Правда, Дух Святий є такий же Творець світу, як і Бог Отець і Бог Син; Він дає життя світові, Він є душа не тільки церкви Христової і всього світу, Він усе проймає Собою, все відживляє, на все накладає промінь Божества. Особа Духа Святого найбільше для нас таємна, найменше зрозуміла, але діла Духа Святого скрізь помітні для тих, хто хоче їх бачити.
Інші відблиск Духа Святого бачать і в світлих металах і ясних мінералах, і в красі і пахощах квітів, і в співах птаства і в силі лева, і в бистрині коня, а тим більше в мудрості, дослідах і талантах людей, в їх творчості, натхненні й побожному житті. Одним словом, все, що є на світі найкращого, найвищого, найчистішого, наймудрішого, все це є відблиск Духа Святого (Акаф.).
Інші, нарешті, уявляють Духа Святого, як Божественну Особу безмежної животворчости, безконечного милосердя, нічим не затінених. Коли Бог Отець не тільки дає життя, а й до смерти приводить, не тільки милує, а й карає, то Дух Святий лише життя дає, відновляє і відживляє лице землі (Пс 103. 30). Коли Син Божий не тільки спас нас, а й має судити людей, карати їх за лихі діла, то Дух Святий нікого не карає, Він є одна лише ласка й милосердя, без жадних хмар гніву та кари. Тому може Христос і говорив: "Всякий гріх і хула проститься людям, навіть хула на Сина Чоловічого, а хула на Духа Святого не проститься ні в цім віці, ні в майбутнім" (Мат 12.31).
Св. єв. Іван каже, що Бог є любов, що страху нема в любові (1 Іоан 4. 16). От і це, що Бог є любов, що страху нема в любові, в найбільшій мірі доходить до найбільшого виявлення Божої любови в Святому Духові.
От ця безмежна любов до нас Духа Святого, любов без загрози смерти, кари, суду, ця любов Духа Святого, Його, як невичерпний океан, благодать і милосердя, є для нас найбільшою утіхою, найпевнішою надією, що й Бог Отець і Син Божий, за благодаттю Святого Духа, поставляться до нас грішних з усією ласкою й милосердям. От чому благодаттю Святого Духа, як тою живою водою ми, християни, від народження до смерти обмиваємось, очищуємось від усякого духовного бруду, готуємось до вічного життя в церковних Тайнах. Дух Святий своєю благодаттю в Тайні хрещення освячує нас, здіймає гріхи з нас, в Тайні Причастя сподобляє нас Тіла і Крови Христової, в тайні каяття звільняє нас від гріхів, і в інших Тайнах і молитвах прихиляється до нас своєю благодаттю, і лише за її могутньою допомогою ми сподіваємось на спасіння і життя вічне. "Благодаттю ви спасені, каже св. ап. Павло, через віру, і це не від вас, це - Божий дар" (Єв 2.8), і перш за все дар Святого Духа.

Митрополит Василь Липківський
З проповіді.
 

Відкриття нових високохудожніх творів стародавнього мистецтва - то неабиякі події в українському культурному житті, особливо тих, що пов'язані з традиціями київської землі. Саме на її теренах чинилося найстрашніше нищення пам'яток національної культури.
Тому, коли на сторінках преси з'явилось повідомлення про нову знахідку (після знайдення славетної ікони Холмської Богородиці XII ст.) - ікону Спаса Оплечного кінця XI ст., - всім нам додалося великої радости і хвилювань, але й виникло чимало запитань. Поява такого твору вимагала високопрефесійної оцінки.
Опублікував ікону в журналі "Наше наследие" (2001 р., Москва) відомий художник-реставратор, кандидат мистецтвознавства, професор Православного Свято-Тихонівського Богословського інституту В. Філатов, який довгий час співпрацював з українськими реставраторами, був їхнім учителем і добрим порадником, вивчав і реставрував чимало пам'яток живопису в Україні. В. Філатов люб'язно надіслав свою публікацію до Київа з проханням висловити думку щодо атрибуції ікони як твору, що міг бути написаний майстром константинопольської школи або його талановитим учнем у другій половині XI ст. у Київі, тобто одним з майстрів, які працювали над оздобленням храмів.

Нині ікона міститься в приватній збірці у Москві. Реставрована, ймовірно, у другій чверті XX ст., причому реставраційний процес здійснено талановитим представником російської школи реставрації. Вважається, що реставрація ікони виконана в домашніх умовах, де і далі цей шедевр зберігався, як сімейна ікона, або дорога серцю реліквія.
Ікону виконано на дерев'яній дошці, в техніці темпери звичними іконописними прийомами, що підтверджує зокрема зображення волосся і бороди Христа. Ікону було цілком розкрито від пізніших нашарувань, про що також свідчать залишки вохристої фарби на шпонках. Рентґено-графування виявило, що дошка ікони з хвойної породи дерева з двома сучками. Основна дошка пізніше була перекрита дублетною з деревини дрібношарової породи без сучків. Сучки автентичної дошки добре позначились на пошкодженні левкасу і живопису. Отже, на іконній дошці 49хЗ6 д.т. зображено голову Спасителя, обрамлену німбом, зрізаним по краях, до шиї прилягають хітон та гіматій, над правим плечем - незначна частина тла. Невеличкий фраґмент тла з червоною "опушкою" по краю ікони зберігся всередині верхньої первісної шпонки. Тло було дуже світлого сірувато-перлинного тону, майже біле. Дошка по краях мала червоно-цинобристу обводь, яку заведено називати "опушкою".
Пропорції лику Христа суто клясичні, що відповідає нормам лінійної побудови голови і ликів, зокрема в зображеннях Христа, передусім у константинопольських мозаїках кінця X ст. (над дверима, що ведуть з портика в храм Св. Софії (886 - 912) на мозаїках і фресках Софії Київської (1037 - 1061) та ін. церков. Фронтальне зображення голови Христа відповідає канону, відомому за деїсусами (Христос в образі Вседержителя) й іконах Спас Вседержитель та Нерукотворний образ Христа. На думку В. Філатова, образ Спасителя на іконі наслідує канон, а риси лику випромінюють божественну велич. Композиційні особливості створюють враження виходу Спаса Христа в мир, назустріч тим, що моляться. Така композиція відрізняє моленний образ від стінопису з зображенням Христа по пояс і на престолі.
Дослідник нагадує про існування в перші віки християнства ікон, що їх брали з собою в походи князі. З історичних джерел відомо лише два факти виїзду князів з іконами у військові походи. Перший - про ікону Спаса Ростовського князя Василька Костянтиновича (перша пол. ХШ ст.), другий - письмове джерело, що свідчить про те, як князь Борис у 1015 р. перед стратою в своєму похідному шатрі молився іконі Христа (в тому числі і "Сказання про Бориса і Гліба").
З прославою князів-страстотерпців святих Бориса і Гліба пов'язує дослідник появу ікон Спаса Оплечного. Похідний чи домашній моленний образ ще призначався до індивідуального моління, в ті далекі часи це міг дозволити собі лише князь, що визнавав своїм покровителем Самого Сина Божого. Літературні джерела більш пізнього часу, а також тексти молитов наштовхують на думку, за дослідником, що моленною іконою князя Бориса саме і був образ Спаса Оплечного. Тому він був написаний після прославлення святих стратотерпців у 70-і роки ХІ ст. і тоді ж поставлений до їх гробниць із мощами.
На думку В. Філатова, автор ікони - ймовірно руський учень грецьких майстрів з мозаїки, що працювали в Софійському соборі в Київі. Найбільш вірогідний учитель - творець циклу "Севастійські мученики". Одна з найближчих аналогій - образ Св. Леонтія, і безперечно, інші мозаїки Св. Софії. Ікона Спас Оплечний - найдавніший і найвищої якости твір іконопису Київського князівства.
Свою думку щодо ікони Спаса Оплечного висловили також інші мистецтвознавці й дослідники цієї доби Київської Руси Е. Смирнова, Л. Міляєва, Н. Логвин, ректор Київської Духовної Академії владика Димитрій. Усі вони вважають, що ікона Спас Оплечний виконана в період кінця XI - початку ХІІ століття.

Інна ДОРОФІЄНКО,
гол. художник-реставратор корпорації "Укрреставрація"
 

18-19 травня 2002 р. у весняному Київі проходив Міжнародній конґрес Світової федерації українських лемківських об'єднань. Це було справжнє національне свято, яке закінчилось великим концертом на майдані Незалежности.
Подаємо виступ Євгена Сверстюка.

Достойні лемки і гості Міжнароднього лемківського конґресу. Мене прибила сьогодні від Волинської землі, до родини лемків моя давня повага до вас і вашої культури. Серед моїх знайомих виділялися лемки як люди великої людської надійности, що стає щораз рідкіснішим явищем у нашому порізненому, морально розмитому споживацькому світі. Надійности, гідности і артизму.
Центром ІІ світової війни була Україна, а лемки були тим етносом української нації, за рахунок яких вівся розмін між політичними силами. Лемків викорінено з їхніх предковічних гір і розкидано по світу, лемків винищувано фізично. У відповідь на це слабкий етнос розсіявся б і зник в асиміляції.
А тимчасом лемки створили ядро УПА на західніх теренах, а після виселення зберігали своє обличчя там, де опинилися. З приїжджих у Тернопільській чи Львівській областях найлегше було вербувати залякану молодь у стрибки - лемки в антиукраїнські загони не підходили: вони були національно свідомими і релігійно вихованими.
Післявоєнна Україна була буквально заглушена російськими бойовими піснями, підмосковними вечорами і ландишами. Вона наче втратила свій голос. Але тоді заспівали лемки - сестри Байко, і то був наш національний голос, українська лірична пісня. Цілі покоління співали "Гуцулку Ксеню", "Ой верше мій, верше", "Полетів бим на край світа"...
Треба віддати належне, лемки потрапляли не тільки в польські, але й у совєтські політичні лаґері. А це теж важливе представництво: це міра національної і людської порядности.
Отже, лемки, в основному викорінені з рідних гір, зі своєї вікової колиски, але на мапі України вони скрізь світяться своєю інтеліґентністю, національною виробленістю.
Що діється на мапі України в постсовєтський період, де національно безпринципна влада і не пробувала повернути людям пограбоване, ні навіть вибачитись. Фактично всі завоювання насильної русифікації закріплено, і нинішня влада орієнтується не на українських громадян, культурно вироблених і національно свідомих, а, навпаки, на тих самих совєтизованих і колективізованих "трудящих", у яких ні національної гідности, ні духовних вартостей. А вони за ту владу, яка при владі.
Схід України змушений щоранку слухати по "Маяку" з Москви старий совєтський гімн і приймати антиукраїнську дозу аґітації. Практично це деморалізація під патронатом Президента.
Там вербують людей у мусульманство, в крішнаїти, в неопоганство, і різні секти червоточать ослаблений організм, який не може чинити опору. Його не лікують, тільки дивуються, чому там голосують за комуністів і за "ЄдУ". А вони там насправді не помітили, що совєтської влади вже нема...
Туди охоче переселяли лемків і галичан - у розрахунку, що духовна порожнеча їх поглине. А тим часом саме вони заснували там острівки духовного життя серед зацілілих автохтонів, які зберігають пам'ять і честь.
В нинішніх інтеґраційних процесах особистість зберігається там, де вона відбулася. Етнічні лемки інтеґруються в українство, претендуючи на першість серед етнічних груп. Чого вартує той, хто не змагається за першість? Вони інтеґруються в світові процеси, бо несуть високу культуру, яка скрізь прийнятна. Усі вітри тимчасові, коріння і джерела - вічні.
Я б хотів звернути вашу увагу на книжку Миколи Горбаля - "Один з шістдесяти". Загалом беручи, це повість про лемківську родину, викорінену, переселену і репресовану. В родині засвітилося двоє братів саме тоді, коли їх знищували. Богдан, який не знав знаків і символів нашого світу, тільки щось собі малював, і Микола, якому не дали вчитися на музику і кинули в концлаґер - на перевиховання.
На поверховий погляд ці паростки знищені дощенту. А ближче - це лемки, які інтеґрувалися навіть в совєтський світ і засвітилися животворними талантами.
Перший малював те справжнє, приховане, чого не бачила юрба, і завдяки зусиллям брата став посмертно відомим митцем, гейби братом відомого Никифора з Криниці. Другий і співає, і урядує в міській раді та у Верховній Раді України, а головне - пише про те справжнє і незнищенне, що ясніє на дні душі і на дні пам'яті про той справжній світ, який можливий тільки у згоді з Богом і з духом предків. Бережіть своє ядро, честь і вроду. І шануймося -нагадує на хвилі "Свободи" п. Ірина Халупа, до речі - також з роду лемків.

Це імпортоване слово прибилося до нас через шкільні підручники. Український народ не дуже знав, що російський цар воює з французьким царем і що це зветься "отечественна война". Російський народ також дізнався про це вже по війні.
Що стосується пори 1941 - 1945 років, то це у нас мало страшну назву "війна". Таку коротку, як революція, розруха, голод. Отечественна - накинули.
Війна впала на Україну. Вона її донищувала після репресій і голоду. Воював німець з "совєтами". Німець відступив - прийшли "другі совєти". Прийшли небажані і мстиві. Поводилися як чужі. Зразу кидали мобілізовану молодь під німецькі кулемети. А в 1947 для "переможців" організували голод.
Що стосується "перших совєтів", то це
- "комунія";
- колгоспи і розкулачування;
- вивіз у Сибір;
- голод 1921, голод 1932-33;
- руйнування храмів;
- Єжовщина 1936-38 років.
Практично це означало, що майже кожну сім'ю пограбовано і зґвалтовано. Розстріляно, заарештовано, вивезено, роззуто.
"Гірше не буде!" - Така була реакція українського народу на війну. І не тільки українського. Народ відчував, що війна почалася в 1939 р., бо тоді мобілізували "на польську" і "на фінську".
Але большевики закричали про розв'язування війни тільки тоді, коли їх ударили - в 1941 р. Правда ударили передусім нас, бо пани б'ються, а в мужиків чуби тріщать. Коли прийшов німець
- утворилася велика продушина;
- не гнали до колгоспу і не ловили з колосками;
- упало НКВД, упала сила терору;
- відкрили церкву.
Але Гітлер мав справу не з нами, а зі Сталіном. Логіка речей вимагала реакції на саму воєнну окупацію.
Ось чому в 1943 р. я писав (за наказом "наших хлопців") "Геть німецьких окупантів". А щось подібне писали большевики. І тоді ще наказали мені написати "Смерть Гітлеру і Сталіну".
І, головне, ніхто не був проти!
Багато людей наших полягло в боротьбі проти окупантів - і під знаком тризуба, і під знаком зорі п'ятикутньої.
Отже, ми повинні насипати їм високу могилу. Ми повинні вшанувати їхню пам'ять і віддати честь.
То вже інше питання, хто і як скористався з їхньої слави оборонців свого краю.
Першим заговорив про усе це вголос Олександер Довженко в кіноповісті "Україна в огні" і в своїх щоденниках, і перший закликав пом'янути і вшанувати полеглих та їх родини.
Але офіційна фальшива фразеологія паралізувала свідомість сучасників. Їм потрібно було не вшанування жертв, а використання перемоги матеріяльно і морально. І тоді було накинуто стереотипи - як треба пояснювати причини перемоги і саму війну як "велику вітчизняну".
Коли "одному - війна, другому - мать родна". І для таких "поб'єда" - це дійна корова на все життя.
А взагалі ІІ світова війна - була вибухом кризи духу. Коротке замикання, коли оголені нерви однакового заряду зблизилися. І ті соціялісти з червоним прапором - і ті з червоним, і ті сповідують релігію сили - і ті, і ті поклонилися дияволові в обмін на владу над світом, і ті. Отже, одним словом - "попала коса на камінь".
Ясно, що і той хотів першим напасти, і другий хотів скористатись перевагою першого ходу...
І той хотів бути зверху, і другий.
Одна істотна різниця: "Фюрер" мав за плечима добре організовану для війни націю і добру військову машину. "Мудрий вождь" мав пограбовану, озлоблену репресіями країну і величезну, погано організовану і здеморалізовану армію.
Бліцкріґ був очевидністю перших двох ходів. А от вже на третій у "фюрера" не вистачило стратегічного розуму, і врятувався злочинець Сталін завдяки дурості і жорстокості гітлерівців. Власне про це свідчать матеріяли книжки Федора Пігідо Правобережного "Велика вітчизняна".
Фальшиве слово "отечественна", було взяте на озброєння совєтською пропаґандою, яка взагалі користувалася обманними, окозамилювальними словами (влада большевиків - "народна", душогубка їхня - ЧК, намічена жертва - "ворог народу"). Але треба сказати прямо - пропаґандивна большевицька машина була настільки продумана і досконала, що навіть постійну війну з народом - селянством і інтеліґенцією - вони покрили ярликом "боротьби з ворогами народу".
Але як же багато страшної правди можна було прикрити облудним словом! Як багато збаламучених людей можна повести словом! Скільки людей прагне солодкого обману і як втішається, коли загарбник прикидається визволителем і щось обіцяє...
Нині історія вже вияснила, що всі форми комунізації, концентрації, організації і використанню мас винайшли большевики, Гітлер вчився у Леніна і Сталіна. Вже в теорії "будівництва комунізму" робиться акцент на воєнно-силові методи і постійно підтримуваний рівень терору, який паралізує волю людей. Усе це вірно, і Сталін часто вертався до історії Івана ґрозного за уроками.
Але історики часто недооцінюють пропаґандивного забезпечення, яке мали большевики до захоплення влади і особливо після. Усі ці "теоретичні основи", філософські, ідеологічні, організаційне підґрунтя, а головне організація пропаґанди, що охоплювала усі клітини народного організму і тяжіла над кожною душею - ця влада князя тьми була ще страшнішою за терор.
Отрута большевицької пропаґанди просякла навіть в народний організм, який від самого початку мав гостру алергію на "комуну". Корисливість, зовнішня правдоподібність і спокуслива легкість просякла в саме мислення людей і зробила його зручно-вигідним для досягнення хвилинних цілей.
Підійматися до принципів, до чесного мислення нелегко.
Книжка дає багатий і переконливий матеріял для перегляду закорінених стереотипів мислення про історію, що відбувалася на наших очах.
 

Запитання до ред.
Я можу зрозуміти, коли суддею чи прокурором стає християнин: для нього присяга триматися правди збігається з такою ж присягою перед Богом, і тоді не має значення, до якої партії чи віри належить підсудний.
Але призначають прокурором комуніста. А у нього і мораль, і право - клясові. Він захищає чи звинувачує не з позицій "абстрактного гуманізму", а з позицій партійних, "в інтересах ком. партії".
То що то за право?
Р. Шевчук

Відповідь
І християни бувають різними людьми, і треба віддати справедливість, між комуністами теж є люди різні. Але в принципі ви маєте рацію: комуністична філософія будується на клясових інтересах, які ставить вище за справедливість. Комуніст - проти "об'єктивізму", він називає об'єктивізм "буржуазним". Комуніст може обслуговувати совєтське клясове законодавство, але не національне.
Ніхто не чув, щоб комуністи відрікалися від своєї теорії. Відомо, що вони не зреклися навіть своїх вождів-злочинців, хоча тих було засуджено на їхніх же з'їздах. Швидше за все вони своїм словам і правдивості взагалі не надають значення. То які з них судді?
 

Фраґменти
 

Перебуваючи нещодавно у відрядженні в Німеччині, я постійно запитував себе: чому суспільний устрій і рівень життя громадян цієї країни є досконалим і високим, а ми, маючи не менш тривалу історію, так важко знаходимо шлях до покращання долі? Як вдалося німцям після ганебної поразки і мільйонних репарацій відновити державу і зробити її шанованою у світі? Звичайно, історики відповіли б на це арґументовано. Ми ж зазначимо одне: відродила націю німецька держава, що є уособленням волі її громадян.
Після перших тижнів роботи Верховної Ради четвертого (начебто демократичного?) скликання роблю висновок, що українську державу, яка буде спиратися на волевиявлення громадян країни, побудувати непросто. Здавалось, після перемоги на виборах блоку Віктора Ющенка "Наша Україна" і проходження в парлямент блоків Юлії Тимошенко і Соціялістичної партії є надія сформувати по-справжньому демократичну більшість, від її імени вручити мандат народної довіри новому складові Уряду і не дати згаснути іскрі покращення життя, яке завиднілось в часі прем'єрства Віктора Ющенка. Так думалось, так бажалось...
Однак, "корупційна монархія", створена протягом десятиліття псевдонезалежности, не дотямила згубности свого диктаторського панування для майбутнього держави, не погодилась на відкритий діялог з іншими учасниками нинішнього процесу, а своїми відомими методами (залякуванням і посулами) домоглася ревізії результатів березневих виборів і "возвела на престол" фактично другого за значимістю посадовця в державі. Хоча у влади була чудова можливість відмовитись від подальшого шляху в нікуди і пристати на пропозицію фракції "Наша Україна", викладену у запропонованому до обговорення і підписання Договорі "Про спільні дії Верховної Ради України четвертого скликання". Підписанням цього Договору (якби це сталося) сторони зобов'язувались об'єднати свої зусилля для забезпечення проведення економічних, соціяльних, політичних і правових перетворень в українському суспільстві і з цією метою створити коаліцію політичних сил, представники яких і займуть посади у керівництві Верховної Ради України та її комітетах. До цієї першої спільної акції об'єднаної Верховної Ради України пропонувалося цілий комплекс дій, спрямованих на зміну політичної системи держави, суттєве обмеження повноважень Президента України, надання Верховній Раді України ширших повноважень і фактичний перехід до парляментсько-президентської форми правління, оскільки нині діюча система з пріоритетними функціями глави держави призвела до кризового стану в державі.
За влучним спо-стереженням газети "Дзеркало тижня" (№ 18 від 18.05.2002) "в ідеалі повинна утворитися країна, в якій є:
- відповідальна парляментська біль-шість;
- реальний коаліційний уряд;
- Президент, який володіє представницькими функціями;
- структурована, конструктивна й забезпечена всім необхідним для політичного існування опозиція;
- чіткий розподіл повноважень між гілками влади, між центральними та місцевими виконавчими структурами, між органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування;
- максимальна децентралізація влади;
- сучасний апарат адміністративного управління;
- реформована армія;
- чіткий контроль за збутом спецпродукції;
- людська система оподаткування і податкові органи з людським обличчям;
- незалежна преса;
- захищений вітчизняний товаровиробник;
- законодавство, максимально наближене до стандартів ЄС.
Тобто все те, чого у нас немає".
Власне, викладений підсумовуючий результат запропонованих змін є програмними пунктами виборчого блоку Віктора Ющенка "Наша Україна", з яким ми йшли на вибори. Аксіоматичним є положення про те, що політична сила, яка перемогла у виборчих змаганнях, має пріоритетне право на формування органів влади і зміну політичної системи, оскільки такі повноваження отримані нею демократичним шляхом від носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні - народу (ст. 5 Конституції України).
Однак, суворі реалії сьогоднішніх днів показують, що основний Закон не для всіх писаний. Сумнозвісний адмінресурс, не домігшись перемоги у відкритій боротьбі, "нахилив" до співпраці декількох аморальних типів, які виявились недостойними своїх виборців і завершив узурпацію влади. Від 28 травня 2002 року Україною керують представники однієї політичної сили - партії влади, контрольованої особисто Л.Кучмою, його вірнопідданим В.Литвином і першим міністром А.Кінахом.
А що ж переможці? В таборі "Нашої України" ніякої трагедії не трапилось, більшість уособлює себе як альтернативу діючій системі влади і не надто здивована черговою наругою можновладців над демократією, тепер - в особі депутатів Верховної Ради України. Ситуація ускладнюється тим, що відомий голодний блок ніяк не може наїстись, і все норовить відкусити шматок від нашого українського пирога. Це йому вдається шляхом тиску і погроз на депутатів від бізнесу, а "своя сорочка ближче до тіла" і число новоявлених ренегатів може зрости. Занепокоєний таким розвитком подій, лідер блоку Віктор Ющенко відмовився від участи в переговорах з "Єдиною Україною"    щодо обрання керівників парламентських комітетів, аналогічно вчинили і лідери інших опозиційних фракцій. Висновок тут однозначний - якщо вже президентська камарилья має всі штурвали влади в рухах, то - нехай керує... Якщо так трапиться, фракція "Нашої України" мусить прийти до політичної позиції, яка набере тепер виразного і структурованого характеру. Хоча таку ідею підтримують не всі ті, кого привів з собою до Верховної Ради Віктор Ющенко. І ця обставина хвилює нас найбільше. Попри все, побачивши справжню гримасу влади під час численних поїздок, блок "Наша Україна" зберігає певність обраного шляху. Гасло "Наш головний союзник - виборці!" знову на часі. Все тільки починається...
 

По суті, Договір являє собою комплекс законодавчих заходів, спрямованих передусім на створення ефективної системи взаємодії головних державних інститутів.
Передусім зміни зачеплять виконавчу владу. Становище Кабінету міністрів взагалі і прем'єра зокрема, з точки зору правової логіки, виглядає дещо двозначним. Відповідно до Конституції, центральний орган виконавчої влади відповідальний перед Президентом і підконтрольний Верховній Раді. Та якщо контрольні функції парляменту Основним Законом більш-менш чітко визначено, то чіткого уявлення про маштабність відповідальности КМ перед главою держави Конституція не дає.
Кабінет відповідальний перед Президентом, а от Президент не відповідає за дії фактично керованої ним виконавчої влади ні перед ким.
Парлямент має контролювати Кабінет. Тим часом контрольні функції дуже умовні. А можливостей уплинути на кадровий склад Кабінету у формального контролера в особі ВР набагато менше, аніж у формально "безвідповідального" Президента. [...]
Складно робити якісь маштабні висновки, зважаючи лише на назви законопроєктів. Однак описати логіку і методику дій парляменту (у разі, якщо високі договірні сторони дійдуть консенсусу і якщо всі описані законопроєкти стануть законами) у принципі можна.
Як ми уже зазначали, для початку передбачено обирати Верховну Раду на жорсткій пропорційній основі. Передбачається, що суто списковому депутатському корпусу буде значно легше визначити конфігурацію парляменту.
Нагадаємо також, що за парляментською більшістю законодавчо закріплюється, з одного боку, право формувати персональний склад Кабінету, з іншого - обов'язок відповідати за його дії. Розширення реальних політичних можливостей більшости має передбачати своєрідну "компенсацію" для опозиції - і відповідно до европейських стандартів їй ґарантується регулярний доступ до мас-медія, а також "монопольне право" на комітети, що "курують" діяльність ЗМІ та правоохоронні органи.
Пропонується "законодавчо наповнити статус Президента як глави держави" і водночас "законодавчо наповнити статус Кабінету як вищого органу в системі виконавчої влади".
Зокрема, пропонується визначити чіткий статус і межі компетенції Прем'єра та членів Кабінету (з одного боку) і дорадчих органів (з іншого), а також виписати форми та способи взаємодії між офіційними виконавчими інститутами та консультативними президентськими. Розшифруємо: йдеться про створення таких правових умов, за яких структури, що не несуть жодної відповідальности, знали б своє місце й не заважали структурам відповідальним. Інакше кажучи, пропонується зробити так, щоб, приміром, адміністрація Президента не керувала урядом.
Вперше запропоновано настільки маштабний підхід. [...]
Безумовно, "Наша Україна" запропонувала безпрецедентну альтернативу кулуарним домовленостям, в основі яких лежать або щедрі фінанси, або адміністративний ресурс. Більш того, розв'язання кадрових парляментських питань - лише частина запропонованого проєкту. Його суть - в ідеологічному об'єднанні парляменту. Адже ні для кого не секрет, що, у разі відмови однієї сторони від звичного страху й іншої сторони - від звичних догм, у "Нашої України", БЮТи, "Єдиної України", СДПУ(о), та й соціялістів знайдеться немало спільного - перетворити потенційну та непрацюючу більшість на реальну й ефективну, направивши її енерґію на перетворення, які давно виношуються кожним окремо - чим не історичне завдання? Питання в тому, скільки фракцій і депутатів бажатимуть потрудитися над ним?

Юлія МОСТОВА та Сергій Рахманін,
"ДТ", 18.05.2002
 

"ДТ", 25.05.2002

При формуванні Президії Верховної Ради УРСР 1990 року лише півтора десятка депутатів з Народної Ради виступали проти того, щоб представники тодішньої опозиції комуністичній владі очолювали і парляментські комісії. Більшість цих "опозиціонерів" без позиції, зате з позою пішли на співпрацю з політичним банкрутом КПУ. Дванадцять років непроникної пітьми - наслідок і цього політичного рішення народних провідників, яким "чертовски хотелось поработать" у чужій владі.
Тепер  ситуація  повторюється.   Існуюча  чужа влада - очевидний політичний банкрут за рсзультатами минулих виборів. Вона включила весь свій "адміністративний ресурс", бісівський ресурс на те, щоб сфальшувати результати волевиявлення народу, сіючи в країні страх, лжу та підкуповуючи людей. І ... не вийшло. Люди проголосували за чесну, моральну політику. Політичний світанок в Україні настав. Світає. День іде. А деякі представники нашої сучасної опозиції "режиму" так і не зрозуміли простої істини - з банкрутом не водись бо пропадеш.
Тепер склалися дна полюси в сучасному українському політикумі. Один -то існуюча влада, сильна адміністративно і слабка політично (не має підтримки в народі) та влада нова, що народилася на минулих виборах народним волевиявленням, сильна політичною підтримкою людей, але адміністративно ще не оформилася і тому слабка.
Жодна з цих сил не має більшости у парляменті. Комуністи до жодної відкрито не можуть пристати, бо одразу політично відійдуть у небуття. Заєдисти з СДПУ(о) брутальним тиском "заганяють" до себе депутатів з інших фракцій, але це їм не вдається. Не спрацьовує їх принцип, що його виголосив один з єдунів-міністрів, звертаючись до своїх підлеглих:
"- Чи ви знаєте, що править світом?
- ....?
-   Страх та гроші. Гроші - мої, страх - ваш".
Гроші у них є, але страх виявився аж ніяк не у всіх депутатів. Страх - як гріх. Страх Господній переміг. А у виборців з'явилися справжні народні депутати з гідною людською позицією. Це ті, тцо вистояли під тиском брутальної влади, їх мусимо знати, з ними мусимо єднатися у дії. Долаючи власний страх слідом за народними депутатами України.
 

Точно так, як у Верховній Раді, незалежно від голосування, що захотів Кучма, те й буде, таким "Кучмою" на селі є голова колгоспу. І голова сільради, і районна адміністрація живуть краще, якщо в селі керує їхня людина, бо від неї залежить їхній добробут. Будь-яка скарга, написана в область, повертається в район, а з району до сільради й доходить до голови колгоспу. Його слово - тутешній закон! І це справжня дійсність нашого дня.

В. С.
Донецьк
 

Колись здавалося, що то Сталін у Кремлі душить пресу. І то була правда. Але правда й те, що система клонувала Сталіна. У кожному районі, а то й у сільраді сидів маленький деспот і сичав: "Я вам покажу свободу!".
Коли упала цензура, то совєтські редактори стали задихатися від браку інструкцій. Вони не знали, що друкувати. Погляньмо на наші газети і журнали, що зберегли свої назви або злегка їх змінили. Чому вони не ростуть? Чому не радіють з можливости пізнавати правду і казати правду? Чому наші начальники не радіють з того, що з'явився чесний і сміливий журналіст? Чому так часто журналістів убивають? Чому сьогодні так легко продають своє слово не тільки старі вислужники, але й молоді журналісти? Чому вони не лякаються застереження Джорджа Орвелла: "Хто раз скурвився, то вже назавжди"?
Чому на постсовєтському ґрунті так мало чистих і високих?
У нашій християнській газеті ми ставимо ці питання, бо то питання відродження людини і відродження нації. Жовта преса не дає води живої, ні доброї настанови людині. Навколо нас розставлено пастки. Той хоче спокусити на грошовий виграш. Той хоче затягнути вас у свою віру. Той хоче зробити вас своїм попихачем. Той просто обкрадає. І то ще не велика біда, коли гаманець. Гірше, коли крадуть велике. Воно не так помітне і спершу не так дуже болить. Але потім відчуваєш, що тебе спустошили і змарнили.
Отруїли душу. Відучили шанувати і любити себе, свій рід, рідну мову і культуру свого народу. Зневажили віру батьків і посміялися над Заповідями Божими, на яких предки наші трималися тисячоліттями і берегли гідність.
Гниле слово псує людину. Воно каламутить свідомість і духовно ослаблює, а не зміцнює. Воно не будує, а руйнує.
Не всі це розуміють і не всі надають значення слову. Не всі задумуються над тим, що вільне слово - живе, а невільне, прислужницьке - то слово гниле і брехливе.
Закликаємо наших читачів до дискусії на важливу тему.
Нижче публікуємо перший матеріял Андрія КРИШТАЛЬСЬКОГО з Луцька. Він уже в шкільні роки видавав газету "Вітер надії" в Горохові (Волинь). Тепер там виходить холуйський "Горохівський листок".
Криштальський редагує університетську газету "Луцьк молодий".

Bирушаючи до Варшави на запрошення чесько-словацько-польського фонду "Солідарність", працівники якого організовують стажування для журналістів з країн Східньої Европи та Середньої Азії, я поставив собі за мету довідатись, як же працюють і живуть працівники ЗМІ сусідньої країни, чи зустрічаються вони упродовж щоденної праці з тими проблемами, над якими ламаємо голови ми, українці.
Перше знайомство з польською пресою вражає: газетні кіоски переповнені якісними за усіма параметрами виданнями. Але тепер, після 19-денного стажування, хочеться сказати: "Ні, ситуація у галузі преси в сусідній країні не є аж такою райською, безпроблемною". Польські журналісти теж потерпають. Але, даруйте, не від таких лих, як ми, українці. У них, саме зараз - тотальне падіння тиражів газет, занепад ринку реклями, з якого живе вся пишуча братія, засилля іноземного капіталу у сфері ЗМІ.
То чому ж ми, гості з незалежної України, яка уже 10 років живе вільним життям, пороззявляли від здивування і захвату свої роти після перших же відвідин газетних кіосків та редакцій видань? Може, не бачили кольорового друку чи не тримали в руках товстих газет?
Як би точніше відповісти на це запитання?
У Польщі більш грошовиті реклямодавці? Воно, звичайно, й справді так. Але "родзинка" в іншому. Є одна риса, яка відрізняє польську пресу від української: жодна з польських газет (принаймні тих, які себе поважають) не б'є поклонів перед чиновниками від влади.
А з цього й починається потужність преси (не з німецьких та норвезьких друкарень, привезених до Варшави), її вага у суспільстві, врешті, ціна журналістського слова - того, якому довіряють, до якого прислухаються.
Є у наших сусідів щорічна премія "Гієна року". Ось її якраз і присуджують тим писарчукам, котрі й справді стали схожими на гієн - істот, що бігають за великими хижаками, підбираючи покидьки. Пригляньмося до українських реалій. Чи вистачило б нам таких премій?
У Польщі владні інституції не мають права бути засновниками газет - це заборонено законом! Не існує ніякого державного управління преси та інформації. Свого друкованого "органу" не мають ні президент, ні уряд, ні сейм.
А тепер уявімо собі український уряд без "Урядового кур'єра", Верховну Раду без "Голосу України", Леоніда Кучму без "Президентського вісника".
Хто ж розповість громадянам, яка хороша наша влада?
Життя за Бугом саме відрегулювало ситуацію, коли уряд Мазовецького добровільно (уявіть собі!) відмовився від контролю за пресою. Це також, до речі, тема, яка потребує детального дослідження. Після скасування військового стану і падіння комуністичного режиму в країні до влади прийшли люди, які заявили, що їм не потрібна преса у ролі пахолка.
Спробувавши вільного плавання, близько двохсот редакцій періодичних видань Польщі домовилися між собою і... найняли собі контролерів. Ними стали дві приватні фірми ("Союз дистрибуції та контролю преси" і "Союз моніторинґу преси"), одна з яких ретельно (залучаючи авдиторів та юристів) перевіряє тиражі, а інша проводить надзвичайно детальні й маштабні соціологічні дослідження у галузі попиту на періодику.
Для чого? Для позбавлення ринку преси від шарлатанів, які маніпулювали вигаданими статистичними даними заради фінансової вигоди.
Польський уряд інколи виступає замовником певних досліджень, звертаючись до послуг цих структур. Але влада уже не є цербером.
Період запровадження військового стану в Польщі, як це не дивно, дав старт більшості видань, що потім стали незалежними. Наші сусіди ці напівпрофесійні газети, що склали конкуренцію офіційним прокомуністичним виданням, називають тепер "підземними". На відміну від українського самвидаву, таких "вільних ластівок" у Польщі була величезна кількість, їх видавали ентузіясти, й такі ж жертовні громадяни розвозили читачам велосипедами, або ж просто передавали з рук у руки. З величезною гордістю поляки розповідають, як просовєтські органи конфісковували наклади, транспортні засоби, штрафували журналістів-вільнодумців.
Тепер польський самвидав - експонати музеїв, а провідні його творці працюють у редакціях нових газет і журналів.
Після падіння комуністичного режиму в Польщі ситуація розвивалась за іншим сценарієм, аніж у нас. Уряд Мазовецького вдався до "шокової терапії" - просто виставив існуючі газети й журнали на продаж.
Важко сказати, наскільки це було продумано і резонно. Одначе поляки зрозуміли: влада більше не буде контролювати пресу. Разом із тим перед польськими журналістами постала проблема подальшого існування їхніх видань. Гроші для інвестування були тільки в колишніх комуністів і в західніх маґнатів, які, повіривши в незворотність польських реформ, побажали брати участь у фінансуванні преси. Кому продатись? Колишнім господарям, з лабет яких тільки-но з такими труднощами вирвались, чи західнім мільйонерам, чиї інтереси були на той час доволі туманними? Котре з двох лих обрати? За твердженням журналіста газети "Жеч посполіта" П. Косцінського, більшість редакційних колективів вибрали Захід - з його інвестиціями, новітніми технологіями, ґрандіозним досвідом. Яскравий приклад того періоду - продаж французькому пресовому концерну-гіганту "Ерсан" найбільшої польської урядової газети "Жеч посполіта", що була рупором польських комуністів, які стояли на чолі державного управління. За ним на польський ринок увійшли шведські, німецькі та норвезькі концерни, що привезли з собою нові високоякісні друкарні, проводили стажування для сотень журналістів.
Можна собі уявити увесь шок від таких перетворень. Втім, поляки мали уявлення про приватну власність, закони ринкової економіки, конкуренцію.
Саме в той час у непомітному варшавському підвалі народжувався й перший польський пагінець - невеличка чорно-біла "Ґазета виборча", яка буквально за кілька років перетвориться на пресового велетня, що матиме в обігу мільйони долярів і диктуватиме умови усім іншим виданням. Ця газета, будучи сміливою і правдивою, зламає старі уявлення про пресу, увірветься в усі галузі життя, стане зразком динамічного й повноцінного видання для мільйонів читачів. А поряд "штовхатимуться ліктями" не менш амбітні газети "Жицє Варшави", "Експрес", "Трибуна", журнали "Політика", "Впрост"...
Норвезькі та німецькі концерни скуплять усю льокальну пресу (за нашими мірками - обласну та районну), чорно-білих убогеньких видань просто не залишиться в природі - вони тихо помруть своєю природною смертю.
Разом з тим, як дим, розвіється побоювання про вплив західніх інвесторів на громадську думку в Польщі. Виявиться, що закордонним маґнатам потрібні лише гроші. А їх можна заробити тільки правдивим словом журналістів.

м. Луцьк
 

І сказав Господь Каїнові: "Де Авель, брат твій?".
І той відказав: "Не знаю. Чи я сторож брата свого?".

Яка дивна типізація приховування злочину. А це ж було ще до Десяти Заповідей...

Виходить, то ще від першого випадку за убивством брата йде лож. Безглузда спроба обманно приховати злочин. Приховати, збрехати навіть перед Богом. І ту Каїнову печать брехні понесли на собі большевицькі убивці навіть під знаком Антихриста - тоді, коли убивство вже було піднесене до "революційного закону".
Старенький батько Миколи Зерова кожного року писав Сталінові: "Де син мій?". І мовчав той... Нарешті слуги убивці навесні 1937 року відповіли батькові, що син помер в лікарні. Насправді син ще був живим в'язнем СТОНУ (Соловецької тюрми), у Кремлі ще тоді тільки визрівав намір убивства.
А потім злочинці - з державними печатями на лобі - ховали від людського ока убивство 1111 людей, призначених на страту. А слуги їхні ховали свій вирок під грифом "секретно". А потім вже ховали сліди життя тих людей. Вони спалювали їхні книжки і випалювали саму пам'ять про імена жертв.
Книги математика Михайла Кравчука "вилучити з бібліотек...". А вбили академіка Кравчука уже самим тільки, найжорстокішим в ті часи, звинуваченням і вироком: 20 років тюрми за "антисоветскую националистическую деятельность на научно-педагогическом фронте". Термін 20 років на Колимі практично не мав значення: там не було шансів вижити навіть з 5-річним терміном. Але з таким уже терміном кидали на страшний рудник Малдяк...
Каїнове вбивство порівняно - то ще "акт милосердя"...
Але вернемось до замітання слідів: вилучити з бібліотек математичні публікації! Виловити тих, хто пам'ятає і розказує, що Михайла Кравчука знав увесь науковий світ як живу леґенду. Його називали: Син Неба, вчений з обличчям Христа, лицар математики, поет німого числа, титан математичної думки, творець музики чисел...
Скільки каїнів дивилося з темною заздрістю на цього молодого академіка з Божим даром "ловити зорі" і як мстили йому чорні сили за те, що він вміє залишатися вільною людиною, "не ходити на раду нечестивих", не з'являтися на розправу над інтеліґенцією (1930 рік, СВУ), організовувати українські школи та факультети в університеті, виробляти українську математичну термінологію, складати словник напівзабороненої мови, дружити з неблагонадійним академіком Агатангелом Кримським і професором Миколою Зеровим. Збоку було видно, особливо після арешту його друзів, що він рокований, і може тоді його хотілося назвати "сином неба": адже він вчить своїм прикладом, і наука ця - не від совєтського світу, "не від світу сього".
Каїн весь час думає про приховування сліду вбивства. Каїн пускає облудно "гуманізовані" чутки для тих, що пам'ятали леґенду. Була в академії наук запущена чутка, що "таких талантів" щадили, що нібито вже в 1941 році на клопотання академіка Богомольця помилували Михайла Кравчука, але по дорозі в Україну він захворів на тиф, і пасажири самі викинули його з вікна потягу...
Каїн же не міг стримати поганих пасажирів...
Насправді є документ, пришитий до особової справи "особо опасного" (а її - "хранят вечно"), додано останній колимський протокол: "мы нижеподписавшееся, деж. комендант т. Кузнецов, начсанчасти т. Красовская Т. М., лаг. староста з/к Борисов составили настоящий акт в том, что 13 марта с/г погребен умерший 9 марта з/к Кравчук Михаил Филипович л. д. №238943 зарыт на глубине 1,5 м. Головой на запад"...
Хто вміє читати, розуміє: з/к Кравчук вранці 9/ІІІ. не встав на роботу, конвой палкою розштовхував тіло, тоді наказав зекам витягти труп на сніг. Конвой пробив череп залізним прутом... А вже аж 13.ІІІ. було оформлено актом і скинуто в штольню всіх, що лежали в снігу.
Однак пам'ять - нелегка служба: вона дошкуляє. Каїн подумав і придумав "помилування" для своїх жертв. Він "визнав" їх невинність і видав наказ про посмертне відновлення їхніх людських прав. Він "простив їм" - і видав довідку родичам - про невинність. І пустив чутку, що вони самі померли. Або загинули під німецькими бомбами (акад. Агатангел Кримський, поет Володимир Свідзінський). І про всяк випадок - усі дати смерті сфальшовано.
До акад. М. Кравчука, до проф. М. Зерова Каїн зберіг ненависть і після реабілітації. Це містика чи злопам'ять? Чи снилося академікові Кравчукові в останню свою ніч на 9 березня, що 12 років тому в безсонну ніч на 9 березня він проспівав псалом "Блажен муж, іже не іде на совіт нечестивих" - і не пішов на суд, розпочатий в оперному театрі в день народження Тараса Шевченка.
Тоді секретар в могильній тиші оголосив: "На судове засідання з'явилися всі, окрім академіка Кравчука".
Відповідь: "Обвинувачення вважає за можливе слухати справу без явки академіка Кравчука".
Але про себе подумали: "Тільки хай той академік пам'ятає, що Каїн - я, а він - лише Авель".
Але ця думка була прихована, хоча всі відчували її в повітрі.

Далі буде.
 

Редакція отримала листа групи вчених Академії наук України за підписами академіка АН Національного проґресу О. Князюка, доктора фізико-математичних наук В. Дворнякова, доктора медичних наук Т. Підгаєвської та інших, у якому вчені звертаються до найвищих посадовців України з висловленням занепокоєння "з приводу напружености між різними гілками православ'я та відвертої ворожнечі з боку УПЦ Московського патріярхату, очолюваної в Україні митрополитом Володимиром Сабоданом".
"Про це свідчить, - говориться в листі, - насильницьке захоплення представниками Московського патріярхату храмів, що належать до Київського патріярхату, у Полтавській області та інших містах".
Обурення вчених, як і ще багатьох вірних, викликають зокрема виступи в прямому ефірі в передачі "Діялоги", що її веде В. Цендровський, намісника Київо-Печерської Лаври єпископа Павла, який оголошує хрещення людей у храмах УПЦ Київського патріярхату та УАПЦ недійсним і залякує вірних тим, що люди в цих храмах підпадають під прокляття. Таким способом навіть священиків утягують в політичну конфронтацію, замість того, щоб творити мир між людьми, як того навчає Святе Письмо.
Вчені нагадують, що 1997 р. було ухвалено "Меморандум християнських конфесій України про неприпустимість силових дій у міжконфесійних стосунках". У Меморандумі наголошено право церкви на самостійне і вільне розв'язання внутрішніх проблем і неприпустимість використання будь-якими силами міжконфесійних негараздів з метою політичних спекуляцій. У Меморандумі чітко висловлено одностайне рішення всіх християн:
- Не припускатися використання будь-яких силових дій у розв'язанні та врегулюванні міжконфесійних проблем, особливо таких, що стосуються церковного майна.
- Розв'язувати всі спірні питання виключно за допомогою переговорів відповідно до законів держави та по-християнськи на основі взаємоповаги і терпимости.
Автори листа наголошують, що згадані дії УПЦ Московського патріярхату нехтують не лише основні християнські заповіді та домовленість українських християн, стверджену Меморандумом, але й порушують конституційні права вірних.
 

"Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що перед людьми зачиняєте Царство Небесне, - бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче увійти, не пускаєте!".
(Мт 23.13)

Може на сторінках газети "Наша віра" знайшлося б місце згадати скромного, благородного, самобутнього священика з Рівного отця Михайла Андрійовича Носаля (помер 1950 р.) і його сина Івана Михайловича (1913 - 1995).
Отець Михайло Носаль починав пастирську діяльність на Холмщині. В Першу світову війну перенесений до Дубна, де церковну службу поєднував зі збиранням лікарських рослин. За майже 45 років отець Михайло зібрав багатющий матеріял про лікувальні властивості рослин і способи їх використання в народній медицині. Книга "Лікувальні рослини і способи їх застосування в народі" була перекладена на російську мову і витримала кілька видань (1958, 1959).
1995 р. вийшла книга Івана Носаля "Від рослини до людини".
В Рівному тепер є вулиця Носалів. На будинку коло старовинного храму Успіння, де жив отець Михайло Носаль, є меморіяльна дошка. В Рівненському обласному історичному музеєві опрацьовується спадщина батька і сина Носалів.

Львів
 

Що ми знаємо про Візантію? Про напади русинів на Візантію, яка нібито "боялася нас". Але дехто вважає, що то були напади "наших варягів", і вони часто поверталися наверненими в християнство...
Про хрещення Руси, прийняте 988 року від Візантії. Але дехто каже, що ми прийняли хрещення від Риму...
Про залежність нашу від Візантійської Церкви, нав'язувану грецькими єпископами, аж поки не прийшли наші руські єпископи Іларіон і Клим Смолятич. Але чомусь ніхто зі знавців джерел не наводить фактів такої залежности.
Про письмо, принесене греками Кирилом і Методієм, яке "витіснило наше письмо". Але ніхто не показує "нашого письма" і не пробує його рятувати...
Одне слово, ми прийняли віру і культуру від Візантії. Але до тисячоліття забули про своє джерело настільки, що в загальній масі черпаємо дані про нього з сумнівних брошурок.
Як відомо, напівправда, напівкультура - це гірше і небезпечніше, ніж просто неправда.
Очевидно, враховуючи рівень наших історичних знань, Митрополит Іларіон написав популярну книжку "Україна і Візантія" - до 500-ліття упадку Візантії.
Наводимо фраґменти з неї.
Ред.
***
25-29 травня 1453 року трапилася велика всесвітня трагедія, яка потрясла всім світом, - упала Візантія. Упала мати Православія, упала колиска Християнства. Упала найкультурніша в світі держава, а давніше - наймогутніша. [...]
Візантія - це була давня мегарська грецька колонія, заснована ще 685 року до Різдва Христового на европейській стороні Босфору. Вона згодом набула собі багатства й великої сили, бо лежала при вузькій Босфорській протоці з Мармурового (а воно - з Середземного) моря до моря Руського - Чорного. [...]
А в кінці Рим, заволодівши Сходом, заволодів і колонією-містом Візантією.
Імператори римські не завжди добре вживалися з гордим Римом. Костянтин Великий року 330-го переніс свою столицю в місто Візантію, яке незабаром було назване на його честь Костянтинополем. Це була світова подія, бо Римська Імперія розпалася вкінці на дві, і на Сході повстала Східня Римська Імперія, зо столицею Костянтинополь чи Царгород.
Слов'яни рано появилися на Балканськім півострові і рано стали неспокійними сусідами Візантії. Доля - і щаслива й жорстока - міцно пов'язала Слов'ян з Візантією. Багато раз вони ходили війною на Візантію, багато раз і та била Слов'ян. Пишна й культурна Візантія завжди сильно тягла до себе Слов'ян. [...]
Наша Українська Православна Церква сім віків (988 - 1686) була в юрисдикції Царгородського Патріярха, і тільки примусом чужої влади вийшла із неї. [...]
Підданці Східньої Римської Імперії чи Візантії не звали себе ані еллінами, ані римлянами, - звали себе р о м е я м и, а державу свою звали Bizantion або Romania. Перенісши свій центр на Схід в Костянтинополь, Імперія цілком перетворилася. Старий романізм стрівся на Сході з іншими могутніми культурами, - еллінською (грецькою), юдейською та персько-арабською, і розплився в них. І наслідком цього поєднання створилася могутня, на ввесь світ найвища нова культура - візантійська.
Східня Імперія підбила під себе всі східні народи, які й об'єдналися в Візантії, а всі їхні культури створили т. зв. в і з а н т и н і з м. Грецька мова стала мовою спільною державною й літературною для всіх народів Сходу, а мова латинська позосталася тільки на Заході, що на той час мав "варварський" характер. У літературі й дипломатії і на Заході часто вживали мови таки грецької.
Візантія створила свою нову культуру - літературу, мистецтво, філософію й ін., - яка стала найсильнішою в усьому світі, і всіх тягла до себе.
Склад Візантії з різних народів сильно відбився на її політичній історії: різні нації ввесь час боролися за імператорський престол і захоплювали його в свої руки. На престолі бували навіть слов'яни. [...] Звати Візантію Грецією не буде відповідним до її істоти, хоч головною нацією в ній і були греки. [...]
Така висока культура, як візантійська, рано стала впливати на всі народи, що були в тім чи іншім зв'язку з Візантією. Це найперше були Слов'яни: болгари, серби, Русь і ін., а також: молдави, валахи, а крім них: вірмени, грузини й інші. Усі ці народи прийняли з Візантії Православну Віру, а також візантійську культуру. Цебто, для всього православного світу Візантія стала культурним центром їхнього життя.
Візантія несла свою Віру в Абісинію, в Індію, в Малу й Середню Азію, в Китай... По багатьох місцях Европи так само закріплялося Християнство з Візантії. Давня Церква в Англії була Православною. [...]
Наука добре довела вже, що на своїх початках і Польща, і Чехія з Словакією так само охрестилися від Візантії в Православіє. [...]
Історія, науки природничі, математика, філософія й т. ін. - усе це почалося у Візантії, а звідси розходилося по всьому світі.
Уся стара література, - це головно література візантійська, особливо в Слов'ян. Візантійська література ширилася по всьому світі - її скрізь перекладали, її скрізь наслідували.
Заслуга Візантійської Православної Церкви на Сході в царині письменства надзвичайно велика, бо ті народи, що не мали його, стали творити своє письменство власне під впливом Візантії. Так повстало письменство в народів грузинського, вірменського, коптського, різних малоазійських народів, і у всіх народів слов'янських.
Візантійське мистецтво досягло великого й найбільшого розвою на всьому світі, і мало й має величезний вплив на мистецтво всіх народів. Архитектура, іконографія, малярство взагалі, різьбарство, мініятюра - усе це сильно розвинулося у Візантії...
У нас в Україні вплив візантійського права відомий з найдавнішого часу; пор., напр., Церковні Устави вел. кн. Володимира, Ярослава й ін.
Візантія 15 віків була центром православного світу і дала йому науку Віри, Богослуження, обряди, церковну філософію, Свята, Ікони, календаря і т. ін., і т. ін.
Старий Заповіт перекладений був на грецьку мову ще в половині ІІІ-го віку до Христа, а Новий - оригінал його в мові грецькій. Християнство взагалі довго ширилося мовою грецькою, як мовою світу.
Головні Отці Церкви походили з Візантії, і вони створили грецькою мовою всю богословську науку, всю християнську догматику.
Усі Вселенські Собори збиралися тільки у Візантії, і ані разу в Римі чи де на Заході. [...]
Усі Канони, Тропарі, Кондаки, Ірмоси й т. ін. - усе це в нашій Церкві візантійське, і все позостається в нас непорушним аж дотепер! У цьому прославилися такі православні поети, як Роман Солодкоспівець, Андрей Критський, Іван Дамаскин і багато інших.
Візантія, як казав я вище, складалася з багатьох народів, народів різних, яких об'єднувала тільки Православна Віра. І власне це стало причиною, що ідея   а в т о к е ф а л ь н и х   (самостійних) Церков повстала в Візантії. Усі Православні Церкви, що свою Віру понесли від неї, з бігом віків перетворилися в Церкви самостійні. [...]
Царгородський Патріяpx Фотій ціле життя своє віддав на боротьбу за волю Православної Церкви, і вдихнув животворящого духа церковної волі всім православним народам. І через це Церква Православна прирахувала великого Фотія до сонму Святих! [...]
І треба сильно підкреслити, що це власне Грецька Віра, Православіє несла національне самовизнання всім народам, до яких вона приходила. [...]
Це тільки у Візантії могла повстати ідеологія братів-греків Кирила й Методія - нести Слов'янам Православну Віру їхньою рідною мовою. [...]
*   *   *
Турки сельджуки та турки османи поставили собі за ціль знищити Християнство на Сході, а тому стали помалу забирати від Візантії край за краєм. Европа бачила, як магометани нищать християнські землі, і постановила визволяти їх з-під мусульман. Були задумані т. зв. "хрестоносні" походи, які справді пішли на Схід, і справді нераз били мусульман. Але "хрестоносці" були католиками і тому постановили, за приказом Пап, нищити Православіє.
Року 1204-го "хрестоносці" вже без сорому напали просто на Костянтинопіль і оголосили на Сході Латинську Державу. [...]
Візантія таки вигнала папських "хрестоносців" 1261 p., але турки стали ще більше тиснути її зо всіх сторін. Рана, нанесена "хрестоносцями" Візантії, була смертельна... [...]
Року 1452-го султан турецький Магомет II остаточно взявся за Костянтинопіль, а весною 1453-го року зо всіх сторін обліг його. Магомет II мав 300.000 війська та 420 кораблів, а останній візантійський Імператор Костянтин XII Палеолог мав... 4923 вояків.
На чолі візантійців, як простий вояк, бився сам Імператор Костянтин. Візантійці билися за батьківщину, як ті леви, але нічого вже не помогли...
І 25 травня 1453-го року турки ввірвалися в Царгород, і місто було віддане на триденний грабунок... [...]
Не займали турки тільки церков - їх зберегли, щоб обернути на мечеті...
Імператор Костянтин бився, як простий вояк, і був забитий... Турки відтяли йому голову й виставили її на площі. Але Магомет II наказав поховати Костянтина XII як Імператора. [...]
Магометанство цілком спинило розріст Християнства в Азії. [...]
Турки помалу захопили ввесь Схід і цим закрили дороги на цей же Схід усій Европі, що тоді шукала зносин особливо з Індією. [...]
*   *   *
Далі буде.

23 травня 2002 p. нещодавно заснований у Київі Український центр візантиністики і патрології провів перший богословський семінар "Спадщина Отців Церкви як чинник формування православного пастиря".
У семінарі взяли участь богослови з Львівської Духовної Семінарії апостола Івана Богослова (УАПЦ), Івано-Франківської Духовної Семінарії (УАПЦ), Львівської Духовної Академії (УГКЦ), Православного Педагогічного Товариства (УПЦ), Львівської Духовної Семінарії Святого Духа (УГКЦ), Колеґії Патріярха Мстислава (Харків, УАПЦ), Дрогобицького катехитичного інституту Пресвятої Тройці (УГКЦ).
Скликаний напередодні дня пам'яті рівноапостольних Кирила і Методія, семінар відкрився молебнем до цих святих. Відкриваючи пленарне засідання, директор Українського центру візантиністки і патрології архиєпископ Ігор (Ісіченко) наголосив ролю апостолів слов'ян не тільки в усвідомленні слов'янськими народами своєї ідентичности, але й у входженні їх до східньої християнської (візантійської) цивілізації, істотною інтеґральною частиною якої був релігійний і культурний досвід Отців Церкви.
На круглому столі було обговорено програми і методики викладання патрології, що застосовуються у богословських школах України. Учасники розмови звернули увагу на ключову ролю спадщини Святих Отців у формуванні свідомости східньої християнської тотожности у майбутніх пастирів і богословів.
Ухвалено рекомендації:
1. Звернутися до Міністерства освіти та науки України з пропозицією створити спільну науково-редакційну комісію для видання корпусу українських перекладів творів Отців Церкви на основі взаємодії Міністерства освіти та науки України, Національної академії наук України, світських університетів і духовних шкіл.
2. Запропонувати Українському центрові візантиністики і патрології укласти угоди з посольством Греції в Україні, з грецькими культурними й науковими товариствами про розробку і здійснення спільних програм навчання грецької мови.
3. Уповноважити Український центр візантиністики і патрології сформувати базу даних щодо програм викладання патристики і патрології в духовних школах України та організувати взаємний обмін досвідом викладання цих предметів між духовними школами різних юрисдикцій.
4. Рекомендувати духовним школам розширити коло викладових дисциплін патрологічного характеру за рахунок ведення наукових семінарів і написання студентами контрольних, курсових та дипломних робіт і рефератів з патристики й патрології.
5. Запропонувати духовним школам організувати переклад з російської мови "Історії Візантійської імперії" Олександра Васильєва для видання його Українським центром візантиністики і патрології.
 

Парафіяни Свято-Макаріївської церкви до 100-річчя з дня народження свого настоятеля отця Георгія Єдлінського підготували дві книжки. Перша з них - "Серце, що любить Господа" - присвячена життю і діяльності двох представників родини Єдлінських - отця Михайла й отця Георгія. Друга включає матеріяли про історію, події та священиків єдиної дерев'яної церкви Київа - Макаріївської. Ця книжка починається з опису далеких подій, що cталися у 1495 році, коли Митрополит Київський і Всія Руси Макарій повертався з Вільна на Київську катедру. Трохи не доїхавши до Київа, у селі Скриголові (що нині є в Білорусі), він був убитий татарами під час літургії. Останніми його словами були: "Рятуйтеся, дітки мої". Вже через кілька місяців його мощі були доставлені нетлінними у Київ у Софіївський собор.
Отець Георгій був сьомою дитиною в сім'ї священика отця Михаїла. Перші шестеро дітей були дочки. Утім сказати - у сім'ї священика - значить не сказати майже нічого. Адже отець Михаїл був дуже відомою людиною. Недаремно святий Іоанн Кронштадтський, коли до нього в Пітер приходили прочани з Київа, питав: "Навіщо? У вас у Київі є отець Михаїл". Забігаючи наперед, зазначимо, що  Єдлінський-старший був заарештований 1937 року (це у віці 78 літ!) і через місяць страчений. Нині він канонізований Зарубіжною церквою і є святим.
Але повернімося до Георгія Михайловича. З одного боку йому наче на роду було написано виконати волю батька і стати священиком. З іншого, ані час, ані умови були абсолютно не сприятливі для такого служіння. Щоправда, він навчався у  Київській духовній академії, але на початку 20-х її було зачинено, і заняття проходили вдома у професорів. Серед його вчителів були такі відомі київські богослови як Петро Кудрявцев, Василь Екземплярський,  Михайло Постнов, Василь Богдашевський, майбутній архиєпископ. Під  керівництвом Павла Свєтлова Георгій Михайлович захистив кандидатську дисертацію "Історія руської апологетики".
Водночас він вступив до університету на філологічний факультет, але  коли був на другому курсі, хтось доніс, що він - із "попівської родини", і його відчислили, а заодно й заарештували. Щоправда, нарком освіти Анатолій Луначарський у відповідь на клопотання надіслав резолюцію: "Вчитися ні до чого. Сидіти не обов'язково". Дуже гуманний був чоловік!
31 грудня 1941 року єпископ Київський Пантелеймон висвячує Георгія Михайловича на ієрея. Настоятелем Свято-Макаріївської церкви на Юрковиці о. Георгій стає 17 грудня 1945 р. у Варварин день. Храм після багатьох років запустіння мав жалюгідний вигляд. О. Георгію вдалося об'єднати парафіян і організувати роботи з відновлення церкви. Він запросив старого друга родини Єдлінських народного художника України Івана  Сидоровича Їжакевича, котрий створив низку ікон.
Проповіді у церкві о. Георгій не промовляв, і навіть не виголошував - він звертався прямо до серця слухачів. У кожній з них чулося від апостола Іоанна: "Діти! Любіте одне одного не словами, а  ділами".
Попри високу освіту й ерудицію, о. Георгій був дуже простий у спілку-ванні. З ним було цікаво бесідувати всім:  гомеопатові Попову, мистецтвознавцю  Парахіну, ченцеві-паломникові, селянину.
Пастир і паства у Макаріївській церкві складали єдине ціле. Особливо яскраво це було видно під час Великодньої служби, коли отець Георгій буквально літав у переповненій церкві і радісно виголошував усім і кожному: "Христос Воскрес! Христос Воскрес!", і чув у відповідь: "Воістину Воскрес!" Отець Георгій виконував обов'язки інспектора Київської духовної семінарії з кінця сорокових до її закриття Хрущовим 1961 року. На свята він виголошував проповіді у Володимирському соборі. Завдяки ретельній роботі КҐБ, що вимагав подавати письмовий примірник проповіді перед її виголошенням, ми маємо щасливу можливість тепер прочитати їх у книжці "Серце, що любить Господа", яку  підготувало до друку видавництво "Дух і літера" разом з Макаріївською церквою.
Помер батюшка на день Ангела своєї улюбленої дружини Ганни Сергіївни у рік Тисячоліття від Хрещення Руси. Попри на важкі випробування, отець Георгій повсякчас творив добро, продовжує творити і нині. Заборонено було все, майже все. Заборонити милосердя виявилося нікому не під силу.

Микола КОСИЦЬКИЙ,
Петро МАРУСЕНКО
 

Bеликий мудрець древности цар Соломон, навчаючи свого сина, радив йому багато не читати, але багато роздумувати над прочитаним. Користуючись цією порадою, я всього кілька разів на день перечитував молитву Ісуса за учнів та за вірних на Тайній Вечері, а потім цілий день роздумував над нею, щоб зрозуміти до найглибших глибин. І коли, здається, зрозумів, вирішив поділитися своїми думками.
Одного разу,коли Ісус, спілкуючись з людьми, закликав їх бути зичливими і доброчинними постійно і не послаблювати своєї уваги, тобто завжди бути готовими зустріти свого Пана-Господа. Апостол Петро запитав, чи для всіх ця настанова. На що Христос відповів: "А що вам Я кажу, те всім Я кажу: Пильнуйте!" (Мр 13.37). Отже, нема на світі людини, якої не стосувалися б слова повчань, настанов чи пересторог Ісуса.
Любов до Бога не є силування, вона закон Всесвіту. Не погроза, але сердечний поклик, і попередження, і настанова до блага. Так пізнаємо Ієрархію Світла. Хто вщерть переповнений Божественною любов'ю, той схожий на світильник, поставлений на найвищому місці. Хто прилучився до Божої справи, той прилучився до Вічности; Господь живе - і живуть Його друзі.
Велике послушництво Богові веде до істинної творчости, бо коли послушність керує дією, то могуть зростає. Хто іде з Господом, той, найперше, завойовує свободу діяльности.
Поправді, наслідування Учителя стане вміщенням Образу Учителя. І тоді, нарешті, стануть реальністю слова останньої молитви Ісуса до Отця Свого небесного про те, щоб були одно - Бог-Отець, Син Божий - Христос, і ми, люди, - Господні творіння.
А як же люди розуміють закон ієрархії? Як виконують у житті? Як напружують у собі кращі устремління? Закон ієрархії, поправді, здебільшого сприймають як власне право, забуваючи, що ми покликані виконувати Волю Божу. Тільки так можна відповісти вищому призначенню. Тільки так можна виправдати довір'я і наповнити чашу вогнів.
І коли Господь, Син Божий, говорить: "Я з неба зійшов не на те, щоб волю чинити Свою, але волю Того, що послав Він Мене (Ів 6.38), то чи і ми не повинні чинити Волю Отця свого небесного - ще в більшій мірі, щоб теж мати повне право називатися Його дітьми?
Сьогоднішній світ у такому глибокому занепаді, що не тільки віруючі, але й невіруючі, і навіть малі діти здогадуються: щось у цьому світі не так і щось треба кардинально міняти...
Біди й занепад, які сьогодні упали на людство, були передбачені Пророками ще до приходу Ісуса Христа. Але саме Син Божий найдетальніше розглянув їх причини, і вказав шлях до спасіння.
Та Господь знає, що людині не під силу здолати цей шлях самостійно. Тому весь час, особливо в останні години Свого перебування серед учнів, Він так пильно давав їм настанови, стараючись донести до їхньої свідомости найголовніше: сила земного - у єднанні з небесним, і Він, Христос - ланка, що єднає Боже і людське. "Я виноградина, ви - галуззя. Хто в Мені перебуває, а Я в ньому, той рясно зароджує; бо без МЕНЕ нічого чинити не можете ви" (Ів І5.5). Але: "Усяку галузку в Мені, що плоду вона не приносить, Він відтинає"... І "той буде відкинутий геть, як галузка, і всохне. І громадять їх, і кладуть на вогонь, - і згорить" (Ів 15.2,6).
Ісус на кожному кроці наголошував, що не треба сумніватися у Божому милосерді і допомозі, боятися чи впадати у відчай, бо що не може зробити людина сама, те може зробити для неї Бог: нема для Бога нічого неможливого. Благаючи Отця небесного за учнів своїх та вірних, Він не забуває і про нас, тих, хто ще навернеться: "Та не тільки за них Я благаю, а і за тих, що за їхнього слова увірують у Мене, щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я - у Тобі, щоб одно були в Нас і вони, - щоб увірував світ, що Мене Ти послав" (Ів 17.20-21).
Тож чи зацікавлений наш ворог, щоб ми зрозуміли свою божественну суть, а отже, як її наслідок, і свою потенційну могуть і об'єднали її з Богом? - Ні в якому разі. Тому і топче він нас на всіх шляхах і переконує, що ми слабкі, нікчемні, нікому не потрібні, або навпаки: ми сильні саме своєю хитрістю, вмінням обманювати, брати силою, залякуванням. Утративши нас, сатана втрачає і Землю; тому він так міцно і вчепився у нашу свідомість. Однак, маючи такого могутнього Поручника, як Христос, ми й далі сором'язливо повторюємо за своїм ворогом, що ми люди малі, нікчемні, де вже нам наслідувати Христа...
Хочемо ми цього чи ні, але ми Божі, бо Господь творив нас, не питаючи в нас на те дозволу. Все, що ми маємо: красу, силу, розум - Господні. І Він, як наш Пан, не дозволить розтринькувати це безцінне багатство на марноти; як батько повільно, але впевнено веде свою дитину до розумного, доброго, вічного, так і Xристос веде нас до досконалости в праведності і святості.
Чи можемо ми розминутися з Господом? Ніколи! Ісус на всіх життєвих шляхах людини. Куди б вона не йшла, на найвідповідальнішому відрізку життєвого шляху вона зустрінеться з Богом. І коли полюбить Його людина, Господь завжди буде поруч. Нині, повсякчас і навіки. І тоді "чи світ, чи життя, чи смерть, чи теперішнє, чи майбутнє - все ваше, ви ж Христові, а Христос - Божий" (Кор 3.22-23).

м. Берестечко
 

Це либонь носилося в повітрі вже досить давно. Княжна Варвара Рєпніна, з того неба, де вона видніється десь близько коло Шевченка, ще й чуючи сучасні наші дискусії про Поета, - делікатно, але виразно просилася в нашу свідомість. А образ її вочевидь протестував проти "побутової драми", й ширив у нашому просторі неусвідомлений подив. Як луна безперешкодно приносить золотисто-зелений відгук з далекого берега, так особистість княжни дивним чином підтверджувала змогу людської душі силою любови відроджувати вогонь буття здавалось з нуля, з нічого.
Тому для тих, хто відчуває містичний зв'язок речей, і врешті містичність поезії Тараса Шевченка, нещодавні публікації матеріялів про батька Варвари Рєпніної (мати також походила з українського роду - князів Розумовських) - князя Миколи Рєпніна-Волконського, який намагався затримати рештки автономії України, через що потрапив під жорстоку царську опалу, - були з'явою давно очікуваною і закономірною.
Як і поява п'єси Юрія Щербака "Стіна", створеної на основі листа Варвари Рєпніної до Ш. Ейнара та її ж безіменної повісти. П'єса має промовистий підзаголовок "Сповідь княжни Варвари Рєпніної про її дивні стосунки з класним художником імператорської академії художеств паном Тарасом Шевченком"... В усіх цих ніби випадковостях приноситься нам - як дар - високий і правдивий досвід трагічно несвоєчасного й недоречного (з огляду політичного, історичного, життєвого) захоплення українським духом і словом Поета - як порив душі до власної вільної екзистенції, як достеменна потреба цілісної особистости сприймати світ у всій його глибині.
Принаймні такі думки випливають після перегляду вистави в Театрі одного актора на Львівській площі за п'єсою "Стіна" (режисер Микола Мерзлікін), де Варвару Рєпніну представляє актриса Галина Стефанова.
Коли після відповідних вишуканих ритуальних церемоній, без яких театр не був би театром, опиняєшся в невеликій ошатній залі - перед тобою чорна завіса. А згодом - і взагалі космічно - непроглядна пітьма. Це відразу загострює увагу. Бо пітьма - місце, де нічого немає, але саме тому неждано щось там і може зродитися.
Коли ж з'являється самотня постать і засвічує свічку, глибина сцени - де на передньому плані - лише легкий столик і крісло - промовляє як архетип - темна печера - безмір позасвідомого.
Невдовзі завважиш, що печера зовсім не порожня. Лаконічність зовнішніх засобів, стриманість і часом майже аскетизм актриси ( аристократизм водночас!) якраз і дають їй змогу сконцентрувати увагу на внутрішньому рухові душі, яка опинилась в трагічній самотності перед облудою людського світу, та притім відкриває скарби найвищі - через Поета, ще більше самотнього серед людей.
Галина Стефанова являє гру настільки сконцентровану, синтетичну, різнопланову, емоційно достовірну, йдучи десь по межі зовнішнього і внутрішнього, що створюється ефект присутности цілого людського товариства, впізнаваного і навіть барвистого. Метафорич-ність поєднується з психологізмом, магічна знаковість жестів і руху - з засобами театру масок (маски змінюються лише піднесенням свічки до обличчя - висвітлюючи його пластику, моделюючи невпізнанно, одивлено, щось віддаляють, а інше - наближують).
Голосом, світлом, пітьмою, порожнечею, болем пробудженої свідомости наче вперше разом з Варварою Рєпніною впізнаєш Тараса Шевченка.
Кого ж грає все-таки, чию свідомість, чиє позавідоме оприсутнює Галина Стефанова? В якусь мить відчуваєш себе мандрівником, з усіма можливими небезпеками, - в просторі колективного позасвідомого. Проте світ не стає від цього хаосом, не розпадається. І твоя власна свідомість стає якась ніби яскравіша.
Галина Стефанова грає цілісно-всеохопний світ, де особиста доля може стати суголосною божественній волі. Саме це звучить у підтексті в словах княжни: "Не хочу я панувати...".
Бо вже відчула себе українською Тополею, що росте серед степу перед всіма вітрами з безмежжя. Знайшлася, відкрилася душі власна її непроминуща самоцінність. Звісно, ціною долі, ціною життя.
Театр Галини Стефанової - не той театр, що закидає глядача, наче камінням, шоком чи солодом "видовища". Це театр, де особистість запрошує тебе до вільної внутрішньої взаємотворчости і діє, як своєрідне чистилище. Щоб заграла вода у змілілій ріці, щоб з'явилася глибина.

*   *   *
Мене тут не бувало
так давно,
що вже не впізнає мене
вікно,
і навіть
не гляне
в мій бік -
тільки темно,
таємно мовчить
про те, що таки мене
минуле моє
не мине.

*   *   *

Просякне листя сонцем
за весну,
за літо, і -
вже восени -
засяє.
А опаде -
під снігом поховає,
у зиму заховає
цю весну...

*   *   *
Гілки тополі
в крапельках дощу...
А може, то
така сумна тополя,
і може, то
тополин сум поволі
ледь-ледь стікає,
скрапує додолу
з гілок тополі
краплями дощу...

*   *   *

Моє серце -
безлюдний острів,
від усіх берегів
далекий...
А тебе
мені сни приносять,
як нежданих діток -
лелеки...

*   *   *
Снуються вірші,
ніби павутина...
А я тоді, виходить, як павук
сотаю сітку
пасткою на мух?
ні-ні, не згідна -
зовсім не подібно!
...Хоча -
вони таки снуються,
вірші...

*   *   *
Коли ми знов
колись настанемо -
себе вже, певно,
не застанемо,
ніколи, мабуть,
не зустрінемось,
бо розминемося, розвіємось...
А поки -
дивом надивляймося:
коли-то ще
ми знову станемся!

*   *   *
Вчора дощ, старий пілігрим,
зачепився плащем за місто.
Постояв, погрюкав у грім,
розкотився під небом піснею -
споконвічною, вічною піснею
і вона покотилась згори.
Рикошетом від вікон і стін,
чи сльозою по стінах і вікнах -
від Високого Замку, бруківко
аж до Полтви, у самий діл:
хто мав очі, той бачив її,
хто мав вуха, той слухав її...
Колисковою стала мені
і збудила та пісня вдосвіта:
розхиляю вікно -
ще й досі, прислухаюся -
так, ще й досі,
простягаю долоні -
це Він,
вічний дощ
над містом моїм,
вічний дощ
над правічним містом...

Зі збірки "Трохи сонця",
Львів 2001
 

Коли у 1971 р. на сцену Вижницького будинку культури вийшов надзвичайної вроди леґінь у гуцульських строях - майбутній співець соборної України Назарій Яремчук, - розпочалося нове життя української естрадної пісні. Творча співпраця з композитором Володимиром Івасюком та інструментальним ансамблем "Смерічка" подарувала пісню, яка поєднала в собі досконалість традиції і яскраве новаторство. З Назарієм Яремчуком заспівала вся Україна. Назарій Яремчук приніс українській естрадній пісні світове визнання.
Творець "Незрівнянного світу краси" (диск, виданий 1980 р. фірмою "Мелодія") звертається до слухача і тепер рідним голосом - крізь роки: "Хочу співати для вас гарних пісень, що западають у душу, в пам'ять серця, несуть гарні думки, зачаровують красою мелодії". Співакова "родина - це вся Україна, з глибоким корінням, з високим життям".
Держава починається із зміцнення добрих моральних і культурних традицій, з відновлення історичної пам'яті... Пісня Назарія Яремчука, 50-ліття якого нещодавно урочисто відзначили у київському палаці "Україна", і зараз рятує молодь від прірви несмаку, нівеляції та духовної порожнечі.

Олеся ПЕТРЕНКО
 

Зірка Мензантюк належить до тих рідкісних авторів, хто має дар писати для дітей. Але її оповіді про наші церкви і манастирі, різні дива і леґенди цікаві також дорослим. Бо кожен підпадає під чар стилю автора, відкритого, легкого, таємничого. Дорослий під впливом її слова скидає свою зашкарублість і стає вільним, як тільки можна бути вільним серед рідного, сповненого захоплюючих подробиць, і великого. А що вже казати про дітей... Вони потрапляють в атмосферу, де душа починає рости.
Проте в чому ж полягає власне уміння писати для дітей?Зірка Мензатюк немов би дивиться читачеві у очі, він є для неї тим найближчим, кому вона б хотіла передати щось заповітне, як стежка до рідного дому. Пропонуємо читачам леґенду з нової книги Зірки МЕЗАНТЮК "Наші церкви", К., "Соняшник", 2002.
***
Трапилося це давно, років, може, з п'ятсот тому. Отари овець багатого гуцула Струка з Яремчі ще паслися в карпатській полонині, коли раптом випав сніг. Та такий глибокий, що худоба не могла дійти до села. Почалася рання зима. У пастухів скінчилися харчі. Отож, щоб не загинути, вони лишили овець у загороді в ясеновому лісі, біля копичок сіна, а самі подалися додому. Аж коли повесніло, Струк пішов у полонину подивитися, чи вціліла бодай якась овечка. Не сподівався на те, бо ж морози, а ще й вовки. Як же Струк здивувався, коли побачив усі свої отари неушкоджені, ще й з приплодом - з маленькими ягнятками! Зрозуміли тоді люди, що в цих ясенових лісах під чудовою полониною можна зимувати. Так виникло закарпатське село Ясиня. А Струк, щоб подякувати Богові за збережені отари, збудував у ньому церкву Вознесіння.
Досі один з кутків великого селища Ясині називається Струківська Церква. І церква Вознесіння так само стоїть над Тисою, щоправда, вона вже з пізніших часів, але збудована на тому ж місці. У ній збереглися давні Струкові ікони з лагідними добрими святими.
Так серед гір, серед лісів поставали карпатські церкви. Не будували їх з каменю та мармуру, не прикрашали позолоченими банями. То внизу у великих містах, де жили князі, гетьмани, багаті знатні люди, їхнім коштом велося дороге будівництво з каменю. А маленькі сільця, загублені серед гір, зводили святині з найпростішого матеріялу, який мали під руками: з дерева. Будували малим коштом, невеликими силами. А проте творили диво. Дах народні майстри немовби перерізували поперечними лініями на частини. Утворювалися заломи. Церква з заломами схожа на карпатську смерічку: така ж ошатна і струнка.
Як немає в Карпатах двох однакових гір, так нема двох однакових церков. Та все ж легко відрізнити, котру з них будували гуцули, котру лемки, котру бойки. Бойківські церкви мають найбільше заломів - до шести. У лемківських будують високу башту над бабинцем. У давнину її використовували для оборони. Ті часи минули, та лемки досі ставлять церкви так само, з баштою. А от гуцульська церква - хрестова: посередині з обох боків до неї прилягають прибудови. Якщо на неї глянути зверху, то вона - мов хрест з гарною банею в центрі. Так збудовано і церкву в Ясині.
Скільки-то милих старовинних церковок згоріло в радянські часи! До них підсилали паліїв-комсомольців. Люди боронили свої святині. Багато де й тепер, уже за традицією, гуцули вдень і вночі вартують коло церкви. І не в одному селі розповідають моторошні історії проте, що сталося з паліями. Вони зазнали тяжкої розплати: хто збожеволів, хто згинув страшною смертю.
Серед карпатських церков є свої знаменитості. До таких належить бойківська церква села Ужок. Мабуть, жоден фотоальбом, жодна мистецька книжка про гірські храми не вийшла без її зображення.
- Вона стоїть, як берегиня села, - казав про неї відомий митець Михайло Романишин.
Він малював церкву в Ужку і при світлі дня, і в блакитному сяйві місячної ночі. Вона чудова в кожну пору. У Михайла Романишина багато картин, на яких постають гірські церкви. На одній з них - лемківська церква села Торунь. То була прекрасна церква. Стоїть вона й тепер. Але селяни за недоброю модою, що поширилася в Карпатах, обшили її верх бляхою. На тлі зелених гір церква різко, неприємно блищить. Більше жоден митець не захоче її малювати. А найгірше, що дерево під бляхою, не дихаючи, швидше струхлявіє.
Ми дістали від предків безцінні перлини. Та, мабуть, ще тільки вчимося по-справжньому берегти їх.
 

Богородиця саме збиралася випрати сорочечку Ісуса, коли побачила на лузі дівчинку, що пасла корову. Покликала її і говорить:
- Чи не могла б ти хвилину потримати Дитятко.
- Охоче, - відповіла дівчинка, котру звали Катерина. Вона взяла на руки Ісуса, зауважила, що ніколи не бачила такої гарної дитини, як ця, і, крадькома зрізавши кучерик, сховала його на грудях. Коли Богородиця прийшла за Дитятком, то помітила, що бракує одного кучерика, і запитала:
- Це ти взяла Його кучерик?
Дівчинка почервоніла від сорому і сказала:
- У нього такі чудові кучері, що я захотіла один взяти собі. Якщо хочеш - поверну.
- Залиш собі.
І жінка з Дитиною пішла.
Наступного дня Катерина знову пасла корову на луці і сподівалася, що ще раз з'явиться прекрасна Пані з Дитиною на руках. Але замість Неї з'явився ангел і сказав:
- Чи не бачила ти поблизу Господа і Богородицю?
- Учора бачила одну Пані з Дитятком. Пані прала, а Дитина спала. Поглянь, навіть залишила мені Його кучерик. Ангел узяв кучер і сказав:
- Це Його волосся!
Катерині перехопило подих.
- Тримала на руках самого Господа, - сказала до себе, - а не впізнала Його.
Якогось дня Катерина набирала воду з криниці, коли побачила, що до неї наближається паломник, який хотів напитися води. Одягнений був у червоний плащ і опирався на заквітчану палицю.
- Даси мені напитися, Катерино?
- Пий, - і подала Йому відро. - А звідки Ти знаєш моє ім'я? Ми що, вже колись зустрічалися?
Чужоземець припав до краю відра і пив довгими ковтками, а на питання не відповів. Коли вгамував спрагу, сказав:
- До побачення.
І вже хотів іти, як Катерина попросила:
- Чи не даси мені одну квітку, що прикрашає твою палицю?
- Охоче.
Дав їй квітку і швидким кроком рушив далі. Хвилиною пізніше з'явився ангел і, побачивши Катерину, запитав:
- Чи ти бачила Господа, як проходив тут?
- Я бачила спраглого чужоземця, і дала Йому напитися. Поглянь, Він навіть залишив мені квітку зі своєї палиці.
Ангел поглянув на квітку і сказав:
- Так, це був саме Він!
Катерина закам'яніла.
- Дала Господу напитися, - сказала собі, - і не впізнала Його?
Одного разу Катерина пекла хліб, коли відчула, що за її плечима стоїть якийсь незнайомець. Обернулася і побачила бідняка, такого обшарпаного, наче Його огорнули всі злидні світу. Зрозуміла Катерина, що Він голодний, і сказала:
- Закінчу пекти хліб - один дам Тобі. А покищо посидь.
Витягла хліб із печі, взяла одну паляницю і дала в руки біднякові. Страшенно зраділий, Він одразу почав їсти.
- Дякую! - сказав.
А перед тим як піти, зібрав крихти і вклав їх у долоню Катерини зі словами:
- Можу тобі дати лише крихти твого милосердя, їх вистачить для птахів.
Пішов - і одразу ж з'явився ангел, котрий, побачивши Катерину, запитав:
- Чи ти не бачила Господа, що тут проходив?
- Бачила убогого, злиденнішого за всіх злидарів світу - був голодний. Дала Йому хліба, а Він залишив мені оці крихти.
Ангел глянув на крихти, і їхній блиск засліпив його:
- Це був Господь!
Тоді Катерина вибухнула плачем, і весь дім збігся дізнатися про причину цих сліз.
Ось чому, якщо якась дитина, чужоземець, убогий просять про щось, їх ніколи не відсилають з порожніми руками. У кожному з них люди бачать Господа.

З книги "Християнські леґенди", Львів, "Свічадо", 2000.
 

Давно відомо, що святі вважають себе грішними, а безсовісні грішники почувають себе праведними. Але вони все ж таки не вважають себе вченими богословами.
Зовсім по-іншому почувають себе професійні атеїсти, перейменовані на релігієзнавців у зв'язку з закриттям катедр "наукового атеїзму".
Не дарма студенти підсміхалися з їх "богознавства", та цей сміх тільки гартував їх.
Ось послухаймо, що говорить зав. релігієзнавства Інституту філософії Анатолій Колодний:
- Проблема приймати чи не приймати новітні релігійні рухи сьогодні не стоїть - ці рухи існують, а кількість їхніх прихильників постійно зростає. Однією з причин є те, що традиційні Церкви, такі, як православні та католицькі, закостеніли в обрядах і через те втрачають молодь. Думаю, що традиційні Церкви мають міняти свої парадигми - відходити від такої домінанти, як гріх, гріховність людини. Залякування "гріхом" уже не спрацьовує, зокрема тому, що сучасна людина вельми свідома почуття власної гідности і їй не подобається чути постійні нагадування про гріховність її натури та нормального життя.
"Думаю, що традиційні церкви мають міняти свої парадигми" - тут гордині і авторитарности вистачило б на сто філософів-матеріялістів. А думки наче нема. Бо думка про релігію без поняття гріха і покаяння - хіба то думка?
Що ж до "залякування гріхом", то навіть простий совєтський пропаґандист розумів, що поняття гріха є засадничим і в християнському світогляді, і в етиці, і в моралі.
Ось що пишеться в "Атеистическом словаре": "містифікація етичної категорії вини, викликана страхом відповідальности перед надприродними силами, утримувала віруючу людину в жорстких рамках моральних установок тієї чи іншої релігії".
А. Колодний, очевидно, думає, що "міняти парадигми" - справа така ж проста, як змінювати вивіску "атеїзм" на "релігієзнавство".
Тим часом не завадило б собі поставити пряме питання: "Що утримувало народ століттями в моральному здоров'ї, якщо не поняття гріха, сповіді і покаяння?
Що сталося, коли большевики "змінили парадигму" "гріха" і "страху Господнього" на "Крой, Ванька - Бога нет!?".
По суті, большевики і для церкви "змінили парадигми": вони змушували служителя Богові переступити через гріх. Вони накидали йому мову лжі і обману. Вони ґвалтували сумління і змушували священнослужителя служити їм, покривати їхні злочини.
І при цьому вони переконували, що "у тебе ж єпочуття гордости".
Це і були підступи диявола.
Що таке почуття гідности, коли не гідність перед лицем Божим?
Що таке гордість, коли не виклик Богові і спроба своєвілля - замість молитви: "Дай мені творити волю Твою"?
Большевики підтримували псевдорелігію, готову давати фальшиві свідчення, яким повірять люди Заходу, для яких священик - слуга Божий, і для нього Страх Божий - вершина премудрости.
Псевдорелігія, псевдомораль, псевдогідність - це і є образ псевдолюдини, яку називають "совком".
Проф. Колодний легенько порушив одну з основних проблем сучасного постсовєтського світу, що хоче інтеґруватися в Европу, а там його не приймають. Він несе заразу беззаконня і безвідповідальности. Без-відповідальности за гріх, переступ, сваволю, злочин.
Німеччина досі кається за гріхи геноциду. Польща постійно порушує свої замовчувані гріхи супроти інших народів і супроти Людини. Польська і чеська преса підіймає питання очищення, тобто сповіді і покаяння. Вони інтегруються в Европу. А Росія далі вважає себе "визволителем". Домагається від Німеччини компенсації для "остарбайтерів", яких вивезли на роботу на 2 роки, і при цьому не хоче й слухати про компенсацію вивезеним в Росію на 20-літню каторгу.
Домагається суду над нацистськими злочинцями і дає нагороди своїм злочинцям.
Говорить про геноцид, але по-сталінськи заперечує геноцид 1933 року в Україні.
Це не політика. Це гріх, який доведеться спокутувати. При чому цей гріх - на кожному і на дітях його. Справа не в самій владі.
Покаяння за гріх співучасті. Покаяння за гріх замовчування. Покаяння за "умивання рук".
Щоб стати людиною, треба скинути машкару "совка" і очищуватися на кожнім кроці. І пам'ятати: Бог бачить.
А ви кажете, пане Колодний, "міняти парадигму" і - далі продовжувати своє... Бо коли нема гріха, то нема й людини, здатної усвідомлювати гріх і очищуватися від гріха. Для чого ж тоді дане нам Слово?
 

Редакція отримує листи читачів з проханням розповісти про секту Свідків Єгови, гіпертрофічне розростання якої в Україні у багатьох викликає занепокоєння, особливо з огляду на виривання з ґрунту традиційної національної віри й культури, світоглядно не захищеної в сучасному неустійненому суспільстві молоді.

Часто, порівнюючи себе з ними, особливо під час розмови, багатьом з нас здається, що вони знають напам'ять майже цілу Біблію і можуть відповісти на кожне запитання. Проте той, хто говорив з ними довше, розуміє, що це тільки видимість.
У своїх публікаціях на тему Свідків Єгови отець Ернесто Зукіні, парох з Форно, порівнює доктрину секти з дрейфуючим по морю вітрильником. Так доктрина секти змінюється залежно від потреб, нерідко коливаючись між діяметрально протилежними твердженнями.
Тому організаційна структура має для Свідків Єгови величезне значення. До 1975 року на чолі секти стояв президент, який мав дуже велику владу. Особливо два перші президенти секти Рассел і Рутефорд мали практично необмежену владу. Після компрометації, пов'язаної з несповненням пророцтва про кінець світу в 1975 році, владу перебрало Керівне тіло, представником якого є президент. Сліпа довіра до настанов Керівного тіла, які поширюються через "Вартову башту", змушує відкинути тверезе судження про світ і зануритись у море фідеїзму.
Керівники секти визначають, як мають вивчати Біблію прості члени. Засновник секти Рассел твердив, що аби дійти до Світла, вивчаючи Біблію, треба десять років, а досліджуючи написане ним "Вивчення писань", що є набором відповідно коментованих цитат, - тільки два-три роки. "Біблійно-доктринальний маятник" до конкретної думки з Біблії прив'язує певний пункт доктрини, зовсім не беручи до уваги досягнень сучасної еґзеґези і біблійної герменевтики. Так наприклад, на підставі речення з Одкровення святого Йоана, в якому говориться про 144 тисячі, що складають супровід Агнця, формується теза, що саме таке буде число вибраних, котрі керуватимуть світом разом з Христом після Його другого пришестя.
Рассел і його наступники зі старозавітніх фраґментів, де вжито метафоричну мову, часом з антропоморфізмами, зробили висновок, що Єгова-Бог має тіло, тіло духовне. Щоб комусь із шановних читачів така парадоксальна теза не видалася обмовою, зацитую уривок з тексту Рассела: "Ми не можемо уявляти собі нашого небесного Отця і нашого Господа Ісуса Христа інакше, як великих фізичних істот; їх тіла є набільшими духовними тілами". Такий Бог підлягає категоріям часу і простору. Як бачимо, розуміння Бога Свідками Єгови цілком відрізняється від християнського.
Фальшивий образ Бога супроводжує фальшивий образ Христа. Згідно зі Свідками Єгови, архангел Михаїл був створений Отцем, а потім втілився, прийнявши ім'я Ісуса Христа. Під час хрещення в Йордані він був усиновлений Єговою. Достатньо порівняти наведені тези з Вірую, щоб ясно побачити всі помилки.
Свідки Єгови заперечують також божество Святого Духа, вважаючи Його силою, застосовуючи яку Єгова править світом. В результаті вони заперечують також правду про Святу Трійцю.
Натомість багато уваги приділяють цифрологічним спекуляціям, що мають на меті визначити дату другого пришестя Христа на землю. Ці дати змінювалися від 1914 ио 1975 рік. Тепер же не подається жодна конкретна дата, а тільки більш-менш туманні прогнози. Зосередженість на даті другого пришестя Христа, що для членів секти означає початок Його тисячолітнього панування на землі, ясно показує, що есхатологія є центром їхньої доктрини.
Те, що вже сказано, чітко виявляє основну правду, що Свідки Єгови - це не християни, а отже, якщо вони видають себе за християн, кажуть неправду. Без сумніву, факт брехні в розмові чи виливання відра помиїв на все, пов'язане з Церквою, що часто є звичним для членів секти, не може виправдати актів ненависти чи зверхности. Потрібно чемно, хоч і рішуче відхилити зауваження "вчителів" і, по можливості, подякувати за розмову.

З книги "Релігійний вінегрет", "Свічадо", 1999.

Минулого року Українська Світова Спілка Професійних Учителів (УССПУ) вирішила не відбувати з'їздів. Замість цього будемо організовувати табори плекання української мови для зросійщених українських дітей зі східніх і південних областей України включно з Кримською автономією. П'ять таборів уже успішно відбулись у Львові, Тернополі, Кам'янці-Подільському, Івано-Франківську і Коломиї. У Кам'янці-Подільському був найбільший табір, бо приїхали зросійщені діти з Енерґодару (Запорізька обл.) і порумунщені з Румунії, які разом з місцевими гуртками плекання української мови створили єдину українську родину, котрій тяжко було розлучитись по двох тижнях співжиття. Всі вони на цьому таборі стали членами ГПУМ, склавши відповідну обіцянку-зобов'язання (свого роду "присягу"). Діти з Донбасу були у Львові, Тернополі й Коломиї, а з Севастополя - в Івано-Франківську. Двоє дітей з Севастополя вирішили студіювати в україномовному університеті в Івано-Франківську. А повернувшись до Севастополя (їх було 15), вони почали залучати до ГПУМ своїх друзів, і вже їх начислюють біля 150. Дехто з дітей приїхав на Різдво вже до своїх друзів у західніх областях за власний кошт.
Наші ГПУМ-ці їздять у гості з відповідними програмами. Так донеччани відвідали харків'ян. У західніх областях гості мали не лише екскурсії, але й зустрічі з небуденними особистостями. Від'їжджаючи, везли з собою україномовну літературу, якої дуже бракує на сході.
Цього літа плянуємо 15 таборів, включаючи Луцьк, Рівне і Київ. Надалі привеземо в Україну поанґлійщених українських дітей з Америки й Канади, попортуґальщених з Бразилії і поеспанщених із Арґентини. Ми лучимо українську молодь у цілому світі, аби знала, що належить до великого українського народу.
За інформацією звертатись на таку адресу:
Zinovij Kwit
804 N. Woodstock St.
Philadelphia, PA 19130
U.S.A.

Продовження. Поч у ч. 4

Кажучи грубою світською мовою, він украв. З його власного, захопленого погляду, він дав своєму шанованому батькові високу, радісну, неоціниму можливість взяти участь (не цілком свідомо) у відбудуванні церкви Даміяна. Якщо дотримуватись фактів, спершу він продав свого коня, далі - кілька сувоїв шовку з батьківської крамниці, і на кожному намалював хреста, аби означити, що служать вони благочестю і милості. Петро Бернардоне побачив усе в іншому світлі. Загалом світло не дуже його вабило, особливо світло і полум'я духу, що охопило його дивакуватого сина. Замість зрозуміння, що Франциска несе нетутешній вітер, замість того, щоб сказати (як зробив згодом єпископ), що Франциск учинив негарно, проте заради благої справи, батько діяв круто у прямому, і навіть у юридичному сенсі слова. Подібно до старосвітських батьків, він застосував незаперечну владу і сам посадив сина під замок, наче звичайного злодія. [...]
Ось так спробувавши відбудувати дім Божий, Франциск лишень зруйнував свій власний дім і ледве не загинув під уламками. Сварка затяглася, ставала дедалі тяжчою. Якийсь час юний Франциск, мабуть, дійсно-таки просидів під землею, у погребі чи в печері! Це була найтяжча мить його життя. Всі налаштовані проти нього, він опинився на самому дні.
Коли Франциск вийшов на світ Божий, люди не зрозуміли одразу, що він змінився. Єпископ покликав на суд і його, і батька, оскільки Франциск відмовився підкоритися світській владі. [...] Єпископ сказав, що гроші необхідно повернути. Що добрій справі не можна служити негідним способом... і, кажучи грубіше, дав зрозуміти, що коли юний фанатик розрахується зі старим нерозумним чоловіком, питання буде вичерпане.
Міжтим Франциск був уже не той. Він уже не підкорився батькові, і тим паче не плазував перед ним, хоча, як на мене, в тому, що він сказав, не було ні образи, ні праведного гніву, нічого схожого на зведення рахунків.
[...] Франциск устав і сказав: "Я називав батьком Петра Бернардоне, тепер я слуга Господній. Я поверну батькові і гроші, і все, що він уважає своїм, навіть одяг, що його він дав мені". Він зняв із себе одяг - весь, крім одного, і люди побачили, що то власяниця. Він склав одяг у кутку і зверху поклав гроші. Потім повернувся до єпископа, немов відвернувшись від усіх решти, і отримав благословення, і за переказом, вийшов у холодний світ. Видно, світ і дійсно був холодний, землю вкрив сніг. Розповідаючи про цей перелом у його житті, літописці наводять дуже важливу й цікаву подробицю. Він ішов у самій власяниці зимовим лісом, по мерзлій землі, серед голих дерев. У нього не було ні батька, ні грошей, ні ремесла, ні плянів, ні майбутнього. І ось, під білими деревами, він несподівано заспівав.
Прикметно, що співав він французькою, вірніше, тим прованським діялектом, що його тоді називали французькою мовою. Ця мова не була йому рідною, а прославився він, як поет, віршами, що написані рідною мовою - в суті, він один із перших в Европі писав своєю говіркою. Проте саме з французькою мовою були пов'язані його хлоп'ячі мрії, то була для нього мова романтики.
[...] Чому це важливо, я спробую показати в наступному розділі. Зараз зазначу: вся філософія св. Франциска полягає в тому, що він бачив природні речі у надприродному світлі, і тому не відкидав, а повністю їх приймав. Та поки ми перелічуємо подробиці, я прошу запам'ятати, що в зимовому лісі, у власяниці, немов найсуворіший серед пустельників, він співав мовою трубадурів.
Час повернутися до тієї зруйнованої чи забутої церковці, заради якої він пішов на невинний злочин і витерпів блаженну покару. Він не покинув її, і вона насичувала цілком його велику пристрасть до дії. Тепер він чинив інакше: більше не пробував переступити закон комерційної етики, що панувала в Асізі. Йому спав на думку один із тих великих парадоксів, котрі насправді виявляються загальними місцями. Він дотямив: щоб збудувати церкву, зовсім не потрібно встрявати у ділове життя, і в ще тяжче для нього - в судові справи. Не потрібно наймати робітників за чужі кошти, і навіть за власні. Щоб відбудувати церкву, потрібно будувати.
Франциск взявся збирати каміння. Він просив його у кожного зустрічного. В суті, він став тим невиданим досі жебраком, що просить камінь замість хліба. Можливо, як часто з ним траплялося, сама незвичність прохання привертала увагу. [...] Він будував сам, власними руками, сам тягав на спині каміння, не гребуючи найчорнішою роботою. Про цю пору його життя існує чимало оповідей... [...] ...Я хотів би, щоб усі зрозуміли, як він повернувся в світ через тісні ворота праці. У всьому, що він робив, було друге значення, ніби тінь його падала на стіну. У певному сенсі можна ствердити, що він робив одразу дві справи, і відновлював не лише Даміянову церковцю. Він учився розуміти, що справа не в тому, щоб убивати на полі битви, а в тому, щоб творити, будувати, утверджуючи світ. Він насправді будував іще щось, у кожному разі почав будувати. Він будував те, що часто занепадало, те, що ніколи не пізно поправити. Він будував церкву. А церкву завжди можна побудувати заново, навіть якщо залишилося тільки каміння. І ворота пекла не здолають її.
Пізніше, так само ревно, він узявся лагодити ще одну церкву, маленьку церковцю Цариці янголів у Порціункулі. Лагодив він і церкву апостола Петра, і ця особливість його життя, через яку воно схоже на символічне дійство, спонукала біографів відзначити тут символіку числа "три". Однак дві церковці були знаменні в прямому, практичному сенсі. В церкві св. Даміяна значно пізніше він з Кларою, своєю духовною нареченою, ставив неповторний експеримент - створював жіночий орден кларис. А церковця в Порціункулі залишиться назавжди однією з найвеличніших у світі, бо саме там він зібрав прихильників і друзів, і вона стала домом для багатьох бездомних.
Але на той час він навряд чи вже задумав ці манастирі. Мені невідомо, коли великий плян визрів у його голові, проте судячи з фактів, почалося з того, що кілька осіб приєдналися до нього, оскільки, як і він, прагнули простоти. Знаменно, що вони прагнули саме тієї простоти, до якої закликає Новий Заповіт. Щирий Франциск давно повірив у Христа. Діяти за Його вченням він почав тут.
Двоє прозорливих, які першими збагнули, що відбувається у світі духа, були Бернардо, поважний городянин, і П'єтро, священик сусідньої церкви. [...] Багатий Бернард, у повному розумінні цих слів, продав свій маєток і роздав бідним. П'єтро зробив ще більше - він поступився духовною владою (а був це, напевне, чоловік зрілий, з усталеним життям) - і пішов за молодим диваком, що його чи не всі вважали несповна розуму. Що саме сяйнуло йому, що саме бачив тоді Франциск, я оповім пізніше, якщо про це взагалі можливо оповісти. Тепер ми маємо узріти лишень те, що побачило ціле місто: як верблюд у славі проходить крізь вушко голки, і Бог здійснює неможливе, бо у Нього все можливе. Місто побачило, як священик уподібнився не до фарисея, але до митника, і багатий возрадувався, бо він не мав нічого.
За переказом, троє дивних людей збудували собі хижку неподалік від притулку прокажених. Там вони і бесідували, коли їм це дозволяли тяжка праця і небезпека (адже доглядати за прокаженими в десять разів страшніше, аніж битися за корону Сицилії), бесідували мовою нового життя, як перемовляються діти своєю таємною мовою.
Нам мало відомо про їхню дружбу, але достеменно відомо, що вони лишилися друзями до кінця. Бернард став для Франциска сером Бедівером, "першим, посвяченим у лицарі, останнім, хто залишався з Королем". Ми бачимо його одесную святого, біля смертного одра, де він отримує особливе благословіння. Та це вже було в іншому світі, дуже далекому від трьох обірваних диваків у хижці, що ледь-ледь трималася. [...] І перша ознака того, що це стане рухом, перший знак місії з'являється тоді, коли вони звернулися до Нового Заповіту. [...]
За одним переказом, Франциск просто накреслив хрест на Новому Заповіті, відкрив його і тричі прочитав три тексти. Першою була оповідь про багатого юнака, чия відмова породила велику нісенітницю про верблюда та вушко голки. Друга - настанова учням не брати з собою ні золота, ні срібла, ні міді у паски свої, ні торби на дорогу, ні двох одягів, ні взуття, ні посоха. Третя - дійсне перехрестя книги - текст про те, що послідовник Христа має відкинути себе і взяти хреста свого. За іншим переданням, Франциск почув один із цих текстів у церкві, коли читалась Євангелія на цей день. Напевне, це трапилось дуже рано, на самому початку самотнього життя, майже одразу після розсварення з батьком, бо лише після цього Бернард, перший його учень, роздав майно бідним. Якщо це так, то виходить, Франциск бодай недовго жив у хатинці сам, як пустельник. Він жив на людях, всі його бачили, проте світові він не належав. Св. Симеон Стовпник на своєму стовпі був, у суті, також на виду, однак його становище не можна назвати звичайним. Можна здогадуватися, що майже кожен вважав становище Франциска незвичайним, а дехто навіть і ненормальним. [...]
Оповідають, якийсь селянин дав йому руду сорочку, мабуть зовсім стару. [...] Він відкинув черес... і підперезався першою, що потрапила під руку шворкою, як останній бурлака підперізує штани мотузом. Через десять років цей випадковий одяг став звичайним для п'яти тисяч осіб, а через сто - великого Данте у ньому поховано. [...]

Божий скоморох
Можна знайти чимало метафор і символів, щоб побачити що скоїлося в душі молодого поета з Асізі. Їх аж надто багато... Мені особливо виразно уявляється невелика і, на перший погляд, випадкова подробиця: коли Франциск ходив містом зі світськими приятелями, ніби шестя віршотворців, вони називали себе трубадурами. Коли він вийшов у світ з духовними братами, то назвав їх жонґлерами Божими. [...] Я ще не згадував тут про велику культуру трубадурів, що виникла у Провансі чи Лангедоку, і про те, як вплинула вона на життя і на св. Франциска. [...] Трубадури любили своїх вимріяних дам зі всією пристрастю кохання. Про це належить пам'ятати, інакше не зрозуміємо Франциска, коли дійсною мовою трубадурів він казав, що дама його найпрекрасніша і наймилосердніша, а ім'я їй - Убогість. [...]
Жонґлер - не те ж саме, що трубадур, хоча дехто з трубадурів був і жонґлером. Частіше це все ж таки були різні люди, і справа їхня була різна. [...] Жонґлер був, у суті, скоморохом, блазнем, проте часом він був і тим, кого ми тепер називаємо жонґлером. Якщо цього не знати, то не зрозумієш леґенди про Тейяфера-Жонґлера, котрий у битві при Гастінгсі оспівував смерть Роланда, підкидаючи і ловлячи меч, як ловить меч жонґлер на арені. Напевне, жонглер бував і акробатом, як герой зворушливої леґенди, "Жонґлер Матері Божої", що перекидався перед статуєю Пречистої Діви, і Вона похвалила його, утішила, як і весь святий її почт. [...] І коли Франциск назвав своїх послідовників жонглерами Божими, він мав на думці щось дуже близьке до цього скомороха. [...]
Десь поміж високою пристрастю трубадурів і витівками жонґлерів, наче в притчі, правда про св. Франциска. З-поміж двох менестрелів, жонґлер, ясна річ, був другим, неголовним. Св. Франциск безумовно вірив, що відкрив таємницю життя, а вона - у тому, щоб стати слугою, стати другим. У цьому служінні, в самій його глибині, він здобув свободу...
[...] Жонґлер також був вільним... [...] Можна стати блазнем, коли вільно служиш честі. Коли порівнюємо двох співців-менестрелів, то здається, краще розумієш, що змінилося в душі св. Франциска. [...] Безумовно, в його душі було всього незрівнянно більше. Але цей образ допомагає збагнути ідею, котра, як може видатися багатьом, сама перевернута догори ногами.
Приблизно тоді, коли Франциск зник у пітьмі печери, він пережив переворот, схожий на сальто-мортале... [...]
Та коли пригадаємо притчу про Жонґлера Матері Божої, вона багато нам допоможе. Тепер загальновизнано, що пейзаж можна розгледіти точніше і ясніше, коли його перевернути догори низом.
[...] І ось перевернута картина, яскрава, чітка і вражаюча, трохи нагадує світ, що його бачить щодень містик на кшталт св. Франциска. Тут ми й підійшли до притчі, до суті речі. Жонґлер із легенди стояв на голові не заради того, щоб ясніше і яскравіше побачити дерева й квіти, він про це і не думав. Він стояв на голові, щоб порадувати Матір Божу. [...]
Весь шлях Франциска, вся його таємниця в тому, що природна радість буде лише тоді, коли знайдеш у ній радість надприродну. [...] Він очистив себе аскезою і побачив світ новий.
(Далі буде)

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
НАКАЗ
м. Київ
"29" 04 2002 р.    №280
Про внесення змін і доповнень до Переліку напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України від 24 травня 1997 р. № 507 "Про Перелік напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями", і з метою виконання рішення Урядового комітету соціяльного, науково-технічного та гуманітарного розвитку від 11.03.2002 p., протокол № 6 наказую:

1. Включити до Переліку напрямів та спеціяльностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями до напряму 0301 "Філософія" спеціяльність "Богослов'я (Теологія)" (додаток 1).
2. З метою запровадження зазначеної спеціяльности створити міжгалузеву робочу групу і затвердити її персональний склад (додаток 2).
__________________________________________________________________
3. Робочій групі:
3.1. Розробити концептуальні засади підготовки фахівців зі спеціяльности "Богослов'я (Теологія)";
3.2. Визначити зміст підготовки зі спеціяльности за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;
3.3. Розробити пропозиції щодо внесення доповнень до Клясифікатора професій ДК 003-95 та первинних посад, що дадуть змогу використовувати випускників за цією спеціяльністю.
Контроль за виконанням наказу покласти на заступника державного секретаря М.Ф.Степка.

Міністр  В.Г. Кремень

Богослов'я визнано. Що далі?

Указ ч. 280 міністра освіти й науки України Василя Кременя позначив справжній рубіж у стосунках Церкви й держави. До 29 квітня 2002 р. Україна залишалася однією з останніх країн Европи, де в переліку наук, з яких здійснювалася підготовка в акредитованих державою вищих школах, захищалися дисертації й присуджувалися вчені ступені, не було богослов'я. Це відображало загальний стиль стосунків Церкви й держави, коли Церкву шанували як заповідник старовини, визнавали за впливове електоральне поле, але не сприймали як самостійного партнера в суспільно-культурній та освітній площинах. Бо й справді, творчий потенціял Православної Церкви аж ніяк не відображали примітивні брошурки й швидше публіцистичні, ніж богословські, виступи духовенства в засобах масової комунікації, що мали репрезентувати поділене на кілька юрисдикцій українське православ'я в очах громадської думки. Приходу такої Церкви до загальноосвітньої школи були підстави остерігатися.
Після 29 квітня 2002 р. українське богослов'я виходить із посткомуністичного ґетто. Але це відразу ставить його перед прискіпливим судом одного з найбільш секуляризованих суспільних середовищ - науковців. Наскільки розроблена українська богословська термінологія? Які методологічні шукання позначають працю сучасних богословів? Чи інтеґроване українське богослов'я до системи міжнародніх наукових зв'язків? Які в Україні існують серйозні періодичні богословські видання? Це лише деякі з питань, що з ними звертатимуться до наших духовних шкіл у найближчі місяці.
З'явилися правні можливості відкриття богословських факультетів і відділень у світських вищих школах. Хто в них викладатиме? Невже знов професори від марксистсько-ленінського діялектичного й історичного матеріялізмів, котрі нещодавно вбралися у шати релігієзнавців, змінюватимуть свої титули на звання професорів, докторів і кандидатів богослов'я? Що являтиме собою позаконфесійне богослов'я в світській школі і як складатимуться його стосунки з конфесійним?
У країні, де досі не існувало академічного богослов'я, а духовні школи відкрилися щойно 1990-1992 pp., гостро бракує богословів вищої кваліфікації -докторів, кандидатів, магістрів. Якщо сьогодні починати акредитацію духовних шкіл, майже на залишиться таких, котрі б мали підтверджені звичайними вимогами права на статус вищої школи. Немає з кого формувати вчені ради для захисту дисертацій. Зберігається релікт російської схоластики XIX ст. - поділ православних духовних шкіл на семінарії та академії.
А ще ж є проблеми викладання початків богослов'я в загальноосвітній школі, україномовних православних підручників для вищих шкіл, браку українських перекладів базових для богослов'я текстів з грецької та латинської мов...
Тим важливішим і відповідальнішим постає рубіж, перейдений українським законодавством 29 квітня. Він відкриває рух, суспільне значення якого важко переоцінити. І хто знає, може, ми ще дочекаємося часу, коли не буде соромно згадувати XVII ст., в якому Київ митрополита Петра Могили і його наступників перетворився на світову столицю православного богослов'я?
І. І.

В листопаді 1993 р. розпочалися заняття в харківській філії Львівської Духовної Семінарії, перетвореній уже 1994 року на незалежну богословську школу - Колеґію Патріярха Мстислава. А 1998 р. перша група її випускників захистила дипломні роботи зі ступенем бакалавра богослов'я.
Богословська школа в Харкові виникла з практичної потреби здобуття священнослужителями Східньої України, для яких стаціонарне навчання в Галичині було недоступним, необхідної пастирської підготовки. Але невдовзі стало очевидним, що духовна освіта в секуляризованому й русифікованому Харкові, найбільшому університетському місті України й індустріяльній столиці Слобожанщини, не може копіювати досвід духовних шкіл Галичини. Викладачами й першими студентами Колеґії Патріярха Мстислава стали переважно цілком зрілі люди, що вже мали світську вищу освіту й чіткі світоглядні позиції. Вони витримали жорстку протидію посткомуністичної влади, яка повсюдно на Сході активно захищала панівний атеїзм або ж насаджувала російське православ'я. Про хабарі при вступі, протекціонізм при розподілі, навушництво й інші традиційні хвороби бурси не могло бути й мови. Коли трапилося кілька випадків порушення встановленої дисципліни, винні були виключені на одностайну вимогу не лише керівництва, але й колеґ-студентів. Східньоукраїнське духівництво УАПЦ надто відповідально ставиться до свого доброго імени й авторитету в суспільстві, щоб потурати випадковим особам серед студентської корпорації.
Це дало змогу створити в Колеґії Патріярха Мстислава здорову духовну атмосферу, яку визначають свідома праця над здобуттям знань, повага й довіра до викладачів, дружні стосунки студентів. До уродженців Східньої України приєдналися галичани, а також вихідці з Таврії, з Поділля. Колеґія Патріярха Мстислава - єдина духовна школа в УАПЦ, де разом з майбутніми священнослужителями готують викладачів релігії (катехитів), як чоловіків, так і жінок. Поряд із звичайними богословськими науками (Святе Письмо, літургіка, основне, догматичне, моральне богослов'я, історія Церкви, канонічне право тощо) викладають стародавні й нові мови, історію української культури, теорію й практику журналістики, риторику, психологію, основи сакрального мистецтва, інші загальноосвітні дисципліни, покликані допомогти в навчанні сучасної людини найважливішої з наук - основ християнської віри. Кожен навчальний день починається з літургії й закінчується вечірнім богослужінням.
З огляду на потреби студентів навчання провадиться протягом трьох лекційно-екзаменаційних сесій у листопаді, січні-лютому, червні-липні. П'ятий рік навчання присвячується головним чином написанню дипломної роботи, котру випускники захищають у листопаді. Крім місцевих, харківських викладачів, лекції читають священнослужителі з Луганського й Полтавського деканатів, зі Львова. Добрі стосунки пов'язують Колеґію Патріярха Мстислава зі Львівською Духовною Семінарією св. ап. Іоана Богослова (УАПЦ), Львівською Богословською Академією (УГКЦ), Дрогобицьким катехитичним інститутом Святої Тройці (УГКЦ). Унікальним для сучасної ситуації в Україні є досвід підтримування Колеґією Патріярха Мстислава плідних академічних зв'язків не лише з духовними школами своєї конфесії, але й зі світськими вищими школами, з греко-католицькими навчальними закладами й монашими орденами. Кращих випускників рекомендують для навчання за кордоном.
Вступні іспити проходять на початку серпня, їх три: українська мова (диктант), історія України, Закон Божий. Програми можна одержати в Патріярхії УАПЦ або в Колеґії Патріярха Мстислава. Зі вступниками провадиться співбесіда, на якій перевіряють їхні вокальні дані, вміння читати по-церковнослов'янському. Абітурієнтів направляють на навчання за рекомендаціями парафіяльних священиків. Оскільки ж на Сході України парафій УАПЦ і досі мало, рекомендацію може дати будь-який священик УАПЦ після співбесіди з абітурієнтом. Для студентів зі Східньої України, які готуються до пастирської або навчальної праці в цьому реґіоні, навчання безкоштовне. Протягом кількох років Об'єднання українських православних сестрицтв у США виділяє по десять стипендій для кращих студентів Колеґії.
Колеґія Патріярха Мстислава працює за адресою: Свято-Дмитрівська церква Полтавський Шлях 44, Харків 61052. Тел. (057) 712 23 50. Документи абітурієнтів приймаються по середах і суботах з 12.00 до 17.00 з 1 червня до 31 липня 2002 р.
Колеґія Патріярха Мстислава чекає на вступників, гідних бути надійними провідниками православних українців серед випробувань третього тисячоліття, людей, що сполучатимуть міцну свідомість своєї національної й релігійної тотожности й відкритість до діялогу з іншими культурами та віровизнаннями.

Архиєпископ Ігор Ісіченко,
ректор Колеґії Патріярха Мстислава

Святе Письмо Старого Завіту. Сотворення Богом світу. Дні творення. Гріхопадіння Адама. Каїн і Авель. Всесвітній потоп. Ной і його сини. Вавилонське стовпотворіння і розсіяння народів. Історія Авраама. Обіцяний син. Історія Лота. Содом і Гоморра. Історія Якова. Зустріч Якова з Ісавом. Історія Йосифа. Історія Ісуса Навина. Період суддів. Історія Мойсея. Царі. Цар Саул. Історія Давида. Історія Соломона. Пророк Ілля. Пророк Єлисей. Пророк Йона. Історія Йова. Великі пророки: Ісаія, Єремія, Єзекиїл, Даниїл. Малі пророки. Мученики Маккавейські.
Історія Нового Завіту. Народження Пресвятої Богородиці. Обставини народження Іоана Хрестителя. Введення в храм Пресвятої Богородиці. Благовіщення Пресвятої Богородиці. Різдво Христове. Стрітення Господнє. Хрещення Ісуса Христа. Перші учні Ісуса Христа. Перше чудо в Кані Галилейській. Ісус і самарянка. Оздоровлення Ісусом розслабленого, воскресіння доньки Яїра. Оздоровлення недужого, що хворів 38 років. Вибір апостолів. Нагірна проповідь. Воскресіння юнака з Наїну. Гостина в домі Симона фарисея і розкаяна грішниця. Притчі про сіяча, про кукіль і пшеницю, про зерно гірчичне. Чудесне нагодування п'яти тисяч людей. Вчення про Пресвяту Євхаристію. Віра жінки-хананеянки. Преображення Господнє. Ісус серед дітей. Немилосердний боржник. Оздоровлення сліпого від народження. Багатий юнак. Десять прокажених. Притчі про блудного сина, про багача і Лазаря, про безумного багача і неплідну смоковницю, про таланти, про митаря і фарисея, про робітників у винограднику, про Закхея. Воскресіння Лазаря. Урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим. Притча про Страшний суд. Тайна вечеря, встановлення Пресвятої Тайни Євхаристії. Ув'язнення Ісуса Христа. Останні слова на хресті. Похорон Ісуса Христа. Воскресіння Ісуса Христа. З'явлення протягом сорока днів. Вознесення на небо. Зіслання Святого Духа на апостолів.
Катехизис. Заповіді Господні. Заповіді блаженства. Дві головні заповіді любови. Церковні заповіді. Правди віри. Головні чесноти і протилежні їм гріхи. П'ять умов доброї сповіді. Останні речі.
Молитви. Початкові молитви: "Царю Небесний", "Святий Боже", "Пресвята Тройце", "Отче наш". Ранішні молитви: "Вставши від сну...", "Боже, очисти мене, грішного...", "Ангеле, хоронителю..." Вечірні молитви: "Боже вічний...", "Вседержителю, Слово Отчеє...", "Благого Царя благая Мати...", "Ангеле, хоронителю..." Псалми 50, 90. Молитви Божій Матері: "Богородице, Діво, радуйся", "Тобі, Провідниці життя нашого", "Достойно є", "Милосердя двері...", "Не маємо іншої допомоги..." Тропарі дванадесятих свят. Символ віри. Молитви перед причастям: "Вірую, Господи, і визнаю", "Вечері Твоєї тайної", "Нехай не на суд". Молитва св. Єфрема Сирина. Тропар своєму небесному покровителеві.
Церковнослов'янська мова. Читання й пояснення текстів.

Стародавнє минуле українського народу. Трипільська культура. Скіфи. Грецькі колонії. Слов'янські племена на терені стародавньої України. Релігія стародавніх слов'ян.
Київська держава, її оточення: Візантія, хозари, варяги. Перші київські князі. Святий Володимир Великий. Хрещення України. Князювання Ярослава Мудрого. Половецькі набіги. "Слово о полку Ігоревім". Володимир-Суздальське князівство і зруйнування Київа. Галицько-Волинське князівство. Король Данило Галицький. Татаро-монгольська навала.
Українські землі під владою Литви та Польщі. Річ Посполита. Братства. Берестейська унія 1596 року. Уніятська (Греко-Католицька) Церква.
Початки козаччини. Запорозька Січ. Гетьман Петро Сагайдачний. Козацькі війни. Митрополит Петро Могила. Київо-Могилянська колеґія (академія). Хмельниччина. Переяславська угода 1654 р. Руїна. Поділ України. Підпорядкування Української Церкви Московській Патріярхії. Політика російського царату щодо України. Гетьман Іван Мазепа. Знищення Запорозької Січі. Скасування гетьманського устрою.
Україна під владою Росії та Австрії. Поділ Польщі. Заселення Слобідської України, Причорномор'я, Кубані. Григорій Сковорода. Національне відродження 19 ст. "Руська трійця": Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Галичина в революцію 1848 р. Тарас Шевченко й Кирило -Методіївське братство. Перші політичні партії. Україна в Першій світовій війні. Українські січові стрільці.
Визвольні змагання 1917-1921 років. Українська Народна Республіка та Центральна Рада. Михайло Грушевський - президент України. Інтервенція большевицької Росії. Гетьман Павло Скоропадський. Директорія. Симон Петлюра. Проголошення автокефалії Української Церкви. Окупація України Росією та Польщею.
Утворення УССР. Перші большевицькі уряди України. СССР. Лідери большевицького режиму: Володимир Ленін, Йосип Сталін. Процес СВУ й розгром національного відродження. Голодомор 1932-1933 років. Антицерковні репресії; заборона УАПЦ. Боротьба проти окупаційної влади. Організація Українських Націоналістів. Євген Коновалець, Андрій Мельник, Степан Бандера. Україна в Другій світовій війні. Українська Повстанська Армія. Генерал Роман Шухевич. Повоєнний терор. Режим Микити Хрущова. Дисидентський рух. Перестройка 1986-1991 pp.
Тисячоліття українського християнства й відродження національних Церков в Україні. Патріярх Мстислав. Проголошення незалежности України 1991 р. Сучасний політичний устрій України. Політичні партії та громадські організації: "Просвіта", Народний рух України, УРП, КУН, ОУН, УНА-УНСО, ХДПУ, ліві політичні сили. Церковне життя, стосунки УАПЦ з іншими церквами. Становище в УПЦ МП, УПЦ КП, УГКЦ.

Абітурієнти подають такі документи:
1. Прохання на ім'я ректора.
2. Автобіографія.
3. Анкета.
4. Фотографії 3x4 (кольорові), 3 шт.
5. Довідка про хрещення (в крайньому разі її може замінити письмове свідчення хрещених батьків).
6. Для одружених - довідка про вінчання.
7. Документ про середню або вищу світську освіту.
8. Рекомендація парафіяльного священика або єпархіяльного архиєрея.
9. Медична довідка.
10. Копія свідоцтва про народження.
11. Довідка про сімейний стан.
12. Паспорт і військовий квиток подаються особисто.
13. Проводиться перевірка вокально-слухових даних.
Проводяться індивідуальні співбесіди з абітурієнтами для перевірки їхніх християнських якостей за участи лікаря-психіятра.
Патріярхія Української Автокефальної Православної Церкви. Київ, 2002.
Вул. Трьохсвятительська, 8а, Київ, 01001. Тел. (044) 228 61 98.
 

До архіву газети

На першу сторінку