2 червня — Вознесіння Господне

Великоднє Послання

В А Р Ф О Л О М Е Й
Милістю Божою Архиєпископ Константинополя
і Нового Риму та Вселенський Патріярх
Всій Повноті Церкви Благодать, Мир і Милість
Воскреслого у Славі Спаса нашого Ісуса Христа

Улюблені діти в Господі!
Вже вкотре, в дусі радости та миру ми звертаємося до вас із прекрасним та повним надії привітанням: «Христос воскрес!» Може здатися, що випадки та події нашого часу не виправдовують радости нашого привітання. Природні руйнування, викликані сейсмічними поштовхами та океанічними збуреннями, як і розруха від можливого атомного вибуху та людські жертви внаслідок військових конфліктів і терористичних дій, показують, що наш світ перебуває в жахливих муках і стражданнях від тиску природних катастроф і духовних сил зла.
Попри те все, Воскресіння Христове є справді реальним і дарує вірним християнам впевненість, а всьому людству — можливість подолання тяжких наслідків стихійних лих і духовних спотворень.
Природа повстає, коли зухвалий людський розум намагається погамувати її безмежну силу, наділену Творцем в здавалося б незначних та неактивних елементах. Беручи до уваги, з духовної точки зору, важкі природні явища, які останнім часом постійно і послідовно виснажують нашу планету, ми даємо собі звіт і визнаємо, що вони є невіддільні від духовних і етичних відхилень людства. Ознаки цих відхилень — таких як жадібність, скнарість та ненаситне бажання матеріяльного багатства, поряд із байдужістю до бідности, яку терпить так багато людей, через незбалансоване багатство небагатьох — можливо в очах вчених не є прямо пов’язані з природними явищами . Однак, для того, хто розглядає це питання з духовної точки зору, гріх порушує гармонію як духовних, так і природних відносин, тому що існує містичний зв’язок між моральним злом та природним лихом. Якщо ми хочемо звільнитися від останнього, мусимо позбутися морального зла.
Воскреслий Господь наш Ісус Христос, новий Адам і Бог, дає приклад благотворного впливу святої особи на природний світ. Христос зцілював від фізичних та духовних хвороб, даруючи розраду і уздоровлення всім людям, заспокоюючи одночасно бурхливі моря, помноживши п’ять хлібів, щоб нагодувати п’ять тисяч людей. Так Він встановлював примирення й гармонію між духовною та природною силами. Якщо ми хочемо позитивно впливати на негативні природні і політичні ситуації в нашому світі, то у нас немає жодної іншої альтернативи, як віра у воскреслого Христа та виконання Його спасенних заповідей.
Христос воскрес і дарував нове життя досконалому етосу людства, яке затемнило цей етос. Христос став первістком та першопрохідцем відродження світу і всього творіння. Вістка про Воскресіння не позбавлена сенсу для якости людського життя та збалансованого існування природи. Коли ми повно та глибоко переживаємо Христове Воскресіння у глибині нашого серця, наше буття має позитивний вплив на все людство і на природний світ. Природничі науки можливо ще не цілком дослідили зв’язок між відродженням людства та відновленням створіння, проте досвід святих — який повинен бути метою нашого власного досвіду — підтверджує емпірично доведений факт, що, дійсно, людина, відроджена в Христі, відновлює гармонію природного світу, порушену гріхом. В Христі свята особа може гори звертати задля блага світу, у той час як грішна людина, яка виступає проти шляхів Божих, може похитнути землю і підняти руйнівні хвилі.
Підійдімо до святости Воскреслого Христа, щоб через Його благодать заспокоїти природні та моральні хвилі, які хитають наш світ сьогодні.
Хай благодать нашого Воскреслого Господа Ісуса Христа буде з усіма вами, улюблені діти в Господі. Амінь.

НАВІКИ. — Церква Святої Покрови,
с. Рубанівське, Васильківський район, Дніпропетровська область, 2011

Ці уривки, які пропонуємо читачам, — вибрані з дивовижно любовно зробленої книжки — збірника, створеного громадою храму Святої Покрови (Красної церкви) в с. Рубанівське Васильківського району на Січеславщині, яку провадить о. Василь Пишний. У збірнику ретельно зібрано свідчення парафіян та документальних джерел про історію цього духовного й культурного осередку, що утворився довкола Красної церкви і поблизького Знаменського манастиря на теренах Козацького краю на початку XVIII ст. завдяки жертовним зусиллям шляхетського українського роду Василенків. Засновниця манастиря Катерина Павлівна стала 1907 р. його ігуменею Єлизаветою. Пам’ять про долю роду й ігуменю досі живе в народі. Цей осередок зберігав глибоку віру та дух християнської козацької громади впродовж понад двох століть небувалих випробувань. Нині рубанівська громада відтворює по краплині свою історію, припадаючи до джерела віри, яке плекали пращури, підносить культуру і мистецтво, видає книжки, намагаючись надолужити втрачене. Від 90-х років зроблено чимало. Довкола відремонтованого Рубанівського храму Святої Покрови створено історико-культурний заповідник. На черзі — відбудова зруйнованого у 30-ті роки манастирського храму.
У виданнях парафії чути невтримний рух людей до правди віри, Божої краси й повноти життя. Зокрема видано збірник, присвячений землякові, поетові, славетному збирачеві й досліднику народної пісенної творчости Іванові Манжурі, який зробив вагомий внесок в піднесення української культури та її самоусвідомлення широким загалом. Створено музей Івана Манжури. Невеличкою, але мистецьки зробленою змістовною книжечкою відзначили рубанівці і 120-річчя письменника Валер’яна Підмогильного, який народився на Дніпропетровщині. Вийшов збірник свідчень про Голодомор 1932-33 рр. Засновано школу іконопису та церковного співу.
Життя Свято-Покровської громади, в якому виразно чути голоси парафіян і тих, хто долучився опосередковано до ініціятив о. Василя Пишного, вочевидь сповнене світлом оновлення. Ось що значить, коли церква активно будує, плекає національну культуру, спрямовує життя народу у глибинну творчість святої віри!..

Із спогадів Тетяни Назаренко
«Чого він мученик?»

В 1957 р. помер наш настоятель о. Василій Богданець і його привезли хоронити біля храму. Він служив у нас 10 років.

Біля вівтарної стіни викопали яму для поховання отця Василія. А поряд була могилка. Я поцікавилась в Устинії: а ця чия? Вона мені відповідає, що це великий мученик. І давай мені розповідать, що це похований священик отець Олександер, який служив тут до 1918 року і жив біля храму. Я питаю: Чого він мученик? А Устинія й розказала, що був якийсь великий празник. В храмі було багато людей, раптом на конях прискакали озброєні люди, десь 30 чоловік. На дверях стали вартові і нікого не випускали. Підскочили до священика і давай вимагати гроші, золото, і почали його бити; за бороду, за чуба тягать, а люди мовчать, бояться, бо зразу ж пристрелять. Забризкали все кров’ю, знущалися, а потім виволокли на подвір’я і добили з револьвера там, біля входу у склеп. І швидко на конях поскакали. Люди вискочили із храму і побачили уже мертвого священика. Доручили одному чоловікові скакати в Знаменський манастир. Звідти приїхав священик з монашками і занесли замученого отця Олександра в храм. Гонець поїхав у Синельникове до благочинного, звідти дали знати до владики у Катеринослав. На ранок приїхало духовенство із Катеринослава і Синельникового і організували похорон мученика отця Олександра біля храму, на місці, де його замучили. На похороні було дуже багато людей, всі зі Свято-Знаменського манастиря, жителі навколишніх сіл і духовенства багато...

Зінаїдин склоріз

З кожним роком зростала в Знаменському манастирі чернеча сім’я. Невдовзі чисельність черниць вже сягала аж до 300 душ. У кожної своя доля. Але були й дивні історії. Одну з таких розповіла Тетяні Іларіонівні монахиня Зінаїда...
За тиждень до Великодня у 1960 році поїхала Тетяна з подругою у Синельникове.
Зупинились вони у двох жінок — Зіни та Євлампії, які колись служили ще при ігумені Єлизаветі в Знаменському манастирі.
Зінаїда була родом з Полтавщини. Вирішили її батьки насильно за нелюба заміж оддати. Що робити юній гарній дівчині? Хоть лягай та й помирай. Полізла Зіна на піч та й плаче, в голові майнула думка: може в манастир втекти — чула від людей про нього.
Поснули батьки, а дівчина навшпиньки — та до скрині. Золото в мішечку взяла, та ще хлібинку — і з хати бігом. Бігла Зіна аж 25 кілометрів до Ніжина, все боялась - наздожене рідня, поверне. Ні, слава Богу. Сіла на поїзд до Катеринослава, а звідти 50 км йшла пішки у Синельникове. Дійшла, втомилась, стала на пероні розгублена, молиться: «Матір Божа, що ж далі?» А тут якраз повз неї проходить відправник, побачив її засмучену та так мило запитує:
«Вам куди?»
— В Знаменський манастир.
— О, тобі, дівчино, здорово повезло, монашки з манастиря якраз тут, на станції, отримали вантаж, грузять на підводи.
Зіна до них: «Візьміть мене з собою!»
Приїхала, нарешті, в манастир, переживає, матушку побачила: спокійна вона, добра.
— Підемо, чайку поп’ємо, поговоримо, — мовила ігуменя. Тільки зайшли, а Зіна мішечок з золотом на стіл, а звідти замість золота — склоріз алмазний і випав.
— Що це, то ти можеш скло вирізувати?
— Та... можу.
Каже це Зінаїда, а сама нічого не второпає, звідки цей склоріз у неї взявся. Так і залишилася вона в манастирі жити і Богу служити.
Щедро нагородив Зінаїду Бог талантами. Перша людина була в манастирі: ікони писала, і залізо фарбувала, скло на вікна вирізала, ковдри шила, в хорі співала.
Подруга її, Євлампія, теж була співачкою в хорі, її всі поважали за строгу вдачу і справедливість. А ще вона була об’їждчицею — сама на конях їздила у потрібних манастирських справах, за порядком слідкувала, навіть не боялась на необ’їждженого жеребця сісти.
Зінаїда на пам’ять про себе подарувала Тетяні дві ікони: Спасителя і Божої Матері, які Зінаїда сама і написала, і кіот зробила, і скло вставила: такі гарні ікони, що й очей не відведеш від них.
А подальша історія склоріза така дивна: як розганяли монахинь з манастиря, то вона подарувала його Олексію Свиридовичу, старості сусіднього з манастирем Свято-Покровського храму, який ще до манастиря побудувала ігуменя Єлизавета, і той Олексій вправно без лінійки «на око» вирізував скло для вікон у Покровському храмі...
До закриття і зруйнування манастиря його називали не інакше як «Манастирище». Місце було безлюдне — тільки декілька хаток вздовж річки та красень-манастир.

Федір Григорович

Одного теплого жовтневого дня 1943 року Тетяна Назаренко разом з маминою подругою Євдокією вирушили до Запоріжжя купити взуття. У війну тільки євреї шили бурки та чуні і торгували ними на великих п’яти базарах. Шлях був нелегкий, потрібно було 25 кілометрів йти пішки. Таня йшла боса, бо не було в чому. Ноги так понатирала, що пузирі лопались. Слава Богу, дійшли. На базарі гамірно, людно. Таня сіла, бо ніг не відчувала. Євдокія кудись пішла. Підійшов до дівчини незнайомий чоловік та й залишив мішок. Тут де не взялись двоє дядьків: один схопив чужий мішок і втік, а другий сів біля Тані. Ось підходить хазяїн мішка.
— Де мішок? — Та вкрали. — Куди побіг злодій? — Та туди. — А товариш крадія показує в інший бік. — Не туди, а туди. — А Таня на своєму стоїть. Зрозумів хазяїн, що свого не вернеш, та й пішов. А співучасник крадіжки до дівчини підійшов та кулака їй під ніс: «Чим пахне? Щастя твоє, що ти на базарі, а то б так тобі всипав. Видно, що селянське теля». Злякалась Таня, дівчина сільська, сором’язлива, сидить, сльози проливає: «Де ж тітка Євдокія? Покинула мене, видно». Нарешті та прийшла. Купили Тані взуття — бурки добротні. Зраділа дівчина, аж на душі полегшало.
Тітка Євдокія і каже дівчині: «Зараз ми підемо провідаємо мандруючого Федора Григоровича. Він тобі сподобається. Рано залишився сиротою. Коли йому було 8 років, старець благословив Федю мандрувати з молитвою по всій земній кулі. Де він тільки не був».
Йшли до нього рубанівці через силу, бо в Тані ноги зовсім опухли, ось і ряд хатинок, а остання в ряду — землянка Федора, яку він сам і зліпив. Вийшов назустріч гостям: «Заходьте, заходьте, дорогенькі!» Увійшли, а там так тісно: ліжко, стіл та ікона на півстіни.
…Налив він у мідний таз водички, освіжила з дороги дівчинка ноги та й присіла під іконою. Такої гарної ікони вона ніде ще не бачила. У срібній ризі Матір Божа зі Спасителем на руках, як жива. Юна гостя і так голову повертає, і в інший бік, а все їй здається, що Христос на неї дивиться і посміхається. Загралася, як дитя мале, і йти нікуди не хочеться.
Бідно жив Федір. Запросив гостей пообідати з ним. Розлив по півмисочки супу та сухарики поклав. Таня жалкувала, що не взяла гостинця з собою і ніяковіла з сорому. Отак відпочили трошки, тепер пора в дорогу.
Взяли квитки на нічний рейс до Гупалівки. Місць мало, зачепилась Таня за край, пакунок з бурками ось-ось випаде; тітки ніде не видно, страх дівча взяв. Один хлопець взяв потримати пакет, Таня погодилась. Ось і підйом високий на Софіївку, дуже крутий. І тут молодий парубок вириває у баби мішок і плигає на ходу. Вона кричить: «Там же одіж, харчі!» Та не піймати злодія. Помічник Тані віддав пакунок їй та на наступній зупинці зійшов. Зрозуміла вона, що це товариш злодія, дякувала Богу, що її бурки залишилися в неї.
Багато цікавих історій розповідав Федір Григорович. Але дві з них Тані особливо до душі припали. Перед самою війною мандрував Федір містами та селами і почув якось, що в глибині тайги живе самітник та Богу молиться. Вирішив він знайти його. Йшов протоптаною стежкою, вона його й привела до великого куща. Але не один він добирався до цього місця: з ним ішов ведмідь, який знав цей шлях. Зрозумів Федір, що це товариш пустельника. Дійшли до куща, а під ним — ляда. Постукав гість і спустився в нору. А там столик з пенька, плитка викладена, три колоди замість стільців стоять. Бачив господар наперед, що колись і в нього гість буде. Сіли втрьох і сидять, а ведмідь, неначе людина, дивиться і слухає їх розмови.
Ось господар і каже до ведмедя: «Мишко, чого сидиш, адже гість у нас, треба чаєм пригостити, а ні з чим пити». Ведмідь і пішов. Години зо дві не було його. Та ось і повернувся, підійшов до столу. Взяв миску і з рота вилив мед у неї. Федір як побачив це, та так зморщився, і не подумав навіть, скільки потрібно було часу і терпіння, щоб цей мед знайти і не з’їсти тварині по дорозі. Як він хотів гостю догодити! Сіли чай пити. Федір через силу мед їв. Розмовляли. Пустельник сказав Федору: «Війна скоро буде і великий разор, велика біда для народу. А ти, Федоре, ще по Запорожжю ходити будеш».
Прийшов час прощатися. Федір обійняв господаря, подякував за все. І ведмідь підходить. Хазяїн до нього: «Подякуй гостю, Мишко». Тут ведмідь як дасть Федору прямо в обличчя раз, потім другий. Федору не так боляче, як соромно стало за свої думки про мед. «Пробач мені, Мишко», — тільки й мовив.
А ось яка дивна пригода трапилася з Федором влітку. Одного спекотного дня йшов він полем до Знаменського манастиря. Ще п’ять кілометрів до нього, а пити так хочеться. Помолився він до Божої Матері, як до рідної мами: «Мати Божа, як же я водички хочу і їстоньки теж!» І враз над неглибоким вибалком дощ пройшов, криниця стала, як намальована. Зрадів Федір, води попив, умився. Сів перепочити, а перед ним велика біла просфора, як хліб, виросла. Взяв її, води набрав і в манастир приніс. Після його розповіді монашки схопили відра і побігли до криниці. Такої смачної води і солодкої як мед просфори ще не довелось їм куштувати.
В останні роки життя Бог дав Федору дар зцілювати молитвою людей. Звідусіль до нього приїздили недужі, всіх він приймав і піднімав на ноги.
Ось такі дивні зустрічі з Федором подарував Господь Тетяні Назаренко. Знає вона, що жив він до самої смерти в Запоріжжі, а хто поховав його, коли і де, це нам не відомо. У Бога всі живі.

Захар Андрійович,
монах і молитвенник

У 1965 році Тетяна приїхала на службу в Васильківську церкву. Сіла на лавку відпочити, до неї підійшов дідусь років 80-ти, невеличкого росту, сухенький, сутулий.
— Ти звідки? — питає.
— З Красної Церкви. Закрили її.
— У вас є вдома Євангелія?
— Де там! Немає.
— Ну, добре, завтра зустрінемось.
Так і розійшлись. Таня заночувала у сестри, а вранці з незнайомцем зустрілися в храмі. Звали його Захаром. Подарував він Тані Євангелію і сказав: «Читай, розумною будь». Дуже зраділа Тетяна подарунку, бо на той час духовної літератури не було ніде. На другу ніч Тетяна ночувала в баби Олени, яка розповіла їй, що Захар — монах, раніше жив на Афоні.
А вже у Євфросинії, до якої теж навідалась Тетяна, почула дивовижну історію життя Захара від нього самого, бо в той час він і проживав у неї на квартирі.
— Я не зовсім самотній, маю рідну сестру, яка живе у Васильківці також, але вона від мене відмовилась, навіть в міліцію не раз заявляла, коли гоніння на віруючих були. Родом ми з Полтави, із заможної сім’ї. Батьки наймали робітників сіяти, косити, ходити за худобою. Без моєї згоди знайшли для мене багату наречену, обручили нас і обвінчали невдовзі. Ще й поясом весільним обв’язали на довге подружнє життя. Раніше обов’язково молодих поясом перев’язували, який був на подальше життя сім’ї сильним оберегом і домашнім лікарем. Чи дитина захворіє, чи ще якась напасть чи хвороба — відразу пояс одягають, який і рятує всіх.
Весілля добре справили, гостей повен двір. А я увечері з молодою в хату увійшов, пояс з себе зняв, обручку на стіл поклав і кажу жінці: «Стели постіль, я скоро прийду». А сам на шлях вийшов і в бік Ніжина направився, якнайдалі від дому. Добрався до Ніжина, купив на станції просту одіж, шапку, кошовку, необхідні продукти, квиток взяв до Київа, з Київа до Криму, а потім пароплавом прямо до Єрусалиму поплив.
Молода жона марно чекала на Захара. Всі почали шукати його; тужать, думають, що вже і в живих молодого немає. Приїхали на станцію, розпитували усіх, чи не бачили хлопця у весільному вбранні. Ніхто не бачив, бо вчасно переодягся Захар.
Тим часом Захар добрався у Єрусалим, обійшов усі місця в святому граді. Тут він і прийняв рішення поїхати на Афон. Радо зустріли жителі Афону новоприбулого. Захар прохав Таню усім розповісти, що Афон на воді тримається, а під горою можна човнами пропливати. І що монахи чотири рази на рік, в пости, беруть теплу одежу і дрова і піднімаються на гору східцями, виритими на схилах. На самій верхівці Афону є церква і криниця з водою. Навіть сніг випадає, коли Пасха рання буває.
Підійшов Захар до ігумена храму цілителя Пантелеймона і попрохав: «Прийміть мене до себе, Христа ради».
— Добре, залишайся у нас.
І почалось для Захара нове життя.
Багато історій з Афону розповів він Тані. Ось одна із них. Біля одного манастиря на кладовищі побачив Захар розбиту труну, а поряд з нею мертве тіло чоловіка. Запитав Захар монахів:
— Хто це?
— Це ігумен цього манастиря, великий молитвеник був.
— А що з ним трапилося?
— Велика біда. Манастир був дуже бідний, не було на що жити і служити. От нечиста сила й перетворилася на благодійника, який приніс у церкву півмішка золота і попрохав ігумена: «Візьми золото, тільки дозволь мені на престолі в вівтарі посидіти». Ігумен погодився на цю жахливу пропозицію. Через короткий час він помирає. І ховають його на цвинтарі поряд з храмом. Через два дні один монах побачив, що труна розкрита, а тіло валяється на землі. Хто ж міг таке зробити? Поклали його назад, закопали. Пізніше те ж саме повторилося знову.
Не один раз хотіли монахи, як належить, поховати ігумена, але дарма. Зрозуміли тільки, коли почули з небес громовий голос: «Не займайте його, нехай лежить до Другого Пришестя Христа». Ці події відбулися в 1800 році, а Захар бачив це своїми очима на Афоні в 1910 році. Найстрашніше те, що хоч і дощ, і сніг йде, і сонце палить, а тіло ігумена лежить нетлінне, тільки чорне дуже, а нігті, зуби і волосся ростуть як на живому.
В часи дружби з сім’єю Назаренків Захар частенько приїздив до її батька Іларіона, наодинці довго молився в нашій церкві, а ще привозив для читання дивні, рідкісні книги з Афону. Таня теж читала і досі пам’ятає дивовижні історії про Афонських святих. Раніше Захар нікому книжок не давав, поки уві сні не побачив ангела, який йому сказав: «Захаре, відкрий криницю, хай всі з неї воду п’ють».
Жити б йому і жити на Святій Горі, але доля розпорядилась по-своєму. Через три роки приїхав на Афон з його рідного села один пан, впізнав Захара, поговорили про все. Дуже прохав його молодий монах не говорити батькам про цю зустріч, але він не дотримав свого слова. Мати Захара зрадівши, що син живий, дає виклик на Афон до начальства, щоб його повернули додому.
Викликав його ігумен до себе й каже: «Не хочеться тебе відпускати, Захаре, на материк, але ти без дозволу батьків сюди приїхав, отже нічого не можу зробити, повертайся». Слізно молив Захар в ігумена дозволу залишитися, і вирішили тягнути жереб. Тричі клав священик записку на престол і всі рази випадало — «їхати».
І тижня вдома Захар не побув. Почалася війна. Його послали в саме пекло — зв’язківцем на передову. Телефону тоді не було і всі новини приносили через записки. Бігає Захар з одного боку поля на другий, вже і картуз весь прострелений, як решето, а його самого кулі не беруть, бо читає постійно молитву «Живый в помощи Вышняго».
Як поглянув командир через якийсь час на його шинелю і картуз, то здивувався, що він і досі живий. Запитує Захара: «Ти що, в сорочці народився?» Той промовчав, тільки перехрестився. Зрозуміли усі, що він віруючий, видали йому нову шинелю і шапку. А матері він передав такі слова через знайомого: «Скажи мамі, що я їй дуже вдячний за те, що мене з Афону викликала».
Повернувся Захар з війни, а тут революція, потім колективізація, усіх багатіїв виселяли, його теж. Приїхав він до сестри у Васильківку, а вона його видала владі за те, що віруючий був. Багато горя натерпівся, але Бог йому завжди допомагав.

Андрій, Христа ради юродивий

Жила в селі жінка, всі звали її Ольгою болящою. От старшого сина Дмитра мають в армію забрати. Пішов він кудись, уже й ніч, а його немає. Переживають усі, шукають. А хтось каже: «З Андрієм пішли вдвох із села». І дійсно: мандрують Андрій з Дмитром. Просить хлопця Андрій: «Вирубай мені із терну палицю добру». Дмитро вирубав, обтесав. «Ні, не така. Погана». Йдуть далі, знову терник. Знову вирубав. Приміряє Андрій палку до плеча, як рушницю наводить. Не стріляє.

Погана рушниця. Все йому не та, не та. Дмитро так виморився, що ледве йде. Дійшли майже до Павлограду. А як повернулись, мати в сльозах: «Де ти був?» — «Та ціпки вирубував». — «Не спроста все це, видно біда», — подумала мати. Ось і війна в 1914 році почалась, вісім років Дмитро воював — бігав з рушницею. А живий залишився. От Андрій так Андрій!

Сила молитви

Стояла тиха туманна осіння днина. П’ятнадцятирічна Таня разом з монахинею Уляною йшли пішки з церкви додому. Йде Уляна і тихо читає молитву «Живый в помощи...» Вона хреститься і Таня, дивлячись на неї, також. Дівчина питає в Уляни: «Що це за молитва?»
— А ти хіба її не знаєш? Я тобі зараз розповім про її велику силу.
Якось з нашого села поїхали двоє сусідських парубків на заробітки. Раніше часто їздили працювати до заможних панів: і молотили, і сіяли, і косили. Назар і Прокіп поверталися в рідне село. Попереду була важка і далека дорога, але на серці було радісно — заробили хороші гроші.
Ось і вечір настав. Повечеряли друзі і вирішили заночувати посеред степу. Уже й вляглися, а Назару не спиться, погані думки лізуть в голову. Задумав убити Прокопа і забрати всі гроші. А Прокіп був набожний і перед сном завжди читав молитву «Живый в помощи...», але на цей раз встиг прочитати тільки половину, бо стомився дуже й заснув.
Тільки підкрався Назар до друга з ножем — і назад відкинувся: немає у Прокопа ні голови, ні рук, ні горла — половину тіла як ніби хто відтяв. Злякався він дуже, відбіг подалі і, весь тремтячи, ліг спати.
Вранці Прокіп умився з гарбуза водою, помолився і гукає весело до Назара: «Де ти пропав, іди сюди». А той кричить йому здаля:
— Не йди до мене, я тебе боюсь.
— А що таке трапилось?
— Усе розкажу, як було. Ми ціле літо працювали, жили душа в душу, та ось мені нечистий нашептав тебе із світу зжити. Може, я здурів, але у тебе вночі півтіла було. Ось.
— Господи, що молитва робить! А якби я її всю прочитав, то мене зовсім на місці не було б. Підемо в храм і усім розкажемо.
Ось дійшли товариші до рідного Рубанівського і відразу в храм, якраз на кінець служби потрапили, тут їх матері зустріли, радіють синам. А Назар стоїть блідий, мов смерть. Помітили це всі, переживають, може захворів.
І розповіли Прокіп з Назаром все, що з ними трапилось. Люди плакали, а батюшка тричі перехрестив хлопців і сказав: «Оце наука усім. Не залишайте ніколи молитви. І вона вас врятує у найтяжчі години життя».

Григорій КУПРІЯНОВИЧ
Мироточива ікона Божої Матері «Скоропослушниця» у Тересполі

На Південному Підляшші, в невеликому містечку Тереспіль над Бугом, яке розташоване поруч відомого прикордонного міста Берестя, відбулася незвичайна подія — в домі однієї православної сім’ї почала мироточити ікона Божої Матері «Скоропослушниця». Цей знак Божої благодаті звершився там, де Православ’я — колись квітуче і домінуюче — протягом минулого століття пройшло важкий шлях страж¬дань і переслідувань... Мироточення ікони викликало страх Божий і велике благоговіння вірних, які тисячами почали прибувати до тереспільського храму св. Івана Богослова, де розміщено ікону.
Тут, на східному краї Південного Підляшшя, незважаючи на лихоліття XX ст., по сьогоднішній день у селах довкола Тересполя живуть люди, які зберігають свою православну традицію і говорять мовою своїх предків — українськими говірками. Тереспільська парафія вважається однією з більших на цьому терені.

Традиція ікони Богородиці «Скоропослушниця» походить зі Святої Гори Афонської. Перебуває вона в одному з афонських манастирів — Дохіярі, з яким пов’язана її історія. Ікона написана в X ст., тоді намісником обителі був преп. Неофіт. Відома з 1664 р., коли в манастирі Дохіяр відбулася незвичайна подія. Однієї ночі чернець Ніл, котрий був трапезарем, ідучи до трапезної із засвіченою скіпкою, почув голос від ікони, що висіла поруч, який наказував йому більше не ходити зі скіпкою біля ікони і не коптити. Ніл не послухав тих слів, вважаючи, що то, може, був жарт одного із братів монахів, і далі ходив побіля ікони із запаленою скіпкою. Після певного часу він знову почув голос від ікони, який говорив, що монах, який робить таке, не гідний бути монахом. Тоді ж монах раптово осліп.
Коли він розповів про все братії манастиря, ченці довго молилися перед іконою Богородиці. Покараний чернець Ніл не відходив від ікони, благаючи у Богородиці прощення і зцілення. Богородиця вислухала молитви монаха і повернула йому зір. Тоді монах знову почув голос, котрий сповістив: «Віднині іменуватиметься ікона Моя «Скоропослушницею», тому що швидко всім, притікаючим до неї, виявлятиму милість і виконання прохань».
Вістка про чудесну подію розійшлася по всій Афонській горі. До манастиря почали прибувати численні прочани, щоб помолитися перед чудотворною іконою. Відбулося біля неї багато зцілень: сліпі починали бачити, криві — ходити, біснуваті — верталися до здоров’я. Молилися перед іконою про рятунок під час морських катастроф, а також за визволення бранців з неволі.
Складено акафіст, а також спеціяльні молитви Пресвятій Богородиці перед іконою Божої Матері «Скоропослушниця». Ось одна із них: «Преблагословенна Владичице, Приснодіво Богородице, що Бога Слово більше всякого слова на спасіння наше народила і благодать Його більше за всіх прийняла, і тому є морем божественних дарувань і чудес річкою вічно текучою, що проливає благодать усім, хто з вірою до Тебе звертається. До чудотворного образу Твого припадаючи, молимось Тобі, Всещедрій Матері Чоловіколюбного Владики: пролий на нас преблагі милості Твої і прохання наші, що приносимо Тобі, Скоропослушнице, швидко виконай, влаштовуючи все на користь і спасіння всім. Відвідай, Преблага, рабів Твоїх благодаттю Твоєю, і подай недужим зцілення й добре здоров’я, неспокійним тишу, полоненим свободу і благістю стражденних утіш. Звільни, Всемилостива Владичице, всяке місто й державу від голоду, мору, трусу, потопу, вогню, меча й іншого покарання тимчасового і вічного, Материнським Твоїм заступництвом відвертаючи гнів Божий. Від душевного розслаблення, збурення пристрастей і гріхопадінь звільни рабів Твоїх, щоб без гріха в усякому благочесті прожили в цьому віці, і в майбутньому сподобилися вічних благ благодаттю й людинолюбністю Сина Твого і Бога, Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння з Безпочатковим Його Отцем і Пресвятим Духом, нині і повсякчас, і навіки віків. Амінь».
Копія афонської ікони Божої Матері «Скоропослушниця» була віднайдена на Закарпатті під час обрітення мощів преп. Олексія Карпаторуського в березні 1999 р. Вона привезена сюди цим святим із Афону на початку XX століття, перебуває у Свято-Миколаївському чоловічому манастирі в с. Іза-Карпутлаш біля міста Хуст.
На початку XXI ст. в Україні з’явилися нові списки афонської ікони. В 2008 р. копія ікони Божої Матері «Скоропослушниця» була привезена з Афону в Україну і перебуває у Свято-Богоявленському жіночому манастирі в селі Диківка на Кіровоградщині. Ця ікона в 2008-2010 рр. відвідала з хресною ходою багато міст України. У вересні 2009 р. в Білій Церкві з нагоди 15-річчя місцевої єпархії ікона Божої Матері «Скоропослушниця», спеціяльно написана в одному з жіночих манастирів Греції, була передана делегацією Грецької Православної Церкви у дар єпархії. У цій урочистості брав участь також архиєпископ Люблинський і Холмський Авель.
У листопаді 2009 р. список ікони Божої Матері «Скоропослушниця» поміщено у храмі Всіх преподобних Звіринецьких Архангело-Михайлівського манастиря у Київі. Одна з останніх подій, пов’язаних із поширенням в Україні почитання цієї ікони, —принесення з Афону її списку до Хресто-Воздвиженського храму Луцька 22 вересня 2010 р.

Церковний календар 2011. — Видання
Перемисько-Новосанівської
православної єпархії, м. Сянок, Польща

До 100-річчя художника Степана Кириченка

НАЙВИДАТНІШИЙ МОНУМЕНТАЛІСТ НАШОЇ ДОБИ

9 квітня виповнилося 100 років від дня народження відомого українського художника-монументаліста Степана Андрійовича Кириченка. Митець здобув освіту у Київському художньому інституті у таких видатних педагогів як Ф.Кричевський, А.Таран, С. Налепинська-Бойчук, М. Рокицький.
Народився Степан Кириченко 1911 р. в селі Чоповичі Житомирської области і ще в дитинстві виявив здібності до малярства. Від самого початку він шукав нових монументальних засобів для передачі свого світосприймання. «Мене приваблювала: надзвичайна динаміч-ність і експресивна активність мозаїчного живопису, його здат-ність зберегти художні образи живими і незмінними багато століть, — згадував художник, — взірцем для наслідування для мене завжди залишалися неперевершені мозаїки Софії Київської».
З групою своїх колеґ Степан Кириченко чи не вперше порушує важливе питання про виконання художником усіх видів робіт — від проєкту мозаїки до його втілення, застосовує старовинний метод прямого набору на стіну. Йому належить ініціятива створення секції художників-монументалістів при Спілці художників України.
Головні твори митця — це твори з життя українського народу. Особливе місце в його творчості обіймає геній Тараса Шевченка. Це портрет Кобзаря, «Наша дума, наша пісня...», «Та не однаково мені...», Шевченкова поезія, народна та пісенна творчість завжди були джерелами надхнення митця. Чимало створив він портретів сучасників — Катерини Білокур, Любови Забалейги та ін…
Створений у співпраці з Н. Клейн «Урожай. 1957 р.» було оцінено як визначне явище у тогочасному мистецтві.
На Володимирській вулиці в Київі на фасаді однієї з будівель виграє яскравими кольорами з натурального каміння, що гармонійно поєднуються зі смальтою, його композиція «Українська пісня» (1967р.). Досягнута тут синтеза монументального мистецтва і архітектури робить місто теплішим, виразнішим, по-новому сучасним.
З нагоди 100-літнього ювілею С.А. Кириченка секція монументального мистецтва Спілки художників України організувала вечір спогадів про митця, на якому виступили його учні Микола Стороженко, Володимир Прядка та інші, ті, кому пощастило спілкуватися і співпрацювати з найвидатнішим монументалістом нашої доби.

«Коли бігтимеш небом…»

* * *

Якщо ти захочеш
відкрити для себе
новий світ –
ти відкриєш
і він вразить тебе
можливостями.
Якщо ти зможеш
вмістити його,
отримане
перевершить усі
найсміливіші сподівання.
Якщо ти приймеш
те, що здається незвичним,
неприйнятним
і ранить,
ти пізнаєш
таємницю Любови

* * *

Напишу Вам листа
на білій серветці
кольором достиглої
калини –
символу вірности,
яка буває від Любови
з великої літери
і не вміщається
ні в які рамці,
тим паче –
в безнадійну обмеженість
земного життя
вічної душі.
Напишу Вам листа
невидимим чорнилом
на незримій серветці
і молитимусь,
щоб Ви
побачили
і прочитали
нескінченно довгий Листопад
з одного слова,
яке пишуть
з великої літери

* * *

Коли бігтимеш небом –
не бійся впасти,
не бійся нічого.
Там немає ні гори, ні низу,
там немає швидко чи повільно…
Там усе інакше.
Там просто.
Там простір.
Там невагомість...
Коли бігтимеш небом,
просто біжи
і радій.

* * *

Отак би відчувати
кожну мить,
що є справжнім
і не морочити собі голову
думками…
Узбіччям не швендяти,
а йти прямо
дорогою…
Невидимою бути
і безплотною,
болю не боятися,

крізь стіни проходити
і через час рухатися,
як через кімнату…
Отак би відчувати себе
дитиною
і жити
серцем…
Не зважувати…
Не прораховувати…
Просто знати
і бути…
Отак би…

* * *

Розбий свої темні окуляри
і не ховайся від світла радости.
Віддайся йому цілком,
довірся
і просто знай –
воно зробить тебе світлим.
Подякуй тому, хто вкрав
твій мобільник,
щоб ти нарешті навчився
слухати серцем тишу.

Звільни простір для дива
і воно станеться –
прийде,
у двері твого серця постукає
і запитає беззвучно:
«Ти впустиш мене?..»

Галина МАНІВ
Листи зі Святої землі

Єрусалим

Від Тель-Авіву до Єрусалиму нині можна доїхати максимум за півтори години. Занадто швидко. Всю дорогу мною володіло жагуче бажання попросити зупинити автобус, вийти й піти пішки. Зупинятися раз-по-раз, вклякати й молитися, потім влаштуватися на ночівлю й довго дивитися у засіяне зорями небо. Вранці зустріти сонце й знову рушити до Єрусалимських гір. І так неквапом наближатися до Святого міста. Швидкість не скорочує шлях — вона його вбиває. Втім, радісне передчуття зустрічі з омріяними місцями перемагало.
Позаду лишилася рівнина з поворотами на Кейсарію та Лод (або Ліду –рідне місто св. Георгія Побідоносця), між пагорбів майнула табличка з написом «Емаус», і дорога полізла вгору. Зі скель на неї дивилися сосни, такі раптом рідні після пальм і помаранчів. Однак і тут ідилічний настрій порушувала, повертаючи до реальности, бойова техніка, виставлена вздовж дороги на згадку про бої 1948 року. Та попри все: ще трохи, і білосніжним птахом злетів до шосе з гір Єрусалим — донині всі будинки в місті споруджують із білого єрусалимського каменю, а висотки хоча б облицьовують плиткою з нього. Чи то через цю святкову білизну, чи тому що в місті нема хмарочосів, які з’їдають небо, але навіть нові райони Єрусалиму здаються особливими. А за якихось п’ять хвилин їзди широкими проспектами та вузенькими вуличками ми опиняємося перед мурами Старого міста. Мури ці неодноразово руйнувалися під час облог, але незмінно відбудовувалися за первісними (І століття!) контурами. Востаннє це зробив Сулейман Пишний у середині ХVI ст. А ще цікаво, що аж до середини ХІХ ст. за цими старовинними потужними (товщиною 2.5 м, і висотою 12 м) стінами вміщався весь Єрусалим, всі чотири його квартали: єврейський, християнський, вірменський і мусульманський. До Старого міста нині можна потрапити через одні із семи воріт. Восьмі, Золоті, так і стоять глухі від часів Сулеймана Пишного, коли той, дізнавшись, що цими воротами, за юдейським переказом, має увійти в місто Месія, наказав замурувати їх. (Бідолашний султан, запізнився на шістнадцять віків!)
Ми входили Сіон-ськими воротами, або, як їх іще називають, воротами царя Давида. Так вони називаються тому, що розташовані з боку гори Сіон, а на горі Сіон, як відомо, стояло місто Давида. А ось тепер стоїть саркофаг царя-псалмоспівця — у приміщенні синагоги. На другому поверсі тої самої будівлі — світлиця Таємної Вечері. Готичні склепіння світлиці вказують на її середньовічне походження. Так воно і є, в 1335 році францисканці придбали цю будівлю й перебудували на власний розсуд. Достеменно не відомо, чи справді саме на цьому місці покоїться прах царя Давида, і чи справді саме тут відбувалася Таємна Вечеря. Але тут я зрозуміла одну річ: символи так само реальні, може, навіть реальніші за те, що ми називаємо дійсністю. І не так вже й важливо, наскільки точними є просторові чи хронологічні координати наших святинь. Головне, що ми можемо прийти сюди, вклонитися їм, вирватися з лабетів буденности й піднести догори серця. Подих Вічности відчувала я і біля величного гробу Давида, вкритого червоним оксамитом, на якому на івриті золотими літерами написано : «Цар Ізраїлю Давид живе й існує», і у світлиці Таємної Вечері, і в католицькому (теж часів хрестоносців) Успінському храмі, де покладено статую Діви Марії в Її успінні. Є ще один храм Успіння Пресвятої Богородиці, біля Гетсиманського саду, але про це згодом. Я і так відволіклася від розповіді, досі не ввійшовши в місто воротами царя Давида. Тож поспішу це зробити.
Через ворота Давида одразу потрапляєш до Стіни Плачу, або, як називають її юдеї, Західної Стіни Храму. Дехто помилково вважає, що це стіна, яка залишилася від будівлі Другого Храму, насправді ж, Стіна Плачу — залишки муру, збудованого за наказом царя Ірода І (саме того, що наказав потім вбити немовлят), щоб підперти Храмову гору. Навіть те, що від цього муру залишилося (фрагмент довжиною 57 м), вражає своєю монументальністю — блоки, з яких він збудований, не зміг би підняти жоден із сучасних механізмів. Ще пророк Єзекіїль провістив, що Другий Єрусалимський Храм (як і Перший) буде зруйнований, але Західна Стіна стоятиме до кінця світу. Нині це найбільша юдейська святиня — вважається, що тут досі зберігається Божа присутність, і, траплялося, після особливо ревної молитви люди тут мали одкровення й видіння. Я не знала про це, коли підходила вперше до Стіни Плачу, – знала тільки, що люди встромляють в щілини між блоками записочки з проханнями до Бога. Але раптом сльози самі полилися з моїх очей. Все попливло, як погане зображення чи лаштунки, що закривають сцену, — ось-ось вони розсунуться, і я нарешті побачу реальний світ. Але лаштунки так і не розсунулися для мене, за якусь хвилю все минуло…
У суботу біля Стіни Плачу моляться юдеї. Весь величезний майдан перед нею гуде від молитви, справді схожої на плач. Ліворуч моляться чоловіки у кіпах та білих молитовних хустинах, праворуч, на жіночій половині (насправді втричі меншій за чоловічу) туляться жінки. А після молитви гуляють стародавніми вуличками Єрусалиму єврейські родини – чоловіки з широкими бородами і пейсами, надзвичайної вроди жінки в довгих спідницях і старовинних капелюшках і рудуваті серйозні хлопчики (дівчат я чомусь не примітила)… У п’ятницю ж на гору Моріа (Храмову гору) потоком сунуть з молитовними килимочками під пахвою мусульмани – це їхній священний день. Баня Мечеті Скелі, яку здалеку видно на тлі білосніжних споруд, вказує на місце, що з нього, за давніми переказами, почалося творення світу. І саме тут Авраам збирався принести в жертву Богові улюбленого свого сина Ісаака, саме тут поставив жертовник цар Давид, саме тут, у Святому Святих Першого Єрусалимського Храму, стояв Ковчег Завіту і, на жаль, саме звідси, як вважають мусульмани, піднісся на небо пророк Мухаммед – на скелі залишився відбиток його стопи. «На жаль» — тому, що через це вхід до Мечеті Скелі закритий для всіх «невірних», і ніхто з нас потрапити туди не може. Навіть мусульмани зараз там не моляться, здійснюють намаз у мечеті Омара, розташованій поряд…
А неділя — день, коли вулиці старого Єрусалиму заповнюють християни. Недарма в Ізраїлі існує прислів’я: «Тель-Авів гуляє, Хайфа працює, Єрусалим — молиться»…
Якби ми зайшли до міста через Яффські ворота, нам не довелося б дертися сходами від Стіни Плачу нагору — ми одразу опинилися б перед фортецею Антонія, куди привели Ісуса на суд Пилата і де Його бичували. Звідси починається символічна Віа Долороса – Хресний Шлях Спасителя на Голготу. Сказати правду, ми так і не зуміли визначити всі зупинки Христа, пройти Його Хресним Шляхом. Просто губишся на цих вузеньких вуличках, забитих арабськими крамничками, завішані крамом. Тут дав би Бог не заблукати й потрапити до самого храму Воскресіння Господнього (частіше його називають храмом Гробу Господнього)…
Закладаюся, ти навіть приблизно не уявляєш, якою нині є Голгота. Твоя уява, мабуть, малює пагорб, на вершині котрого стоїть Хрест? Можливо, за часів Христа так і було, принаймні, художники донесли до нас саме таку картину. Тож і я була просто вражена, коли поблукавши вузенькими вуличками, ми вийшли на нічим не примітний майдан і мені показали на чорний отвір входу в нічим не примітну будівлю: ось храм Воскресіння, а всередині нього Голгота.
Майдан такий маленький, що нема куди відступити, аби побачити бані – фасад храму майже повністю закриває їх від зору, тільки увійшовши всередину, починаєш усвідомлювати, яка ця споруда величезна. Фактично, це гігантський комплекс, де під одним дахом об’єднано кілька християнських святинь: Голготу з місцем Розп’яття, ротонду — височезну залу зі сферичною банею, під якою розташована Кувуклія — каплиця Гробу Господнього. Крім цього, на території храму Воскресіння Господнього є ще одна велика зала — Кафолікон, що служить катедральним храмом для патріярхів Єрусалимської Православної Церкви, підземний храм Знайдення Животворчого Хреста, храм святої рівноапостольної Єлени та ще кілька храмів, діючих манастирів, підсобних приміщень, галерей, поховань і, хто знає, чого ще, прихованого під товщою віків… Храм розділено між шістьма конфесіями Християнської Церкви: грецько-православною, католицькою, вірменською, коптською, сирійською та ефіопською, кожна з яких має свої приділи й години служб. Так, Вівтар Цвяхів належить францисканцям, храм рівноапостольної Єлени і церква Трьох Марій — Вірменській апостольській церкві, могила святого Йосифа Ариматейського та вівтар на маленькому куточку Гробу Господнього, що виходить за стіну Кувуклії, — Коптській церкві. Голгота, Кафолікон належать Єрусалимській Православній Церкві. Кувуклію ж ділять між собою кілька конфесій — Літургію на Гробі Господньому одні за одними служать православні (о 1-й годині ночі), вірмени (о 4-й годині ранку), потім католики. А у Великдень сходить на неї Благодатний вогонь… Мирне сусідство під однією стріхою різних конфесій зворушує до сліз, і, споглядаючи юрми прочан з усіх кінців світу (европейців, індусів, японців, арабів, африканців), підносячи разом з ними молитву до Бога, вклоняючись спільним святиням, усміхаючись сусідові й розуміючи одне одного без слів, нарешті усвідомлюєш, якою має бути, якою, за великим рахунком, є наша Церква, наша Вселенська Церква Христова, що її пекло не здолає!
І все ж таки я повернуся до входу в храм. Там, прямо при вході, лежить Камінь Помазання – плита червоного мармуру, на якій обмивали тіло Ісуса. Цей Камінь мироточить. Іноді рясно – так, що аж стоять на ньому калюжки пахучої рідини. Іноді лише пітніють тріщини на ньому, але тоді пахощі стають надзвичайно густими. Вклякають навкруг Каменя прочани, розкладають на ньому принесені для освячення речі (іконки, хрестики, вервиці), визбирують миро хустинками, серветками — що в кого є, моляться й цілують святиню… Праворуч — Голгота. За плексигласовим склом можна побачити купу каміння з рудуватими патьоками на ньому — це навіки запеклася Свята Кров, стікаючи з хреста. А піднявшись сходами на другий поверх, опиняєшся в церкві, знову ж таки поділеній між двома конфесіями: місце, де прибивали Господа до хреста, належить католикам, а саме місце Розп’яття — православним. Тягнеться тоненька цівочка черги й зникає під амвоном — прочани один по одному заповзають туди на колінах і припадають до отвору, оббитого міддю – тут стояв Хрест. Якщо просунути в отвір руку, можна намацати каміння, а як глибоко вдихнеш – відчуєш запах сирої землі. Молитися тут довго не дозволяють — суворий чернець ревно стежить, щоб черга не затримувалася. Але за ці лічені хвилини (ледь-ледь вистачає, щоб проказати Господню молитву) стається з людиною щось особливе. Коли я вперше потрапила сюди, мені захотілося, обнявши той отвір, лежати над ним довго-довго, не знати скільки, такий спокій я раптом відчула. Зовсім не цього очікуєш на Голготі, але зі мною було саме так – ніби опинилася в обіймах рідної людини і тепер вже нічого не страшно. Іншим разом сльози самі полилися з очей. А ще… Втім, це важко переповісти словами…
Черга до Гробу Господнього зовсім інша, ніж на Голготі. Здається, що людей, які йдуть до Гробу, значно більше, ніж тих, що піднімаються до Розп’яття. За туристами тут губляться прочани. Раз-по-раз в черзі хтось намагається пролізти вперед, хтось збоку домовляється з ченцем, який керує рухом, — це екскурсоводи підганяють свої групи, то раптом зупинять рух, аби пропустити когось із можновладців... Але, можливо, це просто мені не щастить… Вимагає великих зусиль не розхлюпати отримане на Голготі. Та нарешті з черговою партією я таки входжу до Кувуклії (всередину пускають по троє – більше в тісних кімнатках не вміщається). У центрі першого приміщення стоїть камінь Ангела (пам’ятаєш з Євангелія? — жінки, прийшовши до Гробу, щоб намастити тіло Ісуса пахощами, побачили юнака у світлому одязі, що сидів на камені). На камені горить свічка, запалена від Благодатного вогню, що зійшов цьогоріч. Цей вогонь підтримують до наступного Великодня, запалюючи свічку від свічки. Під зовнішньою стіною Кувуклії горить ще одна така свічка — саме від неї припалюють прочани стосики єрусалимських свічок. Майже всю площу другого приміщення каплиці, вхід до якого такий низький, що треба поклонитися до землі, аби ввійти, займає мармуровий Гріб. Сяк-так примудрившись стати на коліна, посуваючись, аби й сусід міг це зробити, люди моляться кілька хвилин, найспритніші встигають ще розкласти на Гробі принесені для освячення речі. Я піднімаю голову й дивлюся на ікону Божої Матінки, що висить ліворуч. А потім лунає оклик ченця, який квапить нас на вихід… Коли я вийшла з напівтемного храму на сонце, мої супутники вже чекали на мене. Треба було поспішати, аби встигнути дістатися до Гетсиманського саду. Адже зимовий день такий короткий…
Ті вісім олив, що залишилися від Гетсиманського саду, ростуть біля підніжжя Оливної гори, де протікає ручай Кедрон (щоправда, ручая я так і не примітила). Оливи такі старезні, що їхні стовбури геть покручені й помережані, а подекуди під них навіть підставлено кам’яні підпорки. Під деревами насіяно квітів, насаджено трояндові кущі, прокладено стежки, але не знаю, хто ними ходить, бо цей мінісад зусібіч огороджено решіткою. І це правильно, бо дай волю нам, прочанам, розтягнемо оливи на реліквії. А стояти й дивитися, як міниться на вітерці сріблясте листя дерев, слухати, як вони тихо про щось перешіптуються, милуватися квітами й сонячними плямами на землі та думати, що, може, саме ось тут, під цим деревом, сидів колись, обпершись на теплий стовбур, Ісус і розмовляв із Своїми учнями, — цьому решітка не заважає. У саду є також Гетсиманський грот, в якому молився Христос, коли відійшов від апостолів. Можна побачити місце на камені, де краплі кривавого поту Ісуса розм’якшили його і пройшли наскрізь.
Гетсиманським садом від ХVІІ ст. опікуються францисканці. З правого боку до нього прилягає храм Всіх Націй. Він названий так тому що кошти на його будівництво дали 12 католицьких громад з різних країн. Вважається, що він збудований на тому місці, де Іуда зрадив Господа. Тут завжди напівтемрява, бо на вікнах сині вітражі, які погано пропускають світло. За задумом будівничих, це має символізувати Гетсиманську ніч Христа. Мабуть, цей задум таки вдався, бо якось моторошно у цьому величезному порожньому храмі. Але я, напевно, занадто слабка для таких емоцій, тому мені зовсім не захотілося тут молитися і не захотілося навіть роздивлятися мозаїки на стінах, а лише брилу, на якій молився Ісус, покладену біля вівтаря й оповиту терновим вінцем. Я поспішила вийти на сонце, до шелестливих старих олив, і, знову постоявши в їхньому товаристві, повернула ліворуч, до храму Успіння Пресвятої Богородиці, яким опікується нині грецько-православна громада. Церкву збудовано у ХІІ ст. на місці іншої, часів імператриці Єлени (IV ст.). Довгі широкі сходи ведуть вниз (або вгору, якщо дивитися знизу, — тоді бачиш світло в дверному отворі). Кажуть, що ці сходи символізують Богородицю, Яка є нашими сходами на небеса. У цьому підземному храмі теж стоїть напівтемрява, але вона зовсім інша — якась тепла й осяйна. Тут, праворуч від вівтаря, гробниця батьків Діви Марії — Йоакима й Анни, ліворуч — поховання Йосифа Обручника, а в найнижчій частині храму, в печері, закритій мармуровою плитою, гріб, в який апостоли поклали тіло Богородиці після Її успіння. Коли, за рішенням Шостого вселенського собору, цей гріб було відкрито, в ньому знайшли тільки пояс та поховальні пелена Божої Матері… У церкві є також чудотворна ікона Пресвятої Богородиці.
Зазвичай, коли ми нарешті добираємося сюди, прочан та екскурсантів вже залишається небагато. Тож можна спокійно помолитися біля гробу Богородиці, посидіти в тиші. Я дуже прагну до цього місця – другого після Голготи найдорожчого для мене. Але цього разу церква була повна людей. Я навіть засмутилася. І тим сильнішим було моє потрясіння, коли всі ці люди враз заспівали. Я не розуміла слів, лише вловлювала гортанну кавказьку говірку, але здогадувалася, що то якийсь молитовний спів до Богородиці. І не можна передати словами, що діялося в моїй душі від того співу, від тої зустрічі з прочанами із Грузії, яку подарувала мені Божа Матінка!..
Ти просиш розказати про Єрусалим… Єрусалим — це наша рідна домівка, батьківщина всіх християн, а, може, й усіх, хто вірить в Бога. Тож кожен знаходить тут щось своє, миле саме його серцю, якісь свої рідні куточки, а щойно виїхавши з міста, вже починає сумувати за ним і мріє знову повернутися сюди. Але, знаєш, відкрила я для себе в Єрусалимі ще одну дивовижну річ: все, що я отримала тут, я так само отримую щонеділі на Літургії, причащаючись Тіла й Крови Христових. І з тих пір я стала дуже спокійно ставитися до паломництв. Звісно, я б хотіла знову повернутися до Святого міста, побувати в інших святих місцях, але, хай там як, твердо знаю: Господь завжди і скрізь з нами, а Єрусалим – у нашому серці.

ПРО ЮРІЯ ТА ЗМІЯ
Давня леґенда

Переказала Зоряна ЖИВКА

Стояло колись у часи далекі місто Ласія, що славилося багатством і розкошами. Правив ним володар на ім’я Сельвій, чоловік жорстокосердий і нечестивий. Та не дарма кажуть: які люди, такий і правитель над ними. Бо відоме було по світу місто те не лише заможністю мешканців, а й зажерливістю їхньою та немилосердям.
Багато разів приходили християнські проповідники до Ласії, щоб звістити Добру Новину про любов Божу та закликати мешканців краю до покаяння. Не хотіли слухати ласіяни Слова Господнього. Насміхалися над християнами та й вигонили геть із міста, кажучи: «Вашому Богові тільки жебраки молитися можуть! Про щоденний хліб просити, другу щоку кривднику підставити — це ж треба таку нісенітницю вигадати! Кому потрібен Цар, що дав Себе розіп’яти?!»
Проте не дозволить Господь злому панувати вічно! І раз, і вдруге, і втретє кличе Він лагідно — наче тихий легіт, Його голос бринить — кличе людей до спасіння. А як не відвертається безбожний від лихих діл своїх, то посилає Милосердний кару на грішника, щоб той хоча б у нужді й у горі, а все ж звернувся до Творця Свого.
Лежала в лісі поблизу Ласії трясовина глибока. Оселився якось у тім болоті змій велетенський. Щодня виповзала потвора на шлях, що вів до воріт міста, й пожирала перехожих.
Зібрав Сельвій військо своє та й рушив війною на змія страшного. Але змій сховавсь у трясовині глибочезній — не змогли люди до нього підступити. А рано-вранці знову вийшло чудовисько на полювання й проковтнуло пастуха, що вів овець до міста на продаж, разом з усією отарою.
Знову пішов володар Ласії на борню зі змієм, але той напустив туману смердючого ще й отруйного — не змогли воїни й наблизитися до болота. А наступного дня напала потвора на караван купецький...
Покликав правитель найхоробріших чоловіків міста — солдатів і мисливців, силачів і борців-гладіяторів — і пообіцяв велику нагороду тому, хто вб’є лихого змія. Минув тиждень, другий — ніхто не прийшов перемогою хвалитися: й далі щодня пожирала потвора людей на підступах до Ласії.
Зібралися тоді на раду до Сельвія старійшини міста й мовлять:
— Скоро цілий світ дізнається про чудовисько, що оселилося поблизу Ласії. Тоді перестануть приходити до нас купці й занепаде наш край, а всі люди помруть від злиднів.
— Яку раду дасте мені, мужі велемудрі? Чи не ходив я війною на змія лютого, чи не посилав воїнів своїх, обіцяючи нагороду щедру? Не відаю, як здолати потвору цю, — зітхнув правитель.
А старійшини йому на те відповідають:
— Як не можна того змія вбити, то слід від нього відкупитися. Щоб не поїдав він купців на підступах до воріт і не відлякував торговий люд від нас, маємо самі давати йому щодня по людині, — мовив перший.
— Ба більше, володарю, можемо це лихо на користь нашому краю обернути: розпустимо чутку, що один із богів зійшов до нас і поселився поблизу міста, щоб охороняти його. Тоді ніхто з ворогів нам страшний не буде! — додав другий старійшина. — А богам-охоронцям належить жертва — про це кожен знає.
— І щоб не було ремствування поміж містян — від кожної родини візьмемо по людині та кинемо жереб, і по тій черзі йтиме хтось на обід змієві. Так ми купимо достаток і мир для Ласії, — завершив третій.
На те й пристали.
Щодня за встановленою жеребом чергою віддавали ласіяни жертву змієві — дітей своїх. І справді, перестала потвора нападати на каравани купецькі. Зажили люди ще заможніше, ніж раніше.
Ось надійшла черга і до сім’ї правителя ... Затужив тоді він, заплакав:
— Дитя моє любе, світло очей моїх! Єдина втіхо старости моєї! Не справимо ми тепер весілля твоє! Не запалимо смолоскипи для святкування! Не побачу дітей твого лона — онуків своїх!..
А слід сказати, що у нього нікого з рідних не було — тільки дочка єдина. Мала та дівчина не лише личко гарне, наче квітка, та стан стрункий, як пальма, а й серце добре. Дуже любив Сельвій доньку свою. І мовив володар до мешканців міста:
— Візьміть моє золото і самоцвіти, і навіть усе добро моє, тільки лишіть мені доньку єдину!
І видав указ, обіцяючи будь-яку нагороду тому, хто піде замість доньки його на смерть або віддасть замість неї свою дитину, але ніхто з містян не пристав на те: черга є черга, жереб є жереб — така воля богів.
Обрядив тоді Сельвій дочку свою, як на весілля, у дорогі шати, прикрасив перлами й дорогоцінним камінням — і відіслав до страшної трясовини.
Привели дівчину до болота, прив’язали до дерева край дороги. Та й пішли хутчій звідти — щоб і їх змій не прихопив на обід.
Все місто зібралося за мурами, аби звіддалік подивитися на смерть доньки правителя: кому жаль красуні молодої, а кому просто цікаво.
Стоїть дівчина, плаче, плаче та й молиться — у богів своїх рятунку від смерти лютої просить. Але мовчать боги — немає рятунку.
Проте Милостивий Господь не погибелі грішника бажає, а щоб той навернувся і жив. Була воля Божа подати знак мешканцям Ласії через святого Юрія. (Ще не прославився тоді майбутній великомученик Юрій, а жив на землі та служив у римській армії. Він був комитом, тобто тисяцьким, і відзначився, попри молодий вік, як мудрий і вправний полководець).
Їхав Юрій якраз тоді з війська додому, бо здобув його загін перемогу славну, й дістав молодий комит нагороду від імператора та ще й відпустку. А лежала його дорога повз Ласію. Зупинився юнак біля струмка коня напоїти, аж бачить — стоїть дівчина гарна, вбрана у шати весільні, до дерева прив’язана, та ридає гірко. Він і питає її:
— Панно, що ти тут робиш?
А вона на те ще гірше заплакала:
— Тікай хутчій звідси, добродію! Мені смерть страшна судилася, а ти ні за що загинеш!
Але Юрій не зрушив із місця, а ще раз спитав:
— Чому ти прив’язана до дерева, панно? Чому гірко плачеш? Чого боїшся? Не піду звідси, не визволивши тебе з біди...
Ще дужче заплакала дівчина, проте, щоб урятувати Юрія — вислухає її сумну оповідь і піде собі далі дорогою — мовила:
— У лісі цьому, у болоті оселився змій. Він щодня виповзав на гостинець і пожирав люд торговий, що до міста нашого їхав, а коли воїни виходили на битву з ним, ховався у трясовині й напускав туману отруйного. Щоб не занепало місто, видав правитель указ, аби щодня за жеребом давали містяни когось у жертву потворі. Ось прийшла й моя черга, хоч я і донька правителева. А тепер тікай щодуху з цього проклятого місця, бо пропадеш! — Тоді, вислухавши, питає її Юрій:
— Чи ти молилась, аби Бог тебе врятував?
— Молилася! І Аполлонові, і Гераклу, й Артеміді — мовчать наші боги, немає мені спасіння! — з розпачем вигукнула дівчина.
— Ті боги, що ти їх кликала, — лише мертві кам’яні боввани, — сказав на те Юрій. — Вони не можуть почути й урятувати тебе. Я ж вірую у Господа Ісуса Христа, Творця неба та землі, Спасителя світу, і Його силою звільню тебе. Й ти вір, що Бог благий і всесильний.
По тому звів цей воїн Господній очі до неба та став молитись, аби змилувався Господь над дівчиною, приреченою на жертву потворі бісівській, аби просвітив її світлом істини та звільнив від загибелі, а душу від гріха та смерти вічної. І тільки мовив «амінь», як бачить: виповзає з лісу чудовисько престрашне.
Тоді взяв Юрій меч свій у руки, але не так, як беруть зброю, ідучи до бою, а так, ніби знак хреста, й вигукнув:
— Іменем Господа Ісуса Христа і силою животворящого хреста Господнього стій, змію!
І змій завмер.
Тоді Юрій розв’язав мотузку, що нею була прив’язана до дерева дівчина, та зробив налигача й узяв потвору на повід цей, мов худобину.
А дівчина врятована стоїть аж оніміла — дивиться на молодого воїна та слова мовити не може — не так від радости несподіваної, як від здивування превеликого:
— Направду могутній твій Бог, коли від одного Його імені страшна потвора душогубна, що стільки людей занапастила, лагідною стала, мов пес при господарі. Розкажи мені про свого Бога, щоб і я прославила Його за рятунок.
Розказав їй Юрій Вість Євангельську: як створив Господь світ і як згрішили люди, чим прирекли себе на страждання та погибель, як змилувався Творець над творінням і послав Сина Свого, щоб урятувати світ, як був розп’ятий Ісус Христос, і страждав, і помер за гріхи людські, але воскрес на третій день. Уважно те слухала донька правителя, а потім мовила:
— Ось тут є вода у джерелі — охрести мене, щоб я віднині й довіку служила тільки правдивому Богові.
Так і зробили. По тому взяв Юрій змія за налигач, і рушили вони дорогою до міста.
А ласіяни ждали, ждали, щоби побачити, як змій правителевою донькою пообідає, але ні змія не видко, ні передсмертного крику дівчини не чутно. Почали в юрмі шепотіти: «Може, не приповз сьогодні змій по їжу? Може, вже й здохла потвора? Чи потрібно відв’язати жертву, чи ще почекати?» Всі тихцем перемовляються сусід із сусідом, але немає охочих сміливців піти ближче подивитися, що ж там під лісом біля болота коїться.
Аж бачать: іде дорогою правителева донька — жива-живісінька, а за нею воїн молодий веде на налигачі, мов корову, змія. Злякалися люди — всі до міста кинулися, поховалися по хатах.
А Юрій привів змія під палац правителя, прив’язав на майдані. У дворі й у палатах тиша та скорбота, як на поминках. Сельвій у журбі, замкнувся у своїх покоях, а слуги поховалися, боячись його гніву.
Привела правителева донька Юрія до батькової світлиці. Сидить багатий і грізний володар Ласії, ніби лев поранений: у скорботній одежі, голову попелом посипає, оплакує дитя єдине.
Невимовно злякався Сель-вій, побачивши дочку, бо подумав, що привид явився йому. А потім зрадів, аж сльози по щоках потекли. Був раніше він чоловіком жорстокосердим, а за цей день не раз йому довелося заплакати — і від розпуки, і від радости.
Запитав правитель:
— Як сталося, доню моя, що бачу тебе живою? Чи хтось віддав свою дитину замість тебе на жертву, а чи сьогодні не вийшла потвора на обід звичайний?
— Ні, батьку! Врятував мене Господь Ісус Христос, Син Бога Живого. Його ім’я вимовив воїн цей - і змій став сумирним, як худобина, — відповіла дівчина. — І нині прив’язано потворище на майдані перед палацом. Якщо ти визирнеш у вікно, то сам його побачиш.
Здивувався володар:
— Саме тільки ім’я Бога скорило страшного змія, якого не могло здолати все моє військо?
Й увірував тоді Сельвій у Господа, і того ж дня охрестився.
І наказав він зібратись усім мешканцям Ласії на майдані, і проповідували перед ними святий Юрій-воїн і правителева донька, а потвора на правдивість свідоцтва їхнього лежала біля них, сумирна та покірна. І багато людей увірувало тоді у Господа Ісуса Христа й у Євангелію. А змій здох, здох і пропав, що й тіла бридкого не лишилося.
Цілий тиждень проповідував Юрій у місті цім, а по тому поїхав додому, до Каппадокії, де попросив єпископа прислати до Ласії священиків, аби навчали народ Слову Божому. Дуже здивувався каппадокійський єпископ, таке прохання ласіян почувши, бо досі верталися всі проповідники з краю цього, насмішками вигнані, а бувало, й киями побиті. Тоді розповів Юрій про те чудо, що явив Господь мешканцям Ласії, — і зрадів єпископ і всі вірні та прославили мудрість Божу. І розійшлася вістка про диво зі змієм по всьому світу — кудись прийшла вона як правдива розповідь про чудо Господнє, а кудись — як казка.
Недовго був Юрій-воїн удома, незабаром прикликав його імператор Діоклетіян до Риму на службу. Коли дізнався кесар, що один із найкращих його полководців християнин, то спершу не повірив, а потім покликав до себе на розмову — обіцяв Юрію нагороду велику, якщо зречеться юнак віри Христової, але той залишився вірним Господу. За це наказав Діоклетіян тяжко катувати Юрія, але й у стражданні не зрікся молодий комит правди Божої — вірний був Небесному Цареві аж до смерти. Тож і названо його в Церкві Переможцем, бо непохитністю у вірі прославив ім’я Господнє і цим переміг смерть. І нині у Царстві Божому святий Юрій-Переможець зо всіма святими молиться за нас.

Молитва до святого Миколая

Святий Миколаю, угоднику Божий,
На Божого Сина діяннями схожий,
Горять в твоїм серці молитви
слова,
По волі Господній ти чиниш дива.

Святий Миколаю, ти Богові
милий,
Навчи, щоб, як ти,
ми Христа полюбили,
Навчи нас боротись добром
проти зла,
Робити у світі побожні діла.

По всій Україні стоять тобі храми,
Святий Миколаю, молися із нами,
Хай світяться душі ясніше від зір,
Хай в кожну родину, і місто, і двір
Господь посилає нам
радість і мир!
Тетяна МАЙДАНОВИЧ

Галина ЛЕВИЦЬКА
Хмари

Я люблю дивитись на хмари,
Як вони по небу пливуть,
Ніби білі пухнасті отари
Вирушають в незвідану путь...

Ось хмарина периста і чиста,
Наче ангела біле крило...
А у серці слова пломенисто
Повертають у те, що було.

Як Ісус до апостолів вірних
Говорив на Оливній горі:
«...Проповідуйте Благовістя
До останнього краю землі...»

Він вознісся, благословляючи,
В небеса, де хмари пливуть.
Учні, щиро Йому довіряючи,
Вирушали в незвідану путь...

Я у небо вдивляюсь і мрію...
Я на хмари дивлюся й молюсь..
Я хмарини лічу та радію,
Бо на хмарах вернеться Ісус!!!

Валентина БОНДАРЕНКО
МАМИН ДЕНЬ

Люба матінко, ніжна, добра!
Ластівки ось-ось прилетять —
Так вертатиму я додому,
До гнізда свого все життя.
А сьогодні — Мамине Свято,
І радіє весь Божий люд.
Я прийшла тебе привітати —
Мамо, я тебе так люблю!

Наталка ПОКЛАД
ЛАСТІВЧИН ПРИВІТ

Золоті квітневі дні,
що захочу — вимрію.
Принесла привіт мені
ластівочка з вирію.
Невелика, та міцна,
той привіт несла вона
через всі чужини —
аж до України.

Анна СЕМЕНЮЧЕНКО
Як Юля байдики шукала

Дівчинка Юля — справжнє дивенятко. Вона часто дивує своїми запитаннями та вчинками. Ось послухайте, яка пригода з нею сталася.
Був гарний сонячний день і до того ж вихідний. Мама готувала сніданок, а Юлечка лежала в ліжечку і нічого не робила.
— Донечко, будь ласка, полий квіти, — попросила мама маленьку помічницю.
Юля дуже добра й слухняна дівчинка, але іноді трішки ліниться. На цей раз вона швидко забула про мамине прохання.
До дитячої зазирнув тато:
— Не бий байдики, доню!
— Хіба ж я когось б’ю? А хто це, байдики? Де ж вони?
Але їй ніхто нічого не відповів: тато пішов до магазину, а мама її не почула. Юля миттєво встала з ліжка, одяглась і пішла шукати байдики.
Спочатку вона зазирнула на балкон, але там нікого не було. Тоді вона полізла під ліжечко, подивилася в горщики з квітами, але байдиків не знайшла. Прийшов із магазину тато. Юля підійшла до нього:
— Тату, а де байдики?
Тато загадково усміхнувся й почав свою розповідь.
— Жили в невеличкій країні маленькі роботящі чоловічки, вони дуже цінували свій час, а тому кожної секунди були зайняті справою. Звали їх байдиками. Жили вони добре та щасливо, але не довго так тривало: із сусідньої країни прийшла біда. Жорстокі ліниві пиндики вирішили завоювати їх. Але не знали, як те зробити, тому що згуртованих, працьовитих, добрих важко підкорити. Викликав король пиндик Великий свого радника, й задумали вони зламати опір байдиків за допомогою лінощів. Послали військо із заморськими іграми та забавлянками, щоб навчити марнувати час. Але байдики були не лише роботящі, але й розумні. Швидко розгадали вони злий задум пиндиків. Стали думати, як позбутися їм цієї напасти. І вирішили байдики стати невидимими. З того часу-ніхто їх не бачив, але люди говорять, коли марнують час: ми б’ємо байдики.
— Я ніколи не битиму байдиків, тату, -сказала Юля й пішла поливати квіти.

— Тобто у всього є Першопочаток? А звідки починається людина?
— З Роду, рідного, Творця Всесвіту. Якщо забуває людина своє коріння, звідки прийшла, тоді не розуміє, що для неї рідне, й чіпляє на себе чужий одяг, говорить і думає по-чужому. А якщо цурається свого роду, то й силу втрачає.

Скрижалі Духа

Петро СОРОКА
ІЗ ГЛИБИНИ ПОВЕРНЕННЯ ДОДОМУ
або сподівання на Царство Боже. — Тернопіль, 2010

Не багато є авторів, для кого питання віри стало осердям творчости. Петро Сорока не лише прагне усвідомити, оприявнити підстави власної віри, але й невпинно шукає її нової міцности та глибини.
Власне він в своїх творах обдаровує рідкісним нині переживанням зустрічі з людиною, яка насправді, а не умовно, спромоглася відкрити для себе первинносутнє життєве значення віри, тобто відчуття Бога, яке захоплює душу невимовним поривом до пізнання нашого справжнього, божественного покликання.
Саме та невгамовна потреба певно і є живим нервом його книг, що будить душу й родить надію.

«Буду Тебе величати, о Господи,
Бо Ти з глибини мене витяг...»
Псалом 29
«Я дуже боюсь, що вищі навчальні заклади стануть широкими воротами пекла, якщо в них старанно не буде вивчатися Святе Письмо і не буде укарбовуватись в серця молоді. Я нікому не раджу посилати свою дитину туди, де Святому Письму не надається першочергового значення. Усякий навчальний заклад, де систематично не вивчається Слово Боже, стає зіпсутим».
(Лютер)

Я маю певність, що колись ми всі увійдемо в Царство Небесне. Але одні раніше, а інші пізніше. Багатьом прийдеться пройти через чистилище і пекло. Я не хочу вірити, що Бог для того створив людину, аби вона вічно корчилася у муках.
Але найкоротший шлях у вищі сфери через Ісуса Христа.
Чому?
Відповідь я знайшов у Вільгельма Буша: «Усі релігії шукають Бога, а тут Бог шукає людину».

КОД

«Радуйтеся і веселіться! — радить апостол. — Моліться. Співайте псалми!»
Чому? Навіщо співати одне і те ж? Навіщо повторювати канонічну молитву? Людина — не папуга. Чи не краще звертатися до Бога своїми словами, розповідати про власні проблеми?
Я вважаю, що кожне звернення до неба треба починати канонічною молитвою, бо це своєрідний код, ключик, яким відчиняється горний світ, а вже після цього можна молитися так, як підказує душа.
До того ж спів псалмів налаштовує душу на особливий лад, на вищу хвилю і допомагає нам відчути високе. З Богом не можна розмовляти так, як з людьми. Не випадково у давнину всі молитви виголошувалися співаним голосом.
Маю переконання, що пісня виникла як внутрішня потреба спілкування з Творцем. Для ближніх — побутова мова, для Неба — пісня. Тому й поезія вважалася чимось надхмарним, святим і тільки в наші часи недалекі люди її не тільки приземлили, а й спотворили.
А ще святі подвижники запевняють: коли людина співає псалми, над нею витають ангели.

З ОГЛЯДАННЯМ НА ВІЧНІСТЬ

Треба жити з огляданням на вічність, ніколи не забувати про неї. Думати про Великий Перехід, Суд Божий і Безсмертя.
Людині не суджено довідатися якими вони будуть, але жити так, щоб одрятувати душу, можна і треба, це в її силах. Кожне, найменше зусилля на цьому шляху підтримає Бог.

ШЛЯХ ДО ВІЧНОСТИ

Приймаючи Христа, обираємо шлях до вічности через страждання.

Літургія має підносити душу до небес.
Це моє вознесіння, відчуття неба і польоту в недільні і святкові дні. Це мої 2 години духовного піднесення і щастя, доки лунає божественний спів. А далі я знову опускаюся до людей.

Добре про священиків у В. Буша: «Вони дороговказ, що показує напрям до Бога. Не будете ж ви сердитися, коли дороговказ трішки кривий чи навіть забризканий болотом».

Нині проблема — знайти книжку без лайки. Про що це свідчить? Звідки у нас ця потворна і вбивча практика? Ось фраза С. Булгакова, яка багато що прояснює: «Більшовизм народився з матюччя». Сатанинські переконання виходять з людей тоді, коли вони перестають матюкатися.

Галина Кирпа (у листі)
«... Знаєте, одна старенька письменниця, моя близька приятелька, в години мого розпачу завжди мене втішала: «Прошу вас, наберіться терпіння, тільки терпіння, насправді це найбільший людський талант». Я дуже часто хапаюся за ці слова і вони часто виводять мене на якусь світлішу стежку...».

«В тишині серця... Як це розуміти? Коли тишина, за словами Богдана-Ігоря Антонича, «це мова, якою говорить до людини Бог», то тишина серця — це стан, коли ми чуємо Бога, заглушивши в собі шум суєти...» (Роман Дідула).

«Ніхто не є замолодий, щоб вмерти, бо смерть є тільки переходом з однієї дійсности до іншої» (Дж. Річі).

«Огидний для Господа кожен, хто це (викликання духів, мерців, віщує) робить» (Втор. 18, 11-12).

«Сила однієї людини, що вірить, є більшою від сили 99 людей, які тільки думають» (Д.Мартінетті).

«Майже неможливо, щоб глибоко релігійна людина впала у невроз» (Карл-Густав Юнг).

«У вищому житті знаходиш Джерело, з якого дійшли до тебе тільки деякі капельки роси» (Св.Августин).

«Хто не відчуває здивування й радости, думаючи про Бога, той мертвий, його очі згасли» (Айнштайн).

«Саме визнання віри в Христа не має жодної вартости; тільки любов, виявлена на ділі, цінується Богом. Небо визнає лише вчинки, продиктовані любов’ю. Все, що робиться з любови, яким би мізерним воно не було в очах людей, Бог приймає і винагороджує» (Є. Уайт).

«В абсолютному Божому плані не буде змінене ніщо. Але у цих відносних взаєминах із земною людиною — можемо бути того цілковито певні — Творець ставиться прихильно до кожної творчої ініціятиви людини і любовно бере її до уваги як добровільну відповідь надиханого Його духом витвору».
(Ігор Костецький «Передмова до читачів Біблії»).

БОЖА МАТІР У МЕДЖИГІР’Ї

Багато років з’являється у Меджигір’ї Божа Матір. Про це знято багатосерійні документальні фільми, написано десятки книг і сотні статей, цій події присвячені спеціяльні випуски газет і журналів.
До чого закликає Богородиця у Своїх посланнях?
До щоденної молитви.
Довіри до Бога.
Братньої любови.
Злагоди і миру в родинах.
Покаяння.
Прощення ворогам і недругам.
Нехтування багатством.
Контролю своїх пристрастей.
Не надавати значення дрібницям у житті — прагнути Неба.
Молитися за душі в чистилищі.
І ще Богородиця наголошує: «Молитвою переможете Сатану».

ЩО ЗВ’ЯЗАНО НА ЗЕМЛІ....

Збираю собі друзів на землі, щоб бути з ними там, у вічності, де всі про всіх усе знають. Звісно, мої друзі — це люди творчі, пишучі. До кожного нового знайомого я підходжу з однією міркою: чи буде мені з ним легко і затишно там, на Небі. Це сила моєї віри. Випробовувати тут, на землі, людей легко і просто, адже у важких умовах людина розкривається найповніше.
Сподіваюся також, що для творчих людей у Господа є живописна планета, де всі почуватимуться щасливими і рівними у творчій надхненній праці.

ЧИСТОТА ДУМКИ

Треба боротися за чистоту думки, бо це означає чистоту поведінки і слів.
Непросто? Так. Але становлення душі без боротьби не буває.

ЛИХО СЬОГОЧАСНЕ

Найбільше лихо нашого часу, а отже найбільший злочин влади — людська невитребуваність.
У цій країні за існуючої ситуації невитребувані майже усі: селяни, інженери, студенти, музиканти, художники, письменники.
Не витребувані робочі руки.
Не витребуваний мозок ученого.
Не витребувані талановиті душі.
Люди не живуть, а виживають. Не видно перспективи, нема віддачі, повільно згасає навіть сама надія на краще. Але треба вірити, що випробування даються не просто так, якась вища логіка в них. Хай сьогодні вона нам не відкрита, але після Великого Переходу все проясниться, все відкриється.
До того ж завжди пам’ятаймо: Україна не тільки тут, а й там, у позасвітті. Треба жити не тільки для земної України, а й для горної, вічної.

З ТЕРНОМ І ЖИТОМ

Про дуалістичність, тобто подвійність цього світу, я написав, як мені видається, немало. Але ця тема залишається для мене болючою і вічною, повертаюся до неї знову і знову.

падаєш в небо або у жито,
кожна клітинка волає: жити!

ступиш у темінь або у терни
і відчуваєш, що краще вмерти.

шукаєш смерти і прагнеш
безсмертя,
як опертя для дурного серця.

так протиріччями важко роздертий
не розумієш: хто ти і де ти.

як тобі вмерти і як тобі жити
з світом і хаосом, з терном і житом.

Ще тому Біблія застерігає: надмірне покладання на Бога і згадування Його імені всує — гріх. Ми покликані до земного життя, щоб працювати і діяти. «Працювати й діяти нам треба», — сказав колись поет.

АНГЕЛ-ОХОРОНЕЦЬ

Чим довше живе людина, тим гостріше відчуває зв’язок з ангелом-охоронцем, тим міцнішає у неї переконання, що вона не залишена у цьому світі напризволяще. Це так важливо відчувати, що твій янгол-охоронець завжди поруч, що він прийде на допомогу, коли ти попросиш його про це. Тільки через піввіку я навчився розмовляти зі своїм ангелом-охоронцем, точніше, зрозумів, що він чує мене. Чує кожне слово і бачить кожен вчинок, засмучується і радіє, страждає і плаче разом зі мною. Важливо усвідомлювати, що ти живеш під його пильним поглядом і що нічого не відбувається просто так. Але наша свобода повна, і я відчуваю, що не завжди він може прийти на допомогу, простягнути руку порятунку. Діють якісь вищі закони, залізна закономірність всесвіту, яку нам осягнути не суджено. Але просити треба і надіятися варто, бо ніхто не залишений напризволяще.

МИЛОСЕРДЯ

«Як вода загасить вогонь, що палає, так милосердя очистить гріхи» (біблійне).

НЕПРОМИНАЛЬНІСТЬ БОЖОЇ КРАСИ
Я переконаний: красу земного світу ми понесемо з собою в інші світи, як один з найбільших скарбів. Господь творив землю з любов’ю і не раз милувався створеним. Про це стисло, але прямо говориться у Біблії: і побачив Бог, що добре це.
Ми живемо, щоб вбирати зором душі красу природи, небес і вод.
Хочу вірити, що безсмертна душа і сама колись творитиме красу і примножуватиме її у всесвіті.

Пішов такий веселий сніг
На мій багряний ліс,
Мов розколовся Божий сміх
На міліярди іскр.
І переніс цей сніг мене
На білі небеса.
Усе на світі промине,
Та не мине краса.

СУМНІВИ

Хто з нас не відає сумнівів, вагань? Іноді думаєш: якщо людина проходить таке важке становлення тут на землі, стільки мук і страждань випадає на її долю, то де гарантія, що цього не буде на небі? «Сумніватися для людини, — писав Б.Паскаль, — так само природно, як біг для коня». Але в тому й сила віри, щоб переборювати сумніви.

СУВОРА НАУКА БОГА

Що таке наше земне існування? Навіщо воно дається людині? Щоб пізнати світ і себе, щоб духовно піднятися на вищий щабель, вибілити душу для вічного життя. Іншими словами кажучи, це сувора наука Бога у нелегкій школі життя.

БОГ МИЛОСЕРДНИЙ?

Так. Він подарував нам чудову землю, безцінний дар — життя, можливість працювати, пізнавати світ, любити і радіти. Кожен з нас має покликання до певного виду діяльности, можливість зреалізувати себе.

БОГ КАРАЮЧИЙ?

Так. Він строго стежить, щоб закони, які Він дав (10 заповідей), не порушувалися. Якщо ж людина нехтує ними, живе так, як їй хочеться, тоді кара неминуча і ніхто не спроможний відвернути її. Залізний закон всесвіту непорушний: ні благання, ні сльози не відвернуть заслуженого покарання.

Під дією благословень з молекул води утворюються структури за формою і властивостями схожі на молекули ДНК здорової людини. Отже, промовляючи слова благословення і добра, читаючи молитви і псалми, ми оздоровлюємо себе і оточуючих.

Істинне народження

Чи помічали ви, що істинні православні християни не бояться смерти? Наприклад для мене смерть є Таїнством, в якому творіння йде до Творця. А християни не лякаються смерти, бо там зустрінуться з Вседержителем і Царем, бо вірують у життя вічне. Всі творіння Господні не помирають, ні! Праведники переходять до вічного і справж-нього, а не тимчасового життя.
Преподобний старець Серафим Саровський під час свого земного життя казав: «Коли б ми знали, що таке Любов і Царство Небесне, то ми б весь свій земний шлях готові були б провести в печері з сотнями гадів!»
А чому ж атеїсти, усі, хто чинить зло, бояться смерти і навіть тремтять, коли чують це слово? А тому, що у глибині душі чують голос Спасителя, котрий чекає від них покаяння, і каже їм, що отримають те, на що заслуговують. Але для віруючої, праведної людини смерть — це друге народження.
Гріхи — ось де наша смерть, не тільки тілесна, а й духовна. Бо гріх, увійшовши у життя людини, почав «поїдати» її і вбивати. Наприклад, праотці жили по 900 років, а вже починаючи з Авраама люди стали жити десь років 130. Зараз же вік людей ще коротший — гріх нас вбиває, не криза чи депресія, а саме гріх. Якщо гріх не подолати —то це означає — вкорочувати життя своїм дітям. Ото ж бо, брати та сестри вірні у Христі, присікаймо гріх, не даймо розпаношитись йому ще дужче і пронизати наші серця.
Христос посеред нас.

Послушник Антоній АЛІСОВ,
Свято-Покровська парафія, УПЦ КП
м. Кам’янське (Дніпродзержинськ)

Віра ВОВК
ЗНАКИ

Мене з матір’ю вивезли колективним транспортом із палаючого Дрездена. Цілий тиждень ми товклися в голоді й холоді різними дорогами, аж добилися до малого швабського містечка Вальдзе, де давніше перебували з батьком на відпустці й купалися в озері. Коротко після нашого прибуття чужоземний леґіон де Ґоля зайняв місто, яке беззбройно здалося. Почалося свавілля першої лявіни окупантів: грабунки й ґвалтування. Мені довелося пити вино між двома пістолетами при голові, і врятувала мене від ґвалту підсвідома вигадка, бо мене першою, той італійський тип, тягнули із собою солдати.
Я трималася за живіт, мов у корчах, і вдавала нудоту.
— Що з тобою? — запитав один із них.
— Не знаю, маю підозру, що це тиф, — тут була епідемія, — відповіла я ломаною французькою мовою.
— То забирайся геть разом зі своєю мамою! — перелякані відправили мене. І так ми врятувалися, перебравшись одразу з багатої, гостинної вілли мецената Вебера до скромної садиби пані Йозефи Тір, зараз біля костелу. Чужоземний леґіон, що знущався над мирним населенням, посунувся далі, до Вальдзе прибуло французьке військо, і обставини стали нормальнішими.
Те, що знаю із власного досвіду, притаманне першому причалові будь-якого окупанта. Подібно поводилося радянське військо у Відні, де також чудом урятувалася від ґвалтів посестра Зоя Лісовська.
З кінцем війни, протягом цілої години дзвонили всі ще існуючі дзвони в Німеччині. Люди раділи й плакали, і я ридала, бо ми не були певні, що сталося з батьком у Дрездені; тієї горезвісної ночі він мав дижур у шпиталі. Коли, перебродивши по руїнах і трупах ціле місто, я врешті добилася тоді до розбитого корпусу лічниці, одна принагідно надибана медсестра пізнала мене, і в поспіху сказала, що батько загинув.
Я шукала його довго з роздертим серцем серед диму й хаосу, але не знайшла.
Сумнів почав мене мучити: я могла дістати помилкову вість, батько міг бути десь живий, але важко ранений, або хворий, без опіки, відірваний від нас, бо Дрезден зайняла вже радянська армія, а ми були у французькій зоні...
Думка про нещасного, покинутого батька так мене гнітила, що здавалося розірве серце. Мені треба було знати, чи він живий, чи мертвий.
Я взяла свій молитовник і пішла до костелу. То була дообідня пора, але брама стояла відкрита, і нікого не було всередині. Я клякнула перед самим вівтарем і сказала:
— Господи, Ти знаєш, що довго не витримаю такої непевности. Змилосердься наді мною: дай мені знак, як маю молитися за батька!
З вірою я розгорнула свій молитвеник і перечитала: «Молитва за усопших».
Мене огорнула хвиля миру. Тепер я знала.
Це один з тих таємних знаків мого життя, який тримає мене у вірі. Іншими були переживання в Тюбінгені: ненадійне помешкання в домі ректора університету, професора Теодора Штайнбюхеля, і його передчуття смерти. Все своє життя я відчувала Господню руку над собою, навіть тоді, коли її не заслуговувала.

З нової книги спогадів «Мережа»

Євген СВЕРСТЮК
Внутрiшня свобода

Шевченко заговорив у «Кобзарі» про славу і волю. Але того не почули б, якби своїм життям і творчістю він не дав прикладу боротьби за волю і вміння бути вільним за будь-яких умов. Може навіть в тому духові волі загадка величезного впливу «Кобзаря» — такого впливу, якого досі ще не знала Україна. Про що б не писав поет, його слово розкріпачує і пробуджує духовні сили, як у того наймита:
Ярема гнувся, бо не знав,
Не знав, сіромаха, що виросли крила,
Що неба достане, коли полетить…
Водночас «Кобзар» приваблював чуттям міри, лаконізмом форми й місткістю слова.
Всю славу козацьку
За словом єдиним
Переніс в убогу
Хату сироти.
«В обмеженні помітний майстер справжній», — казав старий Гете. «Великий Карл», як називали Брюллова в мистецьких колах Петербурга, за свідченням Т. Шевченка, поставив собі і своїм учням межі: євангельські теми і антична Греція, ще — середньовіччя. Інша справа, коли поет приймає накинуті йому межі. Пушкін піднявся на хвилях байронізму до оспівування свободи. Потім його літа (ще молоді) хилили «до суворої прози». Нарешті:
Невы державное теченье,
Береговой её гранит
Тут далеко не розженешся і глибоко не пірнеш. «Угодил же меня Господь родиться в России с умом и талантом!» — застогнав він упівголос.
Лермонтов — стогнав одверто: «Прощай, немытая Россия, Страна рабов, страна господ».
Усе це діялося «в часи фельдфебеля царя» в 30-ті роки ХІХ ст.
У зеніті своєї величі той цар запросив у гостину покривдженого французького журналіста Маркіза де Кюстіна, щоб допомогти йому зміцнити віру в принципи монархії. В оточенні російських шпигунів той здогадався, що тут воля його обмежена до апологетичних записок щодо побаченого і почутого з вірнопідданих уст.
Тоді його осінила думка: написане вільно і щиро треба ховати в халяви своїх чобіт, а перечитувати — уже в Парижі.
Якщо до такого можна привчити вільного француза за один тиждень, то як же легко привчати народжених у тій рабській країні, де життя і кріпаків, і панів контролюється імператором та його слугами на кожнім кроці, і то навіть у найглухішому закутку.
Тут уже не поет ставить собі межі — тут поетові ставлять межі. Для того існують вікові інституції. Цензурні комітети. Вірнопіддані журналісти. Поліційний контроль. Маршрутний лист пересування. Органи таємного стеження… Єдиний порятунок в тому, що інституції, як старі розтоптані чоботи, стають вільними і вже не дуже тиснуть.
Отже, в світі реґламентацій і заборон люди вхитряються жити, говорити й думати своє. Тільки ж та думка — як птаха з обскубаним пір’ям.
Окрім зовнішньої волі існує внутрішня воля, і та внутрішня воля вже не від влади. Вона — дар Божий. Тільки енерґія її чомусь так рідко проявляється в людях… У кожній людині закладено Божий дар свобідної волі, дар свобідного вибору. То головна засада християнської етики. На цьому ґрунтується відповідальність людини за свої вчинки. Обставини життя тільки зумовлюють той вибір, при належній моральній активності.
Внутрішня воля поета — теж дар Божий. То вже особливий дар, коли попри всю залежність від обставин, середовища, місця і часу людина почуває себе вільною і «нікого не боїться, окрім Бога».
Коли тиск обставин для неї не вирішальний. Коли спокуси її не діймають. Коли внутрішній голос у ній перемагає усіх сирен і вона залишається собою скрізь і всюди, як той діямант, в якому можна затемнити якусь грань, але не можна здеформувати його.

Вроджений вільним

Для Тараса змалку шукання стовпів, що підпирають небо, було важливішим, ніж шукання надійного кусня хліба.
Відомо, що поет був непримиренним до усякого внутрішнього рабства, до залежности людини від соціяльного стану, залежности від чужої волі. Рабській психології пасивности він протистояв завжди. В тодішньому Петербурзі було багато українців, які протиставлялися москалям навіть неприховано.
Але Шевченко чи не перший почав будити національну пам’ять і національну свідомість. Україна у нього
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
…тілько ворог, що сміється…
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже.
Звичайно, цензор викреслив «ворога»… Але яку внутрішню свободу треба мати, щоб це написати і подати до царської цензури! Шевченко згадує, що він писав своїх «кровожерних гайдамаків» у розкішних залах Академії мистецтв. Справді, це навіть важко собі уявити: животворити народне повстання… Місяцями жити цим духом і не помічати зовнішнього світу, в якому живеш — і то після недавнього викупу на волю!
В тім то й справа, що воля живе не після звільнення — вона вимагає простору і наповнення духом постійно і безупинно. Як тільки починається пристосування до обставин, людина вже опиняється в полоні обставин…
Із погляду жандармів поема «Сон» — «неслыханная дерзость». А з погляду вільного поета усі вони, герої сезону, просто не існують в тому світі, де «все йде, все минає, і краю немає». Принаймні у сні він може піднятися
Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті,
немає там кари…
І з такої висоти усі їхні паради, поклони, чини і ранги просто смішні, і той придворний міраж мусить закінчитися сумним протверезінням. А от «цар волі, штемпом увінчаний», лицар посеред запеклих каторжників — то явище вічне:
В муці, в катарзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце
Вік не прохолоне!
Звісно, такий сон в миколаївському Петербурзі ще нікому не снився… «Таке сниться тільки юродивим та п’яницям». Але навіть коли сниться юродивим, то вони нікому не розповідають і навіть самі собі не признаються. Нам не відомий у світовій літературі ще такий вільний, високий і віщий сон незахищеної людини посеред поліцаїв, донощиків і фарисеїв.
Той «Сон» прочитавши, вони були приголомшені. І небезпеку відчули навіть не в образах сну, а в тому духові свободи, що уневажнює імперські інституції як фальш, який розвіється, а правда мучеників таки залишиться.
Галерею мучеників у творах Шевченка того періоду доповнюють лицарі нескореного Кавказу. З ними єднаються також мученики за віру — проти ченців гадованих.
Мов кедр серед поля
Ливанського, у кайданах
Став Гус перед ними!
Тільки внутрішньо ві льний поет може піднятися над грішною землею, де велетні — в кайданах. І вершити переоцінку цінностей, узаконених на землі.
Микола Костомаров дуже точно передав те враження, яке справляли твори вільного поета, що заглянув по той бік видимого.
Найчастіше говорять про страх відповідальности. Але суть не в тому — суть у спробі духовного розкріпачення суспільства, суть у чаклунстві слова, яке кличе пізнати істину, і вона «зробить вас вільними».
Виходить, Кирило-Методіївське братство з тим гаслом євангельським було інспіроване вільним духом Шевченкової творчости!
Молодий поет знайшов в Україні товариство незаляканих людей у Березовій Рудці. Але то були ліберали за чаркою. Тепер він гуртує в Київі ідеалістів, шляхетних і вірних Україні. Жаден із них на слідстві не зізнався, хто їх насправді надихнув і з’єднав у братство.

Воля в неволі

«Жадна риса в моєму внутрішньому обличчі не змінилася».
Часто цей Шевченків вираз пояснюють як свідчення стійкости характеру і переконань. Насправді ж ідеться про щось істотніше: про висоту духу і природу таланту.
Висота духу не улягає впливам змінних вітрів. А глибокий талант залишається вірним собі. І навіть небажання засвоювати науку муштри свідчить не про впертість натури, а про самозахист того ж таланту. Засвоєння тієї науки було б початком переорієнтації і розміну — комусь на догоду. Нонконформізм — це теж заповіт на всі часи.
Вирок без терміну в москалі — Шевченко витримав стоїчно. Але дописка рукою царя «під найсуворіший нагляд із забороною писати і малювати» вдарила його в саме серце. Він вважав, що навіть сам сатана не міг би придумати гіршої кари…
Насправді тут були деякі розбіжності в розумінні. Звичайно, цар у своєму звичному стилі заборонив, щоб більше не могли з’явитися «карикатури» на нього. Він хотів, щоб «бувший художник» зайнявся своїм перевихованням. У поемі «Сон» зображено світ, позбавлений євангельського духу істини. Але тут цар не розумів нічого, окрім тих місць, що були відмічені для нього олівцем і стосувалися його. Він їх оцінив, як «неслыханную дерзость» — і відреаґував.
Для природженого Поета і Митця писати і малювати означало жити, реалізовувати Свою творчу волю, Божий дар.
Для фельдфебеля-царя, вихованого змалку в російській традиції, головна думка була
О отечестві,..
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
Заборонити Миколі писати і малювати — все одно що заборонити грати на арфі. Ні він сам, ні його оточення, ні губернатори і начальники гарнізонів не розуміли, що значить насправді для митця така заборона. Особисто ж сам поет вважав її настільки протиприродною, що в перші ж місяці наче забув її і клопочеться про дозвіл малювати та заводить собі захалявну книжечку для віршів.
Неясність царської заборони виявилася вже при першій необхідності використати художника в Аральській експедиції, яка мала велике державне значення.
Зловісним доносом прапорщика Ісаєва викликано новий арешт, допити і вже якнайсуворіший нагляд за «бувшим художником». І тут перед слідчим постає питання: як розцінювати писання, наприклад листів або «прошеній»… Тоді приходить уточнення: «дабы никаких возмутительных и пасквильных сочинений не исходило». Тобто справа передається на розсуд начальства… Чи порушувало начальство волю царя? Мабуть, ні. Тут треба врахувати тодішню дещо м’якшу манеру присудів, клопотань, послаблень, порівняно з совєтськими заборонами. З лагерного і засланського досвіду можу сказати, що приватне спілкування з офіцером нагляду виключалося. Не можна уявити, щоб совєтський капітан К. Герн переховував захалявні книжки піднаглядного, а якийсь офіцер радів, що матиме столичного домашнього вчителя для своїх дітей… Шевченко виніс свої поезії з каземату, заховані між листками Біблії, і ніхто не обмацував сторінки Святого Письма… Звичайно, тут був вияв великої відваги і ризику.
Про повісті й щоденник Шевченка треба говорити, як про речі напівдозволені. В ті часи в далеких східних губерніях багато що доручалося «на усмотрение начальства». А. Ускова згадує, що її чоловік, комендант Новопетровського укріплення, не міг би дозволити Шевченкові послаблень і приятельських стосунків, якби не отримав натяку від генерал-губернатора Перовського. Фактично Шевченкові від 1854 р. дозволено було писати російською мовою — під доглядом і цензурою офіцерів. За традицією російської бюрократії заборони йдуть в письмовій формі, а дозволи і послаблення — в усній…
«Здогади» радянських шевченкознавців про причини писання «інтимного щоденника» російською мовою йдуть від тенденції уподібнювати Шевченка до себе. Насправді, поет ще довго після звільнення, яке теж було напівофіційним, був готовий до чергового арешту, допитів і пояснень… Однак він не зробив жадного кроку, щоб маскувати свої твори під офіційну кон’юнктуру. А це вже було важко зрозуміти радянським літературознавцям,.. то вони такий крок зробили за нього — «добровільним вибором» російської мови…
Сьогодні повісті і щоденник Шевченка цікавлять нас передусім як документальні свідчення про людей і час. Вже Маріетта Шагінян переконливо пояснила причини, чому ці твори в контексті того часу не були належно оцінені. По-перше, їх було важко читати, вже через те, що на почерку автора позначалася атмосфера неволі. Літери нерівні, велика літера посередині слова, розділових знаків нема. По-друге, вони випадали зі стилю, здавалися старомодними. А сьогодні вони вражають нас тим духом свободи, що його передав поет у каторжних лещатах неволі. Вигадливі сюжети застаріли б, а правда факту зберігає цінність понадчасову. Хіба ми могли б уявити собі тодішню атмосферу ідеалізму Академії мистецтв і дивовижні метаморфози в житті кріпака, що раптом стає вільним художником? Вартість правдивих свідчень і в їх єдності з етосом, з чаром особи, до якої тягнуться добрі люди.
Ті повісті не раз видавалися і перевидавалися. У них також є дух свободи.
Після арештів 1847 року настане в українській літературі чорне десятиріччя. Зона мовчання. Ні нових імен, ні публікацій, ні рукописів.
Звичайно, коли набурмосений цар на балу оголосив: «Господа, седлайте коней. В Венгрии революция», то це було сигналом на всю імперію. Але ж у Київі, у Вінниці і Лохвиці цього не чули.
А ми дивились та мовчали,
Та мовчки чухали чуби.
Виходить, один тільки був вільний чоловік, який жив за всіх…
Його забрали в москалі. Йому призначили найсуворіший нагляд. Йому заборонили все. І коли за один тиждень, подолавши 2500 верст, фельдфебель доставив його з Пітера в Оренбург під розписку, там він уже за два дні — знов той самий!
На квартирі у земляків Ф. Лазаревського і С. Левицького відбулося нечуване дійство: Шевченко читає незнайомим «Сон», «Кавказ» та інші свої твори і за ніч споріднився з ними навіки.
Поки там офіцери розмірковували, що то за чоловік, якому заборонили писати, читати, малювати і все інше… Поки там його оформляли рядовим 3-ї роти, той заборонений поет влаштовує вперше в Оренбурзі український мистецький вечір, де всі співають, слухають, радіють і плачуть… І знов — братство!
Київський генерал-губернатор Бібіков видає секретні розпорядження про вилучення творів Шевченка, Костомарова, Куліша. Посилює нагляд за студентами університету, вилучає з продажу «Кобзар», нагадує про пильніший розшук матеріялів Кирило-Методіївського братства, пресі забороняється згадувати імена ув’язнених…
А рядовий під найсуворішим наглядом в Орській кріпості пише послання своїм соузникам:
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї, безталанну,
Господа моліте.
Чорний антракт в українській літературі заповнить невсипущий поет, якого жаліли, оплакували і потроху забували. Він його заповнить своїми захалявними книжечками і повістями. Він його заповнить численними малюнками — всупереч царській забороні.
Після другого, особливо суворого арешту 1850 року, він буде надіятись, що його мережані сльозами думи «долетять коли-небудь в Україну і падуть, неначе роси, над землею». І не слава його цікавить, а жива душа, що
І може, Господи, мене
В своїй молитві пом’яне!
Княжна Репніна ніби вгадує те послання в Україну і пише в листі, що за нього моляться багато-багато.
Силою своєї любови і віри він потроху змінює обставини життя і змінює людей, яким доручений нагляд, так що вони починають йому допомагати. І то не в пристосуванні до вимог, а в захисті від «служби».
В останній період у творах Шевченка домінують мотиви прощення. Ті християнські мотиви були вже в «Гайдамаках». Вони були і в євангельському девізі братчиків: «Пізнайте істину, і вона зробить вас вільними». Але в «Неофітах», у «Варнаку» і у «Відьмі» — то вже наука внутрішнього звільнення і очищення. Наука ставати не тільки над обставинами, а й понад собою. Тільки така висота може сприяти звільненню від пут і єднанню людей за законами Божими.
Не усім прихильникам поета імпонувала така наука, але всім імпонувала внутрішня свобода і щирість його слова.
Заслуговує на окрему книгу містерія того слова понад часом і простором. Безкінечні баталії і в ХІХ, і особливо ХХ ст. відбувалися на полі свободи слова… Забороненого Шевченка шанували свої і чужі. Боролися із цензурою його прихильники і просто прихильники принципу. Чомусь його націоналістичні твори гуртували різні народи. «Кавказ» розчулював суворих борців за волю Кавказу. «Посланіє» приймали близько до серця ті, що й не знали України. А на спів «Заповіту» знімали шапку й чужі. «Садок вишневий коло хати», мабуть, прийняли б або й впізнали б давні скити, що жили на берегах Дніпра.
Хулителі Шевченка схожі між собою, як п’ятаки. Хвалителі знаходять у нього кожен своє. Але містерія різноманітниться в часі і дихає свіжим вітром.
Старіють літературні стилі. Відходять в минуле теми, ідеї. Але дух внутрішньої свободи вічний. За словом Лесі Українки,
Поет не боїться від ворога смерти,
Бо вільная пісня не може умерти.

Сполохи думки

Ольга СЄДАКОВА
ПОСЕРЕДНІСТЬ ЯК СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕКА

Продовження. Початок у ч. 4

З тривогою я помічаю в останні роки явне просування до нового «подурнішання». Знову чути знайомі репліки: «Та хто в цьому щось розбере! Всі брешуть!» і т.п. Про такий вибір я й хочу говорити.
Мої роздуми про зло посередности пов’язані передусім з мистецтвом, і зокрема, з тим уроком, який несе в собі мистецтво. Про те, що таке вість мистецтва, — моральна вість.
Не бумажные двести, а вести
Спасают людей.
Уперше я спробувала описати цей урок в статті «Про моралізм мистецтва». Як відомо, мораль і мистецтво — речі нібито протилежні. Принаймні в Новий час так заведено вважати. Варто розгорнути широко відому книгу Жоржа Батая «Література і зло». Французький мислитель викладає в ній свою гіпотезу: мистецтво за своєю суттю — не що інше як досвід спілкування зі злом, з тим, яке суспільна мораль і щоденне життя категорично забороняють. І дійсно, в літературі Нового часу ми звичайно не зустрінемо, як то було в середньовічній житійній літературі, ідеального героя, «позитивних» взірців, прикладів для наслідування. Було б дивно під таким кутом прочитати, приміром, класичні романи: поводьтесь так, як Анна Кареніна чи як Раскольников. Або як Гамлет. Та не лише герої прози і драми — аж ніяк не зразки для наслідування. Поет (або ж його ліричний герой) — теж зовсім не праведник, і наслідувати Блока чи Бодлера, наче святих подвижників, навряд чи доречно. Однак у чомусь — ми безпосередньо це відчуваємо — «проклятий поет» перевершує «доброго обивателя». І хай це звучить дивно, але я розумію цю вищість як моральну, при цьому ані найменшою мірою не солідаризуючись з романтичною схемою.
Мистець звертає увагу на те невидиме зло, про яке повсякденна мораль забуває чи навіть, взагалі кажучи, сприяє тому, щоб той незнаний порок — порок посередности — розростався і чув себе господарем становища.
На відміну від Батая, я вважаю, що покликання мистецтва — зовсім не зазирання в безодню зла заради самої тієї авантюри, «порушення меж дозволеного», — це зусилля розширити світ, вирватись із замкненого простору даности, як із бочки у казці Пушкіна:
Вышиб дно и вышел вон.
Те, чим займається мистець, можна назвати розширенням серця. Перевершенням власної даности. У Данте, в другій кантиці, в «Чистилищі» є чудовий тривірш (подаю в дослівному перекладі):
Ви не помічали, що ми
(рід людський) — гусінь,
Народжені для того, щоб стати
ангельським метеликом,
Котрий летить до нічим
не затуленого вогню справедливости?
(Purg, 124—126).
Остання картина — метелик, що летить на вогонь, «блаженна туга за вогняною смертю», як образ справжнього існування людини — з’являється у Гете і завершується знаменитою строфою:
І поки у тебе немає цього.
Саме цього. Помри і з’явись —
Ти лиш понурий гість
На бляклій землі.
Ось що мистецтво пам’ятає й нагадує, і в цьому його моральний урок: імператив «померти й з’явитись». Це якраз те, чого не допускає посередність.
Отже, справа зовсім не в виняткових обдаруваннях чи їх відсутності, не в «своєрідності» чи подібності на всіх, не в романтизмі й реалізмі. Чому для европейської людини таке «прощання з собою» може уявлятися виходом у зло, це окрема розмова, і тепер я не буду її торкатись. Лише поясню свою вихідну позицію. Мистецтво, творчість я бачу не як той інший надзвичайний досвід, але навпаки: як відновлення людської норми, спотвореної тим, що називається «буденністю».
Отже, не будучи ні соціологом, ні політологом, ні економістом (від людей цих професій чекають авторитетних висловлювань про актуальне), я хочу говорити про посередність як про реальність політичну, виходячи з того аспекту внутрішнього життя, яким переймається мистецтво.
Те, що називається внутрішнім життям, здавалося б, з політикою не надто пов’язане — коли взагалі, як багато хто думає, не прямо їй протилежне. Адже тільки відкинувшись від усієї тої марноти, від тієї мишачої шарпанини і дрібних інтриґ (таким бачиться поле політики), людина входить у сферу внутрішнього життя.
Так, внутрішнє життя володіє більшою автономністю стосовно зовнішніх обставин, а часом ця автономність навіть стає абсолютною. Ці моменти абсолютної свободи душі від того, що діється, уміють ловити мистці, Лев Толстой особливо. У «Війні і мирі» є епізод, коли П’єр Безухов потрапляє в полон до французів. Його становище безнадійне, його ведуть розстрілювати — і в цю мить він раптом переживає почуття абсолютної свободи від усього, що відбулося, йому відкривається якесь незаперечне знання, навіть не знання, а очевидне переживання того, що він має безсмертну душу. І він сміється. Вся ситуація бачиться йому сміховинною. «Це мене хочуть убити? Мою безсмертну душу?» — думає П’єр.
Такі миті абсолютної автономности внутрішнього життя трапляються не лише в так званих межових ситуаціях: надтяжких, смертельно небезпечних. Вони можуть настати і в цілком інших обставинах. Знайомий розповідав мені, як одного разу він почув старий запис Шаляпіна: нереставрований запис, де крізь шуми звучав цей живий неповторний голос. І він — мій знайомий — пережив саме це: шок безпосередньої повної свободи. Він пережив зустріч з реальним безсмертям. З померлим — і живим, і безсмертним — Шаляпіна, як він говорив, раптом зустрілося безсмертне в його душі. Це викликало у нього не вибух сміху, як у П’єра, а сльози, щасливі сльози.
З різних причин чи без видимих причин ми опиняємося в просторі іншого виміру? Можна назвати його «першим» чи «останнім». Все інше уявляється в порівнянні з ним ілюзорним. Є окрім Толстого, ще один майстер реєстрації таких моментів «сокрушенного серця» — Марсель Пруст.
В такі миті ми зустрічаємося з тим, що Гете назвав «старою правдою», котра завжди та сама. Я не буду читати німецькою, а відразу подам дослівний переклад:
Правда давним давно знайдена,
І сполучила союзом шляхетні душі.
Міцно тримайся її, цієї старої правди.
Ця стара правда, де ми все знаємо, нічого не запитуючи і нічого не пояснюючи собі, не зміниться не лише від зміни політичних режимів, але й від космічних катаклізмів. Як відомо з Євангелії: «Небо і земля проминуть, але слова Мої не проминуть» (Мк.13.31; Лк.21.33).
В гетевському висловлюванні важливе для мене те, що цю стару правду не треба шукати. Вона давно знайдена. Звична тема пошуків, духовних пошуків, тим самим відміняється. Правда відкрита давним-давно, як мовить Гете, вона поєднала між собою благородні душі — ті, які погодились їй вірити. Коли доводиться щось шукати, то якраз себе — того себе, який зможе увійти в цю шляхетну злуку. І це зовсім не просто. Саме на такій путі шукання себе благородного, мовлячи знову гетевськими словами, ми й стикаємося з тим, що я називаю політикою.
Здавалося б, ситуації, подібні на ту, що трапилася з П’єром Безуховим, не репетируються, не підготовляються, стаються всупереч всьому: вони як наче падають з небес. Проте в дійсності з небес падає куди більше, ніж ми здатні сприйняти. Мусить іще знайтись місце у внутрішньому світі для такого стану. Мусить бути якась готовність, може, досі не відома самій людині, готовність погодитись на ту стару правду. Наш спротив цій правді надзвичайний.
Одна моя знайома німецька художниця розповідала, що до певного часу ненавиділа правду. Природно, означити свій настрій таким чином вона змогла тільки тоді, коли пережила радикальний душевний переворот. Раніше отак свою неприязнь не могла б назвати. Однак помічала, що справжній живопис, і сучасний, і класичний, викликає в неї гостру ненависть, що вона ненавидить, приміром, Рембрандта, тоді як охоче визнає середні речі. Все, що суперечило цьому середньому рівню, породжувало незрозумілу їй самій ненависть. Цього не повинно бути, це змінює всі карти, це нищить мій світ! Тільки після внутрішнього перевороту вона усвідомила, наскільки сковував її отой свого роду союз з напівправдою. То не була якась кричуща лож, ні: то була напівправда. І все, що виходило за межі напівправди, було цілковито їй неприйнятне. Адже конче мусила виправдати своє становище «понурого гостя на бляклій землі» — як єдино можливе. Цікаво, що про цей феномен свідчить і православний подвижник ХХ ст. архимандрит Софроній (Сахаров): «Люди дивним чином обирають не краще, а дещо середнє. Не кажу — гірше, але середнє. Однак це середнє, коли кожен чіпляється за нього і не бажає його розширити, все ж стає тісним. Так ціле наше життя минає в боротьбі з тіснотою серця людей. І скажу правду, досить часто я стою на межі відчаю».
Я припускаю, багато хто здивується, чому на шляху до внутрішнього, до «старої правди», ми, як я вже сказала, здибуємося з політикою. Хіба не повинні ми просто втікати від політики, від усієї її суєти і лжі, від її наскрізь розіграної, наскрізь сценарної реальности, як знаємо це тепер особливо ясно, з усіма тими піарівськими кампаніями, що їх описав В. Пелєвін? Дуже часто втеча від усього цього — та й взагалі від усього «зовнішнього», серед якого найбільш зовнішнім бачиться політика, — якраз вважається виявом духовним.
Проте на моє переконання, якщо це шлях духовности, то духовности гностичного типу, яка взагалі не визнає ні реальности, ні цінности зовнішнього світу.
Політизуюча метушня може дійсно бути великою завадою, як писав змучений пізній Пушкін:
И мало горя мне, свободно ли печать
Морочит олухов, иль чуткая цензура
В журнальных замыслах стесняет балагура.

Далі буде.
Переклад з рос. Раїси ЛИШІ

Події культури

Раїса МОРОЗ, Вінніпег, Канада
Виставка Опанаса Заливахи в Нью-Йорку

23 січня в Українському музеї в Нью-Йорку відкрилася виставка картин Опанаса Заливахи з одночасною презентацією другого тому листування Івана Світличного «Голос Доби: Листи з «Парнасу», виданого коштом пластового куреня «Верховинки». Виставка тривала до 3 квітня 2011 року.
У презентації книжки взяла участь літературознавець Лариса Залеська-Онишкевич, яка всебічно висвітлила постать Світ-личного — людини, літературного критика й поета, лідера руху шістдесятників. Про Опанаса Заливаху, як унікально талановитого митця, розповіла авторка цих рядків, коротко оглянувши рух шістдесятників, оскільки Заливаха з’явився в Україні саме в той час, ставши невід’ємною постаттю руху.
У виставковому залі на стендах представлено численні закордонні публікації шістдесятників у видавництвах «Сучасність» та «Смолоскип». Ці видання на сьогодні вже є бібліографічною рідкістю. Виставлено також деякі постсовєтські видання з України.
Незважаючи на сніговій, на виставку з’їхалась численна українська громада не лише з Нью-Йорку, але й різних штатів: Нью-Джерсі, Пенсильванії, Коннектикута.
На виставці представлено близько сорока картин митця. Спонукою і безпосередньою підставою для виставки стали дев’ять картин, одержаних з Лондону (Великобританія). Про цю драматичну мандрівку дев’яти картин через океан варто оповісти докладніше, оскільки без них не було б і виставки.
…Живе в Нью-Йорку молода жінка-пластунка на ім’я Софійка Зєлик. Донька відданих українських патріотів. Мати Лариса — людина, що має золоті руки, творець розкішних весільних короваїв, весільного деревця та інших прикрас, вишивок. Батько Любомир, не знаю якого фаху, бо вже на пенсії, але також чудова людина, яка болючо живе подіями в Україні. А донька Софійка має університетську освіту з мистецтва, але присвятила своє життя українській писанці, з чого мільйонів не заробиш, але душу й серце ушляхетниш і збагатиш.
1991 року Софійка, на той час вихователька пластунів-новачків, зібрала три десятки адрес шістдесятників і просто відомих людей в Україні і привітала їх різдвяними листівками , виконаними рученятами її семилітніх вихованок.
Не відгукнувся ніхто, окрім Опанаса Заливахи. Надхненні його зворушливою відповіддю, пластунки продовжували знайомство й листування з видатним художником — «дідусем» Панасом: начитали на плівку привітання до дня його народження і через Софійчину сестру, яка працювала на радіо «Свобода», пустили його в етер на Україну. Опанас почув і знову зворушено подякував. Вишили своїми руками маленький рушничок і передали йому до дня батька, як це святкується в Америці. За три тижні надійшла відповідь на Софійчину адресу: «Рушничком, вишитим Вашими славними пластунками, я покрив портрет Шевченка. Тішуся я і мої гості. Дякую».
Минав час, діти підросли, перейшли до юнацтва, але їхня вихователька не хотіла припиняти спілкування з художником, до якого перейнялася великою пошаною: як до людини і митця. Кожний лист, кожне святкове поздоровлення, виконане руками художника, і навіть конверти свято зберігала й любовно оправляла в альбом під назвою «Історія великої дружби». Згодом пощастило й особисто познайомитися під час виступу Студії мистецького слова Лідії Крушельницької в Івано-Франківську. Отоді й поділився Опанас із Софійкою своєю проблемою: 1996 року він мав виставку в Лондоні, завіз туди багато картин, а назад забрати не стало коштів. Непокоїла доля залишених картин — його «дітей». Згадав, що з Нью- Йорку зверталася до нього директор Музею, Марія Шуст, із проханням подарувати музеєві якийсь твір, і вирішив, що як нема змоги повернути картини в Україну, то хай Музей домагається прилучити їх до своїх фондів. Написав доручення і віддав Софійці за рік до своєї смерти.
І тут почалася трирічна тяганина. Софійка писала, Лондон не відповідав. Вона продовжувала писати, і знову Лондон не реаґував. Усі навколо заспокоювали її і радили облишити ту безнадійну, як здавалося, справу. Але Софійка не здавалася, навіть готова була найняти адвоката, маючи на руках доручення. Нарешті з’явився в Лондоні єпископ Гліб Лончина, і справу полагодили без сторонньої допомоги, дійшовши компромісу: прислали з 17 картин дев’ять. Музей оплатив дорогу, але картини прибули в такому занедбаному стані, що їх негайно треба було реставрувати, по-новому натягати полотно і знову оправляти. І тут знайшлася ще одна Софійка: енерґійна пластунка Софійка Геврик. Саме їй та Наталці Соневицькій слід завдячувати всю подальшу роботу з картинами. Софійка Геврик знайшла доступну за цінами майстерню. Кредитівка «Самопоміч» в Нью-Йорку оплатила реставрацію картин і оправлення.
Картини, можна сказати, врятували від повільної загибелі, бо ніхто не знає, де їх тримали в Лондоні, чому вони опинилися в такому непривабливому стані. В Нью-Йорку їх довели до ладу і тоді вирішили влаштувати виставку. Картин для виставки щоправда було замало. Але підключилися інші власники Опанасових праць з різних міст Сполучених Штатів, і гаряче підтримали виставку: прислали Опанасові твори зі своїх власних мистецьких колекцій. З Чикаґо, з Північної Кароліни, з Аризони. Я особисто не ризикнула везти свої картини через Канадську митницю, а тому взяла із собою лише Опанасів дереворит – портрет Шевченка — і подарувала Музеєві.
Як вже згадано, виставлено майже сорок картин. Софійка Зєлик розповіла про спілкування й дружбу своїх маленьких вихованок з художником так зворушливо, що в декого з публіки з’явилися на очах сльози. А після доповіді Лариси Залеської-Онишкевич про Світличного вона прочитала декілька віршів Василя Симоненка, Івана Світличного та Василя Стуса.
Презентація книжки Світличного й виставка вдалися на славу. Організатори події почули на свою адресу багато захоплених відгуків.
Розташована у великому світлому приміщенні (музей збудовано за останнім словом музейної справи на зібрані мільйони української громади США), виставка чарує глядача кольорами з відстані, а зблизька змушує задуматися над трагічною історією українського народу, над його реаліями: тут і скорботна мати з дитиною за «Розвинутого соціалізму» (назва самого Опанаса), і жертви Голодомору, і гнівний Шевченко з піднятими догори кулаками, і в’язні за гратами, і безликий натовп, і мордовський концлагер для політв’язнів. Але також і Матір Божа з Покровом у руках, і Козак Мамай в декількох варіантах, і автопортрети художника — незнищимість матерії: «не вмирає душа наша, не вмирає воля…»
Однак, не мені інтерпретувати Опанасові картини. Найкраще про творчість митця написала мистецтвознавець Мирослава Мудрак у проспекті, надрукованому для виставки. Мені ж залишається лише додати, що в тій великій світлій залі я наче вперше побачила Опанасові шедеври, осмислила їх по-новому і наново закохалася в його твори. Як шкода, що він не дожив до цієї виставки…
Дев’ять Опанасових картин знайшли постійний надійний притулок в Нью-Йоркському Музеї. Їх оглядатимуть й оцінять не лише українці. А що сподіється з рештою картин в Лондоні? Яка буде їхня доля? Софійка Зєлик послала туди листа, закликаючи подбати про здоров’я Опанасової спадщини. А чи зробить Україна хоч один крок, щоб повернути ту спадщину чи до родини, чи до якогось музею на Батьківщині митця? Риторичне запитання…

Ніна Михайлівна Марченко
7.02.1929 – 15.04.2011

Добра, усміхнена і мудра мама Валерія Марченка – такою пам’ятатимуть її ті, що спілкувалися і зналися з цією рідкісно світлою людиною. Вона вміла любити і прощати, вислухати і порадити, а часом і наполегливо навчати там, де бачила, що не було кому вчити і виховувати. Ніна Михайлівна з сім’ї науковця, сама — педагог з покликання, кандидат педагогічних наук. А склалося так, що добре вихований улюблений син Валерій став її вихователем і навернув матір у свою віру. У гнітючій атмосфері 1970-х років то була історія важка і драматична: поєднати працю в державній установі з вірністю синові, засудженому як особливо небезпечний державний злочинець. Син став християнським неофітом, суворо послідовним у своїй вірі, яка не визнавала авторитету влади тоталітарних кесарів. І тут максималізм материнської любови поєднався з синовою вірою. У багатій драматизмом історії українського опору то чи не найяскравіший приклад материнської вірности і безстрашности. Валерій був безкомпромісним, а, отже, приреченим. Мати супроводжувала його на останніх етапах і повідомляла всім про те, як убивають сина, аж до останнього дня 5 жовтня 1984 року. Ціною надзусиль вона таки забрала його тіло і поховала на саму Покрову в рідному селі Гатне під Київом. Любов перетворювалася у вимогливу віру, яку залишив по собі син, як заповіт.
Ніна Михайлівна упорядкувала і видала зворушливі і правдиві книги «Листи до матері з неволі», «Творчість і життя», «Вірити – і тільки!». Вона часто виступала з глибокими і повчальними розповідями про сина. Біля неї гуртувалася молодь і вчилися глибоко розуміти громадянські чесноти, забезпечені діяльною любов’ю. Для Ніни Михайлівни то було не просто вшанування пам’яті сина – то було продовження його справи виховання чесних і сміливих громадян, серце яких сповнене любови до України і віри в Бога. Практично то була наука громадянської активности і відповідальности за долю рідного краю.
За книги про сина Ніна Михайлівна була відзначена премією імени Олени Теліги, а також нагороджена Орденом «За мужність» І ступеня. Вона належала до тих діяльних авторитетних громадян, що дають приклад служіння і залишаються жити в пам’яті поколінь.

СХИЛЯЄМОСЬ У МОЛИТВІ ЗА СПОКІЙ ЇЇ ДОБРОЇ ДУШІ:
Євген і Валерія Сверстюки, Осип і Надія Зінкевичі, Віктор і Катерина Ющенки, Валентина Попелюх (Стус), Валентина Чорновіл, Микола Плахотнюк, Атена Пашко, Алла Марченко, Семен Ґлузман, Раїса Руденко, Петро Вінс, Андрій Григоренко, Раїса Мороз, Наталя Кучер, Василь Овсієнко, Інна Філіппова, Ніна Міщанчук, Ніна Романюк, Вахтанґ Кіпіані, Зіновій Антонюк, Юрій Бадзьо, Світлана Кириченко, Леонід Плющ, Святослав Караванський, Ольга Кобець, Євген і Борис Захарови, Володимир Каплун, Мойсей Фішбейн, Ніна Вірченко і Ростислав Доценко, Олександр Сугоняко, Мирослав Симчич і Раїса Мороз, Йосиф Зісельс, Євген і Галина Пронюки, Мирослав і Люба Мариновичі, Ірина та Ігор Калинці, Стефанія Шабатура, Микола Матусевич, Ольга Гейко, Михайло, Богдан і Ольга Горині, Левко Лук’яненко, Лесь Танюк, Володимир Тихий, Олесь Шевченко, Виталій Шевченко, Василь і Віра Лісові, Галина Севрук, Ірина Жиленко, Людмила Семикіна, Наталка Осьмак, Степан Хмара, Раїса Лиша, Микола та Андрій Горбалі, Ольга і Павло Стокотельні, Григорій Куценко, Андрій і Марія Кочури, Надія Самуляк, Олена Проскура, Сергій Білокінь, Марія Овдієнко, Петро Розумний, Кузьма Матвіюк, Олесь Сергієнко, Богдан Чорномаз, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Зорян і Оксана Попадюки, Марія Гель, Юрій Шухевич, Григорій Приходько, Мирослава Зваричевська, Олекса Різників, Галина Могильницька, Ганна Михайленко, Олена Голуб, родина Обертасів, Галина Возна-Кушнір, Рита і Борис Довгані, Іван Русин, Анатолій Русначенко, Ростислав Семків, Анатолій Кислій, Людмила Голубчик, Володимир Сіренко, Борис Довгалюк, Леонід Фінберґ, Костянтин Сігов, Володимир Мармус, школа № 175 імені Валерія Марченка.

Михайло ГОЛОВАНЧУК, м. Павлодар, Казахстан
Тарас Шевченко у Надіртишші

Важко переоцінити ролю Шевченка в розвитку не тільки естетичної культури загалом, а й національної свідомости українського народу.
Важко знайти куточки земної кулі, де б не шанували пам’ять нашого Кобзаря. Десятки тисяч вулиць, площ, чимало населених пунктів названо на його честь, височать пам’ятники йому у багатьох країнах світу.
Любов та глибоку повагу генієві українського народу несуть і українці Павлодарського Надіртишшя. Створена тут дев’ятнадцять років тому українська громада носить його ім’я. Стало доброю традицією урочисто та святково вшановувати річниці народження українського пророка. Та практично у кожному заході, а вони проводяться щомісяця, над Іртишем пливуть Тарасові слова і пісні, хвилюючи серця дорослих та молоді. За словами кавалера ордена України «За мужність» Кабідена Жумабекова, через вірші та пісні на слова Тараса Шевченка можна вивчити справжню історію України, запізнати природу української землі, завзятість українських козаків та дівочу українську вроду.
Цьогорічна березнева Шевченкіяна розпочалася Шевченковими уроками в навчальних групах Українського відділення Школи національного відродження, де учителі Леоніда Рябикіна та Галина Григоріаді знайомили учнів з «Тарасовими шляхами», читали його твори та твори про нього, провели перший тур конкурсу декламаторів поезій Шевченка. У світлиці обласного товариства української культури можна було познайомитися з виданнями поета, його малюнками, переглянути художні та хронікально-документальні відеофільми, присвячені життю і творчості Тараса.
А напередодні самого Дня пам’яті в Будинку Дружби відбувся фінал конкурсу декламаторів творів славетного поета, у якому взяли участь одинадцять учасників із числа учнів Українського відділення Школи національного відродження та представників молодіжного крила українського товариства. Членам журі, а ними були поважні та відомі люди: ветеран війни поет Михайло Гапон, директор Школи національного відродження Бакитжан Ахажанова, заступник голови Українського товариства Антоніна Маслій, представниця молодіжного крила Юлія Клочан, — було не легко комусь віддати перевагу. І ось підсумок: уривок із поеми Тараса Шевченка «Причинна» «Така її доля» мистецьки прочитала Марія Маслій, виборовши звання переможця. Не надто від неї відстали представниці молодіжного крила Олена Стрюкова і Віка Яроша, посівши, відповідно, другу та третю сходинку конкурсу. Високий читацько-декламаторський вишкіл продемонстрували брати Бойченки і Сашко Холматов.
Голова української громади Павлодару Михайло Парипса вручив призерам конкурсу Почесні грамоти товариства та грошові премії.
Апогеєм свята стала театралізовано-концертна програма у концертному залі «Достик» філіялу Будинку Дружби. Зала не могла вмістити усіх бажаючих доторкнутися до цього святого дійства. Хорові пісні на слова Шевченка та сцени з його дитячого та юнацького життя у виконанні вокально-інструментального ансамблю бандуристів «Чарівні струни» під керівництвом Галини Григоріаді-Підлипної та солістів, пісні у виконанні учнів Школи національного відродження…
Як відомо, Тарас Шевченко зробив чимало малюнків, перебуваючи в засланні у Казахстані. Він присвятив понад 150 малюнків темі життя та побуту казахів. Відомий казахський письменник Габіден Мустафін зазначає, що Шевченко фактично був першим поетом та художником на казахській землі, ставши відомим акином Таразі. Він фактично був і першим послом України в Казахстані. Тому не випадково вокальний молодіжний гурт «Джерело» у святковій програмі презентував пісню казахською мовою «Толгау», з якою нещодавно став абсолютним переможцем в усіх номінаціях конкурсу виконавців патріотичної пісні серед учасників не корінної національности.
Адже ми живемо в час, коли відроджуються національні традиції, а розбудова суверенних країн неможлива без виховання національної гідности, взаємоповаги та любови до святинь землі та народу, серед якого ми живемо.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку