Газета "Наша Віра", червень 2012 р.

Євген СВЕРСТЮК
Мова як дар Духа

Мова є даром Духа Святого: зшестя Святого Духа на Апостолів — то глибока притча про другий Дар і подія вирішальна.
Бо дар життя легко знецінюється, якщо його не засвітити даром любови і служіння.
Коли Христос говорив своїм учням, що залишає їм Духа-Утішителя замість себе, то вони навіть не розуміли.
Хіба то заміна?
Він їх водив за собою… Він їх учив. І ось Він відходить від них — і вони залишаються маленькою черідкою — без пастиря.
Що вони можуть?
Вони навіть не дуже усвідомлюють, що серед них є Його мати з великою місією Богородиці.
І раптом в їхнє зібрання бурхливо влітає Святий Дух, обіцяний Дух-Утішитель. І він пломеніє вогненними язиками у кожного над чолом.
То диво, диво нечуване і небачене…
Але найбільше диво відбувається незримо: кожен з розгублених учнів стає Апостолом.
Кожен відчуває на собі Покликання нести Христову науку в народ.
І найзагадковіше чудо — апостолові відкривається особливий дар — дар мови, якою він нестиме проповідь.
А то особлива мова — не мова юрби, не мова побуту.
То мова правди і любови. То нове слово.
«Як вони помолилися, затряслося те місце, де зібралися були, і переповнилися всі Святим Духом, — і зачали говорити Слово Боже зі сміливістю!»
(Дії св. ап. 4.31)
Отже Святий Дух промовляє до кожного його мовою. І промовляє високу істину зі сміливістю.
Думка про рідну мову наскрізна в Євангелії. Сам Христос промовляє арамейською мовою. Юдеї розпізнають учнів Його по їх мові.
Вони виступають у синагогах, не пристосовуючись до мови фарисеїв.
Мова в Євангелії зберігається як первісна данність, як дар Божий. І кожен сміливо захищає той дар!
Сенс притчі про народження активних і сміливих проповідників від дару мови ми часто відкриваємо в житті. Ми знаємо приклади переродження — появи апостольства в людині.
Знаємо і приклади мавпування, коли людина говорить не своїм голосом. Коли говорить з чужого голосу. І коли говорить, аби говорити.
Знаємо і приклади виродження, наприклад коли за легендою в око митцеві впав чоловік, з якого можна малювати образ Юди. Виявилось, той самий чоловік, з якого він давніше малював образ Христа.
Дух дає людині Богоподібність. Ті, що зневажили дар Духа, опускаються до пороху земного. Бо є застереження: хула на Духа Святого не прощається.

Михайло МЕЛЬНИК, протоiєрей
с. Старi Кривотули, Iвано-Франкiвська Архиєпархiя УГКЦ
Про силу мощів святих...

«Біси трясуться не тільки від самого Розп’ятого, але й від мощей тих, що за Нього віддали життя» (Св. Іван Золотоустий).
22 травня 1089 р. Папа Урбан ІІ встановив свято Перенесення мощей св. Миколая Чудотворця. Проте цю подію не святкують ні в Греції, ні в інших православних церквах, окрім Білоруси, України і Росії.
З початку VII ст. на Візантійську імперію чинять набіги мусульмани і підкорюють все нові території. У ХІ ст. ці напади очолили і продовжили турки-сельджуки, котрі були дуже жорстокими. Часто вони спалювали і повністю знищували цілі міста, вирізуючи всіх жителів, не жаліючи нікого. Люто ненавиділи сельджуки і християнські святині: храми, манастирі, які так само грабували, руйнували і спалювали. Навіть могили, де спочивали останки святих, розкопували і мощі спалювали. Потім розвіювали по вітру, щоби ніхто і ніколи не вшановував пам’ять цих великих праведників і чудотворців на місцях їхніх поховань. Така доля чекала і мощі св. Миколая, архиєпископа м. Мир Лікійської провінції. Та Господь не дозволив наруги над мощами свого вірного слуги. З Його волі св. Миколай повелів у нічному видінні одному пресвітеру м. Бар (південь Італії), перед нашестям турків-сельджуків, які були вже в Лікійській провінції, перенести його мощі в це місто. Місцеві жителі виконали наказ великого святого і на човні переправили його мощі з Греції до Італії, в якій з глибокою пошаною, молитвами, церковними піснями, в супроводі духовенства і народу несли святі мощі від берега моря до храму св. Івана в м. Бар. Під час цієї радісної процесії творилося багато чудес. Через кілька років був побудований храм, куди перенесли мощі святого і поклали під престолом, де вони зберігаються й дотепер.
Не завжди і не у всіх християн було однакове ставлення до феномену святих мироточивих і цілительних мощів святих. Сьогодні вшанування пам’яті великих святих, через поклоніння їхнім мощам, критики називають навіть ідолопоклонством. Вони посилаються на книгу Второзаконня, де йдеться про поховання Мойсея. «Поховано його в долині, в Моав-землі, проти Бет-Пеору, і по цей день ніхто не знає його гробу». Але, наприклад, місце поховання Авраама відоме. В книзі Буття читаємо : «Його поховали сини Ісаак і Ізмаїл у печері Махпела, на полі Ефрона, сина Тохара-хеттита, проти Мамре». Чому поховання Мойсея було таємним? Відповідь дуже проста: щоби блудний вірою народ не обожнював його. Далі критики посилаються на пророка Єремію, який сказав: «Того часу, – слово Господнє, – повикидають з їхніх гробів кості царів юдейських, кості князів їхніх, кості священиків, кості пророків та кості мешканців єрусалимських. І порозкидають їх перед сонцем і перед місяцем, і перед усім військом небесним, яких вони любили, яким служили, за якими ходили, яких шукали й перед якими припадали». Але ж тут явно і цілком зрозуміло, що пророк критикує прихильників астрології. Це строго забороняла юдейська релігія. А хто і як пояснить історію, описану в другій Книзі Царів? Там в 13 главі читаємо: «Якось ховали люди одного чоловіка, та як побачили ватагу, вкинули його в гріб Єлисея й утекли. Той торкнувся об кості Єлисея, ожив і знявсь на ноги». Святе Письмо не говорить, що було далі з кістками пророка після цього явного чуда. Проте власне в цьому випадку була небезпека ідолопоклонства. І цього Господь не допустив. (Згадаймо про золотого бика за часів Мойсея, і все стане зрозумілим). Зовсім інше, правильне ставлення до останків святих у Новому Завіті. У євангелиста Матея читаємо: «Гроби відкрилися, багато тіл святих померлих устали». Як бачимо, сам Господь зберіг кості святих праведників. Чи не так?
Проте тут йде мова про преображенне тіло у воскресінні. Господь в преображенному тілі проходив через зачинені двері. Чи не краще звернути увагу на книгу «Дії св. апостолів», де читаємо: «Так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь упала. Сила людей збиралась навіть з довколишніх міст Єрусалиму, несучи хворих та тих, що їх мучили нечисті духи, і вони видужували». А як повинні були ставитися християни до тих речей, через які Господь зцілював? В тій же книзі читаємо: «Та й чуда неабиякі творив Бог руками Павла: досить було прикласти до недужих хустину чи фартух, які би торкнулися його тіла, і недуги їх покидали, і виходили злі духи».
Невже цих хустин і фартухів не вшановували? Без жодного сумніву: і вшановували, і свято зберігали, і благоговійно поклонялися, добре і правильно розуміючи, що насправді, кланяючись їм, кланяються Самому Творцеві, від Якого походить цілюща сила. Тому не дивно, що з того часу зібралося і збереглося багато святих знаків (плащаниця, хітон, ікони, розп’яття, статуї, мощі святих і т. ін.), через які і по сьогодні діються чуда. В цьому всьому прославляється Господь!
Чим культурніша нація, тим краще вона ставиться до померлих святих, шанує їхню пам’ять, благоговійно і свято вшановує місця їхніх поховань.
А як ми ставимось до феноменальних явищ нетлінних останків св. Йова Почаївського, св. Бернадети Субіру, св. о. Шарбеля, св. о. Піо і багатьох інших святих?
Ми знаємо, що їхні мощі нетлінні, що молитва перед ними, дотик до них дуже багатьох зцілили від важких і невиліковних хворіб. Всі, хто зцілилися, були свідомі і добре розуміли, що це Господь зцілив їх через мощі вірних Його слуг. Він є першоджерелом цілительної сили. Тож вшановуючи мощі святих, ми насправді вшановуємо і поклоняємося Богові. Св. Миколай Чудотворець заслужив праведним життям глибоку пошану не лише у християн, а навіть у юдеїв і мусульман. Це підтверджують тисячі і тисячі людей різних релігій, які отримали допомогу, порятунок і зцілення через молитви до великого Чудотворця. Це свідчить і про ту правду, що великі святі стоять вище від релігійної чи конфесійної приналежности. Бог є Богом усіх людей і народів, і живих, і мертвих. Все людство є Його однією сім’єю. Христос прийшов, щоби врятувати всіх.

Емануель СВЕДЕНБОРГ
Про першу заповiдь

«Не май інших богів» означає також не любити понад усе самого себе і світ, бо те що людина любить понад усе, і є її бог.
Помиляється той, хто думає, що він визнає Бога і вірить в Нього, якщо він не відкинув зло, про яке говориться в Десяти заповідях, а особливо любов до влади заради насолоди нею і володіння благами заради задоволення їх мати. Хай навіть людина глибоко переконана з Писання і проповідей, із книг і з світла розуму, що Бог є, але при цьому не викоренила із себе любов до самости і світу. Причина цього в тому, що зло та принесені ним задоволення загороджують їй шлях і не дають укоренитися в ній насолодам небесного життя. А поки в людині немає небесного життя, вона вірує тільки на словах, що не можна навіть назвати вірою. І в ній відсутня віра серця, котра власне і є вірою істинною. Віра на словах стосується до зовнішнього, віра серця — до внутрішнього в людині. А якщо внутрішні начала заповнені злом, а зовнішні відходять (що відбувається після смерти), людина відмовляється й від віри в Бога.

Богдан Червак
Незбагненна Тарноруда

Подільське село Тарноруда, напевно, мало чим відрізняється від інших українських сіл. Проте як і кожне українське село Тарноруда — це неповторна історія, віддзеркалена передусім у долях простих людей. Для мене це не велике, але й не маленьке мальовниче подільське село на березі Збруча — мала батьківщина моєї матері і двох її рідних сестер. У дитинстві доводилося бувати у Тарноруді практично щороку. Та минув уже не один десяток років, коли в силу різних обставин Тарноруда залишалася тільки добрим дитячим спогадом.
Думаю, що немає сенсу переповідати історію села. У мережі Інтернет можна знайти цікаві краєзнавчі розвідки. Лише зазначу, що літопис села — дивовижне розмаїття фактів. Якщо їх підсумувати, то неодмінно постане Україна з її драматичним минулим, яке не «можна читати без брому». Польське панування, національно-визвольна війна під проводом гетьмана Хмельницького, знову різноманітні окупації, знову війна за Українську державу, відступає Петлюра, наступають більшовики, Голодомор, через Збруч переправляються відділи ОУН, незалежна Україна, півсела голосує за Януковича, а пів — за Тимошенко. Усі разом розчаровані у Ющенкові. Все це — Тарноруда. Все це — Україна.
Однак у цій історії існує один момент, який варто наголосити. Найбільшої кривди, як на мене, село зазнало від совєтської влади. І не тільки тому, що був Голодомор, а насамперед через відчайдушні спроби знищити будь-які прояви духовного життя селян. У моїй пам’яті назавжди залишилися розповіді діда Йосипа і баби Христини, які доволі часто і в деталях розповідали про сільську Церкву, яку демонтували комуністи. Дідусь був відомим на всю околицю столяром, а тому і його «запросили» до цієї невдячної справи. Під різними приводами він відмовлявся вчиняти гріх. Згодом охоче про це розповідав онукам, розповідав, до речі, як «науку», що її маємо затямити.
А ще закарбувався у дитячій пам’яті напіврозвалений костел, а точніше — склад для мінеральних добрив, який вражав своєю монументальністю та неприємним запахом, що виходив із зачинених на «колодку» дверей.
І ось, коли нещодавно приїхав до Тарноруди, то одразу ж зрозумів, що не полишає відчуття якоїсь неоднозначности в оцінці того, що відбулося у селі. За десятки років, в тому числі і часів незалежної України, практично нічого не змінилося у соціяльному плані: жахливі дороги, важка праця на землі за «копійки», покинуті хати, яких стає дедалі більше. Водночас у селі, незважаючи ні на що, відродилося церковно-релігійне життя. Тітка Манька, яка раніше так любила розповідати про героїчні колгоспні «трудодні», цього разу розповідала, з якими великими зусиллями добивалася будівництва у селі православної Церкви. Для цього їздила у район і доводила, що в селі уже була Церква, а тому нова має бути на «старому місці». Їй не вірили. Вона — доказувала. А потім на Церву не вистачило дощок. Вона їх дістала. І сьогодні у селі є православна Церква.
І не тільки православна. Напівзруйнований костел, а точніше склад для міндобрив, виявився справжньою релігійною та архітектурною цінністю. Його давня історія не може залишити байдужим будь-якого християнина. Виявляється, перший костел (дерев’яний) був поставлений тут ще у 1355 — 1365 роках на місці знайденої Чудотворної ікони Христа Спасителя . Згодом костел став греко-католицьким храмом. А після 1643 року, коли у Тарноруді виникла римо-католицька парафія, на його місці був зведений новий костел, що його освятив кам’янецький єпископ Стефан Рупнеський.
У 1754 році костел був реставрований княгинею Ізабеллою Любимирською у стилі пізнього бароко. Увесь цей час, аж до 1920 року тут зберігався Чудотворний образ Христа Спасителя, а Тарноруда перетворилася на паломницький центр: як Почаїв для православних, а Зарваниця для греко-католиків. У 1920 році ікону перевезли до Тернополя. Звідси вона помандрувала до польського містечка Зєльонка Паслецька, де й зберігається у місцевому храмі і є великою релігійною святинею для поляків.
«Чорні дні» для костелу настали у совєтські часи. Крім того що він був перетворений на склад мінеральних добрив, неподалік нього збудували «палац культури», а по-сільському — клуб, фасад якого закривав костел і мав символізувати остаточну перемогу атеїзму в Тарноруді.
У 1989 році костел повернули вірянам. У 1990 він був відреставрований, а наступного року повторно освячений під титулом Матері Божої Святого Скапулярія. Сьогодні костел — справжня культурна перлина Тарноруди і Поділля, а відтак важливий церковно-релігійний осередок України.
Цікаво, що село хоч і поділене за чіткою конфесійною ознакою: близько 100 його мешканців регулярно відвідують костел, а 80 — православну Церкву, їх ставлення до проблеми міжконфесійних взаємин дуже здорове і промовисте. Наприклад, моя православна тітка Нелька із хвилюванням розпитувала про здоров’я «митрополіта Владімира», і водночас пишалася тим, яким молодим є патріярх Святослав.
Чому вирішив написати про все це? Щоб вкотре наголосити одну незбагненну для наших недругів аксіому: ніщо не може знищити націю, коли вона здатна на своє духовне відродження. Селяни села Тарноруда, як і решта українців, це довели.

Володимир РОЖКО, iсторик-архiвiст, м. Луцьк
У вінок пам’яті Митрополита Іларіона

Волинська Православна Богословська академія - наймолодший вищий духовний навчальний заклад в Україні. Постала вона на базі Волинської Духовної семінарії стараннями керуючого Волинською єпархією митрополита Михаїла 13 травня 2011 року. Нині її викладачі і студенти завершують перший академічний навчальний рік. Очолює академію кандидат богословських наук прот. Ігор Швець. З приходом його на посаду ректора на високий рівень поставлено не лише навчально-виховний процес, а й науково-дослідну роботу. Впродовж навчального року проводяться дві наукові конференції на богословську тематику та з історії Української Православної Церкви.
22 березня у ВПБА відбулася міжнародна науково-практична конференція, присвячена 130-річчю з дня народження та 40-річчю упокоєння в Бозі Митрополита Іларіона на тему: «Митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко) - видатний ієрарх Православної Церкви і будівничий Української держави». Її учасниками стали викладачі і студенти Волинської і Київської Православних Богословських академій, Рівненської Духовної семінарії, православні з Канади — відомий вчений, дослідник, вихованець Великого Митрополита о. д-р Степан Ярмусь з Вінніпегу, професорка Любов Василів-Базюк з Торонто, директор Рівненського обласного краєзнавчого музею Олександер Булига, випускник Луцького біотехнічного інституту міжнародного науково-технічного університету Олександер Ткачук, завідувач сектора «Історична Волинь» Волинської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олени Пчілки Алла Понагайба, викладач історії України Липенської середньої школи Андрій Гусак та інші.
Всього було виголошено 32 доповіді і повідомлення.
Серед виголошених доповідей слід відзначити: о. ректора ВПБА Ігоря Швеця «Педагогічна діяльність Митрополита Іларіона (проф. Івана Огієнка) в Україні і на еміграції», першого проректора кандидата богословських наук Василя Лозовицького «Осмислення сенсу буття в богословській студії Митрополита Іларіона «Обоження Людини - ціль людського життя», ректора Рівненської Духовної семінарії о. Віталія Лотоцького «Діяльність проф. Івана Огієнка на посаді міністра ісповідань в уряді Директорії УНР», проректора з науково-дослідної роботи КПБА кандидата богословських наук доцента прот. Віталія Клоса «Сторінка до історії перекладів Священного Писання Нового Завіту на українську мову» та ін.
Завдяки надісланим секретарем Інституту дослідів Волині у Вінніпезі п. Надією Шаварською диску з записом виступу Великого Митрополита на XIII Соборі УПЦ в Канаді 1965 року, учасники мали змогу почути живе слово владики Іларіона, відчути велич його духу і глибоку віру в Бога та любов до України, рідного народу і Церкви.
На завершення учасникам вручено «Збірник матеріялів міжнародної науково-практичної конференції», виданий коштом ІДВ у Вінніпезі, Канада (президент док. Сергій Радчук, секретар управи п. Надія Шаварська) та грошового внеску п. Любови Василів-Базюк з м. Торонто, Канада.
Того ж дня відбулася презентація нової книги відомого в Україні і Західній діяспорі о. доктора Степана Ярмуся «Про сили зла...», яка була видана українською мовою в Луцьку накладом 1 тисяча примірників. З англійської мови переклала п. Марія Корчевич у Вінніпезі, а спонсорами видання стала Громада св. Володимира, Кенора, Канада.
На презентації були присутні не лише учасники, а й представники широкої громадськости Луцька, родичі автора, зокрема племінник Степан Нагорний, який приїхав з далекого Радивилова, щоб сказати й своє слово про книгу о. д-ра Степана Ярмуся.
Своїми думками про книгу поділилися прот. Ігор Швець, прот. Віталій Лотоцький, викладачі, студенти. У виступах наголошено вагоме значення нового дослідження «Про сили зла...» для пізнання новітньої історії України і рідної Церкви.

Роман ДIДУЛА
Вуйко Василь

Вуйко Василь. Ось хто був знаковою постаттю галицького села двадцятого століття. Він істинний представник духовної знаті простого люду.
Василь Шеремета, син Костянтина, народився 1910 року, про що й свідчить напис на хресті, на горбику за церквою. Між першим і другим написом прошуміло 84 роки. Одного разу зовсім малим Василько пішов з мамою і татом до церкви й там, під церковною банею, прикипів душею до людей, трохи подібних до тих, кого він бачив за порогом під банею небесною. Отак ще дитиною через молитовний люд, молитву, церковну пісню, ікони пізнав він Лице Бога і полюбив Його, як нікого в світі. І Бог, через молитву й через усе життя, повів його крізь усі випробування двадцятого століття.
Чотирнадцятирічний Василько, заслуживши собі, стає у церкві значною особою — старшим братом. Дитина — і старший брат. Цілий тиждень він працює — за ним лише «дві неділи школи» — й тішиться, що в нього ніколи не бракує роботи. А настає неділя, коли наш Господь воскрес, хлопець служить Богові. Василько щасливий, бо в нього є тато і мама, а над ними всіма надія і опора — Отець, Господь-Бог. Хлопчина росте у небагатій сім’ї, а його батьки по вуха загрузли у своєму часові. Вони теж хочуть, щоб їх син усе мав. А он там в заможних батьків дівчина стає дівкою на виданні. «Іди, Василю, женися, станеш багачем. І вже ся так не будеш мучив, як ми». (…)
Коли серце веде, ноги самі біжать. Василь появився перед священиком із сиріточкою, маленькою на зріст Гандзею, Ганнусею, Ганею. «Рости велика», — скаже він їй у храмі, і так буде собі з жоною жартувати усе життя, ще й звисока, бо сам високий, погладжувати по любій голівці. Тато й мама, коли син приводить додому дівчину-сироту, легко, без жодного слова докору приймають його вибір: так Бог присудив.
Щаслива доля звела Василя з Ганею, вони склали найщасливішу сім’ю, про яку я коли-небудь чув чи яку бачив.
Аж тут 1939 рік, кінець серпня. Молодий господар радо і завзято молотить жито на своєму скупому подвір’ї. Щедрі були тих жнив пшениці, жита, усяке збіжжя. Ой, не їсти Василеві хліба з нового врожаю! Уже чути, як по селу іде чоловік з управи і тривожно б’є в бубон:
— Мобілізація! Мобілізація! Мобілізація! — кричить на все горло. Падає серце, що не зловиш. Скінчилася молотьба жита, почалася молотьба смерти. Кривава, по людських головах молотьба. Василь не має сумніву, бо ж так багато і довго про війну всюди говорено. То війна! Молодий господар мусить покинути дружину, синочка Ґеня, якому рік від роду. Він іде на чужу війну, на польсько-німецький фронт. (А втім, хіба війна може бути своєю?) «Дорогі жінко, тату, мамо, — пише він з Варшави за день до війни, 31 серпня 1939 р. — Мені вже вкучилось за вами. А за мамою — як вони плакали. Ой, Боже, як ви спали в ту ніч, така вона велика була. Прошу вас, благаю, не плачте. Моліться і пильнуйте Ґеня. Бог дасть, Бог має силу. Робіть, як прошу, моліться».
Польська армія за два тижні боїв розтрощена. Що б не писали за непорушними столами вправні і виважені у своєму спокої історики, це була війна. Тих два тижні Василь, як співається в стрілецькій пісні, «при каноні стояв і фурт-фурт ладував» (Канон — то гармата). «А то була така война, що спочатку п’єть коней тягнуло канон, потому два, потому оден», — розповідав. І треба було стріляти. Але ж Василь християнин і душа в нього християнська. — Бог дасть, Бог силу має —. Кожного разу, як натискає гашетку, канонір Василь Шеремета щиро, крізь сльозу молиться Богові: «Господи, відверни ті стрільна від людей, бо вони ж люди»… Єдине, що різнило ту війну від інших воєн — скоро закінчилась. Одних вояків вбивають, другі попадають у полон, в концтабори, а комусь пощастило, то втік додому і переховувався або пішов у партизани чи на службу до німців. Вуйко Василь опиняється серед тих, хто «і не пес, а за чоловіка не мают» — в концтаборі.
Жаль, що з того часу збереглося небагато листів, а котрі є, невблаганний час залишив з них хіба шматки. У листі від 15 грудня 1940 р. я розібрав такі слова: «Праці не бракує. Думаю, шо витримаю. Господь помагає, а Він і вам поможе на той новий рік. Хай новий рік принесе мене домів, а тогди возрадується дім наш і я з вами. Поможи, Господи Боже, то діждати і всіх вас оглядати». «О, дорога жено, ти пишеш, що вже третій рік, і я не приходжу. Слава Найвищому, що живу, то колись таки прийду, тре’ чекати ше», — це з листа, датованого 21-им липнем 1941 р. А далі вражаючі рядки: «О, дорога Ганю, ти пишеш, що Ґеньо каже: «Мій тато висит на стіні». Скажи єму, що тато єст чоловік, а не картка». І продовжує : «Ти навчи єго. Я вже тепер не навчу. Але там ще єст дідо, то научат всього, то я знаю напевно. А щоб ти знала, які я мав сни за вас, то плакати хочеться».
Про Бога Василь ніколи не забуває. Ось що він пише 10 листопада 1941 р. братові Ладикові: «Описав ти мені, шо мій син молиться, аби я вернув здоровий до вас. О, дай, Боже, шоб вже таки зобачилися ви зо мною, а я з вами. Дай, Боже, щоби ми хоч того року посідали до Святої вечері разом та й заспівали «Христос родився!»
Не ясновидець, а тривалість війни пророкує: «А скінчится то не скорше аж в 45. Но чи дочекаю до 45, не знаю. Я так маю, що я відтятий від вас назавше, от ще тільки тими листами єст причіплений».
Окрім листів, є ще пам’ять, у тисячі разів цупкіша за папір — вуйкове Василеве життя записане на невидимих її сторінках.
— Ти розумієш, шо таке конц-табір? — розповідав своїм онукам вуйко Василь.
— Та ж всьо ясно: конц-табір, конец і всьо! На день кавальчик хліба, як пуделко сірників, а зупа, як вода. Але мене ратувала молитва. Я цілий час моливсьи. Був там зі мною один білорус. То він мені троха з відчаєм, троха, шоб насміятисьи з мене, каже: «Василю, як ти так віриш в Бога, то попроси: «Боже, дай мені кавалєчек хліба». А я йому сказав: «І дасть». Та й далі молився.
І от сталося чудо. Того ж таки дня, коли невіруючий білорус так кольнув товариша по нещастю, із сіл, що розкинулись поблизу концтабору, прийшли господарі, щоб вибрати собі найсильніших, хто ще може працювати. Василеві пощастило. Високий, міцно збудований, хоч і виснажений, він подавав надію, що ним ще можна працювати.
— В господаря стало лекше, — розповідав уже дід Василь. — Як порівняти з тим, що було — небо і земля. Тут ти ше хоч не чоловік, а вже хоч троха їсти дают. Було б мені добре, якби не трафунок. У скорім часі в селі одному німцеви хтось з помсти порізав в корови вимня. На кого впала підозра? Тілько на плєнного, на мене. І мене кинули в камінний мішок, в карцер. А там їсти не дают оден день, другий, третий. Думаю собі: то смерть, Василю. А я ж християнин. Треба по-Божому вмерти, себе відспівати. Щастьи, що я знав церковні пісні, Літургію, чин похорону, парастас, всьо знав, мав добру паміть. Заспіваю за собою парастас. То такий спів і такі слова, що жива душа дибки стає. «Со святими упокой, Христе, душу раба Твоєго, ідіже ність болізнь, ні печаль, ні воздиханіє, но жизнь безконечная».
У діда Василя голос Паторжинського. Як заспівають з бабою Ганею, Литвиненко-Вольгемут, всі люди завмирають, заслуховуються подружжям Шереметів. У селі починалось кожне весілля піснею-молитвою «Благослови, Боже, і Пречистая Мати…» А яке свято без «Многая літа», без їхніх голосів. Звичайно, ні вуйко Василь не Паторжинський, ні цьотка Ганя не Литвиненко-Вольгемут, але за силою почуттів, які вони вкладали у пісню, обоє видатним співакам не уступали.
— Співаю у великій-великій тузі. Господи, себе ж хороню. І самому серце розтріскуєтьсьи, — по дідовій Василевій щоці котиться сльоза. — Аж дивлюсь, а мені хтось попід двері запихає скибку хліба, намащену маслом. То німцеви-наглядачеви сподобавсьи мій спів, і він мене так винагородив. А я згадав того білоруса, що казав випросити у Бога кавалєчек хлєба, а Бог мені руками мого ката дав ше й хліб з маслом. Господи, який Ти добрий! Я замовк, задушивсьи в плачі, а німец проси: «Бітте, нох айнмаль!», проси, аби я ше співав, каже, що ше буде будеброт, він дасть. О! То я тепер маю за шо співати! Дякую Матері Божій: «Радуйся, Чистая, Бога плотію рождшая во спасеніє всіх, Єюже род человіческий обріте спасеніє, Тобою да обрящем рай, Богородице Чистая, Благословенная». Із дня в день вуйко Василь співав наглядачеві то «церковної, то любовної», і той спів, тепло, що його творила велика і благородна християнська душа, розтоплювали не таке й холодне серце німця-наглядача, і він носив «подостатку» ті будеброти, і кам’яний мішок перестав бути страшним.
Тим часом у селі знаходять справжнього зловмисника. Німцям соромно.
«Добре не всьо робити, а всьо вміти», — казав. Працював після скитань в Німеччині на молотарці, друг його, Іван Середа, там влаштував. Завдяки цій роботі (Хлєб — фронту!) совіти не мобілізували його на свій фронт. Довгі роки був мотористом на електростанції. Завжди приходив додому чорний від кіптяви, працював з ранку до ночі, а зарплатнею не переймався. Що давали, тим був вдоволений. Ніколи не вмів і не хотів заощаджувати грошей, але останню десятку не тратив, «то анклюз», казав. Цінував знання, фах, «те, шо в руках». А головне — нікому в нічому не відмовляв. До нього люди приходили, як до патріярха, свої і чужі, у вуйка Василя усі були свої, бо брати, християни.
Усе двадцяте століття, майже все століття прожив праведним життям цей простий чоловік, Василь Шеремета із села Неслухова, що за сорок кілометрів від Львова. Це село відоме тим, що звідси починаються чи не всі сади в наших краях — тут діє Львівська дослідна станція садівництва. Дві світових війни прокотились по долі Василя Шеремети. У 1916 р. родина відступила разом з російськими військами, бо підступні пропаґандисти налякали, що австріяки, коли повернуться, перевішають усіх галичан. Там, на Поволжі, під Царицином, дитина разом з батьками пережила усю недолю, всі випробування вигнанця. Зазнав Василь знущань над людською гідністю за правління поляків, перших совітів, німців, других совітів і дожив до вільної України. Василь Шеремета був християнином, таким, як перші християни, і буде жити вічно. Бо там, де святість, час не має сили. Дивлюсь на фотографію вуйка Василя і думаю, що глибоченні зморшки-борозни могло наорати лише глибоке життя, достойне людини, яка створена за образом Божим і Його подобію та несе в собі Дух Божий. Василь Шеремета був так вихований і сам виплекав у собі безмежну любов до Бога, і Бог-Любов крок у крок йшов за ним усе життя. Так, він був, як тепер кажуть, практикуючим християнином. А Бог йому послав велике життя з усіма випробуваннями ХХ віку. Будучи людиною свого часу, він увібрав у себе той час, і час — ціле століття проявив себе через нього. Вуйко Василь був християнином через усе століття.

Візьмімось, братове!

Василь Шеремета, істинний представник духовної знаті простого люду. Але ж він не один такий, думаю собі. На долю мого двоюрідного брата Ярослава Дідули — жив бо в мирний час — випало менше випробувань, ніж вуйка Василя, але й він, в цьому не сумніваюсь, не заслужив би собі вироку з Псалму: «…ця людина в пустоті жила, і дні її пройшли марно, як тінь», бо життя прожив достойно. Я от знаю незрячого чоловіка пана Василя, великого молільника, він живе на Майорівці, в будинку престарілих. Можливості його невеликі і дуже великі. Пан Василь молиться за людей, що поряд з ним, і свідки — керівництво будинку, лікарі, медсестри, — на поверсі, де трудиться ця велика моляща душа, зовсім по іншому почувають себе люди, його сусіди. Вони спокійні, не нудьгують.
Високих морально роботящих душ тисячі, хай одна на село — все одно тисячі. По всій Україні — десятки тисяч. От би про таких людей написати книгу, мої друзі письменники і журналісти, — ціни їй не було б.

 

Зоряна ЖИВКА
Плоди Святого Духа

Послання ап. Павла до галатів 5:22-23

Твоє серце — таємничий сад.
Мешкає, працює в нім Дух Божий.
Скарб чеснот плекає благодать,
Щоб на Небеса твій сад був
схожий.

Вона найбільший скарб, найперший плід.
Без неї мертві всі слова всіх мов.
Бо нею Бог і сотворив наш світ,
І викупив його. Цей плід — ЛЮБОВ.

Бува, зростає гріх, немов бур’ян,
Приносить сум, тривоги, заздрість.
Та Дух Святий у серці християн
Викохує солодку світлу РАДІСТЬ.

Вітрів чимало приліта до нас,
Тож якнайглибше ти пускай коріння —
І визріє тоді в потрібний час
Терпкий, але корисний плід —
ДОВГОТЕРПІННЯ.

Від суєти давно стомився світ —
Тривоги й клопоти затягують у вир.
Але звисає зі слухняних віт —
Христовий дар — Господній МИР.

У мороці без неї світ потоне.
Від злости все охопить марнота.
Її нам треба тонни, тонни, тонни!
Цей плід коштовний — Божа ДОБРОТА.

Воно поранення усі лікує.
Діла його крокують у безсмертя.
Добро без нього зовсім не смакує.
Таке важливе перед Богом МИЛОСЕРДЯ.

Є від лукавих стріл надійний щит —
Лиш має бути віддана і щира.
Як золото нехай вона блищить!
Перлина саду Божого — це ВІРА.

Їй гордість достигати заважає,
Проте без неї неможлива праведність.
Цей плід блаженством
Сам Господь вважає:
Вспадкує землю тиха ЛАГІДНІСТЬ.

«Усе мені можливо!» — до сваволі
Один лиш крок, а гріх — поганий гість,
Коли спокус чигає скрізь доволі,
Нам є від Духа плід чудовий — СТРИМАНІСТЬ.

Твоє серце — таємничий сад.
Мешкає, працює в нім Дух Божий.
Скарб чеснот плекає благодать,
Щоб на Небеса твій сад був схожий.

 

Афоризми Уляни КРАВЧЕНКО

Милостиня живе в душі. Милостиня — се любов, се почуття, се погляд очима матері на ціле людство, се відгадування серцем укритої нужди і віддавання їй самого себе.

Великих людей не конче шукай між народами великим числом. Сю правду стверджуємо вже між старовинними народами. Спартанці не числом славні, а римляни зразу малі, убогі як народ,— багаті були на героїв, майже кожна людина в них на героя виростала.
Великий народ саме у хвилинах розкладу-занепаду більше має в собі гнилі, ніж малий.
Чим більший народ, тим більше зло, скоро раз закрадеться, поширюється.
Ви, котрі маєте ясне розуміння того, що дрі¬має ще в народі на дні серця, що імлисте, не схоплене у виразистий вид, є ще тільки надією, прочуттям, тільки зерном будочности, ви, котрі все те могутньою думкою обіймаєте, ви всі станете рішальною силою в нашій історії...

Хто спиняє розвій вільної думки, хто вбиває життя душі, той не менший проступник від того, що відбирає тілес¬не життя. Людське право не має на нього кари, а проте паде на нього присуд майбутніх поко¬лінь; він проклятий їх прокльоном, бо забрав майно-спадщину, яка їм належалася.

Який хто є, хай буде, коли іншим не має сили бути. Але хай без облуди має відвагу показуватися всюди достоту таким, яким є.

Любити треба не себе, а той ідеал, що вранці життя був нам зорею.
В міру, як наближаємось до ідеалу, всі втрати минулого, проби й терпіння маліють, щезають...

Сумнів часом є тільки модерним убранням, маскою, під якою укривається неохота до жертви.
Самолюби, що вірять тільки у гріш, не вірять у ніщо, перед ніякими святощами не падуть нав¬колішки.

Хай ні смерть, ні тюрма, ні тортури, ні труд, ні недостаток не відводить вас від правди.

Любов, погода, ясність думки про щастя загалу хай у душі нашій живуть, витають, хай ведуть нас до діла…
Світло і правду здобуваймо, а через те царство Боже тут, на землі, і для любих братів здобути нам треба…

Лiлiя ПЕТРОВИЧ,
м. Львiв
Фресковий розпис Святоуспенської Унівської лаври

Серед ансамблю славнозвісного Унівського манастиря студитів, що на Перемишлянщині, твореного українськими майстрами упродовж кількох століть, центральне місце посідає Церква Успіння Пресвятої Богородиці. Захищена спереду товстим манастирським муром з воротами, вона затишно стоїть серед монаших келій, які огортають її з трьох сторін.
У 1935-1938 рр. художники місцевої студитської іконописної школи розписали храм у візантійсько-українському стилі. Серед них відомий іконописець схимонах Ювеналій Мокрицький, а також схимонах Філотей Коць, єромонах Роман, Іван Курах, учитель Микола Дюк, брат Микола, брат Харитон Куць.
Разом з манастирем за совєтських часів церковні стіни також перетерпіли зневагу та наругу. У 50-х роках фрески було варварськи обпалено і замальовано фарбами. Церква немов заніміла на довгі 40 років. І лише у 1993 — 1997 рр. фрески відновила група українських реставраторів .
... Перехрестившись, переступаємо поріг церкви. Знайоме тепле почуття, що на тебе тут давно чекають, яким би пригніченим, втомленим чи легковажним ти не був, змушує серце зібратися і відкритися. Церковна тиша повна голосів. Звідусіль, куди б не впало око, — зі стелі, стін, іконостасу, розписаних ніжними неяскравими фресками, — лине до тебе тиха оповідь.
Чи завжди вміємо слухати її? Чи розуміємо, що розповідають нам ікони, не випадково у певному порядку розміщені на стінах храму? А звідки ж починати її слухати?
Правильно розписана церква має свою іконографічну програму в залежності від того, кому присвячений храм (Ісусові Христу, Богородиці, святим). Однак уся різноманітність вибору сюжетів іконографії звичайно підпорядкована іконографічному канону, який виробила східна Церква впродовж століть. «Поняття канону включає в себе канон пропорцій, кольору і композиції». Тож будь-яка особливість іконографічного розпису східної Церкви виражає усталену символічну традицію, яка послідовно формує великий символ Церкви як ковчегу спасіння, як поєднання Церкви небесної і земної, як всеохоплюючий образ всесвіту, пронизаного Божим світлом.
У розумінні і розкритті цього символу беруть участь кілька структуральних законів, які показують храм як цілісність зовнішню і внутрішню, як «єдність архітектоніки та іконографії».
За архітектурними особливостями храм Святоуспенської Унівської лаври належить до однонефних конструкцій, притаманних східним і західним церквам. Хоча найбільш типовим для східних церков є наявність бань, які символізують небесні сфери. У храмі, про який тут йдеться, бань немає. Прямокутна основа храму вкрита легким «склепінням, яке підтримують вишукано гарні готичні нервюри. У стилістиці храму присутні готичні натяки, зокрема у високому склепінні, яке хоч і заокруглене, проте акцентовані нервюри, які від стін простягаються і схрещуються, витворюють видовжені, загострені, злегка асиметричні площини на стелі і головно в апсиді, які надають храмові виразного готичного характеру. Вікна у головній наві розташовані високо, мовби лишаючи максимально відкритий простір на стінах для іконографічного розпису.
Іконографічну програму можна вичитувати у кілька способів. Внутрішній доземний поділ церкви відкриває нам купол або стелю (склепіння), півкуполи, стіни. Всі ці частини храму зверху донизу об’єднуються літургійним дійством. Згідно з каноном, у центральному куполі зображують Пантократора, Христа-Вседержителя світу, оточеного небесними силами: херувимами, архангелами і ангелами. Нижче зображують пророків, ще нижче — апостолів, далі — чотирьох євангелистів. Це — Церква Небесна.
На стінах зображують земну Церкву та її історію. Її складають центральна фігура Богородиці на вівтарній стіні, зображення святих таїнств (Євхаристія), історія спасіння, святковий цикл (12 празників), зображення святих і мучеників.
Уся вертикальна символіка — від найвищого до найнижчого — розкриває для нас небесну літургію, в якій ми, стоячи внизу, беремо участь. Наша літургія, на яку приходимо до храму, є участю в небесній літургії, яка іконографічно представлена у верхній частині храму образами небесних сил.
Поземний поділ церкви (притвір, храм вірних і святилище) має функціональний характер.
За каноном, зазвичай у притворі побачимо старозавітні теми, у храмі вірних — основні теми історії спасіння, у святилищі — найважливіші теми, пов’язані з Євхаристією, Жертвою, а також зображення святих, яким присвячений храм.
Горизонтальна символіка — це наша участь в історії спасіння через Богослужіння. Літургія уприсутнює всі таїнства історії спасіння. Таким чином у Церкві поєднується земне і небесне, сьогоднішнє і минуле, і кожна фреска чи ікона обумовлює нашу присутність у вічній літургії, яка ніколи не припиняється.
Отже, входячи до Святоуспенського храму, намагаючись зрозуміти, про що розповідає нам його розпис, будемо «читати» його іконографію зверху донизу і від притвору до святилища.
Над входом до Церкви бачимо зображення Богородиці Знамення, яка має у лоні Ісуса. Така ікона над відкритими дверима Церкви немов упроваджує людей до храму, до Таїнства, яке розкриється перед нами. Невід’ємність Ісуса від Матері в іконі Знамення розпочинає поєднання богородичної і христологічної тем у розписі Церкви, їх постійне переплетення.
Притвір Успенської церкви дивує нас нетиповістю вибраних сюжетів. Замість старозавітних мотивів стіни розписані темами, пов’язаними з Господньою Пасхою: Молитва в Гетсиманському саду, Розп’яття, Зняття з Хреста і Воскресіння. На стелі притвору зображений Пантократор з чотирма серафимами і символікою чотирьох євангелистів. Можливо, зображення образів небесної Церкви у притворі зумовлене відсутністю центрального купола в архітектурі цього храму, який слугує образом небесних сфер.
На півкруглому склепінні, що поділене прекрасними готичними нервюрами, розгортається тема сотворення світу. У знайомій послідовності день за днем спостерігаємо, як Господь приготовляє світ, щоб створити людину. Створивши всесвіт, на шостий день Господь створює людину. Несподіванка чекає нас при огляданні сьомого дня. Іконописці представляють незвичний сюжет: на сьомий день Господь приймає на небо Іллю у золотій колісниці. Що це може означати? Сьомий день — день завершення Божого творива. Можливо, тема Іллі як сьомого дня — це мотив монашої церкви. Для монашої спільноти шлях до сьомого дня завершення лежить в ідеалі Іллі — ідеалі пошуку Божого слова. Згадаймо, Ілля сховався в пустелі, щоб на самоті в аскетичному подвигу відкритись до зустрічі з Богом. Також у ревності до Бога (коли Ізраїль відступив від Бога, Ілля явив виклик священикам Ваала). Навіть західне монашество залюбилося цим образом. Найстрогіший аскетичний чин західного монашества — це кармеліти (від назви гори Кармель, де Ілля приніс жертву Господеві).
Готичні нервюри, які зі стін поміж вікон сягають склепіння, ділять його на ряд несиметричних ромбоподібних площин по центру, з боків — на більші трикутні площини, що сягають вікон.
Праворуч і ліворуч на більших трикутних площинах стелі розгортаються Богородичні теми, які змальовують життя Богородиці перед народженням Христа. Посеред Церкви бачимо великий розпис всецерковного визнання дівичого материнства Богородиці. Навколо Неї апостоли, князі, єпископи, що віддають Їй шану.
Так послідовно наповнюється іконографічна символіка храму: від сотворення землі — до сотворення людини, з якої вийшов новий паросток — Богородиця. Богородиця як та дівственна земля, яка готується до приходу нового Адама.
А на стінах, під самими вікнами, розгортається христологічна тема: Різдво Ісуса Христа, Поклоніння волхвів, Стрітення (Симеон приймає Господа на Свої руки), Втеча до Єгипту, Знайдення Ісуса батьками у храмі. На всіх цих іконах присутня Марія — як Мати, яка народжує, захищає, виховує Ісуса. Ісус ще цілком залежить від батьків аж до 12 років, коли єрусалимські священики визнають Його за того, хто незрозумілим способом досконало знає закон Мойсея. Отже, поки що бачимо логічно зв’язяні теми: сотворення світу, приготування Марії, народження і дитинство Христа.
На південній стіні, на рівні вікон, праворуч бачимо розписи трьох центральних євангельських сцен: Преображення, Зіслання Святого Духа, а на північній стіні — Вознесіння. Вони немов провадять нас від народження Ісуса Христа — до народження Церкви.
Ікони Вознесіння та Зіслання Святого Духа розповідають про народження Церкви — тіла Христового. Церква має продовжити те, що Ісус Христос робив тілесно: проповідував, прощав, зцілював, благословляв. Цікаво, що на цих іконах присутня особа Богородиці. На іконі Вознесіння вона сидить посеред апостолів, Її присутність є центральною. Деякі апостоли дивляться на Христа, а деякі — на Богородицю. Один з них поклоняється Марії. Це підкреслює ролю Марії у народженні Церкви. Вона є центром для Церкви і для всіх нас. Задивляючись на Марію, ми зростаємо у розумінні того, чим є і якою має бути Церква.
Присутність Христа після Його Вознесіння продовжується через присутність Богородиці. Вона стає іконою Христа. Хто бачить Її, бачить любов і досконалість Ісуса Христа. Покликання кожного християнина — бути іконою Ісуса Христа. А можливе це тому, що на Церкві спочиває Святий Дух.
Церква — друга тілесна присутність Христа, і центром її є Богородиця. Богородиця показує, чим мала би бути Церква — досконалістю любови. У центральній постаті Богородиці бачимо всю досконалість Христову. В ній же остаточно прославляємо повноту Божої благодаті, яку бачимо у Христі.
Преображення — єдина фреска у храмі, на якій немає постаті Богородиці. Преображення Ісуса Христа переконало апостолів у Божественності Христа. Ісус приховав людську оболонку і просяяв славою Божества — Яків, Іван і Петро лежать ниць, засліплені цим сяйвом.
Те, що об’явив Христос у Преображенні, Богородиця зреалізувала: Богородиця вповні зреалізувала у собі дар Божого життя, і в Ній повністю дозрів цей дар — остаточне преображення відбулося.
Ось чому навпроти цієї фрески на протилежній стіні знайдемо великий розпис прослави Богородиці з підписом «О Тобі, благодатна, радується всякая тварь», який показує, наскільки в Богородиці зреалізувалась Божа присутність. Це вірш із пісні, що співають на літургії Василія Великого після освячення дарів замість щонедільного «Достойно єсть». Фреска ця — апофеоз Богородиці, максимальна прослава Богородиці, що проявила у собі присутність Божого життя, яке Христос виявив у Преображенні.
Є певна паралель у цій фресці з іконою Вознесіння (обидві вони на північній стіні), на якій Богородиця отримує почесті і віддзеркалює славу Божу, бо чесніша від херувимів і славніша від серафимів. Бог-Трійця у Своїй неосяжній славі віддзеркалюється у славі Богородиці, яка є видимою і досяжною для нас як людина.
По центру південної стіни бачимо великий розпис — Софія, Премудрість Божа — композиційно досить незвичний. У центрі композиції — алегоричне зображення ангела в царських шатах. Поруч бачимо зображення Богородиці та Івана Хрестителя. Ця композиція показує нам, що Мудрість Божа Ісус Христос (образ ангела в царському одязі) увійшла в світ через служіння цих двох ключових осіб: Богородиці, з Христом у лоні, та Івана Хрестителя, що дає свідчення про Христа: «Ось Агнець Божий».
Наближаємося до вівтара, слідкуючи за горизонтальною лінією розгортання іконописних сюжетів.
Перед самим іконостасом, під вікнами, паралельно розташовані по один і по другий бік дві менші фрески, які продовжують тему Церкви. Перша праворуч — це євангельська історія про Кану Галилейську. Ця фреска розкриває нам образ Церкви як подружжя. Подружжя — це обіцянка нового життя, де двоє поєднуються в одне. Так само має сповнитися весілля Сина Божого з Церквою, в якому буде поєднане все людство. «Як це добре, коли браття живуть вкупі...» — пригадуються слова Ісуса.
Успіх цього весілля — задля Богородиці, яка вимолила чудо (родила Христа), і воно закінчилося повною і надмірною радістю.
Друга фреска на протилежному боці ліворуч змальовує інший євангельський сюжет — Ісус Христос у фарисея. Грішниця вмиває Ісусові ноги своїми слізьми. Євангельська розповідь не згадує про присутність Богородиці у цій сцені. Проте на розписі Святоуспенської церкви Вона є — сидить навпроти грішниці. У Євангелії від Івана Христос запевнює присутніх: «Простилося їй, бо вона багато полюбила» (Ів. 7, 36-50).
Дві фрески поєднуються в одну розповідь. На весіллі у Кані ми бачимо повноту життя у Церкві — багато стає одним у подружжі з Христом. Ця повнота стає можливою тільки для тих, які вповні полюбили Христа, як та грішниця. Отже, шлях до повноти лежить через покаяння. Не кожний, що сидить при столі з Ісусом, має цей доступ. «Не для здорових, а для хворих я прийшов», — говорить Ісус.
Що говорить нам постать Богородиці поряд з грішницею на фресці? Христос однією рукою показує на Богородицю як на досконалість. Шлях від грішниці до святої лежить через покаяння. Грішниця у своїм покаянні стає досконалою, як Богородиця, яка не потребує покаяння. Повна безгрішність і остання грішниця — обі поряд з Христом. Через покаяння усі мають доступ до Царства Божого. Очищення (грішниця) і Просвітлення (Богородиця) — це Шлях і Осягнення.
Наближуємося до святилища. Роздумуємо над тим, що основа маріології завжди аналогічна до основи христології. Спаситель — наш взірець, Богородиця — образ нашого шляху.
В апсиді повторюється поділ площини нервюрами на чотири подовгасті ромби (згори в долину) і три трикутні площини між ними. На ромбах зображені чотири шестикрилі серафими, які, за видінням Ісаї, оточують престол Божий (Іс. 6). Відповідно у центральній трикутній площині у найвищій точці зображена старозавітня Свята Трійця у вигляді трьох ангелів, що загостили до Авраама. У трикутній площині праворуч зображений Господь Саваот, який представляє Бога Ізраїля у Старому Завіті, ліворуч — Ісус Христос, через якого Господь нам дав повноту об’явлення Пресвятої Трійці. Поруч цих постатей — Христа і Господа Саваота — зображена ще одна пара серафимів, яка підкреслює рівність Христа у Божестві зі старозавітнім Господом Саваотом, бо в Єрусалимському храмі у Святая Святих не було зображення Бога, але два серафими вказували на Його невидиму присутність. Можливо, це співставлення Христа і Господа Саваота праворуч і ліворуч Трійці коментує парадоксальні слова святого Івана: «Бога ніхто ніколи не бачив» і слова Христові: «Хто бачить Мене, бачить Отця».
Отже, зображення Трійці у найвищому і найбільш центральному місці апсиди слугує тою вихідною точкою, від якої починається сотворення світу і до якої прямує розвиток усіх перелічених іконографічних сюжетів. Це — повнота Божого життя, від якого все і до якого все прямує. Вдало вибране центральне місце цієї фрески — гарно це підкреслює.
Нижче — три великі композиції.
Домінантна — фреска Успіння Богородиці — на центральній частині апсиди храму. На честь цієї події названий храм.
Успіння — це момент завершення земного життя Богородиці і перехід до Небесної Слави. Оскільки тіло Її не зотліло, Їй дароване Богом те ж прославлене життя, що має Ісус Христос у Своєму Воскресінні. Похорон Богородиці — це лише один аспект, який ми можемо бачити на іконі. Другий аспект її Успіння — невидимий для нас — це прослава у небі. Ми не бачимо на цій фресці типової для ікони Успіння фігури самого Христа, що забирає душу Матері. Замість Христа є ангели, які відносять Богородицю до Пресвятої Трійці, — точки, від якої усе почалося.
Таким чином, над композицієюУспіння (під образом Трійці) височіє постать Богородиці, яка витає над своїм похороном, ніби наслідуючи вознесіння Христа.
Споглядаючи цю нетипову композицію, дуже зримо відчуваємо: все, що бачимо у Богородиці, є шляхом нашого життя і неодмінним поверненням знову до Отця, до повноти Святої Трійці. Богородиця — найдосконаліший серед людей образ повернення через смерть до Отця.
З боків від цієї центральної композиції Успіння дві фрески, які мовби представляють основну первопричину святости Богородиці. Перша праворуч — це Благовіщення, яка пояснює, що все, що відбулося з Богородицею, могло статися задля того, що в одному моменті Богородиця відповіла Богові «Так. Хай буде мені по слову Твоєму». Вона справдила всю підготовку Божу від створення світу. Для кожного з нас це образ входження до повноти Божого життя — сказати «так» Божій волі.
Друга ліворуч — алегорична композиція «Непроходимая дверь». На іконі зображена стіна (Єрусалимського храму), посеред якої двері з написом «Непроходимая дверь». Праворуч чоловіча постать тримає напис «Жезл із кореня Єсеєва». Цей сюжет вказує на пророцтво, що із кореня Єсеєвого, батька царя Давида, вийшов новий паросток, що став новим деревом. Зліва — постать невідомої святої зі складеними на грудях руками. Від серця однієї і другої постаті росте лілея, з якої з’являється Богородиця. Значення постатей можна тлумачити по-різному, оскільки вони не підписані. Або це батьки Богородиці — Йоаким і Анна, з яких народжується лілея- Богородиця. Або ж чистота Богородиці запускає своє коріння в серця двох невідомих святих… За словами Христа: «Хто чинить волю Мого Отця, що на небі, той Мій брат, сестра і мати» (Мт. 12,50).
У пророцтві Єзекиїла згадується про східну браму Святині, яка є завжди зачиненою, бо нею увійшов Господь Бог Ізраїля (Єз. 44.1-3). Це пророцтво читають на всенічному богослужінні свят Благовіщення та Успіння, а також в богослужіннях інших богородичних празників. Отці Церкви бачили в образі зачиненої брами прообраз Богородиці, її дівицтва. Тож непроходимі двері — це дівицтво, через яке міг перейти лише Господь.
Коли Бог бажає, підкорюється
порядок природи,
бо Він творить як хоче.
(Великий Канон Андрея Критського).
Із давніх молитовних текстів, акафістів лине до нас символіка богородичного таїнства: Богородиця — це ліствиця, по якій зійшов до нас Христос і по якій ми сходимо вгору до Христа. Богородиця — це Нова земля, яка видає нового Адама, що відкупив людство.
... Вдивляєшся у розписи Унівського храму і розумієш, що читання іконографії нагадує читання Святого Письма: читаєш одну подію і починаєш розуміти зв’язок з іншою, подібною чи контрастною. Не один раз вертаєшся до них і тоді бачиш, як усе дивно поєднується і гармоніює. Сьогодні початок роздумів може стати кінцем, а завтра — навпаки.
Єдине таїнство залишається постійним — це Бог, який відкрився до спілкування з людиною. Тому кожна ікона говорить нам щось про це спілкування. Вся іконографія є описом цього таїнства, і оскільки воно — таїнство, то воно безконечне у спогляданні і пізнанні.
У чому ж секрет нашого спілкування з унівськими іконами? Чому вони — промовляють?
Фрески Святоуспенської Унівської Церкви виконані у руслі візантійського стилю. Знавець помітить пряме наслідування у формі й у способі виконання: шати, ландшафти, постава постатей. Ніщо у цих зображеннях не відповідає фотографічній правильності. Тому що ціллю ікони є представити все максимально зрозуміло, не прив’язуючись проте до фотографічного відтворення. Людина, розглядаючи ікони, не має ренесансного враження, що зображення «як живе». Воно не дає ілюзії реальности, бо мета його значно вища — відкрити нас до надреального, до присутности Бога. Тому ікона звільняє нас від нас самих, від любування художньою красою, від мистецтва ілюзії. Тоді ми можемо спілкуватися з особою, яка зображена, а не з її зображенням. Своєю простотою, незв’язаністю з реальністю вона відкриває нам вічне.

Меланiя ПАВЛЕНКО-КРАВЧЕНКО
Блаженний Агапіт, лікар безкорисливий

Соломійка ось уже три тижні як на канікулах в селі, у бабусі. Їй тут дуже подобається, навіть сонечко інакше світить, якось яскравіше, лагідніше, ніж у місті. У кучерявій зелені купалося золоте надвечір’я. Після довгого літнього метушливого дня бабуся з онукою сіла відпочити під хатою, за столом, який з двох боків обіймала красуня-калина.
— Бабусенько, ріднесенька, розкажіть мені, будь-ласка, щось цікаве. Ви ж так багато знаєте різних оповідок, — попросила Соломійка, ніжно притуляючись до старенької та виціловуючи її щоки.
— Ну гаразд, сідай-но ось тут, поруч зі мною, — пригор¬нула дівчинку бабуся. Якусь мить вона сиділа, замислившись, а потім запропонувала:
— Хочеш, я розповім тобі про блаженного Агапіта, лікаря безкорисливого?
— Хочу, бабусенько! Це дуже цікаво!
— Почну спочатку. Дуже-дуже давно, за князя Ярослава Мудрого, на тому місці, де нині Київо-Печерська лавра, ріс густий ліс...
— Знаю! Знаю! Я була з вами і матусею в Печерській лаврі, у печері на мене надягали шапку Мономаха!
— Слухай уважно, дитино, і запам’ятовуй, — усміхну¬лася бабуся й продовжила оповідати: — Із Святої Гори, що в Греції, за Божим велінням, повернувся на батьківщину свя¬тий Антоній. Він поселився в печері, де усамітнено жив і молився Богу. Поступово стали до нього сходитися люди, що прагли чернечого подвигу: блаженний Никон, преподобний Теодосій та інші. Так зібралося довкола Антонія дванадцять подвижників, які прийняли постриг. Вони влаштували печерні келії, печерну церкву та стали провадити життя в молитві й послуху.
—А постриг — це коли у манастир приймають? — не втерпіла спитати Соломійка.
— Так, розумничко моя, цей обряд символізує, що людина віддає всю себе на служіння Богові, — підтвердила бабуся й повела далі: — Так ось, братії в печерному монастирі ставало дедалі більше. І вже здумали будувати велику церкву. Аж тут із самого Царгорода приходять до Антонія й Теодосія чотири церковні майстри та й питають: «Де хочете будува¬ти церкву?» А святі ченці смиренно відповідають: «Там, де Господь вкаже». Тоді розповіли майстри, що явилася їм на схід сонця Пресвята Богородиця і звеліла взяти золота на три роки та йти на Русь. «Хочу збудувати Собі церкву в Київі, — сказала Божа Мати. — Підете до Антонія і Теодосія. Вони вкажуть місце, де слід будувати храм, бо Я в нім буду жити!» І став молитися святий Антоній. У першу ніч просив він: «Господи, нехай буде завтра на всій землі роса, а на місці, яке Ти благоволиш освятити, сухо». І сталося так, як просив. На другу ніч просив у Бога такого знамення, щоб скрізь було сухо, а на місці майбутньої церкви — роса. І це збулося. На третій же день святий Антоній звів руки вгору і голосно промовив: «Почуй мене, Господи, почуй, щоб всі розуміли, що Ти цього хочеш!» І раптом зійшов з неба вогонь і випалив всю рослинність на тому місці, й утворився видолинок. І тут збудували величну церкву Успіння Пресвятої Богородиці.
— Бабусю, а це та церква, що недавно відбудували? Ви ж мені розповідали, пам’ятаєте?
— Та, дитино моя, та! Ось трохи впораємось на городі, тоді й поїдемо ми з тобою по святих місцях.
— Як цікаво! — Соломійка аж підстрибнула з радощів.
— Слухай далі. За часів Антонія прийняв чернечий
постриг киянин на ймення Агапіт. Він став свідком і послідовником ангельського життя святого старця. Адже той великий Антоній хоч як приховував свою святість, а не міг цілком втаїти її — всі знали, що він зцілює хворих молитвою та зіллям. Так і цей блаженний Агапіт наслідував свого духовного вчителя, допомагав хворим. Якщо хтось із братії занедужував, то Агапіт полишав свою келію, щоб прислуговувати хворому: вкладав, піднімав, носив на руках, гСлухай далі. За часів Антонія прийняв чернечий
постриг киянин на ймення Агапіт. Він став свідком і послідовником ангельського життя святого старця. Адже той великий Антоній хоч як приховував свою святість, а не міг цілком втаїти її — всі знали, що він зцілює хворих молитвою та зіллям. Тодував, молитвою й зіллям оздоровлював.
І поширилася слава по всій землі руській, що, мовляв, є лікар в манастирі, який зцілює безнадійних хворих. Почув це один вірменин, який набув такої майстерности в лікарсь¬кій справі, як ніхто інший до нього. Лиш гляне на хворого — і вже називає день і годину, коли той помре.
— Хіба це добре? — здивувалася Соломійка.
— Ні, але всі дивувалися з такої здібности, — відповіла бабуся і продовжувала: — Однак, як почув той вірменин про Агапіта, вразила його стріла заздрощів. Став він шукати, як би зганьбити святого. І послав до нього приреченого до страти, напоївши перед тим нещасного отрутою. Агапіт же, побачивши конаючого, помолився над ним, напоїв своїм зіллям — і той одужав. Тоді геть розлютився вірменин і ви¬рішив отруїти самого безкорисливого лікаря. Але отрута не подіяла на святого. Агапіт випив її і залишився здоровим.
— Який підступний був той вірменин! — обурилася Соломійка.
— Але він виправиться, ось побачиш, — заспокоїла онуку бабуся, — слухай! Багатьох людей зцілив святий Агапіт від тяжких недуг, навіть самого князя Володимира Мономаха. І ні від кого не приймав плати за лікування. А коли боярин приніс йому золото й дарунки від князя Володимира, просто викинув їх із келії, сказавши, щоб князь роздав щедру милостиню бідним. І так учинив Володимир Мономах, послухався святого.
— Як добре, — сказала Соломійка, — що князь допомагав бідним.
— Так, це богоугодна справа, — погодилася бабуся й продовжила оповідь:
— Аж ось захворів і сам блаженний старець Агапіт. Тоді прийшов до нього вірменин і став змагатися у лікарській справі, розпитуючи, котрим зіллям яка недуга зцілюється. Агапіт же сказав: «Тим, яке вкаже Господь — Лікар душі і тіла». І подумав вірменин про святого, що той неук, сказавши до своїх: «Тож він нічого не вміє!» І, взявши Агапіта за руку, мовив, що той третього дня помре: «А як ні — то я зміню своє життя і стану ченцем». «Ти кажеш про смерть, а не про допомогу, — з гнівом відповів на те святий. — Якщо здатний, зціли мене, а як ні — не діймай, бо Господь сповістив мені, що я помру через три місяці». А тут саме принесли з Київа одного недужого. Святий Агапіт устав з ліжка, наче й не слабував, пішов і зцілив хворого.
—Упіймав вірменин облизня, — засміялася Соломійка.
— Після того ще три місяці прожив блаженний Агапіт і відійшов до Господа. Невдовзі прийшов вірменин до ма¬настиря і сказав ігуменові: «Віднині стану ченцем і я — ось полишаю вірменську віру, істинно вірую в Ісуса Христа, бо явився мені святий старець Агапіт і мовив: «Обіцяв ти прийняти чернечий образ, і якщо обіцянку зламаєш, то за¬гинеш тілом і душею». Отже, прийняв цей вірменин чернечий постриг у Київо-Печерському манастирі і тут у добрій славі закінчив життя. А мощі блаженного Агапіта спочива¬ють в Антонієвих (Ближніх) печерах донині. І досі приходять до них люди та зцілюються.
—Ми теж підемо з вами? — запитала Соломійка.
— Обов’язково, ще й не один раз.

Галина КИРПА
Невидимка

Бог —
неначе невидимка.
У Нього невидимі руки,
і я ніколи не бачу,
коли Він торкається
моєї голови.
Голос у Нього
подібний на тишу,
і я ніколи не чую,
коли Він мене кличе.

Якось я була впала
й забилась об камінчик,
аж сльози набігли на очі.
Та раптом
Хтось Невидимий
мовив до мене:
— Не плач, дитя,
до весілля заживе!

Голос той
був подібний на тишу —
лагідний, ніжний —
і я не заплакала.
Відтоді мені не страшно
падати й забиватись,
бо знаю — до весілля заживе!

Арiадна ШУМ
З книги «Курчатко-згубенятко». Казки, пiснi. Редактор Анжела Карпiнська. Художнє оформлення Богдана Сопронюкa. — Нововолинськ, «Мiнотавр»
Казка про кольорового вовчика

Був один маляр, який дуже любив малювати природу. Коли він поїхав до табору Сумівського на Веселку, то там розклався зі своїми фарбами, дістав полотно, поставив його на мольберт і почав малювати ліс. Малює він гарні вузькі, темні дерева. Раптом до нього підійшов вовчик. Молодий сірий вовчик. Побачив маляра, що малює, та й став і дивиться. Бачить, що маляр робить щось цікаве, та й думає: «Постою собі, може щось з того буде для мене корисне». От і малює маляр. А той маляр дуже любив кольори. Він намалював сірого вовчика різними кольорами. Бо, як дивитися на різні кольори здалеку, то вони здаються, як цільне сіре, а коли підійти ближче, то видно, що то не є сіре, а що там є різні крапочки: і червоного, і синього, і зеленого, і жовтого, і фіолетового. Всякі превсякі кольори, але вони, як намальовані маленькими цяточками, то виглядають здалеку, як сірі. От маляр малює, а вовчик не витримав, та й підійшов до маляра і подивився на полотно. І побачив, що маляр намалював його такими чудовими кольорами: і червоними, і зеленими, і синіми, і жовтими, і помаранчевими, і фіолетовими. Він подумав собі: «Гей, я є такий бідний сірий вовчик, але я так хотів би бути кольоровим». Та й каже до маляра: «Намалюй мене, щоб я був такий же кольоровий, як в тебе на картині». А маляр йому каже: «Слухай, вовчику, ти живеш у лісі і мусиш бути сірий, щоб тебе здалеку не бачили а ні інші звірі, а ні люди. А як я тебе намалюю кольоровим, то тебе побачать, і ти будеш вже не такий, як ти є. Ти повинен бути таким, яким тебе Бог створив». А вовчик каже: «Ой ні, я дуже хочу бути іншим, я дуже хочу бути кольоровим». Ну, маляр каже: «Як ти так дуже хочеш, то я тебе намалюю, але щоб ти потім не жалував, щоб потім, як тобі буде якась небезпека з того в житті, щоб ти на мене не нарікав, бо я не хочу цього робити». Вовчик каже: «Не буду на тебе нарікати, ти мене тільки намалюй». І тоді взяв маляр червону фарбу, зелену фарбу, синю фарбу, і жовту фарбу, і помаранчеву, і фіолетову і намалював вовчика всілякими кольорами, а вовчик щасливий-щасливий сказав маляреві: «Дякую тобі дуже за такі гарні кольори», — і гордо пішов..., але не до лісу.
Думає собі так: «Тепер, як я є кольоровий, то мушу йти в світ, щоб мене всі бачили». І вже не пішов до лісу, не сховався між кущі, а пішов дорогою. Так от, іде дорогою, іде та йде. А дорога та йшла біля залізниці, а по залізниці якраз їхав поїзд. І це був поїзд із цирком. У тому цирку було багато різних звірів. І був директор цирку, який дивився крізь вікно. Подивився він крізь вікно якраз на ту дорогу, якою йшов кольоровий вовчик. Побачив його і каже: «Ну, я ще такого вовка на світі не бачив, що мав би такі різні на собі кольори. Мушу я його взяти з собою до цирку». От він і наказав зупинити поїзд. Тоді попросив своїх людей, щоб вони того вовчика взяли у вагон. Прийшли люди взяти вовчика і кажуть йому: «Вовчику, чи ти хочеш бути в цирку? Будеш славний на цілий світ!» А вовчик каже: «Ой, хочу, я так хочу бути славний, я так хочу, щоб усі бачили, що я є інший, що я є кольоровий вовк, якого на світі нема». І люди кажуть: «Добре, підеш з нами до цирку». Взяли вони його, і посадили до клітки. Дуже засумував наш вовчик, як опинився у клітці. «Але нічого, — думає собі, — буде мені добре, буду я славний на цілий світ!» Приїхали вони до міста, та й кажуть вовкові: «Ну, іди тепер на арену, та й будеш показувати штучки». А вовчик каже: «Я не хочу показувати штучки». «О, ти є тепер в цирку, ти мусиш показувати штучки». А вовчик каже: «Я ніяких штук не вмію, і я не хочу ніяких штук показувати». «Не хочеш, то дамо тобі доброго бобу». І дали йому бобу: батогами, батогами,... та й бідний вовчик мусив на арені скакати і сюди, і туди, і через палку. Через всякі речі він скакав. І так він, бідненький, втомився. Після того посадили його назад до клітки. Сидить вовчик і сумує. «Боже, — думає, — чому я захотів бути кольоровим вовком? Чому я захотів піти до цирку? Чому я захотів піти в неволю? Чому я покинув свій ліс і свою волю, своїх братів і своїх сестер, свого тата і свою маму?» І так бідненький вовчик плаче. Та що ж? Клітка закрита. Він не може з неї вийти. На другий день, коли його знову взяли на арену танцювати, він пішов дуже-дуже сумний, але побачив, що арена мала в собі отвір, яким можна було втекти. І, побачивши, що йому є можливість оминути трошки тих погоничів, що його били батогами, він прожогом кинувся до дірки і втік.
Утік він з цирку. Скоренько побіг назад дорогою, але вже не йшов серединою дороги, а біг рівчаком, щоб його ніхто не бачив. Прибігає він назад на оселю «Веселка» і побачив, що там далі сидить маляр і малює ліс. Він до нього прибігає і каже: «Друже маляре, змий з мене ту фарбу, я не хочу бути кольоровим вовком. Я хочу бути сірим, таким, як я був, яким мене Бог створив». А маляр йому й каже: «От бачиш, краще бути таким, яким ти народився, яким ти маєш бути, а не видумувати собі щось інше. І щоб бути іншим, і щоб бути славним, бо на світі слава дуже дорого коштує». Взяв тоді він терпентину і добре помив нею вовчика. Вовчик став знову сірим. Таким як був. Подякував маляреві і пішов назад до лісу. І жив щасливо зі своєю вовчею родиною.

Пiснi перелiтних пташок

Влітку 1947 року, в таборі УНРА в Піртені (Німеччина), попросила мене Цьопа Паліїв провадити гніздо Пластового Новацтва. Як гніздова, я мала три рої (чи гуртки) новачок, з яких найстарші дівчатка (у віці 11-12 років) назвали себе «Ластівками», молодші (8-10 років) назвали себе «Соловейками», а наймолодші (7 — 8 років) — «Жайворонками». Всі разом — ціле гніздо — назвали себе «Перелітні пташки». Привіт собі підібрали «Любім природу!» Найстарші, Ластівки, знайшли готову пісню про ластівок, що їм подобалася, а для двох молодших, Соловейків і Жайворонків, треба було придумати. Ось так і зародилися пісні Жайворонків і Соловейків. Слова і мелодію я сама придумала, а діти одобрили їх; залюбки співаючи, як ми ходили на прогулянки в ліс чи поле. Ось вони:

Пiсня жайворонкiв

Жайворонки ми маленькі,
Діти жваві, веселенькі,
Любим Україну понад цілий світ,
«Любім природу!» — наш привіт.
З-над зелених полів
І з-понад лісів
Ллється-лине пташок малих спів!
Жайворонка спів!
Дзвонить дзвіночок,
Кличе гурток новачок (юначок):
«Гей, ходіть всі у ліс!
Дід-Лісовик нам дарунки приніс!»
«Гей, ходіть всі у гай!» —
Кличе сріблистий ручай!
Жайворонка спів —
Це для нас приказ!
Ми всі йдемо, збираємося враз.
Шлемо ми привіт
Пташенятам всім,
Кличемо: «Природу любім!»
Як настане зима біла,
Пташенята мерзнуть милі
І дуже голодні.
Що тоді робить?
Треба під віконце
Хлібця накришить!
Ля, ля, ля, ля, ля!
Ля, ля, ля, ля, ля!
Як зимові дні минуться —
Жайворонки повернуться!
З тими, що зосталися,
До нас прилетять,
Щоб привітати гурточок дівчат!
З-над зелених полів
І з-понад лісів…

Пiсня соловейкiв

Де ліси-діброви, веселий гайок,
Вишневі садочки край білих хаток,
Де яблуні квітнуть, де бджілки гудуть,
Туди простягся соловейків путь!

Рефрен
І ми летимо знов до рідного краю,
Нехай би з найкращої в світі землі!
І хоч би жилось нам, немов в справжнім раю,
Та ми не забудем, що ми в чужині!
Бо пісні соловейків — пісні України,
Про долю й недолю співаємо в них!
Про славу минулу, про волю майбутню.
Дарма ворог хоче, щоб спів наш затих!
Хоч ми соловейки, але — не пташки!
Ми тільки дівчата, малі новачки!
Та серед цвітучих яблунь й вишень
ми звикли гуляти, співати пісень!

Рефрен
І ми летимо знов до рідного краю,
Нехай би з найкращої в світі землі!
Ми, як соловейки, любим весну,
Що будить природу з зимового сну.
Кличемо з пташиним співом весняним:
«Любім Україну»! «Природу любім»!

Рефрен

«Свято з Жар-Птицею» Вiри Вовк як приклад сучасної украiнської лiтературної казки

Сучасна українська література для дітей ставить своєю метою виховування рідних культурних цінностей, вивчання родинного етикету, національної моралі тощо. Але водночас виникає питання: які культурні надбання годяться і для нових поколінь? Що можна залишити в минулому, а що, попри шалений ритм сучасности, житиме в майбутньому?
Кожен відповідає на це питання по-різному. Скажімо, еспанський філософ Міґель де Унамуно до всього зовнішнього, нетривкого відносив історичні, етнічні, національні риси. Але що тоді вічне? Митці вважають по-іншому. Приклад цьому — нова книга української письменниці в Бразилії Віри Вовк «Свято з Жар-птицею» (2011), збірка, витримана в річищі магічного реалізму.
Віра Вовк любить малу форму, що, як відомо, найскладніше. Тому й нова книга складається з чотирнадцятьох коротких оповідань; деякі з них мають ознаки новели.
З одного боку, твір присвячений календарній тематиці, тому що кожне оповідання зображає певне свято: у «Жар-птиці» — Різдво, далі йдуть: «Маланка», «Цвітна Неділя», «Паска» (яку продовжує «Чар-писанка»), «Обливаний понеділок», «Ой на Івана, та на Купала…», «Зелені Свята», «Маковея», присвячені Успінню Пресвятої Богородиці «Прогулянки», «Свято Андрія», «Святий Миколай»… Передостаннє оповідання «Лист», здавалося б, не описує календарне свято, але виступає логічною ланкою до епілогу — розділу «Ялинка».
Кожне з цих оповідань можна читати як самостійне, але водночас розділи створюють цілісну композицію. Це й становить прикметну рису творів Віри Вовк: авторка тяжіє до збірок, в яких одне оповідання доповнює інше. Така тенденція йде з часів Відродження (збірки фабльо), але водночас підживлюється українською традицією.
Сюжет «Свята з Жар-птицею» нескладний: до головної героїні Катрусі на Різдво приходить колядувати Жар-птиця, «засніжена, перемерзла». Образ казкового птаха тут, з одного боку, знижений і кумедний, але з другого, оповідання витримане в християнських традиціях, адже ще з фолкльору відомі притчі, казки, оповідки, леґенди про святих і янголів, які на Різдво просилися до людей на вечерю. Таким чином небесні посланці перевіряли смертних на доброту і слідування Божим заповідям. Зустріч Катрусі та Жар-птиці вмотивована: крилата вісниця прилітає до героїні, бо та має нахил до творчости: «Пишу вірші й оповідання й граю чудові пісні на сопілці». До того ж, небесні вісники навідуються до сиріт і самотніх людей, а Катруся рано втратила батьків, тому талант і відкритість божественному — компенсація героїні за самотність. Певною мірою образ Катрусі автобіографічний: у ньому прочитуються духовна самотність митця, еміґраційна доля, пам’ять про Україну; до того ж, третє ім’я Віри Вовк — Катерина (за греко-католицькою традицією, новонародженим дають як мінімум два імені; повністю письменницю звуть Віра Лідія Катерина).
З юнґіянської точки зору Жар-птиця – солярний знак, одна з архетипних складових Катрусиної індивідуальности. Птиця недарма прилітає на Різдво, адже, за язичницькими мітами, у цей день Сонце — Божич — народжується знову. Просте оповідання насправді має складну архетипну основу, зрозуміти яку повинен читач з непритлумленим національним несвідомим, адже казка, за однією з теорій, це міт, який перестав бути сакральним.
Ще одна важлива деталь — уміння героїні розпізнати Жар-птицю в засніженому птаху. Це притаманно і християнським оповідкам, і язичницьким мітам: так, у карпатській казці стара жінка вночі впускає до хати втомленого старця, який уранці молодіє, стає дитиною та перетворюється на сонце. Тобто в обох випадках маємо справу з імпліцитним солярним мітом.
Таким чином, Жар-птиця виступає як носійка національного несвідомого й допомагає Катрусі виявити в собі рідні архетипи, необхідні для творчости. Це помітно, зокрема, в оповіданні «Цвітна Неділя», де Жар-птиця спонукає Катрусю до поезії й допомагає вдосконалити свою майстерність.
Цікаве оповідання «Паска», де Жар-птиця відвідує церкву, співає на хорах під час богослужіння, а потім, після покроплення, каже: «Тепер я посвячена, як паска. Тому всі гріхи мені прощаються». Це нагадує римо-католицький звичай в Ріо-де-Жанейро, про який розповідала Віра Вовк: у день святого Франциска Ассизького кропити тварин (хоча взагалі ні птахів, ні звірів не пускають до храму). Але Жар-птиця — неземне створіння.
Цікаво, що в описі Віри Вовк Жар-птиця має і трикстерські риси, які виявляються в нерозумінні деяких нюансів людського етикету (наприклад, чому не можна читати чужих листів), реалій (птаха мало не з’їла мухомор), бешкетливих, по-дитячому нелогічних вчинків (ласунка-птиця видзьобує з паски всі родзинки, пояснюючи це тим, що вони смачні; мало не ковтає кольорові скельця чи золоту рибку; на Маковея читає Катрусі лекцію про патріотизм, але все зводить до печення рогаликів, щоб посмакувати маком, тощо). Жар-птиця як пожиральниця позначає приймання тотемним птахом жертв: божество треба задобрити. Це помітно в згаданому розділі «Маковея», та й у першому — «Різдво».
Своїми наївними чи абсурдними словами та діями це тотемічне створіння, першопредок, спонукає героїв до розвитку індивідуальности. Віра Вовк любить змальовувати небесних посланців, чия на перший погляд інфантильна поведінка означає мудрість іншого виміру — як-от в оповіданні «Ангел» зі збірки «Святий гай». Отже, образ Жар-птиці — складний, багатовимірний. Жар-птиця як архетип не творить сама, але спонукає до творчости. Це помітно в її дарунку — космацькій писанці (оповідання «Чар-писанка»), яка, за словами дарувальниці, і є яйце-райце. Тобто — модель Всесвіту, яку береже чарівний птах. Цей динамічний архетиповий патерн глибоко мітологічний: у багатьох культурах відомий архетип світового древа з птахами-охоронцями. Показова характеристика яйця самою Жар-птицею»: «Твоя душа постійно житиме в ньому, твоє серце буде калататися об його лушпину. Наче курча ще не народжене, будеш бережена в ньому від зазіхань і злоби світу. Воно стане твоєю малою хатиною й твоєю просторою палатою, а ти в ньому постійно залишишся юнкою-княжною, і одночасно старою вістункою глибокої мудрости. Хоч його лушпина з найкрихкіших цього світу, ніщо не забере в тебе сили бути собою, повною доброти й посвяти, вірною істинам твоїх святих родичів. Твоя надія, навіть у дні турботи, розцвітатиме ніжним бузком, а твоя любов безупинно жеврітиме гарячим маком, що не осипається.
Воно не подарує тобі звичайного людського щастя, не позбавить тебе горя, страждання й самітности, але зате матимеш дар піднятися над ними й чародійно розписати їх дрібним писанням на його лушпині, що є одночасно стіною твого життя».
Слова про те, що Катруся залишиться вічною юнкою-княжною, варто розуміти як архетипове втілення постійного розвитку індивідуальности. Творчість як обробка предківського коду тут означає самооновлення з позитивним результатом (на відміну від еґо-інфляції).
Сама Жар-птиця характеризує свій дім як рай, де гори Карпати. Ця реалія (поряд із цвітом папороті, мавками тощо) названа недарма — і не тільки тому, що батьківщина Віри Вовк — м. Борислав Львівської области (Бойківщина), а й тому, що частина українських мітів вийшла з карпатського пантеону. Адже саме ці гори вважаються «колискою слов’ян» (причому карпатська теорія існує як мінімум з ХІХ ст.). Це підтверджено археологічними розкопками. Тому Жар-птиця може бути й неолітичним прапервнем образу Великої Матері, тобто предка з доби матріярхату. Ця складова архетипів, у першу чергу Аніми та Анімуса, спостерігається в гуцульській культурі.
Опис звичаїв, повір’їв, ворожінь сусідує з казковим принципом винагороди героїні за доторкання до жіночої прамудрости. Так, у розділі «Святий Миколай» Катруся прагне «дістати дар писання чудових віршів і оповідань», а вранці знаходить «найкраще перо з крила Жар-птиці, що мінилося всіма барвами веселки». Отже, Жар-птиця в першу чергу має функцію дарувальниці. Це підтверджується розділом «Лист»: Катруся отримує листа від Кучерявого — свого Анімуса, який живе далеко. Лист отриманий завдяки пораді Жар-птиці — скласти вірша на свято Купала та пустити вістку з вінком.
На обох щаблях психіки відбувається компенсація, і виникає архетип пари — Syzygie (Катруся – Кучерявий, Жар-птиця — Жар-птах).
Останній розділ, «Ялинка», завершує твір і надає йому циклічности. Архетипний символ Жар-птиці набуває матеріяльного втілення: птах стає різдвяною іграшкою. Тобто перетворюється на тотем, магічну ляльку. Як Аніма Жар-птиця знаходить свій Анімус — Жар-птаха, і сидітиме з ним на даху вертепу, «де сьогодні має народитися Боже Дитя». Мораль твору виражена в словах Жар-птиці: «Рідні душі ніколи не розлучаються, навіть, коли живуть далеко одна від одної».
Таким чином, твір Віри Вовк «Свято з Жар-птицею» позбавлений зайвого дидактизму і натомість містить національне (а не етнічне) трактування морально-етичних цінностей і філософських проблем. Родинне виховання, проблеми віри та двовір’я, екології тощо мають виразне архетипне підґрунтя і витримані в казкових традиціях. Глибокий зміст із лаконічним стилем дозволяють сказати, що ця книга стане корисною не тільки національній педагогіці, а й українознавству взагалі.

Юрiй Луценко
Слово на судi

Достеменно пам’ятаю день, коли я відчув потребу боротися із системою, що придушує гідність людини. Це було у Львові, у 1983 році. Я вчився на другому курсі Політеху, нас переселили у новозбудований гуртожиток. До інституту треба було пройти невеличку вуличку приватного сектору, а вже далі — асфальт, трамваї, цивілізація.
Одного ранку, після нічного дощу, ми з колеґами дибали на пари. Стежка розмокла, власне, це була вже не доріжка, а суцільне глиновище. А посередині якась мерзотна чиновницька душа влаштувала дорогу із цвинтарних плит. На кожній плиті був надпис «стрілець Іван», «стрілець Богдан». А зверху — козацький хрест і три літери УСС. Всі люди йшли по коліно в глині, жоден не ступив на ту доріжку. У повітрі було щось таке, як перед грозою. Але всі мовчали і, не підводячи очей, чапали повз той витвір нелюдської і неукраїнської системи.
Саме після того я дізнався, що таке УСС — українське січове стрілецтво, УНР і ЗУНР, Холодний Яр і УПА. Так почалося моє національне прозріння, з того часу я ненавиджу ходити строєм під чужі барабани.
Тепер про все це вчать у школі, а жовто-блакитний прапор українських визвольних змагань став державним стягом. 1991 рік дарував нам Незалежну Україну. 2004-й рік дав нам свободу.
Але національна гідність та особисті свободи сьогодні знову кинуті в багнюку ретрототалітарною владою, для якої все це — знову порожній звук.
У 2010 році в покарання за чвари і зради вождів Україну закрутило в петлю по-гамлетівськи «звихнутого часу», де править минуле, що не минуло. Був час, коли під скаженим наступом антиукраїнського реваншу Україна нагадувала роман «Невситимі» Станіслава Ігнаци Віткевича. В ньому польський письменник описував падіння Европи перед наступаючими монголо-китайськими полчищами, головною зброєю яких була не шабля чи куля, а пілюлі Мурті-Бінга — засіб, що відбирав у людей пам’ять, розум і гідність. Після вживання цих пілюль люди радісно підставляли шию ярму і вірили пропаґанді окупантів. Автор гіркого роману-пророцтва покінчив із собою 17 вересня 1939 року. З тих пір світ докорінно змінився, але Україна все ще борсається в пазурах політичних привидів минулого позачасся, які на очах враженої Европи втілюють слова Салтикова-Щедріна «Идти неуклонно вперед, но через задний проход».
Правий був Адам Міхник, коли попереджав: «Найгірше в комунізмі те, що приходить після нього». Нинішня українська влада, замішана на технологіях політичних розправ Сталіна, брехні Брежнєва у виконанні досвідчених ґанґстерів із депутатськими значками — зухвалий вищір реґенерованого зла нашої трагічної історії.
Цей режим не може забезпечити ні економічних, ні соціяльних, ні моральних стандартів для країни. У нього немає суспільно-значимої мети. Все підпорядковано єдиній тупій, брутальній і очевидній цілі — неймовірному збагаченню правлячої Сім’ї та привласненню будь-якого бізнесу «смотрящими» на місцях.
Якщо називати речі своїми іменами, то мусимо сказати: в Україні реалізується небачений для Европи мафіозний капіталізм. Гроші — їхній бог, рекет — їхня віра, «Хрещений батько» — їхня біблія.
Результат двох років впровадження такої системи невтішний для абсолютної більшости обдурених і обкрадених людей: глибше кишень влади — лише дупа нашого життя. Як таке могло статися в країні, де віковічними є традиції боротьби за сім’ю, свободу, справедливість? Які пілюлі згодували народові новоявлені правителі-кровосісі? Чим заглушили вогонь Майдану? Чи справді то був лише «солом’яний вогонь» морально-непритомної нації, як торочать нам професійні песимісти?
Але ж при всіх помилках і навіть зрадах у помаранчевій команді програв не Майдан, а лише окремі люди, яких він найняв на службу. Що змінилося в серцях, у переконаннях мільйонів, які піднялися з колін у ті дні? Провалилися вожді — найміть нових! Але чому ж треба скніти у розпачі в крайніх хатах, а тим більше — проходити прискорені курси падання на коліна перед торжествуючим Злом, як відомі паскуди-«тушки» і в Київі, і в областях?
Я нікого не збираюся вчити жити, а тим паче — звинувачувати. Я по край життя в боргу перед людьми, з якими мав честь працювати і боротися разом.
Я лиш хочу тут, у клітці режиму, де я провів останні 508 днів, звернутися до всіх, хто розуміє, що так жити не можна, Шевченковим: «Борітеся — поборете! Вам Бог помагає».
До якої боротьби я кличу?

1. Говорити правду і не давати комфортно брехати спідленим янучарам режиму.
170 років тому маркіз де Кюстін писав із Росії: «Суспільне життя в цій країні — це постійна конспірація проти правди... Уніфікованість дій такого правління мене вражала. З тремом я чудувався мовчазним порозумінням зверхників і підлеглих, що разом провадили війну проти ідей і навіть фактів».
Ця діягноза враженого француза мала далекосяжні наслідки. З цієї системи привселюдної і повсюдної брехні, системи «кетману», як її називає великий мислитель Чеслав Мілош в книзі «Поневолений розум», з цієї системи виріс і Гулаг, і Голодомор, і смерч нинішнього плюндрування України.
Тому форма щоденної боротьби для українця — руйнувати цю систему янучарської брехні в маршрутці, на вулиці, в магазині, на роботі. Говорити правду і не дати вільно ширитися брехні — найлегший, але дуже важливий крок до зміни нашого життя.
Регіонали, які нав’язують ЗМІ свою тупу й очевидну брехню, діють так, ніби прибили флюгер, щоб ніхто не сумнівався в оголошеному ними напрямку вітру. Треба збити колодки брехні, звільнити флюгер, хай кожний бачить справжній, вільний напрям вітру!

2. Об’єднуватися із небайдужими людьми.
Єдина можливість панувати жменьці мафіозі над багатомільйонною країною — її роз’єднання. Їхня мета — соціяльна шизофренія роз’єднаного мовою, релігією, історією, мітами стада злих, голодних і не вірячих нікому і ні в що індивідуумів. Для влади мафії головне — не дати нам включити мозок.
Великий Черчіль казав: «Процес мислення — найнебезпечніший з усіх відомих людині процесів». Зомбоящик, порнуха, дешева горілка і доступна наркота — все задіяне, щоб вся діяльність українців йшла в туалет і в інтернет.
У письменниці Людмили Уліцької є гнітючий образ такого покоління — імаго. Так називається личинка, яка не здатна стати метеликом. Вона лише їсть і повзає, їсть і повзає, і найсумніше, що від такої личинки — імаго народжуються такі самі істоти, котрим ніколи не дано злетіти в небо.
Я кличу до боротьби за те, щоб повернути людям звичку думання, дати їм віру й мужність, щоб відновити їх функцію повноправних громадян.
Нам потрібна демократія участи в політиці, а не псевдодемократія купленого представництва розжирілої у людських бідах нечисти, яка йде під різними прапорами, в політику за продовженням мародерства. Правляча мафія розраховує на простий і відомий алґоритм, який озвучив Архітектор, творець матриці у відомому фільмі: «99% приймають правила гри, якщо їм надають право вибору, незважаючи на те, що вибір був лише в їхній уяві».
Я кличу до зламу такої Матриці через об’єднання небайдужих людей від локальних акцій протесту проти місцевої гидоти до майбутніх всеукраїнських протестних кампаній, що зметуть правлячу мафію бюлетенем, а як треба, то й революцією.

3. Третя форма боротьби — не боятися.
«Жити — значить покриватися шрамами», — вчив Джон Стейнбек. Це — складно. Але, зрештою, ми залишимо своїм дітям таку країну, якою ми дозволимо їй бути.
Найгірше, що ми можемо лишити — це країну страху. Цей синдром набутого дефіциту волі і сили духу, цей учепистий віковий страх автоматично позбавить їх всього іншого — якости життя, достатку, впевнености, безпеки, гідности.
Якщо хочемо їм кращої долі — мусимо зламати це ярмо страху, що гнітить Україну стільки років.
Я нещодавно прочитав дуже важливу для себе книгу Кена Кізі «Пролітаючи над гніздом зозулі». Для підтримки надіслав її Юлії Тимошенко в період протестного голодування. Головний персонаж книжки — Макмерфі для мене є уособленням повсякчасної боротьби з мороком антилюдської системи, яка тримається на «високовольтній хвилі ненависти», де накази виконуються раніше, ніж прийдуть в голову керівника. Символічно, звичайно, що герой потрапляє з тюрми в дурдом, майже як ми з Юлею потрапили із дурдому в тюрму. Головне, що вільна людина може не тільки не коритися нелюдській системі, але й здатна зламати її.
І ще один важливий урок від Кена Кізі: «Те, з чим він бився, не можна перемогти раз і назавжди. Ти можеш тільки перемагати раз-у-раз, поки тримають ноги, а потім твоє місце займе хтось інший». Це і є життя вільної людини у вільному суспільстві. Ця постійно відвойовувана амплітуда свободи і є секретом цивілізаційного світу, до якого ми так прагнемо. Світу, який спочатку здобув «Мадпа Сагіа» (Хартію вольностей), а вже потім — як неминучий наслідок — отримав McDonalds.
Заклик не боятися зовсім не означає кличу до барикад і насильницьких дій. Він означає кожному на своєму місці говорити своєю мовою, захищати свої переконання, протестувати, захищати свої права і — головне — не похитнутися у своєму виборі, робити по правді й справедливості, як би це важко й ризиковано не було.
Я хочу підкреслити важливість саме щоденних зусиль багатьох зовні ніби не важливих громадян. Фізик Ричард Фейнман у 1965 році отримав Нобелівську премію за свою теорію про те, що кожна елементарна частинка має не одну історію, вона переміщається з одного місця в інше вздовж усіх теоретично можливих шляхів у просторі і часі.
Для великих фізичних об’єктів цей принцип не діє, бо усі можливі шляхи елементарних частинок, з яких він складається, взаємно нейтралізуються. Крім одного, ньютонівськи визначеного шляху.
Фейнманівська сума історій елементарних частинок включає історії, в яких частинка рухається назад в часі, і навіть історії, замкнуті в петлі простору-часу, як у фільмі «День сурка».
Висновок із цього фізичного прикладу: при малій кількості учасників стають вірогідними найнеймовірніші шляхи руху. Як це відбувається у вражаючому світ реванші українського неототалітаризму.
Але чим більше учасників — елементарних частинок — енерґійно рухаються, тим більша вірогідність усунути вивихи і парадокси у поведінці великого тіла.
Хочемо повернути Україну на цивілізаційний европейський шлях розвитку — не біймося на своєму, хай навіть мікроскопічному, місці діяти хай з малесеньким результатом, але у правильному напрямку. Користуючись нагодою, поки ми з вами разом, дозволю собі застосувати викладені вище три принципи в реалі.
Отже, тут і зараз ми об’єдналися, не допускаємо брехні і не боїмося дивитися в очі правді. Що в результаті?
Якщо ми правдиво відповімо на це запитання, то результатом буде усвідомлення, що головний наш ворог — не Янукович і не Партія регіонів. Це — наслідки. Я б навіть сказав — бородавки, які не так вже й важко видалити при першій нагоді.
Я думаю, що головний наш ворог — зневіра, відчуття, що всі зусилля даремні, що всі дороги замкнені грошима і силою янучар.
Ця самогіпноза, самоотруєння, самодемобілізація — головна перешкода до відродження України.
Що робити у цій ситуації?
Є два сценарії. Один — із вітчизняної азійської традиції, сценарій Манілова, котрий все яснозоро мріяв про реформи і безкінечно читав одну й ту ж чотирнадцяту сторінку так і не осягнутої книжки.
Інший сценарій нам дає Робінзон Крузо, історія якого у свій час стала символом нового, дієвого часу.
Іншими словами: можна безкінечно мріяти про ідеальних політиків з ідеальною програмою, які колись звідкись прийдуть, аби збудувати нам рай. Це дуже по-нашому: одним стрибком через болото азійщини. Таких стрибунів у тому трясовинні — сотні мільйонів...
А можна по-европейськи: крок за кроком класти гать через болото і врешті-решт вийти на широкий шлях:
«Нація живе не традицією і не минулим... Нації формуються і живуть лише постільки, поскільки уособлюють в собі устремління здійснити загальну програму майбутнього», — писав Ортега-і-Гасет.
Я хочу, щоб всі почули: дорога із нинішнього мороку є! Варто лише захотіти її побачити.

Фраґмент

Орест ЧАЙКIВСЬКИЙ
м. Бурштин, Iвано-Франкiвської обл.
Провести всеукраїнські збори

У всіх нас, українців, болить серце за долю України. Більшість бажає, щоб усі чотири гілки помісних церков об’єдналися в Українську Єдину Помісну Церкву. Перший крок — це об’єднання трьох помісних православних церков. Зрозуміло, що сягнути цього можна з Божою допомогою. І тому потрібно багато молитви. Разом з товаришем Іваном Мовчаном думаємо, що потрібно, щоб майже в кожній церкві села і міста України регулярно правилась Служба Божа за Україну незалежно від присутности вірних всіма чотирма конфесіями. Так в Україні перемогла б правда, ми мали б добре керівництво держави і Єдину Українську Помісну Церкву, при праці в поті чола.
Якщо прочитати в Святому Письмі Вихід 17,8.16; Судді 7,1.25; ІІ Царі 1.20, то можна розмислити, що в нас буде достатньо сил, щоб перемогти, якщо будемо багато молитися з надією на Господа Бога.
Для обговорення цього питання потрібно провести в Київі на Майдані одноденні Всеукраїнські Збори, щоб ці збори звернулися з проханням до священиків, проводити роботу для об’єднання церков.
Дивлячись що твориться з духовністю в Европі (поза християнськими центрами), такі дії потрібні не тільки для українців. Один французький священик висловив думки, що в питанні збереження духовности є надія тільки на Україну і Польщу. Від себе можна додати — поки що. Не можна пропустити цей шанс, поки не пізно.
На власному досвіді я переконався, що антиукраїнські аґресивні керівники в Донецьку не відображають погляди і настрої населення. В 2007 році «Наша Україна» направила з нашого району біля 80 чоловік в Донецьк членами виборчих комісій. З собою ми мали надруковану «Молитву за український народ». Ми розмовляли тільки українською мовою. Роздавали молитву і старалися завести при нагоді розмови. Нам відповідали в більшості російською мовою. Зрідка донеччани переходили на українську мову. За цілий тиждень мені ні разу ніхто не зробив зауваження, чому я розмовляю українською мовою.
Молитви приймали всі співрозмовники – донеччани. Коли я спитав одну співрозмовницю донеччанку, чи вона віруюча, вона відповіла, що ні. Все ж таки я дав їй Молитву за український народ і сказав: «Читайте молитву, може, станете віруючою».
Вона з радістю прийняла і сказала «Добре». З тими донеччанами, що я зустрічався, всі були дуже гостинні в гуртожитку, і в місті, і на дільниці.
В той же час по донецькому телебаченню показували, що якась група мов би викрикувала: «Бандеровцы, убирайтесь из Донецка». То була повна невідповідність дійсного стану з інформацією телебачення.
Пригадую, що в середині 90-их років у Київі на одному із мітинґів я розмовляв з просвітянином з Кривого Рогу. Він жалівся, що їх, які борються за українську мову, керівники національно-демократичних партій і не пробують захистити від антиукраїнської влади на місцях. Подібних випадків можна навести багато.
Думаю, ці приклади говорять, що всеукраїнські збори можуть бути успішними. Окрім цих питань, на Зборах можна підняти питання землі.
Земля є дар Божий. І тому земля повинна належати пайовикам без права продажу з передачею спадкоємцям. В світі є держави, де діє закон приватної землі, і є держави, де діє закон орендованої землі. В Швеції продаж землі є кримінальним злочином. Мабуть було б добре залучити висококваліфікованих фахівців для вивчення досвіду скандинавських країн, де діє закон орендованої землі. В тих країнах найвищий рівень життя.
Потрібно розробити закон про орендовану землю. Ознайомити з проєктом закону населення всієї України і закликати кожного дорослого українця направити протест проти продажу землі президенту, ВР, прем’єр-міністру.
В газетах подати з обґрунтування, чому продаж землі для України може бути фатальним. Хвилює те, що більшість керівників національно-демократичних партій також, як і антиукраїнські, вважають, що буцімто потрібний закон про продаж землі. Вони не цікавляться про стан справ з землею в світі або не хочуть про це нічого знати.
Слова Івана Франка:
«Кожний думай, що на тобі міліонів стан стоїть,
Що за долю міліонів мусиш дати ти отвіт» —
актуальні і сьогодні.
Треба також підняти на Всеукраїнських зборах питання про українську мову. Мені здається, що апелювати до антиукраїнських діячів годі. Багато з них, мабуть, є наймит і він не приймає рішення, а відпрацьовує свої юдині гроші.
Службовці і чиновники повинні користуватись на роботі українською мовою.
Але в зверненні до всіх у цьому питанні не повинно бути жодного слова ненависти чи гордині.

Фiлософiчнi листи Чаадаєва
Петро Якович Чаадаєв (1794 — 1856)

Глибокий російський мислитель і публіцист, який належав до верхівки російської аристократії. Він був тим офіцером, що вручив Наполеону листа від царя Олександра І…
В журналі «Телескоп» у 1836 опублікувано «Філософічні листи» Чаадаєва, в яких він писав скорботні роздуми про Росію:
«Ми ніколи не йшли разом з іншими народами… Ми ростем, але не дозріваєм… з усього, що видумано іншими, ми запозичили тільки обманливу зовнішність і непотрібну розкіш..!»
Цар Микола І офіційно оголосив Чаадаєва божевільним, але залишив жити в Москві. Чаадаєв залишився вірним своїм поглядам до кінця.
Найкращі ідеї, з огляду на відсутність зв’язку або послідовності, завмирають у нашому мозку і перетворюються в безплідних привидів. Людині властиво розгублюватись, якщо вона не знаходить способу поєднатись із тим, що їй передує, і з тим, що буде після неї. Вона позбувається будь-якої твердости, будь-якої впевнености. Не керована почуттям неперервности, вона вважає себе загубленою у світі.
Такі розгублені люди є у всіх країнах; у нас, на жаль, це загальна риса. Це — недбалість життя, позбавленого досвіду та передбачення, життя, що не бере до уваги нічого, крім мимовільного існування особи, яка відірвана від роду, життя, яке не цінує ні чести, ні успіхів якої-небудь системи ідей та інтересів, ані того родового спадку і тих численних наказів та перспектив, які, за умов побуту, що базується на пам’яті минулого і передбаченні майбутнього, є й суспільним, і приватним життям. У наших головах немає зовсім нічого спільного — все в них індивідуальне і все хитке й неповне. Мені навіть здається, що у нашому погляді є якась дивна невизначеність, щось холодне і невпевнене… У чужих країнах, особливо на півдні, де обличчя дуже виразні і дуже пожвавлені, не раз, порівнюючи обличчя моїх співвітчизників з обличчями тубільців, я був вражений німотою наших облич.
Іноземці вважають достоїнством нашу своєрідну відчайдушну відвагу, що найчастіше має місце в найнижчих верствах народу; однак, маючи можливість бачити тільки окремі прояви національного характеру, вони неспроможні оцінювати ціле. Вони не бачать, що та ж основа, завдяки якій ми іноді буваємо такі відважні, робить нас завжди нездатними до заглиблення та наполегливости; вони не бачать, що цій байдужості щодо життєвих небезпек відповідає в нас така ж цілковита байдужість до добра і зла, до істини і до брехні, і що саме це позбавляє нас усіх могутніх стимулів, які допомагають удосконалюватись. Вони не бачать, що саме завдяки цій безпечній відвазі навіть найвищі класи в нас, на жаль, не позбавлені тих вад, які в інших країнах притаманні лише найнижчим верствам суспільства. Вони не бачать, зрештою, що, коли нам притаманні якісь чесноти молодих та малорозвинутих народів, ми вже не володіємо одначе жодним із достоїнств, властивх народам зрілим та висококультурним.
Я не хочу сказати, звичайно, що в нас лише вади, а в европейських народів лише чесноти. Позбав Господи! Але я кажу, що для правильного трактування народів слід вивчати загальний дух, що складає їхнє життєве начало. Бо саме він, а не та чи інша риса характеру, може вивести їх на шлях моральної досконалости і постійного розвитку.
Якби дикі орди, що збурили світ, не пройшли по країні, в якій живемо, перед тим як прямувати на Захід, нам ледве була б відведена сторінка у всесвітній історії. Якби ми не розкинулись від Берінґової протоки до Одера, нас і не помітили б.
І загалом ми жили й продовжуємо жити лишень для того, щоб стати якимось важливим уроком для віддалених поколінь, які зуміють його зрозуміти; нині ж ми в будь-якому разі є пробілом у моральному світопорядку.
В Европі все одухотворював животворний принцип єдности. Все з нього починалось і все до нього зводилось. Весь розумовий Рух тієї епохи був скерований на об’єднання людського мислення; всі прагнення коренились у цій владній потребі відшукати всесвітню ідею, яка є генієм-надхненником нового часу. Непричетні до цього чудодійного начала, ми стали жертвою завоювання. Коли ж ми скинули чужоземне ярмо, і тільки наша відірваність од загальної сім’ї перешкоджала нам скористатись ідеями, що виникли за цей час у наших західних братів, ми потрапили у ще більш жорстоке рабство, освячене, до того ж, фактом нашого звільнення.
Ці нові сили, якими релігія збагатила людський розум, ці звички, які внаслідок підпорядкування беззбройної влади, стали такими ж м’якими, наскільки раніше були брутальними, — все це нас зовсім не зачепило. У той час коли християнський світ величаво простував шляхом, визначеним його божественним засновником, захоплюючи за собою покоління, — ми, хоч і називались християнами, не рухались з місця.
З цього погляду, християнська релігія — не тільки моральна система в перехідних формах людського розуму, а й вічна божественна сила, що діє універсально в духовному світі, і чиї виразні виявлення повинні бути для нас постійним уроком. Саме такий справжній смисл догми про віру в єдину Церкву, включеної до символу віри. У християнському світі все мусить як слід сприяти — і справді сприяє — встановленню досконалого ладу на Землі.
У християнстві слід розмежовувати дві цілком різні речі: його дію на окрему людину і його вплив на загальний розум. І перше і друге органічно поєднується у вищому розумі і неминуче веде до єдиної мети.
Усі европейські народи йшли вперед протягом століть рука в руку, як би не намагались вони тепер розійтись кожен своєю дорогою, — вони завжди сходяться на одному і тому ж шляху. Щоб переконатись у тому який близький розвиток цих народів, немає необхідности вивчати історію — прочитайте лише Тасса, і ви побачите їх усіх розпластаних долілиць біля підніжжя Єрусалимських стін. Згадайте, що протягом п’ятнадцяти століть, щорічно одного й того ж дня, однієї й тієї ж години, одним й тими ж словами вони промовляли до верховної істоти, прославляли її за найбільше з її благодіянь. Дивна співзвучність, утисячукрат величавіша за всі гармонії фізичного світу!
Якщо ця сфера, в якій живуть европейці і лише в якій людський рід може виконувати свою останню волю, — результат впливу релігії, і якщо, з іншого боку, слабкість нашої віри чи недосконалість наших догм досі тримали нас окремо від цього загального руху, де розвивалась і формувалась соціяльна ідея християнства, і звели нас до сонму народів, яким належить лише непрямо і пізно скористатись усіма плодами християнства, то зрозуміло, що нам слід насамперед оживити нашу віру всіма можливими способами і дати собі істинно християнський імпульс, бо на Заході все створено християнством.
Інтереси завжди були після ідей, а не перед ними. Переконання ніколи не випливали там з інтересів, а завжди інтереси породжувались переконаннями. Усі політичні революції були там, по суті, духовними революціями: люди шукали істину і водночас знайшли свободу та добробут.
Ми можемо тільки заздрити долі народів, що створили собі в боротьбі думок, у кривавих битвах за справу істини цілий світ ідей, якого ми навіть уявити собі не можемо, не кажучи вже про те, щоб перенестись у нього тілом і душею, як у нас про це мріють.
Народ, зовнішність якого найчіткіше виражена, а його заклади — найбільше сповнені духом нового часу, — англійці, — не мають іншої історії, крім релігійної.
Релігія оволодіває розумом без його відома, і навіть у тих випадках, коли розум, очевидно, найбільше їй опирається, підпорядковує його собі і панує над ним, відкриваючи, до того ж, у свідомості істини, яких там раніше не було, пробуджуючи відчуття у душах, досі чужі для них, та прищеплюючи нам почуття, які без нашого відома вводять нас у загальний склад.
Доступна для кожної розумної істоти, поєднана з кожним биттям нашого серця. про що б воно не билося, християнська ідея все принаджує за собою, і самі перешкоди, що їй зустрічаються, допомагають їй рости й зміцнюватись.
З генієм вона підіймається на висоту, недосяжну для інших людей, з боязким духом вона рухається навпомацки і йде вперед розміреним кроком; у творчому розумі вона безумовна і глибока; в душі, підпорядкованій уяві, вона легка й багата на образи; у ніжному люблячому серці вона завершується милосердям та любов’ю... І кожну свідомість, їй віддану, християнська ідея впевнено провадить вперед, наповнює її запалом, виразністю та силою. Погляньте, які різноманітні характери, які численні сили, приведені нею у рух, які безмежні елементи слугують одній і тій же меті, скільки різноманітних сердець б’ється для однієї ідеї! Однак ще цікавіший вплив християнства на суспільство загалом. Подивіться, як слід, на еволюцію нового суспільства, і ви побачите, що християнство здійснює всі інтереси людей, як власні, та змінює скрізь матеріяльну потребу потребою моральною, породжуючи в думці ті великі суперечки, яких до нього не було в жодній епосі, в жодному суспільстві, ті жахливі зіткнення думок, коли все життя народів ставало однією великою ідеєю, одним безмежним почуттям... Ви побачите, як усе стає християнством, і тільки ним, — приватне життя і громадське, сім’я й батьківщина, наука й поезія, розум і уява, спогади й надії, радощі й печалі. Щасливі ті, що виразно усвідомлюють свою творчу місію в цьому великому розвитку, адже його вказав сам Бог. Та не все є діяльними засобами, не всі працюють свідомо; критичні маси рухаються наосліп.

Фраґмент

Володимир РОЖКО, iсторик-архiвiст
Богданова церква-каплиця в Пiдлiсцях

Бо кожен, хто просить – одержує,
хто шукає – знаходить,
а хто стукає – відчинять йому.
(Мт. 7: 8)

Першу писемну згадку про Підлісці знаходимо у 1482 році. В розподільчому акті батьківських маєтків від 14 листопада того року між синами князями Михайлом і Семеном Збаразькими останньому дісталася ціла низка сіл на Крем’янеччині, серед яких Підлісці й Підлісецький млин.
На той час Підлісецький млин (нинішнє село Млинівці) належав до с. Підлісці. По якомусь часі тут вже було кілька водяних млинів. Обидва поселення від самого початку заснування Підлісецького млина мали спільну історичну долю і господарський розвиток через приналежність до власників – князів Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків, Крем’янецького замку.
Згідно із записами Крем’янецького замку 1545 року в с. Підлісці проживало 29 чоловік, а в Підлісецьких млинах — 8. Всі вони ходили обробляти замкові поля: три дні в кожному році орють на яровий хліб, а восени три дні на озимий, а потім жнуть і звозять з поля, не платячи податків.
В ХV — XVI ст. іде вперед в економічному і духовному розвитку село Підлісці, а присілок Підлісецький млин (сучасні Млинівці) був лише його господарським придатком. Таким він залишався і 1593 року, коли належав княгині Маруші Збаразькій-Загоровській, дружині брацлавського каштеляна, і 1627 року — Крем’янецькому старості. Селяни платили тоді 70 флоринтів і 1 гріш податку.
Лише починаючи з другої половини ХІХ ст. розвиток та розбудова села Млинівці пішли значно швидшими темпами, ніж Підлісців — і цьому насамперед сприяло географічне положення: річка Іква, гужові дороги з Крем’янця на Бережці, Почаїв.
За переписами в кінці ХІХ ст. в с. Підлісці було 73 доми і 346 жителів, а в с. Млинівці нараховувалося 104 двори і 429 жителів. В Млинівцях на той час було 2 водяні млини з 126 тис. пудів річного перемолу, а також ще у XVIII ст. було відкрито джерела цілющої мінеральної води.
Через відсутність документальних та історичних джерел ми не знаємо, коли і ким було побудовано перший храм Божий в с. Підлісці, однак першу писемну згадку про муровану церкву Благовіщення Пресвятій Богородиці маємо в 1593 р. Вона була квадратної форми, невелика за розміром, як і всі тогочасні святині, побудована в суто оборонному волинському архітектурному стилі. Церква стояла в підніжжі гори в її південній частині і в ті часи являла собою неприступну оборонну споруду: вузькі вікна, двері, широкі муровані стіни.
В історичних джерелах про цю святиню знаходимо ще кілька згадок. В акті від 14 квітня 1595 року бачимо скаргу священика Михайла, який залишив свою попередню парафію в с. Пашова Крем’янецького повіту, а власник Пашової, шляхтич Лаврин Древинський, син покійного Василя Древинського, королівського писаря, не бажав відпустити його з свого села і заарештував дружину священика і все його майно, в такий спосіб перешкодивши йому бути на парафії Благовіщення Пресвятій Богородиці в Підлісцях.
Церква Благовіщення Пресвятій Богородиці мала рідкісні образи XVI ст. та інші церковні речі, цінний архів, в якому зберігалися фундушові грамоти XVI — XVIII ст. князів Збаразьких, Вишневецьких, Сангушків і інше.
Один з фундушових документів князів Сангушків на ім’я настоятеля місцевого храму в Підлісцях о. Степана Дублянського був опублікований о. Миколаєм Теодоровичем 1890 року в Волинських єпархіяльних відомостях, які на той час виходили в Крем’янці. Цей документ складений князем Йосифом Сангушком, в тогочасній князівській резиденції місті Заславі в кінці XVIII ст. Цією грамотою, виданою на руки тогочасному єпископу Луцькому і Острозькому та настоятелю церкви Благовіщення Богородиці в Підлісцях о. Стефану Дублянському, князь Йосиф Сангушко, маршалок Литовський, підтверджував попередні грамоти, видані його предками на користування церковною землею і запевняв, що всі попередні документи залишаються в силі, а також зазначав, що парафія в с. Підлісці Крем’янецького повіту може користуватися церковною землею без будь-яких обмежень з боку Крем’янецького старости і його уряду.
В середині XIX ст. церква Благовіщення Пресвятій Богородиці, з невідомих причин була в запустінні і аварійному стані, тому парафіяни села Млинівці 1860 року переробили громадську крамницю в церкву і освятили мурований престол в ім’я Благовіщення Богородиці, тим самим підкресливши неподільність попередньої єдиної парафії. Майно храму в с. Підлісцях перенесено до церкви в с. Млинівці. В історичних джерелах про це зазначено:
«…В приписному с. Підлісці збереглися розвалини мурованої, дуже давньої церкви, від якої вцілів лише вівтар. Є дозвіл на землю, наданий 6 січня 1792 року князем Сангушком, документ якого зберігається в храмі. Дворів — 104, парафіян — 775 душ». Згідно з цими ж історичними джерелами, настоятелем церкви Благовіщення Пресвятій Богородиці в с. Млинівці з 8 березня 1888 року був о. Іван Гнеповський, а псаломщиком з 1851 року Олександер Петрович Пашинський.
З церквою Благовіщення Пресвятій Богородиці тісно повязана одна з пекучих сторінок нашої історії — Берестецька битва 1651 року українського козацького війська під проводом гетьмана Богдана Хмельницького проти польських окупантів. Серед жителів села Підлісці і навколишніх сіл зберігаються численні перекази про те, що гетьман Богдан Хмельницький перед битвою під Берестечком стояв тут табором зі своїми старшинами і козаками, де молилися і причащалися з рук самого Іова Заліза, який приїжджав з Почаївського манастиря, а гетьман Богдан Хмельницький із старшиною їздив на прощу на святу Почаївську гору.
Неоніла Крем’янчанка на початку 70-х років ХХ ст. записала такий переказ з уст відомого краєзнавця Олександра Лук’яновича Вітенка.
— Кажуть, що її побудували козаки Богдана Хмельницького для свого гетьмана. Кілька тижнів стояли вони стотисячним військом на розлогих полях навколо Підлісців перед тим як йти на Берестечко. Сюди щоранку приходив гетьман молитися. А останнього дня перед походом навіть вислухав тут цілу Службу Божу, відправлену козацькими священиками і монахами недалекого Почаївського манастиря. Звідси й пішов на Берестецьку битву. А церква залишилася на память про нього. І ось уже три сотні років народ піклується про неї, оповивши своїм теплом і любов’ю. Три сотні років хтось підбілює її стіни, вбирає ікони сухими квітами та вишитими рушниками. Коли під час Першої світової війни від гуркоту гармат і вибухів снарядів стіни каплиці почали тріскати і розходитися, поляки, так само як і комуністична влада, не давала справляти їх. Але хтось із селян нишком викував міцні залізні обручі і скріпив ними каплицю».
З документальних джерел одначе знаємо, що дерев’яної каплички-церкви в селі Підлісцях не було, а була мурована Благовіщення Богородиці, від якої наприкінці ХІХ ст. залишилися лише руїни вівтаря. Натомість вірні побудували 1860 року муровану церкву Благовіщення Богородиці на основі громадського магазину с. Млинівці. Про Богданову капличку-церкву, як приписану до храму с. Млинівці, не знаходимо жодних згадок в 1892 році, тому що тоді її ще не існувало. Дерев’яну церкву-капличку в Підлісцях побудували вірні перед Першою світовою війною, а фундаментом для неї стали залишки вівтаря храму Благовіщення Богородиці XV — XVI ст., в якому молився гетьман Богдан Хмельницький. Саме перед Першою світовою війною «активісти» з так званого «Союзу Русского народа», які окопалися в Почаївському манастирі, відчуваючи світову бурю, національні революції поневолених Москвою народів, будували, упорядковували, відновлювали місцеві волинські святині (Пляшева, Підлісці та ін.) і святі для волинян місця, пов’язані з козацькою славою, щоб їх використати для пропаганди в проімперському московському дусі. Тому і постала тут в Підлісцях на місці мурованої церкви Благовіщення Богородиці дерев’яна Богданова каплиця.
Тоді було упорядковано тут і могили похованих козаків при церковному прадавньому кладовищі, яке містилося за вівтарем церкви Благовіщення Богородиці. Про поховання тут козаків Богдана Хмельницького історичні джерела повідомляють так: «В селі на стоці гори, старі могилки, де, за переказами старожилів, в 1651 році було поховано багато померлих від ран козаків під Берестечком з війська гетьмана Богдана Хмельницького».
Ці святі могили старанно і дбайливо доглядалися місцевими жителями, які за свою любов до українських лицарів — героїв зазнавали переслідувань з боку польських та московсько-більшовицьких окупантів. В 20 — 30-х роках ХХ ст. польська окупаційна влада забороняла будь-які заходи свідомим крем’янчанам і українцям навколишніх сіл, пов’язані з увічненням пам’яті похованих козаків, а московські церковні слуги довели Богданову каплицю до цілковитої руїни.
Ось як про це написала по своїх відвідинах на початку 70-х років ХХ ст. святині в Підлісцях Неоніла Крем’янчанка в розділі «Богданова каплиця» у своїй книзі: «Орлине гніздо»: «На середині гірського схилу, неподалік од Підлісець стояла серед лісу зруйнована біла церковиця. Її стіни із залишками залізних обручів, що колись стягували їх докупи, розійшлися, і між ними зяяли великі, на півметра, а то й більше щілини. Даху не було — він давно упав. Від цієї картини на душі нам стало невимовно боляче… Не раз навіть підселялися сюди лихі безбатченки, які били і руйнували стіни…»
Богданова церква-каплиця в Підлісцях була зруйнована місцевими слугами московського імперіялізму, а козацькі могили на давньому цвинтарі за вівтарем святині нищили «невідомі», розбивали хрести, надмогильні плити…
«Я уважно слухала старенького вчителя, — пише Неоніла Крем’янчанка, — а перед очима раптом з’явилася надзвичайна картина: я знову побачила капличку, але не зруйновану, а, навпаки, — тільки щойно побудовану…її стіни приємно пахнуть сосновою смолою. Блищить у променях вранішнього сонця нова бляшана покрівля. Сріблом горить на її вершині невеличкий хрест. Всередині на стінах рясніють образи, написані руками козацьких живописців і щедро прибрані вишиттям — дарунками місцевих селян…»
Завдяки наполегливій праці свящ. Івана Мазурчука, його сина о. Михайла, свідомих українських вірних з села Підлісці і навколишніх сіл та м. Крем’янця в роки незалежної України Богданова каплиця була відбудована, і її може бачити кожен прочанин такою, якою в своїй уяві побачила дослідниця Неоніла Крем’янчанка далекого 1970 року зі своєю мамою Лілією Антонюк-Следзінською, братом Олегом, незабутнім вчителем-краєзнавцем, світлої пам’яті духовним батьком свідомого українського цвіту Волині 60-70-х років ХХ ст. Олександром Лук’яновичем Вітенком.
Ліворуч від входу у відбудовану Богданову церкву знаходиться вціліла могила з невисоким кам’яним хрестом з прямокутними раменами, а надмогильна плита зберігає напівстерті часом слова. Вона єдина залишилася від великого XV — XVI ст. кладовища, де було поховано десятки померлих від ран, отриманих в бою під Берестечком у червні 1651 року, козацьких лицарів.
…Саме такою — відбудованою, живою — побачили святиню і ми, викладачі та студенти Волинської православної богословської академії (30 чоловік) під час своєї прощі 17 березня Божого року 2012 до Почаїва, Божої Гори, Підлісців, Крем’янця і Стракліва.

Iнна ДОРОФІЄНКО, головний художник-реставратор Корпорацiї «Укрреставрацiя», член правлiння Фонду iм. О. Гончара
Рятуймо національну святиню!

Довершеністю форм і світлих образів постає у пам’яті людей Успенський собор Київо-Печерської лаври ХІ-ХVІІІ ст.ст., зруйнований внаслідок сучасного вандалізму 3 листопада 1941 р., а вже у 1947 р. на території зруйнованого собору було організовано розбирання завалів та розпочато наукове вивчення пам’ятки, консервацію фрагментів собору.
Пролунав голос патріотичної інтеліґенції про відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини, зокрема Всеукраїнського фонду на чолі з письменником Олесем Гончаром.
Відтворення Успенського собору як головної святині українського народу, композиційного центру Київо-Печерської лаври, було передбачено Указом Президента України і визначено як державну програму, що спиралась на наукові відтворення вишуканого архітектурного і ліпного декору, монументального барокового розпису та величного іконостасу. На щастя, скрупульозно зроблені копії оздоблення інтер’єру акад. Ф.Солнцева дають змогу донести до сучасників дух однієї з яскравих сторінок існування храму. Архітектори, художники-реставратори, мистецтвознавці, майстри пензля, священнослужителі разом вже чимало зробили для відродження храму. Тепер його доля залежить від подальшого взаєморозуміння спільного завдання — відтворення, повернення з небуття собору не лише однієї конфесії, а святині всього українського народу, бо такі перлини нашої історії і культури є частиною багатства нашої прадавньої землі.
На жаль, священнослужителі Успенського Київо-Печерського манастиря не зрозуміли завдання відновлення, яке вимагає не загубити дух епохи, в яку було створено і в наступні періоди відновлено художнє оздоблення інтер’єрів Успенського собору. Все, що було створене до XX ст., в соборі реставровано художниками-реставраторами Корпорації «Укрреставрація», а копія малювання XVIII ст., виконана акад. Ф. Солнцевим перед нищенням інтер’єру, була визнана Науково-методичною радою Держбуду України і Міністерства культури цілком правомірною, як документ, на підставі якого виконано проєкт відновлення малювання в соборі. З представниками манастиря свого часу цю концепцію було узгоджено.
Однак процес відновлення малювання в Успенському соборі загальмувався через відсутність фінансування цієї державної програми, що була визначена на найвищому рівні.
Нині манастир претендує на зовсім інше бачення завдань відновлення малювання і всього інтер’єру, продовжуючи хибну тенденцію нищення інтер’єрів барокового мистецтва української пам’ятки світового значення, якою є Київо-Печерська лавра, схиляючись на зміни розписів на стиль Петербурзької академічної школи (як це має місце в церкві Різдва Богородиці, церкві Анни Зачатія та ін.).
Міністерство культури України допускає такий стан, що манастир, який не має права роботи з інтер’єром на пам’ятках світового значення, — працює на них і навіть, на виконанні державної відновлювальної програми по Успенському собору, та ще й без контролю Науково-методичної ради.
Це призвело до непрофесійного виконання оздоблення Іоанно-Богословського приділу, що манастир вчинив, при підтримці Національного Київо-Печерського історико-культурного заповідника, власними силами, не дотримуючись проєкту інституту «Укрзахідпроєктреставрація», затвердженого у відповідному порядку. Нині манастир претендує на завершення малювання у порушення науково обґрунтованої концепції. Це приведе до знищення також вже виконаних на три чверті робіт в інтер’єрі.
Враховуючи відсутність державного фінансування, знову мають пролунати голоси Президента, Уряду, найбагатшої частини суспільства і всіх небайдужих людей в Україні на захист майже відтвореної споруди для її адекватного завершення, що сприятиме єднанню всього народу навколо своєї святині.
Фонд відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. О.Гончара знову звертається до всіх громадян України зробити свій посильний внесок у святу справу професійного завершення робіт в Успенському соборі Київо-Печерської лаври.
Хай Бог благословляє Вас у добрих справах.

На Січеславщині, як повідомила Рубанівська православна парафія Святої Покрови, відійшов у вічність письменник, багатолітній в’язень совєтських концлагерів, учасник Норильського повстання

Микола Гаврилович Невидайло.

«Дух імперії ненавидить особистість і не переносить національної самосвідомости. Саме тому у концтаборах Сибіру серед постійно перебуваючих там 12 мільйонів ув’язнених було понад 60 відсотків українців, котрі і там були закваскою козацького вільнолюбства. Знаючи життєвий шлях Миколи Гавриловича та його особисту скромність здогадуєшся, що «Homo homini lupus est» («Людина людині — вовк»), як і усі його твори, наскрізь автобіографічна» — пише у передмові до книжки редакція рубанівського ж. «Навіки».
Пропонуємо уривок з цього твору, де українська історія побачена духовними очима особистости козацького гарту.

1941-й…

Схилилися дерева сумовито жовтогарячим листом,
коли Зоря ранкова в кривавім відблиску з’явилась на східсонці,
і вогневая лінія піхоти напружено за брустверами в чеканні наступу принишкла.
Вже знали про наказ командуючого фронтом узять ту вражую висотку, мовляв, середі полів похилих панує над усім довкіллям,
й противника дозорці в біноклі й хитрі перископи всю дислокацію «совєтів» споглядають.
У тій могилі скитській німці спорудили дзоти.
То ж мабуть, із презирством зирять звідтам з амбразурок на ланцюги сіріючі, що з чорносвитників зформовані в частини й на кілька кілометрів
розтягнулись.
Надіялися хлопці й сподівались,
наслухавшись не тільки анекдотів про «хохлов лукавих» та про «чучмеків диких»,
а й фронтових бувальщин від армійців реґулярних,
що в наступах тотальних брали участь.
Ось задрижить земля від наших дальнобійок,
ось заревуть «катюші»,
вдарять з «самоварів» (то міномети так кухонно звались).
І зграї літаків засиплять бомбами ті сховища фашистські
й за півгодини зроблять із німецьких маннергеймів смердюче місиво
землі, кишок і м’яса.
А потім вже «вперьод пєхота», розчистити, де щось залишилось від гадів.
Забракне того костолому, дивізія - тьма танків! За буграми. Самі ж їх бачили чимало.
Олекса (писар), ротний з ординарцем хвилювались. Де ж наказ почати наступ?
Де громовище обіцяної артпідготовки?
А навкруги завмерла тиша. І навіть птахи не щебечуть.
Лиш ховрашок із нірки виліз і, стоячи стовпцем насвистує безпечно.
Та раптом скупо вдарили гармати й за хвилину пролунало:
«В атаку! Впєрьод! ЗаРодіну! За Сталіна! Ура-а-а-а!»
і «а-а-а» те покотилось по всіх яругах, вибалках і крутосхилах,
і піднялись на ноги сіроманці
і ланцюгом в розстрільну бігло зборисько, як ланці.
Он і Матвійко Євтух і Віталій Стадник, Клим Олійник і Юрко Вітович
(по одягу впізнав Олекса кожного звитяжця)
і всі збурунились в атаку, хто з ним пішов на фронт нападника розбити.
А німець німо німотіє. Все ближче підпускає.
Коли ж те юрмисько свит, сіряків, костюмів, торб і шаньок
на поле рівнеє — Мурахи! (до тисячі їх, певне, в тій атаці було),—
немов на лисину «вождя усіх народів», виповзло безшкірно,
ударили противника гармати всіх калібрів
і пунктуально кладуть снаряда за снарядом.
Заблискотіли з дзотів кулемети, злетіли в небо літаки хрестаті,
знялися ввись химернії вогняві фейєрверки,
озвалися жахливим завиванням фаустпатронів бомби страхітливі,
і шал вогню, і грім експлозій,
шрапнелей дзигіт пчіл смертющих,
і дим від вибухів постав сторчма, сторчма в підхмар’я, і чад...
О, все в спіраль гримучу знуртувалось пеком –
екстремуми розп’ятого весілля.
Поблідлі вояки в купки панічні збились і впали в бур’яни, щоб окопатись,
як вчили командири вчені,
а справді гризти землю цю зубами й на пузі повзати безладно.
Та «наша» міць технічна, мов навмисне, в очікуванні соннім спочивала.
Кипіло з півгодини, як в кратері вулкану
аж поки «лисина вождя» вся не взялася струпом.
У балочці з’явилися втікальці, та в векторах їх броунівського руху
підвівсь ланцюг «заградотряда» навчений добре до своєї справи.
«Стой! Назад ні шагу!»
І хто не зміг у той вулкан вернутись, упав підкошений опричниками злими...
Вили фаустпатрони, вили літали пікіруючи, вили вмираючі друзі Олексині
і він вив від безсилої
розпуки по навмисне убієнних «бандерах»… тобто українцях. І стогнав поранений.

Ректор УКУ о. д-р Борис ГУДЗЯК до богословiв:
Не бійтеся глибокої води

21 травня з нагоди празника св. Йоана Богослова в УКУ відбулося святкування Дня філософсько-богословського факультету.
Ректор УКУ, звертаючись до слів Блаженнішого Святослава (Шевчука), який, зокрема зазначив, що в УКУ найкраща школа богослов’я на пострадянському просторі, наголосив: «Заклик Патріярха є великим благословенням для нашого Університету. Блаженніший Святослав закликає нас до зросту і дає нам фундаментальний орієнтир для розвитку факультету. Не біймося глибокої води, не біймося викликів бути з Богом усюди і йти на зустріч тим, які є далеко», — сказав о. Борис Ґудзяк.
Декан філософсько-богословського факультету о. д-р Ігор Бойко, який очолює факультет з 2007 року, зазначив: «За останні п’ять років ми запровадили спеціялізації з літургіки, пасторального богослов’я, душпастирства і загального богослов’я. Таким чином, студенти після третього курсу можуть обирати той напрям, який їх цікавить найбільше, і працювати у відповідній сфері». Також з’явилися нові навчальні підручники для студентів, зокрема «Етика статевости і подружнього життя» Галини Кришталь, «Біоетика: скрипти для студентів» о. Ігоря Бойка. Викладачі ФБФ готують до видання нові посібники.
На думку о. Ігоря Бойка, важливо, що Університет має можливість нострифікувати в Україні дипломи тих викладачів, які здобули попередню освіту за кордоном.
Важливо розуміти, що в Університеті студенти здобувають ґрунтовну гуманітарну освіту, яка дає хорошу базу, знання мов, розуміння церковного, історичного контекстів, і в майбутньому ці компетенції наші випускники застосовують у різних сферах діяльности — бізнесі, біоетиці, богослов’ї, гуманітарних студіях тощо», — підсумував о. д-р Ігор Бойко.

Прес-служба УКУ

УКУ отримав понад 300 видань із музикології

У Інституті літургійних наук УКУ 24 квітня відбулася презентація бібліотеки відомого німецького та американського музиколога, професора Гарвардського університету Крістофера Вольфа.
Понад триста видань отримав Інститут літургійних наук від бібліотеки Крістофера Вольфа за сприяння американсько-української фундації «Сейбр-Світло» та Американського посольства в Україні. Це англомовні та німецькомовні видання, серед яких 15-томна енциклопедія «Музика у минулому і сучасному», спеціялізовані підручники з історії музики, журнали, оксфордські видання, нотний матеріял, зокрема, твори Баха, Вівальді, Скарлатті, Аллеґрі, Франка, Телемана, Альбіноні, Каччіні, Кунау, Честі, Лотті тощо.
«Бібліотека, яку отримав Український католицький університет, — це подарунок не тільки для УКУ та міста, а й для всієї музичної громади України, — зазначив під час презентації директор Інституту літургіки Юрій Ясіновський. — Це дуже цінна література».
Видання, за словами Юрія Ясіновського, будуть цікавими не тільки для вузькопрофільних спеціялістів, а й загалом для музикантів та дослідників: «Ця бібліотека дасть новий імпульс для розширення горизонтів музикології в Україні, відкриє нові та перспективні теми наукових праць, також українські дослідники зможуть по-новому увійти у науковий світовий дискурс».
Фонд «Сейбр-Світло» співпрацює з Українським католицьким університетом уже близько десяти років. За цей час він подарував для університетської бібліотеки більше тисячі книг гуманітарного спрямування.

Прес-служба УКУ

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку