Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Цей урочистий і святий день долає двотисячолітню відстань між епохою, позначеною довгими рядами хрестів з розіп'ятими рабами, та нашим жорстоким часом, коли світову цивілізацію заливає хвиля терору, насильства, наруги над людською гідністю...
"Де твоє жало, смерте? Де твоя перемога, пекло?" - знов і знов піднесено запитуємо ми зі святителем Іоаном Золотоустим словами апостола (1 Кор. 15:55). Темна влада страху й насильства виявляється примарною, панічно тікає перед світлом Воскреслого Сонця правди.
Важкий досвід страху маємо всі ми. Його підступні тенета так обплутують душу, що буває неймовірно важким просто визнати правду - правдою, а зло - злом, відмовитися від участи в обмані, відсторонитися від кримінального світу. Скільки разів світ запитує нас, як у страшну ніч Господніх страждань питала Петра служниця першосвященика: "І ти був з Ісусом Галилейським?" (Мт 26.69). Це питання-виклик чується в ситуаціях, коли ми повинні обирати спосіб поведінки чи то виходячи з наших християнських переконань, чи то з законів цього світу. Що ми говоримо у відповідь? Чи завжди віра в Христа виливається в наші практичні вчинки, в діяльне ствердження справедливости, в твердість і принциповість?

Стаючи перед цими викликами, пригадаймо євангельські слова: "Хто не зо Мною, той проти Мене, і хто не збирає зо Мною, той розтрачує" (Лк 11.23). Обираючи між світом і Христом, ми робимо для себе вибір між життям і смертю. Підступна дорога пристосовництва, світова гра за законами зграї, можливо, відводять нас від Голгофи, зменшують видимі небезпеки. Та як легко заблукати на цій звивистій дорозі, розгубитися в гарячковитому азарті гри! Втратити себе - і загинути.
Може, на одну мить світлий промінь великодньої радости зазирнув сьогодні у похмурі будні нашого животіння. Він пробився через павутиння брехні, тьмяні тумани алькоголю й наркотиків, ланцюги зрад і падінь, знехтувавши нашою нікчемністю. І цей промінчик Воскресіння дав відчути реальність Вічности. Реальність, відкриту для нас Спасителем світу. Пасхальна радість обертає нінащо багатовікові підступи смерти. Вона наснажує нас силою, здатною повести за Христом через страждання і смерть, через випробування й терпіння.
Хай же промені безмежної великодньої радости Воскресіння щедро осявають ваші душі. І нехай не тільки в ці святкові дні, але й протягом цілого вашого життя голосною впевненістю лунають для вас слова обнадійливого вітання:
- Христос воскрес!
- Воістину воскрес!

+ ІГОР
архиєпископ Харківський і Полтавський
Пасха Христова р. Б.2002

У школі учили, що революція - це багато вбитих, скалічених, безліч вибитих вікон і виступи вождя перед масами. Словом - зміна влади. Насправді великі діла творяться незримо у великій. Велике твориться у сфері духу і сила - у слабкості.
Ви чули, що сказано: "Око за око, і зуб за зуба". А я вам кажу не противитись злому.
(Мт. 38,39)

Моліться за тих, хто вас переслідує, щоб вам бути синами Отця вашого, що на небі, що наказує сходити сонцю Своєму над злим і над добрим, і дощ посилає на праведних і на неправедних (Мт. 44-45)

33. "А коли прибули на те місце, що звуть "Череповище", розп'яли тут Його та злочинників, - одного праворуч, а другого ліворуч.
34 Ісус же промовив: Отче, відпусти їм, - бо не знають, що чинять вони...". А як його одіж ділили, то кидали жереба".
35. А люди стояли і дивились...
(Лук. 23:33-35)

Дивні і незвичні то були слова. Таких ще світ не чув! То чи ж почує?
Але, зрештою почув. Ці слова зробили духовну революцію на плянеті.
"Прости їм, Господи, бо не відають..." - це надлюдська висота. Але вона наче була закладена в людині, створеній за подобою Божою.
Те, що слова Христові збереглись на землі, де все так швидко руйнується і забувається...
Те, що пройнялися тим словом прості люди
Те, що знаряддя кари перетворено на високий символ долі...
Усе це - на рівні чуда воскресіння, що створило духовну революцію, справді "звізда ясна над вертепом увесь світ осіяла".

Християнський світ - то велике чудо нашої цивілізації, бо власне християнство і створило европейську цивілізацію.
І чи не найбільше чудо - то зміна ладу почувань: замість пихи - смиренно мудріє, замість протистояння - злагода, замість помсти - прощення.
Усе це - інша духовна висота, інші вартості, інша мудрість.
Для порівняння згадаймо заповіт Царя Давида своєму синові Соломонові, з якого видно, що помста була тоді на рівні Закону:
"А ось з тобою Шім'ї, Герин син, веніяминівець з Бахуріму. А він прокляв був мене гострим прокляттям того дня, коли я йшов до Манахаїму. Та він прийшов до Йордану стрінути мене, і я присягнув йому Господом, говорячи: Не заб'ю тебе мечем!
9. А тепер не прощай йому, бо ти муж мудрий, і знатимеш, що зробити йому, - і ти сивину його зведеш у крові до шеолу"
10. І спочив Давид з батьками своїми, і був похований у Давидовому місті (Перша книга Царів 2. (8-9)
Усе це могло бути уневажене не словом, а прикладом. Христос учив не так словом, як своїм прикладом. Ця наука породила людину високого подвижництва.
Неправомірно ставити питання про світ, якого не в силі виправити християнство. Страшно уявити, яким був би цей світ без того, що у ньому постійно тихо стукає у кожні двері Христос.

Є. С.

Ім'я автора численних праць з історії українського православ'я історика-архівіста Володимира Рожка з Луцька відоме читачам "Нашої віри". Пропонуємо вашій увазі уривки інтерв'ю з ним з приводу оновлення святого образу Богородиці в помешканні, де він проживає.

Кор. Пане Володимире, яким чином потрапила до Вас ця ікона та які її особливості?
В.Р. Оновлена ікона Іверської Матері Божої походить з Січеславщини, XVIII ст. Це ікона надвратна. До мене потрапила 1986 року. Моя небога Надія зі своїм чоловіком Сергієм Чмілем поїхали по своєму одруженні до старшої чоловікової сестри Ольги у Дніпропетровськ. Сергій знайшов цю ікону на смітнику, куди її викинув хтось із жильців нового багатоповерхового будинку, що заселявся. Мої племінники привезли ікону до Луцька та передали мені на збереження. Дуже затемнена була риза Богородиці, але в цілому образ зберігся добре.
Мальована ікона на тесаній дошці, обклеєній полотном, металева риза мистецького карбування, по боках карбовані узори української вишивки, сам образ також мальований в стилі українського козацького бароко. Власне, її українське козацьке походження - незаперечне. Божа Матір на лівій руці тримає Дитя. Із зворотнього боку є напис, який, на жаль, складається з кількох нерозбірливих знаків, можливо, то ім'я власника, який передав святиню до храму.
Кор. А як же Святиня могла опинитись на смітнику?
В.Р. На мою думку, хтось із вірних, коли в 30-х роках комуністи нищили наші храми, забрав ікону Богородиці до себе, щоб врятувати. А нащадки рятувальника вважали її вже не святинею, а "зайвою річчю" - і викинули святий образ.
Кор. Де ікона містилася у Вас до оновлення?
В.Р. На тому ж самому місці, де й нині, на полиці книжкової шафи. Стоїть святий образ там уже шістнадцятий рік. Почала оновлятись два роки тому, і то відразу й зусибіч. Нині - це дуже яскраве оновлення. Навіть на світлині це видно.
Кор. Ви автор праці "Чудотворні ікони Волині і Полісся" - як Ви пояснюєте, це явище?
В.Р. Чудо не можна пояснити за законами фізики чи хемії. В названій Вами праці я подаю виписку з колись таємного документу, коли оновлені хрести в с. Свинари на Володимирщині 1948 року досліджували визнані вчені тодішнього СССР, і вони зробили висновок: "...це явище пояснити не можна". Це прояв Благодаті Божої, знак Божий, який дається людям через святі ікони.
Кор. А як Ви пояснюєте оновлення святого образу саме у Вашому помешканні? Може це сталося через те, що Ви багато написали книг і статей з історії нашої Церкви на Волині?
В.Р. Господь вибирає ікону і місце. А що святий образ опинився в моїй квартирі, то на це, як і на все, воля Божа. Навіть волосина не впаде з голови людини без волі Отця нашого Небесного. Тому я сприймаю це оновлення як дар Божий.
Кор. Опріч Вас оновлену ікону бачили й інші?
В.Р. Так, бачили мої рідні, друзі, мій духівник, священик, мій найкращий учень, випускник Волинської Духовної семінарії УПЦ Київського Патріярхату. Як тільки ікона оновилась, я вирішив, що місце святині - в храмі.
Я довго думав, кому з настоятелів передати ікону. Було кілька думок: місце мого народження, але там комуністи заснували московську церкву, в Любешів - де настоятелем українського храму є добрий священик о. Юрій Устимчук, також мій учень, але оскільки все свідоме життя я прожив у Луцьку, та й по смерті тут буду похований, то вирішив оновлений образ передати до церкви новозаснованого луцького манастиря Різдва Христового.
Кор. А чому вибрали саме манастирську церкву?
В.Р. Манастир Різдва Христового свого часу був тюрмою, де в червні 1941 року енкаведисти знищили тисячі в'язнів, молодий цвіт Волині. Нищили вони і до, і після війни. На мою думку, там кожен сантиметр будівлі обмитий невинною кров'ю і слізьми. Хай Богородиця на небесах буде їм захисницею, а нам на землі.
Нині багато в церкву прийшло священиків - вихованців минулої системи, для яких сан - лише прикриття заради легкої наживи. Настоятеля манастиря Різдва Христового о. Богдана Гриніва знаю особисто - це кришталево чиста людина, священик від Бога. Якби у нас усі священики були такі, яких я назвав вище, наша Церква давно була б найбільшою в народній душі - і влада наша, яка вона не є, змушена була б хилитись таки до рідної Церкви, а не до московської.
Кор. Мені дивно, що Ви часто незгодні з владою, але кажете "наша влада".
В.Р. Всяка влада - від Бога. А що вона не є, як і церковна, досконалою, то мені пригадується тут вираз Уїнстона Черчіля. Коли йому в 1942 році доповіли, що один з генералів є негідник, великий англієць відповів: "Я давно знаю, що він негідник, але, на превеликий жаль, він - наш негідник...".
Кор. Коли Ви збираєтесь передати святий образ до манастирської церкви?
В.Р. З о. Богданом Гринівим загалом уже домовлено, чекаємо певної дати. Нею може бути 22 червня, напередодні 61-ої річниці масового морду енкаведистськими   катами   українських патріотів. Але остаточну дату визначить наш владика високопреосвященний Яків, митрополит Луцький і Волинський.

м. Луцьк

СЕЙ ДЕНЬ ГОСПОДЬ НАМ ДАВ

Сей день нам Господь дав,
То день святий, великий;
Спаситель наш із гроба став,
Царствує нам во віки.
Чудо, чудо всіх чудес,
Істинно Христос Воскрес!

Життя нам Бог нове дає,
Минула вже неволя.
Свобідно серце в грудях б'є,
Настала щасна доля.
Чудо, чудо всіх чудес,
Істинно Христос Воскрес!

Сей день - то радість людям всім,
Тож Божий день вітаймо,
Кріпімся днесь і веселім,
Побідну піснь співаймо.
Чудо, чудо всіх чудес,
Істинно Христос Воскрес!

Життя нам Бог з любови дав усім,
Дарує всю провину.
І ми друг друга обнімім,
Любім свою родину.
Чудо, чудо всіх чудес,
Істинно Христос Воскрес!

Сей день прощення всіх гріхів,
Тож разом ся братаймо,
Забудьмо вже ненависть, гнів,
А мира піснь співаймо.
Чудо, чудо всіх чудес,
Істинно Христос Воскрес!

Життям тепер новим живем,
Любови, мира, згоди,
Най щезне злоби мрячний дим,
Оживуть народи.
Чудо, чудо всіх чудес.
Істинно Христос Воскрес!
 

Належачи епосі Дарвіна, англійський натураліст Альфред Уоллес дожив до двадцятого сторіччя і навіть уперше вжив термін "дарвінізм". Але, поділяючи ідею еволюційного розвитку живих істот, він дійшов переконання, яке дещо суперечило висновкам великого співвітчизника. Уоллес вважав, що далеко не всі види рослин і тварин утворилися природним добором. Не кажучи вже про людину.
У світі існують сотні видів культурних рослин. Але тільки деякі з них мають попередників у дикій природі. У лісах, степах і на луках нашої матінки Землі ви не відшукаєте предків твердої і м'якої пшениці, европейського винограду та оливок. У найсолідніших довідниках про них сказано: дикий предок невідомий. Але водночас маємо вичерпні відомості про походження, скажімо, домашньої яблуні. Генетичні дослідження дають змогу навіть встановити, з якого саме виду яблуні - лісової, ранньої, кавказької чи сибірської - виведений той або інший сорт. Перетворившися з "дички" на улюблену нами культурну рослину з довгим і цікавим родоводом, яблуня залишилася яблунею. Така ж сама доля судилася груші, абрикосі, картоплі та деяким іншим фруктовим, ягідним, овочевим культурам - давнім супутникам людини. Їхня генеалогія більш або менш досліджена і цілком відповідає звичним уявленням про садові, городні чи польові рослини, одержані людиною з диких, природних видів окультуреним, тривалим штучним добором.
Але багато широковідомих культурних рослин Европи, Азії та Америки не мають аналогів у дикій природі! Це не тільки вишня, персик, а навіть звичайні цибуля та часник, які вирощуються тисячоліттями і згадані у Біблії. Настирливі дослідження вчених, численні експедиції углиб Гімалаїв, до Китаю та Індії цього питання не розв'язали. Самому А.Уоллесу, пощастило об'їздити півсвіту, але далекі подорожі тільки підтвердили його здогадку: вихідні форми багатьох культурних рослин залишаються невідомими.
Особливо загадковими виявилися цитруси. У природі Південно-Східньої Азії, де люди вперше почали їх вирощувати і яку ґрунтовно дослідив саме Альфред Уоллес, не знаходимо жодного натяку на дикий лимон, апельсин чи мандарин. Про невдалі спроби встановити походження сучасних цитрусових писав у книзі "Культурні рослини та їхні родичі" неперевершений знавець культурних рослин академік П. Жуковський: "Жоден вид з цієї значної групи - солодкий апельсин, лимон, мандарин, грейпфрут, помело, кислий апельсин, лайм, цитрон - не знайдений у дикому стані. Дикорослі види роду цитрус не мають прямого стосунку до культурних видів.
Понад усе вражає історія грейпфрута, який у нас чомусь вважають гібридом лимона й апельсина. Насправді ж цей нині популярний фрукт є окремим видом роду цитрус. Він раптово з'явився наприкінці вісімнадцятого сторіччя на острові Барбадос, що у західній Атлантиці, діставши прикметну латинську назву "цитрус парадісі", тобто "райський".
Та коли цитрологи спробували встановити походження райського фрукта, на них чекало розчарування. Яких би лимонних і апельсинових "батьків" не підбирали селекціонери для повторення барбадосського дива, залучали навіть помело, та виходило що завгодно, крім грейпфрута.
Так само невдало завершувалися спроби сконструювати за допомогою гібридизації та штучних мутацій інших "безбатченків" - звичайні сільськогосподарські рослини, але невідомого походження.
Подальший розвиток наукових знань аж ніяк не скоротив, а навпаки - збільшив дистанцію між зрозумілим і непізнаним.
Чому за весь час існування наукової селекції і ґенетики вчені, хоч і вивели безліч сортів, не спромоглися одержати бодай однієї раніше не баченої рослини, яку можна було б уважати новим біологічним видом?
Вірогідність мутацій у природі мізерна, а можливість утворення з єдиного мутанта цілого виду за жорстоких умов боротьби за життя дорівнює нулю. Хіба що мутантові допомогти... Сучасні селекціонери, діючи на рослини особливими речовинами і гама-променями, досягають бажаних результатів. Виходять різні "монстри", і деякі з них за сприяння дослідників стають навіть родоначальниками нових високопродуктивних сортів. Але не видів! Ніхто не винайшов таким чином сої, арахісу, рису або гречки. Між іншим, предки цих рослин, чиїми плодами харчуються мільярди людей, також невідомі.
...Замість того, щоб визнати можливість прояву вищого розуму (назвемо це трансцендентними силами), опонент-атеїст вишукує пояснення, зважаючи на дебелий матеріялізм. Тільки тепер хапає проблему з іншого кінця, так би мовити, за хвіст: "Якщо люди не могли вивести ці рослини з нині існуючих, то, напевно, вони походять від тих, що вже вимерли. Дикі предки пшениці, гречки, рису та інших просто не дожили до нашого часу, тому їх не встигли побачити й описати ботаніки. Адже це трапилося з тисячами інших істот"
Так, але з іншими це сталося мільйони років тому, у попередні геологічні періоди. Вся ж історія землеробства, починаючи з первісного, нараховує заледве 7 тисячоліть. Для біосфери Землі це тільки мить. Важко повірити, що протягом цієї історичної миті встигли зникнути не рідкісні тропічні орхідеї, а широко розповсюджені на різних континентах рослини, помічені і введені в культуру людиною. Та й палеоботаніки не знаходять, їхніх решток у земних верствах, що передували періоду землеробства.
Чи не краще погодитися з тим, на що натякав і наш ботанік Михайло Доленґо-Клоков з легкої руки славетного англійця? Що справа не у зникненні або появі, а у створенні: спочатку Світу, потім - Людини, і згодом для неї - культурних рослин і домашніх тварин.
Дарвін таки мав рацію: природній появі біологічного виду, як і його зникненню, передує мільйоннорічна еволюція. Такої ж думки був і Уоллес, але він, крім цього, вірив у явища, які, за філософією Канта, лежать за межами пізнання. Віра у трансцендентне допомогла Дарвінові ступити на палубу корабля "Бігль" на початку своєї славетної подорожі навколо світу, Уоллесові ж - взяти під сумнів абсолютність висновків Дарвіна. Якщо наука відступає перед досвідом стародавнього землероба (з його вірою у неземні сили), то чи може вона претендувати на повне і всебічне пояснення картини світу? Відповіді він не знайшов до кінця життя. А тим часом К.Маркс зробив спробу пристосувати ідеї Дарвіна до атеїстичних потреб.! Цитуючи Дарвіна, він вбачав у "Походженні видів" природно-історичну основу своїх поглядів. Між іншим, Дарвін відмовився прийняти від Маркса примірник його "Капіталу", вважаючи принизливим для себе брати участь у політичній пропаганді атеїзму. То була вже не перша спроба використати з цією метою науку. На жаль, і не остання.
Вважалося, що саме пізнання навколишнього світу допоможе усунути ідею Бога. Космонавти ж, мовляв, нічого такого не бачили!
Стосунки засновника еволюційної теорії з Уоллесом дивували багатьох вчених епохи дарвінізму. Поведінка перших еволюціоністів, які нехтували особистим пріоритетом (і авторитетом), здавалася їм парадоксальною. Такою вона здається і нині. Адже у двадцятому сторіччі відкриття вже робилися у жорстокій боротьбі з можливими співавторами і навіть зовсім непричетними особами, а нерідко просто присвоювалися останніми. Натомість обидва славетні учені дев'ятнадцятого сторіччя підкоряли свої вчинки незалежному моральному авторитету - совісті, вихованій щирою релігійністю їхніх дідів, батьків і всього суспільства.
Коли Дарвін збирався оприлюднити результати своїх досліджень, Уоллес надіслав йому статтю з власним викладом теорії еволюції видів. І хоча сам Дарвін прийшов до цих висновків років п'ятнадцять тому, він готовий був поступитися "пальмою першости". Лише умовляння друзів, між ними й самого Уоллеса, переконали Дарвіна виступити 1858 року на історичному засіданні Ліннеївського товариства у Лондоні зі своєю теорією походження видів, але також - з іменем Уоллеса та його матеріялами! Це не були якісь ритуальні церемонії двох добре вихованих джентльменів. Учені засвідчували не просто повагу один одному, а перш за все - відданість тій духовній традиції, яка відрізняє мислячу, створену за Божою подобою істоту, від решти.
Вчинки Уоллеса і Дарвіна не залежали від політичної або іншої злободенної ситуації, адже обидва керувалися власними етичними засадами. Чи було це їхньою особистою справою? Мабуть, ні, бо епоха секуляризації ще не настала, духовна освіта не була кинута державою і суспільством на самопас... Згадуючи сьогодні уроки великих вчених минулого, думаю: не приведи, Господи, щоби нас остаточно поглинуло глобалістське середовище, де вірі й духовності буде належати роля "особистої справи" кожного.

ХРИСТОС НАШ ЖИВОТ І ЗАСТУПНИК

Пресладкий Ісусе, Ти єси живот
удали от мене тот душевний потоп,
которого на нас диявол напущаєт
і злостями єго лукавно прелщаєт;
Твою же ми любов низпосли багатно,
абим ішол к Тобі путем неізвратно
яко же святиє к Тобі приходили,
і надежу свою в Тебе получили.
Где Ти нині живеш со Святим Ти Отцем,
буди душі моєй пастором й ловцем.
К Тебі віпию, услиши мя нині,
прилучи грішного Твоєї благостині.
Не отрини мене во врем "я напасти,
не дай жеби Тебе во віки отпасти.
Ісполни радости мене оскорбена,
нехай душа моя будет умилена,
увидіти Тебе во святих Ти градех
во вічной радости світовидних садех.

(Із Київо-Михайлівського збірника.
Українська поезія, кінець XVI ст.)
 

"То ж місто збудуймо собі, та башту,
а вершина її аж до неба. І вчинімо
для себе ймення, щоб ми не
розпорошилися по всій землі.
 
І зійшов Господь, щоб
побачити місто та башту,
що людські сини будували її".
(Буття 11.4-5)

"Які викривлені, глухі, вузькі, непрохідні, що заносять далеко в сторону, дороги вибирало людство в прагненні досягти вічної істини, тоді як перед ним була вже відкрита пряма дорога. Схожа на дорогу, що веде до чудових хоромів, призначених цареві в чертоги. Від усіх доріг ширша і розкішніша вона, осяяна сонцем і освітлена всю ніч вогнями, але повз неї кудись у глухій темряві ночі пливли люди. І скільки разів уже наведені смислом, що сходив з неба, вони й тут зуміли відсахнутися і збитись у сторону, зуміли серед білого дня потрапити знов у непрохідні нетрі, зуміли напустити знов сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотяними вогниками, зуміли таки добратися до прірви... Бачить тепер усе це теперішнє покоління... Але сміється теперішнє покоління, і самонадіяно, гордо починає ряд нових збочень". М. В. Гоголь "Мертві душі".
"Рубали ліс" - то мемуарна оповідь Лариси Крушельницької про свій давній рід, про трагічну історію її родини, що в 1934 р. добровільно покинула свій дім і переїхала за кордон, до Харкова, де була знищена.
Дід авторки Антін Крушельницький, письменник, видавець і педагог - автор повісті "Рубають ліс", не уявляв собі, у яку велику метафору виллється його повість у "першій країні соціялізму".
Тут, в 2-гу сталінську п'ятирічку, що в історії має назву "безбожної п'ятирічки", рубали ліс, починаючи з найдавніших родів, найдавніших храмів, з людей найвищого росту. Тут, як у вірші Ліни Костенко,
"дерева тремтять від жаху,
бо кращих із них поведуть
ні за що, ні про що на плаху.
Каліками - тими погребують,
Найкращих зрубають, повалять...".
Досі нелегко зрозуміти ті протиприродні процеси тотального нищення народу без видимої мети... Тих лісорубів, самі прізвища яких були зліплені з трісок і бетону - Френовський, Заковский, Балицький, Єжов... І тільки у бригадирів проблискували залізно-ремісничі атрибути - Молотов, Каганович, Сталін. Безумна гординя абсолютно безвідповідальної влади не терпіла ніяких запитань.
І досі ті запитання звучать безпорадно і залякано мовчать перед безміром злочину.
Лариса Крушельницька покинула затишну колиску дитинства, атмосферу любови, музики і достатку в свої шість років.
У них було десять кімнат. У Харкові їх поселили в квартиру репресованого письменника. Усі свої валізи вони поставили в комунальних коридорах, меблі - в підвалах. Валіз так і не розкривали...
Перед святкуванням "великого жовтня" було заарештовано Крушельницьких, з нагоди вбивства Кірова Івана і Тараса розстріляли в Київі. Антона, Остапа, Богдана та Володимиру повезли на Соловки, звідки вони не вернулись. Шестилітню Ларису та тітку Стефу з дитям вивезли до Курська.
Вірним другом і охоронцем (перед босячнею) дівчинки був пес - вівчарик Льокарно. Він теж переїхав до Курська. Там, висохлий до кісток, він упав у один з котлованів сталінської п'яти-річки. Через Червоний хрест зусиллями матері, заходами дружини Юзефа Пілсудського та дружини Максима Горького (Пєшкової) дівчинку, зацьковану, завошивлену, обстрижену привезено до Львова. "Не говори со мной на етом язике" - залякано, страшенно заікаючись сказала вона своїй мамі в трамваї вже у Львові. Фотографії свідчать з жорстокою правдивістю. Важко повірити, що те курське "гидке каченя" - це та сама панська дитина, що два роки тому перед виїздом обіймається зі своїм другом Льокарно, який героїчно противився при обшуках польській поліції, а потім - совєтському НКВД.
Попереду - продовження незвичайної історії життя, але написана вона не в стилі гострого детективу, а в стилі добрих мистецьких мемуарів про сім'ю культурну і багату різними талантами.
Досить переглянути самі тільки фотографії, щоб переконатися: "Крушельницькі виділялися стилем життя, певною стриманістю до оточення, своєю буквально одержимою працездатністю, а навіть зовнішнім виглядом... Скромно, але завжди елеґантно".
У ті часи самих тільки фотографій було досить для НКВД, щоб викрити "клясового ворога". А ще коли зважити, що ті "вороги" проживали у Відні, Празі і Львові, то хіба не ясно, що вони можуть думати про "совєтський спосіб життя" і про боротьбу з розрухою, що затаїлася під кожною пролетарською кепкою?
На перший погляд незрозуміло, чому та вироблена українська інтеліґенція, для якої на Заході немає мовного бар'єру, яка природно вписується в европейський світ, чому вона тягнеться на дикий Схід, де революція взагалі відкинула інтеліґенцію як "буржуазну".
"Скільки вже написано про трагедії, які пережила Галичина у воєнні, а головно, в повоєнні роки, однак ми все ще не усвідомлюємо до кінця розміру наших втрат. Знищено не лише окремих людей і їх сім'ї, а цілі роди, династії, що потягнуло за собою втрату життєвої рівноваги, порядку і почуття обов'язку, родинної солідарности, традицій і т. д., і т. д. Фактично величезна родина Крушельницьких перестала існувати. Зрубали ліс, і передусім - найвищі дерева".
Українська інтеліґенція справді мала европейську школу, але вона відрізнялася від західньої тим, що несла в собі драму поразки в національно-визвольній війні і неспокій національного болю. Вона прагла продовжити боротьбу на ниві культури там, на великій Україні, нива якої чекає плуга. Цю ілюзію живила вся Західня Европа, яка співчувала "соціяльному експериментові в Росії" і поділяла погляди на "проґресивний розвиток" і "героїчні зусилля народних мас". Тоді не тільки Гітлер учився в Леніна-Сталіна. Уся "проґресивна громадськість" Заходу довірливо ставилася до газети "Правда" і з осудом відверталася від писань "реакціоністів-консерваторів". Те, що писали консервативні газети про країну соціялізму, виходило за межі здорового глузду: безперервний терор Чека, цілковите беззаконня, фактичне винищування селян, штучно організований голод, спровоковані процеси над соратниками Леніна - хіба в таке можна повірити? Ще не вистачало сказати, що убивство Кірова було організоване владою для розв'язування терору...
Геніяльність акторська Сталіна в тому і полягала, щоб, переступаючи усі закони, діяти поза межами нормальної уяви і викликати парадоксальну реакцію схвалення! Легко викривати пересічні злочини тирана, які паралізують розум та уяву і жертв, і глядачів. Коли юрби кричать "Розпни його", і це впізнаваний феномен. Навіть коли приречені гукають "Vive imperator morituri te salutant" - це розуміти звикли. А коли вчорашній герой революції перед сталінським розстрілом гукає "Да здравствуєт товаріщ Сталін" - це зовсім новий спектакль в історії!
Однак були і прості речі, яких і тоді, і тепер не можна зрозуміти. Наприклад, навіщо знищувати висококваліфіковану інтеліґенцію, готову сумлінно працювати під наглядом? Навіщо знищувати господаря готового капітулювати і йти в колгосп? І зовсім незрозуміло, навіщо робітничій владі ліквідувати сотні тисяч здорових робітників переважно віком від 25 до 50 років в країні, де переважає ручна праця?
Звичайно, вироблявся демонічний тип релігії, коли вождь приносив у жертву своїх дітей і родичів, своїх найвірніших соратників. Але людині властиво вірити, що все йде до кращого, що охочі працювати потрібні скрізь.
Такою вірою відзначаються ідеалісти усіх часів. Саме таким ідеалістом, своєрідним Дон-Кіхотом був Антін Крушельницький, який у страшний 1934 рік повів свою родину в пащу дракона.
Завдяки мемуарній повісті його внучки Лариси Крушельницької цей випадок перетворився в драму інтеліґенції, одержимої почуттям любови й обов'язку.
Презентація цієї талановитої книжки, що проходила 5 квітня у Київі, в Будинку вчителя зібрала велику авдиторію. Своїми враженнями ділилися Ігор Юхновський, Іван Драч, Михайло Горинь і багато ін. учасників. Презентація збіглася з днем народження тієї дівчинки, яка в 1934 була шестилітнім дошкільням. Доктор історичних наук, чл.-кор. АН УРСР, директор другої в Україні наукової бібліотеки, вона пронесла через страшні етапи свого життя діяльний патріотизм роду Крушельницьких, поєднаний з громадською і науковою порядністю. В її повісті навіть не згадується питання про якісь моральні компроміси. Відомо, що від іноземців у той час "компетентні органи" вимагали співробітництва. Зрозуміло, що ніхто з Крушельницьких не спокусився таким способом рятувати своє життя.
Їхня драма була чистою - з тих, що входять в історію, в педагогіку і в родову традицію. Відомо, що Ярослав Галан після "сигналу" Крушельницьких не поїхав (його дружина поїхала і так само загинула). Але як же бездарно закінчилось його служіння сталінському режимові у "визволеному" Львові!
Авторка уникає розмов про ідеологічну систему - її цікавить чесне висвітлення фактів прояву цієї системи в ХХ столітті, оскільки розповідь також охоплює події часу війни і після війни. Тут також фігурують "жертви Ялти". Адже там, в середовищі репатріянтів, повторюється мотив попадання в зуби драконові. Тут і далі тривало нищення людей, що потрапили в полон, що були вивезені в "остарбайтери", що хотіли повернутися в рідний край і працювати для нього.
Повз увагу Лариси Крушельницької не міг пройти той факт, що українська творча інтеліґенція зі Сходу і Заходу в жахливих умовах окупації пробиралася на Захід, рятуючись перед сталінськими "визволителями".
Іван Багряний, Тодось Осьмачка, Улас Самчук, Юрій Шевельов, Аркадій Любченко, Іван Кошелівець і десятки, сотні більш чи менш відомих людей рятувалися від долі Крушельницьких. Їх сім'я стала символом невинної жертви, кинутої в пащу большевицького Молоха. "Визволений" Львів потроху "переселявся" в Сибір. Ілюзії, що "після такої війни і такої перемоги" СССР мусить змінитися, ті ілюзії були розчавлені чоботом переможців. Вавилонська башта після війни знову пішла вгору.
Мабуть, тоді зійшов Господь подивитися на той витвір гордині. І почали змішуватися мови. Але не за рахунок новоприєднаних будівників. Машина уніфікації і русифікації працювала справно. Сама свідомість будівників тієї вежі почала плутатись. Гасла зрозумілі, але один іде в ліс, а другий по дрова. Каламутилася свідомість переможців, які побачили, як живуть люди без вежі. І почали вони думати, що вежа комусь може й потрібна, але їм - не потрібна. На зборах, коли їх зганяли в масу, вони гукали, що вежа потрібна. А коли приходили додому, то казали один одному, що не потрібна їм вежа.
І потроху ставало ясно, що приказка "рубають ліс - тріски летять" - ні при чім. Та дурноверха вежа не потребувала лісу, а тільки трісок. Тріски лягали в фундамент, згорнуті в купи, не відаючи, що вони мали колись стосунок до зеленого лісу. Скромна самосвідомість тріски...
Шукаючи слідів свого роду на Соловках, Лариса Крушельницька натрапила на дверях жахливого карцера Сєкірки малюнок і впізнала в ньому авторство свого діда! Усі Крушельницькі малювали. Вона перемалювала його до своєї книжки... А з приводу тих, що вдовольнялися долею тріски, вона пише: "Бідні знищені душі! Справді, зрубали найкращий, наймогутніший ліс, дощенту зрубали, а залишили "щепки".
При вході в музей гасло: "Желєзной рукой загонім человєчество к счастью!" Стисла формула большевицького експерименту! "Желєзна рука" віднесена в утиль, і нема кого питати: хто рубав ліс? Нинішні Зюґанови і Симоненки - тільки комашки, що потроху промишляють для себе поміж трісками. Їм навіть і питання незручно ставити про вежу, про ліс чи хоча б про тріски. Комашка - вона тільки своє діло знає.
Який колосальний спектакль тривожив уяву плянети, а сьогодні все забулося, і тільки Гоголь нагадує: "зуміли напустити сліпого туману один одному в вічі і, тягнучись за болотними вогнями, зуміли-таки добратися до прірви...".

У видавництві "Січ" (Дніпропетровськ, 2001) вийшов двотомник Івана Сокульського "Листи на світанку", який є продовженням публікації листів із ув'язнення відомого українського поета, дисидента і громадського діяча. В цих листах до родини філософські роздуми неминуче поєднуються з віршами, в них знаходимо глибоке особистісне і водночас цілісне бачення світу, що робить їх виразним документом часу і досконалим мистецьким твором епістолярного жанру. Сповнені таємничою духовністю, тонким ліризмом та громадянським почуттям, сторінки листів у всій непідробній великій щирості являють болючий і сповнений дивної радісної гармонії внутрішній світ ще не осягнутого вповні поета і мислителя.
Книгу підготували до друку дочка поета Марія та дружина Орися.
Пропонуємо читачам фраґменти з недільних роздумів поета "про найвище, найважливіше для нашого існування". І у в'язниці не зрадив він свого твердого правила проводити святу неділю найдосконаліше, як належить християнинові.

07.01.1982 р. В'язниця. Чистопіль.
Божественне завжди, так би мовити, "підтягує" світ до свого рівня, забезпечує його постійне оновлення, гармонію і досконалість. Без такої постійної присутности Божества світ перестав би бути завжди новим і свіжим - мов щойно з рук Творця, а був би, либонь, таким, якою стає з часом кімната, де якій ніхто не живе: всюди ознаки запустіння, полишености, руйнування. Відкритий же світ не знає запустіння, він постійно молодий, постійно оновлюється і освячується в Бога. Більше того - пахне його присутністю! (Відкритий світ не знає затхлости). На довгий час закрите і полишене приміщення виразно демонструє нам, який би став світ в короткому часі без присутности Божества.
Мабуть, і наш потяг до гармонії та досконалости (наших дій, думок, почуттів - всього нашого життя) своєю першоосновою має Досконалість і Гармонію Бога".
"Радіють вони цілий день Твоїм йменням, підвищуються Твоєю праведністю" - бо гармонія світова Твоя ("добро, та досконалість") - над ними, для них і в них.
Людину поставлено так далеко від Досконалости, Абсолюту - на околиці Існування - аж серед Матерії і як Аріяднину нитку дано спрямування до Джерела свого витоку, до свого Творця, постійний лет до Нього. Це і є простір для духовного діяння людини...".
"Наше життя - свічка перед Його існуванням, Свічка від Його Святости, Сили, Добра, Величі. Отже, цілком визначається ним і цілком належить Йому. Що є благодатніше такої належности, такої "не самодостатности" (не замкнутости на себе самого, на "тюрму себе")?".
"Воскресеніє Його завжди присутнє в цьому світі. Скільки світла прибуває щодень - від Його пресвятого Воскресіння! Воно завжди з нами, воно завжди серед нас - світить нам спасення, радість, надію, дарує покріплення і зцілення. Благодать Воскресенія завжди поруч і всюди - близько - коли зуміємо бути відкритими Йому, коли ніщо не стоятиме на шляху нашому до Нього".
"Співом найближче приступаємо до таємниці нашого існування (його незбагненности, його глибини й величі). Співом і поклонінням його, існування, причині й Творцю. Бо ж від Його святого й повного Існування "походить" наше існування!"
"Пізнання та існування існують, так би мовити, в різних площинах. Пізнання, мислення, розум - це ще не існування. Різниця між знанням та безпосередністю існування, либонь, така, як і між просто названими (констатованими) словами і співом. Спів - це існування слів, це їхнє безпосереднє життя, їх тривання в дії - їх реалізація. (Щоранку я наспівую (про себе, не вголос) те, що запам'яталось од нашого співання з о. Борисом: "Святий Боже, святий, святий кріпкий... помилуй нас!" "Хресту Твоєму поклоняємось, Владико, і святеє Воскресеніє твоє славим", "Пресвятая Богородице, помилуй нас!"). Яка велика різниця того - хай і про себе - співу зі звичайним прочитанням-проказуванням тих слів.
В цих невеличких співах вміщається весь світ, вся таємниця його співвіднесености з Божеством... Лише в них живуть захоплення, поклоніння, велич, святість і чистота, правда і право - у своїй повноті і справжності. В співах цих зблискує для мене велична будова - ієрархія світу, в них вона світиться - є разом з присутністю Бога. В центрі якого світу - в якому повному співі - музиці ми живемо!"
"Святість - либонь, найдіяльніша сила нашого світу. Всеохоплююча, всеперемагаюча. Першою святістю все в світі є! Нею все тримається -триває-пробуває в часі й просторі. В якому славному світі ми жиємо - будучи йому рідними (витікаючими з нього і впадаючими в нього!). В світі постійної присутности Божества - в світі постійно діяльної Святости, розлитої всюди й усьому.
Чи ж маємо право не зважати на таку присутність, не помічати її, І жити так, ніби й нема її - всюди розлитої Святости? Так, ніби в світі й нема нічого, окрім наших дрібничкових турбот та гризот. Ні, в світі не можна не бути вільним, не можна не радіти йому, не йти до Святости, не бути відкритим Їй!"
"Не будь Бога, звідки могло б взятись у нас почуття Святости, Величі, що стоїть над світом (потреба їх, поклоніння їм)? Звідки могла б узятись у людини мова - як певна структура - ієрархія Божественного, а не земного (тільки біологічного) світу?".
 

А чи мала б яку-небудь вартість, дорогі Браття й Сестри, наша віра, релігія, якщо б не було воскресіння з мертвих і позагробного життя? Тут нам найкращу відповідь дає св. Павло. Він каже: "Коли б Христос не воскрес, то проповідь наша даремна, даремна також віра ваша. Ми знайшлися б тоді неправдивими свідками Божими... Та тепер Христос воскрес із мертвих, - первісток серед спочилих" (1 Кор. XV, 14-15, 20). Остаточну перемогу над смертю Ісус заповідає через власне воскресіння, яке має настати після смерти Господа, кажучи: "Людський Син буде виданий людям до рук і вони Його вб"ють, але третього дня Він воскресне" (Мтф. XVII, 22-23).
Ми знаємо, що передбачення ці здійснились, а тим ствердили велику істину про воскресіння з мертвих. Цю істину тому проповідує Св. Церква, приймаючи її за основну правду, на якій ми, християни, будуємо своє релігійне життя, свою віру. На цій підставі Св. Церква вклала у Символ Віри слова: "Чекаю воскресіння мертвих і життя будучого віку". Ці слова стали наче смолоскипом і ціллю нашої віри. Коли це станеться, ми не знаємо. Все є в руках Божих. Однак, про цю правду ми повинні завжди пам'ятати, до вічного життя маємо спрямовувати наші наміри, вчинки, мислі, бо лише вона дає нам моральну певність у житті часовому, окриленому істиною Божої обітниці. Тому й ми єднаймось з мешканцями давнього Єрусалиму, що вітали Ісуса Христа, як Переможця смерти, оливними гілками. Цей бо тріюмф Господа є теж тріюмфом Його Св. Церкви, яка відзначає цю перемогу освячуванням лози та врученням її вірним своїм, щоб і вони теж вітали Ісуса Христа, як Переможця над смертю та Подателя життя у вічности. Ми віримо словам Спасителя, ми віримо словам Його Св. Церкви, тому вітаймо і звеличуймо нашого Господа словами єрусалимлян: "Осанна Синові Давида! Благословенний, хто йде в ім'я Господнє!" Амінь.

Для мільйонів християн усього світу безсумнівно: у лляній полотнині завдовжки 4,36 м і завширшки 1,10 м лежав мертвий Ісус.
Як засвідчує зображення на плащаниці, Його муки були жахливі. Все тіло було вкрите краплями крови. Кров витікала з пробитих рук. На тулубі зяє рана. Сліди катувань можна пізнати на ногах, на лобі, на правому оці.
Ісуса розіп'яли на хресті в 30-му році н. е. Зараз священна плащаниця, в яку було загорнуте тіло Христа, зберігається в катедральному соборі північно-італійського міста Турина.

Чи дійсно в плащаниці було тіло Ісуса після розп'яття? Щоб відповісти на це запитання, над плащаницею схилялись десятки науковців різного фаху - медики, патологоанатоми, мікробіологи, хеміки, фізики, теологи та історики.
Відбиток тіла можна побачити на полотні з відстані не менше двох метрів. Зображення лише дещо темніше від пожовклої тканини. Якщо стати ближче ніж за два метри до плащаниці, то обриси його розпливаються. Воно здається таємничо безконтурним. Жоден науковець не зміг обґрунтовано пояснити, як виникло зображення тіла, не кажучи вже про те, щоб подібний відбиток відтворити в експерименті.
До всього, плями крови, якою просякнута тканина, досі залишаються червоними. Бачимо також сліди часу: тканина пошкрябана, її латали, обвуглені місця свідчать про пожежу, яка 1532 року пошкодила плащаницю.
Туринську плащаницю зараховано до археологічних об'єктів, найбільш інтенсивно досліджуваних у ХХ столітті.
Достеменно Туринська поховальна плащаниця відома 650 років. 1355 року французький лицар Jeofroy de Charny з гордістю виставив її для відкритого огляду в замковій церкві в Lirey. Однак фактично негайно її огляд заборонив тройський єпископ, побачивши в плащаниці гріховний жахливий обман. Відтоді триває суперечка про її достовірність. Проте за всіх часів вона була пошанована і біля неї молилися. Плащаниця тривалий час належала герцогам Савойським. Останній король Італії Умберто ІІ Савойський подарував її 1983 року римському Папі за умови, що вона назавжди лишиться в Турині.
Століттями приходять прочани поклонятися плащаниці. У ХХ столітті її показували в 1931, 1933 та 1978 роках; 1998 року - протягом двох місяців у туринському катедральному соборі, ювілейного 2000-го року святиню було відкрито від 12 серпня до 22 жовтня.
Після винаходу фотографії стало можливим одержати більш інформативне зображення плащаниці. Перший фотознімок зробив в 1898 році туринський юрист та аматор-фотограф Секондо Піа. Піа був вражений тим, що він побачив на скляній фотонегативній платівці, що дає обернене зображення. На відміну від стертих нечітких обрисів позитиву, негатив містив досить виразну пластичну картину. На негативі видно було риси обличчя померлого.
Науковці висунули безліч гіпотез про зображення. І навряд чи є серед них такі, щодо яких хтось би не сумнівався. Однак незаперечно, що на зображенні тіла є плями людської крови, а саме зображення не могло бути намальоване, бо на плащаниці не знайдено ні решток фарби, ні штрихів пензля.
Патологоанатоми засвідчили анатомічну та фізіологічну відповідність зображення: воно настільки точне, що патолог Губерт Буклін (США) зміг визначити зріст (180 см), вагу тіла (78 кг) і вік померлого (30-35 років).
Буклін дослідив сліди крови вздовж тіла, бо вони дозволяють зробити висновок про те, в якому положенні був чоловік, що приймав муки. Струмки крови текли від пробитих зап'ясть до ліктів, отже він перебував у вертикальному положенні з піднятими руками. Пробиті цвяхами зап'ястя рук та ступні ніг і рана на грудях розповіли решту. Експерт визначив причину смерти: "Смерть при розп'ятті". І навіть визначив усі жахливі моменти процедури цієї страти.
Професор історії стародавнього світу Карлгайнц Дітц (Німеччина) знаходить, що рани, які видно на зображенні, співпадають з описом ран Ісуса в Євангелії.
120 кривавих плям вказують на катування бичем зі свинцевими кульками на кінцях. Про бичування Ісуса також розповідають євангелісти. Помітно на зображенні і маленькі рани на голові, що вказує на терновий вінець "Царя іудейського"...
Щодо рани між ребрами, то, як встановив Роберт Буклін, вістря влучило в серце, коли чоловік уже був мертвий. І ця обставина теж відповідає Євангелії.
Проте 13 жовтня 1988 року наукові висновки, здавалось, одним махом були розбиті. Цього дня три лябораторії в Цюріху, Оксфорді і Туксоні (Арізона) дали свої відповіді на запитання про вік полотна. З точністю 95% вони незалежно повідомили, що плащаниця походить з відтинку часу: між 1230-1390 роками. Багатьма цей результат, одержаний з використанням методу радіоактивного вуглецю, був сприйнятий як викриття середньовічного обману. Разом з тим багато інших дослідників цей висновок заперечували, вважаючи, що результат проби може бути помилковим або внаслідок забруднення полотна, або через нагрівання його до високої температури під час пожежі 1532 року.
Тому, приміром, Карлгайнц Дітц у подальших дослідженнях враховує відкриття швайцарського кримі-наліста Макса Фрая, який виявив на Туринській плащаниці пилок рослин та ідентифікував його під мікроскопом. Такий пилок не міг опинитися на плащаниці з европейської країни. За цією ознакою вона походить з Єрусалиму або з Ефесу, де ростуть ці рослини. Так було встановлено географічне походження плащаниці. В Европі ж вона з'явилась десь після 1355 року.
Дітц почав шукати свідчення перенесення плащаниці в історичних пам'ятках, в архівах і бібліотеках, і виявив, що з Ефесу походить давня легенда, яка після 300-го року перепові-далась багатьма мовами в різних варіянтах. В ній ішлося про "нерукотворне зображення Христа". З великою історичною вірогідністю ця легенда вказує на Туринську плащаницю.
Вюрцбурзький історик припускає, що хоча повної документації за всі 2000 років годі сподіватись, проте він прослідковує історію Плащаниці від другого століття нової ери.
Як дивляться на ці дослідження Церкви? Віце-президент туринської комісії з Плащаниці священик Джузеппе Джіберті зауважує: "Не я вірю в Плащаницю, а навпаки, Плащаниця допомагає мені вірувати. Коли я стою перед Плащаницею, тоді Євангелії звучать мені голосніше".

За матеріялами журналу "P.M. Perspektive Archalogie", 2000 рік, Гамбурґ.
 

Юрій Володимирович Шевельов відійшов на 94 році життя. ХХІ століття вже не було його часом. Але виходили його книжки в Україні, а це приносило чи не найбільшу радість.
Правда, свої спогади "Я - мене - мені... (і довкруги)" він сплянував під завісу V акту, так що відгук на ці дві книги вже його не хвилював. "Можна дозволити собі на нечувану розкіш бути щирим". За такою мотивацією написання спогадів ховається скарга на лицемірний світ, де утвердилася "брехня і цензура на правду".
"Мовляв Шевченко: "Малого сліду не покину... на нашій не своїй Землі", - писав той великий самітник, підтверджуючи євангельську істину особистим досвідом скитальця. Можна було б процитувати Байрона або когось із великих вигнанців, але Юрій Шевельов волів переінакшити Шевченка, чию мудрість, і правдивість, і душу дуже любив.
Може хтось, прочитавши про його німецьке походження, захоче виводити його холодну правду з національного відчуження. Але такий висновок не буде коректним. Є люди з абсолютним слухом, і для них фальшивий звук - це мука. Для Шевельова було б мукою підлаштовуватися під фальш і неправду патріотичних говорінь, характерних для пересічного українця на вигнанні.
Саме цей слух до правди і чесне мислення людини великої культури й великих знань маємо в особі Юрія Шевельова. Його незацікавлений і трохи відсторонений погляд на речі - це те, чого нам так бракує. В російській чи польській культурах працює багато талантів німецького, єврейського, французького коріння, і вони вносять дух об'єктивности і світові мірки в культуру. Зрозуміло, що таких людей важко заманити на вічно плюндровану ниву української культури, де все ще чутно молитву Івана Франка:
"Щоб з горя й голоду не бігли геть від тебе
Твої найкращії сини".

Юрій Шевельов любив Україну діяльною незрадливою любов'ю. Без цього він би не став видатним українським лінґвістом і літературознавцем. Щоб любити, треба і знати багато, і добре розуміти, і багато передумати. Українське слово увійшло в його душу як правда про нашу любов, і наш біль, і наші будні. "Пройшла війна 1914 - 1918 років, революція лютого і жовтня 1917 року, зміна влади, занурення життя в чорні роки напівголодного існування, холоду в неопалюваному будинку...".
Хтось дав себе обманути жалісливо-барикадними піснями про "робочее дело". Юрій Шевельов любив ясність у душі. "З самого початку війни я знав, що не хочу боронити Радянський Союз. Він був не мій і не мого народу...". Були втечі з Харкова, з Київа, зі Львова, з Криниці, з Відня. Кожного разу було непевно, чи втеча буде успішна".
Утікав він разом з матір'ю - разом з тисячами українців, серед яких добре відомі - Улас Самчук, Юрій Лавріненко, Іван Багряний, Михайло Зеров, Тодось Осьмачка, Іван Кошелівець... Утікали б, без сумніву, і соловецькі в'язні, якби не були розстріляні. І ще велике питання, чи не подались би за ними й Максим Рильський з Олександром Довженком і Володимиром Сосюрою, якби не були вивезені "в евакуацію".
Про все це треба говорити у зв'язку зі звинуваченнями Шевельова в "колябораціонізмі", що по суті було "репресування словом" з допомогою сексотів високого ранґу - Якобсона і Біло-діда... На відміну від цих кон'юнктурних лінґвістів, Юрій Шевельов був і психолінґвістом, що прочитує в словах інтеліґентського походження (мандати, декрети, реквізити, конфіскати - включно з комунізмом) суть режиму: "керувала блянкістська інтеліґенція, загоріло-фанатична і нелюдяно-далека від людини взагалі, включно з людиною з народу. По-бузувірському нівелюючи весь триб життя до найнижчого рівня, ця інтеліґенція гіпнотизувала неграмотне або напівграмотне населення принадою незрозумілих слів...".
І стимулювала терором - про це Юрій Володимирович знав з досвіду своєї винищеної родини.
В народі все це має коротку назву "безбожна влада" або "Антихрист".
У молодого Юрія опозиційність була і на релігійному ґрунті: під час переслідування церкви в його гімназійні роки він коротко був "церковним підслужкою. Виносив свічі з вівтаря, розпалював і подавав священикові кадило. Але цього мені було мало, я прагнув власної хоч маленької церкви і зімпровізував її у нашій квартирі...".
Як відомо, цьому поколінню молоді відбили віру батьків. Але Юрій Шевельов якось розминувся з комсомольцями 30-х років, і від релігії його відносили трохи західні позитивістські течії.
Проте на дні душі у нього було поняття святині, і біля нього трималося поняття обов'язку, прищеплене рукою матері. Від матері йшла й українська струна, що оформилася "посвяченням в українство" (тут мають значення і терміни: це не те саме, що "навернення в українство" чи "пробудження національної свідомости").
Юрій Шевельов прийшов від культури, а культура, так само як і шляхетність, зобов'язує. І зобов'язує і відокремлює.
Може, найбільшою зв'язуючою силою між людьми є те, що існує в свідомості і не висловлюється. "Я переконаний, що вона шалено боялася за мене в ті часи, коли бути українцем стало державним злочином".
Отже, Юрій Шевельов - інакший. І народженням, і походженням, і вихованням, і долею (Адже його, клясово чужого, майже обминули допити і обшуки!). Це не могло не бути поміченим серед "переміщених осіб", злютованих українською бідою і, до певної міри, українською виною. Адже кожен мав свою історію виживання, і навіть свою версію: "чому я залишився живим". І Юрій Шевельов мав свою, і теж болісну.
Але хто зважився виступити з критикою націоналізму Дмитра Донцова, знаючи, що з цим поняттям зв'язаний національний рух, освячений справжнім героїзмом і щирим ідеалізмом особистостей, з яких будується історія? І головне, що post factum Шевельову доведеться таки визнати великий вплив Донцова на весь національно-визвольний рух опору, загалом йому далеко не байдужий.
А хто б захотів на прикладі повісті Олеся Гончара "Таврія" показувати згубну силу соцреалізму, зберігаючи при цьому незмінні симпатії до самого письменника, свого колишнього учня.
В системі оціночних (щодо людей) суджень Юрія Шевельова превалює традиційне християнське - "зробив багато доброго". З таким судженням повинні підходити до нього навіть вороги, про яких він пам'ятав також у звертанні до авдиторії на початку першої лекції в Київі ("Любі друзі і шановні вороги").
Однак ім'я Шевельова означає в українській культурі щось інше. Лінґвіст і літературознавець, людина широкої культури, з добрим знанням европейських мов, викладач харківського технікуму і професор Колюмбійського університету, він ще й був сином матері, котра "шлях від генеральші до прибиральниці пройшла гордовито, без скарг, нарікань і плачу...". А головне, залишилася до кінця на рівні своєї культури і пам'яті "свого українства від предків".
В українській культурі Юрій Шевельов - величина висока і нерозмінна, непримиренна до половинчатости, напівкультурности і напівосвічености. І при тому чоловік, який говорить те, що думає.
В мій перший приїзд до США я мав прочитати лекцію в УВАН - для найповажнішої авдиторії. Мабуть, я говорив про злозачаті ідеї ХІХ ст., що дали отруйний і потворний плід, від якого ми пізнавали і змішували смак добра і зла.
Д-р. Падох повідомив мені: "Шевельов не колупав палкою підлоги". Виявилось, на лекціях, які йому не подобаються, він колупає палицею, і це всі знають. Тут я вперше почув це ім'я і зрозумів його вагу. Потім передали мені, що Шевельов запрошує мене на каву - сам на сам. Так відбулося перше знайомство.
Особливо запам'яталась мені зустріч у нього вдома. Він розповідав про своє життя в Україні, про сумнівний підручник у "співавторстві", про прихід німців до Харкова... Це була сповідь. Але головне було питання: їхати чи не їхати до Київа? Не страшно, але - до кого? Дистанція у нього була навіть більша, ніж у тих, що прямо протистояли.
Я відраджував, але за кілька днів написав йому листа: їхати, їхати! бо жити - це бути й опановувати прірви. Чомусь мені запам'ятався в його кабінеті на нижній запиленій полиці якийсь старий випуск журналу "Вітчизна" - запам'ятався як символ глибокого сирітства і самотности.
Усе в нього було продумане, звірене, зважене. Він міг летіти за тридев'ять земель, щоб побачити одну картину в музеї. "Я б хотів з вами піти на могилу полеглих під Крутами і на могилу Стуса".
Ми відвідали ще могилу Лесі Українки. Йому дуже хотілося відкривали "у нас" переваги. "В Америці так пізно вже не ходять, бояться".
Його дарчі написи на книжках були ляпідарні, листи короткі, але ваговиті, суттєві.
Поза інтелектуалізмом, естетизмом, іронізмом він глибоко переживав прочитане і молодо реаґував, доводячи свою реакцію до концептуальної ясности. "Ви знаєте, ми різні. Що для вас центральне, для мене бічне і навпаки. Але в сумі, я лещу себе надією, ми близькі. А що, кінець-кінцем, не однакові, то, може, й на краще".
Головним було - долання Картагени провінційности, що гніздилася в замкненому соціюмі, долання половинчастости і профанности, яка споруджує щось своє перед високим порогом храму. Pro-fanum.
Він живив вічну лямпаду у вічному храмі і був за те, щоб туди вводили посвячених тільки після проходження випробувань.
У нашому віртуальному світі, "де справжнє рідко буває чути", він жив надією, що "виростемо на чутий голос".
Присутність Юрія Шевельова в культурі означала не тільки його виступи, але і його мовчання, і колупання палкою підлоги. Одна справа, коли ви кидаєте публікацію у вакуум, де може хтось і прочитає, інша справа, коли знаєте, що Шевельов розшукає, прочитає, оцінить. Він робить погоду вже своєю присутністю.
І він ніколи не візьме участи в шитті одягу голого короля. Він не полізе на дерево гукати: "Король голий!" але ніколи не скаже слова лукавого на догоду тому, хто чекає на його зниження до півправди.
Правда не має приємного запаху і смаку - вона сувора і, так само, як краса, як обов'язок, живе в атмосфері безкорисности.
В Юрія Шевельова було багато зачарування ще не знайденим, ірраціонально розмитим і глибинно затаєним корінням українським, і воно було йому рідним, як очі матері. Попри всі профанні, самосівні і скороспілі способи його буяння, вчитель і митець з натури вірив у добрі начала, закладені у насильно деформованій нашій природі. Тільки розвиватися вони повинні на ниві культивованій - і не треба наївних посилань на несприятливі умови і виняткову долю. Світ любить радісних і успішних.
Фундаментом культури є порив любови, яка невпинно шукає іншого для спілкування. Юрій Шевельов відійшов. Юрій Шерех дедалі активніше входить у спілкування з українською молоддю, і схоже на те, що він стає її улюбленим автором.
 

16 квітня в Київському будинку вчителя  Фундація імени митрополита Іларіона та науково-видавничий центр "Наша культура і наука" презентували видавничий проєкт "Запізніле вороття".
На вечорі відбулася урочиста передача Комісії у справах повернення культурних цінностей в Україну частини архіву митрополита Іларіона із зібрання його доньки Лариси, з Монреалю.
Книги Івана Огієнка, тотально замовчуваного в совєтські часи, нарешті починають друкуватися в Україні. Вийшла друком його актуальна праця "Історія української - літературної мови". У серії "Зарубіжні першодруки" третім виданням - "Українська культура", що вважалася совєтськими ідеологами особливо крамольною. Третя книга проєкту, яка щойно з'явилася друком - це збірка "Українське монашество". Рукопис твору, що склав назву книги, пролежав у канадському архіві автора близько шістдесяти років. Це дослідження поки що не пізнаного нами феномену української історії чернецтва (Упорядник усіх трьох книг та автор історико-біографічного нарису і коментарів - професор Микола Тимошик).
Нині готується видання творів, отриманих фундацією з рукописного відділу вінніпезького архіву: "Тарас Шевченко", "Розп'ятий Мазепа" та інших.
 

У фондах Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського зберігається унікальний церковно-співочий рукопис - Осмогласник, завершений монахом Калістратом 1769 року в молдовському манастирі в Драгомирні.
Це покищо єдина збережена молдавська нотолінійна пам'ятка, писана п'ятилінійною "київською нотою", оскільки всі інші відомі співочі молдовські рукописи використовують, за традицією, безлінійне візантійське нотне письмо.
Осмогласник було створено в Драгомирні у той час, коли там розвивав інтенсивну просвітницьку та перекладацьку діяльність видатний український духівник, полтавець Паїсій Величковський. Є підстави вважати, що саме за ініціятивою "старця Паїсія" в музичну практику цього молдовського манастиря було запроваджено тогочасне українське нотолінійне письмо.
На титульному аркуші рукопису бачимо дуже важливе повідомлення: представлений в Осмогласнику церковно-співочий репертуар "переведений" Калістратом на Київську (п'ятилінійну) нотацію. Повідомляється також, що переписано текст Осмогласника уже втретє; Калістрат адресує його тим, хто хоче навчатись духовного співу за "грецькою", тобто за східньо-християнською традицією.
За своїм стилем духовні співи з Осмогласника Калістрата корінним чином відрізняються від Українського ірмолінійного співу. Їх своєрідність - у імпровізаційному мелосі, гнучкій формі, динамізмі, що створюють особливе, оптимістичне світовідчуття.
Ігумен Паїсій запровадив регулярне навчання ченців, а також поперемінне ведення Богослужінь зі співом різними мовами - слов'янською, грецькою та молдово-румунською, яку він любив і досконало нею володів.
Можна припускати, що добірний співочий репертуар в Осмогласнику Калістрата з грецькою підтекстовкою відбиває тогочасну практику співу за уставом Афонської Гори.
Дослідники визначають великий потяг ще зовсім юного Петра Величковського (у схимі - Паїсія) до чернечого життя. Ця пристрасть була такою сильною, що юнак навіть не зміг пройти повного курсу навчання через органічне неприйняття ним світських наук у програмі Академії. Він доклав усіх зусиль, щоб стати на аскетичний шлях монаха-подвижника. У зв'язку з музичним аспектом цієї нашої розробки, необхідно підкреслити вирішальну ролю в долі Петра величного церковного хору в Китаївському Скиті Київо-Печерської Лаври, який потряс душу юнака. Іншою незабутньою подією його студентських років були відвідини богослужінь, які провадив у Київі молдово-румунською мовою митрополит Антоній Чернецький з Молдови. Паїсій Величковський напише про ці враження так: "Якою великою радістю переповнилася душа моя, коли я почув Славословіє Богові цією благословенною мовою! І дивні присуди Божі - бо з того часу розпочалося немало любови в моїй душі до цієї благословенної молдовської мови та народу і до Богом береженої цієї землі".
Життя Паїсія Величковського, починаючи з 1740-х років, буде пов'язане з цілим рядом манастирських осередків - України, Молдови і нарешті Святої Афонської Гори. На Афоні він формує чернече братство зі слов'янських та молдово-волоських ченців і починає головну працю свого життя - нові переклади та виправлення помилок у рукописах Святоотцівських книг. На Афоні Величковський перебував протягом 17 років (1746-1763). Тут він заклав знаменитий Іллінський запорізький скит-манастир.
Як духовний просвітитель Паїсій Величковський остаточно сформувався у Святодухівському манастирі в Драгомирні, де протягом 12 років (1764-1775) розбудовував своє знамените чернече братство й організував духовну школу нового типу. Про це сказано в Житії Паїсія, яке написав його учень Платон: "І тоді можна було бачити в манастирі Драгомирні монаше життя, мов би чудо нове, або Богом насаджений земний рай".
У зв'язку з російсько-турецькою війною, коли частина Буковини з манастирем у Драгомирні перейшла під владу Австро-Угорщини, "братія Паїсія" переселилась спершу в Секульський манастир у Нямці, де старець Паїсій отримав чин архимандрита.
"Полтавський родимець" (як він сам себе називав) Паїсій прожив 72 роки; похований у Храмі Вознесіння Нямецького манастиря. На могильній плиті напис: "Зді почиваєт блаженний Отець Ієросхимонах і Архимандрит Старець Паїсій малоросіянин, іже от Афонскої гори с 60 учениками в Молдавію пришед і ту множество братії собрав і общежитіє собою обновив, ко Господу отиде 1794 года, новембрія 15, во дні благочестивого Господаря Михаїла Суцула Воєводи і Преосвященного Митрополита Іакова".
В Нямецькому манастирі зберігалась частина величезної письменницької спадщини Паїсія Величковського (лише автографів - 44 книги).

Неупереджені дослідники ніколи не сумнівалися, що Тарас Шевченко був християнином, глибоко віруючою людиною. І все ж Шевченкова релігійність, на думку авторитетних науковців, "є найзагадковішою рисою його духовного образу" (Д. Чижевський. "Т. Шевченко і Давид Штраус", Генеза, 1998, 1 - 2) та найдискусійнішою проблемою в шевченкознавстві (Л. Плющ "Християнська філософія Шевченка", Сучасність, 1997, № 3). Тобто, вона вимагає розуміння і пояснення. В зв'язку з цим особливо актуальною є адекватна інтерпретація Шевченкових текстів. Вірш "Світе ясний! Світе тихий!" належить до найскладніших. Автограф у "Більшій книжці" засвідчує його написання у Петербурзі 27 червня 1860 р.
Відомий факт, коли сільський священик у добу Української революції відмовився відслужити молебень по Шевченкові, посилаючись саме на поезію "Світе ясний, світе тихий!". Бракує належного розуміння твору і в наші дні. Можна погодитись із Л.Плющем, що в поезії прочитується гостре "заперечення Шевченком ідолопоклонного обрядовірчого державно-церковного та догматизованого богів" (додамо: і московського цезаропапізму зокрема, але без неґативного ставлення до православної обрядовости як такої). Не є точною і теза М.Грушевського про "нецерковне християнство" ("Духовна Україна". К., 1994). Адже твір вочевидь пов'язаний з церковним служінням. На це вказував 1934 р. навіть більшовик В. Затонський: "Там, де він пропонує з багряниць онучі драти, явленими піч топити", поет звертається саме до того-таки Христа Спасителя, що Його в християнських молитвах звуть "Світом Ясним", "Світом Тихим". Шевченко наче переконує того Спаса, що Його не добито: "стрепенися та над нами просвітися". "Перший рядок вірша справді відтворює початок гімну Христу Софронія", - стверджують також укладачі "Шевченківського словника"( К., 1987).
Проте св. Софроній, патріярх Єрусалимський, помер бл.сер. VII ст., а вечірній піснеспів "Світе тихий, святої слави..." згадується ще в IV столітті у творах Василія Великого та в "Постановах апостольських". Практика становлення цієї вечірньої молитви має глибоку традицію. Християнський письменник II століття Іпполіт Римський у своєму "Апостольському переданні" виводить її із агапів - давніх християнських трапез, які називалися "вечері любови (агапе)". Вони починалися засвіченням вечірнього світла (лямпад, свічок), а Христа прославляли як невечірнє світло. Схоже пояснення дає і св. Кипріян Картагенський (+258), який пише, що увечері Христос затемнює сонце. На підставі цих прослав і розвивався "Світе тихий".
Грецьке "фос іларон" несе в собі значення: ясне світло; промінне світло; благе, лагідне, тихе. Слов'янські перекладачі обрали останнє, як нам здається, найвдаліше (бо таке, що олюднює).
Не знаємо, чи був Шевченко добре обізнаним із історією розвитку Вечірні і Церковного Правила, але достеменно в його творчості зустрічаємо згадані вище означення Господа: "І світ ясний, невечерній Тихо засіяє ..." ("Посланіє"); "Світе тихій, краю милий ..." ("Розрита могила"); "Світе ясний! Світе тихій!".
В автографах творів "Світе ясний! Світе тихий" та "Розрита могила" стоїть не "тихий", а "тихій" і "тыхій", бо маємо традиційну церковнослов'янську форму звернення до Бога. І цей, трансформований Шевченком слов'янізм, як і багато інших, не має редагуватися. Хоча б тому, що саме така форма правильно орієнтує читача. Натомість в автографі "Заповіту" та деяких інших творах зустрічаємо трохи іншу транскрипцію - "тыхий". Взагалі це слово у Шевченка є синонімом християнської благости, християнськости взагалі: "...поки твоє Серце не розбите, Поки люди не дознали Тихої долини"; "Ані серце твоє тихе, Добреє дівоче..."("Маленькій Мар'яні"); "А я, незлобний, воспою, Як процвітуть убогі села, Псалмом і тихим і веселим"("Марія"); "О мій тихий світе, Моя зоре вечірняя" ("Невольник"). Можна вважати, що у слова "Краю тихій", які зустрічаємо в первісному варіянті "Розритої могили", Шевченко вкладав поняття "Краю християнського". У зв'язку з цим цікаво знати, яке написання аналізованої лексеми містилося в оригіналі автобіографічного вступного "Історичного оповідання" П.Куліша до збірки "Хуторна поезія" (Львів, 1882), в якому цитується перша строфа "Розритої могили".
Доречно також нагадати, що у своєму "Букварі" Шевченко вмістив православний Символ Віри, де Христос іменується "Світло від Світла". А в розділі молитов там читаємо: "Ширилось і ширилось святеє слово Христове, на опоганеній землі. Огнем і кровію людською очистилося, яко злато в горнилі теє святеє Божеє слово, але своїм святим тихім, ясним світом тойді ж осліпило очі людей поганих; найшлись лже-учителі і лже-пророки. Тойді, в 315 року, по воплощенії Сина Божія, в городі Нікеї зібрались присвітери і єпископи, ревнителі святої Христової заповіді, й одностайне, єдинодушне, написали Хрестіанам символ віри". В транскрипції Шевченка тут теж зустрічаємо форму "тыхимь". Наведене свідчить, що вислів "Світ тихій" в Шевченковій релігійній свідомості цілком співпадав з поняттям Божого Слова як Логоса-Христа. В християнстві, - зазначає С.Аверинцев, - "вся історія земного життя Ісуса Христа інтерпретується як втілення і "волюднення" Логоса, Який приніс людям одкровення і Сам був цим одкровенням ("словом життя"), Саморозкриттям "Бога незримого" (С. Аверинцев. Софія - Логос. Словник, К., Дух, Літера, 1999).
Вже початок Євангелії від Івана ототожнює Бога зі Словом-Логосом і справжнім Світлом, яке "не пойняла темрява", "що просвідчує кожну людину" (Ів 1:1-9). Але Шевченко, на наш погляд, іде передусім не за Текстами, а за живою християнською традицією. А в ній, як зазначає той самий С.Аверинцев, на відміну від юдаїзму, ісляму чи й пізнішого протестантизму, Одкровення, Слово Бога про Самого Себе одночасно і тотожне Тексту Писання, і "виходить за межі будь-якого тексту, льокалізуючись в тому живому "письмі", про яке апостол Павло казав: Дух Бога живого пише "не на камінних таблицях, а на тілесних таблицях серця" (2Кр.З:2-3.)". "Писання - всередині Передання і всередині Церкви, а не навпаки", - зауважує С.Аверинцев. Він підкріплює цю тезу покликанням на Августина, котрий заявляв, що вірить Євангелії лише тому, що за Євангелією йому, Августину, ручається Церква, яка є живим досвідом святих, "письмом" на таблицях сердець. Ось чому Шевченкові, який причисляв себе до традиційної православної Церкви, боліло, коли вона не осявалася "Світом тихім", себто не була на висоті свого покликання.
До всього, твір, ймовірно, було написано під враженням згаданого або почутого 27 червня 1860 року вечірнього піснеспіву "Світе тихій". Із "Щоденника" Шевченка зокрема відомо, що він під час перебування в Нижньому Новгороді заходив у собор з наміром послухати архиєрейських півчих і зробив запис про неестетичне декорування богослужіння. Таке могло статися і в Петербурзі. Як вказує О.Кониський, "на літо 1860 р. трохи що не всі знайомі, а найпаче близькі приятелі Тарасові пороз'їздилися з Петербурга: хто на села, хто на дачі" ("Тарас Шевченко - Грушевський. Хроніка його життя" К., 1991). Душу ятрили думки про ще не викуплених з кріпацтва братів і сестер. Не зайвою є і така побутова деталь: Шевченків ляконічний запис - фіксація "зонтик украдено" внизу сторінки з автографом. Прочитується як підсумок дня. Мимоволі зринає питання: чи не під час богослужіння? Треба взяти до уваги і те, що за тиждень до цього Шевченко написав жартівливий "Гімн чернечий", який дослідник Ю.Івакін назвав "гімном навпаки", а Ф.Прийма своєрідною "пародією на релігійні піснеспіви та акафісти".
М.Грушевський писав про Шевченка: "Він уважав своїм обов'язком бути критиком - раціоналістом супроти всього, що в'язалося з офіційним богослов'ям, та не міг, одначе, устерегтися, щоб не підпадати стихійно враженням церковної поезії та естетиці православного обряду" ("Духовна Україна". Збірка творів, К., 1994). Уточнимо, що термін "обов'язок" тут зайвий, а православним хоровим співом Тарас Григорович захоплювався цілком свідомо.
"Богохульська межа", на яку вказує Л.Плющ, найпереконливішим чином відокремлює у творі поета первісне і основне в християнстві від похідного, другорядного, підручного, і тим утверджує "Живого істинного Бога" ("Неофіти"), "вольного, несповитого", та Його євангельську Правду. Зрештою, в поезії йдеться про підміну неперехідних цінностей фальшивими і вторинними ("Багряницями закрито"), про правдиву віру і фарисейство, про підміну християнства ідолопоклонництвом. Пригадується звернення Г.Сковороди до "християнина з поганським серцем" у праці "Прокинувшись, побачимо славу Його".
Слово "явленними" Шевченко підкреслив. Поетові рукописи засвідчують, що так він чинив, коли мав повернутися до вислову після певних уточнень або вважав його невдалим. Припускаємо, що автор збирався його замінити. А радше воно в сенсі псевдочудотворности вжите для характеристики одержавленої, офіційної церкви як "крамниці обманів" (Леонардо да Вінчі). Напрошується також здогад, що в субстативі "явленними" два "н" в україномовному тексті вказує на ікони, яких "являють" (подають) як чудотворні, а не ті , які "явили" чудо, бо про них Шевченко пише як про народні святині. Згадаймо "чудовий образ Пресвятої"" в "мурованім храмі", що й "досі плаче та за козаками" з поеми "Іржавець". Як справедливо зазначає Л.Плющ, Шевченко "зі зворушенням згадує ікони прекрасні, бо краса є теофанією", себто Божим з'явленням.
Християнськість твору якнайкраще засвідчує і застосований художній засіб, який можна назвати гротесковим або ефектом парадоксу: на місці приниженого та покривдженого опиняється Сам Христос, бо Його "оковано, омурано (премудрого одурено)". Поет - на боці "скривдженого" Бога. Образ Христа тут змушує пригадати картину "Розп'яття" художника Миколи Ге та Шевченків малюнок пером у "Журналі" перед записом 27 вересня 1857 р.: велика голова Христа і дві крихітні руки під нею...
За своїм ладом поезія схожа на вірш "Якби то ти, Богдане п'яний". Але на відміну від земного Богдана Хмельницького, якого "москалі забули, у дурні німчики обули великомудрого гетьмана", і він лише в поетових помислах може глянути на колись славний Переяслав, - тут є віра в Христове Воскресіння ("стрепенися та над нами просвітися") і у відродження занепалої Церкви. Адже під своєю хатою ("В своїй добрій, теплій хаті"), яку "будуть вимітати", можна розуміти і Новий Завіт, і Христову Церкву - "Новий Ізраїль". Церква ж, про яку йдеться в поезії, вже мало нагадує Живе Тіло Бога на землі, Христове творіння, а є, радше, такою, що її, як мовиться в поемі "Саул", "царі самі собі побудували".
Можна погодитися з Василем Пахаренком, який вважає, що ключем до розуміння поезії є слова Ісуса: "Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що людям замикаєте Царство Небесне, - бо й самі ви не входите, ані тих, хто хоче увійти не пускаєте! Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, що вдовині хати поїдаєте, і напоказ молитеся довго, - через те осуд тяжкий ви приймете!" (Мт.: 23,13-14; переклад І.Огієнка).
Треба також в тлумаченні вірша брати до уваги наступне: богослів'я вважає, що священні предмети й ікони не діють як Таїнства ex opere operato (тобто силою сповненого обряду, чину, а не особи) і не приносять благодаті подібно до них. Священі речі мистецтва не можна ставити поряд із сімома Таїнствами. В латинському богослов'ї їх розрізняють і за назвами: Таїнства - Сакраменти і Сакраменталії. Перші встановлені Христом, другі - Церквою. Благодаті, пов'язані зі священними предметами, можуть бути, а можуть і не бути. А в Таїнствах благодать є певною при виконанні всього того, що для одержання Таїнства належить (І. Музичка "Українське сакральне мистецтво і християнське віровчення. Народна творчість і етнографія, 2001, 1-2).
Знову не можемо не дивуватись Шевченковій провіденційності. Вдаваним (і зовсім не провокативним) поневаженням церковного начиння, як художнім прийомом, автор застерігає: якщо християни не відновлюватимуть Церкву разом з Христом, це приведе до неминучої тотальної руйнації і головного, і вторинного. Пригадуєте: "Коли немає й Бога, тілько я!...". Зникає і священний символізм, а залишається бездуховна, оречевлена порожнеча. У братовбивчих війнах непоодинокими були випадки мародерства в храмах. "А що? Будем, брате, з багряниць онучі драти...". Так і роблю", - цинічно, зовсім не в Шевченковому сенсі, пояснює здоровенний гуляйполець у "Соборі" О. Гончара, намотуючи на ножище шовкове покривало. Він вилучив Шевченкові слова із християнського контексту твору, надавши їм власного, буквального - безбожного тлумачення.
До речі, мотиви "Світе ясний! Світе тихій!" простежуються також в поетичних візіях пізнього П.Куліша, який виголошував: "О, Спасе, мучений спасенниками злими! Покинь їм всі Твої храми і всі каплиці"; Я не палю по капищах кадила. Не чаю від покійників чудес"; "Я атеїст, що знає тільки Бога". Чи не під впливом колишнього побратима таке писалося?
Шевченкове "Світе ясний! Світе тихій!", на нашу думку, як і "Псалми Давидові", є дуже своєрідним переспівом християнського вечірнього піснеспіву "Світе тихий, святої слави...". По суті, це одна з Шевченкових молитов, і в такій якості твір слід віднести до релігійної літератури. Втім, як і весь "Кобзар".

м. Хмельницький
 

В квітні цього року відзначили 120 річчя Івана Огієнка і В'ячеслава Липинського. Ролю їх в творенні духовного клімату в ХХ ст. в Україні важко переоцінити. Але яке важке входження їх в сплюндрований духовний простір!
Якщо перекладач Біблії завжди на полі вічному, то політичний мислитель Липинський повертається в Україну, де саме коріння його "братів хліборобів" підрубане... Але духовна енерґія його думки пульсує.
Був впливовим політичним мислителем, істориком, соціологом та ідеологом, а також визначним політичним діячем: українським послом до Австрії (1918-1919), провідним учасником і - керівником гетьманського руху (1920-1926) і редактором журналу Хліборобська Україна (1920-1925). Він почав свою суспільно-політичну діяльність як демократ, пізніше став консервативним монархістом, і врешті - незалежним консерватором.

Інтелектуальна і теоретична спадщина Липинського величезна. Серед його головних творів треба згадати: Szlachta na Ukrainie (1909), Z Dziejow Ukrainy (1912), Україна на переломі, 1657 - 1659 (1920), Листи до братів хліборобів (1919 - 1926), Покликання "Варягів" чи організація хліборобів (1925), Релігія і церква в історії України (1925). Його неопубліковані архівні матеріяли налічують понад 20 тисяч сторінок, включаючи його неоціненне листування.
Вплив Липинського на українську історіографію і політичну думку продовжується донині, про що свідчить сучасний ренесанс дослідження його творчості в США і в інших країнах.
Нижче наводимо окремі думки В. Липинського.
***
Одна з найбільших брехень, одідичених по брехливім XIX ст., та, що сучасна капіталістична "буржуазія" це елемент "реакцийний", а "народ" - це елемент "поступовий". І брехня ця, раз прийнята, мститься сьогодня на цілому світі. В дійсности революцийна буржуазія, зорганізувавшись по-демократичному, тобто скинувши в своїх республіках всі, гальмуючі її революційність, орґанізовані форми здержуючого примусу (релігію і монархію), дала підлеглим їй народам такий перманентно революцийний, анархічний і нічим не обмежений порив до матеріяльної і духової творчости, якого ці народні маси вже видержати не в силі і проти якого, не можучи за ним поспіти, вони починають чимраз гостріше бунтуватись.  Найбільшим,  наприклад,  революціонером Росії був Вітте, який, не оглядаючись на степінь восприїмчивости темних і бідних пасивних народніх мас, дав Росії завеликий розгон; розгон, якого не зміг згармонізувати зі степенню восприїмчивости цих мас гнилий і слабий (завдяки самодержавію) російський консерватизм. Найбільшим реакціонером Росії став Ленін,  під проводом якого ці  маси весь розгон російської капіталістичної буржуазії   - політехнічні  інститути,  фабрики, залізні дороги - попалили та поруйнували.
Большовики, які сотворили найбільше абсолютистичну в теперішніх часах державну владу, оперли цю владу власне на інертности "народній". І знищили в підлеглій їм країні всякий поступ: всякий рух вперед у відношенню до того, що дозволено диктаторською владою дрібнесенької в порівнанні народними масами комуністичної партії. [...]
Не демократ я тому, бо вважаю, що "народовладний" демократичний метод орґанізації громадянського життя, опертий на спекуляції найгіршими інстинктами мас, веде власне народ до загибелі. Врешті я не демократ тому, що люблю народ, але не живу з "народньої любови". І не вірю в те, щоб правда і добро ісходили від розпалених агітаторами хвилевих пристрастей випадкової аритметичної більшости, а навпаки вірю в досвід історії людства, який вчить, що всі громадські цінності були завжди сотворені уміючою панувати над своїми та чужими пристрастями, орґанізованою та непохитною в своїх переконаннях меншостю. [...]
Єсть далі політики, які в своїм способі орґанізації державного життя зовсім одкидають потребу релігії, потребу організованої і авторитетної віри. Вони вважають, що для діл світських, державних, релігія зовсім не потрібна; що в громадськім життю можна зовсім добре обійтись без церкви і без Бога, і що релігія це, мовляв, "справа приватна", справа совісти кожного горожанина, до якої державі нема ніякого діла. Такі політики вірять, що для того, щоб організувати державне життя і правити людьми, досить одних тільки світських - раціональних та матеріяльних - засобів: вистане, мовляв, у всіх справах громадських відкликатись до розуму та інтересу од природи добрих (як вони думають) людей, щоб їх переконати та здобути для своїх намірів "публичну опінію" більшости. Тому такі політики звичайно бувають вільнодумцями, індивідуалістами, республиканцями і демократами. Вони не визнають ніяких освячених традицією, загально признаних і всіх обовязуючих - в тім числі і релігійних - авторитетів. [...]
Але, як вчить той самий досвід, одних лише політичних світських засобів для обмежування людських еґоізмів не вистачає.

Я не літав в надзоряні країни,
А все державсь бездольної землі;
Боровся я за щастя для людини,
За світло в чорній млі.

"Інтеліґенція кожного народу повинна працювати коло свого народу, надіючись тільки на себе, - і снага, і слабота в нас самих; вона не тільки сама повинна стояти врівень з найвищими думками віку, але й зробити ті думки по спромозі власного народу, розвиваючи тим часом і його національне самопізнання... Від загибелі нації терпить не тільки вона сама, а і вселюдскість взагалі, бо кожна освітня народність вносить і дещо свого в скарбницю всесвітню... Наша сила в народі, бо в нас, властиво, і нема нічого, крім народу... Яко вивід додам: мусимо бути европейцями на ґрунті українському".
 
Виповнюється сто літ, як упокоївся в неволі, в Тобольському, великий подвижник, український політичний в'язень, поет і громадянин Павло Арсенович Грабовський (нар. 11.09.1864 р. за новим стилем, у селі Пушкарне Охтирського повіту Харківської губернії - помер 12.12.1902 р.). Майже двадцять літ провів він по тюрмах і засланнях, де передчасно зупинилося його зболене серце.
Павло Граб писав і прозу, ставлячись до неї дуже вимогливо - згадаймо принаймні з цього приводу його критичні роздуми із вілюйського листа до Івана Франка від 31 січня 1896 р.(див. зібрання творів П. Грабовського у 3-х томах. - К., 1960. - т. ІІІ. Статті. Нариси. Листи). ... Устиг зробити обмаль: кілька оповідань. Серед них - оповідання "Христос Воскрес!", добре призабуте за сто з лишком років, уперше з'явилося друком на шпальтах Львівського ілюстрованого календаря товариства "Просвіта" на 1894 р.

м. Луцьк
 

- "Христос воскрес!" - "Воістину воскрес!" - І люде падають оден другому в обійми, міняються писанками, радіють. Великий день, святий, веселий! Та не весело було одинокому кайданникові, що сумно тинявся по своїй затушкованій коморі та брязкав зелізами, котрі оповивали йому обидві ноги, впиналися до голого тіла.
Тюрма стихала - крізь решітку лізла ніч; перший святковий день відбувався. Хіба долетить з гуртової комори п'яний завід безладного співу або зірветься в повітрі голосний вираз арештантського залицяння, з жарту кинутий в напрямі жіночого відділу в'язниці. Але і пісні і жарти притихли. Життя гуртових комор цілком перейшло під піль, у таємні закутки, де сторожа не могла крізь двері побачити ні карт, ні горілки, ніякої іншої запереченої арештантові річи.
Гірко почуватись у такі дні в'язневі, а ще гірше нудитись під замком одному, як отой згаданий кайданник. Сам неначе мертвяк у труні... ніхто не прийде, не похристосується, не обійме як брата... ніхто, ніхто... Брудні поруділі стіни... низенька стеля... холодна цеглова підлога... сім ступнів уподовж, п'ять - завширшки... клапоть сірячини під боки, звичайна посудина... - ото і все, що бачить притомлене око в заперті. Він ступав якось не твердо, накинувши заклеймлену куцину на плечі. Його не водили до служби, бо він - секретний; ніхто не загомонів до нього за цілий день, не пустили навіть на прохід. Ранком пропхнули крізь фірточку шматок паски, на обід принесли борщу. Увечері заглянули чи цілий, чи не втік бува...
Душа неслась у далекий край, зворушена спогаданнями. Мелькнуло рідне село... білими стінами вилискуються вбогі хати... весело гудуть, розлягаються дзвони; вся церква в огні... от скінчилась Служба, пронесли корогви понад пасками... ось він і дома, з усіма вітається... серце повне радощів, якогось святого, великого почування любови... увесь мир би обійняв, аби малась спромога... Грає весняний промінь... Уквітчані проліском дівчата простують в поле; лавою сунуть з жартами та витребеньками парубки... а он і старий з лірою перегинається, за старчам поспішає... Он притяг і благий Микита невидючиі що тиняється увесь свій довгий вік та на сопілку затинає... босий, у білій сорочці та штанах... голова нічим не покрита... паличка проти собак... сопілка в роті... отакий завжди... Люде хвалять Бога, що дав свято, а він грає-голосить та приспівує:
"А хто біди не знає
Най Микити спитає!...
і викладує, як то біда, з якими пригодами мандрувала по світу. Похитають головами слухачі, а спинити - не спинять, - шкода, що на Великдень гріх журитись.
Як ось село зникло... В уяві зростає молодий, кипучий, натхненний гурт... Чує піклування за прихильність до менших братів, за освіту незрячої, окривдженої верстви люду, за Великдень усього чоловіцтва... Стискають у запалі один другому руки; в очах - надія, повна, нерухома; серця окрилені вірою, що їй усі ворожі заходи байдужні, найлютіші муки не страшні... Солодкий, чарівничий сон, з котрого так тяжко прокидатися...
"Христос воскрес!" - Немає відповіді.
- Милі, рідні, де - ви? Не побачите, не притулите до лона... душу, серце, - усе вам, усе... Сльози киплять... нехай... може колись і сліз не стане... Сестронько!... Боже милий!... Тобі віддала чисту молоду душеньку... в муках сконала... Хуртовина замела її святу могилоньку; вітер жалібно квилить над нею... а навкруги скрізь уклалось товариство... мертвий сон... яри та підземні шахти... та гірка неволя... та... але й того досить...
Жити, жити без краю забажалось йому в ту саму хвилину, - працювати, не покладаючи рук, - нове життє забудовати на тих незабутих, на тих передвчасних могилах...
Він бігав з кутка в куток, збурений думкою, розпалений. Але згодом почув, що сили зраджують його, піт виступа на чоло, - і, наче стеблина підтята, опустився на підлогу. Кругом стояла тиша; десь рипнуло тілько дверима, та свиснув вартовий свистун пробуючи...
В переході шепотом розмовляла сторожа, оден був Татарин, другий - наш земляк, хлібороб з України, - але кайданник не чув їх розмови; та й вони здається поснули. Не до сну, не до спокою було кайданникові; уже ні мислі, ні спогадів, а якесь болюче маячіння... без форми, без образу... Нерозмайна туга, невідхильна вага на серці... Усе закрутилось перед його очима, переплуталось, темрявою насунуло з усіх усюд... Йому зробилось моторошно, ніби провалля залягло під ним; щось гостре діткнулося мозку, - заблимали зелено-огнисті зорі... він застогнав, силкувався скрикнути - нема голосу; він упав до забуття, до безпритомности... лежав мов би труп захололий...
- Христос воскрес! Христос воскрес! - роздався тихий дружній голос.
Жахнувсь, отямився кайданник. Над ним стояв сторож Українець і так жалібно дивився йому в очі. Двері були щільно причинені, а в кутку тлів недогарок.
- Христос воскрес!
- Христос воскрес!
Вони упали один до одного в обійми і довго-довго цілувались. Кайданник не міг прийти до себе, не міг зрозуміти, що з ним діється, - так незвичайне, так неприродне було оте несподіване явище...
- Це я - Остап, сторож... Свято послав Бог... всі веселяться... і я чоловік... серце перевертається дивитись... душа болить... і я одинокий... на чужині... Рідної мови не почуєш, побалакати ні до кого...
- Спасибог... спасибог... на віки... але тікайте... почують... не губіть себе!
- Заспокойтеся, - Татарва спить... Чим Бог дав...
І , розв'язавши хустку, виклав паску, кілька крашанок тощо...
- Не треба, не треба... Бога ради... до віку вдячний...
Голос кайданника задріжав, порвався; сльози навернулися на вії.
Як се - двері відхилились, і Татарин вистромив заспану голову...
- То ти так?
Вдарив дверима, покрутив ключем, - і бігом метнувся докладувати.
Обидва скам'яніли на місці. Година здалась їм занадто довгим часом. Забрязчали рушниці, затупцювали чобітьми, забренькав ключ, двері відлетіли з гуркотом, і смотритель в супроводі Татарина та кількох оружних салдатів, появився на порозі комори.
Серце похололо в Остапа; йому здалось, ніби він летить у прірву без краю... без визволу...
- Ваше високо... - спромігся був він...
- На обахту! Під суд! - загриміла відповідь.
Його схопили під руку. Востаннє заходив ключ у дверях; почувся друбний топіт зникаючої юрби, луною розлігся в переході і нарешті затих. По підлозі метався та стогнав у тяжкім стані безпритомности кайданник, - ніхто не зважав на нього; над усім стояла тиша, все окрила тьма, густа вагуча...
 

Хліб наш насущний
Відчуття побожности нашого народу багато з нас винесли з дитинства. Згадуєш передусім людей які дійсно мали в собі те фаворське світло, що йшло десь ізсередини, з глибини. Здавалося, все тіло такої людини наче світиться - лице, руки, якась особливо лагідна усмішка, погляд і навіть голос наповнений світлом... І це були люди, які пережили три голодомори, репресії, безправ'я, розкуркулення, війну, страх перед "чорним вороном", які терпіли безпросвітні колгоспні будні з гектарами колгоспних буряків... Тепер часто говорять, що вони були просто рабами... Що самі винні... А я думаю, що вони були смиренні. Вони безвідмовно, з вірою в промисел Божий, несли кожен свого хреста. Нікого не осуджували. Нікому не мстили.
Пригадую, у дитинстві любила я гратися із сусідськими дітьми. Та от лихо: батьки наші сварилися за межу і нас не пускали до них, а їх до мене... Скільки ж було радости для нас, малих, коли раптом померла баба Марія. Три родин, враз стали однією сім'єю: разом плакали, готували похорон, були спільні харчі, спільний посуд, ми, діти, ночували всі в одній хаті, і після того уже ніколи ніхто не згадував давніх сварок...
Діти ходили по садках, як по своїх. Я й досі пам'ятаю, які в кого були яблука і як вони пахнуть... У мене був дідусь лежачий. Навіть якщо в найдальшому кутку села був парастас або похорон, йому приносили обід, бо він не може прийти, а треба ж, щоб пом'янув. Ради діда на Великдень мало не з усього села приносили нам крашанки, паску...
Те, що ми жили одним родом, однією сім'єю, тепер дивно навіть і згадувати. Але ж це неповторний духовний досвід нашого народу.
І в усьому рушієм був благодатний страх Божий, який жив у дітей десь поза свідомістю. Він не дозволяв скривдити навіть комашку, підняти руку на святиню, образити старшого, немічного, каліку і просто людину. Зібравшись увечері на колодках чи на призьбі, ми слухали оповіді про Страшний суд. Ми знали, що суд Божий буде. Ми знали, що душа вічна. Цвинтар, могили сприймали як святе. Бо відчували єдність із тими, хто відійшов.
Не бачачи, не чуючи Бога, ми завжди знали Його. Ми були дітьми Божими повсякчас. Коли ж траплялося щось недобре, то це сприймалося не як випад проти ближнього, а як повстання проти Самого Бога.
Так оберігав народ чистоту думок, вчинків, слова, і самоочищувався, викорінюючи в собі зло, ненависть, спокусу гріха, а суд відсилаючи до Бога.
Ніколи не забуду один випадок. Ходили ми до школи в сусіднє село за 8 км і верталися пізно, звичайно, голодні, втомлені... Перед тим іще були комсомольські збори, і я, ревний борець за правду, виступила і про всіх усе розказала відкрито, як хто насправді себе поводить на уроках і яка в кого совість... Хлопці й дівчата брели понуро, під враженням мого виступу, й кожен фантазував, що він зі мною зробить у гуртожитку: "Я - подушками поб'ю!", "Я - те"І раптом хтось вигукнув: "А в мене у портфелі булка!!". Всі кинулись розривати той хліб на шматки, а я приречено ішла збоку, ковтаючи слину... Аж тут хтось обернувся: "О! Люда! На!" - і простяг мені величезний шматок! Мабуть ніколи в житті я не їла смачнішого хліба...
Незлобивість, душевна чистота, інтуїтивна побожність вражає також у оповідях, які мені трапилося записати в різний час, від різних людей. Хоч і ціле століття намагалися випекти оту благодать, оту віру і боязнь гріха в душах людських, проте все ж не могли вбити найвищу за все християнську моральність, закладену в народній душі, що передавалася з молитвою матері, дідуся і бабусі, котрою дихали хрести на цвинтарі.
"Не убий", "Не вкради", "Не нарікай на Бога і на людей", "Не мсти ворогам", "Не чини ніякого зла" - прописні істини, які були і будуть незаперечними, насущними, як хліб, як вода, як повітря.

Людмила ІВАННІКОВА

Записано в с. Губча Старокостянтинівського району на Хмельниччині від баби Марини, 1911 р. народження (боялась назвати своє прізвище).

*     *     *
Це було десь зразу після війни. У нас був базар коло села Терешпіль. Отак у полі виходиш за село, будинки побудовані і там базар. Переплигнути рів - і на базарі. Десь це в 54-му році - ну, після війни. Поїхали ми туди втрьох - я, Любка Марчучка, доярка ще одна, і Мусій Панасович, наш завгосп. То він остався коло воза, а ми удвох пішли, щоб щось купити. Переплигнули через рів, як я дивлюсь - то лежить хустка, тако вузликом щось зав'язане. Як я беру - а там щось тверде в її! Як я розкриваю - а там тако пачки грошей! По три, по п'ять, по десять рублів - ну навіть не знаю, скільки було! Кажу:
- Любка, диви-но, що це?!
То ми як глянули, то так злякались, що нас почало отако трусити! І ми вже не йдем, вертаємось назад до воза, до цього чоловіка. Показуємо йому. І нас трусить. Він дивиться - хустка така біленька проста, обтріпана, а на одному кінці тако поплутана заполоччю - чи хтось вчився вишивати, чи шо...
Боже, що ж робити?!
А Мусій Панасович каже:
- Нічо, дівчата, не бійтеся! Ходімте-но на базар! Хазяїн найдеться!
І це ж ми навіть не думали про таке, щоб забрати - це ж стільки грошей!
Пішли ми вже купляти. І він з нами. Обійшли всенький базар, там що купили... Коли чуємо, в одному кінці лемент, плач! І всі люди туди біжать! І ми побігли!
Сидить жінка на землі, така молода ще, в кухвайці, в чоботях - і голосить!
- Ой людоньки, рятуйте! Загубила гроші! Чоловіка забили, я з дітьми хату ставлю - і не хватає. Останню корову продала - і тепер усі гроші пропали!
... А колись же гроші куди ховали? За пазуху! Воно тяжке, зсунулось - вона й не чула. А як стрибала через той рів, воно й вилетіло...
А Мусій Панасович такий був толковий чоловік, каже:
- Жінко добра! Не плачте! Може ше не пропали! Є хтось з вашого села тут?
- Чом нема, є!
- Кличте-но їх!
Прийшли ті двоє людей, кажуть, правда, це вдова, а продала корову і вдома діти самі.
Беремо ми цих людей так, якби свідків, і йдемо до воза.
- Скільки у вас було грошей? - питає він її.
- Тільки й тільки.
- А які гроші?
- А я їх не роздивилася!
- А яка хустка?
- Біла проста перкальова з бережком.
- Ну й шо ше? Може, ше якась прикмета на її була?
Ну ше дівчата вчилися вишивати, то в їдному кінці поплутали заполочою.
То він тоді виймає цю хустку і дає її:
- Вона?
- Ой Боже, моя!
- Перещитайте!
Перещитали гроші - всі є. Ну й оддали.
Вона каже:
- Боже! Я вам заплачу! Нате вам хоть по десятці!
- Ні, не треба нам нічо! Слава Богу, що знайшовся хазяїн.
Оддали ми й поїхали - і тільки тоді нас перестало тіпати. Наче з плечей камінь скинули! І мені не жалко, що оддали, мені стало так легко, весело - я наче збулася якогось гріха! Воно й не гріх, бо ми ж не вкрали, а найшли - але як же це взяти і знати, що це стільки грошей, що якась людиночка, може, все життя за ними буде плакати!

Записано 16 лютого 1997 р. від Оксани МефодіївниЛеонтюк, 1924 р.н., уродженки с. Провалівка, Любарського р-ну на Житомирщині.

*  *  *
Було в нашому селі кладовище, його звали Старе, бо давно там уже ховали людей. У 1933 році настав голод на Україні. Люди як могли, рятувалися...
А був слух, що у двох могилах поховані люди багаті, із золотими речами. А за золото можна було тоді купити хліб. Одна сім'я була... Вирішили вони це золото взяти. Вночі сини викопали труни, забрали, що там було. Вранці загуло все село: хто це міг зробити? Та винних не знайшли, все затихло, тільки біль людський щемів...
Настав час, коли люди діждалися хліба, радости - і та сім'я одержала плату за скоєне. Всі вони захворіли, і ніхто не зміг їм допомогти. Лікарі свої ліки давали, поради, але вони почали помирати. Коли остався останній із сім'ї, йому приснився сон, що то плата за злочин. Я пам'ятаю, як він зібрав усе село і розповів, за що така розплата. Люди плакали, він плакав і казав: "Є сила, вища за нас. Мертвих не можна чіпати, а ми хотіли вижити - і скоїли злочин".
Люди мають знати: мертвих не можна займати, хай лежать собі спокійно, а якщо згадувати, то незлим тихим словом.
Я розповіла оце про тих, хто підняв руку на Книшове кладбище.

Цю розповідь я переписала з Бориспільської районної газети "Трудова слава" за 13 травня 1989 р. Йшлося про те, що місцева влада намагалася знищити старе Книшове кладовище в м. Борисполі (де, до речі, похований і видатний учений фолкльорист, етнограф і письменник Павло Чубинський). Люди оборонили цю святиню. Серед них і Марія Дяченко, жителька м. Борисполя, розповідь якої прозвучала досить застережливо.

Записала Людмила ІВАННІКОВА
 

- Великдень треба зустрічати,
"Христос Воскрес" пора співати! -
- Великдень тут - Великдень ТАМ -
Задзеленчав дзвіночок Бам.

- На Україну ми спішім
І в кожній церкві там дзвонім.
Згодився Бім, згодився Бам:
- Дзвонити треба тут і там.

Дзвонити будем цілий день,
Співати радісних пісень,
Бо чудо сталося чудес:
Христос Воскрес! Христос Воскрес!
Скорочено
ОЛЯ ГАЄЦЬКА
 

З книги Віри МАНЬКО "Українська народна писанка" - Львів, "Свічадо", 2001
 

Вербові котики
Вербну неділю
Святкували
У верби на гіллі.
Весело співали всі весняночки
І робили з вітру витинаночки.

*  *  *
Я хочу навчитись
На скрипочці грати,
Щоб з нею радіти,
Щоб з нею співати,
Щоб грала вона,
Як нечувана пташка,
Щоб чула ту гру
Навіть кожна мурашка.
Щоб літом, зимою
Співала зі мною,
Щоб з небом заграла
Струною одною!
Яринка ЧЕРНЯК, 11 років, м. Львів
 

Святослав ВАРЕННЯ, голова братства
тел. 234-36-94
 

Він вирушив у похід із загоном вояків, і в котрійсь із сутичок, чи в набігові, чи деінде - вони потрапили в полон. Найвірогідніше, либонь, що хтось їх зрадив або запанікував, оскільки з одним із полонених товариші відмовлялися спілкуватися навіть у темниці, а це рівнозначне звинуваченню. Як би не було, проте хтось помітив одну річ, не надто значну, але незвичайну, радше негарну, аніж хорошу. Франциск ставився до товаришів привітно, навіть гречно, "вільно і весело" (як сказав хтось про нього), намагаючись підбадьорити і їх, і себе. І ось звертаючись до погребуваного - боягуза чи зрадника, не відаю - він ніскілечки не змінював тону, не виявляв ні холодності ні співчуття, а говорив так само весело і просто. Та якби в темниці була людина, спроможна побачити правду і духовну суть, вона б зрозуміла, що перед нею - щось нове, майже беззаконне: глибока течія, що стремить у незнане море любови. Франциск дійсно мав недолік, йому не вистачало однієї якости. У якомусь сенсі він був сліпий, і тому бачив кращі, найгарніші речі. Всі обмеження доброї дружби і ввічливости, всі заборони суспільного життя, що відділяють належне від недоречного, всі громадські забобони й умовності, природні і навіть гідні похвали у пересічної людини... - не втримували його. Він любив по-своєму.
Напевно він любив усіх, та найдужче тих, через кого не любили його самого. Щось велике і всеобіймаюче жило в тісній темниці, і наш духовидець узрів би в пітьмі пурпурний німб милосердя милосердь, що виділяв із святих цього святого. Він вловив би тихий голос нечуваного благословення, яке пізніше потрактували як хулу: "Він чує тих, кого Сам Бог не чує".
Духовидець узрів би це, але я маю сумнів, чи міг би це добачити сам Франциск. Він чинив так за неусвідомленою щедрістю серця, що її в Середні віки гарно йменували широтою, і її можна було б порахувати беззаконною, якби вона не підкорялась найвищому Божому Законові; та я знову сумніваюсь, що Франциск знав, чий це закон. Він не збирався покинути військо і не помишляв про манастир. Що б там не казали пацифісти й розумники, можна любити людей і битися з ними, якщо ти змагаєшся чесно і за добру справу. Та як на мене, тут було не тільки це: напевне молодий Франциск взагалі тяжів до лицарської моралі. І ось перша невдача перепинила йому шлях - він занедужав на ту хворобу, яка потім ще багато разів поставала на його відчайдушного устремління. Хвороба зробила його серйознішим, але так і бачиться, що став він набагато серйознішим воїном, і навіть більш серйозним у войовничості. А поки він одужував, шлях пригод і слави відкрився перед ним, і шлях цей був незмірно ширший, аніж стежка сутичок і набігів. Якийсь Ґотьє де Брієн претендував на корону Сицилії - серед багатьох натоді претендентів, і Папа закликав народ йому на допомогу, а цей заклик знайшов відгук у серцях юнаків Асізі.
Франциск надумав вирушити в Апулію на допомогу графові; можливо, зіграло ролю його французьке ім'я. Не забуваймо, що хоча світ того часу був світом малих речей, речі ці були пов'язані з іншими - великими. У рясніючих крихітними республіками землях було більше інтернаціоналізму, аніж у величезних, однорідних, незрозумілих наших країнах. Влада правителів Асізі навряд чи сягала далі тих місць, куди долітали стріли з лука з міської стіни; але серце їхнє могло бути і з норманами в Сицилії, і з трубадурами в Тулузі, і з імператором в німецьких лісах, і з Папою, що помирав у Салерно. Коли вік живе вірою, він у суті своїй єдиний. У чому найбільше вселенського, як не у Вселеній? Багато що в релігійних поглядах тих часів не зовсім зрозуміле нинішнім людям. Ці давні часи туманно уявляються нам древніми, ранніми, якимось дитинством світу. Нам здається, що все це діялось на зорі християнства. Але Церква тоді вже перейшла межу першого тисячоліття, вона була старша за сучасну Францію і багато країн старої Англії. Вона і бачилася леґендою, майже такою ж старою, як нині, а може й старшою. Подібно до Карла Великого, що поборов язичників у сотні сутичок, котрого, за леґендою, янгол прохав ще раз вступити в битву, хоча сивобородому королю сповнилося двісті років; Церква відвоювала перше тисячоліття і розпочала друге. Вона пройшла через Темні віки, коли єдине залишалося - відчайдушно боротися з варварами і вперто повторювати Символ Віри. Його повторювали як і раніше, після перемоги чи порятунку, та неважко здогадатися, що повторення це стало більш одноманітним. Церква видавалася старою, думалось, як і зараз, що вона помирає. Насправді ж віра не вмерла... але декому вона вже здавалась нудною. Трубадури і трувери вже подалися чи звернули туди, де побутують східні вигадки і парадокси зажури, що видаються европейця невидано-новими, коли їх власний здоровий глузд трохи застоїться. Після віків безнадійних битв і безрадісної аскези могло здатися, що визнане правовір'я дещо застоялося. Свобода і свіжість раннього християнства видавалися тоді, як і тепер, безповоротно втраченими, заледве не доісторичним Золотим віком. Рим був розумніший від інших міст, Церква була мудріша за світ, хоча цілком могло здатися, що втомилася вона більше. Мабуть, у безумній метафізиці Сходу було щось захоплююче і дерзновенне.
Темні хмари песимізму збиралися над Середземним морем, щоб розійтися грозою міжусобиць і розколу! [...]
У високому темному домі в Асізі Франциск Бернардо спав і марив битвою. І в пітьмі йому явилося видіння - блискучі мечі хрестоносців, і піки, і щити, і шоломи, всі зі знаком хреста. Прокинувшись, він сприйняв сон як клич, і кинувся до коня і до зброї. Франциск любив лицарські забави і - в битві чи на турнірі - не поступився б справжньому лицареві. Безсумнівно, він сповідував християнське розуміння лицарства, але в ті дні либонь насамперед жадав слави, хоча для нього вона нічим не відрізнялася від чести.
Його не обминула мрія про лаври, заповідані Цезарем усім латинянам. І коли він вирушив з дому на війну, високі ворота в товстій стіні Асізі почули його останню похвальбу: "Я повернуся великим вождем".
Однак у дорозі до нього повернулась хвороба і його звалила. Більш ніж вірогідно, що зі своєю нетерплячкою він піднявся набагато раніше строку. І в мороці другої ще більш прикрої затримки він знову побачив сон і почув голос: "Ти не збагнув видіння. Повернися до Асізі". Хворий Франциск поїхав додому.
Він був розчарований, розбитий, можливо, осміяний, йому залишалось одне: чекати, що буде. Тоді він вперше спустився в темну яму, що її називають долиною приниження. Вона видалась йому голою і незатишною, хоча згодом він знайшов у ній чимало квітів.
Не лишень розчарування і сором мучили його - він був збитий з пантелику. Франциск твердо вірив, що сни його віщі, і не тямив, що ж вони провіщають.
Коли він прогулювався, чи навіть тинявся вулицями Асізі, у полі за міським муром, з ним трапилася дивна пригода. Видно він не одразу пов'язав її зі снами, однак для мене очевидно, що вона завершує, увінчує їх. Десь-то - напевне у відкритому полі - він їхав верхи і побачив когось, і зупинився, бо до нього наближався прокажений. Він одразу збагнув, що відвага його отримала випробування - не так, як дає його світ, а так, як випробовує нас Той, Хто знає серце людини. Не списи і знамення Перуджі ішли на нього - від них би він не втікав; не військо, що билось за корону Сицилії; до грубої, простої небезпеки він ставився так само, як і будь-яка хоробра людина. Його потаємний страх простував шляхом до нього, той страх, що приходить не ззовні, а зсередини, хоча він і стояв перед ним - білий у сонячному світлі. І єдиний раз за довге, небезпечне життя душа його заціпеніла. Потім він зіскочив з коня, не відаючи того, що лежить між заціпенінням і поривом, кинувся до нещасного і обійняв його. Так почалося його служіння прокаженим, а служив він їм чимало. Цьому, першому, він віддав усі гроші, скочив на коня і поїхав далі. Ми не знаємо, чи далеко він від'їхав і про що він думав, але кажуть, коли він озирнувся, на шляху було пусто.

Франциск-будівничий
Ми дійшли до перелому в житті Франциска з Асізі; до днів, коли сталося те, чого не збагнуть багато з нас, простих і самолюбних, самовдоволених, кого Господь не ламав, щоб створити заново. [...]
Літописці не раз згадують про стареньку забуту церкву св. Даміяна, стародавнє святилище, яке просто розвалювалося на очах. Франциск молився там перед Розп'яттям у ті сум'ятні й порожні, перехідні дні, коли розбилися його мрії про лицарську славу, а може, й визнання в суспільстві... І ось, молячись він почув голос: "Франциску, чи ти не бачиш, що дім Мій валиться? Іди полагодь його для Мене".
Франциск схопився й пішов. Він завжди був готовий схопитися і щось робити. Можливо навіть, що він і йшов, і діяв, ще не вповні сам зрозумівши сенс своїх дій.
У будь-якому разі, він вчинив рішуче, необачно, і безумовно на шкоду власній репутації.
Кажучи грубою світською мовою, він украв. З його власного, захопленого погляду, він дав своєму шанованому батькові високу, радісну, неоціниму можливість взяти участь (не цілком свідомо) у відбудуванні церкви Даміяна. Якщо дотримуватись фактів, спершу він продав свого коня, далі - кілька сувоїв шовку з батьківської крамниці, і на кожному намалював хреста, аби означити, що служать вони благочестю і милості. Петро Бернардоне побачив усе в іншому світлі. Загалом світло не дуже його вабило, особливо світло і полум'я духу, що охопило його дивакуватого сина. Замість зрозуміння, що Франциска несе нетутешній вітер, замість того, щоб сказати (як сказав згодом єпископ), що Франциск учинив негарно, проте заради благої справи, він діяв круто у прямому, і навіть у юридичному сенсі слова. Подібно до античних батьків, він застосував незаперечну владу і сам посадив сина під замок, наче звичайного злодія. [...]
Ось так спробувавши відбудувати дім Божий, Франциск лишень зруйнував свій власний дім і ледве не загинув під уламками. Сварка затяглася, ставала дедалі тяжчою. Якийсь час юний Франциск, мабуть, дійсно-таки просидів під землею, у погребі чи в печері! Це була найтяжча мить його життя. Всі настроїлися проти нього, він опинився на самому дні.
Коли Франциск вийшов на світ Божий, люди не зрозуміли одразу, що він змінився. Єпископ покликав на суд і його, і батька, оскільки Франциск відмовився підкоритися світській владі. [...] Єпископ сказав, що гроші необхідно повернути. Що добрій справі не можна служити негідним способом... і, кажучи грубіше, дав зрозуміти, що коли юний фанатик розрахується зі старим нерозумним чоловіком, питання буде вичерпане.
Міжтим Франциск був уже не той. Він уже не підкорився батькові, і тим паче не плазував перед ним, хоча, як на мене, в тому, що він сказав немає ні образи, ні праведного гніву, нічого схожого на зведення рахунків.
[...] Франциск устав і сказав: "Я називав батьком Петра Бернардоне, тепер я слуга Господній. Я поверну батькові і гроші, і все, що він уважає своїм, навіть одяг, що його він дав мені". Він зняв із себе одяг - весь, крім одного, і люди побачили, що то власяниця. Він склав одяг у кутку і зверху поклав гроші. Потім повернувся до єпископа, немов відвернувшись від усіх решти, і отримав благословення, і за переказом, вийшов у холодний світ. Видно, світ і дійсно був холодний, землю вкрив сніг. Розповідаючи про цей перелом у його житті, літописці наводять дуже важливу й цікаву подробицю. Він ішов у самій власяниці зимовим лісом, по мерзлій землі, серед голих дерев. У нього не було ні батька, ні грошей, ні ремесла, ні плянів, ні майбутнього. І ось, під білими деревами, він несподівано заспівав.
Прикметно, що співав він французькою, вірніше, тим прованським діялектом, що його тоді називали французькою мовою. Ця мова не була йому рідною, а прославився він, як поет, віршами, що написані рідною мовою - в суті, він один із перших в Европі писав своєю говіркою. Проте саме з французькою мовою були пов'язані його хлоп'ячі мрії, то була для нього мова романтики.
[...] Чому це важливо, я спробую показати в наступному розділі. Зараз зазначу: вся філософія св. Франциска полягає в тому, що він бачив природні речі у надприродному світлі, і тому не відкидав, а повністю їх приймав. Та поки ми перелічуємо подробиці, я прошу запам'ятати, що в зимовому лісі, у власяниці, немов найсуворіший серед пустельників, він співав мовою трубадурів.
Час повернутися до тієї зруйнованої чи забутої церковці, заради якої він пішов на невинний злочин і витерпів блаженну покару. Він не покинув її, і вона насичувала цілком його велику пристрасть до дії. Тепер він чинив інакше. Він більше не пробував переступити закон комерційної етики, що панувала в Асізі. Йому спав на думку один із тих великих парадоксів, котрі насправді виявляються загальними місцями. Він дотямив: щоб збудувати церкву, зовсім не потрібно встрявати у ділове життя, і в ще тяжче для нього - в судові справи. Не потрібно наймати робітників за чужі кошти, і навіть за власні. Щоб відбудувати церкву, потрібно будувати.
Франциск взявся збирати каміння. Він просив його у кожного зустрічного. В суті, він став тим невиданим досі жебраком, що просить камінь замість хліба. Можливо, як часто з ним траплялося, сама незвичність його прохання привертала увагу. [...] Він будував сам, власними руками, сам тягав на спині каміння, не гребуючи найчорнішою роботою. Про цю пору його життя існує чимало оповідей... [...] ...Я хотів би, щоб усі зрозуміли, як він повернувся в світ через тісні ворота праці. У всьому, що він робив, було друге значення, ніби тінь його падала на стіну. У певному сенсі можна ствердити, що він робив одразу дві справи, і відновлював не лише Даміянову церковцю. Він учився розуміти, що справа не в тому, щоб убивати на полі битви, а в тому, щоб творити, будувати, утверджуючи світ. Він насправді будував іще щось, у кожному разі почав будувати. Він будував те, що часто занепадало, те, що ніколи не пізно поправити. Він будував церкву. А церкву завжди можна побудувати заново, навіть якщо залишилося тільки каміння. І ворота пекла не здолають її.
Пізніше, так само ревно, він узявся лагодити ще одну церкву, маленьку церковцю Цариці янголів у Порціункулі. Лагодив він і церкву апостола Петра, і ця особливість його життя, через яку воно схоже на символічне дійство, спонукала біографів відзначити тут символіку числа "три". Однак дві церковці були знаменні в прямому, практичному сенсі. В церкві св. Даміяна значно пізніше він з Кларою, своєю духовною нареченою, ставив неповторний експеримент - створював жіночий орден кларис. А церковця в Порціункулі залишиться назавжди однією з найвеличніших у світі, бо саме там він зібрав прихильників і друзів, і вона стала домом для багатьох бездомних.
Але на той час він навряд чи вже задумав ці манастирі. Мені невідомо, коли великий плян визрів у його голові, але судячи з фактів, почалося з того, що кілька осіб один за одним, приєдналися до нього, оскільки, як і він, прагнули простоти. Знаменно, що вони прагнули саме тієї простоти, до якої закликає Новий Заповіт. Щирий Франциск давно повірив у Христа. Діяти за Його вченням він почав тут.
 
У Вифлеємі...
Довкола церкви Різдва Христового у Вифлеємі лунають вибухи, постріли, розриваються гранати. Святиня оточена танками, піхотою і снайперами.
Внаслідок пожежі у церкві знищені мозаїки VI ст.. Церква також частково пошкоджена зовні. Ізраїльська граната знищила вітраж у святині, а у вірменській частині пошкоджено одну з найдавніших і найцінніших мозаїк "Три Царі у перських строях".
Умови життя близько 40 священиків, ченців і кліриків, які перебувають у церкві разом з палестинцями, що сховалися тут від ізраїльського війська, критичні. Немає світла, бракує їжі і води.
Францисканці, які перебувають у комплексі будинків, що належать до церкви Різдва Христового, не хочуть залишати свого манастиря, навіть якби це мало означати для них смерть. Настоятель Ордену Францисканців о. Джакомо Біні заявив 5 квітня у Ватикані, що якщо досі у церкві не дійшло до кровопролиття, то це завдяки тому, що францисканці не покинули свого манастиря.
 
Далі буде.

Синагоги споконвічно мирно жили в Україні. Це була чужа святиня, але святиня.
Нині для юних погромників - це не чужа святиня, бо своєї у них нема. Схоже на те, що вони не робили великої різниці між синагогою і аптекою. Чутка про таке повзе невиразно, як усяка замовчувана правда. Згадується старий сюжет: партійний вождь Щербицький розводить руками, коли йому доповідають про нічні кримінальні "імпровізації" його сина. А в той час влада жорстоко переслідувала студентів за читання самвидаву...
Нинішня влада так само розводить руками. Аж не віриться, що то ті самі брутальні руки, які торік схоплювали по вокзалах студентів, що розмовляли українською мовою, і кидали їх у брудні ізолятори.
Погромники 13 квітня виявились "ідейно ближчими": вони не проти влади. Вони навіть не чорносотенці. Просто напідпитку влаштували п'яний дебош. Але чомусь "нутром" вибрали книгарню і синагогу... За що ж їх карати, коли вони хоч завтра готові напитися і понести гасло "Україна - для Кучми".
Амотивні злочини - це відомий симптом епідемії безкарної злочинности.
Позавчора телеканали розповідали, що "касетна справа" - це скандал, а не запис розмов Л. Кучми, В. Литвина, Ю. Кравченка та інших владних осіб.
По телебаченню В. Литвин сказав, що він справді не без цілі підписував своє прізвище під текстом відомого американського автора - і ... не називає цього плагіятом. Незадовго він же втішив народ, що його вважали "сірим кардиналом", а тепер він - "публічний політик".
Вже 31 березня Україна знала, що перевагу на виборах має блок Віктора Ющенка "Наша Україна". Але від 1 квітня накидалася думка, що не все так просто, що поразка "За ЄдУ" не є поразкою, а провал СДПУ(о) не є провалом.
Канал "1+1" пояснив: За "Нашу Україну" голосували селяни, а за СДПУ(о) - інтеліґенція. Інтеліґенція обурювалася. Як? Виходить, селяни знають, що олігархи не є соціялістами, ані демократами, а інтеліґенція - не знає? Обурювалась, але - мовчки...
В газеті "День" якась пані Н. Влащенко голосно зітхнула: нарешті нам дали спокій. Немає більше на екранах голів, які натхненно співають про єдину й непорушну, ніхто не читає віршів Василя Стуса - коротше, припинився інформаційний терор і можна спокійно зітхнути.
Що стосується віршів Стуса, то їх не читали й не читатимуть на каналах, приватизованих адвокатом Стуса, а щодо інформаційного терору, то залишається пані Влащенко тепер споживати його в розчині, який дає гримучу суміш "За ЄдУ" + комуністи + СДПУ(о).
Після такого розчину не помітиш, що існує український народ, що на виборах він дав зрозуміти, хто є хто, що він має закорінені поняття про правду і добро.
На перший погляд перелічені явища не поєднані причиновими зв'язками. Так, як на смітнику речі не поєднані маркою виробу.
Але росте на смітнику - бур'ян...
А тим часом весна йде... За тиждень - Великдень.

Є. С.

До архіву газети

На першу сторінку