Великоднє послання Собору Єпископів Православної Церкви в США
Віктор ЮЩЕНКО Наша мета - зміна правлячого режиму
Прот. П. КОНСТАНТИНОВ Просвітімося люди
Раїса ЛИША "І поразку і перемогу я пережив"
Генрі Ноуен Дорога до Емаусу
Євген СВЕРСТЮК БЕРИ ЩО ХОЧЕШ...
Великодній хліб
Галина Клід ЯЙЦЕ ЯК КОСМОГОНІЧНИЙ СИМВОЛ В УКРАЇНСЬКІЙ КУЛЬТУРІ
Раїса ЛИША Перша українська "Конкорданція"
Ір. Мих. М. "Молитва за гетьмана Мазепу"?
Мігель де Унамуно "Вглиб!"
Вільям ФОЛКНЕР НІКОЛИ НЕ БІЙТЕСЯ

Лише вчора ми разом з Господніми учениками були свідками жаху і трагедії Голготи, коли Сина Божого було розп'ято на хресті! Лише вчора ми, стоячи перед святою Плащаницею, з тяжким серцем промовляли: "Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас!". А сьогодні ми разом з жонами-мироносицями прийшли до гробу Господнього і побачили, що камінь відвалено, а сидячий на ньому небесний посланець спитав: "Чого шукаєте живого між мертвими? Він воскрес!".
Сьогодні світ, той самий світ, що був освячений втіленням Господнім, повитий темрявою, загрозою війни, стражданням і безнадійністю. Йому треба почути, що камінь, відвалений не для того, щоб випустити Христа, а для того, щоб кожний з нас міг увійти у гріб і отримати Світло, бути осяяним радістю Воскреслого Христа; світові потрібно, щоб діти Божі були живими свідками того, що життя є вічне; світові треба пригадати, що життя має ціль - Божу ціль. Як послідовники воскреслого Христа ми вже не можемо шукати живих між мертвими. Життя не можна замінити на вартості світу - багатство, могутність чи славу. Життя є дорогоцінне і нам слід стреміти до досконалости, щоб зазнати радощів, що виходять із опустілого гробу.
Одностайно і одним серцем ми розділяємо радісну новину Христового Воскресіння з вами і з вашими братами в Україні, які не дивлячись на століття утисків, залишились відданими Христові та нашій вірі і її правилам, прийнятим преподобним просвітителем України Володимиром. Тій вірі і правилам, що їх віками переховували й обороняли незчисленні сонми святих України. Нехай Бог милостиво дарує нашим братам в Україні справжню церковну єдність, до якої вони стремлять. А ми їх у цьому стремлінні до єдности підтримуємо. Така єдність - це дар, що буде даний у повноті Божого часу. Його можуть отримати лише ті, які до цього приготувались, звертаючи увагу на досконалість і чистоту віри та побожність - чесноти, часто занедбані у наші часи.
Ми, що покликані бути єрархами Невісти Христової - Його Непорочної Церкви, і на яких покладена Христом страшна і свята відповідальність керувати нашою Святою Українською Православною Церквою у ці тяжкі часи, коли наші зобов'язання щодо Його життєдавчого Євангелія і наша непохитна вірність святому православному християнству переходять важкі випробування, молимось Всемогутньому Воскреслому Господові нашому Ісусові Христу за нашу батьківщину Україну і зв її Церкву. Нехай радість Христового Воскресіння сповнить серця та душі наших архиєреїв, духовенства та вірних, щоб Церква в Україні, на жаль тепер поділена, стала єдиною Українською Православною Церквою, не залежною ні від кого та взяла своє правдиве місце серед православних Церков світу. Сказавши це, вітаємо вас радісним привітом:
Христос воскрес! Воістину воскрес!
 

Демократію ще ніколи й ніхто не дарував. Завжди були ті, хто виступав проти неї, і були люди, громадянська мужність яких ставала орієнтиром торжества права й свободи. Рік тому нас об'єднало прагнення справедливості, протест проти тієї манери правлячої верхівки, яка закладає основи для суспільного паразитизму.
За минулі десять років, а особливо за три роки з часу останніх президентських виборів, ми стали свідками глибокої кризи влади та грандіозних за розмірами політичних скандалів. Це остаточно підірвало суспільну довіру до влади. Остання не вжила всіх наявних засобів для залагодження конфлікту. Не вийшла на відкритий та відвертий діалог із громадськістю. Стала на шлях максимальної ескалації суспільного напруження. Вона провокувала нові скандали та клонувала їх. Усі 10 років суспільство розколювали за мовною, релігійною, територіальною ознаками. Але найстрашнішим є те, що влада своїми діями сприяла розколу України на дві частини: в однієї - усі багатства, друга - за межею бідності. Одна - це кілька політичних сімей, а друга - весь український народ.
Нинішній владі нема довіри - і це не потребує доведення. Під акомпанемент патріотичної та ринкової риторики впродовж останніх років відбувається пограбування народу. Головними розпорядниками суспільних і природних ресурсів стали олігархи й кланова номенклатура.
Хто й навіщо встановлює таке завдання? Хіба ми хочемо жити в державі заляканих людей? У поліційній державі? Коли страх від переслідувань паралізує економічне, культурне й політичне життя?
Суспільство вже давно втомилося від інспірованих владою розколів та скандалів. Воно прагне політичної чистоти, зрозумілих перспектив і стабільності. Треба покласти край політичній безвідповідальності чиновників.
Ця боротьба - нелегка, але право на неї ми отримали від людей, котрі пов'язують з нами свої сподівання на краще. Наш успіх на минулих виборах - це довіра до нас. І одночасно - недовіра до діючої влади. Наша місія - виправдати сподівання виборців і захистити їхні інтереси. Якщо не хочемо втратити цієї довіри, ми повинні стати уповноваженими захисниками інтересів людей від свавілля та несправедливості влади. Бо остання все ще продовжує роздирати країну та знищувати традиційні цінності людей, її теперішнє завдання - створити передумови для маніпуляції свідомістю виборців та блокувати процес демократичного волевиявлення. Власне кажучи, наш громадянський обов'язок і першочергове політичне завдання - не допустити цього. Єдиний правильний вибір для нас - бути разом із народом.
Наша політична мета - зміна правлячого режиму. І я з розумінням ставлюся до тих, котрі у своїй боротьбі проти правлячого режиму намагаються вибудувати адекватний до ситуації політичний механізм. Але, щоб цю владу здолати, її треба перемогти насамперед як світоглядну систему. Як манеру і як стиль поведінки.
Тільки політична сила, що приходить до влади шляхом відкритих, демократичних та справедливих виборів, є владою народної довіри. Ми вже є такою силою і повинні робити те, чого не хоче й не може робити нинішня влада. Цього вимагають від нас виборці.
Наша стратегія має на меті досягнення влади законним шляхом перемоги на виборах. Завдання полягає не лише в шальній зміні влади, а у створенні нової дієвої політичної системи.
Сьогодні ж під виглядом політичної реформи фактично робиться спроба дезорієнтації суспільства, намагання виграти час, відвернути увагу від нагальних проблем та легітимних форм їхнього вирішення.
Не треба піддаватися цьому. У такий спосіб насправді блокується реформа. Стратегія правлячої верхівки - "заговорити" процес демократичних змін, підмінити суть обговоренням другорядних проблем... На кшталт: устрою парламенту чи перерозподілу владних повноважень. Замість того, щоб займатися добровільно-примусовою агітацією, варто було б:
- уже тепер відмовитися йід узурпації всієї влади та вводити в політичне життя демократичні традиції;
- припинити тотальний тиск на засоби масової інформації та журналістів і провести реформу місцевого самоврядування;
- законодавче закріпити пропорційну систему виборів.
Влада, ініціюючи дискусію, просто намагається уникнути серйозної розмови про майбутнє держави.
Нам треба на практиці сповідувати такі методи політичної боротьби, які не тільки заперечуватимуть існуючі, але і стануть новою політичною традицією. Це завдання вимагає політичної зрілості. Воно не для слабких. Але мета варта зусиль.
Так само пам'ятаймо, що в коридорах влади є наші прихильники, професіонали, потенціал яких Українській державі необхідний. Ми маємо зібрати в один кулак добру волю всіх людей. Нам тут жити. У нас немає іншої України й немає інших людей.
Альтернативи процесу консолідації політичних сил немає. У цьому всі переконані. Цього чекає суспільство.
Тому сьогодні я разом з політичними партнерами ініціюю створення нової громадсько-політичної сили, яка має захистити фундаментальні права та інтереси особистості, родини і суспільства в цілому.
Широка публічна кампанія з формування національної стратегії та ретельно організовані локальні дії упереджувального характеру створять громадську платформу для переходу після виборів до ефективного державного управління.
 

Земний добробут нерідко робить людину внутрішньо обважнілою, нечутливою до духовних речей. Таких людей у дні Святої Пасхи радше вабить святковий стіл, а не духовний амвон. З глибини віків до нас доноситься настійливе попередження про те, що земне благополуччя іноді означає страшне тавро покинутости Богом. Та й без цього ми тямимо, що броньоване, непорушне, сейфове благополуччя навряд чи дасть нам щасливе, безпечне і, головне, осмислене життя.
Що ж можна цьому протиставити? Апотеозу страждань? Ні, ясна річ, але цілком інакше до них ставлення. На погляд отців Церкви, що залишили нам свій багатогранний досвід духовного сходження, страждання часто означають милість Божу, яка посилається тим, кого Бог наближає до Себе. Ці страждання посилаються в міру спромоги людини їх витримати, і Бог у цих випадках посилає також Симонів Кірінеянинів, що допомагають нести хрест спасіння Христового. І чи не завдяки цьому віра постійно відроджується?.. [...] Страждання, послані Богом через багато які і часто не зрозумілі нам причини, наближають нас до Спасителя, духовно відроджують, допомагають піднятися над журною земною юдоллю. Це незаперечний факт, це так само правда, як правда є те, що радість Великодня невід'ємна від радости страждань і подвижництва в ім'я Боже. Хрест і Воскресіння невід'ємні один від одного.
То що ж тоді, запитає хтось, всі страждання на світі посилаються людям для їхнього духовного зростання? Не зовсім так. Глибоко освічена людина своєї епохи, апостол Павло, як і пізніші отці Церкви, завжди вчили відрізняти явища, що відбуваються за волею Промислу, від тих явищ, що виникають у світі через дію злих темних сил. Ці останні в наш час буквально заполонили всю землю. Диявольські сили гарцюють у світі, вбираючись у різноманітні личини, починаючи від міжнароднього тероризму і кінчаючи "благородними" й високорозумними розміркуваннями про мир та про "священний дар життя" в контексті чергового кровопролиття в якомусь кутку на тому чи іншому континенті.
Світ сповнений суперечностей... Однак у цьому клубку протиріч світиться нитка, що виводить людське життя на шлях, що простирається в світ інших вартостей і вимірів. Це шлях духовного переосмислення свого життя, шлях наближення до його основи, шлях Христа і Воскресіння, антитеза диявольському шабашеві, що запанував нині у світі.
"Воскресіння день, просвітімося, людіє", - закликає Церква в ці дні. Просвітімося бодай настільки, щоб збагнути всю складність світової боротьби добра і зла. Ця боротьба в суті своїй глибоко містична, і символ її перемоги для нас - Воскресіння Христове, вічна запорука перемоги добра над злом. Запорука безсмертя, непохитний доказ для християн майбутнього життя в іншому світі. Для тих, хто не вірить в Христа, це не доказ. Та нехай поглянуть вони не історію християнської Церкви від її перших днів до нашого часу. В цій історії, незважаючи на всі її огріхи і помилки, що сталися через людську неміч і недосконалість, захована непереможна сила, яку не змогли подолати ніхто з усіх, що боролися з нею.
Обітниця Христа, що ворота пекла не здолають Його Церкву, сповнюється і на наших очах, як у всі минулі віки. Сповнюється вона завжди, коли ми, хто вірує в Спасителя, збираємося для молитви в урочистий і радісний день Воскресіння. І у відповідь на наше життєстверджуюче "Христос воскрес!" чуємо голосну відповідь іншого світу: "Воістину воскрес!".

Переклад з російської Раїси ЛИШІ
 

Олександер Шумилов був тим не випадковим нашим автором, для кого християнська тема невіддільна від життя.
"Був" - у це не віриться. Адже весь його світло усміхнений і певний вираз, все, що він писав - свідчило про перемогу.
Олександер прилучав свої статті і есеї до новітньої української течії так званої романтичної політології, яка ставить своїм завданням не лише з'ясування реальности, але й створення, або ж проєктування майбутнього.  Проте з таким же правом, і це навіть буде точніше, його творчість можна означити як християнську політологію. Загалом мислительно-інтуїтивний погляд Олександра Шумилова - глибший, аніж передбачають рамки якоїсь наукової дисципліни. Він належить до найвиразніших представників цієї покищо нечисельної течії в українській політології. Те, що він встиг написати, будучи видане окремою книгою - а така книга мусить з'явитися! - ще зробить свій благотворний вплив.
Тепер, коли Олександер так зненацька вразив нас своїм раннім відходом, бачимо: це той рідкісний нині випадок, коли людина подолала гнітючий тиск українських реалій і вихопилася на шлях відповідальної свободи, сягнувши справжнього - не побоюся сказати - просвітлення духу. Кому доводилося підійматися на гору, бодай невисоку, знає, який незаперечний і радісний відкривається простір з вершини.
Олександера, якому завше була притаманна особлива делікатність і скромність, писав власне не заради нав'язування своєї думки, а радше з потреби встановлення ясного й глибокого розуміння між собою і світом, не для кар'єри, а, для людей. В своїй останній, драматичній і яскравій, наче спалах блискавки, речі "Слово як вибір. Слово як життєвий простір" Олександер каже, як людина цілком переконана: не прагну якоїсь особливої маштабности, але прагну чистоти і справжньости.
Він цього прагнув, і Господь дав йому ці дорогоцінні, для багатьох недосяжні речі.
Заходячи до редакції, як він любив казати, "поспілкуватися", Олександер якось висловив думку, що хотів би писати не "трафаретні" статті чи дослідження (та він таких і не писав), але "щось таке, що тільки я спроможен написати". За цими словами - не просто шукання самого себе, відчуття своєї нерозкритої творчої сили.
Саме в цій останній речі "Слово як вибір. Слово як життєвий простір", вже цілковито художній, де маємо справу з неповторним авторським стилем, він ділиться з нами внутрішнім досвідом самопізнання та самоусвідомлення релігійного, національного, громадянського - легко, невимушено, з чарівливою щирістю. Такого слова сьогодні вочевидь бракує тим українцям, які досі блукають, наче сновиди на рідній землі, без мети, не знаючи, до чого прикласти силу, не знаючи власної захованої прекрасної суті.
Незалежність України Олександер Шумилов природно сприйняв як здобутий нарешті власний простір для праці і творчости, як рідне поле, що його належить плекати й оберігати. І він взявся до справи з захопленням і любов'ю. Саме тому таким вільним і радісним є його голос, хоч і відчутний у ньому, безперечно, трагізм нинішнього жорстокого часу.
"Слово як вибір" для Олександра Шумилова означає - писати правду, лицарськи стати на її захист. Тому його дослідницькі статті, есеї, і особливо остання книга-сповідь - звучать як промовляння нашої совісти, змушують подивитися на себе непідкупно, чесно, і головне - проникливо.
Олександер Шумилов відкрив свою українськість як високе Боже покликання, а необхідність обороняти свої цінності перед навалою зла зробила його дух рішучим і мужнім. Такий його особистий український вибір.

Раїса ЛИША

І от, як Він був за столом з ними, взяв хліб, поблагословив і, розламавши його, дав їм. Тоді відкрилися в них очі, і вони Його пізнали. А Він зник від них. І казали вони один до одного: "Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до нас у дорозі та вияснював нам Писання?".
(Лк. 24, 13-35)

Приймати Євхаристію і жити євхаристійним життям - означає все робити з вдячністю. Величною таїною, яку ми переживаємо в Євхаристії та в євхаристійному житті, є саме те, що через оплакування втрат ми підходимо до пізнання життя як дару. Краса і цінність життя тісно пов'язана з його крихкістю та смертністю.
Кожна Літургія починається з моління про Боже помилування. Напевно, в історії християнства немає молитви, яку промовляли б так часто й інтимно, як "Господи, помилуй". [...]
Коли двоє подорожніх ішли додому, оплакуючи свою втрату, Ісус приєднався до них та йшов поруч, але очі їм заступило, і вони не впізнали Його. [...]
Саме цю таємничу присутність бажає донести до нас "Літургія Слова"; ця таємнича присутність постійно відкривається, коли ми справді живемо євхаристійним життям. [...]
Ми не можемо жити без слів, що йдуть від Бога, слів, які виштовхують нас зі смутку і підіймають до місця, де можемо відкрити, що справді живемо. [...]
Без присутности через слово ми не могли б розпізнати Його при ламанні хліба.
Ми живемо у світі, в якому слова знецінені. Слова поглинають нас. У реклямах, на афішах і дорожніх знаках, у брошурах, буклетах і книжках... [...]
Слово Боже є таїнственне, тобто священне, і як таке воно уприсутнює те, що означає. [...]
У Книзі Буття читаємо, що Бог створив світ, але у євреїв слова "говорити" і "творити" означають одне і те ж. Буквальний переклад: "Бог сказав світло, і стало світло". Для Бога говорити - означає творити. Коли ми кажемо, що Слово Боже є священне, то маємо на увазі, що воно є повне Божої присутности. [...]
Особисто мене завжди зворушувала історія про перебування Ісуса в назаретській синагозі. Там Він читав із пророка Ісаї:
"Господній Дух на Мені, бо Він Мене помазав. Послав Мене нести Добру Новину бідним, звіщати полоненим визволення, сліпим прозріння, випустити пригноблених на волю, оповістити рік Господній сприятливий"
(Лк. 4, 18-19).
Прочитавши ці слова, Ісус сказав: "Сьогодні збулось це писання у вухах ваших". Раптом стало зрозуміло, що бідні, полонені, сліпі та пригноблені не є людьми, які знаходяться десь поза синагогою і колись будуть звільнені; а вони - хто слухає - є тими людьми. Тобто в слуханні Бог стає присутнім і зцілює. [...]
Слово Літургії робить нас учасниками історії Спасіння. Наші дрібні історії є піднесені до величної Божої історії й посідають там унікальне місце. Слово підіймає нас і виявляє, що звичайне щоденне життя фактично є святим та відіграє потрібну ролю у сповненні Божих обітниць. Написане і промовлене Слово Літургії дозволяє нам сказати разом з Марією: "...Він зглянувся на покору слугині своєї". [...]
Тут бачимо, що Євхаристія, учасниками якої стаємо у святій Літургії, закликає до євхаристійного життя - життя, в якому ми постійно маємо бути свідомі своєї ролі у святій історії відкупляючої Божої присутности через усі покоління. [...]
Без Слова ми залишаємось обмеженими людьми з дріб'язковими справами, які проживають своє мале життя й умирають пересічною смертю. Без Слова ми, можливо, є лише колонкою новин у місцевій чи навіть національній газеті на день-два, але не буде поколінь, які б називали нас благословенними. Без Слова самотньо пережиті біль і страждання можуть знищити в нас Духа і зробити жертвами гіркоти та обурення. [...]
Незнайомець говорив усі ті слова, та в пам'яті подорожніх виділялось одне - "слава". "Хіба не треба було, - сказав Він, - Христові так страждати, щоб увійти в Свою славу?". Їхні серця й уми були ще так переповнені образами смерти та руйнування! І от - слово "слава". Здається, не пасує, все ж, промовлене цим незнайомцем, воно наповнює їх серця полум'ям і змушує побачити щось таке, чого раніше не могли спостерегти. [...]
Характерною рисою сучасного суспільства є те, що несподівані зустрічі, якими б гарними вони не були, не переростають у глибокі стосунки. Так, наше життя наповнене добрими порадами, цінними ідеями, чудовими перспективами, але вони є просто долучені до багатьох инших ідей, перспектив і, таким чином, залишають нас "недосконалими". У суспільстві з таким інформаційним перенавантаженням навіть найвизначніші зустрічі можуть бути зведені до "чогось цікавого" поміж багатьма иншими цікавими речами. [...]
Щоразу, коли запрошуємо Ісуса до свого дому, тобто у своє життя... і коли пропонуємо Йому почесне місце, Він бере хліб, чашу, простягає їх нам і каже: "Прийміть, їжте, це є Тіло Моє... Пийте з неї всі, це є Кров Моя... Чиніть це на Мій спомин". Ми здивовані? Не дуже! Хіба наші серця не палали, коли Він промовляв до нас у дорозі? Хіба справді не зрозуміли, що Він не був для нас незнайомцем? Хіба не усвідомили, що Той, Хто був розіп'ятий нашими провідниками, живий і є посеред нас? [...]
У Євхаристії Ісус віддає усе. Хліб є не просто знаком Його бажання стати нашою поживою; чаша є не лише знаком Його бажання бути нашим питтям. Хліб і вино стають Його Тілом і Кров'ю у віддаванні. Хліб справді є Його Тілом, відданим за нас; а вино - Його Кров'ю, пролитою за час. Отже, як Бог стає для нас цілковито присутнім в Ісусі, так Ісус стає цілковито присутнім для нас у хлібі та вині Євхаристії. Бог Фйишше став для нас тілом багато років тому в далекій країні.
Бог і тепер стає нашою поживою та питтям у момент Євхаристії, саме там, де ми справді є разом довкола столу. Бог нічого не затримує собі. Він віддає усе. Це є тайна Воплочення, а також тайна Євхаристії. Воплочення і Євхаристія є двома виразами безмірної, самовідданої любови Бога. І, таким чином, жертва на хресті й жертва, що приноситься на престолі, є однією жертвою, однією повною божественною самовіддачею, яка охоплює усе людство в часі та просторі. [...]
Тому Ісус бере хліб, благословляє його, розламує і дає нам. І тоді, коли ми бачимо хліб у руках, підносимо його до уст, щоб їсти, саме тоді відкриваються наші очі, і ми впізнаємо Його. Євхаристія - це впізнавання. Це є повне усвідомлення, що Той, Хто бере, благословляє, розламує і дає, є Тим, Хто від віків бажав увійти в сопричастя з нами. Як Бог, так і ми прагнемо сопричастя. [...]
Одне речення з історії про двох учнів, що йшли до Емаусу, впроваджує нас у таємницю сопричастя: "...вони Його пізнали, а Він зник від них". У ту хвилину, коли двоє друзів упізнають Ісуса при ламанні хліба, Він зникає. Коли хліб є даний їм, щоб їсти, вони вже більше не бачать Його за столом. Коли вони споживають їжу, Він стає невидимим. Коли вони входять у дуже близькі стосунки з Ісусом, незнайомця, який став другом, вже немає. Саме тоді, коли Він стає найбільш присутнім для них, Він стає водночас відсутнім.
Тут ми торкаємось одного з найсвятіших аспектів Євхаристії: найглибшим сопричастям з Ісусом є сопричастя, яке відбудеться у Його відсутності. [...]
Це Сопричастя є таке глибоке, святе, освячене і духовне, що наші тілесні відчуття вже більше не можуть осягати Його. Ми вже не можемо бачити Його смертними очима, чути смертними вухами, торкатися смертними тілами. Він замешкав у нас там, де не сягають сили темряви та зла, де смерть не має доступу. [...]
Споживаючи Його Тіло і п'ючи Його Кров, ми приймаємо самотність, яка виникає з факту, що Він уже не сидить за нашим столом як утішитель у розмові, що допомагає упоратись із втратами щоденного життя. Це самотність духовного життя, самотність, яка визнає, що Він є ближче до нас, ніж ми самі можемо бути до себе. Це - самотність віри.
Сопричастя з ним приводить нас до місця, де світло засліплює очі, й де ціле єство огорнене невидимістю. Це той момент сопричастя, коли ми взиваємо: "Боже мій, Боже мій, чому Ти мене покинув?". У ту ж хвилину наша порожнеча промовляє молитву: "Отче, у Твої руки віддаю духа мого".
Бути у сопричасті з Ісусом - означає стати таким, як Він. З Ним ми є прибиті до хреста, з Ним покладені до гробу, з Ним воскресаємо, щоб супроводжувати розгублених подорожніх у мандрівці. Сопричастя, ставання Христом веде нас до нової сфери буття. Вводить у Царство Отця, де колишні відмінності Між щастям та горем, успіхом та невдачею, похвалою та Іоскарженням, здоров'ям та неміччю, життям та смертю більше не існують. Там ми вже не належимо до світу поділу, осуду, віддалення, розрахунку. Там ми належимо Христові, а Христoc - нам; і разом з Христом ми належимо Богові. Несподівано двоє учнів, що їли хліб і впізнали Його, знову залишились на самоті. Але це вже не та самотність, з якою вони розпочинали свою мандрівку. Вони є самі, але разом і вже знають про новий зв'язок, що виник між ними. Вони вже не опускають очі додолу. Дивляться один на одного і кажуть: "Чи не палало наше серце в нас у грудях, коли Він промовляв до Нас у дорозі та вияснював Писання?".
Сопричастя творить спільноту. Христос, живучи в них, поєднав їх у новий спосіб. Дух воскреслого Ісуса, що увійшов у них під час споживання хліба і вина, не лише дав їм пізнати самого Христа, але також один одного як членів нової спільноти віри. Завдяки сопричастю ми дивимось один на одного і розмовляємо не тільки про найсвіжіші новини, а й про Того, Хто йде разом з нами. Ми відкриваємось один одному як люди, що належать одні одним, бо кожен з нас належить тепер Йому. Ми самотні, бо Він зник із нашого поля зору, але ми разом, бо кожен з нас є в сопричасті з Ним, і, таким чином, стаємо через Нього одним тілом. [...]
Можливо, сказане вище звучить дуже "нереально", але, коли ми це переживаємо, воно стає реальнішим, ніж "дійсність" світу.

З кнги: о. Генрі Ноуен. З палаючими серцями. Львів, "Свічадо", 2002
 
 

Це еспанське прислів'я повторювали королі, купців, учителі... Всі розуміли: будеш платити. За всі перемоги, успіхи, обмани, просто вибір і виграшний льос...
Тому то наука смиренномудрія вчить брати стільки, щоб не впасти і не загубити обличчя.
Нині Буша звинувачують не лише в порушенні кордонів суверенної держави а й у порушенні міжнароднього права. Для світу взаємозв'язаного - це небезпечне порушення рівноваги і збурення.
Поняття "брати на себе відповідальність" зараз значить більше, ніж в період регіональних воєн. Арабський світ, мусульманство - це активний світ, який болісно відчуває кривду з боку сильніших.
Чи можна його контролювати самою силою?
Чи можна потурати актам помсти?
Парлямент України не засвічується на великих питаннях. Вони проходять глухо. Вони чомусь не діймають серця, не розворушують розуму і не будять совісти.
Скажімо, стосовно питання про українську мову. Вже сама постанова питання про катастрофічний стан з державною мовою незалежної держави мала б ударити струмом кожного члена парляменту України й обпекти соромом.
Якщо сотні років духовного гніту дали нам апостолів і борців, то за 10 років свободи упасти до втрати обличчя - хто ж ми є??
Адже сам факт постановки питання в парляменті є разючий. Разючий і факт суперечки в оцінці трагедії 1933 р., тоді, як іноземці визнали явище геноциду.
Зате велике пожвавлення викликають питання марґінальні.
Великий спектакль популізму довелося нам побачити на засіданні Верховної Ради, коли обговорювалось питання про посилання українського хемічного батальйону на територію Кувейту.
Не будемо дивуватися комуністам, для яких виступи проти "американських імперіялістів" і "боротьби за мир"- це стара улюблена пісня, а порівняти Президента Америки з Гітлером - це інтелектуальна розкіш!
Але тут треба нагадати усім політикам в еру інформації: поважайте здоровий глузд людей, до яких звертаєтесь. І шануйте себе, бо вже ваші слухачі обізнані, може, краще за вас...
А тим часом саме при обговоренні питань гарячих і загальнодоступних кожен хоче показати себе. А тут питання не таке просте.
20 березня антиамериканські демонстрації пішли по всьому світу. Тільки ж парлямент - це інший рівень, ніж вулиця. Тут розглядаються аспекти стратегічні, політичні, моральні. Адже їх звинувачували вже всі наші західні сусіди.
Ми живемо не самі по собі. "Наша Україна" дала вирішальні голоси "за" (кожен депутат бльоку вирішував сам). Коли виступав Віктор Ющенко, то міг додати до попереднього, що Парлямент не має вироблених принципів зовнішньої політики. Але нікого так не освистували, як його. З насолодою. Бо чекали, що він, якщо "справжня опозиція", виступить проти позиції Президента.
Треба бути справді політиком вищого зросту, щоб так невигідно для себе виступати в парляменті, де виступи транслюються по радіо. Для більшости то був вирішальний чинник - трансляція. Юлія Тимошенко негайно скористалася мікрофоном, щоб принизити колеґу з опозиції і продемонструвати свій патріотизм...
Але ж пам'ятай, що за все будеш платити. І мала б знати, що всі "антиамериканські сили"теж посилатимуть гуманітарну допомогу. А тут той голосує проти Кучми, той проти Путіна, той проти Буша, той проти Хусейна. А тим часом справжній політик починає зі зважування арґументів "за".
Посилання чи не посилання батальйону - справа принципова, якщо буде застосавана хемічна зброя, і тут розмова про ризик - ні до чого. Якщо ж такої зброї нема, і "роззброєння Іраку" - лише пропаганда, то Буш морально програв війну, і наша участь в такій коаліції - сумнівна.
Пригляньмося і задумаймося над хвилею антивоєнних демострацій по всьому світу. Жоден американський Президент ніколи не викликав такої неґативної реакції, як Джордж Буш своїм курсом на війну. Сумніву немає, що він вже ввійшов в історію цим кроком, який ще чекає своєї остаточної оцінки. Він взяв на себе так багато, що вже платить дорого!
Але хочеться нагадати нашим емоційним і скороспілим політичним активістам. Америка воює. Але в Америці більше демонстрацій проти політика Буша - більше, ніж в Україні, Росії, Китаї - разом узятих.
А чому більше? В Америці більше демократії, ніж у тих країнах разом узятих. Отже, треба бути коректнішим в антиамериканських судженнях.
Особисто я приєднуюсь до антивоєнних демонстрацій, все ж таки усвідомлюючи, що ні Мілошевича, ні Хусейна, ні подібних до них правителів інакше не скинеш, ніж силою. Український народ - і не тільки український - вітав би будь-яку акцію на силове відокремлення "любимих вождів" від народу. Отже, не будемо лукавити і перебільшувати свою миролюбність. Скільки анекдотів було за те, щоб усе політбюро ЦК КПСС на чолі з вождем посилати кудись в космос... Ясно, що це конче треба зробити, але вічна проблема - як? Щоб не надто дорого платити.
Ось і у випадку з Америкою. Може багато хто в глибині душі протестує проти змін образу Америки як захисника свободи і демократії.
Америка - це органічне демократичне утворення. Вона здатна повертатися до своїх засадничих принципів.
Не будемо її ідеалізувати, але не будемо і невдячними та безпам'ятними.
На чию допомогу ми чекали у війну?
Куди втікали після війни?
Звідки надходили і надходять кошти на розвиток нашої культури?
На чиї ґранти розраховуємо тепер?
І, нарешті, після війни в Іраку хто все ж таки ґарантуватиме стабільність і рівновагу в світі? Москва? Пекін?
От біда тільки, що Америка втрачає обличчя. Втрачає ясність і світло ідеалів, на тлі яких ми діткливіше відчували б потворні посткомуністичні утворення, корумповані нарости на нашому тілі. Що не кажіть, а народ радіє, що наших олігархів Америка не приймає. І ми сподіваємось саме на американську підтримку нашого переходу на ґрунт закону і відповідальности.
 

Головним і наишанованішим атрибутом ВеликоДня в нашого народу був і залишається хліб. Традиційна перевага вчиняного хліба над прісним, що була притаманна східньослов'янській культурі ще з часів Київської Руси, перемогла старозаповітну традицію опрісноків. Паска - ритуальний великодній хліб - виготовляється тільки з дріжджового тіста.
Пасок пекли багато, щоб вистачило всій родині й близьким. Починали пекти їх напередодні - у Великодню суботу, а то й у Чистий четвер. П'ятниця (Страсна, або Страшна) була для такої роботи забороненим днем. Навіть не на свята, а й у повсякденному побуті звичай забороняв пекти хліб у п'ятницю. Вважалося, що Свята П'ятінка-матінка покарає неслухняних.
Розпалювали піч свяченою на Вербну неділю вербою. Пильнували, щоб у хаті в цей час ніхто не стукав, не грюкав, не відчиняв дверей, не сварився, не галасував. У ці дні з хати нічого нікому не позичали, щоб у майбутньому не було збитків, і навіть старці не старцювали, знаючи, що то - гріх. Коли паску саджали в піч, з печі злазили й старі, й діти, "щоб не притиснути паску", "щоб росла висока й пишна". Хлібною лопатою хрестили одвірки, двері, вікна, кути в хаті: "Святий хліб - у хату, а нечисть - із хати!"
Від Середохрестя (середи на четвертому тижні Великого посту) починали писати писанки, а в Чистий четвер і Великодню суботу - фарбували крашанки. Звичай фарбувати яйця відомий був і "трипільцям"-араттам, і давнім індійцям, а взагалі яйце в індоевропейській традиції, в інших світових культурах - символ зародження нового життя, весняного відродження природи.
Навіть крихти від свяченої паски не можна було змітати під ноги, а то миша покуштує свячених крихт і перетвориться на кажана. Крихти ретельно збирали, виносили на подвір'я і кидали курям, "щоб квочки квоктали й курчата велися", або додавали в пійло коровам, "щоб товару скотини більшало й молоко не переводилося". На Західньому Поділлі й у Прикарпатті жінки вдосвіта таємно (щоб ніхто не бачив) сіяли по городу ці крихти, вірячи, що на тому місці виростуть квіти-маруньки (один з різновидів рум'янку), які володітимуть лікарськими властивостями. Бувало, що свячені крихти кидали у вогонь, аби не допустити, щоб по них топталися ногами.
 

Паска солодка
Взяти кварту молока, закип'ятити, покласти фунт борошна питльованого в кам'яну чашку й розводити кип'яченим молоком, покласти 1/8 ф. цукру, дати схолонути, проте не зовсім холодно, а щоб тільки можна було покласти дріжджі; покласти столову винну чарку дріжджів і поставити, щоб підходило; коли буде готове, процідити крізь сито, це буде розчина.Відбити яєчних жовтків без білків у діжечку 50, покласти дрібно товченого цукру 1,1/2 ф., терти жовтки з цукром у макітрі цілу годину, щоб гарно розмішались, покласти борошна пшеничного 2 ф. і 2 столові склянки (в 1/4 кварти) розчини; бити тісто 3 години, а якщо треба, то й довше; поставити в тепле місце, щоб зійшло; коли зійде - місити на столі, поклавши 1/8 ф. вершкового масла, й місити довго; покласти у форми, викладені папером і змащені маслом, й поставити в піч - не холодну й не жарку, а головне - простору й широку, хто не має цукру, кладе мед, і це називається паскою медовою.

Паска козацька
З скл. борошна запарити 2 скл. сметанки (вершки), розмішати запару так, щоб не було грудок. Збити 50 жовтків, щоб побіліли і з посудиною поставити у теплу воду; взяти 1/4 ф. дріжджів, розпустити в 3/4 скл. молока й додати до жовтків. Все це перелити в запару, добре підбити й дати зійти. Потім до того насипати 1 ч. ложку соли, З скл. борошна й місити півгодини, далі влити 1 скл. топл. масла, 1 скл. цукру, якогось коріння для паху і місити, пока не візьметься пухирями. Накладати в пушку (форму) тіста менше, ніж до половини. Як зійде, садовить у піч на 1 годину.
 

Мігель де Унамуно - еспанський вчений, публіцист, митець, поет та громадський діяч ХХ ст.
В своїх есеях в дусі "трагічного персоналізму" обстоював християнсько-екзистенційні ідеї, закликаючи людину йти "в глибину" (назва одного з творів філософа).
Мислитель показував "пекло сучасної людської душі", позбавленої опори в Бозі. Як і К'єркегор, Унамуно писав про екзистенційний відчай, називаючи його "трагічним почуттям життя".
В часи гострої цивілізаційної кризи актуальні слова мислителя: "Страшна не фізична смерть, а інша...".

Не секрет, що поетичний світ Тараса Шевченка, будучи гранично відкритим, все ж залишається таємницею і загадкою. Немов та ріка, що промениться іскрами світла і котить перед твоїми очима прозору воду, а водночас несе в собі невідомі глибини.
Ця істина знову з найживішою переконливістю та несподіваною щедрістю постає перед кожним, хто вже встиг запопасти і погортати першу в історії українського літературознавства чотиритомову "Конкорданцію поетичних творів Тараса Шевченка" (Едмонтон-Торонто, 2001 - редакція та впорядкування Олега Ільницького та Юрія Гавриша в Альбертському університеті). Видання здійснене Науковим Товариством ім. Тараса Шевченка в США та Канадським інститутом українських студій.
Поява цієї першої "Конкорданції", присвяченої найвищому поетичному генію України, знаменує, як видно, поворотний етап, нову перспективу шевченкознавчих досліджень, вивільнених від догматичних совєтських зациклень, спотворень і штампів, і головне - наближення до суті, що пульсує в слові поета, в буянні і виростанні його глибинних смислів і образів.
Презентація унікального видання відбулася в Державному музеї Тараса Шевченка за участю голови Наукового Товариства ім. Тараса Шевченка в США Лариси Онишкевич. Вона зокрема повідомила, що Наукове Товариство дарує бібліотекам і університетам в Україні 440 комплектів книги.
Втім, що таке конкорданція? Слово це для багатьох потребує пояснення. Міжтим це якраз той лексичний довідник, без якого дослідник наче без рук. Новопостала "Конкорданція поетичних творів Тараса Шевченка" точно подає, де в "Кобзарі" і в яких текстуальних обставинах існує кожна вжита поетом словоформа - українська, російська, старослов'янська чи латинська. "Корконданція" налічує 18 401 лексичну одиницю з поетових творів і вичерпно подає всі випадки (83 731) їхнього вживання. Наведені цифри засвідчують також в свою чергу величезне лексичне багатство Шевченкових творів.
В основу "Конкорданції" покладено два томи "Повного зібрання творів у 12 томах", що вийшли друком у Київі 1989-90 рр. Втім її структура дає змогу знайти потрібне слово чи вираз також у будь-якому іншому виданні. Вельми важливим моментом є те, що всі твори, аби уникнути колишніх цензурних чи інших "редаґувань", в процесі праці над "Конкорданцією" звірені з рукописними ориґіналами.
"Очевидно, в Україні настав час працювати з Шевченковими творами дуже конкретно, щоб наукові інституції не розпорошували свої сили на збирання якихось даних по архівах, а могли зосередитися на кардинальних, ширших питаннях", - зауважила в своєму слові на презентації Лариса Онишкевич.
Представники катедри шевченкознавства прогнозують, що на основі "Конкорданції" буде зроблено чимало цікавих досліджень, і вже тепер студентство виявляє щодо неї неабияке зацікавлення.
Особливе значення "Конкорданції", на думку Євгена Сверстюка, в тому, що в сучасному стані розірваности, втраченої цілісности культури це видання є тим феноменом, який працює на відновлення єдности і живих зв'язків з джерелами, що з них нація набирається снаги для самоздійснення і розвитку.
Мова Шевченка, всупереч поширеній ілюзії щодо її вивчености, - констатував професор Інституту української мови НАН України Павло Гриценко, - якраз досліджена недостатньо. За останні п'ятдесят років з'явилися всього три вартісні монографії про мову Шевченка. "Конкорданція" ж розгортає перед нами простір, для якісно глибшого її дослідження.
"Конкорданція" показує дивовижну пластичність українського слова в Шевченковій поезії", - зазначив також академік НАН Іван Дзюба.
В умовах загроз і тиску, що їх зазнає нині українська мова в Українській державі, наголосив директор Інституту літератури Микола Жулинський, де діти часто не мають належного природного середовища для спілкування рідною мовою, поява "Конкорданції" є тією вагомою цеглиною, яка цій загрозі протистоїть, оскільки змушує побачити в новому світлі не лише творчість Шевченка, але й саму ролю української мови в часопросторі національного буття.

Раїса ЛИША

Сальвадор Далі чи Ієріним Босх теж оперували різними елементами, зокрема натуралістичними, однак досягли і гротеску, і філософії, і дивно викривленого дзеркала дійсности. Але нашому, теж дуже талановитому Юрієві Іллєнкові, це не вдалось - не за браком майстерности, а за браком світогляду!
В брутальному контексті зміг Ступка не принизити Мазепу - бо грає гарного могутнього чоловіка, який живе повно, розкуто серед того страхіття і крови.
...Але ж Мазепа був високоосвіченою людиною він уособлює інтелект нації. В фільмі ж немає нічого, що дало б про це якесь уявлення.
Він був інтеліґентний, вишуканий, не стільки хитрий, як розумний - розумні завжди дурням здаються хитрими. Він грав у шахи всесвітньої політики дотепно і легко... А тут?.. Він думав, спостерігав. Спокій і самобутність натури. Де вони? Хіба жінки і зброя - ознаки великого розуму?
Вертеп - цікаво, як засіб художній. Але ж вийшло як забавка. Всі складнощі життя, інтриги спрощено.
Звідки взагалі це пішло, і стало штампом, що козаки стільки їли й пили? Вон ж були професійними вояками, може, найкращими в Европі.
Щоб мати право доторкнутись до такої сторінки історії України і життя загадкової, витонченої людини - Івана Мазепи, самим треба було, мабуть, помолитись, то може б і фільм вийшов би, як молитва. А так бачимо не молитву, а наче якесь хизування. Непересічний мистець не зміг піднятись - до молитви.
Забуто навіть, що жінка в Україні - цнотлива і горда. Без цього не відбулась би ні Роксолана, ні Маруся Чурай. Легенда про них, що живе, важить навіть більше ніж факт...
Тож у фільмі багато натуралізму, але кохання нема! І це у Мазепи "вкрали" разом з його шляхетністю.
Але найсумніше у цьому фільмі, як не парадоксально, його надзвичайна сучасність. Це ми у ньому такі, які ми є зараз!
Виходиш з кінотеатру - перед тобою сучасний майдан Незалежности - такий самий, як фільм - без ідеї, без головного, без смаку. Величезна кількість непотрібних (що не несуть ні функціонального, ні художнього навантаження) подробиць.
В благословенній Богом Україні, де все ще росте і цвіте - тут штучні дерева, квіти, навіть - трава!
Нам спершу треба уважно проаналізувати, хто ми і які є, а тоді вже висловлюватись про високошляхетну особливість на екрані.

Ір. Мих. М.
 
 

... Що б там не говорили великорозумні, з тих, що мають себе за філософів, але найвищий суб'єкт усієї філософії - це реальна людина, із плоті і крови.
Майже в усіх відомих мені працях з історії філософії головна увага зосереджується на описові розмаїтих філософських систем, тоді як самим мислителям, авторам цих систем, відводиться місця зовсім мало. Хоча саме особистість філософа, його духовне життя можуть відкрити нам незрівнянно більше, ніж сухий виклад його вчення.
Передусім належить сказати, що філософія споріднена радше з поезією, аніж з наукою. Скільки філософських систем створювалося на ґрунті досягнень в різних галузях науки у всі часи, і вони, як правило, виявлялися нежиттєспроможними порівняно з тими, що виросли безпосередньо з роздумів їхніх авторів. [...]
Філософія слугує нам для формування світогляду і в наслідок - особливого почуття, котре визначає наше ставлення до життя і навіть стиль поводження.
[...] Іншими словами, філософія, котра є не що інше, як спосіб нашого розуміння чи нерозуміння світу і життя, випливає з самого відчуття життя, і, як буль-яке явище почуттєвого ладу, ховає своє коріння у царині підсвідомого. [...]
Визначають місце кожної конкретної людини, роблять її саме такою, а не інакшою, принцип цілісности і принцип тяглости... В якомусь сенсі кожен з нас є людиною настільки, наскільки цілісною є його поведінка. [...]
Щодо принципу тяглости, то він діє у часі. Не варто сперечатися, я це чи не я - той, що був мною років двадцять тому, адже незаперечним є те, що моя свідомість, безперервно змінюючись і розвиваючись, поступово перетворювала мене з того, яким я був двадцять років тому, в мене сьогоднішнього. Пам'ять - ось що визначає неповторність особистости, так само як передання складає основу колективної особистости народу. Жити можна тільки в пам'яті і пам'яттю, і наше духовне життя в суті є не що інше як прагнення нашої пам'яті тривати, перетворюючись в надію, прагнення нашого минулого стати майбутнім.
Не раз доводиться чути, що нещаслива людина вважає за краще лишитися собою, нехай і з усім своїм лихом, аніж стати щасливою, але кимось іншим. Це тому, що людина віддає перевагу нещастю перед небуттям, якщо звісно вона здорова, тобто якщо зберігає прагнення існувати. [...]
Не можна вимагати ні від людини, ні від народу (котрий у певному сенсі також людина) зміни, котра загрожує зруйнувати цілісність і тяглість його особистости. Людина може дуже змінитися, стати майже невпізнаваною, однак це відбувається в рамках тяглости. [...]
Коли щось намагається розбити в мені цілісність і тяглість мого існування, значить, воно наміряється убити мене, а тим самим і себе. І будь-хто, коли руйнує духовну цілісність свого народу, несе погибіль народові і собі, як малій його дрібці. І навіщо? Хіба народ стане від того кращим? Та якби й так, хоча заледве чи спроможні ми судити, що є краще чи гірше. Народ зробиться багатший? Припустимо. Культурніший? Припустимо й це. Щасливіший? Навряд, хоча, що ж, нехай так!.. Все це гарно, але ж то буде вже інший народ. І цим все сказано. Бо коли я стаю іншим через руйнацію цілісности і безперервности мого буття, значить, я перестаю бути собою, а вірніше, насправді перестаю існувати. Ось це і є страшне. Все, що завгодно, тільки не це.
Звісно, хтось інший міг би написати такі як мої книжки, і навіть не гірше, а може й краще за мене. Ясна річ, хтось інший міг би виконати мій громадянський обов'язок. Проте це був би не я. [...]
Мені кажуть, що я прийшов у світ для здійснення якихось соціяльних цілей, одначе, на мою думку, я і будь-яка людина приходимо у світ, для самоздійснення, для того щоб жити.
Та ні, я не заперечую ні величезну соціяльну енерґію, ні могуть цивілізації, все це є... Але для чого людина?.. Людська душа варта цілого Універсуму - не пам'ятаю, чиї це слова, але сказано дуже добре. Саме людська душа, а не життя (йдеться, звісно, не про потойбічне життя). Адже трапляється, що людина поступово втрачає віру в душу, тобто в її конкретність, особистісність і, найголовніше, в безсмертя, починає перебільшувати вартість минущого суєтного життя... Насправді страшна не фізична смерть, а інша. Адже сказано в Євангелії: не життя треба берегти, а душу, а отже вірити в безсмертя душі і прагнути його. [...]
...Справжній гуманізм має на увазі реальну людину, а не щось абстрактно людське. Стверджуючи себе, людина стверджує свідомість. Оскільки єдина свідомість, що нам відома - це людська свідомість.
І все трагічне змагання у боротьбі людини за своє спасіння, ця безсмертна спрага безсмертя, що змусила Канта здійснити свій славнозвісний стрибок, це власне і є боротьба за свідомість. І коли свідомість - всього лиш спалах світла у мороці вічности, як висловився один мислитель гуманіст, то немає нічого більш жахливого, ніж життя.
Напевне, в моїх словах можна знайти суперечність: то я бажаю вічного життя, то кажу, що життя й шеляга не варте. Суперечність? Так, ясна річ. Суперечність між серцем, що мовить "так", і розумом, що каже "ні". Кожен пам'ятає слова з Євангелії"... вірую, Господи, допоможи моїй невірі". Безумовно, це суперечність. Позаяк лише суперечністю живе людина, оскільки життя - це трагедія, яка полягає в безупинній, заздалегідь приреченій на поразку, боротьбі без найменшої надії на перемогу. Так, це суперечність. [...]
А кожен великорозумний формаліст за натурою і милістю Божою нагадує мені того, хто, бажаючи втішити чоловіка, що журиться за своїм раптово померлим юним сином, каже йому: "Не падай духом, друже, всі ми смертні". [...]
Філософ мусить бути людиною, бо інакше він не філософ, а формаліст, або іншими словами, пародія на людину. В інших науках: хемії, фізиці, геометрії, філології, - напевне, можлива вузька спеціялізація, хоча й там на ній далеко не заїдеш. А в філософії тим паче. Тут вона перетворюється в порожнє філософствування і псевдофілософську ерудицію, бо філософія, як і поезія, є поєднання всіх відгалужень людського знання, є вище знання... [...]
І коли мета наукового знання - в наступному більшому знанні, філософське знання має зовсім іншу, зовнішню щодо себе самого мету: йдеться про долю людини, її ставлення до світу і життя. При цьому найтрагічніше в філософії - це намагання примирити розум, почуття і волю. Тут зазнає краху будь-яка філософія, прагнучи розв'язати вічну і трагічну суперечність - основу нашого існування. [...]
Годі чекати чогось доброго, приміром, від владаря, котрого ніколи, бодай неусвідомлено, не тривожило питання про першоджерело і кінцеву мету всього сущого, а особливо людини, її першого "чому?" і останнього "навіщо?". Тривога ця виростає не з розуму, вона аффективна. Долю осягаєш інтуїцією, розуму тут не досить. І навряд чи гідний бути вождем той, хто, претендуючи на це звання, виявляє цілковиту байдужість до високих матерій. Проте це не значить, що я вимагаю від нього якогось певного рішення... Ні, зовсім ні, просто я б не хотів опинитися під владою правителя, який не розуміє, що правити народом, це значить правити людьми, людьми з плоті і крови, людьми, котрі народжуються, страждають і шалено не бажаючи помирати, помирають людьми, котрі самі є мета, а не лише засіб, звичайними, нарешті, людьми, що хочуть бути щасливими.
[...] Ті емоційно черстві, але не позбавлені таланту люди зазвичай вважають, що немає сенсу копатися у непізнаваному, перти на рожен. [...] Всім нам не вистачає чогось, проте одні це відчувають, а інші ні. Або лицемірять, запевняючи, що не відчувають.
Один такий черствий, побачивши, як Солон оплакує смерть свого сина, запитав: "Навіщо так плакати, адже цим горю не допоможеш?". І мудрець відповів: "Ось тому й плачу". ...У відповіді Солона заховано глибокий смисл. Я певен, що можна досягнути багато чого, якби зібратися всім разом, відкрити одне одному свої біди, котрі, врешті-решт, однакові у всіх, і в спільному треносі - плачу звернутися до Неба, прохаючи Господа. То навіть не слухаючи, Він би почув. В церкві ллються вселенські сльози, і тим вона священна. Адже хор страдників, що виконує Мізерере, вартий всієї філософії. Мало лікувати чуму, потрібно вміти оплакувати тих, що від неї померли...
Існує щось, що не має назви, ми називаємо його трагічним почуттям життя. Воно є джерелом будь-якого світобачення і всіх філософських постулатів більше чи менше усвідомлених і сформульованих. Його переживають усі народи, а не тільки окремі люди. [...]
Трагічне почуття життя у повній мірі переживали Марк Аврелій, Блаженний Августин, Паскаль, Руссо, Рене, Оберман, Томсон, Леопарді... К'єркегор, - люди із плоті і крови, радше мудрі, аніж учені.
Можливо, хтось подумає, що ці люди просто вибрали таке ставлення до життя (як наче ставлення до життя можливо вибрати, немов, приміром, якусь позу), бажаючи привернути до себе загальну увагу, або здобути прихильність владоможців... [...]
Однак я думаю, що цілі народи, як і люди, переживають трагічне почуття життя.

Підготувала Р. Л.
 

За давніх-давен, ще задовго до того, як народилися ми з вами, один мудрий француз сказав: "Якби юність знала, якби старість могла". Ми всі знаємо, що це значить: коли ви молоді і сильні, і можете зробити все, ви не знаєте, що робити. Потім ви старієте, набутий досвід і спостереження підказують вам відповіді, але ви вже втомилися, ви налякані, вам усе байдуже, ви хочете, щоб вас залишили на самоті і не турбували: у вас більше немає можливостей і волі переживати чужі помилки - тільки власні негаразди.
Отже, тільки ви, молоді леді і джентльмени, що зібралися сьогодні тут або в інших кімнатах, таких, як ця, по всій землі, в змозі змінити світ, назавжди звільнити його від воєн, несправедливости, страждань, якщо будете знати, як і що треба робити. [...]
Що нас зраджує сьогодні, це страх. Не атомна бомба, і навіть не жах перед нею, тому що якщо вночі на Оксфорд впаде бомба, все, що вона може зробити, це вбити нас, але ж це ніщо, бо вбивши нас, вона позбудеться єдиної влади над нами: влади страху перед нею, стану страху.
Небезпека не в цьому. Небезпеку для нас становлять сили в сучасному світі, які намагаються скористатися з людського страху, позбавити людину її індивідуальности, її душі, намагаючись перетворити її на бездумну масу страхом і хабарями - надавши досхочу їжі, якої людина не виробила, легких і знецінених грошей, яких вона не заробила; економічні, ідеологічні або політичні системи, комунізм, соціялізм або демократія, хоч би як вони себе називали, тирани і політики, американці, европейці, азіяти, хоч би як вони називали себе, що прагнуть звести людину на рівень натовпу, маси для ствердження власної влади, або тому, що вони самі бояться, або не спроможні ні на що, або не вірять у людську сміливість, благородство, жертовність.
Ось чому ми маємо протистояти, якщо ми хочемо змінити світ для миру і безпеки. Не маса врятує Людину. Лише сама Людина, створена за образом Божим, має силу і волю відрізнити правдиве від помилкового і врятуватися. Тому що її варто рятувати. Людина, індивідуум, чоловік і жінка, що відмовляться бути завжди нажаханими або підкупленими оточенням, мають не тільки право, а й обов'язок вибирати між справедливістю і несправедливістю, сміливістю і боягузтвом, жертовністю і пожадливістю, жадобою і егоїзмом, - хто віритиме завжди не тільки в право людини бути вільною від несправедливости, зажерливости і хитрування, але й в обов'язок і відповідальність людини за те, щоб справедливість, і правда, і співчуття стали реальністю.
Отже, ніколи не бійтеся. Ніколи не бійтеся підняти свій голос на захист чести, справедливости і співчуття - проти несправедливости, облуди і пожадливості. Якщо ви, не тільки в цій кімнаті, а й у тисячах кімнат, таких, як ця, в усьому світі, сьогодні і завтра, і на наступному тижні, зробите це не як клас або класи, а як індивідууми, чоловіки і жінки, ви зміните світ. І в одному поколінні всі наполеони і гітлери, цезарі і муссоліні, сталіни і всі інші тирани, які хочуть бути при владі, і просто політики і їхні прислужники, які самі налякані або темні, які використовують або мають надію скористатися з людського страху та пожадливости для поневолення, - зникнуть з лиця землі.

З промови, проголошеної 28 травня 1951 р. перед випускниками вищої школи в Оксфорді.

До архіву газети

На першу сторінку