23 травня — День Святої Трійці
Єпископ УПЦ КП ЄВСТРАТІЙ (Зоря)
ДУХОВНА МІСІЯ КИЇВА
В чому полягає суть місії Київа, як столиці України, для її єдности, передусім духовної й культурної? Що потрібно робити, щоб київський дух ожив? Газета «Дзеркало тижня» подала розміркування представників українських церков. Пропонуємо читачам розмову з єпископом УПЦ ЄВСТРАТІЄМ (Зоря).
— Як формулюється «духовна місія Київа» у теперішніх церковних, соціяльних та культурних реаліях?
Якщо спробувати коротко охарактеризувати місію Київа, то він має бути «другим Єрусалимом». І це не просто пишний титул чи калька з «третього Риму». «Другий Єрусалим» для мене — ідея глибока і багатогранна.
Найперше — найменування «Єрусалим» відсилає нас до ідей святости та древности. Адже саме ці слова відразу виникають синонімічним рядом, коли ми згадуємо про Єрусалим.
Третя ідея, яку я бачу в цій назві, — це ідея протиставлення духовного впливу впливові політичному. Рим — місто політичної величі, місто владне. Єрусалим — теж місто царське, але Царство це — не від світу, а з небес. Цікавою ілюстрацією такого бачення є історія Єрусалимського православного патріярхату, який був затверджений не на підставі того, що його центр мав політичну вагу — як патріярхати Риму, Константинополя, Олександрії та Антіохії, — а на підставі духовного авторитету й загального пошанування Святого міста.
Четвертий аспект — це місто, як точка тяжіння народу, місто-символ нації. Бо тільки щодо такого місця можна сказати словами з псалма: «Якщо забуду тебе, Єрусалиме, — нехай забутою буде правиця моя». Це означає, що як би добре представники народу не були влаштовані в інших країнах чи серед інших народів — вони завжди пам’ятають, що їхня справжня Батьківщина тільки біля Святого міста.
Реалізація бачення цих чотирьох граней для Київа, як другого Єрусалиму, — це і є його сучасна місія.
Київ — беззаперечна святиня християнського світу. Він — місце хрещення Руси, столиця перших християнських володарів у східнослов’янських землях: Оскольда, Ольги, Володимира. З Київа має свої витоки аскетична чернеча традиція Руси — прийнята від обителей Афону та Студійського манастиря через перших печерських подвижників, які її не тільки тут насадили, але й творчо примножили та збагатили. З Київом пов’язані й перші богословські здобутки молодої Церкви, відбиті у «Слові про Закон і Благодать» митрополита Іларіона Русича, і відродження богословської науки, та й науки взагалі, у XVII ст. в стінах Київо-Могилянської колеґії-академії.
У Київі ми бачимо фундамент як церковної архітектури княжої доби, так і архітектурного символу України — козацького чи мазепинського бароко.
Київ також є джерелом особливої музично-пісенної традиції, пов’язаної з київським наспівом, бароковим продовженням якого стали видатні твори Бортнянського, Березовського, Веделя.
Все це є підтвердження первинности, унікальности Київа у духовному та культурному відношенні. Саме через Київ, як центр княжої Руси, пройшло сприйняття, осмислення і творче втілення в життя досягнень і спадку Візантії. При чому, на відміну від Московської держави, яка у Візантії бачила — і бачить — в першу чергу зразок імперії, Київська держава у Візантії найперше побачила і прийняла святість. Князь Володимир та його благочестиві нащадки хотіли, щоби їхня столиця, так само як і Царгород, в першу чергу була не першопрестольним градом, а місцем, де людина сказала би: «Не знаю, де я — на землі чи на небі».
З житій святих та досвіду Церкви відомо, що найславніші чернечі обителі з’являлися не за наказом, а природно — навколо видатних подвижників. До цих усамітнених світильників духу тягнулися інші, переймали їхній досвід, навчалися правил духовного життя, згодом передаючи все це наступному поколінню. І так за кілька поколінь навколо усамітненого місця аскетичного подвигу одного зростала велика громада, яка складалася уже з багатьох.
Цей приклад можна застосувати і до Київа. Переймаючи духовні скарби Східної Церкви в княжий період, користуючись досягненнями шкільної науки Заходу в Могилянську добу, Київ по праву був старцем-вчителем, від якого учні завжди отримували настанову і переймали приклад життя. Не силою влади, а силою духу він приваблював до себе.
Для багатьох важливим фактором переконання у правоті є древність, освячення традицією. І в цьому Київ також посідає перше місце серед столиць держав, які виникли на місці Княжої Руси, не кажучи вже про міста України. Жодне інше місто на цих землях не може похвалитися такою древністю походження — хіба що за винятком мертвих міст північного Причорномор’я. Але вони — лише пам’ятки археології, в той час як Київ — живий.
Якщо розглядати поняття «другий Єрусалим», як противагу «новому Риму» та «третьому Риму», то, безперечно, сама історія стає підтвердженням правильности наших припущень. Адже Київ протягом багатьох століть був позбавлений реальної політичної ваги чи влади. Після княжіння Володимира Мономаха Київ вже став не центром влади, а радше її символом. Після монгольської навали та спустошення на багато століть він взагалі перестав бути столицею навіть формально. І цим, здається, пройшов випробування на справжню духовну цінність.
Адже багато християнських столиць набували і втрачали церковну вагу лише завдяки вазі політичній. Так сталося і з Москвою, політичне підвищення якої зробило її центром митрополії, а перебування митрополита забезпечило церковну підтримку «собиранию русских земель» навколо Московського княжого престолу. І навпаки — коли Петро І переніс столицю та управління Московською Церквою в новозбудований Петербурґ, у церковному відношенні на два століття Москва стала лише символом древности, нічим особливим не визначаючись серед сучасности.
Історія довела, що Київ — як і Єрусалим — завжди буде духовним центром, незважаючи на своє політичне становище. А Москва — як і Константинополь, як і Рим — свій авторитет зберігає у тій мірі, в якій може зберігати в своїх руках земну владу.
З усіх попередніх аспектів логічно постає й роля Київа, як центру, символу українства. Будучи духовним серцем українського народу, його історичним центром, випробуваним на міцність буревіями століть поневоленого буття, Київ назавжди залишиться для українців тим, чим Єрусалим є для євреїв, а Константинополь — для греків.
Розставивши наголоси у минулому, можемо краще оцінити сучасність та зробити певні пляни на майбутнє.
Як на мене, духовна місія Київа у сучасних церковних, соціяльних та культурних реаліях полягає в тому, щоби бути самостійним центром тяжіння для українського світу, для всіх тих, хто вважає Україну своєю батьківщиною. Святість, древність, велич Київа повинні надихати український народ на шляху самостійної побудови суспільного, економічного, політичного, культурного життя. Усвідомлення того, чим насправді є Київ, повинно вивітрювати дух меншовартости, вторинности, який, на жаль, дуже глибоко проник в наш народ.
Покоління українців до нас боролися за відродження державности. А коли наше покоління, нарешті, має незалежну державу, ми ніяк не можемо визначитися, в який бік нам тулитися — на Схід, чи на Захід? Ми, в переважній більшості, ніяк не можемо звикнути до того, що нікуди не треба тулитися, що потрібно будувати власне життя у своїй хаті, а не йдучи у прийми. І в цьому відношенні Київ подає нам приклад — адже древня Київська держава зростала не як залежний придаток до інших, а як самостійна країна, гостинна до друзів і грізна для ворогів.
В такій якості «київська ідея», безперечно, постає антиподом ідеї «Москви — третього Риму» та її перевтілення в концепції «Русского мира». В цьому «мире» місця унікальному Київу нема. Найбільше, чим він є — прообразом Москви, «другим Константинополем», тобто примарою величі минулого, яка убого виглядає в сучасності.
Але погляд на Київ як на минуле Москви глибоко помилковий. Як би хто не вважав, але Київ і Москва і духовно, і культурно, і з огляду на тип політичний та державний, належать до різних традицій. Чимось споріднених, чимось історично зближених, але — різних.
Київ давно позбувся амбіцій імперського центру, Москва — марить відродженням імперії і своє «світле майбутнє» бачить лише у «славному минулому». Київ завжди був на боці колективного, суспільного вирішення найважливіших питань життя народу — від віча княжих часів через козацьку раду і аж до Майдану. Москва від самого початку була авторитарною столицею, містом самовладного правителя. Духовний і суспільний тип Київа ближчий до Европи — Европи візантійської чи Европи модерної. Духовний і суспільний тип Москви має коріння в Золотій Орді. Навіть знаменитий символ Московського царства — «шапка Мономаха» — предмет азіятського походження.
Мене можуть запитати: «Чому Вам Москва не дає спокою?» Причин дві. Перша — це те, що українська незалежність зараз утверджується саме як незалежність від Москви. Якби ми жили за Богдана Хмельницького, то можливо б говорили про відмінність Київа від Кракова чи Стамбула. А зараз — такий час. Друга ж причина полягає в тому, що Москва прагне поглинути в собі Київ, розчинити, зробити його всього лиш одним зі своїх облич в рамках «исторической Руси» — тієї «Руси», яка насправді має більше спільного зі східними деспотіями і спробами вдягнути їх у европейські шати, аніж з Руссю Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Тому відродження самосвідомости Київа — також основа збереження його ідентичности перед навалою реінкарнації «третього Риму».
Якщо коротко підсумувати, то сучасне завдання Київа, чи, радше, ідеї Київа — долати тяжіння України бути схожою на щось і надихати бути чимось. Чимось особливим — унікальним, цінним, неповторним. Таким, яким є Київ.
— Які Ви бачите практичні шляхи просування «київської ідеї»?
— Найперше — її формулювання, усвідомлення, втілення в життя на різних рівнях буття суспільства. Досі «київська ідея» залишається більше здобутком неширокого кола інтелектуалів, аніж програмою здійснення конкретних справ.
«Київська ідея» має великий потенціял, але вона ще повинна визріти, викристалізуватися. Для цього потрібні дискусії, в тому числі й в пресі. Потрібні наукові розробки. Потрібне філософське осмислення.
Думаю, що саме «київська ідея» може стати тією національною ідеєю, брак якої зараз так гостро відчувається. До 1991 р. національною ідеєю було здобуття державної незалежности України. Україна проголосила свою незалежність. А що далі? Повноцінної відповіді на це питання немає — і це, як на мене, одна з причин постійного суспільного збурення, судомних поривів то в бік Росії, то в бік Европи. «Київська ідея», яка має глибоке коріння, духовну і державницьку основу, цілком здатна стати новою національною ідеєю українства.
Що стосується церковного аспекту «київської ідеї», то я глибоко і твердо переконаний, що Церква в Україні може об’єднатися лише і виключно навколо Київа. Ніякі інші центри Українську Церкву ніколи не об’єднають — вони лише можуть її глибше розділяти.
У політичному аспекті «київська ідея» потенційно може стати плятформою для нових патріотичних партій. Після завершення чергового політичного циклу стало очевидно, що патріотичні партії минулого не здатні ані консолідувати навколо себе суспільство, ані скористатися плодами перемог. Вони виявилися неготовими керувати Україною.
Так само стало очевидно, що харизма вождів дає силу політичним проєктам тільки тоді, коли вона підкріплена харизмою ідеології цих політичних проєктів. «Київська ідея» цілком придатна до того, щоби стати новою патріотичною політичною ідеєю, тим «третім шляхом», якого так шукають зневірені в сучасних політиках українці.
Можна було б ще багато говорити про конкретні можливості просування «київської ідеї». Але час вже не говорити, а робити. Бо для того щоб йти — треба йти.
Степан СЕМЕНЮК
КАНОНИ ОБУМОВЛЮЮТЬ ПРАВО НА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Добре сталося, що на сторінках «Нашої віри» ведеться тематична полеміка. Наразі довкола важливих питань церковного життя, поставлених у матеріялі Галини Могильницької.
Не заперечуючи волі її опонента автора статті «Церква-мати і канонічне право» Святослава Варення (ч.3, 2010) боронити московські «канонічні підстави» на володіння Україною, не лише в церковному вимірі (шкода лиш, що автор не подав відповідних дотичних до справи документів), хочу однак висловити свою думку щодо окремих його тверджень.
Виходячи з правил канонів ІІІ, IV, VI Вселенських соборів і т.зв. Сентенції-апофлемату Фотія — тільки гаразд їх прочитаймо! — Православна Українська Церква, після проголошення Незалежности Української держави і визнання її де-юре світовою спільнотою, повинна була отримати благословення на визнання її автокефалії, в першу чергу від матері-Церкви — Константинопольського патріярхату. Цього вимагає і звичайна християнська мораль. Чому так не сталося? Якоюсь мірою через причини, подані автором, але то не все. Тут також можна запитати, чому УГКЦ не отримала досі статусу патріярхату, хоч в юрисдикції Ватикану існують патріярхати як римо-католицькі, так і східного обряду, і то в багато разів менші за числом віруючих? Адже жодних канонічних перешкод у цьому немає.
Називати Московський патріярхат Церквою-матір’ю Української Церкви ніяк не можна хоча б тому, що сама московська православна Церква зродилася з Української Церкви — Митрополії Київської і всієї Руси щойно в другій половині 15 століття, і то не канонічно, а самовільно, хоч це не означає, що вона не виконувала своїх релігійних обов’язків. Не випадає визнати Московський патріярхат Церквою-матірю УПЦ і з огляду на акт передачі її Москві 1686 року, бо насправді то була передача (продаж) Церкви-дочки Церкві-онуці. А з другого боку, про що автор не зовсім ясно пише, Патріярший Синод за незаконну передачу Київської митрополії Москві детронізував патріярха Діонісія і визнав цей акт симонією. За євангельською традицію симонія, як відомо, каралася смертю, а в даному випадку акт втратив правову чинність. Лихо було в тому, що Синод не мав сили досягти, щоб Москва повернула документ до Вселенського патріярхату. Отже торги тривали й далі і відомо чим і чому закінчилися для нас.
Є ще один момент: то не московська церковна ієрархія домагалась загарбання Київської митрополії, а цар, про що автор делікатно згадує. Вся дипломатична колізія рухалась не священиками, а дяками, — царськими державними службовцями — і закінчилась успіхом Москви завдяки втручанню візира Туреччини.
Чому інші церкви, в тому числі і Константинопольський патріярхат, мали б не визнавати т.зв. УПЦ (МП) належною до Московського патріярхату, коли УПЦ митр. Володимира тим-таки патріярхатом створена? Але це не арґумент на право МП вважати Україну своєю «канонічною» територією. Таких «самоврядних» церков поза РФ Московський патріярхат має кілька. Однак Константинопольський патріярхат в листі до МП від 10 ХІ 1991року («Православний вісник» №2-3 1990, Київ) писав, що Вселенська патріярхія визнає канонічну РПЦ в кордонах1593 року. Отже з тим визнанням «канонічного права» Російської імперії усе не просто.
Належить також зауважити, що УПЦ (МП) в Україні зареєстрована «не канонічно», не правно, бо під час реєстрації не був поданий правдивий статус і назва її в лоні РПЦ. А її канонічний статус був таким: «Українська православна Церква — інше офіційне найменування Українського Екзархату Московського патріярхату». При реєстрації цього свідомо не подано, щоб закрити перед людьми правду, що в дійсності вона є лише канонічним відділенням РПЦ в Україні. А це порушення українського і міжнародного права, і карається законом… але, як видно, не в нас. Хай би хтось спробував щось подібне доконати в Росії.
Про надання Православній Церкві в Польщі автокефалії 1924 року. Те, що написав автор, правда, але обминув він один факт, а саме: питання про автокефалію Православної Церкви в Польщі провадила державна влада, МЗС РП. Амбасадор РП в Москві звернувся 1921 р. через НКВД РСФСР, до патріярха Тихона в справі надання автокефалії Православній Церкві в Польщі, після чого патріярх Тихон подав... відмову і призначив до Польщі свого екзарха. Це було причинком до того, що Синод православних єпископів у Польщі в червні 1922 року питання отримання автокефалії від Константинопольського і інших патріярхатів та Церков переклав на уряд РП. Посол РП в Анкарі два роки турбувався справою, і 14 ХІ 1924 року Томос на автокефалію Православній Церкві в Польщі був виданий, але Москвовська патріярхія його не визнала.
В 1921 році Польща була незалежною державою, мала уреґульовані нормальні дипломатичні стосунки з Росією, і її державна територія ніяк не входила під хоча б протекторат Росії, як то було в 17 ст. з Україною. Однак патріярх Тихон не благословив автокефалію Православній Церкві в Польщі. Як виправдає п. С. Варення це рішення Тихона? Тим, що частина Польщі раніше була територією Російської імперії? До речі, прочитаймо уважно, що записано про статус української Церкви, Київської митрополії в Березневих статтях 1654 року. Може тоді щось нарешті зрозуміємо.
Поціновуючи коректність автора (вона в дипломатії іноді потрібна, в презентуванні своїх поглядів), мусимо однак визнати, що йдучи такою дорогою — дорогою вічного «права» колонізаторів на володіння загарбаними краями і народами, жодна поневолена нація не могла б домогтися державної незалежности. Для прикладу, Польща не змогла б домагатись відновлення своєї державности, тому що загарбники-колонізатори завжди свої дії юридично закріплювали міжнародними декляраціями і затверджували міжнародними конґресами… Поділ Польщі в ХVIII ст. був ратифікований польським Сеймом, а останній польський король Станіслав Понятовський «добровільно» зрікся корони Польщі на користь російської цариці Катерини ІІ. Коли йти шляхом думання автора, то постава патріярха Тихона була «канонічна», отже — поляки не мали права змагатись за свою незалежність.?
Російський візантиніст В. Васильєвський (ХІХ ст.) пішов ще далі. Він писав: «Тож оскільки Росія перебрала всю спадщину Візантії, то кожен православний став русскім». Вистачить, мабуть.
Здається, що при обговоренні таких питань належало б подавати відповідні статті документів, що стосуються до даної справи. В церковному питанні то документи ориґінали грецькою, латинською мовами, з одночасним перекладом на українську мову. Такий підхід сприяв би розвіянню багатьох неточностей, фальсифікацій і сумнівів.
Примітки:
* Прав. Церква в Польщі декретом Президента РП 1938 р. отримала офіційну назву Польська Автокефальна Православна Церква
* Див: Устав РПЦ. Положення про Екзархати РПЦ VII. Екзархати. 198, який був змінений щойно в 2009 році.
Східньоевропейська плятформа асоціяції організацій Всесвітньої Ради Церков Европи AРRODEV взяла курс на розвиток громадянського суспільства
Таке рішення було прийнято на з’їзді міжцерковних неурядових організацій – членів AРRODEV, що проходив 10-11 лютого у Київі.
Нині плятформа свої зусилля спрямовує на творення громадянського суспільства у Східньоевропейському регіоні шляхом підтримки ініціятив, які збігаються з цілями проєктів ЄС: програм добросусідства та Східнього партнерства.
На зустрічі були присутні представники іноземних держав, таких як Вірменія, Польща, Білорусь та Азербайджан. Україну представляв директор Міжцерковного Всеукраїнського благодійного фонду «Віра. Надія. Любов» диякон УПЦ Йоан Діденко.
Представницька організація кожної країни заснована провідною її Церквою. Реалізовувати свої проєкти члени Східньоевропейської плятформи AРRODEV збираються через власні церкви, єпархії, парафії, а також у співпраці з іншими неурядовими організаціями за напрямками:
— інтеґрований розвиток громад; — програма освіти для священиків ( як ставити перед приходом глобальні проблеми і льокальні питання); — здійснення моніторинґу реалізації програм ЕС у країнах Східнього реґіону Европи.
За словами куратора Східньоевропейської платформи AРRODEV, директора вірменського міжцерковного фонду «Круглий стіл» Каряна Назарена, неурядові організації відіграють важливу ролю у здійсненні моніторинґу виконання цих проєктів всередині країн. Адже їхні звіти відрізняються від офіційних урядових результатів моніторинґу насамперед об’єктивністю та далекоглядністю.
Учасники зустрічі домовилися: — створювати можливості для діялогу неурядових організацій країн Східньої Европи, обмінюватися досвідом; — стимулювати розвиток громадянського суспільства у регґіоні; - сприяти взаєморозумінню та спільному прочитанню традиційних морально-етичних цінностей.
Євген СВЕРСТЮК
Перший «Кобзар»
До 170-річчя
Роковини книги часом означають більше, ніж роковини народження людини. Сама поява на світ майбутнього генія нічим не ознаменована. Це подія родинного значення. То вже потім вигадають, що він «народився в сорочці», або вже «відразу почав говорити»…
А от поява «Кобзаря» весною 1840 року в Санкт-Петербурзі для багатьох людей відразу стала подією на все життя. І та подія з роками росла й росла разом з іменем Тараса Шевченка, якого називали Кобзарем.
Рідко у світовій літературі можна знайти першу книжечку (в сучасних виданнях — 20 стор. тексту!), яка пробудила націю, повернула їй історичну пам’ять, оживила самосвідомість і будила її в багатьох наступних поколіннях.
Яке враження справила перша книжка Т.Г. Шевченка на читачів навесні 1840 року?
На це питання є різні відповіді, бо різні були читачі. Адже українська книжка з’явилася в столиці Російської імперії.
Московщина
Кругом чужі люди.
«Не потурай», — може скажеш.
Та що з того буде.
Насміються на псахом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку
Жити з ворогами!
Однак не треба брати ту поетичну сповідь за документальне свідчення. Поет справді посилав свої думи-сльози в Україну. Але знав, що там також та сама Росія, де вони будуть сиротами…
А книжку він все-таки видав для освіченої публіки і явно цікавився тим, який резонанс вона викличе в Петербурзі. А резонанс був порівняно великий: його ім’я стає відомим. В Петербурзьких журналах відразу з’являється не менше п’яти відгуків. І вульґарний Сєнковський, і нетерпеливий Бєлінський дали негативні відгуки, і саме їх переживав Шевченко. Зате в огляді книг, що вийшли в Росії в 1838-40-х поряд з творами Пушкіна і Лермонтова названо «Кобзар» Шевченка. Чомусь мало уваги приділяється такому факту: в журналі «Современник» опубліковано скромний відгук на «Кобзар»: «Серед усіх творів поезії, що з’явилися за три місяці, один останній вартий уваги… Ті, що розуміють малоросійську мову, прочитають цей збірник звичайно з задоволенням і вдячністю». Автор — П. А. Плетньов, той самий тонкий цінитель, який десять років тому зумів вирізнити «маленького хохла» Миколу Гоголя, познайомив його з Жуковським і Пушкіном… Звичайно, він відчув націоналістичні ноти у творах «До Основ’яненка» і «Катерина». Але явно не настільки відчув, як цензор «Кобзаря» П.О. Корсаков.
Через 7 років поезія Т.Г. Шевченка стане об’єктом ретельного вивчення в ІІІ відділі Імператорської канцелярії його величности. Жандарми схопилися: як могли дозволити, який цензор пропустив до друку зухвалу антидержавну книжку «Кобзар»? Подать сюда Корсакова! Але Петро Олександрович Корсаков упокоївся в 1844 р. на 54 році життя…
Якби їм приснилися факти про Корсакова, наведені акад. С. Єфремовим в примітках до V тому Т. Шевченка, виданого в 1929 році. (Всеукраїнська Академія наук. Тарас Шевченко. Листування. К.:1929 р. ст. 397-8). Вилучено було тільки прямі настанови проти москалів і прямі оцінки типу «тяжко брате в чужій хаті жити з ворогами», або «тільки ворог, що сміється, смійся, лютий враже та не дуже»…
Один тільки нефортунний журнал «Маяк» давав захопливі відгуки про Шевченка. А чому? Бо там був господарем той самий П. Корсаков. Людина европейської культури, він замолоду служив при посольстві у Голандії, писав про голандську літературу, писав зокрема і про Т. Шевченка під криптонімом П.К.): «Ці вірші принесли б честь усякому імени в будь-якій літературі… Усі вони сповнені чуття, розуму, простоти, грації і щирої правди. Від душі вітаємо автора»… Він же дав цензурний дозвіл на вихід «Кобзаря» і «Гайдамаків» у 1844 р.
Отже, Шевченко вийшов на українську стежку в Петербурзі, а звідти пішла слава в Україну. Той самий «Маяк» у 1842 р. надрукував рецензію харків’янина Н. Тихорського, де вже є свідчення про славу «Кобзаря» в Україні: «Захват від творів «Шевченка по всій Україні, особливо ж від останньої поеми «Гайдамаки», уже прямо свідчить, що дар його не підробний, не маленький, не рядовий».
Оскільки пошта працювала в стилі гоголівського поштмейстера Шпекіна, книги було важко виписувати з Петербурга, легше було переписувати. І то був початок українського «самвидаву», який в наступні роки доповнювався новими творами Т. Шевченка.
Звичайно, то була давня українська рукописна традиція, про яку знаємо особливо з історії публікації «Енеїди» І.П. Котляревського, який протестував проти видання «Енеїди» в Петербурзі 1798 року. Але в даному разі додається елемент заборони: Україна чи не вперше почула мужній козацький голос неприйняття «отечества чужого», голос забороненої правди.
Що ж до популярности «Кобзаря», то тут не те слово. Тут доведеться говорити радше про впізнавання чогось забутого рідного. 1860 р. П. Куліш дуже точно передає той дух споріднености в листі до Шевченка від 10 травня 1860 р., після відвідин Полтави: «Тут бо не то пани та паненята, а всяка душа письменна і щира з Вашим «Кобзарем», наче з яким скарбом дорогим носиться, та хутко вже й книжок їм буде не треба, бо повитверджували вже всі Ваші стихи напам’ять і, тривайте, чи не по «Кобзареві» уже й Богу моляться».
ГОЛОС ВІЧНОГО
Порівняння долі першої внижки Т. Шевченка з долею першої книжки М. Гоголя, спаленої автором з великим соромом і з великими витратами, — то окрема тема. З неї візьмемо лише очевидне: Шевченко заговорив своїм голосом, а Гоголь говорив чужим голосом під чужим прізвищем, намагаючись потрафити в моду.
Шевченків голос потрапив у якийсь правічний слід, з пам’яттю якого народжуються мудрі. «Я тільки пригадую», — писав Юліуш Словацький. Поет не вигадує — поет пригадує. Великий поет народжується з істиною.
Шевченко якось одразу потрапив у ті чутливі точки людської пам’яті, що їх назвав відомий швайцарський психіятр і культуролог Карл Юнґ архетипами.
В колективному підсвідомому вони пульсують і в різні епохи по-своєму засвічуються в слові — на хвилі часу.
Люди дослухаються до молитовної думи, до пісні про горе матері, до розповіді про героїв, а особливо приваблює їх образ співця як хранителя народного духу та історично пам’яті.
Таємниця популярности «Кобзаря» просто пояснюється тим, що справжній поет глибоко пройнявся тими темами і відразу вийшов на ті правічні символи, що живуть у серці народу. Кобзар Шевченків одразу вдарив у ті струни, що були в серці народу найчутливішими.
Чи він був першим? Очевидно, ні, були попередники, які зачіпали ті струни, а він таки вдарив по них! Після нього прийдуть ті, що будуть «продовжувати» його роботу, але їх назвуть лише «епігонами Шевченка».
Саме він був поетом від Бога, почутим завдяки могутности його таланту. Адже «Реве та стогне Дніпр широкий», то перший ранній твір поета, ним відкривається книга його поезій...
НА ХВИЛІ РОМАНТИЗМУ
Як можна пояснити факт, що книжка «Кобзар» досі невідомого автора бурею ввірвалася в життя багатьох людей, звичних і до української пісні, і до слухання кобзарів?
Перше пояснення — дух часу. На високій хвилі романтизму від Заходу повіяв вітер свободи. Наполеонівські війни піднесли дух свободи і одваги, велику ролю особистости, перед якою падають вчорашні ідоли. Імперативи романтизму диктували цілковиту свободу поета, якому відкривається первісна краса природи і природна чистота людини. Серед тих імперативів зазначимо такі:
— захоплення античністю і тими постатями, що височать понад часом (Гомер, Данте, Шекспір, Байрон);
— віра в призначення людини, вгадування і шукання своєї долі у світі таємничого і незбагненного;
— віра у великого Бога і спір з всемогутнім Богом, воля якого часто незрозуміла в людській юдолі;
— месіянізм народу, якого Бог покликав для певної цілі і відповідна роля поета в долі народу;
— творення мітів як найповніших живих образів світу, схоплених через небесне осяяння.
В юному генієві усі ці струни заговорили піснею Кобзаря, Гомера українського степу, будителя історичної пам’яті народу. Леґенда про українську пісню та її співців збереглася живою крізь усе ХІХ ст..
«Українська музика і поезія найбільш розкішна і запашна з усіх гілок світової народної творчости.
Мінорна змістом, сумна навіть у веселому пориві, українська пісня ставиться знавцями на перше місце в музиці всіх народів. Українські думи, через століття передавані Гомерами України — кобзарями, світять своїми барвами, почуттями, рицарством в любові і в ворожнечі, розмахом козацької відваги та філософською вдумливістю. Вп’явшися в чорнозем України, виріс самотній, але незрівняний щодо сили й краси дуб — поет Тарас Шевченко».
Так передає свої відсторонені, а водночас проникливі уявлення Анатолій Луначарський у своїй лекції, прочитаній в 1911 р. в Парижі. Отже, майже ціле століття протрималося таке сприймання української пісні, що була відкрита для культурної громадськости столиці кн. М.А. Церетелєвим у 1819 р., М. Максимовичем (1827) та фолкльористами. Той вибух прихованого стався на хвилі романтизму і пробудив багато талантів.
Отже «Кобзар» Шевченків був висвітлений звідусіль могутніми прожекторами епохи романтизму. Зовсім не випадково та багатозначна назва збірки поезій закріпилася за усіма пізнішими виданнями зібраних творів Шевченка і перетворилася у велику метафору краю, зачаклованого і захованого від світу. Як той самотній співець:
Старий заховавсь
В степу на могилі, щоб ніхто не бачив,
Щоб вітер по полю слова
розмахав,
Щоб люде не чули, бо то Боже слово,
То серця по волі з Богом
розмовля…
Шевченко перший в українській літературі піднявся до повної свободи творчости (що було нечувано у миколаївські часи), до цілковитої внутрішньої духової свободи. В міру свого росту ми бачимо дедалі більше, яка це важкодоступна верховина — у світі, де кожен у сповитку умовностей, передсудів і узвичаєних понять. Людина довірливо приймає їхню реальність за істину.
Звідки ж прийшло до Шевченка поняття вільного вибору, вільного світу — вільної безмежної волі?
Очевидно, не так з народньої традиції, як з козацького міту і козацької вдачі. Але найголовніше, що та ідеальна верховина свободи була виплекана людьми не від світу сього, і була вона заповідана в пісні кобзаря, що «серцем по волі з Богом розмовля».
До Шевченка Україна була наче широким степом, де в громовицю можна було хреститись до Бога, а в погожу днину — розгадувати загадку могил і збирати реліквії, розсипані навколо — без догляду. Спадщина, що передавалась від покоління до покоління, належала всім, як вода і сонце. Вона ясніла вродою облич і відцвітала з ними — не описана, не збирана і не усвідомлена… То вже в 1819, у 1827 р. з’явилися перші збірники пісень і заговорили про них.
Він прийшов з ясною свідомістю покликання повернути свій народ лицем до Бога батьків, до втраченої історичної пам’яті, до драми вічної боротьби. Ця свідомість була в нього органічною і всеосяжною, як у Перебенді, перенесеному на вершини романтизму.
Один він між ними, як сонце
високе.
І світ увесь належав йому — не хата чи хутір, не могили-гори за селом, а далечінь — без меж.
Як небо високе — нема йому краю,
Так душі почину і краю немає.
Шевченкові була подарована воля в розквіті юнацтва, на двадцять четвертому році життя, — і він сприйняв цей по¬вернений йому божественний дар в абсолютній повноті. Ті, що мають волю, часто не відчувають її цінности. Відчувать ті, що здобувають…
Ми звикли, що «Кобзар» — це книга, і не задумуємося, що для Тараса Шевченка на чужині кобзар був милим гостем з України. Він на його честь назвав свою книжку, а малюнок кобзаря вмістив на початку її, а також вірш «Перебендя». Це був саме той гість, який приносив із собою дух України.
Образ кобзаря двоїться. З одного боку, він знайомий — з дівчатами і парубками, з жонатими на бенкеті, з різним людом на базарі. І тут він має свою славу:
Перебендя старий, сліпий —
Хто його не знає!
Він усюди вештається,
Та на кобзі грає, —
А хто грає, того знають
І дякують люде.
Але не той Перебендя пробудив у Петербурзі молодого ху¬дожника до поетичної творчости, а інший - геній українського степу!
Кругом його степ, як море
Широке синіє,
За могилою — могила,
А там — тільки мріє.
Білий ус, стару чуприну
Вітер розвіває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає
І співає він, мовою серця. Ота розмова з Богом і стане головним мотивом Шевченкової творчости, а спів серця про славу Господню і стане його заповіддю.
Що з тими мотивами краще заховатися від людей XX століття, то, хіба, усім зрозуміло, бо
На Божеє слово вони б насміялись,
Дурним би назвали, од себе б
прогнали.
А от, виявляється, Перебендя був самотній і з людьми ста¬росвітськими. Вони теж воліли про горлицю, Гриця та веснянку...
А щоб тебе не цурались —
Потурай їм, брате!..
Доводиться співцеві добру славу заробляти розважальним співом. І то не так славу, як відоме ім’я серед людей...Що ж стосується літературної слави, то це диво народилося не в українському середовищі. Тут воно було чужим і підозрілим.
У вступній частині «Гайдамаків» є міркування про таку славу:
Коли хочеш грошей
Та ще й слави, того дива,
Співай про Матрьошу,
Про Парашу, радость нашу,
Султан, паркет, шпори, -
От де слава! А то співа:
«Грає синє море»...
Загалом семантика «слави» межує з блиском гордині і громом перемоги. Таку славу, на противагу славі Господній, куль¬тивують князі світу сього і грізні полчища ідолопоклонників, що гукають: «Смирись, Кавказ: идет Ермолов!» Про їхню славу Шевченко говорить із сарказмом:
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям
Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!
Отже, славі гончих поет протиставляє славу «лицарів вели¬ких, Богом не забутих».
І знову ж таки та слава — не від сильних світу сього, а від вищої сили, від якої йде «слава і воля святая».
І все ж таки відомі слова
«Наша дума, наша пісня».
написав не Шевченко, а Куліш. Прийняв їх поет як «редакторську правку», оскільки відчував, що «наш завзятий Головатий — не тягне аж на таку оцінку.
А водночас дума і пісня — то ще не все, і поет звеличував нескорений козацький дух й найбільше думав про його відродження.
В останній період життя поет залишається кобзарем, тільки суворі біблійні мотиви пригасять і витіснять молоді думи. На сторожі звеличених «малих рабів німих» він поставить слово, і те слово — з вічної книги.
Михайло АВДИКОВИЧ
Овиди Ярослава Збараського
Ярослав Збараський займається живописом і графікою. У його доробку є натюрморти й портрети. Але найулюбленіший жанр митця — архітектурний та ліричний пейзаж, де він працює в річищі багатої традиції українських майстрів С.Васильківського, М. Глущенка та інших — постійно малює на пленері.
Народився художник 26 жовтня 1952 року у селі Скорики Підволочиського району Тернопільської области. Чарівні краєвиди рідних Скорик закарбувалися в його пам’яті на все життя. Вони й стали в майбутньому найхарактернішими мотивами багатьох живописних творів .
1975 р. Я. Збараський, разом з художником та режисером народного театру ім. Л.Курбаса П. Гордійчуком , стали зачинателями початкової мистецької освіти на Підволочищині. За їхньою ініціятивою у селищі була створена дитяча художня школа. Ярослав став першим її директором. У вільний від основної роботи час багато малював — для себе, не прагнучи нікого нічим здивувати. А вийшло так, що саме ці твори стали притягательними для багатьох людей.
Вельми важливою для художника темою, яку він розвиває впродовж тривалого періоду, став образ Храму. Його улюблені мотиви — християнські храми східного обряду («Скориківська церква XVII ст.», «Снятинська церква», «Місячна ніч», «Підволочиський автокефальний собор» та ін.). Однією з найцікавіших робіт цієї групи є «Церква XVI ст. при заході сонця». Алегоричний зміст образу заходу сонця з його переливами передає атмосферу тієї історичної доби, в яку церква була збудована. Звернутися до цієї теми ще в совєтські часи спонукало захоплення красою українського церковного будівництва, прагнення показати самобутні, художньо-цінні надбанням як минулого, так і сучасности.
Архітектурні пейзажі митця вирізняються образною цілісністю, виразним колоритом та тонкими світлотіньовими модуляціями, єдністю з просторовим краєвидом. Християнські храми під пензлем майстра виникають як обереги Духу і Краси, кожен з них має неповторне обличчя.
У ліричних краєвидах художник прагне відтворити настрій, що відчутний по аналогії з людськими переживаннями. В цьому жанрі Ярослав випробував і застосував, зокрема, здобутки імпресіонізму та постімпресіонізму. Художник намагається передати безпосереднє, живе враження від дійсности («Весна», «Зима в Підволочиську» та ін.). Прагне якомога правдивіше відтворити поезію кольорового розмаїття природи, а разом з тим утвердити своє бачення світу. Художник створив чимало різноманітних пленерних етюдів («Осінь у Супранівському лісі», «Околиця»…). Нерідко він передає мінливий стан природи, зумовлений ранковим або вечірнім освітленням, змінами в погоді («На околиці Підволочиська», «Перший сніг», «Гроза», «Похмурий день» та ін.). На його полотнах є різні пори року («Зима» , «Віхола», «А вишні цвітуть», «Літо» , «Осінь в парку» тощо). «Осінь в парку», до речі, одна з кращих робіт художника. Ярослав свідомо обмежує обшир баченого, немов приглядається до природи , залишається наодинці з нею.
Тематичний зміст натюрмортів Я. Збараського тільки на перший погляд може здатися вузьким . При пильнішому розгляді стає зрозуміло, що і в твори цього жанру художник вкладає великий зміст. Його натюрморти — це надхненний гімн життю. Вражає в них сила колориту, хоч художник і не нав’язує натурі нічого їй не властивого, а тільки перебільшує ефекти гармонії і контрастів.
Поглибленим інтересом до вагомости й неповторности людських натур позначені портретні образи близьких та знайомих художникові людей, які приваблюють особливою одухотвореністю зображень.
Василь ЯРЕМЕНКО, м. Хмельницький
Офірність у Тараса Шевченка
У вченні про спокутну жертву Ісуса Христа та відповідній обрядовості, зокрема в причащанні, або євхаристії (з грецької euharistia — букв. подячна жертва), оприявнюється суть християнства: «Бог є Любов». Мучеництво за віру перших християн її лише посилило. Це якраз і показав Шевченко у поемі «Неофіти». Вже сам Символ Віри виразно вказує на офірність як визначальну рису християнської моралі та етики.
Шевченкове розуміння жертовности бере свій початок від християнства. На це, зокрема, вказують його поеми. В одних («Єретик», «Неофіти», «Марія») релігійна наповненість цього мотиву є на поверхні, в інших («Наймичка», «Сова», «Москалева криниця», «Невольник») — прочитується в контексті. Прикметно, що слово «жертва» в україномовному Шевченковому лексиконі вживається лише тоді, коли йдеться про язичницьку обрядовість: «І моляться, і жертвами / Дерево благають» («У Бога за дверми лежала сокира...»); «І в Капітолій принесла / Чималу жертву» («Неофіти»). А на означення християнської офірности вживаються інші слова, близькі до поняття «спокути»: «І коли я спокутую...» («Сон»), «А ти гріх мій спокутуєш / В людях сиротою» («Катерина»).
Серед головних християнських чеснот офірність не називається, бо є самозрозумілою річчю для правдивої християнської свідомости і, як заснована на свободі вибору, вона не повинна мати зобов’язуючого спрямування. У Шевченкових текстах офіра загалом теж не має виразного вербального вираження, а проводиться передусім сюжетною лінією, як наприклад, в поемі і повісті «Наймичка». Натомість «розпинання» у Шевченковій мові стало часто вживаним синонімом розправи і самосуду, ніби нагадуючи читачам про слабке усвідомлення і навіть неприйняття людиною ідеї офірности, яку їм несе Бог в іпостасі Спасителя. З цією ж метою поет часто вживає замість імені «Христос» слово «Розіп’ятий».
В християнському богослов’ї, зокрема в патристиці (гомілії Василія Великого, подвижницькі настанови Єфрема Сиріна тощо), ідея спокутної жертви Христа поширювалася і на людину. Автор знаменитої книги ХV ст. «Наслідування Христа», яку студіював Шевченко в засланні, Тома Кемпійський писав, що «добровільне пожертвування себе в руки Бога» є неодмінною умовою досягнення людиною свободи і благодаті. В християнській традиції офірність передусім полягала у просторовому та внутрішньому чернецтві і трактувалася як християнський подвиг. «Мнозіи от них (монахів - В. Я.) покой пріимаху подвигом его», — читаємо в Київо-Печерському патерику.
Шевченкові тексти свідчать, що йому передусім імпонувала офірність не в формі гучного подвигу чи самообмеження, а в чині цілком посильного і природного людинолюбства. У «Невольнику «Ярина вже почала «у черниці косу розплітати», а натомість одружується зі сліпим Степаном, почуваючись щасливою. Таке «офірне щастя» — цілком у християнському дусі.
На першому плані у Шевченка материнська жертовність, і для її вираження знаходяться вражаючі тропи: «Поплакала чорнобрива / Та й стала співати; / Поплакала стара мати / та й стала ридати» («Сова»); («...Мене прокляту, я твоя мати, / Мене клени» («Ой люлі, люлі, моя дитино»)). Матерів, жертовність яких не поцінована, поет іменує «великомученицями» («У нашім раї на землі»). Це вказує на віталістичне спрямування його розуміння офірности. Цікаво, що хронологічно її являють спочатку звичайні жінки, які стають покритками, а вже потім в поемі «Марія» з’являється офірність Божої Матері. В «Марії», де автор прагнув «описать сердце матери по жизни Пречистой Девы, Матери Спасителя», мотив офірности, в усій повноті свого нерозривного божественного і людського змісту, звучить найвиразніше. На думку дослідників, тут Шевченко, спираючись на конкретну євангельську і апокрифічну традицію, по суті творить новий апокриф, в результаті чого твір «прочитується як поема трьох розп’ять, неначе символічно потроєної в українському серці страшної муки за «любов і правду». Леонід Плющ помітив, що: «Визволення особистости з кола зла від гріховности попередніх поколінь особистим чином людини й виправдання своїм життям свого народження настільки важливе для Шевченка, що в центрі свого раю він ставить радісну матір, за довершений взірець якої бере Богоматір».
Ще Петро Могила в своєму «Короткому Катехизисі», пояснюючи третій член - «артикул» Символу Віри, вважав, що це положення, зокрема, навчає: «...иж боль Христа Господа над болЂ всЂхъ инших людей болший былъ... Смерть тежъ выборнЂйшая, бо себЂ самого яко офЂру приносил за люди...». У роз’ясненні п’ятого «артикулу» митрополит знову наголошує на добровільності спокутної жертви Христа. Цю тезу добровільного особистого офірування, власного «хреста» розвинув Шевченко і щодо персонажів своїх творів, і стосовно власного життєвого вибору. Офірністю для нього є передусім добровільне обстоювання істини і добра всупереч усвідомлюваним загрозам та особистим втратам. Це офірність, яка є моральною відповіддю на всіляке «розпинання».
«…Ісус як у своєму житті, так і в Своїй смерті є Людиною для інших. Це буття — для — інших є вираженням Його найглибшої сутности, бо у цьому Він є персоніфікованою любов’ю Бога до людей». Офіра як усвідомлене буття — для — інших, як зусилля для втілення в життя головної заповіді любови, є другою, після самодолання, складовою офірности в розумінні Шевченка. Така офіра притаманна Ганні в «Наймичці», Ярині в «Невольнику», Максимові у «Москалевій криниці».
В суті речі Шевченко належить до тих мислителів і творців художніх вартостей, хто якнайширше ставить проблему: чи можуть жертвувати і чи здатні на офірування ті, хто сам став жертвою життєвих колізій, суспільного ладу. Образами покриток він не тільки позитивно відповідає на це питання, а й наголошує, що «офірність жертви» і є найвищим офіруванням. І воно у Шевченка теж має христологічне підґрунтя. Адже добровільність вибору Сином Божим Своєї спасительної місії, як свідчать євангельські тексти, зовсім не перекреслює, якщо умовно відійти від догмату про троїчність Бога, жертовної волі та рішення Бога-Отця. Очевидно, що саме така офірність (коли людина не озлоблюється) передусім і є виявом християнського всепрощення та двоєдиної заповіді любови. За такого підходу щира розкаяність грішника теж наближається до офірности. У Шевченка принаймні ці поняття зближуються (поема і повість «Варнак», «Москалева криниця»), — але не ототожнюються. Навпаки, розкаяним душогубцям протиставляються праведники.
Жертовність у Шевченка, де прямо, а де і на підтекстуальному рівні, виступає, як і в Біблії, складним і глибоким метафоричним символом або, послуговуючись висловом Ю. Барабаша, «метафорою «різниці» і функцією контрасту», на означення певних цінностей чи осуду певної позиції. …«И не люблю я: я калека!»; «Там всё уснуло! Пустота / Растлила сердце человека...» - це із ліричного авторського відступу в поемі «Слепая», про духовне каліцтво і порожнечу душі. Духовне пробудження душі Шевченко вважав першим і вирішальним кроком до офірности. У нього вона приходить через віру, а не через «виховання подвигу». «Яка віра, така й офіра» - мовить народне прислів’я.
Ще пряміші біблійні аналогії та метафори, пов’язані із жертовністю, простежуються в площині Шевченкової історіософії. Воно й не дивно, бо історичний вимір потребує оприявлення духовного універсальними образами та символами. Так в поемі «Великий льох», а особливо у вірші «Гоголю», Шевченко лаконічно подає ключ до метафоричного образу офіри з одночасним зіставленням її із лжеофірою «престолові-отечеству».
Тарас Шевченко чи не першим у світовій літературі вводить біблійну метафору офірности Авраама в історичний контекст, непрямо модифікуючи її в творах, де йдеться про історичну відповідальність української еліти. Шевченко ніби протиставляє еліті жертовність простолюду, але на індивідуальному рівні. По суті він вводить поняття офірности як мірило оцінки історичного процесу і дій його учасників. Свідчення цього — позитивні образи гетьманів у поезіях «У неділеньку у святую» (напівісторичний Іван Лобода) та «Заступила чорна хмара» (цілком реальний Петро Дорошенко), які добровільно відмовляються від булави. При цьому така офірна дія, як відмова від влади, подається у цих невеликих творах з чималою деталізацією. Можна припустити, що Шевченкові була суголосна думка його сучасника Петра Чаадаєва: «Справа в тому, що значення народів у людстві визначається лише їх духовною потугою і що та увага, яку вони до себе викликають, залежить від їх морального впливу у світі, а не гамору, який вони здіймають». Але Шевченко не поширює поняття офірности на народи як спільноти. Ідея жертовности імпліцитно міститься, хоча б як елемент, в месіянізмі. Шевченко, проте, як свідчать його дискусії в середовищі кирило-методіївців і творчість, був принциповим противником месіянізму будь-якого народу і будь-якої релігії стосовно інших народів та релігій в навчально-провідничому сенсі. Слова «Встане Україна. / І розвіє тьму неволі, / Світ правди засвітить...» — не «натяк на месіянську ролю України», а віра у переміну становища рідного народу. На історичному матеріялі Шевченко вказує і на тонку грань між поняттями офірування та жертви: в поемі «Чернець» непродумане Палієве служіння рідній землі окошилося на ньому самому, і він на схилі літ може лише молитви за Україну покладати до Божого престолу. У поета простежується навіть така думка: не буде правдивого офірування — буде лжеофірування, коли людину віддають на заклання: « Не за Україну, / А за її ката, довелось пролить / Кров добру, не чорну...» (про Якова де Бальмена в «Кавказі»).
Образ Прометея привабив Шевченка не так своїм бунтарством, як тим, що він мав не протилежну, а спільну з Христом ознаку: язичницький напів-бог так само офірував собою заради людей, обоє — людинолюбці. А ще тим, що був символом духовного безсмертя. Слова ж «Розбиває та не вип’є...» (стосовно Прометея, з утверджувальною тотальністю) і «За кого ж Ти розіп’явся, / Христе, Сине Божий...» (стосовно Христа) взаємопоглиблюють та взаємодоповнюють вічну тему жертовности. А якщо і можна в них знайти контрастні тони, то це, радше, вже згадувана «функція контрасту»: те, що академік Іван Дзюба в своїй блискучій аналізі «Кавказу» назвав «обертонами оскарження до фарисейського і по суті дехристиянізованого суспільства», протестом проти лицемірного використання ідеї християнства для політичного гегемонізму».
«Розчарування в результатах і наслідках Христової жертви» — це не розчарування в «ефективності християнства» як свідчення амбівалентности Шевченкового світосприймання, а гірка іронія та, ще більшою мірою, біль за людей, які в своїй масі ще не навчилися навіть усвідомлювати жертовність самого Бога. «...Людина не зрозуміла Бога, Бог чекає від людини відважної творчої відповіді. Але цим накладається на людину незмірно більша відповідальність і тягар, ніж звичайна вимога перемоги над гріхами», — писав Микола Бердяєв. Серед незвичайних вимог, безперечно, і готовність та здатність до офірности, і вона — «творча».
…«Караюсь, мучуся, але не каюсь...» — констатація не власного морального месійного подвигу, а вірности тому, що виражено логовідповідником «Ми не лукавили з тобою, / Ми просто йшли; у нас нема / Зерна неправди за собою». Солдатчину не порівняти з розп’яттям Христа чи спаленням на вогнищі Гуса, але їх єднає у текстах — запитальне — «за що?». Це ніби «неусвідомлена» офіра, прояв дитинної чистоти та щирости душі. Офірувати — як дихати. Це суто Шевченківський нюанс в розумінні цього поняття. Адже моральна норма — «завжди залишатися людиною» — набирає ознак офірности лише в умовах нелюдських обставин.
Микола Бердяєв, стверджуючи, що йому особисто притаманний патос людяности, зазначав: «Хоча переконаний і переконуюсь все більше і більше, що людині мало властива людяність. Я тепер часто повторюю: «Бог людяний, а людина не людяна». Віра в людину, в людяність є віра в Бога, і вона не вимагає ілюзій стосовно людини. [...] Утвердження самодостатности людини повертається запереченням людини, веде до руйнування й перетворення первня суто людського на первень, який претендує стати вище людського («надлюдина»), і на первень, який, безперечно, стоїть нижче людського. Замість бого-людства утверджеється бого-звіринність». Шевченко вважав, що ідея офірности долає загрозу самодостатности людини і сприяє утвердженню дійсного гуманізму. Тому він, при всій повноті своєї християнської релігійности, як переконливо пояснює І. Дзюба, «власне й на Христа дивиться як на ідеальне втілення сутности людини — Божої подоби, а на Його самопожертву — як на історичну дію, що морально зобов’язує кожну людину». Певно, що така моральна настановленість реалізується в людських вчинках лише за умови глибок християнської віри.
Офірність імпліцитно містить екзистенційні компоненти і сама є складником певної екзистенційної системи. Зокрема, з офіруванням тісно пов’язане страждання. «... Страждання — це наслідок часу, — пояснював Ф. Достоєвський, — проте саме митарство очищує людину від зла, позаяк через покаяння душа людини змінюється і відбувається її моральне воскресіння». М. Бердяєв стверджував: «Людина є істота страждальна, є Божим створінням і підпорядкована законам Божим, через це людина і є духовна істота. Свідомість людини завжди бореться з душевним хаосом і носить страждальний характер та спричинює страждання [...]. Страждання може нищити, але в стражданні закладена його глибина, і, власне, воно — страждання, може прорвати застиглий повсякденний світ, оскільки дійсність прекрасна, а страждання — це форма блаженства». Очевидно, що ця форма попередньо має включати хоча б зерна офірування. Адже офірність — це поєднання муки і втіхи. А про ці стани В. Соловйов писав: вони «...протистоять одне одному, проте нікуди один від одного не можуть дітися. Страждання приносить зло і біль, але в той же час звільняє душу від скверни». Герої Шевченкових творів, часто приходять до блаженства через страждання.
Унікальність Шевченка полягає в тому, що він найдосконаліше відобразив офірність в своїй творчості. Вражає діяпазон офірування, який знаходимо в творах Шевченка: офіра — страждання, офіра — молитва («Чи ми ще зійдемося знову?»/, офіра — заступництво («Петрусь» /, офіра — милосердя (і до ворога) у «Відьмі», офіра — розкаяння («Варнак»), лжеофіра — месництво і одночасно офіра — віддяка («Якби тобі довелося...», офіра — мучеництво («Посланіє») тощо. І є у Шевченка унікальна офіра, яку можна назвати «онтологічною офірою». Вона прочитується у вислові «Я так її, я так люблю, / Мою Україну убогу, / Що проклену святого Бога, / За неї душу погублю!», — в поезії «Сон» (Гори мої високії...)». Ми ніколи правильно не зрозуміємо цих слів, якщо не врахуємо, що цей гарячий зворот є пошуком найвиразнішого мірила людського болю та художнього прийому для демонстрації, на противагу запроданству української еліти, — як це випливає із попереднього тексту твору («...гетьмани, / Усобники, ляхи погані!»), — прояву особливої жертовности, готовности до погублення Божого дару — безсмертної душі. І цей найвищий прояв жертовности теж лежить в площині Христової науки, бо він відокремлений від богохульства надійним муром християнської любови — до України саме убогої, окраденої, покинутої, зневаженої. І тут чуємо той обов’язок любови, що накладається прилученням до Божого єства.
В сучасному зпрагматизованому та знеособленому світі бракує офірности та усвідомлення тієї прилучености. Проте готовність людини іти на жертву в ім’я шляхетної ідеї і далі залишається чи не найголовнішою ознакою особистости. «Жертва є тим золотим покриттям, без якого валюта слів і деклярацій різко знецінюється, — стверджує наш сучасник Мирослав Маринович, — Вона є найголовнішим ключем, який відчиняє двері до людської довіри. Проте глибинний сенс жертви розкривається лише особистостям, натомість сірі й безликі люди уникають її як глупоти».
Олександер ЧЕГОРКА, м. Кам’янське
«Прихилилось небо до серця»
* * *
Ніч тихо наповнює глечик
молоком білим
Читає дід Святе Письмо
Схиляється лице його до землі
Душа дідова Слово Боже
очима закритими бачить
І сідають птахи на руки
Цвітуть дерева
Місяць світить молоком білим
* * *
Господи!
Прости мене
Що світло твоїх очей
серцем не бачив
Що не усіх птахів
від снігу і дощу захищав
Не усім покривдженим руку надії
і правди подавав
Прости мене
Що не був з Тобою коли
на хресті Тебе розпинали
* * *
І раптом світ Письма Святого
Торкнувсь чола
На землю перший сніг упав
Дитина спить
Любови світло світить
* * *
Вічні мандрівники
Цілують підошвами
Дороги життя
Сльоза завмерла
Жінка дитина чоловік
В помаху повік тануть
* * *
Хатинка долі притулилась
Під куполом рожевих мальв
Священна риба везе її до сонця
Божа благодать
в очах людських світиться
Серце мальвами розквітає
* * *
Прихилилось небо до серця
Мамине обличчя засяяло
Вечоріє
* * *
Час крапає краплиною на воду
Краплина до краплини
Формує камінь
Камінь до каменя
Земля народжується
Із сліз Божих
З безглуздя днів твоїх
Наповнених присмерком любови
Пливуть човни печалі і самоти
* * *
В холодній хаті
Старий батько
Псалми читає
Маленька пташка
На білому-білому снігу
Співає пісню
Останньої весни
Микола ПЕТРЕНКО
Зелені Свята
Хатко, хатко, що з тобою?
Хатка пахне осокою!
Наша хатка пахне кленом,
Святом юним і зеленим.
В нашій хатці добра змова:
В хатці стежка осокова,
А на вікнах буйна клечінь,
Із молитви кілька речень.
Наша хатка сяйвом грає.
Хатку сонце заливає,
Сонце юне і зелене
Кличе: - Гей, усі до мене!..
Всі до мене, всі до хатки.
В нашій хатці нині святки,
В нашій хатці над рікою
Пахне зелен-осокою!
На долю Надії КМЕТЮК випала тяжка хвороба… Але віра Божої дитини, як вона сама щиро визначає себе, підносить її поезії-молитви до тих висот духа, які преображають земне терпіння в світло любови, краси, волі. Тому слово її несе відчуття милосердного подиху благодаті небесної над нами і нашими блуканнями, над Україною, яка чекає людського прозріння.
Поезії Надії Кметюк присвячені власне тим, хто навчив її цієї всеосяжної любови до Бога, до Матері Божої, — рідним батькам і рідному краю.
«І тільки на Висотах Духу можеш Творити прекрасне, Істинне, Чисте, Вічне, — пише вона в листі до редакції, —. Я від чистого серця дякую милосердному Богові і моїм святим Батькам за Дар Творити для Бога! Це — Божа Милість, Божа Ласка. Я кланяюсь моїм найдорожчим батькам за їхню вічну і святу любов».
Надія Кметюк — автор книг християнських поезій «Божі очі» та «Ave, Маріє!» і численних публікацій в періодиці в Україні й за кордоном.
Лавреат літературно-мистецької премії ім. Марійки Підгірянки обласного товариства «Просвіта». Перший лавреат літературно-мистецької премії ім. Митрополита Андрея Шептицького УГКЦ. Папа Іван Павло ІІ подарував їй перламутрову вервицю на знак вдячности за її вірші на прославу Бога і Пречистої Діви Марії.
Надія КМЕТЮК, м. Коломия
Аве, Маріє
Ave, Маріє! Ave, Маріє!
Неба Всевишня Зоря.
Змучене серце благоговіє
Біля Твого вівтаря.
Ave, Маріє! Земна і Небесна.
З уст тиха сповідь зліта.
В наші заплакані душі і весни
Ллється Твоя Доброта.
Ave, Маріє! Ave, Маріє!
В сяйві небесних гірлянд
Твоє ім’я над землею зоріє,
Світить, немов діямант.
Ave, Маріє! Ave, Маріє!
Йдеш по ранковій росі,
Всесвіт вклонився,
трояндами сіє
Вслід Твоїй Вічній Красі.
Ave, Маріє! Пречиста!
Рани зціли в добрий час.
Через Своє Пресвяте
Материнство
Серцем молися за нас.
Україні
Я малюю Великдень для Тебе,
Українонько! Птахо без крил...
Я малюю Тобі синє небо,
Щоб Твій дух відродити до сил.
Я малюю Тобі світлу долю
І пречисту високу зорю.
Я Тебе не віддам в руки горю,
Я за Тебе, кохана, згорю...
Хай почують і люди, і квіти
Срібні дзвони моєї душі,
Що сумує цим небом, цим світом
І Тобі виливає вірші.
Як мені не молитись за Тебе
В мить розп’яття, затемнення час?..
Крил міцних, які кличуть до неба,
Не просити у Бога для нас?..
Серцем схожа до рідної Мами,
Ти ще віруєш, вірую й я:
В злотосині над зродженим храмом
Засвятиться Твоє ще ім’я.
І увірує світ в наше небо,
В нашу землю й соборні хрести.
Я малюю Великдень для Тебе,
Українонько! Птахо, лети!..
Коханій мамі
О МАМО! МАМОЧКО,
ВІД ТЕБЕ ПРИЙШОВ У МОЮ ДУШУ БОГ...
Моя маленька біла хата,
Садок вишневенький при ній —
Цей спогад серця вічним святом
Несу собі із краю мрій.
І Мама — як Свята Молитва,
Як Сонечко, що любить цвіт,
По волошковій пісні жита
Веде свою Надію в світ...
І так близенько нам до неба,
І так нам зоряно удвох.
О МАМО! МАМОЧКО, від Тебе
Прийшов у мою душу БОГ.
І в час скорботи і посухи,
І в час свинцевої грози
Твоя Молитва й Сила Духа
В моєму серці біль сльози
Гасили завжди... Мамо, Мамо,
Кохана Мамочко, прости...
В житті між хаткою і Храмом
Судились нам важкі хрести,
Терниста путь, болючі сльози...
Схилюсь перед Тобою знов:
Нехай Небесний Вищий Розум
Воздасть Тобі за всю Любов!..
Моя маленька біла хата,
Садок вишневенький при ній...
Я хочу в те тихеньке свято,
Де менше болю, більше мрій...
Де так біблійно квітли зорі,
Де так співали солов’ї
В садку вишневім, мов в соборі:
Тули до серця ті пісні...
Де небеса цвіли барвінком
У євангелії весни,
Де я сміялась дзвінко-дзвінко
Івірила у світлі сни.
Де айстри Мамині світились,
Мов кольоровії сонця,
Де я між мальвами молилась —
Сама, мов мальва, до Творця.
Де плакали й співали квіти,
І не вмирали круглий рік.
Де Сонце й Місяць — Божі діти —
Вели моєму щастю лік.
Де хліб насущний і Молитва,
І квіти, й зорі, й доброта —
У серці воєдино злиті,
Де МАМА — юна і Свята.
Невдовзі у видавництві ”Братське” побачить світ „ЛІТНЯ КНИЖКА” – чергова із серії „Християнська читанка” й остання у циклі сезонних книжок до християнських свят (раніше вийшли „Весняна книжка”, „Осіння книжка” та „Зимова книжка”). Твори, присвячені святу Трійці та Зішестю Святого Духа, які пропонуємо вашій увазі, люб’язно надані нам упорядниками „Літньої книжки”. Охочі придбати ці читанки можуть звернутися за телефоном (098) 43-55-309.
Троє чи Один?
Якось Гліб прийшов до тата:
— Дедю, хочу я спитати:
Бог у нас один?
— Один.
— Але ж є у Нього Син.
Третім є ще Дух Святий, —
каже батькові малий. —
Як же твердиш ти: Один —
троє: Дух, Отець і Син.
Батько мовить:
— Глібе, Трійця —
це велика таємниця.
Бог один у трьох Особах.
Хоч немає браку в спробах
вічну Тайну пояснити,
важко те нам зрозуміти.
— І невже не можна, тату,
нам про Бога й краплі знати?
Каже батько: — Добре, синку,
поясню тобі краплинку.
Хтось казав, не знаю хто:
наче сонце, Трійця-Бог —
що Отець — як ясний круг,
Син — як промені навкруг,
Дух Святий — немов тепло,
щоб все квітло і росло.
Хоч три речі, все одно це
лиш одне яскраве сонце.
Так і Трійця — Бог один:
Бог-Отець, і Дух, і Син.
Галина МАНІВ
НАЦІОНАЛЬНИЙ СОРОМ
У світі прийнято оцінювати перші сто днів нового президента. Ми отримали за перші 50 днів стільки ганьби, наче нас плавно повернули в совдепію і опустили посеред старої калюжі. Усі ті щаблі, по яких Україна так повільно і важко підіймалася до незалежности і пристойної позиції у Европі, раптом стали «непотрібними». Нині ми, як у поганому сні, побачили пригнілий реквізит погорілого театру, і, нарешті, маємо угоду з Росією про легалізацію в Україні антиукраїнського плацдраму під назвою «РЧФ» — для практично безперешкодної дискредитації української державности.
Нас заспокоював той оптимізм, що «президенти не зраджують», а висока посада зобов’язує будувати державну споруду на уже закладеному фундаменті.
А тут Віктор Федорович після присяги на вірність українському народові зайняв позицію малоросійського генерал-губернатора, призначеного Кремлем. Схоже, він не зрозумів, що український народ довірив йому керівництво державою у згоді з Конституцією України. Люди ошелешені, але завтра вони спам’ятаються…
Народ український в принципі позитивно налаштований, і йому важко повірити, що державні діячі з Кремля посилають негативні імпульси к «соседям в чуждые пределы», і, передусім, в Україну, за принципом: «чим гірше вам, тим краще нам», «вы еще приповзете»… І в це справді важко повірити, бо ж усі розуміють, що живемо на розхитаному кораблі, у хворому, дестабілізованому світі, наші біди, наші хвороби та всілякі недуги повертаються бумерангом, і усяке зло боком вилазить тому, хто посіяв його.
Невже хтось того не розуміє? Адже усе деструктивне XX століття – то суцільні притчі про нерозум!
Мабуть, усі бажали новообраному Президентові помічників, які можуть створити позитивний імідж. Він же вибирає собі Семиноженка і Табачника, давно відомих як одіозні постаті, від яких тхне язвою українофобії. Ненависть до будь-якого народу є симптомом душевної недуги, а що вже казати – до народу, який нас хлібом годує?
Вибір свого шляху у нас давній, український народ традиційно демократичний, орієнтований на християнські цінності. Ми можемо тільки поспівчувати росіянам, яких ведуть в нікуди під імперськими символами, і для тієї фальшивої цілі використовують і православну релігію, і народні багатства. Якщо новий Президент Янукович хоче і нас вести старою дорогою банкрутства, то маємо усі вголос сказати: то шлях погибельний! Погибельний шлях повернення від незалежности до імперської колонії. Історія не знає зворотного шляху, хоча поля всіяні кістками тих, що обирали легкий путь нечестивих, зігнорувавши божий дар Свободи…
Росія має свої великі імперські проблеми з упокоренням і поєднанням різних підбитих народів та вір. Україна тих проблем не має, але нам саме звідти накидають ворогування Сходу і Заходу. Зовні справді впадає в око порізненість культурна і мовна, що легко згладжується в культурному середовищі. Культура єднає, тоді як політики перед виборами використовують людську темноту і негативні стереотипи свідомості.
Нинішня орієнтація В. Януковича та його середовища на цінності позавчорашні, на стандарти й норови сталінської доби не може бути зрозумілою в XXI столітті, і загалом вона смішна для українців сучасних. «Донецькі» називають їх «западными», але то ще не народ. Вільні розкуті сучасні люди сходу України, так само як і заходу, не можуть піти за Януковичем , Семиноженком і Табачником під мугикання гімну СССР, слів якого соромляться навіть у Кремлі… То що – «почнемо громадянську війну» Сходу і Заходу за Кремлівським сценарієм? А погодьтеся, табачники працюють на загострення і протистояння, знаючи про духовну непоступливість перед силою.
З давніх-давен відомо, що культурно-відсталі народи ласі на матеріяльне. Колонізатори легко виманювали народні реліквії в обмін на горілку. В політиці нині це називається обмін національних пріоритетів на знижені ціни на товари. Підписані В. Януковичем домовленості про продовження панування недоброзичливих гостей ще на чверть століття є класичним зразком договорів імперським конкістадорів з тубільцями. Звичайно, конкістадори можуть потонути десь на зворотному шляху в океані, або в морі історії. Може їм потрібен той договір як допінґ у непевній грі з долею. Але для усього світу – це курйозний документ ганьби і обману.
Чи є в команді В. Януковича особи, які знають, що таке національний сором? Чи є кому соромитися в нинішньому «подавляющем большинстве»?
Без гідности нема особи. Без самоповаги нема суспільства. Без законів і принципів нема держави. Найбільша катастрофа для нації – мати керівників, які торгують її нерозмінними багатствами – честю і славою.
Сором - то страшне поняття з біблійних часів – то гірше за поразку. Там, зокрема, обіцяно соромом покрити голови тих, що чинять зло і приниження. Як відомо, найбільші тертя в житті В. Януковича були із законом і суддями. В епоху тотальної приватизації він зняв ту проблему, і тепер уже наперед знає, що Конституційний Суд у нього не знайде порушень Конституції, а донецький суд навіть скасує нагороди попереднього Президента.
Але в Євангелії є ще одна істина: «У місті якомусь був один суддя, який Бога не боявся і людей не соромився» (Лук.18.2.).
Наша історія конкретно назве те місто і напише імена безсоромних суддів на науку нащадкам. І великий наш національний сором упаде на їхні голови…
Євген Сверстюк. А далі тисячі самих таких як я
Ні – антиукраїнській гуманітарній політиці!
Звернення до української громадськости
Із часу проголошення в 1991 р. незалежности загроза розмивання, а то і втрати Україною державности ще ніколи не була такою очевидною, як тепер. Наша тривога викликана, зокрема, гуманітарною політикою теперішньої влади, провідниками якої стали такі одіозні особи, як віце-прем’єр В. Семиноженко та міністр освіти і науки Д. Табачник.
Використовуючи свої посади, вони цинічно намагаються нав’язати Україні власні політичні погляди, які ґрунтуються на віджилих міфах російської та радянської історіографії, расистських та шовіністичних за своєю суттю концепціях, що принижують українську націю, заперечують українську ідентичність і ставлять під сумнів спроможність України бути незалежною державою. Тим самим вони виключають нашу країну із системи европейських цінностей, отруюють свідомість українських громадян, провокують розкол суспільства і країни.
Спекулюючи на політичних прорахунках попередньої влади і водночас іґноруючи здобутки часів незалежности, нас намагаються повернути в тоталітарне минуле. Показовим є ініційований Д. Табачником фронтальний наступ на українську мову. Ним підписано низку наказів, зокрема щодо скасування державного екзамену з української мови для спеціальности «бакалавр», необов’язковости проведення зовнішнього незалежного оцінювання українською мовою та дозволу всім університетам України «набирати та навчати іноземців тією мовою, якою забажає іноземець і якою забажає його навчати вищий навчальний заклад». Неважко побачити, що вони відтворюють мовну політику, здійснювану в Україні за комуністичного режиму і спрямовану на деукраїнізацію всієї системи освіти, а в решті решт, і всієї України. Водночас, нові умови зовнішнього незалежного оцінювання повертають старі корупційні схеми, позбавляючи багатьох громадян можливости отримати вищу освіту.
Такими ж небезпечними є наміри представників нинішньої влади щодо передачі обласним адміністраціям важливих повноважень у питаннях освіти, культури, визначення статусу мов, формування історичної пам’яті. Здійснення таких намірів неминуче призведе до розшматування гуманітарного простору країни на регіональні сегменти, що створить реальну загрозу дезінтеґрації України як незалежної держави.
Враховуючи загрози, що нависли сьогодні над українською державністю, ми вважаємо за необхідне заявити:
1. Гуманітарна політика у виконанні В. Семиноженка та Д. Табачника має провокативний та деструктивний характер. Вона спрямована на реставрацію стереотипів імперського і тоталітарного минулого, позбавляє Україну власної історії, роз’єднує суспільство і підриває основи української державности.
2. Русифікація України, яку намагаються виправдати фальшивими гаслами захисту прав російськомовних громадян або неправомірними посиланнями на Европейську хартію регіональних або міноритарних мов, є способом нищення української нації як ключового системоутворюючого фактора української державности. Конституційне визначення української мови як єдиної державної мови повністю відповідає практиці европейських держав, у яких державність національної мови є потужним інструментом розбудови громадянських націй, консолідації суспільства, зміцнення єдности країни та протидії нівелюванню її національно-культурної неповторности.
3. Державність української мови не загрожує мовним правам неукраїномовних громадян України, які мають можливість вільно спілкуватися своєю рідною чи іншою мовою та використовувати будь-яку мову в культурному і публічному житті. Запорука мовної гармонії в Україні в тому, щоб її громадяни, зберігаючи повагу до державної мови і володіючи нею, могли вільно володіти ще кількома мовами. Неповага до державної мови та іґнорування її статусу штучно і цілеспрямовано залишає російськомовну частину нашого суспільства віддаленою від української мови, історії та культури. Мовна політика повинна сприяти порозумінню в суспільстві, а не перетворювати окремі регіони України в чужорідні і ворожі анклави.
4. Наслідком бездержавно-колоніяльного статусу України протягом кількох століть стало те, що нині у багатьох її регіонах міноритарною, загроженою є саме українська мова, хоч вона і має статус державної. Сьогодні в незалежній Україні систематично і масово порушуються мовні права саме українців, а не росіян. Україні загрожує не «українізація», а встановлення російської одномовности та однокультурности. Через руйнівні наслідки русифікаторської мовної політики Російської імперії та комуністичного режиму СРСР, а також через відсутність виразної і послідовної мовної політики у незалежній Україні сьогодні саме українська мова потребує сильної державної підтримки. Отже, Европейська хартія регіональних або міноритарних мов повинна використовуватися владою не проти, а на захист, насамперед, української мови, як і інших загрожених мов.
Ми знову опинились перед загрозою знищення української України, втрати нашої державної незалежности. Усіх небайдужих, мислячих громадян, учителів і викладачів, студентську молодь, батьків, чиї діти навчаються у школах та вищих навчальних закладах, закликаємо приєднатися до цього звернення і домагатися від влади
— усунення з посад В.Семиноженка та Д.Табачника,
— відмови від антиукраїнського гуманітарного курсу, який розколює нашу країну, загрожує її існуванню як незалежної держави та вилучає з европейського цивілізаційного простору.
Закликаємо створювати Рух Опору русифікації, корупції та нищенню української ідентичности.
Євген ЗАХАРОВ, співголова Харківської правозахисної групи, член правління міжнародного товариства «Меморіял»
Пане Хорошковський, які закони і секрети ви збираєтесь охороняти?
Як повідомив УНІАН 11 березня, щойно призначений головою СБУ Валерій Хорошковський після свого представлення сказав журналістам, що «спецслужбі слід скоротити роботу з архівами, і зосередитися на своїх основних завданнях», що «дуже багато матеріялів розсекречено... та правду, яку потрібно було донести українському народу, та правда донесена» і що «турбота спецслужби, перш за все, в тому, щоб охороняти свої секрети, охороняти закони, які ці секрети створювали». В той же день був звільнений, серед інших, начальник департаменту архівного забезпечення СБУ Володимир В’ятрович.
Найбільше в цьому вражає цілковита впевненість високопосадовця, що ту правду, яку потрібно, народу вже дали, і досить. Виходить, є правда, яку не треба давати? Знову намагаються за нас вирішувати, що нам треба зна¬ти, а що не треба? Не вийде, Валерію Івановичу! Нагадаю Вам, якщо Ви призабули, що головний обов’язок держави за статтею 3 Конституції — утверджувати і захищати права людини, і зокрема, право на правду про нашу історію.
А, власне, про які секрети ідеться? Ніхто не запере¬чує, що Українська держава має свої таємниці, і Служба безпеки їх повинна охороняти відповідно до закону. Але ж корпус архівних матеріялів СБУ, створених до 1991 року в іншій державі, СРСР, до цих таємниць не належить! Грифи «секретно», «совершенно секретно» та інші грифи об¬меження доступу, які стоять на цих документах, жодним українським законом (а здійснення права на інформацію за статтею 34 Конституції може бути обмежено саме зако¬ном) не визначені. Вони були введені в СРСР інструкцією № 0186, яка сама була таємною, і доступ до якої був за¬критий. Нормативні акти радянського періоду діють в Україні лише в частині, в якій вони не суперечать Консти¬туції. Згадана Інструкція вочевидь Конституції суперечить і не може бути у нас застосована. Тому відмови в наданні інформації і в доступі до архівних справ з радянськими грифами обмеження доступу абсолютно незаконні.
Зрозуміло, що необхідно переглянути усі засекречені радянським режимом документи, розкрити ті дані, які тримати в таємниці в незалежній Україні нема сенсу, а тим відомостям, які мають залишатися секретними, надать грифи «цілком таємно» або «особливої важливости» відповідно до українського закону «Про державну таємницю». Системний процес розсекречування документів про політичні репресії радянського періоду (а саме вони складають більшу частину архівного фонду СБУ) був розпочатий тільки у 2009 році. Як було сказано керівництвом СБУ в День архівіста 24 грудня, розсекречено протягом року 16 тисяч архівних документів, але це складає лише декілька відсотків від загальної кількости документів, які підлягають розсекреченню.
Отже, розсекречених матеріялів не «дуже багато», а зовсім мало! Це архівні документи про Голодомор, невеличка частина документів про визвольні змагання в 40-х роках, окремі архівно-кримінальні справи видатних поста¬тей... Але основний корпус документів, які стосуються злочинів радянського режиму проти українського народу, досі закритий. Згадаємо лише найбільш серйозні злочини комуністичного режиму, які стосувалися України.
1. Масові репресії проти селян — т. зв. «розкуркулення», виселення, арешти та розстріли за рішеннями трійок ОГПУ, лютий 1930-1931 рр.
2. Організація штучного голоду, внаслідок якого померло від 7 до 12 млн. людей в СРСР, від 10% до 15% відсотків населення України, 1932-1933 рр.
3. Масові арешти та розстріли у т. зв. «куркульській» операції НКВС — розстріли згідно із запланованими квотами, липень 1937 — листопад 1938 рр. (заарештовано 767 397 осіб, з них розстріляно 386 798).
4. Репресії проти членів родин засуджених за «зраду батьківщини», 1937-1938 рр.
5. Розстріли та засудження за так званими «розстрільними списками», коли міра покарання визначалася особисто Сталіним, Молотовим, Ворошиловим, Кагановичем, Ждановим, Мікояном та іншими. За період лютий 1937 — жовтень 1938 рр. засуджено 44 тис. осіб, з них 39 тис. розстріляно. Інші масові репресії Великого Терору.
6. Масовий розстріл близько 22 тис. полонених польських офіцерів навесні 1940 р. в Катині, Мєдному та Харкові.
7. Масові депортації цивільного населення за «кла¬совою» чи національною ознакою — поляків, народів Криму під час Другої світової війни, українців «за пособничество УПА» тощо.
Пане Хорошковський, якщо усі перелічені трагедії не торкнулися Вашої родини, то я щиро за Вас радий. А моя належить до більшости українських родин, які переживали ці трагедії, які хочуть знати правду про наше минуле. І дізнатися про нього не можна без архівних матеріялів.
Процес відкриття архівів має бути продовжений, якщо розмови Президента Януковича про евроінтеґрацію щирі, а не є лукавою риторикою. А то знову виходить, що европейцям наше трагічне минуле більше болить, ніж нам, українцям. Тому що в питаннях пам’яті, доступу до інформації про політичні репресії тощо европейська свідомість має давно визначену позицію, зформульовану в численних резолюціях Европарляменту, Парляментської Асамблеї Ради Европи, Комітету Міністрів ПАРЕ, ОБСЕ. Не буду втомлю¬вати довгими цитатами, наведу тільки три, і досить.
1. «Широкій громадськості майже не відомі злочини тоталітарних комуністичних режимів. У деяких країнах комуністичні партії леґально існують та все ще актив¬но діють, попри те що інколи вони навіть не відмежува¬лися від злочинів, учинених у минулому тоталітарними комуністичними режимами».
2. «Задля підвищення европейської поінформованости щодо злочинів, скоєних тоталітарними та недемократичними режимами, варто підтримувати збір докуме¬нтів та свідоцтв про неспокійне минуле Европи, оскільки без пам’яті не може бути примирення».
3. «У деяких країнах-членах доступ до документів, що мають персональне значення або необхідні для про¬ведення наукових досліджень, як і колись, є невиправдано обмеженим», а тому необхідні «реальні зусилля у відкритті архівів, у тому числі колишніх внутрішніх служб безпеки, таємної поліції та розвідки».
Єдине, в чому я можу погодитися з головою СБУ — так це в тому, що робота з архівами не може належати до основних завдань СБУ. Справді, ці архіви бажано передати спеціялізованим установам, як це було зроблено в ін¬ших посткомуністичних країнах. Минулого року був проєкт створення архіву національної пам’яті з виділенням архіву СБУ з усім фондом і персоналом в окрему інституцію, але він був відхилений урядом. Чи не час повернутися до цієї ідеї?
Тож які секрети і закони будуть охоронятися? Вале¬рію Івановичу, я публічно вимагаю зустрічі зі мною, і спо¬діваюсь, зможу пояснити Вам, молодій людині, що інфор¬мацію про політичні репресії треба розсекречувати, які при цьому можуть бути застереження тощо.
До 65-річчя капітуляції Німеччини
Степан СЕМЕНЮК
Німеччина капітулювала перед Західними аліянтами 8 травня, а 9 травня — перед представниками СССР за участю представників Західних аліянтів. Але 9 травня Друга світова війна ще не закінчилася, в Европі тривала ще кілька днів, а на Далекому Сході — ще кілька місяців.
Для України закінчення в Европі війни не принесло волі, хоч Україна поклала в поборення нацизму свою велику частку: сім мільйонів людських життів і зруйноване господарство. Нам не було дозволено скористатися з прав, проголошених Атлантичною Хартією, хоч українці розпочали опір фашизмові вже в 1938 році на Закарпатті та в рядах Польського війська в 1939 році. Українці воювали в багатьох арміях на боці Об’єднаних Націй: в канадійській, американській, польській і ЧА. В 1939 році у війні Німеччини з Польщею в польському війську було від 120 до 150 тисяч українців. Понад 10 тисяч загинуло на фронті, 20 тисяч потрапили в російську неволю. Вигнання з української землі німців і їх союзників не принесло країні вільного державного життя, бо сталася лише зміна окупанта, що продовжував далі війну проти українського народу, застосовуючи голод, депортації населення і ін., внаслідок чого населення в УРСР в 1946/47 рр. зменшилось майже на два мільйони. Про це півстоліття було заборонено знати. Як і про чимало іншого, зокрема, про передумови, які допровадили до світової війни.
Пригадаймо декотрі з них.
Після большевистського перевороту в Росії і захоплення влади всю військову силу з німецького фронту Ленін спрямував проти молодої Української держави – Української Народної Республіки (УНР). Німеччина була властиво першою державою, яка де-юре визнала совєтський уряд Росії, і вже в квітні 1922 року в Рапалло (Італія) був укладений широкомаштабний трактат між Німеччиною і Совєтською Росією. Порушуючи міжнародні санкції, накладені на Німеччину Версальським мирним договором, Росія уможливила Німеччині відродити її військові кадри.
Ця співдія Москви і Берліна тривала аж до приходу до влади Гітлера, одинадцять років. Тут належить пригадати, що в виборах до парлвменту 1932 року німецькі комуністи, за рекомендацією Москви (Комінтерну), голосували на нвціонал-соціялістів, чим допомогли їм леґально і мирно перебрати в країні владу. Формальну передачу влади нацистам зробила в парламенті Клара Цеткін. Як видно, Москва на щось розраховувала. Про все це промовчується…
В серпні 1939 року у Москві підписано угоду, яка отримала назву «пакт Ріббентропа—Молотова». Надиво швидко і сквапливо Москва відгукнулася на пропозицію Берліна укласти «мирний договір». Згідно з цим договором було визначено кордони територіяльних і політичних інтересів обох держав в Европі. Німеччина отримала відкриту дорогу для нападу на Польщу, що дало початок Другої світової війни, а СССР — нападу на Фінляндію, анексію Прибалтики і участь в поділі Польщі, коли війська обох держав зустрілись на параді в Бресті над Бугом. Окрім того, Москва майже два роки допомагала Гітлерові нашим хлібом, сировиною, військовою наукою аж до 22 червня 1941 року. Отже Москва є співвідповідальна за злочини нацизму в Европі, і цього не змінює факт, що сама стала об’єктом аґресії Гітлера.
Після підписання пакту Ріббентропа—Молотова 1939 року і установлення демаркаційної лінії на західному прикордонні день і ніч будувались військові об’єкти: полігони, аеродроми, укріплення і т.зв. «доти» (довготривалі оборонні точки), бензиносховища тощо. До тих робіт, де основною робочою силою були «стройбати», військо зганяло по нарядах місцеве населення з підводами. Для потреб будови військових об’єктів вирубували старі соснові і дубові ліси. За доступними вже архівними матеріялами напередодні нападу Німеччини на СССР 22 червня 1941 року на західному кордоні було зібрано майже дев’ять мільйонів совєтських військ. Це значно більше, ніж було на боці Німеччини. На схід з боями відступило тільки 980 тисяч війська, близько 10%. А решта? Два мільйони здалось німцям в полон склавши зброю, півтора мільйона здалось зі зброєю в руках, 500 тисяч німці захопили за різних обставин; один мільйон червоноармійців стали дезертирами (із них 657354 солдатів було виловлено, 10200 розстріляно, інші зникли безвісти); один мільйон — розвіялись по лісах, а 800 тисяч було вбито і поранено.
Одним несподіваним зрадницьким нападом вчорашнього союзника не можна всього пояснити. Чому мільйонна армія здавалась ворогові в полон зі зброєю в руках? Справа таки мабуть в тому, що солдати і командири РККА в своїй більшості не хотіли захищати СССР, в якій жили, і совєтську владу, під якою жили. Повіривши в брехливу німецьку пропаґанду, здавались в полон і тяжко за це заплатили в лагерях, які стали для мільйонів лагерями смерти.
Цьому станові сприяла і постава ієрархів РПЦ, які опинились на захопленій німцями території. Митрополит Вільнюський і Литовський, екзарх Московського патріярхату Сєргій Вознесенський вже на другий день після приходу німців відслужив молебень за «освобождениє от атеистического большевизма — худшего зла в мирє», і згодом створив у «освобожденных областях России Православную миссию» з осідком в Печерському манастирі Пскова. Постава і діяльність тієї «Миссии» безперечно відображає тодішнє ставлення населення Росії до совєтської влади і сподівання на зміни з приходом німців. Митрополит Сєрґій був тісно пов’яаний з ген. А. Власовим.
Величезні військові людські втрати, яких зазнала совєтська армія в ході війни, окрім вже згаданого, були спричинені тим, що армією керували командири часів революції, і амбіціями Сталіна і його маршалів. Для прикладу: здобуття оточеного зусібіч Берліна в 1945 році коштувало 300 тисяч життів совєтських солдатів. Щоб освятити 1 травня?
(Про берлінську кампанію1945 року дуже реалістично і критично писав її учасник. російський письменник В. Астаф’єв з Красноярська, чим викликав на себе гнів генералів).
Російські дослідники подають, що в 1942-45 роках в лавах німецької армії, в німецьких мундирах, служило понад два мільйони росіян, у своїй більшості колишніх полонених червоноармійців. Окремою і особливою постаттю в цьому російському «визвольному» рухові є ген. РККА Андрєй Власов. Він був організатором, командиром Русскй Освободительной Армии (РОА) і політичної надбудови — Комитета Освобождения Народов России). Окрім того, німці створили суто поліційну Русскую Освободительную Народною Армию (РОНА) під командою капітана ЧА М. Камінського; Русскую Национальную Народную Армию, бригаду «Дружина» та інші. А. Солженіцин пише, що в самій лише РОА служило 700 тисяч солдат.
А з іншого боку, озираючи з висоти часу події Другої світової війни, бачимо, що не малий внесок в перемогу над гітлеризмом дали визвольні рухи поневолених народів Европи, в тому числі й УПА, які блокували сотні тисяч німецької армії, ослаблюючи фронт. Ця тема ще чекає свого дослідника.
ОСОБИСТОСТІ ІСТОРІЇ
ПЕТРО КАЛНИШЕВСЬКИЙ ТА ЙОГО ДОБА
Документи та матеріяли, Київ, 2009
З вступного слова
Іван РІШНЯК, голова Всеукраїнського благодійного фонду ім. Петра Калнишевського, канд. економ. наук
Останній кошовий Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський (1691-1803) є в українській історії однією з тих непересічних постатей, які завжди привертали до себе увагу і політчних еліт, і дослідників-науковців, і широкого суспільного загалу. Адже він був не просто очільником запорозького козацтва в останні роки існування Січі, він став символом, віддзеркаленням образу героя-мученика. В такому символічному контексті його життя та діяльність сприймалися у часи українського національного відродження другої половини XIX — початку XX ст. Це героїзовано-символістичне сприйняття було успадковано після відновлення української державности у 1991 р., а його логічним довершенням стало оголошення Петра Калнишевського Українською Православною Церквою святим великомучеником.
З висоти погляду сучасного українського націєтворення Петро Калнишевський передусім бачиться першим, хто запровадив повномаштабне землеробство на степовому просторі Південної України. На початку 60-х рр. XVIII ст., коли влада на Січі зосередилася в його руках, були скасовані всі обмеження, що існували на Запорожжі стосовно української селянської колонізації і господарського освоєння краю. Кошовий отаман запровадив ефективну систему захисту кордонів, що убезпечило запорозькі землі від руйнівних татарських набігів і грабунку з боку гайдамацьких ватаг. Підвищення рівня безпеки на степовому порубіжжі сприяло припливу на Запорожжя землеробського люду; створилися сприятливі умови для вирощування збіжжя і продажу його за межі Запорозьких Вольностей. Цьому сприяли відсутність кріпацтва, запровадження рівномірного й економічно виваженого оподаткування, ефективний захист майнових та особистих прав козаків та посполитих. Звернімо увагу, що попередник Петра Калнишевського на посаді кошового отамана, Григорій Федорів (Лантух), запевняв російських урядовців: «Військо Запорозьке з давніх літ і донині хліба не вирощує, та й в цих степових місцях його мало родить». Однак за кошівства Калнишевського на Запорожжі стали говорити так: «Як був кошовим Лантух — не було чого всипати у лантух, а як став кошовим Калниш, то з’явились паляниця, корж і книш».
Таким чином, завдячуючи економічній політиці П. І. Калнишевського, Україна стала справжньою «житницею Европи» і такою залишається й понині. Та найголовніша заслуга Петра Калнишевського перед Україною полягає в тому, що він своєю діяльністю сприяв українській колонізації при¬чорноморських степів, а відтак — саме він визначив входження регіону до єдиного етнокультурного комплексу України. Наголошу: те, що зараз зветься Південною Україною — не Новоросією чи якоюсь іншою назвою, — завдячує саме Петру Калнишевському. Працюючи над створенням цього збірника, ми прагнули всебічно, безпристрасно і об’єктивно висвітлити життя та діяльність останнього кошового отамана — не приховуючи темних і надміру не увиразнюючи світлих сторін. Головним для нас було побачити крізь документальні і наративні свідчення людину, котра діяла, прагнула, жадала і мислила у контексті своєї доби, використовуючи при цьому засоби, відпущені самою ж добою. І не варто дорікати йому за те, що він міг здійснити, та, на жаль, не здійснив. Легко бути провидцем, споглядаючи події з висоти більш ніж двохсотлітньої дистанції — таким собі «карликом на плечах велетня», як говорив се¬редньо-вічний мислитель Ульріх Страсбурзький. Справді, ми перебуваємо вище і бачимо ширші горизонти лише тому, що можемо зіпертися на плечі велетня.
Для підготовки збірника Всеукраїнським благодійним фондом імені Петра Калнишевського були залучені знані фахівці з історії запорозького козацтва, котрі не один рік плідно працюють на ниві наукових досліджень південноукраїнської проблематики. Ними було пророблено величезну ев¬ристичну роботу в архівах України, Росії і Польщі, опрацьовано десятки архівних фондів і сотні справ. І от — результат: видається фактично перший великоформатний збірник архівних і опублікованих документів, що відбиралися за критерієм насичености інформаційного змісту стосовно висвіт¬лення життя та діяльности останнього кошового отамана.
Впевнений, що поява цієї публікації не лише сприятиме подальшому вивченню історичного значення постаті Петра Калнишевського, але й дозволить широкому загалу українства краще зрозуміти те, що без Петра Калнишевського Україна була б іншою. Якою? Щонайменше — іншою за територіальними обширами і господарською спеціялізацією, не маючи ні найкращих у світі степових чорноземів, ні причорноморських портів.
Наталка ПОЗНЯК-ХОМЕНКО
«Ой, полети, чорна галко…»
Пізньої осені 1774 року запорожці з перемогою поверталися на Січ. Закінчилася Російсько-турецька війна, в якій козаки брали участь у бойових діях, демонструючи неабияку хоробрість, кмітливість і винахідливість. За доблесть запорожці отримали від цариці особисту подяку, а кошовому отаману Петрові Калнишевському було жалувано найвищу нагороду Російської імперії — орден Андрія Первозваного та військовий чин генерал-лейтенанта.
«Милість» Грицька Нечоси
Здавалося, дамоклів меч царської немилости, який кілька десятиліть нависав над Козацькою Республікою, нарешті зник. До Війська Запорозького записувалося найближче оточення цариці — новоросійський генерал-губернатор Григорій Потьомкін, Михайло Кутузов, інші царедворці. Однак, як з’ясувалося пізніше, це було просто затишшя перед бурею: вже за півроку колишні союзники запорожців, 100-тисячне російське військо під командуванням генерал-поручика Петра Текелія, повертаючись із війни, оточило Січ, де на той час перебувало лише кількасот душ (решта розбрелися по зимівниках, паланках, промислах, дехто подався на «городи», в Гетьманщину провідати близьких після тривалої кривавої війни), — і вимагало здаватися. Частина козаків рвалася до бою, але старшина на чолі з кошовим отаманом та січовим архимандритом умовили запорожців здатися без бою і не проливати християнської крови…
Але і Катерина ІІ, яку запорожці у своїх листах до неї називали матінкою, і Потьомкін, записаний у козацьких реєстрах як Грицько Нечоса, з переможеними церемонитися не збиралися: уже другого дня всю запорозьку верхівку — кошового Петра Калнишевського, а разом з ним військового писаря Івана Глобу, військового суддю Павла Головатого, військового старшину Андрія Порохню, полковників Чорного, Степана Гелеха, Івана Кулика, Івана Гараджу, курінних отаманів Осипа Паралича, Мусія Головка та інших було заарештовано. Більше ста років їхня доля лишалася невідомою: припускали, що вони відійшли на Дон, звідки й з’явилася відома пісня «Ой, полети, чорна галко, на Дін риби їсти, та принеси, чорна галко, од Калниша вісти». Насправді ж їх «милостиво» було відправлено до різних манастирів , які в Російській імперії широко використовувалися як в’язниці для «політичних злочинців». Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському манастирі в Тобольську, Іван Глоба — у манастирі в Туруханську 1790 року. Найгірше довелося 85-річному тоді отаманові Петрові Калнишевському: 25 років на Соловках.
«А як став Калниш, пішли
і паляниця, і корж, і книш»
Чим же завинив перед Російською імперією останній запорозький кошовий? Що в першу чергу стояло за указом Катерини ІІ про скасування Запорозької Січі «в политическом ея уродстве»? І взагалі, хто він, Петро Калнишевський: російський чиновник, який просто потрапив у опалу, чи борець за збереження давніх традицій козацької вольниці, першої в Европі демократичної республіки?
Народився Петро Калнишевський приблизно 1690 чи 1691 року в селі Пустовійтівка Лубенського полку. За леґендою, восьмирічним пастушком він пристав до запорожців, які зманили його на Січ. Хоча, швидше за все, до козацької твердині він потрапив пізніше — на запрошення своїх старших родичів Андрія та Давида Калнишів із Кущівського куреня — тоді запорожці часто запрошували родичів на зимівник для допомоги по господарству. Петро Калнишевський швидко увійшов до старшинського стану, був військовим осавулом, потім суддею Війська Запорозького низового. У 1762 році, обраний вперше кошовим, він очолив делеґацію запорожців до Москви для участи в коронації Катерини ІІ. Але, видно, новий отаман видався цариці надто незалежним і волелюбним, бо Катерина одразу ж послала на Січ петицію з вимогою усунути Калнишевського з посади. Спочатку так і зробили, але в січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим, і протягом десяти років, до останніх днів Січі, незмінно висловлювала йому довіру.
Чим же прислужився Калнишевський запорожцям? На той час Російська імперія вже поклала око на одвічні козацькій землі, переселяючи туди різні народи (в першу чергу — німців) і стимулюючи їх у степах створювати свої колонії. Єдиним способом зберегти їх для України було заселити своїми людьми. І Калнишевський закликає козаків на місці зимівників активно розбудовувати хутори, слободи, а то й цілі села, які почали рости, як гриби після дощу. До речі, серед них — і знаменита нині на весь світ Петриківка, названа на честь Калнишевського. За десять років із військового товариства, яке реґулярно їздило до столиці «за довольствієм», Січ перетворилася на багату хліборобську республіку, яка була економічно незалежною і вела активну торгівлю з усіма найближчими країнами. Недарма в ті часи на Січі з’явилася приказка, що «як був кошовий Лантух, нічого було класти в лантух, а як став Калниш, пішли і паляниця, і корж, і книш». І саме це найбільше муляло імператриці, яка в указі про зруйнування Січі звинувачувала запорожців у тому, що «заводя собственное хлебопашество, розторгали они тем самое основание зависимости их от Престола Нашего…».
Гра за чужими правилами
Петро Калнишевський був надзвичайно мудрим і далекоглядним політиком, однак грати йому доводилося за правилами, нав’язаними російським самодержавством, тому всі його намагання зберегти козацькі вольності (оте саме «политическое уродство» з точки зору цариці) з самого початку буи приречені на провал. Не допомогли ні участь у війні з турками, ні позірне намагання продемонструвати свою лояльність, ні щедрі дарунки, які запорожці слали до столиці «своїм людям» з проханням посприяти у вирішенні тих чи інших питань. Як казала російська приказка, де ступив російський лапоть, там уже була «исконно русская земля», тож у цариці були свої плани відносно запорізьких земель, а козаки ставали перепоною в реалізації цих планів.
Конфлікт Калнишевського і Російської імперії — це конфлікт двох світоглядів: деспотично-самодержавнго, де все трималося на силі, і демократичного, що спирався на довіру і повагу громади. Цікавими в цьому плані є спогади січового архимандрита Володимира Сокальського про їхню візиту до Потьомкіна напередодні розгрому Січі, де генерал-губернатор повідомив їм, що цариця вирішила заселити запорізькі землі слободами і містами, «до російських міст подобу маючими», тому старшин чекають окремі нагороди, а з низового козацтва будуть зформовані рейтарські та драгунські полки. І коли Калнишевський сказав, що він сам не може присилувати до цього людей, це справа кошової ради, Потьомкін вирішив, що з нього знущаються і закричав, що «не хочете добром — буде і скреблом», — російському вельможі, вихованому в дусі «єдиноначалія», на думку не могло спасти, як так може бути, що не отаман наказує козакам, а козаки контролюють отамана.
Присуд історії
Саме ця «дерзость» кошового, яку цариця сприйняла за відкритий виклик, і стала причиною чвертьстолітньої ізоляції від світу з правом лише тричі на рік (на Великдень, Різдво та Спаса) подивитися на синє небо, але без права спілкуватися з будь-ким. За 25 років ув’язнення він лише раз порушить цю заборону — запитає в монахів, хто тепер царем і як живеться людям. У віці 110 років він отримає «височайше помилування», але так і залишиться доживати ще два останніх роки в манастирі — сліпий, немічний, але нескорений духом, вірний Божим заповідям та законам Запорозької вольниці. Із грошей, які виділялися на його утримання (1 рубль на день — у 40 разів більше, ніж на інших в’язнів), він наприкінці життя замовить і подарує Соловецькому манастиреві Євангелію в срібній позолоченій оправі, вагою в два пуди і двадцять фунтів (до 40 кг), що коштувало 2435 рублів. Ще раніше, 1794 року, Калнишевський дав зі свого скарбу гроші на спорудження запрестольного срібного хреста вагою 13 фунтів, з позолотою.
А історія все розставляє на свої місця. Ім’я Петра Калнишевського дійшло до нас не лише в історичних документах, а й у десятках пісень, які склав народ про свого улюбленця (а це багато про що говорить). Пам’ять про леґендарного отамана зберігає і його рідна Пустовійтівка, і Петриківка, і десятки церков, зведених свого часу коштом або за підтримки кошового. А в 2008 році Помісний Собор УПЦ КП благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування і занести його ім’я у православний церковний календар. От тільки місце на Соловках, де похований кошовий, історики не можуть вказати з певністю й досі.
«Народна палата», квітень, 2010
ЛИЦАР І ГОСПОДАР
Здається, саме тепер, коли перед українцями знову постала проблема сутнісного оновлення і невідкладне велике питання, як розпорядитися свободою, як її не розгубити, і як перетворити «дари волі» у творчість життя, — особистість останнього кошового Запорізької Січі Петра Калнишевського вимальовується чимраз рельєфніше, немов провидний, отямлюючий знак.
Тоді, у другій половині XVIII ст., козацька нація, в умовах жорстокого імперського тиску, так само опинилась перед нагальною потребою трансформації і вивільнення в собі нових людських і громадських можливостей. Петро Калнишевський чітко й прозірливо зрозумів завдання часу: створити такі суспільні умови, які перетворять козацьку і селянську людність на повноправних і відповідальних, гідних і незалежних господарів на своїй землі, дарованій Богом. Саме завдяки тому, що в найкоротший термін така потужна верства отримала умови для свого зростання, Козацька Республіка й сягнула, за якесь десятиліття з хвостиком перед ліквідацією Січі, коли кошовим був Петро Калнишевський, — вражаючого розквіту, і не лише усамостійнилась економічно, але й піднеслась у становленні національної самосвідомости та культури (згадати бодай дивовижні шедеври козацького іконопису, церковне будівництво, петриківський настінний розпис і ін.). І головне, пробуджене почуття гідности господаря на своїй землі, оборонця одвічних «козацьких вольностей», настільки вкорінилося в громадській свідомості і суспільних реаліях, що багато в чому визначило подальшу долю країни, як і національний характер українців. Так, козацькі села в Україні рішуче протистояли імперському закріпаченню і здебільше уникли тієї напасти, — як острівці незалежного духу народу, який мислив себе вільним.
Нинішній парадокс полягає в тому. що в незалежній вже країні бракує якраз чесного й відповідального господаря — як у суспільному середовищі, так і особливо у владній верстві. Дається взнаки чи не найбільше тут совєтське «кріпацтво», яке призвело до комплексу рабства й урази люмпенською свідомістю. Тож зрозуміло, чому нині владоможці як правило не мають правдивого опертя в суспільстві та виказують слабкість духу і несамостійність та брак маштабного мислення як політики, й врешті — неспроможність стимулювати поступ держави й суспільства, творити перспективу і простір для вільного самоздійснення людини. Отже, Петро Калнишевський привертає нині увагу не тією звичайною славою земних володарів, яка підносить війни, поборення суперників, багатство і ін., але навпаки, поставою володаря, що виплеканий на лицарських національних чеснотах, всупереч лукавій імперській політиці, заснованій на віроломстві й підступові, зумів провадити й втілювати в життя політику України, гідну її Божого народу, яка й сьогодні є правдивим добром, що не втратило своєї діяльної сили. Помимо всіляких історичних обставин, суперечностей, чин і особистість Петра Калнишевського впевнює в непроминальній силі дії праведної і щирої, а відтак — і в глибинному сенсі людської й національної долі.
Будучи вкинений у 25-річне ув’язнення, здавалося б у повну беззахисність перед долею, Петро Калнишевський не впустив у душу зла і залишився тим гідним правителем, господарем, який встояв у Бога, встояв у вірі в добро. І цим нам явлене дивне й велике: його віра стає нашою вірою в те, що вище за будь-які знегоди. Запитання Калнишевського, яке дійшло до нас і зберегло живу інтонацію його душі: «Хто тепер цар і як живуть люди?» — багато промовляє про напрям його думання і здається звернення до нас. Дух Калниша струмував у рідний край. Тож і пісні, що їх люди для нього співали — посилаючи вісті — мабуть, дух його чув. Діє й тепер це спілкування живих і мертвих у вищих вимірах нашого буття, і воно не може бути намарним, хоч би які обставини і який час вирували сьогодні.
Раїса ЛИША
Роберт СТЕШЕНКО,
м. Донецьк
НОВА СВІДОМІСТЬ
«ДЕРЕВ`ЯНІ» ІСТОРІЇ
Присвячую Ліні Костенко,
вірші якої цитую в статті
Зізнаюся – я дуже люблю природу. Можливо це підштовхнуло мене, працюючи керівником на шахті № 43 у Торезі, запровадити там традицію: людина, що поступила на роботу, повинна (авжеж, при сьогоднішньому стані середовища – повинна!) посадити дерево. Як пам’ять, як слід, як символ того, що з прибуттям нової людини у колективі приросте щось гарне.
Спочатку на це дивилися з посмішкою. Але час поставив усе на свої місця. Росте біля входу в шахту яблуня, і багато хто вкушає її плоди. Малеча з сусідніх селищ частенько приходить на шахту з бідончиками, відерцями, щоб нарвати яблук, абрикос, шовковиць, вишень, слив. Молодь, повертаючись із армії, цікавиться: «А як там МОЄ дерево?». Дерева «в’язали» людей у спільноту.
Згодом працівники з сусіднього села Ольховчик самі почали приносити до нас молоді деревця. Через рік-другий «дерев’яний» бум захопив людей. Пам`ятаю, як однієї весни селяни «видали на гора» близько двох десятків дорогих тоді саджанців грецького горіха. Пізніше люди почали приносити на шахту надлишок фруктів зі своїх садів: яблука, груші, сливи… Якось при нагоді я попросив присутніх, стоячи привітати одного з дари приносящих. Невелике дійство, а ефект був разючий. Людина від оплесків була шокована і майже вилетіла із зали. А далі, кажучи мовою шахтарів, був завал – завал фруктів. Подяка — це риса шляхетности.
Перед тим як перейти до головного, додам трохи про вплив периферійно-соціяльних обставин. Шахта розташована далеченько від двох сусідніх міст — Тореза і Шахтарська. Міліція навідувала цю округу тільки у екстрених випадках. Мені, як керівникові, доводилося в цих умовах вдаватися, так би мовити, до миротворчих, урівноважуючих дій, щоб тримати ситуацію під контролем.
Переконаний, що дерева суттєво «підвищили» наш колектив. Чи не перебільшую я? А ви прочитайте, будь ласка, далі про мої спостереження.
Три думки
Ви коли-небудь спостерігали за тим, хто садовить дерево? Уявіть на хвилину: людина бере лопату, розмічає ямку, копає, відкидаючи камінці, присипає деревце, йде по воду, поливає і стає…іншою! У людей різні характери, бувають різні настрої, Але ніколи, підкреслюю, ніколи я не бачив, щоб хтось завершував садовіння з виразом хмурости, був злим. Завжди людина, обтрушуючи долоні, посміхається, і від усього цього, якщо хочете, сходить якась благодать! Людина зростає духовно, заспокоюється, замислюється (для чого?, кому?, навіщо?) і в решті решт стає КРАЩОЮ.
Так що головне при садінні дерев — не очікування майбутніх яблучок, грушок, абрикос (що теж приємно), а ПЕРЕБУДОВА ЛЮДИНИ. Я вдячний долі за те, що працюючи з людьми, мені вдалося це побачити, залучити багатьох в цей процес.
Можливо карних злочинців треба відправляти НЕ на ЛІСОПОВАЛ, а НА ЛІСОПОСАДКУ?! Треба змусити їх не рубати, не нищити, а відтворювати, преображати природу. Включаючи й людину! Вдруге вдячний Богові за цю думку.
Третя думка — про молодь! Дерево саджати бажано з дитиною. Процес садовіння, як я писав вище, прилучає молодь до матері природи, Батьківщини. У подальшому дитина вже не зламає дерево, і це — найкраща охорона наших скверів, парків, лісів. В саду відбувається дивне дійство — своєрідне передання життєвої напрямної від одного покоління до другого. Зафіксуйте фототехнікою цей важливий для молоді момент. Момент ініціяції, становлення, самоствердження Людини, котра згодом з гордістю промовить: «Це дерево посадив Я!» При фотографуванні показати руки, як відгук душі до деревця. При саджанні дерева треба промовити мудру, як на мене, приказку: «Рости на радість нам і…людям!». Як у біблійній молитві «Отче наш…»: «...Хліба нашого насущного дай нам...» — а не тільки мені одному.
І…порадійте разом зі мною, шановні добродії, подарованій мені Богом (не інакше!) думці: Якщо людина не зламає дерева, то дуже велика вірогідність того, що вона не ламатиме й не кривдитиме людину!
Особисто я люблю придивлятися на людей, котрі несуть саджанці. Вони вирізняються серед базарної юрби. Перед ними, на мій погляд, треба знімати головний убір, вітати їх, звільняти місце у транспорті. Це йде Людина, оновлювач, добрий господар світу, творець. Людина з деревом випромінює озон! При нагоді перевірте мої спостерігання. Придивіться.
«Дерев`яна довідка»
Цей висновок, можливо, декому видасться незвичайним. Але, думаю, так воно є. Людина, посадивши дерево, отримує ніби своєрідну познаку, «довідку». «Довідка» ця збережеться біля серця, зігріваючи душу. Вона ніколи не загубиться, де б ви не були. Володар «дерев’яної довідки» не зламає дерева.
Це «посвідчення» — «грамота» дає дозвіл заходити в будь-який ліс планети. Без неї не можна туди входити.
Ходімо порозмовляємо з лісом
При наближенні до лісу треба, на мій переконаний погляд, озватися до нього, як то чинили наші мудрі далекі пращури. Промовити: «Доброго дня, лісу. Здивований тобою, що ти так вітаєш мене, розіславши килим з різнокольорових квітів. Так мене ніхто не зустрічає. Навіть якомусь королю чи президентові при зустрічі стелять тільки килимову доріжку. А тут — море квітів! Які барви! Яке диво! З чорної землі пробивається тендітна краса: то бузкова, то жовта, то блакитна, то рожева. Та хіба знайдеш слова, щоб описати всі відтінки?»
Перед тим як увійти у той лісовий Храм, треба обов’язково, як на мене, запитати:
— Дозволь, господарю (а як Ви думали?!), зайти у твої прохолоді простори та помилуватися твоїми пейзажами. Художник намалює за своє життя ну десь сотню, можливо, тисячу, не більше декількох, врешті-решт, тисяч картин. А тут їх…безліч! Тільки крути голівонькою та милуй своє око.
— Дякую тобі, лісу, за те, що приготував для мене свіже повітря, настояне на травах, на розпукуваних бруньках, на хвої, на…
— Вражений, що ти приурочив до мого прибуття цілу пташину симфонію. А коли птахи відпочиватимуть, з радістю послухаю шелест листя або навіть і тишу, котру…ніде не купиш.
Я їх люблю, я знаю їхню мову.
Я з ними теж мовчанням говорю.
Не казатиму вже про осінні лісові пригощання: ягоди, фрукти, горіхи, гриби… Готові ліки: шипшину, глід, бузину, липу, корінці трав, листя...
А для надивляння, наслухання скільки різних істот: птахи — солов“ї, синиці, сороки, ворони, дятли, фазани, трясогузки, зозулі, кібчики, шпаки; звірята — зайці, їжаки, комашня, метелики, бабки, павуки, жуки, коники, мурахи, комарі, а ще ж черві, гусениці, слимаки і навіть царівна – чарівне жабенятко.
Хто ще нас так зустрічає?! Щедро! Із року в рік! Усіх! Без різниці! Вибачаючи за покинуте на полянах сміття, недопалки, плювки.
За такі лісові щедроти треба, як на мене, обов’язково дякувати. Розуміється, добром, реальним. Наприклад, підіть у ліс та й посадіть там що-небудь корисне: корінець малини, гілочку смородинки або аґрусу, горіх, жолудь, насіння яблука або груші. Додайте від себе енерґії творчости, любови.
… Поклонюся знайомому дубу.
Розпитаю, як справи у сосен,
і звірів, і птиць.
Сполученість сутнього
Буквально на очах нині відбувається варваризація суспільства.
У природі все взаємно пов’язане. Багато візьмеш – дорого і заплатиш. Наочний приклад: повені у Закарпатті. Як гірник, що вивчав геологію, гідрогеологію і неодноразово бував у Карпатах, вважаю головною причиною катастрофи - вирубування лісів. Немає дерев, їх кореневищ, хмизу, і ніщо не стримує талу воду. Від ерозії добре бережуть схили Карпат граб, бук, дуб. Їхні корені, гілки, листя, міцніше ніж хвойні утримують сніги, добре фільтрують вологу і - зверніть увагу: потихеньку, без повені!!! спускають воду донизу. Науковою мовою це означає ПЛАВНИЙ перехід в горах потенційної енерґії снігових масивів та талої води у кінетичну.
Руйнівні повені — урок. Екологічний – тому що нііззя! косити ліси у Карпатах, бо вони відділяють теплі атлантичні повітряні масиви від східних холодних, їх залисини впливають на обсяги води, вилитої чи на голови президентів, чи на закарпатців при повенях. Вирубування бука — злочин століття. Століття — тому що бук, родич дуба, унікальне дерево вишиною до 40 м, діяметром до 2м, росте до 250-300 років, є цінною сировиною, утримує 6 тонн води! Починає родити, давати насіння аж через вісімдесят років, тобто, майже через століття.
І тільки при людях, мабуть,
Дерева дубіють від жаху,
Бо кращих із них поведуть
Ні за що, ні про що на плаху.
Після нищення добротного, гарного, як правило, простір заповнюється меншовартісним матеріялом. Це ж стосується і людей.
Як ставляться до дерев інші? У німців одна з центральних вулиць Берліна зветься «Unter den Linden», що означає «Під липами». Нам би таку. Євреї, наприклад, мають Свято Дерев –Ту Бишват. Сьогодні в Ізраїлі у справі дерев застосовують сучасні технології: нові плодові посадки фіксуються аеро, фотозйомкою; дати садіння, цвітіння, плодоношення реєструються в комп’ютерній мережі.
Що ж показала б сучасна фотозйомка у нас?
Приміром в Донбасі. Почнемо з води. Вода – планетарний дефіцит, пов’язана з рослинами. Донецький кряж лежить на висоті 200-250 м над рівнем моря. Переважаючі вітри – східні степові суховії. Дощові рідкісні вітри – південно-західні. Донеччина «зустрічає» їх залпами висхідних перегрітих повітряних потоків п’яти кар’єрів, найбільші з яких — Докучаєвський, Комсомольський та Амвросіївські. Та волога, що пробилася, розігрівається над металурґійними, коксохемзаводами, асфальто-даховими покриттями, териконами (м. Торез чотирма збагачувальними фабриками обсипане породою з трьох сторін). «Жару додає» сірка з цих об’єктів, котра при з`єднанні з вологою, утворюючи кислоту, підвищує температуру.
Відомо, що дощів випадає більше на 10-15 відсотків там, де є ліси, тобто, дерева.
Здавалося б, що стан донецької екосистеми врешті-решт зобов’язує… Так ні ж кілька років тому у Донецького ботанічного саду відтяли карантинну частину під…«малину». «Косять» дерева понад ставками на кордоні Ворошиловського та Куйбишевського районів.
Незабезпеченість шахтарських міст паливом призвела до вимушеного знищення насаджень. У змаганні Донбас-арени та парку програли дерева. У Великоанадольському лісі найкрасивішу частину його «побрили» від підліску (без нього ліс засохне) заради сумнівної краси «зони» відпочинку. Дебільно-децибельні «ораторії» нових зайд розганяють санітарів лісу — птахів. Немає птахів — робить свою справу червоточина. Червоточина!
Для оптимізму наведу вислів із Святого Письма: «Єсть древу надія, — як і порубане буде, — його літорость відросте».
Мати Тереза казала: «Ми повинні розуміти: те що ми сіємо в цьому житті, буде проростати у вічності».
Поради
Хочеться мені поділитися з читачами своїми порадами, як садовити, коли, де, які вибрати сорти, як збирати плоди і таке інше. Певна річ, звичайні поради можна знайти у довідниках із садівництва. Мої ж – дещо іншого характеру.
Приводів для садовіння безліч: пам’ять про родичів, подія і навіть… подарунок, коли приходиш у гості. Дуже своєрідний подарунок! Декілька років тому я посадив у сусідньому місті на садибі свояка яблуньку. Та й забув про це. Як же я зрадів, коли через три років мені передали «на пробу» плоди першого врожаю. Ростуть мої дерева і в Карпатах, і в Рязані…Де я їх тільки не садив!
Як садовити, коли?
Один маловідомий мені росіянин «видав»: «Сабралсі памярать – а сєй…». Пророк Магомет казав: «Якщо з настанням часу цього (мається на увазі Судний День) опиниться в руці кого-небудь із вас паросток і зможе він до приходу часу цього посадити його, хай посадить (той паросток), і буде йому за це нагорода».
Тобто, відповідь тут одна. Поспішайте зробити добру справу. Не відкладайте на весну — сприятливий, але завантажений час. Покваптеся посадити. Життя іноді викидає такі колінця, що ой-йо-йо. Невідомо, що з нами буде найближчою порою. Чи знайдемо час на садіння, чи збережемо здоров’я? Особисто я садовив і в грудні, і в теплому січні (в 84-85 роках). Головне, щоб залити саджанець та осадити землю біля корінців до морозу. Такі культури як малина, смородина, аґрус приймуться у будь-який час, але весною вони рано просинаються, турбувати їх в цю пору небажано, та й ґрунт не дозволяє. Використовуйте краще пізні осінні деньки. Песимістам я завжди кажу так: «У саджаючого можливо щось прийметься, у того, хто не садовить, не прийметься нічого і ніколи!»
Де садовити? Розповім ще три «дерев’яні» історії.
Пригадую, як мені на шахті підказали, що є мовляв на нашому підприємстві ще одна чудернацька людина з «довідкою». Це був Леонід з Ольховчика. Він любив дерева, саджав їх, робив щеплення. І не тільки в садах, а й в…лісосмугах. Йде, приміром, і розкидає мимохідь вертолітики від клена. Так, у химерному світі ми живемо, коли сіяч вважається диваком… Познайомився з ним. Як пам’ять про «чудернацького» Леоніда росте у тещиній садибі в Сніжному подарований ним виноград.
Відтоді не лише я, але й уся моя родина захворіла на «дивакуватість». Ми не викидаємо, наприклад, абрикосові кісточки, а вкидаємо їх у землю.
Якось видалася мені пара годин вільного часу перед третьою зміною, і я пішов у лісосмугу, що межує з Постниківською збагачувальною фабрикою, прихопивши абрикосові кісточки. Піднявшись по схилу на вершину, вирішив скріпити зростаючий яр, посадив ті кісточки по краю кручі. Зустрів тут грибника, подарував йому декілька знайдених грибів. Ми розійшлися. Я почав забивати ногою кинуті у землю кісточки та раптом відчув, що хтось дивиться мені у спину. Обернувшись, я побачив, що грибник дивиться на мене як на божевільного.
Сказати йому, що я не з’їхав з глузду, що в мене всі дома?... Що нормальний? Деякий час ми дивилися один на одного і…думали. Про що думав він, написано було на його обличчі. Я ж думав про інше. Чому в наш вік екологічної катастрофи, коли на оголеній землі ростуть тільки терикони та шламові відстійники, коли не було збудовано за радянської влади жодного храму, людина, що сіє кісточки абрикоси чи кленові вертолітики, здається загалові божевільною, або, м“яко кажучи, «з примхами»?
Так де ж таки саджати? Якщо бажаєте придбати душевну радість – саджайте усюди! Відпочиваєте в лісі — вткніть у землю горіх, жолудь, кісточки слив, абрикос, шипшину, грибницю…Рибалите – увіткніть вербу в берег річки чи ставка. Збираючи шипшину чи глід, жертвуйте природі, Богові приблизно десяту ягоду. Залишайте хоча б десяту травинку. До речі, у Біблії згадується про належність Богові десятини з усілякого насіння землі та з плодів дерев.
Шипшина важко віддає плоди.
Вона людей хапає за рукава.
Вона кричить: — Людино, підожди!
О, підожди, людино, будь ласкава.
Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!
Одна пташина так мене просила!
Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.
І просто осінь щоб була красива.
Коли у мене запитують, як треба збирати шипшину, я відповідаю: «Спочатку перші плоди розкидайте навколо, посадіть, а вже потім…собі.»
Збираючим абрикоси, шовковицю, липовий цвіт вздовж доріг раджу враховувати, що на Донеччині переважають східні вітри, і автотранспорт, відповідно, забруднює більше західні посадки. Згідно з дослідженнями Донецького ботанічного саду «подихи» автострад забруднюють середовище на відстані до 500 метрів.
Приклад для наслідування. Йоги пропонують споживаючи їжу, дякувати людям, котрі її виростили. Перед тим як зірвати плоди, потрібно подякувати людині, котра посадила дерево. Промовити, як пароль на дозвіл: «Дай, Боже, їй здоров’я», якщо вона жива, або — «Царство їй Небесне.», якщо її немає.
Які сорти дерев садовити? Чому віддати перевагу — вітчизняним сортам чи закордонним? Наша життєва дійсність показує: кращою нашою продукцією є…поки що зброя (танки, ракети, автомати і т.п.), тобто засоби для нищення, вбивства людей. На жаль, кращі садові сорти мають «забугорні» назви: кальвіль, мельба, джонатан, бере й т.п.. Кращий вітчизняний сорт – ренет симиренко…
У цьому яблуці сконцентрована історія українства: «Король садівництва» Лев Симиренко, який мав на своїй садибі біля 3000 сортів садових культур, в т.ч 900 сортів яблунь, 880 сортів груш, біля 300 сортів вишень та черешень, 350 сортів троянд, виконав власним коштом титанічну працю в царині садівництва, а зазнав переслідувань, і в решті решт був пограбований радянською владою та знищений у 1920 році. Замордовано у 30-х роках і його талановитого сина. Велика родина Симиренків – окраса української нації. Замовчування державою історії цього талановитого меценатського роду викликає обурення. Соромно, ганебно, насолоджуючись плодами праці винахідника, не знати про дивовижний український рід!
Як посадити дерево, приблизно знають усі. Я краще розповім ще одну «дерев’яну» історію. Є така притча. Зустрілися дві людини та й подарували одне одному по яблуку. У кожного як було, так і лишилося по одному яблуку. А ось якби вони подарували один одному по ідеї, тоді у кожного сталося б їх по дві. Так ось, цю ідею подарував мені один дід у санаторії. А суть її в тому, що смородину, аґрус треба саджати не в звичайну ямку а, так би мовити, у двоповерхову. Ямка копається на штик глибше звичайної. На той же штик лопати вона й не досипається при садінні. Мине рік-два, саджанець укорениться на дні (на 1-му поверсі) ямки. Пізніше вона засипається, зрівнюється. Що ж одержали? У саджанця поступово утворилися «двоповерхові» корені. Міцність кореневої системи добре позначиться на врожаї і при посухі, і при морозах.
До речі, про міцну кореневу систему. Цю ідею мені подарував один селянин зі Степанівки Шахтарського р-ну. При садінніі винограду потрібен не звичайний чубук, а якщо є можливість метрова або півтораметрова лоза, вимочити її, звити як жіночу косу-корону й посадити. Така «коса» володіє більшою життєстійкістю та дає міцну кореневу систему з багатьох очиць.
Здається, прості ідеї, але більшість покупців саджанців про це не знають, не відають. Тож я закликаю людей дарувати ідеї одне одному. Одержав добро — поділися — щоб естафета добра захоплювала все більше людей та простору.
«Думи мої...»
Ми одержали від своїх предків багатющу спадщину: духовну та фізичну, тобто націю з високою фізіологічною та духовною потенцією, а також землю, воду, повітря, надра, флору, фауну. Що ж зараз маємо? Що передамо наступному поколінню? Якщо ми хочемо вижити (а не втікати чи з депресивніх районів, чи – за кордон, чи навіть — в небуття!), нам не обійтися без в першу чергу історичної аналізи нашого сучасного занепаду: з якого часу, хто і як це допустив, кому дістануться національні багатства держави, хто їх збереже або відновить? Як стати нам справжніми господарями на своїй землі?
Розповім ще одну «дерев`яну» історію. Рік тому я виступав перед школярами СШ № 8 з лісовою тематикою. Подарував перед весняною мандрівкою в ліс кожному по шипшині для садіння.
Пропоную поширити теоретично та практично єднання молоді з деревами. У лісі дитина вивчить і ботаніку, і біологію, і зоологію, і природознавство, і екологію, і мистецтво, в тому числі і вокал — солов’їний, спів найвищої гармонійности — пташиний.
Пропоную звільнити наші міста від суперечливих символів вбивства, зла (танків, гармат, літаків, а також ленінів, сталінів, царів), а натомість посадити ЛЮБИМИЙ УСІМА СИМВОЛ — ДЕРЕВО! До нього линуть всі, воно ОБ“ЄДНУЄ всіх — птахів, комах, тварин, людей …Воно, очищуючи повітря, має чистий дух. На дереві будуть співати птахи. Заспіваємо й ми, браття, у рідній сторонці. Впевнений в цьому!
На завершення наведу рядки мого побратима по духу з міста Львова поета Миколи Петренка:
У світі немає нічого
щедрішого, ніж дерева.
Тільки біля дерев, у лісі,
ви можете відчувати, як
Світлішають ваші чуття,
звільна відпливає туга,
Як ваша душа вивільнюється
з-під влади суєти.
Служити деревам, служити л
ісу – доля для обраних небом.
Це – щастя!
Щодо підтримки газети «Чорноморські новини»
З відкритого листа до голови Одеської облдержадміністрації Е.Л. Матвійчука в зв’язку з інформацією про те, що держадміністрація вирішила припинити підтримку видання «Чорноморські новини» та вийти із його засновників.
Мені, як одеситові, було дивно читати про подібну акцію проти поважної газети. Не буде перебільшенням сказати, що газета «Чорноморські новини» — не просто регіональне видання Одещини. За цією газетою можна вивчати історію журналістики в дорадянський час, протягом радянського періоду і в добу Незалежности України. Протриматися на плаву протягом майже 100 років для газети непросто. Отже, «Чорноморські новини» — це історія розвитку інтелектуальної думки на Одещині, це видання, яке об’єднало навколо себе видатних громадських діячів, освітян, науковців, політиків. Зрештою, «Чорноморські новини» — це дзеркало одеської історії. І головне, що в усі часи газета залишалася вірною високим критеріям журналістської порядности, професійности, етичности. Тим більше, що «Чорноморські новини» були флагманом утвердження української нації. В непростих умовах розбудови української Незалежности, зокрема в такому складному й багатоетнічному регіоні як Одещина, це видання від початків було виданням майбутнього —воно плекало журналістську думку, орієнтовану на утвердження української держави, яка поважає свою націю, історію та культуру. Попри те що в деяких регіонах України переважає російська, румунська, молдавська, болгарська мови, все одно важливо підтримувати політику на утвердження української мови, що, відповідно до Конституції України, є єдиною державною мовою.
Зрештою, лише тоді, коли державна мова здобуває безперечний авторитет, мови інших спільнот можуть успішно розвиватися, утворюючи діялог із мовою титульної нації. Утвердження українськомовного видання на Одещині, яке було довгий час рупором і «Одещини офіційної», і «Одещини культурної», — це величезна заслуга «Чорноморських новин». Ця газета мала міцний курс на формування в читачів поваги до історії, літератури, мистецтва. Водночас, це видання було відкритим для висвітлення інформації про події всеукраїнського маштабу. Свого часу до газети був близьким видатний український мовознавець Святослав Караванський. Сьогодні «Чорноморські новини» — це і «Літературна газета» Одещини (оскільки досить тісною є співпраця з відділенням Спілки письменників України в Одеському регіоні), і «Одеса гуманітарна» (видання співпрацює з інтелектуалами та науковцями Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, Одеським педагогічним університетом ім. К.Д. Ушинського тощо). Позбавлення підтримки цієї газети з боку ООДА дорівнює закриттю книгарні.
«Чорноморські новини» — це живий музей Одещини. А, як відомо ще з античних часів, державний муж ніколи не полишить напризволяще те, що належить Вічності, те, під чиїм впливом сформувалося не одне покоління свідомих українців, які люблять свою землю й культуру. Історію потрібно підтримувати — інакше вона стане зоною втраченої пам’яті. Як писав Чингіз Айтматов, найстрашніша нація на землі — це нація манкуртів.
Неприпустимо, щоб у світовий обшир англомовної, німецькомовної, еспаномовної тощо інформації потрапила новина про нерозуміння з боку державної влади, якою є роля історії та етнічних цінностей у деяких регіонах України. В Европі кожна нація належна до загального европейського континууму тому, що вона шанує себе, своє коріння, свою думку.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
прес-секретар Національного університету «Київо Могилянська академія»
Михайло ГОЛОВАНЧУК, м.Павлодар, Казахстан
В Семипалатинську співає бандура
Вістка про те, що у Павлодарі дістала постійну прописку українська бандура, а тамтешня українська молодь опанувала секрети гри на цьому древньому чудовому українському музичному інструменті, заінтриґувала семипалатинських українців. Отож вони запросили до себе павлодарських бандуристів, щоб послухати спів духовного символу української культури, яким безперечно є бандура, показати своїм дітям та онукам цю дивовижну мистецьку легенду українського народу.
У благодійній акції їм допоміг і Всевишній, бо після тривалих сорокаградусних морозів 30-й день січня цього року видався порівняно теплішим. Учасники вокально-інструментального ансамблю бандуристів «Чарівні струни», взявши на підмогу солістів із співочих гуртів «Чорнобривці» та «Козаченьки», з великою охотою вирушили до Семипалатинська, бажаючи познайомитися з цим історичним містом, його мешканцями і своїми земляками, показати їм свої творчі здобутки, почути їхні відгуки.
Охочі почути й побачити бандуру, а ще більше – познайомитися з тими, хто у далекому від України краї опанував її музичні таїни, – вщент заповнили концертний зал міського Будинку дружби. Зауважу, тут були люди різних національностей, і всі вони щедрими оплесками стрічали кожен номер та кожного виконавця.
У слові перед початком дійства відповідальний працівник Секретаріяту Асамблеї народу Казахстану Східно-Казахстанської области Лео Шик – ініціятор створення першого в республіці Усть-Каменогорського Будинку Дружби – відзначив, що дякуючи стратегії Асамблеї народу Казахстану і її засновнику Н.А.Назарбаєву, люди різних національностей та народностей мають змогу відроджувати свою етнічну культуру, жити в злагоді та порозумінні.
Голова Павлодарського Товариства української культури ім. Т.Г.Шевченка і Голова Асоціяції «Українці Казахстану» Михайло Парипса, вітаючи присутніх, повідомив, що цією акцією українська громада Павлодару розпочинає цикл заходів, присвячених 15-річчю Асамблеї народу Казахстану.
Серцями глядачів,особливо заволоділи художній керівник і солістка ансамблю бандуристів «Чарівні струни» Галина Підлипна та її вихованці. Вісім учасників ансамблю, акомпануючи собі на бандурах, виконали низку українських співанок, серед котрих були й відомі широкому загалу улюблені народні пісні: «Несе Галя воду», «Ой, у вишневому садочку», «Тихо над річкою».
Зворушливим був момент, коли до ансамблю бандуристів підійшла розчулена жінка літнього віку, зняла своє коштовне намисто і зі сльозами подяки одягла його панні Галині, дякуючи їй за талант і майстерність, які вона щедро присвячує українству Надіртишшя.
Треба було бачити, як літні українці Семипалатинська з любов’ю та тугою в очах розглядали бандури, намагаючись до них хоча б доторкнутися, а двоє маленьких дівчаток, навіть припавши обличчями до дивовижного інструменту, несміливо пальчиками торкалися струн.
Спостерігаючи за учасниками цих вечорниць, ловиш себе на думці: які ж вони різні за віком, але єдині в прагненні та натхненні відроджувати та підтримувати живучість родинного коріння, що єднає ?х минуле і сьогодення. І тут мимоволі спадають на думку слова Великого Тараса:
«Якби з ким сісти хліба з’їсти,
Промовить слово, то воно б,
Хоч і як-небудь на сім світі,
А все б таки якось жилось…»
Радо й впевнено бажаючи один одному добра, матимемо справжню високу єдність і високе майбутнє. та благополуччя, достатку і порозуміння. То хай же так воно і буде.
НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця.
Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.
Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні.
Наш індекс в каталозі 61671