Газета "Наша Віра", червень (230), 2007 рік

ЧИ МОЛИТЕСЬ ЗА УКРАЇНУ?

Люди часто передають з рук до рук релігій заклики, нагадування про необхідність молитви, про силу молитви, поєднану зі щирим служінням громаді. Одну з таких анонімних листівок принесли до редакції. Пропонуємо фрагмент з неї.

Вороги України поширюють між нами думку, нібито ми, українці, є чимось грішні за інші народи світу. Відкидаймо таке геть від себе. Бо якщо євреї – це була Богом вибрана нація, то ми, українці, є нація, яка на чолі зі своїм великим князем Володимиром, – сама вибрала правдивого Бога. А також не кожна країна має так багато і таких святих, як Україна. І не кожен народ у світі зробив стільки для Христової Церкви, скільки зробив наш народ. Отже, завжди пам’ятаймо цю істину: Ми, українці, є велика перед Богом нація. Де б ми не були, що б ми не робили, ця істина повинна бути з нами.
Але нажаль, нині  відбувається масове споювання та одурманення нашої нації. Особливо молоді. Робиться це цілеспрямовано для того, щоб позбавити нас свободи та майбутнього. Також доводиться часто чути запитання: чому в нашій державі є так багато й іншого зла? Чому, маючи такі величезні природні багатства талановитих розумних роботящих людей, ми живемо в такому зубожінні? Чому ми багато працюємо, але безрезультатно? Відповідь тут проста: тому що ми, подібні до будівників Вавилонської вежі, хочемо збудувати державу, не прагнучи єднання з Богом та не дотримуючись Його Законів. І ми мало молимось за Україну. На нас сповнюються слова апостола Якова: «Ви не маєте, бо не просите» (Як. 4.2). Ми не звертаємось до Господа за допомогою, а це є переступом Закону: «Слухай народе Мій... Жертвуй Богові хвалу і віддай Всевишньому твої обіти. І клич до Мене за лихої години, Я визволю тебе і ти Мене прославиш» (Пс. 50.7.14.15). Ми не покладаємось на Бога та Його всемогутність, тільки самі на себе. На свої сили, а це знову ж суперечить Закону, де написано: «Бо не мечем своїм вони зайняли землю, і не рамено їхнє дало їм перемогу, а Твоя десниця і Твоє рамено і світло обличчя Твого» (Пс. 44.4). Ми шукаємо союзу з іншими народами, але забуваємо, що найперше повинен бути союз та міцна злука України з Богом. І вона повинна мати видиму ознаку перед цілим світом: на державному рівні, герб України має бути ознаменований Чесним Животворчим Хрестом (так, як воно і було в часи наших предків). Ми жаліємось, що маємо багато ворогів, але забуваємо при цьому, що які б не були сильні наші вороги, вони ніколи не будуть сильнішими від Всевишнього. І для тих, хто у єдності з Ним, в Законі сказано: «Господь бо воюватиме за Вас, ви ж будьте спокійні» (Вих. 14.14).
Взагалі, суть Біблійних пророцтв полягає в тому, що кожен народ повинен бути об’єднаним з Богом та завжди дотримуватися Його Законів. У цьому запорука нашого успіху, або ж нещастя: «Ось Я покладаю сьогодні перед вами благословення й прокляття: благословення, коли будете слухатися заповіді Господа Бога вашого, що заповідаю вам сьогодні; прокляття, коли не будете слухатися заповідей Господа Бога вашого і звернете з дороги, яку заповідаю вам нині» (Втор. 11.26.28).
Ніхто ніколи в житті не зміг і не зможе обійти Закони Божі, чи досягти чогось доброго, не дотримуючись їх. Бо Вони є тверді і непохитні. Ми, теперішнє покоління українців, не виняток. І доти, поки ми не будемо всенародно звертатись та взивати до Господа, віддавати Україну в Його опіку і під покров Богородиці, не будемо виконувати Його Заповіді доброї держави не будемо мати ніколи ні ми, ні наші наступні покоління. Більше того, це може обернутись для нас такою ж трагедією, як для Єрусалиму, до якого Христос говорив: «Скільки разів хотів Я зібрати дітей твоїх, як квочка збирає курчат під крила свої — але ви не бажали» (Мт. 23.37). А пізніше, як відомо з історії, Єрусалим був знищений римлянами.
Отже, задумаймось над цим та будьмо мудрими, і скористаймось доброю Біблійною порадою про те, що має зробити кожен народ, коли він перебуває в біді, занепаді чи в небезпеці.
Кожному з нас особисто, потрібно щодня молитись за Україну та привчати до цього своїх дітей та онуків. Апостол Павло звертається до всіх: «Передусім, отже, благаю, щоб відбувалися прохання, молитви, благання, подяки за всіх людей, за царів і за всіх тих, що стоять при владі, щоб нам тихо та спокійно вести життя з усією побожністю та пристойністю. Це добре й приємне в очах нашого Спаса Бога, який хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди» (1 Тим. 2.1.4). Кожен хоче жити справді добрим життям на цій землі, тож значить, що і кожному необхідно молитись за нашу державу. Як сказав мудрець: «Насправді, найбільші чуда і переміни в державах і народах Господь творить невидимо для вчених, політиків та полководців руками немічних, терплячих і погорджених, тих, що повірили в силу молитви та звернення до Нього».

ЄВГЕН СВЕРСТЮК
ПОМИНАННЯ В БИКІВНІ

Щорічно на 3-му тижні травня в Биковнянському лісі відбувається поминання убієнних. Там нема могил. Але приблизно встановлено, що земля тут ховає 120 тисяч людей, переважно чоловіків віком від 30 до 50 років. В 1937 р. в цій глушині, огородженій триметровими дошками, кипіла катівня. «Українське пекло» раптом розступилося і стало інтернаціональним. «Куркулі», «кримінальники», «повстанці», «церковники», «шпигуни», «троцькісти», «диверсанти», «шкідники», «націоналісти»… Нарком НКВД Ізраїль Леплевський 5 вересня, 29 вересня і 11 грудня 1937 р. звертався в Москву з проханням збільшити рознарядку на арешти і розстріли. Його прохання задовольнили. А в січні 1938 р. і його розстріляли… Очевидно в тій же Биківні…
Як і могила «невідомого солдата», ті могили теж невідомі і теж інтернаціональні. Перед Богом усі рівні.
Їх убито жорстоко, могилу засекречено, кати засекречені і навіть цілі засекречені. У кого ж нині питати, як не у комуністів? От привезти б у Биківню Петра Симоненка. Тільки не на буржуазному «Мерседесі», а на вітчизняній полуторці, вкритій чорним брезентом, з емблемами серпа і молота, з профілями Леніна-Сталіна, поставити йому під брезентом трибуну і запитати:
– Це ваша большевицька робота?
– Ви мали необмежену владу – чому ви убивали людей потаємно, як злодії?
– Чому ваші кати були засекречені?
– Чому ваші цілі були засекречені?
– Навіщо ви убивали молодих людей, які майже даром на вас працювали?
– Чому навіть після критики Сталіна ви приховували свої убивства і звалювали на німців?
– Ми знаємо цілі нацистських окупантів, а які були цілі ваших злочинів?
– Чому ви брехали дітям і родичам убитих батьків, що вони «вислані без права листування?»
– Чому ви брехали народові – замість пояснити свою політику убивств, як це робили нацисти?
На ці питання має відповісти член «коаліції» Петро Симоненко. І тільки після того йому дати слово перед мікрофоном.
Коли хтось запитає, який стосунок Василя Симоненка і Петра Симоненка, то треба пояснити: такий як Авеля і Каїна.
А потім слід було б прочитати Петрові Симоненкові там же, в полуторці, під чорним брезентом, той вірш Василя Симоненка, що він його читав комуністам ще в 1962 році:

Гранітні обеліски, як медузи,
Повзли, повзли і вибилися з сил.
На цвинтарі розстріляних ілюзій
Уже немає місця для могил.

Мільярди вір – зариті у чорнозем,
Мільярди щасть – розвіяні у прах…
Душа горить, палає лютий розум,
І ненависть регоче на вітрах.

Коли б усі одурені прозріли,
Коли б усі убиті ожили,
То небо, від прокльонів посіріле,
Напевне б репнуло від сорому й хули.

Тремтіть, убивці, думайте, лакузи,
Життя не наліза на ваш копил.
Ви чуєте? – На цвинтарі ілюзій
Уже немає місця для могил.

 Уже народ – одна суцільна рана,
 Уже від крови хижіє земля,
  І кожного катюгу і тирана
 Уже чекає зсукана петля.

 Розтерзані, зацьковані, убиті
Підводяться і йдуть чинити суд.
І їх прокльони, злі й несамовиті,
Впадуть на душі плісняві й ситі,
І загойдають дерева на вітті
Апостолів злочинства і облуд.

Виявляється усе це Василь Симоненко знав уже в 1962 році, ще тоді коли він з Аллою Горською побачив біля паркану в Биковнянському лісі хлопчаків, які грали в футбол людським черепом. Тоді, в 1962 р., їм, художниці Аллі Горській і поетові Василеві Симоненкові, стало ясно, що за високим парканом у лісі заховані злочини великих комуністів і енкаведистів. Чому вам, нинішньому вождеві комуністів, Петрові Симоненкові, цей факт «незрозумілий» і досі і чому ви ніколи не приходите на місця ваших злочинів – про це повинні вас запитати одурені люди, які за вас голосують.
 

ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ ЗАКЛИКАВ ДЕРЖАВИ СВІТУ ВИЗНАТИ ГОЛОДОМОР 32-33 РР. АКТОМ ГЕНОЦИДУ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

Президент України закликав держави світу визнати Голодомор 32-33 рр. актом геноциду Українського народу
11 квітня, напередодні 75-их роковин Голодомору 1932-33 років в Україні, ПРЕЗИДЕНТ УКРАЇНИ, Віктор ЮЩЕНКО, закликав світову спільноту приєднатися до визнання цієї трагедії актом геноциду Українського народу. Про це йдеться у зверненні Президента України до глав світових держав:
 «Названі дії тоталітарного режиму мають усі ознаки геноциду відповідно до Конвенції ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього від 9 грудня 1948 року.
Україна високо цінує солідарність та підтримку міжнародньої спільноти у засудженні Голодомору. Наша держава вдячна народам та парляментам Австралії, Грузії, Естонії, Канади, Литви, Польщі, Сполучених Штатів Америки, Угорщини, законодавчі органи яких сказали своє слово про Голодомор-геноцид.
Як Президент України, я закликаю підтримати прийняття резолюції ООН, яка  засудила Голодомор в Україні, а парляментаріїв усіх країн світу приєднатися до визнання Голодомору 1932-33 років в Україні актом геноциду Українського народу».
 

60-РІЧЧЯ АКЦІЇ «ВІСЛА» В ХАРКОВІ

28 квітня ц.р. в Харківсько-Полтавській єпархії пройшли заходи, присвячені 60-річчю депортації українців із Надсяння та Лемківщини, відомої як «акція Вісла». У Свято-Дмитрівському катехитично-пастирському центрі архиєпископ Ігор у співслужінні о. Павла Куща відправив Заупокійну Святу Літургію за спокій душ жертв «акції Вісла» та їхніх  мужніх захисників – воїнів УПА, що полягли, боронячи рідну землю. Після цього відбулася екуменічна панахида, на якій співслужили архиєпископ Ігор, прот. Віталій Зубак (УАПЦ), о. Павло Кущ (УАПЦ) та ієромонахи-кармеліти Петро й Максиміліян (РКЦ). Заупокійні молитви та проповіді лунали українською та польською мовами. У круглому столі, що проводився з ініціятиви Харківсько-Полтавської єпархії, взяли участь переселенці з Надсяння та їхні діти, співаки ансамблю «Лемковина» зі Львова, професор-історик Володимир Кравченко (Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна), титар Свято-Дмитрівської парафії Ольга Різниченко, голова Харківської обласної організації Християнсько-демократичного союзу Юрій Потикун, генеральний консул Польщі в Харкові Ґжеґож Серочинський.
В парафіяльній залі було організовано перегляд відеофільму «Залізна сотня». Потім відбулася зустріч співаків ансамблю «Лемковина» з молоддю Харкова. Гості зі Львова поділилися спогадами про втрачену батьківську землю, рідні Бескиди, розповіли про звичаї та традиційну побутову культуру лемків, заспівали народних пісень. Харківське обласне радіо здійснювало аудіозапис зустрічі, який має транслюватися в етері.
 
 

З ПАМЯТТЮ ПРО ВІЙНУ

ВІД РЕДАКЦІЇ:
Смішно говорити сьогодні про війну 1941-45 року. Жаль дивитися  на «учасників бойових дій» з медалями 9 травня. І гірко думати, що то не ті, які форсували Дніпро під вогнем німецьких кулеметів і артилерії, а радше ті, що кулеметами в спину бійців заганяли в крижану воду, щоб взяли Київ до 6 роковин «октября».
Нині діти запитують: як це сталося, що німці, такі жорстокі, а під час відступу залишали сотні тисяч молодих чоловіків, яких завтра большевики мобілізують – це ж готові червоноармійці!
І соромно дітям казати, що завтра большевики люто накинуться на них як «помічників окупанта» і, замість підучити і узброїти, зберуть їх в домашньому одязі і поженуть на німця. І то буде за наказом головного командування не тільки під Київом, а по всій довжині Дніпра… А потім з воєнкомату прийде «похоронка» – «пропал безвести». Бо ж їх навіть не реєстрували за військовим статутом, щоб повідомити, у якій військовій частині загинув…
Травою забуття це не поросло. Ось і в цьому році знов гримить ім’я маршала Жукова. Московський мер Лужков, депутат Затулін в могилі невідомих солдатів твердо прочитують національність солдатів, що загинули в Талліні.
А людям дурять голови фразами про «Велику Вітчизняну війну», хоча нині важко пояснити, чим Сталін був кращий за Гітлера і що треба було захищати? Рабство? Терор НКВД?
Але тоді молодь думала інакше. Юрко Коваленко з Полтавщини прибавив собі два роки і в 1941 пішов на фронт. І то після того, як 4 роки тому заарештували його діда і забрали в Полтаву. Одинадцятирічний хлопчик якось добрався до Полтави, сів біля тюрми і квилив день і ніч: «Відпустіть дідуся – він добрий».
Тоді його взяли в тюрму і допитали. Виявилось, що він є сином чекіста Машинського, і тоді пощадили його, посадили в кузов машини і відвезли додому в село. І наказали мовчати.
Хлопець вступає в Київську авіашколу – тоді всі діти марили авіацією, а далі вир війни кидає його в гарячі точки. А все ж таки хлопець взяв собі дідове прізвище…

УСПЕНСЬКИЙ СОБОР. І ТУТ НЕ ОБІЙШЛОСЯ БЕЗ ЮРКА КОВАЛЕНКА. ВІН ЗГАДУЄ:

«1941 року я закінчив Київську спеціяльну авіаційну школу. Коли німці напали на Радянський Союз, я написав заяву, що хочу піти добровольцем в армію. Але мене не брали, оскільки було мені всього 15 років. Тоді я дописав собі два роки, і Печерський райвійськкомат на початку липня 1941 року направив мене на місячні курси саперів в школу молодших командирів, яка діяла у військовому училищі зв’язку імені Калініна. Після її закінчення я одержав спеціяльність — технік-мінер і сержантське звання. Призначили мене командиром взводу мінерів. Німці уже взяли Житомир і рвалися до Київа. Ми одержали завдання замінувати поле в Голосіївськомулісі.
Під час наступу один німецький танк прорвався через це поле і давай поливати вогнем наші позиції. Мене викликав коман¬дир і показує на німецького танка:
— Сержант Коваленко, это твоя работа?
Довелось виправляти прорахунок на відважних хлопчпків тоді все трималося. Зв’язую п’ять пляшок із сумішшю Молотова і повзу 300 метрів мінним полем до танка. Підповз, запалив суміш і на махіну. Коли вона спа¬лахнула, німці почали вискакувати з люків. Один, другий, третій. Я їх по черзі скосив. Четвертого узяв живим. Приводжу на наш командний пункт. Зняли з нього комбінезона, а під ним офіцерська форма, залізні хрести. Виявилося, що це німецький капітан — командир танкової роти. Полоненого захотів побачити сам командуючий фронтом Михайло Кирпонос. Мені вручили медаль «За бойові заслуги» і присвоїли звання лейтенанта.
Оскільки стало зрозуміло, що Київ доведеться здати німцям, нашому взводу (40 бійців) на правах роти у складі 485-го Окремого інженерно-саперного батальйону, яким командував капітан Кудрявцев, поставили завдання замінувати споруди на Хрещатику і в Київо-Печерській Лаврі, оскільки, як нам пояснили, ворогові нічого не можна залишати.
Вибухівку у мішках завантажували у тунелі під горою біля Байкового кладовища. І ось дві п’ятитонні машини смертоносного вантажу веземо у Лавру, куди стороннім вхід заборонено. Усюди висять матюки і мотузки з червоними прапорцями. Тут уже господарює рота мінерів НКВД. Командир її — капітан (прізвища не пам’ятаю) каже мені:
— Успенский собор минировать надо на неизвлекаемость. Взрывать при помощи радиоуправления. Мы будем в Харькове, а здесь — немцы. Крутнем — и всем им хана.
Дізнавшись про те, що вибухівку треба заносити у підвал Успенського собору, мої солдати (а всі вони були старші від мене) збунтувались.
— Ти що, лейтенанте. Таку красу зривати? Це — кощунство!
Я телефоную комбату Кіедрявцеву і повідомляю, що у мене трапилось.
— Хрен с ним! — каже.
— Вези   под  кинотеатр «Шансер» и «Думу».
Я наче камінь з душі зняв.
Одну п’ятитонку вибухівки звалюємо у підвал Думи, другу — у підвал «Шансера». Вставляємо детонатори, сполучаємо їх з радіоприймачем. Сідаємо на катер і відправляємось до Кременчука.
19 вересня гітлерівці увірвалися в Київ, а 20-го пролунали перші вибухи на замінованих об’єктах.»
*  *  *
Зі щоденника німецького офіцера (імені не зазначено), ад’ютанта командуючого корпусом, який зберігається в Центральному державному архіві громадських організацій України:
Спочатку злетів у повітря майданчик перед цитаделлю (у Лаврі), на якому знаходився спостережний пункт артилерії і зенітна гармата. Мешканці ще вчора показували, що це місце, можливо, заміноване росіянами. Сапери обшукали весь район, але вибухових речей не знайшли. Вибух забрав у нас багато офіцерів, унтер-офіцерів і солдатів. Серед них був .також мій знайомий полковник фон Зейдліц, 62-річний хоробрий офіцер.
Зразу ж після вибуху майданчика відбувся другий — поблизу цитаделі, який зруйнував будинок і перегородив вулицю, що й було його метою. Вибухи розпочались не пізніше, ніж через півгодини після наших відвідин цитаделі.»
Далі відомо з розповідей, що 24 вересня 1941 року о 6-й годині злетіла у повітря п’ятиповерхова німецька комендатура (колишній «Дитячий світ» на розі Хрещатика і Прорізної). За нею почали вибухати приміщення різних установ, готелів, кінотеатрів, житлові будинки. Серед німців і населення почалась паніка. Ніхто не знав, звідки чекати смерти. Радіокеровані вибухи тривали кілька днів. Після цього Київ охопили жахливі пожежі.
На цьому тлі німці дозволили відкривати закриті радянською владою церкви, собори, манастирі, передавати їм у користування їхні будівлі. Перші монахи у Київо-Печерській Лаврі,яка перебувала під суворою охороною німецьких патрулів, з’явилися 27 вересня 1941 року. Спочатку їм були передані Ближні печери і декілька корпусів для проживання. Пізніше — Дальні печери, а перед відступом німці дозволили ченцям займати і Верхню Лавру.
Як свідчить Борис Жук («Пам’ятки України» № 4; 1991 рік), він бачив напередодні   підриву Успенського собору і старшого наукового працівника  Лаврського  музею, а під час окупації —директора музейного містечка   Миколу   Чорногубова. Той радив попередити німецьке командування про те, що Успенський собор замінований і що треба відмінити богослужіння на честь визволення від більшовиків. Очевидно, стверджує Борис Жук, Чорногубов зробив це попередження, і богослужіння   відмінили. Вибух стався о тій годині, на котру було призначено це богослужіння.
— 15 жовтня М. Чорногубов відбирає з Собору три найцінніші ікони, — розповідає головний зберігач фондів Національного Київо-Печерського історико-культурного заповідника Григорій Полюшко, — чудотворну «Успіння», Ігорівську та вклад Наталії Долгорукої — ікону «Трійця» — й переносить їх на збереження до музею Західнього мистецтва. В акті передачі вказано, що цим іконам загрожувала небезпека на терені Лаври.
— Увечері 20 жовтня 1941 року Чорногубова було викликано в гестапо на допит у справі Старовойтів, заарештованих за начебто мінування Успенського собору.
Андрій Гуржій каже, що Микола Чорногубов ходив у гебітскомісаріят поскаржитися на солдатів, що грабують пам’ятку. Однак подальші його свідчення зводять розбіжності до єдиного знаменника: «Минуло ще дві-три доби, й одного ранку десь близько п’ятої прибігла до мене Катерина Олександрівна (дружина Чорногубова — І.О.). Найперше запитала, чи не був у нас її чоловік? А потім розповіла, що до них на квартиру пів на другу ночі зайшли якісь троє невідомих: двоє в німецькій формі, а третій – у цивільному. Розмовляли російською, запропонували розбудити чоловіка. Він одягся і як пішов з ними, досі не повернувся... Десь улітку 1942 року німецьке радіо сповістило приблизно таке: «На схилах Дніпра, біля Київо-Печерської Лаври знайдено труп видатного1 вченого, професора Чорногубова, замученого партизанами-більшовиками.
Вчора, 3 листопада, після того, як Печерську лавру та її Успенський собор у першій половині дня відвідав президент Словаччини Тісо у супроводі коменданта міста генерал-майора Ебергарда та багатьох керівників окупаційної влади, генералів  та  офіцерів   німецької окупаційної влади, у Печерській Лаврі сталися три несподівані вибухи, що повністю зруйнували Успенський собор. Завинули кілька ченців і німецьких солдатів. Ведуться рятувальні роботи, шукають терористів. Троє з них при  спробі  втекти  були застрелені...»
 

ЄВГЕН СВЕРСТЮК
ТВОРИТЬСЯ ПІДМІНА ЦЕРКВИ

Людина важко вибивається з полону побутового матеріялізму. Тільки раптовий грім прояснює її свідомість і на мить відкриває головне.
Схоже на те, що з суспільством діється те саме. Блукаюче плем’я в пустелі забуло «казку» цю Великого Бога і створило собі золоте теля — і для ритуалу, і для розваги, і для якогось наповнення життя...
Про «Страх Господній» тут не йдеться. А він же є «початком усякої премудрости»!
Чи не стала Православна церква в Росії конформістською інституцією без пророків, які б’ють тривогу? Чому народ не пережив як катастрофу те, що на його очах грабували храми у 1921-му? Бо Церква була на другому місці. Митрополит Сергій саме і закріпив Церкву на другому місці — на службі в держави. А бог на другому місці — це не Бог Творець, а рукотворний бог для використання...
Коли ми в XXI ст. прагнемо відродження духу, то по суті прагнемо народження людини Великої Любови і Віри. І мріємо про Церкву для таких людей. Ті храми, куди збираються юрби в надії на оздоровлення через прикладання до святих мощей і кроплення свяченою водою, притягують забобонних і відштовхують людей Віри.
Досвід майже 20-річної свободи віровизнання показує, що набудовано забагато бар’єрів між Богом і людиною, але замало мостів. І кожне втручання держави в те будівництво зводиться до профанації, тобто зводить сакральне на профанне знаряддя для влади.
РПЦЗ була однією з таких сторожових веж, які нагадували: християнську Церкву  творять подвижника і мученики за Церкву і Віру, конформісти ж творять  підміну Церкви і то є ще гірше, ніж руйнування храмів. Сталінізм 1943 року порівняно з 1933-ім, піднявся на вищий щабель лукавства. Тоді йому допомагали перелякані ієрархи. А нині допомагають ситі і зарозумілі лицедії.
Мабуть у всі часи Церкву рятують нонконформісти, подвижники; безкорисливі служителі Бога, ні за що не згодні служити «князеві світу». Саме їх і шукає сучасна людина, яка прагне води живої і шукає дороги до джерел. Нинішній політичний «акт канонічної єдности» може тільки зміцнити бар’єри між людиною віри і Святинею.
 

ОЛЕКСАНДР СУГОНЯКО
ДЕМОНСТРАТИВНО –РАДІСНЕ ПОЄДНАННЯ З ТЛІНОМ

Радянська влада   не могла вивести новий  генотип людини людини-богоборця,  хоча  всі її суспільні інституції були   націлені на   реалізацію цієї мети. Починала вона з оголошення війни не на життя, а на смерть Богу(!)  і віруючим .  ”30 января в присутствии наркомов Троцкого и Луначарского было инсценировано заседание политического трибунала для вынесения смертного приговора над… Богом, это было не только балаганом для масс, но и выражением совершенно серьезной программы к действию” – писав С. Аверинцев. Далі  – “робота” карних органів:  масові убивства і репресії   священиків, монахів, мирян. “К 1939 на свободе осталось четыре дееспособных православных епископа (з декількох сот, – О. С.) на весь Советский Союз” –  продовжував С. Аверинцев. А ще ж атеїстичне  промивання мізків з дитячого садка і школи – для “підростаючого покоління”.
Як мали поводитися в  час розгулу бісів у СРСР православні віруючі, кліру? Це був насправді вибір людини!  Ось  вибір митрополита Сергія: “Вознесем же наши благодарственные молитвы ко Господу, тако благоволившему о Святой нашей Церкви. Выразим всенародно нашу благодарность и советскому правительству за такое (виділення моє, – О.С.) внимание к духовным нуждам православного населения, а вместе с тем заверим правительство, что мы не употребим во зло оказанного нам доверия.”  «...Мы, церковные деятели, не с врагами нашего советского государства и не с безумными орудиями их интриг, а с нашим народом и с нашим правительством.” ( з  деклярації митр. Сергія1927р. про визнання ним радянської влади ). Бог  суддя йому і його послідовникам.
А ось інша позиція, висловлена   в листі Священномученика  Дамаскіна, Єпископа Ніжинського і Глухівського, з місця його ув’язнення  до митр. Сергія: “Гріх Ваш – це внутрішня неправда  самої деклярації, що ґрунтується на боязливості. Лише в такому висвітленні стає зрозумілим 8-й вірш 21-ї глави Одкровення, де “боязливі” ставляться поряд з невірними, вбивцями і любодійцями”. “ Але ще більший гріх Ваш проти внутрішньої правди церковної, проти Євангельського заповіту – безстрашно ісповідувати Істину”. “Страшно подумати, як похитнули, підірвали Ви Вашою деклярацією авторитет церковної ієрархії, які рясні жнива  збирають на цьому ґрунті вороги наші... Користуються вміло вороги посіяним Вами в Церкві сум”яттям  і з суттєво посиленим зухвальством здійснюють свою безбожну програму.”
Деклярація митр. Сергія  стала в руках карних органів додатковим інструментом  і арґументом для знищення тих священиків, монахів і мирян, які  її  не визнавали. Фактично всі  архиєреї і священики, які не прийняли  цієї декларації, були заарештовані і розстріляні. Вони безстрашно ісповідували Істину... Вірна частина Церкви спочатку називалася Тихонівська, а потім з”явилася інша назва: Істинно-Православна Церква (ІПЦ), за приналежність до якої більшовики висилали на каторгу, засуджували до  страти. Після 1937 року кати те саме робили вже з священиками – прибічниками сергіянства. Лише війна завадила радянській владі реалізувати плани повної  ліквідації  носіїв релігійної свідомости.
 У всякий час є місце служінню і є місце для зради. Кров православних новомучеників того часу, катакомбне служіння ієрархів, священиків, монахів ІПЦ в роки комуністичних гонінь є простим і ясним свідоцтвом віри, висловленим перед обличчям більшовицьких катів. Але сумною гранню правди того часу є те, що мучеників було тисячі і десятки тисяч, авідступників були мільйони ( С. Аверинцев). Серед тих мільйонів відступників від Христа і священнослужителі, і митр. Сергій, який писав: “Мы хотим быть православными и в то же время сознавать Советский Союз нашей гражданской Родиной, радости и успехи которой – наши радости и успехи, а неудачи – наши неудачи”. Вони думали, що можна і служити Христу, і поклонятися богоборцям одночасно?
Безумовно,  ніхто не може вимагати   мученицької жертовности від інших. Мова не про це. Мова про  інше: “ Я не  Бог – і грішу, я не біс – і каюсь”- писав Сковорода. Що викликає неприйняття – то це якраз некаяття  служителів культу різних православних конфесій.    Людину, що чесно шукає Бога,  відштовхує від них їхнє  неусвідомлення гріховного падіння, принципова відмова від каяття, намагання виправдати  гріх зради Христа.  За цим стоїть заперечення Христа Бога, і ким – Його священнослужителями! Але якщо вони заперечують Бога, то кому вони моляться?
“І згадав  Петро сказане слово Ісусове: “ Перше ніж заспіває півень, - відречешся ти тричі від Мене”. І, вийшовши звідти, він гірко заплакав.” (Мт.25.75.)  Заплакав… А наші священики  не плачуть, не каються...
Зараз в Україні, “християнами не народжуються, а стають”  (Тертуліян), як і на початку християнства. Новонаверненим християнам Євангелія (радісна, блага вість) світить ясно, як дві тисячі років  тому: Сам Бог прийшов на землю спасти нас! Вони шукають Церкви, в якій моляться Богові, а не Росії чи Україні. Вони шукають Церкви, яка  звільняється від комуністичної отрути, від мамони і через те досягає Небес, де моляться за нас  і її новомученики - вірні  Христу.
Чим і як новонаверненому православному християнинові може допомогти спастися священик, душа якого не  чує гріха сергіянства?  Як важко  належати церкві, керівництво якої  готується  канонізувати відступника від Христа  митр. Сергія!
 Забуття  таких простих  істин  РПЦЗ говорить про те, що Росія і Захід таки належать до однієї цивілізації. Комфортобісся вбиває дух так само, як і більшовицьке насилля. “У всякому організмі згасання духа викликає конвульсії”. “Сьогочасний грізний момент історії російської Церкви, якщо всі ми  належним чином не оцінимо його значення, може закінчитися грізним вироком: “відніметься від вас Царство Боже і дано буде народу, що приносить плоди Його”, –  писав у тому ж листі  Свм. Дамаскін Ніжинський.
 Хай моєму народові буде дано, а не відніметься  від нього.
 

СЕРГІЙ ШУМИЛО
СОВЄТИЗАЦІЯ ПІД ПРИВОДОБРОЧЕСТЯ

Процес совєтизації Церкви та перетворення її на інструмент тоталітарної держави (свого роду «релігійний придаток» такої держави) із зовнішнім падінням комунізму в сучасній «Ерефеї» (так у російській білій еміґрації називають путінську РФ) не тільки не послабшав, а останнім часом помітно посилився. Особливо цей процес активізувався з приходом до влади в Росії полковника КДБ В.Путіна, який повів курс на неосовєтську реставрацію. 2007 рік у цьому плані, видно, буде знаковим. Нинішнього року заплановано одну з головних перемог совєтських спецслужб — над російською білою еміґрацією і неприступною колись твердинею антикомунізму — Російською Закордонною Церквою. її остаточне поглинання Московською патріярхією і КДБ — ФСБ.
Процес поглинання РПЦЗ Московською патріярхією ініційований і блискуче здійснений самим Путіним, який особисто їздив до США на перемовини з ієрархами РПЦЗ і переконав їх зректися своїх традиційних принципів сповідання й піти на приєднання до МП.
Цього ж року виповнюється 140 років від дня народження батька-засновника совєтської патріярхії митрополита Сергія (Страгородського), 80 років із дня видання ним Деклярації про визнання «богоданости» більшовицького режиму, 90-річчя жовтневого перевороту.
У січні-лютому 2007 р. у багатьох єпархіях Московської патріярхії відбулися торжества з нагоди 140-річчя від дня народження першого совєтського патріярха, поставленого на цю посаду в 1943 р. за наказом богоборчого тирана Сталіна. У зв’язку з ювілеєм, за благословенням нинішнього совєтського патріярха Алексія (Рідігера), на деяких російських (і навіть українських?!) телеканалах було показано новий фільм про Сергія Страгородського під символічною назвою «Ангел Російської Церкви». Основоположник сергіянства представлений там, як «видатний святитель», «який врятував Церкву»,«сповідник», гідний «канонізації», «прирахування до лику святих» і т.п. Відбулися в єпархіях МП і наукові конференції, присвячені 140-річчю від дня народження митрополита Сергія (Страгородського).
Монументальне увінчення пам’яті совєтських церковних і політичних лідерів із приходом до влади в Росії В.Путіна набуло системного характеру. Крім відновлення совєтського гімну та інших атрибутів комуністичного богоборчого режиму, у 2003 році в центрі м. Ішим Тюменської области, на площі Жовтневої революції, рішенням місцевої влади встановлено пам’ятник справжньому «батькові-засновнику» Московської патріярхії — Йосипу Сталіну. Урочиста церемонія встановлення пам’ятника відбулася в день 85-річчя комсомолу, саме напередодні Дня пам’яті жертв політичних репресій. На Мамаєвому кургані відкрито музей, присвячений Сталіну. Погруддя кривавого тирана встановлено в Калінінграді, Челябінську, Орлі, Мирному (Якутія), у Північній Осетії та Грузії. Активно обговорюється можливість встановлення пам’ятників Сталіну в Москві, Волгограді, Красноярську, Ярославлі та в Криму. На центральній площі Петрозаводська влада відкрила пам’ятник колишньому голові КДБ СРСР і генсеку ЦК КПРС Юрію Андропову. Такий самий монумент планують поставити і в Москві на проспекті Андропова, що поруч із парком «Коломенське».
Не є випадковістю й те, що саме тепер в Росії робляться спроби «богословсько-канонічного виправдання» і такого явища, як «сергіянство». Ті, хто щиро вірить, що в МП сергіянства більше немає, глибоко помиляються. Судячи з процесів, які активно розгортаються в МП, її ієрархія не тільки не має наміру каятися й відмовлятися від сергіянства, а дедалі більше цю тонку форму духовного відступу вкорінює у своєму середовищі, нав’язуючи її пастві під виглядом оманливого «доброчестя», особливого «подвигу служіння».
Відбувається «догматизоване» спотворення і перекручення Православ’я. Шо, втім,  дуже на руку сучасній системі влади в РФ, зацікавленій у догматизації підпорядкування Церкви державі  та неосовєтській реєстрації під виглядом уявного «відродження православ’я» в Росії.
 

ОЛЕКСАНДЕР ТКАЧУК
ДОБУДОВА СЕРГІЯНСЬКОЇ ВЕЖІ

Починалося все просто і вишукано, як того вимагає відповідний жанр: спочатку, у вересні 2003 року, «президент Росії підніс у подарунок Свято-Микільському Патріяршому катедральному соборові і представникові Московського патріярхату в США ковчег з мощами священномученика Іларіона (Троїцького) – найближчого учня святителя Тихона». Вся російсько-американська біло-еміґрація була буквально ошелешена і загіпнотизована  цією неординарною подією: екс-чекіст і президент Російської Федерації з ковчегом у руках? Не часто таке побачиш. Але ця спокуса сотворінням першого чуда, звичайно ж, не закінчилась – і високий гість зустрівся з головою Руской Православної Церкви за кордоном митрополитом Лавром. Як заведено у подібних випадках, розмова вийшла теплою і задушевною, президент РФ заявив, «що немає більшого блага для Церкви, як служіння Батьківщині». І що це служіння не стане марною витратою часу, а буде взаємовигідним для обох сторін – це речення прозвучало як би не зовсім ясно: чи то пропонувався «союз Церкви з владою», чи то «хліби», або ж перше і друге разом взяті – як дань сучасній російській традиції: поєднувати «владу» і «хліб». Але як би там не було, президент підкреслив, що це має «серйозне значення»! І крига скресла.
Далі пішла суцільна чиновницька рутина – комісії, протоколи, плани – і ось вже вирішено: РПЦ і РПЦЗ підписують 17 травня 2007 року «Акт про канонічне спілкування». Радіти б треба здавалось православному люду, бо «тіло, розірване супостатом – возз’єднується». Але немає втіхи в душах «убогих і непросвітлених».
Інша справа – Патріярх Алексій II. Він упевнено і життєрадісно доповів панові Путіну: «Ви внесли свій великий вклад у цю справу, і сподіваюсь, що ви зможете бути присутнім при цьому історичному факті». Бо як не радіти: чого не змогли за Дзержинського, Берії і Андропова, те зробили за Путіна – добудували, прости Господи, або майже добудували, «вежу Сергієву». Радій, православний народе, веселись і тріюмфуй! Бо возз’єднались два соціяльно-церковних інститути в одну магічну вежу, де служіння Господу підміняється служінням Князеві світу цього – раніше він називався Радянською Батьківщиною, тепер же просто Батьківщиною, або «керованою демократією», чи «суверенною демократією» – це як кому, більше до вподоби.
А як же анатема, накладена Патріярхом Тихоном на владу богоборчу і підтверджена Новомучениками Православними (старцями Соловецькими) на церковну ієрархію, яка поклонилась Звірові і носить на собі його тавро: «І ті, хто відрікся від мучеництва і поклонився Червоному Драконові, уже ніякого відношення до тайн пресуществлення Крови і Плоті Господніх не мають, хоча б і дотримувались статуту». І як же з їх ухвалою, що ця анатема може бути розв’язана тільки через публічне покаяння ієрархії Руской Православной Церкви Московского Патріархата – публічну відміну всіх богоборчих рішень Сергія (Страгородського) і Алексія I (Сіманського)?
Авторитетний у православному світі митрополит Філарет (Вознесенський) у «Листі про отця Димитрія Дудка» писав наступне: «Ця лжецерква двічі анатематствувана. Святі йший Патріярх Тихон і Всеросійський церковний Собор анатематствували комуністів і всіх їхніх співробітників. Ця страхітлива анатема до цього часу не знята  і зберігає силу, оскільки зняти її може такий самий Всеросійський церковний Собор, як канонічна вища церковна влада. Відбулася ця страшна подія в 1927 році, коли очільник церкви митрополит Сергій своєю ганебною відступницькою деклярацією підкорив Рискую Церковь більшовикам й оголосив про співпрацю з ними. Збулося в найдостеменнішому смислі за словами передсповідальної молитви: «Під свою анатему падоша»! Бо в 1918 році Церква анатематствувала всіх «співробітників комунізму», а в 1927 році сама увійшла до компанії цих співробітників і стала вихваляти червону богоборчу владу, вихваляти червоного звіра, про нього мовить Апокаліпсис…
Дехто стверджує, що Патріярх Тихон «покаявся» в анатематствуванні совєтської влади. Але ця анатема була схвалена усім Собором Руской Церкви, а Собор не відміняв і не «каявся» у ній, через те вона залишається у силі».
Звісно, можна зробити вигляд, що всього цього не існує, а нинішнє керівництво РПЦ МП чисте і ніякого стосунку до богоборчої влади ніколи не мало, й спокійно може собі об’єднуватися далі. Але цей гріх буде страшнішим від того, який взяв на себе митр. Сергій, бо він його прийняв в умовах крайнього насилля, а сьогоднішні вільно роблять вибір між мучениками православними і їх мучителями – на користь останніх, бо мовчання або порожні відмовки і є повним і усвідомленим вибором на користь останніх. Хто не знав – нехай знає, а хто забув – нагадаємо, що прокляття без розв’язання відпущенням зростає і множиться, переходячи на наступні покоління, вибухаючи вселенськими бідами. А цей гріх відпустити можуть тільки душі мучеників – почувши соборне покаяння ієрархії Руской Православной Церкви Московского Патриархата.
У ситуації, що склалася, виникає ще одне питання: чому на такий одіозний крок зважилося керівництво РПЦЗ? Очевидно, відповідьі полягає в тому, що вони збагнули: нинішня Московська патріярхія, підгодовувана Кремлем, ніколи не піде на покаяння – воно їй чуже і вороже за своєю суттю, і вони вирішили рахуватися із «земними реаліями». «Російський народ зробив свій вибір. Він визнав нинішню Рускую Православную Церковь в Росії і її священноначаліє. Ми мусимо з цим рахуватися», - коментував процес об’єднання  архиєпископ Германський і Берлінський Марк (РПЦЗ). Цю серцевину проблеми дуже точно спостеріг один із опонентів архиєпископа із середовища РПЦЗ, який підсумував її так: «Добрий архієпископ показав себе здібним учнем митрополита Сергія (Страгородського) – адже той теж вирішив «рахуватись з реальністю» і капітулював перед безбожною владою в ім’я «порятунку Церкви».
Все це, якимось незвіданим чином розкрившись, неухильно приводить нас ще до однієї пророчої сторінки російської історії, до «Леґенди про Великого Інквізитора» Ф.Достоєвського. І якщо для геніяльного письменника середньовічна леґенда стала прообразом для літературного сюжету про підміну духовних цінностей  мирськими, то життя митрополита Сергія – здійснення основних ідей цього твору. Можна без перебільшення стверджувати, що митрополит Сергій (Страгородський) і є Великий російський Інквізитор, який у кінці леґенди Достоєвського звертається до Спасителя з такими словами: «Знай, що і я був у пустелі, що і я харчувався акрідами і корінням, що і я благословляв свободу, якою Ти благословив людей, і я готувався стати в число вибраних Твоїх, в число могутніх і сильних із спрагою «доповнити число». Але я прокинувся і не захотів служити божевіллю. Я повернувся і приєднався до сонму тих, які виправили подвиг Твій. Я пішов від гордих і повернувся до смиренних для щастя цих смиренних. Те, що я кажу Тобі, збудеться, і царство наше створиться».
Де ж альтернатива цій спокусі, падінню і гордині в гріху? У історичному аспекті антагоністом митрополита Сергія став митрополит Петроградський Веніямин (Казанський). Він відкинув пропозицію чекістів підтримати «обновленців» (як це зробив Сергій (Страгородський) і був ними негайно заарештований. Перед розстрілом він надів червоні вериги, і без нарікань прийняв мученицьку смерть. За декілька днів до страти він зумів таємно передати одному благочинному Петроградської єпархії листа.
Лист дуже важливий для розуміння суті тодішніх, і сьогоднішніх, подій. Читаючи його, розумієш, яким має бути православний пастир: «У дитинстві і юності я зачитувався житіями святих і захоплювався їх героїзмом, їхнім святим натхненням, шкодуючи, що часи не ті і не доведеться переживати те, що вони переживали. Часи змінилися, відкривається можливість терпіти заради Христа від своїх і чужих. Трудно, важко страждати, але за мірою наших страждань надходить втіха від Бога. Важко переступити цей рубікон, межу і цілком віддатись волі Божій. Коли це відбувається, тоді людина переповнюється утіхою, не відчуваючи найтяжчих страждань; повна серед страждань радости внутрішнього спокою, вона інших закликає на страждання, щоб вони перейнялись тим станом, в якому перебуває щасливий страдник. Про це я говорив іншим, але мої страждання не досягли повної міри. Тепер, здається, довелось пережити майже все: в’язницю, суд, суспільне запльовування, приречення і вимогу самої смерти під нібито народні оплески, людську невдячність, продажність, непостійність тощо, турботу і відповідальність за долю інших людей і навіть Церкви.
Страждання досягнуло свого апогею, але збільшилась і втіха. Я радісний і спокійний, як завжди. Христос – наше життя, світло і спокій. З Ним завжди і скрізь добре. За долю Церкви Божої я не боюся. Віри потрібно більше, більше її потрібно мати нам, пастирям. Забути свою самовпевненість, розум, вченість і силу і дати місце благодаті Божій…»
Підсумуємо: тільки на цьому шляху у Руской Парвославной Церкви може бути майбутнє як в істинно Православної Церкви, а не церковно-політичного інституту. І перший крок до цього мусить бути – Соборне покаяння.

(Портал-Credo.ru. – 11.05.2007)
 

ЯРОСЛАВА МУЗИЧЕНКО
РУХ ЗА ЄДНІСТЬ

 
Другу річницю Мирянського руху за єдність Церков в Україні його учасники відзначили братською зустріччю. Недільного дня 13 травня, після традиційного спільного молебня на майдані перед Свято-Софійським собором, усі зібралися в Українському центрі народної культури „Музей Івана Гончара” – обговорити дворічний досвід поширення ідеї спільної молитви, набутки і перспективи мирянського руху, що стає все більш знаним в Україні й діяспорі. Нагадаємо, що молитва за Україну на Майдані Незалежности в листопаді 2004 року об’єднала християн з різних Церков в Україні й породила хвилю високого духовного піднесення. Ця молитва надихнула вірних УГКЦ, УПЦ КП, УАПЦ, УПЦ (МП) і РКЦ приходити кожного місяця, починаючи з травня 2005-го, на київський Софійський майдан для молитви за зміцнення єдности між Церквами в Україні. Учасники руху вірять, що спільна молитва сприятиме взаєморозумінню і посиленню співпраці між Церквами в Україні і виконанню християнської місії українського народу. Великий здобуток руху в тому, що жодній політичній силі не вдалося скористатися ним, піднявши над іконами й корогвами прапори своїх партій.
Цьогоріч 13 травня багато хто вперше прийшов на спільну молитву. Скажімо, християнська поетеса Тетяна Майданович, а також група прочан з Дніпропетровська. Тому координатор мирянського руху Святослав Варення спершу розповів коротко про історію започаткування  Мирянського руху. Нині молитовні осередки існують також у Львові, Стрию, Луцьку, Івано-Франківську, Криворівні та в діяспорі – в Ганновері (Німеччина), Торонто (Канада) й Філядельфії (США). Голова товариства „Християнська Україна” Мирослав Данилків зі Львова у своєму виступі нагадав, що Київ був обраний для спільної молитви як серце України, а Софійський собор – як головна святиня українських християн. Із квітня цього року на спільний молебен стали збиратися і у Львові. Там біля фігурки Божої Матері водночас з київським Софійським майданом моляться до 500 мирян зі священиками. Представник братства св. Миколи Святоші Андрій Когут з Луцька спостеріг, що міжцерковні заходи, які вже давно планувалися, почали втілюватися в життя лише після того, як у місті була започаткована спільна молитва. Нині щомісяця 13 числа в Луцьку моляться 5-7 священиків різних конфесій. Михайло Дем’янюк з Івано-Франківська розповів, що спільна молитва і віддання міста під опіку Божої Матері є у франківців ще з 2003 року. І тепер місто молиться щомісяця водночас з Київом.
Перед учасниками братської зустрічі виступив редактор Релігійно-інформаційної служби України (РІСУ, Львів) Тарас Гринчишин. З його доповіді «Студійна група Київської Церкви: історія, головні здобутки, перспективи» миряни дізналися, що у 1992-1996 роках діяла група богословів, що вперше взялася налагодити серйозний екуменічний діялог поміж українськими Церквами – Греко-Католицькою та Православними УПЦ в США та УПЦ в Канаді (що на той час увійшли до складу Константинопольського Патріярхату). Ця група діяла лише в діяспорі, провівши 7 міжконфесійних зустрічей у різних містах світу (зокрема у Римі й Константинополі-Стамбулі), утім організувати омріяну зустріч у Київі з представниками Церков в Україні тоді не вдалося.
Цю надзвичайно змістовну й цікаву доповідь слухачі сприйняли неоднозначно. Частина слухала з захопленням, а частина обурювалася, що в доповіді „багато цифр і термінів”. Мовляв, потрібно говорити про духовність, читати вірші, співати і не обтяжувати себе теорією й історичними фактами. Така реакція ще раз показала, наскільки важливо, по-перше, терпляче піднімати рівень релігійної культури та різнобічної поінформованости широкого загалу і, по-друге, шукати способів доносити необхідну для порозуміння інформацію до різних категорій людей – від простих селян і ремісників – до поетів і математиків, докторів і академіків.
До речі, недарма зустріч відбулася в Музеї Івана Гончара, що нині є Українським центром народної культури. Іван Макарович Гончар, художник і скульптор, у 1960-ті роки заснував перший в Україні громадський музей народної культури. У роки „антирелігійних кампаній” він врятував від знищення тисячі ікон, зразків народного різьблення, писанок, рушників і картин. У його хаті на печерських пагорбах, яку називали „гончарівнею”, в оточенні збережених шедеврів опановувало українську свідомість покоління шістдесятників. Іван Гончар давав молоді народні строї зі своєї колекції і навчав співати колядок. Так виник знаменитий народний хор „Гомін” під орудою Леопольда Ященка. Майже у повному складі хор прийшов до Музею Гончара, аби поспівати перед учасникам братської зустрічі.
Усіх вразив також спів лірника Яреми (художника й музиканта Вадима Шевчука) – багато хто вперше побачив колісну ліру і почув старовинні лірницькі псальми. Гурт „Коралі” зі Львова заспівав кілька дуже гарних народно-релігійних пісень. Унікальність цього гурту в тому, що він співає фолкльор усіх етнічних українських земель, від Холмщини до Кубані, відтворюючи самобутню манеру й репертуар кожного регіону. Отож ніби єднає в собі всю співочу Україну.
На завершення учасники зустрічі вирішили організувати спільну екуменічну мандрівку до самобутнього села Криворівні на Івано-Франківщині, у гості до парафії Різдва Богородиці (УПЦ КП). Буде братнє спілкування вірних українських Церков, спільна молитва, духовні бесіди за підтримки настоятеля парафії о.Івана Рибарука. Також планується відвідання Духовно-екологічного центру християнської любови і злагоди «Здвижин», краєзнавчі мандрівки, екскурсії.

ДОВІДКА
Паломництво до Криворівні відбудеться з 8 по 12 серпня. Виїзд паломників автобусом 8 серпня вранці з Івано-Франківська. З собою необхідно мати спальник та внесок 70 грн. Реєстрація за тел.8-096-42370-18, 066-573-16-15. email: svyatvar@ukr.net ,  додаткова інформація на http://chs.org.ua)
 

МИТРОПОЛИТ ВАСИЛЬ ЛИПКІВСЬКИЙ
НАРОДЖЕННЯ СВЯТОЇ ХРИСТОВОЇ ЦЕРКВИ

Правда, Дух Святий є такий же Творець світу, як і Бог Отець і Бог Син; Він дає життя світові, Він є душа не тільки Церкви Христової і всього світу, Він усе проймає Собою, все відживляє, на все накладає промінь Божества. Особа Духа Святого найбільше для нас таємна, найменше зрозуміла, але діла Духа Святого скрізь помітні для тих, хто хоче їх бачити. […]
Інші відблиск Духа Святого бачать і в світлих металах і ясних мінералах, і в красі і пахощах квітів, і в співах птаства і в силі льва, і в бистрині коня, а тим більше в мудрости, дослідах і талантах людей, в їх творчости, натхненні й побожному житті. Одним словом, все, що є на світі найкращого, найвищого, найчистішого, наймудрішого, — все це є відблиск Духа Святого (Акаф.).
Інші нарешті уявляють Духа Святого, як Божественну Особу безмежної животворчости, безконечного милосердя, нічим не затінених. Коли Бог Отець не тільки дає життя, а й до смерти приводить, не тільки милує, а й карає, то Дух Святий лише життя дає, відновляє і відживляє лице землі (Пс. 103, ЗО). Коли Син Божий не тільки спас нас, а й має судити людей, карати їх за лихі діла, то Дух Святий нікого не карає, Він є одна лише ласка й милосердя, без жадних хмар гніву та кари.   Тому може Христос і говорив: «Всякий гріх і хула проститься людям, навіть хула на Сина Чоловічого, а хула на Духа Святого не проститься, ні в цім віці, ні в майбутнім» (Мат. 12, 31). […]
От ця безмежна любов до нас Духа Святого, любов без загрози смерти, кари, суду, ця любов Духа Св., Його, як невичерпний  океан,  благодать  і милосердя, є  для  нас  найбільшою утіхою, найпевнішою надією, що й Бог Отець і Син Божий, за благодаттю Святого Духа, поставляться до нас грішних з усією ласкою й милосердям. От чому благодаттю Святого Духа, як тою живою водою ми, християни, від народження до смерти обмиваємось, очищуємось від усякого духовного бруду, готуємось до вічного життя в церковних Тайнах. Дух Святий своєю благодаттю в Тайні Хрещення освячує нас, здіймає гріхи з нас, в Тайні Причастя сподобляє нас Тіла і Крови Христової, в Nайні каяття звільняє нас від гріхів, і в інших Тайнах і молитвах прихиляється до нас Своєю благодаттю, і лише за її могутньою допомогою ми сподіваємось на спасіння і життя вічне.   «Благодаттю ви спасені, каже св. ап. Павло, - через віру, і це не від вас, це — Божий дар» (Єв. 2, 8), і перш за все дар Святого Духа.
 
 

У КИЇВІ ЗНОВУ ЗЯ'ВИВСЯ ХРАМ УАПЦ

У Києві знов з’явився храм УАПЦ (3 червня 2007 р.). Після захоплення Патріярхії 4 лютого 2005 р. київська громада УАПЦ виявилася позбавленою власного храму. Столична громада на чолі з настоятелем прот. Валерієм Копійкою перейшла до каплиці в район приватної забудови під назвою Совки й, долаючи бюрократичні й матеріяльні перешкоди, заходилася будувати власний храм. Він розташувався на місці спаленої за комуністичного режиму церкви Різдва Пресвятої Богородиці. Проєкт будови виконав архітектор Олександр Кутовий, парафіянин УАПЦ. У цокольному приміщенні мала розташуватися церква в ім’я апостола Андрія Первозваного. 3 червня 2007 р., в неділю Всіх святих, коли вшановувалася пам’ять рівноапостольного царя Константина й УАПЦ відзначала тезоіменитство Блаженнішого митрополита Константина, архиєпископ Ігор урочисто освятив престіл і приміщення цієї церкви. Владиці співслужили настоятель парафії прот. Валерій Копійка, митр. прот. Василь Саган (Львівська єпархія), київський декан о. Дмитро Присяжний (м.Боярка), о. Володимир Червонников (м.Канів). На освячення прибули делеґації Київського, Львівського, Харківського, Миколаївського крайових братств. Було відправлено архиєрейську Святу Літургію. Архиєпископ Ігор вручив подячного листа організаторові будівництва п. Святославу Заставському. Архиєрейськими грамотами були нагороджені титар Ольга Тіліна, фундатори й доброчинці храму. Редактор газети «Наша віра» Євген Сверстюк привітав настоятеля від імені великої групи колишніх дисидентів – «шестидесятників», які належать до парафіяльної громади. Служба завершилася виголошенням многоліття Блаженнішому митрополитові УАПЦ Константину, день тезоіменитства якого було вшановано освяченням київського Свято-Андріївського храму.
 

ДО 125-РІЧЧЯ КИРИЛА СТЕЦЕНКА

24 травня в день народження видатного українського композитора, педагога, культурного, державного і церковного діяча Кирила Стеценка відбулися Урочисті громадські збори та Служба  Божя біля Храму Бориса і Гліба на Теремках-2 у Київі.
Урочистості розпочалися на березі  мальовничого озера – між церквою Бориса і Гліба та новим, прекрасним собором Св. Преображення. Після мітинґу, в якому взяли участь провідники мистецького, громадського та політичного життя України, у храмі Св. Преображення  о. Павло за участю капелі «Видубичі» відслужив Літургію на музику протоієрея Кирила Стеценка.
Ювілейні заходи 2007-08 рр.  включають проєкт «Духовна музика Кирила Стеценка в соборах України», унікальну програму співака Павла Гуньки з Великобританії «Романси Кирила Стеценка», музичний фестиваль у Черкаській, Волинській та Київській областях «Серце України», а також урочистий концерт в Національній Опері України.
Указом Президента України передбачено друк ювілейної поштової марки і конверта, випуск нотних видань, педагогічних, музикознавчих праць Кирила Стеценка та його музичної спадщини на компакт-дисках, проведення наукової конференції в НАНУ, концертів і тематичних вечорів в регіонах України.

КИРИЛО ГРИГОРОВИЧ СТЕЦЕНКО (24.05.1882 - 29.04.1922) навчався у Софійській духовній школі, Київській духовній семінарії, Школі Російського Музичного Товариства та Музичній школі Миколи Лисенка. Мешкав і працював у Київі, Білій Церкві, Тульчині, Тиврові, Олександрівську-Грушевському, Голово-Русаві, Ямполі, Винниці та Веприку. Проживши лише 40 років, найяскравіше виявив себе як композитор, дириґент, педагог, культурно-громадський і державний діяч, подвижник української національної Церкви.
Створив близько 50 романсів та вокальних ансамблів, понад 50 ориґінальних хорових творів, опери для дітей та монооперу «Іфіґенія в Тавриді», музику до театральних вистав, а також десятки опрацьовань українських народних пісень. Особливе місце посідає духовна музика: три Літургії, «Всенічна», «Панахида», Херувимські пісні» (6 тв.), «Милість миру» (4 тв.), «Хваліте ім’я Господнє» (9 тв.), «Великодня служба», «Колядки та щедрівки» (50 тв.), релігійні канти (5 тв.) та інші.
Як дириґент заснував понад ЗО хорових колективів - професійних, аматорських, дитячих, жіночих, мішаних, світських і церковних. Фундатор і керівник Першого українського національного хору (1918), Української Республіканської Капелі (1919), Другої мандрівної капелі (1920).
Як педагог розробив новітні методики та репертуар для навчання школярів музики і співів на основі народної пісні. Розглядав український фольклор як потужний інструмент для громадсько-патріотичного виховання дітей та юнацтва.
Очолював музичний відділ у Міністерстві освіти, у Головному управлінні мистецтв та національної культури України за часів Центральної Ради, Гетьманату і Директорії. Заснував Кобзарську школу і катедри української народної музики при Київській, Харківській і Одеській консерваторіях. Створив державний оркестр народних інструментів, національний симфонічний оркестр, музично-педагогічне видавництво, хорову нотозбірню, дириґентський інститут, музичне товариство.
Організовував парафії з українською мовою богослужіння, створював церковний музичний репертуар на основі національного мелосу і традицій. Поруч з митрополитом Василем Липківським став один із фундаторів Української Автокефальної Православної Церкви (1921 р.), був протоієреєм УАПЦ.
Працював у ділянках музично-театральної критики, видавничої справи, розробляв ідеологію української національної культури, здійснював дослідження у сфері естетики і психології, організовував сільськогосподарські торгівельні кооперативи.
 

ВУЛИЦЯ МИТРОПОЛИТА В. ЛИПКІВСЬКОГО В КИЇВІ

Київська міська рада проголосувала за перейменування вулиці Урицького в центрі Київа на вулицю ім. Митрополита Липківського. У цій справі до міськради кілька разів від 2003 р. зверталося і отримувало відмови Українське Православне Братство з Норт Порту, Фла.
У лютому 2006 року член Комісії з питань найменувань та пам’ятних знаків Сергій Білокінь інформував Братство, що 25 січня 2006 року Комісія вирішила одноголосно рекомендувати перейменування. Однак і це не зрушило справу. Врешті Братство звернулося до СКУ і у  грудні 2006 р. від СКУ вийшов перший лист до голови держадміністрації. Після звернення відбулися переговори у Київі, і фракції Київської міської ради (за винятком соціялістів) погодилися підтримати пропозицію.
Митрополит Василь Липківський, один із засновників та першоієрарх Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), жив на цій вулиці у Київі та, починаючи з 1905 року, служив священиком неподалік, у Солом’янській парафії. У 1921 році він був обраний Митрополитом УАПЦ. У 1938 році був арештований та страчений.
Мойсей Урицький, який народився в Україні, був головою ЧК (секретної поліції) у Петрограді після більшовицької революції.
У процесі перейменування вулиці президент СКУ  Аскольд Лозинський мав зустрічі з заступником мера Київа Володимиром Головачем, який запропонував СКУ скласти список вулиць міста для перейменування їх у майбутньому.
 

НАТАЛЯ КУЧЕР
ВСТАНЬ ТА ЙДИ! ПРОЩА ДО ЯСНОГУРСЬКОЇ МАДОННИ

Щоденникові записи

В кожному з нас живе прихована туга за Небом, яку, відчувши, ми тамуємо в різний спосіб. Один із них – проща, піша дорога до Святині, рух, що виник у Середньовіччі і триває й досі. Якось, подорожуючи в комфортному автобусі, бачила поодиноких прочан на знаменитому колись шляху до Сант-Яго де Компостела. Відчула нестримне бажання приєднатися до них – піших пілігримів, які впродовж століть, долаючи сотні кілометрів, йшли, постійно перебуваючи в молитві.
Тоді здалося, що в нашому раціоналістичному житті така своєрідна форма релігійного досвіду, як піша проща, вже не існує. Але вона збереглася. Це традиційна «пілігримка» з Варшави до Ченстохови, коли тисячі людей протягом дев’яти днів долають двісті сорок п’ять кілометрів, щоб вклонитись Ясногурській Панні, Ченстоховській Божій Матері, Чорній Мадонні, Королеві Польщі. І так вже майже триста років поспіль.
Минулого літа мала велику ласку долучитися до них.

Ясногурська Мадонна має чорне обличчя, як і Монсератська Богородиця – дерев’яна статуя на Зубчастій горі в Каталонії. Чорна Мадонна є також в церкві Богородиці в Рокамадурі у Центральній Франції. Ще одна невелика ікона візантійського походження з Чорною Мадонною прикрашає вівтар склепу в церкві Нотр-Дам-дю-Пор у Клермон-Ферані. У Росії також були відомі образи Чорної ікони Богородиці Казанської – в Санкт-Петербурзі.
Ікона Божої Матері Ченстоховської вперше обдарувала прочан під час гуситських війн, а вже в ХУ11 ст. стала загальнонаціональною святинею. Православна Церква вшановує цей образ 19 березня – численні списки містяться в багатьох храмах. Зокрема і в маленькій Церкві Святого Духа в Київі на Русанівці, де маю радість молитися.

За переказами, ікону написав євангелист Лука на дошці столу Святої Родини в Єрусалимі. В Константинополь вона була перенесена царицею Оленою, яка ходила в Єрусалим на поклоніння в 326 році. Через багато століть, як безцінну реліквію, Святий образ було подаровано князю Леву – засновникові міста Львова, князь із великим пошануванням переніс Святиню у свою Вітчизну і розмістив у Бельському замку під опікою православного духовенства. Тут Образ прославився багатьма чудесами.
 В часи польського панування Ікона перейшла у власність короля Польщі Владислава, князя Опольського. Під час татарських набігів і облоги Белза Владислав наказав поставити ікону Богородиці на міських мурах. Татари поранили стрілою Образ, з якого потекла кров – сліди рани на щоці Богородиці помітні й досі. Тоді непроглядна імла окутала мури і змусила татар тікати.
Після звільнення міста Владислав у сонному видінні почув голос, який наказував перенести чудотворний образ на Ясну Гуру Ченстоховську, що він і виконав, заснувавши манастир і віддавши святиню в опіку ченцям Паулинського ордену, названого на честь пустельника Павла Фівейського. Тоді ніхто не уявляв, яку визначну ролю відіграватиме цей манастир в культурі, релігійності і житті польського народу.
В середині ХУ11 століття після двох шведських походів, коли були завойовані і Варшава і Краків, – лише Ясногурський манастир вистояв перед навалою загарбників. Допомога Цариці Небесної додала полякам сили, і король Ян Казимир, повернувшись з вигнання, виголосив у Львові Маніфест, за яким передавав свою державу в покровительство Ченстоховській Божій Матері, називаючи ЇЇ  Королевою Польщі. Тоді ж Ясна Гура була названа Горою Перемоги – з того часу вона є символом національної і релігійної свободи поляків.
8 вересня 1717 року відбулась Коронація Ясногурського Образу – загальна кількість прочан досягла понад двісті тисяч чоловік. Так Ясна Гура стала духовною столицею польського народу. В Х1Х ст., після розділів Речі Посполитої, полякам незалежно від нового громадянства дозволялось вільно ходити на прощу до Ченстохови.
Серед значних подій історії Польщі є  «чудо на Віслі», коли за заступництвом Діви Марії в  серпні 1920 р. війська Польщі, яка знову стала незалежною, зупинили наступ  Червоної армії на Варшаву. Численні чудеса від Ченстоховського образу засвідчені в книзі, яка зберігається, в манастирі. З Ікони зроблено багато списків як для католицьких, так і для православних храмів. В уніятських і православних церквах, у хатах західніх українців і білорусів ці образи завжди були на почесному місці. Величезне поширення тип Ченстоховської Богородиці здобув на теренах Карпат через гравюри та народні ікони на склі і дереві. Будучи водночас православною та греко-католицькою святинею, Ікона завжди зберігала своє загальнохристиянське значення. Дві копії є в Київі – у Національному музеї образотворчого мистецтва України та в Музеї духовної спадщини.
Проща до Богородиці Ченстоховської з роками перетворилась на потужний духовний рух, який став не лише істотним чинником виховання релігійної самосвідомости поляків, а й складовою національної ідентифікації. Мабуть у Польщі немає родини, члени якої хоча б раз у житті не вклонились Матері Божій Ченстоховській.
Папа Йоан Павло 11 офіційно тричі був у Ченстохові. 1983 року на зустрічі з молоддю до 600-річчя Ясної Гури подарував золоту троянду, золоте серце і свій закривавлений пояс сутани. В травні 2006 року вклонитися Ченстоховській Богородиці приїздив папа Бенедикт ХVI.
Образ Ченстоховської Божої Матері увійшов в культуру і мистецтво Польщі. Адам Міцкевич оспівав його у своєму знаменитому творі «Пан Тадеуш» – обличчя Чорної Мадонни прозирає з однойменної стрічки Анджея Вайди.

4 серпня 2006 року група прочан – римо-католики київського костелу Св. Олександра та православні прибули до Варшави. Майже всі ходили на прощу до Ченстохови кілька разів. В центрі міста всюди ознаки майбутньої «пілігримки» - багато людей з рюкзаками, в костелах оголошення з запрошенням реєструватися. В Народному домі Польщі нам видали намети і спальні мішки. Керівник нашої групи – вродлива пані Людвіка Ніжинська роздала всім пластмасові картки з нашими прізвищами і книжечки з молитвами і інструкціями прочанам: детальним описом маршрутів на кожен день (кількість кілометрів, зупинки, розташування костелів, час відпочинку і т. ін.). В Домініканському манастирі нас нагодували смачним супом, а на ночівлю розмістили в комфортній бурсі.

 6 серпня. Одразу здивував початок. О 6-й ранку з Костелу Святого Духа транслювали Месу на площу і навколишні вулиці, заповнені людьми. З ночі йшов дощ, який під ранок посилився. Дивлячись на закутаних в плащі людей, на дітей в колясках, замотаних в целофан, думала, що поляки, цивілізовані люди, европейці, перечекають зливу, а вже потому підуть. Коли після благословіння багатотисячна колона дорослих, літніх та малих дітей зі співами вирушила у дорогу – була вражена. Відчуття справжности наповнило  радістю.
Йшли через всю Варшаву по проїжджій частині. Спеціяльна дорожня поліція з тих же прочан всі дні охороняла нашу безпеку. На тротуарах люди вітали нас посмішками і помахом руки. Поважні шляхетні пані плакали.
Перша зупинка була на околиці Варшави – біля місцевого костелу парафіяни напоїли нас гарячим чаєм. Друга – просто в мокрому лісі на карематах, які ми несли з собою (речі з наметами везли вантажівки). На третій зупинці зняла мокрі черевики – ноги були стерті до крови. Ми подолали тридцять чотири кілометри, з співами і молитвами. Коли ввечері прийшли на місце ночівлі, ставити намета не було сил – ледве піднялась на стодолу і заснула в сіні – наступного ранку підйом був о четвертій годині.
Лежачи в пахучій траві, думала: що роблю тут, у цій незнайомій польській стодолі?.. І якась сила безмежного спокою увійшла в мене і вже не полишала. Вона тривала ще кілька місяців по приїзді до Київа і дуже знадобилась, коли проводила дні і ночі в лікарні, доглядаючи свою маму.
Таким був перший день моєї «пілігримки», а далі все злилось в один яскравий великий потік.

7 серпня. Месу служили на лісовій галявині – понад п’ять тисяч людей приносили подяку Богу. Така величезна кількість прочан навіювала спогади про Нагірну проповідь Христа – «Блаженні голодні та спрагнені правди, бо вони нагодовані будуть». Читали уривок із Святого Письма про Єремію. Звучав мотив пошуку дороги, заклик будувати в собі пророка, вірного волі Бога, що звіщає Його правди чином свого життя.
Того дня був великий перехід – тридцять сім кілометрів. Мала змогу більше розглянути нашу групу. Основу її становили поляки. Запам’ятала молодого батька з двома малими дітьми, яких він по черзі віз у колясці, вродливу пару, яка трималась за руки, бадьорих літніх жінок. Вони були такі переконливі і впевнені у милосердя Богородиці. Своєрідного шарму нашій колоні додавала група дітей з Житомира, в жовтих кепочках, немов курчата.
Попереду йшов молодий Марек, одягнений в «рубище» з мішковини, до його спини була прилаштована велика ікона Божого Милосердя – Христос у білих шатах з двома променями. Кожного дня о третій годині Марек читав цикл молитов – Коронку до Божого Милосердя, і ми всі за ним молились. Знала про новітню набожність з щоденника блаженної Фаустини Ковальської –місіонерки Божого Милосердя. «Скажи страждаючому людству, щоб воно прилинуло до Мого Милосердного Серця і Я наповню його спокоєм», – сказав Христос сестрі Фаустині, вболіваючи за слабкість людей, зруйнованих новими ранами ХХ століття – алкоголізмом, депресіями, наркоманією. Ікона з двома променями, що виходять з Його серця, була описана блаженній Фаустині і тепер вона – одна з найпоширеніших у Польщі. Марек завжди йде на прощу з цим образом.
Замикав нашу колону – групу під номером шістнадцять, доктор теології, наш викладач івриту та Святого Письма з Інституту Вищих релігійних наук у Київі, домініканець о. Януш Марія Анджеєвський, який після кожної зупинки голосно закликав нас: «Грішники, до сповіді!». При цьому він чарівно усміхався. Отець Януш супроводжував київських прочан на Ясну Гуру вже вшосте.

8 серпня. Кожен день, як рік за силою вражень. Серед великих подій цього дня – Хресна дорога. Дев’ять кілометрів пішки по піску, під палючим сонцем і під супровід глибоких розповідей священиків про страждання Ісуса. Мала спогади про переживання Хресної дороги у Зарваниці та Меджугор’ї, але з роками сприйняття болю Христа та розмисли над сутністю і грішністю свого життя набувають особливої гостроти. Можливо тому фізична втома раптом перетворилась на пекучий біль всього тіла, до потемніння в очах… Сльози полились потоком, і душа намагалася зрозуміти й знайти себе в цьому не відомому їй стані. Скільки разів переживала Таємницю Переходу Христа, але таких страждань на фізичному рівні не знала. «Чому ти плачеш, кохана?» – зворушливо запитала мене одна пані. Що могла сказати? «Болить нога» - і це також була моя правда.

9 серпня. Запам’яталась Меса біля Костелу Святої Родини, де єпископ Юзеф Завитковський піднесено виголошував проповідь. Під час Меси грав духовий оркестр з юнаків і співав хор дівчат – гордість єпископа. Після благословення заграли польку – весь люд аплодував і радів.
Безумовно, єпископ мав харизму проповідника, але як сильно піднімали дух ці слова! Окрім навчань з основ християнства проповідник давав відомості з історії Польщі та відображеного в ній Неба, акцентуючи на головних цінностях поляків – Бог, Вітчизна, гідність. Так Богородиця вже понад шістсот років плекає духовність польського народу. ЇЇ любов поєдналась з дивовижною набожністю поляків – їх відповідь на ЇЇ почуття є щасливою взаємною любов’ю.
Молилась за Україну, за духовне пробудження народу, за його повернення до справжніх цінностей в нові часи аґресивного матеріялізму. Про відродження прощі (знала про поновлення прощ до Бердичева, Гошова, Зарваниці). Згадувала наших подвижників духу – Василя Стуса, Валерія Марченка, Івана Світличного. Просила Божої ласки для всіх.

10 серпня. Дощі не вщухають, Месу в парку імені Йоана Павла 11 служили під зливою. Далі дорога пролягала не по шосе, а лісом, по грязюці. Незважаючи на плащі, змокли вщент. Відлуння співів сусідніх груп навіювало настрій позачасовости буття. Мотив дороги, руху набував особливого значення. «Встань та іди!» – сказав Янгол пророкові Іллі. «Встань та іди!» – наказав Христос розслабленому. «Встань та іди!» – назва нашої прощі. Це запрошення до руху в своєму житті, до зцілення і до змін.
 Поступово ввійшла в ритм. Призвичаїлась швидко збирати намета (мої співпрочани були дуже уважні і допомагали), на постоях знаходити відповідну їжу (підприємці на кожній зупинці продавали за помірні ціни смакоти на будь-який вибір – від супів до тістечок). На одній із зупинок о. Януш прилаштував мене до медсестер, які всім надавали допомогу – вони підлікували мій запалений суглоб. Навіть відправила додому листівку, видану спеціяльно до 295-ї прощі. Подивування високим рівнем організації не полишало. Розуміла, що це духовні і фізичні напрацювання багатьох десятиліть.
Ввечері на постої на великій садибі зауважила, як швидко і комфортно поляки облаштовують свій побут – за кілька хвилин біля розгорнутих наметів варять каву, вечеряють, миють голови – вранці виглядають чудесно. Пані Ірена з Гданська, з якою познайомилась, коли під’їжджала в санітарній машині, майже завжди ходила в білому, що викликало в мене захоплення. Відкритість і привітність поляків приємно дивувала – скрізь говорила українською, не приховуючи своєї конфесійної інакшости і зустрічала повагу. В машині пані Ірена, почувши, що я молюсь Розарій разом з усіма, але українською, попросила навчити її і записала молитву «Богородице, Діво, радуйся!». ( Згодом, вже з дому, вона передала мені розкішне видання «Завжди остання Вечеря»).

11 серпня. На Месі на полі було оголошено кількість присутніх – 7798 осіб. Отець Ісидор Матушевський з ордену домініканців привітав усіх, а також групи з Білорусії, Італії, Словаччини, Угорщини, України. Говорив, що проща вчить нас жити на землі пілігримом – в дорозі до Небесного Отця. Розповів про поляків, які в еміґрації в Канаді йшли на прощу до Святині і зупинялись постійно в одного канадійця. На його запитання, чому йдуть так далеко, відповіли: «Щоб Польща стала вільною». «Якщо впаде комунізм, я повірю», – сказав канадієць. Наступного року впав комунізм. Поляки знову на прощі зупинились в нього. «Якщо кину пити – повірю», – сказав господар знову. Через рік поляки проходили через те селище, але їх знайомий вже помер. Ксьондз сказав їм, що перед смертю він охрестився.

12 серпня. Конференція в дорозі. «Поляки мають ділитися своїм скарбом духовности з усіма народами Европи», – ці слова Йоана Павла ІІ запам’ятались. Говорили про Обітниці Божій Матері, які є не лише програмою особистого життя поляків, але також їх суспільного життя. В дорозі познайомилася з подружжям інтеліґентів з Ченстохови – вони спеціяльно приїхали до Варшави, щоб піти на прощу і подякувати Богородиці за благополуччя своїх трьох дорослих дітей. Загалом на прощі багато родин, є цілі покоління. Керівник нашої групи о. Станіслав іде разом зі своїм батьком. На Месі вітали двох прочан, які ходили до Ченстохови п’ятдесят (!) разів, а також тих сто десятьох прочан, які в цьому році йшли двадцять п’ятий раз!

13 серпня. Не завжди ця дорога була безпечною – вдень ми вшановували пам’ять прочан, які в 1792 році були розстріляні прусськими військами: їх сприйняли за солдатів. На могилі біля пам’ятника багато квітів.
Знову дощі. Але вони не могли зіпсувати насолоди від споглядання чудових пейзажів, відомих раніше лише з фільмів Вайди, Гофмана, Зануссі. Безкінечні простори полів, розкішні фруктові сади, ошатні містечка з старовинними костелами... Вдихаючи прохолодне вологе повітря, відчувала тонкий і солодкий присмак виходу в іншу реальність, де немає проблем, важкого ритму, а лише Небо, краса, янгольський спів і ти, в люблячих обіймах. Зрозуміла, що за ці дні встигла зріднитися з цією землею і полюбити Польщу.

14 серпня. Нарешті вже йдемо не швидко, а поволі, співаючи. Краєвиди змінюються з рівнинних на гористі. На підході до місця проведення Меси вздовж дороги багато продавців троянд. Жінки купують квіти. Після Богослужіння – пісні, танці, навіть наші домініканці водять з дітьми хоровод.
Входимо до Ченстохови, невеликого міста в західній Польщі – одного з найбільших у християнському світі центрів паломництва. Ступаємо на головну алею – Дорогу до Святині. Вздовж неї багато людей – вітають, посміхаються, плачуть. Довго стоїмо на підході до Ясної Гури. З вікна будинку кожну групу вітає архиєпископ.
Нарешті – наша черга. Ми на горі. Високі небеса над нами. Попереду – якийсь чудовий замок, неначе гігантський корабель з різноманітними вежами – високий і масивний. По його краю священики в білих шатах. Називають нашу групу, кількість, поіменно всіх священиків, сестру-урсуліянку, найстаршу прочанку (їй сімдесят шість років і найменшу, якій всього шість). Вітають наших дітей з Житомира і нас, киян. Всі ми в шанобливому поклоні стаємо на коліна…
Потім, минаючи кілька брам, уквітчаних трояндами, через вулиці і подвір’я незвичного міста Богородиці, входимо до Костелу, стіни якого прикрашені коштовностями – подякою вірних. І – нарешті, в темній залі з величезними свічками, в мерехтінні срібла і блиску позолоти – Образ Чорної Мадонни, Ясногурської Панни, Пресвятої Богородиці, Матері Нашого Господа Ісуса Христа .
Вклоняюсь, вдивляюсь в ЇЇ очі, шукаю погляду, вкладаю у свій погляд всю подяку і сподівання. Хіба можна сказати: «Ось, нарешті!» Чи наша дорога до Неї була не цим пошуком погляду, заглибленням в себе, уважним вдивлянням в небесну далину і радістю своєї віднайдености? І що є наше життя, як не пошук Світла Лиця? І безмежного щастя, коли зблиски цього Сяйва освітлюють тебе любов’ю.

15 серпня. Святковий день вшанування Ченстоховської Божої Матері. На Ясній Гурі на Месі біля десяти тисяч прочан. Було враження вселенського дійства, коли Небо і Земля об’єднані в прославленні Богородиці. Дякувала, що є маленькою краплинкою цього безкрайого океану любови.
Потім ми довго блукали ЇЇ містом, споглядаючи вишукану барокову архітектуру минулих століть. Ясна Гура нагадувала казкове Королівство з невидимою Господинею, яка запросила тисячі людей і обдаровувала їх опікою і ніжністю.
Це почуття лишилося зі мною по сьогодні.
 
 
 

ВІРІ ВОВК – 80
Віра Вовк (Селянська) народилася в Бориславі (1926). Студії германістики, музикології й порівняльного літературознавства в Тюбінґені. Ріо-де-Жанейро (докторант), Нью-Йорку й Мюнхені . професор німецької літератури в Державному Університеті Ріо-де-Жанейро.
Літературні премії ім. І. Франка в Чикаґо (1957, 1982, 1985, 1989) і в Київі (1990); Благовість (Київ, 2000), Тріюмф (Чернігів, 2003), Сад божественних пісень (Луцьк, 2005). Дійсний член УВАН (Нью-Йорк, 1998), почесний член НТШ (Нью-Йорк, 2003) орден Княгині Ольги ІІІ ступеня (Ріо-де-Жанейро, 2003).
Поезія: Юність (1954), Зоря провідна (1995), Елегії (1956), Чорні акації (1961), Любовні листки княжни Вероніки (1967), Каппа хреста (1968), Меандри (1979), Сандаля (1980), Жіночі маски (1993), Молебень до Богородиці (1997), Писані кахлі (1999), Віоля під вечір (2000), Поезії (2000), Маївка для Богородиці коралів (2004), Aquarelas (2005).
Проза: Ранні оповідання (1943-1954), Легенди (1955), Казки (1956), Духи й дервіші (1956), Оповідання для дітей (1960-1962), Вітражі (1961), Святий гай (1983), Карнавал (1986), Старі панянки (1995), Калейдоскоп (1979-2001), Проза (2001), Спогади (2003), Вікно навстіж (2004), Сьома печать (2005), Каравела (2006).
Театр: Скарб царя Гороха (1962), Смішний святий (1968), Триптих (1982), Іконостас України (1988), Казка про вершника (1992),  Зимове дійство (1993), Весняне дійство (1995), Настася Чаргова (2001), Крилата скрипка (2001), Театр (2002).
Переклади на українську мову : Кльодель, Неруда, Льорка, Тагор, Ґеорґе, Дюрренматт та інші.

ВІРА ВОВК
ХРЕСТОНОСЕЦЬ

 
Коли Барбаросса, Рудобородий, закликав християнський люд до святого походу, щоб відбити Господній гріб від проклятого бусурмена, я надів променисту кольчугу, припняв важкого меча, спустив забороло на молодече лице під шоломом з червоними перами, ступив у дзвінке стремено, плигнув на коня, в покривалі родинного знам’я, і аж завіяв за мною білий плащ з візерунком хреста!
Я був наймолодший у поході, радо услужний старшому рицарству в невигодах далекої путі. Ми переїздили темні бори, глибокі долини-яруги між високими горами, наші коні копитами нищили майже дозрілі лани, а ми грабували селянське добро, щоби здолати трудну та жертвенну дорогу.
Наш хрестоносний похід залишав за собою мерців, ґвалтованих жон і спустошені села, бо таке вже право походів! Ми співали побожних пісень, відправляли молебні за прощення гріхів, бо наш задум був чистий, без сказ, тільки ми — в пороках, недосконалі. Але кожний приносив себе в жертву для Ісуса, нас благословила кров, що спливала з хреста на Голготі, й ласка долонь, пробитих цвяхами.
Так добилися до ріки Салеф у Туреччині. Повінь забрала міст над нею; довелося з кіньми та зброєю перебиратися на другий берег. Наш цар гукнув: «З нами Бог!» — і перший метнувся в чорторий. Ми кинулися вслід. Чорна ріка люто зашуміла, запінилася. Ми боролися з нею, борсалися, наче скажені. Мені вдалося щасливо дістатися до прибережних дерев, залитих водою, а там, від стовбура до стовбура, змагаючися з течією, мій вірний кінь вивів мене на сушу.
Украй виснажений, я помітив, що багатьом рицарям не вдалося переправитися на другий берег і що між врятованими не було нашого царя.
— Барбаросса втопився! — гукали й плакали ми, не відаючи, що нам робити. Цілу ніч і цілий день, надіючись на якесь чудо, ходили вздовж ріки й шукали між кущами. Але чудо не сталося.
На третій день, порахувавши наші втрати, зібравши недобитки, наладнали похід і під прово¬дом Ричарда Левине Серце рушили в напрямку Єрусалиму, щоб завершити наше завдання. Багато з побратимів, одначе, відстало від святого задуму й повернулося до вітчизни.
Тепер Ричард вів нас крізь пустелю, засіяну фортецями, які ми здобували і грабували, завжди на славу Господню, бо той край уже не був християнський, отже, все оправдувалося великою метою.
Однієї днини небо затягнулося важкими, жовтими хмарами й почався страшний суховій. Пісок їв очі й ніздрі, забивав рот, не дозволяв дихати. Я відбився від наших людей і шукав пристановиська біля брами якогось замку, не знаючи навіть, чи він був нам прихильний, чи ворожий, одначе моє виснаження було таке велике, що втратив свідомість.
Не знаю, що діялося потім, як довго лежав без пам’яти.
Коли розплющив очі, побачив кімнату, освітлену каганцем. Я лежав на м’якому килимі серед шовком вишиваних подушок. Хлопець, приблизно мого віку, одягнений у шаровари й гаптований лейбик, жестами кликав мене. Я ледве звівся на ноги, всі кості мені боліли, але поплівся за ним. Він повів мене до невеличкої будівлі, що мала вигляд круглого вулика. Всередині, на моє здивування, булькотіло джерело з теплою водою. Недовго думаючи, я роздягнувся й шубовснув у купіль, що здавалася мені новим народженням. Коли вийшов з води, помітив, що мій одяг кудись зник, натомість при вході до лазні знайшов халат винного кольору й м’які капці з закрученими носами. Вдягнувшись, мав таке відчуття, що я — каліф або принаймні шейх.
З’явилися дві дівчини, також одягнені в шаровари й лейбики; ввічливими жестами дали зрозуміти, що маю йти за ними.
Ми прийшли до невеликої світлиці, освітле¬ної кришталевим канделябром. Уздовж стін стоя¬ли лави, застелені розкішними килимами, а в різьбленому кріслі при низькому столику сиділа неземної краси жінка.
— Хай усемогутній Аллах дасть тобі мир, чужинче! Він привів тебе до мого дому, і ти є моїм гостем, — сказала вона моєю рідною мовою.
Я зрозумів, що опинився у ворожім замку. Одначе та жінка ніяк не була схожа на ворога! Колись мені розповідали, що між мусульманами існують жінки з глибокими знаннями, які пишуть книжки, грають на різних інструментах, навіть обізнані з прикметами небесних тіл, і обраховують, коли має наступити затьмарення сонця чи місяця, але я не вірив у такі небилиці.
— Ти знаєш мою рідну мову? — спитав я зачудовано.
— Так, я вивчила її, коли була в гостях мого дядька, еміра Кордоби. Там перебував також один міннезінґер, що прекрасно грав на вієлі. Я полюбила його пісні і вирішила відчитати їхній зміст...
Вона заплескала в долоні, й одразу з’явилися перед нами ті дві дівчини, яких я вже раніше бачив, з тарілками різних ласощів і солодких напитків. Я не давав себе довго припрошувати і, підкріпившись, спитав кастелянку:
— Ти, мусульманка, так щедро приймаєш хрестоносця! Чи знаєш, навіщо я взяв на себе цей хрест і приїхав до цієї землі?
— Знаю, — сказала вона. — Ти — наш ворог, але чи сам Ісус не казав нам усім любити ворогів і робити їм добро?
— Так каже Євангелія.
— І також Коран. Ми віримо, що Христос був пророком, народженим від Діви Марії, і що Його слова є від Бога. А Бог велів захищати убо¬гих, сиріт, удів, в’язнів і подорожніх, що я і роблю.
— Я не читав Корану, але мені розповідали, що то книга для чоловіків. Вона обіцяє світські радощі своїм обранцям, а жінки там стоять у тіні.
— Я вірю в справедливість Усемогутнього і в те, що кожний дістане нагороду або кару за свої вчинки. Головною заповіддю Євангелії, так, як і Корану, є закон любови: любити Господа і свого ближнього...
Сповнений подиву, я дивився на ту прекрас¬ну жінку, яка могла забрати моє життя з таким оправданням, з яким я забирав у багатьох її віри. Вирішив тоді покинути хрестоносний похід і по¬вернутися до своєї землі. Знав, що понесу в серці назавжди людину, яку сам Бог поставив на дорозі мого життя у вирішальну годину.
Доки сів на коня, клякнув перед кастелян¬кою й поклав у її руки медальйон Богородиці з благословенням моєї матері.
Тоді вона зняла з себе й повісила на моїй шиї талісман мусульман — захисну руку Фатіми, сестри Моххамеда.
 

ВІРА ВОВК
ФРАНЧЕСКО

 
Коли хто відвідає в заході червоного сонця Ассізі, з тим неймовірним видом на поля Умбрії внизу, цей кам’яний голубник, приліплений до скелі серед темних кипарисів і крутих, під ослячими копитами дзвінких вуличок, що закінчують¬ся базилікою в голубо-рожевих вибляклих фрес¬ках Джотто і з моєю криптою, забере з собою пригорщу миру, будь він иншjї віри чи без неї.
Тут я народився, син заможних батьків, за Божим провидінням, як Христос, у бідній яскині. Тут гуляв між патриціями й лицарями, був труба¬дуром і гульвісою, аж голос Найвищого покликав мене до служби, і я покинув усе — родину, бать¬ківський дім, славу, молодість — і поклав їх на жертовний олтар. Той голос велів мені роздягнутися з шат і одягнути лахміття, не бенкетувати з господарями, тільки ділити жебране зі слугами, нещасними, прокаженими. Моєю рідною сестрою стала Убогість.
Господній голос — могутніший від грому, хоч говорить шепотливим потоком чи гудінням бджоли над медового квіткою. Я міг не зважати на нього, як і на свої віщі сни, але назустріч вийшло людське горе, якому я не міг опертися. Те горе взяло в руки моє бідне серце, і я здався.
Дивна людина: здається самотньою билиною серед широкого поля, яку найніжніший легіт може з корінням вирвати, таку кволу й немічну, а виявляється, що найлютіші гураґани не здатні її зломити, що радісно глузує з усіх своїх невдач і далі триває. Так і я, спочатку одинокий, осміяний прохач милостині по різних містах і проповідник Господньої любови, незадовго знайшов однодумців і став їхнім голосом.
Нам потрібне було благословення Церкви, щоб не носити на своїх чолах і лахмітті печаті єретиків, хоч наша віра була далека від традиційних ритуалів, упорядкованих церемоній. Ми молилися серед лісу чи в полі, разом із побратимами й посестрами: із сонцем, хмарами й дощем, місяцем, зірками, птахами, звірами й комахами. Що в цьому розуміли прелати у своїх важких ризах довкола папи у Ватикані?
Одначе, з Господньої ласки, на нас зійшло благословення Церкви, нас признано.
Тоді сталася нечувана річ: з’явилася перед нами вісімнадцятилітня дворянка Кляра Скіффі, голубоокий кипарис, яка вирішила вступити до нашого чину. То була особлива дівчина, несвідома своєї краси. Мала властивість дитини втішатися камінчиками над річкою, сушити в молитвеннику дрібні листочки й квіти на візерунок довкола ікони Богородиці, питатися Божої вістунки-зозульки, з котрої сторони світу прибуде її щастя. Зозулька розгорнула червоні цятковані крильця й полетіла в бік церковці Святого Даміяна...
Кляра, Ясна, Світла! Вона не могла носити іншого імени! Ми зустрічалися на самоті, инколи у каплиці Портіньюкулі, инколи біля джерела, в лісі, і вона з побожністю пила кожне моє слово. З усією наснагою невинної дитини полюбила Сестру Убогість, разом зі мною раділа шепотом потоку й весняним леготом із-за гори Альверно. Я сам, у призначений час, обстриг золотий водоспад її волосся і простягнув їй волосяну рясу взамін за шовковий одяг. Дівочий мfнастир Святого Павла серед ляґун став її першим прибіжищем черниці.
Не помітив, коли Кляра заволоділа всім моїм єством: я весь час думав про неї, вона не тільки була посередницею між Богом і мною, її ангельська подоба почала набувати образу Спасителя.
Голос сумління сказав мені, що грішу перед Господом і перед нею, бо вона жила чистим буттям — як річка, як дерево, як камінь. Я намагався бути таким, але не міг: у грудях жевріло від сподівань, від бажань, від страждань. Я кохав Кляру.
Раз прийшов прокажений і кинувся мені до ніг:
— Благослови мене, святий брате, бо я негідник і Бог мене важко покарав за гріхи.
— Благослови ти мене, нещасний брате, бо я більший негідник, ніж ти.
— Ти ж чистий, не знаєш, що таке гріх.
— Знаю, брате.
Він сумно на мене поглянув і пішов.
Моє життя пливло між екстазами кохання та зреченням. Я падав і піднімався. Благав Ісуса, щоб затер у моїм серці її світлий образ, щоб розіп’яв мене на Cвоєму хресті.
Одного дня Він з’явився в безмежній любові й подарував мені Cвої стигми.
— Мій дорогий брате, не вбивай свого кохання, тільки підійми його до непорочної святости. Непорочність — найвища й найважча цнота. Одним вона дарується — так дістала її колись Богородиця, так отримала її також Кляра. Инші мусять щоденно наново її здобувати, як ти, Франческо Бернардіні, співець хвали усіх створінь Господніх, святий з Моєї ласки.
 


МОЛИТВА ЗА ДРУГИХ

Прочанин
— Здається, ніхто так правильно не оцінив вищости безмовности, як святий Йоан Ліствичник: «Безмовність, — каже він, — є матір’ю молитви, поверненням з гріховного полону, духовним успіхом у чеснотах і безустанним сходженням на небо». Та й Сам Ісус Христос, щоб показати нам користь і необхідність самотности і мовчання, часто залишаючи суспільну проповідь, відходив у затишні місця, щоб там молитися і віднайти спокій.
Контемплятивні безмовники є ніби опорами, що своїми таємними безперестанними молитвами підтримують благочестя Церкви. З історії відомо, що багато побожних мирян, навіть самі царі та їхні вельможі, відвідували пустинників і безмовників, аби просити їхніх молитов — для зміцнення в дусі та спасіння. Отже, і безмовний самітник може служити ближнім і діяти своєю молитвою на самоті на користь і добро суспільства.

Професор
— Ще одну думку мені дуже важко зрозуміти: в усіх нас, християн, є загальний звичай просити молитв один в одного, бажати, щоб молилися за нас інші, зокрема ті члени Церкви, яких ми особливо шануємо. Чи не є це простим виявом самолюбства, чи не перейнято лише звичай говорити так, як чули від інших, як припускає розум — без глибших міркувань? Невже Бог має потребу в людському заступництві? Господь, що передбачає все і діє відповідно до Свого всеблагого Промислу, а не згідно з нашим хотінням?! Та ж Він знає і постановляє все раніше від нашого прохання, як говорить святf Євангеліz. Невже Його справедливість і милосердя швидше може ублагати молитва багатьох, аніж одного? Тоді Бог не був би безстороннім! Невже молитва іншого може когось спасти, якщо кожний, залежно від своїх діл, буде прославлений або засуджений? Тому я думаю, що просити молитов у іншої людини є тільки благочестивим плодом духовної ввічливости, яка виставляє напоказ смиренність, або лише бажанням вгодити тій особі, в якої проситься молитов, — і більше нічим!

Монах
— Беручи до уваги лише зовнішній бік справи та розглядаючи його через призму поганської філософії, може видатись, що це й так, але духовний розум, просвічений світлом релігії та навчений досвідом внутрішнього життя, заглиблюючись усе більше в Божественну істину, бачить ясніше і краще, тож і таїнственно відкриває зовсім протилежне до того, що ви щойно сказали! Аби швидше і краще це зрозуміти, пояснимо на прикладі і перевіримо цю істину Божим словом.
В одного вчителя учень брав уроки. Слабкі здібності, до того ж лінивство та розсіяність перешкоджали учневі досягнути успіхів у навчанні. Його вважали безперспективним. Засмучений, він не знав, що робити, як боротися зі своїми недоліками. Одного разу, зустрівши свого шкільного товариша, здібнішого, стараннішого і розумнішого від себе, розповів йому про своє горе. Той поспівчував йому і запропонував займатися разом: «Вчитимемося разом, — сказав він, — це буде приємніше й веселіше, та й успішніше». Отож вони почали займатися разом, пояснюючи один одному, хто що зрозумів. І що ж трапилося через декілька днів? Недбалий став старанним, полюбив навчання, його байдужість перетворилась у наполегливість і кмітливість, що позитивно вплинуло і на його характер та моральність поведінки. А його освічений товариш став ще здібнішим, працелюбнішим. Вони обидвоє скористали із взаємодопомоги... Та це й цілком природно, бо людина родиться в суспільстві, розвиває розумові здібності через людей, спосіб життя, настрій почуттів, прагнення — одне слово, все вона сприймає за прикладом собі подібних. Через те, що життя людей полягає у величезному взаємному впливові, то між ким хто живе — таких звичаїв і наби¬рається. Тому, власне, змерзлий може зігріватись, дурний— мудріти, лінивий — ставати діяльним завдяки живому прикладу подібної до себе людини. Доказом цього може бути магнетичний вплив. Наве¬дені приклади доказують, як легко може розкриватися, втягатися і ефективно діяти душа, спонукана бажанням допомогти іншій душі!
Якщо таке буває в природному житті, то, певна річ, ще більше це можливо в житті духа, який, будучи нематеріяльним, ефективніше може передавати або засвоювати тотожність, втягування, діяння і силу подібного собі духа, перебуваючи з ним у гармонії. Дух духові може себе передавати, благотворно впливати один на одного: заохочувати до молитви, закликати до уважности, підбадьорювати в хвилини смутку, відхиляти від гріха і спонукати до чесноти. Тому той, кому допомагає інший, може стати побожним, духовним і богоугодним... Ось тайна молитви за інших, яка пояснює побожний звичай християн — молитись один за одного, просити братньої молитви!..
З цього можна зрозуміти, що Богові не потрібні наші численні прохання та клопотання за інших людей (як це буває у сильних землі), а сам дух і сила молитви очищують і спонукують душу, за яку моляться, гідно з’єднатися з Богом...
Якщо такою плодовитою є взаємна молитва тих, які живуть на землі, то само собою зрозуміло, що молитва за тих, котрі перейшли до вічности, також взаємно доброчинна через тісний зв’язок горішнього світу з долішнім. Вона так само втягає душі Церкви воюючої до спілкування з душами Церкви прославленої, або, що те саме, з тими, які відійшли від нас у блаженний упокій.
Хоч все те, що я сказав, є лише психологічним міркуванням, та, розкривши Священне Писання, ми легко переконаємося у правдивості цього!
1. Ісус Христос говорить апостолові Петрові: Я молився за тебе, щоб віра твоя не послабла (Лк. 22:32). Сила Христової молитви зміцнює дух Петра і підбадьорює його в спокусі проти віри.
2. Коли апостола Петра стерегли у в’язниці, Церква молилася горливо Богові за нього (Ді. 12:5). Тут виявляється допомога братньої молитви у важких обставинах життя.
3. Найвиразнішу заповідь молитви за ближніх висловив святий апостол Яків: Сповідайте, отже, один одному гріхи ваші й моліться один за одного, щоб вам видужати. Ревна молитва праведника має велику силу (Як. 5:16). Тут виразно підтверджується і вищенаведений психологічний висновок...
А що казати про приклад апостола Павла, який дано нам як взірець взаємної молитви? Один письменник зауважує, що цей Апостол повинен навчити нас, наскільки потрібна взаємна молитва, коли і цей Святий, незламний духовний подвижник, визнає потребу духовної молитовної допомоги. У своєму Посланні до єв¬реїв він просить про молитву так: Молітеся за нас, бо нам здається, що маємо добре сумління, бажаючи у всьому поводитись добре (Євр. 13:18). Прислухайтесь до цих слів! Як нерозумно було б опиратися тільки на свої власні молитви й успіхи, якщо й керований сми¬ренністю, так щедро обдарований благодаттю святий муж просить ближніх долучити свої молитви за нього? Отож з якою покорою, простотою і любов’ю належить нам приймати молитовну допомогу навіть найнемічнішого з віруючих, коли й далекозорий дух апостола Павла не робив різниці між витривалим та слабким у вірі, але просив загальної молитви, знаючи, що Божа сила виявляється в безсиллі (2 Кор. 12:9), а тому може діяти й у простих, слабких молільниках...
Переконавшись на цьому прикладі, зауважмо, що взаємна молитва підтримує християнську любов, яку заповів Бог, і засвідчує глибоку смиренність; таким чином дух того, хто просить молитви, — ніби вливається в дух того, що за нього молиться, і так розпалюється обопільна молитва.

Професор
— Прекрасні та переконливі ваші аналізи і докази. Але цікаво було б почути од вас і сам спосіб та форму молитви за ближніх, бо, гадаю, що коли плодотворність і спасенна дія молитви залежать від правдивого, глибокого співчуття ближнім і постійного впливу духа того, хто молиться, на дух того, хто потребує молитви, то чи не буде такий настрій душі відтягати від безнастанного перебування перед невидимим Богом та виливанням душі перед Ним у власній потребі? А якщо людина згадає, що має просити про Божу допомогу своєму ближньому тільки один або два рази на день, то чи буде це достатньо, аби допомогти та підкріпити душу того, за кого молиться? Я хотів би знати, як молитися за ближніх?

Монах
— Звернена до Бога молитва, в якому б наміренні вона не була, не може відвернути нас від перебування в Божій присутності, бо коли ми заносимо її до Бога, то це, без сумніву, діється у Його присутності... Стосовно ж способу молитви за ближніх, треба зауважити, що її сила полягає у щирій християнській співучасті в житті ближнього і через це впливатиме на його душу. Молитва за ближнього полягає також у пам’яті про Бога, тому треба молитися так: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй раба Твого (ім’я). Можна одночасно молитися за себе і за ближніх: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного і раба Твого (ім’я). А коли бажаємо помолитись за декількох або за багатьох осіб, то кажімо так: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних.
Цю молитву за ближніх можна проказувати декілька разів, згадуючи ім’я особи, за яку хочемо просити в Бога. Я знаю з власного досвіду, як благотворно діє така молитва на того, за кого її проказуємо.
З книги «Щирі розповіді Прочанина  своєму духовному отцеві»,
Львів: Свічадо, 2003
 

РОМАН ЗАВАДОВИЧ
НЕ ЦУРАЙТЕСЬ МОВИ

Не цурайтесь мови – мови тата й мами,
Мови діда й баби, предків наших всіх.
Бо її цуратись – сором непошани,
Бо її цуратись – перед Богом гріх!
На землі народів Бог створив багато
І подарував їм скарб усяких мов,
А у кожну мову, гарну і багату,
Вклав Cвою небесну ніжність і любов.
Всі народи світу – то Господні діти,
Всіх народів мови – то Господній дар,
Але мова мами – найрідніша в світі,
В ній є все: і святість, і краса, і чар.
 

ГАННА ЧЕРІНЬ
УКРАЇНСЬКІ КВІТИ
 
Вийшли зрання на гуляння
Українські діти,
їх стрічали і вітали
Українські квіти.
Ось волошки, сонні трошки,
Синім шовком шиті,
Ясноокі, чисто вмиті,
Розбрелись по житі.
Ось рожева конюшина,
А на ній і комашина,
Що, недивлячись на ранок,
Їсть солодке на сніданок.
А чиї ж то голосочки?
То видзвонюють дзвіночки.
То вони, як телефон,
Розганяють квітам сон:
«Дзень-дзень! День!
Вставайте, квіти:
Йдуть до нас веселі діти!»
Чути голосок ромена:
— Не торкайтеся до мене:
Я в недільному вбранні,
Всі пелюстки випрані!
На горбочку мак
В шапці, як козак.
Він яскравий, як вогонь,
А бундючний — Бог боронь!
Вміє задаватись так
Тільки ще будяк!
Там росте холодна м’ята
(Добре пахне, як пом’яти).
Там шовковая трава
Щось шепоче, як жива.
А з травички — ніжні личка:
То вже — «братик-і-сестричка»,
У тих самих кольорах,
Що на наших прапорах.
Розбрелись по полю діти —
Більші, менші і малі —
Молоді яскраві квіти
Української землі.
 

ЮРІЙ ШКРУМЕЛЯК
МИ ВСІ ДІТИ
 
Ми всі діти українські,
Український славний рід,
Дбаймо, щоб про нас,маленьких,
Добра слава йшла у світ.

Дбаймо, щоб той скарб любови,
Що нам Бог в серця вселив,
Рідну землю й рідний нарід
Прикрасив і збагатив.

Все, що рідне, хай нам буде
Найдорожче і святе,
Рідна віра, рідна мова,
Рідний край наш над усе!

Щоб про це ми не забули
Ні на хвилю, ні на мить,
Хай Господь Святий із неба
Нас малих благословить!
 

НАТАЛКА ТАЛИМАНЧУК
БЕЗ ВЕРБИ Й КАЛИНИ   
 
Хто свій рід забуде,
Рідних маму й тата,
Той хай не вертає
До своєї хати.

Пам’ятаю, мамо,
Твоє тихе слово,
Що мене учило
Добру та любові.

«У вербі, дитино,
Сонце прокидається,
На гілках калини
Діти колихаються».

Опустила віти
Червона калина,
Тихо шепче з вітром
Верба й тополина.

А до мене знову
Мамин голос лине:
«Без верби й калини
Нема України».
 

МАЙК ЙОГАНСЕН
КРАБИ   
 
Я взяв рушник і пішов на берег моря в Криму.
Спускався я зі скель сходами, вирубаними в камінні.
Коли сходив униз, мені здалося, що каміння біля берега все поспіль укрите якимись чорними цяточками.
Та коли я зійшов, каміння було чисте і гладеньке, воно блищало, його обмивала морська вода.
Я вибрав великий плаский камінь, підстелив рушник, скинув оде¬жу і ліг на камінь під сонце.
Так лежав я довго, аж сонце дуже нагріло мені шкіру, і треба було перевернутися; я обернув голову і щось побачив.
Усе каміння, що побіля води, знов було поспіль укрите чорними цятками. Тільки тепер оті цятки були великі й живі: одні повзли вгору, інші совали лапками, ще деякі, ставши диба, дивились на сонце.
Це були краби — круглі чорні морські раки. Найбільший Із них був з мою долоню завширшки, а найменший був як мідна копійка. Їх було дуже багато, багато сотень. Я глянув уздовж берега — скільки міг бачити — усе каміння поспіль було засаджене крабами. Чимраз нові й нові вилазили із щілин на сухий камінь, плазували боком, ніби чорні ґудзики з ногами й клішнями. Бувало, що вони наштовхува¬лись один на одного, оступалися, бувало, що й падав який назад під камінь. Але вони плазували мирно, великі не займали малих, тільки кожний хотів перший вилізти на сонечко.
Я почав придивлятися до одного більшого краба. Цей був уже не як ґудзик, і клішні у нього були здоровенні. Він виліз на сухе, трохи піднявся на ногах і стояв тихо, наче роздивлявся навколо. Я й собі притих. Краб постояв ще трохи і почав їсти.
Величезними клішнями він зривав морський мох з каменя і ніс, його до рота — то правою, то лівою клішнею, наче людина, що обома руками, без ложки, їсть кашу. Він робив це так швидко й ловко, що я розсміявся і підняв руку.
В одну мить всі краби щезли. Вони попадали з каменів у щілини, як мертві. Усе каміння знов стало голе й чисте.
Довго довелося чекати — мабуть, хвилин з десять, поки знов по одному, обережненько почали вилазити краби.
 

ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ

ЄВГЕН СВЕРСТЮК
ПРО УТВЕРДЖЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ГІДНОСТИ

Усі ми тягнемо на собі великий тягар колоніяльного і тоталітарного минулого. Для свідомих громадян то прикрість  і ганьба. Для декого то солодка рабська звичка. Бо раби споконвічно мали нахил до ідолопоклонства і любили насильство.
Як у ХХ ст. руйнували пам’ятники старим ідолам і як будували ще за життя новим вождям – це може стати темою цікавого дослідження. Для руйнування було завжди достатньо аргументів. Але для будування досить було кількох підлабузницьких чи продажних голосів, і ніхто не смів виступити з розважними арґументами. Ця «демократична» рабська традиція – «прислухатися» до голосів «знизу», підказаних хитрунами «зверху», на жаль, жива. Ми від неї не очистилися.
Не важко здогадатися, хто  в ХХІ ст. каламутить воду, хто хапається за минуле і хоче воскресити повалених ідолів Російської імперії. Смішно говорити, що хтось хоч  трохи обізнаний з особою Катерини ІІ, хоче будувати їй пам’ятник з поваги до цієї особи. Для цього досить було б купити статуетку і поставити у себе на столі.
Але коли ви хочете від нашого імені і для нас воскресити це страховисько, то в цьому не важко побачити лукавий задум  порізнити й посварити людей і пригасити у них прагнення  очищуватися від усякої скверни.
Адже досить зібрати про неї думки відомих в Росії людей, висловлених ще за царського режиму, щоб зрозуміти, що демократичним шляхом таких покійників  не оживиш. Тільки хитрість  і підступність, а також зневага до скривджених нею народів, неповага до Української держави, диктує ті голоси, забезпечені фінансовою підтримкою.
Нечисті сили  не тільки захищають  пам’ятники організаторам большевицького Терору і Голодомору – вони хочуть людям закрити  небо ненависними символами насильства, розбою і розпусти. Нас, звичайних людей з нормальними поняттями, мільйони. Але нечестиві були завжди  певні, що організована і профінансована група вріжеться в народне тіло, як ніж в спину. А далі вже вступає в дію логіка доконаних фактів.
Цим листом я б хотів  закликати  своїх співгромадян до очищення – і в тому розумінні , щоб  не засмічувати  свого довкілля. І в тому розумінні, щоб не отруювати атмосферу співгромадянам недобрими випарами.
Багато людей у нас, і на Заході, задумуються над бездарністю  політичної еліти, що в такій багатій Україні зуміла організувати таку бідність народу. Але не багатьом спадає на думку придивитися, чим займаються різні гонителі, – партійці, нині привілейовані «державотворці». Їхній деструктивний спосіб мислення не змінився. Вони не можуть ще раз депортувати кримських татар, але вони не здатні думати, як повернути людям свободу. У такій голові зароджується темна думка поставити над людськими головами ненависний символ – замість того, щоб побудувати пристрій для перетворення сонячної енергії на електричну.
Якщо не можете любити свого ближнього, то принаймні не травмуйте його насильством, поганими вчинками і паскудними словами. Стан довкілля або добрий для всіх, або поганий для всіх. Як правило, отруїться найперше той, хто довкілля псує. І не буває так, щоб лиходій пожав добрий посів. Ставте собі статуетки царів  на столі, крутіть собі попсу у своїх слухавках, але не ганьбіться перед людьми і перед усім світом на площах міст. Люди! Шануйте один одного.
В країні, де немає пам’ятника і навіть  немає могил мільйонам наших рідних – жертв державного Голодомору, мільйонам жертв державного Терору, раби будують пам’ятники засновниці кріпацтва!
Чим вона ще запам’яталась в нашому народі? Передусім фізіологічною активністю. Вона, за словами О. С. Пушкіна, «и умерла, садясь на судно». На честь її параші в тюрмах в українському народі називають «катеринками». Вона стала грандіозним символом розпусти. То хіба цього ще мало для увічнення її імені? А посткомуністичні раби  і в Сімферополі , і у Дніпропетровську хочуть її увічнити  в серцях на місці Леніна. Може вони хочуть накинути народам  незалежної України думку про вічність кріпацтва?
 

УКРАЇНСЬКА ГРОМАДА НОРВЕГІЇ

Ще донедавна українців, які мешкають у Норвегії, можна було порахувати на пальцях однієї руки. Справді, зі старого покоління еміґрантів залишилося зовсім мало. Зрештою, багато їх там і не було. Але нині, з новою хвилею еміґрації, українці гуртуються і в цій північно-европейській країні. Натепер українська діяспора у Норвегії є наймолодшою з усіх діяспор, оскільки 99% її складає нова ґенерація. Сьогодні пропонуємо вашій увазі розмову Юрія АТАМАНЮКА із головою нещодавно створеної Української громади Норвегії Наталею РАВ-ХРІСТЕНСЕН.
– Пані  Наталю, а як Ви потрапили до Норвегії?
– Я народилася у Львові. Закінчила Львівську академію друкарства за спеціЯльністю редагування. П’ять років працювала на радіо «Люкс», а потім вийшла заміж за данця і два роки мешкала у Данії. Згодом мого чоловіка скерували у відрядження до Норвегії. З першого ж дня закохалася у цю чарівну країну і відчула, що в Данію більше не повернуся.
– А чим ця країна так пристрасно Вас захопила?
– Чим більше там живу, тим більше переконуюсь, що Норвегія мені імпонує. По-перше, норвежці не розділяють на «своїх» і «чужих». Вони дуже приязно ставляться до іноземців... Коли, наприклад, я працювала в Данії, то відчувала, що це – «ми», а це – «ви». Коли я приїхала до Норвегії, відразу намагалася познайомитись з українцями, але згодом відчула, що мене навіть норвежці сприймають за свою. На жодній роботі у Норвегії я не відчувала приниження чи зневаги. В Данії, коли зі своєю дитиною голосно розмовляєш рідною мовою, то відчуваєш недобрі погляди навколишніх. Мовляв, говориш рідною мовою, то хоч тихо говори. У Норвегії такого нема. Це, мабуть, в силу історичних, економічних та інших обставин.
По-друге, норвезька історія дуже подібна до  української. Стосунки Норвегії з Данією і Швецією – двома сусідніми   «старшими братами» – дуже нагадують те, що було в нашій історії протягом 300 років. Розвиток мови теж подібний. Коли я приїхала до Норвегії, відразу стала такою собі норвезькою націоналісткою. Якось я читала хрестоматію данської літератури і зустріла там... Ібсена. Була тим дуже збентежена, адже відомого норвезького письменника привласнили собі данці. Ібсен писав данською, позаяк на той час не було письменної норвезької, а лише розмовна, але ж він був норвежцем і писав про Норвегію! Так я відразу згадала історію наших письменників, яких привласнила собі Росія. Коли я спілкуюся з норвежцями і вони запитують мене про Україну, то я кажу їм, що ваш Ібсен – це так само як наш Гоголь. Він писав російською, хоча й існувала письмова українська, але були такі обставини. І після такої розмови норвежець уже не переплутає Україну з Росією.
– Яка доля занесла наших співвітчизників до Норвегії?
– Є кілька категорій українських прибульців до Норвегії. Найперша – наші дівчата повиходили заміж за норвежців. Ще років сім-вісім тому українців у Норвегії майже не було. Було кілька старших людей зі старшої еміґрації, але їх була буквально жменька.
– Вони, мабуть, не мали своєї громади?
– Ні. Не мали. Намагалися створити, але не було достатньої кількости людей. Всі, хто є активними тепер, належать до нової генерації. Друга категорія українців у Норвегії – це програма ОПЕР. Дівчата з України працюють у Норвегії максимум два роки, а тоді повертаються додому. Звісно, хтось із них теж виходить заміж або залишається на навчання. І третя категорія – наші студенти. їх тут дуже багато. Є також люди, які приїхали : на працю. Зокрема, в університетах є і наші викладачі, які розвивають норвезьку науку...
– А є чорноробочі?
– Звичайно, є, але їх не так багато, десь до тисячі за офіційними даними. Тепер, може, й більше, адже кількість українців у Норвегії щороку збільшується. Але я не беру до уваги Шпіцберґен, бо то – на далекій півночі і туди не треба візи. Там дуже багато українців. Це, переважно, нафтовики.
Наталя РАВН-ХРІСТЕНСЕН: «...У царині освіти контактуємо з українцями Великої Британії. У них на основі багатолітнього досвіду склалася двомовна система суботніх шкіл, причому робиться це на високому рівні».
– Українці у Норвегії - це вихідці з яких регіонів України?
– Фактично, з усіх регіонів нашої Вітчизни. І в нас, до речі, нема такого поділу на Схід і Захід, Усі тут почуваються українцями. Дуже цікаво було почути від дівчини з Криму: «Все життя я прожила у Криму і вважала себе росіянкою, а коли потрапила до Норвегії і пішла до вас у товариство, то зрозуміла, що я – українка». Ця дівчина частенько приходить до нас. До нас навіть росіяни приходять, співають з нами українських пісень. А потім згадують, що в них то бабця – українка, то дідусь має українське коріння. Або що є родина в Україні, і що вони взагалі наполовину українці. У Росії вони того ніколи не згадували, а коли прийшли до нас і побачили, які ми активні, як гарно відзначаємо наші свята, як співаємо - відтоді стали нас підтримувати. І то добре, що не українці ідуть до росіян, а навпаки. І норвежці приходять до нас. Навіть є такі норвежці, які вивчили українську мову. У мене є такий знайомий. Дружина у нього росіянка, а він – наш патріот. Для вивчення української мови найняв собі репетитора.
– Як називається ваша організація? Коли вона була створена?
– Називається вона «Українська громада Норвегії». Великий збір відбувся третього жовтня 2004 року, і саме цей день вважається початком заснування нашої громади. Наша громада офіційно зареєстрована. Отримуємо Допомогу від держави. Норвегія дає таку допомогу, якщо є достатня кількість членів, які платять членські внески і якщо ми можемо написати проєкт.
– А цікаво, скільки членів нараховує ваша громада?
– Минулого року нас було п’ятдесят, а в цьому році десь сорок шість членів громади.
 

РОМАН ДІДУЛА
СЛОВО В РЕЗЕРВАЦІЇ АБО КІНЕЦЬ ЛІТЕРАТУРИ

Як не закриваймо очі на правду, вона все одно прорветься: українська книга – «парус одинокий в морськім тумані голубім». Хтось скаже, що ситуація інша, я навмисно драматизую. Мені теж так хотілося б думати. Але куди дінешся від реалій сучасного – не ХІХ і навіть не ХХ віків – сучасного ультраінформаційного світу з його телебаченням, радіо, газетами, журналами, кіно, відео, Інтернетом, на кожному розі – азартними іграми, усім наповненням, в основній масі не нашим, не українським.
Але правда… – таки є література. Є київська українська література, львівська українська література, є чернігівська,  донецька, запорізька... Окрім них, так само окремо,  теж існують українські літератури американської, канадської, німецької діяспор... Усі ці літератури на  полицях книгарень  та бібліотек разом не бувають і тому аж ніяк не творять української літератури, яку започаткували в іншому часі, в іншому духовному просторі Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич… Цей поділ-розрив на обласні літератури для всіх очевидний. Наша книга, 99 відсотків, розповсюджується переважно там, де написана, точніше – в обласних центрах, деінде її не знайдете. Мова йде про тенденцію, а не винятки. Ба навіть ота нечисленна українська книга доступна не на всій території України. Преса наводить чимало прикладів, як на Сході і на Півдні книготоргівля іґнорує видання мовою аборигенів, за Конституцією України – державною мовою.
Пригляньмося, як виглядає Державна програма підтримки вітчизняного книговидання, хоч в загальних рисах. В області місцеві ради викроюють мізерні копійки на видання книг місцевих авторів. Авторів багато, грошей мало, і цей дріб’язок ділять. Книги виходять мізерними накладами, їх передають в бібліотеки области. Може, поділилися б із сусідами, так нема чим, і казначейство не дозволить. У книготоргівлю книга не поступає – програмою  не передбачено.
Отже, в найголовнішій – духовній сфері, на рівні її видимого обличчя – книги, нашу унітарну, єдину державу перекроєно двадцять чотири рази. Аж до такого не закликали навіть «атци» Сєвєродонецька. Наше слово запхане в області, або резервації. Назви різні, суть – одна. Так здійснюється (а може, так і задумано?) Державна програма  підтримки  українського  книговидання  в  єдиній  державі Yазивається: така-то обласна програма підтримки вітчизняного книговидання, усіх 24.
От скажіть,  як ви сприйняли б Обласну програму підтримки вітчизняної гречки? Або вівса? Правда, навіть коні сміялися б. А тимчасом за суттю «літературна» програма і «вівсяна» – один до одного...
Програмою передбачена плата видавцям і виробникам паперу та фарб, друкарям, палітурникам і перевізникам, а письменникові, який у поті чола писав три – п’ять, а то й десять років – нуль.  Чи треба це писати:  сміялися б,  якби у «вівсяній» програмі заплатили усім, крім селянина, який орав, сіяв, косив...
Зі  своєї  висотки  «розкручені  та  продвинуті»  молодці – літератори прорікають, що ремство на катастрофічне становище нашої книги чути від невдах,  середнячків. «Ми ж то друкуємось! Що видали,  йде до читача». Насправді їхні книжки теж виходять накладами не більше як 1 чи 2-3 тисячі примірників. (Особлива категорія – ширпотреб про секс, жахи, кримінал, на темні теми, де сторінки рябіють брутальною лайкою... – видається й українською, непристойне – пристойними тиражами). Мені можуть закинути: «Але ж ти друкуєшся в газетах, журналах». Так, усе написане опубліковано в періодиці, зокрема, в журналах. Хто не знає – тиражі українських часописів: 1, 1,5 тис. примірників. У час «шовкової» революції «Дзвін», де я працюю, виходив накладом близько 200 тис. примірників, тепер нема й 1,5.
Не буду приховувати, знавець книжкової торгівлі з мене ніякий, не розуміюся з тонкощах, а все ж по-дилетантському розмірковую. Чому за волинською картоплею не їду на Волинь, під домом купую? До Львова з Хмельниччини привозять живу рибу, з Київа муку, виноград з Криму, кавуни з Херсону. А книг не везуть. Може, це продукт, який скоро псується і його треба «споживати» в регіоні, де випущено? Недавно був у Рівному, звідти привіз цілий портфель книжок: що подарували, що купив. Так само, коли повертався з Київа, з Волині, з Тернополя. Добре,  що демократія! І нема заборони виїздити з резервації. Таки час від часу знаю, що видається в сусідніх областях. Нікому й на думку не спало видавати загальноукраїнський вісник, який би інформував, де що вийшло, і хоч на такому рівні «літератури» об’єдналися б. “”Тим часом в державі діє кілька відповідальних за духовну сферу міністерств із солідними людьми, які на стоячих і лежачих фуршетах пропивають тих гривень на десятки вісників. Що ж виходить, панове міністри та шановні громадяни: у світі, який понижується, губиться, топиться в надмірі інформації – кричущий інформаційний вакуум?!
Старше і середнє покоління пам’ятають: за минулого режиму в Україні діяла єдина книготорговельна мережа, добре налагоджений механізм, в якому нічого не варто було міняти, навіть начальників, вони свою справу знали. Чому ж зруйновано централізовану книготоргівлю – почали при Кравчуку, при Кучмі довершили? Невже не знали, що творять?
В часи Івана Франка, книга лежала на полицях книгарень не менше 10 років. Як звичайно, знаходила свого покупця, було коли. А вже за совєтського режиму – лише 2 роки. Ідеологічна машина з комуністичним розмахом могла собі дозволити розкіш nримати в магазинах мільйони книг, але не хотіла.
Не будемо себе тішити, ніби нині нема макулатури, є, але  ж не в таких кількостях. Основна маса – книги, які потребують підтримки бюджету.. Письменник в наш час не може собі дозволити навіть одягнутися так, аби бути подібним на письменника, то де вже  викроїти кошти на свою книжку. Ходить по спонсорах, котрий може ходити, а котрий не може, не ходить, і його книжки не виходять.
Якщо б українська влада справді була зацікавлена в українській книзі, то мусила б створити книгарям всі можливості, щоб вони придбали найкращі склади (а вони є, заводи стоять, вітер попід стелями гуляє), далі – від непосильних податків звільнити всіх, від кого залежить доля української книги, як це зробила Росія. Тепер же податки однакові для всіх – і виробників взуття, і видавців,  і книгарів. Тоді й книга чекала б читача, хоча б два роки,  краще – десять, і статистика про книговидання не була б такою безрадісною.
На  Перших Президентських слуханнах Віктор Ющенко назвав гнітючу цифру: із  кожних 59 книг, що виходять в Україні,  лише  та  остання –українською мовою. Що таке одиниця перед майже шістьма десятками у багатомільйонному книжковому морі?
Не зайве питання: для кого ця наша 59-та книжка, коли її у книгарню не беруть, а як візьмуть, то один-два примірники? Українські книгарні не мають нормальних торгових площ і складів, таких, як привілейовані, розплоджені по всій Україні – московські мережі-гіганти «Літера», «Буква». Тепер автори  накладу переважно не вказують. Соромно. А податківці впадають у підозру, що це видавці ховаються від податків. Є й інший варіянт. Виставляє тираж, який йому і не снився, щоб «красіво» виглядати.
Щоб далеко не ходити і нікого не  ображати, напишу про себе. За роки незалежности я видав шість книг, а тираж їх не перевищив три тисячі примірників, точно не знаю. І тому, коли мене називають відомим письменником, гірко іронізую: «Так-так, відомий письменник серед львівських письменників». І ще додаю, що в Україні витворилась парадоксальна ситуація: число письменників і читачів приблизно однакове. Звичайно, ви розумієте, що я перебільшую. Письменників значно більше.
Та є ж іще програма загальноукраїнська, ще охоплює всіх письменників, хто, звичайно, собі цього заслужив. Але й тут, якщо зважити на число претендентів і населення України, кошти мацюпусінькі. Та й ті – були! Із приходом в уряд антикризовиків – від А до Я – і те вимили. Щоб не було кризи. Ну, в них, звичайно, а в кого ж іще? На 2007 р. уряд від А до Я цієї програми не ліквідував. А нащо, як кошти Державної програми підтримки вітчизняного книговидання можна перевести не у відомі видавництва – ті, що не втратили національного обличчя, а передати ближчим до тіла, приватним, з яких легко вимивати грошенята.
Отже з програми підтримки вітчизняного книговидання було викреслено 44 видавництва, з допомогою Костусєва з його Антимонопольним комітетом та Рахункової палати. Нещасний пан Н. з Деркомтелерадіо мусив вислати 44 відписки одного і того ж змісту, що він за кожним разом переживав – не знаю. Але я йому не заздрю. І всі 44 почули делікатне «Да пашлі ви!»   І може,  найкращі українські книги не  з’явились у світ…
А  втім, не треба ніякої підтримки українському книговиданню. Віддайте нам наше, і доля нашої книги буде іншою, кращою, може, й щасливою. До нудоти затовчена ця  тема – «народна» приватизація, але я знов повертаюсь, бо мені досі здається: саме там закопаний ключ від успіху. Особисто я, наприклад, нікуди не заніс свій ваучер, щоб стригти дивіденди – не вірю у чесну гру сильних із беззахисними…
А тим часом вранці у чреві Львова, в підземному переході, розкладають книжки. Хто йде, може, й не купить, але краєм ока по обкладинках пробіжить…
Легко і просто уявити, що робилася б, якби з Росії навезли сміття і поскидали тут, в центрі Львова. Ото виску було б! А партії, то заробили б собі немалий капітал. Навіть червоні – й ті посиніли б від крику на весь світ, що сміття з Півночі найчистіше в світі.
Чому ми це терпимо? Де межа нашого збайдужіння? Ясно ж, як день Божий: вони знають, що роблять. Їм не просто треба грошей, і ось  продають, що добре продається. А добре продається, що добре реклямується. Відомо також: легше реклямувати «продукт», що тягне вниз, бо вниз тягнути легше.
 

 КОРНЕЛІЙ ПЕТРИШИН м.ЛЬВІВ
НАРОД – ПАРТНЕР, ІНВЕСТОР ТА АРБІТР  

Cтаття п. Василя Мигаса «Етичні фактори економічного розвитку» («Наша Віра», березень 2007р.), де йдеться про потребу формування нової національної економічної ідеології, провокує питання: як же конкретно втілити християнські принципи господарювання в описану автором економічну дійсність?
Спробуймо поміркувати. Закінчується ера нагромадження капіталу в світі, його концентрації в руках небагатьох. В новій ері група вибраних (глобалістів) вже менше дбає про прямі фінансові зиски та комерційну доцільність свого великого бізнесу або мегапроєкти суцільної індустріялізації освоюваних ними територій. Глобалісти вступили в еру електронно-інформаційного опанування світу.
В запеклій інформаційній війні двоєдина, капіталістично-соціялістична філософія глобалістів маніпулює суспільною свідомістю: розкладає морально й духовно, гальмує патріотичну діяльність народу, нахабно пропаґує своє антигуманне, антихристиянське спрямування, вороже ідеалам українства.
Тому, беручись за розробку власної ефективної економічної ідеології, мусимо вочевидь перетрясти насаджену нам термінологію, повернути перекрученим поняттям їх справжнє лице.
Насамперед такі поняття як комунізм, соціялізм, лібералізм, консерватизм, центризм, правоцентризм, лівоцентризм, тоталітаризм… Що насправді означає лівий, правий, демократія, популізм, прагматизм, толерантність, націоналізм, тощо? Багато залежить від точности вживання цих понять.
Комунізм, якщо оцінювати його за плодами і збагнути вчення атеїстів про побудову тоталітарного суспільства без Бога і проти Бога, за допомогою кривавого терору, постає як сутність, що маскується зовні численними запозиченнями з християнської ідеології та Божих Заповідей.
Соціялізм я би визначив, як комунізм поміркованих прагматиків-лібералів, налаштованих на менш насильницькі методи війни проти релігії і Бога. Решта – вкрадене у християнства.
Висновок з цього: потрібно будувати справедливе українське суспільство прямим християнським шляхом, повністю відкинувши комуно-соціялістичну ідеологію.
Лібералізм у моєму розумінні не прийнятний, як течія пристосуванців, що стремлять примирити добро і зло в державі, а фактично боронять права аґресивної меншости олігархічного суспільства.
«Лівий» і «правий» – ці терміни походять із Святого Письма. Там Бог ставить праведних людей праворуч Себе, а неправедних – ліворуч. Атеїсти-безбожники добровільно й демонстративно присвоїли собі в політиці позицію зліва. Тому добропорядний громадянин повинен соромитись бути «лівим». А секулярний, безрелігійний політик не може числитися «правим».
Демократія – то народовладдя, де верхи не тільки дослухаються голосу народу, але й визнають його право на партнерську участь в управлінні державою, разом з елітою суспільства.
Прагматизм, як на мене, нині безпринципне слово. Воно впроваджене в політичний обіг для оправдання вульґарного пристосовництва до обставин, як хомут на шию чесного політика.
Толерантність: тобто терпимість до інакомислячих – ніби добре поняття, а проте нерідко за ним ховається насадження байдужости до національних, релігійних, моральних та етичних почувань свого народу.
А ось націоналізм пора навчитися сприймати як готовність жертвувати усім, навіть життям, – заради добра свого народу й держави.
Таке виправлення політичних термінів має допомогти нам відрізняти правду від лжі, а добро від зла.
Отже, єдина загальнонаціональна ідея  в ситуації, коли народ України вимирає й розпорошується по світах, полягає у відновленні повноцінного фізичного й духовного здоров’я всього народу. На це має бути спрямована духовна, політична, економічна і вся інша діяльність.
В ході найближчих виборів народних депутатів у Верховну Раду і в місцеві ради усіх рівнів потрібно впроваджувати партнерство народу у владі, тобто солідарну співвідповідальність за стан справ у державі.
Наступним кроком має бути посилення відповідальности народу за економічний лад у Державі. В ході термінового всенародного референдуму населення повинно відповісти на питання: чи потрібно найбільші стратегічні підприємства країни, ті з них, котрі незаконно перейшли в приватні руки, повернули у державну власність?
Відтак, в основу економічної діяльности має бути покладений очевидний факт, що головним інвестором в державі є народ, а не окремі власники великих капіталів, свої чи закордонні. Кожен з нас, – працююча людина, студент, пенсіонер – для свого проживання віддають періодично отримувані гроші назад в фінансовий обіг. Ті гроші повертаються у певну галузь економіки, як потенційно інвестиційний капітал, і їх не можна називати бюджетом проїдання.
Бюджетом проїдання насправді є кошти (державні й приватні), котрі фінансують здебільшого важку індустрію, орієнтовану на експорт: через низьку оборотність затрачених коштів, через їх постійне вилучення з короткотермінового внутрідержавного обороту, через осідання в коштовних нерухомостях і предметах розкоші, а також – через вивіз закордон.
Такий дійсний «бюджет проїдання» верхів суспільства гальмує потрібний розвиток галузей нашої легкої, харчової, будівельної, оборонної промисловости, розвиток сільського господарства, шляхів сполучення. Примушує простого українця інвестувати свої гроші через ринки й супермаркети в іноземних товаровиробників.
Цю проблему можна легко скориґувати економічним референдумом.
Четвертим принципом нашої економічної ідеології повинна стати господарська самодостатність України, її незалежність від великих іноземних інвестицій, фінансових позик, імпорту, експорту, туризму. Слід заохочувати замкнуті виробничі цикли та кооперацію в сільському господарстві, переважний розвиток легкої, харчової, будівельної та оборонної промисловости.
П’ятий принцип стосується сфери оплати праці і пенсійних забезпечень. Потрібне не стільки підвищення мінімальних ставок оплати праці, скільки термінове, невідкладне, кількакратне скорочення розриву між мінімальним і максимальним рівнем доходів бідніших і багатших верств населення. Бо добро в Державі залежить не тільки від зростання рівня життя бідніших верств населення, але в ще більшій мірі – від нівелювання антаґоністичних різниць між бідними й багатими.
Шостий принцип нової економічної ідеології: адаптація тих позитивних напрацювань совєтської системи адміністрування, котрі вкладаються в систему християнських морально-етичних вартостей, що були несправедливо викинуті з життя суспільства олігархічно-клановими силами.
Сьомий принцип, що має забезпечити економічну самостійність і самодостатність держави, дати міцний стрижень національній ідеї, – це збільшення чисельности та боєздатности Збройних Сил для захисту власних кордонів. Їх тісний зв’язок з народом та авторитет серед молоді може зберегтися лише за наявности загального військового обов’язку, з достатньою компенсацією служби призовників найближчим членам їх сімей. Контракний набір на військову службу відірве армію від народу, знизить її боєздатність, патріотичний вплив на виховання молоді.
В переліку принципів нашої економічної ідеології головною діючою особою стає народ. Він має бути партнером еліти у владі, повноважною стороною в дискусії про економічний устрій, мати статус головного інвестора, бути незалежним від примх чужих інвесторів, повноправним учасником загально-національного багатства, арбітром при адаптуванні корисних елементів адміністрування старої совєтської системи, фундаментом обороноздатности Держави.
В активному, політизованому (по-нашому, це – позитивний термін) середовищі народу зростає вплив закоріненої релігії та Церкви, нормалізується праця усіх систем управління утруднюється діяльність іноземних розвідок та аґентур.
В наших обставинах животіння в лещатах помежи глобалізмом та ще живим імперіялізмом північних сусідів народ-партнер стає могутнім союзником партій та урядів національного відродження, мотором організації суспільства в дусі християнських заповідей.
 

КОНФЕРЕНЦІЯ БОГОСЛОВІВ «ORIENTALE LUMEN» У СТАМБУЛІ
7-11 травня в Стамбулі-Костантинополі відбулася друга екуменічна конференція «Orientale Lumen Euro East», яка зібрала православних, греко-католиків і римо-католиків  із різних країн світу. Організатор зібрання – Товариство святого Йоана Золотоустого вже десять  років проводить подібні зустрічі у різних куточках світу.
Тема зустрічі – богослужбова практика Східніх Церков. Серед учасників – відомий православний богослов митрополит Калліст Уер (Оксфорд, Великобританія, Константинопольський Патріярхат), знаний дослідник літургії Східніх Церков професор, архимадрит  Роберт Тафт  (Папський Східній інститут, Рим), професор Габріела Уінклер (Тюбінґенський університет, Німеччина), професор Інституту Східніх християнських студій Університету  святого Павла протоієрей Петро Галадза (Канада) та інші.
У вітальному слові Святіший Вселенський Патріярх  Варфоломій вказав на важливість вивчення літургії для зрозуміння того, що є Церква та для розвитку діялогу між Церквами.
Учасники відвідали відому грецьку богословську школу Халкі, що розташована на одному  із Принцових островів у Мармуровому морі, що досі була зачинена за наказом турецької влади. Тут на пленарних засіданнях митрополит Калліст  Уер представив доповідь про розуміння  першенства у Західній і Східній Церквах. Професор архимадрит Роберт Тафт розповів про участь вірних в константинопольському богослужінні в часи Візантії, а священик  УПЦ (МП) Андрій Дудченко – про розвиток богослужіння на Русі.
9 травня зранку була відслужена греко-католицька Божественна Літургія в католицькій церкві святого Антонія, що в центрі европейської частини Стамбулу, на якій був присутній глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар. В Літургії співслужили  єпископ Джон  Майкл Ботьян (Румунська Греко-Католицька дієцезія, США), Мілян Сашик (Мукачівська Греко-Католицька дієцезія), Гліб Лончина (УГКЦ, Львів), Флорентин Кріхолмеану (Румунська Греко-Католицька Церква).
Професор Габріела Уінклер представила зібранню свою монографію про анафору святителя Василя Великого та порівняла різні версії «Sanctus’a» цієї анафори  у візантійських та вірменських  рукописах.
Дослідник православної іконології  професор Річард Шнайдер (Йоркський університет, Торонто і Свято-Володимирська  семінарія, Нью-Йорк). за допомогою слайдів з’ясував богословські принципи, втілені в окремих візантійських іконах, зокрема в різних версіях зображення зішестя в пекло та в циклі мозаїк константинопольської церкви Хора.
Голова УГКЦ кардинал Любомир Гузар, відзначивши актуальну потребу неформального, відкритого діялогу, запропонував провести одну з наступних зустрічей в Україні.
Відбулася також дискусія з проблеми катехизації та виховання вірних.
10 травня учасники конференції зібралися на православну Літургію в манастирі Валуклі, яку очолив митрополит Калліст  Уер. Співали усі присутні. Після Літургії побували біля святого джерела, яке існує в манастирі з давніх часів. На манастирському цвинтарі поховані численні константинопольські  патріярхи. Біля могили Патріярха Атенагора, за якого було знято анатеми між Православною ті Католицькою Церквами, відправили коротку літію.
У Фанарі, де  розташований патріярхат , учасники зустрічі  відвідали собор св. Георгія, в якому зберігалися мощі Григорія Богослова та Йоана Золотоустого, що їх два роки тому повернули до Константинополя з Риму.
Останнього дня зібрання відвідало церкву Хора, в якій добре збереглися майже всі розписи пізньовізантійської епохи, знамениту Влахернську церкву, де юродивий Андрій  побачив у видінні Покров Божої Матері, церкву Матері Божої Поммакаристос, в котрій також частково збереглися мозаїки, і святу Софію – найголовніший храм візантійського християнства, що був перетворений 1453 року турецькою владою в  мечеть, а від 1935 р. є музеєм.
Єдність християн, яка колись має статися, буде справжнім чудом  Божим, але й тепер очевидно: те, що спонукає до єдности, – значно більше, аніж те, що роз’єднує.
За матеріялами порталу «Православ’я в Україні»
 

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку