Газета "Наша Віра", квітень 2012 р.

Великоднє послання

Варфоломiй милiстю Божою
Архиєпископ Константинополя — Нового Риму i Вселенський Патрiярх
всiй повнотi Церкви

Благодать, мир і милість від воскреслого у славі  Спасителя Христа.

«Первісток із мертвих був»
(Воскресний тропар, гл. 3)

Улюблені діти в Бозі! Коли б Воскресіння Христове стосувалося тільки Самого Христа, значення його було б для нас малим. Але Христос воскрес не сам, а воскресив із Собою ціле людство. Один із наших великих попередників свт. Йоан Золотоустий проголосив: «Воскрес Христос, і мертвий ні один у гробі: Христос бо, возставши із мертвих, початок усопшим дав». Тобто Христос, що воскрес із мертвих, заклав початок воскресіння і переходу від смерти до життя усіх вже померлих і тих, кому ще доведеться померти. Вість про Воскресіння приносить радість усім, бо Воскресіння Христове відміняє силу смерти. Ті, хто вірує у Христа, чекають воскресіння мертвих, заради цього вони помирають з Христом у хрещенні і воскресають з Ним для життя вічного.
Світ, що далекий від Христа, прагне накопичити матеріяльні блага, на які він покладає усі свої надії. Він легковажно сподівається завдяки цим багатствам уникнути смерти. Людина, будучи одурена цією пристрастю до накопичення багатств, котрі нібито можуть продовжити її життя, поширює смерть на інших.  Вона відбирає у них можливість вижити й часто жорстоко обриває нитку їхнього життя, надіючись в такий спосіб зберегти своє власне життя.
Але, овва, велика їх заблуда! Життя отримується тільки через віру в Христа і через поєднання з Ним.
Досвід Православної церкви запевнює нас, що ті, хто поєднався з Христом у цьому житті, живі і після смерти. Вони спілкуються з живими, чують їх і нерідко чудесним чином виконують їхні прохання.
Немає більше потреби шукати мітичну «воду безсмертя». Безсмертя — у Христа. Він дарує його всім людям.
Не треба одним народам знищувати інших заради власного вижиття. Немає необхідности вкорочувати віку беззахисним людям задля підвищення рівня життя інших.
Христос дарує всім як земне, так і небесне. Він воскрес, і ті, хто цього бажає, ідуть за Ним шляхом Воскресіння. А ті, хто прямо чи опосередковано поширюють на землі смерть, думаючи таким чином продовжити чи полегшити своє власне життя, готують себе до вічної смерти.
Воскреслий із мертвих Господь наш Ісус Христос прийшов у світ, щоб всі люди мали життя, і життя через край. Велика заблуда вважати, що знищення людьми одне одного може поліпшити добробут людського роду. Христос воскрешає мертвих і визбуває їх смерть. У Його владі є подолати смерть. І те, що Він переміг смерть, свідчить про Його відразу до неї. Христос веде до життя і дарує Його знову, якщо воно випадково було обірване, бо Він є «наше життя і наше воскресіння». Ось чому ми, вірні, не боїмося смерти. Наша сила полягає не в непорушності нашого буття, а в можливості нашого воскресіння. Христос воскрес! І ми воскреснемо!
Браття мої і діти мої, улюблені в Бозі, наслідуймо Воскреслого Христа у всіх Його ділах. Допомагаймо тим, хто позбавлений засобів до існування і не спроможен захистити себе. Возвістімо всім, хто не відає про Воскресіння Христове, що віднині смерть подолана. отже й вони можуть стати учасниками Його Воскресіння, віруючи в Христа і йдучи по Його слідах.
Наше Воскресіння дійсне лише тоді, коли ми несемо його нашим невіруючим братам заради їхнього воскресіння. Тільки так переможний глас «Христос Воскрес!» буде спасенно діяти на все людство. Хай буде так!

Палкий молитвеник за всіх вас
Вселенський Патріярх

 

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ
архиєпископа Харкiвського i Полтавського Iгоря

Всечесні Отці! Дорогі Брати і Сестри!
Ці весняні великодні дні обдаровують нас незабутнім переживанням яскравого сонячного світла, що проймає все довкола. Пасхальний канон представляє нам Господа Ісуса Христа, «неприступним Світлом воскресіння осяяного» (пісня 1), і сповіщає: «Нині все наповнилося Світлом, небо й земля, і глибини підземнії» (пісня 3). Через воскреслого Спасителя ми повертаємося до чистоти величного початку буття матеріяльного світу, позначеного словом Творця: «Хай станеться світло!» (Бут. 1:3). Це передвічне Слово й стало Тілом в Ісусі Христі, Сині Божому, «Світлі, що в темряві світить, і темрява не обгорнула Його» (Ін. 1:5).
Словом Божим створено увесь видимий і невидимий світ. І коли цей світ поринув у пітьму гріха, в ньому засяяло Втілене Слово, відкривши перед людством перспективу повернення в Небесну Вітчизну. В країну Світла, куди веде нас воскреслий Спаситель.
Створивши нас  Своїм Словом, Небесний Отець  кличе людство до спасіння тим самим Словом, непідвладним темряві світу. Словом «доброї новини», Євангелії. Це Слово Боже, Ісус Христос, засвідчує Свою свободу від влади пітьми перемогою над найпотужнішою зброєю темряви — смертю. Через власне воскресіння з мертвих Він відкриває перед кожним із нас двері воскресіння, двері до вічного життя.
Але Господь чекає від нас діяльного простування цим шляхом. Називаючи Своїх учнів «світлом для світу» (Мт. 5:14), Він сподівається, що їхнє світло світитиме перед людьми (Мт. 5:16). Іншими словами, наші побожні вчинки, справи милосердя, проповідь Євангелії кожним нашим словом і кожною справою мають стати променями, що долучаються до світла Христової присутности в світі, і розганяти морок зла, насильства, несправедливости.
Часом цей морок здається нам непроникним. Досить вийти на вулицю й відчути на собі холодні, відчужені погляди заклопотаних співвітчизників. Або поринути в штовханину метро чи в світ ризикованих перегонів, влаштовуваних амбітними водіями на дорогах. Нам тьмянішає в очах від хамства чиновників, продавців, провідників. Українські телеканали занурюють глядача у вічний присмерк кримінального світу. Дії ж урядовців і законодавців часом здаються спробами обернути на цей присмерковий світ наше повсякдення. Трагедія миколаївської жертви ґвалтівників з усією жорстокістю показала, до яких глибин може дійти падіння людської істоти, коли такий деформований образ світу опановує її свідомість.
Світло Христового воскресіння дається кожному з нас не лише для того, аби світ розвиднився в наших очах. Господь бачить у християнинові світильник, що сам загоряється вогнем правди й осяває довкілля. Нашим світлом стають турбота про ближнього, повага до його гідности, чемність у стосунках з людьми, твердість у захисті справедливости, вірність своєму народові, його мові й культурній традиції, чистота особистої моралі. Ми уподібнюємося Сонцеві правди Христу, коли даруємо ближньому свою доброту. Ілюзорність тотальної влади темряви християнин доводить творенням цивілізації любови й справедливости, утвердженням її цінностей у світі інформаційних мереж, у мистецьких творах, наукових дослідженнях, політичних дискусіях. Коли ж протистояння силам зла вимагає енерґійних зусиль, згадаймо, як Христос роз’яснював учням: «Я не мир принести прийшов, а меча» (Мт. 10:34). І відблиск цього духовного меча, досвід активної боротьби зі злом, також здатен стати променем, котрий розганяє владу пітьми.
Хай же світло Христового Воскресіння повною мірою переллється в сяйво наших повсякденних справ, аби кожен із нас відчув, як розступається й тане морок гріховної ночі, як відкривається у відблисках пасхального проміння справжній, реальний, справедливий і добрий світ, виведений із небуття Господнім словом: «Хай станеться світло!» (Бут. 1:3).
Христос воскрес! — Воістину воскрес!

 

«Ворота аду бiльше не замкнуться»
Бесiди Олiв’є Клемана з Патрiярхом Атенагором

Він
Тема переможного зішестя Христа в пекло широко розкрита в Писанні: «Та Бог воскресив Його, пута смерти усунувши, — вона бо тримати Його не могла», «Бо не зоставиш Ти в аду Моєї душі. І не даси Ти Своєму Святому побачити тління» (Дії 2.24 — 31), «Бо й Христос один раз постраждав був за наші гріхи, щоб привести нас до Бога. Праведний за неправедних, хоч умертвлений тілом, але Духом оживлений, яким Він і духам, що в в’язниці були, зійшовши, звіщав» (1 Пет 3.18 — 19), «А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола» (Євр 2.14), «… і був Я мертвий, а ось Я живий на вічні віки. І маю ключі Я від смерти й від аду» (1.18), ад уже повертає своїх невільників (Мат 27.52 — 53), «Піднявшися на висоту, Ти полонених набрав і людям дав дари! А те, що «піднявся був», що то, як не те, що перше й зійшов був до найнижчих місць землі?» (Еф 4.8 — 9) — тобто тих, які традиційно символізують ад. «Хто зійшов був, Той саме й піднявся високо над усі небеса, щоб наповнити все» (Еф 4.10), «щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних і земних. І підземних»…(Фил 2.10)
Православ’я зберегло це передання, тоді як Захід його забув, коли не рахувати народного середньовічного мистецтва та декотрих інтуїцій Лютера. Образ Спокути на Заході — передусім Голгота. На Сході — це зішестя Христа в пекло. Христос розкриває двері тутешнього існування, — чи радше не- існування — «життя мертвого», за словом Григорія Нисського, де панує роздільність і безрадність. Він попирає «розділителя» і простягає руку першому Адамові. Людство в упалій своїй юдолі виявляється для живих, як і для мертвих, зануреним в пекло як спосіб існування, котре Богом не створене, але воно є виразом розділення, що руйнує людину. Західне богослов’я, як зауважив Ганс Урс фон Бальтазар, проминуло одну дуже важливу річ, не задумавшись достатньо серйозно над тим, від чого Бог викупив нас. Оте від чого для православ’я — попросту ад. Христос, прийнявши безмежну самотність смерти, давши душу Свою полонити ланцюгами пекельного досвіду, коли ті ланцюги від доторку до Його божественної природи розпались, прилучив до життя і світла той бік існування, над яким тяжіє морок, смерть, самотність.
Православна церква поставила цю вочевидь ясну достовірність в центр своєї віри, свого літургійного і містичного життя. Христос, пройшовши через царство вічної смерти, переміг цю смерть, знищив її, і замінив вічним життям. Ось чому вона святкує Пасху ликуючи. Це ликування в якомусь сенсі остаточне, адже ворота аду розбиті і залишаться розбитими — хоч які будуть завороти історії — до Другого Пришестя Господнього. Церква, будучи таїнством Христа, що вже переміг Сатану, є тим місцем, де врата адові більше не замкнуться за людиною.
Ось тому вість про визволення звучить з особливою силою в ніч зі Страсної П’ятниці на Страсну Суботу…
Відтак, ми постарались намітити перші етапи того шляху, котрий є шляхом молитви і шляхом любови.

Я
І також шляхом пізнання, адже молитва й любов обновляють наш розум. Тепло душі — Katanyxis і пробудження — nepsis повертають нас до «полум’я речей», за словом одного містика-споглядальника, і до таїни сердець… Шлях, який Ви окреслили переді мною, провадить від сліз каяття до сліз радости, від внутрішнього роззброєння до братньої любови, від безумовної довіри, навіть за найбільш трагічних обставин, до миру, миру, який перевершує всяке розуміння. Так нероздільними стають свобода і радість, бо людина, звільнена від своїх індивідуальних обмежень, знаходить у Богові безкінечність своєї свободи. Якщо Бога немає,  то людина лише якийсь шматочок матерії, відданий у владу різного роду детермінацій — природи і суспільства, і те, що вона називає своєю свободою, є ніщо інше як втікання від небуття. Коли ж Бог є, то людина поривається до Нього, як птах у небо і риба в океан. Немає більше смерти, є лише воля!

Він
Бути вільним, бути вільним в собі самому, яка ликуюча радість! Нам даровано померти для лжі, для всіх неправд, що мешкають у маленькому обособленому індивіді, аби відродитися в Господові, аби знати, що тебе Він прийняв, простив, отримати від Нього життя безконечне, де ми ні з чим не розділені, де наша сила зливається з великим диханням Духа!
… Така є достеменна воля в Духові Святому. Але найвища воля — віддати життя за тих, кого любиш. Це мучеництво. Пригадуєте, що Дух на початку Апокаліпсису говорить Смирнській Церкві: «Будь вірний до смерти, і дам тобі вінець життя».

Я
У давній Церкві християнина називали aphoberos thanatou — «той, хто не боїться смерти». Він царственно вільний, бо смерть — не попереду, а позаду його.
Сучасна переповненість шумами й образами, що їх без ліку виготовляють машини мріяння, низводить людину до життя поверхового, до якогось сомнамбулізму, їй заново потрібно здобути смисл цілісної чистоти духу і пробудження… цієї свідомости в свідомості… Бо вся цивілізація нині віддає їх в рабство «велетням забуття», про які мовить аскетична традиція Православ’я.

Він
Сьогодні треба не так поривати з буденним життям чи відвертатися від нього, як вносити в життя мир і світло… І тоді Лик Воскреслого може провидніти в лицях людей і речей. В світлі цього Лику все переходить від смерти до життя, від часу до вічности.
Тих, чий «дух — серце» досяг доконечного очищення, прикликання Імені (Ісуса) провадить до таємничого пізнання джерел і призначень. Це пізнання перетворюється на бачення шляхів Промислу як окремої людини, так і цілого народу і всього людства. Завдяки дару, якого не чекали. Це розрізнення «вогню речей», «ікони лику» спирається на безпосереднє відчуття Бога в особливій динаміці, в якій внутрішня дія і спілкування з ближніми триває в постійнім взаємодіянні та згоді. Чим більше людина наповнюється нетварним світлом, яке творить із неї Бога через благодать «без початку й кінця», тим ревніше звертається вона з любов’ю, котра ніколи не насичується, до особистісного джерела цього світа.

Фраґменти
Переклад Раїси ЛИШІ
За виданням: О. Клеман.
Беседы с Патриархом Афинагором. — Брюссель, 1993

 

Вiра ВОВК
Чар-писанка

Хто сказав, що дорослі не люблять слухати й читати леґенди, казки й усілякі цікаві оповіді? Просто їм чомусь усе ніколи. Однак потайки вони мріють про казку…
Ось тому чарівна володарка слова, геніяльної уяви й винятково проникливого бачення невидимих основ світу Віра Вовк надсилає свої оповіді, казки й леґенди українцям на Великдень аж з далекої Бразилії, — щоб родилась серед нас щира радість дива життя.

Р. Л.
Легенда про керманича

На верхах голосили трембіти, і Марковому батькові зложили на лаві долоні навхрест. Не треба було нікого просити; сусідки заводили, як вітер у грубі, а Калина, Маркова неня, ломила руки над небіжчиком:
— То ж то я діждалася доленьки, Іванку, від тебе! Хто буде тепер господарем у хаті? Хто заробить на дрібні діти? Вже з тобою в хаті не доставало: ні на постоли, ні на сало. Тепер вже й на чорний хліб не стане. — І вдесяте вона жалувалася добрим людям:
— Так нам та несамовита ріка догодила!
— Не одного Ґреджин проковтне. Лукавий закрут!
— Найкращий керманич не всокотиться! Поховали Маркового дєдю в смерековій домовині, поспівали «Со свєтими упокой» і порозходилися до хат. День був дощистий, ріка в долині металася, як люта змія. Вікна Калининої хати позаходили парою, а Калина втирала щораз порепаними руками червоні повіки. Діти, яких завжди було повно в хаті, позалазили за піч, тільки Марко, тепер дванадцятирічний ґазда, зашився в куток під мисником.
— Вже нема дєді... — думав він заєдно. — Як буде те­пер? Прийде щось зовсім нове, але що?
Спершу прийшла ніч. Калина сиділа при запаленій свічці зажурена, слаба. Заки засіріло, хтось застукав у двері:
— Відчини, Калино! — Калина метнулася до дверей, і в хату зайшов тяжким кроком її брат, Юрко. Почав озиратися і побачив Марка.
— Він ще дитина, Юрку, — боязко озвалася Калина.
— Яка там дитина — парубок! Хтось же мусить заробити на тебе й на діти! Ходім, Марку.
Марко вийшов за Юрком. У сінях Калина захлипала, що він «сарака», а світанок був холодний, аж до кости добирався. Але вгорі над ялицями світилися зорі, як бджоли, що вилетіли з вулика.
— Ти вже був на дарабі? — спитав Юрко.
— Був... з дєдьом, — відповів Марко.
Будеш тепер дєдю заступати. — Ішли мовчки вер­хом гори, потім почали спускатися плаєм над ріку. Почулися перегукування леґінів; вже можна було роз­різнити їх між деревами, як в’язали сильними руками колоду до колоди, сплав до сплаву.
— Ходи помагати, Марку! — кликнув хтось, і Марко підбіг, але його промерзлі руки не могли принести леґіням великого хисту.
— Дивися, яка цяця, які в нього білі долоні!
— Коло мами за грубою сиділо і голубці із салом заїдало!
— Краще б йому паничиком жити, як леґінем на дарабах, — кепкували парубки.
— Залишіть хлопця! Ходи на дарабу, Марку. Твоє весло тут коло керманича. Уважай, що він каже, і соко­тись! — Юрко не панькався з Марком. «Може, й справді Калина розпестила хлопця», — думав.
Марко взяв своє весло. Долоня не могла ще обхопи­ти його довкола. Як він буде веслувати? Щоб піднести весло, він мусів налягати на нього цілим тілом.
— Матінько Божа, Господоньку мій! — молився хлопчина.
— Гей! — понеслося лісами, і дарабу відбили від бе­рега. Черемош повився, як зелена гадюка, тільки піни піднеслися берегами.
— Ісусе, місяцю срібненький! — Марко обхопив вес­ло двома руками і припер до себе. Ніколи йому не зда­валося, що Черемош такий біснуватий.
— Сокотись! — понісся голос керманича. Білі камені летіли, як на крилах, дарабі назустріч.
— Піднеси весло, Марку! — Дараба закрутила півколо і помчала, як хвостата зоря. Бігли ліси на верхах, села, розпорошені в надбережних садах, лупакові скелі, хитрі закрути, водоспади, як бинди. Вже й Сокільське мину­ло (без «гайтача», слава Богу), а ріка вилася красно до сонця, що зійшло над буками.
— Мама готовить сніданок... дєді вже нема... — сльози дусили хлопця. А леґіні підсвистували собі під чорним вусом і перекликувалися. Нараз усе замовкло: кожний нагострив зір і зайняв своє місце. Та сива скеля, те кру­те плесо під нею, то — Ґреджин. Здавалося, що летять стрімголов у нечистого крутіж!
— Ісусе, сонічко ясне!
І сталося те гаряче бажане, що сповняється тільки дуже чистим, дуже простим душам:
— Я тут, — каже Ісус при кермі, і Його лагідні очі па­лають так мирно, як ладан у церкві. — Не бійся; Я — твій керманич.
— Піднеси весло-о! — Хлопець підніс його, повний віри. Чорне плесо зникло за дарабою. Тоді він почув се­бе дужим, як дзвіниця, і почав перекликуватися з леґінями.

Легенда про калиновий кущ

При плаю, що вів на горб смерти, ріс марний ка­линовий кущ. Він любив життя і тужив за ним своїм тонким гіллям. Часом йому снився соковитий чорно­зем, що по-матірному обтулив би його стовбур десь у просторому саду, де темношаті суворі кедри й веселі кругловиді липи стелили б йому прохолоду своєю тін­ню, а молоді дівчата перебирали б білими пальцями дірки сопілок з його нового пруття, квітчалися б його сніжаним цвітом або коралевими кетягами.
Але коли лагідний Муж з Назарету зойкнув, як розбита арфа, під тягарем хреста і його стопи, з-під яких вицвітали давніше білі нарцизи, багрили пил дороги, калиновий кущ простер їм своє марне гіллячко, як килим, і не зважав на те, що й сандалі катів толочили його на смерть.
Неділею вранці йшли три Марії зі своїми оліями до святої могили. Та коли вони не знайшли Ісуса в гробі, розійшлися, плачучи, по городі.
Марія Магдалина бігла з розплетеними косами на Череп’яну Гору, але вона знайшла там тільки темночервоний хрест, який вже прийняли між себе ласкаві трави. Засмучена верталася вона до міста, аж нараз побачила на доріжці сухий калиновий кущ. І велика грішниця, що так дуже вміла любити, подумала в своїм горі:
«Коли я не можу намастити олією Христового тіла, то зроблю це цьому бідному мертвому кущеві» — і вона помастила його дорогою трояндовою оливою.

Паска

Я замісила пухке тісто, поставила діжку на сонце, і сказала Жар-птиці, — Заки я підливатиму вазончики на веранді, дивитися, чи досить виросло.
Коли я повернулася, то помітила, що в тісті не було хоча б однієї родзинки.
— Жар-птице! Де ділися родзинки?
— Вони - смачні, — відповіла.
— І ти видзьобала їх із паски?
— Вона ще не свячена й навіть не спечена, — сказа­ла.
— А де написано, що вільно дзьобати родзинки з несвяченої, сирої паски?
— У кодексі Жар-птиці, на 256 сторінці, під 783 пара­графом. Ромчик також ним користується...
І що тут далі говорити?
Ми пішли вранці до церкви з кошиком замаєним барвінком і прикритим вишиваною хустинкою. У ньому була також і паска без родзинок. Я мовчала розгнівана, але потім простила Жар-птиці, бо вона по­летіла на хори, і гарно співала під час богослужіння. Опісля сиділа в мене на рамені, і коли отець Григорій покропив наш кошик, і також Жар-птицю, вона сказа­ла:
— Тепер я посвячена, як паска. Тому всі гріхи мені прощаються.

Чар-писанка

— Я принесла тобі від твоїх далеких предків яйце-райце, що його поблагословили великодні дзвони, — урочисто мовила Жар-птиця, влетівши вікном до ося­яної сонцем світлиці.
— Твоя душа постійно житиме в ньому, твоє сер­це буде калататися об його лушпину. Наче курча ще ненароджене, будеш бережена в ньому від зазіхань і злоби світу. Воно стане твоєю малою хатиною й твоєю просторою палатою, а ти в ньому постійно залишиш­ся юнкою-княжною, і, одночасно, старою вістункою глибокої мудрости. Хоч його лушпина з найкрихкіших цього світу, ніщо не забере в тебе сили бути собою, пов­ною доброти й посвяти, вірною істинам твоїх святих родичів. Твоя надія, навіть у дні турботи, розцвітатиме ніжним бузком, а твоя любов безупинно жеврітиме га­рячим маком, що не осипається.
Воно не подарує тобі звичайного людського ща­стя, не позбавить тебе горя, страждання й самітности, але, зате матимеш дар піднятися над ними й чародійно розписати їх дрібним писанням на його лушпині, що є одночасно стіною твого життя.
— Я не зовсім тебе розумію, Жар-птице. Ти так див­но сьогодні говориш...
— Колись зрозумієш, — відрекла Жар-птиця, спустив­ши з під крила завиточку. Я розгорнула її й піднесла в руці прекрасну космацьку писанку.

 

Священик Василь ПИШНИЙ
с. Рубанiвське на Сiчеславщинi
Божі люди
З книги спогадiв «Отаким i будь!»

Де можна зустріти Божих людей? Тепер я знаю, що скрізь, і навіть там, де на це не очікуєш. Задовго, мабуть, від самої нашої появи на цей світ, Господь готує нам зустріч з ними.
Коли я отримав призначення служити в Бодайбо, катедральний протодиякон радив мені: «Відмовтесь, батюшко, там же страшна сибірська глухомань, резервація для репресованих і ведмедів, а морози —  -50 і вище».
Щось тенькнуло в моєму серці при згадуванні про репресованих і в душі з’явилося нездоланне бажання: я повинен бути там! Не можна відмовлятися, гріх. А як же ВОНИ там?!
Три години лету на АН-24 над засніженими просторами тайги — і я вже їду автобусом вулицями затисненого поміж гольцями невеликого містечка, що розташувалося вздовж Угрюм-ріки (Вітима). Поглядаю у вікно: де ж храм? Аж ось і він Ї якась покинута, «незавершена» будова, з брусу, серед звалища сміття. «А й справді, — думаю, — з усього видно — «репресована церква»…
Коли ж переступив поріг і перехрестився, першою думкою було — «повертати голоблі» і втікати геть без оглядки. Мені, що звик до московсько-ярославсько-суздальської благоліпости, здалося, що я потрапив у безхозний, нікому не потрібний сарай.
— Зачекай! Не спіши! Поклонись! — наказує душа. Кладу доземні поклони, цілую ікону Різдва Христового, кланяюсь двом бабусям, які позирають на мене із-за стуленої в куті загороди «свічного ящика». Благословляються. Домна, Василина. Спаси Вас, Господи! Реабілітовані.
«Не лякайтесь, батюшко, — чую рідну українську мову, — що у нас отак — давно ж без батюшки. Та й тому, що ми старі та глупі, ні на що не способні. Тіки й того, що прийдемо, отут потовчемося, наплачемось — та і все. Ще одна, така ж як і ми старенька , ходе — Марія, а більше ніхто, і грошей немає ні копійки на ремонт. Так хоч Ви не тікайте від нас, пожалійте — Бог поможе».
Виявляється, дізнаюся з подальшої розмови, — вони землячки мої, дніпропетровські. Одну заслали за невироблені трудодні (нездужала після родів — і скількись там не вистачало до встановленої норми) разом із немовлятком, яке померло в дорозі від духоти і голоду в телячих вагонах, в яких перевозили заарештованих УКРАЇНЦІВ у Сибір. «Натрамбували нас, як оселедців у бочку, їхали обпершись одне об одного, бо навіть присісти ніяк було!» Друга — та взагалі «ворог народу» — лиш не відає досі — чому і «що це воно таке». І хоч третя, як я довідався згодом, «по заслузі» опинилася в тих «не надто віддалених місцях», де тайга – закон, а прокурор — ведмідь, бо вона, бачите, насмілилась через дівчачу наївність (18 літ їй тоді було), коли заганяли усіх в колгоспи, сказати: «А я що, без колгоспу не проживу, чи що?» Ось і прожила 25 років на каторзі. Нема того щоб бігти в колгосп, не заперечувати. Може б ще одна Паша Ангеліна вийшла…
Ой-ой-йой, знову думаю собі, дорогенький батюшко, — не поспішай, отямся, озирнись. Щось тут не те, не в «сараї» суть. Тут щось важливіше, значиміше, у сто разів вище за Москву і Суздаль, разом узяті... І залишився. І ой як погано було попервах. В яму потрапив, у клітку — й край. Довкруги сопки. Скутий льодом Вітим. Морози! «Аж кишки до спини примерзають», — каже Домна перед початком богослужіння… А я стрибаю перед престолом з ноги на ногу. «Благословенне Царство…» «Господи, помилуй», — скрипить Домна. Вона ж і староста, і псаломщиця, вона ж... — назагал — Двадцятка, церковна Рада.
«Господи, замерзаю! Хоч би трішечки зігрітись! Та все одно не покину я церковцю і землячок не полишу моїх отак, не залишу! Ні церкву, ні Домну, ні Василину, ні Марію!..» А Марія взагалі виявилася для мене справжнім дарунком долі. Що б я й робив без неї. Божої трудівниці.
Після 25 літ каторги (кайлами та ломами прокладали дороги в скелях, до золотих родовищ, отримуючи денну пайку — шість мерзлих картоплин) — зберегти себе, не побоюся сказати, в святій чистоті віри, в святій мудрості віри… Я пишу це, і у мене мурахи по шкірі бігають —від подиву, від схиляння, від вдячности Богові за Марію! Не Єгипетську, а Марію Сибірську!..
Молимось, трудимось, що під силу, що можемо, хоч якось робимо, не здаємось.
На Страсному тижні отримую розпорядження з міськвиконкому, яке забороняє роботи по благоустрою довколацерковної території, що перетворена на звалище, окрім двох метрів біля стін церкви. «А, — думаю, — ніхто, крім Господа… Хай то і не церковна ділянка, а поладувати треба».
Гребем, стараємося. «Три раби, — сміюся, — і один прораб». Бабуня Марія (вона ж голова ревізійної комісії, вона ж прибиральниця, вона ж вівтарниця, вона ж і сторож, словом — Велика Трудівниця Божа), як раніше на зоні, о п’ятій ранку уже з граблями й мітлою… До восьмої ранку працюємо, до 12-ї служимо, до п’ятої дня працюємо, до 8-ї вечора служимо, оце піст так піст — по-справжньому Великий. Що їли — навіть і не пам’ятаю. Щось їли, чимось живились… Господь знає…
Завтра Пасха. Бабуня десь роздобула пів-кіла борошна, з десяток яєць і півлітрову банку меду. Починаємо пекти калачі. Висипаю борошно в каструльку, розтоплюю мед, виливаю в борошно, бабуня розмішує — тісто готове. Заповнюємо тістом до половини алюмінієвий кухоль — і в духовку. Смачніших за ці бодайбинські медові пасочки-калачі, скажу вам, рідні мої, в житті я не пробував...
Ну ось, наче б усе готове. Починаємо святкове Великоднє Богослужіння. Народу набралося в церкву не продихнути — товпляться, шум і гам, п’яна бійка. А нам то не завада, співаємо, ликуємо: «Вокресіння день, просвітимося, людіє, радостію один одного обіймем…» Години до другої-третьої церква майже спорожніла, а під кінець Пасхального Богослужіння — і зовсім нікого, залишилися лише ми самі (я, Марія, Домна і Василина), христосуємося, вітаємося. Дякую їм і відпускаю додому відпочити, а сам скидаю підрясник, беру скребло, віник і починаю вигрібати бруд із церкви. А довкола — все усіяне недопалками, пляшками, пачками з-під цигарок, запльоване. Лишенько моє!... Світає. Над Вітимом, з-за сопок підіймається яскраво-червоне Великоднє Сонце. Не намилуєшся. Краса!
…Годину на 10-ту приходять ще люди — освятити пасхальні гостинці, а в церкві вже цілковитий лад: все прибрано, підлога помита. Можна далі святкувати. «Пасха всечесна нам возсія»…
Після вечірні йду в хатинку, п’ю чай. Відпочиваю. А рано вранці, ледь почало на світ благословлятися, чую стук у вікно: «Церква горить, церква горить!..» Швидко вдягаюсь, біжу — а там уже все зроблено: пожежники вибили вікна. Зірвали покрівлю, залили все піною — погасили, слава Богу, «спасли»!
Народ збігся, подивитися, міліція. Шепочуться, розповідають мені: випускний вечір, мовляв, школярі гуляли цілу ніч, а потім зірвали двері в церкву і влаштували у вівтарі пиятику, а виходячи, підпалили. Сусід побачив клубки диму, викликав пожежників.
Поштовхався народ, потоптався – і зник. І лишилися в обгорілій церковці тільки ми з бабунькою Марією. Домна і Василина жили в кінці міста, до них звістка про пожежу ще не дійшла.
Ходимо ми, обвуглені стелі оглядаємо, долонями до обгорілих стін доторкаємось, гладимо, жаліємо. Дивлюся на бабуню: спокійна, мовчазна, стримана, не плаче, головешки починає збирати. «І ненавидячих нас простим вся воскресенієм…»
Так і повелося день-у-день. Я — стелі шкребти і фарбувати, а бабунька  — стіни чистити й мити.
Драбина важка, ледве з місця на місце пересуваємо, бабуня з останніх сил допомагає, підтримує, щоб я не впав. А потім іде в госпмаг за… черговою банкою фарби (не даремно ж пенсію отримує)…
Невдовзі й служити почали. Дощ іде, свічки заливає, а ми служимо. Молимося. Радість! Ось і вікна вже сяк-так вставили і покрівлю полатали. Скоро Трійця…
Отримую телеграму. Владика викликає. Терміново лечу в єпархію. «Хочу вас перевести на іншу парафію», — повідомляє митрополит. А я розповідаю йому про пожежу. «Давайте «заморозимо» її, — каже Владика Хризостом про бодайбинську церкву, — тобто будемо посилати туди священика лише на великі свята».
«Жалко мені, Владико святий, кидати там церкву в такому вигляді — (а ще більше жаль, — думаю, — залишити бабуньку Марію). — Благословіть привести церковцю хоч в більш-менш пристойний стан, а потім вже на інше місце перейти».
Лечу назад. А бабуньки, аби порадувати мене, взялися кімнату в хатинці білити, «марафет» наводити. (…)
І знову день-у-день — тільки тепер вже знадвору — шкребем, чистимо, фарбуємо церкву. Стою на драбині, чую: «Дурницею займаєтесь, батюшко, кому воно треба, даремна трата грошей». Дивлюсь, знайоме лице, відомий на все місто голова золотої артілі. З ним ми познайомилися випадково. Хтось приволік у церкву старий іржавий велосипед. І я поїхав на ньому по фарбу до магазину замість бабуні, а ліва заіржавлена педаль не витримала і на ходу відпала. Я зупинився посеред дороги, не знаючи що робити. Раптом бачу, прямо на мене летить величезний блискучий чорний лімузин. Різко тормозить за метр від мене і з нього вилазить міцний солідний чоловік та підходить до мене:
— Ви батюшка?
— Так, — відповідаю.
— Ось і добре. Ви мені потрібні. — І він розпачливо став жалітися на свою нещасну долю, нарікав на гірке життя: «Добився всього, чого бажав. І вперся у повний глухий кут. Страшенна порожнеча, жити не хочеться…»
Я втішав його, як міг. Доки він не виговорився. Потім він сів у свій лімузин, газонув і пролетів мимо мене, піднявши пилюку.
І ось мій золотий нещасний знайомий тепер стоїть внизу під драбиною і нарікає: «Даремна трата грошей». Я заледве не вилив на нього банку з фарбою. Не гроші це, не гроші! Це бабунині святі сльози. Та йому відповідаю спокійно: «Ви знаєте, рідний мій, в Біблії сказано: «Що дорожче: золото чи храм, який освячує золото?» І в Бодайбо золото закінчиться колись. А храм буде стояти. І поки він буде стояти, люди будуть тут жити. І будуть добувати духовне золото. Тож храм, зрозумійте, важливіший за золото…»
— Вигадки все це, — махнув на мене рукою голова золотої артілі та й поїхав собі.
Ну гаразд, подивимось, що буде далі. Курчат восени рахують. Продовжуємо працю. Якось надвечір знову стою на драбині, тягнусь щіточкою, фронтон треба пофарбувати. Втомився! «Живий в помощі Вишнього»… — шепочу.
— Вам допомогти? — доноситься до мене знизу молодий гарний голос. «Ще один насмішник, — промайнула думка, — ну й Бодайбо! Не Подай Бог, а Не дай Бог!» Нахиляюсь, щоб побачити, хто воно там. Нічого собі, вишуканий молодик (світле хвилясте волосся, свіже шляхетне лице, розумі, добрі, чисті очі, в модних джинсах, у вусі сережка) — ну просто денді. Я трішечки знітився, але швидко дав собі раду:
— Ну, допоможіть, — жартую, посміхаючись. І очам своїм не вірю: «денді» скидає курточку.
— У вас знайдеться ще одна щіточка? Ні? Тоді давайте я вас заміню, а ви відпочиньте. Відпочиньте.
У мене сльози бризнули з очей від несподіванки. Господи, що це таке? Хто це такий? Злізаю з драбини. Відвертаюсь, очі витираю, буцімто дуже спітнів, біжу за кут. І ридаю невтримно, за себе, за церкву, за Марію, за Бодайбо, за Сибір. А ВІН! — фарбує!!! П’ятнадцять літ фарбує! Видобувач Духовного Золота! Сибірський, Український, Божий Володимир Анатолійович Дерев’янко.

Примітка: Володимир Дерев’янко — нині староста Свято-Покровської громади в с. Рубанівське на Січеславщині, де настоятель храму — отець Василь.

 

Раїса ЛИША
Вiсiм шпанок
Орiльська соната

Кажуть, дерева чують дух місця, доносять предковічні голоси, що творили тут впродовж часів невидиму сув’язь буття. Невловною тонкістю ритмів і ліній, тонів і всіляких орнаментів дерева пробуджують пам’ять, яка розрізняє близьке й далеке, й стає либонь щораз глибшою інтуїцією Ріки.
Дерева пишуть книгу Неба і Землі. Невтомно наслухають — вбирають все: світло і темряву, гомін зір, грім і блискавку, вітер і дощ, Людину й Ріку. Тож, певно, великою мірою завдяки цим Божим янголам (як називав усякі сущі істоти св. Франциск Асизький) людина, попри все, рухається до осягання божественно космічної свідомости, хоч із надзусиллям, та здається таки переходить лабіринти й завали дискретности й усілякі палаци химер.
Чомусь саме тут найдужче чутні мені всі оті погуки землі, неба, трави, дерев, вітру, води… щораз впізнавані і неповторні, й здається, що їх чула завжди, нелічені тисячі років. То якась мабуть найвільніша, найпотаємніша мова, приступна хіба душі. Перекласти словами ті мовляння — кличі — виказування — співи — хорали листочків — шепоти — шерехи — скрипіння гілок — пророцтва й заповіти зірок й землі — якісь найпервісніші й найсміливіші в своїй безоглядності, що переплітаються невпинно з роїнням і моїх почуттів та думок, — це либонь коли б не те саме що створити нову мову або відкрити новий дивояв світовиду. Але вони — видимі й невидимі — саме це, виходить, якраз і чинять. У них все сповняється — виповідається вперше, раз і назавше, насправді, звіряючись лише з вишньою істиною сокровенного Світла, що є основа й первень буття. Чи не тому природа непомильно прекрасна, хоч які бурі на неї віють, хоч з яких боків?..
Тож і ти хіба первообраз свій — дивоцвіт — віднайдений в небі — можеш послати навстріч усьому в дар безоглядно, аби «додати до буття». Он бач як зближені в мові несподівано глибоко й драматично ці двоє слів: буття і пуття. Дійти до пуття…
Авжеж, не раз і не два чулося у цих місцинах — крайобріях, очеретах — лозуватках, у Великій Дубині, коло хати, що дім твого буття існує не тільки видимо, а й невидимо, і обриси його одвіку таємничі. Певно ж вони отут — земля, хата, колодязь, сонце, хвилі простору… — промовляють це навіть тоді, коли не надто до них дослухаємось, перейняті чимось на нашу гадку важливішим, аніж віднайдення поривною уявою захованих ликів.
Так, вглядаючись в подихи — крилаті дійства кольоро-світла, у вечір, що вже приводить ніч, яка геть усе змінює, розгортаючи всіяне зорями небо і глибочезну тишу, — я однак не переставала думати про те, що буде завтра. Якими побачу вранці посаджені деревця… й увесь виднокрай? Що промовлятиме сонцевітер? Які будуть хмари?..
Але те, що уздріла, прокинувшись рано й вийшовши з хати, аби поглянути, як сходить сонце, було настільки несподіваним, що я стала як укопана, не вірячи власним очам. Переді мною, в якихось 50 метрах від хати, там, де був берег з очеретами, — під самісінький верх горба розлилась величезна Ріка. Все затопила вода. І та вода, та Ріка була… червона. Малинова, пурпурна, рубінова, мінилась безліччю відтінків, сяяла… На воді не було видно жодної хвилі, стояла якась неймовірна містична тиша.
Подекуди з води витикались вершки очерету… Від магічно променистої Ріки, яка сягала аж за Бурчак, Мажарку — до самого обрію, де вже викотилось невимовно прекрасне і так само червоне сонце, — не можна було відірвати очей.
Перша думка змайнула: мабуть це я ще сплю і це мені сниться?... Але ж ні. Щось сталося на землі за ніч?.. Апокаліпсис?... Де взялася вода? Чому вона — червона?!
Лише оговтавшись поволі, додивилась, що то туман такий виявляється небуваний затопив болотяні береги ущерть, а сонце осяяло туман і сотворило Ріку.
Та й догледівши це, не перестаю бачити перед собою — Ріку. Навіть більше, з’являється здогад, осяяння — це ж споглядаю Ріку, яка достеменно була тут в неуявно предковічні часи. Й ото на її реальному високому березі стоїть батьківська хата, інші сусідські хати — ціла низка і старе кладовище з залишками скитської могили, а з іншого боку — висока Савур-могила, що назву її пов’язують із віданням, знанням…
Раптом відчуваю, вдивляючись в червоне сяйво Ріки, що й моя свідомість повниться якоюсь кольоровою яснотою, чує себе часткою цієї магічно живої сутности, що наче омила все, преобразила своєю містично червоною водою. Виднокрай розплющив очі широко, вільно. Де й ділась осмута майже пересохлого берега. Щось відбулося велике, трепетне… Наче світ на очах ожив.
Звідкись з’явилась певність, що Ріка в божественні якісь часи знову увійде в ці береги, коли Земля і Світ, і Людина оновиться. Все є можливим…
Хіба ж не це саме рекли нам великі повені в дитинстві, що заливали городи понизу й Леваду, змушуючи хлоп’ят будувати човни й ладнатися в плавання, й тріпотлива срібляста риба, й сині краплі води, й зоряно-білі лілеї… В Орілі, в Дніпрі — десь у піску видзвонює, ллється світло Ріки. Дивоглядний огром музики вічности леліє місцина довкола моєї білої хати край села з усім простором ландшафтом степового небокраю… Подумати лиш, як вони втримують пам’ять шляху і небо волі в океані буття…
В якусь мить я помітила, що Ти теж вийшов — дивишся, й на Тебе падає червоний відсвіт Ріки і Сонця, що мінилося, немов лице оракула, й на хату, що стала рожевою, і розпросторено тихі дерева, й колодязь… усі не зводять очей з Ріки.
Дивовижний всесвіт, у якому Дух дає крила навіть найменшій піщинці.

Фраґмент

 

Ольга Смольницька
Чи бачиш: камінь сівом золотиться?

Предківські голоси

...Асфальтами залите вухо
не знає імені: Народ.
...Співає гімни смертна жінка
А в ній — чи знає і сама ? —
Безсмертно тужить плем’я – інки.
Те плем’я, котрого нема.
Ліна Костенко, «Іма Сумак»

Як предки мої будували кургани —
Тоді проростало зелене вино.
Вже предків нема — залишилися рани,
Але до яких майже всім все одно.

Несправжні світи кров притлумили яру.
Забули, хто є — і чому я жива.
Але, наче згадка з Холодного Яру,
Безжально впивалась в долонь кропива.

І глина червона, неначе кров давня,
Мені нагадала про очі озер,
Бо предків моїх запрягали у рало,
Та обрів немає ворожих тепер.

Хто знає: чи, може, вино королівське
Вливалося в кров гордих предків моїх.
Мій герб сходить сонцем у вічному блиску,
І храм христоцвітний скликає живих.

Кров сходить — в мені. Оживає майбутнім.
Тому я ще досі співаю жива.
Крізь прірву століть — розумієте, люди? —
Впивалась в долоню мені кропива.

Багряна намистина

Намистина багряніє на сизому небі —
Покинута краплина.
У темному склі — чи сльозі —
Догорає вогник
Зчервонілих від очікування повік.
Догорає іскрина
За шпариною,
Куди ми йдемо –
Де нас чекають.
Плаче намистина.
Це сонце вмирає,
Це хмара завмирає,
Це плач вселенський,
Це боги забуті.
Але це Христова краплина,
Це Марії пурпур,
І ми підхопимо сподівання
В долоні,
Не вірячи щастю своєму.

Срібний голуб
(Рушникова фантазія)

Білий голуб схожий на метелика.
Крильця — квітками.
З пітьми проступає срібний голуб,
Якого ми відторгали –
І тоді здивований птах
Сідав на плече
Невидимому Спасителю, ловцю душ.

 

Марія

Живих пташок,
Які летіли славити Його,
А ми — всі навколо,
Яким так легко вмерти
від укусу непоміченої гадюки,
Що сховалася в тріщинах міста, —
Ми могли спостерігати
Двох прекрасних птахів,
Що славили Господа,
Ми знали, що можна бути спокійними,
Бо в одному простому будинку
Оживають глиняні іграшки,
А Мати пряде пурпур.

Сучасниця біля стіни, де колись були розстріли

Притулилася до стіни,
Опустивши руки,
Нахиливши голову –
Як під час видіння.
Треба торкнутися щокою –
Неначе Пієта.

Постояти біля стіни,
Відчуваючи, як серце впаде
Зірваним зі струни акордом –
О, яке відчутне серце!

Постояти біля стіни
І в неї врости,
Не привертаючи уваги чужої.

Згадати.
Треба постояти біля стіни –
Де камінь п’ястуком не розбити,
Бо це не стіл — Божа долоня.

Лелека

«Дай Йому сили!» —
Скрикнув лелека
З далеких боліт,
Побачивши страту Христову.
Від крику цього
Здригнулася Льонґінова рука —
І спис затремтів.
Мох на чорнім болоті
Всотав кров у себе —
Як губка, піднесена до вуст.
І злилась кров
На королька і малинівку —
Як лелечий вогонь...
Й дощ приховав розп’яття
Від чужих очей.
Дощ, бережений лелекою,
Провідником по річці
В потойбіччя –
Провідником душ померлих,
Які ми здмухнули
В нашій хаті курній,
Під трипільським дощем.

Абсурд

Золотий камінь посіємо ми:
Та нам ся стане ясне небонько...
З лемківської колядки
(«Коли не було з нащада світа...»)

Зелені зорі — мрії з голубами.
А золот-камінь — праведне начало.
Посію камінь. Це абсурд премудрих,
Бо так було, і буде, може бути.

Бо так сказала трійця голубина.
Абсурд небесний у абсурд фольклорний
Переливався золотом з хмарини,
Краплинами у зроджених планетах.

І біль у мудрім оці тамувався.
Абсурд богів — це предковічна мудрість,
Бо все було звичайним і можливим.
...Чи бачиш: камінь сівом золотиться?

Хрест
абсурдна думка

Хрест — єдине, що не підробили,
Як не намагаються в сторіччях.
Не зважаю я на сіре небо,
Що холодним сумом гасить серце
Й нагадає нам про любомудрів
І про ярих вигнаних адептів
Поклоніння блиску від розп’яття,
Що не всім дано побачить — ніби
Це збентежить очі марнозорі...
Хрест — єдине, що не підробити.
Аметистом день скотивсь в долоню
Й там застиг у спокої утоми.

Святий Миколай

Святий Миколай
Усміхався з кримських скель.
І старе золото
Індійською прикрасою
Віщувало про чудо нове.
Золото родиться з пітьми,
Чудо — з хвиль.
***
Птиця скинула землю з крил
І злетіла до темного неба,
За яким — пелена.
Нездоланна?
Та за нею Господь Бог,
Який лагідно всміхається
Дерзновенній пташці.

Золотий Великдень

Уночі хотілося страждати з Христом —
Але душа воскресала з Ним.
І спліталися дзвони
В нічному дзвонінні,
Мов золоті яблука —
Дзвеніли на струнах —
Золотим Вавилоном
Оновленим...
Підпираючи щоку,
Сиділа на березі —
О, скільки було таких
Рік вавилонських!..
Але вночі відбувалося диво:
В золотому вогні
Ми навчались перековувати
Мечі на рала.

Перша ікона

Перша ікона
Була платом Вероніки:
З поту й такої знайомої крови
Під притоптаною глицею
З кипарисів
Народжується мистецтво.

Христове зітхання
Було у повітрі.
Молю: створи новий світ!

Перша ікона –
Втомлене серце.
Відбиток Христовий
На квітці.

Перша ікона –
Морський камінець,
На якому я намалюю
Тебе.

Істина

Істина — це діямант,
Схований в темряві.
Крізь чорну землю й руди —
Мамутовий подих,
Зітхання духів.
Істина — це діямант,
Невидимий, прозорий,
Схований...
А грані
Фамільного персня —
Мов брила надійна,
Вмурована в трон.
Тримай істину в руці,
Як викрадений сон,
Що ночує в зоряній хатинці
Там, за світами.
А місяць-діямант
Шепоче тобі...
А ти — на білому полюсі землі.
Твоя сліпота тимчасова,
Бо істину в темряві
Треба знайти.
Відчуй діямант    
У долоні.

Сплячий Ісус

Я була, як у бурю вутла ладдя без керманича.
Я знаю, що Ісус, Який спав у ладді,
був і тоді зі мною,
але як могла б я побачити
Його в такій темній ночі?..
Св. Тереза з Лізьє, «Історія однієї душі»

Земля не знає, що вона рухається.
Дерево не знає, що воно росте.
І навіть одна-єдина крапля,
Що впала на сплячі повіки,
Може стати Святим Духом —
Прозорою кулею в медальйоні,
Сльозою на хресті.
Тіло не знає, що воно росте.
Плотськими очима не побачити головного.
Через дотик — пізнати?.. Це марно.
Де закінчується пітьма — і де починаюсь я?..
Але є одне:
Я пливу в ладді,
І темне море
Сипле піну мені на обличчя.
Невидимий Ісус
У ладді спить,
І треба Його берегти –
Навіть якщо я не бачу Бога.
Ми всі йдемо по воді,
І в наших ладдях –
То Ісус, то Льоенґрін.
Від мізерних казок
Ми йдемо —
Крізь обмеженість.
Що може тіло?..
Що може душа? —
Побачити вогняну квітку,
Занесену нам з Едему.
Побачити нічний вогонь,
Який — росте,
Хоч і не знає цього.
Нам дано знати так мало.
Знати — тілом,
Плотськими очима,
Слідом хатнього вогнища.
А тут, у пітьмі,
Спить Христос,
Який навчав усіх нас
Не боятися хвиль.

Жанна Д’арк

Їй доводилося не спати —
Вона примушувала своє тіло
Не робити цього
В холодному склепі.

Вона хиталася, і сльози неспання
Змушували стискатися горло —
Серед чужих постатей,
Які чекали, коли вона засне.
...За межами храму
Їй все здавалося диким...

Але все ж таки одного разу
Архангел і святі
Навіяли їй сон,
Сказавши, що тепер можна спати.
І єдине, що лишилося на землі від неї —
Це чоловічий одяг,
Але не серце.

Місіонерський катехизм

Йому захотілося суші.
Йому захотілось рослин,
В яких переселені душі
Здавалися б світлом живим.

Йому захотілося сонця
Та білої тіні зірок —
До кожної щоб охоронця,
На кожній щоб мовив пророк

До світла і моря — молюсків,
До змій і заснулих тварин,
Щоб знали ми: в серці не вузько,
Допоки все створює Він.

Йому захотілося тверді,
Щоб вільно ступала нога.
І кидали душі по лепті,
І кожен землі помагав.

І янголи вільно літали,
І з моря зродилась душа.
Є Він — а є тінь — ми пізнали:
До всього є крок і межа.

Чому народилися душі,
А з ними — любов і жалі? —
— Йому захотілося суші,
Йому захотілось землі.

Ольга Смольницька народилася 7 червня 1987р., у місті Сімферополі.
2009 р. закінчила з відзнакою факультет української філології та українознавства Таврійського національного університету імені В. Вернадського. Нині аспірант катедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Має наукові та мистецькі публікації в багатьох виданнях. Поезії перекладені португальською мовою — антологія молодої лірики України «Лоза (Videira)» (Ріо-де-Жанейро: Contraste, 2009), видавець і перекладач — Віра Вовк.
Переклала українською мовою британські казки та бувальщини, шотландські народні пісні, поезії Е. Дікінсон, В. Кларка, В. Блейка, Емілі Бронте, К. Россетті, Дж. Кітса, П. Б. Шеллі, Е. А. По, Т. Гарді та багато іншого.
Авторка поетичних збірок «Ангел ночі», «Відшукаю мінливу комету» (Сімферополь, 2009); «Чорний метелик» (2010);,«Мандрівник» (2011). 2010 р. вийшла книга телесценаріїв, есеїв, статтей «У пошуках коріння». Вибрані тексти з книги «У пошуках коріння» перекладені німецькою мовою україністами Лейпцизького університету.
Вже з цієї короткої довідки бачимо, як глибоко захоплена поетеса й дослідниця пізнанням духовної і творчої екзистенції особистости, нації… і цілого людства, шуканням шляхів у часі і просторі Божої вічности. Поезії Ольги Смольницької — це відважні спроби осягання сакруму буття, болючий порив чутливої душі до істини і свободи.

Р. Л.

 

Володимир МАЦЬКIВ
Христос Воскрес!
Направду Воскрес!

Ніч добігала до кінця. Далеко, на схід­ному обрії, небо почало рожевіти. Яснорожева смуга поволеньки розсува­лась щораз ширше. Починало розвид­нятись.
В Оливному саду обізвалась перша пташина. За хвилину таких голосів бу­ло побільшало, але вони були несмілі, него­лосні. Коли ж почало розвиднятись, го­лоси пташок ставали голосніші й ра­дісніші.
Місто Єрусалим було спокійне, там не чулося ніяких голосів. Мешканці спали. Це був святковий день. Свято Пасхи.
За містом, недалеко гори Голготи, теж стояла тиша. Там було кладовище, на якому ховали покійників, головно тих, які були засуджені на смерть, але біля одного свіжого гробу чулася притишена розмова. Там сиділи римські вояки і, щоб не заснути, роз­мовляли.
— Тите, як довго треба буде нам тут сидіти? — запитав один з них.
— Думаю, що незабаром прийде зміна, — відповів другий сонним голосом. —Але навіщо пильнувати цей гріб? Таж умерлі не встають!
— Так первосвященик хотів. У цьому гробі лежить Ісус з Назарету. Він ніби­то сказав, що третього дня встане з гро­бу, але цьому ніхто не вірить. Зате юдейська старшина думає, що Його приятелі можуть забрати тіло померло­го та казати, що він воскрес.
— Бачиш, Октавіяне, які ці люди див­ні! Адже Ісус — така сама людина, як ми всі! Кому ж потрібний умерлий чоло­вік? Чи не краще було б, коли б ми вис­пались, як усі інші вояки, а не сиділи ось тут цілу ніч?
— Ти говориш правильно, — сказав Лівій, — але тут йдеться не про звичайну людину. Ти, може, не повіриш, але мені розказували люди, що бачили, як Ісус повернув до життя померлого чо­ловіка, який вже три дні лежав у гробі. Розказували теж, що Ісус нічого злого нікому не робив, а навпаки, допомагав, кому лиш міг, і хто Його про допомогу просив. Він оздоровив навіть хворого слугу одного сотника. То чому ж Його розп’яли? В цьому мусить бути щось дивне або для нас незрозуміле. Можли­во, що Він дійсно не з цього світу, як про це, кажуть, не раз говорив.
— Е, не плети нісенітниць! — сказав Октавіян.
Та вояк ще не договорив свого остан­нього слова, як над гробом заясніло якесь дивне світло, хоч сонце ще не піднялось з-поза обрію. Вояки переляка­лись та позакривали очі руками, бо яс­ність була сильна і вражаюча. Серед ті­єї дивної ясности з’явився ангел у сріб­листо-білій одежі. Він підійшов до гробу. В ту ж мить камінь, що ним був привалений гріб, наче сам відвалився. З гробу піднялась величава світляна по­стать. Вояки-римляни, що стерегли гроб, мусили ще щільніше заплющити очі, бо ясність була така велика, що очі звичайної людини не змогли на неї ди­витися. Та все ж таки вони добачили, що на руках і ногах цієї постаті черво­ніли рани.
Вояки з переляку почали відсуватись від  гробу.
— Він направду воскрес! — прошепотів Лівій. — Він направду є післанцем неба!
І пташки, здавалось, почули ці слова воїна, повні віри й подиву, та почали щораз  голосніше  щебетати.
В цю хвилину з-за обрію виринуло сонце і звернуло свої промені на воскреслого Ісуса...
Воротар на брамі Єрусалиму побачив вояків, що з дивним поспіхом ішли до міста і щохвилини оглядались, наче бо­ялися погоні. Не видержав і запитав:
— Що сталось?
— Він воскрес! Він направду воскрес!
— Так! Ісус направду воскрес! Ми ж бачили  Його…

Надiя Кметюк
Великоднi  дзвони

Так надхненно дзвонять великодні дзвони,
Срібний голос вітер зносить до небес.
Хай ніхто не плаче, хай ніхто не стогне,
Бо Христос сьогодні, бо Христос Воскрес!

По садах квітучих, по траві зеленій
Срібло передзвонів вилилось на світ.
Докотилось в села — у хатки різьблені,
Радістю вгорнуло білий дивоцвіт.

Воскресіння Боже — Милосердя Боже —
Українську душу зцілює сповна.
І стоять дівчатка, мов прекрасні рожі,
В оченятах чистих розцвіла весна.

Слухають, як дзвони великодні дзвонять —
Світанкові гімни Богові й весні,
І, як ніжні рожі, пелюсточки ронять,
Личенька їх ронять усмішки ясні.

Свiтлана ЖУК
Великдень

Великдень — день воістину великий,
день воскресіння нашого Христа,
і писанки горять червонолико,
як мученицька кров Його свята.

День весняного розквіту природи,
пробудження земного до життя.
Це день великих сподівань народу
На вічність і щасливе майбуття.
Сідає за столом уся родина,
І радісно щебече дітвора.
— Христос воскрес!
— Воскресне Україна!
Ведуть переклик береги Дніпра.

Володимир МАЦЬКIВ
Сльози-писанки

Надходив вечір. На гору прибули де­які учні Ісуса, щоб Його поховати, бо ж у свято не було дозволено, щоб хтось висів на хресті. Його поховали у новім гробі під горою. Коло гробу поставле­но військову сторожу. Люди розій­шлись.
Божа Мати ніяк не могла відійти від гробу свого улюбленого Сина. Вона ще довго там стояла, аж землю прикрила темна ніч. Тоді й вона з великим болем у серці поволі пішла до міста, але цілу дорогу скропила гіркими сльозами. Що далі відходила від гробу, то гарячіші та болючіші були сльози. В суботу всі святкували, і до Ісусового гробу ніхто не приходив. Але в неділю рано-вранці зібралися кілька побожних жінок і піш­ли до гробу Ісуса. Згідно із тамошнім звичаєм, вони хотіли намазати тіло по­мерлого олійками, бо цього вони не встигли зробити у п’ятницю.
У гробі вже не застали Господнього тіла, і ангел сказав їм, що Христос воскрес. Не було вже й військової сторожі: вона розбіглася. Жінки, врадувані цією новиною, верталися щасливі до міста. На дорозі вони побачили прегарні писанки і стали їх збирати. Вони одразу зрозуміли, що це сльози Божої Матері, які перетворились на писанки. Зустрічаючи людей по дорозі, вони з радістю говорили: «Христос воскрес!» — і наділяли їх гарними писанками. Від тієї пори писанка означає радість, яку нам приносить Христове воскресіння.

 

Роман ЗАВАДОВИЧ
Ісусова сльоза

Ісус умирав на хресті. Його голова в терновому вінку востаннє похитнулась і звисла. В ту хвилину з Його ока впала велика кривава сльоза і всякла в землю біля хреста.
На третю ніч з тієї сльози виросла билинка з трьома листочками, а на її вершку зацвіла червона квітка.
Дванадцятилітній Шимон був з раннього дитинства хворий на ноги. Відколи батько помер, не було кому доглядати овець, що паслися під горою Голготою. Мусив це робити клишоногий Шимон, хоч часто жалівся, що ноги терпнуть і ниють. Не раз мати прикладала йому до ніг заварене у воді лікувальне зілля, і хлопець, полежавши годину-дві, знов ішов на пасовисько.
Одного досвітку, переходячи Голготою, Шимон побачив квітку й зупинився  зачудований.
— Всі гори й доли кругом Єрусали­му я сходив, а такої дивної квітки ще не бачив!
Викопав квітку з коренем, поклав у черепок і приніс додому.
Шимонова мати, Рахиля, була вдовою, її камінна хатина була вбога й невелика, але для вазоника з дивною квіткою знайшлося місце біля вікна. Мати й син навпереміну її доглядали, підливали, і вона з дня на день ставала кращою та дивно пахла.
Одного ранку зайшла до Рахилі сусідка Сара. В неї на руці була велика рана, що тяжко боліла й не гоїлася.
— Яка гарна, дивна квітка! — сказала Сара, зупинившись біля вазоника, а потім мимоволі підняла хвору руку й кін­цем пальця доторкнулася листочка.
Порозмовлявши з Рахилею, сусідка пішла додому. Але надвечір вона прибігла знову до Рахилі, радісно схви­льована.
— Знаєш, Рахиле? Моя рука перестала боліти!
А за три дні Сара знов прийшла. Не кажучи й слова, розмотала полотняну перев’язку і простягнула до Рахилі ру­ку. На місці, де ще недавно ятрилася ра­на, рожевіла молода шкіра.
В найближчу п’ятницю Рахиля і Ши­мон мали гостей. Рахилин брат Натан прийшов з жінкою на прощу до Єруса­лиму, і принесли вони на руках донеч­ку, що зроду була сліпенька.
Маленька Марта, почувши дивний запах квітки, простягнула наосліп руку й несамохіть доторкнулась листочків. Ніхто, крім Шимона, цього не бачив. Тільки він слідкував за сліпенькою сво­ячкою, побоюючись, щоб вона нехотя­чи не зламала квітки.
Гості переночували й пішли в своє се­ло. А за три дні прибігла до Рахилі Мартина мати з донечкою на руках. Ще від порога вона радісно кликала:
— Наша Марта має здорові очі. Вона бачить! Вона справді бачить!
Ніхто не знав, від чого це сталося. Тільки Шимон сказав, що, можливо, це чудо створила червона квітка. Адже і Сарина рука теж так несподівано загоїлася! Він думає, що це від доторку листочків...
З того часу до Рахилиної хатини стали навідуватись люди. Вони чули про дивну квітку, підходили до неї, оглядали з усіх боків, а дехто несміливо доторкався її листочків. Однак нічого незвичайного не діялося.
Та за кілька тижнів зашуміло ціле пе­редмістя   Єрусалиму.
Десь на третій вулиці вмирав хлоп­чик. Батьки приводили знахарів, ті на­пували його виваром з якогось зілля, намазували тіло всілякими мастилами, але це не помагало. Тоді мати в розпуці вхопила синка на руки і принесла його до  Рахилі.
— У тебе, кажуть, є дивна квітка. Де вона? Дай доторкнутись!
Рахиля подала вазоника, а мати вми­раючого підняла його худу, мов патик, руку й доторкнулася нею листочків. Хлопчик наче здригнувся, наче ледве помітно зідхнув. Але за кілька годин він розплющив очі, пізнав свою матір і прошепотів: 
— Мамо!..
Незабаром хлопець одужав. До Рахилиної хати плавом поплив народ. Без сумніву — то була цілюща квітка! Шимон був необережний, розповів, де її знайшов: там, де стояв хрест, на яко­му був розп’ятий Ісус з Назарету...
— Це Боже свідчення! — заговорили люди. — Ісус був справжній пророк, Божий Син! За що Його вбито, невинного, святого?..
Багато людей увірувало в Христа.
Дізналися про це ті, що вбили Ісуса, — фарисеї, судові радники, міська старшина. Вони чули, що Ісус воскрес, але не хотіли в це повірити. А тут щораз більше людей починає вірити, що Він справжній  Божий  Пророк!
За кілька днів до Рахилиної хати вбігла перелякана Сара.
— Ідуть! Ідуть до вас!
Рахиля навіть не питала, хто йде. Виглянула у вікно й побачила вояків. Шимон догадався: ідуть, щоб забрати квітку Божого Пророка. Він уже довідав­ся, що міські урядники розпитували про квітку, навіть підсилали розвіда­чів.
— Шимоне! Бери вазонок і втікай! — шепнула мати.
Вояки вже були на порозі. Один вояк побачив, як Шимон перелазив підвіконня, і пустився за ним. Шимон намагався втекти, але в слабих ногах не було сили. Він спіткнувся, впав, а глиняний вазонок гепнувся об землю й розбився. Земля розсипалася по провулку. Вмить підняв Шимон квітку і сховав її за пазуху.
Вояк уже був недалеко. Здавалось, от-от схопить хлопця за одежу. Але сталося щось несподіване: раптом зникла знемога в Шимонових ногах; він почув себе таким міцним і здоровим, що, здавалося, міг бігти з вітром у перегони. Мчався вуличками, не оглядаючись. Минув передмістя і став підійма­тися на гору Голготу.
Вояк залишився далеко позаду, потім махнув безрадно рукою. Вернувся під Рахилину хату, постояв над розбитим вазонком і, не кажучи слова, відійшов з іншими вояками в місто.
А Шимон біг і біг. Де в нього взялося стільки сили! Не чув ніякої втоми. Чув лише за пазухою доторк дивної квітки і, здавалося, що сила, яка виходить з неї, наповнює все його тіло.
Добіг до місця, де колись стояв хрест Ісуса з Назарету. У скелі ще було видно заглибину.
Шимон добув квітку з-за пазухи. Вона була пом’ята і прив’яла. Шимон злякався.
— Квітко! Квіточко! Я не навмисно, я не хотів! — вибачався хлопець, і сльози текли в нього по обличчю. — Не в’янь! Не вмирай, квіточко! Ось я зараз посаджу тебе в землю, і ти оживеш!
Випорпав руками ямку й обгорнув корінці землею. Гарячково тремтіли пальці. Дуже поспішав, щоб квітка не зів’яла.
Згадав, що пересаджену квітку треба полити. Схопився й побіг до джерела під горою. Було досить далеко, а сонце щораз  більше  пригрівало.
Ось і джерело. Але в що набрати води? Набрав у пригорщу й побіг, побіг... Прибіг до квітки. Вона ще більше прив’яла. Мерщій, мерщій підливати! Глянув на свої долоні — там не було ні крап­лини води, вона витекла поміж пальцями під час швидкого бігу.
Безрадно схилився біля квітки, спостерігаючи, що з нею робиться. А вона все корчилась і корчилась і кудись дівалась. Ось уже тільки два листочки, вже тільки один... Ще стирчить бильце, але й воно тане, мов свічка... А коли дотануло до корінця, на ньому з’явилася блискуча й червона, мов рубін, велика крапля-сльоза. Блиснула в сонці і впала. Всякла в землю. А за хвилину закурилася легенькою парою-мрякою, піднялась у повітря й полинула угору... в синє небо...
Ісусова сльоза вернулася до свого Власника.
Шимон уже більше не хворів. Він прожив більше ста років, та найважливіше те, що увірував в Ісуса Божого Сина і став одним із перших християн в Єрусалимі.

 

Вiльна людина у вiльнiй державi
Під таким девізом відбувся Національний Круглий Стіл 5 квітня у Київі
Місія інтелігенції та вільних людей України

Блаженнiший Любомир (ГУЗАР)
Присутність інтелiгенцiї

Блаженніший Любомир зазначив, що інтеліґентні люди присутні в кожному культурному народі. «Це група людей, яка, крім того, щоб говорити про поодиноку особу, ще й замислюється над темою людини в спільноті, адже особа не живе сама, як острівець. Людина може бути людиною тільки тоді, коли вона є в спільноті. Такою її сотворив Господь».
Промовець зосередив увагу на «складних ситуаціях у суспільстві, про які кожен із нас знає». Впродовж історії людства подібні ситуації вже були. «Недавно були такі, як Гітлер, Муссоліні, які хотіли запровадити певний лад, за якого кожен громадянин держави мав би відповідне життя. Були й інші спроби полагодження фундаментальних негараздів, прикладом яких є Французька і Жовтнева революції. Це були спроби створити ситуацію, щоб кожна людина щонайменше робила те, що їй належить. Але такі розв’язки не дали позитивних результатів».
На його переконання, є інший, кращий спосіб, який полягає в оздоровленні нації. «Сьогодні Предстоятелі Церков та інші люди почали говорити про інтеліґенцію, яка вміє бачити на підставі духовних цінностей справжні розв’язки суспільних проблем. Пам’ятайте, що ви потрібні. Без вас розв’язок не буде. І в тому, що ми зібралися сьогодні разом, я вбачаю Божий перст», — наголосив Блаженніший Любомир.

Подаємо відповіді Блаженнішого Любомира на деякі запитання журналістів:

Лише за допомогою слова можна чогось досягти? 
—Як зазначив Євген Сверс­тюк, «словом можна будити більше, ніж пострілом. Постріл може глушити, а слово будить». Варто говорити про будителів. Слово має велику силу. Цитуємо великого поета Тараса Шевченка: «Я на сторожі коло їх поставлю слово...». Знаємо, яку велику роль для українського народу відіграли Шевченко, Шашкевич... Не треба недооцінювати силу слова. Слово найкраще передають на шкільному рівні, на ньому людина виростає. Тому вчителі повинні усвідомити ту величезну відповідальність, яка лежить на їхніх плечах. Адже саме вони формують перші зрілі думки молодих людей. На Національному круглому столі будемо намагатись збагнути сьогоднішню ситуацію в Україні і знайти вихід з наших проблем. І це не лише завдання круглого столу. Це завдання кожного з нас. А особливо це завдання вчителів, яким не завжди віддаємо належне. 
Вірите, що український народ підтримає ініціятиву інтеліґенції? 
— У народі є зацікавлення до розв’язання проблем України та кожного українця. Не весь народ спить. Проблема ще й у тому, що багато з тих, хто хотів би щось робити для покращення життя держави, не знає, що і як робити. Є небезпека, що ті люди можуть піти невірним шляхом. Хочемо скерувати силу народу у вірне русло. Вірю, що ця сила є в серцях українців. Хочемо допомогти її звільнити від страхів та сумнівів. Не починаємо з нуля. Є народ і сила, яку потрібно скерувати до вірних дій. Діяти слід не насильними методами, а моральними. Недооцінюємо належно вартість і силу пробудителів. Ми задивлені в економіку, політику. А варто прислухатись до тих, що кличуть нас до добра не холодними науковими тезами, а живим словом. 
Якщо насправді хочемо щось збагнути та досягти, потрібно діяти за допомогою слова та прикладу. Слово мусить бути підкріплене дією. Нехай розпочнете це зі себе, із власної сім’ї, із сусідів. Ваше розумне слово із власним прикладом до дій стане рушієм до дій громади. Люди хочуть змінювати життя на краще, потрібно лише їм у цьому трішки допомогти. 
Складною сьогодні є ситуація не лише в громадсько-політичному житті України. Не менш напруженими виглядають справи у житті українських церков. Особ­ливо непокоять настрої Української православної церкви Московського патріярхату...
— Недостатньо поінформований про ситуацію в сере­ди­ні УПЦ МП. Та й не намагаюсь входити у внутрішнє життя сусідньої церкви. Там триває боротьба за переділ влади в середині церкви. Певні групи мають власні інтереси. Таке явище часто можна спостерігати в сере­дині різних церков... Співчуваю і молюсь, щоб при Божій помочі ці чвари припинились. Адже це, перш за все, шкодить прихожанам цієї церкви.
На цьому тлі говорити про єдину українську церкву, мабуть, марно...
— Чому марно? Мусимо про це говорити. І не йдеться про те, хочемо ми цього чи ні. Єдина помісна церква - не фантазія церковних діячів, громади чи політиків. Це наш обов’язок. Ісус Христос створив одну Церкву. За часів Володимира, коли християнство стало релігією нашої держави, була одна Церква. Наша біда, що ми її поділили. Це наш великий гріх. Скоїли велике лихо. Але зараз мусимо усіма силами возз’єднати Церкву. Тому мова про єдину Церкву – не порожні балачки і не політика, а наш обов’язок. Наша біда, що ми ще мало за це переживаємо. Єдина церква тісно пов’язана з нашою вірою. Щодня мовимо у молитві “Вірую в єдину церкву”. Але якщо кожен із нас надалі буде думати, що це - його церква, а це - ні, то надалі будемо роз’єднані. Потрібно всім разом об’єднуватися во Христі, який є головою церкви. Створення єдиної церкви - це реально, адже це заповідь Божа. Хоча шлях до цієї єдності важкий. Та якщо одного дня ми ту єдність розбили, мусимо разом працювати над тим, щоб відновити її. Якщо кожен буде робити своє маленьке подвір’ячко, ніколи не знайдемо одне одного. Мусимо стати один біля одного, подивитись направо і наліво та зрозуміти, що ми такі ж, як і наші сусіди. Навіть якщо в даний момент наші погляди трішки відрізняються. Адже в суті ми усі - християни.
— Київо-Печерську лавру, Почаївську лавру та Святобогоявленський манастир депутати від Партії регіонів хочуть передати у власність Московському патріярхату. Що думаєте з цього приводу? 
— Потрібно зберігати національні святині, адже вони належать українському народові. Не важливо, хто буде підмітати подвір’я біля цих церков. Важливо, щоб кожен віруючий християнин, спадкоємець київського християнства мав вільний доступ до святинь. Тут не може бути мови про приватизацію, переписування чи передавання в чиїсь руки. Такі місця, як Лавра, повинні бути відкритими для всіх віруючих християн, навіть якщо вони не належать до тієї конфесії, яка в даний момент опікується цією святинею. Лавра належить українському народу та українській церкві.

 

Євген СВЕРСТЮК
Нас зiбрала тривога

Шановна громадо!
Нас зібрала тривога: ми втрачаємо відчуття справжности життя і відчуття ґрунту під ногами. Хтось, може надіється, що сьогодні даватимуть індивідуальний рятівний пояс. Насправді все простіше: нам треба заглянути один одному у вічі, взятись за руки і відчути себе громадянами України.
У висліді «класової боротьби» двох ідеологій ми опинилися в полоні споживацького матеріялізму, що більше відповідає нахилам людської натури і рівневі науково-технічних досягнень. Правду казав покійний Айятола Хомейні: американський матеріялізм страшніший, він витворив диявольську індустрію спокус для людини, як виявилося — проти людини.
Наша напівголодна людина потрапила, як дикун на ярмарок секонд-хенду, і  упали всі перегородки. З комсомольськими чеснотами вона не встояла, бідна, і вмить розміняла рештки свого морального капіталу.
Найтяжче виявилося перетравлювати крадені народні багатства: вона дуріє, вона поводиться неадекватно. Вона думає, що влада буде її гарантією і не задумується: навіщо це все?
Духовні вартості стукають у двері і в скроні. Вони єдині справжні. В них наш єдиний порятунок. Як і сто, як і тисячу років тому. 
Той дзвін тривоги зібрав нас на Національний круглий стіл.
Двоє слів про «пошуки нових вартостей».
Ініціятива «1 грудня» — то ініціятива церков, які мають сталі, традиційні вартості і культивують їх. Утрачені комуністичні вартості були в основному християнськими вартостями навиворіт, тобто правда, але класова, добро — з кулаками, закон  — але не для всіх,  служіння — але вождеві… І нарешті ідеал  — щастя для майбутніх  поколінь, своєрідна заміна потойбічного життя.
Але повертатися до справжніх вартостей розбитими дорогами непросто. Та й чи були вони глибоко закорінені в народі?
Даю коротке пояснення уживаних понять. Домінування духовного начала — це готовність діяти за Законом Божим, за совістю, за правдою.
Вільна людина — не раб обставин.
Вільна країна — країна вільних і гідних громадян.
Громадський обов’язок — добровільна праця для загального добра.
Демократичні цінності — ненасильство, толерантність, пошанування іншого.
Інтеліґентність — здатність до творчих і духовних зусиль і безкори­сних дій.
Матеріялістичний світогляд — зацикленість на матеріяльному, побутово корисному, не виключає гоббі — творення кумирів і утопій.
Позитивна альтернатива — готовність творити позитивний приклад.
Усі ми розуміємо. що ще  ніколи в історії люди не змінювалися під впливом логічних аргументів. Любов і голод рухали ними— первісні біологічні потреби.
В епоху споживацтва і любов, і голод притуплені. Людина, зледащіла від переситу, сміється з колишніх романтиків, спраглих високої любови, з революціонерів, спраглих справедливости, і навіть з авантюристів, готових на великий ризик.
Зневажений і віками висміяний міщанин нині купається, як вареник у маслі.
Йому служать телебачення, рекляма, інтернет і фітнес-центри.
Його захищають філософія споживацтва і морально амбівалентний закон. Йому улещає мистецтво постмодернізму. Його підтримує мода — мода на ситість, успіх і комфорт. Він дбає про своє тіло, і тільки тіло. Як це схоже на ферму бичків сталінського академіка Лисенка, який методом посиленого відгодовування хотів вивести вищу породу!
А ми говоримо про нонконформістів, які зламають мури інертности мас. А ми апелюємо до ідеалістів, що не приймають масової психології. Ми звертаємося до розуму, який вказує на прірву під ногами.
Ще ніколи люди не злякалися прірви і не послухали попереджень. Але завжди якась незрима рука  їх зупиняла, і вони задумувалися над своєю виго­дою: далі простувати тією дорогою невигідно мені, мені вигідно, щоб сусідові теж було добре, щоб він був влаштованим і не аґресивним… Виходила ніби любов до ближнього.
В українських реаліях всі українські партії посткомуністичні. Усі вони вирощені тим режимом, який заколисував ідейними словами своє утробне прагнення до справжнього матеріялізму. Тільки одні любили матеріялізм з кримінальним ухилом, інші — з авторитар­ною державністю, інші матеріялісти мали національні сентименти.
Є і матеріялісти з християнсько-демократичним забарвленням. «Дай, дай, дай!» — моляться вони.
Нам треба відмежуватися від корисливого матеріялізму і пошукати сміливих людей нонконформістів з ясним розумом і доброю волею. Фактично з цього починали усі реформатори і піонери.
У нас є арґументи:
— Світ завжди тримався на Божому Законі і на правді. Часто він відхилявся, але зрештою мусив повернутися до норми:  в людині закладено моральні начала.
— Криза підвела нинішній світ буквально на грань прірви, і ми надіємося на рятівний інстинкт самозбереження, а особливо на зусилля тих праведників, які є в народі і завдяки яким світ може бути врятований з їхньою діяльною участю;
— Сатанинський світ неґативних емоцій, насильницьких методів та ілюзорних перемог — він засліплює і полонить як мильна бульбашка. Але він приречений. Він самознищиться.  Як у псалмі: « А путь нечестивих загине».
Головний наш арґумент: людина і суспільство хочуть жити і бути здоровими, хочуть лікуватися від смертельних недуг і запобігати їм.
Ми апелюємо не так до розуму, як до інстинкту самозбереження. Ми віримо, що люди морально здорові — дужчі, і їм допомагає Бог.
Ще в античності знали: треба лікувати душу, а тоді вже тіло.
Одна з ледачих ілюзій нашого соціюму — надія на порятунок в Европейському союзі. Але для цього передусім треба реформуватися — і психологічно, і морально, і адміністративно. Усі мусимо піднятися вище до европейських стандартів. Але коли ми піднімемось і зберемося з силами, то відчуємо, що нам потрібне входження до Европи на рівних. Европа охоче привітає Україну не згорблену і зрусифіковану, а гідну й певну себе та свого демократичного шляху. Треба пізнати свої сили і покладатися на свої сили. Слава Богу, нас не затягують в минуле пастки гордині і величі, як Росію.
Якщо ми витримали гніт голодоморів і окупацій, то витримаємо й іспит на зрілість. Але тут потрібна мобілізація усіх сил душі — сміливі починання і вольові зусилля. Потрібна послідовна праця.
Моральний опір особистостей — то завжди велика сила. На людину наступає ринок спокус, а  захист у людини — тільки совість і старий реквізит заборон, поставлених собі. Духовний захист.
Але то захист здорового живого — проти хворого світу. І тут паросток пробиває бетон.
Ми 70 років будували соціялізм «в одній окремо взятій державі». Нині будують в одній окремо взятій державі приватизовані зони для виродків, одурілих від безвідповідальности.
То метастази старої пухлини. Вони приречені— в нашому світі, що тяжіє до єдности — і в екології, і в законодавстві, і в медицині…
Зараз основний захист — то позитивна альтернатива. Потрібно оживи­ти надію на позитивну альтернативу і силу позитивного прикладу, на який здатен кожен з нас. Замість лаяти темряву — запалити свічку.
Стеля опускається на оспалих. Вищий рівень треба системно культивувати і підіймати, інакше не буде альтернативи тотальній пересічності.
Першого грудня 1991 року у нас був спонтанний вибух національної самосвідомости. То міг бути сигнал для старту народних сил. Їх бракувало. Людей діла не знайшлося навіть для елементарного усунення тоталітарних символів, які досі розчленовують свідомість людей, що давно вже знають про злочини тих, чиї пам’ятники стоять і леґалізують злочини. Зате спішно задіяли кримінальні клани, які визріли в надрах соціялізму. Покірні радянські люди виходили на роботу без зарплати і без пенсії…
Коли в суспільстві бракує волі і активности до демократичної перебудови, тоді починається зворотний процес, авторитарний поворот назад. Так було в 90-ті роки, так маємо тепер.
Треба віддати належне українцям, що спершу втікали за кордон від кучмівського режиму, а потім отямилися і організували Помаранчеву революцію. Малодухи й криводухи кажуть, що то не була революція…
То не була революція типу жовтневої, бо там був переворот, органі­зований терористичною партією. Тут таки була духовна народна революція — на очах у всього світу!
Інша справа, що не було належного продовження, офірного служіння, реформування державних інституцій.
Велика вина в тому українських політичних партій, які засідали у своїх патріотичних кублах. Навіть гірше — вони часом розносили про своїх людей негативні чутки, підкинуті їм чужою аґентурою.
Рух дискредитував себе, коли десь зникли особи, які рухають, вору­шать оспалих, працюють в народі. Без активної щоденно позитивної організаційної просвітної роботи  поняття «рух» стало смішним.
Нарешті про український гріх духовної оспалости і фуршетної розслаблености.
Коли в  нас , за диявольським сценарієм, державна влада роздвоїлась і на сміх людям Прем’єр і Президент взаємно знищувались — весь народ мав піднятися і день і ніч скандувати біля їхніх кабінетів: «Не ганьбіть Україну!»
«А ми дивились і мовчали та мовчки чухали чуби» (Т.Шевченко).
Зараз щоденно п’ємо повну чашу ганьби, приймаємо зневагу і західного і східного світу, який називає корупційний антинаціональний уряд УКРАЇНСЬКИМ. 
Сьорбаємо «утиный суп Табачника», який і не приховує своєї зрадницької суті, так як Литвин не приховує, що був сексотом.
Хіба цього мало, щоб назвати владу нелеґітимною? Не може нація, приголомшена цинізмом кримінального штибу, довго мовчати і чекати чергових репресій.
Свобода слова — то називання речей своїми іменами. Але то мають робити особистості, у яких за словом іде діло.
Україна сьогодні у пригніченому стані моральному і матеріяльному. У владі засіла пересічність. Вона всьому задає тон. Стеля культури опускається. ЗМІ пристосовуються до пересічности. За цим ховається тенденція деґрадації суспільства, яке перестає адекватно реаґувати на системну дискредитацію державних інституцій — фінансів, права, освіти, культури…
Ось чому такою актуальною є самоорганізація і структурування суспільства.Форми самоорганізації давно відомі.
Згадаймо, з чого починали «визволителі» в 1939-40-х роках в Західній Україні та в Прибалтиці.  Розігнали всі політичні організації. Розпустили всі молодіжні, навіть спортивні організації, розігнали Пласт, розпустили харита­тивні організації, ліквідували навіть кооперативи «Самопоміч». Навіть товариства тверезости. От ці і подіб­ні об’єднання треба творити. Урухомити роботу бібліотек, культурних осередків. І що особливо актуально — організувати духовно просвітню робо­ту при церквах…
Отже, йдеться не про політичні прожекти чи політичні клуби, а про урухомлення життя в нашій Immobile State — у нерухомій, ізольованій, опущеній країні. Ми починали  розмову з довіри, доброзичливости, відкритости людини одна до одної. І закінчимо тим самим. Під лежачий камінь вода не тече. Саме по собі суспільство не створиться: його треба творити постійно і наполегли­во. І постійно очищатися від омертвілого псевдопатріотичного баласту.
Не шукайте моральних авторитетів у Київі — творіть, плекайте, під­тримуйте живі моральні приклади по всій Україні.
Вчімося любити й цінувати людину чесної сміливої думки і дії.
Ті, що тут зібралися — то лише маленький острівок. Україна велика й багата. Любім Україну!

Iван ДЗЮБА
Вступне слово

Шановне товариство!
За дорученням Ініціативної групи та Організаційного комітету НКС оголошую початок його роботи.
Нагадаю, що ідею НКС запропонували предстоятелі трьох традиційних християнських церков — Української Православної Церкви Київського патріярхату, Української Православної Церкви Московського патріархату, Української Греко-католицької Церкви. Це був історичний акт, оскільки вперше предстоятелі трьох церков виступили разом, тим самим визнаючи свою рівновідповідальність за моральний стан суспільства. Саме цей моральний стан, а точніше моральна деґрадація суспільства, покликали їх до усвідомлення необхідно подати спільний голос. З приємністю відзначаємо, що цей голос почули й підтримали в інших конфесіях, наявних в Україні.
Згадані предстоятелі церков звернулися до представників громадськости, до української інтелігенції з пропозицією провести широке публічне обговорення очевидної духовної кризи в суспільстві. За їхнім вибором було створено Ініціятивну групу з 11 чоловік — ви їх знаєте. У засобах масової інформації їх поспішили охрестити то «старійшинами», то «аксакалами», то «моральними авторитетами», то ще якоюсь бідою. Можу запевнити вас, що ніхто з них так себе не ідентифікує, задовольняючись цілком адекватною особистою самооцінкою. Ініціятивна група — це люди, які просто виконують місію, для якої їх обрано. У свою чергу Ініціятивна група визначила Орґанізаційний комітет у складі 15 осіб. Разом вони мали підготувати і провести цей перший Національний круглий стіл. Ініціятивна група і Оргкомітет працювали строго в режимі консенсусу, вирішуючи всі питання узгоджено.. Склад учасників Круглого столу формувала Ініціятива група шляхом т.зв. позитивного голосування по кожній із запропонованих кандидатур. При цьому виходили з того, що учасників за реальних умов може бути не більше 70; що мають бути представлені по можливості всі регіони України і по можливості всі основні соціяльно-професійні верстви; що ті, хто не потрапив до участи в цьому першому Круглому столі, зможуть подати свої письмові тексти чи пропозиції, які будуть опубліковані на сайті Національного круглого столу або у друкованих випусках, і, крім того, будуть кандидатами до участи в наступних Круглих столах. Адже — і це дуже важливо в нашій ідеї — такий Круглий стіл має бути перманентним, проводитися, ймовірно, двічі-тричі на рік, а в перервах між ними працюватимуть експертні групи, які оброблятимуть одержані матеріяли та готуватимуть нові документи і пропозиції. Тобто, йдеться про створення постійно відкритої публічної арени для обміну думками і дискусій між компетентними людьми та вироблення певних рекомендацій суспільству.
Національний круглий стіл має принципово позапартійний характер. На нього за одностайною згодою Ініціятивної групи та Оргкомітету не запрошені ні представники влади, ні керівники політичних партій, ні народні депутати або відомі політичні діячі. Йдеться не про якусь неповагу до них, а про пошук інших можливостей виявлення громадської думки, інших точок зору для, сказати б, багатшого, стереоскопічнішого бачення проблем. Важило й те, що хочемо уникнути міжпартійних чвар та сліпих особистих порахунків і запропонувати цивілізовані форми громадянського діялогу. Але це не означає, що йтимемо в обхід гострих соціяльних і політичних проблем. Навіть якби таке бажання було, його неможливо здійснити як через ситуативні обставини, так і з принципових міркувань.
У ході наших попередніх дискусій ми прийшли до висновку, що нинішня моральна деґрадація суспільства викликана не лише причинами світоглядного порядку, а деградацією соціяльною, кричущою соціяльною нерівністю і несправедливістю, соціяльним безстидством більшої частини нашої самопроголошеної «еліти», реальною безправністю рядової людини. А це вже проблеми соціяльні й політичні. І про них не просто доведеться говорити — треба їх аналізувати і приходити до конкретних висновків та рекомендацій.
Тут нагадаю, що акція, в якій беремо участь, має назву: «Перше грудня» — вона започаткована на відзначення Дня загальноукраїнського референдуму, що підтвердив вибір українського народу: державна незалежність. Тобто, ми стоїмо на позиції державності, і це є тверда політична позиція — тут дискусії не може бути. Але ким і в якій державі хочемо жити? Тут девіз і цього Круглого столу, і можливих наступних: «Вільна людина у вільній державі». А програма цього першого Круглого столу конкретизована у формулі: «Місія інтеліґенції та вільних людей України». Тобто, йдеться про широкий діяпазон духовно-гуманістичних і соціяльно-політичних проблем.
Серед них — проблема утвердження національної ідентичности за реальних умов сучасности. Проблема досі ще не створеного загальнонаціонального інформаційного і культурного простору, без чого нам загрожує «мирна» і вже, остаточна втрата державної незалежности. Проблеми модернізації економіки. Проблеми демографічні та міґраційні. Проблема демократичних свобод, міри реальності їхнього функціонування. Тут постає, зокрема, і питання про створення і розвиток структур громадянського суспільства на всіх рівнях суспільного життя, особливо ж на рівні місцевих громад, оскільки саме там найглибше «закорінена» реальна безправність конкретної людини, а отже, й усевладність державної вертикалі. Потрібен оздоровчий рух знизу, і рух потужний.
Певна річ, реальний обсяг цих та інших проблем величезний, і ми зможемо лише в загальному їх торкнутися. Наше завдання — не вичерпати їх, що неможливо, а запропонувати раціональні підходи до їх подальшого обговорення на експертному рівні й на наступних Круглих столах.
Наш нинішній, перший Круглий стіл відбувається в атмосфері гострої політичної конфронтації в суспільстві, викликаної не в останню чергу тим, що влада, за надзвичайно складних зовнішньо- і внутрішньополітичних та соціяльно-економічних обставин, коли критично потрібен загальнонаціональний діялог задля досягнення широкої суспільної згоди — влада замість шукати шляхів консолідації навколо продуктивних державотворчих проєктів, розпочала тиху громадянську війну проти своїх громадян, запровадивши практику судових і позасудових репресій з міркувань власного увічнення, обмежуючи право на маніфестації, мітинги, пікетування та інші форми законного громадянського протесту. Відтак у суспільстві немає впевнености в тому, що майбутні вибори  будуть справді демократичними, прозорими і чесними, і немає віри в те, що їх проводиться для того, щоб почути голос виборців, а не для того, щоб за будь-яку ціну зберегти свою владу. Напевне, передвиборні колізії теж стануть предметом обговорення — як під кутом зору можливих маніпуляцій з боку тих, хто верховенство права послідовно плутає з адміністративним верховенством, — так і під кутом зору готовности чи неготовности виборців до свідомого, раціонального волевиявлення з орієнтацією на історичну перспективу, а не на кон’юнктурні передвиборні обіцянки.. Це останнє також нині проблематичне в атмосфері суцільної зневіри, що переходить в апатію, а то й цинізм. Такий суспільний настрій вочевидь контрпродуктивний і хіба що сприятиме увічненню наявного стану речей. Тут постає і питання про здатність чи нездатність політичних партій та їхніх лідерів запропонувати переконливі ідеї довгострокової дії, що виражали б життєві інтереси певних соціальних верств і тим самим були б здатні  викликати довіру до них.
Шановні колеґи! Ідея проведення Національного круглого столу як широкого громадянського форуму набула розголосу в суспільстві, викликала багато відгуків у засобах масової інформації. Звісна річ, як завжди у таких випадках, не обійшлося без домислів і довільних припущень на вічну тему: хто за цим стоїть, кому це вигідно, чи не є це спроба «випустити пару», розколоти опозицію видимістю створення якоїсь неясної третьої сили тощо. Усі ці версії та інсинуації можемо уневажливити лише ми самі, показавши незалежність суджень і запропонувавши суспільству раціональні підходи до вирішення бодай деяких із наболілих проблем або, принаймні, правила чесного поводження в нинішній політичній реальності. Те, що в проєктах наших документів названо: «Новий порядок денний».
І останнє. Коли бачиш депутатські кулачні бої, слухаєш запеклі сварки на телешоу, читаєш брутальну самодіяльність в Інтернеті, може створитися враження, що ми живемо в країні дикої взаємної ненависти й безпробудного  хамства. Але насправді наша країна не така, і ми маємо бути серед тих, хто подає її образ в іншому вимірі — вимірі розважливої думки й відповідального слова.
Тих, про кого я говорю, багато, вони є на всіх теренах нашої великої країни, і особлива наша надія на ту молодь, що небайдужа до долі України.

 

Мирослав МАРИНОВИЧ
Вiдродити суспiльний дiялог

Ваше Блаженство! Ваше Преосвященство! Всечесніші отці! Вельмишановне товариство!
Я вітаю в цій залі тих, що своєю згодою на участь у Національному Круглому столі підтримали головні тези, які прозвучали у Зверненні українських Церков від 1 грудня. Дозволю собі лаконічно нагадати їх:
— головна причина негараздів прихована в нас самих, в духовній кризі, яка роз’їдає наше суспільство;
— першоджерело суспільних негараздів — не матеріяльна, а духовна убогість!
— єднання суспільства навколо духовних ідеалів, громадська самоорганізація та взаємна підтримка — найкращий захист в умовах політичних та економічних криз.
Під час наших нарад сьогодні на нас накочуватимуться цунамі ідей та емоцій — хай же перелічені тези будуть тими дороговказами, від яких ми не сміємо відступити.
Тому я, — людина, абсолютно переконана в приматові духу, — звертаюся до всіх нас: не даймо втягнути себе в новий політичний проєкт — хай як завгодно привабливий! За нинішнього стану людського духу ми спотворимо навіть найкращі задуми. Треба подякувати пану Олегові Романчуку, що він нагадав нам мудре правило Котарбінського: «Кожна добра справа, що задумується в межах порочної системи, рано чи пізно цією системою невтралізується».
Звідси й завдання для нас — знайти правильне співвідношення між поняттями державної системи, конкретної влади і ціннісної основи суспільства.
Нинішня система лише імітує демократичні зразки, хоч насправді реґулюється такими принципами, як право сили, диктат грошей і зневага до гідности людини, які є аморальними за своєю суттю.
Таку систему неможливо удосконалити — її можна лише демонтувати. На її місці має бути збудовано систему, яка гарантуватиме здоровий моральний лад і спроможність суспільства відновлювати його в разі тимчасового пошкодження.
Висновок щодо нинішньої конкретної політичної влади також невтішний: вона суперечить суспільному благові нашого народу і має бути замінена. Леґітимність цієї влади зруйнувало те, в чому вона вбачає свою силу, а саме: безконтрольність, безвідповідальність і безкарність.
Влада в демократичній державі належить єдиному суверенові — народу. Будь-яке зловживання отриманим мандатом, зокрема усунення народу від реального впливу на переобрання своїх представників в державних органах, призводить до узурпації влади, що руйнує як право, так і суспільну мораль.
Проте загрози, що йдуть від влади, є лише частиною загальної небезпеки. Нинішня влада — це екстракт тієї отрути, яка накопичилася в нашому суспільному організмі. Якщо лише скинути цю владу, а не змінити систему і не змінитися самим — результат буде невтішний. Назавтра система породить нового дракона, а суспільні міазми, ніби піт, виділятимуться з наших пор знову.
Тому нам потрібна не стільки політична революція, скільки духовне преображення — спершу «критичної маси» ентузіястів, а тоді й усього суспільства. Формула «духовного преображення» в умовах нинішньої України означає, зокрема, готовність жити чесно самим і привносити мир і Божий лад у суспільство, яке позбавлене єдности та надії. Ця проблема багатовимірна, і я виділю з неї лише кілька важливих моментів, зокрема — проблему духовної єдности.
Духовна єдність народу не є однозначним синонімом його регіональної гомогенности, а розмаїття місцевих особливостей не слід сприймати як ознаку духовного розколу. Розкол — це розрив стосунків, а не наявність структурного розмаїття, яке не виключає гармонії стосунків.
Отож історичні, культурні, ідеологічні, релігійні та інші відмінності серед регіонів України є багатством українського народу — проблемою вони стають лише тоді, коли носії цих відмінностей перестають знати і розуміти одне одного. Це спричиняє брак довіри, яким спритно маніпулюють політичні махінатори.
Брак єдности та взаємна ворожнеча є ахіллесовою п’ятою нашого національного організму. Щоб обірвати ланцюг безконечних політичних маніпуляцій і тим оберегти себе від чергових поразок, суспільство має домовитися про накладання низки добровільних табу.
Так, суспільство має вважати недопустимою пропаґанду міжрегіональної ворожнечі та використання цього інструменту в передвиборчих перегонах. Обстоювання своїх регіональних особливостей не має призводити до приниження особливостей інших регіонів. Крім того, будь-яка дискримінація окремих регіонів, зокрема в допущенні до високих посад, має вважатися недопустимою.
Має бути накладено також табу на публічну конфронтацію з питань історичної пам’яті. Духовна єдність України можлива і досяжна, якщо ми пошануємо біль одне одного й довіримось Богові любови та милосердя. Отож, якщо сьогодні ми не можемо порозумітись щодо нашого минулого, хай об’єднає нас майбутнє, яке ми з вами покликані оберегти.
Ясна річ, ці та подібні до них табу мали б бути підкріплені належними законодавчими механізмами. Але оскільки поки що це неможливо — працюймо над тим, щоб народ усвідомив потрібність цих табу.
Згаданий консенсус в умовах регіонального розмаїття буде неможливим так само, як і в політичному житті, доки ми не навчимося не зраджувати одне одного, довіряти одне одному, грати за одними правилами, жертвувати заради спільного блага — іншими словами, спиратися на духовні цінності.
Божим заповідям незчисленна кількість століть, вони зформульовані архаїчною мовою, однак нічого мудрішого, надійнішого і прийнятнішого для всього розмаїття культур людство не придумало: не убий, не кради, не чини перелюбу, не кажи неправду, а найголовніше — люби Бога і ближнього…
Шановне товариство! Так крок за кроком ми маємо «виліпити» ціннісну матрицю, на якій можна буде формувати новий і здоровий лад. Почнімо ту роботу, яку має довершити все наше суспільство. Бо нова матриця національного життя не має постати внаслідок політичної кон’юнктури чи тиску з боку окремої політичної сили. Має бути почутий голос усіх сеґментів суспільства, а головне — має бути почуто голос Бога, який так чітко увиразнив перед нами хибність нашого дотеперішнього шляху.
Я бажаю всім нам успішно попрацювати, а серед іншого — усвідомити одну підступну загрозу: не станьмо маленьким зліпком великого розсвареного суспільства! У кожного з нас у голові — розгорнуті схеми порятунку України, що їх ми пропонуватимемо під час обговорень. Однак будьмо скромними! Наші схеми не будуть варті й шеляга, якщо ми чутимемо лише себе й не осягнемо важливість пропозицій іншого.
І останнє. У цій папці — пропозиції тих людей, які повірили в нас і прислали їх, принаймні на моє ім’я. Тут є напрацювання членів однойменних ініціятив, що постали у Коломиї та інших містах України, пропозиції пана Анатолія Гриценка та численні відгуки моїх фейсбуківських приятелів. Дякую усім за небайдужість.
Але не забуваймо: ще більше людей «твердо знає», що з цієї ініціятиви «нічого не вийде». А ще чимало людей нишком тримає кулаки, щоб вона провалилася. Що ж, станеться усе, як завжди, за Божим планом, але хай думка, що цей план здійснюватиметься через наші рішення, сповнить нас належною мудрістю та відповідальністю!

 

Сміх і гріх…

На сторінках преси і в Інтернеті з’явилося повідомлення про квартирний конфлікт Патріярха РПЦ з сусідами, які ремонтували свою квартиру, і пилюка проникла в покої п. Кирила, в результаті чого «шторы пришли в негодность».
На сусідів подано судовий позов з вимогою відшкодування в сумі 500 000 евро.
Це трапилося у Великий Піст 2012 р.
Далі — фраґм. з публікації в газеті «День» за квітень, стаття Ю. Райхеля.

Журналіст Сакен Аймурзаєв у блозі на сайті радіостанції «Эхо Москвы» пише, що коли 3 квітня 1969 року Володимир Гундяєв прийняв чер­нечий постриг, так звану малу схиму, він отримав ім’я Кирило й дав чотири обітниці: послуху, безшлюбности, без­корисливости (відмова від особистої власности), безперервної молитви.
…нас більше цікавить порушення обітниці безкорис­ливости. За словами керівника прес-служби Московського патріярхату Володимира Вигилянського, запитання про квартиру Кирила неетичні, це приватне життя, яке є недоторкан­ним. Це як сказати. Якщо йдеться про найвищого представника Російської православної церкви, то такі за­питання дуже етичні. І річ тут не у вторгненні в приватне життя, а у ви­конанні взятих на себе обітниць. І якщо вони порушуються, то з цього слід робити далекосяжні висновки. Сакен Аймурзаєв зауважує: порушення хоча б однієї з даних обітниць — церковний злочин. А це аж ніяк не осо­биста справа й не приватне життя.
«Новая газета» нагадує цитату з виступу патріярха в Україні. «Дуже важливо навчитися християнської аскези... Аскеза — це здатність реґулю­вати своє споживання. Це перемога людини над хіттю, над пристрастями, над інстинктом. І важливо, щоб цією рисою володіли й багаті, й бідні». А ще важливіше, щоб цю рису мали служи­телі Російської православної церкви всіх рангів, особливо найвищих.
І насамкінець. Юрій Шевченко заповідав свою квартиру дочці та її чотирьом дітям. Як пише головний редактор радіостанції «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов, «Арешт кварти­ри за рішенням суду має завадити переданню її в спадок. Залишається до­чекатися — й тоді квартира в кишені. Якось не дуже, Ваша Святість...»
А як же милість до хворих і мало­літніх? Чи заповіді для ієрархів Ро­сійської православної церкви вже ні­чого не означають? Схоже, що так. Заради квартири в «Будинку на набережній», який уже давно має стати меморіяльним музеєм, одним із нагадувань про жертви сталінізму, зневажаються закони не тільки церкви, а й моралі. То хіба це — не криза російського православ’я? Може, час уже припинити святотатство й покаятися, як закликає християнська релігія?

 

Олександер ШУМИЛОВ
Містичний ключ до України

У березні ц.р. Олександрові Шумилову, незабутньому авторові 90-х років «Нашої віри» та інших видань, сповнилося б 50 років.
В його особі, в тому що він встиг зробити, Україна має блискучий вияв оновленої національної самосвідомости.
Нині вже носиться в повітрі розуміння того, що найвищою потребою постала революція мислі, тобто нова якість мислення, в якому буде домінуючим духовно-творче начало. Олександер Шумилов у своїх візіях «романтичної» (або ж християнської) політології сягнув саме такого рівня одухотвореної думки, який робить його «спілкування з майбутнім» — живим,  пророчим та захопливим відкриттям справжньої суті українського шляху.
На самому злеті доленосних, і незбагненних до кінця вісімдесятих, мені до рук потрапила книжка американського письменника Уїльяма Стайрона під дещо чудернацькою назвою «Й підпалив цей дім...».
Чи то в якості довжелезного епіґрафа, чи то в якості коротенького прологу перед власне авторським текстом розмістився фраґмент з листа давно спочилого в Бозі анґліканського священика, настоятеля Собору Святого Павла у Лондоні преподобного Джона Донна, до якогось невідомого мені адресата. Коли я вперше про­читав ці короткі півтори сторінки, то закляк на місці, приголом­шений і спантеличений новою, відштовхуючою і притягальною водночас реальністю, що відкривалась мені за скупими рядками богослова. То був не лист людини до людини, то було справжнє волання людської душі до Господа, волання душі, що понад усе прагне до єднання з Творцем й не знає, не певна, чи удостоїться віч­ного життя в Світлі Божественної Любови, а чи відринеться у вічну темряву, де немає жодної надії, а є лише нестерпність, що ніколи не кінчається і радше за все зветься спопеляючим соромом запізнілого прозріння. Преподобний давав зрозуміти, що жодні посейбічні випробування й страждання не йдуть у порівняння з тим жагучим станом душевного «небуття», який відкрився його внутрішньому зорові.
Шокуючий патос цих слів був майже нестерпним для моєї тоді ще напівсплячої душі, душі людини, що народилася в атеїстичній країні… де люди в переважній більшості народжувались, дорослішали, старіли й помирали, не виходячи з ембріонального духовного стану, де абсолютна більшість була єдина в своїй особистісній непроявленості, де зерна майже не відділялися від полови і де безпосередні життєві потреби, особливо в останні десятиліття, були альфою та омегою індивідуального і суспільного життя.
Думається, що головна вада та й біда відомих нам суспільних ідеологій полягає насамперед у тому, що їхні носії свою часткову правду праґнуть неодмінно, часто за будь-яку ціну, видати за абсолютну істину буття й посісти відповідне панівне становище в людському суспільстві. Але ж очевидно, що часткова правда за самою своєю природою не здатна адекватно відповісти на запити буття, її компетенція аж ніяк не є такою широкою. Відтак, маємо в людській історії незліченні фантасмаґорії, траґедії і фарси, часто щедро скроплені кров’ю і брудом.
Давні греки радили для пізнання світу спочатку пізнати самих себе. Формула — що не старіє, адже потенційно, насамперед духовно, людина співмірна із космосом, несе в собі величезне розмаїття можливостей (інша річ, якою мірою і з яким знаком реалізованих).
Як добре сказав Є. Мулярчук у своїй статті «Буття людини — буття моральне»: «Навряд чи взагалі може бути визнана за людину істота, не здатна до виходу поза коло безпосередніх потреб її виживання, поза речовий світ, у якому й інша людина — завжди річ, що існує для задоволення моїх потреб».
Сенс життя починає з’являтися на рівні потреб соціяльних і розумових, міцнішає і наповнюється силою в міру задоволення потреб дедалі вищих рівнів і на останній висоті досягає ознак максимальної повноти людського буття, тобто щастя. В. Соловйов у роботі «Виправдання добра» зазначав з цього приводу, що людина, зберігаючи гідне місце у бутті, — моральна у відношенні до нижчого від себе — природи, рівного собі — інших людей та вищого за неї — Бога. Ця вищість людини над природною безпосередністю, ставлення до інших як рівних, визнання певного ідеального світу як вищого від її конкретного існування традиційно пов’язується із словом Дух. Додамо до сказаного — Дух світлий, божественний, благодатний. Відомо ж бо, що усіляка бісівщина є також проявом сили — руйнівної, глумливої, негативістської, ворожої як до Бога, так і до людини. Отже, добровільне і, що головне, охоче прийняття людиною позитивної життєвої позиції, прийняття виключно із внутрішніх душевних спонук можна назвати живою релігійністю християнства…
Ця нелукава християнська життєва позиція може бути названа  простою. Але це свята простота, до якої ой як непросто людині дорости, хоча потрібно, аби відповідати своєму життєвому покликанню.
Праця і багатство почали поступово, але неухильно розходитися різними дорогами. Економіка почала поступово перетворюватися на хрематистику. Ці визначення — економіка і хрематистика — відомі ще од часів древніх греків. Елліни називали економікою людську діяльність, спрямовану на вироблення споживчих вартостей, тобто товарів і послуг, іншими словами, доцільну господарську діяльність. Натомість хрематистика трактувалась як мистецтво робити гроші з грошей передовсім у сфері обігу, або, висловлюючись «сучасною» мовою, — як маніпуляції з наявними грошовими потоками з метою їх примноження.
Упродовж віків людство по-різному сприймало означені явища. За часів ранньої і зрілої античности, християнського «середньовіччя», серед дрібнобуржуазного трудового люду в новітні часи економіка посідала й посідає почесне місце в системі суспільних пріоритетів. За часів пізньої античности, в нехристиянському середньовічному середовищі Европи, серед великої буржуазії й суспільних верхів модерного часу перевага віддавалася й віддається хрематистиці. Вочевидь, що цілісна фінансово-економічна система, на жаль, вбирає в себе обидві названі складові, але варто наголосити, що як тільки намічається перекос в бік хрематистичної активности, як тільки економіка починає пригнічуватись на догоду хрематистиці, як тільки хрематистика починає «з’їдати» економіку — слід чекати скорого кінця суспільно-економічного ладу. Це означає, що фінансово-політична верхівка «заривається» і починає рубати сук, на котрому сидить. Це означає, що з народом, який є головним і леґітимним представником економіки в суспільстві, геть перестають рахуватися. А цього робити не можна.
Звідки в народу це небажання боронити свої права і свободи, звідки ця хворобливо-рабська безвідповідальність? Так поводиться народ не після золотої ери народовладдя, а після жахливого деспотичного полону. І той народ, який ми маємо зараз в посткомуністичній Україні, народ, за який серце болить, а розум не приймає, — це цілковито ваш (комуністів — ред.) витвір. Це ж хто так «виховав» людей, що вони замість того, щоб організовано боронитися і легітимно протестувати проти цинічного над ними глумління, масово приймають накинуті їм «тіньові» правила економічного життя, «обмазуються» і, як наслідок, мовчать, розбещуються самі й розбещують своїх дітей, сотнями тисяч ідуть в трастові лихварі, пошиваються в дурні, зачитуються паскудними жовтими листками, глушать горілку і байдужіють до самих себе. Хто так «виховав» людей, що ми не поважаємо самих себе й ближнього свого, не поважаємо життя, не поважаємо смерть, не поважаємо порядок, нищимо природу, не можемо збагнути найочевиднішого — власних національних інтересів.
Але поставимо собі питання, яка саме інтеґральна ідея може стати об’єднуючою для роз’єднаного українства? Як не дивно це виглядає, але відповідь лежить на поверхні. Це є ідея того, чого найбільше бракує нашому суспільству,— ідея глобальної Справедливости, яка була б здатна проникати на всі локальні рівні людського життя. Саме відсутність Справедливости спричинила таку трагічну ситуацію, коли народ, який впродовж століть вбачав один із головних сенсів свого існування в осмисленій праці, фактично є позбавлений можливости нормально працювати і, відповідно, матеріяльно самозабезпечуватися результатами своєї продуктивної діяльности. Такий стан справ є повним нонсенсом.
Але Господь знову подарував нам шанс для праведного, змістовного життя. Життя згідно з наперед визначеним Вищою волею Планом. Це майже неймовірно. Після такого пекла, через яке пройшов наш народ, до життя практично не повертаються. Тож мусить бути якась дуже вагома причина, місія, покладена на українство, через яку з найглибшого національного небуття ми весь час повертаємося на світ Божий. Так, ми багато й бездумно грішили. Спочатку через Руїну, коли «від Івана до Івана не було Гетьмана», розтринькали всю неоціненну спадщину великого Богдана, розтринькали всю українську спадкову шляхту, якої тільки у війську й адміністрації Хмельницького служило шість тисяч чоловік, розтринькали єдність обох берегів Дніпра, роз­тринькали Волю хліборобську, омріяну в народних піснях і леґендах. Далі ми розтринькали національну інтеліґенцію, яка впродовж першої половини вісімнадцятого століття буквально заполонила  Петербург і Москву, організовуючи там практично на рівному місці духовне й світське культурне життя. Далі — більше. Наша новопостала з козацької старшини еліта буквально «продала» своїх колишніх побратимів — простих козаків, з якими, бувало, стояла плечем до плеча і супроти поляків, і супроти московитів, і супроти кримчаків, у кріпацьке рабство до московської цариці та її поміщиків. «Продала» за дворянські звання і привілеї. Мабуть, не було на той час в українській історії більш чорної сторінки, ніж вісімдесятилітнє кріпацтво.
Це вже була справжня покута. Покута рабством цілого народу, який «раптом» зробився виключно селянським і за який вже не було кому заступитися.
Такий довгий шлях. Стільки злетів і падінь, подвигів і зрад, благородства і ницости, півсотні поколінь язичників, сорок поколінь християн і три покоління атеїстів позаду нас. Чого ж ми навчилися, мусили навчитися до двохтисячної річниці земного народження Господа нашого Ісуса Христа? Мабуть, одного, але найголовнішого. Слово Україна має стати синонімом слова Справедливість. Саме задля цього ми і отримали черговий історичний шанс. Коли Україна стане справедливою, вона стане цілісною, як діямант, і неприступною для недругів, як фортеця. Вона буде дороговказом для інших народів у такому несправедливому світі. Вона розквітне матеріяльно, культурно й духовно, вона віднайде, нарешті, свою загублену в довгих історичних перегонах сутність.

 

Михайло ГРУШЕВСЬКИЙ
Велика Україна

Без «високої», так би сказати, чи «чистої» науки ні освіта, ні школа, ні популярна література, ні навіть пу­бліцистика не можуть держатись на відповідній висоті — се той фундамент, той рівень, по котрому рівняється все. Україна повинна мати академію наук і через неї за­безпечити можність зайнятися чистою наукою людям, які виявляють до того потрібний хист і енерґію, сотво­рити національну, чи пак народну бібліотеку, гідну ве­ликої держави, національні архіви й музеї — я не ка­жу про бібліотеки й музеї місцеві, котрі повинні густою сіттю покрити всю територію, стати невідмінним атрибутом не тільки кожної землі й її центру, а й кожного міста.
Повинні бути гарно поставлені й академія мистецтв, і консерваторія, й школи практичного мистецтва, котре повинно бути трактоване як мистецтво нарівні з «високим» чи «чистим», бо власне наш нарід має той високий хист вливати артистичний зміст, елемент високої красоти в сфери й атрибути практичного життя, яким визначалися старі елліни.
Повинен бути піднятий загальний матеріяльний рівень життя, не тільки духова його культура. Люди мусять і набрати охоту жити по-людськи, і мати до того змогу, не тільки в сфері духу, але і в сфері життя зви­чайного, буденного — певні вимоги комфорту, порядку, достатности, обезпечености свого життя. Се надзвичай­но важний і цінний елемент культури, який повинен ввій­ти в плоть і кров, стати неодділимим і ненарушимим еле­ментом життя.
Але з другого боку, мусить бути ясним і те, що він не повинен захопити людину всю, не повинен гіпертро­фуватись, розвиватись надмірно коштом духових і соціяльних вимог і потреб. Громадянство, нарід наш не повинні занадто оматеріялізуватись, обміщанитись, дійти до занедбання духових і соціяльних завдань і обов’язків.
Для того, щоб дати з України світові ще одну мі­щанську республіку, хоч би й демократичну, по правді, не варто було стільки труду й заходу. Для того тільки, щоб підняти добробут нашого народу й дати йому кращу матеріяльну культуру, шкода тої  крови  й  жертв, котрі зроблено для визволення України — і ще муситься робити, довго і довго, для закріплення і забезлечення її політичних і соціяльних здобутків. Найкращі сини нашого народу, цвіт і надія його покладали голови — і докладатимуть їх іще для того, щоб дати щось дій­сно цінне своєму народові — і в нім людству взагалі.
І от почуття тих великих, я скажу — моральних вар­тостей, — не чисто інтелектуальних, тим менше виключ­но матеріяльних, а моральних, чи морально-соціяльних, які має здійснити Україна в своїм житті, щоб внести їх у життя людства, повинне бути провідною ідеєю, яка мусить запанувати над розумом, чуттям і уявою нашо­го громадянства, нашої молодіжі, наростаючих поко­лінь, щоб стати незайманою власністю нашого наро­ду — я вживаю тут се слово в значенні суми всіх грома­дян України, — щоб воно стало його релігією, його най­вищим добром, для котрого він живе й існує. Се повинна зробити преса, література, школа, мистецтво. Тіль­ки тоді буде наше завдання осягнене, коли буде здій­снене се!
Я пригадую собі статтю в «Народній Волі», де мо­лодий автор віддає в щирій безпосередності се по­чуття, влучно потягаючи паралелю між такою свідоміс­тю будучої української демократії й громадянським по­чуттям — культом громади-держави у античного гро­мадянина. Така паралеля повинна бути здійснена в укра­їнськім житті. Так, як старинний римлянин або еллін ви­ростав, жив і вмирав у тім переконанні, що держава-громада існує для його щастя, і він повинен служити їй і сим завданням їй віддати всі сили, все життя. Тому що нема взагалі на світі іншої вищої й благород­нішої мети, як се служіння своїй громаді-державі, і в такім переконанні виховувала його вся обстанова — ре­лігія, школа, література, театр, мистецтво, всі ті пам’ят­ки, які він бачив наоколо себе, — так повинно бути й на Україні!
Обставини так зложились, що великі завдання і до­сягнення стали для нас можливі, що ми можемо творити не тільки свобідну й незалежну Україну, а й УКРАЇНУ ВЕЛИКУ. Велику не територією, чи багатством, чи па­нуванням над іншими, а велику отими соціяльно-моральними вартостями, про котрі я сказав. Сеї величі я їй ба­жаю й прагну, іншої — імперіялістичної, чи мілітари­стичної не хочу ні трохи, вважаю її небезпечною споку­сою. Коли хочу для України й економічної сили, й мілітарної, й культурно-інтелектуальної, то для того тіль­ки, щоб була вповні осягнена й забезпечена можливість того морально-соціяльного розвитку, про котрий я го­ворив.
Але для сього розвитку, для сеї величі потрібний і певний моральний риґоризм, який уважали й старі демократії, доконче потрібний для успіху, розвитку й твердости демократичного ладу, — певний республіканський героїзм, чи ригоризм, як я висловився. Великі епохи де­мократичних досягань висували його, школили й гар­тували в нім громадянство. Так було з пуританством, витвореним англійським революційним рухом XVII в. Так було з характеристичною, тільки менш тривкою течією культу громадського  аскетизму, на античний взірець, під час великої французької республіки. Такі моменти переживала і демократія американська.
І у нас повинно стати тепер «негарним тоном», прикметою невихованости людини все, що різко розминається з демократизмом і ідеєю соціяльної справедливости: нахил до розкішного життя, імпонування зверхнім багатством, пишання виставністю, дорогими уборами, дорогоцінними прикрасами, кидання грошима. Гуляще життя, прив’язання до грубих матеріялістичних, сексуаль­них утіх повинно вважатися незгідним з поняттям гро­мадянських чеснот — перевагою в житті людини інтере­сів колективу, громади, держави над інстинктами гру­бої особистої насолоди.
Особливо повинні бути  гостро засуджені громад­ською опінією, громадськими поняттями старі відноси­ни до добра громадського і державного, коли вважало­ся свого роду спортом, похвальною сміливістю «надути у казну», урвать у неї якнайбільше, «накрить» сліпу, непорадну і претенсійну бюрократію.
Підношу се особливо, бо все, що я бачу навколо себе поки що, не настроює мене дуже оптимістично. Скорше пригадує те, що робилося в Галичині, коли вона з рук німецької бюрократії перейшла до  рук польського громадянства, і почалась орґія розхапування і тво­рення дорого оплачуваних посад і синекур, заміщування їх по протекції різними родичами і свояками, саджання на державний і громадський кошт усяких неужитків, різ­них панків, нездатних прогодуватись якоюсь продуктив­ною працею. Таке відношення до служби державної і громадської, до коштів державних і громадських по­винно бути громадою осуджене і ошельмоване найрішучішим способом. Не брати від держави або громади якнайбільше, а давати їй якомога щедріше — се по­винно бути предметом амбіції, завданням і втіхою життя!
Тільки тоді як держава, громада стане не пустою вивіскою, порожньою декоративною фразою, повторюваною лише «для годиться», а дійсним центром мислі і волі, предметом культу, релігії, яким вона була для старинного елліна або римлянина; коли послужити сотворенню Великої України в тім значінню, як я уживав се слово, стане найвищим і найбільшим щастям для кожного свідомого українського громадянина по щирості і по совісті, — тоді тільки збудується Велика Україна, і український нарід зможе сказати перед світом, що він послужив загальному ділу людства.
Фраґменти

Оксана Захарчук
Заради пiднесення України

«...Вистояти і зберегти себе, свою історичну перспективу в нинішньому жорстокому, динамічному, технологічному і мінливому світі можуть лише нації, які не втратять своєї самобутности і культури...»
Володимир Луців

Його дзвінкий голос, сріблистого,  напрочуд м’якого тембру проникає в саму душу і його не можна сплутати з іншим. Луців співає серцем, надзвичайно природно, ніби розмовляє. Його спів захоплює легкістю, чистотою інтонації, гнучким фразуванням і, що дуже важливо, чіткою дикцією. Адже саме в слові криється основний ідейний зміст твору, його образно-емоційне наповнення.
Володимира Луціва за кордоном називають амбасадором української музики. Адже як бандурист він виступав на всіх континентах, у десятках країн світу. Луців згадує: «За плечима тисячі кілометрів з бандурою й українською піснею... І якщо струни мого голосу і бандури через звукові коливання передаються потаємним струнам душі не одному українцеві, то я можу вважати, що моя пісня-праця не пропала даремно». І насправді, високомайстерний спів Луціва допомагає позбутися комплексу меншовартости, усвідомити, хто ми є і чиїх батьків ми діти, що маємо унікальну, самобутню культуру з давніми традиціями та глибоким корінням. А про те, що наша музична пісенна спадщина має вагомий духовний підтекст, якнайкраще свідчить багатолітня концертна практика чоловічого «Візантійського хору» та мішаного хору ім. М. Лисенка з Голляндії. В  1952 році в голляндському місті Утрехт дириґент-українець, музикознавець і композитор Мирослав Антонович здійснив, як на перший погляд здавалось, фантастичну справу: створив український хор винятково з голляндців, які співають українською мовою. Людям іншого історичного досвіду, інших традицій відкрилися пісенні чари невідомої їм  культури українського народу. І понесли вони в широкий світ духовні музичні надбання України. На святкуванні 1000-ліття Хрещення України-Руси в Римі їх захоплено слухали Папа Римський з кардиналами та посли 27 держав світу.
Аналізуючи музичний етер нашої суверенної держави України, Луців дуже влучно і справедливо підмітив: «Експансія російського музичного «ширвжитку», або, як каже молодь, «попси», набирає загрозливих маштабів. Не можна дозволити, щоб російська естрада так «одурманювала» молоде покоління, ставала домінуючою в нашій державі, бо тенденція, яка тепер існує на всьому етерно-сценічному поприщі в Україні, загрожує нашому державотворчому процесові».
Підвалиною існування суспільства є духовність і культура. Іншими словами, держава базується на культурі. Стосовно музичного мистецтва, то воно насправді відіграє важливу ролю в державотворчому процесі. Необхідно постійно черпати наснагу, пити з цього невичерпного джерела рідної культури. Адже українська пісня — це феноменальне явище у світовій культурі. Вона збагачує цивілізацію своєю непроминальною красою. В ній розкривається безсмертна душа українця. Пісня — це частинка життя, і через неї духовно єднаються українці, розкидані по всьому світі. А в наш час, коли в людей спотворена система цінностей, треба бити на сполох і конче повертатися до свого рідного животворчого джерела.
Різностороння діяльність видатного нашого сучасника, високої унікальної особистости гідна подиву і захоплення. Вона створює місток між українською культурою в Україні і у світі. Як глибоко духовний, інтеліґентний митець-патріот, людина великого серця і благородної душі, Луців є носієм аристократичних рис українця. Він пише:  «Я прагнув виконувати доручення чесно з повною віддачею сил, знань і досвіду для добра Церкви, для добра справи, для добра України».

Втратили розуміння дитини як дару

Сьогодні Україна перетворюється на «Мекку суроґатного материнства». Якщо у багатьох европейських країнах, і у світі загалом, суроґатне материнство забороняє законодавство, то в Україні це явище доволі популярне: жінкам за немалі гроші пропонують вдатися до технології штучного запліднення або ж суроґатного материнства. Мені здається, що з розвитком репродуктивних технологій, який відбувся за останні роки, люди втратили розуміння дитини як дару.
Таку думку висловив керівник Школи біоетики УКУ, член-кореспондент Папської академії Pro Vita, декан філософсько-богословського факультету УКУ о. д-р ІГОР БОЙКО у інтерв’ю УНІАНу.
Також експерт зазначив, що часто суроґатне материнство представляють як певний метод лікування безпліддя: «Я з цим абсолютно не погоджуюсь, бо вважаю, що лікують безпліддя за умови виявлення фізіологічних показників безпліддя у чоловіка чи жінки в подружжі. В Україні ж суроґатне материнство – це непоганий бізнес. Послуги суроґатної матері в окремих клініках коштують від 130 тис. гривень і вище. Питання, чи це дійсно бажання допомогти комусь, чи радше заробити на перший погляд легкі, однак такі брудні гроші? Люди, які мають проблеми з безпліддям, у відчаї готові йти на цей крок і віддавати все, аби мати свою дитину за будь-яку ціну».
Зауважмо, у багатьох европейських країнах, і у світі загалом, суроґатне материнство забороняє закон, бо така практика, як зазначає о. Ігор Бойко, порушує право дитини народитися в сім’ї, порушує єдність подружньої пари, вірність подружжя, нерозривність шлюбу. У Німеччині за це можна сісти на три роки. У Італії за намагання реклямувати комерціялізацію гамет, ембріонів чи організувати суроґатне материнство можна відбути покарання від 3 місяців до 2 років позбавлення волі та заплатити штраф від 600 тис. до 1 млн. евро.
Як альтернативу штучному заплідненню та суроґатному материнству Церква пропонує насамперед лікувати безпліддя.
Ще одна альтернатива – це усиновлення. У світі є багато дітей, які потребують батьківської опіки. Якщо ви хочете ділитися подружньою любов’ю, то можна усиновити дитину чи ж стати прийомними батьками. Адже з цими дітьми вже вчинили несправедливо – хтось їх залишив, відмовився від них. Вони потребують сімей, котрі були би гостинними і повними любови. У вас немає дітей, а у них батьків – у кожного може з’явитися шанс та надія!

Думки з античності
Сократ:
Не можна лікувати тіло, не вилікувавши душі.

Софокл:
Війна — вчитель насильства.
Яким страшним стає розум, коли він не служить людині.

Аристотель:
Блаженство полягає в душевній діяльності, узгодженій з доброчинністю.

Цицерон:
Голоси важать, а не рахують.
Якщо є щось шановне, то це цільність всього життя.
Вільно живе той, хто має радість від виконання обов’язку.
Мусимо бути рабами законів, щоб стати вільними.
Ніщо так не ціниться в народі як доброта.
Приховування зла живить  і оживлює його.

Шановні читачі!
Річна передплата на «Нашу віру» 2012 рік — 24 грн. 84 коп.
В Каталозі період. видань на 1 половину 2012 р. ( стор. 53) вказана невірна ціна 252 грн. — замість 24 грн. 84 коп.
ДП «Преса» телеграмою від 29.09.2011 внесли виправлення, але не всі внесли це до каталогу.
Вимагайте цей додаток з виправленням у поштових відділеннях.

Передплачуйте газету для себе і своїх друзів індекс 61671

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.

До архіву газети

На першу сторінку