Відомо, що під час своєї візити до Туреччини Віктор Ющенко запросив Патріярха Вселенського Вафроломея відвідати Україну.
9.06.2005 р. в Палаці мистецтв “Український дім” при обговоренні проблем дітей-сиріт Віктор Ющенко зазначив: “Церква повинна відігравати набагато більшу ролю, ніж вона відіграє тепер. Вона має стати тими дверима, до яких дитина завжди може постукати, і їй відчинять”.
Особливо широкий резонанс викликала заява Президента про необхідність  вивчати в школах основи релігійної етики у формі, прийнятній для різних віровизнань.
30 травня Президент мав розмову на засіданні Ради Церков, де поділився своїми думками про потребу пожвавлення релігійного життя і про державну підтримку добрих ініціятив Церкви. На думку Президента, держава і Церква повинні співпрацювати задля оздоровлення народу і примирення різних інтересів. Моральна і духовна висота Церкви – понад політикою.
Представники різних Церков підтримали позицію Президента і запропонуали допомогу на міру сил і напрацювань.
 

5 червня-15 років від дня Собору відновлення – І Собору УАПЦ,
де обрано Патріярхом Мстислава. Час не довгий, а вже здається далекою історією.
Тоді був третій день Святої Трійці. Надворі панував совєтський режим. Але вже беззубий і не страшний – з Івашком замість Щербицького.
Інтеліґенція мріяла про відпродження Української Церкви.
Церкви на чолі з митрополитом Філаретом були вже відчинені, але чомусь цього не помічали. Хіба то церкви – порівняно  з багатолюдними церковними осередками українського життя в Англії, в Канаді чи США? Там і священик свій, і парафії всі свої, і великий свій культурний центр, і громадські заходи,  і дитячий майданчик, і якісь культурно-громадські акції – український острів у англомовному морі.
Хіба можна перетворити наші казенні храми РПЦ на такі живі осередки?  Хіба можна вдихнути живий дух в ці оселі ворогування – то проти митрополита Мстислава (“німецького” і “польського вислужника”), то проти українського “Руху”, то  проти націоналістів.... Проти!
Знайома мова, знайома школа...
Усе це підписувалось іменем  Екзарха... Мені не доводилося чути сповіді Київського митрополита Філарета, тому важко зрозуміти, як він разом з усім єпископатом України подав до Московської Патріярхії прохання про надання автокефалії Українській Православній Церкві.
Не вірилось, що це матиме якісь наслідки... Глуха мовчанка! Але за нею ховалася кипуча діяльність РПЦ і відповідних служб, які “переконали” кожного єпископа  відмовитись від свого підпису за автокефалію. Всі, окрім Філарета... І наче грім з ясного неба, викриття – публікація таємного досьє на Екзарха Філарета – в найпопулярнішому тоді журналі “Огонек”. Було ясно, що на кожного єпископа, який наполягав би на  своєму підписі “за автокефалію”, може бути подібна публікація...
Ось чому Україна  чекала на приїзд митрополита Мстислава, який привезе з собою іншу візію Церкви, інший образ відродження духовного життя і інший дух Божого храму.
Поки газети “викривали”, народ готувався до зустрічі з митрополитом, учасником визвольних змагань, небожем Симона Петлюри, великим приятелем української творчої інтеліґенції і одважним будівничим Української Церкви навіть за умови окупації.
Аналогічна тенденція була в УГКЦ, де теж хотіли мати Главою Церкви єрарха, що приїхав із Заходу і зберіг культуру праці та зв’язки з Заходом. Це забезпечувало незалежність від влади, яка звикла керувати Церквою і використовувати її.
Патріярх Мстислав був старцем глибокої віри і широких поглядів, несумісних з релігійністю людей совєтської школи.  Але з готовністю до діялогу хоч би з ким.  А вони – не любили діялогу...
Це була війна доброго посланця з безформним сфінксом. З віддалі 15 років постать  Патріярха Мстислава виростає і вивільнюється від негативної інформації. Як багато за ці 15 років було званих, і як мало вибраних...
Позабувалися імена енергійних діляг в рясах, героїв змов, хитрунів, що вискакували на найвищий щабель, але не посіяли любови в людях і не залишили сліду служіння.  Але запам’ятався тихий отець Методій, який зігнорував погрози влади і служив молебень на стрілецьких могилах, і не йшов на переговори з владою.  А служив він в УАПЦ ще в Софійському соборі – ще до війни.
Люди недуховні вносили в церкву недовіру і нетерпимість.  Адже ще досі є такі, що ввавжають себе православними на тій підставі, що вони проти католиків...
Культура любови і толерантности – цієї школи нам бракувало і бракує, бо то довга школа...
Сьогодні в складних перепетіях церковного життя ми відчуваємо, що Патріярх Мстислав залишив нам головне – те, що сам плекав ціле життя – візію справжньої вільної української Церкви, і залишив у пам’яті  живий образ високогідного пастиря, який душу свою покладав за народ. І люди це бачили, тому й ринув народ у свою Церкву.
На святі 15-річчя виступив хор “Хрещатик” під керівництвом Лариси Пухопської – хорова культурі у нас відродилась. Ніна Матвієнко проспівала старі духовні канти.
На урочистій академії після вступного слова архиєписокп Харківський і Полтавський Ігор зачитав привітання з Америки митрополита Костянтина, вдячного учня зі школи Патріярха Мстислава. Невеликий гурт священиків і велике коло мирян з усіх кінців України відтворили той дух щирости і злагоди, що і породив УАПЦ, так виразно представленої Патріярхом Мстиславом і Патріярхом Димитрієм.  Вони своїм служінням і працею продовжили подвижництво одважного митрополита Василя Липківського.
Усе справжнє зберігається в пам’яті  і переважає випадкових гостей сезону. Скільки б їх не було, як писав Т. Шевченко:
  Усе те все
  Потроху вітер рознесе
  А ми помолимося Богу
  І небагаті, і невбогі

Ухвала 1, до питання про скликання Помісного Собору УАПЦ

1. Братство підтримує Звернення від 06.02.2005р. ”Про скликання Помісного Собору УАПЦ” та, від імені мирян, вимагає проведення Помісного собору УАПЦ для обрання нового предстоятеля. Участь у Соборі УАПЦ (у будь-якій формі) Мефодія Кудрякова та інших осіб, що разом із ним відійшли в розкол, Братство вважає неприпустимою скверною для решти її клиру та мирян.
2. Обурене ініціативою передсоборових комісій кількох єпархій (до яких не було включено представників від братств і мирян) по підготовці Собору, Братство наголошує, що вона є провокативною, не враховує думки всієї повноти Церкви та окремих членів Патріяршої ради.
3. Братство переконане, що правосильним Помісний Собор буде лише за умови очолення його роботи духовним главою УАПЦ Блаженнішим Митрополитом Константином.

Ухвала 2, до питання про загрозу руйнації УАПЦ

1. Архиєреї, які на соборах 2002-2003р.р. підписували ухвали Мефодія Кудрякова, спільно з ним руйнуючи цілісність УАПЦ, мають пояснити свої дії й публічно відкликати підписи, якими зневажили рішення Помісного Собору 2000р.
2. Братство поділяє обурення мирян Львівської єпархії непослідовністю дій її керівництва та вимагає відкритості в діях й дотримання ухвал єпархіяльних соборів 2004-2005 р.р.
3. Вихід з-під духовного управління митрополита Константина й самочинне визнання духовним главою архиєпископа Всеволода Братство оцінює як провокацію, покликану посіяти розбрат між єпископами УПЦ в США, та свідоме порушення ухвал Помісного собору 2000 р.
4. Братство закликає церковні громади й священнослужителів виступити з      прилюдним осудом злочинних акцій митрополита Мефодія Кудрякова в Києві.

Ухвала 3, до питання  об’єднання церков

1. Братство підтримує ідею об’єднання, але її форсування ззовні може створити напруження у, й без того непростих, міжцерковних відносинах.
2. Об’єднавчі ініціативи в Косівському районі або в Тернополі не мають основи та перетворюють здорові доцентрові рухи на карнавальні акції. Братство зауважує, що така декларативність з місць лише шкодить об’єднавчому процесу.
3. Об’єднання в єдину Помісну Церкву не може відбуватися без збереження тяглості традицій Київського православ’я. Часи, коли церква була знаряддям тиску на маси, ще не відійшли в минуле, а тому кулуарність, під диригуванням державних чиновників, що супроводжує розмови про об’єднання – насторожує, як і відсутність грунтовної концепції у тих, хто його декларує.  Братство вимагає пояснення, про яку Церкву йдеться, яким бачиться устрій єдиної Церкви, і чи не означатиме її створення повернення до відкиненої нашими вірними московської синодальної традиції. Відсутність діалогу, відкритості у процесі об’єднання  лякає – чи ж Богу слугуватиме омріяне об’єднання.
4. Братство пропонує провести круглий стіл православних суспільно-церковних організацій України та політичних організацій національно-демократичного спрямування для обговорення концепції єдиної Української Помісної Православної Церкви.

Голова Всеукраїнського Братства
Святого Апостола Андрія Первозваного УАПЦ
В.Чешкова

Стаття Д. Шаповалова “На шляху до самоліквідації”, передрукована з “Патріярхату” в ч. 4 “Нашої віри”, викликала і схвалення, і обурення.
Перші важають, що серйозні і гострі судження, як міцні ліки, потрібні для оздоровлення Церкви. Другі вважають, що “накаркуанням” можна справді зруйнувати Церкву, і що автор провокує на невиважені кроки.
Але, окрім перших і других, є ще треті. Ті вважають, що в церкві і про церкву треба говорити правду. А якщо хто може сказати іншу правду – хай скаже.
Редакція публікуватиме матеріяли, особливо думки конструктивного характеру, що стосуються кристалізації принципів, стилю і духу УАПЦ.

Про грекокатолицький храм у Ялті

З 1994 року ми, вірні УГКЦ, прохаємо влади м. Ялти ділянку під побудову храму. Влада “не відмовляє” до сих пір.  Ось тільки після Помаранчової революції виділили ділянку на кручі далі від транспорту.  А хто гальмує справу?  Свої яничари й перевертні, що підписали “обращєніє” до депутатів Ялти. Оцей лист (що вам надсилаю) я послав також  митрополитові Володимиру.
Коли національну гідність будем мати,
І на колінах перестанем плазувати,
Тоді і запанує на своїй землі ЛЮДИНА,
Тоді й постане з Богом Україна.

В. МОРОЗ,
м. Ялта

Подаємо цитати з надісланого разом з цим листом “звернення” благочинного архиєрея УПЦ МП Адама (Дмитренка) та підпорядкованих йому священиків УПЦ МП до Ялтинської міської ради з проханням не виділяти ділянку для храму українцям-грекокатоликам та короткий коментар редакції.

«Вынужден напомнить Вам, что уния – это совращение православных верующих путем дезинформации о внешнем сходстве с Православием. Унию создали иезуиты…»
Зрозуміло, що благочинний церков Ялтинської округи протоєрей Адам (Дмитренко) чи хтось із підписантів цього листа до депутатів Ялтинської міської ради, коли їх про це запитати, не зможуть назвати єзуїтів, яким вони приписують створення греко-католицької церкви.  Бо в реальності таких не було.
Настрої до відновлення християнської єдности нуртували кілька століть і були вони далеко не тільки в нашій країні.  Але умови діяльности Православної Церкви в Україні ХVI-XVII століть посилили ці настрої. Бо внаслідок Польсько-Литовської унії Україна опинилися під владою Польщі. В тодішній Речі Посполитій повноправною релігією визнавалася тільки римо-католицька, а в діяльність православних храмів тодішня влада безцеремонно втручалася, турбуючись про свої прибутки.  Патріярх КонстантинопОльський, перебуваючи під контролем тодішньої турецької влади, нічим в обороні православних України та Білоруси допомогти не міг.
Найбагатший серед православних в Україні князь Костянтин Костянтинович Острозький був прихильником християнської єдности, але він вважав, що це має здійснитися шляхом поєднання Православних Патріярхів з Папою Римським. Коли майже всі українські й білоруські православні єпископи на чолі з Київським  Митрополитом Рогозою вирішили перейти в підпорядкуванні від Костантинопільського Патріярха до Папи Римського, він зробив усе, що зміг, аби перешкодити такій затії. Йому вдалося відговорити від майбутньої унії тільки двох єпископів – Львівського і Перемишльського.
Решта єпископів України й Білоруси й митрополит Рогоза взяли участь у Соборі в Бересті (тепер Берест, Білорусь) 1596 року і підписали документ з 33 артикулами, які задокументували залишення церкви в православній обрядності. До речі, цей документ там підписали єпископи з Холма (тепер Польща), Смоленська і Брянська (тепер Росія). Протягом століття до церковної унії приєдналися Закарпаття, Перемишльщина  (тепер Польща) і останньою в 1700 році – Львівсько-Галицька єпархія Православної Церкви.
Князь Острозький організував у тому ж 1596 році, і теж у Бересті, ще й православний Собор, і тут було проголошено відновлення єрархії Православної Церкви.
Кілька десятиліть обидві церкви існували паралельно, але ворожість між ними уже й тоді викликала у багатьох незадоволення.
А що ж говорити, якщо і тепер, через півтисячоліття, знаходяться люди, які досі залишаються на тих середньовічних позиціях.  Саме таким є лист з 28 підписами пастирів Московського патріярхату до депутатів Ялтинської міської Ради, повний несусвітних вигадок.
Щодо: “...проекта Речи Посполитой по созданию унии  в Украине», то польська влада  була дуже незадоволена, що греко-православних захищав Папа Римський, а на захист православних виступили запорозькі козаки.
Ніяких проєктів на шкоду собі Річ Посполита, як відомо, не створювала.
По мірі підпадання  білоруських та українських земель під російську владу Греко-Католицьку Церкву там усюди рано чи пізніше ліквідовували, а Православну Церкву – переводили на московський лад.
Проголошення незалежности України в 1991 році і перемога демократії в Помаранчовій революції 2004 року забезпечує право кожній людині ходити до того храму, в який вона хоче. І  греко-католики в Ялті не лише за Законом, але й з погляду християнського, мають право на будівництво  свого Храму.
Щодо “дикого націоналізму” сучасних греко-католиків, яких автори листа звинувачують у погромах православних, то цей пасаж в незалежній українській державі, як і весь лист, сприймається таки справді і як щось дике, і як антиукраїнське, а особливо – не християнське.  Адже з погляду цих батюшок “позитивне рішення” щодо виділення ділянки для Храму “викличе серйозну стурбованість” і “може викликати конфесійне протистояння”. Хоча якраз інспірацією такого протистояння вони й переймаються, судячи зі змісту прохання та лукавої апеляції до комісії зі сприяння дотримання закону “про свободу совісти релігійних організацій”.

Виталій ШЕВЧЕНКО
 
Стійкість українських парафій у Маріуполі

Патріярх УПЦ КП Філарет відвідав 28 травня парафії в Маріуполі, яким за останні роки довелося витримати безліч утисків від кучмізованої зросійщеної влади. Патріярх висловив задоволення здобутками вірних Церкви на чолі зі священиками.  Церква має у місті значний  авторитет, зокрема і завдяки виваженому ставленню до тих, хто покищо одержимий ворожнечею.
 В храмах відбулися урочисті молитовні богослужіння.

Тарас КРИВОРОТЬКО
 

Колючі дроти кордонів. Колючі огорожі концлаґерів. Берлінський мур. І мур між школою і Церквою...
Конституційне положення про відокремлення Церкви від держави вже має понад 200 років...
Нині посилаються на нього, вже не пам’ятаючи, як воно виникло...
Справа в тому, що Французька революція 1789 р. мала антифеодальний і антиклерикальний характер.  Вона відокремлювала справи державні від церковних, щоб єпископи і кардинали керували Церквою, а не державою.
Революція 1917 р. в Росії також розривала тріумвірат “самодержавіє, православіє, народность”. Держава і Церква мали існувати порізно. Большевики відкинули стару і державу, і Церкву, але в своє законодавство 1919 декретом записали відокремлення Церкви від держави і школи від Церкви.  Оскільки і право, і мораль, і релігію вони уневажнили, а державу абсолютизували, то держава, а особливо її каральні органи, топтали і мораль, і етику, і релігію, і священнослужителів, і їхніх захисників...
Ці неписані закони війшли в звичку чотирьох поколінь. І частокіл між школою і Церквою  або між церквами різних конфесій виростає в злих або заляканих очах. Сердитий директор марить про  китайський мур,  щоб діти не перелізли на церковне подвір’я.  Сердитий піп відгорожується від дітей і від громади, гуртуючи біля себе сердиту біляцерковну челядь...
А все це – “продукт епохи”.
 В нормальному світі не повинно так бути. В доброму світі вчитель ходить до церкви і заохочує ходити дітей. І то не тільки тому, що з такими дітьми виникає близькість і спільна мова. Діти, чутливі до священного тексту, будуть чутливими і до художнього тексту. Дітям, які знають молитву, не треба ставити частоколів.  Вони чують тихий голос, і їм не треба, як у курсі посткомуністичної схоластики під назвою “Етика” пояснювати “відтворення самовизначення особистісного “Я” дитини в розмаїтости стосунків зі світом”.
 Вчитель скаже дитині просто: “Треба любити! Починай від дому.  І тоді маєш повну свободу вибору. Тільки не забувай, що “Я” – остання літера в абетці”.
Вчитель або священик скаже: “Не свідчи неправдиво. Це заповідь, така ж сувора, як і “не вбивай”.
 В церкві дитина або юнак почує: “І гнів, і гординя, і помста, і навіть зневіра – це гріхи. Вони каламутять розум. Це лінивство душі.  Не треба мстити. Учіться прощати. Кожному відплатиться – і  за добро, і за зло”.
Дуже важливо, де це говориться, коли говориться і ким говориться.
За шкільною партою почути це важче, ніж у церкві. Ми запізнилися через нашу інертність і байдужість на 15 років. Ми наздоганяємо потяг.  Ми хочемо ліквідувати наслідки, і кожен вдає, що він не спричинив зла тим юнакам у закритих зонах, яким у школі не казали: “Бог бачить усе. Нехай твоїм сторожем буде сумління. І не дай Боже, щоб сторожем твоїм був міліціонер”.
Їм говорили про війну. Про Сталіна і Гітлера. Про закони фізики і хемії.  Про заморські краї, про походження людни від мавпи...
А от про те, що світ тримається на любові. Що головне – невидиме, а видиме і матеріяльне – воно і є, і нема. Це минає, на завтра – тільки гірке похмілля. Пам’ять про добро буде тебе гріти і живити.
А от спробуйте прожити день без брехні. А проживіть день з любов’ю – без гніву і осуду...”
Про такі речі їм ніхто не говорив – не було на те часу. Та й в ув’язненні не говорять.
Зате дотримано совєтського принципу відокремлення від релігії і від Церкви.
 І це називається свободою сумління!
Насправді великий вплив на нашу школу, на освіту мають старі ветерани “ідеологічної боротьби”, які ретельно виконували рішення партії, а тепер живуть старими стереотипами і відстоюють їх, як пісню молодости. Атеїзм сидить у них назавжди. Матеріялізм у них так само природний, як у корови, яка цінує їстивне, любить стійло, зате, як написано в підручнику, “дає молоко і м’ясо”.
В Східній Німеччині їх забезпечили пенсією і відпустили.  А у нас вважається, що вчителювати  може кожен.
 Але чому діти у ХХІ столітті мають розплачуватися за інфантильність суспільства,  яке їх годує поживою, що була поганою і зіпсутою ще у ХХ ст.?
Адже крах комуністичної системи був передусім банкрутством людини,  яка не хотіла захищати ті ідеали, які проголошувала сама і примушувала до цього інших.
Світ неправди і безбожности – то погибельне болото. Комусь у ньому, може, тепло, але для молоді воно отруйне. Про це треба говорити чесно і голосно, бо інакше не вийдемо на дорогу правди.
Про викладання в школі основ християнської етики. По-перше, треба з’ясувати сам предмет, що пропонується вивчати в школі.
Дехто насторожується: чи це не те саме, що “Основы православной культуры” в Росії, що у виконанні батюшок близьке до того, що в  російській армії замінює політвиховання?
Інші,  американизовані ліберали, запитують, чи не буде тут насильства над вірними юдеями чи мусульманами?
 Але найчастіше протестують ті, що невдоволено мимрять “проти”. Що ж, мовляв, виходить: чотири покоління йшли шляхом просвітництва, науки і проґресу, а тепер, виходить, знов назад...
Отже, основний опір творять навіть не комуністи, які тепер є православними комуністами,  а той масив інертної бездуховности, яка приймає обряд і атрибути, але тільки не етику максималізму – не заповіді і не ідеали.
Вони б хотіли щось на зразок науки “про здорове і корисне”, якоїсь валеології, щось від пророкувань Глоби, якихось таємниць Сходу або екстрасенсів у поєднанні з народною медициною.
Цей рівень профанности  навіть не назвеш поганством. Це наївний матеріялізм, замішаний на забобонах, повір’ях і звичаях.
Ми живемо в час занепаду філософської думки і великого занепаду релігійної культури. На мілинах особливо  галасують люди напівосвічені. У них свої поняття про свободу, про релігію, про право і мораль.
 Ми мало думаємо про духовне здоров’я народу.  Мало думаємо про джерела і про причини.  Саме тому 15 років наша школа втрачає навіть той рівень, що мала. Бо тоді, принаймні, декляровано якісь правила, якісь цінності та ідеали.
Велика ностальгія народу до віри і правди у школу не потрапила. Замість обов’язкової ідеології вакуум почав засмоктувати дешевку західньої маскультури. Людина примітизувалась у тенетах побутового матеріялізму.
Що лягло в основу европейської культури?
Запитайте наших випускників середньої школи? Вони думають, що капітал... Мало хто скаже: Біблія, антична філософія, Римське право. А фактично тип західньої людини формувала християнська етика і суворі Заповіді.
Без цієї абетки нема культури. Хіба не на цьому тримається і філософія, і етика, і естетика Канта?
Без релігійного виховання, без біблійної основи у людини немає грунту під ногами.
Це відчули педагоги трьох західніх областей України, де ще зберігалась релігійна традиція.  Там вивчаються основи християнської етики – без розпорядження зверху, а за логікою здорового глузду  і в силу чуття самозбереження.
Чи не буде тут насильства над дітьми іншої віри?
Але ж вивчення релігії не є ідеологічною обробкою. Культурні люди вивчають навіть зовсім чужі релігії, не  тільки споріднені, як християнство, юдаїзм мусульманство.
Релігія – це передумова культури і моралі. Без релігійної основи людина приречена на половинчатість і в освіті, і в культурі.
Усі понятя і символи закладені там.  Ми схожі на міщанина Журдена, який не знав, що говорить прозою...
 

Архиєпископ УПЦ КП закликає “впустити Церкву в школу”

“Зараз ми пожинаємо плоди секулярного гуманізму”, – сказав архиєпископ Переяслав-Хмельницький Димитрій (Рудюк) на засіданні круглого столу, присвяченого питанню опіки дітей-сиріт. І додав, що “оскільки в центрі всесвіту виявилася людина,  а не Бог”,  нинішнє покоління українців змушене боротися з численним проблемами.
“Сьогодні Церква говорить: впустіть Бога в загальноосвітню школу, впустіть християнську етику, і  тоді нам не додеться говорити про в’язниці та дитячі розподільники”.

Християнська традиція і мораль – це фундамент сучасної цивілізації та системи загальнолюдських морально-етичних цінностей. Сьогодні українське суспільство, позбавлене у свій час можливости дати своїм дітям морально-духовну основу, потребує повернення до джерел – виховання молоді на засадах християнської моралі. Запровадження християнських цінностей у навчально-виховний процес є реальною альтернативою бездуховності, моральній кризі, псевдоцінностям сучасної масової культури.
Апробована з 1997 р. і перевидана в 2004 р. програма “Християнська етика” затверджена управліннями освіти Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей (з 1999 р. предмет “християнська етика” викладається і у школах Рівненщини). Вона також схвалена владиками усіх традиційних християнських Церков західнього регіону, як документ, що носить екуменічний характер і є адаптований до багатоконфесійности та національних традицій українського суспільства.
З цього приводу варто зазначити, що християнська етика як навчальний предмет не має жодних гравітацій до якогось одного з християнських віровизнань, а тому є оптимальним та толерантним для викладання і сприйняття учнями різних християнських віросповідань.
Стосовно ж права виховання учнівської молоді на засадах релігійних цінностей нехристиянських віровизнань, то, очевидно, воно може здійснюватися у форматі варіятивної частини навчальних планів МОНУ та в рамках системи спеціяльних навчальних закладів відповідного профілю. Переконані, що домінуюча частка християнської традиції в Україні є поважним аргументом для ознайомлення з її аксіологічними основами для всіх, хто живе у цій країні, поважає її народ, його духовну культуру та звичаєвість. [...]
Наукова ж логіка курсу “Етика” (нового) фактично є спрофанована. Дитина не повинна трактувати систему моральних цінностей лише через призму власного “Я”. Воно важливе для усвідомлення власної автентичности, але принципи взаємин і правила поведінки (а це і є предмет етики) не повинні виходити з егоїстичних позицій.
“Етика” згадує лише про етикетні норми в культурі українського народу – це чи не єдина національна акцентація у наповненні матеріялу програми 5 класу).
Програма етики 6 класу вражає відсутністю чіткої композиційної схеми, часто дублює, вже на ускладненому рівні матеріял програми 5 класу. Бльок матеріялу, присвяченого моральним цінностям, апелює до “загальнолюдських цінностей”, до авторитету Сухомлинського, однак жодним словом не згадується про авторитет моральних цінностей християнства, не аналізується релігійне походження, природа моральних норм. Проблематика свободи та вибору людини без жодних змістових мотивацій нарікається рубрикою “люди і ляльки” (окрім “публіцистичної” артикуляції та “гучно красивої” назви не бачимо в такій рубриці жодної логіки). У той самий час програма “Християнської етики” (4,5,9 клас) бодай чітко клясифікує моральні чесноти, дефініює їх, дає дітям чітке розуміння їх суті, вказує на потребу їх практичної реалізації. Вона позбавлена риторичних запитань на кшталт “Які вони, невдахи?”, “Чи має добро кулаки?”, “Нахабство – друге щастя?” тощо. Видається, що вони провокують у дитини відчуття моральної двозначности, не дають категоричної, чіткої відповіді на фундаментальні питання моральної тематики. Неприпустимим є поділ людей на “щасливців” і “невдах” (програма “Етика”, 6 клас).
P.s. За даними представника Головного управління освіти і науки Львівської обласної державної адміністрації, відповідального за християнську етику, п. Лесі Мартин, цими днями до ГУОН Львівської ОДА та Міністерства освіти і науки України надходять численні звернення від дітей, батьків і вчителів із вимогою подальшого викладання предмету “християнська етика” і заборони курсу “Етика” як такого, що порушує свободу совісти громадян України та є науково некоректним.
Андрій ВАСЬКІВ,
кандидат історичних наук,
м. Львів

Насамперед треба визначити підставу права на релігійну освіту. По-перше, це релігійна свобода особи, що базується на притаманній кожній людині гідності. По-друге, це право кожного на розвиток особистости та на освіту. По-третє, це право батьків виховувати і навчати дітей відповідно до власних переконань.
Не менш важливим джерелом розуміння необхідности ґарантій релігійного навчання повинна слугувати саме така концепція прав людини, яка визначає їх властивими і невід'ємними для кожної людини. Завдання держави у такій концепції чітко і стисло окреслене – якомога повніше забезпечувати реалізацію прав людини, узгоджуючи інтереси різних осіб для спільного добра.
Релігійна освіта, тобто можливість вільно навчати та навчатися вибраної релігії, становить невід'ємний елемент права на свободу совісти. Світськість держави у сфері освіти можна трактувати позитивно, у сенсі: розмежування, тобто автономії державної та релігійної сфер; пріоритетности права відповідних органів держаної влади забезпечувати організацію публічної освіти громадян; а також співпраці різних суб'єктів суспільних відносин для досягнення спільного блага. Світськість освіти можна розуміти також негативно, у сенсі заперечення права людини на альтернативний характер виховання і навчання, панування та формування єдиного світського світогляду.  В останньому випадку реальною є небезпека збереження монополії держави на освіту та домінування державних інтересів над правами особи, приватизації релігійних вартостей, витіснення їх із суспільного діялогу.
Оскільки в соціяльно-економічних умовах України державні школи є найбільш прийнятними для більшости батьків, треба створити умови для вивчення релігії саме в державних освітніх закладах.
Сприятиме налагодженню спільних дій коротке представлення того, як Українська Греко-Католицька Церква розуміє католицьку школу. Слід зазначити, що Церква не тільки надає величезного значення освіті в житті людини, її впливові на поступ сучасного суспільства, а й визнає за собою право співдіяти розвиткові освіти. Власне право накладає на Церкву обов'язок різними шляхами допомагати батькам у вихованні дітей, передовсім катехизою та організацією католицьких шкіл.
Католицька школа це – загальноосвітній навчальний заклад, у якому весь навчально-виховний процес будується на визнанні Бога центром формування людської особи. Окрім забезпечення високого рівня освіти та підготовки до подальшого навчання чи праці в суспільстві, завданням католицької школи є: створювати шкільну спільноту, атмосфера в якій наповнена євангельським духом свободи і любові; допомагати молодій людині, щоб вона, розвиваючи власну особистість, зростала як “нове створіння”; розглядати всю людську культуру через звістку про спасіння, щоби знання, які вихованці здобувають про світ, життя і людину, були осяяні вірою. Завданнями католицької школи також є допомога батькам у вихованні дітей свідомими власних прав та обов'язків і забезпечення їхнього релігійного виховання, здійснення гуманного і суспільного формування молоді та підготовка учнів до подальшої освіти та праці. Виховання в католицькій школі повинно сприяти наповненню життя людини Христовим духом, повній самореалізації людської особи, досягненню спільного добра національної і загальнолюдської спільноти та побудові більш людяного світу.
Необхідно додати, що католицька школа відкрита не тільки для всіх вірних Католицької Церкви, а й для вірних інших Церков і церковних спільнот та всіх бажаючих. Замикання у своєму середовищі, створення “гетто” або “резервації” є спокусливим варіянтом відповіді викликам сучасности, який, однак, загрожує поступовою втратою спільної мови у суспільстві.
Згідно з Конституцією України, Законом України “Про свободу совісти та релігійні організації” та Законом України “Про освіту” , в Україні “школа відокремлена від церкви”. У Конституції (ч. 3 ст. 35) лаконічно стверджено (а точніше – майже повторено т. зв. ленінський декрет 1919 року). У ст. 53, де проголошується право кожного на освіту, у ч. 5 виокремлено права національних меншин у сфері навчання, натомість не згадано окремо релігійних чи світоглядних інтересів громадян. Стислість конституційних норм залишає простір для їх тлумачення та конкретизації з урахуванням міжнародніх норм та досвіду, а також традицій і потреб українського суспільства.
Незважаючи на загальнопоширене твердження про те, що чинне законодавство не допускає існування релігійних шкіл, у Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року можна знайти ряд положень стосовно можливості їх відкриття. Насамперед треба зазначити, що у ст. 6 Закону, яка у назві повторює конституційний принцип відокремлення школи від Церкви (релігійних організацій), чітко зазначено, які саме школи маються на увазі: “державна система освіти відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер”. Це важливе уточнення відкриває достатньо широкі можливості перед релігійними організаціями в якості патронів (засновників чи співзасновників) приватних навчальних закладів і створює альтернативу для батьків, які бажають дати дітям релігійне виховання.
По-третє, релігійні організації мають право “відповідно до своїх внутрішніх настанов створювати для релігійної освіти дітей і дорослих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування” (ст. 6). Однак при такому формулюванні норм закону залишається загалом невиясненим питання щодо точного місця проведення навчання і виникає обґрунтований сумнів, чи можуть релігійні організації навчати в публічних закладах – скажімо, у державних школах – на факультативній основі.
Після короткого аналізу Закону України “Про освіту” можна стверджувати про відсутність виразної заборони релігійним організаціям створювати чи співзасновувати освітні заклади, що дає підстави вважати незаконною практику відмови органів державної влади визнавати створення, скажімо, католицької школи. На практиці, згідно з чинним законодавством, релігійні організації організовують навчання релігії в недільних школах, тобто в храмі або при храмі, або створюють заклади, які визнаються державою не освітніми, а релігійними. Учителі релігії, однак, у такому випадку не користуються вчительськими правами і пільгами, а учні не мають можливости отримати дипломи державного зразка. Питання, чи можна в такій ситуації вважати право на релігійне навчання реально забезпеченим, видається обґрунтованим.
Великою проблемою (аналіза якої вимагає окремого дослідження) є відсутність визнання державою богослов'я (теології) та пов'язаних із ним дисциплін як наукової спеціяльности. Причому проблема ця стосується не тільки релігійних освітніх закладів (відсутність їх ліцензування та акредитації), a й спричинює порушення прав громадян України, зокрема на вибір форми освіти, працевлаштування, а в деяких випадках – зумовлює особливості правового статусу. Потрібно зазначити, що введення в програму вищих учбових закладів релігієзнавства не вирішує питання забезпечення реалізації права на релігійну освіту, оскільки це предмет суто інформативного характеру, тимчасом як релігійна свобода передбачає вивчення і виховання у конкретній релігії. Важливо, щоб для вирішення питань ліцензування й акредитації такого типу закладів та надання ними наукових ступенів у Міністерстві освіти не створювався окремий підрозділ, а щоб усі ці процедури здійснювалися на загальних засадах. Для цього передовсім необхідно розробити систему оцінки рівня освіти та визнання наукових ступенів, спільну для всіх освітніх закладів.
На закінчення, треба згадати ще одну проблему релігійної освіти. У деяких реґіонах (головним чином у західніх областях України) в порядку експерименту за рішенням місцевих органів влади у загальноосвітніх школах проводяться уроки з християнської етики. Цей вимушений крок, до певної міри сурогат релігійного навчання, може бути виправданий лише відсутністю належних правових ґарантій прав дітей та батьків. Більше того, відсутність адекватної правової бази дозволяє органам державної влади проявляти необмежену ініціятиву – скажімо, обов'язкове відвідування уроків, обов'язкова атестація тощо. У деяких випадках така практика створює загрозу дискримінації як окремих осіб, так і цілих груп. Слід зазначити, що це радше вимушений “позазаконний” крок, який свідчить про існування проблеми, а не про її властиве вирішення. Першим і основним кроком на шляху до вирішення проблеми релігійної освіти на будь-якому рівні повинно бути усвідомлення, що підставою права на релігійну освіту і виховання є право конкретної особи – дитини, яку представляють батьки, тимчасом як на релігійних організаціях та державних органах влади лежить обов'язок забезпечити реалізацію цього права.
У цьому контексті необхідно вкотре наголосити на потребі прийняття нового Закону Про освіту, який допускав би факультативне вивчення релігії у державних школах та існування приватних шкіл під патронатом релігійних організацій. У такому законі повинні бути виразно окреслені компетенції релігійних організацій, а також ґарантії здійснення державою її прав та обов'язків щодо всієї системи освіти. З огляду на ці ж питання вимагає змін також чинний Закон Про свободу совісти. У нього треба вписати виразне право релігійних організацій створювати освітні заклади всіх рівнів акредитації, а також забезпечувати на вимогу батьків надання релігійної освіти дітям у державних школах на факультативній основі. Таким чином, релігійні організації не втручатимуться в навчання інших предметів, а держава не навчатиме і не визначатиме принципів і правд віри, що цілком відповідатиме засаді світськости освіти в державних закладах.

Леся КОВАЛЕНКО,
доктор права,
заступник директора
Інститут релігії та суспільства УКУ
 

Козацькі церкви Кодацької паланки

За Нової Січі найбільш відомим був пустельник Дорош — колишній військовий есаул, котрий переселився до лісу і розводив бджіл. Він мешкав навпроти “чернечого пекла” —місця на Самарі, де під час бурі загинули ченці. Дорош збудував там каплицю і служив панахиду по утопленим. Всі доходи від бджолярства аскет віддавав бідним і жертвував на Свято-Миколаївський Самарський манастир, розташований на величному острові між річкою Самарою та її притокою Самарчиком, серед вікового дубового лісу. А одного разу на нього напали гайдамаки, щоб пограбувати. Тоді подвижник сам дістав гроші і поклав перед іконою святого Миколая зі словами: «Ці гроші належать святителю, а значить всім бідним і знедоленим». Святий Миколай славився винятковим даром чудотворення та щедрою допомогою знедоленим, як за життя, так і після смерти. Розбійники розгубилися. А найбільш зухвалий схопив гроші, від чого його рука враз закам'яніла. […]
Через тринадцять років по смерті Дороша, в 1769 р., його каплиця була дощенту зруйнована татарами. З часом ікона святого Миколая була знайдена біля столітнього дуба непошкодженою і оновленою. Відтоді вона зберігалася в Свято-Миколаївському Самарському манастирі.
В житті запорожців ікони займали особливе місце. До них прикладали немовлят, ними благословляли на шлюб, іконами браталися і божилися, освячували житло, знаходили втіху під час горя. Особлива шана на Запорожжі віддавалася чудотворним іконам. В період Нової Січі однією з найбільш шанованих ікон була ікона Божої Матері, що була у Новому Кодаку, в Свято-Миколаївській церкві. Мешканці містечка, повернувшись у 1739 р. з-під Перекопу живими і здоровими, вважали, що Новокодацька Божа Матір, якій вони молилися перед походом, врятувала їх від загибелі...
Навіть кошовий отаман Калнишевський приїздив до неї на поклін як простий богомолець, постився і молився Пречистій у Свято-Миколаївській церкві. З огляду на велику популярність образу Новокодацької Божої Матері Петро Калнишевський наказав перенести його із вівтаря в спеціяльно виготовлений кіот, замовивши срібну ризу на власний кошт. […]
Після ради 1766 р. і до кінця падіння Січі, за даними Олени Апанович, в межах запорозьких вольностей в 53 поселеннях та урочищах нараховувалось 44 церкви, 13 каплиць, 2 скити, 1 молитовна ікона. Вже в перших зимівниках були світлиці або окремі від житлових приміщень каплиці з божницею та лzмпадкою.
Кошу належала визначальна роля у досить складній процедурі заснування церков на Запоріжжі. Спочатку це питання вирішувалось на загальновійськовій раді, що часто збиралася на Романковім кургані.  Відомо, що саме там у 1659 р. було прийнято рішення про заснування четвертої за ліком січової церкви Святої Покрови, нижче сучасного Нікополя, на річці Чортомлик. […]
Спочатку в межах сучасного міста виникло село Романкове – в першій половині XVIII ст. Відомий французький зодчий і теоретик архітектури Корбюзьє вважав, що середньовічні міста Европи виростали на стежках віслюків – так хаотично вони забудовані. Наші села виникали на дорогах, прокладених волами. Виробничо-господарська і побутова діяльність змушувала хліборобів селитися між водою і полем, між лугом і лісом. На цих напрямках створювались найважливіші шляхи, що мали перетнути або охопити село. Романкове виросло на давньому шляху чумаків – Торжанському. Через романківські плавні цим шляхом йшло безліч возів на традиційні осінні ярмарки у село Домоткань.
Вірогідно, що назва селища походить від назви того славетного кургану, що свого часу справив велике враження на служебника польського короля Гійома де Боплана. В 30-ті pp. XVII ст. він подорожував Дніпром, підшукуючи місце вище порогів для спорудження фортеці. «Спускаючись вниз по річці, – читаємо в книзі мандрівника «Опис України», – ви натрапляєте на Романів великий пагорб... Це місце було б дуже зручним і гарним для спорудження міста...».
Ще століття тому Романків курган добре було видно навіть за 20 верст із сусіднього Кодака, чи за 17 – з Петриківки. А згодом руйнівні дощі та весняні води розмили його на цілих дванадцять, що стояли правильним колом з невеликою площею всередині. Межі всіх дванадцяти пагорбів були досконально вивчені і описані романківським краєзнавцем, світлої пам'яті Федором Сокуренком.
В Романковому, звичайно, була і перша церква, збудована в цій місцевості. За народними переказами, її заснували на Романковій могилі два козаки-аскети, котрі мешкали неподалік. В історичних джерелах містяться інші відомості. Після придушення заворушення в 1738 – 1740 pp. в с.Ярославці Козелецького повіту Чернігівського намісництва, очолюваного поляком Іваном Миницьким, що видавав себе за царевича Олексія Петровича, багато його учасників повтікало на запорозькі вольності Значна кількість селян оселилася в с.Романковому – старожитній козацькій місцевості. Перша група новоприбулих на чолі із священиком Феодором у 1740 р. і збудувала першу церкву на честь святого Миколая на Романковім кургані, біля правого берега Дніпра, де з давніх часів було старовинне козацьке кладовище.
У 1766 р. була збудована друга за часом церква в с. Романковому – Свято-Успенська. Розташовувалася вона на нижній околиці села, так званій Заборі.   Заборами в давнину називалися виходи на поверхню кристалічних порід каменю – залишок колишніх гір, що тяглися від Поділля до Азовського моря. Як писав Д.І.Яворницький, вона була дуже низькою, присадкуватою, «печеричкою». Однобанна, вкрита гонтою, з немальованими стінами, стояла вона на невисокому кам'яному фундаменті. Підлога церкви була земляна, обмазана рудою глиною, якої навколо було вдосталь. Біля церкви стояла дзвіниця заввишки п'ятнадцять саженів, з п'ятьма немальованими вежами. Кожну бокову вежу вінчав янгол з сурмою в руці. Від подиху вітру всі чотири янголи поверталися і сурми ніби видавали звук. На п'ятій вежі, в центрі, було встановлене скульптурне зображення апостола Андрія Первозваного з хрестом у правій руці та сувоєм з написом: «На сіхъ горахъ процвітає благодать Божія”. [...]
Не вдаючись до історичної аналізи цього переказу з «Повісті временних літ», нагадаємо, що згідно з ним на шляху з Синопу через Херсонес до Києва в землю слов'янську, апостол зупинявся на Манастирському острові, довго молився, спорудив жертовник і встановив хрест, чим поклав початок християнству в нашому краї. Крутий, високий, оточений скелями, той острів з давніх-давен був місцем перепочинку всіх мандрівників, що пливли Дніпром до Чорного моря. Історик церков Катеринославської єпархіі єпископ Феодосій Макаревський доводив, що біля того святого острова спинялися в давні часи всі київські князі, котрі пливли Дніпром з Києва до Царгороду. За переказом, року 957 велика княгиня Ольга довго проживала там з усіма супутниками, дожидаючись кінця великої бурі. Єпископ Григорій, який її супроводжував, разом з ченцями та самарськими рибалками, що жили на острові, збудував там невелику церковку і правив у ній службу. Це й була перша церква в тій місцевості. [...]
У п’яти верстах від Романкового, навпроти острова Слюсарева, розмістилося с. Кам’янське, в  якому запорожці часто зупинялись на зимівку. За однією із версій, його назва походить від скель, розкиданих вздовж Дніпра проти нього, каміння яких місцеві жителі використовували на господарчі потреби. Цікаво, що в листуванні Коша з митрополитом Гавриїлом Кременецьким поряд з назвою “Кам’янське” зустрічається інша – “Задніпровська Кам’янка”. [...]
Церква Різдва Пречистої стояла у центрі с. Кам’янського, який в той період був біля Дніпра, недалеко від річкового порту сучасного м. Дніпродзержинська.  Була вона однобанна, дерев’яна, збудована без жодного цвяха. Це пояснюється тим, що запорожці взагалі вважали за гріх вбивати в храм Божий цвяхи, якими було розп’ято Спасителя. [...]
... 1770 p. в запорозькому краї лютувала така сильна й люта морова язва, що нагнала панічного страху всім козакам. Сповнені знемоги сердець і збентеження духу, з огляду на смерть, козаки припинили свої звичні заняття й цілком віддалися сердечним скаргам до Господа. У суто релігійному настрої вони ходили весь час на Новий Кодак вклонятися образові великого милостивця й спасителя від наглої смерти Миколая. У березні від чуми спорожніли селища Романкове, Кодак, Самара, Перещепине. Після страшної і руйнівної повені епідемія дійшла й до Карнаухівки. [...]
Тоді за порадою ченця-пустельника Івана Кайдаша поселяни звернулися до святої великомучениці Варвари, мощі якої на початку XIII ст. після пограбування Константинополя хрестоносцями-латинянами були привезені до Михайлівського Золотоверхого манастиря в Київі. [...]
Серед села, на горі, яка згодом стала називатися Божою, було встановлено ікону св.Варвари, якій молилися. На тому святому місці карнаухівці збудували на честь святої великомучениці Варвари вкритий очеретом молитовний будинок, давши обітницю заснувати церкву. [...]
Перша в Карнаухівці церква святої великомучениці Варвари була дерев'яна, п'ятибанна і славилась на всю округу рідкісним іконостасом, прикрашеним різьбленням і позолотою, майстерно написаними іконами у великих рамах. Її освячення відбулося 29 березня 1775 p., що документовано в пам'ятному написі на Євангелії 1771 р. друку, яке зберігалося в церкві. В ньому говорилося, що «місяца марта 29 числа 1775 года в Карнауховкі церковь Свято-Варваринская освящена священиком Григоріем Порохнею соборнъ по благословенію Киевскаго митрополита Гавриила перваго. Тоя жъ церкви настоятель священникъ Василій Удовіцкий. Второй настоятель священникъ Иеремія Леонтовичъ». [...]
Населенню Кодацької паланки були притаманні всі традиції, що склалися на Запоріжжі.  Насамперед, це будівництво церков на власний кошт, до останньої потреби.
Наприкінці минулого століття, досліджуючи і беручи на облік рідкісні речі, що зберігалися в козацьких церквах, Д.І.Яворницький відвідав і церкви в Романковому, Кам'янському, Тритузному і Карнаухівці. Видатний історик запорозького козацтва залишив нам описи начиння цих храмів, які мали різьблені іконостаси, мальовані ікони, срібний посуд, срібні ризи на іконах, кипарисові різьблені хрести, стародруки. Всі речі були подаровані місцевими козаками за народною традицією. Прізвища дарителів збереглися до нашого часу. [...]
Проте імена – це все, що залишилося до  наших часів від численних дарунків. Майже вся козацька спадщина була знищена чи розграбована при руйнуванні церков за роки радянської влади. Від козацьких храмів лишилися тільки святі намолені місця.

Церковне будівництво в 1775 – 1887 рр.

Заздалегідь готуючись до будівництва нового храму, романківці заготовили дерево та зібрали кошти,  додавши до них вилучені гроші від продажу старої церкви.  Місце для нового храму було  вибране понад Дніпром,    у новому центрі Романкового – на Богушівці. 20 лютого 1787 р. було отримане  благословення архиєпископа Катеринославського і Херсоно-Таврійського Амвросія на закладини. Будівництво тривало цілих чотири роки, і храм вийшов на славу. [...]
Нова церква Успенія Пречистої вражала сучасників своєю величчю і красою. Три її осяйні маківки, спрямовані у височінь, нагадували шоломи давньоруських воїнів. Поставлені з брусів стіни, з великими гладенькими площинами, були розписані. Вільно розміщені, різні за величиною сюжетні композиції суцільно покривали внутрішню частину зрубу, не порушуючи архітектоніки будови. Органічно вписувалась в ансамбль стара дзвіниця, яку перетягли на котках від старої церкви і встановили поряд. Поступово навколо церкви формувався  діловий і культурний центр с. Романкового, відкривалися мануфактурні і продовольчі лавки. [...]
У 1890 р. під час сильної грози блискавка ударила в дзвіницю, викликавши пожежу. Частина споруди згоріла. Кошти на її відбудову були майже повністю зібрані громадою. Відбудований храм став двобанним. А в 1893 р. Катеринославське земство виділило 100 крб. допомоги Свято-Успенській православній громаді, бо не вистачало грошей на внутрішнє оздоблення храму. Згодом роботи були закінчені. [...]
Парафія в с.Романковому була обширна і багата. На початку ХХ ст. за нею числилось більше 5 тис. парафіян. 124 десятини церковної землі простягалися вздовж річки Мокрої Сури аж до Попової балки. Довгий час, починаючи з 1885 p., настоятелем Свято-Успенської церкви був о.Петро (Жежеленко).
За спогадами старожилів, у с.Романковому козаками була збудована ще й інша церква – Святої Покрови. Біля неї начебто стояла вежа, з якої запорожці подавали сигнал про ворожу небезпеку, а також козацька школа. [...]
Саме Мати Божа вказала місце, де бути храму.  В одному з переказів говориться, що коли зійшлися люди вибирати місце для майбутньої церкви, то на землю сіла велика біла хмара, накривши його. [...]
В 1820 р. в с. Тритузному було збудовано новий храм на честь Миколая Чудотворця – однопрестольний,  кам'яний, з дерев'яним іконостасом, в якому налічувалось 23 ікони, та нерозписаними стінами. Можна припустити, що він піднявся на місці козацької церкви. На користь цієї версії говорять численні свідчення жителів 6-ї сотні про потайники – кам'яні ходи, які начебто ведуть до самого Дніпра. Що то за таємничі ходи, ніхто не знає. Можливо, вони були викопані ще зимівчанами Данила Тритузного на випадок небезпеки: церковний дзвін бив на сполох, до церкви збігалися люди і тікали печерами до Дніпра, рятуючи власне життя. Ці загадкові печери, під Свято-Миколаївською церквою, можливо, ще чекають на свого дослідника.
З речей,   що   в ній зберігалися, слід відзначити срібний богослужбовий посуд, бібліотеку з 375 томів, ікону великомученика Димитрія в срібній ризі тощо.
Жодна річ із церкви молитовного заступника перед Богом – Миколая-Чудотворця не збереглася. Серед храмів, історія яких пов’язана із запорожцями, він єдиний, що вцілів до наших  часів. Стоїть  він у майже безлюдному місці, на території Придніпровського хемічного заводу.

Церковні громади Дніпродзержинська (Кам’янського) за совєтської влади

Совєтське законодавство усунуло священиків від керівництва парафіями, перетворивши їх на так званих "служителів культу," найнятих релігійними громадами для відправи обрядів. Духовенство позбавили усіх майнових прав, перетворивши на вигнанців, на яких всюди чекали заборони і обмеження. Згідно зі ст.65 Конституції РСФСР 1918 р. вони позбавлялися і громадянських прав, тобто не могли отримувати продуктові картки, брати участь у виборах, а їхнім дітям дозволялося відвідувати лише початкову школу.
З 1958 р. готувалася маштабна антицерковна кампанія, рівнозначна наступові на релігію до війни. [...] В 1959 р. голова романківського колгоспу імені ХІХ партз’їзду Данило Залізняк розірвав угоду з Свято-Покровською православною громадою на оренду церковної сторожки, обладнаної під церкву в роки окупації. Це приміщення було вилучене і передане на баланс восьмирічній школі № 27 для виробничих майстерень. Священик о.Пимен (Орлов) вимушений був піти на пенсію. [...]
Віруючим, які, незважаючи на перепони, все-таки бажали молитися в храмі, пропонувався Свято-Успенський молитовний будинок на кладовищі Гарного. За офіційними даними його відвідувало більше 1000 парафіян. Але 1 січня 1961 р. ця молитовня була закрита начебто за порушення правил протипожежної безпеки. Спроби вірних відновити її діяльність були марними. 16 жовтня 1961 р. Дніпродзержинський міськвиконком ухвалив рішення про зняття громади з реєстрації, а 26 грудня його ухвалила і Рада в справах Російської православної церкви. Згодом Свято-Успенський молитовний будинок було зруйновано. Майже не збереглося до наших днів і кладовище Гарного. Повиростали на могилах наших предків сучасні добротні будинки.
Під час нової хвилі закриття церков в 60-ті pp. складалися липові акти про незадовільний стан храмів, про порушення правил протипожежної безпеки, а священиків звинувачувано у зловживаннях. Так, 29 грудня 1960 p. було знято з реєстрації Свято-Варваринський православний молитовний будинок, придбаний місцевими жителями в 1955 р. на власні кошти. Для припинення в ньому богослужінь ще на початку 60-х рр священика звинуватили у привласненні коштів, тому його усунули від парафії. Єпископ вимушений був дати згоду на закриття храму, адже богослужіння там не проводилися. [...]
В 1960 р. священика Свято-Миколаївської церкви о.Миколу (Авраменка) було звинувачено у спекуляції свічками і хрестиками. Його усунення від парафії стало формальним приводом для розпуску громади. А 9 жовтня 1963 р. постановою Ради в справах Російської православної церкви Свято-Миколаївську церкву взагалі було знято з реєстрації як недіючу. В подальшому вона стала використовуватися під склад і охоронятися як важливий промисловий об'єкт .
У травні 1960 р. Дніпродзержинська міська рада депутатів трудящих ухвалила рішення про відновлення Музею революції в Свято-Миколаївському соборі і виселення православної громади з храму. Вважалося, що під час німецької окупації віруючі не повернули відібрану радянською владою споруду, а незаконно захопили будівлю міського музею і відкрили в ньому церкву. 24 червня 1960 р. Свято-Миколаївську православну громаду було знято з реєстрації. 1 червня 1960 р. Рада у справах Російської православної церкви оголосила рішення про закриття собору та передачу будівлі Музею історії м. Дніпродзержинська. Віруючі неодноразово скаржились на беззаконня. "Хіба не має наша держава цегли, чи не має місця, чи руки наші не здатні збудувати Палац історії, яка необхідність виникла у держави перекреслити труд наших батьків?.. — писали вірні Патріярхові Московському Олексію, — хрести спиляли вночі, відібрали не тільки культове майно, але й церковний інвентар".
Згодом у Свято-Миколаївському соборі була відновлена експозиція міського музею. Можливо, саме розміщення в культовій споруді закладу культури сприяло тому, що пам'ятка історії та архітектури на відміну від інших, перетворених на склади й комори, не була спотворена чи взагалі стерта з лиця землі.
Останньою була закрита Різдво-Богородична церква. Спочатку був складений акт про її аварійний стан. А потім 16 січня 1962 р. Дніпродзержинський міськвиконком прийняв рішення про зняття з реєстрації Різдво-Богородичної громади, яка начебто припинила існування. Насправді віруючі не мали можливости молитися в храмі, двері якого було опечатано. Настоятель храму о.Петро (Новосельський) раптово помер у розпал антирелігійної кампанії, 13 березня 1961 р. Через все місто несли труну з тілом покійного священика парафіяни, віддаючи цим йому останню шану. Отець Петро користувався великою повагою. Рано овдовівши, він сам виховував своїх дітей. Після його смерти їх було виселено з церковного будинку і залишено без засобів до існування. Досі моляться за спасіння його душі віруючі і подають панахиду за вічну пам'ять.
27 січня 1962 p. уповноважений Ради в справах Російської православної церкви по Дніпропетровській області Я.Дніпровський погодився з рішенням Дніпродзержинського міськвиконкому про зняття з реєстрації Різдво-Богородичної православної громади, а 1 березня 1963 р. його підтвердила Рада в справах Російської православної Церкви. 10 квітня 1963 р. головний архітектор Дніпродзержинська погодився з руйнацією церкви, яка "розташована в зоні шкідливого впливу промислових об'єктів". А в 1964 р. Різдво-Богородичну церкву було знесено. Під час руйнування тріщали прив'язані до тракторів канати, такою вона була ще міцною. Ікони, богослужбовий посуд, книги – все це було звалене посеред церковного подвір'я і спалене як символ релігійних пережитків. Що встигли, розібрали жителі Першотравневої вулиці. А церковне майно – шафи, доріжки, скатертини тощо розпродали за безцінь. [...]
Наслідками боротьби з релігією стали не тільки втрата значної частини культурної спадщини, а й численні людські жертви, фізичні й моральні страждання, падіння рівня духовности, громадська пасивність.
Наталія БУЛАНОВА
 

У Палаці мистецтв “Український дім” відбувся круглий стіл, присвячений проблемі дітей-сиріт. У засіданні круглого столу «З любов'ю та турботою до дітей”, що його відкрив Президент України Віктор Ющенко, взяли участь політики, представники релігійних організацій та ЗМІ, керівники дитячих закладів та благодійних фондів, спортсмени та естрадні виконавці – всі, хто може сприяти реформуванню державної системи допомоги дітям-сиротам. Українську Православну Церкву на форумі представляв Голова Місії соціяльної допомоги дітям архімандрит Філарет (Кучеров). Головною метою заходу була презентація міністром у справах молоді та спорту Юрієм Павленком “Програми реформування системи захисту прав дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування”.
Зараз в Україні кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування наближається до 100 тисяч і більшість з них перебуває в інтернатах. Близько 52 тисяч сімей (104 тисячі дітей) перебувають на обліку як такі, що не забезпечують належний догляд за дитиною. Існуюча система інтернатів не дає повноцінного виховання таким дітям, тому потрібно шукати нові форми роботи, у тому числі за участю благодійних та релігійних організацій. Альтернативою інтернатам можуть стати дитячі будинки сімейного типу, церковні дитячі будинки, а також прийомні сім’ї, ефективність яких підтверджується світовим досвідом. В Україні вже 1200 дітей виховуються в 130 дитячих будинках сімейного типу. Програмою реформування передбачається всебічна допомога держави таким дитячим будинкам, спрощення механізму усиновлення, а також створення єдиного банку даних дітей-сиріт, потенційних опікунів та прийомних батьків. Під час своєї доповіді Президент зазначив: “Церква повинна вести набагато більшу соціяльну ролю, ніж це є зараз. Вона має стати тими дверима, до яких дитина може постукати – і їй відкриють. А релігійні організації можуть розраховувати на всебічну допомогу з боку держави в цій справі”.
В єпархіях Української Православної Церкви вже,  діють окремі проєкти такого напрямку, зокрема Місія соціяльної допомоги дітям, яка організувала  дитячий притулок в селищі Тетерів Бородянського району на Київщині.
 

Що стоїть за впертим небажанням Кремля відкрити для істориків архіви ІІ світової війни? 60 років підряд крутиться пропаґандивний мультик про Велику Вітчизняну війну. Ця тема зфальсифікована і політично використана усіма – від Сталіна до Путіна.  Мабуть, усім відомі глибокі переживання Кремля з приводу того, що Смоленський архів не був спалений, а “дістався” на Захід під час окупації Смоленська.
Віктор Суворов (Володимир Різун), колишній працівник КҐБ, що втік на Захід, належить до природжених дослідників. Він зумів на основі офіційно публікованих документів зробити висновки про підготовку війни Сталіном. Варто подумати: документ про початок війни був підписаний в Москві.
Автор книг “Криголам”, “День М”, “Остання республіка” заслуговує визнання як видатний дослідник,  який докорінно переглянув міт про початок “Вітчизняної війни” і вплинув на зміну поглядів багатьох.
Наводимо уривки з інтерв’ю з Віктором Суворовим, що було опубліковане в газеті “День” і передруковане в лондонській “Українській думці”  за 12-19.05 2005 р.

– День Перемоги для мільйонів людей в Україні, Росії, інших країнах пострадянського простору – одне із найсвітліших свят. У вас є свій погляд на це.  Зокрема,  ви стверджуєте, що війна ця аж ніяк не була Вітчизняною,  навіть самої перемоги, як такої, не було...
– Коли кажуть, що це була Велика Вітчизняна, я запитую: а де історія цієї Великої Вітчизняної війни? Днями я прочитав, що президент Росії Володимир Путін розпорядився до 2015 року – тобто ще через 10 років – підготувати історію Великої Вітчизняної війни. Адже, правда, цікаво, – 60 років минуло, а історію не написали? Давайте домовимося: коли напишуть історію війни, тоді й будемо святкувати перемогу. І називати цю війну Великою Вітчизняною чи якось по-іншому, як її можна буде назвати...
Річ ось у чому. Спочатку вигадали назву війни, а потім почали під неї підбивати факти. І нічого виходить. Якщо за 60 років, витративши страшенну кількість паперу, написавши гори книг і знявши сотні кінофільмів, заснувавши десятки наукових інститутів, історію Великої Вітчизняної війни так написати і не змогли, я запитую: то, може, і не було такої війни?  Може, була якась інша? 22 червня 1941 року основна маса Червоної армії перебувала за межами Радянського Союзу. Того самого, який існував до підписання пакту Молотова–Ріббентроппа.   Німеччина розпочала війну, а Червона армія перебувала поза кордонами 1939 року. Якого біса в Естонію, Литву, Латвію, Західню Білорусію і Західню Україну – тобто на новоприєднані території – ми ввели основну масу своїх військ?
А завершилася Велика Вітчизняна війна – так звана – в Чехословаччині, Угорщині, Румунії, Болгарії, Польщі, Східній Німеччині. Виходить, відітнули півЕвропи і додому йти не збиралися.
– Що ж, на вашу думку, відбулося 60 років тому?
– Цього дня перемогли Гітлера. Так, звичайно, це варто святкувати. Але коли ми піднімаємо у цей день чарку горілки, треба поставити одне запитання. Навіщо святкувати перемогу над Гітлером, якщо цього Гітлера ми самі й виростоли? Сталін хотів відтягнути війну. Хороша справа: 23 серпня 1939 р. підписали пакт, і за тиждень – 1-го вересня – Друга світова війна почалася.  От уже відтягнув! Спочатку ми готували німецьких льотчиків, у Москві у Філях побудували завод Юнкерса, в Ленінґраді було відкрито конструкторське бюро доктора Ґротте, який конструював німецькі танки, там же в Ленінґраді конструювали німецькі підводні човни, спочатку німці на нашій території винайшли свої отруйні гази, якими згодом душили мільйони людей, а потім ми говоримо: давайте радіти, ми Гітлера подолали!..
Тобто з одного боку перемога – велика радість. А з іншого – не можна забувати про те, що завдяки своїй політиці Радянський Союз потрапив до тієї самої ями, яку готував для всієї Европи. А Гітлер, не будь дурнем, підкорив Европу і, не довівши справу свою до кінця, розвернувся проти Сталіна. І завдав Радянському Союзу смертельного удару, від якого СРСР так ніколи й не оговтався. Коли ми святкуємо 9 Травня, треба пам'ятати, що це було початком кінця.
–  Але хоч у питанні, що саме Червона армія, радянський народ завдали Гітлеру основного удару, ви з «традиційною» історичною наукою згодні?
– І так, і ні. З одного боку, жодна країна не зазнала таких жахливих втрат, як Радянський Союз. З іншого – уявімо собі, що внеску наших союзників не було. Американці дали Радянському Союзу 400 тисяч «Студебекерів». Триосна вантажівка «Студебекер» – на той час краща військова машина світу. У нас була чудова «Катюша» – БМ-13. Але, як видно з фотографій, вона монтувалася на американському «Студебекері». Був у нас прекрасний танк – Т-34. Але для того, щоб танкова армія, де є 600-700 танків, пішла у прорив, її треба забезпечувати, а для цього треба кілька тисяч «Студебекерів», із розрахунку 4-5 вантажівок на один танк. Без цих машин багато наших наступальних операцій були б неможливими. Крім того, якщо подивитися на Т-34, то двигун там – алюмінієвий, те ж саме стосується KB. Алюміній у нас був у Запоріжжі. Воно було втрачене. Весь алюміній ішов з Великої Британії та США. Що б ми робили, якби у нас був кращий у світі танк, але без двигуна? Виробництво літаків у нас теж трималося на американському та британському алюмінію. Вони ж нам постачали прекрасний бензин. Якщо подивимося на фотографії радянських льотчиків – Кожедуба та інших, – вони в британських льотних куртках. Звичайно, можна забути про тушковане м'ясо, яким годували армію. Але що б ми робили без нього? Радіозв'язком користувалися американським. Говорять, Велика Британія і США мало бомбили Німеччину. А уявіть собі, якби вони взагалі Німеччину не бомбили? Якби вони не знищили військові заводи? Стратегічна війна, яка велася німцями у повітрі проти британської та американської авіації, задіяла понад половину Люфтваффе. З 1943 року німецька авіація в основному діяла проти британської та американської авіацій. Цей перелік можна продовжити. Звичайно, власні рани кожному болять більше.
Основний висновок: війна ця на Велику Вітчизняну перетворилася, коли постало питання про вижавання народу. Тоді вже наші діди та батьки плюнули, злізли з печі, взяли в руки ґвинтівки і воювали як слід. І ми повинні ними пишатися.
–  Одна з проблем, що їх ніяк не може вирішити українська держава з часів здобуття незалежности – примирення між тими, хто воював проти німців у складі різних армій. Червоної армії – з одного боку,  Української повстанської армії – з іншого. Зараз питання примирення піднімається навіть владою, але подібні ініціативи наражаються на лютий опір  організацій радянських ветеранів. Чому так глибоко проросли зерна розбрату між радянськими ветеранами та ветеранами ОУН – УПА?
– УПА воювала за Україну. Я розмовляв з ветеранами УПА в Канаді. Більшість із них, як мені здалося, не ставили за мету відділитися від Росії. Вони хотіли, щоб Україна була Україною – можливо, навіть у складі СРСР. Однак щоб людям не заважали жити, не було колгоспів... Але прийшла колективізація. І тоді народ Західньої України повстав. Коли починаєш з'ясовувати деталі, як люди будували схрони, і там усю зиму гнили під землею, відразу розумієш: вони воювали за Батьківщину. Люди ж, які воювали за радянську владу, боролися за колгоспи зрештою.
Я повертаюся до першого запитання: що ми святкуємо? Так, перемогу над Гітлером. Це точно. Але ми також святкуємо перемогу Сталіна, ҐУЛАҐу, НКВД, Меркулова та Берії, які втримали народи Радянського Союзу в клітці, в узді, в ланцюгах. Народ переміг... і залишився в неволі. З цього погляду радянська перемога є перемогою варварського режиму над своїм народом. УПА воювала проти Гітлера і за свободу. А Червона армія, НКВД – проти Гітлера і ... за рабство. Тут розбрату не може не бути і примирення бути не може. Комуністи винищили в Україні в 30-і роки – я не знаю, скільки мільйонів. Мій батько пережив цей голодомор. У його свідомості залишився жах. Я завжди відчував, що ставлення до хліба, до їжі у нього було не таке, як у інших нормальних людей. Він не міг змахнути зі стола крихти і викинути. Це була розумна людина, освічена, але людина, яка пережила голодомор, і цим усе сказано. Влада здійснювала найстрашніші злочини проти свого народу. І ми хочемо примиритися з цією владою? Я вважаю, що примирення зі злом  – це аморально. Примирення не буде. Хіба що люди, які воювали проти Гітлера, але за колгоспи, за ҐУЛАҐ, за голод, за знищення своєї країни, визнають, що вони помилялися, – лише після цього можна буде говорити про примирення.
– Але ж мільйони радянських людей, проливаючи кров, вірили, що воюють за праве діло...
–  Вони вірили, що воюють за свободу своєї Батьківщини. Так, згоден. Але от закінчилася війна, вони повернулися і побачили ті самі колгоспи. Селян обклали абсолютно жахливими податками, які завершили розорення села. Знову голодомор. У результаті діти народжувалися, м'яко кажучи, неповноцінні. Через це почалося вимирання нації. Так от, люди, які здобули і принесли на своїх плечах перемогу, віддали її Сталіну. Люди, які вірили, що вони воювали за якісь хороші речі, в результаті укріпили у себе на шиї ворожу владу. Тепер вони повинні це просто визнати. І тоді можна йти примирятися з УПА. І сказати – так, хлопці, ви були праві, а ми – ні. Пробачте нам.

«СВОБОДА ПРОРОСТАЄ КРІЗЬ АСФАЛЬТ»

– Сьогодні в Україні історія твориться буквально на очах.  Кілька місяців тому в результаті Помаранчової революції у нас змінилася влада.  З приходом до керма держави нової команди на українців ринув цілий потік компліментів з боку Заходу. Як вам «дивлячись із Лондону» – наскільки Україна реально стала ближчою до Европи?
– Поживемо – побачимо. Пригадаємо серпень 1991 року, коли провалився путч. Це ж була справжня революція! Я ніде більше не бачив таких натхненних облич, як у ті дні на вулицях Москви. Народ тріюмфував, здавалося, це справжня перемога над тоталітаризмом. Але пожили ми трохи, придивилися... Мені здається, що Україна на правильному шляху. Але я не хочу робити прогнозів. Бо за вдачею я скептик.
– На якому шляху сьогодні, на вашу думку, Росія?
– Нещодавно американський журнал «Форбс» опублікував список 100 найвпливовіщих людей плянети. У ньому є російський олігарх Роман Абрамович. А от президента Росії Володимира Путіна у цьому списку немає. Першим іде президент США Джорж Буш. Я з цим не до кінця згоден. Однак сперечатися не буду. Але от і сумно, і смішно: російський лідер, який мріє зробити свою країну великою, туди не увійшов.
Путін припускається старих помилок. Кожен політик, який приходить до влади, вільно чи невільно демонструє взірець, який він хоче наслідувати. Наприклад Сталін чітко визначив, що його взірець – це Іван Грозний. Другий взірець – Петро Перший. Володимир Путін, коли був обраний на пост президента, також чітко вказав приклад, що на нього він збирається орієнтуватися. Ним виявився голова КДБ, а потім і генеральний секретар КПРС Юрій Андропов. А хто такий Андропов? Перед СРСР у ті роки стояла досить чітка економічна проблема. Виражалася вона просто – «їсти нічого». Андропов вирішував цю економічну проблему поліцейськими методами. Тобто вивів міліцію, КҐБ, інші силові структури на вулиці і почали мужиків ловити в лазнях, кінотеатрах та приводити до верстата. Це – розумне рішення? Ви мене можете прив'язати до верстата ланцюгами, але якщо у мене немає інтересу до роботи, працювати я не буду.
Путін робить те ж саме. Він шукає адміністративні вирішення чисто економічних проблем. За принципом: якщо всі мене слухатимуться, якщо я вибудую вертикаль влади, якщо не народ обиратиме губернаторів, а я їх призначатиму, все буде добре. Це – згубний шлях. Нічого з цього не вийде. Тримається все лише на високих цінах на нафту. Якщо ціни впадуть, – а це рано чи пізно станеться, все розвалиться. І тому ніхто не вважає Путіна впливовою людиною на плянеті. Нафта розбазарюється, розкрадається, перекачується, і на цьому живе Захід. А російському народу користи від цієї нафти мало.
–  Вже можна говорити про певну тенденцію зміни влади в країнах пострадянського простору – спочатку Грузії, потім Україні, далі – Киргизстані. Про що, на ваш погляд, свідчать ці події?
– За три покоління з радянської людини вибили дух опору. Залишалися одиниці, які не бажали миритися з владою, яких, у свою чергу, теж ув'язнювали, ізолювали, поміщали до божевілень. І, за великим рахунком, народ утихомирили. Щоб утихомирити українських селян, їм влаштували голодомор.     Виживали ті,  хто  не  протестував,  тих,  хто  протестував,  знищували  відразу. Народжувалися діти лише у тих, хто мовчав «у тряпочку». Але ось наприкінці 80-х – на початку 90-х цю систему було повалено. Ще залишилися люди радянські, привчені до голоду, утисків, однак уже з'явилося нове покоління. Тим, хто народився у 1985 році, сьогодні 20 років. Вони не були ані в комсомолі, ні навіть у піонерах. Вони не знають, що таке стукачі навколо, не розуміють, що таке донос. Утім, хто народився 30, 40 років тому, – теж значною мірою вже вільні люди. І от зараз ця свобода починає давати сходи. Проростати, як трава крізь асфальт. Тому подібні процеси й відбуваються скрізь на теренах колишнього СРСР. Я думаю, перерахованими трьома країнами справа не обмежиться. Буде щось у Казахстані, буде і в Росії.
 

Три хрести

На Байковому цвинтарі височить три Хрести. Більше люди знають  про поета Василя Стуса. Але не менш цікаві постаті Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка.
Їхній співкамерник Михайло Горинь написав про них винятково змістовні психологічні нариси, в яких висвітлив ориґінальні особистості з погляду психолога, який уміє бачити, цінувати і шанувати людей високих і різних.
Публікуємо нарис з передмовою Василя ОВСІЄНКА. При нагоді редакція “Нашої віри”  вітає Михайла Миколайовича з його 75 річчям і зичить йому зберегти духовну міць.

Михайло ГОРИНЬ психолог за освітою, працював учителем і директором шкіл на Львівщині в 1955-61 рр. Перейшовши на завод „Автонавантажувач”, організував першу в СРСР експериментальну науково-практичну лябораторію психології і фізіології праці, готував дисертацію. Одначе умови підневільного життя вивели його на дорогу, якою тільки й могла тоді піти сумлінна людина. Він організовував самвидав. Уже в 1965 році ув’язнений. Лаґері Мордовії та Володимирська тюрма (1965 – 1971 рр.) – це шлях утрат. Але й набутків. Його „Листи з-за ґрат”, які ще до його звільнення видав Іван Гель у самвидаві і які перевидані тепер Харківською правозахисною групою, цікаві сучасному читачеві не лише тим, що несуть потужний пласт інформації про становище й боротьбу політв'язнів, а й являють гідний наслідування приклад наполегливої праці сильної особистости в умовах крайніх обмежень.
Звільненому політв’язневі годі було й думати про роботу за фахом. Коли перша шеренґа Української Гельсінкської Групи пішла за ґрати, Горинь видавав її Інформаційний бюлетень. 3 листопада 1981 року – нове ув’язнення, “табір смерти” Кучино. Його звільнили 2 липня 1987 року, бо вже після Олекси Тихого, Юрія Литвина, Валерія Марченка і Василя Стуса Кремлеві, що затіяв „перебудову”, небажані були жертви.
До вкрай виснаженого М. Гориня прийшов Вячеслав Чорновіл з пропозицією відновити журнал “Український вісник” та Українську Гельсінкську Групу. Погодився. М.Горинь – співавтор Деклярації принципів Української Гельсінкської Спілки 1988 року – першої в Україні політичної організації, яка взяла курс на незалежність, з 1989 – керівник оргкомітету і голова секретаріяту Народного Руху України, керівник його Політради, співголова НРУ, народний депутат І скликання (1990-94), голова Української Республіканської партії в 1992-95 роках, член Центрального Проводу Республіканської Християнської партії (з 1997), з 19 травня 2000 року – голова Української Всесвітньої Координаційної Ради.
Михайло Горинь був ініціятором і організатором найбільших акцій національного маштабу, кожна з яких ставала кроком до незалежности, до консолідації української нації:
перепоховання в Київі Василя Стуса, Олекси Тихого та Юрія Литвина 19 листопада 1989 року,
Ланцюг єднання між Києвом і Львовом 21 січня 1990 року,
Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990),
Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991),
“Дитяча дипломатія” – поїздки дітей зі Східньої України в Західню і навпаки на Різдво і Великдень,
50-річчя Української Повстанської армії (14 жовтня 1992),
Ліґа партій країн Балто-Чорноморського реґіону – “Міжмор’я” (літо 1994),
50-річчя Української Головної Визвольної Ради (літо 1994),
Конференція східньої і західньої діяспори (травень 2000 року),
численні рейди у країни, де живуть українці (2000 – 2005).
Це тільки дещо з того, що за свій вік переробив Михайло Горинь.
Публікуємо психологічний нарис М.Гориня про Олексу Тихого, написаний в неволі.
Олекса Тихий – талановитий педагог, родом з Донеччини, політв’язень у 1957-1964, член-засновник Української Гельсінкської Групи, ув’язнений 5 лютого 1977 року, загинув у неволі 5 травня 1984 року.

Добираючи матеріяли до своєї книжки, я зовсім випадково знайшов у зошиті конспектів “Психологія” шматки текстів під назвами “Тип флеґмо-холеричний” та “Тип санґво-меланхолійний”. Це причинки до психологічних нарисів про моїх співкамерників Олексу Тихого та про Валерія Марченка.
Написані вони “езоповою мовою” в камерах табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія, десь у 1984 – 1985 роках.
Ця “езопова мова” завдасть трохи клопоту читачеві, але й доповнить уявлення про побут українських політв’язнів у “таборі смерти”. Тому додаю деякі пояснення.
Олекса Тихий загинув у неволі 5 травня 1984 року.
„Учитель математики” – Олекса Тихий, який приїздив до мене у Львів поміж ув’язненнями моїми та своїми ув’язненнями і „покорив” мою доньку Оксанку, загравши на бандурі .
„Табір відпочинку” – “виправно-трудова установа”.
„Відомий композитор” – Василь Барвінський. З ним О.Тихий карався в таборах Мордовії між 1957 – 1964 роками.
„Ідейний ворог” – Ілля Стебун, професор Донецького університету, якому О.Тихий дав на рецензію машинопис праці “Мова народу. Народ”, а він доніс на Тихого в КҐБ.

  31 травня 2000 року

 Типологія темпераментів, якій сьогодні біля 2500 років, не зазнала серйозних принципових змін. При тому все частіше звучать голоси вченого світу про умоглядний (умовний) поділ на чотири типи. Більше того, у реальному житті ми зустрічаємося з характерами, в котрих уживаються полярні риси темпераменту: сила і слабість, швидкість і повільність, рухливість та інертність.
 Перед моїми очима вчитель математики на зорі своєї педагогічної діяльности. Це не тільки ориґінальний педагог, але й колоритна особистість. Я не акцентуватиму увагу на суто психологічних характеристиках, оскільки така абстраґована аналіза заступить безпосередність вражень від живої людини. Про нього гомоніли як про дивака, який вносить у педагогічну практику такі методи, які не завжди вкладаються в рямці шкільних програм. Скажімо, він міг узяти з собою групу кращих школярів і майнути з ними на два-три дні серед чверті, робочого тижня, поставивши перед ними завдання заздалегідь вивчити матеріял, який вони пропустять. Він ретельно перевіряв умови договору, утрясав ділові питання з адміністрацією школи і зі своїми юними ентузіястами подавався в мандрівку. Після першої вилазки школа гула від захоплень і обговорень. Число бажаючих зростало дуже швидко.
У зв’язку з тим виникала маса теоретичних і практичних питань, які він не завжди міг розв’язати. Це привело його до мене. При моїй допомозі він надіявся отримати психологічну інтерпретацію його нововведення. І він прийшов. Зовсім не відомий мені чоловік. Просто так, узяв і прийшов. Без рекомендацій друзів. Представився, показав паспорт і приступив до розмови. Усі мої сумніви щодо його особи, підозріння він відкидав. У розмові простий і на диво контактабельний, аж до наївности. Мої підозріння танули, як весняний сніг. Уже через півгодини я мав таке враження, що знав цю людину давно. Думка про його наївність розвіялася. Я переконався, що в цьому чолов’язі пульсувала міцна вольова жила і під її напругою падали умовності. Він домігся свого.
У цьому чолов’язі сплелися три різні темпераменти: комунікабельність – явно санґвінічна риса, напористість, запальність у бесіді – холерична, і поруч із цим повільна мова, позбавлена напруження, – флеґматична. Відсутність узвичаєних обставин знайомства рідко була для нього перешкодою навести контакти з потрібною йому людиною. Перші хвилини знайомства не вражали його. Здавалося, він давно звик до підозрінь, розумів їх причину, вважав таку ситуацію необхідним моментом у наведенні мостів і тому продовжував торувати стежку до серця співбесідника, поки не зламав останнього замка застережень і не став бажаним і шановним дискутантом та гостем.
 Не можна сказати, що він появлявся тільки в ролі прохача. Він завжди був нашпиґований цікавими думками і щедро ділився своїми набутками. Ця прикмета відчиняла йому двері до помешкань багатьох людей. Він багатьом допомагав порадами, матеріяльною підтримкою. Так, у таборі відпочинку він зустрівся з відомим композитором і заприятелював з ним, оскільки брав у нього лекції гри на акордеоні. Цей видатний український музика і композитор, що був тонким естетом, відкрив перед ним у багатьох сердечних балачках світ тонкощів музичного мистецтва. Обговорювали з ним нову музичну продукцію, у тому числі популярні пісні Дунаєвського. І його старший приятель (Барвінський) переконливо вказував на фахові промахи маститого композитора. Він особливо дорожив тим приятелюванням і часто про нього згадував.
 Я думаю, що його задум дво- триденних мандрівок з дітьми просторами України випливав з його сутности: він сам любив мандрувати і на собі переконався, як багато може дати мадрівка з цікавими бесідами і зустрічами. Він збагнув радість спілкування з одержимими людьми, розумів, що взаємообмін думками нічим не можна замінити. І тому, коли прочитав у ґазеті або почув по радіо про долю нового одержимого, кидав геть усе і мчав знайомитися. “Маю дуже цікавого співбесідника”, – одного разу писав він мені і готувався до зустрічі з ним.
 У своїх творчих пошуках був самотній. Самотнім був і в особистому житті. Але самотність не роззброювала його, не гасила енергії, не вселяла зневіри. Він крокував уперед, сипав перли перед тими, хто їх топтав, але не кипів, а зі стоїчним спокоєм продовжував, надіючись, ні, будучи переконаним, що крапля камінь довбе. І він завжди був переконаний, що має справу з новими колеґами, які покликані нести сонце правди і науки.
 Він написав дискусійну книжку і поніс її на рецензію до фахівця, який дотримувався діяметрально протилежної думки чи був його ідейним ворогом. Але це не зупиняло його. Він мав спокійне оптимістичне тлумачення: “Не кожне зерно лягає в пухкий, як перина, ґрунт – якійсь насіннині за ложе править кам’яна плита. Але і на мурованій стіні проростає сім’я берези. Адже ми це бачили.” І з сумом додавав: “Не кожному повелося так, як вам. Комусь доля припоручила плисти не тільки за течією. Моє середовище більше заколопотане домашнім господарством, достатками, а не високими ідеями”.
 Був великим ентузіястом усілякої активности. Будь-яка ініціятива, що не суперечила його моральній позиції, будила відгомін у його душі. “Завжди готовий”, – з усмішкою кидав він. І так було весь час, без посилань на обставини чи стан здоров’я. Багато його колеґ нарікало на рутину й одноманітність обставин і праці, відсутність елементарних умов для творчости, брак фахової літератури, зведену до нуля можливість друкуватися та безліч інших дрібних прикрощів, які, як іржа, точать зоров’я, поїдом з’їдають час, а він ніколи не бідкався, бо вмів використовувати обставини, які є, а не жаліти за тими, яких нема, хоч постійно за це платив дорогою ціною.
 Його душа була багата на контрасти. З одного боку – чистий раціоналіст, без домішок, з флеґматичним забарвненням, що виразно проглядало в міркуваннях і суперечках, у постійному прагненні усе розкласти на полиці логічних конструкцій, а що не піддається такій систематизації – це від лукавого. А з другого боку, велику любов до музики, про яку залюбки міг говорити годинами. Щоправда, любов специфічна, адже я ніколи не чув, аби він співав. Зате будь-який інструмент опановував легко.
 З одного боку, спокійний, урівноважений, зі щирою, відкритою усмішкою, мужнім гарним обличчям – хоч у кіно знімай, –  упевненість у собі у кожному русі, в кинутій репліці (на таких можна опертися, за такою спиною жінка чується впевнено) – словом, вияв чоловічої фізичної і духовної сили, яка не потребує метушні, галасу, звертання уваги на себе. Вона сама впадає у вічі кожному, як тільки потрапляє у поле зору. І здається, що ніщо не може до глибини схвилювати, збудити цю глибоку, повноводну степову річку, а з другого – шалене полум’я, яке вибухає спонтано, несподівано, готове запалити все суще і самому спопелитися. І ніщо не може його ні зупинити, ні згасити.
 Щоправда, я ніколи не чув, щоб він спалахував у дрібній сутичці, побутовій суперечці. Його душа не реаґувала на дріб’язок і спокійно переносила нетактовні репліки, ніби все це лежало нижче порогу його чутливости. У крайньому випадку, він міг обмежитися гострою шпилькою, якої деякі дискутанти боялися. Бували випадки, коли зливою слів його могли змусити покинути поле суперечки, але збити його із зайнятої позиції, посунути хоч на дещицю – марна справа. Стояв, як гранітна скеля: ні зрушити, ні розтовкти. Хіба підірвати. Його душа спалахувала, вибухала стовпом вогню, коли йшлося про принципові питання. І той вогонь розгорявся кожен раз, як хтось замахувався на його святощі.
 Збоку здавалося, що в нього багато химер, але насправді він через ці химери утверджував свої моральні позиції. Обставини вимагали голити вуса, а він категорично відмовлявся, хоч за це тяжко платив. Час його не змінив – був непідвладний часові. Хвороби його не зігнули – був вище хворіб.
 Він розповідав, що вийшов зі забутої Богом закутини і був чи не першим пагінцем у родині, що потягнувся до науки. Незвично виглядав цей піонер серед своїх земляків, які не могли втямити, чому їхній обдарований хлопець обрав собі фах, який не дає багатства, зате пожирає час і здоров’я. Як тільки закінчив науку, почав свої ідейні пошуки, які не припинялися до самої смерти.
 До школи прийшов з готовими міркуваннями. Мав постійні конфлікти з дирекцією за відсоток успішности, воював з приписками. Дирекція надіялася, що з часом оговтається (молоде, зелене, необ’їжджений кінь), але необ’їждженим конем він залишався все своє життя. Його характер викристалізувався дуже рано, а в праці та постійних пригодах він лише гартував і різьбив всій клясичний профіль. Природа характеру, як і природа таланту. У дитинстві завжди буяє фантазія, через яку душа прагне недосяжного, того, що непідвладне її кволим силам. Але росте дитина, мужніє юнак, і мрії поступово витісняються дією, прагматичним мисленням, як цвіт з вишні, облітають юні фантазії і на їх місці появляються соковиті плоди діяльности. І лише ті, хто зберіг мрії юності і спрямував їх у робоче русло, набули невичерпне джерело самоудосконалення. Мій математик не викинув на смітник юнацькі мрії, як це робить переважна більшіть за принципом: “Ну, що зробиш, таке життя. Треба якось пристосовуватися до його умов”, а топтав свою стежку серед мінливого, почасти безпринципного середовища. Дирекція його скубла, а він стояв на своєму, і вже з посрібненими скронями не йшов на компроміси, як не йшов юнаком.
 Його педагогічні міркування цікаві. Я звикся з думкою, що педагогіку як мистецтво навчання і виховання можна успішо будувати лише на підвалинах фізіології та психології. Він же на перше місце ставив етику. Ця фраза стала його візитною карточкою у розмовах зі співбесідниками. В одних вона викликала подив, в інших усмішку, у третіх роздратування. “У наш час, – говорив він, – коли можливості творити зло значно зросли, а в талановитої людини особливо, дуже важливо знати, які моральні цінності віросповідує людина і як вона їх обстоює. Тому перш ніж говорити про справу, поговоримо про мораль.” А коли йому доводили, що духовно обмежена людина така ж каліка, як і деморалізований тип, вважав такі випадки поодинокими, оскільки моральні набутки вже є проявами її духовности, багатством душі, яке будить у людей високе і світле. І хоч не завжди такі люди сягають вершин фахової майстерности, внаслідок безкомпромісної позиції, зате самі стають вершинами людського духа, апостолами правди. Без них людство морально вироджувалося б. Він вважав, що моральний вибір, зроблений учнем, таїть у собі вольові моменти. Сам же не зупинявся і перед радикальними заходами, якщо йшлося про обстоювання певних моральних цінностей, хоч як дорого це не коштувало. Узагалі, я ніколи не чув сумнівів чисто прагматичного характеру: чи варто? Завжди твердив, що виносити остаточну оцінку про людину передчасно, поки вона топче ряст. Найоб’єктивніша оцінка, коли людина поставила останню крапку в літописі свого життя.
 Я не вважав його християнином-практиком, і він ним не був. Але мав щось у собі від християнського світовідчування, бо часто говорив не тільки про життя: “Треба вміти відійти”. І це була його друга візитівка. Багатьох це дратувало. Особливо тих, які хотіли мати синицю в кулаці і журавля в небі. Для тих, хто мав нагоду бути його учнями, відчеканена позиція була найпереконливішим прийомом у педагогічній практиці. З ним могли не погоджуватися, його могли ненавидіти, але ніхто не наважувався зневажати, окрім деклясованого елементу. Він був самовідданий приятель, достойний противник і справжній жрець моральних принципів християнської філософії.
с.Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., Росія. Рік 1984 або 1985.
Публікується вперше з рукопису.
 

“В 1944 р. з румунського фронту совєти зняли 2 дивізії і кинули прочісувати ліс. Обстрілювали з мінометів. Куди подінешся? Я впав у болоті поміж купини і там лежав, прикрившись травою.  Так і лежав у воді, лицем догори, щоб хоч трохи бачити, що діється навколо. А ворог наближувався. Я вже чув, як кричали: “Вперьод, за Родіну! Бандьора, здавайся!”. Я в цей час думками був з Богом. І перед собою бачив Ісуса Христа. І Матір Божу... І єдине, що я просив Бога, щоб Він мене врятував. І саме в той час мене щось копнуло в ногу. Я почув голос: “Бандьора, спрячь ногу”... (Зі спогадів учасника УПА Мелетія Семенюка про УПА і про зустрічі в лагері з Митрополитом Йосифом Сліпим)
Отже, примирення почалося вже в 1944 році, коли солдатів з фронту кинули проти загонів УПА...
Що українські повстанці не бачили у фронтовому солдатові свого ворога, це зрозуміло: солдат підневільний. Окрім того, тим солдатом може бути твій брат чи сусід, якого мобілізували вчора, а сьогодні – на фронт. Інша справа – енкаведисти, політруки, загони карателів.
А от чи бачили фронтові солдати свого ворога в повстанцях – це вимагає пояснення.
“Бандьора – спрячь ногу” – це звучить як братня порада, бо ж за першим рядом  буде йти другий...
Це може звучати і як грубий жарт. Це міг сказати і грузинський, і російський солдат. Але міг сказати хлопець з Вінниччини, якого інструктували проти “бандьор”, а потім, після прочісування очеретів, він вийде до своїх з грубим матом – щоб бути сердито-лояльним, як усі...
А міг бути і тертий фронтовик, сердитий, що “еті сволочи” гонять його в болото, як мисливського пса, щоб він там полював на такого, як сам.
“Бо вже коли “умирать за родину”, то принаймні ясно, де противник, окупант.
А коли ті повстанці теж проти окупантів, але й проти Сталіна і проти колгоспів, то хай собі Сталін з ними воює.
Я солдат, але не собака”.
Звичайно, якби побачили і донесли, то солдатові за “пособничество врагу” був би розстріл.
Але серед тих, кого щодня посилають на смерть, донощик трапляється рідко.  Донощики труться в тилу, десь поближче до ідейного генерала Герасімова...
Добрий солдат взагалі не хоче убивати. Трус, мародер і стукач – той охоче стріляє там, де не страшно.
А добрий солдат воєю там, де страшно, але – треба і оборонятися, і йти в атаку...
Тепер – про наслідки цієї пригоди.
Звичайно, Мелетій Семенюк вийде після того прочісуння і залишиться при зброї.  Але ніколи не буде він зопалу стріляти, щоб не влучити в того солдата, який порадив йому заховати ногу. Більше того, він усе життя буде розповідати, що і серед совєтів є добрі люди, і що вони такі самі люди, як і ми.
Що ж стосується солдата, то ким би він не був, чи хлопцем з Вінниччини, чи з Сибіру, він буде мовчати про свою підтримку бандерівця.
Але ніколи не підтримає мітинґових посіпак, а людям скаже:
“Я не знаю, як той генерал Герасімов воював, але точно знаю, що ми з ним з одного котелка не їли. І з одної каси не отримували.
Видно, йому є за що молоти те саме усі 60 років після війни. Це роблять або за грубі гроші, або вже в голові сидить такий органчик, що вічно повторює те саме.
То на те вже ради нема. А щодо бандерівців, то ми з ними не воювали, це я точно знаю.
А якщо вони воювали проти карателів і проти колгоспів і проти сталінщини, то ми їм потаємно співчували. І це я знаю точно.
Тільки ми поговорили про це в окопах, оглянулись, чи нема стукачів – і далі виконували наказ.
А вони то таки воювали за свою справу все життя. І от, нарешті, визнано, що вони мали рацію. Що вони все життя говорили правду, а ми або брехали, або мовчали.
Зате Герасімов від нашого імени говорив – говорив і досі говорить, і вже не зупиниться.
Тільки дивіться, який світ дурний, в якому ми живем.
Замість сказати йому його мовою: “Слыш, старик, наболтался – и хватит! Понял?”  - то йому підсовують мікрофона, а тут він автоматично заводиться.
І дурням здається, що старі часи вертаються, що так треба.
Що треба? Каламутити воду? Сварити людей – в ім’я чого?  Треба зупинити цю епідемію ненависти.  Це хвороба!
Людиною треба бути – ось що треба.
Слава Богу, я це зрозумів ще тоді, 60 років тому, коли порадив тому воякові: “Бандьора, спрячь ногу”. Бо сьогодні я йому допоміг, а завтра він мені може допомогти. Таке життя...  А колись, коли це називали “любов до ближнього”, то й люди добрішими були і до слова запрошували не дурня, а розумного, хто має Бога в душі.
 

Антиукраїнські “віча”

Здавалося б неймовірне, але зі зміною влади  в Україні  Кремль посилив тиск на Україну, зокрема активізував антиукраїнську діяльність  своєї колони, використовуючи до цього російське населення в Україні.  На початку травня в західніх областях України великодержавний російський “Союз” разом з комуністами та соціялістами О. Мороза, “Союзом совєтських офіцеров” та новоспеченого “Товариства російсько-української культури” провели мітинґи під гаслами захисту російської мови та надання їй державного статусу. “Союз” не позволить, – галасував один із його волинських членів, – щоб позбавити природнього людського права розмовляти і вчитися рідною мовою”.
Поставмо , отже, мітинґантам, і тим, хто їх послав, запитання: чи можливі подібні мітинґи на захист української мови в Росії? Зрештою на нього вже дас відповідь сам президент Росії В. Путін на зведеному засіданні парляменту РФ: всякі “мітинґи” на ґрунті етнічному, релігійному, мовному в Росії недопустимі.  Адже в Росії єдиною офіційною державною мовою є російська. Жодна з “республік”, суб’єктів РФ, не може вживати іншого алфавіту, окрім російського. Такий вердикт Верховного суду РФ.
Дивлячись на той мітинґ, мимоволі пригадувалося: депортація цілих народів, висилки своїх громадян в “отдалённые” райони, “выдворениє” осіб – це історична практика, а навіть винахід Росії.  В ганебній акції мітинґу брав участь не один з так званого “Союзу совєтських офіцерів”. Хоча  президент Путін давно вже звернувся до “соотєчєствєнніков” в ближньому зарубіжжі, щоб повертались на Родіну. Для потреб репатріяції в МВД РФ створено спеціяльне відомство; репатрійованим уряд РФ надає матеріяльну допомогу, забезпечує житлом, надає соціяльну опіку тощо.
Зрештою,  Путін в даному випадку діє цілком логічно. Всі постколоніяльні держави – Англія, Франція, Бельгія, Голяндія та інші, відпускаючи свої колонії на волю, приймали до митрополії всіх своїх колоністів та місцеву колоніяльну адміністрацію.
Росіяни в Україні, як відомо, є національною меншиною, до того не так давньою, а в західньому реґіоні таки зовсім недавньою, бо всього п’ятдесятилітньою.  Росіяни в Україну, як приміром і поляки, напливали як державні колоніяльні службовці, військові, землевласники, обдаровувані нашою землею за поневолення України російськими государями, а також як “спеціялісти” і т.п. Наплив посилився, зокрема, в тридцятих і сорокових роках ХХ ст., вони заповнювали місця по депортованих українцях, поляках, чехах, німцях та інших народах; по заморених голодоморами, розстріляних, а були їх мільйони. І мільйони присилала Росія нам своїх людей, зокрема після ІІ Світової війни. Отже, росіяни в Україні не є корінним населенням, а іміґрантами-колоністами, тобто – національною меншиною.
В Україні, як і в інших країнах, проживає значна кількість національних меншин і народностей, чисельно і відсотково менше, ніж в РФ. Це питання сьогодні є актуальним, а іноді гостро актуальним в багатьох країнах Европи, тому ним занялась Рада Европи і оголосила т. зв. Рамкову Конвенцію* охорони національних меншин. Україна і РФ є членами Ради Европи. Ось як говориться в постановах КОНВЕНЦІЇ У СПРАВІ МОВНОГО ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН:

Стаття 14
1. Сторони зобов’язуються визнати право кожної особи національної меншости на науку його/її мови меншости.
2. В реґіонах, заселених традиційно або значною кількістю осіб, що належать до національної меншости, оскільки є на це достатнє запотребування, Сторони старатимуться, наскільки це можливо в рамках своїх освітніх систем, особам, що належать до національних меншин, надати відповідні можливості вчитися мови меншости або науки в тій мові.
3. Позиція 2 статті буде реалізуватись без шкоди (ущімлення) для науки офіційної мови або науки у цій мові.

Стаття 20
Кожна особа, яка належить до національної меншости, користаючись з прав і вольностей, що виникають з засад цієї Конвенції, зобов’язана респектувати крайове законодавство та права інших осіб, зокрема тих, які належать до більшости або до інших національних меншин.

Стаття 21
Жодної з засад цієї Конвенції не можна інтерпретувати  як право до анґажування в будь-яку діяльність або ведення будь-якої діяльности незгідно з засадами міжнароднього права, зокрема суверенної рівности, територіяльної інтеґральности і політичної незалежности держави.

Особливих коментарів це не потребує. Конвенція охороняє передовсім права окремої особи, людини, яка належить до національної меншини. Але одночасно визначає обов’язки особам, які належать до національної  меншини, стосовно держави, в якій вони проживають.
Провокаційні дії “Союза” со братією в світлі міжнароднього права і Конвенції РЄ є антидержавні і антиукраїнські та порушують українське законодавство. Це політична сплянована акція на подрив авторитету Української держави, її територіяльної цілосности і незалежности.
Степан СЕМЕНЮК

* Йдеться про Рамкову Конвенцію РЄ від 1 лютого 1995 року European Treaty Series (ETS) Serie des traits europeens (STE) Nr 157
 

Архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор ІСІЧЕНКО:

“Дійсну причетність Східніх Церков до середньовічних авторитарних режимів абсолютизують, виводячи з засад біблійної антрополлогії. Лишається тільки незрозумілим, чому ж сучасна ліберальна демократія сформувалася в лоні християнської цивілізації, а найжорстокіші деспотії ХХ ст.  виникали під просвітницькими гаслами “Свобода. Рівність. Братерство.”

“...біблійне вчення про свободу  розглядає її як чинник передбаченої Творцем гармонії поміж Ним і творінням. Вихід поза ці гармонійні стосунки, звернення до альтернативних Богові авторитетів, відчуження від Божих справ і Божої волі неодмінно спричиняє втрату справжньої свободи.”

Оповідання Івана Франка написане як притча про “поліття, яке минає”. У Франка, великого народного будителя і просвітителя, дуже багато творів у жанрі притч. Розсіяні вони також в його поемах, зокрема в поемі “Мойсей”, опублікованій в тому ж 1905 році.
Досвідчений вчитель заспокоює юнака, зневіреного тим, що діється навколо: брехня, злоба, фарисейство, безтямність. Заспокоює тим, що все мине. Але все-таки треба прикласти рук: розірвати греблю, що зупиняє плин ріки.
Згадаймо, як нам здавалося 20 років тому, що комунізм ніколи не пропаде.
Як нам здавалося два роки тому, що Кучма і Медведчук – це нові рабовласники надовго.
Як нам здавалося, що Чорнобиль – це кінець світу. Але, як розважав Т. Шевченко:
  Усе те все
  Потроху вітер рознесе,
  А ми помолимося Богу
  І небагаті, і не вбогі...
Є.С.

Ученик станув перед учителем, весь запаленілий, весь тремтячи з обурення.
 – Учителю, – мовив він, ледве переводячи дух. – Ти післав мене між людей, і велів жити серед них десять літ, і брати участь у їх житті, і придивлятися їх ділам...
Він урвав, задихавшися.
– А ти приходиш по році і, як бачу, не дуже задоволений, – мовив учитель, усміхаючися лагідно.
– Ах, не говори мені про задоволення! –  вибухнув молодий чоловік. – Я весь палаю і тремчу. Нічого подібного мені і ві сні не снилося, як те, що довелося бачити за той рік. Стільки брехні, стільки фарисейства, стільки дрібної злоби, і безтямності, і нещирості!
– Ну,  ну,  ну! – мовив   учитель. – Твоє обурення  гарно свідчить про твоє незіпсоване серце. Але говори троха докладніше, що ти бачив і що так обурило тебе?
– Докладніше! Хіба ж можливо розповісти тобі докладно все, що я пережив за той рік? Я жив, мов чоловік, запертий між блощиці. Кождий дотик був і біль, і свербіння, і обридження. Я бачив політиків, що на народних зборах розпливалися, буцімто готові йти на муки за народ, а зараз потім програвали в карти тисячі і благали кредиту у ворогів того народу. Я бачив газетярів, що в своїх газетах кидали громи на хрунів та донощиків і самі зараз же доносили ворогам про все, що діялося в їх таборі. Я бачив учителів, що перед молодіжжю опльовували й гидили науку і лаяли саму ту молодіж, яка тиснеться до шкіл і задає їм клопоту. Я бачив духовних, що прилюдно обурювалися на кождого, хто посмів хоч несмілим слівцем осудити їх хиби, а самі проводили ночі за картами та пиятикою і підіймали на сміх своїх власних собратів. Я бачив...
– Сину мій, – перервав йому учитель, – хіба думаєш, що те, що ти бачив, то щось таке нове, чого досі не бувало ніколи?
–  Може й бувало, та не у нас, не в такій мірі, не робилося так безсоромно. Кажу ж тобі, вчителю, що руки опадають, дух замирає, коли дивишся на се все. Подумай: пускають для геци між темні маси оклик: палити ворожі доми та склади! І тішаться наперед, що їм за їх поклики не буде нічого, а потерплять ті, що підуть за їх покликом. А коли ніхто не пішов за ними, вони говорять: «З нашим ворогом можливі лише два способи: або палити його, або цілувати в руку. Ми  кликали палити, не йшов ніхто, тепер підемо в противний бік».
– Ну, що ж, – мовив учитель, – umgekehrt  ist auch gefahren (Обернувши назад, також можна їхати (нім.) – Ред.). Ce ще не таке диво.
– Подумай лише: один одного рад би в ложці води втопити, по кавалочку розщипати, а прилюдно кличуть усіх до згоди та малюють благодаті єдности!  І все те лише в тій цілі, “аби моє наверху було”, все в якійсь дивовижно сліпій спекуляції на щось таке, чого  не мають у руках, у погоні за якоюсь чортівською радістю, що ось то “не буде ані їм, ані мені”.
– Слухай, синку, – мовив учитель, подаючи ученикові склянку чистої холодної води, – ось на, випий!
– Що се має значити? – запитав ученик.
– Випий і послухай, що тобі казатиму. Не зануджу тебе довгим оповіданням. Бачиш, коли я був молодий, то жив у домі мойого батька в селі. А недалеко нашого дому була простора громадська толока. Тямлю її змалку: була рівна, покрита густою, хоч і низенькою, травою. Малим  хлопчиком у товаристві інших дітей бігав я часто по тій толоці, качався по траві і досі ще, здається, чую її м’який шовковистий дотик на своїм тілі.
Минуло кілька літ. Я пішов до школи, до міста, і бував у батьковім домі рідко. Та раз, прибувши на вакації, я здивувався немало: наша толока майже вся була поросла величезними будяками. Вони розсілися по ній здоровенними островами сіро-зелених колючок, що зверху понакроплювані були блідо-рожевими крапками будякових головок, а деінде білілися сріблястим пухом достиглого будякового насіння. Від тих островів, мов від великих полків, ішли в різні боки менші або більші лави будяків, мов відділи, вислані на те, аби завойовувати чимраз більше місця. Аж на дорогу, що вела серединою толоки, на береги річки, що обрамовувала її з двох боків величезним гаком, вибігали то маленькі купки, то поодинокі бадилля тих смілих, узброєних пакісників ростинного царства, а декуди стояли вже густими рядами, мов вояки в гліді. Де розсядеться один такий галапас, там зараз біля нього видно цілу громаду менших, мабуть, паростків із його кореня. Під їх стрепіхатим листям, що широким вінцем розлягається по землі, ще заки бадило вистрілить угору, нидіє м'яка травка, щезають біленькі очка маргариток; навіть тверді бадильці пахучого кмину мусили уступати перед тими гордими і в своїй шпичкастій зброї недоступними галапасами.
– Таточку, а се що у вас таке? – запитав я батька, бачачи таку халепу на моїй улюбленій толоці.
– Сам бачиш, синку, будяки, – мовив батько.
– Відкіля ж вони взялися?
– А бог їх знає. Самі з себе виросли.
–  Але ж вони зіпсують вам усю толоку.
–  Уже й зопсували. Та що робити?
–  Викосити їх.
– Уже ми косили, синку, та нічого не помагає. Ще дужче ростуть.
– Розорати толоку.
– Сього нам не вільно. Толока громадська. А громада волить мати хоч тінь своєї вигоди...
Я не раз ходив і придивлявся тому будяковому полю. Воно, здавалося мені, навіть без вітру шелестіло. Здоровенні будяки, заввишки в ріст високого чоловіка, стояли, як густий ліс, і хитали своїми головками, мов сміялися з моєї безсильної туги за гладкою м'якорунною толокою. А коли звернуло під осінь і в усіх головках подостигали купки вовнистого насіння, тоді кождий подув вітру розганяв міліони тих пухових зерняток на всі боки. Одні підіймалися високо в повітря і летіли милями; інші неслися хмарами понад землю, чіплялися плотів і дерев, заповняли рови, покривали ставки і калюжі біластими ниточками свого пуху, застилали людські подвір'я, засівали всі поля, огороди, сади проклятим будяковим насінням, залітали навіть до хат і товклися по вікнах, немов бажали доочне сказати хліборобам, що будякова армія грозиться забрати у них усю плодючу землю, занапастити всі їх,  з таким трудом управлені, ниви, закрити весь світ перед їх очима. Мені страшно робилося на вид тої безмежної  сніговійниці будякового насіння, і я мало не з сльозами на очах показував їх батькові.
– Таточку, що буде з нами? Адже кождий такий пушок – се ось такий здоровенний будяк, що запоганить квадратову стопу землі. А дивіть, скілько міліонів їх літає.
– Що ж, синку, нехай собі літають. Ми їх не зіпрем.
– Але ж вони відберуть нам землю з-під ніг.
– Не бійся, синку, Бог ласкав. Не кожде таке насіннячко мусить зійти і вирости. Міліони їх летять і міліони їх пропадуть. Та й ми також не без рук. Зробимо, що зможемо, щоб не дати їм занадто паношитися на своїй землі.
Коли настала осінь, я знов поїхав із батьківського дому в світ у школу. Мені не довелося вернутися додому аж за десять літ. Наближаючися до рідного села, я пригадав собі толоку і був цікавий побачити, які поступи зробила, за той час будякова армія. Певно, тепер ся толока буде одним будяковим морем, перерізаним хіба одною доріжкою. Я не мав якось відваги запитати про се свойого візника, для того ждав, поки не доїдемо на місце. Ось уже знайомий горбик, по якому закручується змією дорога, ось стара громадська ліса, яку відчиняє перед нами старий дід Панько з насуненою на лисину кучмою, хоч надворі стоїть літня спека. Ось ми й виїхали на толоку. Що за диво! Ані одного – кажу тобі, ані одного будяка з тих гордих велетнів, що тут уперед пишалися такими густими лавами та островами. Десь-не-десь стирчить по одному невеличкому будячкові, але вже зовсім іншої породи, не такої, як мої колишні знайомі. А скрізь на толоці по-давньому низенька, густа, м'яка травка, та міліони білих очок маргариток, та де-де біля дороги жовті цвіточки козельцю, та й годі.
Приїхавши додому, я не міг утаїти  своєї цікавости і зараз по перших привітаннях запитав батька:
– Таточку, а що то сталося з нашими будяками на толоці?
– А бачиш, синку, дав Бог, минулися.
– Та бачу. Але як? Ви переорювали толоку?
– Ні.
– Викосили їх?
– Ні.
– То, може, випалили огнем?
– Де там! Минулися. Поліття на них не стало. Тоді  були мокрі роки, а надто понижче толоки пан хотів було поставити млин та загатив річку. От, мабуть, земля на толоці нассалася вогкости, а ті галапаси, видно, злюбили собі та й кинулися рости. А по кількох роках гать вирвало, річка поменшала, земля просохла, і їм не стало поліття. І вивелися. Як прийшли хтозна-відки й як, так і щезли. Щороку їх робилося менше, поки зовсім не перевелися. Бачиш, і така погань має своє поліття.
– На сьому скінчив мій батько своє оповідання, на сьому і я кінчу своє, – мовив учитель до ученика. – Розумієш його, сину?
Ученик глядів  на учителя якимись непевними очима,
– То ніби що? Чекати, аж лихо само мине?
– А не забувай про греблю, про ту греблю, що спиняє свобідний біг ріки, що задержує гнилизну і застій і сприяє ростові будяка! Греблю, синку, греблю треба розірвати!  Ти бачиш об’яви гнилизни й застою, а не добачив причини, яку треба усунути!
– Розумію тебе! – мовив ученик, зриваючися з місця. – Іду і робитиму, що зможу.
 

Катерина МІЩУК родом із с. Требухова, Броварського району, Київської области. Після закінчення середньої школи вступила до Інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. Бойчука. Зараз працює в Київському обласному центрі народної творчости. Вірші почала писати ще навчаючись у школі.
Катерина належить до покоління, “босоноге дитинство” якого бігало по калюжах чорнобильської грози. Наскрізь просякнута гіркотою тієї отруєної весни, вона, як японський поет Тамікі Хара, що оплакував трагедію  Хіросіми, ще й досі не може одірвати погляд од чистого неба, в глибинах якого може купчитися зло.
  ... В душі всі спогади вогнем злились
І поле он не біле й не зелене...
Я пам’ятаю день цей був колись...
Нація, до якої належить Катерина, од Бога обдарована абсолютним слухом, який дозволяє з проникливою точністю відворити в поетичному слові історичну правду землі, що її народила.  Деякі поезії молодої авторки, здається, написані безпомилковим пензлем самої природи, в них є щось від споглядальної натури японських поетів і драматизму української палітри Катерини Білокур.
Софія МАЙДАНСЬКА
 

***
Вітер яблук натрусив,
Погойдавсь на вітах,
І, зірвавшись, полетів
Далі білим світом.

Хмар клубочки поганяв,
Навіть дощ полився.
Що ж ти слив не назбивав?
Вітре, повернися!

***
Розжарене небо, завуглене гілля дерев.
Вже сонця не видко, а тільки
тепло його чути.
І хмари здаля, наче місто самотнє старе,
І чорна зоря спалахнула на станції Крути.

І тиша стоїть, поглинає себе саму.
А в небі літак, наче хрест,
    промайнув білокрилий.
І пам’ятник пам’яті мчить, прорізаючи тьму,
А в полі, в імлі, із землі піднімається сила...

***
Щовечора, коли я проводжаю
Дощі рясні в небеснім муліне,
Сама себе настирливо питаю:
Хто дощ створив, це небо і мене?

Хто день і час? У цьому світі
Створив давно колись негрішних нас?
Хто вибір дав нам – “жити чи не жити?”
Навколо мир і лиш в душі війна
У мене...

***
Край неба ожина
Листям криється,
Душу окриляє.
Тільки ж як злетіти
У своє істинне я?

***
Крадеться вітер – налякати хоче.
Мені знайома ця легка хода.
І  хмара-пташка, темна, як і з ночі,
До сонця підліта, як до гнізда.

Казка про фломастер
Згубився синій фломастер.
Туди йому й дорога...
Дорога в широку площу неба,
у бік вокзалу Сонця, без дверей та вікон.
Правда, не зовсім згубився отой фломастер.
Ми все ж побачимо там, у вишині,
синю плямку і невидющий політ
пластмасового футлярчика з ковпачком.
Але ловити його не будемо.
Він не падатиме вниз.  Він розмиється
порошинкою по той бік атмосфери.
На мить потрапить якійсь зірці в око;
залишить нам згадку про привокзальний
магазин із сірими вітринами та похмуру
продавщицю, яка так і не здогадалася,
хто був причиною тієї синьої
блискучої плямки,
тобто ґудзика на листяному піджаці осені.

***
Торбинка ночі, ґуздики-зірки,
Димки дрібних жучків чи літачків.
Свистять кометки. Яблука у м’яту
Спливають по гіллячках. Знову свято.
Намисто золотистих світлячків
Через росу жевріє: їх багато.
І небо розмаїте промайне.
Воно не схоже ні на що земне.
Воно й живе тому, щоб проминати.

***
Капав дощ у глечик з молоком.
Хмари, як свинець, накрили поле.
Дзвонять коси, сиплються рядком
Колоски підсмажено-схололі.

Жайвір знявся виміряти вись.
Носиться, бринить перед грозою.
Ясно все, лиш добре придивись:
Світ перевернувсь перед тобою.

Поле. Трави. Стежка, наче шовк.
Скоро дощ, можливо, перестане...
Молоко розливши, хтось пройшов,
І над лісом попливли тумани.

***
Потоки променів поринули
І зупинились на стіні.
І профіль свій на землю кинули
Крилаті тіні несумні.

І щоби день весь час був сонячний,
Я б змалювала б тіні  ці,
Й великі стіни помуровані
Вмістились би в моїй руці.

***
Сонце – дар жоржинам,
Що пожинають промінці ворсисті.
Сонцем дивляться озера.
Сонцем вижовтились луки.
Стрілки променів несуться, наче з лука,
Прямо в серце мені і ще комусь поруч.

Буття
Корабель глиняний причалив
До графина кришталевого.
Того, що біля фото, в рамці білій.
Етажерка – море пилюки,
Та корабель причалив і по ній.
Глибинна суть буття –
Сто двадцять тисяч льє і більше...
А за вікном тріпоче лист
Червоно-вишні.
 
Філософія
Косив Платон траву.
Запримітив волошку яскраву,
А в тій волошці – золотого жучка,
А в тому жучкові – свою думку про
Космос, що помандрувала за межі
Пам’яті і довго своєю відсутністю
Не давала склепити очей:
Він дивився на зорі, а про космос
Пригадати не зміг...
Він годинами споглядав
Цю небесну композицію,
Тільки про гармонійність забув.
А тут запримітив волошку і пригадав
Філософську думку про космос.
Косив Платон траву, а волошку зоставив,
Аби нагадала йому про все,
Коли повертатиметься додому.

***
Вибухнула яблуня салатовим салютом.
Плавляться свічки – антагонізми вічности.
Стікає віск на яблучні обличчя...
Скажіть, ті душі – свічі чи не свічі?

***
Живіт глечика,
наповнений водою,
луснув чорною гілкою.

Зазирнувши в чорну гілку,
побачиш глиняний колодязь,
у якому філософський рушник
на осінньо-золотих іконах зблід.
А за вікном
Стежки несуть гарячі буханці хліба.

***
Дерев’яними колами
спускався жайворонок
у жито ворсисте.
Дощ у дерев’яне дупло прокрався,
Пташку вигнав на чисте сонце.

***
На кошлатому каштані
усілася ворона.
Вітер чорне пір’я розвіває.
Одна пір’їна стукнула у вікно...
Зіткнувшися з землею і своєю тінню,
засумувала про небо.
Поголубіла.

***
Цвітуть сокирки,
видряпані на листі металу.
Він, той лист, грає роль паркану,
що пнеться у бік соковитого неба.
Грає блакитний рояль
клавішами листя.

Кулькова ручка
вона іде розхристаним блокнотом
лишаючись позад себе літерами
я хочу по собі лишити небо

***
Мовчу уже понад століття.
Таємниця прокисла.
Вона вже далебі не актуальна...
Тож навіщо її тримати в собі?
Та навіщо прокисле й іншим!

Я промовчала дощ і ще мовчатиму,
Якщо це потрібно озерові.
Іду, а листя шквалом аплодисментів
проводжає мене додому.

***
Лісок покритий вовною м’якою,
Холодне сонце душу непокоїть.
О, що ти, ранку, натворив-накоїв,
Розлившись швидкоплинною  рікою...

***
Початок початку.
Початок ранковости.
Початок пом’ятої м’яти.
Початок снігів, що повинні
колись розтавати.
Початок проміння.
Початок стріли вітерця.
Початок кінця.

***
Сходи пшениці
сходинками життя
пішли вгору.
Сходи пшениці
зеленяться.
Обличчя з-під
дзеркала-землі просвічуються.
Хрести зірок
закликають до молитви
всіх випадкових перехожих,
які знають, куди йдуть,
та не знають, по чому.

День іде по хиткому канатові.

***
Поглянь у світ листків зелений,
На хор трави, на вечір темний.
Поглянь на залишок стіни,
Собі у душу зазирни.
І не кажи нічого більше,
Сказавши “так” травневій тиші.

***
Літом – дощ у наперстку,
Сонце в кошику,
А щастя в душі.

***
Сьогодні вечір в позолоті,
Дерева видно на горбі.
Їх листя пише вітру ноти,
І їх кора в різьбі старій.

Ген-ген розкинулись городи.
Он став задуманий стоїть,
І пісня віється над ними,
Така, як цвіт, стара, як світ.

Зі збірок “Дощ у глечику” (2004 р.) та “Затемнення сонця” (2005 р.)
 

“Та чимось великим,
і ледь вловним виглядає
топос – тобто місце – простір”.
Аристотель

Зрозуміло, що слова небокрай, довкілля, земля, усесвіт – позначують не лише зовнішню зриму реальність, але й внутрішній овид свідомости, з її рухливістю просторових меж, що невтомно перетікають кудись, сплітаючи зриме  й незриме. І виходить, що саме образи природного довкілля – найбезпосередніші діючі персони в сокровенних стосунках людини з сотвореним світом.  Природа насправді, ніби відкрита Біблія, спонукає людину до Богоспілкування. Через те кожен не забариться пригадати якусь свою смиренну мить, відлучену від метушні, коли випало стишитися – і почути голос “невтаєної” краси, розлитої в земному і небесному видноколі. І голос той, на диво, звертається чомусь саме до тебе. Власне без тієї сокровенної мови годі було б осягнути внутрішнім зором цілу картину світу і місце своєї присутности – обітування – в сакральній оселі буття. Без тих звичних образів середовища, що від початку є структуруючими архетипами духу й культури, навряд чи було б взагалі можливе наближення людини до істини.
“Не дивно, що лише там, де світ стає картиною, вперше з’являється гуманізм”, – ця глибока заувага М. Гайдеґґера  особливо очевидна сьогодні, коли в зіткненні поглядів “осмислительного” з “обчислюючим” надто переважає останній (в систему “оцифровки” заганяється вже геть усе) і загроза перетворення землі “на гігантську бензоколонку”, а самої людини – на засіб для всіляких масових калькуляцій та імітацій, зовсім не примарна. Бо “репресуючи” природне й історичне довкілля, людина неминуче “репресує” і найвищу сутність власної істоти.
Що ж чекати від людини і суспільства, які все більше віддаляються від буттєвих джерел власного закорінення – “неба і землі, смертного і божественного”?
Є либонь якась глибока таємниця в тому, що людині потрібно раз-у-раз споглядати плинучі хвилі рідного рельєфу і обрій, де небо з’єднується з землею: можливо саме так ця єднаюча духовна вертикаль з’являється і в самій людині, освячуючи місце її побутування і по’язуючи з простором  безмежжя та вічністю. Через довкілля відкриваються нові краєвиди екзистування.
Не з доброго дива образ краєвиду є глибоко сутнісним в українській мистецькій традиції і, можна сказати, невибутнім, попри всі перманентні кон’юнктурні  віяння.  Бо кому ж іще, як не мистцеві, випадає відчайдушно намалювати “двері раю”, аби нагадати собі й іншим, що вони усе ще для нас лишаються відчиненими.
Саме таке відчуття з’явилося у мене на початку цього року, коли дивилася в Українському домі виставку творів Валерія Франчука.  І не лише тому, що то були майже всуціль дерева і краєвиди.  Деякі полотна становили варіяції вже знайомих мотивів.  І видно було, що художник щось там видивляє зі впертістю шукача скарбу. Тим і вразила виставка, що в низці творів той скарб дійсно      з’явився і правдиво засяяв, а художник в них здавалося й зовсім  забув про все, затаївся, щоб не сполохнути одухотворену мову землі, неба, дерев, щоб зберегти повноту спілкування. Краєвиди рідного художникові Поділля, Київщини, річки Рось (“Ворота в небо”, “Над Россю”, “Подільська земля”, “Перед дощем”, “Жайворонкова земля”, “Ясени” ...) несуть такий рівень проникливости, що немов відкрилась на мить сама сутність об’явленого в них людині.  Дерева, пагорби, земля – як би промовляють з власного єства і тим самим означують і невидимий ландшафт людської душі, і власне духовний код національної культури – віковічний план оприявлення й освоєння простору – через постійне відновлення в людині єдности  горнього і земного.
Отже, закономірним, а може й знаменним відрухом в сучасну супертехногенну епоху виглядає також ідея виставки творів сучасних українських художників, нині експонованої в США, що має глибоко метафоричну назву “Український краєвид”. Як і задум виставки дерев’яної скульптури в Українському домі у Київі напередодні Великодня, що отримала не менш промовисту назву: “Українське дерево”. Вже сама її концепція настановлює образ краєвиду, як перешокореня вічно сучасного світотворчого міту буття.
Прикметно, що барокові кольорові фігурки янголів і святих XVIII-XIX ст. з Волині, Поділля та Західньої України в першій головній частині експозиції (представлені музеєм Івана Гончара), напрочуд легко і природно почувалися в товаристві маштабно-космічних скульптурних форм Миколи Малишка, з їх потужними драматичими ритмами. що невпино розгортають якийсь захоплюючий, небачений простір, де погляд на себе і світ береться з відважної вишини. Це погляд мешканця відкритого безмежжя. Навіть сам матеріял – дерево у мистця навдивовижу вільне, чутливе. Кожен порух пластичних форм – сув’язь напруженого виростання людського духу – одкровення, подих першоджерела, що відкривається людині з якоїсь неймовірної, але реальної висі.
Скульптури Миколи Малишка щораз сприймаються як пластично-духовний акт формотворення і поладування українського космосу буття. Кожна кольорова цятка на дереві, кожен мазок – немов зернина великого краєвиду, що з неї виростає світло – відлунює у всесвіт, де ти втримуєшся дивом біля цямрини, на вершині “пра-пра-пра-вісі” над безоднею.
Можна ствердити, що мітичний  краєвид українського всесвіту – древа, що і тепер росте посеред буття – нині більш реально оприсутнений  у творах високо чутливих  українських мистців, на відміну від соціяльно культурного простору, де безперервно виникають вирви й затемнення.
Не випадково в експозиції “Українського дерева” центральними смисло-композиційними орієнтирами стали дерев’яне потемніле від давности “Розп’яття” з невимовно сяючим ликом Христа, і два маштабні “краєвиди” М. Малишка “Пра-пра-пра-вісь” та “На цямрині”.
“Картина” нашого неначе забутого, чи покинутого світу всупереч всьому постала несподівано розмаїто-неповторна, глибоко експресивна та динамічна.  Прудкі янголики так і літали, виділося, посеред віття древа, зацікавлено овиднюючи потугу дерев’яних кругів, колес та спіралей Галини Іванової (Харків), ладнаючи в дорогу дивовижно невагомі, летючі візії Олександра Рідного (Харків), роздивляючи  “лаконізм і граничну, наче притчеву виразність малої скульптури Романа Петрука (Львів) та глибоку просвітленість творів  передчасно померлого Миколи Степанова (1938-2003, Одеса).
“Українське дерево”, як відчуваємо, либонь, десь в невидимих краях душі, прориваючись крізь марево імітацій, розвиднює сьогодні головну реальність, в якій пекучою – першоосновною – є насправді потреба зцілення і оновлення розхитаного внутрішнього космосу людини.
... Якщо поглянути на клаптики землі у місті, зарослі травою, поруч з пластмасою та асфальтом, одразу видно, що є справжнє, а що штучне, як і видно, що сучасна людина переважно живе не так як треба, не в тому світі, в якому їй було дано жити. Тим-то й забуває про святість землі і довкілля.
Що таке Київ для України? Образ Київа народжує в свідомості насамперед відчуття святости. В цьому  і взагалі найвища цінність рідної землі і всього природно-історичного обширу. Київ до всього – особливе місто для поетів і мистців.
... Коли виходиш, випливаєш з Хрещатика на Европейську площу, годі не зупинитися й не розглянутися на простір, що з’являється попереду, а особливо на пагорб з деревами, що створює чудову динаміку виходу з Хрещатика на високу й закличну лінію овиду, де небо з’єднується з землею. Ця особливість ландшафту тут усе ще існує. Хоча наростає загроза. І дерев порідшало, і праворуч на пагорбі зводиться якась нова будівля, стоїть висотний кран... Та покищо око зустрічає споконвічну лінію обрію і вісь неба.  Однак величезна рекляма на стіні будинку перед площею, де пропонується аж три проєкти її реконструкції з висотним готелем, підземним торговельно-розважальним комплексом і ще там якимись звабами – означатиме – в разі здійснення цього кічового пляну – знищення священної живої неповторности цього місця, перетворення площі в таку собі урбаністичну яму, з брудною атмосферою захланного торговища, в пустелю спотворення, споживацтва й відчуження.
Покищо святі краєвиди Київа і української землі існують, хоч і зазнали нівечних втручань десакралізаторів. Покищо наш світ є  “картиною”, “деревом”... і “двері раю” відчинені.
 

Одержала надзвичайний випуск “Нашої віри” і зажурилася, прочитавши з усіми детялами історію нападу на Вашу редакцію. Все це ще залишки – прокляття минулого... Дасть Бог, час відсіє полову від зерна, усе дійде знов до нормального у нашій церковній, як і всіх інших ділянках життя.
Тепер приходить громадянством хвиля негативної реакції – яка теж не вічна ж! Боляче тільки, що колись такі прихильні ЗМІ сьогодні порішили, що їх роля: критикувати все, без уваги на реальні обставини.  Очевидно, що переробити до дна скорумповане суспільство у винятково чесних людей ( і то кожного – всіх!) – це ж не діло кількох днів чи навіть місяців.  А такої основної метаморфози особовости саме вимагає основа нашого державного життя.
На мою скромну гадку, і так за короткі два місяці наш Президент та його, щойно рівночасно у “стані народження”, Уряд доконали невимовно багато.  Ми ж появилися нараз, і то невідклично, на карті не лиш Европи, а й світу.

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
м.Лондон, Канада

До архіву газети

На першу сторінку