Христос воскрес! Воістину воскрес!
Наші предки по всій Україні чекали того свята, як чекають весни. «Я тебе чекала, як Великодня», «радісний, як великодний дзвін», «одягнувся, як на Великдень!».
Тільки у нас народилися такі порівняння і приказки. Бо вся Україна че¬пурилась до свята — “старий, малий, убогий, багатий...».
Можливо, то був єдиний скарб, що його брали з собою в далеку невідому дорогу наші предки — переселенці на чужину.
Але з того скарбу виростали на чужих землях наші церкви як осередки українських громад і громадського життя, як незгасаюча ватра, привезена з рідної хати. Бо жалюгідна доля тих, хто ставали приймаками чужого дому, тратили національну пам’ять і лице втрачали. Були у них і свої приймацькі свята, але жили вони без ВЕЛИКОДНЯ.
Відчуття святости Великодня якось оновлює душу.
Тепер те відчуття ожило у нашому змученому народі, який ніколи не втрачав пам’яті про це свято і завжди потаємно вірив, що ми настільки великі, наскільки великий Бог у нашому серці.
Червоні гонителі знали про це і ніко¬ли не забували примусовий «ленінський суботник» переносити на перший день Великодня!
І ось тепер щораз рясніше повертаються лицем до свята наші люди, ста¬рі й молоді. На Великодну всеношну всі церкви переповнені. Люди серцем відчувають, що не можна їм без Великодня, бо буде порожньо і темно в душі.
На Великдень христосались і цілувались навіть запеклі вороги, навіть баба Параска і баба Палажка у Нечуя-Левицького поцілувались!
Україна відродила традиції. Тепер внуки тих дідів, які в буйні комсомольські роки вибивали в церкві вікна на доказ вірності комуністичним ідеям, — тепер їх внуки пишуть у школі чудові писанки, а часом і навчають молитися своїх батьків.
Хай же свято у серці єднає і живить нас по обидва боки океану! ХРИСТОС ВОСКРЕС! — дорогі наші рідні, зна¬йомі і незнайомі.
ВОІСТИНУ ВОСКРЕС! — і всупереч найпохмурішим проґнозам недовірків БУДЬМО!
Протоієрей Іван РИБАРУК, парох с. Криворівня
Церква у Криворівні: духовний феномен 350-ліття
В книзі «100 великих чудес України» Андрія Низовського, в томі «Пам’ятки історії та архітектури», яка побачила світ 2007 року, читаємо: „На галицькій Гуцульщині виділяється церква Різдва Пресвятої Богородиці в селі Криворівня. Церква в Криворівні – старий дерев’яний храм, перші згадки про нього сягають 1660-х років. На нинішнє місце церкву було перенесено із зарічної частини села в 1719 році. Цікаво, що за три з половиною сторіччя свого існування храм жодного разу не закривали. Одноголовий, з витонченою окресленою верхівкою, п’ятизрубний, сильно витягнутий по головній осі і з укороченими бічними прирубами, криворівнянський храм височіє на прибережному пагорбі, нагадуючи корабель, який злетів на хвилі. Широке опасання покоїться на фігурних кронштейнах. В інтер’єрі зберігає чотириярусний різьблений позолочений іконостас із соковитим різьбленням у стилі бароко. В цілому ж церква в Криворівні є однією з найдовершеніших пам’яток гуцульської школи народної архітектури”.
ДУХОВНИЙ МАГНІТ ДЛЯ ЕЛІТИ
Що криється за цим науковим свідченням про храм Божий, який ось уже 350 років є «Ноєвим ковчегом» під Покровом Богородиці, в якому знаходять духовну розраду і спасіння душі гуцули та всі шукачі духовної краси? Піднімаючись східцями, побіч яких розміщена «Хресна дорога Спасителя», котра бере початок біля символічного хреста „Всім, хто поклав життя за віру і Україну” і завершується на церковному подвір’ї, ми поступово входимо в світ Духа, подарований нам Богородицею і втілений молитвою і працею наших односельців. Гуцули ще в давні часи зробили свій вибір і крок від язичництва до Світла Христової віри, освятивши Істиною Воплоченого Слова все найкраще і найсвітліше, що було в народних віруваннях.
Зі стін храму на нас звернені люблячі і вимогливі погляди Митрополита Андрея Шептицького, сповідника віри, дисидента Патріярха Володимира Романюка, пароха Криворівні, церковного і громадського діяча Олекси Волянського, який став останньою ланкою в сторічній священичій династії Бурачинських-Волянських, в час служіння яких Криворівня зажила слави Українських Атен, стала «духовно-культурною Меккою» Гуцульщини і України. Такою ж залишається і сьогодні.
Меморіяльні дошки з зображенням цих визначних церковних постатей, які тут жили, чи відвідували наше село і служили свого часу в нашій церкві, було встановлено після проведення релігійно-наукових конференцій, присвячених явищам духовно-культурного життя на Гуцульщині кінця ХІХ – початку ХХІ століть, осердям якого не раз ставала парафія в Криворівні.
Криворівня немов магніт притягує до себе українську еліту: Якова Головацького, Володимира Гнатюка, Івана Франка, Михайла Грушевського, Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Гната Хоткевича, Леся Курбаса... Чимало видатних діячів сучасної української науки, філософії, мистецтва, політичні та релігійні діячі полюбили наше село, часто навідуються до нас і відвідують нашу церкву. Частим гостем, зокрема, став Віктор Ющенко, який, як глава держави, першим після часів тоталітаризму зміг розбудити національне сумління, людську гідність, розпочав прорив до нового духовно-культурного самовизначення нашого народу. У 1998 році Криворівню з пастирською візитою відвідав Святійший Патріярх Київський і всієї Руси-України Філарет.
Любив Криворівню видатний філолог професор Іван Денисюк. Квапилася до «любих гуцуликів» митець і педагог із Франції, дочка Гната Хоткевича, світлої пам’яті Галина Гнатівна Хоткевичівна.
З церковного амвону та з катедри Народного дому криворівнянці часто чують живе слово відомого православного проповідника, митрополита отця Віктора Вєряскіна з Сімферополя, місіонера- екзорциста, греко-католицького монаха, нашого земляка з Надвірнянщини отця Юрія Савчука, який систематично звершує духовне цілительство в нашій церкві, а також багатьох інших духовних наставників.
ПОКРОВИТЕЛЬКА ТВОРЧОСТИ
Ті, хто входять до храму, відчувають себе вдома, замилування охоплює серця і дає відчуття дитини біля Рідної Матінки. Нашу церкву відвідують мешканці всіх континентів планети. Наша парафія православна, та впродовж десятиліть Пресвята Богородиця скликає до спільного молитовного спілкування Своїх дітей греко- і римо-католиків, протестантів та православних всіх конфесій. Ми сприймаємо це як дар і поклик Цариці Миру до поєднання в Любові Її Сина. Тут бувають також мусульмани, буддисти, індуїсти, синтоїсти, юдеї. Навіть ті, хто не вважає себе сповідником якоїсь релігії, свідчать про особливий стан присутности благодаті Вищої Сили, енергії Творця, подиху Абсолюту, яким невидимо сяє наша святиня.
Гуцульщина славиться на весь світ своїми талантами у всіх видах творчости. Кожен талант є Даром Божим, і всяка творчість, свідомі ми того чи ні, звершується під Покровом Тієї, Яка стала найдосконалішим твором Отця, втіливши через Своє єство Найдосконалішу Людину, Істинного Бога — Спасителя Ісуса Христа, який засвідчив втілення Ідеї Творця щодо людини і світу.
Мати Божа через талант іконописця подарувала нам видимий знак Своєї присутности, як Покровительки творчости в чудотворному образі, котрий дивним чином прийшов до нас. Ми це зображення Пречистої іменували «Криворівнянська ікона Божої Матері «Втілення творчих задумів» покровителька Гуцульщини».
В часі Різдва Христового та Святого Йордану храм і церковне подвір’я переповнюється колядниками, криворівнянцями та гостями звідусіль. Криворівнянці жартують, що на великі свята в нас біля церкви стільки ж фото- і відеокамер як і місцевих парафіян. Краса і велич церковного дійства, прикрашеного гуцульськими обрядами а, найбільше, таки самими гуцулами, які титулуються своїми дідівськими та й новими сардаками, кожушками і прабабиними зґардами, манить величезну кількість людей до церкви і до Свого Творця. Гуцульську коляду вже тричі презентували на світовому рівні у Нью-Йорку колядники з нашого села на чолі з колишнім війтом Іваном Зеленчуком.
Три дні не змовкає пасхальний благовіст церковних дзвонів, обмережаний дитячим сміхом та пасхальним піснеспівами.
СПІЛЬНА ЧАША ПРИЧАСТЯ
Церква завжди наповнена молільниками. Окрім богослужінь неділі та великих свят, вірні йдуть хресною ходою на вшанування великої жертви нашого народу в трагедії Чорнобиля, Голодомору. На молебень „Хресної дороги” у Великодну П’ятницю збирається кілька сотень людей з навколишніх і далеких сіл. Любляче серце Матері приймає співстраждання сотень сердець в несенні Хреста Її Сина та мільйонів стражденних дітей в Україні і світі. Ми вчимося глибше осягати зміст життя людства у Всесвіті в його хресному шляху до вічности.
Відбуваються постійні духовні бесіди з молоддю і всіма охочими після вечірніх богослужінь і в часі нічних чувань біля Плащаниці та ікони Богородиці. З ближніх і далеких міст і сіл приїжджають люди на заняття Школи духовного подвижництва в миру.
Традиційною стала щорічна проща до Криворівні учасників Мирянського руху за єдність Церков «Схід і Захід під Покровом Пресвятої Богородиці». Щомісяця, 13 числа, в День з’явлення Матері Божої у Фатімі в Криворівні правиться молебень за єдність християн у всьому світі, як відповідь на заклик Богородиці про таку молитву.
Пречиста Діва кличе нас також до інших Своїх святинь і ми стаємо прочанами до місць Її з’явлень у Зарваниці, Джублику, Здвижині, Київі, Бердичеві, Гошеві, Меджуґор’ї, Люрді, Погоні, Почаїві, Маняві, Уневі.
Прочани з Криворівні вітали в Київі Людину Радости і Надії – Папу Римського Івана Павла ІІ в часі його пастирської візити до України.
Вдячність Діві Марії та любов до Її Сина кличе до постійного частого єднання в Пресвятій Євхаристії. Через єдність із Христом у Святому Причасті людина повертає собі подаровану їй при сотворенні гідність як образу і подоби Бога. Людина – найбільший скарб у Всесвіті.
СИМВОЛ БЕЗПЕРЕРВНОСТИ ЖИТТЯ
Найбільшим скарбом нашого села поряд з церквою є, безсумнівно, люди. Ті, хто жив, живе і ще тільки приходить в земне життя, як дарований скарб небес. Стоячи на церковному подвір’ї, ми споглядаємо могили тих, хто передав нам іскру духовного життя і продовжує жити в нас, в наших справах на Славу Божу. Найдавніші з відомих поховань — могили священика Петра Павловича (1860 р.), його доньки Теклі Бурачинскої (1866р.) та її чоловіка, пароха Криворівні отця Андрія (1871р.). Могили спочилих є для нас символом безперервности життя, особливо глибоко це проживається, коли цвинтар оживає поминальними вогнями лампад і свічок у вечори Надвечір’я Різдва та Йордану і в Пасхальну ніч.
Значний внесок у світову культурну спадщину зробив відомий польський письменник, дослідник Гуцульщини Станіслав Вінценз, автор тетралогії „На високій полонині”, який народився, виріс і виховався в Криворівні. Криворівнянин Ярослав Чуперчук, видатний танцівник, став засновником відомої світові гуцульської сценічної хореографії. Параска Плитка-Горицвіт, будучи черницею в миру, залишила нам фантастично величний творчий спадок, творячи в царині літератури, етнографії, богослів’я, філософії, малярства, іконопису, фотографії, ліплення, мистецтва витинанки. Вона грала на кількох музичних інструментах, збирала, укладала і співала народні пісні. Параска Степанівна була учасницею національно-визвольного руху, підносила людську гідність і пробуджувала творчу наснагу всіх, із ким спілкувалася. До її хатини, де сьогодні відкрито громадський літературно-меморіяльний музей, протоптали стежку, зокрема, шістдесятники.
Господь не залишає нас без праведників, як видимих знаків Своєї присутности серед нас. Таким духовним символом, нашою опорою і надхненником є духовна подруга Параски Плитки-Горицвіт – Теодозія Плитка-Сорохан. У молоді роки вона, разом з багатьма односельцями і з тогочасним парохом села отцем Лукою Дзьобою, боролася за Україну. Отець Лука служив Святу Літургію для повстанців на горі Довбушанка і уділяв їм святі тайни Сповіді і Причастя. Одосія, як її називають в селі, заплатила за вільнолюбство одинадцятьма роками колимських лагерів. Зневажена безбожницьким режимом, але укріплена Духом, ця подвижниця є порадницею і підмогою багатьом.
Посестри Одосія з Параскою були стрижнем, на який опиралося духовне життя в селі в часи найбільших випробувань другої половини ХХ століття. Це вони організовували вечорниці, колядували, збираючи церковний хор. Вони перейняли цю іскру від своїх попередників, визначних діячів української культури, які доти понад сто років трудилися в нашому селі чи набиралися творчої наснаги. Живим подвигом Одосії, багатьох побожних людей і цілих родин вдалося зберегти нашу церкву від закриття і в часи комуністичного дурману. Хрест боротьби разом з парафіянами ніс і парох села в 1960-х роках Мирон Сас-Жураківський, з яким служив гнаний владою тоді ще диякон Василь Романюк, майбутній Патріярх Київський і всієї Руси-України. Нині Теодозія Андріївна готується зустріти свій дев’яностолітній ювілей. Сама Матінка Божа тримає цю молитвенницю і подвижницю Христової Церкви при світлому розумі і творчих силах — для нашого укріплення і напоумлення.
ДУХОВНІ МАНДРІВНИКИ
Парафіяльне життя спрямоване на відновлення духу перших християнських спільнот, духу християнської любови, жертовного служіння і глибокої взаємоповаги. Тут є здоровий симбіоз між церквою, владою, закладами освіти, медицини, культури, музейними і науковими працівниками та всією громадою. Завдяки цьому Криворівня стала традиційним місцем проведення міжнародних, всеукраїнських, регіональних та місцевих конгресів, конференцій, семінарів, презентацій, оглядів, пленерів, інших мистецько-просвітницьких, політично-патріотичних, історично-народознавчих заходів.
Нещодавно в нашій церкві побувала наукова делегація з Японії з понад сорока науковців, що досліджують культуру слов’янських народів і Гуцульщину зокрема. Три роки тому під час двотижневого перебування в нашому селі мандрівника з Австралії Тіма Коупа, який назвав Криворівню земним раєм, відеоматеріяли для телеканалу «Discоvery» відзняв всесвітньо відомий оператор Майкл Ділан. Традицію зйомок у Криворівні розпочав ще Олександр Довженко. Геніяльний Сергій Параджанов знімав тут «Тіні забутих предків», Павло Фаренюк та Сергій Коваль зняли прижиттєвий фільм про Параску Плитку-Горицвіт, а Олег Драч після її смерти — фільм-спогад «Коляда для Параски». Вікторія Мельникова знімала документальний фільм-роздум про сьогодення українців «Четверта хвиля».
Тут у святому Таїнстві шлюбу поєднали свої серця наречені з Росії, Чехії, Польщі, Німеччини, Шотландії, Нідерляндів і з багатьох регіонів нашої держави. Це продовження давньої традиції, адже в минулому багато відомих нині людей вінчалися в нашій святині. В 1842 році тут вінчався поет, науковець, громадський діяч Яків Головацький з донькою місцевого пароха Марією Бурачинською, в 1927 році під вінець стали поет Іван Крушельницький та його дружина, відома піаністка Марія Левицька, які приїхали для цього з Відня.
Криворівнянці не схиляли голови перед поневолювачами, про що свідчить пам’ятник легендарному Олексі Довбушу, на згадку про те, що в селі на острах непокірних гуцулів було встановлено частину понівеченого тіла народного героя. Сьогодні ми не беремо до рук бартки чи кріса, а впроваджуємо в життя дух Довбуша, дух людської богоподібної гідности, молитвою, творчою працею, світлою думкою, національною свідомістю, непримиримістю з неправдою.
Дух новизни і творчости позначує різноманітні культурно-просвітницькі, освітні та інші заходи. Парафія співпрацює з Львівським національним університетом, театрально-мистецьким центром імені Леся Курбаса в Київі, Косівським інститутом декоративно-вжиткового мистецтва, Інститутом українознавства.
Понад п’ятнадцять років поминання померлих відбуваються без вживання алкоголю, що стало прикладом для жителів інших сіл. Твереза молитва свідчить про розуміння цінности людського життя і віри в реальність життя вічного. Хрест «Святому Трезвінню», біля якого регулярно звершуються молебні, означує прагнення жити в бадьорості, чистоті і правдивому сприйнятті життя — духовного, національного, культурного, господарчого.
Господи, поможи нам заступництвом Пречистої Матері і всіх святих бути гідними дітьми Отця Небесного, Його воїнами і вісниками Світла, щоб через молитву у нашій величній Святині та на нашій святій землі і через наше богоугодне життя возсіяла Твоя слава і слава нашого боголюбивого народу.
З Великоднього послання
архиєпископа Харківського і Полтавського ІГОРЯ
Великодній світанок позначає в нашому житті знаменний рубіж між сумом і радістю, покутною молитвою й піднесеним співом хвали воскреслому Спасителеві світу. Ми готувалися до подолання цього рубежу сімома тижнями Великого посту, повертаючись завдяки старозавітнім читанням на вечірніх богослужіннях до витоків земної історії – і до джерел наших людських проблем.
Єдиний у Пресвятій Тройці Господь в особі Єдинородного Сина сходить у видимий, матеріяльний світ і приймає людське тіло для нас, Своїх дітей. Він іде до нас, аби запросити кожного відкрити для себе перспективу вічного життя, ставши співпереможцем смерти: «Він Господом нашим Ісусом Христом перемогу нам дав» (1 Кор. 15:57). А для цього Бог відкриває нам таємницю влади смертельної пітьми над людиною: «Жало ж смерти то гріх» (1 Кор. 15:56). Бог не видирає нас силоміць із пекельних обійм смерти. Він з делікатною батьківською любов’ю і вірою в наші власні сили запрошує кожного зі Своїх синів і доньок: «Іди за Мною!» (Мт. 8:22), - але залишає за нами право вибору між світанком вічного життя в Христі й нескінченною ніччю гріха.
Цей вибір ми здійснюємо повсякчас у найрізноманітніших життєвих ситуаціях. Підступний пекельний змій жалить нас через гордість, жадібність, заздрість, кар’єризм, самозакоханість, байдужість, суспільну апатію, пристосованство, через інші вразливі сторони нашої вдачі. Стерти голову змієві ми можемо, лише наслідуючи Христа, зодягаючись у Нього (Гал. 3:27) через творення свого життєвого шляху відповідно до визначених Євангелію орієнтирів.
Кожен із нас може пригадати прикрі епізоди, коли доводилося заблукати на життєвому шляху, тікаючи від євангельського світла в темні закутки власних амбіцій. Повернення до Христа – це не відступ, а прорив уперед. Щире каяття за гріхи, через яке ми повертаємося на дорогу Євангелії, не повинно породжувати в християнина зневіру в собі. Так само, як і огляд 20-річного досвіду блукань нашої нації на шляху до свободи, що про них ми з сумом згадуємо напередодні ювілею відновлення незалежности Української держави. Досвід пережитих втрат може вирости в перемогу, коли ми, схаменувшись, почуємо спрямований до кожного з нас заклик воскреслого Христа: «Ти йди за Мною!» (Ін. 21:22). Почуємо — і зупинимося в гонитві за примарами споживацького успіху. А відтак вирушимо за Христом на допомогу кожному, хто нас потребує, — Церкві, народові, своєму ближньому. Тоді й відчуємо себе на власному життєвому рубежі, на початку дороги, відкритої перед нами непроминущою звісткою великоднього світанку: Христос воскрес! — Воістину воскрес!
Архиєпископ ІГОР (Ісіченко)
СХІДНА ХРИСТИЯНСЬКА ІДЕНТИЧНІСТЬ
і цивілізаційний вибір України
Закінчення. Початок у ч. 3
Таким чином, у доктринальних документах Української Автокефальної Православної Церкви, як, до речі, і в її статуті з 1997 року, знайшли втілення ідеї інтеґрування в світову православну спільноту в єдності з нашими єпархіями в діяспорі, з цілковитим збереженням ідентичности Київської Церкви, її соборної природи та самостійности в стосунках зі світською владою. Була чітко й однозначно закріплена доктрина активного входження Української Церкви та духовно провадженого нею народу до сучасної евроатлантичної цивілізації, християнські традиції котрої в їхній обрядовій багатоманітності мали б інкультурувати в модерний світ як латинські, так і східні, візантійські Церкви. Адже саме в цьому цивілізаційному просторі здійснювала Київська митрополія свою апостольську місію ще до фатального підпорядкування Москві, гідно репрезентуючи православну ойкумену не лише в Речі Посполитій чи Семигороді, але й у латиномовному світі наукових комунікацій — через Київо-Могилянську колеґію, братські школи, київські лаврські друковані видання. В цьому просторі, поза межами російського впливу, відбувалося відродження українських православних церков у ХХ ст. – на північноамериканському континенті, в міжвоєнній Польщі, на залишених совєтами землях спустошуваної війною України, а по Другій світовій війні – в країнах вільного світу. І попри складність викликів модерного лібералізму, українські православні церкви в діяспорі здобули протягом минулого сторіччя істотний досвід євангельської проповіді в світі, що почав визначати себе як «постхристиянський».
Але чи могли обидва патріярхи протистояти руйнівній дії на відроджену Церкву сил, що прагнули будь-що перешкодити її виходові поза синодальну орбіту? Єпископат УАПЦ був зформований із вихованців Московського Патріярхату ще задовго до того, як предстоятель, митрополит Мстислав, прибув в Україну. Причому зформований таким підступним чином, аби мати постійний важіль для шантажування владик і плекання в них сумніву в канонічності власних хіротоній. Крім того, всіляким чином гальмувалося творення церковних структур у Київі й на всій Великій Україні. Від самого початку відродження УАПЦ в Україні їй нав’язувалася роля ерзацу, замінника Помісної Церкви, інституції, що мала б радше засвідчити неготовність українців до самостійного облаштування свого духовного життя. Російська публіцистика 1920-х років (пригадаймо «Киев-город» Михайла Булгакова) та «контрпропаґандистські» публікації повоєнних часів давали вже готову модель саркастично-зневажливого трактування автокефального руху в Україні та діяспорі. В цій моделі УАПЦ поставала суто політичним проєктом націоналістів, позбавленим як канонічного, так і культурно-історичного ґрунту.
Драматична історія відродження УАПЦ в Україні, починаючи з 1989 року, здатна заплутати й відштовхнути навіть її потенційного симпатика. Реґулярні розколи ставлять Церкву на межу зникнення, відриваючи щоразу сотні парафій. Випадкові постаті втікачів з РПЦ або й з УПЦ КП несподівано набувають вирішальної ролі в церковному житті. Зрештою, під назвою УАПЦ починають діяти аж кілька незалежних релігійних організацій, кожна з яких здобуває скандальну славу заанґажованістю в різного роду побутові конфлікти, політичні авантюри або й кримінальні справи. Причому в цих клонованих організаціях, де число осіб з єпископськими панагіями мало що не перевищує кількість рядових прихильників, дивним чином знаходяться кошти на ведення маштабних інформаційних кампаній проти залишків реальної УАПЦ, на утримання резиденцій, на організацію захоплень Патріярхії та чужих єпархій, на утворення зарубіжних репрезентатив. Утримуючись від протистояння РПЦ, ці «церкви-клони» галасливо протидіють нашій єпархії, УГКЦ й Патріярхові Філаретові. І не тільки. Руйнуючи єдність наших церков поза Україною, ці «клони», слідом за УПЦ КП намагаються перевести окремі громади в свою юрисдикцію. Дуже показово, що з початком жорсткого урядового тиску на УПЦ КП кілька досить помітних постатей з-поміж її священиків перейшли до одного з таких «клонів». Правда, аби відразу стати єпископами… Ідеологами цих «клонованих церков», авторами їхніх програмових документів стають особи, далекі від української духовної традиції, а часом і відверто належні до Московського Патріярхату.
…Відважна архипастирська візита до Київа Вселенського Патріярха Варфоломея 25-27 липня 2008 р. розпочала новий етап збирання поділених частинок історичної Київської митрополії під духовною опікою Церкви-Матері. Його випереджали перемовини посла УНР у Туреччині Олександра Лотоцького протягом 1919-1920 рр. зі Вселенською Патріярхією, «Патріярший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріярхії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною» з 13 листопада 1924 р., утворення української православної єпархії Вселенського Патріярхату в США (1929-1932 рр.), доповнення свячень митрополита Іоана Теодоровича 27 серпня 1949 р., перемовини митрополита, а згодом — Патріярха Мстислава з Патріярхами Афінагором і Димитрієм, нарешті, входження УПЦ в Канаді (1990) та УПЦ в США й УАПЦ в діяспорі (1995) під юрисдикцію Константинополя.
Кожна з цих подій поодинці може викликати дискусії та критику. Відомо, як неоднозначно було сприйнято в країнах поселення перехід тамтешніх єпархій до Константинопольського Патріярхату. Однак і з перспективи розвитку вселенського православ’я, і з перспективи цивілізаційного вибору України цей крок рік-річно набуває важливішого значення. Адже йдеться не тільки про формальну юрисдикційну незалежність або залежність «від греків», як трактують цю канонічну ситуацію недоброзичливці. Мова йде про позиціонування української православної спільноти на рідних землях і в країнах поселення – чи стане вона, за образним висловом Івана Франка, тяглом у бистроїзних поїздах підступних сусідів, що везтимуть нас у нескінченний Сибір «російського світу», чи ж виросте в потужний складник Вселенської Церкви, а після отримання канонічного томосу про автокефалію — її найсильнішим партнером в здійсненні православної місії в ґлобалізованому західному світі, в евроатлантичній цивілізації, яка так легковажно марнує нині свою християнську спадщину? Сьогодні ми ще можемо зробити цей вибір самі. Можливо, завтра вже буде запізно…
Блаженніший Святослав зійшов на престол Глави УГКЦ
У Хрестопоклонну неділю, 27 березня, обраний Виборчим Синодом Єпископів УГКЦ і потверджений Вселенським Архиєреєм новий Глава УГКЦ, Верховний Архиєпископ Київо-Галицький Блаженніший Святослав зійшов на престол.
Чин інтронізації новообраного Глави УГКЦ розпочався Хресною ходою. Процесія, очолювана хрестом і хоругвами, пройшла від церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці до головного храму греко-католиків — Патріяршого собору Воскресіння Христового, розташованого на лівому березі Дніпра у першопрестольному Київі.
Розпочали урочисту процесію понад 350 священиків, які прибули на інтронізацію нового Глави Церкви з усіх єпархій та екзархатів УГКЦ, за ними до Патріяршого собору рушили ієрархи Церкви, митрополити і єпископи. Для участі у церемонії інтронізації прибули біля 60 ієрархів УГКЦ та інших Східних Католицьких Церков, представники Апостольського Престолу, Европейської Єпископської Конференції, ієрархи Римо-Католицької Церкви в Україні та православних Церков Київської традиції, члени Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій.
Чин інтронізації Глави УГКЦ у Патріяршому соборі Воскресіння Христового розпочався із проголошення Секретарем Синоду Єпископів УГКЦ Владикою Богданом (Дзюрахом) рішення Синоду Єпископів УГКЦ про обрання Владики Святослава (Шевчука) на пост Глави УГКЦ. Відтак новообраний Глава Церкви зійшов на архиєрейський амвон, де під виголошення «Аксіос!» отримав Архиєрейські відзнаки. Предстоятельський омофор новому Першоієрархові Церкви вручив Митрополит Перемишльсько-Варшавський Іван (Мартиняк), панагію та енкольпіон — Митрополит Філадельфійський Степан (Сорока), а Митрополит Вінніпезький Лаврентій (Гуцуляк) — митру. Патріярший жезл, символ прийняття нової влади і нових повноважень – обраний і потверджений Першоієрарх Церкви отримав з рук Архиєпископа Львівського Ігоря (Возьняка), який до звершення інтронізації виконував обов’язки Адміністратора УГКЦ.
Своє Предстоятельське служіння Владика Святослав розпочав Молитвою входження на первосвятительський престол, після чого зведений хор Київської архиєпархії виконав запроваджену в часи Патріярха Йосифа (Сліпого) Молитву за Патріярха.
Після того як найповажніші ієрархи Церкви тричі посадили Блаженнішого Святослава на первосвятительський престол, новопоставлений Отець і Глава УГКЦ, Верховний Архиєпископ Київо-Галицький, Митрополит Київський та Єпископ Кам’янець-Подільський виголосив свою першу інтронізаційну промову.
«Сьогодні ми, спадкоємці Володимирового хрещення, відчуваємо єдність та тяглість з нашою історією та традицією, переймаємо дорогоцінний спадок наших великих попередників: Слуги Божого Митрополита Андрея (Шептицького), Патріярхів Йосифа, Мирослава Івана та Любомира. Сьогодні ці мужі теплою рукою Любомира благословляють нас та роблять цей скарб живим, промовистим та просвічуючим для сучасного українця. «Святість об’єднаного Божого люду» є і буде стратегією розвитку нашої Церкви», — сказав Блаженніший Святослав у завершальній частині свого першого патріяршого слова, наголосивши, що УГКЦ живе і діє як єдине тіло у всьому світі, як Церква вселенського маштабу, вона є і буде душею українського народу, щоб його освячувати, відкрити його серце до свого брата і сусіда, щоби зберегти наш люд як люд Божий і вести його до спасіння та життя вічного.
По завершенні урочистої Літургії Василія Великого високоповажні гості виголосили вітальні промови до новопосталеного Глави Церкви та вірних УГКЦ. Відтак Блаженніший Святослав склав навзаєм слова подяки.
«Весна прийшла! У цю Хрестопоклонну неділю ми насправді відчуваємо такий передсмак Воскресіння, і тому я хочу сьогодні щиро подякувати всім тим нашим людям, які молилися за мене, за нашу Церкву!», — звернувся до усіх вірних та людей доброї волі новопоставлений Першоієрарх УГКЦ через численні телеоб’єктиви, коли урочиста процесія рушила у завершальний похід від Патріяршого собору Воскресіння Христового у Київі.
Департамент інформації УГКЦ
Євген СВЕРСТЮК
ПРОСВІТЛЕНЕ ОБЛИЧЧЯ ЦЕРКВИ
Незвична нетрадиційна зміна керівництва УГКЦ привернула інтерес преси й громадськости і поставила ще не так давно «ліквідовану» церкву в центрі уваги Української суспільности.
Справді, культура і делікатність відходу від керівництва Блаженнішого Любомира не викликала сенсації, бо це зроблено було коректно, в стилі Любомира Гузара. Там ніхто не запідозрював інтриґ. Навпаки, в пресі з’явилися публікації про підсумки десятирічного правління Патріярха Любомира, і те не зовсім адекватне слово Патріярх в даному разі не викликало заперечень. Мовляв, дай Боже усім мати таких патірярхів. І виступи о. д-ра Бориса Гудзяка і Мирослава Мариновича, і інших представників Церкви були сповнені щирої вдячности і глибокої шани. Дуже помітно це було на тлі звичайних вже вельми стриманих оцінок нинішніх єрархів. Справді, виступи і звернення Патріярха Любомира були настільки духовними і своєчасними, що їх приймало духівництво і миряни усіх церков.
Сила позитивного прикладу така велика, що її чутно навіть в нинішній атмосфері моральної глухоти, коли у верхньому ешелоні влади обмінюються останніми словами, не криючись.
Той добрий приклад нагадує нам, що немає ситуацій безнадійних навіть у нашому засміченому, спідленому світі, Бог допомагає благочестивим.
Вибір нового Глави Церкви супроводжується великою активністю журналістів, комусь хотілося б обмірковувати кандидатури, рейтинґи. Газети називали імена ймовірних кандидатів, і то були гідні імена. Не кожна церква може похвалитися такою кількістю гідних імен…
Нарешті, стає відомим ім’я, якого ніхто не називав — Святослав Шевчук. Схоже на те, що він і сам про те не думав, як людина скромна і наймолодша серед єпископату церкви.
Вибір цей був сприйнятий, як промисел Божий. Вибір майже одностайний. Усі розуміють, що ніякої зовнішньої політичної сили тут не криється. Традиція Церкви збережена. Чи має це велике значення для інших церков? Безперечно має. Як би не розмежовувалися «канонічні», неканонічні, католицькі, протестантські, як би не ізолювалися церкви, а насправді добрий або недобрий вплив одна на одну вони мають. Нині світ взаємозв’язаний у всіх своїх формах життя. Коли якась одна Церква в Україні має свою окрему політику, то великою помилкою було б думати , що сезонно вигідна позиція принесе їй здоров’я.
Часом журналісти вживають поняття «Церква патріотична», натякаючи на непатріотичні. Те поняття не дуже коректне. Христос був посланий до «дому Ізраїлевого», узявши на себе «гріхи світу». Без свого коріння нічого не росте. Церква може бути народові рідною матір’ю або чужою мачухою.
«Аще кто рече, яко люблю Бога, а брата свого ненавидить, ложь єсть». Той євангельський вислів Шевченко поставив епіграфом до Посланія — і мертвим, і живим, і ненародженим землякам.
Але якби такий транспарант поставити на вході до Почаївської лаври, то його вмить зняли б. А якби поставити антиєвангельський «Русский мир», то ніхто б і не доторкнувся, аж поки не здогадалися б, що то натяк…
В такій атмосфері Церква мусить бути патріотичною, бо вона об’єднує патріотично налаштованих громадян, які захищають і віру, і громадянські принципи, без лукавства. Вона патріотична вже при самому вході до храму, де вас зустрічають приязною усмішкою, не питаючи, якої ви конфесії.
Приязне обличчя своєї Церкви нині представляє новообраний її Глава. Він молодий. Але й клір в основному молодий. І на обличчях радість, а на лівому березі Дніпра навколо храму Воскресіння Христового святковий настрій. З таким духом і повинна йти Церква в наш меркантильно-споживацький світ. І не пристосовуватися до нього, а тихо відкривати людям альтернативу і показувати відчинені двері.
Святині
Галина МАНІВ
Листи зі Святої землі
Галілея
Ти просиш, друже, щоб я розповіла про свою мандрівку до Святої землі. Чи зумію? Проте, розуміючи твою гарячу зацікавленість, я все ж таки наважуюся взятися до справи. Тільки благаю тебе: будь поблажливий до моїх студій.
З чого ж почати? Мабуть, з того моменту, коли, подолавши довжелезний коридор Тель-Авівського аеропорту й отримавши штамп у паспорт на контролі, ми вийшли на свіже повітря. Був січень. В обличчя війнув теплий вітерець і приніс пахощі весни. Та й на клумбах квітнули тюльпани і нарциси. Ось тільки привітно махали нам верховіттям не тополі, а пальми. І побігли назустріч автобусу апельсинові сади зі спілими яскравими плодами…
Ми їхали в Галілею, туди, де ріс Христос, де Він знайшов Своїх учнів і де проповідував: Назарет, Йордан, Генісаретське озеро… Я дивилася крізь вікно на виорану під посіви червонувату землю, яку щороку мусять очищати від каміння, що буквально «росте» з неї; на міста, збудовані на горах, щоб не займати ні акра плодючої рівнини; на евкаліптові діброви на місцях колишніх малярійних боліт, бананові плантації, сади цитрусових і гаї фінікових пальм, на рясні клумби, де до кожного деревця, до кожної квіточки підведено трубочку з водою, аби рослини могли цвісти й плодоносити тричі на рік у цьому спекотному кліматі. Все це розпочали ентузіясти, переселенці, переважно з України, Росії, Польщі. Люди, які гаряче прагли віднайти Батьківщину, землю, обітовану Богом їхнім батькам. І земля впізнала їх і віддячила сторицею. Та я чомусь з болем подумала (ще до того, як побачила озброєних патрулів, шлагбауми й затягнені колючим дротом території, палестинські міста за височезним муром), що у світі, де не звикли ділитися скарбами, цій прекрасній землі ніколи не знати миру й спокою.
Втім, мої роздуми перервалися, бо ми наближалися до знаменних місць. Ось пласка як стіл Йосафатова долина, щедро полита кров’ю. Вважають, що й остання крапля людської крови впаде саме тут. Воно й не дивно, адже ліворуч зловісно височіє трапецієподібний пагорб Армагеддону. Зате праворуч, ген-ген на обрії, видніється інша гора — майже ідеальною півсферою випинається Тавор (не дарма його ще називають «пупом світу»). І як тут не згадати, що Апокаліпсис, попри все, дуже радісна книга – вона ж бо пророкує, що на полі Армагеддону сили добра остаточно переможуть темряву!
Дорога наша круто забирає вгору, і невдовзі ми вже в Назареті. Ось тут минало дитинство Ісуса, і гори, на які Він дивився, якими ходив, мабуть, не дуже змінилися за два тисячоліття. А місто? Звісно, не таким воно було за часів Христа, але ці пласкі покрівлі, певно, щось-таки знають про минуле…
Втім, Назарет живе буденним життям. Вузькими вуличками їздять автобуси, хідники, забиті перехожими й дрібними торговцями, що прямо тут розкладають для продажу різний дріб’язок, у цій тісняві навіть маленькі кав’ярні примудряються виставити свої столики... Ще не так давно Назарет був виключно християнським, і хоч з кожним роком християн тут меншає в порівнянні з мусульманським населенням, досі це місто залишається єдиним в Ізраїлі, де вихідним днем є не субота, а неділя. А над містом білим шатром здіймається найбільша на Близькому Сході католицька церква — храм Благовіщення. Вважають, що саме на цьому місці ангел спустився до Діви й звістив Їй народження Сина. Скромна глиняна хатина Йосифа й Марії вже давно вросла в землю метрів на два. Саме її й прикрило дбайливо шатро нового храму, зведеного в 1969 році францисканцями. Житло Святої родини утворює його центр і служить нині вівтарем, тому подивитися на нього можна тільки здалеку. А ще у нижній церкві можна побачити залишки храмів часів Візантії та хрестоносців. А коли ми піднялися до верхньої церкви, то передусім вразилися її розмірами. Впадало в око величезне завівтарне панно із зображенням Христа з розкинутими хрестом руками. Поруч Нього апостол Петро, а довкруг юрми священиків.
Перевівши погляд на бічні стіни, я побачила те, що мене по-справжньому зацікавило, — унікальні ікони Богородиці, подаровані різними країнами! Неважко було здогадатися, якими саме, адже кожен народ зобразив Богородицю по-своєму. Я переходила від ікони Діви Марії в кімоно, подарованої Японією, до камерунської фрески зі стилізованим зображенням чорношкірих Божої Матері та Ісуса в національному африканському вбранні та майже фізично відчувала, що Богородиця розгорнула Свій Покров над усім світом. А подивившись вгору, замилувалася величезною лілеєю (такий вигляд має баня храму зсередини) — білою лілеєю Марії, символом чистоти. Із верхньої церкви ми вийшли у залитий сонцем верхній двір, де величезними кущами полум’яніла рослина, яку в нас вирощують у вазонах, – «різдвяна зірка». І повернулися сходами вниз, до воріт храму, що його оперізує галерея, а в ній ще кільканадцять ікон Богородиці з усього світу. Якою ж радістю було побачити прямо обіч воріт нашу, українську ікону із таким щемливим написом: «Пресвята Богородице, молися за Твій український народ»!
Знову побігли за вікном, змінюючи одне одного видолинки, вкриті яскравою весняною зеленню, стрімкі скелі, білі будинки поселень. І раптом з високого перевалу ми побачили внизу порослу пальмами долину, в якій, наче в чаші, виблискувало Генісаретське озеро (місцеві жителі називають його «Кінерет» — назва пов’язана з формою водойми і в перекладі з івриту означає «скрипка»). Спустившись в долину, ми найперше повернули до Йордану. Не чекала, що він такий вузький — завширшки з кілька метрів — як річечка мого дитинства за селом, і здалося навіть, що так само купають у ньому віти верби… Лише підійшовши ближче, роздивилася, що то не верби, а евкаліпти. А ще вразило, що вода в Йордані така зелена. Квітне чи що? Проте знову мусила подивуватися: не квітне — зблизька зовсім прозора. Берег, на якому ми зупинилися, облаштовано сходами й майданчиками, щоб зручно було спуститися в річку й зануритися. Яке то щастя – зайти у води священної для кожного християнина ріки! І чи не символічно, що вона така скромна, що немає в ній величі, скажімо, Гангу, а лише тепла згадка про дитинство? І дарма, що не тут саме Христос хрестився від Йоана (місце хрещення Ісуса на території Йорданії). Однак ця річка освячена Господом на всі віки. Якось мені прислали з Йордану пляшку води. Її набирали, коли на воді саме сиділи зграї перелітних птахів, тож чого тільки не плавало у пляшці. Проте вода відмутилася і вже п’ять років стоїть у мене під іконами, прозора як сльоза.
Від Йордану ми поїхали до озера. Не випадково його називають Галілейським морем. Воно величезне! Аж ген-ген вдалині видно той берег — гори, Голанські висоти. І чи то день надзвичайний удався, чи завжди тут так навесні, але барви навкруги були надзвичайні: озеро ніжно-ніжно-голубого кольору в легкому серпанку, а далекі Голанські висоти на тому березі аж рожеві, і вся ця картинка в яскравому обрамленні трави й дерев. Ніби світанок займався над озером, хоча було вже далеко пополудні. І таке освітлення трималося до самого вечора. Додай до цього легкий теплий вітерець, що приносив ну зовсім рідні запахи весни, і ти зрозумієш, чому я почувалася, як в раю.
Вздовж Генісаретського озера багато євангельських місць: і руїни Капернауму, і рідне місто Марії Магдалини Магдала, і Гора Блаженств… Але зимовий день короткий, тож ми заїхали тільки до храму Примноження хлібів, а потім до маленького грецького манастиря. Але про все по черзі…
Храм Примноження хлібів стоїть у долині, яка називається Табгха (від грецького «Гептабехон» — сім джерел — тут у Галілейське море впадає сім струмків). У це відлюдне затишне місце прийшов колись Ісус, щоб помолитися, побути на самоті. Але люди прибігли за Ним і сюди, тож Він здійснив для них чудо примноження хлібів, щоб не залишились голодними в пустельній місцині. З давніх-давен на місці чуда будувалися церкви, адже в перші чотири століття після євангельських подій в Капернаумі, розташованому неподалік, жили християни. У ІV сторіччі тут стояла візантійська базиліка, мозаїчну підлогу якої розкопали археологи. Вона напрочуд добре збереглася майже вся. Оті давні фантастичної краси мозаїки: кошик з п’ятьма хлібами й обабіч нього дві рибини, зображення різних птахів і звірів, рослинні орнаменти — прикрашають нині підлогу сучасної церкви, а під її вівтарем встановлено камінь, на який, за переказом, поклав хліби Господь. Ця церквиця, побудована в 1882 році бенедиктинцями, напрочуд мила, хоч і невеличка за розмірами та скромно оздоблена. Окрім стародавніх мозаїк, в її убранстві є тільки дві ікони візантійської школи обабіч вівтаря (Христа й Богородиці), перед якими тріпочуть хусточки свічок. Може, через ці ікони, такі нехарактерні для католицького храму, вона й полюбилася мені особливо? А посеред маленького внутрішнього дворика росте старезна олива, під якою причаївся вже зовсім мініятюрний ставочок з ліловим лататтям і безліччю яскравих декоративних карасів: червоних, жовтих, білих. І все тут так гармонійно, так усміхнено, що навіть не хотілося полишати це місце!
Але сонце квапило нас, опускаючись дедалі нижче, й ми поспішили до автобуса. Нам залишалося лише побувати в православному манастирі, населеному греками, один з яких, на щастя, розумів російську мову — ми хотіли подати записочки, але православних церков на всій Святій землі взагалі й на Генісаретському озері зокрема дуже мало, до того ж не скрізь розуміють слов’янські мови.
Мене завжди вражає, як затишно в манастирях. Здається, тут небо наближається до землі. І цей манастир не став винятком. Скрізь вікові дерева: розлогий фікус і криниця під ним, височезні евкаліпти, екзотичні папаї, сад цитрусових, скрізь милують око квіти; співають птахи та гуляють господарським двором курочки, павичі та ще якась діловита птиця. По берегу, під деревами стоять лавочки, можна сидіти й дивитися на озеро. І душа сама починає молитися Богові. Втім, центром манастиря, звісно, є храм. Він присвячений 12 апостолам. І для мене великою втіхою було побачити над входом ікону, на якій первоверховні апостоли обіймаються один з одним.
Сонце сідало, ми йшли до автобуса, а я все озиралася на рожеві бані гостинної обителі. Вони справді пофарбовані в рожевий колір, але в надвечір’ї здавалося, що то призахідне сонце так малює їх на прощання. До побачення, благословенна Галілеє. Ми повертаємося. На нас чекає Єрусалим!
Роман ДІДУЛА, м. Львів
ЧУДО-КНИГА Марії Вальторти: «Євангелія, як вона мені була дана»
Половину свого життя черниця Марія Вальторта (1897 — 1961) бачила в своїй Італії стільки світу, що у вікні. Важка хвороба прикувала її до ліжка на три десятиліття. Але саме в цей час з Божої ласки і волі свята жінка мандрувала далекими краями, ще й у далеких часах. Побачене і почуте в чудесних видіннях черниця записала у 12-ти томах вражаючої книги «Богочоловік. Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа», що визнана повчальним твором віри і одночасно — літератури.
Чи можна цій книзі вірити, довіряти авторці? Це питання виникає в тих, хто її не читав, а ще більше, хто вірить лише тому, що можна торкнути, штовхнути, вкусити. Однаково важко позбутися сумнівів тим, хто був отруєний чадом атеїзму (признаюся, що це нещастя і мене не оминуло). Але ж є інший світ, поза тим, який ми бачимо — він є, є! Хто в Бога вірує у повноті розуму і серця, той не сумнівається.
Прочитавши книги Вальторти, співробітник Папського біблійного інституту о. Агостіно Беа (згодом кардинал) відзначає, що там «археологічні і топографічні описи зроблені з гідною похвали точністю», немає у нього зауважень і щодо змісту, історичних фактів. «Опублікуйте цей твір таким, яким він є. Хто його читатиме, той зрозуміє», — радив Папа Пій ХХІІ, а святий отець Піо висловив передбачення, що настане час, коли Євангелія, записана Вальтортою, буде дуже впливовою і пошириться по всьому світу. Загляньте в Інтернет — там знайдете не один доказ правдивости цього твору (між іншим, настійно радив читати ці книги видатний російський богослов Олександер Мень). Але докази передусім в тому, що темні сили захлинаються, нападаючи на Вальторту, причому навіть не намагаються щось арґументувати.
Минуло півстоліття з часу написання твору «Богочоловік. Життя і страсті Господа нашого Ісуса Христа» (на Заході багатьма мовами книги вийшли під назвою «Євангелія, як вона мені була дана», саме так монахині було й продиктовано).
Нарешті книга-чудо появилася і для українського читача: львівське видавництво «Місіонер» із 1999 року випускає її, уже появився 11-ий том; автор перекладу вчителька з Івано-Франківська Оксана Кияк, а опікується виданням мій краянин, надзвичайна людина, єпископ Софрон Мудрий. Отже, на черзі ще одна книга — багатотомник охоплює біблійні події від народження Богоматері до Її Небовзяття.
Ці книги вражають багатством матеріялу із життя Ісуса Христа, Богородиці, Христових апостолів та учнів, описами звичаїв та побуту жителів Святої Землі. Чи це можливе з погляду «здорового глузду», щоб жінка, прикута до ліжка, описала світ, найдорожчий кожному християнинові, а проте ніколи наяву його не бачила, лише мріяла колись побувати. Не судилось, зате було дано більше, найбільше, вона побачила і почула те, що закрите завісою часу. Для «вчителів неможливого», як іронічно називає їх Христос, неможливе є неможливим — і все. Навіщо, мовляв, тут щось доводити. А тимчасом описи міст і сіл, краєвидів, що трапляються на земному шляху Ісуса Христа та його апостолів, учнів — так скрупульозно деталізовані, часом до дрібниць, що і непідготовленому читачеві зрозуміло, чому авторка це робить. Вона закликає: ось речі, які ви можете перевірити, впевнитись, що я нічого не вигадую.
Хто заглибився у книги Вальторти, того вона вже не відпустить до останньої сторінки. Її не читаєш, нею живеш. І чи може бути інакше, коли сторінка за сторінкою розкривається день за днем, година за годиною, як наяву, — життя найбільшої людини за всю історію людства — Богочоловіка ІсусаХриста, Діви Марії, апостолів, Христових учнів. Що в Євангеліях лише начерком, у Вальторти розлого, широко, детально. Яскраво описано характери, звички Христових сподвижників, і мова кожного індивідуалізована, що найважче в літературі, але легко в документалістиці, саме таким твором є книги Вальторти. Як апостоли ростуть на очах і з простих рибалок стають видатними богословами, письменниками.
Що ми знаємо з Євангелії про дитячі і юначі роки Ісуса, Його Матері – два-три епізоди. Тим часом у Вальторти прихованому періоду життя Богочоловіка і Його найближчих людей присвячено дві третини першого тому — 246 стор. Усе тут особливо зворушливе, щемливе, переповнене небесною любов’ю — народження і дитинство Марії, взаємини Марії та Йосифа, поява на світ Ісуса, колискова Богоматері для маленького Сина (якби то хтось із поетів та композиторів опрацював цей підрядник!), перші уроки праці Христа… Йосип, прибраний батько, просив Сина щось змайструвати для мами, і так Він навчився столярства. Христос, любов до дітей якого усім відома, дає нинішньому поколінню батьків важливий урок: «Де сьогодні сім’ї, в яких дітям прищеплюють любов до роботи як спосіб принести радість батькам? Діти сьогодні є деспотами в домі. Вони виростають черствими, байдужими і нахабними. Вони дивляться на батьків, як на своїх слуг, часто їх не люблять. Ваші діти належать годувальниці, няньці, вчителям, інтернатам – якщо ви багаті; друзям, вулиці, школі — коли ви бідні, — лише не вам. Ви, матері, приводите їх на світ і це все, що ви для них робите. Ви, батьки, — такі ж. Але дитина складається не лише з тіла і крови. Це також — дух, розум, серце і душа. Повірте мені: ніхто не має більшого обов’язку і права формувати цей розум, це серце і цю душу більше, ніж батько і мати!» Суворий урок, але який потрібний! До речі, всі книги «пересипані» відступами, екскурсами, «мостами» в наш час. Христос часто розтлумачує поведінку людей в тій чи іншій ситуації, Він з нами, Його турбують усі болі сьогодення.
Окрім проповідей Христа, а в них притч, які ми знаємо з Євангелій (у Вальторти вони виписані досить розлого і з такими деталями, які викликають благоговійне почуття вдячности Небесам, що це тепер нам доступне), читаємо десятки інших притч, проповідей Ісуса, повчань для апостолів та учнів. Христос вчить окремими зауваженнями, репліками. А те, що викликає у когось сумнів, на сторінках книги Вальторти буде обов’язково розвіяно. От, скажімо, мені було неясно, чому Христос, Спаситель усіх людей планети, раптом відмовляться допомогти жінці-ханаанеянці вигнати біса, що мучить її дочку, навіть на вмовляння апостолів це зробити не реаґує, каже: «Я прийшов лише до загиблих дітей Ізраїлю». («Ханаанеянка підійшла і, вклонившись Йому в ноги, каже: «Господи, допоможи мені!» Він відповів їй: «Не личить брати хліб у дітей і кидати щенятам». А вона каже: «Так, Господи! Але й щенята їдять кришки, що падають зі столу панів їхніх». Тоді відповів їй Ісус: «О жінко, велика твоя віра! Хай тобі буде, як бажаєш». І видужала її дочка від тієї години» (Єв. від Матея, 21). Вальторта описує причини несподіваної поведінки Христа. Саме в цей час почалися гоніння Ісуса та Його учнів, апостоли розгублені, дехто падає в зневіру, бурчить. І ось випадок з ханаанеянкою. Апостоли просять пояснити, чому так діяв Христос. На що Ісус відповів: ви ж бачите таку велику віру чужої жінки, ось хто достойний бути найближче до Бога, і які дрібні ваші страхи перед цією вірою.
Божа рука веде кожну людину. Лиш не кожна людина відчуває її, а як відчуває, то іде за нею. Вальторта з дитятка чула цю руку і, вихована прикладом життя Святого Франциска та Святої Терези, прийняла обіти, не будучи в манастирі, і вела суворий аскетичний спосіб життя. Рука Божа повела її на фронти Першої світової війни як сестри милосердя. І при написанні 12 томів, приблизно 5400 сторінок (колосальна праця!) нею керувала Божа рука. Здавалося б, прикута до ліжка, на цілих три десятиліття, вона була нещаслива, та ж ні, Вальторта втішалася життям як ніхто на землі, бо виконувала Божу волю і свою місію не могла не знати. А що може бути вищим!
Чому Небеса вибрали її — а тому, що все її життя це самовіддана праця, посвята Богові та Його творінню — людині, Вальторта, відходячи в інші світи, сказала: «Я відстраждала, але любити не перестану».
«Як на мене, кожний том за насиченням доволі змістовний і пожиточний. Для себе особисто я дістала відповіді на такі запитання, які не змогла навіть зформулювати. Часом є так, коли вас щось мучить, а ви навіть не можете сказати, що саме. Так от, у десятому томі є відповіді на такі питання. А щодо моїх пропозицій, то не знаю... Щиро це кажу. Маю надію, що книги містичних видінь Марії Вальторти допоможуть кожному християнинові глибше зрозуміти власну дорогу до Бога», — роздумує про працю Вальторти перекладачка Оксана Кияк.
А я знайшов у Вальторти так багато, що «Євангелія, як вона мені була дана» для мене уже не просто книга, а путівник по життю.
Антін ЛОТОЦЬКИЙ
Воскресне Полум’я
Удосвіта в Воскресну неділю пішли жінки до Ісусового гробу. […] Там побачили янгола, що яснів як сонце… Марія Магдалина, побачивши ясність, вийшла на хвилинку із гробу, встромила перед входом свічку у землю та вернулася назад. […]
Тоді сказав їм ангел:
— Чого шукаєте живого між мертвими? Чи ж не тямите, що Господь заповів, що третього дня воскресіння?
І вони вийшли. Надворі схилилася Марія Магдалина, щоб узяти свічку. Та, коли витягала руку по свічку, скрикнула легко. Інші жінки спинилися та приглядалися, що сталося там. І всі побачили, що свіча за той час, як вони були в печері, змінилася. Вона стала квіткою. Високість і стрункість свічки лишилися їй, одначе мала вже не одно полум’я, окружало її багато лагідних полум’їв. Було це ясне ніжно-жовте цвіття. На самому споді горіли великі цвіти-полум’я, чим більш угору, тим менші ставали вони, а на самому вершку були пупліхи (пуп’янки), це були ґноти, що ще не горіли. Завжди, коли одне полум’я згасне, зараз запалюється нове цвіт-полум’я. І так спинається світло помалу щораз вище до синього неба. Квітку зове наш нарід дивиною або царською свічкою. Дивиною тому, що здивувала побожних жінок, а царською свічкою тому, бо вона зацвіла раненько в воскресіння Христа Царя, в Його честь.
Коли побожні жінки вийшли з гробу та пішли глибше в город, зайшли на леваду, що на ній горіли вогні — полум’я. Було того полум’я густо та багато. Жінки відразу здогадалися, що тудою проходив Господь. Вони не важилися йти за таємними слідами. Полум’я були білі й ніжні, мов шовк, та непорушні. Квіти, що виросли під святими ногами Воскреслого Спасителя, — це ногітки, або крокіс. І одна, і друга назва нагадує нам, що ця квітка зацвіла під ногами Спаса, який воскрес: назва ногітки говорить, що квіти зацвіли під ногами Ісуса, а друга — що квітки цвіли скрізь, кудою йшли Його кроки.
Скорочено.
ВЕЛИКОДНЄ ДИВО: Оповідання,
леґенди, казки.
Упорядник Зоя Жук—Львів, «Свічадо», 2009
Микола ЯЦКІВ
БОЖІ ДІТИ
Кам’янистою дорогою, що вела до Єрусалиму, йшов малий пастушок Яків. Був дуже стривожений. Серед ясного дня скоїлось щось таке, чого він ніяк не міг зрозуміти: сонце раптом померкло, темні хмари закрили небо, і блискавиці освітлювали небосхил.
Уже наближався до Саерамської брами, як поба¬чив юрбу людей, що, перелякані, втікали до міста. Малий Яків теж злякався і хотів десь заховатись, але, на щастя, йому назустріч вибіг Йозуе. Яків дуже зрадів, побачивши приятеля, і зразу запитав, що сталося.
Йозуе схопив його за руку й потягнув за собою. Вони опинилися під покрівлею якоїсь хати, і тоді Йо¬зуе почав йому пояснювати:
— Хіба ж ти не чув, що сталося з нашим Проро¬ком, Месією з Назарету? Старшина незлюбила його і засудила на розп’яття на Голготі. Я бачив, як Його провадили на страту. Він ніс важкий хрест, а слуги старшини Його били. Це було дуже жорстоко! Я не міг дивитися і втік.
Почувши слово «Месія», малий Яків здригнувся. Він теж зазнав від цього Месії великої ласки. Хлопчик був зроду сліпий, і це дуже турбувало його мату¬сю. Вона шукала всяких способів, щоб помогти своїй дитині — та всі її заходи були даремні. Одного разу вона почула про Месію з Назарету, що зціляв людей від усяких недуг. Тоді вона взяла синка з собою і при¬вела до Ісуса. Там було дуже багато дітей з матеря¬ми. Та Яків тоді нічого не бачив, тільки почув, що хтось поклав руку на його голівку, опісля доторкнувся очей і сказав:
— Якове, подивись на мене!
Темрява в очах зникла, і Яків побачив лагідне Бо¬жественне обличчя Месії і ті блакитні очі, що дивили¬ся глибоко в його душу. О, він ніколи не забуде тієї чу¬десної хвилини! Тоді він уперше побачив Ісуса, свою любу матусю, золоте сонце і блакитне небо.
Тож почувши про жахливу подію, що скоїлась із Месією, Яків схвилювався, і його очі залилися сльоза¬ми. Йозуе взяв Якова за руку, повів в оливковий сад, що прилягав до міських мурів, і почав потішати.
— Не журися, друже! Вони не можуть убити Месію, бо Він — Син Божий! Він Сам про це навчав: казав, що Він посланий відкрити людям Божу правду і що всі люди мають стати дітьми Божими. Чи чув ти про це коли-небудь?
Яків слухав з полегкістю свого приятеля, а коли по¬чув, що всі люди мають стати Божими дітьми, призадумався. Так, він пам’ятає, як зараз після зцілення його очей підійшов до Месії один законовчитель і запитав:
— Учителю, скажи мені, що маю робити, щоб увійти в Боже Царство?
Ісус ласкаво усміхнувся, взяв Якова з-між дітей на руки, посадив собі на коліна і сказав до всіх людей:
— Амінь, говорю вам, що як не будете такі, як ці діти, не ввійдете в Царство Боже!
Малий Яків тоді ще не розумів, що це означає. Але слова Месії запевнили його, що всі люди мають стати Божими дітьми. І ці слова запали Якову в душу. Що може бути краще, як стати Божою дитиною? Його серце сповнилось неземною радістю, і оченята заграли дивними вогниками. Він сміливо й радісно дивився в очі своєму приятелеві.
Обидва приятелі ще довше були б розмовляли, але побачили відділ римських вояків, що твердим військовим кроком зближався від гори Голготи. Хлопці розпрощались і розійшлись.
Малий Яків вертався додому. Він повірив словам приятеля, що Месію, який звав Себе Сином Божим, ніхто не може вбити. Він вірив і відчував цілою своєю істотою, що скоро мусить статися щось таке, що здивує весь Єрусалим. Бо хто ж може противитись волі всемогутнього Єгови? Бог може робити, що захоче. Той, хто привернув хлопчикові зір, не може бути приниженим — Він, Господь Саваот, мусить бути прославлений!
Недовго довелось малому Якову чекати на здійс¬нення своїх сподівань. Третього дня, в саме свято Пасхи, рознеслася по Єрусалимі вістка, що Ісус, Учитель з Назарету, Син Божий — воскрес. Ісусові найближ¬чі учні, що ранком прийшли до його гробу, знайшли гріб порожнім. Деякі з них бачили Ісуса живим і навіть з Ним розмовляли!..
Малий Яків дуже втішався цією радісною новиною. Він вірив у воскресіння Месії всією щирою дитячою душею. Ця Пасха була днем воскресіння Христа, найбільшого добродія, що обдарував його очі світлом. Побачивши матусю сумною, Яків зараз підійшов до неї і сказав:
— Не сумуйте, матусю! Месія таки воскрес!
Матуся усміхнулась, поцілувала свого синочка і сказала:
— Я теж вірю, що Він справді воскрес. Якщо Він міг вернути тобі, сліпому, зір, то силою Божою Він і воскрес. Ми ж залишимося Його вірними і вдячними учнями!
— І дітьми Божими! — додав Яків.
Ніна ГОРИК
Вербиця
Ой ти, гілко, гілко вербова!
На тобі зелена обнова.
Ще холоднувато надворі,
А ти вже в святочнім уборі.
Ти вже у церковцю ходила,
Господу стежинку встелила
І до нас вернулась свячена,
Гілочко вербова зелена.
Ти торкни Оленочку трішки,
Хай росте як мама заввишки,
А Максимка — шпарко й багато,
Хай здоровий буде, як тато.
Надія КМЕТЮК
* * *
Зоряні дзвони, срібнії дзвони
Б’ються, мов людські серця.
Встаньте! Прокиньтесь,
засмучені, сонні,
В милості Сина й Отця!
Чисто, блаженно,
по-Божому ясно
Ллється на світ Воскресіння.
Радість прийшла невимовна, прекрасна.
Кінчились муки терпіння.
З нами — Христос!
У батьківському домі
З нами — в Любові і ласці.
Сонячна писанка в теплій долоні
Світиться рідним на щастя.
Марія ЛЮДКЕВИЧ
Воскресіння
Воскресіння в душі й на устах,
Воскресіння у всьому...
Божий храм на високих вітрах,
Наче писанка — у золотому.
В рушниках чудотворці, святі,
Голуб знісся — як вісник від Бога.
О, людські несходимі путі,
Де ж це праведна жде
нас дорога?
Наталка ПОКЛАД
Квітень
Котики вербові,
пташка голосна…
Повен світ любови,
бо — весна.
Бо Неділя Вербна,
сонечка ярінь;
бо вділив Бог щедро
воскресінь.
Тож змагай і віруй,
серце розпогодь, —
нашу Україну
береже Господь.
Галина КИРПА
Світ красний, як писанка
Пам’ятаєте казочку про Курочку Рябу? Оту найпершу казку нашого життя? Її знає кожна бабуся, кожна мама й кожна дитина. А знаєте, чого того яєчка, що знесла Курочка Ряба, ніхто не розбив – ні дід, ні баба? Розбила мишка — хвостиком зачепила...
Чогось воно те яєчко в руках діда й баби не билося. Ми, малі, не знали чого, але нам то страшенно подобалося. Нам подобалась таємниця. Я досі пам’ятаю, яка вона. Вона — тепла.
Перед очима — зелене подвір’я, там походжає наша розкішна зозуляста курка й кудкудаче. Ми не зводимо з неї очей. Ось-ось вона гайне на сідало. Тепер сиди і жди, поки знесеться. І той час, поки курка несеться, нам здається вічністю. Та все ж і ця вічність закінчується. Ми підбігаємо до гнізда й бачимо чистеньке біленьке яєчко. Воно щойно з’явилось на світ. Воно тепле й загадкове. Воно – диво. Воно – казка. Воно – таємниця.
Ми не будемо його бити, чимдуж несемо до мами. І знов — не зводимо очей, тепер уже з маминих рук. Як вони над тим яєчком чаклують-вичакловують! Як вони його купають — то в зеленій водичці, то в синій, то в жовтій! Як вони по тому яєчку щось вимальовують! Як те яєчко після всіх купань-малювань гріється й сохне в затишному кошичку!
Заглянули ми до кошичка, а там... Леленьки! Зроду не впізнаєте, що всі ці яєчка знесла наша зозуляста. І двох однакових немає. Всі такі різні, що аж очі розбігаються: дивишся — не надивишся. Тепер вони звуться писанками. Мабуть, тому, що на них написано. Спитаєте, що? Казки? Історії? Міти? Так-так, написано, але не літерами, не словами, а знаками, цебто, символами. І мама знає ті знаки як свої п’ять пальців, — так само, як ото ми літери. Бувало, візьме писанку, простягне нам і скаже:
– Ану прочитай!
Вона могла б сказати й «ану подивись», але зумисне каже “прочитай”. Це щоб ми не лише милувалися та розхвалювали ті писанки, але й училися розрізняти взори. Щоб не лише красу бачили, а й розуміли зміст. Бо ж кожна писанка має свій зміст. Кажуть, що до ІІ світової війни у київських музеях було назбирано понад сім тисяч різноманітних писанок. То був справжній скарб, але його геть увесь знищила війна.
Та ніщо не могло знищити пам’яті людської, і вона переконує нас в тому, що українська писанка незнищенна. Бо в ній живе магічна сила води, землі, вогню, небесних світил і космічного дерева життя. І коли на наших великодніх столах біля розкішних пасок, вербових гілочок і воскових свічок усміхаються писанки — яснішає світ! Візьмеш котрусь писанку до рук — і вона озивається веснянкою. А червоні, зелені, сині, жовті або золотисті крашанки — аж грають кольорами.
Сонце дивиться на нас згори і не може надивуватись. Воно чує радісні веснянки і само немовби підіграє на своїх золотих струнах. Бо це Великий День і для нас, і для нього. Та й цієї пори радощів і надії не забуваймо про тих, хто вже не бачить сонечка, не чує веснянок. Про тих, хто відійшов у інший, незнаний світ...
Я несу мамі на могилку писанку зі знаком спіралі — ще звуть той знак безкінечник або менандр. І означає він вічність людської душі. Бувало, я питала маму:
— А хто перший намалював писанку?
— Хтозна, — відповідала мама. — Може, князівна, може, королівна, а може, й проста дівчина. Така, як мудра Маруся, дідова дочка чи кривенька качечка...
Хоч би хто вона була, думаю тепер, а та дівчина встерегла мишку й не дала їй розбити яєчко. Бо знала, що світ красний, як писанка. А на Великдень — красніший у стократ.
Роман ЗАВАДОВИЧ
Про писанку крашанку
Коли Христос воскрес із мертвих, то Марія-Магдалина сповіщала усім цю радість, даруючи якісь подарунки. Прийшла й до імператора, щоб сповістити про воскресіння Господнє. Та у неї вже нічого з пода¬рунків не залишилося, крім яйця. Вона й подарувала імператорові яйце, мовлячи:
— Христос воскрес із мертвих!
Імператор на це сказав:
— Неможливо людині воскреснути з мертвих. Якщо правда, то це яйце почервоніє.
І сталося чудо! На очах у імператора яйце почер¬воніло. Відтоді великодні яйця й почали називати крашанками.
Ще кажуть: Христа не дозволяли прославляти, а тих, хто прославляв, поширював звістку про Його воскресіння, переслідували й карали. Та люди, однак, і далі прославляли Господа, вірячи в Його воскресіння. Боячись бути вчутими переслідувачами, вони малювали писанки і висловлювали свою віру в Господа через них. Робили це так: брали яйце й писали на ньому, на одному боці: «Христос воскрес». А на другому: «Воістину воскрес». Тими яйцями обмінювались і в такий спосіб прославляли Господа й святкували Його Світле Воскресіння.
Олекса ВОРОПАЙ
Легенди
На Полтавщині є леґенда, що писанки писала Мати Божа ще тоді, як Ісус маленький був: «дитина дуже тішилася тими цяцьками».
На Гуцульщині оповідають, що писанки писала Мати Божа і дарувала їх Пилатові, щоб той змилувався над її Сином. Коли Мати Божа писала писанки, то плакала і слізьми обливала свою роботу, а тому й вони, гуцули, коли пишуть писанки, то вимальовують цятки, подібні до сліз.
У Канівському повіті є така легенда.
Кажуть, що архангел Гавриїл об’явився Матері Божій саме в суботу і сказав їй: «Твій Син воскресне з мертвих». Мати Божа саме снідала рибу: м’ясо об’їла, зосталися самі реберця. Перехристилася вона та й каже: «Тоді мій Син воскресне, як ця риба оживе!» А риба — плюсь, та й ожила.
ВЕЛИКОДНЄ ДИВО: Оповідання, леґенди, казки.
Упорядник Зоя Жук—Львів, «Свічадо», 2009
Євген СВЕРСТЮК
Під дамоклевим мечем
«Початок премудрости —
страх Господній,
і пізнання Святого — розум»
(з притч Соломонових)
Надзвичайно широка метафора — для всіх часів і для всіх мечів. Кожна епоха має свого дамоклового меча, який завис над головою.
Люди ХХ ст. сперечаються…
— Ось ви кажете, що жили під дамокловим мечем… Хіба то меч, коли ви могли жити на своєму господарстві непримітно, як учили стоїки. Навколо — стабільний навіть під час війни — німецький світ… Нацисти ж ваших бібліотек не трусили…
— Звичайно, поляки відчули «класовий меч» в часи Берута, але ж то було в польській державі, яку повільно приручали. Чули леґенду про Соловки, тільки трохи знали про Колиму. А новий «кетман» в шухляду не залазив і навіть до костелу не має вільного доступу. Звичайно, ширився страх усіх перед усіми. Але чи висів меч над обивателями?
— Та хіба можна порівнювати терор в Москві з терором у Львові чи Київі? У нас російських книжок при обшуках навіть не вилучали…
Якась мала правда в тих зіставленнях є. Але образ дамоклового меча розуміли і відчували усі, хто жив під тоталітарним режимом. Права людини були зведені до нуля.
«Хто в молодості не був соціялістом, той в старості буде негідником», — казав радикал Клемансо, виправдовуючи захоплення молодих борців.
То була правда в часи заборони соціялізму.
Чи був я під сильним впливом ідей соціялізму? Очевидно, ні. В роки моєї юности за соціялізм не боролися — соціялізм накидали. Соціялізм пролетарський говорив мовою казарми: «Не умеешь — научим, не хочешь — заставим». Націонал-соціялізм говорив пістолетом. Ми, студенти, конспектували класиків марксизму, але соціялістична література — від Прудона до Каутського була недоступна або заборонена. Гюстав Лебон («Психологія соціялізму») десь лежав у бібліотеках, але ми не бачили жадного професора, який порадив би тобі, що варто пошукати в бібліотеці таку книжку.
Фактично бібліотеки в СССР, хоч і почищені, і перевірені, були островами свободи. Але мостів не було — доводилося самотужки перепливати. Курс марксизму-ленінізму міг би давати матеріял до дискусій і полеміки. Але він був катехізований у блоки, обов’язкові для вивчення.
«У кого будут вопросы?» — ритуально закінчував лекцію викладач марксизму. Але питань по суті ніколи не було. Хіба що питання: «А коли буде семінар?»
Найактуальніший предмет — по суті вчення про дамоклів меч історії — було перетворено на сеанс анестезії. Ми навіть не запідозрювали, скільки там закладено отрути в теорії класової боротьби!
На вулицях лютував вітер окупації Львова, який раптом заговорив російською, чого раніше тут ніхто не пам’ятав.
Часом було чути постріли, про що знав тільки КҐБ. В гуртожитку провадилися обшуки студентів і «перевірка пашпортів». Деякі студенти зникали, і про арешт ніхто не повідомляв. Старих професорів звільняли з роботи, а на їх місце привозили випускників Ленінградського або Московського університетів.
А на вул. Пушкінській, 27 студенти воювали з блошицями. Вони висіли на стелі і чекали, коли погасне світло. Тоді падали на ліжко, «як дамоклів меч»…
Окрім них, над нами висіли «спецчасти». Але ті були не проґнозовані і таїлися за вивіскою: «Вход воспрещен».
Чи можна було в тому «затишку» думати, працювати, розвиватися? Можна було писати конспекти і ходити на лекції. Можна було в перервах люто палити цигарки і говорити «як усі», уникаючи і щирости, і потакування. Усе просвічувалося. Конспекти також.
Декілька разів я заходив до бібліотеки НТШ, де мені показувала стара пані столик Івана Франка. Там я прочитав Ніцше «Так говорив Заратустра». Але не пригадую, чи не тоді ж десь на вулиці пристав до мене студент Погорілий і випитував, «про що я думаю так зосереджено». І чи не після того був той грізний донос про те, що для Сверстюка Гітлер і Сталін — два чоботи пара…
Отже, як тільки забуваєш про дамоклового меча, то починаєш іґнорувати правила лояльної поведінки. Але то триває недовго, тому часу на вільну творчість мало…
Чому в той час так мало написано? Інформаційний простір заповнювали мізерні спектаклі каґебістів — то з убивством Галана, то всякі віршовані засуджування унії та Ватикану.
В часи терору нема хвилини для творчости… Звичайно, незрима нитка між Кремлем і Ватиканом десь високо таки була. І на ній висів дамокловий меч, який упав на Кремль аж у 80-ті роки. Він і стимулював вибух «Солідарности»…
Як ми все-таки прилаштувалися в 60-ті роки під тим мечем?
Тоді в атмосфері часу було щось заспокійливе і не грізне. Веліли не начіплювати політичних ярликів. Дозволяли говорити про громадську відповідальність і не дуже вислужуватися. Хмари комуністичного тоталітаризму висіли, але дамокловий меч не нависав.
Отоді, під «вітром свободи» воскресли слова молодих поетів. Московська преса доносила зухвало одверті вірші. «Новый мир» давав приклади розкріпаченої думки. Публікації сміливців широко оповістили, що меч не так уже й загрожує. Олесь Гончар здобувся на написання «Собору». Тоді я відчайдушно пішов далі — «Собор у риштованні». Була величезна підтримка громадськости. Авторитет нонконформізму стрімко зростав. Усе було в сповитку лояльної риторики. Але автори самвидаву мали досить широку підтримку не тільки інтеліґенції і не тільки у Київі—Львові. Мали навіть славу. Нас передруковували, розшукували, читали і передавали.
Коли народ гуртувався — дамоклів меч не дуже страшний.
НЕ СОТВОРИ СОБІ КУМИРА
«Нехай не буде в тебе інших богів перед лицем Моїм».
«Не будеш бити поклони перед ними, і служити їм, бо Я Господь, Бог твій, Бог ревнивий, що карає гріхи батьків на дітях їх, ба на третьому і четвертому роді тих, що ненавидять Мене».
«Не будеш промовляти марно ім’я Господа Бога твого».
Багато хто думає, що Заповіді — то заборони: не убий, не кради…
Але перед тим заборонами є настанови, в які менше вникають… Вони ніби не актуальні. Ми згадуємо ті настанови, написані на скрижалях, аж тоді, коли побачимо, в що перетворюється людина, що поклоняється ідолу.
Благочестивих, що поклоняються єдиному Богові, зрозуміти легко: їхні дії контролює страх Господній. Він застерігає від крайнощів, що межують з лукавством. Але Він не висить, як меч. Навпаки, Він вас підіймає до богоговіння.
Треба сказати, що боговідступництво часто і починається з релятивізму — від заперечення крайнощів до профанації святині, яка падає в очах маловірів.
Людина повертається до реалізму, «даного нам у відчуттях», і ставить на п’єдестал розум. Репутація розуму була стабільною, поки його не піднесли на п’єдестал. Там він почав хилитися в подібні крайнощі, в які впадала абсолютизована віра. Але на відміну від віри, розум не побудував великих святинь, до яких люди знов і знов повертаються.
«Нам розум дав сталеві руки-крила», — співали прихильники культу розуму. Але при цьому вони не цікавилися, чи творці «сталевих рук» не починали своєї праці з молитви про Божу допомогу…
«Найпередовіша філософія» абсолютизувала розум на грані зухвальства. А зухвалий розум часом відзначався винахідливістю в малому, але пасував у великому. Коли ж він брався за велике, одразу ставав страшним і смішним.
Згадаймо, як розумно і ефективно діяли учасники нічного захоплення влади в ніч на 25 жовтня в Петрограді. Ленін виявив геніяльну послідовність у використанні насильницьких методів. Свердлов був бездоганним виконавцем злих починань. Троцький блискуче використовував паніку і депресію в суспільстві.
В очах юрби вони стали героями і страховиськами революції. Їхній атеїзм навіть не потребував арґументації. Ті ідоли юрби діяли, як люті інопланетяни в блискучих шкірянках. Вони уміли показувати свою поразку як перемогу, хамство — як новий стиль…
Але що було за лаштунками тієї гри?
Прочитайте книжку Леніна «Держава і революція» — і побачите зусилля лукавого і плаского розуму плавати на мілині. Послухайте фантазії Троцького про наукові винаходи і зв’язки з іншими планетами, і ви побачите безпорадність вождя, який не знає, що далі робити зі своєю необмеженою владою.
Великою таємницею «тактика революції» Свердлова був загадковий сейф, в якому запідозрювали скарбницю ідей. Після раптової смерти виявили, що покійник возив з собою награбовані дорогоцінності. Вони завели державного корабля в невідомі їм широти і накинули людям марево про світову пожежу — «На горе всім буржуям».
Як легко розсівається німб після смерти вождя! Як нищівно вони викривали один одного! Як мало розуму у них навіть для того, щоб зрозуміти, що міт може триматися як ланцюг, на міцності кожної ланки!
Але в свідомості безбожної маси живе кумир, якого підживлюють свіжою кров’ю жертв і атмосферою страху. Та кров засихає і кам’яніє. Вулиці Леніна і навіть Дзержинського тримаються досі, як іржа в зім’ятих посудинах. Вони не тримаються на ідейних — тих ідейних комуністів не було і тоді, коли вони були при владі. А у нинішніх смішно шукати чогось живого. Виходить, усі ці символи, ті пам’ятники тримаються на мертвій звичці ідолопоклонства. Ідол тримав у руці дамоклового меча. Всі розуміли і тремтіли. Чи був у тих малих ідолопоклонників культ розуму? Напевно, ні. На їхніх очах проходили зміни і катастрофи ХХ століття. Поразки сильних. Фіаско могутньої зброї… Вигасання гасел… Вони пам’ятають, як скидали зі стіни і затоптували ногами портрет вчорашнього вождя. Вони чули про того Леніна неприємні і страхітливі речі.
Але вони бояться залишатися без ідола!
Вони ніби шанують козацтво. Але уявімо собі — заскочив би до їхнього району полк Богуна! І перший козак запитує:
— А що то таке у вас стоїть?
— То пам’ятник Леніну. Його шанувала та влада, яку скинули 20 років тому.
— То чого ж і його не скинули? Він що — ваш земляк?
— Та де там — десь зі сходу.
— Бусурман значить? То що ж ви, людоньки, зовсім дурні чи що? Його влада морила вас голодом і заганяла в неволю. Руйнувала Божі храми і гнала за віру християнську. Нарешті, вона впала. А виходить, ви йому далі молитесь?
— Та хто там йому молиться… просто стоїть — хай собі стоїть.
— То виходить у вас зовсім немає Бога в душі? І ви діри у своїй душі затуляєте отими бовванами. І при тому скаржитесь, що погане у вас життя?
А яке ж може бути життя у поганих людей, що шанують поганих ідолів?
Неважко уявити, як діяли б після такої розмови козаки з Богунового полку. Але то було б жахливе насильство над ідолопоклонниками…
Земляків треба постійно будити і якось опритомнювати.
Колись ту духовну місію виконувала церква. Але без хірургічних операцій також не обходилося… Сад життя треба чистити від бур’янів і чортополоху.
СЛІПУЧА ТЕМРЯВА
Безум І світової війни поставив людство перед необхідністю радикального вибору. Основи старого ладу старої Европи розхитувалися і французьким просвітництвом, і революціями, і розумниками усіх країн. Якась солодка спокуса є в тому, коли підпилють під собою сук!
Орвел у своєму есеї «Думки в дорозі» зауважує нахил письменників до бунтарства, до критики основ. «Два сторіччя ми тим тільки й займалися, що підпилювали і підпилювали сук, на якому сидимо. І ось з раптовістю, мало ким передбачуваною, наші старання закінчилися успіхом — сук обламався, а з ним і ми. На жаль, вийшло маленьке непорозуміння. Внизу була не травичка, засипана пелюстками троянд, а помийна яма, загороджена колючим дротом. Таке враження, наче за якісь десять років ми зкотилися до часів кам’яного віку. Раптом ожили типи, здавалося б, давно вимерлі: танцюючий дервіш, і розбійницький отаман, і великий інквізитор — при чому вони не пацієнти психіятричних клінік, а володарі світу».
Взагалі той сук тримався на прадавній аксіомі — з книги Еклезіяста: «Бійся Бога і заповіді Його виконуй, бо в цьому все для людини».
Від тієї аксіоми світ різко відвернувся після І світової війни чи, як у нас казали, «після великої жовтневої соціялістичної революції».
Для когось то був «большевицький переворот в Росії». Для когось — несподіваний кінець світової війни. Для когось — обвал монархічного ладу в центрі Европи. А для спостережливого англійця, інфікованого лівими ідеями, то була епідемія безбожности, що перекинулася з Росії в Німеччину і досягла Іспанії…
До всього, та ідея була привабливою як ідеал світового братерства на засадах розуму і матеріялістичної вигоди.
Дуже швидко, вже до початку ІІ світової війни, багатьом стало зрозуміло, що братерства не буде у людей, доки їх не об’єднає віра в Бога.
«Усі ми під Богом ходимо». Те прислів’я означало, що над нами є сила Божої волі, а в нас є страх Божий, і це створює атмосферу певности в житті. Занедбавши духовні турботи, людство враз опустилося до печерного еґоїзму, задекорованого фіґовими листочками демократії та «гуманізму».
Подібну еволюцію від лівих захоплень до важкого протверезіння пройшов Артур Кестлер, який в романі «Сліпуча темрява» показав життя під сонцем сталінської конституції.
Люди визбулися страху Господнього, який багатьом уявлявся тільки під час громовиці, і проголосили себе вільними.
І тоді несподівано почали відчувати над своїми головами дамоклів меч. Атмосфера терору і страху зробила те відчуття домінуючим у їхньому житті. Навіть матеріяльні злидні відступили на другий план. Кожного підстерігав і наздоганяв дамоклів меч «пролетарського правосуддя».
Цілі покоління людей епохи тоталітаризму прожили в замороженому стані страху. Для людей творчих — то сон в анабіозі або муки в прокрустовому ложі. Часом у них вихоплюється щирий голос, драматичний зойк або відчайдушне слово правди.
Якими вони вийшли з суспільства, контрольованого страхом, із зони страху і лукавих способів виживання, про це пишуть мало. Деякі навіть ідеалізують свій сон. Найбільше тепер говорять про свою розгубленість в умовах дикої свободи і про свою залежність у світі речей, слабкостей і хворіб.
Цього не називають рабством, бо звикли себе обманювати і втішати ілюзіями. Про головне люди мовчать.
Що ж — страх завжди з тими, що визбулися страху Божого. За словами Псалма: так самі себе бояться лукавії люди.
УКРАЇНСЬКА ЗОНА СТРАХУ
Правді в вічі дивитися важко. Ми «забули», що зазнали поразки у національно-визвольній війні 1917—20 років, і то з ворогом, який ніколи не прощає. Він нападав у 1922. Він плював нам в обличчя у 1929. Він затоптував нас в землю у 1933.
Ніхто не міг зрозуміти, що діялося 1937. Для того, щоб дамоклів меч над головою відчули абсолютно всі, тиран знищував і своїх опричників.
У 1939 їх було двоє біля меча — два претенденти на владу над світом. Що вони збиралися зробити із тим світом? Мабуть те, що зробили один з одним, зіткнувшись лобами…
Нам пощастило: один впав, а другий був зв’язаний — змушений співіснувати з сильнішими.
Україна повстала проти обидвох і заплатила менше, ніж платили покірні полонені…
Ми виростали під дамокловим мечем ІІІ світової війни. Оскільки загрожувала всім, то легше було переносити…
Дамоклів меч «злиття націй» маячів у Кремлі на кожному з’їзді партії. І Україна планувалася, як перша жертва. Українські шістдесятники повстали. І заплатили за це знов меншою кров’ю, ніж коли б покорилися…
1986 дамоклів меч опустився радіоактивною хмарою, налякав і паралізував злу волю Кремля.
Спадкоємність Кремля є також спадкоємністю дамоклового меча.
Страх Божий не запанував над тією країною. Вона воліє кару Божу, ніж страх Божий. До страху Божого треба підійматися, а кари — чекають. Гуртом. Нерозкріпачене українське суспільство має над собою владу, як кару Божу. Суміш зогнилого посткомунізму, кримінальної запеклости та затверділої байдужости, злютована жадібністю. Рабська пасивність в очікуванні удару, що вибухне бунтами. Змагання — для відважних. Бунт — для мас. Нині вже й вони відчувають над головами сморід і сором.
Люди дивуються: «Невже ті, біля державного корита, настільки дурні, що навіть не мають страху? Та ж навіть комуністи були обережніші?».
Страх меча зникає в альтруїстів, бо їх рятує висота. Але страх зникає і в тих, що дорвалися до корита — входять в апетит і сліпнуть. І тоді їх розганяють палкою. А над країною стоять безводні хмари посткомунізму. Усі найвищі інституції здискредитовані в очах народу. Залишається для кожного з нас рятівна сила страху Господнього.
протоієрей Михайло МЕЛЬНИК
с. Старі Кривотули
Івано-Франківщина
Здобудьмо любов
Кожна нація на світі має Богом-Творцем дароване право на існування своєї мови, культури і держави. Але й має вона обов’язок — найперше служити Йому. А це означає, що необхідно всім жити за Божими Заповідями. У всьому потрібно керуватися принципами чесности, справедливости, взаємоповаги, зберігаючи мир, злагоду, порозуміння і любов. Та, на превеликий жаль, ми не можемо похвалитися, що, власне, такі стосунки є між нами, українцями. Нас і далі супроводжують міжусобиці, роздори, розколи, протистояння. Особливо в критичні для народу моменти.
Нещодавно одна парафіянка з болем і розчаруванням говорила мені: «Я думала, як буде Україна самостійною, вільною і незалежною державою, то й наше життя буде дуже гарне і в достатку. Та найважливіше, що між нами, українцями, буде взаємоповага і любов. Що наша влада і всі урядовці будуть все робити з любов’ю до свого народу. І щойно тепер зрозуміла, що українці погані тому, що не є справжніми християнами».
Панацею від усіх наших національних бід знайшли нібито депутати, котрі, як велику мудрість, час від часу повторюють: «Потрібно починати з себе». Але що і як потрібно робити? Може б, самі показали приклад…
Гадаю, найкращу відповідь на це запитання дав один наш заробітчанин, лікар за фахом: «Нашу державу і народ може врятувати тільки Бог і Церква. Потрібно, щоби всі священнослужителі, як добрі, смиренні, лагідні і жертовні пастирі, засвідчуювали зразкові, щирі, миролюбиві стосунки між собою (По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою, — сказав Господь). Постійно й наполегливо закликали вірних шанувати, підтримувати, допомагати одне одному. Ми вміємо добре ставитися до чужих. А до своїх? І чи зможемо ми коли-небудь не з гонору, а з повним усвідомленням високої гідности і достоїнства приналежности до великого народу промовляти: «Я – українець!»?
Зможемо! Тоді, коли зрозуміємо просту істину, що лише з волі Божої ми народились у цьому народі, тож і відповідальні перед Ним за ставлення до наших братів і сестер. Люблячи ближнього, маємо любити своїх. І до цієї любови треба прагнути й змагати все своє життя. Любити не лише нашу землю, культуру, історію, традицію, пісню і мову, а й людей — українців. Цього маємо вчити наших дітей в сім’ях, садочках і всіх навчальних закладах.
Ольга СЄДАКОВА
Сполохи думки
ПОСЕРЕДНІСТЬ ЯК СУСПІЛЬНА НЕБЕЗПЕКА
Мушу зізнатися, що завдання, яке тепер стоїть переді мною, куди важче, ніж попереднє. Минулого разу я читала вірші: речі завершені і немов би захищені власною формою. Цього разу я маю ділитися роздумами, до того ж на складну тему, яку мені жодним чином не хотілося б спрощувати. Ні форми, ні «музики», як у віршах, тут очікувати не випадає. Забута форма публічної лекції гідна відродження в наші дні; не парадна промова, не ефектні заяви, а розгорнутий виклад конкретних роздумів. Той, кому виявлена така честь — говорити публічно (а публічна лекція — це саме честь), хто поставлений в це особливе становище, мусить бути готовий вислухати і заперечення, і запитання, повинен дозволити себе «перепитувати». Як писав Сергій Сергійович Аверинцев: «Але хіба не треба вчити людей саме перепитувати, і для цього перепитувати самих себе?».
Я стараюсь дотримуватися його поради і не виголошувати таких тверджень, щодо яких сама себе не перепитала. Однак, зізнаюсь, далеко не на всі власні запитання маю відповідь.
Між іншим, в европейському, та й в американському світі жанр публічної лекції залишається дуже живим і затребуваним. Так, мені доводилося виступати з публічними лекціями у Відні (темою були поезія й антропологія) в циклі Віденських лекцій, що відбуваються в місті реґулярно, на які запрошують людей різного фаху із різних країн. Запрошення виступити з Віденською лекцією — велика честь, але вона супроводжується жахливою умовою: читати лекцію вимагається німецькою! Віденська лекція, як-от наша нинішня, призначена для всіх жителів міста, яких це зацікавить. В задумі вона повинна бути не просвітницькою, а проблемною, у якийсь спосіб пов’язаною з актуальною ситуацією — не політичною, а культурною, мислительною, моральною. Мені доводилось читати публічні лекції такого роду в кількох містах Англії (саме в містах, а не в університетах, де лекції є частиною навчального плану), в Еспанії, в Америці. В Москві Біблійно-богословський інститут уже десять років підтримує традицію щомісячних лекцій на богословські, історичні, літературні теми. Є й інші центри. Та все ж таки у нас останнім часом всі інші форми обговорення серйозних тем витіснили багатолюдні дискусії, ток-шоу — на радіо, на телебаченні. Мені дуже не до вподоби ця форма, щось на зразок інтелектуальних кліпів. Ніхто з учасників не має можливости висловити свою думку до кінця, співрозмовників добирають зазвичай настільки далеких один від одного, що всерйоз обмірковувати їм нічого. Залишається відчуття безладного ґвалту на завдану тему, з якого глядач в решті решт не може зрозуміти ні того, до чого прийшли зібрані співрозмовники внаслідок цього обміну репліками, ні того, звідки вони йшли. Героєм усіх цих обговорень найчастіше залишається продюсер, автор програми, який дириґує своїми гостями і пропонує кожному заздалегідь ним наготовані питання, які, можливо, ті й не збирались обмірковувати.
Отож форма лекції, котра дає змогу якийсь час одній людині тримати громадську увагу і розгорнути перед слухачами те, що вона бажає їм повідомити, а вже потім обговорювати висловлене, бачиться мені кращою формою обдумування актуальних і нових для суспільства тем. Це форма почесна. Досить пригадати публічні лекції Володимира Соловйова, що вельми багато значили для дореволюційної російської думки, згадати — в наші 70-ті — публічні лекції гуманітаріїв: С.С. Аверинцева, Ю.М. Лотмана, М.К. Мамардашвілі і багатьох інших, що їх могли почути не лише ті, хто навчався в університеті, але вся зацікавлена публіка. То була своєрідна школа для дорослих — і в тому числі громадянська школа.
Тема, яку я збираюсь вам викласти, не тільки дивна, але й, можливо, небезпечна. Я міркую над цим давно. Якось в Англії, кілька років тому, мені запропонували скласти список тем, які я можу запропонувати для різних університетів, щоб ці університети змогли вибрати з них щось бажане для себе. Серед запропонованих мною тем була й ця — «Посередність як суспільна небезпека». І ніхто її не вибрав! Всі як один заявили: «Це надто небезпечна тема, ми того не хочемо».
Вони боялися, що це буде нехтування політкоректністю. Як можна ділити людей на «посередніх» і не посередніх! Кричуще порушення демократизму. Відтак ця тема залишилась у мене, на той час лишень у вигляді заголовка.
Передусім я хочу, щоб мене не зрозуміли викривлено, так, як, на жаль, диктують наші звички слововживання. Перш за все, я жодним чином не пропоную ділити людей на тих і інших, як це припускали мої англійські знайомі. Тож спробую пояснити, що я розумію під посередністю, далі, в ході викладу. Наразі поки зазначу, що це зовсім не є протиставлення якихось «звичайних» і «незвичайних», наділених особливими здібностями людей. Посередність — це зовсім не «звичайна», «пересічна», «просто людина», як ще її називають, тобто та, що не позначена якоюсь винятковістю.
Звичка думати саме так змушує багатьох страждати й сумніватися щодо самих себе: а може я «посередність»? Ми торкаємось однієї з найболючіших точок «сучасної людини». Я зустрічаю чимало людей, котрі радше погодились би вважатись поганими, аніж посередніми. Ціле життя триває у багатьох цей нещасний роман з самим собою: сірість я чи не сірість? Наполеон чи твар тремтяча? І ось, мало того що людина й так страждає через свою «невинятковість», «сірість», як у нас кажуть, їй ще повідомляють, нібито вона становить суспільну небезпеку, оскільки не є генієм. Запевняю вас, нічого подібного я не маю на думці.
З радістю прочитала в нотатках Бориса Пастернака, щойно опублікованих в 11-томовому зібранні творів, його розмисл на нашу тему. Пастернак пише: «Під посередністю завше розуміють людей рядових і звичайних. Проте звичайний — це справжня жива якість, подібна таланту. З-поміж усіх найзвичайніші — саме люди геніяльні. Звичайна природа. Те, що незвичайне, те якраз і є посередністю. Посередність паразитує на незвичайності, культ незвичайности — це штучно створений її культ. Одна з її характерних рис, — зазначає Пастернак, — в тому, що посередність гребує рядовим ділом».
Отже, для початку я відхиляю це звичне тлумачення «звичайних людей» як «посередніх». Російське слово «посредственность» можна трактувати по-різному: «як щось посередині між поганим і хорошим, ні те ні се». Але цікавіше, мені здається, співставити його зі словом «непосредственность» і тим самим побачити в ньому «опосереднене», не пряме, не просте, не «перше», не зовсім «справжнє». Прямота і простота стосунків — ось чого не знає посередність. Ось тут ми й зрозуміємо думку Пастернака про те, що звичайна людина, — як і геніяльна, — не може бути «посередньою», як не може бути «посередньою» природа. Жодної «посередности», приміром, у домашньому котові чи в дереві ви ніколи не знайдете. Не знайдете ви нічого посереднього в дитині, в будь-якій дитині дошкільного віку. При тім що нічого «незвичайного» ви там також не знайдете. Посередність не є природжена властивість людини, це її вибір.
Д. Бонхьоффер, аналізуючи німецьке суспільство часів нацизму, виявив, що глупота — властивість чи вада, що її зазвичай вважають вродженою, насправді є наслідком власного вибору, і до того ж вибору політично мотивованого. У певних умовах суспільство поголовно «дурнішає»: воно всією душею починає «не розуміти», «вірити» абсолютно невірогідному і т.п. Ми були свідками якогось тропічного порозумнішання суспільства, як тільки в роки «гласности» чимало заборон було скасовано, виявилось, що люди набагато розумніші, ніж то уявлялось раніше. Що вони чудово тямлять те, чого раніше, як запевняють, ніяк не могли збагнути.
Продовження в наступному числі
Переклад з рос. Раїси ЛИШІ
Степан СМАЛЬ-СТОЦЬКИЙ,
академік, славіст
ВЕЛИКОДНІЙ СПОМИН
Нарешті прийшов той всіми очікуваний Великдень. Всі позривалися дуже раненько, повбиралися якнайкраще, звичайно в щось зовсім нове, та чим боржій на цвинтар, щоб не спізнитися на воскресну утреню. Приїхав священик, виходить процесія. Не дзвонять, а хлопці клепають щосили в тарахкалки. Стали перед входом, двері до церкви зачинені. Що то буде? Почали правити, аж ось всі заспівали «Христос воскрес!» — і дзвони задзвонили. Священик підняв хрест вгору, доторкнувся дверей, двері відчинилися, а в церкві всі свічки палають, якась радість носиться над людьми, всі раді, що діждали великого свята. Приступають одно за другим до мировання і чути все тілько: Христос воскрес! — Воістину воскрес!
І знов процесія виходить, а на цвинтарі довкола церкви поприміщувалися жінки, кожна з своєю паскою то в менших то в більших нецьках. Люди співають, дзвони дзвонять-дзвонять, а священик кропить свяченою водою. Обійшли всю церкву, все посвятили і ще раз перед входом став священик та аж три рази каже: Христос воскрес! — на що всі люди за кожним разом відказували: Воістину воскрес! І знов дзвони дзвонять та дзвонять, не перестають. І так цілий день. Це Великдень, гадаю. Нехай но, мушу і я полізти на дзвіницю, що її дідунь поставили, попробую і я дзвонити, коли всі дзвонять, подивлюся і я крізь голосники.. Але тато кажуть іти до дому.
Увійшли ми в хату, дідунь кажуть: Христос воскрес! — ми всі відказуємо: Воістину воскрес! На столі, застеленім біленьким настільником, лежало вже свячене. Дідунь взяли паску, зробили ножем хрест і, вкраявши навхрест чотири маленькі цілушечки, почали краяти та роздавати кожному по кавалкові паски. На деревлянім кружку лежали яйця, покраяні на куски, та всяке мясиво. Всі досягали, всім смакувало, а бабуня на кінці дали ще кожному й кусок баби покоштувати. Попоївши доволі, згадавши не одно, як то було на Великдень торік або й ще давніше, а як то сьогодня, посидівши трохи при такій розмові, повставали з-за стола. Я взяв кілька яєць та крашанок за пазуху, а мама кілька писанок, щоб декому дарувати, та знов на цвинтар, бо Великдень святкують усі люди разом на цвинтарі, там старе і молоде шукає розваги, забави. Посходилося ціле, село, дзвони переходять з одних рук до других і дзвонять-дзвонять! Старі посідали, де було місце, під церквою, дзвіницею або попід парканом, розмовляють. Жінки знов собі окремо найшли місце. Дівчата, почіплявшися за руки, виводять кривий танець, співаючи до того пісні. Ще й нині пам’ятаю: «Чом ти, Галю, не танцюєш?» — «Їде, їде Зельман», а з одної пісні вже тілько слова: «Та вода по каменю, та вода по білому зтиха йде, зтиха йде». Чудові пісні здоровими, дзвінкими голосами. При тім забави. Дівчата в’ються гнучко на всі боки, коси вбрані ріжними биндами мають. А все те таке природне, граціозне, невимушене, веселе, роскішне. Ні! Вони не танцюють, не бавляться, а неначе якусь богослужбу відправляють. Постояли парубки, та й ми хлопці, коло дівчат, надивилися, налюбувалися гарним образом, та й декого з старших скортіло потішити ним свої очі, а далі парубки загадали й собі чимось показатися перед людьми. Ось вже їх стало богато в ряд, зчепилися кріпко руками в одну лаву, а перед лавою стоїть один та розгадує, де, розбігшися, всею силою вдарити, щоб ланцуг перервати. Розігнався та перед самою лавою спинився, він тілько здурити хтів. Розігнався ще раз, скрутив та на иншім місці вдарив. Розірвав. Тепер на його місце йде другий. Або зчепилися руками за стан один за другим. На переді проводир. Ось вже біжуть. Проводир нараз закрутив, а той в хвості вже перевернувся, за ним і другі. Регіт. Або ось кількох ставлять дзвіницю. На землі стоять три парубки, верх них вихопилося два і стали їм на плечах, а тут ще одного підсаджують щоб він тим двом поставився на плечі. Стоять. От вже помаленьки йдуть, доки той наверхи не втратить рівноваги або на знак не зіскочить, а за ним другі. А ми хлопці і собі то яйцями цокаємся то крашанками міняємся або в панаса граємся.
З кн. «Немолів. Спомини. — Кременець, (Ротапринтне відтворення видання 1933 р.)
ТВЕРЕЗИЙ ГОЛОС
В газеті «Свобода» за 25 лютого 2011 р. було опубліковано дуже змістовну статтю Петра ЧАСТО з приводу великої праці Юрія Афанасьєва, доктора історичних наук, засновника і проф. Російського державного гуманітарного університету.
Наводимо цитати з праці проф. АФАНАСЬЄВА «СИРЕНИ СУЧАСНОЇ РОСІЇ».
«Ми ще не усвідомили того факту, що сутність сучасного суспільного ладу Росії продовжує визначатися тим самим, чим визначалася сутність нацизму і сталінізму: антилюдяністю. Саме так. Не нелюдяністю, не негуманністю, а саме антилюдяністю: це коли людське життя — копійка і коли є постійна готовність вбивати — хоч поодинці, хоч масово...
...Колесо російської історії. Російська система. Ось уже шість сторіч після Івана III воно крутиться, а вона відтворюється. І кожен їхній черговий оберт захоплює і втягує в себе все нових мешканців землі нашої, росіян і неросіян, а декого з них — і не найдурніших — позбавляє всіх клепок в голові своєю впертою повторюваністю і таємничим дурманом... Це діється щодня, щогодини, в максимальних дозах. Звідусіль чуєш, звідусіль бачиш: для Росії — тільки авторитаризм. Він, мовляв, є для неї не лише багатовіковий історичний факт, але й її єдина доля. А Путін в такому уявленні для нас вже більше, ніж доля — дар Божий...
...Назву декілька найвідоміших імен: Кончаловський, Павловський, Міхалков, Проханов, Кургінян, Сванідзе, Леонтьєв, Соловйов, Радзіховський, Познер, Пушков, Ціпко, Шевченко, Міґранян, Марков, Дуґін, Третьяков, Доренко, Каляґін, Бєлковський, Ґлазунов, Тихонов — про політиків не кажу, їх довелося б перераховувати усіх до одного. Хоч усі вони різні, та водночас — найголосніші заспівувачі могутнього хору, присвяченого невідворотності для Росії авторитаризму, якщо не диктатури. Майже в кожного — по декілька томів, своя програма на радіо чи телебаченні, грубий журнал, персональний дослідний інститут або свій театр, студія, центр, а то й академія... Це сирени сучасної Росії. Для їхніх підступних наспівів — пригожий ґрунт. З одного боку — століття незмінної антилюдяности з періодичними розгромами тих, хто повставав проти невідворотности такої долі, з другого — прихильність влади, отоварена де маєтком, а де «повною свободою».... Російське колесо завжди крутилося і система відтворювалася тільки завдяки російській еліті, котра завжди виявлялася на боці влади, у зв’язці з нею. А влада в нас була тільки або самодержавно жорстока, або совєтсько злочинна, іншої не заслужили...»
У праці «Історичний біг на місці: «особливий шлях» Росії Ю. Афанасьев досліджує, наскільки об’єктивною є офіційна російська соціологія, яка формує загальне враження, нібито народна маса «не просто мовчки зносить дії влади, а починає в останній час з ентузіязмом підтримувати їх, як це вже було, наприклад, у 30-ті роки минулого сторіччя». Як це може статися, коли «влада діє щодо народу як чужа, ординська, окупаційна, беззаконна і злочинна»?
«...Російський народ ніколи не сприймав державу як щось «своє», і пересічною відповіддю на державне насильство завжди були з боку народу хитрість, махлювання, обхід закону. Зовні скоряючись, демонструючи згідливість, народ завжди тримав дулю в кишені. Подібні зовнішні ознаки смирення й покірности сприймаються як звичка до терпіння, а таку звичку можна, при бажанні, витлумачувати і як підтримку влади з боку народу».
«З того часу, коли у XV ст. Москва вибрала для себе дорогу православної імперії, пріоритетом країни на п’ять сторіч вперед стала зовнішня територіяльна експансія, але не облаштування внутрішнього простору. Оскільки ж створення імперії тривало завжди на злиденному економічному фундаменті, то вектор загального руху визначився у напрямку від свободи до рабства: з населення треба було витискати насильством усі соки. Цей вектор не змінився донині, і така його довготривала незмінність, ставши гнітючим національним завданям, визначила усі особливості російської своєрідности, в тому числі й пріоритет держави і пригніченість особистости».
Ю. Афанасьєв доводить, чому Сталін був набагато страшнішим катом, ніж Гітлер, тому що знищив не тільки мільйони людей — історик називає цифру 100 млн., але й всю соціяльність суспільства, цей «живий, олюднений прошарок землі на всій території СРСР, цей людський гумус...» Всі люди в сталінській державі стали власністю держави, її «сукупним ресурсом».
І якщо побудову соціялізму в СРСР, каже Ю. Афанасьєв, назвати своїми словами, а не «колективізацією, індустріялізацією і культурною революцією», то ця побудова була «реалізованим задумом знищення всього людського в усьому суспільному устроєві... Зі знищенням соціяльности будівники комунізму пробудили і викликали до життя все найгірше, що є в людині і що складає її тілесну основу — тваринні інстинкти і егоїзм».
«...Владним колам вдарили в голову нафтодоляри, вони знову повірили або вдають, що повірили, що Росія позначена якоюсь «вищою місією» і має право претендувати на вселенську ролю, тому повинна не тільки відновити свій вплив на постсовєтському просторі, але й зформувати єдиний фронт усіх альтернативних, антиамериканських сил в усьому світі, включаючи іслямські країни, деякі країни континентальної Европи, Китай, Латинську Америку, а також країни Азії й Африки.
Тільки з врахуванням цієї — ще не проголошеної, але вже відчутної — стратегії можна пояснити найважливіші політичні демарші Росії в останній час у ближчому і дальшому закордонні...»
ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ
У 12-му числі газети «Слово Просвіти» опублікована стаття Катерини Мотрич «Ще раз про «мовну єресь» та єретиків, «молоде вино» і «старі міхи».
Стаття гарна, на мій погляд.
Просвітян на Донеччині менше, ніж кримінальників. Відповідно й україномовних ЗМІ. Чи не змогли б Ви передрукувати цю статтю у Вашій поважній газеті?
Якщо ні, то надрукуйте хоча б цей мій запит для привернення уваги.
Роберт СТЕШЕНКО, м. Донецьк
Нова свідомість
Сутність формули Творця
Іван КЛИМИШИН
Упродовж останніх двох років авторові цих рядків безліч разів довелося відповідати на питання журналістів: «Якою є формула Творця?». Та одразу ж виникає інше питання: «Навіщо ми на цій землі? Які Його задуми про кожного з нас?» І тут доводиться пригадувати мудрість усіх минулих поколінь, зокрема, давніх римлян: «Quantum scimus, gutta est, ignoramus mare”— «Те, що знаємо, лише краплина, незнаного ж — море».
«Світ цей у злі лежить» — такою є визначальна теза Святого Письма (див. 1 Ів.5:19). Бо ж перший із народжених у ньому — Каїн — був не просто вбивцею, а братовбивцею! Яка жахаюча алегорія — для всіх часів і народів!
Святе Письмо дає усім (хто вміє і хоче читати…) не одну тему для роздумів. «Розіпни Його!» — хто це кричить? Не видно? Та це ж і ми! Але не тільки ми. Це кричать юрби, різними мовами й говірками.
Бо ж у кожного бач своє «розуміння», як утвердити «оте найважливіше» — себе, а водночас — як оправдатися перед Творцем, як Його аж «приватизувати», щоб гордо на весь світ заявляти: «Це ми обрані Ним, а ви покоряйтеся…»
Вдумливо співставляючи повчальні тексти, складені віддавна й досьогодні, зокрема — провідними вченими світу, можемо питання про «формулу Творця» розглядати з різних «актуальних і пекучих» точок зору:
За умови відсутности Творця «сліпо-глухо-німа» природа, щоб змонтувати якусь складнішу конструкцію (як ось, молекулу білка) змушена була б наосліп перебирати всі можливі варіянти. «Майже початковим матеріялом» при цьому є амінокислоти (АК) — сполуки з 10-27 атомів водню, вуглецю, азоту і кисню. З якихось причин природа «має» 200 різних АК, але використовує лише 20 зі ста тих, які «повертають площину поляризації вліво». Максимально спрощуючи розповідь, скажемо: «для природи» усі ці 20 АК однаковісінькі, тобто вони мають «тіла» різної маси, але в них усіх тотожні за будовою «ліві руки» — це поєднання азоту з воднем, але й цілком однакові, проте по-своєму, «праві руки», бо ж тут — поєднання вуглецю з киснем. Це змушує підкреслити: «при монтуванні молекули білка у природи немає вибору, лише необхідність перебирати всліпу усі можливі варіянти як рівноправні». І число цих варіянтів фантастично велике. Для їх обчислення множимо на себе кількість «використовуваних» АК (тобто m=20) N разів, тобто стільки, скільки АК налічується в структурі конкретного білка: W = m (*N).
У відносно найлегшому випадку, коли АК загалом 100, число варіянтів сягає величини «одиниця і 130 нулів за нею». Атомів же для цього потрібно ще в 20 разів більше! У всьому ж доступному для спостережень Всесвіті астрономи налічують лише «одиницю з 80 нулями за нею» атомів. Отже — «не з’явиться сама собою» навіть одна (!) «корисна» молекула простого білка. З цього видатний англійський астроном Фред Хойл і зробив зрозумілий для всіх висновок: «Та не мучилася природа всліпу, бо Надінтелект наперед дав їй програму».
Не зайвим буде додати, що це питання у своєрідний спосіб описав Й. Шкловський у своїй знаменитій книжці «Вселенная. Жизнь. Разум». Проблему формоутворення ледве не вперше у 80-ті роки обмірковував Ю. Симаков у кн. «Живые приборы».
Отже — є Творець, і це Йому зволилося створити весь навколишній Світ, зокрема, — нашу планету, заселити її, «вивести на арену світової історії» і білих, але і жовтих, а ще й навіть чорних, давши кожним із них окремі мови та здатність складати своє уявлення про форми Його вшанування! І хто збагне Його задум? Хто збагне маштабність «конструкторських бюро», де осмислювалася й проєктувалася кожна функція, кожна «деталь» і структура конкретного живого організму — аж до розумного? Щоправда дозволено багатьом твердити: «не Бог створив світ, а Всесвіт створив людину», і «язик у них не всихає».
Однак маємо вже достатньо матеріялів про те, як обґрунтували свою віру в Творця найвидатніші вчені!
Знання про Нього знаходимо у пророка Ісайї (Іс. 55: 8 – 9): «Бо Мої думки – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої дороги… Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших». Це ж стверджує на кожній літургії священик у молитві, коли хор співає «Достойно і праведно є..»: «Бо Ти — Бог Несказанний, Недовідомий, Невидимий, Незбагненний і Всюдисущий… Ти з небуття нас до існування привів…». Наближує нас до Нього, до розуміння Його задуму щодо нас наявність у цьому світі краси в її найрізноманітніших формах і проявах — від розмаїття квітів, щебету птахів до зрештою — наших обдарувань відтворювати цю красу в мистецьких творах. Загалом же маємо і «розуміння нашої тут сутности», його зформулював св. Василій Великий: «Людина — це звір, якому звелено піднятися до неба». Тобто якраз — до свого Творця. Отже, зростати духовно. А що це дається нелегко, то з’явився на землі Той, Хто мовить кожному: «На цій дорозі ти спотикаєшся, грішиш, але не падай у відчай, осуди свій гріх і Я візьму його на Свої плечі, ти ж іди вперед».
Світ цей — у злі лежить. І прояви зла найрізноманітніші. Гляньмо передусім: «хіба в Каїна землі було мало?». Адже «одному, скажімо, — до Гімалаїв, іншому — до Піренеїв», підеш і, повернувшись, уже не зустрінешся! Аж ні — «не можу спокійно жити, доки десь там залишається живим мій брат»…
Автор цих рядків – астроном, поміж пальців якого, образно кажучи, мільйони років проковзують, наче сухий пісок. З 11-ти років — на крилосі як «помічник дяка», разів 25 читав Апостола (якщо є Обідниця) над головою покійника. Довелося копати яму на цвинтарі, коли помер у селі сусід. Довелося й відчути: особливо загострюється в людини «питання про Творця», коли вона потрапляє на грань, за якою — небезпека важкого каліцтва або навіть швидкого чи повільнішого переходу в небуття. Зокрема, це там, де — хворі на туберкульоз. Пробув і я «там», приліковуючи «свій» кавернозний туберкульоз, загалом три роки. І тоді усвідомлюєш: життя наше — до ілюзорного коротке. І ми тут — щоб «перед обличчям Творця» здати екзамен. Напевне, передусім — на вияви добра, співстраждання, взаємодомоги, навіть до самозречення в ім’я когось. А ще — додати цьому світові краси вчинками, художніми витворами, захоплюючими мелодіями. Загалом же, усі ми тут — Його діти! І в цьому — важлива частина «формули Творця»!
Історія людства переповнена трагічними сторінками, здебільше писаними кров’ю. Я приміром виріс на вододілі, яким татари чи не щороку добиралися аж до Бродів, і то упродовж двох століть. Я ходив цією землею, де лунали зойки-плачі бранців, де все навколо скроплене кров’ю, усе толочене-перетолочене. Але крізь смуток пробивалася радість: ми таки попри все — вижили!
Сьогодні, однак, ситуація важча. Стався демографічний вибух і водночас, напевне, — незворотні зміни клімату. У 1900 р. населення планети налічувало 1,5 млрд. осіб, а наприкінці ХХ ст. — вже перевищило 6 млрд. До 2050 р. воно може сягнути 12 млрд.
Проблема зміни клімату все ще ніби й дискусійна. Але ось моя (батьківська) хатина — на згаданому вододілі. І зовсім недавно, 100 років тому, від нього витікала «повновода» річка. У 1943 р. на місці джерела викопали криницю глибиною 18 м. Але в останні чи не 20 років видно її сухе дно — «і нема на те ради». Тож перспектива непередбачених змін «світить» і нам.
«На сцені світової історії» виступили тисячі різних племен. Очевидно, кожне було покликане реалізувати дані йому таланти. Напрошується висновок: сприяння розвиткові того чи іншого народу — це співділання з Творцем у реалізації Його задуму. І, навпаки, намагання обмежити духовний і фізичний розвиток котрогось народу (нації) є важким гріхом супроти Творця.
Творець дав кожній людині здатність розрізняти добро і зло. Щоб у цьому світі вибору вона склала іспит на примноження добра. Він дав здатність збагнути: визначальним для кожної людини є усвідомлення своєї гідности. Гідности особи і гідности спільноти, до якої, з волі Творця, належимо. Тою ж мірою шануючи гідність представників інших культурних спільнот!
В цьому, напевне, для кожної спільноти, — суть того, що зветься національною ідеєю: зберегти себе, щоб реалізувати дар Творця. Це можливе, річ ясна, «у своїй хаті» — у своїй Державі, за умови взаєморозуміння та взаємодопомоги.
Пам’ятаючи притім думку св. Томи Аквінського: щоб людина була доброчесною, їй потрібен певний мінімум матеріяльного достатку.
Візьмімо до уваги, услід за відомим російським богословом о. дияконом Андреєм Кураєвим, такі дані соціології: «Лише 10 — 15 % людей здатні дозволити своїм переконанням реально і постійно впливати на своє життя. Це відсоток людей, які всерйоз живуть так, як вони це сповідують. Вони здатні перебудовувати свою долю відповідно до своєї віри.. Всі інші… вважають своєю вірою те, що їм скаже влада..». І далі — важливий висновок: «Долі народів у релігійній сфері залежать від того вибору, який зроблять 10-15 % релігійно самостійних громадян…». Тож «достатньо ці 15 % розколоти на двадцять груп по 0,75 % — і народний організм буде духовно обезголовлений».
Коли ж мати в країні, як от у нас — 189 партій (а о.д. А.Кураєв каже, що вистачило б і 20), то «нав’язати свою віру» їй могли б навіть пінгвіни чи кенгуру!
Чи ми є дітьми розумом? І чи взагалі здатні усвідомити, що це Творець зволив, щоб ми були українцями, хай як це нам іноді важко. Ніхто не в змозі вибрати місце свого народження. І ото з волі Творця ми — тут. Так, бути українцем — нелегко. То, може, допомогло б, якби кожен із нас частіше повторював услід за Франком: «Мій патріотизм — то тяжке ярмо, покладене долею на мої плечі. Я можу… тихо проклинати долю, ..але скинути його не можу, іншої батьківщини шукати не можу, бо став би підлим перед власним сумлінням..». Отже, ми несемо відповідальність за своє буття, за власні дії і дії свого народу у Божому всесвіті.
І ще одна грань «формули Творця всіх і всього», чи, як іменував Його Ньютон, Пантократора, Володаря незліченної кількости галактик, неосяжного Простору й неохопного Часу. Це — для тих, хто «надійно знає» і те, скільки ж то років Землі. А ще — чия віра «істинно правильна». Щодо «віку Землі» — доречно звернутися до мудрости іудейської традиції. Адже «там» лічать роки не від «створення світу», а «від Адама». Допит-ливому рекомендуємо книгу Дж.Л.Шрьодера «Шість днів творіння..» (Єрусалим — Москва, 2000 р.): шість днів — це в системі координат Творця, у нашій же системі координат простору-часу «до Адама» могло проминути й 14 млрд. років — від «початку світу». І від такого уявлення «світ не валиться». Хіба що утверджується теза: ніхто не має права ставити межі могутности Творця.
Те ж стосується і питання, «кого Він, Творець», любить. Ап. Павло зазначив: «Господь знає своїх», і це повторив св. Августин: «Своїх знає лише Бог». Тож ніхто на цій землі не має права ставити межі милосердю Божому! Ніхто! І той, кому доводиться стикатися з таким «земним» баченням, має усвідомлювати: є Творець («там, зверху»), але й є ті («тут, внизу»), які про Нього щось говорять. Бо вони бувають усякі — і святі, але й подекуди «не зовсім»…А кожен із нас повинен мати тверду настановленість: отам, зверху, мій Творець, тут — я. І я — той, хто здає на цій планеті екзамен, і то упродовж усього життя! Передусім — на гідність. А ще — на твердість характеру, завдяки якій зможу подавати всебічну (моральну, психологічну, матеріяльну зрештою, іноді насамперед — якраз її) своїм ближнім, тим, хто ще не усвідомив «свого на цій планеті становища». Врешті-решт (чи насамперед) — на здатність черпати сили навіть із тої безодні розпачу й безнадії, в яку закидають чи не кожного з нас іноді й дуже важкі обставини життя…
Насамкінець — ось ці перлини давньої мудрости. Римлянин Цицерон: «Не знати, що трапилося до твого народження, — значить назавжди залишатися дитиною». Грек Аристотель: «Власна мова — основа людської гідности». Його ж одноплемінник Симонід Кеоський (5-те ст. до н.е.): «Для повного щастя людині необхідно мати славну Вітчизну». То будуймо її — для наших дітей і внуків! З гідністю, мужністю і розважливістю сприймаючи і удари природніх катаклізмів, і нелегкі проблеми демографічного вибуху.
Микола ПОСВІТ
Чому змістилася земна вісь?
Про це тернопільська журналістка і письменниця Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ, ніби передбачивши події майбутнього, написала ще два роки тому у своїй езотеричній книжці-повістині «СПИТАЙ У СВОГО ЯНГОЛА». Цю книгу давно чекали, бо вона насичена знаннями, які були колись втрачені, а зараз краплинами повертаються назад в Україну. Інформація повсякчас надходить головній героїні Іванці (дівчинка-індиго) від її янгола-охоронця. Пригоди незвичайної дівчинки не просто захоплюють, вони відкривають дорогу у безмежний світ духовного росту і вдосконалення. Саме через неї Бог дає шанс кожному, з ким вона зустрічається на своїй життєвій дорозі, відкрити в собі «образ і подобу» вищої Божественної сутности. Так, бабуся головної героїні, проста селянська жінка, у всьому, що її оточує, бачить прояв Божественного: «Ікона висіла на звичному місці. Буся Марфа глянула на неї і важко зітхнула:
— Маю, Надійко, клопіт. Вам, діти, розповім. Не знаю, що там сподіялося, — вона піднесла вгору вказівний палець, але… Я додивилася, що сонце стало сідати увечері на спочинок не з того боку. То щовечора сідало за Петровою хатою (бабуся показала у віконечко біля ікони), а тепер — за Михайловим садком. Якби я тут не молилася щоднини, то може б і не помітила… А так бачу, щось тут не так, і через те мені на душі якось тривожно і незатишно. То я оце тепер щовечора молюся за Сонце, бо як нам без нього?
— Я знаю, про що ви… — зітхнула тітка Надійка. — Ви телевізор дивитесь?
— Ні, дитино, він не гріє мені душі.
— Минулого тижня показували, що Індонезію спіткав жахливий землетрус, загинуло сила-силенна людей. В одному місці аж земля розкололася.
— А до чого ж тут сонце? — перебила її буся.
— Внаслідок землетрусу змістилася вісь Землі. Розумієте, про що я?
— Не для мого то розуму, дитино. Я ж тобі про Сонце.
— І я вам про Сонце. З ним нічого не сподіялося, воно на місці, а от Земля наша, планета, вона трохи змістилася щодо небесного світила. Що це, як не вислід ганебної людської діяльности. Треба всім за всіх молитися».
І ось буся, як її ніжно називає онука, передає в церкву записку, в якій просить отця сотворити молебень за Сонце.
А ось що розповіла нам сама авторка книги Валентина СЕМЕНЯК-ШТАНГЕЙ, яка минулого місяця повернулася з Індії, де мала щасливу нагоду зустрітись із відомими в цій країні просвітленими особистостями нашого часу і поспілкуватися з ними:
— Людина створена «за образом і подобою». Хто не знає цієї відомої фрази, що сьогодні вже стала крилатою? Коли я чую, що хтось каже: «То не просто так землетрус там стався (чи пожежа, чи паводок, чи цунамі тощо), то їх Бог покарав…» — я не розумію, з якого такого дива можна брати на себе сміливість так казати. Невже може Бог карати самого Себе? Бог — це суцільна Вселенська любов. Він проливає свою Божественну милість повсякчас. Інша річ, чи готові ми з Вами приймати цю милість? У всіх для цього, на жаль, різна «посудина». Хтось підставляє невеличке горнятко, хтось відро, хтось величезну діжку, та й то, з діркою… Візьмімо, наприклад, середньостатистичну людину. Коли мова заходить про духовне вдосконалення, то як, зазвичай, вона реаґує? Що ви, я не маю часу, у мене робота, у мене діти, у мене старі батьки, у мене дача, у мене дисертація тощо. А між тим згадувати ім’я Всевишнього так само можна впродовж 24 годин (якщо дуже захотіти), виконуючи при тому будь-яку роботу, навіть, коли ти вариш борщ. Тоді й робота буде виконана набагато якісніше і ретельніше.
А до чого ж тут земна вісь, скажете Ви? Так ось. Наша земна куля має дуже багато складових частин як всередині себе, так і довкола: ядро, мантія, кора, вода, тропосфера, стратосфера, мезосфера, термосфера, екзосфера. І найважливіше — це інформаційне поле. Вже ця назва говорить сама за себе. Негативна інформація (погані думки, жорстокість, насилля, розпуста тощо), яка йде від людей, просто так нікуди не щезає. Вона залишається в інформаційному полі. Але воно, виявляється, так само не безмежне у своєму «терпінні». І коли негативу назбирується багато, то він тоді автоматично переходить на… земну вісь. Вона існує енерґетично в тонкому світі. Якщо вісь забруднена на понад 50 відсотків, то тоді наша Земля, образно кажучи, починає «волати» у простір через…цунамі, землетруси, пожежі, вулкани… Вона починає звільнятися від вищезгаданого інформаційно-енерґетичного мотлоху. До речі, на початку міленіуму забрудненість вісі сягала вже 49 відсотків.
«Що посієш, те й пожнеш», — сказав колись Ісус Христос. Люди, особливо сучасні, сіють і вчора, і сьогодні, і завтра такі «зерна», які потім проростають диким кукілем і в п’ятому, і в шостому, і в сьомому поколіннях. Час від часу всемилостивий і всеблагий Творець посилає на Землю Своїх синів і пророків, святих і просвітлених, аби через них просвітити людство і навернути їх до Першовитоків Божественної субстанції. Тому ситуацію, яка зараз склалась довкола японської трагедії (та й не тільки), слід тлумачити як наслідок спільної «діяльности» всього людства на планеті. Треба пам’ятати, що все має перебувати в гармонії. Гармонія, себто лад (таке гарне українське слово!) людини дуже залежить від ладу країни. Має бути золота середина. А спробуйте забрати у слові «лад» першу букву… Проблеми починаються навіть там, де відсоток заматеріалізованости набагато більший від духовности. Моє побажання таке:
Людино, не нарікай на Бога:
Він не карає, Він — Любов.
А те, що ти сьогодні маєш —
Йде від учора, це урок.
Жнива не забаряться.
Вони прийдуть зненацька:
І кожний з нас отримає своє.
Хто сіяв радість – пожне Світло,
Хто сіяв зло — то те й збере.
Христина СЕМЕРИН,
учениця 10 кл. Долинського природничо-математичного ліцею
Івано-Франківщина
* * *
Окрадена Україна
Від Карпат до Криму.
Її смуток приховати –
Не вистачить гриму.
Розлетілись ластів’ята -
Діточки світами,
Покинули сиротою
Свою бідну маму.
Покинули дітей вдома,
Батьків і подружжя,
Наймитами у маєтках
Чужоземних служать …
Чи згадають тую славу –
Козацькую славу,
Чи навчаться колись дбати
Про свою державу?
Чи повернуться, нарешті,
До рідного краю?
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю …
Славних антів і козацтва
Ми далекі діти.
Незгасима їхня слава
Нам зорею світить.
Ми ж тупцюємо на місці
Майже двадцять років,
Безпорадністю своєю
Дивуєм Европу.
А вже недруги зловісно
Й радісно сміються –
Всі підступні їхні плани
Так легко вдаються!
Але хай вони й не мріють,
Щоб тут панувати,
Бо недовго Україна
Буде сумувати.
Адже ми вже виростаєм
Вкраїні на славу,
І знання, і силу маєм –
Збудуєм державу,
Горду, сильну і велику,
Вільну і прекрасну,
Де любов і єдність будуть,
Як Сонце, незгасні!
Вірю! Всі нещастя й лиха
Разом подолаєм! ..
Обніміться, брати мої,
Молю вас, благаю…
В УКУ пройшов майстер-клас із писанкарства
Визнаний львівський майстер у світі писанкарів, автор кількох видань про українську писанку Віра Манько провела в Українському католицькому університеті 15 березня майстер-клас із писанкарства.
Віра Манько — видатна писанкарка. Власноруч розписала більше трьох тисяч писанок різних регіонів України. Значну частину писанкових взірців для відтворення майстрині надавали самі колекціонери як з України, так і з-за кордону.
У 2001 році з’явилася перша книга Віри Манько про писанки. У ній авторка загострює увагу на функціональності писанки й особливо на символічності її орнаменту — незнищенного знакового коду нації та пралюдства. В Україні Віра Манько мала кілька персональних виставок — у Львові, Київі, Коломиї та Самборі. Вона входить до Національної спілки майстрів народного мистецтва.
«Я починала писати писанки практично нічого не знаючи, просто подруга показала, як це робити, — розповідає тепер уже відома писанкарка Віра Манько. — Вже згодом я почала цікавитися писанкарством, вивчати методику, історію тощо».
Писати писанки майстриня радить лише з наповненим яйцем, бо воно є символом життя. «Малюючи писанки, наші предки на яйцях замальовували бажання – ці візерунки унікальні, адже кожен мав сакральне значення, своєрідну форму молитви».
Віра Манько радить, щоб писанка збереглася довше — запікати яйця ще перед розписуванням. «Це своєрідний тест, чи яйце добре. Погані тріскаються або через пори починає проступати білок. А писанки на яйцях, які пройшли такий тест, зберігаються десятиліттями».
Майстриня наголошує, що писанкарство — особливий вид мистецтва: «Ми навіть не знаємо, коли точно воно зародилось. Писанки писали і серби, і поляки, і чехи, навіть французи, але у багатьох народів цей вид мистецтва зник. Вони втратили ту символічну писанку з сакральним значенням, яке вкладаємо в неї ми», — підсумувала вона.
Nota bene! Писанку треба малювати тільки в хорошому настрої та з чистими думками.
Прес-служба УКУ
300 студентів зі сходу та півдня приїдуть на Великдень до Львова
Напередодні Великодніх свят студенти УКУ та молодь Львова закликають усіх долучитись до акції «Великдень разом». 23 квітня, у переддень Великодня, у Львові очікують прийняти близько 300 студентів з Полтави, Харкова, Запоріжжя, Донецька, Алчевська, Луганська, Одеси та Криму на святкування Великодня.
Ініціяторами акції «Великдень разом» виступило Студентське братство УКУ та низка інших молодіжних організацій.
«23 квітня студенти приїдуть до Львова. Разом з родиною, де вони житимуть, студенти посвятять паски, відвідають Літургію. Ми також плануємо організувати спільний майстер-клас із розпису писанок, відвідати гаївки у Шевченківському гаю, а у неділю — провести святкову вечерю, де усі гості зберуться разом. Схожа акція проводилася і минулого року, але тепер ми плануємо зробити її більш маштабною», — зазначив представник Студентського братства УКУ, один із організаторів акції Юрій Дідула.
Контакти:
063-35-66-321 або 067-29-43-893 – Юрко
http://velukdenrazom. blogspot.com/ — Тут можна отримати детальнішу інформацію, заповнити анкету учасника і відіслати її до ydidula@ukr.net
Чому люди бояться шлюбу? — нове видання УКУ
Вісник Інституту родини та подружнього життя УКУ про причини та наслідки безшлюбного співжиття допоможе зрозуміти явище «громадянського шлюбу» та оздоровити шлюб ще у його корені.
Таку думку висловив Петро Гусак, науковий співробітник Інституту родини та подружнього життя УКУ, упорядник Вісника №6 «Безшлюбне співжиття. Причини. Наслідки. Позиція Церкви». У збірнику вміщено дослідження працівників Інституту, які є спробою комплексної оцінки явища так званого «громадянського шлюбу».
Передплачуйте
газету
для себе і своїх друзів
індекс 61671
НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця.
Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки.