Архиєпископ Ігор ІСІЧЕНКО Паства Патріярха Мстислава
Євген СВЕРСТЮК Чи виносити сміття з храму?
РОЗПОЧИНАЄМО ДИСКУСІЮ ПРО ЦЕРКВУ
Степан СЕМЕНЮК "Візьми свій хрест і йди за Мною..."
Олександер ТКАЧУК Сергіянство - неканонічне осердя Російської Православної Церкви
Микола ГОРБАЛЬ Епізод про Ніну Самокіш
Галина Дідківська ПАТРІЯРХ ВОЛОДИМИР, АБО СПОГАДИ ПРО БАТЬКА
Ігор Калинець ПРО ЩО РОЗПОВІЛА НЕЗАБУДКА
Олександер Копиленко СОН-КВІТКА
Євген СВЕРСТЮК НАДХОДИТЬ ТА ДАТА
Олександер МИРОНОВ Іскра Божа
Оповіді про святого Теодосія Печерського
Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ Християнство і давня культура

"Тоді Він казав Своїм учням: Жниво справді велике, та робітників мало; 38 тож благайте Господаря жнива, щоб на жниво Своє Він робітників вислав" (Мт 9.37-38).
Церква Патріярха Мстислава уявляється як реалізація ідеї Помісної Церкви, закоріненої у візантійській минувшині й сформованої в духовному світі української нації. І навіть у кращі часи було очевидним, що, скажімо, Михайлівський манастир митрополита А. до цієї Церкви не може належати, так само як Петропавлівська церква Львова за часів настоятельства о. Володимира Яреми уявлялася добрим взірцем цієї Церкви.
Патріярха Мстислава першими в Україні зустрічали політичні діячі. Одні - як ворога, якого краще не пустити через кордон, а коли вже пустили, не давати йому діяти вільно. Ці сили десять років тому все ще перебували при владі. Другі ж, патріоти й однодумці, вбачали в Патріярхові старий заслужений символ, який має прикрасити ідею самостійної Української держави, але не претендувати на надто важливе місце в ній.
Приїзд Патріярха в Україну 1990 р. виглядав імпозантно. Тисячі людей, сотні священиків і хоругов, загальне піднесення... Але хіба не розчарував він навіть тих, хто готував цей приїзд і з нетерпінням чекав на нього? Адже готувалися до зустрічі політичного діяча, прагматика, готового включитися в боротьбу й адекватно протистояти зорієнтованим на Кремль монументальним постатям з київського екзархату РПЦ. Чекали грошей на автокефальний рух і  на антикомуністичну боротьбу. Чекали різких виступів проти греко-католицької Церкви, окремі діячі якої ніби навмисне провокували Патріярха до жорстких заяв.
І ось перше розчарування - Патріярх виявився Особистістю. Самобутньою й негнучкою особистістю, яка категорично відмовлялася бути маріонеткою в чиїхось політичних іграх. Він однаково гідно тримався і з президентом, і з прибиральницею в готелі, категорично відмовляючись від запопадливого тону спілкування з владою. А крім того, його наївна й чиста віра, що глибоко вросла в наддніпрянську церковну традицію, була чужа й незрозуміла для вчорашніх бурсаків, чиї погляди на церкву сформувалися в гуртожитках Москви, Ленінграду й Одеси, поміж загального цинізму, нещирости й підлабузництва.
Колишні архиєреї УАПЦ, яким довелося зустрітися з Патріярхом ще 1990 р., й досі зіщулюються, коли згадують свою першу зустріч із ним. Згадують, як старенький Патріярх ударив навідліг палицею по столу й юнацьким голосом вигукнув:
- Ви - архиєреї? Та ви ще навіть не дяки!
Вони ніколи не забудуть йому ані цих слів, ні відмов постачати гроші української діяспори на їхні сумнівні потреби, ні цілковитої відсутности кланової пихи, без якої їм не уявлявся архипастир. І коли виникла дилема: бути їм з Патріярхом чи зі звичними церковними політиками московської школи, явно або приховано підтримуваними владою, майже відразу всі вони зробили свій вибір. Хто пішов на поклін до президента, хто до Лаври на пересвяту, а хто вирушив у мандри поміж рифів українського церковного моря, шукаючи собі теплої й забезпеченої пристані...
Більш освічені й патріотичні політики з антикомуністичного табору пережили власне розчарування. Адже Патріярх зважувався навчати їх, а не виконувати відведену йому декоративну ролю. Він мав власну думку і не квапився її змінювати.
Його хотіли зробити главою окремої конфесії, прихильником певного політичного руху - він же виявляв дивну негнучкість, відмовляючись протиставляти себе решті нації. Православних галичан дратувала його постійна коректність у стосунках з греко-католиками, боротьбу з якими російські спецслужби нав'язали тамтешнім автокефалістам. Патріярх приїхав не до групи чи організації: він прибув до своєї пастви. Затеїзованої, відчуженої від української культури, зіпсованої гнилою застійною мораллю, порізненої - але саме тієї, відповідальність за яку перед Богом була покладена на нього силою його церковного становища.
Відкритість Патріярха - з діда-прадіда православного полтавця - до контактів з іншими Церквами найбільш не подобалася власне тим випускникам російських семінарій, котрі були православними в першому поколінні й намагалися перевершити в фундаменталізмі найтвердіших московських чорносотенців. А Патріярх помічав у феномені УГКЦ не акт відступництва, а мужню спробу західніх українців зберегти автентичний обряд і досвід народного благочестя попри асиміляційні впливи Австрії та Польщі. І йому однаково боліли турботи парафій УАПЦ на сході, яким відмовляли в реєстрації, прикрі міжконфесійні конфлікти в Галичині, духовні блукання секуляризованої інтеліґенції, деґрадація селянства.
Саме ця маштабність сприйняття свого сану й покликання робила його дійсним Патріярхом, а не дивне й мало що не провокаційне обрання митрополита Мстислава на Патріярха, здійснене без його відома й згоди на Помісному Соборі УАПЦ 5-6 червня 1990 р. Ще 1988 р., коли "перестройка" щойно зачепила Україну, він уже заявляє про масовий потяг українців до власної Церкви. Зі Сполучених Штатів, за тисячі кілометрів він умів помітити паству, яку багато хто не бажав бачити зблизька. Паству, яка в переважній більшості не вірила в святість Церкви, репрезентованої не гідними довіри пастирями, яка бралася шукати Бога самотужки й з'являлася біля храмів хіба що з нагоди масових посвят, щоб загубитися в натовпі.
Ця паства потребувала Пастиря. Їй пропонували різних енерґійних ділків, номенклятурників у рясах, самозакоханих кар'єристів, які ладні були на яку завгодно підлість, аби зійти на владні риштування. Але все це лишалося шумовинням, не сприйманим всерйоз. У Патріярхові ж відчули Пастиря. І коли сьогодні розпитати парафіян початку 90-х років, ми виявимо, що вони ледь пригадують тогочасних єпархіяльних архиєреїв, а ось Патріярха Мстислава запам'ятали всі, хто хоча б одного разу його зустрів. У його жартах, у його енерґійних проповідях, у безпосередності спілкування кожен - навіть опонент - відчув когось рідного, подібного до свого дідуся або батька, немічного фізично, але сильного силою віри й любови. Відчув пастиря, за яким можна було сміливо рушати в дорогу.
І саме ця пастирська присутність Патріярха в Україні, всупереч деструктивній дії тогочасного єпископату й заданій УАПЦ програмі льокалізації в Галицькій автономній митрополії, зуміла перетворити-таки УАПЦ на загальнонаціональну церковну спільноту. Саме завдяки їй УАПЦ збереглася 1992 року, витримала десятирічне випробування розлукою з Патріярхом Мстиславом, обрала за його наступника найближчу до Патріярха людину - о. Володимира Ярему (в монашестві Димитрія), а потім повернулася під омофор митрополита Константина як канонічного спадкоємця Патріярха Мстислава в управлінні УАПЦ. Сучасні випробування не є чимось новим. Знову вступає в дію виплекана у аналітичних центрах Москви ідея "галицької автономної митрополії", знов дається взнаки неготовність вихованого в російських семінаріях священства бути дійсними духовними лідерами нації.
А паства чекає. Чекає на господаря жнив, живучи світлими спогадами про того Пастиря, який дав їй віру й повернув надію на Церкву, здатну привести до спасіння.
 

13 травня мені дали на підпис, як членові Патріяршої ради, ухвалу собору УАПЦ, що відбувся у Києві 9 квітня.
За той місяць в  документі формулювання "політично визріли": вибудувалася нова концепція - від відчуження од Константинопольського Патріярха і його посередництва в УПЦ США - до демонстративного прийняття. Тоді ще на твердження єп. Іоана (Модзалевського), що "митрополит Константин никто в нашей церкви", мені довелось нечемно зауважити йому, хто є хто. Така концепція не могла з'явитися без інструкцій згори.
Суть цього історичного документу зводиться до вимог покаяння архиєпископа Харківського і Полтавського Ігоря і покаяння голови Всеукраїнського братства та ін., "хто своїми публікаціями підривав авторитет УАПЦ". А також ухвалено прискорене свячення нових єпископів.
У світлі офіційних виступів проти тих, що "підривають авторитет України" публікацією записаних неофіційних розмов президента, народ вже зрозумів девіз часу: "не виносити сміття з хати". Але питання набуває інших акцентів: "чи виносити сміття з Церкви?".
В документі собору зазначено, що "Сверстюк голосував проти". Це виглядає як дивацтво. Усі "за", а один чогось "проти"... І жодним словом не згадано про принципові позиції, засвідчені учасниками собору. А це головне.
Архиєпископ Ігор був і є доцентом катедри філології Харківського університету. Він має наукове ім'я - факт рідкісний в православному єпископаті. Оцінивши його чернецтво в миру і наукові досягнення, бл. п. Патріярхи Мстислав і Димитрій заохочували його до ниви церковної.
Зрозуміло, що перехід на некультивовану ниву Церкви, яка відроджується, пов'язаний з жертовністю, трудами, і не прибутками, а витратами. Зрозуміло, що такі йдуть служити, а не вислужуватися. Я це знаю, бо залишаючись на полі літератури і культури, вже 14-й рік видаю православний часопис "Наша віра" - без підтримки Церкви. Конфесійний патріотизм, награне фарисейство, православний атеїзм і всяка гра в церкву нам органічно відразливі.
І подібних людей, які приходять до церкви, щоб послужити будові чистого храму, нині вже багато. При Патріярхії УАПЦ є парафія, яку зформував інтеліґентний священик Валерій Копійка і згуртував і студентську молодь, і артистів, і солідних науковців. Тут витворився своєрідний культурний центр з виставкою книг та ікон. Про таке може мріяти будь-яка церква. Все це було б неможливо, якби хтось помітив якусь нещирість. чи хоча б порушення посту з боку о. Валерія.
Чистота і справжність йдуть впарі. Чи не значить це, що з храму треба реґулярно виносити сміття, стримавши амбіції?
Не очищення і не перебудова ганьбить Церкву. Важко собі уявити гіршу дискредитацію, ніж та, що обійшла інтернет і всі газети: висвячення предстоятелем УАПЦ Мефодієм номенклятурних кавалерів і кавалерствуючих дам! Чому жоден з предстоятелів церков не зважився на таке спілкування з корумпованою владою?
Чи маємо ми право ставити так питання?
А що мені відповідати поважним людям, які вимогливо мене запитують: що це в Андріївській церкві діється? Чому там бувають п'яні особи в облаченні? "Не вірите? Я вам покажу фотографії" - кажуть мені. - "І надрукуйте!". Покаяння треба вимагати від одного - за гордість, від другого - за брак гідности, від третього - за зневагу святині, від четвертого - за інтриги в церкві... Каятись - це очищуватися, а не обіцяти сидіти тихо.
Чому я голосував проти вимог спростування інформації голови  Всеукраїнського братства? Треба раніш довести, що інформація неправдива. Що ж, людина буде каятися за згадку, що владика Мефодій прийняв свячення в  УПЦ КП? А тоді в покаянні поставить запитання: "Висвячували ж  не для того, щоб висвячений очолив іншу православну Церкву? Поясніть мені, грішному: я заплутався в канонах... Може між їхніми церквами є канонічні відмінності? А якщо ні, то виходить - тільки амбіції...".
Чому я голосував проти притягнення архиєпископа Ігоря до покаяння?
Я знаю, що там не просто "гординя", як заявлено у виступі на соборі, а різне бачення місії УАПЦ. Владика Мефодій заявляє: "Ми прості церковні люди, відправляємо службу і треби... Поки ми канонічно не визнані - ми ніщо".
В таких випадках бл. п. Патріярх Мстислав говорив: "Ви спершу самі себе визнайте".
Зрозуміло, що до такої самоприниженої і формальної церкви авторитетний професор університету не пішов би. У нього була своя візія духовного відродження на Сході України, було прагнення будити, засвічувати і відкривати перед людьми світ вищий і правдивіший, ніж ринок марнослав'я та вир життєвої суєти.
В "Нашій вірі" я в міру сил вже 14 років нагадую: РПЦ і її псевдофілія УПЦ тягне за собою важкий гріх відречення від мучеників за віру і службу Антихристу, УПЦ КП є українізованим різновидом УПЦ. А Церква Автокефальна повинна була стати гідною своїх мучеників за віру, бо то церква репресована і збережена на вигнанні. І не випадково саме тут за 10 років свободи виділились в релігійному світі України дві видатні постаті - Патріярх Мстислав і Патріярх Димитрій.
Це наші високі позивні, наш камертон, і наша дорога православного відродження. Ми не сміємо зійти з тієї дороги, навіть коли всі владики змовляться між собою і разом підпишуть своє рішення. Іншої дороги для УАПЦ нема, ніж та, що в Заповітах обидвох Патріярхів. І навіть якщо УПЦ в США не зможе піднятися до свого християнського обов'язку - простягнути руку православній Україні і піднятися вище разом з нею - навіть тоді повинен вистояти гідно і одважно той, хто чує імператив Євангелії та імперативи тих, що принесли до нас нашу хоругву.

"Наша віра" пропонує читачам висловити на шпальтах газети свої міркування щодо актуальних проблем віри і церковного життя в Україні.
Ось що відповів на запитання редакції наш читач Володимир Гончаров з Полтави:

- У якому зв'язку є душевний лад людини і релігійний лад її почуттів?
- Для мене релігійний лад є, власне, еталоном, з яким я порівнюю свої відчуття і ставлення до подій, людей і самого себе. Однак самого визначення вірної позиції недостатньо для утримання в цьому стані. Піднесення і падіння повторюються знов і знов.
- Як вам уявляється місце традиційної Української Православної Церкви у відродженні релігійного духу в Україні?
- Безумовно, українське Православ'я має бути на першому місці. Не вірю у становлення релігійного духу і самої України без українського самоусвідомлення, без рідної мови і, головне, без побожности. На жаль, українські православні церкви не усвідомлюють своєї відповідальности, занадто спокійно ставляться до кричущої безбожности пастирів, особливо правлячих архиєреїв. Релігійна преса це замовчує або викриває гріхи інших юрисдикцій. Можливо, треба скликати Собор, влаштовувати відкриті багатосторонні зустрічі за участю журналістів. Людям часто і на думку не спадає, що політик має жити зі страхом Божим і щирістю, як і будь-яка інша людина. УПЦ - в усіх відгалуженнях повинна бути пастирем і взірцем для українського народу (пліч-о-пліч з УГКЦ). Таку ролю не можуть виконати ні РПЦ, ні протестанти, ні римо-католицька церква (за винятком Заходу України).
- Якою вам уявлялася Українська Автокефальна Православна Церква у 1989 році і якою, на Вашу думку, вона стала тепер?
- Чесно кажучи, я вперше взяв до рук Євангелію у 1990 році, російською. Душа шукала Бога, ходив я до різних церков, але щирість знайшов тільки в УАПЦ десь у 2000 р. Відтоді входжу потроху у релігійне життя. Я не дуже розумівся на подіях, що відбувались, відчував, наприклад, сором за погром похорону Патріярха Володимира, але не міг збагнути, як таке стало можливим. Але ось тепер митр. Мефодій з "князівством" і пройдисвітами - це сором і ганьба. І про негідні вчинки митр. Мефодія треба було казати вголос ще кілька років тому. Тоді це був би сором за митрополита, а зараз - за усю УАПЦ.
- Що робити, щоб українське православ'я привернуло молодь?
- Треба проводити відкриті дискусії з представниками інших юрисдикцій та конфесій. Має бути щирість і правдивість в усьому. Не треба намагатись охопити всіх, але важливо знайти і не втратити тих, хто шукає Бога. Бракує місійної присутности Православ'я на ТБ, радіо. Раніше хоч УПЦ КП робила щонедільні передачі. Треба голосніше доносити до широкого загалу елементарні християнські істини. Необхідна передача на одному з всеукраїнських каналів ТБ, може, радіо "Довіра", і не 10 хв. на тиждень, а 10-15 хв. щодня або хвилин 40 у вихідні. Потрібні також міжконфесійні зустрічі. В Інтернеті, як на мене, наша Церква представлена непогано, хіба що не вистачає свіжого слова, регулярних проповідей.
- Що для Вас важливіше в церкві - особа священика чи його конфесійний престиж?
- Безумовно особа священика. Це має бути справжня особистість, і на першому місці - глибока віра.
- Які Ви бачите найбільші небезпеки на шляху розвитку Церкви?
- Існує небезпека - забути чи спотворити Заповіді Христові, відійти від них, загрузнути у стосунках зі світом, підмінивши банями та дзвонами дух Христового вчення. Безпринципність або безбожність самих архипастирів, їхня співпраця з безбожною владою.
- Що ви читаєте, щоб зміцнити дух віри?
- Відкриваю навмання Євангелію і читаю одну-дві глави. Найчастіше це буває якраз те, що мені й було потрібно у той момент.
 

Ці слова Ісуса Христа часто нагадує в своїх проповідях Владика Адам, православний архиєпископ Перемиський і Новосанчівський. Бо справді хресна дорога випала на долю українського населення Прикарпаття і нашої Церкви.
Цього року минає 20 років відновлення православної Перемиської єпархії під новою адміністративною назвою - Перемиська і Новосанчівська, що відповідає її територіяльним границям. 30 січня 1983 року відбулася архиєрейська хіротонія Владики Адама (Дубеця), а 30 жовтня того ж року - урочистий інгрес на престол відновленої єпархії.
Після виселення в акції "Вісла" 1947 р. українські етнічні землі в границях Польщі зосталися без українців. Існувала заборона повернення на Рідні Землі, але люди все ж таки повертались, хоч часто кінчалось ув'язненням. В 1965 році повернувся на Підкарпаття священик Адам Дубець, уродженець села Фльоринка, що на Лемківщині. Церкви на той час або лежали в руїні, або служили за господарські будинки державним інституціям. Влада "народна" і римо-католицький Костел робили все, щоб українське церковне життя на Прикарпатті не відродилося. Церкви, що лишилися в доброму стані, передано Костелові, і їх досі не повернено, хоча в своїй більшості вони були греко-католицькі. Та на все Божа воля.
Після 1956 року ситуація трохи поліпшилась. Хоча Православній Церкві влада передала храми, які були в стані руїни. Та з Божою допомогою люди трудились і не жаліли власних коштів. На сьогодні православна єпархія на Підкарпатті має 34 церкви і один манастир в Уйковичах - Свято-Кирило-Мефодіївський, а на Святу гору Явір відбуваються прощі. За останні 10 років вибудувано 5 церков, в тому числі велику і гарну св. Володимира в Криниці. Будовано 14 років. До виселення Православна Церква мала на Підкарпатті 58 храмів. Для інформації - УГКЦ має тепер 45 церков, у 8 служить спільно з польськими римо-католиками. Заради історичної правди годиться зауважити, що українські греко-католики своїм поверненням на Прикарпаття великою мірою завдячують, власне, відновленню діяльности Православної Церкви, бо Католицький Костел постановив, що краще мати сусідами греко-католиків, ніж православних. Така правда...
Осідком архиєпископа Перемиського і Новосанчівського стало місто Сянок - колись руський княжий град, а катедральною церквою - собор Святої Трійці, колишня греко-католицька церква. Так склалося історично, що два останні православні єпископи Перемиської єпархії резидували власне в Сяноці до 1692 року, коли Інокентій Вінницький приєднався до Унії і повернувся до Перемишля.
Зрозуміло, що Церква в житті нашого народу, як і інших, крім суто релігійних завдань, сповняла велику суспільно-культурну дію: сприяла поширенню освіти, національної традиції, історичної пам'яті, морального виховання людини. Так є і сьогодні: де є Церква, там і культурне життя громади більш активне. А тут, на Підкарпатті, Церква, як каже владика Адам: "Великою ціною частково відродила надбання наших предків. Тобто саме там, де відновлено наші парафії, вірні розмовляють рідною мовою, зберігають скарбницю нашої духовної прадідівської культури. Ми живемо в розсіянні, і з цього приводу кожен з нас мусить мати тверду постанову - насамперед зберігати самому найдорожчу скарбницю - віру і мову, бо в них запорука подальшого буття народу. Тому постійно прошу вас, дорогі у Христі Брати і Сестри - шануйте і бережіть прадідівську Православну віру, виховуйте діточок власним прикладом - вчіть їх рідної мови. Навчаймо дітей рідних звичаїв, щоб не забували про своє походження і були гідними продовжувачами справи своїх батьків. Адже Лемківщина найбільш віддалена на Захід гілка українського народу"...
Радісно, що релігії навчаються у Перемиській і Новосачівській єпархії 359 дітей. Але сумно, що стосунки між українським православним і греко-католицьким священством, делікатно кажучи, не найкращі, хоч всі ми одного народу діти і всі називаємо себе християнами. Навіть депортації і виселення з Рідних Земель та нищення нашої інтеліґенції, що чинилося без огляду на релігійну приналежність, досі не змогли нас вповні об'єднати.
З нагоди 20-ліття відновлення Перемиської православної єпархії і 20-ліття єпископської служби Владики Адама складаємо йому щирі побажання здоров'я на довгі роки життя в службі Богові і народові!
Складаємо Йому подяку за Церковний Календар, мабуть найкращий серед тих, що видаються українськими церквами.

Степан СЕМЕНЮК,
Польща
 

Багатьом глядачам новин, очевидно, знайома постперебудовча телекартинка "православного ходу", у якій жваві московські батюшки гордо крокують в одній колоні з комуністами, а церковні корогви та ікони священномучеників, які несуть прихожани, безнадійно перемішуються із червоними прапорами та портретами Сталіна.
Фантасмагоричність дійства зашкалює своєю надприродною парадоксальністю, що поступово починає скидатися на вигадливий фільм жахів, у якому режисер-сатанист із невичерпним почуттям чорного гумору, - темного, як і його пропаща душа, виводить на авансцену мітинґ-протест групи вампірів та їхніх одурманених жертв, які разом протестують проти "занадто довгого дня і дуже короткої ночі", вигукуючи дзвінкими голосами трагікомічні гасла "Повернути шабаш!", "Більше крови!", "Менше світла!".
А в реальності постає надзвичайно жорстке питання: чому російська православна свідомість дозволяє подібне, самознищувальне з погляду релігії, поєднання віри і безбожництва? Де заховані корені цієї моральної патології?
Власне, спробою відповіді на ці запитання і буде пропоноване читачам невелике дослідження.

І. Традиція державно-церковної симфонії в Росії

Безсумнівно, основною причиною нівелювання християнських засад у Російському Православ'ї стала російська держава, з її крайньою націленістю на зовнішню експансію. Цій меті підпорядковувалося все життя країни, сама структура суспільства була зорієнтована на максимальну мобілізацію ресурсів - фізичних та духовних, а нестримне розширення кордонів вимагало все нових сил, нової енергії. У такій ситуації Церква була приречена стати лише одним з важелів цієї машини.
Спочатку Петро І ліквідував Московський патріярхат, трансформувавши вище управління Церквою в одну з систем державного апарату (Церковний Синод), а згодом сам його і очолив, заснувавши найгіршу, всеумертвляючу форму цезарепапізму - "Самодержавство, Православ'я, Народність".
Якщо в Західній Европі абсолютистські режими за будь-яких обставин мали внутрішню релігійно-культурну противагу - християнську Церкву, то в російській традиції цей суспільний баланс було зруйновано. Іржа невір'я, користолюбства, байдужости до потреб народу та відверте прислужництво перед самодержавством почали роз'їдати Церкву з середини. І лише каральний державний апарат за пори стабільности імперії забезпечував РПЦ привілейоване становище, створюючи видимість благополуччя.
Є незаперечний зв'язок між моральним здоров'ям народу і глибиною його віри, його Церквою.
"Мертві душі", - писав М.Гоголь, - "не тому так перелякали Росію і викликали такий галас навколо них, що вони вказали на її якісь рани, і не через те, що змалювали образ всеперемагаючого зла і страждучої невинности. Зовсім ні. Герої мої аж ніяк не герої; якщо б я додав бодай одну добру рису будь-якому із них, читач змирився б з ними всіма. Але непристойність ("пошлость") всього разом злякала читача. Злякало їх те, як один за одним проходять у мене герої один вульгарніший від іншого...
Мені б швидше пробачили, якби я змалював картини злоби, - але вульгарности не пробачили мені. Російську людину злякала її нікчемність більше, ніж всі її вади і недоліки.".
Глибину духовного занепаду російського православ'я виявило зокрема ставлення російського духовенства до царського указу про віротерпимість (1905р.), згідно з яким дозволявся вільний перехід з одного християнського віросповідання в інше, або навіть інославне. Тепер в разі такого переходу не передбачалося кримінального покарання, як то було раніше. Оприлюднення указу викликало масове несприйняття з боку російського духовенства.
Проте можна легко відмахнутися від голосу правди, можна навіть затулити вуха ватою, щоб не чути неприємних слів, а очі просто зажмурити, та це нікого не врятує від пожинання плодів власних діл. Розуміння цього до багатьох православних росіян прийде вже після катастрофи, що зруйнувала Росію: "Золоте покривало офіційного "святоруського благочестя" не витримало першого ж натиску революції, - пише прот. В. Зеньковський. - Революція оголила в російському народові кволість і хисткість моральних основ. У крові, у насиллі, у винахідливо жорстоких знущаннях явився страшний образ звіра... Починаючи з фронту, з великих міст, де відбувалося ганебне за своєю жорстокістю побиття офіцерів, і завершуючи кожним закутком Росії, - скрізь знавісніла спрага крови в ту пору прагнула насититись, не розбираючи ні правих, ні винних...
Бо більшовизм зовсім не є зло стороннє і чуже російському народові, а в якомусь розумінні органічно ним сприйняте. Хай прищеплення цього зла було зроблено чужими руками, але організм опору не вчинив, кров російська цей більшовизм в себе настільки увібрала, що революція із короткочасного пароксизму перетворилася в довготривалий затяжний процес."

ІІ. Жовтнева революція і поновлення Московського патріярхату

Більшовицький переворот докорінно змінив статус Православної Церкви в Росії. Державну владу в країні захопили "войовничі безбожники", і РПЦ не тільки перестала бути панівною, вона миттєво перетворилася у гнану, переслідувану. Буквально все відбувалося, як у поганському Римі за імператора Нерона: бути християнином стало означати бути злочинцем.
У церковних колах розгорнулася широка дискусія про майбутній статус і структуру Православної Церкви: консервативні кола виступали за відновлення патріярхату, ліберальні - проти, як сьогодні з'ясовано, за активної підтримки нової влади, та перемогу на цьому етапі здобули перші. Собор 1917-1918 років обрав патріярхом Тихона (Бєлавіна), затвердив нову структуру відповідно до політичних реалій, дав оцінку громадянській війні як братовбивчій і проголосив анатему совєтській владі. Цей стан неоголошеної війни між Церквою та державою продовжувався з перемінним успіхом до 1921 року.
Розгромивши останні осередки збройного опору і зміцнивши зовнішні кордони, більшовики, відчувши себе в повній безпеці, розпочали тотальну війну проти Церкви.
"3 грудня 1921 року Ф.Е.Дзержинський попросив "дорогого товариша Лаціса" (М.Я.Лаціс) негайно написати доповідну для Леніна, зазначивши в ній, що з Церквою уряд не повинен підтримувати ніяких стосунків, "маневрувати може тільки ВЧК задля єдиної мети - розкладання попів".
Звісно, більшовики розуміли: знищити Церкву самими репресіями неможливо, вона знову і знову відроджуватиметься у замаскованій (катакомбній) формі. Тому стратегічним завданням на першому етапі широкомасштабної антирелігійної кампанії  поставлено: сіяти зневіру в православну Церкву, підривати віру взагалі. Для цього треба було змусити різні внутрішньоцерковні групи постійно поборювати одна одну. Не важливо, яка причина протистояння - головне, щоб воно невпинно зростало.
Тактичні завдання більшовиків на цьому етапі були: змусити ієрархів Православної Церкви офіційно скасувати раніше проголошену анатему совєтській владі, поставити РПЦ під повний контроль каральних органів.
Приводом мав послужити масовий голод, що охопив країну, і нібито відмова Церкви пожертвувати цінності для його призупинення. Під широкомаштабну дезінформаційну кампанію більшовицької преси міліція розпочала насильницьке вилучення церковного майна - фактично відбувалося блюзнірське розграбування храмів. По країні прокотилася хвиля кривавих сутичок між віруючими та міліцією; особливо неприємними виявилися для більшовиків події в місті Шуї, де буквально все населення піднялося на захист Церкви. Це підштовхнуло більшовиків перейти до масових репресій. Вказівкою став відомий сьогодні вже всім "людиноненависницький лист" В.Леніна, продиктований ним 19 березня 1922 року:
"Подія в Шуї мусить бути поставлена в зв'язок з тим повідомленням... про спротив декретові про вилучення церковних цінностей, який готується чорносотенцями в Пітері... плюс нелегальне звернення Тихона... цілком продумано проводить плян дати нам вирішальний бій саме в цей момент...
Офіційно виступити з заходами повинен тільки тов. Калінін, - ніколи ні в якому разі не повинен виступити ні в пресі ні іншим чином перед публікою тов. Троцький...
В Шую послати одного із найбільш енерґійних, тямковитих та розпорядливих членів ВЦВК або інших представників центральної влади... причому дати йому словесну іструкцію через одного із членів Політбюро. Ця інструкція мусить зводитися до того, щоб він в Шуї заарештував якомога більше, не менш ніж декілька десятків представників місцевого духівництва, місцевого міщанства та місцевої буржуазії за підозрою в прямій чи опосередкованій в справі насильницького опору директиві ВЦВК про вилучення церковних цінностей.
Дати детальну директиву судовій владі, також усну, щоб процес проти шуйських бунтівників, що чинять спротив допомозі голодуючим, був проведений з максимальною швидкістю і закінчився не інакше, як розстрілом дуже великого числа найбільш впливових і небезпечних чорносотинців м. Шуї, а по можливості і не лише цього міста, а й Москви і декількох інших духовних центрів". (М. Вострышев. "Патриарх Тихон". - М., Мол. Гвардия, ЖЗЛ, 1997).
Криваве тло тотального наступу на Церкву обчислювалося лише в одній Росії двома тисячами судових процесів і десятьма тисячами смертних вироків.
22 березня на черговому засіданні Політбюро ЦК РКП(б) ухвалено рішення про арешт патріярха Тихона і Синоду, чим розпочато, по суті, масове вторгнення держави у внутрішнє життя Церкви. 6 травня 1922 року чекісти заарештували патріярха і вивезли до Донського манастиря.

ІІІ. Обновленська єресь в лоні Російської Православної Церкви

Обновленство як релігійно-політична течія російського православ'я починається заявою "32-х петербурзьких священиків та мирян" (1905р.) до митрополита Антонія. Вони вимагали відокремлення Церкви від держави, демократизації церковного управління, шлюбности єпископату тощо. Згодом ця група російських православних, увібравши в себе низку діячів "християнсько-соціялістичного типу", самовизначиться як "Союз церковного обновлення".
У період від Жовтневого перевороту до 1922 року обновленство в організаційному пляні становило низку невеликих угруповань, що постійно між собою конкурували. Найвпливовішим з них була утворена у травні 1922 року "Жива Церква".
Світоглядним джерелом обновленства стали популярні на той час соціялістичні ідеї марксистського гатунку. Характерною рисою політичної поведінки обновленців була однозначна солідаризація з більшовицькою владою, цілковита підтримка останньої у всіх її злочинних заходах, як загальнодержавних, так і внутрішньоцерковних.
Якісно новий період у розвитку обновленства настав після арешту патріярха Тихона (1922р.), і задіяння обновленців у тотальній війні проти Православної Церкви органами ВЧК/ГПУ.
Так, після арешту патріярха Тихона до нього у Донський манастир були допущені, як виняток, лідери обновленства: - прот.А.Введенський, священики Є.Бєлков, В.Красницький, С.Калиновський і псаломщик С.Стаднік. Використовуючи прямий обман і шантаж, вони разом з чекістами домоглися від патріярха Тихона тимчасового передання управління Церквою Вищому Церковному Управлінню (ВЦУ), сформованому, в основному, з обновленців, до прибуття в столицю митрополита Агафангела (офіційного заступника патріярха).
Зі свого боку, ГПУ заборонило митрополитові Агафангелу залишати м.Ярославль. Отже керівництво Православною Церквою фактично повністю захопили обновленці.
Вирішальним моментом у цьому трагічному підпорядкуванні Церкви ставленикам богоборчого режиму послужила заява трьох вищих ієрархів РПЦ: - митрополита Володимирського Сергія (Страґородського), архиєпископа Нижньогородського Євдокима і архиєпископа Костромського Серафима. У ній вони визнали ВЦУ "єдиною і канонічною, законною Верховною церковною владою і всі розпорядження, що надходять від нього, "цілком законними і обов'язковими".
"Руйнівне значення цього послання важко переоцінити", - стверджує один із сучасних російських дослідників Церкви.
"Виникла пекельна ілюзія канонічности обновленського ВЦУ, ілюзія, основними творцями якої були митрополит Сергій і два інших співавтори "меморандуму трьох". (Лев Реґельсон "Трагедия Русской Церкви (1917 - 1945)" - Париж:YMCA-press, 1977).
Виконуючи завдання богоборчої влади по руйнуванню Церкви зсередини, ВЦУ зразу ж приступило до "роботи", позбавивши сану біля 80-ти архиєреїв, - зрозуміло, найнепоступливіших. Тих, хто найбільше заслуговував звання православного пастиря.
29 квітня 1923 року, намагаючись закріпити здобуті успіхи, обновленці проводять Собор Російської Православної Церкви (І-й обновленський собор), на якому приймають низку важливих для більшовиків рішень:
- про підтримку совєтської влади та історичну необхідність соціялістичного ладу;
- засуджується "контрреволюційна діяльність" попереднього керівництва Церквою;
- над патріярхом Тихоном влаштовується показовий суд, що завершується соборним позбавленням його сану і навіть чернецтва;
- засуджується діяльність зарубіжної Російської Православної Церкви (Карловацької), всі її дії оголошуються недійсними;
- і, нарешті, приймається соборне рішення про "поминання" совєтської влади на богослужіннях.
"Цікаво, що за всіх претензій обновленців на канонічність їх Собору не хто інший, як ведучий їх богослов професор Тітлінов, визнав, що вважати його Всеросійським не має можливости, бо "церковна свідомість не прийняла, і його рішення були відкинуті значною частиною віруючих" (Лев Реґельсон).

ІV. Священномученики Російської Православної Церкви. Петроградський процес

У Російській Православній Церкві  виокремилися три різні історичні типи поведінки, як форма реаґування на богоборчу, антирелігійну політику комуністичного режиму: перший, відверто колабораціоністський, що характеризувався свідомою співпрацею з більшовиками і їх каральними органами. Він представлений, в основному, обновленцями. Другий уособлювали консервативно налаштовані ієрархи та священики, які усіма силами опиралися свавіллю влади, але, зрештою, під тиском обставин погоджувалися йти на компроміси. Їх умовно можна назвати "тихонівцями". Та був і третій тип поведінки - безкомпромісний. Останні вибрали шлях, достойний християн: за образом і заповітами Спасителя. Дуже часто це був подвиг священномучеництва. Одним із перших і, можливо, найяскравішим представником цих справжніх російських православних християн можна вважати Петроґрадського митрополита Веніямина.
Коли до нього прийшли 27 травня 1922 року впливові обновленці священики Красницький, Введенський, Бєлков і, підбадьорені поступкою патріярха Тихона, заявили, що вони представляють Вище Церковне Управління, а Введенський є делеґатом від Петроґрадської єпархії, митрополит Веніямин категорично відмовився визнати і благословити цей єретичний акт (яскрава альтернатива "меморандуму трьох").
Наступного ж дня з'явилося офіційне звернення митрополита Веніямина до петроґрадської пастви, у якому, зокрема, владика вказував на "появу в Церкві узурпаторів влади, які ставлять себе в становище відпалих від спілкування із святою Церквою, доки не принесуть покаяння перед своїм єпископом."
Одразу ж після  оприлюднення звернення на митрополита Веніямина впала лавина ненависти, наклепів та безпідставних звинувачень, інспірованих більшовицькою пресою. Вони закликали опустити "меч пролетаріяту" на голову владики, який насмілився перечити "соціялістичному священицтву", і вимагали від митрополита скасування постанови по відлученню обновленців від Церкви, погрожуючи в протилежному випадку судом.
Ніхто: ні обновленці, ні більшовики не приховували спільности завдання: захоплення влади в Церкві, підпорядкування її совєтській владі.
"Митрополит Веніямин розумів, що настав час вибору: або смерть, або скасування постанови і визнання влади "революційного" управління живоцерковників. Владика відповів на всі вимоги категоричною відмовою. Згодом він надів на руки червоні вервички ("чётки"), які завжди надівав в час Пасхальних богослужінь і в дні пам'яті святих мучеників, попрощався із близькими людьми" і став смиренно чекати подальшого розгортання подій. (Дело Митрополита Вениамина (Петербург 1922) - М. Студия "ТРИТЭ" - Российский Архив, 1991).
Майбутнє його було передбачуване: незабаром митрополита Веніямина ув'язнили і засудили до розстрілу.
Доля зберегла для нащадків листа, написаного ним у в'язниці до одного з благочинних Петроґрадської єпархії і переданого таємно на волю.
Митрополит пише, що "...відкривається можливість терпіти заради Христа від своїх і чужих...
Важко переступити цей рубікон, межу і цілком віддатися волі Божій. Коли це збувається, тоді людина переймається втіхою, не відчуваючи найважчих страждань; наповнена серед страждань втіхою внутрішнього спокою, вона інших закликає на страждання, щоб вони перейнялись цим станом, в якому перебуває щасливий стаждалець. Про це я раніше говорив іншим (мається на увазі про житія святих мучеників), але мої страждання не досягли повної міри. Тепер, здається, довелось пережити майже все: тюрму, суд, громадське запльовування, приреченість і вимагання самої смерти під нібито народні аплодисменти, людську невдячність, продажність, непостійність тощо, стурбованість і відповідальність за долі інших людей, і навіть за саму Церкву.
Страждання досягнули свого апогею, але зросла і втіха. Я радісний і спокійний, як завжди. Христос - наше життя, світло і спокій. З Ним завжди і скрізь добре. За долю Церкви Божої я не боюсь. Віри треба більше, більше її мати потрібно нам, пастирям. Забути свою самовпевненість, розум, вченість і сили і дати місце благодаті Божій...".

V. Трансформація обновленської єресі в сергіянську "канонічність"

Досягнувши формального підпорядкування РПЦ обновленцям, совєтська влада несподівано побачила зародження небезпечної для себе тенденції: переходу значного числа священнослужителів та віруючих у катакомбну (підпільну) форму розвитку Церкви. З огляду на це було прийнято нове рішення: за умови підписання патріярхом Тихоном покаянної заяви і визнання ним совєтської влади, випустити його на волю, а переважну частину обновленської верхівки, за винятком найодіозніших, трансформувати в традиційну православну ієрархію, замаскувавши це небувале насилля над святістю Церковної організації, над канонічністю, над Святим Переданням апостольської благодаті, образом звільненого Патріярха.
Відомий російський історик православної Церкви Д.Поспєловський так коментує ці події: "Чому Совєти, які в 1922р. зробили все, щоб розколоти Церкву, раптом, всього через два роки, виявилися зацікавленими в її возз'єднанні? Розгадка, очевидно, полягає у тому, що стала видимою нездатність обновленців привабити до себе і утримувати віруючу масу... Це була спроба змінити лише тактику, а не стратегію...".
До патріярха Тихона для розмов допускалися лише "перевірені люди", які "дружньо" повідомляли йому, наприклад, про відлучення його від Православної Церкви Всеросійським Соборним рішенням, наголошуючи, що це рішення підтримує більшість православних віруючих. Проводилася кампанія обливання його брудом в пресі, друкувалися обвинувачувальні листи не лише більшовицькими журналістами, а й нібито своїми, - так, зокрема, митрополит Євдоким (Мещерський) писав про патріярха Тихона, як про людину "в крові з ніг до голови", а єпископ Йосип (Уманський) особисто писав Тихону, що "кожна літера" його послань "просякнена кров'ю".
Після такого жорсткого "опрацювання" патріярх Тихон робить важливу для більшовиків заяву, що він визнає "правильність рішення Суду про притягнення мене до відповідальности...".
"Я розкаююсь, - пише патріярх, - у цих своїх вчинках... і прошу замінити мені форму утримання, тобто звільнити мене з-під варти. При цьому заявляю Верховному Суду, що я віднині совєтській владі не ворог." ("Известия ВЦИК" 1 липня 1923р.).
Одразу після звільнення з-під варти патріярх Тихон публікує в тих же "Известиях ВЦИК" від 4 липня 1923 року друге звернення до православного єпископату, духовенства і вірних, де закликає "являти приклади покори існуючій цивільній владі...".
Одночасно Патріярх оголошує анатему обновленцям (яка вже не загрожувала планам більшовиків по встановленню контролю над РПЦ внаслідок зміни тактики), закликаючи прихожан, священиків повертатися під його омофор.
Уповноважений ҐПУ з церковних питань Тучков, з одного боку, підштовхує обновленців до переходу в патріяршу Церкву, а з іншого, погрожуючи Тихонові повторним арештом, змушує його до серйозних кадрових та політичних поступок при об'єднанні.
Спішно скликаний 2-ий собор обновленців анулює практично всі "радикальні соборні рішення", прибираючи перешкоди для переходу до патріяршої Церкви. Залишаються лише невеликі обновленські групи, що вже не мають серйозного впливу на релігійне життя. Так, якщо на 1 жовтня 1925 року в Росії було 9093 обновленські парафії, то через рік - 6135, а через 2 роки - 3341.
7 квітня 1925 року патріярх Тихон оприлюднює найнеоднозначніше із своїх звернень: "Ми закликаємо всіх возлюблених чад Богом береженої Церкви Російської в цей відповідальний час побудови спільного благополуччя народу злитися з ним в гарячій молитві про дарування допомоги робітничо-селянській владі у її праці для спільного блага. Закликаємо і церковно-парафіяльні громади і особливо їх виконавчі органи не допускати... антиурядової діяльности..."
Це було остаточне капітулювання перед богоборчою владою. Того ж дня, не витримавши такої наруги над собою і Церквою, патріярх Тихон помирає.
Між тим влада продовжує політику провокування внутрішньоцерковних конфліктів (у цей час проголошено 13 місцеблюстителів патріяршого престолу), і повністю прибирає до своїх рук процес управління Церквою. Остаточно визначається вона і щодо особи майбутнього предстоятеля РПЦ.
У ролі місцеблюстителя патріяршого престолу митрополит Сергій (Старґородський) виступає 29 липня 1927 року із "Посланням до пастиря і пастви", в якому говорить: "Ми хочемо бути православними і одночасно усвідомлювати Совєтський Союз нашою громадянською батьківщиною, радощі й успіхи якої - наші втіхи і успіхи, а невдачі - наші невдачі". ("Известия ВЦИК", 19 серпня 1927 р.).
А вже 21 жовтня 1927 року митрополит Сергій, зобов'язує священиків і мирян молитися в церквах за безбожну совєтську владу. Саме це рішення можна вважати завершальним моментом перевтілення обновленства в сергіянство - бо саме обновленці першими почали молитися в храмах за антихристиянську владу.
Та не врятувала ця принизлива співпраця з більшовиками ні більшість простих обновленців, ні сергіянців, ні віруючих інших віросповідань та конфесій - більшовицький молох 30-х років почав тотальне винищення всіх священнослужителів і масове руйнування храмів.
Розмірковуючи над цими проблемами, сучасна російська дослідниця гонінь на православну Церкву І.Осипова зауважує: "Але важко уявити душевний стан пастиря, приреченого заради збереження приходу на багаторічне принизливе моління на богослужіннях за "успіхи та радощі" богоборчої влади", а деколи навіть на співпрацю з її каральними органами, і в результаті - цією владою арештованого за контрреволюційну діяльність і засудженого до вищої міри покарання! Кому він молився в ніч перед розстрілом, якщо йому неодноразово доводилося зраджувати Істину, вихваляючи цю владу, як владу "від Бога"?". (И. Осипова "Сквозь огонь мучений и воду слов", М., 1998).

VІ. Звільнення РПЦ від сергіянського "канонічного полону" - шлях до відродження традиційної апостольської православної Церкви

А чи було обновленство в Україні? - може виникнути цілком логічне запитання. Звичайно, обновленці в Україні були, як, до речі, і більшовики, - це якщо дивитися на них, як на окремих людей, а якщо розглядати як історичне явище, - однозначно, ні. У таких випадках, щоб не впасти в суб'єктивізм, ліпше надати слово сторонньому дослідникові. Вже цитований нами Д.Поспєловський, проаналізувавши події від 1917 до 1945 років, приходить до такого висновку: "Можна, таким чином, припустити, що в націоналістично орієнтованої Церкви в Україні ґрунт все ж був, тоді як в обновленства його не виявилося зовсім".
Ця відмінність українського православ'я від російського не випадкова. Українська Православна Церква ніколи не була державною - ні сьогодні, ні за більшовиків, ні за царату, ні за козаччини; але вона завжди, спираючись на апостольське православне Передання, була невід'ємною частиною національно-культурного життя народу.
Російська Православна Церква і сьогодні, і, фактично, за більшовиків, і за царського періоду свого існування була державною Церквою. Саме звільнення від державного ярма і є умовою повернення її на апостольські засади церковного будівництва, є підставою духовного відродження російського народу.
Отже, ще раз нагадаємо, що трансформація обновленства в сергіянство як осердя сучасної Російської Православної Церкви, була здійснена совєтською владою руками митрополита Сергія (Страґородського), який в свою чергу став місцеблюстителем патріяршого престолу внаслідок довготривалих маніпуляцій ҐПУ по усуненню його конкурентів. Отримавши довідку від совєтської влади про реєстрацію створеного ним тимчасового Синоду, митрополит Сергій почав самостійно формувати нову, затверджену ГПУ, ієрархію Російської Православної Церкви. Таким чином утворився канонічний розрив між попередньою апостольською православною традицією і новою - обновленсько-православною, в основі якої лежить розуміння Вищого Церковного Управління як звичайного бюрократичного апарату.
Остаточне закріплення цього принципу в житті РПЦ відбулося в 40-і роки, коли за особистою вказівкою Сталіна другим патріярхом оновленої РПЦ було обрано все того ж Сергія (Страгородського). Фактично, Вище Церковне Управління було перетворено в додаток до карального апарату атеїстичної влади у її контролі над православною Церквою та у розправах над неугодними ієрархами і священиками.
Російський православний священик о.Лев Ріґельсон пише: "Із створенням Синоду, із привласненням права змінювати склад ієрархії, небезпека створення фальшивого церковного центру на чолі із митрополитом Сергієм стала доконаним фактом. Цей безблагодатний, позбавлений першосвятительської харизми бюрократичний центр став провідником антицерковних впливів, знаряддям руйнування і розтління Церкви."
Все це, - продовжує він далі, - внесло "такий принциповий розлад в надрах церковної свідомости, такий безвихідний конфлікт між вимогою церковної правди і церковної єдности, який свідчив, звичайно. не про те, що Церква не зможе зберегти свою чистоту в умовах недоброзичливости державної влади, але про те, що існує глибинний дефект в самій церковній свідомості, самому розумінні природи структури Церкви".
Підсумуємо все вищесказане у контексті сучасности. Автор писав цю статтю не для того, щоб загнати ще один цвях у "прокажене чоло" північного сусіда, цього вдосталь зробили і без нас, а з надією, що територія, відвойована від Зла життєвим подвигом митрополита Веніямина і тисяч інших мучеників за віру Христову, буде затребувана російським народом і Російською Православною Церквою. Уявляється, що відроджена на цій основі російська свідомість зможе відмовитись від українофобської настанови, а становлення Помісної Православної Церкви в Україні буде зустрінуте росіянами з радістю, як і личить православним християнам.
Для того, щоб ці зміни нарешті відбулися, очевидно, необхідно робити зусилля і нам, православним українцям. Зокрема, необхідно провести ґрунтовно підготовлену науково-історичну та богословську конференцію про вплив обновленства/сергіянства на буття сучасної Російської Православної Церкви, видати масовим накладом збірник матеріялів конференції, врешті - домогтись привселюдного каяття ієрархії РПЦ за гріх обновленсько/сергіянської єресі, без чого не може відбутися відновлення апостольської православної традиції в російській Церкві.

Наприкінці 2002р. отримав від Надії Світличної брошурку "Другі Григоренківські читання" з текстами виступів на вечорі у Нью-Йорку, що відбувся того року в приміщенні Наукового Товариства їм. Шевченка і був присвячений 25-річчю Української Гельсінської групи.   Як колишнього члена Групи мене було запрошено на ці читання.
Розвішали портрети членів Групи, що вже відійшли у вічність (таких уже 14), та розклали на столах зразки видань Закордонного Представництва Української Гельсінської групи. Оскільки генерал Григоренко був засновником і Головою Закордонного Представництва, то вечір природно перетворився на Григоренківські читання.
Надійка, як член закордонного представництва, відкрила конференцію. Потім виступили історик з України Анатолій Русначенко, що на той час був у Нью- Йорку, син генерала Андрій Григоренко, Микола Мовчан (колишній радянський солдат, якого з афганського полону визволено зусиллями активістів американської організації Freedom House), Ніна Самокіш і я.
Особливо приємно вразив виступ Ніни Самокіш. Перед цим вона якось чинно з піднятою головою зайшла за трибуну, мовчазно оглянула залю, неквапно відкрила папку і почала так само неквапно й виразно читати. Я знаю цю жваву, милу літню жінку вже більше десятка років і тому оця її поза зараз видалась мені дещо незвичною. По закінченні вечора натякнув їй: "Пані Ніно, ви так поважно ішли за трибуну, що подумалось -вирок зачитуватимете". Вона знову підняла голову, зробила поважну міну, мовляв знай наших, і ми розсміялися.
Познайомився з пані Ніною ще 1989 року, коли вперше відвідав Америку. Вона уже тоді була курінною пластового куреня "Верховинки". (Скаутський рух серед українців Америки набув такого активного поширення, що вони з молодих років до похилого віку об'єднані в пластові курені. Велика гра, де панує дух патріотизму, чести й жертовности. 1981 року старанням і коштом куреня "Верховинки" у США була видана моя дитяча книжечка "Коломийка для Андрійка").
Українська революціонерка, член ОУН, що про збройний опір знає не лише з розповідей, Ніна Самокіш попри політичні невдачі її покоління, попри певні розшарування і депресію в націоналістичному середовищі, завжди залишалась дійовою, її щоденна безпретензійна копітка праця на українство повсякчас світилася вірою.
За кордоном вона опинилася серед того кола політичної еміґрації, яке називали "двійкарями". 1989 у Нью-Йорку я встиг запізнатися з цією невеликою групою гарних людей, серед яких професор Мирослав Прокоп, чільний провідник ОУН Микола Лебідь, політичний аналітик Анатоль Камінський, колишній "герой" Фадєєвської "Молодії гвардіі" Євген Стахів та ін.
Українська політична діяспора по-різному ставилася до українського дисиденства, здебільшого із певним скепсисом, а Ніна Самокіш, як і її миле товариство, зразу ж долучилася до активної співпраці з нами. Коли приїхав до Америки генерал Григоренко, то вона просто напросилася до нього у секретарки.
Її доповідь називалася "Співпраця з П.Г.Григоренком (Два епізоди)".
Один уривочок, яким вона закінчила свою розповідь на Григоренківських читаннях, усе ж таки зацитую: "Пролетіли роки. У 1987 році генерал Петро Григоренко помирає. У 1999 році до Нью-Йорку приїжджає інший генерал. Та сама заля, майже ті самі люди і ті самі організатори, які колись бойкотували виступи Григоренка. Два генерали, але ж яка іронія історії! Обидва - генерали колишньої Совєтської армії, обидва українці; один з погонами військової формації, другий - з погонами КҐБ; один - борець за права людини, другий займається брутальним ламанням людської гідности; один карається в психушках і камерах московського КГБ, другий розкошує в люксусових кабінетах КҐБ; одного в похилому віці викидають на чужину, другого нагороджують черговою зіркою.
Історія поставить кожного на належне йому місце. Але хто візьме відповідальність за зневажання одного і вітання другого?
Для мене співпраця з генералом Петром Григоренком була особливою і в переплетеннях сторінок мого життя залишиться як один з найкращих моїх спогадів із громадської праці".
Уточню, що йдеться тут про генерала КҐБ Марчука, якого дійсно вітали у цій же залі з певними почестями. Хоч "ті самі люди і ті самі організатори" свого часу піддавали остракізмові генерала-правозахисника Петра Григоренка. І справді - іронія історії.
Я маю інформацію із джерела, якому абсолютно довіряю, що останній свій орден у КҐБ на початку дев'яностих Марчук отримав за вдалу операцію знищення пам'ятника Степанові Бандері на його батьківщині. "Героям" слава! (?)
У брошурі "Другі Григоренківські читання" подано біографічні довідки про доповідачів. Про автора "Двох епізодів" значиться: "Ніна Самокіш народилася в 1923 р.в Каліші (Польща) в родині художника, офіцера Армії УНР. Під час Другої світової війни брала активну участь в ОУН. У 1950 р. еміґрувала до Америки, жила в столиці штату Нью Джерзі м. Трентон. Широко відома зі своєї діяльности в Пласті (нині - курінна "Верховинок"), у Союзі Українок Америки, в середовищі УГВР за кордоном. У Закордонному представництві Української Гельсінської групи виконувала важливі функції секретаря і фінансиста. Мешкає в Нью-Йорку."
Ось такий коротенький життєпис тендітної і лагідної українки з напрочуд відважною і прямою дорогою любови до України.
 

Дитячі роки напівголодного існування, з ранньої юности - лаґері, в'язниці, Колима, Маґадан, повернення в рідні краї, переслідування, страдницьке священиче служіння. А далі знову в'язниці, сумнозвісний Володимирський централ, лаґері, Мордовія, Якутія... постійний нагляд, наклепи. І навіть тоді, коли його обрали главою Української Православної Церкви, шлях на Голготу тривав. Завершився він трагічними подіями "чорного вівторка", ганьбою влади (Президент Л. Кучма, голова його адміністрації Д. Табачник, прем'єр Є. Марчук). Ця духовна Голгота триває і нині, бо прах Блаженнішого Володимира, Патріярха Київського і всієї Руси-України, спочиває під брамою Софії Київської.
Тому втішає й радує поява книги спогадів Тараса Романюка "Патріярх Володимир, або Спогади про батька" (К.,2000).
Перша частина книги має назву "В Якутії, або замість прологу". ...Чужина зустріла Тараса Романюка, який не бачив батька близько трьох років, крижаним вітром, що забивав дух, сильним морозом. "Ой чужино, ти чужино, чого в тобі так студено...?"
Болем наповнюється серце, коли читаєш про моторошну зустріч автора в далекому Сибіру із земляками, яких, скованих попарно наручниками (майже за Шевченком, "закутих в кайдани"), ведуть через вокзал чоловік із двадцять конвою з багнетами. "Воістину Сибір неісходима, і як це було ще від часів царату, так і до сих пір щедро приймає в свої обійми український люд," - пише вражений неймовірною дійсністю автор.
Заради зустрічі з батьком син подолав тяжку довгу дорогу, щоб почути нарешті "до болю знайомий гучний рідний голос"... Спілкування було великою радістю для обох, бо син уособлював і родину, і друзів, і Україну. Отець Василь Романюк. Він мріяв написати спогади про перебування в лаґерях, про "свої університети" 40-50-х і 70-80-х років. 1944 року 19-літнього Василя Романюка заарештували в Косові за зв'язки з ОУН-УПА, засудили до 10 років ув'язнення, усю родину вивезли до Сибіру (Іркутська обл.), де від непосильної праці, голоду й холоду помер батько Омелян Романюк, НКВД підступно вбило молодшого брата, якому було заледве 15 років.
А потім...дедалі тяжчі й жорстокіші випробування. Не судилося отцю Василеві Романюку написати свої спогади, добре хоч син увібрав у себе ті батькові думи-болі й доніс їх до нас.
У роздумах-споминах розгортається досить широка картина національно-визвольних змагань в Україні у 40-80-ті роки XX ст. Космач, де в 70-ті роки служив отець В. Романюк, був епіцентром руху опору гуцулів ще від часів опришків Олекси Довбуша. У 40-50-ті роки тут тривали найзапекліші бої і в горах найдовше протрималися боївки повстанців.
У 70-ті сюди до сміливого священика Василя Романюка приїздили правозахисники В. Мороз, В. Чорновіл, М. Осадчий, І. Світличний, О. Заливаха, Ігор та Ірина Калинці, багаторічний політв'язень Д.Шумук, колишні політв'язні - письменник Б.Антоненко-Давидович, поет І.Гнатюк та ін. Та й родина Василя Романюка багато подорожувала (до Львова, Івано-Франківська, на Волинь), відвідала у Києві Б. Антоненка-Давидовича, І. Світличного, М. Коцюбинську, А. Горську, зупинялися у художниці Г. Севрук.
Як бачимо, спогади Тараса Романюка подані на тлі доби, в колі людей спільної долі.
Як і всіх політичних в'язнів у той час, отця Василя Романюка судили закритим судом, рідних на суд не впустили, відміряли - 7 років ув'язнення і 3 - заслання за статтею "антирадянська пропаґанда і аґітація".
Сценарій був приблизно однаковий. Пильне вистежування родини, найрізноманітніші провокації (на роботі, в школі, у вузі, на дозвіллі), проблеми з працевлаштуванням і навчанням, часті виклики до КҐБ, випитування про звинувачуваного спільних знайомих (нерідко також політв'язнів), нав'язування думки про "покаяння".
Після ув'язнення у Володимирському централі (1972-1973 pp.) родині нарешті дали побачення у мордовському лаґері особливого режиму (селище Сосновка). Саме там автор вперше побачив величезну кількість людей зі всього тодішнього Союзу, бо до того навіть не підозрював, що "така кількість лаґерів і зеків може бути в "найдемократичнішій країні світу". (с.32). Родина Романюків зазнайомилася на одному з побачень з Оленою Боннер - дружиною Андрія Сахарова, який активно виступав на захист отця В.Романюка, як і багатьох інших українських політв'язнів.
Священика Василя Романюка етапували ранньою весною по закінченні лаґерного терміну в селище Сангар Якутської АРСР (найхолодніші й найсуворіші за кліматом місця), і спершу він думав, що не витримає тих лютих 40-градусних морозів, надто без теплого одягу, стабільного місця проживання, без певної роботи. Та й на цьому "краю світу" добру чверть 10-тисячного населення Сангару становили українці, чимало з яких зберігали свою мову, традиції, віру, були навіть справжні українські патріоти. Хоча на всю гігантську територію Якутії залишилися діючими лише дві церкви...
Після заслання священик В.Романюк не тільки не міг повернутися до улюбленої справи, але й взагалі влаштуватися на працю. "Домашній нагляд - це були умови, в які ставили тоді всіх дисидентів, що поверталися з ув'язнення. Таким чином, одне відбуте покарання продовжувалося іншим, уже в домашніх умовах... А найменше порушення умов цього нагляду приводило до нового арешту..." (с.54), адже тоді політв'язні були "особливо небезпечними державними злочинцями" (підписавшись цим "почесним титулом" у одному з листів, невиправний жартівник Валерій Марченко додав, звертаючись до матері: "Але ти не бійся").
Переслідування й поневіряння, що їх зазнав отець Василь Романюк протягом 1981-1987 pp., змусили його вдатися до крайніх заходів - звернутися до міжнародньої християнської громадськости з відкритою заявою: "Мене переслідує радвлада протягом усього мого свідомого життя. Моя родина повністю винищена: батько помер від холоду й голоду в Сибіру, молодший неповнолітній брат вбитий опричниками НКВД в 1946 p.; мати померла на засланні, не маючи змоги повернутися на рідні землі; дружина раптово померла за нез'ясованих обставин. Залишився тільки єдиний син, але й його переслідують через мене: виключили з університету за те, що не відрікся від батька, а тепер уже п'ять років підряд не пропускають у духовні навчальні заклади через його сімейне походження. І цьому беззаконню немає меж..." (с.61).
Священика Василя Романюка з сином зустрічали на канадській землі урочисто й тепло. Як він собі й уявляв - з національним прапором, що його не бачив увіч декілька десятиліть... Дівчатка у національних строях, преса, радіо, духовенство, громадськість... Можна було нарешті безборонно передати вітання усім, хто боровся за незалежність України в лавах ОУН-УПА, розгорнуто відповісти на поставлені запитання, щиро подякувати усім, хто захищав українських політв'язнів у концлаґерях, переконати присутніх, що в Україні починається новий етап боротьби за самостійну державу, який завершиться перемогою. "Український священик-дисидент вирвався на свободу", - писала центральна англомовна газета у Вінніпеґу.
Співслужіння у катедральних соборах, численні зустрічі з громадськістю і віруючими по всій Канаді, святкування 1000-ліття Хрещення України-Руси в США, нагорода митрою і надання сану митрофорного протоієрея "за боротьбу і участь у справі унезалежнення Української Православної Церкви в Україні", зустріч із побратимами й посестрами...
У вир національно-культурного й духовного відродження отець Василь Романюк кинувся відразу ж після повернення на рідну землю (кінець 1989 p.). Він перший, ще до від'їзду в Канаду, написав звернення про відродження українського православ'я (опубліковане у Самвидаві). Вважаючи створення єдиної Помісної Православної Церкви необхідною передумовою міцної Української держави, отець В.Романюк самовіддано працював, тяжко переживаючи міжконфесійну боротьбу в Галичині (жорстке протистояння греко-католиків і православних, коли всі сили треба було зосередити на вивільненні з підпорядкування Московського Патріярхату). Справжній поборник соборности й цілости України, отець В. Романюк відстоював справедливість всіма силами своєї зболеної душі, нехтуючи звинуваченнями його у відступі від національної ідеї і всілякими неправдивими болючими образами. Він з гідністю витримав (хоч можна тільки здогадуватися, чого йому це коштувало) усілякі плітки, інсинуації екстремістських псевдопатріотичних кіл.
Одночасно зі становленням (відновленням) незалежної Української держави і Української Автокефальної Православної Церкви розпочався новий період у житті Владики Володимира: постриг у чернецтво, хіротонія на єпископа, невтомна місійна діяльність, велелюдні богослужіння на Володимирській гірці (бо у 1990 р. УАПЦ своїх храмів ще не мала), створення Київського Патріярхату, піднесення до сану митрополита і обрання місцеблюстителем Київського Патріяршого престолу, а згодом - Патріярша інтронізація.
Владика усвідомлював, яку велику відповідальність бере на себе у надзвичайно важливий і складний для української Церкви і всього народу час. Він завжди пам'ятав про "великий сонм мучеників землі української, що загинули за нашу українську апостольську Автокефальну Православну Церкву...".
Хоч про події страхітливого "чорного вівторка", безпрецедентного в історії кривавого похорону, знято кілька документальних фільмів, написана "Біла книга чорного вівторка", багато мовилося по радіо, на телебаченні, в пресі, про це говорив увесь світ, та спогади сина, безпосереднього учасника тих моторошних подій, розкривають дещо таке, чого ніхто не помітив і не висвітлив. Як не дивно, ніхто не запитав думку рідних, де ховати, як то велить наш споконвічний звичай, неначе родина й не несла разом із покійним його тяжкого хреста. А скільки листів, заяв, звернень довелося написати синові для того тільки, щоб до першої річниці від дня смерти Патріярха встановити на могилі мармуровий надгробок...
Цікава аналогія: митрополита Андрея Шептицького, "ідеолога українського буржуазного націоналізму", у тоталітарнім СРСР поховали з усіма почестями у соборі св. Юра у Львові; і на четвертому році "незалежности" влада вчиняє погром похорону Патріярха Київського і всієї Руси-України.
Сердечну подяку складає отець Тарас Романюк козакам, які добровільно охороняли могилу упродовж майже року від нападів і вандалізму.
"Скільки б ще добрих, вагомих справ він міг звершити на благо і Української Церкви як Патріярх, і самої України як громадянин-патріот! Адже саме це було основним сенсом його життя!". Не здійсненою залишилася найзаповітніша мрія Патріярха Володимира - про об'єднання усіх православних України в єдину Помісну Українську Православну Церкву. Він неодноразово наголошував, що "ніколи незалежність України не буде повною, якщо 60 відсотків її православних належатимуть до іншого духовного центру. Тому єдиним нашим порятунком в даній ситуації є об'єднання всіх православних України саме довкола Київа, як нашого духовного центру, нашого національного Єрусалиму".
Хоч яким суворим і многотрудним було життя Патріярха Володимира, усе воно пронизане любов'ю до людини, з її слабкостями, недосконалістю, і вмінням прощати їй. Він завжди пам'ятав, що бореться й терпить випробування за свій волелюбний народ, який упродовж багатьох століть хотіли викреслити, стерти з лиця землі, та невмирущий дух народу відроджувався, мов Неопалима Купина, бо в обороні його - велетні духу.

Галина Дідківська,
канд. філол. наук,
ст.наук. співроб. Національної бібліотеки України
ім. В. Вернадського

Цитьте, діти, цитьте всі!
Стало тихо - маком сій.
Будем тихо-тихо так,
Аж достигне в маці Мак.

Приїхала дівчинка з великого міста в село до бабусі на весну, літо і навіть осінь. І тут вона полюбила квіти, поливала їх літеплом, розпушувала землю, щоб корінці не позатерпали, полола бур'яни, які хотіли заслонити квітам сонце. І квіти також полюбили дівчинку, здалеку впізнавали її, махали привітно листям і посилали назустріч свої пахощі.
Та була в дівчинки одна біда: вона плутала назви квітів і різного зілля, а то й зовсім забувала, як вони називаються. Або візьме кошичок, щоб нарвати малини, а вийде за ворота і думає, куди це зібралася, чи не по гриби. А вийде за село, то не знає, якою дорогою повертатися. Зустрінеться добра людина і питає: "Тобі куди, дівчинко?" А вона і назву бабусиного села не згадає.
Квітам було шкода дівчинки. От вони стали радитися, як їй допомогти. Погомоніли, погомоніли, але нічого не придумали. Та якраз нагодилась добра чарівниця, вислухала квіти, бо їхню мову знала, і запитує:
- Чи поливає вас дівчинка?
- Поливає.
- А прополює?
- Прополює.
- А курей проганяє з грядки?
- Проганяє.
- Милується вами?
- Ще й як!
Дівчинка виглянула у вікно: а в саду біля квітів якась бабуся. "Надворі спека, певно, бабуся дуже втомилася", - подумала дівчинка. Винесла вона для незнайомої бабусі молока з коржиком. Випила добра чарівниця, відпочила ще трохи і подалася своєю дорогою, гадаючи, як допомогти такій ласкавій і чемній дитині.
Пішла наша дівчинка до лісу по суниці. Оглядається - ліс, стежки попереплутувалися, хоч сядь та й плач. Сіла та й плаче: доведеться тут і заночувати. А вночі вовки з'їдять...
Бризнули з очей дрібні сльози і покотилися у траву. А звідти раптом визирнули блідо-блакитні дрібні-предрібні квіточки.
"Таких я ще не бачила, - подумала дівчинка. - А може, бачила і забула? Але чому вони так швидко ростуть - просто на очах? То, напевно, чарівні квітки. А з чарівними і побалакати можна".
- Добридень вам, квіточки! - привіталась дівчинка. І квіти відповіли:
- Доброго дня, дівчинко!
- Хто ви такі?
- А ми Незабудки.
- Які ви щасливі, - позаздрила дівчинка. - А я забудько. Пішла по суниці - забула глечик, забігла в ліс - забула, з якого боку ввійшла. Отак завжди.
- А ми про тебе знаємо. Нас послала добра чарівниця на допомогу. Коли що схочеш пригадати, а не зможеш, то прокажи:
- Незабудко, Незабудко, допоможи хутко!
От котрась із нас почує тебе, хоч би де ти була, і допоможе в скруті.
- То ви допоможете вибратися мені з лісу?
- Еге ж.
- То я зараз попрошу: "Незабудко, Незабудко, допоможи хутко стежину знайти з лісу".
І чує дівчинка, ніби хтось у вусі шепче: "Ось стежка!". Глянула вона на квіти, а вони мовчать, ніби й не виростали на очах і не розмовляли щойно. Та все одно дівчинка подякувала їм (дякувати, на диво, вона ніколи не забувала!) і побігла. А на узліссі перестрів гайовий:
- До якого тобі села, дівчинко?
- Я до... - та й забула, трохи знітилася, а тоді пригадала недавню пригоду і швиденько проказала про себе: "Незабудко, Незабудко, допоможи хутко назвати село". І враз пригадала і назву села, і вулицю, і прізвище бабусі.
З того часу дівчинка рідко коли щось забуває. Як не може відразу відповісти, то хвилину подумає, ніби порадиться з кимось у собі, а тоді правильно відповідає. Тепер вона всі назви квітів пам'ятає і не переплутує.
А побачить нас, то так і припадає:
- Ой ви мої милі Незабудки!..
Коли б не була ота дівчинка забудьком, то, може, не було б і нас, Незабудок.
Кажи мені хутко:
- Хто ти?
- Незабудка.
- Що ти не забула?
- Як в бабусі була.
- Що ти там робила?
- Квіти посадила.
- Що ти там чувала?
- Як пташка кувала.
- Що везеш до міста?
- Бабине намисто,
мальовану дудку,
пісню-незабудку.

Давно закінчили баталії за Шевченка 22 травня. Як до них готувалися! Першими пам'ятали дату каґебісти. Через деканат вони попереджували студентів: "щоб 22 травня ноги вашої біля пам'ятника Шевченкові не було!".
Бідолашні студенти може й воліли б обминути спокусу заборони, але тут як в казці: підеш наліво - друзі засвищуть, підеш направо - сексоти зафотографують, підеш прямо - у "воронок" затягнуть і виключать з університету.
Та що студенти - скільки ми з Алою Горською думали, як відзначити 22 травня гідно, щоб люди побачили, хто такий Шевченко і з ким Шевченко! Останню повістку до міліції за участь 22 травня мені вручили 1989 року. Але КҐБ вже було зайняте не Шевченком. Обійшлось фотографією - в профіль і в фас...
Щось вони відчували в цій даті "вражеське". Можливо, їх дратувало виконання Заповіту і перевезення труни поета з участю народу - вперше в нашій історії!.. Український народ творив леґенду про поета-борця, а це небезпечніше, ніж слава поета-академіка в Петербурзі.
Справді, поховання Тараса Шевченка в березні 1861 року було таке урочисте, яких було мало. За труною поета йшли Некрасов, Достоєвський, Салтиков-Щедрін, Лєсков, Пипін, Панаєв, Жемчужніков. Звучали прощання різними слов'янськими мовами.
Аж тут через два місяці жандармам - знов клопіт з тим Шевченком! І на цей раз вже прокидається народна сила. І та могила в Каневі - хоч ти її колючим дротом обгороди - йдуть туди, йдуть і йдуть...
Могила оживала щороку!

"Надходить та дата,
Коли він вже вийшов з могили,
Коли він у буйнім розмаї
Поплив у травневому вирі
в той край, де його скоренили.

Надходить те свято,
коли він злетів між вінками,
Як пісня, що лине по світу,
Супроти указів та варти
за правом свого заповіту.

Вже пізно до тями
прийшли і його здоганяли,
глушили і плутали в сіті,
А він все те зносив свавільний
І вільний, як вітер.

Живе у тім краї
невидиме диво-коріння
і бродять закопані сили.
І він знов і знов оживає
в новім поколінні.

Те свято любови
Тривожить піснями і снами,
стріляє бруньками до неба
і мучить і кличе на безум,
і греблі зриває під нами.

(Багдарин, Бурятія, 1981)

У тому вся справа. А не в тому, що хтось там не вподобав щось у його натурі чи у його творах. Шевченка любили, але навколо Шевченка бились.
Часи змінилися. На Володимирській 33 не видно злої метушні. Там тепер Деркачі, Міліонщики.
Один Деркач має свою газету "Кіевскій телеграфъ" і любить своїх авторів - з мільйонами. Наприклад на сторінці 20 за 19 травня "Дарья Донцова. Я знаю, что напишу 900 книг".
Але ви дуже помиляєтесь, якщо подумаєте, що Деркач забув про Шевченка. На звороті сторінки - величезний пам'ятник, і то занятий в такому "класово ворожому" ракурсі, наче б то не вони, совєти, його будували, а поет сам собі такого влаштував...
На всю сторінку стаття під назвою "Копытца ангела", автор - Каревін, знайомий антишевченківець. Років 5 тому він журив Шевченка за невдячність до царствуючої фамілії і особливо за нецнотливі малюнки, яких, правда, ніхто не бачив, але пан Каревін уявляє їх собі по тому, що він бачить, як тільки увімкне телевізор: а там зразу - статевий акт. Пан Каревін певен, що там було щось подібне, за що й посадили Шевченка на 10 років...
Давно відомо про велику строгість "выходцев из нижних чинов". Скажімо, граф Орлов міг би зібрати в 1847 році про заарештованого Шевченка свіжий компромат, але йому і на думку не спало б питати про поведінку в школі або про те, чому художник Шевченко, замість викуповувати родичів з кріпацтва, писав свої "обурливі вірші". А от Каревін з "Кієвского телеграфа" суворо запитує...
Олександер Каревін натискає на школярські гріхи Тараса Шевченка, і так він чіпко їх колекціонує, наче сам бачив - по телевізору.
Я собі думаю, якби отак пан Деркач зібрав усіх антишевченків - то була б ціла клініка! Вони б поставили стільки питань, що за 100 років не відповіси.
Але можна було б їх замкнути на ключ - і хай вони один одному ставлять ці питання! Для затравки (наглядач знає, як це робиться), підкинути їм два плакатики зі словами Пушкіна і Франка...
Пушкін - Вяземському:
"Толпа жадно читает исповеди, записки etc., потому что в подлости своей радуется унижению высокого, слабостям могущего. При открытии всякой мерзости она в восхищении. Он, мол, как мы. Он мерзок, как мы!
Врете, подлецы: он мал и мерзок - не так, как вы, - иначе!
Франко:
Я не геній, синку милий,
Ех, якби я геній був,
З тих гістерій, неврастеній
Я б вас чаром слів добув!
Я б вам душі преродив,
Я б вам випрямив хребти,
Я б людей з вас повиводив,
Навіть з мавп - таких як ти.

І що ви думаєте було б після такої "наради" антишевченків "за закритими дверима"?
А було б те, що в поемі "Сон":
Перед світом
усе те заснуло;
тільки де-де православні
по углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку
Господа благали.
Сміх і сльози!
А народне свято перевезення Шевченка в Україну йде понад головами деркачів і каревіних, його не зупинити.
Але стоїть високий пам'ятник - то знай, що сідатимуть на чоло і горобці, і мухи, і ворони.
 

"І одному дав він п'ять талантів, другому - два, іншому - один, кожному по його силі".
(Мат 25.15)

У чому суть цієї притчі?
Всевишній дає іскру Божу людині, відрізняє її від інших. Але за іскру чи талант, або саму геніяльність відповідальність особлива... Найстрашніше, коли людина даровану їй небесну найвищу благодать поверне не в той бік і буде служити морокові та самому ворогові людства... Це страшний гріх та образа Господові і Сину Божому та Святому Духові... Покара за це блюзнірство буде відповідна.
А тепер звернімо увагу на сучасну літературну творчість... Що там можна повчального знайти для людської душі? Розбещеність, змалювання нелюдської жорстокости та насильства, докладний опис усілякого злочинства. Декотрі книги в суті претендують на ролю підручника з лиходійства...
Куди спрямовано даровані здібності у цьому разі?.. Ясна річ, така творчість кане в пітьму, бо їй вона й належить за своїм духом. А ось твори Шевченка, Лермонтова, Тютчева та багатьох інших не забуваються, бо ці генії писали правдиво, по-справжньому. Іскру Божу вони використали для примноження - відображали світло та красу існування. І кожен зі згаданих великих поетів писав також духовно-релігійні твори. На жаль, не всі про це знають. Багатьом сучасним авторам не вистачає духовної зрілости, щоб усвідомити слова Христа: "А нездатного раба викиньте у темряву зовнішню: там буде плач і скрегіт зубів. Хто має вуха чути, хай чує!" (Мат 25.30).
Як несвідомі вони й того, що кожен з нас є обдарований і має свій борг перед Богом. Ось які справедливі слова докору написав про обдарованих літературним талантом Іоанн Кронштадтський: "Ось письменник, або журналіст... Чого вони тільки не напишуть за свою літературну діяльність... А за Бога та Спасителя Ісуса Христа, за Церкву, Богослужіння, за свята християнські і воскресіння плоті нашої і загробне життя - навіть не згадують... Кажуть: "Не наше діло... Ми від мира промовляємо і тому мир нас слухає... А почнеш казати за Бога - нас і читати не будуть". Ось так мирська література відчужується від християнського духу" ("Моє життя во Христі". Том 1, пром. 248).

Олександер МИРОНОВ,
м. Костянтинівка на Донеччині
 

Одного дня, коли великий Теодосій пішов був за якоюсь справою до христолюбивого князя Ізяслава, а це було далеко від міста, та затримався там через ту справу аж до вечора. Тоді христолюбивий князь звелів підвезти його возом до манастиря. Візник, побачивши його в убогій одежі, подумав, що це якийсь жебрак, та й каже до нього:"Ченче! Ти щодня сидиш бездільно, а я завжди зайнятий і не можу навіть втриматися на коні, тож я відпочину собі трохи на возі, а ти можеш їхати і на коні, тож пересядь на коня". Отож Теодосій, добрий та лагідний, з усією сумирністю встав з воза й пересівся на коня; а візник ліг собі на возі, і так їхали вони цим шляхом, а він радів духом і славив Бога. Та коли починав дрімати, тоді зсідав з коня й ішов біля воза пішки, а коли приставав, то знову сідав на коня. Небо було зоряне, і сіріло вже. Навпроти їхали бояри й князь. І побачивши здалеку Блаженного, зсіли з коней і поклонились йому. А він каже слузі: "Це вже, сину, настав день, сідай на свого коня". Слуга ж, побачивши, що всі кланяються йому, налякався і затремтів. Встав, сів на коня й поїхав дорогою, а преподобний Теодосій сів на воза. І всі бояри, що його зустрічали, кланялися йому, а візника огортав ще більший страх. А вже коли доїхали до манастиря, і вся братія, вийшовши, поклонилася йому доземно, то слуга ще дужче перелякався, думаючи собі: хто то такий буде, що всі йому так кланяються?
Та, взявши його за руку, Преподобний завів його до трапези і сказав дати йому їсти й пити скільки хоче. І подарувавши йому ще й куну, відпустив його. Все це розповів цей слуга братії сам, бо Блаженний не сказав про це нікому.
І так він щодня навчав братію, щоб у нічому не вивищувати себе, але бути смиренним і робити себе меншим за всіх інших, і не хвалитися. А ходячи, навчав їх носити руки згорнені на грудях, і щоб ніхто вас, казав він, не перевищував у вашій смиренності, але один одного завжди поздоровляйте й поклоніться, бо привітність є окрасою ченця... Такими і багатьма іншими словами не переставав їх щоденно навчати. А коли чув від когось з братів, що його напастують і напосідають на нього біси, то такого кликав до себе і, бувши колись у таких самих спокусах, навчав його і заохочував незрушно стояти проти диявольських хитрощів, не поступатися бісовським напастям, але обгородити себе постом і молитвою й часто прикликати Бога, щоб допоміг перемогти злого біса.

НАПАД РОЗБІЙНИКІВ І ЧУДЕСНЕ ВРЯТУВАННЯ

Аж ось одної ночі, в глибокій пітьмі, прийшли на них розбійники та й говорили собі, що в церковних приміщеннях лежить сховане добро, й тому не заходили ні до кого в келію, але подалися до церкви. І тут почули голоси співців. Думаючи, що то брати, відійшли. Переждавши трохи в лісі, знову підійшли до церкви. Але знову почули той самий спів й бачили дивне сяйво в церкві, і чули з церкви пахощі кадила. А це янголи співали в ній. Тож думаючи, що то брати правлять північну службу Божу, знову відійшли й ждали далі, доки вони не закінчать співати. І так приходили вони багато разів і завжди чули той самий янгольський спів. Аж настав час утрені. Й паламар, за звичаєм, заголосив: "Благослови, отче!", - і почав клепати на утреню. Розбійники відійшли в ліс, посідали та говорили собі: "Що будемо робити? Здається, що в церкві якийсь привид. Та коли всі зберуться в храмі, тоді впадемо до нього, заступимо двері, вигубимо всіх і заберемо їх майно". Отак ворог під'юджував їх, прагнучи викоренити святе стадо на цьому місці. Але йому не вдалося того зробити, бо сам був, з Божою допомогою, переможений. Розбійники ще трохи почекали, поки ченці зібралися зі своїм настоятелем, і вже хотіли накинутись на них, немов дикі звірі. Та коли наблизилися, сталося чудо: церква разом з тими, що були в ній, піднеслася в небеса, так що вони не могли до неї доступитися. А ті, що були в церкві разом з Блаженним, навіть нічого не запримітили й нічого не чули. Розбійники ж, побачивши чудо, налякалися й стривожилися та й повернули до своєї криївки. І відтоді не робили нікому лиха. А старший з іншими трьома прийшли до Блаженного Теодосія на покаяння й оповіли йому про все, що сталося. Блаженний, вислухавши їх, прославив Бога, який вибавив Своїх вірних від смерти, і повчав розбійників про спасіння душі. Вони ж дякували й самі прославляли Бога. Таке от чудо збулося в Печерській церкві.

БОЯРИН КЛИМЕНТ

Один боярин христолюбивого князя Ізяслава виїжджав раз зі своїм князем у військовий похід. Вирушаючи, він обіцяв собі: якщо повернуся здоровий додому, то подарую Святій Богородиці в манастирі Блаженного Теодосія дві гривні золота та ще й викую вінок на ікону Богородиці. І відбулася січа, й багато з обох боків впало від меча, але ворогів переможено, й ті, що вціліли, повернулися додому. Та боярин забув про свою обітницю Богородиці. І ось, по декількох днях, коли він вдень заснув у своїй кімнаті, почув сильний голос, що кликав його: "Клименте!" Прокинувся він, сів на ліжку і побачив, що перед ним стоїть ікона Пресвятої Богородиці з Печерського манастиря і від неї виходив голос: "Чому ти, Клименте, не виконав того, що обіцяв? Та кажу тобі нині: поспіши сповнити свою обітницю". Сказавши це, ікона стала невидима, і тоді той боярин, Здеслав Гуєвич - бо таке було його передше ім'я - дуже перелякався і, взявши те, що обіцяв, відніс у манастир і передав Блаженному Теодосієві. Також викував він вінок на ікону Пресвятої Богородиці.
За кілька днів задумав цей самий боярин подарувати манастиреві Євангелію. Прийшов до Преподобного Теодосія в манастир, маючи сховану під полою Євангелію, а коли по молитві, бажаючи сісти на розмову, він ще не показав святої Євангелії, сказав йому Блаженний: "Найперше, брате Клименте, витягни святу Євангелію, що маєш під полою, яку ти обіцяв подарувати Богородиці, а тоді сядемо". Почувши це, здивувався боярин, бо ще нікому він не сказав про це. Тож вийняв святу Євангелію, віддав у руки Блаженному і слухав духовну розмову. Відтоді здобув він велику любов до Блаженного Теодосія і часто заходив до нього.
І коли такі приходили до нього, то Блаженний, після духовної науки, гостив їх манастирською трапезою - хлібом і сочевицею. А й сам христолюбивий князь Ізяслав часто брав участь у такій трапезі і було говорив Блаженному Теодосієві: "Знаєш, отче, моя палата повна всяких благ цього світу, але я ніколи не їв такої солодкої страви, як ця. Тому прошу тебе, отче, скажи мені, звідки береться ця приємність у ваших стравах?" Преподобний Теодосій, прагнучи навести його на Божу любов, каже йому: "Як хочеш, добрий наш володарю, це знати, то послухай мене, що я тобі скажу. Браття в цьому манастирі, як задумають щось зварити, чи спекти хліб, чи зробити якусь іншу службу, то мають такий закон: найперше один з них іде до ігумена по благословення, потому робить перед вівтарем потрійний доземний уклін, запалює з святого вівтаря свічку й від неї розпалює вогонь. А коли вливає в котел воду, каже старшому: "Благослови, отче", а той відповідає: "Нехай Бог благословить тебе, брате!" І так благословенням звершуються всі служби. А твої слуги працюють із сваркою, із метушнею, з наріканням один на одного, а часто від наставників дістають і побої. Отак уся їхня служба виконується з гріхом". Почувши це, христолюбець князь сказав: "Справді, отче, воно є так, як ти кажеш".

МИЛОСЕРДЯ СВЯТОГО ТЕОДОСІЯ.

Якось привели до Блаженного пов'язаних розбійників, яких схопили в одному манастирському селі на крадіжці. Блаженний, побачивши їх зв'язаними й у скорботі, розжалобився і просльозився. Казав їх розв'язати і дати їм їсти й пити. Далі навчав їх, щоб нікого не кривдили, а накінець дав їм ще й з свого майна на потребу й так відпустив їх з миром. Вони ж відійшли, прославляючи Бога і блаженного Теодосія, і відтоді злагідніли й не творили лиха, а вдовольнялися своєю працею. Така то була сумирність Преподобного Теодосія. Як лише кого бачив убогим, бідним чи в журбі, або в убогій одежині, то зараз жалував його й милував його зі сльозами. Тому поблизу манастиря побудував дім і церкву в ім'я святого первомученика Степана, і там приймав убогих, сліпих, калік і прокажених, і з манастиря давав їм все потрібне, тобто десяту частину свого манастирського майна. А щосуботи посилав ще й цілий віз хліба тим, що перебували по в'язницях чи в кайданах.

Кароль Войтила, глибоко віруючий християнин, згодом Папа  Римський, написав цикл сонетів, у яких не заперечував язичництво, а навпаки, підкреслював органічний зв'язок християнства з ним, вбачаючи поступальний розвиток тієї первісної духовности у християнстві.
В одному з сонетів Кароль Войтила написав:
"Душе моя слов'янська! Мрійнице одвічна!
Ти купальська - підлісна - молільна - надрічна".
Перша збірка українських перекладів поезій Кароля Войтили "Веслуючи в небо", що видана в місті Броварах на Київщині, підтверджує сказане.
У 1925 році на цю тему писав видатний український етнограф, письменник, перекладач і церковний діяч Іван Огієнко (митрополит Іларіон): "Судячи з того, до якої високої етичної культури дійшли в той час, скажімо, поляни, наші давні предки (наприклад, обопільні їхні відносини, шанування гостей, спосіб одруження і т. п.), треба сказати, що стара віра українська не була вже такою "язичеською", як її звичайно малюють". І далі: "Віра наших предків надзвичайно близько стикалася з довколишньою природою, була до неї міцно пристосована й від неї залежала; віра ця відлилася в цікавий домашній календар: свята святкувалися залежно від стану природи та від польової чи іншої роботи. Пізніше християнство мало змінило цей календар - християнство надало йому тільки нових назв, а сам релігійний круг, зв'язаний з природою та взагалі з оточенням, залишила незміненим аж до нашого часу".
Нинішнього року столичне видавництво "Грамота" за підтримки храмів Української Православної Церкви Київського патріярхату й Української Автокефальної Православної Церкви та підприємств і організацій випустило в світ книгу Олександра і Ярослава Кислашків "Православні свята та народні звичаї".
Обидва автори від 1991 року - православні священики, а до цього були вчителями. Митрофорний протоієрей отець Олександер - настоятель храму Святого Великомученика Юрія Переможця в місті Вишневому, що під Київом. Отець Ярослав - священик цього храму.
"Ми, українці, - нація дуже давня, і свою духовну культуру наші предки почали творити задовго до християнського періоду в Україні, - зазначають автори у передмові, - Володимир Великий поєднав християнську віру з рідною, батьківською культурою. У своїх звичаях і усній народній творчості ми маємо ознаки поєднання дохристиянської та християнської культур... Сьогодні ми не уявляємо Пасхи без писанки, Різдва без куті, Святої Трійці без клечання... Все це наші дохристиянські звичаї...
І вони не затьмарюють, а увиразнюють перевагу християнства, про що писав Іван Огієнко: "З етичного боку християнство як культ любови стояло без порівняння вище над усі інші віри, які хоч і визнавали єдиного Бога, але не були пройняті величною любов'ю до ближнього як основою життя".
У книжці отців Олександра й Ярослава висвітлено історію свят Православної Церкви і народні звичаї та обряди, що стосуються цих свят. Книга може слугувати навчальним посібником для вчителів, вихователів, учнів загальноосвітніх шкіл.
Вдумливе шанобливе й творче ставлення до світогляду й звичаїв далеких предків - достеменна ознака культури. Поступальний розвиток людства здійснюється завдяки тому, що люди і народи підносять кращі здобутки попередніх поколінь і додають до них нове.

Анатолій ЗБОРОВСЬКИЙ,
м. Ірпінь, Київщина
 

Надходить літо. Надходить стрімко, нашвидку відбувши пору цвітіння. Народ готується до "боротьби за врожай" на городах. Олігархи хотіли б провідати свої дачі на Канарах і на Середземномор'ї. Але то не проста справа: поки приїдеш назад, а тут про тебе вже й забули...
Адміністрація президента сповнена злої метушні з "реформами" і "змінами", які проводять методом адміністративного тиску.
Ректор Волинського університету готувався до зустрічі з Медведчуком. Хтось хвилювався, хтось ображався, що його не включили в обмежене коло осіб. Наївні люди готувалися до діялогу. Їх охолодив приїзд: бос не любить діялогів - бос може розмовляти тільки сам на сам з ректором...
Невже важко зрозуміти, що Кучма і Медведчук тепер теж сам на сам: цей злозачатий союз не любить свідків...
Поки національне радіо розголошує казенні вісті, а вечорами розповідає народні казки, ніхто не знає, що говорить той, що відробляє, з тим, що заробляє...
Можемо тільки здогадуватись: це люди того покоління, яке ніколи не казало народові, що там у них говорилося на закритих зборах і що писалося в секретних інструкціях. Але всі знали, що засекречене - то головне, а те, що в газетах - можна не читати... Люди цієї школи вічно були змовниками проти людей праці, проти народу.
З часом шило з мішка вилазить, і вся секретність виходить боком - але передусім нам. Боком вилізла секретність імперії ҐУЛАҐ. Боком вилізла секретність вибору місця для Чорнобильської АЕС (народ знав тільки те, що акад. Александров "готовий поставити свою розкладачку над атомним реактором)". Боком вилазить нам секретність добору партійних кадрів, готових зайняти найвищу керівну посаду.
Обидвома боками вилазить нам цілковита безвідповідальність партії влади перед народом... В результаті ми побачили тих, що мали б сидіти на лаві підсудних - знов у списку "народних обранців".
На екранах телевізорів з'явились ті самі обличчя, але вже й новенькі, про яких в народі казали: "злодій - аж світиться". Про що вони домовляються між собою, що вони вирішують - ми знаємо не більше ніж про зустріч Кучми з Путіном в Криму (тільки й знаємо, що Кучма 4 години чекав у аеропорту).
Це і є політики старої формації. Непрозорість, недемократичність влади, яку не контролюють, не перевіряють. Це і є ґарантія того, що будемо вибирати знов "кота в мішку", з резонами безпринципних виборців, готових теревенити: "а всі вони однакові", "я не бачу різниці".
Порядні громадяни користуються достовірною інформацією, вимагають, запитують. Порядні вимагають порядности, тобто політиків нової формації, які будуть представляти націю, а не ганьбити її.
Найбільше зло наше - в змішуванні того, чого не можна змішувати. Демократія - це передусім відповідальні громадяни, які твердо дотримуються правил здорового глузду і закону.
Хтось балотується в президенти. Загалом позитивне враження: був парторгом, а там теж перевіряли - не всіх же брали в партію. Має інженерну спеціяльність - це краще, ніж політпроп. Хоче бути президентом - це висока самооцінка...
Але вся справа в тому, що людина в ролі інженера може грати цілком позитивно, а в ролі міністра машинобудування - зовсім неґативно. Розумний прапорщик в ролі генерала - звичайно робити дурниці.
В тюрмі може сидіти і не злий чоловік. Але чи можна його вибрати президентом? Якщо він розумний, то й сам скаже: це не для мене. А коли не дуже розумний - треба нагадати йому...
Огляньмось на минулі роки. "На другий термін я буду іншим президентом". Так казати личить злодієві, який обіцяє виправитися. Убивства політиків і журналістів - серед білого дня. Погром похоронної процесії патріярха - в центрі столиці. Збивання пасажирського літака (літак російський, ракетодром російський, ракета російська, участь беруть російські представники високого ранґу - а ганьба падає на лице України!).
Будь-який президент з почуттям чести подав би у відставку. А тут - ні! Поганому виду немає стиду! Навпаки, після кожного всесвітнього скандалу чути скарги згори: "Україні не везе".
Всі антиукраїнські скандали ховаються за іменем українського народу. Це ім'я систематично кидають на посміховище. 7 мільйонів українців - молодих і кваліфікованих - принизливо шукає заробітку за кордоном. Вчителі й інженери торгують цигарками.
Це все, так би мовити, "відкрите" для нас.
А що за цим ховається? Брак коштів... Брак інвестицій... Брак кадрів...
А тепер загляньмо в закрите і непрозоре. Мільярди з України вивезено за кордон, заховано в іноземних банках і "закопано" у нерухомість. Хто в таку злодійську державу вкладатиме інвестиції?
А от щодо кадрів - то їх президент підбирає під себе. Майже всі вони пройшли перевірку в Москві, школу КПСС (включно з Мельниченком). Випадкових нема.
До оточення президента придивляються обізнані іноземні журналісти: до одного, як до людини з кримінальним минулим, до другого - з кримінальним майбутнім, до того, як до підозрілого мільйонера. Звичайно, щоб за 10 років покласти в кишеню на місце партквитка сотні мільйонів за рахунок розореної своєї країни - треба мати хист. Але дуже специфічний. І треба мати покровительство президента.
Чести нашій освіченій частині суспільства не робить те, що від самого початку президент відкрився: він дав зрозуміти, що закон обслуговує владу, а не громадян. Всі ж розуміли: за Кучми закони не діють. Він приймає совєтську модель ворогування влади з народом. Влада - безкарна.
Для розумного досить: значить та влада буде та, що й в УРСР, тільки більш розбещена і безконтрольна.
Ось чому опозиція ставить питання про зміну системи влади:
- заміну людей скорумпованої влади;
- викорінення обману і брехні;
- ліквідацію секретности і безвідповідальности;
- про чесну розмову з народом і чесний розрахунок з зарплатою і пенсіями.
Якщо у відповідь на це вся Адміністрація президента вам пропонує референдум - реформу парляменту і зміни до Конституції - то як це називається? І на кого надіятися?
Учімось називати речі своїми іменами.

- В 20-му столітті був червоний та коричневий тоталітаризми. Другий судили, перший не засудили навіть морально за ті самі злочини. Які результати тієї несправедливости Ви відчуваєте в сучасному світі?

- В Німеччині ситуація така: відраза, жах від нацистських злочинів якимось чином невтралізує інші злочини, злочини комуністів. Коли в середовищі лівої інтелігенціі говорять про комуністичні злочини, то викликають підозру, наче тим самим злочини нацистів хотіли би виставляти невинними. Була суперечка істориків, коли професор Нольте розкрив взаємну гру між сталінізмом та гітлеризмом. Тут розпочалися різкі нападки на нього, мовляв, він жадає цим виправдати гітлерівські злочини. Це є звісно чистим абсурдом. Я маю на увазі не роботу над цифрами, який режим коштував більше жертв. Обидва порушили фундаментально те, що нині записане параграфом першим в Конституції Федеративної Республіки Німеччина, а саме: гідність людини є недоторкною.

- Большевизм любив логіку і мораль доконаних фактів. Депортація народів - одна з форм насильства, яке узаконюється, як доконаний факт.  Що робити з доконаними фактами з позицій християнської моралі?

- Одне безправ'я не повинно усуватись іншою формою безправ'я. Ніхто з судетських німців не має нині наміру вигнати чехів, які сидять в дворах, господах, що колись належали судетським німцям. Проте я хочу назвати фундаментальне положення: розуміння  незворотности історії не повинне вести до узаконення здійснених злочинів. Та цей принцип повністю зневажається сучасним демократично обраним чеським урядом. Вони проголошують депортацію як справедливу відплату. Наче відплата може бути справедливою! Але відплата не була "зуб за зуб" чи "око за око", а за один зуб - десять зубів. З християнської точки зору одну несправедливість не можна усувати іншою несправедливістю.

- Демократичне дисидентство часом вироджується в егоїстичний націоналізм.  І тоді вже  підтримує статус доконаних фактів. Чи у Західній Европі також  поширена ця хвороба?

- Так, вона поширюється  через те, шо в Европейський Союз приймають держави, які політики доконаних фактів не лише дотримуються, але й проголошують ці доконані факти як саму справедливість. Ми, три з половиною мільйонів судетських німців, були третиною населення Чеської Республіки. Ми жили там приблизно сім-вісім сотень літ.  У нас немає претензій матеріяльного характеру, адже ми знайшли в Федеративній Республіці Німеччині нову батьківщину, наша матеріяльна основа забезпечена. Ми не хочемо вимагати від чехів неможливого. Але чеська держава повинна би - в сенсі моральної гігієни - визволитися морально від цього минулого. У них є такі видатні постаті, як великий педагог Ян Амос Коменський, як Ян Гус, який за правду пішов на смерть. І на їхньому президентському стягові написано "Правда вітязі" (правда звитяжить). Нас, німців, разом із заперечуванням Авшвіцу (Освєнціму) ніколи не прийняли би  до сім'ї цивілізованих націй.  І чехи разом із брехнею стосовно депортації не зможуть звільнитися від минулого. Адже ж вірним і вічним є : "Правда визволить вас".
 

Нас зібрало сюди християнство, яке об'єднує. Релігійно активна громада сильніша, за політичну громаду, особливо коли це культурна громада, в якій любов до Бога означає любов до ближнього і до рідного краю.
Християнство об'єднує людей віри, а тоді вже не так важливо, якої юрисдикції. І, навпаки, маловірні і в одній церкві гризуться.
Не хотілося б говорити про церкви, котрі роз'єднують і сварять. А такі церкви - то горе України. Краще б їх зовсім не було ніяких! Можна ще стерпіти одного фарисея, який, замісь молитви, дякує Богові за те, що він не такий, як інші. Але як витримати церкву, яка агітує проти інших церков, "неканонічних" і "неблагодатних", а часом і проти українського народу, його мови і культури?!
Тут говорили про унікальну складність української ситуації. Я б цю думку голови комітету в справах релігії висловив простіше: колоніяльну залежність України під політично-церковним ковпаком посткомуністичної Росії. Погром похоронної процесії Патріярха Володимира в "чорний вівторок" - це і є образ Президента в день цієї світової ганьби. Цього не пом'якшать ніякі слова!
Я заздалегідь попереджую, що однаково шаную вірних і священиків різних конфесій, коли вони справді віруючі. Але релігійність визначається ділами і словом, але - за апостолом Павлом: "нехай гниле слово не виходить з уст ваших, а тільки те, що будує".
Величезна відповідальність за нашу державну будову падає на духовенство. На жаль, більша відповідальність, ніж воно розуміє. Хто чув його високе слово?
Поділ православних церков в Україні не має жодної канонічної основи - він просто політичний. Об'єднання православних на ґрунті справжньої віри і традиції цілком можливе. Народ визрів до такого об'єднання. Але єпископам, де так багато амбітних формально не одружених і вельми залежних - тут амбіції перевищують віру. А чим пояснити дрібнення протестантських церков?! Чи не схоже це на партійки створені під лідера?
У нас плодиться фарисейське сектантство на грані зблокованого обскурантизму. А секта живе для себе. Їй байдужа доля народу і доля обдуреного і обкраденого покоління молоді. Сектою може бути велика асоціяльна і безнаціональна церква, яка не бере на себе громадянського обов'язку.
Коли відомому французькому письменникові і пілотові Екзюпері показали в Німеччині нові авіазаводи, він відповів: "Мене цікавить, який тип людини ви виховуєте".
Перефразовуючи це питання, я б сказав: "Мене цікавить, який тип священика і пастиря виховує дана церква".
Йдеться про те, що народ чекає від Церкви мудрої настанови у вихованні, в особистому і громадському. Ми мали таких пастирів, і завдяки їм українці зберегли свою ідентичність.
 

Повна дискредитація і політична слабкість влади в Україні, тектонічні зсуви у світовій політиці, суспільно-політичне прозріння українського народу - все це сьогодні так чи інакше працює на створення зовнішніх і внутрішніх умов для встановлення в нашій державі якісно іншої влади. Враховуючи всі складнощі ситуації, у наступні півтора роки українська нація і лідер мають працювати на створення функціонально цілісного суспільства. Іншого виходу немає. Дезінтегроване суспільство не зможе сконсолідуватися для перемоги і розвитку. Час вимагає від всіх суб'єктів українського суспільства внутрішніх якісних змін. Передусім усвідомлення себе відповідальними за Україну.
За 12 років незалежности, попри все, сформувалися передумови для встановлення влади для народу. Таких умов у 1991 році не було. По-перше, є лідер нації, який довів, що і на нашій землі може бути відповідальна влада, яка діє за Законом. За рік прем'єрства Віктора Ющенка відбулось головне - у людей з'явилася надія, прокинулась довіра. Для України це подія історичного маштабу. По-друге, народ став іншим. Розумнішим у громадсько-політичному вимірі. Він знає, чого хоче від влади в країні. Вибори 2002 року це продемонстрували. Народ знає свого лідера. Проте нині бачимо: довіра зменшується. В 2001 р. - 40%. Тепер - 24%.Отже, з'явився сумнів. І це тривожить. По-третє, інтеліґенція за ці роки пройшла важкі матеріяльні і духовні випробування. До совісливих долучилися помітні постаті, які разом спроможні репрезентувати потреби народу і вимоги часу.
На жаль, ці три суспільно-політичні суб'єкти: лідер, інтеліґенція і народ - не перебувають у стані суспільного діялогу щодо головних питань державно-громадського буття.
Нація, як суб'єкт цивілізації - це "розлога система поєднання", це інтеґрація частин і елементів у ціле, на основі суспільного діялогу. Такий закон, і він покладає на інтелігенцію, народ і лідера відповідальність за формування цілісного суспільства заради досягнення спільної мети. Притому в кожного названого суб'єкта свої, лише йому притаманні функції, за виконання яких він відповідає перед Богом, перед собою і суспільством.
Міжтим роз'єднаність - основна теперішня вада українського суспільства. Суть роз'єднання полягає в тому, що окремі групи не почувають себе частиною цілого, а відтак не вважають за потрібне рахуватися з іншими. Інтеліґенція, наприклад, не розуміє і не поділяє почуття лідера, а лідер - інтеліґенції. Вони практично не спілкуються і не солідаризуються між собою. Кожний залишається наодинці зі своєю бідою і слабкістю. Замість солідаризму - надчутливість до власних проблем.
Що породжує національну єдність? Ідея великих звершень. А єдність - умова здійснення великих справ. Ідея - безпосередня справа інтелігенції. Як об'єднати її в цій роботі, бо вона теж роз'єднана в собі ?..
Кожен з основних соціяльних суб'єктів, звісно, переконаний в тій чи іншій своїй "ідеї", в її "правильності". Однак потрібно ще докласти зусиль, щоб переконати інших. Міжтим багатьом досі здається, що досить проголосити свою "ідею" - і враз, хто не є нікчемою чи вкрай зіпсутим, перейметься цією "істиною". Це стосується й інтелігенції. Одначе, як не крути, живий єдиний український суспільний організм "на автоматі" не створиться. Потрібно максимально залучити енерґію суспільного інтелекту.
Відтак стосунки між лідером і інтеліґенцією з площини віри мають бути переведені в площину знань. Це можна здійснити лише шляхом серйозного діялогу між ними щодо фундаментальних суспільних і виборчих проблем. Такого діялогу покищо явно бракує. Це можуть бути, зокрема, належним чином підготовлені національного рівня "круглі столи" з головних тем сьогодення. І в реґіонах, і в центрі.
Однак тональність суспільних дій лідера, що була задана ним в 2000 році і на яку позитивно відгукнувся виборець, не відповідає тональності, яка нині йде від його політичного оточення. Політичне оточення лідера фальшивить. Образно кажучи, від штабу блоку "Наша Україна" і від фракції в суспільство йде какофонія, яка поступово відштовхує від лідера народ і інтеліґенцію.
Не варто доводити, що відсутність інтелектуального опрацювання візії майбутнього України, в т.ч. і політичного, призвели до того, що дискредитована влада почула цей виклик часу, а оточення лідера - ні.
В суспільстві втрачається ясність і однозначність щодо кандидатури майбутнього Президента України, яка ще не так давно існувала. То брак праці з людьми. Через СЛОВО, в якому має бути чітко сконденсоване суспільне завдання цього часу. Потрібно якнайшвидше повернути ясність у цьому питанні. Люди мусять хвилюватися, думати про те, як досягти перемоги їхнього лідера, а не про те, за кого їм голосувати.
Схоже, що політичне оточення досить міцно обліпило лідера. На особистісному рівні він ще має можливість "хапнути чистого повітря", але в політичному сенсі він практично майже заблокований.
Саме інтеліґенція у всіх народів є акумулятором національного духу. Відтак не може постати справжня Україна поза цим центром. Тому встановлення широких дієвих зв'язків лідера з інтеліґенцією і різними соціяльними позапартійними групами конче необхідне, оскільки дасть йому змогу "розблокувати", здобути ширший простір дій.
Разом з тим очевидно, що "відірвати" від лідера політичне оточення не так то й просто, якщо взагалі можливо без породження додаткового поля зла. А, може, і не потрібно?
Важливо, щоб лідер і інтеліґенція знайшли спільну мову. Мусить початися між ними діялог національного рівня.
Прийняття рішень - то справа лідера. Бо і відповідальність його. Але вибирати він мусить з пропозицій найвищого ґатунку.
Власне те, що я тут пишу - заклик до початку діялогу лідера і інтеліґенції.

Згідно з відомим висловом Бодуена де Куртене державна мова - це діялект, за яким стоїть армія й поліція.
У суверенній державі захист колективного права нації на власний голос уже не потребує жертовної боротьби героїв - "будителів", поетів, бунтарів. Після здобуття державної незалежности на сторожі свого слова мусить стати влада. Словник політологічних термінів тлумачить поняття влада як "визнану, леґітимну впливовість; відносини залежности між людьми, за яких одні можуть здійснювати свою волю, підпорядковуючи собі інших, примушуючи їх до певного типу дій, організовувати поведінку людей, спираючись на авторитетність (тобто обов'язковість для всіх) рішень чи на погрозу правомочного застосування сили... Отже, влада - це неодмінно леґітимізоване підпорядкування чи примушення" (Сергій Рябов. Політологія: словник понять і термінів. - К.,2001 - С.49 - 50).
10-та стаття Конституції дає керівництву країни право включити владні важелі для розширення функцій української мови. З цією метою слід запровадити дієву мовно-культурну політику, ввівши норму обов'язкового вживання державної мови в контрольованих державою сферах - в органах управління, судочинстві, в державних закладах освіти, науки, культури, в засобах масової інформації, а також практику протеґування своєї мови і культури в недержавних сферах суспільного життя. Саме так відбувалося в постколоніяльний період мовно-культурне відродження чехів, словаків, угорців, хорватів, латишів, естонців, фінів та інших народів, яким вдалося здолати згубні наслідки тривалої асиміляції і побудувати незалежні національні держави. Ці держави постали завдяки твердій і послідовній позиції владної еліти в обстоюванні законного права мови титульної нації бути головним засобом загальнонаціонального спілкування, що об'єднує населення в межах своєї країни.
Так, перший президент Чехословаччини Томаш Г. Масарик з перших днів свого президентства у 1918 р. недвозначно заявив про колонізаційний характер заселення німцями окраїнних чеських територій. За його урядування чеська мова не тільки була проголошена державною, а й через низку законів активно впроваджувалась у суспільне життя. Всі державні урядовці і військові офіцери мусили складати іспит з чеської або словацької мови, причому іспит був складним, тому невдовзі переважну більшість урядовців і офіцерів становили чехи. Надавши переваги своїй мові, владна еліта Чехословаччини не зважала на звинувачення з боку німецької меншини у дискримінації німецької мови, оскільки відомо, що принцип мовно-культурної рівноправности в постколоніяльний період демагогічно використовується в інтересах колишньої імперської культури і саме представники імперського народу найбільше на ньому наголошують. Насправді ж дотримання цього принципу в країні, де національну мову тривалий час витісняла імперська, є нічим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму або, в деяких випадках, і культурного геноциду.
Це переконливо доводить нинішній політичний розвиток Білорусі, де 14 травня 1995 р. під лицемірним прикриттям успадкованої з совєтської пропаґанди "гармонійної російсько-білоруської двомовности" було проведено референдум, на який винесли мовне питання у такому формулюванні: "Чи погоджуєтесь ви з наданням російській мові рівного статусу з білоруською?" 53,9 % від загального числа виборців проголосували "за", і в Білорусі російська мова була проголошена другою державною. Дуже швидко після цього узаконена "рівність" двох мов призвела до майже повного витіснення білоруської мови з усіх сфер суспільного життя. Навіть в освітній галузі, де в перші роки незалежности відбулись відчутні зрушення, у 1995-1996 навчальному році число першокласників, що навчались білоруською мовою, яке в 1994-1995 році становило 75 %, знизилось до 38 %. Нині триває процес витіснення білоруської мови на становище марґінальної, "опозиційної" мови (Сяргей Запрудскі. Моуная палітыка у Беларусі у 1990-я гады // "Arche" - 2002. - Ч.1 - С.109).
На загрозливий для державної незалежности білоруський шлях розвитку стала нині й Україна. Політика "відсутности мовної політики" уже має своїм наслідком перехід нашого інформаційно-культурного простору під майже тотальний контроль Росії. Молоде покоління ще не стабілізованої української держави формується в зросійщеному урбаністичному середовищі, де домінує російська мова, звульґаризована російська поп-культура, російські поведінкові стереотипи. "Чи маємо ми нове українське покоління в містах? - запитує відомий етнолог Роман Кісь. І відповідає - Ні. Маємо переважно російськомовне напіввестернізоване покоління. Реципієнтом якої культури буде воно через двадцять років, носієм якої культури? Будь-якої, однак не української..." (Роман Кісь. Мова, думка і культурна реальність (від Олександра Потебні до теорії мовного релятивізму). - Львів, 2002. - С.63).
Такий стан триватиме доти, доки влада лишатиметься в руках колишньої компартійної номенклятури, що свого часу добиралась з-поміж найбільш відданих московським хазяям пристосуванців. Оскільки мотивацією коляборантства української компартійної верхівки завжди була особиста вигода, марна справа сподіватися, що ці люди здатні тепер усвідомити себе господарями своєї землі, відповідальними за інтереси всієї спільноти. Це ті можновладці, що розуміють слово можний, похідне від могти, тільки в одному значенні - як тотожне слову заможний, а відтак використовують владу з єдиною метою приватного збагачення.
Закономірно, отже, що поведінці нинішньої владної верхівки притаманний мовно-культурний конформізм, що має наслідком і конформізм політичний. Ця влада абсолютно нездатна (та й не має такого бажання) зупинити розкручений маховик русифікації, що за правління Кучми набрав прискорених обертів. Та й якого захисту української культури можна чекати, приміром, від голови президентської адміністрації В.Медведчука? Хіба що такого ж, який мав від цього "адвоКата" Василь Стус.
Сьогодні ця влада вже й не вважає за потрібне приховувати свою проімперську позицію, відверто демонструючи її проголошенням "Року Росії в Україні", святкуванням річниці Переяславської угоди і ювілею Щербицького. Цілком очевидно, що режим Кучми трактує українство як не варту уваги меншість на підвладній йому території і впевнений, що для невтралізації її активних оборонців має достатню кількість виготовлених в Росії КАМАЗ-ів.
Відомо, що кожен народ має ту владу, якої заслуговує. То спитаймо себе -невже такої влади ми хочемо? Невже на таку владу заслуговуємо? Невже не здатні збудувати свій дім, свій храм без вчорашніх тюремних ключарів?
 

Таке віковічне запитання виникло у мене, коли на початку березня в передачі "Материк" на третьому московському телеканалі обговорювалась "державно важлива" для Росії проблема російської мови в сусідній державі.
Не будемо торкатись суті тої проблеми, вона давно нав'язла в зубах усім, як і боязкі побажання українців Росії мати щось україномовне для себе. Відносно тих побажань в Росії діє табу навіть на згадки про них. Нагадати тут про національно-культурні потреби українців - це однаково що зазіхати на державну безпеку чи припуститись нетактовности в шляхетному товаристві. Тим паче що й провідні владники України, і особливо сам "ґарант", також дотримуються цього табу. Видно хочеться їм за всяку ціну догодити ненаситному "братові".
Та повернімося до тої телепередачі, куди запросили з України мало знану в Росії гуманітарія Неллі Корнієнко та добре відому "щиру українку" Наталю Вітренко, яка на передачі переплюнула самого Константина Затуліна, затятого українофоба, що був у ролі господаря. Пан Затулін без кінця нахабно перебивав пані Неллі, не давав їй закінчити жодної фрази. На передачі цим створилась така атмосфера незручности, що навіть ведучий Рустам Афреджанов змушений був неодноразово спиняти "кавалєра" Затуліна.
Та власне відносно обговорюваної проблеми: що нового міг сказати вже в сотий чи бозна котрий раз пан Затулін? Його пасажів на цю тему не чув хіба що глухий. А от що хотіла сказати пані Корнієнко, можна тільки здогадуватись, бо говорити їй фактично не дали. Втім така поведінка російського державника зовсім не дивна: він на те й зорганізував цю передачу, щоб ще раз продемонструвати натиск великоросійського нахабства.
Згадаймо, завжди було і тепер є так: коли заходить про Україну, про українців, то толерантність росіян кудись западається, наче у прірву. Віссаріон Бєлінскій сказав якось про Тараса Шевченка, який вже на той час був заарештований: "Будь я на месте государя, я дал бы ему не меньше...". Тож і сьогодні "рік Росії в Україні" нічого не змінив. Та й Росія в Україні не рік і не два гостює невилазно... І кінця тому не буде, якщо й далі українці дозволятимуть зневажати себе і свою державу. На державному рівні - це коли Президент Кучма разом з російським Президентом слухає "Союз нєрушімий..." виструнчившись, а під звуки "Ще не вмерла Україна" дозволяє собі охляпнути. І на особистому, це коли наприклад, пані Неллі Корнієнко, приїхавши в Росію на телепередачу, як повпред України, під градом зневажливих ескапад директора державного російського інституту СНД Константина Затуліна, не маючи змоги щось сказати, сидить знітившись до кінця передачі.
А треба було перед камерою встати, заявити протест проти зневаги себе і своєї держави і піти з телепередачі! Щоб усі глядачі чули і бачили! Щоб не було тої, яка сталася, розмови вовка з ягнятком! Якщо ті, хто репрезентують Україну, будуть дозволяти так себе топтати, то і їхню країну будуть зневажати. Якщо людина не впевнена, що здатна захистити честь свою і своєї держави, хай не береться за цю справу! Знайдуться інші - здатні і мужні!
Доти, доки державні чинники - президент, міністри, депутати та державники усіх рівнів, інтеліґенти та і всі інші люди будуть дозволяти паплюжити себе і свою державу, не буде до неї поваги у світі, не буде стабільного добробуту людей.

Павло СЕНИК,
м. Москва

До архіву газети

На першу сторінку