28 травня — Вознесіння Господне

Зустріч з Ісусом
Бесіда з о. Даніелем Анжем

Приблизно в ста кілометрах на північ від Тулузи на крутому схилі гори самотньо біліє старовинний будинок. Тут в горах — «ближче до Бога», як мовить о. Даніель Анж, — розташувалась школа євангелизації Jeunesse — Lumiere, «Молодість — Світло», де невелика кількість молодих людей навчається основ віри, молитви, досвіду братського життя і місійної праці. Протягом двох років вони повністю присвячують себе Богові, а потім вільно обирають свій шлях — чернецтво, родинне життя, священство чи життя у світі. «Молодість — світло» — дітище зусиль і надхнення о. Даніеля Анжа, людини дивовижної долі: самотнє дитинство, суворий бенедиктинський манастир в Клерво, праця в госпіталях Льєжу, а потім і Лівану, життя в Африці на маленькому острові посеред озера Ківу, зустріч зі світом страждань у бідній Руанді. Весь цей досвід він обернув на проповідь Євангелії серед духовно знедоленої французької молоді. Даніель Анж є автором понад 20 книг.
В середині 90-х о. Даніель побував у Київі, про що була інформація в «Нашій вірі».

Я охоче розповім про свій пошук шляху, тому що мені радісно усвідомлювати: Господь бере участь у нашому житті і все, що відбувається з нами, говорить про задум Божий.
В дитинстві я подовгу жив без батьків — батько був моряком і часто плавав у Китай. У мене не було жодного друга, через сором’язливість я майже не міг розмовляти з людьми. Коли я навчався в школі в Швайцарії, то почувався сиротою, ночами плакав від самотности. Проте коли мені сповнилось 12 років, моє життя раптом змінилося. Якось увечері вперше після довгої розлуки ми цілою родиною зібралися в маленькій капличці, щоб разом помолитися. Несподівано я відчув, що мене кличе Ісус Христос: «Чи хочеш ти, щоб ми були разом, щоб ми працювали разом?» В ту мить мене вразило, що Господь Вседержитель явився переді мною як убогий з простягненою рукою.
Це стало для мене одкровенням лику Божого, тому що раніше Господь уявлявся мені дуже далеким, а тепер Той, про Кого говорили «Всемогутній», виявився залежним від мене, як може бути залежним той, хто любить.
Кожен, хто пережив почуття любови, знає із власного досвіду, що люблячий не в силі примусити себе любити, що в любові ми дуже бідні, бо залежимо від вільного вибору іншого. Любов — найглибша людська таємниця. І ось таким, вразливим і люблячим, я побачив Господа Бога.
Він примножує дари Своєї любови, показуючи, що Він тут. І все, що є в нашому житті прекрасне й добре — то дарунки Його любови, ласкаві Божі посмішки. Разом з тим Він залишає нас повністю вільними. Бог не може бути якоюсь математичною крапкою, науково-доказовою істиною, що вимагає неминучого визнання. Він звертається до нашого серця і хоче, щоб ми йому довіряли. І ось таке звернення все у мені перевернуло. Адже я міг відмовити Йому — і Він міг відійти зі смутком, не отримавши відповіді на Свій поклик.
Для мене це був поклик стати монахом. Раніше я думав стати диригентом. Я подовгу слухав музику, поставивши касету і пробуючи диригувати. Крім того, я мріяв стати чемпіоном з бігу на лижах. Проте Господь запропонував мені зовсім інший шлях, чим поставив мене в скрутне становище.
Адже у Нього є Свої промисли щодо кожного з нас — промисли любови і щасливий шлях для кожного. І важливо у юному віці запитати в Господа, який Його задум стосовно тебе. Адже ніхто, жодна людина не хоче твого щастя так, як хоче того Господь. Він палко бажає твого щастя, бо Він знає твоє серце краще, ніж знаєш ти сам. Він знає, хто може бутидля тебе кращим нареченим чи нареченою. І ти можеш попрохати Його подавати тобі маленькі знаки, для того, щоб ти не змінював занадто часто своєї прихильности. Бо від цього залишаються численні рани. Довіривши все Богові, ми допоможемо самі собі.
Закінчення в наступному числі

Євген СВЕРСТЮК
ДЕНЬ МАТЕРІ

«З празничком» — вітають мене сусіди. Я відповідаю: «Вас також». А потім думаю, що вони мають на увазі, яке свято?
Але радіо нагадує: «День Перемоги»…
Москва святкувала 64 рази свою перемогу — з різними акцентами.
Перший раз — то все ж таки, щоб заглушити ганьбу поразок. В 1945 ще пам’ятали всі…
Пізніше то було свято супердержави, яка не мала більше чого сказати про себе світові, не мала кого показати окрім бойових ветеранів.
Для пропаґанди у світі то була бездонна бочка, куди можна було валити свої гріхи, списувати свої злочини і виправдовувати вічні труднощі.
І тільки деякі кінодокументалісти знали, скільки тут брехні і цинізму потрібно, щоб створити з бочки фішку багаторазового. використання. А люди мовчки здогадувалися, але не сміли казати.
Ну, а нині особливо гостро переживаємо «радость победы» в довгих чергах до німецького посольства за візою.
А тим часом 10 травня — День Матері. Бідна мама! Її свято затерлося в ментушні суцільних вихідних. Вже ніхто не скаже до ладу, що святкується 1-го і 2-го травня. Вже не всі розуміють, що дала перемога. Зате всі знають, що на городі, нарешті, можна попрацювати вволю…
І то є вічне свято наших матерів.
По радіо жалісні мужицькі голоси доспівують пісню про самотню покинуту на селі матір. Нинішні піснярі наслідують старих і не мають чого додати від себе.
Тема занадто велика, занадто національно драматична і актуальна сьогодні, щоб її підняти, не маючи точки опори. У споживацькому світі просто експлутають матерів. І дітей.
Про українську матір ще не написано чогось гідного великої теми. В совєтські часи про це писали завуальовано. А після падіння цензури хто брався за великі теми?
«Скорбна мати» Павла Тичини… «Чистила мати картоплю» Тичини. Роман «За ширмою» Бориса Антоненка-Давидовича. Вірші Василя Симоненка про одиноких матерів… «Рідна мати моя». А. Малишка і ще декілька ліричних поезій, покладених на музику.
Про міру дозволености тієї теми свідчить вже той факт, що мій досить невинний есей «На мамине свято» фіґурує у вироку, винесеному мені у 1973 році, як антирадянський.
А що б сказали, якби хтось написав «Українська жінка під пресом колективізації»? «Українська мати в часи Голодомору?», «Українська мати в колгоспі»?, «Українки в ГУЛАГУ…»? Чи не найближче до суті трагедії підійшов Олександер Довженко в «Щоденнику» і в «Україні в огні». Про це можна було б написати велику книгу «Доля української жінки в творчості Довженка».
Після війни було навіть страшно братися за тему про країну вдів. Мусила бути страшна причина в країні, де багатодітні сім’ї колись були нормою за кріпацьких часів, а «визволені» жінки поїдали своїх дітей або їх зовсім не народжували!
Свято матері в Україні — то сумне свято. Але до нього треба готуватись щороку, бо звичайним славослів’ям тут не обійдешся.
Нині напрошується вже інший поворот теми: одинокі матері і виховательки наших дітей.
Отже у нас — Свято Матері. До речі, багато хто про нього і не знав би, якби не звернення Президента України Віктора Ющенка з нагоди Свята Матері 10 травня.

Вітаємо з успішним захистом докторської дисертації архиєп. ІГОРЯ ІСІЧЕНКА!

АСКЕТИЧНА ЛІТЕРАТУРА КИІВСЬКОІ РУСИ
(Подаємо фраґм.)

Молитовне чи повчальне слово в дискурсивній стратегії Середньовіччя спрямовується врешті решт до подолання влади тексту. Талант мовчазного споглядання Бога перевершує будь-які подвиги служіння словом. Опанування об’явленого Богом слова Одкровення впроваджує подвижника до Великої Тиші містичного простору мовчазного спілкування з Творцем, щоб відкрити перед ним перспективу есхатологічної тиші.
Преподобний Антоній Печерський в міру духовного зростання все більш відчуває обтяжливість вербальних контактів із оточенням. І ось, нарешті, він «якоже бі обыкл єдин жити и не трьпя всякого мятежа и мълвы, затворися въ єдиной келии пещеры». Попри те, що його учень і послідовник, прп. Феодосій Печерський, лишається з братією, він реґулярно залишає спільноту для мовчазного подвигу посту: «отхожаше въ святую свою пещеру… Ту же затворяшеся єдинъ до врьбныя неділя», «и вшед в пещеру и затворяше двери печеры, и засыпаше пьрьстью и не глаголаше никому же». У льоху («погреб?») творить молитву прп. Григорій Чудотворець, «да не како умъ єму слышить земнаго что». Подвиг затвору обирає, переживши досвід клінічної смерти, прп. Афанасій Печерський – «шед же в печеру и заградив о себ? двери, и пребысть, не глаголя никому же ничто же, дванадесять л?тъ».
Інший затворник, свт. Микита, що згодом став новгородським архиєпископом, «заздав о себі двери и пребысть не исходя», захищається від спокуси, доки перебуває в мовчазній молитві. Та досить було йому вступити в розмову з об’явленим у видінні духом, як затворник був жорстоко обдурений, виявившись жертвою облудних бісівських навіювань. Падіння свт. Микити розкрилося через його несподівану говірливість: він навчає, пророкує, тлумачить старозавітні книги. Шлях же повернення до духовного здоров’я пролягає через мовчазливу простоту: «кленяшеся, яко николи же читав книг,.. ни єдиного слова не свість, и спроста рещи, ни єдиного слова знаяше… И оттуду дасть себе на въздръжаніє и послушаніє и чистоє и смиренноє житіє».
Парадоксальний шлях повернення духовного здоров’я через втрату інтелектуальних набутків затворництва мав за наслідок поверення до сфери найактивнішого навчального служіння на катедрі новгородського архиєрея. Дворічна мовчанка прп. Ісакія Затворника стала прологом до його зцілення після падіння.
Піднесене мовчання, осяяне Божим словом, є фундаментальною ознакою сакрального простору, протистоячи хаотичному багатоголоссю світу. Коли прп. Феодосій приходить до княжого палацу, «се вид? многыя играюща прідъ нимь: овы гусльныя гласы испущающем, другыя же оръганьныя гласы поющемъ, и инім замарьныя пискы гласящем, и тако вьсім играющем и веселящемъся» . Князь Володимир Мономах у своєму «Посланні» нагадує про звичай свт. Василія Великого навчати молодь «яди и питью бесъ плища велика быти, при старых молчати, премудрых слушати,.. не свер?повати словомь, не хулити бесідою, не обило сміятися», цитуючи євангельську пораду про «языку удержаньє».
Експансія світу темних духовних сил у сакральний простір виявляється в галасливому вияві присутности бісів.
Літературна творчість розгортається в Середні Віки майже виключно в монашому середовищі. Писання книг, сполучене з молитвою та включене в щоденний ритм чернечого уставу, стало на кілька сторіч універсальною місією богопосвячених осіб і сприймалося як частина їхнього аскетичного вдосконалення. Коли навіть світська особа, князь Володимир Мономах, укладає своє «Повчання», воно цілком відповідає за своїм аскетичним характером монашій етичній доктрині. Комунікативна ситуація вимагає вживати відповідний код.
Так формується внутрішньо цілісна й дивно суперечлива на перший погляд дискурсивна модель, у якій слово використовується як засіб подолання влади слова.
Вільній стихії давніх українських говорів і міського койне протиставляється зіперта на авторитет рівноапостольних Кирила і Мефодія сакральна мова, дистанційована від повсякденної практики й здатна до певної міри впорядкувати спонтанність дискурсу. Аналогічні функції виконують loci communi, постійні стилістичні формули, біблійні та патристичні цитати, алюзії на Святе Письмо. Процес творення дискурсу передбачає долання строкатости індивідуального мовленнєвого досвіду, абстраґування від конкретики побутових деталей і життєвих ситуацій.
Серед цієї захопленої мовчанки перед реальністю Логоса (Ін. 1: 1–5) молода християнська цивілізація Руси вчиться жити в «Справжньому Світлі.., що просвічує кожну людину» (Ін. 1: 9). Потужною дією цього Світла, що засліплює й змушує замовкнути навіть найбільш невиправних балакунів, сповнена наша аскетична література зрілого Середньовіччя, епохи Київської Руси, що стала постійним чинником нашої дальшої літературної історії.

Василь БЕЛЕЙ
Духовність Східньої Церкви

І Східня, і Західня Церкви мають свою духовність, що її можна б визначити кількома словами, а саме: основу духовности Західньої Церкви творить староримський леґалізм, а основою духовности Східьної Церкви є євангельський аскетизм. Західня Церква виросла на римському леґалізмі, який усе точно визначає, математично міряє і зважує. А Східня Церква від самих початків творилася й росла на євангельскому аскетизмі, метою якого є убоготворення, піднесення людини до Бога і з’єднання її у любові з Ботом.
Отець Богдан Липський про приписи дисципліни Східньої і Західньої Церков каже: «Дисципліна латинська — це дисципліна військова і правнича, а дисципліна Сходу — батьківська, духовна».
На формування духовности Східньої Церкви мали великий вплив такі головні чинники: Свята Євангелія, апостольська традиція перших віків, свята Літургія та любов до молитви й містики.
Святе Письмо — це непохитна основа всієї духовности Східньої Церкви. Тут великий культ Євангелії, яка завжди стоїть на престолі, як символ присутнього Христа — Учителя. Він на Тайній вечері молився до свого Небесного Отця за Своїх апостолів: «Отче, освяти їх у Твоїй істині: Слово Твоє істина» (їв. 17:17). Св. Євангелію часто цілують священик і вірні.
Східня Церква від самих початків доручала вірним читати Св. Письмо і дбала про його переклади на народні мови. Св. Іван Золотоустий (+407) свідчить, що Св. Письмо переклали на свої мови сирійці, єгиптяни, етіопці, перси та індійці. Теодор з Тиру (4-те ст.) до згаданих мов додає ще переклади на мову латинську, мови вірменів, скитів і сарматів. Східня Церква мала звичай ставити у храмі на столику Св. Письмо в народній мові, щоб вірні перед і після відправ могли його читати. Історик Євсевій (+к.340) подає, що цісар Костянтин Великий часто у храмі читав Св. Письмо. Він був доручив Євсевієві, щоб подбав про переписання 50 Біблій для вжитку візантійської Церкви. У старовинній Церкві не тільки чоловіки, але й жінки і діти мали привілей читати Св. Письмо У давнині був загальний звичай читати вдома Св. Письмо для доброго його впливу на родину і кращого приготування до прилюдного культу.
Святі Отці виростали й освячувалися на читанні Св. Письма. Св. Василій Великий (+379) про вплив Св. Письма на власне життя каже: «З роду виховали мене християнські батьки Від дитинства я вчився від них Св. Письма. Воно дало мені пізнання правди». Св. Іван Золотоустий навчає: «Старайся читати божественне письмо й постійно перебувати у святій молитві. Скільки будеш разів з Богом через Св. Письмо, стільки разів освячується твоє тіло, душа і дух». А Св. Єфрем сирійський говорить: «Інші хваляться бесідою з вельможами, князями, а ти хвалися тим, ще у Св. Письмі говориш зі Святим Духом. Це тому, що через Св. Письмо говорить Святий Дух».
Улюбленою книгою Св. Письма, що її всі читали, був Псалтир. Перші монахи-пустельники знали ввесь Псалтир напам’ять.
Апостольська традиція перших віків — це другий важливий елемент духовности Східньої Церкви. Тут маємо на увазі три перші сторіччя. Східня Церква має прямий зв’язок з апостольськими й постапостольськими часами, тому має первісну і неперервну традицію від перших віків. Наш обряд творився там, де родився і жив Христос, де проповідували апостоли і їхні наслідники, перші св. отці. На Сході поширилась Христова Церква. Тут Христові визнавці дістали назву християн. На Сході творились перші св. Літургії й християнські обряди. На Сході відбулися сім перших Вселенських соборів, що визначили й пояснили догми святої віри. Схід явив культ Пресвятої Богородиці, головні богородичні свята та ікони. На Сході почалася й розвинулася практика чернечого й пустельного життя. На Сході зродилася християнська містика.
Обряди Східніх Церков творилися на науці Св. Письма, науці і традиції св. апостолів і великих отців Церкви, на молитвах й покуті монаших душ, на рішеннях Соборів. Східні обряди відзначаються особливим почитаням Пресвятої Тройці, глибоким культом Христа — Чоловіколюбця і Його Пресвятої Матері.
Християни в перших віках були захоплені духом мучеництва. Такі письменники як Тертуліян й Оріген, свідчать, що життя християн це, властиво, приготування до мучеництва та що кожен християнин покликаний бути Божим воїном. Віддати життя за Христа — для перших християн було щось очевидне й бажане. Св. мученик Ігнат Антіохійський (107) на арені в Римі перед своїми муками заявляв: «Я є Божа пшениця, і буду змелений зубами звірів, щоб бути для Бога чистим хлібом».
Перші віки на Сході видали великих і визначних ієрархів, учителів і проповідників. Сюди належать передусім три світлі отці й ієрархи: Василій Великий, Григорій Богослов, Іван Золотоустий. Вони дійсно золоті стовпи Христової Церкви, велетні віри, духа, святости й науки. Вони передали нам чисту віру Першого Нікейського Собору.За їхні великі заслуги наша Східня Церква зве їх у своїх богослужбах рівноапостольними, органами Святого Духа та вчителями вселенної.
Грецьке слово «Літургія» складається з двох окремих слів: «Лєйтос», що значить прилюдний, всенародний, і «ергон» — діло, вчинок, повинність, служба. Назва «Літургія» має потрійне значення. Першє значення: старовинні греки називали Літургією прилюдне служіння, всі ті діла, які йшли на користь всього народу, як наприклад, служба воїнів, державних урядників, праця на полі чи при дорогах і т.п. Звідси ця назва перейшла до Церкви. Друге значення: літургія у церковнім значенні означає всякі прилюдні богослужби, як вечірня, утреня, акафісти та інші моління. Третє значення: Літургія у вужчім стислім значенні слова — це свята Божественна Літургія, тобто всенародна богослужба, під час якої приноситься Безкровна Жертва ТІЛА і КРОВИ Христової, з участю вірних. Або іншими словами: Св. Літургія — це богослужба, на якій довершується жертва Пресвятої Євхаристії, на якій вірні приймають Святе Причастя.
На Св. Літургії вірні через священика служать Богові, себто віддають йому найкращий акт Богопочитання,
Літургія Східніх Церков у ширшому значенні слова відзначається великим багатством богословського елементу. Східні Церкви вклали у свої богослужби всю глибину науки Св. Письма, навчання Св. Отців, рішення Вселенських соборів, прегарні догматичного змісту гімни й поезії найкращих жіснепівців, як роман Сладкопівець,Андрій Критський, Іван Дамаскин і Косма Маюмський. Східні літургії широко оспівують глибокі догми святої віри про пресвяту тройці», Воші оченна і Божество ісуса Христа,заступництво Пресвятої Богородиці та всіх святих.
Тож слушно каже про східні Літургії західній богослов і літургіст, священик Максиміліян Саксонський: «Догматичний характер особливо дуже знаменною рисою тих Літургій. Всі ті Літургії творять наче теологію в поезії. А навпаки наша римська Літургія, принаймні наскільки це стосується давніх часів, є мало догматична чи богословська. Тут рідко знаходяться рясно висловлені догми. Зате на Сході майже всі богослужби — догматичні... через те у Східніх Літургіях містяться дуже очевидні, багаті і ясні докази майже щодо всіх правд віри і догм Католицької Церкви» (Виклади про Східню Літургію).
Любов до молитви, містики. На Сході від перших віків бурхливо розвивається і елемент аскетично-містичннй, що його представляють анахорети і чернецтво, який зачерпнув із Св. Письма духа молитви, самозречення, покути. Східнє чернецтво своїми духовними подвигами високо піднесло й освятило євангельські поради чистоти й послуху. Тут чуємо про «Богоносних» Отців, себто наскрізь праведних, святих Божих мужів. З манастирів вийшли наші богослужби: утреня, вечірня й інші.
Справді, яка пребагата духовність Східньої Церкви і обряду. Наш народ уже понад тисячу літ живе й надихається тією священною духовністю. Тож плекаймо цей неоціненний набуток, черпаймо з нього духа віри, молитви, любови і жертви.

Україна — п’ята в Европі за рівнем релігійности

Київський міжнародний інститут соціології, Інститут політики, Центр «Соціяльні індикатори» та «Інститут соціології Національної Академії Наук України (НАНУ) взяли участь у Міжнародній програмі соціяльних досліджень, яка визначала місце релігії в життя громадян 44 країн. Дослідження проводились в кінці 2008 року, а висліди опублікували нещодавно. Згідно з ними, українці виявилися п’ятими в Европі за рівнем реліґійности — після Кіпру, Польщі, Словаччини та Португалії.
За даними дослідження, абсолютна більшість українців — 91 % християнського віросповідання (православні, греко-католики, протестанти). Зокрема 39 % віруючих належать до трьох основних православних Церков (Київського і Московського патріярхатів та Української Автокефальної), 44 % зазначили, що є православними без чіткої приналежности. Ще одним відкриттям стало те, що постійно збільшується кількість молодих людей, які вірять в Бога і ходять до церкви. А 24 % опитаних сказали, що раніше не вірили, а тепер стали релігійними. Росія в списку віруючих країн посіла тільки 39-ие місце.

Микола МУДРИЙ
Тату, я йду до тебе
Уривок з книги спогадів про війну

Це було десь у самому кінці травня 1941 року. Мій тато лагодив велосипед із самого ранку. У задньому колесі камера пропускала повітря. «Десь піймав гвіздок», - казав тато. Колесо він зняв, розмонтував, наклеїв латочку маленьку на камеру, підкачав трішки повітря, склав її і встромив у воду, яка була у великій мисці.
Я весь час крутився коло нього і хотів щось допомогти: то приніс із ящика, що був у коридорі, різні інструменти, викрутку, рашпіль. Мені все хотілося вгадати, що ще буде потрібно подавати татові. Я слідкував за його руками і очима, щоб тільки гляне, — а я вже роблю те, що треба! Я тримаю насоса, тато прикручує колесо, надіває ланцюг, крутить педаль, бо велосипед лежить на кермі і сідлі. Він бере з моїх рук насоса, пригвинчує його до ніпеля і качає. Все готово! Тато виводить нашого «коня» в коридор і звертається до мами, яка щось варить на кухні, — вона весь час поглядала на нас. Двері кухні і кімнати були навпроти і відчинені.
— Оксано, ми поїдемо до Дніпра і скупнемося трохи?
— Добре, тільки не довго, бо я вже все доварюю, будемо обідати.
— Не хвилюйся, на це ми не спізнимось! - сказав тато, посміхаючись.
Мого татка майже ніколи ми не бачили. Служба його держала на роботі зубами. Коли він вранці виходив із хати, ми ще спали, потім, коли повертався пізно ввечері, ми теж уже спали. А тут якийсь вихідний, в будень. Щось, мабуть, скоїлося, та ніхто нічого не знав. Я бігав повний радощів, що поїдемо разом до Дніпра. Буду їхати містом - хай хлопці, мої дружки, бачать мене з моїм татом!
Інколи, раніше, десь рік тому, він частенько заходив у школу і забирав мене додому. Вчителька Наталя Миколаївна, яку ми, діти, дуже любили, зразу мене відпускала з татком і йому мене завжди хвалила, а він їй дуже дякував. (А вона всім батькам таке казала, як і моєму татку). Він приходив - воєнний офіцер - і діти мені дуже заздрили, бо у нього висів на боці наган у кобурі і ручка з кільцем виглядала, - ото було найцікавіше...
Але сьогодні тато чогось одягає свою вишиту білу сорочку, яку одягав десь років три тому, якісь сірі штани від костюма, звичайні черевики, а не чоботи з високими халявами, аж до колін, у яких я збирався ходити, коли виросту. Все перевернулось, і тато помітив мій погляд, кинутий на його сірі штани і звичайні черевики. Він усміхнувся і погладив мене по голові. Взяв мене якось міцно за руку: «Ну що — полетимо?» Я почув його такий точнісінько голос, коли він кілька разів на плацу повторював слово: «Рота, — і знову — р-о-та! Стій! Раз-два». Я відчув цю силу свого татка і вигукнув: «Мамо, ми летимо!» Мама вибігла з кухні, і я бачив її радісні очі. Нічого не говорить, мовчить, посміха¬ється.
Тато не любив, коли йому щось нагадували, він завжди все пам’ятав із точністю до хвилини, виконував те, що планував.
Ми вийшли з дому, тато посадив мене на раму велосипеда і ми рушили, поїхали.
Погода була чудова. Сонечко світило і гріло якось лагідно. Травичка вже добре піднялась і зеленіла якимось дивним сяйвом, не то голубим, не то срібним, яким наче вона ковтала сонечко і пила це свіже повітря як водичку, чи то свою росу не хотіла віддавати сонечку. Кульбабки в траві світилися і горіли, як і саме сонечко!
Ми летіли доріжкою. У тата був фінський велосипед із червоними шинами і блискучими ободами на колесах. Спиці мерехтіли наче сонячні стріли, не можна було відірвати очей. Біля взуттєвої фабрики ми виїхали на бруківку - тут зразу почало добре гуцати і трясти. Тато помітив, що я соваюсь на рамі.
— Що, давить?
— Та не дуже, - процідив я, щоб він не вернувся додому.
— Ось проїдемо Парк «Мюда», виїдемо на Ленінську, а там на тротуар — потерпи!
Людей на вулиці було мало, а коли хто йшов чи переходив вулицю, тато об’їжджав тихо, збавляв швидкість. А потім знову крутив різко педалі, і наш «фін» летів, тільки дерева і будинки мелькали!
— Держись, Миколо, - летимо!
Ми дійсно летіли. Це просто було неймовірно. Ось уже собор. Тато об’їхав його помаленьку, бо біля нього була дуже порушена бруківка і цегляні доріжки.
—Ось, нарешті, наш рідний Дніпро! Боже, яка краса! — піднявши обидві руки, вигукнув тато. — Це найлюдяніша річка у всьому світі! Її природа так створила, що вона немислима без
людей, а люди без неї!
Ми зійшли до берега по драбині, яка була зроблена у дамбі і на ній закріплена боком. Тато поставив «фіна» біля стіни дамби, і ми почали швидко роздягатися. Тато перший стрибнув у воду і хутко випірнувши, поплив упоперек Дніпра, швидко розмахуючи руками, наче його хтось там чекав!!!
Я теж не хотів підводити татка, розігнався, заверещав щосили і пірнув у воду! Трох проплив під водою, випірнув і поплив у той бік, де був тато. Він був уже далеко. Тут добре вже несла течія, а вода була ще холодна, і я повернув до берегаВиліз з води, швидко витерся рушником, потер спину, повісив рушник на руль велосипеда, поскакав на одній нозі, нахиливши голову на руку, яка долонею держала вухо. Щось луснуло у вусі, побігла вода, так - і друге. Ставши на сонечку біля дамби, я швидко зігрівся. Тато теж зупинився, піднявши руки вгору, різко опустив їх на воду і, наче коня, погладив ними воду. Цей могутній потік води по всій своїй великій ширині і глибині тік з великою пружною силою. Тато повернувся і ле¬генько почав пливти. Вода його несла, як малу дитину, та він і був дитиною цього велетня, а він ніс його на своїх руках, забавляючись ним! Ця свята вода тебе несе і пригортає до себе, ти радієш цій велетенській силі, та і Дніпро якось веселішає, що є в нього діти! Таких річок природа не дозволила собі повторити.
Тато вийшов з води аж коло човнів і берегом ішов до мене. Взяв рушник, протер обличчя, шию, груди, потім спину і повісив знову рушника. Він дивився у далечінь Дніпра і посміхався дитячою усмішкою. Через кілька хвилин, як він відпочив і вже дихав спокійно, сказав, дивлячись кудись далеко-далеко:
— Ну що? Як? Оце, щоб ти знав, ми з тобою стоїмо обома ногами в раю! Такого раю, як тут, ніколи і ніде не було і не буде в світі! Тільки тут, де ми стоїмо! Під нами, над нами і кругом нас — рай, єдиний на землі!
Я дивився на татка, потім на пісок, на якому ми стояли під тією величезною дамбою, і не бачив ніякого раю, але посміхався від чудес, яких не бачив, і крутив головою то вліво, то вправо, то дивився в небо - і нічогісінько там не було. А тато продовжував розповідь, що все це тут є.
— Ото бачиш величезне каміння? Воно нагадувало слонів чи бегемотів, які забрели у воду, за ними іде ота дужа скеля, ото до цих каменів-скель десь більше двадцяти тисяч років з півночі зсунувся льодовик і доліз аж до цих скель, і вони його зупинили. Ця скеля вилазить із землі отам коло Піщаного мого села і через Крюків по Дніпру аж до самісінького Запоріжжя. Отож, у ті часи в Европі почали танути льодяні панцирі і земля звільнялася від мерзлоти. Оце по цих каміннях люди посунули до Европи, племена, а їх за тисячоліття пройшло сотні тисяч різних. А люди, які тут жили, вже багато віків займалися землеробством, як твій дід, і вони нікуди не бігали. А ті племена тут всьому навчалися.
Він притих, неначе хтось його дер¬жав за горло і зовсім замовк. Якось притулився до дамби, шукаючи собі підтримку, і очей не зводив із далечі, ніби щось там бачив і розгледіти хотів обличчя!!! Він глибоко дихав, поступово нагнув голову і вже дивився на самісіньке дно річки. Він знав, що вона нічогісінько від свого сина не ховає! Але, там на самому дні, лежали ті минулі віки, про які він мені розповідає і їх там бачить, а мені не може сказати — он дивись! Вони всі перед тобою!
Він кілька хвилин не ворушився і мовчав. Я неначе чув, як його серце гупало, ніби молот по цій кам’яній дамбі! Він немов отямився і усмішка була знову якоюсь дитячою.
Ота неймовірна широчінь річки - її вода була не площи¬ною, а крутою горою, яка піднімалася вище своїх берегів, бо їй не було часу до них торкатись. їй треба бігти і бігти всій до кра¬пельки! Човни стояли, задерши носи і наче оглядалися назад, чекали, коли він, старий Славута, їх покличе!
Тато помаленьку, мовчки, зайшов у воду, вмився, погладив обома руками воду, ніби нашого коня Орлика, який нас бричкою возив із гарнізону до школи. Це було його свято. Він прощався зі своїм раєм! Тоді я цього не розумів, чого ті люди бігали по землі сюди-туди? Я побіг у воду, проплив трішки і вернувся до татка. Він уже одягався. Мовчки ми пройшли на вихід до Набережної вулиці, постояли біля каменя, на якому були вибиті роки, написані фарбою: коли, в якому році, скільки тут було води. Тато мовчав, я йшов поруч. Я розумів, що щось страшне стряслось.
Ну що? Він знав усе? Але це можна тільки сказати Богу! Живим людям це не під силу.
Він ішов пішки до кінця вулиці. Коли проминули всі бру¬ківки і вийшли на стежку, тато посадив мене на раму і тихо, по¬вільно, ледь-ледь їхав... Я міг розглядати все, що сиділо на дере¬вах, летіло, цвірінькало, всю природу неначе в дзеркалі. Тато тихенько поставив у коридорі свого, з червоними колесами, «фіна». Мама виглянула з кімнати і мовчки, зачинивши двері, пішла до столу, де стояли понасипані з борщем полумиски, такими ж полумисками накриті.
Я довго не міг заснути після обіду і все чув голос татка: «Це тут були перші поселення охоронців Київської Руси. Це наші предки - кременчужани прий¬мали на себе розбій¬ницькі навали перекотиполя татаро-монголів!
Це звідси починаються ті неосяжні степи та вольниця, яка породила Січ! Я перепитую: «Яка Січ?» Тато хмурить брови: «Скільки я тобі говорив?» - «Я все чогось забув!» Від сорому зажмурив очі і прикрив лише двома руками і боявся вже щось запитувати. Мені було соромно.
І ось тепер, коли мені сімде¬сят п’ять, я згадав, як ішла у сорок першому війна. Наші війська відступають, все горить у моєму місті - місті вікової слави, древньої культури, великих традицій, де¬сятків і сотень поколінь, до яких так недбало з ненавистю і нех¬люйством тупоумія поставилися тодішні керманичі долями мільйонів людей. А це і обумовило поразку. Та ненависть до великого терплячого народу, до земної цивілізації, яку так топтали і нехтували оббріхувачі щасливого, без житла, хліба і навіть черевиків, - майбутнього. Ні один народ не створив скільки пісень, тисячі щедрівок, ба¬лад, дум! Це світова скарбниця всього людства. А хто слухав, хто цінував цей народ-годувальник, який відкрив усьому світові свою душу. А ви, злодії, плюнули туди і топтали чобітьми зорю людства. Оце вона, ганебна поразка! Тепер ідуть через моє місто тисячі машин із німцями, італійцями, румунами, мадярами. І кого тут тільки у цій зграї нема!!!
Ви собі й уявити не зможете, щоб піднявся з могили Святослав і поглянув на оцю срамоту, на оце приниження людської гідности. Він гнав хозарів, печенігів і всяких зайд, хто тільки оком глянув на нашу землю. Він застерігав: «Іду на Ви»! — Іди на бій або тікай поки не пізно!
А зараз тут все горить, все змішалось. Ми приголомшені тією навалою танків, машин, а мотоциклісти прямо під вікнами несуться, аж грязюка летить. Коло вікна, спершись ліктями на скриню, стоїть мовчки моя бабуся. Я підійшов ближче до неї і питаю:
— Що це вони нас уже так швидко завоювали? — Вона помаленьку повернула в мій бік голову, якось виправилась, одна рука лежала на скрині, а другою — вона її держала коло щоки — махнула в бік від мене, де я стояв, наче оцим жестом, відкинула всю ту навалу з її танками, ревом машин і метушнею, і дирчанням мотоциклістів. Махнула кудись далеко, на край землі, і сама до себе посміхнулася. В її очах, колись красивих, го¬лубих, злинялих у тих сибірських лісах і степах Оренбурга, а те¬пер просто світлих і чистих, як сльоза, блиснув якийсь зайчик і вона їх трошки примружила.
— Та ні! Не хвилюйся, дитино моя. Тут він був уже кілька разів, але наука не йде, бачиш, на ко¬ристь. Вітром його тоді здуло, отак і те¬пер буде — полетить за вітром!

УПЕРТІСТЬ ДУХУ

Актуальність ідеї Віктора Франкла визначена унікальною зустріччю маштабної особистости з обставинами місця, часу і способу дії, які надали цим ідеям такий великий резонанс. Віктор Франкл відчув на собі весь трагізм ХХ століття.
Майже посередині — розлам, позначений датами 1942-1945. Це роки перебування Франкла в нацистських концлагерях нелюдського існування з мізерною можливістю залишитися в живих. Майже кожен, кому поталанило вижити, вважав би за найбільше щастя викреслити пережиті роки з пам’яті і забути як жаский сон. Проте Віктор Франкла ще напередодні війни завершив в основному опрацювання своєї теорії прагнення до смислу як головної рушійної сили поведінки і розвитку особистости.. І в концлагері ця теорія здобула безпрецедентну перевірку життям і підтвердження — найбільше шансів вижити, за спостереженнями Франка, мали не ті, хто вирізнявся особливо міцним здоров’ям, а ті, хто вирізнявся найбільшою міцністю духу, хто мав смисл, заради якого потрібно жити. Небагато кого можна згадати в історії людства, хто заплатив таку високу ціну за свої переконання і чиї погляди були піддані такій жорстокій перевірці. Віктор Франкл стоїть в одному ряду з Сократом і Джордано Бруно, які прийняли смерть за істину. Він так само мав можливість уникнути жорстокої долі. Незадовго до арешту йому, як і декотрим іншим висококласним фахівцям, пропонували отримати візу на в’їзд до США, однак після тривалих вагань він вирішив залишитися, щоб підтримати своїх старих батьків, які не мали шансів поїхати з ним.
…В концлагер він узяв з собою рукопис книги з першим варіянтом вчення про смисл, і його турботою було спершу спробувати зберегти його, а потім, коли це не вдалося — відновити втрачений текст. Крім того, до самого звільнення він плекав надію побачити живою свою дружину, з якою його розлучили в лагері, проте цій надії не судилося збутися — дружина загинула, як і власне всі його найближчі родичі. В тому, що він сам вижив, збіглись і випадковість, і закономірність. Випадковість — бо він не потрапив у жодну з команд, що їх відряджали на смерть, відряджали не з якоїсь конкретної причини, а просто тому, що машина смерти потребувала насичення. Закономірність, бо він пройшов через це все, зберігши себе, свою особистість, свою «неповторність духу», як він називає спроможність людини не піддаватися, не ламатися під ударами, що падають на тіло і душу.
Вийшовши в сорок п’ятому на свободу і дізнавшись, що вся його родина загинула в горнилі світової війни, він не зламався і не ожесточився. Впродовж п’яти років він видав декілька книг, в яких виклав своє унікальне філософське вчення, психологічну теорію особистости і психотерапевтичну методологію, ґрунтовану на ідеї прагнення людини до смислу.
Віктор Франкл… перевіривши на собі правдивість власної теорії, довів, що в людину варто вірити… «Кожному часові потрібна своя психотерапія», — писав він. У цієї людини — рідкісний випадок! — і хочеться і є чого повчитися у наш час повсюдної відносности, неповаги до знання і байдужости до авторитетів.
Ця книга виявилась невразливою перед примхами інтелектуальної моди. За 30 з лишком років вона витримала кілька десятків видань загальним накладом понад 9 млн. примірників. Коли ж на початку 1990-х у США на замовлення бібліотеки Конґресу проводилося загальнонаціональне опитування з метою з’ясувати, які книги найбільше вплинули на життя людей, американське видання цієї книги Франкла увійшло в першу десятку.
Д. ЛЕОНТЬЄВ
(з передмови)

Сказати життю «Так!»
Віктор ФРАНКЛ
Фраґменти з книги НЕВІДОМИЙ В’ЯЗЕНЬ

Мета книги — оповісти пережите мільйонами людей. Це копцентраційний лагер, побачений «зсередини», з позиції людини, яка особисто пережила все, про що тут буде оповіджено. Притім мова тут не про ті глобальні жахи концлагерів, про які і без того вже багато говорилося (жахи настільки неймовірні, що в них навіть не всі і не скрізь повірили), а про ті нескінченні «малі» муки, котрі в’язень переживає щодень. про те як ця гнітюча лагерна повсякденність позначалась не душевному стані звичайного, середнього в’язня.
Людина стороння і неосвідомлена, хто сам не був у лагері, зазвичай взагалі не в змозі уявити собі дійсну картину лагерного існування. Воно може уявлятися в якихось сентиментальних тонах, оповите тихою скорботою. Їй навіть не спадає на думку, що це була жорстока боротьба за існування — навіть між самими в’язнями. Нещадна боротьба за щоденний шматок хліба, за самозбереження, за себе самого або за найближчих людей.
Для прикладу, формується состав, який буцімто повинен везти увя’знених у якийсь інший лагер. Але всі побоюються, і не без підстав — ще це — чергова «селекція», тобто знищення занадто ослаблих і непрацездатних і значить цей состав піде прямцем у газові камери і крематорії, влаштовані в центральних лагерях. Відтак починається боротьба всіх проти всіх. Кожен відчайдушно бореться за те, щоб не потрапити в цей ешелон, вберегти від нього своїх близьких, будь-якими способами намагається ухитритись хоча б в останній момент випасти зі списку тих, кого відправляють.
Притім кожному цілком ясно, що коли він цього разу врятується, то на його місці в ешелоні мусить опинитися хтось інший. Адже вимагається певна кількість приречених, із яких кожен являє собою номер. У списку на відправлення стоїть тільки номер.
Адже відразу по прибутті наприклад у Авшвіц у в’язня відбирають буквально все, і він, залишившись не тільки без жодного майна, але навіть без жодного документу, може тепер назватись будь-яким іменем, присвоїти собі будь-який фах — можливість, що нею за певних обставин вдавалося скористатись. Єдине, що було незмінне — це номер, як правило, витатуюваний на шкірі, і тільки номер цікавив начальство [...]
Продовження в наступ. числі

Наталя СИРОТИЧ
МОЯ МАМА— НАЙКРАЩА

Я міцно спала…
Раптом щось залоскотало мій ніс. Розплющивши очі, зустрілася із яскравим світлом. Це був Сонячний Промінчик.
— Ходи зі мною, — сказав, — я недалечко живу.
— А що мама скаже? Треба її попередити, – прошепотіла я, щоб не потривожити тишу.
— Мама? Вона на кухні, до того ж, ми ненадовго!
Я погодилась, хоча всередині вирували невпевненість і навіть страх, та цікавість переборола їх.
Промінчик узяв мене за руку, і ми полетіли з космічною швидкістю.
Ось ми на місці. Я довго та уважно роздивлялася навкруги.
— А чому тут таке яскраве світло?
— Ти не здогадалася? — запитав Промінчик. — Це ж моя матуся. Як і в тебе, у мене є мама, Мама-Сонце. Кожного ранку вона відпускає мене, і я допомагаю зігрівати людей, даруючи їм радість і ласку. А ввечері засинаю щасливий, чекаючи народження нового дня.
— Цікаво! А в тебе є друзі?
— Звичайно! У мене їх багато. Бачиш Хвильку внизу?
— Так.
— Це моя подруга. У неї також є мама, Мама-Море. А тепер глянь угору — там Хмарки. Це теж мої найкращі друзі. І в них є мама, Мама-Небо.
— А в Зірочок, у Місяця, у Сніжинок, у Дощика, у Вітерця, у…
— У всіх є мами, – перебив мене Промінчик. — Он бачиш сад? Там ростуть чудові Троянди. І кожна пелюсточка має маму, Маму-Троянду…
Мій оповідач так захопився розповіддю, що, здавалось, забув про мене.
Раптом з Троянди впала одна Пелюстка.
— Промінчику! – скрикнула я. — Що тепер буде?
— Не хвилюйся! У нас немає горя й біди, тому що ми допомагаємо одне одному. Пелюстку зараз підхопить Вітер і поверне Троянді.
— Промінчику-у-у! – долинуло раптом звіддаля.
— Ой! Це ж мене мама кличе, до роботи треба поспішати. Ти трішки зачекай, я незабаром вернусь, — запевнив Промінець.
І він зник, подарувавши тепло землі.
Я залишилася сама. Мами, з якими мене познайомив Промінчик, забавляли своїх дітей, даруючи їм любов і ласку. Точнісінько, як моя!..
Раптом я згадала, що матуся не знає, де я. Вона ж буде непокоїтися!
Я щойно зрозуміла, як нечемно вчинила.
Раптом побачила перед собою усміхнену Матусю:
— Що тобі наснилося, донечко?
— Наснилося? Як… наснилося?
Я почала розглядати маму, наче бачила її вперше. В її очах було сховане глибоке Море, яке я зустріла в тому далекому краю. Мамині вуста були схожі на Троянду з Промінчикового саду, волосся пахло теплим, добрим Вітром, а руки… Тепер я зрозуміла, що саме мамині долоні втілювали в собі тепло Сонячного Промінчика, який мене зігрівав і вів за собою, розповідаючи казку.
— Матусю! — скрикнула я. — Це ти є тією казкою, яку щойно розповів Промінчик. Ти в мене — найкраща у світі!!!

Людмила ГРИДКОВЕЦЬ
Я — СВЯТИЙ МИКОЛАЙ

Маленьке янголятко прокинулося сьогодні напрочуд рано. Потягнулося на м’якій пухнастій хмаринці, вмилося теплим літнім дощиком – і швиденько чкурнуло повз святих отців, які ще мирно спочивали після нічної молитви.
Воно дуже тішилося, що його ніхто не побачив, бо збиралося потихеньку спуститися на землю, щоби побавитися з маленькими дітками.
Дорослі вже давно виросли та перестали дивуватися чудам Божого світу. Проте маленькі діти мають чисті щирі серця і можуть – за бажання, звісно – бачити ангелів. «Найприємніше гратися з немовлятами. Вони так тішаться, коли янголята пестять їхні ніжки, граються у рахунки пальчиками,» – всміхнувся ангелик.
Вже старшенькі дітки втрачають здатність бачити Божих ангелів, проте ще вміють відчувати їх.
Та цьому янголяткові було байдуже: чи бачить його хто-небудь, чи ні. Головне, що воно бачить усіх і може тішитися кожною дитинкою, може подихом висушувати слізки малечі, може самим тільки дотиком вгамовувати найбільшого вередуна.
Старші янголи інколи підсміювалися над малим, а дехто пропонував зайнятися якоюсь корисною справою: відігнати хмарки туди, де вже давно не було дощу, притримати вітер, аби він не зашкодив людям і будинкам. Звісно, така робота дуже важлива, але йому так хотілося бути поряд із дітьми.
Маленьке янголятко так заглибилось у власні думки, що не помітило, як наштовхнулося на чиїсь теплі долоні. Воно підняло оченята й побачило перед собою Святого Миколая. Це був його найулюбленіший святий – бо він теж дуже любить дітей. Особливо янголяті подобалося те, що цей поважний старець щороку на свій день дарує малечі подарунки.
— Куди це ти прямуєш, мій маленький непосидо? – лагідно усміхнувся отець Миколай.
— Хочу до діток злітати, подивитися, чи не потрібна моя допомога комусь, - відповіло янголятко трохи зніяковіло.
— А хочеш допомогти мені?
— Вам? – здивувалося маленьке. Й подумало: «Хіба такий визначний Божий чоловік може потребувати моєї допомоги?»
— Так, мені. Я збираюся подивитися, чого бракує діточкам, і допомогти їм у потребі.
— Та ж сьогодні не день Святого Миколая! – ще більше здивувалося янголятко.
Чудотворець лагідно усміхнувся – і його борода ніби забриніла веселковим сяйвом.
— А невже для подарунків потрібне свято? – запитав отець Миколай.
— Не знаю… Раніше вважав, що так. А ось тепер починаю вагатися, — розгублено відповів ангелик.
— А ти поклади руку на своє серце і послухай його, що воно тобі скаже, — порадив святий.
Янголятко слухняно поклало руку на серце й на мить завмерло, а потім радісно засяяло усмішкою:
— Моє серце сказало: «Дарувати любов слід завжди. А подарунок – це видимий знак нашої любови». Отак… – ангелик на мить замовк, про щось роздумуючи. – Проте, дорогий отче Миколаю, як же ми зможемо у звичайний день принести дітям дари?
Святий ніжно погладив малюка по голівці та промовив:
— Є одна таємниця: нам не обов’язково самим роздавати подарунки, ми можемо це зробити через людей. Головне достукатися до їхніх сердець, щоб вони відчули, як добре допомагати іншим. І тоді кожен, хто відгукнеться на цей поклик, також стає «Святим Миколаєм».
— Ой! Я можу бути Святим Миколаєм! - радісно заспівало янголятко, стрибаючи по хмаринках. Воно хутко полетіло на землю виконувати доручення улюбленого Чудотворця.
Маленький уподібнився Святому…
А ти готовий стати для інших Святим Миколаєм?

Оксана ЛУЩЕВСЬКА
ДЗВІНОЧКИ

Пані Калина Півник жила на самісінькій околиці села. Але якщо би хто йшов до її помістя, то кожен би вибрав шлях якнайближчий — витоптаними стежками чи манівцями через перелази. Сказати по правді, таких стежок було вдосталь, адже пані Калина — найкраща квітникарка на весь край, має не просто хист, а як кажуть, іскру Божу. То ж і люду багато до неї приходить: хтось іде по насіння, хтось — по цибулинки, хтось — за порадами, а ще хтось — задля квітів…
Пані Калина завжди всіх зустрічає з щирою приязною усмішкою та добрим словом. Підказати – щедро поділиться мудрістю та досвідом; допомогти – на інший край села піде; подарувати квіти – ой, будь ласка! У її руках будь-яке насіння оживає, від приязних слів виходить з-за хмар сонечко, а від квітів, що вона ростить, сяє сила любови та злагоди.
Все подвір’я пані Півник схоже на квітник – куди не глянеш: квіти, квіти, квіти… Від ранньої весни: по один бік тину крокуси, примули, нарциси, тюльпани; по інший – фіялки, маргаритки, ледве розпущені іриси, набухлі пуп’янки півонії, а посеред двору звідусіль — голосні срібні дзвіночки. Скрізь-скрізь — безліч розмаїтих дивовижної краси квітів, котрі пані Калина плекає рік-у-рік із самої юности.
Та й сама пані Калина Півник дуже схожа на квітку – на чорнобривця, на пишного чорнобривця. Квітникарка має очі чорні-чорні, лице кругле, на щоках рум’янець цвіте, кучеряве волосся руде, як вогонь.

***
Коли її садок так рясно переповнювався квітами, що здавалося, ніби вся околиця пахла і духмяніла, пані Півник збиралася до міста. Йдучи на базар вона брала величезний кошик і пакувала до нього різноманітне насіння і цибулинки – нехай і собі садять люди, а також завжди брала цеберко з оберемком квітів.
З року в рік пані квітникарка приходила на базар, аби подарувати людям квіти – на радість, на мир, на щасливе кохання, на добро. Будь-хто міг підійти до її ятки й вибрати ту квітку, котра подобалася найбільше. І пані Півник, не взявши й гроша, радісно простягала її: «Хай Бог благословить!».

***
Одного року нестерпна посуха напала на село – з самої ранньої весни не було дощу.
Всі ранні квіти пані Півник засохли так і не розквітнувши, хоч і поливала вона їх, носячи воду з криниці... Голо стало в її дворі, сумно… Такий розпач скував серце пані Калині, хоч плач!
Та все на світі минає, тож і дні негоди минулися. Ось уже й дощі Бог дав, ожила земля… Та квіти в Калининім дворі не ожили.
Тільки й змогла порятувати малі дзвіночки, що завжди росли посеред двору. Цвітуть срібні дзвіночки, співають, а все ж радости у серці пані Калини немає. Вже час і на базар збиратися, а вона все вагається… Прикрі думки обсіли її, заполонили серце. Та врешті зважившись, пані Півник зібрала всі свої дзвіночки у цеберко й пішла на базар.
Цього разу вона вирішила не дарувати квіти, а продавати: «Якщо торгівля піде гарно, то зберу трохи грошей і поїду до великого міста, пошукаю там квіткову крамницю, аби нових квітів купити замість тих, що пропали від засухи!» — мріяла жінка.

***
Як тільки пані Калина поставила дзвіночки на ятку, вони відразу, видзенькуючи голосно, привернули до себе увагу людей. Ех, як люди зраділи, побачивши пані Калину! Для них її прихід завжди означав радість, духмяну й барвисту. Але котрі підходили до ятки, ті набурмосившись, одразу йшли геть, ще й примовляючи щось нечемне. Умить базаром пішла поголоска: пані Півник більше не дарує квіти, а продає! Дивина! Ніхто й не спитав, що за печаль у бідної жінки, що за тривога…
«Як же це? Як?! – перешіптувалися між собою люди. – Калина Півник більше не дарує квітів?!» — той шепіт, ніби рій джмелів, летів по базару. Уже всі знали прикру новину – хтось і здивувався, хтось і засмутився, хтось занепокоївся, а хтось тільки плечима здвигнув.
Знали новину всі, крім Іванка. Хлопчик не мав часу вслухатися в базарні балачки, він дуже поспішав до ятки пані Півник.
Ось вже Іванко протиснувся крізь базарний люд до квітникарки і радісно вигукнув:
— Пані Півник, пані Калино, якби ж ви тільки знали, як я вас чекав! Якби ж ви тільки знали!
Але пані Калина не всміхнулася йому привітно, як зазвичай. Лише знизала плечима, вона була сьогодні не в гуморі. Бо кому, скажіть, сподобаються плітки базарні?! А тут ще й на серці мулько, аж пече…
— Пані Калино, — перевівши подих, вів далі Іванко, - а чи дасте ви мені, коли ваша ласка, отих чудових дзвіночків?
— Дзвіночків? – перепитала пані Калина. – А чому, з якого це дива я маю тобі їх давати? Купуй, хлопче, коли хочеш. Це ж базар!
— Але… — знітився малий Іванко. Від несподіванки йому й руки опустилися. — Ви ж, добра пані, завжди всім даруєте квіти, а з ними радість!
— А з ними радість… — сумно повторила квітникарка, завагалася. – Ні, хлопче, не можу!
— Пані квітникарко, — благально поглянув на неї хлопчик, — моя матуся дуже хвора, дуже-дуже хвора. Лікар сказав, що врятувати її може тільки чудо… Я чув, що квіти, які ви даруєте, творять чудо... Отже вони вилікують мою маму!
Квітникарка стояла завмерши і, задумавшись, трималася за серце.
— Пані Калино, ви чуєте?
В ту хвилину її не хотілося ні чути, ні говорити.
— Пані квітникарко, добродійко…— далі бубонів хлопчик.
— Ні, хлопче, і не вмовляй, і не проси – нічим тобі не допоможу… То люди плітки розносять. Чудес якихось понавидумували!
— Але ж це для матусі, для ма… невтомно просив хлопчик. – Вона ж у мене одна єдина: як сонечко у дні, як місяць у ночі, як весна у році… Вона ж у мене одна єдина! Матуся, хвора… – розводив руками Іванко.
Пані Калина стояла мовчки, ніби води в рот набравши. Їй і хотілося вступити хлопчикові. Але чи могла вона?! Вдома на неї чекало сумне голе подвір’я… Вона ж сподівалась продати дзвіночки й поїхати до міста… Заради рятунку любого квітника.
— Вона ж у мене одна єдина…- все ще повторював хлопчик.
Вагаючись, квітникарка перевела погляд із малого на дзвіночки і ледь не зомліла: майже всі квіти зав’яли… Вони опустили долу змарнілі голівки й замовкли, не чути було більше срібного співу. «Ех, усе пропало!» - гірко зітхнула Калина Півник, і на очах їй виступили сльози.
— Квіти зав’яли!
— Що? – стрепенувся хлопчик.
— Квіти зав’яли…— понуро відповіла пані Півник. – Плітки то про чудеса, хлопче. Ніяких чудес я не дарую. Бачиш, і квіти зав’яли в мене… Мої єдині цього року квіти, срібні дзвіночки, й ті пов’яли… - вона взяла кілька стебелець і простягла їх Іванкові.
— Бог вас винагородить! – вигукнув зраділий хлопчик.
Тієї ж миті малий почув, як хтось із натовпу гукнув його. Він швидко озирнувся. Всміхнувся і заховав дзвіночки за спину. Крізь натовп виднілася тонка постать його хворої матусі. «Хай вони і зів’ялі, але ж то квіти від пані Калини, подаровані для матусі!»
— Іванку, синочку, я вже геть із ніг збилася, шукаючи тебе…
— Мамо, я тут, я не загубився, — озвався хлопчик, — я тобі квіти несу. Квіти від пані Калини, то вона мені їх для тебе подарувала! – і він простягнув змарнілі дзвіночки матусі.
Жінка взяла пов’ялі квіти – і враз… Враз і квітникарка, і хлопчик помітили, що квіти ожили. Дзвіночки задзеленчали в руці Іванкової матусі, а від того щоки в неї порожевіли, зник, хворобливий блиск у очах, і вони заясніли…
Побачивши те диво, квітникарка простягла ціле цеберко дзвіночків хворій жінці. Невдовзі Іванкова матуся видужала.

***
Згодом Іванко з матусею не раз приходили до квітучого двору Калини Півник, не раз він допомагав поратися у садку – копати, полоти, поливати. Мріє малий і собі навчитися вирощувати квіти, які дарують людям любов, радість і добро.
Якщо б хто надумав навідатися до обійстя пані Калини Півник, то легко віднайде його. І не тільки за духмяними пахощами, які чутно на весь куток, але також за тою світлою радістю, котра, як Боже сяйво, висвітлює шлях здалеку!

Євген СВЕРСТЮК
БУТИ ЧИ ЗДАВАТИСЯ

Гамлетівське питання «бути чи не бути» можна було б уточнити: «Бути чи існувати». Відомо, що данський принц почав дошукуватися правди і утвердив своє право бути зі шпагою, бути принцом. Бути героєм п’яти актів. А «не бути» означало існувати поза історією.
Нинішнє філософське формулювання того ж питання: «здаватися чи бути» так само торкається життєвої позиції людини, яка обирає шлях активного самоутвердження в житті і в своїй ролі, обирає справжність і відповідальність, або нічого не обирає, тобто залишається в пасивній ролі вдаваного діяча, вдаваного патріота, вдаваного учасника гри.
В українській мові to seem звучить, як здаватися, і те поняття набуває додаткового значення: здавати позиції, тобто бути нікчемою. А то особлива тема — про вічно невдоволеного собою і всім.

Притчі, прочитані нерозумним

Відомо, що Христос навчав непосвячених людей притчами. В основі притчі лежить життєва подія — засівання зерна за умов неоднакового ґрунту, сезонна робота у винограднику довірливого господаря, роздача талантів для їх розумного використання тощо.
Суть притчі — у наведенні на ширші узагальнення, співвідносні з задумом Творця. Темні і запопадливі люди брали життєві факти і події безвідносно до Божого промислу. Схильні до споживацького матеріялізму, вони переживали подію саму по собі, не задумуючись над її глибшим сенсом — вони не підіймалися до розуміння вищої суті , для якої подія — тільки щабель.
Практично усе наше життя — то притчі. Нерозумні беруть самий факт і смакують деталі. Розумні — задумуються над тим, чому Господь послав їм ту пригоду, зустріч чи біду і важке переживання.
Особливо великий привід для роздумів дають нам історичні події. Кожній країні було явлено свої притчі. Україні випало в ХХ ст. нещастя бути в епіцентрі найважчих катастроф. Комуністичний полон, в який нас затягнули обманом і силою, був тяжчим за Вавилонський полон, бо у Вавилоні дозволялася пам’ять про свого Бога. Приказка «мене з дядька не скинеш» була страшно спростована большевиками. Коли господаря виганяли і дітей викладали з хати, стало очевидним, що «світ перевернувся». А коли в урожайні роки люди мерли без хліба, чи було кому нагадати їм з Євангелії спокусу лукавого: якщо ти Син Божий, то перетвори на хліб те каміння… Лукава ідея перетворення каменя в хліб запанувала на це століття в країні, де було заборонено говорити про сучасне, а лише про майбутнє.
Особливо ж була заборонена Христова відповідь лукавому: «Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, що виходить з уст Божих».
Як таке могло статися в країні, яка тисячу років вірила і читала Євангелію? В країні, де національний пророк застерігав:
Молітесь Богові одному,
Молітесь правді на землі,
А більше на землі нікому
Не поклонітесь…
Кланялись раби і незрячі, і вчені та ситі раби, кланялися ідолам злим і підступним… І богохульствували при цьому.
Національного пророка ніби любили і повторювали за ним:
В своїй хаті своя правда
І сила, і воля.
Але коли прийшла пора грудьми захищати свою хату і свою волю, більшість поховалася по своїх кутках і спостерігала, як одчайдухи гинуть під вогнем і червоних, і білих ідолопоклонників.
Скільки притч явило нам ХХ сторіччя! А скільки їх являє ХХІ сторіччя, де особливо цинічно кидають облуду і брехню ті самі чорнороті, що вчора вели нас до комунізму.
Може люди не чують слів пророчих, бо вони слухають спокусливі голоси облудних сирен?

«Гримить, тайна дрож пронимає народи…»

Ці слова Івана Франка про національне пробудження народів пролунали вже тоді, коли «нова релігія» — соціялізм обіцяла перетворити пустелі в оази, а каміння на хліб. Пророки її вчили інтернаціональної єдности, але вже Перша світова війна показала, що кожному своя сорочка ближче до тіла. У війну стала національно оживати і Україна, поділена між ворогуючими силами. Брат на брата! Але як же мало було тих, що почули: «Розкуйтеся, братайтеся». Та й то було велике диво, що нація, по суті заборонена, висунула гасло політичної незалежности і дала політичних лідерів, які поєднали ідею націоналізму з ідеалами демократії.
Тайна дрож, на жаль, не перейшла в національне пробудження забитих гречкосіїв. Але національний прапор піднято, і в обороні його пролито ріки крови. Можна сказати, що національно-визвольні змагання України утвердили волю до життя і дуже наполохали Москву, для якої Україна виникла несподівано. Виявилося, опріч національної свідомости, є щось дужче, могутніше, що жило підсвідомо в серцях вірних цареві малоросів…
Біла і червона Росія з однаковою нетерпимістю поставилася до українського духу, але червона була гнучкішою в олжі та у творенні хитрих імітацій. Вони підбирали українські прізвища своїм отаманом, маскувала свій уряд іменем свого ворога — УНР. Воєнний комісар Троцький рекомендував на перших порах «підроблятися під Петлюру» і вдавати спільність…
Отже, націоналізм уже після І Світової війни став панівною стихією ХХ сторіччя і прокотився вітром свободи по всій планеті. Він визначав здоровий стан народного організму в країнах, що здобули державну незалежність.
І, навпаки, всіляка підробка під «інтернаціоналізм» явила нам те болото, в якому чорти гніздяться. Поневолені нації, обізвані «визволеними», культивували найгірші форми рабства, а російська нація під час «вітчизняної» війни явила шовіністичну пиху, яка прикривала і жандармські амбіції, і приховане приниження при конфронтації з Заходом.
Усі ці національні викривлення ціхують політику російської еліти і сьогодні.
Справа в тому, що здоровий націоналізм, так само як добрий господар, не зацікавлений у кривдженні сусіда. Навпаки, він розраховує на порядного і статечного сусіда, який прибирає сміття і виполює бур’ян. Добрий господар розуміє, що порядок у своєму домі є передумовою порядку добросусідського. У нашому випадку доведеться ж вголос називати всіляке псування повітря, розведення сміття і навіть використовування його для засліплення сусідів.
Хворобливий націоналізм завжди ображений і озлоблений. Варто задуматись, чому російський націоналізм, ґвалтуючи свободу сусідніх народів, завжди мав до них зневажливі прізвиська. «Хохли», «полячишки», «кавказька національність», «прибалти». Імперський Кремль нещадно винищував і використовував сусідні народи. Але насправді з того нищення для Росії користи не було. Приблизно, як на лісоповалі, де план по зрубуванню дерев перевиконувався, а сплав і вивіз деревини і на половину не забезпечувався. Праця велика, але то каральна праця. В Ічкерії і в Грузії «перемога» Росії коштувала величезних матеріяльних і моральних втрат. А хто вимірить, як будуть за те розплачуватися майбутні покоління?
Чесної Росії сьогодні не чути. З одного боку, чесні громадяни ізольовані, роз’єднані. З іншого боку — вони заглушені дезінформацією і завалені сміттям отруйної ненависти до сусідів. Імперським ґебельсам здається, що вони виграли інформаційну війну проти сусідів. А розважливі росіяни розуміють, що на їхніх очах відбувається самоотруєння і самооглуплення. Нація по суті вигасає, зпивається і втрачає свої джерела оновлення. Ситуація куди гірша, ніж була при вождях, які потроху заморожували процеси розпаду, утримуючи народ в суворих регульованих умовах.
Що ж стосується приручення інших народів, то колишній «принцип інтернаціоналізму» все ж таки стримував хворобу цинізму і підтримував ілюзії якоїсь рівности — хоча б на рівні «тваринної ферми» Дж. Орвела, де висіло гасло: «Всі свині рівні між собою, але є рівніші».
Нині ж оголений шовінізм дитдомівського наступника династії Романових розрахований хіба що на полохливих рабів, готових визнати за ним право зверхности і розв’язної брехні перед телекамерою, та ще й національно образливої («Україна краде»).
Звичайно, зі школи КГБ джентльменом не вийдеш , але принаймні мали б навчити читати, скажімо, старі істини Марка Аврелія: «З набагато більшою певністю я називаю чумою затруєння розуму, а не повітря навколо нас».

Свободу здобувають щодня

Відомо, що раби люблять називати себе вільними. Хами люблять посилатися на права людини. Боягузи хваляться безкарністю. А свобода чекає на своїх лицарів, які несуть обов’язок і відповідальність. Простір свободи у нас не заповнений. Пересічність і пошлість узаконилися на мілинах споживацтва і спілкування мобілкою. Дивовижна байдужість до громадянських і національних проблем робить людину тупою. Освічені люди не розуміють, що після століть рабства національну честь і гідність треба відстоювати на кожнім кроці. Свою мову треба утверджувати принципово. Дотримуватись чистоти слід послідовно і скрізь. Кореспондент журналу запитує мене: «Чи не краще було кошти, витрачені на дослідження Голодомору, пустити на щось корисне». Йому не соромно, що тим українським питанням займалися переважно іноземці… А відповідно і послові сусідньої держави не страшно розмовляти в Київі мовою свинопаса.
Мені часто ставлять питання, чи за таку Україну я ставив на карту життя… Україна — то ми. На кожнім кроці бачиш маленьких людей, які не ставлять собі високих цілей і не прагнуть вирости. І на різних рівнях бачиш рабів, готових служити чужому богові з трепетом, але зраджують господаря, який не карає.
Але що найгірше: не беруть на себе справу господаря в своїй хаті. Про такі мертві душі ще Гоголь говорив: кожному здається, що на чужій посаді він робив би усе краще, але на своїй посаді йому щось заважає.
На кожному кроці ми чуємо нарікання на Першу особу в державі. Але хто де чув, щоб чоловік сказав: «Я перша особа, і від мене багато залежить. Але то вже буде залежати від мене, що я зроблю…»
На кожному кроці ми відчуваємо брак українських громадян, які усвідомлюють себе наступниками тих, що життя поклали за волю. З такими громадянами хіба мали б проблему з нардепами, які не розуміють, чиїй державі служать… З «елітою», яка не відчуває під собою загроженого звідусіль корабля, що потребує дбайливого догляду. Та й взагалі чи чули б ми про «найстабільнішу партію зі стійким рейтингом». Адже це інфантильна мова про посткомуністичний релікт, де нема облич і нема надії на появу якоїсь чесної творчої сили. А нема тому, що на яловому безнаціональному ґрунті росте бур’ян!
Однак нині потребує корективів поняття «національні патріотичні сили». Ми вже чули, скільки серед тих сил пустомелів і таких, що плавно переключилися з комуністичної на патріотичну риторику. Ми вже звикли до того, що в гніздо «націоналістів» підкидають зозулине яйце, з якого вилуплюється більш чи менш дурне озвучення чужого голосу.
Націоналізм для українців є позитивим поняттям, оскільки воно пов’язане з особистостями, які віддали Україні серце і розум. І життя. Поняття змінилося б, якби узагальнити усіх різних, що йшли під тим прапором.
Насправді визначальним, скажімо, в О. Ольжичеві був не його націоналізм, а шляхетність і порядність, поєднана з моральними і культурними цінностями інтеліґента, який мав спільну мову з культурними европейцями. Тому й розшукувало його і гестапо, і МВД.
Національної риторики у нас вистачає. Бракує тільки творчого духу і любови, що надає людині справжности і енерґії, додає їй відваги бути. Історію творять хоробрі серця…

Василь ПЛОСКИНА, Будапешт
«І все-таки до тебе думка лине...» (Леся Українка)

На своєму віку 88-річна Наталя Драгоманова-Бартаї зустрічала чимало людей з України. Багато хто з них не одразу діймав віри, що вона є онукою знаменитого уродженця міста Гадяч на Полтавщині Михайла Драгоманова. Того самого, котрий не побоявся відкрито возвістити себе українцем у червні 1878 року на Першому Міжнародному літературному конґресі письменників Европи в Парижі, маючи статус політичного вигнанця у рідній стороні з «ласки» царського уряду. Ще більший інтерес до Наталі Світозарівни був у краян, коли вони дізнавалися про її кревність із двоюрідною тіткою Ларисою Петрівною Косач — великою Лесею Українкою; дружні стосунки з родиною Антоновичів, Трушів та багатьма іншими чільними представниками української культурної еліти.
1944 р. буря війни викинула родину Драгоманових на Захід. Наталя Драгоманова опинилася в Угорщині.

У лавах Товариства української культури в Угорщині Наталя. Драгоманова-Бартаї перебуває з самих початків його утворення. Вона меншою чи більшою мірою причетна майже до всіх його помітних дій. Удвох з головою Товариства Ярославою Хортяні вони заснували 1995 р. періодичний двомовний часопис «Громада» (названий так на честь однойменного леґендарного видання її діда, який поширював вільне слово про Україну в Женеві наприкінці останньої чверті XIX століття). Кілька літ тому часопис угорських українців отримав престижну нагороду національного культурно-просвітницького інституту «Pro Cultira Minoritatum Hungarie».
Потім на черзі були інші знаменні справи: 1998 року в Буді на будівлі, де колись стояла королівська друкарня, з’явилася меморіяльна дошка укладачам першого і ... останнього числа альманаху «Русалка Дністрова» Маркіяну Шашкевичу, Якову Головацькому та Івану Вагилевичу, трьом семинаристам-галичанам, які наважилися у 1837 р. друкувати збірочку українських народних пісень рідною мовою. Якийсь маловідомий, але політично і культурно неупереджений угорський цензор на прізвище Надь дав «добро» альманахові та вихід у світ, однак львівська цензура одразу заборонила його, ухваливши конфіскувати весь наклад, крім двохсот примірників, один з яких чудом зберігся в будапештській бібліотеці ім. графа Сечені, а зараз є культурною реліквією українського Товариства. На відкритті меморіяльної дошки пані Драгоманова обійшла всіх учасників заходу, аби вони поставили свої підписи на пелені, котра закривала плиту. Це потрібно для історії товариства, переконувала присутніх, і з нею погоджувались. 2008 року будапештські українці святкували десятиліття відкриття меморіяльної дошки. До речі, відтоді щорічно 20 лютого з ініціятиви наших краян оголошується днем української культури в Угорщині.
Річ у тім, що в Угорщині попри те що вона є сусідньою до України, про нашу культуру майже нічого не знали, поки не було створено ТУКУ. Кожне відкриття тут має свою окрему історію. Наприклад, меморіяльну дошку Григорію Сковороді в Токаї... викрали незабаром після її урочистого встановлення. Згодом вона повернулася на своє законне місце, але це коштувало чималих зусиль і часу.
Свою, так би мовити, непросту леґенду має і барельєф Лесі Українці, відвезений представниками угорської громади до Александрійської бібліотеки в Єгипті. Про уможливлення цієї події між собою домовлялися свого часу колишній президент Угорщини Арпад Гьонц (відомий перекладач та угорський драматург) і глава Єгипетської держави Хосні Мубарак. Українське посольство у цій країні на чолі з Андрієм Веселовським і колишній міністр закордонних справ України Анатолій Зленко виконали формальну частину своїх обов’язків, мінімально посприявши і номінально беручи участь в урочистій церемонії. Проте українська преса, не розібравшись що й до чого, одразу розсурмила, що, мовляв, барельєф Лесі Українці в Єгипті встановила Україна. Згідно з цими повідомленнями, Ярослава Хортяні, Єва Ґріґаші, ініціяторка цієї культурницької акції Наталя Драгоманова, скульптор з Ужгорода Богдан Корж та інші активні учасники залишилися геть сторонніми людьми в цьому ділі… Як кажуть, вітчизняні газетярі чули дзвін, та не знали, де він...
У курортному місті Тихань на Балатоні з’явилась гарна скульптура київської княжни Анастасії, дочки Ярослава Мудрого, та її вінценосного чоловіка короля Паннонії Андраша Першого. Однак члени історико-мистецького журі, яке мало затвердити проєкт пам’ятника в Угорщині, радше схилялося до думки місцевих науковців-русофілів і не погоджувалося з назвою «українська княжна», кажучи, що на той час жодної України, крім, звісно, Київської Руси, ще не було. Врешті-решт було ухвалено половинчасте рішення: в угорському варіянті Анастасія фіґурує як княжна Київської Руси, в українському лишилася первинна основа, на якій наполягало ТУКУ.
Ще більш хвилююча боротьба за історичну і мистецьку правду точилася навколо зведення пам’ятника Тарасові Шевченку. І справді, хіба можливо уявити бодай теоретично, аби скульптуру видатному поетові Шандору Петефі в Україні робив неугорець? Тим не менш у Будапешті, з подачі деяких українських дипломатів і безалаберности їхніх зверхників у Київі, мало не затвердили роботу сумнівної мистецької якости одного пештського скульптора, де Великий Кобзар був зовсім не схожий сам на себе. Якби вчасно не втрутилася тутешня українська громада, підтримана передусім вітчизняними громадськими діячами на чолі з паном Євгеном Сверстюком, світовим та европейським українством, цей «шедевр» красувався б перед спантеличеними будапештцями геть на задвірках Будапешту.
Хвалити Бога, минулося... З авторитетом Українського товариства зараз в Угорщині рахуються, бо українці — дуже чутлива до кривди нація. Це й нинішній президент Угорщини Ласло Шойом помітив, виступаючи на відкритті пам’ятника Шевчекові в Будапешті влітку 2007 року, побажавши їм і далі такого завзяття у справі збереження культурного спадку. За словами пана Шойома, угорці гідно оцінюють історію своїх сусідів, шанують їхні традиції й культуру, і це ті речі, які за умови відкритого й щирого ставлення до них в обох державах, дійсно єднають, а не розділяють наші народи.
На маківці свого дев’ятого десятка літ. пані Наталя вірить у кращу долю України. Колись маленькою дівчинкою вона мріяла об’їздити рідну землю уздовж і вшир, а довелося через чорний список так званих нев’їзних до СССР осіб жити все життя за кордоном і задовольнятися побіжними розповідями знайомих. Одного разу її старша донька Наталка в часи свого студентства на початку 1970-х побувала в Київському музеї Лесі Українки на Саксаганського. Відвідувачка уважно роздивлялася такі знайомі і вже чужі предмети і навіть слова не зронила про себе. Врешті-решт не витримав її молодий чоловік. Із властивим угорцеві запалом він вигукнув російською у присутності музейних служителів: «А ви знаєте, що моя дівчина доводиться поетесі родичкою?» В музеї була німа сцена, ніби в гоголівському «Ревізорі», а потім почалися розпитування…
У вересні 1991 року пані Наталя нарешті відвідала Україну. Її запросили на наукову конференцію, присвячену 150-річчю з дня народження Лесі Українки
Присутні зауважили тут її особливу шляхетність та скромність. Авжеж, то родова риса. Якось її рідну бабусю в Київі ще перед революцією провідав митрополит Андрій Шептицький. Людмила Михайлівна Кучинська скромно нахилилася, щоб за усталеним звичаєм віруючих поцілувати руку високому прелату Української Греко-Католицької Церкви, але він її спинив і натомість сам поцілував руку господині. Аристократ духу, Андрій Шептицький у такий спосіб висловив свою подяку і шану дружині Великого Українця, вважає онука Михайла Петровича Драгоманова.
Кількома роками потому побувала на батьківщині діда в родинному гнізді Драгоманових у Гадячі біля Полтави. Завдячуючи більшовицьким буревіям «гнізда», як такого, на жаль, давно нема. Є тільки напис на пам’ятному знаку. А все решта — лани, природа, великі соняхи і, вважай, люди лишилися ті самі — привітні і радісні, з повними пригорщами сонячних полтавських жартів, дотепів і хліборобськими оберемками любови. До них вона знову б полинула лебідкою…
Позаторік в посольстві України посол Дмитро Ткач урочисто вручив їй орден Святої княгині Ольги третього ступеня. «Невже тільки за добрі думки про Україну?» — критично зводить докупи посріблені брови пані Наталя. Це каже людина, чия палка любов гідної спадкоємиці шляхетного українського роду Драгоманових щедро, до краплі віддана рідній країні.

ГОЛУБИНА ТРАПЕЗА
Людмила ЛИТВИНЧУК

ВАТ “Рівненська друкарня», Рівне, 2008
В центрі цієї книжки щоденникових записів — болючо реальний світ людини,в якому змагаються віра, прагнення правди й любови з пітьмою байдужости і нежиття. Авторка належить до тих нині майже рідкісних творчих особистостей, хто не просто декларує віру, але намагається жити за її високим виміром.
Пропонуємо фраґменти з книги.

Коли я дивлюсь на трибунно-горлаючих «вболівальників» за народ, то спадають на згадку слова індійського поета і філософа Вівекананди: «Ви, котрі вважаєтє себе патріотами, ви, котрі вважаєте себе реформаторами, чи відчуваєте ви в битті вашого серця, що мільйони нащадків богів і мудреців стали близькими до худоби?.. Чи відчуваєте ви, що невігластво простягається над країною, як темна хмара? Чи перевертає вас це? Чи втрачаєте ви від цього сон? Чи відчуваєте ви себе від цього на грані божевілля? Чи забули ви від цього ваше ім’я, ваше звання, вашу жінку, ваше надбання, саме ваше тіло, охоплене цією єдиною думкою про занепад і загибель?.. Ось перший крок, щоб стати патріотом».
Якщо люди вимагають тільки їжі, тепла і видовищ, то вони дійсно наблизилися до худоби... А доля Вітчизни, як відомо, залежить від морального стану народу.
Наш порятунок — в поверненні до Закону Божого. І розпочатися він може тільки тоді, коли в усіх загальноосвітніх та інших навчальних закладах на належному рівні вивчатиметься — насамперед! — Закон Божий. […]
Хіба не видно, як назрів, наболів, підкотився слізьми до горла ЧАС, коли треба не лише присягатись на Новому Заповіті, алє й почати жити за ним?! Жити, не соромлячись визнавати Бога перед людьми («Хто визнає Мене перед людьми, того і Я перед Небесним Отцем Моїм визнаю»). Допоки Він ще многотерпить і прощає, чекаючи на каяття… «Лицеміри! Лише землі і неба розпізнавати вмієте, як же часу цього не впізнаєте?» (Лк. 12, 56)
* * *
Починаючи з 1973 року, я вже була в Почаївській Лаврі кілька разів, але — то в ролі екскурсантки, то просто, як любителька всього старовинного, овіяного леґендами і таїною... Та в один з найостанніших моїх приїздів незнайомий чоловік, що стояв біля Успенського собору, запитав, чи маю я чотки. «Ні», — відповіла. І тоді він подарував мені новенькі чорні довгі чотки, наголосивши: «Вони неосвячені, освятите їх у храмі і візьмете благословення у священика на користування ними».
Я тоді ще не знала, що чотки — це духовний меч... Але такий неочікуваний подарунок змусив мене задуматись: що б це могло означати? Чи не з волі Господньої це сталося?..
* * *
Приїжджаю в Почаїв надвечір. Від утоми опускаюсь на лавчину у манастирському сквері. Повз мене проходить худенька черниця-псалтирниця (я раніше завжди бачила її у віконній ніші коридору, що веде до Печерної церкви), несе хліб голубам. Але спочатку запитує мене: «Сестричко, тобі хліб треба?» Киваю головою: так. І вона дає мені півпалянички. Хліб житній і черствий, але я зраділа, бо — благословенний. Отже, вперше в житті розділяю голубину трапезу.
П’ю святу воду від Цільбоносної Стопи, прикладаюсь до чудотворних ікон, до мощів, відвідую чернечий цвинтар... Знайомлюся з людьми, для яких релігія явилась основою світогляду, а не предметом для розмов...
Спадає путо з душі. І тепер вона воскресає для нового життя, життя, в якому буде ХРИСТОС. Настає визволення від фальшивих, підробних істин та авторитетів, котрі створювали і створюють ці «істини», від неписаних законів розкішного і свавільного світу, від гнилих оцінок, засвоєних психологією натовпу, від усього того, що заважає наблизитись до Бога.
* * *
Серце переповнюється любов’ю до УКРАЇНИ, коли під склепінням цього неповторного Свято-Успенського собору на Почаївській горі звучить Дума «Ой зійшла зоря вечорова...»
Вона звучить, як національний духовний гімн. Як велика, всенародна похвала Богородиці. Як попередження всім, хто так чи інакше зазіхає на нашу благословенну землю, що сама Цариця Небесна тримає її під своїм омофором...
Який заряд віри, волі, духу! Яка готовність до самопожертви заради своєї Батьківщини!
* * *
Та й ми, українці, не завжди і не до кінця усвідомлюємо, на якій землі живемо і які Святині — космічного масштабу! — маємо, і як нам треба їх шанувати і оберігати.
Щоранку звучить акафіст Пресвятій Богородиці перед Її чудотворною іконою Почаївською, де промовляються такі слова: «Радуйся, гору Почаевскую яко место пребывания Твоего освятившая, радуйся, аки вторый Назарет тую явившая...»
… Так, час прийшов. Твої Святині сьогодні відкриті і люди до них йдуть, йдуть. Чому ж очі Твої, Богородице, стали іще сумнішими?..
* * *
Святитель Ігнатій Брянчанинов: «...Не одне тільки сластолюбство буде тоді володарювати! Розпуста, в обширному значенні цього слова, зробиться надбанням людства. Таке життя робить віру мертвою. Людство не буде бачити свого тяжкого становища в моральному і духовному відношеннях, — воно, навпаки, сурмитиме про свої успіхи, Будучи осліпленим досягненнями в речовому розвитку для часу і землі, відрікшись розвитку християнського для духу, для вічности, для Бога».
Збувається...
* * *
Архим. Іван (Крестьянкін): «Тайна Беззаконія сходить від сили в силу саме тому, що вкрай ослаб наш спротив їй, наше поняття про неї.
І ми, не задумуючись, а значить, добровільно, впускаємо в оселі свої телевізійних шаманів всякого роду і вчимося в них скоріше і безповоротно загубити душу. Ланцюги, сковані з темряви зрадництва, запроданства, стихійної гордости, брехні і самовпевнености все міцніше опутують наші серця, зв’язують наш розум, наші руки, все наше єство. І ми стаємо нездатними ні до чого доброго. І світлий Ангел-Хранитель стоїть звіддалік, оплакуючи наші серця, що стали забавою бісів».
* * *
Думаю: чому я не можу поділитися священним почуттям любови до своєї батьківщини майже ані з ким з тих віруючих, яких щоденно бачу у храмі? Чому всяку річ, де йдеться про боротьбу за свободу і незалежність України, вони вважають чимось єретичним, диявольським, таким, що суперечить, на їх погляд, християнській вірі?
…Чи можна по-справжньому любити Бога, якщо ти не любиш своєї земної Вітчизни, яку тобі подарував Господь? Чи читали такі віруючі Біблію? Чи вникали в написане там? Бо хіба в Св. Писанні подвиги патріотизму не змальовуються поряд з найвеличнішими подвигами віри? Найбільші представники старозавітного світу — Мойсей, Давид, Ілія, Ісайя, Єрємія, Даниїл, Зоровавель, Єздра,, брати Макавєї, великі старозавітні жінки — Маріам, Дебора, Естер являють нам зразки високого патріотизму.
* * *
Почаївська лавра — це те унікальне місце на нашій землі, де можна будь-коли , особливо у великі православні свята, зустріти людей з усіх куточків України. І ось, 5 серпня, в день Почаївської Ікони Божої Матері, я із смутком завважила для сєбє, що з-поміж декількох тисяч людей лише один(!) чоловік виявився у вишитій сорочці… А були ж там люди переважно з Волині, Поділля, Покуття, Буковини!..
Мені важко повірити в нашого патріота, який соромиться вдягати вишиту сорочку або взагалі її не має.
Вишити хрестиком сорочку чоловікові і сину — це обов’язок кожної українки.
Відречення од вишиванки схоже на відречення від України.
* * *
Вгорі, на центральних лаврівських сходах сидить циганча — хлопчик років пя’ти, просить милостиню. Все личко дитини оповила глибока печаль. Хлопченя дивиться на інших дітей — гарно одягнених, веселих, котрі бігають туди-сюди, граються з голубами і білочкою у сквері. Йому ж — хлопчика звати Іванко — наказано сидіти на одному місці і повторювати одні і ті ж слова.
А неподалік, на лаві — Іванкові мама і тато спостерігають за ним. Як тільки-но дитина спробує піднятись, щоб побігти, вони звіддалік погрожують пальцем: мовляв, сиди, Іванє, і не рухайся, бо будеш битий, і тоді дитину огортає ще більший сум, на очах виступають сльози...
Жорстокий парадокс — мала дитина годує своїх 30-літніх батьків-п’яниць. Що з нього виросте, з цього, ображеного на все життя, хлопчика? У нього знищено дитинство, знищено безсоромністю і безжалісністю власних батьків.
О, як важко, щоразу проходячи цими сходами, дивитися у ці дорослі дитячі очі! І на цю жебрацьку тарілочку, затиснуту у дитячій руці...
Сказано ж: «Не діти повинні збирати маєток для батьків, але батьки для дітей».
* * *
Коли в хвилини передзвону знаходишся біля Дзвіниці, складається враження — наче дзвін, линучи з небес, проходить крізь твоє серце вглиб землі, одзвонюючи її зсередини. І все наповнюється дзвоном: кожне дерево, квітка, травинка... І весь етер — суцільний, торжествуючий дзвін, що засвідчує непереможність і безкінечність Царства Божого, Царства істини!
Ось чому, як тільки-но на нашій землі з’явилась тимчасова сатанинська влада, вона насамперед взялася за церковні дзвони, переплавляючи їх на зброю, а в кращому випадку — просто наглухо замикала дзвіниці. Бо слуг сатани ніщо так не жахає, як голос Неба…
* * *
Уривками слухаючи засідання Верховної Ради вже кулька років, я завжди думаю: чому ніхто ніколи не згадує там про Закон Божий, що є основою всього сущого, про Христа, Який сказав: «Без Мене не можете творити нічого»?
І ось сьогодні, під час чергової сутички парламентської більшости з парламентською меншістю, один добрий чоловік (прослухала прізвище того депутата) вийшов на трибуну і сказав: «Я хочу зачитати вам кілька слів із Святої Євангеліі…»
Тільки-но він прочитав одне речення, як чийсь безцеремонний голос (дуже близько від мікрофону) залементував: «Это не церковь! Кончай молиться!..» І лемент цей був підтриманий іншими такими ж голосами: «Кончай молитву!»
…Думається...
«...Не вам, в мережаній лівреї,
Донощики і фарисеї,
За правду пресвятую стать
І за свободу. Розпинать,
А не любить ви вчились
брата!»
То хто ж ці люди, котрі з такою нетерплячістю і осатанілістю ставляться до Слова Божого? Це — варвари. Це про них кажє пророк Ісая:
«...Затовстіло бо серце
людей цих,
тяжко чують вухами вони,
і примружили очі свої...»
Наш народ, з моменту прийняття християнської віри, все починав і закінчував молитвою: і день Божий, і весілля, і похорон, і жи¬то сіяти, і жати, і паляниці саджати в піч, і через ріку переправлятись, і ягоди в лісі збирати...
Але щораз з’являлися нищителі, яким була ненависна наша віра, наша мова, наша молитва, наші святині. Вони і сьогодні з глумливим криком топчуться по тому, що для нас святе!.. «Їхня сила — це кривда», — каже пророк Єремія.
* * *
Тримаючи в руках невелику горіхову галузку, м. Ангеліна розглядала її, як дивний сувенір, примовляючи: «Ти диви-но, яка гілочка… Буря зламала. Таку гарну гілочку зламала»…
Я подумала: як ненаситно-багато вимагають одні! І як по-євангельськи мало треба іншим…
* * *
Апостола і євангелиста Івана Богослова.
Сьогодні біля Розп’яття довго стояв молодий монах о. А. Він дивився на Хрест... І складалося враження, що не хотів відходити звідти. Про що він думав? Може, про те, що одного разу сказав митрополит Вєніямин Федченков: «Нині я все думав про Хрест Христовий. Хотілося проникнути в тайну Хреста. Відчуваю, що саме в ньому весь центр спасіння. Тут розв’язання всіх питань світу. Відчуваю це... А ось зрозуміти все не зміг. Але й за відчуття цієї тайни — вдячний Господу!»
* * *
Дві почаївські молодиці, що стояли на Всеношній, не вгаваючи розмовляли про щось своє, мєханічно і неправильно хрестячись. А безногий інвалід на милицях, проходячи повз них, помітив їхнє лукавство і сказав їм: «Не хрестітеся отак, а по совісті живіть. І, може, що-небудь заслужите...»
— Біснуватий! — пролунало йому у відповідь.
* * *
Проходячи повз п’яного архидиякона С. (який останнім часом ночі проводить у барі), старенька матушка шанобливо вклонилася, а він у відповідь засміявся, мовляв, а все-таки кланяєшся мені. А вона, підійшовши до мене, промовила:
Бачиш, сміється як єхидно, думає, що я йому кланяюсь. Не йому, а його Ангелу-Хранителю, який стоїть неподалік у великій скорботі і молиться за його нещасну душу...»
* * *
Сьогодні, йдучи в Лавру, я побачила навпроти Троїцького собору просту сільську жінку, котра, стоячи на колінах в снігу, просила в Божої Матері миру, злагоди і захисту для України, благала, щоб не було кровопролиття. Я уповільнила кроки, бо кожне слово, що сходило з її уст, було — як перлина, як діямант… (Ось де знаходиться Скарбниця рідної мови, — подумалось мені, — на святій горі Почаївській). Жінку замітало снігом, а вона молилась і молилась.
Вірю, що така молитва важить більше, аніж всі політики разом взяті.
* * *
Милуюсь квіткою блідо-фіолетового ірису (півника) — рідкісно вишуканий аромат!... Кожна квітка — це диво, безкінечне диво, це нєзаймано сяюча усмішка неба грішній землі. («…І небо — в чашечці квітки.» У. Блейк)
Для того, щоб увібрати в себе (хоча б на мить!) гармонію Всесвіту, достатньо трьох квіточок...
* * *
Хлопчик чотирьох років в іконній лавці просить: «Мамо, купи іконку. Мамо...» Але вона не купила. Напевне, дорого. І хлоп’ятко на все життя залишилося обікраденим на один святий спомин. Жаль...
* * *
Чуєте? Блаженні, тобто щасливі, не ті, що сміються в ситій самовдоволєності. А ті, що плачуть... Бо в них є надія на втіху: А в самовдоволених, розкішних — ніякої надії вже нема. І бути не може.
«Блаженні ті, що плачуть...» І здається — це втішливий, рятівний голос самого Спасителя, що звучить не лише на подвір’ї Лаври, а й над усію планетою, на цілий Всесвіт…
* * *
Страсний і Світлий тижні перебувала у Почаївській Лаврі.
З кожним новим приїздом до Лаври помічало зміни на гірше й гірше.
Збувається те, про що попереджували прозорливі отці-подвижники: «Ті, котрі займатимуть престоли священства в усьому світі, будуть досить невдатні і не знатимуть мистецтва доброчинности. Такими ж будуть і предстоятелі чернецтва, бо всі будуть повергнені череводогідннцтвом і марнославством, і служитимуть для людей більше спокусою, аніж взірцем; сріблолюбство ж буде царювати тоді, і горе монахам, що багатіють золотом…»
Завжди у внутрішньому дворику Лаври були краники біля криниці, викопаної преподобним Йовом Почаївським. І люди могли набрати собі тієї цілющої води коли завгодно і скільки завгодно. Сьогодні — краників нема, криницю закрито. І людям пропонується вода в пластикових пляшках за гроші. Своєрідний бізнес на святій воді, яка дана Богом, як дар і яка з предковіку бралася в Почаїві безплатно.
Лавру все більше перетворюють у торгово-бізнесовий центр, а духовність відштовхують все далі і далі... В іконно-книжковій лавці торгують золотом і сріблом...
Для кого пропонується стільки золотих хрестів з прикрасами?! Хто сьогодні достоїн їх носити?! Той, хто достоїн, каже: «Я навіть дерев’яного хреста недостойний носити...» А недостойники прикрашають свої животи золотими хрестами... Чи ж у цьому полягає авторитет ієрейства?..
…Сьогодні біля Лаври уже немає ні тих дерев, ні тих голубів, ані тих смиренномудрих голів. Вирізано, викорчувано… розігнано…
В 1675 році, коли турки нападали на Почаїв, братія манастиря оборонялася молитвою. І допомагала їм Цариця Небесна!...Сьогодні — почаївські монахи, схоже, більше покладаються на воєнізовану охорону...
* * *
Найперші весняні квіти мають найсильніші благодатні промені, які справді благотворно і зцілюючи впливають на людину. Але це ж ніяк не означає, що треба йти в ліс, в яр чи на гору і наривати розкішні букети цих милих променистих створінь, аби, намилувавшись ними, через день-другий викинути на смітник...
Був на нашій волинській землі проповідник слова Божого і пророк о. Лєонтій (похоронений в с. Нова Лощаниця Здолбунівського району). Нєзадовго до смерти він сказав одній із своїх послідовниць: «Ганнусю, знайди мені таку людину, яка боялася б зламати гілку з дерева, зірвати квіточку…»
— Нема такої людини, — відповіла та.
— Значить нема нікого досконалого!.. — промовив подвижник.
Отже, як видно, існує критерій для визначення нашої духовности — це наше ставлення до природи, до всього живого. А в природі нема нічого мертвого, в ній все пульсує і дихає — навіть камінь, покритий мохом...
Вслід за пролісками, зозулиними черевичками, первоцвітом або примулою, медунками, анемонами, фіялками з’являється квіткова королева наших лісів — конвалія. Її дивний фіміям наче ангельське кадіння, розвіюється над лісовими галявинами. І тоді в храмі природи розпочинається урочисте величання Творця — кожною травинкою, кожним голосом і навіть кожною безголосою мурашкою!.. Бо сказано: «Всяке дихання нехай хвалить Господа»...

Що буде в Музеї ім. Патріярха Мстислава у Бавнд Бруку?

Переважно ми говоримо про будівництво у Бавнд Бруку Музею ім. Патріярха Мстислава та про постійну виставку — пам’ятник жертвам Голодомору в 1932-33 роках в Україні і додаємо, що музей і пам’ятник входять в Історико-Освітній Комплекс Української Православної Церкви в США.
Історико-Освітній Комплекс задуманий широко, в нього входитиме все, що хотів би кожен зберегти для нащадків.
Для декого Музей ім. Патріярха Мстислава буде гідним пам’ятником його засновникові, бл. п. Патріярхові Мстиславу І, нашою подякою за його неоціну працю, за його візію, якій ми завдячуємо існування Св. Андріївського центру.
Для свідків Голодомору важливо, щоб світ знав про мільйони жертв, замучених голодовою смертю комуністичним режимом, щоби цей злочин не був забутий і ніколи не повторився. Серед нас ще є свідки цього злочину, і їхні спогади будуть тут збережені та записані імена бодай частини жертв.
В Історико-Освітньому Комплексі збирігатиметься архів Української Православної Церкви в США. Це скарбниця, з якої наші діти і наступні покоління будуть черпати знання історії Української Православної Церкви.
Тут буде місце для релігійних і культурних експонатів, церковної бібліотеки. Тут зберігатиметься інформація про культурні надбання українського народу. Близько 8,000 цінних експонатів старанно зібрані ще Митрополитом Мстиславом.
Мусимо зберегти інформацію про діяспору, письменників, поетів, мистців, науковців, діячів, які крім заробітку на прожиття знаходили можливість творити, видавати книжки.засновувати організації, школи для дітей.
Це покоління, яке щедро дарувало свій талант та знання, будувало і утримувало Церкви, гуртувалось в громади, виховувало дітей та працювало для поширення правдивої інформації про Україну, тоді як Україна не мала голосу.
Їх старання і праця мають бути увічнені для прийдешніх поколінь, як приклад відданости Українській Православній Церкві та українському народові. Хоч це подаю останнім, але їх заслуга неоціненна.
Все це буде зібране в Історико-Освітньому Комплексі, для будівництва якого Об’єднанння Українських Православних Сестрицтв першим розпочало і продовжує понад 10 років збір фондів.
Для збору фондів спонсорували вже п’ятий Український Осінній Фестиваль, провадили базари під час Поминальної неділі тощо.
Нарешті цієї осени підготували ґрунт і заклали фундамент, а перед Провідною неділею почали будувати. На сьогодні вже є набагато більше збудовано, але йшов дощ — і ніяк було зробити світлину. Дощова погода має бути ще цілий тиждень, але все одно радісно.
Надія МІРЧУК, голова
Об’єднання Українських Православних Сестрицтв у США

Над сторінками книги «ПІД ЧОРНИМ ТАВРОМ»
Суми , РПП «Мрія -1» ТОВ , 2008 , 782 с.

Борис ТКАЧЕНКО (1937 року народження) живе у м. Лебедині на Сумщині. Закінчив с-г. технікум та історичний факультет Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Член Національної Спілки Письменників України. Автор численних гострих публіцистичних нарисів у місцевих газетах та журналі «Україна», книг — «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича», «Лебедія», «Пісні рідного краю» та фундаментального дослідження про Голодомор в 1932 -1933 рр. — «Під чорним тавром . Документи, факти ,спогади». Уривки з неї друкувалися в «Нашій вірі» в 1999 р.
Нагороджений двома державними орденами «За заслуги» 2-го і 3-го ступенів, Орденом князя Володимира. Лавреат літературної премії імені Миколи Хвильового.

На прикладі Сумської области, опрацювавши численні архівні документи, Борис Ткаченко розкрив трагедію українського народу в роки організованого Голодомору 1932 -1933 років.
Чому саме Україна найбільше постраждала від злочинних експериментів комуністичної влади ?
Керівники совєтської держави розуміли, що головною опорою у здійсненні віковічних прагнень українського народу до своєї незалежности, носієм традицій, стрижнем української нації було селянство. А тому, зразу ж після жовтневого перевороту в Росії розпочалися цілеспрямовані дії проти селянства як провідного прошарку нації. Для цього вирішено було перш за все позбавити селян приватної власности на землю.
Спроби організації на селі комун, товариств спільного обробітку землі тощо бажаних результатів не давали. Тоді, остаточно скинувши маску демократії, більшовики в 1927 р. на своєму XV з’їзді проголосили проведення суцільної колективізації в сільському господарстві.
З цього все й почалось. Розорювалися межі земельних селянських наділів, усуспільнювався реманент, людей силоміць заганяли до колгоспів. Відповідно виник спротив населення; в деяких районах мали місце збройні виступи селян.
Впевнившись, що проведені заходи не зламали селянства, влада вдається до крайніх жорстоких дій.
Пік трагедії України, спланований більшовицькою владою Голодомор — припадає на 1932 - 1933 роки. В результаті в Україні померло, за різними даними, до десяти мільйонів ні в чому не повинних людей .
Борис Ткаченко глибоко розкрив причини та конкретику Голодомору 32-33 рр. у нашій країні в своєму історичному дослідженні «Під чорним тавром». особливо в його другому, уточненому і доповненому, виданні.
Комуністичне керівництво держави створило в країні жорстку владну вертикаль — від загальносоюзного і республіканського до обласного і районного рівнів. Зосередивши в своїх руках фактично всю повноту влади і численний репресивний апарат, партія і творила в Україні найстрашніший в історії людства злочин проти народу — штучний голодомор.
Люди вимирали сім’ями, вулицями; було, що навіть вимирали повністю цілі села і хутори. В той же час, офіційна влада не тільки замовчувала трагедію села, а навпаки, декларувала успіхи соціялізму.
Та пам’ять народу неубієнна, пише автор книги. Можна було зфальсифікувати, а то й знищити значну частину архівних документів, зрівняти
з землею могили і місця масових поховань мільйонів замордованих голодом людей , та все ж не вдалося їм знищити уцілілих свідків, не вдалося змусити замовчати патріотичну інтеліґенцію, представників дипломатичних місій іноземних держав тощо.
Попри те репресивна машина і далі діяла. Досить було необережного висловлювання про Голодомор 1932 -1933 років, як людину причисляли до політично неблагонадійних…
Навіть 1991 року, з отриманням Україною державної незалежности, служки колишнього тоталітарного режиму все ще продовжують «працювати» , хоч методи і форми їхніх дій дещо змінилися. Так, на тій же Сумщині чомусь не поспішають звільняти назви вулиць та майданів від ідеологів Голодомору. Хоч Президент України в своїх Указах зобов’язав місцеві органи влади привести топоніміку українських міст і сіл до сьогоднішніх історичних реалій .
Борис Іванович несхитно йшов обраним шляхом, невтомно працював, щоб відкрити історичну правду.
Він розгорнув на Сумщині широкомаштабні дослідження Голодомору і впродовж майже двадцятилітньої роботи завершив підготовку і видання великоформатної книги обсягом на 782 сторінки. Події 1932 -1933 років у Сумській області подаються в контексті офіційних рішень партії і тодішнього уряду країни, що неспростовно свідчать про спланований на державному рівні акт геноциду українського селянства. Численні свідчення людей, які чудом вижили в роки тієї моровиці, вражають страшною достовірністю.
Кожен з десяти розділів книги ілюстровано високохудожньою графікою народного художника України Василя Перевальского.
Більшовицька влада всіляко приховувала, замітала сліди своїх злодіянь під час Голодомору. Автору книги, помимо іншого, ціною великих зусиль вдалося віднайти в схронах Сумського державного архіву документально підтверджені списки померлих в місті Лебедин за друге півріччя 1933 року. За 1932 рік і перше півріччя 1933 року по місту, як і за два голодних роки по селах району в цілому, документи не збереглися. Напевне, місцева влада завбачливо встигла їх знищити.
Вчитайся , шановний читачу, в цей сумний мартиролог , що наводиться в книзі на сторінках 753 -782.Так, тільки по першій книзі померлих в Лебедині (Р 7720, оп. 22, спр. 66) налічується 161 людина — в основному, це люди працездатного віку і діти . Звертає на себе увагу та обставина, що майже 90 відсотків смертей припадає на липень-серпень, тобто на період, коли було введено в дію диявольський закон «про три колоски».
Друга книга (Р 7720, оп. 22, спр. 67) померлих від голоду налічує 165 чоловік.Третя (Р 7720, оп. 22, спр. 68) — 144 людини, з них 70 душ тих, що були — підібрані на вулицях Лебедина мертвими. Переважна більшість бездомних померлих були діти віком від одного до восьми років.
При цьому, керуючись директивами центральних органів влади, лікарі змушені були фальсифікувати причини смерти небіжчиків. Тому із 470 померлих в Лебедині за друге півріччя 1933 року жодного разу не вказано, що людина померла з голоду. Навпаки, в документах значиться, що смерть наставала в результаті «старческого истощения, дистрофии, врожденной слабости» і т.п.
Так спрацьовувала на всіх рівнях влади вказівка «вождя всіх народів»: «Скільки разів я вам казав, — робіть що хочете, але не залишайте документів, не залишайте слідів» ( Й.Сталін, т.13, стор. 18).
Книга «Під чорним тавром» — це правдивий громадянський подвиг автора, результат його титанічної праці.

З щоденникових записів Івана ЗАХАРЧЕНКА
НЕБО МИНУЛИХ І ТЕПЕРІШНІХ ДНІВ. Український письменник, 2008

Закінчення. Початок у ч.4

1962 рік
21 січня
Турбує мене молоде покоління. Це школярі й ті, хто щойно закінчив школу. Ростуть вони якісь нерозважливі, бездумні, нічим не цікавляться, ні в що не вірять. І знання їхні бідні. У молодих ду¬шах гуляють протяги. Хто в цьому винен? Гадаю, що це наслідки шкільного виховання, яке базується на партійній ідеології. Байдужість і бездуховність не виникають самі по собі, їх роблять запрограмовано за допомогою різних засобів і впливів. Людина, особливо молода, може й не відчути, що з її душі витравили всі святі почуття до волі, до правди, до Бога. Вона, навіть згодом ставши дорослою, не відчує цих втрат — отак і житиме безликою істотою.

…. Сяду до книги - очі злипаються. Бувало, міг і до ранку читати. А зараз чую якесь виснаження. Кволість породжує байдужість до всього. Одного хочеться: аби піднялась мати. Бува, прокинуся серед ночі й наслухаю: чи дихає вона? А за тим і думки невтішні напливають...
Ні, я не боюся гіршого. Мене нічого не страхає. Все, що мені суджено на роду, мушу перейти, перетерпіти. Лиш тисне жаль, що я ще нічого путнього не зробив, що молоді роки збігають даремно. А я, бідак, тільки побиваюся та печалюся.

Думаю писати оповідання про сторожа, що пильнував колгоспний сад. На людей кидався, мов собака, нікого не жалів — ні дитину, на старого. Аж раптом його зняли з роботи - то став овечкою, тільки мекав на начальство, що воно погане і не цінувало його вірність.
8 лютого
….Бо там, де грішне перемішують з правед¬ним, слово стає мертвим, воно не зацікавлює, не приваблює читача. Тому наші художні твори, навіть у порівнянні з «Австралійськими оповіданнями», видаються сірими, скутими, однобічними. їхнє соціяльне обличчя, як би його не чепурили, не гримували, — пом’яте й непривітне.
Діти? Я їх люблю... Аби щось написати про них. Вони - святі й чисті, та ще — довірливі, щирі, в їхніх очах — небесне сяйво. Милуєшся ними, поки вони світлі, мов ранок. Шкода, що ми оті світлі почуття з найкращої пори — дитинства — втрачаємо, розгуб¬люємо на дорозі життя. Мало в наших душах залишається дитячого.

28 лютого
8 Березня - це будень, а не свято для бідних, зму¬чених і затурканих колгоспниць. Щоденні турботи пригнули їх до землі, забирають у них силу, красу і здоров’я. Бідні наші жінки, їх зневажають, вони за¬вжди там, де найважче. Вони огрубіли від каторжної праці, сварливі, дратівливі, забули, як можна чарів¬но всміхатися. Не зазнавши тепла, ласки, передчас¬но старіють, тож подих і квітування весняне хай по¬верне їм дух утраченої молодости.
Березень
Брешуть вони, що комунізм - це головна мета всього людства, котре мусить зійтися в одну спіль¬ноту й побудувати його. Це все лукава й фальшива пропаґанда, якою забивають нам мізки. Воднораз і міт, в який ми — темні та гнані — найперші повірили, бо дуже хотіли швидко дійти до кращого. Не дійшли й не дійдемо. Ніколи. Підло говорити про щасливе майбутнє, якщо ми не знаємо, хто нами править, хто нас тягне в те невідоме... Та що те майбутнє, коли сьогодні люди не знають, як їм вижити...

4 вересня
У нашому житті є багато таємничого, котре ми не здатні осягнути розумом. Та інколи здається, що нами правлять не тільки земні дурні, а й ще якісь вищі сили. Вони нам показують напрямки, дороги, а ми чомусь того напучування не чуємо й не бачимо. Блукаємо, тупцяємо під святою брамою таємничого, а зайти нам туди - зась! Хто стоїть на перешкоді? Хто нас тягне у нетрі? Чому ми опинилися за межею пізнання добра й правди? Але, може, ще настане та¬кий час, що таїнство духу повернеться до нас? Тоді впаде оця чорна облуда, оця сатанинська потвор¬ність — і відчуємо радість спасіння.

1963 рік
12 лютого
Ідеї, які не підтримані й не одухотворені народом, — схожі на трухляві пні. Вони ніколи не розів’ються і не забуяють. Це як не можлива велика ріка без маленьких струмочків. Так і будова життя, до неї кожен громадянин мусить докласти не лише рук, а й розуму свого. Лиш наші партійці на людей не зважають. Люди для них — це рабсила, безмовні виконавці їхніх задумів і планів. Тому скрізь твориться дике безглуздя. Ми вже очамріли від нього. Не роками, здається, а днями стає все гірше й гірше жити. Але цей соціяльний занепад прикривають брехнею, замилюють очі неіснуючими здобутками, важко ди¬хати, все під гнітом. Народ стомився від сваволі. А сваволя й насильство — фундамент нетривкий. Не витримає він кремлівського іга.

1964 рік
18 лютого
Дивлюся на наш «комуністичний» світ і триво¬жусь, аж серце ниє. Чим швидше ми йдемо вперед, тим стає все гірше й гірше жити. Господи, хто нас водить і куди ми отак дійдемо? А нагорі не прави¬телі, а душителі наші, котрих я зневажаю, не жду від них добра. Вони для себе вже збудували комунізм. Живуть безтурботно, безвідповідально, і ніхто їм за це не дорікне. Бо людей завели, як Сусанін, у дикі нетрі, де, блукаючи, кожен рятується як може. Це наше спільне лихо. Чи ж воно безкінечне?..

1965 рік
21 лютого
Читав релігійну літературу. Задумався. Кожне ре¬чення, кожне слово святих — розум і мудрість. А сам Ісус Христос — знамення істини. То глибинне дже¬рело, з якого хочеться пити. А ми це джерело затоптали, понівечили, тому й поставали паскудними й нікчемними. Ми не живемо духовним життям, бо не бачимо сонця правди. Сатана править нами. Він усе спотворив, прирік нас на вічні муки. Страшно. Вавилон…

Отримавши «Нашу віру» з першою частиною публікації фрагментів зі своєї книги з переднім словом Євгена Сверстюка, автор відгукнувся листом, у якому зокрема пише:
«Така моя доля, що тримала мене на повідку самоти. Навіть після виходу першої книги «Лісове сіно» 1984 р. я не знаходив до кого прихилитися. Але постійно відчував руку Божу. Він мене, випробовуючи, водив такими шляхами, не давав мені спіткнутися, впасти, оберігав і напоумлював запечатлити словом оте жорстоке, жахне і безбожне лиходійство, яке творилося на нашій Землі.
А Ви з неймовірною щедрістю взяли мене та й поклали на сторінки «Нашої віри», мовби на царську перину, мов знали, що мені легко дихнеться. Звісно, таке ніколи не забудеться…»

Світова преса про кризу

Газета «Свобода» подає матеріял, в якому показує, як оцінює становище країн західня преса в зв’язку з світовою економічною кризою. Експерти прогнозують, що найбільше постраждають держави, економіка яких великою мірою залежна від експорту, передусім сировинного.
Особливо це стосується Росії, «експорт якої на 90 відсотків складається з сировини: нафти, природного газу, металу, лісу. Так, «обсяг промислового виробництва в Росії у жовтні 2008 року зріс лише на 0,6 відс. в річному обчисленні, проти 6,3 відс. у вересні. Але в листопаді промислове виробництво впало на 8,7 відс. Виробництво скорочується практично у всіх галузях промисловости. Податкові збори в Росії скоротились удвічі, бюджет став дефіцтним на 99 млрд. дол.» - зазаначається в матеріялі газети «Свобода».
Причину такого стану автор вбачає в тому, що значне надходження коштів впродовж восьми років від продажу нафти і газу «було використане не для розвитку виробництва, а для підвищення зарплат і пенсій та закупівлю за кордоном товарів народного споживання». Попри позірний добробут, діючі підприємства зупинялися, село занепадало. Отже, було допущено стратегічну помилку.
«Старший науковий працівник Інституту міжнарожної економіки ім. Петерсона Андерс Аслунд заявив про наступний фінансовий крах Росії і звинуватив у цьому уряд, зокрема Володимира Путіна. У виданні «Project Syndicate» він назвав п’ять дій російського прем’єра, які були помилковими. По-перше, В. Путін здійснив напад на чужинських інвесторів, зокрема на вугіьну і металурґійну компанію «Мітчел», що налякало інвесторів і призвело до зниження російського фондового ринку. Другою незарадною дією став напад на Грузію, який приніс Росії репутацію ненадійного партнера, після чого дальше скорочення чужинських капіталів в Росії на 30 млрд. дол. Цінні папери Росії впали в ціні, виникла проблема ліквідности. Влада зачинила фондові біржі на чотири дні, і це призвело до втрати довіри закордонних учасників ринку. Почалася загибель дрібніших банків Росії. Астрономічні ціни на нерухомість в Росії негайно впали на дві третини. Будівництво взагалі зупинилося, тому що інвестори не бачили можливости продати побудоване. Корупція, падіння цін на нафту збільшили лихо.
«Росія мала шанс уникнути міжнародної фінансової кризи, але своєю жорстокістю і некомпетентністю В. Путін зробив свою бідну країну головною жертвою, - пише А. Аслунд.» «Свобода» цитує також відомого російського публіциста і письменника Михайла Веллера, який три роки тому у книзі «Великий останній шанс» прогнозував вибух протесту в Росії і застерігав : «Російські революції оксамитовими не бувають».

НАШУ ГАЗЕТУ ЧИТАЮТЬ У ВСЬОМУ СВІТІ

САЙТ ГАЗЕТИ «НАША ВІРА» http://nashavira.ukrlife.org/ в Інтернеті існує з 09 лютого 2003 року і на ньому опубліковані матеріяли з 2001 р. Ми маємо як своїх постійних читачів, які слідкують за публікаціями, так і тих, хто потрапляє до нас через пошукові сервери. Наприклад, останні ключові пошукові слова в Мережі, які привели до сайту нашої газети, були такі: біографія Г. Могильницької, вишиття пасхальних рушників, Вербна неділя, Ігор Ісіченко, значення ікони, Катерина Перелісна, Ганна Черінь, Ігор Калинець.
Найбільше відвідувачів приходить з України, США, Російської Федерації, Польщі, Чехії, Латвії, Канади, Білорусі, Ізраїля, Бельгії. Цікавляться газетою науково-дослідницькі інститути з Америки та Німеччини.
У березні 2009 року середня кількість відвідувачів сягнула 120 на добу; всі ж вони переглянули за місяць 7087 сторінок. Зафіксована також максимальна кількість – 155 – читачів за добу. За час існування сайту в Мережі спостерігається стабільний ріст його користувачів і прихильників. Найбільше людей приходить до нас з 16 до 19 години. Мінімум відвідувачів кожного року припадає на серпень.
Статистиці відомі адреси потужних серверів, які переслали на наш сайт відвідувачів, це – http://www.google.com.ua/, http://www.yandex.ru/, http://meta.ua/ і, природно, базовий сервер http://ukrlife.org/
У гостьовій книзі сайту зроблено 55 записів з різних куточків нашої планети. Ось кілька цих голосів з Інтернету.

Олесь АНДРІЙЧУК, Луцьк: «Дуже приємно бачити «Нашу Віру» онлайн! Давайте міркувати, як ширити інформацію про Вашу газету, і сайт загалом, серед молоді в Україні. Не тепер, так за кілька років Інтернет буде в кожній домівці, і до цього часу треба підійти підготовленим.
А що казати про «Нашу Віру»? Це газета, котру, раз відкривши, читатимеш постійно! Щиро бажаю Вам й надалі залишатися провідною християнською газетою в Україні!».

СЕРГІЙ, Україна: «Минулого року ми здійснили 5 передплат «Нашої Віри» у подарунок друзям. Цього року на знак протесту проти погрому редакції передплатимо 10 примірників».

Ганна і Володимир МУСІЙЧУКИ, Україна: «Хочемо подякувати за чудову газету, яку перечитуємо в родині від першого і до останнього рядка. Вважаємо, що на сьогодні це найкраща в Україні газета. З неї черпаємо правдиву інформацію про події, як давні, так і теперішні. Ця газета вчить віри, надії, любови у найкращому і найширшому значенні цього слова. Вчить любити Бога, Батьківщину, любити людей, вирізняючи зерно посеред полови. Щиро зичимо колективу редакції і, зокрема, головному редактору п. Євгену Сверстюку, відомому шістдесятнику, багаторічному політв’язню здоров’я і творчих здобутків на благо України та її людей. Вважаємо, що таку газету повинні читати у кожній українській родині, тоді люди, мабуть, стали б кращими і жити було б легше. Тому ми вирішили передплатити газету, як подарунок, для декількох своїх друзів, а також для п’ятьох шкіл Івано-Франківська, де ми мешкаємо. Просимо надрукувати це, як звернення до читачів газети, щоб наш приклад перейняли і інші. Це справді дуже добрий дарунок, а водночас і підтримка улюбленій газеті. На жаль, ми не маємо своєї поштової скриньки, пишемо Вам з поштового відділення».

ANNA, Lviv: «Пане Євгене Олександровичу та вся редакціє! Дуже дякую Вам за важку працю, з якої народжується така прекрасна газета. Давно читаю «Нашу віру». Пожовтілі сторінки з 90-х років позичала у викладачів, використовувала в дипломній роботі.
Хочу особливо вклонитися пану Євгену Сверстюку. Шкода, що такі великі постаті залишаються найчастіше поза увагою всеукраїнських газет. Часом в «Дні» бувають Оксана Пахльовська та Сергій Кримський, в «Дзеркалі...» – Ліна Костенко. Напишіть, будь ласка, і Ви щось у «День», наприклад. У цей нелегкий для країни час так потрібно, щоб Вас почули повсюди!»

До поради передплатити газету «Наша Віра» і мати можливість відчувати пульс українського релігійного життя, додам ще одну – запрошення відвідати сайт в Інтернет http://nashavira.ukrlife.org/ – він доступний цілодобово і, як бачимо, в усіх куточках нашої планети.

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ,
адміністратор сайту газети «Наша Віра».

«Не розчарувати прихильників повноцінного українськомовного змісту»

Кілька років тому, шукаючи в Інтернеті дитячі казки українською мовою, я випадково знайшла веб-сайт «Весела абетка», котрий не просто здивував мене, а захопив! Кожен погодиться із тим, що сьогодні, попри безліч різноманітного матеріялу в мережі, все ж важко зайти доступ до сучасної української літератури — будь-то дитяча література, а чи література для дорослих. Отож, коли дізналася про «Веселу Абетку» і про мету, поставлену перед веб-ресурсом, захотілося ближче познайомитися із тією людиною, котра доклала багато зусиль, часу і бажання, аби ми мали змогу розважати, виховувати та розвивати наших дітей рідною мовою.
Нині на сторінках «Веселої Абетки» можна знайти величезні колекції віршованих абеток, народні й авторські казки, казки у форматі мр3, які можна слухати вдома на комп’ютері, тисячі загадок і приказок, сотні скоромовок, лічилки, дитячі народні ігри, колисанки в мр3 і друковані, усмішки, великий і цікавий розділ «Читанка» і сотні найщиріших подяк з різних куточків нашої планети засновнику електронних сторінок — Миколі Владзімірському.
Власне, що тут казати — достатньо глянути на відгуки і подяки читачів, котрих сьогодні більше аніж 1300 читачів на добу.
Отже, без сумнівів і вагань, я вирішила спробувати домовитися із паном Миколою ВЛАДЗІМІРСЬКИМ про інтерв’ю і він, на мою радість, із превеликим бажанням погодився на відверту розмову.
Оксана ЛУЩЕВСЬКА, Пітсбург

— Що стало для Вас поштовхом до створення такої кількости веб-сторінок?
— Історія створення порталу почалася 15 вересня 1998 року, коли до Севастополя прибула делеґація канадського Товариства приятелів України для відкриття у нашому місті Канадсько-Української бібліотеки. Тоді я познайомився з меценаткою проєкту Марією Фішер-Слиж із Торонто і повідомив про свою ідею, до якої вона поставилася прихильно. Її підтримка була і є вирішальною. Необхідне обладнання надав тодішній виконавчий директор Севастопольської правозахисної групи п. Роман Романов. Сайт, який на початках «важив» 6 Мб, було розміщено в Мережі з одного із севастопольських Інтернет-кафе 29 березня 2000 року. Для порівняння — нині матеріяли тільки одного сайту http://ukrlife.org/ із субдоменами займають 1,6 Гб.
Я тоді працював у газеті «Дзвін Севастополя», але його місячна періодичність, на мій погляд, робила матеріяли дещо неактуальними, Інтернет не має цих вад.
Через якийсь час гроші американських українців слугували придбанню необхідної комп’ютерної техніки. Нині, працюючи в газетах «Кримська світлиця» та «Флот України», адмініструю 18 сайтів, у тому числі власні проєкти, газети міста та столиці, сайт музею Лесі Українки в Ялті тощо. Причиною створення такої кількости веб-сторінок є усвідомлення і досі, на мій погляд, слабкого розвитку українськомовної мережі порівняно із російськомовним та англомовним контентом. Ще й тепер є інформаційні прогалини, які треба заповнювати українським змістом. Фактично мною підготовлені ще 3 сайти різного спрямування, з якими у скорому часі матимуть змогу ознайомитись відвідувачі.

— Вас часто називають «Великим Web-майстром», Ви самі погоджуєтеся з тим?
— Вперше чую таке словосполучення щодо моїх сайтів. Єдина незаперечна радість від того, що більшість із них не виглядають клонованими і не складаються із стандартних веб-заготовок і модулів, у чому мені допомагали кілька молодих програмістів. Головне — не розчарувати прихильників повноцінного українськомовного змісту. А любителі маячні, пустопорожніх і численних цяцьок та відволікаючої реклами чужинських сайтів завжди їх легко знайдуть.

— Говорячи про сайт «Весела Абетка» хочеться звернути увагу на велику кількість позитивних відгуків, але відразу виникає запитання: чи був у Вас негативний досвід, пов’язаний із сайтом, або негативні ситуації, котрі десь-таки ставали на заваді розвитку сайту?
— У гостьовій книзі сайту «Весела Абетка» (як і в інших) містяться не всі подяки — приблизно стільки ж схвальних відгуків надходить на мейл. Деякі з подяк настільки щирі, що і після багаторазового прочитання виглядають так само природно і навіть викликають сльози. Є, зрозуміло, і листи від недругів всього українського.
Севастопольська російськомовна преса не звертає увагу на непересічні цінності, зібрані в одному місці, іґнорується інформація про сайт і в бібліотеках. Кілька звернень до відомих людей, у тому числі депутатів, ба навіть патріотів, розчарували нерозумінням, пасивністю, примітивною заздрістю та байдужістю до цієї просвітницької справи. Натомість, нещодавно проста демонстрація веб-сайту одному із справжніх українців закінчилась тим, що він дістав із кишені кілька купюр на його підтримку, навіть не прохаючи про згадку про нього.

— «Веселій Абетці» вже п’ять років...чи змінилося щось від дати заснування?
— Змінилось багато чого — в Інтернеті час минає зовсім по-іншому. Змінився дизайн порівняно з первинним і став ще теплішим і більш дружнім. Кращою, на мій погляд, стала навігація та упорядкування матеріялів. Організаційно кращою стала співпраця з дитячими письменниками, особливо після минулорічного заочного знайомства із п. Лесею Храпливою-Щур із канадського Лондону. Вона із своїм досвідом та творчим доробком разом з матеріяльною підтримкою дуже сприяє розвитку сайту та контактам із авторами. Оцифровування давніх українських текстів для дітей — це благородна справа, адже їх актуальність не повинна зникати з часом. Також я радий співпраці із спорідненим ресурсом — львівським журналом «Ангелятко», з яким ми обмінялися банерами, а їхні прекрасні автори — письменники та художники — надсилають час від часу свої чудові матеріяли. Нещодавно з’явилися шпалери від «Веселої Абетки» на робочий стіл комп’ютера — сподіваюся, що ними тішаться і батьки, і діти, бо, на жаль, питомо українських зображень, особливо для дітей, поки що в Інтернеті замало. Хотілося б повноцінними матеріялами відволікти юнаків від переважно отупляючих ігор на комп’ютері.
Відвідування сайту нині сягнуло в середньому 1600 унікальних користувачів на добу і знаходиться в прямій кореляції із ростом користувачів Інтернету в Україні та в світі. Третина з них, до речі, приходять із США та Канади.

— Як Ви знаходите твори до «Веселої Абетки? Автори знаходять сайт чи Ви знаходите авторів?
— Гарні твори віднайти непросто. Переглядаю доступні в Севастополі дитячі журнали та книжки, подаровані українською діяспорою Америки та Канади. Час від часу роблю візити до Київа, шукаю контакти через зав. літературним відділом газети «Кримська світлиця» письменника Данила Кононенка та інших діячів цієї сфери. А взагалі процес став двостороннім. В переважній більшості випадків я радий від наростаючого розуміння письменниками необхідности розвою українського життя і в Мережі.

— Чиї твори виховували та розвивали Вас, пане Миколо?
— Я виріс в українському селі Мар’їнка, що поряд із Донецьком. До 5-го класу читав по 4-5 книг на день, дивуючи бібліотекарів. В сім’ї був «Кобзар» Тараса Шевченка. Вірші з нього та моя мати, яка була вчителькою в молодості, прищепили на все життя загострене відчуття необхідности боротьби за справедливість. Власне, за великим рахунком, і поява сайтів, і моя журналістська та громадська діяльність і є боротьбою проти несправедливости — в цьому випадку — проти відсутности рівного доступу для всіх до наших надбань. Із важливих текстів назву також книги «Євангелія», можливо, творчість Григорія Сковороди, Лесі Українки, Олени Теліги.

— Продовжіть: «Українське життя в Севастополі це...»
— Це питання найцікавіше, але і найболючіше. Втілити українське побажання «Кажи, Климе, нехай твоє не гине» в недемократичному місті, яке тривалий час було гарнізоном і у якому влада належить Партії Регіонів, надто складно. У місті практично не чути альтернативної, тобто, державницької думки, натомість панують сепаратистські ідеї, тісно пов’язані, зрозуміло, із існуванням Чорноморського флоту РФ. Навіть президентська гілка влади є під московським впливом, як приклад — підтримка нею ініціятиви побудови в місті пам’ятника лютому ворогу України цариці Катерині ІІ. Це, що стосується свободи слова і права на отримання правдивої інформації.
…Надто важко не відчувати жодної підтримки центральної влади. На всіх напрямках є неймовірний спротив всьому нашому — церкві, мові, історії, звичаям. Але все ж українське існує. Сайт по можливості відображає окремі події українського життя в місті, які ще не стали могутнім потоком, як, власне, і в Україні. Але ці події надихають на подальші, підтримують людей, що є надто цінним. Найважливішими чинниками українського життя в Севастополі вважаю діяльність УГКЦ та Союзу Українок міста.

— Чи маєте якісь побажання для українців за кордоном?
— Важливим, на мій погляд, є відчуття незримого зв’язку із Україною, яка є найбільшою країною Европи, розуміння існування тих прикрих процесів, які руйнують українців як націю через кипіння у плавильному казані народів, яким є Україна і Крим, а США й поготів. Щоб встояти перед ентропією і не стати безнаціональною особистістю, треба прикладати енерґію. І якщо вони ще відчувають себе українцями, то бажаю цікавитись культурними, інтелектуальними, спортивними та іншими подіями в Україні…

Вітаємо ювіляра!

Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ народився 22 травня 1954 р. в смт. Мар’їнка Донецької области, закінчив Донецький інститут радянської торгівлі (1975) та курси журналістики Всесвітньої служби ВВС (1999).
Громадський діяч, журналіст. Член севастопольського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка (з 1993), координатор Громадського комітету «Український Севастополь» (з 2000). Публікувався в часописах «Українське Слово», «Слово Просвіти», «Флот України», «Кримська світлиця», «Народна газета», «Дзвін Севастополя» та ін. Засновник, власник і автор сайтів в Інтернеті «Українське життя в Севастополі» (http://ukrlife.org) та «Весела Абетка» (http://abetka.ukrlife.org).
Адміністратор сайтів газет «Кримська світлиця», «Флот України», «Наша віра», «Незборима нація», журналів «Морська Держава», «Воєнна історія», «Вітчизна», музею Лесі Українки в Ялті та інших.

«РЕГІОН БАНДЕРІВСЬКИЙ» —
журнал, який виходить у м. Нововолинську

Українська влада невиправдано запізнюється з визнанням боротьби Української Повстанської Армії за незалежність нашої держави. Це визнання обов’язково потрібне насамперед для консолідації українського суспільства, зближення світоглядів, примирення минулого з майбутнім. Це іспит на зрілість суспільства.
Подібні випробування успішно пройшла більшість країн Европи. Зокрема Польща, коли у 1991 році був прийнятий закон, що примирив Армію Крайову та Армію Людову. Без зайвих розмов рухається у цьому напрямі Росія, про що свідчить, наприклад, перезахоронення у Москві генерала Денікіна, а раніше — царя Миколи ІІ.
Воїнів Совєтської Армії та вояків УПА поєднувало те, що вони всіма доступними методами воювали проти спільного ворога — гітлерівської Німеччини. Але захищали різні цінності і по-різному собі уявляли майбутнє своїх дітей. Усі вони були вірними ідеї — кожен своїй. Хтось був готовий жити в «ідеальному суспільстві» червоного терору, в постійному страхові, за себе і свою родину... А хтось із молоком матері увібрав заповідь повстанською декалогу — «Здобудеш Українську державу або загинеш у боротьбі за неї», бо ліпше вмерти, ніж жити рабом на власній у землі. Тому і йшли в бій під жовто –блакитними прапорами, віддаючи життя за свою Україну.
Донедавна документи Нюрнберзького процесу 1945 року були закриті для широкого загалу. Лише останнім часом стали відомі подробиці цієї справи, зокрема про ОУН-УПА. Усі без винятку держави-переможниці визнали ОУН-УПА воюючою стороною і такою, що зробила значний внесок у розгром гітлерівської Німеччини . Визнали усі, крім… Совєтського Союзу. Для них цей крок був недопустимим, бо суперечив усій тогочасній ідеології, і тим більше територіяльним і національним амбіціям Сталіна стосовно України…
Парадоксально: УПА визнали всі, окрім нас самих, українців . То невже ми й досі не здатні подати один одному руку?
Згідно з архівами КГБ, через УПА разом з невійськовими службами підтримки пройшло півмільйона чоловік. Вдумайтесь! Ці люди не йшли на пікет за сто гривень. За переховування поранених бійців УПА чекала щонайменше висилка родини у Сибір. Але вони це робили — і, зауважте, не плакалися, що боротьба за незалежну Українську Державу безнадійна, бо Москва має і силу, і атомну бомбу. Готовність півмільйона людей до смерти і каторги — це показник, як можуть змінити суспільство лідери, якщо за їхніми словами стоїть справжня готовність розділити з народом і життя, і смерть. У тій боротьбі загинути — це не була штука, штукою було пронести вогонь ідеї в наступні покоління..

Головний редактор Любов КРАВЦОВА

«НАСЛІДУВАННЯ ХРИСТА» В МОЄМУ ЖИТТІ

У 1947 р. акція «Вісла» переселила моїх родичів з Перемишля на Західні землі у воєводстві Кошалінське, а я до родичів доїхав через рік, бо був ув’язнений в Яворині.
Восени 1948 року вступив я на богословські студії до Гнєзна, а опісля до Познані. У кожній Духовній семінарії є свого роду ритуал. В час обіду один із студентів читав фраґмент Св. Письма, а по тому якусь книжку, переважно з життя святих. В час вечері читались фраґменти з книжки «Наслідування Христа». Мою увагу привернули цитати з цієї книжки, сповнені глибокого змісту, що неначе змушував до його передумування. Захотілось дуже мати книжку, але де її здобути? Сама назва «Наслідування Христа» була мені знана ще з Перемишля, бо не раз чув, як отці наші на проповідях її цитували.
Гнєзнєнська Духовна Семінарія мала контакти з різними видавництвами, які час від часу надсилали списки книжок, щоб студенти могли їх собі замовляти. Одного разу серед того списку я знайшов «Наслідування Христа» Томи Кемпійського. Серце моє забилося. Звернувся до товариша, який провадив замовлення. Але книжка виявилася завелика розміром і друком, призначена для спеціяльного читання.
Та врешті я таки замовив і отримав омріяну книжку. Скільки було радости і вдоволення, що годі описати. Це найкраща книжка в Католицькій Церкві. Її читали усі найславніші люди світу. А от комуністи заборонили її для користування…
В час шестилітніх богословських студій я немало накупив книжок. Повернувшись до Перемишля, переказав усю цю богословську бібліотеку о. митр. Василеві Гринику, але залишив собі одну книжечку — «Наслідування Христа». Книжка ця — найцінніша для моєї душі, бо коли приходить момент якогось вагання чи сумнівів, розгортаю будь-де «Наслідування Христа» і читаю. Прочитавши, передумую і вчиняю згідно з прочитаним текстом. І завжди виходить добре.
Одного разу я почув твердження, що ця книжка призначена для монахів, а не для нас — світських людей. Але ж ми маємо прямувати до досконалости — як ченці, так і світські люди. Хто бажає осягнути Царство Небесне, мусить бути досконалим. «Наслідування Христа» вказує ту дорогу. Маючи такий духовний скарб в руках, дивуюся, чому сьогодні священики не заохочують вірних у проповідях до читання такого важливого дороговказу, яким для одуховлення є ця книжка.
Коли б я мав владу єпископа, то рішуче доручив би, щоб священики до кожної проповіді включали цитати з книжки «Наслідування Христа», але не з пам’яті цитувати, бо вірні не знатимуть, чиє то речення, а щоб священик взяв із собою книжечку і, прочитавши цитату, показав людям книжку. І вони будуть раді її купити, й читатимуть, і матимуть правдивий духовний скарб.
Пізнавши глибину «Наслідування Христа», один з розділів я вивчив напам’ять і цією молитвою рано і ввечері молюся за просвітлення розуму для себе й інших.
Книжка «Наслідування Христа» довгі роки була знаною серед провідних верств українського народу. Хочу нагадати, як ставився до неї великий наш геній Тарас Шевченко, будучи на засланні.
Як в’язень, він мав стани душі безвихідні та безнадійні… В духовній пустці Шевченко звернувся до Св. Письма. З заслання Шевченко писав до княжни Репніної 28 лютого, 1848 р. своє прохання, яке повторив 1 січня 1858 року: «Я тепер... і в безодні готов за все вхопитися. Страшна безнадійність, така страшна, що одна лише християнська філософія може боротися з нею. Я прошу прислати мені книжку Томи Кемпійського «Наслідування Христа». Про ту книжку просив Шевченко і Лизогуба. 23 жовтня 1845 р. писав до Родзянка. Кирилометодіївці дуже цю книжку цінили. За спогадами Герна, Шевченко її також читав.
Тарас Шевченко не зважав на те, що «Наслідування Христа» є твором Західньої Церкви, бо зміст її напевно нікого не златинізує.
Я особисто з цією безцінною книжкою не розлучаюся вже понад 60 років.
Володимир ПАЙТАШ,
диригент церковного хору
Горі Серця в Перемишлі

Доті Білінґтон
ЖИВІТЬ ЯСКРАВО!

46 способів наповнити будні радістю. «Свічадо», 2008

Чому деякі люди так добре керують своїм життям? Вони приймають правильні рішення. Вони невимушено спілкуються. Вони відкриті, легко вчаться нового, зростають, отримують задоволення. Вони динамічні, сповнені життєвої енерґії та позитивних емоцій.
Проте в інших, таких же хороших людей, справи йдуть чомусь не так добре. Збоку виглядає, що вони застрягли на мертвій точці.
Дізнатися, у чому ж секрет активних людей – як вони досягли такої життєвої позиції і як продовжують прямувати до кращого, незважаючи на вік, спробувала американська письменниця Доті Білінґтон у книзі «ЖИВІТЬ ЯСКРАВО! 46 способів наповнити будні радістю», яка нещодавно вийшла у видавництві “Свічадо”.
Можливо, вам теж знайоме таке почуття: коли досвідчуєте або дізнаєтеся щось, що змінює ваше життя, ви прагнете цим поділитись. Мета книжки Доті Білінґтон – поділитися з вами захопливим дослідженням про можливості невпинного особистісного росту і відчуття все більшої самореалізації – на щодень і на все життя.
Проблема в тому, що в нас живе нав’язлива ідея молодости. Нас, нажаханих думкою, що ми постаріємо, час витискає у середній вік, а ми репетуємо, штовхаємося і впираємось. Десь, у плині часу, загубилася та столітня мудрість, що «кожен наступний рік життя може принести мудрість та досвід, які не могло здобутися раніше. Кожен рік увінчує прожите раніше».
І тут важливо зрозуміти, що те уявлення про життя, з яким ми росли, змінилось. Замість того аби почуватися і виглядати старим у сорок або в шістдесят, можемо виглядати виклично прекрасними аж до вісімдесятки, а то й до дев’яноста – якщо ми розвинемо у собі позитивну настанову та будемо вести розумно здоровий спосіб.
З початку двадцятого століття на Заході тривалість життя зросла на більше років, ніж за всі двадцять століть до того. Отже, нам дано безцінний дар часу.
Отож, скільки б років вам не було – двадцять чи вісімдесят – живіть на повну! У вас дрімає такий потенціял, який годі уявити, а майбутнє може бути часом, сповненим перетворень, сенсу, цілей. Ви можете і далі розвиватися у будь-якому напрямку: плекати інтелект, мудрість, стосунки, обдарування та здібності, психічне та фізичне самопочуття.
А ще ви можете стати щасливішими: дослідження свідчать, що з кожним наступним десятком років ми можемо відкривати все нові задоволення у житті, навіть якщо нам уже добряче за вісімдесят. Суть в тому, що ви можете зробити вибір на користь того, що наступні роки вашого життя стануть взагалі найкращими. Метою цієї книжки є допомогти вам таки зробити це.

ЗАПРОШУЄМО!

15-19 липня 2009 року
Всеукраїнська братська зустріч Мирянського руху за єдність Церков в Україні в мальовничому селі Криворівня (Верховина) в гостях у парафії Різдва Богородиці, де проходитиме братнє спілкування вірних Церков Київської традиції, спільні Літургії, духовні бесіди, нічні чування, ватри та мандрівки в гори.
Збір учасників 15 липня об 11.00 в Івано-Франківську.
З собою необхідно мати Біблію/Новий Завіт, спальник, туристичний килимок, похідний одяг та організаційний внесок 250 грн.
Проживання та харчування буде організоване на базі місцевої школи.
Також можливе проживання по хатах за окрему плату.
Реєстрація за тел. 066-573-16-15; 8-096-423-70-18, email: svyatvar@ukr.net (бажано до 15 червня)
Додаткова інформація про рух на http://chs.org.ua

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку