Вітаю тебе, Україно, відважний та стійкий свідку приєднання до цінностей віри. Скільки ти вистраждала, щоб у важкі хвилини відстояти свободу віросповідання!

Мені спадають на думку слова святого апостола Андрія, який, як каже традиція, побачив над київськими горами сяйво Божої слави. І це сталося з бігом століть через хрещення князя Володимира та його народу.
Але видіння, яке мав Апостол, не стосується тільки вашого минулого; воно спрямоване також і в майбутність країни. Здається мені, що очима серця, насправді, бачу, як по цій вашій благословенній землі поширюється нове світло: це те світло, яке випромінює оновлене підтвердження вибору, зробленого далекого 988 року, коли Христос був прийнятий українським народом як "Дорога, Правда й Життя" (пор. Ів 14.6).
Якщо сьогодні маю радість бути тут, серед вас, то це завдячую запрошенню, яке мені зробили Ви, Пане Президенте, Леоніде Кучмо, як також й усі ви, достойні Брати у Єпископстві двох традицій, східньої і західньої. Я щиро вдячний вам за цей люб'язний жест, який дозволив мені вперше, як наступникові святого апостола Петра, ступити на землю цієї країни.
Моя вдячність, перш усього, звернена до Вас, Пане Президенте, за цей щирий прийом та люб'язні слова, з якими Ви щойно звернулись до мене від імени також і всіх Ваших співвітчизників. У Вашій особі бажаю привітати увесь український народ, вітаючи його з наново здобутою незалежністю та дякуючи Господеві за те, що це сталось без кровопролиття. З глибини серця випливає одне побажання: щоб український народ зміг продовжувати цей свій шлях миру завдяки одностайному вкладові різних етнічних, культурних та релігійних груп! Загальний і тривкий добробут неможливий без миру .
З вдячністю звертаюсь тепер до вас, достойні Брати, Єпископи греко-католицької та римо-католицької Церков. Я зберіг у серці ваші неодноразові запрошення відвідати Україну і тепер я радий, що, нарешті, можу на них відповісти. З передчуттям радости думаю про різні нагоди, які будемо мати наступними днями для того, щоб з'єднатись у молитві до Господа нашого Ісуса Христа. Вже відтепер передаю вашим вірним мої щирі привітання.
Який величезний тягар страждань вам довелось перенести минулими роками! Але тепер ви виявляєте ентузіязм і перебудовуєтесь, шукаючи світла й утішення у вашому славному минулому. Ви маєте намір відважно продовжувати завдання поширювати Євангелію - світло правди й любови для кожної людської істоти. Відважно! Це замір, який робить вам честь і, певно, що Господь не залишить вас без Своєї благодаті, щоб довести його до завершення.
Як паломник миру й братерства, я вірю, що мене приязно приймуть також і ті, які хоч і не належать до католицької церкви, однак, мають серце відкрите для діялогу та співпраці. Бажаю запевнити їх, що я не прибув сюди з намірами прозелітизму, але для того, щоб свідчити Христа разом з усіма християнами кожної Церкви й кожної церковної Спільноти, та щоб запросити всіх синів і дочок цієї благородної Землі звернути свій погляд до Того, Хто віддав Своє життя за спасіння світу.
У такому дусі щиро вітаю, перш усього, православних Братів: єпископів, монахів, священиків і вірних, які становлять більшість громадян країни. З приємністю пригадую, що стосунки між Римською та Київською Церквами протягом історії знали світлі періоди: вдивляючись у них, відчуваємо себе заохоченими надіятись у майбутньому на дедалі більше порозуміння на шляху, що веде до повної єдности.
На жаль, були також і сумні періоди, в яких ікона Христової любови була затьмарена: впавши ниць перед Господом, єдиним для всіх, признаймо наші провини. Прохаючи прощення за помилки, вчинені у далекому й близькому минулому, й ми, з нашого боку, запевняємо прощення за заподіяні нам несправедливості. Найщирішим побажанням, яке випливає із мого серця, є те, щоб помилки минулого не повторились у майбутньому. Ми покликані бути Христовими свідками і бути ними разом. Нехай спогад про минуле не гальмує сьогодні поступу на шляху до взаємопізнання, що сприяє братерству та співпраці.
Світ швидко змінюється: те, що ще вчора було немислимим, сьогодні вже є поруч із нами. Христос закликає всіх нас до того, щоб оживити у серці почуття братерської любови. Покладаючись на любов, з Божою допомогою можна перетворити світ.
І, врешті, моє привітання лине до всіх інших громадян України. Не дивлячись на відмінності вашої релігійної та культурної при-належности, дорогі українці, вас об'єднують спільні історичні події, а також сподівання та розчарування, які вони принесли із собою.
Протягом сторіч український народ зазнав надзвичайно важких і виснажливих випробувань. За-лишаючись у межах щойно за-кінченого століття, як нам не згадати про бич двох світових воєн, повторні голодомори, нищівні стихійні лиха, усі ті дуже сумні події, які залишили за собою мільйони жертв? Зокрема, під гнітом тоталітарних режимів, як комуністичного, так і нацистського, народ був під загрозою втрати власної національної, культурної та релігійної ідентичности, бачив винищення своєї інтелектуальної еліти, охоронця народної та релігійної спадщини нації. І, нарешті, вибух атомного реактора в Чорнобилі з його драматичними та безжалісними наслідками як для навколишнього середовища, так і для життя стількох людських істот. Але саме відтоді рішучіше розпочався підйом. Ота апокаліптична подія, яка дала поштовх вашій країні відмовитись від ядерної зброї, вона також спонукала громадян до енерґійного пробудження, спрямовуючи їх на мужній шлях відновлення.
Важко пояснити епохальні зміни двох останніх десятиріч виключно людським ходом подій. Але, яке пояснення ми не хотіли б їм дати, певно, що з цього досвіду випливла нова надія. Важливо не розчарувати сподівань, які тепер пульсують у серцях стількох, а понад усе у молоді. І тому тепер в містах і селах України так терміново необхідно, за загальним вкладом усіх, сприяти розквітові нового, справжнього гуманізму. Це мрія, яку ваш великий поет Тарас Шевченко виявив у відомій поезії: "...врага не буде, супостата, а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі!"
Дорогі українці, обіймаю вас усіх, від Донецька до Львова, від Харкова до Одеси та Сімферополя! У слові Україна є заклик до величі вашої Батьківщини, яка своєю історією засвідчує особливе покликання бути межею та дверима між Сходом і Заходом. Протягом сторіч ця країна була привілейованим перехрестям різноманітних культур, місцем зустрічі духовного багатства Сходу й Заходу.
Україна має виразне европейське покликання, яке під-креслюють також і християнські корені вашої культури. Висловлюю побажання, щоб ці корені могли зміцнити вашу національну єдність, запевнюючи здійснюваним тепер реформам життєдайні соки справ-жніх цінностей, із яких усі могли б користати. Нехай же ця Земля й далі розвиває своє благородне завдання, з гордістю, яку висловив щойно цитований поет, коли писав: "Нема на світі України, немає другого Дніпра". Народе, що живеш на цій землі, не забувай цього!
З душею, переповненою цими думками, роблю перші кроки цієї, так палко бажаної і сьогодні щасливо розпочатої візити. Нехай Господь благословить тебе, дорогий народе України, й нехай завжди береже твою улюблену Батьківщину.

Від усієї благодатної повноти Української Автокефальної Православної Церкви я сердечно вітаю Вашу Святість на українській землі. Бажаю, щоби Ви відчули безмежну духовну радість, спілкуючись з нашими віруючими людьми.
Я вірю, що все те світле, добре, що Ви принесли в Україну, дасть щедрий плід. А Ваш високий духовний авторитет принесе примирення в наше суспільство.
А особливо я надіюсь, що Ваша візита внесе свіжий подих у церковні відносини, що нарешті між православними і греко-католиками східнього обряду будуть дружні стосунки, тому що, на жаль, на Галичині і донині по парафіях є протистояння, але, на мою тверду думку, більшість із них має штучний характер. Я доношу до Вас цей сумний факт з братерською любов'ю, тому що пам'ятаю Ваші постійні зусилля на оздоровлення цих та інших подібних обставин, які потьмарюють братерські відносини між церквами.
В додаток до наших дружніх почуттів до Вас ми возносимо молитви, щоби Господь примножив і кріпив Ваші сили, щоби і в третьому тисячолітті в нових і складних умовах Ви продовжували нести у світ своє високе призначення.
Я вдячний нашій державній владі, яка нам дала можливість зустрітися з Вами віч-на-віч, почути Ваше благе слово.
Плідної Вам праці во славу Божу і для добра Божого народу.

Я прибув до вас, як паломник миру, спонуканий тільки одним бажанням - свідчити Христа, що є "Дорогою, Правдою і Життям" (Ів 14.6). Я прийшов, щоб поклонитись святиням вашої історії та разом із вами просити у Бога заступництва для вашого майбутнього.
Вітаю тебе, прекрасне місто Київ, що простягаєшся у середній течії Дніпра, колиско давніх слов'ян й української культури, глибоко просякнутої християнським духом. На землі твоєї країни, що є перехрестям між Заходом і Сходом Европи, зустрілись дві великі християнські традиції, візантійська й латинська, і обидві знайшли сприятливе прийняття. Протягом сторіч між ними не бракувало напружень, які приводили до суперечностей, що приносило шкоду для обох. Тепер, однак, промощується шлях готовности до взаємного прощення. Необхідно подолати бар'єри та недовір'я, щоб спільно будувати гармонійну та мирну країну, черпаючи, як і в минулому, з чистих джерел спільної християнської віри.
Так! Дорогі українці, якраз християнство дало натхнення вашим найвизначнішим мужам культури й мистецтва, воно щедро зросило моральне, духовне і суспільне коріння вашої країни. Хотів би пригадати при цьому слова вашого співвітчизника, філософа Григорія Сковороди: "Усе минає, тільки любов після всього зостається. Усе минає, але не Бог і не любов".
Як Пастир католицької Церкви хочу підкреслити мою високу оцінку того факту, що преамбула Конституції України пригадує своїм громадянам "відповідальність перед Богом". Без сумніву, такою була і точка зору вашого Григорія Сковороди, коли він запрошував своїх сучасників на перше місце ставити завдання "зрозуміти людину", шукаючи для неї шляхів, відповідних для того, щоб остаточно вивести її з глухих кутів непримиренности та ненависти.
Нехай цінності Євангелії, які становлять частину вашої національної ідентичности, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите й солідарне суспільство, у якому кожна людина зможе дати свій специфічний вклад у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку для того, щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування.
"Не дайте сильним губити людину", - так писав Володимир Мономах (+1125) у своєму "Поученні дітям". Це слова, які досьогодні зберігають всю їхню переконливу силу.
У XX сторіччі тоталітарні режими знищили цілі покоління, бо захитали три головні стовпи людської цивілізації: признання Божественної влади, з якої випливають невід'ємні моральні життєві напрямки (див. Вих 20.1,18); пошана гідности людини, створеної на образ і подобу Бога (див. Бут 1.26-27), обов'язок користуватися владою, служачи кожному членові суспільства, без винятків, починаючи із найслабших і беззахисних.
Заперечення Бога не вчинило людину більш вільною. Навпаки, це виставило її на різні форми невільництва, обме-жуючи покликання політичної влади до рівня жорстокої і при-гноблюючої сили.
Політичні діячі! Не забувайте цього серйозного уроку історії. Ваше завда-ння полягає у тому, щоб служити народо-ві, забезпечуючи усім мир та рівність у правах. Чиніть опір спокусі використати владу для особистих чи групових інтересів. Приймайте завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами дійте так, щоб кожному був запевнений доступ до справжнього добробуту.
Діячі культури! За вашими плечима велика історія. Зокрема, маю на думці православного київського Архи-єпископа Митрополита Петра Могилу, який у 1632 році заснував Київську Академію, яка залишається у пам'яті як маяк гуманістичної та християнської культури. Вико-ристовуючи критичний та творчий розум в усіх сферах знання, поєднуючи культурну спадщину минулого з надбаннями сучасности, належить вам сприяти справжньому людському поступові, як виразові цивілізації любови. У цьому контексті висловлюю щире побажання, щоб навчання богословських наук змогло отримати належне визнання також з боку цивільної влади.

Серед усіх святих чоловіків і жінок Йоан єдиний, що його народження відзначає Літургія. У першому Читанні ми чули, як Господь покликав Свого Слугу "від материнського лона". Це твердження повністю стосується Христа, однак, ніби віддзеркалення, бо ці слова можна застосувати також і до Його Предтечі. Вони обидва прийшли на світ за Божою ласкою і за Його особливим втручанням: перший народився з Діви, другий - з похилої віком і неплідної жінки. Уже з материнського лона Йоан звіщав Того, Який об'явить світові задум Божої любови.
Тут, на цьому місці, відбулося хрещення Руси. З Київа почало розквітати те християнське життя, що його виростила Євангелія спершу на землях древньої Руси, відтак на територіях Східньої Европи, а згодом за Уралом, на просторах Азії. Отже, також і Київ, у певному значенні, відіграв ролю "Господнього предтечі" між численними народами, до яких, виходячи звідси, пізніше дійшла благовість спасіння.
Святий Володимир і мешканці Руси отримали Хрещення від місіонерів, які прийшли з Константинополя, найбільшого центру християнства на Сході, і таким чином молода Церква увійшла у сферу багатої спадщини віри і культури візантійської Церкви. Це було наприкінці першого тисячоліття. Хоч Константинопольська і Римська Церкви тоді жили за двома окремими традиціями, однак вони ще перебували у повній єдності. В Апостольському Листі Euntes in mundum - Ідіть у світ - я написав таке: "Ми повинні спільно дякувати Господеві за ту подію, яка сьогодні є побажанням і надією. Бог хотів, щоб Мати Церква, видимо з'єднана, прийняла у своє лоно, вже тоді багате націями та народами, і то у часи місіонерської експансії як на Заході, так і на Сході, цю свою нову дочку на берегах Дніпра" (ч.4).
Якщо сьогодні відправляємо Євхаристію згідно з римською традицією, то цим пригадуємо той момент, який так глибоко пов'язаний з візантійською традицією, - а з ним є спогад про єдину купіль Хрещення. Ми робимо це з вдячністю, а також з бажанням, щоб пам'ять про неї допомогла віднайти ту обставину сопричастя, в якій різниця традицій не перешкоджала єдності у вірі та у церковному житті.
З Хрещенням, яке відбулося тут, у Київі, почалась 1000-літня історія християнства на територіях нинішньої України і цілого реґіону. Сьогодні, маючи оту благодать зупинитись на цьому історичному місці, мій погляд витає над більш ніж десятьма століттями, впродовж яких ласка першого Хрещення продовжувала переливатися на наступні покоління синів і дочок цього Народу. О, який розквіт духовного, літургійного та церковного життя розпочався від зустрічі відмінних куль-тур і релігійних традицій! Ця чудова спадщина тепер довірена вам, дорогі брати й сестри. У ці дні, коли я, як прочанин, відвідую вашу Зем-лю, молю Бога разом із вами, щоб це ваше покоління на початку нового тисячоліття було на висоті славних традицій минулого.
У школі Христа, йдучи слідами святого Йоана Христителя, святих і мучеників цієї Землі, також і ви, дорогі брати й сестри, завжди відважно ставте на перше місце духовні цінності.
Ти, дорога молоде, будь сильною й вільною! Не дозволь, щоб тебе захопили облудними міражами дешевого щастя. Іди Христовим шляхом: це правда, що Він вимогливий, але тільки завдяки Йому зможете втішатися повнотою сенсу життя і душевним спокоєм.
Ви, дорогі батьки, готуйте вашим дітям шлях Господній. Виховуйте їх з любов'ю і давайте їм переконливий приклад вірности принципам, що їх ви навчаєте. Також і ви, що несете виховну й суспільну відповідальність, ста-райтесь завжди сприяти цілісному розвиткові людської особи, розвиваючи в молоді глибоке відчуття справедливости й солідарности з найслабкішими.
Будьте всі й кожен зокрема, "світлом народів" (Іс 49.6)!
Ти, Київе, будь "світлом України". З тебе вирушили євангелізатори, які протягом сторіч були "Йоанами Христителями" народів, які заселювали ці землі. Скільки-то з них постраждали так, як Йоан, щоб засвідчити правду, також своїм кровопролиттям вони стали насінням нових християн. Нехай новим поколінням чоловіків і жінок ніколи не забракне гарту цих славних предків!
Найсвятіша Діво, Покрово України, Ти від віків вказувала шлях християнському народові. Про-довжуй чувати над своїми дітьми. Допоможи їм, щоб вони ніколи не забували "імени", тобто тієї духовної ідентичности, яку вони отримали при Хрещенні. Допоможи їм завжди втішатись неоціненною ласкою бути Христовими учнями (див. Ів 3.29). Будь, Маріє, провідницею кожного. Ти - Мати Божа і Мати наша! Амінь!
 

Він таки приплив, той папський вітрильник. Нагадаємо, що Великий Християнський Паломник уже об'їздив увесь світ. Скрізь він збирає сотні тисяч, навіть мільйони людей, які зачаровано слухають його і, очевидно, ставлять ті самі запитання.
Звичайно, є вірні, що слухають наступника самого св. апостола Петра. Є чутливі душі, що відчувають силу його молитви. Є ті, що сприймають велику простоту серця і щирість віри. І все ж таки, яка сила єднає різних людей, закручених в колесі земних турбот, часто маловірних, підозріливих, корисливих? Чи не апостольська сила євангельської проникливости? Чи не та християнська віра, яка гори ворушить?
То було п'ять днів проповіді і молитви, яку слухали мільйони, припавши до телевізорів. Що вони думали, що почували? Чому відомі євангельські істини з уст Івана Павла ІІ сприймаються, як нова наука?
Люди мали б довго готуватися до прийняття гостя, що приїжджає свідчити Євангелію. Паломництво його в Україну було, певно, найважчим. Не тільки тому, що Україна була в епіцентрі нелюдських експериментів, а отже і спустошення морального. Адже тут прокляття на адресу релігії, і особливо католицької, було запроваджене до шкільних підручників. І тут до приїзду Великого Паломника суспільства не готували.
Святий Отець їде, як "глава держави Ватикан", на запрошення здискредитованого Президента, з яким не зустрічаються глави західньо-европейських держав...
В засобах масової інформації - жодної позитивної підготовки. Багато людей не знає, хто такий Папа. Державні чиновники знають, що то "престижно, бо Папа - найбільший авторитет у світі".
Оскільки ЗМІ російські або проросійські, то груба аґітація проти Папи та його приїзду з боку ідеологічного центру РПЦ завершується "хресними ходами" "проти" і організованими демонстраціями. Президентова позиція нейтральна, бо ж він завжди підтримує Московський Патріярхат. Але зараз йому не до того...
Здезорієнтований народ, загалом традиційно толерантний і прихильно налаштований до Папи, незважаючи на півстолітню пропаґанду, нарешті, дізнається, що Папа приїжджає. Всі сили охорони порядку і держбезпеки ґарантують большевицьку секретність маршруту.
На летовищі Папа Римський промовляє українською мовою - до представників української влади, які здебільшого українською мовою не говорять. "Пантофля Папы ступила на Малороссийскую землю", всупереч волі "искони православных" владик. На подив людям, Папа цілує українську землю і говорить про шляхетний народ та історію України так глибоко, наче він відкидає завісу часу і бачить борців за волю та мучеників за віру.
На замкнених обличчях чиновників застигла байдужість. Папа і кардинали подивилися український військово-парадний мультик.
Президент читає текст, у якому він чи не більший християнин за самого Папу. От тільки Папа поправляє свої мовні похибки, наголоси, а Президент не поправляється навіть тоді, коли ненароком св. апостола  Павла називає Павловим.
Зустріч в Маріїнському палаці "з представниками української культури, науки, політики та підприємництва" ще більш парадна. Тут чомусь Президентові захотілося говорити самому від імени науки, культури, інтеліґенції. Але жодного слова про те, як усі вони відступили від тих вічних християнських вартостей, вірністю яких хвалився Л. Д. Кучма. Посеред усіх представників у темно-сірому якась дама світить голими коліньми. На обличчях темно і глухо. Здається, Святий Отець сіє на камені. Він і обіймає український народ, і вітає колиску культури та духовности давніх слов'ян. Він нагадує про відступи від цінностей своєї християнської традиції, а за тим - голодомори, окупація, режим комуністів, що намагалися "викреслити з народної свідомости навіть саму ідею свободи та незалежности".
"Не дайте сильним погубити людину", - нагадує сильним Папа слова Володимира Мономаха і пояснює їм, що обов'язок влади "служити кожному членові суспільства". Нарешті, закликає їх: "Чиніть опір спокусі використати владу для особистих та групових інтересів".
Але ні нагадування про спокусу особистої влади, ні натяк про взаємне прощення якось не засвітилися в Маріїнському палаці. Так і не знаємо, чи промайнула в чиїйсь голові потаємна думка, що саме тут місце і нагода подякувати за апостольське слово і, нарешті, відкрити затаєний національний гріх співучасти у лжі, в обдурюванні брата свого, в потуранні ґвалтівникам та гнобителям народу. А особливо важкий гріх у використанні даного Богом слова - для неправдивих свідчень - і проти Бога, і проти себе самих.
Не було тут зворушливої сповіді і покаяння - за профанацію українського слова. Зате ми були свідками того, як інтелектуали трясли Папі руку, а перший з них навіть потиснув за плече...
Папський вітрильник на летовищі "Чайка" тріпотів справді маєстатично. Здавалося справжнім дивом, що він зупинився на нашій забутій світом землі, зневаженій і самозневаженій. Свідчення наступника Петрового апостольського престолу про апостола Андрія на Київських горах тут звучали майже як достовірні історичні факти. Слова Івана Павла ІІ ще проникливіші за його погляд. Здається, він читає невидимі нам знаки в книзі історії, тому бачить понад нашими головами кортеж поколінь, котрі вірно несли слово Христове і боронили його правду, покладаючи за неї життя. Він бачить відомих і невідомих мучеників за віру і правду - і в тому розумінні "Папа любить Україну".
Папа любить православну літургію. Люди особливо переживали, щоб вона була досить величною після чеканної меси латинської.
Але після доброго початку біля папського вітрильника почало діятися щось неподобне. Після святого причастя замість величного "Ми бачили світло істини", зазвучали оскомні естрадні мелодії псевдомолитви "Боже, Україну збережи, Господи, помилуй нас"...
Після солодавого патріотизму вже можна було повторювати сцену з "Енеїди" Котляревського - з подарунками царю Латину...
Загалом, православна літургія українською мовою, певно, світліша за церковнослов'янську. Але коли доповнювати її етнографічними мотивами - вона блякне.
А до православних святинь - Київо-Печерської лаври та св. Софії, яким Папа хотів поклонитися, заполітизовані фарисеї не допустили. Бідні, вони збіднили нашу історію.
Львів 26 червня зустрів Папу не як представника держави, а як вісника Надії. Народу було набагато більше, охоронців - набагато менше. На зустрічі з молоддю обличчя Папи помолодшало і він дужим голосом заспівав давньої пісні про дощик. Всі раділи, як діти.
Папа виступив учителем української молоді. Може, багатьом саме з його слів вперше відкрилася ясність любови до Бога, до брата свого, до народу. І то саме як обов'язок любови і служіння загальному добру.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
Папа цитував Тараса Шевченка, Григорія Сковороду.
Характерною була зустріч Папи з Всеукраїнською Радою Церков. Спершу всі сиділи порізнено, наче очікуючи зішестя Святого Духа. Папа увійшов не як представник іншої церкви, а як проповідник Євангелії, яка має поєднати усіх людей віри на принципах Закону Божого. Потім усі вони заговорили злагоджено і радо вислухали виступ Івана Павла ІІ. І не було помічено, що хтось там був відсутній, і не було нікого зіґноровано.
Велике хвилювання в душах людей викликала проповідь Папи, за словами якого можна було вгадувати українську мову його матері.
Великий сором пережили за тих лінивих серцем і розумом, що воліють мову ринку і цінності ринку.
Без усякого сумніву 5 днів з Папою були днями і християнізації України, і українізації. Питання гідности, самопошани національної ідентичности належать до засадничих у християнській етиці і моралі. Він прийшов нам нагадати про джерела і коріння. До виступів Івана Павла ІІ ми ще будемо звертатися роками. На них будуватимуться програми виховання.
2001 - рік, коли Папа вшанував Україну.
Вже зараз можна сказати, що авторитет Папи і вага вартостей, які він проповідує, піднялися в очах українського суспільства.
Люди ясніше уявили собі місію Церкви - рятувати душу людини, заплутаної блудними вогниками спокусливого ринку, а не марити про "канонічні території" і обманювати марновірних людей поганськими прикметами, забобонами і страховиськами.
Майже вся українська преса по-своєму вітала Папу-миротворця, і поганьбленими залишилися ті, що пішли проти традиції українського народу з недобрим словом, породженим заздрістю і страхом.
Чимало вірних Церкви Московського Патріярхату зайняли позицію, протилежну своїй Церкві.
Розширення горизонту і духовне прояснення в суспільстві є явним позитивним результатом.
Якщо "Нашу віру" за її публікації в попередніх числах дехто називав "явно прокатолицькою", то на тлі газет за останню декаду червня наші публікації вже не виділяються.
Нагадаємо ще раз, що Папа приїздив з євангельською місією навернення дітей українського народу до справжніх джерел і до вічних вартостей, зневажених тоталітарними режимами і насильно відібраних кільком поколінням.
Його вітали як вісника Надії, який знов приносить апостольське слово на береги Дніпра.

"Ut unum sint! - Щоб усі були одно!" (Ів 17.21). Світлиця Тайної Вечері - це місце єдности, яка народжується з любови. Це місце посланництва: "... щоб світ увірував!" (там же). Неможливо назвати автентичною єванге-лізацію без повного сопричастя братів.
Тому ввечері першого дня по суботі, з'являючись своїм Апостолам у світлиці Тайної Вечері, Воскреслий Господь знову підтверджує тісний зв'язок між посланництвом і сопричастям, кажучи їм: "Як мене послав Отець, так я посилаю вас"     (Ів 20.21) і додає: "Прийміть Духа Святого! Кому відпустите гріхи - відпуститься їм, кому ж затримаєте - затримаються" (Ів 20.22-23).
І знову, у світлиці Тайної Вечері, у день Пятидесятниці, Апостоли, зібрані разом з Марією, Матір'ю Ісуса, приймають Святого Духа, який об'являється "як могутній шум з неба, що сповнив увесь дім, де вони перебували. І з'явились їм поділені язики, мов вогонь, і осіли на кожному з них" (Дії 2.3). З дару воскреслого Христа народжується нове людство, Церква, в якій сопричастя перемагає поділи і розсівання, започатковані духом світу, символом яких є біблійна розповідь про Вавилонську вежу: "...кожен чув, як вони говорили його мовою" (Дії 2.6). Ставши одно за діянням Утішителя, учні стають знаряддям діялогу і миру та розпочинають свою місію євангелизації народів.
"Щоб усі були одно". Це є таємниця Церкви, яку бажав Христос. Єдність, основана на об'явленій Істині й Любові, не нехтує людиною, її культурою та історією, але включає її в сопричастя Пресвятої Тройці, де все, що правдиво людське, є підтримане і збагачене.
У новому людстві, що народжується з серця Отця небесного і у якому Христос є Головою і яке живе з дару Духа, співіснує багатство традицій, обрядів, канонічних дисциплін, які далекі від того, щоб замірятися на єдність Христового Тіла, навпаки, вони його збагачують своїми дарами. У ній постійно повторюється чудо П'ятидесятниці: люди різних мов, традицій і культур почуваються об'єднаними у визнанні однієї віри в єдиному сопричасті, що народжується з Висот.
Згідно з традицією, на початках християнства сам святий Апостол Андрій, відвідуючи місця, де ми тепер знаходимося, мав би засвідчити їхню святість. Бо розповідають, що споглядаючи на скелисті береги Дніпра, він благословив Київську землю, кажучи: "На цих горах засяє Господня слава". В такий спосіб він заздалегідь сповіщав навернення до християнської віри великого Київського Князя, святого хре-стителя Володи-мира, за посеред-ництвом якого Дні-про став майже "Йорданом Укра-їни", а столиця Київ "новим Єрусали-мом", матір'ю сло-в'янського хри-стиянства Східньої Европи.
Скільки свідчень святости було на цій вашій Землі від дня її Хрещення! На перше місце висува-ються мученики Київа, князі Борис і Гліб, яких ви нази-ваєте "страстотерп-цями", бо вони прийняли муче-ництво з рук рідного брата, не застосувавши проти нього зброї. Це вони зобразили духовне обличчя Київської Церкви, де муче-ництво в ім'я братньої любови, в ім'я єд-ности християн, проявилося як справ-жня і всеосяжна харизма. Історія недавнього минулого це яскраво показала.
Нині наново здо-бута незалежність відкрила новий і багатообіцяючий пе-ріод, що зобов'язує громадян поставити собі за мету "буду-вати рідну хату", Україну, як любив пригадувати Митро-полит Андрей Шеп-тицький. Вже десять років Україна - вільна і незалежна Держава. Це десятиріччя показало, що незважаючи на спокуси беззаконня і корупції, її духовні корені є сильні. Висловлюю моє щире побажання, щоб Україна продовжувала живитись ідеалами особистої, суспільної і церковної моралі, служачи загальному добру, гідності і самопосвяті, не забуваючи дару Десяти Божих Заповідей. Життєздатність її віри і сила відродження її Церкви подиву гідні: корені її минулого стали завдатком надії на майбутнє.
Дорогі брати і сестри! Господня сила, яка підтримувала вашу Країну, є силою, якій треба сприяти. Вона діє через вашу вірність і вашу самовідданість, щоб відповісти на Христове запрошення.
Пригадування віковічної вірности вашої країни Євангелії майже природно знову приводить нас сьогодні до світлиці Тайної Вечері і до слів, що їх сказав Христос у Навечір'я Своїх Страстей.
Церква постійно повертається до світлиці Тайної Вечері, де вона народилася і де розпочала своє посланництво. Церква відчуває потребу повертатися туди, де Апостоли, після воскресіння Господнього, сповнилися Святим Духом, отримуючи дар мов, щоб могти серед народів і націй світу звіщати великі діла Божі (пор. Дії 2.11).
Сьогодні бажаємо духовно повернутися до світлиці Тайної Вечері, щоб краще зрозуміти підстави єдности і посланництва, що привели аж сюди, на береги Дніпра, сміливих вістунів Євангелії, щоб між численними мовами не забракло і тієї, якою розмовляли мешканці Руси.
"Щоб усі були одно!" Бажаємо приєднатися до молитви Господа за єдність своїх учнів. Це щирий заклик до єдности християн. Це безнастанна молитва, яка несеться з покірних і готових до слухання сердець. Мислити і великодушно діяти, щоб могло здійснитись бажання Христа. Від цієї Землі, освяченої кров'ю незліченних мучеників, я разом з вами заношу мою молитву до Господа, щоб усі християни знову були "одно", згідно з бажанням Ісуса у світлиці Тайної Вечері. Нехай же християни третього тисячоліття постануть перед світом з одним серцем і з однією душею!
Це моє палке бажання довіряю Матері Ісуса, яка від самих початків молиться з Церквою і за Церкву. Нехай як у світлиці Тайної Вечері вона підтримує нас Своїм заступництвом. Нехай вона веде нас шляхом примирення і єдности, щоб християни у кожній частині землі могли нарешті разом звіщати Христа і Його благовість спасіння людям нового тисячоліття.

Ця беатифікація є причиною особливої радости також і для мене. Блаженний Йосип Більчевський належить до лінії мого апостольського наслідства. Бо, дійсно, він висвятив Архиєпископа Болеслава Твардовського, який, у свою чергу, висвятив єпископа Євгенія Базяка, з рук котрого я отримав єпископські свячення. Сьогодні, отже, я також отримую нового, особливого покровителя. Дякую Богові за цей чудовий дар!
Крім того, є ще й інша особливість, яку при цій нагоді не можна залишити без уваги. Блаженний Архиєпископ Більчевський був висвячений Кардиналом Яном Пузиною, єпископом Краківським. Поруч із ним, як співсвятителі, були блаженний Йосип Севастіян Пельчар, єпископ Перемиський, і Слуга Божий Андрей Шептицький, греко-католицький Архиєпископ. Чи це не була подиву гідна подія? У цьому випадку Дух Святий звів разом трьох великих Пастирів, з яких двоє вже проголошені блаженними, а третій, якщо це Богові угодне, ним буде.
І також вам, що тепер поруч із цими благородними робітниками Євангелії стараєтеся продовжувати їхню місію, кажу: Не бійтеся! Христос не обіцяє легкого життя, але Він завжди запевняє Свою допомогу.

Я сам у своїй молодості був свідком цього роду "апокаліпсису". "Моє священство, вже від самого його початку, вписалось у велику жертву стількох чоловіків і жінок мого покоління" ("Дар і таємниця" -Dono e Tistero, стор. 47). Пам'ять про них не може бути втрачена, бо вона є благословенням, їм ми виявляємо наш подив і нашу вдячність: як ікона Євангелії Блаженств, пережита аж до пролиття крови, вони становлять знак надії для наших і прийдешніх часів. Вони показали, що любов є сильніша від смерти.
У їхньому протистоянні таємниці беззаконня, незважаючи на людську неміч, змогла засяяти сила віри й Христової благодаті (див. II Кор 12.9-10). Їхнє непереможне свідчення виявилось насінням нових християн (див. Тертулліян, Апол. 50,13: ССЛ 1,171).
Разом із ними були переслідувані та вбиті Христа ради також християни інших віросповідань, їхнє мучеництво є могутнім закликом до примирення та єдности. Це екуменізм мучеників та ісповідників віри, який вказує християнам двадцять першого століття шлях єдности. Нехай же їхня жертва стане конкретною життєвою наукою. Очевидно, що не йдеться про легку справу. Протягом останніх сторіч нагромадилось забагато стереотипів мислення, взаємних образ та нетерпимости. Єдиний спосіб до того, щоб звільнити цей шлях, - це забути минуле, просити і пропонувати прощення одні одним за нанесені і отримані образи, безмежно довіряючи оновлюючому діянню Святого Духа.

Слава Icyсу Христу!
"Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе - слова життя вічного!" (Ів 6. 68).
Дорога молоде України, апостол Петро промовив ці слова, звертаючись до Ісуса, який представив себе народові як хліб, що зійшов з неба, щоб дати людям життя (пор Ів 6.58).
Сьогодні з радістю повторюю ці слова серед вас, і більше того, повторюю їх у вашому імені й разом із вами.
Сьогодні Христос ставить і вам те запитання, яке поставив був апостолам: "Може, і ви бажаєте відійти?" Ти, молоде України, що відповіси? Я впевнений, що разом зі мною також і ви приймете ці слова апостола Петра за свої: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе - слова життя вічного!".
Дивлячись на вас, таких численних і таких захоплених, я подумки повертаюся до Всесвітнього Дня Молоді, який відбувся у серпні минулого року в Римі і в якому багато хто з вас брав участь. Там я закликав молодь цілого світу відкрити велику "лябораторію віри", в якій шукати і поглиблювати арґументи, щоб іти слідами Христа Спасителя. Сьогодні переживаємо знаменний момент цієї "лябораторії віри" тут, на вашій Землі, де понад тисячу років тому почала звіщатись Євангелія.
Ще раз, на початку третього тисячоліття, Христос вам повторює : "Ви що кажете, хто я?" (Мт 16.15). Мої дорогі, Папа прийшов до вас, щоб вас заохотити відповісти: "Ти є Христос, Син Бога живого" (Мт 16.16), "У Тебе слова життя вічного" (Ів 6.68).
Так, дорога молоде, Христос має "слова життя вічного". Його слова тривають навіки і, понад усе, відкривають двері вічного життя. Коли Бог говорить, Його слова дають життя, кличуть до існування, скеровують на шлях, зігрівають розчаровані й збентежені серця та вселяють у них нову надію.
Читаючи Біблію, з перших її сторінок відкриваємо, що Бог до нас промовляє. Він говорить до нас, даючи життя усьому створеному. Усе існує задля Його слова: небо, земля, світло, вода, живі істоти, чоловіки й жінки. Його слово надає значення всім речам, визволяючи їх із хаосу. Задля цього природа є однією великою книжкою, у якій ми завжди з новим подивом можемо розшукувати сліди божественної Краси!
Ще більше як у сотворенні, Бог говорить в історії людства. Він об'являє свою присутність в поді-ях світу, постійно відкриваючи дія-лог з людьми, створеними за Його образом, щоб з кожним тво-рити сопричастя життя і любови. Таким чином, істо-рія стає дорогою взаємного пізнан-ня між Творцем і людською істо-тою, діялогом, остаточною метою якого є вести нас від рабства гріха до свободи любови.
Дорога молоде, таким чином пережита історія стає шляхом до свободи. Чи ви бажаєте пройти цим шляхом? Чи також і ви бажаєте стати учасниками цієї надзвичайної події? Майбутнє України та української Церкви залежить також і від цієї вашої відповіді. Ви не самі на цьому шляху. Ви є частиною незліченної кількости віруючих, що посилаються на старозавітнього патріярха Авраама. Він почув Господній поклик і вирушив у дорогу, стаючи для нас "батьком у вірі", бо повірив і поклав свою надію на Бога, який обіцяв йому землю й потомство.
З його віри вийшов вибраний народ, який під проводом Мойсея вийшов з єгипетської неволі до свободи обіцяної землі. Осередком цього виходу є союз на Синаї, що ґрунтується на десятьох Божих словах: "декалог", чи "десять запо-відей". Це "слова життя вічного", бо вони завжди актуальні й дають життя тим, хто їх зберігає.
Дорогі друзі! Одного дня один дуже багатий юнак запитав Ісуса: "Учителю, що маю робити, щоб отри-мати життя вічне?" (Мт 19.16). А Ісус йому відповів: "Якщо бажаєш увійти у життя, збе-рігай заповіді" (Мт 19.17). Христос не прийшов, щоб ска-сувати перший союз; Він прийшов, щоб довести його до завершення. Божі заповіді ма-ють одвічну цін-ність, бо вони є основним законом людства, записа-ним у совісті кожної особи. Саме ці стосунки є першим кроком у напрямку до свободи і до вічного життя, бо, зберігаючи їх, людина стає на шлях правильних взаємостосунків з Богом і з ближнім. Вони "визначають відповідь любови, яку людина покликана дати своєму Богові". Цей закон природно записаний у серці кожної людської істоти, і він повинен бути вірно прийнятий та виконаний. Він має стати правилом нашого щоденного існування.
У нинішньому світі бачимо глибокі й швидкі соціяльні переміни та захитано багато моральних основ, вводячи людей у хаос, а іноді - на-віть у відчай. Десять Божих За-повідей - це немов компас, який у бурхливому морі не дозволяє втра-тити маршрут, щоб доплисти до при-чалу. Ось чому сьогодні, дорога молоде України, я хотів би символічно наново вручити вам Десять Божих Заповідей, щоб вони були вашим "компасом", міцною підтримкою для побудови вашого сьогодення й вашого майбуття.
"Любитимеш Господа Бога твого". Богові належить перше місце у нашому житті. Тому три перші заповіді торкаються нашого зв'язку з Богом. Він справедливо заслуговує на те, щоб бути любленим цілим серцем, всією душею і всіма силами (пор. Втор 6.5). Бог є один і ніколи не повинен бути замінений фальшивими божками. Також і тобі, дорога мо-лоде, Він каже:"Я є Господь Бог твій, бажаю вести тебе до повноти життя: не замінюй мене на щось інше".
Сьогодні існує сильна спонука замінити справжнього Бога фаль-шивими богами й хибними ідеалами. Ідоли - це матеріяльні добра. Якщо за ними шукаємо та їх вико-ристовуємо як засоби й знаряддя для добра, то вони нам допомагають. Однак вони ніколи не повинні займати першого місця у людському серці, тим більше молодому, яке покликане літати високо, у напрямку до кращих та гідніших ідеалів.
Ім'я Бога - це Батько, Любов, Вірність, Милосердя. Як же ж не бажати, щоб усі Його знали й любили? Його день - Субота, став для нас, християн, Неділею, днем Господнього воскресіння - випере-дженням обіцяної землі. Чи ж можемо не освячувати неділю уча-стю у Пресвятій Євхаристії, цією святковою зустріччю християнської спільноти?
"Люби твого ближнього". Ставле-нню до ближнього присвячені сім інших заповідей. Вони вказують нам шлях для встановлення стосунків з іншими людьми, на основі пошани й любови, правди й справедливости. Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії! Запрошує вас бути захисниками Його закону та виявляти його послідовною поведінкою у щоденному житті. Цей старозавітний закон завжди актуальний і знаходить своє досконале здійснення у Євангелії. Це любов, що оживляє існування, і це справжня, вільна й глибока любов, що веде до вірного зберігання десятьох Божих Запо-відей. З цим Божим законом, міцно вкоріненим у серці, ви не повинні боятись: у всій повноті ви зможете себе здійснити і внесете вклад у побудову солідарнішого та спра-ведливішого світу.
Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригні-чував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демокра-тичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимо-глива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя.
Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, - ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це слова пра-вди й життя. Дорога, яка часто зда-ється широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі ко-муністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріялізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя. Без Бога не зможете зробити нічого доброго. З Його допомогою, навпаки, ви зможете сміливо вийти назустріч усім викликам сьогодення. Зможете довести до кінця зо-бов'язуючі починання, іти проти течії, як наприклад, щоб з довір'ям залишитись у своїй Батьківщині, не піддаючись мареву легкого щастя за кордоном. Тут потрібно вас, молодих, готових внести свій вклад для покращення суспільних, культурних, економічних і політичних умов життя країни. Тут потрібно талантів, якими ви багаті, потрібно для майбутнього вашої землі, що має таке славне минуле.
Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальности, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів. Україна потребує чоловіків і жінок, які б віддавали себе на служіння суспільству, маючи на меті сприяння правам і добробуту всіх, починаючи від найслабкіших і знедолених. Такою є логіка Євангелії, але це також і логіка, завдяки якій зростає цивілізоване суспільство. Спра-вжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному люд-ським, моральним і духовним розвитком народу.
Дорога молоде! Дякую Богові, що дав мені радість зустрітися з вами. Перед тим як залишити вас, хочу додати останнє слово: любіть Церкву! Вона є вашою родиною й духовним храмом, живим камінням якого ви покликані бути. На вашій землі Церква має особливо привабливе обличчя через розмаїття традицій, що її збагачують. Прямуйте і зростайте у дусі братерства, з'єднані так, як сьогодні, щоб відмінні традиції не були приводом для поділу, а радше заохотою до взаємного пізнання й взаємної пошани.
Нехай на цій дорозі вас супроводжує Пресвята Богородиця, яку дуже почитають на українській землі. Любіть Її і слухайте Її. Вона навчить вас, як зробити з самих себе щирий і великодушний дар Богові й братам. Вона спонукає вас шукати у Христі повноту життя і радости. Таким чином, ви станете у Церкві новим поколінням святих вашої землі, вірних Богові й людям, станете апостолами Євангелії, насамперед серед ваших ровесників. Вашою духовною поживою нехай буде Євхаристійний Хліб, нехай буде Христос. Приймаючи Його у Пресвятій Євхаристії, назавжди залишитеся у Його любові й принесете щедрі плоди. І якщо інколи дорога стане крутою, якщо дорога вірности Євангелії буде здаватися вам занадто зобов'язуючою, бо вимагатиме жертви відважних виборів, пригадайте про нашу зустріч. Таким чином ви зможете наново пережити той ентузіязм визнання віри, що ми сьогодні разом зробили: "Господи, до кого підемо? У Тебе є слова життя вічного!". Повторюйте це визнання віри й не бійтеся! Христос буде вашою силою й вашою радістю.
Дякую вам, дорогі друзі! Папа вас дуже любить і дивиться на вас, як на сторожів нової зірниці надії. Він складає подяку Богові за вашу великодушність, з любов'ю молиться за вас і від усього серця вас благословить. Слава Ісусу Христу!

У нинішньому світі бачимо глибокі й швидкі соціяльні переміни та захитано багато моральних основ, вводячи людей у хаос, а іноді - навіть у відчай. Десять Божих Заповідей - це немов компас, який у бурхливому морі не дозволяє втратити маршрут, щоб доплисти до причалу. Ось чому сьогодні, дорога молоде України, я хотів би символічно наново вручити вам Десять Божих Заповідей, щоб вони були вашим "компасом", міцною підтримкою для побудови вашого сьогодення й вашого майбуття.

Сьогодні Христос ставить і вам те запитання, яке поставив був апостолам: "Може, і ви бажаєте відійти?" Ти, молоде України, що відповіси? Я впевнений, що разом зі мною також і ви приймете ці слова апостола Петра за свої: "Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе - слова життя вічного!".

У цей час, коли залишаю українську землю, бажаю висловити шанобливе і сердечне вітання братам і сестрам достойної Православної Церкви і їхнім Пастирям.
Нехай Господь дасть мир тобі, український народе, бо ти з наполегливою і одностайною від-даністю нарешті повернув собі свободу й розпочав віднаходити своє істинне коріння та докладаєш великих зусиль, щоб стати на шлях реформ і дати всім можливість жити та сповідувати власну віру, власну культуру й власні переконання в рамках свободи та справедливости.
Хоч болять ще незагоєні жахливі рани, отримані протягом нескінченних років пригноблення, диктатури і тоталітаризму, під час яких заперечувались та зневажались людські права, ти, український народе, з довір'ям дивись у майбутнє. Це час сприятли-вий! Це час надії та відваги!
Висловлюю моє побажання, щоб Україна як повноправний член увійшла до Европи, яка охопить увесь континент від Атлантичного океану до Уральських гір. Як я вже казав наприкінці того 1989 року, який відіграв визначну ролю у недавній історії Континенту, неможлива "Европа миру та поширення цивілізації без цього взаємообміну та без співучасти відмінних цінностей, які взаємно доповнюються", які є характерними для народів Сходу та Заходу (Повчання Івана Павла II, ХІІ/2, 1989, ст. 1591).
Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціяльного проґресу. Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діялогу, зможе побачити визнаною свою гідність у колі інших Народів.
Мені спадають на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: "В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля". Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього! Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасности, натхнені тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої недавньої історії. Спільним є посланництво; нехай же спільними будуть і зусилля всього українського Народу!
Ще раз звертаюсь до тебе, Українська Земле, з побажанням добробуту та миру. Ти залишаєш у моєму серці незабутні спогади! До побачення, народе-друже, пригортаю тебе обіймами доброзичливости і любови! Дякую за щирий прийом та гостинність, про які ніколи не зможу забути.
До побачення, Україно! Словами твого великого поета також і я благаю: "О, Боже сильний і правдивий", бла-гослови дітей Твоєї країни - "землі... стократ политої криваво, колись преславної землі!". Дорогі Брати і Сестри, також я кажу разом із вашим поетом і з вами: нехай завжди береже тебе Господь, "О святая! Свята батьківщино моя!"
Молю Всемогутнього Бога, щоб благословив тебе, український Народе, і щоб зцілив усі твої рани. Його велика любов нехай наповнить твоє серце і нехай провадить тебе у третє тисячоліття християнства до нового майбутнього. В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

Проф.Джеймс Мейс

Перш усього, мені хотілося б разом із вами, першими відповідальними особами ваших Церков, подякувати Богові за свідчення, яке дають католики у цій країні, де Церква представляє божественну й людську дійсність, збагачену генієм української культури. Тут Церква дихає двома легенями східньої й західньої традиції. Тут у братерському діялозі зустрічаються ті, які черпають із джерел візантійської духовности, а також і ті, які живляться духовністю латинською. Тут зустрічається та взаємозбагачується глибокий сенс таїнства, яке панує у Святій Літургії Східніх Церков та містична істотність латинського обряду.
Життя у приналежності до єдиної Церкви, шануючи різні обрядові традиції, дає вам велику нагоду для того, щоб вчинити діючою знаменну "церковну лябораторію", в якій будуватимете єдність у відмінності. Це найвідповідніший шлях для того, щоб відповісти на численні та складні пастирські виклики сьогодення.
З євангелізацією сім'ї пов'язане також і душпастирство молоді. Зразки гедоністичного та матеріялістичного життя, що їх представляють численні засоби масової інформації, криза цінностей, що вражає родини, ілюзія легкого життя, уникання само-пожертви, проблеми без-робіття та невпев-нености у зав-трашньому дні ча-сто породжують у молодих велику дезорієнтацію, вчиняючи їх пода-тливими на примарні й без цінностей пропозиції життя, або спонукуючи до форм втечі, що викликають занепокоєння. Тому треба докласти сил і засобів для їхнього людського і християнського ви-ховання.
Я з приємністю дізнався, що у пер-спективі успішної праці над вихован-ням молодих поко-лінь вашим наміром є заснувати Інститут соціяльних наук, в якому було б до-цільно поглиблено вивчати соціяльне вчення Церкви. Ця ініціятива виглядає доцільною, як ніко-ли. Саме тому я її охоче підтримую і благословляю.
Цей сильний досвід спільности всередині католицької Церкви, напевно, заохотить до відповідних форм братерського співробітництва з братами-православними, щоб разом відповісти на пошуки правди й радости сучасної людини, які повністю може задовольнити тільки Ісус Христос. Тому екуменічний діялог не може не становити для вірних і для Церков в Україні невідкличного пріоритету. Поділ християн на різні конфесії представляє один із найбільших викликів наших часів. Шлях, яким маємо пройти, щоб осягнути повне примирення й сопричастя між Христовими учнями, також і те видиме, є довгим, але досвід минулого дозволяє нам з надією дивитись у майбутність.

Початок третього тисячоліття ніби несподівано, хоча ніяк не випадково ознаменувався для України багатовимірною подією - Папа Римський прибув у нашу православну країну, де православ'я однак на сучасному етапі не спромоглося стати правдою реального життя, а є радше тією традицією віри, до якої ми досі по-справжньому не повернулись.
Та хоч би як було тепер, приїзд римського первосвященика в Україну, після тисячоліття доволі складних стосунків католицизму і православ'я, уявляється подією знаковою в житті світового християнства. Хоча б з огляду на те, що як наслідок - відкрилося цілком інше, нове бачення цих стосунків.
Папа Римський здолав чималі перешкоди на своєму шляху до України. Його приїзд припав на момент помітної зневіри українського суспільства у власному майбутньому.
Коли ж прозвучали перші слова Івана Павла ІІ, звернені до українців, виглядало, що саме для того він і прибув сюди, щоб сказати нам про свою віру в Україну, в український народ, про пошану до наших християнських святинь, до Київа - "нового Єрусалиму", до української мови, врешті - до православної віри й культури. Найдивніше, Папа безумовно поспішав, щоб встигнути вчасно нам це сказати, якимось чином пізнавши нагальність для України сьогодні такого свідчення збоку. Іван Павло ІІ дійсно таки прибув не лише до римо- та греко-католиків, але до всіх українців, що значною мірою втратили за останні десятиліття певність себе - аж до очевидного браку самопошани. Саме в цій не вельми добрій для нас ситуації Папа Римський ствердив, що Україна має неоціненні скарби духу й культури, навіть більше, християнська католицька Европа також потребує спілкування з нами на шляху пошуків майбутнього. Хоч, зрозуміло, українське православ'я до повноцінного діялогу з католицизмом (зокрема богословського) - у цьому часі ще не готове в силу багатьох причин.
Для десятків тисяч людей, які попри всілякі завади й перепони, "добилися" на летовище у Київі, приїзд Івана Павла ІІ став дійсно святом і даром - особливо через те, що його свідчення віри по суті не формальне (за саном), а дуже особистісне, й притім досконало сучасне. В особі Папи ми зустріли насамперед людину, яка в зварійованому світі вірує так глибоко і ясно, що змушує інших побачити насправді божественне світло істини і її вирішальне, абсолютне значення для кожного з нас, для народів і світу.
Іван Павло ІІ зворушив і розворушив Україну (й навіть певним чином українську владу) не тим, що він Папа, а саме рівнем духовної досконалости, коли правдиво-проникливе бачення стану речей не гасить віру, не розчаровується, але обдаровує просвітленням, ширить любов.
Зустріч з Іваном Павлом ІІ вельми збурила ніби усталені уявлення про те, що таке справжня віра, яким має бути сучасне православ'я в Україні. Бо сама особистість Папи переконливо засвідчила: віра - це не сума певних догм.
Папа Іван Павло ІІ говорить про православ'я і католицизм, як про ліву і праву легені світового християнства. І в цьому чути більше істини і перспективи для духовного розвитку людини і світу, аніж в сектантській абсолютизації православ'я в московському варіянті. Так само як більше православности виявили владики не визнаних Москвою УАПЦ та УПЦ КП Митрополит Мефодій і Патріярх Філарет, котрі прийшли на зустріч з Папою Римським у Раді Церков, і Папа з свого боку, як справжній християнин, не знехтував можливістю такої зустрічі.
Виявлена любов Папи Івана Павла ІІ до України, як і його віра - без сумніву розкріпачили багато чого зашкарублого й застиглого і наче осяяли нас своєю правдою про високі спромоги людини, особистости.
Над летовищем "Чайка" у Київі увесь час пливли хмари, раз-по-раз просвітлені сонцем. Вівтар-вітрильник, здавалося, також пливе у небі. Зелене поле, пахуча трава, спів жайворонків і звучання величної Літургії...
Молода мати щиро молиться і час від часу осіняє хрестом хлопчика, що втомився і спить на траві, на підстеленій одежині, захований у людському хвилюванні.

З відгуків у пресі

Сергій Макеєв, доктор соціології:
Його літургія і всі його послання українському народові містять у собі одну дуже важливу думку: все, що ви маєте зробити в Україні, може і має бути справою ваших власних рук. І в цій - дуже непростій - справі вам не має на що більше спиратися, крім як на власну завзятість і на власне терпіння.
Оксана Забужко, письменниця:
Організація візити Папи Римського продемонструвала відсутність в Україні на всіх рівнях релігійної культури.
Сергій Удовик:
Фактично громадян ізолювали від Папи. Створювалося враження, що на стадіоні "Чайка" більше половини відвідувачів становили представники міліції або різного роду служб безпеки, неначе б ця візита була не для людей.
Лариса Івшина:
Сповнене любови, мовлене по-українськи слово Папи Івана Павла ІІ, людини високого міжнароднього авторитету, безумовно сприятиме піднесенню самоповаги українців, якої нам часто бракує.

За і проти
Симптоматично те, що світ православний в цілому захоплено заговорив про Папу. Майже всі українські газети відгукнулися просто і відверто. Про паломництво Папи в Україну, як подію в духовному житті, як подію історичну і благодатну.
Обиватель залишився не-зворушним. "Факти" відреагували в основному на дощ.
Червонопрапорні "хресні ходи" в пресі сипонули старими стереотипами.
Слуги олігархів не відійшли від своїх вартостей, а до християнських поставилися з іронічними посмішками.
Католицька "Парафіяльна газета" підкреслює три папські уроки: урок мови, урок історії, урок віри.
Поглиблений аналіз цього епохального тижня ще попереду.

Протягом останніх місяців засоби масової інформації усього світу подали більше інформацій про УГКЦ, ніж за останні десятиліття - у великій мірі завдяки заходам Московського патріярхату, РПЦ і Патріярха Алексія II.
Що вражало у всіх тих заходах, це, по-перше, вплив Російської Православної Церкви на уряд Росії. По-друге - сліпа віра деяких прихожан Московського патріярхату в усе те, що їм говорять їхні батюшки.
Що стосується впливів ієрархії РПЦ на уряд Росії ,то це демонстрували писемні й особисті звернення російського президента і міністрів до Папи, щоб той скасував або відклав поїздку в Україну. Подібного тиску зазнав також Президент України, але він стійко тримався принципу, що запросив Папу як голову держави Ватикан, з якою Україна підтримує дипломатичні стосунки. А за місяць до візити один із російських сайтів на Інтернеті, яким керує дорадник Президента Путіна, подав фальшиву інформацію, нібито Президент Кучма просив Папу відкласти візиту до вересня.
В розмовах з журналістами попи говорили, що "Бог не розуміє української мови", тому вони дотримуються церковно-слов'янської (нібито багато з них її розуміє!).
А загалом вони викликали зацікавлення до події, яку хотіли затерти.

Р. Хом'як "Свобода", США, 22.06.01 р.

Кароль ВОЙТИЛА

МАТЕРІ
Де Твоя могила біла,
розцвітають білі квіти.
Вже роки без Тебе збігли...
О, Твій дух крилатий, світлий!

Де Твоя могила біла,
вже давним-давно закрита,
спокою кружляє сила,
смерти тайною повита.

Де Твоя могила біла,
ясна тиша променіла,
і снага влилась до тіла,
і надію укріпила.

Де Твоя могила біла,
став навколішки журливо,
як усе це пролетіло -
згадую дитинства диво.

Де Твоя могила біла,
Мамо, - згаслою любов є.
Мої губи шепотіли:
-Дай же вічного спокою.

1939.

Приїзд Івана Павла ІІ... Світло від нього йшло, як від далекої зірки. Розумієш, що це велич, але така недосяжна.
Його перше слово, щирість інтонації, наша мова... І відчуваєш справжність. Яке ж це рідкісне сьогодні! Справжність я відчувала в слові Патріярха Володимира (Романюка). Але то стражденна Постать із стражденної України. А тут... враження таке, ніби та далека Зірка стала кометою і летить стрімголов в Україну, прямісінько в серце. Якось одразу відступають від тебе далеко-далеко всілякі політичні рухи, партії, "демократичні" тасування слів на догоду юрбі.
Оголена душа. Дотик до величі Слова... І душа отримує захист, як після Таїнства Причастя.

Олеся Сорока

СЯГАЮ ДО СЕРЦЯ ДРАМИ

1. За мовою відкривається прірва. Чи вона не відома слабості, яку увібрали в очі наші й успадковуємо собі?
Свободу треба постійно здобувати, не можна нею тільки володіти.
Приходить - подарунком, утримується - змаганням. Дарунок і змагання записуються на бланках таємних, а все-таки явних.
Самим собою платиш за свободу - тож називай свободою те, що можеш, коли платиш постійно, володіти собою знову.
Тією платою входимо в історію і дотикаємось її епох:
Як відбувається поділ поколінь між тими, що не доплатили, і тими, що мусили переплатити? На якому ми боці?
Надмір стількох самовизначень чи не переріс наших сил у минулім? Чи тягар історії не рухаєм, як опору, тріщини якої не загоєні досі?

2. Вітчизна: виклик землі цієї, кинутий предкам і нам, щоб дбати про спільне добро і рідною мовою, наче хоругву, оспівати історію.
Оспівують історію звершень, що піднесені на твердині свободи. Зрілістю самовизначення оцінюємо нашу молодість, часи розколу й золотий вік -
Засудила волю золоту неволя.
Носили у собі той вирок герої століть: у виклик землі входили, наче в темну ніч, волаючи: "Свобода дорожча від життя!"
Ми розсудили нашу свободу справедливіше, ніж інші (підносила свій голос таємниця історії): на вівтарі самовизначення палахкотіли жертви поколінь, приймаючи заклик свободи, що сильніший від смерти.

3. Чи ж можемо відкинути заклик, що росте в кожного з нас, ніби нурт у високих і дуже стрімких берегах?
Чи можемо міряти нашу свободу свободою інших?
- змагання і дар -
Ви, що поєднали вашу і нашу свободу, пробачте!
І погляньте! - свободу і вашу, і нашу відкриваємо ми знову, як дар, що приходить, і змагання, якого постійно не досить.

РЕФРЕН

Коли думаю "Вітчизна", - шукаю дороги, яка узбіччя перетинає, ніби струм високої напруги, біжачи горою, - так вона біжить стрімко в кожному з нас і не дає втомитись.
Дорога біжить по тих самих узбіччях, повертає на ті самі місця, стає великим мовчанням, яке входить щовечора до втомлених легенів моєї землі.

Переклав Станіслав ШЕВЧЕНКО.

Продовження. Поч.. у ч. 6.

(Фраґменти з виступу в Баламондському манастирі, Антіохійський патріярхат, 04.12.99).
В царині філософії - визнано всі питання, поставлені греками, передусім онтологічну проблему, котра загалом Біблії і семітській культурі була невластива. У богослов'ї без жодного вагання вико-ристовувалася філософська термінологія. Грецька мова була визнана там,  де вона побутувала, в той же час використання латини на Заході ніколи не стояло на заваді церковній єдності.
Та все ж есхатологічна біблійна орієнтація була збережена передусім завдяки центральному значенню Воскресіння, іконічному розумінню Царства в Євхаристії, особливій вагомій ролі громади і чернецтва, як форм протистояння секуляризації...
Інакше кажучи, укультурювання означає, що ми взмозі і повинні використати всі форми існуючої культури для вислову головних аспектів біблійного світобачення. Церква притім має розрізняти те, що є істинним і безумовно мусить бути збережене, і те, що може бути змінене. Це складне завдання.
На рівні віровчення богослов'я пов'язане з укультурюванням через христологію, що невіддільна від Духа. Укультурювання - це вимога, породжена вченням про Бого-втілення. Повністю сприймаючи умови людського існування, Бог в Особі Христа велить Своїй Церкві завше відкривати Йому шлях у будь-яку культуру.
Христос у Духові - це не індивідуум, що сприймається як такий - але Той, Хто має Тіло. Він Первенець серед братів. Це дозволяє говорити про "космічного Христа" і про те, що Він очолює всіх і все. Святий Дух ніколи не діє поза Христом чи незалежно від Нього. Дух дозволяє Христові знову й знову входити в будь-яку культуру і приймати її через її очищення, тобто випробування шляхом світла (можна сказати, суду), того світла, що має довершену значимість - і явлене у Христі. Ось що відкриває можливості для різноманітних культурних висловлень єдиного Христа.
Церква покликана пильнувати за тим, щоб нові культурні форми без спотворень втілювали основні екзистенціяльні істини, що їх звістує світові Євангелія Христова. Адже культура - вельми складний феномен, її не завжди можна відділити від того світобачення, яке вона виображує.
Справа богослов'я - забезпечити Церкву фундаментальними орієнти-рами, що дозволяють їй у кожному конкретному випадку складати свій висновок про те, які культурні форми вірно втілюють Євангелію, а які - по суті є "іншою Євангелією". Церква має застосовувати богословські, а не лише етичні критерії.
Якщо, наприклад, виникає запитання, чи є магія або полігамія в африканському культурному контексті етичними елементами і чи можна їх сумістити з сутністю Євангелії, то відповісти на нього можливо лише знаючи, в чому полягає сутність Євангелії. А це знання ми отримуємо від богословської свідомости Церкви.
Саме тому в новому тисячолітті, коли Церква знову зіткнеться з проблемою укультурення хри-стиянства, украй важливими будуть фундаментальні питання, що стосуються того способу буття, що його являє Христос у Духові.

Виклик нехристиянських вірувань
Ми стрімко рухаємося до релігійно плюралістичного світу. Як повинна реаґувати на це Церква?
Найперше, що мусить зробити християнство, - відмовитися від аґресивних місіонерських методів минулого. Євангелізація несумісна з жодною принукою, навіть найделікатнішою.
Друге, богослов'я має переосмислити свій підхід до того, що називають релігійним плюралізмом. В минулому домінувало уявлення, що його можна називати христомонізмом: лише ті, хто вірить у Христа, можуть спастись. Такий погляд особливо характерний для протестантів. [...] Він надихав численні місіонерські рухи на Заході впродовж останніх століть. У наш час такий погляд стоїть під знаком запитання всередині самого протестантського богослов'я. Сьогодні окремі протестантські богослови подають ідею "космічного Христа", тобто пропонують христологію достатньо широку, щоб поширити термін "Христос" на ті релігії, котрі свідомо чи неусвідомлено прагнуть до того, що ми, християни, називаємо "Христом". [...]

Закінчення буде

"Русская мысль", 07.12.2000 р.

Продовження. Поч. у ч. 6.

"Діяльність Кирила і Методія, - зауважують С. Глушак та Є. Харковщенко, - мала загально-слов'янське значення. За короткий час їм вдалося створити по суті нову церковну організацію, відкрити училище для підготовки кадрів слов'янського духовенства, поступово перевести на слов'янську мову богослужіння, здійснити багато перекладів з грецької та латини. Вся ця спадщина стала теоретичною основою Київського християнства в його патріотично-євангельській традиції, забезпечила його роз-повсюдження та розквіт у ХІ - ХІІ століттях... Євангелізм Київського (кирило-методіївського. - авт.) християнства багато в чому зорієнтований на ту традицію в ранньому християнстві, яка пов'язана з діяльністю апостола Павла. Так званий паулінізм "перетворив єдність і рівність у Христі всіх людей на основний принцип, освячений Самим Богом". Стратегія паулінізму щодо держави і Церкви та їх стосунків ґрунтувалася на євангельських принципах: з одного боку - незалежність внутрішнього життя Церкви від держави, а з другого - ідея боговстановлености влади, єдність інтересів держави і Церкви. Такий підхід сприяв оформленню па-тріотично-євангельської (істинно-православної - авт.) традиції в християнстві у період його перетворення на державну релігію і відкидав месіянсько-цезарепа-пистське тлумачення останнього, особливо в період поширення його серед язичників".
В цілому апостольська місія свв. Кирила і Методія та їх ревність у поширенні Христового вчення були настільки визначні, що історики часто порівнюють їх із св. апостолом Павлом. Жоден із місійних діячів Східньої чи Західньої Церкви не спричинився стільки до поширення християнства і не мав такого впливу на подальший хід подій у европейському, особливо сло-в'янському світі, як мали ці святі брати. І найвизначніше те, що місію благовіствування по Східній Европі з Провидіння Господнього вони розпочали саме з України-Руси, зі священного центру східніх слов'ян - Київа, за допомогою князів Київських свв. Оскольда і Діра, без сприяння яких, напевно, та місія ніколи б не відбулася.
На підтвердження таких слів уявімо, як могла б обернутись історія України-Руси, слов'янства чи в цілому Европи, якби Оскольд і Дір прийняли б замість християнства войовничий іслам чи юдаїзм... Отже, виходить, що заходи перших руських християнських монархів мали загальноевропейське значення. Місія закликаних Оскольдом і Діром до Київа свв. Кирила і Методія вберегла нас, як вважає митр. Макарій, від загрози ісламізму, в той час як під його ударами вже впали південно-східні сусіди: волзькі болгари, козари, буртаси, аляни, а поміж ними і деякі, що проживали там, слов'яни. "Велика небезпека, - пише митр. Макарій, - загрожувала пращурам нашим, а через них і усім їхнім нащадкам. Та подяка Господеві, що міркував за нас благе!" В цей самий час здійснили свою місію свв. Кирило і Методій, слов'яни почали відправляти богослужіння рідною мовою... Проти таких засобів зовнішніх, окрім внутрішньої сили самого християнства, важко вже було діяти ісламізмові - і віра Христова дійсно здолала, піднеслась над ним і потроху почала освітлювати розлогі країни Руси та всього східньо-европейського слов'янського світу".

Свята Київська Помісна Церква в ІХ ст.
 
Сьогодні вже немає сумнівів, що початок Київській Помісній Православній Церкві було покладено стараннями саме свв. Кирила і Методія, апостолів України-Руси, та свв. Оскольда і Діра, володарів Київських. Перша невеличка єпархія, на-певно, в перші роки свого існування не мала якогось конкретного місця осід-лости і пересува-лась з місця на місце. Однак вже за імператора Лева Мудрого (881 - 911 рр.) ця єпархія, хоч і з запізненням, була внесена до диптиху Царгородського патріярхату, де по-сідала 61-е місце і мала статус митро-полії. Тож неточно занесений до тексту Київського Літописного зводу 862 рік, як рік нібито заснування Київської Держави, за слушним зауваженням проф. Карташева, виправдовується пам'яттю духівництва та перших київських християн про те, що в цьому році почала свою історію не Київська Держава, яка існувала задовго до того, а саме Київська Церква на чолі із власним митрополитом Михаїлом Сиріном, якого св. Фотій, напевно, призначив на Русь-Україну після переїзду св. Методія з Київа до Моравії.
Факт призначення на Русь окремого єпископа підтверджує у своїх спогадах як св. Фотій Великий (858-867; 878-886), так і цісар Костянтин Багрянородний (911-959), який в життєписі свого діда - імператора Василія-І Македонянина (867-886) повідомляє: "І народ росів, войовничий і безбожний, щедрими подарунками зо-лота, і срібла, і шовкового одягу Василій (імператор. - авт.) залучив до переговорів і, уклавши з ними мирний договір, переконав (їх) стати учасниками боже-ственного хреще-ння, влаштував так, що вони прийняли архиєпископа".
Св. патріярх Фотій пише, що хрещення України-Руси відбулося за його, а, отже, і за імператора Михаїла-ІІІ, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русинів Василію-І Македонянину та наступникові св. Фотія - патріярхові Ігнатію. В зв'язку із цим ще М. Карамзін припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів - за Фотія і за Ігнатія. З огляду на таке тлумачення стають вповні обґрунтованими твердження, що першим Київським єпископом був св. Методій, а його наступником - св. Михаїл, про якого, до речі, згадується і у вітчизняному літописі. На основі останнього в Українській та Російській Церквах Михаїла зараховано до ліку святих і вшановують як першого митропо-лита Київського і всієї Руси. Цікаве пояснення цих подій подає М. Брайчевський у статті "Невідомий лист патріярха Фотія київському кагану Оскольду та митрополиту Михаїлу Сиріну". Автор, спираючись на виділені акад. Б. А. Рибаковим літописні тексти, названі ним "Оскольдовим літописом", відносить до цього визначного пам'ятника і послання патріярха Фотія до київського князя, яке від початку було підписане каганові Оскольду, а зміна адресата, тобто заміна імени Оскольда на Володимира, в силу відомих політичних причин відбулася вже за Ярослава Мудрого. Таке тлумачення досить природно усуває ту плутанину, що виникла у низці пізніших джерел, як то: "Володимир восприяв святе хрещення від св. Фотія патріярха цареградського" або "древлє приходи в Русь філософ вчити Володимира, йому ж ім'я Кирило". Як переконливо довів М. Брайчевський, усі ці згадки в першоджерелі стосувались безумовно Оскольда і Діра Київських та перших руських місіонерів свв. Кирила і Методія...
Про те, що в результаті української місії свв. Кирила і Методія була заснована окрема Київська митрополія, свідчить і наявність на той час вже досить розгалуженої на Русі мережі християнських храмів, парафій зі священиками, вірними, та єпископами. Так, за свідченням угорського літописця Нотарія, сучасне місто Володимир-Волинський існувало вже у 884 р. під назвою Лодомира і, за його словами, дивувало своїми будовами і храмами іноземців. "Що Волинь, - пише В. Рожко, - в ті часи була вже добре обізнана з Христовою наукою, мала впорядковане церковне життя, засвідчили не тільки документи празьких архівів, чужоземні літописці і автори, а й археологічні знахідки, проведені на місці "Старої Катедри" у Володимирі... Проведені 1886 року професорами Володимиром Антоновичем та Адріяном Праховим археологічні розкопки в "Старій Катедрі" (урочище Федоровець, - авт.) дали історичній науці цінні знахідки - підтвердили наявність храмів методіївської доби на Волинській землі".
Згідно зі списком, поданим професором Олександром Цинкаловським, задовго до князя Володимира Київського Володимирським (Лодомирським) владикою на цій катедрі почергово посідало аж п'ять єпископів методіївської доби: Іоан, Антоній, Онуфрій, Гордій та Ілля, якого 992 року і змінив єп. Стефан І. Окрім Київа, Чернігова, Лодомира та інших давньоукраїнських міст народне передання зберегло свідчення про активну діяльність учнів свв. Кирила і Методія в Закарпатській Україні, а також посередництво між Русинськими та Моравськими єпархіями якогось Наврока.
Окрім того, що руси-українці першими серед слов'янських народів прийняли християнство та запровадили нову церковно-слов'янську писемність, яку згодом завдяки свв. Кирилові і Методію, Апостолам України, перейняли й інші слов'яни, визначним історичним фактом є те, що саме під впливом свв. Оскольда і Діра Велико-Моравський князь Ростислав (846 - 870) перших просвітителів Руси-України на поч. 863 р. запросив до себе і за зразком сусідньої Київської Держави заснував власні національні православні єпархії. В Моравській леґенді про ті події розповідається, що "Князь Моравії, почувши, що здійснив філософ (Костянтин) в країні козар (тобто Русі. - авт.), а також маючи піклування про свій народ, відправив до імператора послів з проханням, аби той направив до його народу справжнього вчителя, котрий вказав би їм праву віру, встановлений закон і шлях істини...". (М. Булгаков "История Русской Церкви").

Далі буде

Усі ми пам'ятаємо незабутню мить присяги Першого Президента України Леоніда Макаровича Кравчука 5 грудня 1991 року в сесійній залі Верховної Ради. Багато хто думає, що його рука в цьому високоемоційному дійстві лежала лише на текстах Акту про незалежність України та Конституції, оскільки телебачення на загальному пляні показало лише ці документи. А про Пересопницьку Євангелію - книгу, яка була тут же, на трибуні, сказали поспіхом, невиразно, якщо не забули зовсім. Тим часом вона означала в церемонії дуже багато, надаючи їй значущого духовного наповнення, символічного й філософського змісту.
Пересопницька Євангелія створена майже 450 років тому. Рукопис, страхова вартість якого становить нині біля 8,5 мільйона долярів, є першим з відомих дотепер перекладів біблійного тексту українською літературно-писемною мовою.
Пересопницьку Євангелію справедливо називають національним скарбом, українською першокнигою, культурним шедевром.
Але що ми знаємо про цю нашу святиню?
Творцями Пересопницької Євангелії були двоє - пересопницький архимандрит Григорій і переписувач книжок Михайло Васильович (син протопопа) із Сянока. Своїми знаннями і вміннями вони чудово доповнювали один одного. Проте, як вважають вчені, натхненником і керівником був Григорій. У приписах до тексту рукопису Михайло говорив, що коли Григорій приступив до праці, то розум його, за власним визнанням, був у ті дні "мутен, як води, що спадають із гір, і як польові билини, що нагинає вітер". А ще Григорієм володів страх перед упередженнями світу, точніше суспільства, в якому він жив. У пам'яті обох були свіжі спогади про тих, кого оголошували єретиками, відлучали від церкви. День і ніч молився він за те, щоб Господь сподобив його побачити діла свого кінець,  прочитати начертані письмена, мати пильність і любов до пи-сання сеї книги.
Отже, переписав Пересопницьку Євангелію, як сказано в самому рукописові, "писар Михайло Васильович из Сянока", і ще в іншому місці - " сын протопопи Сяноцкого". Писар з таким ім'ям зустрічається в кількох документах першої половини ХУІст. На один із них, під 1531 роком, вказав київський мистецтвознавець і дослідник Пересопницької Євангелії О. Грузинський: "Михайло Васильович писар господарський, державца Медницкий" (1553 рік), "Михайло писар" (1536,1539,1542,1543 роки), проте остаточно ідентифікувати переписувача Пересопницької Євангелії з цими згадками не слід. На думку сучасних істориків, немає підстав також пов'язувати пересопницького каліграфа із "дячком Михайлом", що на вересень 1536 року переписував у Загорові Мінею. Сам пересоп-ницький писар вказав, що він походить з Галичини (місто Сянок розташоване на схід від нинішньої Словаччини, поблизу Перемишля - відомого осередку давньоруської (української) книжної писемности). Однак за всіма ознаками почерку писар був вихідцем не з пере-мишльського, а з дворецько-пересопницького або, ширше, західньо-волинського художнього центру, який у середині XVI ст. мав своє чітко окреслене мистецьке обличчя.
Праця тривала довго - цілих п'ять років і кілька днів: "Почалось єсть писати сіє Евангеліе року 1556-го августа 15, а закінчилося в літо тисячнеє 1561-го августа 29-го дня".
Згадаймо, що, наприклад, найдавніша, також багато оздоблена пам'ятка східньо-слов'янського рукописного мистецтва Остро-мирова Євангелія, яка з'явилась на п'ятсот років раніше, була написана всього за неповних 7 місяців. Така тривалість роботи могла бути обумовлена одночасним перекладом і пере-писуванням тексту, а, можливо, й перервами, пов'язаними зі зміною місця виготовлення книги. Початкову частину рукопису написано у селі Двірці ( тепер Ізяславського району Хмельницької области) в місцевому Троїцькому манастирі. Продовжили і завершили працю в Пересопницькому Пре-чистенському манастирі, архи-мандритом якого і був Григорій (може, тому для зручности роботу над рукописом було перенесено до цього манастиря). Отже, справедливіше було б назвати пам'ятку Дворецько-Пересопницькою, а не просто Пересопницькою, хоча, можливо і на це були свої причини, про які нам не відомо.
Історичні джерела повідомляють нам і ім'я фундаторки цієї величної справи. Книгу виготовлено на кошти "благовірної і христолюбивої"" (так зазначено в рукописі) волинянки Анастасії Заславської-Гольшанської, яка входила до культурно-освітнього гуртка православних маґнатів, що певний час чинили опір войовничому католицтву. Ким же була Анастасія Юріївна і з якого роду вона походила, достеменно не відомо. Одні вчені вважають її дочкою князя Кузьми Івановича Жеславського. Інші - його дружиною, і що походила з роду Гольшанських, а не Жеславських. Автори перекладу подають про неї цікаву інформацію: у монашому колі її називали Парасковією. А це дає підстави думати, що вона була черницею або мала намір піти в манастир і вже прийняла чернече ім'я, проте щось у цьому стало на заваді. У будь-якому разі ця людина була освіченою, бо усвідомила необхідність створення Пере-сопницької Євангелії.
Пізніше Пересопницька Євангелія породила низку інших списків. З них нам відомі два найголовніші: повний Волинський список, що був власністю протопопа Трипольського (у Житомирі), і уривок з Литовської Євангелії. Перший був зданий через 10 років після закінчення написання Пересопницького рукопису, а другий - наприкінці XVI, або на початку XVII ст. (приблизно у період 1595-1600 років). Вірогідно, збереглися й інші списки, особливо в Галичині.
Отже, книзі цій майже 450 років, її тримали в руках Григорій Сковорода і Тарас Шевченко, князі Чорторийські й принци Ольденбурзькі, Павло Житецький та Іван Огієнко. Вона знала розкіш палаців і забуття архівних звалищ, бо не просто склалась її доля, в ній відбилася і терниста доля України...
Приблизно в період з 1558 по 1561 роки переклад Євангелії здійснювався у Пречистенському манастирі, який на той час перебував у володінні князя Чорторийського. І лише у 1630 році онук Івана Микола, який отримав цей манастир у спадок, віддав його Клеванській єзуїтській колеґії.

Далі буде

Наталія Черкасова,
кандидат у дійсні члени МАН, учениця 10 класу, м. Київ
 

Є в Катрусі ослінчик. Ладний! Такий, що вона з ним носиться не наноситься. І в хаті, й надворі. Бува, й на ворота винесе, сяде, качаток попасує:
Тась-тась-тасяточка,
Чимчикулі-качаточка,
Скуб-скуб-скубаниці
По зеленій травиці.
Або до квітника підставить, щоб сидіти, красольку та чорнобривці нюхати, мальвою милуватися. Чи біля ґанку примоститься: ану, подивлюся, де наші Чимчики?
Дід - онде, в садку. Сіно ворушить, метеликів розбуркує, ще й нову мугикалку придумує.
Ге-ен за городами голубіє татова сорочка. Трохи голубіша за ставкову воду, де тато рибку ловить. Рака-Буде-Знака обминає, а Черепасі-Рудомасі каже: "Пливи собі своєю дорогою". Черепаха-Рудомаха мовби не чує, висідає на колоду і не зводить з тата темних зажурених очей. Може, їй нікуди йти? Може, ще не вибрала своєї дороги? Або прочула, може, про Чимчиків і до них закортіло хоч плач...
Бабуся - біля повітки, кропивку кришить. Гуньчик та Мурза набігалися, то лежать навпроти і з бабусі очей не зводять. Вони люблять, коли бабуся починає порання. Тоді й у їхні черепочки щось перепаде. Посеред двору на табуретках - балія. Мама полоще білизну. "І мені ж треба",- згадала Катруся й поставила на свій ослінчик тазика.
- Мамо,- гукнула,- дай мені мило. Виперу Доці сукенку.
- Пери,- каже мама.- На такому сонечку враз висохне.
А й справді - сонце аж смалить. Он у тазику Сонячний Зайчик плюскається. Йому добре. До самого дна допірне й вигулькне. А тоді знов - плюсь на дно.
- Ага, й тобі жарко? - питає його Катруся.- Ну купайся, купайся...
Зайчик, хитрун, почув-таки, а й знаку не подає. Тоді мовчечки - стриб, і вже на тину. Знов стриб-стриб - на стіні, у кватирку зазирнув, на дротяну шворку зіскочив і гайнув-майнув по наволочках, простирадлах, спідничках. Та так швидесенько, наче він пробує, чи є що сухе. І так метушиться, що Катруся ледве очима за ним устигає.
- Ну й меткий ти! Гляди не впади додолу, бо замурзаєшся.
Зайчик наче й хотів того: гайда в пісок, до Катрусиного відеречка, довго там не залежався, шаснув до квітника. Так у траві мигтіючим слідочком і прослався.
Катруся кинула прання й за тим слідочком:
- Не втечеш!
Зайчик- круть, обернувся й- хода. Знов на дроті чеберяє, якраз там, де мама білизну розвішує. Ось-ось ненароком і його прищепить. Отоді й спіймається Зайчик! Отоді Катруся підійде й погладить його - блискучого, теплого.
Ану, яблунько, не скупися!
Які в тебе яблучка налилися -
Чи оті, що високо,
Чи оці, що низько?
Чи оті, що далі,
Чи оці, що близько?
Ой, попадали! Тепер нумо на городець! Тут ми всього понасаджували: росте-росте, зеленіє, не зоглянешся- доспіє. Диви, як сонях вигнався! Може, хоче дістати до сонечка? Височе-енько!
А цією стежечкою помандруємо на став. Там повно лілій і карасиків. Посеред ставу на колоді дрімає Черепаха-Рудомаха, а з-під колоди водить за нею чорними очатами Рак-Буде-Знак. З берега на них позирають кіт Гуньчик та песик Мурза. Хай позирають, до колоди однак не доберуться. Та й нащо їм до колоди?
О, а то хто? Чи не Славко? Питаєш, Доцю, який? А такий: або літаки малює на піску, або просто - лежить.
Б'є байдики? Ні, на хмарках підіймається. Вибере собі найкрасивішу, найсніговішу - і летить. Легко, вільно.
- Егей,- гукнула Катруся,- візьми й нас! Славко підводить голову й дивується:
- І ляльку?
- Це Доця,- каже Катруся.
Лялька зводить рученята й промовляє: "Ма-ма".
- А хто ж тато? - питає Славко. Катруся розгублюється:
- Нема...
- Так не буває!
- Чого?
- Бо не буває!
Катруся пригортає Доцю до себе і йде берегом. Наздоганяє її Славків голос:
- Хочеш, я буду татом?
Пхе, Катруся не хоче Славка татом. Який з нього тато? У піску лежить, літаки малює, з Гуньчиком та Мурзою півсвіту оббігає, а потім його на хмари тягне...
Що ж його придумати?
Катруся трішки пристояла, обернулася на Славка. А може, нехай таки він? Ну то що, що літає? Зате скільки всього набачиться й нарозказує: і про хмарки, і про небо, й про зірки, і про сонце, й про блискавки, і про грім, і про снігопади, й про веселки... Ого про що! Та й хіба це все?
Доця послухає-послухає та й попроситься на хмарку. Славко не втерпить, візьме її з собою. А з висоти білий світ ще гарніший, рідний поріг ще рідніший. Скільки оком поведеш - видно геть усе. Як на долоні.
 

Марічка ІВАНІВСЬКА
СТЕЖИНА

Рідна мова
Українська мова
З усіх мов найкраща,
Правічна, єдина,
Нам дзвінка - гласяща.

Вкраїна до нас промовляє:
"Любіть свою мову,
Близьку, колискову,
І лихо не вчепиться в вас".

Дівча

Серед зими холодної,
Де сонечка нема,
Блука саме малесеньке,
Біднесеньке дівча.

В свитиночці благенькій,
В дірявій сорочинці
Між снігу занепало,
Бідне, матусю шукало.

Лягло спочить на сніг...
Все думало-гадало:
"Хто ж мене підбере?
На рученьки хто візьме?"

Заснуло...
Не прокинеться дівча,
Не буде матері уже шукати,
А десь в долині білій
У квітах спочивати.
 

Возлюбімо ближнього свого
У Львові діє школа-інтернат № 6 для дітей з вадами розвитку. Духовну опіку над ними має Свято-Успенська парафія, що належить до громад УАПЦ. Священики постійно відвідують дітей, бесідують з ними.
А нещодавно вихованці школи-інтернату № 6 мали змогу переглянути відеофільм "Сходження Благодатного вогню", де показано святкові торжества Єрусалимської Православної Церкви в Лазареву суботу, Вербну неділю, Страсний тиждень і Великдень. Настоятель Ставропігійного храму Успіння Богородиці митр. протоієрей Ігор Бурмило докладно пояснював побачені кадри.
Напередодні Великодня вперше прийшли до дітей члени "Молодіжного братства християнської любови і милосердя" Успенської парафії. Братчики подружилися з дітьми, вчили їх малювати писанки.
Напередодні неділі св. Хоми молоді братчики знову відвідували дітей, навчали їх водити гаївки. Діти радо водили "Шума", бавилися у "Царівну", "Подоляночку", "Дикі гуси", завивали "Вінок".
Години ставали для дітей хвилинами.
Юрій Федів, м. Львів

Далі буде.

Вікторові Ющенку

Диким полем
Наче простягнутим
(Назустріч світу - долонею) болем
Йшла Біда.

Не лементіла, не волала,
Не голосила -
Тихо йшла.

Як Земля наша
Перемолочена, нівечена,
Скатована
Мати
Сльозою йшла.
Господом Богом нам подарована
Радістю линула.
Йшла.

Кожному стрінутому
В любові скупаному
Квітку долонею - долею
Да - рува - ла.
Кожному в Вічність
Жінкою народженому
Радість - Біль
На - діля - ла.

В Серце кожному
Очима вічними
За - зира - ла.
Нерозбуджених
Понівечених
За - лиша - ла.

В колі Вічности
В Болі - Радості
Далі йшла.
Сина шукала...
[...]

Сонце,що з'явилося з ночі -
Великоднє,
Випульсовувало радість -
Сьогодні !
Вирадіснювали дзвони -
Нині.
Ми відродилися.
Із сльозини
Матері,
Зроненої на
Розп'ятті Сина.

І щасливіло серце -
Кров'ю,
Вибухали уста співом -
Любов'ю -
Христос воскрес.
Із мертвих.
Смертію.
Смерть.
Поправ.
І
Сущим.
Во гробах.
Живот.
Дарував.

Так наче із першооснов -
Пульсація різних мов.
І відчай багатьох днів
У тих словах німів.

І радість до сліз -
Сьогодні,
Кожна брунька в Життя -
Великоднє.
Напоїти б усім цим серце -
Із першооснов,
Українським у Вселенському
Гімні мов,
А потому - знов
Іти, летіти, брести
До
Страсного тижня.
 

Цього року у нас в Петрозаводську дуже гарно пройшли Дні української культури. Вперше (!) на початку був виконаний гімн України ("Ще не вмерла Україна") - і то треба було бачити обличчя людей в залі!!! А заля була переповнена.
В Сандармох їздимо двічі на рік. Десь після Великодня і в серпні. Біля нашого, вірніше Вашого, хреста згадуємо наших українців, читаємо вірші Василя Стуса, Ваші, пане Євгене, Ліни Костенко. Потім заходимо в капличку, ставимо свічки та молимося за упокій загиблих.
У мене всі ці роки жевріє мрія - зробити плиту, де будуть викарбувані всі прізвища українців, які лежать у землі Сандармоху. Але... , як завжди - де взяти гроші?
Як дасть Бог, може приїдемо на Форум українців у серпні. Знову-таки, якщо знайдемо гроші на дорогу.
 

У кого Бог був у серці
На Полтавщині, серед степів України, багатих пшеницею і житом, я помирав з голоду у 1933 році. У землі знайшли "комунізм" мільйони наших людей. Туди пішли мій дядько Іван Миколайович Підгорний, моя сестра Люба, брат Микола і ще багато моїх родичів. Та мені Ісус Христос кинув з неба хліба і молока, і я вижив.
Пережити голодомори 1922, 1933 і 1947 років було важко. Хоча люди виростили хліб, якого вистачило б усю Европу нагодувати. Комуністи ж насильно вивозили хліб з України, щоб українці стали гноєм на землі, яка має третину чорноземів світу.
У 1947 році Бог мене повів на Західню Україну. І там люди цілий рік годували мене, оті бандерівці. Тут рятували також тих, прибився з Курщани, Брянщини.
Галичани і волиняни рятували від голоду Велику Україну в 1947 році, бо там не було колгоспів Сталіна, а була Армія Степана Бандери, УПА.

Іван Коссала
м. Камінь-Каширський, Волинь
 

Відроджується ще один манастир на Чернігівщині
За рішенням обласної держадміністрації залишки споруд Спасо-Преображенського манастиря в с. Максаки Менського району передаються Спасо-Преображенському чоловічому манастирю УПЦ Київського Патріярхату.
Час заснування манастиря точно не відомий. Є дані про відновлення манастиря в 1642 році. Ігуменом обителі на той час був святитель митрополит Димитрій Туптало. Манастир мав два храми: п'ятибанний Спасо-Преображенський собор з двома вежами на головному фасаді та двоповерхову однобанну Введенську церкву з трапезною. У 30-ті роки ХХ ст. будівлі розібрали. Збереглися лише залишки муру, дзвіниця та будинок ігумена. Проте віруючі сповнені бажанням відродити святиню.
За матеріялами преси.
 

Заспівали "Пісню про правду"
З 1993 року наша сім'я (ми з чоловіком маємо чотирьох синів) підписується на "Нашу Віру". Зізнаюсь щиро - вона допомагає нам жити. У квітні цього року мій чоловік, Володимир, захоплений віршами священика з Миколаєва Івана Лещика ("Пісні про правду", "Наша Віра", № 2, 2001 р.), склав пісню на слова його вірша "Поцілуй мене, ясне сонечко".
Ми з чоловіком за фахом культпрацівники, закінчували Миколаївський інститут культури (в 1984 р.), вже 21 рік як одружені.
Цю несподівано народжену пісню ми так і назвали "Пісня про правду". Невдовзі всією родиною заспівали її в Сумах на огляді самодіяльної художньої творчости. Нашу сім'ю було вибрано для участи в творчому звіті "Перлини Сумщини" у Київі. 8 червня ми співали цю пісню зі своїми синами на столичній сцені.
Хоч як дивно, пісня викликала протидію чиновників. Їх обурювала назва пісні, мовляв, це вже "політика"... Спершу її хотіли скоротити до двох куплетів, потім змінили назву на "Розкажу тобі, сину". Навіть у Київі, вже на генеральній репетиції, пісню хотіли скоротити... Але ми щиро молилися, поклавши всю свою надію на Господа - і пісня прозвучала! І навіть на телебаченні - на всю Україну. Нам хотілося, щоб автор слів почув її, та, на жаль, не мали його адреси. Цікаво було б почути його думку про пісню.

 Світлана й Володимир Момоти
Адреса для листів:
42000 Сумська обл., Ромни, Головпоштамт, а\скр. 100

15 червня у приміщенні Патріярхії УАПЦ під головуванням архиєпископа Ігоря відбулося чергове засідання організаційної групи для створення Українського центру візантології і патристики. Було розглянуто пропозиції до розробки концепції центру, пляни роботи на ближчий період.
До участи в організації центру запрошуються Церкви візантійської традиції, богословські й гуманітарні наукові установи, навчальні заклади, окремі науковці. Українська Православна Церква Київського Патріярхату підтримала ініціятиву Київської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви й виявила готовність узяти участь у створенні цього наукового центру.

Душпастирська опіка білорусів
У відповідь на звернення Севастопольського товариства білорусів "Бацькаўшчына" до духівництва УАПЦ утворена служба душпастирської опіки православних громадян України білоруського походження. Душпастирську опіку православних білорусів, що належать до Української Автокефальної Православної Церкви, здійснюватиме місійний священик Патріярхії Ігор Чікіта, котрому доручено підготувати до затвердження Літургійній комісії й Архиєрейському Соборові білоруський текст Святої Літургії, інших богослужбових відправ і молитовника.

Панахида над невідомими могилами
За традицією, що склалася в останні роки, в Биківнянському лісі в другу неділю травня було відправлено панахиду за похованими там жертвами большевицького режиму. На запрошення громадських організацій очолив панахиду архиєпископ Ігор Ісіченко, якому співслужили священики УПЦ КП та УГКЦ.
Чому, запитують люди, чому над могилою тисяч невинно убієнних не править панахиди священик Московського Патріярхату? А чому він не поминає в молитвах мільйонів закопаних без християнського похорону православних християн в голод 1933?
Невже тому, що ці убивства були організовані Москвою?
З християнського погляду ми не маємо на це відповіді.

До архіву газети

На першу сторінку