«Наша Віра» вітає наших читачів, літніх і юних, самотніх і з родинами, смутних і веселих - з радістю Великодніх свят. Христос Воскрес!

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІЯРХА ВАРФОЛОМІЯ

Дорогі Браття і Діти у Христі,
«Глянь бо: зима минула!» (Пісня Пісень 2, 11) «Настала весна» спасіння; «вже квіти на землі з’явились, і голос горлиці вже чути,… і виноград у цвіту пахощі розливає» (Пісня Пісень 2, 12-13). Священна Пасха – велична і свята – повстала; і вона зігріває, освітлює і робить світ сяючим.
«Тепер все сповнене світла, і небо і земля, і найнижчі місця землі». (Канон Пасхи).

ХРИСТОС ВОСКРЕС!
Наш Господь, що є Безсмертний і вищий усіх страждань, який є прекрасним Нареченим Церкви, наш Господь Ісус Христос, що є нашим Первородним Братом і Наймилішим Другом – «Він воскрес із мертвих, смертю смерть подолав» - на третій день після того, як Він вигукнув з Хреста: «Звершилось!» (Ін. 19, 30) «Пекельні глибини заворушилися, коли це сталося» (Ісая 14, 9) з Ним, бо Христос зруйнував його володіння. Як Бог, Він правдиво звільнив свої палати від темряви, щедро обдаровуючи життям тих, кого Він знайшов у гробах. Але не тільки це; усім хто вірять у Нього від нині і довіку – істинно всім хто живе у Ньому і міцно тримається за свою віру і визнання Його аж до кінця, Господь дарує життя вічне і певне воскресіння. Христос, «Який підперезався праведністю і одягнувся істиною,» (Ісая 11, 5) Воскрес із Гробу. «Як Той, що любить людство, Він створив Адама, батька усіх нас». (Служба Воскресіння).
Гляньте ж, дорогі брати і діти, на вінець нашого Величного Свята і дух весняної пори; посередині його первоцвіту Церква сповіщає Добру Звістку Світові. Важка зима смерті відійшла! Крижану тиранію диявола і його панування подолано. Жахливе царювання темряви і прокляття знищено. «Господь царює, Він одягнувсь у велич!» (Пс. 92, 1).
Ми споглядаємо Христа, який з власної волі, через свою безмежну любов, страждав на Хресті, помер і був похований заради нас і нашого ради спасіння. Ми щойно вшанували Його воскресіння з мертвих, і разом з Апостолами і Мироносцями почули з його святих уст слова: «Спокій вам!» (Ін. 20, 19) та «Возрадуйтесь!» (Мф. 28, 9) – і наші серця наповнюються радістю. Воістину, «ніхто не відбере від нас наших радощів,» (Ін. 16, 22) тому що більше ніж навіть наша власна, особиста смерть кожної окремої людини була могутньо скасована. Ми «поєднані з Ним,» тобто, ми стали учасниками Його Воскресіння. (Рим. 6, 5)
Святий Григорій Богослов сповіщає цю істину з найвищим риторичним вмінням, коли він каже: «Вчора я був розіп’ятий з Тобою, о Христе; нині я багатий славою. Вчора я помер з Тобою; нині я сповнений життя. Вчора я був похований з Тобою; нині я воскресаю з Тобою.» (Проповідь Святу Пасху) Те, що гнітило нас з давніх віків, раз і назавжди вирішив Воскреслий Господь. Наша агонія скінчилася. «Христос Воскрес, і життя можна правдиво жити!» Проповідь Святого Іоана Злотоустого) Відтепер Життя і наше Воскресіння не є тим чого треба домагатися – не мрії, ані не утопія. Відтепер і надалі Життя є і Воскресіння є: конкретна, відчутна реальність. Реальність, що має особливе обличчя та ім’я: «ім’я понад усяке ім’я» – Ісус Христос – перед Котрим «всяке коліно приклониться на Небі, на землі чи під землею,» (Фил. 2, 9) і усякий язик визнає, що Він один є Життєдайний і Господь. Він є Той, Хто живе і править вічно. Він є Той, Хто своєю завжди милостивою волею поширює Своє Царство, Свою славу та Свою спадщину від Свого Отця, кожному хто розділить з Ним Його Хрест, Його смерть та Його Воскресіння, бо «Він є Первородний ...» (Рим. 8, 29).
До нього ми взиваємо з нашого Мученицького Патріяршого та Вселенського Престолу, щоб Він дав світові мир; щоб Він осяяв душі людей істиною і праведністю; щоб Він обдарував терпінням і підбадьорив тих хто у скруті; щоб Він дарував відчуття спасіння і життя вічного своїм віруючим.
Нехай Його, Хто є Переможцем Смерти і Володарем Життя, буде слава, влада, честь і хвала, з Отцем і Святим Духом, і навіки. Амінь.

«ПЛОТТЮ ЗАСНУВ, ЯК МЕРТВИЙ…» ВЕЛИКА СУБОТА
Священик Григорій Чистяков

«Був бо великий день тієї суботи», – говориться в Євангелії від Йоана про день, що настав після смерти Ісуса. «День той був п’ятниця, – розповідається у Євангелії від Луки, – і наставала субота. І, пішовши слідом, жінки, що разом з Ісусом прийшли з Галілеї, бачили гробницю і як покладено було тіло Його. А повернувшись, приготували пахощі і миро. Суботу ж вони провели в спокої за заповіддю».
Le sabbat veritable – «істинною суботою» називає цей день дом Жерар, монах-бенедиктинець із Клерво, котрий видав у 1947 році французькою мовою Міссал з поясненнями. Єврейське слово sabbat він вживає не випадково – щоби підкреслити, що тут ми зустрічаємося зі спокоєм, котрий можна співставити тільки з спокоєм Творця, описаним на початку книги Буття: «І завершив Бог до сьомого дня всі справи Свої, котрі Він робив, і відпочив сьомого дня від усіх справ Своїх».
Ісус, як пояснює дом Жерар, «завершивши справу викуплення, упокоюється в гробниці». Все навколо замовкає. Українським висловом «провели в спокої» чи слов’янським «умолчаша» в Євангелії від Луки передане грецьке дієслово ісихадзо, саме те, від котрого походить слово ісихія – мовчання.
Ось чому Велика субота – день у всіх відношеннях особливий. «Нині панує на землі велике мовчання», – відзначається в латинському тексті Бревіярія. Magnum silentium... «Хай мовчить всяка плоть людська», – співається в цей день після Великого входу...
Згідно з древньою традицією, це день безмовної молитви і строгого посту, коли Ісус перебуває «в гробі тілом». В літургійній практиці сучасного Заходу це єдиний день церковного року, коли взагалі не звершуються ніякі богослужіння – jour aliturgique.
В богослужбовому чині православного Сходу утреня Великої суботи, що включає чин Погребіння (на практиці вона, що в даному випадку абсолютно оправдано, звершується в п’ятницю увечері), безумовно, відноситься до п’ятниці – як в історичному, так і в богослужбовому плані, бо в той час, коли Йосип поклав тіло Ісусове в гробницю, була ще п’ятниця, хоча уже наставала субота. Ця служба орієнтує нас на молитовне споглядання плачу Марії над тілом Сина: «Рятівне Світло моє, Найсолодший Ісусе, як заховався Ти в похмурому гробі?.. Споглядаючи на Тебе, Слово, що лежиш»… Пречиста по-материнськи плакала: «О, найприємніша Весно моя, Моє Найсолодше Чадо, куди заховалася краса Твоя?». Звідси зрозуміло, що вона ніби продовжує вечірню Великої п’ятниці, котра присвячена зняттю з Хреста тіла Ісусового і плачу Богородиці.
А що стосується Літургії Великої суботи, то в давнину вона звершувалася у суботу ввечері, бо починається вечірньою з читанням псалма, де говориться про те, як «сонце пізна захід свій», і співом гімну «Світе тихий», в котрому кожен без труднощів почує знайомі слова: «Прийшовши на захід сонця, побачивши світло вечірнє...». Це говорить про те, що і для Сходу Велика субота є днем, в який вся плоть людська закликається до мовчання; за суттю своєю вона присвячена не службам, а безмовній молитві, ісихії,. яка перетворює на певний час кожного з нас на монаха-мовчальника. День великого мовчання... День безмовної молитви...
«Що таке молитва, зможе зрозуміти тільки той, хто молиться», – сказав якось Іван Павло II. «Через слова можна тільки спробувати зробити перші кроки, але молитися – це значить увійти в тайну спілкування з Богом». І в іншому місці: «Коли ви зустрічаєте Ісуса в молитві, коли ви торкаєтесь Євангелії і молитовно роздумуєте про те, як співвідноситься воно з вашими надіями і намірами, тоді все стає новим».
«Мовчання дає нам можливість побачити все в новому світлі», – говорила мати Тереза. Вгледітися у мовчанні в останні глави Євангелії; перечитати, залишившись один на один з текстом, все те, що за останні дні прозвучало під куполами храму; у мовчанні вчитися слухати і молитися – ось, напевне, те головне, що може дати нам наше мовчання над Євангелією в суботній день перед Пасхою.
На Заході перша пасхальна літургія тепер служиться в суботу ввечері, коли вже настає неділя, хоча до середини XX століття вона, як і на Сході, звершувалася вранці. Під час цієї служби читаються дванадцять пророцтв зі Старого Завіту, перше з котрих починається зі слів: «Спочатку створив Бог небо і землю». Десяте береться з книги Йони, а останнє – з Даниїла (воно розповідає про трьох юнаків, котрі, кинуті в гарячу піч, оспівували Бога посеред полум’я); все це майже нічим не відрізняється від нашої літургії Великої суботи.
Після четвертого пророцтва (у нас – після шостого) співається гімн пророка Мойсея: «Співаємо Богові». Народ Божий «через бездну стопами» переходить Чермне море. Пасха – це перехід: від рабства до свободи, від темряви до світла, від смерти до життя. Перехід, про котрий словами не розкажеш, бо його треба пережити кожному на власному досвіді. Це дорога, котра справді лежить над бездною і чимось нагадує підвісні мости в горах Кавказу.
Ісус уже знав, що Його вб’ють, коли входив у Єрусалим. Він пройшов цим шляхом свідомо і добровільно – екусіос, чи volontarie; Він його вибрав Сам і вже цим переміг. Переміг страх, котрий може зруйнувати все. «Славно прославився», бо вийшов з цієї сутички переможцем. Стає абсолютно зрозуміло, що італійське ha mirabilmente trionfato нічим не відрізняється від слов’янського «славно прославився», а в цілому древній латинський чин зберігся не гірше грецького. Не випадково ж Порфирій Успенський, православний єпископ і великий знавець християнського Сходу, писав у XIX столітті про православні святині Італії...
Служба триває. Далі, за римським обрядом, звершується таїнство хрещення (немовлят чи оголошених), а всі, хто зібралися в храмі, поновлюють разом з охрещуваними свої хрещенські обітниці. В нашій літургії від цього чину залишився один тільки слід (але все ж таки залишився!) – замість гімну «Святий Боже...» в цей день співається стих із апостольського послання: «Всі, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися». Що ж до оновлення обітниць, то не можна не згадати, що взагалі Великий піст розвинувся з участи громади в молитві і пості разом з тими, хто готувався до таїнства хрещення. Про це прямо говорить у II столітті Юстин Філософ, розповідаючи, що катехуменів «вчать, щоби вони з молитвою і постом просили у Бога відпущення гріхів, і ми молимося і постимо разом з ними». Тайна Великого посту полягає саме в цьому – в оновленні обітниць, котре починається з читання канону Андрія Критського в перші дні посту і завершується в дні Святої Пасхи.
Літургія досягає моменту, коли священнослужителі переоблачаються, знімаючи темні одежі і одягаючись в білі. «Одяг його білий, як сніг», – говориться в Євангелії про Ангела, котрого побачили мироносиці біля гробниці. Це він сказав жінкам, що прийшли помазати тіло Христа: «Його немає тут; Він воскрес». Про Ангела нагадує білосніжний одяг священика, про зустріч мироносиць з Ісусом Воскреслим розповідає Євангелія, котра читається саме в цей момент обідньої, і на Сході, і на Заході один і той же текст – 28-а глава Євангелії від Матвія.
Піст поки що не припиняється, але Пасха вже настала. Дивне почуття охоплює в цей час, напевне, кожного. Дивне, бо радість у ньому змішується з болем, зливається з ним воєдино. Змішується так, що вже не знаєш, чого ж тут більше - радости чи горя, торжества чи болю, печалі чи світла. Це і є справжня Пасха Христова. Не те фолкльорне свято, котре виливається на вулиці і наповнює їх нестримними веселощами і ликуванням (торжеством), а чудова мить доторку до тайни.
Про це у своєму «Тлумачному Типиконі» писав проф. М.Скабалланович, підкреслюючи, що для християн перших віків Пасха була напівпечальним, напіврадісним торжеством, інакше сказати – настільки ж радісним, наскільки печальним». Зустрічалася вона строгим постом. Скабалланович показує, що і сьогодні богослужбовий чин не протиставляє радість печалі, але синтезує плач біля Хреста з радістю про Воскреслого в одне парадоксально єдине ціле.
Атмосфера Страсної седмиці далека від абсолютної темряви. Так, у чин Погребіння включається спів недільних тропарів «Ангельський собор здивувався», де прославляється Воскресіння. Але й Пасха не відмежована від болю: в здавалось би, суто пасхальному гімні «Воскресіння Христове бачивши» зовсім не останнє місце займають слова про поклоніння Хресту, які потрапили сюди, звичайно, з чинопослідування Великої п’ятниці.
Слова «Хресту Твоєму поклоняємося, Христе, і святе Воскресіння Твоє оспівуємо і славимо» з грецького гімну Воскреслому практично дослівно співпадають з латинським чином поклоніння Хресту – Crucem Tuam adoramus. При цьому в латинському піснеспіві, котрий звучить у П’ятницю під час Хресної дороги, останні слова говорять уже не про біль, а про радість, котра через хрест приходить у світ.
Тут, без сумніву, є над чим задуматися. Латинський чин поклоніння Хресту майже повністю включається в грецький недільний гімн, який співається у православних храмах не тільки у пасхальну ніч, але і кожну суботу під час всенічної. Біль Страсної п’ятниці не зникає в мить Його Воскресіння, а тільки преображується чи переосмислюється, але продовжує жити в нас і, можливо, навіть стає сильнішим і проникливішим...
У Світлий понеділок, відразу після хресного ходу з великоднім дзвоном і читанням Євангелії, я відспівував по¬мерлого. Його рідним хотілося почути замилувано-печальні піснеспіви, котрі так потішають, а замість цього вони опинилися на пасхальній службі. Відразу мені пригадалося, що років двадцять тому назад в такі ж великодні дні ми хоронили шістнадцятирічну дівчину Марічку. На похорон прийшов весь її клас, і плакали всі до єдиного, тому що їм було по-справжньому погано, а коли старенький і майже прозорий уже отець Микола Тихомиров виголошував «Христос воскрес», ніхто з них не відповідав ні слова...
Цим школярам, через мовчання котрих дві чи три дами з числа постійних прихожанок Обиденського храму зробили висновок, що «у них немає нічого святого», здавалося, що над ними просто знущаються. Вони нічого не сказали (їм було не до того, щоб висловлювати незадоволення), але пішли з церкви з образою і на отця Миколу, і на хористів. А в першу чергу – на тих, хто, установивши колись звичай відспівувати в ці дні померлих пасхальним чином, відняв у них можливість просто плакати біля гробу однокласниці – без цієї недоречної і, з їхньої точки зору, блюзнірської веселости. Разом з тим у сльозах Марійчиних однокласників було значно більше правди, ніж у награно веселих обличчях дам, котрі були незадоволені їх сльозами. Про це мені відразу сказав тоді отець Олександр Мень, а тепер я це дуже добре розумію і сам, бо в дні Святої Пасхи плакали не тільки московські школярі біля гробу своєї подруги. У ці дні плакала Магдалина, повторюючи одне й те ж: «Взяли Господа мого, і не знаю, де поклали Його». Плакали й інші мироносиці, про що так гарно говориться у недільних тропарях: «Дуже рано-вранці спішили мироносиці до гробу Твого з риданнями, але перед ними з’явився Ангел і сказав: закінчився час ридань, не плачте, але йдіть і скажіть апостолам про Воскресіння Його». Плакали і самі апостоли, грубі, здавалось би, рибалки, бо повірити в те, що Христос воскрес, і зрозуміти, що це означає, зовсім непросто. І взагалі ми сьогодні так легко виголошуємо «Христос воскрес» тільки з однієї причини: тому, що погано вчитуємося в Євангелію і не намагаємося проникнути в таїну стану Його учнів у ті дні...
Не випадково перед пасхальною ранішньою службою біля закритих іще дверей храму у греків читається початок 16-ї глави Євангелії від Марка (у нас цей момент пасхальної вранішньої втрачений, який закінчується словами: «І нікому нічого не сказали, бо боялися». Я пригадав це під час відспівування у Світлий понеді¬лок і сказав тим, хто молилися, про те, що проникнути в тайну Воскресіння нам дуже важко, особливо коли зіштовхуєшся з реальним горем. Але важко було і учням Ісуса, бо їх горе було саме таким – абсолютно реальним. Ось чому в давнину пасхальне богослужіння було наполовину печальним. Його настрій у складі сьогоднішньої пасхальної служби найліпше передає пісня «Плоттю заснув як мертвий», в котрій ясно чується і біль, і горе.
Цей біль є conditio sine gua non, чи обов’язкова складова пасхальної радости, про що ми, на відміну від перших християн, на жаль, дуже часто забуваємо. В результаті свято втрачає весь свій смисл і розчиняється в чисто секулярних веселощах і безкінечних застіллях.
На щастя, є «день великого мовчання» – Велика субота з її чудовою, повною світла і болю літургією і строгим постом. У всіх значеннях цього слова особливий день, котрий сьогодні на Русі значно більше схожий на день Святої Пасхи Христової, ніж сама неділя, що настає після нього.

Прот. Валерій Копійка
* * *
Клинопис гілок. Рання весна.
В небі розбився глечик вина.
Гірко-мигдалевий вечір за склом
вікон торкається світлим чолом.
Бита дорога. Чорна рілля.
Вітряно буде. Мідний шеляг
місяця котиться в хмарну жорству.
Ти внесла котики і кропиву.
Ніжність, що жалить – дотик весни,
Опік, що гоїться рястом рясним.
Серце босоніж. Тремтлива хода.
Пахне сирітством у голих садах.
Тиша як зойк, що пришпорює пульс.
Стрілки жбурляють з своїх катапульт
грубе каміння. Паморозь в снах.
Ні, не вгамує мене ця весна.
Вітряна ніч. Неба чорна рілля.
Щось по-шумерськи шепоче гілля.
Третя сторожа. Серце тремтить.
Вдосвітку півень кричить.

* * *
Коли ворітьми Преторію
вже відкривався ад
Пилат сидів на бальконі
і їв виноград.
Міняйло складав у храмі
шекелі у стовпця.
Фелах купив на базарі
фініків і горобця.
Кричали осли. Водоноси
набрали в міхи води.
Важкі гетсиманські роси
впали в Його сліди.
На мозаїчне плетиво,
на мармуровий поріг,
як жорна, котились монети
Кайфі і Анні до ніг.
Драбину поклав на телігу
й баклагу з оцтом солдат.
А сотник копирсав калігою,
Чекав поки вийде Пилат.
Ось вийшов. Торкнувсь колони,
мазнувши побілку лиць,
І море Літостратону
пожбурило піну зіниць
туди, де стояв Високий,
одягнутий в тканий хітон.
Як генісаретська осока
хитався Літостратон
під ним. Звичне «ibis ad crucem»
у сувій вписав секретар.
І їх повели по пилюці
за місто. Склепіння хмар
підпер Його хрест, як кроква,
і все здригнулось в аду,
А вітер обтрушував смокви
у Гетсиманськім саду.
Ґелґіт огуди, благання,
неба згарище обіруч!
«Ілі, Ілі, – лама савахтані»!
Рве долоні гарячий ключ.
Як в чавилі при винотоці
кров на ризах і на чолі,
на руках, на ногах,
на боці,
кров на дереві і на землі
Череповища. Дощ полоще
площу і Гетсиманський сад.
І здивовано Понтій Пилат
слуха Йосифа з Аріматеї
В місті колють ягнят...
Песах.
Пахнуть мирром, алоєм, шалфеєм
мокрі зорі. Роса на списах
вартових. Ніч тече і тане.
Мовкне птах.
Та навиліт світанок
розпанахує тьму надвірню!
І спалахує біле пір’я.
І жінки несуть вузлик і дзбанок.
Це був перший день життя.
Ранок.
Паска 2003

Каліга – взуття римських вояків.
«ibis ad crucem» (лат.) – «розп’ясти на хресті». Звична формула римського вироку.
«Ілі, Ілі, – лама савахтані» (гебр.) – «Боже мій, Боже мій, – нащо мене Ти покинув?»

Богдан Горбовий
У ВЕЛИКОДНЮ СУБОТУ

фарбують у червоне, золотисте, синє, жовте крашанки та пишуть писанки, використовуючи віск. Зазвичай, готують не менше 13 писанок (за числом 12 апостолів і Спасителя). Як підтверджує археологія, займаються таким мистецтвом українці вже більше ніж 7 тисяч років. І орнаменти на теперішніх писанках з Карпат, Галичини відповідають орнаментам на викопних глечиках та інших предметах трипільської культури, що засвідчує глибоку неперервність української традиції.
І не даремно українська традиція писанкарства рознеслася по всьому світу. Навіть в Конґресі США на Великдень конґресмени дарують один одному українські писанки. Крашанки і писанки символізують ідею Початку, ідею Буття, ідею Відродження.
Великдень в Україні – це ошатний вінок, сплетений із дохристиянських і християнських обрядів і звичаїв. Після церковних відправ люди співають стародавні дохристиянські гаївки та ведуть хороводи. Це неповторне і своєрідне возвеличення Бога, Ісуса Христа на українській землі йде з глибини самобутньої української традиції. Свято Воскресіння Господнього – це перемога Добра над Злом, Життя над смертю.
В тому і велич Ісуса Христа, що Він через Свою Смерть і Своє Воскресіння поширив Боже благословення, Божу благодать на всі народи. І нема в Нього ні вищих ні нижчих, богообраних і упосліджених. Всі перед Богом рівні і всі достойні Божої ласки. І кульмінацією нашої вдячности Богові є той момент, коли ми можемо відповісти на вітання «Христос Воскрес!» – сповнене щирої віри і радости «Воістину Воскрес!». А у нас, додають ще й в відповідь – мрію: «Воскресне Україна!»

ЗАПОВІТИ ГОГОЛЯ І ШЕВЧЕНКА
Євген Сверстюк

І Тарас Шевченко, і Микола Гоголь написали свої заповіти в 1845 році – ще задовго до смерти.
Такі документи життя пишуться у важкому передчутті. Звичайним людям важко собі уявити вигасання душених сил Шевченка, який за одну осінь в Україні 1845 року написав по суті головні свої твори і завершив «Заповітом» – 25 грудня 1845 в Переяславі. До Різдва…
Мабуть, подібний стан пережила Леся Українка після написання «Лісової пісні» протягом чотирьох днів.
Гоголь написав свою заповітну книгу «Вибрані місця листування» і також зупинився. Його сили вигасли. Подібні ситуації трапляються з людьми інтенсивного внутрішнього життя. У Гоголя вони повторювались. Такі слова, як «смерть моя вже стояла близько», «життя моє на волоску», «останні години» – такі слова даремно не вимовляються.
Так само заповіт – він пишеться тільки раз.
Яка особливість Шевченкового «Заповіту»? Це висока розмова з народом на горі. Може з тієї висоти, на якій поет у своєму «Сні» побачив комедію світу і малість найвищих у тій комедії лицедіїв. Він розмовляє перед Богом, він заповідає народові біблійні імперативи «Вставайте, Кайдани порвіте» – і в суворому дусі псалмів він «не знає Бога» – в країні невольній не відчуває Бога. Але він полине «до самого Бога молитися» тоді, коли вже закляття неволі упаде і відпустить його душу…
Твір цей став національним заповітом на віки. Але назву «заповіт» дав йому Костомаров уже по смерті Шевченка – і уже після того, коли перепоховання «серед степу широкого» відбулося.
Така містерія високого слова! Заповіт Шевченків національний. Він однозначно адресований тій ідеальній українській громаді, з якою завжди розмовляв поет, якій посилав посланіє. І мертвим, і живим, і ненарожденним в Україні і не в Україні». І свої думи…
Гоголів заповіт не має конкретного адресата. Він зависає в порожнечі, над якою летить у безвість «русская тройка».
Є у ньому звертання до «соотечественников», але воно звучить абстрактно, навіть коли б то було з уст царя. Бо цар звертається до свого уряду, до придворних…
У «Заповіті» Гоголя звучить відчай земної порожнечі. Тут є його читачі… Його літературні приятелі, знайомі…
Але через рік цей «заповіт» опублікують в книзі «Вибрані місця з листування з друзями», а ті читачі і приятелі відвернуться від його книги і навіть від нього самого.
Вони з усмішкою назвуть це «Заповітом усій Росії»…
Вони не повірять в його щирість. Вони обуряться і засумніваються, чи мав він право їх повчати. А деякі, що самі почували себе вчителями суспільства, запідозрять його в усіх гріхах і судитимуть за них найбезцеремонніше – за приховані «низькі цілі», за засіб «вигідно влаштуватися»…
Після важкої недуги Микола Гоголь трохи очуняє і в передчутті жвавої зустрічі з читачами своєї головної книги буде марити притчею про сіяча… Звичайно, не всяке його зерно впаде на вдячний ґрунт…
Йому й не снилося, що його бичуватимуть, битимуть за поганий посів! А заповіту або не помітять, або не дочитають до кінця, або приймуть за містифікацію. А на його прохання до вірних і невірних помолитися за нього – поморщаться.
Московські медичні світила посперечаються між собою, як лікувати того, хто сам не хоче вилікуватися, потім засвідчать смерть.
Але не буде кому прочитати першого пункту Заповіту – «тіла мого не ховайте доти, доки не з’являться явні ознаки розкладу. Згадую про це тому, що в час самої хвороби находили на мене хвилини життєвого заніміння, серце і пульс переставали битися. В своєму житті я був свідком багатьох печальних подій в результаті нашої нерозумної квапливости у всіх справах, навіть таких, як поховання, я сповіщаю про це на самому початку мого заповіту в надії, що може посмертний голос мій нагадає взагалі про обачність».
Мабуть та шпилька про російську поквапливість у вирішенні справ, які вимагають зважування, геть чисто відключила увагу від застережень щодо поховання – і з похороном не затримувались.
Через 65 років Росія квапливо змінить імперський курс на прискорений революційний курс – до «визволення усіх трудящих»…
А ще через кілька десятиліть хтось уважно вчитається в заповіт і вирішить заглянути, а чи справді Гоголь не ожив у могилі.
Квапливо розкопали, перепоховали… Але в країні, де все засекречено, пішла чутка, що Гоголь ожив і перевертався в могилі. Про це поет Андрій Вознесенський навіть поему написав…
Однак повернемося до головного запитання: кому писав заповіт Шевченко, кому писав заповіт Гоголь?
Усі покоління українців приймають заповіт Поета, як звернення до них… Принаймні, співають і всі встають…
Гоголів адресат так і не віднайшовся… Рідню він обминув. З Україною зв’язків не мав. З Росією офіційною по суті не знався. З політичними гуртками не хотів знатися. А російський читач його не зрозумів. Так, наче він писав до «співвітчизників» чужою мовою. Вони його не чули. Зате з яким розумінням і захватом читали і переписували листа Бєлінського, в якому не було жодного позитивного посіву, не було зерен злагоди, але заворожуюча гостра критика держави і церкви була приперчена лютою ненавистю до іншої думки і до прав особистости іншої орієнтації.
Шевченко, попри деякі спроби бути «общепонятним», завжди ясно усвідомлював:
А до того – Московщина,
Кругом чужі люди.
«Не потурай» – може скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються… Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Цікаво, що б сказав Гоголь, коли б йому потрапили до рук ті слова з поеми «До Основ’яненка», написані в 1839 році.
Цікаво також, чи часто він повторював собі слова, звернені до М. Максимовича: «Кому и зачем мы жертвуем всем».
У всякому разі удари 1847 року могли повалити хоч кого… У своїй сповіді 1847 року, названій «Авторською сповіддю», Гоголь зізнається: «Усі згідні з тим, що ще ні одна книга не викликала стільки різноманітних тлумачень, як «Вибрані місця з листування з друзями».
І що найбільш прикметно, чого не траплялося можливо досі в жодній літературі, предметом критик і різнотлумачень стала не книга, а сам автор. Підозрійливо і недовірливо було розібране всяке слово, і всі навперебій поспішали оголосити джерело, з якого воно пішло. І над живим тілом ще живої людини чинилася та страшна анатомія, від якої кидає в холодний піт навіть того, хто обдарований міцною будовою».
Тут ми можемо собі пригадати, що в ту ж таки пору, в 1847 р. Т. Шевченка, «наділеного міцною будовою тіла», віддали в москалі. Жандарми, звичайно, прикинули на око, що «бувший художник» годиться в солдати, а особисто цар власноруч дописав: «Под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать».
Фельд’єгер з Пітера до Оренбурга (2500 верств!) доставив «секретного арештанта» до пересильної тюрми, де зморений дорогою той упав і заснув на голій підлозі, а на ранок його комендант відправив до казарми…
Усе просто – до болю в кістках! Обличчя жандармів, каземат, холодний вирок, фельд’єгер і одна загнана до смерти поштова коняка – від каземату до казарми…
На додаток також на слідстві усе було досить просто: поет пояснив свої антидержавні мотиви тим, що такі самі настрої він чув серед народу…
Важкі удари приголомшують. Коли Микола Гоголь в Петербурзі писав про «страшну анатомію, від якої кидає в холодний піт», то він же мав на увазі літературних приятелів, які безцеремонно залазили в душу «ще живої людини»… А то куди страшніше, ніж допит «насчот умонастроєній»…
Шевченка кинули в холодну воду. В інше життя – знов від початку. Він проіґнорує усі заборони і писатиме: «Караюсь, мучусь… але не каюсь»!
І це буде видно вже з перших днів його життя, коли він намалює, всупір забороні, свій автопортрет і відвідає в Оренбурзі земляка Федора Лазаревського. «Гість залишився у нас ночувати… Знявши з ліжка матраци, ми розклали їх на підлозі і усі троє полягали разом. Шевченко прочитав напам’ять поему «Кавказ», «Сон» та ін., проспівав кілька улюблених своїх пісень… Ми всі співали… Були хвилини, коли сльози самі котилися з очей».
Пізніше буде сірість казарми, будуть роки німоти, хвилини просвітків і відчаю. І туга до іншого життя, з якого в муках уже пішов Гоголь, ославлений божевільним.
Хто ж з них більше мучився в міражному місті імперської величі? Автор «Сну», засуджений на небуття, чи автор «Мертвих душ», приречений на згасання між славою і ганьбою?
Може Гоголь навчився спокійно ставитися до бичування? Вслухаймося в дальший текст його сповіді: «Якими б, однак, не були приголомшливими і образливими для людини шляхетської і чесної численні заключення і висновки, але, скріпившись, наскільки вистачало моїх сил, я зважився витерпіти все і скористатися тим випадком як нагадуванням звиш – придивитися суворіше до самого себе».
Що ж, така перспектива відкривалася і перед тими, кого кидають в одиночну камеру, і перед тими, кого везуть в Сибір, і перед тими, кого ведуть на страту…Так і Шевченко в степу:
І милосердному молюсь,
Щоб ви лихим чим не згадали,
Хоч я вам кривди не робив,
Та все-таки меж вами жив,
То, може, дещо і осталось.
Перед Шевченком ще попереду дві різні епохи – епоха заслання і епоха повернення із заслання.
Перед Гоголем – тільки згасання. Моментами – іскристе… В ті чотири роки, які йому залишилися, він вже не поїде до Італії, де можна під чужим небом відпочити душею на волі. Москва, Калуга, Василівка, Одеса, Київ, Петербург, Москва….
Усе це схоже на прискорений фільм, навіть мультфільм, з якого залишаються в пам’яті окремі кадри.
Наприклад, з подорожі до святих місць запам’яталася мить біля храму Гробу Господнього – далекі гори в блакитній імлі, неширокий Йордан і його тиха течія, і дивне відчуття, що то ті гори і той Йордан, і що тут саме він, а не хтось, стоїть на тому самому місці…
Від Петербурґа залишилася якась несміла пам’ять про ірреальне і соромливе …… сватання до графині Анни Вієльгорської.
А град і бурю з приводу публікації «Вибраних місць» пронесло. Пристрасті ущухли. Бєлінський охолов після гарячого листа і повернувся до піднесеного тону про «геніяльного Гоголя». І не один з читачів «Мертвих душ», багатьма вивчених у ті часи напам’ять, міг би процитувати: «Русский человек, да еще и в сердцах»…
До того ж той «гарячий» чоловік був уже на відході у вічність – умирав від туберкульозу.
Щось було зловісне у його безпардонному листі. У ньому вже була та нищівна сила, яка через 70 років набуде характеру диктатури і тотального терору.
А гоголівська місія примирителя і шукача розумної середини дістане продовження в російській релігійній філософії, вигнаній на еміґрацію…
Що ж до морального удару, то попри всі спроби відповісти на нього з аскетичною смиренністю, Гоголь був зовсім підкошений. Може навіть не стільки «анатомуванням ще живої людини», скільки глибоким відчуттям того, що він чужий, мова його незрозуміла і непотрібна для Росії. Християнська проповідь для нього була «єдиним на потребу», а для них – нестерпним повчанням і чимось несумісним. Росія хотіла казки «я ль на свете всех милее», і щоб ту казку написав… автор «Мертвих душ». Усі чекали появи другого тому «Мертвих душ», щоб побачити в них Росію… з позитивного боку.
Що то за диво мало з’явитися, про це сперечалися вже півтора століття – після спалення рукопису.
Що там було, в тому рукописі? Чому він все ж таки спалений?
Звичайно, Гоголь міг писати лише серйозно – на межі можливого. Його думка билась не над перетворенням свинцю на золото, як дехто собі уявляє, припускаючи, що Чичиков мав стати позитивним героєм…
Але не слід забувати, що для нього жити означало працювати, а писати означало просуватися вперед на своїй «Ліствиці». З тієї ліствиці він поглядав з тривогою у майбутнє. Пізніші дослідники схильні виводити большевицьких вождів від гоголівських героїв.
Що ж стосується «Мертвих душ», то під натиском гарячих прихильників в атмосфері Москви не можна було вільно творити. У нього якось вихопилось: «Нема діла мені до того, чи закінчу я свою картину, чи смерть застане мене в праці, я повинен працювати до останньої хвилини»… (З листа до худ. Іванова).
Звичайно ж він хотів би навернути до християнської моралі і Чичикова, і Плюшкіна, і всю імперію. Але добре розумів, що новий чоловік народжується аж тоді, коли помре в ньому старий чоловік.
Через 9 років після смерти М. Гоголя до Москви приїде ще один земляк з Полтавщини Памфіл Данилович Юркевич – єдиний в Росії достатньо філософськи підготовлений професор, щоб зайняти без попередньої закордонної підготовки філософську університетську катедру.
Дружним колом російських журналістів його зацькують, як «офіційного філософа», за «ганебні спроби під личиною ідеалістичної фразеології і туманної містики виправдати все дике і реакційне» і звинуватять в тому, що його запрошено з Київської духовної академії в Москву… «для розгрому наступального матеріалізму»…
Тільки завдяки його учневі Володимиру Соловйову ми дізнаємося, яка то велика була постать «глибокого мислителя і досконалого знавця історії філософії», а також учителя християнських істин…
Подібно як і Гоголь, він застерігав проти вузькости і однобічности висновків. Зацькований і знеславлений, він помер після 13 років утверджування миру з ближнім. Похований, як і Гоголь, на цвинтарі Данилового манастиря…
А Тарасові Шевченкові усміхнулося щастя. Важка рука самодержця не так ранила, як дошкульні укуси «вузьких і однобічних» приятелів і неприятелів, які утверджували вищість своєї правди болючими ударами, безжальними і нищівними.
Тарас Шевченко повернувся до Петербурґу, як гнаний і переслідуваний за правду, і потроху став збирати розсіяні в «самвидаві» свої вірші і поеми, вилучені в нього під час арешту десять років тому і заховані в сейфах ІІІ відділення Канцелярії Його Величності – заховані аж до наступного століття – до революції 1905 року.
Серед тих «самвидавних» віршів був і вірш «Як умру, то поховайте». Його опублікувано в 1867 році М. Костомаров дав йому назву «Заповіт». А українська культурна громадськість «держала в умі» цей заповітний твір і, наче наведена Вищою силою, виконала перше прохання заповіту – перепоховала поета на Чернечій горі над Дніпром.

ЗІ СПОГАДІВ ПРО ВЕЛИКДЕНЬ І ДИТИНСТВО
Олесь Гончар

06.04.84: Наближається Великдень (буде 22 квітня), а на душі… Хто поверне народові нашому великодні дзвони, їхній весняний благовіст?
Невже ніколи більше не з’явиться на людських обличчях ота великодня привітність, чистота духовности, що їх доводилось бачити в дитинстві, в зелених полтавських краях? Світла людяности – ось чого відчуваєм нестачу!
Воскреси, природо, нам нас самих, навчи нас любови, мудрости, здатности дорожити…
Цивілізація сучасна несе на собі якийсь карб сатанізму. Ніби заповзялися руйнувати людину… Цинізм і споживацтво ширяться, як чума.

21.11.86: Пригадую, яких людей бачив у дитинстві: яснолиці йшли до церкви, охайні, статечні, звідти поверталися одухотворені. То ж коли було зруйновано моральні загати і демона жорстокости спущено з ланцюга?
Астаф’євський герой вбиває безпричинно, без люті…
Розпад суспільства, виродження людства?.. Не хочеться вірити в таке. але ж де ті сили, які порятують людину, відвернуть розпад, поставлять усіх нас на шлях братерства? Хто несе ідеал?
Втрата ідеалу рівнозначна духовній смерті.

08.06.90: Я виростав у релігійній сім’ї , дістав од віруючої бабусі таке моральне багатство, такий запас світла, що його упродовж усього життя не вдалося погасити цій сатанинській кривавій системі тоталітаризму. Скільки докладалось нею зусиль, щоб спотворити живу душу, та все, виявляється, марно: світло є!

ПАТРІЯРХ МСТИСЛАВ У ЛИСТУВАННІ ЗНАМЕНИТИХ

Іван Кедрин-Рудницький

Вельмишановний і дорогий Пане Редакторе!
Перейняти Митрополита Скр[ипника] нелегко, бо це Летючий Голандець: він постійно в роз’їздах своїми парафіями та цілим світом. Ще складніше було домовитися з ним про дві-три години, потрібні для такої розмови. До того ж припинено пряме автобусне спо¬лучення з його резиденцією в Бавна Бруку, і добратися туди – складна історія, а надто, що я вже відмовився від своєї машини і продав її за безцінь, щоби позбутися клопоту. А оце передучора відвідали його разом із дружиною та провели з ним довгий вечір у милій товариській і предметній розмові. Я списав кільканадцять сторінок (олівцем), а щоби розшифрувати це, впорядкувати і написати, потрібно ще багато часу та праці. Звісно, Митрополит мусить іще авторизувати рукопис.
Сердечні вітання від Митрополита, який захоплюється Вашою працею та всім осередком, що його Ви створили.
3 травня 1978

Єжи Гедройць
Дорогий Пане,
Був дуже втішений Вашим листом від 24.4 цього року (отримав його аж сьогодні). Усвідомлюю, як важко досягнути Митрополита, який справді є Летючим Голандцем. Переконаний, що стаття буде не тільки цікава, але й, може, сенсаційна. Спо¬діваюся, що пише про ситуацію з православ’ям у ПНР та в Совєтській Україні.
Чи говорили ви також про міжвоєнний період? Його співпраця з Юзевським дуже мене захоплює. Мав недавно звістку від Юзевського, який тепло його згадує.
Терпляче чекатиму статтю, з найкращими вітаннями.
Прочитав Вашого листа телефоном Митрополитові: всю зиму він провів на Флориді. Виправдовувався, що йому 82 роки, а я відповів йому, що це мені не подобається, бо я старший від нього, тож обіцянку, яку дав Вам («Культурі»), має виконати.

З ЛИСТА ДО РЕДАКТОРА:

Леся Ковальчук
Озивається до Вас одна із затриманих органами КГБ у серпні 1965 року у зв’язку зі справами В. Мороза, Д. Іваненка та братів Горинів. Була я тоді студенткою філфаку Луцького педінституту, у літстудії ми мріяли про нову Україну. Пропоную два свої вірші різного часу.

ВЕСНА 1966-ГО
По губах, по очах, по душі –
Батогом!
Синє небо, зелені кущі –
Як бетон…
Манекенами люди снують –
Неживі!
Гусне мозок і сивіє ртуть
В голові…
Перемелено з кров’ю усе –
На шмаття!
Дивна сила ще тіло несе
Буз пуття!
До щілиночки звужено світ –
Для раба…
У наморднику мусиш дожить –
О ганьба!

ОБЛУДА?

Наситившись в коморах керівних,
Червоні заробивши нагороди,
Чомусь себе причислили до них -
Саможертовних лицарів свободи.
Ви вчасно заспівали інший гімн –
Вдалась на втіху флюгерська вистава!
При владі знов: надійний був трамплін –
І голови живих, і мертвих слава.
Але даремно коміри рвете
Напоказ вишитих нових сорочок
І кричите народові про те,
Що ви найкращі із синів і дочок.
По справах судять: шокувало світ
Скоробагатьків золото в офшорах.
Не прийме небо ваш лукавий звіт!
Україна струсить сірий порох...

БОГОСЛОВЯ І ХРИСТИЯНИ
Диякон Андрій Глущенко

На жаль, серед багатьох православних поширене уявлення, нібито богослов’я призначене для свого роду «еліти» – вузького кола богословів, однак саме по собі не грає якоїсь ролі у релігійному житті. Все, що потрібне християнину – це моральне життя, молитва, участь у богослужінні, піст. Богослов’я ж часто розглядається вірними як суто полемічний засіб. Його завдання бачиться радше як «негативне» – доводити атеїстам, іновірним та інославним помилковість їх релігій і переконань. Зазвичай прості вірні мало цікавляться складними богословськими питаннями, однак відчувають полегшення, коли чують від богословів критику на адресу неправославних конфесій. Така критика додає їм почуття впевнености, хоча зміст цієї критики і її обґрунтування можуть бути їм при цьому в суті незрозумілі.
Чи виправданий такий погляд на богослов’я? І так, і ні. Так – оскільки дійсно багатьом вірним навряд чи буде корисне захоплення далеким від реальности «богословствуванням». Тим паче що релігійна свідомість не завжди буває спроможна відрізнити головне від другорядного і розібратися в таких тонкощах, які неможливо однозначно перевірити «експериментальним шляхом». Історія виникнення старообрядницького розколу у 17 ст. показує, якою грізною зброєю може стати «богослов’я» в руках окремих «богословів». Дійсно зброєю, до кровопролиття.
Але, з іншого боку, ми живемо уже в ХХІ столітті. А його реалії істотно інші. Живемо в країні, де більшість людей мають як мінімум шкільний атестат, а велика частина опанувала вищу освіту. І відповідно рівень їх інтелектуальних запитів нерідко буває високим.
У наш час недостатньо «просто вірити». «Сліпа» віра, яка сторониться від знання, не може бути для християнина самоцінністю. Тим паче, що Отці Церкви жодним чином не були пропаґандистами «сліпої віри». Коли віра як переворот, як чудесна дія озаріння і навернення й буває початком духовного життя, то в такій якості вона, на думку Отців, не може перебувати постійно. Віра має преображатися в знання, і знання має преображатися вірою.
Зараз (як рештою і в ХІХ ст.) в церковному середовищі заведено «брати на зуби інтеліґентів». Але задумаймося, чи немає і нашої вини в тому, що не лише серед «простого люду» (для котрого, як вважають, цілком досить так званої «природної релігійности»), а й серед людей освічених надто мало глибоко віруючих християн? Адже їх критично мало. Чи не ми винні, що людина, яка задає нам серйозні світоглядні питання, котрі її тривожать, і чує у відповідь: «Ви просто віруйте, і все», – не бачить в Церкві пристановища для себе?
Я вважаю, що в наш час кожен освічений християнин повинен прагнути хоча б трохи бути богословом. Тому що це неминуче. По-перше, щоб бути просто чесним перед самим собою. Потрібно пам’ятати: християнське богослов’я здатне відповісти на запити найдоскіпливішого розуму. Цілий ряд перших Отців Церкви мали, наприклад, досконалу філософську освіту, про що навіть не стільки мовиться в їх житіях, скільки це видно з їхніх богословських творів. Християнин може знайти в них для себе всі потрібні відповіді, або ж ясно усвідомити, що деякі запитання принципово не можуть мати відповіді (але не тому, що знайомі парафіяни не здатні на них відповісти).
По-друге, щоб бути чесним перед довколишніми, особливо перед зовнішніми. Адже знов-таки як часто, зустрічаючи людину, котра щиро шукає істину, проте має дещо плутане уявлення про християнство, ми кажемо їй саме такі слова: «Ви не запитуйте. Ви просто вірте». В такій позиції отже або принципово немає місця для знання, або ми самі цього місця не віднайшли. Та й чи шукали? Проте якщо ми й сприйняли суб’єктивно для себе такий «вихід» – «просто вірити», все ж не маємо підстави вважати його універсальним. Чесніше було б сказати: «Давайте шукати разом». Тільки спершу – «у нас».
Одним із головних завдань Церкви у всі часи було місіонерство. Місіонер - це не той, хто вміє переконливо розмовляти з воцерковленою молоддю, але той, хто вміє переконливо говорити із «зовнішніми». Точніше, перший – також місіонер, лише особливий, для церковного кола. Справжній місіонер повинен уміти в розмові з кожним нехристиянином, здатним до діялогу, показати співбесідникові, що той може знайти для себе в Христі. Наскільки кожен освічений християнин повинен бути трохи богословом, настільки ж він має бути і місіонером. Знаючи, через які труднощі пробирається твій розум, легше буває допомогти в цьому іншому.
Позиція богослова в жодному разі не повинна бути антинауковою. Звісно, це не означає, що богослов мусить відкидати все те, чого наука не може визнавати принципово. Маю на увазі чуда. Йдеться зовсім про інше. Богослов не повинен щоразу вдаватися до пояснення за допомогою «чуда» того, що наука цілком переконливо може обґрунтувати і чого віра не вимагає сповідувати як «чудо». Богослов також не повинен заперечувати ті безумовні висновки науки, які прямо не суперечать основним істинам християнства, навіть якщо вони при цьому не влягаються в заготовлену ним особисто «схему». Нічого не вдієш, богослов зобов’язаний поважати й любити науку.
Та все ж чи доконечно потрібне сучасному християнинові (особливо тому, хто володіє освітою) богослов’я? Адже реально він живе не лише постом і молитвою. Він не мешкає в цілком порожньому приміщенні, куди хіба що ззовні хтось подає йому їжу. Коли християнин читає шкільний чи вузівський підручник, де описується процес еволюції чи будова Всесвіту або особливості людської психіки, – йому годі уникнути зрозуміння цих даних з погляду християнства. Цим самим він уже богословствує, бажаючи того чи ні. Навіть коли він стверджує, що написане – неправда і що Всесвіт не має ще й восьми тисяч років, – це вже богословський погляд, нехай і безглуздий.
Сучасний християнин просто змушений визначитися в своєму ставленні до науки, як також дуже часто – до мистецтва і філософії. І то саме як християнин. Якщо ж він спробує повністю втекти від цього, то навряд чи втече від своїх ближніх, котрі наважитись на такий радикальний крок не зможуть. І це буде аж ніяк не заповідана «втеча від світу».
Я навіть не кажу про випадки, коли, наприклад, сусіди звертаються із запитаннями до знайомого християнина, знаючи, що він належить «до Церкви». Або представник іншої конфесії чи атеїст намагається викликати православного колеґу по праці на богословський мінідиспут. Тут ще можливо відмовитися.
Проте батько, котрий взагалі не цікавиться «високим богослов’ям», все одно буде змушений відповідати синові-школяреві на його запитання «Чому Біблія говорить так, а в школі нас вчать інакше?» Він змушений буде насамперед вирішити, чи дійсно наука і Святе Письмо суперечить одне одному і питання вирішується «або – або»? Батько зобов’язаний буде синові висловити не зформульовані сяк-так ним самим відповіді, від яких синова учителька може впасти, як громом прибита – але мусить відповідати, ґрунтуючись на основах сучасного православного богослов’я. А для цього він повинен бодай трохи його знати.
Однак богослов’я потрібне в першу чергу для нас самих. Адже розум і пізнання дані людині Богом. А істинне знання християнина про Бога, світ і людину – це і є власне богослов’я.

ДУХОВНИЙ ПАСТИР
Ольга Струтинська

…Сріблясті переливи дзвонів заглядають у очі перехожим, досягають сердець, манять і кличуть за собою. Куди? У диво. В очікуванні якого завмерло усе навколо…
Сьогодні неділя, а у Підмихайлівській церкві Калуського деканату Івано-Франківської Єпархії, як і тиждень тому, як і сто років тому – святкова недільна відправа. Та кожен раз якось по-новому хвилює оте незбагненне дійство Святої Літургії, і величність старого храму, якому уже більш як століття. І голос, що сіє в душу Господню благодать, наповнює серця Отцем і Сином, і Духом, голос духовного пастиря – отця Богдана Челядина.
Більше тридцяти років служить о. Богдан у нашому церковному храмі.
Можливо, спрацьовує принцип «Моє мені найкраще», але все-ж-таки я надзвичайно горда з того, що у нашому селі такий добрий душпастир, і не применшуючи ролі багатьох інших священиків, вклоняюся його талантові і невсипущій праці.
Важко перечислити все те, що зроблено з ініціятиви о. Богдана. Це і впорядкована святиня, і дружні люди, що спираються на високий авторитет священика, заслужений подвижницькою працею. Наше село, мабуть, одне з небагатьох, яке не розділили на два ворогуючі табори міжконфесійні протиріччя, і заслуга в цьому саме цієї мудрої, розсудливої і високошляхетної людини з найвищим титулом – духовний пастир. Бо де церква служить віддано, там народ молиться, не розпорошується, не відчужується, а стає єдиною Божою громадою.
Я бачила святині величніші і прекрасніші, я чула багатьох інших проповідників, та у сон і у спогад приходить тільки церква у рідному селі і незабутні проповіді о. Богдана, що навчив мене міряти життя совістю, сповідувати любов, поклонятися Богу у храмі власного серця. Бо щедро засіває о. Богдан наші душі добром, вірою, милосердям і у праці своїй стає по-справжньому великий.

P. S. Хоч написати про о. Богдана я думала уже давно, все якось не наважувалась. Чомусь ми не навчені говорити людям добрі слова, вважаємо це підлабузництвом. А добро треба помічати, його не так уже й багато в нашому житті.

«ГРИЦ, МОЛИМОСЯ ЗА ТЕБЕ»
Григорій Герчак

Григорій ГЕРЧАК родом із села Солоне Заліщицького району на Тернопільщині, це за десять кілометрів від села Летяче, в якому осіли і лемки після переселення з Лемківщини.
Рання весна 1948 р. Приморозки, холодні дощі. У таку пору, поки зазеленіють ліси, більшовики завжди активізували акції проти повстанців. Вони мобілізували всі сили: військо, міліцію, «стрибків», навіть озброювали цивільних службовців – уся ця орда сунула, мов сарана, «шукати бандитів».
А я тоді, молодий хлопчисько, якраз ховався, бо мене хотіли силоміць вивезти на Донбас. У ті часи активну і патріотичну молодь, яка могла б поповнити ряди українського збройного підпілля, часто вивозили на Донбас або за межі України. Там їх поселяли у спеціяльні гуртожитки під наглядом так званих «вихователів», вишколювали у совєтському патріотичному дусі, навчали якоїсь робочої професії та влаштовували на роботу. Деяких направляли у військові училища і виховували на яничарів.
Отож мені треба було десь переховатися на час весняних облав. «Іди до лемків, – порадив мені знайомий, який співпрацював з підпіллям, – переодягнешся у їхнє вбрання і так перебудеш, поки потепліє. Лемки – люди приїжджі, широких зв’язків з підпіллям ще не нав’язали і на них менше падає підозра».
Я так і зробив. Мав знайомого лемка Олексу Пителя, який походив із Сяніцького повіту, з села Завадка-Риманівська. Він був калікою (кульгав на ногу) і заробляв на прожиток слюсарством. Я до нього інколи заходив, бо цікавився слюсарською справою. Його родина: дружина, донечка та старенька мати – мешкали у невеличкій хатині, жили бідно, але прийняли мене радо. Так я в них ховався. Як було спокійно, я допомагав Олексі слюсарювати, а як небезпека, то залізав на горище і заривався у сіно.
Раз Олекса пішов у гості до знайомих. Я залишився сам і, щоб не гайнувати часу, зачинився в хаті та почав розбирати машинку до шиття, яку треба було почистити. Раптом почув стукіт у двері й голос знайомої дівчини-лемкині: «Грицю, ховайся! Москалі тут, в селі!». Я здивувався: звідкіля ця лемкиня знає, що я тут? Та ж вона живе на іншій вулиці. Коли повернулися господарі, то сказали, що «то дівча» приносить їм молоко (у Пителів не було корови) і давно знає, що я тут ховаюся. Запевнили мене, що вона ніко¬му не скаже, «бо она з нашого села – Завадки». Іншого разу я ходив на зустріч з повстанцями і повернувся аж над ранком. Тихенько, щоб нікого не розбудити, виліз на горище, зробив для господарів умовний знак, що прийшов, і ліг спати. Була неділя.
Перед обідом господиня будить мене: «Грицю, ходь з гори ту, долів. Пришли до нас гості, Ганка й Мариська і принесли пирогів». «Цссс... тихіше! Не кажіть їм, що я у вас!» – прошепотів я. «Не бійся, то сут лемки. Они знают, же ти у нас. Ходь, они чекают». Я остовпів. Невже ж усі лемки знають, що я тут! Оце заховався! Раз так, нічого не вдієш, треба йти їсти «пироги»...
Коли потепліло, я пішов ховатися в ліс. То був невеличкий лісок, який ріс на пагорбах недалеко від нашого села. Тепер ми ховалися удвох – до мене пристав один хлопець, за яким теж ганялися більшовики. Біля лісу було пасовисько, на якому випасали худобу. Там пас корів мій знайомий старенький лемко. Він мав веселу вдачу і любив співати. Ми з ним таємно зустрічалися. Він повідомляв нам новини, які нас цікавили: бої з повстанцями, вивезення на Сибір, облави, арешти та інше. Часто приносив нам їжу. Як треба було зустрітися, то він співав веселу пісеньку: «Червене, червене мам ябко в кишени». Отож, пасе наш дідо, виспівує собі, й линуть лісом тужливі і радісні лемківські мелодії. Я сиджу у своєму сховку, слухаю та думаю: «Вивезли лемка з рідної землі і він виливає свою тугу, своє зболене серце в піснях. А хто ж тепер співатиме вам, зелені лемківські Бескиди?».
У ясну погоду, коли на обрії видніли далекі Карпати, лемко завмирав і довго дивився на сині пасма гір. Вони йому, мабуть, нагадували рідні сторони. Ось наш дідо підганяє своїх корів ближче до лісу і співає: «Червене, червене мам ябко в кишени...». О, це нам... Треба йти. Обережно виходимо на узлісся, де в домовленому місці маємо зустрітися.
Одного дня лемко корів не пас, другого теж. Ми почали турбуватися, чому немає дідуся? Надвечір, коли пастухи погнали худобу додому і пасовисько опустіло, ми вийшли на край лісу і з-за кущів спостерігали за селом. Як гарно! У надвечірньому серпанку мріють сади, з-поміж дерев біліють хатки... Раптом появився вершник. Хтось з села мчить сюди, до лісу. Коли вершник наблизився, дивимось – дівчина. Зупинилася, прив’язала до дерева коня і з клуночком в руці зайшла в ліс. Ми назирці – за нею. Притаїлися і не спускаємо з ока. Ось вийшла на поляну, збирає квіти і заспівала: «Червене, червене мам ябко в кишени...». Перестала. Наслуховує. Поки я вагався йти до неї, чи ні, вона заспівала на мелодію краков’яка: «А мій дідо хорий, а мій дідо хорий, а він ниска коров не пас». І гукнула: «Ябко, хоть гев! Покажся!». Тоді я підійшов до неї: «Я – Аничка, – каже дівчина. – Дідо повів, жебис тікав з лісу, бо буде облава». «А звідки він знає?» – здивований запитав я. «Бо му ся снило, же по лісі ходили червені свині». І ще сказала, що дідусь хворий – має гарячку. Я уже хотів іти, та Аничка шепнула: «Почекай, я ти штоси принесла». Взяла захований у кущах клуночок з харчами і дала мені. Я подякував, попрощався й пішов.
Ми з приятелем сіли вечеряти, а мені не сходить з голови сон дідуся – оті «червені свині». Приятель поставився до сну скептично, мовляв, що тільки не присниться людині, яка має гарячку... Але я усе-таки його вмовив і ми покинули ліс. І, о диво! На другий день нагрянула облава. Оточили ліс, і «червені свині» пішли нишпорити... То були останні дні мого перебування між лемками. Скоро мене впіймали... Потім я втік. За деякий час пішов у збройне підпілля... А далі були тюрми, допити, засудження до страти – усі знайомі думали, і що я вже не живу. Маму повідомили, що «ваш син розстріляний». По мені навіть відправили панахиду. А я в той час сидів у камері смертників і чекав вироку. Смертну кару замінили на 25 років каторги.
Потрапивши на Воркуту, я почав листування з мамою. Там я отримав від мами першого листа і посилку. У листі була приписка від знайомих лемків. Писали, що дідусь ще пасе корів, але «Червене, червене мам ябко в кишени» більше не співає, бо нема кому. Подивиться на ліс, а «там никого юш не є і му барз смутні». А в посилці, крім продуктів, які послала мама, був дарунок від О. Пителя – бляшана посудина зі смальцем. На дні посудини я зауважив надряпаний напис: «Грицю, молимося за тебе!». Я довго дивився на той напис і мені стало так легко-легко на серці...
Погнали нас на роботу. Похмурий день, такий, як і попередній, лагерний сірий день, але мене осяяла і зігрівала моє серце людська теплота... Цілий день я був зігрітий тим теплом. Під націленими цівками автоматів, втомлені йшли з роботи. Матюкався конвой, гарчали вівчарки, а мені перед очима стояли слова: «Грицю, молимося за тебе!». І зникли холодні простори тундри – я витав далеко-далеко на зеленій, сонячній Україні...
Вивів мене з того блаженного стану оклик конвою: «Стой! Пріставіть ногу!».
Сірі шереги в’язнів зупинилися – заскрипіла концлагера брама.

«ПРОСІТЬ І ДАСТЬСЯ ВАМ»
Марта Кришталович

Потяг підійшов до зупинки з назвою «Свіча». Невелика група людей, переважно жінки, зайшли у вагон. Одна з них зайняла місце навпроти мене, попросила дозволу оперти ноги на вільне місце. Потяг – рушив і перед очима постала осяяна сонцем Гошівська гора, на вершині якої виблискували бані церкви-манастиря. Люди у якійсь особливій задумі мовчки супроводжували поглядом незвичайну картину, яка віддалялася з рухом потягу. Я зрозуміла: це прочани.
– А люди все йдуть і йдуть сюди. І я теж приходжу. – промовила моя супутниця, і, наче відчувши запитання, продовжувала: – То було якраз на Покрову. нас везли на схід – у товарних вагонах. Через щілину, – он з того місця, – вказала вона рукою, – я побачила цю церкву на горі. Не було часу молитися, заплакала дитина, церква зникала з очей, а ще йшов сніг. я тільки встигла подумати: «Господи, допоможи мені привести на свою землю всіх моїх дітей». Найменшому було 7 місяців, найстаршому – 12 років.
Не встигла я поставити запитання, як вона продовжила: «Привезла усіх п’ятеро, вивчила, одна дочка в Івано-Франківську лікарем працює, я коло неї живу. Ось уже вдесяте несу до Гошівської церкви-манастиря свою подяку за вислухану молитву. Вчора ще прийшла пішки з Івано-Франківська, а нині, вперше за 10 років, мусила повертатися потягом. Дуже ноги болять. Та й не дивно: мені пішов 92-й рік. Так я собі офірувала: коли привезу усіх своїх дітей, буду щорічно на Покрову ходити з подякою до цієї церкви пішки, доки ноги будуть носити».
– А чоловіка не було з вами?
– Його заарештували. Якось я спекла хліб, а він каже: «Дай, я занесу хлопцям. У лісі дуже холодно. Я ще теплого молока налила. Та зловили мого чоловіка з тою їжею. Дали 15 років… Через тиждень мене і п’ятеро наших дітей посадили у потяг, у товарняк.
Таких, як я, був повний вагон.
Везли на чужі землі довго, три тижні…»
Повіки моєї сусідки опускалися, втома робила своє. Хвилинку я вдивлялася в її втомлене обличчя, на якому час не затер слідів колишньої вроди. Руки, складені як до молитви, прикриті вишитою хустинкою.
Ця зустріч схвилювала мене і не забулася досі. Хоч було це 15 років тому.
Чи розповіла моя супутниця цю історію своїм онукам? Чи сприйняли вони її душею і серцем? Чи повірили в силу молитви?...

ДУМКИ ПРО ВОЛЮ

Незабаром у видавництві «Смолоскип» побачить світ вибране з самвидавного літературно-мистецького і громадсько-політичного журналу «Пороги», що виходив у Дніпропетровську (Січеславі) в 1988-90 рр. і був одним із перших українських часописів, які започатковували вільний тип української культури і нової публіцистики, що мала дисидентські витоки.
Пропонуємо фрагменти однієї з передмов до майбутнього видання та кілька поезій, з тих, які вперше були опубліковані в «Порогах».

«ПОРОГИ – МІТ ВОЛІ»
Раїса Лиша

Звідки виринає в нас оце неочікуване відчуття певности, що світ створений задля спілкування вільних особистостей? І воно не зникає, як зникають ілюзії. Притім що довкола аж кишить від ненаситних спроб поневолення іншого, всього і всіх...
«Пороги» належить до найперших вільних українських видань, поруч з «Кафедрою» у Львові, «Євшан-зіллям» у Коломиї, «Кальміюсом» на Донбасі, що виникли услід за славнозвісним «Українським вісником» Вячеслава Чорновола.
В роки «перебудови» та «гласности» колапсуючої імперії комунізму власне ці незалежні видання розвіювали атмосферу страху, розкріпачували думку і творчість, і вчинили справжній прорив в Україні до дійсної свободи слова. Ефект їх дії, попри мізерні наклади, був надзвичайний. Адже в них відкрито ставилися насущні і давно назрілі питання українського життя, про які більшість боялася навіть комусь заїкнутися , публікувалися думки тих, кого влада ще недавно тримала у тюрмах, чиї твори трактувалися як ворожі і не мали жодного шансу з’явитися у офіційних виданнях.
Ідея журналу виникла в нашому тісному гурті поетів і інакодумців, що утворився в Дніпропетровську у 1976 р. й витримав, як своєрідний творчий феномен того часу, усі нелегкі випробування «брежнєвщини» і «застою». Ідея витала десь підсвідомо в наших думках і розмовах і ніби чекала слушної миті. Ось тому, коли Іван Сокульський у 1988 р. повернувся нарешті з другого ув’язнення, і назустріч уже ринув інший незнаний час – внутрішньо ми до видання журналу були цілком готові.
Головним редактором і чільним засновником «Порогів» став Іван Сокульський – поет і в’язень сумління, член Української Гельсінської Групи, чиє ім’я в козацькому краї звучало як символ свободи.
Редакційну колегію утворили Юрій Вівташ, Раїса Лиша, Орися Сокульська (нас четверо разом з Іваном – це й був властиво наш гурт), а також пристрасний дослідник української історії та культури, який мешкав на Донеччині, Ярослав Гомза та педагог, член УГГ Петро Розумний. Невдовзі до редакції долучилися мистецтвознавець Лідія Яценко і художник Сергій Алієв-Ковика. На початковому етапі до видання був причетний також донеччанин Григорій Гребенюк.
Отець Ярослав Лесів, який фактично, хоча жив у Лужках на Івано-Франківщині, належав до нашого поетичного гурту, формально не був членом редколеґії, але незважаючи на всю свою шалену й небезпечну на той час зайнятість справою виведення з катакомб та легалізації Української Греко-католицької Церкви, священиком якої став, вийшовши з ув’язнення, він приділив «Порогам» серйозну увагу. Зокрема, допоміг у питанні друку – з церковних пожертв. Завдяки йому та Михайлові Гориню, який так само, через УРП, наскільки було можливо, підтримав журнал, ми отримали реальну можливість його робити і мати наклад бодай 50 примірників.
Істотний внесок зробив о. Ярослав і як автор «Порогів» своїми статтями з проблем становлення Церкви в Україні, один із перших опрацьовуючи новочасну ідеологію української Церкви, котру мислив активно причетною до цілого спектру життя народу й країни.
У Дніпропетровську, де в часи УНР виходило більше десятка літературно-мистецьких та інших журналів, а після «перемоги комунізму» впродовж десятиліть зяяла натомість цілковита пустка й панувала жахлива нівеляційна совєтчина, «Пороги» стали відкриттям і неабиякою культурно-мистецькою подією. За насиченістю змісту, свободою погляду і напругою духовних і культурних сподівань та рішучістю, ясністю і маштабом поставлених авторами кардинальних питань національного життя журнал справив враження відпущеної з туго натягненого лука стріли.
Коли Іван з Орисею принесли кілька перших, з великими труднощами видрукованих примірників на зібрання нещодавно створеного Товариства української мови ім. Т. Шевченка, люди брали їх до рук аж наче побожно, ледве вірячи своїм очам. Чи не кожен хотів придбати або хоч погортати вільний, незалежний журнал.
Ми вступали в новий час як у повінь. Почалися дійсно тектонічні зсуви в суспільстві. Довколишня дійсність, яка ще в першій половині 80-х виглядала примарною і безколірною пародією на життя, почала набувати барв і смислу.
Ось коли я збагнула реальну підставу образу живої і мертвої води в українських казках. Живою водою показала себе правда – «як насущна проблема українського життя», «як неприйняття всеохопної брехні» (за визначенням у «Листі творчої молоді Дніпропетровська», 1965 р., одним із авторів якого був Іван Сокульський).
Недаремно влада так боялася прихованого українського самвидаву 60-80-х рр. Його відважні автори свідчили про підміну смислу і спотворення усіх форм національного, громадського й навіть приватного життя. Чимало з них стали авторами «Порогів» – уже відкритого самвидаву. Іван Дзюба, Євген Сверстюк, Микола Береславський, Василь Стус, Василь Барладяну, Левко Лук’яненко, Василь Скрипка, Борис Антоненко-Давидович...
Все це трималося на якійсь тоненькій невидимій ниточці. Як автори, так і сама редколеґія, майже всі були «недруковані». Зате були внутрішньо вільні. І в цьому вся річ, і вся тодішня й теперішня сила «Порогів». Як і причина появи сьогодні цього збірника.
Бо що є дійсна правда? Напевне, вона приходить до того, хто її прагне, як спроможність особистости і народу (а він складається з особистостей) творити власне буття в сакрумі світу. Без цієї спроможности годі протистояти ентропії.
«Хто розбудить душу козацьку, що колись було не дозволяла ні ханові, ні панові вершити свою долю?» – запитував у своїй статті в «Порогах» кримчанин Валентин Тамбовцев-Лисенко, роздумуючи, чому й далі тривають в Україні сліпі ігри «блудних синів». Чому вони неспроможні прозріти перспективу власної свободи і не вміють звільнитися від стандартних, нав’язаних їм кимось ролей? Це питання можемо повторити й сьогодні. І то є знову питання культури і вільної особистоости. Просто так в нову реальність, або як назвав її М. Бердяєв, – метаісторію – не проскочиш (будучи гірше верблюда, який не пролізе у вішко голки).
Це шукання свободи і нового світу – спроби повернення вкраденої справжньої України – як «землі обіцяної», може, знайшло своє найглибше втілення і розкрилося через внутрішній простір поезії.
Взагалі 60-80-ті – це був час поезії. Недарма поезію і поетів переслідували, навіть якщо вірші існували в одному чи кількох примірниках у тебе в шухляді, передруковані чи переписані від руки. Слово діяло, резонувало, воно стояло високо в небі, як сонце. І його годі було дістати.
Саме в поезії і почасти в прозі, особливо 70-80-х, відбулося рішуче творення нових смислів і форм та розширення внутрішнього простору – в контексті знаходження духовно-екзистенційних шляхів особистости та образу майбутнього українського світу.
Творився в слові і розгортався – діяв – існувало таке відчуття – у безмежному просторі новий міт волі. Потужні його сплески були ще у 60-ті у Василя Симоненка, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко... у 70-ті – у Василя Стуса,Тараса Мельничука, Ігоря Калинця…
Але особливо реальну, дотичну (хоч і невидиму) дію цього міту я відчула чи не вперше у 1966 р. (чи в 1967?), ще не будучи знайома з Іваном Сокульським і нічого про нього не знавши, коли почула, як хтось переповідав, що ось група студентів – поетів, які шукали десь у селі над Дніпром могилу князя Святослава, та знайшли там, біля мргили, меч князя.
Оцей меч мене безмежно вразив. Так і уявлялося, що взявши того меча, вони стали як лицарі...
Меч той, думала, справжній, бо ось же як певно сказано у вірші: «І з мечем Святослава не розстатись йому». З розповіді виходило, що молодь та і далі збирається біля могили Святослава, й вони там спвають українських пісень, читають українські вірші. І у них – меч Святослава. (Владу отже, як видно, налякав чомусь саме цей меч Святослава). (Екзистенційний образ. Іванів екзистенціялізм завше – козацький, аристократичний, пов’язаний з релігійністю).
Було як на лобі написано: переповідач цієї частини дійства міту, не відаючи, що є в суті його учасником, в глибині душі мимовільно бажав опинитися там – з поетами, яких розганяє міліція, бо там відчувалось життя, а тут – у нібито справжній реальності – навпаки – стояла мертвота.
А в цей час – коли переповідалося по всіх усюдах про націоналістів, що знайшли меч князя, та ще й написали якогось листа за кордон... – в цей час їх судять закритим судом, і відправляють Івана Сокульського у в’язницю.
А куди ж подівся меч Святослава? – чомусь непокоїла мене саме ця важлива подробиця. З кимось навіть завела про це мову. І почула у відповідь: «Та його міліція відібрала...»
Цей поворот у дійстві міту переживався болючо. Та роздумавши, я збагнула, що меч не могли забрати. Хлопці мали його заховати.
На той час я ще працювала в обласній газеті «Прапор юности», але на суд над «націоналістами» мене вже не пустили.
Познайомилися ми лише 1976 р., коли Іван Сокульський повернувся з ув’язнення і був під наглядом, Юрій Вівташ, щойно виключений тоді з МГУ за інакодумство, переживши тяжке побиття невідомими, змушений, не маючи прийнятної роботи, виготовляти якісь бетонні стовпчики, – познайомився з ним трохи раніше.
Наш гурт склався так природно, немов інакше й бути не могло. […]
За вікном під хатою біліла цвітом або червоніла гронами калина. Зеленів і дозрівав виноград. Квітли троянди, нагідки і жоржини, посаджені Івановою матір’ю Надією Іванівною. За двором ріс очерет, грали на сонці тополі.
Лука з синіми пролісками навесні, гранітний камінь, що росте із землі на Огріні – півострові, насиченому глибокою прадавниною Сосновий лісок, де ми не раз вечорами варили пшоняну кашу і гріли чай на маленькому багатті на піску. Орисине домашнє виноградне вино. Місячне і сонячне світло. Дощ, тиша і вітер... Дніпро, до якого ходили – побути, на котрий видивлялися, щоразу переїжджаючи черех міст у тому місці, де в нього впадає загадкова Самара, яка інтуїтивно навертала думки до шумерів (сумерів). Добрі й недобрі новини. Всі вони були нашими спільниками. І був наче доторк до вічности.
Хоч як дивно, але в тих жорстоких обставинах ми примудрялися зустрічатися якнайчастіше. Попри в’їдливий тиск, провокації, перманентні виклики «на розмову», де нам «радили» припинити «небезпечні» зустрічі.
Попри все ми залишалися разом. І коло наших зустрічей навпаки розширювалося. У Львові ми з Юрієм познайомилися з Михайлом та Олею Горинями, із Зиновієм Красівським. У 1976 р. до Дніпропетровська був приїхав гнаний Тарас Мельничук.
Справжнім святом були приїзди до Дніпропетровська Ярослава Лесіва. Як і наша всіх разом поїздка до нього в Лужки. Саме Ярослав повіз нас в Івано-Франківськ до Опанаса Заливахи, котрий тоді один з перших творив аванґардний рух в українському мистецтві. Його майстерня на горищі, – мансарді, повна картин, залишилася в пам’яті, наче небесна Україна, що вигравала усіма барвами світла в болючім пориві до волі. […]
У Івана на столі завше стояло погруддя Тараса Шевченка. І це теж був знаковий живий образ міту. Шевченко в «Порогах» діє багатоаспектно, як постать найвища за мірою волі.
Особливою прикметою поезії, як і прози, вміщеної в «Порогах», – в розділі «Дніпрополь» і розділів «Плин», «Графіті», «Слово рідне» та «Кольори степу» (останню репрезентував мистецтво) є виразне поривання до нового означення – оживлення простору українського світу через відновлення його знаків, символів-архетипів –встановлення орієнтирів, ціннісних духовно й естетично точок відліку, та нове обживання сплюндрованого і спустошеного рідного часопростору буття. Вірш Івана Сокульського «Означення степу» в цьому сенсі особливо характерний. Це буквально нове народження образу степу (якого вже ніби й не існувало) – повернення його глибинного смислу в довкілля.
Ми всі підсвідомо вірили в слово – як в нове життя. Слово було – як прагнення зцілення світу.
Невсипуще, невтомне й невгамовне спілкування нашого гурту, в якому діялося невидиме і для нас самих будування, тривало до 80-го року, доки не було розірване силоміць, внаслідок арештів Івана і Ярослава. Нам випала «велика зона» («організацію» зробити не вийшло). Тоді по всій Україні пройшла серія обшуків і арештів. Багато чого було зруйновано, але не вистраждану, витворену єдність духу. […]
Як і інші самвидавні журнали, «Пороги» дають вочевидь матер’ял для осмислення особливостей дисидентського руху в Україні та його місця в загальноевропейських процесах, що породили молодіжні рухи і різні мистецькі й літературні течії.
В Україні національний дисидентський рух був поривом до свободи в глибинному сенсі. В ньому виявилось шукання особистістю свого місця у Всесвіті, часі, суспільстві. Шукання глибинних зв’язків і обличчя своєї країни. Саме тому в «Порогах» культура і творчість репрезентує час, який мислиться як ціннісна категорія, через призму духу. Чи то взяти вірші Василя Стуса, Ярослава Лесіва, Тараса Мельничука чи прозу Бориса Антоненка-Давидовича, Юрія Вівташа, чи спогад Петра Ротача про кампанію, організовану проти роману Олеся Гончара «Собор», чи есеї Євгена Сверстюка «Феномен Шевченка» та «На землі благословенній апостолом...» або вірш Івана Сокульського «Дай мені, Боже, обличчя своє»… Це глибинний екзистенційний вимір свободи – через постійний зв’язок з Богом, через розширення – визволення внутрішнього простору духу, коли в особі, за Бердяєвим, розкривається універсум. Без Бога, як свідчать і нинішні цивілізаційні зигзаги, процес персрналізації людини неможливий.
Так мислилась у нашому світовідчутті і воля України. Власне тому Україна в «Порогах» – зовсім не якась провінційна, затуркана і нікому не цікава країна, а повноцінна, з глибокою духовною історією й традицією культури, народ якої виробив за віки універсальний світогляд, Божа земля, де все є для життєтворчости й свободи. А Наддніпрянщина, яка обдаровувала нас своїм простором, мистецтвом, словом, любов’ю - зовсім не якийсь там примітивний «Схід», як тепер бездумно повторюють, а центр світу, як було у козацтва. Бо центр світу є там, де починаєш його творити – від початку, з себе й з усього. Хай які ще є і будуть катаклізми й випробування.
Зрозуміло, ми не уявляли «Пороги» без найсуттєвішого аспекту віри.
Отець Ярослав Лесів зізнавався, що став греко-католицьким священиком, бо це віра його батьків, а з іншого боку – він бачив, наскільки дужче була понищена УАПЦ і саме вона потребувала більшої допомоги. Скільки зміг і скільки встиг, він і допоміг у той нелегкий момент справі її відродження.
Йому був близький образ козацького православного священика. Таким справді козацьким священиком він і запам’ятався мені на святкуванні 500-ліття Козацтва у Нікополі. Він був упевнений, сповнений воістину великих планів і весь націлений у майбутнє.
В усьому, що тоді почало витворюватись у суспільному житті, вочевидь справджувались слова великого подвижника, історика Церкви й культури Василя Біднова (спадщина і особа якого досі в Україні, на жаль, не поціновані й відсунуті з поля зору) про психологію віри українця, який «більше надає значення внутрішньому змістові віри, а не зовнішній обрядовості». В цьому ми бачили надію і вихід на простір великої дії.
Якою буде нова реальність і нова українська людина, що їй належить прийти? Картина світу, який маємо творити, сьогодні ще більше тривожна й неясна. Але це дуже творча ситуація (за визначенням К. Юнга), створена самою історією. І в цій новій ситуації, на мій погляд, самвидавний журнал «Пороги» несе ідеї й енергію відкриттів.

Іван Скульський
* * *
Дай мені, Боже, обличчя,
з якого ще біль не вичах.
Дай мені, Боже, обличчя,
де болю було б – утричі!
Дай мені, Боже, обличчя,
в якому – просте і звичне…
Не позичене
дай мені, Боже, обличчя…
Своє!

* * *
Містові снилася площа,
місто запрагло степу.
Ставало навшпиньки, щоб бачити далі…
– Простору! простору! Простору!
Місто в неволі зростало…
– Вийти б за стіни тюрми!
Не потюрмитися, не скам’яніти…
Простору! простору! Простору!
Містові снилася Січ Запорізька,
бачилась рідна справжність.
Містові снилась далека Вкраїна…
Місто вмирало без світу.

Юрій Вівташ
Кортасарове око

Він навчив наше покоління
грати в життєву гру
неіснуючим удаваним воланом.
Та не навчив у піжмурки.
Але на нових фотографіях
ми побачили
свою нікчемність та
нескінченність
на тридцять восьмому
році життя.
… За вікном не Париж.
Вода десь протікає.
Втрачене покоління.
20-річчя контркультури.
Вип’ємо неіснуючої відсутньої
кави.
Розстелимо стареньку газетку
«Вілідж войс».
Поставимо на ній свічу
і суху рибину.
Прочитаємо про психоделічну
революцію.
Згадаємо Латинський квартал
і Вудсток.
… Посіємо насіння у добру землю,
і плід стократ виросте
через тисячу років.
Так сказано у Євангелії.
Якийсь чоловік (чи дідок?),
махаючи циліндром
і плащем, і палицею
на фоні вежі
на пагорбі,
(чи не Кортасар бува?)
читав нам «Бісів» Достоєвського
та грав на дудочці
Букстехуде з Бріттеном,
додаючи до апетиту
Шютца.
……………………….
«Все старе минуло» –
пишуть газети.
Та й справді минуло,
бо проходить не час,
а ми.
В літо Господнє
(державна статтаємниця)
наше покоління
переселиться
до зірок.
Все те знав наш
мудрий вчитель
Кортасар.
Та попиваючи вермут
грав десь на органі
в Буенос-Айресі.

(Скорочено)

Ярослав Лесів
* * *
Сліпуче сонце,
Ясна днина,
Безмежність неба
І душі.
Я більше птах,
Аніж людина.
В такі хвилини
Цілий світ
Співається мов пісня
Усім моїм єством.

Бери побільше
Серце світла –
Аби боротися
Зі злом!

ГАГІЛКА
Ніна Мудрик-Мриц

Заспівали дзвони великодні:
Божий Син воскрес для нас сьогодні!
Поспішають з писанками діти
Радісну Гагілочку зустріти.
Біля церкви Гагілочка ждала,
Пісенькою дітей привітала.
І веселі почали забави —
Кривий танець, хороводи жваві.
І вела перед Гагілка славна,
Як навчає звичай здавен-давна.

Я ПІСЕНЬ БАГАТО ЗНАЮ
Світлана Кузьменко

Я пісень багато знаю.
Я матусі їх співаю:
І колядки, і щедрівки,
І веснянки, і гаївки.
І про пташку, і про квітку,
І про те, як гарно влітку.
Це мене матуся мила
Всіх пісень співать навчила.

ЗМАЛЮВАТИ МАМУ
Микола Сулима

Для всього, що зелене,
Є олівець у мене,
Для неба, річки, ставу
Я синього дістану,
Для жовтого гусяти
Оцей ось можна взяти.
Але ж який дістати,
Щоб маму змалювати?
Складу я краще вірша
Про маму найдобрішу
І намалюю квіти
Найкращій мамі в світі.

РІДНА МАТИ
Іванна Савицька

Як зо сну я рано встану,
Кличу матінку кохану,
Мати вмиє, нагодує,
І вбере, і поцілує.
Ще й веде мене за руку
До садочка на науку.
До садочка, мов до школи,,
Не спізняюсь я ніколи.
Ввечері, як ляжу спати,
Біля мене знову Мати.
І прикриє, і погладить,
Поцілує і розрадить.
Ще й добрячою рукою
Хрестик робить надо мною.
Хто ж зуміє так кохати?
Рідна Мати!!!

ХРИСТОС ВОСКРЕС!
М. Верес

Христос воскрес! Усе радіє,
В траві фіялочки зітхають
Сміється сонечко з небес,
І пролісок тремтить увесь,
Прозора річечка леліє —
Розквітла яблунька аж сяє —
Христос воскрес!
Христос воскрес!
Христос воскрес!
Христос воскрес!
Дзвенять пташки у полі, в лісі;
І дзвін співає до небес,
Де білі хмарки розпливлися —
Христос воскрес!
Христос воскрес!

ПИСАНКА
Катерина Перелісна

Гарна писанка у мене,
Мабуть, кращої й нема.
Мама тільки помагала,
Малювала ж я сама.
Змалювала дрібно квіти,
Вісім хрестиків малих
І дрібнюсінько ялинку,
Й поясочок поміж них.

СЕРЦЕ МАТЕРІ
За Павлом Ходченком

Одного разу сидів я на лавочці в парку. Недалеко мене на гілці сіла синичка. Вона тримала в дзьобику хробачка. Десь роздобула собі на сніданок. Раптом із землі почувся писк горобеняти. Я підійшов до нього. Воно, видно, впало десь із гнізда. Горобеня було ще не опірене й вернутись до гнізда не могло. Несподівано на синичку, що сиділа на гілці, напав горобець. Він хотів відняти в неї хробачка. Синичка не хотіла дати. Між ними зчинилась бійка. І тоді хробачок із дзьобика синички випав на землю. Бійка тривала ще довго. Вкінці горобець утік у кущі. Синичка заспокоїлась. Вона розглянулась і злетіла на землю. У траві знайшла свого хробачка. Побачило це горобеня. Воно роззявляло дзьобика й пищало. Горобеня хотіло їсти.
Синичка зупинилася. Горобеня тріпотіло крильцями в траві, хотіло до синички. Синичка підскочила до горобеняти. Вона ткнула в роззявлений рот горобеняти свого хробачка. Потім щось пропищала, спурхнула і зникла.
Я подумав: синичка зі старим горобцем билась, не хотіла віддати йому свого хробачка, а маленькому горобеняті сама ткнула в дзьо¬бик. Чому це так? Подумайте, діти.

МОЛОДАНЧИК
Зірка Мензатюк

За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась.
— Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки? — спитала вона.
— Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не буди¬лася, — відповіли струмки.
— То, може, це ти, берізко?
— Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула.
— Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?
— Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний.
— То хто ж воно? — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш.
— Он хто мене розбудив, — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю.
— Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок.
— Таки ні... — кивнули Маруся й Олюся.
— Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас.
І Мирося почала навчати: треба стати в коло, а одненькій дівчинці — посередині, тоді заспівати:
А мій милий молоданчик,
Поплинь, поплинь на Дунайчик,
Та вмий собі біле личко,
Та розчеши косу русу,
Та вберися в сорочину,
Підпережи горботчину,
Та взуй жовті черевички, —
Шукай собі товаришки!
— А ти, Олюсю, раз ти в колі, маєш ніби вмиватися, вдяга¬тися в сорочину, а в кінці вибрати собі товаришку: ти станеш на її місце, а вона замість тебе в коло.
— Виберу, — киває Олюся. — А мама мені не сорочку, а блузочку вишила. З трьома рядами на рукавах. Я на Великдень її вдягну.
— В мене буде нова сукня, — й собі похвалилася Маруся. — І сукня, і плащик, і жовті черевички. Такі гарнесенькі!
— Ось і добре, — каже малим Мирося. — На Великдень одягнемо обновки та й будемо грати в «Молоданчика».
Дівчатка пішли до села, бо вже набігались, а мавка-зеленавка сіла на торішнє листячко й заплакала.
— Мавка плаче? — здивувався вітерець, бо був він тепер ласкавий і сумував, коли хтось журився.
— Мавка плаче! — зашуміли берізки, грабки й буки.
А полем саме йшла весна. Почула, про що шумлять дерева, повернула в лісок.
— Чого тобі, дитинко? — погладила мавку по голівці.
— Діти мають обновки і на Великдень гратимуться в «Молоданчика», — захлипала та. — Я також хочу гратися, а маю ли¬шень старе торішнє платтячко...
— Яка ж бо ти мала-нерозумна, — засміялася весна. — Хіба ти забула, що я обновляю весь світ? Будуть і в тебе обнови.
І весна подала мавці гарні жовті черевички, горбатку, ви¬ткану листям-квітками, ще й білу-білісіньку сорочину.
— А сорочка не вишита...
— Буде тобі й вишивка, та така, як наша земля Буковин¬ська! — мовила весна й повернулася до поля: — Гей ти, рілле, чорна, масна, родюча! Дай своєї чорнющої барви!
Дала рілля чорної барви — і лягли на білих рукавах дрібні узори.
— Гей ти, траво шовкова, дай свого зеленого кольору! І з’явилися на сорочці зелені візерунки.
— Ми, буки, дерева поважні, ми й барви дамо дорогої: виш¬невої, з молодих бруньок! — зашуміли високі дерева.
— Тепер ще вишиймо небо та сонце в ньому, і готова сорочка-буковинка, — мовила весна, а в узорах ураз заясніли погідне небо та щире сонце.
Зраділа мавка, з утіхи заплескала в долоньки.
А весна повела рукою — і зацвів під деревами ряст, тендітні білі анемони, а що вже фіялок, та пшінки, та пролісків!
Тут і Великдень настав. На майдані серед села зійшлися дівчатка. Всі гарненькі, чепурненькі, у святкових обновах. Взялися за рученята, заспівали:
А мій милий молоданчик,
Поплинь, поплинь на Дунайчик..
Почула їх мавка і собі спустилася до села.
— Хто ти, красуне зеленокоса? — здивувалися дівчатка.
— Це наша мавка! — гукнули Олюся, Маруся й Мирося. — Ми торік з нею гралися.
— Ой, які в неї обновки! Ой, яка в неї сорочка! — задивилися дівчатка. — Ставай, мавко, серед кола, бо ти в нас найгарніша.
І вони заспівали, а мавка в колі вмивалася, чесалася, маяла пишними вишиваними рукавами, і було їй весело-весело, і всім дітям також весело, і всім людям, і всьому селу. У небі стояло сонце, а на горі під ліском-переліском — весна. Вона розгорнула свій фартушок і вийняла з пелени біло-рожеві сорочки: одну сорочку абрикосі, другу — вишні, ту — черешні, а ту — яблуні. Вбрали садочки білі сорочки, цвітуть вишні-черешні, цвітуть абрикоси, цвітуть яблуні. А над білими садами, над запашними черемхами плине пісня про молоданчик, запливає далеко-далеко і зливається з блакитним Дунаєм.

ЧАШІ І ЯНГОЛИ
Раїса Лиша

Ці два образи у Людмили Красюк бачаться в особливому таємничому спілкуванні, змушуючи зацікавлено вслухатися в суть тієї розмови і відкривати для себе світ в первісному творенні форм з глини – матерії буття, яка прагне бути одухотвореною. В цьому спілкуванні стверджується сакрум світу. З глини і барви витворюються наче самі собою потужні ваговиті і легкі чаші, глибокі й спрямовані вгору, наче квіти чи дерева, або низькі з розлогим дном, ніби видолинки або озера. Інші й взагалі розгортають свою пластичну форму до хвильної площини прямокутного аркуша, в якому відображуються небо, тонкі відтінки дня, сонця, ранку, вечора... За всієї монументальної масивної об’ємности – вони зберігають відчуття живого плину, мінливости.
Скульптурні композиції здаються створеними самою природою: космічними тілами чи деревами, квітами. Вони природні, як природними є традиційні глечики, горщаки, казани – куди вміщує себе вічність життя.
Куди янголи наливають небо і дух буття. А хмари, сонце, зорі, дощ і вітер доносять і залишають доторки своїх барв. Часом здається, що ці пливкі живі барви виникають з самої глини.
Взаємодія з неосяжним простором всесвіту представлених керамічних творіву суті є розгортанням особливих, наче космічних краєвидів, що силою кольорової і пластичної дії переносять тебе у світ безмежний, де простір і глина – матерія – дані людині для будування і творення, зримого і незримого.
Адже чаша – одна з найбагатших за символікою образоформ буття, один із ключових символів світобудови, що структурують наш світогляд і визначають лад культури. Кожна форма чаші – це пластичний і кольоровий рух, – не лише зовнішній, але й внутрішній рух краєвидів душі і це тяжіння до гармонії буття.
В керамічному саду Людмили Красюк є чаші, форма яких розкривається так легко, як тремтливі пелюстки квітів. Білі, ледь рожеві, бузкові, блакитні… І в тих чистих пелюстках невагомої розквітлої глини звучить нечутна мелодія, що її вловлюють в далекому довкіллі квітково-пелюсткові чаші, звернені в небо.
Таким є перший акорд експозиції, де одразу відчутний резонанс світла розквітлих високих чаш з живописом. «Янголи в нашому саду» бесідують в неймовірній близькості од нас серед дерев під нічним небом ї немов би розливають, розхлюпують у сад, у все довкілля дивне сліпучо-радісне сяйво.
Кожна дія в цих скульптурних краєвидах є значимою, рельєфною, об’ємною. Ось чаша, що розкрилася, як таріль, і з її дна – кола з’являється дивний білий птах. Називається «Пробудження». Це образ ранку. І це ніби народження на світ. Нерідко чаша-скульптура постає як новонароджена зірка.
Мисткиня надзвичайно лаконічна й бережлива в деталях. Але найтоншими порухами кольорів і форми вона народжує в уяві нові краєвиди буття.

ПІСНЯ НАД ПІСНЯМИ – ДОТОРК ДО ТАЄМНИЦІ
Наталя Кучер

Ці пристрасні слова, такі геніяльні в своїй простоті, тисячоліттями хвилюють і дослідників, і звичайних людей. Високопоетичні любовні тексти Пісні над Піснями увійшли до складу священних богонадхненних книг як для юдеїв, так і для християн. Серед п’яти поетичних книг Біблії саме її назва означає найвищий ступінь порівняння, найкращу пісню. І саме вона стала однією з найзагадковіших книг Святого Письма.
Ти джерело садів,
Криниця води живої;
Потоки,
що з Ливану ринуть!
Здіймись, північний вітре!
Прилинь і ти, південний!
Повій на сад мій,
Щоб його запахи
рознеслись!
Нехай мій любий увійде
в сад свій,
Та споживає плоди
його препишні. (4.15,16)
Одні вбачали у палких еротичних текстах оповідь про кохання двох молодих людей, інші прочитували символічну поему про безкінечну любов Ягве до обраного народу, а деякі розшифровували пророцтва про втілення Сина Божого. Кожен час давав своє трактування цій поезії, але всі дослідники були одностайні у її високому пошануванні. У сирійському перекладі їй було дано підзаголовок «Премудрости Премудрість», а Мартін Лютер, перекладаючи німецькою мовою, дав їй назву «Висока пісня».
На самому початку тексту зазначено, що автором був цар Соломон, (саме за його правління у Х ст. до Р.Х. був поширеним жанр любовної лірики), але більшість пісень складено між ІХ – ІІІ ст. до Р.Х.
Єврейська синагога порівнювала її з вишуканістю срібних підвісок, вважаючи, що весь світ не вартий того дня, в який дана була Ізраїлю Пісня над Піснями. За словами її ретельних дослідників, Орігена та св. Ієроніма, євреям не рекомендували читати цю книгу до тридцятирічного віку, щоб не впасти в спокусу буквального розуміння (Пізніше її буквальне трактування було засуджене на У Вселенському соборі).
В християнській церкві такий піднесений погляд на Пісню над Піснями висловив у ІІІ ст. видатний мислитель Оріген, прихильник алегоричного методу трактування Біблії: «Як ми дізналися через Мойсея, що є не лише Святе, але і Святеє Святих, що є не лише субота, а й субота субот, так нині дізналися через Соломона, що існують не лише пісні, але й Пісня над Піснями». Оріген поділяв традицію юдеїв щодо алегоричного розуміння книги, але як християнин, бачив Месію в Ісусі Христі. Він написав на неї десять книг тлумачень, з яких збереглося лише дві, перекладені латиною св. Ієронімом.
Інші святі отці і вчителі Церкви – Григорій Ниський, Кирило Єрусалимський, Макарій Єгипетський, Афанасій Олександрійський – також вважали, що в цій книзі все від початку до кінця написано таємниче, загадково, і що зміст догматів, який в ній є, міститься не в літері, а глибоко під нею. Святі отці розглядали цей текст як весільну пісню на шлюбі Слова з Плоттю, і тому читати ці гімни коханню радили лише очима любови.
Хор:
Куди пішов твій любий,
найкраща між жінками?
Куди звернув твій любий,
Щоб нам з тобою
та його шукати?
Молода:
Мій любий зайшов
у сад свій
До грядок пахучих
Пасти в садах отару
Та лілеї рвати.
Я – мого любого,
і мій любий – мій,
Він, що пасе отам
поміж лілеями. (6.1 – 3)
Оригінальне бачення висловив св. Амвросій Медіоланський – він проглядав у Суламіфі Богородицю. А от інший великий теолог, блаженний Августин, був прихильником юдейської традиції тлумачення і бачив у змісті лише історію древніх євреїв. Але водночас потужна сила любовної енерґії давньої книги не залишила його байдужим, і його власне освідчення Христу в коханні зі сторінок «Сповіді» надто суголосне цим текстам: «Пізно полюбив я Тебе, Красо, така споконвічна, і така нова, пізно полюбив я Тебе(…) Ти покликав мене, і Твій поклик прорвав глухоту мою; Ти заблиснув і засяяв, і прогнав мою сліпоту; Ти розпустив пахощі, а я вдихнув Їх, щоб зітхати до Тебе; я шукав Тебе, і тепер я голодний і спраглий Тебе.»
В західній духовності ця книга також була надзвичайно шанованою. Так, св. Бернард писав, що якщо хтось бажає засвоїти смисл того, що в ній сказано, то нехай полюбить. До неї зверталися часом у найтяжчі хвилини життя – один з найвидатніших теологів Католицької Церкви Тома Аквінський за місяць до свого відходу, в лазареті Фоссануова, диктував секретареві коментарі до цієї книги. Інший великий святий – містик ХVІ Іоан Хреста, страждаючи в тюрмі, пережив духовне осяяння і створив цикл переспівів Пісні над Піснями, які стали класикою еспанської літератури. Його велика сучасниця, письменниця-містичка, вчитель Церкви, Тереза Авільська також розуміла поезію Пісні над Піснями як шлюб людської душі з Богом і залишила нам благоговійне ставлення до Таємниці. «Поцілунок, який просить Дружина в Пісні над Піснями, – це святий мир у єднанні з Богом», - писала вона.
Поклади мене печаттю на
твоїм серці,
печаттю на твою руку;
любов бо, як смерть,
сильна;
ревнощі люті, немов пекло.
Стріли її – вогненні
стріли,
Правдиве полум’я
Господнє. (8.6)
Православні богослови вважали, що Пісня над Піснями є найвищим з усіх старозавітних пророцтв про Месію, і навіть вбачали в ній історичне зображення Христа, Який воплотився. Магнетизм цієї книги продовжує притягувати до себе дослідників – наприкінці ХХ ст. з’явилась праця грецького богослова Христаса Яннараса «Варіяції на теми Пісні над Піснями», в якій він подає свою талановиту версію осягнення вічної теми.
Силу любови, вкорінену в самій природі людини, Яннарас розглядав, як можливість наближення до Бога, бо вона вибудовує кожну особистість. Саме любов дає нам шанс пошлюблення з Христом, «коли смерть виявляється обіймами Єдино Бажаного».
Літературна форма твору також особлива – в ній зовсім відсутній розповідний елемент, вся книга є низкою душевних виливів, що дало підстави Орігену назвати її «весільною піснею» і водночас драмою. Сила образного відтворення почуттів, жива пульсація любовного переживання впродовж тисячоліть наснажували всіх, хто припадав до цих текстів. Природно, що Пісня над Піснями мала численні відлуння в музиці, літературі, образотворчому мистецтві. Так, найперше, мала вплив на розвиток інтимно ліричної і містичної поезії як на івриті ( Ієгуда Галеві, Ібн Гебироль, Ісраель Наджара та ін.), такі мовами всіх народів християнської цивілізації. Її мотиви звучать в літературі Відродження, у творчості французьких та німецьких романтиків, в релігійних гімнах пуритан, хоралах християнських церков.
Ти полонила моє серце,
моя сестро-дружино!
Ти полонила моє серце
Одним лиш оком,
Однією перлиною
твого намиста!
Які ж бо твої любощі
прекрасні,
Моя сестро-дружино!
Які ж бо твої
любощі хороші! Понад
вино!
І запах твоїх пахощів
понад усі
бальзами. (4.9 - 10)
На українських землях переклади Пісні над Піснями з’явились одразу з прийняттям християнства – вже в ХІ-ХІІІ ст. Першим автором, який написав вірш, присвячений цій книзі, був Самійло Мокрієвич у ХУІІ ст. Один з рядків Пісні взяв Григорій Сковорода для епіграфа до своєї тринадцятої пісні «Саду божественних пісень». Назва його збірки також нагадує нам ці давні тексти. В ХХ столітті переспіви уривків книги українською зазвучали у творах Павла Савченка, Дмитра Загула, Богдана Кравціва, Станіслава Зінчука. Їхні поетичні рядки навіюють аромат розлитих пахощів великого кохання і вповні передають те чисте благоговійне почуття, яке ми переживаємо завжди, коли зустрічаємосьі з Справжнім.

Дмитро Загул
З «Пісні Нісень Соломона»
(1; 1-4)
(1; 1 – 4)
Цілуй мене, милий в устонька червоні,
Я пестощів ждала давно;
Твої поцілунки і ласки любовні
Солодші, ніж царське вино.
Мені твоє ім’я – розлитеє мирро, –
Впивається серце слабе…
Не дивно, що вірно, не дивно, що щиро
Кохають дівчата тебе.
Візьми нас у царські тереми з собою,
До пишних покоїв своїх,
Щоб нам любуватись твоєю красою,
Зазнати солодких утіх.
Щодня нас щось тягне в розкішні палати,
Щоб з любим втішатися знов,
І вина, і масті твої вихваляти,
Твою красу і любов.

«Ложе у нас зелень…» (1; 15 – 16)
Мій любий з верхів’я, як олень пужливий,
Прилинув в долину до мене.
І знову веселий, як перше, щасливий
Схилився на ложе зелене.
Кристалії кедри нам стелею стали,
Мов крівля, над нами зрослися,
Пахучії трави нам постіль послали,
А стіни – кущі кипариса.
Мій милий рожеві уста відкриває,
Говорить мені без умовку, -
Рука його права мене обнімає,
На ліву кладу я головку.

……………………………………..
«Я вас заклинаю, дівчата Салиму,
Маленькими сарнами в полі:
Щоб ви не збудили голубку єдину,
Нехай відпочине доволі!»

Павло Савченко
Пісня Пісень

Голос милого з дороги,
Голос милого лункий…
Мов оленьо легконогий,
Мчить до мене милий мій.

Скаче милий, поспішає,
Під віконце підбіга.
І тихенько промовляє:
– Встань, голубко дорога!

Встань, вродливіша з вродливих!
Вийди! Вже зима пройшла!
Перетисли дощ оливи,
Зелень землю залила.

Час пісень настиг. В ліщині
Лунко горлиці гудуть.
Фіжинки на фіговині
Зав’язались і ростуть.

Виноград сьогодні зрана
Милим цвітом процвіта…
Встань, схопись, моя кохана!
Вилинь, горличко з гнізда.

Дай на вид твій подивитись,
Дай послухати твій сміх.
Дай напитись, дай упитись
Медом уст твоїх.

Богдан Кравців
Пісня Пісень
* * *
«Ховалась я, милий,
в долинах квітчастих,
Розквітла,
мов квітка лілеї».

«Гей, в нашім поселлю дівчата, мов терен,
А поміж терном – лілея».

«Ти ж, князю мій, славен між парубоцтвом,
Що яблуня в гаю зеленім,

Солодка для мене її прохолода
І яблука спілі для мене!»

Станіслав Зінчук
* * *
Мені серце ти зранила, подруго-сестро,
Одним поглядом ти полонила його,
Полонила єдиним разочком намиста.

Мені ласки твої, наречена-сестрице
Твоїх любощів солод мені над вино,
Запах шат твоїх - понад усі аромати.

Мед стікає із уст твоїх, ніби із крижки,
Молоко та ще мед в тебе під язиком,
А вбрання твого пахощі – запах Лівану.

ВЕЛИКДЕНЬ НА ГУЦУЛЬЩИНІ
Протоієрей Іван Рибарук,
парох с. Криворівня на Івано-Франківщині,
Коломийська єпархія

Великдень, Пасха, Христове Воскресіння. В цих словах, якими названо Свято зі Свят, відображається звершення найзаповітнішої мрії людства з початку його земної історії.
Слово Великдень несе в собі повноту прагнення нашого народу, як частинки всіх народів світу, бо для всіх це – Великий День. В цьому словосполученні чується відгомін мітів, які народилися в серцях давніх індусів, єгиптян, греків, римлян, слов’ян та інших народів, і були втілені в образах Вішну, Озіріса, Фенікса, бога Сонця та інших.
В глибині власного єства людина відчувала свою вічність – як образу і подоби Божої – і народжувала невмирущі, воскресаючі образи.
Вибраний Богом єврейський народ, з якого мав прийти Спаситель, вшановував найбільше свято, встановлене Мойсеєм, Пасху, яке знаменувало перехід обраного народу з рабства єгипетського до вільного життя на Богом дарованій землі. Ця назва перейшла й до нас, але зміст її наповнений новою глибиною воскресіння Ісуса Христа, Який звершив перехід всього людства і кожної людини зокрема через Свою добровільну смерть і воскресіння, від рабства смерти до життя вічного. Святий апостол Павло пише; «Пасха наша -Христос» (1 Кор. 5:7). Христос став відповіддю неба на волання людських сердець, обтяжених смертною печаттю гріха. Тому природним і єдино істинним станом людини є Пасхальна Радість – ні з чим не порівнянне блаженство, радість буттєва, відчуття єдности і гармонії з усім світом і з Живим Богом.
За тисячі років людська душа, переживаючи Світле Христове Воскресіння, знайшла багато способів вшанування Воскреслого Христа, які стали народними звичаями і традиціями, ввібравши все найкраще надбання від прадавніх часів до сьогодення. Багатий на них і Карпатський край, наша Гуцульщина.
Найосновніша ознака Великодня – писанка, яка в своїй символіці поєднала сиву далечінь дохристиянських часів, наше сьогодення і перспективу вічности. Тому, готуючись в часі Великого посту до гідної зустрічі Великодня, в кожній родині протягом всієї чотиридесятниці пишуть писанки, навіть і в святкові дні. Також в цей час вишивають рушники і серветки для покривання пасхальних кошиків. Страсного тижня господині печуть паски на згадку слів Христа: «Я є Хліб життя» (їв. 6, 48), ці паски будуть головною окрасою і поживою пасхального столу. Живного четверга на Гуцульщині діти ходять «гріти діда», відвідуючи хресних батьків та інші господи, особливо ті, де є старенькі люди, зігріваючи душі окликами: «Грієм діда. Печіть паски, за три дні Великдень!». Діточок віддячують за добру звістку кукуцами – спеціяльно спеченими булочками з хрестиками.
Вшановуючи страждання Христові, всі без винятку, і старі, і малі, у Великодню п’ятницю ідуть до церкви, вклонитися Святій Плащаниці і посидіти біля неї в храмі, як біля померлої людини, поміркувавши про своє життя, слухаючи читання «Дій святих апостолів». Багато людей, особливо молоді, проводять нічні чування, які розпочинаються «Хресною дорогою». Жодної справи не може торкнутися рука в цей день скорботи, жодне зайве слово чи жарт не злине з уст.
Великодня субота – останній день підготовки і остання нагода висповідатись і прийняти Святі Тайни Тіла і Крови Ісуса Христа, бо інакше не буде повноти свята і не гідно сідати до святкового столу з неочищеними серцем і устами. Великдень – це щорічний шанс людини почати нове життя.
Пасхальна ніч – особливий час духовного життя, коли можна якнайглибше прожити велич Воскресіння. Тому переповнений храм молільниками, особливо тими, хто живе у найвіддаленіших куточках і не завжди може бувати на Богослужінні.
Великодній досвіток... Серця переповнені благодатною радістю, довкола звучить «Христос Воскрес!» Під передзвін церковних дзвонів та спів пасхальних пісень освячуються паски, писанки та все принесене в прикрашених кошиках та куфлях. Люди христосуюються, обмінюючись Христовою любов’ю і спішать додому, щоб втішити тих, хто з нетерпінням очікує на свячене, особливо стареньких, самотніх, немічних та найменших. Дітки і вся родина вмиваються водою, в яку опущено писанку і освячений хрестик. І тільки після цього сідають до святкового сніданку, щоб розговітися яйцем і паскою.
Вдень життя на церковному подвір’ї не припиняється. Молодь і діти співають, парубки «будують «церкви» – живі піраміди, які обходять навколо церкви під захоплені виголоси малечі «Христос Воскрес!». І весь цей час протягом трьох днів не змовкає передзвін, бо кожен може вдарити в дзвони від душі.
Перший день Світлого тижня – «поливаний» понеділок. І навіть священикові не гарантована «сухість», адже вода, якою обливаються, граючись біля церкви, на вулиці і вдома, – символ чистоти життя з Христом.
Завершується пасхальний тиждень відвідинами померлих в неділю Антипасхи, Томину, як кажуть в горах – Провідну. На цвинтарі збираються чи не всі родичі. Родина приїжджає здалека, щоб згадати тих, хто відійшов у вічність, звістити їм радість воскресіння і скріпитись єдністю родинної любови.
Христос Воскрес і всіх нас поєднав в єдинім містичнім тілі – Церкві Своїй Святій.

ВРЯТОВАНА ПАМ’ЯТЬ. Голодомор 32-33 років на Луганщині: свідчення очевидців. — Т. 1 /Упорядник Ірина Магрицька./ — Луганськ, 2008

НАЙМАШТАБНІША ТРАГЕДІЯ В ІСТОРІЇ ЛЮДСТВА
Олександр Крамаренко

Назва цієї книги «Врятована пам’ять» має глибокий підтекст: врятована пам’ять – це також врятоване майбутнє, врятована людяність. Народ, який втрачає пам’ять історії, – губить притім і здатність визначати перспективу свого майбутнього. Тому ці свідчення, скрупульозно зібрані і записані з вуст людей, які пережили Голодомор 32-33 рр., мають надзвичайне значення. адже процес осмислення тих подій українцями по суті ще тільки розпочався. Записані свідчення, стосуються переважно теренів Луганщини, де ця тема досі була менш досліджена, ніж в інших областях України.
Пропонуємо уривки з передмов та розповідей-свідчень про пережите в 1932-33 роки.

Серед наших земляків сьогодні вважають Голодомор геноцидом української нації, за спостереженнями автора цих рядків, не більше 20% людей. Але вони мають значно активнішу громадянську позицію, ніж та абсолютна більшість. Про це свідчить, зокрема, той факт, що у 2006 році під час інтерактивного опитування на Луганському обласному телебаченні саме з цього питання геноцидом Голодомор назвали 51,2% телеглядачів.
Серед тих же, що вважають інакше, є різне ставлення до цієї наймаштабнішої трагедії в історії нашого народу та людства взагалі.
Є такі, хто вважає всі розмови про геноцид-33 «бандерівською пропаґандою». Виховані свого часу на совєтській історичній мітології, ці літні люди просто не в змозі об’єктивно сприймати факти, які заперечують комуно-імперські казки про той голод, Другу світову війну (для якої в совєтській мітології взагалі існує своя назва), УПА, афганську авантюру кремлівських старців тощо.
Але таких людей серед наших земляків, на щастя, не так і багато.
Є й такі, хто згоден з тим, що геноцид українців був, але на Донбасі його все ж таки не було.
В цій книзі на великому фактологічному матеріялі якраз і доводиться, що саме в нас, на Слобожанщині, Голодомор-33 зібрав свої найжахливіші жнива смерти по Україні.
Існують докази цього геноциду також за математичною логікою. Так, між двома переписами населення в СРСР 1926 і 1939 років кількість українців в УСРР зменшилась на 15%, тоді як кількість населення усієї Країни Рад збільшилась – так само, як і чисельність усіх її народів, окрім нашого.
Але був ще перепис 1936 року, результати якого комуністичні керманичі анулювали, а керівництво статистичних органів СРСР майже в повному складі було засуджене та розстріляне. Так що ті 15%, напевне, — результат не тільки самого перепису, а й його замовлення в Політбюро ЦК ВКП (б).
Що ж підштовхнуло злочинний сталінський режим піти на цей найжахливішій в історії людства геноцид, особливо враховуючи той факт, що він був здійснений по відношенню до начебто власних громадян?
На превеликий жаль для більшовиків, український загал тоді зовсім не був зручно зденаціоналізованим (як сьогодні принаймні його половина), а був, навпаки, вельми національно свідомим. Достатньо пригадати, що проти насильницької русифікації наприкінці 1932 року повставало все голодне населення деяких великих кубанських станиць, яке після цього було повністю вислане в товарних вагонах до Сибіру.
Крім того, сьогодні вже розвінчано міт більшовицької історіографії про те, що всі народи колишнього СРСР установили в себе совєтську владу самостійно та одночасно у 1920 році. Насправді встановлювали її і в Україні, і на Кавказі, і в Середній Азії за вирішальною участю регулярних частин саме російської Червоної Армії.
Іншими словами, у 20-ті роки минулого сторіччя єдиної історичної спільноти — «совєтського народу» — ще не було і в проєкті, а совєтська влада в національних республіках трималася практично на штиках армії «старшого брата».
Але тут постає запитання: чому для цього «перевиховання» українців комуністи обрали саме такий різновид геноциду, як штучний голод? Часткову відповідь на це знаходимо ні в кого іншого, як у батька більшовицької партії Володимира Леніна: «Хлібна монополія, хлібна картка, загальна трудова повинність є в руках пролетарської держави, в руках повновладних рад наймогутнішим засобом».
За словами російського соціолога С. Кара-Мурзи: «Людина, яка нічого не пам’ятає з історії свого народу, країни, сім’ї, випадає із цього соціюму і стає зовсім беззахисною проти маніпуляцій. Людина без пам’яті поставлена перед необхідністю заново визначати своє місце у світі, людина, звільнена від історичного досвіду свого і інших народів, опиняється поза історичною перспективою і здатна жити лише сьогоденням»…
Бо недарма один із батьків французького націоналізму (не плутати з нацизмом) Шарль Моррас свого часу сказав: «Нація являє собою найбільше з існуючих громадське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його, і ви оголите індивіда. Він втратить усе — захист, підтримку, допомогу». Хіба не є ми сьогодні саме такими «оголеними індивідами», які в цьому нелегкому житті можуть розраховувати тільки на себе, і ні в якому разі — на родичів, сусідів, земляків, співгромадян, громадські та державні інституції? Таке наше життя за законами джунглів і є наслідком геноциду 1933 року, уроки якого ми у своїй переважній більшості досі так і не засвоїли.
У своїй книзі «Европа» англійський історик Норман Дейвіс зазначає: «У 1932-1933 роках в Україні та козацьких землях сталінський режим запровадив штучно створений голодомор. Мета полягала в знищенні української нації, а разом з нею і «класового ворога». Світ бачив не один страшний голод. Проте голод, створений як геноцидний акт державної політики, слід уважати унікальним».
До речі, міста Краснодар та Ставрополь, які на той час мали значно більш моноетнічне українське населення (бо утворилися з козацьких станиць)…, постраждали від Голодомору майже так само, як кубанські та терські станиці. У Ставрополі вимерло 36% його населен¬ня, а у Краснодарі — 29%. Жодне з міст колишнього СРСР не мало й близько таких втрат своїх мешканців унаслідок голоду тих часів.
Але українські села та станиці навіть у середньому постраждали ще більше. Так, у пропонованій читачеві книзі «Врятована пам’ять» можна дізнатися про села, які вимерли у 1933 році повністю або майже повністю. У середньому ж села Луганської области внаслідок комуністичного геноциду 1933 року втратили приблизно половину свого населення. Але це знов таки стосується переважно сіл Луганської Слобожанщини, де населення було майже моноетнічним (українським).
У слобожанських селах нашої области є нашвидкуруч засипані ями (могилами це назвати не можна), у кожній з яких покоїться прах сотень, а то й тисяч українських селян та їхніх дітей, деякі з них були кинуті туди ще живими.
Від штучного голоду, організованого комуністами, у селах Сватівського, Старобільського, Білокуракинського, Троїцького, Новопсковського, Марківського, Біловодського, Міловського та Кремінського районів наших земляків загинуло в декілька разів більше, ніж під час Другої світової війни. А жінок та дітей — у кілька десятків або й сотні (!) разів більше.
І погодьтеся, що тільки вкрай здеморалізоване (у першу чергу саме Голодомором) суспільство може й досі одних загиблих при цьому зараховувати до великих жертв совєтського народу в так званій Великій Вітчизняній війні, а других — лише до труднощів та помилок при проведенні колективізації. Тільки зомбована комуністичною пропаґандою до втрати здорового глузду людина здатна не відчувати кричущого цинізму та лицемірства таких різних підходів до власної історії. І таких людей серед нас, на жаль, ще дуже і дуже багато.
Поки ми все це не зрозуміємо та не вшануємо належним чином пам’ять мільйонних жертв Голодомору, ми й надалі будемо залишатися, за Мейсом, постгеноцидним суспільством, посміховиськом для всього цивілізованого людства, країною, що втопає в корупції, безправ’ї своїх громадян та злиднях. І це, на жаль, є не тільки висновком автора цих рядків. Це один із пунктів дорожньої мапи для України, яку подарував нам геній сучасної політологічної думки — Френсіс Фукуяма у своїй Київській лекції 2006 року.

СВІДЧЕННЯ ОЧЕВИДЦІВ
АННУСОВА Віра Андріївна, 1956 р. н.,
с. Бараниківка Біловодського району

Розповідала одна жіночка (вона зараз тяжко хвора) — їх переселили з Чернігівської областиі. І коли вони приїхали сюди в 34-му році, і ото маленький братик її іде по селу — ані собаки, ні кішки, ні людей... Нікого нема, мертва вулиця! І от він проходе і каже: «Ой, ви мені про триголового змія розповідали казку — мабуть, він у цьому селі побував». А батько каже: «Та бував, бував, тільки не змій, а голод!».
Та жінка каже: «Нас вселили в хату, ми полізли на піч, а там кукли роблені — видно, тут діти були. І ото як люди вимерли, так все — і постіль, усе залишилося, — каже. — Нас теж надурили. Це ж там нам, у Чернігові, розказували, що на Сході люди ліниві, робить не хочуть, а земля родюча, і хліб білий. У нас же, — каже, — там хліб житний, а тут білий. І ото привезли нам хліб (показали, який з нашої пшениці можна випекти), і ми, — каже, — приїхали. І коли ми вже приїхали до станції Чортково, тут нам уже люди розказали: «Куди вас чорти несуть? Та тут, — кажуть, — люди як мухи мруть!»
Це мені жіночка розказувала із Зеликівки — Наталя Храпата…
...Зараз ми знаходимося біля могили, в якій захоронено, по переказах очевидців, близько 350 чоловік. Сплять у цій могилі. Цю могилу було вирито... Кожен колхоз (а їх у Бараниківці було декілька, колгоспів)... так от кожен колгосп виривав свою яму. Ось оце була яма для захоронення колгоспників із «Чкалова» — це центр села Бараниківка. Так от і у цій ямі в ряд лежали люди по 50-60 чоловік.
А от у сусідньому селі Зеликівка, там майже весь люд вимер, і вже не було навіть людей, які б змогли вирити яму, і тому людей кидали у криниці і колодязі, і всі криниці і колодязі були закидані трупами.

ГАВРИЛЕНКО Ганна Іванівна, 1919 р. н.
Церкву пам’ятаю здорово, які дзвони були… Вибивали… Їх і нігде не було таких. А в Бараниківці, кажуть, були Шеметьонки — такі були люди, майстри своєї справи, но уже ж їх нема. Так Шеметьонки дзвонили… І летіли ті дзвони, я чула… Школа ж там була, коло церкви, а они як летіли! Як знімали, так гули як!

ПОГРІБНЯК Оришка Степанівна,
1915 р. н.
Моя тітка працювали при больниці. Розповідали, як Філіп Іванович, лікар наш бараниківський, було бере пачку медицинських картонок і в кожну: «Умер с голоду». А в кінці 33-го його кудись на два місяці забрали... Казали, на учобу... А насправді вияснилося, що заставили всі карточки померлих переписувати... Смертельні болячки їм придумувати... Отаке-то нам довелося пережити.

СТАРИКОВ Андрій Миколайович,
1914 р. н.
Бараниківка — село не з бідних, більшість селян були середняками. Земля гарна, і люд був не ледащий. Звісно, і в колгосп іти не хотіли. На¬провесні бараниківські жінки організували бунт проти насильницького заганяння в колгосп. Чимало зійшлось у слободу, чекають владу, щоб пояснила їм, темним, що робиться... Але ні з правління, ні з сільради ніхто не виходив. Та роздався свист, відкрилися ворота Суворовського будинку, і звідти виїхало чоловік тридцять верхових. Стали пльотками сікти людей.
Біля церкви стояла караулка, люди битком набилися туди, а вони да¬вай шомполами туди... Кого поштрикали, а кого люди самі задавили. Моя теща в сагу стала тікати і плигнула у воду, а верховий, що гнався за нею, заматюкався і каже: «Оставайся, все равно потонешь!». А на ній був великий кожух, він і вдержав її на воді, живою осталася.
Тітка Модрина кинулася тікати в хазяйський двір Наталчинків, хотіла через паркан перелізти, а він упав, і їй під руки попалася палиця дебела... Вона нею коню в груди, від здибився і скинув верхового. А тітку засікли на смерть.

СТУПЧЕНКО Ганна Степанівна,
1922 р. н.
Наш батько, хоч і сліпий був (від непосильної роботи осліп), але далекоглядний — не дозволив матері приєднатися до комунарів. Знав, що з них діла не буде. То й залишилася в нас корівка вдома — з молочком, як то кажуть, були. І отелилася вона раненько, на «Свиридона», десь за тиждень перед Різдвом. І телятко зарізали... Раділи: буде що поставити на святковий стіл.
Та прийшли вночі непрохані гості. Корівку вивели, м’ясо забрали...
Батько став своє відбивати. Та куди йому, каліці... Голову обухом пробили. Так і помер, не приходячи в себе. Зосталися ми без батька, без корівки. Добре, що були деякі запаси бобів, сушки, а як на весну повернуло, то яму буряків розкопали.
Мамка мої були такі, при здоров’ї. Тому і взяли їх на посівну. Тричі на день їм давали приварок та по 100 грам хліба. Робота важка, сіяли вручну. Бригадир недобрий був, слідкував, щоб ми, діти, не бігали під час обіду біля батьків, щоб, бува, мати не віддала кусочок обіду дітям. Після роботи обшукував, щоб нічого з роботи не поцупили.

ЯКОВЕНКО Ганна Василівна,
1900 р. н.
Важкі роки випали на нашу долю. Перевороти... Війни... Голодовки... Я ж з 1900-го, так що все захватила.
Страшним був 21-й рік. Все, що посіяли, не зійшло. З самої весни і до Петра — жодного хорошого дощу. Сірі поля. Руді луки. Біла гора. Худобу пасли на очеретах, а на ніч давали прошлогодні сіно та солому. Люд, щоправда, був тоді добріший, мудріший і дружніший. Зібралася громада на сходку. Що ж робити? Як вижити? У полі роботи ніякої, та й худоба не при ділі.
Вирішили готувати вози та гарби в дальню дорогу, їхати по сіль в Азов. А за сіль на станції можна було виміняти і жита, і ячменю. Вирішили, що з кожного двору по два мужики поїдуть. Мої мамка овдовіли рано, тому прийшлося їм самим з п’ятнадцятилітнім сином їхати. У кого були гроші — ті їхали з грішми, а в кого їх не було — везли на обмін полотно, бичови, табак...
Приїхали, загрузилися і хутенько назад... Чималенько проїхали, худібка додому швидше і веселіше йде. Їхали вночі і вранці. Вечорами пасли худобу, а вдень від жари в тінь ховалися. Спека була невиносима...
Від жари впав наш Корольок — такий уже розумний волик був. Ще у татка покійного він в любимчиках ходив. Мамка забідкалися: що ж ро¬бити? Мій чоловік зі свекром стали було вмовляти мамку: «Продавайте другого волика, воза, та поїхали додому...». А мамка ні в яку: як то бути без воликів? Чим нивку пахати? Обоз поїхав, а мамка залишилася... Сіль продали... Вже і на волика, і на воза покупець знайшовся ... Корольок лежить, а мамка ходять навколо нього і тужать. Коли проходив мимо старенький дідусь. Зупинився, привітався та й каже: «Не вбивайся так, молодице. Я спробую тобі допомогти».
Зняв солом’яний брилик, а там трубочка з очерету, заткнута кугою. Насипав він з трубочки якоїсь сіруватої мукички в руку і в рот воликові. Через декілька хвилин пішла з рота слина. Він давай цією слиною голову Королька розтирати, та більше між рогами. Так хвилин з 15 розтирав та молитовку читав. Коли заворушився волик, голову підняв... Вставати пробує.
Стала мамка дякувати та гроші давати старенькому. А він: «Подяку та добре слово візьму, а гроші собі залиш... Вони тобі ще згодяться». Мамка ж порожняком їхали, швиденько й своїх наздогнали...
Голодно було в 21-22-му, і пухлі люди були... Але такого мору, як у 33-му, не було. Під горою, там, де живуть Козиренки з Мірошниченками, стояли общественні комори. В них зберігалося зерно на чорний день. З урожаю кожен господар двадцяту часть віддавав в общественний закром...
І тоді ж усе могло бути: то град посіви виб’є, то молнія скирту зі снопами спалить. От цим людям і йшла допомога з общественного запасу. Та в 22-му все вибрали з цих комор. Восени по п’ять пудів на їдока дали на їжу, а весною на посів виділили теж.
У 33-му вже не було цих комор там... Я так і не знаю, де вони поділися. За весь мій вік страшніших годів, ніж 33-й, не було. Добре, що біля школи жили. Так я всіх своїх дітей, а їх у мене було четверо, в школу відправляла. Пообмотую ноги ганчірками (ні чобіт, ні валянок), і нехай біжать. Там хоч якийсь приварок дадуть і кусочок хлібця.
Учителька Ольга Павлівна арифметиці дітей учила. Було перед уро¬ком бере кусочок хліба і тоненькими смужечками ріже, а потім роздає по кусочку і просить за щічку покласти, щоб на уроці голод не мучив дітей. А сама, бідолашна, в 34-му від істощенія померла.

ТРОЦЕНКО Раїса Прокопівна, 1925 р. н.,
с. Гармашівка Кононівської сільради
А тоді кинулися... це у 33-му, я знаю, шо і мати ходила у Старобільське, з мішочком. Весна прийшла, садить на полі треба, а його нема чим, так ішли туди за зерном на посів, приносили відтіля. А там же з ними начальник, так Боже спаси: ти ж у жменю возьмеш — так шоб і в рот не взяла. І як було важко! Було, на полі робе — це ж і мати, і жінки такі, так отакечки облапують: чи не поклали в карман нічого? А ті, шо попадали на сівалки — сіяли конями, й волами, й коровами, всим сіяли. Так вони шо? Їх теж перевіряли — чи не ковтне зернину? І кукургузу садили, були саділки такі ручні, а він ходить за тобою, шоб ти не вкину¬ла в рот із пелени. Дасть тобі жменю, шоб хватило тобі туда й назад на рядок, а як не хвате — значить, ти поїла. Ну, вобщім, було не дай Бог!

ВЕЛИКОДНІ ВІТАННЯ

«Світися, світися Новий Єрусалиме,
Слава бо Господня на Тебі возсія…»

ХРИСТОС ВОСКРЕС!
В сей Нареченний і Святий День щиро вітаю Вас із Великоднем. Чудо Христового Воскресіння об’єднує всіх нас вірою у перемогу світла над темрявою, добра над злом, життя над смертю. Сьогодні ми відкриваємо Богові свої душі, просимо наповнити їх духовною силою і надією.
Господь наш Ісус Христос воскрес із мертвих, щоб і ми ожили для життя Вічного «Христос воскрес, і з Ним життя в усьому світі, бо Воскреслий Христос започаткував воскресіння всіх померлих» (св. Іоан Златоуст).
Щиро бажаю Вам душевної радости, миру та спокою. Нехай Чудо Воскресіння Христового надихає всіх нас на добрі та праведні справи. Нехай Воскреслий Христос посилає Вам всі Свої щедроти, а Великодні дзвони радістю відгукнуться у наших серцях!
Адам, Архиєпископ Перемиський і Новосанчівський

Я, парафіянин греко-католицького храму Святого Миколая на Аскольдовій могилі, сердечно вітаю редакцію газети «Наша віра» (працівники якої є парафіянами Української Автокефальної Православної Церкви) зі світлим святом Воскресіння Христового.
«Наша віра» духовно об’єднує шукачів Божих істин, без огляду на їх конфесійну приналежність. Ваше видання сьогодні є центром зближення і порозуміння.
Пригадую, як тепло освітлював ваш часопис приїзд у 2001 році в Україну Папи Івана Павла II, бо це й справді була велика подія в духовному житті українства; як охоче оповіщаєте про усі добрі починання в Православній Церкві Київського Патріярхату. Ваша газета далека від світської суєтности. Тут говорять про вічні моральні істини. Шпальти цього видання не для «богопромисловців», чи тих, для кого конфесія – інструмент великодержавної ідеології. І чи не тому деякі церковні чиновники, для кого Церква є лише формою підприємницької діяльности, чи політичною трибуною, переслідують ваше видання. Впродовж 19 років існування «Нашої віри» ви неухильно дотримується високих моральних стандартів.
Якщо зважити, що впродовж усього цього часу газету роблять усього п’ять осіб, (включно з редагуванням, верстанням та розсиланням) часто гнані, без власного приміщення – ваша робота межує з громадянським подвигом. Хай благодать Божа буде вам нагородою.
Христос Воскрес, дорога редакціє! Радісних Вам свят Великодніх!
Микола Горбаль

ТВОРІМО СУСПІЛЬСТВО СТРИМАНОСТИ

«Наша віра» заторкнула в ч. 3 вкрай важливу проблему екології довкілля і пов’язаного з нею майбутнього людства, а зокрема й України, де стан природного середовища нині є вже критичний.
Ось як відгукується на цю публікацію Людмила ОГОЛЬЦОВА з Донбасу:
Стан все ж таки не безнадійний. Лише потрібно зрозуміти, що наш порятунок у стриманості. Але як цього досягти? Адже за 70 років атеїзму люди розучилися постувати. Колись постували 200 днів на рік. І були здорові, не знали сучасних недуг.
Земля не може витримати такого навантаження, яке має сьогодні. ЇЇ доводиться «годувати» хемією. Звідки й хвороби.
Раніше людям і на думку не спадало щодня їсти м’ясо. Тепер же людина їсть і не може насититись.
За цю критичну ситуацію відповідальна передусім Церква. І школа, преса та телебачення не приділяють цьому належної уваги. Проте мусимо невідладно творити суспільство стриманости. Люди нині найбільше турбуються про своє тіло, а Христос каже: «Дух животворить, а плоть нічтоже» (Ів. 6:63). Отже, треба, щоб дух панував над тілом, а не навпаки.
В цьому спрямуванні треба виховувати дітей. І насамперед ця роля належить жінці. Жінка відповідальна за майбутнє, за спасіння життя на землі.

РЯДКИ З ЛИСТА
Федір Габелко, Австралія

Про Другу світову війну, все твердять, що фашисти напали на мирний Радянський Союз. Мовляв, ми не були приготовлені до війни, ми працювали на мир і благо народу…
Який фальш!.. Бо ж роками в СРСР всі військові підприємства працювали по ТРИ ЗМІНИ, На час початку війни СРСР мав озброєння в П’ЯТЬ РАЗІВ БІЛЬШЕ як Німеччина, а війська – живої сили іще більше (ці статистичні данні всесторонньо перевірені).
Треба знати, що московські архівні документи майже всі зфабриковані так, щоб німців показати злочинцями, а московитів добрими миротворцями...
І варто нагадати, що німці творили жорсткі акції в час військових дій. А московська імперська окупаційна влада чинила чорний терор в мирний час Жертвами комуністичного терору стали мільйони ні в чому не винних людей, лише за те, що вони народились українцями.
М. Хрущов на письменницькому з’їзді 1959 р.. сказав, що хто йде проти всеперемагаючого ленінського вчення, є божевільний… Тож будь-який найменший опір карався терором. А то була фактично війна проти власного народу.

ДОРОГІ Й ВІРНІ ДРУЗІ!

Оце дав Всевишній діждати знов щасливої для мене можливости – привітати Вас Усіх ще раз із цим РОКОВИМ СВЯТОМ. Із повністю Його неземної радости: Із Лозою, що переможний Празник непомильно віщує. Із Паскою, Білою-Світлою, мов сам Великодній ранок, із Яєчком, символами вічного Відродження розписаним. Безконечником Добра оповитим. Із хроном пекучим – на лихо всьому лихому!
Дай, Боже!
Є між Вами, Тими, Хто листа цього читатиме, Люди різної статі і віку: Лані й Панове, Духовні і Світські - хто давній Друг із шкільної ще лавки; хто, так неждано, недавно віднайдений Однодумець; хто мені – сідоглавий Ровесник, а хто і в Дитину чи і в Унука мені годився б... хто рівний мені Приятель, а кого тільки вряди-годи між високими хмарами духовности доглянеш; хто на своїй, чи на чужих різних землях по всьому світі живучий; хто у затишному родинному гніздечку – а хто й самотою зустріне цей Празник... А Всі мені Близькі та Рідні – завжди й зокрема у ці святкові хвилини!
ХАЙ ВОСКРЕСНЕ БОГ І РОЗБІЖАТЬСЯ ВОРОГИ ЙОГО!
Відчуваємо всі, як далеко ми ще до повного здійснення цього бажання – але ж оце здійснення неустанно наближається – і вірмо, вірмо, що воно прийде!
Шукаймо ж невтомно того, що добре й позитивне сьогодні у нас – і голосімо про нього усім зневіреним! Стараймося ширити таку нашу непохитну віру на кожному кроці – у наших громадських, товариських, родинних середовищах. Дарма, яким чорним здається нам не раз наше сучасне становище. Але віра у краще майбутнє кожного з нас – це вже необхідна частина певної перемоги.
Останні роки показали нам непомильно, – що основа Держави – це весь народ і його найглибші переконання. Працюймо ж над цими переконанями – кожен на своєму становищі!
Щасти ж нам Усім, Боже Воскреслий, Всесильний Царю Всякої Справедливости!
Леся Храплива-Щур, м. Лондон, Канада

ДОРОГА МОЯ ГАЗЕТО!

Звертаюсь до тебе, як до живої душі, бо вже давно ти перестала бути для мене просто «друкованим виданням»… З того часу, як постійно отримую тебе, життя моє змінилося. Кожного разу – це подарунок. Я з хвилюванням розкриваю товстий коричневий папір і тремтячими пальцями дістаю тебе, новісіньку, ніким ще не читану.
Ти оберігаєш мене від розпачу в найтяжчі хвилини мого життя. Ти лікуєш мою душу, даєш пораду і наснагу. Ти давно вже для мене (може це гріх так казати?) стала церквою. Тут, де я мешкаю, української церкви немає, а угорської я добре не знаю.
Ось останній приклад: розплющую очі після тяжкої операції – і бачу усміхнене обличчя доньки. В руках у неї коричневий конверт, вона знає, що розкрити маю тільки я… Цього разу розкриває вона і навмання починає мені читати: Василь Липківський: народження святої Християнської Церкви. Я слухаю і відчуваю, як Дух Святий витає наді мною… Я знаю твердо – буду жити.
Вибач мені мою сентиментальність, я не пишу допису, я тільки ділюся з тобою радістю...
За 19 років ти створила собі цілий світ однодумців, друзів і прибічників. Не знаємо одне одного, але ми разом. На твоїх сторінках постійно зустрічаю імена, які вже стали рідними. Нерідко я, зокрема, знаходжу там свої невисловлені думки.
Людмила Слюзко, Будапешт

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку