12 липня — святих апостолів Петра і Павла

«ОСЬ ТЕПЕР — ЧАС СПРИЯТЛИВИЙ»

Лише з Ісусом слово «покаяння» могло набути цього нового значення, що звернене не так до минулого, як до майбутнього; адже лише із Ним центр історії змістився, і найважливіше перебуває більше не позаду нас, а попереду.
Тож покаятися означає не повернутися назад — до давнього союзу і до збереження закону,  а означає здійснити стрибок уперед, увійти в новий союз, прийняти царство, яке прийшло, увійти у нього. Й увійти у нього через віру. Слова «Покайтеся і вірте» вказують не на дві різні й консеквентні речі, а на одну і ту ж дію: покайтеся, тобто вірте; покайтеся, вірячи! (Покайтеся, тому що ви осягнули спасіння; тому що до вас прийшло спасіння». Спершу має місце Боже діяння, а тоді відповідь людини, а не навпаки. Супротивники Ісусової проповіді — книжники і фарисеї — спіткнулися саме на цьому питанні. Павло каже: «Не розуміючи Божої справедливости й шукаючи установити свою власну, вони не покорилися справедливості Божій» (Рм. 10,3). Ініціятиву в спасінні взяв на себе Бог: Він приніс своє Царство; людина має тільки прийняти у вірі цей Божий дар і, як наслідок, виконувати його вимоги. Це так, мовби цар, розчинивши ворота свого палацу, де споряджений великий бенкет, і ставши при вході, запрошує всіх перехожих увійти, кажучи: «Заходьте, все готове!».
Тож «покайтеся і вірте» значить: перейдіть від старого союзу, заснованого на законі, до нового союзу, заснованого на вірі. Апостол говорить те саме своєю доктриною про оправдання через віру. Єдина різниця зумовлена тим, що відбулося в часі між проповіддю Ісуса та проповіддю Павла: Христос був відкинений і виданий на смерть за гріхи людей. Віра «в Євангелію» («вірте в Євангелію») зараз представляється як віра «в Ісуса Христа», «в Його Кров» (Рм. 3,25).
Тож перше і найголовніше покаяння — це віра. Завдяки їй ми входимо у світлицю Царства. Якщо б тобі сказали: ворота — це невинність, ворота — це бездоганне дотримування заповідей, ворота — це та чи та чеснота, ти міг би знайти собі оправдання і сказати: Це не для мене! Я не є невинний, я не маю цієї чесноти. Але тобі кажуть: ворота — це віра. Вір! Ця можливість не є ні надто висока для тебе, ані надто далека від тебе, вона не є «за морями»; натомість «Близько тебе слово: в твоїх устах і в твоїм серці, тобто слово віри, що ми проповідуємо. Бо коли ти твоїми устами визнаватимеш Господа Ісуса і віруватимеш у твоїм серці, що Бог воскресив Його з мертвих, спасешся» (Рм. 10, 8-9).
Однак святий Павло дуже наполягає на одній речі: все це відбувається «даром», з благодаті, з дару; він безліч разів різними термінами повторює це твердження. Чому —запитаймо себе — Бог такий принциповий у цьому відношенні? Тому що Він хоче виключити з нового сотворення того грізного черва, що зруйнував перше сотворення — людську хвальбу.
«Де ж тоді хвальба? Вона виключена. [...]. Бо ми вважаємо, що чоло­вік оправдується вірою, без діл закону» (Рм. З, 27-28).
Ми спасенні благодаттю, через віру; це не від нас, це Божий дар; це не від діл, «щоб ніхто не міг хвалитися» (Еф. 2,8-9). В серці людини криється успадкована схильність «заплатити Богові за себе». Але «ніхто не може викупити себе самого, не може дати Богові ціну за себе». (Пс. 49,8). Хотіти заплатити Богові ціну за себе своїми заслугами — це ще одна спроба вічного стремління вчинити себе незалежним і автономним від Бога. Ба більше, не просто автономним, а взагалі Божим кредитором, позаяк «тому, хто виконує яку роботу, зарібок рахується не як ласка, але як щось належне» (Рм. 4, 4). Але ж «хто перше дав Йому [Богові] що, щоб Він те віддав Йому назад?» (Рм. 11,35).
Те, що апостол висловлює прислівником «даром», Ісус висловлював иншим чином — образом дитини, і так ми ще раз бачимо досконалу гармонію між обома звіщеннями. Ісус казав, що Царство треба прийняти «як дитина» (пор. Мр. 10,15). Прийняти Царство як дитина означає прийняти його даром, як дар, а не як заслугу. Одного дня, коли учні сперечалися, «хто найбільший у Царстві Небеснім» — себто хто з них міг пред’явити більше прав, щоб посісти в ньому почесне місце,  — Ісус покликав одну дитину і поставив її посеред них, кажучи, що якщо вони не навернуться і не стануть такими, як діти, то взагалі не ввійдуть у Царство Небесне (пор. Мт. 18, 1-3). Діти інстинктивно знають різницю між заслугою і привілеєм і ніколи не зречуться привілею бути дітьми задля заслуги. Безумовно, вони просять у батьків те, в чому мають потребу: хліб, книгу, іграшку, однак не тому, що принесли додому зарплату (цим арґументом оперують дорослі, особливо чоловіки), не тому, що вважають, що заслужили на це, а лише тому, що знають, що їх люблять. Вони мотивують, а иноді навіть спекулюють тим фактом, що вони діти і, відповідно, спадкоємці усього. Звісно, таким чином не скасовується поняття заслуги, платні, ані навіть поняття чесноти, зусилля, умертвлення і всього иншого, про що чітко говориться в Євангелії; це лиш ставиться на належне місце, не як причина спасіння, а, властиво, як його наслідок, як речі, що мають випливати з віри. Заслуги — це немов копійки, що батько потайки кладе в кишеню своїй дитині, аби вона мала можливість купити йому подаруночок на його свято. Тридентійський собор говорить: «Боже милосердя до людей є таким, що Він визнає нашими заслугами те, що насправді є Його даром».
Тож залишімо турботу про наші заслуги Богові й чинімо все добро, на яке ми лиш спроможні. Бог — говорить Писання — «закидує позад себе» всі наші гріхи (пор. Іс. 38, 17); ми ж закиньмо позад себе всі наші заслуги. Бог кидає позад себе наші гріхи й натомість тримає перед собою всі наші добрі діла, хоч би це був кухоль води поданий бідному (пор. Тов. 12, 12; Ді. 10, 4); ми ж киньмо позад себе всі наші гріхи.

Закінчення в наступному числі

Раньєро КАНТАЛАМЕССА

З книги «Для Господа живемо» , «Свічадо» 2008

Політики і Церква

В травневому випуску (26.05) «УМ» помістила статтю про УПЦ МП напередодні візити Патріярха Кіріла.
Публікація відкривається зворушливою світлиною, де троє православних з виразом взаєморозуміння провадять стратегічну розмову. Усі вони вийшли з зовніполітичного відомства (Путін, Медведєв, Гундєєв) і розуміють, що церковне відомство має проводити імперську політику і йти попереду. Звичайно, КҐБ розумів, що РПЦ у ХХІ ст. не те, що в ХІХ ст. Але чому її не використовувати нині і прісно? Коли Церква не є святинею для людини, тоді вона є слугою для держави.
А як же ми?
«Якою є мета частини Російської Православної Церкви в Україні? Вона ж після розвалу імперії почувається тепер в окремій державі чи то сиротою, чи п’ятою колоною, чи новонародженою дитиною з призабутими спалахами більш ніж тисячолітньої генетичної пам’яті». На ці непрості питання «УМ» попросила відповісти одного з кращих українських релігієзнавців Андрія Юраша.

Нижче наводимо фраґм. інтерв’ю Ярослави МУЗИЧЕНКО

— Пане Андрію, УПЦ Московського патріярхату сьогодні демонструє зацікавлення українською мовою, київською духовною спадщиною. Чи не схоже це на совєтську «українізацію» за кремлівським сценарієм, якою в 1920-ті підмінили реальне українське життя доби УНР?
— Будь-яка українізація, навіть слабка і початкова, — це набагато краще, ніж абсолютне неприйняття ідентичности української Церкви. Але, з іншого боку, не можна не бачити, що ці українізаційні вкраплення є вторинними стосовно доктрини, яку продовжує втілювати УПЦ під юрисдикцією Московського патріярхату. Не відбулося кардинальних змін у реальному наповненні церковної практики та суті пропаґованих доктринально-ідеологічних принципів – характері пошанованих святих, цінностей, поглядів на суспільне життя, стосунків з іншими церквами.
— Є думка, що саме втручання завідувача відділу зовнішніх відносин РПЦ – нинішнього патріярха Кіріла – «перебило» офіційний перехід теренів України в духовне відання Константинополя. Російські ЗМІ не приховували: «напередодні київських торжеств митрополиту Кірілу в контакті    зі Священним Синодом Української Церкви довелося докласти значних зусиль, аби не дати втілитися константинопольському сценарію»…
— Так, політика Московської патріярхії спрямована на приниження ролі Константинополя. Ця програма запущена в Московській патріярхії ще Сталіним. Як Совєтський Союз мав стати світовою супердержавою, так і толерована в СРСР Московська патріярхія мала стати духовним центром якщо не всього світу, то принаймні Східнього християнства. В 1948 році, коли відзначали 500 років автокефалії МП, мало відбутися грандіозне святкування в Москві, що засвідчило б переформатування православної  ойкумени. Передбачалося, що прибулі до СРСР глави Православних Церков де-факто мали б визнати МП як безумовного лідера православ’я. Але й Константинопольський патріярх, і предстоятелі інших, так званих Грецьких православних церков, проіґнорували це свято. Вони, очевидно, розуміли про що йшлося. З того часу почалася послідовна робота Московського патріярхату з «поборення» Константинополя та «розвінчання» Ватикану. Для цього наприкінці 1940-х у МП було утворено відділ зовнішніх церковних відносин, які очолив митрополит Миколай Ярушевич.
Від 1950-х років Константинополь починає плідно співпрацювати з Ватиканом. Москва знову втрачає ініціятиву. І тут наставник нинішнього патріярха Кіріла, талановитий церковний політик, митрополит Нікодім Ротов ініціює новий поворот: забуває про «споконвічну ненависть до католицизму» і демонструє любов до Ватикану, обертаючись спиною до Константинополя. Москва в такий спосіб засвідчує, що вона на християнському Сході є головним центром, до якого має прислухатися і з яким має будувати окрему політику Ватикан.
Подібних сюжетів, пов’язаних із відвертим протистоянням Москви і Константинополя, є чимало на рівні Близького Сходу, діяспори. Утім якщо досі протистояння було неформальним і прихованим, то патріярх Кіріл може вивести цю політику на рівень високого богословського осмислення. На Архиєрейському соборі в червні 2008-го, ще при патріярхові Алєксії митрополит Кіріл уперше офіційно, на рівні базових документів, обґрунтував чотири «еклеозіологічні помилки» Константинопольської патріярхії. Зокрема, він критикував виняткову ролю Константинлполя щодо духовної опіки над православними, право визначати учасників міжправославних нарад і головне – можливість визнавати православними тільки ті церковні утворення, що перебувають у спілкуванні з Константинополем. Утім цей своєрідний пресинґ було призупинено влітку минулого року, коли в часі приїзду до Київа Константинопольський патріярх Варфоломій таки відмовився від подальшої анґажованости в українські справи.
— Чи можна сказати, що тоді митроолит Кіріл втрутився у внутрішні державні справи України?
— Думаю, що він просто зробив усе можливе, щоб відвернути від Московсього патріярхату загрозу втрати монополії в Україні. Можу пригадати один із тогочасних сюжетів на «5-му каналі», де вели діялог єпископ Київського патріярхату Євстратій (Зоря) і архимандрит Кіріл (Говорун) від  УПЦ МП. Це було днів за два до приїзду Вселенського патріярха. Сталася доти не знана річ: керівник відділу зовнішніх відносин УПЦ МП публічно звернувся до єпископа «неканонічної розкольницької церкви»: владико! Це свідчило про панічні настрої в Московській патріярхії в Україні: одні готувалися визнавати зверхність Константинополя, інші – до прямого підпорядкування Москві. Однак у ситуацію втрутився митрополит Кіріл: через владу Росії задіяв уряд Туреччини, організував кілька публікацій у турецькій пресі проти ВселенськогоДля Госпола живемо» патріярха, провів публічні і таємні консультації з делеґацією Константинопольської патріярхії…
Однак, на мій погляд, є  три причини, чому Константинополь таки не наважився на чіткі кроки щодо України. Перша – суто українська, можливо, найважливіша. Не знайшлося єдности навіть серед тих, хто міг би стати опорою Константинопольських впливів у державі. Маю на увазі позицію УАПЦ і Київсього патріярхату. Друга причина – це, вірогідно, зовнішні фактори: було вчергове зіграно на хиткому становищі Константинопольського паріярхату в столиці Туреччини. Третя причина – загравання Константинополя з Москвою. Залишивши у спокої так звану канонічну територію Московського патріярхату, Константинополь досягнув, прийнамні на деякий час, визнання його становища як «першого серед рівних» у правосланому світі. У жовтні минулого року Вселенська патріярхія скликала в Стамбулі нараду глав усіх православних церков, на яку згодилися прибути, тобто визнати номінальну першість Константинополя, патріярх Алєксій ІІ і митрополит Кіріл. Цілком вірогідно, що участь московської делеґації в тій нараді була досягнута в обмін на відмову Константинополя втручатися в українську ситуацію.

Зустріч з Ісусом
Бесіда з о. Даніелем Анжем
Закінчення. Початок у ч.5

Я витлумачив звертання до мене Христа як заклик до чернечого життя. Я сказав собі: «Я піду в який-небудь гірський манастир і буду там, до всього, ще й ходити на лижах — і в мене буде все, про що я мріяв». Однак Господь дав мені зрозуміти, що потрібно обрати лише Його, а з рештою Він Сам розбереться.  І в 17 років я пішов у великий манастир, де було 120 монахів.
Мені було боляче розлучатися з батьками. І їм було нелегко: ми зовсім мало прожили разом через їхні роз’їзди. Пригадую, впродовж кількох місяців, перед тим як іти у манастир, я пережив щось на подобу Страстей Господніх; і боявся, і водночас пристрасно бажав цього.
Того дня, коли я вирушав до манастиря, мене проводжала мама і вона, показуючи мені на розп’яття, сказала: «Ти створений для цього». З манастиря, до якого я потрапив, ніколи не виходять, і я навіть подумати тоді не смів, що зможу об’їздити  30 країн.
Спершу це було як медовий місяць з Господом. Я відкривав безмежну красу Його літургії, ми славили Бога по п’ять годин на день.  Я перебував у стані молитовного захвату.
А пізніше я проходив службу в армії і, оскільки відмовлявся носити зброю, то мені довелося працювати фельдшером. Це стало безпосереднім досвідом зустрічі зі світом страждання і недуги. Я сам теж тоді тяжко захворів — на туберкульоз — і потрапив до тієї ж лікарні, де працював.
І на диво мене попрохали допомагати тим, хто відходив з життя. У 21 рік я побачив, що смерть — це не кінець. Це народження. Життя на землі — підготування, той час, коли людина як ніби перебуває в лоні матері, щоб потім народитися в життя, яке вже ніколи не закінчиться. Я відчув це, допомагаючи тим, хто помирав.
І коли опинився в Лівані під час війни — з людьми, яких убивають прямо на вулиці, і де вибухають машини, я так само день-крізь-день перебував у госпіталях з пораненими. І знову зустрівся з тим же досвідом смерти, який промовляє про майбутнє життя.
Потім я поїхав до Африки, щоб ознайомити нещодавно виниклі молоді церкви з красою і побожністю чернечого життя… А там  є церкви, парафіяни яких — лише перше покоління християн. Несподівано, немов з-під землі, виникають молоді церкви. І в той момент особливо потрібні люди, що присвятили себе Богові, тобто монахи, щоб церква змогла по-справжньому дихати. Щоб Господь Бог міг покликати ще кого-небудь піти цим благодатним шляхом. І нам вдалося заснувати там перше чернече братство.
Ми жили на маленькому безлюдному острові, де ніхто не жив від самого сотворення світу. Були лише корови, що перепливали з одного острова на інший. Корів не треба вчити плавати, на відміну від людей. Ми попливли услід за стадом корів і знайшли крихітний острів. Потрібно було три години пливсти на пірогах. Ми побудували маленьке село з бамбуковими будиночками, порт, насадили сад, який став чимось на взірець райського саду наших прабатьків. Нас було 15 молодих  людей, які славили Бога. Вночі ми ловили дрібну рибу, вранці їхали продавати її і цим заробляли собі на прожиття.
Коли настав голод, нам пощастило отримати борошно з Канади: нас врятували канадські фермери. І ми роздавали людям хліб, який самі пекли.
Це було достеменно просте і радісне життя. І я так полюбив цих людей, що думав залишитися з ними на все життя. […]
Моя Руанда була школою радости. Я навіть забув  французьку, говорячи мовою цієї моєї нової країни. Мені дуже припали до серця два туземні вислови: «Хліб, який ти будеш їсти завтра, Господь готував цілу ніч». Турбуватися про хліб означає не турбуватися  за нього більш ніж потрібно: це треба полишити на волю Бога.
Друге, що мене зворушило: вони ніколи не говорять «помер» — про людину, лише про тварин або речі. «Померла корова» або «померла машина». А про людину мовиться одним дієсловом, що означає — «він встав і рушив до Бога, що покликав його до Себе».
Слово смерть замінюється іншим виразом: «солдат, що переміг у війні, іде до Царя, щоб доповісти про перемогу». А ось в Лівані мені одного разу сказали про дівчину: «Олена взяла шлюб 18 травня». — «З ким? Як його звати?» — «Його звуть Господь». Я подумав, що вона присвятила себе Богу, і стала черницею, однак ішлося про смерть.. Замість того щоб сказати «хтось помер» там кажуть — «узяв шлюб з Богом». Диво дивне — вічний шлюб з Господом Богом. І це в простій розмовній мові.
Я пробув у Руанді 13 років Потім мене знову викликали в Европу, точніше — вирвали. Я приїхав усього на два місяці, одначе мені сказали: «Хай африканські брати залишаються самі по собі, а ти потрібен нам тут». Це було як електрошок.
Руанда вже стала моєю країною. Пам’ятаєте святого просвітителя Аляски: він все залишив для того, щоб принести на Аляску світло Христової істини. Ми ніколи не повинні забувати  місіонерів, котрі несли Євангелію в усі краї світу. Це були молоді люди 20-25 літ, і вони залишали свій дім назавжди. Тож якщо Бога славлять усіма мовами, якщо Слово Боже здатна сприйняти кожна дитина будь-якою мовою, то це тому, що  велике число молодих протестантів, православних, католиків їхали назавжди із своєї країни. Притім що в минулому столітті люди вирушали в Африку не на боїнґах чи літаках Аерофлоту, їхня мандрівка тривала рік чи два, із десяти місіонерів п’ятеро гинули на кораблі, а по прибутті троє помирали у перші ж два роки від хвороб. Ось яку мужність мали ці хлопчики! А які прекрасні їх рідні, що віддавали Богові своїх синів, знаючи, що ніколи більш їх не побачать! Вони були готові позбутися всього заради зустрічі з Тим, Хто становить найдорогоцінніше в людському житті. Це дало сили і мені, коли я покидав Францію і дивився на своїх батьків, що стояли на пристані і плакали.
Через 13 років сталося протилежне. Я змушений був залишити країну, котру дав мені Господь . Тепер я  побачив молодих людей Західньої Европи, а згодом — Канади і США. Їх серця були охоплені  безнадією. Я побачив те, чого не міг уявити собі, живучи в Африці. Нескінченне число людей, що вбивають себе наркотиками. Самогубства, кількість яких перевищувала усі смерті в автокатастрофах. Відчай, який приносив більше жертв, ніж війна в Лівані. Я бачив навіть дітей, позбавлених волі до життя, почуття смислу життя. Навіщо жити? Дев’ятилітня дитина намагається покінчити з життям. І це в країнах, економічно найбільш розвинених! Моя країна була одна з найбідніших, на п’ятому місці від кінця. Проте в Руанді я ніколи не чув про самогубства серед молодих людей. Це було там щось немислиме. Був голод, невилазні хвороби, однак було палке бажання жити.
Мені раптом відкрився світ, заражений вірусами смерти. Це був шок після Руанди. В Африці вся сім’я живе разом. Там не можна уявити, щоб дитина-інвалід була викинута з родини. Вся велика родина несе на собі слабкого. Мудрість передається від одного покоління до іншого. Тому що існує постійне спілкування між старими і внуками. А в Західній Европі — і це проґресує — онуки дуже часто бувають відірвані від своїх бабусь і дідусів, маса цілком самотніх дітей. Бо батьки працюють, а повернувшись додому увечері, вони так втомлені, так захоплені телевізором, що у дітей не залишається нікого, хто міг би відповісти на їхні запитання, нікого, хто б їх вислухав. Діти живуть у страшній самотині. Все було зовсім не таке, як в Африці.
Попри те я помітив, що  усюди виникають острівці любови, маленькі громади, де люди живуть разом: одружені і ті, що присвятили себе Богові у целібаті, молоді і старі. Це були точки, де відновлювалася тканина суспільного життя.
Оскільки я бачив одночасно і безнадію, і невеличкі оази життя у величезній пустелі, моїм завданням стало — допомогти проникнути потокові життя, світла і любови із тих місць, де Бог дарує Своє життя любов, — в порожнечу ліцеїв, шкіл, коледжів, де діти помирали від духовної спраги і голоду. З’єднати те й інше було справою надважкою.
Але сам я ще не був готовий, мусив пройти «пустинь». І ось я прожив сім років пустельником. У дуже дикому місці, в альпійських горах. Я спускався в поселення раз на тиждень (дорога займала годину ходьби) — у неділю на євхаристію. Працював на своєму маленькому городі.
Переклад з російської Р. ЛИШІ

Володимир  АЛЕКСАНДРОВИЧ

КИІВСЬКА ТРАДИЦІЯ другої половини  XV ст.
у перемиській пізньосередньовічній іконографії

Перемиська єпархія постала не пізніше зламу 1210-1220-х років за чергового розширення мережі єпархіяльних осередків західньоукраїнських земель після утвердження у 50-70-х роках ХІІІ ст. трьох найстарших церковних столиць реґіону в Галичі, Володимирі та Луцьку. Появу нової єпархії випадає розглядати ланкою якогось не вловленого досі ширшого процесу, оскільки не пізніше 30-х років закладена також єпархія в Угровську над Бугом, невдовзі переведена до новозаснованого Холма.
Хоча найдавніший період перемиського християнства може сягати моравських джерел кирило-методіянських часів, остаточно воно закорінилося на місцевому ґрунті за київськими зразками, ставши одним з відгалужень київської традиції. Історичний родовід, природно, визначив якнайтісніші київські контакти місцевої релігійної мистецької культури. Правда, від XII ст., від спорудження перед 1124 р. головного храму міста — церкви Різдва Іоана Предтечі, яка з утворенням єпархії стала собором, водночас зазначився історично обумовлений західньоевропейський напрям зв’язків, найпослідовніше виявлений саме в церковній архітектурі. Певні сліди таких пов’язань зберегло й релігійне малярство, хоча вони досі ще не відкриті у їх конкретних виявах, особливо на ранньому матеріялі. Проте від XIII ст. на історичних теренах Перемишльської єпархії задомінувала нова традиція, асоційована нині насамперед з мало знаним середовищем Холма середини століття — часів князя Данила Романовича, продовжена на перемиському ґрунті в останній третині століття за його спадкоємця - князя Лева Даниловича. Попри малочисельність віднайдених досі фактів тогочасного мистецького життя перемиського реґіону, є всі підстави ствердити, що основи місцевої релігійної мистецької традиції, знаної насамперед за достатньо обширною спадщиною пізнього Середньовіччя, склалися саме в цей період. Історична доля Київа повернулася так, що він переживав тоді не кращі часи. Принаймні ситуація загалом не сприяла посиленню київських акцентів у релігійній мистецькій культурі Перемишля. Ці тенденції мали набрати дальшого розвитку з утворенням 1303 р. окремої Галицької митрополії, до якої увійшла й Перемиська єпархія.
Нове посилення київської присутности у реґіоні мало зарисуватися щойно з відновленням 1458 р. Київської митрополії, після чого, як переконують найновіші дослідження, відбулася активізація головного історичного осередку українських земель на всіх напрямах його духовного життя. Одним із найістотніших виявів цього процесу стало все ще недооцінене ґрунтовне оновлення релігійної іконографії, яке привело до розроблення своєрідного самостійного її варіянту, заснованого насамперед на історичних особливостях місцевої традиції, поміж якими одну з найважливіших позицій посідає невластива візантійській культурі версія молитовного ряду (Деісуса) зі святими, зображеними на повний зріст. В Україні не віднотовані притаманні візантійському релігійному малярству півфігурні ікони з чинів Моління (поширені, між іншим, і в реґіональних школах російського малярства). Проте головним стало розроблення за умовами дерев’яного церковного будівництва унікального для усього східньохристиянського світу триєдиного ансамблю малярства в інтер’єрі храму, складеного з комплексу ікон передвівтарної огорожі — іконостасу (ця загальноприйнята тепер назва остаточно закріпилася у церковній практиці України від XIX ст.), поєднаного із монументальними композиціями на теми Страстей та Страшного суду.
До найпоказовіших прикладів цієї тенденції належить утвердження нової версії давньої київської іконографії Покрову Богородиці, вихідним пунктом розвитку якої, за найновішими дослідженнями, стала привезена перед серединою XII ст. до Київа літописна константинопольська ікона Богородиці Заступниці, знана в тутешньому середовищі за легко зміненою грецькою назвою Пирогощою. Найяскравіший приклад такого підходу дає збережена у церкві Святої Трійці в Річиці ікона зламу XV-XVI ст. (Рівненський обласний краєзнавчий музей). Ця нова версія за  київськими пам’ятками відома на підставі ориґіналу гравюри з ілюстрацій Анфологіону друкарні Київо-Печерського манастиря 1619 р. Серед спадщини перемиського малярства її взірець зберегло клеймо циклу додаткових сцен ікони «Різдво Христове» з церкви Покрови Богородиці в Трушевичах (Національний музей у Львові, надалі —НМЛ). Прикметне для цієї версії вміщення Богородиці на тлі ківорію відтворює ще також ікона початку XVII ст. з чинної у Дрогобичі майстерні, збережена в церкві святого Миколая у Медвежій поблизу Дрогобича (НМЛ). Водночас ікона кінця XV ст. з церкви в Рихвалді (НМЛ) в постаті Богородиці нав’язує до старокиївської іконографії Богородиці Заступниці Пирогощої, вказуючи й     на давній історичний спосіб контактів при розробленні відповідної теми у мистецькій практиці другої половини    XV ст.
Наведені приклади переконують, що опрацьована в Київі в останній третині XV ст. нова версія іконографії Покрови, що віддзеркалювала ідею уславлення Богородиці як Заступниці, набула певного поширення і у релігійному малярстві Перемиської єпархії й навіть мала пізніший відгук — вже на етапі творення основ нової мистецької культури XVII ст. Її побутування на місцевому ґрунті заслуговує окремого наголошення, оскільки для пізньосередньовічної малярської спадщини Перемишля тема Покрови виявляється доволі рідкісною. Найправдоподібніше, притаманна їй ідея уславлення Богородиці реалізувалася тоді насамперед через ікони Похвали Богородиці (Богородиці з пророками), які, судячи зі збережених пам’яток, посіли стале місце в намісних рядах храмів Перемиської єпархії від зламу XV-XVI ст.
Поширена на перемиському ґрунті київська іконографія Покрови Богородиці другої половини XV ст. стверджує істотний напрям київських зв’язків перемиської школи західньоукраїнського малярства, що обумовило її знаменне піднесення в останні десятиліття віку. Звісно, це не єдиний приклад київської орієнтації перемиського малярства. Безперечні київські корені мала також поява у молитовних рядах з вибраними святими в поодиноких храмах Перемиської єпархії основоположників традиції українського чернецтва — святих Антонія та Феодосія Печерських. Їх зображення включають молитовні ряди (ХV-ХVІ ст.) в церквах св. великомучениці Параскеви в Даляві та Успіння Богородиці у Мшані.  Перелік цей доповнює дещо пізніша ікона святого Антонія Печерського з церкви святої великомучениці Параскеви в Ільнику (всі — НМЛ) з ряду, де окремі постаті були виконані на окремих дошках. Зіставлені разом, вони вказують на виразну присутність київської традиції другої половини XV ст. у комплектуванні складу ікон молитовного ряду в мистецтві перемиського кола. Обидва київські подвижники є, звісно, в молитовному ряду у перебудованій 1470 р. Успенській соборній церкві Київо-Печерського манастиря. Для українського релігійного мистецтва це було явище безпрецедентне. Саме цей віджилий упродовж XVI ст., з утвердженням звичного для пізніших часів апостольського ряду, варіянт іконографії започаткував ширше побутування образів основоположників київського чернецтва в українському релігійному малярстві. Правда, мистецька практика зверталася до них частіше вже в ХVII-ХVШ ст., коли зображення київських подвижників стали найпопулярнішою композицією цокольного ряду додаткових сцен — під намісним образом Богородиці.
Вірогідне київське походження має також іконографія Спаса у славі. В Україні такі зразки досі зафіксовані лише у спадщині майстрів перемиської школи та на Волині. Оскільки українська практика засвідчує виняткове для східньохристиянського світу використання цієї теми в намісному ряді, воно мусило бути встановлене на церковному рівні, тобто,  з огляду на появу такої іконографії щойно перед кінцем XV ст., — вже після відновлення Київської митрополії й поза всяким сумнівом — із церковної столиці України. На території Перемиської єпархії найстарішою збереженою такою пам’яткою є ікона з церкви Покрову Богородиці в Новосільцях (Історичний музей у Сяноку). До київських джерел традиції провадить також поширення цієї теми на Волині, яка постійно перебувала в київській культурній орбіті. Отже, дослідження української пізньосередньовічної іконографії Спаса у славі здатне підказати ще один напрям вірогідних київських контактів у малярській культурі пізньосередньовічного Перемишля.
Звісно, київські пов’язання перемиського малярства аналізованого часу не випадає сприймати обмеженими до трьох перелічених аспектів. Названі теми іконографії є лише такими, які вже нині вдається розглянути на численніших прикладах. Вони цілком очевидно репрезентують набагато ширшу тенденцію, за якою стоїть глибока історична традиція якнайтіснішого взаємозв’язку Перемиської єпархії з історичним духовним центром України.

Володимир РОЖКО, м. Луцьк
Манастир святого Миколая над Турією

Село Мильці розташоване на лівому березі річки Турії і отримало свою назву від слова «мила», тобто чарівна місцевість. Воно належить до давніх поселень реґіону Ковельського Полісся, писана історія якого розпочалася в XV ст.
Манастир св. Миколая в Мильцях — одна з найдавніших — XV ст. —святинь північно-західнього реґіону історичної Волині. За народними переказами, іноки давнього манастиря Святої Тройці в с.Вербка, який був на одному з острівців Турії північніше м.Ковеля, часто спускались човнами за течією ловити рибу і, зачаровані мальовничою місцевістю, називали її «мила». То була ще не торкана людською рукою первісна природна краса. Тут якась частина іноків Вербського Святої Тройці манастиря і заснувала нову святу обитель. Православні ченці збудували тут невелику дерев’яну капличку і такі ж манастирські будівлі і вели тут коліотський чернечий спосіб життя. Але Господь за щирі молитви, довгі пости, важку фізичну працю, покуту і покаяння послав фундатора, який не лише змінив первісне обличчя манастиря, а й возвів святиню, яка стоїть ось уже майже п’ять століть. Головним фундатором став православний князь Федір Сангушко, староста Володимирський, маршалок Волинської землі. Одного разу зі своїми  слугами він був у тій місцевості на полюванні і натрапив на манастир-скит. Побачене дуже вразило і зворушило його, і князь дав обітницю Богові й ченцям побудувати мурований храм і манастирські будівлі. Цеглу та інші будівельні матеріяли привозилили річкою Турією, і незабаром було побудовано манастирський храм св.Миколая й інші будівлі.
Як видно з манастирського синодика, потомки князя Федора: Роман, Андрій та Василь Сангушки, будучи істинно православними українськими князями, продовжували піклуватися святинею.
Першу писемну згадку про обитель св.Миколая маємо під датою 1542 р., Князь Федір Сангушко фундатор-будівничий манастиря помер 1547. Займаючи високі посади та володіючи чисельними маєтками, він збудував ще цілий ряд святинь, зокрема церкву Благовіщення Пресвятої Богородиці в м.Ковелі.
Манастир св.Миколая в Мильцях являє досьогодні комплекс будівель і храмів, поєднаних між собою. Величний соборний храм св.Миколая побудовано у византійському стилі з притаманними цій поліській місцевості особливостями. Цей собор — справжня мистецька перлина волинських зодчих.
До 1915 року в манастирському храмі була чудотворна, давнього письма ікона Святого Чудотворця Миколая, яку подарували обителі князі Сангушки й історія якої, на превеликий жаль, не написана. Відомо, що з наближенням фронту 1915 року її, як і інші цінності манастиря, було вивезено до Харкова і поміщено в Свято-Покровську чоловічу обитель, одначе її так і не повернено на Волинь, попри всі старання вірних.
Є в обителі також домова церква Преображення Господнього (1900 р.), розміщена між двома братськими корпусами, їх північна і південна сторони служать стінами святині. Перед тим з 1855 року домовою церквою був храм Олександра Невського.
Четверта святиня манастиря — церква преподобного Онуфрія на місцевому цвинтарі за півтора кілометра від головної обителі. Храм побудував архимандрит манастиря св. Миколая Руської унійно-православної церкви Флоріян Шашкевич десь біля 1723 року. Святиня мурована, і під нею знайшли свій вічний спочинок багато ігуменів і архимандритів унійної церкви. В ній зберігалася глибокошанована ікона преподобного Онуфрія.
Опріч того південніше братського корпусу манастиря збудовано окремо двоповерховий будинок для ігумена, архимандрита. Слід підкреслити, що в добу, коли манастир належав до Руської унійно-православної церкви, всі її волинські єпископи носили титул архимандритів обителі св.Миколая в Мильцях.
В усі часи існування обителі її насельники займалися фізичною працею-орали, косили, доглядали худобу та інше. В 1847 році манастирю належало 408 десятин землі, а також 300 десятин рибного озера при селах Шкроби і Соколище. Цією землею манастир володів до окупації Волині  поляками, які відобрали більшу частину манастирських земель для своїх колоністів.
Манастирський храм св. Миколая одночасно був і парафіяльною церквою для вірних сіл Мильці, Неці, Солов’ї, Комарів, Підсинівки, Соколище, Шкреби. Тричі на рік 22 травня — в день перенесення мощів святого Чудотворця Миколая, 25 червня — в день пам’яті преподобного Онуфрія, 19 серпня — в свято Преображення Господнього до святині стікались тисячі прочан з усієї Волині.
Московські окупанти до 1915 року повністю зросійщили богослужіння, діловодство в манастирі, в Милецькому Духовному училищі при обителі, замінили давні богослужбові книги, ікони і інші церковні предмети.
Поляки робили спроби ополячити богослужіння в обителі.
На початку жовтня 1943 року, за співпрацю ченців і вірних з ОУН-УПА німці спалили село Мильці, пограбували обитель, Ігумена Феофіла, ієромонаха Іоанна, послушників Корнилія, Михайла, кухарку Марію зачинили в манастирському хліві і спалили. Мали намір спалити й усі будівлі манастиря, але наближався вечір — і есесівці з поляками, боячись українських повстанців, відійшли до Каменя-Каширського.
Другий прихід червоних «визволителів» на Волинь мав жахливі наслідки для манастиря. Володіючи інформацією про те, що іноки обителі сповідали, причащали, переховували і допомагали воякам УПА, енкаведисти зробили все, щоб в найкоротший час зліквідувати тут чернече життя.
В Держархіві Волинської области (Ф.Р-393, оп.1, спр.З) зберігаються «Справа про реєстрацію чоловічого манастиря в с.Мильці Старовижівського району за 1944-1947 рр. та «Справа про закриття Милецького чоловічого манастиря в с.Мильці Старовижівського району за 1947-1949 роки» —  безцінні документи про останню сторінку діяльности святої обителі.
Незважаючи на чисельні грабунки майна нацистами і червоними, як бачимо з інвентаризаційного опису, обитель мала багато різних пам’яток церковного мистецтва, які пізніше по закриттю святині безслідно зникли.
В 1947 році в манастирі ще перебувало 11 іноків на чолі з настоятелем ієромонахом Йосипом Борковським.
Щоб приспати манастирську братію і остаточно розв’язати наперед вирішену дальшу долю поліської святині, червоні наглядачі провели так звану реєстрацію, навіть залишили обителі 15 га землі, але це була лише тактична гра безбожної влади зі своєю черговою жертвою.
Уповноважений в справах Російської Православної церкви при Раді Міністрів СРСР по Волинській області М.Діденко в своєму листі до Москви за № 247 від 6 вересня 1947 р. повідомляв: «... мною розпочато оформлення матеріялів по питанню закриття Милецького чоловічого манастиря. Єпископу ще 20 серпня було рекомендовано, щоб він зі свого боку інформував патріярха Олексія про стан Милецького манастиря і витребував у нього дозвіл про  його закриття, що він і зробив». У листі до московського патріярха від 20.08.1944 р цей «рідний» єпископ. писав: «Приміщення находжу можливим передати державі для відповідного використання. Думаю, що населення не загубило б в релігійному відношенні від цієї формальної переміни. Братія Милецького манастиря переміщена була б в інший манастир с.Дермань Межиріцького району Рівненської области».
Маю наголосити, що ченці Милецького Миколаївського манастиря в усі часи були великими патріотами рідної землі і святого українського православ’я, і манастир був тісно пов’язаний з долею свого народу.
Однак з благословіння ієрархії РПЦ 11 квітня 1949 р. обитель  було перетворено в сільгоспучилище.
Милецький св.Миколая манастир пережив голгофу енкаведитсько-каґебітську, але вцілів, і я більш ніж впевнений, що серед сучасної братії обителі (хоч святиня перебуває під опікою РПЦ) так само є справжні українські патріоти.

НОВЕ ПРО ПОЧАТКИ ЕВРОПЕЙСЬКОГО КНИГОДРУКУВАННЯ

Автор книги «Грушівський манастир і початки книгодрукування в Европі»(Ужгород, «Закарпаття», 2008) Олександер Орос, на основі вивчення двох Євангелій — першодруків, що зберігаються у бібліотеці Ужгородського національного університету, дійшов висновку, що вони виготовлені ксилографічним друком у Грушівському та Угольському (Занівському) манастирях на Закарпатті.
Перша у 1380-1400, друга у 1400-1415 рр. Отримані дані переносять початок книгодрукарства у Европі на кілька десятиліть глибше у товщу часу, ніж прийнято вважати.
Вивчаючи першодруки Закарпаття, які сягають кінця XIV століття,  автор книги змушений був досконало вивчити діялектні мовні особливості, що проглядалися в текстах та на закладках, історію перших християнських манастирів краю, де і на яких теренах виникла настійна потреба в церковних книгах. Він детально ознайомився не лише з працями митрополита Івана Огієнка, але й з дослідженнями науковців Москви, Румунії, Угорщини, Польщі та інших країн, котрі професійно вивчали першодруки, по зернятку збирав інформацію, і дійшов висновку: перші друковані книги на теренах Европи з’явилися на Закарпатті у Грушівському манастирі наприкінці XIV століття, на кілька десятиліть раніше книг Ґутенберґа і Костера.
Василь БЕЛЕЙ, м. Мукачів

Наталя СИРОТИЧ
Як подякувати Господеві?

Створивши світ, сьомого дня Бог відпочив. Натомість усе творіння радилося поміж собою: як дякувати Господу, як прославити Його.
— Поки Господь відпочиває, – розмірковувала вголос Велика Зоря, – треба якнайшвидше придумати, як будемо величати свого Творця.
— У-у-у! А ти освітлюй стежки, щоб звірятам і птахам було видно вночі, – порадила Мудра Сова.
— А хіба звірі та птахи вночі не сплять? – здивувалася Велика Зоря.
— Я, наприклад, – гордо підняла голову та випростала спину Сова, – всю ніч не змикаю очей.
— Добре, то я освітлюватиму тобі шлях. Усю ніч мигтітиму. Думаю, Господеві сподобається, - зраділа Велика Зоря і заблищала, немов ліхтар.
— А я вже від обіду складаю свою подяку, – зашумів Рясний Дощ, – усі квіти підлив, повітря стало чистим, аж прозорим.
— І ми хочемо бути вдячними! – залопотіли пелюстками Ромашки. – Ми танцюватимемо весняний танок! А сонечко гратиме нам на скрипці.
— А я? – сумно витирав слізки Малий Струмочок. – А чим же я зможу подякувати Господеві? Я такий маленький, що не кожен і помітить. Маю замало сили, щоб, як Дощ, напоїти водою Квіти. І танцюрист із мене не вельми вправний. Якби ж я міг так мигтіти, як Велика Зоря!
— Годі скиглити! – пробурмотів сірий Камінь. – Краще змий із мене порох. Дощ хвальковитий, гадаю, полити квіти для нього нічого не вартувало – це ще не робота, а забавка. От наді мною треба потрудитися. Глянь, скільки бруду на мені!
— Я миттю! – зрадів Малий Струмочок, бо й для нього знайшлася якась добра справа. Він узявся старанно змивати порох, що був на камені. Струмочок невтомно працював увесь день, а ввечері сірий Камінь уже виблискував, як скло.
— Який працьовитий, хоч і малий! – захоплювався Камінь, милуючись своїм чистеньким обличчям у люстрі водяного плеса.
— Тобі справді подобається моя робота? Я так стомився... – зітхнув зморений, але дуже щасливий Малий Струмочок і обтер мокре чоло.
— Якби ще й моїх братиків так помити! Це було би просто чудово!
— А я впораюся! Тільки не швидко, бо ще малий і не маю багато водички. Щодня я відмиватиму до блиску один із каменів. Подякую Творцеві своєю працею – думаю, це гарний спосіб прославити Господа, що створив мене.
І Малий Струмочок щодня перетікав від одного сірого каменя до іншого, перетворюючи їх на чисте блискуче каміння. Отак невтомно він працював на Славу Божу.
Одного дня, шукаючи наступний камінь, який варто було б помити, Малий Струмочок не повірив своїм очам – перед ним було аж п’ять великих, ніби гора, Каменів-порогів, які низько вклонялися, вітаючи його.
— Добридень, наша велична Ріко! – зашуміло Каміння.
— Ви зі мною вітаєтеся? – зніяковів Струмочок. – Але я не річка, я маленький...
Камені лише всміхнулися йому у відповідь. Бо замість Маленького Струмочка вони побачили перед собою бурхливу широку Ріку, повну риби, що несла свої води до моря.
— Бачиш, - почувся далекий голос найпершого сірого Каменя, - постійно рухаючись уперед, за плідною працею, ти й не помітив, як розлився і став бурхливим Дніпром.
— Господи, - прошепотів вражено Маленький Струмочок, що давно вже виріс до могутньої Ріки, - тепер Ти бачиш, якою великою є моя вдячність Тобі за те, що Ти створив мене! Такою ж безмежною, як ця ріка. Дякую, мій Творче! Слава Тобі!

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Янголе мій

— «Янголе-охоронителю мій, ти завжди при мені стій»… Отак тихенько кажи, онучко, і заплющуй оченята, – бабуся, вийшовши, зачинила двері дитячої кімнати.
Тетянка була підвелася з ліжечка, подивилася довкола і знову лягла. За мить ще раз оглянулася, покрутилася туди-сюди, обвела уважним поглядом кімнату – нікого. Дівчинка зажмурила очі міцно-міцно, але раз – і знову розплющила.
«…завжди при мені стій…» — прошепотіла тихенько, збила подушку, лягла горілиць і задумалася.
«Який же він, — подумки промовила Тетянка, — мій янгол-хоронитель, який? Може, він рудий, як сонечко, з ластовинням на щічках, схожий на осінь? Може, в нього замість волосся дубові листочки, мов кучері? А очі, як жолуді… крила ж, неначе соняхи – жовті та яскраві?.. Який же він? А що, коли він схожий на зиму? Великий і прозорий. Блідий і білосніжний. Із льодяними руками в срібних рукавицях. Подібний на хурделицю. Що як такий? Ну, а крила, ніби снігова завіса, як огорне… Справжній охоронитель! І голос має дужий, трохи охриплий, мов з морозу? – Тетянка знову оглянулася довкола. - Ні-і-і, нікого! Янголе, янголе, де ти? Який ти є? Може, заквітчаний, зеленню повитий, наче немовля купане в любистку: ніжний, лагідний? Схожий на весну. Такий, що як глянеш, так і радіє серце, так і тішиться! А що коли ти, немовби з дощових крапель – граєш на сонячних променях, що  аж все вилискує навкруги? Чи буває таке? Янголе, янголе… І голосок у тебе, як річечка шумить, тихо-тихо. А крила, мов із дрібного квіту зіткані! Такий ти, га? – Тетянка допитливо дивилася, ніби зміряючи очима кожен кут кімнати. – А що коли ти подібний на літо: барвистий, строкатий, гомінкий? І пахнеш наче чорнобривці – солодко і терпко. А, може, ти взагалі схожий на велику медяну бджолу? Аж золотий! І крила твої переливаються різнобарв’ям?! А сам такий веселий-веселий, ще й рухливий – не піймаєш і зором! Який же ти? Янголе, янголе… охоронителю мій, ти завжди при мені стій…
Тетянка мало-помалу вмовкала. Солодкий сон зімкнув її оченята.
І снилися їй чудесні янголи: яснолиці та білокрилі, барвисті та райдужні.
А янгол-охоронитель дивився на неї з неба лагідними очима й кутав світ розлогими крилами в оксамитово-синю, осяяну зорями ніч.

Василь ГОЛОБОРОДЬКО
Дві яблуньки

Любо яблуньці жити у нашій хаті,
тільки з того боку вікна:
я дивлюсь на її рожеві щічки у вікно,
і яблунька дивиться на мої
рожеві щічки у вікно.

Мати наша нас не розрізняють,
мені кажуть: «Ганнусю, ти аж цвітеш»,
ніби я яблунька,
а яблуньці вдягають білі панчішки,
ніби яблунька — то я.

Елеонора  ЗИМА
Чудові вишиванки

А у братика Іванка
Є сорочка-вишиванка.
Він як в неї нарядився,
Цілий день ні з ким не бився.
Ні з Данилком,
Ні з Ільком,
Ні з бичком,
Ні з півничком.
Мама каже –
— Чудасія! Це бабуся Настасія
Візерунок такий знає,
Що від бійки помагає.

Ольга ОЛЬХОВА

Буде літо — я поїду
на Волинь до дідуся —
ми на вудку упіймаєм 
ОТТАКОГО карася.

А з бабусею у лісі
назбираємо суниць —
у траві такі дрібненькі
засмагають горілиць.

Високо у небі синім —
хмарка, схожа на гуся.
Як же добре на Волині —
у бабусі й дідуся.

Як метелик товариша шукав

Метелик різнобарвний
Тріпоче над мачком.
До нього ніби тулиться
То тим, то цим бочком.
Немов би каже квіточці –
— А ну ж, давай злітай –
Разом будем літати ми
У поле і у гай.

 Та відказала квіточка,
Шовкові пелюстки,
Я тут плекаю зернятка
Малесенькі мої.
І маю тут лишатися,
Щоб як підійде строк,
Засіяти гарнесенько
Наш сонячний лужок.

Петро ЗАСЕНКО
Хлопчик-дощик

Хлопчик-дощик із Дніпра   
В відра воду набира.
Він прохає брата-вітра:
«Поможи підняти відра».
Вітер дощика поніс
Через поле, через ліс,
Через гору крутояру
І підняв його на хмару.
Хлопчик з відрами у парі
Проплива на сірій хмарі.
Все навколо видно з неба —
Де полити землю треба.
Зачерпнув з відра водицю
На капусту, на пшеницю,
На картоплю й огірки —
На бабусині грядки.

Оляна РУТА
Сон про маму

Я іду по волошковім полі,
Бачу маму із цілим кошиком
Волоханчиків-усміхайликів —
Синьооких диких волошок!..

Аж дивлюсь — мама разом з метеликами
Кожній квітоньці каже: «Привіт!»
Походжає мостом веселковим        
Мамин лицар — сонячний кіт.

Мама п’яти лоскоче котикові,
Чепурить квіточки польові,
Із муравликами-дрібнотиками
Чеше коси бабуні-траві...

А тоді вдвох із велетом-джмеликом  
Виграє на дзвіночках пісні —
Колискові деревам, лелекам,
Сонцю, небу, котам і... мені.

Засинає усе, зачароване,
І веселка ховається в кошик...
Отепер я вже знаю, хто вона,
Королева Синіх Волошок!

Наталя СИРОТИЧ
КОЖУШОК З  ХМАРИНОК

Народилась ягничка навесні. Вона швидко зіп’ялась на ноги й пішла знайомитися з усіма, радісно стрибаючи та наспівуючи пісеньку, потім пустилась у танок, веселилася щиро й заохочувала до радости інших овець. Так і назвали її Веселинкою.
У малої ягнички було багато братів і сестер. Усі вони мали чудові кожушки. Якось, ідучи до лісу зі своєю родиною, шукаючи кращого пасовиська, Веселинка відстала від отари. Ненароком вона зачепилася за колючий кущ. Її кожушок розірвався і залишився на гілочках.
Засумувала вона, заплакала, покликала на допомогу. Всім братам і сестрам було дуже шкода малу, але вони нічим не могли зарадити. Стали всі разом кликати на допомогу.
Пролітали в цей час по небу кучеряві хмарки, небесні овечки. Почули плач ягнички, пожаліли бідолашну, спустилися до неї, утворивши собою новий пухкий кожушок…
Ягничка зраділа й уже відтоді ніколи не сумувала. Недарма ж її назвали Веселинкою.

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
Колискові та лічилки

            * * *
Сойки скакають,
З гілки на гілку –
Люленьки-люлі,
Співа перепілка.

Люленьки-люлі –
Грають сопілки,
Сойки скакають ,
З гілки на гілку,

Люленьки-люлі,
Люленьки-люлі.

            * * *

Голубка-сестричка,
пташка білокрила,
У пір’ячко тепле
Дитинку сповила.
Спи-засинай!

Голубка-сестричка,
Вуркотінням ніжним
Шепотіла немовляті
Казку білосніжну.
Спи-засинай!
Спи-засинай!

            * * *
Ластівки відлітають
Гай-гай, у далекі краї,
Спи, моє любе маля –
Тихі пісні мої.
Ластівки відлітають
Ген-ген, у тепло золоте,
Спи, моє янголятко,
Любе маля святе.
Ластівки відлітають
Гай-гай.

            * * *
Де ти ходиш, котику,
Мури-мури,
Ми тебе все кличемо,
Мури-мури,
Заспівай нам пісеньку
Колискову
І заграй мелодію
Нам казкову.
Де ти ходиш, котику,
Мури-мури.
Ми тебе чекаємо,
Мури-мури,
Розкажи нам віршика
Муркотінням.
Зірочки на небі є –
Мерехтіння.
Де ти ходиш котику,
Мури-мури.

Чергування

Камінь – ножиці – папір,

Я програла? Ти програв?

Справедливо? Справедливо?

Давай п’ять! Потішна гра!

Камінь – ножиці – папір –

Вкотре так рахують друзі:

Камінь – ножиці – папір,

Ти – чергуєш! По заслузі!

Цит-Нацит
(гуцульська забава)

Цит-Нацит!
У мене більше горошин у жмені
Цит-Нацит!
Проте, у мене ще й боби зелені!
Цит-Нацит!
І переможця нам не розгадати!
Цит-Нацит!
То ж доведеться все порахувати!
Я – горох перерахую,
а боби – вже ти.
Цит-Нацит!
Бо я рахую лиш
до десяти!

Віктор ФРАНКЛ
Сказати життю «Так!»
Закінчення. Початок у ч.5

Фраґменти з книги

У значної більшости ув’язнених превалювання примітивних потреб, необхідність зосередитися на собі, на збереженні своєї життєздатности   приводили до знецінення всього того, що не слугувало цим винятковим інтересам. Цим пояснюється цілковита відсутність сентиментальности у сприйнятті в’язнями довколишньої дійсности.

  ПОЛІТИКА І РЕЛІГІЯ
Таку несентиментальність лагерних старожилів можна вважати закономірним виявом знецінення в їхніх очах всього, що не приносить суто практичної користи, не допомагає вижити. Все решта, безумовно, здавалося ув’язненому зайвою розкішшю. Відмирали всі духовні запити, всі високі інтереси. Загалом, все, що відноситься до царини людської культури, впадало в якусь свою роду зимову сплячку.
Винятками з цього більш чи менш закономірного стану залишались дві сфери — політика (що зрозуміло) і, що вельми прикметно, — релігія.
[..] Релігійні прагнення, що пробивалися через усі тутешні бідування, були глибоко щирі. Новоприбулих в’язнів буквально зачаровувала живучість і глибина тих почувань. І найбільш вражаючими в цьому сенсі були молитви і богослужіння, звершувані нами в якому-небудь куточку бараку або в вагоні для худоби, в якому ми, голодні, змучені і змерзлі в своєму мокрому ганчір’ї поверталися в лагер після роботи. […]
Взимку і ранньої весни 1945 року в лагерях виникла епідемія сипного тифу: ним перехворіли майже всі в’язні.
...Але як про найтяжче серед тих  моментів мені було оповіджено ось про що: відчуваючи наближення кінця, чоловік хотів помолитися перед смертю, але у маренні забув слова молитви.

ВТЕЧА В СЕБЕ
Коли лагерна дійсність відкидала ув’язненого назад у примітивність не лише зовнішнього, але  й внутрішнього життя, все ж бодай зрідка, бодай у одиниць розвивалося прагнення  поринути в себе, створити якийсь власний внутрішній світ.
Чутливі люди, з юних літ звиклі до переважання духовних інтересів, переживали лагерну ситуацію звісно украй болючо, але в духовному сенсі вона впливала на них  менш деструктивно, навіть попри їх м’який характер. Адже для них було більш приступне повернення із цієї  жахливої реальности у світ духовної свободи і внутрішнього багатства. Саме цим можна пояснити той факт, що люди тендітної статури часом краще протистояли лагерній дійсності, ніж зовні сильні й міцні.

КОЛИ ВІДІБРАНО ВСЕ...
І раптом мене пронизує думка: ось тепер я вперше в житті збагнув істинність того, що його стільки мислителів і мудреців вважали своїм завершальним висновком, що оспівували  поети: я зрозумів, я прийняв істину — лише любов  є тим доконечним і вищим, що виправдує наше тутешнє існування, що може нас підносити і зміцнювати… Я тепер знаю, що людина, у якої вже нічого немає на цьому світі, спроможна духовно — хай на мить — володіти найдорожчим для себе — образом того, кого вона любить. У найтяжчій з усіх мислимих ситуацій, коли вже  неможливо виразити себе ні в якій дії, коли залишається єдине страждання, — в такій ситуації людина може здійснити себе через відтворення і споглядання образу того, кого вона любить. Вперше в житті я зумів  збагнути, що мають на увазі, коли мовлять, що янголи щасливі любовним спогляданням безмежного Господа.[…]
Ми ще не зігрілись, усі ще мовчать. А мій дух знову  витає довкола коханої. Я ще промовляю до неї, вона відповідає. І раптом мене пропікає думка: але ж я навіть не знаю, чи вона ще жива! Та я знаю вже інше: чим менше любов зосереджена на тілесному єстві людини, тим глибше вона проникає в її духовну сутність, тим менш істотним стає її «так — буття» (за словом філософів), її «тут — буття», «тут — зі — мною — присутність», її тілесне існування взагалі […] Бо  я відчуваю  у цю мить істинність слів Пісні Пісень: «Поклади мене, як печать, на серце твоє… бо міцна, як смерть, любов» (8:6).

   МЕДИТАЦІЇ В РОВУ
Ті, хто зберіг здатність до внутрішнього життя, не втратив і здібність бодай зрідка, хоча б тоді, коли випадала найменша можливість, інтенсивно сприймати красу природи або мистецтва. І сила цього переживання, хоч на якусь мить, допомагала відірватися від жахів дійсности, забути про них. При переїзді з Авшвіца в баварський лагер ми дивилися крізь заґратовані вікна на вершини Зальцбурґських гір,  осяяні заходом сонця.
Якби хтось побачив у ту мить наші зачудовані обличчя, він ніколи б не повірив, що це люди, життя яких практично закінчене. І всупереч цьому — або ж саме тому? — ми були захоплені красою природи, красою, від якої на роки нас відторгнули.
Або під час тяжкої роботи в глибині баварського  лісу (тут маскували підземний військовий завод) товариш, що стоїть поруч, раптом скаже: «Глянь, як гарно сонце освітило ці стовбури, подібне на одну акварель Дюрера — пам’ятаєш?»
А якось увечері, коли ми, смертельно втомлені,  з суповими мисками в руках уже розташувались було на земляній підлозі, раптом вбігає наш товариш і прямо вимагає, щоб ми, незважаючи на всю втому і весь холод, вийшли на хвильку: не можна пропустити такий чудовий захід сонця! І коли ми вийшли  й узріли там, на заході палаючу смугу неба і хмари чудернацьких обрисів і цілої  гами відтінків, що тіснилися до самого обрію, від синьо-сталевого до багряно-червоного, що пурпуровими блиском відбивався в калюжах плацу, посеред таких контрастно похмурих лагерних будівель, —коли ми побачили все це, то після хвилинного мовчання хтось промовив:  «Яким прекрасним міг би бути цей світ […]
Або ти стоїш у рову, довбаєш землю. Все довкола сіре — сіре небо, сірий у слабкому передранковому світлі сніг, сіре лахміття на товаришах, що стоять поруч, і обличчя у них — теж сірі, І ти знову… в тисячний раз шукаєш відповіді на запитання про смисл твого страждання, твоєї жертви, твого повільного помирання. Аж ось, в якомусь останньому пориві, все в тобі повстає проти безглуздости смерти, і ти відчуваєш, як твій дух проривається крізь цей сірий туман, крізь безнадію і безсенсовість, і на твоє запитання чи є смисл? — звідкись звучить впевнене, радісне «так!» І в цю мить у віконці селянського дому, що неясно видніється оддалік, подібний на театральну декорацію, раптом засвічується вогник! — «et lux in tenebris lucet!»  — «світло сяє в пітьмі.

ВНУТРІШНЯ СВОБОДА
Представлена тут спроба психологічного опису і психопатологічного пояснення типових рис характеру, які формувалися у в’язнів за роки перебування в лагері, може створити враження, що стан людської душі невблаганно й однозначно залежить від довколишніх умов. Адже, здавалося б, в лагерному житті своєрідне соціяльне середовище примусово визначає поведінку людей. Однак проти цього можна з повним правом поставити запитання: а як же тоді бути з людською свободою? Хіба не існує духовна свобода, самовизначення, ставлення до виниклих зовнішніх обставин? Невже людина дійсно не більше  ніж продукт численних умов і впливів, будь то біологічні, психологічні чи соціяльні? Не більше ніж випадковий результат своєї тілесної конституції, передумов свого характеру і соціяльної ситуації? І зокрема хіба реакція ув’язнених дійсно свідчить про те, що люди не могли ухилитися від впливу тієї форми буття,  в яку були насильно поставлені? Що людина змушена була цілком підкориться тим впливам?
На це запитання є відповіді як фактичні, так і принципові. Фактичні ґрунтуються на моєму досвіді — адже саме життя в лагері показало, що людина  цілком «спроможна інакше»… Що навіть у цій ситуації, яка абсолютно пригнічує як зовнішньо, так і внутрішньо, можливо зберегти залишки духовної свободи, протиставити цьому гнітові своє духовне Я. Хто з тих, що пережили концлагер, не міг би розповісти про людей, котрі, йдучи разом з іншими в колоні чи проходячи через барак, кому дарували добре слово, а з іншим ділились останніми крихтами хліба… І нехай таких було небагато, їх приклад стверджує, що в концлагері можна відняти у людини все, окрім останнього — людської свободи поставитися до обставин або так, або інакше.
…Кожен день, кожна година в лагері давали тисячі можливостей здійснювати цей вибір, відректися чи не відректися від найсокровеннішого, що його довколишня реальність загрожувала відібрати, — внутрішньої свободи. А зректися свободи і гідности — значило перетворитися в об’єкт впливу  зовнішніх умов, дозволити    їм виліпити з тебе «типового»      лагерника.[…]
В кінцевому рахунку з’ясовується те, що відбувається всередині людини: те, що лагер нібито з неї «робить» — наслідок внутрішнього рішення самої людини. В принципі, від самої людини залежить — що саме, навіть під гнітом таких страшних обставин, станеться з нею в лагері, з її духовною внутрішньою сутністю…
Достоєвський якось сказав: я боюся лише одного — виявитися не гідним своїх мук. Ці слова згадуєш, думаючи про тих мучеників, чия поведінка в лагері, чиє страждання і сама смерть стали свідченням можливости до кінця зберегти останнє — внутрішню   свободу.
Духовна свобода людини, котру в неї не можна відняти, до останнього подиху, дає їй спромогу до останнього ж подиху наповнювати своє життя смислом. Адже смисл має не лише діяльне життя, що дає людині можливості реалізації вартостей творчости, і не лише життя, сповнене переживань, життя, що дає змогу здійснити себе в переживанні прекрасного, в захопленні мистецтвом чи природою. Зберігає свій смисл і життя — як це було в концлагері — яке не залишає шансів для реалізації цінностей у творчості і переживанні. Залишається остання можливість наповнити життя смислом: зайняти позицію по відношенню до цієї форми крайнього примусового обмеження буття особи. Творче чи почуттєве життя для неї давно закрите. Але цим не все вичерпано. Якщо  життя взагалі має смисл, то має смисл і страждання. Страждання є частиною життя так само, як доля і смерть, страждання і смерть надають цілісности буттю.
Для більшости в’язнів головним було питання: переживу я лагер чи ні? Коли ні, то всі страждання не мають сенсу. Мене ж невідступно переслідувало інше: чи має смисл саме оце страждання, оця смерть, що постійно витала над нами? Бо якщо ні, то немає смислу і взагалі виживати в лагері. Якщо весь смисл життя в тому, збереже його людина чи ні, якщо він цілковито  залежить від милости випадку — таке життя, в суті, і не варте того, щоб жити. […]
І не лише в концлагері. Людина  завжди і скрізь протистоїть долі, і це протистояння дає їй можливість перетворити своє страждання у внутрішнє  досягнення. […]
Ось, наприклад, історія смерти однієї молодої жінки, в’язня концлагеря, свідком якої мені довелося бути. Історія проста… і все ж таки вона звучить піднесено.
Жінка знала, що їй доведеться померти в найближчі дні. Проте, незважаючи на це вона була душевно бадьора. «Я вдячна долі за те, що вона  була зі мною таки сувора, тому що в минулому своєму житті я була занадто пещена, а духовні мої запити не були серйозні», — сказала вона мені, і я запам’ятав це дослівно.
Перед самим своїм кінцем вона була дуже зосереджена. «Це дерево — мій єдиний друг у моїй самотності», — прошепотіла вона, показуючи на вікно бараку. Там був каштан, він якраз нещодавно розквітнув, і нахилившись до нар хворої, можна було  розгледіти через маленьке віконце одну зелену гілочку з двома суцвіттями — свічками.
— «Я часто розмовляю з цим деревом». — Ці слова мене знітили, я не знав, як їх зрозуміти: може це вже марення? Запитав, чи відповідає їй дерево і що воно каже, і почув відповідь: «Воно мені сказало —  я тут, я тут, я — тут, я — життя, вічне життя» […]
Так, від самої людини залежало, у що вона перетворить  своє лагерне життя — у скніння, як у тисяч, чи в духовну перемогу — як у небагатьох.

    ПОСТАВИТИ ПИТАННЯ ПРО СМИСЛ ЖИТТЯ

Вся складність у тому, що питання про смисл життя має бути поставлене інакше. Потрібно засвоїти самим і пояснити тим, хто сумнівається, що річ не в тому, чого ми чекаємо від життя, а в тому, чого воно чекає від нас? Мовлячи філософськи, тут потрібен  свого роду коперніківський переворот: ми повинні не запитувати про смисл життя, а зрозуміти, що це питання звернене до нас — щоденно і щогодинно життя ставить запитання, і ми повинні на них відповідати, — не розмовами чи роздумами, а дією, вірною поведінкою.   Адже жити в кінцевому підсумку означає нести відповідальність за правильне виконання тих завдань, котрі життя ставить перед кожним, за виконання вимог дня і години.
Ці вимоги, а разом з тим і смисл буття у різних людей і в різні миттєвості інакші. Отже, питання про смисл життя не може мати загальної відповіді.  Життя,  як ми його тут розуміємо, не є щось туманне, розпливчасте — воно конкретне, як і вимоги його до нас кожної миті так само досить конкретні. Ця конкретність властива людській долі: у кожного вона унікальна і неповторна. Жодну людину не можна прирівняти до іншої, як і жодну долю не можна зрівняти з іншою, і жодна ситуація в точності не повторюється — кожна покликає людину до іншого способу дії.
Конкретна ситуація  вимагає від людини то діяти і пробувати активно формувати свою долю, то скористатися шансом реалізувати в переживаннях… ціннісні можливості, то просто прийняти свою долю. І кожна ситуація залишається єдиною, унікальною і в цій своїй унікальності і конкретності допускає лише одну відповідь на питання — правильну І коли вже доля поклала людині страждання, вона повинна розгледіти в цих стражданнях, у здатності їх витримати своє неповторне завдання. Вона мусить усвідомити унікальність свого страждання — адже у цілому Всесвіті немає нічого подібного, ніхто не може позбавити її цих страждань, ніхто не годен пережити їх замість неї. Сливе у тому, як той, кому випала ця доля, перенесе своє страждання, полягає виняткова можливість неповторного подвигу.
Для нас у концлагері все це аж ніяк не було далекими від реальности розміркуваннями. Навпаки, такі думки були єдиним, що попри все допомагало триматися. Триматися і не впадати у відчай навіть тоді, коли вже не залишалося майже жодного шансу на порятунок. Для нас питання про сенс життя давно вже було далеке від того поширеного наївного погляду, який зводить його до реалізації творчо поставленої мети. Ні, йшлося  про життя в його цілісності , що включає в себе також і смерть, а під смислом ми розуміли не лише «смисл життя», але і смисл страждання та вмирання. За цей смисл ми боролись!

СТРАЖДАННЯ ЯК ПОДВИГ
Після того як нам відкрився смисл страждання, ми перестали применшувати, прикрашати його, тобто «витісняти» і приховувати  від себе, наприклад, шляхом дешевого і нав’язливого оптимізму. Смисл страждання відкрився нам, воно стало завданням, покрови з нього були зняті, і ми побачили, що страждання може стати моральною працею, подвигом у тому сенсі, який прозвучав у вигукові Рільке: «Скільки  потрібно ще перестраждати!» Рільке сказав тут «перестраждати» подібно до того як говорять: скільки справ ще потрібно переробити. Так, нам довелося багато «перестраждати». Тому належало дивитися в лице стражданням, ризикуючи не витримати, ризикуючи не стримати сліз. Та й не слід було соромитися таких сліз — вони свідчили про те, що в людини є вища мужність — мужність страждати. Одначе таке розуміння було в не багатьох, більшість з ніяковістю зізнавалися в тому, що знову плакали! Один мій товариш на запитання, як йому вдалося позбутися голодних набряків, відповів: «Я їх виплакав». […]
Неповторність, унікальність, притаманні кожній людині, визначають і смисл кожного окремого життя. Неповторна вона сама, неповторне те, що саме вона може і повинна зробити — в своїй праці, в творчості, в любові. Усвідомлення такої незамінности формує почуття відповідальности за власне життя, за те, щоб прожити його все, до кінця, висвітлити у всій повноті. […]
«Те, що ти переживаєш, не віднімуть у тебе жодні сили на світі» […]
Людське — це сплав добра і зла. Межа, що ділить добро і зло, проходить через усе людське і досягає глибин людської душі. Цю межу видно навіть у безодні концлагеря.

Переклала Раїса ЛИША за виданням «Сказать жизни «ДА!» Москва, 2007

Церква на Кіровоградщині під час німецької окупації

Нещодавно в Кіровограді видано книгу Івана Петренка «Нацистський окупаційний режим: маловідомі сторінки з історії Олександрівського району (в документах і спогадах)». Автор, зокрема, висвітлює становище церкви під час німецької окупації Олександрівського району на Кіровоградщині.
Внаслідок масового гоніння комуністичної влади на церкву упродовж 1920-1930-х років в Олександрівському районі на початок 1941 року діяв тільки один храм — в селі Кримки. Решта були зруйновані або перетворені на господарчі приміщення чи сільклуби.
Влада фізично знищила протоієреїв Григорія Приходька, Дмитра Сурмелі, Михайла Рябцева, Харлампія Фіньковського та інших. Репресовані були і їхні сім’ї. Напередодні війни розстріляли митрополита Харківського і всієї України УАПЦ Івана Павловського.
Під час окупації на території Олександрівського району було знову відкрито та освячено 12 церков. Всі храми району повернулися в лоно Української Автокефальної Православної Церкви. Священнослужителів не вистачало. Тому на священиків висвячували представників інтеліґенції  (вчителів, службовців, студентів). Різко зросла кількість хрестин і вінчань.
Але окупаційна влада контролювала церковне життя, на свій розсуд встановлюючи тривалість церковних свят. Ця ж влада заборонила викладання в початкових школах Закону Божого. В свою чергу вище керівництво УАПЦ закликало священнослужителів бути готовими до конфліктів з окупаційною владою, яка стала «нестерпною».
Книга Івана Петренка адресована широкому читацькому загалові.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ

Протоієрей Богдан ОГУЛЬЧАНСЬКИЙ
ХРИСТИЯНИ  і громадянське суспільство в Україні
(публікується  з  запрошенням до дискусії)

Стан сучасного життя засвідчує, що не стільки влада і держава, скільки громадянство, як спільнота небайдужих до власної долі і до долі Батьківщини людей, може формувати історію. Тому так важливо, щоб громадськість цілковито усвідомила власну відповідальність за майбутнє і активно впливала на нього своєю позицією і діями.
Громадянське суспільство є головною опорою всякої справжньої демократії: воно сприяє її побудові і служить гарантом її збереження і зміцнення.  Громадянське суспільство є основним супротивником зрушення держави у бік тоталітаризму і захищає суспільство від зловживань із боку влади: перешкоджає наступу на права людини, обмежує корупцію тощо.
Однією з цілей громадянського суспільства є побудова правової держави, створеної за принципом поділу влади (законодавчої, виконавчої і судової) і багатопартійностиі справедливими (без фальсифікацій) загальними виборами.  Саме така політична система має природні механізми захисту від зловживань, оскільки одна гілка влади контролює іншу, а одна партія, що перебуває в опозиції, викриває порушення, допущені іншою, яка на разі перебуває при владі.

(З Політичного словника)

У циклах розвитку кожного суспільства наявний час змін, коли життя втрачає стабільність і стає непередбачуваним. Можливо, на такому історичному відрізку зараз перебуває Україна.
Наведена вище цитата з політичного словника описує ідеальний образ громадянського суспільства. Взірець, як можна здогадатися, спроєктовано із демократичного досвіду Західньої Европи, набутого «сторіччями безупинної боротьби населення за свої права». Безперечно, слід цінувати цей досвід, але його не можна ідеалізувати. Логіку розгортання громадянського суспільства Західньої Европи, починаючи з часів Пізнього Середньовіччя, можна (спрощено, звичайно) зобразити як перехід від суспільства численних патерналістських і корпоративно-кастових спільнот, об’єднаних символами  Церкви та освяченої нею верховної влади (у формі Священної Римської Імперії, королівств, князівств), до національних буржуазно-демократичних інституцій. У першому право існувало як освячена  “згори” санкція члена кожної спільноти чинити так, як йому належить згідно з його статусом та місцем у суспільній ієрархії. У другому — право в ідеалі підтверджувало загальну рівність людей перед Богом та державною владою і свободу реалізовувати свою особистість як завгодно, не обмежуючи лише свободу самореалізації інших особистостей. […]
Що можна сказати про громадянське суспільство нині в Україні?
Звичайно, воно ще незріле і недосвідчене (зауважимо, що саме в незрілих суспільствах демократія інколи через охлократію — владу натовпу, яким керують нахабні демагоги — змінюється диктатурою). Але іншого шляху досягнення зрілости, ніж активність громадянства у обстоюванні законности і справедливости усіма можливими законними засобами, на нинішньому етапі становлення суспільства, певно, немає.
Для вірянина тут постає важливе питання — чи можливо взагалі і як поєднати у своїй свідомості громадянську позицію і заповіді християнської моралі? Існує стереотип, що походить із совєтських часів, — трактувати віруючого як людину аполітичну, далеку від громадсько-політичного життя. З іншого боку, в останні роки ми нерідко бачимо спроби використати і мирян, і духовенство, і релігійну ідеологію з політичною метою.
В окремі моменти нам здавалося, що наш голос має вагу, що от-от – і ми оберемо чесну, порядну владу. Але з кожними новими виборами ми все більш переконуємося в тому, що народ, суспільство існують самі по собі, а влада сама  по собі. Влада навчилася іґнорувати народ. Його змусили елементарно боротися за виживання, а влада успішно розросталася за рахунок народу.
Ясна річ, природа Церкви і людського суспільства різна. Певна відстороненість церкви від минущих пристрастей “світу цього” допомагає тримати потрібну дистанцію від світу, не занурюватися в “злободенність” — “довлеетъ дневи злоба его” (Мт, 6, 34).
Хоча така позиція не всеохопна. Звернувшись до історії християнської Церкви, ми бачимо, що Церква звеличує християнський подвиг не лише аскетів і самітників, але і людей, говорячи сучасною мовою, з «активною громадянською позицією» — церковних ієрархів, які сміливо опиралися владі, що творила насильство (наприклад, Амвросій Медіоланський, Йоан Золотоустий, священномученик митрополит Филип Московський, наш земляк, який відважно протистояв свавіллю цариці Катерини II, святий митрополит Арсеній Мацієвич та інші), благовірних князів, які були мудрими, зваженими і одночасно по-християнськи стриманими і справедливими політиками (Ярослав Мудрий, Всеволод Псковський, Федір Острозький та ін.).
Спираючись на ці історичні свідчення і виходячи з суті християнського вчення, бачимо, що християни цілком здатні бути активними, свідомими громадянами. Але доводиться констатувати, що для віруючої людини є чимало перешкод, щоб стати справжнім громадянином, членом громадянського суспільства. Ці перешкоди лежать не в догматах християнського віровчення, не в природі   церковного життя, а у практиці співбуття Церкви та державиі суспільства протягом тривалого періоду       нашої  історії.
У суспільстві це насамперед популярність патерналізму і «сильної руки» (що зрозуміло з огляду на століття авторитарної системи влади) і підтримка тих, хто пропонує прості рецепти вирішення складних питань.
Але й власне у церковному житті є певна антиномія: як поєднати смирення з активною позицією члена церковної спільноти, відповідальністю й ініціятивою?
Нещодавно мій добрий знайомий, киянин, був присутнім на зібранні громади однієї з українських православних парафій у Канаді. Було цікаво бачити, як громада формувала свій бюджет на наступний період. Доповідач користувався екраном, показував на ньому графіки й таблиці, присутні активно ставили питання й спільно приймали рішення. Кожен міг реально пересвідчитися, куди спрямовують його власні кошти, і вирішити, як краще розпорядитися коштами громади, які складаються зі спільних внесків.
Така активність мирян, і їх важлива, а то й вирішальна роля у прийнятті рішень у парафії більш властива православним діяспорам у західньому світі. Натомість у традиційних реґіонах православ’я ініціятива і рішення, як правило, походять згори, від керівників єпархій та настоятелів парафій.
Чи існує тут певна колізія, і чи є способи її розв’язання?
Ясна річ, в цілому нам треба рухатися до усвідомлення важливого місця мирян у Церкві, зокрема і під час ухвалення потрібних для життя парафії рішень. З іншого боку, ми пам’ятаємо, що Спаситель учив про Небесне Царство, а не про небесну республіку. Гадаємо, що там, де ієрей або архиєрей є не адміністратором, а батьком, пастирем, там існують довіра і взаєморозуміння, за наявности яких активність мирян, їхні ініціятива і запал у служінні виростають із благословення священика.
А взаємодія Церкви і суспільства виходить не з постулату, що вони є ізольовані одна від одної структури, і не з того, що православна ідеологія має стати провідною ідеологією держави, а з того, що християни освячують світ навколо своїм життям і своїми жертовними зусиллями, усвідомлюючи, що далеко не все засіяне проросте, але деінде воно дасть добрий плід.
Єдина можливість вплинути сьогодні на суспільство — постаратися, щоб внутрішньоцерковне життя стало справді євангельським, щоб ми могли засвідчити, як писав св. апостол Яків, «віру нашу від справ наших», і щоб те, до чого закликаємо суспільство, ми підтверджували власним життям.

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА (Розд.І)

Оскільки поміж трьома богословськими чеснотами чільне місце належить вірі, — у цьому першому пункті годиться повести мову про святу православну віру східного обряду, якою войовничий козацький народ уперше й понині просвітився ще за панування хозарських каганів від апостольського Константинополь­ського престолу і яку й нині невідступно обстоює, бо ніколи жодною чужою релігією збаламучений не був. Добре-бо відомо, іцо славної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького з Військом Запорозьким єдина причина спонукала взятися до зброї і розпочати справедливу війну проти Речі Посполитої польської (опріч турботи про права і вольності): потреба оборонити свою православну віру, яку влада поляків різноманітними утисками принево­лила до з’єдинення з римською церквою. Але й після того, як новоримське чужовір’я було викорінене з Вітчизни, він, саме через спільність релігії, а не з інших мотивів, удався із Військом Запорозьким і народом руським до Московської імперії за покровительством і добровільно піддався.
Тому новообраний нині найясніший гетьман, якщо Господь Бог кріпкий і нездоланний у битвах допоможе визволити нашу Вітчизну увінчаною успіхами зброєю блаженної його милості найяснішого короля шведського з ярма московської неволі, пови­нен того дотримуватися і, як і належить йому, особливо пильнувати і рішуче ставати на перешкоді впровадженню у нашій руській Вітчизні будь-якої чужої релігії. А якщо де-будь виявиться — чи потай, чи явно, — то повинен своєю владою її викорінювати, забо­ронити проповідувати і поширювати. Також не давати дозволу на проживання в Україні послідовникам чужовір’я, а особливо облудного юдаїзму. Докладаючи всіх сил, нехай недремно піклується про те, щоб лише єдина православна віра східного обряду під послухом найсвятішого апостольського Константинопольського престолу навічно була утверджена і поширювалася для примноження Божої хвали розбудовою церков і вдосконаленням синів руських у вільних мистецтвах і щоб воно буяло і квітло, мов тро­янда поміж   терням, між чужинецькими релігіями сусідніх   держав.
А для більшого впливу чільного у Малій Русі Київського митрополичого престолу і задля зручнішого управління духовними справами нехай найясніший гетьман доб’ється по звільненню на­шої Вітчизни з-під московського ярма для провінції, що йому наділена, надана і довірена та для довколишніх земель від апостольського Константинопольського престолу первісної екзаршої влади. Таким чином відновляться колишні стосунки і синівський послух нашої Вітчизни отому апостольському Константинопольському престолові, що його євангельською проповіддю наша Вітчизна удостоїлася просвітитися і утвердитися у святій Вселенській вірі.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ДЛЯ ВЧОРАШНІХ
Степан СЕМЕНЮК

Верховна Рада України за внесенням фракції  КПУ прийняла  постанову № 4140Д  від  01.04.09 — а  може  це був просто  prima  aprіlis-  політичний жарт?  - “Про  відзначення  90-річчя  створення  комсомолу  України”.  Що обранці  народу  на  вісімнадцятому  році  Незалежности України  не знають  історії  своєї країни, не новина.  Однак  це не звільняє від відповідальности за ухвалювання  антидержавних постанов..
Отже, що властиво  сталося 26  червня 1919  року? Російська  Комуністична  Спілка Молоді (РКСМ) створила   в  Україні  свою  філію. Установчий,  якщо  так його можна назвати, “з’їзд” філії  РКСМ в  Україні,   на якому  “почесним головою” був прем’єр чужої держави В.Ленін, у своїй “заяві” оголосив, що «комсомол  в  Україні   є частиною  Російської КСМ” (яка  в 1924  році  змінила  назву  на  Російську  Ленінську  КСМ,  а  в  1928  році  на  ВЛКСМ,  але  від  цього  не  перестала  бути  російською).  Ерґо: 26  червня  1919 року було створено в Україні, без дозволу українського уряду, відділення Російської комуністичної спілки молоді, а не комсомол України. Комсомол в Україні був тільки обласною організацією РКСМ, як, для прикладу, обком комсомолу Орловської чи іншої области РФ.
Загляньмо до документу, — комсомольського квитка, який був двомовним: перша сторінка російською,  а  друга — українською. На обох сторінках виразно  написано, що його власник є членом ВЛКСМ, тобто — РКСМ,  а  не  “комсомолу  України”. Т..зв. ЛКСМУ — “комсомол  України”  був тільки  організацією,  яка видавала  комсомольський  квиток. З  юридичного погляду “комсомолу  України”,  як  окремої  молодіжної  організації в Україні, не  існувало.   Він  був  “одним  з  бойових  загонів  РКСМ-ВЛКСМ”. (УРЕ  1962 р. т. 8, с.91).
Це стосується також і самої КПбУ, яка сьогодні виступає під фірмою  КПУ, що була створена як складова  Російської КПб  (РКПб) і такою лишається сьогодні.   Тому  КПУ   свої з”їзди  датує  від  першого  з”їзду  КПбУ  1918  року,  чим  стверджує,  що  є  аґентурною  партією  чужої  держави.
Комуністи В.Шахрай і С. Мазлак з цього приводу писали в 1919 р: «Ми були об’єктивно  не українською  партією — а  російською»…
Отже, і КПУ, і “комсомол  України” нам створили і імпортували з Москви, як троянського коня, як п’яту колону для поборювання української держави — УНР зсередини. І комсомол був у цьому виконавцем волі московських большевиків — РКПб-КПбУ, відтак є співвідповідальним за злочини, скоєні ними проти українського народу і інших народів російської імперії. Створення КПбУ і Комсомолу для України відбувалося, як відомо, під безпосереднім наглядом  В.Леніна. На “заклик” В.Леніна, прем’єра чужої держави, комсомол в Україні, як першочергове своє завдання, проводив  т.зв. “хлібні  тижні”, тобто — займався грабуванням українського селянства та відправленням українського хліба на Північ. І все це діялось тоді, коли Совнарком РСФСР на чолі з В.Леніним де юре  визнавав  Українську  Народну Республіку (відкликання  визнання  оголошено  Совнаркомом  РСФСР  24  грудня  1918  р.),  а    УСРР  у  1919  році  юридично  не  була    складовою  РСФСР   (абравіятури  СССР  ще  не  існувало)..
Створення для  України  КПбУ-КПУ 1918 року і РКСМ-ВЛКСМ в 1919 було політичною (імперіялістичною)  російською інвазією у внутрішні  справи  незалежної  української  держави  нарівні  з  військовою інтервенцією.
Своєю постановою про відзначення 90-річчя  Комсомолу  в  Україні  “народні” обранці ВР України схвалили аґресію чужої держави в Україну в 1918-19 роках ХХ ст. Чи може бути більша ганьба!

22 травня у Кам’янському

День перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі у Каневі — «щоб лани широкополі, і Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий» — у Кам’янському ознаменувало зібрання правих сил «Своя Правда», яке очолює помічник народного депутата Вячеслава Коваля Олег Ясенчук. Люди прийшли до пам’ятника поетові в центрі міста, встановленого тут в роки незалежности. Слово про події 22 травня 148 років тому виголосив голова міської «Просвіти» Віктор Кравченко. Підходили перехожі, клали квіти. Хор «Просвіти» «Благосвіт» ім. Петра Войтюка заспівав пісні, які любив Тарас, та на слова Тараса Шевченка. Присутні теж долучилися до співу.
Письменник Володимир Сіренко у своєму виступі пригадав, як у совєтські часи, всупереч офіційній забороні та переслідуванням, вшановували Шевченкові свята у Дніпропетровську, де пам’ятник поетові височить над Дніпром. Людмила Кучер, вдова одного з перших дисидентів України письменника Миколи Кучера, з пам’яті прочитала послання Тараса Шевченка «І мертвим, і живим…»
В кінці, як уже розходились, я звернув увагу на  напис  біля Тараса «І буде правда на землі»… Полум’я поставленої свічки погойдувалось, але не гасло, як не гасне віра в майбутнє України. Правда, було соромно за місцеву владу, яка зневажила свято і громаду міста, не надіславши свого представника.

Микола ЛИТВИН

Раїса ЛИША
ОТРИМАТИ ВІСТЬ І ВІД-ПО-ВІСТИ

Якось у своєму селі, коли ще й гадки там не було про асфальт, котрогось дня після Різдва, на початку 1980-х, простуючи шляхом, де здається напомацки знаю кожну вибоїну,  усі виямки та горбочки, — «до центру», а то цілих п’ять кілометрів задуми й споглядання, — зненацька стала свідком незвичайно промовної сцени. Не вгледіла коли з чийогось двору попереду вийшов хлопчик з портфеликом, мабуть, прямував до школи. Аж ось назустріч із-за вигину вулиці виринув незнайомий чоловік, що своїми рисами і зосередженим видом  скидався мені на Козака Мамая. (Та й де йому ще з’явитися, як не тут, де зовсім не давно ще ходили оповіді, і я їх чула, що мовляв живий, не вмер Мамай, бо його не можна вбити, а живе він у степу, біля річки… за людьми спостерігає, яку вони оце неправду розвели… думу виношує; а в темнуватій хаті тітки Марії висів на стіні «патрет» «Козака бандуриста», і як дивитися, чути було — струни дзвеніли…).
І той незнайомець раптом зупиняє хлопчика, вітається, а потім каже: «Ану підожди! Ти чий оце будеш?» «Мамчин», — розгубившись од несподіванки, відповіло хлоп’я. «А батько ж у тебе є?» «Є». «А де ж ти живеш?» «Отам», — показує кудись назад на засніжені хати рукою хлопчик. «Щось я тут таких не бачив. Ти мабуть не наш, а циганча з циганського табору», — ховаючи усмішку в вусах, каже дядько, подібний на Мамая. «Та ні, я наш, свій», — ледь не плачучи, запевняє хлопчина. «А чим ти докажеш, що ти наш?..» Доки хлопчик надумався, що відповісти доскіпливому дядькові, той усміхаючись каже: «Ну добре. Раз так, заколядуй мені — тоді повірю». І таким беззахисним, як у дитини, стало при цих словах його лице. Тут почалося навчання малого школярика колядки, яку вони разом таки й заспівали посеред шляху, що завершилося обдаруванням хлопчика гостинцями. Я ж, що була призупинилася на деякій відстані (немов би й мені той іспит влаштовано) — полишила тих двох — малого й великого, що зустрівшись, для чогось з’ясовували, чи вони є свої, отут на шляху, на цьому світі.
Потім не раз думала: чому той чоловік це вчинив? Адже ж здогадувався, що навряд чи хлопчик знає гаразд бодай одну колядку. В школі релігійні свята могли згадувати хіба як «реакційні забобони».
Раптом стало зрозуміло: ним рухала незборима туга за духом і волею обжитого з правіків отчого краю. Де людину можна запитувати і чути відповідь на всю глибину серця і світу. Він був явно з тих не надто численних носіїв архетипних основ українського світобачення, що вціліли попри нещадне заглушення національного життя, спричинене  насильницькою «вирваністю» народів, в тому числі й українського, «із власного історичного часу», що визнав на початку 1990-х, коли серед російської інтеліґенції тривали жваві дискусії щодо суті «імперії комунізму» та «втрачених нею республік», зокрема один з метрів російської літератури Андрій Бітов, додавши, що саме в цьому вбачає причину їх занепаду та вимирання. Проте комплекс імперської, штучної та викривленої, свідомости не дав йому розцінити це як антилюдяність та зло. Ба, навіть розглядати проблему у вимірах категорій добра і зла він ухилився.
Але душа того чоловіка в селі вочевидь саме так це відчувала. Отже я стала у суті свідком спонтанного бунту мого земляка, що запрагнув змінити недоладну, нестерпно мертвотну реальність. І звернувся з цим покликом до дитини. Бо й справді — саме дитина на те могла відгукнутися найщиріше.
Аби промовилось слово першопочаткове, не замутнене, що ним споконвіку народ освоює сад буття, і розвиднює морок. Він бо знав, напевне, із власного досвіду: скільки всього треба переробити, щоб з’явився хліб, як добре треба порати і любити землю й не втомлюватися знову й знову давати всьому імена: людям, речам, діям, видивам, творити повсякчас живе означення всьому, чого сягне духовний зір. Аби прозрівати словом до землі, до неба, до людини... Та й як інакше знаходити шлях і не збиватися з нього?
Чи так чи по-іншому думав той чоловік, подібний на Мамая, але щось у тому дусі мусило в ньому роїтись. Бо чомусь я ту пригоду не забула. А вже щодо хлопчика, то віриться мені: для нього та незвичайна розмова мала прозвучати як глас Божий і стати знаком на все життя. Як прозвучали для юного Юрія Шевельова у відповідь на підлітково-самовпевнене, мовляв, «українська мова некрасива» — слова молодого науковця Толі Носова: «Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива», — що їх він порівнює з голосом з неба до Савла, який перетворив того на апостола Павла. Саме так ясно і прямо пише Юрій Шевельов у книзі спогадів «Я — мене — мені» про слова, що немов зняли йому пелену з очей, ставши першопричиною  навернення до українства.
Отже скрупульозно точний, чесний і тверезий науковець і мислитель стверджує в даному разі дію слова, мови як дію вищого плану, тобто сакральну, сокровенну. Потрібні були ці ніби прості слова, щоб йому раптом засяяла рідність і духовна глибина українського світу, в якому він виріс, який непомітно формував його душу, — і який він врешті вільно обрав, прийняв із синівською  самопосвятою як найвищу  для себе цінність.
Не випадково повернення у вже незалежну Україну праць раніше повністю забороненого Юрія Шевельова, який впродовж кількох совєтських десятиліть творив — поза межами «залізної завіси» — вільну гідну українську альтернативу у мовознавстві, культурології, літературознавстві, — зчинило  неабияку бурю. Перед дещо розгубленим літературно-мистецьким середовищем, яке ще не вповні позбулося колоніяльних стереотипів мислення і ніби не могло вирішити, що ж власне робити в цих нових умовах, нерідко переймаючись речами другорядними й суперечливими (та й донині з цього скаламучення, по правді сказати, не  виборсалося) — постала людина, яка попри всі життєві лабіринти обставин і драми історії, зуміла присвятити себе впізнаній рідності українського світу всеціло, сам маштаб  особистости і праці якої власне й визначився переконливою й відданою обороною українського духовно-культурного первня як універсуму  глибоко повновартісного. Перед нами з’явився дослідник, який виніс на своїх плечах, зокрема, одне з корінних питань національного буття — питання про походження і розвиток української мови, чим, можна сказати, врятував честь українського мовознавства, яке в совєтських умовах не мало  шансів для вільного розвитку.
Власне праці Юрія Шевельова  випромінюють ту повнокровність і гідність українства, яка можлива лише тоді, коли автор сам у тих речах достеменно переконаний, і сам захоплений розкішшю непригладженої волі.
Тому вочевидь і твори, і особистість Юрія Шевельова, який не просто щось там розумне писав та досліджував, а жив цим і на світовому рівні думки здійснював українськість як щось істинне, — мусили стати в цьому  моменті нашого часу явищем разючим, знаковим і збурливим.
Хтось може й збентежився від того ефекту абсолютного українського вибору Юрія Шевельова та його незаперечної  ваги результатів.
Власне дуже прикро було читати останнім часом, як нібито з патріотичних міркувань побивають Юрія Шевельова Олесем Гончарем і навпаки. Хоча їхні якісь непорозуміння — то драма стосунків двох видатних особистостей, поставлених в кардинально різні обставини. І обидва вони врешті, якщо вдуматись, зійдуться і помиряться в історичній перспективі завдяки своїй невідступній, хоч і по-різному виявленій, обороні української мови — як духовного космосу і «оселі буття» українців.
Докоряючи Ю. Шевельову за «індивідуалізм» чи Гончару, що не те був написав , дуже легко при цьому увіч не помічати надто кричущі проблеми нашого життя. Приміром те, що нині діюча літературна і мистецька спільнота вкупі з українським соціюмом за стільки років не подужали відродити пошарпане «озоновими дірами» українське мовне середовище. Чи не тому, що не вистачає досі багатьом із нас справжньої переконаности в істині і життєвій доконечності основоположних духовних речей?
Відтак все ніби розмивається. Раз немає впевнености в абсолютних духовних цінностях, то немає й особливої проблеми вибору. Не надто глибокою виглядає навіть проблема національної ідентичности, мови, культури. Але Ю. Шевельов таки повертає нас до цих питань. Як і О. Гончар, який теж зробив свій великий вибір, піднісши дух мови і написавши «Собор».
Ю. Шевельов непрямим чинам спонукав врешті і до нового осмислення творчости Олеся Гончара та загалом літератури соцреалізму. Як і чимало інших письменників, О. Гончар не міг уникнути дилеми вибору між формальною українськістю і справжнім національним духом. Від невпевненої половинчатости, мусимо визнати, наплодилося «яскраве українське нежиття» (як написав Іван Драч у одній своїй поемі), що йому й сьогодні важко дати раду.
Дійсно, почути вість і від-по-вісти, тобто зробити істинний вибір, який перетворює тебе на справжнього суб’єкта буття, завжди було справою нелегкою. Нині ж , коли перед особистістю і національною культурою постали досі нечувані загрози, підступи, маніпулятивні технології, коли так легко піддатися спокусливій думці, що ніякий твій вибір і твої дії не мають жодної ваги і смислу, коли, за словами Бодріяра, «реальність перетворюється на порожні знаки» і «ми живемо в час, коли знаки більше не претендують на те, щоб мати справжній зв’язок із світом, який вони нібито репрезентують», —духовний і культурний вибір особистости набуває значення вирішального. Особистість, як і національна спільнота, що відступається від дарованого небом права творити власний світ,  опиняється на межі втрати змоги і перспективи здійснення свого життя у вимірах Божого всесвіту.
Вибір Юрія Шевельова якраз особливо визначальний і актуальний тим, що це був передусім вибір мови, як речі духовно доконечної. Справді, у рідній мові людина знаходить і впізнаваний та живий глиб минулого, і сучасність, і просвітлення майбутнього. Саме в рідному мовному просторі можна відчути шлях, яким летить до тебе слово, — з неймовірної далечі плину, щоб стати твоєю дійсністю. Не просто так дав Бог мови народам. Словом ми структуруємо свій духовний світ, формуємо і образ культури, співвідносимо сучасне з усією цілістю існування, викристалізовуємо смисли, з’єднуємо їх у спілкування з Творцем. В суті називаючи ось тепер, в цю мить, квітку чи дерево, чи іншу з’яву… ми включаємо їх у свій духовний лад і рух буття. Так долаємо ентропію, хаос. Так прозріваємо причини невгамовної  людської тривоги (за К’єркегором) і здобуваємо відвагу зробити крок у невідоме.
Кожен є відповідальний, бо він вимовляє, вимолює не лише окреме, часткове, але й ціле, кожен діє і є присутній у часі і у вічності. Кожен отримує вість і творить свою відповідь людям і Богові. Від того, якою вона буде, залежить доля  твого світу у безмірі. Здавалося б, такі очевидні речі.
Проте українці сьогодні чомусь не виглядають господарями  своєї «оселі буття». Хоча земля і все довкіл гукають, співстраждають озиваються до нас  —авжеж! — рідною мовою. Хто вирішить, що це така риторична фігура, помиляється. Згадаймо лише один з найправдивіших творів нашої літератури «Слово о полку Ігоревім», як там уся земля, увесь космос природи намагається застерегти князя від помилкового кроку, як співчувають йому і воїнам звірі і птахи, як «никне трава від жалю» і «дерево печально до землі похилилося»… То якою  ж мовою має промовляти земля до свого народу, коли не тією, що її вона  сама, разом із усіма Божими створіннями його і навчала — віками й тисячоліттями?.. Звісно, діялося те за Божим задумом і дорученням, що цілком ясно можна збагнути з біблійної Книги Буття.
Тут промовляє таємниця нашого приходу й тривання, нашої волі й відваги, і нашого воскресіння.

“МОВА, ЯКОЮ ГОВОРЯТЬ МІЛЬЙОНИ ЛЮДЕЙ, НЕ МОЖЕ БУТИ НЕКРАСИВА”
Уривки з книги Юрія ШЕВЕЛЬОВА «Я — МЕНЕ — МЕНІ»

Найбільшим відкриттям років мого шкільного навчання, яке заважило на всьому моєму дальшому житті, було відкриття України. Епізод був блискавичний, як навернення Савла на християнство й перетворення на Павла, але мені не з’явився Бог у блискавичному видінні, і я не падав з коня. Це був тільки ко­роткий обмін репліками з Толею Носовим. Я вже зга­дував тут цього сина тітки Наді, мого кузена, що жив у Київі і працював керівником антропологічного кабіне­ту Академії наук. Подавав я і ті фраґменти його біогра­фії, що їх зберегла моя пам’ять: студії в Федора Вовка, експедиція до Сербії, зустрічі з моєю безпосередньою родиною в літніх подорожах до Полтавщини, пізніший арешт, заслання, вимушене перебування поза Украї­ною, знищення 1941 року разом з родиною.
Року 1923 чи 1924-го Толя кілька разів бував у Харкові і коротко гостював у нас. Ми вже були втиснені до кімнатки «для прислуги» й кухні, але для гостей з інших міст завжди знаходилося місце. […]
Толя радо приїздив до Харкова, і ми його радо прийма­ли, бо заносилося тоді на його одруження з сестрою Вірою. Від нього вона дістала тоді кілька подарунків. Він був на одинадцять років старший від неї (народився 1883 р.), науковець. І не диво, що це були книжки, переважно українські. Для Толі приналежність до України і праця на її користь була життєвим кредо і аксіомою, можливо, що, даруючи українські книжки, він перевіряв, чи його наречена була готова іти з ним одним шляхом. У нашій родині, правда, він говорив, як і ми, по-російськи, але ніколи не дякував інакше, як словом «Дякую». Цього було досить, щоб делікатно, але виразно окреслити себе. Одне коротке слово ніби перетворювало все сказане перед тим.
Серед книжок, що їх подарував сестрі Толя, була «Ілюстрована історія України» Михайла Грушевського. Слайд моєї пам’яті: сіра коленкорова оправа книжки, на ній чорні стилізовані літери прізвища автора й назви книги, червоний козак з червоною плямкою одежі чи то головного вбрання. Якось сталося, що я з Толею були самі в комірці «для прислуги», на столику лежала книжка Грушевського, і це навело мене на думку про мову, якою вона була написана (хоч самої книжки я тоді не читав). Ніби роблячи велику послугу Толі, я ска­зав щось про те, що, правда, українська мова існує (ве­лика поступка з мого боку!), але вона не красива (акт аґресії з мого боку), мовляв, на що ж її вживати, коли вона така! Я сподівався гострої відповіді, лекції, нотації, вибуху гніву. Але Толя спокійно відповів:
— Мова, якою говорять мільйони людей, не може бути некрасива.
І ця врівноважена відповідь стала для мене тим, чим було видіння Бога в розчиненому небі Савлові. Ми не сварилися, дальші розмови, пізніше, були без згадки про цю. Але я досі пам’ятаю його обличчя тоді, точнісінько таке, як дивиться тепер на мене з його фото, єдиного, що збереглося…
Більш між нами ніколи мови про красу чи некрасу української мови не було. Але його коротка репліка стала «неначе цвяшок, в серце вбитий».
Тоді стався переворот у моїх поглядах на українську мову, і він теж мусив бути втілений у дію. Почалося з того, що я став читати «Ілюстровану історію Грушевського». О, це не була легка справа. Грушевський писав мо­вою, круто присоленою галицькими виразами, яких я не знав абсолютно. До того, перші розділи були архео­логічного характеру, і тут з’являлася безконечна кількість назв усяких відкопаних археологами знарядь і дрібниць передісторичного побуту. Я долав перешко­ди, зціпивши зуби, перед деякими відступав, але читав далі. Зміст історії мене тоді не так уже дуже цікавив, мені треба було здобути таємничу фортецю мови […]
Не знаю, як довго потривало б моє нове захоплен­ня, українською мовою, якби не те, що ставалося далі і що було перед тим.
Заважило в цій тривалості й відданості те, що було далі: високі осяги української культури — «Березіль» Курбасів, писання Миколи Хвильового, який, як на мене, йшов в одному річищі з Борисом Пільняком, але йшов глибше і цікавіше, вірші Павла Тичини (який починався для мене не «Соняшними кларнетами», а, поза хроно­логією, «Вітром з України», який її подруга Єлизавета Бойко подарувала сестрі Вірі з написом «Аматорці української поезії»), прозою Юрія Яновського, відкриттям після нездарних перекладів Сологуба Шевченка в оригіналі, а особливо, на перших кроках, відкриттям Лесі Українки з її поєднанням европейськости з українськістю […]. Та може й це не мало» б остаточного, вирішального значення, якби не пізніше, вже від кінця двадцятих років почате, а в тридцятих доведене до гротескної трагедії переслідування українців і української культури. Тепер українці були перетворені на те, що англомовні народи окреслюють терміном underdog, і тепер відійти від того, чим я захоплювався в двадцятих роках, було б ганьбою й злочином перед самим собою. І я лишився викладачем української мови, ніколи в роки життя на Україні не викладавши російської, десятками років ніколи нічого не публікуючи по-російськи. Коли запроваджувано пашпорти, треба було визначити для пашпорта свою національність, я усвідомлював, що було б куди безпечніше написати росіянин, і це цілком залежало від мого вільного вибору, але після недовгих вагань я вибрав — українець.
Росіяни були панами, я волів бути з андердогамц. Українці були в потоптанні, але і в ставанні. Перше викликало симпатію, друге — бажання рухатися разом. Хоч як це дивно й на перший погляд зовсім нелогічно, моя українськість визначилася тоді. Те, що я потім — великою мірою випадково — потрапив на викладання са­ме української літератури й мови, закріпило цю настанову, але не створило її. Але кардинальна відмінність між мною і українською більшістю нашої [студентської] групи була та, що вони йшли своїм шляхом, бо він був уготований обставинами їхнього життя, а я вибирав. […]
У мені витворився тоді комплекс не тільки приналежности до української стихії й культури, а й комплекс самостійництва. Я занадто багато вклав себе в цю культуру, щоб пристати на її знищення.
Коли я дивлюся на своє життя сьогодні і зважую причини мого вибору, мені здається, що найвирішальнішим було все-таки не майбутнє, а минуле. І мені здається, що українськість завжди була в моїй родині. Так, це парадо­ксально. І батько, й мати німецького коріння. Обидва виховані в Петербурзі. Вони жили в російській культурі і в російській мові. Так вони виховували дітей, зокрема мене. У родині не було українських книжок, ніколи не говорили по-українськи між собою і не мали зв’язків з українською інтелігенцією. Саме місто Харків назовні було російське. З українських зацікавлень моєї матері знаю тільки про одне — вона зі справжньою побожністю говорила про сценічні виступи Марії Заньковецької (якої мені вже не довелося побачити). І все-таки, все-таки... Українськість якось ірраціонально жила в Харкові, жила в матері і в сестрі. Тисячею дрібниць вона входила в життя — купівля на базарі, розмови з селянами, літні подо­рожі на Полтавщину, контакти з Толею Носовим. Майже ніщо з того не було на поверхні, і все-таки воно існува­ло. Є в німців слово Sein - буття, і є добре неперекладне слово Dasein — бути в певному часі і місці, бути тут, бути навколо, оточувати. І — додам — бути любленим, бути своїм. Україна була своєю, з її пейзажем, з її людьми, з її білими (тоді!) хатками. Тому мати могла допомогти мені в моєму першому наївному українському «творі», тому пізніше, від 1941 року вона так легко перейшла на ук­раїнську мову, тому, вмираючи, напівпритомна, не помічаючи вже нічого навколо, крім мене, свого сина, свої останні слова вона промовила по-українськи. […]
Це було в нашій родині проявом, либонь, того, що Юрій Липа, старший від мене на вісім років, називав телюричними силами української землі, — здатність української землі й повітря навіть чужинців і зайд змусити відчувати себе таки своїми на цій землі і чужими на тій, де вони виховалися і звідки прийшли.
Тому, мабуть, і коротка шорстка репліка Толі Носо­ва в, здавалося, незначущій розмові зі мною впала на вдячний ґрунт. Певною мірою курс мого дальшого життя визначався. Але таким уже простолінійним він не став. Мав минути не один рік і відбутися не одна подія, щоб усе стало на свої місця.

Павлина ДУНАЙ (Нац. музей літератури України)
«СІЯВ МАК НА МОРОЗІ» або «Деталі піщаного годинника» Миколи Горбаля

Заледве чи слід комусь нині доводити, що шістдесятництво – знакове явищ ХХ століття  не лише  в галузі національної  культури, а  й, насамперед, як постання українського духу.
Леся Демська-Будзуляк вірно зауважила: “Шістдесятники, а насправді мислителі, зрозуміли й відчули, що дорога до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу”. Цей “духовний гін доби”, коли серед кола шістдесятників  моральність стала паролем справжности, покликав багатьох, однак по-справжньому обрав, певно, тільки  для  того призначених.
Серед тих обранців виявився і Микола Горбаль, про якого світові після процесів над шістдесятниками  стало відомо як про ув’язненого в лагерях поета й композитора. Насправді сам Горбаль себе ні поетом, ні композитором не вважає. Просто доля, яка вмістила три  “посадки”, що склали назагал 16 років каторги й заслання,  так би мовити, “зобов’язала  відпрацювати” наданий поза його волею високий статус митця. Втім його невільнича  творчість,  за яку, без перебільшення, доводилося розраховуватися частинками власного  життя,  була  не лише, сказати б, сплатою морального боргу перед світом та  способом приватного   спротиву ненависному режимові. Музика, а особливо поезія (що б там  не казав сам автор, а таки справжня, природна, як зболене дихання,  й від того –  естетично самодостатня) стали  формою духовного буття М.Горбаля за гратами й дротами.
Лемко, переселений в дитинстві разом з родиною на Тернопільщину в село Летяче (ніби Божий знак, як  натяк на майбутні болісні злети), Микола Горбаль отримав, певно,  найсумирнішу з усіх мирних професій  – учителя музики – й викладав її в сільськогосподарському технікумі та керував хором лікарів у районній лікарні. Тоді й написав вірш (чи писав вірші), які невідомо чи й думав друкувати. Ото за той неопублікований, ба й навіть не закінчений вірш “Дума”, як і випадало чесній людині, антисовєтський, одержав свої перші 5 років лагерів суворого режиму та 2 роки заслання. Власне глибинні причини арешту  вельми влучно означені в одній із його поетичних мініятюр: У той самий час,  коли у Всесвіті народжувалася нова галактика, / слідчий заводив справу / за несанкціоноване використання / енерґії думки. З текстів його єдиної, проте вже тричі опублікованої книги віршів і пісень “Деталі піщаного годинника”, вперше – за кордоном, 1983 року у Нью-Йорку (видав. “Сучасність ”)     ще за перебування автора в лагерях, двічі – вже в незалежній Україні, — складається враження, що весь шлях його невільничих митарств був не просто знаком долі, а Божим веденням.
Так само присутність  “небесних партитур” виразно  зчитується й зі  своєрідних спогадів Миколи Горбаля  “Один із шістдесяти”, які, на мій погляд, цілком  можна сприймати, як  іще одну «жменьку» (на цей раз уже прозову) «деталей» до «піщаного годинника»
Видаються дуже симптоматичними роздуми Миколи Горбаля на зразок:  “Якщо ув’язнення виліковує від страху –  наймерзеннішого із почуттів, то за тюрму не треба дорікати Богу”, або  “Я відчуваю, що саме тут [у лагері  – П.Д. ] стаю людиною”. А ще  “Плоть і Дух, чи є між ними залежність і яка? Карцер дає ідеальну можливість для роздумів про сутність “невмотивованих мотивацій”. Напевно, саме  в ув’язненні Миколі Горбалю відкрилася істина, яку неймовірно складно осягти не лише в умовах тоталітарної деспотії, що лукаво рядилася в шати загального добра та  добрих намірів, а  й у  полоні звичайної буденної людської  суєти:  таки  справді “Бог дав нам не духа страху, а сили, любови й мудрости”. А все протилежне  – то пастка,  омана ворога Господнього й людського.
Відтак духовне вивільнення здійснилось в словах, почуттях, вчинках. У документах Меморіяльного музею історії політичних репресій і тоталітаризму  “Пермь - 36”, що виник на місці совєтського лагеря особливо суворого режиму для політичних рецидивістів, у карцерах якого замордували Василя Стуса, Олексу Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка й де свого часу також сидів Микола Горбаль, є такий запис: «Как стало известно только недавно, Горбаль в лагере, с большим риском получить новый срок, записывал и прятал для дальнейшей отправки на свободу хронику лагерной жизни и другие сведения и документы узников». Серед тих “других документов” також  були і його власні поезії та тексти пісень із нотами (теж власними).
Як постає із поетичних рефлексій  Миколи Горбаля, що за філософічністю, глибиною та, врешті, й за стислою формою, певно, дещо нагадують східню поезію, відчуття свого місця в лагері як належного (бо ж в’язень сумління) приходить до автора не одразу. Воно стає наслідком тривалого страждання, терпіння й роздумів над  сенсом власного  так званого  “вільного”  й тюремного життя. Можна сказати, що пошук цього вищого  сенсу стає домінантою його буття в лагерях і на засланнях. А поезія слугує вельми  спорідненим знаряддям того пошуку. Так, уже під час  третього ув’язнення автор недвозначно формулює прийняття своєї долі як хресної:

Хто не знає,
  що скрижалі
                   із заповідями Божими
       витесані на камені!
Але що цей камінь такий важезний…
                   Що ж,
       коли тільки голод концтаборів
       спроможний наростити м’язи,
       коли лиш холод карцерів
       має дати енерґію
       втримати брилу.
       Ну що ж…    

Cюрреалістичні фраґменти лагерного побутування: вирвані  сторінки з Біблії, акуратно загорнуті в газету “Правда”, — постають у Миколи Горбаля, як відсторонена констатація пригніченого надхнення: (Кулькова ручка / важка, мов лом: / не можу нею відколупати ні однієї / приємної згадки), — сприйняття тяглости тюремного буття   як кладовища днів і ночей,  туга за втраченим теплим  раєм  дитинства та юности (Напишіть / чи розцвіла цього року / дуплиста липа / і чи є ще у нас під стріхою ластівки), й сумні констатації лукавих спокус, і відлік часу за відразливими реаліями лагерного побуту (Був обшук вранці, / був обшук вдень, / і “личный обыск” увечері – / шукали пісень), й цілковита ілюзорність будь-якого просвітку ( Сполудня / збиратиму на грядках думок дрібненькі пацьорки надій – / квапить падолист. / Туга низатиме їх на тоненьке павутиння / бабиного літа), і, врешті, волання до Бога   (Впізнай мене / серед суєти  двох мільярдів пропащих / і мільярду шукаючих. / Знайди мене!). Сливе, за вражаючою експресію спектр цих емоцій автора міг би бути зведений до моління  Давидового псалму: «У Твоїй справедливості визволи мене! Нахили до мне вухо Твоє, спаси мене притьмом»
Не даремно Микола Горбаль порівнює духовний побут в ув’язненні, де: Кожному видано по бірці / зі своїм іменем / і по пласі на свою голову, — з чернечим: Тут / мурувався / мій маленький манастир / з великим молитовним садом. А вже  в спогадах  навіть ніби якось вдячно підтверджує цю паралель: “Цей манастир сумління [мається на увазі лагер – П.Д.] загострює чутливість, витончує душу. На тлі жорстокости і цинізму маємо час споглядати себе ”. Бо, певно, саме такій, очищеній стражданням і нескореністю,  витонченій  душі дарується радісне просвітлення: О найвищий даре Господній! / О щаслива моя неволе! / О сльози моєї радости / в долонях складених рук, / будь свідком вдячности долі! Справді, потрібна неабияка духовна зрілість, щоб дякувати Всевишньому за такі обставини й таку долю. Дійсно, як підсумовує Микола Горбаль у своїй останній із нині опублікованих книг “Презентація життя”, “…наскільки людина прагне істини, а потім застосовує її в дії – наскільки вона в небі і небо в ній”. Мабуть, це “небо” тримало всіх шістдесятників, які опинилися за дротами.
З тої невидимої ниточки причетности до Бога, очевидно, й черпалося стражденне світло, здатність зворушливо цінувати найменший прояв життя як диво, яке в лагерному  “тут – і –  тепер” так безжально сусідить із випробуванням: Я / і ще один / знаємо, / що в ямці / біля забороненої зони / живе маленька зелена жабка. / Скоро у ту яму / закопають стовп / для розп’яття духу.
Справді, такі ваговиті, місткі й наповнені  поетичні рядки, що, за визначенням Євгена Сверстюка, є словом, яке болить і світить,  можуть  резонувати не лише   зі споріднененою душею, а й зрушити  духовне каліцтво часу, підштовхнути своєю глибинною енерґією до пошуку справжньої самоцінности життя за всіх  тих обставин, які кожному випадають осібно. 
Осердям тих стоїчних змагань, які, без сумніву, обумовлювали творчість і чин поета і в’язня Миколи Горбаля,  зрозуміло, був простір душі, ота Сковородинівська криниця всередині себе, яка залишалася територією здобутої свободи. Це однак зовсім не свідчить про  відсутність душевного сум’яття і  болю, адже з какофонії насильства й  страждань дуже непросто виліпити спокій. Не даремно в поезії Миколи Горбаля з’являється образ драбини, впертої в безодню серця,  Це, напевно, і є та “ліствиця”, що має за опертя поетову душу, а горішньою частиною  сягає неба. Складається враження, що  автор “Деталі піщаного годинника” ту горню скерованість власного поступу  відчував постійно. Однак остої драбини  боляче тиснуть на серце, кривавлячи  його та залишаючи невигойні рани. Очевидно,  цей  біль прагне  “вимовлення”,  спонукаючи  до народження поезії, яка, за зізнанням самого автора,  постає як “Музика натягнутих нервів: докір і молитва, пошук і пізнання, розчарування та утвердження себе”. Проте усім текстом збірки  “Деталі піщаного годинника”  Микола Горбаль засвідчує сходження щаблями чеснот  цієї одвічної “ліствиці” до призначеного для нього  Неба. А те ж таки Сковородинівське усвідомлення власної  Богопричетности: Єсмь мікрокосм, /  бо створений  по образу / й подобію Його,  – допомагає утримуватися на  вузькій дорозі цього неймовірно важкого й болючого сходження. В той спосіб життєвий путівець сплітається з Господнім промислом, внаслідок чого реалізуєтьяся особиста доля. За Володимиром Соловйовим, із яким важко не погодитися, “..наше осягнення долі є також одною з умов її прояву через нас”.
Постава духовного й  мистецького буття в’язня сумління   Миколи Горбаля нагадала мені одну з рефлексій зі  спроби Людмили Тарнашинської означити шістдесятництво з точки зору Ортега-і-Гасетівської філософії покоління як публічної свідомости. “Поняття людини деміургічної як подоби Творця, – пише вона, –  передбачає творчість як підйом угору, сходження до нового буття, вищого духовного життя”. З такого огляду заледве чи може виникнути сумнів щодо деміургічної природи творчости нашого автора, а відтак, і його поезії як естетичного й духовного пориву й прориву  за межі  в’язниці, що мала скувати дух, але натомість змогла утримувати лише тіло.  Зізнаюся, я щаслива була знайти у спогадах Миколи Горбаля – цьому ще одному інваріянті сповіді й самоосмислення –  як на мене, дуже важливий,   орієнтуючий підсумок його непростого життєвого й духовного досвіду, здобутого, в тому  числі, й через поезію: “ ..земне життя – це не рай, а невеличкий період, визначений  для вдосконалення душі, що дає їй можливість підніматися у вищі просвітлені сфери”.

Микола ГОРБАЛЬ
Зашкарубла рисочка дару

* * *
Зашкарубла рисочка дару
            ніяк не перетне лінії серця,
                        щоб вибухнути
самоспаленням.

* * *
...шукати серед степу кам’яну бабу,
                        як вчорашнього дня.
                                   Бо що інакше?
Вона стерпить...
            Буду ревнувати її до половців,
                        а вона буде мовчати,
 буду шаленіти від того мовчання,
                        а вона буде мовчати...
Але ж мені треба з кимось говорити?!
Ну, чому мовчиш?

* * *
Культура життя,
            а не споживання культури.
Радість від проявлення,
            а не споглядання.
Процес, а не репродукція процесу.
            Божий світ,
                        а не дурман.

* * *

Чого вартий ввесь цей балаган
супроти тихої молитви
на батьковій могилі.

* * *
Виднілося,
            але ніхто не хотів бачити.
            День начепив маски на людей —
почалося хтозна-коли зачате
лицедійство.

Запорошений,
                        пом’ятий,
                                   зморений,
стояв витязь на роздоріжжі,
            вперши спис у камінь списаний:
 «Раби в тенетах страху
                        не мають вибору».

* * *
А над Летячим летять лелеки,
            бо вже падають там грушки,
            ростуть підпеньки,
горить на городі картопляне
бадилля,
                        і перед хатою мама
            сіють із запаски
                                   на зиму
                                               смуток.

* * *
Як розпинали на частоколі
            із сибірського кедру
            мову мою,
 я з страху сховав своє єдине гостре слово.
І вона так довго корчилась в муках,
            а міг помогти.
                        Міг!
Тепер не маю страху перед
каранням —
            це спокута моя.
О найвищий даре Господній!
О щаслива моя неволе!
О сльози моєї радости
                        в долонях складених рук,
            будь свідком вдячности долі!
Ангеле мій доброчестивий,
            скріпи мою віру від сумніву:
   чи могуча єси, теперішня
   самотносте,
   спокутувати злочин мовчання,
   а чи гнітитиме й надалі,
            до кінця днів моїх
                                   гріх,
 докором у зіницях палаючого неба?

* * *
Пісок і пісок
            ні кінця, ні краю.
А треба всього дві жмені
            для піщаного годинника,
бо час найліпший суддя.

* * *
Сьогодні занаряджено
            ще дві бригади       
                        антів          
  в каменеломню 
            ламати камінь
                        на нові антискрижалі.

* * *
А он і ті самі соняшники,   
            що цвіли два роки тому.      
А де ж тоді край світу?
 
* * *
Там, де немає вулиць,
там, де не їздять на велосипедах, там, де так багато людей
            дуже різних
                        і таких однакових,
            осінь також прийшла.

* * *
Не побачить воно себе вже
                         у золотій короні. —
Єдине наше дерево
                        зрубав начальник режиму.

            * * *
            Три доби
            На побачення з життям

* * *
Тесля теше,
            тесля щось собі теше,
бо є щось дуже гарне в тому,
коли в погідний осінній день
тесля теше.

* * *
Знаю, що треба писати:
                        розкласти багаття,
а пишу: розпалити вогонь.
Так мені чомусь хочеться!
Хоч вставлені у свічада
                        поминальні свічі —
скорбота наша.
Вони ще не багаття,
                                   ще не вогонь.
Та після хвилини мовчання,
                        що так затягнулася,
конче мушу зібрати їх у жмут
                                   і розпалити.
            Розпалити!
Навіть якби при цьому
мала згоріти моя сторожова вежа.
            Розпалити!
А свічада почистити,
            витерти від пилу,
«...бо то страхи, то все твої
                                   страхи,
                                   страхи,
                                               страхи».
Витерти
            і поставити на видноті
в придорожній капличці,—
прийдіте, народи, зігрітися
біля нашого багаття
            і поклонітеся.

* * *

Поможи перебути царство
                        зчерствілих сердець,
щоб не озлобитись і собі,
спасаючи крихту здоров’я.

* * *
Кому дорікати за те,
            що ми є?!
Ні в якому разі!
            Не треба!
 Хіба ми не були земні?
            ...а хочемо неба.

* * *
І яка тут ризика
впертися головою в порожнечу? —
ніякої ризики.

* * *
Усвідомлюю,
            що треба б відлучитися від
цієї маси байдужих,
бо коли стихія хлине,
            годі викарабкатись.
             Усвідомлюю —
                        розтопчуть.

* * *
Навпомацки…
Як маю лупати сю скалу?
Де ви, люди зі смолоскипами?!

* * *

Не загуби надію!
            Чуєш?! Надію не згуби!

Вітаємо Галину Севрук  з 80-літтям!

Керамічні образи Галини Севрук, видатної мисткині, що належить до руху шістдесятництва, сповнені глибокої внутрішньої динаміки, надзвичайно живі, мінливі, щоразу вони приносять якесь нове пізнання і відкриття. Бачення й переживання українського духовного простору Галини Севрук тонке й любовне, проникливе й водночас космічно всеохопне, синтетичне, через що вся творчість її сприймається як цілість, немов вічна українська ріка, що плине і промовляє до тебе таємничо й довірливо — дивно правдивими з’явами, що  призначеними наче саме тобі.
Працюючи з глиною, Галина Севрук відкрила по-новому магію й світотворчу потугу цього матеріялу в українському бутті.
В спустошені совєтські десятиліття Галина Севрук немов підняла з небуття, зробила зримою таємничу екзистенцію України.
Дуже чутливо й абсолютно природно осучаснює мисткиня найдавніші праукраїнські символи, ритми, мотиви. Тож душа миттю відгукується і на скитські елементи «звіриного стилю», і на вкраплення емалі, що повертає пам’ять Х-ХІІ ст. Мітичні, видива з прадавнини, що з них росло наше життя, стають у неї початком, знаками відліку нового часу. Неповторність, містерійна сила «глиняних картин» Галини Севрук сягає у невідомість, сповнює чеканням і спрагою здійснення.           

Раїса ЛИША

«Міти України так вразили і полонили мою душу своєю цілющою  красою, що мені перехопило подих. Оніміло і зачаровано я стаю навколішки перед їхньою величною проявою з давнини... Лише злегка дозволяю собі доторкнутись до глибиних предтеч вірувань мого народу та використати їх у своїй творчості. Звернення до Бога, любов і розуміння наших мудрих пращурів були чистими, природними, поетичними, майже бездоганними. Краса душі з глибини Трипільських тисячолість доносить до нас величні образи, що їх наші пращури створювали, споглядаючи явища природи».

Ленін-Антихрист… і хлоп’яча самодіяльність
Євген СВЕРСТЮК

Ленін вже давно нікому не потрібен, Вітренки-Симоненки не цитують Леніна — просто соромно його цитувати. І невигідно.
Безглуздий символ вождя з протягнутою рукою — після катастрофічного відступництва його учнів і послідовників — то емблема  посткомунізму. Епоха забруднення. Розкрадання комуністами соціялістичної власности — символ самоїдства. А вождь мав славу людоїда ще за життя. І та соціяльна шизофренія інфікує скалічене суспільство. Молодь метається в безвиході. Молодь прийшла жити! А як жити серед сміття, безсоромности і нікчемности того, що зветься владою? І як зрозуміти прагнення до влади людей, які не мають ладу в собі і не хочуть ладу навколо себе?
Як виявити себе  в активності? Те питання постає перед кожним молодим поколінням. Молодь завжди незгідна з тим, що їй залишили…
А нині не погоджується просто здоровий глузд. Завжди починають з того, що вимітають хату, викидають зайві речі, миють і наводять лад.
Указ Президента України про усунення символів тоталітаризму не міг не бути підтриманий на рівні здорового глузду, але ж був заблокований на рівні хворого, який не визнає себе хворим і опирається лікуванню.
Така ситуація плодить апатію в молоді, а в активній частині викликає обурення і намагання щось  почати.
Біля метро «Либідська» пам’ятник чекістам заляпаний фарбою, його відмивають. Але ніколи не відмиють крови, в якій ті кати народу — по шию.
На пам’ятник Петровському біля Парламентської бібліотеки виливають помиї і фарбу, а він, нікому не потрібний, псує пейзаж.
Пам’ятник Леніну навпроти Бесарабського ринку на тлі розкішних забудов виглядає карикатурно. Такою ж карикатурою за триста метрів  від нього ще один Ленін в метро «Театральна» виблискує мідним чолом — в супроводі смішних цитат. Кожен день тут можна почути  слова обурення і спостерігати реакцію відрази.
Усе це провокує постійно реакцію протесту з боку молоді, на яку ця  шизофренія тисне. З тією символікою можна було покінчити за одну ніч, як це зробили комуністи з пам’ятниками своєму вождеві Сталіну.
У нас це розтягнули у «в’ялопротікаючу шизофренію» на два десятиліття…
Ранком 30 червня група юнаків взялася самодіяльно демонтувати пам’ятник Леніну. Їх зупинила міліція. Але, як казав Горбачов, «процес пішов, і його не зупинити»…
Звичайно, судитимуть їх «ленінці». В правовій країні це могло б вилитися в початок суду над комунізмом, і то в Україні, де  злочини комунізму були особливо важкими, особливо таємними і безпрецедентними.
Інтернет дає в руки цілі томи звинувачень Леніна-людоїда.
Адвокати можуть подати матеріяли про Леніна — підступного ворога Української держави.
З боку Церков можна подати матеріяли про Леніна  не просто атеїста, а убивцю священнослужителів і грабіжника храмів.
А ще з Нюрнберзького процесу засвітилися матеріяли про Леніна-організатора концлагерів і учителя великих злочинців ХХ віку.
Але усе це було б можливо підняти у справжньому суді зі справжніми захисниками, які знають, що захищають.
І при наявності справжніх політичних партій, які взяли б на себе відповідальність і підтримали б тих юнаків, які  діяли спонтанно, відчуваючи за собою «тисячі таких самих, як я» (Франко).
За нинішнього політичного  маразму найімовірніший банальний сценарій, коли встановлюватимуть, хто приніс драбину, хто молота, і хто почав довбати Леніна. Пилати умиватимуть руки, а «патріоти» говоритимуть про букву закону.
Але хлопці розпочали свої біографії. І то не тим, що били ідола, а тим, що робили те одверто і не ховаючись. Громадянська акція починається там, де людина знає, куди вона йде і чим ризикує задля чесних переконань.
Не забуваймо, що діється навколо. Не забуваймо, що не так давно раби в Україні побудували пам’ятник засновниці кріпацького рабства, епідемія політичних гасел оживає перед виборами, а цілі загони платних і безплатних українофобів діють за програмою отруєння атмосфери.
Національний опір в Україні діє стихійно, але повсюдно. Майже всі його прояви і в совєтські  часи були наївними, а проте вписалися в історію. А щодо ідола, то  його треба скидати без порушення громадського порядку.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку