12 червня — день Святої Трійці

Дух Святий на Київських пагорбах

«Усі ж вони сповнились Духом Святим і почали говорити іншими мовами, як їм
Дух промовляти давав».
(Дії с. а. 4.2)

То був несподіваний наголос у проповіді світової релігії, так само несподіваний, як вогненні язики над головами апостолів. Але чудесна з’ява Духа була настільки могутньою, що відразу змінилися обличчя ще вчора розпорошених учнів.
Вони стали апостолами Христового вчення. Нинішні християни не дуже пам’ятають, що вони родом від Духу Апостолів. І мало думають, що Бог призначив їм дорогу і покликав…
Розгадати покликання, пізнати народ в його минулому, віднайти його корінь, до якого прищеплювалися гілки, із якого проростали — то і є теперішні пошуки своєї ідентичности. Тут доречно згадати думки АРСЕНА РІЧИНСЬКОГО, релігійного мислителя з Волині:

«Кожний народ відповідно до своїх здібностей творить окрему духовну культуру й тим самим додає щось своєрідне до скарбів культури світової. Оскільки в основі духовного життя лежить релігійний світогляд народу, його питоменний спосіб світовідчування, то кожний народ неоднаково засвоює навіть одну й ту ж саму релігію, бо кожний знаходить у ній щось для себе найвідповідніше, найближче. Кожний розвиває в ній якусь окрему ділянку, залишаючи інші для других народів з іншими здібностями й іншими запитами. Зрештою ця різниця дарувань, служінь і дій витворює різнонаціональні типи християнства. Народи романського кореня організувалися у Церкві Римо-Католицькій. Германські народи (німці, данці, шведи, англійці) відповідно до свого способу думання створили Церкву Протестантську, бо для індивідуалістичного німецького генія з його філософським укладом важко було погодитися з владною централістичною тенденцією Риму. І мабуть не без підстави кажуть, що італійці слідами своїх предків зробили з християнства релігію ретельних користей і земних благ. Поляки визнають, що в них католицтво й польскість зрослися в одне поняття. Характерно, що цей пересадний польський націоналізм навіть перешкоджає справі поєднання церков. Чехи, знаходячись на пограниччі римського й германського християнства та тягнучись до слов’янського кореня, хочуть з тих різнорідних елементів утворити чеський евентально-слов’янський тип християнства. Тому цілком справедливо каже О. Лотоцький, що католицька церква в окремих народів — французів, італійців, іспанців, німців, поляків — заховує окреме для кожного народу національне обличчя!»
(З книги «ПРОБЛЕМИ УКРАЇНСЬКОЇ РЕЛІГІЙНОЇ СВІДОМОСТИ»)

Бл. Любомир Гузар звертає нашу увагу на те, що Митрополит Андрей Шептицький почав з пошуків нашої релігійної ідентичности в Київській Церкві. Він критично поставився до греко-католицьких «латинників», які будували наслідувальну, «латинну церкву», замість того, щоб вивчати своє коріння, свої православні традиції, споріднені з великою елліностичною культурою. Власне і сьогодні стоїть та сама проблема: вивчати своє коріння і бути собою. Об’єднуватися на ґрунті нашої релігійно-національної ідентичности, відкинувши політичне лицемірство.

Проф. Василь ПУЦКО
Мистецьке оздоблення української сакральної книги XII-XVI ст.
Фраґменти

З числа українських ілюмінованих рукописів XIV ст. винятковий інтерес привертає датований 1492 р. Його винятковість полягає в тому, що йдеться про копію Повчань Єфрема Сирина за ориґіналом, виконаним між 1270-1288 рр. на замовлення володимирського князя Володимира Васильковича. Наприкінці XV ст. разом з текстом скопійовано також запис давнього переписувача й, здається, оздоблення: тератологічна заставка і кіноварні плетінчасті та тератологічні ініціяли. Невправність малюнка заставки, утвореної шляхом сполучення саме тератологічних ініціялів, знаходить пояснення в нерозумінні копіїстом структури композиції. Використання пергамена як матеріялу може лише підтримати припущення про бажання досягти цілковитої подібности до ориґіналу. Важче це стверджувати стосовно мініятюри фронтиспису із зображенням автора зібраних в книзі творів — прп. Єфрема Сирина, разом з свт. Василієм Великим. Фігури репрезентовані фронтально, на повний зріст, за сталою візантійською іконографічною традицією. Обличчя, як вважають, правлені в XVII—XVIII ст., але «м’які силуети постатей, окреслені простими широкими й спокійними лініями, залишилися недоторканими». Авторський портрет Єфрема Сирина в збірнику його творів стає відомим лише за московською мініятюрою початку XVI ст., на якій подвижника зображено біля споруди. Питання щодо наявности в рукописі кінця XIII ст. композиції ідентичної наявній в книзі 1492 р. виявляється риторичним, адже не відомі ранні списки творів Єфрема Сирина з його зображенням як серед грецьких, так і слов’янських рукописів. Композиційно фронтиспис радше нагадує ікону, і треба зазначити серед візантійських творів X ст. в манастирі св. Катерини на Синаї зображення свт. Василія Великого з прп. Єфремом Сириним, лише з іншим розташуванням їх фігур і дещо відмінною зовнішністю останнього. Взірець мініятюриста мав належати до пізнішого часу, але тут його відтворено не у всьому точно. Відомо, що прп. Єфрем Сирин незадовго до смерти був висвячений свт. Василієм в сан ієродиякона, і, отже, не мав бути зображений благословляючим. Одначе існування подібної за сюжетом і композиційною схемою ікони на Волині в кінці ХІІІ ст. неможливо заперечувати. Мініятюра — її адаптована репліка.
Від часу виникнення европейського й нарешті слов’янського книгодрукування, себто з другої половини XV ст., українська ілюмінована книга мала існувати рівночасно з друкованою, часом навіть поруч з нею. Відомо, що перші друкарні прагнули відтворити зовнішній вигляд рукописів, тоді як пізніше, навпаки, рукописна книга сприймає потужний вплив сюжетної й орнаментальної гравюри, запозиченої в друкованої. І цього уникнути було практично неможливо. Не йдеться про ретельне копіювання, бо здебільшого наслідували найбільш прикметні тематичні композиції та декоративні мотиви. Чи були відомими в той час на українських землях европейські інкунабули і палеотипи? Деякі з них напевно знали з числа наявних нині в книгосховищах. Щодо ранніх слов’янських стародруків, то більшим впливом користаються не скорининські видання, а книги, надруковані у Венеції сербом Вуковичем. На сторінках цетиньських і венеційських видань досить орнаментальних прикрас, явно запозичених з рукописів XV ст.
Інше явище, котре має бути враховане, — це стрімке проникнення ренесансного мистецтва до Східньої Европи, різними шляхами, не обходячи при тому сферу церковної культури. Орнаментальні мотиви порівняно легко надавалися до запозичення, хоча практично таки помітно змінювали форму, піддаючись їх фолкльоризації. Переробляли під ренесансним впливом також сюжетні композиції, зокрема — зображення євангелистів. Цікаво, що попри всі прагнення наблизитися до цього вельми поширеного класичного европейського стилю, не виявлено жодного українського рукопису, котрий відповідав би усім формальним вимогам, подібно західним за походженням творам книжкового мистецтва XV—XVI ст.
В XVI ст. книгописання простежується майже в усіх регіонах України. Одначе найбільш важливим центром книжкової справи залишається Київ з його давніми манастирськими скрипторіями. Вперше починають привертати увагу осередки книгописання на Лівобережжі. Значно більше з цього періоду й датованих рукописів. Можна докладніше окреслити характер книгописної продукції майстерень Волині, Поділля, Галичини, Закарпаття. Як і в попередніх випадках, простежуються в українському книгописному мистецтві суттєві зрушення, значною мірою завдяки перемозі ренесансного стилю в орнаментальному оформленні і мініятюрі. Рослинне обрамлення початкових сторінок, а часом і мініатюр, набуває помітного поширення, в чому важко не помітити наслідування західної традиції. Поряд з тим залишаються також традиційні плетінчасті, геометричні, а також тератологічні мотиви.
Євангелія з с. Сернів Перемишлянського району на Львівщині традиційно датується кінцем XV — початком XVI ст., хоча вона писана на папері 1506-1511 рр., прямим півуставом. Книгу прикрашено плетінчастою з рослинними відростками та рослинною заставками, й з рослинним обрамленням тексту у вигляді зігнутого стебла. З мініятюр збереглися лише дві: із зображенням апп. Марка й Йоана. Євангелисти трактовані за візантійською іконографічною традицією, сидячими, на тлі ківорія або двох веж з велюмом. Рамки с геометричним узором, з рослинними відростками. Основа мініятюр іконописна, але трактування помітно фолкльоризоване, як і орнаментики заголовних аркушів. Фаховий рівень дещо знижується за рахунок спрощення й посилення декоративности, з використанням яскравих кольорів: використано золото. Переписана в Київі близько 1526 р. Євангелія оздоблена плетінчастими заставками, плетінчастими і кіноварними ініціялами, типологічно близькими до рукописів попередніх десятиліть. Книга походить з Михайлівського Золотоверхого манастиря.
Галицька Євангелія початку XVI ст. (після 1513 р.), прикрашена рослинно-геометричною і плетінчастою завставками і рослинними обрамленнями у вигляді довгих гілок з готично загостреним листям, дещо відрізняється від рукопису з с. Сернів. Ще один варіянт цієї ж декоративної схеми репрезентують дві інші галицькі Євангелії того ж часу, з більш розвиненим рослинним обрамленням, також у вигляді кострубатих гілок. Цей елемент орнаментального оздоблення характерний саме для Галичини.
Волинська за походженням Євангелія першої половини XVI ст. ті ж самі мотиви оздоблення трактує зовсім інакше. Тератологічна, плетінчасті і рослинні заставки на заголовних аркушах з рослинним обрамленням у вигляді кострубатої гілки, котра виходить з ініціялу, і, утворюючи складний візерунок, проходить вздовж берегів, аби скінчитися, простягнувшись понад заставкою вгорі. За манерою вона нагадує вишиваний узор. Мініятюри ж з трьох боків оточені рослинним ренесансним орнаментом, до того ж соковитим. Мініятюри традиційної візантійської іконографії, проте помітно адаптовані. Виникає враження, що зображення сидячих євангелистів скопійовані зі взірців меншого розміру, малюнок яких було механічно перенесено на іншу площину. Але не виключено також, що тут нова концепція зображення, коли навколо фігури залишено більше вільного місця. Слід також зауважити введення до композиційної схеми символів євангелистів, добре відомих за ілюстраціями грецьких літургічних рукописів. Орієнтовані на візантійські палеологівські ориґінали елітарного рівня, волинські мініятюри виказують зовсім іншу їх інтерпретацію, ніж тогочасні витвори московського кола. Моделювання більш м’яке, колорит ніби тяжіє до монохромности, до того ж цілком узгоджений зі складним орнаментальним наповненням книжкової розгортки. Безперечно це етапний твір, один з тих, в якому ніби закарбовано всі суттєві зміни, що трапилися в процесі европеїзації книжкового мистецтва України XVI ст. Одначе не всі рукописи мали таке розкішне оздоблення. Наприклад, Євангелію, виконану близько 1540 р. на Правобережжі, прикрашають лише плетінчасті з рослинними відростками заставки та ініціяли в прамокутних рамках з густо заповненим стилізованим рослинним візерунком тлом.
Подібно за загальною типологією до волинського, але при тому з явними відмінами, оформлена Хищевичівська Євангелія 1546 р. зі Львівщини, писана півуставом двох різних почерків, майстерним письмом, зі старанно промальованими літерами. Чудова рослинна орнаментація заповнює береги заголовних аркушів з плетінчастими з рослинними відростками заставками і великого розміру, такого ж характеру, виконаними барвами й золотими ініціялами. Рослинні бордюри оточують також мініятюри-фронтисписи із зображеннями євангелистів. Поряд з традиційною іконографією тут важко не помітити вплив ренесансного мистецтва, радше за все завдяки використанню европейської гравюри. Архітектурний мотив, котрий раніше подекуди умовно визначав певне середовище, сприймається в якості правдивих куліс, — і розташований попереду, перед євангелистом фонтан довершує подібність до сценічного простору. Галицький маляр якоюсь мірою повторює те, що визначає ренесансний відхід від проєкційної системи середньовічного мистецтва з її різними варіянтами. Своєрідність Хищевичівської Євангелії, здається, полягає в тому, що декор утворює синтезу класичної течії з народною, що найбільш помітно в рослинних обрамленнях. Колорит побудовано на тонкому тональному співставленні різних відтінків зеленого, з поміркованими вкрапленнями яскравої кіноварі. Золото використано дуже обмежено.
Подібне оздоблення могли здобути лише порівняно нечисленні літургічні рукописи XVI ст. Тим цікавіше, що такого ж типу плетінчасті з акантовими відростками стрічкові, розфарбовані із золотом заставки прикрасили переписаний в Київі в 1553-1554 рр. Патерик Печерський. Список явно виконано як репрезентаційний, розрахований на довголітнє зберігання в Печерському манастирі. Переписано з більш раннього взірця, від якого успадковано плетінчастий, кіноварний ініціял, типовий для XVI ст. Переписано Нестерцем з Сокаля на замовлення ченця Олексія Волинця. Тож, до з’явлення локалізованої Київом книги спричинилися вихідці із західних українських земель. З цієї причини не доводиться ставити питання щодо поширення в оформленні київських рукописів, про характер яких середини XVI ст. практично не знаємо нічого певного.
Винятково важливе місце в історії українського книжкового мистецтва першої половини — середини XVI ст. посідає творчість волинського майстра Андрійчини, з ім’ям которого пов’язано три рукописи. Перший з них — Служебник, писаний на папері, з трьома первісно мініятюрами на пергамені, з яких збереглася лише єдина, із зображенням свт. Григорія Великого (Двоєслова), в світлому фелоні й золотистому омофорі, вписаним до арки з широким рослинним обрамленням. Подібно вирішено й фронтиспис власне титульний аркуш з тією ж загальною композиційною схемою. Численні різного типу й стилю ініціяли виконані фарбами або тільки кіновар’ю; деякі з них з довгим рослинним паростком, котрий спускається донизу й розташовується значною мірою під текстом. Маляр в своїх розкішних орнаментальних композиціях широко й відверто використовує ренесансний мотив, дещо його спрощуючи за рахунок виключення деталей звичайних для світської книги. Всі шмуцтитули виконані на пергамені. Три мініятюри з зображеннями євангелистів долучені до Холмської Євангелії кінця XIII ст., в якій вони вміщені на початку книги. Композиції такого ж самого типу, і арки з сидячими євангелистами щільно оточує соковитий рослинний орнамент; дещо масивні постаті не завжди вдається вмістити в межі відведеного для них простору, і ступні ніг мають «наступати» на ренесансні гілки. Спроба використати европейську схему в попередньому випадку призвела до помітного вкорочення фігури. Найбільш досконалою за художнім оформленням є Євангелія, котра від другої половини XVI ст. пов’язана з Новгородом. Її волинське походження доведено задовго до того, як рукопис привернув увагу істориків мистецтва.
Останні особливу увагу звернули на европейський характер мініятюр із зображеннями євангелистів, а також ренесансні орнаментальні елементи оформлення. Одначе питання щодо приналежности Андрійчині не лише оздоблення, але й власне згаданих мініятюр залишилося не розв’язаним. Натомість між мініятюрами двох попередніх рукописів і цією серією зображень є суттєва різниця, бо останні вирізняються своєю класичною европейською основою. Великі, прикрашені золотом поліхромні плетінчасті заставки поєднано з рослинним обрамленням; ініціяли теж плетінчасті, з рослинними мотивами, іноді латинського накреслення. Феномен Андрійчини часом генетично виводять з Кракова. Могли бути творчо використані також інші джерела.
Про те, наскільки глибоко був засвоєний волинським книжковим оформленням XVI ст. ренесансний стиль, до того ж в його елітарному вияві, свідчить заголовний аркуш Загорівського Апостола 1554 р. Рукопис прикрашений заставками з матово-блідого золота і численними плетінковими ініціялами, але все це помітно поступається перед вже згаданою сторінкою з орнаментальними прикрасами, котрими оздоблено початок Діянь Апостолів. Серед акантової гілки з ритмічно розташованими завитками вміщено й амура без крил. В 1563 р. книгу було віддано в Загорівський манастир, що й дало їй відому історичну назву.
Найповніше риси нового художнього стилю, зформованого на вододілі візантійської мистецької традиції і ренесансної европейської культури, втілено в оздобленні Пересопницької Євангелії, написаної на пергамені в 1556-1561 рр. сином сяніцького протопопа Михайлом Васильовичем у Дворецькому і Пересопницькому манастирях. Текст перекладений «из языка болгарського на мову рускую, то для лепшого выразумленія люду христіанского посполитого». Рукопис привертав увагу багатьох дослідників різних поколінь; існують докладні фахові праці, присвячені його ілюмінації. Окрасу книги становить вже прямий, вишуканого малюнку півустав великого розміру, з контрастним співвідношенням між основними і додатковими штрихами — справжній шедевр каліграфічного мистецтва. Власне оздоблення за звичаєм репрезентовано великими та меншого розміру плетінчастими заставками, також з рослинними відростками. Заголовні аркуші Євангелії ще з багатобарвним ренесансним обрамленням, як і мініятюри-фронтисписи. Дуже різноманітні за типологічною характеристикою ініціяли; окремі з них, на початкових сторінках, в прямокутніх рамках з кольоровим тлом. Ще є рослинні стилізовані кінцівки. В цілому ніби відновлено ту пишність, котра властива кращим візантійським кодексам царгородського походження. Мініятюри Пересопницької Євангелії із зображеннями євангелистів дуже помітно за стилем наближені до норм радше проторенесансного живопису, як і волинський іконопис цієї доби в своїх елітарних зразках. Варто пригадати хоча б датований 1579 р. твір Федуска з Самбора «Благовіщення». Без перебільшення можна стверджувати, що кожний елемент оформлення має тут мистецьку вартість. У післямові згадано про те, що рукопис починається зображенням Розп’яття. Отже первісно існувала ще п’ята мініятюра, пізніше вилучена. Це безумовно втрата. До сказаного можна додати, що є всі підстави розглядати рукопис Пересопницької Євангелії як вершинне досягнення книжкового мистецтва, без якого неможливо поцінувати загальний рівень української духовної культури другої половини XVI ст.

Церковний календар 2011. —
Видання Перемисько-Ново-санівської православної єпархії,
м. Сянок, Польща

Зоряна ЖИВКА
Казка про квіти щастя

Наталочка визирнула у вікно. Купаючись у вранішньому промінні, цвірінькали горобці.
— Доброго ранку, сонечко! Яке ти радісне! Я також хочу бути щасливою!
Сонце лагідно всміхнулося дівчинці, проте не промовило ні слова у відповідь.
Наталочка вийшла з кімнати, біля дзеркала стояла мама.
— Доброго ранку, матусю! Я хочу бути щасливою!
— Гаразд, маленька, на сніданок у нас каша, слухайся бабусю. Дай щічку, цьомчик...
Мама ще підфарбувала губи, трохи загучно ляпнула дверима — й побігла на роботу. Наталочка не образилася — мама в неї добра та вродлива, але вона поспішає до праці. До дзеркала підійшла сестра.
— Олю, я хочу бути щасливою!
— Зайчику, я тобі книжку цікаву подарую, а зараз — вибачай, у мене семінар на першій парі... А професор за запізнення три шкури зніме!
Наталочка розуміє: сестра — студентка, в неї заняття, їй ніколи...
— Тату, я хочу бути щасливою...
— Так, моя кицюню, я тобі ввечері ведмедика принесу, великого м’якого ведмедика... До вечора!
Наталочка зітхає: тато заклопотаний, у нього сьогодні, напевне, важлива ділова зустріч. Хоча, звісно, він найкращий у світі тато.
Вона прямує до братової кімнати. Сашко сидить, обклавшись книжками й зошитами, ніби у фортеці.
— Саню, га, Саню!
— Чого тобі?
— Я хочу бути щасливою.
— «Людина з початку народження прямує до смерти, буття абсурдне. Людина — істота нещасна, що лише бореться за своє існування».
— Який жах! — Наталочка стурбовано подивилася на брата: може, він захворів? — Тобі не зле?
— То цитата з підручника про філософські погляди екзистенціялістів.
— Кого? Кого?
— Екзистенціялістів.
— А що воно таке?
— Філософська течія середини XX століття. Це сказав Альбер Камю в романі «Чума». А взагалі, доживеш до одинадцятого класу — дізнаєшся. І крім того, не заважай, в мене завтра іспит із літератури.
Загалом, Санько завжди веселий і дотепний хлопчина. Але що вдієш, у нього випускні іспити. Добре, що Наталочка ще мала, в неї іспитів нема, вже літні канікули.
Проте дівчинка засмучена: «Невже ніякого щастя на світі нема? Спитаю в бабусі, вона в нас наймудріша — має знати». Дівчинка прямує до кухні. Бабуся сидить у кріслі біля вікна й плете на шпицях светрика.
— Ти вже встала, дитинко моя? А я й не зауважила. Снідай, серденько, — бабуся починає метушитися біля онуки. — Ось я тобі кашки насиплю, молочка наллю.
— Бабусю, я хочу бути щасливою. Чи є на світі щастя?
— Є, золота моя, є.
— А яке воно? Як його знайти?
Бабуся замислилась.
— Усі люди шукають щастя, але ніхто насправді не знає, яке воно. Комусь, щоби вважати себе щасливим, потрібно багато грошей, а комусь — достатньо мати щодня кусень хліба; хтось мріє про палке кохання, а хтось тішиться з самотности; комусь хочеться всі країни об’їхати, а дехто бажає цілий вік із хати носа не потикати... Пам’ятаєш, колись я читала тобі казку про чарівні квіти — квіти щастя. Кожен, хто їх знайде, обов’язково стане найщасливішим у світі. Пошукай, може, й ти знайдеш.
Наталочка доїла сніданок, швиденько перевдяглася, взула босоніжки й побігла на вулицю. На подвір’ї було тихо, горобці і ті втомилися цвірінчати. Нічний дощик щедро повмивав усі дерева й кущі, навіть кожну травинку. А в калюжах відбилося голубе небо. Наталочка вдихнула на повні груди й заходилася шукати квітку щастя.
Але на клумбі біля під’їзду росли тільки нагідки, чорнобривці та стокротки. «Може, під вікнами?» Одначе там цвіли мальви, жовті лілії, облітали пелюстки з півоній.
Наталочка присіла на лаві біля під’їзду. «Нічого, скоро поїдемо на дачу, раптом я там її знайду. А як ні — доведеться піти в ботанічний сад. Мама казала, що там є насіння усіх-усіх квітів!»
— Доброго ранку, Наталю! Чому така зажурена, може, загубила щось? — біля дівчинки сіла старенька сусідка — бабуся Галя.
— Та ні, не загубила. Просто я шукаю квіти щастя. Є така казка про чарівні квіти: хто їх знайде, той обов’язково щасливий буде. Я дуже хочу бути щасливою! Але раптом так лише в казках буває...
— Чому ж, це не казка...
— Як? Може, ви знаєте, де ростуть ті квіти? Мені хоч би одненьку знайти.
— Знаю, як же не знати, я їх і сама колись шукала. Тільки ти збагни, маленька, чарівні квіти не принесуть щастя, якщо їх просто зірвати. їх треба виростити, виплекати самому.
— Це нічого! Я вмію доглядати за кімнатними квітами. В мене їх багато: і фіялки, й бегонія, й китайська рожа. І кілька горщиків порожніх ще є.
— Квіти щастя ростуть не в горщиках.
— А де ж тоді?
— У душі людини.
— У душі? Як це так? Що ж це тоді за квіти? — зовсім здивувалася дівчинка.
— Це Божі квіти. Хто їх має — завжди щасливий і вдоволений. Називаються вони: любов, радість, мир, довготерпіння, лагідність, милосердя, доброта, вірність, стриманість.
— Гарно... Але де я зможу придбати насіння? У квітковій крамниці? На базарі?
— У крамниці його не продають, це вже точно... Мабуть, єдиний вихід — звернутися до Садівника, — усміхнулася старенька.
— Бабусю, а як мені його знайти, того садівника? Може, у вас телефон його є?
— Телефон, кажеш? Гм... Мабуть, можна й без телефону обійтися. Квіти ті — Божі, тож і Садівник — Бог. Ти просто звернися до Господа в молитві й попроси Його посіяти квіти щастя у твоїй душі.
— Дякую, бабусю.
Старенька вже встала й хотіла йти додому.
— Заждіть ще хвилиночку, а коли вони зацвітуть, мої чарівні квіти?
— Цього я, дитинко, не знаю, то вже від тебе залежить. Сам Бог допомагатиме тобі за квітами у серці доглядати. А як ти будеш їх старанно плекати, то з них ще й плоди зродять. Святе Письмо їх називає плодами Духа. Сама ти їх не зможеш побачити — інші люди помічатимуть їх у тобі та дякуватимуть Богові.
— А я?
— А ти навчишся бачити їх у інших людях. Ти заходь до мене якось, маленька, я тобі ще розкажу про Бога та Його квіти. Лишайся здорова!
Бабуся Галя пішла. А Наталочка ще довго сиділа на лаві під кленом і думала про квіти щастя. Вона здійняла очі до неба (бо де ще може мешкати Бог, як не в небі?) та прошепотіла: «Дорогий Боже, я дуже хочу, щоб у моїй душі росли квіти щастя. Посій їх у мені, будь ласка, й допоможи старанно за ними доглядати, аби вони росли гарні й пишні та принесли рясні плоди!»
Вона мріяла й уявляла, на що будуть схожі ті квіти:
— Любов, мабуть, подібна до лілії. Радість — весела, як чорнобривці чи кручені паничі. А мир? Можливо, ніжний і блакитний, як незабудки чи лісові фіялки... А терпіння? Якого кольору пелюстки в терпіння?
Може, ви знаєте?

«ЛІТНЯ КНИЖКА», —
Упорядники Г. Кирієнко,
З. Жук, Ю. Березенко,
Київ., Вид-во «Молодь», 2010

Микола ПЕТРЕНКО
Зелені Свята

Хатко, хатко, що з тобою?
Хатка пахне осокою!
Наша хатка пахне кленом,
Святом юним і зеленим.

В нашій хатці добра змова:
В хатці стежка осокова,
А на вікнах буйна клечінь,
Із молитви кілька речень.

Наша хатка сяйвом грає.
Хатку сонце заливає,
Сонце юне і зелене
Кличе: — Гей, усі до мене!..

Всі до мене, всі до хатки.
В нашій хатці нині святки,
В нашій хатці над рікою
Пахне зелен-осокою!

Галина КИРПА
Хмарка на осіннє сонечко
Пам’яті баби Онисі

Питають, як помирали бабуся. Нам здавалося, що смерть на неї наступила, як хмарка на осіннє сонечко. Не знаємо, легко то чи ні.
Бабусі було вже однаково. Біля неї заходилися сусідки. А нам – плач не плач – доводилося згадувати, де лежить її сорочка на смерть і вінчальна спідниця, та куди запропастилися ті м’які черевики, що мама купила, як у бабусі стали набрякати ноги.
Спідниця й сорочка знайшлися на самому споді скрині. Сорочку ми бачили не вперше, бо завжди щороку, коли мазали хату, мама провітрювала її в саду. Навесні на неї падало біле пелюстя, аж хотілося, щоб його нападало стільки, аби безслідно засипати чорний узор на рукавах і на лиштві.
А зараз був квітень, яблуні ще тільки стріпували з себе вчорашній приморозний сон і не квапилися зацвісти – до тепла мали вдосталь часу.
Сорочку не повісили в саду, а вдягнули на бабусю. І тепер чорний узор на рукавах подав жалібний голосок. Мала бабусина правнучка почула його і забідкалась:
– Устаньте, бабусю, ну ж устаньте! Я більше не забиратиму у вас зайчика!
Біла сорочка була біліша за бабусине личко, і сама по собі якась урочиста: а так-так, добіліла, долежала до свого!
– І чого вона не носила такої гарної сорочки? – дивується мала правнучка й не відходить від бабусі.
Ми знаємо: її не пускає той жалібний голосок, бо через нього бабуся передає їй те, що не встигла досі, – щось сокровенне й невидиме. Авжеж, так. Може, та дорогоцінна жменька слів прихована у ній ще з осені, як лялечка заполочі на нову таку сорочку?
Проганяємо дівчинку подалі, ми боїмося, що їй будуть снитися страшні сни, а може, чого доброго, й зовсім не засне. Трохи постояла біля труни і годі.
Нам усім сліпить очі сорочка – така біла проти бабусиного личка. А трохи згодом – напливає туман од мерехтіння сороччиних крил, які вже нікуди не бажають, тільки поволеньки падають, падають...
Дівчинка бере червоний олівець і малює червоного хреста. Тоді – червоного віночка на бабусину голівку і гремзеляє здоровецькими літерами: “НЕХАЙ МИ ВСІ ПРОБАЧИМО БАБІ ОНИСІ ЇЇ СМЕРТЬ”. І становить знак оклику. Правда, догори ногами.
Дівчинка робить багато таких малюнків – з червоними хрестами і догориножими знаками оклику. Раз по раз вона озирається на бабусю й тихенько каже:
– Я більше не забиратиму у вас зайчика!
Голос її зовсім не червоної, а, незвичної нам, жалібної барви.

Віктор ЗАСЛАВСЬКИЙ
Про Самійла Кішку та Миколу Доброго

Був колись в Україні славетний воїн, відважний лицар і завзятий козак на ім’я Самійло. За спритність і розум прозвали його бойові товариші Кішкою, а за якийсь час почали його так величати всі — і друзі, й вороги. А ворогів у Кішки було багацько, бо у ті часи на наші землі нападали турки й татари з півдня, руйнували церкви, нищили міста, а людей забирали в полон, аби вони були рабами у чужих краях. Самійло ж із загонами воїнів-козаків мужньо боронив кордони батьківщини, часом нападаючи й на ворожі фортеці, щоб визволити бранців, заточених у неволю.
З кожного походу привозив козак багату здобич і швидко став багатієм, але одягався та їв завжди просто і гроші свої майже не витрачав — хіба що на храм якийсь пожертвує. Бо головною здобиччю для Самійла Кішки, як і для кожного лицаря, була добра слава. Зажив-таки Кішка собі слави і серед друзів, і серед ворогів. Любов і захват викликало його ім’я серед українців, а серед ворогів — страх і ненависть.
Відвага, рішучість, сила та спритність не раз ставали у пригоді славетному лицареві, проте одного разу взяла гору й ворожа хитрість — опинився Кішка у турецькому полоні. Довго думали турки, якої муки завдати лицареві, — й вирішили заслати його на галери гребцем.
Галерами звалися великі кораблі, які йшли за вітром під вітрилами, а проти вітру — на веслах. Гребцями на цих галерах були раби та бранці, яких приковували до весел. Ані вдень, ані вночі не знали відпочинку гребці, й помирали вони швидко — або від хвороб, або від ран, або в штормах, бо коли галера тонула, то прикуті гребці не могли вже врятуватися.
На одній із таких галер став рабом і Самійло Кішка, серед багатьох інших турецьких бранців із різних країв. Зустрів він там братів-українців, і почали вони разом молитися Богові та просити про заступництво святого Миколая. Казали, що святий цей за життя був відомий своєю добротою, йому навіть вдавалося звільняти від страти людей, і тому зараз, на небі, просить він Бога за тих, хто страждає в неволі на чужині. По всій Україні в ті часи просили люди заступництва святого Миколая, щоб допоміг він повернути полонених синів і братів, наречених і чоловіків додому, на волю, до рідного краю.
Самійло Кішка разом із товаришами на галерах повсякчасно молився Богові та просив допомоги у святого Миколая, щоб дав йому знов побачити рідну землю, зустріти славних друзів, обняти кохану жінку й дітей. І дав він обіцянку Богові та святому Миколаю: якщо вирветься на волю, то на все багатство своє, що здобув у боях і походах, збудує церкву на честь святого Миколая, а поруч із церквою — шпиталь для бідних. Так минали роки в тяжкій рабській праці, проте не припинив лицар молитися, не зневірився, не зрікся даної обітниці.
І ось, одного разу пристала галера до берега у великому місті. Й зійшли всі турецькі моряки, яничари та сам капітан на берег, аби кілька днів пити-гуляти, відпочиваючи після довгих тижнів у морі. Залишилися на галері лише раби та кілька охоронців, серед них і начальник охорони на ім’я Бутурлак. Побачив Бутурлак, що серед бранців прикутий до весел і Самійло Кішка. Став насміхатися наглядач, що такий славетний лицар на веслах сидить, і він, Бутурлак, має над ним усю владу — може побити, може і вбити. А Самійло мовчав.
Відчинив Бутурлак замок, що був ним Самійло ланцюгами до весла прикутий, одвів козака до себе у каюту й поставив перед ним на стіл їжу та вино. Сам сів напроти, і їв з ним, і пив з ним, і заохочував зрадити віру християнську, навернутись у бусурманство. Обіцяв він Самійлові волю, велику честь і багатство, як побратається він з турками, як забуде рідний край і віру християнську. Сильна була та спокуса, бо багато років не бачив лицар навіть неба над головою. Але раптом згадав він про святого Миколая та про дану йому обітницю і про братів-християн, що в неволі разом із ним страждають, і сказав він собі: «Товариство своє врятую, обітницю виконаю та віри не зраджу».
І пив він із Бутурлаком, але не так, як зазвичай на бенкеті п’ють, а так, що одну чарку випиває, а дві — в рукав виливає.
А вдавав, ніби справді сп’янів. Бутурлак тим часом пив по-справжньому, гадаючи, що, напоївши козака, перетягне його на службу турецьку. І поїв він вином міцним Самійла, аж поки обидва під стіл впали. Тоді Самійло, який і не пив насправді, швидко піднявся, пов’язав Бутурлака, відібрав у нього ключі, та й пішов замки відчиняти та полонених визволяти. Як усі гребці розкуті були, то швидко перебили вони охоронців, підняли вітрила та попливли просто до гирла Дніпра, а там вже і край рідний привітав їх.
Повернувся додому Самійло Кішка, до товаришів бойових, до жінки милої, та все ж не мав спокою доти, доки не виконав обітницю, що її в полоні дав.
Спершу пішов він до найближчої церкви, став навколішки й від щирого серця подякував Богові та святому Миколаю за те, що знову на волі, знову на рідній землі. Потім попрямував лицар аж до самого Київа, де переховував скарби свої, і там збудував кам’яну церкву на честь святого Миколи, а біля церкви — шпиталь для бідних.
Минули роки, помер славетний лицар Самійло Кішка. Гідно прожив він життя своє та добру пам’ять по собі залишив. А церква його ще довго у Київі стояла, і завжди знаходили там притулок усі, хто допомоги потребував. Через те й дали назву храму цьому — Миколи Доброго.

ПРИМІТКА: Розкішний і величний храм Миколи Доброго, пам’ятка козацького бароко початку XVII ст., був зруйнований більшовиками у 1930-х роках. Нині на тому місці стоїть будівля ліцею. До наших днів збереглася лише дзвіниця, збудована у новомосковському стилі наприкінці XVIII ст.; з 1992 року вона належить греко-католицькій громаді.

«а Хтось — свіча…»

Народилася ЯРОСЛАВА ПАВЛИЧКО в селі Стебник Дрогобицького району Львівської області. Студіювала українську філологію у Львівському Національному університеті ім. Івана Франка. Працює ст. науковим співробітником у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького.
Вперше в історії українського мистецтва вона впровадила в науковий обіг значний масив пам’яток ХVІ-ХІХ ст.: «Преображення» XVI ст. із Волині, «Різдво Христове» із Белза, Батуринський іконостас XVIII ст., «Спас» ХІХ ст. із Олики, апостольський ряд Загорівського іконостасу Йова Кондзелевича, ряд пам’яток із іконографій Покрову Богородиці, Антонія та Теодосія та ін., вишиваний антимінс XVI ст. Катерини Копистинської і антимінси XVII ст. волинських єпископів, невідомий Апостол 1563 року із Дрогобича, а також низку рукописів із бойківського регіону, велику групу світлин втрачених та перебудованих насьогодні церков із Волині та ін.
В доробку Ярослави Павличко — кілька збірок поезій, в т. ч. в перекладі словацькою мовою, та «Вибране».

Філософічність у мисленні поетки є властивістю її «стилю» бачення і реагування на світ. А може, ще й інакше — це «стиль» життя авторки. Як би не було, схоплення буття — матеріяльного і духовного — у візії поетичного слова завжди має ту особливу, майже містичну сутність, за якою проглядає реальна, майже відчутна на дотик душевна причетність до всього, що діється в світі і — найбільше — там, у людських глибинах, захованих від стороннього ока або й взагалі недоступних. І треба дивного, по-справжньому якимось способом «організованого» слова, щоб воно відкрило нам світ з несподіваного боку, ніби із середини явища чи навіть життєвих (історичних) процесів.
З цією метою й звертається поетка до «праоснов», що на поетичній мові є символами або образами-архетипами, глибинно вкоріненими в нашу свідомість або й в підсвідоме, не контрольоване холодним розумом. У «Парадигмах часу» це вода і світло… Вода — символ життя, його вічности в духовних вимірах і водночас безперервний, незнищенний плин часу, який в різних фазах має свою динаміку.
Вода — це невидимий будинок
У стилі ренесансу надранок.
Надвечір — у стилі бароко,
вночі — таке чорне полотнище
із ясними звіздами,
що ніколи не гаснуть...
…Образотворення в Ярослави Павличко нерідко по-жіночому інтуїтивне, тонке з психологічного погляду, своїм змістом занурене в історію, взагалі в духовну національну спадщину, з розумінням безперервности спадкоємности. Втім, важливе інше — сказати б, прицільність поетичного мислення.
Водо, — вічна наша традиціє,
наші зустрічі та надії...
(... ти течеш із далеких світів,
заховавши сльозу в рукаві...)
Хтось наступний приходить —
Хтось наступний відходить —
А я сиджу і думаю.
Дивуюся Долі води.
…А світло як феномен всеперемагаючий, пронизує, ніби мечем, «чорноту». І лірична героїня вражена його величчю:
Хіба це світло може загинути
од погляду стрімкої вершини?
Хіба може подолати озброєне військо
таке світло?
Хіба спрямуєш дотик руки
в його глибину?
Гублюся за світлом...
Без перебільшення, авторка віртуозно творить асоціятивні образи, спираючись головно на реальний досвід — це досвід інтелекту, який схоплює суттєве в один сукупний момент спостереження й експресії слова:
Стояв собі Хтось
схожий на білу свічу
та й світився...
Потім пішов у дерева —
високі-високі дерева і змарнів...
(тоненька свічка!)
Навколо
такі високі дерева,
а Хтось —
свіча.
Сучасна українська поезія, починаючи приблизно з 60-х років минулого століття, звершила інтенсивний пошук в образній системі, що стало віддзеркаленням нового розуміння світу. Цей процес сьогодні поглибився, у поезію нестримно входить, як її органічна особливість, нова образна система — асоціятивне мислення поетів…
Життя є неповторним «матеріялом» для медитацій, роздумів над сенсом існування, де «вічні» константи вода і світло ніби зливаються в одне — осягнення мудрости.
І якщо «спиняється» час (як найвища творча мить, що веде до безсмертя), то лише в тому і з тим, хто не вмирає:
Побіля вітрил та вітрів
у глибині каміння
ти ангеле прибережи
цю добру усмішку і квіти
Не поховай
мовчання ночі
і не старій ніколи.
Залишилася частка «Я» — того, від імені якого в’язалася нитка розмови, що пролягла крізь час і вплелася в слово навічно. Така філософія часу — це парадигма поетки, яка своїм осягненням вийшла на передній край пошуку істини.

З передмови Любомира СЕНИКА
до збірки «Парадигми часу»

Ярослава ПАВЛИЧКО
…огортає нашу терпку історію хата тризрубна

* * *
Я на хвилі первоцвіту
з рідного Глинника
вивчаю азбуку
свого родоводу
азбуку травинки
азбуку покинутого саду
і
плаче душа
голосом
журавля пораненого
припавши
до спориша
згірклих
спогадів

* * *

За одвірками дверей
покинута
дорога часу
єднає
нас
зі сувоєм часу
огортає
нашу
терпку історію
хата тризрубна –
знак часу
у преріях
часу
звуків
на споді якого
бузьки
виколисують
поруйновану Лемківщину

* * *
Придорожні
молитовні хрести
із написом
із гірким
«1848 рік
В пам’ять зняття панщини» —
привідкрити
завісу
історії давньої
відстороненої
рукавом часу
у якому
ще тремтить
наполохана
наша
свобода

* * *
Врешті
збігло все
як вода –
півводи
півдороги
розверталися –
завертали
у покинуті протоміста

смарагдовий олень
сам собі господар
у пащі льодовика

свічі горять
на кожному меридіяні

Бог пливе по річці Буг
занурившись
у людські клопоти
втирає рікою
обличчя
їхні
зі знаком
всепрощення

* * *
Я би тільки з тобою пішла
тільки б тебе любила
тільки б тебе обняла –
день би змістила з вечором
Вечір – на цвяшок повісила б
поміж
ряднинами давніми...
і
обпекла б
нас
сльоза
щастя
нашого
з райдуги

* * *
Що говорив Заратустра?
Як говорив Заратустра:
вишите-перемережене
на полотні полонин...
Ховається огень
опісля заходу сонця
тіні сонцеликі
перетинають
тоненьку
стежину-плай...

трафунок
надто вбогий...

Віщун
все-таки прийде –
меланхолійний
привид Заратустри
товкмачитиме
не східну
галицьку мудрість
на розплетених
косах-вітрах
понанизаних
дощами
первоцвітом
.........
оповідями
старого Олекси Бахматюка –
Заратустри
полив’яних див
червоної
глини
із Космача

Повінь у горах

Потоки води розлились.
Кладку віднесло
ген
під Чорногору.
Смереки –
чубчик берега
схопили в обійми –
життя
на волосині
голос лісу
губиться
в отворі трембіти
а мені –
одна гризота:
Як перейти до Тебе
по тонкій
соломинці води?

При свічці

Багатоликим спогадом
живу
в імені твоєму

потік гірський співає –
душа
над ним
як лілея

світ – навсебіч

огортає радість –
руно
пшеничного поля

археологи
в поті чола
шукають
закінчення двоїни

вітри – зусібіч
заносять коливо

вітри прядуть
запаску

а коси дівчини
як два
чорні шляхи –
не видать їх
за білим
реготом
квітня

Спогад

Як забракне пам’яті тобі,
І стоятимеш
без неї на розпутті,
Повернись до матері лицем —
Хай вона гріхи тобі відпустить.

Хай село тобі простить усе,
Що покинув ти його навіки.
Совість — річ незграбна,
а проте —
инших тут немає ліків.

Повсихали ріки і сади.
Похиливсь на явір старий млин…
Догоряють батькові сліди…
Понад ними зацвіта полин.

Від сонця — тільки стежка мудра

Від сонця —
тільки стежка мудра
і будяка нехитра тінь.
Вертеп вишневий коло хати,
Там на вертепі —
сім зозуль
похвалених,
зголублених дощами,
меча розпука гасне в їх очах.
Тече Дніпро до них —
не витікає.
Біжать луги до них —
і не збіжаться…
…Там…
коло хати отчої
вертеп не відцвітає.

* * *
І відкрилися Нижні
Ворота
Відкрилося
БОЖЕ СЛОВО

Про що
вістувала дорога
заклечана
звуком коліс...
Яри
обертались
химерно —
змії
часів Пенелопи —
вибігли на дорогу —
вибігали зусібіч...
марево золоторунне
зіткане
із потоків
мелосу
їхньої мови
шепоту
невидимих сил
Таємна моя батьківщино
із поглядом едельвейса
в загублених строфах

скороминущих візій

непроминальна

* * *

…І відчинені двері у дверях.
І відчинене сонце у дверях.
І гойдання планет у дверях.
Двері…

Ніхто не казав світові стільки доброго про Україну, як Папа-слов’янин
До 10-річчя візити Папи Йоана Павла ІІ в Україну

Папа Іван Павло ІІ – це особа, для якої були характерні дві постави: перша на колінах перед маєстатом Бога, друга – на колінах перед маєстатом людини.
Таку думку висловив архиєпископ Мечислав Мокшицький, Митрополит Львівський під час Всеукраїнської студентської конференції в УКУ «10-ліття пастирської візити Папи Івана-Павла II в Україну: діялог культур та перспективи релігійного порозуміння». Участь у конференції взяло близько 50 людей з Сум, Полтави, Тернополя, Луцька, Ужгорода, Дрогобича, а також із Польщі.
Архиєпископ Мечислав Мокшицький з 1996 року був особистим секретарем Івана Павла ІІ. На цій посаді він працював аж до відходу Папи у вічність: «Думаю, що сила Папи випливала з молитви. Розмові з Богом він надавав першість між іншими заняттями, — зазначив у своєму слові архиєпископ. — Семінаристи, які прислуговували понтифіку під час мес, сьогодні згадують, з яким зосередженням він молився перед і після кожної Служби Божої. Він був свідомий того, що усе в житті Папи — навчання, рішення, душпастирство — бере початок з підніжжя Христа, утаєного у Пресвятій Євхаристії».
На колінах Святіший Отець стояв також перед людиною, особливо перед тією, яка потребує: «Він у кожному бачив Божий образ, і це формувало його відносини з людиною. Його руки та обійми були відкриті для кожного. Особливо Папа поважав молодих людей, він був свідомий, що це майбутнє Церкви, тому з великою радістю та ентузіязмом зустрічався з молоддю. Усім своїм життям Блаженний Іван Павло ІІ говорив Господові: «Цілий Твій я є, і все моє Твоє».
Отець-ієромонах ЧСВВ Теодозій Янків, який був одним із організаторів візити понтифіка до України, розповів: «Тоді, під час візити, світ переконався, що віра в Бога в Україні не була викорінена. Приїзд Папи припав на момент зневіри українського народу у власному майбутньому. А Іван Павло ІІ розповів нам про віру в Україну, в український народ, про пошану до наших українських святинь. Його апостольське слово було пройняте любов’ю до нашого народу. Ще ніхто в історії України, а особливо з висоти апостольського престолу, не казав світові скільки доброго про Україну, про її нелегку історію, проблеми та надії як Папа-слов’янин. Ще ніхто в історії з таким розуміння та пошаною не показував світові Україну з її драматичною історією, проблемами, викликами, але також із її цінностями, потенційними можливостями, надіями та перспективами її розвитку, як це зробив Іван Павло ІІ».
Владика Гліб (Лончина), апостольський адміністратор Екзархії у Великобританії, також один із тих, хто готував історичну візиту Івана Павла ІІ до України. Виступаючи в УКУ, він зазначив: «Іван Павло ІІ мав блискучий успіх, бо був мужем молитви. Таким його найбільше запам’ятали, він залишиться свідком Христової любови».
У рамках конференції діяли такі секції: «Християнські конфесії в сучасній Україні: перспективи релігійного порозуміння», «Духовна, інтелектуальна та суспільна спадщина візити Папи Івана Павла II в Україну», «Роля українських і зарубіжних мас-медія у висвітленні папської візити 2001 р». Кожен із студентів-доповідачів представив сферу життя і діяльности Блаженного Папи Івана Павла ІІ, яку він дослідив.
Круглий стіл на конференції «Роля студентської молоді у побудові громадянського суспільства в Україні та налагодженні співпраці між християнськими конфесіями», який пройшов вельми жваво, модерував віце-ректор з питань призначення та місії УКУ Мирослав Маринович.

Прес-служба УКУ

Інна ПАРХОМЕНКО,
мистецтвознавець
УРФА — МІСТО ПРОРОКІВ

Нещодавно мені довелося побувати у стародавньому місті, яке в давнину (з IV ст.) стало центром освіти і культури на сході Малої Азії, де ще й зараз можна почути арамейську мову.
Сучасна назва цього міста — Урфа, іноді до назви додається слово «Шанли», що сирійським діялектом арамейської мови означає «славна», а раніше воно називалося Едесса. Саме тут була перша християнська держава Осроена (170—214 рр.), царю якої Авгарю був надісланий плат з Його зображенням, так званий «Спас нерукотворний». Ця ікона довго стояла вмурована у браму міста, допоки 944 року візантійський імператор Костянтин Багрянородний не забрав її до Константинополя (після нападу хрестоносців доля ікони невідома).
Урфа називається ще містом пророків. Вважають, що Мойсей прожив тут сім років; тут жили пророки Йона, Ілія; протягом десяти років жили тут Авраам з Іаковом. І сліди цієї сивої давнини збереглися досі. На місці, де намагалися спалити Авраама за те, що він виступив проти Навуходоносора та ідолопоклонників, є священний ставок з коропами. Поруч — біля печери, де Авраам мешкав певний час, цілий комплекс архітектурних споруд, музей. Тут завжди людно, стоять черги, аби зайти до печери, помолитися там. Над могилою праведного Йова встановлено мавзолей-тюрбе, куди можна зайти. Є церква, де поховано апостола Фому, який приїхав сюди для проповіді християнства після апостола Фадея. Відома літературна пам’ятка часів раннього християнства «Діяння апостола Фоми» виникла саме тут.
На околиці міста стоїть Яковитський манастир — Дайрул Заферан — центр сирійського православ’я. Він діє безперервно з 495 року, тут поховані 52 сирійські патріярхи. Церковна служба й досі правиться арамейською мовою. Назва манастиря походить від імені едесського єпископа Якова Фарадея (пом. 578). Він очолив літературний гурток, у якому перекладали твори грецьких філософів (наприклад, «Ісагогу» Аристотеля) і навіть виробили свою власну манеру письма (з огласовкою грецьких букв над рядками).
Місто Едесса стояло на перетині торговельних шляхів між Заходом і Сходом Візантійської імперії. Звідси йшли шляхи з Сирії (Месопотамії), Ірану до Єгипту і на північ — до Грузії та Вірменії. Воно було центром освіти в Межиріччі (ріки Тигр та Євфрат). Тому окрім сирійської мови тут знали грецьку та арабську й особливо була розвинена перекладацька справа.
Центром літератури була заснована в IV ст. академія. У той час у ній перебувало 800 учнів. Першим її ректором був Нарсай, який побудував бібліотеку академії, а також скрипторій (приміщення для переписування рукописів). Із 363 до 373 року ректором академії був славетний поет, письменник Єфрем Сирин. Професором академії у 412—435 роках був Раввула, який переклав з грецької на сирійську мову богословські праці, зокрема популярного на той час письменника Федора Мопсуєстського. Він створив також цінну іконографічну пам’ятку — так званий кодекс Раввули, джерело сюжетів ікон (ориґінал зберігається у Лаврентіївській бібліотеці Флоренції).
В академії навчався відомий єгипетський церковний діяч, учитель Єфрема Сирина Мар (означає «владика») Євген. Разом з іншим учнем Іаковом вони вирушили з Едесси в далеку Вірменію, бажаючи знайти ковчег Ноя. Іаков став першим проповідником християнства у Вірменії. Перґаментний рукопис XII ст. «Житіє Іакова» (вірменський переклад із сирійської мови) знаходиться у сховищі Матенадаран у Вірменії.
Найвидатнішою літературною постаттю в Едессі IV століття був Єфрем Сирин. Його літературна спадщина різноманітна: писав він прозу, богословські коментарі на текст Біблії, склав серію літературних портретів сучасників і, звичайно ж, був дивовижним поетом. Твори його дійшли до нашого часу не тільки сирійською мовою (це особливий діялект, один з етапів розвитку давньої арамейської мови), а й у перекладах латиною, грецькою, грузинською мовами.
Прозаїчні його проповіді, слова (сирійською — «мимра») мають музично чіткий ритм, це ніби білий вірш. Піснеспіви та гімни (сирійською — «мадраше») мають обов’язковий повтор-рефрен наприкінці. За своєю формою вони були прообразом ранньовізантійського кондака. Цей жанр на початку V століття розвинув Роман Солодкоспівець. Єфрем мав музичний хист, був реґентом місцевого хору, встановив правила для різних наспівів із приводу тієї чи іншої події.
У поемі Сирина «Нісібійські гімни» (названі за місцем, де мешкав Єфрем Сирин до Едесси) частину пісень присвячено історичним подіям в Едессі. Єфрем Сирин написав панегірик — похвальне слово Василію Великому, з яким він був особисто знайомий. Текст панегірика було опубліковано лише 1915 року С. Меркатом у Франції. Заповіт Сирина опубліковано 1901 року французькою мовою Р. Дювалем.
Поезія Єфрема Сирина дійшла до нашого часу в трьох рукописах VI століття, в яких Ватиканський кодекс датується 521 роком. Для греко-візантійської літератури його твори відіграли видатну ролю, визначивши подальший розвиток літературного стилю.
В едесському культурному осередку створювалися також історичні твори, такі як, наприклад, історична хроніка V ст. про події в Едессі Ієшуя Стратилата.
Перекладалися сирійською мовою й медичні трактати, зокрема праці славетного лікаря Галена. Письменник Євсевій Кесарійський особисто засвідчував наявність рукопису «Вчення апостола Аддаї» (про проповідь апостола Фоми в Едессі). Збереглися й писання Еваґрія про ікону «Нерукотворного Спаса».
Дивовижно те, що така давня література V—VI ст., перґаментні раритети, збереглися і дійшли до нашого часу. Вони зберігаються у Британському музеї в Лондоні та Публічній бібліотеці ім. М. Салтикова-Щедріна в Петербурзі.
Переклад з Єфрема Сирина було здійснено Сергієм Аверинцевим і надруковано в збірці його перекладів із сирійської та грецької мов «Многоцветная жемчужина» 2004 року у видавництві Національного університету «Київо-Могилянська академія» «Дух і літера».
До Київської Руси з Едесси дійшов і став улюбленим твір «Повість про Олексія, людину Божу». Ориґінал повісти створено в V ст. За сюжетом, Олексій покинув своїх батьків та молоду дружину і жив довгі роки саме в Едессі. Цей сюжет перейшов у XI ст. в французьку поезію. Відомий також віршований переклад російського поета Осипа Мандельштама.
Популярною була в нас і «Повість про Акира Премудрого» (в ориґіналі ім’я Акир звучить як «Ахикар»). У ній ідеться про праведного сирійського книжника V ст. до н.е. Ахикара.
Близькість, спорідненість літературних смаків і духовних запитів поєднували крізь віки вчителів словесности давньої Едесси та Руси.
Традиції шанування літературного слова продовжуються і в наші дні. В Едессі діють Університет, Харанська академія з літературним факультетом, Богословська вища академія. Обов’язковим є вивчення арабської мови, написи якою можна побачити в місті. Постійно до дня міста (у квітні) влаштовуються вечори поезії, до яких видаються збірки віршів викладачів університету, присвячених Едессі.
На вулицях Едесси немає афіш, реклами англійською мовою. Люди носять місцевий національний одяг, він довгий, як у чоловіків, так і в жінок. Чоловіки покривають голови гарними хустками, переважно блакитного чи фіолетового кольорів. Усі архітектурні споруди, церкви, мечеті, фортеці зберігаються у зразковому стані, вони перебувають під охороною держави, ними опікується міністерство культури та туризму. П’яниць чи жебраків на вулицях немає, машин на тротуарах — теж. Справді, то славне місто — Шанли Едесса—Урфа.

Раїса ЛИША
ТАМ, ДЕ ЛЕВИ

Забобони?.. Чи відчуття невидимого? Якщо розуміти під цим словом безоглядну віру в прикмети, то є гарна приказка «Хто заміча, той і одвіча». Коли ж мовити про світ невидимий і невидимі сутності, то це — велика реальність. Сам Бог для нас невидимий. І в людині таємничо поєднано видиме й невидиме існування. Навіть не помічаючи того, ми постійно спілкуємось із невидимими сутностями, з усесвітом.
Відомо, що насправді народні прикмети заховують давні глибокі знання про духовну будову всесвіту, якими володіли наші пращури і які тепер значною мірою втрачені. Наприклад, ті що стосуються невидимої природи звуку і слова, землі, води. Сьогодні перед людиною, а отже перед мистецтвом, літературою й наукою постала проблема повернення до істинних знань про основи світу. Про це писав М. Руденко. Такими питаннями переймаються чимало митців-новаторів, як-от кінорежисер Сергій Лозниця, художники Микола Малишко, Петро Бевза… Цей акцент явила виставка живопису у Київі під назвою «Внутрішнє світло» Лі Санданя і Майкла Мерфенка. Не мовлячи вже про сучасну музику і поезію.
А найбільшим масовим забобоном мабуть є матеріялістичний світогляд, який великою мірою спричинився до нинішньої разючої поверховости, недосконалости, незрілости людських устремлінь і бажань, що тепер особливо впадає в очі. Всі ці гонитви «споживання», пристрасть до володіння, бажання підкорити, відібрати чиюсь волю…
Так, ніби й не існує того вічного видимого й невидимого всесвіту, дарованого кожній людині, повного ще незвіданої нами волі і творення.
Ось цю недосконалість, незрілість власних бажань мені випало відчути завдяки чомусь невидимому, яке — вірю, хай це й буде в чиємусь розумінні нереальністю, — подало мені урок, навіть, хочеться сказати, озвалось. Звісно, тепер все це можна тлумачити за К. Юнґом, як голос надсвідомости, але тоді, у п’ятнадцять літ, я нічого про таке не відала. Та й не важливо, в який спосіб промовляють до нас ті чи інші невидимі сутності. Головне, вони розмикають рамки трибу світу, що має тенденцію западати в механістичність.
А почалося все з Лесі Українки, з її «Лісової пісні», яка ще від шостого класу прозвучала мені незвичайно. Та й нині вважаю цю річ найвищою геніальною поезією.
Сприйняття «Лісової пісні» було особливим ще й тому, що в болотах і очеретах, а вони тяглися попід самими городами, жила Мавка. Хтось бачив, оповідали різні пригоди. То вона на очах у когось перетворювалась на лисицю, то на кущ верболозу і т. ін., а одного разу навіть на залізне ліжко, що виникло посеред стежки. І що вона хотіла оцим сказати? — думалося мені.
Отож дійство про Мавку для мене тривало і вельми кортіло її побачити: яка ж вона? Інколи навіть, хоч як було страшно, заходила трохи вглиб густющого очерету, з усіх сил вдивлялася в тонесенькі між очеретинами сонячні просвіти, слухала шелест та шум вітру і різні таємничі звуки, аж поки раптом де не візьмись, незвичайний шерхіт або утворене очеретинням якесь химерне плетиво тіней — і я кидаюсь пріч з очерету. Але Мавку так і не побачила, жодного разу.
Це мене смутило. Чому іншим можна було з’явитись, а мені — ні?
І ось влітку (вже у 8-му класі) несподівано мені приснився сон, дуже якийсь реальний, рельєфний, наче не сон, а справжня дійсність. Ніби йду стежкою з горба у берег і бачу — хтось невідомий сидить під невеличкою копичкою сіна й гукає до мене: «А он Мавка!» «Де?» — запитую і біжу вниз, підбігаю до копички, а там — нікого, обходжу довкола неї, бачу якусь шапку покинуту. «А де ж Мавка?» — виривається в мене вголос. «А он!» — чую звідкись той самий голос. І мов рукою хто показав — дивлюсь у очерет понад ставком. Бачу розмиту, майже невідмінну від очерету постать, хвилясту, тремтливу, подібну на жовто-зелено-барвисте відображення у воді. Вгадуються чорні довгі коси, і на якусь найкоротшу мить серед мерехтливої зелені очерету забіліло лице, і очі — водночас чорні — зелені — сяючі, сірі, сині — ще якісь, або радше — самий погляд. І все. Мінливий, кольоровий, живий і в той же час невидимий, майже нереальний образ… але ж побачений! Мов загадковий квант світла, явлений у різних світах — і тут, і там. На долю секунди.
Що й казати, прокинулась я тоді з почуттям отриманого неймовірного подарунку. Та коли перша хвиля враження трохи вгамувалася, розмисливши, збагнула також: це мені — урок. Бо коли б Мавка насправді з’явилась, що б я могла їй сказати? Хотіла побачити… Цього замало, аби порушувати чиєсь невідоме життя. Власне я відчула, як легко опинитися в ситуації Лукаша, якому Мавка каже: «Тільки шкода, що не можеш ти своїм життям до себе дорівнятись».
Невидиме не має бути бачене у видимому світі. Але душа закорінена у невидимім. Там джерело. Це щось таке, як те, що криється за евфемізмом, котрим на стародавніх мапах позначалася невідома земля: «Там живуть леви».
Той образ зі сну я була й намалювала. І він багато мені промовляв.

Цей текст — частина матеріялу, що буде надрукований у збірнику «Одкровення в кафе «Пегас», який готується у видавництві «Ярославів Вал».

Своєрідність української ікони
зформована поєднанням православного елементу з католицьким, візантійського із західноевропейським, що зумовлено історичними обставинами. Про це в УКУ прочитав лекцію мистецтвознавець Дмитро Горбачов — «Українська ікона як знак культурного єднання Сходу і Заходу».

Українська державність упродовж багатьох століть не знала поняття «залізна завіса від Заходу». «Київська Русь, князівський лад Литовської Руси і республіканський часів Козацької держави були сприятливі для постійного діялогу із західним світом, — зазначив мистецтвознавець. — За Середньовіччя на мистецтво католиків спершу величезний вплив мала Візантія. Відтак православні живописці, зокрема, й українські, займали чільне місце у загальноевропейському контексті». У XIV-XV ст. з’явилися перші ознаки очевидної европеїзації українського мистецтва. Художники Західної Волині на польській Люблінщині (так звана Холмщина) відреаґували на ґотику. «Проте европеїзації довгий час опиралися манастирські художники Східної Волині, які дотримувалися візантійського стилю. Вони віддавали перевагу чистій духовності, уникали зв’язків із земними враженнями і сторонилися католицьких впливів. Також канонічне мистецтво підтримували меценати — православні князі Східної Волині Острозькі, Вишневецькі, Гольшанські та інші.
Прозвучала в лекції також тема впливів гуманістів, доби бароко та рококо на іконописне мистецтво України.
«У ХІХ ст. — підсумував мовець, — іконопис наче опиняється на периферії професійного мистецтва. Найкращі художники того часу продукують переважно мистецтво світське. У ХХ ст. професіонали-новатори спрощують стиль, стають неопримітивістами, прибічниками алогізму і парадоксальности. Однак зараз в Україні існують осередки іконописання. Світ поволі відкриває українську ікону. Досить часто твори українського сакрального мистецтва показують на виставках за кордоном. І люди пізнають, що українська ікона відмінна від російської, вона є непересічною».
Прес-служба УКУ

Андрій Криштальський
В київській книгарні «Є» 24 травня пройшла дуже успішна презентація альбому творів Хасевича, упорядкованого і виданого АНДРІЄМ КРИШТАЛЬСЬКИМ. Демонструвався фільм МИХАЙЛА ТКАЧУКА про Ніла Хасевича.

ДУХ ОДВІЧНОЇ СТИХІЇ

Жорна двадцятого століття, стесані й порепані від перемелювання людських ілюзій і доль, здавалося б, можна відправити до музею…. Якби не... Якби не зазубрини, залишені на холодній поверхні тими, хто виявився міцнішим, хто ламав триби й зупиняв механізми нелюдських експериментів — собою, силою свого духу.
Серед таких крем’яхів на видноколі сотні літ, що проминули, височіє постать художника Ніла Хасевича з Волині. Хасевич-митець, як явище, вкотре доводить віковічну істину про народ, який непередбачувано вибухає дивовижною концентрованою енерґією, даруючи світові великих людей.
Народившись 25 листопада 1905 року в мальовничому поліському селі Дюксин, що на Костопільщині, він, як і у свій час Т. Шевченко, не мав окрім злиднів нічого — лише дарований Всевишнім талант. Батько художника, диякон Антон Хасевич, очевидно, намагався дати своїй третій дитині шанс на виживання в цьому світі, посилаючи до Рівного — і там, у приватній майстерні іконописця Василя Леня, хлопчина з дивним іменем знайшов розуміння самого себе й свого покликання.
У 1925 році Хасевич отримує атестат про закінчення навчання у Рівненській українській гімназії й прокладає шлях до Варшави, де невдовзі (у 1926 році) стає вільним слухачем академії.
Однією з перших робіт Хасевича, присвячених темі національно-визвольної боротьби, стала картина «Спіть, хлопці, спіть», написана під враженням розстрілів енкаведистами наших патріотів у в’язницях Західної України, її ще встигли експонувати в окупованому німцями Львові — мабуть, лише тому, що нацисти вели аґітаційну кампанію, викриваючи нелюдські злочини комуністичного режиму.
У підпіллі художник був важливою фігурою — керував технічною ланкою крайового проводу ОУН, деякий час працював у референтурі пропаґанди, редакціях підпільних журналів «До зброї», «Український перець», «Хрін», був особисто знайомий із Климом Савуром — командуючим УПА, полковником Дмитром Клячківським. Усвідомлюючи вагу творчости Ніла Хасевича, керівництво ОУН починає оберігати митця, змінюються місця його перебування. А найдовіреніші члени ОУН, котрі ним опікуються, є його охоронцями, вони одночасно навчаються мистецтву дереворита.
За наказом Проводу ОУН у 1944-1945 роках Н. Хасевич створює волинську серію «бофонів» (замінників грошей чи бонів, що підтверджували надання внесків у Бойовий Фонд УПА)... Незвичайні цінні папери (фактично — саморобні грошові знаки) функціонували у багатьох областях України та Білорусі, де діяли повстанські загони, аж до 50-х років. Мініятюри, виконані Хасевичем із притаманною йому ретельністю й художнім смаком, слугували своєрідними «облігаціями» в стосунках між повстанцями та їх симпатиками.
Сьогодні важко собі уявити український визвольний рух без Ніла Хасевича — настільки органічно він вписується в тло цієї жорстокої, безкомпромісної війни за Україну. Але доля художника є ще й доказом того, що українські повстанці боролися в окупованій Українській РСР у 50-х роках, коли комуністичні пропаґандисти уже звітували про повний розгром УПА. Чи не тому, роздратовані діяльністю митця-підпільника, совєтські каральні органи у травні 1951 року й розіслали той циркуляр про необхідність знешкодження Хасевича.
Друзі митця ще встигли на Водохреще 1952-го розкидати листівки з гравюрами у Сухівцях тодішнього Клеваньського району. А 4 березня Ніл Хасевич разом із двома підпільниками прийняли смерть в оточеному бункері — гідно й безкомпромісно, так, як відходили у вічність сотні борців за незалежність України. Викривальні сюжети Ніла Хочевича ще й тепер не втратили актуальности… (брошури із зображеннями дереворитів Н. Хасевича друкують навіть у Чечні).
На початку 90-х років XX століття, коли розпався СРСР, частина ориґіналів творів підпільного художника якимсь дивом здолала пороги архівів колишнього КГБ. Таким чином усі ми отримали змогу доторкнутися до живого пульсу повстанської боротьби, заглянути у творчу майстерню митця. І от парадокс: що день Божий — то більше й більше свідчень про його життя, щораз більше з’являється відбитків творів. Їх знаходять скрізь: від поль-ських архівів — до горищ у звичайних волинських хатах, часто роздертими й пошкодженими.
І цей альбом, котрий ви, шановний читачу, тримаєте в руках, репрезентує тільки частину творчого доробку самобутнього автора. На сторінках книги ми лише привідкриваємо завісу неправди й брутальних звинувачень, якою так довго було вкрите світле ім’я Ніла Хасевича. Так, ми зібрали й опрацювали чимало матеріялу, нам вдалося опублікувати немало робіт, досі не відомих широкому загалу шанувальників образотворчого мистецтва. Але попереду — ще більш детальна праця над новими надходженнями, пошуки втрачених робіт, про які залишилися лише згадки сучасників.
Ще одним цікавим пластом досліджень є творчість помічників, учнів художника, і, зрештою, тих, хто намагався його наслідувати. Вивчаючи такий унікальний матеріял, наші дослідники змогли б окреслити тенденції розвитку українського мистецтва в період кількох хвиль окупацій, що прокотилися Україною напередодні й під час Другої світової війни.
Шлях людини, обдарованої талантом, до творчої досконалости пролягає непросто, іноді це пов’язано з неабиякими випробуваннями. Нілові Хасевичу довелося змагатися з долею, із тих двох шляхів, які простеляє Господь перед кожною людиною, він вибрав вужчий і складніший — але то був шлях чести.
З гравюр митця дивиться на нас дивовижне покоління окрилених молодих людей, котрі пішли вузькою біблійною дорогою, іґноруючи протоптані мільйонами шляхи рабського пристосування, продажности, підлости й байдужости. Багато хто ще, може, поки не усвідомлює того, але й ми дивимося крізь них — у леґенду армії непокірних. І там, серед хлопців і дівчат, від котрих лишилися тільки псевдоніми, бачимо скромну постать художника Ніла Хасевича — того, хто вкарбував цю легенду в наші душі. ТОГО, ХТО СТВОРИВ ДЕРЕВОРИТ ЕПОХИ.

Фраґменти

Шляхи свободи
МАТВІЙ, учасник визвольних змагань 1940 -1954 років

До 68-ї річниці Колківської Республіки

Вже вкотре зібрались у Колках, щоб згадати ту подію, коли 68 років тому заіснувала тут Українська державність, яка увійшла до історії як Колківська Республіка. Перша спроба вигнати гітлерівських окупантів і їхніх союзників з Колок була зроблена в березні 1943 року. І хоч німецька залога була розбита, утримати місто тоді не було сил. Вдалось це щойно в травні того ж року. Колки були першим українським містом, визволеним від німецьких окупантів українським військом — відділами Української Повстанської Армії, тут же створеними.
І хоч при наступі була пошкоджена електростанція вистрілом із міномета, життя повернулось швидко до норми, якщо можна говорити про нормальне життя в той страшний воєнний час. Справді, був то час тяжкий, люди навіть хліб з поля могли збирати лише під охороною відділів УПА.
В місті діяла українська державна адміністрація, середня школа, учні якої давали для населення концерти, відбувались вчительські конференції. В червні 1943 року тут був виданий посібник для початкових шкіл «Українознавство», що мав шість видань, у створення якого свою долю внесли учителі школи в Ситниці. В клубі читались доповіді на актуальні теми, які робив магістр Стир, відбувались святкові академії з нагоди річниць і свят, працювала медична служба та інші установи господарського і державного життя.
Недалеко від Колок в с. Старосілля містився видавничий осерелок, де працювало кільнадцять редакторів, вихідців із всіх земель України, в тому числі з Київа і Зеленого Клину. Працювала підпільна друкарня.
(До речі, із Старосілля походив Гервасій Бурик, єдиний учитель українець Повшехної школи № 3 в Луцьку, якого німці розстріляли в липні 1943 року як заручника).
Згадую про ці справи тому, що по-перше — збройну боротьбу з окупантами за створення Української держави розпочав тут збройний відділ, створений із членів ОУН, очолений районним провідником із Ситниці Макаром Гайдучиком, якого в 1944 році більшовики розстріляли в Луцьку (сестра його Марія проживала на Донбасі); по-друге — тут творилось українське державне життя, його творили самі люди, на своїй землі, і творячи свою державу, ставали суб’єктом історії; по-третє — УПА була не лише єдиним українським військом, яке боролось за створення Української держави на Українській землі і захищало населення від фізичного знищення, — іншого такого війська тоді не було, УПА стала також уособленням державного устрою, який можна прирівняти до устрою Української Козацької Держави, бо був це воєнний час, накинутий нам завойовниками. (У цій системі державного управління Колки були б, мабуть, полковим містом). Наша Повстанська держава в 1940-х роках територіяльно була більша, ніж деякі европейські держави. Пам’ятаймо і про це.
Невдовзі, як відомо, була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) — український підпільний парламент, і її Секретаріят — підпільний Український Уряд. Подібного в окупованій Европі домоглися тільки деякі народи. Але це сталося через рік після тяжких боїв з окупантами. Повторюю, в множині: з окупантами — німецьким, румунським, мадярським, червоним московським та їхніми союзниками.
Все це сталося згодом, як наслідок розвитку політично-організаційних дій, але, що треба підкреслити: збройна боротьба почалася тут, на Волинській Поліській землі в сорокових роках ХХ ст. Схилімо голови перед тими, котрі першими відважилися із крісом в руках ставити опір напасникам! І перед цілим світом заявити про волю українського народу до самостійного державного життя на своїй землі.
Ми мали чітку програму: «За Україн-ську Самостійну Соборну Державу» і «Воля Народом! Свобода Людині!». Клич «Воля Народам! Свобода Людині!» ми проголосили в Маніфесті у квітні 1940 року, випереджуючи декларації Атлантичної Хартії і Організації Об’єднаних Націй. Цей клич був нашою Декларацією прав поневолених народів творити своє вільне державне життя, сучасною дипломатичною термінологією, був то заклик до деколонізації. Не забуваймо про це!..
І хоч у нерівній збройній боротьбі, яку ми вели до п’ятдесятих років ХХ ст., нас поконано, але не переможено! Ми продовжили боротьбу з великим Злом, яке гнітило всіх в місцях поселення у всьому світі, на засланнях, у лагерях, і захитали основу ҐУЛаґу СССР. В русі ОПОРУ тоталітарній системі в 1952-54 роках українські повстанці скрізь були, вживаючи військовий вислів, на передовій. Волиняни у цій боротьбі займали гідне місце. Ми і там були повстанцями і хоч не мали зброї, та здобули перемогу морально-політичну.
Така була наша дорога: через збройну боротьбу, гітлерівські кацети і совєтські ґулаґи, через сибірську тайгу і заполярну тундру ми прийшли до 24 серпня і 1 грудня 1991 року — до Української Незалежної держави. На цій дорозі загинули мільйони, щоб народ міг жити у вільній Україні. Тому сьогодні обов’язком і завданням всіх нас, сущих в Україні і поза Україною, є захистити СУВЕРЕННІСТЬ І СОБОРНІСТЬ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ від нових загроз.
Поставмо собі питання: чому тоді, у вересні 1943 року, німецький окупант кинув якраз проти Колок велику військову силу? Чому не кинув її проти більшовицьких партизанів чи не вислав на фронт? Чому більшовики знімали з фронту дивізії і кидали проти українського визвольного руху, проти УПА?..
Понад двісті років тому чужинець*,який досліджував козацьку добу, писав: українці скинули із себе ярмо і саме цього їм не можуть завойовники простити. І сьогодні не хочуть нам «простити» постання й творення вільної Української держави.
Хай кожен з нас дасть гідну відповідь новим/старим завойовникам, якщо не хочемо, щоб нам накинули нове ярмо, і щоб не сказали потомні, що нас на світі не було**.

* Жан-Бенуа Шерер. Літопис Малої Росії. Париж 1788. Оригінальний текст: «Цей народ, пам’ять якого повна спогадів про предків, скинув із себе ярмо, — і саме цього не можуть йому пробачити».
** Вислів Василя Симоненка.

Степан СЕМЕНЮК
Холодний Яр 2011

Про потребу повернення історичної пам’яті сперечатись годі, зокрема в країні, як писав Довженко, де в школах віками не вчили історії рідного краю. І повернення до Холодного Яру треба схвалити, бо ж тут збережена тяглість боротьби за українську державність ще з ХVІІ ст. І добре, що громадськими заходами відновлено вшанування пам’яті тих, хто загинув у боротьбі з біло-червоними московськими окупантами в обороні України.
Отже кілька слів до організаторів заходу Холодний Яр 2011. Такі масові заходи вимагають продуманої організації, а зокрема підготовки. А цього якраз бракувало.
І ще про т.зв. організовану публіку. Над нашими головами і над могилами повстанців шуміли різні партійні прапори, і тільки дехто мав національно-державні. Це свідчення нашої сьогоднішньої національної несконсолідованости, політичної отаманщини. І виправдати це нічим не можна. А повстанці, хоч належали до різних партій, боролись під державним прапором.
Непростимою помилкою (запрограмованою?) було поминути Мотронинський манастир. Туди мала відбутися урочиста хода. Як можна було не включити в програму Мотронинський манастир, що був душею Холодного Яру? Що манастир належить чужій московській церкві, не має значення. Манастир є часткою Холодного Яру, часткою Української землі, власністю українського народу, підлягає українській юрисдикції, і та церква називає себе Українською. Що, не впустили б? Впустили б! А чи були розмови з манастирем у цій справі? Жоден манастир християнський не відмовить людям в ньому помолитись, тим більше, що Мотронинський манастир був Холодноярським манастирем.
І ще хотілося б зрозуміти, яку ролю мали і відіграли в урочистостях генерали і полковники в святкових уніформах зі значками на рукавах «українське Козацтво»?.. Але добре, що хоч були.
А тій восьмилітній дівчинці з Корсуня в строю Чорних Запорожців належиться подяка за участь і за те, що вона, свідомо чи ні, внесла у дійство своєю присутністю.
А всім разом подяка, що прийшли на поклін до тих, що загинули, щоб ми жили у вільній — дай Боже цього вповні досягнути! —державі.
До зустрічі через рік під національно-державними прапорами Української Самостійної Суверенної Держави і хоругвами Української Помісної Церкви.

Віра ВОВК. ЗНАМЕНО. ПОВІСТІ І РОМАНИ. Мистецьке оформлення Зої ЛІСОВСЬКОЇ. — Видавництво БаК, Львів, 2011
У книзі Україна і світ загорнені в міти, сни, видіння, що кидають свої персонажі у різноманітні життєві нюанси: жах, чужинність, самотність, надію, героїзм, любов, красу, одухотворення. Авторка вірить у принцип добра в людині й всесвітній плян Творця.

Віра ВОВК
Маланка

Над Овидом зійшов місяць у червоному німбі, і вітер заносив свіжою кров’ю. Довбуш вив до місяця, як вовк. Штефан вийшов на поріг і закликав його до хати.
Вибухнула війна. Кутчани думали, що нові «визволителі» розплатяться з давніми й поможуть нам стати на ноги. Найгірше, коли хтось надіється на чужу помічну руку! Чужі ніколи нікому даром не помагають, у кожній помочі хитро заховані власні інтереси. То — у найкращих випадках, бо в інших — окупанти стають деспотами, зловживають свою силу й перетворюють своїх підданих на рабів.
Так сталося й у нас.
Однак адвокат Мартіян не хотів признати тієї правди.
— Адже то — Захід! Там — стара европейська культура. Там — Кант і Ґеґель, Ґете й Шіллер, і Гайне — колиска гуманізму! Там — Бах, і Бетовен, і Шуманн. То не ті варвари!
Очевидно, адвокат Мартіян не відав, що в Німеччині зі шкільних підручників видирали сторінки поезій Гайне, як і пісні Мендельсона з музичних альбомів. Там уже діяв варварський дух, що нівечив навіть культуру свого власного народу.
Наскільки гірше поводилися німецькі солдати з нашим населенням! Як тільки приповзли їхні танки, розпаношилося розбійництво. Офіцери займали для себе найкращі доми, у тім і дім адвоката Мартіяна, ходили по хатах і визбирували собі все, що їм упало до вподоби і що вважали будь-як цінним. Цілими вагонами забирали грабоване добро до Німеччини, а вже як не стало що грабувати, висилали потягами чорнозем, щоб запліднювати німецькі пісні поля. Люди правили їм за робочі тварини: ловили на вулиці молодь, часто в одній свитині, на роботу в Німеччині, навіть не повідомивши родин.
Народ схаменувся. Молодь утікала до лісу й там організувалася. Почалася боротьба на життя і смерть, за наше пережиття! Ми вже не мали спільників, були здані на власні сили, почали дозрівати. Наше двосічне підпілля, та горстка просвічених паростків, боролася проти двох гігантів: червоного й бурого.
А в містечку розгоріла сваволя. Солдати не мусіли здавати нікому будь-яке справоздання: ґвалтували, убивали самотужки, як їм забагалося. Серед міста з’явилася шибениця, що карала на горло навіть за дрібні провини, такі, як крадіж продуктів, бо народ почав голодувати. Варвари кинулися плюндрувати святині: пограбували вірменський костел, знищили польський, обдерли церкву, взялися руйнувати божницю. Рабин Єчес намагався її захистити й станув у дверях наче пророк:
— Не смійте! Це — дім молитви! — сказав, але розбишаки витягнули його за цейси аж на площу і розстріляли перед зжахненим народом.
Вулицями нісся лемент жидівок, коли нівечили їхні хати й крамнички довкола базару, але їх зібрали в один гурт і зачинили в одній оточеній солдатами стодолі. Тоді з усіх боків підпалили трухле дерево. Там згоріли також Пепі й наша вірменська вчителька, пані Музатова зі своєю грубенькою Юзею, бо в неї був горбатий ніс і подобала на жидівку.
Одного зимового ранку Марія вийшла видоїти козулю, як почула тихий зойк, наче скавуління якоїсь собачки. Пішла глянути за стайню. А там — скулена у вузлик, сиділа мала дівчинка із чорними, як дві ягідки терну, оченятами. Була вся півзамерзла, у брудній сукеночці, без черевиків.
— О, Господи! Хто таку маленьку міг викинути надвір у такий час? — подумала голосно. — Хто ти, дівчинко?
Однак мала не відповідала, тільки боязко ховалася за ріг стайні. Марія підійшла, погладила по голівці й сказала:
— Ходи до мене! Я дам тобі теплого молочка.
Взяла малу на руки і понесла до хати. Там маленька притулилася до теплої печі. Марія помітила, що вона дуже боялася, бо весь час споглядала на двері. Коли жінка набрала до миски каші з теплим молоком, мала жадібно кинулася до столу, але не вміла ще тримати ложки в руці, і намагалася їсти як собачка, прямо з посудини.
— Хто ти, маленька? — ще раз спитала її, але дівчинка не говорила.
— О, Боже! Ти вся завошена! — кликнула Марія, коли помітила, що дитина чухала свою розпатлану, кучеряву голівку. Зараз нагріла води, налляла в дерев’яну балію. Скинула дитячу сукеночку, під якою не було нічого, і понесла малу до купелі. Дівчинка не пручалася, дала себе скупати й лугом вимити голову.
Марія якраз витирала її худеньке тільце грубим рушником, коли на порозі став малий Чудо. Хлопець цікаво приглядався голій дівчинці, бо в неї не було між ногами найменшого кутасика. «Що за диво?» — подумав, бо до того часу мав нагоду бачити тільки голих хлопчиків. І додав у думці: «Сарака, не має чим на воробців сцєти…»
— Мамо, хто то?
— Не знаю, — сказала Марія. — Вона не говорит. Дуже боїтси. Треба її у щос убрати.
Пригадала собі Чудові сорочки й гачі з минулих років, добула їх зі скрині й одягнула дівчинку, що подобала тепер на хлопчика. Коли рипнули двері і до хати ввійшов Штефан, вона двома руками обняла Марію й боязко притулила голову до її грудей.
— Звідки цей хлопчик? — спитав Штефан.
— То — дівчинка, сюди приблукала голодна й перемерзла, — відповіла Марія. — Не знаю, чия вона: може, циганочка, може, жидівочка? Певно, хтось зголоситься по неї.
Одначе ніхто не голосився ні через день, ні через місяць. За той час містечко спорожніло до половини.
Штефан і Марія пригадали собі слова отця Захарія, що їхнім обов’язком є приймати всіх дітей, що пришле їм Господь, і так вони взяли маленьку за власну дитину.
Понесли отцеві Захарієві її охристити й назвали Маланкою.
— Пам’ятай, Чудо, що вона твоя сестричка, — сказав Штефан. — І так треба всім говорити.
Маланчине раннє дитинство покрилося доброзичливим плащем забуття. Чудо дістав сестру, що стала його долею.

Фраґмент з роману «Тотем скальних соколів»

Визволителі

Був теплий вересневий день. Полімедова Ліда, Макарова внучка Катруся, Юзя Музат і рабинова Пепі гасали по саду, граючись «хованки» й «лапанки», та робили такий пекельний галас, що доктор вийшов з ординації зі стетоскопом на шиї й насварив на них. Забава притихла, але не на довго, і Полімед урешті махнув рукою: зрозумів, що старіється.
Також і на обійстю Штефана все променіло. Чудо розкладав на лаві перед хатою свої скарби: різнобарвні й різноформні камінчики із Черемошу, каштани й коробочки. Сонце лилося на Штефанову родину лагідним світлом. Марія, давніше втомлена й сумна, розцвітала материнським щастям, а Штефан набрав гідности господаря й батька родини.
Тим часом чорна хмара почала із двох боків наповзати на містечко й околицю. Директор Городецкі сидів напружений біля радіо, що тріскотіло й шипіло та передавало жахливі вісті: німці бомбардували Варшаву, маршували польською територією, і незадовго могли зайняти всю східню частину держави.
— Що мені робити, докторе? — шукав поради в Полімеда, з яким мав сусідські взаємини. У Полімеда були великі скарги на польський уряд за ущемлення природних прав нашого народу. До того ж, уряд заборонив йому вживати заграничний докторський титул, і не дозволив його жінці, вчительці історії, працювати в Кутах, змушуючи родину бути роз’єднаною впродовж шкільного року; пані Софія вчителювала на Бойківщині та приїздила до чоловіка й доньки тільки на вакації.
Усе ж таки жаль йому стало директора, якого син був офіцером у польському війську.
— Втікайте до Чернівців, — сказав. — Перечекаєте там, а потім час покаже, що робити.
Того самого дня Городецкі забрав жінку з парою валізок, сів до найманого авта й залишив школу напризволяще.
Через день Кути пережили небуденне видовище: польське військо втікало мостом на Вижницю до Румунії. Колона за колоною в поспіху залишала свою територію, щоб не попасти в полон німецького ворога, від якого не надіялася будь-якого милосердя.
Один з офіцерів застрелився з відчаю, і викликали Полімеда, але він уже не міг нічого більше вдіяти, як написати свідоцтво смерти.
Однак Кути, тим часом, не попали під німецьку окупацію. Вони залишилися посередині між двома вогнями: з одного боку наступали німці, із другого — вже сунули червоні танки.
Кутчани надіялися на червоне військо. А те, що розказували про переслідування, масакри й штучний голод в Україні, вважали політичними наклепами Заходу. Усе ж таки там жили свої люди, українці, які дозволяли своїй країні вільно розвиватися, як обіцював радянський гимн.
Жителі з окружних сіл разом із кутчанами вийшли зі синьо-жовтими прапорами й гірляндами зі смеречиння й айстер назустріч визволителям із-під польського режиму, що загнав багато з наших людей у тюрми й до Берези Картузької.
Несуть вінки на похорон, — бурмотіла під носом Варка, яка, тим разом, тверезо думала. За кілька днів почала діяти опущена школа.
Діти, до тепер вас за ніс водили брехуни й облудники народу. Вони здирали останню свиту з бідаків, щоб самі жили в розкошах. Обдурювали людей, лякали пеклом, грозили. Розказували небилиці про якогось бога, ніби то він сидить на хмарах, а наші радянські літаки знімаються над хмари, і ніякого бога там не зустрічали...
Діти були зовсім спантеличені. Ті лекції були для них перекресленням усього того, що говорили батьки, чого до тепер їх учила школа. У новому училищі висмівали отця Захарія й рабина Єчеса. Підбадьорені визволителями вуличники жбурляли за ними камінням, вибивали шиби в плебанії, свистіли й вигукували образливі слова.
Потроху почали завмирати ті прекрасні свята, якими кутчани жили весь рік: празники Святого Миколая в Народнім домі, Різдво з північною Службою Божою, колядами й вертепом, Водохреща на Черемоші, Великдень зі свяченням пасок, гагілками й веснянками, — бо їх пояснювали як пережитки релігійного блуду. Натомість треба було подрібно знати навчання «батьків народу», яких портрети заступали в школі настінний хрест.
По селах довкола, на подіб’я грибів після дощу, розростали клюби для перевиховання населення. Воно чим раз то більше замінювало гуцульську ношу, якою колись славилося, на практичніше міське вбрання. Свої троїсті музики почали заступати гармошками чи акордеонами, яких раніше ніхто не знав, а тепер стали популярними; весільні обряди замінено на новий, світський шлюб зі штучними церемоніями. Молодь, до того часу стримана традицією, горіла сваволею.
І то були тільки початки.
Одного пізнього вечора доктор Полімед їхав до породіллі в Тюдеві. Назустріч йому, у возі з конвоєм побіч, везли жахливо спотворених трупів хлопців і дівчат у вишиванках. Свіжа кров капала за колесами, що скрипіли: «враги народа..., враги народа»...
«О Господи! Хто ж тоді той народ?» — думав глибоко вражений лікар. На те, очевидно, ніхто не дав би йому відповіді.
Нізвідки почали виповзати в містечку різні непевні постаті, що впліталися серед жителів, винюхували, видовбували різні інформації й шептали до насторожених вух начальства. Знов з’явився там Микита Ґурей, який умів підлабузнюватися до тих, хто був при владі. І не був єдиним.

Два спогади зі збірника «УЖЕ СВЯТИТЬСЯ СВІТ». — с. Рубанівське на Дніпропетровщині, храм Святої Покрови, 2010
Микола КОСТЮК

Поможи нам, Боже!

Розкажу про ще одну мою голодну подорож-одіссею, цього разу вже до самої Москви, у квітні страшного і ніколи не забутнього 1933 року.
Через добрих людей я одержав вістку від моєї мами, що немає харчів і діти вже почали пухнути від голоду... Треба було знову десь їхати негайно, бо в Україні все забрано, як вони казали, «під мітьолку».
Але цього разу я вже був залізничником і мав право, привілей їхати раз у рік безкоштовно. Того ж дня я пішов до свого начальника і просив його, щоб дав мені відпустку на два тижні та щоб виписав квиток на проїзд до Москви і назад. Він, спасибі йому, не відмовив.
Швиденько зібрався. Добра сусідка підказала мені, щоб я приніс їй декілька рушників, вона построчила їх ручною машинкою і вийшли такі хороші торбинки: на пшоно чи якусь крупу. Узяв добру вірьовку і поїхав на станцію Дніпропетровськ.
Гадав, що як маю квитка, то буде легко виїхати. А воно така сила народу товпилася всюди, що мені з моєю великою валізкою було тяжко навіть добратися до каси. Повірте мені, що я протовкся дві доби і не міг добитися, щоб мені, залізничникові, прибили печатку на моєму квитку, що я маю право виїхати до Москви.
Хтось порадив мені виїхати з Дніпропетровська до станції Синельникове, а там, казали, потяги ходять часто, по магістралі Севастополь — Москва. Та ще й не доїхавши до Синельникового, я побачив страшну картину. Понад залізницею юрмились люди з дітьми цілими родинами, жінки з немовлятами понапинали кущі ряднами і там під дощем гинули, на мокрій та холодній землі. А на станції — як у Дантовому пеклі. Сила-силенна народу. Багато міліції та енкаведистів, що нишпорили всюди, вишукували тих людей, що не мали квитків, і їх, струджених, голодних, забирали і десь вивозили, чи просто арештовували, а міцніші та мудріші утікали зі станції, та ото і рятувалися під ряднами та кущами від дощу.
Пробував я, пробував якось виїхати, але ніяк не міг. Вирішив дочекатися ночі, забіг ззаду потяга на другу, темну сторону, виліз на дах вагона, прив’язав себе до димарця — і що буде. Перехрестився, проказав «Господи Боже, поможи і збережи».
Так я їхав аж до світанку і боявся (особливо під мостами), і спати пробував (бо багато ночей не спав) та зубами дзвонив від холоду. Уже поза Україною зліз, пробрався у вагон і радів, що може таки пощастить допомогти мамі.
Ще дома чув, що у Москві продають білий хліб. То була правда. У Москві все продавали, у Москві всього було досить, аби твої гроші. Найперше купити хліба. Довга біленька булка, що аж моїм очам не вірилося, бо вже роками такого хліба навіть не бачив. З’їв одну булку і ще був голодний. Пішов до іншої крамниці та купив ще одну. Дуже хотілося поїсти чогось вареного. Зустрів на вулиці залізничника в уніформі і запитав його, де тут можна купити суп чи борщ? А він питає мене, чи я українець? Кажу: так. А він каже, що він також українець. А квитка на потяг маєш? Кажу, маю. Тоді, каже, іди у вокзал, там побачиш маленькі двері, то залізнична їдальня, там і купиш собі обід.
З’їв я й другу булку з обідом. А вже потім розпитав у подорожніх, де ж той критий ринок, що я чув про нього ще дома.
Купував я, і замість радіти у мене розболілася душа. Бо ж у нас, споконвічних хліборобів, в Україні, все відібрали даром... А тепер ми, ніби жебраки, змушені їхати у їхній край і купувати все те у нас забране, за дуже високу чорну ціну. А чи довезу все те мамі? Чи, може, і це гнобителі відберуть, як минулого року в Лівнах забрали все у наших людей...
На базарі я натрапив на земляка. Він був завідувачем їдальні там, де я працював, а тут теж щось купував.
Ми поспішали вертатися додому. Була якраз першотравнева парада у Москві, все обвішане червоними гаслами про перемогу... Нам вдалося влізти в потяг, і вже через вікно вагона ми чули і бачили, як летіли літаки, зображуючи собою вигадане прізвище «нового царя» — Сталин.
Те «видовище» зовсім протилежне: нагадало мені розпачливі зойки матерів і дітей в голодній Україні. Бо, як прив’язаний на даху вагона, їхав на північ, то чув їхній плач. На кожній станції, де зупинявся потяг, голодні сміливці, чоловіки і матері з підлітками пробували чіплятися на буферах між вагонами потяга, бо в двері їх ніколи не впускали, але «народні охранніки» немилосердно спихали їх та стягали додолу, навіть на ходу...
Українці перенесли великі втрати. Мільйони душ похорону не мали. Ми ще й тепер не знаємо, де ж вони спочивають... А комуністи ще й досі не визнають ними ж і сотвореного страшного Голодомору в Україні. Бо для них визнати це — значить відкрити безбожну, нелюдську звірячу суть комунізму.

Скорочено

Анатолій ГОРЕНКО, 1937 р.н., нач. Управління гуманітарної освіти і виховання при Національній Гірничій Академії, м. Дніпропетровськ

Згадую

Згадую 1947-й рік, найбільш голодний післявоєнний рік. Кругом, куди не кинь, голод, холод, страшнюча розруха. В селі кожнісінький день мруть люди, від маленьких дітей до старих.
Люди вмирали скрізь: вдома, в полі, на дорозі. Нам, дітям, на все це страшно було дивитися. А ще тяжче і страшніше, коли це стосується тебе особисто, коли тобі всього 10 років і на тебе звалюється величезне горе.
Невдовзі дуже тяжко захворіла моя мама, найдорожча для мене людина на світі. Тоді мені здавалось, що без мами взагалі жити не можна. А ще коли твоя мама така дбайлива, така лагідна, так любить тебе — стає неймовірно страшно за її життя, страшно залишитися одному. В той час ліків практично не було, а як би й були, то купити їх і за що. А тут ще й страшенний голод кругом. Для хворої людини їжа — це може більш ніж ліки. З часом мамі стало зовсім погано, і її потрібно було везти у районну лікарню (с. Гребінки, Київська обл.), що ми і зробили.
Від нашого села до району було десь близько 16 км.. Сьогодні це не відстань. А в той час для подолання такої відстані без транспорту, пішки, треба було потратити не менш ніж півдня. Отож відвідувати маму часто ні в кого із близьких не було можливости. Тому, одного такого дня вирішили послати на відвідання хворої мами мене. Приготували передачу, яка складалася з однієї скибочки чорного хліба, котрий передала моя хрещена, і баночки компоту, приготовленого з цукрового буряка.
Фактично цілий день різними польовими дорогами я добирався до Гребінок (це був вересень). По дорозі я весь час думав про ту скибочку хліба, яка лежала в торбинці. Інколи я її діставав, нюхав, трошки лизав і знову клав у торбинку. Я був сам дуже голодний. Так хотілося їсти! Але я знав, що цей хліб для моєї хворої матусі. Незважаючи на величезне бажання їсти, болюче почуття за хвору маму стримувало мене від спокуси відкусити хоч шматочок хліба.
В лікарню я добрався, коли вже почало темніти. Як тільки я появився у приймальні лікарні, мене запитали: «А до кого ти, хлопчику, прийшов?» Я сказав, що прийшов провідати свою маму Горенко Харитину із с. Мар’янівки. Після моєї відповіді жінки почали між собою шептатися, і я почув, як одна з них сказала, що це ж, мабуть, та жінка, яка сьогодні померла. У цю мить в моїй дитячій душі щось обірвалось, ніби весь світ перевернувся, аж голова закрутилась.
З такими тяжкими думками я пішов шукати місце для ночівлі. Знайшов під лікарнею куточок, згорнувся у клубочок і заснув до ранку. Ранок нічого доброго мені не приніс. Моя мама померла. І з цим тяжким горем я вирушив у зворотню дорогу додому. Але раптом в моїй душі звідкись з’явилась дитяча голодна радість: «Тепер я можу з’їсти мамин хліб!..»
Дома страшну звістку про смерть мами прийняли з великим сумом. Особливо тяжко було батькові, адже на його 55 році життя це була вже дев’ята смерть близької людини. Вісьмох він поховав ще у 1933 році (жінку, батька, матір та п’ятеро дітей від 4-х до 13 років).

Ольга СЄДАКОВА
ПОСЕРЕДНІСТЬ ЯК СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕКА
Закінчення. Початок у числі 4

«Жительство» в церковнослов’янській мові передає грецьке політея, громадянство, участь у житті полісу. Житель же церковнослов’янською — не просто мешканець, як в російській, але громадянин, тобто той, хто тримає відповідальність за політею, за місто, за своє суспільство. І тому, якщо піти шляхом ухиляння від жительства, від позиції жителя, і дивитися на все, що відбувається, з горезвісного погляду вічности, sub specie aеternitatis, це буде дуже хибний, кривий шлях.
Поглянути на все «з точки зору вічности» чомусь видається обивателю надзвичайно легкою справою. Однак ця точка зору підозріло нагадує звичайнісіньке наплювательство.
Ось зразок такого погляду «очима вічности». Мої італійські знайомі здійснювали прощу на Соловки: вони бажали вклонитися місцю людських страждань, і в тому числі місцю страждань людей, котрі були християнськими подвижниками. Для них проводили екскурсії на острові і в манастирі, показали все, що завгодно, але не те. Коли вони запитали, чому на Соловках так мало пам’яті про лагері, про загиблих, про те, що там відбувалося зовсім недавно, провідник відповідав: «Але ж це тривало зовсім короткий час у порівнянні з вічністю!»
Ось це і є та «точка зору вічности», котру, як мені здається, можна назвати точкою зору свинства: «Це тривало всього десять—дванадцять років». Мої італійські знайомі, люди віруючі, не побоялись зауважити, що і 33 роки земного життя Господа нашого з точки зору такої вічности — теж зовсім короткий час!
Згадуючи Томаса Манна, останнього европейського класика, письменника-гуманіста, котрий в ХХ страшному столітті обійняв гідну позицію і залишився їй вірний, можна навести його слова про те, що політика — це здоров’я духу, котрий поза політичною самосвідомістю і дією гниє. В цьому випадку політичний вибір полягає у визначенні власної позиції в ставленні до німецького нацизму. Яке «внутрішнє життя» залишилося б цілим в ту епоху, не зробивши такого вибору. Без сумніву, це випадок незвичайний — відвідати цей світ «в его минуты роковые», в час неприхованого розгулу зла. Однак слова про «здоров’я духу» здаються мені правдивими для будь-якої епохи!
Що ж воно таке, в решті решт, оте громадянство, ота політика? Це, як на мене, з одного боку — досвід існування перед лицем зла і з другого боку — перед лицем страждання, чужого страждання. Ось що я маю на увазі перш за все, коли говорю про політику. Тут кожна людина стає свідком. Свідком того, що твориться зло і насильство, свідком того, що якісь невинні люди зазнають його особисто. Вони не можуть сказати, що з погляду вічности це майже нічого не значить. (Звідки взялося, між іншим, таке масове близьке знайомство з вічністю?) Відтак кожна людина виявляється або учасником історії або її жертвою. Учасником, якщо вона сприймає те, що відбувається, серйозно і якось на нього відповідає, або ж, як чудово сказав у своїй нобелівській промові Йосиф Бродський, — «жертвою історії». Тим, хто для полегшення справи вирішив поглянути на все з тієї горезвісної точки зору вічности, і опинився жертвою історії, тобто не тим, кого убили, а тим, хто брав участь у злі, наче в якійсь доконечності, єдиній можливості («а що я міг зробити?», «а нас так вчили» і т. ін.). Тим, хто «нічого не знали» або «нічого не розуміли». Так німецькі обивателі «не знали» і «не розуміли», що їхніх сусідів забирають у лагері, «не знали» і «не розуміли» цього і наші люди. «Не подумали» вони й про те, що стається з тими, кого вони обговорювали на загальних зборах і кричали: «Геть Пастернака із нашої країни! Геть Солженіцина із нашої країни!». «Не подумали», «не розуміли» — і стали співучасниками цієї ганьби. Ось хто справжні жертви історії. В інший статус їх уже ніхто не перемістить. Це остаточний результат їхнього життя.
Отож, коли зло — як у ті часи, про які ми говорили — набуває відверто інфернальної форми, а страждання перевершують будь-яку міру (за Гітлера в Німеччині, і Сталіна — у нас), тоді поєднання зі злом чи навіть мирне з ним співіснування насправді унеможливлюють для людини зустріч із власним внутрішнім світом, з його «старою правдою». Доступ до неї виявляється зачиненим.
Ми знаємо це з долі численних художників і мислителів, котрі обирали конформістську позицію, і плід її одразу ж ставав очевидним: вони втрачали творчий дар і нічого загальнозначимого більше промовити не змогли. Вибір в ситуаціях такого роду по-людськи тяжкий: шкода себе, страшно за близьких і т.ін., проте евристично він не тяжкий. Тут, певне, надто добре видно, де зло, а де добро. Принаймні для мислячої й чутливої людини це очевидно. Але наша теперішня ситуація значно складніша. Вона пістрява і мутна. Час відвертого інфернального зла начебто минув. Час, що без сорому стверджував доцільність зла будь-якого маштабу, виходячи єдино лише з того, кому воно «служить»: коли дещо служить «німецькій вірності», чи «торжеству комунізму», то воно не просто необхідне, але й прекрасне. Не погодитись із цим могла лише «несвідома» людина.
Нинішній час, здається, нічого такого кричущого не проголошує. Радше він говорить, що саме розрізнення добра і зла застаріло, що все довкола — і не добро і не зло, а щось таке середнє — змішане, невиразне, почасти хороше, почасти погане, — як ми всі, як увесь цей грішний світ. Немає лиха без добра. В цій нехитрій приказці Бродський угледів якусь велику філософію і припустив, що це і є та новина, котру Росія несе Заходові, те «світло зі Сходу», якого Захід чекав і нарешті дозрів для цієї мудрости. «Немає лиха без добра» — припускає Бродський, і відповідно — немає добра без лиха. Зазначу, що такої доданої приказки в дійсності не існує. Натомість є цілком протилежна — «ложка дьогтю псує бочку меду». Відтак жодної симетричности в цих співвідношеннях немає.
Та все ж таки до чого врешті дозрів світ, який досі не відав, що немає лиха без добра, що взагалі не варто занадто рішуче розрізняти лихе і добре? Світ дозрів до цинізму, оскільки така нерозбірливість і є не що інше як цинізм. Нічого помітно нового, звісно, в цьому цинізмі немає. З ним чудово освоїлися софісти, противники Сократа. Великими мудрецями софістів проте рахували лише профани. А нині, бачимо, впливові філософи солідаризуються з такою мудрістю! Мовляв не нам судити, що є зло, а що добро, а кожна спроба занадто різко провести цю риску загрожує фундаменталізмом. Фундаменталізм же для сучасности — це, без сумніву, найстрашніше зло, головна форма зла, якої жахається освічений ліберальний світ. Заради порятунку від фундаменталізму він готовий змиритися багато з чим, та майже з усім. Сучасне ліберальне суспільство називають ще «терапевтичним» (тобто таким, що ставиться до кожної людини як до пацієнта, носія фройдівської «ранньої травми») і «пермесивним» (яке дозволяє, поблажливим). В таких умовах насильство (якщо воно взагалі наявне, з чим багато хто не погодиться) стає зовсім прихованим і непомітним, а носії його — анонімними. І хто, власне кажучи, є тираном, репресивною інстанцією в ліберальному суспільстві? А жертв начебто й геть не видно. Де ж тут місце для «політики», політичної відповідальности — в тому розумінні, про яке я говорила?
Очевидно, що ситуація, котру я описую, цілком відмінна від тієї, в якій ми живемо. Це ситуація далекого зарубіжжя, світу, який у нас називають «цивілізованим» або «вільним», — аванґарду історії, що його нам, здається, ще належить доганяти. Наші безпосередні політичні турботи явно інакші. Ні пермесивністю, ні терапевтичністю у нас поки що не пахне. Ми лише зовсім недалеко відступили від тих найгрубіших форм насильства й страждань, зневаги людини, котрі на наших обширах як ніби завжди поруч, напоготові. Ось чому — не впасти в це знову — якраз і є наше насущне завдання. Попри те я переконана: ми живемо у єдиному планетарному часі і наші обставини не відокремлені від загального стану цивілізації, ключове слово якої — лібералізм. Ми ще не усвідомили цього в наших дискусіях і далі виглядаємо «в світ», наче із-за залізної завіси чи китайської стіни: що там «у них»? Повторюю, ми живемо у планетарному часі. Рух історії захоплює всіх. Наша ізоляція у світі закінчилась. Її насправді власне ніколи й не було. Чи знали про це насельники нашої країни? Так чи інак, а Совєтський Союз був учасником гри світових сил.
Зазвичай наше входження в европейську цивілізацію розуміють як подолання нашого «відставання». «Ми повинні доганяти «їх». Хтось цьому радий і хотів би «догнати» якомога швидше. Хтось відчуває жах перед грядущою перспективою: звідти, з майбутнього, «на нас» валиться сміття їхньої маскультури, руїна цінностей і т. ін. Втім, хоч як дивно це звучить, у певних відношеннях хронологічна послідовність бачиться прямо протилежною за змістом руху — я не раз спіткалася з цим разючим здогадом під час своїх мандрів на Заході. Годі було не помітити, що багато в чому «ми» «їх» перегнали, і тепер «вони» «нас» доганяють. Це дуже дивно, але спробую пояснити, що маю на увазі. В якомусь сенсі ми вже побували в майбутньому ліберального суспільства. Природно, ніщо не повторюється повністю, і їхнє майбутнє може набути якихось інакших відтінків. І все ж таки я достеменно бачила, що в декотрих речах ми насправді були, як співалося в совєтській пісні, «впереди планеты всей». І речі це не другорядні, а можливо, найбільш сутнісні.
Розповім одну історію, яка відразу допоможе уточнити, що я маю на увазі. Якось у Гельсінкі, в університеті, мене попрохали коротко викласти, впродовж однієї лекції, однієї академічної години, історію підсовєтської культури і мистецтва. І оскільки за годину багато не розповіси, я звела цю історію до дуже короткої схеми. Головним героєм її у мене була так звана «проста людина». Знову ж таки прошу не запідозрити мене у зверхності: саму себе я завжди вважала якраз такою «простою людиною». (Так і відповідала редакторам, котрі заявляли, що «проста людина» цього не зрозуміє: «Але я сама — теж проста людина!»). Отже, «проста людина» в лапках. Ота сама «проста людина», якою постійно оперувала пропаґанда. Від художників вимагалось писати так, щоб їх зрозуміла «проста людина». Від музикантів — складати такі мелодії, які «проста людина» (тобто не обтяжена ні музичною освітою, ні, можливо, слухом, ні прив’язаністю до музики — бо інакше вона вже не проста в цьому відношенні), — могла б запам’ятати з першого разу і заспівати. Так Жданов навчав Шостаковича і Прокоф’єва, якими повинні бути мелодії, щоб їх одразу можна було запам’ятати і заспівати. Все решта називалось «сумбуром замість музики». Філософ не повинен був говорити нічого «заумного», «сумбурного», «незрозумілого», як це робили Геракліт, Гегель і інші, несвідомі і буржуазні мислителі, класові вороги «простої людини».
Чи існувала ця «проста людина» в реальності, чи вона була конструкцією? Це питання. Я гадаю, від початку вона була конструкцією, проєктом. Спочатку її вигадали, цю «нову людину», котру й узялися виховувати: навіювати людям, що вони мають право вимагати, щоб догоджали їхньому невігластву й лінощам. «Мистецтво належить народові». І почали розмахувати цим «народом» і «простою людиною» на всі боки, наче якийсь Ілля Муромець своєю булавою, і зтинати голови тих, що «не прості». Поступово ця офіційна болванка наповнилась змістом. І «проста людина» явила себе світові.
Безліч разів мені довелося побачити цю «просту людину» в дії. Як непохибно грає вона свою ролю, приміром, на виставці чудових художників, яким лише зрідка, в невеличкій залі, дозволяли показати свої твори. У мене була старша подруга, Тетяна Олександрівна Шевченко, чудова мисткиня, дочка Олександра Шевченка, якого називали «російським Сезанном». Одного разу (їй було вже за 70) — відбулася одна з перших її виставок на околиці Москви. Тетяна Олександрівна була людиною янгольської душі. Вона писала сповнені великої ніжности портрети, натюрморти, складені винятково з прекрасних речей: із квітів, мушлів — з того, на що годі дивитися інакше як з любов’ю. Вона казала, що їй хочеться малювати людину такою, якою бачиш її тоді, коли нею милуєшся. Відтак всі у неї виявлялись на портретах трохи кращими, ніж це видно оком, не озброєним замилуванням. Це не було прикрашування, але віднайдення кращого в кожній людині. Вона написала і два мої портрети, на котрих я незрівнянно краща, ніж, я б сказала, насправді. Так вона бачила людей. Словом, дорікнути їй — з точки зору «сучасного мистецтва» — можна була хіба що в «прикрашуванні дійсности» й пом’якшенні її драматизму, у дивній погідності.
І ось ми розгорнули альбом для відгуків. Я очам своїм не повірила. Сторінка за сторінкою — одне й те саме: «Для кого це виставлено? Проста людина цього зрозуміти не може. Чому все таке похмуре? Чому все в похмурих тонах?» І це писали не якісь там аґенти, не якісь інспектори з ЦК КПСС. Це були звичайні люди, котрі писали те, що насправді думали.
Щодо тонів… У «простої людини» явно щось трапилося із сприйняттям кольорів, якщо ці м’які пастельні відтінки видалися їй похмурими й загрозливими. Які ж тоді вона вважає веселими? Вірогідно такі, як на плакатах. Глядачі не просто обурювалися, вони вимагали заборонити цю виставку і надалі нічого подібного не виставляти. Можете собі уявити, як переживала це Тетяна Олександрівна. Вона ж гадала, що вся справа в ідеологах, комісіях, інстанціях. А виявилось, що засуджує її сам «простий народ». Він не бажає дивитися на цей заумний і похмурий живопис. Це було найстрашніше. Для неї, для мене, для багатьох із тих, кого тоді «заборонили», ось це виявилось найстрашнішим. Осуд ідеологічних інстанцій нас анітрохи не печалив. Що їм було ще робити? Та коли прості люди, твої сусіди від себе особисто висловлювали таку ж думку — ось це дійсно ранило!
Отже, «проста людина», яка твердо знала, як повинен складати мелодії і творити гармонію музикант, строчить в редакції, висловлює своє обурення з приводу будь-якої нетривіяльної речі, надрукованої в журналі. Навіщо таке друкують? Таке друкувати не можна. Народові таке не потрібне. Колись отак вихована, тепер вона сама стала вихователем. Вона почала виховувати інших. За якийсь час «проста людина» мабуть складала вже статистичну більшість нашого суспільства, долучатися до «простих» було вигідно і зручно.
Коли обговорюють «реальний соціялізм», рідко коли задумуються над тим, чим він спокушав тоді людину — і чим продовжує її спокушати, з чого виникає ностальгія за ним? Заради чого людина погоджується на безвихідну тюрму і вічний нагляд? Від чого звільняє її ця тюрма? Від почуття метафізичної особистої провини — припустив Паул Тілліх у своїй аналізі тоталітаризму. А це не жарт. Це одна з найскладніших умов людського життя. Режим пропонував кожному своєму учасникові зручності, котрих в попередній історії людина ще не спізнала — або ж спізнала значно меншою мірою. Він запропонував їй можливість стати «простою людиною», котра не покладає на себе звітування за сподіяне і совість над якою не стоїть, «немов звір пазуристий». Інакше кажучи, режим пропонував можливість свободи від власної вини , свободи від «комплексу неповноцінности». Навіщо, приміром, запитувати себе: та хто я такий, щоб визначати якість живопису? Чи бачив я хоч якийсь десяток картин — чи це перша, яку бачу — і вже знаю, що в ній неправильне? Чому я маю «комплексувати» перед тим, що перевищує моє знання і досвід?.. Без згоди ось такої «середньої» людини з режимом, без того, що в певному сенсі він є для неї вигідний — і не в пляні матеріяльної, соціяльної опіки, а саме в метафізичному, — коли хочете, в духовному пляні — ми мало збагнемо в тому, що у нас діялося, як і в тому, що й тепер стоїть у дверях, до чого і нині люди схиляються: зніміть із нас відповідальність, ми не бажаємо бути винними, хай все стане знову «простим» і «зрозумілим».
Отож я розповідаю в Гельсінкі історію про те, як проєктується, виховується і стає головним суддею всього, що діється, оця так звана «проста людина», і кажу: на могилах наших багатьох мистців, котрих або убили, або довели, чи звели зі світу, можна було б написати: «Їх убила «проста людина». Партія не проголошувала, що це вона розправляється з ними. Вона стверджувала, що всього лиш виконує волю народу.
І ось, поки я все це говорю, раптом помічаю, що студенти у великій університетській авдиторії, — такій же, напевне, великій як і ця, — наче знітились і чомусь їм ніяково. Опісля до мене підійшли викладачі: «Дякуємо вам! Тепер нарешті вони знатимуть, що чинять»... Вони — це студенти. Як з’ясувалося, гельсінські студенти підходили до своїх професорів з такими ж вимогами. Вони кажуть: «Не ускладнюйте завдань. Не вимагайте від нас надто багато. Не говоріть нам занадто складного й заумного. Ми прості люди. Не вимагайте від нас неможливого. Все має бути для простих людей». І Фінляндія в цьому сенсі зовсім не виняток. Це, на жаль, типова картина. Мені траплялося чимало европейських редакторів, видавців, організаторів поетичних фестивалів, котрі промовляли те, що ми в колишні часи чули постійно, — сподіваючись, що воно пощезне назавжди разом з нашим специфічним режимом: «Наш читач цього не зрозуміє. Ми не повинні пригнічувати читача, репресувати його завищеною ерудицією, складністю і т.п.».
Незрідка в такій розмові мені доводилося спостерігати і наше рідне роздвоєння людини на «я» і «ми». Редактор спокійно зауважив: «Мені особисто це не до вподоби, але нам це потрібно». Або навпаки: «Мені це подобається, але ми цього прийняти не можемо». У людини, начебто наділеної владою, всередині уживалися дві істоти: «я» і «ми». Цю шизофренічну ситуацію вона вважала цілком природною. І що ж, тепер ми спіткаємося з тим же самим на вільному Заході: те ж розділення смаку і переконань на «особисті» і «публічні».
Відбувається це, ясна річ, зовсім через інші причини. Однак, не важко розгледіти, що у підсумку з’являється та ж сама «маленька людина», «проста людина», з її характерними рисами: вона чомусь надзвичайно ранима. Коли їй трапляється зустріти щось таке, що її перевищує, вона страшенно ображається, відчуває себе репресованою, втрачає упевненість в собі. «Не можна руйнувати упевненість в собі — один із законів політкоректности. Тому ніяк не можна її зачіпати, ставити в «незручне становище».
Чомусь однак не обговорюється інша, і цілком можлива реакція: від зустрічі з високим людина може порадіти і навіть відчути гордість — хай не «за себе», так «за нас», за рід людський, може пробудитися бажання приєднатися до того, що її «перевищує».
Гадаю, не варто переказувати численні подібні історії, що їх я спостерігала в останні роки у різних місцях, аж до радіо Ватикану, і котрі мене вражали.
…Але ми таки були насправді «впереди планеты всей» у цьому проєкті «простої людини».
Тепер вона навіч стає головним героєм цивілізації. Для неї працює могутня індустрія. Її потрібно захищати від «непростих». Тому й назвала я ту небезпеку і ту титанічну силу, котра загрожує сучасності, посередністю.
Цей стан уже давно передбачили багато европейьских мислителів, мовлячи про «суспільство мас» та «бунт посередности» — як Дітріх Бонгьоффер, або про «цивілізацію змалілих духом» — як Бернанос.

Скорочено.
Переклад з рос. Раїси ЛИШІ

З 20 до 26 червня ц. р. у Брюховичах відбудеться курс наук за творами Андрея Шептицького

Організатори заходу — Комісія УГКЦ «Справедливість і Мир» та Інститут Релігії та Суспільства УКУ.
«Мета нашого семінару — розвинути вміння людей жити згідно з християнськими цінностями у суспільному житті, — розповідає координатор проєкту, науковий працівник Інституту релігії та суспільства УКУ Ірина Цюх. — Таким чином, ми намагаємося показати близькість та актуальність соціяльного вчення Церкви з реальним життям та створити постійну літню сертифікатну програму для вивчення суспільної думки Митрополита Андрея».
Під час навчання щоранку відбуватимуться тематичні заняття з лектором та обговорення у малих групах з модератором. Також щодня по обіді триватимуть дискусії з лектором.
Серед запрошених лекторів: Ліліяна Гентош («Історичний контекст суспільного вчення Митрополита Андрея»), Андрій Кравчук («Суспільно-політична етика Митрополита»), Ярослав Грицак («Дискусія Івана Франка з Андреєм Шептицьким»), Мирослав Маринович («Актуальність суспільного вчення Шептицького сьогодні»). Почесним гостем заходу буде Блаженніший Любомир (Гузар), який прибуде в Брюховичі на зустріч з учасниками курсу.
До участи у семінарі запрошують старшокурсників гуманітарних факультетів українських ВНЗ, мирян, а також усіх охочих поглибити знання християнського суспільного вчення.
Проєкт також передбачає духовну та культурну програму – молитва у крипті Собору Св. Юра, похід в Національний музей імені Андрея Шептицького у Львові, поїздка в с. Прилбичі, зустріч з успішними у публічному житті християнами тощо.
На завершення курсу учасники отримають сертифікат з переліком прослуханих тем та годин.
Обов’язковою умовою зарахування на навчання є мотиваційний лист та попереднє прочитання матеріялів курсу. Зголошення надсилати до 10 червня на електронну адресу: jpc@ugcc.org.ua
Довідки за телефоном: 032 243 78 92

Прес-служба УКУ

СВЯТО ПЕРШОГО ДЗВОНУ
у храмі Різдва Пресвятої Богородиці на Совках, м. Київ, вул. Каменярів, 13
(УАПЦ, Харківсько-Полтавська єпархія)

У цьому році виповнюється 100 років від дня народження та 75 років з часу ієрейських свячень ТЕОДОРА РОМЖІ — українського священномученика, Блаженного Греко-Католицької Церкви. Щопонеділка о сьомій годині вечора в церкві Святого Миколая Чудотворця на Аскольдовій Могилі в Київі відбувається акафіст Теодору Ромжі з благословеннями мощами. У щирій молитві українські християни згадують про єпископа-мученика, якого Святійший Отець Іван Павло ІІ беатифікував під час своєї пастирської візити в Україну.

Володимир Вітковський:
«Українське єврейське питання: у дзеркалі «чужої біди»

Автор статті надісланої на сайт «Української правди» з Нью-Йорка, побачив великі питання з далекої відстані. Може навіть надто далекої. Його ім’я нам мало відоме. Але ім’я Жаботинського теж спершу було мало відоме. Ім’я творить позиція і стиль, закорінений в традиції. Автор є визначною особистістю вже тому, що спонукає нас повернутися обличчям до юдеохристиянської цивілізації. Нині це аксіоматичне поняття вивітрилося, як, зрештою, і взагалі «цивілізація».
Згадаймо, що ще років три тому на урочистості до Софійського собору запрошували рабина. Кожен знає, що Христос проповідував у синагогах. А коли Його запитували про головну заповідь, то почули те, що завжди чули в синагозі: «Любити Бога і свого ближнього, як самого себе».
Володимир Вітковський не вдається до релігійної термінології, але морально-етична основа його психологічно точної і діяґностично гострої публікації звичайно ж біблійна. Та й погляд його — з Біблійної висоти. Та з цієї висоти долі народів, як морські хвилі. Наша хвиля сьогодні на спаді — то правда.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку