Молитва за єдність

Боже, Ти закликав нас до єдності у вірі і любові, сказавши через Сина Свого Єдинородного: „Щоб всі були одно”. Просвіти ж нас Духом Твоїм Святим, щоб ми завжди чули цей заклик та виконували волю Твою.
Дай нам усвідомити, що брак єдності між нашими Церквами шкодить свідченню про Тебе в нашому народі. Очисти наші серця від гріхів, які породжують в нас байдужість, упередженість та незгоди.
Допоможи нашому спілкуванню, щоб ми, прагнучи зрозуміти наші відмінності, в головному мали єдність, в другорядному – свободу, в усьому – любов.
Нехай же наша спільна молитва наблизить нас до Тебе і один до одного.
Даруй нам милість Твою, щоб відновилась в Україні єдність Церкви, яка була в час Володимирового хрещення.
Бо Ти єси Бог миру і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і на віки віків.
Амінь.

Молитвами святих отців наших, Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.
(якщо є священик, то середній відпуст)
Амінь.
 

ВЕЛИКИЙ ДЕНЬ ПАСХИ ГОСПОДНЬОЇ,
а для мене - радісна нагода привітати Вас Усіх з Доброю Новиною. У такий час усвідомлюю собі завжди наново, як прекрасно, що маю Вас Усіх, близьких духовно, хоч здебільшого далеких географічно. Що незважаючи на віддалі в кілометрах, на різниці віку, різниці наших життєвих шляхів і доль, у нас так багато спільного, власне того –найважливішого – близькости ваших душ, єдности у найвищих ідеалах, провідних у наших життях.
Адресуючи конверти на це „соборне послання” до Вас, проходжу думкою й щирим серцем Вас Усіх! Так багато Вас, що аж знов, пробачте, звертаюся до Вас Усіх разом одними словами! Але ж Ви мабуть вже знаєте, що оцим я звертаюся з особливими почуваннями до Всіх Вас, хто впродовж десятиліть володінння лукавого Князя Світу Цього – з витривалістю й тугою жертвував молитовно Всевишньому всі свої труди й терпіння, на звершення Його Волі. Не з меншою любов'ю вітаю і Тих, які щойно вчора пізнали велич і красу нашої Віри і не менше захопилися нею.
Словом: „Разом нас багатої”, по всіх континентах землі. Такі ми різні – і такі однакові в наших праведних намаганнях!
І ще усильніше Вам бажаю, щоб небувале й понадприродне, а одначе безумовно дійсне, явище Воскресення Правди кріпило Вашу віру і в краще майбутнє нашого народу. Ним же ми всі такі затурбовані сьогодні! Але не одне вже ми переходили і таки вижили!
Тому й пишу це „посланіє" знов на листі оптимістичної барви. Бо помаранчевий зрив - це було щось дуже понадчасове й незнищиме ніякими тимчасовими негодами. Воно назавжди наше; воно – історичне пробудження народу – і в його дусі вірмо й діймо, як і досі!
   Хай проти нас – синедріон увесь,
   Хай ще землі безсило леденіти,
   Вже в сонці – Паска, а на ній наш Хрест,
На Дереві Терпінь – надії квіти!

Заспіваймо ж разом, хто де проживає, в один голос переможне, Великоднє:
„Хай воскресне Бог і хай розбіжаться вороги Його
І хай втечуть від лиця Його ті, хто ненавидить Його...
...а Праведні хай звеселяться!"

 Ваша, щиро, Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
 
 

Євген СВЕРСТЮК
22 травня

Надходить та дата,
Коли він вже вийшов з могили,
Коли він у буйнім розмаї
Поплив у травневому вирі
в той край, де його скоренили.

Надходить те свято,
коли він злетів між вінками,
Як пісня, що лине по світу,
Супроти указів та варти
за правом свого заповіту.

Вже пізно до тями
прийшли і його здоганяли,
глушили і плутали в сіті,
А він все те зносив свавільний
І вільний, як вітер.

Живе у тім краї
невидиме диво-коріння
і бродять закопані сили.
І він знов і знов оживає
в новім поколінні.

Те свято любови
Тривожить піснями і снами,
стріляє бруньками до неба
і мучить, і кличе на безум,
і греблі зриває під нами.

Багдарин, 1981
 

Прот. Ігор ГУБАРЖЕВСЬКИЙ
IN MEDIAS RES («До суті справи»)
Своїм відродженням, боротьбою своєю і своїми жертвами Українська Автокефальна Православна Церква здобула таку духову перемогу над своїми ідеологічними і національними ворогами, що сьогодні не може бути мови про залежність церковного житnz від чужонаціональних чинників і, зокрема, не може бути мови про підлеглість Української Православної Церкви Москві. Але, на жаль, і в Українській Церкві є «діячі», які плутають «грішне в праведним», плутають, напр., підлеглість церкви проводові чужонаціональних помісних церков із єдністю усіх помісних православних церков у Всесвітній Православній Церкві як Єдиному містичному Тілі Христовому, Головою Якого Він є, як це ясно і недвозначно сказано у дев'ятому члені Символа Віри: «Вірую в Єдину Святу Соборну й Апостольську Церкву”. Таким викривленням дійсного стану речей завдається немалої шкоди зміцненню Українського і Православія, зокрема, відводиться увагу українського православного суспільства від того основного, що було покладене наріжним каменем відродження Української Православної Церкви, а саме, відродження й поглиблення православних християнських основ релігійної свідомости українського народу як фундаменту будови українського національного життя, боротьби і перемоги.
Нищівним полум'ям розгорілися суперечки про канонічність і неканонічність, про «благодатність» і «неблагодатність» українського єпископату і священства, про рівні церковні «формації», про різницю в обрядах, про різні тексти в служебниках, требниках, про різницю у ризах священнослужителів тощо, і стали ці суперечки нищівними для нашої Церкви зовсім не тому, що вони не мають сенсу, а тому, що вони залляли своїми пристрастями основне: саму суть і призначення Христової Церкви у духовому житті людини, народу і усього людства, призначення Христової Церкви бути творчою силою для створення нової людини, нового національного і міжнаціонального суспільства, нової Землі.
Таке завдання поставив нам, членам Церкви, її Божественний Основоположник Господь наш Ісус Христос.
І нам треба, нарешті, опам'ятатися і, бувши чесними самі перед собою, сміливо відповісти на питання: куди, в якому напрямку, ведемо ми Українську Православну Церкву?
Чи не є для нас у нашій назві: «Українська Автокефальна Православна Церква» слово «православна» найменш важливим по суті?
Раптом за обрядом, а не за духом Церкви чи церковної громади ми судимо про її «православність» чи «не-православність»?
Чи не поставили ми тексти богослужбових книжок, їх формальну сторону на перше місце перед їх стороною вмістовою?
Не може не звернути на себе уваги кожної людини, яка ще не втратила зору, розуму і любови до Рідної Церкви, непомірно високий відсоток виступів і статтей на теми міжцерковних сварок і хворобливо пристрасний та злобний тон цих статтей — з одного боку, і мертвість, убогість виступів і статтей про саму суть християнства, про призначення Церкви, про ролю Церкви в українському, і взагалі у всесвітньому суспільстві, про потребу перебудови самого життя, і то докорінної й невідкладної. Про ролю Христового вчення як ідеологічної основи всякої прогресивної науки, про ролю християнства у мистецтва, у поезії, в літературі в цілому, у педагогіці тощо — тобто про основні речі, на основі яких має бути побудоване людське життя, а зокрема, життя Українського Народу.
Бо ніхто не може покласти іншої основи, крім положеної, а вона — Ісус Христос» (VII Кор. 3:4-10).
А у нас, у церковному житті, Христос якось залишається в затінку, десь позаду, Слово Боже в церковних виданнях поступається перед словом засліплених ворожнечею взаємних «прокурорів», ми лише формально згадуємо про світила Українського Православ’я і наших святих, бож найпочесніше місце ми залишили для... себе!
У наших Церквах занадто велику ролю відіграють політично-партійні моменти, симпатії чи антипатії, внутрішньо-партійна боротьба, явна чи прихована. Нам треба бити на сполох, бо Церква втрачає свою церковність. Церква повертає від її величезного обов'язку виховування в українському народі своєї церковно-православної місії: піднесення християнсько-національного духа свого народу.
Віра! Там, де вона щира й глибока — вона робить чудеса. Не тільки православна. Хіба не вірою організовані служителі Церкви. Хіба не іслам сьогодні відіграє головну ролю в об'єднанні магометанських народів Африки завдяки глибокій вірі своїх вірник? Хіба не беззастережною вірою католиків пояснюється сила Римо-католицької Церкви? Та, нарешті, хіба не боротьба за Святу Православну Віру була переможним гаслом, що забезпечило і успіхи гетьмана Богдана Хмельницького? А ми? Ми про зміцнення нашої віри в самій її суті найменше дбаємо. Христова Віра перетворює стару своїм життям людину в людину нову, до такого перетворення кличе нас уся Євангелія, усі апостольські послання.
Дивом дивуєшся, коли чуєш, що на доказ своєї правоти чи неправоти наші служителі церкви, а одному випадку, як адвокати, а в іншому, — як не менш вправні прокурори, майстерно оперують канонами, а про моральну основу Христової Віри, про вимоги євангельські — не згадують, роблячи якраз те, що робили єврейські книжники й фарисеї, і забуваючи про те, що хто не кладе Євангелію в основу своєї віри, поведінки й життя в перебігу і в кінцевій меті його, — того ніякі канони не спасуть.
«Ця Церква багата!» «Та церква бідна!» Чим багата? Чим бідна? Силою свого духа? Палкістю своєї відданости Христові? Гарячим виявом ісповідництва? О, ні!..
Треба всім отаким «багатим» взяти глибоко до серця те місце в Об'явленні св. Івана Богослова, в якому наведені слова Духа, скеровані до Лаодикійської церкви: «Я знаю діла твої, що ти не холодний ані гарячий. Якби то холодний чи гарячий ти був! А що ти літеплий, і ні гарячий ані холодний, то виплюну тебе з Своїх уст. Бо ти кажеш: «Я багатий, і збагатів і не потребую нічого». А не знаєш, що ти нужденний, і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий! Раджу тобі купити в Мене золота, в огні перечищеного, щоб збагатитися, і білу одежу, щоб зодягтися, і щоб ганьба голизни твоєї не видна була, а мастю намасти очі свої, щоб бачити. Кого я люблю, тому докоряю і караю того. Будь же ревний і покайся. Ось Я стою під дверима і стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. їв. 3:15-20).
Господь наш Ісус Христос, що «стоїть під дверима» нашої Церкви і «стукає», збудував Церкву Свою на те, щоб вона боролася за спасіння людських душ проти «воріт пекельних», боролася за розв'язання найосновніших проблем людського життя, і дав ключ до розв'язання цих проблем. Це ключ до такої докорінної перебудови людського духа, що наш Спаситель назвав цю перебудову «народження вдруге». В одному з ідеалістичних рухів нашого часу це явище зветься «моральним переозброєнням». Морально переозброїти світ є одним з головних ідеалів Христової Церкви.
Усе це ми замовчуємо (бо воно перешкоджає нам безпечно спати в зручному ліжку, подарованому нам модерним матеріялізмом) або просто не хочемо, чи не можемо зрозуміти суті Христової Науки.
Тому й канони, про які ми так багато говоримо й пишемо, висять над прірвою, бо ми вийняли з-під Них фундамент Церкви як Христової Будови, на якому вони мають стояти. Або ще гірше: ми кричимо про канони, щоб створити з них димову заслону, за якою не видно було б нашої духової порожнечі.
Без віри в Єдину Святу, Соборну й Апостольську Церкву, без надії, що любов переможе всі розходження між частинами Христової Церкви і без наявности живої, творчої любови до кожної християнської душі, яка щиро вірить в Господа Ісуса Христа як Сина Божого і Спасителя світу, не може бути мови про ніяке поєднання. І ніяке формальне полагодження справи тут не поможе.
Треба насамперед без будь-яких умов, без будь-яких обмежень щиро примиритися нині ворогуючим Церквам, а тоді вже обмірковувати умови до поєднання.
Апостол Павло каже: «Коли маю дар пророкування, і знаю всі тайни й усе знання, і коли маю всю віру, щоб переставляти навіть гори, та любови не маю, — то я ніщо» (І Кор. 13:2). Сказано вичерпно ясно.

Стаття написана 1963 р. Фраґменти
 

Останнім часом помітно активізуються противники християнства, і роздмухується антисемітизм.
Для прикладу. Нещодавно якийсь науковець розповідав по радіо про ритми землі і людського тіла, як також про інші цікаві речі. Однак все це чомусь протиставлялось промовцем християнській вірі. Та хоча послухати цю обізнану в певних речах людину було цікаво, все ж таки не людина, хай яка обізнана, створила Всесвіт, його закони і самих людей.
А людині, яка про це забуває, немає чим хвалитися, бо вона, зловживаючи своїм знанням, створила атомну бомбу, засмітила хемічними виробами планету, а через свою зажерливість отруїла природи і саму себе. І не вміє все це самогубство зупинити.
Блаженний Августин каже, що коли людина живе без Бога, сама по собі, то значить вона живе за дияволом. А диявол провадить її до руїни.
Бог дає людині Свої настанови, як спасти власну душу і як жити на землі. Аж втративши страх Божий, людина сьогодні втрачає і розум.
 А щодо ненависти до єврейського народу, чи будь-якого іншого, то це – дрімуча дикість. Коли ж хто чи ціле людство провинилося перед Богом – всіх буде судити Бог.
Але нашому українському народові пора мати власну свідому голову на плечах і йти своїм шляхом, а не чужими манівцями.

Людмила ОГОЛЬЦОВА,
Донбас
 

Але, любе братство!
Ми може і навіть повинні з себе самих створити для Христа небо і тоді Христос серед нас буде перебувати на небі. Господь створив для нас землю, світить на неї сонцем, кропить дощем, обдаровує хлібом, всім добром. А ми повинні для Господа створити з себе небо, світлом добрих діл його освітлювати, благодаттю Духа Святого в рідній творчости його поливати, плодами віри й любови оздоблювати.
І коли ми дійсно утворимо з себе небо, достойне перебування в ньому Христа Спасителя, тоді Він не тільки Сам прийде і оселиться в нас по свому слову: «Де два або три зібрані в ім'я Моє, там і Я посеред них», тоді Він приведе з собою і своїх апостолів і святителів і мучеників і всіх святих, тоді Він зведе з Собою в наше небо і чини янголів небесних, і дійсно тоді, як говориться в одній церковній пісні, «в церкві своїй перебуваючи будемо почувати, що ми на небі», тоді й наша св. Церква дійсно буде Царством Небесним.
Митр. Василь ЛИПКІВСЬКИЙ
 

Дві події з одного ланцюга
Церква в Україні

Згадуйте предків своїх, щоб історія перед вами
не згасла, і золотої нитки не губіть.
 О. КОБИЛЯНСЬКА

2006 року виповнилось 60 років від так званого Львівського собору 1946 року, відомого як псевдособору, на якому формально зроблено спробу ліквідації і прилучення української греко-католицької Церкви в СССР до РПЦ Московського патріярхату. В Україні УГКЦ вже започаткувала відзначення цієї події науковими конференціями, цілий цей рік буде присвячений всесторонньому з’ясуванню ґенези, причин і наслідків того "собору" для нашого народу.
А ось рік тому, в 2005 році, минула, на жаль, без жодного розголосу, така ж подія – 75 років ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви. Обидві ці події були ланками одного ланцюга, яким московські большевики намагались закувати Україну, український народ. Тоді, 75 років тому, комуністи ще не могли накласти свою руку на УГКЦ, сталося це через 15 років на згаданому Львівському псевдособорі..
Якщо про події 60-річної давности у нас (в Україні і в діяспорі) вже появилось чимало публікацій, наукових конференцій тощо, то про ліквідацію УАПЦ панує властиво мовчанка. А причини цих обох подій мають один знаменник: боротьба завойовників з Україною. Спробу ліквідації українських Церков Москва зробила власне тому, що вони були Церквами нашого народу, сприяли його духовно-релігійному і національному відродженню.
Зауважмо, що в СССР не було зліквідовано ані Римо-католицького Костелу (в Україні діяло кілька костелів, приміром у Львові і Житомирі, а в Росії – в Ленінграді тощо), ані РПЦ чи протестанських громад). Їх стисло обмежено, а РПЦ підпорядковано, за російським звичаєм, владі, але не зліквідовано зовсім, як то зробили з українськими Церквами.
УАПЦ совєти формально визнали (зареєстрували) в грудні 1926 р. (оголосили в січні 1927 р.), а вже в січні 1930 року, на скликаному в Київі за наказом НКВД "соборі", вона "саморозпустилась". Тільки автокефальна Православна Софійська парафія в Київі проіснувала ще до 1938 р. УАПЦ не приєднано до РПЦ, хоч провокації робились. Її було зліквідовано і заборонено – формально і фізично. З 34 єпископів тільки четверо померли своєю природною смертю. Всі інші були розстріляні або загинули в тюрмах і лаґерях ҐУЛАҐу НКВД, в тому числі і митрополит Василь Липківський. НКВД заарештувало, розстріляло або помордувало в тюрмах і лаґерях понад три тисячі священнослужителів УАПЦ. А скільки мирян – хто скаже?
Разом з цим почалось пограбування храмів. За даними совєтських дослідників (В. Самохвалов. КП (б) У в боротьбі за відродження народного господарства в 1921-1925 рр. Київ) з України у ті часи вивезено і продано церковного майна: ікон, літургічних начинь, облачення на суму, за тодішнім курсом, вісім міліярдів американських долярів. Зруйновано кільканадцять тисяч церковних споруд. В самому Київі знищено 96 церковних об'єктів, зокрема Михайлівський собор XI ст., а Святу Софію і Київо-Печерську Лавру „одержавлено”.
Екзарх України Московського патріярхату писав, що РПЦ в Україні до 1930 р. "була в постійній боротьбі з українськими автокефалістами" (спільно з ҐПУ-НКВД)
Отже, пограбовано значною мірою віковий доробок генія наших предків, пограбовано свідоцтва нашого тисячолітнього буття, нашої духовної і матеріяльної культури. Жаль, що 75-та річниця ліквідації УАПЦ властиво пройшла у нас незауважено.
Минуло всього 16 років, як така ж доля спіткала і УГКЦ, і то такими ж методами і тими ж руками - органами НКВД з поміччю єрархів РПЦ Московського патріярхату. Всіх єпископів арештовано і тільки один помер природною смертю.. Тисячі священнослужителів загинули в тюрмах і лаґерях ҐУЛАҐу. А скільки мирян...
Треба вірити, що відзначення 60-ї річниці ліквідації - властиво, спроби ліквідації, УГКЦ, бо ж вона, слава Богу, не вдалася, висвітлить об'єктивно і правдиво всі аспекти цієї події., її авторів і її наслідки для нашого народу.
Не забуваймо при цьому, що ліквідація УАПЦ в 1930 р. і ліквідація УГКЦ в 1946 році була ділом одних і тих же рук. Тому і сьогодні Московський патріярхат так завзято виступає проти визнання автокефалії Української Православної Церкви і проти УГКЦ заодно з тими ж самими силами, які організували Київський "собор" для "саморозпуску" УАПЦ в 1930 р. і "собор" Львівський 1946 р. по ліквідації УГКЦ та "приєднання" її до РПЦ.
Обидві ці злочинні події були реалізацією суто політичних намірів московських большевиків: поневолення українського народу, прикриті псевдорелігійними мотивами, бо ж і в Росії Христова Церква була переслідувана. Не забуваймо про це. Не забуваймо, що ліквідацію української Церкви - Митрополії Київської і всієї Руси Москва започаткувала іце в XVII.
Хочеться вірити, що вірні, духовенство і дослідники історії Церкви Христової в Україні - греко-католики і православні сядуть разом і з Божою поміччю скажуть нам і світові ПРАВДУ. А пора на це великая єсть. Боже, єдність нам подай!
Степан СЕМЕНЮК,
Польща
 

Доля отця Дмитра Ходзицького в історії Української Автокефальної Православної Церкви

Скільки їх, правдивих служителів Української Церкви, невинних, але жорстоко покараних, імена яких загубились в метушні нашого життя? А хотілось би згадати і присвятити кожному з них хоча б рядок на сторінках нашої історії… Ось і я прозріла, нарешті, щоб розповісти про людину, яка пережила арешти, допити, дев’ятнадцять років примусових трудових лаґерів, а поводилась так, наче ніколи нічого тяжкого з нею не трапилось, була світлою і милосердною, спокійною і врівноваженою. Мова про священика (протоієрея) Української Автокефальної Православної Церкви Дмитра Маркіяновича Ходзицького.
Дмитро Ходзицький, син священика, пішов шляхом свого батька – спочатку Богуславське духовне училище, а потім Київська духовна семінарія (1900-1906 рр.). Маючи чудові вокальні дані, упродовж всіх років навчання в семінарії співав у хорі, яким керував викладач церковного співу та музики знаний не тільки в Україні – Олександер Кошиць. Разом з атестатом про закінчення семінарії отримав свідоцтво, підписане О.Кошицем. Наважусь думати, що саме О.Кошиць торкнувся струн його серця, чутливих до рідного слова, рідної пісні, і ввів його в коло проґресивної української інтеліґенції, що гуртувалась навколо культурно-освітньої організації «Просвіта».
Після закінчення духовної семінарії Дмитро Ходзицький вчителював. Спочатку це церковно-приходська школа в м.Чорнобилі (1906-1911). За відповідальне ставлення до освітянської справи й успіхи на викладацькій ниві в цей період отримав благословення митрополита Київського Флавіяна. Згодом працював вчителем церковного співу та російської літератури в духовному училищі в м. Умані (1911-1918). А з 1918 р. викладав вже у Київі в школах на вулицях Хорива та Братській українську мову.
Зв’язки з «Просвітою» Дмитро Маркіянович підтримував ще з часів навчання в семінарії. Співав у хорі Миколи Лисенка, брав активну участь у концертах, що їх організовувала «Просвіта» з метою популяризації української музики. Займався розповсюдженням книжок, що видавались товариством. У нас зберігається довідка-дозвіл, видана Д.Ходзицькому в 1921 році : «Препятствий к выезду гр. Дмитрия Маркияновича Ходзицкого в село Ржична Таращанского уезда как преподавателя 182-й Единой Трудовой школы не встречается, и вещи, находящиеся при нем, принадлежат ему лично, из которых часть этих вещей – книги для «Просвиты» села Осично Таращанского уезда, что подписями и приложением печать удостоверяется. Сентябрь 24-дня 1921 г. №39752». Довідку завірено начальником Подільської районної ради Робітничо-селянської міліції.
  В цей період шириться і набирає сили рух національно налаштованого духовенства за автокефалію української Церкви, і найперше – визнання української мови як сакральної, гідної того, щоб нею служити в храмах Божих. Рух увінчався успіхом. 22 травня 1919 р. на храмове свято Миколая відбулось перше урочисте богослужіння українською мовою першої в Київі української громади у військовому Микільському соборі. Згодом такі ж українські громади було створено при Свято-Андріївскому соборі, а влітку 1919 року – при соборі Святої Софії. Дмитро Ходзицький не стояв осторонь цих важливих зрушень в церковному житті України, добре розуміючи, що рідна мова в церкві – це виховання самоповаги українців, національної гідності народу. З цього часу він – член церковної громади при Софіївському соборі.
У вересні 1919 року він брав участь, як диякон, у вінчанні Леся Курбаса та акторки Валентини Чистякової. З Лесем Курбасом Дмитра Ходзицького пов’язувало давнє знайомство. Правління товариства «Просвіта» містилося в Троїцькому народному домі (зараз це театр оперети). Цей же будинок орендували М.Заньковецька та М.Садовський для створеного ними Українського стаціонарного театру. Зі слів Дмитра Маркіяновича знаю, що він близько спілкувався зокрема з М.Заньковецькою. В метричній книзі собору в розділі записів про вінчання за 1919 рік під номером п’ять записано: «1919 года, 6 (19) сентября сочетались браком жених – гражданин города Самбор в Галиции Александр Степанович Курбас, 32 лет, холост, греко-униатского вероисповедания. Свидетели – Марко Степанович Терещенко и Михаил Васильевич Семенко. Невеста – Валентина Николаевна Чистякова, гражданка г.Москвы, дочь артиста Большого Московского оперного театра, 19 лет, девушка, православного вероисповедания. Свидетели – Марко Степанович Терещенко и Игорь Александрович Ходзицкий. Венчали: священник о.Марко Грушевский с дьяком Дмитрием Ходзицким. 1919 г., 7 сентября» («Дзеркало тижня, №14 (287) 8 квітня 2000р.).
 Велика організаційна робота, що її проводило українське духовенство, визнаним проводирем якого був протоієрей Василь Липківський, завершилась історичним Всеукраїнським церковним Собором в храмі Святої Софії 14-30 жовтня, де було схвалено автокефалію Української Православної Церкви, проголошено соборноправність УАПЦ, затверджені її канони і устрій, схвалено вживання української мови в богослужіннях. Первоієрархом Української Автокефальної Православної Церкви подвійним таємним голосуванням обрано протоієрея Василя Липківського. А в неділю 23 жовтня на урочистій літургії Василя Липківського поставлено на першого Архиєпископа і Митрополита Київського і всієї України. Під час цього богослужіння Дмитро Ходзицький керував народним хором. В книжці К. Липківського «Тіні незабутих предків» (Київ, 2003, стор. 62-63) наведено опис цієї події, залишений протодияконом Василем Потієнком: «На ранішній літургії делеґати Собору відговілися і причастилися. В літургії взяли участь 30 священиків і 12 дияконів. Предстоящим був прот. Нестор Шараївський. Архидиякон Сильвестр Перепелиця прикрашав службу. Співали особливо урочистособорний хід під керівництвом Петра Григоровича Гончарова і народний хор під керівництвом Дмитра Ходзицького» .
В лютому 1922 року Дмитро Ходзицький прийняв сан священика Української Автокефальної Православної Церкви. Служив у Свято-Вознесенській церкві на Деміївці і продовжував співпрацювати з духовенством Софіївського собору – керував народним хором. Про це є відомості в статті ст. н. спів. Інституту історії НАН України Сергія Білоконя: «Софійська парафія створила два прекрасні хори – художній під керівництвом композитора Петра Гончарова (одним із хористів, який пізніше став священиком, був Микола Чехівський, що «йшов» по процесу СВУ) і народний, над яким працювали брати Кирило та Петро Стеценки (останній загинув на засланні) та протоієрей Дмитро Ходзицький» («Вечірній Київ», №69(14433), 8 квітня 1992 р.). Народний хор був обов’язковим учасником духовних концертів, які зазвичай відбувались в соборі о п’ятій годині вечора. Перед кожною піснею, псалмом чи колядкою пояснювався їхній зміст. Особливе захоплення киян та заїжджих викликали різдвяні концерти, на яких звучали колядки в обробках Леонтовича, Стеценка, Гончарова та ін. Про це знаю зі слів моєї мами.
Та не довго втішалась свободою Українська Церква. Настали чорні страшні часи переслідувань. Майже всіх ієрархів УАПЦ було заарештовано. Більшість із них розстріляно, решту відправлено в лаґері на примусові роботи, кинуто в тюрми.
Дійшла черга і до отця Дмитра. Його було заарештовано 9 серпня 1929 року. Стійко пережив допити і тортури. І, нарешті, отримав звинувачувальний вирок: за статтею 54-10 Кримінального кодексу УСРР – 10 років виправних робіт у трудовій колонії. Відбував покарання на будівництві Біломор – Балтійського каналу. У нас залишились три грамоти про занесення на „красную доску” „отделения ОЛП, ЛПХ ББК Д.М. Ходзицкого” за „высокие показатели на производстве, в быту и культурно-массовой работе”… за 1934, 1935 та 1937 роки. Завдяки цим грамотам, справу було переглянуто і Д.Ходзицького звільнили достроково (на 1 рік) 26 червня 1938 року, без права жити в Україні. Відтак оселився в м. Курську. Працював теслею на будівництві, а згодом, закінчивши відповідні курси, інструктором-дезинфектором при міському відділі охорони здоров’я.
Почалася Друга світова війна. Україну окупували німецькі війська. І Дмитро Ходзицький вже в травні 1942 р. зміг повернутись до Київа. 30 травня відбулося його перше богослужіння рідною мовою. Та тільки впродовж двох років зміг попрацювати за своїм покликанням. 15 липня 1944 року його було заарештовано і кинуто до Лук’янівської тюрми; допити відбувалися у відомому будинку на Короленка (тепер вул. Володимирська). І знову вирок: за тією ж статтею 54-10 Кримінального кодексу УСРР 1927 року – 10 років примусових робіт у трудових лаґерях. Цього разу Дмитро Маркіянович відбув повний срок. Звільнено його 15 липня 1954 року. Але ж знову без права постійного проживання у Київі, жити мав право не ближче, ніж за 50-60 км від столиці.
 Тяжкі випробування, що випали на долю цієї людини, не згасили його любови до України, її людей, до Бога. Він звернувся до митрополита Київського та Галицького патріяршого екзарха всієї України Іонна І з проханням хіротонізувати його в сан священика. У цьому зверненні є такі слова: „Все моє життя пов’язане з церквою і незважаючи на мою 19-річну ізоляцію я не гасив у собі іскри любови до Бога. Мені 70-тий рік і хотілося б хоч тепер наситити свою душу служінням Безкровної Жертви Христа і померти священиком.” З 22 вересня 1954 р. за призначенням митрополита Іонна о.Дмитро почав правити службу Божу в Свято-Вознесенській церкві с. Лук’янівки Баришівського району на Київщині.
Та бажання служити українською мовою жило в його серці. Готуючись до Пасхального богослужіння, в листі до моєї мами з Лук’янівки він писав: « Галюсенько, зробіте маленьку послугу. Ця послуга збігається і з Вашими переконаннями. У мене, як Вам звісно, нема української Євангелії. Дуже хочу хоч на Паску прочитати Євангелію по-нашому. Перепишіть мені Євангелію від Іоанна з 1-го по 17-й стих включно з 1-ї глави – до 18-го стиха, це займе у Вас двадцять хвилин, а мені дасть гору задоволення».
Жив він у старенькій сільській хатинці. Не пам’ятаю, чи мав він окрему кімнату, чи тільки закуток у кімнаті з піччю. В селі та до села не було облаштованих доріг. В дощі та негоду можна було дістатись куди-небудь хіба що трактором. Отець Дмитро часто хворів, далась взнаки важка робота та холоди в лаґерях, мав хронічне захворювання легенів та нирок. Можна сказати, що це було його третє заслання.
В 1962 р. здоров’я о. Дмитра різко погіршилось. Лікувався в терапевтичному відділі Жовтневої лікарні (тепер це 14 міська клінічна лікарня). Та це не допомогло. Одинокий, неодружений, він залишив все своє майно і документи моїй мамі. Нічого, насправді, не мав, окрім Біблії та ікони Божої Матері, яку подарував моїй сестрі Наталії, та особистих речей, що всі помістились у дерев’яній валізі, яку сам для себе виготовив ще у лаґері. Ця валіза зберігається у нас і досі. В грудні 1962 р. на 77 році життя його не стало. Завдяки маминим клопотанням о. Дмитра поховано в святковій білій ризі на Байковому цвинтарі поруч з могилою його матері Гафії Ходзицької на центральній алеї поблизу церкви. Свою хресну дорогу отець Дмитро пройшов стійко і чесно, з любов’ю до Бога і людей. „Пом’яни, Господи, у Царстві Своїм!” – такий напис на його могильній плиті.
Оксана КОШЕЛЬ,
м. Київ
 

Святий мученик Павло з України

В багатостраждальній історії України період з XV по XVIII ст. – це постійні розбійницькі набіги татар і турок на наші землі. Вони руйнували міста і села, захоплювали худобу, майно, а головне – молодий і працездатний люд. З хлопців формували яничарське військо. Інших бранців продавали в рабство через невільницький базар, що існував у Криму у м. Кафі (тепер Феодосія). За даними Малої енциклопедії Українського козацтва (Київ – Запоріжжя, 2002), за цей час було вбито чи полонено щонайменше 2-2,5 млн. мешканців України.
Одним з таких бранців був українець Павло – святий мученик, канонізований Грецькою Православною церквою. Рік і місце народження його невідомі. Але відомо, що він потрапив у татарський полон ще в юному віці і в Кафі проданий в столицю турецьку Константинополь. Правда вже тоді місто називалося Стамбулом, після завоювання турками у 1453 році.
Господар, що купив Павла, був християнин. Попри те Павлові довелося тяжко працювати на нього багато років. Лише згодом він відпустив Павла на волю і той одружився з українською дівчиною, також колишньою невільницею. Сім’я жила мирно і побожно. Але Павла підстерігала нова біда. Чи внаслідок великих переживань та тяжкої праці, чи за особливим диявольським насланням в нього почали з’являтися ознаки падучої хвороби. Добра й смиренна дружина була в розпачі. Сусіди порадили їй вести чоловіка до церкви Пресвятої Богородиці Мунгужійської, бо багато християн, що страждали від такої хвороби, в цьому храмі отримували зцілення. Та знетямлений Павло ніяк не хотів іти до храму, і довелося вести його туди силоміць. По дорозі зустрілись мусульмани і, побачивши їх, нещасний Павло знаками почав просити допомоги, а потім став кричати: „Я мусульманин”.
Та ті зустрічні були не надто уважні – і Павла вдалося благополучно завести в храм. А заступництво Пресвятої Богородиці з’явило над хворим свою чудодійну силу і Павло повернувся до свідомости. Його розум був зцілений.
Та мусульмани вже за два дні почали розмірковувати, як це вони залишили в біді свого брата по вірі, що просив допомоги, як дозволили християнам його принижувати. Серед них особливо виділявся один фанатик, який і настояв на тому, що треба про все доповісти візиреві.
Донос візирю було подано негайно. Довго не розбираючись, візир наказав доставити до нього Павла, в якому б стані той не був. А ще було наказано пов’язати священиків тієї церкви і всіх християн, що в ній на той час будуть. Та, дякуючи Божому заступництву, всі парафіяни були завчасно попереджені. Блаженного Павла та священиків доставили до візиря. Священиків кинули у підземелля.
До блаженного Павла візир почав звертатись лагідно, запитав, чи ж справді той став мусульманином, але отримав рішучу відповідь, що той ніколи не допустив би такого безумства. Блаженний Павло твердо заявив, що він був, є і завжди залишиться християнином.
Та жорстокий візир наполіг: або Павло прийме мусульманську віру і отримає нагороди, або його чекає мученицька смерть. Добра і вірна дружина Павла стояла позаду і підтримувала його своїми словами...
 Слова ці почув і блаженний Павло, і сам візир, який наказав прив’язати ту жінку до стовпа у дворі та нещадно бити палицями. По якомусь часі її і священиків за великий викуп було звільнено. Павла ж візир тримав у темниці. Через три дні він знову представ перед візирем – так само непохитний – і відповідь його була єдиною: „Я – християнин!”.
Події ці відбувалися в 1683 році на страсній седмиці. 6 квітня, у Велику П’ятницю, тобто в день розп’яття Ісуса Христа, турки стяли голову святому мученикові.
Святий мученик Павло з України канонізований Грецькою Православною Церквою. Його житіє описане митрополитом Іларіоном (Огієнком), архиєпископом Філаретом (Гумілєвським), протоієреєм Анатолієм Дублянським та монахинею Таїсією. Але церковні календарі жодної з Українських Православних Церков його пам’ять досі не відзначають.
Борис САМБОР,
м. Київ
 

Євген СВЕРСТЮК
Створення інституту національної пам’яті

Биківня й інші місця людиновбивства по всій Україні стоять в одному ряду з Освенцімом
(З виступу Президента В. А. Ющенка)

15 років після краху комунізму – і підіймається питання, яке мало стояти 15 років тому.
Кажуть, ми ще в полоні комуністичної ідеології. Це правда.
Але засудження злочину - це не ідеологічна проблема. В 1956 р. М. Хрущов на чолі ЦК засудив злочини Сталіна. Чому? Бо далі так жити не можна було, щоб виправдовувати злочини.
Ми вже стільки років шукаємо убивць журналіста... Навіщо?
Бо цього вимагає закон.
Діти і внуки допитуються, хто убив їхнього батька чи діда?
Хтось каже: вже його не повернеш, навіщо старе ворушити...
В усіх тих „навіщо” є порочна ідея примирення зі злом і беззаконням. Життя тримається на правді, хоча у житті є багато лжі. „Де правда, там і щастя” – це вишивалось на рушниках. В Довженковій хаті висить такий рушник..
Злочини нацизму засуджено, злочинів комунізму не засуджено. А у своїй суті – ці злочини схожі.
В чому вони відмінні?
Нацисти чинили терор одверто, комуністи – приховували.
Комуністи приховували і цілі, і методи, і факти.
А це дуже важливо знати: прихований злочин глибший. Він небезпечний.
Так само, як викритий злочинець не так небезпечний, як прихований...
Голодомор приховано.
У Вінниці на могилі страчених невинних людей зроблено танцмайданчик і кімнату сміху.
Убивця, який виправдовується, є і убивцею, і розтлителем.
Є терор фізичний, є психологічний, є моральний.
Комуністичні нащадки тероризують пам’ять і сумління нинішнього покоління. Нині вони не можуть організувати масового людиновбивства, але вони приховують сліди злочину батьків. Вони легалізують минулі злочини. І то не тільки тим, що прямі учасники, обвішані орденами і медалями, називають себе „захисниками вітчизни” і отримують високі пенсії за „високі заслуги”...
Вони продовжують мову Каїна, який не признався перед Богом. Вони залишаються на командних висотах в особах своїх спадкоємців. Вся Україна рябіє пам’ятниками їхніх вождів, учителів лжі і терору.
Каїн не признається до душогубств колективізації, до геноциду 1933, до таємних масових поховань кінця 30-х, до розстрілів ув’язненних людей перед відступом у 1941. А вже терор часу війни і розстріли мільйона людей, прирівняних до шпигунів, вважається „участю в бойових діях”.
Ніхто не вивчає тих „бойових дій” смершу, бо війна все списує.
Але пам’ять людська береже. Чому ми повинні ворушити темні діла слуг антихриста?
Чому ми запитуємо священиків Московського патріярхату, які не поминають невинно убієнних православних і мільйонів замучених голодом?
Чому вони йдуть з панахидами на могили каґебістів, але не поминають повстанців УПА, що полягли від рук безбожників?
Малодушний заклик „не ворушити старого” є закликом примиритися зі злом і беззаконням.
Якщо ми святкуємо перемогу над нацизмом, то ми повинні домагатися перемоги над злочинним комунізмом.
„Чорна книга комунізму” вийшла у Франції, але не вийшла в Україні, де ті чорні сліди ще видно.
Ось чому так багато громадян України втікає на Захід – втікає від нашого примирення зі злом.
Далеко не всі шукають там, в наймах, кращого життя. Люди втікають не так від бідности, як від беззаконня й організованої злочинности, бо знають: вона не засуджена, вона буде продовжуватися. А значить – тут життя законного не буде, аж поки влада не повернеться до закону.
В цьому році 21 травня в Биківнянському лісі було поминання жертв большевицького терору, таємно закопаних там протягом 1936-1939 рр.
Це може 100, може 150 тисяч людських життів... Такі поховання, як зазначив у своєму виступі в Биківні Президент України Віктор Ющенко, є в кожній області і в районних містах по всій Україні. Вони не розкопані, не досліджені, але люди знають, хто розстрілював, коли і де.
Там же 21 травня Президент України призначив директором новостворюваного Інституту національної пам’яті академіка І. Р. Юхновського.
Це було перше в Україні вшанування пам’яті жертв комуністичного режиму на державному рівні і за християнським звичаєм.
Дерева в Биківнянському лісі були заквітчані вишиваними рушниками і прапорами.
Близькі й рідні приходили з молитвою на місце моторошного жаху, що стало місцем спокою і поминання людей – перед смертю зневажених, принижених, обізваних „ворогами народу” і позбавлених останньої радости прощання і прощення.
Ким? Хто вони ті, що гасили і досі каламутять радість життя ближнього свого? Вони повинні бути названі. І діла їхні повинні бути названі, бо це шлях до очищення.
 
 
Вітаємо з 80-літнім ювілеєм Ігора Рафаїловича ЮХНОВСЬКОГО

Подаємо роздум про віру академіка Національної Академії Наук України, відомого політичного і державного діяча, народного депутат України, довголітнього члена Вищої Церковної Ради УПЦ Київського Патріярхату
Не знаю, що краще: щирий атеїст чи неправдивий віруючий?
Декого може це подивувати — чого це раптом Юхновський завів мову про релігію, про віру?
Віра в Бога, богомільність — це не та тема, на яку можна базікати. Має бути для цього якась поважна нагода, якийсь душевний поштовх. Таким поштовхом для мене стало вшанування у день мого 80-річчя. У невеличкому затишному залі Львівського Будинку вчених я робив експромтом «казання» про свій життєвий і трудовий шлях. На мене дивилося стільки добрих очей, я отримував стільки позитивної енергії, що справді захотілося розкрити душу, поговорити про сокровенне.
Я сказав, що усе життя був дуже богомільним. Віра у Бога передається, як кажуть, з молоком матері. А у моїй родині - це від діда-прадіда. І дід, і прадід були священиками. Вони поховані у склепі за дзвіницею старовинної церкви на моїй рідній Волині.
Господь беріг мене впродовж усього життя. Особливо на війні. Я був чесним солдатом, не ховався за спини інших. Під гімнастеркою у мене був чималенький хрест. Коли рота сідала до-обіду, я вставав і хрестився, і так само після обіду... Ніхто з моїх фронтових друзів і командирів, які усе це бачили і знали, не робив мені зауважень, не іронізував з цього приводу... Гадаю, що на війні навіть переконані у мирний час атеїсти молили потаємно Бога, щоб уберіг їх від смерти. Пригадую, який запеклий бій був під Золочевом. Це був справжній ближній бій, жорстокий і кривавий. Але ніхто з нашого підрозділу не постраждав. Потім хлопці мені сказали: „Ми вижили тому, що ти був з нами, а з тобою був Бог”. Дякуючи Богові, пройшов війну і не отримав жодного поранення чи контузії, був тільки сильний забій...
Даремно дехто думає, що молитва, звертання до Бога потрібні лише тоді, коли підступила якась біда, коли на душі тривога. Молитва - потреба щоденна, як хліб наш насущний. Признаюся, що перед тим, як вийти на трибуну Верховної Ради, промовляю подумки «Отче наш»...
У Бога вірили і зараз вірять чимало видатних вчених, зокрема, і фізиків-теоретиків. Геніяльний Ейнштейн вважав, що наука і релігія – це два крила людського поступу. Я особисто не уявляю Бога як якусь особу чи постать, подібну до нас, чи якусь окреслену форму. Будь-яка обмежена форма за другим законом термодинаміки руйнується і зникає. А Бог, Вищий розум – вічні. Ви можете дивитися на Сонце і молитися до нього, як до Бога... Можете дивитися на дерево і молитися до нього, як до Бога. Після ранкової пробіжки дивлюся на Сонце і молюся до нього. І зауважив, що зір від цього не падає, хоча на Сонце не рекомендують дивитися...
На одній із зустрічей мене запитали: „Що краще - щирий атеїст чи неправдивий віруючий?” Я щиро сказав — не знаю... Не має бути ні того, ні того... А втім, є таке поняття, як свобода совісти. Я проти будь-якого релігійного примусу і фанатизму. Думаю, що чимало людей почали ходити до церкви і хреститися, бо так робить переважна більшість. Глибоко віруючі люди відчувають тих, хто поруч стоїть у церкві і хреститься ніби з примусу... Але ще більше мене вражає, коли деякі священики вважають душпастирську діяльність звичайним промислом, тільки зароблянням грошей. Не раз під час Служби Божої чув приземлені, цілком буденні розмови отців. Немає тієї зосереджености на Бога, яка мусить бути у храмі... У мене, як мені здається, є почуття гумору. Але не можу згодитися з тим, коли навіть священики після кількох чарок не встидаються розповідати анекдоти і веселі байки, в яких фігурує і Господь... Мусить бути щось святе, не дотичне до нашої мирської суєти...
Навернутися до Бога ніколи не пізно. Життя кожного з нас мусить триматися на трьох фундаментах. Це – рідна земля, Бог і сім'я.
 

Євген СВЕРСТЮК
Християнська етика – фундамент культури

Протягом 2005 року „Наша віра” публікувала матеріяли про необхідність вивчення релігії, зокрема про вивчення християнської етики в школі.
Треба сказати, що ця в нашому посткомуністичному суспільстві нагадує голос, що волає в пустелі. Дописів на цю тему мало. Дискусії справжньої не було. Ентузіязму не було. Широкого розуміння не спостерігалося... У мене склалося враження, що духовна нива засмічена словами, а по суті на ній не орано, тільки де-не-де прокладено борозни. На пагорбах видніються храми, мерехтять позолочені куполи. Але по-старому повторюється те запитання, яке ми почули 20 років тому в грузинському кінофільмі „Покаяння”: „Чи веде ця дорога до храму?”. І „навіщо та дорога, яка не веде до храму?”.
Тоді це були різкі питання старої бабусі. Нині усі вже повторюють їх, але мало хто вникає в їх суть.
Хтось хоче дізнатися, як з вивченням релігії в Европі.
Хтось почув, що поляки відмовляються від релігії в школі.
Хтось каже, що в Білорусії вивчають православ’я, та й сам О. Лукашенко каже, що він „православний атеїст”.
 А позавчорашні вчителі атеїзму чи „наукового атеїзму” готові викладати і в школі, і в інститутах „релігієзнавство”. Їх легко зрозуміти, бо всі їхні напрацювання молодости, включно з конспектами лекцій, можна знову використати... з деякими поправками і доповненнями.
Педагоги з західнього реґіону стверджують, що діти з великим інтересом вивчають основи християнської етики. Навіть студенти хотіли б прослухати курс з основ християнського вчення.
Вчорашні викладачі „наукового атеїзму” не дуже дивуються, бо знають, що багато глибоких істин вони не могли давати студентам, але студенти дуже цікавилися тими істинами, вичитаними з популярних брошур про східні езотеричні вчення.
А наші чиновники від освіти трохи дивуються, бо вони ж знають ще з дитинства, що все це „опіюм для народу”.
 Вони пам’ятають, що у Булгакова, окрім інтриґую чого дияволізму у „Майстрі і Маргариті” щось було і на євангельську тему, але то було цікаво хіба що для начитаних в Біблії.
Наш сьогоднішній народ, той що вважається елітою, не начитаний в Біблії і не вивчав її. Щось трохи чув, але ж то так само як чути англійську мову і – знати її.
З інтересом слухає чиновник дивні розмови про релігійний фундамент творчости Гоголя, Шевченка, Достоєвського, Толстого. Слухає і дивується, бо ж фундамент – це, виходить, основа і суть. Ну, а колись казали, що тільки релігійне забарвлення, без якого можна.
 

Протодиякон Олег ВЕДМЕДЕНКО
ШЛЯХ ВДОСКОНАЛЕННЯ

“Світ лежить у злі” – прорік святий апостол Іван Богослов. Світ лежить у злі й донині. І, як результат, сьогодні ми маємо дві найбільші зміїні перемоги світового зла:
– по-перше, спотворено Божественне вчення: як форму його (духовна символіка біблійних текстів), так і зміст, таким чином сховано Істину, викривлено явлений Ісусом Христом Шлях;
– по-друге, поміняні місцями хода й засоби спасіння (дух і буква, зміст і форма, віра й обряд).
Наразі хочу торкнутися першої, і то найважливішої перемоги „князя світу цього”. Загалом чотири гори проблем зводить він у нашому житті. Це проблеми із здоров’ям, досконалості, в сім’ї, на роботі (або пов’язані з її відсутністю). В результаті людина виявляється мовби затиснутою обставинами з усіх сторін, загнаною у пастку, в глухий кут, - а ворог роду людського накидає їй зашморг: „На, вішайся, бідаче!..” Творець же простягає руку згори і кличе: „Прийдіть до Мене, усі обтяжені та струджені гріхами й проблемами своїми, і Я заспокою вас...”
Як визволяє нас Господь, чим підбадьорює, чим утішає? Як очищує, зміцнює, благословляє нас? Чим змінює обставини нашого життя? СИЛОЮ ДУХА СВЯТОГО! Вселенською духовною енергією життя, добра, любови, яку Церква називає єдиним словом – БЛАГОДАТЬ.
Як же здобути її, цю благословенну, благодатну силу Божу? Де знайти?
Немає іншої драбини в Небо, інших дверей в Царство Сили, окрім дверей НЕВИПРОМІНЮВАННЯ ЗЛА, сиріч СМИРЕННЯ. У цьому слові – і ПОКАЯННЯ, і САМОЗРЕЧЕННЯ, і власне СМИРЕННЯ, і ЛЮБОВ. У ньому –випромінювання добра. У ньому – ввесь шлях Христів, шлях вдосконалення, шлях спасіння...
„Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене”;
„Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій душам вашим”;
„Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать...”
До Бога не приходять інакше, як тільки через Христа, через смирення! Отець (Бог) – через Сина (через найсолодше смирення Христове в нас) – Духом Своїм Святим (духом благодаті) діє: утішає, очищує, благословляє, змінює обставини життя нашого в усіх його сферах. Царство Боже – всередині нас суть! Але й пекло – також в нас...
Сьогодні світ буквально потерпає від внутрішнього безсилля. На кожному кроці тільки й чуємо: „Ніби і їм – не скажу що замало, і сплю достатньо, і ось щойно з відпустки, - але дарма, уже зранку прокидаюся втомленим... Не допомагають ні вітаміни, ні стимулятори, ні транквілізатори... Не маю сили! Що робити?..”
З’ясуймо спочатку, де ж основа оцього глобального хронічного безсилля нової цивілізації? У чому причина її? А вона – У ВІДСУТНОСТІ ВНУТРІШНЬОЇ ПОЗИТИВНОЇ ДУХОВНОЇ СИЛИ, власне – благодаті! Чому ж немає благодаті? Бо немає основи її – смирення. Чому ж немає смирення? Адже Євангелія правди, як шлях здобуття Сили, давно проповідана по всьому світу? А тому, що СЬОГОДНІ ПРАКТИЧНО ВТРАЧЕНИМ ВИЯВИЛОСЬ ПРАВИЛЬНЕ РОЗУМІННЯ (ПО ДУХУ!) ВЧЕННЯ ХРИСТОВОГО: як форми його (духовна символіка Святого Письма), так і змісту (вчення смирення як шлях здобуття внутрішньої духовної сили благодаті)!
„Погине народ Мій за те, що не має знання...” (Книга пророка Осії).
Шлях смирення був явлений Ісусом Христом понад 2000 років тому. Сьогодні ж ми майже втратили розуміння суті цього поняття: „смирення Христове”, і плутаємо його з рабською покірністю чи злочинною бездіяльністю, з ганебним догідництвом чи низькопоклонством, з холодною байдужістю чи святенницькою єлейністю. Ні ж бо!
Смирення – це пошук миру.
Смирення – це внутрішня доброта.
Смирення – це активна життєва позиція, а не опущення рук.
Смирення – це не погодження зі злом або життєвими труднощами. Смиренно можна, а часто й просто необхідно сказати – „ні!”
У нас виникли проблеми? – давайте повернемося до них обличчям! Роби, що належить, і хай буде, що буде, - на волю Божу! – ось основний принцип смирення. „Смиренням перемагай ворогів”, - навчає старець Силуан.
РОЗКРИТИСЯ ПЕРЕД НЕБОМ У САМОЗРЕЧЕННІ ТА ЛЮБОВІ! Розкритися духовно – внутрішньо, містично, серцем. Це-то у дійсності і є явлений нам Ісусом Христом ШЛЯХ СМИРЕННЯ...Господь благословив мені укласти книжку про те, як здобути Силу – Посібник з духовного діяння для тих, хто шукає осконалості, “НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ”. В основі її – Святе Письмо, творіння святих отців, мій особистий досвід. Уважно прочитайте її, та намагайтеся виконувати усі без виключення рекомендації – і Господь обов’язково дасть вам силу Свою, яка преобразить усе ваше життя!
Назва Посібника виражає головну ідею спасіння: “Нехай буде воля Твоя” – ось гасло самозречення, себто смирення людського, як шляху здобуття благодаті.
“Я – Господня раба! Нехай буде мені згідно з словом Твоїм...” – ясує нам Шлях Пресвята Богородиця...
 

З виступу Президента перед парляментом

Пані та панове!

Я прийшов до новообраного парламенту, щоб засвідчити свою глибоку повагу до вибору, який осмислено зробив наш народ. Я з шаною вітаю всіх законодавців – у новому складі і в новій якості. Переконаний, шановні колеги й друзі, що ви відкриєте нову сторінку в історії українського суспільного поступу і парляментаризму. Верховна Рада п’ятого скликання розпочинає свою діяльність у час віхових річниць. 15 років тому, саме у цій залі була проголошена тисячоліттям очікувана і виборювана Незалежність України. 10 років тому Український народ, врешті-решт, витворив у цьому залі свою Конституцію. Приймімо символ цих двох річниць як печать обов’язку. Згадаймо історичну фразу: «…Усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями…» Ці слова, записані в преамбулі Конституції України, варто викарбувати над входом до зали українського парламенту. Ви увійшли до неї, отримавши від народу право представляти його інтереси. На цих виборах влада склала іспит справедливості перед власним народом. Вибори були чесними і прозорими, а отже – демократичними. Їх легітимність сьогодні не потребує підтвердження. Позитивна міжнародна оцінка теж є очевидною для всіх. Наші вибори визнані гідними наслідування у всьому регіоні. Виборчою кампанією 2006 року Україна підтвердила свою органічну європейську сутність. Те, що я обіцяв як Президент – я це виконав. Тепер уже Україна не має гріха неправди за собою. Народ своє слово сказав, і тим дав шанс Україні стати могутньою. Чи буде так – залежить від нас – усіх тих, хто є українською владою. Я висловлюю своє глибоке переконання в тому, що сьогодні, як ніколи досі, історія дає нам шанс як нації – виняткову, я сказав би монументальну основу для досягнення Національних амбіцій. Незаперечною реальністю стала свобода вираження поглядів і переконань, що є основою формування загальних українських устремлінь. Ми маємо вільну пресу. Триває детінізація національної економіки. По суті, за останні півтора року вдвічі виріс національний бюджет. Збільшилися пенсії, суттєво скоротилось безробіття, яке є сьогодні найнижчим за роки української незалежності. За минулі чотири місяці на 24 відсотки зросла реальна заробітна плата. Ми наблизились до того, щоб медик повернувся в село. Уперше національна охорона здоров’я стала розглядатися як провідний чинник національної безпеки, завдяки чому маємо перші здобутки: видатки на медичну допомогу склали сьогодні понад 3 відсотки ВВП. За результатами першого кварталу цього року на 6 відсотків зросли абсолютні показники народжуваності – розпочався процес відтворення нації. За перший квартал року в чотири рази збільшилося надходження в Україну прямих іноземних інвестицій. Українська економіка одержала ринковий статус на всіх ринках.
І це лише початки. І це на тлі викликів, з якими зіштовхнулася Україна, – від подолання наслідків автократичної системи правління до стрімкого зростання цін на енергоносії.
Завдяки дійовій зовнішній політиці, наша держава відкрила нову перспективу відносин з Європейським Союзом, запропонувала – по суті і за вимогами часу – формулу рівноправних і взаємовигідних відносин з Російською Федерацією, відновила стратегічне партнерство зі Сполученими Штатами Америки. Київ постав як новий центр геополітичної думки, переконання і регіонального лідерства. Україна нарешті розправила плечі.

Шановні народні депутати!
Маємо завдання забезпечити незворотність, послідовність і завершальність розпочатої роботи. Ми всі – єдиний Український народ. Саме такий, який є. Саме такий, який обрав вас. 2006 рік ознаменував нову політичну добу в житті нашої країни. Розпочаті конституційні зміни визначають особливий характер ролі і місця новообраного парламенту. Уперше парламент обрано на пропорційній основі. Уперше ключовим інструментом роботи Верховної Ради стає механізм формування коаліції депутатських фракцій. Досі Президент не був безпосереднім учасником формування коаліції, як того вимагає Закон. Але я уважно спостерігаю за цим процесом. Щойно ви склали присягу, внаслідок чого парламент набув повноважень. З цього моменту Президент, несучи відповідальність за країну, бере на себе активну функцію в процесі формування Уряду і, передовсім, призначення Прем’єр-міністра. У зв’язку з цим на мені лежить обов’язок виголосити засади, за яких я дам згоду на запропоновану коаліцією кандидатуру на посаду Прем’єр-міністра, а отже, і всього складу уряду. Але перед тим, як це зробити, я хочу оголосити свою беззастережну передумову, яка стосується усього складу парламенту. Потрібно невідкладно забезпечити функціонування Конституційного Суду України. В іншому випадку – це неповага до країни і до громадянина. А тепер по суті сказаного.
Уряд має складатися з тих, хто як єдина команда забезпечить поступальний розвиток України на основі європейських цінностей, хто здатен згуртувати націю, надати поштовху економічним реформам і забезпечити безумовне дотримання прав та свобод людини.
Саме ці вимоги визначають декілька магістральних напрямків нашої роботи.
Перший напрям. Удосконалення системи інститутів влади. Цивілізоване визначення правил гри має передбачати раціоналізацію системи управління, унормування ефективної взаємодії між гілками влади і розвиток політичної реформи, яка, серед іншого, включатиме посилення автономності та відповідальності органів самоврядування.
Окремим завданням є проведення адміністративно-територіальної реформи. Я був і залишаюся прихильником розвитку українського суспільства на кращих традиціях європейського парламентаризму. Вірю, що подальша адекватна і реалістична політична реформа, яка враховуватиме і українську політичну традицію, лише посилить цей стратегічний рух. Другий напрям, який логічно випливає з першого. Він вимагає від нас завершити становлення всієї системи юридичних інститутів, які не тільки гарантуватимуть, а й на практиці забезпечать права і свободи людини. Адже український громадянин і досі залишається незахищеним від беззаконня і свавілля на всіх мислимих і немислимих рівнях. Глибока корумпованість судів і правоохоронних органів, на мій погляд, є критичною, глибинною загрозою національній безпеці країни. Саме тому суспільство очікує, в першу чергу від парламенту, нових законів, які забезпечать радикальну судову реформу та реформу органів, покликаних підтримувати правопорядок.
Усі ми разом відповідальні за те, щоб зупинити процес, коли викривлене сприйняття судової незалежності переростає в суддівське свавілля, почасти перетворюючись у явище судового деспотизму. Що ж стосується правоохоронних органів, то раз і назавжди повинні відійти у минуле як карально-репресивні традиції радянської системи, так і новонабуті ними ознаки акціонерних товариств по задоволенню інтересів політичних чи політико-економічних груп.
Як наслідок, ні часу, ні ресурсів, ні зрештою бажання на протидію корупції не залишається. Тому корупцію як явище можна сміливо назвати в Україні тотальною. Саме так, до речі, вважають 86 відсотків громадян України. Від парламенту і майбутнього уряду я очікую дієвої підтримки моїх законодавчих ініціатив щодо створення національного бюро розслідувань, впровадження судової реформи, реформи органів правопорядку та протидії корупції. Третій напрям. Створення умов для економічного прориву. Нам потрібна нова філософія економічної політики. Я бачу декілька основних «пружин», приведення в дію яких може забезпечити нам економічний прорив – нова фіскальна політика, детінізація національної економіки, бездефіцитність державних видатків, обмеження адміністративного втручання в економіку, опора на нові технології, ощадність в ресурсах і, особливо, енергетичних, лібералізація базових ціноутворюючих процесів і продовження соціальних реформ. Реалізація такої філософії дозволить забезпечити щорічне зростання валового продукту на рівні не нижче 5–7 відсотків. А це той мінімум, який необхідний для продовження тих соціальних реформ, які започатковані. Четвертий напрям. Зміцнення української нації. Забезпечення цілісності країни – як наше спільне завдання. Важливою тут має бути насамперед розбудова єдиного національного гуманітарного простору, який би увібрав у себе мовно-культурне та духовно-ментальне розмаїття всієї нашої країни. У цій справі, в першу чергу, потрібно дбати про формування власне української автентичної системи цінностей, яка базувалась би на українській національній спадщині та зберігалася і розвивалася за європейськими традиціями.
Поділ України за мовною, релігійною чи територіальною ознакою є недопустимим і злочинним по своїй суті. Регіоналізм слід сприймати як невід’ємний елемент становлення нової української політичної нації. Кожен український край самобутній по-своєму. Але не слід лукаво, прикриваючись гаслами федералізму, використовувати ідею українського регіону для тих цілей, що розколюють наш єдиний народ, і тим самим послаблюють його силу. Регіональну багатоманітність слід розглядати як основу української національної ідентичності. В цьому, власне, є наша сила. Що ж до політично загостреного останнім часом мовного питання, скажу одне: ми не відступимо від нашої Конституції та європейських стандартів. Хочу особливо підкреслити: ми забезпечимо державність української мови. и забезпечимо мовні права національних меншин. Ми забезпечимо за державний кошт захист тих мов, які перебувають на межі зникнення. Україні нарешті необхідно навчитися жити за формулою і мисленням успіху. Упродовж віків ми звикли святкувати поразки і забувати про перемоги. Але українці – це насамперед життєствердний і мудрий народ! Альтернативи немає – у ХХІ столітті Український народ продемонструє мудрість та успіх у політиці національного утвердження, міжрегіонального єднання і суспільної злагоди.

Пані і панове!
Я хочу зачитати зараз одну тезу. «Усякий ідеал — се синтез бажань, потреб і змагань близьких і бажань та змагань далеких, таких, що на око лежать поза межами можливого».
«Поза межами можливого» – так казав Іван Франко, чию 150-у річницю вшановує наша нація цього року. З-поза меж можливого постає сучасна Україна. Сучасна, нова Україна сповнена надії. Суспільство очікує від влади не ситуативної, а сталої, багаторічної гармонійної взаємодії, а по суті – результату, який додасть державі і її громадянам упевненості і захищеності. У цьому контексті ставлю фінальний наголос. Президент упевнить злагоду в державі. Президент гарантує державний суверенітет і територіальну цілісність країни. Президент і надалі дбатиме про здійснення активної і послідовної зовнішньої політики та гарантування безпеки держави. Хочу окремо наголосити: зовнішньополітичний курс України залишається не лише незмінним, але й незворотнім.
Широка міжнародна підтримка ініціативи зі створення Спільноти Демократичного Вибору, відродження та організаційне утвердження ГУАМ, прогрес у реалізації плану Придністровського врегулювання поруч із комплексом інших зрушень свідчать про зміцнення статусу України як держави, яка втілює ініціативну, зважену і результативну зовнішню політику. І нині принципово важливо, щоб українська дипломатія отримала, шановні народні депутати, особливо від вас, додатковий ресурс національної підтримки, який вимірюється, в першу чергу, успішністю внутрішніх реформ, економічним ростом, суспільною злагодою і, безперечно, повноцінною адаптацією законодавства України до європейських стандартів. Такого ж ресурсу потребує подальша робота з реформування Збройних Сил України, продовження цілісної програми перетворень у сфері оборони та національної безпеки.

Шановні представники народу!
Пам’ятаймо про те, що Президента та склад Верховної Ради України народ обирає на визначений Конституцією термін
Влада є тимчасовою.
Нація і країна – вічні.
Хай Бог нам у всьому допомагає!
Дякую за увагу.
 

«Спільне свідчення Церков київської традиції в контексті сучасності».

Круглий стіл за цією темою, що відбувся 13 травня 2006 р. в Київському міському будинку вчителя, ставив свою метою обмін досвідом служіння між мирянськими ийганізаціями традиційних Церков України та налагодження співпраці для спільного свідчення Христа в сучасному українському суспільстві.
Взяло участь близько 57 чоловік – вірних всіх традиційних християнських Церков України.
Зокрема:
УАПЦ - 12
УПЦ КП - 19
УПЦ - 3
УГКЦ – 19
а також РКЦ в Україні -1
Серед учасників були також представники київського осередку СУМ та Міжконфесійної ради християнської молоді.
Більшість учасників з Києва. Інші учасники прибули із Львова, Стрия, с. Криворівня (Івано-Франківська обл.), Тернополя, Луцька, Харкова, Херсона, Рівне, м. Горлівка (Донецька обл.)
Тези вступного слова на круглому столі в додатку.
Були внесені і підтримані наступні пропозиції щодо форм співпраці в таких напрямках:

1. Молодіжне служіння:
Служіння серед дітей:
- обмін методичними матеріалами, літературою:
- вірні УГКЦ готові поділитись своїми розробками та методичними матеріалами.
- Презентовані методички та книги видані в УПЦ МП та УПЦ КП.
- Поширення по парафіях всіх Церков дитячого християнського журналу «Зернятко», і підліткового журналу «Сто талантів»(видавництво «Свічадо»);
- проведення спільних семінарів щодо робот з дітьми
(Тернопільчани УГКЦ запросили до участі у своїх семінарах);
- походи недільних дитячих шкіл один до одного в гості, спільні літні дитячі табори
(налагодження дружніх стосунків з самого дитинства);
- проведення духовних бесід з дітьми в школах, які розраховані на дітей з різних Церков
(при цьому дітям варто зазначати, що наші Церкви мають спільну київську традицію).
Молодіжне служіння:
- запрошування один одного на молодіжні з’їзди:
- пропозиція щодо участі православної молоді у єпархіальних молодіжних соборах УГКЦ, що проводитимуться протягом 2006 – 2007 рр. (ця ідея схвалена Предстоятелем УГКЦ);
- запрошення для молоді інших Церков на молодіжний собор Львівської єпархії УАПЦ, що планується на літо 2006 р.
- спільна участь у прощах, паломництвах:
запрошено до участі у пішій прощі Львів – Ужня, що проводитиме Львівська єпархія УАПЦ в липні;
запрошено на щорічну молодіжну прощу в Зарваницю влітку 2006 р., що проводиться молодіжною комісією УГКЦ;
- взаємне запрошення на молодіжні табори, проведення спільно організованих таборів:
- запрошення на третій міжнародний міжконфесійний молодіжний табір;
«Молодь – за міжконфесійне порозуміння. Соціальне служіння християнської молоді в Україні»
(Проводиться Міжконфесійною радою християнської молоді);
- запрошення на цьогорічну літню школу мирянського лідерства, що проводить центр мирянського лідерства (Український Католицький Університет - УГКЦ);
- відвідання молодіжними спільнотами різних Церков один одного:
- Тернопільська молодіжна спільнота виявила бажання приїхати в гості до православних молодіжних братств з центру чи сходу України;
- Київський осередок СУМ запрошує всіх до участі в будівництві каплички при молодіжному патріотичному центрі в якій би молилась разом молодь з усіх Церков;
- проведення духовних бесід чи лекцій студентам, що є вірними різних Церков.
- поширення православного журналу для молоді „Отрок”( http://otrok.n-t.org )

2. Соціальне служіння:
- підкреслено необхідність розвивати рух „Віра і світло” серед православних Церков (спільноти для родин неповносправних дітей та приятелів), що має міжцерковний характер;
- міжцерковний обмін інформацією про християнські реабілітаційні центри від алкоголю і наркотиків (інформація про ребцентр «Назарет» при БФ «Карітас Самбірсько-Дрогобицької Єпархії УГКЦ»), товариства «Анонімних Алкоголіків», центри допомоги літнім і хворим;
- проведення спільних семінарів по соціальному служінню;
- організація будь-яких спільних проектів по соціальному служінню (наприклад «діти вулиці» чи допомоги самотнім матерям).

3. Місіонерське служіння:
- взаємообмін місійними книжками, брошурами та участь вірних всіх Церков в їх поширенні;
- проведення спільних місійно-катехитичних семінарів для обміну досвідом;
- проведення відкритих місійно-катехитичних курсів і поширення інформації про них вірними всіх Церков:
- Луцька біблійна школа при соборі УПЦ КП(www.vedmedenko.org ), місійний курс „Альфа” при монастирі капуцинів
РКЦ в Києві;
- поширення інформації вірними всіх Церков про виступи місіонерів-проповідників (о. Віктор Вєряскін, протод. Олег Ведмеденко, д. Андрій Кураєв, ієрм. Григорій Планчак);
- запрошення братствами і парафіями однієї Церкви місіонерів з інших Церков для лекцій і виступів;
- запрошення на катехітичні зустрічі призначені для окремих фахівців (журналістів, лікарів) що носять міжцерковний і місійний характер;
- використання православними парафіями досвіду УГКЦ проведення курсів для наречених (що при існуючих масових формальних вінчаннях носитиме місійний характер).

4. Інформаційно-просвітницьке служіння:
- співпраця в організації видання і поширенні міжцерковної газети.
Зокрема, наприклад, газети „Наша віра” http://nashavira.ukrlife.org/;
- відмічено позитивну роль інформаційних незаангажованих міжцерковних інтернет-ресурсів («РІСУ» http://www.risu.org.ua, «Промова+релігія» http://www.promova.info/ );
- організація спільних інформаційних центрів для сприяння співпраці між вірними різних Церков;
- бібліотеки якими б могли користуватись вірні всіх Церков (досвід відкритої бібліотеки при Пастирському центрі УАПЦ в Харкові та бібліотеки Українського Католицького Університету (УГКЦ) у Львові).
- заохочення до знайомства і спілкування на інтернет-форумах Axios forum http://www.my-forum.org.ua , Віртуальний притвор http://pritvor.kiev.ua/forum/ та Форум УГКЦ http://forum.ugcc.org.ua

Було піднято питання про важливість співпраці богословів традиційних Церков України.
Зокрема, для ведення богословських діалогів (офіційних і не офіційних на тему єдності церков). Це б сприяло порозумінню, допомагало знімати упередженості та надумані негативні стереотипи по відношенню один до одного, що існують у частини вірних.
Також важливим є співпраця богословів у перекладі спадщини Святих отців та Літургійних документів. І співпраця в сфері богословської освіти.
Взаємні контакти в цьому напрямку можна налагоджувати на Богословському інтернет-форумі http://www.bohoslov.org.ua
Підкреслено важливість розвитку молитовного мирянського руху за єдність українських Церков. Спільна молитва зміцнює любов і почуття братерства, сприяє знайомству і спілкування між вірними Церков та скріплює їх співпрацю. Важливою є організація регулярних спільних молитов за участі вірних всіх українських Церков по різних областях. В першу чергу по західних областях, де вже є тривалий досвід спілкування між вірними Церков. (приклад такої молитви в додатку)
Учасники круглого столу підтримали проект створення Центру християнської співпраці (в формі громадської організації). 33 учасники круглого столу висловили бажання стати його членами-засновниками і обрали координаційну раду (оргкомітет) цього центру.
Від організаторів:
Запрошуємо бажаючих висловити свої відгуки по круглому столу на форумі http://www.my-forum.org.ua/go/viewforum.php?f=1 в темі „Круглий стіл „Спільне свідчення Церков київської традиції”. Там же можна продовжити і обговорення зазначеної співпраці.
Ті хто бажає брати участь у роботі Центру, можуть написати на електронну адресу svyatvar@ukr.net. Між всіма членами Центру незабаром буде налагоджено зв'язок через email-розсилку.
 

Дарія БРОДГЕД,
м. Гамільтон, Канада
Таки повернувся

Місяць зайшов за хмарку. Із-за кущів у садку вибігли дві темні постаті й обережно піднялися по східцях до дверей. Блиснуло світло електричного ліхтарика. Легкий удар ліктем у шибку – й шкло з дрібним дзенькотом посипалось додолу... Цей колючий звук мурашками пробіг по Дановій спині...
– Ш-ш-ша, – вирвалось з його уст.
– Не журися. Стара глуха мов пень, – прошепотів Макс. Засунувши руку в розбиту шибку, тихенько відчинив двері. Зсередини війнуло теплим духом кухні.
Місяць вийшов із-за хмари й заглянув до кухонного вікна. При його блідому світлі, було видно обриси стола і крісла, з якого прожогом зіскочив кіт і сховався лід стілець біля печі. Звідти зловісно заблистіли зелені вогники його очей... Дан зупинився на півкроці...
– Ходи, ходи! Що, налякався кота? – злісно прошепотів Макс, вирвавши ліхтарика з Данової руки. Другою рукою витягнув із кишені пістолю.
– Ти що? – обурився Дан. Ти ж обіцяв бути без зброї!
– Стріляти не буду. Це тільки так, щоб налякати цю стару ....
Тихенько пройшли кухнею в коридор. Макс впевнено звернув направо до сходів. Він вже добре знав розміщення кімнат у цій хатині. Ще минулого тижня побував тут, сказавши старій, що він електрик, присланий з бюра комунальних послуг, перевірити якість електропроводів. Ще й тицьнув їй під ніс заздалегідь виготовлену виказку зі своєю фотографією. Походив по всіх кімнатах, все оглянув і запам’ятав.
Беззвучно вийшли на поверх. Макс уважно відхилив двері до спальні. Світло ліхтарика сковзнуло по стінах і зупинилося на ліжку. З-поміж подушок піднялася біла голова бабусі, що широко розкритими очима з жахом гляділа на струмінь світла.
– Мовчи і не рухайся, стара! – скомандував Макс. А то... бачиш? – і помахав пістолею перед ліхтариком. Передавши пістоля Данові, сказав:
– Стережи цю стару ..., а я піду „на заробітки”. – Засміявся й вийшов.
Дана охопила, якась дивна тривога... Він тримав пістолю в напрямку ліжка, хоч нічого не бачив. Згодом, коли його очі звикли до темряви довкруг ліжка, увагу привернуло мерехтіння лямпадки, що висіла в кутку перед іконою під вишиваним рушником. З ікони сумно всміхалося личко молодої дівчини з дитятком на руках. Богородиця... подумав. Де він вже бачив цю ікону? Де? Де бачив цей, півнями вишитий рушник?
Раптом в пам’яті виринув спогад... У просторій фермерській кухні, за великим дерев’яним столом, він п’є молоко й ласує смачними бабусиними коржиками. Дідусь лагодить його вудку, бо ж завтра зранку підуть обидва на ставок ловити рибу. А бабуся вишиває півнями рушник й розказує йому казку про Кожум’яку... Страшний здогад пронизує його душу...
Пістоля падає на долівку. Дан вмикає світло лямпи біля ліжка. В поспіху зачіпає рукавом вишивану серветку на столику й на долівку падають пляшечки з ліками, щіточки, гребінці, писанки й фотографії. З-поміж розсипаних пілюль, розбитих писанок на нього дивиться всміхнене личко кучерявого хлопчика. На фотографії дитячим почерком написано: "Дорогій Бусі – від Богдася”. Якась незрима залізна рука стискає Данові горло. Він не може дихати... Розстібає комірець сорочки й рукавом обтирає холодний піт із чола... Тихий стогін з-поміж подушок повертає його до дійсности...
Дан підходить ближче до ліжка й вдивляється в обличчя старенької... Впізнає шляхетні риси: високе чоло, рівний ніс, великі карі очі. Вираз бабусиного обличчя змінюється зі страху на радість. На її безкровних устах з’являється усмішка. Ледве чутно звучить її голос:
– Богдасю! Ти таки повернувся! Слава Богу! Я все знала, що ти повернешся!
Богдан падає на коліна біля ліжка, бере її худеньку руку в свої долоні й обсипає цілунками й сльозами...
– Бусю! Люба Бусю, простіть!
– Хай... хай тобі Бог про... – її слова обриваються, а тендітна рука сповзає на білу ковдру. Богдан припадає до крихітної постаті й ридає, як колись в дитинстві...
В цю хвилину входить Макс із повним мішком на плечах.
– Ти що, здурів? Забив стару, а тепер жалієш? – згірдливо скривив уста й зареготав. Цей регіт глибоке зранив душу Богдана. Він встав із колін, обтер сльози, підняв пістоль й прикладом вдарив Макса по голові. Той звалився непритомний на долівку. Потім рішучим кроком підійшов до телефону й набрав номер 911.
– Тут говорить Богдан Байрак. Прошу прислати амбулянс і поліцію до хати Софії Байрак на адресу... – нервово почав шукати між папірцями біля телефону. Знав, що бабуся після смерти дідуся перебралася на околицю міста, щоб бути ближче до родини сина. Але куди саме не знав. Зі слухавки почувся сердитий голос:
– Чому не даєте адреси? Куди ж нам їхати?
Богдан якраз знайшов рахунок за електрику й прочитав адресу: „Вулиця Садова, 80. Це місце, де стався злочин...”
Тоді приступив до ліжка, ще раз поцілував бабусині руки й ставши на коліна, поволі почав пригадувати молитву, яку колись навчала його бабуся:
– Отче наш...
Заскрипіли сходи й в дверях стали два дебелі поліцаї, а за ними два санітари з носилками. Макс застогнав, приходячи до свідомости.
– Візьміть перше цього, а потім повернетеся за старенькою, – скомандував поліцай.
Заки санітари справлялися зі своїми обов’язками, поліцаї докладно оглянули всі кімнати, забрали пістолю до пластикової торбини, при тому не опускаючи очей з Богдана. Взявши Богдана поміж себе, спускалися сходам вниз. Хтось ненароком зачепив Максів мішок й сходами з несамовитим гуркотом покотилися вкрадені речі. Цей нежданий голосний звук прикро відбився від стін цієї тихої, порожньої хатини.
Проходячи кухнею до виходу, Богдан звернувся до поліцаїв:
– Прошу дати мені ще хвилинку часу.
– Діставши дозвіл, він підійшов до печі, біля якої сховався кіт, взяв його, погладив і випустив у садок. Поліцаї замкнули а опечатали хату.
Богдан розглянувся довкіл – на бабусин садок із яблунями, грушами, кущами порічок, на бабусин квітничок із її любимими чорнобривцями й маленький городчик із огірками, петрушкою, морквою, кропом...
Амбулянс вже від’їхав. Залишилася ще поліційна машина з відкритими дверцятами...
– Ходімо! – сказав поліцай.
– Добре, я вже готовий іти з вами.
Богдан перехрестився й сів у машину. Надворі світало...
 

Молитва за маму

Мати Божа! Мати Божа!
Дай здоровля нашій нені!
І Тобі – ми назбираєм
Ярих квітів повні жмені...

Зберем дзвінки лілійові,
Що найкращі у діброві,
Нарвемо волошкові в полі...
Мамочці дай щастя, долі.

Приберем Твою ікону
У барвінок, у зелений,
Тільки дай вдовілля, щастя
Нашій нені, нашій нені.

На землі одна лиш мати!
Ти – нам Мати там – у небі!..
Ти рятуй матусю нашу
В небезпеці і в потребі...

Серця наші – наші квіти –
Віддамо Тобі в любові –
Захищай матусю нашу
Під святим Твоїм покровом!

Уляна КРАВЧЕНКО
 

Петро СОРОКА
ЯНГЕЛИК

На високій хмарці сів собі янголик,
Мабуть, притомився, як ішов зі школи
Хмарка, як вітрило, небом пропливає,
Янгол звісив ноги, на сопілці грає.
Як чудесно з хмарки милуватись світом –
Річкою, садками, яблуневим цвітом.
Люди йдуть із поля, та його не бачать,
Значить не повинні, так і треба, значить.
Але бачать жайвір, перепел із жита,
Невгамовний коник, бджілка працьовита.
Коні та корови, їх маленькі діти,
І до хмарки хоче буслик долетіти.
Ллється ніжне світло, сяють білі шати,
Бачать ті, що вміють про таке мовчати.
Той, хто родом з поля, лісу чи діброви,
В кого серце щире світиться з любови.
 
 

Іржавецька (Іржавська) чудотворна ікона Божої Матері
 (Святкування – 6 червня)

Історію Іржавецької чудотворної ікони, спираючись на поему Т. Шевченка „Іржавець”, реставрувала мистецтвознавець Валентина Кузик у статті „Перекази про Іржавецьку чудотворну ікону Богоматері в поезії Т.Г. Шевченка” („Народна творчість та етнографія”, 1994. №2-3). Дослідження В. Кузик було надруковане також у „Нашій вірі” 1999 р. № 3-4). Авторка подає й фотографії ікони та Свято-Троїцької Церкви с. Іржавця (тепер Ічнянського району Чернігівської области), зроблені в кінці 20-х років видатним філологом, згодом академіком Сергієм Івановичем Масловим, що доводився хрещеним батьком синові Дмитра Ревуцького Валеріянові). Негативи їх зберігаються в відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. На фото – образ Богородиці Одигітрії в коштовному бароковому окладі з дорогоцінного металу, внизаний перловими разками та оздоблений коштовним камінням. Це єдина відома світлина цього чудотворного образу.
Отже, ікона перебувала у Свято-Покровській Церкві на Запорізькій Січі. Мається на увазі саме Стара, Чортомлицька Січ (1652-1709 рр.), де на найвиднішому місці стояла Покровська Церква, можливо, найбагатша за своїм убранням з усіх тогочасних українських церков. Не виключено, що саме тоді писалася ця ікона.
Легенди розповідають, що коли на запорожців чекала якась поразка, сльози зрошували лик Богородиці. Плакала Матір Божа і перед Полтавською битвою, віщуючи не лише поразку війську Івана Мазепи, а й розорення москалями Чортомлицької Січі. Запорожці на чолі з Костем Гордієнком взяли образ з собою до Полтави. У поемі „Іржавець” Т. Г. Шевченко писав:
  Як покидали запорожці
Великий Луг і матір-Січ,
Взяли з собою Матір Божу,
А більш нічого не взяли.
Йдеться про те, що після зруйнування 1709 р. Чортомлицької Січі запорожці заснували нову Січ – Алешківську, яка проіснувала з 1712 по 1734 р. Ікона, як найдорожча святиня колишньої січової церкви, постійно супроводжувала козаків. Запорожці молились до Богородиці на чужині.
  Заплакала Матір Божа
  Сльозами святими
  Заплакала милосердна,
Неначе за сином,
І Бог зглянувсь на ті сльози,
Пречистії сльози!
Побив Петра, побив ката
На наглій дорозі.
Вернулися запорожці.
Принесли з собою
В Гетьманщину той чудовий
Образ Пресвятої
(„Іржавець”)

Після зруйнування Алешківської Січі 1734 р. невеликий загін козаків зупинився майже в самому серці Гетьманщини – в с. Іржавці. Принесли й ікону. Вирішили громадою будувати новий храм в ім’я Пресвятої Тройці. А поки йшло будівництво, сховали образ від москалів у дуплі старої липи. Коли храм був зведений, ікона чудесним чином об’явилася – засяяв лик Матері Божої і сяйво вирвалося з розлому дерева. Селяни урочисто внесли запорозьку святиню в нову церкву. Сталося це 25 травня (6 червня) 1736 року. Майже два століття продовжувалося паломництво до цієї святині. Вона стала покровителькою нащадків багатьох козацьких родів – Тарновських, Стороженків, Ревуцьких, Сікорських... Серед паломників був і Тарас Шевченко.
Згідно з переказами, 1936 р. комсомольці, члени сільського гуртка „Безбожник”, розпочали боротьбу з релігією. Найзавзятіша активістка Настя З. на очах у заціпенілих селян власноручно кинула в полум’я образ Пречистої. Згодом зруйнували і Троїцьку церкву. Та побожні люди вірять, що ікона ця не згоріла і чудесним чином має ще об’явитися.
1997 р. парафіянин Свято-Покровської Подільської Церкви у Київі Сергій Чебанов передав до храму понівечений, порізаний і поколотий ножами образ Пресвятої Богородиці. Поставлена біля стіни, ікона своїм жахливим виглядом вразила парафіян, які зі сльозами почали прикладатись до неї. Лики Матері Божої і Немовляти через численні ножові рани й подряпини здавались іще прекраснішими, трагічними, як і доля Православної церкви в ХХ ст. Після реставрації виявилось, що це – один із списків Іржавецької чудотворної ікони. Між іншим до Покровської церкви у Київі дивним чином принесено списки трьох ікон, що були у Січовій Покровській Церкві – крім Іржавської, ікона Покрови, написана у ХVІІІ ст. (передала 2005 р. донька гетьмана Павла Скоропадського Олена) та Ахтирська ікона Божої Матері.

В березні 2005 року мені пощастило записати спогади уродженки с. Іржавець Тамари Олексіївни ШАПОВАЛ 1931 р. народження, яка нині проживає в Київі, але з великим почуттям говорить про своє рідне село, його святині, його видатних людей, зокрема родину Ревуцьких:
„Наше село Іржавець, а люди іржавські (й ікона Іржавська) – так і писали, і говорили, і в документах, і в пашпорті... – а тепер Іржавецької сільської ради. Ми раніше були Полтавської губернії.
Церкву – це я пам’ятаю її, тільки вже недіючою. На початку 30-х років її закрили. Звісно, що розграбували все, розтягли. Оця ікона – говорили, що це вона була Казанської Божої Матері. Я її не бачила, це так говорили. А якого святого церква була, не знаю. А зараз – престольний празник 6 червня (саме в день святкування ікони – Л.І.), куполів тих уже не було і хрестів не було. Десь на початку 30-х років, чи 31-го, чи 33-го, її зруйнували. І була там дзвониця, я її вже не пам’ятаю. І вона була разом із церквою, і вже була зруйнована тоді. Красива церква! Стіни її були з такого розового кірпіча, і біла прослоїчка така між ними - це вапно і яйця, - вона була покладена на такому розчині, дуже тоненька кладка була. На стінах зовні і всередині дуже були красиві ікони чи картини, і якість краски була така, що воно не лущилося і не вигоряло від сонця. Там зерносховище було після зруйнування її цього верху.
Під час німецької окупації відкрили там її, і правилося, служба йшла. І була ікона при німцях Божої Матері, я її бачила, але не запам’ятала. Але це не та ікона. А та, що зціляла, то не було її. Вона та, мироточила, на неї говорили „Плачуща Божа Матір” – але вже це була друга. Були служби, я ходила, це я пам’ятаю, і на 6 червня. Це ж на храм, то багато дуже приходило людей із сусідніх сіл.
Зразу ж після звільнення від німців церкву знову закрили, і там те ж саме було, хранилище хліба, зерна. А от я вже тепер не можу точно сказать, чи в 50-х роках, чи пізніше, її зруйнували зовсім, бо в районі будували будинок культури, то їм цеглу треба було для будівлі! З 56-го року я в Київі, а як я приїжджала, то мені розказували люди, як руйнували церкву. Її зірвали і не могли зразу всю забрати, там брили отакі були. То підривали, і яку цеглу можна було забрать, то забрали туди в район, а те, що не піддалося, глиби такі, то в сусіднє село завезли, с. Ступаківка, там греблю загатили, - прорвало греблю, так скільки було брил, завезли туди.
Ну, оце ж як зривали, то там чоловіка придавило брилами, того, що виконував це діло.
Про ікону говорили люди, що нібито забрала цю ікону Божої Матері Настя Заєць, жінка якась, не активістка. Забрала, і говорять, що вона вродіби її спалила. А потім щось трапилося в неї з ногою, то відрізали ногу, то люди казали, що це Бог покарав. Це тоді ж десь в 30-х роках вона померла – чи від хвороби, чи від старости може, - я її не пам’ятаю, не бачила.
Говорили, що ікона ця ізціляла сліпих. кривих, всяких. Це бабуся моя розказувала, а мама моя молодою померла.
 Зараз на тому місці стоїть пам’ятник загиблим, а в будівлі, де була чайна, поставили хрестик, і там батюшка служить. Но люди не дуже ходять, бо там стільки сліз пролито в тій чайній – там збиралися всі п’яниці, гроші пропивали.
Село було дуже красиве, воно на таких горбах, одинадцять ставків... Ну й зараз вони є, але запущені. Було 750 дворів. Було три великих поміщики – Ревуцький, Столкачов і Персидський. Будівлі збереглися всі їхні – в одній дитячий садок, у другій школа. А Ревуцький багатий був поміщик, і сини були в нього Дмитро і Левко. Їх чи вигнали, чи їх, може, й розстріляли... Бо чоловікова баба в їх куховаркою була, так переховувала цього Левка. А він казав: „Хай забирають усе – а мого від мене не заберуть!” (в розумінні – таланту, освіти. – Л. І.) Но він ніколи в село не приїжджав – обіда була, напевно, що люди такі злі.
Хати були в основному під соломою, церква стояла над гору, такий як острівець по центру села. Село дуже красиво розташоване. Літом там дуже гарно – верби над ставами, такий пісочок”...
Людмила ІВАННІКОВА
 

Розповіді про таємниче

Роман Дідула
Диво нового дня
Фрагменти

 Небесна тиша виповнила землю аж по край-обрій. Ніде, нізвідки – ні звуку, ні подиху. Ні з манастиря, ні з хутора, ні з близьких Підгорець. Затихла навіть завжди гудуча траса. Вічний посередник між землею і небом –– вітер –– і той десь загубився чи заснув.
 І ось величне в ореолі сонце виглянуло з-за корони лісу, і тут же на мить тишу порушив шерхіт неопалих листків букової гілочки мені над головою. На цей порух серед лісу відізвався птах, і теж на мить. Розчулений ніжними покликами природи, я подякував Богові за незабутню хвилину і прожитий рік.
Так для мене зійшло сонце першого дня третього року нового століття. Новий рік у храмі зустрів уперше – так пізно! Серед молільників, священиків, монахів на своїй “малій батьківщині”, у Підгорецькому монастирі...
І ось стою на краю нашої історії: піді мною у снігах відпочиває ще одну зиму і вісім віків оборонний вал давнього града Пліснеська, що після монголо-татарського всеспалення так і не піднявся з руїн...
Сонцю я поклонився, тепер лиш забрати речі з манастиря – і дорога стелиться до Львова, додому. Але ще й кроку не ступив, як у подиві застиг. Переді мною схилом валу до самого рову прослався зелений килим, шириною десь метрів зо три. А втім, килимом я це назвав пізніше; тепер же бачив, як підлісок – молоді бучки, з яких ніколи не опадає листя – увесь зазеленів. Присівши, дивлюсь, що ж воно таке, і бачу не природну, насичену зелень, а яскраву – світляну. Але чому невидиме джерело світла перемалювало тільки листя, а не всю смугу? Беру і зриваю листок на пам?ять. Від дотику пальців листя втрачає зелень, і барва повільно, наче якась рідина, спливає з усього деревця. Це мене не зупиняє, берусь далі за те ж саме, усе повторюється, і я спішу від одного деревця до другого, аж до останнього, і зостаюся з нічим.
 Треба йти до манастиря, щоб попрощатися із отцями Романом і Самуїлом. Про видіння мовчу – що ж я скажу? Ще подумають: вигадав, бо які ж у мене докази. Десь через півроку, у тому ж манастирі, коли зайшла мова про видіння, і я зауважив, що до цих явищ тут ставляться як до чогось звичайного, таки відважився: питаю ієромонаха Самуїла, що це було, а він сказав:
– Поживете – побачите. Це тільки для вас.
У манастирі чудеса сприймають спокійно – що ж бо то за світ без чудес! І тепер мені соромно, коли думаю, з яким запалом розповідав тут, у колі священиків і монахів, про свою поїздку під Іршаву, на Закарпаття, де двом дітям появляється видіння Матері Божої. Тоді вони мене охолодили:
– Нащо віруючій людині видіння? Усе написано в Біблії. А Богоматір є скрізь.
Так то так, думаю собі, вам легко говорити, бо ви, монахи, завжди з Богом, а я людина світська, в мене думки розбігаються по всьому грішному світу.
…Не міг я відмовитися від цієї поїздки, тим паче, що все так просто йшло в руки. Саме напередодні празника св. Андрія зателефонували з релігійного видавництва “Добра книжка”, де вийшла і моя, сподіваюся, добра книжка: завтра мікроавтобус відвозить книжечки про появу Богородиці в Закарпатті, чи не хочете підсісти, є місце. Жодних вагань – їду. То ж кілька днів перед тим чув у церкві св. Андрія схвильовано виголошену вістку з уст відомого у Львові священика Антонія: Іван Павло ІІ прийняв українську делеґацію на чолі з єпископом Іваном Марґітичем: йшлося про визнання Богоявлення на Закарпатті. Папа сердечно прийняв наших посланців; в Україну з апостольської столиці буде вислано комісію.(“Прошу Святого Отця авдієнції”, – вклонився папі владика І. Марґітич. „Ласкаво прошу,” – відкланявся папа. І це було повторено тричі, цілком в українській традиції, українською мовою. До Найсвятішого отця приступили діти, яким з’являється видіння, і отримали благословення. Про цю зустріч розповів мені очевидець, Петро Грицай з Моршина).
 На невисокому перевалі, уже за Мукачовом, перед селом Сільцем жінки продають – кому що: яблука, груші, горіхи, гриби… Так близько до Нижнього Болотного, певне, щось знають. І я питаю:
– А ви були на місці, де з?являється Богоматір?
 – Аякже, були-сме!
– І що бачили?
– Бачили-сме дітей, що бачать Матінку Божу.
А тепер на літургії біля джерела, в урочищі Джублик, що між двома селами – Нижнім Болотним та Вільхівкою, я стою близько десятирічної Оленки Куруц (дівчинка із священиком за престолом під навісом, всі прочани довкола; менша, Мар?янка Кобаль, в цей час у школі) – стою за кілька метрів навпроти Оленки і думаю, що не треба більше нічого бачити, лиш її чудом просвітлене обличчя. Цього досить, щоб повірити: дитина бачить Божество. Сказати, що вона осяяна – майже нічого не сказати. Дитяче обличчя випромінює неземну радість, щастя. Ніколи я ще не бачив такого світла в людині, хіба на мить, а тут так довго – усю півторагодинну літургію!
Як і всі, хто сюди приїздить, через Оленку питаю у видіння Матері Божої, що мене цікавить. Відповіді записував на диктофон, але не лише свої, були запитання й отця Василя з Рахова, з котрим тут познайомився, та мого сина Тараса, що приїздив сюди за тижнів два до мене.
Почну із запитань отця Василя.
 – Мати Божа, Царице Небесна, наскільки Ти засвідчиш нам, у світському маштабі, що було у Люрді, Фатімі... Яке місце займе Джублик?
– Мати Божа каже, що все розвивається, спочатку були Франція, Португалія, тепер Україна... Тут постане одна з найбільших святинь світу.
Далі йдуть запитання:
– Хвороба – це кара за гріхи чи профілактика гріхів, чи одне і друге?
– Кара за гріх.
– Переклад з арамейської в Отченаші: “...і не введи нас у спокусу”. Може, треба: “...і відведи нас від спокуси”?
– Переклад правильний.
– Наші святині – Почаївська, Київо-Печерська лаври, не належать нам, вони в чужих руках. Там зневажають нашу мову, ображають греко-католиків. Не хочуть нас сповідати, причащати. Доки це триватиме?
– Недовго, коли будете молитися.
Не було в мене у кого проконсультуватися саме в цей момент (хоча священик сказав, що все можна питати, на некоректні питання просто не буде відповіді), і я поцікавився, де моя донечка Мар’яна.
? У Царстві Небеснім, ? тут же відповіла Оленка.(Тобто в раю). Дитина не могла знати, що моєї Мар’янки уже двадцять років нема на цьому світі. Відповідь лиш розпалила мою цікавість.
? А де мої мама і тато?
Оленка схилила голову – послухала? – і твердо сказала: ”У Царстві Небеснім”. Хвиля тепла накрила мене, і якийсь час не міг вимовити й слова. Але Оленка поряд, ніхто її не турбував, бо це вже було по вечері в хаті священика Петра Кобаля, батька Мар’яночки, з якою розмовляє Матінка Божа. І я відважився попросити і таке:
– А Мати Божа може мене благословити?
Знову коротка пауза.
– Мати Божа благословляє вас.
Мені важко передати почуття, що тоді пережив. “А що діялося б зі мною, якби мені було відмовлено у благословенні?” – погодьтеся, це думка, яка могла народитися в голові людини, у якої за плечима радянське виховання. “Що означає для мене благословення Матері Божої? Як я тепер маю жити?”
Додому повертаємося того ж вечора, але я їду в іншій машині. Собі в супутники – гори є гори, та ще й уночі – мене попросив аптекар з Моршина Петро Грицай. Він того ж дня повернувся власним авто з Люрду, де був разом з єпископом Іваном Марґітичем та священиком Петром Кобалем. Петро Грицай – це той самий чоловік, про якого вже чув; він присвятив себе служінню Матері Божій. Через дітей Петро отримує накази і всі виконує. Аж тепер дізнаюся, що сьогодні він проїхав немалий шмат, понад тисячу кілометрів – з Мюнхена. А був бадьорий, наче вернувся з веселої прогулянки.
Ось як це було, коли владика Марґітич вперше приїхав у Джублик, бо саме його попросила приїхати Богородиця, Вона так і сказала: “Повідомте старенького владику Марґітича”. Єпископ вибрав час ранній, досвіток, щоб без свідків, узяв із собою Оленку та Мар’янку – і під гору, де джерело. Почалося знайомство.
– Спитайте, який буде знак, що це саме Вона, Матінка Божа, тут з?являється.
– Найбільшим знаком буде те, що люди збиратимуться тут на молитву... Люди вже йдуть, – передали діти слова Богородиці. Поглянув владика в один бік, звідки веде стежка з Нижнього Болотного, а там вервечка людей, оглянувся позад себе, а з сусідньої Вільхівки – друга вервечка. Розчулився єпископ, і з великим почуттям промовив: “Починаємо Службу Божу”...
Дорога вільна – вечірній бо час, і ми рухаємось на швидкості вісімдесят – сто кілометрів. Нараз із-за зустрічного рефрижератора вискакує легковик, “лоб в лоб”. Мабуть, цей водій один із тих, хто їздить не за правилами, а за правом великого гаманця, з крутих, кого міліція не помічає.(Це сталося у селі Сільці, на тому роздоріжжі ми стояли, допитуючись дороги до Нижнього Болотного). Гальма уже не врятують – нас розділяють метри. Шосе вузьке, це не головна траса. Але авта щасливо минають одне одного, пролітаючи впритул. На наше щастя, саме в цьому місці ряд невеликих магазинів, від дороги перед ними так звана “кишеня”. Петро скористався цим простором, скерувавши туди праві колеса, і так само блискавично вивів авто звідти. Ми врятовані.
– Петре, нам дихнула в очі смерть, – кажу, ще перебуваючи під її крижаним подихом.
– Так, ми могли загинути...
І тут же, за хвилю, обидва приходимо до думки помолитися Богові за рятунок. Я беру вервицю, і наше слово до Небесних Сил все натхненніше звучить поміж зір. Від владики Марґітича Петро навчився виспівувати слова молитви на особливий закарпатський лад, скоро і я опановую цю простеньку мелодію. У безперервній молитві минає година, може, й більше. Минаємо Мукачів, далі Чинадієво, Сваляву, Кваси, уже авто мчить новою трасою, що обертаючись, наближається згори до нашого авта. Що це за круг? Це „організований” туманець, що має всередині орнамент – геометрично розмішені кільця з освітлених квадратиків, кружечків, трикутників, і здається, трапецій (надрізаних трикутників). Його діяметр – десь ширини нашого авта. З моїх чи Петрових слів кожен художник легко міг би його намалювати – круг збудований за законами краси. Небесний посланець, крутячись за годинниковою стрілкою навколо своєї осі, спускається все нижче, аж над самий дах нашого авта, минає його, і я бачу в бокове вікно: зникаючи з очей, круг з лівого, віддаленого від нас боку, викурюється, руйнується. „Що це означає?” – допитується Петро, але тільки очима, бо триває молитва. Як і Петро, не знаю.
Правду кажуть священики з Підгорець: усе є в Біблії. Там і про видіння написано дуже багато і написано як про звичайні речі. Ось лише один приклад, бо навіть їх перелік зайняв би кілька сторінок. Коли святий Петро чудом утік із в’язниці і появився серед своїх, всі думали, що це його душа, а не він сам. І так у багатьох випадках: до видінь у Святому Письмі ставляться, як до буденної реальности, це не є щось несподіване і тим паче не надприродне. Якщо людина, творіння Боже, у змозі видумати і виготовити апарат для передачі зображення і звуку, то як в цьому відмовити Вищим Силам? І хіба не гріховно сумніватися у Божій силі, Божих можливостях?
І насамкінець. Що передувало видінням, бо самі вони не були випадковістю, тепер я твердо в цьому переконаний. Як щира і тривала молитва, удвох із Петром Грицаєм, викликала появу небесного круга, так і перед з’явою зеленого “килима” на валу Плісненського городища я довго молився. Вибрався з манастиря далеко до сходу сонця і пройшов не один кілометр в розмові з Богом. Тоді, до і після поїздки на Закарпаття, понад сорок днів фактично вів монаше життя; у них же доба поділена на три частини, по вісім годин – на молитву, роботу і відпочинок. Під кінець мого “монашества” сталося ще одне чудо: мене без лікарів та ліків покинули усі хвороби. Увесь світ дивовижно перемінився, таким він був хіба в дитинстві, може, ще в ранній юності. Усі давні кривди зникли, ніби їх не було, про своїх кривдників я перестав думати, а нові образи, несправедливості сприймались легко й просто, як у дитинстві.
 

Раїса ЛИША
Погляд з метеликових крил

Травень завжди незвичайний своєю вершинною, наче надреальною, зеленою прозорістю. Все, що діється, зокрема в першопочаткові дні цього місяця, постає у видноті, в сув’язі цілого містичного космічного дійства травня, і все відбувається вперше, як то зображено і у славетному – ХV ст. – живописному календарі братів Лімбургів для герцога Беррійського: вершники там їдуть, споглядаючи травневий світ, на святково вбраних конях, – і являється він у первозданно-мальовничій життєвості й чистоті.
Проте хочу я розповісти про диво одного травневого метелика – посланця небесних світів. Зауважу, тут не йдеться за якусь фантастику чи свавільне поводження з реальністю. Радше навпаки, могло би йтися про вузькість і малість абож банальну обмеженість та безглузду утилітарність загалом людського сприйняття зримих подій і речей, якщо б зануритись власне в цю тему по-справжньому. Бо насправді безліч послань і знамень злітає з неба щодня, котрі ми навіть не завважуємо у своїй самовпевненій темноті, хоча вони її, цю темноту, попри всю людську інертність, позасвідомо освітлюють.
Отож одного зеленого ранку я вийшла з хати, в селі, тримаючи в руці відро, щоб набрати води з колодязя у сусідів (бо свій застоявся і зазнав різних пригод, полишений, як і хата, на самоті цілу осінь і зиму).
На траві ще лежала роса, було прохолодно, хоча сонце вже почало підійматися, засвітило траву променистими іскрами, і день легенько, непомітно почав повнитися радісним травневим теплінням.
Зела довкіл наявилося вже стільки – очі вбирає – щомиті нові дотики та відтінки прозоряться, а по зеленому – бризки жовто-біло-фіялкового сонцевого цвіту.
Розглядаючись навсибіч, прямуючи через запустілий сад, дійшовши до ледь примітної стежки, протоптаної кимось тут навскоси невідь-коли і вже зарослої травою, зненацька бачу перед собою прямо на стежці на ще слабеньких стебельцях трави надзвичайної краси метелика. Здалося, всі квіти й дерева довкруг немовби завмерли перед жаром нетутешніх барв на його розгорнених крилах, де червоне небувало перегукується з білим, бузково-фіолетовим, жовтим і тремтливим надтонким звучанням інших кольорів, що народжуються ще і ще в повітрі довкола метеликових крил.
Сам метелик притім здавався зовсім непорушним. Навіть тоді, коли я нахилилася ближче, аби ліпше розгледіти рідкісний малюнок на крилах, він лише ледь ворухнув ними, але не закрив. Вочевидь йому було холодно, і мабуть він чекав, коли сонце підніметься вище і трохи його зігріє та додасть сили злетіти. Метелик виглядав посеред стежки подібно до пілота, що зробив вимушену посадку в далекій дорозі через якісь негаразди в літальному апараті і , вочевидь, не приховував переді мною свого критичного становища, але й – диво! – зовсім не боявся... Мене чи того, хто оце щойно десь видобувся в мені, до кого звернулась беззастережна, немов абсолютна, довіра метелика. Він, безумовно, зі своєї стежки бачив мене і моє зачудоване роздивляння... Погляд метелика я відчула наче стрілу, яка освітила щось у просторі моєї істоти, мабуть, на думку метелика, спроможної почути його мову.
Не відриваючи очей від таємничо-магічного малюнку, ловлю себе на тому, що розглядаю його, як начертані кимось десь для когось знаки – в них явно видніє прихована мета і смисл. Немов опинилася зненацька перед відчиненою невідомою брамою, за якою – видиво незнаної свободи.
Коли ж спогадую, що стою в своєму садку і дивлюся на прекрасного метелика, вмить стає очевидно, що оце ж метелик у невидимий свій спосіб спілкування, на рівні непояснимому – передав мені – заради чогось – доручене йому намальоване кимось там – у вишньому світі – і явлене тут, на його крилах, послання, котре я чи спроможуся бодай частинно прочитати, коли-небудь збагнути?
Діти, ганяючись за метеликами, щоб їх роздивитися, теж – підсвідомо – отримують заповітно-таємничі небесні вістки... Кожен, врешті, колись відчув містичний дух краси, що його ширять у довкіллі різнокольорові метелики.
Та назагал сучасна утилітарно орієнтована людина потоптом іде по всьому живому і є надто далекою не те що від глибини бачення святого Франциска Асизького, але й від самої гадки про те, яка ж насправді місія цих істот, що їх називають комахами, в оприявленому бутті? Так само і птахів, дерев, квітів... Хто вони в дійсності за божественним промислом – у білому світі? І що таке власне колір?..
Недарма бо в українських казках раз-по-раз спіткаємося з тим, як звір чи птах відкриває перед котримсь героєм своє істинне, приховане лице (немов би відчиняє браму).
Ось і метелик, що його зустріла на трав’яній стежці в саду, у прозорості травня, відкинув переді мною звичайний щит барвисто-гарного випадкового створіння, що пурхає собі серед квітів і не має до тебе жодного особливого стосунку. Метелик – озвався... Помилитися тут неможливо... Той, хто пережив щось подібне, знає напевно, що воно – реальність.
Розмовляти з квітами, травами, птахами, вишнями, осокорами, тополями й усякою живою істотою... – майнула десь вдалині радісна згадка, вражаючись водночас містичною силою відваги метелика.
Маленький, не більший за квітку рожі чи маку, у суті крихітний супроти інших істот, він прийняв на себе, вмістив на своїх крилах величезну ношу небесного знаку, символу, лику. Метелик мете лик, подумалось враз, рухає, приносить. Смисл цього принесення – надзвичайний.
І дійсно, на розгорнених крилах метелика несподівано побачила виразно зображене лице – вірніше буде сказати лик, з очима, що дивилися глибоко, нетутешньо, хвилююче запитально. Таким можна уявити хіба погляд Світовида, що стоїть у Київі біля Софіївської площі.
Над ликом звучить, ллється білими яблуками світло. І сурми: червоні, жовті, бузкові грають щось тріюмфальне, радісне, небесне, таємниче. І ті, невидимі, вгорі, що грають, явно бажають, щоб їхню музику – вість тут почули...
Про що мовить погляд на метеликових крилах, донесений тобі - перед твої очі – через незміриме невидиме з небесних світів?
Баглося мені однак допомогти метеликові, щоб його на цій стежці не спіткало раптове ще якесь лихо. Почала було міркувати, як перенести його у безпечніше місце. Та враз відчула: метелик не бажає допомоги. В цьому запереченні почулися дивно величні, позамежні виміри реальности.
А в цей час радіо говорило про події, що сталися в світі, як собі людство їх уявляє: у вигляді щоденного розфасованого комплекту. Згадано було, зокрема, і про те, що не цього, а ранішого року травня, десь у південних степах над первісною колискою людства, Кам’яною Могилою, пролітали глупі бойові снаряди, та її – колиску – оминули. Метелик, як було видно, знав усе це не з радіо. Кольорове світло від мальовничого символу на крилах розпрозорювало вже події, що грядуть, народжувало передчуття...
Нині, цьогорічного травня, коли метелика-посланця в садку не було, а був він десь у своїй невимовній дорозі, мене найдужче втішає, що метелик, якого спіткала тоді на трав’яній стежці, достеменно знав, що я розгледіла мальовані знаки-письмена і лик, що дивиться з неба в очі людей і інших істот – з живих метеликових крил.
 

Євген СВЕРСТЮК
Ще раз про війну

Погляди людей повертаються і будуть повертатися до подій ІІ світової війни. Вірніше, до загадкових подій, несподіваних і зовсім безглуздих. Саме вони були вирішальними. Здавалося, вони явились нам для підтвердження вічної істини: „Кого Бог хоче покарати, то відбирає розум у того”.
Не слід цього розуміти пласко, як звичайне божевілля. Вожді у ІІ світовій війні залишилися при розумі і навіть при постійному епітеті „геніяльний”. Але на них находило засліплення від самовпевнености, гордині і гніву, і тоді безум гордині кидав їх у яму, яку вони викопали на іншого. Вони не здатні були зупинитися, щоб подумати. Вони не слухали порад здорового глузду, порад твердого розуму.
Сп’янівши „успіхами” в Прибалтиці, Сталін доручив якомусь військовому округові провести блискавичну операцію проти Фінляндії. За місяць війни виявилось, що навіть для генштабу це не під силу. Ця велика поразка дала певність Гітлерові, що СССР – колос на глиняних ногах.
П’яний від перемог на Заході, Гітлер відкриває війну на два фронти – всупереч усякій стратегії. Перші місяці підтверджують: колос справді на глиняних ногах. І тут фюрера покидає розум, який мав би зупинити і задуматися, де ти?
Ти в розореній і здеморалізованій країні, яка чекає визволителя. Судячи з плякатів „Гітлер – визволитель” він розумів, чого від нього чекає і Україна, і Кавказ, і Росія.
Знаючи, що веде війну на двох фронтах, він мав би шукати собі союзників, а не множити ворогів.
У Сталіна є висловлювання про ідіотизм Гітлера, який скрізь множить собі ворогів. Сталін сам не міг не розуміти в 1941 р., що свій народ став йому ворогом, а фюрер не уміє з цього скористатися.
Щось він робив, фюрер: відкрив церкви в країні примусового безбожництва, створював поліцію... Але при брутальній окупації то була не поліція, а збір покидьків. А з військовополонених він робив трупи – замість того, що робити армію, навчену послуху –РОА створено запізно.
Гординя засліпила його і готувала йому падіння.
Гординя Сталіна не дала йому опам’ятатися і зробити бодай тимчасове перемир’я зі своїм народом. Він не пішов не жодні послаблення з людьми, які проливали за нього свою кров. А вони ж так хотіли вірити в нього...
Як писав А. Твардовський:
„Мы так вам верили, родной товарищ Сталин,
как, может быть, не верили себе”.
Краплиною доброти він міг привернути серця людей, зблокованих війною і навіть схильних виправдати те, що ззаду женуть їх на подвиг заградзагони...
А це дало б перемогу меншою кров’ю і правдивішу.
Але кожен фюрер є таким, яким він став усіма насильствами і неправдами. Смішно чекати від хижака іншої поведінки.
А Провидіння провадило дальший розвиток до не передбачуваного нами фіналу, звівши один проти одного двох цапів на вузькій кладці, що простяглася над прірвою.
Війна закінчилася так, як вона мала закінчитися. Кожен фюрер хотів змінити світ. І за своєю схемою змоделювати рай „для своїх вірних солдатів”.
Вони обидва попадали в болото. Вони залишили болото нам у спадок. На яких мілинах ми ходимо по блудному колу – це тема і актуальніша і серйозніша.
Але ось знову шикуються до параду ветерани, прихвосні і папуги, які хочуть повторити те, що вже повторювали 60 разів.
Вони кажуть, що хтось когось переміг. А насправді злі демони висмоктали з народів соки, винищили молоде покоління. Зробили мільйони юних жінок вдовами. Скосили най життєздатніший цвіт народів. Як писав поет:
Ішли роки.
Росли твої страждання
  Печаль ковтала радощі твої
  І над твоїм розстріляним коханням
  Шалено реготали солов’ї.
Залишили на розплід недобитків і калік війни.
І вже після „перемоги” жодна нація не піднялася до свого призначення і не породила високих світлих умів, здатних усвідомити це призначення.
Захід занепав у полоні споживацтва, Схід – у полоні людоїдських ідеологій. Обезбожений світ вигасає духом. А молоді заручники дивляться телерекляму і позіхають на сексуальні приправи і страшилки, нездатні збудити дух чи зворушити емоції. А застарілі уми все ще дограють стару війну...
 

Степан СЕМЕНЮК
Великий злочин

Відступаючи перед німецькими нападниками, ще вчорашніми союзниками, „совєти” в дні 22-25 червня 1941 року розстріляли в тюрмах України тисячі в’язнів, а тисячі заморено і замордовано в так званій „евакуації тюрм НКВД УССР”. Досі ніхто у нас не спромігся дослідити, скільки справді московські комуністи в перших днях війни розстріляли людей в тюрмах по містах і районах України, і не тільки України. Втікаючи, енкаведисти знищили або вивезли поза межі України в’язничну і слідчу документацію, а частково вона дісталась німцям. Списки розстріляних публікувала тоді місцева українська преса і вони десятоліттями зберігалися в архівах НКВД, та 14 липня 1992 року "хтось" наказав знищити всі докукменти злочинів НКВД, які були в архівах.
Страшні злочини частково відкривають матеріяли, що містяться в архіві „Тюремного Управлєнія с матєріаламі по евакуації тюрм НКВД УССР”, номер порядковий 51, з шифром „совєршєнно сєкрєтно”. З цих документів довідуємось, між іншим, хто видавав наказ розстрілювати і хто виконував злочинні накази. Але у нас досі не відкрито жодної кримінальної справи по злочинах, вчинених проти українського народу. Ми єдина держава, яка не зробила цього.
Цікава річ. Польща давно оприлюднила імена розстріляних в’язнів в червні 1941 року в тюрмах Західніх областей України, які до 1939 року входили до складу Польщі, бо вона вважає їх своїми громадянами. А наша влада вже 15 років вдає, що нема справи. Однак в силу воєнної овстановки найбільше людей було розстріляно в тюрмах і районних КПЗ (камера прєдварітєльного заключєнія) в Західніх областях України, бо НКВД не встигло їх „евакуювати”.
Нижче подаємо лише два документи (фраґменти – за браком місця) про ці страшні злочини. Це їхні документи про їхні злочини і тому промовляють без коментарів.
Наш національний обов'язок – влади і суспільства – увічнити пам’ять великої трагедії нашого народу.
Окремо звертаємося до адміністрації м. Луцька і Волинської области – місце поховання розстріляних 22-23 червня 1941 року в Луцькій тюрмі потрібно невідкладно вилучити з авторуху, адже під тією асфальтівкою спочивають останки понад двох тисяч невинно убієнних. Це святе місце для потомних на віки вічні.
 

Володимир Григорович КРАСІЛЕНКО цього року відзначатиме своє 75-річчя. Декан факультету радіоелектроніки Вінницького політехнічного інституту під час мого навчання в цьому інституті (1970-1975 рр.), для мене він був уособленням висококласного фахівця. При тому ясно світив нам своїми людськими якостями: чесністю, правдивістю і справедливістю. І все це якось таємниче єдналось у вишуканій інтеліґентності.
В той час розгледіти в ньому поета, сатирика було неможливо. Цього просто не могло бути... Але є!
Володимир Гигорович був діяльний, відкритий (спеціяльність дозволяла), і разом з тим залишався чужий совєтській системі. Це вже зараз, після ознайомлення з його сатирою, стало мені зрозуміло. В той час і в цей час – він себе зберіг. І людський потенціял діє.
Олександер СУГОНЯКО

Володимир КРАСІЛЕНКО
ВСЬОГО УСІМ НЕ МОЖНА ДАТИ...

Вже майже 3 тисячі літ, принаймні, з часів давньогрецьких пародій, ніхто не знає, звідки беруться сатирики. Кожне поважне суспільство, здається, викорчовує їх до ноги, а вони, справді, мов той Пилип з конопель, вигулькують то сям, то там. Навіть сам сатирик зазвичай не знає, звідкіля ж він узявся.

 ВСЬОГО У ВСІХ
НЕ МОЖНА ВЗЯТИ,
 ВСЬОГО УСІМ
НЕ МОЖНА ДАТИ:
 УСЬОГО – МАЛО,
ВСІХ – БАГАТО!

А хто в каменярі?

Аби посидіти хоч трохи нагорі.
чимало дметься
   в мери, в депутати,
але ніхто не йде в каменярі –
вогонь Франка
   у грудях треба мати!
 
 

Поляризація, кажете?

Все ніби є у нас.
   а жебраків багато...
Ще більше тих,
   котрі не в змозі
     їм подати.
 

„Крук крукові...”

Не зачіпають крадіїв у нас,
та горе всякому всякчас.
хто пискне:
  „Злодія лови!
Он скільки їх
  серед „нових”...

 Хто є хто?

Як розпізнати
  іноземців лиця?
А так!
  Хто за Німеччину –
    той німець.
а поляк – той,
  що Польщею гордиться.
Ну, а у нас своя традиція:
Хто Україну гудить –
   українець...
 

„Безгальмівний синдром”

Яка свобода нині для автури:
Ні критиків,
  ні рецензентів,
    ні цензури!
Чому ж тоді в полях літератури
так розцвітають
будяки халтури?!
 

Пиши своє!
Диптих

І
Чи багато, чи мало таланту –
це вже як Бог дає...
І ти не пиши диктанти:
Щось метикуй своє!

ІІ
Що у глечик твій
   Бог налляв,
те і виллється звідтіля.
 
 

***
Рух до державності
не був би таким стриманим,
якби нам Симоненка
замінити Симоном!
 

***
З трибун усіх обіцянки звучать,
Що з крашанок
  нам висидять курчат.

Торує шлях для нас
   Москва щосили:
від братньої колиски
  до братської могили.

***
...Тривожуся я в полоні скрути
уже про долю Батьківщини.
Не дай нам, Господи, почути:
- Это не ваша Украина!
 

***
Він у нас поет елітний.
В книгах його знаних
половина віршів квітне,
половина в’яне...

***
Життя важке у тих,
   що пнуться догори:
вони щодня
  міняють прапори!

Імперська візитіва

Впродовж
  стількох уже віків
крізь сльози до істерик
весь світ
  здригається від слів:
„Москва
  слезам не верит!”
 

Хочеш мати?

Це не каламбури,
   не „приколи”,
а реалії суворої доби:
хочеш мати те,
   чого не мав ніколи,
те роби,
  що досі не робив!
 
 

Хто тримає свічку?
За Анрі де ла Рів’єром

Освіти сяйво
  звідусюди ллється.
нікого з нас
  теплом не обмина,
та інколи мені здається,
що свічку ту
  тримає сатана
 
 

Сталося!
Зітхаємо: нема...
  нема у нас орлів,
а звідкіля би їм
  було узятись:
хіба від „малоросів”
   та „хохлів”
яєць орлиних
  можна дочекатись?
  Та сталося!
  Відлунює далеко
  Майданом зроджений
  орлиний клекіт!
 
 
 

Донецька Спеціялізована Гуманітарна Школа № 65 – перша цілоденна школа з українською викладовою мовою. Вона ровесниця незалежности України, відсвяткувала вже свої 15 років існування і важкої боротьби за своє буття у помосковщеному Донбасі. Слава і честь належить всім керівникам школи, батькам і вчителям, які витримали неабиякі труднощі. Нині на 167 шкіл Донецька лише кілька україномовних.
Щоб побачити, яких учнів випускав школа № 65, послухаймо одинадцятиклясницю Оксану. Їй 17 років, і вона в такому молодому віці вже зустрілась віч-на-віч з долею України й українського народу. Їх багато вже, таких як Оксанка Квітка які щирою працею відродять Донбас для України. Оксана плянує продовжувати студії у "Могилянці" в Київі.
Зиновій КВІТ,
США

Що таке щастя?

Здається, що ніде сонце не світить так яскраво, як в Україні, і зорі сяють тут якось особливо, натхненно.
Мені всього 17 років. Я навчилася не лише спостерігати, а й аналізувати, передбачати, мислити. Не раз бачила, як розбиваються людські мрії, як тане те, до чого людина йшла все своє життя. В очах людей я бачила страх і біль, надію і розчарування, радість і сум, огиду і пристрасть. Спостерігала, якою непотрібною стає людська душа, як знецінюються гідність і совість, як втоптується у бруд історія і мова мого народу.
А ще я бачила степ... Безмежний, жовтий степ під блакитним, райським небом. Я бачила надію - в очах моїх друзів. Я вірю в них. Я знаю, що вони – майбутнє моєї країни. У моєму житті було безліч облич. Проте найближчими мені людьми завжди залишалися мої однокласники. Я пишаюсь своїми друзями. Я вдячна їм за те, що у будь-який момент, у будь-якій ситуації вони поруч зі мною.Хай ми інколи знаходимось у різних містах, різних країнах, вони завжди зі мною, бодай подумки.
Тепер я розумію, що таке щастя. Це коли поряд є надійне плече друга.
Ми любимо свою Україну. Ніщо не може бути нам у світі таким дорогим, як земля, на якій ми народилися. Ми не приймаємо і ніколи не приймемо поділ України на Західну і Східну, на Правобережну і Лівобережну, на україномовну і російськомовну. Нашою рушійною силою є не чиїсь заклики, а наше серце.
Всіма своїми думками і діями ми прагнемо відродити нову, справді незалежну, омріяну Вкраїну!
Я щаслива від того, що у моєї держави таке прекрасне майбутнє – мої друзі!
Оксана КВІТКА, 11 кляса
м. Донецьк
 

Мемуарно-публіцистична за формальним жанром книга „ВЕЛИКА ЗОНА ЗЛОЧИННОГО РЕЖИМУ”, Дніпропетровськ, „Пороги”, 2005, письменника і поета, багаторічного дисидента і політв’язня з Дніпродзержинська Володимира СІРЕНКА з огляду на політичне сум’яття і злам часів в соціяльно-духовному і настроєвому вимірі несподівано набуває рис не лише академічної ретроспективи чи вивчення особливо лютих форм совєтчини та кагебізму в січеславському краї, але й може слугувати актуальним посібником досвіду опору окремої людини різноманітним проявам не конче „лівого” штибу авторитаризму, тоталітаризму та всевладдя, що притягують присмерк як світових, так, на жаль, і українських перспектив.
Дніпропетровщина – козацький край з бездонно глибокою історією та тисячолітніми скарбами культур – парадоксальним чином відома і як „кузніца” особливої „випічки” номенклятурних кадрів всеімперського значення, територія, де вільна, особливо національна думка, живе життя і модерна творчість придушувалися в 60-70-80 рр., навіть у порівнянні з загальноукраїнським „градусом” тоталітаризму, винятково жорстоко.
В „імплянтації” особливого вишкому номенклятурних кадрів у вже нібито новий політично-соціяльний і владний устрій незалежної України автор проникливо вбачає поступове переродження і кризу духовности, включаючи насамперед суть природи механізмів влади в нашому краї в останній час.
„Модернізація” та „мімікрія”, віджилих за духом і суттю соціяльних сил та структур під прапором злодійкуватої „демократії” роблять не зайвою ідею мобілізації, як і раніше, національно свідомих сил, озброєних високою мораллю, безкорисливістю, гідністю і порядністю та творчими ідеями заради прориву у дійсно українське майбутнє – особливо зауважує автор надзвичайно свіжої, актуальної, до того ж добре відредагованої й сучасно, виразно оформленої книги.
Нариси, створені головно на життєвих фактах з біографії автора, заторкують також долі й життєвий шлях яскравих постатей дисидентів та інтелігенції січеславського краю, на тлі примарности виродженого номенклятурного закостенілого світу „коридорів влади”.
Юрій ВІВТАШ
 

ПРИПИНИТИ „ГОЛОДОМОР" УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Українська мова - чинник державотворення. Важливо знати: 78,8% населення України – це українська етнічна спільнота. Друга за кількістю національна група – росіяни.
А всього в Україні проживають представники 130 національностей. Це етнічні меншини або діяспорні групи, які виникли внаслідок міграційних процесів. Отже слід говорити, що маємо багато національних меншин, а не багатонаціональне суспільство. З огляду на це має вестися і мовна політика в Україні. Так, за переписом населення, який проводився в Україні у 2001 році, 85,5% населення визнали українську мову своєю рідною. Україна - мово-етнічна країна. Той, хто працює проти домінуючого населення, не має перспективи.
Відтак потрібен державний орган, який регулюватиме мовну політику.
Якщо французи, такі убезпечені в мовному питанні, сьогодні говорять про чистоту французької мови, то нам і поготів треба думати про це, адже лукава теза про українсько-російську двомовність і досі культивується в нашому суспільстві.
Засилля російськомовного книговидання, преси, безконтрольний наплив низькопробної російськомовної маскультури засвідчують, що Україна продовжує залишатися у сфері агресивного впливу російського інформаційного простору.
Депутати, політики та інші особам, які уникають промовляти українською мовою і пропагують двомовність, мусять усвідомити, що вони принижують самих себе, ображають українську націю й Україну, сіють ворожнечу між росіянами й українцями.
Потрібно припинити „голодомор" української мови і культури та відродити українські школи по всій Україні.
Французький філософ Шарль Бернар писав: „ЯКЩО ТИ НЕ РОЗМОВЛЯЄШ МОВОЮ ТІЄЇ ЗЕМЛІ, НА ЯКІЙ ЖИВЕШ – ТИ АБО ЗАВОЙОВНИК, АБО ГІСТЬ, АБО НЕ МАЄШ РОЗУМУ".
Василь БЕЛЕЙ, почесний член „Просвіти”, м. Мукачів
 

До архіву газети

На першу сторінку