Навіть після Cвого воскресіння Христос заборонив ще апостолам виходити на проповідь Його слова, поки вони не з’єднаються з безмежним джерелом Божого слова і життя — з животворчим Духом Божим, і тільки після цього «охрещення в Духові Святому», з’єднання з цим невичерпним джерелом Христової живої води, з серця самих апостолів заб’є на ввесь світ і на всі віки джерело Христового слова і життя силою Духа Святого (Діян. 1, 4-5).
І от через десять днів після Зшестя Христового на небо, через п’ятдесят днів після Його Воскресіння, ця велична подія охрещення в Духові Святому святих апостолів і першої Христової Церкви сталася. Це був день єврейського свята П’ятдесятниці, на спомин Синайського законодавства. В це свято перша Христова громада в кількості сто двадцять душ, на чолі з Божою Матір’ю і апостолами, зібралась помолитися в світлиці, мабуть тій, де Христос мав останню бесіду й Таємну Вечерю з учениками. Була 9-та, по-східньому 3-тя, година ранку. І от почувся шум з неба, ніби від великого буйного вітру, і цей великий вихор — ознака взагалі перетворення, відживлення в природі — сповнив увесь дім, де вони сиділи, і над кожним з них з’явились і зупинились ніби вогненні язики, і всі вірні відчули великий запал у душі, сповнились Духом Святим, вийшли на дах того дому і почали вславляти різними мовами величність Божу, як Дух давав їм промовляти. Від серця їхнього, силою Святого Духа, забили джерела води живої, забили й вже не припиняться, не виснажаться по віки. Так сталось Зшестя Святого Духа на апостолів і першу Христову Церкву, ця найвища Божа благодать, що діє в Церкві.
Які ж зовнішні, так сказати, наочні ознаки діяння цієї благодаті на спасіння світу? Перша ознака сповнення Духом Святим вірних Христових це є «дух бурний з неба», це є духовне перетворення їх, це є надання їх людській немочі божественної сили й могутности, це є захоплення їх цією силою Божою, «що в немочах людських звершується» (2 ,Кор. 12, 9). Друга зовнішня ознака охрещення вірних в Духові Святому в день Зшестя Святого Духа — це є вогненні язики, що з’явились на кожному з них. Мова, слово, язик — це є найбільш виразне й найкраще виявлення благодаті Святого Духа в людях. Безмежне джерело Святого Духа саме через мову, через слово найбільше розливається по світу, вливається у серця вірних, б’є звідти живим джерелом слів і діл.
Натхнене Духом Святим слово повинно бути вогненне, запальне, повинно випалювати й нищити все недобре в душі вірного в його житті, повинно яскравими іскрами перекидатися і в душі інших людей, запалювати в них вогонь любови, братерства, вогонь віри Христової. Сам Христос називає Cвоє божественне слово вогнем, коли казав: «Вогонь прийшов Я кинути на землю, і як Я хочу, щоб він уже скоріше запалав!» (Лук. 12, 40). Отже в мент Зшестя Святого Духа цей вогонь запалав і вже не погасне до віку, бо його підтримує і розжеврює божественна істота Святого Духа.
Нарешті третя ознака єднання Святого Духа з вірними в день Його Зшестя це та, що вони почали промовляти різними мовами і наріччями. Цей дар мов наближає вогненне слово Христового благовістя до розуміння, до душі кожного окремого народу. Мова кожного народу з’єднується з невичерпним джерелом слова Христової науки з Духом Святим, і сама робиться джерелом народньої творчости в Духові Святому, народнього життя і розквіту. Так Бог Дух Святий за заслуги Бога Сина виявляє й до віку виявлятиме Свою божественну істоту на спасіння і життя світу. А первісним початком цього спасіння є воля Бога Отця, що ще через пророка говорив: «Буде останнього дня виллю Я Духа Мого на кожну людину» (Діян. 2, 17).[…]
Отже сьогодні день народження єдиної святої вселенської Христової церкви, як найвищої скарбниці всіх дарів Святого Духа, на спасіння всіх народів на всі віки.
 
 

Давні читачі церковної періодики Російської Православної Церкви (РПЦ) пам’ятають,  як на початку 90-х ця періодика і публіцистика рябіла статтями й замітками на адресу Російської Православної Церкви Закордоном (РПЦЗ). Тільки тоді РПЦЗ не називали «сестрою», а її членів «улюбленими братами і сестрами», а іменували «карловацьким розколом», «відщепенцями» і «зрадниками», «єретиками» і «безблагодатними». Серед архиєреїв і духовенства РПЦ існувало тверде переконання, що страшнішого за «карловчан» звіра для справжнього православного в природі не існує. Таке переконання культивувалося q у рядових членів Церкви.
Автор цих рядків пам’ятає, як в 1996 р. під час паломництва в Святу Землю серед 700 паломників, що мандрували на теплоході «Тарас Шевченко» по святих місцях, розгорялися неабиякі дискусії на тему: «відвідувати чи не відвідувати манастирі РПЦЗ у Гетсиманії і на Єлеоні?»; «чи прикладатися у цих місцях до святих мощів чи ні, і чи святі це мощі?» і т. п.
Досі в Інтернеті  висить безліч документів тієї пори,  що в хвіст і гриву чехвостять карловчан. Сайт www.antirascol.nm.ru містить цікавий документ – «Зарубіжна церква: розкол чи єресь?», автор якого, не останній священик у Москві, Данило Сисоєв пише таке: «Зарубіжна церква перебуває в стані єресі»; «Карловчани неправославно розуміють і необхідність хрещення немовлят»; «Зарубіжна церква має риси не тільки розкольницького, але і єретичного співтовариства»; «Оскільки в розколі немає благодаті, то і таїнства у зарубіжників в Росії не звершуються»; «Гріх розколу, не зцілений покаянням, неминуче губить людину і тому будемо уникати тих людей, які хочуть нас позбавити вічного життя». І такі приклади не поодинокі. Наберіть у пошуковику словосполучення «карловацкий раскол», і Інтернет видасть вам сотні документів, які повторюють в легшій або важчій формі ці ж думки.
Один ігумен з Донецької єпархії в 1999 р. розіслав архиєреям Української Православної Церкви лист з проханням позначити своє особисте ставлення до РПЦЗ, можливості об’єднання РПЦ і РПЦЗ і зокрема, щодо святости архиепископа Йоана (Максимовича), уродженця Донецької области. Тільки четверо зі всього єпископату УПЦ МП (митр. Онуфрій Чернівецький, архиєп. Августин Львівський, єп. Інокентій Конотопський, єп. Іов Сумський) визнали РПЦЗ Церквою-сестрою, сподівалися на об’єднання і шанували святителя Йоана як великого святого XX століття.  Всі інші або промовчали, або оголосили РПЦЗ породженням пекла, об’єднання визнали можливим лише через покаяння карловчан і відмову від їхніх «помилок», про святого Йоана Шанхайського вони слухом не чули і не відали. Допитливий ігумен отримав від правлячого архиєрея арх. Іларіона показову нагінку
Та минуло всього якихось п’ять років – і під цитатою з Писання «пам’ять праведного з похвалами» (Притчі 10:7) в ч. 12 за 2004 рік журнал Донецької єпархії «Живе джерело» публікує декілька кольорових фото й ікон св. Йоана і його коротке житіє. Та ж дивна метаморфоза відбувається і на загальноцерковному рівні. «Акт про канонічне спілкування між РПП і РПЦЗ» навіть не згадує про необхідність «покаяння карловчан» й №відмову від єретичних помилок№, не говорить і про приєднання РПЦЗ до РПЦ, а про «відновлення благословенного миру, богозаповіданої любови і братського єднання в спільній роботі на ниві Божій всієї Повноти Російської Православної Церкви і вірних її». Немає ні слова про «безблагодатність таїнств», звершених кліриками РПЦЗ в минулі часи, не піднімається питання про необхідність «покаяння карловарчан» й відмову від «єретичних помилок», не говорить і про приєднання РПЦЗ до РПЦ, а про «відновлення благословенного миру, богозаповіданої любови і братського єднання в спільній роботі на ниві Божій всієї Повноти Російської Православної Церкви і вірних її». Не піднімається питання про необхідність перерукоположення кліриків РПЦЗ.
Відтак маємо право поставити собі запитання: так коли ж говорило неправду духовенство РПЦ? Чи в дев’яності роки чи вже зараз? Коли вони йшли на компроміс зі своєю совістю всупереч правді Божій? Чи щось трапилося у Всесвіті таке, що Дух Святий змінив таємничим чином Своє ставлення до РПЦЗ? Чи то просто питання церковної політики, або, як прийнято в церковному середовищі говорити «ікономії»? Чи це плоди політики подвійних стандартів, коли до однакових проблем в однакових умовах -різний підхід до їх рішення?
Аналітики, що досліджували ці дивні процеси, в один голос твердять, що об’єднання стало можливе завдяки «молитвам» і праці вищої російської світської влади. Тисячі листів паперу, витрачені на доказ єретичности і безблагодатности «розкольників», з детальним переліком десятків правил  Святих  Апостолів,  і  Вселенських  Соборів,   що  цю  безблагодатність  і  єретичність підтверджували, втратили значення за  одним словом російської влади.
Але нас, українців, тепер хвилює інше. Стільки ж неправди і подібних звинувачень за останні десять років було вилито кліром РПЦ і на Українську Православну Церкву Київського Патріярхату (УПЦ КП). Ті ж звинувачення, докори, заклики до покаяння і накази на колінах повернутися в лоно РПД, ті ж заяви про безблагодатність таїнств і повторні хіротонії, навіть посилання на ті ж самі канони і з тим же запалом. Але якщо РПЦ з такою легкістю забула всі свої претензії і докори на адресу РПЦЗ і визнала право на її самостійність і бажання будувати  своє  церковне  життя  за своїми традиціями,  то  чому  вона  цього  не  робить  по відношенню до УПЦ КП? Тут Сам собою напрошується висновок: питання визнання УПЦ КП і загоєння страшної церковної рани в Україні – це не питання дотримання церковних канонів і богословських дискусій, це також питання державної політики. І скільки б не звучали заклики не втручатися політикам в українські церковні справи, приклад вирішення проблеми в Росії говорить, що без цього втручання церковного миру, як і становлення Помісної Церкви, в Україні не буде.
 

ЦЕРКВИ В МІСЦЯХ ОПЕРАЦІЇ «ВІСЛА»
СТЕПАН СЕМЕНЮК

2007 року виповнюються ювілеї ПО (сто десяти) церков на Прикарпатті. Серед ЮВІЛЯРІВ чотири з XVII, п’ятнадцять - з XVIII ст., п’ятдесят - з XIX ст., і сорок дві - з двадцятого століття. Найстаріша в Поворознику відзначає своє 395-ліття, а дещо млодша з 1672 року в Річиці - вже не існує. Наймолодша походить з 1937 року в Бібрці. Церква в Поворознику, дерев’яна, збереглася з пізнішими переробками і сьогодні замінена на латинський костел. 6 церков стоять в запустінні і руїні, а 42 (сорок дві) зникло з лиця землі - розібрані, спалені тощо. 55 (п’ятдесят п’ять) замінено на латинські костели, тільки в трьох відбуваються греко-католицькі Богослужіння і в трьох православні, а в одній почергово латинські і греко-католицькі. На жаль, трагедія продовжується: церкви горять, наче самозапалюються, а ті, що збереглися, вже мало чим, за малими виїмками, нагадують своїм виглядом, а інтер’єри зокрема, наші церкви. Ну і не є вони нашими в правовому стані. Про це також треба пам’ятати.
Хто ж за нас заопікується церквами в руїні? Адже храми - то не тільки церковні будинки, але також пам’ятки нашої матеріяльної і духовної культури. Як не збережемо, то пропадуть назавжди і не будуть сяяти дивом святим нам і Богові, бо навіть фундаменти, якщо десь залишилися, заростають бур’янами і лісом. А ми сваримося між собою і йдемо до безбожних, щоб нас розсудили.

Я РОДОМ З УЛЮЧА НАД СЯНОМ
ВАСИЛЬ ШЛЯХТИЧ, ПОЛЬЩА

Хочу аби світ знав? що «подарував» брат братові у 1947 році.

В Улючі над Сяном
Ми жили колись.
Село зруйнували,
А нас повезли
На Північ, на Захід,
На Південь, на Схід…
Неначе тих птахів,
Щоб втратили слід.
В селі тому жили
Предки від століть.
Тут Богу молились.
Тут минуле спить.
Тепер лиш церковця
Осталась стара,
При якій зійдуться
Вихідці з села.
Зійшлись улючани
В рідному селі.
Залились сльозами,
Співають пісні…

Нещодавно відбувся в Улючах перший з’їзд депортованих улючан з нагоди річниці «Акції «Вісла». Ми прагнемо, щоб наші потомки знали і любили предківські землі, усвідомлювали, що вони українці. Потрібно людям писати і оповідати про те, що тоді з нами відбувалося.
 

Скінчивши проповідь із Симонового човна, Христос дав йому наказ: „Відчали на глибінь та й закиньте сіті  на ловитву”.
Тоді  вживали сіті, довжина яких сягала 400-500 метрів, і тому було потрі¬бно бодай чотири особи і два човни, щоб їх запустити на глибінь. Це свідчить, що Петро мав спілку з своїм братом Андрієм та Заведеєвими синами Яковом та Іваном, і що вони не були зовсім бідні.
Христос звертається до Симона-Петра, чим вирізняє його з-поміж інших. Від самого ж Петра цей наказ Ісуса вимагає віри, людський досвід бо радше говорив щось протилежне – нерозум бо закидати  в таку пору сіті, і в таке місце, де  вночі нічого не  впіймали.
 Отак вибір і поклик Божий завжди вимагають віри і повного довір’я, щоб „проти надії надіятися” (Рим. 4:18), і „бути зовсім певним, що Бог обіцяне спроможен виконати”  (Рим.4:21).
„Відчали на глибінь” — так власне треба чинити в житті духовному – щораз глибше і досконаліше розуміти й виконувати християнські чесноти. Вітер несе човна по воді, але для того на човні ставлять вітрила, а коли треба – веслують. Так і Божа ласка нас підсилює, але й людина має співпрацювати, розтягаючи свою добру волю на всі вимоги Божої волі, і докладати зусилля, щоб перемогти розбурхані хвилі пристрастей, підступи спокусника та нудьгу темної душевної ночі.
З таким покликом Бог звертається до вибраних душ, щоб попровадити їх до глибин містичного життя і тайн Божих.
„Наставнику, всю ніч трудилися ми й нічого не піймали, але на Твоє слово закину сіті”.
Подібне визнання мусять зробити всі ті, що серед гріхів шукають піймати багатство, почесті, приємності й щастя. Труд без Бога є марний: „Без мене  ви нічого чинити не можете” (1в.   15:5).  А проте скі¬льки людей трудяться заради марноти за те, що нічого не дає, а праці для Бога і ближніх шкодують.
Дуже часто праця для ближніх виглядає наче безплідною. Тоді слід глибше запустити довір’я до Бога і практику чеснот.
Петрова віра в слово Учителя не була марною, бо ніколи не змарнується те, що зробиться в ім’я Боже та з послуху Його волі: „І піймали велику силу риби, і  їхні  сіті почали рватися”. Петро не просив знаку від Христа, якою владою Він йому наказує, тому Спаситель Сам дав знак, і то такий, що відповідав розу¬мінню та званню Петра. Отак Бог вимагає віри в Своє слово, і ту віру піддержує та скріпляє знаками – чудами, успіхами.
„Побачивши це, Симон-Петро припав до колін Ісуса й каже: „Іди від мене, Господи, бо я грішна людина”. Жах бо великий огорнув його і всіх, що були з ним. Надзвичайна ловля риби в очах Петра була великим чудом, а тим самим виявила присутність Бога, Його потужности, що діяла через Ісуса Христа.  Така свідомість наявної присутности Бога, викликала в Петра почування страху, подібно як ста¬лося з пророком Ісаєю: І він сказав: „Горе мені! Пропав я! Бо я людина з нечистими устами, і живу я між людьми з нечистими устами, мої ж очі бачи¬ли Царя, Господа сил» (6:5).
Віра в Бога пробуджує страх Господній,  а „острах Господній – початок мудрости” (Пр.1:7), і  „Господній острах – джерело життя, щоб уникати сітей смерти”.  (Пр. 14:27).
Симон-Петро, побачивши  вияв Божої доброти супроти нього, так зворушився нею, що в світлі тієї доброти пізнав свої слабкості і свою грішність. Покора – це овоч пізнання Бога і пізнання  себе.  Вона є конечною передумовою, щоб одержати Божу ласку.
„Не бійся! Віднині будеш ловити людей”. І  витягши човни на берег, кинули все і пішли слідом за Ним”. Кожна людина, пізнавши те, що Бог від неї хоче,  повинна  піти за    голосом Божим. Але й це ще не означає, що вона повністю охоронена від різних спокус та марнот.
„Пішли слідом за Ним” – це ті Ісусові вибрані, що одержують особливі об’явлення, бачать воскресіння дочки Яїра,  преображення на Таворі й вкінці смертну тривогу  в Оливному саду. Вони були спільниками  в дочасних справах, а Христос  на тій спільноті  будує  нову надприродну – Свою Церкву.
 

Епоха індивідуалізму в церкві почалася набагато раніше. Близько 100 років тому А. Папков писав про сучасні йому парафії імперської Росії: «Нині ми всі «прихожани» столичних і міських храмів, занадто чужі один одному, і знайомство наше у церкві часта випадкове, поверхове, тоді як воно повинно бути повним і всеохоплюючим. У центр парафії – її храм – сходяться люди для спільної молитви, і немає місця на землі, де б з такою повнотою могло здійснитися піднесення духу в людях, як у храмі. Скільки молитов у храмах возноситься людьми, які потерпають від матеріяльної скрути, і тими, хто заклопотаний земними скорботами! Скільки у молитовному спогляданні стоїть поруч з ними людей, які мають статки, знання, досвід і могли та бажали б допомогти цим стражденним і немічним! Чи гідно справжніх християн обмежуватися самою присутністю на богослужінні і потім розійтися далекими один одному?
Будь-який сучасний парафіянин може підтвердити актуальність цих слів. Навіть у тих парафіях, де люди спілкуються, знайомство їх насправді «випадкове, поверхове». Насмілюся стверджувати, що такий індивідуалізм і замкнутість у собі є гріхом і однією з причин слабкости сучасного православ’я. Я не маю на увазі інтровертів – людей, звернених усередину себе, вони є в будь-якому суспільстві, але напевно тільки в пострадянському православ’ї зосередженість на собі стала стереотипом поведінки 90 відсотків віруючих.
Ніхто не врятується поодинці. Швидше навпаки – спілкуючись із книгами і зрідка сповідаючись різним священикам, людина буде жити не за Переданням, а згідно з «православ’ям, як вона його розуміє». Навіть ченці рятуються в громаді. Обмін досвідом духовного життя, допомога духовно зрілих християн неофітам - усе це достеменно потрібне мирянам: «Наповнюйтеся Духом, навчаючи самих себе псалмами і славослів’ями, і піснеспівами духовними» (Єфес.5.19); «Навчайте і наставляйте один одного» (Кіл.3.16); «Наставляйте один одного щодня , доки можна говорити: нині, щоб хтось з вас не озлобився, звабившись гріхом» (Євр.З. 12-13); «Будемо уважними один до одного, заохочуючи до любови і добрих справ. Не залишимо зібрання свого, як є в деяких звичай» (Євр. 10.24-25).
Саме тому св. Ігнатій Брянчанінов вигукує: «Втішним є для християнина голос його побратима в цій пітьмі і пелені смертній, у якій ми здійснюємо наші земні мандри, прямуючи до неба». Православ’я - це релігія Святого Передання. А Передання передається як устав соборного богослужіння, як правила життя громади, а не як «мої особисті релігійні переконання». Саме індивідуалізм у стилі «віра – це  моя особиста, інтимна  справа» призводить до переінакшення «віри батьків» в особистісний варіянт релігії, духовного хобі.
Думка про те, що «віра є особистою, внутрішньою, ледь не інтимною справою людини» нав’язується саме світськими людьми, зауважує владика Смоленський Кирило у своїй книзі «Виклики сучасної цивілізації. Як відповідає на них Православна Церква?» Владика так пояснює цю позицію: «Духовне переродження людини відбувається не у вакуумі, не в ізоляції від зовнішнього середовища, не в особливих лабораторних умовах, а в реальному і живому контакті з людьми».
Син Божий створив на землі громаду з 12 людей, а не навернув 12 осіб і залишив їх гинути в нехристиянському світі. З наведених вище цитат Апостола видно, що християни покликані до спілкування, а не тільки до особистого благочестя з щотижневим стоянням на службі. Навіть боротьба з пристрастями, до якої закликають наші пастирі, набагато легше здійснюється в громаді.
Адже сором перед людиною діє набагато сильніше, ніж сором перед Богом – такі наша гріховна зіпсованіст – і на цьому ґрунтується потреба особистої сповіді. Ті, хто був студентом світських ВУЗів, напевно пам’ятають – у студентських компаніях не прийнято бути жадібним і шкодувати гроші, якщо всі однокурсники купують пиво на загальну вечірку. Якщо ти поскупишся, іншого разу до тебе поставляться так, що ти дуже пошкодуєш засвою скнарість. Так само і громада першохристаян – там не заведен було грішити.
Отже, одне з головних завдань Церкви сьогодні – об’єднати людей у межах парафі. Й. Митрополит Смоленський Кирило щодо цього дає конкретні рекомендації: «Потрібні спеціяльно виділені  парафіяльні приміщення, де люди зустрічатимуться і спільно трудитимуться. Храми, що зводяться, треба будувати одночасно із соціяльними центрами при них, де були б зал для зборів, кухня для приготування спільних трапез, класи для занять, бібліотека. Тому що православна парафія повинна стати місцем зустрічі, духовного життя і соціяльної активности людей».
 

ДО 125-РІЧЧЯ ВЯЧЕСЛАВА ЛИПИНСЬКОГО

Шляхетний ідальгов наших широтах не конче має боротись з вітряками. Він може вже після жовтневої 1917 р. бути апостолом селянського аристократизму і за умов польського панування на Волині утверджувати ідеї української державності. Будити національну гідність не легше ніж воювати з сукновальнею. Коли всі навколо стають лівими, один залишається правим!
Сотні Ранчо Панс будуть доводити йому, що він взявся за невдячну і непотрібну справу, яка «не на часі». Усі Ранчо Пансо ХХ століття точно знають, що треба робити і куди прямувати на лімузині, названому «Росінонцем».Вони покажуть шляхтичеві Липинському позитивний приклад інших панів, у яких і вовки ситі, і кози цілі.
А Вячеслав Липинський з села Затурці хоче організувати в Европі «Союз визволення України» і до кінця життя б’є тривогу «Гине всією силою молодості моєї улюблена Вільна, Незалежна, Велика Україна. Гине, бо немає до неї істинної любови…»
Після катаклізмів ІІ світової війни хто вже пам’ятає імена тих розумних панів, які вміли жити так щоб і вовки ситі… І хто згадає добрих радників Ранчо-Панс?..
Але чомусь уся Волинь і Україна , і Польща пам’ятає шляхетського ідальго Липинського… Могила його, згладжена большевицьким бульдозером, відновлена, усе село святкує його народження 125 років тому, в його костелі правиться меса з участю і католиків, і православних, на місці його поховання відбувається багатолюдне віче. А сільська поетка Галина Ушакова оспівує своє село на Турії-ріці:

Тут синь небес і голубінь ставка
Пересікають в річку тихоплинну,
Що знала і малу Тулевичівну,
І юного Липинського Славка.

На сторожі історичної пам’яті, на фатальних роздоріжжях України стоїть і стоїть той Дон Кіхот Славко!

Hад Україною ХХ ст. збиралися і чорні хмари, і легенькі просвітки. Уже давно затоптано Переяславські угоди 1654 р. між Україною і Росією як між двома державами. Жандармська Росія жорстоко переслідувала ідею українського сепаратизму і визнавала тільки Малоросію як складову «єдиної неділимої» Росії.
Тим часом заговорили про свою незалежність не тільки література і культура, але й громади і навіть православна Церква…
Національний рух – то тільки початок формування нації. В час перед революцією 1917 р. гостро відчувалася тривога національного пророка Шевченка за свою батьківщину –
Як в огні
її окраденую збудять
Для Росії було великою несподіванкою, що Україна відділилася і що знайшлось досить національної інтеліґенції, щоб створити свій уряд.
Але Україні, яка славилася як «житниця Европи» і славилася працьовитим традиційно консервативним народом, бракувало національно свідомих громадян, готових будівництво своєї держави поставити найвищою метою. Майже вся інтеліґенція була соціялістичною. А це половинчатий елемент у боротьбі за незалежність. Бракувало таких як польський соціяліст Пілсудський, який заявив: «Мій потяг до соціялізму зупинився на станції Польща.»
Україна була найбільшою в Европі країною, що не здобула національної незалежности в результаті І Світової війни.
В умовах зтероризованої підбольшевицької України не було свободи слова, щоб аналізувати причини поразки.
В умовах Західньої України (під Польщею) реакція на поразку була гострою і радикальною.
В 20-ті роки виділялися дві визначні постаті політичних мислителів , які створюють свої концепції дальшої національно-визвольної війни.
Найбільш впливовим був ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, родом з Південної України, в минулому соціяліст-марксист, що було характерним для дореволюційної інтеліґенції.
Менш впливовим, але потужнішим як мислитель і теоретик українського консерватизму був В’ячеслав Липинський, волиняк, українець польського шляхетського походження. Він був переконаним українським патріотом-державником, залишаючись при цьому в шляхетському стані і при своїй римо-католицькій вірі.
Обидва в роки української державности очолювали українські посольства, Липинський у Відні, Донцов в Берліні.
Для багатьох було очевидним, що слабкість української революції 1917 року, буржуазної за своїм характером, полягала в політичній слабкості соціялістичного керівництва.
Не можна сказати, що українські соціялісти були близькими до большевицьких, соціял-демократів. Але не можна заперечувати, що соціялістичні ілюзії не давали їм духу зупинити поїзд до соціялізму на станції «Україна».
Ця половинчаста свідомість не давала духовних сил абсолютно зосередитись на будівництві незалежної української держави .
Донцов і Липинський були антидемократами, що легко зрозуміти  в контексті большевицької демагогії, яка поєднувала демократію  з диктатурою.
Однак у Липинського в принципі не було місця для такого поняття. В його ідеалістичній клясократичній концепції влада має належати гетьманові з конституційно-демократичною формою правління. Провідну верству він називає також «аристократією», і це може бути також верства селянська чи робітнича. Клясократія забезпечує рівновагу між владою і свободою.
Демократію, за Липинським, характеризує порушення рівноваги між владою і свободою. Необмежений демократичний індивідуалізм підкопує в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Роздрібнення партій позбавляє їх почуття політичної відповідальности.
Клясократія вироджується в демократію, а вже ту доконує охлократія з абсолютним пануванням войовничих непродуцентів та з цілковитим придушенням свободи та самодіяльности громадянства.
Ця бюрократична сила, що перетворює громадянство на пасивну юрбу, насправді є диктаторською владою не юрби, а пануванням над юрбою. Це і старі деспотії, і фашизм, і большевизм, а нині яскравий образ її бачимо в зовсім чужій охлократії «регіонів».
Вчення Липинського про «провідну верству», що символізує тяглість і понадклясовий характер державної влади ігнорувало реальність большевицької революції, як тимчасової хвороби.
Нині воно набуває нової актуальності за умов, коли інспірована з-за кордону охлократія розхитує основи молодої Української держави.
Нині може постати запитання: Як міг Липинський після большевицької революції, в середині 20-х років, писати: «Все питання в тому, чи основний і найсильніший в Україні хліборобський клас потрафить стати класом консервативним, тобто чи виділить він з себе настільки сильно і добре зорганізовані державотворчі і войовничі елементи , які своєю силою зуміють зорганізувати цей клас і стати в той спосіб опорою, наріжним каменем, для будови Української Держави».
Звичайно, тоді була надія на крах комунізму. Але селянство як силу національно-консервативну тоді оцінював і Кремль, який виповів селянству війну не на життя, а на смерть, і довів її до геноциду  1933 року.
Тоді ж було доконано руїни Православної церкви, якій В’ячеслав Липинський відводив особливу ролю в становленні Української Держави і в княжі часи, і в епоху Гетьманщини, і в нові часи.
«Тільки тоді, коли життя матеріяльне, державне , керується незмінними і вищими од людських законами Бога, і коли віра в Бога  і в любов до Нього  не дозволяють людям знайти всю ціль свого існування  в матеріяльному, земному, тілесному, можна весь час в людській матеріяльній боротьбі поширення життя, за владу, за державу, містичне захоплення піддержувати.»
Цій творчій силі ідеялізму Липинський протиставляє усякі сучасні «оптимістичні ілюзії соціялістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось іншого «земного раю.»
Історичний досвід ХХ ст.. підтвердив глибоку вірність суджень Липинського, так актуальних сьогодні – суджень про незалежну від держави церкву, яка має авторитет і голос в суспільстві, бо нагадує про зобов’язуючі  непроминальні істини. Ця авторитетна духовно виражена інстанція і формує правлячу верству, культивуючи вищі надматеріяльні цілі, оберігаючи моральні вартості. Ми віками боролися за волю, як за абсолютну цінність. Але ж найвища цінність – свобода, якщо вона без вищої мети і без відповідальности, легко вироджується в слугу людських слабостей. І тут приходить на допомогу та релігія, яка ставить на перше місце Закон і страх Божий.
«Релігія і церква, яка своїми обов’язуючими для всіх наказами моралі обмежує свободу, релігія, яка не дозволяє свобідно ошукувати, брехати, визискувати, грабити; релігія, яка наказує слухати авторитетів і здержувати свої егоїстичні зажерливі інстинкти; релігія, яка проповідує найбільше зусилля в боротьбі зі злом і кличе до жертви та посвяти для цілої громади», така релігія не вигідна тим, для кого інтерес і вигода стоять понад усім. Вони воліють мати церкву залежну і слухняну.
Цікаво, що такого самого висновку в кінці свого життя дійшов суперник В’ячеслава Липинського Дмитро Донців, який починав з соціялізму і атеїзму. Блискучий журналіст і публіцист, він мав колосальний вплив на розвиток національного руху  в Україні. Його можна назвати будителем національного руху і проповідником чинного націоналізму – в стилі Шопенгауера і Ніцше.
В’ячеслав Липинський  не мав безпосередньо глибокого впливу на розвиток національно-визвольного руху. Однак він як учитель суворого політичного мислення нагадував незмінні істини, історичні константи і вищі вартості, з якими не повинно розминутися жодне покоління, що несе спадщину минулого. Тому такі сезонні віяння як комунізм, фашизм, нацизм він розпізнавав у зародку як історичні нарости і хвороби часу – і наперед застерігав проти них.
«Крім релігії, немає іншої сили для поборення соціяльної і моральної анархії», – нагадує він і нашим творцям ліберальної демократії. Однак йдеться не про використання релігії, а про імперативний дух християнської етики, про силу духовну, яка освячує своїм авторитетом діла відповідального правителя.
І ще один дуже актуальний і спірний сьогодні акцент: «Творити владу можуть тільки люди моральні, тобто люди, які глибоко всіма фібрами своєї душі вірять, що те, що вони творять, є правда, є добро. Люди, які своє особисте життя зв’язують з перемогою тільки правди…»
Такі аксіоми треба постійно нагадувати, особливо в часи морального розм’якшення і безпечности, що покладає надію лише на родючий грунт і попутний вітер і схильні забувати, що держава і нація – це продукти волі і творчости, тобто максимальних зусиль і надособистих цілей.
 

З страждання й любови, з мрій, досвіду, аналізи і синтези пережитого і передуманого народжується Книга Буття Української Землі, повстає безсмертний твір: „Листи до Братів-Хліборобів»... Твір цей кристалізує досвід і філософію історії України-Руси на протязі тисячоліття, розкриває причини державної нашої немочі і будує непорушну в своїй логіці крицеву систему і теорію державности. Він вчить нас думати природними духові Землі Української категоріями, очищає дотогочасне думання наше від полови чужих духові цьому впливів і засіває те зерно, з якого зможе вирости сильна Українська держава. В „Листах до Братів Хліборобів» знаходимо синтезу творчої волі Липинського: в них виявився розумово опрацьований державницький інстинкт і хотіння незчисленних поколінь українських лицарів-продуцентів, –- в них - з  традиції меча і плуга, цих двох основних факторів державности, – виростає величезний храм України..., виростає і завершується Хрестом, во ім’я найбільшої, бо Християнської Любови.
АДАМ МОНТРЕЗОР
 

ДУХ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ У ТВОРАХ ЛИПИНСЬКОГО
ГРИГОРІЙ ГУРТОВИЙ

У національно-визвольній козацько-селяндькій революції в 1648-49 рр. покозачилася вся Україна На Волині у ті бурхливі роки з покозачених повсталих міщан і селян було утворено аж вісім козацьких полків: Поліський, Волинський, Острозький, Звягельський, Любарський, Миропільський, Остропільський, Гощанський.
Цих і сотні інших людей назвав у своїх творах визначний дослідник історії козацтва Вячеслав Липинський - мудрий теоретик відродження української державности, Козацької України.
Цим духом пройняті майже всі твори Липинського, особливо – «Україна на переломі» і «Станіслав Міхал Кричевський». До другого твору був ще й додаток: «Шляхта, вписана до реєстрів Війська Запорізького в 1649 році».
Кожен козак до реєстру вписувався за своїм власним іменем і прізвиськовом. Шляхта ж мала прізвища часто за назвою свого родового села. Вихідці зі шляхти частіше від інших трапляються серед козацької старшини. Вячеслав Липинський за реєстрами 1649 р. визначив аж 150 осіб шляхти, які представляють 750 шляхетських родів. Серед них, мабуть, найбільше волинян.
 

ПЕРША МІЖНАРОДНА КОНФЕРЕНЦІЯ
ОЛЕНА ЛІВИЦЬКА

Його іґнорувала радянська історіографія. Лише на початку 90-х в Україні з’явилися перші дослідження про Вячеслава Липинського, як одного з  найкращих українських теоретиків державотворення.
Добре, що цьогоріч країна повернулася обличчям до Вячеслава Липинського. За програмою загальнодержавних заходів, присвячених 125-річчю від дня народження Липинського, Волинському держуніверситету було доручено провести міжнародню наукову конференцію „Вячеслав Липинський в історії, теорії та практиці українського державотворення».
У полі зору дослідників такі теми: біографія, віхи й етапи становлення; теорія та практика українського державотворення, науково-історична спадщина; проблема українсько-польських відносин в історико-політологічних концепціях Липинського; територіяльний патріотизм і регіональна політика в Україні тощо.
До Луцька прибули фахівці зі Львова, Київа, Донецька, Одеси, Чернівців. Приїхав також польський дослідник, автор першої книги про Вячеслава Липинського польською мовою „Ми, шляхта українська» Богдан Ганцаж. Взяли участь у конференції і місцеві дослідники.
 

«Я ХОЧУ, ЩОБ БУЛА УКРАЇНА, ЩОБ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ЛАД НА МОЇЙ РІДНІЙ ЗЕМЛІ І ЗНАЮ, ЩО ЯК НЕ БУДЕ УКРАЇНИ, ЯК НЕ БУДЕ НАШОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ, ТО Я І НАЩАДКИ МОЇ НЕ ЗМОЖЕМО НА СВОЇЙ ЗЕМЛІ ПО-ЛЮДСЬКИ ЖИТИ.»

НОВЕ ДОСЛІДЖЕННЯ

До  125-ї річниці від народження Липинського у Краківському видавництві „Аркана» вийшла друком наукова праця історика   Богдана Ганцажа «Ми, шляхта українська.»
Автор монографії закінчив історичний факультет Ягеллонського університету. Публіцист і журналіст краківської редакції „Недільного гостя» досліджує життя і наукову діяльність Вацлава Липинського від народження до 1914 р. Цей період наразі не знайшов належного опрацювання в українській історіографії. На думку автора, саме цей період надзвичайно цікавий для польського історика з огляду на польське коріння Липинського, його інтриґуючої заанґажованости в українські справи та формування його концепції протягом десятилітнього перебування у Кракові (1903-1913). Для українських істориків цей період цікавий ще й тим, що саме в цей час народилися новаторські погляди Липинського стосовно територіяльного патріотизму, значення еліти у житті народу та ролі незалежної держави.
 

ПОТРІБНО СТВОРИТИ МУЗЕЙ
ОЛЕГ САВЧУК

У фондах Волинського краєзнавчого музею є близько півтисячі експонатів, отриманих від нащадків родини Липинських. Фактично – це серйозна основа для музею в Затурцях, стан справ у  якому, на жаль, залишився на рівні 90-х.
Десять років тому я зустрічався у Кракові з дочкою Липинського – Евою, яка проживає в Англії. Вона передала для Волині серйозні документи батька. Це - атестат зрілости Вячеслава Липинського, вірчі грамоти Павла Скоропадського, як послу України в Австро-Угорщині, документи про проходження військової служби, фотографії. Пані Ева вже тоді була в поважному віці і пропонувала передати ще ряд документів для України. Треба просто поїхати в Лондон і забрати безцінні експонати.
Волинські чиновники знають про це, але чомусь не ініціюють поїздки в Англію.
 

САДИБА І ПАРК У ЗАТУРЦЯХ

У с. Затурцях пройшло дитинство Вячеслава Липинського. З батьківського дому він виїжджав на гімназійні та університетські студії до Луцька й Житомира, Київа, Кракова та Женеви. Тут працював над історичними та публіцистичними творами, займався просвітницькою діяльністю. Сюди, у рідну землю, повернувся і після смерти.
Родинний будинок дворян Липинських – одна і з найдавніших будівель у Затурцях. За твердженням історика-краєзнавця Олександра Цинкаловського, закладення його фундаменту відбулось 1871 року.
Парк Липинських був своєрідною візиткою дворянської родини кінця XIX – початку XX століть. Тут гармонійно поєднувались особливості ляндшафту, вдало підкоректовані діяльністю людей. Добробут власників, любов до природи, естетичний смак та агрономічні знання створили непересічний зразок садово-паркового  мистецтва.
Серед видів дерев переважали місцеві породи: липа, дуб, граб, ясен, каштан, клен, акація, горобина. У парку була „горіхова алея», „коло», висаджене ясенами, на „острові» росла верба, під якою любив відпочивати і працювати Вячеслав Липинський. (Це старезне дерево росте й досі). Особливої краси парковому ансамблю англійського стилю додавали кущі бузку і жасмину.
Крім чудового парку з алеями та альтанками, штучними каналами та островом, парадний вхід прикрашали низенький живопліт і великі клумби з квітами, де переважали троянди і півонії. Дружина Станіслава Липинського Марія особливо любила конвалії.
Нині після кількох десятиліть запустіння, розпочато реконструкцію садиби, зокрема й відновлення колись прекрасного парку – одного з небагатьох, що збереглись на Волині до  наших днів.
 

РОЗПОЧАТО НОВЕ ВИДАННЯ ТВОРЧОЇ СПАДЩИНИ
СВІТЛАНА ПОЛІТИЛО

Увазі вчених, політичних діячів та широких кіл громадськости пропонується одне з найважливіших джерел до історії української політичної думки. XX ст. – видання першого тому архівної серії повного зібрання творчої спадщини Вячеслава Липинського, який розпочинає епістолярну частину цієї серії й включає листи Вячеслава Казимировича до адресатів за абеткою прізвищ від А до Ж, хронологічно охоплює період від 1908 р. до останніх часів життя засновника українського модерного консерватизму.
Серед адресатів – видатні діячі українського руху, політики, вчені, письменники, культурні й громадські діячі - Б. Грінченко, М. Грушевський, Д. Дорошенко, Д. Донцов, С. Єфремов, А. Жук та ін. Листи дають новий, раніше маловідомий матеріял щодо думок Вячеслава Липинського про ключові питання національно-визвольного руху в Україні напередодні Першої світової війни, проблеми державотворення і зовнішньої політики часів Української Держави, суспільно-політичне життя в Україні і в еміґрації у 20-ті рр. XX ст.
Книга вийшла у видавництві «Смолоскип».
Повне зібрання творчої спадщини Вячеслава Липинського, його архіву та студій про нього заплановано у 25 томах, у трьох серіях: І. Твори – історичні праці та монографії, політологічні трактати та публіцистика; II. Архів – листи, щоденники, записки та нотатки Вячеслава Липинського, листи   різних осіб до нього, матеріяли українського  віденського   посольства  та інше. ІІІ. Студії – дослідні праці і матеріяли про життя і творчість Вячеслава Липинського та про його рід. Кожна серія має свою власну черговість томів.
 
 

Книга видатного грецького мислителя митрополита Пергамського Йоана Зізіуласа, Буття як спілкування. Дослідження особистости і Церкви / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2005, присвячена фундаментальним проблемам онтології спілкування. Автор з рідкісною рішучістю та безкомпромісністю обговорює найгостріші екзистенційні питання, що як колись хвилювали жителів стародавнього світу й Середньовіччя, так і тепер хвилюють наших сучасників, адже стосуються таїни буття, особистости, свободи, безсмертя, Бога.
Подаємо фрагменти з книги.

Церква мусить мати істинну віру, правильне бачення бутя Божого. Православ’я щодо буття Божого – то є не розкіш для Церкви і для людини, а нагальна екзистенційна необхідність.

Саме церковний досвід Отців відіграв вирішальну ролю у подоланні онтологічного монізму та уникненні гностичної «прірви між Богом і світом.» Той факт, що ні такі апологети як Юстин Мученик, ані александрійські богослови-катехити, такі як славнозвісні Климент та Ориген, не змогли цілковито уникнути онтологічного монізму грецького мислення, не є випадковим: адже вони були перш за все «докторами», академічними богословами, яких християнство цікавило передусім як «одкровення». На противагу їм, єпископи цієї доби, представники пастирського богослов’я, такі як св. Ігнатій Антіохійський, тим більше св. Іриней, а пізніше св. Афанасій, підходили до питання про буття Боже через досвід церковної спільноти, церковного буття. У цьому досвіді їм відкрилося дещо надважливе: буття Боже можна пізнати лише через особисті взаємини й особисту любов. Буття означає життя, а життя означає спілкування. […]
Ця онтологія, що постала з євхаристійного досвіду Церкви, допомогла Отцям виробити їхнє вчення про буття Боже, вчення, сформульоване перш за все Афанасієм Александрійським та каппадокійськими Отцями — Василієм Великим, Григорієм Назіанзіном та Григорієм Нісським.

Було би немислимо говорити про «єдиного Бога», не ведучи водночас мову про Бога, який є «спілкуванням», тобто про Святу Трійцю. .[…]
Той факт, що Бог існує завдяки Отцеві, показує, що Його існування, Його буття є наслідком вільної особистости; це означає, в кінцевому рахунку, не лише спілкування, але також і свободу, вільну особистість, конституює істинне буття. Істинне буття походить тільки від вільної особистости, від особистости, що вільно любить — тобто від того, хто вільно стверджує своє буття, свою ідентичність через подію спілкування з іншими особистостями.

Це богослов’я особистости, яке вперше в історії з’являється завдяки патристичному баченню буття Божого, ніколи не могло би стати живим людським досвідом, якби не таїна Церкви. Гуманізм та соціологія можуть скільки завгодно стверджувати важливість людини. Проте філософи-екзистенціялісти вже в наші дні показали — з інтелектуальною чесністю, гідною звання філософів, — що в суто людських межах особистість як абсолютна онтологічна свобода лишається прагненням без здійснення.

Прагнення особистости до абсолютної свободи  передбачає «нове народження», народження «згори», хрещення. А це і є саме те церковне буття, що «іпостазує» особистість у відповідності зі способом Божого буття. Ось що робить Церкву образом Триєдиного Бога.

Христос та історія дарують Церкві її буття, яке стає істинним буттям, щоразу як Дух конституює євхаристійну спільноту як Церкву.

Євхаристія не є таїнством, що доповнює слово, але радше словом, що стає плоттю, воскреслим Тілом Логосу.

Для грецьких Отців єдність Бога, єдиний Бог, і онтологічний «принцип», чи «причина», буття та життя Божого полягає не в єдиній сутності Бога, а в іпостасі, тобто в особі Отця. Єдиний Бог — це не єдина сутність, а Отець, який є «причиною» народження Сина й сходження Святого Духа. Відповідно до цього, онтологічний «принцип» Бога знов-таки слід виводити з особи. Отже, коли ми кажемо, що Бог є, ми не обмежуємо особисту свободу Бога — буття Бога не є онтологічною «необхідністю» чи простою «реальністю» для Бога — але ми відносимо буття Боже до Його особистої свободи. З більш аналітичної точки зору це означає, що Бог як Отець, а не як сутність, постійно стверджує через «буття» Своє вільне прагнення до існування. І це ствердження полягає саме в Його троїчному існуванні: Отець із любови — тобто вільно — народжує Сина й ізводить Духа. Якщо Бог існує, Він існує тому, що існує Отець, тобто Той, Хто з любови вільно народжує Сина й ізводить Духа. Отже, Бог як особа — як іпостась Отця — робить єдину Божественну сутність тим, чим вона є — єдиним Богом. Це найвирішальніший момент. Адже саме з ним безпосередньо пов’язана нова філософська позиція каппадокійських Отців і, зокрема, св. Василія. […]
Поза Трійцею немає Бога, тобто немає Божественної сутности, адже онтологічний «принцип» Бога — це Отець. Особисте існування Бога (Отця) конституює Його сутність, роблячи її іпостасною. Буття Бога ототожнюється з особою.

Людина не здатна здійснити свою онтологічну свободу абсолютним чином, оскільки вона зв’язана своєю тварністю, «необхідністю» свого існування, тоді як Бог як «нетварний» не підпадає під такі обмеження. Якщо основа онтологічної свободи Бога полягає лише в Його «природі», тобто в тому, що Він є нетварним за Своєю природою, тоді як ми за своєю природою є тварними, не залишається ніякої надії, жодного шансу, що людина може стати особою в тому сенсі, в якому нею є Бог, тобто автентичною особою. Та насправді основа онтологічної свободи Бога полягає не в Його природі, а в Його існуванні як особи, тобто в Його «способі існування», через який Він і існує як божественна природа. І саме це дає людині, незважаючи на іншу природу, надію стати автентичною особою.

Таким чином, стає очевидним, що єдиний спосіб здійснення онтологічної свободи — це любов. Вираз «Бог є любов» (1 Йо 4:16) означає, що Він «існує» як Трійця, тобто як особа, а не як сутність. Любов — це не еманація чи «властивість» сутности Бога — це важливо в світлі того, що я говорив досі, — а конституюючий чинник Його сутності, тобто саме вона робить Бога Тим, Хто Він є, єдиним Богом! Відтак, любов вже не є якісною — тобто вторинною — властивістю буття і стає найвищим онтологічним предикатом. Любов як спосіб існування Бога «іпостазує» Його, конституює Його буття. Тому саме через любов онтологія Бога не підпадає тій необхідності, що притаманна сутності. Любов ототожнюється з онтологічною свободою.

Особа прагне не просто бути, існувати «вічно», тобто мати певний онтологічний зміст. Вона прагне чогось більшого: існувати як конкретна, унікальна і неповторна істота. Помилково було б тлумачити особу лише як «екстаз» сутности; її необхідно розглядати як іпостась сутности, як конкретну й унікальну ідентичність.

Життя Боже є вічним саме тому. що це особисте життя, тобто воно звершується як вияв вільного спілкування, як любов. В особі життя й любов тотожні: особа не помирає лише тому, що вона любить і її люблять; за межами спілкування в любові особа втрачає свою неповторність і стає такою ж істотою, як усі інші, «річчю», позбавленою абсолютної «ідентичности» й «імення», без лиця. Вмерти для особи — це перестати любити і бути улюбленою, припинення унікальности й неповторности, тоді як життя особи — це збереження неповторности її іпостасі, яка утверджується і підтримується любов’ю.

Таїна особи як онтологічного «принципу» і «причини» полягає в тому факті, що любов здатна щось наділяти унікальністю, абсолютною ідентичністю та ім’ям. Саме на цю здатність і вказує термін «вічне життя», який на тій самій підставі означає, що особа здатна наділяти особистісною цінністю й життям навіть неживі об’єкти, перетворюючи їх на органічну частку любовних взаємин (напр., усе тварне може бути спасенне завдяки його «возз’єднанню» у взаєминах любови між Отцем і Сином). І навпаки, прокляття вічної смерти є не що інше, як така ситуація, коли особа деґрадує до рівня «речі», до абсолютної анонімности, і чує жахливі слова: «Я не знаю тебе» (Мт. 25:12). (Саме проти цього Церква спрямовує свої зусилля, коли пригадує «імена» під час Євхаристії.).

Христологія в своїй довершеній формі, яку надали їй Отці, спрямовується до єдиної мети, яка має винятково екзистенційний сенс, і полягає в тому, щоб упевнити людину, що її прагнення стати особою — не «маскою» і не «трагічною постаттю», а справжньою особою, — не є просто містикою чи ностальгією, а історичною реальністю. Ісус Христос зажив звання Спасителя не тому, що Він приніс у світ чудове об’явлення, піднесене вчення про особу, а тому, що Він реалізує в історії саму реальність особи і робить цю реальність основою й «іпостассю» особи кожної людини.[…]
Іпостасна єдність двох природ – Божественної й людської – у Христі.

Завдяки Христу людина може відтепер утвердити своє існування як особи не на основі незмінних законів своєї природи, а на основі стосунків із Богом, тотожних тим, котрі Христос у любові і свободі як Син Божий має з Отцем. Це усиновлення людини Богом, ототожнення її іпостасі з іпостассю Сина Божого і становить сутність хрещення. […]
Перша й найважливіша характеристика Церкви у тому, що вона вводить людину у такі стосунки зі світом, котрі не ви¬значаються біологічними законами.

В еклезіяльній іпостасі людина розкривається як особа, яка, однак, закорінена у майбутньому і постійно ним надихається чи навіть підтримується і живиться. Істина й онтологія особи належать майбутньому і є образами цього майбутнього.

Цей есхатологічний характер еклезіяльної іпостасі, звичайно ж, містить у собі певну діялектику, а саме, діялектику «вже, але ще ні». Ця діялектика пронизує собою Євхаристію. Вона змушує людину як особистість завжди відчувати, що її справжній дім не в цьому світі, даючи відчуття, котре виражається в її відмові обмежити ствердження особистісної іпостасі особи рамками цього світу з його благами і цінностями.

Максим Сповідник подає філософський зміст автентичної патристичної (і, можна сказати, «біблійної») онтології, коли він ототожнює істинну природу сущих із майбутнім, з «останніми речами»: «Адже «тінь» стосується речей Старого Завіту, «образ» — речей Нового Завіту, а «істина» — майбутнього стану» (Схолії на Церковну ієрархію З, З, 2; РО 4:137Б).

Якщо насправді можливо сповідувати Христа як істину, то не інакше як Святим Духом (1 Кор. 12:3). […]
Адже Воплочення, як ми зараз бачили, здійснюється дією Духа і є не чим іншим, як вираженням і уреальненням волі Отця.

Дух як «сила» і «життєдавець» розкриває наше існування, завдяки чому воно стає реляційним у такий спосіб, щоб і сам Він у той же час міг бути «спілкуванням».

У контексті пневматологічно побудованної христології істина і спілкування знов-таки виявляються тотожними. Це відбувається як на історичному, так і на антропологічному рівнях. У той час як Христа-Істину як існування в Дусі неможливо уявити в індивідуалістичний спосіб, істина як така з невідворотністю й постійністю реалізується в Дусі, тобто у події П’ятдесятниці. В описі П’ятдесятниці у Діяннях, розд. 2, значення цієї події, як видається, настільки ж стосується історії, наскільки й антропології: через сходження Духа в історію ввійшли «останні дні», і водночас єдність людства утверджується як розмаїття харизм. Глибинне значення цього факту, як видається, полягає в тому, що це сталося во Христі, як в історичному, так і в антропологічному розумінні, як у тій реальності, що існує тут і тепер. Об’єктивація та індивідуалізація історичного існування, що передбачає віддалення, тління і смерть, перетворюються на існування у спілкуванні, а відтак, і на вічне життя людства та всіх створінь.

Істина як Христос та істина як Святий Дух — тотожні, а тому і Самий Дух названий «Духом істини» (Йо. 14:17; 15:26, 1б:13). Відрізняється лише спосіб дії істини во Христі і в Дусі, в тому, що в кожному з них єдина Божественна любов особливим чином пристосовується (ікономія) до наших потреб і обмежень.

Опис події П’ятдесятниці в Діяннях, розд. 2, розкриває те саме більш конкретно. Існування Христа входить в наше історичне існування не індивідуалістично, а в спільноті і через неї. Ця спільнота постає зі звичайного існування, через докорінне перетворення індивідуалізму на особистісність у хрещенні. Хрещення як смерть і воскресіння во Христі означає рішучий відхід нашого існування від «істини» індивідуалізованого буття в напрямку істини буття особистісного. Аспект воскресіння у хрещенні, відтак, є не що інше, як входження у спільноту. Екзистенційна істина, що постає через хрещення, то є просто істина особистісности, істина спілкування. Нове народження необхідне для цього просто тому, що народження як звичайне продовження роду. Спричиняє індивідуалізацію створеного буття, а відтак народжує істот, приречених на смерть. Вічне життя потребує нового народження у хрещенні як «народження в Дусі»; як Христос був народжений «в Дусі», так і кожна особа, приймаючи хрещення, сама стає «Христом», її існування стає існуванням у спілкуванні, а отже, істинним життям.
 Входження існування Христа в наше існування, відтак, означає не що інше, як реалізацію спільноти Церкви. Ця спільнота народжується як Тіло Христове і живе саме тим спілкуванням, яке ми віднаходимо в історичному існуванні Христа. Його «істинне життя» тотожне вічному життю Триєдиного Бога; таким чином, сама спільнота стає «стовпом істини» в екзистенційному сенсі. Все це передається спільноті в потаємний спосіб як «ікона», так щоб вона змогла реалізувати в собі істину Христа як віру, надію й любов, як передчуття вічного життя, надихаючи до преображення всього світу в цьому спілкуванні, як це переживає і сама Церква.
Але цей досвід істини в існуванні Церкви максимальною мірою реалізується в плині її історичного життя саме в Євхаристії. Євхаристійна спільнота є Тілом Христовим… просто тому, що вона втілює й уреальнює наше спілкування в самому житті й спілкуванні Трійці так, що істина зберігає свій есхатологічний характер,, стаючи водночас невід’ємною частиною історії.

В євхаристійному зібранні вірних Слово Боже сягає людини і творіння не із зовні, як це було в Старому Завіті, а як «плоть», із середини нашого власного існування, як частина творіння. Ось чому Слово Боже перебуває не в людському розумі як раціональне знання, або в людській душі — як внутрішній містичний досвід, а саме як спілкування у спільноті.

Отже, істина — це не лише те, що ми «висловлюємо», або «чуємо», не істина тверджень чи логіки, а те, що є, тобто саме онтологічна істина: істиною стає сама спільнота.
Унаслідок того, що Христос-Істина не лише розкривається, а до того ж і уреальнюється в нашому досвіді як спілкування у спільноті, істина не нав’язується нам, а виростає зсередини нас самих. Вона є не авторитетом у сенсі аисtoritas, а благодаттю і любов’ю, що охоплює нас у своєму бутті, екзистенційно пов’язаному з нами. Проте ця істина не є наслідком соціологічного чи групового досвіду: вона вочевидь походить з іншого світу, і, як така, не є нашим витвором.
Тим не менш, історія, яка розглядається в світлі євхаристійного досвіду, не є тим самим, що історія в звичайному сенсі; вона обумовлена анамнетичним та епіклетичним характером Євхаристії, яка, з відокремлености й тління, переображує час на спілкування й життя. Таким чином, історія вже перестає бути лише послідовністю подій, що лінійно рухаються від минулого до сьогодення, але набирає виміру майбутнього, який також є вертикальним виміром, що перетворює історію на харизматичну подію П’ятдесятниці.

Людина відповідальна за перетворення природи на євхаристійну реальність, тобто за те, щоб зробити природу також здатною до спілкування. Якщо людина здійснює це, то значущість істини поширюється на весь космос, Христос стає космічним Христом, і весь світ перебуває в істині, яка є не що інше, як спілкування світу зі своїм Творцем. Таким чином істина стає життям усього сущого. […]
 

ВІКНО
ЕНТОНІ де МЕЛЛО

Вслухайся в шум дощу...
Які асоціяції викликає він у тебе?..
Які спогади?..
Придивись до благодатної дії
дощу на дерева,
що насичуються тим благословенням з небес...
Придивись, як дощ діє на птахів...
Поглянь, як земля відгукується
на ту воду,
котра пробуджує життя
у висхлому на порох ґрунті.
Дивись на листя...
На ту свіжу молоду парость,
яка зроджується до життя...
і на те старе листя, яке завдяки дощу
затримається на деревах дрібку довше..».
Придивись до хмар...
звідки вони пливуть...
куди відходять...
Спробуй помандрувати разом із ними
від початку й до кінця...
Поглянь на краплі дощу, що падають
на порепану землю...
на дерева...
на покрівлі...
Уяви собі, що та волога клубочиться у хмарах...
А тепер — що вона прибирає
форми та індивідуальности в краплинах,
які потім сиплються на землю дощем і гинуть...

Приглянься до крапель на твоєму вікні...
Спершу вони падають на скло порізно...
згодом зливаються в маленький струмочок...
поєднуючись з іншими поодинокими краплинами,
і несуть їх кудись...
Подивись, що те саме діється
з хмарами
і деревами,
і листям,
і птаством,
і звірми,
і людьми,
і з тобою самим...
Ми теж стоїмо порізно...
але тільки для того, аби струмінь життя захопив нас
і поніс кудись у даль...
 

Запитання: Чи справді Господь створив Адама безсмертним? Маю на увазі фізичне тіло. Щось не дуже віриться мені в казку про Кощія Невмирущого...

Відповідь: Воістину, устами немовляти промовляє правда! І запитання це, здавалося б таке наївне, в дійсності є дуже серйозним. Бо не так просто, як бачиться, відійти від тих байок, про які застерігав нас іще святий апостол Павло. Бо й сьогодні значні кола ортодоксально орієнтованих віруючих, по букві тлумачачи Святе Письмо, щиро вірять у   фізичну   безсмертність перших людей. Як висловився Григорій Савович Сковорода: «Вір цьому, груба давнино. Наш вік – просвіщенний!..»
В дійсності ж, за словом преподобного Серафима Саровського, Адам був створений «діючою тваринною істотою, подібно до інших живучих на землі одушевлених Божих створінь», тобто маючим смертне тіло. Безсмертною в людині є тільки душа, і то безсмертною лише до моменту свідомого відступу від свого Творця, до повного відпадання від благодаті Божої через хулу на Духа Святого: «А лякливим, і невірним, і мерзким, і душогубам, і розпусникам, і чарівникам, і ідолянам, і всім неправдомовцям (всім, хто свідома відкинувся від правди, повністю відмежувався від Духа смирення й любови, упав на дно нерозкаяності – Авт.), – їхня частина (тут – доля. – Авт.) в озері, що горить огнем та сіркою (а відтак рано чи пізно й вигорить дотла. – Авт.), а це – друга смерть! (смерть повна й остаточна. – Авт.)» (Книга Об’явлення).
Святий Макарій Єгипетський також писав про безсмертя душі, а не плоті (плоть і кров Царства Божого не спадкують!), – душі, створеної за образом Божим; душі, як вмістилища духа:
«Як небо й землю створив Бог для життя людині, так і тіло й душу людські створив Він на помешкання Собі, щоб вселятися й впокоюватися в тілі її ніби в домі Своїм, маючи за прекрасну наречену кохану душу, сотворену на образ Його...»
Тіло й душа – то помешкання Божі. І безсмертним є тіло не фізичне, а духовне – ефірне, тонке, «тонка оболонка душі» за висловом святителя Феофана Затворника. Біологічне ж тіло – це «порох земний», дочасна храмина, яка після виходу із неї душі до пороху й повертається.
«Бо вважаю я за справедливе, доки я в цій оселі, спонукувати вас нагадуванням, знаючи, що я незабаром повинен покинути оселю свою (церковнослов’янською мовою - «храмину». - Авт.), як і Господь наш Ісус Христос об’явив був мені», – вказує апостол Петро. «Знасмо-бо, [що] коли земний   мешкальний намет наш зруйнується, то маємо будівлю від Бога на небі (у сфері духовній; в  світі невидимому, тонко-матеріяльному. – Авт.), – дім нерукотворний та вічний... Отож, бувши відважні постійно та знаючи, що мавши дім у тілі, ми не перебуваємо в домі Господньому, бо ходимо вірою, а не віданням, – ми... бажаємо краще покинути дім тіла й мати дім у Господа», – вторує йому Павло. «А коли життя в тілі для мене плід діла (тобто потрібне для звершення моєї місії на землі, для служіння апостольського. – Авт.), то не знаю, що вибрати. Тягнуть мене одне й друге, хоч я маю бажання померти та бути з Христом, бо це значно ліпше. А щоб полишатися [мені] в тілі (у фізичному тілі. – Авт.), то це потрібніш ради вас...», – підтверджує він.
Сказав Екклезіяст: «Людина відходить до вічного дому свого... І вернеться порох у землю, як був (як було це іще за часів створення першої цивілізації людей, власне Адама. – Авт.), а дух (разом з душею, точніше в серці душі та в тілі духовному. – Авт.) вернеться до Бога, що дав був його (що створив його на образ Свій. – Авт.)!»
Земне - до земного, небесне - до небесного, як і співається під час чину похорону: «Земле, земле! Розступися, і прийми створене Божою рукою (з волі Божої, за задумом Творця. – Авт.) тіло, яке до тебе, що його породила (згідно з Божим же порядком, за законами природи, шляхом розвитку. – Авт.), знову вертається. Те, що було створене за образом Божим (безсмертна душа. – Авт.), прийняв Творець, а ти прийми це, як своє «...
Тож хай відповіддю на поставлене тут запитання стануть слова ікосу шостої пісні канону православного парастасу за в Бозі спочилих, що співає його Церква й донині:
«Сам Один (тільки Бог. – Авт.) єси Безсмертний (безсмертний по суті, за природою Своєю. – Авт.), що створив і впорядкував людину. Ми ж земні, і з землі створені (Адам – «земний». - Авт.), і в ту ж землю повернемось. Бо так Ти звелів, мій Сотворителю, і сказав мені: «Земля єси – і в землю повернешся». Туди ж і ми всі, люди, підемо (всі, від Адама починаючи, проходимо шлях смерти фізичного тіла та переставлення душі в тілесним очам невидимий. - Авт.), – з надгробного ридання створивши пісню (пісню радости від  народження у новій, духовній якості; радости від повного єднання з Творцем, а відтак і від здобуття життя вічного по благодаті Його – Авт.): Алілуя, Алилуя, Алілуя! (Алілуя – «хваліть Господа!» – Авт.)»
Людина за словом Антонія Великого, подібна до метелика. Розвинувшись у коконі тілесному, вона полишає його, щоби на крилах духу піднятися до Небесних висот. Смерти нема – є перехід! І дай нам, Боже, бути готовими до нього.

Адреса для тих, хто бажає отримати книги та відеозаписи лекцій і проповідей прот. Олега Ведмеденко, Біблійна школа духовного вдосконалення, а/я 18, Луцьк-21, Україна, 43021. (www.vedmedenko.org)
 

Великі старці радили завжди носити натільний хрест і не знімати його ніколи і ніде до самої смерти. «Християнин без хреста, – писав старець Савва, – це воїн без зброї, і ворог може легко здолати його».
Натільний хрест тому так і називається, що його носять на тілі, під одягом, ніколи не виставляючи назовні (зовні хрест носять тільки священики). Це не означає, що натільний хрест треба ховати за будь-яких обставин, та все ж навмисно виставляти його на загальне споглядання не годиться.
Церковним уставом встановлено цілувати натільний хрест після закінчення вечірніх молитов. У хвилину небезпеки чи коли на душі тривожно треба поцілувати свій хрестик і прочитати написані на звороті слова «Спаси і збережи».
«Не носіть хрестик як на вішалці, – часто повторював Псково-Печерський старець Савва, – Христос залишив на Хресті світло і любов. Від хрестика виходять промені благодатного світла і любови. Хрест відганяє злих духів. Цілуйте свій хрестик вранці і ввечері, не забувайте його цілувати, вдихайте промені благодаті, що з нього виходять, – вони невидимо проходять в душу, серце, совість, характер. Під дією цих благодатних променів нечестива людина стає благочестивою. Цілуючи свій хрестик, помоліться за близьких грішників: п’яниць, блудників і інших, кого знаєте. Через ваші молитви вони стануть добрими, бо серце серцю вістку подає. Господь всіх нас любить. Він за всіх постраждав заради любови, і ми повинні всіх любити заради Нього, навіть ворогів своїх.
Якщо ви так почнете день, осіняючись благодаттю від свого хрестика, то й весь день проведете свято. Не забуваймо так робити, краще не поїсти, ніж забути про хрестик!»

МОЛИТВА СТАРЦЯ САВВИ ПІД ЧАС ЦІЛУВАННЯ ХРЕСТИКА :
»Пролий, Господи, краплі Найсвятішої Крові Твоєї в моє серце, що висохло від пристрастей і нечистот душевних і тілесних. АМІНЬ. Ти, що керуєш долями, спаси мене і родичів моїх, знайомих та друзів моїх   (називаємо імена)».

Хрест – це реальна сила. Ним звершувались і звершуються багато чудес. Але непоборною зброєю і всепереможною силою хрест стає лише за умови віри і благоговіння. «Хрест не робить чудес у вашому житті. Чому? – запитує святий праведний Йоан Кронштадтський і сам же дає відповідь: – Через невір’я ваше». Надіваючи на груди натільний хрест чи осіняючи себе хресним знаменням, ми, християни, свідчимо про те, що готові нести хрест без нарікань, смиренно, добровільно, з радістю, бо любимо Христа і хочемо співстраждати з Ним, заради Нього. Без віри і благоговіння не можна осіняти себе чи інших хресним знаменням.
Все життя християнина, від дня народження до останнього подиху на землі, і навіть після смерти, супроводжується хрестом. Хресним знаменням осіняє себе християнин, коли прокидається від сну (треба привчити себе, щоб воно було першим рухом) і при відході до сну – останнім рухом. Християнин хреститься перед і після навчання, перед виходом на вулицю, перед початком кожної справи, перед прийняттям ліків і взагалі на початку кожного шляху…
Хресне знамення треба творити з увагою і страхом, з трепетом і благоговінням. (Ставлячи на чоло три великі пальці, говори: «во ім’я Отця», потім, опустивши руку на груди, говори: «і Сина», переносячи руку на праве плече, потім на ліве, говори: «і Святого Духа». Зробивши на собі це святе знамення хрест, закінчи словом: «амінь». Коли зображаєш на собі хрест, можеш говорити: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного (грішну). Амінь»). Демони, як пише преподобний Симеон Новий Богослов, бояться образу хреста і не можуть витерпіти, коли бачать, як хтось зображає знамення – хреста на собі чи в повітрі, і втікають від нього.
«Якщо ти будеш завжди використовувати святий: Хрест як допомогу собі, то „не станеться з тобою зло, і язва не наблизиться до житла твого»(Іс. 90,10) Замість щита захищай себе Чесним Хрестом запечатай ним свої органи і серце. І не лише рукою осіняй себе хресним знаменням, а в думках осіняй ним усяке своє заняття, і вхід свій, і вихід свій у будь-який час, і сидіння своє, і вставання, і постіль свою, і будь-яке служіння... Бо дуже міцна це зброя, і ніхто не може ніколи завдати тобі шкоди, якщо ти ним захищений» (преподобний Єфрем Сирін).
Слава, Господи, Хресту Твоєму Чесному!
 

Про політичну ситуацію

Ми мали подію, як на мене, в історії людства, може, абсолютно одноразову, що її назвали «Помаранчева революція». Можна сперечатися, може, і треба сперечатися, чи це добра назва. Але не в тому суть. Мені здається, що то був момент, коли нарід, відчувши в собі є щось дуже добре, шляхетне, звернувся до влади, до владних чинників у спосіб дуже виважений, дуже культурний, без насилля, без крові, без розбою. Звернувся, щоб влада шанувала справедливість і правду. Мені здається, що нажаль наші політики не зрозуміли цього. І радше потрактували цю так звану «Помаранчову революцію» як політичну акцію – «за когось проти когось», замість того щоб бачити в ній щось глибше, щось важливіше. І тому, мені здається, останні два роки пройшли в якійсь непевності, немов би в шуканні чогось. І в результаті витворилася, на мою думку, певна недовіра і певна тривога в народі. А дії наших політиків не були ані дуже прозорі, ані дуже ясні у своєму прицілі

Про церковний погляд

У такій ситуації, в якій ми перебуваємо, і яка, на жаль, замість того щоб розв’язуватися, загострюється, ми, церковні люди, вважали нашим обов’язком — сказати щось до народу. Перш за все, і це дуже важливо, щоб народові дати хоч трохи надії. Надії на що? Надії на те, що Бог нас не полишає, що ми ніколи не є поза межами Божої опіки. Одним словом, що Церква, яка має якийсь мандат говорити, я не кажу, мандат безпосередньо говорити від імени Бога, немов би ми були Його речниками в якийсь чудесний спосіб, але на підставі нашого загального навчання, нашої віри Божого об’явлення, Церква і люди, які діють в Церкві, мають обов’язок Боже слово передавати людям. А те Боже слово — це є перш за все, що Бог нас любить, і що ми ніколи, як я вже сказав, не є поза Його опікою. Отже, те що діється, не є таке, що мусить скінчитися якоюсь страшною катастрофою. Все діється в рамках Божого провидіння.
Політика в своїй істоті — це одна з найбільш, я б сказав, шляхетних завдань людини: могти провадити так справи, щоб народ почувався спокійно, упевнено. Щоб дати людям те, що їм належить, дбати про загальне добро. Таке завдання прекрасне саме по собі. Бо не йдеться про щось зовнішнє, легко минуче, але розходиться про життя людей, про їхніх дітей. Отже, наше звернення було перш за все до політиків, які втішаються певним мандатом віднароду, щоб вони з великою відповідальністю і перед народом, а також і перед Богом, діяли. Друга група, до якої ми звернулися, це був народ, сам народ, щоб він не забував, що є носієм влади докончено. Суть у тому, щоб народ був свідомий і шукав способу культурного, нормального, справедливого, упорядкованого, без насилля, без якихось емоцій надмірних чи пристрастей сказати своє слово. А третя група, до якої ми звернулися, це судді. Сіддійська верства, яка безумовно мусить сказати своє слово, ще  більше, ніж всі інші, у повній відповідальності перед Богом і перед власним сумлінням. Не сміє ця верства допускати будь-яких торгів чи тиску, чи чогось іншого, але мусить в найкращий знаний собі спосіб сказати правду. Кожна частина нашого суспільства може зробити те, що належиться зробити, щоб був мир, злагода, щоб народ почувався спокійно, захищено, щоб всі відчували внутрішнє задоволення від того, що вони сумлінно виконали своє завдання.

Закон і гарантії

Мені здається, що ми повинні бути реалістами. Більшість тих людей, які сьогодні при владі, це люди, котрі починали свою кар’єру за «совєтських» часів. 15 років— це невеликий час. Були «совєтські» обставини. Дуже особливі обставини, які не давали людині жодного забезпечення як такого. І ми все ще, мені здається, живемо у тій ментальності. І тому таке жахливе, на мою думку, гоніння за грошима. Бо існує переконання багатьох людей, що єдино гроші можуть дати якусь безпеку. Напевне ми потребуємо трохи часу, поки навіть ті, що зробилися скоробагаті, що чи інший спосіб, не конечно у злочинний, зрозуміють, що найкраще забезпечення для їхніх грошей, для їхнього майна, для їхніх дітей пануватиме тоді, коли у державі буде справедливість. Коли закон буде регулювати стосунки в суспільстві. Тоді не треба буде боятися за свої гроші. Вони сьогодні живуть у страху, бо сьогодні грошей легко можна позбутися. Навіть через вбивство. Вони нагромаджують статки, бо їм здається, що то єдиний вихід. А насправді Єдиний певний вихід – це панування закону. Для всіх, від найвижчого до найнижчого.

Поділ

Дозвольте подати такий простенький рецепт. Тільки те хтось мусить зробити. Бачите, воно саме себою не рушить з місця. Мусить хтось піти по людях. Піти в Донецьк, Миколаїв, Суми, Харків, Луцьк, Львів, Чернівці і сказати до людей: «Слухайте, чи ви турбуєтеся вашим життям, вашим добробутом? Чи вам важливо, як ваші батьки переживають свою старість? Чи вам залежить на тому, щоб ваші діти були здорові? Чи вам залежить, щоб ваші діти мали школу? Щоб ваша молодь мала працю?» Я певний, що по цілій Україні, від краю до краю, відповіді будуть ідентичні. Треба починати від того, що для нас всіх є спільне. А для всіх нас спільними є життєві справи. Ми починаємо від найвищих, від політики, геополітики: чи буде НАТО, чи не буде НАТО, чи будемо з Росією, чи будемо з Америкою. Починаймо від того, що на столі стоїть. Я думаю, що оглянувшись довкола себе, той, з Донецька, скаже: «Чекай, я такий самий, як той, з Чернівців. Та я маю ті самі клопоти: що робити з дітьми, як їх виховати, як їм дати якесь майбутнє?» Трагедія наша сьогодні яка? Що ті, хто відповідальний, говорять буцімто про об’єднання, а на ділі шукають всього того, що роз’єднує. І нас тим годують. Нас переконують, що Україна поділена. Одним словом, створюють те майже штучно, підсичують. (А то правда, що поліщук не є такий як одесит).  Але існує багато такого, що робить поліщука і одесита членами тої самої спілки, того самого народу.
І тут знову бачимо залежність від політики. Значить, якщо б наша влада, головно законодавча, яка повинна найбільше задумуватися над тими справами, якби вона почала більше звертати увагу на такі речі, як-от: щоб діти у всій Україні мали забезпечений план оздоровлення, щоб діти, які опинились на вулиці, втікають з домів, незалежно, чи то у Львові, чи у Харкові, щоб вони були забезпечені, якби ми більше звертали увагу на ті людські, побутові проблеми, - різниці дуже легко почали би зникати. Ну, а якщо ми не тільки говоримо, але і підкреслюємо дуже виразно: дивіться, які ми поділені, те напевно, що люди будуть поділені, бо ми в них то вливаємо. Так само й  і з Церквами. Знаєте, де найбільше клопоту? На рівні єпископів. Не на рівні мирян. Люди, що живуть в якомусь місті, один іде до тої Церкви, інший — до другої. Вони вітаються, мають спільні клопоти, радяться, вони живуть разом, один одного відвідують. А ось політично, на рівні ієрархії, ми страшно поділені. Майже безнадійно. А на рівні людей, я думаю, ми можемо дуже гарно співпрацювати. І, може, ми б від людей чогось навчилися.

ЗЕЛЕНІ СВЯТА
ГАЛИНА ДАЦЮК
Фрагменти

Оті великодні яєчка (а якщо не яєчка то, обов’язково, шкаралупи зберігали од Великодня до Зелених Свят) й клали під березу. А на дерево вішали стрічки, такого кольору, під яким народилася людина.
—  А хто не ходив на луку?
—  Той вішав стрічки, свої і дітей народжених, — у воротях або на березі, що росла коло двору.
—  А що пили-їли у «зелений четвер»?
Готували й пили меди, узвари з різних трав, щоб не образити жодну квітку, яка цвіте у цей час. На стіл ставили пучечок зілля: м’яту, васильки (ті, що під хатою ростуть), спориш, незабудку, безсмертник. Запалювали свічку, клали на столі хліб — «узвач», схожий на калач, але зроблений у вигляді суцільної косиці. Добрі господині клали у той калач зіллячко, а довкруг притрушували калиною...
— А що співали у такі дні?
— Зеленуватих пісень, що кликали весну, сонце, дощ. Зверталися до комашини, пташки, що прилітає:
Сонечко, сонечко, прилети
Да на мій поріг.
Хай через поріг гості
прийдуть
Та до столу сядуть,
Зелене Свято святкуватимуть.
Трійця, не тільки у силі,
Трійця у нашій родині.
***
В неділю батько огляне комору, подвір’я та збудить усіх дітей:
Діти, вставайте,
Сонце вітайте.
Бо Зелене Свято
У травах іде.
Роси до рук кладе.
Усі вийдуть та вмиються росами. А потім стануть на коліна та скажуть:
Зелене Свято іде,
З собою косицю несе.
Хліб — для поля, для достатку,
Сонечко — для доброти та усмішки,
А нам на життя!
Тоді мати давала усім гостинці й діти обдаровували ними одиноких, немічних, сиріт._____
Як усіх обдарують, то сідають до вранішнього обідання. І батько покладе на стіл лепеху.
—  А ще кажуть — татар-зілля...
—  Або ж аїр. І казав батько:
Живіть у згоді,
Один одного пам’ятайте,
А меч між собою не кладіть.
Татарник м’яли, клали у воду, щоб настоювалася. “
А ввечері, як сонце до землі хилилося, баба-ніч приходить, то набирали кварту води, що була настояна на татарнику, брали хліб, спечене яйце та йшли на могилки. Аби пом’янути тих, хто дав життя, добро, хто привів на цю землю та заповів служити їй. Носили на могилки зіллячко, що біля хати росло, три гілочки лепехи, клали яєчко, поливали настояною водою та казали:
Душі померлих пам’ятаємо.
Пам’ятає земля
І ми — діти твої.
Спіть спокійно, не тривожтесь.
На свято у травах вийдіть,
Запахніть, усміхніться
Квітками.
***
— А куди м’яту кладуть?
До віконниць, на лаву, на стіл, ближче до сонця, до світла, бо ж усі квіти до вікон горнуться, у шибки люблять за¬глядати: й мальва, й рута, й півонія. А ще споришем і м’ятою протрушують усі ті місця, що не застелені аїром та любистком. І неодмінно засвітять свічку під образом. І не гасять її до ранку. А вранці батько скаже до всіх:
Із Святом Зеленим будьте здорові!
Вставайте діти, Сонцю вклоніться
Читають «Отче наш...», а тоді звертаються до  квітів,  води-Уляни,  землі-Тетяни...  А  тоді  батько  бере свічку та каже до всіх:
Як тільки свічка горить —
То промінець од сонця.
Хай ваші душі так горять.
І пам’ятайте, земля зелена буде—
Зелені будуть душі.
Зелені будуть душі —
Будете жити вічно.
А після молитви сідала родина за святковий стіл.
 
 

МЕНЕ НАВЧИЛА МАТИ…
РОМАН ЗАВАДОВИЧ

Мене навчила рідна мати
Звичаї рідні шанувати,
І рідну мову, й рідний спів,
І славну пам’ять прадідів.

Я буду вірний син громади,
Цуратимусь невіри й зради,
Бо вірність, сильна і палка –
Окраса серця юнака.

І де я не піду між люди,
Про мене всяк питати буде:
«Хто він такий і звідкіля?
Де прадідна його земля?»

Не бійся, земле, за морями,
На честь твою не кину плями,
І ти в далекій стороні
Свята зостанешся мені!
 
 

БІЛЯ КОГО НАЙТЕПЛІШЕ?
МАРІЯ ЛЮДКЕВИЧ

— Біля сонця, — шепче поле
       І стернею небо коле.
Гріє лапки журавлів,
Вигляда сімох вітрів.
—Біля ватри, — мовить тато, —
Коли хочеться співати,
Пізнавати сни землі
На пташиному крилі.
—Біля пічки, — каже дід, —
Ні печалі, ані бід,
Хоч мороз як лютий звір,
Що прибіг з Карпатських гір.
«У перині, — дума киця, —
І вуркочеться, і спиться».
І калачиком пухнастим
Засинає біля Насті.
—Біля мами, — кажуть діти, —
Завше радісно, як літом,
Навіть вмитися сльозами
Теж найкраще біля мами.
 

ЗІРКА
ЄВГЕН ГУЦАЛО

Із коромислом по воду
аж до моря зірка ходить.
Коли зірка йде по воду –
весело сміється,
коли зірка йде з водою –
срібло з відер ллється.
Срібно зірка йде з водою,
срібні в зірки руки,
ллється чисте срібло з відер
на ліси та луки.
Ллється чисте срібло з відер
на маки й калину,
на заквітчану у місяць
срібну Україну.
 

НАЙГАРНІША МАМА
ВАСИЛЬ СУХОМЛИНСЬКИЙ
Випало Совеня із гнізда та й повзає. Далеко забилось, не може знайти рідного гнізда. Побачили птахи малого — некрасивого, з великою голівкою, вухатого, банькатого, жовторотого. Побачили та й питають, дивуючись:
— Хто ти такий, де ти взявся?
— Я Совеня, — відповідає мале. — Я випало з гнізда, не вмію ще літати і вдень дуже погано бачу. Я шукаю маму.
— Хто ж твоя мама? — питає Соловей.
—  Моя мама Сова, — гордо відповідає Совеня.
— Яка ж вона? — питає Дятел.
—  Моя мама найгарніша.
— Розкажи, яка ж вона, — питає Дрізд.
— У неї голова, вуха й очі такі, як у мене, — відповідає з гордістю Совеня.
— Ха-ха-ха! — зареготали .Соловей, Дятел і Дрізд. — Та ти ж потвора. Виходить, і мати твоя така сама потвора.
— Неправда! — закричало Совеня. — Мама в мене найгарніша.
Почула його крик Сова, прилетіла потихеньку, взяла Совеня за лапку й повела до рідного гнізда. Совеня уважно подивилося на свою маму: вона була найгарніша.
 

У видавництві «Свічадо» з’явилась актуальна новинка - особистий посібник із самовдосконалення - «Сьогоднішні лідери - надія на завтра».
Пропонована книга - це захоплива і переконлива «енциклопедія» лідерства, яка спочатку допомагає відкрити в собі лідера, котрий згодом наснажує тих, кого він веде. Усе, про що ви дізнаєтесь із цих сторінок, було викуване автором у власній кузні.
Автор – отець Ентоні А. Д’Суза з Мумбаю, Індія, - директор Інституту лідерства Хав’єра і капелян Асоціяції християнських бізнесменів Індії. У минулому він був директором Індійського соціяльного інституту в Нью-Делі, ректором Коледжу св. Хав’єра, директором Інституту засобів масової інформації Хав’єра та директором Інституту менеджменту Хав’єра в Мумбаї.
Упродовж багатьох років він працював консультантом ООН з питань соціяльного забезпечення в Нью-Йорку і консультантом Світової Ради Церков з питань соціяльного здоров’я та розвитку в Женеві. Організовував як національні, так і міжнародні конференції на теми: «Соціяльний та економічний розвиток», «Розвиток людських ресурсів», і «Зростання кількости населення та розвиток людства» тощо.
Отець Д’Суза є автором кількох книжок, в тому числі таких, як «Зростання кількости населення і розвиток людства», «Індійська сім’я і виклик соціяльних змін», а також трилогії «Як бути лідером», «Як провадити инших» і «Як провадити ефективно».
Видавництво «Свічадо» видало цю книгу з ініціятиви Центру мирянського лідерства. Адже, як ніколи, наші родини, і наші спільноти, Церква і ціла Держава потребують справжніх лідерів, здатних наснажувати і провадити в дусі християнських цінностей моралі.
Україна, 79008 м. Львів, а/с 808 вул. Винниченка, 22 тел./факс (032) 297-16-33,e-mail: post@svichado.com, www.svichado.com

У видавництві «Свічадо» діє послуга «Книга-поштою». Замовлення надсилайте на адресу: «Книга-поштою» а/с 808, 79008, м. Львів або на e-mail: bookshop@svichado.com
Зробити замовлення, а також отримати додаткову інформацію можна за тел. (032) 297-81-08 Інформація про новинки видавництва, замовлення книг за допомогою Інтернету: www.svichado.com
 

Моєю тезою було, що цивілізація XIX століття автоматично витворила людину-масу. [...]
Якби якийсь планетарний гість відвідав Европу, щоб скласти собі уявлення про неї, і спитався, з якого типу людини серед її населення вона воліла б бути суджена, то немає сумніву, що Европа, самовдоволена і певна прихильної оцінки, вказала б на своїх науковців. Ясно, що плянетарний гість не розшукував би виняткових одиниць, а шукав би правило, загальний тип «науковця», вершок европейської людности.
І ось виявляється, що сучасний науковець — прообраз маси. Не випадково і не через особисті вади кожного окремого науковця, а тому, що сама наука — база нашої цивілізації — обертає його автоматично в масу; себто робить з нього примітива, модерного варвара.
Було б дуже цікаво і куди корисніше, ніж здається на перший погляд, написати історію фізичних і біологічних наук, висвітлюючи процес зростаючої спеціялізації в праці дослідників. Вона показала б, як, покоління за поколінням, науковець поступово обмежувався і замикався в дедалі вужчому полі інтелектуальної праці. Але не в цьому полягала б важливість такої історії, а радше в протилежному: як у кожному поколінні науковець, звужуючи обрії своєї праці, поступово втрачав зв’язок з іншими галузями науки і з тією цілісною інтерпретацією всесвіту, що єдина заслуговує на назву — наука, культура, европейська цивілізація. [...]
Коли під 1890 рік третє покоління перебирає в Европі інтелектуальну владу, ми зустрічаємо тип науковця, якого ще не бачила історія. Він з усього того, що повинна знати освічена людина, знає лише одну науку, і навіть у цій науці знає лише ту маленьку ділянку, яку активно досліджує. Він навіть проголошує як чесноту своє незнання всього, що лишається поза його вузькою науковою ділянкою, і всіх, хто цікавиться суцільністю знання, називає дилетантами.
Справа в тім, що, замкненому у вузькому полі зору, йому таки вдається відкривати нові факти і прислужуватися своїй науці, яку він ледве знає, і тим самим енциклопедії мислення, про яку він нічого не відає. Як могло дійти до цього? Бо треба підкреслити дивовижність незаперечного факту: експериментальна наука розвину¬лась великою мірою завдяки праці неймовірно обмежених людей. Себто модерна наука, підвалина і символ сучасної цивілізації, дає притулок інтелектуально пересічній людині і дозволяє їй працювати там з успіхом. Причину цього знаходимо в явищі, що є найбільшою перевагою і рівночасно найгрізнішою небезпекою для нової науки й цілої цивілізації, якою вона керує і яку вона втілює, а саме — в механізації. Немала частина того, що треба робити в фізиці чи в біології, є механічною працею мозку, яку, властиво, може виконувати будь-хто. [...] Можна працювати з одним із тих методів як з машиною, і навіть не треба мати точного уявлення про їхній зміст і базу, щоб одержати багаті висліди. Таким чином більшість науковців підтримує загальний поступ науки, замкнувшись у своїй лябораторії, як бджола в комірці стільника чи мул, запряжений до тупчака. [...]
Бо раніше можна було поділяти людей просто на освічених і неосвічених, на більш-менш освічених і більш-менш неосвічених. Але спеціяліста не можна підвести під жодну з цих категорій. Він не є освічений, бо він буквально не знає нічого, що лежить поза його спеціяльністю, проте він не є неосвічений, бо ж він «науковець» і знає дуже добре свою частку всесвіту. Доводиться сказати, що він — учений неук, а це дуже серйозна річ, бо це означає, що цей добродій буде поводитися в усіх питаннях, на яких він не розуміється, не як неук, а з усією зухвалістю людини, що в своєму спеціяльному напрямку є знавцем.
Спеціялізуючи науковця, цивілізація зробила його неприступним і самозадоволеним у своїх вузьких межах; і саме це внутрішнє почуття панування і вартости збуджує в ньому бажання мати останнє слово поза своєю спеціяльністю. З того випливає, що навіть у випадку спеціяліста, що втілює в собі максимум кваліфікації, отже, мав би бути найбільшою протилежністю маси, він буде поводитись як некваліфікована маса у майже всіх ділянках життя.
Це не пусті слова. Хто лише бажає, може спостерігати, як безглуздо думають, судять і діють оті «науковці» в політиці, в мистецтві, в релігії, в загальних проблемах життя й світу, а вслід за ними, звичайно, лікарі, інженери, фінансисти, професори тощо. [...] Цей стан «глухоти», непокірности супроти вищих інстанцій, який я повторно вивів як характеристику маси, досягає своєї вершини в оцих частинно кваліфікованих людях. Вони — символи і великою мірою носії сучасної влади мас, а їхнє варвар¬ство — це безпосередня причина деморалізації Европи.
З другого боку,  це найясніший і найконкретніший приклад того, як цивілізація минулого століття, покинута на самоплив, відразу пустила цей паросток примітивізму і варварства.
Найнебезпечнішим наслідком цієї однобічної спеціялізації є те, що нині, коли існує більше „науковців”, ніж будь-коли, є далеко менше „культурних” людей, ніж, скажімо, в 1750 році. І найгірше те, що ті мули наукового тупчака не в стані забезпечити навіть внутрішнього поступу науки. Бо для органічної реґуляції власного росту наука потребує час від часу ґрунтовної перебудови, а для цього конечним є зусилля об’єднання, яке стає щораз тяжчим, бо захоплює дедалі ширші терени суцільного знання.
Спад наукового покликання, який можна спостерігати цими роками, як я вже згадав, є хвилюючою ознакою для кожного, хто виразно уявляє собі те, чим є цивілізація. Цього уявлення звичайно бракує типовому „науковцеві”, вершкові нашої сучасної цивілізації. Він також вірить, що цивілізація завжди навколо нас, так само, як кора землі та праліс.
При доброму упорядкуванні громадських справ маса – це та частина суспільства, яка не діє самостійно. Таке її призначення.  Вона прийшла на світ для того, щоб її вели, переконували, репрезентували, організували, навіть для того, щоб  перестати бути масою чи принаймні прагнути до того.  Але вона не прийшла на світ, щоб робити це все сама.  Їй треба орієнтувати своє життя на вищі інстанції, складені з добірних меншин. Можна скільки завгодно сперечатися, хто саме ці добірні люди, але не повинно бути найменшого сумніву, щоб без них – хто б вони не були – людство втратило б свої найістотніші риси, навіть коли б Европа ціле  сторіччя по-страусячому ховала голову в пісок, щоб не помітити такого очевидного факту.  Бо ідеться не про опінію, що засновується на більш або менш звичайних та правдоподібних  фактах, а про закон суспільної „фізики”, куди твердіший, ніж закони Ньютонової фізики. У той день, коли в Европі знову запанує справжня філософія – єдиний її рятунок, – ми знову здамо собі справу з того, що людина, хоч-не-хоч, своєю натурою примушена шукати собі вищої інстанції.  Якщо їй самій удасться знайти її, вона – добірна людина; якщо ні, вона належить до маси і мусить прийняти її згори.
Коли маса намагається  діяти самостійно, вона бунтується проти власного призначення; оскільки вона це й робить тепер,  я говорю про бунт мас. Бо, зрештою, єдина річ, яку можна дійсно й по правді назвати бунтом, - це зрада власного призначення, повстання проти  себе самого.
Також не дивує нас, що нині, коли тріюмфують маси, тріюмфує насильство, і з нього роблять unica ratio, єдину доктрину. Я вже досить давно вказав на поступовий перехід насильства в норму.  [...]
Коли маса відчуває якесь невдоволення або просто сильний апетит, то її дуже спокушає ця постійна і певна можливість усе здобути — без зусилля, змагання, сумніву і ризику — просто натискаючи пружину і пускаючи в рух чудодійну машину. Маса каже собі: «Держава — це я», що є абсолютною помилкою. Держава є масою лише в тому розумінні, в якому можна сказати, що дві особи ідентичні, бо жодна з них не зветься Іваном.

У нас все буде добре. Я глибоко, дуже твердо вірю у це. Разом з нами – правда, неподільна правда Українського народу. Вона належить усім без винятку, без політики і без поділу на регіони.
Я не раз чув слова дорікань і розчарувань. Ніколи не боявся цього, бо завжди вірив у нашу правду і послідовно діяв для спільної мети. Я вірив у нашу правду тоді, коли по всій державі ми постали на захист демократії, свободи і своїх переконань. Вірив тоді, коли запропонував усім парляментським силам модель єдиної національної співпраці. Вірю сьогодні, коли взяв на себе відповідальність покласти край руйнації моралі, основ суспільства і держави.
Наша правда – жити за буквою і найважливіше – за духом Конституції України.
На демократичних виборах у березні 2006 року ви віддали голоси за політичні сили, яким довіряєте. Обрані партії відобразили ваш вибір. Я поважаю його. Як велить Закон, я визнав сформовану у парляменті більшість та її уряд, і створив умови для їхньої роботи.
В інтересах людей і країни, за моєю ініціятивою, було складено план спільної роботи – конкретні і прості речі про те, як підняти ваші зарплати і соціяльні стандарти, як покращити охорону вашого здоров’я, як захистити вас від злочинців, як вберегти ваші мовні права, як відродити нашу національну сутність.
За останні вісім місяців фактично жодне положення цього плану, Універсалу національної єдности не було виконане. Про вас, ваші потреби, розвиток країни забули.
Відбулося інше – постійна, цілеспрямована боротьба за ще більшу владу, невиконання обіцянок і, власне, приховані змови. Декому у владі здалось, що вони – безкарні, а ваш голос вони можуть купити і перепродати.
Ваш вибір – підмінили.
Це – зневага до кожного з нас, брутальний вияв політичної корупції.
Крок за кроком у парляменті штучно і незаконно нарощувалася коаліція, щоб отримати 300 голосів. Коаліція розширювалася не на основі фракцій, а за рахунок окремих депутатів, всупереч Конституції.
Якщо у такий спосіб створити конституційну більшість, тоді вже більше нічого не треба – ані Українського народу, ані українського суду, ані думки виборця. Така влада стає неконтрольованою. Вона обмежує ваші права і змінює лад в країні. Це називається узурпацією.
Дорога до узурпації розпочалася зі зради, загорнутої в красиві слова. Рух до узурпації прискорила корупція, яка нищить усю державу.
Президент є гарантом державного суверенітету, територіяльної цілісности України, додержання Основного Закону, прав і свобод людини і громадянина. Обов’язок Президента зупинити будь-який замах на державу і людей. Це – буква і дух Конституції. Це – буква і дух моєї присяги.
Наш з вами обов’язок - очистити Храм від фарисеїв і міняйлів.
Я підписав Указ про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України п’ятого скликання не для протистояння, а для очищення. І справа навіть не в тому, яким буде новий склад парляменту. Він відобразить тільки вашу волю.
Найважливішим є те, щоб український політик завжди пам’ятав про відповідальність перед вами, а наша держава мала щеплення проти тиранії та узурпації.
Треба шанувати народ і його волю. Керована, підтасована і бутафорна демократія – це не для нас.
Моє рішення - конституційне і леґітимне, повороту назад не буде. Так само не буде суспільного протистояння і небезпеки. Я гарантую це. Правоохоронні та силові органи чітко виконують вказівки Президента України.
Нові вибори відбудуться вільно і чесно.
Дострокові вибори – це нормальний процес, який спокійно і без конфлікту відбувається в европейських демократіях.
Ми самостійно вирішимо свої проблеми. Маємо для цього досвід і добру волю.
 

Під час Другої світової війни на тихоокеанському театрі воєнних дій виникло явище, що отримало назву «культ карго». Тоді на островах Тихого океану висадилися американські військові. Туземці з подивом спостерігали, що американці не працюють — не плетуть циновки, не вирощують батао тощо, — але отримують літаками та кораблями «карго». Себто вантаж — величезну кількість гарних корисних речей.
Туземці думали: чому це «карго» приходить саме до американців? Напевно, вони знають якісь магічні ритуали. Отож уважно спостерігали за американцями і все запам’ятовували.
Після війни з Японією американці залишили свої бази. А прибулі туди за кілька років антропологи побачили дивні речі.
Туземці вирубували в лісі просіки — робили злітні смуги. Або будували на березі щось схоже на причали. Поряд ставили хатину з довгою бамбуковою «антеною». Робили з деревини та ліан копії літаків натурального розміру, смолоскипами відтворювали посадкові вогні. На «плацу» біля «злітної смуги» імітували проведення «стройової підготовки». А жерці з дерев’яними «навушниками» щось кричали в бамбукові «мікрофони». На багатьох островах повністю відмовилися від старих релігійних культів і стали поклонятися «літакам» та «летовищам». Оце все й назвали «культ карго».
Подібне ми спостерігаємо зараз у Київі. Партія регіонів та їхні союзники досі щиро вірять, що Майдан-2004 був «американською політтехнологією» та на американські гроші. От і намагаються якомога точніше відтворити зовнішні ознаки того Майдану. Наймають і везуть до Київа людей, ставлять намети, роздають прапорці та блакитні стрічки тощо. Пояснювати їм, що Майдан неможливо відтворити штучно — все одно що розповідати тихоокеанським туземцям про індустріальну економіку. І як туземці вперто імітують дії американських військових, так і «регіонали» будуть уперто намагатися якомога точніше зімітувати помаранчевий Майдан.
Поставити наметове містечко та звести сцену. Привезти побільше людей та забезпечити їх атрибутикою. Найняти артистів. Можна також перекрити Хрещатик. Зробити звернення в Конституційний суд, поміняти склад ЦВК.
Можливо, далі спробують імітувати блокування державних установ або влаштовуватимуть «барабанно-діжкові» шумові ефекти. І тому подібне.
Та вони нічого не досягнуть. Максимуму, на що здатні ці імітатори, — знищити траву в Маріїнському парку, напаскудити в центрі Київа та погіршити міліцейську статистику випадками хуліганства, пиятики, нецензурної лайки та дрібних злочинів.
Розповідати «регіоналам» про відмінності їхнього Майдану й помаранчевого — справа абсолютно безперспективна. Як туземець ніколи не зрозуміє особливостей індустріяльної економіки, так і «регіонал» ніколи не докумекає, що 22 листопада 2004 року на Майдан самостійно вийшли кияни, і вже ввечері почали з власної волі прибувати люди з різних регіонів. Регіонали ніколи не зрозуміють і не повірять, що в помаранчевому наметовому містечку були такі, яких перед в’їздом до Київа відспівували в церкві – вони були впевнені, що їдуть на вірну загибель. Що кияни масово носили в наметове містечко їжу та теплі речі, а багато хто надав свої помешкання для приїжджих.
Зрештою, «регіонали» так і не зрозуміли, чому 2004 року їм нічого не дало масове завезення в Київ найнятих ними «прихильників».
 

Коли хвороба вчепиться людини, то їй ослабленій вже  починає здаватися, що виходу нема. А потім хвороба минає, і вже соромно, що опустилася до такого занепаду.
Сьогодні Україна в хворому стані. До Київа поназ’їжджалися якісь люди, смітять, сквернословлять і вимахують якимись прапорцями. Обличчя на трибунах озлоблені, очі шалені, а кричать, що Президент божевільний, бо хоче розігнати Парлямент, засідань якого люди не могли дивитися. Брехня, безсоромність і дурість єднаються.
Ми вже й призабули, що це ми мали понад 79 років. Юрбами роздавали прапорці, вони вигукували ті самі слова, і не було усмішки на їхніх обличчях.
Якби з ними зробити те, що німці зробили зі своїми нацистами, все рівно нам треба було б залишити Петра Симоненка для наочности. Доти повинні бачити, що комунізм – це ненависть в очах, брехня на устах і лукавство в помислах.
З Біблії ясно знаємо, що Закон і Правда лежать в основі порядку. Відхилення від Закону і Правди веде на погибельну дорогу. А відомо, що коли чоловік віддається лжі, його покидає розум і хист. На цьому можна б закінчити  розмову про комуністів. Але для уточнення діягнози комунізму треба заглянути глибше.
Вони народилися з ненависти, і навіть гімн у них починається словами: «Вставай, проклятьем заклейменный». Вождь, що обіцяв щастя, насправді почав з терору. Їхня мета – влада, і за неї вони готові запродати душу. Їхня клясова ненависть дуже конкретна: вона бачить ворога в кожному незгодному і або розстрілює, або вбиває підступом, зрадою чи словом.
Комуніст відкидає правду і любов, як клясово ворожу «ідеологію» і визнає тільки те, що йому корисне і зручне для демагогії.
Отже, не треба дивуватись, дивлячись на Петра Симоненка: треба вивчати.
Згадаймо, що після революції 1917 їм потрібні були кадри, особливо в ЧК. А туди ні інтелігент, ні «буржуй», ні взагалі порядна людина не піде. Вони набирали «класово близьких», пролетарів без роду і племені, і класово колишніх кримінальних.
Отже, не треба дивуватись, що бувші комуністи Петро Симоненко, Віктор Янукович, Олександер Мороз об’єднались.
Усі вони традиційно антиукраїнського духу, і традиційна лож підказала їм назву «національна кояаліція».. Жадоба влади неминуче закінчується тим, що «жадность фраера сгубила». Вони зовсім зневажили народ і забули про пристойність.
Президент, який терпів, вважався «лохом», а коли вдарив – став ворогом.

Ворог № 1

Кримінальний і комуністичний світ не любить чужих. Кравчук, Кучма були своїми «ґарантами конституції».
Віктор Ющенко, учень убитого В. Гетьмана, директор банку, який не краде з каси грошей – то «не свій».
Вперше на вершині влади – чоловік, з яким не можна змовлятися і не лукавий, і не подвійний – отже, чужий!
Президент Ющенко прийнятий на Заході передусім за моральною визначеністю: він зрозумілий і передбачуваний. Він національно орієнтований, і там це абсолютно нормально. Там національно індиферентний Президент – це щось підозріле.
Але для Кремля виразно Український Президент – це недопустимо. Не випадково Путін аж двічі вітав з «перемогою» у президентських виборах Януковича. Коментарі зайві.
Їх мало цікавить те, що Президент вийшов з тієї самої школи, вже на посту Президента почав робити кроки, нормальні для Президента Незалежної Держави, правда, зовсім недостатніх для повернення втраченого національного обличчя України. Кремль не здатний визнати чиюсь незалежність  і рівність перед законом. Так само і Церкви: тільки на службі держави Кремль визнає і підтримує Церкву.
Отже, сьогодні Вікторові Ющенкові, як на лакмусовому папірці, відразу засвічуються усі політичні сили.
На жаль, цього не розуміють українські обивателі, які піддаються галасливому цькуванню, не розібравшись, хто цим керує. В Україні є тільки одна фігура, на яку спрямовані всі стріли  ненависти. Простакам кажуть, що то й не фігура…

Отруєння

Вбивство завжди під контролем Божим… Доля записана на небі. Але не забуваймо, що невдалий замах – це теж напівубивство. Убивці не відступаються. Вони діють іншими методами. Їм потрібне політичне вбивство, передусім дискредитація. Найкраще, звичайно, перевибори Президента.
У випадку Віктора Ющенка залишили свої відбитки пальців і ті, що заперечували отруєння і вимагали зняття кандидатури за «допущений піар», і ті, що вимагають визнання неповносправности Президента через стан здоров’я після отруєння. Поза ними ховаються прямі організатори отруєння. Між ними активно орудують отруювачі атмосфери.
Колись нащадки будуть дивуватися: скільки письменників, і не знайшлося такого, який подякував долі за готовий гострий сюжет… Адже це рідкісний  в історії випадок, коли Президент не зайнявся розкриттям замаху на його життя!
Коли кандидат в Президенти після смертельного удару не вибув з перегонів  і переміг у боротьбі з тими, що нічим не гребують. Адже війни після його отруєння не припинялися ні на один день, дарма що сучасники, звичні забувати факти вчорашнього дня, сприймали цей драматичний факт як епізод з телеекрану. Для письменника тут готовий психологічний матеріял. Такого цинізму, такої безсоромности, з якою виступали т. зв. депутати на телеекранах, не знайдеш у драмах Шекспіра. Таке могло вирости тільки в школі комунізму, де правдоподібність витісняє правду, а імітація замінює справжність.
Ми дивуємось з приводу найвищих нагород, підписаних Президентом для осіб негідних і непорядних. Звичайно, це дії неадекватні. Але чого чекати в суспільстві, де вже 15 років почуваються героями вчорашні кати і душителі, які підписували посмертну реабілітацію своїм жертвам. Між нами вільно і самовпевнено ходить  стільки злодіїв, душогубів, розтлителів, донощиків, що смішно говорити про люстрацію. Адже по суті усе записано в особових справах… Який сенс говорити про перші судимості Віктора Януковича, і що вони значать порівняно з організацією фальсифікації виборів?
За совєтів закон діяв тільки проти противників режиму. Але якби розкрилась оборудки судді Станік, то їй, звичайно, чекала б найвища міра. А нині вона захищається: «не пойман – не вор». Нині зрадник, що перебіг до повнішого корита, замість утопитись від ганьби, біжить до телевізора і пояснює, що він мав причини…на тлі нинішньої продажности, підкупу, компроматів і нерозкритих убивств «Нацистські молодчики» 30-х років виглядають як провінційна самодіяльність.
Особливо небезпечні в нашому ослабленому посткомуністичному просторі розхитування закону, поширення ксенофобії, погрожування громадянською війною і ті переходи межі, за якими йде навмисне заражування сусіда. Відомо, що КҐБ  діяв негативними методами безвідповідально, використовуючи моральний розклад і розпад.
Страшно подумати, що ці метОДи з кримінальною рішучістю застосує антиукраїнська «національна коаліція».

Майдан і пародія

Майдан 2004 піднявся проти тотального отруєння в атмосфера Україні. Проти орди, яка живе утробним матеріалізмом, жадобою влади і негативними емоціями.
От тільки не у всіх вистачило висоти, щоб зрозуміти, що то тільки початок…
Усі розуміють, – що программа коаліції проти Ющенка. Нема у них позитивної конструктивної програми. Вона буде подаватися їм дазовано з Кремля, як демонтаж. Вона буде діяти перед РПЦ як послідовне неприйняття навіть української мови.
Проти Ющенка – практично це проти української незалежної західньої орієнтації. Це за збереження колоніяльного розвитку України як сировинної бази і ринку для російських товарів, преси, попси і сезонних цінностей.
Та й хто може там виробляти програму? Петро Симоненко? Олександер Мороз? Янукович? Американські іміджмейкери навчили його зовнішніх манер, стриманості і копіювання противника. Що ж до купівлі зрадників, то це стара школа російська. А вже що стосується брутальної наступальної аґресивности, то в кожному з них сидить большевик, який ні перед чим не зупиняється.

Погрози

Яким треба бути переляканим, щоб у відповідь на Указ Президента про дострокові вибори хапатися за зброю громадянської війни! Хто буде воювати? Хлопці, найняті по 140 грн. для розмахування прапорами? Це не бунт мільйонів – то бунт мільйонерів, які купують місця в парляменті на 5 років.
Всетаки народ в Донбасі теж прозріває, і ніхто не вірить в перспективу кримінальної охлократії. З кожним роком підростає молоде покоління, яке вже не хоче втікати на Захід, а хоче дома жити за законами, замість обманювати інших і себе.
Люди набагато розумніші за хитрих і успішних злодіїв, що назвали себе «елітою». Їм штампує розум жовта преса, але вони вже не повірять, що можна повернутися до СССР або приєднатися до Росії, яка знов хоче будувати щастя «в отдельно взятой стране».
А це значить, що доведеться таки привчатись до виконання Законів і дотримання правил, як на Заході. І в цьому не буде поділу на Схід і Захід, бо повернення до здорової норми означає повернення до Закону. І цієї істини не перекричиш з трибуни… Януковичі бояться, що народ не повірить їм, бо ж вони самі ні в що не вірять.
 

На гористій околиці Моршина біліє санаторій „Говерла”. Справді білий птах серед чорних і сірих. Тут тихо. З вікон не лунає музика й нема потоку автомобілів. Жителі санаторію похилого віку, і майже кожен додумує якусь свою думу. Звичайно, вони з недалеких околиць Галичини і Волині – вони разом з дитинства. Але якби янгол з довгим списком оголосив перезву, то ми почули б назви Колима, Норильськ, Тайшет, Караганда, Джезказґан, Воркута – і усі вони могли б озвучити інші прилеглі назви «архіпелагу гулагу».
До сніданку, обіду й вечері вони сходяться зграйками, сідають після спільної молитви, і ніхто не скаржиться на скупе меню – в 5 чи 10 разів дешевше, ніж у звичайних санаторіях. Ніхто не конфліктує, ніхто й не виділяється. Тому і зразу впадає в око інша постать – кремезного чоловіка років 80-ти. Чемного, комунікабельного і принципового до всіх – Петро-Кузьма Балицький. – Я з Данії. Голова данської української громади. Петро-Кузьма Балицький – український націоналіст. Його біографія теж „націоналістична”: він побував і в юнацькій сітці ОУН, і в совєтських допрах, і на фронті воював „за Родіну”, і записався поляком, щоб не повернули на „Родіну”, і при нагоді залишився в Данії, щоб не повертатися до Польщі. Тут його потримали під арештом, щоб ідентифікувати особу, яка заявила себе українцем. Клопіт був з перекладачем, якого він мав собі вибрати з еміґрантів.
Польський перекладач накинувся на нього зі звинуваченнями, що він ….... - колабораціоніст, на що йому пан Петро резонно відповів: не плутай моєї особи зі своєю, бо я таки воював проти нацистів – зпершу як бандерівець, потім як совєтський „визволитель Европи”...
Данці погодилися замінити перекладача. Другим перекладачем був власовець. Коли він зачув, що Петро українець – то накинувся на нього як на ізмєнніка Родіни і став данцям говорити про прихованого колабораціоніста.
На це пан Петро сказав, що з тим перекладачем він вже зустрічався під Кеніґзберґом в окопах. Але вони були в різних уніформах – власовець в німецькій, а я в совєтській. Зараз нема сенсу продовжувати війну. Тоді данці на його прохання попросили перекладача з Ватикану, і тоді вже допомогли їм ідентифікувати особу українця, який не хоче їхати ні на „Родіну”, ні в „отчизну”.
Вже 40 років він живе в Данії разом з дружиною – полькою, яка теж пізно прийшла до національної ідентифікації свого чоловіка. Він очолює українську громаду в Данії і видав цікаву книжку до сторіччя українців у Данії.
Пан Петро-Кузьма православний. Ми домовилися з ним разом піти до церкви, зустрівшись біля пам’ятника край дороги. Тут треба сказати, що на Стрийщині край дороги дуже багато хрестів і капличок на місці загибелі наших людей чи то від німців, чи від совєтських карателів. Ви можете зайти до каплички, чистенької, освітленої, помолитися, і ніхто вас не запитає, якої ви конфесії і за кого будете молитися. А місцевий народ справіку бачить тут українську. Боже місце – то при чім тут конфесії...
Високий пам’ятник біля санаторію „Говерла” особливий. На високому гранітному пільні барельєфи Євгена Коновальця, Степана Бандери і ...Шухевича. Особистості з дитинства знайомі жителям санаторію. Трапилося так, що пан Петро вийшов до пам’ятника на п’ять хвилин раніше і вже встиг завести ще один бій за національну ідентичність.
Якийсь зайшлий чоловік з дамою зупинився біля пам’ятника і несхвально подивився на живі квіти біля його підніжжя. Тоді обійшов пам’ятник кругом і висловився: „Везде фашисты, и фашистам памятники ставят”.
Тут пан Петро спалахнув, підійшов до закотила і сказав йому „Ах ти, большевицький москале, а ти чого прийшов сюди? Мало вам, що вбили тих людей, то ще й оббріхувати тут будеш?” Він тицьнув своєю згорнутою парасолькою в зуби закотилу. Жінка злякалася і залементувала: „Не надо, не бейте его!” І потягла свого партнера далі під гору.
Заки ми з дружиною підійшли, битва вже була закінчена, пан Петро стояв весь блідий і потрясав парасолькою.
„Їх треба вчити як поводитись біля чужих пам’ятників. Вони ще й тепер у нас вдома будуть нас оббріхувати?”
Тут  я задумався: коли б данський бандерівець пан Петро не дав відсіч нахабі, то чи хтось інший так активно і гідно повівся? А може той нахаба так одверто і висловлюється, бо певен у своїй безкарності і знає, що ніхто з ним не захоче вступати в розмову?
А хто ж буде боронити нас, коли самі себе не будемо боронити? Не кажу вже про те, що дідусь за вісімдесят років по-бойовому виступив в обороні чести і перед таким духом тікає усяке ледащо, підігнувши хвоста. А як же з м’якими манерами Данії? – запитає читач. А м’які манери на мають нічого спільного з м’якотілістю. Позиції, моральні принципи, питання чести і гідности захищаються так, як захищається власне обличчя. В книжці Петра-Кузьми Галицького про українців Данії є такі поняття як національні …, кон’юктурні малороси, національні аноніми – ті, кого ніколи не будуть поважати в Европі, яка віками виробляла, захищала і утверджувала принцип самоповаги.
 

Саме життя показує, що чоловіче начало зі своєю схильністю до воєн (а сьогодні війни тривають на всіх рівнях: в уряді, в політикумі, в релігії, в економіці і, на жаль, у все більшій мірі повзучі війни сьогодні руйнують українські сім’ї)  себе здискредитувало у Божих очах, і тому на передній план світової діяльности все частіше виходить жінка – і в уряді, і в політиці, і в релігії, і в економіці... І саме жінка розумна , доброзичлива й справедлива, поведе розбудову світу так, що знову гармонійно поєднаються начала Вищого і Земного, Чоловічого і Жіночого, Людини і Довкілля.
Але це буде завтра, а сьогодні, як учитель, якому постійно доводиться перебувати серед представників різних національностей і станів, - кажучи словами Миколи Пирогова „я не міг не бути рівним і однаковим з усіма та суворо неупередженим, бажаючи добра всім без різниці”. І частина моїх вихованців з розумінням ставиться до такої позиції свого вчителя.
Признаюсь, мені приносить задоволення моя вчительська робота як така; але скільки незадоволення  виникає від того, що недолугі потуги нашої української держави створюють ситуації, котрі роблять умови нашої роботи ледве не героїчними: відсутність підручників, перенасиченість „заумними” статтями тих, що є,  невеликі зарплати, яких вистачає лише на подружжя вчителів, а ще ж діти, у кого онуки, увесь додатковий матеріял купується з тієї ж зарплатні, тому сім’я повинна тримати й обробляти не лише 30-40 соток поля, а й вигодовувати свиней і птицю, бо „продовольча програма” забезпечується тільки з власного господарства.
А які діти сьогодні приходять до нас у школу? У моєму   9-а тільки шестеро дітей проживає у повних сім’ях (з 25 дітей!), де в одному будинку присутні батько-мати,  а то все діти з сімей, де батьки розлучені, де батьки на заробітках, де присутні вітчим чи мачуха. І такі діти – майже 100-відсоткова сумна перспектива на майбутні неповні сім’ї, бо вони позбавлені практики життя у повній нормальній сім’ї. І вчитель, поставлений в умови здобуття звичайного шматка хліба, замість щоб водити цих дітей у походи, возити на екскурсії, ходити в культпоходи, біжить на свої буряки, до своїх свиней – та й своїх дітей треба ставити на ноги: вони, вчительські, на голову повинні бути вищі за звичайних!
„Та ми б ночували в школі, ішли б, їхали, летіли зі своїми дітьми, якби нам, вчителям, хоча б платили стільки, щоб задовольнити свої найперші потреби!” – щиро заявляє моя колеґа, котра і так ледве не ночує в школі; але окрім всього ще мусить реферувати групу старшоклясників, щоб мати гривню-десяту для латання сімейного бюджету.
І ось такі гарні вчительки, котрі все своє найпродуктивніше життя віддали дітям – чужим і рідним; хоча до тих і тих завжди ставились як до своїх, прагнули вчити і виховувати з них людей і спеціялістів; чи багато вони в кінцевому результаті отримують? Не буду згадувати тої жалюгідної пенсії, котрої боїться майже кожен пересічний учитель. Скажу про інше: більшість нас ідуть у школу з великим почуттям відповідальности за отих дітей, які не винні в недолугості державних мужів; ідуть і навчають розумного, доброго і вічного незважаючи ні на що. За Ющенка стало трохи краще; що буде завтра – ще невідомо. Але чи може горіти добре і зігрівати та розганяти темряву вогнища, в яке частенько забувають підкладати дровцята, але постійно погрожують то перевірками, то скороченнями. Перевіряй, але ж і довіряй; скорочуй, але ж у той же час покращуй.
…Коли я не мав клясного керівництва, не мав повної ставки, а отже отримував менше грошей, але сім разів на тиждень по 45 хвилин зустрічався на неофіційних уроках-бесідах з дітьми початкових клясів, я від цього отримував більше задоволення – бо я мав живе спілкування з дітлахами ще не зіпсованими, які мов губка всмоктували ті цікаві речі з Релігійної Етики. Ці діти потім не давали мені проходу на перервах, допитуючись, коли я знову до них прийду. І ось я знову хочу піти до тих – правда, вже інших – першо-четверто-клясників і говорити про життя з Богом. Нехай лише по 10-15 хвилин, які мені подарує клясовод, але я знову доступною дітям мовою буду розповідати про любов і добро, про щастя і дружбу, про віру і відповідальність, про благословення і благодать... Дома, наскільки знаю, мало хто з батьків розмовляє з дітьми на високі, релігійні теми.
Є багато учнів, що не знають „Отче наш”, не вміють на себе покласти Хресне знамення, на розуміють серйозности розмов про божественне. Я розумію, що для духовної роботи треба від багато чого відмовитись, надати перевагу вищому служінню перед звичайним буденним життям з заробітком шматка хліба. Я міг цей крок зробити, якби не те, що є обтяжений батьківськими обов’язками.
Сьогодні приїхавши в Україну, Павло Алепський не знайшов би в Україні того спокою, тої віри, почуття власної гідности, що були за Хмельницького. Отже, Президент і Уряд, на мою думку, повинні також поставити питання патріотизму, щоб українці гордилися тим, що вони українці, щоб церква об’єднувала навколо Бога за принципом любови, а не розколу за конфесійними ознаками: намисто – бо славне сукупністю перлин, а не одним лишень шнурком; і гідність людини зростає від міри любови, а не від кількости і пограбувань ближніх своїх…
Чи ми вже такі злі і недобрі? Та ні, я згоден з думкою і Етики, і сучасних любомудрів: ми просто грубі, необтесані, часто зарозумілі у своєму невігластві – і все це призводить до багатьох непорозумінь у нашому житті. Отже? – Отже, побільше Майстрів і любомудрів; і щоб кожен з них мав по десятку допитливих, довірливих і відповідальних учнів! А вчителів добра  і краси в нас вистачить на увесь наш народ.
 

Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 190-р від 13 квітня 2007 р. прийнято рішення про виселення корпорації «Укрреставрація» з будівлі «Гостиний двір» на Контрактовій площі у зв’язку з передачею будівлі до сфери управління Держінвестицій для розміщення центрального апарату Аґентства.
Цей історичний будинок, що був у спотвореному  й непридатному для експлуатації технічному стані і підлягав знесенню у зв’язку з будівництвом Подільської лінії метро, погодилися відродити власними силами реставратори Українського  спеціяльного науково-реставраційного  виробничого Управління за рахунок власних коштів, що передбачалися на розвиток виробничої бази реставраторів. І вони це зробили у 1982-90 рр. на підставі відповідних рішень Держбуду УРСР та Київської міськради, з умовою, що їм буде надано право розмістити в будівлі інститут «Укрпроєктреставрація» Державну наукову архітектурно-будівельну бібліотеку ім.. В. І. Заболотного (єдину в Україні такого рівня), Управління корпорації «Укрреставрація», Театр на Подолі, екологічну асоціяцію «Зелений світ» та кілька торговельних і харчових закладів, які традиційно розміщувалися в Гостиному дворі і відповідали концепції відтворення.
У 1994 р. між регіональним відділенням Фонду державного майна України по м. Київу, як власником майна, яке належить до загальнодержавної власності, і АТЗТ Укрреставрація було укладено договір оренди будинку терміном на 25 років ( до 10. 03. 2019 р.)
Провідні фахівці корпорації та представники науково-культурної громадськости звернулися з Відкритим листом до Президента України, Голови Верховної Ради та Прем’єр-міністра з проханням скасувати розпорядження щодо виселення реставраторів з «Гостиного двору» як незаконне. Автори листа також звертають увагу на те, що фактично таке рішення означає ліквідацію надважливої  для країни реставраційної галузі (яка дивом і самопожертвою втрималась і врятувала в згубні совєтські часи тисячі пам’яток історії та культури) і призведе до втрати унікального накопиченого досвіду реставраторів, безцінних архівних матеріялів і фахівців, яких не може підготувати жоден вищий навчальний заклад.
Тим більше, що реставратори і так перебувають в затиснених умовах, не маючи спеціялізованих науково-реставраційних майстерень художників-реставраторів, станковістів, реставраторів з металу, різьблення, меблів тощо.
Тим часом в Україні на державному обліку перебуває 130 тис. пам’яток археології, історії, монументального мистецтва, архітектури? містобудування? садово-паркового мистецтва та ляндшафту, значна частина яких мають загальнонаціональне значення і щонайменше 20% з них потребують невідкладних протиаварійних та консерваційних робіт. До списку ЮНЕСКО включено ансамбль Софіївського собору, Київо-Печерську лавру, історичний центр Львова. Готуються для подання до списку споруди Кам’янця-Подільського та інші вищезазначені пам’ятки української історії й культури.
У відкритому листі до керівництва держави, зокрема, наголошується:
«Корпорація «Укрреставрація» - провідна і єдина в Україні організація, яка комплексно виконує роботи з наукових досліджень, проєктування, реставрації, відтворення і реабілітації унікальних споруд, пам’яток архітектури, історії та культури. […]
За більш ніж 60 років свого існування корпорація своїм багатим досвідом, копіткою працею та високим рівнем майстерности здобула визнання не лише в Україні, а й за її межами. Фахівцями корпорації «Укрреставрація» відреставровано і повернуто до життя понад 1550 пам’яток, серед яких всесвітньо відомі Софія Київська, ансамбль Київо-Печерської Лаври, Собор Святого Миколая Київо-Печерського манастиря, церква Успіння Пресвятої Богородиці («Пирогоща») та Різдва Христового на Подолі, собор Св. Володимира у Херсонесі (м. Севастополь), Київський академічний театр ляльок, відреставровано Бессарабський квартал, Залізничний вокзал, будинок В. І. Городецького на вул. Банковій у м. Київі, Андріївську та Кирилівську церкви у м. Київі, Національний театр опери та балету, оперні театри в Одесі, Львові, Чернівцях, фортеці Кам’янця-Подільського, Хотина і Судака, дерев’яні церкви Дрогобича і Закарпаття та багато інших…
Продовжуються роботи по реставрації об’єктів Софії Київської, Державного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця» в смт Батурин, музею ім. Т. Шевченка у Каневі, створенню культурно-мистецького та музейного комплексу «Мистецький арсенал» у Київі, відновленню бань на соборі Святого Миколая Київо-Печерського манастиря, центральної синагоги м. Київа.
У архівах інституту «УкрНДІпроєктреставрація», який розміщується в пам’ятці архітектури національного значення «Гостиний двір» у Київі, зберігаються десятки тисяч документів по дослідженню, обмірах, паспортизації, проєктуванню великої частини пам’яток архітектури, історії і культури України.»
Праця реставраторів по збереженню вікової культурно-історичної спадщини й самого середовища культури нині опинилися під загрозою.
 

Президент корпорації «Укрреставрація», Герой України М. І. Орленко; директор інституту «УкрНДІпрєктреставрація»,дійсний член Академії Будівництва А. Є. Антонюк; головний художник реставратор корпорації «Укрреставрація», заслужений художник України, дійсний член Академії Будівництва І. П. Дорофієнко; директор Державної наукової архітектурно-будівельної бібліотеки ім. В. Г. Заболотного Г. А. Войцехівська; голова Національної спілки художників України В. А. Чепелик; голова Київського відділення Національної спілки художників України, Н. І. Литовченко; Народний художник України, дійсний член Академії Мистецтв України В. М. Прядка; Заслужений художник України, член Національної спілки художників України . П. Стебловська.
Лист підписали також В. Яворівський, О. Яковина, Л Танюк, А. Чебикн, П Тронько, П Толочко, Патріарх Київський і всі України-Руси Філарет, митрополит Володимир, голова Єврейської громади та інші.
 

Розбудова і міць держави тісно пов’язана з її керівництвом. Прикладом може бути високорозвинена Японія на природно бідних островах.
Маленька Македонія дала великого завойовника великих держав і дала провідників великій Візантії: Василя І, ЛеваVI та Константина VII Багрянородного.
Князь Руси-України Святослав був чесний володар. Завойовував наддунайські країни, здобув столицю Болгарії. Бо був мужнім, розумним і мав довіру народу.В тяжких обставинах він звертався до своїх вояків: «Сnіймо кріпко, не осоромимо землі руські: лучче бути вбитим, аніж у полон дістатися, мертві бо сорому не мають.» А його військо відповідало: «Де, княже, твоя голова впаде, там і ми поляжемо.»
Наші гідні національні провідники, такі як Хмельницький, Виговський, Мазепа і духовні провідники: Могила, Липківський, Шептицький та державники: Петлюра, Коновалець, Бандера, Шухевич, Стецько…хоча не осягли вповні своєї мети, бо вороги мали значно переважаючі сили, але вони довели свою відданість народові – не капітулюваkи, а утверджували Україну.
А ось нещодавні Президенти Кравчук та Кучма, на жаль, не виявили себе як ідейні провідники українства.
Та все таки, хоч за 300 і 70 років багато народів зникло, задушених vосковською імперською петлею, Україна витривала й триватиме тому, що українська культура належить до найвищих  у світі.
Щоб зберегти славу і велич України, нам потрібно повернутися обличчям до своєї історії й культури та усвідомити, що глибоке коріння в минулому вимагає сучасного об’явлення. Мусимо дати життєздатність рідній культурі, захованій у ній багатотисячолітній мудрості. Цього поки що не видно, бо влада не діє заодно з народом. Та ще й протидіють створені під її прикриттям численні антиукраїнські партії й організації.
А що таке політик без ідейного державного та національного визначення? Це такий політик, який дбає за свої вигоди, а не за долю народу і державу. В ліпшому разі він відкладає це на колись.
Ось чому так багато по суті антиукраїнських і протидержавницьких дій і вчинків спостерігаємо в нинішньому українському політикумі. А домовленості з Президентом за «круглим столом», скріплені в Універсалі, не виконуються. Президент, як чесний політик, що турбується за долю народу і Українську Державу, як гарант Конституції України, змушений був видати Указ про розпуск ВРУ і призначити дострокові вибори..
Ясна річ, посипалися заперечення усіляких ділків від політики: теоретичні, «наукові», «конституційні» – супроти справедливого рішення Президента. Оці акції й показали, – хто руйнує державну сферу України.
Проте хочу зауважити: якщо дійсно дотримуватися Конституції Украни, то в Україні існує Президентсько-Парляментська система управління. Чому? Тому що Л. Кучма її увів за конституційними вимогами, провівши народний референдум. Бо Конституція України схвалена народом, і лише народ може її змінити.
У Верховній Раді через якісь приватні та чужинецькі інтереси придумали рішення народного референдуму змінити, цебто перетворити Президентсько-Парляментське управління на Парляментсько-Президентське. Однак якраз це рішення протиконституційне і чиниться всупереч волевиявленню державно мислячого народу.
 

Ввечері 23 квітня 2007 р. відійшов Панас Заливаха. В нашій розладнаній атмосфері непомітна ні радість приходу, ні урочистисть відходу. Але вічне повторення торкнулося Майстра, який увічнив своє ім’я шляхетною мужністю громадянина і суворою красою картин.
Дзвонар на його картині ударив у дзвін прощально.
Народився він на Слобожанщині (26.11.1926, село Гусинка, Куп’янґський район, Харківська область). Рятувався від голоду на Далекому Сході. Після війни навчався у Ленінградському Інституті живопису, скульптури, архітектури. В 60-ті роки опинився на Прикарпатті, де знайшов і усвідомив себе. Був репресований під час першої хвилі арештів української творчої інтелігенції 1965 р. Випив повну чашу і створив на полотні, в дереві і в кераміці одухотворені візії української долі.
Опанас Заливаха пізно відкрив для себе Україну, але від того часу жив нею до останнього подиху і працював для її доброї слави.
«Я не знав , що в Україні є такого маштабу художник», – сказав на Лондонській виставці Митця англійський цінитель.
Справді його мистецтво – для втаємничених. Воно торкається сутностей. На його картинах є відгомін пісень, леґенд, переказів. Струменить вселенська музика під нашим чумацьким шляхом, відкривається великий світ, побачений українськими очима.
Вічний мандрівник, народжений в степовій Україні, Опанас Заливаха відчув себе твердо у тому регіоні України, де гори стоять, як пам’ятки поривів духу, і де гідність творила опір окупаційному режимові й закарбувалася в обличчях людей
Опанас Заливаха належить до Майстрів широко освічених і у своїй сфері, і в галузі літератури і філософії, і це належно оцінили судді в термінах «антирадянський».
Його, і як великого Митця , і як людину високої порядности, дуже любили і шанували – близькі і далекі. Прийшло і визнання. Його вшановано преміями ім. Василя Стуса (1989) і Державною премією ім. Тараса Шевченка (1995). Серед талановитих українських митців Заливаха виділяється як Великий Майстер, який відобразив епоху і передав дух часу.
Сьогодні над усіма картинами Майстра височить одна, просвітлено спокійна, де два білих янголи «козака несуть» у синє небо. Янголи білі, козак у білій сорочці і при шаблі та знамені.
Сьогодні урочисто тихі картини Митця співають тиху пісню відходу. Так і звуться вони – «Урочиста тиша», «Храмове», «Дерева як люди», «Дорога», «Доля», «Вертикалі»… Остання картина в його альбомі (2003) – мати з сином – називається «Тримаймося».
Тримаймося, друже, за вертикалі вічного духу. Земля Тобі пером, благословенна земля, яка Тобі давала силу.

СВЕРСТЮКИ, СЕВРУКИ, КОЦЮБИНСЬКІ, СЕМИКІНА, СКОПИ, ЗІНКЕВИЧІ, СУГОНЯКИ, МАРИНОВИЧІ, ГОРИНІ, БОГОМОЛЬЦІ, КОСТЕНКО, ПАШКО, ЗАВЕРУХА, ДЗЮБА, ГЕЛІ, СТУСИ, ОВСІЄНКО, КАЛИНЦІ, МОРОЗ, СОКУЛЬСЬКІ, ЛЕСІВИ, КРАСІВСЬКІ, ЖИЛЕНКО, ЛИША, ВІВТАШ, РІЗНИЧЕНКО, ШЕВЧЕНКИ і багато, багато, багато…
 

«ЄСТЬ НА СВІТІ ДОЛЯ»
СВІТЛАНА ПРИСТУПА

Щемливу радість зустрічі з творами Тараса Шевченка подарувала киянам співачка Антоніна Кулієва, доцент катедри вокалу Одеської музичної академії ім. А. Нежданової, кандидат мистецтвознавства на своєму творчому вечорі, що відбувся у столичному Будинку вчителя і мав назву «Єсть на світі доля».
Прозвучало 16 творів поета, покладених на музику М. Лисенком, К. Стеценком, Я. Степовим та ін. композиторами, зокрема не часто виконувані: «Закувала зозуленька», «Єсть на світі доля» М. Лисенка; «Плавай, плавай, лебедонько» К. Стеценка; «Колискова Ганни з опери «Наймичка» М. Вериківського; серенада Яреми з поеми «Гайдамаки» Ф. Надененка та ін.
Для сильного і глибокого меццо-сопрано було ніби замало простору Білої вітальні, голос співачки звучав блискуче, особливо яскраво на верхніх регістрах, трепетно передаючи усі нюанси музики і слова.
А ще співачка так само проникливо читала поему «Наймичка».
Акомпанувала концертмейстер лавреат міжнародніх конкурсів Алла Грінченко.
Цей вечір, як і попередній у Будинку вчителя, присвячений 160-річчю від дня арешту Т. Шевченка, зігрів душу, будив до життя і чину.
 

ЗБЕРЕЖЕМО ПРИРОДУ
ОЛЕКСАНДР ЧЕРНИШЕНКО, м. ФАСТІВ

Саме так називається акція, що пройшла 14 квітня на околиці Фастова, на Кузнівці. Ініціятором  став фастівський осередок «Молодj] Просвітb». Просвітянській молоді Фастова набридло дивитися на засмічене міське довкілля, і вона вирішила діяти. Передусім заходились прибирати невеликий лісок на околиці міста  поблизу вулиці Тельмана, оскільки сміття з наших вулиць ще сяк-так прибирається комунальними службами, а ось до лісової зони міста руки не доходять.
В природоохоронній акції взяли участь як представники «Просвіти», так і небайдужі до цієї справи люди. Чого тільки не потрапляло до наших рук: пластикові та скляні пляшки з під спиртних напоїв, купи шприців, розкиданий одяг, заіржавіле залізо, поліетиленові кульки та безліч іншого. Значна частина цього сміття не розкладається і може сотнями років лежати в землі, завдаючи непоправної шкоди природі.
Якщо уявити собі, що весь цей «асортимент» через кілька сот років знайшли б наші нащадки, то вони явно були б не найкращої думки про нас. Все це «добро», що накопичувалося в лісі мабуть не один рік, було зібрано на цілих два причепи, надані комунальною службою міста.
Маємо надію, що ця акція приверне увагу громадськости до проблеми засмічености довкілля не лише на Київщині, але й в інших місцях. Адже це наша земля, про яку ніхто, крім нас, не подбає.
 

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку