"Умийтеся! Образ Божий
багном не скверніте"
Тарас Шевченко

ВІЙСЬКОВІ ВТРАТИ У ІІ СВІТОВІЙ ВІЙНІ: СССР ДО 9 МЛН., НІМЕЧЧИНА 3,5 МЛН. ЦИВІЛЬНІ ЖЕРТВИ: СССР - 16 МЛН., НІМЕЧЧИНА - 780 ТИС. ДЕПОРТАЦІЯ В ЧАС ВІЙНИ ДО ҐУЛАҐУ - 7 МЛН. ДАНІ ВЗЯТО З КНИГИ "ЕВРОПА" НОРМАНА ДЕЙВІСА 2000 Р. ЦЕ ЛИШЕ ДЕЯКІ ПІДСУМКИ "ПОБЄДИ".

В травні нам пропонують ще раз святкувати перемогу Сталіна -
Не кінець війни... Не кінець ридань і похоронок... Не кінець нежиття під гаслом "Усе для фронту"...
Нам і досі, вже 59-й раз, пропонують фальшиво-народний парад перемоги. Тріюмф лжі, як у старому кіно, мав заглушити питання:
За що загинули десятки мільйонів? Що здобули ціною крови? Як жити далі?
На перше питання одна відповідь: гинули за Сталіна! Може хто - проти?
На друге питання була відповідь: відстояли вільне, щасливе і заможне життя - колгоспний лад, державний лад, диктатуру вождя партії.
Обережні люди, навіть відважні фронтовики, таких питань, про які марили на фронті, тепер навіть не ставили. А головне питання: Як жити далі? - вважалося "провокаційним".
Що значить - як далі? Далі жити "щасливо і заможно", як і до війни. Жодних послаблень. Не жаліти себе для закріплення сталінських перемог в Польщі, Чехословаччині, Болгарії, Німеччині, Югославії, Угорщині. Не жаліти людей і розширювати ҐУЛАҐ, та все з молодих і працездатних - на "лагерную пыль". Не жаліти праці і готуватися до нової війни. Як у пісні Окуджави:
А по полям
жиреет воронье,
А по пятам война грохочет вслед.
І годувати людей ненавистю до тих, кого засуджено і страчено в Нюрнберзі.
Годувати ненавистю до союзників у війні.
Годувати ненавистю до повстанців у "визволених" країнах.
І не жаліти ні людей, ні коштів, на придушення опору і розширення сфер впливу в Европі, Азії, в усьому світі. І не жаліти життя депортованих народів. І не жаліти людей, яких у товарних вагонах цілими сім'ями викидали в сніги Сибіру.
А головне - культивувати слухняних вислужників й виховувати беззавітно вірних.
Ось що означало підіймати тост за Перемогу, за Сталіна, за "великий русский народ - народ-освободитель".
Ось що ми святкуємо вже 59-й раз, уже й забувши, що воно значило тоді, в першій половині минулого століття.
Навіщо воно нинішній владі, яка давно ходить з простягнутою рукою на Захід?
Випробувано: це добрий наркотик для народу, начиненого совєтськими стереотипами. Перемога у війні - це єдине, що найбільше запало в пам'ять "будівникам комунізму".
Часто прості люди запитували: що вони там в Кремлі дурні і сліпі і не бачать, як мучиться народ? Сміливіші казали: яка то біда, що разом з Гітлером не загинув Сталін, адже він сказав усе, що міг. Довелося перечікувати вождя ще 8 років і чекати "відлиги".
Прагматичні реформи Берії, запроваджені одразу після "всенародного трауру", свідчать про те, що в Кремлі було ясно: авантюризм Сталіна зазнав краху, пора зупинитись, зупинити брехню про війну, про вождя, зупинити наступ на народи і на людину.
Дуже повільно, по краплині, дарували правду, попускали гайки при Хрущові. Але цікаво, що можна було б зробити, якби прагматична реформа КҐБ пішла в дію? Живим нервом СССР був КҐБ. Цікаво це й тому, що КҐБ ініціювало реформу комуністичного лаґеря знов - аж через 30 років уже після відлиги і застою, що означав деморалізацію і загнивання суспільства. Інформованим каґебістам набридло.  Прикидатись вірними слугами. Прикидатись безкорисливими. Приховувати крадене.Оберігати глупоту ідейних вождів. Крадькома привозити з-за кордону джинси.
Берія перший вирішив покінчити з дурною грою в побудову комунізму і почати жити, як належить матеріялістам. Лякані сталінські слуги боялися його...
Але нам зараз цікаво прикинути, що було б, якби цей маскарад силою КҐБ було зупинено ще в 1953 році. Ясно, що слухняні сталіністи мовчали б...
Але не ясно, як професійні карателі очолили б ліберальні реформи. Як Держиморда навчає любити свободу в тюрмі? Чи українізація під керівництвом КҐБ пішла б швидше, ніж під керівництвом Л.Кучми? Чи ветеранам війни дозволено було б розказати всю правду і про заґрадотряди, і про "смерш", і про те, як в останні дні війни в Будапешті і Берліні угроблено півмільйона хлопців, які вже виграли війну!
Звичайно, ніхто цього б не дозволив... Але під керівництвом КҐБ можна було вести народ куди хочеш. Одноголосно і українізація пішла б краще, ніж при Кучмі. І допомогу з Заходу приймали б. Але для порядку і дисципліни треба було б розстрілювати по кількасот у всіх ешелонах влади. І одностайна підтримка демократизації була б забезпечена...

Євген Сверстюк
 

Проблема навернення до віри людей байдужих, проблема посіву Господніх зерен, як то видно вже з притчі про сіяча - це проблема вічно актуальна і вельми непроста.
Чи могло б кому спасти на думку, що на посткомуністичному просторі вона поблякне перед животрепетною проблемою: кому сіяти, а кому - не дозволити?..
Те, що греко-католики хочуть мати свою єпархію в Криму і на Одещині, легко зрозуміти: там проживають сотні тисяч переселених з Західньої України греко-католиків, вихованих в християнській традиції. Як правило, це люди духовно активніші за місцевих жителів, звичних до ситої "релігії" матеріялізму. Перехід від цього стану до щирої віри в Бога можливий через якийсь великий стрес і великі духовні зусилля. Більшість зупиняється на ужитковій релігії, ритуальній обрядовості та запалюванні свіч перед іконою. Той діловито освячує свого "Мерседеса", інший - котедж. А ті шукають їжі на смітнику.
Власне, це та "релігія", до якої прилаштувався совєтський орденоносний митрополит одеський Агафангел, який позначив свої "канонічні території" і готовий загризти порушника чи то в сфері конфесійній, чи в економічній, чи в політичній.
До цього зводиться аґресивна реакція Московського Патріярхату на відкриття, по-перше - української, по-друге - греко-католицької єпархії.
Думається, поміж сіячами Божого слова конфлікт неприродний. Адже жнива великі, а сіячів мало... А от між власником та сіячем може бути така боротьба: краще все витопчу, а тебе не пущу...
Загальнолюдська проблема навернення людини до віри і до духовної культури на "канонічних територіях" і не сіялась.
Але що таке канонічні території?
На прохання читачів, пропонуємо фраґмент з книги ГАЛИНИ МОГИЛЬНИЦЬКОЇ "ЛІТОС (АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧОГО БЛУДОСЛОВІЯ)". "Українська ідея", м. БРОВАРИ 2004.

З допомогою свідчень літописців та істориків ми довели, що землі майбутньої Росії в Київську Русь не входили. Поняттям цим охоплювалися землі майбутньої України. Саме ці землі й охрестив у X ст. Володимир Великий. Деякі з них були охрещені ще до Володимирового хрещення. У землях майбутньої Московщини ще кілька віків по тому залишалося безліч не християнізованих територій і племен. Про це нам розповіли історики Російської Церкви.
Єдине безсумнівно, що світло Христової віри просіяло на всі ті майбутні російські території саме з Київа, з нашої української столиці. Безсумнівним є й те, що єпархії, які створювалися в землях майбутньої Московщини, підлягали Київській митрополії, і в цьому сенсі Московська Церква, справді, була пов'язана з Київською, Володимировою. Тобто Московські землі були... канонічною територією Київської митрополії, як усі - й Українські, й Московські землі - були канонічною територією Царгородського патріярхату, якому юридично підлягала Київська митрополія.
І якби воно так було й досі, то я, Владико, не мала б підстав заперечувати Вам у тому, що Російська Церква, як і Українська, веде свої початки від Київської, заснованої св. Володимиром, незалежно від того, які землі були охрещені століттям чи кількома раніше, а які - пізніше.
Але ж Ви, Ваше Високопреосвященство, не згірше мене знаєте, що насправді було зовсім не так. Отож, далі я вже пишу не для Вас, а для тих людей, яких Ви, забувши Заповіді Божі, безсовісно дурите.
Вище було сказано, що в міру охрещення територій, на яких у майбутньому виникне Московське Царство, парафії та єпископії, що утворювалися на цих територіях, підпорядковувались Київській митрополії, і, у зв'язку з цим, ми могли б говорити про єдину Церкву на цих територіях, незалежно від часу їхньої християнізації.
Але так було лише до середини XV ст. У 1448 році єпископи Московського царства, очолюваного в той час Василем Васильовичем, названим Темним, розривають канонічну єдність із Київською митрополією, самочинно, без благословення патріярха Царгородського висвятивши собі окремого митрополита Іону.
Саме ця дата - 5 грудня 1448 року і вважається офіційною датою утворення Московської (пізніше - Російської) Церкви. Існувала вона цілком автономно, мала свою ієрархію, виробила свої особливості в управлінні та обряді, отже, ні на яку тяглість від Володимирових часів, ні на яке правонаступництво щодо давньої Київської митрополії претендувати не могла та, зрештою, і не претендувала аж до XVII ст., про що мова буде далі. Особливо голосно ці претензії прозвучали в наші часи, в 1988 році - під час відзначення 1000-ліття прийняття християнства у Київській Русі.
Не могла ж дозволити Москва, щоб усі врочистості, пов'язані з цією величною датою, відбулися в Київі! Ще світ почує, що, окрім "Велікой Россіі", існує "якась там" Україна, яка, виявляється, ту "Велікую Россію" християнізувала... Отут і пішла тотальна пропаґанда тисячолітньої історії "Русской Церкви - наследницы Владимирова крещения".
А щоб Ви, Владико, не звинувачували мене в "невежестве" чи у "фальсифицировании истории", то всіх, хто хоче перевірити мої слова, відсилаю до московських газет і журналів, особливо ж виданих Московською патріярхією в грудні 1948 року, де кожен зможе прочитати повідомлення про помпезне святкування Московською (Російською) Церквою свого 500-річчя за участю Східніх Патріярхів та представників численних автономних Церков.
Не я ж на очах усього світу святкувала в 1948 році 500-літній ювілей Російської Церкви, а Московський патріярхат!
То як же могло статися, Владико, щоб за якихось 40 років, що збігли від 1948 до 1988 року, Ваша Церква враз "постаріла" на півтисячоліття?! [...]
Зрештою, якщо вже так любити канони, як любить їх Російська Церква, то й 500-ліття їй слід було б святкувати не в 1948, а аж у 2089 році, бо в 1948 святкувався "ювілей", за сьогоднішньою термінологією московських ієрархів, неканонічного, розкольницького діяння, яким був самочинний, не благословенний Царгородом відрив Московської Церкви від Київської митрополії. Адже ні новоствореної Московської митрополії, ні новопоставленого митрополита Іону Вселенський патріярхат не визнав. Тобто Церква ця була "безблагодатною", "самосвятською", "неканонічною"... підкажіть, Владико, які там ще ярлики на самочинно відділені Церкви Ви вішаєте?..
Визнання Московської Церкви і дарування їй патріяршої гідности відбулося аж через 141 рік - у 1589 році, коли вщент пограбовані турками східні патріярхи змушені були мало не щороку звертатися до багатих московських царів по милостиню.[...]
"Византия державная и гордая, - пише вже згадуваний М.Толстой, - не согласилась бы на равенство своей иерархии с Киевской или Московскою; Византия - раба Оттоманов - не отказала бы в этом". [...]
Як бачимо - "не отказала". У 1589 році Московська Церква вже мала свій патріярхат. Музику, як мовиться, замовляє той, хто платить гроші. [...]
Але, попри сказане, фактом залишається те, що протягом 141 року - майже півтора століття - Московська Церква була "самосвятською" і "неканонічною". [...]
Але вернімося до питання "канонічних територій" Російської Церкви.
Ми бачили, що до усамостійнення Московської Церкви всі її землі були канонічною територією Київської митрополії, а відтак - Царгородського патріярхату, якому ця митрополія підлягала. Після утворення Московського патріярхату Київська митрополія втратила ці канонічні території в Московських землях. Але й Московський патріярхат ніяких "канонічних територій" поза межами Московського царства не набув. Київська митрополія, що охоплювала тепер українські та білоруські землі, залишалася під юрисдикцією Царгородського патріярхату.
Такий стан зберігався впродовж двох з половиною століть.
Україна стікала кров'ю, боронячи свою волю й віру від поляків, татар і турків, а Московщина жила своїм життям, у зовнішніх та внутрішніх війнах утверджуючи самодержавство та розширюючи території, і їй навіть у голову ще не приходила думка про "єдіноє Отєчєство" чи "єдіний народ", якому слід би допомогти ("братья" ж бо!..) в його нерівній боротьбі на два фронти. Ситуація різко змінилася після того, як Богдан Хмельницький, ослабивши Польщу, сподівався з допомогою православної Московії здобути волю для православної ж України. [...]
Уже в 1654 році, коли під час війни з Польщею московські війська взяли Смоленськ, Могилів, Полоцьк, що підлягали Київській митрополії, а отже, були канонічною територією Царгородського патріярхату, Московський патріярх Никон грубо порушує 8-ме правило III Вселенського Собору, беручи ці єпархії в своє підпорядкування та висвячуючи там єпископів, навіть не кивнувши в бік Царгорода.
До речі, нагадаю Вам, Ваше Високопреосвященство, що коли дуже преправославному московському духовенству треба було "з'їсти" Никона, то воно не посоромилося вставити в пункти його звинувачень ще й це порушення канонів, хоч саме після 1654 року неодноразово робило те саме.
Може, я знову "фальсифицирую" історію? То згадайте, Владико, чи не на чужій канонічній території Московська Церква в 1659 році поставила місцеблюстителем Київської митрополичої кафедри Лазаря Барановича? Це при живому митрополиті Київському, поставленому Царгородом!
Чи була Чернігівська єпископія "канонічною територією" Московського патріярхату, коли він перевів її в ранґ архієпископії? [...]
Це ж "кіно", Владико, яке найкраще ілюструє ставлення Московської Церкви до всіх і всіляких канонів!
Дивіться, що виходить: у 1661 році Никон виголошує прокляття Пітириму за те, що сам робив у 1654. А ще через 5 років, у 1666 році, коли на Соборі, який судитиме Никона, йому виставлять (у тім числі) й звинувачення в неканонічних діях 1654 року, - одним із його суддів буде Пітирим, який те саме робив у 1661 році й був за це проклятий тим же Никоном!
І це - о, Господи мій! - не якісь темні люди! Це ж найвищі ієрархи "найканонічнішої" Церкви, найбільші "захисники чистоти православія"!..[...]
Запам'ятаймо: в 1663 році Москва царською грамотою засвідчує, що Київська митрополія - це канонічна територія Царгородського патріярхату, "дуже щиро" вибачається за своє втручання в "чужу область" і пояснює його тим, що Митрополит Київський "відступив від православія" і без втручання Московської Церкви українці вдух католиками поставали б.
Точнісінько як зараз: патріярх Київський "желает уничтожить истинное православие", а після створення Української Помісної Церкви "гонения на православную Церковь усилятся й следующим требованием будет подчинение ее Риму", - це я цитую сучасну маячню, викладену з Вашого, Владико, благословіння архимандритом Євлогієм у його брошурі "Служители грядущего антихриста в Украине".[...]
Зміст "покаянної" царської грамоти нам треба запам'ятати, Владико, тому, що через 22 роки, а саме в році 1685, вже після того як Москва офіційно зверталася до Царгородського патріярха Якова з проханням передати Київську митрополію Московському патріярхату й отримала його відмову, московські "блюстителі канонів" самочинно, без відома Царгорода проводять на чужій канонічній території елекційний Собор, на якому неканонічно обирають неканонічного ж митрополита Київського, яким стає Гедеон Святополк-Четвертинський - родич тодішнього промосковського гетьмана Івана Самойловича. [...]
Зауважмо цікаву метаморфозу: якщо в 1663 році Москва визначає, що Київська митрополія - це чужа канонічна територія та придумує брехливі виправдання своєму втручанню в її життя, то в 1685 році Московський патріярх Іоаким уже й не думає виправдовуватись, а ще раз настійно пропонує Царгородському патріярху Якову зректися Київської митрополії, мотивуючи свої права на неї тим (увага!!!), що "изначала принятия православной веры была оная всероссийского нашего престола". Отак!!!
Так що, Ваше Високопреосвященство, патріярх Іоаким ще й Вас перескочив! Ви хоч стверджуєте лише, що "Киевская Русь всегда быша вместе с Великой Россией" (якої не існувало. - Г. М.), а патріярх Київську митрополію, створену в 988 році, "всеросійському престолу", заснованому через 600 років потому, одним махом "ізначала прінятія православной вєри" підпорядковував!
А тепер, Ваше Високопреосвященство, питання, як-то кажуть, "на засипку": Ви можете назвати документ, виданий після 1687 року, який би засвідчив канонічно-правну передачу Царгородом Київської митрополії Московському патріярхату? Не можете?
Я також не можу, бо такого документа не існує в природі.
За інших часів Царгород тут же забрав би своє назад. Але ж патріярхам, яких затверджує турецька влада, не вільно гнівити Росію. [...]
Отже, й ні про які "канонічні права" Московського патріярхату, який Ви тут представляєте, на Українську Церкву чи на якісь його "канонічні території" в Україні мова йти не може! [...]
Але, оскільки акт передачі патріярхом Діонісієм Київської митрополії під зверхність Московського патріярхату в 1867 р. був визнаний неправочинним як "акт симонії", а інших документів, що узаконювали б цю передачу, ніколи не приймалося, то Київська митрополія канонічно залишалася дочірньою Церквою й канонічною територією Царгородської патріярхії, хоч фактично, за "правом сильного" й була підпорядкована Москві.
Саме про це й ідеться в Патріяршому й синодально-канонічному Томосі Царгородської Патріярхії від 13 листопада 1924 p., де чорним по білому написані слова, що обґрунтовують право Патріярха Григорія VII, і які архимандрит цитувати не зважується: "... відірвання від нашого престолу Київської митрополії відбулося не за приписом канонічних правил".

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА

Рух за автокефалію Української Церкви розгорнувся під час визвольних змагань 1917-1921 рр. Він розпочався саме з вимоги визнання української мови як сакральної, гідної того, щоб нею служити в храмах Божих.
Складність подальшого розвитку українського церковно-визвольного руху полягала зокрема в тому, що єпископат Російської церкви в Україні на чолі з митрополитом Київським Володимиром (Богоявленським) майже весь складався з росіян. Це було наслідком русифікаторської та нівеляційної політики Св. Синоду.
 За переписом 1897 р. на Правобережній Україні росіяни складали 4,3% всього населення, з них 48,5% священнослужителів і ченців, на Лівобережжі - відповідно 13,3% та 31,3%, на Півдні України - 21,4 % та 64 %. Оскільки Російська Православна Церква в Україні становила велику організовану силу, підпорядковану московській вищій церковній владі, не дивно, що український церковно-визвольний рух був засуджений у посланні Київського митрополита Володимира (Богоявленского), оприлюдненому в серпні 1917 р.
Після приходу до влади уряду Директорії УНР в грудні 1918 р. у прихильників автокефалії з'явилась можливість впливати на події за допомогою державної влади, яка, на відміну від попередніх урядів, стала проводити більш рішучий курс на українізацію. Але на початку 1919 р. до Київа увійшли російські червоні війська. В Україні стало чинним російське совєтське законодавство щодо релігії та церкви, а саме: "Закон про відокремлення церкви від держави та школи від церкви" ("Декрет про свободу совісти, церковні та релігійні товариства"). Раднарком УСРР затвердив його 22 січня 1919 р. В умовах запеклого протистояння з проросійськими церковними колами новий уряд виступив за підтримку національної мови. Вкупі з передачею храмів це стало головною причиною толерування діячами українського церковно-визвольного руху совєтської влади в Україні.
У березні 1919 р. в Київі створюється церковно-релігійний гурток, до якого увійшли колишні члени попередньої Всеукраїнської Православної Церковної Ради на чолі з прот. Василем Липківським і Михайлом Морозом. Члени церковно-релігійного гуртка звернулись до єп. Назарія (Блінова) з проханням дозволити відправляти Великодні церковні служби в Софіївському соборі українською мовою. Назарій (Блінов) на це відповів категоричною відмовою.
В цей час утворилась перша українська парафія, яка принципово відрізнялася від парафій Російської Православної Церкви в Україні. Ця парафія була зареєстрована совєтською владою весною 1919 р. вже на підставі нових вимог совєтського законодавства щодо релігії та церкви і отримала в користування військовий Миколаївський собор на Печерську. Членами цієї парафії було розроблено перший статут, леґалізований совєтським урядом.
В статуті зазначалось, що "парафія гуртує в своєму складі українську православну людність, яка стоїть на ґрунті автокефалії Української Церкви і відокремлення Церкви від держави і яка бажає молитись в Святій Церкві Господу Богу та навчатися справжньому християнському життю згідно з заповітами Христа Спасителя і наказами Святої Православної Апостольської Церкви як старою церковно-слов'янською з українською вимовою, так і живою українською мовою, а також задовольняти свої релігійні потреби за стародавніми звичаями та обрядами ...Української Церкви". Згідно зі статутом члени парафії мають дбати про переклад Святого Письма та богослужбових книжок українською мовою; обирати священика та причет, організовувати церковні хори, релігійні гуртки та братства; влаштовувати лекції, концерти, виставки; піклуватись про видання книжок та періодичних видань релігійного змісту".
Микільський собор, збудований гетьманом Іваном Мазепою, був одним з перших храмів Київа, який нова влада після націоналізації передала Всеукраїнській Раді.
 ВПЦР звернулася до єп. Назарія (Блінова) за благословінням на першу відправу богослужіння українською мовою в храмове свято собору (9/22 травня 1919 р. - День перенесення мощів святителя і чудотворця Миколая).
Єпископ Назарій зволікав з відповіддю, делегації приходили знову і знову, але благословіння не отримували. І тільки коли вже зібралися священики, щоб правити всенічну, тоді нарешті чергова делегація принесла відповідь наступного змісту: "Дуже сумно мені, що українці хочуть чогось виділитися в окрему парафію. Але з огляду на те, що дістали вони від радянської влади церкву для своїх релігійних потреб, то я змушений благословити їхнє богослужіння, з тим, одначе, щоб все відправлялось по-слов'янському і Євангелія щоб була прочитана перше по-слов'янському, а потім перед проповіддю по-українськи"...
Отже, перша відправа богослужіння українською мовою відбулася 22 травня 1919 р. в соборі св. Миколая на Печерську. Дивним чином дата ця співпадає з днем перепоховання Тараса Шевченка в Україні. Службу правили: прот. Василь Липківський, прот. Нестор Шараївський, о. Петро Тарнавський, диякон Олександер Дурдуківський. Композитор Микола Леонтович склав Св. Літургію і сам керував хором. На всенічній і на Службі Божій зібралась зо всього Київа велика сила народу, що не тільки в самому соборі було тісно, але й на великому майдані поблизу собору. Народ плакав, слухаючи вперше Апостола, Євангелію, Отче наш, Шестопсалміє рідною мовою. Того ж дня до першої української парафії записалось кілька тисяч українців.
Через рік ця подія урочисто відзначалась церковним ходом представників всіх українських парафій. Повідомлення про це міститься в архівному примірникові листа від ВПЦР "до комісара Київського губревкому з проханням дозволити церковний хід" від 17 травня 1920 р. Згодом у Микільському соборі служили о. Володимир Білий, о. Микола Бутовський та ін.
 

Річка Устє - ліва притока Горині, випливає з-під села Дермані, пропливає через Рівне і біля села Оржів впадає до неї. В своїй течії вона творить чимало острівців, але лише одному з них в с. Городок судилося стати історичним. Городок розташувався за 10 км на захід від Рівного, по обох берегах річки Устє, де в заплавах на схід села і є цей острів.
Писемні джерела про село і острів датуються 1463 р., проте немає жодних сумнівів, що воно набагато давніше, а початкове місцезнаходження села потрібно шукати саме на острові, який природно був захищений водами річки Устє та її заплавами. Цей острів - своєрідний діямант в намисті під назвою Устє, на історичній Волині.
Археологічні знахідки на острові і навколо нього підтверджують наявність тут людського життя ще в добу неоліту, як також в добу бронзи і заліза. Та особливо розквітло воно в княжу добу, про що свідчили чисельні експонати колишнього музею барона Федора Штейнгеля, в його палаці на острові. В музеї були безцінні скарби нашої духовної культури, сакрального мистецтва, етнографії і побуту. Все це 1915 р. вивезено до Росії.
В добу Середньовіччя містечко Городок на острові мало укріплений замок, обнесений земляними валами з дерев'яними частоколами, оборонними вежами, підвісним мостом. Цю фортецю 1240 р. зруйнували монголо-татари, але пізніше, в добу Галицько-Волинської держави, Городок було відбудовано, і він, як і давніше, знову став об'єктом частих міжкнязівських непорозумінь.
З перших відомих нам його власників бачимо князів Збаразьких. В середині XV ст. в замку жив князь Солтан, по ньому - Семен Несвідський та його дружина, відома православна українка-патріотка княгиня Марія, яка збудувала замок в Рівному, а поселення біля замку перетворила на місто.
Її дочка княгиня Анастасія Гольшанська записала Городок як маєток Київо-Печерському манастирю, поклавши початок кількавіковому володінню. Про це маємо документальні свідчення, зокрема акт з описом рухомого і нерухомого майна від 24 квітня 1593 р., що належало манастиреві, архимандритом якого був тоді Никифор Тур.
Ще один документ-акт від 22 січня 1595 року в оголошенні Володимирського протопопа, священика Дмитра Прокопенського, уповноваженого від кліросу Володимирського Успенського собору - про опис церковних речей, що залишилися після смерти владики Мелетія Богуринського, єпископа Володимирського і Берестейського, архимандрита Київо-Печерського манастиря, який помер в Городку - помісті Печерської архимандрії.
Про Городок, як маєток Київо-Печерського манастиря, маємо також згадку в документі від 12 січня1650 р., згідно з яким на основі Зборівського мирного договору між українським військом під керівництвом гетьмана Богдана Хмельницького і поляками, польський король Ян Казимир і Варшавський сейм затвердили список храмів і манастирів, що їх повертали католики православним українцям. В тому списку є і храм св. Іллі в Городку, проте без будь-якого трактування, який то був храм - манастирський чи парафіяльний.
Відпочинкова резиденція київських владик на острові в Городку була місцем частих зустрічей митрополитів Київських з іншими владиками. Зокрема маємо писемні джерела про синодик наших владик: митрополита Київського і Галицького Йова Борецького, єпископа Мелетія Смотрицького, архимандрита Київо-Печерського манастиря Петра Могили і інших вищих церковних достойників в лютому 1628 р.
Саме таким маєтком Київо-Печерського манастиря і українських православних владик залишався Городок аж до остаточного переходу його 1730 р. до Руської уніятсько-православної церкви, яку на той час в Україні очолював митрополит Афанасій Шептицький (1729-1746).
Митрополит Афанасій відзначивсь як великий будівничий святинь по всій митрополії, яка на той час охоплювала Україну, Білорусь, Литву. 1740 р. він вибудував на острові митрополичу резиденцію і при ній домову муровану церкву св. Миколая в стилі українського бароко, яка є неповторним архітектурним шедевром волинських зодчих.
Митрополит Афанасій дуже піклувався про цей храм, прикрасив його високомистецьким іконостасом, розписами в українському стилі, обдарував церковними речами, богослужбовими книгами, церковними дзвонами - справжнім шедевром людвісарного мистецтва львівських майстрів. Про митрополита Афанасія Шептицького як великого будівничого храмів Божих знаходимо в одному з тогочасних віршів, складених на його честь по упокоєнні цього архипастиря, де згадується і "поліський Городок", ним розбудований.
При храмі 1772 р. вибудувано двоярусну дерев'яну дзвіницю, реставровану і довершену 1883 р. Нижній її поверх був одночасно воротами до церковного маєтку. Ця дзвіниця - своєрідний взірець характерних надворітніх будівель в українській архітектурі.
Отож, як випливає з документальних та історичних джерел, і в часи Руської уніятсько-православної церкви острів у Городку залишався резиденцією митрополитів цієї церкви, а по окупації правобережної України Москвою російський царизм передав його угорському еміґрантові графові Естергазу. Пізніше, у 70-ті роки ХІХ ст., власником Городка став барон Штейнгель - зукраїнізований німець, який був великим українським патріотом. Про нього в споминах Дмитра Дорошенка читаємо: "Мало мені доводилось бачити на своїм життєвім шляху таких прекрасних шляхетних людей, як барон Федір Штейнгель. Він брав живу участь в українському житті, був членом ТУПу, товаришем голови Українського наукового товариства в Київі, підтримував український театр, в Думі належав до української парляментської фракції. Недалеко палацу Штейнгель вибудував спеціяльний будинок, в якому розмістив відомий зібраний ним самим Волинський музей..."
Цей музей на острові мав три відділи: природничий, етнографічний, церковно-історичний, останній містив велику колекцію давніх ікон, хрестів, облачень. Організатором і його директором впродовж кількох років був відомий український археолог Микола Біляшевський, пізніший директор Київського історичного музею.
Опріч того барон Федір Штейнгель побудував для селян в Городку лікарню, кооперативну крамницю, читальню, пізніше перетворену в "Просвіту". Сліди його благородних справ відчуваються в Городку й дотепер. Варто наголосити, що в добу української революції 1917-1921 рр. він був українським послом від уряду гетьмана Скоропадського до Німеччини.
Отож Городок аж до Першої світової війни знову ж залишився маєтком, правда, не церковних, а світських осіб.
Постає питання: чому незначна частина дослідників бачила на острові в Городку манастир, навіть більше - манастир-скит? Які джерела підтверджують подібні висновки? Найбільш авторитетні дослідники Городка, такі як отець Микола Теодорович, професор Олександер Цинкаловський та інші писали про Городок лише як "маєток Київо-Печерського манастиря", бо саме таким маєтком він був впродовж століть. Не знаходимо ми в Городку слідів ні спільножитного, ні тим більше манастиря-скита, ні імен ігуменів обителі, і не тому, що їх сліди погубилися, просто їх не було.
З документальних історичних джерел знаємо також, що майже всі манастирі мали свої маєтки. Так, відомий Різдво-Богородичний манастир в Пересопниці, в якому писалась знаменита Пересопницька Євангелія, володів в XVI ст. маєтками в недалеких від Городка селах Грабів, Дядьковичі, Макотери, Чемерин. Звісно, ці манастирські маєтки доглядались ченцями, але це не дає підстави вважати їх манастирями.

Непрохані "володарі"

Ось уже десять років московська Церква в особі архиєпископа Рівненського Варфоломія (Ващука), якого волиняни в серпні 1992 р. з ганьбою вигнали з Свято-Троїцького собору в Луцьку, веде, не перебираючи засобами, запеклу боротьбу проти українських вірних у Городку за цілковите посідання цим маєтком на острові.
Холодного недільного ранку приміським поїздом Рівне - Луцьк вирушаю до Городка.
Острів перетворено на будівельний майданчик. Дві каплиці і дві церкви, одна домова, величезні корпуси манастиря - вже збудовано в суздальсько-московському стилі, бані вкриті позолотою, скрізь купи будівельних матеріялів.
В будинку барона Штейнгеля, що примикає до церкви св. Миколая, яка належить УПЦ КП, на першому поверсі московські батюшки обладнали домову і парафіяльну церкву св. Іллі. При вході до неї двоє дівчат, з рівненського Полісся, про що свідчить їх мова, продають книги, хустки тощо. Запитую дівчат, чому немає літератури українською мовою та до якої церкви вони належать. Кажуть завчено: "Українська мова - неканонічна", а вони належать до православної церкви. Намагаюсь уточнити до якої саме, але намарно. Запитую, чи мають вони паспорти, на що схвально кивають головами. "То ви є громадяни України?" - запитую. - "Чекайте, скоро від вашої України і сліду не буде" - маю у відповідь. Отак вишколили волинських дівчаток московські церковники.
Оглядаю палац барона Штейнгеля, в якому 1941 р. були відомі українці - письменник Улас Самчук та Степан Скрипник, на запрошення місцевої громади.
"Нас з Степаном Скрипником, - згадував Улас Самчук, - в п'ятницю 21 листопада запрошено до Городка недалеко Рівного, на публічну маніфестацію посвячення пам'ятника героям, розстріляним під Базаром 1921 р. Зрання в церкві велике Богослужіння правив о. Іван Данилевич в сослужінні кількох священиків, після того відбувся похід на місце пам'ятника у вигляді могили з високим залізним хрестом і написом: "Героям за Волю України 1921-1941". Відправили посвячення, говорились промови..."
Село Городок в 20-40 рр. минулого століття славилось своєю "Просвітою", високим українським патріотизмом. Нині неукраїнська влада і чужа церква хочуть знищити українську свідомість села, затоптати його славну історію і традиції.
Оглядаю храм св. Миколая - дивотвір волинської архітектурної школи. Впродовж двадцяти восьми років "неповторної совєтської дійсности" голуби і горобці влітали і вилітали у розбиті вікна і двері. В 1965 р., бачимо з документів, святиню знято з реставрації. Її нищено, хоч мала вона "охоронну" таблицю пам'ятника архітектури. Будівлі ж біля святині перетворено в облтубсанаторій, в якому працювала теперішня голова ради с. Городка Олеся Ткачук. Нині парафіян УПЦ КП, яким належить храм св. Миколая, намагаються витіснити з острова. Під приводом потреби приміщення для музичної школи, зайнято парафіяльний будинок, робляться спроби розібрати павільйон на території, забрати святиню і дзвіницю. Московських церковних екстремістів ніхто не зупиняє. Вони погрожують, роз'єднують українську громаду. Хоча історія острова нічим ніколи не була пов'язана з московською церквою, а храми будувались нашими православною і уніятсько-православною церквами. Бажання заволодіти цією перлиною української природи й історії, перетворити собі в маєток багатий і прекрасний землею й природою острів - ось мета захланних московських владик.
... В церкві св. Миколая, заповненій вірними, править службу Божу о. Тарас, недавно призначений владикою Даниїлом, архиєпископом Рівненським і Острозьким УПЦ КП. Отцю Тарасові випала важка чаша, але він повний оптимізму і разом з вірними не збирається віддати святиню московським зайдам.
"У цій святині, - каже отець-настоятель - 1991 р. правив службу Божу перший патріярх України святіший Мстислав, і ми сподіваємось, що українці в діяспорі скажуть своє вагоме слово послу України в США про недоброчинні кроки Московського патріярхату."
Залишаю острів і, придавлений важкою ношею побаченого й почутого, прямую через міст на Усті до пам'ятника природи - Вишневої гори. Біля давнього млина над річкою розбурхані води падають великим потоком згори, а водяні бризки творять на сонці райдугу. Гора справді унікальна, покрита карликовою степовою вишнею, від чого й закріпилася її назва. Весною вишневий цвіт на горі нагадує дивовижну білу хмару, яка застигла на небі.
Поблизу Вишневої гори - витвір совєтських часів - рівненський "Азот", який і далі отруює природне довкілля. І це знову чимось нагадує мені московську церкву, яка теж отруює людські душі ненавистю до українських церков у Городку, до рідної України.
 

Отець Микита, у миру Микита Авксентійович Лехан, народився 1893 року на Полтавщині в бідній селянській родині. У 1923 р. Микита був рукоположений у священика в Дніпропетровській єпархії, згодом служив у селі Овсюки на Черкащині. В цьому селі жили істинно-православні черниці, що з'їхалися із закритих манастирів; вони розповідали о. Микиті про сергіянство. Але він був тоді ще молодий і не дуже слухав їх. А потім, як він сам говорив, Господь дав йому як покарання за служіння в сергіянській "церкві" покуту: його незабаром заарештували.
 В тюрмі було чимало християн, які не називали безбожникам навіть своїх імен, лише говорили, що вони - християни. Таких мучили і тримали в карцері. Сам же о. Микита завжди відверто говорив слідчим, що він проти совєтської влади, що був у совєтській "церкві". А потім усвідомив, що перебувати в ній - гріх.
Совєтська влада судила о. Микиту тричі. Останній раз йому дали строк 25 років, але після смерти Сталіна звільнили у зв'язку з амністією. Під час першого ув'язнення о. Микита вже зрозумів, що бути з митрополитом Сергієм не можна. Коли він вийшов із тюрми, йому запропонували служити на парафії, і він погодився, але вже більше не поминав правлячого архиєрея офіційної "церкви". Його примушували визнати Деклярацію, але о. Микита твердо відмовився, і знову потрапив до в'язниці.
Коли на території України влада безбожників змінилась на німецьку, то о. Микита мав можливість служити відкрито, не криючись. Після закінчення Другої світової війни його знову заарештували. Причому перед арештом о. Микиті пропонували залишитись священиком і служитти офіційно, у храмі, але для цього він повинен був стати членом... компартії. Від такої пропозиції о. Микита, звичайно ж, відмовився. Тоді його заарештували.
Після виходу з тюрми 1955 року довго поневірявся як мандрівець, аж доки не прибився до Харкова. Прийшов туди жебраком, у благенькій рясі, з ціпком і чотками в руках, і стояв з бродягами на паперті храму. Але в середину храму свідомо не заходив. Там, у Харкові він зібрав свою паству.
О. Микита посилено шукав істинно-православного єпископа, щоб принести покаяння за перебування в совєтській "церкві" і з'єднатися з Церквою істинною. У цьому він розділив тяжку долю багатьох інших таких пастирів і мирян. Отець Микита був визнаний іншими істинно-православними священнослужителями, які мали дореволюційне або несергіянське рукоположення.
Неодноразово намагався о. Микита встановити зв'язок із Синодом Російської Зарубіжної Церкви, яка активно виступала проти сергіянської "церкви лукавих". З цією метою він писав митрополитові Філарету та архиєпископові Леонтію Чилійському. Але, як відомо, зв'язок із закордоном у той час був надто утруднений. І лише на початку 80-х років Синод Зарубіжної Церкви визнав о. Микиту як істинно-православного пастиря.
Приблизно в кінці 70-х вірним вдалося купити хатинку в селі - там і оселився о. Микита.
Харківська громада о. Микити налічувала тридцять чоловік, але поступово приходили нові люди. До 60-х років у о. Микити була вже велика паства.
Таким чином, о. Микита був пастирем християн зі Східньої України, Сибіру, Середньої Азії, Чувашії, Центральної Росії та інших місць. На Великдень у село, де жив панотець, збиралося з різних місць до сотні людей, але це була лише частина його пастви. У тому селі храму не було, і коли вірні приїжджали і стояли всі разом на автобусній зупинці, то люди дивувались, бачачи велику кількість жінок у хустках і довгих сукнях. Тому ту автобусну зупинку назвали "Зупинка святих". Надходили, звичайно, і доноси в районний центр. Але, знову ж за провидінням Божим, місцевий начальник був віруючою і порядною людиною. І відповідав, що ніяких "релігійних зборищ" у цьому селі не помічав. Навіть дружина його, коли проходила повз хатинку о. Микити, хрестилась. Так що народ там був хороший, село було віруюче.
Отець Микита був відомий на території всього СРСР і як автор численних книжечок і листків, що користувались великою любов'ю віруючих, спраглих правдивого слова. Про Московську Патріярхію панотець писав, що ті, хто свідомо відійшли від неї, не повинні навіть заходити в совєтські "храми", щоб знов не спокуситись. Про "патріярхів" московських він із сумом говорив, що їх чекає пекельна безодня, бо вони, як Юди, тільки Юда зрадив Христа, а ці зрадили віруючий народ, особливо дітей, котрі були позбавлені безбожною владою церковної освіти, а МП таку владу наважується благословляти і підтримувати.
 Упокоївся отець Микита у день пам'яті святої великомучениці Катерини 24 листопада 1985 р. (за старим стилем), в один рік і в один місяць з глибоко шанованим ним митрополитом Філаретом (Вознесенським).
 

Пропонуємо одне з повчань о. Микити:

СМИРЕННЯ НІКОЛИ НЕ ГНІВАЄТЬСЯ. Прочитай ці слова тричі і подумай, що вони означають. Ці слова: "Смирення ніколи не гнівається" - будуть для тебе дзеркалом. Хочеш знати, чи смиренний ти? Поспостерігай за собою: якщо ти гніваєшся, то ти не смиренний. До чого ж це призводить?
Святі отці відповідають:
- Хто не смиренний, той чужий Богові.
- Хто не смиренний, той не учень Христовий.
- Хто не смиренний, той не зростає силою.
- Хто не смиренний, той духовний мрець.
- Хто не смиренний, той під владою темної сили.
- Хто не смиренний, той скутий ланцюгами диявола.
Смиренний ніколи і нікому не скаже досадливого слова. Це те, що преподобний Нил Мироточивий говорить: "Якщо ви хочете погасити полум'я вогненне і не хочете загинути в тортурах і муках, ось що зробіть: майте любов між собою найчистішу. І не осуджуйте один одного".
 

АЩЕ ХТО РЕЧЕ, ЯКО ЛЮБЛЮ БОГА, А БРАТА СВОЄГО НЕНАВИДИТЬ, ЛОЖ ЄСТЬ
(1 Ів.: 4, 200)

Дослідники справедливо вважають, що поетично (додамо: і малярське) мислення Тараса Шевченка наскрізь символічне. І цей символізм має глибоку наповненість. Без врахування цього знаменитий "Заповіт" і досі багатьом не досить зрозумілий. Безперечно, ориґінальна художня образність та знаковість твору відразу впадають в око читачеві, але їхній глибинний багатошаровий зміст прочитується не відразу.
Шевченко не називав свого твору "Заповітом". В кінці рукописної збірки "Три літа" вірш виконував іншу функцію: підсумувати й узагальнити в есхатологічному ключі її зміст. Ю. Івакін назвав його "наче епілогом до поезій 1843 -1845 рр.".
 Зі змісту зрозуміло, що Шевченко, як висловилася О. Забужко, "ставив свій посмертний приділ у жорстку, прямолінійну залежність від долі своєї країни: визволиться вона - визволиться, "полине до Бога" і його душа". "Роз'ясненню" цього визволення і служить вся знаково-символічна система "Заповіту" (могила, кров ворожа (вража), вода - ріка, вода - море, кайдани, воля, окроплена вражою кров'ю, сім'я велика, вольна, нова, незле, тихе слово).
Ввідним знаком постає могила, яка тут є аналогом гори. В мітології гора - найпоширеніший варіянт трансформації світового дерева і сприймається як образ світу, модель всесвіту, в якому відбиті основні елементи і параметри космічного устрою. У творчості Шевченка могила саме і символізує український космос в усьому його розмаїтті (історична пам'ять, воля, слава тощо). Могили руйнують (розкопують) як структурне ціле, і вони самі розсипаються; їх насипають; вони можуть "розкриватися" перед очима нащадків. "Могили - гори на степах" згадується в прикінцевих рядках останньої поезії Шевченка "Чи не покинуть нам, небого". Тому "поховати на могилі" - це не просто поховати на високому виднокрузі. В українців небіжчиків хоронили у могилах - ямах, а на могили ходили вдивлятися у далечінь і виглядати. Лексемою "поховайте на могилі" Шевченко означив свій якнайорганічніший зв'язок з українським світом у всіх його вимірах і одночасно створив "очікувальний ефект" - сподівання на духовне воскресіння народу.
Центральним символом є "кров ворожа (або вража)". Звертаючись до його семантичного коріння в контексті всієї Шевченкової творчости, О.Забужко, зокрема, переконує, що мовиться не про "пущену в Дніпро кров "ворогів": "У питомо шевченківському лексиконі немає "ворога" клясового чи національного, а слово "вражий" означає те, що йому і належить означити в розмовній українській мові за "Словарем" Б. Грінченка -"чертовъ, чертовскій, діавольскій". "Вража" і "зла" кров - просто синоніми: така кров в інших поезіях зветься ще "чорною" ("Кавказ"), "гнилою", або "сукроватою" ("Чигирине, Чигирине..."), "свинячою" ("Дурні та гордії ми люди...") тощо - це кров недужа, затруєна - кров, ніби зачумлена гріхом, причому це може бути гріх як ділом, так і помислом". До цього додамо, що в автографі "Заповіту" №12, що обривається на 15 рядку, написано про "кров погану" [7,18].
Вода - одна з фундаментальних стихій світобудови і світоутворення, першопочаток всього сущого, середовище, аґент і принцип зачаття і народження. Саме цю еквівалентність та творчу всезагальність води і використано у творі в образі священної для українців ріки.
"З мотивом води як першопочатку співвідноситься значення води для акту омовіння, що повертає людину до початкової чистоти. Ритуальне омовіння - ніби друге народження, новий вихід з материнського лона (аспект мітологеми води, затриманий в християнській символіці хрещення)", - стверджує С. Аверинцев. А сенс води в тайні хрещення, на думку о. О. Шмемана, полягає в сприйнятті її як життя, як смерти і як нового народження. "Будучи прийняттям смерти Христової, хрещення є і "подобою воскресіння", наголошує він. Прийняття смерти заради воскресіння ("смертію смерть поправ") - суто християнський мотив. Цю, "затриману в християнстві", очисну функцію води - ріки заради "ніби другого народження" і використано в "Заповіті". До християнського "умивання" як морального очищення та оздоровлення закликає Шевченко і в "Посланії": "Умийтеся! Образ Божий Багном не скверніте".
Повернення до початкової чистоти в поезії закріплюється образом синього моря, яке в давніх українських замовляннях та колядках символізувало центричну першооснову дерева життя: "...Як се було на початку світа, не було тоді ні неба, ні землі, тільки - то синєє море, На тім синім морі - явір зелененький".
При всій глибокій закоріненості символи крови і води в "Заповіті" мають відроджувально-офірний характер і стосуються в першу чергу християнських цінностей. А в християнстві образ Ісуса Христа як Боголюдини невіддільний від Його спокутної жертви. Кров Христа на Голготі містично стікала на череп Адама під хрестом, тілесно омивала Адама і в його особі все людство від скверни гріха. Також вода в "Заповіті" - це не вода ворожки із балади "Тополя", де вона є засобом язичницької метаморфози. Л. Плющ констатує: "З матеріялу, зібраного в "Словнику мови Шевченка", видно, що живущу й зцілющу воду дає надія, тихі речі друзів, святая сила Господа, Слово Його й Муза. Живущою є кров людинолюбця Прометея - кров благодатної любови". Отже, "вража кров" і споріднені з нею водяні символи "Заповіту" нагадують нам про спокутну жертву Ісуса Христа.
"В Старому Заповіті під спокутуванням розуміється найчастіше звільнення народу Божого від політичного рабства. Мойсей, що звільнив євреїв від полону єгиптян, зветься там "спокутником". Старозавітний мотив спокутного звільнення цілого народу використав Шевченко в "Заповіті", але наповнив вже його християнським, новозавітним змістом.
Новозавітна спокутність, про яку нагадує символіка "Заповіту", спонукає до дії, бо християнська етика - це передусім "теорія вчинку під кутом її морального обов'язку". Доречно при цьому навести думку Л. Плюща: проблема теодицеї ("виправдання" Бога) ставиться Шевченком як проблема христодицеї і антроподицеї, бо Христос має, крім Божественної, і людську природу. "Якби ніхто не пішов хресним шляхом "благодаті безгрішности", не відповів би на любов Божу, то це б означало перемогу антихриста в людстві чи нації..."- вказує він. В "Заповіті" проблема антроподицеї особливо яскраво виражена засобами символіки і має етноцентричну форму. Символіка тут несе подвійне смислове навантаження: очищення, оздоровлення (ближче до язичницьких шарів) та "другого народження" й офірности.
В християнстві, як зазначає С.Аверинцев, "сходження Бога до людини є одночасно вимогою сходження людини до Бога". В християнстві суттю Бога є Любов. В ній насамперед і проявлюється наслідувальна та очисна жертовність християнина. "Обніміте ж, брати мої, найменшого брата..." - волає Шевченко в своєму метафізичному "Посланії", композиційному осерді збірки "Три літа".
Автор подає у "Заповіті" величну, воістину симфонічну, християнську алегорію: душа померлого лине до Бога молитися і спасатися лише після спасіння (духовне оздоровлення, відродження) ближніх своїх. Ця думка у "Заповіті" підкріплена і увиразнена лаконічним метонімічним тропом "...а до того Я не знаю Бога", який для нехристиянської свідомости або для не знайомих із лексикою Шевченка (аналогічно: "Багатий не знає ні приязні, ні любови, Він все те наймає") треба конкретизувати так: "лише тоді я пізнаю істинного Бога; пізнаю правдиву Його науку". Текстологи встановили, що Шевченко не відразу знайшов точний і місткий вислів: на місці 16 рядка спочатку стояли крапки, пізніше поет дописав слова "Я не знаю...", а ще іншим разом вже заповнив до кінця. Існують інші трактування цього вислову: "не розумію Бога, доки Він не припинить несправедливости" (Я.Рудницький, В.Сімович), "душа не буде допущена до Бога покаятися, аж доки Україна не стане вільною" (Л.Рудницька, Є.Сверстюк, О.Забужко) або їх поєднання (В.Пахаренко). Такі пояснення мають свою переконливість, коли брати авторські слова як окрему думку, але ця доказовість зникає в контексті поданої перед ними і пов'язаної з ними алегоричної картини з її глибоченною символікою. По суті Шевченко укотре, але вже особистим офірно-закличним виміром, пояснює українцям ту євангельську істину, яка є провідним мотивом "Трьох літ": "Аще хто рече, яко люблю Бога, а брата ненавидить, лож єсть" (1 Ів.: 4, 20). В наверненні до неї - зміст і образного заклику "кайдани порвіте". Бо, знову ж таки, зважаючи на викладене перед тим, йдеться передусім про ті кайдани, яких українців навчили "кувати й носити" ("Кавказ"), якими вони, оглухлі до правди, "міняються" або "передають" ("Посланіє"), які "один на другого кують в серці" ("Подражаніє 11 Псалму"). Адже Шевченко після своїх подорожей по Україні, як пише П.Зайцев, "побачив ясно, що Україну катують її власні сини, що нема кому помагати, одностайно стати, що ціла верхівка нації зрадила матір - батьківщину; переконався, що мало не всі українські пани - "недолюди", "розбійники - людоїди, голодні ворони...".
Євангельське спрямування "Заповіту" остаточно закріплюється в прикінцевих лексемах, які мають християнський смисл: "сем'я вольна, нова", "пом'янути незлим, тихім словом", "вражою, злою кров'ю волю окропити". За християнським вченням, мученики,над якими Церква не мала можливости здійснити хрещення водою, вважалися хрещеними в самому акті мучеництва, і це називалося "хрещенням кров'ю". Тому образ окроплення (властиво, хрещення) "вражою кров'ю" сподіваної волі є нічим іншим, як завершальною символічною вказівкою: свій мученицький шлях до "сім'ї вольної, нової" Україна подолає через жертовне самооновлення і прийняття новозавітних істин. Внутрішній зміст символу доноситься за рахунок стирання його предметної форми: "окроплення - хрещення" лише в акті жертовної дії "збування крови", себто мучеництва, набуває сенсу.
 Під текстом автографа "Заповіту" в рукописній збірці стоїть: "25 декабря 1845 в Переяслові". Вказівка на день Різдва Христового (адже вірш не був, про що свідчать автографи, одноденним створінням) та місце написання є своєрідною символічною крапкою в цьому творі, ніби складовою всієї символічної системи.
Символіка крови в "Заповіті" має й історіософський підтекст, який прочитується за допомогою інших творів Шевченка.
В попередніх творах Шевченка на історичну тематику, коли мовилося про підневільне становище українців та боротьбу за утвердження свого ладу, розливалася кривавими річками кров "ляха, татарина", "козацька", "шляхетська". І рай земний, бувало, з болем пише поет, "кров'ю домальовувався" (в "Гайдамаках"). Але "криваве діло" не принесло бажаного оновлення землі "поруганной, забытой, Чистейшей кровію политой" ("Тризна"). Бо людською кровію, як вважав Шевченко, можна, хіба що, "пожар загасити" ("Єретик"). І то - в середньовіччі. Моря пролитої братньої (в християнському й етнічному сенсі) крови - "затруїли" і кров власну, яку треба було міняти.
В Старому Завіті після вбивства Каїном Авеля затруюється земля і не дає врожаю для вбивці (Бт.: 4, 12). Але, якщо Авелева кров голосить із землі про покарання злочину (Бт.: 4, 10), то Христова кров на Голготі промовляє за прощення і помилування.
Вважаємо, що в "Чигирине, Чигирине...", - поезії, якою відкривається збірка "Три літа", а затим і в "Заповіті", що завершує її, - йдеться передусім про "гниле серце" і "вражу кров" неправедної еліти, а не всього народу, як твердить О. Забужко. Звернімо також увагу, що у творі "Осія. Глава 14", написаному по двох роках після "Заповіту" і теж на Різдво, "Господь кара" матір - Україну саме "за панів отих поганих", які поклоняються "ідолам в чужих чертогах". Можливо, за допомогою, унікального для світової літератури нагромадження символіки крови, Шевченко намагався уразити свідомість пануючої верстви, де за християнським вихованням "кривавим ділам" не повинно б бути місця.
Можна стверджувати, що символіка "Заповіту" закроєна автором на віки. Вона має унікальну культурну закоріненість, релігійне (насамперед біблійно-християнське) походження і незглибимий зміст. Подібні зображення оновлення цілого народу на тлі окремої долі важко знайти у всій світовій літературі.
Можна погодитися з Є. Сверстюком, який вважає, що "Заповіт" було написано як "останній псалом Року Високого Сонця". Вірш є непрямим свідченням, що християнська свідомість Шевченка сформувалася ще до неволі, а не після солдатчини. Саме християнськість, поєднана із вродженою скромністю, принципово унеможливлювали для Шевченка написання звичних для великої літератури, починаючи від Горація, "пам'ятників" з їх неуникним егоцентризмом. "И славен буду я , доколь в подлунном мире Жив будет хоть один пиит" - ця геніяльна самоатестація не для Тараса Шевченка.
"Заповіт" потверджує тезу Ю.Луцького про те, що й антиклерикальні виступи Шевченка породжувала його релігійність, а "найнатхненніші рядки поета майже завжди стосувалися проблем християнського "братолюбія", заради правдивого Бога і незборимої сили любови - caritas". Це відповідає ще античним нормам. Стародавні елліни не обмежували поезію мистецькою сферою. Вважали її спорідненою з віщунством і натхненною божеством. Подібні ознаки виявляємо і в "Заповіті", що засвідчує міцні клясичні підвалини Шевченкової музи. Але своїм християнським духом і символами твір далеко переростає і ці, і пізніші рамки.
Вважаємо, що Шевченко в першу чергу вказує на християнський шлях порятунку. І не лише для українців. Бо тільки на внутрішній свободі і духовній висоті людини, відтворенні цієї духовности в нових поколіннях може вирости справжня воля народу.
Непроминальна символіка "Як умру, то поховайте..." особливо повинна резонувати в сучасній Україні, яка ще й досі не здужала вилікувати своє "гниле серце, трудне". "Ревучий", якого стримують численними штучними водосховищами-болотами, нагадує рану на тілі України (погляньмо на мапу). "У нашім раї на землі" бур'яніють гординя і ненаситність, фарисейство і цинізм, блюзнірство і нігілізм, марновірство і продажність. "А братія мовчить собі...". "За кого ж ти розіп'явся, Христе, Сине Божий?" - хочеться запитати рядками Шевченка. Осквернення багном "образу Божого" невгаває. Але не згасла серед нас Шевченкова віра й надія.
 

Ця рідкісна за сюжетом ікона св. Миколая зображує одне з його чудесних порятувань. Час написання - середина ХІХ ст. (дерево, левкас, олія). Походить з Миколаївської церкви з села біля гирла Дунаю. За припущеннями, церква була зруйнована в совєтські часи й ікону зберігали вірні.

За імператора Леонтія жив у Константинополі чоловік на ймення Феофан. Якось уві сні він побачив святителя Миколая, і той сказав йому, щоб повелів написати три ікони: Спасителя, Матері Божої і святого Миколая - і коли вони будуть готові, показав їх патріярхові. Феофан виконав веління Угодника Божого, замовив славному у той час іконописцю Аггею ці три образи і коли їх отримав, запросив до себе патріярха з його собором пошанувати їх молитвами. Зайшовши в світлицю, де стояли ікони, і найперше звернувшись до образу Спасителя, патріярх сказав: "Слава Тобі, Боже, Спасителю наш, що створив усе живе!" Потім він звернув погляд на ікону Божої Матері і промовив: "Добре написав маляр цей образ Пречистої Богородиці, що породила нам Спасителя світу!" Нарешті, побачивши образ святого Миколая, зауважив невдоволено: "Навіщо тут це зображення Миколая, єпископа Мірлікійського? Він був простого роду. Його образові не личить стояти поруч з цими іконами". Патріярх наказав, прикро вразивши господаря, винести геть зі світлиці образ святителя і надалі заборонив іконописцеві писати такі ікони.
Під час пригощення Феофан помітив, що майже не лишилося вина. А було вже пізно, щоб десь його роздобути. Тоді він пішов у віддалену кімнату, куди винесли образ Миколая, і став молитися, щоб Угодник Божий допоміг йому у цій незручності. Вийшовши після молитви з кімнати, Феофан знайшов свої порожні посудини тепер чудесно наповненими ще кращим вином.
Наступного дня патріярха було покликано на ближній острів Гердалу - прочитати Євангелію над дочкою одного вельможі, яка була одержима злим духом. На зворотньому шляху патріярха настигла велика буря. Хвилі загрожували потопити корабель - і одна з них змила патріярха в морську безодню. Потопаючи, він раптом пригадав свій недавній гріх - образу Угодника Божого і вигукнув: "Згрішив я перед тобою, святителю Миколаю! Прости мене і визволи з цієї погибелі..." Тієї ж миті з'явився біля нього святий Миколай, йдучи по морю, наче по суші і, взявши його за руку, сказав: "Чи ти простолюдина кличеш, на образ якого й дивитися не побажав?" "Згрішив я, великий святителю Божий, визволи мене від наглої смерти і я буду славити тебе, Божого Угодника, швидкого у бідах помічника". "Не бійся, брате, - відповів йому святий Миколай, - нині від потоплення в морі вибавляє тебе Господь наш через мене, раба Свого". І патріярх раптом відчув себе на кораблі на своєму місці, на превелике подивування супутників. Отямившись, патріярх розповів їм про свого чудесного рятівника. А повернувшись додому, покликав Феофана, випрохав у нього чесну ікону Чудотворця і, освятивши, поставив у Софіївському храмі. Згодом він побудував манастир і церкву на честь святого Миколая.
 

Іде дід Юхим із своїми вудками та відерцем із двома карасиками з-над річки, а за ним зграйка діток біжить і дідові спокою не дає:
- Розкажіть нам, дідусю, якусь казку! Просимо вас, розкажіть!
- Ну добре, розкажу. Хоч і втомився за цілий день, заки цих двох карасиків упіймав,- не без гордості каже Юхим, показуючи дітям карасиків. Сідає Юхим на пеньку, а діти кругом нього, та й починає.
- Розказував мені біля річки лелека про Австралію далеку. Там, де хлопці й дівчата і не чули про санчата. Оповісти я беруся вам про Кенґуру-матусю. В неї був одинак - гладкий собі неборак! Мати сина добре годувала, в холодочку спати клала. Кожну примху і бажання вдовольняла без вагання. Добре сину було в нені, в її затишній кишені.
"Добра і дбайлива мати, з неї всім би приклад брати!" - так всі звірі говорили, бо усі її любили.
Так, любили, крім одної ненависниці старої, зловтішної мацапури, відомої Какабури. Обмовляла вона всіх та все зводила на сміх. Приндилась перед народом славним своїм родоводом. Із заздрощів - зеленіла: Кенґуру для всіх-бо мила. "Та нічого, буде знати, як зависоко стрибати!"
Прилетіла Кажаниха. Какабура каже стиха:
- Добрий вечір, Кажанинська! Як там праця господинська? Чи здорові діточки, ваші пишні квіточки?
- Будьте, пані, й ви здорові, дякую на добрім слові! Бо всі інші нас лиш лають, брудасами називають. І на мої діточки по кутках плетуть сітки! Пані моя люба, мила! Слухати того несила, як-то всі несправедливо хвалять Кенґуру влесливо. В неї ж бо одна дитина. Має час глядіти сина. А у мене ціла зграя, дня на все не вистачає...
- Тут би можна щось зробити, думку звірів відмінити.
Далі нишком йшла розмова, щоб ніхто не чув ні слова. .. Шепіт нісся ще довгенько й сміх між них лунав частенько.
Дуже рано, на світанку, погуляти до сніданку Кенґуру завжди виходить - рух дитині не зашкодить. Як вернулася з гуляння, у синочка щось пита. Та у відповідь - мовчання... Зирк! Кишеня вже пуста. Лихо мамі Кенґуру - щось їй вигризло діру. Десь згубивсь малий синок, як скакала, скік та скок...
Плаче Кенґуру, ридає і синочка скрізь шукає...
В кожну загляда шпарину, чи не знайде десь дитину? Ой! Йой! Йой!
Із верхів'я деревини чути регіт, крик і кпини:
- Кенґуру, що ж ти зробила! Де ти сина загубила?! Ха, ха, ха!..
Кенґуру все те байдуже, за малим сумує дуже.
Раптом глянула праворуч - Марко й Адріян йдуть поруч, а між них, мов паненя, йде мале Кенґуреня.
Хлопчикам вона зраділа, дякувала, як уміла. Пригощала, а потому відпровадила додому.
Хлопці в хату повбігали, усе бабці розказали... Бабця взяла голку й нитку і зашила торбу швидко.
Ось і казочці кінець.
А ви, діточки, біжіть додому, бо й ваші матусі будуть турбуватися й вас шукати.
- Спасибі вам, дідусю! На добраніч! Завтра зустрінемо вас ізнову!
 

Чому є так, що гарну дитячу книжку залюбки читають люди будь-якого віку? Може тому що досконала дитяча книжка прагне відкрити, чи збудувати перспективу світу, виявити в ньому щось найцінніше, певне й оберігаюче, як чарівне деревце, що осяює все своїм цвітом і надихає жити радісно й вільно.
В гарній дитячій книжці світ постає не спотворений (на відміну від багато яких "дорослих" книжок), а навпаки наче зцілений любов'ю, такий, який він і мав би бути, якби ми вміли його берегти і співтворити.
Саме такий зцілений (а отже цілющий), творчо розкутий, збережений у повноті український світ присутній у книжці Одарки Бродгед-Криштанович "Повернулися лелеки" ("Веселка", 2004).
Простота і непретензійність тут приховують у собі джерельний подих (як в українських народних казках). Авторка спонукає відчути справжній чар української мови і робить це вишукано, з дещицею м'якої самоіронії.
Ця книжка, де слово, наче розквітлий вогник на перехресті минулого і майбутнього, мимоволі змушує пригадати питому українську звичаєву традицію збирання спадщини і складання духовного заповіту. Звісно, не в поверхово-матеріяльному сенсі, а в глибокому, де світ і всі речі в ньому одухотворені, і тому мають свій справжній зміст, доконечний і невичерпний. В такому цілісному світі кожен, хто має самоповагу, береться створити, виплекати, залишити після себе дар, який буде його спадком і заповітом.
Одарка Криштанович народилася на Буковині, в родині священика. Буря війни закинула її до Німеччини. Пізніше разом з батьками переїхала до Канади, адже додому повертатися було ніяк. Брат її, вояк УПА, загинув у героїчній боротьбі за волю України.
"Вона майстер і тонкий знавець української вишивки, має малярський хист. Та над усім цим панує гармонія і ніжність українського слова", - зазначає у передмові до книжки Софія Майданська.
Свої вірші, казки й пісні Одарка Бродгед-Криштанович писала на чужині для власних дітей, а тепер уже їх читають онуки. І навіть англійські народні казки звучать в її інтерпретації як рідні, українські.
Одарка Бродгед-Криштанович - давня прихильниця і авторка "Нашої віри". Пропонуємо читачам кілька творів з книжки "Повернулися лелеки"

Раїса ЛИША
 

ЗА МЕТЕЛИКОМ

Польовою м'якою доріжкою
Босоноге дівчатко біжить
За барвистим метеликом-квіткою,
Що злетить, то присяде на мить.

Пилюга за ногами хмаринкою,
В рівчаку запашні бур'яни.
А метелик жартує з Христинкою,
Самоцвітами вабить: - Ходи!

- Ой, впіймаю тебе я, пустунчику!
- І до квітки маленька рука.
Та метелик пропав... Лиш промінчики
На долонечці пестять листка.
 
 
ЧИ ТИ ГІРШИЙ ЗА КОТИКА?

Павлика навчала мати
Рідну мову шанувати.
- Глянь довкола, милий сину,
Всі звірята, всі рослини,
Всі вивчають рідну мову
Без принуки, без призову.
 
Песик гавкає: "Гав! Гав!"
Мурчик нявкає: "Няв! Няв!"
Каже качка: "Кря! Кря! Кряк!" -
Й каченят навчає так.

Котик спав на підвіконні,
Каже Павлику спросоння:
- І я нявкаю тихенько
До ріднесенької неньки.
Ненька чує мою мову -
Молочко приносить знову.
О! Я б з голоду пропав,
Якби гавкати почав!
З братиками я муркочу
По-котячому охоче.
Муркну і до тебе, друже,
Бо тебе люблю я дуже!
Повернулися лелеки
Із країв далеких.
Принесли нам світлу радість,
Дзвінкий рідний клекіт.

Оселилися крилаті
В гніздечку на хаті.
Будуть люди в ній щасливі,
Веселі й багаті.

- Мамо! Як наші лелеки
Втрапили додому?
Не злякалися в дорозі
Ні бурі, ні грому!

- Бо гніздечко, любий сину, -
Це їхня колиска.
Тож до неї повертають
Здалека і зблизька.

"Ж"

Жваві женці жито жали,
На межі відпочивали.
Жук до женців каже: - Жу!
Не сідайте на межу!
На межі маленька хатка,
Там жучиха й жученятка!
- Не журися, жуче-друже!
Будемо уважні дуже.
 

Першим прославив Діву Марію Архангел Гавриїл, промовивши: "Радуйся, Благодатная, Господь з Тобою! Благословенна Ти між жонами!" (Лк:1, 28). І праведна Єлизавета, сповнившись Духа Святого, ці самі слова говорила: "Благословенна Ти між жонами і благословен Плід утроби Твоєї. І звідкіля мені це, що Матір Господа Мого прийшла до мене?" (Лк: 1, 42-43). А Іоан Хреститель, будучи в утробі матері, через голос і слово Марії прийняв Духа Святого і затріпотів, зрадівши. Отже, Діва Марія, сповнившись Духа, наповняла Ним тих, що говорили, - і вже говорили вони не від себе, а Дух Святий говорив через них, як і через Архангела Гавриїла.
Тим то й слова, сказані Архангелом, і дослівно повторені Єлизаветою, є словами Духа Святого, а отже й Самого Господа про Діву Марію. Тож закономірні й слова Самої Діви Марії: "Величає душа Моя Господа, і зрадувався дух Мій Богові, Спасу Моєму, що зглянувся на смирення Раби Своєї - ось бо віднині ублажатимуть Мене всі народи" (Лк: 1, 46-48). А згодом і Сам Спаситель підтвердив слова, сказані Духом через жінку: "І сталось, як Він ще говорив, одна жінка з народу свій голос піднесла і сказала до Нього: "Блаженна утроба, що носила Тебе, і груди, що Ти їх ссав!" А Він сказав: "Так!" (Лк: 11, 27-28).
В Старому Заповіті, який готував людство до пришестя Ісуса Христа, безліч разів словами пророків у символічних формах явлено образ Пресвятої Богородиці. Це й Неопалима Купина, і Ліствиця, що з'єднує небо з землею, і Брама, через яку входить Господь, і розквітлий жезл Аарона, і Кивот або Ковчег Завіту, наповнений хлібом життя - небесною манною, і Роса, що гасить полум'я в печі, і Святая Святих у єрусалимському храмі... Це про Неї пророчо співав Давид - псалмоспівець: "Стала Цариця праворуч Тебе, в ризи позолочені одягнена, прикрашена"... Вся слава Дочки Царя в Ній Самій. "Пом'яну ім'я Твоє у всякому роді і народі. Заради того люди всі вихвалятимуть Тебе і прославлятимуть ім'я Твоє повік віку" (Пс: 44, 10-15; 18).
Святий Дух промовляв також і через святих отців, що в перші віки християнства створили пречудові церковні піснеспіви на прославлення Пресвятої Богородиці - тропарі й кондаки Богородичних свят, догматики й стихири, ірмоси й канони, в яких викладене водночас і православне вчення про Божу Матір і значення Її подвигу для спасіння людства. Особливо прекрасними, справжніми перлинами древньої духовної поезії є канони (молебні, покаянні й подячні) до Пресвятої Богородиці, в яких поруч із славленням, подібним до ангельського ("Радуйся!"), розкриваються старозавітні символи, натхненно оспівується пречисте і преблагословенне вмістилище найбільшої Божої Тайни: Радуйся, Земле Ненасіянная, радуйся, Купино Неопалимая; радуйся, Глубино Неудобозримая; радуйся, Божественна Стамно Манни; радуйся Палато всіх Царя; радуйся, Престоле Огненний Вседержителя; радуйся, Цвіте Неувядаємий; радуйся, Сладкоуханний Кріне, вірних благоухаяй; радуйся, Кадило Благовонноє і Миро Многоцінноє; радуйся, Чертоже Всесвітний; радуйся, Огненная Коліснице Слова; радуйся, Одушевлений Раю, Древо посреді ім'я жизні - Господа; радуйся, Горо Несікомая; радуйся, Руно Орошенноє, Одушевленноє; радуйся, Звіздо, являющая солнце; радуйся, звізди незаходомия Мати; радуйся, Ключу, і т.д., і т.д.
Неможливо без розчулення сприймати ці пречудові твори, натхненні Духом Святим, а отже зіслані нам Самим Господом як найдосконаліший взірець достойного величання Богородиці, що вища є від усіх ангелів і архангелів і від усієї тварі земної і небесної. Тож не дивно, що за цими зразками складались пізніше численні акафісти до чудотворних ікон Пресвятої Богородиці, молитви, а також інші духовні твори - канти, псалми. Справжніми перлинами поезії рясніє давня українська література XVII-XVIII століть - це твори Димитрія Ростовського, Феофана Прокоповича, Єпіфанія Славинецького, Георгія Щербацького... Однак більшість авторів духовних богородичних пісень, кантів і псальм залишаються невідомими, бо творились вони талановитими ченцями в манастирях (зокрема, в Київо-Печерській та Почаївській Лаврах), священиками, дяками, кліриками, учнями духовних шкіл. Те, що дійшло до нас у своєрідних книгах - "Богогласниках" XVII-XVIII ст., свідчить про глибоку віру, любов до Бога і високу духовну культуру наших пращурів, яка була зосереджена не лише в манастирях, а й в сільських церквах. Відгомоном цієї втраченої духовности є також і нинішнє прагнення в народі співати численні пісні або псальми на прославу Божої Матері, свт. Миколая, св. вмч. Варвари, св. вмч. Георгія та ін. в дні православних свят. В цих піснях висловлені благання про заступництво, а також велика шана і ніжність до Матері Світу -  Богородиці. Поширені вони по всій Україні і побутують, як правило, в середовищі "півчих", але найбільш масове поширення їх спостерігається в західній частині України, де зовнішні вияви релігійности не були так тотально винищені, як на Східніх землях.
Кількасот Богородичних та інших духовних пісень, в т.ч. й сучасних новотворів, записав протягом 1992-2002 рр. в різних селах Закарпатської области фолкльорист із Ужгорода Іван Хланта. Найкращі зразки опубліковані ним у збірнику "Богородичні пісні". У передмові автор простежив історію виникнення, а також записування і видання цих пісень. Книга складається з двох частин: "Пісні на свята Богородиці" та "Пісні до Пречистої Діви Марії". Основну частину складають пісні, що збереглися в рукописних зшитках окремих побожних християн, очевидно, в тих родинах, які від покоління до покоління співали в церковних хорах і усно передавали складні церковно-слов'янські тексти, взяті з тих джерел, які на сьогодні вже втрачені. (Відомо, що в храмах здавна зберігалися й друковані, й рукописні пісенники, якими користувалися клірошани). Мова їх адаптована вже до української, стиль і образна система високохудожні, піднесені, перегукуються із традиційними православними символами "Зацвіла Лелія", "засяяла Зірниця", "Діва як зоря ясна", "прозябнув Нетлінний Цвіт", "Рай Небоявлений", "Храм Богоприємний", "Скинія Завіта, Духом Осіненна", "сонце вводить Ясная Зірниця", "Обрадована, Небом Ізбранна", "Небесні Ворота", "Провідна Зоря", "Ружа Райська", "Монархиня всіх ангелів і архангелів"...
Отже, ці найдавніші зразки, збережені вірними Закарпаття, черпали натхнення, образи й дух в православній поетичній традиції, що корінням своїм сягає до поезії Старого Завіту. Пізніші ж новотвори, котрі з'явились уже на тлі поруйнованої манастирської (та й загальноцерковної) православної культури, особливо в останні роки ХХ ст., задовольняють невибагливі смаки неофітів та людей, що тільки но навертаються і можуть, як немовлята, сприймати лише духовне молочко. Ці зразки зчаста поверхові, однопланові, зосереджені на воланні стривоженої душі, якої ледь торкнулася благодать Божа і яка взиває до Божої Матері про свої насущні проблеми: "Поможи над нами, просим зі сльозами, просим зі сльозами, Маріє, поможи!" "О порятуй нас, змилуйся над нами, молись за нами, кличем до Тебе, з плачем, з сльозами, о не лишай нас!..." В цій багатослівності, в надмірі емоцій, що не несуть миру й спокою в душу (як то є в православній молитві, під час канонічних церковних піснеспівів), а навпаки, розбурхують почуття жалю, безнадії, смутку, інші пристрасні прояви людської душі, - відчуваються швидше впливи католицизму, навіть протестантських пісень та гімнів, які часом заземлюють небесне, затінюють божественну духовну сутність Спасителя й Богородиці і наперед виставляють Їхню людську природу. Такі пісні наближають Бога до нас, а не нас до Бога. Православна ж поетична традиція навпаки - з'єднує людину з Богом через глибоке розуміння духовної сутности Ісуса Христа і Божої Матері. Так відбувається духовне удосконалення, очищення та піднесення людської природи, поєднання з Господом - шляхом обожнення, одухотворення - в небесному, а не земному, в душевному мирі й істинній божественній любові, яка є вища за пристрасну, земну. Ось різниця між молитвою православною й інославною, між духовною культурою, яку ми втратили, й новочасною, котра виявляється на прикладі фолкльорних зразків, записаних в останні роки.
Отже, книга "Богородичні пісні" має неабияке значення і для вірних (зокрема для церковних хорів), особливо там, де православна церква лише відроджується; і для фолкльористів, як перше в Україні видання рідкісного малодослідженого жанру, для істориків культури, а особливо для істориків релігії, бо за злободенною творчістю вірних можна об'єктивно висвітлити стан релігійности нашого народу, який нині роздирають між православ'ям, католицизмом і протестантизмом і який, хоч як того не хочеться нам визнати, все ж таки є здебільшого формально православним, ураженим пороками обрядовір'я, неоязичництва, марновір'я, зовнішьої релігійности і, що дуже прикро, протестанським розумінням Бога, Церкви й спасіння.
 

Молимо Тя, Діво

Молимо Тя, Діво, грішнії, усердно,
Призри, о Маріє, на нас милосердно.

Приспів:

Не дай погибати,
О Божая Мати,
О Божая Мати,
Вірним християнам.

(Приспів повторюється після кожних двох рядків).

Простри мислосердно на нас свої руки,
Не дай утопити нас у вічні муки.

Великі грішники, взиваєм до Тебе,
Ласкавая Мати, прийми нас до Себе.

Не дай погибати, Мати милостива,
Почуй Своїх дітей, Ти на небі сильна.

І умоли Сина Ти Свойого за нас,
За весь світ, за весь світ і за грішників нас.

Розмилосердися Ти, Діво, над нами,
Покрий нас, Маріє, Своїми руками.

Пренепорочна

Пренепорочна Діво Маріє,
Квітів Царице, ясна Леліє.
Ми Тобі, Мати, квіти приносим,
Ми, Твої діти, всі Тебе просим:
Зглянся над нами, о Всеблагая,
Царице мая, Маріє!

Прененепорочна Діво Маріє,
Рідного краю вічна Надіє!
Ми Тебе, Мати, молимо всі нині:
Дай весну щастя нашій країні.
Зглянся над нами, о Всеблагая,
Царице наша Маріє!
 

Безперечно, думки Г. К. Честертона про старозавітню Книгу Йова часом звучать полемічно загострено, навіть виклично. Але погодьмось, вони глибоко торкають проблему стосунків людини і Бога і змушують, відкинувши будь-яку самовтішну машкару, пильно поглянути на сучасний світ і на себе самих - які ми є перед лицем Божим.
Посеред інших книг Старого Заповіту Книга Йова - загадка, і філософська, і історична. [...] Але коли йдеться про стародавні твори, не варто думати, що вони стали гіршими, коли творилися поступово. Можливо, Книга Йова створена не враз, як і Вестмінстерське абатство. Але ті, хто творив стародавні поеми (як і ті, хто створював абатство), не надавали особливого значення ані точному датуванню, ані точному авторству; такого значення їм надав майже божевільний індивідуалізм Нового часу. [...]
Пам'ятаймо, що стародавній світ, який створив ці поеми, вірно зберігав передання, традицію. Батько міг залишити поему синові, щоб той її завершив, як залишав, приміром, оброблену землю. Можливо, "Іліяду" створив хтось один, а може ціла сотня людей. Однак не забуваймо: тоді в тій сотні було більше єдности, аніж тепер у одній людині. Тоді місто було як людина. Тепер людина - як місто, охоплене громадянською війною.
Відтак, не впадаючи в учені суперечки про цілісність, маємо право ствердити, що книга - єдина, як єдині всі великі старі творіння, як єдиний Кантерберійський собор. [...] В певному сенсі "Йов" дійсно вирізняється серед книг, включених до канону Старого Заповіту. Але й тут помиляються ті, хто почне наголошувати на відмінності. Помиляються ті, хто вбачає у Старому Заповіті просто зібрання книг, без складу й мети. [...] Старий Заповіт має цілком очевидну єдність. [...] Читати Старий Заповіт, не усвідомлюючи його єдности, так само безглуздо, як читати "Гамлета", сприймаючи його за хроніку справжніх подій з життя данського принца старих, піратських часів. Читач просто не збагне, що Гамлет вагається за задумом автора; він скаже: "Як довго і нудно цей принц вбиває ворога!" Саме так і говорять викривачі Біблії, котрі насправді сліпо їй поклоняються. Вони не розуміють її особливого звучання і суті, її головної думки, яка проголошує, що всі ми - знаряддя волі Божої.
Так, приміром, ті, хто нарікає на жорстокість та лукавство суддів чи пророків Ізраїлю, проваджені думкою, яка до справи не має стосунку. Вони - християни, і привносять у дохристиянську епоху суто християнські уявлення про святість, цебто що знаряддям Божим зазвичай бувають дуже добрі люди. Уявлення це глибше, дерзновенніше, прекрасніше, ніж старозавітнє: отже, невинність настільки могутня, що, врешті-решт, вона переінакшує і змінює світ. Однак старозавітня думка простіша, вона ближча, зрозуміліша здоровому глуздові: сила - це сила, хитрість - це хитрість, успіх у світі - це успіх у світі, і Бог використовує це з певною метою, як використовує сили природи. Використовує могутність людини, як використовував силу мамута, не надто зважаючи на те, чи добрий той мамут. [...]
Головну думку більшої частини Старого Заповіту можна б назвати самотністю Божою. Господь - не лише головний герой цих книг, Він - єдиний їхній герой. Перед ясністю Його мети наміри всіх інших тупі і автоматичні, як у тварин; перед Його вагомістю - всі сини плоті - немов тіні. Знову й знову так і чуєм: "Я топтав точило один і нікого не було зі Мною". (Іс 63.3).
Всі патріярхи і пророки - Його знаряддя, Його зброя, адже Господь - муж брані. Навин для Нього - бойова сокира, Мойсей - мірило, Самсон - лише меч, Ісайя - лише сурма. [...] Людина Старого Заповіту подібна на Бога не більше, ніж пилка чи молоток подібні на теслю. Ось ключ до ізраїльського Писання, ось головна його риса. Ясна річ, в Писанні цьому дуже багато і справжнього гумору, і високих почуттів, і потужних натур - їх завжди чимало у великій давній словесності. Та все ж головне не в цьому: головне, що Бог не просто сильніший за людину, не просто незбагненніший - Він незбагненно вагоміший, Він настільки мудріший, що перед Ним ми розпливчасті, нерозумні, незграбні, як тварини, що гинуть. "Він є Той, Хто сидить над кругом землі, і ті, що живуть на ній - як сарана" (Іс 40.22). Можна сказати й так: Старий Заповіт так наполегливо наголошує особистісність Бога, що люди в Ньому заледве не безликі.
[...] Одне слово, Старий Заповіт просто тріюмфує про малість людини перед промислом Божим. Книга Йова відрізняється лише тим, що саме в ній постає запитання: в чому ж полягає цей промисел?.. [...] Нехай Господь використовує Свої знаряддя, нехай Він ламає їх. Але що Він чинить, для чого ламає? [...]
Значення "Йова" не висловиш уповні, коли скажеш, що це найбільш значима із давніх книг. Краще сказати, що це - найзахопливіша з-поміж книг нинішніх. Звісно, і те, й інше не повне, адже як глибока віра, так і глибока невіра завжди є і давні, і нові. [...]
Перша з радостей, що їх дарує "Йов" - та, що книга ця виходить із прагнення пізнати, як все є насправді, пізнати те що є, а не що нам ввижається. [...]
Йов вимагає від світу виправдань не тому, що хоче їх заперечити, а тому, що хоче їх прийняти. Він вимагає від Бога пояснень, але зовсім не в тому дусі, в якому їх вимагала Хемден від Карла І, а в тому, в якому їх вимагає дружина від любого й шанованого нею чоловіка. Він суперечить Творцеві, оскільки Ним пишається. Він навіть свариться з Ним, але не сумнівається, що у "супротивника" є незрозумілі йому оправдання. Яке чудове блюзнірство слів: "О, нехай би вислухав хтось мене! Ось скарга моя! О, Кріпкий, відповідай! Нехай зробить запис мій Позивач!" (Йов 31.35). У нього й гадки немає, що запис може бути недобрий. Він хоче, щоб його переконали, тобто - він гадає, що Бог може це зробити. [...] Він стрясає стовпи землі і шалено б'є в небеса, він вдаряє в зорі - та не для того, щоб вони замовкли, а для того, щоб вони заговорили. [...]
Коли, вже під кінець, зненацька з'являється Бог, виникає несподівана, предивна тема, котра і надає книзі невиданої величі. Весь час усі люди, особливо Йов, ставили запитання про Бога. У поета дещо гіршого Бог - в тому чи іншому сенсі - на ці запитання би відповів. Але тут Він Сам ставить запитання про Себе. У цій драмі скепсису головний скептик - Господь. Він робить саме те, що чинили завжди земні захисники віри - приміром те, що робив Сократ: обертає раціоналізм супроти нього самого. Бог якби каже, що коли вже запитувати, то Він поб'є і на цьому поприщі все, до чого додумалася людина. Проваджений найтоншим чуттям, автор спонукає Бога згодитись на якусь рівність з супротивником, Він хоче, щоб поєдинок був рівним і чесним. "Перепоясавши свої чресла, стань як муж. Я буду запитувати, а ти відповідай" (Йов 40.2). Всемогутній пристає на велике, дерзновенне смирення. Він бажає, щоб Його судили. Він прохає лише того, чого прохає будь-хто з підсудних - права ставити запитання позивачеві. Та що там подібність до суду! Він заходить ще далі: адже власне перше запитання Його до Йова - якраз те, яке, напевне, поставив би справжній відповідач. Він запитує Йова, хто Він. А Йов, людина розумна, трохи поміркувавши, приходить до думки, що цього не знає.
Ось перше, що потрібно зауважити в річі Господній, найкращих главах книги. Весь людський скепсис перевершений і заперечений вищим скепсисом. [...]
Так, ось перше у промовлянні Божому: Господь не розв'язує загадки, а ставить. [...] ...Як не дивно, але Йова задовольняє перелічення незбагненних фактів. Властиво, загадки Божі складніші і таємничіші від загадок Йова; однак до мови Господа Йов не міг утішитися, а після неї - зміг. Він ні про що не довідався, проте відчув грізний дух того, що є занадто гарне, аби надаватися для оповіді. Господь не бажає пояснити Свою мету, і вже це, немов полум'яний перст, вказує на Його мету. Загадки Божі розраджують сильніше, аніж відповіді людські.
Третє, звісно, - те, що Бог сварить і тих, хто Його звинувачує, і тих, хто Його захищав; збиває в один і той же спосіб: і песимістів, і оптимістів. Утішителі втішали поверхово, машинально, і через те слова їх обертаються супроти них з разючою красою і мудрістю. Механістичний оптимізм намагається виправдати світ на тій підставі, що він розумний і взаємопов'язаний. Світ тим і гарний, твердить він, що його можна пояснити. Якраз на це Бог відповідає ясно до люті. Бог говорить: коли світ і гарний, то лише тим, що вам, людям, пояснити його годі. Він наполягає, Він показує: "Чи є батько в дощу? І хто народжує краплі роси? З чийого черева виходить лід?.." (Йов 38.28-29). Мало того, Він наполягає на очевидній і відчутній незрозумілості світу: "Хто зливам отверзає потік... щоб оросити землю, де немає людей, і пустелю, де ніхто не живе?" (Йов 38.25-26). Господь примушує нас бачити світ на чорному тлі небуття. Господь змушує Йова побачити вражаючий світ, навіть якщо задля цього потрібно показати світ недоладний. Щоб здивувати людину, Бог вдається до богозневаги, можна сказати, що Він стає безбожником. Показуючи Йову одне за другим різні творіння - коня, орла, осла, ворона, павича, страуса, крокодила, Він так описує їх, що ті виглядають чудовиськами. А все це разом - якийсь псалом, якась пісня подивування. Творець дивується тому, що Він створив.
Ось вона, третя особливість книги. Йов ставить знак запитання. Бог відповідає знаком оклику. Він стверджує, що світ набагато недоладніший, аніж думав Йов. Але й цього Йому замало: в мову Божу автор - з тією несвідомою точністю, що її ми часто подибуємо в давньому епосі, - вклав ще одну, вже зовсім дивну тонкість. То там, то сям, в метафорі, в образі, в дужках, раптово бачиться, що таємниця Господня - радісна, а не сумна. Натяки ці майже випадкові, як світло крізь щілину дверей, немов Всемогутній їх Сам не завважує; але в суто поетичному смислі - важко переоцінити їх інстинктивну легкість і точність.
Візьмім, для прикладу, славетну строфу, де Ягве з нищівним сарказмом запитує Йова: "Де був ти, коли Землю Я утверждав?" (Йов 38.4), і побіжно, наче бажаючи уточнити дату, додає, що сини Божі возрадувалися тоді дуже. Або ще: згадуючи сніг і град у перелікові всього, що буває, Він говорить про них, як про скарб, який береже на день брані, якби натякаючи на останню битву, в якій, нарешті, зруйнується зло.
Що може бути кращим (кажу це як письменник) за надію і радість, які світяться крізь невідання, немов золото крізь хмару? [...]
Ті, хто знає, якою була поезія, безумовно помітили, що назовні вона проста, а в глибині - часом дуже тонка. "Іліяда" зуміла показати, що в Гектора є лицарська покора перед долею, не досить гірка для скорботи, і не досить бадьора для радости. Гомер ніколи не зміг би висловити це так складно; але йому якось вдалося висловити це просто. "Пісня про Роланда" зуміла показати, що християнство пропонує героям справжній парадокс: велике смирення, коли йдеться про гріхи, і велику дерзновенність - коли йдеться про віру... Звісно, автор не зміг би це висловити, але ми це читаємо. Так і в Книзі Йова - чимало є того, що було в серці автора і напевне не було в його свідомості.
Про найважливіше я ще не сказав. Не знаю (і вчені навряд чи знають), чи вплинула ця книга на юдейську думку. Проте якщо вплинула, то вона цю думку врятувала. Саме тут постає запитання: чи безпремінно Бог карає гріх лихом і винагороджує праведність успіхом? Якби ізраїльтяни відповіли невірно, вони не змогли б зіграти поважну ролю в людській історії. Вони, можливо, опустилися б до рівня нинішніх освічених людей. Бо ж тільки дай людині подумати, що успіх - нагорода за праведність, як вона одразу вирішить, що він і є - свідчення праведности. Надто важко нагороджувати успіхом хороших людей; набагато легше вважати хорошими успішних, що й роблять наші газети і наші ділки. Ось вона, остання кара недолугому оптимізмові утішителів. Якщо потрібно було врятувати від цього юдеїв, Книга Йова їх врятувала. Вельми важливо, що вона аж ніяк не добре закінчується! Бог не сказав Йову, що той страждав, бо він ліпший за інших. Урок цієї книги - в тому, що розрадить людину лише парадокс. Не говоритиму, що очікувало попереду дивну істину про кращого з-поміж людей в поганому світі. Але й так зрозуміло: в найбільш вільному і глибокому значенні лише одна Людина в Старому Заповіті - Особистість, і передвіщений раб Божий виразками Йова.
Підготувала Раїса ЛИША
 

Євангелії від Луки Ісус розповідає історію про бідного чоловіка Лазаря, який жив на вулиці і не мав що їсти. Ноги його були вкриті виразками, які лизали собаки. А поряд у розкішному будинку жив багач, який справляв пишні бенкети зі своїми друзями. І ось Лазар помер, та занесли його на "лоно Авраама" - місце спокою. Помирає і багач, та опиняється в місці мук.
Підвівши голову, він бачить щасливого Лазаря і вигукує: "Отче Аврааме, пошли мені, будь ласка, Лазаря, щоб скропив водою уста мої, бо я страждаю!" однак Авраам відповідає: "Це неможливо, бо між тобою та ним нездоланна прірва". Він міг би додати: "ЦЕ ТА Ж ПРІРВА, ЯКА РОЗДІЛЯЛА ВАС НА ЗЕМЛІ".
Автором поданого нижче роздуму є колишній офіцер, що ніс службу на підводному човні та викладач філософії, який в 1964 році в маленькому французькому селі заснував Лярш - мережу невеликих будиночків-притулків, у яких разом, спільнотою, живуть неповносправні чоловіки, жінки, діти, "соціяльна стигматизація" яких є дуже вираженою, а з ними "асистенти"-помічники, які відчувають, що покликані розділити з ними своє життя.
"...Одного разу в Парижі до мене на вулиці підійшла бідно вбрана жінка і попросила: "Дайте мені грошей!". Ми розговорилися з нею. Вона розповіла мені, що тільки-но виписалася з психіятричної лікарні. Я швидко відчув, у якому становищі опинилася ця жінка, і НАЛЯКАВСЯ. Поспішаючи на зустріч, швидко дав їй трохи грошей і пішов далі своєю дорогою - подібно як Фарисей та Левіт у притчі про Доброго Самарянина. Я ЗЛЯКАВСЯ, ЩО ЯКЩО ДАЛІ СЛУХАТИМУ ОЦЮ ЖІНКУ, ТО УЖЕ НЕ ЗМОЖУ ЛИШИТИ ЇЇ ОТАК САМУ, БЕЗ ДОПОМОГИ В ЇЇ БОЛЮ ТА ЇЇ ТРУДНОЩАХ.
ЗВІДКИ ЦЯ ПРІРВА, ЯКА РОЗДІЛЯЄ НАС? Чому ми не можемо дивитися в очі Лазарю та слухати те, що він нам каже? Ми відмежовуємось від Лазаря, бо боїмося, що якщо спілкуватимемось з ним, то це може глибоко заторкнути наше серце. І слухаючи його історію та його біль, відкриємо в ньому таку ж людину, якою є ми.
А ЩО СТАНЕТЬСЯ, ЯКЩО МОЄ СЕРЦЕ ЗВОРУШИТЬСЯ? У мені може прокинутись бажання допомогти йому, підтримати його, полегшити його страждання. Бо кожен з нас був колись зранений, і кожен з нас навчився приховувати якусь частину своєї особистости. І в кожному з нас живе ця зранена Дитина, схована за бар'єрами, які ми вибудували...
Більше, ніж матеріяльне, людей, розмежовує їхнє "внутрішнє царство" - "ми з вами люди різного коша" .. "нерівність душ, це гірше, ніж майна" (Л. Костенко). Але, заки нам ще не виписані Божі присуди, віра в людину, в перемогу божественного над асуричним .... хай не лишає нас.
Не мисліть, донно Берто й сер Мартіне,
Що дивлячись - цей щедрий, інший - тать,
Ви з Богом дивитеся на єдине, -
ТОЙ МОЖЕ ВПАСТИ, ДРУГИЙ МОЖЕ ВСТАТЬ.
(Данте Аліг'єрі)
Але з "зони темряви" може вивести тільки Любов."
Митрополит Антоній Сурожський теж залишив промовистий спогад: "Я можу подати один приклад з життя, який мене колись глибоко зворушив. Під час німецької окупації я викладав у російській гімназії в Парижі. Серед вчителів один був дуже суворий, він ні з ким не спілкувався і про нього ніхто нічого не знав, не знали зокрема, як бідно він жив. Наша зарплатня була невелика і ті, з нас, хто міг, просто підробляли іще десь. Він так не міг, через свій вік і з причини нездоров'я, і тому що не знав місцевої мови. І ось така картина: хлопчики і дівчатка біжать до школи, за ними теж до школи іде вчитель. Край шляху сидить бідний чоловік, перед ним - шапка. Багато народу проходить. Дехто проходить повз, ніби "не бачить" його, тому що соромно побачити і не дати нічого. А дехто кидає копійку, а на людину навіть не дивляться. Вони своє зробили; він для них не людина, він - жебрак, а жебрак - це просто шапка. І ось підходить учитель, про якого я вам розповідав. Він зупинився, зняв свого капелюха перед жебраком і щось сказав йому. Нічого не дав йому, а той чоловік піднявся назустріч, обійняв учителя і вони попрощалися. Це бачили діти. Коли вчитель прийшов у гімназію, діти обступили його і допитуються: "Хто той чоловік? Він ваш родич? Чи знайомий? Чому ви перед ним скинули шапку? Ви нічого йому не дали - чому тоді він підскочив і поцілував вас? - і так запитаннями загнали учителя в кут, що йому довелося відповісти. І він відповів їм так: "Я ішов пішки з другого кінця Парижу, тому що в мене не було грошей на проїзд. Ще здалеку бачив цього бідного чоловіка, бачив, як повз нього проходили люди, а дехто кидав копійку в його шапку, навіть не дивлячись на нього. І я подумав, що коли я повз нього пройду і не вділю йому навіть своєї уваги, співчуття, то в нього може вмерти остання віра в людину. Грошей в мене не було, в мене був тільки я. Я зупинився, скинув шапку перед ним, щоб він відчув, що ми обоє рівні, однакові, що я в ньому бачу людину таку саму, як я, а не жебрака, і я йому пояснив - пробачте, я нічого не можу вам дати, в мене немає нічого...
І той чоловік підвівся і обійняв мене."
Далі, розгортаючи свої роздуми, автор книги "Шляхи християнського життя" запитує: ЯК МОЖЕМО ПРАГНУТИ ДО БОГА, ЯКЩО МИ, НАВІТЬ, НЕ ЛЮДИ?
Однією з проблем людини щодо іншої людини є проблема спілкування, не поверхового, а щирого, навзаєм. Вчений розглядатиме її, як втрату емпатії, а старші люди, бесідуючи між собою, викажуть таке докірливе запитання: чому тепер ми вже не ходимо одні до одних посидіти?
Ви, мабуть, пам'ятаєте розповідь про те, як Христос вилікував сліпонародженого? Адже подумайте: цей чоловік відкрив очі і перше, що він побачив після довгих літ сліпоти, був погляд Божий, який зупинився на ньому. В цьому погляді він побачив і співстраждання, і любов, і радість... І кожен з нас (розуміється, якоюсь частинкою і в дуже невеликій мірі) може у відношенні до другого бути таким поглядом, таким слухом, таким розумінням, таким благоговійним мовчананням. Якщо би ми так проводили свої дні, якщо би кожна зустріч нам важила і - кожна людина, тоді не було би тієї хвилі, коли ми губимо самих себе, втрачаєм Бога. "ЩОБ ДО ДУШІ ДУШЕЮ ПРОМОВЛЯТИ, ТО ТРЕБА, ЩОБ ТІ ДУШІ ПОРІДНИЛИСЬ" (Л.Українка). До душі душею промовляти, то не конче мовити словом. Так - з Богом. І - так з людьми.
І то радше не обійми над прірвою, а обійнятість з усім сотвореним світом, рівність всіх як Божого творіння. Адже сам вияв життя є обійнятість людини з Творцем супроти розверзстої бездни іншого світу, де немає місця любові... Обійнятість як вибір.
Фраґменти "Лоза виноградна",
Коломия, ч.1 (24), - 2004.
 

В передчутті сурми

Прости нас, Боже наш, прости,
Що хворі ми на самогубство.
Якщо руйнуємо світи,
То що ж ми є тоді за людство?
Чому це статись так могло,
Що про добро лиш галасуєм,
А робимо собі на зло,
Про Бога згадуючи всує?
Розплати настає пора!
Як усвідомлювати гірко,
Адже рубаєм раз у раз
Космічного творіння гілку...
І чуємо в тривозі ми,
До днів грядущих небайдужі,
Суворість Божої сурми,
Що потрясає грішні душі.
Григорій ВЕДМЕДЕНКО
 

ОСВЯЧЕННЯ НАРІЖНОГО КАМЕНЯ

Це дуже важливий момент - у побудові храму. Фундамент уже закладено. Стін ще не видно, а храм вже не тільки в кресленні архітектора О. І. Кутового, а і в уяві будівничих стоїть. І обличчя майстрів цвітуть.
Таке свято буває рідко, як було на Совках (вул. Каменярів) 22 квітня. Освячення наріжного каменя звершив архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) у співслужінні з настоятелем храму о. Валерієм Копійкою, прот. Віталієм Зубаком, свящ. Володимиром Червонніковим. Були і будівничі, і благотворителі.
Хотілося б назвати і жертводавців, але тут особливо ніхто не виділився. І все-таки храм будується, а з ним будується і громада. А це і є головне. А може головне - священик, який вірить, підтримує віру і підживлює занепалих духом. Настоятель храму, що будується, і настоятель давно побудованого храму - це величини не до порівняння. Особливо коли храм будується коштами і зусиллями скромних парафіян, як у давнину.
Деякі з них ще пам'ятають, як у 1966 році тут ще стояла дерев'яна церква. А хтось бачив, як підійшло двоє комсомольців з бензином, облили стіни, і храм спалахнув. Можна уявити, яке пекло понесли з собою ті двоє в душах своїх!
Але камінь наріжний освячено. Весна зеленіє. Святослав, громадський керівник будівництва, розказує: "Попрацюю день з лопатою тут - і душа молодіє."
Благословенна радість будівничих дому Господнього.

РЯДКИ З ЛИСТІВ

Хочу подякувати Вам за газету "Наша віра", бо ця газета є дійсно те , чого не вистачає у нашому інформаційному просторі українцям.
Читаючи цю газету, знаходжу в ній чимало такого, чого сьогодні в інших виданнях не знайдеш, "Наша віра" допомагає відкривати шляхи до істини, яку так важко нам усім збагнути. Істини прагнули і намагалися вхопити та втримати цілі покоління наших пращурів. Та й сьогодні багато людей прагнуть істини, незважаючи на всі перепони.
Богдан АНДРОЩУК,
викладач університету "Острозька академія"
м. Острог

Думаємо, настає час поєднання українських православних і греко-католицької Церков в одну християнську українську Церкву. Очевидно, коли уряд був би український, то ніхто - ані Рим, ані Москва - не наважилися б торгувати нами. Чи не так?
Любомира КРУПА,
м. Нью-Джерсі, США

Дякую за газети, в яких багато того, що потрібно було б знати кожній людині, а особливо християнину. І дуже прикро, що мало хто це розуміє і не вміє підтримати це благе діло.
священик Іван ОРИНЧАК,
село Колодяжне Ковельського району на Волині
 

Редакція отримує численні листи, в яких люди пишуть про корупцію та вкрай злиденне становище в Україні, особливо людей похилого віку. Читачів, зокрема, цікавить погляд Віктора Ющенка, як також заходи, що їх він пропонує в парляменті для виправлення кривди, заподіяної пенсіонерам нинішнім урядом.
Подаємо коротко аналізу проблеми, зроблену Віктором ЮЩЕНКОМ.

Для переважної більшости українців пенсія означає бідність. Тому головним для оцінки пенсійної політики уряду має стати питання: чи поменшало бідних серед пенсіонерів? Ні, не поменшало. Життя пенсіонерів не поліпшилося, і ніякі маніпуляції "середніми" пенсіями не можуть цього факту приховати.
Чому так сталося? Адже ще в 2000 році було ліквідовано заборгованість з виплати пенсій. Торік Верховна Рада прийняла пенсійне законодавство, яке дає можливість значно підвищити розмір пенсій, ліквідувати обмеження та зрівнялівку. Зростання економіки дає збільшення надходжень до бюджету і Пенсійного фонду. Здавалося б, урядові - всі карти в руки. Чому тоді пенсіонери не відчувають змін на краще? Причина одна - шахрайство влади.
20 листопада 2003 року Кабінет Міністрів ухвалив Постанову № 1783, якою завищив середні показники зарплати у 1958-2001 роках  і занизив середню зарплату за 2002 рік з 376 до 306 грн. Розчерком пера базу для нарахуваня пенсій усім пенсіонерам було зменшено на 20 відсотків. Фактично кожен пенсіонер утратив від 30 до 50 грн. У результаті 10 мільйонам пенсіонерів з 13,6 зробили суто символічний перерахунок. Надбавку 20 і більше гривень на місяць отримав лише один із чотирьох. Щоб виправдатись, уряд веде мову про підвищення пенсій на 4, а потім на 12 відсотків. Але після подорожчання хліба та інших продуктів 112 гривень пенсії сьогодні - це набагато менше, ніж 100 гривень торік. Інфляція, подорожчання продуктів і комунальних послуг зменшили реальний розмір пенсій.
В урядового рішення є ще один бік, і він стосується мільйонів громадян, які стоять на порозі пенсійного віку: тому, хто сьогодні отримує середню зарплату (376 грн.) для нарахування пенсії в розмірі прожиткового мінімуму (268 грн.) необхідно мати трудовий стаж 70 років!
Щоб захистити права виборців, я сам звернувся до суду з вимогою скасувати незаконну постанову Кабміну, відновити порушене право мільйонів громадян на належний розмір пенсії. Те саме зробили мої колеґи-депутати з "Нашої України". Чому так діє постанова, яка явно суперечить Конституції і Закону України про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування?
Разом із колеґами-депутатами від "Нашої України" ми внесли законопроєкт, яким хотіли зафіксувати поняття "середня заробітна плата". Бо коли уряд звітує про свої "успіхи", він називає одну цифру, а коли нараховує пенсії - цифра виявляється на 70 гривень нижчою. Я переконаний: Верховна Рада має позбавити Кабмін можливости маніпулювати розмірами пенсій. На жаль, під час розгляду нашого законопроєкту у Верховній Раді більшість підтримала не пенсіонерів, а уряд.
Урядовці весь час посилаються на брак коштів. Проте лише пільги з оподаткування в сумі становлять 70 млрд. грн. Це ще один державний бюджет України! Але уряд не поспішає з податковою реформою, яка зробила б реальними пенсії на рівні прожиткового мінімуму. Бо почати її означає зачепити інтереси кланів. Кабмін вважає за краще економити на пенсіонерах.
Заниження пенсій, так само, як і зниження з 237 до 205 грн. мінімальної зарплати, - це є два боки однієї медалі, яка називається приховуванням доходів державного бюджету. Якщо виходити з економічного зростання 9,5 відсотка, задеклярованого Кабміном, то в Пенсійний фонд надійде коштів на 22 відсотки більше, ніж записано в бюджеті. Якщо повернути в бюджет приховані урядом 10 мільярдів, то вже сьогодні можна збільшити пенсії не на 4, а на 20-24 відсотки.
"Наша Україна" вимагає скасувати постанову № 1783 як незаконну. Ми також вимагаємо негайно розглянути внесений нами законопроєкт про термінові заходи з розподілу прихованих доходів Державного бюджету України 2004 року. Це дасть можливість продовжити збільшення пенсій, започатковане урядом у 2000 році. Але для справжнього прориву до показників, досягнутих нашими сусідами в Росії чи Польщі, потрібні нові ініціятиви, потрібні справжні реформи. Потрібна нова влада.

За матеріялами преси

"КОЖНЕ ЦАРСТВО, РОЗДІЛЕНЕ В СОБІ ,ЗАПУСТІЄ, І КОЖНЕ МІСТО ЧИ ДІМ, РОЗДІЛЕНІ В СОБІ САМОМУ, НЕ ВСТОЯТЬСЯ"
/МТ 12.25/

Істотна прикмета живих створінь - єдність усіх складових частин. Якщо складові члени якогось живого організму не виконують свого завдання, або виконують не в повній співпраці й гармонії з іншими, тоді настає його розклад, тобто смерть, яка є нічим іншим, як розлукою складових частин, а у випадку людини - розлукою душі і тіла.
Той самий принцип діє також у родині, громаді більшій чи меншій, в товаристві, державі тощо. Це живі істоти, громади, складені з різних осіб, які живуть спільнотним життям, і то навіть тоді, коли ця спільнота складається з двох осіб, як родина з чоловіка й жінки. Якщо між особами, що творять дану спільноту, немає єдности, порозуміння і співпраці, тоді життя такої спільноти вигасає. Замало буде покладатись на єдність крови, на спільне походження чи національність, якщо забракне єдности думок, стремлінь, волі й почувань. Буде це радше збіговисько вовків, що взаємно грозять собі зубами і "дивиться вовчими очима". Тоді вороги не потребують поборювати її, бо така спільнота сама себе зруйнує - "кожне царство, розділене в собі, запустіє". Історія багата на приклади таких запустінь. На жаль, мало хто заглядає до історії, до минулого, а дивиться радше в майбутнє, вимріяне і непевне.
Коли нема єдности, тоді ночинаються підозріння, обмови, наклепи, очорнення, ненависть, ворогування, соціяльні конфлікти, державні та міжнародні революції і контрреволюції.
Чи можливо і як уникнути такого розділення і роздвоєння ?
Можливо і то доконечно, а для того треба ось чого: по-перше, шукати єдности в основних принципах; по-друге, підкорити другорядні справи першорядним; по-третє, дбати найперше усього про духовні й вічні справи, яким будуть підпорядковані матеріяльні й дочасні; по-четверте, дбати радше про спільнотні справи, ніж про особисті, бо дбаючи про спільноту, тим самим дбатимемо й про себе індивідуально. Людина - суспільна істота, і без суспільства не може вижити. Послідовно треба буде зректися багатьох речей, другорядних, як також особистих. Хто ж того не зробить, той втратить одне й друге - особисте й спільне.
Дехто думає, що це провід, управа, уряд та наставники мають дбати про добро громади-спільноти. Великою мірою - це правда, бо мета і завдання кожної влади - провадити спільноту до добра спільного й особистого. Однак влада нічого не вдіє, якщо підвладні не будуть долати своїх забаганок, пристрастей та відокремлювальних стремлінь.  Від членів кожної спільноти вимагається не так геніяльности, як радше самодисципліни, доброти, прихильности, солідарности, власне кажучи, одного духа.
Людина, оскільки вона створіння Боже, має обов'язок лише Богові поклонятись і Йому служити. За це вона одержить нагороду, і навпаки, якщо людина відвернеться від Бога і піде служити дияволові, тоді втратить нагороду від Бога, а від диявола нічого доброго не зискає.
Всяка влада походить від Бога /Рим 13.1/, і подається на служіння Богові і людям. Якщо влада не стоїть на послугах Богові, тоді вона веде до служіння дияволові.
 

УКРАЇНСЬКИЙ "ПРОВІСНИК" З МОСКВИ

У Москві почав виходити довженківський літературно-художній, науково-популярний і громадсько-політичний альманах "ПРОВІСНИК". Його фундатор - небіж О. П. Довженка Тарас Дудко. Друге число "Провісника" - вельми змістовне й насичене. Тут знаходимо продовження кіноповісти Олександра Довженка "Україна в огні", яка свого часу прозвучала, та й тепер звучить як шекспірівської сили вибух правди, викликала гнів Сталіна, таврування майстра як "націоналіста" та жорстокий тиск на діячів української літератури й культури. Про це йдеться в промовистій публікації Івана Шишова "Хресна дорога мистця", за книгою В. Попика "Під софітами спецслужб", де вміщено частину документів КҐБ.
Знаходимо в "Провіснику" також непересічний спогад Івана Білоконя про перепливання ще незатоплених тоді Дніпрових порогів та глибокі думки про Дніпро - ріку українців; гострий публіцистичний нарис Володимира Сватенка "Без права на забуття і прощу" ? як на початку 90-х всупереч тискові влади у Молодіжному парку в Харкові було встановлено хрест пам'яті про жертви Голодомору; актуальну статтю Володимира Паська та Ірини Пасько "До методології національної приналежности видатних постатей в історії України", рецензії Івана Шишова на документальний фільм про Довженка, створений його учнем Роланом Сергієнком, та Сергія Плачинди - на фільм Юрія Іллєнка "Молитва за Україну", і чимало іншого.
Загалом "Провісник" засвідчує, що українці в Москві живуть проблемами України, підтримують з нею тісні зв'язки, добре орієнтуються, зокрема і в політичній ситуації та її нюансах. Судячи з "Провісника", про українців у Москві аж ніяк не скажеш, що вони ні холодні, ні теплі, на відміну від декотрих в Україні.
Пропонуємо читачам два вірші Володимира ПАСІЧНИКА, який свого часу був вивезений з родиною до Сибіру - на покару за старшого брата Степана, котрий боровся в УПА. Повернувшись додому, Володимир Пасічник вступив "у відверту й ризиковану боротьбу з тоталітаризмом", і "по Харкову ходив, наче одинокий орел, над яким кружляла зграя круків", як пишуть про нього в передмові.
Гадаємо, читачам буде також цікаво довідатися, як насправді ведеться українцям у столиці пресловутої "дружби народів", та як вони оцінюють мовно-культурну ситуацію в Україні.
Р.Л.
 

Володимир ПАСІЧНИК

"Так будь же ти, як син Росії,
Своєї мови не забудь!" -
Благав колись старий Сосюра
До українця-юнака.
Скажіть,
А користь з тих молінь
Яка?
На них давно
Уваги не звертають.
І знову скрізь,
Як у Шевченкові часи
"По-московськи так і ріжуть,
Сміються і лають".
Ні!
То не любов
До "братньої мови".
Спитайте їх.
"Мне как-то легче...
Уже привык".
То кожна зміна
У них викручує язик.
"Я єстем кревни поляк",
Кричали під владою Польщі
Нації штрейкбрехери.
В час Гітлера
Вони старались "шпрехати",
А сьогодні
"Вищеосвічені"
Ходять надуті,
Як павичі.
Окають.
Акають.
І не впізнаєш -
Справжні волжани,
Москвичі.
Де ваша гордість, жебраки?!
Де встид?
Я б, як сміття
Вас вимів з України.
О, як ваш дух мені обрид!
 

МОЄ ВІДНОШЕННЯ

Часто згадую мами слова:
"Тебе рідко на руках носила,
Ти рано позбувся колиски".
Вихованець села,
Я у містах звикав
До штампів тимчасової прописки.
"В вас нєт нікакіх отношеній
К Харькову",
Каже паспортний геній.
Нема.
Нема до Київа...
Нема до Львова...
Ні, є!
Є українська мова.
Вона відношення має.
Вона в міста мене вела,
Хоч і сама
Була в них тимчасова,
Тому що родом із села.
"Немає мови такої!" -
Кричали московські міністри.
"Сєму і быть! - пробурмотів цар. -
Нечего язык выламывать зря".
"Була і буде!" -
Сказав селянин, пролетар.
І їх слова були сильніші
Від слів всесильного царя.
О! Як зраділи б ті,
Хто все життя боровсь за неї
Й кому виднілися лиш міражі,
Почувши рідні звуки у ефірі,
Побачивши мільйонні тиражі.
Але мені замало,
Надто мало цього.
Хочу, щоб українське слово
Не мертвим дивилось на мене з плакатів,
А жило у людському потоці,
Ніжне
Та й грубе
Чулось на кожному кроці.
Щоби до нього
З колиски звикали губи,
Щоб воно
Не літературно-святкове
Сиділо в книжках,
А сміялось
І потом вкривалось
На вулицях,
В шахтах, цехах.
Хочу, щоб кожна мати
Була філологом...
Щоби у мові
Як у воді
Купала сина голого.
 

За твердженням Генконсульства Російської Федерації у м. Львові, українцям Росії ведеться цілком непогано: "Тут діє Об'єднання українців Росії, створено Федеральну національно-культурну автономію "Українці Росії". За спеціяльними комплексними програмами проводяться соціологічні обстеження з потреб українського населення у вивченні рідної мови, уряд фінансово допомагає Українському інститутові при Московському педагогічному університеті, в реґіонах видаються газети українською мовою, через урядовий департамент народної освіти здійснюється фінансування українських культурних програм тощо". ("Високий замок").
Тож виходить, що ми, українці в Москві і в усій Росії, благоденствуємо в той час, коли над нашими "старшими" братами росіянами в Україні знущаються. Міністерство закордонних справ РФ "змушено" було звернутись до уряду України з нотою на захист прав росіян і російської мови в Україні. Уряд України мовчить! Мовчить, бо й сам майже не звертає уваги на жалюгідний стан української мови в Україні (наука, наукові фахові часописи, вища та середня спеціяльна освіта, телебачення, спорт, армія - у всіх цих, і не тільки цих, сферах життя українського суспільства панує російська мова...). А в якому стані наша культура і мова за межами України, зокрема в Росії?
То як же насправді почувають себе українці в Росії, якими правами і благами користуються? Про Україну можна багато дечого довідатись з російських засобів масової інформації, які постійно тримають Україну в полі зору, висвітлюючи в основному неґативні явища, підкреслюючи важкий стан економіки, культури, низький рівень життя. А останнім часом реґулярно ведуться телевізійні передачі, особливо по НТВ, про переслідування в Україні росіян за користування російською мовою. Ми - українська громада Москви - в міру наших можливостей стараємось спростовувати тенденційні і несправедливі твердження про Україну. Та нашого голосу не чути, бо нам рідко вдається прорватись в російські засоби масової інформації, а на публікацію своїх газет у нас немає коштів. Російські газети наші звернення, заяви, статті публікувати відмовляються. Ось один лиш приклад. Після публікації інтерв'ю Президента України кореспондентові газети "Ізвєстія" О. Бовіну ми написали статтю в цю газету, в якій висловили свою думку і точку зору на деякі досить тенденційні коментарі кореспондента. Наше звернення не опубліковано... Нашого голосу ніхто не почув. Виходить, що мовчимо, "бо благоденствуємо". Мовчимо, бо не дають розтулити рота, хоча і маємо "культурну автономію".
Існування Українського культурного центру Росія не може приписати собі в заслугу. На відкриття цього центру російська держава не витратила жодної копійки. Навпаки, Україна платить у московську скарбницю за оренду будинку на Арбаті мільйони долярів США. Пишуть про якийсь український інститут при російському педагогічному університеті. Інститут існує лише в уяві і на папері... Нам і цілому світові кажуть, що українці Москви мають свою бібліотеку. Справжньої української бібліотеки в Москві нема і не відомо чи буде. За бібліотеку видають українське відділення в російській районній бібліотеці. Книжки, часописи, газети нема де розмістити, нема хоч би маленької читальної зали. В той час як в Україні нема ні одної бібліотеки, в якій би книжки російською мовою не становили 50-90 % фонду. Про українські театри, кінотеатри, галереї нема і мови, хоч серед артистів численних московських театрів, як драматичних, так і оперних, немало українців. Навіть колишній український міністер культури пан Б. Ступка залюбки грає ролі в російських театрах Москви. Може це і є прояв культурної автономії?
У Москві деякий час існувало кілька недільних шкіл, що діяли при російських школах. Громада платила гроші за оренду шкільного приміщення у вихідний день. Нерідко доводилось міняти місце недільних занять. Було й так, що діточок (з дітьми приходили і батьки) збирали у напіврозвалених приміщеннях, що підлягали зносу. Тепер вже маємо "культурну автономію", але нема жодної, навіть недільної, школи.
Як можна сподіватись на відкриття української школи в Москві, коли ще зовсім недавно таку велику хвилю обурення викликало в Росії, а особливо в Москві, відкриття української школи в Ризі. Є українські кляси в одній чи двох російських школах Башкортостану, але це також не заслуга Росії. В тому, що в Росії відсутні українські школи, чомусь звинувачують нас, українців, мовляв, недостатньо активні, погано організовані. Українські школи, гімназії давно відкриті і діють в Молдавії, в Латвії, в Грузії. Що, в цих державах живуть інші українці, ніж в Росії? Думаю, що ні. Справа не в кількості українців і їх організованості, а у ставленні держави до своїх громадян, до їхніх національних потреб. Крім того, в Росії, як ні в жодній країні світу, ведеться відверта і прихована антиукраїнська пропаґанда.
Наші активісти не один рік оббивають пороги "присутственных мест" Москви, щоб вирішити питання публікації газет і їх фінансування, питання шкільництва, справу про відкриття бібліотеки, українського театру, але нас не чують, ми наражаємось на глуху стіну байдужости, а нерідко і на відверту протидію. Так було, коли ми просили віддати нам палати Мазепи і розташовану поруч церкву Трійці в Хохлах, збудовану на кошти українців, так було, коли ми вимагали повернути церкву, силою відібрану від української громади Ногінська, так сталось зовсім недавно, коли ми звернулись в мерію Москви з проханням виділити кошти, і приміщення для української бібліотеки. На листи, вислані поштою, ми відповіді не одержали.[...]
Хто з росіян Київа, Одеси, Харкова може "похвалитись" тим, що його на вулиці чи в метро зупинив український міліціонер і перевірив документи та реєстрацію за те, що він говорить російською мовою? Кого із службовців, що володіючи українською, на службі говорять російською, звільнили з роботи, кого з викладачів вищої школи в Україні попросили звільнити місце за те, що вони іґнорують державну мову і ведуть навчання російською? На ці питання можна впевнено відповісти одним словом: НІКОГО. А треба б! Це було б по-державному, законно і без .порушення прав людини. В Москві перевіряють документи, дуже часто перевіряють, деколи штрафують, і не тільки "ліц кавказской національності".
Ось так без перебільшень і прикрас виглядає наша культурна автономія в Росії.
 

Андрій Криштальський родом з волинського міста Горохів, сьогодні редактор університетської газети "Луцьк молодий", видавець і редактор літературно-мистецького журналу "Терен". Він відомий як автор поетичних збірок, повістей, оповідань, нарисів. Ще він відомий як нонконформіст і на сторінках преси, і на хвилі "Свободи". 1989 р., ще радянським школярем, почав видавати альтернативну районці газету "Вітер надії" і досліджувати діяльність УПА на Горохівщині. Власне, ці дослідження лягли в основу нового роману "Чорноморець, матінко", що вийшов у видавництві "Терен" у 2004 році.

На березі моря так багато камінців, що не знаєш на якому зупинитися. Не естет і не філософ зупиняється на тому, що вколе ногу.
Нині нас особливо обсідає випадковість. На відміну від людини старого гарту, пересічна нинішня людина - суб'єктивіст і егоцентрик, і філософія у нього егоцентрична. Якщо і є якийсь напрям - то це розчухувати рану і стежити, куди іде біль.
Людина старого гарту не помічала ран, що не заважають жити, і йшла на гору, - чи так, як протопоп Аввакум, чи за Франком - проти хвиль, чи так, як герої Гамсуна, чи так, як герої Ібсена.
А тим часом і в людини ХХІ ст. є наскрізний біль пам'яті . В нашій землі закопано більше, ніж лежить і рухається на поверхні.
В моєму досвіді, який тягнеться через страшні етапи ХХ ст., також через в'язниці і лаґері, біль пам'яті найглибше сягає голодомору, якого я не пережив, і повстанської Волині 40-х років, де активним учасником я по суті не був.
І тут уже кінчиться штука,
А доля дихає і ґрунт,
як писав Борис Пастернак. "Blut und Boden" - казали німці.
Мені доводиться бачити людей, які несли в собі любов і смерть. Після цього вже якось не помічаєш тих, що напоролись на гострі камінці.
Смерть ходила усіма стежками Волині в часи війни. Наші, совєти, німці, поляки, жиди... Смерть косила нас усіх по черзі, а то й разом.
Боже, як їм, що зникали підлітками і юнаками, хотілося залишити по собі свідка! І водночас скільки було тих, що прожили в конспірації і знищували по собі навіть родинні фотографії. Смерть ходила за ними, випалюючи пожежами їх сліди. Вона косила родичів, які несли пам'ять. Може тому ще за життя вони ставали міражем і перетворювалися в леґенду. На Горохівщині такою леґендою був Чорноморець. Його ім'я було на устах за німців, у зв'язку з участю в боях. Але районом його дій стала Горохівщина вже за совєтів. За ним полювали. Його ім'я в газетах і листівках було за сіткою слів - проклять, з яких не можна було уявити реальности. Чорноморець тут, Чорноморець був там, Чорноморець скрізь - і ніде його нема.
Розповідали, що вийшли на його слід, заскочили в хату  і прикрили дверима та так і не знайшли. Розповідали, що навіть шинелю схопили з його плечей - а він втік у ніч.
Школярів брали з уроків на мітинґ -похорон убитих емґебістів - там теж згадувано Чорноморця. Але найдивовижніші пригоди розповідали симпатики підпілля. Зрозуміло, не згадувано імен тих, хто там був і хто зустрічався.
Я чув про смерть Чорноморця - на Великдень 1948 в нічній засідці. Але хто міг підтвердити, що то Чорноморець, і відрізнити його від інших, що діяли під його іменем?
Отже, Андрій Криштальський у своєму пригодницькому романі "Чорноморець, матінко" мав безліч можливостей наблизитися до прототипу. Він вибрав первісне, що неодмінно присутнє в житті особистости: любов і гру зі смертю.
В романі А.Криштальського немає патріотичних розмов, хоча ясно, що діють українські націоналісти, де опір ворогові мовчить у кожній клітині.
В лицарському поєдинку двох сильних Чорноморець хапається за останній імпульс:
"Він тут зайда, я - вдома".
Це віддалено нагадує "Маленького мексиканця" Джека Лондона.
Щемко звучить у фіналі пісня Чорноморцевої дівчини, веденої на страту:
 Чорноморець, матінко, Чорноморець
Вивів мене босу на морозець,
Вивів мене босу та й питає ,
Чи є мороз, дівчино, чи немає?
Є в цій пісні подвійний зміст... Але з роману зовсім не випливає, що все залежало від волі запеклих сотників Чорноморця і Грома... Жінки несуть в собі ті самі начала - вірности до кінця. І ділять з чоловіками спільну долю.
Сучасний за формою гостросюжетний роман містить у собі глибоку правду про відважних і самовідданих людей, породжених атмосферою того жорстокого часу.

Дії "соціял-демократів" (об'єднаних) у закарпатському місті Мукачові знову "прославили" Україну на цілий світ... Ці політичні діячі провели тут подвійні антивибори міського голови. Обидва рази самі мукачівці обирали представників "Нашої України", і обидва рази рішення виборців було зфальшоване. Після перших виборів мукачівського голови в боротьбі проти народного вибору вирішальним був указ президента Леоніда Кучми, яким він зняв з посади обраного людьми міського голову Петьовку.
 Перед другими мукачівськими виборами чекалась "репетиція" президентських виборів.  І справді туди приїхало небачене число спостерігачів. Прибули депутати Верховної Ради України,  представники громадських організацій, спостерігачі з кількох зарубіжних країн і від Ради Европи. А СДПУ(о) не лише поставила своїх людей у виборчі комісії, але й навезла з цілої України близько 300 своїх бойовиків. Ці останні діяли так що дехто опинявся в лікарні.
Опитування виборців після голосування 18 квітня 2004 р. і перші протоколи виборчих комісій показували,  що нашоукраїнець Віктор Балога одержав 62,4 % голосів, а підтримуваний СДПУ(о) Ернест Нусер  - 29,99 %.
Тоді бойовики разом з "Беркутом" з боєм виштурхали всіх спостерігачів з міської виборчої комісії та з виборчих дільниць. Пізніше декілька виборчих дільниць погромили,  знищивши бюлетені й протоколи. Далі виборча комісія оголосила перемогу Нусера. Щоб довершити "перемогу", вночі бойовики побили старого сторожа,  забрали й спалили решту бюлетенів і протоколів. Уже вдень Ернест Нусер сидів у кріслі голови.
Таким чином: СДПУ(о) продемонструвала, що меж виборчої фальсифікації немає, Шуфрич сподівається, що українці до таких дій якось звикнуть...
Вельми тривожно, що СДПУ (о), як показали події 18 квітня в Мукачові, має загони бойовиків. Подібно як мали російські большевики  красную ґвардію, китайські комуністи - хунвейбінів,  німецькі нацисти й комуністи,  італійські фашисти. Очевидно,  наявність саме партійних бойовиків говорить про те,  що партія Медведчука - тоталітарна,  антидемократична.
Можуть заперечити:  он і у вас,  націоналістів,  були бойовики УНА-УНСО. Цими бойовиками довго командував Корчинський.  Час створення Української національної самооборони - кінець 80-х років.  Тут об'єднувалися ті прихильники незалежности України,  які були за підготовку революційного  захоплення влади. Після побоїща 9 березня 2001 року біля президентської адміністрації,  багато унсовців опинилося в тюрмі, а Корчинський - на провладно-олігархічній телевізії. Його цинічні викрутаси є логічним може й завершенням постійних словесних нападок діячів того середовища проти українських націонал-демократів.
Попри все під час цієї виборчої вакханалії виявили гідність власне мукачівці.  Місто поліетнічне і поліконфесійне, але мешканці його одностайно хочуть, щоб при владі були люди порядні.
Дехто наголошує, що Мукачово - невеличке містечко. Але в Закарпатті Мукачово - це другий після Ужгорода центр.  За Підкарпатської Руси у складі Чехо-Словацької Республіки Ужгород був українофільським центром,  а Мукачово - москвофільським. Тепер мукачівців об'єднує українська мова і бажання,  щоб Україна швидше вийшла з кризи.
Отже прозвучав сигнал тривоги про реальну загрозу брутального фальшування президентських виборів. І ця загроза особлива реальна тому, що виборчі комісії формує президент або його адміністрація на всіх рівнях.
В демократичних країнах формуванння виборчих комісій реґляментує детально розписаний закон. У нас відповідно це могли б бути представники партій за пропорцією останніх парляментських виборів на кожній території. Наприклад,  тепер центральна виборча комісія  мала б відтворити в мініятюрі ту партійну структуру, яка постала у Верховній Раді України одразу після виборів 2002 р.  за пропорційним принципом. Міська виборча комісія у Мукачові мала б відображати волю виборців свого міста на тих же пропорційних виборах 2002 р. Саме таке формування виборчих комісій значною мірою забезпечило б Україні чесні вибори.
Але покищо маємо мукачівську сваволю і загрозу її розростання.
Проте злочинні дії влади в Мукачові безумовно збільшили і будуть збільшувати в Україні і в світі число людей, готових протидіяти злочинам. І це дає надію.
 

У період виборів мусимо бути пильні, щоб не перетворитись на жертву маніпуляцій. Ось деякі спостереження, як розпізнати маніпуляцію.
Приміром як вони збільшують в наших очах свою вагомість. Наприклад, коли на об'єкт домагань претендентів більше, ніж один, є спокуса вдатися до ефекту підвищення так званого "ранґу" конфліктера.
Підвищити свій ранґ такий гравець цілком може, здобуваючи собі побільше прихильників обманом. І тут існує багато способів. Головне - виставити свої мотиви "зрозумілими" і головне - "привабливими" для якомога більшого числа людей. І як не дивно, багато з нас довірливо наставляють вуха, ловляться на слова, а не дивляться в суть. Особливо довірливі ми до "захисників інтересів трудящих".
"Вищий пілотаж" маніпуляцій - цинічне вміння оголошувати своїм прихильником того, хто вже не має змоги відмовитися від такої "чести". Щойно у пресі вже кочують так звані "діти Чорновола".
Прийом направду дуже дотепний: по-перше, дешево - не треба тратитись. По-друге - ефективно, бо за таким іменем - мільйони тих, хто визнає авторитет цього імени. Головне - попереду нуля поставити кілька одиниць, кожна з яких еквівалентна кільком мільйонам, і у що тоді перетвориться наш маленький нуль?
Власне спосіб, як перетворити 6% на більшість, винайдено задовго до останніх виборів - за тих-таки "совєтів".
Не обійдеться, звісно, і без так званого нейролінгвістичного програмування. Добре відретушований фотопортрет "лідера" з намаганням надати максимум доброзичливости хижим рисам його обличчя, розміщується поруч з символами та зображеннями, які мають позитивний зміст і радо сприймаються людьми. Портрет такого "лідера" залюбки будуть ставити поруч із заголовком "ДОЛЯ УКРАЇНИ" і таке інше. Авжеж, асоціяція - велика справа.
 Якщо ж не дуже вдається прямо вивищити "лідера" якоїсь неґативної в очах людей карликової "партії", вдаються до спотворення образу справді авторитетного суперника. І вже такі майстри очорнення, під виглядом дуже "незалежних журналістів", не зупиняються перед бар'єрами моралі.
Та що там казати! Ми вже маємо чималий досвід у розшифровуванні справжніх намірів "борців з корупцією" тощо.
Як створюють телепередачі, які нібито репрезентують думку народу з актуальних питань, наприклад, щодо ступеня довіри до тих чи інших політичних сил? Для цього у відповідному місці встановлюють відеокамеру, до якої протягом певного часу, наприклад, одного дня, може підійти кожен, хто хотів би висловитись з даного питання.
А далі, якщо передача робиться "на замовлення", механізм досить нехитрий. Припустімо, протягом дня висловилось 100 чоловік. З них за одну політичну силу 90 чоловік і проти - 10, а за її суперників 10 чоловік і проти - 90 . Тобто перевага явно на боці першої політичної сили. Але передача йде в етері всього 5 хвилин і дозволяє показати висловлювання тільки 10-ти.
Відібрати для етеру цих 10 чоловік можуть наступним чином : 5 чоловік з тих 10-ти, що були у першому випадку проти і 5 чоловік з тих 10-ти, що були у другому випадку за. І тоді вийде : стосовно першої політичної сили всі опитані висловились проти, а стосовно другої - всі за. В результаті виглядає так, ніби абсолютною довірою виборців користується не перша, а друга політична сила. Саме за таким рецептом з'являються повідомлення про "обвальне падіння рейтинґу" противника.
Улюблений "номер" наших піярщиків: правду подавати вперемішку з брехнею (давній принцип геббельсівської та комуністичної пропаґанди). Причому правда говориться там, де слухач може перевірити правдивість почутого, а там, де у нього такої можливости немає, запускається брехлива інформація.
Ще один з принципів, сформульованих доктором Геббельсом: щоб у брехню повірили, треба щоб це була дуже велика брехня. Наприклад, можна розгорнути кампанію проти "антисемітизму" і мало не "нацизму" суперника. Тут, щоправда, є одне "вузьке місце": що робити з численними євреями, росіянами, навіть татарами, що входять до цієї політичної сили?
І знаємо, хто найчастіше публічно галасує: "Тримай злодія!"
Описане, ясна річ, лише незначна частина арсеналу, який буде задіяно проти нас.
Та не лякаймось. Навіщось же носимо власні голови на плечах.

До архіву газети

На першу сторінку