
Люди з Полтавщини, Запоріжжя, Нікополя і досі згадують їх зі сльозами вдячности. Цього національного спалаху не змогли пригасити бузувіри, що були і є при владі. Я гадаю, він записаний в історію настільки великими літерами, що навіть провокативно мислячі журналісти бачать їх своїми байдужими очима.
Згадаймо, що Галичина не вперше виявляє здоровий національний інстинкт. Досить задуматися над тим, хто підносив Шевченка як загальнонаціонального пророка, коректно обминувши антиклерикальні і "антикатолицькі" мотиви, цілком достатні для кишенькових розумників, щоб зав'язнути в них.
Згадаймо, що репресована і дискримінована Галичина після війни поставилася до совєтизованих "східняків" найгіршого ґатунку по-християнськи: "Прости їм, Господи, бо не відають, що творять".
Отже, в наш час великого безладу і беззаконня Галичина теж не упаде духом настільки, щоб потакувати філософам з кав'ярень.
Мова не про народ Галичини, що опинився нині під пильним наглядом і грубим тиском російського капіталу. І не тільки. Досить прочитати одвертості неприязної російської преси, яка хоче повернути нас до совєтських стереотипів - "націоналізм", "бандерівці", "уніяти" - досить вчитатися, щоб зрозуміти, хто обґрунтовує поділ України і як вибираються "голоси" для свідчень.
Зрозуміло, що "державотворці" з кабінету Президента не зацікавлені в розпаді держави. Але їм завжди бракувало сміливого і чесного погляду на речі, щоб протиставитись імперському divide et impera. Вони не закріпили і не продовжили ланцюга єднання. За браком відповідального національного мислення, вони залишили Схід України в російському, по суті совєтському інформаційному полі. Отож не дивно, що навіть прозору об'єднувальну програму Віктора Ющенка "За нашу Україну" там можна було нанизувати на старі совєтські стереотипи "націоналізм" і "проамериканську політику".
Гірше того, "державотворці" перед виборами використовують патріотичну орієнтованість Галичини, а після виборів сильно орієнтуються на безплатну патріотичну працю галичан. А мали б животворити і плекати національний організм саме на тому позитивному надбанні. Але то речі загальновідомі.
Мене тривожать симптоми розладу національного мислення і втрата господарно-будівничого первня, що є нормальним для здорового організму. Ослаблення національного інстинкту.
В пресі закріпилася мода, орієнтована чітко на сенсаційний примітив (убивства, ґвалтування і т. п.) - при збайдужінні до здоров'я скривдженого народу.
В церкві закріплюється тенденція до поділу єдиної Христової віри, причому поділ фраґментаризується, а об'єднань не видно.
В порізнених громадах національний чинник втрачає одвічну доцентрову силу, яка мала б ставити амбітність в рамки смиренномудрія.
Проклямований у всьому світі принцип зближення і діялогу в українському просторі не діє.
Успадковану від комуністів безвідповідальність переіменовано в "свободу" і "об'єктивізм", а байдужість до брата - в закон ринку. Безвідповідальність плутають з безкарністю, що до краю ослаблює моральні імперативи в суспільстві.
Національна і моральна зневіра в голосі працівників засобів масової інформації звучить як пропитий голос актора перед перехожими.
Невіра в те, що дощ перестане, сніги розтануть, посів зійде - якимсь чином поєднується з ... релігією. Адже вона гріх зневіри ставить поряд з гріхом лінивства, гніву і печалі, вона вчить вірити.
Кожен раз після виборів політики і журналісти дивуються, що народ виявився розумнішим, ніж вони думали. Але після того - не підтягуються.
Свист егоїзму в порожнечі стає піснею тих, що опускаються до гніву, до відчаю, до зневіри, до готовности заснувати свою секту або еміґрувати.
Мене завжди дивувала рішучість засновників нової секти або голів поділеної партії. Я розумію Мартіна Лютера: він був людиною справжньої віри, за ним стояла Німеччина і він ставив на карту своє життя. Не розумію тих, що починають з особистої незгоди.
Якщо у вас немає великої віри і праведности, якою переважите опонента, то дбайте про елементарні чесноти - любити, плекати корінь, берегти честь і постійно знаходити ґрунт для побудови спільного дому, укріплюйте фундамент, на якому стоїмо.
Зважте: хворий організм хилиться до відмирання і відпадання.
А що стосується шанування галичанами історії свого краю, то вони чесні з собою: поскидали чужих ідолів і повикреслювали їх імена.
У багатьох містах і селах лівобережжя і правобережжя України залишаються старі назви, незрозумілі і смішні для молоді.
Чи корелює це з політичною орієнтацією? Чи тільки з облупленими стінами і неметеним двором? Стан сьогоднішньої України потребує обережної діягнози. Це стан знесиленого, недоживленого організму. Біль покрився корою байдужости. Герої політичних перемог на телеекрані наводять відчай - однаково на всіх.
Ніхто не дивується, що Президента України в Копенґаґені "визнають сусідом" - поряд з лідерами Білорусії і Молдови...
За принципом євангельського "доброго самарянина з Заходу везуть нам гуманітарну допомогу. В Европі є розуміння, що любов до ближнього - це і милосердя, і необхідність ліквідувати, щоб запобігти епідемії. Захід засмічується продуктами розпаду СССР... Більше ніж радіяцією.
Мудрі люди з Заходу закликають нас до об'єднання в боротьбі за громадянські права, і до більшої безкорисности, і до "більшого націоналізму". На їх погляд, українцям бракує самопошани.

Премія фундації Івана Багряного є для мене несподіванкою, за яку я вдячний. Спробую усвідомити її як відзнаку - за відстоювання правди.
Іван Багряний у повоєнні роки став чільною фігурою в еміґрації. Він рішуче став на захист нашої правди, настільки затоптаної, оббріханої і зневаженої, що в багатьох і руки опустилися. Захід святкував переможця Сталіна і навіть слухати не хотів про український голодомор і Вінницю, польську Катинь, білоруські Куропати й тисячі засвідчених совєтських злочинів.
У рожевих водах Заходу вільно плавала сталінська аґентура й творила міт про "перемогу свободи демократії і проґресу".
У Нюрнберґу судили тільки переможених злочинців. Але водночас, по суті, судили всіх, хто втік на Захід від большевицького терору. Сталінська війна проти народів, проти селянства та інтеліґенції закінчилася цвинтарною тишею і "миром".
Іван Багряний пише свою книжку-памфлет "Чому я не хочу повертатися до СССР?". Як свідчить Юрій Лавриненко, "це ніби перша політична деклярація прав і гідностей людини й нації з-під московсько-большевицького тиску. Вона вийшла в розпалі примусової репатріяції колишніх совєтських громадян, що супроводжувалась тихими, і голосними трагедіями насильств, тортур, нищенням. Колишні зеки, "ости", полонені ховалися під іменем чужих націй і людей, не сміли признатися, хто вони і звідки.
Брошура Багряного сказала за них. Сказала кількома мовами, будучи перекладена англійською, еспанською, італійською. Кожен остівець читав її і пригортав до грудей, і показував чужинцям як посвідчення своєї особи".
Але думка Івана Багряного пішла далі. Він доводив, що "комунізм - найновіша форма російського імперіялізму й засіб нищення підвладних йому націй".
Протистояння лукавим течіям часу, відстоювання правди, якої не слухають, гуртування людей, вірних правді й народові, підтримка у скаліченій людині душі й віри, ось що привертало увагу людей до публіцистичної й художньої творчости Івана Багряного.
Сам він належав до "третього етапу" - вирваних з корінням, викинутих поза межі батьківщини в нетрі Сибіру, мічених печатями НКВД і приречених тихенько шукати собі заробітку - "після відбуття покарання".
Як відомо, "перший етап" було вивезено в 1918 році на Захід на "кораблі філософів".
"Другий етап" - цинічно засуджені "за тероризм" поети й академіки, страчені в 1937 році.
Виживання в нелюдських умовах і моральний опір - це феномен покоління Багряного, людей великої духовної сили, людей обов'язку.
Мені думається, я знаю тих людей, я з ними жив.
Сьогодні знов дзвони сумління б'ють на сполох.
Газети й телебачення замилюють людям очі. Партії куплених-проданих рвуться представляти народ у парляменті. Семиноженки поважно чеберяють у пащу койота, який мугикає совєтський гімн. А на купюрі вартістю десять гривень із зображенням гетьмана Мазепи вже вимальовується щось середнє між Кочубеєм і Кучмою.
Невгомонний Багряний кличе до боротьби за правду, до совісті, до національного опору.

Колектив редакції сердечно вітає Євгена Олександровича з відзначенням його праці і бажає нових творчих осягнень

Відбулася презентація книги
Дивовижна книга "Розстріляне відродження" народилася в просвітленій уяві Юрія Лавріненка, якому пощастило вийти живим із сталінських концлаґерів, на хвилі війни пробратися на Захід і винести живу пам'ять про всіх змушених замовкнути. Про закатованих і стероризованих, взятих в комуністичний полон.
Але з ласки Божої цей твір сміливої уяви вдалося реалізувати. Це була вдала спроба зібрати все найкраще - визбирати на руїнах, після погрому. Це була також перша спроба по-людськи написати біографії авторів, перекручувані і засекречені, і дати кваліфіковане висвітлення творчости сорока авторів з належної філософської висоти.
Отже, 1959 рік виданням книги "Розстріляне відродження" оповістив свято нового відродження - шістдесятників. Мабуть, тоді збувся щасливий сон Ю. Лавріненка та багатьох українців, причетних до духовної творчости і покликаних в суворих умовах еміґрації продовжувати традицію.

Гетьман Іван Мазепа був, за словами Самовидця, роду шляхетського, повіту Білоцерківського, старожитньої шляхти української й у Війську Запорозькому значної. Звідки походили Мазепи-Калединські, невідомо, є лише натяки на подільське або волинське походження роду.
Батько Мазепи Степан-Адам Мазепа належав до покозаченої шляхти. Він брав участь у відомій шляхетській делеґації до Бутурліна, яку очолював Виговський. Мати - Марія Мокієвська-Мазепина - присвятила молоді роки вихованню дітей, а після смерти чоловіка віддала себе справам громадським і церковним. Вона була членом Луцького Хрестовоздвиженського братства, а згодом прийняла чернецтво з ім'ям Марії Магдалини і була ігуменією Київо-Печерського Вознесенського (1686 - 1707 р.) і Глухівського (з 1688 р.) жіночих манастирів. Вірна дорадниця свого сина - гетьмана, вона померла наприкінці 1707 р.
Іван Мазепа народився, правдоподібно, 20 березня 1639 р. в селі Мазепинцях. Учився в Київо-Могилянській Колеґії, а потім в Єзуїтській Колеґії у Варшаві. Король Ян-Казимир послав його для завершення освіти за кордон. Мазепа побував приблизно в 1656 - 1659 рр. у Німеччині, Італії і Франції, Нідерляндах.
В цей час Мазепа виконує низку важливих дипломатичних доручень польського уряду в Україні. Перебування при королівському дворі було для Мазепи доброю школою політичної діяльности. Саме в цей час утворилася репутація Мазепи, яка зробила його героєм різних, здебільшого фантастичних, романтичних оповідань.
1665 р. Мазепа повертається в Україну, щоб допомогти хворому батькові. Після смерти батька Мазепа дістає звання Чернігівського підчашого.
Наприкінці 1669 р. Іван Мазепа вступає на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Це був справді переломовий момент в житті майбутнього гетьмана, який відтоді цілковито віддає себе українській державній справі.
Десь 1668 - 1669 р. він одружився з удовою Ганною Половець (Фридрикевич), донькою відомого хмельниччанина Семена Половця, полковника Білоцерківського, близького товариша Петра Дорошенка.
Мазепа виконує важливі дипломатичні доручення Дорошенка в Криму і Туреччині. Під час такої подорожі 1674 р. Мазепа потрапив у руки запорожців і міг бути вбитий, якби його не врятував кошовий отаман Іван Сірко. Однак гетьман Самойлович зажадав його видачі, і під тиском московського уряду Мазепу відіслано до Батурина. Так почалася нова вирішальна доба в житті Мазепи. Правобічна Україна конала тоді у побоїщах і згарищах Руїни. Новий осередок державного національного життя зростав на Лівобережжі.

Мазепа швидко здобув довір'я гетьмана Самойловича і справив добре враження на московських урядовців під час поїздки до Москви. Вплив Мазепи на політику Самойловича у 1670 - 1680 роки був безумовний. Зокрема він підтримав прагнення Самойловича поширити владу гетьманського "реґіменту" на Слобідську Україну, куди пішла велика частина зігнаного з предковічних земель населення Правобережжя. Однак московський уряд і тоді, й пізніше став тут на перешкоді.
"Розумний і спритний, відважний і тактовний, людина великої культури й освіти, - писав про Івана Мазепу Пилип Орлик, - з глибоким досвідом західньо- і східньоевропейського світу, він знав кілька мов (крім польської, московської й татарської мов, він володів латинською, італійською, німецькою і знав французьку), багато читав (Орлик ніколи не міг забути його "величну" бібліотеку та її "багатства, рівних яким не було на Україні"), пристрасно кохався у мистецтві (і то в різних його видах) не лише як аматор, але і як творець, був добрим промовцем, а ще кращим стилістом... Та передусім він мав надзвичайний хист володаря. Тридцять років догетьманського життя Мазепи - то була школа формування господаря української держави і володаря дум української нації.
1687 р. після кримського походу невдоволена козацька старшина скинула Григорія Самойловича і обрала гетьманом України Івана Мазепу. У 1680 - 1690-і роки уряд Мазепи приділяє особливу увагу зовнішній політиці. Саме йому можна завдячувати той відносний спокій, що тривав на півдні десь до середини наступного десятиліття. Історичні обставини вимагали активізації української політики на Чорноморщині та Близькому Сході.
Мазепа підтримує тісні зв'язки з Молдавією та Валахією, з Констанитинопольським патріярхом, з патріярхами Єрусалиму та Антіохії.
З московським урядом у 1690 роки він проводить політику більш-менш льояльного співробітництва, намагаючись не допускати втручання Москви у внутрішні українські справи. Втім ця політика була неминуче складною. Так 1688 р. за Коломацькою угодою почалося будівництво фортець на півдні Гетьманщини, зокрема на р. Самарі. Збудовані українським урядом фортеці осадила московська залога. І це стало головною причиною невдоволення Запоріжжя Мазепою майже до кінця його гетьманування.
У наступні роки Україна бере участь у війні з Кримом та Туреччиною. Від цих походів українська людність і Військо запорозьке зазнали великої руйнації і збитків. Наслідки війни для України були катастрофічні. Руйнуючи Україну й використовуючи її сили, Московщина розширювала свої володіння.
Але криза зовнішньої політики Мазепи в несприятливих обставинах кінця XVII ст. була сповнена суворим духом боротьби. Про це свідчить і його "Дума", написана 1698 р.
Попри майже безперервні війни, доба Мазепи в Україні означилась піднесенням і розвитком господарства, зокрема різних галузей промисловости (гутництво, рудництво, будівництво).
Саме в цей період створюється старшинська аристократія на Лівобережній Україні. Бунчукове товариство - це верхівка знатного військового товариства. Були зроблені перші кроки на шляху диференціяції рядового козацтва.
Доба Мазепи вперше дала змогу українській культурній творчості пореволюційного часу (Руїни) знайти своє реальне завершення і створити свій власний стиль.
В особі гетьмана Мазепи поєднались творець, активний учасник культурного процесу і меценат, могутній і щедрий... Меценатство, як українська традиція, навіть у ті неспокійні часи тривало. Сучасників вражали розміри меценатства Мазепи. "Не бисть прежде єго, подобен єму, і по нім не будет", - писав чернігівський ієромонах (згодом єпископ чернігівський і митрополит Тобольський і Сибірський) Антоній Стаховський року 1705. По смерті Мазепи козацька старшина в Бендерах підраховувала, але так і не змогла підрахувати всього, що гетьман "розкинув... щедрою рукою у побожному намірі на будову багатьох церков і манастирів, на милостині" тощо.
"Навіть вороги (Петро І) визнавали, що Мазепа "великой строитель был святым церквам". На відміну від своїх сучасників - володарів Західньої Европи, що будували багато палаців і мало соборів, гетьман Мазепа, навпаки, будував переважно церкви або публічні будови (приміром, будинок Київської Академії)...
Маємо лише уривкові відомості про донації Мазепи для Православної Церкви поза межами України-Гетьманщини. В актах Бендерської комісії 1709 року занотовано такі дані: "на віднову манастиря св. Сави дав (Гетьман) у Батурині архимандритові, пізнішому патріярхові (це, мабуть, патріярх Єрусалимський Хрисанф, 1707 - 1731, який ще архимандритом побував у Батурині в 1701 році) 50.000 зол., а на докінчення будови цього ж манастиря й до інших місць Палестини вислав тому ж патріярхові 30.000 дук.; чаша з чистого золота, лямпа та срібний вівтар для Божого Гробу 20.000 зол.; ... Євангелія в арабській мові на руки Александрійського патріярха 3.000 зол. і для нього 3.000 зол." ("Мазепа", збірник, І, 130 - 131). Срібний вівтар, високомистецької роботи, з ім'ям Гетьмана і його гербом, і досі зберігається в Єрусалимі. Євангелія арабською мовою була видана коштом Гетьмана в Алепо року 1708; отже, пожертва була зроблена не Александрійському, а Антіохійському патріярхові, яким був тоді Афанасій, що й написав до цього видання передмову - ґльорифікацію Мазепи".
А вже зовсім неможливо вичислити донації й дотації Мазепи церковним і світським інституціям - храмам, колеґіям, шпиталям тощо. Це були величезні суми - не тільки як на той час. На самі будови та оздобу Київо-Печерської Лаври Мазепа, за його власними словами, видав більш ніж мільйон (золотих)".
Велике культурне піднесення України-Гетьманщини в кінці XVII ст. тривало у гармонійній співпраці гетьмана Мазепи з Українською Православною Церквою. Ніхто з гетьманів не грав такої ролі в житті Української Православної Церкви, як Мазепа, зауважують історики. Його мати була ігуменією, а сестри й племінниця - черницями. Гетьман, як голова Української держави, добре розумів величезне політичне й культурне значення Церкви.
Ще до його гетьманства встановились у нього добрі стосунки з вищим київським та чернігівським духовенством, зокрема, з Київо-Печерським архимандритом Варлаамом Ясинським, з архиєпископом Чернігівським Лазарем Барановичем, зі Стефаном Яворським, Димитрієм Тупталом, Йоасафом Кроковським, Захарією Корниловичем та іншими видатними церковними діячами тієї доби.
За гетьмана Самойловича сталося так, що Українська Церква 1686 р. потрапила під зверхність московського патріярха. Мазепа, шануючи незалежність Церкви від світської влади, міг лише посередньо брати участь у її справах. Проте він завжди сприяв інтересам Української Церкви та боронив її від русифікаційної політики Москви. Зокрема, зберігаючи вплив на заміщення вищих церковних посад (зокрема і в Росії). Так Мазепа намагався зберегти за українським духовенством і взагалі за Україною провід церковного і культурного життя Східньої Европи і російського Сходу.
Гетьман Мазепа щедро надає землеволодіння манастирям, звільняє їх від багатьох податків т-зв. "оборонними" універсалами.
Особливо вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва і, зокрема, архітектури. Розвиток цей почався ще за гетьмана Самойловича, який, за висновком В. Модзалевського, став "одним з перших провідників у наше мистецтво нових ідей".
"Мазепинська доба залишила низку монументальних, прекрасних будов, які, можна сказати, змінили архітектурне обличчя України. У Київі, Чернігові, Переяславі і в багатьох інших місцевостях України-Гетьманщини, за ініціятивою, коштом і мистецьким хистом та смаком гетьмана Мазепи, було збудовано або перебудовано низку величних церков. Ми не будемо входити в деталі й перелічувати всі ці будови. Але не можемо не згадати старовинних київських соборів - св. Софії й Успіння (в Печерській Лаврі), Дмитрівського собору Золотоверхо-Михайлівського манастиря, Троїцького собору Кирилівського манастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових - мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Київі (собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському манастирі, Богоявлення у Братському манастирі, Всесвятської церкви Київо-Печерської Лаври), в Чернігові, Переяславі (Вознесенський катедральний собор), Батурині і в численних манастирях та інших місцевостях Лівобережжя. Найкращі й найвеличніші з них - обидва Київські Мазепинські собори були збудовані в першій половині 1690-х років, за одним архітектурним пляном (на зразок Спасо-Преображенського собору Лубенського Мгарського манастиря, 1684 - 1688? p.p., для якого прототипом були римські базиліки Іl Gesu 1584 або San Ignazio 1621 - 1623), безперечно, одним архітектом, - і доля їх була однакова: вони були по-варварськи знищені совєтською владою в 1930-х роках.
Ми не знаємо докладно про мистців-архітектів Мазепинської доби, їх було декілька - своїх і чужих. Але, безперечно, найвидатніші з них - це Іван Баптиста, будівничий Мгарського собору (працював на Україні з початку 1680-х р. р. до 1700 року), і Осип Старців (Старченко), якого вважають за будівничого обох Київських соборів Мазепи.
Цивільне будівництво Мазепинської України, хоч мало значно менший маштаб, позначилося такими монументальними будовами, як, наприклад, будинок Київської Академії (1703 - 1704), будинок Київської ратуші (1697) і, звичайно, славнозвісний мур Київо-Печерської Лаври з його брамами та вежами. Не маємо докладних відомостей про батуринський палац Мазепи (на Гончарівці), але можна думати, що з боку мистецького він не поступався іншим будівлям Гетьмана.
З інших галузей образотворчого мистецтва Мазепинської доби великі успіхи мало малярство - церковне і світське (зокрема портретове), різьбарство, а головне - ґраверство, репрезентоване такими визначними майстрами, як Олександер (Антоній) і Леонтій Тарасевичі, Іван (Інокентій) Щирський, Іван (Іларіон) Мигура, Данило Ґаляховський та інші.
В добу Мазепи відроджується Київ, як духовий центр України - і то не лише в рамцях Козацько-гетьманської держави, а значення та вплив його, як це було за часів Петра Могили, поширюється далеко на схід і південь, в країнах Східньої Европи і православного Сходу. Головним культурно-науковим осередком Київа і всієї України знову стає Могилянська Колеґія, яка щасливо пережила скрутні часи Руїни".
"В Київо-Могилянській Академії "цвіченіе всякому з малороссійских дітей хотячому учитися походит", як писав гетьман Мазепа. Справді Академія мала загально-національний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддає сюди в науку своїх небожів - І. Обидовського й А. Войнаровського. Тут вчилися діти генеральної старшини й полковників - Ханенки, Полуботки, Лизогуби, Ломиковські, Горленки, Мировичі, Лисиці, Берли, Новицькі, Голуби, Туранські, Марковичі, Скоропадські й багато-багато інших, майбутніх державних, культурних, церковних діячів гетьманської України...
Звідси зокрема вийшла нова ґенерація старшини, що відіграла таку велику ролю у другий період гетьманування Мазепи, а потім на еміґрації (П. Орлик, Ф. Мирович) і на Україні за наступних гетьманів (П. Полуботок)".
За часів Мазепи Київська Академія мала найбільше за все своє існування число студентів - понад 2000. Під опікою та допомогою гетьмана 1700 р. був створений ще один академічний осередок - Чернігівська колеґія. З діяльністю цих осередків безпосередньо пов'язаний розквіт науки та літератури Мазепинської доби. В цей час створені "Четьї - Мінеї" Димитрія Туптала, праці Стефана Яворського, Теофана Прокоповича, Іоана Максимовича та інших теологів і філософів.
Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західньо-европейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.
"Найголовніше те, що вплив барока виявляється тоді на Україні не лише в царині мистецтва, літератури, філософії, науки, але і в сфері ідеології та політики. Чижевський слушно каже, що "політика барока - політика широких всесвітніх плянів та жадань". Політичне життя Мазепинської України й політика самого Мазепи, що визначили панування барокового стилю в царині культури, були самі, в своїй ідейній сфері, одним з потужних виявів того барокового духу, кінець-кінцем, прагнення людини, громади, нації до своєї духової, політичної, матеріяльної свободи та незалежности".
З добою Мазепи пов'язане також відродження старої української ідеї Київа як "Другого Єрусалима".
Саме на хвилі духовно-культурного піднесення гетьман Іван Мазепа досягає у 1705 - 1706 р. свого найбільшого політичного успіху - з'єднання Лівобережної та Правобережної України.
Багатогранна творча активність Мазепинської України створила ідейні передумови для нового вирішального напряму політики Івана Мазепи - звільнення від Москви. Матеріяльно і духовно Україна була готова до цього пориву, але вона ще не готова була до його успіху і перемоги.
Українсько-московська війна 1708 - 1709 р., за участю шведського короля Карла ХІІ, закінчилася поразкою союзників. Для України це була катастрофа. Іван Мазепа помер у Бендерах 22.09.1709 р. і був похований спочатку у Варшаві, а потім у манастирі св. Юрія у Галаці. (Згодом могила Мазепи була знищена). Петро І, який даремно вимагав, щоб Туреччина видала йому Мазепу, оголосив його зрадником і наказав Російській та Українській Церкві виклясти його ім'я.
Але чин Івана Мазепи не був марний. Він явив перед світом і перед майбутніми поколіннями незламну державну і духовну волю української нації.
Світле ім'я гетьмана Івана Мазепи залишилося в українській національній традиції як символ великого патріота-державника, а його доба отримала промовисту назву Мазепинського ренесансу.

За книгою О. Оглоблина
"Гетьман Іван Мазепа та його доба",
Нью-Йорк - Париж - Торонто, 1960.
 

10 грудня 2001 року в Оттаві відійшла у вічність Тетяна Симиренко. Вона була нащадком роду великих українських підприємців і меценатів. "Рід промисловців-цукроварників, конструкторів і власників машинобудівних заводів, рід піонерів пароплавства на Дніпрі, вчених і практиків садівництва, меценатів української справи. А ще - це рід винахідників, філософів і письменників, громадських діячів, фундаторів рідної культури... А були серед Симиренків - волелюбних, завзятих, працьовитих і національно свідомих - знамениті не тільки на всю Україну, але й на весь світ видатні особистості. Історія їхнього внеску в світовий проґрес іще чекає на дослідників". (О. Левчук, О. Лук'янець. "Професор Володимир Симиренко - патріот, науковець, мученик". "Київський політехнік", 23.10.1995)
Познайомилася я з пані Танею наприкінці 80-х в Оттаві після богослужіння в українській православній церкві. Відтоді почалося наше спілкування через короткі листи й листівки, яке значно пожвавішало, коли Україна стала незалежною.
В одному з листів вона писала: "Мушу зізнатися, що український світ для мене реальніший за еміґрантський. Тільки там я збираюся докупи і стаю цілісною одиницею та відчуваю себе частиною відвічного світу. А тут ніби все життя чекаю на станції на потяг...".
Коли в газеті "Новий шлях" з'явився мій репортаж про моє протягом місяця перебування в Київі у 1997 році, пані Таня відгукнулася листом: "На мене теж і досі справляє враження те, що в Україні люди дарують квіти за будь-яких нагод, хоч вони й недешеві, а люди живуть злиденно. Оперний театр дійсно гарно відновили. Взагалі, якби на Київ кинути якийсь мільярд долярів, був би однією з найкращих столиць Европи. Чи ви згоджуєтесь, пані Світлано, що всупереч систематичному нищенню протягом 70-ти років, Київ усе ще прекрасний? Самі лише каштани та парки і розташування на горбах над Дніпром чого варті! Та ті вали і яри. Мене також тішить, що кияни (переважно це нова публіка - одне чи два покоління) так само прив'язані до свого міста, як і їх попередники".
Вона дуже раділа, коли українці робили якісь заходи більшого засягу, та ще й вони виявлялися успішними - і для України, і щоб познайомити закордон зі "справжньою" Україною. Сама ж була солідною у праці, за яку бралася (за освітою - політолог, знала кілька мов, працювала в Оттаві при уряді перекладачем).
У Другу світову війну доля привела пані Таню із матір'ю до Канади. Її батько Володимир Симиренко - науковець-памолог, автор праць "Садовий розплідник", "Плодові сортименти України", "Часткове сортознавство плодових рослин", завідувач катедри плодово-ягідного господарства Київського Політехнічного Інституту і професор садівництва, у 1932 р., після того як завершив і здав до друку свою останню працю "Часткове сортознавство плодових рослин", був заарештований і після багатьох поневірянь - розстріляний у 1938-му. Як подає газета "Київський політехнік", за 26 жовтня 1995 року, він був "...стандартно звинувачений в участі в антисовєтській шкідницькій організації". А пізніше реабілітований, як і багато інших невинних людей, знищених совєтською владою. Матері пані Тетяни пощастило переховати копію останньої праці свого чоловіка, й вони удвох привезли її до Канади. В одному з листів до мене пані Тетяна писала: "Наплічник з рукописом (1250 стор.) був фактично єдиним, що я винесла з України".
Після проголошення Незалежности України вона присвятила багато уваги, енерґії і заходів, щоб спонукати відповідних людей в Україні на основі архівних матеріялів і удокументованих спогадів глибше поцікавитися працею Симиренкового роду для України. А передусім, щоб в Україні була видрукувана праця її батька "Часткове сортознавство плодових рослин". І як же вона раділа, коли її заходи в цій справі знайшли в Україні відгук, та ще й набагато більший, ніж могла припускати навіть у найбільших своїх сподіваннях! У листі від 5 квітня 1998 року мені писала: "Я працюю цілоденно, як і раніше, тільки характер діяльности дещо інший - більш глибинний та менш показовий. Цього року Господь наділив мене запаленням обох стегон, і то дуже впертим. Тож чекаю тепла, як манни небесної, бо ліки не допомагають. А Симиренківська справа вже ген перелилася за вінця мого особистого догляду і котиться самовільно вперед, а я бігом наздоганяю...".
Коли я прочитала десяте число журналу "Родовід", що був повністю присвячений родові Симиренків, і написала пані Тані своє враження, зокрема від її спогадів, вона відповіла в листі від 4 вересня 1995 року: "Я глибоко зворушена Вашою увагою і ласкавим відгуком на мої спогади... Про таку розкіш, як ціле число, присвячене Симиренкам, навіть не мріяла".
Тут, можливо, було б до речі поділитися деякими відомостями з історії роду Симиренків, на основі розповідей пані Тані й того, що можна було прочитати, починаючи від 1994 р., в українській пресі.
Після зруйнування Запорізької Січі полковник Степан Симиренко повернувся додому. За відмову присягти на вірність цариці Катерині був позбавлений козацьких вольностей і маєтку. Степан Симиренко пішов чумакувати, та вже додому й не повернувся. Його жінку й дітей було віддано в кріпацтво графові Воронцову.
Однак його волелюбні, працьовиті й підприємливі діти, як і їхній батько, не хотіли коритися. Син Федір заробив грошей і викупив родину з кріпацтва. Він одружився з дівчиною Анастасією, з родини Яхненків, такої ж працьовитої і підприємливої, і також викупленої з кріпацтва, й згодом із її братами заснував в Одесі фірму "Брати Яхненки і Симиренко". Фірма орендує млини, спроваджує і продає худобу та зерно й за короткий час стає настільки успішною, що відкриває свої філії у Миколаїві, Севастополі й по інших містах України, а її власників удостоюють статусу купців першої ґільдії та почесних громадян міста Одеси. Своїм же дітям Федір Симиренко старається дати освіту. Отже, старший Федорів син Платон отримує вищу технологічну освіту за кордоном, у Парижі. Повернувшись додому, Платон будує першу парову цукроварню, не тільки в Україні, але й у всій російській імперії. Будує нові заводи, де працюють парові машини, що замінюють ручну працю. У Млієві (де народилася й провела свої перші дитячі роки Тетяна Симиренко - С. К.) виростає машинобудівний завод, де окрім парових машин, виготовляють ще й пароплави.
Проте Платон Симиренко був не лише найпередовішим інженером-новатором того часу: він став провідником ідеї національного відродження України.
Робітники симиренківських заводів одержували платню, що в три-чотири рази перевищувала "жалування" на сусідніх воронцовських цукроварнях. Крім того, фірма Симиренків-Яхненків збудувала для робітників своїх заводів ціле містечко, яке зараз ліві політичні сили назвали б соціялістичним: кожна родина мешкала тут в окремому будиночку з городом та садочком. Самітні мали місце в добре впорядкованому гуртожитку. У їдальнях і магазинах - помірна ціна. Були збудовані й діяли безплатно лікарня та загальноосвітня школа, в якій навчалися діти з усіх верств населення, а викладачі мали університетську освіту й викладання вели за програмою технічних училищ. Уночі містечко освітлювали газові ліхтарі, які були тоді лише в Петербурзі.
Славився Мліїв свого часу і своїм театром, і водогоном, і машинобудівним заводом, на якому фірма Симиренків-Яхненків збудувала перший металевий пароплав, що з'явився на Дніпрі під гордим ім'ям "Українець". Зважмо й на те, що пароплав "Українець" курсував Дніпром у той час, коли заборонялося саме слово "Українець", коли Тарас Шевченко перебував у засланні...
1860 року на кошти Платона Симиренка вийшов "Кобзар" Шевченка.
В цей час граф Воронцов почав чинити різні перешкоди для праці фірми, що допровадило її до банкрутства, а Платона Симиренка - до хвороби і ранньої смерти у 42-річному віці.
Та його брат Василь Симиренко, що навчався у Парижі у вищому політехнікумі, завдяки своєму талантові інженера, конструктора-винахідника, сконструював низку ориґінальних машин і зробив своє виробництво найпередовішим у світі за технічним обладнанням та прибутковим. Так прийшов бізнесовий успіх, з'явилося багатство. "Важливо, що з першого великого доходу і впродовж сорока років своєї діяльности на ниві народнього капіталізму Василь Симиренко виділяв неодмінних десять відсотків свого прибутку на розвиток української культури", - наголошує зокрема в своїй ґрунтовній статті "Дерево роду Симиренків" Сергій Плачинда ("Українська газета" 04.01.96). Так робили колись князі, виділяючи десятину на церкву.
Василь Симиренко субсидував часописи "Киевская старина", "Рада", "Громадська думка", "Літературно-науковий вісник", "Громада", "Україна", забезпечував видавництво "Вік", що друкувало українську клясику в розкішному оформленні; його коштом вийшло кілька видань "Кобзаря", відомі праці Чубинського, Кістяківського, Драгоманова, твори Коцюбинського; своїми коштами підтримував громадське зібрання "Родина", Товариство допомоги культурі й науці, Наукове товариство імени Т. Шевченка у Львові (за посередництвом М. Грушевського виділив 10 000 рублів. на придбання будинку для товариства).
"Симиренківський капіталізм" можна визначити як народний, гуманний, що зародився в Україні 1830 року. До речі, згадувала пані Таня в одному з листів, Василь Симиренко, дотримуючись родинної традиції, не афішував свого добродійства, й люди про багато що довідалися вже після його смерти. Він заповів увесь свій капітал - 10 мільйонів рублів - Фондові сприяння українській літературі, мистецтву й науці. А свій будинок заповів на українські культурницькі цілі.
Леонід Іванченко в статті про урочисте відкриття меморіяльної дошки на честь Василя Симиренка на його колишньому будинкові, де тепер міститься посольство Великої Британії ("Нескінченність родоводу", "Українське слово", 05.10.95) пише: "То ж у 20-ті роки тут містився Кабінет Українського Мистецтва УВАН, а з осені 1941 - Спілка українських письменників, очолювана Оленою Телігою". У цій же статті автор запитує: "Чим же треба було так дошкулити більшовикам, щоб вони стерли з пам'яті нащадків найменшу згадку про цю славну особистість?!". Так, Василь Симиренко вчинив чи не найбільшу прикрість для імперії - поклав життя на утвердження української ідеї.
У статті Л. К. "Світло Симиренківського роду" ("Літературна Україна" 19.10.95) читаємо: "Цього вечора перегукувалися початок і кінець століття. На Володимирській, 42 розпочав 1909 року роботу український клюб "Родина", створений за ініціятивою М. В. Лисенка, а в залі Центральної Ради на Володимирській, 57 на початку жовтня 1995 року відбулось урочисте зібрання літературно-мистецького клюбу "Родина", що відновив свою діяльність при музеї М. Лисенка у Київі. І його господиня Роксана Скорульська (директор музею М. Лисенка в Київі. - С. К.) з директором Національного заповідника "Могила Тараса Шевченка у Каневі" провели цю зворушливу зустріч на честь пам'ятних дат, пов'язаних з родиною Симиренків...".
В статті "Місія" (газета "Жива вода", гол. редактор Дмитро Чередниченко, липень, 1995) Роксана Скорульська пише про співпрацю Миколи Лисенка з Василем Симиренком у боротьбі за збереження й дальший розвиток української культури. Як відомо, Микола Лисенко присвятив Василеві Симиренку пісню на слова Тараса Шевченка "Ой вигострю товариша". Авторка цитує слова Василя Симиренка: "Кожен мусить робити, на що здатен. Вони там тямляться на громадських справах, а я тямлю заробляти гроші, то й мушу заробляти їх для України".
Дійсно добру справу зробили Лідія Лихач з колеґами та працівники з часопису "Родовід" за участю Тетяни Симиренко, Олени Леонтович, Ольги Шевченко, Дмитра Чередниченка, Петра Вольвача, Дмитра Малакова, Сергія Кривенка та А. Ніковського, який писав про Симиренків ще в 1916 році.
"Особливо зворушують спогади Тетяни Симиренко-Торпе про дідів і прадідів, від яких віє великим теплом минулого життя, якого ми вже ніколи не зазнаємо, бо наші душі безповоротно отруєні войовничим матеріялізмом, котрий сімейні традиції відкинув у безодню архаїчного мотлоху, надавши пріоритет гаслам пролетарського інтернаціоналізму та вседержавного "стукацтва". А саме ж у такому теплі зростали справжні патріоти, вчені, громадські діячі, які не тільки творили ідею, а й своїх дітей ростили у такому ж теплі. І зруйновані у Млієві церква, цвинтар, хати, інші пам'ятки про Симиренків - це не слід війни чи злиденности гаманця, це цілеспрямована дія, бо режимові потрібні були не Симиренки..." (К. Левченко).
Газета "Літературна Україна" надрукувала три цікаві статті письменника й журналіста Ігоря Кравченка "Підприємництво і культура" (24.02.94), "В Україні відкрити Україну: культура як національна мета" (12.01.95), "Українська кооперативна держава: у пошуках власного шляху" (21.12.95), там згадується праця родини Симиренків:
"Цукроводчики брати Яхненки, Федір Симиренко - яскраві постаті доби. А найяскравіша - по-справжньому ренесансового закрою - постать Платона Федоровича Симиренка, - пише автор. - Запровадивши парові цукроварні, Платон Симиренко зробив революцію у промисловості тодішнього "Південно-Західнього краю", та й усієї імперії. Його накладом було видано Шевченків "Кобзар". У Млієві безкоштовно вчили дітей і лікували, безкорисливо підтримували талановитих людей, приймали П. Чубинського, М. Костомарова, членів "Старої громади", тут було все українське, за словами Т. Шевченка, тут жив дух національної свідомости і високої інтеліґентности... Платон Симиренко помер у віці 42 роки, Льва Платоновича застрелили вбивці, підіслані більшовиками 1920 року, збанкрутувала фірма "Брати Яхненки і Симиренко", але залишився Мліїв - садівнича столиця України, залишились мліївські сади і спогад про цукровий завод як про "старовинний і видатний центр української культури". Є те, що незнищенне".
Борис Лобода, заслужений артист України, в листі від 22 грудня 2001 року написав: 18 грудня в будиночку-музеї Шевченка (де жив Шевченко в Київі в 1846 - на початку 1847 років, де написав поеми "Лілея", "Русалка" - С. К.) в тісному колі знайомих пом'янули Тетяну Володимирівну Симиренко. Як страшно швидко звужується це коло. Коли сіли за стіл, чомусь погасло світло, добре, що свічка горіла на столі, як горіла вона тут за Шевченкових часів"...
В одному зі своїх останніх листів до мене пані Таня писала про свою радість, що праця її батька Володимира Симиренка "Часткове сортознавство плодових рослин", машинодрук якої вони з матір'ю врятували, таки вийшла в Україні книжкою, а також - вона безмежно вдячна всім, хто відгукнувся на її прохання поцікавитися родом Симиренків і його діяльністю для України.
Вічна їй пам'ять.
 

...Хочу втекти з цієї пам'яті, ніби видертися з глухої, безпросвітньої темниці; так мрець силкується підважити своїм знекровленим плечем гробову дошку, щоб розчахнути цей утрамбований простір, розітнути грубу матерію силою спротиву; громові удари дзвону, ніби важкі удари батога, дістають мене, оперізують - від голої незахищеної потилиці, через усю спину, і по ногах - до п'ят; втікаю, та навздогінці проростає трава і здиблюються ріки навіщо тобі цей тягар непосильний, тягар непідйомний? ти бачив сірі більма у вигнутих дзеркалах, ти знав, що   марнота все і ловлення вітру, бо дні твої пораховано, і шлях твій відміряно неземними ступенями, а що гніздяться гнів і заздрощі в серці твоєму, і що лукавий спокушає тебе з-за лівого плеча, - так то перейде, але вже не тут і не тепер; промине час, і ти знову зостанешся наодинці з собою, і тремтячі пальці твої хапатимуть зриме й тілесне, та лиш пустка гулко дзвенітиме там, де мить назад ти тішився, втонувши по шию в солодкім багновинні ілюзій, і де серце твоє роз'їдала гнівливість і пихата погорда; ні ж бо, не силкуйся наздогнати і утримати химеру, даремне тупотіти ногами і гнівно суперечити Йому, а чи виглядати за ворота в надії уздріти втрачене, - лиш відлуння застанеш; так бліда тінь місяця ледве мріє, але от-от - і зникне безслідно в розпеченім мареві літнього дня, а сонце з'їдає ту тінь неухильно й безжально, мить - і ніби й не було нічого, і простір до крайнеба залитий неземним світлом - як учора, і завжди, і ти споглядаєш світ розплющеними очима, і чекаєш, і надієшся, не відаючи, що все те - марнота і ловлення вітру, і дні твої пораховано, і шлях твій відміряно, не знаючи, як довго квіточка тендітна буде радіти маленькому світлячкові, а весняний вітер буде пестити ніжні соковиті пелюстки; ось цей витвір Господній, цей дивний світ, зіщулений у вічній миттєвості без краю-без кінця, і радість незбагненна в грудях, радість передчуття, радість чекання - скороминущі і печальні; прийде зима, впадуть важкі сніги, і розіб'ється келих кришталевий, дорогоцінний - ти чуєш дзвін неземний, утробний? ти чуєш, як движиться земля, перевертаються світи у неймовірній круговерті матерії і вивергають океани вогню з глибин своїх бездонних, безконечних? чи знаєш, що багряні пасма вже заливають очі твої, і підпливають гарячою кров'ю, розпечені в пекельному танкові плоті змертвілі мізки твої?.. Може, ти забув, як падало небо на землю, а ти, розчавлений, знівечений, тремтів від страху? підкошувалися коліна і обривалося в глухе провалля серце - ти бачив дивний сон неволі, котрий ставав життям... Метелику безпечальний, метелику безтурботний, ось твоя квітка в широкім полі, і ось твій промінчик високо в небі, літай-літай, метелику, ще ясне сонечко світить, і темна ніч ще далеко, ось дмухає вітер, і простір цей до піднебесся твій, допоки ще танок триває, й легенькі крильця тріпотять у чистому безхмар'ї - радій-радій, співай-співай, так Бог призначив, - бо ще не час, ще не пора. Не поспішай, метелику грайливий, лови цей промінь крильцями своїми, дивись, як він купається на хвилі безтурботній, яка легка вона, яка прекрасна в цю чудову мить блаженства тіла, як хоче пестощів, і як сміється кришталево-чисто, безтурботно-дзвінко - позаздри їй, вона твоя...
Михайло Сидоржевський
 

Мабуть, кращого міста за Львів для купців не існувало. Тут сходилися великі торгові шляхи з Півдня, Півночі, Заходу і Сходу, з Київа, від соляних джерел Прикарпаття, з Буковини, зі степів над Чорним морем. По них пливли до Львова, мов ріка, шовки й атлас, перські килими, тигрові й барсові шкури, золото й срібло, родзинки й прянощі, вина й меди. І все, що не здумаєш, можна було купити в тому повному достатків Львові! Яка там зброя! Коли б навіть приїхало сто тисяч воїнів, то й тоді б для них знайшлося все потрібне.
У Львові селилися купці зі всіх усюд: українці, поляки, вірмени, татари, євреї, греки, італійці, німці. Любили це місто і молдовські купці. Продавали тут свої вина й волів і везли зі Львова в Молдову нові моди та мистецькі смаки. Тож не дивно, що молдовський господар (так називали правителя Молдови) Василь Лупул дав гроші на спорудження у Львові церкви Параскеви-П'ятниці. Адже свята П'ятниця - покровителька торгівлі.
Церкву збудували в 1644 році. На пам'ять про щедру пожертву в її стіни зовні і всередині вмурували дві кам'яні плити з гербом молдовських господарів: головою вола під зіркою й короною, з сонцем і місяцем по боках. То була вже не перша львівська П'ятницька церква. На цьому самому місці стояв ще княжий храм. До нас дійшла згадка про нього, записана 1443 року.
Теперішня церква схожа на невеличку фортецю. Будували її в тривожні часи, тому й пристосовували для оборони. Під нею досі є потаємний підземний хід, який вів, мабуть, до міського замку.
Та найдивніше диво П'ятницької церкви - її іконостас. Ікони для нього створили малярі львівського малярського цеху, про який написано чимало мистецьких книжок. Іконостас П'ятницької церкви називають найкращим у Галичині.
Ось і настала пора розповісти про цю головну оздобу православної церкви - іконостас. Ми так звикли бачити його в храмах, що не уявляємо церкви без нього. Проте у візантійських храмах довго ставили тільки просту перегородку, що відділяла святилище - вівтар - від місця, де стояли віруючі. У пору, коли Україна-Русь приймала хрещення, цю перегородку, очевидно, вже почали робити з ряду ікон. Цей ряд і тепер становить головний ярус іконостасу, його називають намісним. Посередині в ньому стоїть пишна царська, або райська, брама. По боках від неї містяться ікони Ісуса Христа й Божої Матері, а за ними - дияконські двері. Далі, як правило, справа, - храмова ікона, на якій малюють особу чи свято, котрим присвячено церкву. А зліва - ікона, яку собі вибрали фундатори церкви або громада. У П'ятницькій церкві то свята Параскева-П'ятниця і преподобна Параскева Сербська.
Над намісним ярусом іде ярус свят. Дванадцять невеликих ікон зображають найбільші річні християнські свята: Різдво Богородиці, Введення в храм, Благовіщення, Різдво Господа нашого Ісуса Христа, Стрітення, Хрещення Господа в Йордані, Світле Воскресіння, Преображення Господнє, В'їзд Господа в Єрусалим, Зіслання Святого Духа, Вознесіння, Успіння Богородиці. Посередині зображають Тайну вечерю.
Вище - апостольський ярус. В центрі в ньому поміщають велику ікону "Дейзис", що значить "Моління". На ній зображено Ісуса Христа і Божу Матір та Івана Хрестителя, що моляться до Христа. Обабіч розташовані ікони апостолів, по шість з кожного боку.
Наступним у П'ятницькій церкві йде страсний цикл, що розповідає про страждання і смерть Ісуса Христа. Цей ярус в українських іконостасах трапляється дуже рідко. Звичайно над апостольським ярусом поміщають ярус пророків, а над ним - розп'яття.
Найповніші українські іконостаси мають аж дев'ять ярусів!
До найрозкішніших належить і П'ятницький іконостас, недаремно він відомий на всю Україну. Від нього важко відірвати погляд. Хочеться дивитись і дивитись на святкові, радісні кольори, тепле сяйво позолоти, лики святих з великими задумливими очима. Цей іконостас - прекрасний взірець стилю Відродження.
Одного разу церкву святої П'ятниці запалили татари, що напали на Львів. Пожежа завдала великої шкоди, але - о диво! - іконостас не зайнявся, хоча зсередини, від вівтаря, дерево аж почорніло. Здається, навіть вогонь спинився перед невимовною красою, яку створили талановиті людські руки...
Через свій чудовий іконостас прихожани мають деякі незручності: в церкві не можна проводити опалення. Перепади температури шкодитимуть старовинним іконам. Тому взимку в церкві холодно... Товстелезні кам'яні стіни проморожуються наскрізь, і навіть коли повесніє, коли вже надворі повіває теплий вітерець, тут усе ще немов у льодовні. Але львів'яни не нарікають. Головне - щоб диво-іконостас, чаруючи красою, стояв довгі-довгі літа.

З книги "Наші церкви. Історія, дива, леґенди", "Соняшник", Київ, 2002.
 

Вишила суничку нитка червоненька,
Вишила листочок нитка зелененька.
Вишила садочок, вишила долинку,
Вишила у небі хмарку і хмаринку,
Щоб гуляли тихо, весело обоє
Та й учили птахів, як літать по двоє.
Щоб весняні квіти не були сумними,
То учили дощик, як ходить за ними.

Мамине слово

Од зіроньок - ясно,
Од місяця - ясно,
Од сонечка - ще ясніше.

Грушка - добра,
І динька - добра,
А мамине слово - добріше!

Ми всі під одним дощем

Ми всі під одним дощем -
Хрущ, Метелик і я.
У Хруща парасоля -
Із вишневого листка.
У Метелика парасоля -
Із красолиної пелюстки.
Я бігаю
Від Хрущевої парасолі
До Метеликової -
І росту.
 

НЕБО І ВОРОНА
Якось одна ворона піднялася у небо з куснем м'яса у дзьобі. Двадцять інших ворон здійнялися слідом і, переслідуючи, почали злостиво на неї нападати.
Коли ворона врешті випустила м'ясо, задоволені переслідувачі відлетіли, залишивши її у спокої. І сказала ворона: "Я втратила шматок м"яса, а здобула мирне небо".
І сказав монах дзену: "Коли мій будинок згорів, мені відкрився вигляд на місяць уночі".

ДОСКОНАЛЕ ЯБЛУКО
Тільки-но Насредін скінчив свою промову, як почув з натовпу:
- Замість того щоб плести релігійні теорії, чому б вам не показати нам щось практичне? - Ці слова заскочили бідного Насредіна на місці:
- Що саме вам показати? - спитав він. Його  насмішник,  задоволений з того,  що, принизивши  муллу,   зміг   справити   враження   на натовп, сказав:
- Наприклад, покажи нам яблуко із райського саду.
Насредін, не роздумуючи, підняв із землі яблуко і подав його чоловікові.
- Але це яблуко з одного боку зіпсоване, - сказав чоловік. - Небесне яблуко було би досконалим.
- Небесне яблуко і справді буде досконалим, - сказав мулла. - Але беручи до уваги твої теперішні можливості, оце яблуко дуже схоже на те небесне яблуко, яке ти одержиш.
Чи  можеш ти сподіватись побачити досконале яблуко недосконалими очима?
Або знайти доброту в інших, якщо твоє серце - егоїстичне.

ХТО МОЖЕ ВКРАСТИ МІСЯЦЬ?
Учитель дзену Ріокан, який мешкав біля підніжжя однієї гори, вів дуже скромний спосіб життя. Якось уночі, коли учителя не було вдома, в його хижу проник злодій, але побачив, що там нема чого красти. Аж тут повернувся господар та застав злодія на гарячому. "Ви завдали собі стільки турбот, щоб забратися сюди, - сказав він. - Ви не повинні піти з порожніми руками. Будь ласка, візьміть як подарунок моє покривало і одяг". Шокований злодій вислизнув разом з подарунком.
А Ріокан сидів біля дверей хижі зовсім голий і замріяно дивився на небо. "Бідний хлопчина, - казав він. - Шкода, що я не можу подарувати йому місяця вночі".

З книги "Пісня птаха", Львів, "Свічадо", 1998.
 

Віра - це неприйняття жодної іншої опори, крім Бога. Не можемо опиратися на жодний з Його дарів - тільки на Нього самого, на Його безмежну силу і нескінченну любов.
На храмовому подвір'ї відбулася хвилююча сцена - Господь придивлявся до людей, які кидали до скарбнички свої пожертви. Щохвилі було чутко дзвін падаючих монет. А Ісус Христос сидів поблизу з апостолами і придивлявся до тих, хто кидав пожертви.
Якась вдова кинула дві крихітні монетки - один гріш, а Господь сказав: "... вона ж з убозтва свого все, що мала, вкинула, - увесь свій прожиток" (Мк 12.43-44). Можемо дивуватися з її вчинку - віддала усе, що мала, тоді як заможні віддавали тільки з лишків. Але мало побачити такий вчинок. Треба збагнути, що віддаючи усе, вона "прирекла" себе на смерть, бо не мала вже грошей і не мала з чого жити. Вона сама підірвала свою систему матеріяльної безпеки. Звідси здивування самого Господа: "Істинно кажу вам... вона ж з убозтва свого все, що мала, вкинула, - увесь свій прожиток" (Мк 12.43-44). Незбагненна віра цієї жінки!
Людині, позбавленій усього, усієї системи забезпечень залишаються дві речі: або відчай, або повна надія на Бога, яка випливає з сильної віри. Саме такою була віра згаданої вдови. Для неї Господь був усім, єдиною підпорою. [...]
Можна також вести мову про подібну довіру вдови із Сарепти, яка зустрілася з Іллею (1 Цар 8.8-16). Вдова мала дитину, а у країні панував голод. Весь запас її продовольства - це остання пригорща борошна й останні краплі олії. І ось в тій ситуації Ілля говорить до неї: "... спечи мені коржика". Слова вдови, що це вже останнє борошно, нічого не змінили. Ілля поновив своє прохання про перепічку. Жінка відповіла: "... приготую, що маю, собі та синові, а там з"їмо й помремо" (Цар 17.12). Це була справді згода на смерть, оскільки вже не було жодної надії, навіть на жменю борошна. Це Бог через Іллю забрав у жінки рештки продовольства, які давали їй певне почуття безпеки. Більше нічого не було.
Що Господь чинить з такими людьми? Біблія говорить, що потім у неї почало прибувати борошна, так що для приготування їжі їй завжди вистачало. Так було й з олією - вдова і її дитина не померли. Бог не може залишити людину, яка повною довірою до Нього сама звільняється від Мамони і відгороджується від системи забезпечень, яка руйнує її віру. Господь із захопленням споглядає на диво людської віри, особливо тієї наївної, дитячої, яка виявляється у відданні всього. Людина такої віри може сказати: "Боже, якщо така Твоя воля, то я готовий навіть померти, бо вірю, що Ти мене любиш". Така глибока віра породжує святих. [...]
Якщо не буде в тобі шаленства віри і якщо ти не віритимеш до кінця повній любові Бога до тебе, то завжди йтимеш дорогою віри черепашачим кроком або відступатимеш. [...]
Тією силою і любов'ю маніпулювати не можна. [...]
Якщо у твоєму житті є фальшивий бог, якому ти служиш, на якого надієшся, то ти будеш змушений пережити гіркоту розчарувань, тому що цей фальшивий бог, якому ти віриш і на якою покладаєшся у своїх сподіваннях, рано чи пізно тебе підведе.
 

Вісті з Ічкерії
Хтось працює в поті чола на хліб.
Хтось шукає щастя - добробуту за морем.
Хтось влаштовує фуршет до 58-річчя визволення
міста від фашистських загарбників...
А тимчасом в Ічкерії рвуться снаряди, міни і лютують "зачистки". В. Путін, правда, оголосив про припинення зачисток. Можливо, у відповідь на викриття влади російськими правозахисниками.
Світлана Ганнушкіна, співавторка дослідження російського центру "Меморіял", пише про чеченських біженців (там триває війна 8 років!): "Наша країна готова до фашизму, а Европа готова це проковтнути. Російські військові розправляються з чеченцями та само, як колись гітлерівці знищували євреїв та циган". Лише з грудня 1999 Ічкерію покинули понад півмільйона осіб. Більшість із них позбавлені будь-яких документів, права на роботу й не мають жодних засобів до існування. Західньої гуманітарної допомоги вистачає лише одній з десяти родин. "Попри це, - підкреслює Ганнушкіна, - повсюди в Росії чеченці відчувають постійну дискримінацію й знущання з боку влади. Наприклад, чеченським дітям не видають навіть шкільних підручників та зошитів, як їхнім російським ровесникам". Разом з тим, нагадують меморіяльці, до Ічкерії біженці повернутися не можуть, бо там на багатьох з них чекає люта смерть від рук російських солдатів.
Російські правозахисники звинувачують російську владу в геноциді проти чеченців на всій території країни.
Настя Мальцева з Єкатеринбурзького "Меморіялу" побувала цього року в Чеченії з гуманітарною допомогою. Наводимо фраґменти її оповіді під час зустрічі з харків'янкою Людмилою Клочко, опубліковані в харківському інформаційному бюлетені "Права людини", № 16 1 - 15 червня 2002 року.
З Настею Мальцевою я познайомилася в Варшаві під час занять на Вищому Курсі з Прав Людини. Настя Мальцева з єкатеринбурзького "Меморіялу" виглядає зовсім як школярка: скромне, невеличке, худеньке дівчатко. На початку цього року вона брала участь у Рейсі Миру, що його провели неурядові організації Росії. Для дітей Чечні були зібрані одяг, книги, іграшки. Все це вирішено було передати прямо в руки. Щоб поїхати в Чечню, Настя взяла відпустку на роботі. Під час поїздки вона знімала відеофільм.
З розповіді Насті Мальцевої:
Там зовсім інше життя. Діти люблять бігати по траві, по лісу. А там цього не можна - міни. У Грозному якраз перед нашим приїздом двоє дітей підірвались на мінах. Взимку полем чи лісом треба йти слід у слід. А як там ходять влітку, я навіть не уявляла. Розповідали, як під час обстрілу мати з донькою бігли полем - і донька не хотіла падати на землю - адже там міни. Взагалі міни і снайпери створюють постійну напругу.
Під час обстрілу снаряди потрапляють у житлові будинки. Військові часом вибачаються - мовляв сталася помилка, а іноді й не вибачаються...
Хлопчик із Грозного розповідав тоном старенького: "Боюся зачисток, адже й про мене можуть подумати, що я бойовик". Я очікувала, що зіткнуся з озлобленням, а побачила людей, що хапаються за будь-яку соломинку надії. Багато хто вбачав у нашому приїзді таку соломинку...
Для дітей Чечні школа - це особливий світ. Незважаючи на те, що всі школи, які ми бачили, знівечені війною, вікна в них затягнені плівкою, всього не вистачає, діти люблять ходити до школи. Під'їжджаємо до однієї такої школи, і з вікон, затягнених плівкою, чути пісню. Школа - це місце, де немає війни, а є звичайні шкільні будні. Діти - завжди діти, їм хочеться гратися, співати, спілкуватися з ровесниками. Особливо раділи діти з листів, переданих школярами з Росії.
Ось деякі відповіді, написані чеченськими дітьми:
"Мене звати Ґабатаєва Індіра. Я живу в дитячому будинку "Надія". Дякую за подарунки і за те, що згадали про нас"...
"Добрий день, дорогий друже. Я дякую тобі за все, що ти постарався надіслати. Я хотів би з тобою листуватися, але у нас із поштою негаразди. У нас, як ти знаєш, іде війна, невинні люди гинуть"
Магомаєва Лінда: "Якби у мене були тато і мама, я була б найщасливіша. І якби не було війни. Будь-кого забирають, будь-кого - і вимагають неймовірну суму"... "...забирають і вбивають невинних людей, просто мирних жителів".
...І в першу, і в наступні ночі я бачила спалахи вибухів, чула стрілянину. Бачила на будинках написи: "Тут живуть люди". Кажуть, що такі написи не дуже допомагають. ...Нам розповідали, що 1 січня в Цоцен-Юрті російські військові творили страхіття, в той же час у Грозному вони влаштували для дітей свято.
Матері-чеченки, у яких сини пропали безвісти, хотіли б передати російським жінкам: "Давайте разом щось робити, бо гинуть і ваші, і наші діти".
Я відтоді ношу в собі крик про допомогу, який мені там уявлявся повсюдно. Гадаю, кожен може щось зробити. Насамперед, людям у Ічкерії дуже важливо, що про них пам'ятають і знають, їм усім не вистачає тепла - і дорослим, і дітям.

Можна більше сказати: без вивчення візантійської культури нам не зрозуміти культури української як давньої, так і теперішньої. [...]
"У Візантії остаточно склався той збір Отців, що й дотепер складає основу православного Богословія. І, накінець, у Візантії розцвів той стиль і дух благочестя, що в нашій мові гарно висловлюється словом "церковність".
Візантійську добу треба признати вирішальною в історії Православія, - це доба оформлення церковного життя.
Св. Григорій Богослов (у свойому 42-м Слові) назвав Костянтинопіль "оком вселенної", "взаємним вузлом Сходу й Заходу", а славний Патріярх Фотій в 51-їй Омілії пише: "Костянтинопіль - це цар царствуючих міст". [...]
"Витонченість, що в деяких ділянках культури досягала свого апогея, і навіть деякого виродження й декаденції, свідчила про вишуканість смаку, вихованого в необмеженій заможності і виключній вибагливості. Тільки довга низка поколінь, що перейшли віки аристократичного відбору, могла створити ці зразки високої культури"(Проф. Архим. Киприан. Антропология. Ст. 15.). [...]
Духова міць візантійців широко всім відома, і вона завжди була висока й осяйна. Було в них безліч видатних подвижників, що все рвалися вгору - до Неба, до досконалости. І це саме Візантія довгі віки була центром духового життя і зразком його для всього світу.
Монашество з глибокої давнини почалося й розвинулося на Сході, у Візантії, а не на Заході. [...]
Візантійці реально противилися злу, гучне життя їх не задовольняло, і вони шукали тихого спокою в пустинях, у самітньому житті та в аскетичних подвигах... Незадоволені житям утікали цілими родинами на тихий Афон та Олимп, у Студитську Лавру й ін. місця. Імператори, сановники, архиєреї, багачі, - всі будували нові манастирі, і в них звичайно й кінчали своє життя. [...]
Аскеза й високі подвиги - ознака монахів тільки візантійців. Усі наші пости повстали перше у Візантії. [...]
Візантійці перші стали творити дійсну християнську культуру і перші стали планово ширити її по всьому світі. Уся візантійська культура була в основі своїй церковна, уся вона походила з церковного джерела, і вся вона мала свій церковний православний стиль. Так повстали у Візантії й поширилися по світі: різьбарство, малярство, мозаїка, музика, спів, література, поезія, а особливо філософія та богословіє. [...]
Візантія - це був величезний храм, що охоплював усе життя своїх підданих, це була справді теократична, оцерковлена держава. Візантія була в історії Християнства найповнішим здійсненням ідеї євангельської науки в житті. Увесь побут, усе життя були оцерковлені й освячені; усі потреби людини, усі її речі благословлялися й освячувалися, - на цьому й склався наш церковний Требник, якого ми прийняли з Візантії, - він справді сильно пристосований до живого життя. [...]
Візантієць завжди був з Церквою, завжди в Церкві або при Церкві, завжди духом своїм возносився до Неба. Життя візантійця тісно перепліталося з Православною Вірою і ніколи не розривалося з нею, і не впадало в суперечність.
І ніколи серед візантійців не було байдужости до своєї Церкви, до своєї релігії, до своєї загробної долі; така байдужість - це пізніший витвір Західньої Европи, це витвір нових часів, що їсть нас, як рак. Байдужість до Церкви й Православної Віри візантійці вважали за зраду й відступство. [...]
"Кожен візантієць намагався бути рабом Божим, і почував у цьому рабстві Богові свою правдиву свободу, якої не в силах дати жодні визвольні рухи та конституції".
Глибокий дослідник Візантії, Г. Ф. Герцберг, пише про Візантійську духову культуру: "Істотною рисою візантинізму є те, що умове життя столиці й новіших провінціяльних центрів було захоплене церковними питаннями та інтересами, явище, невідоме на Заході. Ці вищі інтереси багато віків мали своє скупчення в церковних заданнях. Релігія, богословіє, церква були тією ділянкою, де знаходили для себе найкраще задоволення не тільки вимоги душі, але й наукові стремління. [...]
Складалась атмосфера, в якій церковна боротьба й церковні сперечання цілком оволодівали умами багатьох мільйонів освічених і неосвічених людей, чоловіків і жінок, і дуже скоро обертались на важливі державні питання. Дуже часто догматичні дискусії на великих і малих зборах цікавили сучасників значно більше, як жорстока боротьба війська з варварами на Дунаї, на Балканах, чи з могутніми магометанськими відділами". (Г. Ф. Герцберг: Исторія Византіи, М. 1897 р., ст. 64) [...]
Візантійська богословська наука була глибоко вірна творам Св. Отців, і в цьому була сила Візантії. [...]
Славний візантиніст, бельгієць А. Ґреґуар пише: "Треба висловити подив перед глибиною християнського чуття, яке одушевляло візантійський народ аж до самого кінця Візантії". [...]
Царський сан, посада епарха й ін. розумілися більше як служення Церкві, а не як земські достоїнства. [...]
Візантія мала від свого початку до свого падіння (1453 р.) 86 імператорів і 158 Патріярхів, і серед них багато було осіб високої культури, і високо заслужених перед Церквою та державою. [...]
Царські палати були часом центрами закулісових інтриг, але, як пише царівна Анна Комніна (+1148 p.), бувало й так, що "царські палати були більше похожі на манастир", в якому панував зразковий порядок, де встановлений був час і для священних піснопінь, і для трапези, і для прийому сановників. [...]
І Візантія завжди звала себе по праву наслідницею давньої еллінської культури, і завжди цим сильно пишалася. [...]
Перші університети в світі повстали тут, і ці університети високо стояли. [...]
Візантія знає дуже багато глибоких учених, часто широких енциклопедистів, таких як історик Никифор Григора (1295-1360) й ін. Цей учений, між іншим, ще за 200 років до Папи Григорія XIII, на наукових зборах при дворі Андроніка III (1325 - 1328) пропонував реформу Юліянського календаря на тих самих основах, як вона сталася пізніше, але Імператор та Церква були проти того, боячись церковних смут. [...]
Матеріяльна культура Візантії славилась здавна на ввесь світ, чим вона завжди сильно дивувала "варварів"; пригадаймо, як приймали нашу княгиню Ольгу р. 955-го в Костянтинополі, як підіймався й опускався імператорський трон, музика грала, а штучні леви ревіли 8 (В. И. Латышев. О втором приеме Ольги русской. 1934). Року 995-го візантійська княжна Арґіля виходила заміж за венецького князя Петра Ор-сельо, і за бенкетом княжна їла не руками, а вживала двозубі видельця. Це сильно всіх здивувало, бо всі їли власними руками. І справді, Европа не скоро перейшла на видельця, - вони відомі в Італії з 1360 p., у Франції з 1370 p., а в Англії - аж з 1608 р. [...]
Як Україна прийняла Православіє; то довгі роки в Києві сидів голова Української Православної Церкви, що мав титул: "Митрополит Київський і всієї Руси", а він був грек-візантієць. Греками були спочатку й деякі Єпископи, що підлягали Митрополитові. Це були справжні культуртреґери на Сході, які переносили візантійську східню культуру на Русь. [...]
Українське Духовенство легко пішло за новою культурою, і часті були випадки, коли воно вивчало й грецьку мову, а тим самим набувало змогу міцно приймати візантійську культуру, релігійну й світську.
Прикладом цього є твори Митрополита-українця Іларіона, написані в першій половині ХІ-го віку, - вони ясно показують, як глибоко вже защепилася в нас православна грецька культура і якою високою вона вже була. [...]
Нагадаємо тут також і про відомого нашого письменника XII в. Митрополита Клима Смолятича, який у своїх творах покликувався на твори Гомера, Аристотеля й Платона...
Переклади грецьких творів на русько-українську мову появляються в нас ще від початку нашого Православія і з часом збільшуються. [...]
Любов до монашества дуже рано перенеслася з Візантії в Україну, і вона рясно вкрилася манастирями, які відіграли в нас велику культурну й християнізуючу ролю. [...]
Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас т. звана удільна західня система, Україна обезсиліла й упала. [...]
А вже грецький вплив на мову нашу був надзвичайно великий, і він охопив головно релігійне життя та нашу культуру, особливо її термінологію. Наша церковна термінологія у більшості своїй грецька, напр., слова: Літургія, Евхаристія, Манастир, Ікона, Тетрапод, Антимінс, Аналой, Біблія, Псалтир, Тріодь, Парастас, Антидор, Ектенія, і довгі десятки т. ін. [...]
Доба т. зв. Відродження в Европі - це тільки звернення до вищої візантійської культури, до грецької мови й її несмертельних пам'яток. Ця антична культура в Візантії й не переривалася ніколи. Дослідник про це пише: "Для Заходу року 1096-го, - рік І Хрестового Походу, - римський світ уже впав 600 літ тому, - тоді був повний розцвіт Середньовіччя, цебто доби, коли зароджувався новий европейський світ. Навпаки, для візантійки Анни Комніної (f 1148) римська цивілізація, якої центр був перенесений з Риму в Костянтинопіль першим християнським імператором, жила ще цілком". (Z. Sommerard: Anne Commene. Paris, 1907, p. 65)
Згадаю ще про візантійського монаха Максима Плануда (1260 - 1310), що був правдивим попередником европейського гуманізму. Хоч політичний стан Візантії був тоді тяжкий, а все ж таки Плануд ревно збирав і вивчав залишки класичного письменства. Він добре знав латинську мову, чому й переклав з латинської на грецьку твори римських Отців Церкви: Августина, Фоми Аквіната й ін. Він же переклав на грецьку мову твори Овідія та Цицерона, і Европа навчалася тоді грецької мови власне з цих перекладів. Як енциклопедист, Плануд написав багато різних творів, напр. сильний твір проти латинян (про походження Духа Святого), склав Граматику й Складню, написав і твір математичний, в якому перший вжив значка 0 (нуль).
Або ще один приклад. Візантійський монах Варлаам (+1348р.) був високоосвіченим письменником, писав глибокі богословські твори, а до того був астроном, математик і глибокий знавець давньої філософії. І цей монах грек сильно впливав на Відродження Італії, славний поет Петрарка був його учнем.
Вище грецьке Духовенство, глибоко освічене, охоче воскрешало класичну грецьку мову, й ставало гуманістами. За доби Палеологів ХІІІ-XIV в.в. велике число чужинців: італійці, вірмени, слов'яни й т. ін. приїздили навчатися по вищих школах Костянтинополя. І багато візантійських професорів навчали по університетах Европи, особливо в Італії, - в Римі, Падуї, Фльоренції й ін. А коли року 1453-го впала Візантія, то велике число вчених повтікали на Захід, і понесли туди світло правдивої науки, кладучи справжні підвалини для доби гуманізму. На жаль, саме тоді, коли в Европі повстало велике зацікавлення до грецького класицизму, Візантія впала й опинилася в руках турків, людей зовсім іншої, іслямської культури.
Заслуги Візантії в розвитку европейської науки надзвичайно великі. А церковні впливи, напр. в іконографії чи в архітектурі, живі ще й понині ("візантійський стиль").
Особливо великі заслуги візантійської науки у філософії, - тут вони зробили надзвичайно багато. Ф. Успенський твердить, що "візантійське Духовенство стояло на висоті сучасної їм філософської науки", і що більшість відлучених на Соборах 1156, 1157 і 1166 p.p. осіб мають стосунки до вищої школи й до вищої освіти. І взагалі Західня Европа знайомилася з філософами класичної Греції тільки через Візантію, - з візантійських філософських творів.
Свою філософську науку Европа одержувала звичайно зо Сходу, з Візантії. Але на Заході скоро забули грецьку мову, і тому не могли читати грецьких філософів у оригіналі. Через це, скажемо, Логіку Аристотеля Европа пізнала у другій половині ХІІ-го віку, тоді як у візантійській науці на цей час уже були свої поважні коментарі на Аристотеля, бо його вже глибоко знали.
"Логіка" візантійського ученого Пселла (1018-1077) сильно вплинула на европейську науку й думку в XI і наступних віках. А "Логіка" і "Фізика" Патріярха Никифора Влемміда (1197-1272), як видатні пам'ятки духового руху в Візантії ХШ-го віку, сильно вплинули на европейську схоластику.
Візантійські літописи та хронографи були тим початковим джерелом, з якого ввесь світ довгі віки вивчав всесвітню історію.
Візантійська література дуже велика й глибока, і вона впливала на літературу всієї Европи, а вже література православних слов'ян виросла просто з літератури візантійської. Величезна й цікава церковна візантійська поезія, яка в нас так мало вивчена. І взагалі треба сказати, що правдивої історії візантійської літератури ми ще не маємо. [...]
Візантійське мистецтво широко вплинуло на мистецтво всього світу, а також і Европи, і його шляхетний вплив був особливо в тому, що воно в основі своїй було релігійне.
Багато з того, чим пізніше величалася Европа, перше повстало таки в Візантії. У ХІІ-м віці появився в ній, напр., анонімовий твір "Тимаріон", - повість про схід до аду і розмова в аду з імператорами, філософами, письменниками, цебто тема та сама, яку бачимо в "Божественній Комедії" Данте.
У математиці значення 0 (нуль) основне. Його перші завели учені в Індії, а від них перейняли його араби. А в XII віці, при допомозі вченого грека монаха Максима Плануда (1260 - 1310) вживання 0 поширене було по всій візантійській науці. І вже пізніше з Візантії 0 пішов по всій Европі.
Вплив грецької мови на наукову термінологію величезний, і таким позостається й тепер. У цьому відношенні грецька мова мала й має світове значення, - нові терміни все подаються головно в мові грецькій. [...]
Европа не повинна забувати найголовнішої історичної заслуги Візантії перед нею, - Візантія не тільки зберегла античну культуру, - визволила всю Европу від загибелі її культури. Араби-мусульмани, а потім турки-сельджуки грізною лавою сунули на захід і південь, постановивши захопити Европу й знищити в ній Християнство. На дорозі мусульманам першою була Візантія, і це вона довгі віки достойно стримувала своїми плечима мусульманські вали-орди, рятуючи тим Европу. [...]
І справедливо пише Монте, що Візантія зо своєю столицею Костянтинополем була головною державою Европи аж до середини XI віку, і вона мала керівний вплив на долю Західньої й Східньої Европи.

З книги "Візантія і Україна" 1954, Вінніпег
 

Після капітального ремонту, першого за п'ятдесят років, столичний кінотеатр "Київ" цього року не лише став кінотеатром европейського рівня і вже провів дві світові прем'єри, але й плянує працювати як Культурний центр, і підтримувати насамперед український кінематограф, що, як відомо, переживає кризу. Нещодавно тут відбулася прем'єра документального фільму "Михайлівський Золотоверхий", створеного режисером Василем Вітром на студії ВІАТЕЛ (генеральний продюсер Руслан Кухаренко). Кілька місяців тому в кінотеатрі було показано стрічку цього режисера "Успенський Собор". Замовниками обох фільмів стало Управління охорони пам'яток історії, культури та історичного середовища.
Стрічки показують хроніку відбудови в незалежній Україні двох зруйнованих совєтською владою унікальних українських святинь.
"Михайлівський Золотоверхий" знімався впродовж п'яти років - від 1996, коли почалося обстеження руїн фундаменту і відновлення архітектурного комплексу манастиря (оператори-постановники Ігор Приміський та Лесь Зощенко).
Отже фільми задумані як документ часу, новітньої історії України. І хочеться висловити радість вже навіть від самого факту, що вони з'явилися. Та невіддільним від цієї радости є бажання справжньої об'єктивности та повноти у висвітленні цих дійсно знаменних подій. Міжтим в останній стрічці, приміром, виглядає недостатньою картина відтворення фресок і мозаїк у Михайлівському Золотоверхому соборі. Справа була надзвичайна - по суті створити новий інтер'єр собору, ґрунтуючись на українській традиції вершинного за своїми мистецькими зразками стилю ХІІ ст. (здебільшого знищеними). Цей процес варто було показати більш докладно й уважно, проникаючи в його суть, звертаючись до ширшого кола мистців - виконавців грандіозного задуму та консультантів реставраторів. Адже цінність документального твору насамперед в максимальній правдивості та акцентах, які виявляють суть того, що відбулося. Наразі доводиться констатувати, що попри безсумнівні достоїнства фільму, знятого за сучасними технологіями, він не уник самореклямности та поверховости.
Р. Л.

Продовження. Поч. у ч. 4

Жонґлер - не те ж саме, що трубадур, хоча дехто з трубадурів був і жонґлером. Частіше це все ж таки були різні люди, і справа їхня була різна. [...] Жонґлер був, у суті, скоморохом, блазнем, проте часом він був і тим, кого ми тепер називаємо жонґлером. Якщо цього не знати, то не зрозумієш леґенди про Тейяфера-Жонґлера, котрий у битві при Гастінгсі оспівував смерть Роланда, підкидаючи і ловлячи меч, як ловить меч жонґлер на арені. Напевне, жонґлер бував і акробатом, як герой зворушливої леґенди, "Жонґлер Матері Божої", що перекидався перед статуєю Пречистої Діви, і Вона похвалила його, утішила, як і весь святий її почт. [...] І коли Франциск назвав своїх послідовників жонґлерами Божими, він мав на думці щось дуже близьке до цього скомороха. [...]
Десь поміж високою пристрастю трубадурів і витівками жонґлерів, наче в притчі, правда про св. Франциска. З-поміж двох менестрелів, жонґлер, ясна річ, був другим, неголовним. Св. Франциск безумовно вірив, що відкрив таємницю життя, а вона - у тому, щоб стати слугою, стати другим. У цьому служінні, в самій його глибині, він здобув свободу...
[...] Жонґлер також був вільним... [...] Можна стати блазнем, коли вільно служиш честі. Коли порівнюємо двох співців-менестрелів, то здається, краще розумієш, що змінилося в душі св. Франциска. [...] Безумовно, в його душі було всього незрівнянно більше. Але цей образ допомагає збагнути ідею, котра, як може видатися багатьом, сама перевернута догори ногами.
Приблизно тоді, коли Франциск зник у пітьмі печери, він пережив переворот, схожий на сальто-мортале... [...]
Та коли пригадаємо притчу про Жонґлера Матері Божої, вона багато нам допоможе. Тепер загальновизнано, що пейзаж можна розгледіти точніше і ясніше, коли його перевернути догори низом.
[...] І ось перевернута картина, яскрава, чітка і вражаюча, трохи нагадує світ, що його бачить щодень містик на кшталт св. Франциска. Тут ми й підійшли до притчі, до суті речі. Жонґлер із леґенди стояв на голові не заради того, щоб ясніше і яскравіше побачити дерева й квіти, він про це і не думав. Він стояв на голові, щоб порадувати Матір Божу. [...]
Весь шлях Франциска, вся його таємниця в тому, що природна радість буде лише тоді, коли знайдеш у ній радість надприродну. [...] Він очистив себе аскезою і побачив світ новий.
Напевне, у тій темній печері чи комірці Франциск провів найтяжчі свої години. Від природи - він був славолюбний, але то була славолюбність, протилежна гордині й близька до смирення. Він ніколи не зневажав ближніх і їхню думку, він прагнув, щоб його любили. Отож, саме цій частині його єства було завдано тяжкого, майже нестерпного удару. [...]
Він пошився в дурні. Кожен, хто був молодий, хто скакав верхи і мріяв про битву, хто уявляв себе поетом і сповідував правила дружби, зрозуміє дошкульність цієї простої фрази. Навернення св. Франциска, як і навернення св. Павла, розпочалося, коли він упав з коня. Ні, воно було гіршим, ніж у Павла, - він упав з бойового коня. Всі з нього сміялися. [...]
Либонь і я, і читачі - люди звичайні, ми не побували там, де опинився св. Франциск. Ми не прямували за св. Франциском у те дивовижне місце, де повне приниження преображається у повну святість і радість. [...]
Назовні, для ясности оповіді скажу: коли Франциск вийшов із печери одкровення, він ніс слово "дурень", як перо на капелюсі, як плюмаж, як корону. Він погодився бути дурнем... Царя небесного. [...]
Це можливо передати лише символом. [...]
Якщо людина побачить світ догори ногами, а всі дерева і вежі - вниз головою, як у ставу, вона ясніше відчує, що таке залежність. Їй стане яснішим текст із Святого Письма про те, що Бог почепив Землю ні на чому. [...] Звичайному окові важка кладка стін і міць веж говорить про надійність, устійненість; але тому, хто здатен був побачити місто догори ногами, воно здається беззахисним і безпорадним. Св. Франциск міг любити своє невеличке місто так само сильно, як і раніше, навіть дужче - але це було вже інше почуття. Він любив кожну черепичину на дахах, кожну пташку на карнизах, але бачив їх у новому чудесному світлі постійної небезпеки і залежности. Вже не пишаючись своїм сильним містом, що його ніхто не порушить, він дякував Всемогутньому за те, що місто не впало в безодню. Він дякував за те, що Вселенна не обірвалась, наче величезна бурулька, і не розсипалась на міріяди скалок. Можливо, так бачив і св. Петро, коли висів на хресті униз головою. [...]
Св. Франциск говорив з почуттям щасливого смирення: "Блажен, хто нічого не очікує, бо він матиме радість від усього". Він зумисне розпочав з нуля, з темної порожнечі вигнання, і прийшов до небувалої радости, навчився радіти всьому, може як ніхто на світі.
Прості зовнішні речі, яким він радів, самі промовляють про це - бо годі заробити зорю чи заслужити захід сонця. Хоча йдеться про значно більше, настільки більше, що його ніяк пояснити словами. [...]
Для містика, яким був св. Франциск, будь-яке чудовисько щось значить, воно виголошує свою звістку, його мову можна зрозуміти. В цьому й полягає сенс переказів - про те, що він, немов чарівник, знав мову звірів і птахів. [...]
Коли людина в особливому містичному сенсі перебуває по той бік речей, вона бачить, як виходять вони з Божого лона, немов діти з темної хати, а не просто зустрічає їх, як ми всі, на шляхах світу цього. І найдивніше - така людина через це своє видіння - простіша, вільніша, безтурботніша, радісніша від нас. [...] Містик оспівує сам перехід з небуття у буття. [...]
Йдучи крізь мить, де немає нічого, крім Бога, містик бачить те безпочаткове начало, коли дійсно так і було. [...]
Відчуття великої вдячности і великої впевнености - не порожня фраза, навіть не відчуття - це реальність, і головне, на цьому вся реальність тримається. Це не вигадка, а факт; радше навіть, порівняно з цим фактом всі інші - вигадка. Нам не лише здається, що всі ми в кожній дрібниці, у кожну мить, як сказав би християнин, залежимо від Бога, як сказав би агностик - від природи речей. Це аж ніяк не ілюзія, це найголовніша правда, котру ми затуляємо ілюзіями повсякденного життя. [...] Той, хто бачив світ на волосинці милости Божої, той бачив істину, коли хочете знати, нічим не затулену. [...]
Однак чи бачимо ми це, чи ні, істина полягає в дивній таємниці, на світі існує лише одне справжнє благо - невиплатний борг. [...]
В тім-то й річ, що Франциск був аскетом, але він не був похмурим. Як тільки його вибило з сідла те, що примирює - славне видіння любови Господньої, він ринувся у піст і пильнування, як раніше був би ринувся в битву. [...] Він нічого не позбувся, він не зв'язав себе "режимом", не пішов у "суворе просте життя". Його самозречення геть не схоже на наш "самоконтроль" - воно позитивне, як захоплення, як насолода. Він захоплювався постом, як захоплюються вином, шукав убогости, як шукають грошей. Саме позитивність, запал його незрозумілі сучасним людям, які шукають задоволень. Однак це історичний факт, і з ним пов'язана ще одна незаперечна моральна істина. Безсумнівно, що цим героїчним і незвичним для нас шляхом він ішов від миті, коли втік у власяниці в зимовий ліс, аж до тієї миті, коли і в смертній муці бажав лежати на голій підлозі, щоб показати, що не був нічим і нічим не володів. Але можна ствердити майже з тією ж певністю, що зорі, які пропливали над недужим і убогим своїм сяючим шляхом, нарешті побачили в світі, заселеному труждающимся людом, чоловіка воістину щасливого.
З тієї печери, з горнила хвали і смирення, вийшла заледве чи не найсильніша і найдивніша людина в історії. Передусім, він був, безумовно, особистістю, навіть героєм, майже в тому сенсі, в якому ми говоримо про героя книги чи драми. Він уславився не лише добротою, але й веселістю, він завжди був радісний, йшов своїм шляхом, і робив те, чого ніхто інший би не зміг. ...Він завжди чинив щось несподіване, але ніколи - недоречне. Ніхто не сказав би наперед, що Франциск вчинить чи скаже, проте він діяв і говорив, і всі розуміли, що могло бути тільки так. Ця неочікувана точність, вражаюча доречність вирізняє св. Франциска з-поміж багатьох його сучасників. [...]
Я спробую тепер описати чоловіка у бурому одязі, підперезаному вервієм, що його зустрічали на шляхах Італії. Адже саме він та милість Божа пояснюють нам, що діялось: ті, кому трапилося його зустріти, поводилися інакше, аніж ті, хто його не зустрів. Якщо, дізнавшись про народне хвилювання, про заклики до Папи, про натовпи убогих, що обступили престоли владик, про слово "брат", що зазвучало по цілій Европі, ви запитаєте, чому усе це було, ми наблизимося до відповіді, почувши хоча б оддалеки один єдиний голос і побачивши з-під капюшона одне-єдине обличчя. На світі був Франциско Бернардоне, іншої відповіді немає. [...]
Франциск Асізький був худорлявий, і ця худорлявість разом з рухливістю якби зменшувала зріст. Напевне, він був вищим, ніж здавався. [...] У будь-якому разі кволим він не був, судячи з того, скільки йому довелося витерпіти. [...] Коли читаєш про його слова і діла, відчуваєш, що він ще більше, ніж усі італійці, мав схильність до палкої пантоміми жестів. Якщо це так, то вірно й те, що жести його якнайбільше виражали привітність і щиросердність. Бо ці риси - і жвавість, і ввічливість - особливо вирізняли Франциска серед тих, кого можна було б вважати схожим на нього.
Цілком справедливо стверджують, що середньовічний аскет започаткував середньовічний, а отже й наш театр.
[...] Для св. Франциска ніщо не було тлом. [...] Все для нього було в дії: все було не картиною, а дійством. Птах пролітав над ним як стріла, і у нього була мета, був смисл, тільки не смертоносний, а животворящий. Кущ зупиняв його, як розбійник; і він жалів розбійника, як жалів би кущ.
[...] Він хотів бачити кожен дуб, кожну тополю, бо вони - творіння Божі, і тому, браття людині.
[...] Св. Франциск був реалістом у найреальнішому, середньовічному смислі, як і всі найвищі уми його століття, що перемогло номіналізм ХІІ ст. Ось чому живопис того часу вважається символічним, немов геральдика. Для Франциска птахи і звірі дійсно подібні до геральдичних тварин, не тому, що він вважав їх мітом, а тому, що вважав їх фактом, яскравим, безсумнівним, точним, незалежним від ілюзій атмосфери і перспективи. [...]
Однак геральдика смирення багатша від геральдики гордині, бо кожне творіння Боже було для нього набагато дорожчим і неповторнішим, ніж герби бундючних вельмож. [...]
Для Франциска все виділялось, все вражало його, і це дуже важливо, бо показує, як він жив. Для нього все брало участь у дії, так само діяв і він.
[...] Він був не стільки співцем, що співає свої пісні, скільки автором п'єси, який виконує головну ролю. Те, що він говорив, було більш поетичне, ніж те, що він писав. Шлях його у житті складався зі сцен, і кожну з них йому вдавалося довести до найвищої точки. Розмови про "мистецтво життя" звучать у наш час штучно, але св. Франциск здійснив своє життя як твір мистецтва, хоча зовсім цим не турбувався.

Далі буде
 

відбулася у Львові 29 червня 2002 р. Глава УГКЦ блаженніший Любомир сказав: "Як і інші університети, УКУ покликаний шукати вічні вартості, але окрім цього, він також має допомогти нам дивитися на світ очима християнина. У цьому специфіка УКУ... Ця інавгурація відбувається саме тут, перед Львівською оперою, не випадково. Адже це саме серце міста, де вирує життя. УКУ, як і кожен інший заклад, не повинен ховатися за мурами будинків. Ми хочемо оцей початок діяльности відбути у присутності громадян, які представляють собою також багато громад усієї України...".
Теплі привітання прозвучали з уст представника Константинопольського Патріярха - Архиєпископа Всеволода Майданського, ректора Львівського національного університету ім. Франка проф. Івана Вакарчука, ректора національного університету "Київо-Могилянська Академія" проф. В'ячеслава Брюховецького, ректора Люблінського Католицького університету проф. Анджея Шостака, Львівської адміністрації.

Апостольський Нунцій у Вірменії, Грузії та Азейбарджані Клаудіо Ґуджеротті:

Університет - це місце, де збираються численні запитання, які займають серця і уми тих, хто має до нього стосунок. Такі запитання, така допитливість є беззаперечним багатством, яке на Заході зустрічається набагато рідше, з огляду на споживацьке сп'яніння, яке притуплює сумління і намагається вгамувати його простим заспокоєнням потреб споживання (але не може, і тому виливається в патологію). Культивування допитливого духа є вельми дієвим антидотом проти вторгнення вкрай згубної споживацької свідомости, яка вже існує також на теренах Східньої Европи.

Заслужений віце-ректор Папського Орієнтального інституту в Римі о. д-р Роберт ТАФТ:

Сучасний університет, як відомо - винахід Католицької Церкви серед-ньовічного Заходу. Славні середньовічні університети в Солерно, Падуї, Болонії, [Лювені], Саламанці, Парижі, Оксфорді та Кембріджі постали як католицькі заклади, які згодом розвинулися у справжні universitas studiorum, - місця, де кожен міг об'єктивно та без упереджень вивчати все, пізнаючи та поширюючи істину. Я гадаю, що це й надалі залишатиметься ідеалом для будь-якого католицького університету.
...Середньовічний Католицький університет - це інституція, що заклала підвалини сучасної західньої культури, яка, якщо хтось ще не помітив, є глобальною культурою сьогодення, подобається це комусь, чи ні. Остання, звісно, має свої недоліки, як кожен витвір людства. Однак її успіхи походять радше з переваг, аніж з недоліків. Кожен сучасний університет стремить до одних і тих же надбань: відкритість, плюралізм, цивілізованість, повага до особи та її прав.

З інавгураційного слова Ректора УКУ о. д-ра Бориса ґудзяка 26 червня 2002 року

"Заснування Українського Католицького Університету (УКУ) в Україні вінчає собою більш як столітні зусилля і прагнення Української Греко-Католицької Церкви та українських науковців створити вищий науковий заклад, який виростав би на ґрунті християнської духовности, культури та світогляду і став би освітнім і науковим центром загального значення, а також місцем екуменічного діялогу й порозуміння в Україні. УКУ є спадкоємцем і продовжувачем наукової діяльности Греко-Католицької Богословської Академії, створеної в 1928 - 1929 роках у Львові Митрополитом Андреєм Шептицьким та очолюваної її першим ректором о. Йосифом Сліпим. Після закриття в 1944 році цієї Академії її місію та функції перейняв на себе Український Католицький університет св. Климентія-Папи в Римі, організований та очолений у 1963 році Митрополитом Йосифом Сліпим. У 1994 році діяльність згаданої Академії було відновлено під назвою "Львівська Богословська Академія" (ЛБА), а в 1998 році остання здобула інтернаціональну акредитацію.
n Вісім років існування відновленої Львівської Богословської Академії доволі виразно окреслюють її специфіку, яку можна описати як постійне та свідоме прагнення свідчити про можливість творчого і гармонійного поєднання віри та розуму. Самим своїм існуванням та діяльністю УКУ покликаний ще виразніше підкреслити, що між служінням Богові та любов'ю до мудрости не може бути жодного протиріччя.
n УКУ постає у свідомості свого завдання бути місцем зустрічі та діялогу між українською Церквою та суспільством, даючи всебічну й компетентну відповідь на числені соціяльні проблеми, з якими зіштовхується сучасна людина.
n Як повнота і багатство внутрішнього світу кожної особи вимірюються глибиною її міжособового діялогу, так само й життя кожного університету визначається мірою його відкритості до міжуніверситетського спілкування. УКУ сподівається на тісну співпрацю з іншими вищими навчальними закладами як Львова, України, так і сусідніх і дальших країн. Ми виходимо з того, що робимо одну спільну справу і служимо одній меті - вихованню високоосвіченої та духовної людини, збагаченню інтелектуального, творчого і культурного потенціалу українського суспільства. Певна річ, у цьому русі до однієї мети ми хочемо знайти свій особливий шлях, який би, однак, доповнював і розвивав доробок університетської освіти в Україні
n  Діяльність УКУ має відповісти на виклик постмодерну з його Пилатовим запитанням "Що таке істина?". УКУ хотів би запропонувати альтернативну постановку цього питання, персоналістичний пошук відповіді на нього, який відштовхується від глибокої інтуїції, що істина у найважливіших речах - це не "щось", а "Хтось".
n Одне з своїх багатьох завдань УКУ вбачає у поширенні християнської етики праці та навчання. Це означає не лише безкомпромісну боротьбу з усіма формами зловживань в освіті та навчанні, а передусім наповнення навчання та майбутньої праці своїх студентів духом служіння та солідарности.
n Ми бачимо своє завдання також у тому, щоб у стінах УКУ відчули радість повноцінного життя та самореалізації люди з особливими потребами, обділені увагою суспільства. Університет радо вітатиме серед своїх студентів усіх, хто, незважаючи на важку хворобу чи каліцтво, відкриватиме в собі покликання до академічної діяльности. Ми ніколи не вважатимемо нашу діяльність успішною, якщо вона вимірюватиметься лише кількістю наукових відкриттів чи публікацій, професійністю персоналу чи високим рейтингом університету. Успішною вона стане в наших очах лише тоді, коли одночасно з поступом в академічній сфері зростатиме внесок Університету у віру, духовне життя та моральність кожного члена університетської спільноти, а через них і в цілому нашому народові.

N. B. Багато випускників ЛБУ пізніше началися на Заході. Але всі, окрім одного, повернулися в Україну.

Для львівської преси Мирослав Маринович дав широке інтерв'ю, в якому пояснювалось, що УКУ прийматиме молодь незалежно від конфесійної приналежности.
 

Серед владик усіх Церков сьогодні мусять знайтися такі, хто візьметься за працю в напрямках, яких чомусь немає в програмі Всеукраїнського об'єднання християн:
- вивчення основ християнської моралі й етики в дошкільних, шкільних і вищих навчальних закладах;
- створення кімнат для молитви при поліклініках, лікарнях, ізоляторах, в'язницях, військових казармах;
- створення молодіжних християнських центрів з вивчення Біблії та формування світоглядних засад особистости;
- створення християнських притулків для дітей та старих;
- створення центрів порятунку від СНІДу, наркоманії та алького-лізму;
- облаштування християнських таборів, баз відпочинку для дітей та інвалідів;
- створення єдиного християнського видавництва українською мовою.
Добре було б досягти, щоб в Україні святкувалося на державному рівні Богоявлення і Вознесіння.
Праця церков над цими життєво важливими питаннями, може, зробить нас нарешті єдиними.

о. Дмитро (КОТЕРЛІН)
м. Лубни

До архіву газети

На першу сторінку