ДУХ ЗАСТУПАЄТЬСЯ ЗА НАС

Молитва Ісуса і Його Духа

Не те, що у нас на устах, а те, що в нас у серці. Молитва як дія «йде вслід за буттям». Новизна, яку приніс у життя молитви Святий Дух, полягає в тому, що Він перетворює саме «буття» молільника; Він зроджує... нову людину, людину, яка є Божим приятелем і союзни­ком, забираючи у нього лицемірне і вороже до Бога серце раба.
Святий Дух вливає в наше серце відчуття Божого синівства й дає нам відчути себе Божими дітьми (а не тільки знати це!): «Цей самий Дух свідчить разом із нашим духом, що ми діти Божі» (Рм. 8,16). Іноді в житті деяких людей цей вплив Духа здій­снюється раптово й інтенсивно, так що можна побачити всю Його красу, як ми бачимо в пришвидшеному кольоровому відеозаписі красу розквітання квітки… Під впливом Святого Духа (так званого «хрещення в Дусі») душа сповнюється новим світлом, в якому Бог по-новому об’являється їй як її Отець. Тоді людина відчуває, що насправді означає Боже батьківство; і серце зворушується, і її охоплює відчуття відродження від цього досвіду. У нійзроджується безмежне довір’я і ніжність та незнане відчуття Божої ласкавости. Натомість в інших випадках це Об’явлення Отця супроводжується таким відчуттям Божої величі, що душа стає приголомшена і якийсь час не може навіть проказати слова «Отче»…
Коли святий Павло говорить про мить, коли Дух рине в серце вірного і спо­нукує його волати: «Авва Отче!», він має на увазі саме цей спосіб во­лання, саме це піднесення цілого єства. «Блаженні ті, що пізнають Отця!» – проголошував на початках християнства Тертуліян. А ми повторюємо: блаженні ті, що пізнають Отця таким чином!
Саме в час віддалення від Бога та духовної посухи відкривається вся важливість Святого Духа в нашому житті молитви. Хоч ми Його не бачимо і не відчуваємо, Він сповнює наші слова і наші стогони бажанням Бога, смиренням, любов’ю, «а Той, Хто вивідує серця, знає, яке бажання Духа». Ми цього не знаємо, але Він – знає! Тоді Дух стає силою нашої «слабкої» молитви, світлом нашої погаслої молитви; одно слово – душею нашої молитви. Справді, Він «зро­шує те, що сухе», як говориться в присвяченому Йому уривку. Все це відбувається завдяки вірі.

«Дай мені те, що наказуєш!»

Завдяки всьому цьому можна сказати, що всередині нас пролягає ніби таємна артерія молитви. У полі нашого серця «захований скарб»! Святий Ігнатій Антіохійський писав про цей внутрішній голос Духа: «Я чую в собі живу воду, яка дзюрчить і каже: Ходи до Отця!». Що тільки не роблять у деяких краях, які потерпають від посухи, коли дізнаються, що в підземних пластах протікає водна артерія: вони не перестають копати, допоки не докопаються до тієї артерії і не виведуть її на поверхню. Ми теж маємо безупинно силу­ватися знову і знову виводити на світло нашого духу оте «джерело води, яка б’є в життя вічне» (Йо. 4, 14), що криється у нас завдяки хрещенню. Кажу виводити його на світ «знову і знову», тому що кожного разу, коли ми наповнюємо душу шумом, гультяйством і невгамовною пустою метушнею, кожного разу, коли даємо зелене світло своїм плотським думкам і пристрастям, «супротивним Духові» (пор. Гал. 5,17), ми завалюємо те джерело сміттям і всякою нечис­тю і перекриваємо його.
Християнинові, який в наш час наново відкриває потребу і смак молитви і який іноді проймається бажанням податися десь да­леко, аж на Схід, або який не перестає розшукувати нових місць і провідників молитви поза самим собою, я хотів би сказати: Куди ти йдеш? Де ти шукаєш? «Увійди у себе самого: Істина проживає всередині людини». Бог у тобі всередині, а ти шукаєш Його десь зовні? Молитва у тобі всередині, а ти шукаєш її десь зовні?
Мовчазну молитву споглядання і благоговіння надзвичайно корисно проводити «в Дусі». Це те, що Ісус називав «поклонінням Отцеві в Дусі і правді» (пор. Йо. 4,23).
Колись, відкривши цю таємницю, святий Августин, що до того часу безуспішно боровся, намагаючись зберегти стриманість, змінив тактику і замість змагання зі своїм тілом, почав змагатися з Богом. Він сказав: «Боже, Ти наказуєш бути стриманим - дай мені те, що наказуєш, і наказуй те, чого Ти хочеш!».
І він осягнув стриманість. Молитва… – це дихання душі. Подібно як людині, що ось-ось втратить свідомість або яка готується до якогось надзвичайного фізичного навантажен­ня, кажуть глибоко дихати, так і тому, хто ось-ось не встоїть перед спокусою або ось-ось зламається у труднощах і втомі, треба пора­дити молитися, глибоко дихати молитвою.
Сила молитви полягає насамперед у заступництві. Святий Дух - на­писано - «заступається» за нас. Тож найпевніший спосіб, як узго­дитися з молитвою Духа, - це і нам заступатися за братів, за народ. Молитися молитвою заступництва означає з’єдинитися у вірі з воскреслим Христом, який живе у вічному стані заступництва за світ (пор. Рм. 8, 34; Євр. 7, 25; 1 Йо. 2, 1).
Ефективність молитви заступництва залежить не  від «многословія» (пор. Мт. 6, 7), а від того, який ступінь одности з синівськими почуттями Христа нам вдається осягнути. Помножувати треба не так слова заступництва, як самих заступників, закликаючи на допомогу Богородицю і Всіх Святих, як це чинить Церква у свято Всіх Святих, благаючи Бога вислухати її «задля множества заступників»… Кількість заступників помножується також коли ми молимося одні за одних.
Отже, Святий Дух не лише заступається за нас, але і вчить нас також, своєю чергою, заступатися за інших. За посередництвом Біблії Святий Дух об’явив нам, що справжній молільник – «сміливий» у молитві насамперед тоді, коли заступається за інших. Таким чином молитва заступництва – приємна Богові, оскільки вона позбавлена егоїзму, вона ближче відображає Божу безкорисливість і узгоджується з Божою волею, яка волить, «щоб усі люди спаслися» (1 Тм. 2, 4).
Якщо Він не бачить цих братніх рук, простягнених до Нього, Він у Писанні нарікає:  «Побачив, що нема нікого, і здивувався, що заступника немає» (Іс. 59, 16).
Ось як це Боже нарікання описує Єзекиїл: «Я шукав між ними кого-небудь, що вимурував би мур та став пе­редо Мною в проломині за цю землю, щоб Я не погубив її, – та не знайшов (Єз. 22, ЗО).
Боже Слово наголошує, яку надзвичайну силу перед Богом має молитва тих, кого Він поставив на чолі Свого народу. В одному місці сказано, що Бог постановив стерти з лиця землі Свій народ через золотого тельця, «якби Мойсей не став Йому навпроти на проломі, щоб відвернути Його гнів» (пор. Пс. 106, 23).
…Святе Письмо дає зрозуміти, що саме такої поведінки і бажав від нього Бог, бо «зрікся постанови знищити свій народ». Коли ж ви стоятимете перед на­родом, то тоді маєте всіма силами обстоювати Бога.
Тількитой, хто заступався за народ перед Богом і ніс тягар його гріха, - той має право і може відважитися ганити винного, заступа­ючись за Бога, як це чинив Мойсей.

ЄПИСКОПСЬКА ХІРОТОНІЯ ЄПИСКОПА-НОМІНАТА ДАНИЇЛА, ЯК НАСТУПНИКА СВЯТИХ АПОСТОЛІВ

18-й Звичайний Собор Української Право­славної Церкви в США, 6-го жовтня 2007 р. Б. «прийняв і зрозумів як прояв волі Пресвятої Тройці номінацію Блаженнішим Митрополитом Константином преподобного і богобоязного слуги Божого, архимандрита Даниїла (Зелінського) на дуже відповідальне й авторитетне становище Єпископа, наслідника святих Апостолів та свідків слів і дій Господа і Спаса нашого Ісуса Христа». 9-го січня 2008 р. Всесвятіший Вселенський Патріярх Варфоломей І та Великий і Священний Синод Константипольський урочисто включили ім’я Архимандрита Даниїла в Диптихи Святого Право­слав’я, як титулярного єпископа давнього єпископ­ського осідку – Памфілону.
Нам надзвичайно приємно повідомити вас, що хіротонія єпископа-номіната Даниїла у Єпископську Ієрархію нашої Святої Церкви призначена на 9-10 травня 2008 р. Б. і відбулася в Митрополичій катедрі Св. Володимира в м. Парма, шт. Огайо. Отець протоєрей Денис Кристоф, декан деканату Пенн-Огайо, отець протоєрей Іван Наконечний, настоятель катедри св. Володимира та духовенство і вірні катедри і деканату милостиво погодилися бути, разом з Консисторією, господарями цієї життєдавчої у нашій Святій Церкві події.
Обряд «Наречення», під час якого єпископ-номінат приймається ієрархами і проголошує перед Богом, своїми Собратами Апостолами-Ієрархами та перед всіма вірними своє визнання віри, любови і зобов’язання Христові та Його Церкві відбувся під час Вечірні, в п’ятницю, 9-го травня. Чин хіротонії відбувся в катедрі під час Божественної Літургії (після Трисвятого), яка розпочалася  в 10 годин ранку, в суботу 10-го травня.
У всеобіймаючій Його любові,
Константин – Митрополит, Антоній – Архієпископ

З БЕСІДИ  АФОНСЬКОГО СТАРЦЯ ПАЇСІЯ СВЯТОГОРЦЯ

Якщо воля належним чином не використана в духовному житті, то як вона може бути використана в житті мирському? Що ти з нею будеш робити, з такою волею? Така воля - це катастрофа. Тому і  з державою відбувається зараз те, що ми бачимо. Чи можуть нинішні люди використовувати належним чином дану їм волю? Воля, якщо люди не в змозі використовувати її для позитивного розвитку, є катастрофою. Мирська еволюція в поєднанні з цією гріховною волею принесла людині духовне рабство. Воля духовна є духовна покірність Божій волі. Але бачиш як: послух є воля, однак ворог у злобі своїй подає її як рабство, і діти, – особливо отруєні бунтарським духом нашої епохи, – починають бунтувати. Зрозуміла справа, адже вони до того ж стомилися від різних систем двадцятого століття, які, на біду, все більше і більше спотворюють як природу – чудовий світ Божий, так і людей – Божі творіння. Ці системи наповнюють душі людей тривогою і відводять їх від радости, віддаляють від Бога.
А знаєте, що нам довелось пережити, коли ми звільнилися з армії в запас? Якби була на нашому місці нинішня молодь, вона рознесла б все дощенту! Це було в 1950 році. Громадянська війна тільки закінчилася. Нас, солдатів різних призовів, звільнили в запас разом. Один воював чотири з половиною роки, інші – чотири, третій – три з половиною. І от уявіть: після стількох страждань на війні ми приїхали у місто Ларису й з’явились у пункти розподілу демобілізованих – і, бачимо, що вони вже забиті іншими фронтовиками. Ми ткнулися в готелі, але і там відмовили: «Солдатня, – кажуть, – хіба можна її впускати! Всі ковдри перебруднять». Але ж ми пропонували заплатити їм за нічліг. Надворі березень, холодно. На наше щастя, якийсь офіцер нас виручив, дай йому Бог доброго здоров’я! Він пішов на залізничний вокзал, довідався, коли поїзди приходять, коли відходять, коли роблять маневри, домовився з залізничним начальством – і нас впустили на ніч у порожні вагони. «Вночі, – попередив нас офіцер, – вагони будуть трохи їздити туди-сюди, робити маневри, але ви не бійтеся, до такої-то години завтра вранці вони не виїдуть». Так усю ніч ми і прокаталися взад-вперед.
Нарешті добралися до Салоніків. Ті, хто жив неподалік, розійшлися по домівках. А ми, решта, знову пішли в пункти розподілу, але і там яблуку ніде було впасти. Знову по готелях – і знову безрезультатно. Пам’ятаю, як я в готелі просив: «Дайте просто стілець – пересидіти ніч, і я заплачу вам удвічі більше, ніж за ліжко!» – «Ні, – відповідають, – не можна». Вони боялися, щоб хтось не побачив, що в них вночі в готелі сидів на стільці солдат, і не доніс на них. Виходить, стій всю ніч на ногах на вулиці і підпирай стінку! І от нещасні солдати стояли на вулицях біля готелів, на тротуарах, притулившись до стіни. На всіх тротуарах – солдати, як на параді.
Тобі зрозуміло? Якщо б це була сучасна молодь, вона спалила б Ларису, а на додачу всю Фессалію разом з Македонією! Адже вони і зараз, не зазнаючи жодних труднощів, що творять! Громлять, захоплюють школи, університети. А тодішнім бідним хлопцям таке навіть на думку не спадало. Звичайно, їм було гірко, але при цьому думки помститися, зробити якесь зло в них не було. Але ж на війні, у снігах, вони пережили такі страждання! Нещасні були покалічені війною, – яка ж жертовність! – зрештою, їм «віддячили» ночівлею під відкритим небом. Останнє «спасибі»! От я і порівнюю, якою була тодішня молодь, і до чого вона докотилася зараз. Не пройшло ще і п’ятдесяти років, а люди так змінилися!..
Нинішня молодь схожа на брикливого бичка, що прив’язаний пасеться на лузі. Він постійно натягує мотузку, потім висмикує кіл, до якого прив’язаний, пускається бігти, але за щось чіпляється, остаточно заплутується і, зрештою, його зажирають дикі звірі.
«Пригальмовувати», стримувати дитину треба, поки вона ще маленька. Молодь має потребу в духовному наставнику. З ним вона повинна радитися і його слухатися – для того, щоб йти вперед з духовною надійністю, уникаючи небезпек, страхів і глухих кутів. Чим дорослішою стає людина, чим довше вона живе, тим більше вона збагачується досвідом – і своїм, і чужим. У юнака цього досвіду нема. Доросла людина використовує як власний, так і запозичений в інших досвід для того, щоб допомогти недосвідченому юнакові уникнути якихось промахів. Якщо юнак не слухає досвідчених, то він ставить експерименти на самому собі, але, слухаючи наставників, він збагачується.
Одного разу до мене в келію прийшли хлопці з якогось християнського братства. Самовпевнено, до хрипоти вони кричали: «Ми не потребуємо нікого! Ми самі знайдемо свій шлях!» Хто їх знає, чому вони стали такими? Видно, на них сильно тиснули, і тому вони збунтувалися. Збираючись йти, вони запитали мене, як вийти на велику дорогу, яка веде до Іверського манастиря. «Куди нам, – запитують, – іти?» – «Добре, братчики, – відповів я їм, – ви сказали, що знайдете дорогу самі, що вам ніхто не потрібен. Хіба не це ви стверджували тільки що? Ну, з цією дорогою ще хай: якщо ви її і втратите, то, трішки помучитеся, зустрінете трохи далі когось ще, і він підкаже вам, як на неї вийти. Але як ви самі, без керівника, зможете знайти іншу дорогу, ту, що веде до Горішнього, зводить на Небо?» Тоді хтось із них і мовить: «Братчики, а батюшка може і має рацію?»
З  книги «З болем та любов’ю про сучасну людину»

Євген Сверстюк
ПРОМІНЕНТНА ОСОБИСТІСТЬ

У видавництві «Смолоскип» виходить нова книга про ранній період життя і діяльності Степана Скрипника – Патріярха УАПЦ Мстислава. Щоб привернути до неї увагу читачів, публікуємо нижче передмову до цієї книги.

Ті слова я не раз чув з уст маленького білого старця, першого Патріярха Української Автокефальної Православної Церкви. Здавалося, він гортав вигаслі сторінки спустошеного ХХ сторіччя десь від його початку і, шукаючи уцілілого, натрапляв на те, що залишається живим – промінентні особистості. Скільки їх, рідкісних і неповторних, засвітилося у вирі українських визвольних змагань! Скільки загинуло на його очах, але в пам’яті знов вони оживали і живили дух. Той дух нескореного і непохитного на своїй дорозі священнослужителя під гаслом Contra spem spero вражав тисячі і тисячі людей, що вийшли його зустрічати в 1990 році до Бориспілького аеропорту. Море ентузіястів! Але гострим поглядом він вишукував промінентних особистостей.
Якщо роля особи в історичних подіях є великою, то роль ієрарха в житті Церкви є вирішальною. Про це свідчить постать патріярха Мстислава. Процеси, які визрівають у суспільстві, часто немає кому очолити, бо чільникам бракує висоти і мужності ініціювати творчий акт. Зате завжди вистачає легкодухів, які заповнюють брак творчої ініціятиви і сміливої дії говорінням.
На наших очах в 90-ті роки відроджувалася Українська автокефальна православна церква при стихійній підтримці народу і при шаленому опорі комуністичної номенклатури, спорідненої з РПЦ.
Погодився очолити цей рух за відродження автокефалії 90 річний митрополит зі США Мстислав. У багатьох це викликало здивування. Проти шквалу большовицької дискредитації міг піти чоловік зі спокійним сумлінням. Але йти в невідомість і пастки посткомуністичної церкви, де співпраця з Антихристом була першою умовою легальності, то було дуже ризиковано. З ким творити Церкву, коли в єпископи записуються, як у кандидати на голову міськради, а реально збереглася тільки невелика кількість українських священиків, що з Богом і Україною в серці?
Тоді вперше постала загадка Мстислава, який має духовну силу, досвід і відвагу. Вже при першій зустрічі з терплячим владикою Мстиславом ставало ясно, що Бог у його серці був Абсолютом, непохитним у розхитаному світі. Але за характером він був передусім організатором церковного та національного життя, людиною демократичною і принциповою в головному.
Задумуючись над тим «досьє», яке неодмінно потрапляло до рук і систематично надсилалося поштою кожному українцеві з іменем, можна було сказати, що у владики Мстислава було багато ворогів, що, зрештою, підносило значущість особи та підкреслювало харизму. Ідейний ворог, той вірно оцінив і його позиції, і його активність. А пересічний ворог – той взагалі не брав до уваги чесноти, а поширював чутки і мстив за неуважність до своєї особи, особливо ж смакував критичні висловлювання, які завжди супроводжують людину діла, поставлену у важкі умови. А Мстислав усе своє життя виборював гідну позицію у важких умовах, точніше, змушений був поважати ворога та домагатися від нього поваги до закону і до особи.
Книжка Андрія Смирнова охоплює ранній період життя Степана Скрипника – політичну працю в ролі посла польського сейму та церковно-громадську діяльність під час німецької окупації. Це саме той період, який біографи найчастіше обминали, запідозрюючи, що там таїться найбільше дискусійних фактів, яких краще не зачіпати. Проте ніхто досі не взявся за вивчення джерельних матеріялів і за їх коректне прочитання. Заслуга молодого дослідника в тому, що він будує свою книжку саме на архівних документах і при тому добре орієнтується у загальній суспільно-політичній ситуації, коли до режиму окупації змушене було пристосовуватися все українське населення і якось жити за тих умов – хто без зброї, хто з прихованою зброєю, а хто – в нерівних боях.
Степан Скрипник юнаком служив в армії УНР і все життя носив рани, отримані в боях за волю України. До честі автора монографії треба сказати, що він усе те розуміє не тільки як факт біографії, але як незмінну домінанту особистості, яка не може розмінюватися  і не може забувати своїх ран як маленької частки великого болю народного. Отже, Степан Скрипник пізніше воює зі змінним успіхом в ролі парляментарія, потім – на відтинку церковному. І при цьому завжди має авторитет в українських патріотичних колах.
Можна припускати, що в руках автора були документи, яких не хотілося б цитувати, або, наприклад, факти, різко оцінені Міленою Рудницькою. Однак в контексті еволюції поглядів вони висвітлюють живу людину активного характеру, а в таких характерах неминучі суперечності, помилки, невдачі. «Патріярх Мстислав – складна, суперечлива, але, без сумнівів, помітна постать в історії України», – вірно пише автор книги. До цього варто було б додати «яскрава і значуща»... Зрештою, ті суперечності цікавіші і повчальніші для читача, ніж послідовність пасивних свідків історії.
Нашим історикам і біографам важко виходити з павутини політичних оцінок та ідеологічних стереотипів, за якими таїлося приховування фактів і фальшування оцінок у відповідності до прийнятих вимог партійности. У результаті всі, кого приймали на роботу, ходили з «чистими біографіями». Степан Скрипник, коли брати з міцно закорінених у нас совєтських позицій, мав абсолютно «негативну біографію». Вихід з ідеологічного полону вимагає розриву з фальшивими поняттями. Політичні поняття з совєтського словника типу «колабораціонізм» взагалі не можуть застосовуватися до чужих громадян.
Однак слово «колабораціонізм» має також і конкретне значення, коли йдеться про заангажованих до співпраці з ворогом, чиї ідеї та цілі приймалися, всупереч вимогам власної віри. Наприклад, воно підходить до тих церковних владик, які співпрацювали з безбожним комуністичним режимом та, поєднуючи служіння і Богові, і мамоні,  виконували делікатні доручення, що в принципі несумісне з християнством. У Польщі та в інших країнах Заходу матеріяли люстрацій публікуються в пресі, що спонукає до публічної сповіді...
Поняття «колабораціонізм» не підходить до патріотів, зокрема священнослужителів, які скористалися з того, що німці відкрили напівзруйновані церкви і дозволили релігійне життя. З цього приводу їм висловлювали вдячність, водночас намагаючись скористатися зі слабкости військової влади для відновлення різних українських інституцій. Легальна форма життя під окупацією, використання установ, органів преси, транспорту, посвідчень і дозволів на проїзд, навіть військових документів та уніформи – то ще не колабораціонізм. Дуже часто це були контакти з військовими німцями, – і нічого спільного з таємною поліцією. Так само як служба в совєтських інституціях і навіть у партійних органах ще не є вислужництвом і сексотством. Що ж до різних форм «доказів лояльности», то це в тоталітарних суспільствах стало нормою, і їх треба відповідно трактувати як «форми чемности»…
Автор цієї книги належить до покоління вже вільного від тиску ідеологічних стандартів. Але зберігся в обігу величезний масив літератури з тими гнітючими стандартами, та й у свідомості багатьох наших сучасників ті стандарти залишилися. Досі важко зрозуміти просту істину, що за однакові злочини чи то на службі нацистського, чи більшовицького режиму, належить однакова кара. Принаймні, на сторінках книг.
Уявімо собі, що запевнення в льояльности, поклони в бік влади, замовчування звірств тієї влади, осудливі вислови в бік опозиції до влади і підтримка політики влади – уявімо собі, що це стосується не польської довоєнної влади, не німецької воєнної влади, а совєтської влади. Та цього навіть не помітили б, а не те що зарахували б на карб як аргументи негативної характеристики. Тому досвідчені колишні члени КПСС досить толерантно трактують угодовську політику польського посла, знаючи, що польська і німецька політика разом взяті не йдуть в порівняння з нищівною щодо України большовицькою політикою.
Усі ці міркування, зрозуміло, не є заохоченням до морального релятивізму та безпринципности. Вони є лише застереженням проти укоріненого застосування подвійних стандартів – навіть уже після домовлености, що Гітлер і Сталін – два чоботи пара, і кроки їхні слід міряти однаковою міркою.
Посол польського сейму, співробітник газет, що друкувалися в час німецької окупації, єпископ УАПЦ в будь-який період своєї діяльности зробив для розвитку української національної свідомости так багато, що цього йому ніколи б не дозволили і не подарували б за совєтського режиму. До речі, митрополит Мстислав тримався настільки просто, що писав, мабуть не тільки мені, листи на заслання, які закінчував словами: «Пригортаю Вас до мого вже сильно надщербленого серця, відданий у Христі Мстислав».
Автор цієї змістовної книжки на широкому фактичному матеріялі доволі безпристрасно і коректно досліджує цю затемнену сторінку життя та діяльности великого українського патріота, релігійного і культурного діяча, якому судилося відіграти видатну ролю у драматичній історії відродження УАПЦ на руїнах вавилонської вежі.

Ореста Ковцун
ЯК МИ ПРИХОДИМО ДО БОГА

Перша оповідь
Якось знайомі привели до нас додому невеличкого худорлявого чоловіка середніх років. Як потім з’ясувалося, це був священик Вячеслав. Він відразу завоював нашу прихильність, позаяк була це людина скромна, спокійна та лагідна. Згодом він оповів свій шлях до Бога. Працював Вячеслав науковцем в одному з дослідних інститутів Новосибірська. Провадив дослідження крови. Настав час, коли дослідження зайшли в безвихідь, замість просуватися вперед, він разом із співробітниками тупцювався на місці. І ось одного разу, в процесі дослідження, у нього сталося осяяння. Ми просили його детальніше розповісти про побачене та відчуте ним під час осяяння. Отець Вячеслав лагідно усміхнувся і сказав, що це якраз той випадок, про який нічого не можна розказати, його треба самому відчути, щоб зрозуміти всю глибину, велич, красу і потрясіння пережитого ним. В попередній стан не хотілося повертатися. Після того як він отямився, довкілля сприймалося по-іншому. З кожним днем все чіткіше бачив марнотність та дріб’язковість свого заняття. Згодом перебування в лябораторії та дослідження видалося йому нестерпним. Врешті, Вячеслав полишає наукову діяльність, вступає у духовну семінарію і стає священиком. Співробітники лябораторії теж розбіглися з Інституту.
На час нашого знайомства отець Вячеслав мешкав десь на околиці Київа, час від часу заходив до нас, відчуваючи нашу з чоловіком симпатію до нього. З ним цікаво було вести бесіди на філософські та релігійні теми, оскільки був він нам близьким за переконаннями та освітою.
Через якийсь час отця Вячеслава направили в село Вишеньки, під Київом, де він мав свою парафію. Отець Вячеслав проводив служби Божі, хрестив дітей та дорослих. Незабутні враження залишилися у мене від хрещення мого чоловіка. (Чоловікова родина не була атеїстична, але так сталося, що він не був хрещений в дитинстві). На обряді були присутні, окрім мене, ще кілька друзів. Під час цього дійства ми всі відчували надзвичайний, величний емоційний стан. В подальшому я була на обрядах хрещення немовлят, яке здійснювали інші священики, але подібного стану більше не переживала.
У Вишеньки потягнулася київська інтелігенція, ми приїздили до отця на службу Божу. Після служби разом з парафіянами розділяли скромний обід, а опісля лишалися на бесіди. Це були застійні совєтські часи, і розмови з отцем Вячеславом діяли, як ковток свіжого повітря в затхлій атмосфері комуністичного режиму. Зрозуміло, що влада довго такого терпіти не могла, і отця Вячеслава перевели в іншу парафію, поза межами України. Ми загубили його слід. До цього часу не відомо, чи живий ще незабутній отець Вячеслав, який пройшов непересічний шлях до Бога та залишив нам запалене ним світло.

Друга оповідь
Почула її зовсім випадково. Незнайома пані розповіла про свій шлях до Бога. Працювала (і тепер працює) вона доцентом університету. Вихована була в дусі марксистсько-ленінської філософії. Релігію сприймала як «опіюм для народу». Особисте життя не складалося: донька хворіла на астму, сама пані теж часто хворіла, з чоловіком не ладила, зрештою розлучилася. Була роздратованою, на багато питань не знаходила відповіді. Якось одного передноворічного вечора пані взяла до рук місцеву газету і побачила, що редакція запропонувала читачам відповісти на питання: «З ким би Ви хотіли зустріти Новий рік?» і при цьому подавався список відомих осіб: політиків, мистців, літераторів, поетів і т.п. Пані читала той список і все казала: з цим я б не хотіла зустріти, з цим не хотіла, з цим теж ні. Список уже добігав кінця, аж раптом пані прочитала ім’я - Ісус Христос. Пані каже: «Мене, наче, струмом вразило! І я, сама не знаючи чому, твердо сказала : ось з ким я хочу зустріти Новий рік! Так! Це – Ісус Христос!». Після цього почалося її знайомство з Біблією, та й, загалом, переосмислення свого існування. Поступово в сім’ї запанувала атмосфера взаєморозуміння та поваги. Вона вдруге вийшла заміж. Несподівано для себе вона навчилася слухати інших (і не так, як раніш: з роздратуванням чекаючи, поки людина закінчить говорити, а намагаючись зрозуміти людину, а в разі необхідности – надати допомогу). Пані стала спокійнішою, менше хворіла, донька майже одужала.

Іван Верстюк
СЛУЖИТИ ЛЮДЯМ – ЦЕ СЛУЖИТИ БОГОВІ

Сенс християнського життя визначається тим, чи присутнє в ньому служіння.
Звичайно, богопосвячене життя, які форми воно б не мало, є важким, адже несе із собою біль, страждання, спокуси, випробування. Щоправда, саме в служінні, як ні в чому іншому, відчувається всеспасаюча та вселікуюча благодать Того, Хто був і є Світлом для світу. Служіння, якщо воно справді спрямоване на виконання волі Божої, насправді стає джерелом втіхи, пасхальної радости, євангельського натхнення. І через це в жодному разі не можна сумніватись у тому, чи брати на себе тягар служіння, чи залишатись і далі пасивним та байдужим, як багато людей навколо. Врешті, життя людині дається для того, аби вона його чомусь присвятила, і потрібно молитись, щоби Господь допоміг зрозуміти, якого звершення Він чекає від тебе.
Служіння – це завжди служіння ближнім, тобто людям, які тебе оточують. Адже постійно поруч є хтось, хто потребує нашої допомоги, нашого втручання, поради чи втішної розмови. Служити людям навколо себе – це служити Богу, котрий дав тобі життя, серце, розум. Християнин повинен бути уважним, до всього, що відбувається навколо нього, і, коли бачить якусь неправду, він не може з нею миритися.
Дуже часто стати до якогось служіння, до важливих суспільних справ, віддати свою долю в руки Господні заважає прив’язаність до певних зручностей, до комфорту, інертність. Люди завжди мають слабкості, котрі не дозволяють їм повністю самореалізуватись. Але як шкода, коли ці слабкості таки перемагають людину, роблять її заручником обставин, вихід з яких є, але його знайдення вимагає праці, напруження, молитви до Бога.
Обираючи служіння, не слід оглядатися на інших, адже життя не є чимось таким, що його можна було б від когось скопіювати. Кожен мусить пройти власним шляхом, прийняти ті рішення і звершити ті справи, які зроблять це життя саме його життям, а не життям когось іншого.
Правдивий християнин, замислюючись над сутністю свого життя, повинен мати перед собою тільки один приклад – Господа Ісуса Христа, який Своїм земним життям показав, що немає нічого ціннішого у людини, ніж здатність принести себе в жертву, віддати себе на служіння людям, своїм братам і сестрам.
Маємо, отже, забути про своє бажання кимось бути, а рішуче віддатися у волю Божу. Не шкодуючи сил, працювати й не чекати похвал. Хай навіть тільки Бог буде свідком твого таємного життєвого подвигу. Та ж варта чогось слава не від людей, а ласка Бога. Визнання не є чимось таким, що має цінність перед Богом. Перед Богом мають цінність конкретні справи, до кінця виконане служіння. Люди не можуть нагородити за подвиги так, як може нагородити Господь – Він один є джерелом усіх щедрот та милостей. До Нього мусять бути спрямовані всі наші думки і сподівання.
Кожне наше рішення мусить бути зваженим, продуманим, звіреним з істинами християнської віри. Тільки так ми зможемо правдиво здійснити  власне життя і налагодити життєдіяльність нашого багатостраждального суспільства, очистити його від негараздів, від бруду аморальности, бездуховности, атеїзму, від фальшивих цінностей.

Людмила Іваннікова
УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА В ДІЯСПОРІ: НЕПЕРЕРВНІСТЬ ТРАДИЦІЇ

Після знищення сталінським режимом УАПЦ в Україні та розстрілу її ієрархії радянська влада реставрувала тут Російську Православну Церкву, богослужбовою мовою якої була зрусифікована церковнослов’янська.
Українська ж мова продовжувала функціонувати в еміґрації. Православна церковна влада в Польщі 1924 р. дозволила правити служби українською мовою в тих парафіях, де побажають цього вірні. Спочатку був ухвалений до вжитку переклад «Служебника» І. Огієнка (1922 р.), згодом були здійснені переклади «Служебника» Комісією при Українському Науковому Інституті в Варшаві і «Требник» Інститутом Петра Могили в Луцьку. З відновленням православної ієрархії на Україні в 1941 — 1943 рр. богослужбовою мовою в церквах УАПЦ (а на Волині й досі) була українська.
На еміґрації різні православні церкви користувалися різними перекладами богослужбових книг: текстами 1921—1927 рр., перекладами митрополита Іларіона, а найбільше — текстами перекладів Комісії Українського Наукового Інституту в Варшаві та Інституту Петра Могили, перевиданими або перередаґованими після війни в Німеччині й Америці (див. Енциклопедія українознавства, т. 1. — С. 146).
Чимала роля у цій справі митрополита Варшавського і всієї Польщі Діонісія Валединського (1876 — 1960), члена І Всеукраїнського Церковного Собору 1918 — 1919 рр., який у Кременецькій духовній семінарії видавав богослужбові книги українською мовою та українські церковні газети («Православна Волинь»). Зокрема, при сприянні і під керівництвом блаженнішого Діонісія був перекладений з  грецької на українську «Малий Октоїх» (перевиданий у Вінніпеґу 1956 р.). Авторами перекладу були видатні історики М. Кобрин, Д. Дорошенко, О. Липинський, О. Лотоцький, І. Сойко, В. Якубовський. Вже тоді була вироблена церковна термінологія, яка стала нормативною. Ірмоси з цього «Октоїха» використовувалися в усіх подальших перекладах, як неперевершені (зокрема ірмоси 6 гласу). Те саме стосується і видання «Служба на Різдво Христове і на Хрещення Господнє» (Церковне управління УАПЦ, Есмінґен, 1946 (І вид.) та ЦУ УАПЦ у Великій Британії, 1964 р. (II вид.).
Цікава історія видання «Псалтиря» («Псалтир. Пісні і псалми Давида, Царя і Пророка», — Видання УАПЦ в Австралії і Новій Зеляндії. — 1989. — 158 с). Це третій передрук Київського Псалтиря  1920 р. Перший передрук його був здійснений у Мюнхені 1947 р. Як вказано в передмові, з відома Високопреосвященнішого Полікарпа, Митрополита УАПЦ в Німеччині, укладено книгу цю — Службовий Псалтир — Високопреосвященнішим архиєпископом Михаїлом, урядуючим куратором і викладачем Святого Письма в Українській Богословській Академії в м. Мюнхені  1947 р. за перекладом київським. І далі: «Цей «Псалтир» подаємо в Київському перекладі 1920 року [...]  Але  тому,  що  переклад робили  в  тяжких  та  несприятливих умовах революції, боротьби та постійної війни, то не могли уникнути деяких неточностей у словах і реченнях, що при наявності інших перекладів та при ширшому й глибшому вивченні нашої мови стало помітним. Тож, приступаючи до другого видання Київського перекладу як богослужбової книги, ми мусили зробити деякі виправлення на підставі інших наших і чужих перекладів, хоч тих виправлень дуже мало і полягають то в будові речень, то в заміні деяких слів на більш точні чи підходящі «(Див. Передмову, с. 8 — 9). «Псалтир» зредаґовано за участю професорів-богословів і мовознавців Української Богословської Академії в Мюнхені в 1947 — 1948 рр., і був він у богослужбовому вжитку в УАПЦ на Україні аж до кінця XX ст.
Важливим етапом розвитку української богослужбової мови стали видання Комісії богослужбових книг при Консисторії Української Греко-Православної Церкви в Канаді у складі митрополита Іларіона (Огієнка), преосвященного єпископа Бориса, о. архипресвітера, доктора С. Савчука, і о. протопресвітера Сергія Герус. Це — «Евхологіон або Требник» (Вінніпеґ? 1960), «Український православний Часослов» (Карлсруе, 1968), над яким працювали члени  Богословського Наукового Інституту (голова — архиєпископ Никанор, митрополит УАПЦ) та «Служебник» (Вінніпеґ, 1972). Саме в цих виданнях був остаточно унормований стиль сучасної української богослужбової мови, базований не на народно-розмовному, а на високорозвиненому українському літературно-науковому стилі, який формувався паралельно протягом XX ст. Тут остаточно закріплена богословська термінологія, фразеологія, синтаксичні норми.
«Требник» зазнав багатьох перевидань. Саме звідти помандрували в усі молитовники начальні молитви, молитви до і після св. Причастя, молитви з парастасу та похорону тощо. Власне, УАПЦ користується цим виданням в богослужбAовій практиці й дотепер.
У післямові до «Часослова», написаній архиєпископом Іларіоном, читаємо: «Перше видання нашого Часослова, укладеного нами на підставі текстів — Київського 1921р., проф. І. Огієнка 1922 р. та Українського Наукового Інституту у Варшаві 1938 р., — вичерпано. За малими поправками випускаємо в світ це друге видання, зредаґоване Богословсько-Науковим Інститутом УАП Церкви на чужині і стверджене ухвалою Священного Собору Єпископів УАП Церкви з 12 листопада 1948 р. Ми далекі від думки, що цей наш текст є досконалий. Бо ж і взагалі справа перекладу, як Святого Письма, так і богослужбових текстів на живу мову дуже трудна. [...] Тому просимо недоліки нашої праці покрити братньою у Христі любов’ю» (Післямова, с 248).
Одначе мова цих ключових видань потребувала ще остаточної уніфікації. Саме ця справа була завершена у виданнях Комісії богослужбових книг при Науково-Богословському Інституті УПЦ в США під керівництвом трьох видатних подвижників науки і Церкви, високопреосвященніших Іоана, митрополита УГЦ в США, Іларіона (Огієнка), митрополита УПЦ в Канаді, та Ніканора, архиєпископf Київського і Чигиринського, митрополита УАПЦ на Еміґрації.  Йдеться про видання «Служебника» 1963 р., здійснене з благословення архиєп. Нью-Йоркського Мстислава, Голови Консисторії, майбутнього Патріярха УАПЦ. Ця книга — взірець сучасної української богослужбової мови, вона витримала багато перевидань (в Київі 1989 р. (УАПЦ), 1999 р. (УПЦ КП) та ін.), на неї рівнялися всі наступні перекладачі й видавці численних «великих» і «коротких» молитовників.
І найпершим у цьому пляні є «Великий український православній молитовник» (Видання УАПЦ в Австралії і Новій Зеляндії 1991), складений і підготовлений до друку Науково-Богословським Інститутом з благословення митрополита Мстислава. Тут вміщено викінчений і найдосконаліший на той час варіянт вечірніх і вранішніх молитов, тропарів і кондаків, повний переклад Всенічної та Літургії. В Україні він був перевиданий 1992 р. і всі наступні видання в основі своїй мають саме ці переклади.
Науково-Богословським Інститутом УПЦ в США з благословення митрополита Мстислава була перекладена й видана 1976 р. «Постова Тріодь», Як зазначено в передмові, Переклад «Постової Тріоді» на українську мову виконав проф. В. Завіткевич, а остаточну редакцію його встановляла Комісія видання богослужбових книг Науково-Богословського інституту УПЦ в США, в якій разом із перекладачем В. Завіткевичем брали участь члени Інституту протопресвітери Ф. Кульчицький, А. Селепина, С. Гаюк (д-р), П. Фалько, І. Данилевич, прот. П. Мелех (він же багато трудився над коректою цієї книги) і проф. І. Паливода. За основу цього перекладу були: «Постова Тріодь» церковнослов’янською мовою, переклад Біблії українською мовою П. Куліша та І. Нечуя-Левицького і всі дотеперішні переклади Біблії на українську мову, а також сучасні переклади «Постової Тріоді» в рукописах».
Стосовно змін, внесених в тексти, редактори зазначають: «В нашому виданні використано ці переклади, хіба що з певним редаґуванням, причиною якого було те, що за тридцять років дещо застаріло, дещо удосконалилося в процесі удосконалення самої мови, а також і те, що українська літературна мова в Україні і в діяспорі мають певні розбіжності, які було уніфіковано».
1989 р. в Україні знову відродилась Автокефальна Церква, яка користувалась богослужбовою літературою, виданою в діяспорі, однак на практиці виявилось, що мова цих текстів, яка законсервувалась на рівні 70-х років, має все ж таки певні розбіжності з сучасною українською літературною мовою.
Неприйнятні, наприклад, деякі стилістичні норми (насамперед, значний вплив англійської синтакси), новітні форми іменників, прикметників та дієслів, що стосуються Господа й Божої Матері («Родини» або «Народження» — замість стародавньої «Різдво»; «Страждання» замість «Страсті»; «Похорон» замість «Погребіння» тощо), вживання висловів типу «кличе великим голосом» замість «голосно взиває», «сопілка духовна» замість «сурма», «розуму Його немає числа» тощо. Незвичними і неприйнятними для сучасної літературної мови є вживання дієприкметників та дієприслівників, які звичайно передаються відповідними зворотами («незнавшої мужа», «відійшовши», «відступивши», «плаваючих» і под.). Трапляються певні неточності перекладу («перемогу побожному народові нашому» замість «православним християнам», бо йдеться не про політичну, а про духовну боротьбу; «захитане серце моє» замість «зворушене» (буквально «готове до подвигу» від слов’янського «подвигшеєся») та ін.). подекуди трапляються вузькодіялектні форми.
Всі ці недоліки прагнули усунути сучасні перекладачі видавничого відділу Української Православної Церкви Київського Патріярхату та УАПЦ. За час існування цих конфесій (1989 — 2005) вийшло ряд молитовників та богослужбових книг («Молитовник» (1999), «Часослов» (2000), «Служебник» (1999), «Псалтир» (2001), «З вірою і любов’ю» (1998), «Молитовник з Псалтирем»  (2003) упорядник двох останніх архиєпископ УАПЦ Ігор (Ісіченко)).
Основою цих видань є попередні переклади. Однак упраці Видавничого відділу УПЦ КП помітно присутнє не завжди виправдане захаращення мови старослов’янізмами («Присноблаженну», «богоглаголивих апостолів», «по сні нічнім», «у святих дивний сий»), що нерідко затемнює зміст тексту, добре висвітлений попередниками («непреложно ставши чоловіком», «чинити право мене настав шляхом заповідей»»)... Поряд із цим не обійшлося й без стилістичних «новотворів» типу «справи» замість «діла», «вівця» замість «овча», «кістки мої упокорені» замість «кості», «вибач», «пожалій» замість «змилосердься», «відпусти», «не покажи мене радісним бісам» (?)  тощо.
Проте, незважаючи на недоліки, які легко усунути під час редагування, в «Молитовнику» 1999 р. подано дуже гарні переклади вечірніх молитов («Господи, Царю Небесний», «Нехай воскресне Бог»), Канону до Святого Причастя, канонів до Господа Ісуса Христа, Божої Матері та Ангела-Охоронителя.
В перекладах архиєпископа УАПЦ Ігоря інша крайність — надмірна українізація текстів (трапляється навіть заміна вже усталених богословських термінів діялектними формами та словами, характерними більше для художньої літератури: «не збуреним гадками», «зажуру бісівську», «погідний сон», «цнотливо», «безугавно грішу» тощо).
Правда, якщо не звертати уваги на ці недоліки, загалом переклади І. Ісіченка дуже гарні, витримані в стилі кращих видань УАПЦ останніх десятиліть. Їх можна вважати фундаментальним продовженням перекладацької традиції УАПЦ, започаткованої в 20-х роках видатними церковними діячами України. Безперечно, що повної досконалости української церковної богословської мови, яка нині продовжує розвиватися, буде досягнуто лише при створенні Єдиної Помісної Православної Церкви.

Автор висловлює велику подяку протоієрею Володимиру Черпаку, настоятелю Свято-Покровської Церкви м. Київа, за надані з особистої бібліотеки книги, що служили матеріялом  для написання цієї статті.

Оксана Соловей
НЕСЛУХНЯНІ ХМАРКИ

— Я хочу пити, — розплакалася жовта нагідка, — вже так довго я не маю ні краплини води.
— Я теж хочу пити, — схлипнула маленька біла ромашка, — дуже-дуже хочу пити. Мене так змучила спрага, що я не здатна втримати рівно голову.
— Ох, і моє коріння зовсім пересохло, — зітхнула яблуня, — І воно не знаходить води вже багато днів. І мої яблука не можуть наливатися й рости.
— Якщо я не дістану незабаром хоч ковток води, — простогнав маленький кущик, — то на мені не буде цього літа солодких червоних ягід для дітей.
— А я дощенту вигорю! — зойкнула трава. — Вигорю, і ряба  корова не матиме чого їсти.
Сонце подивилося з неба на спраглу землю.
— Де поділися всі дощові хмари? — запитало Сонце.
Ген далеко, в самому куточку неба, причаїлися дві маленькі хма­ринки.
— Ходіть, ходіть! — гукнуло Сонце. — Чому ви не напоїте землю?
А тут і Вітер, дмухаючи, підлетів до хмарок.
— Справді, — зашумів Вітер, — чому ви не напоїте спраглу землю? Бідні квіти понахиляли голівки. Там усе загине, якщо ви не дасте хоч трохи води.
—          Ми ж ще не готові, — відповіли хмарки. — Ми не дамо жодної краплини води, аж доки не будемо готові.
—  Ось я зроблю вас готовими, — розсердився Вітер і почав щоси­ли дмухати. Дмухав, дмухав та й видмухав обидві хмарки на самий вершечок неба.
—          А що це за шум та дмуханина? — суворо озвався старий Грім.
— Земля зовсім висохла, — пояснив Вітер, — квіти понахиляли голівки, усе загине, якщо хмари не напоять землю.
— То в чому ж річ? — гуркотить Грім, — чому хмарки не посила­ють униз дощу?
—  О, знову кажуть, що не готові. Вони не хочуть посилати на землю дощ, аж доки не будуть готовими.
— Ось ми їм допоможемо приготуватися! — гукнув Грім. — Ми їм допоможемо! Ану подми з усієї сили!
Вітер почав дмухати, дмухати, дмухати та й нарешті зігнав обидві хмарки докупи.
Тоді почулося сссс, сссс, ссс — то вогняна гадюка прослизнула поміж хмарками, і старий Грім гримнув на все небо:
—  Неслухняні діти!
Маленькі хмарки гірко розплакалися, і важкі краплі почали пада­ти на суху землю.
Угорі хмарки все плакали й плакали, а внизу ромашки й нагідки почали підводити голови.
—          Нарешті маю що пити, — весело зашелестіла яблуня, — тепер мої яблука наливатимуться й ростимуть.
—          Її коріння вже смоктало воду.
—          А я знову стану свіжою й зеленою, — раділа травичка, — і ряба корова матиме смачну їжу.
—          А на мені будуть солодкі червоні ягоди для дітей, — радісно сказав кущик.
Всі рослини були щасливі, тільки неслухняні хмарки не переста­вали гірко плакати.

Василь Сухомлинський
ЯКІ ВОНИ БІДНІ

Ще не світало, ще й ранкова зоря не зайнялася, як батько збудив Сергійка й сказав:
— Ходімо в поле. Послухаємо жайворонкову пісню.
Син живенько встав, одягнувся, і вони з батьком пішли в поле. Небо на сході стало рожеве. Небосхил щохвилини світлів, зорі згаса­ли. І тої ж хвилини Сергійко почув дивну пісню. Немов над полем хтось натягнув срібну струну, й вогняна пташка, доторкаючись до неї крильцями, розсипає над степом небесну музику.
Сергійко затамував дух. Йому спало на думку: «А якби ми з тат­ком спали, — чи жайворонок все одно співав би?»
— Татку, — тихо спитав Сергійко, — а ті, хто зараз сплять, не знають цієї музики?
— Не знають, — прошепотів батько.
— Які вони бідні...

Ніна Мудрик-Мриц
ПРИГОДИ ГРИБКА

Під берізкою у лісі,
Де заквітчаний горбок,
Народився під листочком
Округлесенький грибок.

Вдався він цікавий дуже,
З-під листочка виліз вмить,
Щоб дізнатись, що це в лісі
Так співає і шумить.

Познайомився з жучками
І суничці серед трав
Про її красу веселу
Несміливо розказав.

Побратавсь з пухнастим мохом,
А дзвіночок лісовий
Роздзвонив по всьому лісі,
Що росте грибок новий.

Вивірки прийшли з привітом,
Принесли пташки пісні,
А трава подарувала
Крапельки роси ясні.

І від равлика — від лежня
Заховав його листок,
Щоб грибка покуштувати
Не задумав слимачок.

Весело грибкові в лісі
Серед ягід і квіток,
Гомоном його втішають
Шум потоків, спів пташок.

Раз увечері грибочок
Зажурився, посмутнів,
Він комусь зробити втіху
Також дуже захотів...
(Скорочено)

Олеся Голуб
ТРАВЕНЬ

Місяць вже пробудженого тепла.
Місяць хрущів.
Місяць їх мелодій об вікна.
Місяць перших дощів.
Місяць їх приємних холодних краплин,
Що стікають по усміхнених обличчях.
Це місяць останніх білих дерев,
Їх пахощів та тихих падінь пелюсток.
Ох цей місяць недоторканих завжди вільних ластівок,
Що повертаються звідкілясь із відти,
З-за океану, з іншого світу.

Це місяць неймовірних тюльпанів,
Їх різнобарвних голівок та струнких стеблинок.
Це місяць ще зелених Надій,
Народжений в одній оселі з Любов’ю
І близьких із чистими дзвіницями невмирущої Віри.

А хрущі все: стук… стук…
А дощик все: крап… крап…
                                           Травень 2007

Раїса Лиша
ЗУСТРІЧ З ДИВОМ

Щось спонукає мене написати про чудо – один із тих випадків, коли таємне постає увіч в усій незбагненній очевидності – і забути його годі. Хоча ті непояснимі речі майже не піддаються словам,  їх легко можна «перехамаркати», зовнішнім описом, а суті так і не вхопити. Та все ж таки спробую.
Отже влітку 1975 р. я здійснила свою давню мрію: побувати в Карпатах, у Львові і взагалі – в Західній Україні. Якоюсь мірою це бажання підігрівали в той час ще й дотепні оповідки «страшилки» – поширювані – про львів’ян, котрі нізащо не розмовлятимуть з тим, хто звернеться до них російською, про грізних «западенців», які на­зивають нас «москалями» і т. ін. Я певна, що насправді ті «страшилки» викликали в людей потаємне захоплення.
Але повернуся до своєї подорожі. Отже знайомий письменник з Дніпродзержинська дав мені адресу свого приятеля в с. Старі Кути. Я поїхала і жила там десь два тижні у при­вітній гуцульській хаті, багато мандрувала пішки й автобусом.
Мене  зачарували Косів і Косівщина. Кахлі, косівська кераміка… І все це в живому побутуванні. Чого вартий лише велелюдний базар, повнийдив. Розмаїття керамічних форм, хрестики, свічники, дерев’яні писанки, сопілки, перстеники мідні, дерев’яні... – сила  силенна небачених народних  витворів. Справжній  ярмарок, та ще й надзвичайна атмосфера свята, бо була саме Трійця, Зелена Неділя. Я  опинилася зненацька в безмежно рідному вільному просторі суцільної творчости, української мови, безбоязної віри… І кинулася в ту карпатську українську стихію, як людина, стужена за своїм природним середовищем, не згніченим, як на  моїх козацьких теренах, а вільним, де не треба постійно вбиратися в броню. Тут я віднайшла радість бути захищеною самою аурою звучання мови і збагнула, яке величезне насправді має значення для людини розкута непогамована рідна духовна стихія. То було властиво побачене увіч українство, яким воно може і має бути, коли не оглядається, не боїться виявити себе собою. І ще я відчула могутню пов’язаність людей з довкіллям, з горами, з камінням, скелями, водою. Це співіснування було таким явним і творчим, вливало в життя потоки свіжости – і в саму мову, і навіть у  вигляд людей. Вони здавалися мені такими ж вільними, як гори.
Дійсно, Прикарпаття обдаровувало мене (як і інших тодішніх подібних паломників) з рідкісною щедрістю: живлюча українська мова довкола, вперше почуте вітання «Слава Ісусу Христу», стрімкі вершини, річка Черемош – швидка, нестримна, смереки, афини, скелі з таємничими древніми написами...  Все це промовляло голоса­ми наче містичного одкровення.
І ось одного разу я потрапила в Шешори, які взявся показати  мені син господарів, місцевий поет і краєзнавець. І дійшли ми до річечки з невимовно таємничою мелодійною назвою Пістинка.... Очам відкрилась тиха лука і вигин ріки, яка ніби затрималась, зупинилась на цьому повороті, перед тим як рушати далі. Так і я відчула, що оце прийшла ненароком в якесь особливе місце, куди чомусь мала прийти, і воно, здалося, цього мовби чекало. І там я зупинилася. Супутник відійшов убік, щось роздивлявся. А я стою, озираюсь – чомусь так мені стало гарно, й так дивно. День довкруж білясто прихмарений, м’який, вода срібляста, тиха плине. Вмочила руки, роззулася. Лінія пологого берега здається сповненою радісної, незбагненної краси. Дивлюся, і наче час кудись зник – так би й стояти і бути тут. Та раптом відчула: щось – якийсь погук – ніби голос – до мене озивається, як би вітається, привертає мою увагу. Роззираюсь – звідки лине цей погук... і цей погляд, який, чую, на мене дивиться – радісно, привітно? І враз бачу – неподалік, метрів може за десять трохи вбік від мене, над берегом на висоті якихось либонь 20 метрів – молочно-золотава маленька майже прозора хмарка. (Тепер думаю, що її мінлива форма булаподібна до якоїсь туманности чи галактики, що їх фіксують на світлинах астрофізики). І це з неї – з хмаринки – до мене звертається дивний беззвучний  голос. Звісно, я невзмозі передати словами, що мовив той голос із хмарки. Але це було явне звертання, щось таке глибоке й привітне, що його ніколи не зможу забути. Це був дар, неоціненний, не знаю завіщо мені.
Та молочно-сріблясто-золотава хмарка дуже поволі рухалась, непомітно ледь змінювала форму – і весь час від неї  наче ясніло до мене оте невимовне озивання. Це все переповнило душу таким відчуттям  відкритости, наче я побувала на якомусь іншому світі чи у відкритій іншій реальності... І себе також раптом впізнала іншою... на якусь коротку, але водночас величезну мить. Я мимовільно хотіла, щоб хмарка затрималась, побула ще трохи, не відходила. Мені треба було щось збагнути в цій раптовій дивовижній події. І чула згоду.
Так я  дивилась на берег, на річку, на сріблясто-золотаву хмарку над берегом – і це було диво і щастя. За якусь хвилю хмарка поволі, прощально віддалилась, зникла з очей.
…Днів через два я вирішила ще раз сама відвідати Пістинку й те дивне місце, берег і луку, теж подібну на білясто-жовтаву з темнішою прозеленню перлину, що наче світиться зсередини. День видався трохи хмарніший, сіріший. Але те лише вимальовувало інші промовні відтінки річки і берега з лукою.
Може це станеться і я ще раз  побачу хмарку, про щось її запитаю?..  Може мені баглося впевнитись, що  вона  була насправді? Та ні, це я й так знала...
Однак  нічого й нікого не видно й не чути. Тільки є від­чуття, що берег і річка, і вся та  місцина, де я стою, якимось чином теж відає про моє чекання. Так минув якийсь час (мабуть з півгодини). Ходжу, дивлюся. І на диво хмарка молочно-сріблясто-золотава знову з’явилась, наблизилась.  Ще не побачивши, оддалеки я відчула її наближення. Не буду пробувати передати те  почуття містичне і радісне, яке знову пережила. Але  на цей раз був у нашій неймовірній зустрічі і якийсь ніби смуток. І він теж у чомусь впевнював. За кілька хвилин  хмарка, як і перше, поволі віддалилась, зникла, а я  вирушила  до Кутів переповнена, але й задумана, навіть стривожена: для чогось же це було мені явлено, до чогось  мене підведено?..
Вже згодом, згадуючи хмарку, принаймні дорешти  зрозуміла, що біблійні оповіді про голос із хмар – не умовність, а дійсна, найдостовірніша реальність. Звісно, я ні в якому разі не прирівнюю свій випадок до тих, що були з пророками. Лише вірю, що небесне, невидиме таки озивається ще і нині до нас грішних.
Тепер, коли знаю з газет, що в Шешорах розбудували курорт, проводять міжнародні фестивалі, боюся і тривожусь за те чудесно промовне місце над Пістинкою, адже його треба насправді берегти як зіницю ока, охороняти його святу чистоту.

СИМПОЗІУМ «БІОЕТИКИ В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ ТА СХІДНІЙ ЕВРОПІ» У ВІДНІ

Мета заходу –  ознайомлен­ня з ситуацією у країнах, зокрема у сфері біоетики та можливостей роз­витку партнерства і співпраці на цер­ковному, суспільному та політичному рівнях. Обмін досвідом і дискусія з цього приводу показали, що в регіоні Південно-Східньої та Східньої Европи з розвитком сучасних технологій та секуляризації суспільства з’являють­ся нові загрози для людського життя, здоров’я, а відтак і гідности людини. Водночас все більшої актуальности набирають питання збереження і від­повідального поводження з живою та неживою природою.
Учасниками зустрічі стали фахівці з біоетики та морального богослов’я з різних країн Европи, серед яких була делеґація від УГКЦ в особах п. Володимира Шеремета, доктора морального богослов’я, викладача Івано-Франківської теологічної академії та о. Андрія Логіна, доктора морального бого­слов’я, викладача Тернопільської ви­щої духовної семінарії ім. Патріярха Йосифа Сліпого. Захід відбувся вперше, але він засвідчив актуальність і потребу продовження наукових зустрічей, й уже в листопаді запляновано провести наступний симпозіюм.

Євген Сверстюк
ПОВІСТЬ ПРО НЕМОЖЛИВЕ

Євген Грицяк. Норильське повстання / Харківська правозахисна група; худож.-оформлювач Б.Захаров. – Харків, 2008

І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може…
Мт. 10. 28

Перед нами той випадок, коли автор книги не міг залишитися живим. Очолити повстання в’язнів сталінського концтабору озна­чало для нього останній етап. Грати в житті свою останню ролю. З таким усвідомленням мож­на було вже не думати про збереження життя, а тільки про розумне ведення справи так, щоб тобі вірили п’ять тисяч чоловік, чию гідність ти захищаєш. Люди, яких ти представляєш, читають твої кроки й живляться твоєю впевненістю. Головне – не завагатися.
Книга Євгена Грицяка «Норильске повстання. Спогади й до­кументи» (Львів. 2004, Вид. НАН України, 3-є вид., укр.), обсягом менше 90 сторінок. Автор пише ко­ротко.
Але вже з перших сторінок ви відчуваєте, що це драматична, психологічно насичена повість, у якій чітко окреслені характери й типи табірного царства. І важко повірити, що автор – юнак з Івано-Франківської области, що закінчив військову «школу» в штрафбаті – на етапах від Карпат до Берліна, а після війни – проходив «подальшу спокуту провини перед батьківщиною» в ҐУЛАҐу.
З тих університетів він виніс уміння дивитися смерті у вічі й уміння згорнутися в грудку – при самозахисті на фронті й особливо при наступі конвойного чобота.
І коротко реаґувати.
– Роздягайся й ставай у кут.
Я роздягнувся.
– Рік народження.
– Двадцять шостий.
– Ах ти падла. Молодий, а вже лисий. Що гад, від політики облисів? — і він ударив щосили кулаком в обличчя.
– Відкрий рота!
Мені був відомий цей тюремний прийом вибивання зубів, і тому я миттю зорієнтувався й міцно стис зуби. Удар наглядача не мав очікуваного ефекту.
– Почекайте, дайте мені оформити його документи, — зупинив наглядачів старшина, черговий по в’язниці.
Далі немає ні слова про старшину, який таємно поважав муж­ність і приховував своє ставлення за формальною ретельністю, а там плавно виводив приреченого від розправи.
У динамічній повісті багато чітких епізодів з підтекстом. Відібраний етап «бандерівських бандитів» на шляху з Караган­ди до Норильська повинен був пройти крізь систему заготовлених погибельних місць і слизьких провокацій, щоб у Норильську роз­містити для тимчасового використання ще живих знівечених і заляканих істот з номерними знаками.
Але розрахунки начальства не виправдалися. «Людський ма­теріял» виявився міцнішим від звичайного. Ці юнаки прийшли добро­вольцями в УПА й одержали загартування в нерівній боротьбі з німецькими окупантами. Вони мали гарну школу дисципліни, са­моорганізації й конспірації. Вони пізнали пекла енкаведистських допитів і безстрашність, з якою сприймається вирок «до розстрілу», потім із заміною на 25 років каторги плюс довічне поселення в Сибіру.
Культ узаконеного насильства в лаґерях породжував своїх «Гроз­них», героїв-садистів, що вважалися номенклатурою лаґерного начальства.. Але раптом всі зони облетіла чутка: ката Ґорожанкіна знайшли на нарах без голови. Потім знайшли в снігу іншого найгрізнішого громилу Бухтуєва. Він залишився живий, але вже боявся абсолютно всіх... На тлі щоденних смертей, яких навіть не рахували, ці сприй­малися, як ознаки зміни клімату зони.
Смерть Сталіна зазвичай у спогадах займає центральне місце. В Є. Грицяка ця подія згадується тільки у зв’язку з почастішанням розстрілів, що призвело до більшого єднання «дітей різних народів», котрі відчули якісь зміни в Москві.
Є. Грицяк і раніше замислювався над причинами пасивности маси людей, аж ніяк не пасивних за своїм характером. Звичайно, їм бракувало лідера, готового взяти на себе відповідальність. Звичайно, у Норильській душогубці лідери розпізнаються і знищуються. Але треба сказати, що й у більш «законні» брежнєвські часи рідко траплялась людина, що бере на себе вогонь.
Звичайно вважалося, що сміливість «брати на себе» може мати фронтовий офіцер, з яким у начальства «інша розмова». Цю ілюзію живила та обставина, що в лаґерях усіх періодів справді по-різному ставилося начальство до росіян, до українців, особливо бандерівців, і, скажімо, до кавказців. Часто саме українські націоналісти ор­ганізовували підпільну мережу, але на прямий контакт із адмініст­рацією виходили інші – «соціяльно близькі». І всі це розуміли.
Міжнаціональні стосунки в лаґерях складалися значною мірою на моральному ґрунті. У середовищі в’язнів інтернаціоналізм був куди здоровішим, ніж у комуністів. Всіх їх поєднувала спільність страж­дань і доль. У період повстання налагодилось тісне співробітництво між земляцтвами, солідарність і взаємна виручка. В «штаб» повстан­ня увійшли рішучі люди різних національностей.
Зона швидко відчула непевність інструкцій з центру й розбрат між учнями Сталіна. У лаґері це було сприйнято як мить свобо­ди. І в ту рідкісну мить знайшлася людина, що непомітно зайняла завжди вакантну ролю лідера. Звичайно, начальство готувало на такі ролі своїх провокаторів. Видно, вчорашньому штрафбатівцеві Є. Грицяку стала в пригоді наука «розвідки боєм». Начальство зверху ставилося до цього небувалого в совєтських лаґерях явища з таємною повагою й побоюванням.
Уперше в історії ҐУЛАҐу згуртовані каторжани звернулися до народу за підтримкою, налагодили зв’язок із волею і запустили за зону десятки тисяч листівок.
Нарешті, вони висунули політичні вимоги. Є. Грицяк організу­вав загальний мітинґ і звернувся до лагерного інтернаціоналу: «До­рогі друзі, усе, що відбувається нині в Норильську, не є тільки нашою справою, а частиною великої боротьби всього совєтського народу за свою гідність і людські права...»
І все це під дулами кулеметів. Можна з упевненістю сказати, що в ті часи це був єдиний випадок, коли хтось привселюдно відстоював гідність і людські права. А кулемети мовчали.
Потім до оратора підійшли, знімаючи шапки й потискуючи ру­ку, китаєць, естонець, поляк, німець, білорус...
У сумирній зоні вічних принижень піднімався дух каторжан. І звичайно ж, умовляння начальства виходити на роботу багатьох спокушало — як шанс уціліти. Багато хто не схвалював «гри з вогнем». Деякі ганебно тікали на вахту. Все це знайшло об’єктивне ви­світлення в книзі.
Внутрішнє чуття підказало лідерові за кілька годин до команди «вогонь» зупинити гру і немов би прийняти нічию... По суті – повер­нення в полон.
З усіх лаґерних повстань це було єдине без застосування зброї. Очевидно, логіка такої розв’язки визначила фінал – без розстрілу призвідців. Але й без каяття.
У подальших в’язницях Є. Грицяк вивчить ще англійську мову й займеться вивченням мистецтва йоги. Його все життя цікавили проблеми вдосконалення й лікування людей: суспільство хворе, спотворене насильством і ненавистю.
В епілозі драматичної повісти Євгена Грицяка ніби закладені передумови ще одного особливо небезпечного державного злочину: розповісти про Норильськ так, щоб почув світ.
Читаючи в Інтернеті повість Є. Грицяка в російському пере­кладі, я не міг повірити, що це написав непрофесійний письменник. Ще більше я був здивований, коли довідався від автора, в яких умо­вах писав він свої «короткі записки». Перебуваючи під особливим наглядом, він писав і відразу передавав через дружину сусідці по кілька аркушів — на зберігання. А потім, щоб збереженість була надійною, передав рукопис за кордон, де й з’явилася книга в 1980 р. у видавництві «Смолоскип». Через чотири роки вона вийшла в англійському перекладі – The Norilsk Uprising.
У селі Устя Івано-Франківської области колишній політичний в’язень був під наглядом тому, що відмовився співпрацювати з КҐБ («хто не з нами, той проти нас!»). Але особливу увагу влади він привернув до себе в 1977 році, коли поїхав у Москву й там дав велике інтерв’ю американському кореспондентові газети Chicago Tribune про Но­рильське повстання.
Очевидно, це й було поштовхом до відновлення в пам’яті головної сторінки, у якій смерть була присутня зримо.
Каґебістські наглядачі обіцяли йому «назавжди запам’ятати» цю сторінку, однак людина, чий портрет з’явився в Chicago Tribune – це вже не просто бандерівець, з яким розправитися просто.
Але головний захист до нього прийшов від Духа ще у в’язниці, де він відкрив для себе вчення йоги.
Почав перекладати з англійської на українську «Повну ілюстро­вану книгу йоги». Пізніше, у Мордовському концлаґері, він вийшов на книгу «Автобіографія йога» Парамаганси Йогананди, і всю цю грубезну книгу переписав у зошити, а потім почав потроху перекладати її на українську.
Варто сказати, що переписування зеком англійських текстів за­вжди діяло на каґебістів заспокійливо. Це не «шлях виправлення», але у всякому разі шлях відволікання від реальности.
Виявилося, не зовсім так: «державний злочинець» одержав по­тужне підтвердження своєї традиційної християнської віри в нав­чанні засновників «церкви всіх релігій» у Лос-Анджелесі. Духовна незалежність — це сила більша, ніж політична опозиційність. Він стає переконаним прихильником ненасильницьких методів бо­ротьби.
Гідність, з якою юний штрафбатівець витримував удари жорстокої системи насильства, знайшла теоретичну основу у вченні про вищі духовні цінності.
У жовтні 1981 р. переслідуваний у глухій провінції «рецидивіст», якому твердо обіцяють новий строк, пише листа начальникові краї­ни Л.І. Брежнєву. Пише він своєму «товаришеві по службі» (Брежнєв очолював політуправління 4-го Українського фронту, де в складі 265-ї штрафної роти воював Грицяк), але насамперед як до співгрома­дянина «з однаковими правами».
Мабуть, ті, що читали це досить переконливо написане послан­ня, не могли не посміхатися, але разом з тим не могли не почувати правоту автора, який написав правду про своє життя.
«Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі й за кордоном, я – тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КҐБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають зречення від Вашої праці, Вам не погрожують судом, на Вас не наставляють провокаційні сильця. Навпаки, Вас вихва­ляють і Вами захоплюються.
Тепер я хочу запитати Вас, чому то виходить якось так, що дві однакові дії двох рівноправних громадян так неоднаково оцінюються? Чому Ви, товаришу Брежнєв, підписавши заключний Ак­т Гельсінкських угод, у яких, серед іншого, мовиться, що громадяни всіх країн — учасниць Угод мають право отримувати й поширювати інформацію незалежно від державних кордонів, самі користаєте з цього права, а мені, через органи держбезпеки, погрожуєте судом?»
Система розраховувала на те, що заляканий і «пійманий» Є. Гри­цяк буде сперечатися з майорами й виправдовуватися. А він спокійно ставить головному начальникові питання, з якого випливає, що пе­ред ним, літньою людиною із с. Устя, — сердиті негідні люди, які не поважають навіть себе й мають за ніщо свій підпис під міжнарод­ним документом.
От так закінчився позов Євгена Грицяка з комуністичною сис­темою: він написав про неї своє свідчення й вивів її на поле нена­сильницької боротьби. А на цьому полі насильство завжди програє.

Це не просто ще одна книга спогадів і документів про ҐУЛАҐ. НОРИЛЬСЬКЕ ПОВСТАННЯ: доведені до розпачу нелюдськими умовами життя, виснажливою працею, садистськими знущаннями й смертельними розправами лаґерного начальства, в’язні ҐОРЛАҐу, Норильського спеціяльного лаґеря для «особливо небезпечних злочинців», повстали й зажадали не тільки пом’якшення лагерного режиму, але й висунули політичні вимоги щодо демократизації совєтського режиму в цілому. Повстання, зрозуміло, було придушене, але відвага, самопожертва його рядових учасників і організаторів (автор був у числі останніх), показали, що людську гідність пе­ремогти неможливо.

Вона сильніша за катування і за саму смерть.

ПОТРІБНА КРУГОВА САМООБОРОНА

Щораз одвертіше діють деструктивні сили. На останньому засіданні Ради національної безпеки і оборони  Президент України Віктор Ющенко сказав те, що повинен був сказати давно, відразу в  інавґураційній промові: національній безпеці України загрожує інформаційна експансія, метою якої є дезорієнтувати і здеморалізувати українське суспільство, не дати йому прийти до  національної єдности, створити тяжкі проблеми в галузі мови, культури, релігії і в результаті – відвернути Українську державу з проевропейського зовнішньополітичного курсу, тобто, іншими словами, поставити під удар саму незалежність і суверенність України.
Нагадавши, що у ділянці друкованих засобів масової інформації «у нас навіть немає єдиного органу, який проводив би державну політику», Президент В. Ющенко доходить до логічного запитання: «Ми представляємо суверенну державу. Чи ми будемо жити інформаційними продуктами інших країн?».
Він не уточнював, з-за якого саме кордону ведеться проти України  інформаційна експансія, але чи є хоч один свідомий українець у світі, котрий не знав би цього? Від часів Переяславської Ради адреса  головної небезпеки для українства не змінилася: це Москва, столиця великодержавного російського шовінізму, який протягом сторіч  змінювався лише у зовнішній формі, але не в своїй антиукраїнській сутності. Росія царська, Росія сталінська, Росія брежнєвсько-сусловська, Росія горбачовська, Росія єльцинівська, Росія путінська – це все та ж небезпечна суміш свавілля і неправди. Небезпечна не тільки для України, але й для всього світу, хоч він, навіть близький европейський світ, на жаль, цього досі не зрозумів. Якийсь час здавалося, що брутальна кривава війна проти маленької Чечні, довга низка політичних вбивств у Москві і Санкт-Петербурзі, відвертий тиск на Україну напередодні Помаранчевої революції, загравання Кремля з диктаторськими режимами Венесуели та Ірану, введення російської військової фльоти в Середземне море і Атлантичний океан, грубий шантаж з допомогою газу і нафти отямлять німців і французів від їхнього дурного антиамериканізму й відкриють їм очі на справді велику небезпеку. Зазіхань на незалежну Україну, тим більше, що ці зазіхання походять не тільки від владної верхівки. Шовінізмом хронічно хворе все російське суспільство, включаючи Державну Думу. Та хвороба вноситься  в Україну через неприховану агентуру Кремля.
Ми повинні відповісти своєю власною системною працею, ситемною націєтворчою працею влади, системною усвідомлювальною працею української інтеліґенції, цілеспрямованою працею всього українства. Доля України врешті-решт повинна залежати тільки від неї самої, а не від того, як до неї ставиться Росія чи хтось. Зорганізовуймось на всіх відтінках брутального наступу!

За матеріялами газет

ДЕЛЕГАЦІЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІЯРХАТУ В УКРАЇНІ

Делеґація Вселенського Патріярхату здійснила свою візиту в Україну на запрошення Президента Віктора Ющенка.
З боку України в зустрічі взяли участь ректор Київської православної богословської академії архиєпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій Рудюк, секретар Патріярха архимандрит Єпіфаній та прес-секретар Київської Патріярхії архимандрит Євстрітій. На зустрічі також були присутні заступник глави Секретаріяту Президента України Юрій Богуцький, відповідальний працівник Секретаріяту Андрій Ткачук та інші.
У патріяршій резиденції в Київі відбулася зустріч Патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета з делеґацією Вселенського Константинопольського Патріярхату — митрополитом Галльським Еммануїлом, генеральним секретарем Синоду Вселенського Патріярхату архимандритом Елпідофором і протоієреєм Василієм.
Митрополит Еммануїл підкреслив, що метою візити константинопольської делеґації є ознайомлення з життям Української церкви та її проблемами. За його словами, Вселенський патріярхат уважно слідкує за подіями в Українській церкві та прагне — як Матір-Церква — сприяти розв’язанню її проблем. Учасники делеґації позитивно сприйняли також інформацію про кроки Київського патріярхату в напрямку започаткування діялогу з УПЦ Московського Патріярхату.

ДЕНЬ ПАМЯТІ ЖЕРТВ ПОЛІТИЧНИХ РЕПРЕСІЙ

Відповідно до Указу Президента України третя неділя травня вшановувалася як День пам’яті жертв політичних репресій.
У Биківні на місці поховання жертв комуністичних репресій було відправлено екуменічну панахиду, в якій взяли участь митрополит Любомир Гузар (УГКЦ), архиєпископ Дмитро Рудюк (УПЦ КП), о. Максим Стрихар (Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ) та ін. На жалобному мітинґу виступив Президент України Віктор Ющенко.
В Харкові було покладено квіти біля пам’ятника загиблим кобзарям у парку Тараса Шевченка. Панахиду там відправив о. Олег Козуб (с.Циркуни), декан Харківського деканату УАПЦ. Співав хор Свято-Миколаївської парафії с. Циркуни. На жалобному мітинґу виступили представники Харківської обласної державної адміністрації, політичних партій і громадських організацій.

Врятована пам’ять. Голодомор 32-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. — Т. 1  /Упорядник Ірина Магрицька./ — Луганськ, 2008

Ірина Магрицька
ЗАРАДИ ДОНЕСЕННЯ ПРАВДИ

Як з’ясувалося, до нашого часу ця тема висвітлювалася на сторінках лише небагатьох луганських ЗМІ, і то епізодично й дозовано. Жодна з катедр історії України луганських університетів до 2007 року не ор­ганізовувала експедиції студентів з метою записати в польових умовах спогади людей про Голодомор 1932-33 років на Луганщині. Жоден із молодих луганських науковців-істориків за роки незалежности України не захистив дисертацію з цієї теми. До того ж, мені відомі непооди­нокі факти того, як наші професійні історики (учителі і навіть викладачі вищої школи) досі вважають, що ніякого Голодомору в Україні, і тим більше на Луганщині, не було — навіть після того, як Верховна Рада визнала його актом геноциду українського народу. І мені подумалося: якщо історики не беруться за свою безпосеред­ню професійну справу, а тим часом людей, які можуть дати цінну для об’єктивної історії інформацію, з кожним днем стає все менше, то хтось же повинен узяти на себе місію донесення до широкого загалу правди  про те, що відбувалося на теренах Луганщини в ті роки! Тому я вирішила організувати Луганський обласний осередок Асоціяції дослідників голодоморів, головним завданням якого було б обстеження всієї території нашої области з метою збору свідчень від очевидців Голодомору, а в подальшому — видання матеріялів цього обстеження і створення документального фільму про Голодомор на Луганщині. Во­сени 2003 року такий осередок було зареєстровано. До нього ввійшли люди, яким небайдужа наша історія.
У середині 2004 року на хвилі передвиборчої активности політичних партій (узимку цього року відбувалися вибори Президента України) я, як голова Луганської обласної філії Асоціяції дослідників голодоморів в Україні, звернулася з офіційним листом до лідерів різних політичних сил. Бажання надати конкретну допомогу в здійсненні проєкту виявив тільки один із них — тодішній керівник передвиборчого штабу Віктора Ющенка Олексій Данилов. Він виділив машину з водієм і відрядив на необхідний період відео-оператора — Олексія Мовсесяна.
Попередньо я провела роботу серед своїх студентів факультету української філології Луганського педуніверситету. Тим із них, хто мешкає в містах і селах нашої области, я дала завдання пошукати серед сусідів або родичів стареньких людей і записати на диктофон їхні спогади про Голод 1932-33 рр.
Не всі, хто пережив Голодомор, давали згоду на інтерв’ю — очевидно, досі відчували страх говорити на цю тему. А дехто, навпаки, нібито чекав, що до них приїдуть і розпитають про це, адже понад 70 років вони носили цю пам’ять у собі. Ці люди дякували за те, що їх вислухали, і казали, що їм стало від цього легше. Але ніхто не вимагав від держави якихось пільг і виплат для себе як до постраждалих осіб.
Уже з перших інтерв’ю я зрозуміла, що власне голодоморні події тісно пов’язані з суцільною примусовою колективізацією і «розкуркуленням» заможних селян, які здійснювали більшовики наприкінці 20-х років. По суті, саме ці акції й стали початком геноциду українського селянства. Тому до книги внесено розповіді інформаторів і про ці події.
А в селі Проїжджому на цвинтарі, де, за даними Олексія Погорілого, у 1933 році поховано 384 померлих від голоду людей, з ініціятиви цього ентузіяста і за підтримки нашої Асоціяції восени 2004 року встановлено пам’ятний знак у вигляді кам’яних жорен для перемелювання  зерна, які до створення колгоспів стояли на кожному подвір’ї. Ці жорна — символ традиційної хліборобської праці українців. Важливо, що на мітинґ з відкриття цього пам’ятника зібралися представники різних поколінь — і старенькі свідки Голодомору, і люди середнього віку, і діти. Після мітинґу, в якому взяли участь і дослідники Голодомору з области, і представники місцевої влади, і письменники, і самі свідки Голодомору, відбулася панахида за участю священиків різних конфесій — Православних церков Київського і Московського патріярхатів і Греко-католицької церкви (що також було символічно).
Прикладом жертовного подвижництва в справі збереження пам’яті про події 1932-33 рр. є праця Віри Аннусової. Записувати спогади людей про Голодомор 1932-33 років у своєму селі Бараниківка і сусідніх селах ця вчителька математики місцевої школи розпочала ще в 1984 році. Записувала, бо розуміла: якщо вона цього не зробить, цього не зробить більше ніхто: А записані спогади — це живий літопис рідного села, який обов’язково стане колись затребуваний молоддю. Багатьох, кого опитала Віра Андріївна, уже немає в живих. Але пам’ять про них та про їхню нелегку долю збережеться для їхніх же нащадків.
Як мудрий педагог, В. Аннусова розповідала учням правду про трагічну сторінку нашого життя, прилучала їх до вшанування пам’яті безвинно загиблих дідів і прадідів. Діти разом з клясним керівником щовесни впорядковували могили, в яких покоїться більше тисячі їхніх односельців. Я переконана, що ці діти не виростуть безбатченками без роду-племені і не будуть байдужими до історії свого народу.

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ

Волошина Марина Миронівна, 1916 р. н., с. Данилівка

У нас у 33-му була і корова, і город. І вся сім’я вимерла з голоду. Мати вмерла, сім’я, троє вмерло, і я чудом осталась. Чужа людина спасла, взяла й спасла. А я не знаю, кажу, чудом осталася. А тепер споминають за той Голодомор. Не нужен він, його не нада й споминать. Пам’ять мені така, шо... Кажу, по радіо балакають, а я його не можу переносить. А тепер споминають коли? Тоді помощь давать нада було. їсти нічого абсолютно. Не то шо довбалися — все вибирають. Та оце ж і запомнилося. Голод! Шо сім’я вимерла, а мене потом уже забрали в садік, а батько був... Тоже ж засудили — сидів у тюрмі.
—          Що їли?
—          Одна свята вода була, та й все. А тепер споминають...
—          А з односельчан?
—          Та односельчани... Я ж тоді малою була. Багато їх. І сусіди — багато померло! За себе я знаю, як мені було тоді сім год. А помню — я ж кажу, чудом осталась. Чужа людина спасла, она вже умерла. Ото баба Галя... Баба Галька Чубайка. Ото она забрала, она мене і спасла.
Брагунець Дар’я Петрівна,
1918 р. н., с. Іванівна

В 47-м голод не меньший был. Я осталась уже в 43-м году вдова. Мой муж на войне был. В 43-м он убитый остался. Война была. Нам давали 3 кила на месяц, рабочим — сто грамм на день... А иждивенцам ничего — хлеба не было. Мы садили сами вручную, стерня вот така. Садили кукурузу, садили картошку, садили цыбулю. С этой картошки, цыбули... Промеряли, сколько соток я посадила, ну — квасоли, например, одну сотую. Сколько килограмм там на плане квасоли. Представите, это ж уже в войну мы платили. Кукурузу отдай в натуру, квасолю отдай, и цыбулю — всё на свете. Всё для фронта, мы ничего не имели. Раз это для фронта надо, так мы и голодные были. Корову доили — молоко отдай 400 литров, телёнка отдай, мяса 40 килограмм за корову. Представите — это шо, не голодомор? Это ж и в войну был голодомор. А шо? Такой же голодомор, как и в 33-м.

Федченко Борис Кирилович, 1922 р. н.

Нарешті прийшов час, коли можна без страху не тільки згадати, але й сказати про страшне минуле, навіть про Голодомор 1932-1933 років.
Я вже літня людина, але добре пам’ятаю про те страшне лихоліття. Та, на жаль, немало таких людей, які це заперечують. їх тоді на світі  не було, і звідки їм знати, що то був за час? Хай почитають промови і доповіді вождів компартії. Сталін особисто не раз підкреслював, що в 1932 р. хліба в Україні було більше, ніж у 1931-му, а про засуху 1932 р. в його промовах нема ні слова.
Тоді я мешкав у селі Іванівка Новосвітлівського (тепер Краснодонського) району. З нашого колгоспу імені 1905 року в 1932 році вивезли все збіжжя. Колгоспникам на трудодень видали по 150 грам зерна і по 10 копійок. На дітей, непрацездатних, старих людей нічого не давали. А пенсій тоді в селі не було.
Окрім Максима Назаренка, всі іванівці вступили в колгосп. Керівниками до нас прислали Шаповалова (головою сільради), Селезньова (головою колгоспу) і Склярова (парторгом). Це були перші росіяни в нашому селі — за винятком Івана Прокоповича Козачкова, всі мешканці Іванівки були українцями. Казали, що парторг Скляров був «двадцяти-п’ятитисячником».
Нове керівництво виконувало всі накази згори сумлінно і в пляні виконання хлібозаготівлі, і в пляні боротьби з «клясовим ворогом».
По сусідству жив старий дід Іван Дмитрович. Один із його синів Петро до колективізації був головою сільради, організовував колгосп і був його першим головою. А в 1930 році він кудись виїхав із села. Другий син Михайло був комісаром у Червоній армії і загинув у бою, захищаючи «завоювання Октября». Непрацездатного діда Івана оголосили «куркулем», «ворогом», забрали в нього кожух, бо більше нічого не було, виселили з хати і поселили в порожню хатку на краю села біля цвинтаря. А в дідовій хаті поселився новий голова сільради. Дід позатикав вибиті шибки, а в зиму на 1933 рік він помер з голоду та холоду.
Знаю точно, що ніякої засухи в 1932 році в нас не було. У березні 1933 р. ходила комісія по дворах і вимагала, щоб кожна сім’я здала зерно на сівбу. Вимагали пуд зерна і від моєї матері. А де ж його взяти? Матері за роботу нараховували по одному трудодню за день роботи. Підрахуйте, скільки вона одержала зерна. А в неї нас було двоє дітей.
Через одну хату від нас жила сім’я Петра Соломка. Багато років мо­лодим він ходив по наймах. Та врешті побудував чепурненьку хатину, посадив вишневий садок. Угледіли в ньому теж «клясового ворога» — мабуть, тому, що він мав зброю (мисливську рушницю) і собаку для полювання. Тож на всякий випадок вивезли Петра із села (люди казали, що відправили його на Соловки), а в жінки забрали корівку і всі речі, а її з трьома дітьми (старшій, Надійці, було дев’ять років) вигнали з хати. Щоб не вмерти з голоду, пішли вони до родичів на рудник «Сорокін» (тепер це у Краснодоні).

Мацегора Наталія Матвіївна, 1911 р. н., м. Кремінна

Під час Голодомору в 1933 році у мене було троє дітей — двоє хлопців і одна дівчина. Хлопці померли весною в 1933 році. Їсти було нічого, все, що вродило на городі, забирали комуністи. Завантажували на підводи і вивозили.
У нашій родині залишився міх зерна, трохи буряків і кукурудзи, які нам удалося приховати. Я ходила на заробітки до комуністів, приносила шкорки з картоплі. У лісі збирали жолуді, ягоди, але всього цього не вистачило до кінця зими. У березні 1933 року їсти в нас було зовсім нічого, ми почали пухнути з голоду. Тоді ж і померли мої хлопці.

Длінний Іван Сергійович, 1920 р. н.,
с. Новоликівське Кремінського р-ну

У 1932 році восени комуністи ходили по дворах, забираючи зерно, буряк, кукурудзу, продукти харчування. Тих, хто чинив опір, забирали до в’язниці. Тим, хто працював у колгоспі, також не дали ніякого зерна.
Почався голод. Батько був дуже наляканий репресіями влади. Він ви­рішив піти на Донбас і там заробити якісь продукти, але від постійного недоїдання у нього пухли ноги, він був дуже слабкий. Не витримало серце, він упав на базарі в селищі Переїзне і там помер.

Кузьменко Ірина Терентіївна, 1918 р. н.,
с. Кабичівка

Ой, мої рідненькі, ви якби знали, стіки тоді людей померло, як їх возили возиками! Страшно! Положуть… як ото у Клочків дітей багато, батько сам умер, не знаю, хто його одвіз. Всі діти  з голоду  померли. Це не по сусідству, ці далі були.

Чирка Килина Іванівна, 1909 р. н.,
с. Петрівка Сватівського р-ну

А оце Чирки — їх було сім душ, осталися без батька, без матері: Юхим, Явменій, Василь, Арсєнтій, Микола, Палажка, а Явменій самий старший, руководив — вони ж пололи, які більші, а які менші — няньчили дітей. Як розкуркулили їх... Млин же в них був, а в кого сіялка була, тих в перву очередь розкуркулювали. Млин — це ж знаєте — на бугрі, становлять його, і крила в його. А раз млин є — розкуркулили, і вивезли їх, і не питали ні в кого.
А один сіялку купив, і віялку вже купив хто, і млин зробили, уже два млини були в нас на Баглаї — тих зразу, в перву очередь розкуркулили. А хто їх там направляв, не знаю. А Чирок як повивозили в кручу, так зразу хатина завалилася, а хату люди розвалили, спалили, воно дерев’яні були хати.
На бричку кинув, а тоді — у кручу. Круча була висока і глибока, їх туди у кручу покидали, пригорнули — і все, чи ти жива, чи нежива, та не дай Бог!

Савіщенко Карпо , 1913 р. н.,
с. Лозовівка

Багато людей померло в 33-му. Знаю, шо по чотири, по п’ять, по шість душ умирали за день по селу. У селі 200 дворів тоді, навєрно, було. Були такі, шо полностю сім’ї вимерли. По восім душ сім’ї було — всі вимерли, до єдіного. А були такі, шо й повиживали. Ну хто не боявсь колхозу, зразу пішов у колхоз, так тим ще трохи лучче було. А хто не пішов у колхоз, одбирали все. Єслі у тебе єсть шо їсти — усе забирали, шоб ти йшов у колхоз. Усе забирали, дочиста.

Сірик Михайло Йосипович,
1915 р. н., с. Проїждже

Бригадиром тракторної бригади був Ткаченко Єгор Якович. Обліков­цем чи бригадиром працював Погорілий Михайло Никифорович (1893-1978 рр.)
Пайка хліба була півкілограма. Давали її тільки за виконання нор­ми. Так твій батько (батько Погорілого Олексія Михайловича — І. М.) приписував до норми, особливо слабим. Як тільки виїхали в поле сіяти, кого-небудь посилав у кущі чи ярок, щоб зварили якусь кашу для людей, але щоб цього не бачив голова або вповноважений, бо вони, мабуть, працювали позмінно, а ми з ранку до ночі.
Урожай тоді був добрий. Забрали все те, що дали на трудодень. Була вибрана КНС (комісія незаможних селян), у яку входили вповноважені і міліція. Забирали в розкуркулених глечики, клубки, макітри. Звозили до сільради. Гроші проїдали і пропивали. Збиралися в церкві, де під мандоліну і балалайку робили свої оргії. Комісія ця ладна була забрати все і хоч чимось дошкулити, зобидити і зневажити справжніх господарів, хазяйновитих людей. Самі ж були ледарі і голодранці. Земля в них більше пустувала.
Церкву розібрали в 1931 році. Голова сільради тоді був Шовкун. Дуже добре пам’ятаю цей випадок. За тиждень до цього обвінчалися Слюсар Панас із Ткаченко Марфою та Шуйський Олександр із Пампурою Марією, бо скоро починався Великий піст і весілля заборонялися. А за тиждень починався «Жилавий понеділок», який знали як день на­стання Страшного суду. І він настав, справжній страшний суд, але тіль­ки для нашої церкви.
Коли тягнули дзвони, жінки на всю довжину канату від низу і до верху почепили білі хусточки і плакали. Та плакали не тільки вони, а всі люди, що були присутні при цьому. А найбільший, 60-пудовий, дзвін зірвався і впав усередину дзвіниці. І довго там лежав, бо не могли його витягнути.
Мабуть, ті дзвони забирали на «індустріялізацію». Приурочили цю подію до Різдва. «Активісти» готували масове спалення ікон, книжок, зокрема релігійних стародруків, предметів релігійного культу.
На Панському хуторі вже у 1927 році була комуна, в ній було чоловік п’ятнадцять-двадцять. Вони набрали кредитів, а розплачуватися було нічим. Коли організовувався колгосп, вступні внески були по 20 карбо­ванців. Погорілий Михайло Миколайович виступив проти виплати кре­дитів за комунарів. Так його за ці слова ледь не репресували. Виручило те, що він усьому селу шив кожухи, капелюхи, рукавиці. Нарешті його послали на вчительські курси.
З тих часів залишився кам’яний коток, яким молотили наші батьки. Він довго стояв біля нашого двору як символ хліборобської праці, а тепер ми його встановили на кладовищі на тій могилі, де поховані односельці – жертви Голодомору.

Олена Оранська
КОНЦЕРТ-РЕКВІЄМ У АМСТЕРДАМІ ВШАНОВУЄ ЖЕРТВ

У країнах світу проходить концерт, присвячений Голодомору в Україні 1932-1933 рр., – кантата Євгена Станковича  «Реквієм за померлими з голоду» на вірші Дмитра Павличка.
На концерт у музичному театрі в Амстердамі 6 травня зібралися представники української громади та дипломатичного корпусу. Виступ українських мистців справив величезне враження на присутніх. Навіть люди, що ніколи не чули про Голодомор, не могли не відчути жахливої правди про трагедію, що її  так неперевершено передали національна академічна капела «Думка» та академічний симфонічний оркестр України під керівництвом Володимира Сіренка. А коли заспівала Ніна Матвієнко, люди плакали.
Цей концерт став яскравою ілюстрацією подій, на які людське серце не може не відгукнутися.

Цього року сповнюється 300 років від часу кривавого знищення Батурина
Наталка Поклад
ЗМАГАННЯ ЗА БАТУРИН

Я дуже хотіла, аби відродилась у Батурині Мазепина церква. Крім мене, цього хотіло багато українців. І ось коли наші бажання з’єднались, вони стали потужним енерґетичним променем, який пробив темінь перешкод.
Церква постає. Відроджується Батурин. Оживає наша замулена пам’ять. Україна набирається сили, аби захищати добро, утверджувати своє слово, звершувати свою історичну і космічну місію. Щемко й легко тепер озирнутись назад і згадати, як-то все було...

Життя складається з  невипадкових випадковостей. Справді: учитель приходить тоді, коли готовий учень. Знайомство з краєзнавцем Василем Галайдою, – а він родом із Батурина, – стало тією відправною точкою, яка почала довгу незвичайну дорогу. Першою віхою на ній була поїздка з тодішнім директором Батуринського музею Аллою Павлівною Олещинською 2 листопада 2001 року до Батурина.

Батурин за  Дем’яна Многогрішного став столицею (1669 р.) і був нею 53 роки. Як пише «Історія Русів», «року 1672 лютого 7 дня Гетьман Многогрішний від ран своїх помер і з великими почестями, військовими й церковними, в Батурині був похований...» Потім було 15 років гетьманування Івана Самойловича, 21 рік – Івана Мазепи та з 1750-го по 1764-й – Кирила Розумовського: золота осінь Гетьманщини...

…Алла Павлівна в деталях розповідала, з якими труднощами не так давно (18.10.1999 р.) перевезли з Румунії, з Галацу, прах Івана Мазепи.
…І загибель Батурина, і поразка під Полтавою зломили Івана Мазепу. 22 вересня 1709 року в с. Варниця, що біля Бендер, він пішов у інший світ і в присутності Карла XII та найближчих і найвірніших побратимів – Пилипа Орлика, небожа Андрія Войнаровського, А. Горленка – був там похований, а через кілька місяців - із почестями перепохований у православному манастирі святого Георгія в Галаці.
Ініціятором пошуку поховання українського гетьмана і перенесення його праху до Батурина виступила дирекція заповідника «Гетьманська столиця». Активно долучився до організації заходу письменник, наказний отаман Чорноморсько-Дністровського коша Богдан Сушинський, допомагали історики й археологи з Румунії, сприяло Генеральне консульство Румунії в Одесі. Не залишився байдужим навіть мер румунського міста Галац. Співробітники історичного музею Галацу надали українській делеґації архівні матеріяли, мапи, схеми з наукових фондів, і це дуже допомогло у майже дворічних пошуках.
На жаль, поховання українського гетьмана як таке вже не існує. Совєти після війни знищили в Румунії лише один манастир – саме той, де був похований І.С.Мазепа: мстили йому й мертвому. На місці манастиря святого Георгія тепер стоїть багатоповерховий житловий будинок, збудований у 1970-х роках. Проте в Галаці найбільший і до того ж аристократичний район називається «Мазепа», і в міському парку височить пам’ятник українському гетьманові.
З місця поховання Івана Степановича було взято землю і в урні перенесено до Батурина.

…Миколаївсько-Крупицький манастир. Вразило те, що він геть запущений. Час заснування достеменно не відомий, але ще з дотатарських часів. Назву «Крупицький» пояснює леґенда: коли татари оточили манастир і брали його змором, Бог послав із неба поживу – крупи; а «Миколаївський» тому, що святу обитель засновано на місці явлення ікони святого Миколи Чудотворця. У 1682 році до Батуринського манастиря був переведений ігуменом відомий уже й на тоді письменник та церковний діяч Дмитро Туптало (Димитрій Ростовський), проте був тут недовго, бо восени 1683 склав свої повноваження і перейшов до Київо-Печерської лаври – писати свої славнозвісні 4-томові «Житія святих» – Четьї-Мінеї, що стали найпопулярнішою настільною книгою в освічених колах ХVII-ХVIII ст. Завдяки прихильності гетьмана І. Мазепи Д. Туптало у 1690-1692 рр. знов оселився у скиті під Батурином і продовжував писати свій твір життя. Богослов часто зустрічався з гетьманом, який опікувався  виданням першого тому «Житій», а коли той вийшов, подарував його цариці Софії, а другий у 1695 р. – московському патріярхові. Скажений Меншиков у 1708 році зруйнував і сам Батурин, і манастир, у якому були вщент понищені дзвіниця, настоятельські й братські келії та гостиний двір. А трошки більше, ніж через 200 років, те саме зробили із святою обителлю більшовики, утверджуючи свою аморальність і дикість. Під час громадянської та Другої світової воєн манастирський собор та скит були знищені цілком, начиння розграбоване, а ікони святих, написані кращими іконописцями, спалені. Цінні рідкісні книжки з бібліотеки (їх нараховувалось десь до півтисячі) простолюд використовував як підставки для посуду. В перші роки совєтської влади у вцілілих манастирських приміщеннях спочатку розташувався притулок для дітей-сиріт, а згодом – початкова школа (до 1999-го, коли в манастирі поселились перші монашки). В 1994 році територія та залишки споруд Миколо-Крупицького перейшли на баланс Батуринського історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця».
Туптало Данило Савич (1651-1709), кажуть, був родичем Мазепи. Народився в містечку Макарові на Київщині, в сім’ї козацького сотника. Вчився в Київо-Братській колеґії. Після постригу в ченці в 1668 році прийняв ім’я Димитрій. Подорожував по Литві й Білорусі. В 1679 році повернувся на Україну й був ігуменом ряду манастирів, зокрема й Батуринського Крупицького. В 1703-му цар призначив його митрополитом Ростовським, чи то заславши, чи то вивищивши. 20 років працював Д.Туптало над «Житіями святих», і коли в 1705-му закінчив копітку й важливу справу, у післямові згадав свого благодійника-гетьмана й подарував йому книгу «Руно орошенное». Дізнавшись про розгром І. Мазепи під Полтавою, а потім про смерть українського гетьмана 22 вересня, Д. Туптало дуже те пережив, із туги занедужав і 28 жовтня 1709 р. відійшов за земні обрії. 1757-го, за велику подвижницьку працю на благо народу і церкви, його було канонізовано як святого. Щороку 10 листопада для всіх православних – це день Димитрія Ростовського.

За І.Мазепи настоятелем Крупицького (з квітня 1694 р.) був його прихильник, колишній ректор Київського колеґіюму Гедеон Одорський, – своє життя, як і багато інших патріотів-мазепинців, закінчив у холодному Архангельську. Серед маєтностей манастиря були села Осіч та Обмачів. Саме до Обмачева фатального 2 листопада (за ст. ст.) 1708 р. прибився, вирвавшись із палаючого Батурина, Дмитро Чечель, наказний гетьман, сердюцький полковник, що керував обороною гетьманської резиденції; прибився, поранений і смертельно втомлений, до свого кума, а той, переповідають, прийняв його, обігрів, а тоді пішов і доніс на непокірного родича меншиковським стрільцям: іуди чомусь не переводяться... За кілька днів по тому Дмитра Васильовича Чечеля було доправлено до Глухова і там колесовано. Де його могила – хтозна: може, в Лебедині, що став тоді всеукраїнською катівнею, може, в самому Глухові, а може, і зовсім нема.

Неподалік від Крупицького манастиря є скит, де похована козацька знать, культурні діячі тієї епохи, а також два малолітки І. Мазепи та його дружина. Серед похованих – і розбудовник манастиря Іван Домонтович та гетьманський архітектор, майстер фортифікаційної справи Адам Зернікау, що був професором Паризької академії, вивчав у Італії твори святих отців, а після зустрічі з Чернігівським архиєпископом Лазарем Барановичем (займав цей пост у 1657-1691 рр.) прийняв православ’я і став його ревним захисником. Як чудовий архітектор, він збудував у Чернігові, в Троїцько-Іллінському манастирі, на кошти І. С. Мазепи і під наглядом владики Троїцький собор. У Батурині ж зодчий і богослов А.Зернікау жив, – тож, очевидно, заміська резиденція гетьмана Мазепи на Гончарівці будувалась не без його участи. Резиденція – цілий архітектурний комплекс – включала в себе палац, церкву, господарські будівлі, – все це оточував глибокий рів та земляні укріплення, що частково збереглись і донині. У 1700 році, як пише Самійло Величко в своєму літописі, гетьман уже приймав у заміській резиденції гостей. А ще Адам Зернікау розробив був новий проєкт укріплення Батурина. Та через постійні походи і будівництво Київської фортеці гетьман не зміг серйозно зайнятися перебудовою оборонних споруд у своїй столиці. Лише після приїзду з Москви у 1700 році відомого зодчого Дмитра Аксамитова почалось активне оновлення укріплень батуринської фортеці, а також палацу, де жив гетьман: з боку міста його обнесли глибоким ровом, через який було покладено міст, а на мості стояла сторожа. В гетьманській твердині інтенсивно будувались кам’яні хороми для гетьманської старшини та заможних міщан. А Адам Зернікау написав у Батурині восьмитомне дослідження про будову фортець. Закінчив своє життя він ченцем Батуринського манастиря (помер у 1691 році), під час ігуменства Дмитра Туптала, що теж був учнем Лазаря Барановича.
У кам’яному Миколаївському соборі манастиря, збудованому  коштом  тодішнього генерального судді І. Домонтовича, був чудовий 5-ярусний позолочений іконостас – як у Лаврі.

Литовський замок – це фортеця у фортеці. Бастіон мав 4 брами. Там стояв палац гетьмана, скарбниця, козацька церква та будівлі для обслуги. Алла Павлівна розповіла страшну історію про розправу меншиковських напасників над оборонцями Батурина і мирними мешканцями, що шукали у фортеці захисту... Згадався й уявився гетьман – такий, яким його описує український історик та археограф Д. Бантиш-Каменський (1788-1850): «Мазепа шістдесяти чотирьох років, середнього зросту, худорлявий собою, має суворий вигляд і вуса, за польським звичаєм; водночас вдачі веселої, схильний до сміху і до того, щоб смішити інших забавними вигадками...»
...Іван Мазепа вже разом із шведами повернувся до свого Батурина, побачив згарище, трупи й кров – і плакав...

Щодо назви «Батурин», то є кілька версій: одна стверджує, що назва походить від прізвища козака Батури; друга – що від старослов’янського слова «батура», тобто «вежа», «фортеця»; а ще одна версія каже, що назва взята від прізвища польського короля Стефана Баторія.
За найновішими дослідженнями, як поселення Батурин виник ще за доби раннього залізного віку, а припинив своє існування десь у кінці X – на початку XI ст. За давньоруської доби тут, на території пізнішої Цитаделі, теж було городище; воно, разом із системою «Змійових валів», перекриваючи «степовий коридор», контролювало північно-східню ділянку кордонів Задесення й річки Сейм. Татарська навала на чернігівські землі восени 1239 року зруйнувала Батуринське   городище. Археологи, провівши розкопки в 1995-1996 рр., виявили 5 періодів забудови міста: стародавній, литовсько-польський, козацький, гетьманський і запустіння. Отже, виходить, що історію Батурина слід починати із сивої давнини, і йому сьогодні – під тисячу років!..

Тоді ж таки я почула прізвище Шкляра Миколи Івановича, який у 60-х роках опікувався краєзнавчим музеєм, що існував на громадських засадах. Той музей розташовувався в приміщенні сучасної бібліотеки і складався в основному з колекції монет та книжок – власности самого М. І. Шкляра. На початку задушливих 70-х краєзнавчий музей чомусь згорів (знаючи тодішню ситуацію і підконтрольність суспільства органам КДБ, можна лише здогадуватись, чому), а Микола Іванович виїхав до Київа й більше до Батурина не повертався... Мабуть, боліла втрата. А може, й не дозволяли пильні органи влади. А ще, сказав мені хтось, Шкляр мав цікавенну книжку про Батурин, в якій було ВСЕ...
В Київі я, неофіт, стала шукати те ВСЕ по інших книжках. А їх уже трохи було: Богдан Лепкий – «Мазепа»: трилогія; Роман Іваничук – «Орда»; Сергій Павленко – «Загибель Батурина 2 листопада 1708 року»; «Літопис Величка»; «Історія Русів»...
Несподівано я зрозуміла, що відкрила для себе частинку рідної землі, без якої вже не зможу жити. А ще до того ж дізнавшись про такі ось настанови великодержавних катів українського народу: «Ці провінції (Малоросію, Ліфляндію і Фінляндію) слід русифікувати. Це завдання було б легко здійснити, призначивши губернаторами людей розумних. Коли у Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам’яті їх та їхню добу» (виділення моє. – Н. П.). (Із таємної інструкції Катерини II генерал-прокуророві сенату кн. В’яземському, 1764 рік).

Це мовилося в рік одібрання в Кирила Розумовського гетьманської булави й остаточного скасування в Україні гетьманства. (А через 11 років, за наказом цариці, жорстоко поруйнують і знищать Запорозьку Січ – оплот українства). …Катерини II вже давно не було, вже давно була інша епоха, – а прокляті інструкції залишалися чинними!
У Батурині практично всі люди – прийшлі, не закорінені в цю землю, вони не знають, чим володіють. Хоча згодом, уже за наступних моїх приїздів, і Катерина Іванівна Парфененко, й Михайло Васильович Іващенко сказали мені – по-різному, але одне й те саме: «Хто у нас побуває – стає наш. І вже звідси не їде. У нас особлива земля, енерґетична». І я це відчула. Як багатозначно й виразно бринять мені ці пагорби над Сеймом, як по-рідному озиваються складки дороги та 100-літні, що лишились, і 300-літні, вже зрізані дерева в Кочубейовому парку, як зримо уявляється ота вмерла річка Чорна, що сховала своє русло, проте не сховала голосу... Я, здається, вже тут була, колись дуже давно – може, в якомусь іншому житті?

І.ХІ.2002.
Батурина справді не знають. У  1961-му зліквідовано район. Занепала і вмерла вся промисловість. Із міста зроблено селище. Його затерто, забуто, замовчано – аби не нагадувало про Мазепу і волю. Імперський міт про гетьмана-зрадника живучий – і це в незалежній Україні!.. Усі акцентують хіба на палаці Розумовського, а той, ІСТИННИЙ – Батурин-страждалець, Батурин-воїн, Батурин-державник – залишається поки що терра-інкоґніта. Бо то – Україна, а не Хохляндія.
І стільки всюди сміття, – навіть на місці палацу Мазепи зробили звалище. О Господи! Народ хоче добра, не розуміючи, що він його не гідний. Бо занедбав нитку пам’яті, яка помагає бути сильним і мати звитягу.

Отець Роман одважився і, каже, майже підпільно поставив на місці гетьманового палацу – бо тут найбільші жертви, найбільше болю і жаху – березовий хрест: сам зробив, сам поставив. Виявляється, багато хто, навіть із батуринської інтеліґенції, здивувався: а що це чудний священик придумав?

2.ХІ.2002
Меншиков просив Петра І дати йому Батурин у власність, та цар не захотів. Аж у 1725-му, вже після смерти несамовитого Петра, дала колишню гетьманську столицю своєму служаці Катерина II., проте він нею майже не правив. Петро в 1721 р. став імператором, а в 1724-му помер – рівно через 40 днів після замученого ним гетьмана Павла Полуботка. Майже містика?..

До слова сказати, з відновленням у Батурині державного правління українські гетьмани заклали меценатську традицію. До неї вони спонукали й козацьку старшину. Виникло змагання родових чеснот. Як і давньоримський діяч Меценат, що започаткував пожертви для розвитку культури й отримання влади, гетьмани закликали поспільство до благодійности, до меценатства навіть в універсалах, як-от Іван Мазепа в 1693 році.

За совєтської влади Крупицька обитель була закрита, а Миколаївський собор, перлина архітектурного ансамблю, – зруйнований, як і більшість церковних споруд в Україні.

Не втримуюсь, аби щонайсмиренніше не спитати матушку Дорофею:
– Сьогодні Дмитрівська поминальна субота. Чи поминаєте ви загиблих батуринців?
– Поминаємо, – каже стримано, опустивши очі. А після павзи: – А Мазепу ні.
– Чому? –  аж нетямлюсь, ніби від удару.
– Бо йому проголошено анатему.
– Але ж він за державу змагав. Наша українська церква давно зняла анатему, це лиш ваша, московська...

Найтрагічніше, з погляду сьогоднішнього дня, те, що манастир, який проклинає Мазепу, розбудовується і процвітає, а церква – сповідальня гетьмана – забута, занедбана і не відомо, коли постане. То чи це та держава, про яку мріяв одважний гетьман?!.
Папа римський свого часу просив у світу вибачення за інквізиції, – а московська церква понині ненавидить українство і про вибачення навіть думки не припускає. Ця церква стоїть на боці ката України – царя Петра, не лише пролонговуючи, а й закріплюючи в нашій незалежній державі і в свідомості її громадян свій імперський синдром. І цього не бачить нині хіба той, хто не хоче бачити.
Господи, я з жахом усвідомлюю, що цей, сьогоднішній Батурин, який акцентує на Розумовському, а не на Мазепі, – далеко не мій, не наш. І коли ж то він стане нашим, українським? Хоч і закликає на Гончарівці напис на мармуровій плиті (встановлена 1991 р.): «Вклоняйтеся цій землі! З неї черпав сили гетьман України Іван Мазепа, з іменем якого пов’язане славне й трагічне в історії твоєї Вітчизни». А біля будинку Кочубея – невелика стелла з такими словами: «У діяннях гетьманів – історія, слава і державна велич України». Так, усе ніби й правильно – проте водночас дуже холодно і відсторонено. Кажуть, колись, – коли? – має бути в парку алея гетьманів...
Здається, музей не цікавлять і мої статті про Батурин та його проблеми. А коли я завела мову про Покровську церкву, Наталя Борисівна гостро:
– Це вас отець Роман настроїв, наговорив вам усього.  Церкву збудував у  1779 р. Розумовський.
– Та ні ж, – кажу твердо, – вона була за Мазепи! Дерев’яна. І це про неї Роман Іваничук сказав: «Покровська церква – серце України...»
Музейники не приймають чомусь Покровської. І хто в цьому винен? Закоренілий імперський синдром? Час? Отець Роман? «Самі себе звоювали...» – з жалем повторю слова гетьмана Мазепи.

З.ХІ.2002, неділя
За цього приїзду я зупинилась у милих і гостинних пані Надії та Володимира Петровича Задко. Господар – колишній військовик, а тепер – відомий не лише в Україні дослідник і краєзнавець. Скільки цікавого й потрібного він мені відкрив!

Володимир Петрович уточнив багато фактів, про які я раніше десь вичитала чи ось щойно дізналась у музеї, зокрема й те, що з наказним гетьманом Дмитром Чечелем вирвалося з Батурина того пекельного ранку 2 листопада (за ст.ст.) 1708 р. 400 вояків; що Батурин був містом багатьох церков; у 1666 р. він мав 12 млинів (третє місце після Київа й Остра), а в 1708-му – вже 30, а також церемоніяльний оркестр і хор; що архітектор і військовий інженер Адам Зернікау, переїхавши до гетьманської столиці, готував проєкти перебудови оборонних укріплень України на голляндський манір і тут-таки написав працю «Про походження Святого Духа від Святого Отця» тощо.

26.III 2003.
Пізно, десь біля 22 год., подзвонила Валя, дружина отця Романа.
– Пані Наталю, як там у вас? – почала здаля.
– Та так. А у вас?
– Ми, мабуть, виїжджатимемо.
Я від несподіванки аж отерпла. Адже торік 2 листопада, коли я навідувалась у Батурин, подружжя Кривків було налаштоване оптимістично. «Та ж, як надумаємо йти звідси, вони нас за ноги хапатимуть», – сказала Валя. «Вони» – це ті 20 тис. жертв московської розправи, яких отець Роман уперше за 295 років відспівав, пом’янув на цій землі. І, розповідають, під час тої відправи із ясного червневого неба пішов дощ! Як знак, що – почуто...
І ось – «мабуть, виїжджатимемо». Тобто все, що робилося, не дало результату? Чомусь дуже непереливки? Допекло?..

Продовження в 7 числі

Микола Петренко
МОЛИТВА ОТЦЯ ЗЕНОНА

доповнення біографії

Знаний письменник і людина складної, немилосердної долі. І все ж у життєво-творчому літописі Миколи трапляються такі епізоди й відкриття, про які його читачі не відають… Йдеться насамперед про його камчатсько-перемиську  «епопею» або «пригоду» з отцем Зеноном…
«Доба жорстока, як вовчиця». Так назвав Олег Ольжич час, в якому володарювали червоні зайди. Розпаношились вони і в Миколиній Лохвиці на Полтавщині. Уже в початкових клясах хлопчик спізнав, що таке Голодомор 33-го, що таке репресії, коли його батька-робітника силоміць виволокли з рідної хати і загнали на «будови п’ятирічки», де й втратив здоров’я, а відтак і життя. Потім окупант новий — коричневий… Неповнолітнього Миколу вивезли на примусові роботи до Третього райху. По дорозі він зважується на втечу. Але його ловлять — так він потрапляє до Львова, в концтабір «Янівський».
А звідти — в інші місця неволі. Пережив ці біди, із щемним завмиранням серця добирався назад додому, до рідні, до матері, — а тут знов табори, на цей раз «фільтраційні». І відправа на примусові роботи — спершу на донецькі шахти, а звідтіль — аж на Камчатку. І за те тільки, що не загинув у кривавому Яніві чи деінде на просторах Великонімеччини.
На Камчатці Микола Петренко й побачив отця Зенона. Це було на лісозаготівлях.
Жертовне служіння душпастиря запало в душу поетові на все життя. І через 44 роки він видав збірку під назвою «Молитва отця Зенона».
…З Камчатки біда погнала душпастиря в казахські степи — в лаґер Джезказган, де поневірявся до 1955 року. Нарешті, був звільнений. Ненадовго: 1958-го заарештовують вдруге — як невиправного, та засилають на десять літ до Мордовії. Там зустрів єпископа Павла Василика й митрополита Йосифа Сліпого.
Блаженніший іменував о. Зенона каноніком. Остаточно о. Зенона випустили на волю 1970 року. Проте в’їжджати в Україну заборонили. І він подався до Литви, де служив при католицькому храмі за дев’ять кілометрів од Вільнюса. 1971 року йому ненадовго, менш як на три місяці, вдалося приїхати до Перемишля, де народився. Одначе батьків не застав: мати відійшла в кращий світ, коли він мав два роки, а батька Стефана та мачуху Юлію наприкінці війни замордували бандити-грабіжники. Дочасно зійшов у могилу старший брат Володимир. Зарано помер і молодший брат Богдан — теж колишній в’язень комуністичних катівень. Але приїхати до Перемишля на братові похорони у 1983 році о. Зенонові не дозволили. Щоправда, завдяки настійним клопотанням друзів хворого отця з часом таки впускають до рідного міста на лікування — і на свято Покрови 1986 року він упокоївся у віці 70 літ…
Та про подальшу долю о. Зенона, Микола Петренко довідався лишень через десять літ після виходу своєї збірки. Довідався, що саме його поетична книжка допомогла дослідникам у Польщі ідентифікувати о. Зенона з випускником Перемиської греко-католицької духовної семінарії Зеноном Бандровичем, якого 1939 року висвятив владика єпархії Йосифат Коциловський та скерував на парохію в село Літиню під Дрогобичем. 1944 року о. Зенон був душпастирем у селі Ластівка, що в теперішньому Турківському районі на Львівщині. Одночасно отець виконував обов’язки капелана повстанської сотні. І 1945-го його заарештували. А далі його хресну дорогу ми знаємо: Камчатка, Казахстан, Мордовія...
Молитви Отця Зенона Бандровича  відлунювали в селі Миколи Петренка довгі літа…  І ось друге, доповнене  і гармонійно проілюстроване видання пам’ятної збірки.
з передмови, Петро Шкраб’юк

САМОПОВАГА

Як судитимуть нас —
То, напевно, суворо й застрого,
Тож готуймось до суду,
Несхитні, неначе в бою.
Боже, що це за диво:
Повага до себе самого?
Боже, як це насправді:
Виборювать гідність свою?
Поклонімося ж знову
Одвічній козацькій відвазі,
Вознесімось над буднем,
Рутинним батрацтвом і злом.
Якщо йти на Голгофу —
То краще при самоповазі:
Буде легше на серці,
Неначе під Божим крилом.

ОБІД ІЗ СУХАРЯМИ

Знов сухарі — немає хліба —
В гарячий кидаєм окріп.
І видивляє в небі німба
Затятий уніятський піп.

Їсть «тюрю» — і вершить молитву,
Сувору, та либонь без зла:
За долю, гостру, наче бритву,
Що нам надії обтяла.

Ще молиться — й за мене ніби,
А хвища за вікном січе, —
За коровай пахкого хліба,
Що на Вкраїні хтось спече.

ВІЧНА МЕРЗЛОТА

Хрест із криги, і амвон із криги —
В крижаному царстві не дива.
Лиш не з криги ґрати та вериги,
І молитва — змерзла, та жива.

Налітає хуга стосотсічна,
Крутить-виє, мов чортівська рать.
Кажуть, мерзлота в цім краю вічна.
Значить, вічна й Божа благодать.

ДЕВ'ЯТА ВІРА

Там далеко-далеко — мати.
Що носила ти, мамо, в лоні?
Дев'ять болів — чи мрій крилатих?
Дев'ять променів на осонні?
Дев'ять кіп золотого жнива?
Дев'ять птиць у крутім розгоні?
Дев'ять вір, дев'ять мірок дива?
Дев'ять руж на морозні ґрати?
Будь же, будь хоч коли щаслива
В тридев'ятому царстві, мати!..

САМОРОБНИЙ ХРЕСТ

Повільно вечір сльозоточить.
Печаль порипує з моста... —
А він з куска латуні точить
Свого натільного хреста.

Сюди й туди напилок шарпа,
Невміло, вперто, раз-по-раз —
При куцім світлі недогарка,
Під звичну плутанину фраз.

Суконцем натирає ревно —
До блиску. Нитку засиля.
Він знає, що зірвуть напевно —
Та віра душу окриля.

КОНТРАБАНДА

Наче той пучок болиголову,
Морений одвічно віщим сном, —
Я возив повсюду рідну мову
У валізі із подвійним дном.

О мої манатки подорожні,
Митники із нюхом гончих псів...
Все одно: везу крізь всі таможні
У прийдешнє жменьку рідних слів.

ШПАРКА

Костоломи, філери, плюгавці!..
Ну а я — що я? А я — ну от:
Заховався у таємній шпарці
У гаю дивацтва і щедрот.

Огранив себе крейдяним колом,
І сную мереживні слова.
Мимо грифи із важенним волом,
Вовкулака в безвість завива.

Все ж із шпарки — закапелка раю,
Попри люті ґрати та ножі —
Я свавільні зайчики пускаю
Дзеркальцем калічної душі.

І тоді кумедна колотнеча
Нашорошить ікла-пазурі, —
Наче то іде, іде Предтеча
І шматує сітІ-якорі.

КЛАДКА

Уже давно проклюнулась догадка:
Наш ідеал — фарбований, мов лис,
І цей наш вік — мов понад прірву кладка —
З обіцянок, що він давав колись.

І ти ідеш — немов зі сну чужого,
Поміж людей — та вічно сам-один.
Та ще в душі багато дорогого,
Назбираного з тернів і калин.

Ти син вогню, жага твоя безмірна,
І не страшить безодні каламуть.
Ти відаєш, що кладка ненадійна, —
Та крила є, вони перенесуть:

Із снів чужих, що в'януть круг за кругом, —
До берегів, де вічне щастя щасть:
Там Божий ангел йде за добрим плугом —
Що ж, він тобі чепіги передасть.

ПІСЛЯ ВИКЛИКУ

Ти повернувся за три дні, немов крізь табу,
Блідий і зохлялий,
Силкувався прищільнити двері.
Ми дали тобі черствого хліба — хліб у нас був,
—          А каші, — хтось мовив, — звиняй — зачекай до вечері.
Ти тихо жував — можливо, за кілька тих діб
Уперше. Мовчав.
І ми теж ні про що не питали.
А потім, перехрестившися тричі, сказав:
—          Це не хліб.
Це віра, якої в серцях не стоптали!..

ПРЕДСТАВИТИ ЛЮДЯМ ХРЕСТА
Лев Овштейн

Чому дотепер велика кількість людей в Україні  «не хочуть ходити до християнської церкви»?Відповідаючи на це запитання, глава УГКЦ Владика Любомир (Гузар)  в одному з інтерв’ю сказав, що вагомою причиною цього є те, що християни різних конфесій «обливають один одного болотом, замість того, щоб людям представити Христа».  І з такою думкою авторитетного церковного ієрарха важко не погодитися.
Тим часом вітчизняні політичні сили, що безоглядно беруть за «взірець» сучасну «секулярно-гуманістичну» західню цивілізацію, прагнуть побудувати і ствердити в Україні т. зв. ліберальне суспільство. Тобто, таке суспільство, ідеологія, основні цінності, мораль і культура якого за сутністю і змістом є зденаціоналізованими, бездуховними і антихристиянськими. А владна верхівка за таких умов має тенденцію ставати деспотичною, злочинною. Особливо при недостатньо розвинутих демократичних структурах і неусталених традицях громадянського суспільства, що є так актуально нині для українських реалій.
Проте, як сказано у  Святому  Письмі, за Господнім задумом має бути якраз навпаки: влада в державі, як ціла інституція, та кожний окремий володар «носить меча, він бо Божий слуга, месник у гніві злочинцеві!» (Рим.13:4).
Відтак одним із нагальних завдань, які наразі стоять перед нашим християнським загалом, є спонукати й допомогти українській владі стати  праведним і самовідданим «Божим слугою»! І для цього українські християнські церкви, окрім молитов до Господа, мають також послідовно розбудовувати власні – різнобічні й ефективні елементи і структури громадянського суспільства. У т.ч. з метою здійснення постійного та ретельного контролю і дієвого тиску на всі чинники й сеґменти існуючої влади.
Зокрема, в Україні, поміж іншого, має діяти повноцінне християнське телебачення і радіомовлення, видаватися серйозні концептуальні християнські журнали, популярна і гострооперативна християнська преса. Також потрібно створити християнські науково-дослідні заклади,  які б вивчали й осмислювали світоглядні та соціяльні проблеми все ще  матеріялістичного та забобонно-язичницького й окультного теперішнього суспільства.
Крім того, мають з’явитися реальні потужні  всеукраїнські  структури християнських громадських і політичних організацій. Ті, що практично «прив’язували» б український соціюм до євангельських моральних і духовних принципів та ідеалів при вирішенні конкретних соціяльно-економічних, громадсько-політичних, національно-культурних, екологічних та інших актуальних питань.
Українська християнська спільнота має згуртовано і наполегливо вимагати поширення й утвердження, в т.ч. на законодавчому рівні, Божих заповідей і норм у всіх сферах державного і суспільного життя. 
Влада в Україні  тільки  тоді  по-справжньому почне якісно змінюватися, коли відчує могутню силу Церкви і загалом християнської спільноти, яка покаже себе організованою, авторитетною, патріотичною, інакше кажучи – переконливо явить і зробить затребуваною та притягальною в нашому суспільстві християнську альтернативу. Тобто, правдиво «представить людям Христа».

З НОВОЇ КНИГИ «РЕФЛЕКСІЇ ІДЕНТИЧНОСТИ»
Зиновій Антонюк

К ожна людина  у кожному поколінні наділена совістю і свободою вибору на тому земному шляху  взагалі постійно триваючої в наших душах євангелізації: Христос закликав і досі закликає людину йти за Ним, а не територією. Цивілізована людина розуміє, що за незмінности Церкви Христа на небесах, як явища протетичного, фізично земна Християнська Церква не може статично бути тотожна історичній Первісній Церкві Христа, а має постійно змінюватися заради збереження тої єдности з небесною. Сьогоднішнє її земне існування є у вигляді низки різних змагальних структур – релігійних конфесій. І жодну з тих конфесій неможливо і не треба ототожнювати ні з первісним християнством, ні з колишніми Церквами. А будь-яке, зокрема і  “навічне” перенесення цієї теми на якісь території взагалі скидається на клініку (колись східня, наче православна, несторіянська християнська Церква сягала аж тихоокеанського узбережжя, але майже скрізь загинула під час монгольських завоювань, як і колись безперечно християнські «православні території» Близького Сходу й Малої Азії сьогодні є так само безперечно вже правовірно мусульманськими).
Причина наших реформаційних і духовних топтань на місці насправді у тому, що ми боялися і боїмося визнати глибину нашого недотягування до інших, розкутіших і розвиненіших (заколисуючи себе язичницькою вірою, що «впереди планеты всей»), недотягування із суспільною мораллю, недотягування до справжнього християнства, переводячи кожен раз актуальну розмову у фальшиве русло збереження притаманного нам від віків якогось абстрактного православ’я.
Лише у справжній вірі в Єдиного Особистісного Моральнісного Бога Всесвіту ми збагнемо суть наших проблем із етичним самореформуванням і поверненням до християнської Европи, до самих себе.
Тоді і перестанемо дивувати довколишній культурний світ своїми сліпими та дитячо-примітивними хворобливими пошуками своєї ідентичности у поверненні у начебто гармонійний і милий язичницький світ. […]
Але той світ, що стояв на поєднанні Добра і Зла, навіть на прийнятті Зла у ніби пом’якшеній формі «меншого Зла», неминуче остаточно піде у небуття. Його не могла врятувати ще тисячу років тому дохристиянська обрядова естетика як система, хоч багато її елементів плідно перейшло у християнство. Його не могла врятувати навіть небачено тотальна упродовж трьох людських поколінь більшовицька війна з християнством, хоч і засіяла наші хворі на язичництво душі розгубленістю і зневірою у силу Моральнісного Бога. Сьогодні нам доводиться на власній долі наново пересвідчуватися у реальній дії Всесвітнього Моральнісного Закону – Зло можна подолати не притаманним нам частковим змиренням з ним через вибір меншого зла, а послідовним сповідуванням Добра. Бо «раз добром зогріте серце вік не прохолоне».
Нинішнє масове самозарахування до християнства  учорашніх його гонителів та хулителів, які це християнство уявляють у вигляді якогось православного більшовизму, насправді християнства не означає.
Як і нинішня майже поголовна  демонстративна християнськість з підкресленням свого православ’я не може означати, що ми реально вже повернулися в лоно життєдайного впливу Доброї Вісти, якщо православ’я для нас є лише своєрідним обрядовірством, бо наша увага концентрується лише на «точному дотриманні ритуалу». Тому достатньо поставити собі запитання: скільки з-поміж нас, «оправ ославлених», реально сьогодні готові йти за Тим, Хто цю Вість провістив?  Мало видно во Христі – переважно язичники во Злобі...
Маємо конче усвідомити, що справжня православність означає у першу чергу справжню християнськість, і тоді наша православність вже ніколи не буде протиставлятися ні греко-католицизмові, ні протестантизмові, ні католицизмові, бо то все сучасні течії того джерела християнства, яке заклав Ісус Христос. […]
Як на мене, не в самому розколі справа, бо це наслідок, а не причина. Закамуфльований наслідок уточнення в нових  умовах православ’ям своєї ідентичности. Чимось це нагадує колишній розкол у Католицизмі, що переріс у Реформацію. Але це дуже млявий процес очищення, як усе у православ’ї. Хоч ґрунтовного процесу самоочищення православ’я теж не зможе уникнути, бо інакше перетвориться на таку собі «нео-поганську секту». […]
Цивілізований підхід до релігійних процесів полегшить українській державі впоратися і з ще більш політизованими, бо давно переведеними на міждержавний рівень взаєминами з Росією, істинно-православними «шествіями» – ходами оправославлених учасників та учасниць, з іконами, але прапорами вже сусідньої держави та артистично закоченими до неба очима, наче у середньовічній побожності, але наповненими чисто язичницькою злобою до всіх і до всього, що довкола, з однозначною вимогою негайно переходити під високу і єдино канонічну руку Московського православ’я.
Держава зобов’язана забезпечити своїм громадянам свободу совісти та вільне функціонування релігійних організацій, тобто має чітко стежити за дотриманням українського та міжнародного законодавства у сфері свободи совісти всіма учасниками, як своїми державними чиновниками, так і керівниками всіх релігійних конфесій та організацій.
Лише за таких умов наша справжня православність і зможе природно зреалізуватися. І тоді вже не протиставлятиметься жодній іншій конфесії, не протиставлятиметься ні юдаїзмові, ні мусульманству, бо вони всі з тої ж Моральнісної Угоди Авраама з Богом. Навіть більше: вона вже ніколи не протиставлятиметься жодній справжній релігії, бо це сфера свободи совісти.

ПОВЕРНЕННЯ В УКРАЇНУ ХОРОБРОГО ГЕНЕРАЛА ГРИГОРЕНКА

28.05.08 відбулася презентація книги «Генерал Петро Григоренко», виданої українською мовою  видавництвом «Смолоскип». Упорядник Олесь Обертас надіється, що вона буде визнана книгою року.
Книга супроводжується ґрунтовною статтею – роздумом генералового сина Андрія Григоренка під симптоматичною назвою «Дорога додому».
Тут є блискучі статті – спогади таких відомих, талановитих авторів, як Микола Руденко, Сергій Ковальов, Леонід Плющ, Осип Зінкевич та ін. – вони допомагають відчути, хто був той справді великий генерал, що завдав тяжких ударів «імперії зла» – СССР.
Стаття Андрія Григоренка принципово важлива: вона свідчить, що елітарний совєтський генерал почував себе сином України.
Він все життя мріяв про повернення додому – в Україну. А сам син Андрій, що виховувався в Москві, а проживає в Америці, під час приїзду в Україну до 100-річчя з дня народження Петра Григоренка, розмовляв усюди українською мовою, яку вивчав під впливом батька.
Генерал і його син символізують повернення до мови і віри  батьків.
До речі, це теж є мірою величини і значущості  людини. Малі люди задовольняються малим: де тепло, там і батьківщина…
Видані «Смолоскипом» матеріяли давно відомі в світі – в тій частині, де є спогади самого Петра Григоренка. Але особливо великою і повчальною у повнішому виданні вона є для українського читача завдяки документам і свідченням сучасників.

В ПАМ'ЯТЬ 30-РІЧЧЯ ЗАСНУВАННЯ ЄПАРХІЇ УГКЦ В АРГЕНТИНІ ПРОЙШЛА ЩОРІЧНА ПРОЩА ДО НАЦІОНАЛЬНОЇ СВЯТИНІ ЛЮХАНСЬКОЇ БОГОРОДИЦІ
Прощу організовувала українська католицька єпархія Покрови Пресвятої Богородиці. Учасників прощі  дякували Богові за ювілей заснування єпархії, молились за вічний упокій жертв Українського Геноциду 1932-1933 рр. та за рік християнських покликань в УГКЦ. На Архиєрейській Божественній Лі­тургії, яку відслужив Владика Михаїл Микицей, були присутні представни­ки Посольства України, Українського Центрального Представництва в Арґентині, сестри Чину Святого Василія Великого і Служебниці Непорочної Діви Марії, молодь Пласту і СУМ-у та велика кількість українських прочан.

СПІЛЬНА МОЛИТВА УКРАЇНЬКИХ МАТЕРІВ, ЯКІ ПЕРЕБУВАЮТЬ НА ЗАРОБІТКАХ В ІТАЛІЇ

Ініціятором виступила місцева українська церковна громада на чолі з настоятелем о. Василем Поточняком. У цій місцевості вже довший час існує п’ять молитовних груп, у яких матері звертаються зі своїми благаннями до Небесного Отця. Цього року на спільну молитву приїхали матері з Міляну, Фльоренції, Риміні, Больцано і Ліворно. Матері возносили молитви за свої родини, за встановлення Божого по­рядку в Україні та ділились власними свідченнями. Вершиною зустрічі стала Архиєрейська Божественна Літургія, яку очолив апостольський візитатор Владика Гліб Лончина.

НОВА ВИСТАВКА В ХАРКІВСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ МУЗЕЇ

22 травня 2008 р. в Харківському літературному музеї відкрилася резонансна виставка, присвячена духовній спадщині дисидентів-шістдесятників. Серед експонатів – молитовники, літургійний посуд і ризи з часів катакомбної Церкви, світлини й рукописи о. Ярослава Лесіва, речі і рукописи Василя Стуса та ін. На відкритті виставки виступив живий свідок і учасник  Євген Сверстюк. Над організацією виставки працювала група співробітників літературного музею на чолі з п. Ольгою Різниченко, титарем Свято-Дмитрівської парафії м.Харкова. Виставку благословив архиєпископ Ігор Ісіченко.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку