Газета "Наша Віра", травень 2012 р.

Протоiєрей Михайло МЕЛЬНИК,
с. Старi Кривотули, Iвано-Франкiвщина
Доторкнутися до Бога

«Як не побачу на Його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце, де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік Його, — не повірю!» — відповів Тома учням, які свідчили йому, що бачили воскреслого Господа.
А на дев’ятий день після Свого воскресіння Спаситель знову крізь зачинені двері увійшов до Своїх учнів і, звертаючись до Томи, на його ж закид мовив: «Подай сюди твій палець і глянь на Мої руки. І руку твою простягни і вклади її у бік Мій. Та й не будь невіруючий, — а віруючий».
Очевидно не доторкався цей апостол своїми руками до ран Ісуса, не маючи уже в цьому потреби. Якби так, то про це важливе свідчення напевно написав би в Євангелії св. Іван Богослов.
Та найважливіше, що словами: «Господь мій і Бог мій!» Тома визнав і свідчив, що душею доторкнувся і серцем прийняв воскреслого Ісуса Христа, як Спасителя світу і Сина Божого — як Бога. (Так «не тільки за те, що суботу порушував, а й за те, що Бога Своїм Отцем називав, роблячи Себе рівним Богові», — розіп’яли юдеї Сина Божого», — говорив ще раніше св. ап. Іван. А скільки разів сам Отець Небесний називав Ісуса Своїм улюбленим Сином?).
Тож доторкнутися до Ісуса — це повністю змінитися, переродитися і всіма своїми помислами, словами і ділами свідчити Його присутність у своєму житті. Це сповідував, проповідував, свідчив і до цього закликав св. ап. Тома. За це він і поплатився своїм праведним життям, не зрадивши любови до свого Вчителя і Спасителя.
А ось до теми надзвичайно цікава історія, подібних якій було чимало.
Один праведний старець багато молився і часто мучився думкою, чому люди, які ходять до храму, моляться до Бога, але не змінюються на краще, не живуть праведно, не звільняються від гріхів.
Одного разу з такими глибокими думками він заснув. Враз у сні йому явився світлосяйний ангел, який обійняв старця крилом і почав піднімати високо над землею. Чим вище вони піднімалися, тим слабшими ставали звуки, які доносилися з поверхні землі. Не було чути людських голосів, затихли пісні, крики і весь шум марнотливого мирського життя. І тільки іноді звідкілясь линули гармонійні, ніжні звуки, якби далекої лютні, які яскравими промінчиками підносилися до неба, до Божого престолу.
— Що це таке? — запитав старець.
— Це молитви святих, а також і грішних людей, які зі смиренним і скрушеним серцем, щирим покаянням очищаються з гріхів і навертаються до Бога, — відповів ангел.
— А чому так тихо звучать вони? Чому так мало цих промінчиків? А як тоді, коли храми наповнені вірними?
— Ти хочеш це знати? … Дивися…
І враз старцю відкрилися служіння чи не у всіх земних храмах в найбільші свята, недільні дні і будні. Були головні столичні собори, катедри великих міст і скромні, прості, менших міст, і сільські. Звершували відправи у вишуканих, сліпучо-яскравих, золотом і сріблом вишитих облаченнях, прикрашених дорогоцінними каменями головних уборах священнослужителі. Все, до найменшої йоти, було строго за уставом. Величаво, без жодного фальшування, співали хори. Святково вбрані віряни уважно слухали відправу, час від часу побожно хрестилися, нахиляючи голову. Близько вівтаря іноді можна було побачити великих урядовців, міністрів і навіть президентів. Благоговійно запаливши свічки, повільно зробивши рукою на собі знак хреста і поклонившись, вони також молилися…
«Але що це таке? — подумав старець. — Зовсім ніякого звуку не чути». Не помагали служителям у вівтарі навіть мікрофони з дорогими і потужними колонками. Ось на амвон вийшов високого росту диякон, підняв вгору руку з орачем, відкрив широко уста і … ні звуку! Жодного звуку не подав і великий хор, хоч добре було видно, як напружувалися тенори, аж піднімаючи вище голови, і з усіх сил натужуючись, червоніли баси. А реґент все махав і махав руками.
«Та що ж це таке? — нічого не розуміючи, знову подумав старець. — Невже в церквах усі німі?»
«Опустимося в один храм, і ти все побачиш і зрозумієш…» — сказав ангел.
Ніким не видимі вони повільно опустилися у вівтар. Перед престолом стояв головний служитель, а по обидва боки від нього більше десяти його співслужителів. Доторкнувшись до кожного з них, ангел відкрив старцеві дивну картину їхніх думок. Найбільше його вразили думки найстаршого. Керуючи відправою, він в той же час думав про зустрічі з великими посадовцями, які чекали на нього, про багато різних організаційних і фінансових питань, які потрібно було вирішити, не зашкодивши нічим собі. Так хочеться виглядати для всіх добрим, хоч проблем між служителями, як завше, аж забагато. Але про чесність і справедливість не хотілося думати. Найважливіше, щоби все було тихо і спокійно. А незадоволені завжди були. Нагадаю їм обов’язок, незважаючи ні на що бути смиренними і покірними.
Всі інші отці оцінювали облачення один одного, засуджували нечесні і несправедливі повищення і нагороди, висміювали невміння і нездатність добиватись кращих парафій і т. ін.
А що ж прості вірні?
Вони ще більшою мірою, як відкрив старцеві ангел, гудили й засуджували одне одного. Тут були і заздрість, і зневага, і вивищення, і приниження, і осміяння, і злорадство…
— Так йому (їй) і треба, — думали про тих, у кого сталося якесь горе…
Тож всі однаково стояли перед Богом. Але хто це усвідомлював і намагався відчути Божу присутність? Хто молитвою і всіма силами душі підносив своє серце до неба?
— Тепер ти розумієш, — запитав старця ангел, — чому молитви таких людей не доходять до неба?..
В цю хвилину якийсь дитячий голос з плачем голосно залунав:
— Господи! Ти добрий і милостивий… Спаси, помилуй і зціли мою бідну маму. На кого я залишуся?..
Ці слова рвали душу старця, і він заплакав…
Ангел доторкнувся до грудей хлопчика — і в дитячому серці стало видно скорботу і любов.
— Ось такі молитви і доходять до Бога!
Прокинувся старець — і найперше спали йому на думку слова Спасителя: «Наближаються до Мене люди, які устами своїми шанують Мене; серце ж їх далеко від Мене; тож даремно шанують Мене».
Але ж повага до Господа виявляється не тільки в храмі, а й поза храмом. Її виявляє кожна наша думка, слово і діло. Всі відправи ми назвали богослужіннями. Тому звершити і відбути їх вважаємо найвищим, найбільшим і найважливішим перед Богом. В цьому часто підкреслюється особливість і вищість служителів, за що й виняткова їм повага і шана. А про їхню відповідальність, приклад і праведне життя як би і заборонено говорити. Чи не так? Але ж богослужіння — це тільки засоби, знаряддя, посередники, дорога, які допомагають доторкнутися до Бога. А ми з них зробили культ для поклоніння, і так багато про них говоримо й пишемо.
Але ж без духу — це все стає порожнім звуком. А дух — це насіння, пожива і джерело енерґії, який має приносити явні результати і плоди праведности та святости. Це є і має бути очевидним.
Чому ж ми після храму залишаємось такими ж, як і були? Чому про чесність і справедливість майже ніхто не говорить? А яка ж і в чому тоді роля Церкви, якщо не виявляти, не викривати, не засуджувати всяке зло і не боротись проти нього? А без цього про яку любов і спасіння тоді говорити? Ось тому і не змінюється наше суспільство, нація, народ і держава. Тож даремно надіятися і говорити, що когось спасе його належність до тієї чи іншої Церкви.
Воістину всі відправи в храмі є спасенними тільки тоді, коли за його порогом у світі безперервно продовжуються служінням Богові через служіння ближньому, як до цього закликав наш Спаситель. І кожен християнин, — за словом Христа, — є блаженним, бо на відміну від ап. Томи, повірив, не бачивши воскреслого Господа. А щоб не згубити і не втратити цей блаженний стан, необхідно всім життям свідчити, що ми вірою доторкнулися до Бога, як до палаючого і незгораючого вогню і самі горимо незгасним вогнем любови.

Вiктор КРАВЧЕНКО
Храм посеред iндустрiяльного молоху

Є на теренах нашого міста з репресивною назвою Дніпро-Дзержинськ (!), споруда з потужною духовною енерґетикою — Свято-Миколаївська православна церква села Тритузного. У травні цього року сповнюється 225 років з часу її побудови сільською громадою. Церква була спочатку дерев’яна, через що двічі горіла, але відновлювалась. На початку XX століття (вірогідно 1905 року) була покладена з жовтої цегли у формі, яка збереглась і донині.
Найскладніші випробування на долю храму випали при закладці «матеріяльно-технічної бази комунізму» у 60-ті роки минулого століття. Тоді на родючих землях побіля Дніпра-Славути відбувалось «друге пришестя» індустріялізації — будівництво Придніпровського хемічного заводу, керівництво яким здійснювалось із Москви. Ближче до Дніпра, на місці благодатних плавнів, громадились шлакові відвали Дніпровського металурґійного заводу імені Фелікса Дзержинського.
Мешканців Тритузного виселяли із рідних хат. Життєдайний сільський пейзаж, разом з доглянутими городами, багатими випасами для худоби, мальовничими левадами, кладовищами предків і таємничою Панською горою, перетворювався у промислову зону ПХЗ.
Церкву, після марних намагань знищити, перетворили у складське приміщення.
Довго-довго сиротливо сумував понівечений храм, беріг дух опустілого села, примушував боляче стискатися не одне серце...
Та в цьому незримому протистоянні храму людських душ і монстра військово-промислового комплексу — ПХЗ останній зазнав ганебної поразки. Втратив свою дуту велич, розпався на окремі заводики, залишивши по собі покалічене довкілля і радіоактивні хвостосховища, обнесені колючим дротом.
Натомість Тритузнянський Свято-Миколаївський храм з благословення патріярха Української Православної Церкви Київського Патріярхату Філарета від 1997 року поступово піднімається з руїни. Тритузняни, розселені по всьому місту, не забули свою святиню. Разом з мешканцями Шостої сотні, Карнаухівки, вулиці Колеусівської і просто віруючими людьми, такими як от родина Валерія і Олени Маньків, підняли стражденну церкву до духовного життя і нині вона працює на відродження наших змалілих та змарнілих душ, незважаючи на незакінчену реставрацію інтер'єру, відсутність повноцінного обігріву.
У храмі реґулярно відбуваються богослужіння, які проводить подвижник протоієрей Віктор Трупець. Сюди, в цю давню обитель, здійснює пастирські візити владика Симеон, єпископ Дніпропетровський і Криворізький. Храм живе, попри те що найближчі поселення віддалені від нього більше ніж на два з половиною кілометри і добиратись до церкви непросто.
Символічно, що храм розташований на найдовшій вулиці міста, яка колись єднала Кам’янське з Карнаухівкою — на вулиці Широкій, 494. Тепер тут ніколи не згасає дух молитви.
Місце, де стоїть Свято-Миколаївська церква, має на собі відбиток безбожної комуністичної доби. Храм і донині в індустріяльному павутинні. З півдня його підрізає діюча залізнична колія, з півночі шлаковідвали Дніпровського металурґійного комбінату затуляють вид на річку, з заходу і сходу, поблизу храму, — опори двох паралельних ліній електропередач, між якими, майже над банями храму, звисають масивні дроти (що дуже помітно на світлині).
Проте, як ми переконались, цей войовничий молох не зміг і не зможе перервати вічний зв’язок поколінь нашого українського народу з Небом, людської душі — з Богом.
У нашій церкві панує якась особлива аура, адже це єдиний з такої давнини — 225 років — намолений християнським людом покозацький храм міста Кам'янського (Дніпродзержинська), який духовно підтримує нас і чекає нашої жертовної допомоги!

Вальтер Каспер. Iсус Христос. — Дух i Лiтера, Київ, 2012

Книга кардинала Вальтера Каспера — видатна подія в царині фундаментальних досліджень особи Ісуса Христа. Автор докладно розглядає христологію з точки зору різноманітних підходів—теологічних, філософських, історичних, соціологічних, релігієзнавчих та ін. Христологія, за Каспером, виявляється справжнім ключем до антропології, як релігійної, так і філософської. Книга витримала у Німеччині 11 перевидань, набула неабиякого резонансу в світі й була перекладена більше, ніж 10 мовами.

«Пізнати любов Бога — це відчути себе абсолютно прийнятим, схваленим, і нескінченно коханим; це спонукає і дає змогу зайнятися собою й іншими. Спасіння — це радість у Богові, та радість, що знаходить відображення у радості від ближнього і разом з ближнім.
Спасенний сенс Царства Божого полягає також у тому, що любов Бога може запанувати між людьми. Коли Бог відпускає нам якусь величезну провину, що ми її ніколи й нізащо не змогли би спокутувати, то ми зі свого боку повинні вибачати менші провини своїм ближнім (Мт 18,23-34). Прощення Бога робить нас здатними до безмежного пробачення (Лк 17,3). Готовність до пробачення є, однак, також умовою (Мк 11,25; Мт 6,12) і мірою (Мк 4,24; Мт 7,2; Лк 6,38) того, що Бог нам пробачає. Спасіння обіцяне милосердним (Мт 5,7). Позаяк воно вже дуже близько, не слід марнувати часу і відкладати спасіння на потім (Лк 12,58 ). Час Царства Божого, що наближається, є часом любови, який вимагає беззастережного і взаємного прийняття одне одного. Такої любови, яка не відповідає ляпасом на ляпас, яка нічого не забороняє і стримує все зло світу (Мт 5,39; Лк 6,29). Розриває диявольське коло насильства і помсти, провини й відплати. Любов — новий початок і конкретизація спасіння. З нашою любов'ю до ближнього ми маємо влитися у радість Бога з приводу навернення грішників (Лк 7,36-47; 15,11-32; 19,1-10). Любов Бога, яка все перевершує, знаходить вираження у прийнятті людини людиною, в руйнуванні упереджень та соціяльних перешкод, у новому, невимушеному порозумінні людей між собою, братній сердечності, взаємному співчутті та спільній радості.
Виявити вповні серйозність цих висловлювань можна лише осягнувши, що пришестя Царства Божого означає подолання і кінець демонічних сил (Мт 12,28; Лк 11,20). Зіткнення Ісуса з демонічними силами, як це ще буде показано, безумовно, не можна усунути з Євангелії. Спасіння Царства Божого — це подолання руйнівних, ворожих світові сил зла і народження нового творіння. Цей новий світ визначають життя, свобода, мир, єдність, любов.
Тому можемо сказати: спасіння, що його приносить Царство Боже, полягає у тому, що в людині і через людину приходить до влади любов Бога, яка дарує сама себе. Любов розкривається як сенс буття. Тільки у ній віднаходять виповнення людина й світ.
Але фактично відбувається по-іншому, бо людина через гріх зреклася любови Бога, віддалася еґоїзму, самозакоханості, свавіллю, хтивості та впертості. Внаслідок цього все розпадається, безглуздо подрібнюється, перетворюється на боротьбу всіх з усіма. Місце єдности заступають самотність та ізоляція».

Вiра ВОВК
СТАРА ЦЕРКВА

Стара церква стояла на пагорбі біля посілля. Давніше довкола неї росли дуби, але з роками вони погоріли від блискавиць, погинули від старости, а решту таки люди порубали в час великого нещастя, надіючись, що Бог простить той гріх, бо в хаті не було чим палити. А церква далі стояла, присадкувата, наче гриб-боровик, і похитувала кривим хрестом над банею з почорнілого дерева від рясних дощів і снігів, і так, мабуть через свою непомітність, пережила не одне лихоліття.
Всі її коштовності давно розібрали гендлярі церковного майна. Може, якийсь чужоземний музей придбав іконостас з наївними постатями чотирьох євангелистів, а любителі народного мистецтва мосяжну, важку кадильницю і дрібнорізьблену чашу. Також і решту добра: примітивні ікони, плащаницю, гаптовані ризи і ковані хрести — усе це плоди місцевого населення — розпродано з-під поли, і дехто з жителів був навіть свідком того святотатства. Залишилося тільки півзатерте настінне малювання, що на одній стіні зображувало розп’яття, а на другій — Страшний Суд, а також хори з вирізаною в виноградове листя балюстрадою, бо їх не було як забрати.
Аж ось настала нова, надійна доба відлиги, і люди відідхнули з пільгою. Всі почали знов відвідувати церкву, навіть і ті, що давніше над нею знущалися. Одначе церковця виявилася надто нужденною і невигідною для народу. До неї треба було зніматися на горб, і вона вже не вміщала в собі всіх жителів. Місцева рада вирішила збудувати новий храм на площі серед посілля, і для того зі столиці запрошено славного архітекта. Нова церква мала бути мурована, з бляшаною банею, щоб світила довколішним селам, і з пишними мозаїками на зовнішніх стінах. Усі з захопленням узялися до діла і гордо стежили за його зростанням. Тільки паламар старої церкви недовірливо оглядав новизну в посіллі і похитував головою.
На Чесного Хреста нова церква стояла в риштуванні з зеленим вильцем на бані, ще не покритій бляхою. Почався празник. Святочна юрба з гамором наповнила майдан. Три священики правили богослужбу, і хор так грімко співав, що аж відгомін нісся по довколишніх горбах. Мерехтіли яскраво вишивані прапори, кадило густою хмарою висіло перед імпровізованим вівтарем, над яким гарячими барвами красувалася нова ікона Чесного Хреста.
Після Служби Божої народ весело розкотився по майдані, де при лавках продавали ласощі і напої та всілякі релігійні пам’ятки: бляшані медалики, образочки з зображеннями святих, свічки й нашийні хрестики.
День був незвичайно гарячий, паркий, людей брала задуха, на небо насувалася якась темно-жовта хмара, тому всі поспішали до своїх домів, щоб їх не захопила буря. Справді, незадовго небо заволіклося чорною завісою і глухо загриміло. Здавалося, що якісь потворні кажани обліпили сонце. З неба падали комети і шматували землю, гураґан бичував градом, ломив столітні дерева, здирав покрівлі домів, бурив огорожі. Вулицями і стежками шуміли рвучкі потоки, які забирали все, що їм стояло на заваді, і перелякані жителі нашвидку рятували дітей і тварин. Аж ось незвичайно яскраве світло всіх осліпило і вдарив грім. Баня нової церкви здригнулася, церква захиталася і розчахнулася, як свіжоспечений хліб.
За короткий час буря ущухла. Люди повиходили з садиб оглянути шкоду. Посілля подобало на велику руїну. Всі знали, що довго доведеться відбудовувати кожну хату, вже не кажучи про новий храм. Тоді хтось пригадав собі стару церковцю, з якої, певно, залишилися тільки тріски.
Але церква стояла. Ні одна гонта не випала з її бані. Здавалося, що вона ще цупкіше вросла в землю. На її порозі сидів старий паламар, який підвівся і став лицем до юрби.
— Цій церкві понад триста років. Заки люди зважилися її будувати, ішли до сповіди, молилися й займалися милосердними ділами. Тільки після довгого каяття, мовчання і роздумування, впевнені, що в їхньому серці вже не залишилося ні зернини пересуду чи зневаги, гордости чи світського блиску, а тільки любов і пошана до всього живого і ласка Божа, вони бралися до діла. Наважувалися різьбити іконостас тільки свяченими приладами і малювати його свяченими барвами. Тони їхніх ікон були спокійні, а всі орнаменти — зрівноважені, навіть ощадні. Вони уникали крикливого, бо голос Господній є тихий і людське серце мусить довго надслухати, щоб його почути.
— Звідки ви все це знаєте? — спитав хтось з юрби.
— Я будував цю Церкву, — відповів паламар. — Ніщо не в силі її знищити, і янголи понесуть її в небо, бо вона свята.
Люди жаліли безумного, але не перечили і не насміхалися з його слів. Всі задумано поверталися відбудовувати своє посілля.
Ніхто ніколи вже не бачив старого паламаря. Тільки перед порогом церкви, де він стояв, залишився в землі золотий слід.

Думки про Шевченка вибранi Надiєю Самуляк з книги «Шевченко понад часом» — Терен. — 2011

Михайло Драгоманов називав «Посланіє» «далеко не мудрим», як звичайно думають. Про Шевченка до заслання він каже, що поет був «щирим християнином і навіть православним, і коли сердився на попів, то, власне, за те, що вони ставили «хороми, каплиці і ікони не за те, за що треба».Освічений соціяліст Драгоманов знає, що в кожного своя дорога до Бога.
Інший соціяліст Анатолій Луначарський у своїй знаменитій лекції «Великий народній поет» (1911 року) всіляко наближує Шевченка до своїх позицій: «Гнівна любов — головна струна лірики й епосу нашого поета. Але це бо і є основне почуття, яким забарвлюється світогляд усякого щирого соціяліста».
Проте коли Луначарський підходить до питань віри Шевченкової, він говорить чесно:
«Шевченко по-своєму був релігійний. Він любив Біблію і Євангелію. Там він часто брав мотиви, наслідував псалми і пророків. Ці наслідування, як і псалми, що малюють життя і почуття перших християн, показують конгеніальність Шевченка з демократичними поетами нещасного єврейського народу, який створив ті книги, на які, хоч як це не дивовижно, спирається лукава й жорстока, підлеслива й брехлива церква».
Позиції Луначарського цілком зрозумілі. Тоді, ще в добольшевицьку пору, він був терпиміший до віруючого. «Шевченкове наслідування псалмів і «пророків» — це диво… Я не знаю інших таких наслідувань, рівних силою і точністю».
Та большевицька епоха створила фальшиву версію про «атеїзм Шевченка». Навіть на такого велетня, як Олександр Довженко подіяла ця гіпноза. У найважчі години життя він записує у своєму щоденнику за 2.01.1946 р.:
«Я почав молитися Богу. Я не молився йому 37 років. Майже не згадував його. Я його відкинув. Я сам був бог, богочоловік. Зараз я постиг невеличку краплину своєї облуди… Помилявся Шевченко, Франко, великі руські мислителі. Шевченко, здається мені, через брак культури. «Немає Господа на небі». Звісно, нема. І матері Божої нема. Він не існує. Він є. Але Його нема. І став я думати, що страшно і вбого на світі, коли Його нема, як от зараз, наприклад».
У Довженка після таких 37 років — совкове розуміння Шевченка! Важко повірити, але ж Довженко був співавтором соцкультури, у якій згасав Шевченків діямант…
Відомо, що все життя поет тягнувся до спілкування із простими людьми, проте по-справжньому розуміли й шанували його найкультурніші, рівні йому. Показова суперечка аристократки з простакуватими свідченнями про Шевченка М.Чалого. Дочка графа Ф.Толстого Катерина пише: «Между тем даже из книги г. Чалого видно, что Шевченко был принят в аристократичнеских домах». «В продолжение двух лет, как я виделась с Шевченко, за редким исключением, каждый день, — я ни разу не видела его пьяным, не слышала от него ни одного неприличного слова и не замечала, чтобы он в обращении чем-либо отличался от прочих благовоспитанных людей».
Шевченко не тільки не пристосовувався до вишуканих панянок, а розмовляв з ними українською мовою і часто говорив їм про Україну. Ось як свідчить Толстая-Юнґе: «…впечатления, которые оставил во мне тот, чья душа казалась мне еще прекраснее его поэм». І це цілком узгоджується з образом Шевченка в очах такої ж аристократки Репніної: «Он во всех находил что-нибудь хорошее и увлекался людьми, которые часто того не стоили».
Різке розмежування Шевченкових шанувальників і послідовників зробила Олена Теліга у статті «Партачі життя»: «Шевченко стояв у морі своїх земляків, мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким. Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, те є не до подумання у Шевченка».
«Уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному відкрилася», — говорив Панько Куліш над труною Шевченка. І він знав, що казав.
Леся Українка:

«Він перший за свою
любов
Тяжкі дістав кайдани,
Але до скону їй служив
Без зради, без омани».

«Компетентні органи» царської імперії перекладали шевченківські рядки по-своєму: «Любите, чернобровые, только не русских». Жандармський висновок був таким: «Шевченко начал писать свои возмутительные сочинения еще с 1837 года… Сочинял стихи на малороссийском языке самого возмутительного содержания. В них он выражал плач о мнимом порабощении и бедствиях Украины. То возглашал о славе гетманского правления и прежней вольницы казачества, то с невероятной дерзостью изливал клеветы и желчь на особ Имперского дома… Он приобрел славу знаменитого малороссийского писателя, а потому стихи его вдвойне вредны и опасны… Дерзости эти столь велики, что здесь невозможно их выписывать».
П.А.Плетньов в журналі «Современник» публікує скромний відгук на «Кобзар»: «Серед усіх творів поезії, що з’явилися за три місяці, останній вартий уваги… Ті, що розуміють малоросійську мову, прочитають цей збірник звичайно з задоволенням і вдячністю».
Пропустив «Кобзар» до друку цензор П.О Корсаков. І журнал «Маяк», де був господарем цей же П.Корсаков, дав захопливі відгуки про Шевченка: «Ці вірші принесли б честь усякому імені в будь-якій літературі… Усі вони сповнені чуття, розуму, простоти, грації і щирої правди. Від душі вітаємо автора…»
П.Куліш в листі до Шевченка від 10 травня 1860 року пише: «Тут бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна і щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» уже й Богу моляться».
Анатолій Луначарський (у своїй лекції 1911 року в Парижі): «Українська музика і поезія найбільш розкішна і запашна з усіх гілок світової народної творчости.
Мінорна змістом, сумна навіть у веселому пориві, українська пісня ставиться знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, через століття передавані Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуттями, рицарством у любові і в ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. Вп’яшися у чорнозем України, виріс самотній, але незрівнянний щодо сили й краси дуб — поет Тарас Шевченко».
Біограф Олександер Кониський пише: «Рід Шевченків і Грушівських у Кирилівці дуже давній… Варфоломій Шевченко оповідав, що Тарас у школі іменувався Грушівським…
Краса природи, мабуть, перш за все сприяла тому, що в сьому кутку, як і в сусідньому з ним, пишалося колись малярство. Найпаче між духовенством: ледве чи було таке село, щоб не було там свого маляра. З сього кутка, опріч добрих художників, як Сошенко, Превлоцький і інші, вийшов не один письменник. Не один учений, перейнятий ідеєю свідомої глибокої національної любови до України. Там був рай Шевченкового дитинства…».
Микола Костомаров: «Поезія Шевченка — законна, люба донька давньої української поезії, зформованої в ХVІ і ХVІІ столітті, так само, як ця остання була також донькою південно-руської поезії, тієї далекої від нас поезії, про яку здогадливо можемо судити з творів Ігорового співця».
Тарасова муза прорвала якийсь підземний склеп, уже декілька століть замкнутий багатьма замками, запломбований багатьма печатями, засипаний землею, навмисно зораною і засіяною, щоб заховати від нащадків саму пам’ять про те, де міститься підземна порожнеча. Тарасова муза сміливо увійшла в ту порожнечу зі своїм непогасним світильником і відкрила за собою путь і сонячному промінню, і свіжому повітрю, і людській цікавості. Легко буде входити в те підземелля, коли туди проникне повітря; але яка людська міць може встояти проти вбивчих для всього життя гасителів усякого живого вогню вікових випарів! Горе зухвалому поетові! Він забуває, що він людина. І коли першим наважиться ступити туди, то може повалитися…». В рецензії на «Кобзар» І.Г.Прижов пише: «У його душі і в піснях стільки любови, що її вистачило б на мільйони людей».
Письменник Олесь Шпилька (Олекса Скоп) в усмішці «Чого той дід хоче?» написав: «Кажуть, що немає на світі українця, який би не чув про Тараса Шевченка. Може, тепер і нема, але донедавна один такий був. І був то мій один доброзичливий спонсор Джо Луків, який безкорисливо сприяв мені у переїзді до Канади десять років тому. Так склалося життя цього добродія, що він, завдяки мандрам до Канади, не лише оминув повинність у австрійському війську, але й нагоду переступити шкільний поріг. Вся його освіта зводилася до вміння підписатися, і то лишень латинкою. Одного березневого дня я розгорнув щойно одержані «Вісті» із портретом Тараса Шевченка. Джо не без цікавости запитав: «Чого той дід хоче?» Заскочений несподіваним запитанням, я без надуми випалив: «Він хоче переїхати до Канади».
— Ти його знаєш?
— Знаю.
— Добрий чоловік?
— Добрий.
— Має сім’ю?
— Ні. Самотній.
«То як треба.., то я…» — він сам висловив готовність допомогти невідомому діду. Видно, сподобався йому Шевченко якось одразу».
Професор Юрій Шевельов розмірковує: « Якщо чиясь мова густо пересипана словами, пов’язаними з поняттям Бога, то, загалом беручи, це можна пояснити побожністю, звиклістю до відправ, молитов, церковного співу. Не так у Шевченка. Вряди-годи його Бог також може бути об’єктом молитви, але куди частіше Він є об’єкт філософської аналізи, першопричина світового порядку (отже, і непорядку), суть і вияв універсального єства, одночасно і космічного й людського, синонім законів існування. Інакше кажучи, це Той чи Те, що створило всесвіт і людство, визначило норми буття; воно — верховна сила й закон, що передрішує хід подій, що перебуває понад ними, але одночасно закладає у кожного з них зерно здійснености існування у ній самій і залежно від неї. Цей Бог явно протиставиться канонічному церковному Богові…»
Трійка Костомаров, Куліш, Шевченко — то, безперечно, ключ до розуміння поета в зеніті його творчости. Ніхто з членів Кирило-Методіївського братства не назвав імені Шевченка на слідстві, але всі вони про нього найбільше думали.

Валентина СЕМЕНЯК
СОНЯЧНИЙ БУНТIВНИК ІЗ ВЕЛИКОЇ КОСМІЧНОЇ ХАТИ

До вечора можуть розкупити...» Це й справді, як на той час, було унікальне видання, яке випустило у світ до 170-річчя з дня народження Тараса Григоровича видавництво художньої літератури «Дніпро». Наклад 50 тисяч, погодьтесь, маленький навіть для багатомільйонного Київа. Ілюстрації та макет заслуженого діяча мистецтв УРСР Олександра Данченка, вступна стаття Олеся Гончара. Грубезна книжка на 605 сторінок! Видання настільки оригінальне й привабливе, що я не втрималась — і почала знову перечитувати. Я помітила, що поет майже у кожному творі вживає слово «доля». По-різному. То нарікає на неї, то дякує їй, то звертається із запитаннями, то виливає їй свої жалі... Але у кожному згаданому випадку поет невід’ємний від неї так само, як вона від нього — і сприймає як данину. Це прослідковується кожного разу, коли він за неї згадує.
Доля... У «Кобзарі» Тарас Шевченко вживає це містичне слово аж... 175 разів!!! І лише декілька разів — недоля. Навіть у поемах, які написані російською мовою, а це «Тризна» і «Слепая», він двічі пише «судьба», а слово «доля» — аж сім разів! Судьба - від дієслова «судити».
Кожна дія має наслідок — подобається вам це чи ні.
Якщо вас запитають про те, що відбувається з людиною після смерти, ви можете вказати на себе і заявити: «Ось це і відбувається», — ми народжуємось знову. Існує думка, що карма — це доля, фатальність або неминучість, «відбита на чолі», яку треба відпрацювати. Уникнути цього неможливо. Але люди забувають про те, що це написано їхньою власною рукою, це писав не хтось інший. І рука, яка написала це, може все й зітерти. В Україні кажуть: «Що посієш, те й пожнеш». Ці слова належать Ісусу Христу.
Вони також несуть в собі перегук про карму. Тарас Григорович мав глибоку інтуїцію. Долю він сприймав на рівні серця як частину чогось Неосяжного і Цілісного, а саме — того Божественного і доленосного, що стало першопричиною і першоосновою всього сущого і прасущого: «І нема ТОМУ (виділ. авторське) почину, і краю немає!» («Сон»). У цьому творі поет дає розлоге і водночас чітке визначення «долі» як космічної категорії, погодьтесь самі: «У всякого своя доля/ / І свій шлях широкий:/ / Той мурує, той руйнує,/ / Той неситим оком/ / За край світа зазирає.../». Пишучи цей твір, Шевченко неспроста епіграфом бере рядки з Євангелії від св. Івана, глава 14, вірш 17, старослов’янською: «Дух истины, его же мир не может приятии, яко не видит его, ниже знает его». І тут є одне «але». У цьому біблейському вірші не вистачає одного дуже важливого рядка, який несе в собі цінну інформацію для кожного з нас. І вірш з Біблії цитується завжди повністю, бо коли — ні, то тоді втрачається його цілісність і правдива інформативність. Не думаю, що Шевченко цього не знав. Кому було вигідно пропустити цей рядок, залишається тільки здогадуватися. В українському варіянті «Біблії» цей вірш звучить так: «Духа правди, що Його світ прийняти не може, бо не бачить Його та не знає Його». І нарешті пропущений рядок: «Його знаєте ви, бо при вас перебуває, і в вас буде Він». Знання про Божественну природу людини... І як тут не погодитись із мудрістю Євгена Сверстюка у його есеї «Безкомпромісність на полі чести» («Березіль», 5-6, 2007), де він пише: «Але уявімо собі, що в 1840 році вчорашній кріпак дав до друку добірку віршів пісенного характеру і про всяк випадок додав кілька віршів «во славу царя і отєчєства». Чи Україна прийняла б таку книжку так, як прийняла «Кобзаря» — з зазначенням цензурних скорочень? І ті цензурні купюри часом говорять не менше, ніж скажуть пропущені рядки».
І коли Шевченка охоплює відчай, а таке траплялось з ним, і дуже часто, на чужині, то він за допомогою звертався до Творця: «/Доле, де ти! Доле, де ти?/ /Нема ніякої!/ / Коли доброї жаль, Боже,/ /То дай злої, злої!/». А в поемі «Невольник. Посвященіє» поет чітко каже, що людина, народившись, вже («з колиски») має долю. Іншими словами — від долі не втечеш. Прозорливість поета вражає. За п’ять місяців до переходу в інші світи він пише: «Не жди весни - святої долі! Вона не зійде вже ніколи...». А за місяць до відходу він називає долю небогою і щиро розмовляє з нею СЕРЦЕМ. Але як! Це істинне одкровення. Тарас Григорович ніби між іншим пропонує їй «риштувать вози в далекую дорогу, на той світ, друже мій, до Бога». Не маючи хати на цьому світі, він впевнено каже, що «там» на них (із долею) чекає «весела хата». Далебі Шевченко має інформацію про іншу, небесну хату, але до кінця нею з нами не ділиться, бо не всі люди будуть готові її сприйняти на належному рівні. Небесна «Весела хата» — це рай. У наших пращурів аріїв, до речі, РА — називався сонячний аспект Бога (звідси — радість, ранок, Україна, радити тощо. До речі, мовою санскриту «хата» буде так само, як і українською. У цьому творі — одкровенні «Чи не покинуть нам, небого...», Тарас Шевченко як в жодному іншому творі, веде сповідальний підсумковий монолог із своєю долею. Він називає її зорею, сестрою, дружиною і просить на завершення земного її аспекту благословити «славою святою».
Кажуть, що інтуїція — це голос янгола-охоронця. А він говорить завжди на рівні душі — серцем. Серце у поета особливе. Він відчуває його не лише фізично, а й на тонкому невидимому рівні, себто енерґетично. Його «серце плаче, ридає, кричить, мов дитя голодне». Він звертається до нього по-особливому: «Серце моє трудне, чого ти бажаєш, що в тебе болить? Чи пити, чи їсти, чи спатоньки хочеш?», «Закрий, серце, очі». Якщо уважно вчитуватися в кожний поетичний рядок «Кобзаря», то наче відкриваються глибокі ведичні знання, якими «насичені» строфи і яким уже понад сім тисяч років. Вони є в кожній людині на клітинному рівні, бо ж усі ми «по образу і подобію». Непомітно через Тараса людям відкривається потужна інформація, яку «хто має вуха, той почує, хто має очі, той побачить». (Тут мова більше про духовні вуха і духовні очі - авт.). Особливо це відчувається у його «Тризні». /«И вянет он молча... какая кручина/ /Запала в сердечной его глубине?»/. Духовне серце, між іншим, має свій мозок і свою нервову систему. А його глибина, як відомо, має сім енерґетичних рівнів, такий собі сердечний колодязь, в якому і б’є оте Духовне і Божественне джерело живильної води... І як важливо, щоб воно було чистим і незамуленим! У Тараса Шевченка воно таким і було. Адже саме з його «сердечної глибини» народжувались /«Ну що б, здавалося, слова.../ / Слова та голос - більш нічого./ / А серце б’ється, ожива,/ / Як їх почує!.. Знать, од Бога/ /І голос той, і ті слова/ Ідуть меж люди!»./ І далі, в «Тризні», чи ж не про себе каже поет: /«Нашел друзей и тайной силой/ /К себе друзей причаровал: / Между друзями молодыми, / /Порой задумчивый.. .порой/ /Как волхв, вещатель молодой,/ / Речами звучными, живыми/ /Друзей внезапно изумлял/».
Слов’яни: Ян — це енерґія сонця, енерґія вогню. Волхв — це слово дуже давнє, походить із санскриту і означає насправді — той, що горить і світить. Між іншим, у релігієзнавчому словнику 1996 року чорним по-білому написано: «Волхвами називали мудрих, наділених таємними знаннями людей, які розумілися на астрономії, читали священні письмена, розгадували сни, передбачали майбутнє, лікували від хвороб». На сторінці десятій «Псалтиря Божої Матері» також є згадка про волхвів: «Радуйся, яко Йому волхви поклонялися».
Санскритське слово «хата» у вустах Поета слід розглядати як космічну, а звідси й «велику хату», бо санскрит був першою мовою на Землі, до нас дійшли тільки його осколки, у вигляді окремих слів, яких, до речі, в українській мові найбільше від решти сучасних мов. І на завершення. Батьки поета назвали сина Тарасом, а не якимось іншим іменем. Хоча могли назвати Іваном, Захаром, Євгеном чи Федором. Саме імена цих святих відзначає православний календар 9-го і 10-го березня. Існує версія, що імена майбутніх дітей батькам чи дідусям нашіптує майбутній янгол-охоронець дитини. Батьки прислухались до того прасущого голосу. Тарас грецькою означає...бунтівник. А Іван (євр.) - милосердний, Захар - Божа пам’ять. Ім’я кожної людини несе в собі певну закодовану космічну програму. Програму свого імені «Тарас», яка була дана зверху, Шевченко «виконував» сумлінно. І згідно з наукою нумерологією число імені і прізвища «Тарас Шевченко» означає — що б ви думали? Творча реалізація за будь-якої ситуації. Постійна активна віддача енерґії світу через самопізнання і самореалізацію. Не можу ще раз не згадати Євгена Сверстюка, який в одному з інтерв’ю «Літературній Україні» (15 жовтня 2009 року) зізнався: «Тимчасові герої приземлюють образ України і в наших власних очах, і в очах світу. Щоб здобутися на власну долю, потрібно багато духовних зусиль і великої віри». Щиро, відверто, влучно. Вчитуюсь в них і бачу за ними образ нашого сонячного Тараса. (РА — образ сонця і світла).

Людмила IВАННIКОВА, кандидат фiлологiчних наук
Перше дослідження про Василя Завiтневича
Тарас Миронюк. Василь Завiтневич — український церковний диригент. — США. — Киiв — Чернiвцi, 2011

Ім’я дириґента, музикознавця, педагога, літературознавця та церковно-громадського діяча Василя Прокоповича Завітневича (1899-1983) мало відоме в Україні, а більше — за її межами, адже його життя пов’язане з Українською Автокефальною Православною Церквою. Навіть в «Енциклопедії українознавства» знаходимо про нього всього-навсього кілька рядків: мовознавець і правник, професор Київського педагогічного інституту, співробітник Комісії звичаєвого права Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), видавець документів про життя А. Тесленка, автор граматики української мови для середніх шкіл і ряду літературознавчих статтей, в останні роки жив у США і виступав як православний церковний діяч та директор Науково-Богословського Інституту. Нам відомо також, що професор В. Завітневич переклав на українську мову «Постову Тріодь», яка була видана 1976 р. Науково-Богословським Інститутом УПЦ в США (він був членом Комісії видання богослужбових книг при цьому інститутові).
Василя Завітневича згадує Олександер Кошиць у своєму «Щоденнику» та «Спогадах» (1974, 1995), Іван Власовський у «Нарисі історії Української Православної Церкви» (1961, 1966, т. 4, кн. 1, 2), про. нього писала ще «Мала українська музична енциклопедія» (Мюнхен) — але все це принагідні згадки, досі ж ні в Україні, ні в світі не було жодної фундаментальної праці про цього видатного вченого, не була доступна нам його наукова й музична спадщина.
Тому з особливою радістю можемо відзначити, що Василь Завітневич по стількох роках забуття нарешті повертається в Україну. Яскраве свідчення тому — книга вже відомого талановитого музиканта й музикознавця, багаторічного реґента церковного хору Свято-Покровської Подільської церкви м. Київа Тараса Миронюка. Це — перша в Україні і в світі монографія, присвячена цій видатній постаті, а також і перше перевидання в Україні музикознавчих і літературознавчих праць Василя Завітневича.
Монографія Т. Миронюка охоплює весь життєвий і творчий шлях ученого, хоча основна увага зосереджена на його церковно-просвітницькій діяльності, на яку поклав В. Завітневич більше 60 років свого життя. Уродженець Прилук, де вчителював до 1921 р., він палко привітав постання УАПЦ, того ж року переїхав до Київа і, як фахівець з української мови й літератури, брав участь в перекладі текстів Літургії та інших богослужінь українською мовою, і тоді ж, під впливом проповідей митрополита Василя (Липківського), вирішив усього себе присвятити рідній Церкві. Прийнявши це рішення, він прийняв і той тяжкий хрест, який випав на долю УАПЦ. Його життя — приклад того, як сталінська, а згодом і гітлерівська тоталітарні машини нищили людську особистість, як і приклад особливої мужности, працелюбности, великої віри в Бога.
Лише на еміґрації вповні розквітнув його талант, як багаторічного дириґента українського катедрального православного собору св. Володимира в Нью-Йорку, хор якого був визнаний кращим серед православних хорів США. В останні роки життя В. Завітневич працював в осередку св. Андрія в Саут Бавнд Бруку, керував Науково-Богословським Інститутом, проводив наукові дослідження з історії церковної музики, впорядкував і видав одинадцять збірників церковних піснеспівів — «Українські канти і псальми» (1951), «Панахида і похорон» (1959), «Співи з Постової Тріоді» (1960), «Всенощна» (ч. 1. Вечірня, 1960, ч. 2. Утрення, 1961), «Велика Субота і Паска» (1964), «Колядки і щедрівки» (1967), «Співи на похороні священиків» (1974), «Співи Постової Тріоді» (1978), «Збірник Літургійних співів» (виданий посмертно 1988 р.). Про все це дізнаємося з монографії Т. Миронюка, де в додатку подано титул цих видань, та ще кілька десятків унікальних фотографій, що висвітлюють хорову діяльність В. Завітневича.
Документальні матеріяли про життя В. Завітневича, особливо за 1920-1940-і роки, як запевняє автор, практично не збереглися — вони розгублені в мандрах країнами Західної Европи. Майже нічого не залишилося з його доробку в Україні, назавжди втрачені ранні літературознавчі й педагогічні праці вченого. Тож автору книги довелося провести грандіозну пошукову роботу в архівах України, Німеччини, Франції, Канади, Австрії, США, щоб зібрати усе по крихті й впорядкувати у своїй книзі. Це — листування В. Завітневича з відомими церковними діячами — митрополитом Мстиславом (Скрипником), згодом — першим українським Патріярхом (1897-1993), Митрополитом Іларіоном (Огієнком), архиєпископом Никанором (Абрамовичем), з протоієреєм Петром Маєвським, Тетяною Кошиць, дружиною О. Кошиця, та ін., спогади про нього колишніх хористів, колеґ-музикантів, священнослужителів, а також літературознавчі й музикознавчі праці, полемічні статті, рецензії. Всі ці матеріяли зберігаються в архіві в Саут Бавнд Бруку, досі не розібраному й не описаному, і більшість з них вперше оприлюднив Т. Миронюк.
З монографії Т. Миронюка дізнаємося, що В. Завітневич багато літ присвятив популяризації не лише української духовної музики в Україні і в світі, а й світських творів українських та західних композиторів, перлин фолкльору; що музичну та богословську освіту, дириґентський фах він здобув шляхом самоосвіти, і вже під час навчання в гімназії був реґентом церковного хору; що мав повну філологічну, юридичну й економічну освіту, певний час був деканом факультету літератури і мистецтва Київського університету культури, ректором («директором») Київського педінституту, був в’язнем німецького концтабору; був ініціятором створення пам’ятника Василеві Липківському у Саут Бавнд Бруці; що у травні 1942 р. брав участь в таємній хіротонії на єпископство Степана Скрипника (Мстислава), та багато інших вражаючих фактів.
Праця Т. Миронюка написана в формі окремих нарисів. Видно, що автор вельми захоплений предметом свого дослідження — та й важко не захопитись! Життя В. Завітневича він показує на тлі історії Української Автокефальної Православної Церкви та історії українського мистецтвознавства, висвітлює музикознавчу, літературознавчу та педагогічну діяльність вченого, взаємини з Остапом Лисенком, Михайлом Гайдаєм, Олександром Кошицем, Нестором Городовенком, Мстиславом (Скрипником), іншими видатними сучасниками, аналізує його науковий доробок. Книга читається легко. Стиль автора живий, багатогранний.
Вагому частину книги Т. Миронюка займають впорядковані ним праці самого В. Завітневича, розміщені в додатку. Це — републіковані та вперше опубліковані провідні літературознавчі та музикознавчі статті, присвячені видатним письменникам, композиторам, корифеям українського театру: Тарасу Шевченку, Миколі Гоголю, Григорію Квітці-Основ’яненку, Анатолію Свидницькому, Іванові Тобілевичу, Кирилу Стеценку, Юрію Федьковичу, Марку Кропивницькому, Миколі Лисенку, Івану Котляревському, Лесі Українці, Миколі Леонтовичу, Михайлові Максимовичу, Нестору Городовенку, Олександрові Кошицю, Максиму Березовському та ін.
Як зазначає Т. Миронюк, В. Завітневич «чудово орієнтувався в різних історичних епохах нашої музичної культури, професійно писав про різні види й жанри музики, композиторську виконавську творчість», мав «енциклопедичний обшир знань і велику ерудицію одного із світочів зарубіжного українства XX ст.» З листування ж дізнаємося про те, як високо були оцінені сучасниками В. Завітневича його видання богослужбових книг та церковних піснеспівів, як відбувався збір нотного матеріялу, про роботу над перекладом «Часослова» і проблеми українського перекладу з церковнослов’янської мови загалом. І в листах, і в полемічних статтях В. Завітневич постає як глибокий знавець сучасної української літературної мови та її історії, зокрема, староукраїнських мовних форм, як неперевершений знавець церковного уставу. Вражає те, що він розумів не лише видиме, а й духовне значення кожного слова. В цьому допомагало йому ще й знання грецької та старогрецької, латинської і старогебрейської мов. На мій погляд, зокрема статті «Видавнича діяльність Української Православної Церкви в США», «А все-таки: хрест — хрестити — хрещення», «Ще раз про «Співи з Постової Тріоді» мають велике пізнавальне й історіографічне значення. Особливо цікава стаття «Відповідь непомнящим родства», де йдеться про ролю українського духовенства і вчених у створенні російського церковного співу, та про специфіку перекладу музичних підтекстівок.
Отже, книга Тараса Миронюка, разом з поданими текстами В. Завітневича, — цінне джерело до пізнання історії Української Автокефальної Православної Церкви, історії української та російської духовної музики, історії перекладу і видання українських богослужбових книг. Вона актуальна і для філологів — істориків літератури й істориків мови, зокрема, для тих, хто досліджує історію української богослужбової мови.

Ярослава ПОТЕЛИХIНА, парафiянка церкви Рiздва Богородицi
(на Совках, Киiв, настоятель о. Валерiй Копiйка)
Спогад про маму

Хай святиться всездоланна любов Ваша, ненько рідненька!
Надто важкий хрест довелося нести Вам протягом усього життя. Та жили Ви з глибокою вірою у Бога і великою любов’ю до ближніх своїх.
Батько мій подався на заробітки до Франції у 1931 році. Там завів іншу сім’ю і на батьківщину так і не повернувся.
Був у нашої матері Марії брат Йосип. Вони жили дуже дружно. Мати розповідала, як брат, одержавши шматок хліба за те, що чиюсь корову попас, ніс його додому і ділився з мамою і сестричкою.
В той час роботи по господарству і в полі було з лихвою. Але в неділю чи на свята мамина родина, як майже всі односельці, ходили до церкви на службу Божу. Зокрема, діти з нетерпінням чекали Різдва. Мама і нас, і наших дітей навчила такої колядки: Нині в нас Різдво Божого Дітям, українські діти йдуть колядувати…
Шістдесяті роки минулого століття розпочалися для мами з непоправних втрат. Ще молодою померла її мати, а через півроку пішов у кращий світ, після тяжкої хвороби, — і брат Йосип.
І от всю свою нерозтрачену любов мама віддала нам, чотирьом донькам. Любила вона нас розумно, не віддаючи переваги жодній, хоч я народилася незрячою. Не сильно голубила нас мама, та любила самовіддано, творила добро і зробила щасливими. Для кожної з нас посадила мама фруктові дерева. Кращу сливу мали Галя й Іра, у мене ж була не дуже струнка, і ще невеличка була у Марійки. Галя з Ірою мали по черешні. Але пізніше для нас з Марійкою виросла ще одна черешня. Також мама насадила кущів малини, пагінці яких принесла з лісу. Росли також горіхи. Згодом мати посадила яблуню. І досі вона дарує і нам, і внукам та правнукам маминим запашні і солодкі яблука. Щороку родить то одна, то друга половина дерева.
Мама завжди молилася за нас, водила до церкви. Пам’ятаю, як хтось із нас, бувало, скаже: «Не хочу сьогодні іти». А мама на те: «Щоб я більше такого не чула!» І ми старалися, навчалися Слову Божому. Всі разом постили…
Розкажу трохи, як мама ставилася до мене, незрячої. До десяти років у мене була краплинка зору. Я гралася із сусідськими дітьми у дворі, ми бігали по селу. Мама заохочувала мене до хатньої роботи, полоти грядки, складати сіно. Також вимагала від Марійки, щоб та брала мене з собою до дитячого гурту. (І хто це придумав, щоб діти з усілякими вадами не перебували у садку чи в школі разом зі здоровими дітьми?) Навчалась я у Житомирській школі-інтернаті для незрячих дітей. Приїздила додому лише на зимові канікули. Пам’ятаю, як перед від’їздом до школи мама казала, щоб я попрощалася із сусідами, і прохала, щоб ті молилися за моє благополучне перебування у школі.
За будь-яких обставин ми мали бути на Різдво у колі сім’ї всі разом. Бувало й таке, що не зовсім здорову мама забирала мене на канікули з лікарні. А одного разу з далекої далечини забирала мене п’ятнадцятирічна Галя.
На Великодні свята мама намагалась нам справити обновки: купити чи пошити платтячка, взуття. А я в школі, бувало, і не знаю, на яке число випадає Великдень. Аж тут — посилка мені. Там пасочка лежить, ковбаска, пиріжки або вафлі з трояндовим варенням. А одного разу, коли я була у класі восьмому, прислала мені мама сирі яйця, які дійшли не побившись. Ось яку чудотворну добру силу мала моя мати.
Дуже подобалося всім у школі, як мама мене одягала. Речей у мене водилось небагато, але ті що були, дуже гарні. У сьомому класі сестрички справили мені вишиванку. Це була на той час дивовижна річ.
Вдома у нас усе горище було заставлене брайлівськими книжками (це такий шрифт, за допомогою якого читають незрячі). А вони ж дуже великі, громіздкі. Я дуже любила і люблю читати.
Мушу зізнатися, що не вміла ділитися з мамою своїми помислами. Але вона завжди рахувалась зі мною, зважала на мої побажання. Приміром, після закінчення школи мене спочатку розподілили на роботу у Лубни на Полтавщині. Я ж хотіла залишитися неподалік дому — і досягла свого — маминими молитвами. Особливого опору не чинила мені родина у моєму виборі пари. Хоча на мою руку і серце претендували й місцеві хлопці з великим залишком зору, та вибрала я Володю — киянина, зовсім незрячого. Добре розуміли родичі, а я і поготів, що нелегку життєву дорогу обираю. Але я одразу була певна, що буду саме з цим хлопцем.
І зробила мама нам весілля, як і іншим трьом сестрам. Ми вінчалися, реєстрували свій шлюб у сільраді, було неповторне і незабутнє торжество. У ці два дні я була найщасливіша за все життя.
Стали ми жити самостійно у Київі. Ніхто аж так дуже біля нас не сидів, але якщо виникала серйозна потреба, завжди хтось з моєї родини приїздив до нас. Будучи вже 70-річною, приїздила мама чимось допомогти — чи підлатати щось, чи підкупити, чи просто дати мудру пораду. Побувала вона тоді у Київо-Печерській лаврі, у Володимирському соборі. Разом зустрічали ми Патріярха Мстислава на Софійській площі.
Не дуже пестила нас мама й голубила, але жила нашими болями, радостями, всім допомагала і щиро молилася.
Любов до ближнього мама зуміла прищепити й усім своїм нащадкам. Дякуючи мамі, мою родину шанують в селі, допомагають. У Київі я вже більше тридцяти років. Та завжди хтось з односельців, їдучи до столиці, пропонує свої послуги, щоб передати якісь продукти для нас.
Тоді хто ж була ця жінка — чарівниця?.. Ні, просто справжня мати, яка мала благородне серце, велику душу, ласкаві, ніжні очі, світлий погляд, мудру голову і добрі наміри. І я вірю, що свіча пам’яті про маму мою Марію горітиме, доки існуватиме наш рід.

Брат Леонід Михалець:
«Людина вiдбувається тодi, коли помiча iншого»

Уривки з інтерв’ю в газетi «День» (30 березня 2012)

Людина є загубленою в мегаполісі. Більше того, анонімною. Часто — нікому не потрібною. Вона відчуває, що світ, який її оточує, «біжить». Інколи цей темп призводить до того, що в переліку пріоритетів робота опиняється на першому місці, а сім’я чи, ширше, — родина, друзі — як вже вийде, не кажучи вже про Бога, який в уяві людей такий далекий, і яке Йому діло до мене та мого життя. По суті, приходячи сюди, в храм, людина шукає одного — бути любленою і любити. Це — якщо говорити про сучасну загальну тенденцію.
… Здебільшого молоді відмовляються жити за правилами. Вони думають, ставлять запитання, шукаючи на них відповіді. Інакше кажучи, шукають зміст життя.
Набагато складніше зі старшою генерацією, котра зформувалася за радянських часів. Зазвичай вона байдужа до всього. Воно й не дивно, адже жила в атмосфері, що є тільки одним із елементів селянського-робітничого класу чи прошарку інтеліґенції. Тобто не мала власного «Я». І щоб тепер розбудити в ній прагнення любити чи навіть бути любленою, іноді потрібні роки.
Спостерігається й інша крайність — коли хтось стає рабом свого «его». Час обов’язково покаже, що він не здійснився, незважаючи на те, що все крутиться навколо нього. Людина відбувається тоді, коли помічає Іншого, не коли її люблять, але коли вона любить; не коли бере, а коли дає.
А щодо загроз секуляризації з боку країн Західної Европи, то хочу вам сказати, що в деяких з них, навпаки, спостерігається повернення до релігії. Наприклад, у Франції. Однією з причин відходу від Бога було постійне зростання добробуту. Французи якраз пережили часи великих статків. Втім, вони збагнули, що це забезпечує комфорт, але не робить їх щасливими. Як я вже говорив, ми всі потребуємо любови. І саме Господь — то Любов незрадлива, терпелива, глибока й безмежна.
Свята Тереза від Дитятка Ісуса казала: «Займися Богом, і Бог займеться тобою», тобто твоїм життям».

Інколи мені здається, що нам бракує свідоцтв для віри — тієї, яка може творити чудеса. Розкажіть кілька.

Ось кілька «свіжих» (усміхається). Лікарі зробили висновок, що онкохвора проживе ще два-три місяці. Однак спільнота молилася, а сама вона приймала таїнства єлеопомазання. І, слава Богу, живе. (Тих два-три місяці давно минуло.) Ще приклад. Інша парафіянка після операції на серці почала втрачати здоровий глузд. До речі, лікарі теж сказали, що її дні пораховано. Я десь по-людському також упав у відчай. Аж Всевишній дав мені надхнення за неї молитися, щодня звершувати Службу Божу і приймати причастя. За днів десять дзвоню і чую, що вона все доладно говорить... Коли людина ховає іншу людину, Господь показує, що Він — Пан нашого життя! Тож віри вам, а найперше — любови!

Меланiя ПАВЛЕНКО-КРАВЧЕНКО
Перед святом

Повнився радістю передсвятковий день. З висоти усміхалося волошкове небо. Помаранчевогарячі промінці сонячним зайчиком пробиралися крізь густу крону яблуні, яка росла біля хати, ніжно виціловували землю. Хвалькуватий вітер вигойдувався на гіллі та густими тінями ткав їй нову сукню.
Софійка та Ігорчик сиділи під яблунею за столом і читали цікаву книжку. Раптом матуся прочинила вікно і погукала: «Діти, збігайте в сад і принесіть гілочок, будемо хату клечати».
Діти негайно згорнули книжку і, підстрибуючи, наввипередки побігли виконувати мамине доручення. Запашна трава лоскотала їхні ніжки і вистеляла духмяний шлях. Аж ось і сад. Дерева насолоджувалися ніжним теплом і яскравим світлом. Подекуди під кущиками квіти із срібних кухликів допивали чай. Ось у куточку саду в святковому вбранні стоїть липа.
— Добридень, панночко, — чемно привіталися діти.
— Добридень, підходьте ближче.
— Просила мама, і ми просимо, — зніяковіло мовила Софійка, — подарувати нам своїх гілочок, хату клечати.
Липа прозорливо глянула на дітей, утаємничено усміхнулась і подала їм два пучечки гілочок.
— Дякуємо! Дякуємо за вашу щедрість, — радісно вигукнули діти.
З оберемками духмяних кучерявих гілочок вони повернулися додому.
— Матусю, а навіщо хату клечати? — замислилась Софійка.
— Завтра, доню, дуже велике свято — день Святої Трійці, або ще його називають П’ятидесятницею. Сьогодні всі храми й оселі люди прикрашають вишитими рушниками, любистком, м’ятою, квітами. Встеляють долівки травою. А янголи літають в небі і дивляться, як ми готуємось до свята.
— А чому це свято П’ятидесятницею називають? — і собі поцікавився Ігорчик.
— Це було на п’ятдесятий день після Воскресіння Христового, — стала оповідати мама. — Всі учні Ісуса, як Він і заповів, зібралися вкупі і гаряче молилися. І раптом весь дім сповнився шумом, як від сильного вітру. І з’явилися ніби вогняні язики і, розділившись, опустилися по одному на кожного з апостолів. Це Святий Дух зійшов на учнів Христа. Він скріпив Новий завіт, тобто новий союз Бога з людьми і дав апостолам благодать священства, щоб вони утвердили Церкву по всій землі. Тому цей день вважається ще й днем народження Новозавітної Церкви. Зішестя Святого Духа нарешті засвідчило повноту та єдність Трійці. Тепер, завдяки спасительній дії Бога Отця, Бога Сина та Бога Духа Святого, душа кожного з нас може «розквітнути» пишним цвітом любові, добра, віри й надії. На знак цього ми й прикрашаємо наші домівки.
Матуся на мить замовкла, нібито полинула думками в минуле, а потім сказала:
— Пригадайте, які свята ми з вами недавно святкували.
— Великдень! Великдень! — гукнув Ігорчик. — Христове Воскресіння!
— Ой, матусю, — підстрибнула Софійка, — я пам’ятаю, на Великдень так радісно, весело було в храмі, так велично співали «Христос воскрес!», святили писанки, крашанки, паски, ковбаску. І нас панотець кропив, щоб ми здоровими росли.
— Ой, ледь не забув, — сплеснув руками Ігорчик. — Ще одне чудове свято -— Вознесіння! Христове Вознесіння! На сороковий день після Свого воскресіння Ісус Христос вознісся на небо, пообіцявши прислати нам Утішителя, Святого Духа.
— Ось завтра, — схвально кивнула мама, — саме той день, коли прийшов до людей обіцяний Господом Утішитель. На вранішньому богослужінні прославлятимемо Святу Трійцю. А на вечірньому — особливо вшановуватимемо СвятогоДуха. Ми всі, дорослі й малі, станемо на колінця і читатимемо молитви, які склав святий Василій Великий. В них ми сповідатимемо наші гріхи перед Отцем Небесним і благатимемо Його про помилування, проситимемо Ісуса Христа дарувати нам Святого Духа на просвітлення і зміцнення душ наших. У другий день цього величного свята, в понеділок, продовжимо вшановувати Святого Духа. Цей день так і називається — Духів день.
Після цього всі заходилися прикрашати домівку: клечали хату, встеляли травою долівку, радіючи з близькости свята.
Аж ось рипнули двері, і до хати увійшов татусь.
— Ой, як чисто, духмяно, святково у нас! — усміхнувся він. — Що ж, завтра не заспіть, зберемося всі й разом підемо до храму.

Христинка ЮСЬКIВ, 14 рокiв, м. Тернопiль
Сонце, сонце...

***
Дзвенить струмок,
Біжить струмок.
У нього повно є думок:
Як травку напоїти
І Марту звеселити,
Коріння як зволожить…
Усім він допоможе.

***
Теплий вітер у віконце…
Сонце, сонце…
Всі вставайте, одягайтесь
І на вулицю збирайтесь!

Блискотунка

Зіронька малесенька
Блиснула у небі.
Місяць їй допомагав
Та ще й пісеньку співав:
— Ніченька темненька
Ковдрою вкривалась,
А зірниці — дві сестриці
Подушку збивали.
***
Ллється музика серед гаю,
Стою і наче завмираю…
Піано, форте, меццо…
Гармонія. Така звучить
симфонія.
***
Веселі нотки скачуть на
папері
І До, і РЕ, Фа, і Ля…
Я їх зберу охайно, вміло —
І оживе мелодія моя.

Елеґія

Це мова неземна
Гармонія душі і слова.
Вона живе, живе вона!
І кличе на розмову.

***
Я люблю писати вірші
І веселі, і сумні.
Хто порадить, що робити
Із написаним мені?

Ось як треба всім чинити,
Хто поетом хоче стать:
Взяти книгу, в крісло сісти
І тихесенько читать.

Весна

Рожевий ранок сповився в туман.
Імли серпанок п’є краплини сонця.
Роса виблискує на листках
Тієї вільхи, що ховала сонце.

Пахучі вишні квітнуть у саду.
Над ними небо розквітає
пишно.
Усюди чисто, гарно так,
барвисто,
Немов у сні, я усміхаюсь
урочисто.

Ізвідкись чути щебіт
солов’їний.
Доброго ранку Вам, нене
Україно!

Юрiй РЯСТ
Мати і сонях

***
Не пригадать, бо не забути дні,
Коли я був увесь чекання мами...
Кирилицю морозу на вікні
Учивсь читати шерхлими губами.

У хаті холодно, і на стіні
Химерних тіней сохне різнотрав’я.
Кирилиця морозу на вікні —
То перша книжка, що її читав я.

Листонька

Прилетіла ластонька
Навесні до хати,
До віконня ластиться,
Питає, де мати.

Не хвилюйся, ластонько,
Оновляй гніздечко —
Ходить наша матінка
Десь тут недалечко...

***
Мамо-яблуне,
Дайте яблучко,
Пригостіте нас,
Наша мамочко.

Мамо-яблуне,
Мамо-квіточко,
Мине зимонька,
Прийде літечко.

Мамо-яблуне,
Мамо-пташечко,
Защебечемо
Вам під дашечком.

***
Град
ударив
травеню
По мізинній
гілці.
Защеміло
каменю,
Заболіло
квітці.
А від хати
стежкою
Вибігає
мати,
Квіт рясний
черешневий
Якось
виручати.
« — Зацвіло…
посходило…
Ах ти ж,
бусурмане!»
Через тин,
городами
Град
тікав
од мати…

***
Зивувались клени: —
Вітром яким,
звідки?
Падає на чуба
черемховий квіт...
Я підходжу з трепетом
до малої хвіртки, до моїх, і маминих
Золотих воріт.

***
Край літа, де усохлим пахне кропом,
Старий город і мислить, що почім,
Докопують у присмерку картоплю
Два соняшники — пізні копачі.

А біля них схилилась моя мати
І в сутінках картоплю вибира...
— Оце, приїхав, мамо, помагати!
— Спасибі, синку,
вже давно пора.

***
Покинь усе —
провідай матір.
Впади їй квітом
на поріг.
І намагайсь
частіш бувати,
Частіш,
ніж випадає сніг…

***
Більше нічого б не знати,
Мати б оцю лиш печаль...
Мальви стоять коло хати,
Хата стоїть біля мальв.

Хаті не довго стояти,
В мальв уже мало кораль,
Хутко постаріла мати —
Шкода їй хати і мальв.

Щось оті мальви тривожить,
Пісня чи вітер-скрипаль.
Мальви сказати не можуть,
Як їм матері жаль...

***
Ми з матір’ю спинились на межі.
Врихтований город чекав зими і плуга,
І мати бідкалась, що скоро зайде хуга,
І що город незораний лежить.
Врихтований город тягнувся понад лугом
Зими чекав він і не дуже плуга,
Бо думав так, без оранки, прожить.

Ми з матір'ю спинились на межі.
Врихтований город хотів не дуже плуга,
І мати почала казати вдруге,
Що до весни, мабуть, їй не дожить.

***
Натрудили рученьки,
Натерпілись лиха
Та й заснули змучені
Тихісінько-тихо.

І пішли в дорогу,
В темну-темну ніченьку,
Не взяли нічого —
Тільки малу свічечку.

***
Двічі вчиться людина
Ходити…
Вперше,
Коли тягнеться
До усміхненої мами,
Вдруге,
Коли, схиливши голову,
Іде від її могили.

***
Не треба дров вже матері моїй,
Не треба матері уже нічого.
Завів усі дороги сніговій,
Крім однієї — чорної дороги.

Але й отам, куди бере нас Бог,
Де наші душі милують чи плавлять,
Потрібна матері земна любов,
І тих, кого ростила, тепла пам’ять.

***
Гомоніла мати з соняхом,
Наче із дитятком…
Було тихо, було сонячно
На душі й на грядках.

Гомоніла мати з соняхом,
Научала жити:
— Оце просо, а осьоничко
Зеленеє жито.

***
Усе життя вам праглось висоти,
Нужда і труд хилили нижче й нижче.
Втім, «повезло» — високе кладовище
Дісталось вам...
З цієї висоти, із пагорба,
Ви дивитесь на хату,
сад,
пусте дворище,
І на стареньку церкву, що навпроти,
На плин життя
І на людську марноту.

***
Мамо, того року,
Як ви пішли від нас,
Повсихали майже всі сливи
(А я і не знав, що вони вас так люблять).
Грушу-дичку
Святий Ілля розчахнув горобиної ночі.
І що найприкріше, в хаті
Несподівано завалилася піч...
А з тієї насінини, що ви невидимо зронили,
Ідучи від нас,
Виріс соняшник,
Веселий і запитливий.
Цілісінький день товчеться біля ґанку,
Вас виглядає.
Він ще дуже малий
І, наче я в дитинстві, думає,
Що вже хто-хто,
А ви таки

ВІЧНІ...

Євген СВЕРСТЮК
Десь знялася шура-бура, вона того комарика з дуба здула

Комарик вийшов з самих низів: він народився в болоті. А болото — воно скрізь болото, чи воно в Єнакієво, чи на Поліссі. Але тут і там шугають інформаційні вітри, і навіть звичайна мобілька розносить ідеї матеріялізму, доступні кожному комарикові. Хоча і комара обзивають кровопивцем, насправді він за природою своєю не хижак, та й де тієї крові настачити на кожного комара? Водночас серед них бувають комарики злецькі. То переважно ті, що попробували крові, а потім все-таки ухитрилися втекти.
Існує таке правило: за один укус комара вбивають. Жорстоке правило. Але в ньому винні не тільки люди. Наприклад, корова за одним махом хвоста вбиває цілу купу комарів. Прийнято казати, що вона одмахується від комарів, але насправді комарик того евфемізму не знає. Він відчуває світ жорстоким.
Отже, бувалий у бувальцях комарик набирається жорстокості, а коли йому вдається посмакувати крові і втекти, то він набирається ще й гордині. Мовляв, suum quique. Кожному своє. Одному гудіти в болоті, а йому, комарику, судилося високо літати.
Та як не літати, маючи від природи таку досконалу вертолітну конструкцію. Конструкторська людська думка давно схопила феномен легких і прудких польотів при крутому маневруванні. Сам комарик прямого стосунку до винаходу може й не має, але те що він дав людям приклад мобільного маневрування – то факт.
І тут була друга причина гордості комарика. Йому порадили: тримайся там, як кліщ!
Комашна громада визнала його успішним і вирішила його піднести до якоїсь високої резиденції. Скажімо, посадити на дуба. Комарі давно чули, що у людей дуб став високим символом. Навіть лист дубовий малюють на комірцях, як ознаку високого рангу.
От і поселився комарик разом із своїм кодлом на високому дубі. Час від часу він опускався поважно, як вертоліт, додолу. Але вже не в свої болота, а в народ. І свідомість комарикові стала двоїтися: або ти кліщ, і тоді ховайся і сиди під листком, або ти комарик. Тоді пускайся на ризиковані вилазки в народ. Але коли ти вже пускаєшся додолу, то тоді вже втрачаєш цупку силу кліща, і мусиш крутитися та іншим макітрити голови. На низах він помітив, що тепер люди або п’яні, або розсварені, або кудись в погоні за успіхом так поспішають, що присмоктатися і попити з них крові можна без особливого ризику. Потім гордо знов підіймаєшся на свого дуба.
Видно, та історія з комариком не пройшла повз увагу людей. Вони склали пісеньку: «Десь знялася шура-бура, вона того комарика з дуба здула».
Їм, звичайно, жарти, а комарику – то справжня трагедія, то вже кінець його гордих мрій сісти вище за всіх і там запанувати назавжди — коли тебе вже з дуба здуло, то там десь губишся між торішнім листом на самому долі…

Євген СВЕРСТЮК
Захищати людину

На 30-тисячному мітингу в пам’ять геноциду кримськотатарського народу 18 травня були українські і російські правозахисники з різних країн

Ініціятива українських церков, відома як «Іініціятива 1 грудня», виникла як реакція на хвороботворчі процеси в суспільстві, де бракує ладу, любови і солідарности.
Громадяни нашої країни уже впевнилися, що на корисливому матеріялізмі та еґоїзмі нічого не можна побудувати. Доки не повернемось до вартостей духовних, традиційних, що віками гуртували народ, доти ладу в Україні не буде.
Згадаймо, що після Чорнобильської катастрофи, якою завершилася «мудра політика» комуністичної партії, Україна живе в благословенному спокої. Нас обминають стихійні лиха, голод, мор… Народ уже не жахається чергового з’їзду КПСС, який може оголосити про появу «нової людини» або постановити про злиття річок в одне водоймище, про злиття усіх мов в єдину общепонятну або ще щось страшніше, що обернеться катастрофою.
На жаль, «мудрість Кремля» сидить в багатьох головах, що тягнуться до влади. Через те ми маємо корумповане суспільство, де нема закону, але панують закони користи, продажности і насильства.
Ті продажні голови активізуються. Особливо перед виборами, щоб порізнити і розсварити суспільство та задурити виборця, зігравши на його пристрастях до речей для нього другорядних, наприклад, пам’ятників, символів, мови, конфесій тощо.
Приміром, нещодавно, під час вшанування пам’яті про геноцид кримсько-татарського народу нечиста сила в образі депутата Симоненка вискакує на трибуну Верховної Ради і виправдовує сталінські злочини та депортацію «малих народів». Сумнозвісні кивалови й колесниченки готують безсоромний законопроєкт для поглиблення розколу в суспільстві за мовною ознакою.
Нас не здивує уже ніяка безсоромність, що афішується на білбордах.
А в повітрі часу висить потреба очищення й оздоровлення!
Мине років 10, і усі осоружні імена «політиків» забудуть. А молоді сили , що прийдуть нам на зміну, запитають нас: «Що ви зробили для того, щоб очистити дорогу молодим? Ви не змогли провести люстрації, щоб скинути на узбіччя політичних і моральних банкрутів… Але як ви могли терпіти виступи з парламентської трибуни бездарних і безсоромних популістів, які принижували і ганьбили наш народ в очах усього світу?!»
Суспільство, звичайно, не може реаґувати стотисячними мітинґами проти табачників, симоненків та кивалових, але обов’язок кожного відповідального громадянина — усі неподобства називати своїм іменем і вголос. І обов’язок громадян України захищати гідність і честь, мову і культуру свого краю. Захищати духовну атмосферу треба так само наполегливо і постійно, як і захищати природне довкілля.
Захищати людину!

Ореста КОВЦУН
Суїциди — індикатор духу суспільства

Інтернет-новини України зарясніли суїцидами, і то скоюють їх здебільше молоді люди. Напрошується запитання – яке ж ми побудували суспільство, що наше майбутнє не хоче в нас рости? Вочевидь, що не привабливе.
Історія самогубств простежується з давніх давен. Ставлення Держави, Церкви та суспільства до суїцидів у різних народів, в різні часи було не однаковим через відмінності традицій, ментальности, соціяльних та етнічних поглядів. Так, в стародавніх Атенах Сенат давав навіть дозвіл на самогубство після пред’явлення людиною переконливого обґрунтування для його здійснення, водночас англійський закон забороняв суїцид, поряд з цим в деяких країнах (наприклад, в Нідерляндах) нині дозволена евтаназія (самогубство з лікарською допомогою) для безнадійно хворих. Історичні реалії призводили до виникнення нових форм суїцидів. Так в Японії з 10 по 19 ст. існували самураї — представники військового стану, найвищою чеснотою та проявом героїзму яких була готовність до самопожертви. А за самогубство вони обрали надзвичайно жорстокий метод — харакірі. В ті часи суспільство сприймало самураїв більш ніж серйозно і з особливою шаною. Навіть суд в той час визнав їхній метод самострати і теж як кару призначав харакірі. До нових видів суїцидів призводили, безумовно, і війни, час, коли за всі здобутки чи втрати була одна ціна — людське життя, оптом чи вроздріб. Під час воєн виникали самогубства з патріотичних міркувань. На теренах України згадані самогубства набули масового характеру у 20-х роках серед повстанців Холодного Яру, серед воїнів УПА в 40-50-х роках ХХ століття. Основне гасло УПА – «Україна або смерть» уже апріорі закладало смерть чи самогубство як один із методів боротьби за волю Україну. Випадки суїцидів даної групи можна було також спостерігати і серед другого табору учасників Другої світової війни — вояків радянської армії. Аналогічна ситуація виникала і у ворожих таборах: відомі всім камікадзе — японські пілоти-смертники, які з’явилися на прикінцевому етапі Другої світової війни в Японії. Характерним є те, що добровольців камікадзе завжди було в три рази більше, ніж літаків, в основному це були 20-літні студенти, тобто континґент із ще не зсформованою психікою та відсутністю страху перед смертю, що часто призводить до виявів фанатизму. У суспільстві їх звеличували як героїв та поминали у святилищах як Богів Камі (сама назва камікадзе означає божественний вітер). Аналогічні загони в роки Другої світової війни були і в Німеччині — загони зельбстопфер (люди, готові до самопожертви).
Останній вчинок самогубства з патріотичних міркувань на теренах України було здійснено 1978р. Олексою Гірником на знак протесту проти русифікації українського народу.
Ставлення релігії до суїцидів також було неоднозначним. У християнстві спочатку не було чіткого ставлення до самогубств. Першим різко засудив суїцид св. Августин (354-430 рр. н.е.), а пізніше навіть відлучали від церкви за спробу самогубства. Нині християнська церква визнає суїцид тяжким гріхом. «Церква засуджує самогубство як таке, бо вважаємо, що Господь Бог є господарем життя. Він є Той, що його дає і Той, що кладе йому межі» (Патріярх УГКЦ Святослав).
Отож, як бачимо, самогубства з патріотичних міркувань суспільство прийняло як належне за методи вияву незгоди, протесту, боротьби, бо завжди є затребувані великі та благородні принципи. Водночас треба зазначити, що в мирний час десь в глибині душі кожна людина вбачає в самогубствах кризу життя як такого. Раніше про самогубство та самогубців говорили пошепки, як про тяжку хворобу, вочевидь, десь підсвідомо відчуваючи не лише трагедію для близьких людей, але й страшний гріх перед Богом.
За даними ВОЗ щорічно в світі відбувається від 1до 4 млн. суїцидів, кожні 40 сек. на Землі хтось намагається покінчити із життям.
Україна в цьому плані займає одне з провідних місць в Европі. Число самогубців щороку збільшується. Так, якщо в 1990 р. цих осіб в Україні було трохи більше тисячі, то сьогодні — 12 тисяч щороку. Статистика стверджує, що найбільший рівень смертей через суїциди — в т.з. «депресивних», промислових регіонах Східної України. Вдумаймося: лише в одному місті Сєвєродонецьку в кінці минулого року здійснено 13 суїцидів особами віком від 21 до 34 років! По Луганській області відбувається 2-3 суїциди щотижня стабільно (за даними інтернет-новин). Ситуація надтривожна.
Кілька років тому я була у Варшаві і саме в той час там здійснила суїцид школярка. Центральні канали TV кілька днів проводили бесіди з психологами, лікарями, брали інтерв’ю у батьків, учителів, однокласників. Відчутно було, що трагедія стривожила суспільство.
Натомість у нас такі проблеми нікого з державних інституцій не обходять, це перетворюється на буденну справу. Щонайбільше — десь появляться статистичні дані — і все.
Найбільш розповсюджена нині причина суїцидів — протиріччя з соціюмом. Щаслива людина не стає самогубцем. Філософи стверджують, що людина щаслива за таких умов: якщо має що їсти, одягнути і де жити, якщо соціяльно захищена, якщо має сім’ю, кохання, якщо вона самореалізувалася.
Нездійснення будь-якої з цих умов слабкодуху особу, при певному емоційному стані, може призвести до фатального кінця. Не кожна людина здатна витримати «пресинґ» посталої перед нею дійсности, її Хрест для неї стає заважким: вона або перериває своє життя або впадає в депресію, страх і т. ін. За даними аґенції «Рейтер» 38 відсотків населення Европи потерпають від психічних та неврологічних захворювань. Себто, проблема набуває маштабів існування людського суспільства загалом і не обмежується окремо взятою країною. Однак, не лише особистісні причини тут важать. В даному випадку відіграють неабияку ролю соціяльно-економічні, культурно-історичні та політико-правові умови розвитку країни, окремих її регіонів. Дослідження даного питання показало, що проблему самогубства не можна вирішити, якщо розглядати його лише в клініко-психологічній площині, не аналізуючи мотивів їх скоєння. Це значно глибша проблема, пов’язана з розвитком країни загалом. Провина за самогубства майже повністю лягає на плечі суспільства, нинішнього суспільства: недосконалого, споживацького, бездуховного, байдужого. Вихід: пошук суспільством гармонійного, збалансованого життя, покращання суспільного здоров’я, збільшення ролі Церкви. Адже, як свідчать статистичні дані, в тих регіонах, де населення більш релігійне, самогубств відбувається значно менше. Мені видаєся, найбільшою нинішньою кризою є обмаль любови на всіх рівнях та у всіх сферах буття людини. «Усі ми прагнемо любови» — співається в пісні. І це правда. Без любови людина не може жити. Ми потребуємо любови, «яка розливається в наших серцях через Святого Духа».
Як може влада проявляти свою любов до людей? «Народ не треба «любити» — треба бути його незрадливою часткою, кровинкою, органічно відпорною до зарази, що загрожує його орґанізмові» (Є. Сверстюк). Але такої влади, на жаль, ми ще не мали. Замість неї ми бачимо знахабнілого чиновника, очманілого від своєї безкарности, вседозволености та надмірної розкоші, яка не збігається з його деклярацією про прибутки. Прірва між багатими та бідними невпинно, катастрофічно поглиблюється. Все це не безневинні речі. Якщо додати сюди екологічні проблеми, які щораз виникають, наше телебачення із засиллям бездуховних, іноді навіть вульґарних, передач, безкінечних шоу і т.п., то тут людині навіть із не дуже слабенькою психікою втримати рівновагу стає проблематично. Поступово вся країна сповзає до визначення «депресивної». Як показало наше життя, зміна влади майже нічого не змінює. Чиновник міцно вкоренився в тіло України і на нього не діють ніякі вітри… Отже, вихід один: вирвати цього чиновника з корінням, але взятися за цю справу всім миром, щоб, як у казці про ріпку: тягнули її і дід, і баба, і дочка Мінка, і собачка Хвінка, і киця Варварка, і мишка Сіроманка. Інакше цей чиновник ще довго буде сидіти, як пень.

Ярослав СТЕХ
Доля отця Iвана Кипрiяна — українського праведника ХХ ст.

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути на вік віки,
І сліду не кинуть
Ніякого — однаково
Чи жив, чи загинув…
Тарас Шевченко

Однак в сучасній Україні досі є чимало людей, для кого ці жахливі події нашої історії залишились неусвідомленими. Так зване примирення не повинно полягати в тому, щоб забувати злочини, або їх виправдовувати. Мусимо закарбувати в своїй свідомості ясне знання того, що комунізм, як і нацизм, — це антихристиянська, антилюдяна ідеологія, яку все ще намагаються камуфлювати декотрі горе-теоретики. Назріває час і пора, щоб народ розібрався в цій трагікомедійній драмі і сказав рішучу правду собі і «блудним синам».
В цій статті хочу зупинитися на жертовній діяльності наших душпастирів у визвольних змаганнях, про що йдеться в книзі «Польові Духівники УГА», автором якої є о. Іван Лебедович, колишній парох м. Бірча, що біля Перемишля. Ця старанно видана книжка, в м’якій обкладинці, нараховує 325 сторінок. Серед численних капелянів УГА, про яких розповідає автор, особливу увагу привертає особистість о. Івана Кипріяна. Майбутній душпастир прийшов на світ 1856 р. в м. Сокалі, де закінчив початкову і середню освіту. Духовну семінарію завершив 1883 р. у Перемишлі. Під час навчання виявив себе як талановитий і сумлінний учень з винятковим обдаруванням до музики і співу.
За ініціятивою і підтримкою о. А. Вахнянина Іван Кипріян закінчив музичну школу у Львові. За цей час написав «Партитуру для церковних хорів», працю про «Початкові знання з музики і співу» та ін. Будучи священиком, провадив хори і оркестру, очолював «Просвіту», був самовідданим культурно-освітнім діячем серед своїх парохіян. Душпастирські обов’язки о. Іван виконував у Добромилю (Шумлятичі) Турківського району та в Немирові, повіт Рава Руська. З Немирова о. Іван Кипріян зголосився, як доброволець, на польового духівника до Української Галицької Армії. З нею пройшов він з великою людською гідністю тяжкими дорогами кривавої війни, через неймовірні випробування, втрати друзів, хвороби і невільничий полон…
Це були велетенські подвиги поколінь, які з повною посвятою віддавали свої сили і навіть життя в ім’я волі народу. Пам’ятаймо, ніколи нам не вільно стерти з пам’яті подвигів вояків УГА, як і УПА, котрі навіть в тюрмах залишалися героями свого народу. Ці покоління жили для Батьківщини і від них слід вчитися життєвих чеснот і патріотизму. Вони та інші борці за волю обстоювали право бути нам повноцінним народом, а не погноєм для інших.
Священик Іван Кипріян — один з тих національних лицарів, який служив з дивовижною самовідданістю, неперевершеною стійкістю та мужністю, і який віддав своє життя на славу Бога і свого рідного народу. Ось як про нього висловився о. Марко Ґіль: «Був це великий патріот і народній діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів на вічах у Равщині й сусідних повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню».
«Голос Христа Чоловіколюбця» 1958 р. подає за автором С. Б. таке: «Отець Іван Кипріян, це св. п. Капелан УГ Армії, що ділив долю і недолю частин 1-го Корпусу, а зокрема 6-ої Равської і 9-ої Унівсько-Белзької Бригад, коли вони залишились у «Чотирокутнику смерти» на східно-українських землях, зимою 1919-1920 рр., де наші частини були замкнуті з півночі большевиками, зі сходу Добрармією, з заходу поляками, а з півдня румунами. В таких умовах наші частини були наражені на смерть або полон. А ще крім того в наших частинах поширився тиф». Отець Іван Лебедович пише про це детальніше: «В половині грудня 1919 р. він був у Самгородку, коло Козятина, в бригаднім шпиталі тифознохворих. Після того як на тиф захворів бригадний лікар чот. Сосенко, їх санітарна опіка складалась дослівно з двох-трьох підстаршин, з яких один — це теперішній о. Михайлів Макар, а другий — д-р мед. Нестор Білик. Вже сьогодні важко мені написати, як давали собі раду ці два молоді санітари, що з них один був, мабуть, по першім році богословських студій, а другий лише по четвертій клясі гімназії. Одного дня, а було це в мене, мабуть, в часі третього приступу поворотного тифу, повідомили нас наші санітари-опікуни, що до шпиталю прибув о. Кипріян і буде сповідати, причащати й єлеопомазувати нас, тифознохворих. І справді незабаром був о. Кипріян між нами, і всі хворі приймали його сердечно. Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, наражувався захворіти сипним тифом або бодай поворотним. Це був той самий о. Кипріян, парох з Немирова, що засновував читальні в Равщині, провадив філію «Просвіти» в Немирові, компонував пісні, зорганізував духову оркестру у Немирові і в часі Сокільського Здвигу дефілював вулицями Львова. Був це той самий о. Кипріян, який при кожних виборах до галицького сойму і віденського парляменту був на всіх передвиборчих вічах в Равщині і Сокальщині й активізував села й містечка у виборах».
«Взимку 1919 — 20 рр. Армія опинилась у катастрофічному становищі. Нищена епідеміями тифів, без політичного проводу, без запілля, без засобів до життя. Десятки тисяч стрільців і старшин загинули від епідемії, інші — в бою. Всі казарми, шпиталі й приватні квартири були виповнені хворими і виздоровленцями, що виглядали наче кістяки. Треба було допомоги, що її нізвідки було дістати».
Ситуація склалася надзвичайно складна. В такому розпачливому становищі дійшло до тимчасового перемир'я з більшовиками. В тому часі помер о. Яким Фещак, польовий духівник при І-ому Корпусі, і о. Іван Лебедович перейняв провід духовенства 1-го Корпусу та зарядив з'їзд польових духівників в Чечельнику, на Поділлі. На тому зібранні був присутній також о. Іван Кипріян.
Василь Жолнярчук, колишній підхор. УГА 12 лютого 1962 р., згадує: «Я колишній учень матуральних курсів у 1920-21 рр. в українськім таборі у Ліберці в Чехословаччині. Матуральні курси зорганізовано десь у листопаді 1920 р. В половині грудня дир. Лукіянович привів старшу людину у вилинялім однострою УГА і представив нам нашого катехита, о. Кипріяна. Сумний та задуманий о. Кипріян виголошував лекції у формі вільних тем, більше зі становища проповідника як педагога-катехита. Його лекції були, так сказати б, виявом болю патріота з приводу трагізму його і нашого, але не суперечили християнському поглядові та були радше філософською аналізою подій сучасности. Ми, учні нижчих ступенів, любили його, слухали уважно»…
С. Б., автор згадки в часописі «Голос Христа Чоловіколюбця», ч. 9, 1958 р., стисло зазначає: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних лагерів на Сибірі».
Зате о. К. Кухарик достовірно розкриває подальший трагізм долі о. Івана Кипріяна: «Він був одним із наших праведників, хоч був… знаний як «номер 8-9-8-6». Так, «номер 8-9-8-6», це о. Кипріян, український католицький польовий священик. Вся його історія пов'язана з понурою трагедією концентраційних лагерів на далекому Сибірі, де голод, холод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва… Родився він у Західній Україні і дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твердо, що в хвилині його смерти святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість драних лагерних лахів.
1934 р. отець Кипріян жив у бараку ч. А-332. Цей барак був призначений також для дітей, народжених у лагері. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилось у спільній кухні, по роздачі харчів в’язням, а за таких обставин мало хто з них міг досягти п’яти років. Отець Кипріян був тимчасовим опікуном тих маленьких кандидатів на смерть. Йому було 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс, зламаний ударом, також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Але очі його казали всім, що то була людина, повна любови не тільки до приятелів, але і до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар. Рани й обдерта одежа були його радісним скарбом… Отець Кипріян був опікуном біля сімдесяти дітей, хлопчиків і дівчаток. Всі вони носили на собі діряве та брудне лахміття, що його інші в’язні вже викинули. Очі їхні дивилися на світ поглядом голодного вовка, запертого в клітку, де голод є такий же звичайний, як і неволя. Хоч були то різні за національністю діти, та о. Кипріян, не знаючи по-московськи, завжди говорив до них по-українськи, уживаючи тільки коротких речень, щоб вони могли його зрозуміти. Один із полонених, полковник Калядін, спорудив престіл, поки діти пильно стерегли двері. На цьому престолі Отець правив св. Літургію для хворих і спаралізованих дітей, бо до них сторожі не хотіли навіть доторкнутись... Тільки отець Кипріян притуляв до себе тих нещасних, хоч при цьому часом гірко плакав. Коли декому з них приходив кінець земних терпінь і коли спокій смерти закривав їм очі, тільки він один брав тіло з соломи і з любов’ю хоронив.
Знаючи від інших полонених, що наступного дня 20 дітей мали розстріляти і що тієї страшної холодної ночі вони були заперті у клітці без даху і питали про Отця, він вирішив за всяку ціну дістатися до них. Полковник Калядін і він – вже за кілька тижнів перед тим — викопали підземний прохід, через який отець Кипріян міг дістатися аж поза огорожу з колючого дроту. Там, під прикриттям кущів, він вже кілька разів сповідав і причащав людей, приготовляючи їх на смерть. Тепер там було двадцятеро дітей, що їх уранці мали вбити. Вони питали за нього. Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він припав на коліна і потонув у кількахвилинній молитві. Потім доручив полковникові Калядину знищити його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив жарівку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім».
Пурга тривала чотири дні, і розстріл відкладено на пізніше. Коли скінчилась, сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика. Так помер один з новітніх українських праведників. Як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе досить того, отець Іван Кипріян пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз і своїми останніми рештками тепла хотів зігріти руки вмираючого хлопчика.
Дехто може сказати: чи варто згадувати цю трагедію? Але ми згадуємо її не для помсти, згадуємо для остороги, щоб схаменутися і ніколи не допустити подібного нечуваного в історії нелюдства і зла. Для молитви за тих, хто пролив кров заради Бога й заради волі своєї Батьківщини. Завдяки їхній крові, поєднаній з кров'ю Господа Ісуса та кров'ю всіх мучеників Святого Духа, можемо сподіватись на милість Божу.

Марiя ХIТЬКО
Учений з обличчям Христа

Ківерцівські журналісти мали нагоду поспілкуватися з учасниками перед початком урочистого засідання XIV Міжнародної наукової конференції ім. М. Кравчука у Київській політехніці, що приурочена до 120-ої річниці від дня народження видатного математика та 70-х роковин з дня його страдницької смерти.
«Наша віра» — так по-філософськи називається газета, яку редаґує волинянин, відомий публіцист, де були надруковані його розвідки-есеї, присвячені Михайлові Кравчуку. Ред. «НВ» був у президії високоповажного зібрання.

Усвідомлення глибокого значення слів «наша віра» дало б відповідь на багато запитань, що постають й нині перед нашим суспільством і котрих, з огляду на двадцятиліття існування незалежної держави України та багатовікової її славної історії, не повинно було б навіть виникнути. Однак ми продовжуємо, наче по колу, ходити, повертаючись щораз до початкової точки відліку, запитуючи у самих себе: чому громада стає вразливою у найвідповідальніші моменти, що змінюють плин історії? А все через слабкість духу окремих представників її, нездатність повірити у всеперемагаюче добро, тобто у те, чого й навчав нас своїм жертовним життям Ісус Христос, послідовниками якого себе вважаємо. І на жаль, таких зневірених, обдурених вихор історії підхоплює та виносить на поверхню, як ту піну в брудній воді, намагаючись щоразу знеславити тих, хто живе з вірою-крицею в серці.
Так сталося й з Михайлом Кравчуком: «... цю виключно обдаровану надзвичайно чесну людину, що була в розквіті творчих сил, зацькували, облили брудом, загубили», — з щемом в душі напише учень великого математика, професор О. Смогоржевський. Проте, як не намагалися очорнити іуди на сучасний штиб славне ім’я вченого, а світлий його Христовий образ постав перед світом незаплямованим. Імена ж тих, хто цькував М.П. Кравчука, розчинилися в історії, як та піна в морі...
Попри всілякі злі умисли заздрісників і недругів ім’я українського вченого-математика, знищеного фізично, живе духовно — його знають у всьому світі. Як зауважив на урочистому відкритті Міжнародної конференції професор Максим Стріха, український вчений Михайло Кравчук справді присутній у світовому просторі й позиціонує Україну найкращим чином, адже пошуковець всесвітньої інформаційної мережі нині видає 33 тисячі посилань до його життєпису та наукової спадщини.
Отож українець М. П. Кравчук живе, незважаючи на спроби комуністичного режиму приховати свій злочин багатолітнім замовчуванням його імені навіть після офіційної реабілітації. Він живе свїми відкриттями, своєю плідною працею, своєю любов’ю до землі і народу, що подарували життя. Він живе й своїм улюбленим висловом: «Моя любов — Україна і математика!». Його коротке життя було присвячене великій науці та Україні. Якби ж ця посвята була однобічною — лише науковою — велика ймовірність, що Кравчукова життєва дорога була б значно довшою, схожою на золоту кліть, бо, як зауважив Євген Сверстюк, він був у розквіті сил і міг ще багато зробити для науки. Але чи залишився б у пам’яті народній?
— Очевидно, ні, — розмірковує Євген Сверстюк, — бо науковців багато, але тих, хто мав велику громадянську мужність, аби заявити в епоху кривавого терору про себе, як про сина свого народу, здатного народжувати видатних вчених, митців, літераторів, подарувати світові наймилозвучнішу мову та прекрасну культуру, на жаль, тих, хто йшов проти течії, мало. Михайло Кравчук залишився у свідомості свого покоління як людина вільна і здатна дозволити собі бути вільною в абсолютно понівеченому і брутально розчавленому суспільстві.
Він — один із тих, хто не зігнувся, не злукавив душею, не відсидівся у теплому, зручному кабінеті, а й у часи неволі продовжував залишатися собою. Він з твердою вірою у серці по-крихтах продовжував творити українську науку, розбудовувати українську школу, виховувати майбутніх українських фахівців, і, насамперед, громадян, гідних називатися українцями. Саме це було найбільшим гріхом і злочином академіка Кравчука. Його звинуватили в націоналізмі через те, що писав свої праці, в переважній більшості, українською, навчав своїх численних студентів математичним премудростям — українською і спілкувався — українською, хоча й вільно володів багатьма іноземними мовами, що теж було поза тими большевицькими законами.
Як справжній син України, по-іншому жити Михайло Пилипович не міг. Не зрадив він своїх переконань, свого громадянського обов’язку, не зрікся свого народу й стоячи на порозі шляху на Голгофу, довжиною у безкінечно страдницьких чотири роки. І навіть перебуваючи у таких нелюдських умовах, він продовжував жити у царині науки. Короткими моментами відпочинку Михайло Кравчук записував у зошит рівнесенькі рядки цифр, формул, що складалися в унікальний винахід, «над яким бився все своє життя», як зізнався дружині в одному з листів. Однак цей зошит десь «загубився» між колимськими снігами, або ж припадає порохом у засекречених архівах, чи ж слугує підвалиною до наукового сходження якомусь недолугому кар’єристові в науці.
Проте ми віримо, що й останній науковий доробок академіка Кравчука знайде шлях і постане перед світом під славним і безсмертним іменем автора.
Отож, осмілюсь зауважити, що «великий математик з обличчям Христа», як називають Михайла Кравчука, великою мірою повторив і долю Ісуса Христа, будучи незламним у своїй вірі в перемогу добра над злом, у настанні світанку, навіть і після найтемнішої ночі. У цій вірі він був незламним до останньої миті свого земного життя. Якщо й ми успадкуємо цю твердість духу та здатність не відступатися у своїх переконаннях, то, безумовно, будемо варті називатися сподвижниками нашого великого земляка — таку думку, суголосну з почуттями багатотисячної громади Ківерцівщини, висловив голова Міжнародного Громадського об’єднання «Волинське братство» Данило Курдельчук.

Едвард Й. Ц. ван ГОТЕГЕМ генерал-ляйтенант, Голляндiя
Моя зустрiч з УПА

Свою військову кар’єру ван Готеґем почав 1928, вступивши до кадетської школи, що її закінчив 1931 з ступенем підпоручника. На початку Другої світової війни був першим ляйтенантом королівської ґвардії. Після німецької окупації Голляндії потрапив у німецький полон. У 1942—44 роках перебував у таборі військовополонених у Станиславові (тепер— Івано-Франківськ). У січні 1944 ван Готеґем, разом з кількома товаришами, втік з німецького полону і потрапив до однієї частини Української Повстанчої Армії в Карпатах. З допомогою УПА ван Готеґем і його товариші пробилися на Угорщину і звідти через СРСР і Лондон повернулися до Голляндії в листопаді 1945.
Ці спогади про зустріч з УПА, уривки з яких ми пропонуємо, ген. ван Готеґем присвятив командирові воєнної округи УПА полковникові Іванові Бутковському й іншим воякам та старшинам УПА на доказ вдячности за одержану в час війни допомогу.
Вперше спогади були надруковані 1975 р. в ж. «Сучасність», який виходив у США.

Знаючи, що в Україні ледве чи знають більше про Голляндію, як про Україну в Голляндії (а ми цілком певно багато про неї не знали), ми усвідомили, що в цій околиці перехоплено й інші групи утікачів з полону і що немає багато глузду відпекуватися. У відповідь на мій ствердний жест кивком голови поставний русявий парубок, що виглядав на справжнього німця і мав яких двадцять кілька років, простягнув мені руку, кажучи, що ми мали величезне щастя натрапити на них, а не на патруль справжніх німецьких вояків.
Як виявилося, ми увійшли в контакт з підпільним рухом, що про нього чули, перебуваючи ще в нашому таборі полонених. Це була добре організована Українська Повстанча Армія. (…)
У 1938 році в центрі Роттердаму якогось чужинця розірвала на шматки бомба, покладена в його кишеню. У той час я, як і більшість моїх земляків, тільки кинув оком на цю газетну вістку. Прізвище Коновалець не було нічим конкретним для мене, хоч і заінтриґувала мене авреоля сенсації і романтичности, що ним оточила преса його особу. Його називали президентом неіснуючої республіки в Східній Европі, але наступного дня я забув усе про нього. Тоді мені й не снилося, що за яких шість років, і то в найбільш незвичайних обставинах, я опинюся між його послідовниками. Саме вони були тими, хто допоміг мені і дев’ятьом іншим голляндським старшинам врятуватися перед гітлерівськими посіпаками, даючи нам озброєну ескорту через південну Галичину і Карпатські гори аж у гостинну Угорщину.
Наш перший контакт із цими людьми був беззастережно сердечний і такими ж залишилися наші взаємини аж до тої миті, коли останній з повстанців, провідник по горах, привів нас до прикордонного стовпа, що стояв між його країною і державою угорців, і показав нам дорогу на Угорщину.
Наприкінці 1943 року ситуація в окупованій Галичині була така, що німці могли користуватися тільки головними шляхами і залізницями, але навіть і ці шляхи перебували часто під загрозою. Навіть головна квартира особистого Гітлерового репрезентанта Коха була здобута з'єднанням УПА.
Коли ми на початку 1944 року вискочили з потягу в Галичині, співвідношення сил було радше на користь УПА, і останнім німцем, якому я дивився в очі в Галичині, був той, що замикав за мною вантажний вагон, і другого я побачив кілька тижнів пізніше у Будапешті. Під час всієї нашої мандрівки через Карпати зустрічі з німцями обмежувалися кількома пострілами при переході залізничої лінії між Долиною і Болеховом, і там ми згубили нашу єдину ручну гранату, що її дав нам провідник партизанів як своєрідний «знак визнання».
Наші пізніші переживання на Угорщині підсилили в нас ще більше переконання, що в тодішніх обставинах кожне й найпростіше питання було ставлене з якимось прихованим мотивом у думці… Той же самий українець сказав мені, що спочатку, зваживши на наші дивовижні однострої, нас взяли за радянських парашутистів. Після того, як Київ зайняли радянські війська, повстанський провід сподівався кожного дня, що їх почнуть скидати в німецьке запілля… Факт, що ми були цілком неозброєні, свідчив на нашу користь, але… з другого боку, вони мусіли брати до уваги можливість, що мають справу з німецькими пропаґан-дистами або шпигунами. Остаточно ж вони боролися проти кожного, хто був ворогом незалежної України. Водночас із цим вони були переконані, що після війни Україна може скористати, маючи до диспозиції за кордоном деяку кількість людей з добрими зв'язками; хто міг краще виконати це завдання, як не альянтські старшини, що їм допомогли вони втекти з полону.
Щойно в 1947 році я дізнався, що вчитель, який вів з нами жваву розмову ламаною німецькою мовою, міг робити це цілком добре по-голляндськи, бо він кілька років жив у Амстердамі.
Правдоподібно, в цій нашій першій сільській хаті ми зустріли Івана Бутковського, хоч при цій нагоді він і не представився нам, як командир батальйону УПА. Про це я дізнався тільки кілька років пізніше, коли він сконтактувався зо мною в Голляндії. (…)
Коли ми прокинулися, вже було темно, але на подвір'ї був якийсь рух. Іван Бутковський сказав нам, що нас переведуть в якесь інше, більш віддалене місце перебування, де ми зможемо зустрітися з найвищою владою УПА в цій околиці. Незабаром ми сиділи у відкритих санях, які мчали нас по снігу під ясним місячним небом.
…Ми почувалися справжніми аматорами-новаками, коли наші супровідники перебігали по покладених через потоки гладеньких вкритих льодом стовбурах дерев, і ми йшли за ними тільки з ваганням, попереки-давши перед тим наші клунки на другий берег потока. Справді ж таки ми могли викликати підозріння, якби були спритніші.
Проїхавши яких 35 кілометрів, ми зупинилися в першому домі найближчого села. Після довших переговорів нас відвели через цілком затемнену кімнату до вбого влаштованої спальні, де дві жінки зараз же почали розпалювати вогонь. Двоє заспаних дітей задивлялися на нас з свого ліжка у ніші. Ніхто не промовив ні слова. Наші супутники, з якими ми навіть не встигли познайомитися, відійшли, сказавши нам тільки, що це постій командира округи і що він зустрінеться з нами увечорі.
Тому що жінки поводилися так, наче б вони були черницями в якомусь манастирі, ми почали обговорювати поточні справи й загальну ситуацію…
За якоїсь півгодини відчинилися двері й увійшов Іван у супроводі ще двох інших повстанців, що їх я не скоро зможу забути, і то не тільки тому, що вони були нашими провідниками протягом усієї нашої подорожі. Один із них був високий на зріст мужчина, з дуже витонченим носом, більш західньоевропейського, ніж слов'янського типу. Ми ніколи не дізналися про його справжнє прізвище, що й так не було таким дуже важливим, бо ми знали б тільки його псевдонім.. Тому і прозвали ми його, хоч дещо й зневажливо, проте цілком відповідно до зовнішости — Носом. Другий виглядав досить неохайно й увійшов до кімнати кульгаючи, в черевику на одній нозі і в пантофлі — на другій. Він зразу ж почав розповідати про те, що був поранений у бою, але по кільканадцятьох словах його перепинив Ніс, який знецінив цілком його героїзм, кажучи нам коротко доброю німецькою мовою, що його товариш прострелив собі випадково ногу, і то в час, коли ніякого бою не було. Обидва були озброєні радянськими автоматами, і Кульгавий витягнув з кишень три гранати і два пістолі, кладучи їх підкреслено перед собою на столі. За прийнятими в наш цивілізований час нормами, Кульгавий поводився при цьому досить необачно, поки Іван не спонукав його поховати всю зброю знову по кишенях. Після того, заявивши, що буде писати листа («іх шрайбен Бріфт»), він почав вишкрябувати щось на невеличкому клаптику паперу, тримаючи більше олівця в устах, ніж на папері. Ніс й Іван дивилися, посміхаючись, як він скручував свій «лист» у мікроскопічну рольку і хвалився, який то з нього моторний кур'єр. Протягом наступних двадцятьох днів ми мали нагоду бути свідками такої ж самої церемонії щонайменше яких двадцять разів.
Новий відвідувач був насправді командиром округи. Велетень на зріст, він увійшов до кімнати таким показним способом, що й сам Гітлер на таке не спромігся б. Було багато брязкоту зброї, і його охорона, що складалася з двох озброєних до зубів вояків, стояла струнко в куті кімнати до кінця цього вечора.
Командир округи був справжнім сином свого народу. Як і в більшости його земляків, добродушність випромінювалася з його обличчя; проте не пробуйте недооцінювати цих людей, якби вони мали що-небудь проти вас. Час від часу ми спостерігали, як ця добродушність поєднується з рішучістю, яка не залишала жодного сумніву. Він мав тяжкі шкіряні чоботи, таку ж саму куртку і цілий арсенал зброї на собі. Якби він скинув усю цю зброю і наказав своїм охоронцям вчинити те саме, кімната виглядала б, як магазин зброї в той день, коли її видають новим рекрутам. (…)
Національним напоєм, що ним нас так щедро вшановували, була мікстура алкоголю і меду, без будь-якої домішки води, щоб цю мікстуру хоч трохи розвести. Правда, таку речовину можна пити досить легко, але вона з такою ж легкістю кладе вас під стіл, особливо коли ви цього довго не практикували, як, наприклад, ми — військовополонені.
Після того, як випили ми другу пляшку, командир округи почав вимірювати кроками кімнату вздовж і впоперек з таким виразом обличчя, що міг би надихнути таких скульпторів, як Роден. У кімнаті запанувала тиша, яка тільки ще більше підкреслювала важливість ситуації. Це тривало яких п’ять хвилин, потім він, широко посміхаючися, сів знову за стіл і сягнув за третьою пляшкою, що з'явилася бозна звідки.
Вибух гамору між українцями був незаперечним доказом, що вони визнали нас «де юре».
Водночас вони поставили нам хвилюючу пропозицію. Від імени командира нас запитали, чи ми не були б зацікавлені з тому, щоб приєднатися до повстанців, замість того, щоб пробиватися до дуже далеких голляндських збройних сил. Але ж у війні ледве чи можливо боротися проти одного з своїх союзників, а в той час росіяни ще були ними. Крім того, в усьому світі був поширений радіопересиланнями Бі-Бі-Сі заклик нашої королеви, що обов'язок кожного голляндця за кордоном приєднатися якнайскоріше до своїх власних збройних сил. І коли ми ще їх запевнили, що після нашого успішного прибуття до Англії ми будемо вести пропаґанду за незалежність України (що насправді ми робили пізніше дуже радо), наші господарі обіцяли нам збройний супровід до угорського кордону. Те, що для них ця процедура була звичайною справою, підтвердили вони, показуючи нам карту, на якій уже була визначена наша дорога до кордону. Ця дорога обходила великим півколом німецькі укріплення й застави, що їх годі було оминути.
Ми скоро впевнилися, що німці в той час мали в Галичині дуже мало влади. Звичайно наш супровід складався з чотирьох осіб, подекуди вздовж шляхів були розставлені вартові. В одному тільки випадку німецькі окупаційні збройні сили нагадували реґулярну армію: це було тоді, як ми переходили залізничий шлях між Долиною і Болеховом. Цей терен німці постійно патрулювали, щоб не допустити саботажів. Тут нам приділили яких двадцять повстанців для супроводу, які охороняли нас з усіх боків. На нашому правому крилі час від часу лунали постріли, але це було все. На п'ятнадцятий день ми підійшли до Карпатських гір.
Зважаючи на широкі й пильні приготування, здійснювані після нашого приходу в карпатське передгір'я, ми усвідомили, що перед нами лишалося найнебезпечніше. Нас навантажили знову м'ясом і смальцем, і кожен одержав запас хліба на який тиждень, бо в горах тяжко роздобути харчі, і до того ж ніхто не знав певного реченця, коли ми зможемо перейти кордон.
Ми мусили відхилитися від заплянованого на початку маршруту на яких тридцять кілометрів. (…)
Звідси нас мали далі вести два провідники. Подорож пішки почалася досить підбадьорливо сільською дорогою. Але це не тривало довго, бо наші провідники вирішили, що буде безпечніше залишити по змозі якнайскорше биті дороги. Причиною було те, що тут, поблизу угорського кордону, в Карпатах було багато поселень німецьких колоністів — лісорубів. Так ми дійшли до окраїн українського царства. Вибрана для дальшої подорожі дорога не була анітрохи вигідною. Це була лінія гірської вузькоколійної залізнички, покрита снігом; де-не-де з-під снігу прозирали шпали. Щоб залишати по змозі якнайменше сліди, ми йшли гусаком — один за одним, як індіяни під час воєнного походу. Ще з дитячих років кожен пригадує мандрівки залізничим шляхом із перескакуванням із шпали на шпалу. Але нехай би хтось спробував робити це в нічній темряві, з чималим вантажем на плечах, перескакуючи із шпали на шпалу, до того ж покриті снігом.
Ситуація погіршала ще більше, коли двом із нас почали дошкуляти поранення, спричинені ще в той час, як ми вискакували з потягу.
Після кількох годин шкутильгання, коли ми всі зійшлися на тому, що гірше вже не може бути, почалася частина нашої подорожі, що її ми назвали і називаємо з того часу «кілометровою конспірацією». Шлях вузькоколійної залізнички закінчувався саме посередині одного з поселень і наші провідники доводили, що краще це поселення обійти великим луком і найкращим шляхом мав би бути потік, що плив праворуч, яких тридцять метрів від нас. Пізніше ми мали б вийти на сільську дорогу по протилежній стороні поселення. Зважаючи на те, що німці рідко коли виходили поза свої гірські поселення, ми могли спокійно і без великого ризику йти потоком. Сходити вниз було досить легко. Потік був замерзлий і лід вкривала тяжка верства глибокого до стану людини снігу. Перший провідник прокладав дорогу так, що четвертий і п'ятий мали змогу просуватися його слідом. Але й так наша колона почала видовжуватися все більше і більше. Кризу прискорило остаточно те, що під першим українцем заламався лід, і він, не встигнувши й крикнути, потонув по шию в снігу. Це був знаменитий спосіб для прикривання нашого походу, але я можу запевнити також кожного ентузіяста спорту, що бродити по коліна у воді карпатського гірського потоку в середині лютого і до того ж у глибокому до пліч снігу, — не є ніякою забавою. І тому не треба дивуватися, що де в кого з нас проривалися з уст гострі й нецензурні голляндські прокляття.
Після того як ми так побродили яких кількасот метрів, наш провідник почув знову міцний лід під ногами. Ми ішли далі снігом і коли вибралися на стрімкий берег, наші штани вкрилися льодовою твердю, а в нашому взутті вже не було цілком води. Наша колона зупинилася, щоб перегрупуватися, а тим часом перший з наших провідників пішов наперед, щоб приготувати хоч тимчасову, але теплу стоянку кілька кілометрів далі при шляху. Другий провідник сказав нам, що як ідеться про можливість зустрічі з німцями, то найбільш небезпечна частина нашої подорожі вже за нами. Ми увійшли у проміжні висотні райони Карпат. Звідси дорога весь час піднімалася вгору, хоч спочатку ще досить поволі.
Сподівана тепла стоянка виявилася чимось незабутнім, тобто кажучи просто, незабутнім розчаруванням. Це було підземне сховище для лісорубів, збудоване з колод і вкрите дахом із дерну. Наша уява шукала за прислів'ям, щоб якнайкраще описати це місце дії, але надаремно. Диму було вдосталь, але вогонь і тепло залишалися побожним бажанням. На додаток до підозрілої відсутности тепла наявний був усякий сморід, що його й уявити годі. Справу погіршило відкриття, що кожен із нас викінчив свою частину води вже давно, сподіваючися, що інші з його колеґ збережуть хоч трохи для нього. Єдиним напоєм, що його ми мали, було трохи горілки, що залишилася ще у пляшці одного з провідників. А цей уже не хотів ризикувати. Заки пустити пляшку в коло, він сам потягнув із неї добрий ковток.
Коли ми дійшли врешті до місця нашого призначення — кількох селянських хат, кожен із нас почувався, наче малий Наполеон, який перейшов щойно мініятюрну Березину. Провідник наказав нам зупинитися і почекати хвилину, заки він полагодить справу із приміщенням для нас, сподіваючись теплої печі, яка напевно вже приготована нам, дехто із нас, цілком уже виснажений, простягався на снігу.
Тієї теплої печі чекаємо ще й досі. Через яких десять хвилин згодом наш провідник повернувся з інформацією, що цього ж самого дня в околиці бачили німців. Це прикро, що таке погане щастя нам випало, але немає іншого вибору, як іти далі в гори: «Ще тільки три кілометри…»
Заки повести дальшу розповідь, я хотів би сказати, що ці три кілометри забрали нам понад дві з половиною години часу. Не було так дуже тяжко підняти кожного з нас на ноги. Зформувати і вирядити в похід колону не було найгіршим у світі завданням. Але наш ентузіязм помітно занепав, коли наш провідник зійшов з дороги, що нею ми йшли, пам’ятаючи, мабуть, давню істину, що проста лінія становить найкоротшу відстань між двома пунктами. Він поринув по пояс у сніг і поволі почав спинатися стрімким, на яких 45 ступенів узбіччям.
Узбіччя було цілком біле й оголене… Не було й найменшого кущика, щоб можна було вхопитися за нього, піднімаючися вгору. Перші п’ятсот метрів не були надто погані, особливо тому, що на вершку майоріла приваблива тінь. Та, ледве ми опинилися нагорі, як наша стежка повернула праворуч, знову на стрімке узбіччя. На половині дороги я оглянувся і побачив, що останній із наших був яких триста метрів позаду, а сто метрів за мною хтось лежить у снігу. Це визначало, що треба зробити першу зупинку для відпочинку, яка не мала бути останньою. При найближчому переклику виявилося, що немає Кіса. Виявилося, що ми дивилися за ним не в тому напрямі, бо він уже сидів на воринні яких 50 метрів вище перед нами і насвистував патріотичні пісні, поглядаючи на нас згори з деяким презирством.
Дальші зупинки чергувалися кожних двісті метрів, з тієї просто причини, що на таких відстанях щоразу хтось із наших падав у сніг, виснажений зусиллям і потребою сну. Темп нашого просування зменшувався все більше й більше, і тут і там нам треба було властиво нести один одного. Піт ішов усю дорогу наприкінці колони неоподалік від другого провідника. Він виглядав наче квочка, яка підганяє курчат до безпечного гнізда. На додаток до свого власного він ніс ще такий самий важкий наплечник свого товариша.
45-ступеневий схил продовжувався ще кількасот метрів. Потім почався короткий, але ще стрімкіший спуск, цілком зарослий великими смереками. Цю відстань ми пройшли в рекордовому часі. Ми всі просто котилися вниз, і при цьому гілля смерек допомагало нам зменшувати швидкість; правда, здебільшого досить брутальним способом. Один з наших провідників сказав мені пізніше, що це була єдина частина всієї нашої дороги, під час якої йому доводилося відставати. Кінцевою метою нашої подорожі була окрема селянська хата в горах, власники якої вже були повідомлені про наше прибуття одним із мешканців села, що його ми раніше зустріли. Ця садиба містилася в дуже мальовничому довкіллі, яких сім кілометрів лету крука від угорського кордону.
…Вирушаючи в дальшу дорогу, кожен із нас без винятку мав вирізану ним же самим гірську палицю.
Тим часом як ми всі були повністю згідні щодо того, яке жалюгідне враження мусили ми викликати в наших українських провідників, вони обидва піднесли сильно наш настрій запевненням, що ми впоралися з нашим завданням набагато краще, ніж вони сподівалися. Вони передбачали, що матимуть багато більше труднощів з групою недавніх втікачів з полону, яким без жодного вишколу випало відбувати таку важку подорож через гори. Відповідаючи на наше питання, вони сказали нам, що ми перебуваємо на висоті приблизно 1400 метрів і що найвища точка, до якої треба буде дійти, лежить яких 1550 метрів на самому кордоні з Угорщиною. Але між цими двома точками простягалися ще три долини і три гірські хребти.

З листа до редактора

Читала, перечитувала з захопленням, усвідомлюючи, наскільки актуальне та потрібне сьогодні слово нашого безсмертного Духовного Батька — Тараса Шевченка. Вашою працею Ви подарували мені хвилини роздумів над справжнім змістом життя, його глибинними вартостями. Як вдячний читач можу зі щирістю Вам сказати, що Ви допомагаєте заглянути собі в душу, запитати себе: де моє місце під сонцем? Що я роблю корисного для ближнього, для мого народу, моєї України?
...Пригадую з дитинства, коли то у Щеціні в Українсьому суспільно-культурному Товаристві (тодішня українська громадська установа, апробована польським урядом — 60-ті роки), організовувалися всякі культурні заходи (на політичні не було змоги), влаштовувалися Свята Шевченка. Це було справжнє духовне піднесення і я ще малою десятилітньою дитиною відчувала небуденність цього Свята, на яке так дуже чекала. Свята ці проходили на досить високому рівні завдяки участі професіоналів — Володимира Денисенка, соліста варшавської опери, Ольги Табачник, солістки щецінськрї оперети та інших.
Пригадую, як глибоко в мою дитячу душу запали слова «Мені однаково» (вірш цей не раз деклямувала на Шевченківських Святах і дивувалася, як легко було його вивчити і запам’ятати на все життя немов «Отче наш»). Мені завжди добре було з Шевченком, бо читаючи його твори, забувалася мізерія щоденних проблем, і душа тягнулась у вись, подаючи духовну силу та наснагу для дальшої праці.
Стежки моєї долі простягнулись по чужинах, і можливо тому я завжди була спрагла рідного слова, пісні, традиції, всього, що вкладається в духовну скарбницю нашого талановитого, творчого, працелюбного народу. Можливо тому я до глибини відчуваю свій корінь і мені найкраще дихається в Україні.
Хотілося б сказати багатьом нашим людям, яку силу подає душі любов до рідного, як дуже вона кріпить у хвилинах випробування, як окрилює душу гордість за приналежність до свого народу, навіть якщо він у негараздах. Тому з доземним уклоном перед Вами, за Ваші мудрі слова, за Ваші виступи — круглий стіл дуже на часі, про що засвідчують відгуки багатьох. Тож молимо Господа, щоб подавав Вам сили для дальшої праці на нашій незораній ще ниві. Адже ми завжди відроджувалися з попелу немов леґендарний фенікс.
В Лондоні проживає дуже багато українців, які тут на заробітках, і які в неділю дуже чисельно приходять до храмів, католицького й православного. В останню, Квітну неділю люди не вміщалися в нашому, досить великому храмі. Дивлячись з хорів на «ліс» верби-шутки, дякувала Богу за те, що ці молоді в більшості люди пам’ятають за молитву. Саме тут, в холоді чужини їм потрібна ця молитва. Це додає надій, що заробивши, ці люди повернуть додому оновленими, бо пізнали вони не лише вартість та дисципліну праці, але й змогли порівняти духовні вартості нашого народу та англійців, які вже забувають дорогу до своїх храмів, і мабуть тому тут не відчувається атмосфери Свята, а воно так потрібне людській душі, яка ...не самим хлібом живе.
Дякую Вам теж за «Нашу віру», яка приходить у хату як вельми бажаний гість та збагачує душу. Вітання всім працівникам редакції та щира дяка за їхню віддану працю на громадській ниві.
З глибокою вдячністю та найкращими побажаннями.

Творiмо настрiй оптимiзму

Радісно те, що, як одвічно, воскресає з безперемінною усмішкою весна Божа, у співзвучності із переможним Воскресенням Свого Творця! Дивним дивом Невидиме проявляється у видимому, щоб скріпляти нашу віру у прихід Весни… Весни, не лиш у природі, але і в іншому українському житті, в пробудженні нашої духовної наснаги...
Так! Сьогодні явно ми в глибокій щілині історії. Всі це відчуваємо… Скільки ж наших, таких оправданих, здавалося, надій просто не здійснилося! Але скільки ж доброго діється у нас, попри всі засоби ворожої злоби та й нашого власного трагічного занепаду! Скільки появляється добрих і вартісних книг, незнищимих пам’яток нашої героїчної історії! Скільки виходить у широкий світ оживленої творчости нашого народного генія! А скільки творчої молоді виховали вже наші праведні Остроги, Могилянки, Католицькі Університети, «Смолоскип», Пласт!
А чи ж і не постає на наших таки очах і одна свідома українська світова спільнота — «глобальна Україна»?! Організована і свідома, ідейна?!!
Бо справді: кому ж поможе розводити безрадно руками: «А що ж ми тут можемо вдіяти?!» Не велика нам честь уже й велемудро передрікати: «Нічого доброго в нас уже не буде». «Не стало в нас чесних людей і ніколи не прийдуть уже!» Чи просто вередливо ображене: «Ми вже зневірилися у «всіх!»
Можу Вам сказати, що з такої постави й справді ніколи нічого не вийде! А навпаки, кожне наше підбадьорююче слово надії на краще, сказане чи то в громаді, в товариській гостині чи навіть тільки у родинному колі, це вже маленька наша перемога! Це може власне та необхідна цеглинка побудови великого Храму майбутньої справжньої Української України!
Промовляймо ж таке слово, утворімо прилюдний настрій оптимізму, почуття нашої відповідальности за спільне добро, охоти до громадського діла! А нагода промовити таке слово жде кожного із нас, усюди!

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР

 

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку