Блаженніший Митрополите, всі ми відчуваємо Вашу духовну присутність між нами і великий сором за тих, що побоялись пустити Вас, незважаючи на Ваш сан і 92 роки життя – вУкраїну...
Справді, ХХ вік принципово відрізняється від попередніх. Вік страшних пошестей чуми і мору – вік ХІV – вважався апокаліптичним. Мор косив народи. Але для решти вцілілих залишалась багатства землі і чисті води – там не було примари екологічної катастрофи і не було такого знедуховлення людини.
Мор косив людей, змінювались людські покоління, людські поняття, але не було такого жахливого морального, духовного спустошення. Не було кризи людини, що розтратила цінності, задля яких варто жити. Бо справді, нам не так страшні зараз затверділі ідолопоклонники, як окрадене ними і обмануте покоління, в якому багато хто ні в що не вірить, нікого не любить і нічого не хоче.
Так вигасити і спустошити душу не міг навіть Сатана в трагедіях старих авторів.  Життя без законів і без Бога перевершило всяку людську фантазію.
Стоїмо перед лицем екологічної і моральної катастрофи.
То правда,  що народ наш віками утримуваний в чорному тілі і ґарантований. То правда, що терпінням і витривалістю ми з найсильніших народів світу. Але правда також те, що кілька поколінь злодійства і брехні, яка навіть час людоїдства і душогубства називала епохою народнього щастя, а час докорінної руїни життя називала великим будівництвом комунізму – цей час не минув безслідно. Він уразив наше дерево життя.
Ми не можемо точно визначити глибини важкої хвороби, що розлилася морем фальшу й острівцями злочинств. Але ми розуміємо: безбожна держава зробила важкий переступ того, через що ніколи переступати не можна – через людину. Сліпі поводирі сліпих затоптували те, чого торкатися не можна. Вони вбивали й руйнували, зневажали й карали – вони сіяли страшне насіння.
Чи маємо дивуватись, що воно нині сходить у душах калічених, обманутих і окрадених молодих людей.  Вони зрікаються священного дару життя, бо це життя нічого не варте: з нього забрали і викинули цінності, в ньому погасили радість... Їх нині вже нічим не злякаєш.
Людина втратила дарований Богом мир душі. Тепер ця розчавлена і розбещена душа хоче чимось затамувати розпалену спрагу.
Але віра наша підказує нам, що дар життя – це і дар оновлення,  і хоч як би скалічений був чоловік, його можна і треба лікувати – в надії повернути йому подобу Божу. Тайна творіння несе в собі тайну воскресіння. Серед людей, що впали і хочуть встати, є ті, що встали і воскресли до життя іншого.
Християнство – релігія стоїцизму і оптимізму. Христос приносив скрізь любов і надію. І то навіть у Гетсиманську ніч “Мир вам!” приносить християнин на поріг чужої хати.
“Не мир, а меча я приношу вам”, - можна нагадати. І то велика істина – сувора істина життя! Її добре знають хірурги...
Мир – це не примирення з насильством, неправдою і фарисейством.
Сьогодні особливо хочу підкреслити необхідність чистоти і духовної сили нашої Церкви, яку відновлюємо. Блаженні чисті серцем і гнані за правду нашої Української Церкви.
Місія нашої відродженої Церкви важка: відроджувати словом і особливо ділом християнську мораль і  етику. Якщо ми підіймемось до цієї місії – то не має значення, скільки в нас тепер церков, скільки парафій. Вже зараз УАПЦ в Київі своїми виступами та участю в народніх маніфестаціях привернула до себе увагу громадськости і преси. А все це передусім завдяки тому,  що вона вже давно має багато прихильників. Ми навіть самі не уявляємо, які ми сильні силою свого народу і його прагнення до відродження. Ті, кого ми бачимо в церкві і на майданах, - то лише мала частка мільйонів, які хочуть Української Церкви, справжньої, такої, щоб їй можна було довіряти своїх дітей.
Вони прагнуть Слова Божого.
Але передусім вони прагнуть діла – живого прикладу. Вони хочуть бачити подвижників, учителів живої етики і моралі, і тих, кого можна наслідувати.
Ми в опозиції – справжня церква завжди в опозиції до безбожної влади.
Але опозиція чогось варта тоді, коли вона є моральною опозицією, коли вона живим ділом утверджує свої засади. Інакше чим будемо кращі за митарів і фарисеїв?
Тільки глибока правда на рівні Нагірної проповіді може вести нас нинішніми розмитими болотяними дорогами до відтворення Церкви. Тільки справжня християнська культура смиренного серця і розуму може стати фундаментом Церкви. Бо якщо знехтувати завітом очищення і вдосконалення та зупинити на реальному успадкованому ґрунті малокультурности і практицизму – це буде лише заміна назв, і в простягнуту руку ляже камінь.
“Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назовуться”. Чому саме миротворці – синами Божими? В цьому слові поєднано два символи: мир і Творець. Творець заклав в основу життя гармонію і злагоду.
Справжня людина – це мир у душі.
Справжня сім’я – це мир у сім’ї.
Народ, суспільство – це закон, мир і злагода.
Але все це треба будувати і творити щодня, щогодини, як молитву. Мир треба животворити. Руйнувати і підливати олію у вогонь – це може кожне ледащо.
Згода будує – незгода руйнує. Злагода має в собі Божественну силу від Бога Творця.
Хто нині може стати так високо, щоб бачити інтереси сторін, щдоб втілити в собі цей високий творчий принцип?
Це місія Цекрви, органічно зв’язаної з народом.
І ми, сучасники, і історія віддасть належне нинішнім засновникам, невтомним будівникам Української Автокефальної Православної Церкви, які взяли на себе велику працю й історичний обов’язок. Поклонімося їм.
Але тепер нас уже багато, і можна запитати: де ви, миротворці нашого часу?
Багато диспутантів, борців за парафію, мало будівників, які покажуть: ось перші камені національної споруди, і перший камінь згоди я поклав, як наріжний.
 

Вважаємо за честь вітати Вас, працівників “Нашої віри” та всіх вірних Української Автокефальної Православної Церкви з 15-літтям І Собору УАПЦ місті Київі 5-6 червня 1990 і обранням Мстислава Патріярхом Київським і всієї України. Ваша газета відіграла велику ролю у відродженні Церкви. З вашого пера вийшли добрі, ґрунтовні статті. Газета давала і дає потрібний приклад, як триматися вище від дріб’язкових уявлень. Віримо, що “Наша віра” далі буде служити Богу і своєму народові.
Понад вісімдесят п’ять років вірні сини та донькир УАПЦ в Америці – мої діди, мої батьки, а тепер ми і наші діти – тримали і тримають свічку незалежної Церкви. Зберегли ми її як могли, цю свічку нашу, щоби не погасла і не згоріла ідея наших предків.  Передали нашу маленьку свічку Вам, бо й далі відчуваємо відповідальність за нашу ідею і любов до Церкви і до України. Хоча багато із нас – третє та четверте покоління – не говоримо по-українськи, Церква нас єднає і Церква є фундаментом нашої підтримки один одного. Настав час, щоб ми разом подивилися на яскраве світло перед іконостасом. Доля наша у власних руках, а не в чужих.
Душа Патріярха Мстислава витає над нами.  Із небес знову вона кличе нас, заторкує наше серце, щоб ми зрозуміли його слова та біль.  У заповіті Патріярх дає нам пораду: “Що вмієте, того не забувайте, а  чого не вмієте, то вчіться”. Бог дав нам за останні 15 років велике випробування, щоб ми навчилися взаємношанування.  Народ це зрозумів, бо знав і знає, що відповіді за свої вчинки людині не минути.  П’ятнадцять років тому був проголошений народом через УАПЦ  “Український Православний Патріярх”. І дванадцять років душа плаче. І люди в церкві плачуть.  І на колінах моляться, щоб покликані до Христа  в дійсності поправді чинили не тільки словами, а ділами в любові.
Честь йому буде, коли ми покажемо власну гідність серед вільних народів світу, свідомі того, що скарб віри передано нам через руки апостольські.  Честь йому буде, коли ми приклад любови покажемо.  Честь йому буде, коли перед Богом його душа буде промовляти про український народ, як народ Христового прикладу.
Стараймося, як наш Перший Патріярх, любити Церкву свою і народ.

Степан ГОЛУТЯК-ГАЛИК
Атланта, Джорджія, США
 

Впродовж багатьох років наша Церква прагнула звільнитися від надмірної опіки, не даючи використати себе владою. І абсолютно вірно робила. Досвід неслави Російської церкви, коли довелося відпрацьовувати привілеї в останній передвиборчій кампанії, підтверджує це. Втім, як і більш давній досвід: в усі часи, коли церковні структури перебирали на себе невластиві функції, стаючи просто департаментами віросповідань. Мені здається, що найбільше, що може для віри зробити влада – це просто не втручатися в цю делікатну царину, забезпечивши рівні умови для всіх православних конфесій. І тут є виправданим її діялог із Константинополем, як спроба мінімалізувати впливи Москви.
На рівні священицькому та мирянському з вірними УПЦ КП, як правило,  розбіжностей немає. Ми любимо свою Батьківщину і не вважаємо це перешкодою до спасіння. Навпаки –  це є обов'язок християнина. І Батьківщина в нас одна! Але дуже прикро буває, коли і в розмовах, і в пресі не раз мотивують потребу об'єднання – прагненням зробити державу сильнішою. Церква не створюється для підтримки держави, її завдання є більшим, значущішим. Російська церква мала унікальний шанс стати центром світового православ’я і не стала таким виключно через те, що спекулятивно зважилася використовувати віру для земних цілей. Земні цілі будуть похідними від головного, якщо це, головне, існує. Дбаючи про церковні структури дбаймо передовсім про віру.

отець Іван ЛЕЩИК,
Миколаївщина
 

Ніхто не пам'ятав, коли той чоловік з'явився у місті. Здавалося, що був там завжди — на хіднику вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.
Він сидів на колінах на хіднику і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і — мрії про свободу.
З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.
Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей — як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє...
Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.
Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали.
«Залиш нам щось на пам'ять».
Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?
Та люди оточили його і чекали.
Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми — шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.
Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками?
Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула.

Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками?
 

Так назвав розпад імперії СССР російський президент Путін. Яка широта мислення і розуміння того, що відбувається в світі!
Мені не доводилося бачити людей, які глибоко переживали цю катасрофу і плакали кривавими сльозами.
Навпаки, мені доводилося спостерігати людей, які з великою цікавістю і надією стежили за симптомами розпаду чогось відчуженого. І серед них були ті, що вірою і правдою служили і клялися ідолам тієї імперії.
Ніхто не скам’янів від горя
Ніхто не згорів від сорому
Ніхто не служив їй до кінця хоча б так, як поліційний чиновник  Жавер в романі Віктора Гюго “Знедолені”.
Я побачив на їх обличчях ту саму посмішку, що  й на похороні Брежнєва. І поки інші захоплювалися гласністю, вони взялися за розкрадання святая святих комунізму – за соціялістичну власність.

Отже, коли говорити про геополітичні катастрофи ХХ ст., то це були:
1. Жовтневий переворот 1917 р.
2. Війна. ІІ світова війна.

Обидві ці катастрофи входили в кожну хату, забирали з неї господаря, руйнували сім’ї і викидали людину на холод – на всі чотири вітри… Ото катастрофа!
Про большевицьку революцію написано романи, типу “Ходіння по муках”, книги досліджень і філософські роздуми про початок апокаліпсису ХХ віку.
 А от  про війну як гео-політичну катасрофу підполковник КГБ міг і не читати, бо його більше цікавила героїзація “Великої Вітчизняної війни…”
 А тим часом в цій світовій катастрофі виділяються великі ще недописані сторінки, над якими боялися і думати автори книг.

І.  Теоретично війна була вже закладена в революції: “Война і революція” – В.І. Ленін.Сталін  (“… великий полководец”), прямо говорив, що для ескалація революції єдиний шлях – війна. Весь СССР працював на війну і країна співала:
  Мы на горе всем буржуям
  Мировой пожар раздуем
І почалася ІІ світова війна не в 1941, а пактом Молотова-Рібентропа 1939р.

ІІ.  Друга сторінка ІІ світової війни – це передусім жертви, які довелось приховувати, щоб перемогу не назвали “пірровою перемогою”
Усі головні факти про війну були засекречені. Зокрема, факт, що цивільного населення винищено більше, ніж військових. Формула “любой ценой”  ще не розкрита.
І не забуваймо, що війна пройшла по тонкій межі від атомної:
на щастя, ні Гітлер, ні Сталін не могли реалізувати своїх маштабних задумів.
Отже, все зупинилося на формулі Хіросіми-Нагасакі. І ця демонстрація служила півстоліття “стримуючим фактором”. І досі служить.

ІІІ. Третя сторінка заклала міну під усе майбутнє. Перемога, хоча закінчилися Нюрнберзьким процесом над злочинцями, не була перемогою моральною.  І  це відчули на собі від “визволителів” мільйони людей. Це знали всі, починаючи від учасників Нюрнберзького процесу, які знайомилися з фактами прямого впливу практики Леніна-Сталіна на політику Гітлера.
“Переможців не судять”. Цей закон у ІІ світовій війні використано найповніше.
А переможець був злочинцем і творцем «імперії зла». Він згвалтував народи.
Після війни він згвалтував союзників і змусив мовчати або називати чорне білим.
Він репресував цілі народи.
Він розширив систему концлагерів.
Він накинув систему лжі країнам Европи.
Цей злий біс 40 років агонізував плянету ненавистю і лякав “боротьбою за мир”, як дамокловим мечем.
Але коли наблизилася криза і довелось:
- відпустити репресовані нації з місць виселення
- розпустити політичні концлагері
- демонтувати ракети і танки
- прийняти і визнати права людини і свободу слова, коли довелось повернутись лицем до Бога
- то усе це підполковник КГБ називає найбільшою гео-політичною катастрофою.
Тут він весь, як у дзеркалі!
І в цьому головна проблема – в людині, отруєній системою лжі, в людях, які і досі одержимі бісами лжі і насильства.
Їм хочеться перемагати або хоча б святкувати колишню перемогу. Їм хочеться продовжити мить тріюмфу над усім світом і мить надії на владу над світом. Їм хочеться, щоб завтра було так, як учора…
А нам хочеться  в ці роковини помолитись над могилами тих, кого погнали на смерть коричневі і червоні демони – і пом’янути.
І помолитися за тих, кому не відкрилися очі на Божий світ, який усміхається красою і надією. Насильство – це осквернення краси і правди життя.
Якщо вже так сталося, що Бог послав нам живу притчу про безславний кінець насильства і його завоювань, про поганьблення систем  лжі і обману, про низьке падіння ідолів, напоєних кров’ю, то помолимось за те, щоб Бог розкрив очі “сліпим поводирям сліпих”, які мають побачити цю притчу...
І щоб послав їм розум змінити напрям руху, бо хіба то рух – назад в минуле?
До катасроф теж треба ставитися легше. Адже є важкі катастрофи кораблів у морі, а  є і прекрасні катастрофи мильних бульбашок, які надимаються лише на мить .
Від лопання мильної бульбашки люди не гинуть, а навіть з цікавістю стежать за тимчасовістю надутого і неприродного.
Треба визнати: ракети, концлагері і пастки КГБ – це не прекрасні мильні бульбашки. Але тим більше радісно, коли вони лопаються.
Зауважмо особливість “геополітичної катастрофи”: СССР лопнув не атомними грибами і не під вибухом ракет, а тихенько і плавно, з участю телеглядачів, які чекали продовження...
А коли на  свято Преображення генерали пробували стулити докупи цей розпад, то вийшов по телевізору цікавий німий мультик. І це була послана Богом ще одна притча про преображення великого і надутого – в маленьке і смішне. Хоча багатьом здавалося, що ця піна зупинить ріку...
Але ж цікаво, що при тих катастрофах уяви, катастрофах гордині не потерпіла навіть кишеня великих гравців у геополітичні ігри. Котрийсь з них, правда, зіграв у “русскую рулєтку”, а зате Лук’янов перетворився в “Лукойл” і створив собі ще більшу бульбашку.
Нічого не втратив і підполковник КГБ Путін, якого стихія підняла аж до царської ролі, і то в приємній компанії синьопогонних.
Гріх говорити таким везучим людям про катастрофу...
І навіть невезучі повинні зважити: хіба їхні катастрофи протягом року можуть йти в порівняння з тими катастрофами, які падали на людину сталінської епохи протягом дня?
Все це чудово знає підполковник тих служб, що організовували катастрофи, тому з його уст чути про “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.” трохи дивно.
 

Я хочу подякувати Америці за те, що дозволила моїй лружині, як і мільйонам українців, перенесених через океан хвилями еміграції, жити з Україною в серці.
Сьогодні Україна дивиться у майбутнє з великою надією. Результатом чесних виборів став прихід на державні посади нової генерації політиків, не обтяжених комплексами радянського минулого.
Ми формуємо нову модель поведінки влади – вона стає слугою своїх громадян, охороняє їх конституційні права і свободи.  Ми хочемо мати свій Уряд від народу, керований народом і для народу.
Моїй присязі додає впевненості яскравий спогад з днів нашої революції – спільна молитва сотнеь тисяч людей на Майдані. Християни, іудеї, мусльмани молилися разом, кожен за своїм звичаєм.  Але всі просили у Творця одного – свободи, справедливости і добра для своєї країни і всіх її громадян.

Євген СВЕРСТЮК

Читачі “Нашої віри” поінформовані нашим спецвипуском за березень про характер погрому і становище редакції. А Великоднє число дає позитивну інформацію: газета існує.
Бо головне для газети – не приміщення і не гроші – хоча це важливо. Головне – це люди, які творять газету, і люди, які цінують її.
Зараз нам тимчасово надав приміщення пан Осип Зінкевич у своєму видавництві “Смолоскип” на вул. Межигірській, 21.
Справа з попереднім приміщенням розглядається (є такий термін “кволий перебіг”), і ми залишаємось з настроєм бадьорим, бо ж не можуть же погромлений і силою захоплений Культурний центр передати для використання псевдорелігійній структурі, яка засвітилася кримінальним злочином!
Нагадаємо, що 4 лютого 2005 року, за декілька годин після затвердження в Парляменті нового Уряду України і проголошення його моральних пріоритетів, банда до 30 чоловік зайняла приміщення Патріярхії на Трьохсвятительській, 8 а і почала грубо виштовхувати господарів редакції “Нашої віри”, священика з храму і господарів виставки ікон. Декого з побиттям. Цю однозначно кримінальну акцію вони пізніше назвуть “оглядом будівельної бригади”, за типовим кримінальним жаргоном.
Хоча вони не дозволили викликати  міліцію, але дальші дії все ж таки викликаної міліції і перші кроки суду показали, що акція була під надійним  прикриттям, міліція залишила нападників у приміщенні, а суд попереднім рішенням  узаконив це В. Кудряков у білому клобуку був за отамана. Він встиг наспіх пояснити мені: “А це вам за ваші публікації” – у відповідь на моє запитання: “Пане Мефодій, то це ви привели розбійників?”
Оскільки цей феномен не змінюється тисячоліттями, то нам, що запам’ятали поділ одежі розіп’ятого, не слід дивуватися, що нападники нині судяться за чужі речі, які вони захопили в приміщенні, до якого ніколи нічого не приносили.
Не дивує і відмова МВС порушувати кримінальну справу, а після скасування відмови прокуратурою, відмова суду – через формальності... В пресі такі симптоми корупції достатньо висвітлені.
Зате ми дуже чутливо сприйняли реакцію на подію з боку преси, радіо, ТБ і особливо громадськости.
Наші дві пресконференції дали порівняно слабкий відгомін. Російськомовні газети не відчули інтересу до погрому “Нашої віри”. “Дзеркало тижня” відхилило надіслані матеріяли. А загалом про погром  усі достатньо поінформовані, починаючи від перших осіб у державі.
Активно відгукнувся інститут філософії. Не відгукнувся інститут літератури, ні Спілка Письменників, ні інші творчі спілки.
Дуже цікаво, що деякі відомі особи, що завжди стежили за публікаціями у “Нашій вірі” , або промовчали подію, або поспівчували: “Як же це так, ще такого тобі не вистачало...”
Я теж знизав плечима: я думав, що погром газети і культурного центру – це грім у кожній хаті, це ганьба для кожної особи, це тривога в усіх ЗМІ, це  зневага самого імени моєї країни!
Виявилось, “моя хата зкраю” – це прикметна хвороба  української інтеліґенції. Піднятися над тією неміччю багатьом важко.
Виявилося, для церковного середовища це теж не смертельний гріх, коли владика очолює розбійників, опускається до злочинного нападу, не соромиться людей і Бога не боїться.
Мені уявлялося, що ця подія стане історичною в житті Церкви і послужить початком руху за очищення Церкви. Адже всі давно знали, що “митрополит Мефодій” зруйнував ім’я УАПЦ, а 4 лютого він засвітився кримінально – на очах у всіх і кліру, і мирян.
Лише журнал “Патріярхат” за травень-червень 2005  став на висоті події, вмістивши важливу оцінюючу статтю М. Мариновича “В глухому вакуумі  релігійної “нейтральности”, а також статтю Дмитра Шаповалова “На шляху до самоліквідації”.
Дехто вважає, що не гоже йому втручатися в справи іншої конфесії.
Який конфесійний параліч сумління! При чім тут конфесія? Ми живемо в одній країні, де потрібно будити серця і сумління!
Погромлено серед білого дня в центрі столиці український християнський культурологічний часопис, який читають освічені люди різних конфесій.
Невже це конфесійна справа, коли якийсь владика опустився до погрому редакції газети,  яка йому чужа духом? Невже суспільство треба рятувати за тином конфесії?
Виходить, права особи, захист прав журналіста, захист права і гідности, свобода слова – це сезонні бульбашки, які треба і собі пускати під час якоїсь масової кампанії.
Чому ж режисер німецького ТБ Ґ. Пешке так сприйняв казус з погромом, наче б то було посольство його країни? Він допитувався, чому не реаґує адміністрація? Чому не реаґує суд? Чому суд відхилив позов? Чи є у нас судочинство?
Дуже гостро і адекватно відреаґували українці  в Англії, США, Угорщині, зрештою, всі учасники з’їзду УВКР, що збиралися в Київі в лютому 2005 року.
А як же Президентові України  йти до Европейської Спільноти, коли у вас може бути безкарний погром відомої газети і після цього глуха мовчанка, – допитувався німецький режисер, співчуваючи водночас і редакторові, і Президентові...
 

Здається, мало хто помітив, що 4 лютого, у момент інавґурації нового уряду, на релігійному тлі України сталася одна знакова подія, яка потенційно може виявитися чорною плямою на білих шатах президентства Віктора Ющенка й уряду Юлії Тимошенко. Як повідомляє прес-секретаріят Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, група молодиків, очолювана уже не молодим митрополитом Мефодієм Кудряковим, із застосуванням грубої сили захопила приміщення Патріярхії УАПЦ у Київі, редакцію газети "Наша віра" (редактор Євген Сверстюк), а також підпорядковані архиєпископові УАПЦ Ігорю Ісіченкові каплицю, офіс Українського центру візантиністики і патрології та крамничку релігійної літератури. Усіх присутніх там осіб, зокрема канцлера Патріярхії протоєрея Валерія Копійку, згаданого Євгена Сверстюка та його колеґу Віталія Шевченка (обоє – колишні політв'язні) побили й брутально виштовхнули на сніг. З тих пір згадані приміщення контролює митрополит Кудряков, а охороняють його ті самі молодики, до яких краще не підходити на віддаль потенційного прийому карате.
Зрозуміло, що на адресу нової влади посипалися протести - від владики Ісіченка й віруючих УАПЦ, які вважають його своїм духовним отцем; від Євгена Сверстюка та інших колишніх політв'язнів; від різноманітних організацій (наприклад, Асоціяції незалежних українських банків). Проте все намарно: влада мовчить. Як твердять учасники маніфестацій протесту, що приїхали з Харкова, глухе мовчання влади зустріло також і їх.
Усі спроби колишніх господарів приміщень повернути собі ці приміщення і належне їм майно досі не дали результату. Біль і душевну травму цих вірних УАПЦ, які були важливою опорою в часи недавньої боротьби за утвердження Божих і демократичних законів, важко передати словами. Їхні можливості вплинути на ситуацію практично вичерпані, а караван суспільного життя, знай, пливе собі далі.
Усі мої спроби вияснити правову основу конфлікту в незалежних оглядачів не дали результату: всі вони чуються дещо розгубленими й не зважуються на остаточні присуди. Не виключено, що митрополит Кудряков як формальний (хоч і дуже спірний з точки зору канонічного режиму Церкви) глава УАПЦ зберігає за собою певні повноваження. Проте якщо в нинішній церковній ситуації держава спиратиметься виключно на формальності - це буде далеко не кращий шлях утвердження справедливости. Мова йде не про "приструнення" митрополитом непокірного єрарха з Харкова, а про глибинні й сутнісні речі. Нижче я спробую проілюструвати цю тезу кількома своїми особистими міркуваннями.
Цілком очевидно, що сьогодні Українську Автокефальну Православну Церкву справедливо буде вважати фактично розколеною. Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор Ісіченко та митрополит Мефодій Кудряков очолюють два різні сегменти УАПЦ, які мають радикально відмінні погляди на устрій Церкви й характер її самоврядування, на її стосунки з державою та іншими Церквами, на її позицію в питанні екуменізму. Не мені, греко-католикові, давати остаточні якісні оцінки, якою мірою той чи той сегмент Церкви краще відображає суть православ'я й природу українського православного благочестя. Це справа самих вірних цієї Церкви. Проте як український християнин я можу з чистим сумлінням засвідчити, що знаю владику Ігоря як натхненного шукача Божої правди, який невтомно згуртовує людей довкола великої мети - відродження автентичної християнської традиції Київа. Як громадянинові України, мені імпонує прагнення владики оберегти автономію Церкви у її стосунках з державою, що в перспективі допомогло б українським православним розпрощатися з давньою московською моделлю цілковитого підпорядкування Православної Церкви інтересам авторитарної держави. Я з приємністю і вдячністю спостерігаю, що владика Ісіченко утверджує в житті Церкви принципи відкритости й діялогічности, які, на мою думку, були визначальними для еклезіяльної позиції давнього Київа.
Усього цього я, навпаки, не бачу в особі митрополита Мефодія Ку-дрякова. І хай читачі дозволять мені обмежитися лише цією констатацією, щоб я не змушений був вдаватися до інших характеристик. Тому мої особисті симпатії загалом цілком очевидні: я бажаю Божого благословення й якнайбільшого успіху тій справі, яку з великою жертовністю і в надзвичайно складних умовах здійснює владика Ігор Ісіченко. (За дужками я тут залишаю конкретний шлях обстоювання канонічности української православної автокефалії через євхаристійну єдність із Патріярхом Константинополя, оскільки дискусії з цього приводу – справа виключно православних. Від себе лише додам, що орієнтація на Царгород є логічною і природною для української християнської традиції).
Зрозуміло, що Закон забороняє державі ставати на бік якоїсь Церкви, релігійної організації чи її окремої гілки. Вірність цьому принципові, яку недавно засвідчив Президент Віктор Ющенко, творить тверду основу для подальшої гармонізації релігійних процесів в Україні. Принцип нейтральности державної влади щодо релігійних переконань її громадян, зокрема, передбачає, що держава зобов'язується забезпечити рівні права різних релігійних груп перед Законом. У випадку конфлікту всередині якоїсь релігійної групи держава не може втручатися у зміст доктринальних чи інших концептуальних розбіжностей. Однак вона повинна слідкувати, щоб суперечки між конфліктуючими підгрупами не переходили межі Закону, який обов'язковий для всіх. Тому силові заходи, які чинить, скажімо, судовий виконавець разом із дільничним міліціонером для виконання рішення суду (в разі силового спротиву з боку відповідача) не можуть вважатися порушенням Закону. Натомість використання одним церковним єрархом незаконних силових формувань для розправи над іншим єрархом своєї чи чужої Церкви є порушенням Закону, і законні дії влади у цьому випадку не можуть вважатися втручанням у внутрішні справи Церкви.
Звичайно, серед українських Церков святоволодимирового кореня немає таких, які б своїми діями – сумнівними з точки зору Закону – у той чи інший спосіб не ставили державу в складне становище. Недарма нинішню епоху в церковному житті України все ще слід називати перехідною. Надто багато мін, закладених комуністичним чи навіть посткомуністичним керівництвом держави, сьогодні вибухають, унеможливлюючи цим самим такий собі леґалістичний "пуризм" – цілковиту чистоту дотримання Закону. Надто часто сама держава порушувала Закон, щоб тепер ставати в позу невинности. Проте зі сказаного не випливає, що ситуація не повинна поліпшуватися, а повага до Закону – зростати.
Слід урахувати також, що дві інші Православні Церкви (Українська Православна Церква, що перебуває в єдності з Московським патріярхатом, та Українська Православна Церква – Київський патріярхат) перебувають з УАПЦ в конкуренційних стосунках. Тому події довкола приміщення патріярхії УАПЦ можуть лягти на складне поле внутріправославних інтересів і преференцій, часом мотивованих також і політичними впливами. В результаті нинішня позірна "нейтральність" влади може обернутися її свідомою чи несвідомою участю у внутріправославному позиціонуванні на боці однієї з Церков, що для нового уряду України ох як не бажано.
Кричущою у своїй одіозності можна вважати розправу над редакцією газети "Наша віра". Уже 16 років Євген Сверстюк зі своїми колеґами дають життя цьому унікальному православному виданню, задіюючи для цього мізерні кошти. Своєю незгасимою жертовністю вони справді подають усім людям приклад євангельської бідности й самопосвяти. Унікальність створеної ними газети полягає, зокрема, в тому, що головний акцент її редакція ставить на євангелізаційній місії Церкви. Питання конфесійних та юрисдикційних відмінностей є для неї важливими, але не головними. Крім того, редакція газети, не вагаючись, вдавалася до критики тих церковних явищ в Україні, які, на її думку, не відповідали християнському вченню. І, на жаль, легко здогадатися, що така газета виявиться незручною для всіх православних Церков, за винятком тієї гілки УАПЦ, яку очолює архиєпископ Ігор Ісіченко. Вимушене мовчання "Нашої віри" є великим докором українському суспільному сумлінню. Замість того щоб відзначити її преміями найвищого державного рівня за те, що в дуже несприятливих обставинах вона тихо і скромно реалізовувала ту модель присутности Церкви в суспільстві, яку нинішній Президент вважає наймудрішою, суспільство, схоже, змирилося з заподіяною їй кривдою і мовчить, побоюючись зачепити дражливу церковну тему.
Проте вихід із ситуації, що склалася, все-таки є. По-перше, влада повинна провести всестороннє розслідування випадку з участю всіх задіяних у конфлікті сторін. Слід перетворити оту незручну й делікатну ситуацію на добру нагоду своєрідного "лікбезу" для всього суспільства, а саме: ретельного розмежування суто доктринальних суперечок, вирішення яких не є в компетенції влади, і силових дій з порушенням закону, наслідки яких має бути усунено.
По-друге, держава повинна забезпечити режим своєї якнайсуворішої нейтральности при вирішенні самими вірними УАПЦ подальшої долі своєї Церкви. В цьому випадку функції держави передбачають лише забезпечення права кожного угруповання всередині Церкви на свободу виявлення своїх переконань і проведення зборів. Влада також зобов'язана не допустити насильницьких дій з боку будь-якого угруповання. І якщо в результаті проведення соборів чи інших зібрань фактичний розкол УАПЦ набуде документальної легітимности, держава буде зобов'язана зареєструвати обидва фраґменти колись єдиної Церкви як дві релігійні організації (звичайно ж, за умови дотримання ними вимог Закону), застерігаючи майнові права кожної з них.
По-третє, суспільні й доброчинні організації, а також масмедійний світ мають моральний обов'язок підтримати газету "Наша віра", надавши їй фінансову й будь-яку іншу допомогу. Її редактора Євгена Сверстюка народ коронував найвищим орденом народної пошани вже давно, і хай же на зміну нинішньому розгубленому мовчанню суспільства прийде ясний і чистий голос правди, яка єдина зарубцює рани й відновить справедливість.

Після собору Львівської єпархії УАПЦ, який відбувся в березні цього року, в автокефальній Церкві склалася цікава у своїй абсурдності ситуація: кілька розрізнених частин колись єдиної УАПЦ, кожна з яких поминає свого архиєрея-предстоятеля, говорять про Помісний собор УАПЦ.
Тим часом уже давно нікого не дивує, що автокефальна Церква майже не згадується у серйозних розмовах про українське Православ'я. Якщо раніше УАПЦ у будь-якому переліку православних юрисдикцій України стояла на чільному третьому місці після УПЦ (МП) та УПЦ-КП, то зараз цей список найчастіше обмежується лише двома спільнотами. Воно й зрозуміло - поділена, позбавлена єдиної доктрини та вкрай марґіналізована юрисдикція не викликає поваги як перспективний учасник міжцерковного діялогу. На цьому тлі смішно виглядають відомості Державного Комітету України у справах релігій, який нарахував у 2004 році 1209 парохій УАПЦ – на  кількасот більше, ніж було Років п'ять тому. І це при всіх „роздорах і роздерах", про які писав предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій (Кудряков)...
Згідно з даними Держкомрелігій, УАПЦ живе і процвітає: вона має 7 місій, 5 мАнастирів, 361 недільну школу, 7 періодичних видань, кілька духовних семінарій і навіть духовну академію! Чим не третя сила в українському Православ'ї? Але при детальному вивченні ситуації мимоволі згадується старий, радянських часів жарт: є брехня, є дуже велика брехня і є статистика. Бо насправді майже увесь цей наведений фахівцями статистики „манастирсько-освітній" простір УАПЦ є віртуальним. Для прикладу: кількість ченців у манастирях є меншою за кількість самих „манастирів"...
Насправді єдиної УАПЦ не існує давно. Останній етап позірно спільного існування автокефальної Церкви датується життям Патріярха Димитрія (Яреми) та кількома днями по його смерті. Вже на Помісний собор 2000 року збиралися делеґати, які поминали на богослужіннях різних предстоятелів: одні – митрополита УПЦ в США Константина (Багана), інші – місцеблюстителя Мефодія (Кудрякова), ще інші – обох відразу. Після собору, компромісні рішення якого не вдовольнили жодну сторону, розкол стрімко набув свого розвитку. Спершу з УАПЦ „скреслили” обраного собором керуючим справами Патріярхії архиєпископа Ігоря (Ісіченка), разом з яким відійшли кілька десятків парохій не лише керованої владикою Ігорем Харківсько-Полтавської єпархії, а й громади центральної та південної України. Згодом веселив церковних оглядачів єпископ Черкаський Яків (Макарчук), який за пару років встиг розвалити власну єпархію, побувати вікарієм у Києві та після спроби розколу найбільш численної Львівської єпархії разом з кількома парохіями подався до УПЦ КП. Після певної паузи головним “ньюзмейкером” став сам предстоятель УАПЦ митрополит Мефодій – спершу він самовільно поповнив клир Церкви новими єпископами, а потім з „групою підтримки" навідався до Патріярхії, яка залишилася під керівництвом архиєпископа Ігоря, внаслідок чого кілька працівників цього закладу вимушені були звертатися до лікарів по допомогу. Атмосфера постійної ворожнечі, міжособистих конфліктів, бійок, підлабузництва перед владою замінила в очах громадськости колишній, витворений наприкінці 90-х років XX століття, імідж УАПЦ як Церкви української інтеліґенції, Церкви, безкомпромісної у боротьбі з неправдою з корумпованою владою, з лицемірством і фарисейством ділків у рясах. Духовна, інтелектуальна і навіть організаційна деґрадація УАПЦ останніх років дає підстави деяким дослідникам для гіркої іронії – у розмовах про долю УАПЦ доводилося чути і такі репліки: „Гарна ж була Церква, Царство їй Небесне..."
Ці слова, наведені відомим релігійним оглядачем, зовсім не були знущанням чи формою зверхнього співчуття. Ідеться про біль від втрати тієї моделі православної Церкви, яка могла б бути цікавою і корисною для інтелектуальних еліт країни, могла б стати осередком справжнього духовного розвитку, богословських пошуків, формувати, як і належить Церкві, „совість нації". Зрозуміло, що люди, які хотіли б бачити Церкву саме такою, не можуть вважати розвитком ті 1209 парохій та 5 манастирів, що їх нібито має теперішня УАПЦ. Особливо якщо ціною такого „розвитку" є заміна моделі чесної та незалежної Церкви буденщиною внутрішньоцерковних „феодальних війн", занедбанням пастирського та місійного служіння, суцільною богословською неграмотністю та відсутністю перспективної стратегії розвитку.
Саме цю кризу і проілюстрував собор Львівської єпархії, який нібито був покликаний стати етапом упорядкування церковного життя. Покликаний насамперед тому, що Львівська єпархія є найбільшою, а отже й найвпливовішою; від її позиції в УАПЦ залежить дуже багато. До того ж саме у Львові жив та служив більшу частину свого життя Патріярх Димитрій, пам'ять якого демонстративно вшановує місцева спільнота. Львівський собор де-факто став відгуком на спільний заклик архиєпископа Ігоря, о. Юрія Бойка (народного депутата України), Євгена Сверстюка (відомого дисидента, політв'язня, редактора часопису „Наша віра") та Валентини Чешкової (голови Всеукраїнського братства апостола Андрія Первозванного) про проведення Помісного собору УАПЦ влітку 2005 року для того, щоб піддати осудові дії предстоятеля Церкви та вирішити проблемні питання церковного життя. Однак ані осуду нападу команди митрополита Мефодія на Патріярхію, ні підтримки своїх ідей про відновлення єдности УАПЦ ті, хто підписував звернення, від львів'ян не дочекалися. Єпархіяльний собор лише засвідчив відсутність підтримки митрополита Мефодія на Львівщині. Але так само – й відсутність підтримки іншої частини УАПЦ, очолюваної архиєпископом Ігорем. „Мы идем своим путем" – вирішили львів'яни й ухвалили вважати себе автономною або автокефальною (?) частиною Константинопольського патріярхату з поминанням архиєпископа УПЦ в США Всеволода (Майданського), фактично вийшовши через ці рішення зі складу УАПЦ. Таким чином, утворився третій (після УАПЦ митрополита Мефодія та Харківсько-Полтавської єпархії архиєпископа Ігоря) шмат колишньої УАПЦ, обмежений, на відміну від попередніх, суто галицькими територіями.
Ухвали львівського собору цікаві ще й тим, що саме місцевій єпархіяльній комісії доручено готувати проведення Помісного собору УАПЦ, ідею якого озвучили прихильники архиєпископа Ігоря. Як працюватиме ця комісія, з ким вона контактуватиме і, зрештою, якої саме Церкви Помісний собор вона хоче зібрати – невідомо. Також невідомо, що стоїть за зверненням львів'ян про скликання Архиєрейського собору УАПЦ, адже за статутом цей собор збирається згідно з указом предстоятеля, якого ті самі львів'яни відмовилися визнавати керівником Церкви. Що це – елементарна богословська та канонічна неграмотність чи завуальоване прагнення перекласти власну частину відповідальности за долю УАПЦ на інших?
Собор Львівської єпархії не виявив розуміння глибинних коренів проблем церковного життя, за традицією списавши всі негаразди на „амбіції окремих архиєреїв", не запропонував якісної моделі побудови духовно здорової Церкви, зосередивши свої зусилля на пошукові шляхів визнання канонічности майбутньої Помісної Церкви, ніби канонічність сама собою ґарантує православ'ю духовний розвиток і вирішення усіх проблем. Однак є в рішеннях собору один нюанс, який може призвести до цікавих наслідків.
„Третій шмат УАПЦ" проголосив про перехід під омофор Вселенського Патріярха. Поряд із абсурдним словом „автокефалія", яке ну ніяк не в'яжеться з поняттям про підпорядкування, пролунало добре знайоме слово „автономія". Львівська єпархія, Галичина, канонічне визнання, церковна автономія... Це неминучі асоціяції, які ведуть до не менш неминучої підозри – за чиїм сценарієм буде розвиватися Львівська єпархія УАПЦ, якщо сценарій „Галицької церковної автономії" здавна є стратегічним пляном Москви щодо вирішення українського церковного питання?
Усе це дає підстави підозрювати, що майбутній Помісний собор „віртуальної" УАПЦ має всі шанси теж стати „віртуальним". А реальністю є те, що Української Автокефальної Православної Церкви в Україні сьогодні вже не існує – натомість є кілька частин колишньої УАПЦ, кожна з яких має свої, не завжди далекоглядні пляни на майбутнє. Під маскою нарахованих Держкомрелігій 1209 парохій УАПЦ приховуються такі групи: архиєреї та громади, які вважають предстоятелем митрополита Мефодія; інші спільноти, які визнають першість митрополита Константина як духовного опікуна УАПЦ в цілому світі; галицькі парохії, що відтепер орієнтуються на підтримку архиєпископа Всеволода, та ціла низка храмів, де священики, яких зараховують до УАПЦ, де-факто є „акефальними" і поминають того архиєрея, якого самі схочуть, не підпорядковуючись насправді жодному. Навіть якщо всі ці різні люди знайдуть у собі сили зібратися на спільний собор, навряд чи вони вийдуть з того собору об'єднаними - єдине, що може знову звести їх разом, це утворення за підтримки влади Помісної Церкви, до якої увійти буде просто „необхідно". Тільки ось страшно уявити, що тоді це буде за Церква...
 

Привітаймо появу нової книги “Українська мова в ХХ сторіччі: історія лінґвоциду”. Книжки дуже змістовної, з вступною частиною Лариси Масенко і добором документів та матеріялів, що стосуються совєтської політики “на мовному фронті”, зокрема у лексикографії, термінології, правописі. (В. Кубайчук). В кінці книги – реєстр репресованої лексики (О. Демська-Кульчицька).
Будемо сподіватись, що це тільки початок збору таких документів та імен, що вписалися в історію, як “репресивні мовознавці”. На такі імена в народі особлива пам’ять: злочин проти мови не забувається.
Чотири покоління українців привчали до думки про подвійний розквіт – політичний в УРСР, і “піклування партії” про розквіт української мови.
В книжці добре показано, що просто заборона мови – це ще ніщо, порівняно з “постійною турботою партії про її розквіт”.
Що стосується політичного розквіту – то він весь у резолюції большевика Боженка, коли в революцію десь його попросили дозволу ставити “Наталку Полтавку” І. Котляревського. “Играть дозволю, но  только не на контрреволюционном языке”.
Отже, так залишилося неясним:
Чи дозволено?
Чи контрреволюційна мова І. Котляревського?
Чи дозволена тільки мова большевика Боженка?
На цій неясності зависала проблема української мови, яка вийшла зі сфери глухої царської заборони в контрольовану зону большевицької мовної політики, що проникала і в етнічний масив, і в психологію українця, і у внутрішні закони укураїнської мови. І проникала руйнівно.
Оскільки з мовою зв’язана і самосвідомість, то, природно, українськими мовцями займалось і ЧК, і КҐБ, словом – Головне Політичне Управління, про яке знали навіть діти:
  Як побачать ҐПУ,
  Ховаються в кропиву.
Наведені в книзі документи – то лише камінь, кинутий на плесо ставка, в якому кишіли хижаки і черва в застійній воді.
Українська мова в СССР перебувала в зоні страху і регульованого терору.
Однак, коли взяти проблему концептуально, вирок мові винесла сама пролетарська революція.  Це була революція в свідомості, в мисленні, в слові, “яке мало наповнитися “новим змістом”. Який міг бути спонтанний розвиток мови,  коли “Правдою” назвали газету, яка виправдовувала  насильство над людиною і над природою, а отже і над мовою.
“Чи може існувати така мова, яка б заздалегідь у полі свого впливу виключала саму можливість думки або постановку філософських проблем”, – запитує філософ Мамардашвілі  і відповідає: “Неможливо мислити на довготривалому мітинґові біля підніжжя пам’ятника, а совєтська мова саме і є довготривалий мітинґ.
Зниження культури мови, примітивізація і опошлення мови – це загальна атмосфера і стиль комунізму. Це полювання на “чуже слово”, на вищий рівень, на совісливість, одне слово, на білу ворону.
Але при цьому не слід забувати про дамоклів меч, завішений над національною мовою, яку завтра оголосять “неперспективною”. Перспектива “злиття мов” – один з комуністичних догматів. Мови, проголошені розквітаючими, готовлено через нівеляцію і стандартизацію до злиття в єдину інтернаціональну мову.
Під цим дамокловим мечем, який оновлювався з кожним з’їздом КПСС, доводилося і “розвиватися”, і “розквітати”, і “збагачуватися” – абсолютно без живої мотивації, у віртуальному світі зпорожнілих понять. Упривілейована “мова Леніна” так само улягала реформації, хоча її і не готовили до злиття.
Нарешті, питання “правопису” в збірнику теж представлене як “предмет постійної турботи партії”.
В нашому, за виразом Дж. Мейса, постгеноцидному суспільстві питання правопису законсервоване, і ним найчастіше займаються вчорашні гонителі, які утримують українську мову в глухому куті оборони.  Після Помаранчової революції дискутувати питання про “другу державну мову” – що може бути більш  принизливим для української влади і для українського народу?
Українська мова в полі постійної боротьби. Хто не наступає, той обороняється. Хай же сьогодні презентована книга послужить арґументом і стимулом до боротьби.

Як і в часи Російської імперії, найбільшого тиску в “старшобратніх” обіймах зазнавали українці  й білоруси, оскільки спорідненість їхніх мов з російською значно  полегшувала завдання “злиття мов”. З початку 30-х років, після остаточного утвердження Сталіна на верхівці владної піраміди, почався сплянований наступ на українську й білоруську мови, що полягав у втручанні в їхній внутрішній розвиток, спрямований на нищення самобутніх  рис цих мов і зближення їх з російською мовою. Таким чином, засуджуючи на словах Валуєвський циркуляр, виданий колишнім царським урядом, більшовицьке керівництво у своїй мовно-культурній політиці здійснювало його практичну реалізацію.
Зазначена практика була впроваджена на початку 30-х років. Вся, майже без винятку, плідна праця мовознавців 20-х років була оголошена «шкідницькою й націоналістичною», «спрямованою на відрив української мови від російської», а видання тих років, у тім числі «Український правопис» 1928 р., академічний «Російсько-український словник», що встиг вийти до літери «П», термінологічні словники були заборонені.
6 квітня 1933 р. за наказом нового керівництва Наркомосу України було організовано комісію під головуванням А. Хвилі «для перевірки роботи на мовному фронті». Завданням комісії було «очистити теоретичний фронт від усього буржуазно-націоналістичного сміття, повести дійсно пролетарськими шляхами  творення української наукової термінології, виправити українську фразеологію, український правопис”.
Таким чином, як зазначає В.В. Німчук, “...реформа 1933 року зачепила не просто написання , а віковічні традиції орфографії і, головне, ориґінальність системи української мови”.
Нищівних ударів у цей же час зазнала школа термінознавства, яка склалась у попередній період. Після фізичної розправи з мовознавцями, що встигли укласти десятки термінологічних словників, проведене в 1933 р. “викорінення, знищення націоналістичного коріння на мовному фронті” цілковито змінило засади творення терміносистем.
Висновки термінологічних комісій і відповідні резолюції Народного комісаріяту освіти в 1933—1934 роках, які забороняли впроваджувати в українську термінологію будь-які нові терміни поза посередництвом російської мови, лишались чинними протягом усього радянського періоду.
Подібна «чистка» була застосована не тільки до термінологічних словників, а й до усіх інших лексикографічних праць, зокрема до академічного «Російсько-українського словника», який встиг вийти до літери «П». Цей словник, що його упорядковувала й видавала під керівництвом А. Кримського і С. Єфремова Постійна комісія для складання словника живої української мови Української академії наук,  не без підстав вважається досі неперевершеним за якістю зібраного в українській частині лексичного матеріялу.
З  тавром “націоналістичного” словник було заборонено і видані чотири його томи зникли з усіх бібліотек. Припинилась уся попередня діяльність з укладання словників різних типів, вона обмежилась підготовкою одного словника – російсько-українського.
Масштаби антиукраїнського терору виразно засвідчує той факт, що уже в другій половині 30-х pp. молоде покоління українців було майже цілком позбавлене навчальної літератури з української мови. Були заборонені і шкільні підручники, зокрема популярна «Початкова граматика української мови» Олени Курило, і посібники для вищої школи — «Нариси історії української мови» П. Бузука, «Курс історії української мови. Вступ і фонетика» Є. Тимченка, колективний «Підвищений курс української мови» за редакцією Л. Булаховського, “Норми української літературної мови” О. Синявського. Внаслідок цього студенти філологічних факультетів залишилися без будь-яких посібників як з історії української мови, так і з сучасної літературної мови.
Таким чином, у 1933 р. більшовицькі вожді, стероризувавши українство шляхом штучно організованого голодомору і застосувавши репресії проти інтеліґенції, підірвали потужну соціяльну базу української мови, після чого змогли повернутися до старої імперської практики асиміляції.
Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х pp., фізичного знищення або довготривалого ув'язнення мовознавців, заборони створених у ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як «ворожих» і «націоналістичних» радянське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 80-х pp.
Як відомо, з початку 1960-х рр. Україна пережила десятиліття культурного ренесансу. Після розвінчання культу Сталіна й пов’язаної з цим лібералізації режиму в республіці з’явилась ціла плеяда талановитих молодих митців, що дістали назву “шістдесятників”. Характерною рисою культурного життя цієї доби було звернення до спадщини 20-х рр., намагання повернути викреслені імена, опублікувати твори письменників Розстріляного Відродження. Налагодженню міжпоколіннєвого зв’язку сприяли й безпосередні людські контакти з тими митцями, яким вдалося вижити в сталінських концтаборах і повернутися в Україну. Такою знаковою постаттю 60-х рр. став Б.Антоненко-Давидович, навколо якого гуртувалась талановита молодь.  Великий супсільний резонанс мали виступи Б. Антоненка-Давидовича  з різкою критикою мвоної політики 30-40-х рр. Не меншого розголосу набуло критичне обговорення проблем стану української мови  на конференції з питань культури мови, що відбулася в Київському університеті в 1963 р. Важко переоцінити ту ролю у пробудженні національної свідомости в масово зрусифікованому соціюмі, яку відіграла праця Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”.
У цей же час з московського центру надходить вказівка  про поширення нової пропаґандивної тези, згідно з якою функції російської мови в СРСР уже не обмежується роллю засобу міжнаціонального спілкування – вона проголошується другою рідною мовою неросійських народів СРСР.
 

І
Ще незабутній персонаж Достоєвського, неусвідомлений прото-постмодерніст, він же предтеча сучасної інфантильно-колективістської свідомости, з люциперівськими, однак, обертонами, стверджував, що в усіх книжках  (передусім, художніх, звичайно) “неправда написана”. Це глибоко дошкульне спостереження констатувало чи не головну перешкоду на шляху створення людини дійсно нового типу, бо саме розвинена суб’єктивність певного типу як культура і мораль та інтериорізована наповненість душі духовними смислами століттями стояла на сторожі традиції, об’явлення, Логосу, Закону та межі.
Утопії завжди збуваються. Приспіло втілювати в життя “прекрасний новий світ” Олдоса Хакслі, не забувши й про варіянт Орвела.
Настав якось сіренький ранок і оголосив тотальну “реформацію”. Порозбігалися одразу всі звіренятка (“звірюшки”), повсихали колодязі, засвітилися вікна казино та євросаун, небачені екрани “медій”, запищали трелями з Моцарта мобілки, вкрадено численні вулики та втекли всі “роксоляни” і настав кінець репресивному майже “сексизму”, лютому “логоцентризму”, задушливим “бінарним опозиціям” діючої моралі, а відтак здається і Божому благословінню.
Водночас напала на онтологічно втомлену душу велика неміч, захитався її статус, похитнулася аксіологія (наука про цінності людини), занудило, ніби від безсенсовости плину історії, несила стало спостерігати щовечора кривавого кольору сонечко, що заходить, і хтось вирішив: якщо вже апокаліпсис або ж безперервно відкладається, або взагалі ніколи не відбудеться в видимо-театральних формах, то чи не варто його влаштувати непомітно-рукотворно, аби лиш зупинити безсенсово-тяжкий і незносний плин часу, залишивши для подальших спостережень лише якусь витоптану мікрогалявинку з кількома давньоєгипетськими чорними жуками, і звісно  ж – з “Осірісом”, відбудованою псевдо-Александрійською бібліотекою з темними текстами та “голу людину” на “голій землі”, не забувши і пророцтво того ж Достоєвського про “лазничку з павуками по кутках”. Постає світ, в якому ще не було Адама, а ось жабки і мушки – були.
Майстром цих думок був В. Розанов. Українці завжди займалися іншим і процес прогледіли...
Наполегливі й непомітні будівничі цієї справи засадничо-теоретично йдуть далі, розмахуючи двосічною сокирою втомленого позитивізму та постструктуралізму, нашіптуючи, що й ідея “історії, як і саме її поняття є сумнівним, проблематичним і знову ж таки “репресивним”, окрім хіба що розуміння її як  виняткової суми “артефактів”,  які можна, подібно до дитячого будиночка з кубиків, щоразу перетасовувати так і інакше і щоразу на свій розсуд.
Ніби Павло Корчагін вкупі з якимсь “псевдотамплієром”, “заєдінщиком”, сідає верхи на білого віслюка і він же – “Лінкольн”. Цю на наших теренах справу непогано чинить, зокрема як з ідеологічного, так і духовно-розкладового боку не лише довга, хижа і “невидима рука ринку”, але й повзучо-задушлива, хоча й різнобарвна та весела – м’яка “ліберальна зачистка” як загалом оточуючої реальности, так і в плані розмивання побутуючих абстрактних категорій і моральних стримуючих понять поряд з неафішованим непомітним насадженням чужої містики і  чужих “парадигм”. І над всім панує духовний “чорний воронок” “еону Водолія”.

ІІ
Г.К. Честертон ще в середині минулого сторіччя якось пророчо зауважив, що в наступному віці лише за виразом обличчя християнина визначить і затримає перший-ліпший поліцай на розі. Уникає лихий маргінал ходити до супермаркету, бач! Несподівана думка на часи, коли здавалося, що найбільшим ворогом Віри є саме тоталітарний безбожний комунізм! Проте говорив письменник про інші країни і суспільства, які добре знав і вже помічав у них повільний, проте нестримний конвергуючий з більшовизмом гін вже до ліберального “редукціонізму”, початок боротьби з вищими вартостями і їх носіями, в ім’я (звісно ж) “толерантности” і різнокольорового співучого мурашника,  заради торжества яких, згідно з Карлом Поппером, можна (і треба) і силу застосувати! Чого не зробиш від “великої втоми” душі!
Бо вже ж науково відомо, майже  в річищі поглядів Хани Арендт, сьогодні християнин – завтра терорист!, якщо  звичайно не розуміти істини Віри в розм’якшено гарвардському неосхоластичному варіянті, який все більше розчиняється, або ж безликому моралізаторстві, або специфічно посткомуністичному протестантськи раціоналістичному словоблудді, змикаючись з “психоаналізом” та полегшеною “психологією”  і духовною “психогігієною”, що нагадує неїстивну кашу “Пармалат”.
Чому, приміром,  за будь-яку ціну треба леґалізувати евтаназію, або ж “одностатеві шлюби” чи використання з зародків людини “стовбурових клітин”, бо ніби для людства важливих  проблем вже й не лишилося?
Чому на місце письменника-літератора, традиційного охоронця певних принципів і вартостей, слід поставити якогось розстриженого комсомольця – дяка глобалізму, “спортсмена  безвір’я”, що пританцьовує під чужу дудку чужого факіра? “Він наш”, - ласкаво кажуть чужі і плещуть по плечу. А все тому, що потрібно проламати захисні стіни будь-яких обмежень , що відділяють Космос від Хаосу.
Або чому потрібно вимірювати історичні періоди футуристично нібито прогнозованих подій строками від 50 до 500 років наперед, цим самим підступно деморалізуючи і пригнічуючи людину, знецінюючи її реальне життя, і її “дні”,  і хто в такому випадку є і буде дійсним суб’єктом чи спостерігачем цього ймовірного процесу і “деміургом” його творення?
Відтак, як твердить одна з неформально ідеологічно-наглядових газет сьогоднішньої України - «Столичные новости», кожна людина, виявляється, генетично запрограмована так, що може стати вбивцею, і мабуть лише не наважується...
В світлі такого твердження і такої ідеології  стишуються наші публіцистичні аналізи, і запановує духовна цвіль: кіч, попса, таблоїди, заїрські танки і сурми дикого “метафізичного” капіталізму, що зазіхає на глибини існування.  Так  покищо перемагає їхня “нестерпна легкість буття”, їхнє “свято, яке завжди з нами”, і не простежуються перспективи, як його позбутися.

Хоч  і  за совєтських часів  в  Україні  було  кілька  польських  шкіл, як  приміром у Львові, та катедра  полоністики в  Київі, а однак розвиток  розпочався тільки в незалежній Україні. Сприяли цьому зацікавлення і поміч  Польщі. Це стосується зрештою не тільки  України,  але всіх  колишніх  країн    СССР. Центральний Осередок Досконалення Вчителів у Варшаві  готував для  цього і  посилав учителів. Лише  в  2003/2004  навчальному  році  працювало  на  постсовєтському просторі понад 150 учителів, посланих з Польщі, з них 39 – в Україні. Вони працювали в  майже ста  місцевостях  десяти  країн – Білорусі,  Латвії,  Вірменії, Молдавії, Росії, Казахстані, Узбекистані,  Кирґизстані ,... В  Україні в 65 місцевостях охоплювали  4  тис. учнів. Серед  учителів  є   також  черниці, і то дуже активні.
 Польські  учителі  працюють  в  Україні  від  1990  року, і число їх щороку зростає (на засаді виміни – ротації). За  останні  14 років в Україні  перебувало  загалом 342 польських учителів, які навчали польської мови, історії,  культури,   географії, подавали інформацію про сучасну  Польщу.
Вони працювали  в  польських  школах, та осередках, таких як “Дом Польські”, часто збудованих за польські  гроші. Учителі, які зголошуються  на  виїзд  до праці  на  Сході, проходять спеціяльну  підготовку. Їхнє завдання – не  лише вчити польської мови, але також поширювати  і пропаґувати польськість  серед громадян  польського походження,  які  проживають  в  Україні  і  інших  країнах  на  Сході. Більшість  вчителів  виїжджає з патріотичних мотивів, та з потреби  пізнання  світу, але також щоб заробити, бо за працю їм платить Польська держава, а буває, що знайти якраз педагогічну працю за фахом у Польщі нелегко.
В Україні на сьогодні польська мова вивчається в загальних школах, а також в суботньо-недільних. З польською мовою навчання існує п’ять шкіл: у Львові дві, в Мостиськах, Стрільчиськах і Городку Подільському. “Польські кляси” є в школах у Кам’янці-Подільському, Івано-Франківську і Дрогобичі. Польська мова є обов’язковим предметом в Рівному, Славуті, Кременці, Бердичіві, Старій Гуті, Довбиші, Новім Заводі, Харкові, Донецьку і Сумах. Як предмет факультативний є в школах у Дубні,Ємільчені, Барі, Ніжині, Вінниці, Кіровограді, Білій Церкві, Миколаїві і інших місцевостях, як наприклад в “Польських Домах” в Київі, Житомирі, Ужгороді, Луганську, Рівному.
Ось такий загальний стан польського шкільництва в Україні. Годі заперечити, що Польща дбає про свою національну меншину, зокрема на Сході. Отож хотілося б зробити порівняння: скільки моя незалежна Україна за ті роки послала учителів на допомогу українській діяспорі на Сході, в Прибалтиці, в Молдові, Румунії?
З іншого боку треба з жалем ствердити, що громадськість у самій Польщі властиво зовсім не поінформована про стан польського шкільництва в Україні. Чому? Оце питання.
За матеріялами польського журналу “Вспульнота польська”, нр. 5/2004

Книга патріярха Димитрія (Володимира Яреми) – плід його тривалої праці, роздумів над феноменом української ікони XI-XV ст., робота, якій він присвятив багато десятків років.
Праця вченого – не звичайна: сам автор анонсує її як популярно-наукову, проте це є справжнє академічне дослідження, але ориґінального, можна сказати, майже унікального жанру. Це – щира і відверта розмова з читачем, у якій патріярх передбачає не випадкову людину: його вимріяний співбесідник – ерудований мистецтвознавець, якому не байдужі інтереси автора, і тому він з ним розмовляє як з рівним. Патріярх ділиться з читачем своїми гіпотезами і переконаннями, ваганнями, сумнівами, спостереженнями.
Володимира Ярему цікавить найвагоміший пласт іконної спадщини України ХІ-ХУст., який він прагне розгледіти стереоскопічно, під різним кутом зору: іконографія, іконологія, богословський зміст, стиль, якому надається в книзі питома вага, малярська школа, майстерня, митець.
Ерудиція автора, його знання історії української церкви, життя єпархій і манастирів допомагають простежити долю ікони впродовж століть, так би мовити, її археологію, її буття, її історію. Патріярх докладно вивчив колекції музеїв України (правда, кілька разів скаржиться, що після 1949-47 pp. вже більше не міг потрапити до фондів Національного музею у Львові), Польщі, Словаччини, до певної міри Росії, він виходив пішки і об'їздив усю територію Західньої України в різні роки і багато ікон встиг побачити in situ. І тому часто ікона описується ним не у музейній збірці, куди вона згодом потрапила, а в церкві в її природному оточенні. Ікони, як і рукописи, завжди були мобільними пам'ятками, і автор прагне дослідити маршрути ікони, її історичні зв'язки. Ці сторінки книги особливо зворушливі. В книзі описано місцезнаходження церков, манастирів, звідки походять ікони, красу, яка майже завжди оточувала ансамблі, що здебільшого знаходилися в Карпатах.
Відтворюючи історію самого іконописання на землях України-Руси, вчений шукає витоки, джерела і не виключає, що християнізація Галичини і Волині йшла не з Києва, як це вважається хрестоматійно, тобто не шляхом Візантія - Київ, а через Моравію, і відбувалося це майже синхронно з Києвом. Цим він пояснює відлуння романських рис в художній культурі західньоукраїнських земель. Автор слушно зауважує: "Дослідникам треба було б зайнятися детальнішим опрацьованням цього раннього часу в історії мистецтва на наших землях. Чи не є це таки якісь наслідки моравської місії, яка діяла і на наших землях? На Моравії панувало давніше дороманське, а пізніше романське мистецтво. Тим більше, що маємо виразніші сліди в архітектурі..." (с.6 рукопису).
Дослідник пильно простежує, як упродовж кількох століть, крім пануючого візантизуючого стилістичного напряму, в малярстві спостерігаються рефлексії дуже архаїчні, але відчутні, романського мистецтва, типові його алюзії можна завважити навіть у пам'ятках XV ст.
Враховуючи відсутність абсолютно об'єктивних критеріїв щодо визначення часу створення ікон XIII – початку XV ст. (це позначилося в розбіжностях їх датування, яке дотепер простежується в літературі), вчений обережно пропонує свої дати: здебільшого він схильний вважати деякі твори давнішими, аніж то прийнято зараз. Авторські спостереження про виникнення деяких стилістичних рис у різні епохи завжди доводяться прикладами і зіставленнями українських ікон з пам'ятками, створеними в інших країнах православного світу. Завдяки тому дещо змінюється загальна картина еволюції українського малярства XIII-XV століття.
Володимира Ярему давно цікавило питання формування українського іконостаса, його генези та своєрідности. Відома низка його статей, присвячених цій темі. Вона чи не найсуттєвіша в цій книзі, проте автор підходить до її розв'язання ніби з іншого боку. Розглядаючи окремо кожну ікону, він не тільки дбайливо аналізує її стилістичні особливості, але й прагне віднайти місце пам'ятки в інтер'єрі храму, по можливості реконструювати вигляд ансамблю в ту чи іншу епоху. Він намагається на підставі їхніх творів, що дійшли до нашого часу, створити уявлення про склад ікон передвівтарної огорожі. Вчений зіставляє українські пам'ятки зі збереженими ансамблями в інших православних народів (в тому числі особливо у сербів), простежує, як впродовж віків поступово змінювався зміст, архітектурна композиція передвівтарної стіни, яка згодом стане іконостасом. Завдяки подібному уважному і пильному дослідженню, в якому кожна теза, думка підтверджена конкретним прикладом, образ української церкви, її інтер'єр наче відроджуються в різні століття.
Прозора і чітка думка вченого простує від окремого до загального. Якщо його цікавить манера майстра, то він логічно намагається віднести її до певного стилістичного напряму, об'єднуючи ікони у майстерні або навіть школи. Волею історії українська ікона XII-XV ст. збереглася головним чином тільки на західніх територіях України. (В Києві, наприклад, чи Чернігові вже у XVII ст. бракувало старих ікон). Через те що, як уже згадувалося, ікони не завжди створювалися там, де їх було знайдено, пошук їхнього справжнього походження здійснюється тільки завдяки стилістичному аналізові (якщо ще ікона не має і леґенди). Вчений окремо зупиняється на шедеврах, відкритих інколи в селах чи містечках, які малювалися, безперечно, у великих художніх центрах.
Пам'ятки високої малярської традиції з відчутним візантинізуючим струменем у стилістиці й іконографії він схильний відносити до київської школи, попри те що вони знаходилися далеко за межами славного міста. Він зіставляє їх з мініатюрами всесвітньовідомого манускрипта, що документально засвідчено, був створений у Києві 1397 р. - Київським Псалтирем. Вони є незаперечним свідоцтвом тяглости культурної традиції Київської Руси, яку не зруйнувала ані монголо-татарська навала, ані наступні перипетії подальшої драматичної історії України.
У довірливому тоні оповідання патріярха вчуваєш ніби його тихий смиренний голос. В його переконаннях немає категоричности, він не полемізує, а запрошує своїх колеґ до дискусії, і сам дуже чуйно відноситься до їхніх тверджень і переконань. Він слушно вважає, що інколи варто тільки окреслити проблему, ніж її вирішити, задати питання і дати час на роздуми, ніж одразу на нього відповісти. Твердження і вагання, переконання і сумніви є ознакою справжньої наукової праці, яка відчиняє двері нащадкам для майбутніх досліджень. Книга Володимира Яреми звернена до молоді, до наступних ґенерацій мистецтвознавців, він навіть її назвав з притаманною йому скромністю – "Матеріяли для мистецтвознавців", вона скерована в майбутнє.
Людмила МІЛЯЄВА
проф., доктор мистецтвознавства
 

У мистецтві, переважно в іконі, Візантія досягла справжнього поєднання західньої та східньої традицій. Але нестача творчої енерґії перешкоджала Візантії домогтися остаточного синтезу язичницьких і християнських елементів своєї спадщини. У принципі це була всеосяжна культурна претензія на християнське (православне) освітлення всього життя: держави, війни, господарства, сім'ї, школи, мистецтва й науки. Але значний і невизначено широкий елемент язичництва залишився без перетворення. Школа продовжувала стояти на сторожі язичницьких традицій, лише злегка прикритих християнством. Манастир, навпаки, ніколи не був у Візантії місцем науки та навчання, як на Заході. Школа раз-у-раз породжувала дивні запізнілі постаті напів'язичницьких філософів, а манастир невпинно протиставляв культурі носіїв чернечого ідеалу святої простоти. Палац і скит були двома фокусами візантійського світу. Протиріччя між ними було єдиним серйозним драматичним протиріччям нерухомої культури. Протилежність між західньою і східньою христологією втілена у постатях Лева Великого і Климента Александрійського. Візантійський Христос – це Бог у людській плоті, а не Боголюдина; таким Його зображають на іконах і в церковних молитвах. Ікона Вседержителя (Пантократора) виражає саму суть візантійського благочестя. З етичного вчення Ісуса залишені головним чином Його безкомпромісні заповіді, очевидно, недосяжні для людини, але підкріплені обіцянкою Страшного суду. Грецька проповідь має переважно богословський характер і є частиною та продовженням літургії. Тут ключ до величезної вади візантійської релігійности – до слабости в ній етичного життя. Візантійська церква прийняла й ідеалізувала етику рабства під покровами християнської смиренности.

СЛОВ'ЯНСЬКИЙ ВІЗАНТИЗМ

Сама Візантія не втратила скарбів античного спадку, але не побажала передати цей спадок Русі або, можливо, Русь не подбала його сприйняти. Слов'янські переклади Святого Письма, виконані Кирилом і Методієм, як і слов'янська літургія, явилися двозначним даром народжуваній руській культурі, хоча й безцінним внеском у руське духовне життя. Плоди християнського благовістування були на Русі із самого початку рясніші, ніж зібрані на латинському ґрунті, відбиток Євангелії – глибше, ніж на німецьких і романських народах; але наявність перекладів обмежила потребу в знайомстві з грекомовною літературою й відразу звузила кругозір, необхідний для розвитку рідної культури.
Біля джерел руської ориґінальної літератури стоять дві концепції: євангельський моралізм болгарських авторів, натхнений Іваном Золотоустим, та ідея Кирила і Методія про національне покликання як про особливе дарування кожного народу в межах Всесвітньої церкви.
Серед слов'янських перекладів слід зазначити силу-силенну апокрифів, до яких руський народ мав особливу пристрасть через їх леґендарний, казковий зміст, що давав поживу уяві. (Однак думка про те, що через апокрифи на Русь проникала богомильська єресь, надто перебільшена.) Ще більшою популярністю користувалися житія святих; ці твори вселяли релігійний захват, містили моральні уроки, а до того ж мали принадність пригодницької літератури. Національним руським святим, що прийшов з грецьких святців, став Микола Чудотворець. У його образі приваблювали дві риси: надприродна сила чудотворення, майже богоподібне панування над стихіями й милосердна спрямованість його діянь. Святитель Микола живе в уяві християнського світу не як герой аскетизму, а як зразок співчутливої любові. На Русі передання про нього були доповнені новими чудесами.
Популярні були переклади Івана Золотоустого, який засобами чудової елліністичної риторики підводив прямо до Євангелія й зосереджувався не на його символіко-містичному, а на етико-релігійному змісті. Він був учителем агапе, каритативної любови, взятої переважно в соціяльному аспекті, – захисником бідних і викривачем багатих. Інший дуже популярний автор – Єфрем Сирін, поет, проникнутий біблійним ліризмом, пророк покаяння. Руський народ ніколи не розставався з цими двома першими вчителями свого християнства. Сирін і Алконост – птах радости і птах смутку руських леґенд – можуть служити емблемами цих двох поетів.
Слов'янська душа жадала мітології сильніше, ніж догми, й одержала мітологію у християнському вбранні. Велика частина справжніх трактатів і проповідей древніх отців, що стосуються кінця світу, воцаріння антихриста і пришестя Христа, була перекладена з доданням багатьох псевдоепіграфів. Перекладачі, таким чином, виявили велику пристрасть до проблем есхатології в апокрифічній їх формі. Цим пояснюється дивна популярність на Русі деяких донікейських отців III ст., що залишили (або яким приписувалися) твори про антихриста. Добір перекладів визначався почасти й тим, що вчені болгарські клірики не користувалися бібліотеками двору та патріярхії у Константинополі, а пересаджували на рідний ґрунт бібліотеку середнього грецького манастиря з додатками з апокрифів на свій смак. [...]
(Цікаво, що серед небагатьох власне руських перекладів велика частина належить до мирської або напівмирської літератури (Козьма Індикоплов, Йосиф Флавій та ін.), що свідчить про космологічні й історичні інтереси руського читача. Релігійна космологія й історія, засновані на есхатологічних поглядах, стали двома теоретичними полюсами руської думки, що мовби уникає метафізичного й раціонального умогляду.
Грецька літургія сприймалася як небо, що сходить на землю, як присутність Бога у Його храмі, таїнствах, іконах, святинях, у священній матерії. Служба церковнослов'янською, близькою до рідної, мовою приводила до того, що миряни знайомилися в літургічному контексті з фраґментами Нового Завіту. Якщо послання апостола Павла  з їх складним теологічним змістом у "темних" перекладах так і залишилися незрозумілими для середнього русина, то Євангелія була набагато доступніше для недосвідченого розуму. Протягом першої половини Середньовіччя, аж до XII ст. тільки слов'янські народи Европи чули Євангелія не чужою мовою й могли дещо з нього зрозуміти. Русь одна  з  небагатьох  користувалася цим привілеєм.

ВЧЕНІ І СВЯТІ

Руські візантиністи. Перші руські релігійні письменники Кирило Туровський та Іларіон Київський були захоплені проблемами історії більше, ніж догматичним богослов'ям. Руський підхід до теології переважно історичний. Богословська думка була вперше пробуджена розмірковуваннями над долею свого народу, пізнє навернення Руси і її славне введення в церкву підштовхували до історіософських спекуляцій. Однак повна відсутність греко-римської традиції виключала зі сфери історичного знання весь древній світ, крім старозавітного, через що історико-богословська думка потекла по єдиному, біблійному каналу.
Руський кенотизм.
Найбільші серед древньоруських святих і перші канонізовані церквою не випадково належать до специфічного національного типу, що може бути названий "кенотичним".
Передусім про це свідчить "Сказання про Бориса і Гліба", де міститься оповідь про вигублення безневинних і водночас релігійне тлумачення добровільної, жертовної смерти. Князі Борис і Гліб – страстотерпці непротивлення. Примітно, що в мучеництві святих князів немає ані тіні героїки: це не стоїчне чекання смерти, не виклик, кинутий силам зла, що так часто зустрічається у страстях древніх мучеників, – навпаки, і в "Сказанні", і в літописі підкреслюється людська слабість, зворушлива безпорадність князів; їхні сльози і скарги на свою долю завершуються словами прощаючого непротивлення. Порівняння з житіями західніх середньовічних святих переконує: акт непротивлення – національна руська риса, справжнє релігійне відкриття новонавернених руських християн. Образ лагідного і Стражденного Спасителя ввійшов у серце руського народу як святая святих у його духовній скарбниці.
Борис і Гліб – саме "страстотерпці", "причасники страстей Христових", а не мученики за віру (Константинополь через це не відразу погодився їх канонізувати).
Тип руського чернечого аскетизму близький палестинському (у його відмінності від єгипетського і сирійського). Руське чернецтво фактично було нащадком палестинської гілки східнього чернецтва. Поступаючись єгиптянам та сиріянам у героїчній аскезі й навіть чудотворенні, палестинці володіли даром, що його Антоній Великий називає першою чернечою чеснотою, – розважливістю, тлумаченою як почуття міри, як духовний такт. Можна говорити про гуманізацію аскетичного ідеалу в Палестині й на Русі. Палестинці є творцями "лаври" – напівгуртожиткового типу життя, поряд із цілком гуртожитковим. Палестинці також знаходили час для служіння миру, для місіонерства, привітного прийому прочан, для еклезіологічних суперечок, боротьби з єресями в містах та в імператорському палаці. Древня Русь прийняла все це за зразок для наслідування і збагатила власними духовними дарами. Вплив палестинського чернецтва підсилювався завдяки чарам Святої Землі, до яких був сприйнятливий увесь християнський світ.
Борис і Гліб слідують за Христом у своїй жертовній смерті, кульмінації Його кенозису, а Феодосій наслідує Його злиденність і нищення. З боку смерть Бориса, що не була результатом боротьби, героїчного вчинку, може видатися слабістю, як злиденність Феодосія – дурістю. Але так і виглядає кенозис Христа в очах Ніцше – або раніше в очах язичницького світу. Напівязичницькі християнські суспільства у Візантії або в "темному віці" зі страхом і ніяковістю відверталися від приниженого Христа. Тим більшим є разюче і знаменне велике відкриття першого покоління руських християн: кенотичний Христос руських святих.

АСКЕТИЧНІ ІДЕАЛИ

У чернецтві домонгольської Руси помітні два плини духовного життя: підземний, аскетико-героїчний, пов'язаний із затворництвом у печерах, і "надземний", пов'язаний зі смиренністю, послушництвом і справами милосердя. Перший тип, тип Антонія Печерського, в Київському патерику переважає. Літопис повідомляє про перебування Антонія на Афоні, тип його аскези запозичений у старців Святої Гори, котрі, у свою чергу, наслідували аскетизм сирійського зразка: майже надлюдські тілесні страждання, безупинне каяття і як його ознака – "слізний дар". Таким чином, школа Антонія представляє на Русі сирійську традицію, а школа Феодосія – палестинську, причому обидва пройшли через грецьке  – афонське і студитське – посередництво. [...]
Відтоді за всіх часів суворий аскетичний тип релігійности існує на Русі пліч-о-пліч з кенотичним, каритативним типом.

РЕЛІГІЯ МИРЯН. ПЕРЕКЛАДНІ ІЗБОРНИКИ

У центрі грецької, слов'янської і руської християнської літератури, якою користувалися миряни, - дві ідеї: Фобос і Агапе, страх і любов. Страх і любов у їхній єдності регулювали релігійне життя середнього християнина на Русі, але в різні часи в різних пропорціях рівновага страху і любови характерна для давньо-руського християнства. [...]
Тема послуху й покори наростає в руському християнстві починаючи з XVI ст. Для Феодосія, для Бориса і Гліба смирення випливає з любови (“Любіть і слухайтеся один одного”), тобто має кенотичну цінність як наслідування Христа. У релігії страху – у смиренні, слухняності інший зміст: не близькости до втілення Бога, а переживання прірви, безмірної відстані  між Богом і людиною. [...]
Але те, чого не було у "Стоглаві” – грецькому перекладному творі, доповнила руська мова, що інтуїтивно з'єднала істину і справедливість у слові "правда". [...]
На противагу тому, що звичайно говориться про східнє християнство, всі перекладні трактати і проповіді перейняті дуже діяльним, практичним духом. Вислів ап. Якова "Віра без справ мертва" проходить через усю руську релігійну літературу й може служити епіграфом до неї. Візантійсько-руська практична релігійна антропологія розуміла спокуту як порятунок людини скоріше від смерти, ніж від гріховности, що паралізує волю, як це розумілося в августизмі. Грецькі отці мовчазно припускали, що людство й після падіння Адама зберігає ту ж саму свободу вибору між добром і злом, яку мала перша людина. Блаженний Августин залишався на Русі невідомий, і навіть павликіянське богослов'я Послання до римлян не залишило слідів у руській думці. В  усякому разі апостол Павло не цитувався, щоб урівноважити апостола Якова ("Єдиною вірою" – "Віра без справ мертва"). В акцентуванні ролі добрих справ руський богословський погляд був, можливо, ще більш моралістичним і антипавликіянським, ніж грецький. Але бачачи у смиренні найпершу чесноту й у гордині – найголовніший порок, християнський Схід, і зокрема  Русь,  уникнули пелагіянських небезпек, що їх тягне за собою богослов'я необмеженої волі.

РУСЬКІ ПОВЧАННЯ

"Повчання Володимира Мономаха" – вершина руської релігії мирян. Практично-життєвий характер "Повчання" зв'язаний з високою оцінкою діяльного життя. Його автор вважає, що навіть суто релігійні вправи, такі як молитва, – передусім питання праці, діяння. "Не будь бездіяльним, трудися. Лінощі – мати всіх гріхів".
Руському князю, автору твору, відкриті в Бозі й особливо дорогі три аспекти. Бог справедливий і не дає праведному загинути. Праведний Бог є також милосердним Отцем розкаяного грішника. Третій аспект Бога як мудрого й доброго Творця відкривається Володимирові у спогляданні природи. Слов'яно-руська релігія природи пом'якшує суворий моралізм єврейської релігійности, сприйнятий і Візантією, вносить у нього естетичні риси; віра стає емоційною й навіть екзальтованою; це та віра, що оспівує, віра, що приносить плоди художньої творчости. Володимир прагне заповідати синам головний приклад, що постає з його життєвого досвіду, – своє терпіння та невтомність у трудах. Якщо він похваляється, то похваляється так само, як ап. Павло, – стражданнями і трудами, а не успіхами.

ДРЕВНІ ЛІТОПИСИ

На Русі існувала дистанція між церковними і світськими нормами, але вона не була такою великою, як на середньовічному Заході. На Русі не було суто манастирських літописів, що описували б історію одного-єдиного релігійного інституту. Предмет літописів – руська історія, причому у стародавні часи інтереси Руської землі як цілого переважають над місницькими тенденціями, що лише в наступних літописах посилилися аж до політичної тенденційности. Світський погляд у цей час – не завжди секулярний, мирський, профанний: він може бути релігійним, християнським, але іншого роду, ніж аскетична доктрина, прийнята повчаючою церквою.
У вічній боротьбі між златом і булатом руський літописець бере сторону булата, почуваючи відразу до будь-якого накопичення багатства. Статки годяться лише на те, щоб їх витрачати, розтринькувати. Краще "капіталовкладення" – це бідні, потім іде духовенство, потім васали. Часто ганьбляться жадібність і зажерливість, але ніколи – марнотратство (недарма у слов'янській Євангелії фіґурує "блудний син", а не "марнотратний син", як іншими европейськими мовами). Соціяльним вираженням милостивого марнотратства були бенкети. Літописи згадують про княжі бенкети разюче часто й дуже сердечно, мабуть, вбачаючи в них вираження дружелюбства і взаємної любови, майже як у випадку з древньохристиянськими агапами – вечерями приязні. Питання про бенкети проливає світло на дуже важливу проблему: чи знала Древня Русь різницю між світською й чернечою християнською етикою? Відповідь, мабуть, повинна бути позитивна. Шлях милости може привести до такого ж високого ступеня досконалости, що і шлях зречення. Візантія майже не знала цього етичного дуалізму. Для неї справжня досконалість перебувала виключно в чернечій келії, мирянин же мусив наслідувати ченця наскільки можливо, але без надії зрівнятися з ним. Русь висунула свій зразок, що відрізняється від візантійського Середньовіччя. Краще свідчення тому – велике число мирян-святих у святцях, близько чверти всього сонму руських святих, - пропорція, немислима у Греції або на латинському Заході. [...]
Слова "високість" і "величність" ніколи не вживаються як титули руських князів (на відміну від візантійського василевса). Князя прикликали, аби він служив країні, а не панував над нею. Так, за словами літопису, Мстислав Ростиславович "усім серцем бажав постраждати за свою землю". Князь був не стільки правителем, скільки захисником і воїном. Але суд теж був частиною його служіння. Роля княжого правосуддя в домонгольській Русі своєрідна. Після татарського вторгнення, з XIII до середини XIX ст., несправедливість руських судів сприймалася народом як незмінний і мовби природний факт. Руський фолкльор переповнений сюжетами про "несправедливих суддів", але він не зберіг імени жодного князя, знаменитого своєю справедливістю. Не існує й руських паралель до леґенд про праведний суд Карла Великого, Людовика Святого або Гаруна-аль-Рашіда. Але, з іншого боку, справедливість, звеличена як чеснота, у руській свідомості рідко відокремлюється від милосердя.[...] Але тут ми дотикаємося до самого ядра етики, що відіграла надто фатальну ролю в руському громадянському розвитку. Руська людина або вище закону, або нижче і майже ніколи не здатна цінувати закон за його специфічну функцію, як етичний мінімум або необхідне опосередкування між Царством Божим і звіриною боротьбою за існування.
Робилися спроби, всупереч історичним невдачам, заснувати на покорі й милосерді не тільки удільне правосуддя князя, але й політичні відносини між князями. Кажучи спрощено, передбачалося, що не закон, а любов повинна правити міждержавними справами Руської землі. У теорії кожний князь не був довічно зв'язаний з якоюсь визначеною територією, але вся Русь належала одній княжій сім'ї, яка поступово ділила й переділяла свої спільні володіння мінливими мірками права й сили. Цей хаос інтересів і юридичних принципів церква і християнська совість намагалися обмежити й упорядкувати на основі милосердя – але милосердя особливого роду. Це було милосердя в рамках кревної споріднености.
Беручи до уваги, що вся історія Древньої Руси була суцільною нескінченною війною між родичами-князями, спокусливо було б прийти до висновку, що "братолюбство" належало скоріше до сфери політичної фразеології, а не реальности. Однак такий висновок був би помилковим; свідомість належности до єдиного клану була психологічною реальністю, не менш очевидною, ніж реальність жорстоких кровопролить. Вбивство суперника ніколи не могло бути метою усобиці (навпаки, переможець щиро оплакував його), і двобій між руськими князями був немислимий. У явно вираженій у літописах відразі до фактів убивства князів загальнохристиянські мотиви милосердя переплітаються з гострим відчуттям кревних уз. Літописи прославляють князя, який добровільно підкорився своєму супернику, аж до відмови від своїх очевидних прав, заради того, щоб "уникнути кровопролиття". [...]
Часто стверджують, що честь – специфічне західнє поняття, чуже Древній Русі. Але якщо під "древньою" мається на увазі домонгольська Русь, то таке твердження абсолютно хибне. Проте аристократична ідея чести з великими труднощами завойовувала собі місце при пануванні християнських цінностей візантійського Сходу, а не романського Заходу. Протягом першого століття руської історіографії літописці неохоче наділяли християнських князів мирськими шуканнями чести і слави, хоча вільно й не без національної гордости говорили про справи чести в язичницькому минулому.
Але із середини XII ст. і слова "честь" і "слава" часто вкладаються  літописцями у вуста князів без натяку на  яку б то не було їхню недозволеність. [...] Проникнення секуляризму, з його аристократичною мораллю чести, стає відмітною рисою південних (київської і галицької) літописів тієї доби. Суздальські (північні) літописи розвивалися в іншому, більш сумнівному напрямку. Тут церковна фразеологія йшла пліч-о-пліч із втратою християнських моральних критеріїв у політиці. Не лицарська честь, а місцеві інтереси й боротьба за владу між сусідами-князями мотивували оцінку подій. Це протиріччя між соціяльною й особистою етикою типове для цілого ряду епох руської історії і східнього православного життя загалом. Але слід підкреслити, що воно не типове для Київської Руси й виявляється лише в епоху розпаду її культури.
 

Не так давно Крутицьке патріярше подвір'я видало спогади протопресвітера В. Зиньківського (1881-1962) "Пять месяцев у власти". Для більшости тих, хто знав філософські, богословські й педагогічні праці професора Зиньківського, була несподіванкою його роля державного службовця, міністра ісповідань. Як випливає із самих спогадів, і сам  Василь Baсильович доволі двоїсто ставився до свого "ходіння у владу", тим більше, що він був міністром ісповідань в українському уряді, а на еміґрації підтримував стосунки майже виключно з російськими колами. Однак опубліковані останніми роками дослідження та документи засвідчують, що його діяльність у період Гетьманату заслуговує на схвальні відгуки й може вважатися ледь не взірцевою з погляду облаштування державно-церковних відносин – як щодо обстоювання інтересів світської влади, так і з огляду на максимально можливе невтручання в життєдіяльність церковного організму. На жаль, цей досвід досі залишається незатребуваним.
Василь Васильович Зиньківський народився 1881 р. у Проскурові (нині Хмельницький). У своїх спогадах він відзначав, що був за походженням на 7/8 українцем, однак завжди тяжів до російської культури. Так, під впливом Писарєва в 15 років він став атеїстом, однак з часом подібні захоплення поступово відпали. Зиньківський закінчив фізико-математичний факультет Київського університету, паралельно слухав лекції на історико-філологічному факультеті. Маґістерську дисертацію "Проблема психічної причинности" написав у Німеччині. В рідному Київському університеті був доцентом, а з І9І5 р. – професором. Поряд із науковою та викладацькою діяльністю Зиньківський брав участь у громадському житті, був активним членом Релігійно-філософського товариства. Після лютневої революції 1917 р. професор Зиньківський бере участь в єпархіяльних та всеросійських церковних з'їздах, підтримуючи ідею проведення церковних реформ. Він був прихильником  скликання Всеукраїнського  церковного собору й учасником засідань його першої сесії. Важко переоцінити його ролю в тому, що засідання Собору було відновлено влітку 1918 р. Будучи вже міністром ісповідань Української Держави, Зиньківський докладав титанічних зусиль для того, щоб внутрішньоцерковні проблеми й питання статусу та юрисдикції Української Православної Церкви розглядалися не самим тільки єпископатом, а й репрезентативним вищим церковним органом – Всеукраїнським собором. За час його діяльности як міністра (травень-жовтень 1918 р.) Міністерство ісповідань було перетворено на ефективний механізм, що забезпечував більшість напрямків, де перетиналися державні й церковні інтереси.
Паралельно з роботою в уряді професор Зиньківський працював у Київському університеті. Змушений у 1919 р. еміґрувати, він зміг знайти роботу за фахом – став професором богословського та філософського факультетів Беоґрадського університету. У 1923-1926 рр. очолював катедру експериментальної та дитячої психології в Російському педагогічному інституті у Празі; з 1926 р. був професором Православного богословського інституту в Парижі. Під час II Світової війни (1942 р.) прийняв священичий сан. У 1946 р. митрополит Євлогій (Георгієвський) пропонував призначити Зиньківського (а він був целібатним священиком) своїм вікарієм, однак з різних причин це архиєрейське свячення не було здійснено. По війні о. Василій був професором Свято-Сергієвої Православної духовної академії та головою Російського студентського християнського руху.
  Зинківський – автор десятків робіт з психології, богословських та історико-філософських праць, що перевидаються й нині.

Про те, яку виразно конструктивну та відповідальну позицію займав міністер ісповідань Василь Зинківський в уряді Гетьмана Павла Скоропадського, свідчить його пояснювальний лист Гетьману Скоропадському з приводу скарги на нього Митрополита Антонія Храповицького та звинувачень міністра  в узурпації права Синоду та творенні Церковного законодавства. Василь Зинківський в цьому листі, зокрема, вказує на драматичні проблеми та аберації, які виникли тоді в житті Української Православної Церкви, що притаманні й нинішньому становищу Православної Церкви в Україні і скаладають перепони для її незалежного становлення. Подаємо цитату:
 “Перш ніж зупинитися на фактах, що їх наводить Високопреосвященний Владика для підтвердження своїх важких звинувачень, дозволю собі звернути увагу Вашої Ясновельможности на дуже складне становище, що створюється для Міністерства ісповідань тією обставиною, що в Україні досі відсутній орган вищого церковного управління – Священний Синод. Життя не рухається з відсутністю потрібного церковного органу, і Міністерству ісповідань, щоб не створювати крайніх утруднень для осіб, справи яких раніше розв’язувались у Священному Синоді, доводиться направляти справи у випадках, що не допускають затримки, до Єпархіяльних Архиєреїв. Цей спосіб розв’язання церковних справ саме мною і був визначений як ненормальний, і я доклав усіх  зусиль для скликання Собору, що спроможний створити вищий орган влади у Церкві. Після тяжких, часом майже безнадійних переговорів з єпископами України Собор було скликано і на першому ж засіданні мною, від імени Уряду і Вашої Ясновельможности, було висловлено побажання, щоби Собор, відклавши інші, можливо більш важливі питання до наступної сесії, в першу чергу  створив статут Українського Синоду і вибрав його членів.
Постанову Собору, що торкалася організації Вищої Церковної Влади в Україні, за моїм представленням було схвалено Радою Міністрів і Вашою Ясновельможністю, після чого Головою Ради Міністрів документ було надіслано Патріярхові Тихону для затвердження з його боку. Однак досі відповіді від Патріярха не отримано. Таким чином ні Уряд, ні мене зокрема не можна звинуватити  в тому, що порядок розв’язання церковних справ, визначений Собором, не ввійшов у життя.  Правда, Митрополит Антоній  отримав від Собору повноваження бути представником Православної Церкви, але ці повноваження не були вповні визнані Урядом. Обговоривши питання про духовні школи, Рада Міністрів поклала завідування ними на Міністра Ісповідань і разом з тим висловила здивування, що Собор, передаючи повноваження Митрополитові Антонію, не надав йому звання Всеукраїнського Митрополита (на чому дуже наполягав Єпископ Никодим та інші Владики перед вибором Київського Митрополита).
Фактично після того, як Рада Міністрів обмінялася думками  про постанови Собору, я зазвичай скеровував загальні церковні справи до Митрополита Антонія, однак звинуватити мене, що я не виконую постанов Собору, котрі отримують силу для Міністерства лише після визнання їх у державному порядку, зовсім недоречно. Тому цілком не відповідає дійсності і уражене незбагненним перебільшенням твердження Митрополита Антонія, що Міністерство “привласнило собі захоплене право Вищого Управління Українською Церквою”. До Міністра Ісповідань  спадково перейшла влада Міністра Ісповідань Російського Уряду, якому ця влада перейшла спадково від Обер-Прокурора Священного Синоду. Нових взаємостосунків Церкви і держави, до декретів большевиків, які не мають в Україні жодної сили, не встановилось”.

На сьогодні в Україні практично не відома непересічна релігійно-філософська спадщина Василя Зинківського. Отож пропонуємо читачам фраґмент статті про основні положення філософії внутрішнього досвіду, що її опрацьовував несправедливо забутий релігійний мислитель, котрий, як і Микола Бердяєв, Сергій Бумаков, Лев Шестов, народився в Україні.

Зиньківський, на відміну від тих, хто надалі посів в історії філософії смислове місце "російських релігійних філософів", не був таким у строгому розумінні цього вислову. Не випадково упродовж усього свого творчого шляху він досліджував поняття "досвід". Тим самим він виявився залученим до процесу переосмислення традиційної пізнавальної парадигми, що перебувало в центрі уваги філософського розуму на межі ХІХ-ХХ ст. У контексті такого переосмислення поява нових теорій досвіду стала важливою особливістю модернізму з його пошуками реальности підстави. Тому не випадково ім'я Зиньківського найчастіше спливає поряд з іменем М. Лоського, який вважається найкрупнішою постаттю в царині гносеології тієї доби.
Поділяючи загальнофілософські погляди з приводу пошуків підстави, Зиньківський розглядав досвід не як засіб проникнення у структуру підстави, а як саму цю підставу. Він уявляв її водночас і як форму, і як зміст свідомости. Досвід є й апріорним, і апостеріорним, – він є і релігійним, і психічним.
По суті Зиньківський у нових умовах поставив старе Кантове питання про механізм переходу надчуттєвого в чуттєве. Але вважаючи, що належить до відомої філософської традиції, розв'язував його в термінах цієї традиції, –виходячи із всеєдности, тотожности надчуттєвого та чуттєвого. Цю всеєдність він називав "висхідними інтуїціями", на підставах яких багато хто з великих мислителів, на його думку, будував свої філософські системи.
Саме тому Зиньківський залишився осторонь від клясиків Канта й Геґеля та від сучасників Гуссерля та Бергсона, хоча певні паралелі з їх вченнями у його концепціях вбачаються. Йому вдалось подолати і клясиків, і неклясиків тим, що він прагнув посісти обидві позиції. Не примирити їх, створивши  третю, а саме знаходитись водночас і в межах досвіду – як психічна істота, і поза ним, – як істота трансцендуюча.
Таке одночасне перебування на двох пізнавальних позиціях є не що інше як міт. Але міт не є ілюзією перебування, а навпаки – дійсністю такого перебування, яке неможливо описувати в термінології "чистого розуму". Тобто міт виступає процесом життя, переживанням пізнавальної позиції, і в такому розумінні його неможливо усунути. Як відомо, для Канта складність, пов'язана з пізнанням, мала своєю причиною невизначеність суб'єкта. Для Зиньківського суб'єкт є визначеним, але містить у собі транссуб'єктивне начало, – і цей факт якщо й не позбавляє його визначености, то надає дихотомічности.
Парадоксальність мітичної пізнавальної позиції у тому, що утриматись у її межах можна тільки стихійно, випадково. Будь-яка спроба викласти її логічними засобами призводить до трансформації міту у свою протилежність (як відомо, міт є єдиним феноменом культури, що має "багато" протилежностей). Будучи символом, міт на словах трансформується у знак. А зміст знаку може бути яким завгодно: це, як правило, залежить від загальнокультурної традиції. Тому  Зиньківський не зміг послідовно конституювати картину "феноменології міту" як форми свідомости. Мітична всеєдність трансформувалась у контексті російської культури в релігійну форму досвіду: "Релігійна свідомість, – читаємо у І томі "Історії російської філософії",  – якщо вона не запліднює всі сили духу, неминуче й неодмінно породжує філософську творчість, - і зовсім не слід при цьому думати, що філософська думка завжди й усюди народжується з сумніву. Набагато частіше філософська думка рухається початковими інтуїціями, які хоча й сягають своїм корінням релігійного світоспоглядання, але несуть у собі і свої власні мотиви та піднесення".
Саме тому Зиньківський виявився таким далеким від розуміння думок найближчого до себе мислителя – М. О. Лоського. На словах Зиньківський визнавав його дотепним, винахідливим, навіть провідним мислителем у питаннях гносеології, але фактично віддавав перевагу С. Л. Франку як представнику трансцендентальної феноменології у Росії. Інтуїтивізм Лоського позбавляв свідомість формального, упорядковуючого статусу. Інтуїція взагалі не має формально-змістовної структури, бо діє автоматично. Тому Зиньківський правомірно ставив питання: а як же право на помилку? Адже це критерій свободи мислення людини. Інтуїція ж своєю непомильністю перетворює свідомість на автомат. Між інтуїцією та діянням немає "павзи"; її не можна розкласти на змістовні структури. Вона як промінь, що висвітлює предмети такими, якими вони є. Але це означає, що вона неконструктивна, а логіка її відображення є лише формальною.
Інтуїтивізм Лоського є наслідком феноменального дослідження досвіду свідомости. Зиньківський же віддавав перевагу не науковій, а релігійній позиції пізнання. Але обидві ці позиції визначають дві сторони одного мітичного досвіду. І Лоський, і Зиньківський розв'язували одне завдання: шукали такий спосіб описування свідомости, який був би найбільш адекватний своєму предметові.
Трансцендентальний досвід може зберегти особистісну співвіднесеність: це не безособова "трансцендентальна рефлексія", а цілеспрямовано адресоване Одкровення.
Таким чином, індивідуальний досвід свідомости є аналогічним (і паралельним) божественному досвіду. Тут Зиньківський спирався на концепцію о. Сергія Булгакова про Божественну і створену Софію. Премудрість Божа, яка спорудила Дім людський, є ідеєю цього світу, промислом Деміурга. Створена Софія суть ідеї, яка лежить в основі конкретних космічних процесів. Але, на думку Зиньківського, вчення С. Булгакова було досить суперечливим: він то мислить Софію як ідеальний космос, то ставить її поза світом і Богом. Тому Зиньківський суттєво доповнює ідеї Булгакова, конкретизуючи поняття Софії співвіднесенням його з формою свідомости людини.
Як Бог має всезагальну ідею, якою є Він Сам, тобто є Словом, – так само й людина має форму свідомости, яка приводить її до Одкровення. Так само, як Бог, що втілює Слово у світі, людина втілює форму досвіду Одкровення у психічному, логічному та чуттєвому змісті світу. Але було б помилковим вважати кожну людську дію такою, що виходить тільки від Бога. Між людською й Божественною особистістю є спільний принцип, але немає причинно-наслідко-вого зв'язку. Інакше всі світові причини позбавляються сенсу.
Таким чином, виступаючи як божественне створіння, людина за визначенням є самодостатньою. А це і є підставою для обмеження дії раціоналістичного пізнання світу.
Так міт  виводить Зиньківського в царину онтології, під якою він розумів “залучення пізнавального досвіду у форму свідомости, у тканину  світовідношення (у єдність думки й діяння)”. Таким чином, пізнання було відновлено філософом як переживання думки й діяння, і тільки в такому розумінні воно може бути провідним філософським  явищем. З огляду на це стають зрозумілі  висновки Зиньківського про те, що заяви мислителів про   чільну ролю пізнання у філософії є помилковими – принаймні в сучасних умовах. “У філософії не  один, а безліч  коренів, – писав він, – і вся її своєрідність саме цим і визначається. Філософія є там, де є пошуки єдности   духовного життя на шляхах  його раціоналізації. Різні форми досвіду (не   тільки чуттєвого – зовнішнього, психічного, соціяльного, –  але й нечуттєвого – морального, естетичного, релігійного) ставлять  перед нашою думкою проблеми  й потребують їх розв'язання на шляхах розуму”.
Пізнання як пріоритет розуму – лише “тимчасова дисципліна” в історії людського духу. Насправді  вільний дух вміє сполучати різні форми досвіду, щоб на його підставі розбудовувати філософські умовиводи.

 
Григорій ВЕДМЕДЕНКО
м. Харків

Помирають дуби

Не тішмось проґресом нової доби,
Який ми на крилах надії творили.
Погляньмо – уже помирають дуби,
Правічні взірці довголіття і сили.

Засохле гілля простягнулось увись,
Не гніздяться птахи на велетах голих.
І привид біди над землею завис
В нестерпнім чеканні, хто вдарить на сполох.

Природа сигнали гучні подає,
Являючи людству біду за бідою.
Та ми, невгаваючи, робим своє,
Простуєм до прірви твердою ходою.

Шматуємо в клоччя святі небеса,
Підрубуєм корінь життя, мов причинні.
Над світом гримить за грозою гроза, -
Тривожно плянеті, незатишно нині.

Прислухаймось! Час многократно пробив,
Безумства “проґрес” хоча б пригальмувати,
Допоки не всі ще померли дуби,
Допоки Земля ще нас терпить, як мати.
 

Бруно ФЕРРЕРО
Малюнок

Хлопчик щось малював.
Вчитель сказав: “Цікавий малюнок. Кого ти зобразив на ньому?”
“Це – Бог”.
“Але ж ніхто не знає, який є Бог”.
“Коли я закінчу малюнок, то знатимуть усі”.

Діти знають, який є Бог, але приходять у світ, який чинить усе, аби чимскоріш про Нього забули.

Бруно ФЕРРЕРО
МУР

У суворій кам'янистій пустелі жили два пустельники. Вони займали два поблизьких гроти, один навпроти одного.
По довгих роках молитов і суворої аскези один із пустельників дійшов переконання, що сягнув досконалости.
Инший також був чоловіком вельми побожним, та відзначався ще добротою і розумінням. Він розмовляв із поодинокими прочанами, потішав тих, котрі збилися з дороги, надавав у себе прихисток утікачам.
«Стільки часу вкрадено у молитви й роздумів», — мислив перший пустельник, засуджуючи ці маленькі хиби другого.
Бажаючи якось дати йому зрозуміти, як далеко ще перебуває той від святости, перший монах вирішив ставити камінь на вході до свого гроту кожного разу, коли його брат припускався чергової помилки.
За кілька місяців перед гротом виріс похмурий сірий камінний мур. Перший пустельник цілком замурував себе у своєму гроті.

Часом навколо серця зводимо мури з маленьких камінчиків щоденної байдужости, пімсти, мовчання, невирішених справ, претензій. Найважливішим нашим завданням є не допустити, аби довкруж серця, утворилася глуха стіна.
 

Тетяна РУСАНОВИЧ
Молитва

Допоможи, навчи і захисти,
Небесний Отче, дай же мені сили
Свій хрест з терпінням гідно пронести
Шляхом тернистим до кінця – могили,

Дай сил не плакать і не скніть,
Тобі всім серцем буду я молитись,
Дай сили, щоб добро творить,
Душі в зневірі відродитись.
 

Богдана Сахно навчається в сьомому клясі  164–ї СШ м. Київа і в четвертому клясі художньої школи №1.
“Зіронька надії” (“Задруга”, Київ, 2003) – перша її книжка з власним художнім оформленням. Редактор – Дмитро Чередниченко, керівник літературного об’єднання “Радосинь”, де Богдана Сахно отримує літературні студії.  Пропонуємо три твори з цієї збірки.

КРАПЛИНКА

На листочку спить краплинка,
А в ній місяця шкоринка,
А в ній зіроньки-зернята,
Хмара, мов вівця кудлата.
А у ній шматочок літа,
І співа тихенько вітер:
— Тихо, зорі! Цить, хмаринко!
На листочку спить краплинка.

ЗАГУБЛЕНА ХАТКА

Серед зеленої галявинки на затишному листку щавлю слимачок збудував собі хатинку й старанно прикрив її листочком.
Щоранку вмивався в краплинці роси, зустрічав сонце й мандрував далеко-далеко, аж на інший листок щавлю. Здавалося б, жити йому й не тужити.
Та якось повернувся слимак із такої прогулянки й не побачив своєї чудової хатинки. Лише сумно й одиноко похитувався щавлевий листок. Подумав-погадав та й рушив на пошуки. Дорога випала нелегка. Ковтаючи сльози, сердешний слимак пробирався густим щавлем, а де й гострим камінням. У нього не сходило з думки: "Хто ж міг забрати мою затишну оселю?". Вранці він дістався аж до співучого струмка. І лише там, серед жовтих сонечок кульбабок, слимак побачив свою хатину.
Одні сороки, почувши цю новину, балакали, що то якийсь лихий звір заніс оту хатку аж до струмка, другі — що то вітер так пожартував із бідолашним. Так воно чи ні — це неважливо. Важливо те, що слимак знайшов свою хатку і знову щоранку вмивається в краплинці роси, зустрічає сонце і мандрує далеко-далеко.

Лисички

Ранок огортав ліс сонячним промінням. Маленьке лисеня никало лісом, намагаючись роздивитися кожну тоненьку гілочку. Стежки та доріжки привели його до невеличкої галявинки, де росло багато грибів.
— Ви хто? — ввічливо запитало лисеня, підбігши до одного з грибів.
— Я лисичка, а ти що за один?
— Ні, ні, ви не можете бути лисичкою, — скрикнуло мале руде лисеня.
— І ти мені ще смієш заперечувати! Як це не можу!?
— Пробачте, але я також лисичка, — зніяковіло звірятко.
— Таких жартів я не розумію,— обурилася лисичка-гриб, — у лисичок таке ззаду не теліпається як у тебе.
Лисеня уважно оглянуло себе.
— Мамо, мамо! — загорланив звірок.
— Що сталося, чого кричиш? — стривожилась лисиця, прибігши до малого.
— У мене щось ззаду висить, а я не бачу, — жалілося мале.
— Авжеж висить, довжелезне й волохате, то гордість наша, — сказала лисиця, поводячи пишним хвостом.
Ідучи до затишної нори, лисеня довго думало про маленьке створіння, яке теж звали лисичкою.
 

Марія КОЛЕСНИК
Славослів’я подорожнього

Присвята щирості

Я чую голос крізь імлу віків,
Твої слова – то справджене знамення,
Струмує вир думок і почуттів
Як дар небес, як спів твого імення.

Тим дивним співом сповнився театр,
Лункі слова розтяли всесвіт сцени,
Постало дійство, як могутній град,
У світлі крил нової Мельпомени.

Ходім у світ – він  в путах і пітьмі,
Бо нам дано успадкувати силу,
Бо ще злітає в творчому вогні
Правдива сутність – щира і стокрила.
 

***

Гудуть вітри у дивнім суголоссі –
Це знов сльота,
Дукати доль нанизують на осінь
Чужі міста.
Хто тут пройшов задовго до світання
Розмаєм рим?
Моя душа у істині пізнання –
То пілігрим.
Порине день у спомини до часу
Без вороття,
Блукає десь на струнах контрабасу
Нове життя.
Не плач за днем в омріяній принаді,
Це зробить дощ,
Полиньмо в танці вічних листопадів
У гомін площ.
У торжестві новітньої офіри
Життєва суть,
Діла і дні, прикуті до зневіри,
Не  вознесуть.

***

Коли вічність увірве дочасне
І буремність увійде у тінь,
Буде Слово -  одвічне й прекрасне,
І не буде вже більше гонінь.

Тож порвімо тенета недолі –
Сила є після літ каяття –
Вселюбов приведе нас до волі,
Вселюбов подарує життя.

Вогненний меч Архистратига

Світлим мечем переможної правди
Крізь нескінченні епохи прозрінь
Нищиться свідчення давньої зради:
Біль сліпоти і луна голосінь.

Нині наш край у нестримнім польоті
Радости віри, у сяйві небес,
Чує планета, що горді ми, горді
Свідками бути новітніх чудес.

З неба лунає сурма громовиста,
В душах усіх досі неспізнаний щем,
Шлях України освячений, чистий
Архистратига вогенним мечем.

Майбуття

Минатимуть літа на терені століть,
На спомини не стане і хвилини,
Та битимуться наші серця несамохіть
В зажуреному кетязі калини.

І світлом із зіниць одверзтих наших віч
Просякнуть зорі ввечері над краєм,
Освітить ватра неозору ніч
За споконвічним батьківським звичаєм.

***

Ген за обрій падають мечі,
Ділять простір, блискають боками,
Журавлині вервиці-ключі
Линуть за прийдешніми віками.

Линуть білі бусли крізь пітьму
На поля, ліси, карпатські схили.
Та на крилах всі несуть хатьму –
Квітку із козацької могили.

Вже долоні дня схопили світ,
Ми кудись тікаємо від часу,
В небесах зліта рожевий цвіт
Сповненням прадавнього наказу.

У Київі напередодні

Крокуючи за вітром і у нім,
Собі свій час несила підкорити,
Невже життя у спомині сумнім
Нам всім укотре суджено прожити?

Йдемо туди, де стелиться зима,
У тужний регіт давніх громовиць,
Ознака днів розтала – і нема
Під небом зацікавлених зіниць.

Хурделиць хутко спопеліє пал,
Злетить крилатий, поповзе безкрилий,
Домислить Київ рятівний  хорал
На незнищенність і на незневіру.
 

Авторка цих віршів також належить до літературного об’єднання “Радосинь” та улюблених, за визнанням голови Дмитра Чередниченка, його вихованок.

Богдана ЗАСТАВСЬКА
“Джерело талантів” у Донецьку

Україна насправді неповторна та розмаїта своїми талантами. Вона як джерело, що струменить безупину, являючи світові прекрасне і вічне мистецтво.
Свято пісні, танцю, образотворчого та прикладного мистецтва, народних музик відбулося в Донецьку майже водночас з  “Евробаченнням” у Київі.
Саме в тому реґіоні, де українська мова і культура на кшталт чогось незвичного, навіть непотрібного, де серед 70 шкіл лише 4 українські, був заснований та проводиться вже вп’яте всеукраїнський фестиваль “Джерело талантів”. Цього року конкурс перейшов на вищий рівень і став міжнароднім. Він зібрав 538 учасників, що змагалися в чотирьох номінаціях та в трьох вікових категоріях. Серед конкурсантів, що приїхали з різних куточків України, зокрема, виявилися дівчинка з Польщі Марта Поплавська (середня категорія) та найменший учасник Микита Капітанніков з Москви. До старшої категорії увійшла і я, тому мала змогу безспосередньо спостерігати усе хвилююче дійство. Обов’язковою умовою конкурсу було виконання саме українських пісень, музичних творів та танців, а для номінантів у образотворчому  та прикладному мистецтві – додержання поставленої тематики до річниці перепоховання Тараса Шевченка.
Атмосфера створилась піднесена і святкова.  Особливо раділи діти, що вони, як справжні артисти, беруть участь у такому серйозному  та професійному конкурсі.
Зранку 22 травня, перед фінальним концертом, учасники зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку, щоб урочисто вшанувати річницю перепоховання всвесвітньовідомого українського поета.
Завершився п’ятий фестиваль “Джерело талантів” гала-концертом та нагородженням і врученням дипломів і призів. Насамкінець під спалахи фоєрверку  всі, тримаючись за руки, заспівали величальну пісню, присвячену Україні.
 

ДЖАЛАЛ’АД ДІН РУМІ (1207-1273) – особистість, що належить не лише тому народу, серед якого він жив, але цілому людству.
Він народився у Персії в сім’ї відомого у свій час релігійного діяча та вчителя. Його життя співпало з періодом жорстокої монгольської навали на захід. Та Господь відвів його родину убік від вогняних шляхів монголів. Джалал’ад Дін здобув вельми шляхетну на ті часи освяту і був блискучим проповідником у одному з медресе, де раніше проповідував його батько.
Згодом протягом декількох років він навчався в суфійського майстра.
Поетична творчість Джалал’ад Діна Румі сповнена вічної мудрости, просякнута божественним натхненням, любов’ю до істини, до усього сущого. Вірші уславленого мудреця миттєво розповсюджувались як серед простого народу, так і серед аристократії.
Румі бу визнаний та улюблений ще за свого життя. Але він не звертав  уваги на зовнішні ознаки успіху. Його душа була сповнена Божої Любови і співала з її повноти. Народ зібрав та зберіг ці духовні перлини, які понині шанує  нарівні з Кораном.
 

***

Пиха та марнославство нівечать добрі справи
Й ламають милосердя гілку на дереві життя.
Отож мовчи, або правдиво говори,
Лише тоді скуштуєш благости плоди.

***

Лише промовиш,
Гонор, жадібність та заздрість,
Немов цибулі запах , зраджують тебе.
Зіпсоване серце в словах себе виявить,
Тому і молитов таких не слухає Бог.
Коли ж у намірах твоїх все чисто,
Господь почує мову найтихішу.

***

Якщо підживлюєш себе солодкістю ілюзій,
Тим власне роздуваєш его, мов бурдюк.
Та тільки голкою його проколеш,
Як весь із нього вийде дух.
Тож хай ніхто з розумних
Не буде повний вітром!

***

О, юначе, для кожного смерть те,
Чим він є сам:
Для друга Господа вона є другом,
Для ворога Його – є ворогом.
Коли тікаєш ти від неї,
Страх смерти твій, насправді,
Є страхом самого себе...

***

Життя без покаяння – то агонія душі.
Коли у серця немає Бога – це просто смерть.
З Ним і життя і смерть – утіха для душі.
Без Нього й у Живій Воді – вогонь.

Переклала Тетяна ПРЕМА

Глава 107

Десь за милю чи трохи менше того від святої ріки Йордану стоїть лавра, що її називають лаврою святого авви Герасима. Прибувши до лаври, почули ми від отців, які там жили, оповідь про цього святого, як ішов він одного разу берегом святого Йордану і зустрівся йому лев, який голосно ревів з причини своєї ноги, бо заноза тростинова увігналась у ногу його, від чого та опухла і нагноїлась. Коли ж уздрів лев старця, підійшов до нього і казав йому ногу, уражену занозою, на свій лад жаліючись і прохаючи про допомогу.
Бачачи лева в такій біді, старець сів, узяв його ногу, розрізав її,  витяг занозу разом із гноєм чималим, ретельно промив рану, перев’язав її хустиною і так відпустив звіра. Однак, отримавши лікування, лев уже не відставав від старця, і, як сумлінний учень, куди б той не йшов, слідував за ним, аж старець вельми подивований був з такої вдячности. І  з тих пір старець почав  годувати лева, кидаючи йому хліба і мочених бобів.
При лаврі тій тримали осла, щоб привозити воду  на потребу братії. Адже пили вони воду із святого Йордану, а до ріки від лаври ціла миля. І ввійшло у старців у звичай доручати осла левові, щоб пас він його на берегах святого Йордану. Та одного разу осел на пасовиську занадто віддалився від лева, і ось ішли тим шляхом погоничі верблюдів з Аравії, побачили осла, спіймали його і подалися з ним далі. А лев, загубивши осла, прийшов у лавру до авви Герасима у великій зажурі і збентеженні. Отож подумалося авві, мабуть з’їв лев осла, і каже йому:
- Де ж осел?
А  той, неначе людина, стоїть мовчки похнюпившись.
- З’їв же осла? Благословен Господь: все, що виконував осел, віднині доведеться робити тобі.
І відтоді лев за велінням старця брав на спину свій в’юк з чотирма глеками і возив на собі воду. Та ось прибув одного разу воїн до старця на молитву, побачив лева, який возить воду, і  дізнавшись причину, пожалів звіра і кинувши три номизми, вручив їх старцям, щоб купили вони для носіння води осла, а лева від такої служби звільнили. А через малий час після того як звільнили лева, погонич верблюдів, той самий, що забрав осла, знову прибув торгувати хлібом у святому граді, і  осел був з ним.  Переправившись через святий Йордан, він випадково натрапив на лева і, загледівши його, покинув верблюдів своїх і втік.  А лев, упізнавши осла, кинувся до нього і, вхопивши за звичкою своєю за недоуздок, потяг осла і з ним трьох верблюдів. Рикаючи з радости, що знайшов заблудлого осла, прийшов до старця. Адже старець так і гадав собі, начебто лев пожер осла,  а тут бачить, що на лева подумали даремно. І дав він левові ім’я Йордан.
Так прожив лев зі старцем п’ять років нерозлучно.
Коли ж відійшов авва Герасим до Господа і отці поховали його, за промислом Божим лева не було в обителі. Однак невдовзі він прийшов і кинувся шукати старця, а учень старця і авва Савватій як побачили лева, стали до нього говорити:
- Йордане, старець наш полишив нас сиротами і відійшов до Господа, бери ось поїж!
Проте лев їсти не захотів, а безсперестанно звертав очі свої то в один бік, то в інший, шукаючи побачити старця свого, голосно гукав і не міг – витримати розлуки. Бачачи таке, авва Савватій і інші отці гладили його по хребту  казали йому:
- Відійшов старець до Господа, залишив нас!
Однак слова їхні не могли втишити левових згуків і стогонів: чим більше вони намагалися приголубити й підбадьорити його словами, тим голосніше рикав і гукав лев, помножуючи своє надгробне ридання і являючи гласами своїми і виглядом, і очима те горе, яке він відчував, не бачачи свого старця. Тоді каже йому авва Савватій:
- Ну ходімо зі мною, якщо вже ти не ймеш нам віри, покажу тобі, де лежить наш старець.
І взявши лева, пішов з ним на могилу, а була вона  за півмилі від храму. І став авва Савватій над могилою авви Герасима і говорить левові:
- Ось де старець наш!
І опустився авва Савватій на коліна. Коли ж загледів лев, як той кладе поклони, почав і сам, рикаючи, вдаряти головою об землю і скрикнувши, випустив дух на могилі старця.
Було ж це не тому, що мав лев душу словесну, але за волею Божою, що побажав прославляти  тих, хто славить Його, не лише за життя їх, але й після кончини, і явити послух, що в ньому були звірі в Адама, доки він не переступив заповіді Божої і не був вигнаний  з Раю.
Глава 144
Запитав був старця якийсь брат:
- Чому я безперестанно осуджую братів своїх?
Відказав старець:
- Тому що не пізнав ще ти самого себе. Хто себе знає, на справи братів не поглядає.

З книги “Многоценная жемчужина”, Дух і літера, 2004.
Переклад творів святих отців з сирійської та грецької мов Сергія АВЕРИНЦЕВА.

Раніше, навчаючись у школі й вузі (1994-2000 р.), передплачував ваше видання,  в одному з номерів  газети був навіть надруковиний фраґмент мого листа.
Сьогодні, створюючи методичні проєкти за темою “Біблійні перекази” для учнів 6 класу”, по-новому зміг оцінити привабу “Нашої віри”. Скільки знахідок, ідей, творчого осмислення вічних тем ви посилаєте у світ разом зі своїм дітищем.
В цьому навчальному році ми з шестикласниками отримали насолоду, опрацьовуючи леґенди, вірші, колядки, оповідання, що друкувалися у газеті протягом  вищезгаданого періоду ( В. Вовк, В. Лебедової та ін.)
Отож, зіставивши й зваживши всі “за” і “проти”, зрозумів напевно, - ваше видання універсальне, а тому поновив передплату на 2005 рік.
Якраз у той карколомний лютий, коли ви зазнали розбійного нападу, я надіслав до вас електронною поштою прохання, в якому я сподівався отримати ваш дозвіл на використання матеріялів “Нашої віри” в публікаціях моїх методичних проєктів у фаховому часописі  “Зарубіжна література в школах України” (редактор В. Рогозинський), “Система  різнорівневих та індивідуальних завдань”, “Без леґенд”, “Народження Правди”, “Як янгол пташок розмалював”,  Циклу віршів В.Вовк, “Молебень до Богородиці”, апокрифічних колядок, тощо. Вивчення Старого та Нового Заповітів вже не уявляю. Через них ми змогли побачити красу й різнобарв’я українського християнства. Звісно цим відкриттям  я хочу поділитися зі своїми колеґами.

Ігор ЦІКО,
с. Новоолександрівка на Донеччині
 

До редакції:
Газета “Наша віра” вбачає свою місію в подоланні болючого розриву між Церквою і Суспільством, що виник внаслідок тривалої атеїстичної політики комуністичного режиму. Євангелізація посттоталітарного суспільства має загальнонаціональне значенння, і подальший розвиток культури без неї вельми сумнівний. Також важко щось міркувати про стабільність Української держави, якщо вона не опирається на надійний фундамент – християнську духовність.
Сьогодні ми усі, кому не байдужа доля Православної віри, повинні стати на її захист, зробити особистий внесок у її відродження. Зокрема, потрібно не лише відновити повноцінне функціонування газети, а й подумати, як збільшити її наклад і періодичність видання.
Дорогі українці, ми потрібні однин одному, проблеми виходу і розвитку газети “Наша віра” далеко виходить за межі типового періодичного видання...

Олександер Ткачук,
організатор випуску перших чисел газети “Наша віра” в 1989 р.

До архіву газети

На першу сторінку