Поклоняюся Тобі, Пресвята, єдиносущна, животворяща й нероздільна Тройце: Отче, Сину й Святий Душе, вірую в Тебе й ісповідую, славлю, благодарю, хвалю, почитаю, величаю Тебе й молю, помилуй мене, непотрібного раба Твого (тричі).
Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо від небуття до буття привів мене єси, образом Своїм Божественним приоздобив мене єси.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо Чесною Своєю Кров'ю здобув мене єси, від законної клятви вибавив мене єси, хрещенням святим просвітив мене єси.
Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо оживив мене єси врозумив мене єси, світлом віри освітив мене єси.
Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо дав мені єси душу божественним і животворящим подихом.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо душу Свою за мене на хресті віддав єси.
Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо позбавляєш душу мою від смерти, очі мої від сліз і ноги від спотикання.
Поклоняюся Тобі, Боже Отче, бо мене, що согрішаю, не губиш із беззаконнями моїми, а довготерпиш, очікуючи мого навернення.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, бо не хочеш смерти мені, грішному, а милосердно призиваєш мене до покаяння.
Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, бо не погорджуєш тим, що помсту чинить, не відкидаєш того, що прибігає, а як блудного сина приймаєш і духа правого обновляєш в утробі моїй.
Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який очищає всі беззаконня мої.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який зцілює всі недуги мої.
Поклоняюся Тобі, Богові Духові Святому, який позбавляє від тління життя моє.
Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який не до кінця розгнівується і не на вік лютує.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який не за беззаконнями моїми чинить зі мною.
Поклоняюся Тобі, Богові Отцеві, який ущедрює мене, як батько ущедрює синів.
Поклоняюся Тобі, Сине Божий, який знає мою пристрасну природу й слабкість.
Поклоняюся Тобі, Богові Духові Святому, який зціляє мої немочі й очищає мене від усілякої скверни.
Поклоняюся Тобі, Боже Отче, який піднімає мене, поваленого.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, який віднаходить мене загиблого.
Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, який оживляє мене, мертвого.
Поклоняюся Тобі, Боже Отче милосердний, уповання моє.
Поклоняюся Тобі, Сину Божий, довготерпеливий, прибіжище моє.
Поклоняюся Тобі, Боже Душе Святий, лагідний, покровителю мій.

З книги: Димитрія ТУПТАЛА „Лік духовний”, „Свічадо”, 2005
 

„Любов” опубліковано в ІІІ томі 50-томового видання творів І. Франка з приміткою: „Вперше надруковано в журналі „Друг” 1875, №22, за підписом Джеджалик. В примітці І. Франко вказує, що вірш є парафразою до окремих рядків І Послання ап. Павла до коринтян, гл. ХІІІ, 1-7.
Чомусь редактор не наводить коректно слів Франка. Фактично перед нами Франків переклад.
Євген СВЕРСТЮК

Іван ФРАНКО
Любов

Хоч і пізнав би я всі мови
І ангелів, і всіх людий,
А якби я не мав любови,
Був би, як кимвал той твердий,
Був би, як мідь гучна й пуста,
Й мертві були б мої уста.

Хоть міг би я пророкувати,
Знав тайники подій усіх
І віру міг могутню мати,
Що й гори порушати б міг,
А в серці б я любві не мав.
Нічим би був, нічого б не здолав.

І хоч би все добро своє
Віддав я бідним без принуки,
Хоч би і тіло та життє
Віддав на смерть, на тяжкі муки,
А в серці би любві не мав,
Нічим би був, нічого б не здолав.

Любов-бо довготерпелива,
Ласкава, й смирна, й знає честь,
Независна, не пакіслива, –
Любов за нас пішла на хрест.
Негорда, честі не бажає,
Терпить, відплати не шукає.

Гнів їй далекий і все зле,
Неправда й раз її не тішить,
Лиш правда потішає все;
Все зносить, кождому все лишить,
Все вірить, все надію має,
І все, і все перетриває.

Любов ніколи не загине!
Хоч всі пророцтва заніміють,
Хоч людська мова в безвість злине,
Всю мудрість в пил вітри розвіють,
Вона жиє, все оживляє,
Вона все-все перетриває.
 

Націоналізм і Православ'я

В 15 (594) числі «Дзеркала тижня» від 22 квітня 2006 року в статті «Три спокуси сучасного православ'я» священик Петро Зуєв спробував оформити суть проблеми, яка, на думку автора, постала перед сучасним Православ'ям, а саме – подолання трьох спокус чи викликів, перша з яких – спокуса націоналізму.
Спробуємо поміркувати, чи дійсно націоналізм є спокусою для сучасного Православ'я? Автор наголошує, що «загальна релігійна ідентичність стала підмінятися партикулярно національною, або регіональною».
В чому ж полягає релігійна ідентичність? Звернемось до відомого сучасного православного ієрарха митрополита Антонія Сурожського: «Перш за все Церква – це Тіло Христове (Кол.1,24). Визначення Церкви як тіла, як організму дозволяє нам одразу зрозуміти, що це єдине ціле, яке складається не з частин, а з членів, котрі назавжди нерозлучно з'єднані одне з одним.
Церква в суті своїй як боголюдська єдність належить до Божого світу, вона є в Бозі, а тому існує і в світі в людській історії. Будучи установою боголюдською, християнство, Церква живить кожну мить людства, вона є джерелом будь-якого творчого процесу, адже «Все через Нього сталось і без Нього ніщо не сталось» (Ін.1,3)».
Всесвітньо відомий священик протоієрей Александр Мень пише: «В Новому Завіті є слова: «Належить бути між вами різномисленню». Що це означає? Це означає, що християнство єдине за духом, єдине в корені своєму, єдине за своєю боголюдською, містичною основою, на рівні людському, інтелектуальному, соціяльному – різноманітне, множинне». Тобто у всі часи християнство було і залишається ідентичним в пляні духу і різноманітним, множинним в своєму особистісному, общинному, національному та реґіональному прояві.
Митрополит Іларіон Огієнко зазначає, що «феномен множинности і різноманітности повністю проявився у формуванні помісних Церков, які відрізняються своїми особливостями. Через це кожна Церква, в тому числі й Українська, виробила свої національні ознаки», які не є штучним утворенням, а проявом найвищих прагнень душі народу. Про це отець Александр Мень пише: «Християнство освячувало все те прекрасне, що було в наслідді віків від Індії до Нового світу». Саме ця риса сприяла розповсюдженню християнства в світі, бо воно відповідало на найвищі устремління людської душі, які проявлялись в релігійних пошуках, у філософії, науці і мистецтві, і знаходили свою вершину в християнстві.
Це можна порівняти з тим, як бджола збирає нектар з різних квітів і чим більша їх різноманітність, тим більш цілющим є мед. Можна сміливо твердити, що кожен народ акумулював у своєму духовному надбанні багатовіковий містичний досвід втілення ідеї Бога в бутті людства. Сукупність духовного досвіду народів становить загальну повноту одухотворення, обоження людини.
Вселенське Православ'я завжди з особливою повагою ставилося до національних проявів віросповідань. Прикладом може бути Російська Православна Церква, в складі якої була і Українська Церква, яка особливо в часи гонінь з боку атеїстичної Совєтської держави сприяла збереженню народних обрядів і традицій, через які зберігався й духовний зміст віросповідання. В сучасному православному світі Константинопольська Церква об'єднує вірних на всіх континентах, дуже відмінними за своїми мовними, обрядовими, традиційними ознаками, однак єдиними у вірі і сповіданні.
Прикладом гармонійного поєднання множинности православного світу є Святий Афон, на якому поруч дають грецькі, слов'янські, грузинські, румунські манастирі та скити і кожен має своє обличчя, але всі об'єднані покровом Божої Матері і спільною молитвою за спасіння світу.
В статті «Три спокуси» говориться про динаміку зростання православних громад в США і про те, що найбільшого успіху у своєму свідченні домоглася найменш національна, а саме Антиохійська церква. Антиохійська церква дійсно може служити зразком істинної християнської любови і свободи. Варто згадати, що саме в Антиохії послідовники Христа вперше були названі християнами і дух перших апостольських громад збережено й до сьогодні. Очолює Церкву патріярх, при якому діє синод, до якого входять всі (!) правлячі архиєреї, які мають значну самостійність в управлінні своїми єпархіями, яких налічується по шість в Сирії, Лівані, Північній та Південній Америці (Американська Митрополія) та по одній в Туреччині й Іраку. Богослужбові мови грецька та арабська, в Америці широко впроваджується англійська.
Чи є Антиохійська Церква найменш національною? Мабуть, ні. В силу історичних подій її вірних розкидало по різних країнах світу, але всіх їх об'єднує спільний візантійський обряд і греко-сирійська національна традиція. Кількамовна богослужбова практика — одне з свідчень відповіді на національні прагнення мирян. Власне, толерантність і відкритість духовенства до вірних і до християнського світу і є причиною зростання парафії цієї Церкви.
Слід зауважити, що чи не найбільше зросла в світі за останні роки кількість парафій Української Православної Церкви і на теренах України (збільшилася майже на 10 тисяч парафій) і в зарубіжжі (Европа, Північна Америка). Ці парафії належать і до Київського Патріярхату і до Московського, і до Константинопольського. Однією з причин цього зростання є особливості нашої Української Церкви, нашого Київського Православ'я Володимира Великого. За словами сучасного дослідника Олександра Сагана, ці ознаки такі:
1) Демократизм, поєднаний з виборністю всіх церковних посад, активна участь мирян у церковних справах.
2) Висока віротерпимість.
3) Европейська цивілізованість і відкритість до інших релігійних систем.
4) Наявність активних процесів онаціональнення православ'я. Ця риса є однією з головних у характеристиці українського православ'я.
5) Політична інституційність і незалежніть від світської влади. Українська церква в умовах відсутности незалежної української держави часто перебирала на себе функції національної інституції.
6) Гуманізм. Погляд на людину, як на найвищу цінність почав формуватися в Русі-Україні ще з часу хрещення.
7) Євангелізм – реґулювання внутрішнього життя церкви, трактування другорядних канонів, впровадження обрядів і звичаїв на основі власного прочитання Святого Письма. Українська Церква позитивно відзначалась високою освіченістю духовенства і мирян. Українська Церква зробила значний внесок у розвиток світового Православ'я та всієї Вселенської Церкви.
Зокрема українські православні місіонери несли світло Христове народам Московії, Сибіру, Крайньої Півночі, Середньої Азії, Японії, Китаю, Аляски і Північної Америки. Імовірно, саме вище названі ознаки нашої Церкви істотно сприяли плідній праці українських місіонерів, таким чином частинне служило єдиному.
Патріярх Філарет навчає, що давні християни розуміли єдність не за формою, а за змістом. Вони вважали, що Христос прийшов для того, щоб людей розділених за різноманітними природними причинами, об'єднати у позаприродну спільноту народу Божого, в якому... «все й у всьому Христос». ...Це була єдність за змістом, а не за формою.
Вселенський Патріярх Атенагор І ще більш конкретизує питання єдности: «Єдність Церкви — єдність перш за все євхаристійна..., «тринітарна»: за образом Пресвятої Тройці Церква повинна бути єдиною і різноманітною, тобто суттєво і постійно соборною, мова йде про згоду совісти, що з'єднує окремих людей, чи про згоду помісних церков в Церкві Вселенській.
Православний світ сьогодні психологічно і культурно складається з двох великих сімей: слов'янської та грецької і кількох трішки менших: грузинської, румунської, а також інших і об'єднаний спільними таїнствами, молитвою, шануванням святинь і святих угодників, багато з яких є місцевошанованими, що також є однією з національних і реґіональних рис.
В чому ж причина поділу на «рідних» та «інших», про що говорить автор згадуваної статті, формування стосовно «не своїх» прохолодного ставлення, підозрілости? Певною мірою відповідь знаходимо вже в преамбулі статті «Три спокуси», де сучасна Америка співставляється з Римською імперією. Вічна «примара Риму», «другого» візантійського, «третього» московського, ...«четвертого» американського, а по простому імперські прагнення впливу і володіння світом. Ця спокуса не нова. Першим її проходив Христос в пустелі. А для досягнення мети царювання, як відомо, будь-які засоби придатні. Один з них – спекулювання на національних ознаках, коріння яких сягає в найглибші пласти людського буття. Допоки ця примара буде панувати в головах церковних «князів світу», національна ідея буде паплюжитись, використовуючись як засіб роз'єднання.
Цінності церкви завжди є і будуть універсальними, бо єдиний універсальний Христос, але кожна людина, кожен народ своїм шляхом іде сам, кожен переживає Голгофу самостійно, як це було з Христом, кожен славить Бога також індивідуально, в міру своїх талантів і дарів, і саме в цьому – духовно творчий, об'єднуючий прояв націоналізму.
Тому цінності християнського універсалізму не стоять вище від цінностей національних, бо вони є взаємопроникні і взаємодоповнюючі, а виклик чи спокуса полягає в прагненні панування над людьми. Зовнішня єдність православного світу відновиться (бо внутрішня, суттєва ніколи не втрачалася), коли і ієрархи, і духовенство, і миряни згадають слова Христа: «Ви знаєте, що князі народів панують над ними, а вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто великим із вас хоче бути, – хай буде слугою він вам. А хто з вас бути першим бажає, – нехай буде він вам за раба. Так само і Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, а щоб послужити і душу Свою дати на викуп за багатьох!» (Мт.20; 25-28).
Національні прояви в Православ'ї – це форма служіння одного народу іншим через прославлення Творця своєю творчістю і дарованими талантами, втіленими в національні релігійні традиції, починаючи від вшанування святих рідної землі, мови богослужіння, церковних піснеспівів і мелодій, сакральної архітектури, оздоби храмів та утварі; до колядування, писанок, вишивки, народних релігійних переказів, оповідань та іншого.
Націоналізм сприяє толерантності, взаємоповазі, братній любові, правдивому славленню Живого Бога.
 

Путін відновлює тотальний контроль над Церквою

Як повідомляє сайт «Церковні Відомості Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви в Україні», IV Всезакордонний Собор РПЦЗ-Л, що пройшов у Сан-Франциско з 7 по 14 травня 2006 р., завершився прийняттям Резолюції, у якій недвозначно висловлюється рішучість єпископату, духівництва і пастви РПЦЗ-Л (делегатів Собору) встановити євхаристійне єднання з Московською патріархією: «служити разом і причащатися від єдиної Чаші». “По своїй духовній суті – це головний документ, тому що прийнятий від імені всієї Російської Закордонної Церкви, а не тільки від імені її єпископів, що вже більше п'яти років кулуарно ведуть переговори про унії із сергіянською московською патріярхією”.
З 15 по 19 травня, відразу ж після Всезакордонного Собору, відбувся також Архієрейський Собор РПЦЗ-Л, на якому вже був схвалений і проект Акту про канонічне єднання РПЦЗ-Л з Московською патріархією. Як сказано в офіційному повідомленні Прес-служби РПЦЗ-Л: «Цей проект був у принциповому плані прийнятий і схвалений при необхідності завершення розробки деяких його пунктів. Остаточне ж затвердження тексту “Акту”, як і деталі проведення його урочистого підписання, доручається Архієрейському Синодові».
Як відзначив з цього приводу глава Синоду Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви в Україні Архиєпископ Тихон (Пасічник): «Те, що Архієрейський Собор затвердив Резолюцію “IV Всезакордонного Собору” і Акт про канонічне єднання з МП, свідчить про єдине: унія РПЦЗ із совєтською церквою de facto уже відбулася, залишилося лише обговорити незначні деталі для її «урочистого підписання» і реалізувати de jure».
 Що ж означають, насправді, для Російського Православія, прийняті двома, що пройшли в травні ц.р. соборами РПЦЗ, документи?
Як відзначає Архиєп. Тихон (Пасічник): «Головне, чого домагалася совєтська церква – сергіянство – ані в Резолюції Всезакордонного Собору, ані в Акті про канонічне єднання з МП не згадане, і як перешкода для об'єднання РПЦЗ із МП на практиці, у всій своїй глибинній повноті вже не розглядається. Воістину, це найголовніша перемога, досягнута богоборчою совєтською владою над Білою еміграцією і Закордонною Церквою: плоть від плоті червоної большевицкой влади, створена цією владою «церква лукавнующих» визнана білою Закордонною Церквою “матір'ю”, з якою РПЦЗ вступає в спілкування без покаяння МП у гріху сергіянства. Замість цього головного, принципового питання, що розділило Руську Церкву з 1927 р., вся увага приділена питанням другорядним – адміністративного підпорядкування, т.зв. “автономії” РПЦЗ у складі сергіянской МП і т.п.»
Як відомо, процес знищення РПЦЗ і її приєднання до МП був ініційований і особисто курирувався полковником КГБ і президентом РФ В.Путіним. Оскільки законний первоієрарх РПЦЗ 90-літній Митрополит Віталій (Устинов) категорично відмовлявся йти на переговори з совєтським патріярхом Алексієм Ридигером (агентурне прізвисько в КГБ «Дроздов»), його в 2001 р. за підтримки Кремля антиканонічно відсторонили від керування Церквою, відправивши «на спокій». Замість нього був обраний слабохарактерний архиєп. Лавр (Шкурла). Після цього в РПЦЗ виник розкол. Частина духівництва і пастви РПЦЗ не визнали цього інспірованого в Москві перевороту і залишилися зі своїм митрополитом. Не визнали цих дій і ієрархи Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви (РІПЦ) на чолі з багаторічним в'язнем сталінських концтаборів схи-архиєпископом Лазарем (Журбенко,+2005) Одеським, які перебували в спілкуванні з РПЦЗ. Після розколу 2001 р. РІПЦ залишилася на правах самоврядування, перетворивши з благословення митр. Віталія канонічний орган керування парафіями РІПЦ – Архиєрейську Раду - в Архиєрейський Синод (після смерті схи-архієпископа Лазаря (Журбенко) новим главою Синоду РІПЦ був обраний архиєп. Тихон (Пасічник)). Ще одна гілка РПЦЗ – архиєпископа Лавра – після зробленого перевороту прискореними темпами пішла на зближення з МП і правлячим у РФ путінським режимом.
Уже 24 вересня 2003 року Синод архиєп. Лавра в Нью-Йорку відвідує В.Путін і особисто передає Лаврові звертання совєтського патріярха Алексія (Ридигера). Так був ініційований початок уніоального процесу. Незабаром, 27 травня 2004 року за запрошенням В.Путіна й Алексія Ридигера митр. Лавр і члени його Синоду вперше офіційно відвідали Москву, де вони також уперше співслужили з совєтським патріярхом Алексием, після чого було оголошено про відновлення молитовного спілкування РПЦЗ-Л з Московською патріярхією. «Молитовне спілкування ми уже відновили, на черзі – відновлення евхаристійного спілкування», – сказав тоді сергіянствуючий московський патріярх. Тоді ж, у Ново-Огарево, за участю патріярха Алексія відбулася друга зустріч президента РФ і глави РПЦЗ(Л). В.Путін при зустрічі дав зрозуміти, що і він особисто, і його уряд бажають якнайшвидшого об'єднання РПЦЗ і МП. Результатом стали рішення, прийняті спільною погоджувальною комісією МП і РПЦЗ(Л), на яких РПЦЗ пішла на серйозний компроміс, визнавши в сергіянстві «особливий шлях служіння Церкви в складних умовах». На думку ієрархів РІПЦ, цим, фактично, був покладений початок зрадництва подвигу Святих Новомучеників і Сповідників, прославлених РПЦЗ у 1981 р., і подвигу служіння Катакомбної Церкви, і підтверджене відмовлення від власної сповідницької позиції, якій РПЦЗ була вірна протягом більш 70-ти років.
Трохи пізніше, з 14 по 16 вересня 2005 р., під час чергової робочої візити В. Путіна до США, він знову зустрівся з керівниками Синоду РПЦЗ(Л). Ціль зустрічі, як підтвердив сам Путін: продовження початих ним два роки тому під час відвідування США ініціятив по об'єднанню РПЦЗ і МП.
Як відзначала тоді з цього приводу «Независимая Газета»: «Остання зустріч з ієрархами РПЦЗ(Л) у Нью-Йорку показала, що Володимир Путін, що фактично запустив у 2003 році процес об'єднання, продовжує його контролювати. Стимулюючи церковні структури до пошуку компромісу, Путін у буквальному значенні відроджує в очах православних емігрантів на Заході образ "государя – заступника православ'я"... Як видно, саме участю в рішенні цієї, здавалося б, внутріцерковної проблеми, Путін хоче залишити помітний слід в історії свого президентства».
Як зауважували всі сторонні спостерігачі, зустріч Путіна в Нью-Йорку із синодалами митр. Лавра була безпосередньо пов'язана з підготовкою на травень наступного року Всезакордонного Собору, що мав офіційно схвалити курс на об'єднання з МП. Собор 2006 р. цей курс не тільки принципово схвалив, але і відкрив шлях до остаточного і безповоротного його завершення.
У такий спосіб неприступна твердиня антикомунізму (РПЦЗ), що її більшовики протягом 70-літ не могли зломити і підкорити собі, після падіння комунізму все-таки була не тільки зломлена, але і фактично знищена, що дає Путіну і КГБ-ФСБ відновити тотальний контроль над Церквою з метою її використання як у внутрішній, так і зовнішній політиці кремлівського режиму, як це було за часів Сталіна (трагічні події в Україні, пов”язані з Мефодієм Кудряковим, також є лише одним з ланцюгів цієї політики Кремля, недаремно саме М.Кудрякова та Р.Блащука було використано для неканонічних хіротоній І.Модзалевського, С.Ліницького та штучного створення ними двійника Руської Істинно-Православної Церкви – т.зв. “Російської істинно-православної церкви” (на зовні різниця лише в назвах “руська” і “російська”) з метою дискредитації та знищення справжньої РІПЦ).
Проте, усупереч старанням КГБ-ФСБ, залишилася хоч і маленька, але все-таки неприступна фортеця у самій Росії та Україні – це Руська Істинно-Православна (катакомбна) Церква, що категорично відмовляється йти на повідку у російських чи будь-яких інших спецслужб і політичних сил, та мати з ними щось спільне. Навколо РІПЦ нині все більше і більше єднається священиків і парафій, в т.ч. й зарубіжних з РПЦЗ.
Ця Церква організаційно сформувалася в кін. 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. в результаті відмови більшости єпископату і духівництва Православної Церкви від співробітництва з комуністичним богоборчим режимом у СРСР, на що пішло керівництво РПЦ МП на чолі з митр. Сергієм (Страгородським). Відтоді в СРСР існували паралельно офіційна (“совєтська”, або “красна”) «російська православна церква», що у 1943 р. за наказом Сталіна була організована в “Московський патріярхат”, і незалежна від комуністичного режиму Істинно-Православна Церква (ІПЦ), що в результаті жорстоких репресій і переслідувань змушена була перейти на нелегальний спосіб служіння, від чого в неї з'явилася й інша назва – Катакомбна Церква (тобто підпільна).
Руська Істинно-Православна Церква проіснувала до наших днів, пронісши крізь большевицькі репресії і переслідування, в'язниці і розстріли, крізь нелегальне служіння в СРСР дух істинної віри, благочестя і мучеництва, дух внутрішньої церковної свободи. РІПЦ принципово не бере участи в жодних політичних рухах і ідеологіях. Головний принцип, яким керується Катакомбна ІПЦ – збереження чистоти Істинного Православ'я і внутрішньої свободи Церкви від руйнівних впливів «стихій світу цього», збереження неушкодженими основ істинної православної віри, канонів і догматів Православія.
Духовним главою РІПЦ до 2005 р. був найстаріший катакомбний ієрарх Архиєпископ Лазар (Журбенко, 1931-2005) Одеський – духовний син і послідовник святого старця схи-ієромонаха Феодосія (Кашина,+1948) Кавказького, відбув багаторічне ув”язнення у сталінських концлаґерях за приналежність до ІПЦ (в архиєреї Катакомбної Церкви Вл.Лазар був таємно рукоположений в 1982 р. за допомогою ієрархів РПЦЗ). Після падіння комуністичного режиму і проголошення незалежности України, Архієп. Лазар, що перебував у канонічному єднанні з Руською Православною Зарубіжною Церквою (РПЦЗ), вийшовши з підпілля, в 1993 р. офіційно зареєстрував у Державному комітеті у справах релігій України Одеське Єпархіальне Управління Руської Істинно-Православної Церкви. В листопаді 1994 р. з благословення Собору РПЦЗ було відновлено керівний орган Руської Істинно-Православної Церкви – Архієрейську Раду РІПЦ, яку очолив Архиєп. Лазар (Журбенко) Одеський. Після перевороту і розколу в РПЦЗ 11 березня 2002 р. її законний Первоієрарх Митрополит Віталій (Устінов) видав на ім”я Архиєп. Лазаря (Журбенка) Розпорядження про реорганізацію Архієрейської Ради і створення на її базі окремого Архієрейського Синоду Руської Істинно-Православної Церкви, Головою якого і став Вл. Лазар Одеський. Після кончини в 2005 р. Вл. Лазаря (Журбенка) Головою Синоду РІПЦ обрано Архиєпископа Тихона (Пасічника).
Духовним центром Руської Істинно-Православної (катакомбної) Церкви є не Росія чи Америка, а Україна, де діє її керівний орган - Архієрейський Синод, хоча єпархії РІПЦ, окрім України, розташовані також в Білорусії, Росії, Казахстані, діють також Синодальні Подвір”я РІПЦ в США, Франції, Канаді, Австралії тощо.
В самій Росії ця Церква і досі залишається в безправному стані, фактично на катакомбному становищі, як і за часів совєтського режиму, зазнаючи утисків з боку діючої влади, яка відверто утверджує монополію МП.
За матеріалами сайту www.catacomb.org.ua
 

Людмила ІВАННІКОВА
Фортеця українського духу в Старокостянтинові

Місту Старокостянтинову на Хмельниччині у 2006 р. виповнюється 445 літ. Однак археологічні знахідки свідчать, що територія ця була заселена ще з часів неоліту (IV тис. до н.е.). Колись судноплавна річка Случ з’єднувала (злучала) Південний Буг і Німан. Римські монети, уламки грецького посуду, могильники черняхівської культури та давньоруських часів – свідки бурхливої історії цих земель. У Х-ХІ ст.. вони входили до складу Київської держави, потім до Болохівської землі, а з ХІІ ст.. – до Галицько-Волинського князівства.
1241 р. ця місцевість була захоплена татарами, 1340 р. увійшла до складу литовського князівства. 1505 р. села Грибенинка, Сахнівці та Коліщенці, околиці майбутнього міста, стали власністю польського магната Івана Лабунського, а 5 січня 1561 р. нащадки Лабунського склали у Кременці акт на продаж частини Коліщенців з грунтами, ставами, млинами і всякими пожитками українському магнатові Костянтину Острозькому за п’ять тисяч кіп литовських грошей. Через три місяці князь Острозький одержав від короля два привілеї на право заснування міста, ярмарку і торгів у ньому, а також магдебурзьке право для майбутнього міста. (Микола Євтушок. Василь Мех., Старокостянтинів. Історико-краєзнавчий нарис. – Хмельницький, 1992)
Майбутнє місто мало бути грізною фортецею на шляху татарських орд між Красиловим і Острополем, - цей шлях іще називали Чорним шляхом і, за легендою, ним йшла в турецьку неволю сама Роксоляна. Саме цим шляхом в XVI ст. татари вривалися на Південну Волинь та Правобережну Україну (пам’ять про ті часи досі живе в прислів’ї „Дай до пари, бо вкрадуть татари”). Розташовані в трикутнику при впадінні р. Ікопоті в Случ Коліщенці були найкращим місцем для фортеці, яка будувалася 10 років (1561-1571). Крім міцних мурів з бійницями та бойовими баштами, вона була відокремлена від міста глибоким ровом, заповненим водою. Того ж року (1561) місто оточили земляним валом і дерев’яною огорожею, а Ікопоть з’єднали каналом із Случчю, побудувавши мости в трьох місцях. Вийшов замкнений трикутник. В’їхати в місто можна було лише через кам’яні ворота, збудовані у вигляді веж з амбразурами для стрільби, – Старицькі. Меджибізькі та Львівські .
1565 р. вперше в документах згадується місто Костянтинів (так його й досі називають місцеві мешканці), а в 1632 р. воно було перейменоване в Старокостянтинів (на відміну від Новокостянтинова), ще одного міста з володіння князів Острозьких). В другій половині XVI - поч. XVII ст.. Старокостянтинівська фортеця пережила численні, штурми кримських татар, але залишилась нескореною. Замок вистояв навіть 1618 р., коли 30-тисячна татарська орда зруйнувала околиці міста.
У 1620 р. власниками Старокостянтинова стали князі Заславські, а з 1682-го – Любомирські.
Історія міста тісно пов’язана з іменами народних героїв К. Косинського, С. Наливайка, Б. Хмельницького, М. Кривоноса, Д. Нечая.
„Будівництво кам’яного замку було завершене в 1571 році, – оповідають краєзнавці Микола Євтушок та Василь Мех. – В замок з боку міста вели двоповерхові кам’яні ворота, на другому поверсі яких стояли вартові. До воріт можна було дійти через висячий місток, що на ніч чи на випадок небезпеки піднімався вартовими. В західній частині замку збудовано двоповерховий палац з Церквою. Під ним склади для зберігання зброї. У замку було кілька дерев’яних будинків для варти, челяді і господарських потреб. На кутках замкових стін розташовувались 63 сторожки, під ними – 72 комори для зберігання майна населення, яке переховувалось тут під час нападів ординців. [...] В обов’язок міського населення входило доглядати і ремонтувати міські укріплення і завжди бути готовими до оборони міста. Кожний мешканець міста під загрозою штрафу в розмірі однієї копи грошей зобов’язаний був мати зброю. Запас куль і два фунти пороху. А під час військових дій обороняти стіни і вали”.
Свято-Троїцька родова церква князів Острозьких з’єднана з палацом переходом на рівні хорів, одна з найбільших ранніх будов замку. Є одночасно фортифікаційним укріпленням – вона має товсті стіни, вузькі стрільчасті вікна в глибоких нішах, монументальну, схожу на вежу, прибудову на півдні, лише на сході вівтар переходить у напівкруглу абсиду. Дзвіниця церкви Святої Тройці також унікальна – вона має вигляд укріпленої стіни.
З усього видно, що і замок, і церква були не лише історичною, а й духовною фортецею моїх земляків, твердинею православної віри. Такими вони залишились і досі.
Минулого року забажалось мені споглянути на цю древню святиню – як вона поживає? Що там тепер? Адже за часів совєтської влади замок був у запустінні.
І яка ж була моя радість і здивування, коли я побачила гарно прибране зелене подвір’я замку, а на фронтоні церкви табличку „Українська Православна Церква Київського Патріярхату”! Досі мені була відома лише одна церква в Старокостянтинові –Різдва Богородиці, яка ніколи не була закрита (зрозуміло, Московського Патріярхату), про яку завжди всі знали і навіть люди навколишніх сіл їздили туди молитись. Вона дерев’яна, красива, гарно впорядкована, багата – весь мир стікався туди...
Тож поспішаючи в найближчу неділю (а вона випала на велике свято, 14 серпня) до замку, я одверто сумнівалась: „Хто сюди прийде на службу? Та стоїть в центрі, коло базару, а до цієї ось цілий кілометр ходи, у віддаленому закутку вона – чи хто її знає?..”
Але прийшовши до храму, очам не повірила: до початку літургії зібралося стільки віруючих, що важко було перехреститися, - багато людей стояло просто надворі. І досі я без сліз не можу згадувати ту дивну службу. Голоси півчих здавались мені ангельськими, вікна – бійницями, монументальні зводи, радісні і умиротворені обличчя сотень людей, ясні дитячі погляди - все це мимоволі переносило в ті часи, коли Україна і моє рідне місто сміливо давали відсіч будь-яким загарбникам, коли церква ця була фортецею віри... Здавалося, що разом з нами моляться в своєму родовому храмі поборники українського православ’я – великі князі Острозькі, святий преподобний Федір Острозький (помер 1446 р.) – нетлінні мощі якого спочивають нині в Дальні печерах) Київо-Печерської Лаври...
Спершу я подумала, що це лише ради свята зійшлося стільки людей, але й ці сумніви спростували мої земляки: коли розпочалась літургія, сотні голосів підхопили урочистий спів: „Благослови, душе моя, Господа” - і був той хор злагодженим, зіспіваним. Люди співали всю службу щиро, напам’ять, українською мовою. Отож це не випадкові люди, які вперше прийшли на службу, а сформована громада, що існує не один рік в духовній єдності. Це підтвердила і проповідь настоятеля, отця Василія, що розмовляв з парафією щиро, як з духовним дітьми, котрих він добре знає і любить...
Коли вийшли освячувати зілля, з’явилась нагода познайомитися з парафіянами (вірніше, вони самі виділили мене й привітали, бо виявляється, всі тут усіх знають!) – і спілкування з ними додало мені ще більшої радости. Вони захоплено розповідали про своє місто, про замок, про церкву, яка відкрита тут ще 1991 р., про настоятеля...
- Наша церква піднялася з руїни, майже як з попелища, і в цьому – велика заслуга нашого духовного отця – з ним ми завжди готові стояти в обороні нашого духу, слова, Церкви... Бо все минуще, а Бог і Україна вічні!
Вже минуло от скільки часу – а й досі живе в мені відчуття свята й духовної радости за відроджену святиню мого міста, за моїх земляків, що дружно стали проти новітнього духовного поневолення, за те, що родова церква князів Острозьких знову є фортецею українського духу.
 

ТЕКТОНІЧНІ ЗСУВИ В ПРАВОСЛАВ’Ї

Патріярх Київський всієї України Руси Філарет: Архиєпископ Всеволод приїхав для того, аби домовитися про відновлення статусу ставропігії Успенської церкви. До того велися попередні переговори між Константинопльською катедрою, з одного року, та архиєпископом Львівським Макарієм (Малетич), з іншого. Адже духовенство і парафіяни Успенської церкви прийняли рішення перейти в юрисдикцію Константинопольського Патріярха і таким чином стати «канонічними». Що, дійсно, може відбутися. Тим більше, що архиєпископ Макарій робив заяви, що він не підкоряється жодному з глав УАПЦ (ні митрополиові Мефодію, ні архиєпископу Ігорю), а на богослужіннях його єпархія поминає Константинопольського Патріярха.
У цій справі ставропігії є одна серйозна загроза для майбутнього Української Православної Церкви. Бо вона – ставропігія львівської Успенської церкви – може перетворитися, так би мовити, на «доріжку», якою українські православні УІЩ КП, УАПЦ, УПЦ МП почнуть переходити до Константинопольського патріярхату. В результаті матимемо помітне відчуження від національної Церкви – її парафіяни і священики перестануть бути українськими православними, а стануть константинопольськими. Наскільки відомо, сьогодні підпорядкування Успенської церкви Константинопольському Патріярхові дозволено тільки для парафіян, священиків, церковного майна та приміщень, – але не для єпископів.
Якщо ставропігія львівської церкви невдовзі перетвориться для Константинопольського Патріярхату на відкриті двері в Україну, це викличе спротив не тільки Московського, але й Київського Патріярхату. Але сьогодні ще дуже важко відповісти на запитання: «Чи буде ставропігія сприяти об'єднанню «неканонічних» церков і визнанню Київського Патріярхату, чи Україна невдовзі матиме ще одну релігійну напругу, пов'язану з експансією Константинопольської церкви на українські землі. Адже досі церкви України ще не бачили серйозної послідовної допомоги з боку Константинопольської церкви.
Для того, щоб Успенська церква отримала статус ставропігійної, необхідні певні умови. По-перше, офіційна згода українського уряду, пов'язана з реєстрацією. По-друге, відповідне рішення синоду Константинопольської церкви. Ні того, ні іншого, наскільки мені відомо, досі немає. Хоча Константинопольський синод щойно відбувся. Викликають сумніви і деякі історичні прецеденти. Скажімо, Польська Православна Церква отримала від Константинополя автокефалію (1924) без будь-яких попередніх «троянських коней» у формі ставропігії чи подвір'я – Константинопольський синод просто проголосив автокефалію цієї церкви.
Значна частина московського єпископату в Україні – це порівняно молоді люди, які до 1991 року ієрархами не були. Вони ставляться досить толерантно до ідеї автокефалії Української Православної Церкви і тільки очікують визнання Київського Патріярхату. Але зараз відриватися від Московського Патріярхату не наважуються. Таких єпископів в УПЦ МП – приблизно дві третини, а «загартованих» московських – десь півтора десятка.

З інтерв’ю в газеті „День”, за 16.06. 2006
 

Свята Софія Константинопольська має бути храмом

Американський політик Кріс Спіру, грек за походженням, на прес-конференції в Манхеттені оголосив, що організація „Free Agia Sophia Council in America” („Відкрита американська рада Святої Софії”) починає МІЖНАРОДНУ КАМПАНІЮ ЗА ТЕ, ЩОБ СВЯТА СОФІЯ В КОНСТАНТИНОПОЛІ ЗНОВУ СТАЛА ПРАВОСЛАВНОЮ ЦЕРКВОЮ, А ГОЛОВНЕ — КАФЕДРАЛЬНИМ ХРАМОМ УСІХ ПРАВОСЛАВНИХ ЛЮДЕЙ СВІТУ. Пан Спіру, колишній губернатор штату Нью-Гемпшир, є фундатором-президентом Греко-американської Атенської Спілки, а також головою Американської ради Св. Софії. Він має намір домагатися своєї мети на політичному, економічному і юридичному рівнях. „Йдеться про міжнародний рух, який має на меті перетворення знаменитого собору Святої Софії в Константинополі на чинну церкву всеправославної християнської конфесії”. На пресконференції він з обуренням указав на те, що «уряд Туреччини використовує Святу Софію як музей, влаштовує в знаменитому храмі, побудованому імператором Юстиніаном у VI ст., турецькі і міжнародні торговельні виставки, концерти і покази мод. Що, на його думку, є святотатством і наругою над святим місцем. На нещодавній пресконференції Спіру розповів, що вже почався збір підписів відомих особистостей і політиків багатьох країн, і що до проєкту підключено організації із захисту релігійних свобод у США, в Европейському Союзі та інші. «Мусульмани обурилися якимись там карикатурами на Магомета. Ми ж обстоюємо право служіння в церкві, яка є православним символом світу.”

За матеріялами преси
 

Сторінки історії

Часто чути запитання: коли почалася війна? Як було до війни? Якими були „визволителі” у 1939 р. перед очима людей Заходу? Чи правда, що совєти принесли бідність і страх? Якою була „радянська людина” 1930-х років?
Після війни, уже в 1958 р. в Нью-Йорку Мілена Рудницька видала книжку спогадів „Західна Україна під большевиками”. Книжка відкривається словом митрополита Андрея Шептицького, який був вражений тим, що „громадяни СССР почувають себе під таким гнітом установ, законів і всієї поведінки уряду, що їхнє становище рівняється майже вповні становищу людей, засуджених на смерть”.
Нижче подаємо спогади о. д-ра КОСТЕЛЬНИКА, написані під свіжими враженнями.

о. Гавриїл КОСТЕЛЬНИК
Перша зустріч з большевиками

Німецька облога Львова, що тривала від 11. до 22. вересня 1939. р., надокучила львов'янам в останніх днях докраю. Особливо нам, українцям, бо ми ясно бачили безвиглядність польського спротиву, а польське військо й польське населення ставились до нас щораз гірше. В останніх днях уже не було ні води з водопроводів, ні електрики. До будинків св. Юра, де я проживав, позбігалося багато людей з міста — таких, яким бомби чи ґранати зруйнували мешкання, та й таких, що вважали розлогі льохи св. Юра за найпевніший захист. Кількасот політичних в'язнів українців, яким воєнна завірюха привернула волю, також скрились у св. Юрі. Всіх тих чужих людей треба було якось прохарчовувати, заопікуватись ними, а це з дня на день ставало тяжче.
Люди поділилися зразу на три категорії. Найчисленніша група заявляла: „Із своєї землі не рушуся, хоч би й що”. Прихильники цього становища арґументували, що залишитись з народом – це, мовляв, національний обов'язок; далі, що большевики вже не ті, що були колись: адже за двадцять років мусили набратись культурної оглади, йдуть в Европу, отже мусять достосуватись до нових вимог, наче людина, коли заходить до чужого дому тощо. І головне: „Все ж це Україна, хоч і червона, але Україна!" – тож треба остатись на місці, працювати, займати посади, мати вплив на події... Друга група казала: „Тікаю, — під большевиками не залишуся нізащо в світі". Ті, що зустрілися з ними давніше на Великій Україні, рішуче твердили, що большевики не змінились і ніколи вже не зміняться. Вкінці були й такі, які хотіли трохи підождати, приглянутись новим порядкам і тільки тоді прийняти таке чи інше рішення. Фактично про постанову рішали не так погляди й розумові мотиви, як інстинкт самозбереження в одних і сила привички, інертність у других. Хто мав рацію? Чи ті, що клали карту на еволюціонування большевиків, чи ті, що не чекаючи приходу нових господарів, покидали рідне місто й ішли на скитання?
Доля поставила нас у таке становище, що ми (себто весь український загал у Західній Україні), після нестерпної 20-річної польської самоволі, схильні були очікувати большевиків як „визвольників" і „спасителів”. А такий душевний настрій, бодай при перших зустрічах, розмальовує сподіваних гостей у кращому світлі. Які ж були наші перші враження?
Це був історичний день: п'ятниця 22 вересня. Сонячний день, сам південь. „Доблесна” червона армія в'їздила до Львова з Личаківської рогачки. Ми несміливо заглядали крізь вікна з будинків св. Юра на Городецьку вулицю. Несміливо тому, що червоноармійці тримали в руках готові до вистрілу рушниці з наїженими багнетами, спрямовані на кам'яниці... їхали менші танки та авта з вояками. На деяких автах при красноармійцях пишалися місцеві підростки з червоними кокардами.
Наступного дня ми стрічалися з красноармійцями вже і віч-на-віч на вулиці. Перше, що нас вразило, це „пролетарський" вигляд большевицького війська й дуже простий одяг, навіть у „командирів", дальше, неінтеліґентні, некультурні обличчя та простацькі рухи.
Справжнє обличчя большевицького війська пізнав я аж тоді, коли я вперше побачив більший відділ піхоти. Коліна тремтіли мені з сорому перед поляками, бо, все ж, це було військо держави, якої складовою частиною була й моя батьківщина, Україна. Юнаки, почорнілі з нужди, здригльоватілі наче пригнилий гарбуз, без життєвої сили, ледве ногами волочили. Мимохіть я пригадав військо царської Росії з світової війни 1914. р. Тамте, це була здорова зелена галузка, а большевицьке військо – напів суха галузка з пожовклим листям. Мені стало ясно, що большевики знищили людську расу. І на це пішли всі безмежні жертви та страждання 150 мільйонів людей за 22 роки панування большевиків! Ота думка, яку я тоді перший раз усвідомив собі, пригнітила мене з такою силою, що я справді охляв у колінах. Хто не бачив большевиків, нехай цього не розуміє так, ніби всі большевики один до одного тілесно винищені, здеґенеровані, виголоднілі. Між командирами чи шоферами були й добре відживлені, здоровенні люди. Взагалі, у большевиків військо упривілейоване щодо прохарчування. Під кінець большевицького панування на західньоукраїнських землях військо було вже доволі добре відгодоване галицькими харчами. Але вигляд новобранців, що приходили з совєтських республік, був жахливий. Це колгоспи й радгоспи, цей найвищий комуністичний осяг, виховали таких „нових” людей, на ідеальну большевицьку міру. Деякі старшини українці, як тільки входили в Західню Україну, нашіптували нашим селянам: „Тільки не дайтесь до колгоспів, бо так само зчорнієте, як ми”.
По якомусь часі до командирів стали приїздити їх жінки. Всі командири були молоді (вже вихованці революції) – від 20 до 30 років, а їх жінки ще молодші. По цих молодих жінках не було видно виголодження. Жінки мають більшу вітальну силу й менше потребують до прожитку, ніж чоловіки. Але отарі бабусі виглядали дуже збідовані й затуркані. Зате по жінках найвиразніше можна було пізнати жебрацьку нужду. Приїздили голі-босі й щойно в нас одягалися. Жінки командирів мали вигляд дівок з колгоспу. Свою приналежність до інтеліґентської „кляси" (у „безклясовому" большевицькому суспільстві) вони зазначували коротко підстриженим волоссям та грубо пофарбованими вустами. Командири й навіть прості вояки зазначували свою культуру обов’язково виголеною потилицею. По-світському одягнені большевицькі молодці носили кашкет з дашком догори. Кожну особу, що прибула з большевицького царства, наші люди відрізняли вже з вигляду. Це були інші люди, з іншою зовнішністю, іншою поведінкою та з іншою душею. Люди, яких виховала 20-річна, найжахливіша й найбільш божевільна революція. Тому то наші люди й відчували потребу назвати їх збірною назвою: „совєти", без огляду на те, чи це були українці, москалі, жиди чи інші. Та всі ми дуже ясно спостерігали, що душею „совєтства” були москалі: московське доктринерство, московське деспотство, московська пасивність, що провадить до безрадности в терпінні, психопатичні месіяністські нахили спасати світ. Наш загал розумів, що Москва надсилає до окупаційного державного апарату в Західній Україні елементи, до яких вона має довір'я, себто людей собі відданих, та що на їх основі годі робити висновки про український народ за Збручем, що є такою самою жертвою большевицького насильства, якою тепер стали ми.
Коли хтось заговорив до совєта – а совєти перехвалювалися вищістю своєї культури – совєт обов'язково починав від московського простонародного „ааа?" Всі совєти говорили часто: „давай, давай". У Львові це ввійшло в іронічну приповідку: „давай назад" (натяк на те, що большевики будуть зі Львова втікати).
Большевики цілком прибили життя в своїх червоноармійців. Чи в трамваї, чи на вулиці, командир – це була смиренна, непевна себе людина, немов вівця, що кожному вступається з дороги.. З бундючности, зухвальства, з буйної радости життя, терор і горе „перманентної" революції не лишили сліду. Красноармійські відділи співали тільки за наказом і завсіди ті самі „казьонні" пісні: „Москва моя" і „Товариш Сталін" – ці слова раз-у-раз вибивалися з-поміж інших.
На основі таких спостережень усі ми думали, що большевицьке військо розлетиться після першого німецького удару. Бажання викривляє дійсність. Ми не брали до уваги хоч би того характеристичного факту, що ніхто з нас не мав охоти йти до большевицьких виборів, а все ж усі йшли голосувати... Терор має свою силу, як самум на Сагарі, що несе піщаний пил із собою. Він не створить скали, але пересуває піщані горби. А большевики – майстри в терорі, яких ще світ не бачив.
За дуже короткий час Львів прийняв большевицький, пролетарський вигляд. Усюди на стінах Сталін, Ленін, Маркс, серп і молот, червоний прапор, червона зоря. Скрізь напис: „Пролетарі всіх країн, єднайтеся!" За місяць-два в середині міста вже стояли большевицькі ідеологічні пам'ятники з сотнями червоних прапорів, все з дощок та з гіпсу, перемальоване на камінь. Дощі скоро змили з них фарбу, і вилизали дошки - символи по-фальшованої большевицької дійсности. Щораз нові плякати (зрештою, добре зроблені й суґестивні) зображали експлуатацію, погань і мізерію в буржуазному світі та „заможне, квітуче життя" в СССР. Радіові голосники, приміщені на велелюдних вулицях, ревіли день і ніч на ту саму тему. Але дійсність усіма язиками сварилася з тим большевицьким самохвальством. Всі мешканці спролетаризувалися, що аж прикро було дивитись, як на намул після повені. Зовсім позникали дамські капелюхи, запанувала простенька хустина й беретка: „гарна стать" перетворилася в негарну. А всі чоловіки виглядали як робітники, що вертаються з праці. Я не раз дивувався, звідки нараз знайшлося стільки пролетарів у Львові. Коли я йшов у новому пальті, на мене зглядалися, як на недобитого буржуя; до речі, це пальто я згодом продав на прожиток.
Життя, мов якась дорогоцінна ваза, впало й розбилося: лишилися з нього тільки черепки. Комунізм ріс у стилі пародії. Трамваї та залізниці були переповнені, бо ціни квитків були дуже низькі; люди в них „комунізувалися" в одну людську масу, яка ще й вилізала з дверей, висіла ніби клунок на плечах перекупки. А „бувші люди" випродували все з хати і з себе; ця нова торговиця стала ніби людським муравлищем і її .прозвали, мов на глум, „Парижем”.
У нових умовах це було зовсім природне явище. Большевики виплачували службовцям платню в польській валюті, але незабаром з’анулювали польські гроші, щоб знищити капіталістів, експлуататорів і всі п'явки в людському тілі!.. Це чисто по-большевицькому: обман, нахабство, садистичне нищення людей і їх дорібку. Вищих урядовців, суддів, купців, домовласників, старшин і поліцаїв большевики вивезли в Сибір, у Казахстан, на білі ведмеді – під Архангельськ. Жебрак став ще нужденнішим жебраком, робітник ще біднішим пролетарем, урядовець ще марнішим створінням, хлібороб став кулаком — кандидатом на вивезення ... І це в большевицькому словнику називалося, що большевицька революція, єдина в історії, остаточно зліквідувала експлуатацію людини людиною...
Водночас большевики пхалися до найкращих палат і мешкань, викидали з них мешканців продовж кількох годин, грабили їх майно – до сутеренів ніхто з них не пішов. Ще й брали подвійну платню, за звичаєм усіх буржуїв, коли здобувають нові колонії. І так вічна, незмінна, „буржуйська" людська природа провадила большевиків старим буржуйським шляхом. А наші люди мали відкриті очі, незапаморочений розум, порівнювали теорію з практикою і все бачили та робили висновки.
Бачили суперечність між людською природою та теорією большевицької революції, бачили фальш і утопійність „наукового” большевицького соціялізму, стверджували стоголосу, небувалу в історії, брехню большевицьких політруків, тих апостолів, місіонарів і апологетів большевицької революції. В дійсності жадного соціялізму не було, крім назв „товариш", що стала пародією. В большевицькому „соціялістичному раю” журба за завтрішній день розрослася до казкових розмірів. Большевики осягнули саме протилежність своїх обіцянок. Від усіх людей відібрали все майно і всяке людське право, з усіх людей зробили державних форналів і то без усякого контракту. Давній двірський форналь згадував своє колишнє становище, як неосяжний добробут і неосяжну свободу в „соціялістичному раю”.
За буржуйської Польщі пани їздили автами, тепер же так само, і ще в більшій мірі, їздили автами нові панове, „товариші", а графськими повозками їздили місцеві комунізуючі шмаркачі. Була тільки та різниця, що „товариші”-панове – це були типові півінтеліґенти ще донедавна напівграмотні робітники, непевні того, чи завтра не опиняться в тюрмі, в Сибірі, або й „під стєнкою", як і ми, „контрреволюціонери", „вороги народу"...
У большевицькому царстві люди наче мухи: не мають жадної вартости, жадного забезпечення, жадного права. Все залежить від „революційного сумління", себто від ступеня революційного шалу місцевого „кацика", або від випадку. Чи суд, чи тюрма, чи вивезення, чи праця, в большевиків страшніші, ніж денебудь інде, тому що большевики зважають тільки на свої доктрини, а не на людей. На людські муки вони зовсім нечутливі. У своїй конституції Сталін, поміж іншими брехнями (свобода віри, слова, друку, виборів...), помістив одну найбільшу брехню: що людина – це „найбільша цінність" у Радянському Союзі. На ділі, людина для большевиків – ніщо.
Большевики витворили дійсність зовсім протилежну до їх революційної програми, якою валили царську Росію. Наприклад, Ленін, поки ще не мав влади в руках, виступав проти утримування постійної армії, обстоював тільки міліцію та був взагалі шроти, війни. А потім большевики нічим так не чванилися, як своєю „доблесною", „непереможною" армією. Колись війна була для них варварством і імперіялізмом, тепер вона стала „вітчизняна і справедлива". Раніше всі патріоти були для них „фашистами"; тепер вони самі називали себе совєтськими патріотами.
Мітинґи, доповіді, лекції, антиреліґійні курси — мітинги скрізь: на вулицях, по школах, по всіх установах, — мали переробити буржуазні, запаморочені „мракобіссям" душі на фасон большевицько-пролетарсько-соціялістичних ідеалів. Завжди те саме, ту саму казьонну, фанатичну, плитку фразеологію репетували політруки, аж до зануди й замучення „добровільно" зібраних слухачів. Завжди промова кінчалась большевицьким „аменем": „Хай живе батько Сталін!" Промовець перший починав плескати, за ним плескала ціла заля.
Однак усі зусилля большевиків прихилити до себе й до своєї доктрини народ у Західній Україні, були даремні. Большевицька пропаґанда не мала жадного успіху. Большевики не могли зрозуміти цього супротиву нашого народу супроти них. У цілій Галичині українець не спалив ні одного двора, ні одного приходства, не замордував ні одного „експлуататора", навіть панську землю неохоче брав — не захоплювався революцією.
Та для нас це була проста справа. Постава українського населення в Західній Україні була вирішена при першій зустрічі з большевиками. Якби большевики були прийшли до нас заможні й культурні, тоді наші взаємини могли скластись інакше. Але тому що большевики, після 20-річного свого володіння і 20-річного господарювання, прийшли як останні казкові нуждарі, при чому з-поза їх матеріяльної мізерії визирала жахлива духова мізерія большевицького світу, то де могло тільки відстрашувати наш здоровий і тверезий селянський народ. В Росії большевизм починав від рожевих надій і обіцянок, отже міг потягти за собою маси. Згодом, вгризаючись у життя, терором і вихованням відбирав людям тверезий розум. Але в нас уже сам вигляд большевиків і їх поведінка загострювали критицизм людей, вихованих в іншому світі. Всі зовсім ясно бачили, що большевизм довів до неймовірного зубожіння і культурної деґрадації та що це система рафінованого мучення й винищування людей.
Наші радянські земляки доводили нам, що до двох-трьох років большевики вивезуть і виарештують загал нашої інтеліґенції та заможніших і свідоміших селян. Пізніше ми й самі переконалися, що большевики перекидають усю Галичину догори дном. Уявіть собі садівника, який щороку пересаджує кожну деревину, бо не хоче, щоб він залежав від деревини, тільки щоб деревина залежала від нього; щоб вона зовсім піддалася його „пля-нові". Власне так большевики поступали з своїми підданими. Ніхто ніде не загрів місця довше, як півроку, рік, два. І всі щораз переходили муки в'янення і боротьбу з смертю. Коли ми вже пізнали ту систему, справжню большевицьку дійсність, то ввесь народ щодня зітхав: „Боже, або нас визволь з того пекла, або нехай під нами земля западеться!"
Дедалі доводилось нам ставати віч-на-віч з чортівськими пружинами НКВД. Щонайкращих людей НКВД тероризувало (як це тільки воно вміє), щоб записали йому свою душу: щоб стали його конфідентами. Щонайкращі наші люди для НКВД були найгіршими: кандидатами на тюрму та вивезення, а що найгірші: п'яниці, злодії, неграмотні пастухи, були найліпшими: головами сільрад, депутатами і т. ін. Щораз частішими ставали ревізії (завжди по ночах), арештування на вулиці та підступні арештування; напр. викличуть когось до податкового уряду, нібито хочуть зменшити йому податок, а там уже чекає його НКВД – і пропала людина без вісти. Збірна відповідальність цілої родини за одного її члена збільшувала почуття непевности й розміри большевицького терору. Де в тюремній камері було місце на 5-6 осіб, там за большевиків гнило по 30 і 40 осіб. Всі ми мали таке почуття, ніби ми щодня на воєнному фронті, оточені ворожими партизанами, а ми без усякої амуніції. Ввійшло було в загальний звичай, що до помешкання придверними дзвінками свої дзвонили якнайкоротше і якнайлегше: щоб домашніх не лякати. Поява большевицьких уніформ при дверях — це був звістун загибелі. Перелякані, знервовані люди не спали по ночах, інші щораз то зміняли місце нічлігу – ночували в чужих людей, на горищах, по льохах, переслідувані думкою: „ану ж прийдуть цієї ночі!"
Наша зустріч з большевиками, це була зустріч двох культур, двох світів, в яких діють інші моральні, політичні й економічні закони. До Першої світової війни все цивілізоване людство мало одну мораль, однакові етичні критерії. Тепер світ розбитий на дві ворожі системи, між якими нема й не може бути порозуміння, бо в них затратилося спільне значення основних понять.
Жадна держава так не мучила своїх підданих, як большевицька, що мучить не тільки тіло, але й душу в найглибших її глибинах. Це чортівський млин, що меле людей. Як не сьогодні, то завтра, як не завтра, то післязавтра на кожного мусить прийти черга загибелі.
Як же нам було не бажати, щоб цей чортівський млин розпався вкінці на наших очах!..

До цього можна додати хіба те, що „визволені” громадяни іншої держави автоматично ставали совєтськими і звинуваченими і за думки, і за своє походження, і за свої давні публікації, і за настрої, і відразу ставали масово репресованими вивезенням до Сибіру.
О.П. Довженко, який був серед „визволителів” у вересні 1939 р., згадує пам’ятні слова львівського „буржуазного” інтелігента:
„А вас ми боїмося. Ми боїмося вашої гордости, пихи, фальші, м боїмося вашої брехливости, окозамилювання і грубости. Нас лякає те, що ви не хазяїни свого слова. У вас нема почуття гідности, і ви не знаєте, що таке пошана до самого себе”. (Щоденник, 13.07.1942).
Євген СВЕРСТЮК
 

Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО
Біблійні образи в поетичному світі Івана Франка

Нема, нема вже Господа на небі!
Немає Творця, ані Самодержця,
Нема Того, що всемогучим словом
Усе з нічого вивів!.. -
так деклярував 29-річний Іван Франко часів захоплення модними соціялістичними ідеями радість людини, що подолала в собі феномен релігійної віри. Для ще не цілком сформованої особистости, що прагнула духовної альтернативи клерикально-консервативній атмосфері в провінційній підавстрійській Галичині, подібний настрій може бути зрозумілим. Можна шукати його витоки в запізнілому сприйнятті на Заході України матеріялістичних ідей французького просвітительства, у впливі студійованих і перекладуваних Франком праць Карла Маркса і Фрідріха Енґельса, зрештою, в болючій реакції на нездорове оточення у Дрогобицькому училищі оо. василіян, у москвофільському середовищі академічної молоді Львова – на угодовські тенденції в українських суспільних рухах, завдяки яким галичани здобули в Австрійській імперії сумнівну славу тирольців Сходу. До того ж, над Европою, філософська література якої була тоді переважно німецькомовною, а відтак цілком доступною Франкові, виклично лунали фрондерські заяви Ніцше про смерть Бога, що так химерно сполучалися з закликами до свободи як сенсу життя. Буквально за три роки до «Монологу атеїста» в Ґенуї з’являється «Весела мудрість» Фрідріха Ніцше (1881-1882), де в розділі «Безумна людина» виникає тема «смерти Бога» з твердженнями про те, що людство вступає в добу повноліття, авторитет Бога й Церкви зникає, натомість же приходить авторитет совісти й розуму. Творче натхнення переходить у людську діяльність.
Безперечно, болюча трансформація Франкового світогляду ніяк не може бути зведена до конфлікту з релігійними авторитетами. Паразитування сучасних соціялістичних партій на кількарічному захопленні Франка соціялізмом зростає на ґрунті іґнорування його дальшої еволюції, коли захоплення зміниться тверезою аналізою і одним із перших в Україні Іван Франко відкриє, що вчення Енґельса про державу несе в собі загрозу жахливої диктатури.
Поза будь-яким сумнівом, автор поезії «Монолог атеїста» багато в чому ототожнює себе з суб’єктом поетичного дискурсу. І, перейнятий гордим відчуттям могутности людської особи, здатної протистояти Творцеві, він далі виголошує:
Нема Його! Свобода! Я, черв’як,
Я, незапримітний атом в природі,
Я вбив його, розпанахав, розвіяв!
Я стрілами думок могучих, ясних
Наскрізь прошиб його і повалив
Додолу, мов Давид той Голіяфа.
На тлі попередніх радикально атеїстичних роздумів останній образ здається поетичним курйозом. Зрікаючись Бога, цілком приймаючи богоборчий паnос ніцшеянства, ліричний суб’єкт твору продовжує жити в світі европейської християнської традиції, втілює свої художні ідеї в добре знайомі й відкриті для кожного тогочасного читача біблійні образи.
Звичайно, це ще не підстава говорити про кризу ідентичности й психологічний конфлікт особистости поета. Добре відома сентенція стверджує, що релігійний міт перетворюється на поезію для ґенерації, для котрої відповідна релігія втрачає ціннісний зміст. І використання греко-римської мітології християнськими поетами високого Середньовіччя, Ренесансу, особливо ж Бароко жодною мірою не спричиняло конфлікту релігійних вартостей, хоча в суто естетичній сфері стимулювало внутрішню напруженість творів і виступало однією з прикмет славетного барокового консептизму.
Однак у часи пізньої античности й раннього Середньовіччя аналогічний прийом був у християнській літературі неможливий. Не тільки для апологетів ІІ-ІІІ ст., але навіть для богословів каппадокійського гуртка, що вчилися в еллінських школах Атен у IV ст., чи ж для вихованця антіохійських риторів свт. Іоана Золотоустого поганський міт лишався конфесійно значущим, коннотативні зв’язки його актуалізували опозиційну релігійну систему, все ще загрозливу для християнства. І так само для сучасних Франкові атеїстичних доктрин християнство ще не перетворилося на міт – воно трактується як ворожий світогляд, активно поборюваний від Лео Таксіля до Омеляна Ярославського.
Франко живе в добу присмерку християнської Европи, що завершиться большевицькою катастрофою в Росії та встановленням націонал-соціялістичного режиму в Німеччині. Світоглядні позиції українського поета в 70-і – 80-і рр. ХІХ ст. складаються десь у просторі між позитивізмом, Ніцше, Марксом і російськими «нігілістами». У цьому просторі не було місця ані для української культурної традиції, ні для національної ідеї недержавного народу, поділеного між двома імперіями. Франко намагається знайти політичну форму сполучення соціялістичних і національно-визвольних ідей, бере участь у творенні руху галицьких радикалів. Та успіху в політичній діяльності, в здобутті світоглядної гармонії він не осягнув.
У поетичній же творчості його доктринальні засади урівноважуються використовуваними кодами, серед яких мова Біблії посідає одне з чільних місць. Віра, Церква, Святе Письмо, ідеологічно чужі молодому Франкові, входять до його дискурсу незалежно від деклярованих політичних засад як складник національної культурної традиції, знак безпосередньої причетности автора до історичного буття українського народу, дев’ятсотрічна християнська традиція якого здавалася тоді непорушною не лише в Галичині, а й у Наддніпрянщині.
Тому навіть змагання атеїста й Бога набуває в інтерпретаційній культурі Франка символічної форми битви Давида з Голіяфом (Пор.: 1 Цар. 17:4-54). А в другій віршовій збірці «З вершин і низин» (1887), яка визнається за «найвидатніше явище в українській поезії після Кобзаря», у «Вільних сонетах» парадоксально прославляється як ідеал краси образ Богородиці з Сикстинської каплиці:
Хто смів сказать, що не богиня ти?
Де той безбожник, що без серця дрожі
В твоє лице небесне глянуть може,
Неткнутий блиском твої красоти?
Естетичне сприйняття Біблії, сакрального мистецтва, культу як художньо змістовних форм визнання віри уживається з бридливою згадкою про «попівськії тортури» в програмовому вірші тієї ж збірки - «Вічний революціонер».
Часом Франко вдається до парафразу, щоб за допомогою низки алюзій викликати в читача асоціяції з біблійним або літургійним текстом, з церковними реаліями. У вірші «Пісня і праця» дається власна варіяція клясичного для західного монашества гасла прп. Венедикта Нурсійського: «Ora & labora» -
Пісня і праця – великі дві сили!
Їм я до скону бажаю служить…
У поезії ж «Земле, моя всеплодющая мати» виразно відлунюють мотиви богородичних гімнів і акафістів.
Згодом, у циклі «На старі теми» (збірка «Semper tiro», 1906) переспівується мотив першого псалма – «Блаженъ мужъ, иже не иде на совhтъ нечестивыхъ» (Пс. 1:1):
Блаженний муж, що йде на суд неправих
І там за правду голос свій підносить,
Що безтурботно в сонмищах лукавих
Заціплії сумління їм термосить.
І вже в останній рік життя, пишучи про війну, на яку пішли й двоє Франкових синів, він вдається до євангельського мотиву «Во человіціх благоволеніє» (Лк. 2:14 – слова, що їх співали апостольські хори в день приходу в світ Месії).
Характерно, що одну з пізніших збірок Іван Франко називає слідом за середньовічною руською традицією – «Мій Ізмарагд» (1898). Тут знайшли місце й використання жанрових моделей євангельської притчі, і мотиви та образи Святого Письма, опосередковані у вжиткові давньоруською книжною культурою.
Та, безперечно, найяскравішим явищем, що визначає присутність Франка не тільки в літературному процесі, але й в українській суспільній думці ХХ ст., стала геніяльна інтерпретація сюжету Мойсеєвого П’ятикнижжя.
Мойсей, як бачимо, з ранніх часів лишається в Франка ментальною моделлю для втілення концепції загибелі провідника на шляху до свободи. Місії, над котрою сам Франко не міг не розмірковувати в періоди – практично безперервні – загального нерозуміння й конфлікту з оточенням. Дуже прикметно, що майже в один час із поемою «Мойсей» було написано цикл віршів «З книги пророка Єремії» - парафраз мотивів страдницького життя іншого великого старозавітнього пророка, біографія котрого могла здатися Франкові символічною й суголосною його власній. Єремія жив у VII-VI ст. до Р.Х., під час завоювання Юдеї вавилонянами. Він невпинно проповідував, закликаючи народ до каяття, але голос його не був почутий. Єремія мав вибір: переселитися до Вавилону або лишитися на сплюндрованій батьківщині. Він залишився на рідній землі, яку палко любив. Хоча пророцтва Єремії неухильно виповнювалися, народ нехтував ними й ішов за лжепророками. Єремію ж юдеї переслідували, заарештовували, побивали камінням і зрештою, вбили.
Знаменно, що роздуми над долею духовно близького Франкові пророка, спільний тягар народного нерозуміння викликали в Франка одну з рідкісних для нього деклярацій любови до рідного краю:
Як я люблю тебе, мій рідний краю,
Як я люблю красу твою, твій люд,
Як гаряче молюся і бажаю
Для твого щастя свій віддати труд!
Пригадаймо Шевченкові звернення до пророчих книг Ісаї, Єзекиїла, Осії й Франкову ж клясичну передмову до поеми «Мойсей», де також проводиться безпосередня аналогія між виходом з Єгипту та революційними рухами початку ХХ ст.:
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом, —
Не нам тебе провадити до бою!
Зустріч атеїстичних мітів і здорової етноконфесійної традиції, визначального складника української новочасної ментальности, завершилася поразкою соціялістичних ілюзій. Атеїст 80-х рр. ХІХ ст. перед реальністю визвольної боротьби початку ХХ ст. визнає свою безпорадність. На жаль, вона буде згодом проілюстрована перебігом подій 1917-1921 рр., коли соціялістичні партії, очоливши Українську Народну Республіку, допровадять її до національної катастрофи. Але після смерти Франкового Мойсея стається несподіване: юдеї, прокинувшись, виявляють -
Що ще вчора байдужне було,
Нині любе й шановне;
Що ще вчора топтав, оплював,
Нині святости повне.
Заперечені цінності набувають у новому історичному контексті нового життя й нової ролі. Криза атеїзму відкриває шлях до повернення втрачених християнських вартостей. І Мойсеєве слово, яке так поборював персонаж раннього Франка, в сучасній національній свідомості парадоксальним чином зливається з пророчою візією поета.
 

До 100-річчя Олени Теліги

Рік Олени Теліги (Указ Президента України від 22 травня) по суті розпочався 14 червня 2006 р. в Будинку Центральної Ради, що має символічне значення (Будинок вчителя). Близько до її дня народження 22 липня, перенесеного ближче до буйних Зелених свят.
Що Олена Теліга має певний стосунок до Зішестя Святого Духа на апостолів, про це знали вже її сучасники. В її присутності все оживало і засвічувалося. Її поезія співала. Її виступи запалювали, тривожили, а кого і полохали. А вже її вимога єдности слова і діла просто ділила людей на одиниць і масу – опортуністичну, балакучу, інертну. Нація в її уяві ділиться не на партії, а на будівничих і на партачів життя. Ось що писав про силу Духа над чолом цієї поетки Дмитро Донців у статті „Поетка вогненних меж” :

„Вітрами й сонцем Бог мій шлях намітив,
Я – вогонь, я – вихор,
А вони спинятися не звикли.

Вихор, вогонь, – яке значення мають ці символи?
Знаємо добре символістичне значення цих виразів, цих стихій у міститці християнства. Там можемо знайти глибокий сенс тих елементарних сил, в яких купалася, якими жила й дозрівала, тремтіла, рвалася в височину, в екстазі радісній змагалась і вмирала Олена Теліга.
Коли зійшлися Апостоли, – читаємо в Діяннях, – «як наступило свято П'ятидесятниці, зненацька стався шум з неба, неначе від віючого сильного вихру, і сповнив весь дім, де вони перебували. І з'явились їм розділені язики, неначе вогненні, і спочили по-одному на кожному з них. І сповнилися всі Духа Святого.
Вихор і вогонь – образи Святого Духа. Вони ж, бушують і горять над чолом поетки вогненних меж, що носить – «в серці вогненну печать». Ось була та сила, яка відкрила їй таємничі закони всесвіту, закони колообігу життя; яка підняла край завіси перед її очима на те таємне Невидиме, яке кермує світом, позволила їй заглянути безстрашними очима в обличчя смерти; яка вказала їй шлях життя, зродила її велику віру і велику любов, нарешті – обдарувала її тими блискучими дарами, якими світилася її поезія, і тими ударами, які спіткали її в житті, а які приймала радісно і гідно.
Що я хочу цим сказати? Те саме, що сказав Куліш під першим впливом того несамовитого враження, яке справило на нього та інших Кирило-Методіївців читання, у Києві, Шевченком його вогненних віршів: „Коли говорено коли-небудь, по правді, що серце ожило, що очі загорілись, що над чолом чоловіка засвітився полум'яний язик, то це було тоді, у Києві...” Тоді, коли зібраний гурток молоді, з затриманим віддихом, прислухався лектурі Шевченка. Куліш пише: „Він був світильник, що горів і світив — посеред нас – як видиме справдження нашого надхнення звиш”.
Вже той факт, що авторку 40 віршів (усе те, що вціліло в стихії війни) порівнюють з Лесею Українкою, говорить багато і про висоту її таланту, і про вплив її особи на середовище, і про її зоряний слід у національно визвольній боротьбі.
Олена Теліга може не так вписується в ряд, як височить в українській літературі довоєнного часу, і значення її важко переоцінити, її поезія звучить, як пісня, її життя перейшло в легенду, її дух витає над кожним поколінням, яке підіймається до усвідомлення свого покликання.
Про релігійність Поетки писати важко, а обминути – неможливо. Треба віддати належне, її друзями і сучасниками були люди високоталановиті, і може саме завдяки їм зберігся чар її образу, а також і рівень осмислення її постаті.
Дуже істотне зауваження Дмитра Донцова про інтуїцію і містику в її творчості:
„Хто помине містичний момент у творчості Олени Теліги, той не зрозуміє істоти її поезії, ні її натури. Бо мала вона в високім степені загострений зір поетів з Божої ласки. Бачила духовими очима, за доступним тілесному оку світом, з його видимими змислами контурами, – укриту, невидиму суть явищ. Бачила за ними невидимі діючі сили, пов'язані з такими ж силами всесвіту. Бачила акцію в нашім світі – вищої Божественної сили, панування її одвічних законів. Прочувала наперед, як вже зазначено, грядучу пожежу, в якій згоріла сама.
Звідки ця інтуїція, цей містичний чар, що віє майже від кожного з її віршів? Звідки ця певність полярности життя? Звідки розуміння нерозірвальної злуки позитива й негатива, болю і радости? Звідки ці таємничі символи, які безнастанно стрічаємо в неї, як – межа, вогонь, вино, беріг, корабель, брама? Звідки ця радість сподіваної смерти, ця безумна віра і любов? Та віра, що не питала, а знала?
Ці питання тим більш оправдані, що наша поетка, подібно як і Леся Українка, що її вона так нагадує, сформувалася такою, якою її знаємо, – всупереч зовсім інакше настроєному її оточенню. Якимсь незнаним чудом вихопився з її душі вогонь прадавньої нашої національної містики, зовсім чужої її добі, байдужої до таємниць життя. Я не знаю ні одного, після Шевченка, поета, якого поезія була б так насичена ідеєю Божого Провидіння. Але такі з'явища бувають і коли ми хочемо збагнути цей характер її поезії, мусимо заглянути в містику старого Києва, християнську й передхристиянську, занесену на Україну разом з культурою старої Еллади, колись такою поширеною в нашій Понтиді і на Дніпрі. Бо, як каже Св. Августин, – всі релігії мають в собі щось з Правди, і елементи Правди у всіх релігіях – є власне християнські елементи в них”.
Ред.

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Написала Зірка Мензатюк

Небо синє-пресинє. А що то в ньому біліє від краю до краю?
– То полотно. І я таким буду, – сказав льон.
– То розсипалось борошно, – заперечила пшениця. – Хто-хто, а я на борошні розуміюся.
– Мууу, то молоко. Он скільки його – ціла ріка розтеклася! – мрійно сказала корова, жуючи жуйку.
– А може, то туман? Він зранку прощається зі мною й піднімається в небо, – зітхнула долина.
– Ні, то сіль! – хлюпнуло море солоною хвилею.
 – Таж-ж-ж то вишні цвітуть! Тож-ж-ж вишневого стільки! – збуджено загули хрущі.
Тільки Марійка нічого не сказала. Вона дивилась, як у небі ясніє Чумацький Шлях, і думала про те, куди ж то він веде? Чи до зірочок, що у вечірню пору загоряються, наче свічечки в церкві? Чи до прегарних білявих янголяток? Бо коли є дорога, то неодмінно вона кудись веде.
 

СПЕКЛА МАМА КОРЖИКА
Написав Андрій М’ястківський

Надвечір спекла мама коржика. Круглого, великого, з білого пшеничного борошна. Поставила вона коржика на вікно, щоб прочах, бо гарячий. Котик Мурчик хотів його їсти. І малий Івасик теж…
Та надлетіла сорока-білобока і стала кружляти над хатою:
– Стре-ке-ке! А що це таке ясне й біле на вікні в Івасиковій хаті?
Підкралася, вхопила коржика лапами та й понесла високо-високо.
Не встиг Мурчик нявкнути. Не встиг Рябко гавкнути. Не встигла матуся охнути. Не встиг Івасик на сороку гримнути, як коржик, круглий та ясний, був у вечірньому синьому небі. Сусідська Тоня каже:
– То повний місяць.
А Івасик знає, що це мама спекла коржика.
 
 

Всеукраїнська Народна Рада

16 червня у Київі відбулася подія, яка виглядає знаком нового етапу в самоусвідомленні українського суспільства. Це вперше після Майдану українська інтеліґенція, стривожена наступом беззаконня та деструктивними тенденціями в багатьох сферах державно-суспільного життя, вдається до рішучого маштабного спротиву. І це показує, що суспільство, попри не зовсім помітну назовні проявленість, щораз більше усвідомлює себе діючою особою національно-державотворчого процесу, в якому воно є відповідальне за долю України нарівні з владою, а може й більше.
Відтак в Українському Домі зібралася Всеукраїнська Народна Рада за участю громадських організацій і партій національно-державницького спрямування (ВУТ „Просвіта” ім. Т.Г. Шевченка. НСПУ, КУН, УНП, ВУВКР, Педагогічне товариство ім.. Григорія Ващенка, ВО „Свобода”, творчі спілки, низка молодіжних організацій та ін.) – які ставлять за мету об’єднати, сконсолідувати національно-патріотичні сили і спрямувати їхню працю на всебічний захист та розвиток українського національно-державного життя, на подолання кризового стану в Україні.
На всеукраїнському зібранні виступили відомі політики, письменники, журналісти, військові, культурні та громадські діячі з усієї України: Павло Мовчан, Дмитро Павличко, Микола Жулинський, Любов Голота, Лесь Танюк, Юрій Іллєнко, Мойсей Фішбейн... Прозвучали факти просто здавалось би неймовірні про відверту зневагу та дискримінацію української мови й культури в східних областях, в Криму... Так, на Луганщині наразі не лишилося жодної українськомовної газети. За словами промовця: там населення тримають у повній інформаційній бльокаді. Та хіба то лише на Луганщині?.. В Дніпропетровську однак студенти у відповідь на рішення місцевих депутатів про надання російській мові статусу регіональної пікетують адміністрацію і не збираються відступати: „Ми живемо в Україні і хочемо мати в себе українську мову”. Зруйноване українське книгодрукування, кіновиробництво, відчужена за змістом і мовою освіта, окупований інформаційний простір...
Зрозуміло те, що допровадило до такого стану дестабілізації, відкривши шлях для експансіоністських антиукраїнських посягань у сфері мови, релігії, інформації, економіки, політики... – почалося не сьогодні. І хоч скільки нині повторювати очевидну річ, що саме влада мусила послідовно системно захищати в Україні державну мову, національний інформаційний простір, культуру сприяти утвердженню традиційних українських Церков, випрацювати і впроваджувати в суспільстві чітку національно-державну ідеологію і все інше, - залишається так само очевидно, що велике українське поле владою належно не оброблялось. А зусилля патріотичної еліти - політичної й культурної, були надто розрізнені. Нині настав той крайній момент, коли розкручувані деструктивні тенденції загрожують самим основам національного буття – і мусять бути зупинені.
Відтак Всеукраїнська Народна Рада створила постійно діючий координаційний штаб „Захистимо Україну” та сформулювала свої вимоги та пропозиції до чинної влади. Серед головних заходів, які Рада вважає невідкладними: „захистити український інформаційний простір від окупації ідеологією і мовою російської держави”, „забезпечити повне утвердження української мови, домогтися виконання мовного законодавства в країні, встановити чітку адміністративну відповідальність за його порушення”, „прийняти окремий закон про українську мову як державну мову України”;”поставити вимогу перед Міністерством освіти про скасування контрактів з ректорами, які саботують переведення ВНЗ на державну мову викладання”, „зажадати реального утвердження української національних пріоритетів в усіх напрямках культури та духовности країни”, вважати руйнівним насаджування так званої „мультикультурности”...
Пролунали також пропозиції про створення Національної гвардії, репрезентативної загальнонаціональної газети, цікаві міркування про гетьманат...
Нація хоче вільно і творчо здійснювати себе за Божим покликанням. Про це була молитва, про це прямо нагадав чомусь саме військовий, сказавши: „Без Бога нічого не буде”.

Раїса ЛИША
 

На стор. 5 газети „Україна молода” вміщено публікацію Ярослави Музиченко під назвою „Злодії в Церкві”. Йдеться про відомі акції „митрополита” Кудрякова 4 лютого 200 року. Такі злочини не забуваються. Наведемо закінчення публікації:
 „Ось з приміщення колишньої патріярхії виходить і відчиняє дороге авто кремезний молодик у шкірянці й спортивних штанях, на розчепірених пальцях у нього – кілька золотих перстнів. „Скажіть, а тут є книгарня?” – запитую в молодика. „Нєту!” –дивується він. „А церква?” – „Нєту!” Знищили, як у тридцяті роки. Але ж тоді оперативники не рядилися в ряси...

Олексій ГУМЕНЯК,
м. Мукачово
 

Фраґменти з есеїв

Призначення людини – в розумній діяльності
Аристотель

На шляхах пошуку взаєморозуміння

Людина, як досконалий витвір Господній, в якому вміщується вся природа, сягаючи в космічні простори, дістала від Господа дар самопізнання і найрізноманітніші таланти. Одним із особливих обдарувань є здатність передбачення, пророкування, віщування.
В людському суспільстві завжди з’являлися особистості, яким боліло людське горе. Йдеться не про голе моралізування, а про тривогу за долю людську, про дальшу дорогу до вселюдської злагоди і взаєморозуміння.
Нині маємо достатньо підстав констатувати, що падіння моралі веде до хаосу, а хаос – до знищення. Бо зло підпорядковане законові бумеранґу. Б’є не лише по безпосередніх винуватцях, а й по людях, не причетних до творення зла.
Пригадаймо вікодавню леґенду про Касандру. Чого чіпляємося за таку давнину? Та ж час від Трої до нашого сьогодення неперервний. І щасливий той, хто своїми добрими ділами на землі заслужив світлу пам’ять про себе.
Так от – для нашої науки ця прадавня леґенда. В царя Трої Пріяма була дочка Касандра. За тодішніми свідченнями, вона була найкрасивішою жінкою. Від Бога сонця і світла, покровителя мистецтва і муз Аполлона, вона отримала дар передбачення. І отримуючи дар, зробила застереження, щоб Аполлон не побажав відкликати дар. Але ж той мітичний бог знав природу людей і дав їй своє застереження: вона буде віщувати правду, але їй не будуть вірити.
Отже Касандра попереджала троянців, що Троя буде зруйнована греками. Троянці були самовпевнені через свою мілітарну потугу і не надали значення віщуванням Касандри. Згадали про її попередження по всьому, коли Троя була зруйнована.
Читач, цілком природно, асоціюватиме легенду на наш час. Вже в пізніші часи нострадамуси, ванґи, медвєдєви пророкували долю Совєтського Союзу і його „будов комунізму” на зразок Чорнобиля. Як бачимо, Троя і пізніші імперії розпадалися внаслідок занепаду моралі і духовної невизначености, що позбавляє сили бачити правду.
Годиться надавати поняттям, термінам істотного і відповідного значення. Бо, для прикладу, кажемо, що народ вибирає, а насправді – голосує. Маємо на увазі, що вибори і голосування – не одне і те ж. Бо вибори мають відповідати свідомості вибору громадянина. А поняття „голосування” вимагає окремої застанови і пояснення. Фальшиві політики по-своєму розуміють та інтерпретують, чи як то жартівник каже – інтертріпають і змішують все в купу. Щоб не можна було відрізнити завоювання, загарбання, поневолення від звільнення і безкорисливого надання допомоги.
Однак попри все основу нашого самопізнання і розгадки тайн видимого і невидимого світів покладає Святе Письмо.
 

Про мову і політиків

Хто не соромиться своєї провини, той подвійно провинний.
Публій СІР,
древньоримський поет

Найжорстокіша тиранія – та, що виступає під прикриттям законності і під прапором справедливости.
Шарль МОНТЕСК’Є, французький філософ, суспільний діяч

Думки цих мислителів проводять низку асоціяцій щодо дій і намірів наших сучасних політиків, їхніх ідеологічних розробок, вільних і невільних, усвідомлених і неусвідомлених помилок.
Одним з найістотніших визначників суверенітету народу і суверенітету його держави є його рідна мова. Забезпечити функціонування цього найосновнішого чинника суверенітету зобов’язане керівництво, тобто влада, на всіх рівнях, від села до столиці.
Теперішнє мусування чийогось наміру проголосити другу офіційну мову в Україні є неприховано шкідливим руйнуючим явищем не лише для України, але й для гармонійного розвитку всього цивілізованого світу.
Ясна річ, ідейки введення в Україні другої офіційної державної мови є затією збанкрутілого московського імперіялізму, дуже легко довести. І не вдається їм приховати фальш тієї затії й в тому розумінні, що нібито на їх користь висловлюються патріоти України.
Але наше завдання – показати, що пляни чужих „добродіїв” ввести в Україні російську мову як другу офіційну мають підступний намір зруйнування суверенітету України на користь нехристиянської ідеології якогось нового проімперського тоталітарного режиму.
 

Перегук споріднених

Наша читачка з Канади Катерина Щербань – людина твердих переконань і як християнка, і як православна, як українка. Може навіть передусім українка. І ось вона відчуває споріднену душу в іншій нашій авторці Людмилі Огольцовій, чиї дописи російською мовою ми подаємо в українському перекладі. Через океан вони вирізняють і впізнають одна одну.

Я прочитала, що Людмила Огольцова (не знаю як по-батькові) з Донбасу, вітає мене, бо ми є однодумці в переживаннях за нашу неньку Україну. Я була дуже рада читати првіт від незнаної людини. Я також, Щербань Катерина Лаврінівна, вітаю Людмилу і бажаю їй усяких успіхів на її шляху. Коли б моє здоров’я було трохи надійніше, може б поїхала в Україну, на святкування 15-річчя Незалежности і ми могли б зустрітися з Людмилою. Мені дуже хочеться, та навряд чи вдасться.
...Постійно думаю про українські події. Я маю 5-й український канал і час від часу дивлюсь та слухаю радіо і наші телевізійні програми, то дещо знаю. Мені дуже шкода нашу мученицю Україну і увесь її народ. Молю Бога, щоб якнайскоріше то все перемінилось на краще. Щоб Парлямент почав працювати за плянами Президента, які він хоче здійснити на благо України.
 

За кого проливали кров українці у Другій світовій війні?

Пан Леонід Кравчук пропонує надати воякам ОУН-УПА статус учасників - „національно-патріотичного руху”, цим в суті підтримуючи імперську політику Москви: мовляв, український народ ніколи з москалями не воював і за Україну ніяких війн не було... А був якийсь там сепаратистський „національно-патріотичний рух”, навіть без означення – УКРАЇНСЬКИЙ... Ні, пане Кравчук, то була бойова армія патріотичного українського народу, яка боролась за визволення із московської шовіністично-імперської неволі, а не безіменний „національно-патріотичний рух”.
Комусь не бажано згадувати, що ця національна армія колоніяльно поневоленого народу понад 10 років вела нерівну за силами війну з чорним гітлерівським фашизмом та з іще з брутальнішим московським червоним фашизмом. І проти УПА московські НКВДисти, які не могли її за наказом ліквідувати, заанґажували цілий військовий союз „Варшавський пакт”.
Я належу до тих, що в бій проти німців вступив: о 3.30 хв. вранці 22.06.1941р. І треба було б описати той момент війни: що чинила совєтська влада, як мобілізовували українців без вишколу і без зброї під грізним наказом: відбери в німця зброю і „бей немца!”
Я був вояком 135-го полку АРГК 122 мм Красної армії, учасник бойових дій під Равою-Руською і Львовом. Народився я в Казахстані в українській родині, тепер живу в Австралії. Мені вже пішов 88-й. Багато років болить серце, що мої однополчани і вояки-українці інших частин Красної армії не зрозуміли, за кого проливали кров. Скільки наших кровних братів пішло з життя, так і не збагнувши, де правда, а де брехня, що захищали вони не волю України, а московську варварську імперію, яка духовно і фізично нищила нашу Батьківщину. Правда проста: ми воювали проти ворогів Москви і, боронячи своє життя, разом з тим захищали владу московського окупанта. За Україну воювала лише Українська Повстанська Армія, яку досі не визнала українська влада.

Федір ГАБЕЛКО,
Ветеран Другої світової війни,
Австралія

Степан СЕМЕНЮК
Щодо Концепції IV Всесвітнього форуму українців

Організаційний комітет оприлюднив Концепцію підготовки і проведення IV Всесвітнього Форуму Українців, що має відбутися 18-20 серпня 2006 року у Київі. Добре, що Концепція появилась заздалегідь. Це дає можливість провести ширшу дискусію, бо ж йдеться про дуже важливий захід, який матиме – повинен мати! – значний вплив на розвиток світового українства.
Уважно прочитавши Концепцію, як закордонний українець, який ніколи політично, морально і духовно не був "закордонним", висловлюю свої міркування щодо окремих формулювань і трактувань у ній.
У введенні читаємо: „Концепція IV Всесвітнього Форуму Українців ґрунтується на ідеї консолідації українців незалежно від території проживання, як засобу єднання української нації та закордонного українства.” З цього виходить, що закордонне українство, в розумінні авторів Концепції, не є досі складовою української нації, не є її невід’ємною частиною, тільки Форум щойно хоче цього досягти. Це суто постсовєтське мислення, з якого не можемо вилізти, в кожному разі автори Концепції, Закордонне українство завжди було українською нацією, незалежно від того, в яких державах проживало, і служило українській нації. Цю форму вислову треба змінити на більш логічну.
І далі: "Українці, які проживають поза межами України, є складовою українського етносу". Чому етносу, а не нації? Боїмося визнати, що закордонні українці є складовою української нації, бо так вище визначили? Логіки у цьому бракує.
В розділі "Завдання форуму", в т. 4 (і інших) записано: „Об'єднання українців різного походження і території проживання...." Що означає слово "походження" загалом відомо, а тут воно викликає певні сумніви, адже у нас було і є тільки одне походження - українське і ніколи іншого не було, тим більше різного. Отже, що треба висловитись більше чітко, про яке походження авторам Концепції йдеться.
Не зовсім зрозумілим є вислів (запис) про потребу „окреслення складових сучасної української національно-культурної ідентитчности”. Про що йдеться авторам, не відомо, бо ж національно-культурна ідентичність – це не мода на костюм на новорічний бал, вона завжди та сама. її можна прийняти, або ні, але вигадувати не треба.
В розділі „Принципи підготовки Форуму” в т. 6,2 мовиться про український голодомор „трагедію світового маштабу”. Слушним є включення цієї, для нас вічної теми, до програми заходів форуму. Хочу також висловити побажання, щоб в цей пункт було включено трагедією масових розстрілів НКВД в’язнів у тюрмах 22-24 червня 1941 року, бо цей злочин був складовою плану нелюдського нищення нації, продовженням Голодомору. Документів і матеріялів для виставки є достатньо. Може це спонукало б владу до належного увічнення невинно замордованих людей. А цього року виповнюється 65 річниця цього великого злочину проти українського народу.
В 5-му пункті розділу мовиться про „українськомовну книжку – основу української духовности”. Повинно бути „українську книжку”, бо з українськомовною бувало по-різному. Українськомовною книжкою десятиліттями виполіскували нам з нашого розуму і душі нашу історію, національну ідентичність,, національну гордість і гідність, нищили основи нашої духовности і т.п..
На жаль, не знайшлося в Концепції місця на бодай згадку про 65-річчя Акту 30 червня 1941 року – про відновлення Української держави. „Українськомовна книжка” вибила це з голови.
Не знайшлося в Концепції також місця для виступу на Форумі представника Церкви, хоча йдеться про основи духовности. У закордонному українстві такі заходи ніколи не відбуваються без участи Церкви. Мабуть автори не знали, кого і з якої Церкви запросити. Чиж досі не розуміємо – хто є хто?
І на кінець. Скористаймося з досвіду інших. Мабуть, вже час подумати про надання нашій діяспорі представництва у Верховній Раді Україні. Юридично поки не можна гарантувати їй депутатських місць, але можна прийняти закон про постійне представництво діяспори в ВР України.
 

Що потрібно „Нашій вірі"

Публікуючи листа нашого читача Валерія Павлова, редакція повідомляє, ще досі таких радикальних пропозицій до нас не надходило. Пропонуємо читачам висловити свої думки з того приводу.
Ред.

Порівнюючи „Нашу віру" з іншими газетами, мусиш визнати, що вже багато років чистий і високий голос цього видання лишається самотнім. Преса в нашій країні, незалежно від міри надаваної свободи, з якимось поросячим задоволенням продовжує талапатися в багні „ділових інтересів" - комерційних, корпоративних, партійних і відверто мафіозних - за винятком хіба студентського самвидаву. Годі й говорити про комунобульварну повінь тотального рускоязичія, з-під якої українське лишень бульки пускає, а братія (державна) „мовчить собі, витріщивши очі".
На ентузіязмі спраглого за рідним словом читача дехто спершу робить собі українське ім'я, відтак лукаво сповзаючи на „паралельні" наклади двома мовами (насправді далеко не паралельні, бо українського щоразу менше) - як-от „День" чи ще геть недавно супергіперопозиційна „Без цензури". А нині поміркована-не-дай-Боже-кого-зачепити „Газета по-українськи", уже не ховаючись, бере за зразок таблоїд „Газета по-киевски" (може, звідти й ноги ростуть?) і стає таким собі прапороносцем україномовної жовтої преси. Хоча порівняно з оною російськомовною вони просто святенники.
„Дак вони ж орієнтуються на пересічного українця", - мені пояснюють. Та не прибріхуйте, їй-богу. Не на українця.
Звісно, читачі бувають усякі. Мабуть, і серед україномовних немало таких, що цікавляться лише хто з ким спить і хто кого сп'яну зарізав. Але ж не самі вони становлять народ наш!
У моєму рідному Миколаївської області Новоочакові всі, крім опального фермера Фоки, голосували за Януковича. Там і досі не підлягає сумніву, що при Сталіні був порядок, а В'ячеслав Чорновіл зарізав свою тещу. Голову колгоспу з Черкащини, що провів асфальт і газ, але не матюкався, казав на доярок „жіночки" й хотів поставити церкву, називали „бендерою" і, як такого, „з'їли" всім стадом.
І все ж я вірю, що стадний закон - лише чужа, приросла століттями, шкіра. Бо знаю своїх земляків ув істині їхній, у розмові сам-на-сам. Знаю, як тягнуться вони душею де любови й добра. І, на голос бравуючи один перед одним: „та що там той бог угорі робе, от скажи, чого це він отаке допускає?”, удома, щоб ніхто не бачив, тихенько моляться.
А в цей час редактори й видавці, навіть не намагаючись зрозуміти, що потрібно читачам насправді, одностайно вдають, ніби навколо живих душ немає, а є лиш насєлєніє і потрєбітєлі. Далебі, хочеться сказати, чи не по собі міряєте?
Так, найкращих з нас понищено. Так, чимало навезено чужомовного матюкливого потороччя. Так, багато й серед нас „плохих овець". Але якщо вже казати про читача україномовного, знайте, що не такий він, „пересічний", як ви собі його малюєте. Бо насправді не лише що-почом його цікавить, і чужа душі його ваша „чорнуха" на перших сторінках. Не настільки він тупий, як те, що ви для нього друкуєте, і не настільки жлоб, як ваша жлобська преса. І читає він про вашого Кіркорова не тому, що дуже йому хочеться, а тому що в тисячах своїх газет ви іншого читати не пропонуєте. Але ж- піднімати людей треба, а не опускати!
Не зневажайте „пересічного українця". Не ставте його нижче себе. Бо він і досі, незважаючи на шалений ваш багатолітній телевізійно-газетний натиск, є інтелектуальнішим і культурнішим, ніж ви, заробітчани нещасні, собі думаєте. Зрештою, із тих, хто принаймні перестав соромитись рідної мови, „наеєлєнія-по-кієвскі" вже не сформуєте. Вони вищі, незалежно від того, яке читання їм підсовують - уже тому, що почувають себе українцями, а значить, мають живу душу.
На відміну від паперової маспродукції „Наша віра" за майже 17 років свого виживання не відступилася від заповідей чести, правлячи свій шлях так високо, як це взагалі можливо. Видання суто конфесійне переросло в загальнохристиянське, яке вже не могло стояти осторонь суспільних болів - треба було брати на себе й це. Бо в багатослівній газетній юрмі мовчазна пустеля зяяла перед шукачами правдивих відповідей на голови питання. „Немає пастирів". Хоч уже й не садять журналістів у тюрми за чесність, мало хто важиться бути вільним до кінця: незалежність від грошей означає їхню відсутність.
Тим часом „Нашу віру" душить не тільки навколишній ринковий ґвалт. Тут і наглий саботаж розповсюдження, і безкарність бандитів у рясах, які захопили приміщення редакції, і глухий китайський мур, вимуруваний „командою" навколо Президента. Ті, кому газета найбільше необхідна, про неї просто не знають, і фактично її читає лишень давнє коло вірних прихильників.
Видань-послідовників так і не постало, а отже „Наша віра" мусить піднімати перелоги за всіх нез'явлених. Будити в людях спрагу до високого, очищувати від балаканини світлі істини, розкривати очі на інформаційний бруд, у якому нас щодня намагаються топити, уперто твердити про головне в час, коли ніхто більше не годен - це важливіше, ніж збереження рамок православної доктрини. Та ще й у газеті, яку, здається, й копійкою не підтримує жодна православна церква.
Вважаю, що рамки ці, нехай навіть формальні, сьогодні стоять на заваді виконанню місії „Нашої віри". Поети-шестидесятники вступали до Гельсінської спілки не тому, що були найкращими політиками. Тому, що більше було нікому.
Треба зробити все, аби збільшити авдиторію газети, привертаючи увагу найширших кіл суспільства. Вкладки під назвою „Громадянська позиція" для цього вже недосить. Зміни, на мій погляд, потрібні радикальні.

Отже пропоную:
• розробити нову концепцію, відмовившись від самовизначення газети як православної;
• не змінюючи вектора морально-релігійного і ступеня вимогливости до текстів, розширити інформаційну складову, а також кількість публікацій громадянського й соціяльного змісту;
• приділити максимальну увагу питанням фінансування, розповсюдження і популяризації газети, доповнивши склад редакції відповідними фахівцями;
• докласти всіх зусиль до залучення нових, зокрема, молодих авторів, а головно, коштів, на ґрунті громадянської в основі концепції, зрозумілішої для потенцйних спонсорів;
• у разі успішного розвитку здійснити поетапний перехід на щотижневий випуск, в міру необхідности набираючи нових штатних працівників.

Валерій ПАВЛОВ
 

Повернутися в степ

Степ – місце дуже ліричне. Хочу лишитися в степу. Щоб не було поруч нікого, крім степу. Іноді я так собі думаю. І лісосмуг не треба – у них впирається око, вони затуляють обрій. Хочу вдихнути на повні груди той безкінечний обрій, без лісосмуг.
Та й жінки мені не треба, думаю собі. Хочу бути вільним козаком! Не треба жінки. Але хворий глузд нав’язує протилежне. Ми ж з вами не в степу, шановний.
А моя душа щоразу вертається в степ. Я провів у степу кращу половину дитинства. З моєї душі не викинеш степ, думаю собі. Ні. Наді мною пропливає шуліка.
Мені дуже шкода. Бабусину землянку зрівняно з землею, а Степан Андрейович привласнив город. Колись на тому городі ми з Бодею працювали. Починаючи з двох років. Мали власні грядочки і власні маленькі сапички. Ми тоді вибирали, що садити. Тато давав повну свободу вибору. Він завжди давав повну свободу - це його головний принцип. У степу він пояснив нам, що найвища цінність – свобода.
Вася Крикун викорчував виноградник. А колись бабуся робила найкраще вино на селі. Тоді горілку не пили – пили вино. Навіть затяті алькоголіки. Вони йшли до котроїсь із бабусь, які робили вино, „на баночку”. Так тоді казали, бо вино пилося зі звичайних півлітрових банок. А зараз не кажуть, бо все село п’є горілку – в барі.
Ми з Бодею колись збирали виноград відрами і власноніж його чавили. Вино нам давано з трьох років яко засіб проти чорнобильської радіяції.
Щовечора тато співав нам козацьких і некозацьких пісень. Попит на них був шалений. Ми дихали степом під рясними зорями.
Зимою снігу було по пояс. Сніг пахнув степом. Ми весело гралися в снігу. Ми також топили сніг відрами і отримували цілющу гіркувату воду з неба. Аж не вірилось, що то вода з неба!
Щоразу, як ми приїздили, нас зустрічав новий собака. Котів – безліч. Серед них відзначалася мудрістю Мурашка, дочкою котрої була не менш мудра Чорнушка. Чорнушка вправно душила мишей у конюшні і делікатно складала на купу. Вона привела на світ багатьох кошенят, серед яких найзнаменитішими були Жовток і Білок.
Цілий день ми працювали на землі. Земля була тепла і чорна. А потім милися і сідали разом вечеряти. У хаті в нас був такий жовтий пластмасовий умивальник.
Тато обливав нас із відра холодною водою. Зимою вода у відрі, що стояло під зорями, замерзала, і зранку, щоб облитися, доводилося пробивати молотком товстий шар льоду. Тато теж обливався.
І так далі.
Шкода.
Звичайно, шкода. Зараз у нашому селі всі голосували за Януковича. Крім фермера Фоки з сім’єю. І читають газету „Коммунист”. Тільки Фока з сім’єю не читає.
Півсела – в руїнах. Руїни ті буйно заростають бур’яном і на них пасуться коні.
Шкода. Бо навколишні села теж занепадають. Майже нічого не лишилося від рідної бабусиної Костянтинівки. Такі села, що зникають з мапи.
Люди в селі попсувалися. Всім все до лямпочки. Руїни буйно заростають бур’яном, а перед клюбом турнули бюст Леніна.
А за дванадцять км на схід по шосі у „кацапському” селі Троїцко-Сафоново Ленін стоїть. Його свіжо пофарбовано золотистою фарбою і покладено квіти – червоні тюльпани. До речі, там усі села потопають у тюльпанах. Причілки хат – то цілі моря тюльпанів і лілій.
Я багато назнімав на свій новий цифровий фотоапарат. Дуже старався. Знімав степ, балки, кам’яні кручі над Інгулом, тюльпани, голубів і людей. Знімав тополі. Лісосмуги тополь, які видно ген за десять кілометрів. Тих лісосмуг не викинеш мені з душі. Усі інші лісосмуги закривали обрій. Тополі довго не живуть.
Я зробив висновок, що тополі й верби – це дуже українські дерева. І виявив, що Симоненко теж так вважав: „І якщо впадеш ти на чужому полі, Прийдуть з України верби і тополі, Стануть над тобою, листям затріпочуть, Тугою прощання душу залоскочуть”.
Шкода.
Усі фотографії я випадково знищив, натиснувши на кнопку Format.
По дорозі на Київ було багато моторошних аварій. А в Могилянці я одразу помітив на стіні оголошення: увага, конкурс фотографій української флори й фауни, перевага надається степовій зоні...
Моя душа щоразу вертається в степ, але степу їй не вернути. Не вернути. Хіба воскресити людей та повирубувати кляті лісосмуги.
Я хочу в степ, але не до людей. Хочу жити разом зі степом. І щоб наді мною пропливав шуліка. Ми зі степом співатимемо козацьких пісень. Хочу виходити вночі на шлях і зазирати у зоряне степове небо. І вдихати те небо. Носом. Чи маю я право? Не знаю. Тато – той точно має. Та й зрештою, кожен має право на сантимент.
Прощавай, степе. Сьогодні на екології сказали, що тебе лишилося 0,9 % від площі України.
Роман ПАВЛОВ,
студент

Ґері ЧЕПМЕН. “П’ять мов любови у підлітків”, „Свічадо”, 2006

Кому з батьків, які мають дорослих дітей, не відомі труднощі у вихованні підлітка? Здебільшого самі батьки не готові до їх вирішення, бо ще зовсім недавно їхній син чи донька дослухалися до авторитетних батьківських порад, відверто ділилися своїми переживаннями... Але віднедавна ви зауважили, що ваші стосунки змінилися, ваш син став надто агресивним, а донька мовчазною, вони вже не очікують вашого поцілунку „на добраніч” та й час охочіше проводять поза домом у компанії друзів, а не з сім'єю. Що трапилося? Можливо, ви десь допустилися помилки...
Нова книга видавництва „Свічадо” „П'ять мов любови у підлітків” покликана допомогти батькам підлітків. її автором є Ґері Чепмен – консультант з питань подружжя та сім'ї. Він же автор серії бестселерів під загальною назвою „П'ять мов любови”.
Ніколи ще питання виховання підлітків не було таким складним, як у наш час. Проблеми підліткових вагітностей, захворювань, що передаються статевим шляхом, абортів, вживання наркотиків, підліткових самогубств і вбивств – однаково актуальні в усьому світі.
Авторитетом для підлітка стає не сім'я, а стереотипи масової культури, яку брутально нав’язують через телебачення, Інтернет, друковані видання.
Попри все, як підтверджують соціологічні дослідження, саме батьки, а не хто инший, відіграють дуже важливу ролю у житті підлітків. Єдиним способом вплинути на дитину-підлітка є любов. На думку автора книжки, дорослим важливо навчитися висловлювати свою любов зрозумілою для підлітків мовою.
Хіба ж не багатьом батькам часом здається, що вони не можуть порозумітися з сином або донькою, бо розмовляють з ними „різними мовами”?
Саме тому, бажаючи допомогти батькам, автор розкриває значення кожного з виявів любови – дотику, подарунків, слів утвердження, служіння і змістовного спілкування.
Читаючи книгу „П'ять мов любови у підлітків” батьки досліджуватимуть світ, у якому живуть їхні діти. Вони зможуть не тільки побачити зміни, що відбуваються з підлітками у процесі досягнення зрілости, а й оцінити сучасний світ, у якому підліток змушений розвиватися.
Книгу „П'ять мов любови у підлітків” можна придбати в книгарні „Свічадо” по вул. Лисенка 2 у м. Львові або замовити поштою за адресою м. Львів 79008, а/с 808 чи тел.0322-297-16-33.
 

Марш за життя в Канаді

11 травня 2006 року в Оттаві пройшов щорічний канадський національний марш за життя. Цього дня канадці, прихильники руху за життя, зібралися з усіх регіонів країни, щоб закликати Парлямент захищати людське життя від зачаття до природної смерти. В переддень маршу на віддання пошани життю відбулася хода з запаленими свічками і міжконфесійна вечірня відправа (Всенічна) біля канадського Монументу Прав Людини.
 В день маршу також завжди служиться двомовна Служба за життя в катедрі Нотр Дам. Одночасно правиться міжконфесійний Молебень англійською мовою в Англіканській церкві Св. Ґеоргія.
„Вісник-Herald”
 

УКРАЇНСЬКИЙ КАТОЛИЦЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ОГОЛОШУЄ НАБІР СТУДЕНТІВ
на філософсько-богословський (спеціяльність „Богослов'я") та історичний факультети (спеціяльності: "Історія", „Соціяльна педагогіка") (5-річна програма з поглибленим вивченням іноземних мов)

Іспити відбудуться 17 -19 липня 2006р.

Прийом документів: 26 червня - 15 липня з 10:00 до 17:00
За адресою: вул. Іл.Свєнціцького, 17
79011, м.Львів
тел. (0322) 240-99-40, 76 82 73
info@ucu.edu.ua, www.ucu.edu.ua
Консультація для абітурієнтів: 4 липня о 10:00

При Університеті діє магістерська програма (ліценціят) з богослов'я, вечірня богословська школа та короткотермінові вечірні курси
 

До 300-річчя «Житій святих» св. Димитрія Ростовського

З нагоди 300-річчя виходу «Книг житій святих» або «Четьїх Міней» св. Димитрія Ростовського Львівський національний університет ім. Івана Франка, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України та Наукове товариство ім. Т.Шевченка провели 25-26 травня 2006 р. міжнародну наукову конференцію «Дмитро Туптало у світі українського бароко». Конференція почала свою роботу в дзеркальному залі Львівського університету, а завершилася в Унівській Свято-Успенській лаврі. На конференції серед інших виступили з доповідями викладачі Колеґії Патріярха Мстислава архиєпископ Ігор Ісіченко («Аскетична традиція Київо-Печерського манастиря в агіографічному дискурсі св. Димитрія Туптала»), Олена Матушек («Святий митрополит Олексій у бароковому літературному дискурсі (Симеон Полоцький, Лазар Баранович, Димитрій Туптало)»), Тетяна Трофименко («Пасійні мотиви в поезії Дмитра Туптала»). Організацію конференції очолила професор Богдана Криса. Доповіді плянується видати окремою книжкою.

До архіву газети

На першу сторінку