З нагоди пам'ятного святкування в 1988 році Тисячоліття Хрещення України-Руси. Папа сказав:
"Ніхто не повинен вважати належність до Католицької Церкви як несумісну з добром власної земної батьківщини та зі спадщиною святого Володимира".
 

СВЯТІ. Силою Церкви на Сході й на Заході впродовж усіх епох були і завжди залишаються святі, тобто ті, котрі зробили істину Христову своєю власною істиною; ті, котрі пішли тією дорогою, якою є Він сам; ті, котрі жили життям, яке від Нього походить у Святому Дусі. І цих святих ніколи не бракувало на Сході й на Заході.
(З книги "Переступити поріг надії")

ЛЮДИНА. Бути людиною - це основне покликання людини: бути людиною в міру дару, нею отриманого. В міру того "таланту", яким є сама людяність, і, нарешті, в міру всіх талантів, якими вона обдарована. У цьому значенні Бог хоче кожну людину "заради неї самої".
(З "Послання до родин", 2.02.1994)

ЄВАНГЕЛІЯ. Євангелія - це передусім радість від створіння. Бог, Який творячи бачить, що те, що Він творить - добре, є джерелом радости для всякого створіння, а передусім - для людини. Бог-Творець неначе каже всьому створінню: "Добре, що ти є". Ця радість Бога передається особливо через "Добру Новину", що добро - більше від усього, що в світі є злом.
(З книги "Переступити поріг надії")

СВЯЩЕНСТВО. Христу потрібні святі священики! Сьогоднішній світ потребує святих священиків! Тільки святий священик може стати в сьогоднішньому, все більше секуля-ризованому світі переконливим свідком Христа і Його Євангелії... А люди - особливо молоді - чекають такого провідника. Священик може бути провідником і вчителем настільки, наскільки стане аутентичним свідком.
(З книги "Дар і Таїнство")

ДЕКАЛОГ. Десять Заповідей складають закон свободи: не свободи йти за нашими сліпими пристрастями, а свободи любови, вибору того, що добре, в будь-якій ситуації, навіть тоді, коли це - тягар. Ми підкоряємось не безособовому закону; потрібна повна відданість Отцю через Ісуса Христа у Святому Дусі...
(На горі Синай, 26.02.2000)

МАТЕРІЯЛІЗМ. У світ через серце людини увійшов гріх, тобто відкидання тієї Любови, Якою є Бог. Власне ця відмова кидає тінь зла та смерти на людську історію. В наші часи вона іноді набирає вигляду загальної байдужости до справ Божих, матеріялізму, який більше цінує "мати" ніж "бути".
(Копенгаґен, 6.06.1989)

Царю небесний, утішителю, душе істини, що всюди єси і все наповняєш, скарбе дібр і життя подателю, прийди і вселися в нас, і очисти нас від усякої скверни, і спаси, благий, душі наші.

Християнська історія: підстави для радости і розчарування
Передусім обставина, що Церква вижила, зовсім не має сприйматися як щось само собою зрозуміле. Церква народилася у ворожому світі і зазнала жорстоких гонінь не лише у І тисячолітті, але і в наш час. І незважаючи на це, вона існує досі. Слова апостола Павла: "Ми помираємо, і ось ми живі" - цілком прикладаються до історії Церкви. Для вірних відповідь на це криється в словах Господа, що "ворота пекла не перемо-жуть" Церкву. Як би не було, нам залишається лише дякувати Богові за те, що він зберігав Церкву впродовж століть.
Інше велике чудо - те, що збереглися головні традиції і структури Церкви, попри розмаїті впливи, що їх вона зазнала в різних культурних контекстах. Церква живе у світі, однак вона не від світу цього. Границю поміж Церквою і світом провести дуже складно. І для Церкви завше залишатиметься що-найважливішою проблемою: зберегти свою самобутність, в той же час не ухиляючись, не перетворюючись в ґетто.
Навіть більше, скрізь, де Церква існувала, вона мала вплив на культуру. Це стосується не тільки Візантії чи Середніх віків на Заході, тобто тих випадків, коли йдеться про християнську культуру. Це стосується і Нового часу, коли Церкву на Заході було відверто і демонстративно відсунуто вбік, як чужий і зайвий чинник у справі творення гуманістичної культури.
Православна Церква має багато підстав дякувати Богові. Ми ніколи не були політично могутніми, хіба що у Візантії та деяких сучасних державах, де православні становили більшість. Та й тоді ми свідомо розвивали такі інститути, як чернецтво - аби не забути, що Церква не належить світові цьому. Взагалі в історії православ'я було далеко більше періодів страждання і принижень, ніж слави і опанування світською владою. Якщо наша Церква має чим хвалитися, то насамперед своїми мучениками і подвижниками, а не людською силою. І ми можемо лишень дякувати за це Богу, адже, як говорить Павло, "сила Божа в немочі здійснюється".
Щодо розчарувань та невдач, то тут, як на мене, є за чим шкодувати і є в чому розкаюватися. Не відбулася істинна і глибока християнізація світу. Церковна місія виявлялась або недостатньою, як у нас, православних, або нехристи-янською за сутністю, як це нерідко траплялося в місіонерській праці і стараннях західніх християн. Ми змішали Євангелію з національними та культурними цінностями певного часу і тому не змогли здійснити достеменне укультурення Церкви. У багатьох випадках замість християнського місіонерства людям нав'язували християнство без жодного зв'язку з їхньою культурою. Християнство не ставилося до людей з тією любов'ю, з якою ставиться до них Господь, і ми маємо шкодувати за цим.
Зокрема друге тисячоліття явило небачену раніше ненависть і взаємопоборювання серед християн. Навряд чи тут варто шукати того, на кого можна було б покласти за це вину. Отці-пустельники навчають нас, що ми маємо завжди засуджувати себе за гріхи всіх інших.
Інший недолік - нездатність витлумачити Євангелію в екзистенційних категоріях. Фундаменталізм, конфесіоналізм і консерватизм убили Біблію і догмати Церкви, перетворивши їх у формули, котрі належить радше зберігати, аніж досвідно переживати. Догматика й етика виявилися розділені. Те ж саме з lex credent (законом віри) і lex orandi (законом молитви). Богослов'я і благочестя перетворилося на дві окремі сфери. По суті це означає, що чим людина побожніша, тим менше вона є богословом. Подібні дихотомії виникли і в стосунку догматики та канонічного права, еклезіології та церковного управління. Єпископи зробилися адміністраторами, і коли вони виявляються богословами, то це сприймається радше як "службова невідповідність". Все це призвело до марґіналізації богослов'я стосовно буденного життя, і навіть життя церковного.
Усвідомлення цього подвійного спадку надзвичайно корисне на порозі нового тисячоліття.

Однією з кардинальних проблем, з якою Церкві доведеться мати справу, і гадаю, так було завжди - є укультурення.
Коли християнська Євангелія проповідувалася грекам, вона зустрілася з культурою не тільки іншою, але глибоко протилежною тій, яка породила Євангелію історично, тобто семітською культурою. Історики сперечаються про те, наскільки елліністична культура проникла в юдаїзм часів Ісуса Христа. Однак дослідження патристичного періоду виявляють, що укультурення Євангелії в античному греко-римському світі було вельми непростим завданням.
Проблема полягає не власне в тому, щоб замінити багатобожжя біблійною вірою в Єдиного Бога. Проблема засягала глибше і торкалася етики та особливостей мислення, загалом світогляду, притаманного грецькій культурі. Як видно з реакції таких грецьких філософів І ст. як Цельс та неоплатоніки, грецьке мислення не сприймало християнського історичного підходу, який включав віру у Боговтілення і воскресіння мертвих. Інакше кажучи, Євангелія, що несла пошану до історії і есхатологічне бачення кінця історії - бо ж він має достоту вагоміше значення, ніж початок речей, - мала стати частиною культури, що не вірила в історію і дотримувалась думки, що початок речей є важливішим, аніж їхній кінець чи "есхатон".
І все ж укультурення тоді здійснилося. З погляду православної традиції те, що відбулося в патристичну епоху, було саме успішним укуль-туренням, оскільки чистота Євангелії не втратилась.
В нашій теперішній ситуації те, що мало місце у вік патристики, може слугувати... принаймні прикладом, на якому ми маємо вчитись.
Насамперед зауважимо, що в той час Церква усвідомлювала слабкість грецької культури - ту обставину, що ця культура вичерпала свої можливості. Розуміння цього дозволило Отцям Церкви, грецьким і латинським, ґрунтуючись на Євангелії, критично осмислювати античну культуру і запропонувати вихід із цього стану. Обставини, в яких пребуваємо ми тепер, у цьому пляні по суті не відрізняються від тодішніх, хіба що Церква нині невзмозі прямо протистояти культурі, оскільки вона певною мірою причетна до її створення. У кожному разі Церква мусить зважати на те, що сьогодні ми переживаємо кінець історичної культури, сформованої Просвітництвом, і що Євангелія має бути від неї відділена і запропонована як альтернатива цій культурі.
Коли ж Церква не спроможеться на це, прийдуть інші, щоб відповісти на очікування - виглядання сучасної людини. Отож Церква повинна обійняти провідне місце в діялозі з культурою, яка домінує, і то на найглибшому рівні.
По-друге, грецькі Отці Церкви не лише критично поставились до елліністичної культури, але глибоко і творчо сприйняли її основи. Для прикладу, в царині богослужіння було сприйнято й християнізовано традиційні свята, різноманітні ритуали.
В царині філософії - визнано всі питання, поставлені греками, передусім онтологічну проблему, котра загалом Біблії і семітській культурі була невластива. У богослов'ї без жодного вагання використовувалася філософська термінологія. Грецька мова була визнана там,  де вона побутувала, в той же час використання латини на Заході ніколи не стояло на заваді церковній єдності.
Та все ж есхатологічна біблійна орієнтація була збережена передусім завдяки центральному значенню Воскресіння, іконічному розумінню Царства в Євхаристії, особливій вагомій ролі громади і чернецтва, як форм протистояння секуляризації...
Інакше кажучи, укультурювання означає, що ми взмозі і повинні використати всі форми існуючої культури для вислову головних аспектів біблійного світобачення. Церква притім має розрізняти те, що є істинним і безумовно мусить бути збережене, і те, що може бути змінене. Це складне завдання.
На рівні віровчення богослов'я пов'язане з укультурюванням через христологію, що невіддільна від Духа. Укультурювання - це вимога, породжена вченням про Боговтілення. Повністю сприймаючи умови людського існування, Бог в Особі Христа велить Своїй Церкві завше відкривати Йому шлях у будь-яку культуру.
Христос у Духові - це не індивідуум, що сприймається як такий - але Той, Хто має Тіло. Він Первенець серед братів. Це дозволяє говорити про "космічного Христа", і про те, що Він очолює всіх і все. Святий Дух ніколи не діє поза Христом чи незалежно від Нього. Дух дозволяє Христові знову й знову входити в будь-яку культуру і приймати її через її очищення, тобто випробування шляхом світла (можна сказати, суду), того світла, що має довершену значимість - і явлене у Христі. Ось що відкриває можливості для різноманітних культурних висловлень єдиного Христа.

"Русская мысль", № 43, 30, ХІ, 2000.
P.S. Друкуємо цей матеріял, запрошуючи, особливо українських богословів, до дискусії.

СПІЛЬНА  ДЕЛЕҐАЦІЯ МОСКОВСЬКОГО ТА  КОНСТАНТИНОПОЛЬСЬКОГО ПАТРІЯРХАТІВ ВІДВІДАЛА  КИЇВ
 Згідно з домовленістю, досягнутою на переговорах офіційних делеґацій Константинопольського та Московського патріярхатів 19 - 20 квітня 2001 року в Цюріху, делеґація обох церков 26-30 травня відвідала Київ з метою вивчення становища Церкви в Україні та обговорення можливих спільних дій, спрямованих на подолання існуючих розколів.
З боку Константинопольського Патріярхату в складі делеґації був архимандрит Атенагор (Пекстат), супроводжуваний ієромонахом Іларіоном (Рудником) в ролі перекладача. Московський Патріярхат представляли виконуючий обов'язки секретаря Відділу зовнішніх церковних зв'язків з міжправославних зв'язків та закордонних установ Російської Православної Церкви протоієрей Микола Балашов та референт Відділу зовнішніх церковних зв'язків П. Лаговський.
Делеґацію прийняв Предстоятель Української Православної Церкви Блаженніший Митрополит Київський та всієї України Володимир, котрий подав оцінку релігійної ситуації в Україні і висловив своє бачення шляху вилікування розколів на основі священних канонів та в дусі любови, що примирює.
Члени делеґації мали також ознайомлювальні зустрічі з представниками груп, що перебувають поза церковним спілкуванням.
Делеґація відвідала Державний комітет України у справах релігій та мала бесіду з його представником В. Бондаренком.

Перекладено з російської.
Інформація "Службы коммуникации ОВЦС МП"

Про ту ж подію - повідомлення Патріярхії УАПЦ:
Початок  підготовки до  проголошення  єдиної Помісної  Православної
Церкви  в  Україні

28 травня 2001 р. в київському готелі "Салют" відбулася зустріч представників Української Православної Церкви Московського Патріярхату, Української Православної Церкви Київського Патріярхату та Української Автокефальної Православної Церкви зі спільною делеґацією Вселенського Константинопольського Патріярхату й Московського Патріярхату, що перебувала в Україні за рішенням міжцерковної зустрічі в Цюріху 20 квітня 2001 р.
Поїздка делеґації Вселенського й Московського Патріярхатів до Київа започаткувала безпосередню працю над підготовкою до майбутнього поєднання православної спільноти в Україні в єдину автокефальну Помісну Церкву. До складу делеґації входили архимандрит Атенагор Пекстат, ієромонах Іларіон Рудник (Вселенський Патріярхат), прот. Миколай Балашов, о. Петро Лавровський (Московський Патріярхат).
В ході проведених розмов з'ясовувалося бачення трьома Православними Церквами, що нині діють в Україні, перспектив майбутнього творення єдиної Помісної Церкви, її устрою й канонічного статусу. Священики Вселенської Патріярхії своєю чіткою й конкретною позицією засвідчили прагнення Всесвятішого Вселенського Патріярха Варфоломея бачити Українську Православну Церкву автокефальною в устрої, духовно міцною й канонічно визнаною всіма іншими Православними Церквами.
 

Зустріч з Патріярхом УПЦ КП в Патріярхії УАПЦ
18 травня на запрошення керуючого справами Патріярхії архиєрископа Ігоря Ісіченка Патріярхію Української Автокефальної Православної Церкви відвідав предстоятель УПЦ Київського Патріархату патріярх Фїларет.
Владика Ігор передав главі УПЦ КП заяву собору духовенства й мирян Харківсько-Полтавської єпархії "Стережімося долі Лотової жінки", ухвали соборів Харківсько-Полтавської та Київської єпархій відносно канонічного статусу єпархій у період становлення єдиної Української Помісної Церкви, матеріяли останнього Помісного Собору УАПЦ 14-15 вересня 2000 р.
Відбулася зацікавлена розмова про перспективи подолання міжконфесійних конфліктів та інші проблеми релігійного життя України. Учасники зустрічі домовилися про дальші контакти.

Віруючі зазвичай приносять певні духовні жертви під час відвідин їхньої країни. Дехто відмовляється від тютюну, хтось постить, багато хто намагається робити вчинки милосердя. Закликає Церква і до приватної молитви. До речі, цілком можливо, що під час папської візитації у Київі та Львові не продаватиметься спиртне.
На сьогодні відомо, що о 12.30 Папу зустріне Президент. Від імени Католицької Церкви його вітатимуть кардинали Любомир Гузар та Мар'ян Яворський. Офіційна делеґація Ватикану - ЗО чоловік, разом з нею прибуває близько 50 представників міжнародних мас-медія. Запляноване вітальне слово Святішого Отця і Президента.
В неділю 24 червня прокинеться він, як завжди, близько п'ятої ранку. Після приватних молитов Папа вирушить до летовища "Чайка" під Київом, де о 9.30 має розпочатися служба Божа. За прогнозами державних служб, на Святішого Отця там чекатимуть близько 300 тис. (!) чоловік.
На службу Божу зможуть потрапити також християни інших конфесій. Звісно, квитки розповсюджуватимуться через католицькі парафії. Тому в сектори, найближчі до Папи, потраплять насамперед віруючі люди. Ті, хто прийде із звичайної цікавости, теж не залишаться обділеними - Папа об'їжджатиме сектори після служби. Тож кожен, хто буде на полі, побачить Папу на власні очі.
Що ж робитимуть 300 тис. чоловік   до появи на летовищі Папи? Мо-литимуться, готуватимуться до участи в службі, слухатимуть християнську музику. Вже тепер записалося кілька хорів, що бажають виступати. Цікаво, що більшість із них - далеко не католицькі колективи.
Месу служитиме особисто Папа. Вона буде або традиційною латиною, або українською мовою. Триватиме до 12 години. Відбудуться численні вітання, зустрічі.
О 13.00 у нунціятурі - зустріч Папи з єпископами обох обрядів Католицької Церкви. О 17.00 Святіший Отець має проїхати до храму Св. Софії. О 17.15 - зустріч з представниками Всеукраїн-ської ради Церков у приміщенні філармонії. Тут провідники різних конфесій зможуть поспілкуватися з главою найчисленнішої у світі християнської Церкви.
Наступного дня - о 9.30 на летовищі "Чайка" відбудеться греко-католицька Літургія. Служитиме кардинал. Папа - головуватиме і, напевно, звернеться до вірників із проповіддю. Триватиме служба Божа до 11. 45. О 16.45 Папа вилітає до Львова.
Близько 18.00 25 червня Папу вітатимуть у Львові. Вже через 45 хвилин він зустрічатиметься з духівництвом - зі священиками, катехетами, сестрами у міському парку культури. Очікується, що там збереться близько 5 тис. кліриків. У Львові Папа зупинятиметься в палаці архиєпископа. 26 червня о 9.30 він відправить Службу Божу в латинському обряді. Увечері о 18.30 найцікавіше - зустріч із молоддю. Зранку 27 числа - відбудеться греко-католицька служба, ввечері Папа відлітає до Риму зі Львівського міжнароднього аеропорту.

"Життя нашої Церкви - це частина буття України. Із здобуттям незалежности вона отримала змогу вільно розвиватися. Тож, готуючись відзначати 10-ту річницю нашого найбільшого державного свята, ми аналізуємо і своє релігійне життя за минуле 10-ліття, й окреслюємо пляни на майбутнє. Цьому була присвячена 10 сесія Синоду єпископів Київо-Галицької митрополії, що завершилася недавно. До речі, після понад 200-літньої перерви, вперше Митрополичий синод відбувся саме в Київі, що, на мою думку, дуже символічно.
Десятиліття тому, повернувшись із катакомб ослаблена чисельно та зміцніла духовно, УГКЦ вступила у Процес відновлення. Сьогодні вона має понад 3 тисячі громад, об'єднує 5-6 мільйонів мирян в Україні та 1 мільйон у діяспорі, на всіх континентах плянети. Її нібито провінційність, а насправді віддаленість від північно-східнього сусіда дозволила якнайповніше зберегти духовні надбання українського народу, а близькість Західньої Европи збагатила новими відтінками палітру наших культурних традицій...
В Україні має постати єдина Помісна Церква, тобто Церква, яка буде втіленням Христової віри в Україні, така Церква, якою вона була за часів князя Володимира. Це дуже важке завдання, але маємо докласти всіх зусиль, аби його розв'язати.
До відновлення української держави наша Греко-Католицька Церква була гнаною і переслідуваною. Але і в тих аґресивних умовах, умовах терору, вона виконувала свою місію. Разом з іншими релігійними організаціями, які не погодились на співпрацю із комуністичним режимом, наша Церква була джерелом правди й моралі для всіх українців.
Сьогодні найголовнішим є те, що ми маємо можливість вільно розвиватися. Проте в цих умовах легального існування, втішаючись свободою, УГКЦ не є юридичною одиницею.
Отже, залишається невирішеним найважливіше моральне питання: реабілітація УГКЦ, вірні якої стільки життів і сил поклали на вівтар незалежности. Українська держава повинна виправити цю несправедживість".

Емблема  візити: Папський герб і мапа України
Отець Теодозій прокоментував це так: "Нам сьогодні потрібна Правда, бо вона була збезчещена і знищена, - Правда, якою є Христос. Нам сьогодні потрібна Дорога, бо вона забруднена і викривлена. А нашою Дорогою є Христос. І нам потрібне сьогодні Життя - справжнє, досконале і вічне. Отож слова, які в Євангелії представляють Божого Сина, є гаслом подорожі Папи Римського до нас. Вони стануть також початком усіх проповідей, які він виголошуватиме на нашій землі".

З прес-конференції УГКЦ

Кардинал Мар'ян Яворський:
Те, що зробив Папа у Греції...

Те, що Святіший Отець зробив в Атенах, має набагато більше значення, ніж кількарічна праця багатьох теологічних комісій у рамках офіційного екуменічного діалогу. (...) Акт перепрошення був скерований до людських сердець і через це не може не спричинитися до їхньої переміни незалежно від позиції різних груп у тій чи тій Церкві, а тому він має дати добрі плоди." На думку кардинала, щось подібне до цього може статися в Україні, бо слова Святішого Отця і його послання будуть скеровані й до мільйонів православних, що сприятиме уявленню про Католицьку Церкву. Кардинал наголосив, що процес примирення між католиками і православними є невідворотний, а це паломництво напевно його прискорить".
На запитання, чому Папа як у Львові, так і в Київі зустрінеться з вірними двох обрядів на різних літургіях, кардинал пояснив: "Адже це не тільки символізуватиме те, що Католицька Церква дихає обома легенями: східньою і західньою, а й стане знаком визнання обох Церков та їхніх звершень.
З інтерв'ю.

Хрещення Великих князів Оскольда і Діра Київських

"Повість времінних літ" розповідає, як київські князі Оскольд і Дір, скориставшись з відсутности в Константинополі візантійського імператора Михаїла ІІІ (850 - 867 рр.), підступили з флотом у 200 кораблів до столиці "світової імперії" і поруйнували її околиці, хоча самого міста так і не здобули. Завдяки чуду Влахернської ікони Богородиці, шати якої Патріярх Фотій після молебню опустив у море, знялася буря і знищила "безбожних Руси кораблі". Аналогічне свідчення про похід Оскольда і Діра знаходимо і в болгарському рукописі "Хронографі" Георгія Амартола, копія якого, що дійшла до нас, була зроблена не на Русі, а в сербському афонському манастирі Хіландарі.
Ці стислі згадки з "Повісти" та "Хронографу" доповнюють цінні візантійські свідчення. Зокрема, хроніки Симеона Логофета та повідомлення Микити Пафлагонського, Лева Граматика, Георгія Ченця, Сократителя Симеонова, Послідовника Феофана, Георгія Кедрина, Зонари та Гліки. Важливим джерелом з цього питання слугує також візантійська хроніка Манасії, яку в 1894 р. опублікував Франц Кюмон: в ній подається навіть точна дата нападу Руси на столицю Візантії - 18 червня 860 року. Видатний літургіст М. Красносельцев, вивчаючи Типік Великої церкви ІХ в., також віднайшов у рукописі повідомлення про ті події, в тому числі запис про облогу Константинополя русами в червні 860 року. Однак найціннішими є свідчення очевидця - патріярха св. Фотія Великого. Св. Фотій свідчить про цей напад у двох промовах: першу він виголосив у Софіївському ка-тедральному соборі під час облоги міста, а другу - після зняття облоги. Їх доповнює "Окружне послання" до патріярхів Сходу року 867, в якому подається не лише характеристика русів та згадка про їх напад на Константинополь, а й повідомляється, що руські князі, настрашені чудом Божої Матері, відмовились від язичництва і, визнавши істинність віри Христової, виявили бажання охреститися. Окрім цього, згідно зі свідченням св. Фотія, цісар Михаїл ІІІ вислав до Київа на прохання Оскольда і Діра православного єпископа та священиків, і на Русі було засновано окрему єпархію.
Серед вітчизняних писемних джерел лише Никонівський літопис зберіг свідчення про хрещення України-Руси за свв. Оскольда і Діра. Вони вміщені в тій його частині, яка була складена, як вважають Б. Рибаков та інші дослідники, на основі "Оскольдового літопису".

Ті знамення, що їх Господь і Божа Мати подали руському війську під стінами Царгороду, промовляють як про неймовірну велич істинної віри Христової, так і про важливу християнську місію, яку мала перейняти Україна-Русь від Візантії. "Ви - вибраний рід, священство царське, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого, колись "ненарод", а тепер народ Божий..." (1 Петр. 2:9, 10). Саме такими словами св. апостол Петро пророчо звертався до населення Понту та Північної Припонтиди, тобто майбутніх Візантії та Київської Руси-України, що за Промислом Божим мають виконувати особливу місію "Явного Покликання".
На думку таких вчених як академік В. Ламанський, В. Пархоменко, А. Карташов та інших, цим першим єпископом Київським був саме св. Методій, який разом із своїм братом св. Кирилом та іншими послідовниками і здійснив охрещення киян та представників деяких інших східньослов'янських племен. Для такого висновку існують вагомі підстави. Передусім це оповідання про чудо з св. Євангелією, яку на вимогу язичників християнський місіонер кинув у вогонь задля підтвердження істинности віри Христової, - і вона не згоріла, внаслідок чого багато язичників охрестилося. За Никонівським літописним списком та іншими літописними джерелами, це чудо сталося у Київі за часів правління Оскольда і Діра, а Кольбертинські анали та інші документи кажуть, що сталося воно із св. Кирилом, місіонерська проповідь якого припадає на час правління саме цих київських володарів.
Те, що це диво здійснили в Київі ніхто інші, як апостоли слов'ян свв. Кирило і Методій, певною мірою підтверджують самі візантійські записи. Так в одному з грецьких рукописів на початку помилково суміщуються обставини хрещень 861 та 988 років, тобто за Оскольда і Володимира, однак далі чітко описується виключно перше хрещення русів. В цьому рукописі повідомляється про прислання імператором до русів єпископа, здійснення ним чуда з Євангелією та масове охрещення язичників. Але найціннішим тут є свідчення, що разом з єпископом до русів були послані два знамениті вчені мужі, Кирило й Афанасій, які, "бачучи, що руси не розуміють грецького алфавіту, і побоюючись, аби через невміння писати і читати вони невдовзі не відпали від віри, накреслили для них тридцять п'ять літер, що звуться: аз, буки, вєди і т. п. І за допомоги яких руси і донині залишаються непохитні в пізнанні християнської віри". Отже, київська місія апостолів слов'ян 861 - 863 рр. не викликає жодних сумнівів.
Підтвердженням того факту, що від св. Кирила хрестилися тоді саме давньоукраїнські слов'янські племена, а не козарські, слугує те, що козари за своїм віросповіданням були не язичниками, а монотеїстами (переважно юдеями), а юдаїзм уже тривалий час був офіційною релігією каганату. До того ж, козаро-єврейські кагани настільки фанатично були віддані своїй вірі, що піддавали жорстоким гонінням християн і вели в країні релігійні війни. Свв. Кирило і Методій незадовго до місійної подорожі до Київа дійсно їздили у складі козарського посольства до м. Ітиль, можливо навіть брали участь у диспуті з юдейськими пер-шосвящениками, але та місія була суто дипломатична, і, до речі, зазнала невдачі. Що у листі до Хасдая Ібн-Шафрута зазначає і козаро-єврейський каган Йосип. Ніякого навернення козарського кагана до християнства у 860-861 роках, про яке йдеться у пізніших редакціях житія св. Кирила, історія не знає, та його й не могло бути... Від часів примусового запровадження в Козарії юдаїзму найзапеклішим ворогом каганату вважалась Візантія, її впливи та релігія. Від недавньої надзвичайної віротерпимости в каганаті не лишилось і сліду. Отже, безперечно, мова може йти лише про хрещення східньослов'янських язичницьких племен, що тривалий час перебували у тісному військово-політичному союзі з Козарією, і тільки помилково за старою пам'яттю названими пізнішими авторами житія св. Кирила "козарами". До того ж, київські монархи Оскольд і Дір, як і козарські, носили титул "каган", що певною мірою також могло сприяти плутанині та перекрученням у пізніших списках житія.

Місія свв. Кирила і Методія. її значення для України-Руси

Відповідно до загальноприйнятої версії, святі Кирило і Методій подались до Моравії невдовзі після "козарської місії" і перед від'їздом винайшли слов'янські письмена та почали переклад Євангелії. Вивчаючи це питання, усі дослідники посилаються на Паннонські житія святих братів як основні першоджерела. В 60-80-х рр. ХІХ в. О. Бодянський опублікував аж 23 списки цих житій. Одночасно було виявлено, видано та розпочато вивчення інших документів, що складають звід (корпус) джерел щодо Кирила і Методія. До них належать: Пространне житіє, Короткі і Проложні житія, Італійська леґенда, Бандуричиве казання, служби рівноапостольним братам, записані кирилицею, служби, записані глаголицею, інші документи. Проте усі ці джерела, що їх час написання, як правило, відноситься до Х - ХІІІ століть, не прояснюють питання, де ж саме розпочинали свою місію рівноапостольні брати. Як пише видатний історик Церкви митр. Макарій (Булгаков): "За одними, святі брати служили лише в Моравії, куди були запрошені тамошніми князями Ростиславом, Святополком і Коцелом; за іншими - спочатку в Болгарії, а вже потім у Моравії; за третіми - навпаки, з Моравії вже при-ходили і до Болгарії". "Тенденційність Пан-нонських житій, - пише інший історик А. Карташев, - більшістю вчених визнана дове-деною. В них багато сфальсифіковано, аби, на користь моравсько-паннонському патріотизмові, прихо-вати початок місійних подвигів Костянтина і Методія... і подати справу так, буцімто все ними зроблено тільки для моравів і тільки в Моравії. Звідси так багато темних, недоладних, явно перекручених місць. До числа таких місць належить і все те, що проливає світло на руське хрещення 860 року". ("Очерки по истории Русской Церкви", т. 1.)

Акад. В. Ламанський переконливо стверджує, що у вищезгаданому місці Паннонських житій іде мова про хрещення саме киян, а не козар, тобто перше хрещення, що сталося в 861 чи 862 році, про яке згадує в своїм окружнім листі 866 - 867 рр. і Патріярх Фотій. Напевно, саме на київське єпископство він і поставив архиєпископом св. Методія. "Для цієї християнської громади в Київі Костянтин приніс свої переклади, і в церкві св. Іллі вже з того часу правили служби слов'янською мовою".
Цю думку певною мірою підтверджує Пространне житіє св. Кирила, укладене якщо не його учнем Климентом Охридським, то принаймні по свіжих слідах в Х ст., а також Італійська леґенда, агіографічне казання хорвата Бандурича (т. зв. "Бандуричеве казання") та деякі інші джерела. Згідно з ними Святителя Методія насправді правильніше було б називати не Моравським, а саме Київо-Русинським (Українським) святителем, адже козаро-русинську місію разом із своїм молодшим братом він здійснив набагато раніше. До речі, в одній чеській хроніці ХІІІ ст. св. Методія називають "русином" навіть за національністю. Таку згадку можна пояснити лише тим, що прийшов святитель у ті краї з Руси, де був до того правлячим архи-пастирем. Згодом, з винищенням у Чехії німецькими католицькими місіонерами заснованих св. Методієм православних єпархій зі слов'янською мовою в богослужінні, про перше хрещення чехів було забуто, а тому хроніст "з тугою", - як пише католицький історик Ю. Федорів, - згадує "русина" Методія". Подібні згадки поодиноко збереглися і в наших вітчизняних джерелах. Так, скажімо, в пергамному пролозі із вологодського Спасо-Прилуцького манастиря святителя Методія без будь-яких зауважень названо "учителем руським". Як зазначає з цього приводу проф. Карташев: "Переписувач пергамного прологу ХV ст. списав з якогось давнього ориґіналу це переконання давньо-руських книжників". Такі висновки доповнюють багато інших до-сліджень, за якими свв. Кирило і Методій саме в зв'язку із дорученою їм св. Фотієм та імператором Михаїлом козаро-руською місією переклали на слов'янську мову Святе Письмо та інші богослужбові книжки східнього обряду.
Вже згадуване Пространне житіє св. Кирила оповідає: "І знайшов він там (у Херсонесі, - авт.) Євангелію і Псалтир, писані руськими письме-нами, і чоловіка, що розмовляв тією мовою. І, поспілкувавшись із ним, зрозумів він суть мови і, порівнявши її із своєю, виділив голосні та приголосні. І, здійснивши молитву Богові, невдовзі почав читати й розмовляти. І усі дивувались йому, і славили Бога". Також в "Толковій Палії" (ХV ст.), що укладалась на основі давнішніх джерел, повідомляється: "Грамота руська явилася Богом дана в Корсуні русину. Від неї ж навчився філософ Костянтин, і звідти склав і написав книги руським гласом". Як відомо, подорож св. Кирила до Херсонесу відбулась напередодні козаро-русинської місії, десь 848 року. Із житія ми бачимо, що вже тоді існували переклади Святого Письма на руську мову. За свідченнями ченця Храбра, східні слов'яни здавна писали "чертами" і "резами" - так тоді називалося давньослов'янське рунічне письмо. З вітчизняного літопису відомо і про якесь "Іванове письмо", яким київський князь Олег укладав договір з греками. А за літописцем Мартином Бельським іще св. Ієроним (342-420), родом слов'янин з Паннонії, в ІV ст. "грамоту своєю рідною мовою уклав". Цікавою є в цьому відношенні і виявлена в Київі т. зв. "Софіївська абетка". Вона складалася із 27-ми літер: 23-х грецьких і чотирьох слов'янських. Це не кириличний алфавіт, що складається із 43-х літер. Не можна його вважати і абеткою із 38-ми літер, про яку згадує чернець Храбр. За С. Висоцьким, "Софійська абетка" відбиває один із перехідних етапів східньослов'янської писемности, коли до грецького алфавіту руси-християни почали додавати літери для передання фонетичних особливостей слов'янської мови.
Усе це підтверджує як винятково київський характер місії солунських братів, так і існування писемности та давніх рунічної й інших слов'янських абеток, хоч і в недосконалій формі, в первісній Україні-Русі задовго до свв. Кирила і Методія, а також досить міцне на той час християнське коріння в нашому народі. Зокрема, св. Іоан Златоустий повідомляє, що у скитів та сарматів уже в його часи були переклади Святого Письма та вчення апостольського на їхню рідну мову... Виправивши та удосконаливши ту мову, "виділивши голосні та приголосні" - як сказано в житії, та поєднавши її із мовою македонською, грецькою, латинською та іншими, Кирило й уклав єдину для усіх слов'ян церковно-слов'янську абетку.
Сьогодні вчені вже не сумніваються, що абеткою, яку винайшов у Херсонесі св. Кирило, була глаголиця, яку, напевно, він запозичив із стародавніх протоукраїнських рунічних рукописів, котрі, можливо, сягали іще скито-антських часів. Нова вдосконалена слов'янська абетка була на диво гармонійна. Її графіка врівноважена, симетрична. В основі окремих літер лежали головні християнські символи: хрест (спокута гріхів), трикутник (Свята Трійця) та коло (божество). Та геній св. Кирила виявився не лише у винаходженні ним довершеної форми для літер єдиної слов'янської абетки, що робилось і до нього, але й у самому її змісті. У процесі роботи над нею найбільш важким було виділення з потоку давньослов'янської мови специфічних фонем, відсутніх у грецькій мові, й закріплення за ними відповідних графічних позначок. Згодом учні свв. Кирила і Методія здійснили нову писемну реформу, синтезувавши глаголицю з грецькою абеткою. Нова церковно-слов'янська абетка була названа на честь св. Кирила - кирилицею, яка за допомогою Грецької Церкви дуже швидко заступила серед слов'ян глаголицю.
Створення єдиної церковно-слов'янської абетки стало подією величезного культурно-історичного та духовного значення не лише для давньоукраїнського (руського), болгарського, сербського, македонського, чорногорського, моравського, хорватського та інших слов'янських народів, а й для цілої Европи. До писемної реформи св. Кирила розрізнені слов'янські племена не мали єдиної абетки і користувались чим потрапить: хто латиницею, хто грецьким, ілірійським, фракійським, ґотським або іншим письмом. Навіть давньослов'янська рунічна писемність в різних реґіонах суттєво відрізнялась: відомі такі різні рунічні стилі, як "бояновиця", "івановиця", "литиця", "чертавиця", "резавиця". До того ж, цією давньою системою письма користувалися лише язичницькі волхви, які приховували її від інших верств слов'янської спільноти, а тому вона не змогла набути істотного поширення серед слов'ян. З реформою свв. Кирила і Методія слов'яни, і передусім руси-українці, прилучилися до великого джерела знань - книги, одержали можливість без перешкод спілкуватися з різними слов'янськими племенами.
"Той переклад, - пише видатний історик Церкви митр. Макарій (Булгаков), - мав найсильніший вплив на пробудження духу народного серед слов'ян та усвідомлення їхньої народньої самосвідомости. Тут уперше почули вони лунання рідного слова в мові стрункій, облагородженій, піднесеній і вперше почали розуміти, яка багата, велична і чудовна мова їх пращурів, вперше зазирнули, так би мовити, обличчям до обличчя у власну душу й побачили усю велич та міць її природних сил, задля висловлення яких слугує таке могутнє слово".
"Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог" (Іоан. 1:1). Саме це Боже Слово стало початком творення нової давньоукраїнської та й в цілому слов'янської культури, високоморальної, християнської. До цього моменту у слов'ян єдиної культури у повному розумінні цього слова не існувало. Отже, вона народилось із глибини самого Богоодкровення, від благодаті Духа Святого. Подібну історичну та духовну паралель ми не проведемо з жодним народом світу, хіба що із старозавітнім народом Ізраїлевим. А це свідчить про особливе Боже благословення і призначення нашого народу та в цілому слов'янської цивілізації як такої.
Слід зазначити, що з усіх Помісних Церков лише слов'янські споконвічно користуються власною богослужбовою мовою. В усіх інших постійно нав'язувалась грецька чи латинська мови. Пояснюється це тим, що тривалий час чужі мови в богослужінні були суттєвим гальмом у справі поширення християнства серед слов'ян.
Просвітительство, рівноапостольність святих братів полягає не в тому, що вони принесли заморську мудрість "темним" і "неосвіченим" слов'янам, а в тому, що вони обстоювали особливе місце слов'янських народів у християнському світі. Як стверджують С. Глушак та Є. Харьковщенко: "Є всі підстави припускати, що основна мета слов"янських вчителів була більш сміливою, аніж підпорядкувати слов'янську Церкву чи то Римському Папі, чи то Константинопольському Патріярхові. Вони прагнули відстояти право слов'янської спільноти на незалежність і самостійність... Вони прагнули до створення самостійної церковної організації... Для кирило-методіївської традиції була характерна орієнтація на раннє християнство, вшанування апостола Павла як борця за рівноправ'я народів".
Пропонуючи русам та іншим слов'янським народам грецьку національну модель християнства, Візантійська імперія намагалась огречити їх та перебрати у васальну залежність. Однак вона не передбачала, що саме ця модель найбільш придатна для перевтілення в окрему, самостійну і суто національну слов'янську гілку християнства. Грецька релігія на слов'янському грунті, увібравши в себе місцеві ментальність, колорити та традиції, розкрилась із зовсім іншим самобутнім обличчям, національним, що навіть замість офіційної грецької назви "Ортодоксальна" одержала стародавню слов'янську назву "Православна".

Закінчення буде.
м. Чернігів

Модель вівтаря для Папи у Київі на летовищі "Чайка" - це корабель, символ Петрового човна, що пливе вже 2000 років. Вівтар увінчаний хрестом, бо хрест є найголовнішим символом християнства.
Праворуч і ліворуч від хреста на символічних "вітрилах" написане гасло папської візити: "Христос - Дорога, Правда і Життя".

З цієї молитви починається день... з неї починається сніданок... з неї починається дорога, на яку людина хоче стати легкою і очищеною, щоб нести свою ношу.
Прости нам гріхи наші, провини наші, борги наші, довги наші... Як би ми не перекладали те слово, а приходили до Бога морально упокорені, з проханням прощення.
І насмілюємося просити у Бога прощення - тією мірою, якою прощаємо самі.
Коли читаємо науку Христову прощати "сім раз по сім", то й тут ідеться про давання винному шансів. "Сім раз по сім" - хай він все ж таки ще і ще раз попросить і оживить у своєму серці порухи справедливости. Отже сім раз по сім не випоминати, але й не забувати.
Прощення вважається суто християнською чеснотою. "Навчіться прощати...".
Але в побуті глибока мудрість прощення надто спрощується. Часто вважають, що коли ти добрий чоловік, то повинен забувати заподіяне тобі (або комусь) зло, та й годі. Інші, навпаки, вважають, що треба розплачуватися: око за око, зуб за зуб.
Власне, проти того розрахунку виступає Христос. Він вчить "любити ворогів", тобто бути добрим до всіх, він нагадує про шанс ще раз простити і нагадує, що й вам доведеться в когось ще раз просити прощення... Він проповідує мир в душі - замість війни в душі і кипіння гніву.
Отже, йдеться про терпеливість, про силу доброти. А то вимагає роботи душі, здатної стримуватися від найлегшого і найпростішого вибору. Йдеться про вироблення активної доброти, ладу і відповідальности.
А тим часом людина невироблена, лінива розумом і серцем, хоче використати ваш дар прощення.
"Забудьте", "не зважайте", "не помічайте", "не пам'ятайте"... Вона хоче жити, як щука "у згоді" з карасями. Навіть гірше: як заражена щука, що заразу розносить. Власне, такі щуки спрофанували мудрий закон прощення. Вони познущалися над ним.
Насправді, за тим законом душа постійно веде рахунок своїх боргів. Вона пам'ятає добро і прагне відплатити добром, вона пам'ятає провину, щоб попросити прощення і щоб самому простити. Вона пам'ятає свою провину також і несвідому - свою слабкість. Це і є моральний труд душі - над собою.
Здавалося б, навіщо нагадувати вірному Петрові, що він "страха ради юдейська" тричі відрікся від Христа, коли його вже вели на Ґолґоту. Адже він гірко заплакав і сльозами змив свій гріх перед Учителем...
Але пам'ять - навіки з тобою. Пам'ять постійно ставить людину перед винним - "і гріх мій постійно переді мною" (псалом 50).
Пам'ять - найважча кара, найпослідовніший суддя. Від пам'яті не заховатися.
Подвійні люди - ховаються. Вони заглушують пам'ять, забувають, не зважають, не усвідомлюють. Це люди безвідповідальні. Їхня подвійна бухгальтерія не записує їхніх боргів. Це люди короткозорі. Вони обманом виграють сьогодні, щоб упасти завтра під вагою "забутих кривд".
І коли дитину змалку навчають: "Не забудь подякувати", "перепросити", "попроси вибачення", - її вчать моральної чутливости і від-повідальности перед іншими. Будь уважним і добрим з людьми, щоб вони були уважними з тобою. Мораль і сумління вроджені людині, але вони і виховуються.

Богослови довго обговорювали питання, коли саме відбувається відродження в житті людини. Та незважаючи на деякі незгоди, центральне питання ясне - Святий Дух відроджує нас усередині.
Дар нового чи божественного життя відроджена особа отримує від Христа. Ісус сказав, що нове народження - це "таємниця" (Мрк. 4:11). Він використовує приклад подуву вітру - ми відчуваємо його вплив, але не бачимо, звідки він приходить, і куди він іде. Таким чином, відродження - це прихована угода в тому самому значенні, що щось трапляється в середині окремого серця, і особа, яка його отримує, може бути або й не бути свідома цього, і часто воно також відразу непомітне людям, що її оточують. Наслідки, що випливають з нового народження, є так незліченно знаменні, що вони заслуговують, щоб їх назвати "чудом" - найбільшим від усіх чуд! Як невіруючі люди не знали Ісуса на землі, й не збагнули, що втілений Бог стояв перед ними, то так само можливо "новій людині" у Христі бути невпізнаною принаймні деякий час. Проте, відомо чи невідомо для світу, нова людина існує всередині. Рано чи пізно, нове народження виявить себе в святому житті. Та святе життя, що перебуватиме назавжди, є там, і "нова людина," що посідає царство Боже, є там (2 Кор. 5:17) - нове створіння.
Але це не заперечує важливости особистої віри і рішення. Ми не повинні сидіти бездіяльно і чекати, щоб Святий Дух виконував Свою працю перед тим, ніж ми прийдемо до Христа. Христос повелів нам: "Просіть - і буде вам дано, шукайте - і знайдете, стукайте - і відчинять вам" (Мтв. 7:7). Ми маємо Божу обітницю: "І будете шукати Мене, і знайдете, коли шукатимете Мене всім своїм серцем" (Єр. 29:13). Крім того, Писання говорить, що навіть сама віра - це дар Божої благодаті. Один переклад Послання до Ефесян 2:8 звучить ось так: "Ви спаслися Його доброзичливістю через довір'я Христові. Але навіть довір'я не є від вас; це Божий дар." Отже, ми маємо все необхідне, щоб рішитись іти за Христом, однак ми маємо відповідальність відкликнутися на заклик і переконування Святого Духа.
Коли людина народжується згори, то з Божого кута зору цей процес не є ускладнений. Дух Божий бере Слово Боже і творить дитину Божу. Ми народжуємося згори через дію Святого Духа, Який у свою чергу вживає божественно надхненного Божого Слова. Божий Дух дає життя людям. У цей момент Святий Дух поселяється в людині на життя. Вона отримує вічне життя. [...]
Отже, народитися згори означає, що "як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хоче, оживлює" (Ів. 5:21). У Діях св. Апостолів, ап. Петро називає це "покаяння" або "бути наверненим." У Посланні до Римлян 6:13 ап. Павло говорив про це, як про "ожилих із мертвих." До колосян ап. Павло написав: "Ви скинули з себе людину стародавню з її вчинками, та зодягнулися в нову, що відновлюється для пізнання за образом Створителя її" (Кол. 3:9, 10). [...]
Але, як тільки ви і я прийняли Христа і відродилися Святим Духом, нам була дана нова природа. Отже, ті з нас, що народилися згори, маємо дві природи. Стара природа є від нашого першого фізичного народження, а нова від нового духовного народження. За старим народженням ми є діти тіла; за новим народженням ми є діти Божі. Ось чому Ісус сказав Никодимові, що йому "необхідно родитись згори."

З кн. "Святий Дух".
Торонто-Едмонтон, "Дорога правди", 1987.

Нижче наводимо міркування проповідника Мартіна де Гаана про прощення.

Пробачити - не  значить  забути

У Біблії сказано, що першим нас простив Бог, раз і назавжди простив минулі і теперішні гріхи всіх, хто вірить, що хресна смерть Сина Його була розплатою за наші неспокутувані борги. Будь-хто, повіривши у Сина Божого, може твердо знати: Бог перекреслює список усіх наших гріхів, що зберігається на небі, і навіки виправдовує нас за вірою у Христа. А після того Бог продовжує прощати (вже по-сімейному) тих, хто продовжує сповідувати все йому відоме, чим він згрішив проти Отця Небесного (1Йн.1:9).
Ось яке неймовірне за розмахом і глибиною прощення. Саме це мав на увазі Христос, коли розповідав про чоловіка, якому пробачили неймовірно великий борг (за нашими стандартами, у кілька мільйонів долярів), а він відмовляється простити своєму боржникові якісь копійчини (Мт.18:21-35).
Висновок тут один. Як сам отримуєш від Бога прощення без міри, так і іншим своїм кривдникам давай вкусити від Божого прощення, яке цього разу вже через тебе виливається. Христос сказав учням: "Уважайте на себе! Коли згрішить твій брат, докори йому й, як він покається, прости йому. І коли сім раз на день він згрішить проти тебе й сім раз повернеться до тебе та й скаже: "Каюсь", - прости йому" (Лк. 17:3,4).

Прощення  Призначається не  для  нашого особистого користування

Багато хто вважає, що прощати треба не стільки заради того, хто тебе образив, а заради себе самого, щоб тобі ж краще було.
Але якщо у Божому задумі - прощення просто одна з процедур підтримки фізичного і духовного здоров'я, загоєння ран, то чому ж Він тоді сипле нам сіль на ці рани і радить нам прощати кривдників не заочно, а дивлячись їм у вічі і тільки після того, як ті скажуть: "Каюсь" (Лк.17:1-4)?
Не для того нас вчить Христос прощати інших, щоб відновити власну душевну рівновагу, яка похитнулася. Допомогти нам позбавитися від роз'їдаючих душу виразок злости і мстивости - це лише частина того, що мав на увазі Христос, говорячи про прощення, можна сказати, його побічний ефект. Як Бог нас прощає заради нас же самих, так і від нас Він чекає того ж - що ми будемо дарувати прощення тим, хто про Нього просить. І не просто чекає, але і дає нам силу Своєї благодаті, яка діє в нас.

Інодi буває потрiбно в прощеннi з любов'ю вiдмовити

Бог з любов'ю відмовляє в прощенні тим, хто не збирається каятися і змінюватися. Хоча Його це дуже засмучує, Він не може простити провини тих, хто свідомо і вперто відмовляється визнавати свої гріхи.
І нам треба брати приклад з Бога і прислухатися до провідного Духа Його.

З кн. "Хліб наш насущний".

Хто в Україні господар?
Ми у себе вдома?
До якої релігії віднести хворих ненавистю?
У травні олігархи запили свій успіх у поваленні українського Уряду В. Ющенка. Новий прем'єр Кінах отримав назву "Пустовойтенко - 2". Росія закріплює позиції грубим тиском на президента України, який запросив Папу Римського - без консультацій з ідеологічним штабом РПЦ. Фракція комуністів України - теж "православна": проти Папи, проти прозелітизму, проти "ущемлення реліґійних почуттів".
Але Президентові потрібно також якось закріплювати свої позиції...
З боку російської клерикальної радіостанції "Радонєж" включено всі сирени. Московський Патріярхат, представляючи загалом ідеологію імперську і тоталітарну, все ж таки об'єднує людей різної культури. Очевидно, є такі, яким соромно читати і слухати "Радонєж", де паломництво Папи порівнюється з нашестям фашистських окупантів, Президентові Л. Кучмі нав'язується порада візит Папи "отменить" у зв'язку з відзначенням... 22 червня (вони воліють зробити собі свято навіть з початку війни!). Політика тут грубо присутня навіть на рівні втручання посла Чорномирдіна.
Але зовсім як у себе вдома почувають себе в Україні антиукраїнські єпископи. Митроп. одеський Агафангел (Н. В. подавала його "житіє" на службі КПСС, а також в ролі депутата; "на прохвоста нету поста" - це його відповідь депутатам в парламентському буфеті, коли йому нагадали про початок Великого Посту). Він виступає і проти приїзду в Україну Папи, і православного Патріярха Варфоломея, і проти "попыток создания в стране так называемой единой Поместной Православной Церкви", і проти "вмешательств во внутренние дела православия". Він обіцяє примирення тільки "после возвращения униатами тысяч захваченных православных храмов". Нагадаємо, що жодного з тих храмів РПЦ не будувала...
Найпікантніше однак те, що під керівництвом Агафангела було складено спеціяльну молитву до св. Миколая... проти "нашествия латынян лукавых". А діє Агафангел, як і його наступник на Вінничині Іпполіт, від імені "Великия, Малыя и Белыя Руси" - методами большевицькими.
Можливо, хтось із журналістів позбирає насипані в Інтернет вирази ненависти, нетерпимости і обскурантизму чад РПЦ і спробує документально пояснити поняття, вживане журналістами Москви - "атеистическое православие". Одне з ключових понять, що характеризують анахронічні процеси в посткомуністичній Росії, яка силкується стати новою імперією, спираючись на православ'я як на замінник комуністичної ідеології.
Ориґінальна реакція на псевдохристиянські маніфестації прозвучала в Інтернеті від православного в підпорядкуванні Алексія ІІ Мосолова Олега: "Может ли крестный ход быть против чего-нибудь?". Тут тонко підмічено принцип несумісности молитви і ненависти.
Основною причиною постійної війни Патріярха Московського проти Папи Римського є "спірні питання між православними і греко-католиками в Західній Україні".
Які це питання?
По-перше, йдеться не про більшість православних, а про нечисленні парафії, що належать до Московського Патріярхату.
Як тільки упав страх і диктат КҐБ, ще в 1989 р. вірні РПЦ Західньої України ринули назад до своєї репресованої у 1946 році Греко-Католицької Церкви, а ті, що захотіли залишитися православними, перейшли до Української Автокефальної Церкви.
Хто залишився при старому статусі РПЦ? Батюшки, які уникали змін і боялися міняти підпорядкування іншому єпископу. А громада часто тримається свого священика, заспокоюючи себе тим, що практично нічого не змінилося, церква має назву УПЦ, батюшка навіть не поминає Патріярха Алексія, щоб не дратувати вірних...
Певно, є серед православних і приїжджі з Росії, які хочуть РПЦ.
Отже, якби нині дивом з'явилися у своїх кітелях організатори Московського Патріярхату в 1943 р. і погромники УГКЦ у 1946 - персонально Сталін і Берія, то навіть вони не змогли б задовольнити вимог Алексія ІІ.
Звичайно, вони за одну ніч організували б конфіскацію ключів від храмів і зникнення в ту ж ніч авторитетних людей церкви. Але ключі, передані Алексієві, поржавіли б. Люди силувано до "московської церкви" на підуть, а будуть прикидатися перед каґебістами, що їм треба на роботу або на город...
Отже Алексій ІІ і його штаб мріють про повернення 1946 року. Причому не початку року, коли майже усі храми були греко-католицькими, а десь так до 11 квітня, коли було заарештовано усіх греко-католицьких єпископів та сотню священиків.
Може навіть до літа 46-го року, коли заарештованих уже вивезено до Сибіру, о. Котельника використано і застрелено на вулиці, а в церквах залякані священики прочитали з папірця про "повернення в єдину і неділимую Російську Православну Церкву" і закінчили текст закляттям в адресу Папи Римського...
Отже, коли брати претензію Алексія ІІ поважно, то навряд чи вірить він, що будь-які переговори можуть повернути йому літо 46-го року. А вже повернення до 1989 року йому нічого доброго не обіцяє...
Загалом антихристиянський характер політики РПЦ виявляється, зокрема, в запереченні християнського принципу історизму. Бо вимірювання часу назад - хіба це історично орієнтований світогляд? Щось подібне було в самодіяльному по-ганстві на далеких периферіях Римської імперії, де ще не знали письма.
Та великий самообман вважати, що чеченський геноцид - локальне явище. Метастази його широко розходяться по світу, заражають нові простори. Війна всіх проти всіх перевершує "класову війну" і при-кривається релігійною фразою.

Хто валить тюрму - завжди визволитель. Не розглянули, що то - бандити... Багато хто, не розгледівши, вигукнув: "Воля!". Найрішучіші проголосили волю. А народ чекав, що скаже Церква. То була мить великих ілюзій і надій.
"Повідомляючи тебе, Український Народе, про таке вислухання наших благальних молитов, взиваю тебе до вияву вдячности для Всевишнього, вірности для його Церкви, послуху для Влади ... Український Нарід мусить в тій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету, солідарности і життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Европи, в якім міг би розви-нути усі Богом йому дані сили...".
Незабаром Митрополит Андрей назове ту владу ще гіршою, ніж була большевицька, і почне діяти проти неї.
А ось єпископ Луцький, владика Полікарп 10 липня 1941 року, почи-наючи разом з народом молитву-подяку Всевишньому, радіє: "Один Бог, одна нація і спільна краща будучність. Сповнилась наша відвічна мрія! У місті князя Льва з радіовисильні несеться над нашими містами, нивами, ланами, над на-шою, густо зрошеною кров'ю зем-лею радісна вістка: проголошено Самостійну Українську Державу. Відроджена у вільній Українській Державі, Українська вільна Право-славна Церква буде з народом одною нерозривною цілістю ... В цей великий час всі українці мусять об'єднатися, всі мусять працювати спільно, бо в єдності сила, і ту єдність мусімо показати на ділі...".
Єпископ посмів зовсім про-мовчати присутність німецької влади і армії! А тим часом окупанти не забороняли "свят державности", мовчки вивчали і фотографували.
З документів часу.
(Див. Іван Власовський "Нарис історії Української Православної Церкви" ч. 2. К., "Либідь", 1998. Стор. 200 - 201.).

Свято Героїв у Київі
20 травня у Київі на Замковій Горі з ініціятиви Організації Українських Націоналістів та Молодіжного Націоналістичного Конґресу відбулось відзначення Свята Героїв.
Біля могили Героїв Крут, що на Замковій Горі, канцлер Патріярхії УАПЦ прот. Валерій Копійка та священик церкви Св. Миколи Набережного о. Віктор Бліщ відправили панахиду за спокій душ Героїв, полеглих за волю України.
Зі словами до присутніх звернувся п. Євген Сверстюк, котрий згадав про першу панахиду на цьому місці, яку відправляв на початку 90-го року, ще в оточенні бронетранспортерів одважний священик УАПЦ о. Методій. Також виступили Василь Овсієнко, голова МНК Віктор Рог, Василь Деревінський (В.О. "Тризуб" ім.С.Бандери), Сергій Неділько (гурт "СамостійнаУкраїна").
Відзначення Свята Героїв - це свідчення твердої волі йти накресленим Героями шляхом боротьби до найвищої мети - незалежности і слави Української Самостійної Соборної Держави.

Після розвалу Радянського Союзу для християнських Церков у цьому реґіоні виникла, здавалося б, дуже сприятлива ситуація. Відпали переслідування й обмеження, більше того, недавня дискримінація тепер додавала ореолу гнаности і компенсувалася підвищеним інтересом з боку навіть раніше байдужої публіки. Комплекс вини перед раніше зневаженою церквою привернув до неї частину інтеліґенції, серед якої з'явилися і ревні адепти. Деґрадація і скомпрометованість офіційної компартійної ідеології зумовили світоглядний та ідейний вакуум, і заповнити його найбільше шансів мала християнська віра - принаймні такі настрої набули поширення в суспільстві. Не в останню чергу і влада в Україні - як і в інших пострадянських державах - виявилася зацікавленою в Церкві, розраховуючи на її допомогу в стабілізації суспільства та протидії процесам глибокого морального розкладу і масовізації злочинности.
Якою мірою справдилися ці надії? Мені здається - не дуже великою. Статистика спорудження храмів і зростання кількости прихожан навряд чи може бути достатнім критерієм для оцінки глибини релігійности нашого суспільства. Тут є чинники і популізму, і моди, є імітація коньюнктурно-престижної поведінки. Та й серед тих, хто щиро вірує, далеко не всі християни в житті, а не лише у храмі. Не ставлячи під сумнів наявність серед вірних багатьох і багатьох чеснотливих, жертовних і доброчинно-діяльних людей, все ж таки доводиться визнати, що активізація діяльности Церков за останнє десятиліття не справила помітного впливу на духовне самопочування та практичну поведінку більшости люду і не поліпшила відчутно морального клімату в суспільстві. Гірше того: всі форми злочинної та аморальної поведінки зростають, захопивши і колись богобоязливе українське село. Застерігаюся: це не закид Церкві, я просто хочу звернути увагу на безпідставність перебільшення її можливостей. Перекладати на неї всі суспільні надії, всі державні проблеми, всі болячки людства - мабуть, некоректна і марна справа.
Інколи цю, скажемо, безпомічність Церкви перед старими й новими виразками нашого суспільства пояснюють тим, що вона була трагічно послаблена в часи тоталітаризму і не встигла ще набути повної сили. Таке пояснення має свої резони, але й воно не все пояснює. Адже на Заході християнські Церкви діяли і діють за умов найбільшого сприяння, але вони не змогли протистояти ні зростанню жорстокости та злочинности, ні героїзації проституції та сексуального збоченства, ні поширенню СНІДу, ні потворним і зухвало марнотратним формам самоствердження егоїстичних обранців долі на тлі страждань мільярдів голодних і хворих у світі. Не кажу вже ні про зорієнтованість християнських держав на спрямування основної частини енерґії у створення засобів самознищення людства; ні про широко практикований ними бізнес на крові - фактичне заохочення міжнаціональної і міжплемінної різанини в різних частинах світу шляхом продажу зброї; ні про те, що християнський імідж ряду держав не завадив установленню і функці-онуванню в них - у різні часи - кривавих диктатур.
... Можливо, одна з причин цього полягає в тому, що християнська віра є справою глибоко особистої відкритости людини Богові, а сучасні технологізовані й інформатизовані суспільства, підвладні маніпуля-тивним силам великих кількостей, залишають дуже мало простору для особистого вибору, без якого немає християнської спільноти.
Однією з причин можуть бути і труднощі, на які наражається християнська думка перед лицем надзвичайно складних проблем сучасного світу, і людського буття, й самопізнання. Відомо, що найпростіші відповіді на найскладніші запитання завжди давало й даватиме марновірство, і в цій його зручності для профанної свідомости - його "перевага" над релігією і над наукою, у розгадках якої завжди криються нові за-гадки.
Хоч віра, марновірство і наука - принципово різні форми, чи якості людської свідомости, межа між ними не-чітка й рухлива - принаймні в тому сенсі, що вони не раз заходили, сказати б, на території одна одної. Зокрема, напруженими були стосунки між християнською теологією і світською наукою. Фактично теології доводилося весь час відступати під тиском науки, змінювати свої позиції, шукаючи глибшого узгодження своїх світопояснень з фактами і законами, що їх інтенсивно подавала наука. Нині вже не йдеться про конфронтацію віри й науки, але проблема діялогу та взаємооцінювання залишається. І тут постає запитання: де для християнства межа ортодоксії і де міра гнучкости в прагненні до універсалізму? Як вийти з тієї ситуації, що її розпачливо окреслила ревна католичка Сімона Вейль: "Ніякий діялог глухих не може наблизитися за силою комізму до дебатів сучасного духу і церкви" (Сімона Вейль. Укорінення. Лист до клірика. - К., 1988, с. 198).
Доводиться визнати, що історія Церкви не вільна від переступів і злочинів проти людяності, а отже, і проти вчення Христа. Досить згадати інквізицію, відьмоборство, індульгенції, хрестові походи, релігійні війни, боротьбу з наукою, аж до публічного спалення великих учених. Хоч і з драматичним запізненням, але католицька Церква все-таки визнала ці свої гріхи і принесла покаяння. Православна Церква нібито не має за собою таких очевидних гріхів, і це звільняє її від покаяння, від обов'язку самокритики. Але насправді це не так. Якщо в Римській імперії "з Бога зробили двійника імператора", то в Російській - поплічника царя. В історії російської православної Церкви був постійний гріх згоди або й потурання тиранії царів, вона мирилася навіть з блюзнірськими вихватками Петра І, який публічно глумився з релігійних обрядів; зі скандальною діяльністю Распутіна, який попихав Священним Синодом і фактично своєю волею призначав високих ієрархів з числа нікчем; вона благословляла кріпацтво і загарбницькі війни (це останнє вона чинить і сьогодні в Чечні); вона жорстоко насильницькими - тобто далекими від християнських - методами насаджувала православ'я серед десятків народів Поволжя, Північного Кавказу, Уралу, Сибіру, Далекого Сходу й Півночі. Вичерпну оцінку цьому антихристиянському злочину офіційної російської Церкви дав ще понад 150 років тому великий християнин Тарас Шевченко у поемі "Кавказ":
До нас в науку! ми навчим,
Почому хліб і сіль почім!
Ми християне; храми, школи,
Усе добро, сам Бог у нас!
Нам тілько сакля очі коле:
Чого вона стоїть у вас,
Не нами дана; чом ми вам
Чурек же ваш та вам не кинем,
Як тій собаці! чом ви нам
Платить за сонце не повинні!
..................................................
За кого ж ти розіп'явся,
Христе, сине Божий?
За нас добрих, чи за слово
Істини... чи, може,
Щоб ми з Тебе насміялись?
Воно ж так і сталось.
Храми, каплиці, і ікони,
І ставники, і мірри дим,
І перед образом Твоїм
Неутомленниє поклони.
За кражу, за войну, за кров,
Щоб братню кров пролити, просять
І потім в дар Тобі приносять
З пожару вкрадений покров!!
Втім, це можна прямо адресувати і тим західнім Церквам, які вільно чи невільно сприяли винищенню автохтонних народів і культур в обох Америках і чия місіонерська діяльність в Африці й Азії теж далеко не завжди була бездоганною. До речі, чимало авторитетних дослідників давно і переконливо довели високий рівень моралі тих первісних народів, яких цивілізували християнські держави, - деякі з них не знали ні вбивства людини людиною, ні крадійства, ні інших злочинів, характерних для цивілізації. Отож християнство не можна вважати єдиним носієм гуманістичної моральности.
Що ж до Російської Православної Церкви, то за нею ще один особливий гріх перед Україною - це її величезний внесок у справу русифікації України. Про це багато і переконливо сказала українська класична література. Протягом XVIII і XIX ст. казенна Російська Православна Церква помітно знизила якість традиційного релігійного життя українського народу.
Ще однією підставою для скептичного ставлення української патріотичної інтеліґенції до Російської Православної Церкви був низький не лише загальнокультурний, а й богословський рівень значної, коли не переважної, частини священнослужителів. Сам обер-прокурор Священного Синоду Побєдоносцев свідчив: "Наше духовенство повчає мало і рідко.
Для неписьменного народу Біблії не існує. У віддалених районах країни народ не розуміє буквально ані слова з того, що говориться під час молебня, не розуміє навіть змісту "Отче наш". Ця молитва часто промовляється із спотвореннями, які цілком змінюють її смисл".
Труднощі розуміння богослужінь не в останню чергу пов'язані з їх мовою. Не випадково протягом історії християнства більшість Церков переходили на рідні мови народів, а Біблію перекладено десятками мов світу. Це цілком відповідає і Христовому напученню апостолам, і науковим уявленням про те, що в мові концентрується сутність буття людини та історичного буття нації, що мова - основа їхньої самоідентифікації. Сучасна філософія і культурологія зайвий раз підтвердили те, що ще наприкінці XVIII ст. висловив Йоганн-Ґотфрід Ґердер: "Чи має нація щось дорожче, ніж мова її батьків? У мові втілені всі надбання її думки, її традиції, її історія, релігія, основа її життя, все її серце і душа. Позбавити народ мови - означає позбавити його єдиного вічного добра". А позбавити вічного добра, - додам від себе, - означає позбавити Бога.
Ось чому таку гіркоту і біль викликає у багатьох українців позиція тих Церков, які під різними приводами відмовляються від української мови богослужіння. І це тоді, коли в Україні є великий досвід літургійного та ритуального використання української мови, якою і нині користуються УГКЦ, УАПЦ, УПЦ Київського Патріярхату, багато протестантських общин, почасти і в Римо-Католицькій Церкві; коли є українською мовою низка перекладів Біблії, велика бібліотека богословських праць; коли українська мова під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців, особливо в XX ст., досягла того рівня й досконалости, що може виразити будь-які висоти й будь-які нюанси людської думки і почуття.
Роздрібненості, зовнішній залежності і занепадові українських Церков давно пропонується альтернатива - об'єднання їх у помісній соборній українській Церкві. Упертий спротив такому об'єднанню не тільки суперечить історичній перспективі нашої держави - він виглядає і дедалі більше виглядатиме провінційним ана-хронізмом на тлі широкого екуменічного руху в світі. Рух цей виник як протидія занепадові християнської релігійности, поширенню байдужости до релігії й атеїзму, як інструмент употужнення впливу християнства на життя людства, - не в останню чергу у зв'язку з втратою позицій внаслідок експансії нехристиянських конфесій, які, до речі, також стимулюють процеси своєї інтеґрації - згадаймо створення Всесвітнього братства буддистів, Всесвітнього іслямського конґресу.
Соціяльно-етичне вчення хри-стиянства, попри незмінне визнання фундаментальних заповідей Христових, насправді переживало протягом двох тисячоліть постійну і глибоку еволюцію. Сьогодні воно - у всіх своїх відмінах - дуже далеке від наївного комунізму первісних християнських общин (виняток тут становить яскрава група симпатиків комуністичної ідеї XX ст., на зразок архиєпископа Кентерберійського Х'юлетта Джонсона, який доводив євангельське походження теоретичної обіцянки комунізму: "Від кожного - за здібностями, кожному - за потребами") Воно мовчазним чином обійшло відому засторогу: "Легше верблюдові пройти крізь вушко голки, ніж багатому в Царство Боже"; воно давно вже перестало бути релігією пригноблених і гнаних, більше того, бували часи й ситуації, коли воно ставало релігією гнобителів і гонителів. Водночас у ньому, чи то як спалах первісного євангельського стимулу, чи то як відповідь християнської совісти на картину страждань трудової маси, постійно виникали соціяльно чутливі течії - від давніх єресей до богословських теорій, які прагнули гнучкіше реагувати на гуманістичні ідеології свого часу; від різних "оновленських" рухів до модерних "теології революції", "теології визволення" тощо. І хоча такі течії не вписуються в християнську ортодоксію, але, на погляд мирянина, вони дають їй добрий урок - урок небайдужости до проблем соціяльно або національно ущемлених людей, урок активного співчуття стражденним.
Уже давно християнські Церкви стривожені поширенням ідей та осередків т.зв. нетрадиційних і екзотичних релігій, нерідко програючи їм у впливі, зокрема на молодь. Причини тут різноманітні: в одних випадках когось зваблює спрощеність або, навпаки, театральна вигадливість ритуалів цих релігій; у других - містична таємничість або позірна софікованість; у третіх - більша пристосованість до сучасного побуту і популярних інтелектуальних або мнимоінтелектуальних уявлень про світ, інколи й просто снобізм. Не знаю, як реаґує на аґресію цих релігій чи напіврелігій католицька Церква, але православні Церкви, мені здається, обмежуються формальним засудженням і компрометацією, що мало сприймається заанґажованою авдиторією, - оскільки потрібна розвиненіша філософська й етична арґументація.
Те ж саме стосується і того широкого кола світоглядних та моральних позицій, які охоплюють не завжди відповідним терміном "атеїзм".
Наївно думати, що атеїзм нових часів - плід якоїсь великої диявольської інтриґи. Він виник з об'єктивних труднощів світопояснення, можливо - з якихось вад людського духу, але далеко не в останню чергу - з помилок і переступів Церкви, з кричущої невідповідности багатьох її служителів своєму призначенню. В арсеналі атеїзму - не лише примітивні поглумки та невігластво, а й мучення совісти, високі злети філософської думки. Християнство в Україні не може їх іґнорувати, - вони потребують адекватної відповіді. Сучасна християнська думка в Україні не може іґнорувати і того величезного масиву неатеїстичної критики церковної практики, яка нагромаджена у світовій культурі.
Християнським Церквам в Україні не обійтися без глибокої і суворої самокритики, якщо вони хочуть бути на висоті тієї місії, якої жде від них Україна.
Не обійтися і без активного включення в пошук усім християнством відповідей на грізні запитання, які ставить перед людством III тисячоліття.
У XXI століття людство входить не лише з великою продукційною потугою та великими амбіціями науково-технологічного порядку, а й під знаком грізних глобальних проблем, пов'язаних з характером цивілізаційного процесу, ламанням традиційних поведінкових уста-новок, банкрутством багатьох світоглядів і багатьох гуманістичних ілюзій, величезними маштабами ротації людських мас, ідей, культурних і антикультурних цінностей, стереотипів поведінки; зі страхітливими техно-логічними проривами в сліпі кути людського розвитку, з ціннісним нігілізмом, що набирає значення симптому соціяльної патології.
Ці планетарного маштабу виклики історії, на які сукупна свідомість людства шукає і, певно, знаходитиме якісь відповіді, постають і перед Україною. Але Україні доводиться мати справу не лише зі спільними для всього людства проблемами XX і XXI століть, а й з проблемами, що перейшли з XVII століття, з XVIII століття, з XIX століття. Проблемне поле української нації виглядає розлогішим і складнішого рельєфу, ніж у більшости модерних націй.
Тут вистачить роботи і політикам, і громадським діячам, і науковцям, і всім людям доброї волі; тут неозоре поле і для християнської думки, для подвигу Церкви.

Уривки. За публікац. "ДТ" від 26.05.2001 р.

Україна все ще несе на своїх згорьованих плечах сучасне ідолянство. Внаслідок нерішучости влади і байдужости народу, з погашеним вогнем душі, - дотепер не повалені комуністичні боввани та всілякі інші кумири, а разом з ними залишаються приховані причини нашого поневолення.
"Не роби собі різьби й усякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею."(5М.5:8). Тепер зважмо - якого аспекту ідол є найбридкіший Богові і найнебезпечніший ворог духовного відродження і зростання України? Він - ідол повної ворожнечі - дотепер бовваніє по всій території України похмурими примарами антихриста на центральних майданах районних та обласних міст, навіть в самому "престольному граді", на Хрещатику.
Тепер, коли ідеологічний ідол соціялізму "впав під вагою своїх злочинів" /Є.Сверстюк/, цей матеріяльний надалі спотворює столицю. Навпаки, влада, що ще не покаялась, всіляко намагається зберегти своїх улюблених божків, за спинами яких їй затишніше. Ширмою "зразків мистецтва" та "історичних пам'ятників" захищають ганебну історію безбожництва, беззаконня, голодоморів і необмеженого терору проти власного народу, який і дотепер, не усвідомлює вповні своєї апокаліптичної долі, позначеної полинною зіркою.
Тепер в Україні є незрівнянно більше ідолян, що "блудять за бовванами", аніж ідолопоклонників-комуністів, що носять букети соцідолові на "празднікі". Але чи ця меншість ще має шанси покаятись? Чи фарисеї можуть дорости до самопізнання? Колись цієї перемоги над собою сягнув фарисей Нико-дим (Ів.3)
Але Господь не покинув Україну - процес відходу народу від темряви безбожництва до християнської самосвідомости вже почався. Однак цей процес гальмується через незнання владою незмінних Божих повелінь: "Будуйте дорогу, будуйте дорогу, почистьте дорогу, заберіть перешкоди з дороги народу Мого!" (Іс.57:14). Без повалених ідолів неможливе правдиве покаяння! Тому не кається не лише влада, але і більшість народу, вважаючи себе безгрішними - це демони ідолів не дозволяють розпочати ці перші кроки! Пророчі слова такі: "Чи ви будете занечищуватися дорогою своїх батьків і будете ходити в розпусті за гидотами їхніми?" (Єз.20:30). Отже, цей сьомий камінь спотикання відродження України стосується найбільше влади, яка, озираючись назад, не добачає світлого духовного обрію. Справжнє духовне оздоровлення і відроджен-ня України можливе тільки після повалення ідолів. Однак ця дія не повинна чинитись ненавистю, насильством, революцією - інакше внутрішньої перебудови людських душ не досягти. Не ломи і молоти проти втілених демонів,- а наші молитви Богові за просвічення влади!
Багатомилостивий Христос прощає тих, які щиро каються! Та Він, завжди справедливий і вірний Своєму Слову, не благословить тих, що живуть з неповалени-ми ідолами. Коли ж укра-їнська влада надалі спи-ратиметься на кумирів - це буде явною ознакою, що не бажаючи Божого благословення для України, вона зали-шається її духовним во-рогом. Бо "злочин ідоло-поклонства - сваволя"     (І Сам.15:23), що супро-тивна Божій волі.
Тож нам, дітям Божим, треба ревно благати Господа, щоб Своїм бла-говолінням, використо-вуючи владу, позмітав з лиця української землі всю ідольську нечисть. Як і Сам заповів через про-рока: "Ось Я спроваджу на вас меча і вигублю ваші пагірки" (Єз.6:3).

м.Українка, Київщина

В часи прийняття Християнства князем Володимиром Великим Христова Церква була неподільна. Таке неподільне Християнство прийняв Володимир Великий для цілого нашого народу, який не був ні православним, ні католицьким, ні протестантським, ні поділеним на різні секти, як все це є тепер.
Тому цілий наш народ святкував Тисячоліття Християнства в Русі-Україні. То чи не лоґічно повернутись нам усім разом до Володимирового Християнства, де ми були одне стадо і один пастир, і забути сьогоднішнє розбиття, через яке стаємо няньками "атєчества чужого" з чужими пастирями над собою. Вічна залежність від чужої влади створила між нами тип людини підлеглої, меншевартісної.
Настав час мати одну Церкву для цілого нашого народу, бо знаємо добре і православні, і греко-католики, що хвалимо Бога так само, що обряд у нас той же, що українець православний чи греко-католик чуються свобідно в обох церквах. Прикладів цього багато. Православний Владика прийняв до своєї церкви греко-католиків з відправами у Чикаґо і Філядельфії, тоді як "свої" не прийняли. До нинішнього дня ці парафії співживуть дружно, приїжджають на спільні молебні, на празники, мають дружні контакти, що виходить на добро цілого народу. Миряни вже в багатьох випадках показали, що вони готові до єдности. Виглядає, що тільки декотрі владики не готові, щоб наша Церква стала єдина.
Миряни всіх частин нашої Церкви можуть почати поєднуючий процес, організуючи спільні молебні.
Дружба українців Чікаґо і Філядельфії може стати добрим початком.
Зиновій Квіт, США

Українці греко-католики в Мєндзижечі та Осєцку
Мєндзижеч - старовинне місто над Оброю. Сюди переселилось із різних місць депортації чимало українського населення - колишніх жителів Горлицького, Ясельського, Сяніцького, а навіть Березівського повітів. Ще живуть люди з сіл Лосє, Чертижне, Баниця, Добра й інших. Недавно в гуртку УСКТ/ОУП налічувалося сто душ, тепер на звітновиборчі збори прийшло дещо більше сорока осіб. Ще два роки тому відбувалась тут щорічна "Ватра", діяв пункт навчання української мови. Тепер цього всього нема... Лише на навчання релігії приходить семеро дітей.
Але в кіоску преси можна купити "Наше Слово". Окрім того, "Ватру" і "Наше Слово" передплачують групово. Звідси надсилають пресу до Осєцка. Заслуга у цьому немала пана Дмитра Давида. В церкві, зрозуміло, можна придбати "Благовіст".
Церковне життя тут відродилось 1957 року завдяки клопотанням о. Поплавського і о. Дзюбини. Тоді відправи відбувалися в латинському костелі. 1983 року костельна влада передала греко-католицькій громаді будинок колись євангелицької каплиці. Люди довели його до вимог (мінімальних) нашого обряду - зроблено гарний іконостас (майстер-різьбар М. Стефиняк і маляр А. Стефанівський), престол і все необхідне. 1988 року перед будинком церкви встановлено дерев'яний високий хрест на честь Хрещення Руси-України. Не бракує в церкві вишитих рушників на іконах. Щоправда, раніше бувало, хтось вибивав шибки у вікнах церкви. Сьогодні, слава Богові, спокійно.
Тут люди христять новона-роджених, вінчаються молоді. На слу-жбу Божу приходять десь біля п'ятде-сяти осіб і гурт діток.
Вже чотири роки парохію очолює о. Іван Ключник... Але поки їдемо з парохом і Дмитром Давидом до Осєцка.
В Осєцку в 50-60-ті роки діяв чудовий український хор, яким керував композитор і дириґент Полянський. Після його виїзду до Варшави хор, властиво, перестав існувати. Жаль. Сьогодні тут проживає більше двадцяти українських родин.
В Осєцку нам подарували журнал "Лемківщина", що виходить у США.
Нема тут пункту навчання української мови, нема навчання релігії дітей. Не беруся судити, чому так сталося. Як заповів після служби Божої Семен Дуда, 20 серпня відбудуться звітно-виборчі збори гуртка ОУП, який, треба сподіватись, займеться цими питаннями.
Парафію цю обслуговує о. Іван Ключник з Мєндзижеча. Божа служба відбувається в понімецькому католицькому костелі св. Миколая. Все внутрішнє облаштування, включно з ґотицькими написами і німецьким стилем, збереглося з передвоєнних часів. На час нашої літургії перед вівтарем ставляться дві великі ікони - Спасителя і Богородиці, які створюють видимість царських воріт. Ікони вбирають вишитими рушниками, що надає, хоч частково, відчуття української церкви, чогось рідного. Що ж, така доля- бути не у себе...
На службі Божій присутні біля 50-ти осіб, з десяток дітей. Сюди приїжджають наші люди із сусідніх сіл. Церква об'єднує і скликає! Коли виходили з церкви, пригадав напис на ювілейному хресті у Мєндзижечі і помоливсь: СПАСИ І СОХРАНИ!
Втім треба сказати, що наші люди досить кмітливі і зарадні, багато з успіхом зайнялось різним підприємництвом, інші незле господарять на землі, а ще інші на державній службі...
Коли буваєш у наших церквах - православних і греко-католицьких, а зокрема невеликих, коли спілкуєшся з людьми, а вони скрізь зичливі і гостинні, мимоволі пхається думка з часів "ще як були ми козаками", за словами Шевченка.
По-перше, українське релігійно-громадське життя взагалі, а у нашій ситуації зокрема, залежить великою мірою від священиків, від їхньої громадської постави. Вони ж спілкуються з людьми не тільки як з громадою під час літургії, але й особисто, і в різних обставинах, які створює життя. Історично так склалося в Україні, що Церква була водночас носієм освіти і культури серед народу. Вже в ІХ - Х століттях у Київі були державні (князівські) школи, вчительські манастирі, при церквах громадились бібліотеки, переписувались і видавались книги. За часів Гетьманської держави (Козаччини) церковники були також культурними діячами, священики займалися вихованням молоді, щоб вона не виростала на невігласів, як зауважив П. Алепський.
Власне, перемиські владики 1780 року започаткували відродження народної освіти, закладаючи при парохіях школи для навчання рідної мови. Це був, властиво, наказ для парохів. (Який мудрий!). Навіть таку громадську організацію, як "Сільський Господар" заснували священики. Годі перебільшити внесок нашого духовенства в національне відродження в тяжкі роки поневолення, поки большевики не знищили в тридцяті роки Українську Автокефальну Православну Церкву, а в сорокові - Українську Греко-католицьку Церкву. Нині ж навіть не всі отці роблять проповіді...
По-друге, наша молодь після закінчення навчання - гімназії чи університету, - загалом поверталася до своїх міст, містечок і сіл і була організатором національного господарчого, культурно-освітнього життя. Часто бувало, що лише за кусень хліба. А яких успіхів вони досягали! Наша кооперація була дуже сильною, наші освітньо-культурні і спортивні товариства зростали і були діяльними, хоч загал населення не був багатим. Зрештою, це є й тепер, наприклад, в Білому Борі, Перемишлі... Однак, треба сказати і оте - "на жаль"... Очевидно, часи змінюються. Проте не забуваймо: творення додавало сил, і його тепер нам потрібно, як ліків.

Степан Семенюк,  Польща

Так не написав би істинний християнин

Я прочитав листа Митрополита Київського і всієї України Володимира до Святого Отця Івана Павла ІІ. Перше, що спадає на думку, він написаний не слугою церкви, і тим більше не рабом Божим. Адже, всім нам добре відомо, що для Господа Церква - одна.
Якщо б на чолі Православної Церкви Московського Патріярхату стояв істинний слуга Божий, то не було б цього листа.
Головною причиною свого звернення до Святішого Отця відкласти свій приїзд в Україну Митрополит називає "неурегулированность отношений между греко-католиками и православными в Западной Украине". Однак фальшивими бачаться нам твердження Митрополита про захоплення храмів греко-католиками. Адже знає Митрополит, яким чином ці храми передавалися Московському Патріярхатові, скільки священиків греко-католиків, які не погодилися перейти в Московський Патріярхат, були репресовані, вислані в Сибір і на Соловки. Тому нещирими виглядять слова Владики про справедливість і "о подлинном мире в христианском понимании этого слова". Коли в листі й натяку немає на любов і бажання блага.
Виходить, марно сподіватися від ієрархів Православної Церкви Московського Патріярхату в Україні розуміння і поваги до почуттів віруючих громадян України.

Семен КОЛІСНИК
м. Донецьк

Так уже вийшло, що до десятиріччя проголошення незалежности України з'явився спектакль сатиричний...
Поки Заньківчани ставили його, у Львові точилися запеклі дебати: український це спектакль чи антиукраїнський? Пристойний чи непристойний? Коректний чи некоректний щодо прототипів, зокрема щодо сім'ї славного націоналіста Зіновія Красівського.
А тим часом народ, що заповнював театр, після закінчення вистави стоячи вітав акторів, автора, режисера і постановників. Незважаючи на те, що окремі люди демонстративно виходили...
Нарешті, спектакль пробився до Київа. 22 травня ми з Панасом Заливахою дивилися спектакль на сцені Київського театру оперети. Називаю ім'я художника, бо так і чую голос Зіновія Красівського: "А де тут Панас з Євгеном?".
То, правда, ще не доказ, що ми є добрі арбітри. Так само, як ентузіязм зали - ще не найпереконливіша оцінка. Але треба признатися, що ми теж вітали оплесками і стоячи: ми вітали гірке і терпке слово про життя сучасної України, ми вітали авторку, що так бурхливо вірвалася в наш інформаційно-культурний простір.
Отже, афіша: У. Б. Н. МУЗИЧНА ДРАМА ГАЛИНИ ТЕЛЬНЮК.
Ми вітаємо! Хоч і не без закидів. Оскільки натяки на прототипів - справа делікатна, то їх варто було перекрити образами умовно-узагальненими. Адже пів Львова знали їх особисто... Навіть партійна преса обзивала Олену Антонів "королевою Марґо", а в спектаклі під таким іменем кудахкає якась біляста квочка, яка явно не Олена. Львів не може прийняти з чаркою веґетаріянця Зіновія...
Починаю з тих дрібниць, які просто можна було викреслити на початковій стадії, порадившись з компетентними людьми, бо не було ніякої потреби нарощувати неістотними і випадковими деталями драму, по суті, національну. Що більше персонажі узагальнені, то більше умовности і значущости в них.
Але все ж таки та драма, ще трохи непричесана, починає свій одважний хід по Україні: такої сатиричної драми давно чекають!
Устами свого головного героя Зенона, УКРАЇНСЬКОГО БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІСТА, спектакль прямо говорить про "незалежність" у полоні минулого, під наглядом тих самих переодягнених каґебістів, про владу тієї самої номенклятури, так само чужої і ворожої до українського народу, охочої до методів терору і залякування.
Але вістря спектаклю гостріше. Музична драма в сатиричному світлі показує приручених українських "націоналістів", які опустилися до гри в партію від генерала КҐБ, котрий має тепер гідно представляти "нас" в парляменті.
Власне та сатира на безпринципний патріотизм, на дипломатичну безхребетність, на беззубість службових "демократів", на корисливість, за декоровану державницькою фразеологією - вона і викликала бурхливі суперечки.
Колись наші патріотичні "донощики і фарисеї" не зважилися повстати проти Шевченка за таку не-поштивість, а вже Франка вони винуватили за брак патріотизму: "Не любить Руси він ні раз!". На що Франко відповідав:
"Ти, брате, любиш Русь,
Як хліб і кусень сала.
................................................
Бо твій патріотизм -
Празнична одежина,
А мій - то труд важкий,
Гарячка невдержима".
Головний герой спектаклю Зенон на Франкові і вихований. Він є острівцем правди, яка не розмінюється і не тоне в болоті фарисейства та "обмеженої відповідальности". Найчастіше безвід-повідальности людей, заспокоєних на тому, що в свій час справді платили своїм життям Україні. Тепер вони чомусь страшенно хочуть зіпхнути Зенона з його шляху, прокладеного "вірними на життя і смерть - У. Б. Н.".
А тим часом життя вимагає від кожного щоденно складати іспит справжньої діяльної любови і вірности. Особливо за умов, коли в чесність самого Президента народ не вірить, а його оточення взагалі вважає злодійською мафією. Життя вимагає прикладу моральної чистоти.
По суті, на сцені бачимо протистояння України стражденної, окраденої і загнаної - світові конформістському, пародійно-фуршетному і безвідповідальному, за яким стоять хижаки із совістю блощиць.
Принаймні так це сприймає заля, домислюючи натяки на чужу Україну з перекрашеними генералами і одурілими від ситости вискочками, що називають себе "сучасною елітою".
В спектаклі багато голосного крику, естрадного гуркоту - може від намагання перекричати "їх". Однак запам'ятовуються наскрізь пронизливі і проникливі музичні ноти, наче прагнення гармонізувати порізнений світ.
Резонансність спектаклю незаперечна. В деяких відгуках вражає одвертість "хазяїна". "Столичные новости" не можуть повірити в існування людей, що не продаються... "Телеграф" позирає на спектакль з висоти мухи, яка з високого стовпа позирає на "чернь", котра зло щось сперечається між собою.
Імітація висоти - це потреба малих.

Вперше в Україні вийшла друком повна Біблія в перекладі Пантелеймона Куліша за участю Івана Нечуя-Левицького та Івана Пулюя. Урочиста презентація видання відбулася в Національному музеї Тараса Шевченка.
Відомо, що ідея перекладу Святого Письма виникла у Пантелеймона Куліша в спілкуванні з Тарасом Шевченком.
Перші спроби достеменно перекласти Біблію українською мовою розпочалися у ХІХ ст. Однак поставити собі завдання повністю перекласти Старий і Новий Заповіт українською мовою зважився саме Пантелеймон Куліш. 1868 р. він переїхав з Варшави, де працював в архівах, до Відня, з огляду на наявність там великої біблійної бібліотеки, - і приступив до справи. У Відні сталася знаменна зустріч Куліша з Іваном Пулюєм, фізиком і знавцем стародавніх мов, зокрема старогрецької, з якої здійснювався переклад. Разом вони невдовзі довершили працю.
Та на лихо нищівна пожежа в маєтку Куліша Мотронівці спалила і скриню з рукописом. Втім, "Новий Заповіт" почасти вже був надрукований. Але "Старий Заповіт", значно більший за обсягом, згорів.
Письменник змушений був знову взятися до праці, яка тривала до кінця його життя (1897 року). Сім останніх книг Куліш не встиг завершити. Шість із них переклав уже Іван Нечуй-Левицький, а сьому довершив Іван Пулюй.
Перше видання Кулішевого перекладу Біблії з'явилося у Відні (1903 р.). Згодом книга вийшла в Берліні та Нью-Йорку. Нагадаємо, що "П'яти-книжжя Мойсея", "Псалтир" та "Новий Заповіт" друкувалися П. Кулішем у Львові, і через 100 років - 1898 р. - ця книга знову тут була видана.
Нинішнє видання Кулішевої Біблії - перше видання Святого Письма українською мовою, здійснене в Київі, і то на кошти держави (столичною адміністрацією).
Наукове опрацювання текстів виконали професори фізики Василь Шендеровський та Володимир Козерський, яким належить зокрема і заслуга повернення в живу пам'ять сучасників славного імени Івана Пулюя.
Отже Україна має вже три переклади "Святого Письма": Пантелеймона Куліша, Івана Огієнка та Івана Хоменка. Кожен із них не лише самоцінний, але й складе підґрунтя для нового українського перекладу Біблії, що його готує Біблійне товариство у Київі.

Вл. інф.

Сучасником Тараса Шевченка був видатний математик Михайло Остроградський (1801-1862) - виходець з Полтавщини. Визнаний усім світом, член академій Російської, Римської, Туринської, США, він був одним з перших слов'ян-"безсмертників" - членів Паризької академії наук. Слава про нього в Росії була настільки великою, що найкращим побажанням вступникові до університету було: "Бути тобі Остроградським". Улюбленими мовами Михайла Васильовича були українська й французька. Вдома він розмовляв українською, любив і співав українські пісні, колядки, щедрівки. Український акцент в розмові російською відчувався упродовж всього його життя.
Улюбленим поетом Михайла Остроградського був Тарас Шевченко. Михайло Васильович знав напам'ять майже всі поеми і вірші великого Кобзаря. Особисте знайомство з поетом з часом переросло в щиру дружбу. Про це Тарас Шевченко пише в своїй повісті "Художник": "Я особисто добре знав геніяльного математика, нашого Остроградського, з яким мені випало декілька разів обідати разом. Він, окрім води, нічого не пив. Я одного разу запитав його: "Невже ви ніколи не п"єте?" "В Харкові колись я випив два погрібки та й застрайкував", - відповів він мені простодушно."
Михайла Васильовича страшно схвилювала трагічна доля поета. Він допомагав йому на засланні, чим міг. Після повернення до Петербурґу із заслання Тарас Шевченко зразу ж відвідав Михайла Остроградського. Про це він пише у своєму щоденнику: "Поїхали ми з Семеном (Гулаком-Артемовським) до Остроградського. Великий математик прийняв мене з розкритими обіймами, як земляка і як свого сім"янина, який надовго десь був одлучився". Зберігся і лист Михайла Остроградського до Тараса Шевченка.
Незважаючи на відмінність талантів цих двох геніїв українського народу, доля в дечому їх об'єднала. Обидва щиро любили Україну, яка в силу історичних обставин не змогла їх пригорнути. Вона лише майже одночасно прийняла у свою землю, де вони спочивають вічним сном.

Д-р Мирослав Горбачук

Стану перед Богом.
Щиро помолюся:
За рідну матусю,
За дідуся і бабусю,
За татка і брата,
За всеньку родину,
За рідну землю -
Нашу Вкраїну.
Господи, многії літа подай,
Захисти від лиха
Весь наш рідний край.

Олекса Палійчук

Хмарини, хмарини, небес кораблі,
із ними я піснею лину.
Безсмертя достойний лиш той на
     землі,
хто любить свою Батьківщину.

Хто їй віддає свої дні молоді
і зве її сонцем, зорею,
хто з нею навік нерозривний в труді,
хто в горі і в радості з нею.

А вітер тополі на синьому тлі
хитає, і далі він лине.
Безсмертний, безсмертний лиш той на
     землі,
хто любить свою Батьківщину.

  Володимир Сосюра
 

Сонце,   сонечко та   соняшник

Починався літній день. На листі дерев переливалися всіма барвами райдуги крапельки роси. Співали птахи, тягнулися квіти до Сонця, а над ними басовито гудів Джміль: - Ж-ж-жарко... Йому й справді було жарко.
- Ж-ж-жорстоке Сонце, ж-ж-жорстоке.
Почуло Сонце та й каже:
- Кожен день я проміння на землю посилаю, щоб черешні скоріш дозрівали, щоб пташки співали, щоб діти смаглявими ставали, а він... він мене жорстоким назвав.
Образилося Сонце та й сховалося за хмару. Похмурно на світі стало, квіти пелюстки згорнули, птахи замовкли, мурахи входи та виходи своїх домівок закривати почали.
- Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити? - зашепотіли Дерева.
- Я тут, ось я, - сказав хтось тоненьким голоском і всі побачили маленького, червонокрилого жучка, якого й справді Сонечком звали.
- А ти можеш землю зігрівати? - спитали Дерева.
- Ні.
- А можеш так зробити, щоб черешні поспіли?
- А щоб діти засмагли?
- І цього не вмію, - зітхнуло Сонечко, - я тільки попелиць знищую, червців, кліщиків па-вутинних та інших дрібних шкідників.
- І за це тобі, Сонечко, спасибі, - вклонилися Дерева і знов зашепотіли:
- Що робити? Що робити? Як без Сонечка нам жити?
- Може, я зумію допомогти? - спитав Соняшник. Він теж був на Сонце схожий: кругла голівка у жовтогарячих променях.
- А ти можеш землю зігрівати? - спитали Дерева.
- Ні.
- А зробити так, щоб черешні поспіли?
- Ні. Не мо-жу...
- А щоб діти засмагли?
- І цього не вмію, - тихо мо-вив Соняшник, - я тільки насінням людей годую.
- Це ж добре! Спасибі тобі, Со-няшнику, - вкло-нилися Дерева. А Джміль знов гудів.
- Ж-ж-жаль, квіти пелюстки згорнули, ж-ж-жаль.
- Жаль! - обурилися Дерева. - А хто Сонце образив, хто його жорстоким назвав? Все ти, все ти, Джмелю!
Вони так розхвилювалися, так розгойдались, аж вітер знявся, Злякався Джміль, почав у Сонця пробачення просити:
- Ж-ж-жити без тебе не можна, пробач мені, пробач.
Виглянуло Сонце з-за хмари, посміхнулося привітно. Зраділи дерева, пташки защебетали, квіточки розкрилися, а Джміль над ними гудів:
- Ж-ж-жарко.., але не дуже, але не дуже...

Ірина Прокопенко
 

СОРОМНО ПЕРЕД СОЛОВЕЙКОМ

Оля й Ліда, маленькі першокласниці, пішли до лісу. Після втомливого шляху вони сіли на траві відпочити й пообідати. Витягли з торбинки хліб, масло, яєчка. Коли дівчатка вже пообідали, недалеко від них сів на дерево соловейко й заспівав. Зачаровані прекрасною піснею, Оля й Ліда боялись поворухнутись. Соловейко перестав співати.
Оля зібрала недоїдки й шматки газети, кинула під кущ. Ліда забрала недоїдки, загорнула в газету й поклала в торбу.
- Навіщо ти забрала сміття? - запитала Оля.- Це ж у лісі... Ніхто не бачить...
- Соромно перед соловейком...- тихо відповіла Ліда.

Василь Сухомлинський

Про Івана, що від родива не може ходити, а тілько сидить у візку із зігнутими догори ногами, я пам'ятаю із раннього свого дитинства. Як Мати наші розказували, що є у селі, на Башті такий хлопець, що від родива не ходить, а тілько у візку на гулиці сидить, як ідуть вони на Старину до роду свого і нашого, але має навдивовижну рідкісно ясний розум. Аяк. І добрі, й різні новини інколи надходили до нашого хутора у ті воєнні й післявоєнні роки, а не оно жахи й перестрашіння вихором налітали зі світа.
А вже як став у школу в сусіднє село ходить, то і там чув, згадували, що у нашому селі на Башті є такий хлопець, що ходить не може, але великий грамотій. А будь-яку задачу для кожної кляси розв'яже моментально. Що якби учитель, і то не кожний. Бо дивина вирізнювана у нашім краї завжди довкруж далеко розноситься, якби крила має.
І вже тоді у моїм серці зародилося хотіння того незвичайного хлопця забачить. А як у третій клясі усе не могли мені "Читанки" знайти, то сказали якось Мати розважливо:
- Хіба, може, до отого Йвана на Башту перейти. Кажуть, він якісь старі книжки перепродує...
- Еге, йдемо, йдемо разом,- тут же і спохопився я.
Але тойді не пішли. А наступної середи Мати принесли із містечка з базару ("Когда мужик Белинского і Гоголя с базара понесет...") омріяну, хоча й стареньку минулорічну "Читанку". Якийсь там хлопець продавав, Мати усе не вірили, чи така, чи до третьої кляси, чи справжня, бо неписьменні були і читать не вміли Мати наші. Радості моїй не було меж. На "Читанці" й підпис, автограф значився. Той хлопець потому раніше від мене закінчив школу і вислужився у житті аж до підполковника.
А одного разу, коли ми із Матір'ю ішли через Башту на Старину до баби Лександри, я і забачив на гулиці хлопця, що сидів у візку із піднятими трохи догори ногами. Був це хлопець старший од нас, підліток уже, з усього видно. Його вигляд випромінював крайню вбогість. Але лице було характерне, суворе у виразності кожної рисочки. Таких строгих у зібраності підліткових, а й дитячих облич мені іще не доводилося бачити. Сама присутність цього хлопця надавала і означеному місцю, і моментові якихось нез'ясовних і незбагненних для мене смислів. І коли ми розминулися із ним, то я іще двічі озирнувся, щоби запам'ятати і цей момент, і місце. "Се ж він прикутий до одного місця повсякчас і назавжди. І не може, а хоч би і хотів, як ото ми, тьопати своїми ногами на Старину до баби Лександри, і купатися влітку у річці, де заманеться, а узимку гнатися на ковзанах по льоду, що аж іскри викрешуються",- думка пройняла мене. Роззирнувся затим я доокруги. І раптом усі наші дії та вчинки у цім світі здалися бездумними і легковажними.  А й сам світ уже не бачився таким безжурно легким та вільним, а оповитий став наміткою смутку, що у нім тече безперервно незбагненна для нас робота.
І побачився раптом для мене отой Іван у якімсь недосяжнім, незміннім віддаленні, що і доступитись до нього уявлялося неможливим.
І таке нез'ясовне відчуття стриманої віддалености одразу ж і з'являлося, набігало на мене при кожній стрічі з Іваном у моїм дорослінні й подальшім віковім вистоюванні. Й іще якби провина нез'ясовна клалась на серце. Провина безневинна. А за віщо, то й не сказать. Особливо у період вишумлювання молодих моїх літ.
Аж поки у зрілім віці, коли літа уже з пагорба зрушилась та й додолу покотилися, у Степановім дворі, куди своєю коляскою уже замісто возика навідувався й Іван, і через Степана таки названий бар'єр було подолано. І я міг говорити з Іваном вільно, а й майже по-дружньому. І кожна така випадкова стріча клала у мою сутність окрилюючий заряд оптимізму. Іван був великий життєлюб. І випромінювання його сього виняткового життєлюбства відчували у своїм серці усі, хто мав із ним до стосунку. Про це говорили і говорять багато хто. Принаймні мені доводилося теє чуть не з одних вуст.
Коли уже в моїм осяганні визрівав, носився плян сього оповідання, то й стали ми якось із Степаном спогадувать, завісу булого, пережитого розсувать, та із закапелків пам'яті картинки видобувать, перебіг Іванового життя явно проглядувать. Більше то Степан спогадував, бо він ближче знав Івана, але й із моєї пам'яті вибігало, вигулькувало дещо істотне й виразне.
Родина їхня була велика - аж шестеро душ, й усі фізично дужі та безвадні. За винятком Івана. Хіба, може, розумом таким ясним, як в Івана, не був хтось наділений. Й батьки безвадні були, і великі трудівники. Батько столяром першоклясним був і мав удома добру майстерню. Ся важна праця тоді була тяжкою, усе гемблем да гемблем, усе на руки та на груди самому доводилось брать, не те що зараз. А плата - звісно яка. А у колгоспі - й поготів, як і кожному, нічого майже не платили.
Узагалі, коли проглядувать родовід Івана як по батьковій, так і по материній лінії, то як багацько було у нім майстрових людей, самородків, якими і село уславилось. Се ж дядько їхній Максим Труд (Труд - се прізвисько його таке, і у його звучанні бринів наразі глибокий символічний підтекст) був неперевершеним взірцевим і муляром, і столяром, а й усіляковим майстром. І як вимурує коли він піч або грубу, то як лялечка вона, на довгі роки, що й сам коло неї притупує, походжає, тішиться невимовно ясно. А коли хазяї врешті й поспитаються, несміло підступаючись до майстра: "А що ж ти, Максиме, з нас вже і схочеш?" - то відкаже Максим, осміхаючись ясно: "А я, браце, із тебе нічого не хочу, тільки заплати мені за мій труд". Отак і прозвали його - Максим Труд. Максим Труд також мав велику майстерню, що багато чого із неї потому і до Йванової майстерні перейшло.
Се питання традиційне, а й риторичне: хто були Іванові навчителі, що пам'ятають його уже вирізнюваним грамотієм і зичливим порадником а в будь-якім майструванні. Одне на теє тільки можна сказати, що майстрами, очевидно, все-таки народжуються, це як даність, а досконалість і почерк кожного майстра шліфує саме життя. І тільки через неуважність свою ми не завжди бачимо перебіг сього процесу.
По причині вбогости великої родини у тих нелегких для кожного нашого краянина часах Іван дуже рано у своєму підлітковому віці став серйозно думати про хліб насущний. І у цім жорстокім світі у межах сил своїх і можливостей, у межах статусу, якби сказать, свого серед людей шукав і свого шляху для виживання й утвердження. І це був щоденний бій і щоденний труд, і в тому було джерело його вдосконалення як майстра, і безнастанне джерело оптимізму й життєлюбства, і це стане назавжди, як і заповідав йому потому дядько Максим Труд.
У Степановій свідомості так виразно й нині бринить той спогад із раннього дитинства. Картинка. Як вони, дочекавшись великої перерви, роєм випурхували із дверей школи надвір, й усі спрямовувались одностайно, а якби завчено, уже у двір за тильну стіну школи, де й стояв уже візок, а у ньому на драбинах сидів Іван. Такий гарний кований візок, батько змайстрував, що якби справжній віз, тільки малий: і дишлик, і розсошка-метелик, і пристрій, що ним міг і Йван сам ригувати ногами при потребі, якщо ніхто під момент у дорозі не позустрінеться та не підвезе. Іван уже й показував книжки шкільні, підручники, які кому, може, треба. Але усі тиснулися до нього, кільцем щільним обступивши, щоби задачі розв'язав. І старшоклясники також. Й Іван розв'язував тут же моментально а найскладнішу задачу. І кожний знав, певний був, що правильно. Се уже потому, за гиншого якогось моменту, ув іншій миттєвості бігло, надходило до декого, як осяяння: "А де ж той великий навчитель, що навчив Івана так справно розв'язувати найскладніші задачі?" І вже зводив хтось угору очі, погляду свого: "А, може, він там, якщо його нема на землі. А, може, й Іван також небожитель, раз його нога не торкається земної тверді?"
У тому знаменитому, вирізнюваному на ціле село візку одного сонячного літнього дня у Бродку, коли річка іще не зміліла вкрай, латаття і жовте, і біле іще цвіло там, Левко Волохатий купав Івана у чистій воді. Роздягнув Івана та й покотив у возику у вибране місце із чистою водою. І це запам'яталося Йванові на все життя. Спершу був страх, боявся, а як чиста вода лагідно огорнула ціле Йванове тіло, то блаженство відчув невимовне, несказанне, як потому не раз переповідав, а ще частіше на самоті згадував.
Аяк. Се ми, грішні, не завжди складаємо дяку тому моментові, коли живлющі хвилі води огортають нас. А такі люди, як Іван, правдиву ціну тим блаженним миттєвостям уміють скласти.
Удруге так цілковито опинивсь Іван з коляскою у воді уже в дозрілі роки у Містечку, коли попросив був одного міщанюка підштовхнути коляску. Міщанюк підштовхнув та й пішов собі. А коляска покотилася прямісінько у канаву. Й Іван кричить одчаєно: "Рятуй гроші!" Бо при ньому тоді було аж сто карбованців. І все розквасилося.
А іще торгував Іван зернятами, на-сінням чорним синьо-соняшниковим, у золотого красеня, а діти смагляві, і гарбузовим жовтобілим. Пропонував, заохочував, можна сказать, до розважливого заняття, а не торгував у тім звичнім розумінні торгів тра-диційних.
А Іван в отой далекий благодатний час отако діяв. Восени, на свято якесь чи у неділю, коли сонечко іще ясне, а теплінь майже літня, і у Саду гурти молоді збираються, хтось і старший поміж них затесатися може, то Іван тихенько і під'їде до гурту, та й свій товар покаже. А хоч соняшникове, а хоч гарбузове. Тільки се уже дорожче.
Хтось із хлопчаків зухвалих норовив обмануть Івана - задурно насіння взять. Не давався. Як це так, щоби труд, а задарма взять. Любив мірку точну. Недосипаної шклянки нікому не дасть, але і свого не пересипле. [...]
Самітником іще великим був, суворе напружене лице наскрізь насторогою до гурту і до кожного зосібна перейняте було, і пульсувало. Бо світ же сей такий, що пристрасті нез'ясовні у нім розбуюють, й усамперед націлені вони на тих, хто безпомічний і беззахисний.

Сучасна людина можливо, як ніколи досі, відірвалася від істинної сутности свого буття - проживання на землі. Й чи не пояснюється теперішня несамовита світова метушня саме підсвідомим страхом через загубленість людьми відчуття першооснови свого існування?
Попри те що Гайдеґґер не був власне християнським мислителем, його філософія природно дотична до релігійного світобачення, вона випереджає час і є сьогодні винятково актуальною. В умовах кризи духу, браку глибокої віри та знецінення людського життя найбільший мислитель ХХ століття повертає змалілу, розгублену свідомість на шлях, що виводить у божественний простір вічности, до власної сутности й гармонії з промислом Творця про світ і кожного з нас.

Проживання і будування відносяться одне до одного як мета і засіб. Однак, якщо ми матимемо на думці лише це, то - не без рації - потрактуємо проживання і будування як дві окремі дії. Але водночас схема мети і засобу заслонить від нас деякі дійсно суттєві взаємозв'язки між ними. Власне кажучи, будування є не лише засобом і шляхом до мешкання, вже саме у собі воно є проживанням. Хто нам про це говорить? Хто взагалі може дати нам міру, послуговуючись котрою ми можемо досліджувати сутність проживання та будування? Сутність якої-небудь речі нам представляє (persuadeo лат.) мова, звичайно за умови, що ми зважаємо на її власну сутність. Людина поводить себе так, ніби це вона була творцем і господарем мови, у той час як насправді саме мова володіє нею. Можливо, саме перекручене здійснення людиною (betriebene) цих стосунків передусім і призводить до викидання (treibit) її людської сутности з її власного дому. Добре, що ми хочемо говорити правильно, але доти, доки мова служитиме нам лише як засіб вислову, це нам нічим не допоможе. З усіх намов, до котрих можемо спричинитись ми самі, люди, мова є намовою найвищою і завжди першою.
Що ж тоді означає будування ? Старе верхньонімецьке слово, що називає будування "buan", означає мешкати. А це означає: залишатись, перебувати...
Там, де слово будувати говорить ще з своїх первісних позицій, там воно водночас говорить як задалеко сягає сутність проживання.
Спосіб, яким є ти і яким є я (Du bist und Ich bin) , спосіб, яким ми, люди, є на Землі, це buan - проживання. Бути людиною означає бути на Землі Смертним, тобто: мешкати . Старе слово bauen (будувати) , котре говорить, що людина є, оскільки мешкає, водночас означає ще і: оточувати опікою чи грати ролю (den acker bauen) , розводити виноградну лозу (reben bauen). Таке будування лише зберігає, зберігає зростання, котре саме по собі дає свої плоди. Будувати (у сенсі - оточувати опікою ) не є створенням (das Herstellen) . І навпаки - будування кораблів і святинь саме певним чином створює свій твір. Тут будування, на відміну від опіки, є зведенням будівлі. У справжнє будування, у проживання входять обидва способи будування - і опіка, латиною colere, cultura, і зведення будівлі, aedificare. Однак будування як проживання, тобто буття на Землі, для щоденного досвіду є чимось, висловлюючись риторично, вже заздалегідь "звичним" (das Gewohnte) . Тому воно ховається за різні види проживання, за такі дії як опіка і зведення. У результаті ці дії претендують на те, щоб мати виключне право на назву будування, а завдяки цьому і на те, про що у будуванні власне йдеться. Справжній сенс будування, тобто проживання, забувається.
Людина ще майже не торкнулася таїнства цього процесу. Мова позбавляє людину свого простого і достойного мовлення. Її первинна намова не стає завдяки цьому німою, вона лише мовчить. Щоправда людина не зважає на це мовчання.
Ми мешкаємо не тому, що побудували, а будуємо і побудували, оскільки мешкаємо, тобто оскільки ми є мешканцями. Але у чому полягає сутність проживання? Послухаймо ще раз, що говорить нам мова: старосаксонське "wuon" ґотське "wunian" означають, подібно до того як і старе слово bauen (будувати), залишання-в, перебування. Але ґотське "wunian" чіткіше говорить, як ми переживаєм це залишання-в. Wunian означає: бути заспокоєним, бути поглинутим спокоєм, перебувати у ньому. Слово Friede (спокій, мир) означає - das Friede (вільний простір, продукт для перетворення) , das Frye , а fry - це те ж, що і: стережений від шкоди і небезпеки, стережений-від... тобто бережений. Freien, власне кажучи, означає оберігати. Оберігання чогось полягає не лише у тому, що ми нічого не змінюємо у тому, що оберігаємо. Справжнє оберігання є чимось позитивним і має місце тоді, коли ми свідомо не руйнуємо сутности чогось, коли обдумано повертаємо йому його сутність, коли ми її - відповідно до слова freien: einfrieden - обгороджуємо. Проживати, бути поглинутим спокоєм (Frieden), означає - бути обгородженим у просторі того, що е fry, тобто,- вільним простором (das Freie), котрий все оберігає, даючи вільне поле для вияву його сутности.
Але "на Землі" означає "під Небом". Обидва визначення водночас означають "стояти перед лицем Божественних Сутностей" і "належати до людської спільноти"... Усі четверо: Земля і Небо, Божественні Сутності і Смертні, силою якоїсь первинної єдности, є одним цілим.
Земля є тим, що слугуючи нам, - є опорою, квітнучи, - плодоносить, простилається скелями і водами, підноситься до рослин і тварин. Коли ми говоримо Земля, то водночас ми мислимо і Небо, і Божественні Сутності, і Смертних, - однак ми не беремо до уваги їх простоти.
Небо є шляхом сонця, мінливим рухом місяця, мандрівним блиском зірок, порами року та їх зміною, світлом і присмерком дня, темрявою і ясністю ночі, спокоєм чи буянням стихій, плином хмар та сяючою блакиттю глибиною небесного простору. Коли ми кажемо Небо, ми водночас мислимо і Землю, і Божественні Сутності, і Смертних, - однак не беремо до уваги їх простоти.
Божественні Сутності є провісниками Божественного, що подають нам знаки. З їх святих сонмів з'являється Бог, щоб бути наявним чи прихованим. Кажучи: Божественні Сутності, ми вже мислимо і Землю, і Небо, і Смертних, - однак не беремо до уваги їх простоти.
Смертні є людьми. Вони називаються Смертними, бо можуть помирати. Помирати означає: долати смерть як смерть. Лише людина помирає, причому безперервно, весь час, поки залишається на Землі, під Небом, перед лицем Божествен-них Сутностей. Ка-жучи Смертні ми водночас мислимо і Землю, і Небо, і Божественні Сут-ності, - однак не беремо до уваги їх простоти.
Цю простоту ми називаємо чотири-кутником (das Ge-viert). Мешкаючи, Смертні є у чотирикутнику. Тому основною рисою проживання є оберігання. Смертні мешкають, оберігаючи чотирикутник-тобто даючи вільне поле для здійснення його сутности. Тоді проживання оберігає чотирма способами.
Смертні мешкають остільки, оскільки рятують Землю - слово рятувати вжите тут у старому сенсі, відомому ще Лессінгові. Порятунок є не лише втечею від небезпеки, власне кажучи, порятунок означає: вивільнити сутність чогось для її здійснення. Рятувати Землю - це щось більше, ніж її експлуатувати чи просто мучити. Рятуючи Землю, ми нею не володіємо, не підпорядковуємо її собі - від володіння і підпорядкування собі лише крок до безмежного визискування.
Смертні існують, оскільки погоджуються з Небом. Вони залишають сонцю і місяцю їх біг, зіркам їх шлях, порам року їх сприятливість чи несприятливість для нас, не роблять з ночі дня, а з дня постійної погоні за чимось.
Смертні мешкають, оскільки очікують Божественних Сутностей як Божественних. Очікуючи, вони протиставлять їм те, що неочікуване. Вони чекають на знаки їх приходу і не визнають знамень їх відсутности. Вони не роблять богів з самих себе і не служать ідолам. Навіть у неволі - чекають на відібраний у них порятунок.
Смертні мешкають, оскільки йдуть за своєю власною сутністю - тобто долають смерть як смерть - і помирають доброю смертю. Це зовсім не означає, що Смертні повинні поставити собі за мету смерть як порожнє небуття; так само тут не йдеться і про те, щоб, сліпо виглядаючи за неминучим кінцем, вони робили похмурим саме проживання.
Проживання як оберігання чотирикутника чотирма способами, власне кажучи, здійснюється у рятуванні Землі, згоді з Небом, у очікуванні Божественних Сутностей, згоді з сутністю Смертних.
Оберігати означає: зберігати чотирикутник у його сутності. Те, що взяте під охорону, повинне бути сховане. Тоді проживання, тобто оберігання чотирикутника - зберігаючи його сутність - зберігає її. Але де? Як мешкають Смертні, оскільки проживання є цим оберіганням? Смертні ніколи не змогли б мешкати так, ніби проживання є лише перебуванням на Землі, під Небом, перед лицем Божественних Сутностей, разом із Смертними. Воно є не лише цим - але водночас постійним перебуванням при речах. І саме у цих речах, при котрих перебувають Смертні, проживання як оберігання переховує чотирикутник. Однак перебування при речах не додається як щось п'яте до чотирьох попередніх аспектів оберігання, навпаки: воно є єдиним способом, з допомогою якого щоразу здійснюється їх єдність, перебування у чотирикутнику чотирма способами. Проживання оберігає чотирикутник, коли вводить його сутність у речі. Однак речі несуть у собі чотирикутник лише тоді, коли вони самі, як речі, зберігають свою власну сутність. Коли ж усе це є саме так? Та тоді, коли Смертні огортають опікою речі, що зростають самі по собі, і коли обдумано зводять ті речі, що не зростають самі по собі. Опіка і зведення є будуванням у вужчому сенсі. Проживання, тією мірою, якою воно ховає чотирикутник у речі - як таке переховування - є будуванням.
Чим є побудована річ? Нехай нашому міркуванню послужить, наприклад, міст.
Міст "легко і міцно" височить над рікою. Він не лише єднає вже існуючі береги. Береги виявляють себе як береги лише тоді, коли вони зв'язані мостом. Тобто береги не лежать незалежно один від одного по двох боках річки, а пов'язані між собою, причому власне завдяки мосту. Міст протиставить один берег іншому. Так само береги не тягнуться вздовж річки як однорідні крайні смуги суходолу. Разом з обома берегами міст зводить до річки і суходіл, що лежить у глибині за ними. Він приводить річку, міст і суходіл до їх взаємного сусідства. Міст збирає Землю як околицю річки. Він проводить її через оболоні до річки. Опори мосту, спочиваючи у руслі річки, несуть арку, котра дає дорогу водам річки. Міст готовий до погоди Неба та її примхливої сутности як тоді, коли води плинуть спокійно і грайливо, так і тоді, коли потоки Неба нищівними хвилями вдаряють у арки опор під час бур чи відлиг. Так само там, де міст простилається над річкою, він заслоняє її потік від Неба, приймаючи його на мить під свою арку, і знову його звідти звільнює.
Міст дає дорогу річці й водночас він є ще й шляхом для Смертних - це завдяки йому вони йдуть та перебираються з одного берега на другий. Мости можуть вести по-різному. Міський міст веде від замку до катедральної площі, міст перед провінційним містечком веде вози і запряги до розсипаних навкруги сіл. Скромний перехід через потік, яким є старий кам'яний міст, дає шлях з поля до села жниварському возу, він є шляхом для воза з деревом, що їде з польової дороги до битого шляху. Міст на автостраді вплетений у сітку ліній точно розрахованого, швидкісного сполучення. Завжди і щораз по-іншому міст там і тут є мостом для неспішних чи тлумних людських шляхів - так, що люди перебираються на інший берег, а у кінці, як Смертні, - на той бік. Міст то високо, то низько височить над рікою чи прірвою; і як тоді, коли Смертні зважають на це, так і тоді, коли про це забувають, вони самі, завжди будучи на шляху до останнього мосту, по суті прагнуть того, щоб подолати те, що є буденним та затуманеним, і дійти до первинної суті Божественного. Міст як перехід збирає перед лицем Божественних Сутностей...
Міст є річчю і лише нею. Але чи тільки? Як річ він збирає чотирикутник.
Щоправда наше мислення віддавна занадто слабо відчуває сутність речей. У процесі розвитку европейської думки це призвело до уявлення про річ як невідомого X, що наділений певними властивостями, котрі можна спостерігати. З цієї точки зору все, що відноситься до збираючої сутности речі, звичайно ж, проявляється як добавлене до нього через інтерпретацію. Тим часом міст ніколи не був би самим мостом, якщо б він не був річчю.
Поки постане міст, є багато точок вздовж річки, котрі можуть бути чимось зайняті. Одна з них стає місцем саме завдяки мосту. Таким чином не міст постає на якомусь місці, а це місце постає завдяки мосту. Міст є річчю, збирає чотирикутник, причому збирає, поселяючи його у якійсь оселі. Ця оселя визначає обшири і шляхи, котрі ми відкриваємо перед чимось, за чим признаємо простір. Таким чином речі, котрі творять місця, потім творять і простір.
Простір повинен бути визнаним, взятим у свої межі. Визнаний таким чином простір завжди є призначеним, так він і твориться, тобто - збирається якимось місцем, такою річчю як, скажімо, міст. Тому простори отримують свою сутність від місць, а не від "простору".
Ці речі є місцями, що поселяють чотирикутник у якійсь оселі, оселі, котра щоразу признає певний простір. У природі цих речей як місць лежить зв'язок місця і простору - і водночас у ній лежить і віднесеність місця до людини.
Але тут ми все-таки не можемо розглянути питання, якою мірою навіть сучасну фізику сама річ змусила змоделювати просторове середовище космічного простору як єдности поля, визначеної через тіло як динамічний центр. Простори, які ми зміряємо кожен день, існують для нас завдяки місцям: основою, яка визначає природу цих місць, є речі на кшталт будівель.
Коли мова йде про людину і простір, то виглядає, що ніби людина стоїть з одного боку, а простір - з іншого. Однак простір не протистоїть людині. Він не є ні зовнішнім предметом, ні внутрішнім переживанням. Тобто ми не маємо ситуацію, коли є людина, а поза нею - простір; коли я кажу, "людина", я вже кажу про перебування у чотирикутнику при речах. Так само і тоді, коли ми маємо відношення до речей, котрі не є у безпосередній близькості до нас, то і тут ми перебуваємо при них. Ми не уявляємо далеких речей - як нас вчать - зовнішньо, так ніби у ролі їх замінників усередині нас, у нашій голові плинуть лише уявлення про них. Коли ми - ми всі - тепер і тут думаємо про старий міст у Гайдельберзі, то думка, спрямована до того місця, є не лише переживанням, котре мають особи, які тут присутні. Радше природа нашого мислення про вище згаданий міст полягає у тому, що сама ця думка вже перебуває коло того далекого місця. Перебуваючи тут, ми є там, - коло мосту, а не коло змісту, відтвореного нашою свідомістю. Перебуваючи тут, ми навіть можемо бути набагато ближче до того мосту та того простору, котрий він визначає, ніж хтось, хто кожен день користується ним, як чужим для нього переходом через річку. Простори, а разом з ними і "той" простір вже є призначені для перебування Смертних. Простори відкриваються через те, що людина починає у них проживати. Смертні є - а це значить, що коли вони мешкають, то простори є тереном їх перебування - тому, що Смертні перебувають при речах і місцях. І лише тому, що, згідно з сут-ністю Смертних, простори є тереном їх перебування, вони можуть їх зміряти. Але не-зважаючи на те, що, зміряючи простори, ми рухаємось, вод-ночас ми зовсім не полишаємо цієї на-шої стоянки. Радше ми безперервно проходимо через простори і водночас перебуваємо при них, завжди перебу-ваємо коло ближчих чи віддаленіших місць та речей. Коли я йду до виходу з залу, я вже є там. Я взагалі не міг би йти у той бік, якщо - будучи - водночас не був би там. Я ніколи не є лише якимось наглухо замкнутим тілом, водночас я є і там, поза собою, тобто простір є тереном мого перебування і лише завдяки цьому я можу його долати.
Смертні не втрачають своєї приналежности до чотирикутника, навіть коли "тверезіють". Тобто, коли опритомнівши ми зосереджуємося - як то кажуть- на собі, то все одно, повертаючись до себе і віддаляючись від речей, ми зовсім не перестаємо перебувати при них. Навіть втрата зв'язку з речами, що супроводжує депресивні стани, не була б можливою, якби цей стан не залишався тим, чим він є як стан людини - тобто перебуванням при речах.
Зв'язок людини з місцем і через місця з просторами полягає у проживанні. Відношення людини і простору не є чим іншим, ніж проживанням, помисленим у своїй сутності.
Місце признає за чотирикутником простір у двоякому сенсі. Воно допускає чотирикутник і влаштовує його. Простота, з якою Земля і Небо, Божественні Сутності та Смертні зв'язані одні з одними, вказує йому, що робити. Саме від чотирикутника будування бере міру для будь-якого змірювання і вимірювання просторів, признаваних у даному випадку через місце, котре ми закладаємо. Будівлі переховують чотирикутник. Це є речі, котрі по-своєму оберігають його. Оберігати чотирикутник, рятувати Землю, погоджуватись з Небом, чекати Божественних Сутностей, відповідати сутності Смертних - це оберігання у чотирьох формах і є простою сутністю проживання. Таким чином справжні будівлі втискують проживання у його сутність і дають їй захисток.
Лише тоді, коли ми здатні мешкати, ми можемо будувати. Гляньмо на хвилину на якусь садибу у Шварцвальді, котру двісті років тому будувало проживання селян. Дім тут влаштувала вперта сила відкривання речей для простоти Землі та Неба, Божественних Сутностей і Смертних. Вона поставила садибу на захищеному від вітру південному схилі гори, серед лук, неподалік від джерела. Дала їй крислатий та приземистий ґонтовий дах, зі скосами, щоб вона могла і витримати вагу снігу, і захистити хату від завірюх у довгі зимові ночі. Не забула вона і про куток із святими іконами над спільним столом, відвела освячене місце пологам та "дереву мертвих" (Totenbaum) - так у тих краях називають домовину - і таким чином під одним дахом визначила різним порам життя шлях для їхньої подорожі крізь час. Цю садибу збудувало ремесло, котре саме мало своє джерело у проживанні, і послугується своїми знаряддями і пристосуваннями як речами.
Однак проживання є основною рисою буття, що визначає те, що є Смертні. Можливо, завдяки зробленій тут спробі переосмислити проживання і будування ми зрозуміємо і те, що будування пов'язане з проживанням, і те, як воно черпає з нього свою суть.
Будування і мислення є - у кожному випадку по-своєму - необхідні для проживання. Однак вони не є для нього достатніми, причому саме доти, доки вони, кожне зокрема, займаються власними справами, замість того, щоб слухати одне одного. А це вони можуть зробити лише тоді, коли обидва,- і мислення і будування - служитимуть проживанню, коли вони, залишаючись у своїх межах, знатимуть, що як одне, так і друге є плодом довгого досвіду та постійної роботи.
Наступним кроком на цьому шляху було б запитання: а що діється з проживанням у наш критичний час? Всюди говорять - не без підстав - про житловий голод. І не лише говорять, але щось у цій справі й роблять. Намагаються ліквідувати цей голод, надаючи помешкання, нарощують темпи житлового будівництва... Але справжній житловий голод полягає передусім не у відсутності помешкань, хоча їх брак такий відчутний та прикрий, і навіть незважаючи на те, що він є такою перешкодою та загрозою. Справжній житловий голод появився ще до світових війн і руйнувань, він старший і від вибуху чисельности населення на Землі та погіршення умов життя промислових робітників. Справжній житловий голод полягає у тому, що Смертні ще лише шукають втраченої сутности проживання, що вони повинні ще лише вчитись проживати.

Фраґменти.
Переклад Тараса Возняка.
За книгою "Тексти і переклади".

надщерблене трохи
урвищем темним

увіходь і живи
без страху й вагання
довірюсь жилкам
тонюнім

простір підхоплює
листок зраділий

виростання сяйливе
коло - дерево - сонце

озираюсь
в верхів'ях нечутних
на мосту
у листку
у собі

1993

Як виявилося, РПЦ в Естонії обрала для реєстрації іншу назву - Естонська Православна Церква Московського Патріярхату. Керівники Естонської Апостольської Пра-вославної Церкви подали протест міністрам внутрішніх та закордонних справ Естонії проти реєстрації РПЦ під цією назвою.
За рішенням Синоду ЕАПЦ назви "Естонська Апостольська Православна Церква" та "Естонська Православна Церква" є, по суті, тотожними і ними іменується та Церква, яка сім років тому була зареєстрована як правонаступниця Православної Церкви доокупаційного періоду. Статут ЕАПЦ було зареєстровано ще 1935 року. Духівництво ЕАПЦ наголошує, що реєстрація православних церков під такими схожими назвами лише внесе плутанину і поглибить суперечності у громадській думці.
Водночас ЕАПЦ схвально ставиться до самого факту реєстрації РПЦ у міністерстві внутрішніх справ, адже це покладе край нелегальному становищу в Естонії Православної Церкви Московського Патріярхату.

МАРКА ДЛЯ ПАПИ
Редакційно-художня рада при Державному комітеті зв'язку та інформації України ухвалила рішення випустити художню марку та художній немаркований конверт, які будуть присвячені візиті в Україну Папи Івана Павла II.

КОНКУРС ДУХОВНОЇ МУЗИКИ
У зв'язку з приїздом Святішого Отця в Україну і Роком Андрея Шептицького, у Львові оголошено конкурс сучасної духовної музики. Його ініціятори - Катехетичний інститут, Міжреґіональна катехетична комісія, Львівське обласне та міське управління освіти і Товариство "Просвіта". Мета конкурсу - спонукати дітей і молодь до духовної творчости, виявити нові таланти.

ВУЛИЧНІ ВИСТАВИ ДЛЯ ПАЛОМНИКІВ
У дні, коли у Львові перебуватиме Папа Римський, на вулицях міста відбуватимуться театральні вистави для величезної кількости паломників.
За словами головного режисера театру "Воскресіння" Ярослава Федоришина, в цих театральних постановках братимуть участь актори кількох львівських театрів. Уже є кілька сценаріїв на біблійні теми - від Всесвітнього потопу до Воскресіння Христа. Вистави починатимуться пізно - о 23-24 годині і триватимуть до глибокої ночі. На іподромі буде встановлено сцену у вигляді хреста заввишки вісім метрів - аби було здалеку видно, що на ній відбувається.

Студентське братство пропонує волонтерів
Керівники Студентського братства Львівщини заявили про свою активну участь у підготовці до приїзду Папи Римського Івана Павла II до Львова. Існує потреба в 15 тисячах волонтерів, які будуть працювати під час візити. Представники СБЛ запевнили, що студенти працюватимуть на всіх волонтерських ділянках, допома-гатимуть в організації медичної допомоги, перекладів, проведенні екскурсій тощо.
 

ПОРТРЕТ ПАТРІЯРХА

Художник Віктор Брикулець, який мешкає в Миргороді, створив немало портретів славетних українців. В його доробку портрети Михайла Грушевського, меценатки Галшки Гулевичівни, правозахисника Валерія Марченка. Нині мистець завершує портрет-картину гетьмана Івана Мазепи для столичної виставки, присвяченої    10-річчю Незалежности. Віктор Брикулець намалював кілька варіянтів портрету Патріярха Мстислава.

Антін ШЕВЧЕНКО
м. Миргород, Полтавщина

Кому що...
Деякі православні ієрархи, ченці та миряни живуть переважно "антипроблемами". Наприклад, минулий рік був під знаком "есхатологічної" проблеми податкових кодів ("знаків диявола"). Енергійні люди з РПЦ знайшли собі іншу гостру проблему - боротьбу проти візити в Україну Римського Папи. На-передодні святого Великодня Одеська єпархія опублікувала два документи, в яких публічно за-свідчила своє ставлення до візити Римського Понтифіка.
"Приїзд Варфоломея (у зверненнях висловлюється протест також проти можливого приїзду в Україну Константинопольського Патріярха Варфоломея І) та Римського Понтифіка послужить руйнуванню православних традицій та церковного устрою".
"Учасники єпархіяльних зборів одностайно засудили спроби націонал-фашистського перевороту 9 березня 2001 року".
Втім кожен такий крок РПЦ призводив до зростання в нашій країні зацікавлення особистістю Папи, до більшого розуміння значущости його візити.

В школах буде викладатися "християнська етика"?..
На зібранні Ради Церков в Держкомітеті у справах релігій нещодавно обговорювалося питання про введення в школах предмету "Християнська етика". Промайнуло запитання: хто буде викладати цей предмет? Ідею щодо священиків відхилили. Зміст курсу міжконфе-сійно-загальнохристиянський, отже й учителі потрібні нейтральні - щоб ні нашим, ні вашим. Тобто доведеться організовувати в педінститутах катедри теології. Як, до речі, це зроблено в Росії, де богослов'я уже кілька років акредитоване в статусі офіційної дисципліни. Здається, наше Міносвіти до такого повороту подій цілком готове.
- В цьому пляні, - сказав його представник, - нас особливо цікавить напрацьоване Духовною академією у Львові.
 

МОЛИТВА В ПАМ'ЯТЬ СИМОНА ПЕТЛЮРИ
В день 75-ліття з часу загибелі Головного Отамана Військ Української Народньої Республіки та голови Директорії УНР Симона Петлюри в Парижі від рук совєтської аґентури відбулася панахида в Київі у храмі св. Димитрія Солунського УАПЦ. Православною відправою просили Господа упокоїти душу спочилого раба Божого Симона архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор /Ісіченко/ та настоятель храму о.Валерій Копійка. В заключній проповіді Владика Ігор зокрема звернув увагу богомольців на те, що з Симоном Петлюрою родинно і ратно-службово був пов'язаний молодий хорунжий Степан Скрипник - майбутній перший Патріярх Української Церкви, а художники, що розписували храми в Галичині, - недавні воїни-петлюрівці - справили вплив на все життя молодого священика Володимира Яреми - майбутнього Патріярха УАПЦ Димитрія.

Виталій Шевченко

До архіву газети

На першу сторінку