Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, бо не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає!
(1-е посл. ап.Павла до Кор.  13: 4-8)
Оскільки в основі патріотизму лежить саме почуття любови,  то доцільно запитати, чи сумісні з патріотизмом такі почуття, як нетерпеливість, черствість, заздрість, пиха, нечемність, шукання користи, гнів, неправдивість або зневіра?
Якщо таке можливе - значить, патріотизм несправжній. "Бо твій патріотизм - празнична одежина, - писав Франко, - а мій - то труд важкий, гарячка невдержима".
Леся Українка йшла ще далі: "Вони не знали, що то є - любити до загину". Тут йдеться про ще два елементи: жертовність і безстрашність, бо сказано: боязкий - недосконалий в любові.
Не треба боятися занадто високих критеріїв, треба боятися суміші половинчастости без критеріїв. Все тримається на справжності.
Після проголошення незалежности від багатьох українців можна було почути: "Нарешті кінець боротьби. А то все боротьба, правда, воля, а коли жити?". Ніхто не застеріг, що це розмова втомлених рабів з їхнім потягом до тихого кутка. Хоч вони чули від кожного з учителів, що життя - це щоденна неминуча боротьба: не захищатися - тебе беруть в полон.
Нині люди, які повертаються до Київа зі Львова, здивовано знизують плечима: львів'ян підмінили - молодь говорить по-російськи!  Львів стає національно безбарвним. Можна це пояснювати засиллям російського капіталу, можна заразою СДПУ(о) і шукати винних, а можна заглянути глибше: як орано, що сіяно і що зійшло?
Цей сірий потік зрусифікованих львів'ян - то саме ті діти-підлітки кінця 1980-их років, які спостерігали патріотичний ентузіязм своїх батьків і слухали їхні розмови на кухні. Спектаклі ставали одноманітними, а розмови банальними. Живого діла, живого вогню й енерґії боротьби не було, а тепло не запалює.
"Не будьте теплими!" - євангельське застереження. Скарги, невдоволення,  осуди, недовіра, сумніви - все це молоді набридло, і вона від того свого втікала до чужого, до чогось іншого.
Патріотизм поєднаний з пристосовництвом, ідеалізм поєднаний з корисливістю, професіоналізм поєднаний з хабарництвом - і вся ця ницість боялася своєї назви. Вона маскується під щось, вона не поважає себе  і не вчить своїх дітей поважати.
Ось ці діти й перейняли від батьків байдужість і лукавство.  Міщанин виходить на давні стежки москвофільства. "Таке життя тепер", - казали  батьки і вмивали руки, вмивали руки від впливу на дітей. "Таке життя тепер", -повторювали діти, втікаючи від усього того, що набридло.
То що ж інакше могло вийти з болота матеріялізму і користолюбства? Круговий цикл нарікань взаємного невдоволення і маленькі світлі острови, де вогники горять і засвічують дітей любов'ю.
Щоразу менше боротьби і відчуття життя. Попи, які тужать за часами гонінь. Члени Руху, які нікуди не рухалися і набридли самі собі.  Професори, що забули, що таке світло істини і світило в університеті. І всілякі кроти, які риють і риють дорогу до щастя.
А вічне небо - те саме. А вічне слово - те саме. А вічна туга до справжнього - та, що й в усі часи.
Треба змінювати себе, люди добрі! Тільки від добрих, ясних і міцних людей світ добрішає. А патріотом треба бути мовчки.
 
 

1 травня 2004 року - небачено велике зростання Европейського Союзу: до 15 держав долучились 10 нових. Отже, тепер під синім прапором з колом жовтих зірок - 25 европейських держав з 455-мільйоним населенням.  Це не приєднання, а возз'єднання Европи, - сказав голова Европейської комісії Романо Проді.
Лондонська "Таймс" заявила, що хоч від Мукачова лише 20 миль до об'єднаної Европи, але недавні вибори міського голови там відбулися так, ніби то інша плянета.
Оце ж мабуть і відповідь на слова президента України Леоніда Кучми, сказані ним на пресконференції  в кінці квітня: «Евросоюз нам не обіцяє навіть журавля в небі, він нам нічого не обіцяє».
Так що ж вам обіцяти, коли ви вже зробили свій вибір, не спитавши дозволу у народу, (а до Евросоюзу входили частіше після національних референдумів), Ви без дозволу народу приєднали Україну до Єдиного економічного простору зі столицею в Москві. Ви навіть підписану Вами угоду про ЄЕП зробили таємною для свого народу. Хто мав змогу, то міг взяти її з інтернету в Росії. Ознайомлено було депутатів Верховної
Ради. Однак при голосуванні за цю угоду офіційна більшість не набирала достатніх 226 голосів. Допомогли комуністи. Їм бо треба, щоб народ бідував, а відтак - голосував за комуністів.
Через ЄЕП загальмовано рух до здобуття статусу країни з ринковою економікою, вступ до Світової організації торгівлі, зняття з України різних економічних санкцій. Під загрозою подальше перебування України в Раді Европи.
Маєте вінець 10-річчя президентської діяльности Л. Кучми і 12-річчя на чолі Української держави, починаючи з посади прем'єр-міністра.  «В ЄС ми абсолютно неконкурентноздатні, ми нікому там не потрібні», -   звучало  з уст президента на тій же пресконференції. А чи згодні з цим українські бізнесмени, бо експорт до Европейського Союзу удвічі більший, ніж до ЄЕПу?
І чому б президентові України не поїхати самому, чи послати фахівців, щоб довідатися, як вдалося колишнім совєтським республікам Литві, Латвії та Естонії, які радіють тепер своєму входженню до Євросоюзу і трохи раніше - до НАТО, як вдалося їм стати і конкурентноздатними, і потрібними об'єднаній Европі?
До речі, вже названо держави, яких обіцяють прийняти до Евросоюзу в наступні роки. Серед них, зокрема, Болгарія й Румунія, близькі до України рівнями розвитку економіки та народного добробуту. На цьому тлі особливо чітко видно, що стало нам перешкодою: вступ до іншої економічної організації на чолі з Росією. Недемократичність: фальсифікація виборів/ наприклад у Мукачові/, ліквідація незалежної судової влади, зрощення влади з криміналітетом та інші порушення існуючої Конституції.
Зміна Конституції потрібна, щоб узаконити нашу неевропейськість?
Тоді краще міняти не Конституцію, а порушників Конституції.
А можна просто підняти свої ж документи, які президент підписував перед вступом України до Ради Европи. От що там обіцяли, те нарешті і виконати! До речі, Рада Европи рекордно багато, аж 7 разів, обговорювала проблеми України, на червень намічено восьме обговорення, воно має початися з аналізи виборів у Мукачові, а потім - загальна дискусія про становище в Україні. Хіба не варто уважно дослухатись до тих міркувань?
Останні опитування громадської думки, проведені центром імени Разумкова, засвідчують, що 60 відсотків людности України - за рух до Евросоюзу. Як видно, люди згодні з екс-міністром закордонних справ Борисом Тарасюком, що одночасно брати участь у ЄЕПі й інтеґруватися в Европу, -  можна  штани розірвати.
Якщо ж вони ще цілі у панів Кучми, Медведчука, Азарова - то тільки тому, що ці діячі належать до тієї меншости нашого народу, яка прямує тільки в московському напрямку, а їхні розмови про інтеґрацію в Европу - лишень така собі  «димова завіса».
Комісар ЕС у справах розширення Ґюнтер Фергойґен сказав, що Україна й Молдова зможуть увійти до Евросоюзу не раніше, як через 20 років. Тим часом керівництво ЕС  плянує створити навколо цього найбільшого в теперішньому світі економічного й політичного об'єднання мережу держав-друзів ЕС. Цього статусу збираються надати Україні, Росії, південнокавказьким країнам, державам Близького Сходу. Сюди не увійдуть ближчі кандидати до ЕС, а також Білорусь, про яку кажуть, що за теперішнього керівництва цієї країни вона не може одержати навіть такого статусу. Друзям ЕС обіцяють запрошення до европейського ринкового простору. Для цього всі ці країни мають стати демократичними й ринковими.
Для України, зокрема, вельми корисно уважніше вивчити досвід Словаччини. Початкові роки незалежности цієї держави нею керував Мечьяр, якого називали словацьким Лукашенком, -  і тоді звучало, що Словаччина ніколи не буде в Евросоюзі. Але при всіх своїх авторитарних беззаконнях Мечьяр не мав такої підмоченої репутації у ставленні до демократичних виборів, якої, на жаль, зажили панове Кучма й Медведчук, і президентські та парляментські вибори в Словаччині довірили владу демократам. Їм вистачило два з половиною роки, щоб привести країну в об'єднану Европу.

Виталій ШЕВЧЕНКО
 
 

- Світові течії нині набувають ґлобального характеру. Православні церкви
хочуть триматися осторонь. Але для цього треба принаймні бути схожим на
манастир з суворим уставом і непохитними принципами. Чим же є насправді
ці острівки?
- Власне страх і, може, ще комплекс меншовартости - ось справжні витоки
войовничого консерватизму, демонстрованого частиною православної
спільноти. Не всією Православною Церквою, ні! Є чудові приклади вельми ефективного здійснення апостольської місії саме Церквами візантійської традиції. Скажімо, Олександрійський Патріярхат, фактично втративши грецьку діяспору Північної Африки, знайшов десятки тисяч чорношкірих парафіян у тропіках. Антіохійська Церква успішно ввійшла в релігійне життя Північної Америки, де сформувала цілі громади з колишніх протестантів. Російська митрополія Вселенської Патріярхії в ХХ ст.  здобула безперечний духовний авторитет у Західній Европі. Богословські праці митрополита Антонія Блума, єпископа Калліста Уера мають широке коло читачів поза традиційно православними країнами.  Катастрофа близькосхіднього еллінства, масова еміґрація християн-арабів, атеїстичний терор у країнах совєтського блоку стимулювали виникнення нових православних духовних центрів у країнах Заходу. Православ'я знов стало феноменом світового релігійного життя, причому цілком активним феноменом. За умови кризи постіндустріяльної цивілізації та розчарування в різних спробах творення "ліберального християнства" православна традиція привертає до себе увагу й стає джерелом надії для секуляризованого суспільства. Чудовий приклад навернення на православ'я у перебігу глибоких студій над історією християнської цивілізації засвідчив визначний американський науковець Ярослав Пелікан.  Однак ліберальне суспільство чекає переконливого й щирого свідчення того, що потенціял східнього християнства плідно використовується сьогодні. Коли ж замість живих прикладів святости, неодмінно сполученої в православ'ї з аскетичною простотою, жертовністю та мужністю сповідування євангельської правди, перед сучасною людиною постають пишні видовища розкішно вбраних статистів у екзотичних заповідниках Лукашенка чи на парадних виставах нових господарів російської нафтової труби, це зводить східню християнську культуру до частки етнічного декору відновлюваних східніх деспотій. Церква, яка боїться реального діялогу з живими сучасними людьми, тікаючи в догматизований світ архаїчного ритуалу, перетворюється на секту або на музей. Саме це приваблює новітніх захисників "канонічного православ'я" з квитками членів компартій Російської Федерації, Білорусії або України. Але церковна людина, яка дається замкнути себе в резервацію, уподібнюється до персонажа відомої притчі про таланти, котрий закопав у землю одержані від господаря кошти замість примноження їх (Мт. 25:14-30).
Ґлобалізація для християнина - це виклик, що вимагає активного використання нових інформаційних полів і цивілізаційних просторів. Адже Христос звертається до кожного з нас, закликаючи: "Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи" (Мт. 28:19). Інша річ, що навчати когось можна, коли сам маєш і знання, і здібності, і відвагу. Входження у світовий вимір місійної праці робить очевидними духовну убогість, брак віри і доброї волі у тих, хто не готовий до діяльної проповіді Євангелія. І звичайно ж, такі особи чи спільноти намагаються сховатися від денного світла в присмерку власних ілюзорних світів, облаштовуваних у неовізантійському дусі.

- Які найживіші проблеми стоять перед православною церквою, що пройшла
коридори духовного нігілізму і опинилася перед обличчям
посткомуністичного лібералізму?
- Перша з проблем - пошук гармонії між вселенською місією Церкви й
конкретними обставинами здійснення цієї місії за реальних історичних, етнокультурних і соціяльних умов. Великі переваги для служіння в сучасному строкатому, багатокультурному світі дають східнім Церквам соборні засади устрою, автокефальне управління, практика пристосування канонічного права, богослужбового обряду, сакрального мистецтва до реалій національного й державного життя. Досвід Отців Церкви знаходить для нас місце не серед скарбів історії, а як завжди актуальне переживання благодатної присутности Святого Духа, відображене в богослужбових чинах, у молитвах, у богословських творах. Він є не догмою, а динамічною моделлю церковного життя - ось що часто ховається від сторонніх аналітиків, котрі бачать у православному світі лише постійні апелювання до Отців, до Передання. Однак завжди існує небезпека догматизації спадку Отців, особливо реальна для вихованців тоталітарних культур із їхньою схильністю до формалізації ідеї задля втечі від неї у практичному повсякденні.  Цинічна імперська психологія звикла ховати за порожніми фразами про служіння великим ідеалам дуже конкретну прагматичну мету, чужу або й ворожу проголошуваній ідеї. У сучасній церковній політиці такий феномен добре дається взнаки.
Друга, споріднена проблема, - мистецтво зосереджуватися на властивій Церкві місії, не тікаючи в позірно престижніші державно-будівничі сфери й «високу церковну політику», яка насправді часто виглядає банальними інтриґами. Покликання Церкви - формувати й провадити через життєві випробування свою паству. А відтак уміти, коли треба, залишити дев'яносто дев'ять овець і шукати одну загублену (Лк. 15:4-6). Вимір ефекту церковного служіння здійснюється не числом нагороджених чиновників і відвіданих предстоятелями світських раутів, не присутністю священнослужителів у парляменті або серед бізнесових еліт, а повсякденною душпастирською працею з різними молодіжними середовищами й пенсіонерами, з неповносправними, повіями, алькоголіками, наркоманами.  Можна скільки завгодно проголошувати Україну християнською державою в політичних документах і публікувати тріюмфальні реляції після появи довкола храмів мільйонних натовпів на великодні свята, але реальним свідченням плідности церковної місії є такі показники, як міць родинних зв'язків, зростання народжуваности, пошана до людського життя й громадянської гідности, суспільна турбота про бідних і знедолених, захист літніх людей і забезпечення вільного права на освіту для молоді незалежно від майнового стану її батьків. Криміналізоване суспільство з всюдипроникною корупцією та зневагою до родинних і національних цінностей, до старости, суспільство, позбавлене таланту співчуття чужій біді, не має права називатися християнським. І Церква покликана не деклярувати євангельські правди серед цього суспільства, але давати живе свідчення їхньої реальности в особах своїх вірних - і духівництва, і мирян.

- Який живий струмінь в життя православного світу могла б влити УАПЦ? Які перспективи нашої Церкви в Україні?
- УАПЦ донедавна мала унікальний для України скарб: добре ім'я, сповідницький досвід протистояння імперії зла, відсутність інерції колабораціонізму, свідоме повернення до київської церковної традиції, практику розбудови церковного життя на еміґрації. Лише патріярхи Мстислав і Димитрій серед постсовєтської ієрархії не підігравали слабкостям суспільних еліт, а поводили себе як справжні пастирі, покликані навчати й провадити народ дорогою спасіння. Але з їхнім відходом у вічні оселі УАПЦ згубила власний голос і вдалася до дешевого наслідування досвідчених учасників церковного маскараду, що розігравався в Російській імперії після Петра І.
Кількісно невелика частина колишньої УАПЦ на сході й у центрі України намагається зберегти здорові моделі свого розвитку. І знаєте, попри скромність зовнішніх вимірів цієї спільноти, її нелегке життя протягом останніх чотирьох років переконує в плідності обраної стратегії. В основі цієї стратегії - незалежність від суспільної кон'юнктури, цілеспрямоване оволодіння традиційною помісною церковною культурою задля коректного й ефективного провадження місійної праці в сучасній Україні, відкритість у стосунках з оточенням і тверда свідомість своєї ідентичности.  Ця перспектива лишається відкритою для цілої УАПЦ, чия неповторна цінність для загалу українців і всієї православної спільноти світу полягає саме у вмінні говорити до власного народу мовою його обряду, сміливо прямувати в майбуття, не зрікаючись минулого, плекати національну й громадянську гідність, зрощуючи на цьому здоровому ґрунті почуття християнської солідарности до інших культурних і релігійних традицій, зберігати духовну незалежність від світу, не тікаючи від власної відповідальности за долю ближнього. Покликання УАПЦ - формувати здорове духовне життя українського народу, гідного бути активним чинником православної місії в сучасному світі, даючи власний взірець такого життя.  І я хочу вірити, що після подолання сучасних манівців церковна спільнота повернеться до виконання своєї правдивої місії.
 

Другий Ватиканський Собор проголосив: "Нехай будуть встановлені патріярхати". Якщо збереться Вселенський Собор, це буде його компетенцією. Але якщо він не збереться і якщо буде потреба встановити патріярхат, нехай це зробить Папа за уповноваженням Вселенського Собору, оскільки в Католицькій Церкві він відповідальний за такого роду дії. Це не є чимось таким, що Папа зберіг за собою як абсолютний законодавець. У Церкві він відповідальний. На думку католиків, Папа не керується лише своїм бажанням і лише своєю волею, а наділений повноваженнями Вселенського Собору. І ці повноваження затверджено в Кодексі канонів Східніх Церков. У своєму недавньому апостольському повчанні єпископам Папа особисто заявив: "Патріярхати повинні бути встановлені", - адже він дуже зацікавлений у тому, щоб робити те, що бажав і встановив Вселенський Собор. Отож це не просто людська примха, як дехто думає. Ні, Папа діє в межах життя Церков, в якому він відіграє дуже важливу ролю.  Отже, п'ять перших патріярхатів встановили Вселенські Собори. Але сьогодні є багато інших, які не встановлені в такий спосіб.  Треба додати ось що. На мою думку, довкола питання патріярхату здіймається багато галасу, ніби це щось виняткове. Для мене патріярхат - нормальна  форма існування у візантійській та східній традиціях. Ідеться просто про розвиток структури Церкви. Я не думаю, що це варто переоцінювати. Ми не домагаємося патріярхату задля престижу чи винагороди за наші страждання і страждання наших мучеників. Ми розглядаємо його, по-перше, як пасторальний інструмент і, по-друге, як екуменічний інструмент, оскільки відчуваємо, що наш патріярхат може стати в нашій Київській Церкві (на жаль, розділеній) дуже сильним екуменічним засобом, що спонукатиме до усвідомлення єдности Церкви. Це не означає, що потрібно зробити все, щоб люди стали греко-католиками. Це означає, що нам усім треба пройти шлях до первинної єдности.
Є церкви, святилища, що залишаються національними святинями і належать усій Україні. Наша позиція така: хтось повинен опікуватися цими святинями. Греко-Католицька Церква аж ніяк не вимагає Київо-Печерської чи Почаївської Лаври. Нехай Московський патріярхат піклується про ці національні святині й охороняє їх, однак вони не є його власністю. Чому ми не можемо зайти туди? Чому ми не можемо поставити свічки в Печерській Лаврі? Чому нас звідти витіснили? Ми не претендуємо на те, щоб Київо-Печерська Лавра стала нашою. Московський патріярхат там - і ми приймаємо цей факт. Але влада не повинна дозволити йому приватизувати ці місця, аби згодом він міг заявити: "Це наша власність". Це власність української нації. Нехай святі місця охороняються так, щоб і ми могли їх відвідувати та цінити наші духовні блага.
...Нам не можуть наказати прийняти латинський обряд чи повернутися до православного віросповідання. Ми хочемо бути православними, бути в цій традиції. Ми не завжди повністю були їй вірні. Я вважаю, що ми втратили дещо з цієї традиції і повинні його знову віднайти.  Ми також хочемо залишитися в сопричасті з Папою Римським - Наслідником апостола Петра, символом єдности. Ми надіємося, ми хочемо, щоб усі Церкви ввійшли в сопричастя. І вважаємо (хоч це і не наша особиста заслуга), що ми можемо бути добрим прикладом католика: бути в сопричасті з Наслідником Петра і не втратити свою релігійність та свою національну ідентичність.  Нас атакували на двох фронтах - католицько-латинському та православно-візантійському. Ми ж сказали: "Наші дорогі браття, можна бути українцями, візантійцями і католиками! Ці елементи не суперечать один одному". Саме це спровокувало ворожість як з латинського боку, так і з православного.
За матеріялами журналу "Патріярхат", Львів, 2004
 

Ми часто стаємо учасниками і свідками розмов про мораль і релігію, суперечок про взаємозв'язок між ними. Здебільшого журналісти повідомляють  результати опитування про релігійність населення.  Все це трохи нагадує дитячу гру в слова.В кращому разі можна було б говорити про  настрої юрби.
Відомо, що в останню неділю, коли Христос входив до Єрусалиму, за ним бігли з пальмовим гіллям і з захватом гукали «Осанна!». А вже  в четвер після присуду юрби гукали: «Розпни!», «Розпни його!». І вимагали цього від Пилата...
Відомо також, що вчорашні парафіяни православних храмів у 30-ті роки нераз були співучасниками руйнування храмів. А потім - учасниками відбудови.
Отже, коли ми говоримо про релігію і мораль, то повинні домовитись про значення термінів.
Людина релігійна і прихильник релігії чи якоїсь конфесії - це різні речі. Це різні поняття. Так само справа з мораллю. Мораль є або її нема.  А говорити, що «у кожного своя мораль» - значить плутати мораль зі звичками.
Нагадаємо аксіоми, яких нас вчили понад 70 років: революція 1917 року зруйнувала старий базис - старі виробничі відносини, а  з ними і «стару надбудову»: релігію, філософію, мораль, право, етику і естетику і т.д.
Чули? Мораль відкинуто. Ленін чи Троцький могли говорити сьогодні одне, завтра інше, якщо це «в інтересах революції».  «Моральне все, що в інтересах комунізму», - вчив Ленін.  То чого дивуємось, коли кажуть, що чотири покоління жили в аморальному суспільстві? Аморалізм культивувався. Звичайно, була дисципліна і було поняття «морально стійкий», твердий в поглядах. Був послух перед начальством. Були суворі розпорядження й інструкції, були певні правила громадської поведінки. Були ритуали поклоніння вождям. Були вироки судів. Але не було моралі, тобто не було тих внутрішніх законів у людині, тих принципів і святинь, через які людина не переступить. Не сміє переступити.
І ці закони випливали з релігії, з Закону Божого, з 10-ти заповідей.
Заповіді    давали абсолютні заборони і абсолютні накази. А проповідь Христова відкривала вищий світ - життя любови, силу, що виносить понад матеріяльними клопотами.
Як то треба злетіти високо,
Щоб уздріти спасенний шлях
Всепрощення і дух любови,
Вільне слово надії всім
Марноту безкінечних пімст...
Але як по-земному глибоко:
Я приніс вам не мир - меча!
Релігійна людина живе за цими законами любови і добра, які філософ Кант мовою раціоналістичною назвав моральними максимами і законом категоричного імперативу. І ці закони в людях з чутливою совістю можуть діяти навіть тоді, коли людина втрачає релегійність.  Ми знаємо людей порядних і добрих, які живуть за законами сумління, не будучи релігійними. Вони пройшли школу традиції через релігійних батьків.
Подібно до мольєрівського Журдена, який не знав, що говорить прозою, вони не знають, що в глибині душі вони релегійні.  І вони також успадковують меча. Не мир, не примирення з байдужими і лукавими, а меча, який відстоює мораль і честь.  Але чому ж ми, коли так все ясно, сперечаємось про мораль?
Дуже по-різному живуть люди одної релігії.
Три брати Карамазови в романі Достоєвського - всі православні.  Але Дмитро б'ється в полоні пристрастей. Іван йде за спокусами розуму аж до заперечення релігії, яка не гарантує гармонії без сльозинки невинної дитини... А тільки один Альоша живе так, як вірить.  А поза тим є лукаві фарисеї в рясах. Є егоїсти під маскою побожности.
Є байдужі небокоптителі, що дотримуються релігійних обрядів.
Власне, люди байдужі і безпринципні вносять скрізь плутанину.  Чотири покоління в СССР вивчали в школі, що комуніст є матеріялістом, атеїстом і борцем проти приватної власности.
А секретар ЦК компартії Петро Симоненко отримує церковний орден від предстоятеля православної Церкви Московського Патріярхату, бореться за перемогу тієї Церкви і за розширення її власноси.  Чи є цей комуніст релігійним?
Чи стоїть за його релігією християнська мораль?  А може він взагалі не розуміє, що таке комуніст і що значить насправді релігія?
Багато людей не знає, що таке релігія. Адже не можна вірити в Бога, а жити так, наче Його нема! Коли вам євнух буде розказувати про любов - ви будете сміятися. А коли баламут в рясі або з Біблією в руці буде говорити про любов до Бога - ви вірите йому.
Може, довірливість до релегійности людей має в собі щось від довірливости подорожнього, який у чужій і непевній країні проситься переночувати до хати, де на покуті висять ікони?  Людина шукає тих, кому можна вірити. Людина шукає людей віри. Вона вважає, що за вірою стоїть моральна надійність.
 
 

Актуальне - з недрукованого

На початку було Слово і Світло ...
"На початку було Слово...
( Ів.1,1)

"І сказав Бог: "Хай станеться Світло!"
Книга Буття

Кожна людська громада, яка наміряється жити й розвиватись, а не розпорошуватись пилом на вітрі історії, мусить виробити певний комплекс світоглядних ідей, систематизованих щодо місця даної громади у світобудові та відповідної реґляментації поведінки її членів, коротше, мусить мати свою ідеологію. Тисячоліттями формувала свою ідеологію й українська громада, доки не потрапила в етнорубку імперії, яка намагалась підмінити національні цілі імперськими, розтоптати культурні здобутки нації і перетворити її на слухняне, бездумне і безлике «населення» імперії. Нині, коли час імперій минув, маємо поновити свою національну ідеологію, нагадати мету нашого національного життя і цілеспрямовано продовжити свій тисячолітній поступ, пригальмований наглим нападом зла і темряви.
Щоб ненароком не втрапити на манівці, будемо поновлювати свою ідеологію від самого початку. А почалось її формування «В ті часи, коли все насущне в сяйві з(явилось, ось коли.  В ті  колишні часи, коли все насущне ніжно вимовилось, ось коли...» Цитовані рядки про створення світу узято з шумерської космогонічної поеми «В предвічні дні, в безконечні дні», складеної, найімовірніше, в середині ІІІ тисячоліття до н.е.
Аналогічну картину світотворення дано в Євангелії св. Івана:
«На початку було Слово... І життя було в Нім, а життя було Світлом людей».
В обох текстах йдеться про творення світу триєдністю Слова, Світла й Життя. «Насущне», тобто життя, в Сяйві (Світлі) з(явилось», «ніжно вимовилось», записали шумери. Життя було Світлом і було воно у Слові, записав св.Іван-євангеліст через дві тисячі років. В обох текстах Життя пов(язане і з Світлом і з Словом. Світло ж і Слово пов(язані між собою через спільне божественне походження і спільну  «дитину»  -  Життя.  Ця триєдність творить світ і надалі. Вона виступає як єдиний Бог-Творець, що має три іпостасі: Бог-Отець (Світло, Сила), Богиня-Матір (Слово, Знання) і Бог-Син (єднання Батька й Матері, взаємотяжіння протилежностей, коротше - Життя).
Наведені вище шумерська і християнська форми виразу однієї і тієї ж концепції світотворення можуть доповнюватись  іншими формами виразу цієї концепції  -  асірійською, єгипетською, кельтською, германською, скандинавською, скитською, слов(янською, індуїстською, даоською тощо. У цих формах кожна з іпостасей Трійці набуває нових назв і характеристик, що цілком зрозуміло, оскільки можливості і форми проявів кожної іпостасі безмежно широкі.
Сучасна (порівняно дуже молода) школа пізнання, звана «наукою», яка, до того ж, обмежилась застосуванням лише об(єктивних методів і та здатна викласти концепцію світобудови з дещо раньшого часу, а саме від появи світотворчої Трійці з Абсолюту.
Реальність Абсолюту сприймається нами як порожнеча, тобто не сприймається зовсім. Такий феномен сприймання зумовлений тим, що всі сили цієї фундаментальної реальности повністю врівноважені, отже, ніяк не виявляють себе. Однак це «велике ніщо» (Абсолют, Вакуум, Дао і ін.) нічого не містячи у собі актуально (в проявленому вигляді), є обсолютною реальністю, що ховає у потенції всі можливі стани, частки, форми і вияви.  Творення ідеологій є неминучим соціяльним явищем, оскільки ніяка людська спільнота не спроможна на поступ без усвідомлення єдиної мети, обґрунтованої певним світоглядом та узгоджених засобів досягнення цієї мети.
Творячись століттями і тисячоліттями, національні ідеології так глибоко входять у мову, мислення, національні традиції, що вже не сприймаються як щось зовнішнє, як незалежна від нації система ідей, як ідеологія у сьогоденному розумінні цього слова. Разом з тим, такі ідеології є найфундаментальнішими чинниками етнотворення і визначають основу всього національного життя.
Найбільш стислим виразом національної ідеології, як правило, є національна символіка. Українська національна символіка - знак Трійці (Тризуб) і барва Трійці (злато-жовте сяєво вогненної батьківської іпостасі та блакитне вологої материнської, поєднані разом) - незаперечно свідчить усьому світові, що в основу формування української національної ідеології покладено систему найглибших істин космології.  Космологічне вчення про Святу Трійцю стало основою для становлення ідеології етносу майбутнього України. Воно формувало його світогляд, мислення (образне й понятійне), словниковий фонд і весь устрій життя. Минули тисячоліття... Аналізуючи сьогодні українську мову, фолкльор, звичаї, святкові обряди та інші прояви національної ментальности, ми виявляємо в їхній основі одну й ту ж ідеологічну схему триєдности, один і той же образ триєдиної космотворчої, життєдайної сили: Батько-Вогонь; Матір-Вода; Дитя- все Суще.
Трохи вище згадувалось, що однією з іпостасей Першотворця Світобудови (Життя) постало Слово. Справжнє звучання першослова є божественною таємницею. Яким же воно було? Як його пізнати, встановити звучання і семантику?
Будемо міркувати так: оскільки промовлянням Слова, як свідчить Біблія, Бог створив Світло і Твердь, то семантикою Слова, його змістом мав бути наказ  - «Творись!», «Утверджуйся!». Якщо наше припущення вірне, то слово з подібним змістом має бути притаманне будь-якій релігії нашої планети, має бути незалежним від контекстів (це ж Першослово!), незалежним від форми викладу релігійного світогляду і від мови проголошення релігійних істин (адже Творець один і Творіння одно!).
Чи існує таке слово? Існує! Це слово - «Амінь» (давньоруське «амин»), яке в західніх мовах і релігіях звучить ближче до «амен», а у східніх - до «аум», «ом». Яке ж з цих звучань істинне?  Тут можна сказати з певністю. Жодне!
Наша певність ґрунтується на урахуванні певних фізичних законів. Справа в тому, що звучання слова є енергетичним проявом певної послідовности коливань певних частот. Як свідчить сучасна квантова фізика, Всесвіт  - це система квантованих полів, а будь-яке квантоване поле  -  це система коливань певних частот. Взаємодія квантованих полів відбувається тоді, коли між частотами коливань полів досягається резонанс. Володіючи знаннями резонансного впливу тієї чи іншої послідовности частот, теоретично можна творити квантовані поля, змінювати їх, тобто творити що завгодно, у тому числі світло і твердь. Оскільки існуючі в сучасних релігіях варіянти промовляння Першослова не творять ні світла, ні тверді, жодне з них не є істинним.
Виникає питання, якщо названі слова не є істинними, то чому вони не втрачаються з віками й тисячоліттями, як втрачаються всі неістинні слова?
[...]
Відповідь на це питання полягає в тому, що існуючі сьогодні форми слова є подібними до істинного, а між істинним і його подібністю є енерґетичний та інформаційний зв'язок, який передає подібностям певну частку сили істинного.
Так ікони полегшують молитвуючим встановлення зв'язку з Богом, отже є джерелами Божественної цілющої енерґії . Так і слова сучасних мов, подібні до Першослова, того, хто їх промовляє, сполучають незримим, більш чи менш потужним каналом, з актом космотворчости, роблять його співучасником невпинного, споконвічного процесу світотворення. Зрозуміло, що Першослово -    не єдине надбання людства. За ним іде течія слів та ідей.
Оскільки космотворча сила триєдина, то прадавня абетка позначала Першослово  знаком Трійці, а саме знаком (, який називався «омега» (ом + ега). Ліва частина знаку в даному символі виражає Батьківську іпостась, права  - Материнську, середня  - Дитя (Життя, Світобудову, Людину...  Коротше  -  все «суще», «насущне»).
Середня частина знаку (, яка є символом людини, виступає в абетці й незалежно, як знак однієї з іпостасей Трійці    ( Л  ). Цей знак відомий під назвою «людіє» і в контексті звучав як «Л» (В українській, на відміну від російської та угро-фінських мов, звук Л вимовляється м'яко, оскільки його звучання формувалось і осмислювалось саме наведеною назвою знака).
Осмислювався  цей знак як умовна людська постать (Адам), оперта ногами на твердь (землю). Цей же знак, будучи оберненим, трактувався як символ небесної людини (Адама Кодмона), опертої ногами на Небо (     ).  Жінка, як охоронниця (жриця) домашнього вогнища, яка поєднує небесний і земний світи; а також як вмістилище, де поєднують небесних і земних людей, позначається комбінацією знаків небесної і земної людини (об'єднаних тулубами й головами).
Поєднання знаку жінки зі знаком земної і небесної людини творить знак, званий «живіте». Його спрощене написання в контексті читається як звук «Ж», а його форма символізує прямий і обернений Тризуби, тобто Триєдину космотворчу силу, спрямовану в Небо й на Землю.
Більшість знаків абетки побудовані на образі Трійці-Тризуба. Ще
й по сьогодні маємо в абетці літери Ш Щ Т М Е Є З Ж , що є нічим іншим як
іпостасями Тризуба; ще недавно (на стадії кирилиці або глаголиці) такими
були й літери:  А ( ), яке писалося    ; Б, яке писалося , малий юс - ; великий юс  -   , псі
· ( тощо. Панування символу Трійці-Тризуба в абетці цілком природне, окільки вона символізувала саме образи і поняття Світобудови, тобто прояви триєдиної космотворчої сили  -  Священної Трійці. Зовсім не випадково аналогія між поняттями абетки і поняттями світобудови виражена в Об'явленні св. Івана Богослова: «Я Альфа і Омега, Перший і останній, Початок і Кінець».

Ідеологічний хаос сьогодення

Якщо на початку було чисте, прозоре Світло і незалежне святе Слово, то сьогодні в наших головах - гнітюча  плутанина сумнівних концепцій, свідомих і несвідомих спотворень істини та народжена цим непевність, тривога і розбрат. Основною причиною ідеологічного сумбуру сьогодення є втрата широкими колами нашого народу безпосередніх зв'язків з тисячолітньою традицією своєї національної культури, її фундаментальними ідеологічними здобутками.
Життя-світотворення безконечно різноманітне. Стаючи його співучасниками на різних ділянках світобудови, люди схильні оцінювати великі істини з вузьких позицій. На українців ХХ ст., до того ж, впала брудна і груба злива чужих ідеологій  -  російсько-імперської, марксистсько-ленінської та націонал-соціялістичної.
І ось тепер власний національний світогляд, що тисячоліттями стихійно передавався від покоління до покоління, як то кажуть, з молоком матерів, може бути засвоєний лише через усвідомлення, через подолання аґресивних думок-потвор, породжених чужинецькими ідеологіями. На шляху до свого Храму маємо, насамперед, змити ідеологічний бруд, принесений ґвалтівниками нашої свідомости.
Отже знаком російсько-імперської ідеології є чорний двоголовий орел і біло-синьо-червона барва; знаком марксистсько-ленінської  -  червона п'ятикутна зірка, жовті серп і молот та червона барва; знаком націонал-соціялістичної  -  чорна обернена сварга (свастика) у білому колі і червона барва.
Насамперед про символіку барв. Білий колір  -  символ досконалости, високости, Божественного світу. Білий колір розпадається на трійцю кольорів Жовтий, Синій і Червоний. Врівноваженим поєднанням цих трьох кольорів можна знову створити білий.
Всесвіт, як ми вже знаємо, також твориться Трійцею  -  Богом Вітцем (Світло, злато -  жовтий колір, Вертикальна площина і т.ін.), Богом Матір'ю (Слово, блакить, Горизонтальна площина і т.ін.) та Богом Сином (Любов(ю батьків, їх зв(язком, тобто перетином Вертикальної і Горизонтальної площини, що творить третю, синівську іпостась  - тримірний простір).
Аналогія триєдности простору і барв Всесвіту не випадкова. Жовта, синя і червона барви є проявами іпостасей Священної Трійці в кольорі. Так само як поєнання двох батьківських площин  -  викликає до проявлення якісно нову реалію  -  простір, поєднання двох батьківських кольорів  -  жовтого і синього  -  викликає до життя якісно новий, червоний колір. Закони поєднання кольорів недвозначно ілюструють закони світобудови. Так само, як врівноважене поєднання Трійці сил веде до відсутности їх прояву, тобто до Вакууму, так поєднання трійці священнних кольорів веде до зникнення будь-якого кольорового відтінку, а повне поєднання (тобто зведення до точки) вертикальної ї горизонтальної площин веде до «зникнення» простору.  У «важкому» фізичному світі червоний колір  -  колір єдности, зв(язку, може символізувати як органічний, радісний зв(язок  -  Любов, так і антагоністичний зв(язок  -  Насильство.
Символіка російсько-імперської ідеології  -  знак чорного двоголового орла, запозичена через Візантію з Римської імперії, і є чисто земним символом темної сили і влади, добутої насильством. Трикольоровий прапор не має коріння в російській історії чи традиціях. Прапор трактувався як символ імперії, без урахування містичного значення барв.  Імперська ідеологія примітивна і проста: греби все під себе, залякуй, винищуй, перемішуй, розділяй і владарюй. Для цієї ідеології не знадобилось жодних астральних символів. Вона повністю виражається звичайним зображенням земного хижого птаха.
Ідеологія марксизму-ленінізму значно складніша. До символіки марксистсько-ленінської ідеології включені знаки як земного, так і астрального плану. Головним знаком астрального походження є п(ятикутна зірка, яка в нормальному вигляді символізує людину п(ятого (сучасного) етапу розвитку. Більшовицька п(ятикутна зірка   є оберненим  знаком, оскільки символізує нову - совєтську, комуністичну людину, протилежну традиційній.  Первісні ідеологи комунізму вважали, що людство потребує такої трансформації, щоб вийти з глухого кута егоїстичного мислення, яке породила і підтримує приватна власність.
Однак, реальний комуністичний рух довів ці ідеї до абсурду. Його ідеологи поставили всі традиційні принципи світогляду, мислення і моралі (як і символ людини   -  зірку) з ніг на голову. Власне, саме це й здійснювалось на Україні з 20-х по 80-ті роки ХХ століття. Доброта, чесність, пошуки правди й істини, релігійні устремління, вірність заповітам предків і національним традиціям, повага до старших, волелюбність і т.ін. були ідеологами марксизму осміянні, розцінені як слабкість і зло: і навпаки - підступність, масові вбивства, жорстокість, зрада близьких (доноси), зрада свого народу, заповітів предків і відмова від рідної мови (денаціоналізація), винищення цілих народів і станів суспільства  -  трактовано комуністами як подвиг, добро («моральним є все те, що на користь комунізму»).
Червоний колір зірки символізує насильство як переважаючу рису в становленні, діях і спрямованості «гомо совєтікуса». Червона барва прапора означає насильство як метод досягнення мети.  Жовтий серп і молот  -  чисто земні символи, що ніяк не символізують марксистську ідеологію, а є маскувальними знаками, запозиченими в УНР.  Селянство (серп) ніколи не вважалось комуністами другом пролетаріяту (молота). Навпаки, його розцінювали як природного ворога, що підлягає ліквідації.
Російсько-імперська та марксистсько-ленінська ідеології мають чимало спільних рис: іґнорування закономірностей світобудови, отже законів космогенезу (звідси культивування насильства та інших протиприродних принципів побудови суспільства); ворожість до духовних устремлінь  - боротьба з Церквою.

Семантика символів сучасних ідеологій

Символіка націонал-соціялістичної ідеології запозичена з давніх арійських та тібетських оккультних джерел і має синтетичний характер, що відбиває складний і заплутаний зміст  гітлеризму. Найскладнішим його вузлом є суперечність відкритих положень («Майн кампф») і закритих, таємних (посвята есесівців).
У своїх відкритих текстах націонал-соціялістична ідеологія в загальних рисах є німецьким варіянтом поєднання російсько-імперської та марксистсько-ленінської ідеологій (замість всесвітнього панування російської держави і «комуністичного нового порядку», гітлерівці плянували всесвітнє панування німецької держави і «соціялістичного нового порядку»).
Істотна відмінність між ідеологіями лежить не у відкритих, а у прихованих, закритих положеннях. Якщо кремлівські ідеологи проголошували інтернаціоналізм, а насаджували російський шовіністичний імперіялізм, то ідеологи гітлеризму, навпаки  -  проголошували німецький націоналізм, а плянували встановити панування своєрідного есесівського інтернаціоналізму нового суспільства расово «чистих» людей, без уваги на їх національну приналежність.
Не будемо тут висвітлювати космогонічних засад гітлерівських ідеологів, лише зазначимо, що вони вважали, ніби людство ще не завершило інволюцію (рух від духу до матерії) і передчасно перейшло до еволюції (рух-повернення від матерії до духу). Тому традиційний символ еволюціонуючого всесвіту  -  пряму сваргу (свастику) вони замінили на обернену, яка є символом інволюції (Поширена назва  -  «фашистський знак»  -  є неправильною, оскільки знаком фашистів було зображення в(язок фашин з сокирою посередині (римський леґіонерський знак). Знак свастики (сварги)  -  не тільки не «фашистський», але й не націонал-соціялістичний. До того ж він багатозначний, і може символізувати також рухомий всесвіт взагалі, Зодіак, Сонце. В останньому разі пряма і обернена сварги символізують сонце, що сходить і сонце, що заходить (див.зображення обох типів сварги на алтарі Софії Київської) .
Отже символіка націонал-соціялізму і марксизму-ленінізму (обернений символ людини) спрямовані на конфронтацію до традиційних символік та ідеологій людства і мають на меті обернути розвиток людської свідомости у протилежному напрямі, тобто звести її від вищого до нижчого.
Біле коло на прапорі націонал-соціялістів з оберненою свастикою на ньому символізує інволюціонуючий світ. Червоний колір тла символізує насильство, як метод реалізації інволюції.
Найбільшої сили шабаш смерти досяг у державах з марксистсько-ленінською ідеологією. За числом убивств своїх громадян вони перевершили всі відомі на землі криваві режими, в тому числі й сумнозвісний націонал-соціялізм.  Перед аґресивними ідеологіями і загрозливою символікою насильства українська національна ідеологія і її символіка видаються ніби аж надто лагідними. Тризуб -  стилізоване графічне зображення астрального знаку Святої Трійці  - схожий на елемент вишуканого орнаменту, а від синьо-жовтої барви прапора   -  кольорового зображення тієї ж Трійці, віє ніжністю, спокоєм і миром. Так і має бути, оскільки українська національна символіка Святої Трійці виражає не аґресивну ідеологію завоювання світу, а життєтворчу ідеологію його розбудови й розвитку.  Природно, що українці, змушені ворожою аґресією ставати на збройний захист своєї землі і свого права на існування, вдавались і до  введення для своїх військових загонів  грубшої символіки - червоно-малинових (козацтво) та червоно-чорних (УПА) прапорів, та ін. Ця бойова символіка ніколи, однак, не замінювала Трійці-Тризуба й жовто-бакитного прапора ні в часи першої національно-визвольної війни, очоленої козацтвом, ні в часи другої національно-визвольної війни, очоленої Організацією українських націоналістів.
Однак, і поза бойовими символами, попри всю ніжність і миролюбність своєї символіки, українська національна ідеологія виявилась дивовижно стійкою, життєздатною і плідною. Свою життєспроможність українська ідеологія доводила не відбиранням людського життя, а єдністю з вищими життєтворчими силами.
Ідеологічні здобутки української нації, будучи витягнені із забуття, виявляються чи не найбагатшими у світі. Вони нагромаджувались у процесі багатовікового розвитку українського етносу, формуючи його ментальність, світогляд, мову, звичаї. Національна ідеологія є водночас нашим творцем і нашим творінням. Нею пройнята наша мова, понятійний апарат, спосіб мислення, звичаї, фолкльор, образотворче мистецтво і навіть народний побут і народна медицина.
Національна ідеологія, увібравши в себе здобутки сотень поколінь, стала суттю нації, її реальністю, навіть більшою ніж те чи інше конкретне покоління, яке під зовнішнім тиском іноді виявляється паралізованим і скаліченим. Так, попри найнищівніші удари, яких зазнала наша національна культура і наш етнос після підступного Андрусівського поділу України між російськими і польськими загарбниками; попри звіряче винищення носіїв національної традиції - кобзарів, священиків, митців та інтелектуальної верхівки села й міста; попри ганебні заборони протягом століть книгодрукування, церковних відправ, письма і мови; попри тотальне знищення історичних реліквій, документів і будь-яких історичних свідоцтв високого злету української культури у минулих віках і тисячоліттях; попри незаперечні успіхи колоніяльної політики у певному зниженні інтелектуального і морального рівня української нації, позбавленні значних її прошарків історичної пам'яті, почуття гідности і здатности до самозахисту; попри весь цей злочинний етноцид і аморальний вплив імперії зла, українська національна ідеологія збереглася і дедалі рішучіше виявляє себе в умовах нового національного відродження, підносячи до свого високого рівня сучасні принижені й упосліджені покоління українського народу. І все це на тлі ганебного вигнання з історичної сцени націонал-соціялістичної, марксистсько-ленінської та російсько-імперської ідеологій.

Кандидат у президенти від влади Віктор Янукович має славу донецького царя. Але, на відміну від царів, що хвалилися давністю свого роду, донецький цар волів би починати свою історії від 2003 р., з моменту, коли Л.Кучма запропонував його кандидатуру парляментові. Це був сміливий крок Президента Кучми. Адже міг хтось із депутатів виступити:
"Ви що, знущаєтесь з нас? Ви пропонуєте на Прем'єра держави  особу з кримінальним минулим?" І це могло б викликати сором. А може навіть вигуки "Ганьба!"
Але коли це проковтнули, то президент підбадьорився і вже став виступати, як колишній парторг: "Хіба могли б прийняти до лав КПСС людину з кримінальним минулим?" Звичайно, те, що В. Янукович - часи КПСС - це дуже поважна характеристика як для Прем'єра України...
Звичайно, випускників з кримінальної зони до лав КПСС не запрошували, та вони й самі не хотіли мати "ничего общего с комуняками".  Але коли треба, робили винятки, і таких винятків немало. Головне, щоб чоловік був "ідейно наш"... І кожен парторг це розуміє.
Але парторг  вже давно є президентом. Вже присягав на Біблії і об'їздив світ. А в світі є пошана до Закону.
Згідно з законодавством В. Янукович був засуджений і в підлітковому, і в зрілому віці. Це засвідчують правові документи. Наш президент не надає їм значення. Для нього важливіші партійні характеристики В. Януковича. Правда, тих позитивних характеристик також ніхто не бачив. Тільки парторг поручається.
Дивує ставлення Президента до права в державі, якій він служив вірою і правдою. Там діяло право, чи не діяло? Чи СССР був державою піратською? Чи там судили донецьких хлопців просто нізащо?
Треба нагадати: Верховний суд СССР реабілітував мільйони людей, по відношенню до яких було порушення законности. Але це були політичні вироки, де судили здебільшого за "ворожі настрої". Але кримінальні справи - не за настрої, а  за дії.
Чи маємо у випадку В. Януковича дві судові помилки? Чи маємо у випадку В. Медведчука судову помилку? І реабілітацію?
Ні. Навпаки, маємо тиск на суд з боку "компетентних органів", щоб суд не ставив "нашого товариша" нарівні з іншими, а щоб зробив виняток.
Суд був "класовим" і в "інтересах трудящих" пішов назустріч, тобто пішов на порушення.
Оце і є наша біда, що ми успадкували суд, який ішов на порушення. І та біда сидить особисто в Президентові Л.Кучмі. Він багато разів давав зрозуміти, шо суд обслуговує інтереси, а не діє непідкупно за законом. Що нам не потрібен Західний суд, який тримається закону, часто всупереч інтересам.
І такий безпринципний погляд на закон і право хоче передати як естафету Президент Кучма кандидатові в президенти В.Януковичу.

В політичному морі на поверхню випливає постать Мукачівського "мера" Нусера. Тепер уже двох Нусерів.
Перший відмовився від посади мера Мукачева зі страху перед погрозами. Другий відмовився  - з сорому перед Европою.
Реального Нусера взято під захист влади. Але йому хочеться, щоб люди думали так, як Нестор Шуфрич: загрожують. На те вони й "нашисти"...  І ще хочеться їм, щоб люди не думали про Нусера як про боягуза, а щоб казали: шляхетний Нусер сам відмовився, за те його вже охороняють...  "Хоча він вже не мер".
А тим часом шило з мішка вилазить. Вже один викрадач бюлетенів (на користь Нусера) признався, що спалив 5 тис. голосів! А його спільник вже й помер...
А тим часом п. Северінсен з парляментської ради Европи розмовляла з Нусером, і так порозмовляла, що йому не сподобалась його пряма причетність до ганьби на всю Европу...
Зовсім по-іншому засвітився на тлі Мукачівського скандалу Л.Кучма. Виявляється, він попереджав своїх: "Будь ласка, без чорних технологій, бо ці вибори "під мікроскопом" буде розглядати світова громадськість."
Мабуть, ця образність виразу і заплутала команду з адміністрації президента. Мовляв, поки вони там возяться з тим мікроскопом, наша бригада спалить їхні голоси і виставить нашу цифру. Так воно й сталося...
 

На українському Підкарпатті, що сьогодні перебуває в кордонах Польщі, було багато українських церков: православних (менше) і католицьких, що належали до історичної Перемиської єпархії. Більшість церков, особливо в селах, були дерев'яні, ориґінального для гір стилю, але внутрішнє облаштування їх таке ж, як по всій Україні. Не дарма Іван Нечуй-Левицький, побувавши десь  1872 р. в церкві (греко-католицькій) в селі Шляхтова, що найдалі на Заході ( там заходить українське сонце!) писав, що почував себе, як у рідному Стеблеві на Київщині, куди його водила мати ще малим. Щоправда, мурованих церков налічувалося мало, переважно XIX ст. (можливо, внаслідок того, що в ХV ст. якийсь час була заборона на будування кам'яних церков?). Але дерев'яні збереглися з ХVII ст.  і старіші. Властиво сьогодні вже "збереглись" не можемо сказати, бо їх лишилося хіба тільки одна в Поворознику - і  належить польському римо-католицькому костелові (інтер'єр вповні збережено, хоч іконостас відсунено, на вимогу латинського обряду).
На 2003-2004 роки  припадає круглий ювілей 106 наших церков на цій землі. "Наймолодшій" в Загорові було б 70 років, а найстарішій, в Дмитровичах, сповнилося б цього року 370 літ. Із ста шести церков, яким припав на 2003-2004 рр. круглий ювілей  (багатьом від 200 до 370 років) - 34 замінено на польські римо-католицькі костели; 58 знищено; не існують;
8 стоять в руїні, і тільки 1 належить УГКЦ і 5 - православній церкві.
Ось такий  трагічний ювілей  - тільки у ці два роки! - наших церков на Підкарпатті, передовсім на Лемківщині, як наслідок виселення української людности в зловісній акції "Вісла" 1947, яка тривала до 1951 р.
Залишені без вірних, церкви нищилися часом, але і новими мешканцями: одні замінені на господарчі будинки, інші наказово зруйновані, частина перетворена на римо-католицькі костели, з яких лише кілька повернуто греко-католицькій церкві.
Ці трагічні дати українських церков Прикарпаття говорять самі за себе і вимагають нашої задуми про те, які величезні наші втрати в царині матеріяльної релігійно-духовної культури, що її віками творили наші предки. Ми втратили справжні скарби культури національного і світового значення, яких немає в інших реґіонах України.
Отже нині збережімо бодай те, що залишилося, відбудуймо храми, що стоять в руїнах, закарбуймо в пам'яті ті, яких нема, які знищені, і передаймо розуміння їхньої унікальности потомкам. То наш обов'язок перед собою і Богом. Святі храми будували наші предки - і ті,  що сьогодні належать до УГКЦ, і ті, що є православними. Молімося разом і діймо разом для збереження того, що лишилося, для спільного утвердження й повернення нашої історичної пам'яті.

Степан СЕМЕНЮК
Польща  
 

Нещодавано відбулися архипастирські візити Патріярха Київського і всієї України-Руси до єпархій Криму та Одеси. В обох цих поїздках священнослужителі УПЦ Московського патріярхату разом з ультрарадикальними угрупованнями проросійського штибу влаштували предстоятелеві УПЦ Київського патріярхату брутальні провокації  й продемонстрували зовсім не християнське войовниче зло. Керував цим ганебним дійством відомий уже своїми антиукраїнськими інсинуаціями митрополит Одеський та Ізмаїльський Московського патріярхату Агафангел.
Як повідомив у своєму інтерв'ю пресі ігумен Євстратій (Зоря), що супроводжував Патріярха Філарета у цій поїздці, підпорядковані одеському митрополитові шовіністичні організації: "Єдиное отечество" та інші - не лише поширювали листівки від імени "возмущенной православной общесвенности" Одеси, провокували сутички, навіть звернулися до влади про заборону візити, не кажучи вже про відверті погрози розправи.
І все ж візита відбулася за пляном. Патріярх Філарет освятив відреставрований катедральний храм Різдва Христового і відправив у ньому першу літургію. (Сумно, але саме в цей час на подвір'ї храму студенти місцевої семінарії Московського патріярхату, майбутні регенти, золотошвейки, яких навчають ненависти, скандували "Анатема!", за наказом митрополита Агафангела).
Патріярх Філарет освятив також місце під будівництво Покровського храму, відвідав місцеву гімназію імени В'ячеслава Чорновола, відслужив молебінь у храмі преподобного Виталія до святого великомученика Георгія Побідоносця та провів пресконференцію.
Загалом Одеська єпархія  УПЦ КП налічує 70 парафій, хоча за опитуваннями соціологічних служб (европейських, українських, російських) число прихильників УПЦ Київського патріярхату насправді удвічі більше, аніж прихильників Московського патріярхату, який офіційно має більше
парафій. Отже, треба дочекатися, коли влада нарешті не порушуватиме права
вірних.
За матеріялами преси
 

Світлій пам'яті доктора філософії В.І. Губенка (1930-1988) - чесного мислителя, котрого вдячно мали б згадати його колеґи по інституту.

Є одне цікаве міркування авторитетних істориків культури: глобальний перелік тих колективних історичних особистостей, котрі в Середньовіччі давали не просто помітний внесок у культурний розвиток людства, а були свого роду осередками цього розвитку. Ось достатньо повно саме висловлювання: «В історії світової культури середні віки лишили свій неповторний слід, збагативши людство новими матеріяльними і духовними цінностями. Порівняно з античністю, культура середніх віків відзначалася більшим розмаїттям та широтою маштабів. Одночасно існувало кілька дуже різних, та однаково потужних центрів культурного розвитку, таких, як Західня Европа, Візантія, Київська Русь, Іран, Індія, Китай» [История искусст. Заруб. стран. Т.2, с.5. - М., 1977].  Всього, як бачимо, шість персон. При цьому суттєво, що автори вибірки-номенклятури (назву їх шанобливо: Н.В. Шафранська, О.І.  Гальоркіна, Ц.Г. Нессельштраус) не зісковзнули в семантично-туманне «Дрєвняя Русь», а ясно вказали на Київ, отже, на Україну. Цим вони - за певними універсалістськими вимірниками - не тільки дали схвальну оцінку виконаному нашою українською нацією-культурою тодішньому відтинкові своєї історичної ролі, але й продемонстрували вельми високий маштаб для наступних осмислень і подальших виконань цеї ролі.  Гадаю, що в української іконісторіографії (вживаю цей термін в найширшому значенні: від гр. «ейкон» - зображення) вже наспіла методологічна потреба в  цьому історично достойному маштабі мислення.
* * *
Насамперед введемо такий загальник. Якщо були історичні епохи, а в них центри культурного розвитку, то були й периферії, які приймали впливи із цих центрів. Та тут нам одразу ж потрібна певна конкретизація.  Художньо-духовні впливи - річ плинна, й та персона, котра була об'єктом впливу, може набувати якостей таких, що сама стане суб'єктом переважного впливу. При цьому впливатиме саме на колишнє джерело, з якого отримувала вплив: кине на нього менш чи більш ефективну хвилю зворотну.   Поява зворотної хвилі впливу - це точка звітування в Історії двох (принаймні) людських спільнот: тої, що мала певні можливості досі, й тої, що здобула нові можливості нині ось.
У справі ж українського малярського мистецтва княжих часів, - з деяких широко відомих, але не досить диференційовано осмислених істориками причин, - перед читачами (особливо західньоевропейськими) досі за нас, українців, звітували переважно російські московські історики. Щоб представити дещо з цих звітів із відносно недавнього часу та виразно оцінити їхню якість, запросимо до віртуальної бесіди перш за все Віктора Нікітича Лазарева (1897-1976) - академіка АН СССР, «чиї праці в царині візантійського, західньоевропейського та давньоруського мистецтва впродовж багатьох років визначали науковий рівень та світовий авторитет вітчизняної (для росіян. - Ю.С.) науки про мистецтво» [Древнерусское иск-во. - М.: Наука, 1977; с. 5]. Звернемося спочатку до тих текстів цього авторитетного автора, які він публікував, сам уже бувши на порі останнього звітування - в віці під 70 років та опісля.  Безпосередньо з цікавої нам теми стаття В. Лазарева «Константинополь та національні школи в світлі нових відкриттів» вийшла друком уперше в 1959-1960 рр. в Італії, в 1961 р. - в Росії, а в 1971 р. письменник здійснив її перевидання (без виправлень і застережень) у досить широкодоступному фаховому збірникові «Візантійський живопис». Вже перша ж сторінка там повідомляє: «Відкриття останніх десятиріч в царині середньовічного мистецтва виявили <...>, що поруч з константинопольською школою існували й <...>  численні національні школи, кожна з яких мала своє власне лице. В наш час уже неможливе таке поставлення питання, при якому мистецтво Древньої Руси, Сербії та Болгарії підводиться під рубрику «l'art byzantin chez les slaves», а все візантинізувальне мистецтво Італії прирівнюється до «l'art byzantin en Italie». Не кажучи вже про те, що настільки спрощені формулювання мають антиісторичний характер, вони, крім того, ні в якій мірі не відповідають тим сучасним науковим уявленням, котрі склались у нас на підставі нових відкриттів. <...> Без вияснення взаємозв'язків різних наукових центрів середньовічного мистецтва неможливе строго наукове вивчення останнього. Та ще більш хибно зводити весь художній процес в рамках національних шкіл до самих візантійських впливів і не помічати при цьому, як у боротьбі з цими впливами складалися національні риси та як поступово ці риси переважали над усім, занесеним ззовні» [Византийская живопись. - М., 1971; с. 137].  Як бачимо, В. Лазарев свої цілком доречні повідомлення умотивовує посиланням на «наукові уявлення, котрі склалися у нас на основі нових відкриттів» «останніх десятиріч».
...І все, здавалося б, гаразд. Залишається тільки далі уважно дізнаватися зі статті про конкретні мистецькі події в тій же, наприклад, Древній Україні-Русі. Тобто про пам'ятки, які засвідчують, що тут і справді «у боротьбі» з історично важливими, але так само історично минущими «візантійськими впливами складалися національні риси та як поступово ці риси переважали над усім, занесеним ззовні»...  Та коли вже не один, не два, а мало не десяток років знайомився, не надто лінуючись, з літературою з цієї ж теми, то в процесі читання статті В. Лазарева виникає деякий сумнів-неспокій: відчуваєш у тексті чиюсь не проголошену автором, але дуже помітну й суттєво важливу присутність.  Тобто розумієш, що треба дещо почуте пошукати ще й у іншому місці.  А поворушивши-пошелестівши ксерокопіями, знаходиш: в другій половині ХІХ ст. в Київі почав працювати професор Адріян Вікторович Прахов (1846-1916), і «не було людини, котра не визнавала б його видатних заслуг в царині відкриття й популяризації середньовічного руського малярства.  А.В. Прахов палко віддавався будь-якій практичній праці й, захопившися з 1880 року відкриттям та копіюванням стінного живопису в древніх церквах на Україні, присвятив цьому завданню кращу частину життя» [Вздорнов Г.И.  Истор. откр. и изуч. русс. средневек. живоп. - М., 1966; с. 133]. У 1883 р. в Санкт-Петербурзі А. Прахов опублікував звіт «Відкриття фресок Київо-Кирилівської церкви ХІІ ст., виконане в 1881 та 1882 рр.».  Подавши свої «спостереження над нововідкритим київським мистецтвом ХІІ ст.» в зіставленні з «іншими відомими пам'ятками ХІІ ст.», тобто фресками Георгіївської церкви в Старій Ладозі, в Нередицькому Спасі в Новгороді, в Дмитрівському соборі у Владимирі (на Клязьмі; всі три - в сучасній Росії. - Ю.С.) й відзначивши, крім іншого, «рішучу перевагу в художньому відношенні» Кирилівських стінописів, автор звіту, врахувавши деякі додаткові фактичні обставини, запропонував на завершення висновок, що «в ХІІ ст. ми мали вже нашу власну руську художню школу, котра вносила ті чи інші руські риси у візантійські взірці <...>».  Продовживши свої спостереження над михайлівськими мозаїками й кирилівськими фресками з їхньою «більшою природністю, більшою свободою», порівняно з «принесеними Візантією формами», А. Прахов приходить до міркування, що «руська фантазія, опанувавши» ці форми, «починає вносити живі спостереження, тобто на наших очах починається той органічний, творчий процес, який допоміг, наприклад, італійцям, скориставшися всім, що могла дати їм Візантія, повести діло мистецтва, пошуки краси зовнішнього і внутрішнього життя людини далі й далі до феноменальної досконалости в творіннях XVI століття! (виділення моє. - Ю.С.) Століття ХІ було для нас століттям навчання, століття ХІІ - початком самостійної художньої діяльности, так, самостійної, бо руський (розумієм: український. - Ю.С.) учень візантійського вчителя вже почав спостерігати дійсність та вносити свої спостереження в мистецтво. Отже, <...> Росії (розумієм: Україні. - Ю.С.), що прийняла християнство, сім'я візантійської освічености та візантійське мистецтво наприкінці Х століття, досить було тільки одного століття, щоб не лише опанувати досконале для тих часів візантійське художество, але й - зробити вже крок уперед!..» (виділення моє. - Ю.С.) [Открытие фресок...; с.12,13].  Від 1888 р. підставність цих висновків А.Прахова та справедливість його судження набули значного підсилення. Як повідомив Г.Вздорнов, у названому році «за угодою з єпархіяльним управлінням А. Прахов узявся промити михайлівські мозаїки. <...>. По закінченні робіт михайлівські мозаїки засяяли такими ніжними барвами, а фігури апостолів та святих виявилися такими природними (виділення моє; прошу звернути увагу на даний критерій оцінки - він домінує в мистецтвознавстві при судженнях про італійське мистецтво від доби Проторенесансу й Ренесансу, тобто від кінця ХІІІ ст., тоді як Київо-Михайлівська церква оздоблена набагато раніше: не пізніше 1113 р. - Ю.С.), що А. Прахов, котрий і раніше цінував їх більше софійських, остаточно упевнився в їхній досконалості» [Вздорнов Г.И История открытия...; с. 135]. При цьому, звичайно, в загальній оцінці А.  Праховим передового історичного місця київської малярської школи початку ХІІ ст. (по відношенню до на той час уже відсталої константинопольської) брали участь уявлення дослідника й про деякі з відкритих ним михайлівських фресок, серед яких той же Г.Вздорнов указує, зокрема, на архангела Гавриїла й Марію з «Благовіщення» та на зображення Захарії.  В певному ж підсумкові констатуємо ту найвищу міру серйозности й свіжости емпіричного наукового матеріялу, яким шановний дослідник, реставратор та задокументовувач-копіювальник А. Прахов користувався для свого узагальненого науково-історіографічого оцінення деяких дуже важливих творів-ансамблів українського монументального малярства ХІІ ст.

Велика ампутація

Не буду до кожної букви показувати власноручно, якою мірою формулу дослідницької методики, реалізовану А.Праховим, відтворено в зачині статті В.Лазарева - читач сам, при потребі, може це зробити. Здається мені, ця міра є такою високою, що В.Лазареву можна зауважити нечемність стосовно свого достойного попередника-донатора, оскільки за використане годиться дякувати. Та чи це тільки єдиний свавільно-тенденційний момент у статті наслідувача?
...Написавши останнє слово, я раптом відчув, що досить необережно вжив його, бо наслідування Прахова Лазаревим швидко закінчується на перших сторінках - там, де оповідається про головні методи («нові факти») й головні висновки («виникають національні школи й визволяються від візантійських мотивів»). Далі йде контроверза.  Наприклад. Прахов спокійно зіставляє процеси в малярстві України-Руси з процесами в Італії, як явища одного европейського простору. Лазарев, упоравшися з помітно компліментарним визнанням місцевих шкіл в Італії ХІІ ст. (Сицилія, Венеція), звертається до теми малярства в Київі з певним тенденційно навантаженим акцентуванням: «Перенесемося тепер в зовсім інший світ  та подивимось, як проходила співпраця візантійських майстрів з руськими в Давній Русі та що з цього вийшло (курсив мій. - Ю.С.).  А «вийшло» дещо несподіване й неймовірне. Далі даю з В.Лазарева: «Якщо в Італії візантійське мистецтво розвивалося в бік більшого реалізму <...>, то в Київській Русі процес відбувався в зворотному (!) напрямі. Тут візантійська спадщина набула яскраво виражену архаїчну (!) печать» [Лазарев В.Н. Визант.живоп.; с. 141, 143].
А як же зі спостереженнями А.Прахова над михайлівськими мозаїками й кирилівськими фресками з їхньою «більшою природністю, більшою свободою», порівняно з «принесеними Візантією формами» та з висновком: «на наших очах починається той органічний, творчий процес, який допоміг, наприклад, італійцям, скориставшись усім, що могла дати їм Візантія, повести діло мистецтва, пошуки краси зовнішнього і внутрішнього життя людини далі й далі до феноменальної досконалости в творіннях XVI століття»? (Зауважу побіжно, що канони «Високого Ренесансу» - аж ніяк не єдиний напрям достойного руху малярського мистецтва).
А.Прахов оперував матеріялами з Софійського собору (1037 р.) і, віддаючи перевагу за художньою досконалістю останнім, - з Київо-Михайлівського собору (перед 1114 р.) та Кирилівської церкви (середина ХІІ ст.).  В.Лазарев же на обґрунтування свого (поданого вище) висновку обмежується храмом Софії та й не йде далі такого «арґументу»: «Це однаковою мірою можна простежити й на прикладі мозаїк храму Св. Софії, й на прикладі його фресок» [там же; с. 143].
Але між розписами Софії та Золотоверхого Михайла пройшла ціла епоха (якщо тільки одна) художнього розвитку зі своїми особливими сприятливими обставинами і своїми героями-художниками! А потім ще кілька десятків років розвитку до видатних - на тлі цілої Европи - кирилівських розписів!  Як же можна присуджувати-начіплювати українській київській малярській школі ХІІ ст. наличку «архаїзм» в зіставленні з Константинополем, не узявши до уваги пам'ятки цих двох храмів?
А виявляється, можна. Впоравши в своїй статті епізод із Софією та «архаїкою», на яку вимахом пера письменник прирік українську київську малярську школу в очах та мізках італомовних і російськомовних читачів від 1959-1961 років, В.Лазарев зробив нелінивий атлетичний стрибок, - не багато, не мало - майже у 160 років (від 1037 року по 1195) до Дмитрівського собору у Владимирі-на-Клязьмі (Росія) і став розповідати (без жодних конкретно-доказових підстав), який же талановитий «константинополець» відігравав головну ролю у розписі цього храму. Це тоді, коли в Київі вже не менш як сотню років існувала потужна малярська школа, спроможна забезпечити виконанням замовлень усю Східню Европу та й не тільки її, а тому вже давно не було потреби кликати гастролерів з-за дуже неблизького замор'я.
Так хто ж, питається, достеменно та правдиво використав у даному моменті найновіші відкриття для вирішення теми про визволення давньоруської (читай: української) національної школи від художньо-духовних загальмувань, властивих константинопольському малярству ХІІ-ХІІІ століть?  Прахов? Чи Лазарев? І чиє вирішення можемо вважати чинним і посьогодні? - Схоже на те, що Прахова.
Моє висловлення («Схоже на те, що Прахова») обережне, бо ще треба перевірити, чи не марно я надаю таку велику неґативну вагу згаданій статті В.Лазарева? Може, ця стаття - проминуща? А потужний стрибок довжиною в 160 років, яким автор ампутував цей період із історії становлення малярського мистецтва в Східній Европі, є вчинком випадковим і в подальших працях В.Лазарева - запереченим? [...].
 

У третьому числі за цей рік "Пшеґльонду Православнего" - "Православний огляд", що виходить у Польщі, опубліковане інтерв'ю з митрополитом Польської Автокефальної Православної Церкви (ПАПЦ) єпископом Савою. Митр. Сава каже, що їздив до Харкова, щоб вручити харківському митр. Росіїської Православної Церкви в Україні "doctorat honoris causa" як лідерові руху, що змагає до єдности церковного життя в Україні, в рамках Московського патріярхату".
Але, владико, в якому каноні Вселенської церкви написано, що Церква в Україні повинна підлягати Московському патріярхатові? Здається, що митрополит Сава не знає канону IV Вселенського собору і 38 канону VI Вселенського собору та т. зв. Апофлегми Фотія. Що патріярший собор 1686 р. здетронізував патріярха Діонісія якраз за те, що під тиском турецького візира, за московські "подарки", згодився на загарбання Митрополії Київської і всієї Руси Московським патріярхатом. Мало того, Патріярший собор визнав цей акт cимонією, тобто - купівлею. Отже, претензії Московського патріярхату на Українську Церкву вочевидь є неканонічні.
Мирополит Сава каже, що у всьому винні політики, бо "входять у внутрішні справи церкви". Тут погоджуємося, що чиновники в Україні, починаючи з Бондаренка у Київі, і кінчаючи районами, під тиском Москви, не дозволяють перереєстрації і переходу парафій з Московського патріярхату УПЦ МП - до УПЦ КП або УАПЦ. Коли б ці політики "не входили у внутрішні справи церкви"  в Україні, то абсолютна більшість парафій вже давно була б в єдиній незалежній юрисдикції, і не було б поділу. Але треба нагадати, що то власне в Росії політики - царі-імператори і генсекретарі вирішували внутрішні і зовнішні справи церкви. Царі наставляли і змінювали митрополитів і патріярхів, цар Петро І зліквідував патріярхат 1721 р., а генсекретар ВКП (б) Й. Сталін відновив патріярхат в 1943 р. і з того родоводу є патріярх Алексій ІІ. Що все це має спільного з канонами Вселенських соборів? З іншого боку, патріярх Тихон закликав своїх православних вірних в лютому 1922 р.: "...Сліться с намі в гарячой молітвє ко Всевишнєму о ніспосланії помощі рабочє-крєстянской власті для общего блага... і убєдіться в том, что совєтская власть дєйствітельно народная рабочая крестьянская власть і потому прочная і непоколєбімая".  За тією ж блюзнірською логікою в Україні, митрополит Володимир Сабодан нагородив генсекретаря КПУ П. Симоненка орденом св. Володимира Великого.  Чи митрополитам ПАПЦ і РПЦ в Україні не відомо, що за вченням К. Маркса "комунізм починається з атеїзму". Тож не варто дивуватися, що патр.  Алексій ІІ домагається побудови пантеону комуністичним вождям.
Сьогодні, за офіційними даними, в  РПЦ працює вісім тисяч "батюшок"-офіцерів КГБ і МВД Росії. Коли вони покаялись і охрестились?
Митр. Сава вчить нас, що націоналізм "за вченням Церкви є гріхом". А як на це дивиться Московський патріярхат? РПЦ свого часу правила богослужіння "В пам'ять о воїнах, погібших при виполнєнії патріотіческого долґа в Афґаністанє"... Зауважмо, як тлумачить це життя "Словарь руского язика": "Націоналізм - двіженіє за незавісімость народа і страни протів іноземних поработітєлей, протів колонізації" (С.І.  Ожегов).  А П. Грабовський так визначає націоналізм: "Націоналізм - конечна умова поступу вселюдського". Але Росія не є колонією, а сама, при співдії РПЦ Московського патріярхату, поневолює інші народи. І це є дійсно гріхом за наукою Євангелії.   А чим було спалення на наказ патр.  Московського Андріана в 1689 р. першого тому "Читьї Мінеї" українського богослова і святого митр. Туптала? Чим була заборона Св. Синодом РПЦ в 1803 р. будувати церкви в "малоросійськом стілє"? Звісно, не націоналізмом, а звичайним великоросійським релігійним шовінізмом на догоду політичному московському імперіялізмові.
Отож лицемірно турбується митр. Сава про "канонічну єдність" Московського патріярхату за рахунок українскього православ'я, бо ж в самій Росії РПЦ поділена. МП не визнає Російська Церква старообрядців, яка нещодавно відбула свій Собор; не визнає РПЦ МП Зарубіжна, на яку свого часу МП наклав анатему. Кілька єпархій РПЦ перейшли під юрисдикцію УПЦ КП.
А у митр. Сави виходить, що патріотизм - це віддати українську Церкву в підпорядкування Москві. Він "як той віл, запряжений в ярмі, оре ту ниву не свою", як писав в XIX ст. наш земляк з Підляшшя М. Янчук.
Лицемірством є нарікання митр. Сави на політиків, коли він покликується на висловлювання, приміром, комуніста М. Ґорбачова, або вимагає від студента Семінарії в Яблочині, щоб на іспитах відповідав російською мовою і не приймає заліків білоруською мовою.  А заява митр.  ПАПЦ Василія про те, що в "інтересах Польщі і Росії є не допустити до постання Української держави", то не політична деклярація ПАПЦ? Не простої масті шовінізм?  На Міжнародному Російському соборі, що відбувся 3. 4.04 р. В Сєргієвом Посадє і Москві політичну лінію РПЦ визначали також власне політики і люди не охрещені. Вся програма собору була присвячена політичній ролі Росії, її закордонній політиці. (Зрештою, РПЦ завжди виступала проти місійної діяльности Церкви навіть на лоні Всесвітньої Ради Церков). У 80-і роки минулого століття РПЦ засуджувала розгортання американської атомної зброї і оправдувала російську совєтську атомну зброю. Робила це і ПАПЦ вустами архиєп. Єфимії у Вроцлаві.
РПЦ заперечувала злочин НКВД в Катині й досі того не відкликала, хоч президент РФ визнав цей злочин. Все це знову й знову підтверджує, що РПЦ, за словами Чаадаєва, була і є одним із відомств Російської держави.
Характерно, що митр. Сава ані словом не згадав про екуменізм, про потребу дій для єдности християнства, єдности Христової церкви.
А для ясности ще раз пригадаймо, що Вселенський патріярх у листі до московського патріярха з 10.11.1991 р. визнав РПЦ в межах з 1593 року, інакше кажучи, УПЦ таки не входить у т. зв. "канонічну територію" Московського патріярхату. Тоді навіщо ПАПЦ суперечить історичній правді?
Загальновідомо, що сьогоднішній Московський патріярхат був створений рішенням ЦК ВКП (б) на наказ Й. Сталіна в 1943 р. для підкріплення політичної діяльности СССР в зовнішній і внутрішній політиці і цю функцію РПЦ виконує і сьогодні разом з КПРФ і КПУ.
Ось до якого "канонічного" політичного утворення під маскою РПЦ митрополит ПАПЦ, Блаженнійший Сава хоче допомогти продати Українську
православну Церкву...
Іван ПРАВОСЛАВНИЙ
Київ-Луцьк
 

...Мені завжди хотілося побувати на Соловках, ще з того часу, коли вперше прочитала поезії Євгена Плужника. І завжди, коли зустрічала ім'я Петра Калнишевського.
І ось вона - бухта Благополуччя в Білому морі. Перед моїми уже очима.  Ось він - неблагополучний Соловецький манастир, в якому був той страшний СЛОН - Соловецкий лагерь особого назначения.
Соловки - нині людно. Соловки - нині модно. Соловки - нині великий туризм. Поруч з нашим кораблем «Клавдія Єланська», яким ми припливли аж з Мурманська, кинув якір в Білому морі американський лайнер з туристами із Чикаґо. Двір Соловецького манастиря, ставропігіївська діяльність якого відновлена лише в 1990 році, битком набитий екскурсійними групами, аж не вистачає екскурсоводів.
...Манастирський некрополь під Спасо-Преображенським собором. Поруч з могилами соловецьких ігуменів, різного чину ієрархів, є і надмогильна плита Петра Калнишевського. Місце  його поховання зараз невідоме.  Запалюємо з Наталею свічки, привезені з України, посипаємо рідну землю, стелимо вишитого рушника, ставимо великий Державний синьо-жовтий прапор.  Кладу калину, привезену з Краснодону з калинового гаю. Викладаю з калинових зернят на плиті щирий хрест з усіма перехрестями. Молимося.  ...І ось ми в експозиції СЛОНа. Напис на дверях: «Железной рукой к счастию». Експонати - колючі дроти, каміння, знаряддя тортур і каторжної праці, молотки, зубила... І музейні світлини закатованих. Ось вони - наші українські лиця. Вдивляюся в таке знайоме з книжки обличчя Євгена Плужника. Режисер Лесь Курбас -  це він в трапезній манастиря навіть тут, на Соловках, творив українські вистави. Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний. І все?! А де ж інші фотографії? Хто ж привезе сюди і введе в експозиційні рамки?! Хто, крім нас? Хто відчинить келію Петра Калнишевського, прибере в ній, запалить свічку, постелить рушник, повісить портрет отамана, гідного гетьманської булави?!  ...Ходимо по колишньому манастирському цвинтарю, де на місці церкви зведено величезний хрест.
...Ще екскурсія по Соловецькому манастиреві, по церквах. Унікальна трапезна з величезною колонадою, відбудована декілька років тому до приїзду Алексія з Москви.
Дуже гарний Соловецький ансамбль з моря, а поблизу - це велика руїна.  Відбудова йде дуже повільно. Совєти вміли нищити. Вивезено багатющу соловецьку бібліотеку, усі церковні книги, облачіння, в тому числі і Євангелію в два пуди вагою, подаровану перед смертю Петром Калнишевським манастиреві, вартістю за тисячу з гаком рублів, і хрест, висотою в аршин.  Що спалено, що вкрадено, що знищено. Зруйновано всі вівтарі, розписи, знято дзвони, хрести. Бо усе  тут стало - Т Ю Р М О Ю!  На другий день, в неділю, йдемо на відправу до Філіповської церкви.
Молитва, свічки, сльози, сповідь, причастя.
На Соловках існує державний історико-архітектурний музей. Чому ж не меморіяльний?! Ще стільки таємниць не відкрито. А щось і не хочуть відкривати. Бо як сказав нам директор музею Михайло Лопаткін: «В Україні про соловецьких в'язнів знають більше, ніж на Соловках». У мене склалося враження, що на Соловках більше і не хочуть знати.  Після церковної відправи їдемо на манастирському катері на Заяцький острів. Але спочатку забігаю в некрополь, глянути на плиту Петра Калнишевського, чи зберігся мій калиновий хрест. Не збереглося нічого!  Все зметено на землю. Прикро і боляче. А часу шукати підмітайлів немає.  Заяцький острів - це уже заполярна тундра. Тут, в Андріївській церковці, був штрафний ізолятор, а ще тут тримали вагітних жінок. А ще тут - неоліти, древні лябіринти - це друге-перше тисячоліття до нашої ери.  Помори робили там свої ритуальні захоронення.  ...Стою у Філіпівській, а точніше Ісусовій пустині, дивлюся на Хрест, на місці якого соловецькому ігуменові Філіпу (Количеву) з'явився Ісус в терновому вінці...
Два дні на Соловках - це дуже мало. Це лише - розвідка. Але корабель наш відпливає. Я хочу сюди приїхати знову, хотілося б саме на День Пам'яти Жертв Терору, який відзначається сьомого серпня щороку, починаючи з 1997 літа, коли було знайдено в Сандармосі місце розстрілу Соловецького етапу.

Уривки
м. Краснодон
 

Живий голос Василя Стуса

Під такою назвою випущено компакт-диск. Презентація його відбулася 2.06.04 в центрі театрального мистецтва ім. Л. Курбаса. У своєму виступі Віктор Ющенко порівняв спадщину поета з розбитою вазою, кусочки якої складаємо, щоб відтворити образ поета.
Це справді так. І тут справджується наша віра в те, що позначене духом не пропадає. Рукописи, звичайно, горять. Але для збереження справжнього Бог посилає добрі руки. Дивом вціліли копії записів авторського читання одинадцяти віршів. Голос вдалося реставрувати.  Ориґінали нищителі в КҐБ ліквідували.
Необов'язкові доповнення диску іншими виконавцями змушує пригадати перші сильні враження від читання віршів Стуса Василем Овсієнком, який в лаґері перейняв манеру читання автора. Нині є немало виконавців пісень на слова Стуса. Останнім часом запам'яталась проникливою простотою виконання Олена Голуб. Слово поета, в поєднанні з його долею, займає належну йому висоту.
 

З заяви Бльоку Віктора Ющенка "Наша Україна" та Бльоку Юлії Тимошенко

Небезпека встановлення фашистського режиму в сучасній Україні - це не метафора, а реальна загроза. За участи вищого керівництва держави розпочато безпрецедентну кампанію залякування українців. Влада відчуває, що стоїть на порозі загибелі, а тому готова застосувати будь-які засоби і брудні технології, щоб самозберегтися.
В незалежній державі Україна відроджується фашизм - ідеологія та практика політичного бандитизму, терору, репресій, безжальних каральних акцій, справжнього геноциду проти власних громадян.  Тотальна фальсифікація результатів голосування на місцевих виборах, зрощення влади з криміналом, безпрецедентні каральні акції проти опозиційних політиків та структур стали єдиною «виборчою технологією», яку відпрацьовує влада напередодні президентських виборів. Нормальним, чесним людям у сучасній Україні страшно жити, працювати і навіть думати.
 
 
Редакція сердечно вітає нашу авторку Ольгу СИНЮК з ювілеєм. Радо публікуємо добірку перекладів її улюбленої норвезької авторки Осе-Марія НЕССЕ.
Працювала викладачем німецької мови в університеті Осло. Має великий літературний доробок: понад десять поетичних книг, кільеа п'єс, чимало книжок для дітей, а також перекладів багатьох поетів з німецької, іспанської, голландіської мов.  У 70-х роках минулого сторіччя була президентом норвезького відділення ПЕН-клубу, познайомилася з диседентським рухом в Україні, особливо перейнялася долею Василя Стуса і постійно ставала на його захист під час міжнародних форумів.  Поезія Осе-Марії нессе притаманна складна поетична образність і глибокий філософський зміст. Подані вірші взято зі збірки: "Пісня кочівника" (1978), "Зимова хижа" (1981), "Мандрівні зорі" (1982).

Фата Морґана

Хіба видиво не дійсність
дійсність
авжеж

шумливі пальми уяви
підіймають обрій
жменя фініків поміж гіллям
може дати поживу надії
і співчуттю

хлюпіт води
десь далеко далеко
розростається в крові
і надає ході пружності

видиво
кращого світу
і є кращим світом
 - довірся дорозі
 

Колись

Колись  -
не тепер
колись по той бік
цього високого сонця
що сліпить серце
й засвічує червону музику
у всіх покоях

колись як зорі
тьмяніючи
сповільнять лет
перед падінням

колись як смерті тінь
стоятиме мов кипарис
в сусідньому садку

колись
наші шляхи зійдуться знов
і знаю вже ніколи
не зможуть розійтися

Таємниця
 
На тихому узвишші
край світу
де кінець усім шляхам
стоїть зимова хижа

стіни тонкі
і погано захищені
тягне холодом з безмежжя
крізь подвійні шибки

той хто всередині хоче виглянути
але не може
той хто надворі може заглянути
але не хоче

зимова хижа
стоїть на хисткому підмурку
але земля колихає її в пелені
і не дає звалити вітрам

зимова хижа
замкнена мов таємниця
ключ висить на зірці

Зимова хижа

Весна росте й пахтить у всьому світі,
Лиш хижа ця угрузла в вічній сніг.
Надворі кожна гілочка у цвіті,
а в ній похмурий морок переміг.

Вже стільки весен згасло у завії
для тих, кому цей морок - рідний дім.
І пам'ять про минулу світить їм.

Зими своєї вже вони не бачать.
Із віддзеркалень їхній тьмяний зір
спрямований за обрій, де неначе
  незнане хилиться за темний бір.

Але під гнітом літ живе дитина,
яка була, відколи є цей світ.
Для неї стала святом кожна днина,
що ллє блакитне сяйво з неба й з віт.

Так на землі спливає час од віку,
і крутиться вона, немов їй все мана.
Весна чи літо - їм секунда ліку,
в кінці ж дороги - хижа ця ця сумна.

Пролісок

Пролісок
не має ніякої думки про довкілля
ніяких передбачень на венсу 2000 року

Пролісок
не гучний законодавець моди
не рекламує проби кольорів

Пролісок
відкриває сезон без оголошення
у своїй старомодній блакитній сорочечці

Пролісок -
дитина що глузує з холодної води
але приятелює з землею

Пролісок
стоїть у темному лісі і променіє
переінакшує світ не знаючи про це

Пролісок
живе своє коротке життя на узбіччі світу
 але безмежно відданий йому

Пролісок
напевне гадає що земля блакитна
 бо цілу весну дивиться в небо

Три хижі

На цій верховині, друже,
Ти мріяв колись давно,
Три хижі собі збудувати:

Одну - такому, як ти був раніше,
Одну - такому, яким хотів стати,
Одну - такому, яким скоро станеш.

А там, у долині,
здіймається дим над пригаслим багаттям,
і збляк, посірів твій намет біля нього.

Ключ

Ти ключа не знайшов ще
до сьомої брами
Пошукай під каменем мудрості
Пошукай в солов'їному серці
Пошукай на найвищому східці
Небесної драбини мрій.
 
 

День Київа і Трійця цього року за календарем співпали. І ефект цього співпадіння виявився потужний. Атмосфера одразу наче сама собою зачерпнула глибший вимір і сповнилася натхенням. В аурі свята, заклечаний зеленню Київ, здається по-новому засяяв як місто храмів, як небесний Єрусалим, що завше творить і тримає духовну вертикаль українського буття.  Чи підіймаєшся з Хрещатика на Володимирську гірку, чи Подолом до Андріївського узвозу, чи прямуєш до Контрактової площі, чи на Печерську - скрізь тебе зустрічають, як вісники Божі - церкви і собори.  Мимоволі згадається, що Київ оновився, ожив саме тоді, коли відчинилися й почали підноситися з руїн понищені храми. І  саме ці, заново відбудовані, сьогодні мають винятково додавати радости, бо всупереч скепсисові щодо істинности віри в теперішньому світі вони попри все засвідчують реальну високу духовну потребу сучасників.  Ще кілька років тому, приміром, церкви Успіння Богородиці Пирогощі не було. В якийсь момент довкола місця, де вона колись стояла, з'явився будівельний паркан - і хтось великими білими літерами зробив на ньому напис: «Тут стояла церква Богородиці Пирогощі - і  тут вона з Божою поміччю знову стоятиме». Напис той вельми резонував з почуттями перехожих. І тепер церква стоїть. Саме в ній з'явився один з перших нових іконостасів, створений групою митців під орудою Миколи Малишка. Слово «сучасні» для цих ікон, написаних з непоказним смиренням і відвагою - означає не мінус, як то нерідко трапляється, а навпаки - великий  плюс, бо в них знайшла свій вияв вже сучасна (а отже й наша), а не колишня глибока сила віри.
Дійсно, щоб Свято Київа зазвучало на таких регістрах, потрібно було неабиякої чутливости і зусиль, і багато чого мало відбутися. Та хоч як було, а свято столиці вже є фактом її самоусвідомлення, воно будить уяву, і є своєрідним барометром, за яким можна визначити теперішній стан суспільства.
Особливо чутливі стрілки цього барометра на Андріївському узвозі, що над ним височить Андріївська церква. Ім'я апостола цілісно поєднує храм і узвіз, як святість і невпинну творчість життя. Ця вулиця чи не найбільш архетипна для Київа, і чи не найбільш поетична.  Свято Мистецтв народилося тут наче прямо з самої її образно-пластичної сутности. Його започаткували художники українського андеґраунду у 70-ті ще комуністичні  роки, виставивши свої полотна на вулиці - на знак  вимоги свободи творчости.
Тепер Свято Мистецтв на Андріївському узвозі, як і загалом День Київа, набуло маштабу всеукраїнського, стало подією і явищем, знаним у світі.
Так сталося вочевидь тому, що сутність цього свята не здолала, не переродила комерція й кон'юнктура (хоч багато чого за цей час переродилося й випустило дух). Свято мистецтв і народних ремесл існує і набирає сили всупереч обставинам лише тому, що в людині і зокрема в українській народній стихії є божественна потреба творчости - як свободи і основи життя. З іншого боку ці ідеї виявилися не чужі міській владі, без зусиль якої Свято не набуло б того розвитку і неформальної справжности.
Свято мистецтв на Узвозі - як острівець тверді, що виріс посеред хитань і хаосу. В чомусь недовершений, ламкий, але на якому вже можна закріплюватися.
Загалом Андріївський узвіз - ніби клаптик Чумацького Шляху посеред Київа, де збирається велелюддя, щоб показати і щоб подивитися на всілякі дива.
Мальовані горщики, ліжники, гобелени, рядна, ікони, квіти, іграшки, обереги, дубові дошки, штуки з рогозу,  соломи, косівська, опішнянська кераміка, петриківські мальовки, вишивка, живопис... Здається тут є все... І немає в природі чогось такого, чого б тут не вдалося знайти.  Хтось дотепно понад потужною горою кераміки намалював гасло: «Купи слона...» І купують. Але найбільше таки дивляться і показують. Хтось ділиться секретом авторської техніки випалювання глини з металом... Там і сям чути українські діялекти, європейські і інші мови...  Вже піднявшись нагору, наново потрапляєш в магічно-прекрасний полон вишитих рушників і тонко мережених сорочок, що заповнили ріг Десятинної. З іншого боку - майже живий сонячний лев примостився біля срібного антикварного чайника...
Сивий чоловік з люлькою (чи не колишній морський капітан?) сидить у кріслі неподалік розкладених на столику дивовижних форм і ліній раковин з Філіпінського узбережжя у Тихому океані - і уважно та спокійно дивиться на людський потік. У цю мить звідкись з кута Десятинної почувся зненацька спів соловейка, аж наче з іншого часу.  Голос пташки допровадив мене до відтвореного натурально з каменю, піску, глини, землі, води і карликових дерев фраґменту ляндшафту.  На пагорбі стояла хата, ріс садок, на березі - млин і гребля, через яку тече вода. Десь там - невидимий - щебетав у садку соловейко... Як у пісні - «і ставок, і млинок, і вишневенький садок». Забутий  український «рай»...
Не знаю, чи це наївно - зворушливе ностальгійне диво майстер зробив, маючи на увазі пробудити сантимент або ж зачепити снобізм котрогось із багачів, аби спонукати  прилаштувати цей клинчик колись звичайного українського світу, єдиного з Богом і з живим усесвітом, - десь на дачі, або й у просторій міській квартирі?..  Але цей беззахисний «експонат» - образ непогасної української уяви про світ як божественний сад буття - поставив наче емоційно-філософську кульмінаційну крапку у Святі мистецтв на Андріївському узвозі. Іграшка? Забава? Але ж образ раю і голос соловейка, й деревця зелені, - справжні, як справжня - віра  в неможливе...  На Хрещатику у цей час буяла атмосфера карнавалу. Рідко коли побачиш і побудеш у такому морі людей. То що ж привернуло сюди стільки людей і особливо молоді? Десятки тисяч... З усього помітно - вони чують це свято своїм і себе у прекрасному прадавньому місті, яке чомусь є твоєю столицею - своїми. Молодь підсвідомо відчуває себе покликаною творити атмосферу Свята і свого Київа. Це прочитується на багатьох обличчях.  На майдані Незалежности впав у очі хлопчина з двома невеличкими відкритими автомобілями, що на них мали кататися діти, і з совою, що сиділа перед ним й уважно слухала якусь його заспокійливу мову.  Раз-по-раз сова кидала свої проникливі мудрі позирки на перехожих, а ті в свою чергу теж на сову  видивлялися.
Сам про те може  не здогадуючись, хлопець на Майдані з машиною і совою додав власний виразний штрих до цілого Свята, не побоявшись задемонструвати беззахисну вразливість кожного життя, але й силу та широту власної позиції.
День Київа справді свято, де вся оця різнобарвна й різнолика молодь поволі здобуває почуття гідности мешканця великої української столиці. Парадоксальним чином через Свято супроти руїни й зневіри відбувається тихе становлення.
Раїса ЛИША
 

«Наша віра» в № 11, 2000 вже давала інформацію про Дітріха Бонгофера - визначного протестанського теолога ХХ ст. Нагадаємо: впродовж 30-их років виходять його праці: «Творіння і гріхопадіння», «Йти за Христом», «Життя разом», «Бібілійна книга молитв».
Після приходу Гітлера до влади Бонгофер виступив проти націонал-соціялізму і став організатором руху євангельського опору, який отримав назву «Сповідуюча церква». 1936 р. нацистська влада позбавила Д.  Бонгофера права викладати в університеті. Попри постійну небезпеку, він не погодився на еміґрацію. Незадовго до закінчення війни Дітріха Бонгофера було страчено в концлаґері Флоссенбюрґ.  Найбільш знаною книгою мужнього християнина є «Опір і покора», яка містить твори, написані у в'язничній камері.  Подаємо уривки - глибокі і чесні думки й спостереження, що стосуються зокрема пекучої, як і в ті часи у Німеччині, так і сьогодні в світі і в Україні, проблеми стосунків особи і влади та участи християнина в боротьбі добра і зла на кону новітньої історії.
Час - найдорогоцінніше, бо безповоротне, що ми маємо, і тому щоразу, коли озираємося назад, нас прикро вражає думка про втрачений час.  Загубленим я назвав би час, коли ми не жили як люди, не збирали досвід, не вчились, не будували, на раділи, не страждали.  Чи знала історія коли-небудь людей, котрі не мали в житті ґрунту під ногами, для яких усі приступні альтернативи сучасности були б однаково нестерпні, чужі життю, позбавлені сенсу; котрі шукали джерело сили поза усіма звабами теперішнього моменту, повністю поринаючи в минуле чи майбутнє, і котрі - я б не називав їх мрійниками - з таким  спокоєм і певністю могли чекати звершення своєї справи - як ми?.. [...] Велетенський маскарад зла перетасував усі етичні поняття. Те, що зло з'являється під виглядом світла, благодіяння, історичної необхідности, соціяльної справедливости, геть збило з пантелику тих, хто спирався на успадкований комплекс етичних понять. Проте для християнина, який спирається на Святе Письмо, все це лише підтверджує безмежну підступність зла.
Уникаючи публічних зіткнень, людина шукає сховок у приватній порядності.  Але при цьому вона змушена замовкнути і заплющити очі на несправедливість, яка твориться довкола неї. Вона не робить відповідальних вчинків, і репутація її залишається незаплямованою, однак дається це ціною самообману. [...]
Хто витримає?[...] Лише, хто має відповідальність, і чиє життя - відповідь на запитання і поклик Бога. Де вони, такі люди? [...] Що власне ховається за наріканнями на відсутність громадянської мужности? [...] Надто наївно було б психологічно пояснювати це просто боягузтвом. Корені тут зовсім інші.  За всю довгу історію нам, німцям, довелося спізнати потребу і силу послуху. Зміст і велич нашого життя ми бачили в підкоренні особистих бажань і думок поставленому перед нами завданню.
За свою свободу німець (де ще на світі мовилося про свободу з таким запалом, як у Німеччині, від часів Лютера і до епохи ідеалістичної філософії?) тримався саме для того, щоб звільнитися від власної волі в служінні цілому. Працю і свободу він сприймав як два боки однієї справи.  Проте саме через це він і втрапив у халепу: німець не міг уявити, що його готовність до покори, до самозабуття при виконанні наказу зможуть використати для зла. Коли ж це сталося, його праця, його ремесло виявилися сумнівними, а як наслідок, захиталися й самі моральні засади. І ось з'ясувалося, не могло не з'ясуватися, що німцеві не вистачало досі вирішального, головного знання, а саме: розуміння потреби вільної, відповідальної  дії, навіть якщо вона суперечить твоєму ремеслу або отриманому наказові.[...]  Громадянська мужність, як видно, виростає лише з вільної відповідальности вільної людини.[...] Вона спирається на Бога, котрий вимагає вільного ризику віри у відповідальному вчинку. [...]
 

Микола ВІНГРАНОВСЬКИЙ

Скажи мені, Дніпре...

Скажи мені, Дніпре, в якому стражданні,
Із серця якого народжений ти?
Скажи мені, Дніпре, в якім сподіванні,
З якої упав на степи висоти?

Чи, може, скорившись клекочучій силі,
На землю упав лютувать, і стогнать,
І чорним вітрам дарувати хвилі,
Щоб клопоту з ними й зажури не мать?

Чи, може, упав ти на груди століттям
У водах своїх освятити час?
Та сонце твоє узялось верховіттям,
І стогону твого напився Тарас...

Чим далі у вічність, тим в юність далі,
Тим вище Тарас над тобою стає,
І, повен минулих надій і печалі,
Сьогодні він серце тобі віддає...

Клекочучий  Дніпре! В якому народі,
В якому народі народжений ти?
Немеркнучий  Дніпре! В якім переброді
Народ переходить в майбутні світи?..

Ти в мого народу течеш біля мрії,
Течеш біля серця безсмертям своїм!
Скажи ж мені, Дніпре, які вітровії
Все кличуть тебе крізь степи та гаї?..

***

Боюсь поворухнутись... тишина...
Я ще не знав такої легкости й свободи:
Чи то весни колиска запашна
Мене гойднула в чисті небозводи,

Чи, може, хто з благословенним словом
До мене в душу стиха нахиливсь...
Не знаю хто... не бачу... озовись!
У мене все на відповідь готово!

Нема нікого... тиха тишина...
Гойдається колиска запашна,
Течуть небес зелені й сині води.

Думки невиказані стали за порогом,
Рости, моя розбуджена тривого!
Я ще не знав такої легкости й свободи.
 

Напад на мирян

Від середини 2001 року біля Київо-Печерської Лаври щонеділі моляться вірні - про повернення рідній Церкві національних святинь, і зокрема  Свято-Успенського Храму. Спочатку тут збиралося сотні людей.  Правоохоронці ставили загорожі, щоб ніхто не підходив ближче до брами.  Тепер бар'єри знято, але молільників приходить небагато: десятків два-три... Однак приходять - в дощ, в сніговицю, в лютий мороз, у спеку.  Приходять нові люди. Громада молиться з вірою, що Господь вислухає нашу спільну молитву.
У неділю 9 травня біля Лаври було особливо людно. До молільників приєднувалися декотрі перехожі. Та знайшлись і такі, що намагалися перешкодити богослужінню. Якийсь підхмелений чоловік із пляшкою пива в руках бігав туди-сюди, вигукуючи: «Не имеете права. Вы не канонические.  Украина? Ну и что? Но церква здесь русская..!» Наприкінці відправи з воріт манастиря зненацька вискочив громило з розкуйовдженою кучмою, і ревучи, «аки лев», посунув на людей:
«Убирайтесь прочь отсюда, раскольники-филаретовцы, не имеете права!  Вон!». Мирянка Людмила заступила собою отця Віктора, на якого наскакував буян, і дикун кулачищем наніс їй ударив її в обличчя.  Послали по настоятеля манастиря - Павла. Адже нападник - «послушник у Лаврі». Настоятель не вийшов. Викликали міліцію. Склала протокол. На цьому розбишаки, обнявшись, поплентались у манастир.  А щодо хваленої «канонічности», якою затуркують паству, то, щоб знати, що означає «канонічність» по-московськи, треба прочитати дослідження Галини Могильницької «Літос, або камінь із пращі на розбиття митрополичого блудослів'я».
Як упродовж століть, коли указами імператорів забороняли українську мову, нищили культурну спадщину, палили богослужбові книжки, видані в Київо-Печерській Лаврі (бо в них проросло українське слово), - так і в час Незалежної України блудослови-чужинці та й свої доморощені «дядьки отечества чужого» паплюжать усе українське, намагаючись витровити в -  людей  українську душу. Задля того й цинічно, підступно, обманом позабирали наші святині.
Молитва, щира спільна молитва - то найпевніша зброя проти зловорожих сил і фарисейства.
«Привернися ж, о Господи, доки терпітимемо? - і пожалій Своїх рабів!" (Пс.89:13)
Стефанія КОМЕНДАНТ
Галина КОЗЮРА
Людмила СІРОЧЕНКО
 
 

Випало Совеня із гнізда та й повзає лісом. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого - некрасивого, з великою головою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
- Хто ти такий, де ти взявся?
- Я Совеня, - відповідає мале. - Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
- Хто ж твоя мама? - питає Соловей.
- Моя мама Сова, - гордо відповідає Совеня.
- Яка ж вона? - питає Дятел.
- Моя мама найгарніша.
- Розкажи, яка ж вона, - питає Дрізд.
- У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, - відповідає з гордістю Совеня.
- Ха-ха-ха! - зареготали Соловей, Дятел і Дрізд. - Та ти ж потвора.
Виходить, і мати твоя така сама потвора.
- Неправда! - закричало Совеня. - Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда.
Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
 

На зеленій гілці пташка співала. Мила, звучна співанка сад звеселяла. Та зловила дівчинка пташку співучу та всадила у клітку блискучу. І дає їй їсти, водичку носить.
- Співай мені співанки! - пташечку просить.
Не їсть, не п'є пташка, сидить тихенько, опустила крильця, ниє серденько.
- Чому не хочеш пташечко, їсти і пити? Чи в золотій кліточці зле тобі жити?
- На зеленій гілочці любо співати, а в золотій клітці треба вмирати...
Бо в садку на гілці вільно я жила, а золота клітка - моя могила.
Пожаліла дівчинка пташку співучу, відчинила кліточку гарну, блискучу.
Стрепенула пташечка втішно крильцями, задзвеніла співанка полем, лугами.
 
 

Освячено меморіяльну дошку на Шевченковій церкві у Київі

З нагоди відзначення 143-ї річниці перепоховання Великого Кобзаря на відбудованій церкві Різдва Христового на Подолі встановлено меморіяльну дошку. 18-19 травня 1861 р. тут стояла домовина з тілом Тараса Шевченка, перевезеним в Україну, і правилося за спокій його душі. Патріярх Київський і всієї Руси України Філарет, в присутності вірних, духовенства, урядовців, парляментаріїв та київського міського голови Олександра Омельченка освятив пам'ятну дошку про цю незабутню подію.  Тоді, в 1861 р. хтось наважився покласти терновий вінок в узголів'я труни. Нині Київ також молився за спокій душі свого пророка.
У церкві віднині зберігається в скляній домовині посмертна маска поета, що її передав храмові Національний музей Тараса Шевченка.  Мер Київа подарував церкві дві старовинні ікони - Божої Матері та Архистратига Михаїла.
Як повідомив під час церемонії  відкриття пам'ятної дошки Олександр Омельченко, на кошти муніципального бюджету не лише в Україні, але й поза її межами, на Кубі, у Варшаві, Санкт-Петербурзі, Сіднеї побудовано пам'ятники українському генію.
В суботу 22 травня сотні людей зі свічками пройшли Володимирським узвозом від церкви Різдва Христового на Подолі через Хрещатик до пам'ятника Тарасу Шевченкові.
За матеріялами преси
 

Нове видання повісти Ольги Мак «Каміння під косою»

Ольга Мак (1913-1998) - письменниця, яку совєтський тоталітарний режим у роки війни змусив з малими дітьми втікати у еміґрацію, була високошанованим автором «Нашої віри». Свого часу ми друкували її змістовну і переконливу статтю про актуальність утвредження питомого українського правопису, що привернула широку увагу читачів.  В передмові до третього видання повісти Ольги Мак «Каміння під косою», - К., Лелека, 2004, -  Галина Карпа, яка листувалася з авторкою останні роки її життя, і яка підготувала це видання, пише:
«У гроні наших стлаветних письменників української діяспори ім'я Ольги Мак особливе. Чомусь та, про котру писала чи не вся діяспорна преса, та, яка своїми прекрасними творами завойовувала серця читачів у Бразилії, Америці, Канаді й цілій Европі, та, талантом, несхитністю духу і принциповістю котрої захоплювались її сучасники, побратими по перу, досі лишається для України невідкритим островом у безмежному морі нашої духовности.
Задля справедливости ми мали б поставити ім'я Ольги Мак у тім ряду, де стоять достойники нашої літератури - Іван Багряний, Тодось Осмачка, Василь Барка, Улас Самчук, Докія Гуменна. І це далеко не всі, з ким вона пліч-о-пліч невтомно вела чесну борозну української прози[...].  Шістнадцятилітнім дівчам Ольга потрапляє у вир самостійного життя. То випало на той час, коли було проголошено ліквідацію неписьменности та колективізацію. За її вчителювання в глухому селі життя показало себе безжальним і цинічним учителем (про це вона оповість у пізніших творах:
«Земля плаче», «Українське село під більшовиками», «Проциха»). Загалом вона побачила село, так би мовити, зсередини. Її чіпке око нанизувало на нитку пам'яті жахливі картини «справжньої колективізації», вимальовувало потворне обличчя голодомору, що сунув Україною, лишаючи за собою пограбовані хати та понівечені долі. Але все це вона опише тільки на еміґрації (в нарисах «Столиця голодного жаху», «У великодню ніч» та ін.).  Тоді ж Ольга мусила набратися терпіння, щоб отримати посвідку про фізичну працю, без якої не приймали до вузів. А отримавши, вступила -  спершу в технікум чужих мов у Кам'янець-Подільському, а потім до Ніжинського педагогічного інституту.[...]
У Бразилії Ольга Мак багато писала, власне, саме там було написано майже всі її чільні твори. «Життя в Бразилії я би назвала Робінзонадою, - згадувала вона в інтерв'ю Оксані Бризгун-Соколик («Наше життя», ч. 9, 1986). - В тій милій, соняшній країні я відразу відчула себе вільною людиною. Там нема дискримінації, і люди навіть не знають, що щось таке може існувати. Нас прийняли як рівноправних громадян і дали нам повну волю - жити або... згинути... І ми, опинившися в чужому середовищі, серед незрозумілих для нас обставин, були змушені вивчати цілком нову абетку життя самостійно. Було трудно, дуже трудно! Мабуть, і Робінзонові, який не мав дітей і не потребував вивчати чужої мови, не було так трудно, як нам. Але все ж ми опинилися не серед пустелі, а серед живих людей, і поволі вростали в життя країни... Бразилія має свій питомий чар...» Ольга Мак ніколи не шкодувала, що повністю віддавалась тоді літературній праці, а не  заповзялася продавати на базарі яйця і банани, щоб розбагатіти. На перших порах вона писала здебільшого на обгортковому папері, у якому приносилися з крамниці продукти. Та редакції не зважали на той папір, публікували її твори і заохочували писати ще.  У грудні 1970 року Ольга Мак переїздить до Канади, куди вже раніше перебралися ЇЇ доньки. «Врешті мій корабель прибився до затишної пристані. Навіть не знаю, як я витримала в Бразилії 23 роки», - так прокоментувала вона ту подію.[...]
...Отже - «Чудасій». Його читали, про нього писали, о. Методій Ничка зробив у Бразилії переклад на німецьку. Саме «Чудасія», як зазначає довідник «Ukrainians in North America», було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури 1958 року (тоді нагороду отримав Борис Пастернак). «Чудасієві» закидали недопустимий для такої високої нагороди гріх - наявність критики нації (тут, звісно, російської). Мовляв, критикуйте собі режим і владу, але, боронь Боже, не націю. Ольга Мак блискуче знала літературу - і свою, і світову, відстоюючи своє право критикувати в кожній нації (у своїй також!) гнилу, руйнівну сторону, її вабив ідеал людини, що досягала височин завдяки міцності двох своїх крил - совісти та гідности. [...] Повість Ольги Мак «Каміння під косою» уперше побачила світ 1973 року в Канаді й відразу було визнано її «найкращим твором для молоді з голдоморської тематики». Сама письменниця була впевнена, що ця книжка «...має всі дані закріпитися в пам'яті читача, як не закріпиться ані лекція, ані доповідь, ані відомості з усіх довідників, розвідок чи шкільних підручників». А відомий літературознавець Леонід Рудницький, оглядаючи еміґраційну прозу, писав: «У повісті «Каміння під косою», рамці якої є голод в Україні, змальовані дві надзвичайно вдалі постаті - старої жінки і юнака - що серед страшних обставин зберігають свою людську гідність та рівновагу духу завдяки щирій християнській вірі...»

Роман ДІДУЛА. В найменшому з-поміж світів. - Львів, Добра книжка, 2003

Нова книжка Романа Дідули містить роман «В найменшому з-поміж світів», який є водночас спогадом і сповіддю автора про час свого дитинства, та роман-мозаїку «Час і пора», а також нариси і фейлетони останніх років.  Мабуть, не випадково ця книжка вийшла у видавництві з такою назвою.  Автор і справді непомітно створює атмосферу, що заполонює читача відкритістю і чуйною уважністю до світу й до кожної його істоти, загалом - магією добра, чим спонукає поглянути на все довкола і на самого себе також уважно, веселіше, з вірою. Так, ніби в темнуватій кімнаті хтось раптом широко відчинив вікно і впустив ясне й чисте світло дня. Від чого одразу все стає на свої місця і бачиш: добро - це як сонце, його світло й тепло має найпотужнішу силу відновлювати радість, лад та правдиву ієрархію в нашому світі, тоді як зло життєтворчої сили ніколи не має, і чим воно сильніше, тим далі занурюється в небуття. З позиції такої ієрархії вартостей автор мислить Україну як дарований згори Рай, що його простір чуємо в самій назві нашого краю.

Час і пора
Думки у плині

Божа справедливість в тому, що голодний бідак має більше радости від шматка хліба, ніж пересичений багач, який ковтає найдорожчі марципани.
* * *
«Маю впертість бути щасливим»,- сказав він і щасливо усміхнувся. Тим часом у нього житейських проблем - інший на його місці занив би, завив би. От як блискуче, потрясаюче проявилась впертість українця! І хочеться жити, і ніколи не скаржитись на долю, та завжди дякувати Богові, що належиш до цього великого талановитого европейського народу.
* * *
Є два індикатори, які засвідчують, що людина жива: перший - біль, другий - совість. Болить тіло, алe болить і душа, коли совість не приспана, отже, совість - це теж біль. Чи можна говорити, що людина живе, коли в неї совість притуплена або й втрачена - ні, вона вже ходячий напівмертвяк або мертвяк.
* * *
... На велике щастя, дитина дивиться на світ крізь рожеві окуляри, усієї глибини трагедії не відчуває. Природа захистила себе. Якби це було не так, серце дитяче розірвалося б від болю... Досі ясно бачу, як серед дня людей вивозили в Сибір. На одній з фір на клунках їхала моя рідна тітка Ольга з малими дітьми, і я плакав разом з матір'ю і татом, він прощався з рідною сестрою, гадав, назавжди. Але дитина переживає дійсність, як ми, дорослі, - мистецтво. Між сном чи мистецтвом і реальністю у дітей не така велика різниця, як у нас. Трагедію того дня пережив сильніше і глибше за кілька десятків років, через літературу. Сидів я уже в наші, українські часи у батьківській хаті на селі й редаґував роман Романа Федоріва «Єрусалим на горах». Дочитав до вражаючого епізоду, де нуртують такі пристрасті, що й Шекспірові  не приснилися б. Вивозять чи не півсела, їдуть люди на фірах зі своїми клунками, а ті, що залишаються, думають, що із Сибіру, як з того світу, ще ніхто не повернувся, отже, вони проводжають людей на смерть, уже ніби мертвих проводжають, це ж похорон.  І господарі з жінками, дітьми починають співати «Вічная пам'ять... со святими упокой». Заупокійну пісню підхоплюють нещасні жертви, бо то, може, останній раз співають з односельцями. І котиться селом за возами спів живих і «мертвих». Я заридав від написаного, та ще й пам'ять, очевидно, відновила дитячі враження. І так заридав, що розтривожив сусідів. Потім вони говорили між собою: «Дивітьсьи-во, людоньки, Ромкови дочка так давно вмерла, а він доси плаче».
* * *
Для зла радянська система відкривала всі шлюзи, увесь простір. Казав один районний керівник у моєму Золочеві: в мене така посада, що добро важко зробити, а зла - скільки хочеш... І вони робили, що могли.
* * *
Не любити людей і братися за перо, щоб писати про них, це, по-моєму, найбільший гріх. Як Шевченко написав... ось ці слова, на мій погляд, вичерпні щодо нашої професії: «Щоб знать людей, то треба пожить з ними, а щоб їх описувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу». На старші літа я не розчарувався в людях і ніколи не розчаруюсь.
І прощаю.  Бо, як вчить Христос:  не суди і несудимий будеш.
* * *
... Правда, уже була опублікована моя документальна повість на захист природи Львова «Дерево в місті», ця тема була моєю, скорше не тема - біль став моїм. Тоді я був повним вегетаріянцем: не їв ні м'яса, ні навіть риби, не пив ні грама, і був дуже близький з живим світом. Пташки у Шевченківському гаю мене не боялися, щоранку, коли виходив зустрічати сонце, супроводжували мене, ідучи поряд, а я собі з ними говорив, хвалив їх.
* * *
Я тепер живу під могутнім враженням від слів апостола Павла «Люби - і роби, що хочеш». До речі, Біблію, кишенькове видання Нового Заповіту, завжди маю при собі. Коли не можу розв'язати складного життєвого питання, навмання розгортаю книжечку - і дивовижно, завжди маю відповідь. Подібне на містику, але це правда. Недавно дізнався, що не один я так роблю.

Притчі від юного отця Тараса

Люблю нашу дерев'яну церкву в Шевченківському гаю, що її перевезено з доброї волі і за кошти митрополита Андрея Шептицького. На щастя, мав я вибір, куди ходити на Богослужіння, уже вибрав, точно знаю, що до кінця своїх днів не зраджу кривківської церкви. Усе мені тут близьке, рідне, наче з дитинства, бо й моя у селі церква, хоч іншого типу, як і кривківська, дерев'яна, так само із старовинними іконами і молитвами предків. «Намолена», кажуть священики, а так і є. Кожна ікона фіксує добрі помисли, і каяття, і просьби тих, хто молився у церкві за всіх часів. Мої краяни мають добрі й чисті душі, щастя з ними постояти в церкві; коли не з ними, то з їхніми молитвами, що ніколи не згаснуть.  Тут, у церкві, перевезеній з карпатського села, душа перебуває з Богом і оживає Бог в душі.[...]
Отець Тарас ще зовсім юнак, але отець він справжній - і це видно, коли починає говорити. Як чисто світяться його очі й обличчя, осяяне глибоким духовним життям:
«Молода пара десь почула, що там, де сходяться небо і земля, на обрії, є двері до раю. Повіривши, чоловік і жінка відправились у пошуках того входу, довго йшли і обійшли всю земну кулю, і нарешті добрались до дверей між землею і небом. Коли відчинили, то побачили, що це двері до їхнього дому».
Друга притча: «Довгі дні брів чоловік пустелею, без їжі, води, і зовсім знесилився. Людські сили і витривалість мають свої межі. Впав той чоловік у пісок, аж бачить, що зовсім недалеко зеленіє оаза. Певне, міраж, подумав він, і не піднявся, щоб іти, де порятунок. Там і віддав Богу душу. А за ним йшли інші мандрівники і дуже дивувалися, що чоловік загинув від спраги за якийсь десяток метрів від оази. Мабуть, він був людиною XX століття».[...]
* * *
Бог же, знаємо, є в серці людини, це її совість. Один святий сказав, що усі люди - ангели з одним крилом. Щоб літати, їм треба обнятися. На думку спали відомі слова Тараса Шевченка і зазвучали по-новому: «Обнімітесь, брати мої, молю вас, благаю!»
* * *
Найнезбагненніше: зустрічаються двоє зовсім чужих людей і далі йдуть поряд усе життя. От де направду диво.
* * *
Як легко було б жити, коли б жив за настановою святого Августина: «Коли мовчиш - мовчи з любові, коли говориш - говори з любови, коли виправляєш - виправляй з любови, коли вибачаєш - вибачай з любови. Май завжди в глибині серця корінь любови, і з того кореня виростуть тільки добрі справи».
* * *
Розповідав монах Почаївської лаври: «Відразу після війни до Почаєва приїхав двічі Герой Радянського Союзу (назвав прізвище, але я не можу знайти запису серед десятків бльокнотів чи бльокнот загубив) ? приїхав, аби подивитися, що воно за чудо: він, ас, два рази бомбив лавру, і жодна бомба не попала в ціль. У чому річ, та ж в нього не було промахів! Так його все це заінтриґувало, що лишився на кілька днів. Всюди ходив, приглядався, слухав людей. А через якийсь час знову навідався, уже християнином».
Достеменно відомо, що жоден снаряд, жодна куля, жоден осколок не впали на Почаїв ні в Першу, ні в Другу світові війни, хоч навколо бушували смертельні битви. Це історичний факт. Так само, як і успішна оборона невеликою залогою лаври від нападу тьми-тьмущої маси турків.
* * *
Бог перекочує небесні камені - аж іскри скачуть, небо перекроюють.
* * *
Люблю гори, бо там до Бога близько. Ні, не тому, що на верховинах до неба рукою подати. Лише в горах легко злітає суєта буднів і настає свято душі, а де свято душі, до Бога зовсім недалеко. Тут просто уявити всі шість днів творення - первозданний світ лежить перед тобою у недоторканій красі.
* * *
Історію України теперішні іконоборці мусили б знати: наші князі вели переговори з іноземними послами переважно в церквах, бо там, в храмах, в святості важче допустити брехню, підступ. Україна і Матір Божа - Одигітрія пов'язані дуже давно. 1036-го року - уже недалеко тисячолітній ювілей! - після славної перемоги над полчищами печенігів вдячний Небесам Ярослав Мудрий будує в Київі собор Святої Софії і храм Благовіщення на Золотих Воротах, і там 1037 року віддає під опіку Божої Матері весь наш народ.
...22 січня 2003 року, у День 3луки українських земель, мали урочисто встановити ікону Богородиці у Верховній Раді, а саму будівлю освятити і нарешті змести сміття більшовизму, різних експериментів темних сил. Так плянувалося. Але так і не сталося.

Діти в церкві

Хата без дітей - все одно, що без одної стіни. Давно зауважив: і церква в час Богослужіння, коли немає дітвори, щось втрачає. [...] Перед самими царськими вратами, попереду усіх, щоб дитина все бачила, сестра мого товариша Андрія, Марта, стоїть з онуком та й розмовляють собі з Богом. А воно ж мале, трирічне, приймає церковне дійство за казку, зрештою, усе для малих вміщується в казку. І що воно, дитя, бачить?  Гарно, по-казковому одягнений священик то виходить з кадилом з-за престолу, то там ховається. І дитя відповідно реаґує. «Є!» - гукне на всю церкву на все своє дитяче горлечко, коли бачить отця. І - «Нема!», коли той зникає за престолом. Легенька усмішка пробігає по святкових недільних обличчях, як хвилька по споловілому житі, але чи заважає бути з Богом. Я твердо переконаний - не заважає. Навпаки, дитина нагадує, що є світ святости, чистоти, її світ, той, що його творять і в церкві - молитвою, співами, клячанням, а ще й іконами, убранством священиків, усім виглядом і суттю Божого храму.
* * *
Моя Дземброня має одну серйозну ваду: де б не був, де б не жив, що б не бачив - усе менше, усе нижче від цього гуцульського села. Звичайно, не тому, що Дземброня у високих горах, під Чорногорою.
* * *
Поки ноги носять - ходи. Бо колеса пролітають повз людей, міста і села, поля, луги, ліси, фактично повз життя, а з ніг таки щось побачиш. І потішишся чи здивуєшся, а може, й обуришся - хто там наперед знає. Що б там не було, увечері подумаєш собі: нині я жив.
* * *
У голосі  Ніни Матвієнко три голоси вкупі - сердечний голос жінки, юний, завзятий - дівчини, і найщиріший, недоторканий суєтою - дитини.  Прислухайтесь - так і є! Тому її люблять і діти, і молодь, і літні люди.
* * *
Сказав апостол Павло: «Люби - і роби, що хочеш», а вони, недолюдки, вдають, що недочули, і роблять, що хочуть.
* * *
Поки ми захоплювалися своїм прапором і гербом, вони захоплювали фабрики, заводи, готелі...  - і ми тепер «маємо те, що маємо». А вони ? все решта.
* * *
Вони уже накралися, і тепер, щоби берегти їхнє багатство, потрібен порядок, а порядок може забезпечити залізна рука. Де запаси золота, там, певно, мусить бути й залізо.
На головному ринку «Виборча кампанія-2004». Оголошення: Продаються душі за гроші.

* * *
Добре діло саме по собі добре, а ще більше добре тим, що веде за руку інше добро. Добрий приклад за своєю суттю вищий за добре діло, в цьому ми переконуємося на кожному кроці. Так само вчинене зло як приклад страшніше від нього самого.
 

Рядки з листів
Дай Боже, щоб справедливість перемогла у президентських виборах, щоб в Україні запанував спокій, злагода і любов один до одного. Дай Боже, щоб люди не піддавались брехні. Хочеться дочекатись того дня перемоги правди над злом.
Катерина ЩЕРБАНЬ
Торонто, Канада

Рядки з листів
Проблем у нашому православ'ї  більше ніж достатньо. Особисто мене хвилює не тільки відсутність вільного доступу до наших першоджерел (таких як Острозька Біблія, Пересопницька Євангелія), а і перекладів з першоджерел - творів Св. Отців Православної Церкви.

Віктор ШИШЕНКО,
Січеславщина
 
 

Пам'яті Джеймса Мейса

6 травня 2004 Україна прощалася з милим чужинцем, якого у нас називали лицарем України. Акцентували саме лицар правди, бо треба бути справді одержимим, щоб говорити вголос правду про край окрадений і обріханий.
На найстрашнішу трагедію України - голод 33 року накладено сатанинську печать мовчання. І вільний Західній світ не був настільки вільним і близьким до Бога, щоб зірвати цю печать.  «Боротьба за правду про великий голод» - так назвала свою публікацію незабутня Мілена Рудницька, давши вже на початку діягнозу: «Навесні 33 року масовий голод на Україні, зорганізований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективізації та для приборкання непокірливого українського народу...» (1958 р.)
Але у нас завжди бракує тих, хто здатний вирізнити, підхопити і підняти велике слово правди: хоча знаходяться ті, що його пам'ятають, те слово, і засвічуються ним.
Таким святим подвижником був св. п. Ігор Ольшанівський, що створив організацію «Американці в обороні людських прав в Україні».  Мілена Рудницька закінчує свою знамениту публікацію словами: «25 років тому українці поза владою Москви програли бій за правду про Голод».  Отже, знайшлись ті українці, що почули. Вони вийшли на американських правдолюбів, чесних і совісливих дослідників фальсифікованої історії.
Молодий науковець, доктор історичних наук Джеймс Мейс від своїх совєтологічних досліджень («Комунізм і дилеми національного розвитку») переходять до серцевини комуністичних катастроф  - голодомору України 1933 року.  Він вивчає українську мову  і поринає в світ усних історичних свідчень. Розповіді живих свідків різного соціяльного стану, з різних реґіонів України відкрили соціологові-історику страшну правду, в яку важко повірити: голодомор був таємно спланованим геноцидом українського народу!
Одна справа, коли таку думку висловила політично заанґажована українка, інша справа, коли дослідження поставив на наукову основу американський професор, заатакований американськими русистами, які мали свою «професійну правду» на користь Кремля.
Українська трагедія стає предметом боротьби пристрастей. Та правда занадто велика і страшна, щоб її міг прийняти конформіст чи то з боку західнього наукового світу, чи то з боку совєтської заполітизованої номенклятури.
Мабуть, ця правда в першу чергу зріднила д-ра Мейса з українцями, і він стає її речником. «Мене покликали ваші мертві».  В 1983-1986 рр. д-р Мейс працює разом з Робертом Конквестом при Українському інституті Гарвардського університету. Він керує проєктом «Усна історія українського голодомору», і опрацьовує матеріяли, що війшли в книгу Конквеста  «Жнива скорботи», - яку слід оцінити як найважливішу книгу про український народ в ХХ ст. В 1986 р.  д-р Мейс очолює комісію конґресу США по вивченню голоду в Україні, результатом чого був рапорт Американському конґресові і 3 томи свідчень, котрі неспростовно доводили, що замовчаний голод 33 року був організованим геноцидом.  Непоступливий у своїх наукових переконаннях, толерантний в дискусіях, д-р Мейс у всіх своїх виступах тримається відкритої правди про організований геноцид, старанно прихований Кремлем з  залученням усієї пропаґандивної системи, розгалуженої по світу.  Джеймс Мейс приймає православне хрещення від митрополита Мстислава, в 1993 р.  одружується і живе в Київі. Його журнальних і газетних публікацій різними мовами нараховується до 4 тисяч. Інформацію він брав з надійних, переважно  англомовних джерел. Про факти судив об'єктивно і безоглядно.
Жив скромно і не користувався тією популярністю, яку повинен би мати один з найкращих репрезентантів України на різних міжнародніх форумах.
Зате навряд чи хто з політологів може похвалитися тим, що багато людей схиляється перед ним, як перед правдолюбом і навіть цілують йому руки, як святому. За правдиві свідчення перед світом за їхній замовчуваний національний біль. Великі чесноти винагороджуються!  Його дуже любили і  шанували. Пошта приносила йому щоденно сотні листів.
Те, що Джеймс Мейс - незрівнянний Божий дарунок для України, поступово доходитиме до нас після утрати.
Слава йому, лицареві науки. Вічний спокій над могилою на Байковому цвинтарі, серед найкращих імен.
 

«Гражданин мира»

23 травня по Хрещатику пройшла багатотисячна демонстрація під гаслами «Посольство Боже», «Ми любимо Ісуса», «Бог любить вас»...  Головний транспарант: «Посольство благословенного царства божьего для всех народов» Роздавали газету «Посольство божье». Люди зачудовано ставили собі питання:  що могло об'єднати стільки людей? Чи вони всі релігійні насправді?
А може це порізнені і втомлені люди, яким приємно почути: «Бог любить вас». А може їм дуже важливо, що є десь  телефон 254 22 46, куди можна зателефонувати і чогось попросити?
Молитва їхня така проста, як звернення до багатшого родича або лікаря.
Добре, що вони заохочують читати Новий Завіт. І вчать не соромитися своєї віри.
А ось їхня молитва, дуже ужитково-практична: «Дорогой Небесный Отец!  Прости все мои грехи. Иисус, войди в мое сердце и будь моим Господом и Спасителем, омой меня Своей Кровью от всякого греха и беззакония, освободи от проклятия. Я доверяю Тебе свою жизнь. Я признаю, что Ты - мой Господь, Хозяин моей жизни. Благодарю Тебя за то, что Ты слышишь мою молитву и принимаешь меня таким, какой я есть. Во имя Иисуса Христа.  Аминь».
 

Марія БРАУН-ҐАЛКОВСЬКА

Про забуті чесноти
Але є ще звичайні речі:
як, скажімо, пташині лети,
хвилювання тремке очерету,
в небі темному - зірка ясненька,
барви стиглих плодів понад ранок,
соло вітру у басі й сопрано
і на столику лямпа маленька

Всі знають пісеньку про бджілку Майю, героїню відомого мультика, яка літає тут і там, смілива, спритна, метка. Смілива, спритна, метка, заповзятлива, рішуча - це важливі риси, безперечно важливі й так потрібні в мінливому світі, що ми часто забуваємо про чесноти тихі й немовби несміливі, але дорогоцінні, як перли. Ми забуваємо про такі чесноти, як наприклад...

ПОСЛУЖЛИВІСТЬ

Коли я була маленькою дівчинкою, моя бабуся часто говорила мені, що панночка завжди повинна сідати на краєчок крісла, щоб могти в кожну мить швидко встати і комусь послужити.
Сьогодні ця розповідь викликає сміх. Навіщо бути завжди готовим комусь прислужитись? Присвятити свій час (щось принести), свої фізичні сили (нахилитись і щось підняти), увагу (помітити те, що треба підняти)?  Навіщо бути постійно зорієнтованим на потреби інших?  Послужливість - це скромна чеснота. За неї не отримують медалей та почесних дипломів. Вона стосується дрібниць: підняти випущену з рук книжку, пришити ґудзик, піти до магазину, подати чаю, підсунути крісло, пошукати загублену річ. Раніше цю чесноту приписували радше жінкам, бо послужливість мужчин, часто пов'язану з потребою більшої фізичної сили і опіки над слабшим, називали лицарством: зняти важку валізу з верхньої полиці у вагоні поїзда, піднести сумки, провести ввечері додому - це послужливість сильнішого.
Із послужливістю пов'язана люб'язність, яка пом'якшує взаємини, робить життя приємнішим і легшим. Коли щось питаємо - отримуємо ґречну відповідь, коли, обвішані пакунками, зупиняємося перед дверима, чиясь дружня рука їх відчиняє і притримує перед нами.  Якось, прочитавши лекцію і виходячи з авдиторії, я випустила з рук коробку зі слайдами - мій ілюстративний матеріял. Слайди розсипалися широким віялом мало не по всій підлозі. Коли я на колінах їх збирала, і перед моїми очима мерегтіли ноги моїх слухачів, мені було дуже прикро. Не тому, що вже не  мала сили зігнутися, а тому, що ніхто не здогадався допомогти. Вони вчинили так не зі злости - їм просто не спало це на гадку. Бо не набули навику послужливости - забутої чесноти. Надто глибоко засіли у свої життєві «крісла», аби помітити чийсь маленький клопіт, щоб не позбутися звички швидко підхоплюватися, підбігати, нахилятися.  Зрештою, чому вони мали б це робити? Хіба кожен не може сам носити свої сумки, сам наливати собі чай, сам піднімати речі, які випали з рук? Властиво, поки фізичні сили дозволяють, - може, але ж як це сумно!  Окремі і самотні люди в окремих і самотніх світках.  Маленькі взаємні послуги, як делікатне мереживо, з'єднують нас - і близьких, і зовсім чужих, які, можливо, більше ніколи в житті не зустрінуться, -  в  одну сім'ю людей.

ТАКТОВНІСТЬ

Приємно мати справу з тактовною людиною. Вона не «працює» ліктями, виходячи з автобуса; не розповідає нам анекдотів про похорон саме тоді, коли ми переживаємо траур; не хвалить нас: «Ти диви, навіть тобі це вдалося»; не звертає уваги: «Мушу тобі відверто сказати, що виглядаєш ти жахливо».
Деякі люди думають, що тактовність має щось спільного з нещирістю, отож прямо висловлюють свої критичні зауваження і спонтанно виражають свої неґативні почуття. Насправді ж, протилежною до тактовности є не щирість, а брутальність - прямування до своєї мети, не звертаючи уваги на інших.
Тактовна людина не говорить: «Ти поводиш себе жахливо». Вона каже: «Твоя поведінка мене засмучує». Не оцінює іншого жорстко, а висловлює свої почуття, пов'язані з його поведінкою. Неделікатна людина пишається своєю щирістю, якою користується, немов мечем або дрючком, забуваючи мудрість східнього афоризму:
Слово, хоч не брила,
та зламає кості
і розчавить тіло,
хоч воно й не брила.
Стережися слова,
кинутого в злості.
Слово, хоч не брила,
та ламає кості.
Це зовсім не означає, що не треба обстоювати свою думку, а свої почуття треба придушувати, аж доки вони, уже неконтрольовані, не вибухнуть у якомусь скандалі. Навпаки. Треба висловлювати свої почуття, але делікатно, не ламаючи костей, не вбиваючи. «Не роби з себе лева у власній хаті, вередуна - супроти хатньої челяді», - говорить книга Сираха (4, 30). Тактовна людина не накидається і не штурхає (ні в буквальному, ні в переносному значенні) своїх рідних, не штурхає чужих людей, і навіть ворогів.[...]

ВИБАЧЕННЯ

«Вибачення» близьке до «розуміння». Однак розуміння стосується радше до пізнання теоретичних проблем, тоді як вирозумілість - до способу трактування людей. Можна пізнати якусь проблему, книжку, спосіб функціонування механізму. Пізнання проблем приносить інтелектуальне задоволення, збуджує цікавість, збільшує знання.Зрозуміти людину важче, ніж теоретичні проблеми, бо для цього потрібно одночасно враховувати багато речей. Треба вслухатись у чийсь спосіб мислення, мотиви поведінки, життєвий досвід, слабкості та мрії.
Моя наставниця, професор Наталія Ган-Ільґєвич, говорила, що ніхто не хоче бути пізнаним, але кожен хоче, щоб його зрозуміли. Пізнання асоціюється з підпорядкуванням собі предмета, який ми вивчаємо, розкладаємо на елементи об'єктивно і безпристрасно. Ніхто не хоче, щоб його так пізнавали, але кожен хоче, щоб його зрозуміли: щоб хтось на хвильку перейнявся його справами, труднощами, клопотами, задумався над причинами його поведінки, помислив про його прагнення і сподівання, вслухався в його переживання.

Молитися за живих і померлих

Хоч би як ми старалися чинити діла милосердя: годували, роздавали, відвідували, завжди залишиться ще так багато голодних, спраглих і хворих, що від цієї думки проймає жах. Хоч би як ми добре радили, інші все одно підуть своєю дорогою, на наш погляд, не найліпшою. Хоч би як ми старалися підтримувати і потішати - завжди залишиться стільки засмучених, що будь-які дії можуть здаватися безцільними. Часто й справді нічого не можемо зробити, тобто нічого в людському розумінні, але «неможливе в людей, можливе є в Бога» (Лк. 18, 27). Бог дивиться на все інакше, ніж людина, лише Він знає, який сенс мають події, для нас часто незрозумілі.  Тоді залишається ще один вчинок милосердя: молитися за живих і померлих.  Молитися можемо за всіх: за хворих, за дітей, осиротілих у Руанді, за рідних, за тих, кого любимо, за тих, яких нам дуже важко витримувати, і за тих, що померли, але яких маємо надію зустріти після воскресіння. Усі наші малі й зовсім малесенькі вчинки милосердя можемо віддавати всемилостивому Господеві.
Можна б спитати, навіщо нагадувати Богові про всі ці справи, коли Він все знає і всіх любить? Звісно, йдеться не про те, що Бог може про них не пам'ятати. Йдеться про нашу пам'ять.  Це ми, молячись, пам'ятаємо  і єднаємося з усіма у  сопричасті святих. Ця тайна сповідується в Апостольському Символі віри, і хоча її часто забувають, вона аж ніяк не втратила актуальности. Може, навпаки, сьогодні, коли світ завдяки засобам масової інформації став великим селом, пам'ять про неї набирає нового значення.
Сопричастя святих - це взаємна підтримка у вчинках і молитві всіх людей.
Мова йде не лише про канонізованих святих, а про всіх звичайних людей.  Усіх (в тому числі й тих, що не моляться) єднає сопричастя святих - усі вітаємося, розсилаємо добрі  побажання на свята, робимо подарунки на іменини, усміхаємося при зустрічі, запалюємо свічки на могилах.
Отець Ян Твардовський написав: «Трохи пліток про святих»:
Святі - то так само люди, а не якісь слимаки-диваки (...)

    Святі бо не вдають із себе святих
    мерзнучи на зупинках
    переминаються з ноги на ногу
    сплять часами в півока
    вірять в любов більшу від заповідей
    завжди поспішають любити
    не мають а тому роздають
    такі слабкі що розсувають гори
уміють жити і не дивуватися тим, що відходять
   уміють вмирати і не відходити.

З книжки: Марії Браун-Ґалковської. "Дрібні справи",
Львів, "Свічадо", 2003
 

Колеґія патріярха Мстислава - вища заочна духовна школа Харківсько-Полтавської єпархії Української Автокефальної Православної Церкви - оголошує набір студентів на 2004-2005 навч. р.

Колеґія Патріярха Мстислава була заснована 1993 р. Її випускники в священичому сані становлять більшість священнослужителів Харківсько-Полтавської єпархії, а миряни викладають катехизис у парафіяльних недільних школах. Кращі випускники продовжують навчання за кордоном.
Навчання провадиться за спеціяльністю "Богослов'я". Випускники дістають кваліфікаційний ступінь "Бакалавр богослов'я" і право викладати основи православної віри в системі церковного навчання. Чоловіки, що не мають канонічних перешкод до священства, стають кандидатами до рукоположення й набувають пріоритетного права бути прийнятими до клиру Харківсько-Полтавської єпархії.
ВСУПНІ ІСПИТИ: 1. Українська мова (диктант). 2. Історія України (усно). 3. Закон Божий (співбесіда з перевіркою знання Євангелії, основ катехизису, окремих молитов). Термін складання: 1-3 серпня 2004 р.
ВСТУПНИКАМИ ПОДАЮТЬСЯ ТАКІ ДОКУМЕНТИ: 1. Прохання на ім'я ректора. 2. Автобіографія. 3. Довідка про хрещення (в разі відсутности її може замінити письмове свідчення хрещених батьків). 4. Для одружених  - довідка про вінчання. 5. Документ про середню або вищу освіту. 6.  Рекомендація парафіяльного священнослужителя (слід звернутися за направленням до найближчої парафії або єпархіяльного управління). 7.  Медична довідка. 8. Для чоловіків - військовий квиток.
Документи приймаються з 1 червня до 31 липня 2004 р. по середах і суботах о 12.00-17.00 за адресою: Свято-Дмитрівська церква, Полтавський шлях, 44, м.Харків 61052 (неподалік від Південного вокзалу).
Довідки за телефоном: (057) 712 23 50.

До архіву газети

На першу сторінку