Христос воскрес! Воістину воскрес!

Великодне послання

Возлюблені та бажані браття і чада у Господі,
ХРИСТОС ВОСКРЕС!

Знову сходить благоговійний і радісний день святої Пасхи, що несе радість, утіху та животворящу надію всім віруючим, незважаючи на пануючу в усьому світі важку атмосферу, спричинену багатосторонньою кризою, з усіма її болючими наслідками, що постають в щоденному житті людей. Воскрес із Гроба Христос, Богочоловік, і разом з ним воскресла і людина! Тиранія смерти відійшла в минуле. Відчай від полону аду відійшов безповоротно. Єдиний Всемогутній і Податель життя, що прийняв Своїм добровільним Втіленням біду нашої природи в цілому, так само як і причину цієї біди, цебто смерть, віднині «умертвив ад блиском Божества» і подарував людині «надмір» життя.
Диявол, хоча він уже позбавлений своєї могутности, безсилий та осміяний, залишаючись вірним своєму імені, невпинно порочить і чорнить цей надмір життя, який подарував нам Воскреслий Господь. Він чорнить його через гординю, яка все ще існує у світі, як перед Богом, так і перед ближнім, і перед цілим світом. Він оскверняє його за допомогою «старої іржі», яка є в нас самих, цебто схильности до гріха, майстерно використовуваної для того, щоб заманити нас у пастку реального гріха чи омани у вірі. Саме з цієї «іржі» народжується гординя, і разом з нею, вони є тією мерзенною парою, яка відповідальна за спотворення наших відносин з самими собою, з ближніми, з Богом і з усім творінням. Тому нам абсолютно необхідно відчистити обережно та акуратно цю іржу для того, щоб животворне світло нашого Воскреслого Господа яскраво засяяло в нашому розумі, в нашій душі та в нашому тілі, розганяючи темряву гордині і, тоді, «надмір» життя міг би пролитися на весь світ.
Цього не можна досягнути ні з допомогою філософії, ні завдяки науці, мистецтву, чи технології, ані з допомогою будь-якої ідеології, а тільки нашою вірою в Страсті та в Хрест, в Гріб і в Богочоловіка Христа, що зійшов в ад і воскрес із мертвих, вірою, яка виявляє себе через сакраментальне життя Церкви, а також через нелегку, постійну духовну боротьбу. Церква як Тіло Христове безперервно переживає з віку в вік чудо Воскресіння. Церква через Святі Тайни, Богослов’я та через слідування вченню дає нам змогу бути причетними до чуда, долучитися до перемоги над смертю, стати чадами, що зросли у світлі Воскресіння, і насправді «причасниками Божої природи», як це відбувалося з Святими. Терниста трава пристрастей, що виростає в глибинах наших сердець, угноєна іржею «ветхої людини», повинна якнайшвидше преобразитися у Христі, через Христа і заради Христа та Його живих образів, цебто заради наших ближніх, в квітник непорочности, святости та праведности. Священний піснописець доречно оспівує: «Одягнуті в одежу правди світлішу від снігу, в сьогоднішній день Пасхи возвеселімося, бо в ньому Христос як Сонце правди, із мертвих возсіяв, і всіх нас нетлінням просвітив». Біла одежа правди була передана нам символічно під час Святого Хрещення, і ми покликані через постійне покаяння, радісні сльози, невпинну молитву, обмеження бажань, терпіння перед життєвими труднощами і невпинне старання виконувати всі Божі заповіді, і, перше за все, найголовнішу – любов. Так ми очистимо цю одежу, долучаючись до хресного самоумаління Богочоловіка, щоб і в наше життя, і в світ, що навколо нас, прийшли пасхальне радування, радісне світло Воскресіння і спасіння.

+ ВАРФОЛОМІЙ
Константинопольський,
Палкий перед Богом молитвеник
за всіх Вас до Воскреслого Христа

З великоднього послання
архиепископа Харківського і Полтавського Ігоря

Ці світлі весняні дні нагадують нам, що «пасха» дослівно означає «перехід». А Христова Пасха — це найрадикальніший від створення світу перехід: від смерти до вічного життя. У цьому її незгасна новизна, її спонука до кожного з нас – плекати в собі талант відкриття нового світу, «нового Єрусалиму, що сходить з неба» (Одкр. 3:12).
Свій перехід до «нового Єрусалиму», до вічного Небесного Царства, ми починаємо вже нині, зі здійснення християнської місії в світі, що заблукав серед спокусливих матеріялістичних доктрин, розчарувався в технологічному проґресі – і злякався. Старий світ злякався шляху вперед, бо втратив віру. Відтак же його вражена уява почала продукувати в масовій свідомості образи майбутніх екологічних катастроф, воєн цивілізацій, демографічних потрясінь. А порятунок від криз і катастроф став шукатися в зупинці проґресу або й у поверненні назад.
Страх змін спонукав і багатьох наших співвітчизників шукати порятунку в минулому від такого непевного майбуття. Їхня ностальгія виростає з недовіри до Божого Провидіння. Дехто воліє сховатися від своєї пасхи у примарному світі зниклих імперій, посеред всевладдя єдиної російської мови, підступної омани історичних мітів, викликаючи з минулого привиди всевладних спецслужб і бадьорих парткомів. Ось тут із запліснявілих закутків забуття і виринають на світ політичні шахраї, щоб поживитися на заляканому натовпі.
Господь очікує від кожного з нас, християн, мужности, рішучости, очікує наполегливого простування в майбутнє. Нині визначальними для духовного зцілення суспільства стають приклади жертовної любови до ближнього, до свого народу й держави, досвід самостійної та послідовної політичної діяльности, чесного підприємництва, безкомпромісного захисту справедливости в парламенті, в суді, на майданах, а коли вимагають обставини – силового протистояння насильству.
«Коли хтось у Христі, той - нове створіння» (2 Кор. 5:17), — зауважує до коринтян апостол Павло. А далі тріумфально проголошує: «Старе минуло, настало нове» (2 Кор. 5:17). Хай же пасхальні дні допоможуть нам відчути настання нового світу, відкритого через Христа, як всепереможну реальність нашого життя.
Христос воскрес! — Воістину воскрес!

Від віри до мудрости
Томас МЕРТОН

Коли віриш і в простоті підкоряєшся Богові, який через Cвою Церкву об’являє нам ту чи иншу істину віри, отримуєш в дар внутрішнє світло, що є таким простим, що його неможливо описати, і таким чистим, що надто грубо називати його «досвідом». Це справжнє світло, що дає розуму повноту досконалости, як жодне инше знання. Віра пов’язана з прийняттям істини, освяченої авторитетом. Про це треба пам’ятати. Однак не варто надавати надто великого значення покорі, що притаманна вірі, щоб не здавалося, що тільки вона й є суттю віри. Однієї покори недостатньо. Позбавлена любови, непросвітлена, вперта готовність підкорятися не робить нас «віруючими». Якщо ми надаємо великого значення елементу волі, то стираємо межу між розумною вірою і простим підкоренням. Користи від цього мало, бо без світла, внутрішнього просвітлення, благодаті, яка допомагає прийняти істину наче від самого Бога, в її Божественній достовірності, розум залишається без віри і благодатної підтримки. Без світла люди не можуть по-справжньому вірити. Замість йти в глибину свого єства і робити зрячим власне серце, вони вчаться придушувати свої сумніви. Чи можна говорити, що вони прийняли дар справжньої віри?
Це, звичайно ж, дуже делікатне запитання. Не все так просто. Буває, що глибока віра і сповнений любови послух до Бога і Його істини може мати труднощі з розумом і уявою. Можна сказати, що в певному сенсі «сумніви» будуть з нами завжди, бо навіть коли ми без вагань прийняли істинну науку, водночас виявляємо, наскільки немічний і непостійний наш дух перед страшною тайною Бога.
Незрозумілість віри — ознака її досконалости. Це темря­ва для розуму, тому що діє там, де розум безсилий. І чим досконаліша віра, тим темніша темрява, чим ближче ми до Бога, тим дальша наша віра від напівмороку ідей та об­разів сотвореного буття. Вона дарує нам упевненість, але не визволяє від страждань.
У цій найбільшій досконалості віри безконечний Бог стає світлом душі, що поринає у темряву і повністю нею володіє в своїй істині. У цю невимовну мить на зміну глибокій ночі приходить день, а віра стає знанням.
Віра — не лише одна грань духовного життя, не тільки наступний крок, перехід до чогось. Це прийняття Бога, початок єднання і сопричастя з Ним, серцевина духовного життя. І чим глибша віра, тим повніше сопричастя з Ним.
Закорінюючись в нас, віра проникає у наші помисли і вчин­ки. Ні, вона не робить нас формально побожними, змушуючи думати лише про небесне. Вона надає особливого виміру простоти і глибини всьому, що ми робимо і що пере­живаємо.
Віра вводить у щоденне життя щось невідоме і неусвідомлене, поєднує відоме й невідоме. Вона допомагає нам усвідомити їх взаємопроникнення. Бо життя — це тайна, що зрозуміла нам лише незначною мірою.
Якщо ми приймаємо лише зрозуміле, то прирікаємо себе на жалюгідне існування, хоча й думаємо, що все якнайкраще. Нас виховали в безглуздому стереотипі, нібито ми по-справжньому зрозуміли і пережили лише те, що пропустили через свідомість і розум. Кажучи, що це за річ, ми уявляємо, наче пізнали її. Аналізуючи власні вчинки, вважаємо, що нібито здобули досвід. Насправді слова нерідко відривають нас від справжнього досвіду і затемнюють суть справи.
Віра не тільки зв’язує нас з «Божественним авторитетом», не лише навчає істин «про Бога». Вона відкриває невідоме в нас самих, якщо тільки наше ще нерозкрите «я» і справді живе в Бозі, в прямому світлі Його милосердя і благодати.
Це є, на мій погляд, надзвичайно важлива особливість віри, про яку в наi час мало хто пам’ятає. Віра — це не тільки згода з догмою, а життя. Вона охоплює всі виміри нашого буття, проникаючи в найпотаємніші та недоступні глибини нашого духа, в сокровенну сутність і любов Бога. Віра — єдиний шлях до справжніх глибин буття, зокрема й нашого власного. Поки людина не довіриться Богові в згоді повної віри, не покориться Йому, вона буде чужою для себе, вигнанцем, відлученим від всього найважливішого в собі, від прихованої в ній, що недоступна розумові, простоти й глибини.
Ви запитаєте, чи маю я на увазі підсвідоме? Ми зазвичай вважаємо себе істотами, в яких свідомий розум завжди «бере гору», а підсвідоме — «внизу». Але це ілюзія. Наш розум з усіх боків оточений підсвідомим. Темрява простягається не лише під ним, а й над ним і всюди довкола нього. Розум, свідомість — не вище і не владарююче начало в людині. Йому підвладна якась ділянка нижчого, але й сам він підкорений підсвідомому, яке лежить «зовні» незалежно внизу чи вгорі.
Тайна надсвідомого — це неприступна для розуму вершина духа і водночас присутність Бога. Якщо ми можемо, наслідуючи традицію, сказати, що Бог мешкає в сокровенності людського серця, то саме віра пов’язує людину з її власною сокровенною глибиною і з Богом, що живе у ній.
У «духові» pneuma людина досягає повноти свого покликання: доти, поки вона ще не є «один дух» з Богом, вона не вповні людина. Але «дух» (anima, animus i spiritus) — не три цілком різні особливості, а одне ціле. Коли ці три начала повністю єдині (зберігаючи власні, притаманні лише кожному з них особливості), тоді людина знову стає образом пресвятої Тройці.
Отже, «духовне життя» — це єдність тіла (з його пристрастями й інстинктами), душі (з її розумом і послухом закону) і духа, що смиренно приймає від Бога світло й любов. Це єдність досконалої людини, яка перебуває в Бозі й з Богом, від Бога і для Бога, людини, в якій «Бог був у всьому все» (1 Кор. 15,28). Єдність людини, в котрій Бог безперешкодно творить свою волю.
Безглуздо замикати дух в мислячому розумі, зводячи його до простої «роботи розуму» — вираження думки сло­вом, логічних обґрунтувань та иншого. Таке життя неповне і скалічене.
Справжнє духовне життя — це не діонісійська оргія і не аполлонська ясність, а щось набагато вище від них. Це — життя в премудрости, в софійній любові. В Sорhіа, вищій премудрості, нероздільно поєднані вся сила і величність незбагненного (що є в Бозі) і матеріяльне багатство сотво­реного світу, батьківське і материнське начала, нестворений Отець і створена Мати-Мудрість.
Коли апостол Павло говорив про свободу і любов, як визволення від влади Закону («Любов ближньому зла не чинить. Любов, отже, — виконання закону» (Рим. 13,10), він мав на увазі, що в Дусі Христовому ми втілені в Христі, котрий є Божою силою й Божою мудрістю (пор. 1 Кор. 1,24), що Він сам став нашим життям, світлом, любов’ю і мудрістю. Справжнє духовне життя — це життя в премудрості, життя в Христі. Темрява віри приносить плід у світлі мудрости.

З книги «Нові зерна контемпляції»,
Львів: «Свічадо», 2009

Ліна КОСТЕНКО

* * *
Ісус Христос розп’ятий був не раз.
Там, на Голгофі це було уперше.
Умер од смерти, може, — від образ,
і за життям не пожалів, умерши.
А потім розп’яли на полотні,
У мармурі, у гіпсі і в граніті.
А потім розп’яли його в мені,
І розп’яли на цілім білім світі.
І тіло з’їли, кров’ю запили.
Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?
І продавали образ з-під поли,
І не дають умерти чоловіку.
Куди піду? Куди тепер піду?
Де на землі земля обітована?
Казарми в Гетсиманському саду,
І всі народи — як розкрита рана...

Микола ТКАЧ

 * * *
І місяць, і тиша, і зоряний сміх -
усе таке вічне, як небуть.
Я зміг би без тиші, без місяця б зміг.
Та як мені в світі без Тебе?!
Я місячні чари і зоряний глузд
під серцем зв’яжу вузлувато.
І в тишу, як в ріллю, посію сім муз.
Без Тебе ж — самотніє хата.
Можливо, то так видається мені
чи спека причиною, може,
та тільки щоразу усе голосніш
я чую Твій голос, мій Боже.
Не десь звіддалеку. Не з гір чи небес,
а в серці своєму, у грудях,
з тих пір, як розп’ятий Ти був і воскрес,
явивши Свій образ на людях;
як дано було і живим зрозуміть,
і мертвим спастись від облуди.
Бо той, хто пізнав Тебе хоч би на мить,
повіки в житті не забуде.

* * *

Кожного разу,
коли намальований тобою тюльпан
розкриває свої пелюстки
перед образом весняного сонця,
поміж нами настає
Рахманський Великдень:
ми стаємо безтілесними
у єднальному співі птахів,
гомоні дерев, шепоті трав.
І, мов діти малі,
виймаємо із своїх схованок
найприємніші великодні забави.
Я прошу тебе —
намалюй нам великодню гойдалку,
аби, піднісшись на релях її,
ми повиймали всі цвяхи
із тіла Христового.

Віра ВОВК
Воскресіння

Мосяжні розлилися дзвони,
Такі веселі!
Летіла пісня над загони,
Ставки і скелі.

Морелі гнулись тонкогилі
Під шум воскресний,
Жасмин розцвівся на могилі
Такий чудесний...

Сумна береза розраділа:
Весною стала!
Кора, в сльозах умита біло,
Христа вітала.

Олекса СТЕФАНОВИЧ
Великоднє

«Христос воскрес!» Давно затерся
Серед потоку слів і зол.
І білим голубом для серця
Не припада вже цей глагол.

І вже не всталого із Гробу
І зниклого у вишині,
А ненаситную утробу
Ми ублажаємо в ці дні.

Пилати, Іроди та Юди
І так далеко до небес.
Воскрес Христос? Як станем люди,
Тоді — Воістину воскрес!

Сергій ЦУШКО

* *

— Христос воскрес! — Воістину воскрес! —
вітаються на кладовищі люди.
Немає див, їх убива проґрес.
Та це — було, і є, і завжди буде.
Півсвіту снігом взимку замело,
та воскресає все довкола знову.
Збирається на проводи село,
на щиру і неголосну розмову.
Стоять погожі, богодані дні,
і як пташиний ключ додому лине, —
збирається святково до рідні
розкидана і спрагла Україна.
Збирається, іще стачає крил
на вічний голос роду долетіти,
подумати над тишею могил,
про сокровенне тут погомоніти.
Між негараздів і дрібних незгод,
коли в безвітрі тануть наші сили,
можливо, нас зберуть таки в народ
свята земля і батьківські могили.

Христос воскрес!

Мої, Далекі та Близькі — з усіх сторін Землі, різного віку та життєвого досвіду — однодумці.
Пишу до Вас — я, скромна старенька вдова із далекої заморської діяспори. Пишу про те, що так дуже лежить мені «лівіше серця» та що хотілося б і Вам сказати.
Сьогодні за нами — цілих 18 років Незалежности! Часом важких-розчаровуючих… це правда! Але скільки ж постало за той час безсумнівно непроминального: на релігійному, культурному полі, у досвіді вільного, організованого життя! Скільки замовчуваної правди відкрито й оприлюднено! Скільки принесло хоча б відкриття повної правди про Голодомор, Голокост — у нашому народі та в поглядах світу! Чи ж не чудо це, що після трьох четвертей століття нараз «мертві ожили й німі заговорили»! І знайшовся в нашій національній скарбниці навіть досвітньо-помаранчевий Майдан! Такого радісно-живучого не створила досі ні одна інша нація!
Якось почула я з уст невинних діточок, під проводом доброго катехита: «Бог любить Україну! Це пізнати по тому — що Він зсилає нам випробовування!» Так щебетали хором дитячі уста, ті, що говорять тільки Правду!
Ми пережили вже не одне випробування і… ось ожили та живемо! І «їм на злість жити будемо!» — як прорік на руїнах Батурина козак — символ нашого духу — у трагедії Богдана Лепкого «Мазепа»… Так власне слід думати й вірити! І ширити невтомно цю віру в кожному нашому оточенні: на доступних нам громадських форумах, між знайомими, навіть починаючи від щоденного родинного стола! Бо віра кожного із нас, кожна особиста перемога над пригнобленням хвилини — це частина майбутньої всенародної перемоги.
Отож чого побажати Вам у цей значимий, святковий час? «Радісних Свят», «смачної паски», «веселої гагілки»?..
Чи таки найбільше того, щоб сповнилися нарешті одвічні слова, які почуємо незабаром знов перед воротами наших храмів:
Хай Воскресне Бог
І розбіжаться вороги Його,
І хай втечуть від лиця Його
Ті, що ненавидять Його.
Як зникає дим, хай щезнуть…

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР,
Канада

«Ми вилучили реальність пекла з Біблії»

Це звернення відомого проповідника, засновника міжнародної “Школи Христа” Берта КЛЕНДЕННЕНА до християн-п’ятдесятників, фраґменти якого тут подаємо, написане за кілька днів до відходу у вічність. В ньому звучить болюча тривога душі через занепад віри навіть серед християн. Звісно, пастор пише про протестантські церкви. Але стосується ця аналіза сучасного маловірства вочевидь і православних, і католиків. Такого чесного, ясного бачення сучасних людських блукань, такого поклику Церкви до покаяння сьогодні звучить дуже мало, і його — правдивого слова віри — не вистачає нині у світі.
Ріка Святого Духа повинна знайти можливість потекти через нас. Тому в нас не має бути чогось такого, що могло б перешкодити текти ріці життя.
Ми знаємо, що Слово Отця Небесного говорить: “Горе тому, хто зло називає добром”, але це якраз і є те, що вчинили ми, надавши місце плоті в нашому поклонінні. Мусимо зізнатися перед Богом у тому, що ми загубили своє почуття духовної рівноваги і кривотлумачимо наш цінності. Мусимо зізнатися, що ми поставили під сумнів абсолютну істинність Слова Божого, проповідуючи безліч сторонніх речей.
Ми заявляли про свою любов до Слова і в той же час Його іґнорували. Ми гордовито взяли собі титул “п’ятдесятники”, стверджуючи, що володіємо більшою силою, ніж усі інші, але при цьому не маємо навіть достатньо сили, щоб свідчити тим, що гинуть, не кажучи вже про те, щоб жити святим життям.
Ми поклонялись іншим богам, і  назвали це “успіхом”. Ми більше навчились від релігійних суперзірок телебачення, аніж вчимося у яскравої   вранішньої зірки.
Ми ратуємо проти потворности на наших вулицях, але боїмося визнати те, що саме наш компроміс зі Словом Божим спричинився до появи цієї потворности.
Ми занедбали виховання власних дітей, а потім винуватимо в усьому диявола. Ми скаржимося, що молитву тепер заборонили в школі, а в той же час переважна більшість членів Церкви не має вівтаря у своєму власному домі. Ми шануємо знатних і сильних й іґноруємо звичайних людей, хоча вони більш праведні. Ми не розтуляємо своїх вуст для проповідування святости, боячись перестати бути чуттєвими й привабливими для невіруючих. Ми зробили себе “зручними в користуванні”, і мовчимо про це.
Наша погорда занурила нас у глибоку пітьму, закривши нам очі на нашу неефективність і небажання вчитися.
Ми загубили з виду Бога. Як наслідок у своїй більшості не усвідомлюємо жахливу реальність триваючого руйнівного процесу. Ми не знаємо шляху назад до дійсности, тому що загубили з поля зору висоти, з яких упали.
Ми сприйняли голосний шум за силу, акторство за помазання і харизму — за визнання. Ми замінили викриття зла консультаціями, а гріх — терпимістю. Ми вилучили реальність пекла із Біблії, щоб бути хорошими для тих, кого засуджує Бог.
Більшість із нас стурбовані власним суспільним становищем, а не душами людей, які страждають і гинуть.
Нас знесло до компромісу, і ми назвали це терпимістю. Нас знесло до непослуху, і ми назвали це свободою. Ми скотились до нечестя і переконали себе, що здобули свободу.
Поверни нас, Боже, знову до чистого серця й не оскверненого розуму.
Випробуй нас, Боже, і пізнай наші серця сьогодні... очисти нас від усілякого гріха і визволи нас. Поверни наші серця знову до Тебе і зроби нас гідними називатися Твоїми святими і бути причасниками Твоєї праведности.
«Камень краеугольный»

Лев ОВШТЕЙН, християнський публіцист
Славен Господь у святих Своїх

Ця книга, яка в серпні 2009 р. побачила світ у Київі, воістину унікальна. Принаймні, досі, наскільки мені відомо, ніхто нічого подібного в Україні та за її межами не писав й не друкував. Йдеться про видане з благословення Святійшого Патріярха Київського і всієї Руси-України Філарета агіографічне дослідження Бориса Самбора «Святі землі Української» (видавництво «Архангельський глас»).
І справді — автор (котрий, до речі, не є фаховим церковним істориком, а економістом-фінансистом) з великою любов’ю та відповідальністю поставився до зібрання й опрацювання досить великого об’єму матеріялу та самого написання цієї капітальної праці. Ретельно, як ніхто до нього, описує він житія практично всіх канонізованих Православною Церквою Божих угодників і праведників, що в землі Українській просяяли. Тих самих святих Христових послідовників і служителів, які нині, згідно з Його волею, безперестанно моляться перед престолом Всевишнього. Моляться за нас, за весь український народ, за Богом благословенну й бережену нашу Батьківщину — Україну та увесь світ.
До числа переваг цієї праці маємо також віднести включені до неї (здійснені митрополитом Димитрієм (Рудюком)) оповіді житія новоканонізованих УПЦ КП святих до 1020-річчя Хрещення Київської Руси.
Виходячи з усього оприявленого свідчення історії, ми, вітчизняні християни, правомірно можемо стверджувати, що вперше світло Божої правди на теренах сучасної України потужно засяяло з приходом на крутосхили Дніпра славнозвісного Христового апостола Андрія Первозваного, про що дізнаємося із «Повісти минулих літ» преподобного Нестора Літописця. А це означає, що Українська Церква — Апостольська і має природне і незаперечне право бути незалежною.
З цього приводу в книзі наводиться уривок з дуже цікавого історичного документу, датованого 1621 р. Тоді, за урядування Митрополита Київського Іова Борецького, відбувся Всеукраїнський церковний Собор, який ухвалив таку постанову: «Святий апостол Андрій — це перший архиєпископ Константинопольський, патріярх Вселенський і апостол Український. На Київських горах стояли ноги його і очі його Україну бачили, а уста благословляли, і насіння віри він у нас насадив!» (с.564).
Благословенне Богом святе «насіння віри» благодатним, колосом могутньо проросло 988 р. у величному історичному акті Хрещення Руси-України київським князем Володимиром Великим. Тоді реально і явно постала на наших землях власна Помісна Церква. Ця подія ознаменувала Великий початок, що виявив себе потужно в наступні століття. По-перше, початок формування такого дивовижного — правдиво євангельського, за суттю і змістом, духовно-етичного й культурного феномену, що відомий як «київське благочестя». А з-поміж його дійсно високих моральних чеснот —серед іншого — можна, приміром, виділити, велику (принаймні, порівняно з довколишнім тогочасним світом) віро- та етнотерпимість. Включаючи «інославне» (західне і східне) християнство, а також інші монотеїстичні (іслам та іудаїзм) релігії та їх адептів. Зокрема, в цьому контексті цікаво відзначити, що в ХІ-ХІІ ст. було укладено близько 60 династичних шлюбів православних руських князів з католиками і лише 13 — з членами візантійського імператорського дому.
А по-друге, це був початок великого християнського благовістя й просвітництва багатьох племен і народів далеко на північ та схід — на величезних обширах Східної Европи та Північної Азії. І навіть на північному заході Північної Америки. А несли й пастирськи стверджували в них святу віру Христову та вічне і життєдайне Слово Боже місіонери -священнослужителі і проповідники, здебільшого, вихідці з українських земель. Причому, немала частка з цих свідків Христа Спасителя пройшли неперевершений духовний вишкіл великої нашої святині — Свято-Успенської Київо-Печерської лаври. Про їхнє та багатьох інших земне життя й духовне подвижництво і оповідає дослідження Бориса Самбора.
Яскраві приклади святого православного (себто, такого, що правдиво славить Бога) життя у Христі — поміж численних інших — залишили нащадкам, приміром, благовірні мученики князі-страстотерпці Борис і Гліб, преподобні Антоній та Теодосій Печерські, Микола Святоша й Паїсій Величковський, Нектарій Печерський, Іов Манявський, Серафим Саровський, святителі Арсеній (Мацієвич), митрополит Тобольський і Ростовський, та Софроній, єпископ Іркутський, благовірні князі Ярослав Мудрий та Костянтин Острозький тощо.
Але особливо варто, на мою думку, застановитися на величній постаті церковного реформатора та культурно-освітнього діяча і новатора европейського рівня митрополита Петра Могили, перебування якого на Київській православній катедрі припадає на 1632-1647 рр. І котре по праву увійшло в літопис вітчизняного (й не тільки) християнства, як «золоте».
Це була дуже й дуже непроста й нелегка, а багато в чому навіть переломна доба в історії нашої країни та Української й, назагал, Вселенської Церкви. Тоді Україна, в якій до того ж вкрай загострюються, затягнувшись у тугий вузол, соціяльні, національні, а особливо релігійні проблеми, опинилася в епіцентрі стратегічно-експансіоністських інтересів «трикутника» Варшава-Москва-Стамбул.
За цих умов Петро Могила пропонує свій — виключно мирний і цивілізований план розв’язання дуже заплутаного комплексу, починаючи передусім з його головної — духовно-релігійної складової. Ревний прибічник і оборонець Істини православ’я, він водночас послідовно прагне припинити деструктивні міжконфесійні суперечки («Русь нищить Русь») й відновити на українсько-білоруських теренах церковну і суспільну цілісність та єдність, зруйновану через Берестейську (1596 р.) унію.
Митрополит Петро Могила мріяв про власний — для православних та уніятів України і Білоруси — Київський Патріярхат, що згодом мав би зв’язати християнські Схід і Захід, не потрапивши при цьому в підпорядкування чи залежність ні від першого, ні від другого. Як пише з цього приводу автор дослідження, «за життя митрополита Петра Могили було дві спроби поєднання Православної і Греко-Католицької церков — у 1635 і 1643 роках, та обидві вони виявилися невдалими. Але все своє життя він настійливо шукав шляхи до здійснення цієї ідеї, бо страждає від цього український народ і сьогодні, і ще більше, ніж тоді» (с.19)
Важко перерахувати все те, що великий (й, до речі, молдавського походження) патріот України, всебічно високоосвічений інтелектуал, що мав правдивий «розум Христів» (1Кор.2:16), святитель Петро Могила зробив для добра й кращого майбуття нашої Вітчизни та її народу. Того благословенного Господом майбуття, в якому він бачив Україну, як рівну серед рівних, в колі цивілізованих і висококультурних европейських християнських націй. І для чого він наполегливо й послідовно робив усе можливе. І навіть неможливе. Й багато в чім значно випереджав як свій час, так і, природно, велике число своїх сучасників.
На превеликий жаль, через той розбрат, що «нищив Русь», подальший, починаючи із пріснопам’ятної Переяславської ради 1654 р., історичний шлях України проліг дещо не в тому стратегічному — культурно-цивілізаційному і духовному напрямі, який бачив і торував для неї цей її благословенний духовний пастир. Проте Слово Боже чітко й однозначно попереджає нас, що бездумне і безвідповідальне - вже майже рефлекторно-ментальне продовження цієї орієнтації, сподівань на патронат «сильної руки» авторитарного імпершовіністичного сусіди — це, по суті, безперспективний шлях в нікуди, на якому ми будемо тільки «додавати гріх до гріха». І на ньому високопоставлені провідники, ідеологи та адвокати неодмінно пожнуть для себе та підвладної їм країни лише «стид і сором» (Іс.30:1-5).
Поряд із багатьма достоїнствами, книга «Святі землі Української», на жаль, не уникнула окремих недоліків. Так до числа прикрих недоробок слід віднести відсутність в дослідженні вельми необхідного там іменного покажчика. Того самого, який би значно полегшив для читачів користування книгою.
Разом з тим зазначений та деякі інші, здебільшого незначні й несуттєві недогляди в цілому ніяк не применшують великої цінности і значення цієї титанічної, благородної праці Бориса Самбора во славу нашого Господа та Церкви в Україні.
Думаю також, що божественна дія тих величних пророчих слів, які майже дві тисячі років тому, перебуваючи на Дніпрових кручах, проголосив проваджений Святим Духом св. Першоапостол Андрій щодо світлого, благословенного майбутнього для Київа й всієї України, ще далеко не скінчилася!
Вірмо, що на нашу країну та її Божий народ очікують часи ще набагато більших і вражаючих, ніж були, здобутків і слави. У слідуванні за покликом Христа Спасителя.

Тетяна СИДОРЕНКО, м. Ніжин
Розум-віра в Біблії — протилежність чи єдність?

У Старому Завіті (єврейські писання) для категорії розуму не знаходиться смислового відповідника, взятого з єврейської мови. Причина вагома: в Біблійній інтерпретації витоки людського розуму починаються з її серця, а не з мозку. Серце є центром усього людського, де закорінені воля, мислення, вподобання, устремління й уява.
У Новому Завіті (грецькі писання) грецьке слово «розум» (nous) використовується, як правило, стосовно коґнітивних, раціональних і цілеспрямованих аспектів людської діяльности. Береться не ізольовано, як автономна лексема, а в симбіозі з іншими – серце, душа, погляди, осмислення, самооцінка. Збіг понять «розум» і «серце» очевидне в посланні апостола Павла до филип’ян: «І мир Божий, що вищий від усякого розуму, хай береже серця ваші та ваші думки у Христі Ісусі», де Павло говорить про ізраїльтян, у яких розум засліплений, бо «на їхньому серці лежить покривало». Старозавітні приклади тотожности «розуму»-«серця» знаходимо в 1 книзі Царств (2:35) і в книзі Йова (10:13, 38:36).
Отож аналогії «розуму» й «серця» в Біблії очевидні. В інтерпретації псалмоспівця образ серця символізує людське каяття, тому ототожнюється із «засмученим духом». «Жорстоке» або «кам’яне» серце не підкоряється волі Божій (Ієз. 11:19). «Згрубіле» або «необрізане» серце неспроможне відгукнутися на Божу волю (Іс. 6:10; Ієз. 44:7).
Бог знає, де перебуває серце кожної людини, і ніколи не може бути обманутий її зовнішнім виглядом, — більше того, Бог не вірить зовнішньолюбцям (1 Цар. 16:7). Праведники моляться не в розрахунку на зовнішній ефект чи схвальну людську реакцію, а для того щоби Бог пізнав помисли їхнього серця (Пс.138:23) і очистив його (Пс. 50:12). Нечестиві, хто зійшов з Господньої дороги, потребують «нового серця» з написаним на ньому Божим законом (Ієз. 18:31; Ієр.31:33).
Уявлення про розумову функцію серця підтверджується багатьма Біблійними текстами. Соломон пише: «Серце розумного шукає знання» (Пр. 15:14), а «серце мудрого робить мову його мудрою» (Пр.16:23). Старі патріярхи дають настанови Йову і промовляють слова «від серця свого» (Йов 8:10). Мета вчителя полягає в тому, щоб спрямувати серце учня на правильний шлях (Пр. 23:26). Ісус говорить, що «Бога побачать» чисті серцем (Мт. 5:8), а Павло пише, що пізнати Божу любов серця святих спроможні вірою, яка наповнена силою Ісуса Христа (Єф. 3:17).
Із біблієзнавчої точки зору виходить, що серце є сховищем і місцем дії розуму. Воно охоплює всі функції, які належать корі головного мозку, — сприйняття, інтелект, здатність розуміти, прозірливість, свідомість, пам’ять, пізнання, самоаналізу, розсудливість.
Святе Письмо переконує, що невід’ємною частиною подоби Божої є розум. Унікальною властивістю розуму є здатність пізнати Бога. За Біблійними мірками на це здатні лише обрані. І не їхня в цім заслуга. Таку здатність дарував їм Всевишній.
...В книзі Даниїла засобами контрасту зображений Навуходоносор, цар великої супердержави того часу, якого Бог покарав за всі його злодіяння, забравши в нього людський розум і давши йому розум звірячий (Дан. 4:13). Не зайве нагадати, що в цьому контексті серце рівняється розуму.
Незважаючи на безмежні можливості людського розуму «пізнати й розгадати та шукати премудрість» (Ек.7:25), глибини Божого розуму лишаються недосяжними для будь-якої людини. «Бо ваші думки – не Мої це думки, а дороги Мої – то не ваші дороги, говорить Господь. Бо наскільки небо вище за землю, настільки вищі дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої – за ваші думки» (Іс. 55:8-9). На відміну від Бога, котрий ніколи не змінюється (Чис.23:19; 1 Цар.15:29), людський розум може бути непостійним (1 Цар.15:29) або «кульгати на обоє колін» (3 Цар. 15:29). Навіть перед реальними проявами Божої волі й сили людський розум буває переповненим сумнівами (Лк. 24:38), отупілим або засліпленим «богом віку цього» (2 Кор.3:14; 4:4). В Євангелії від Марка бачимо учнів, які щоденно йшли за Ісусом, так до кінця й не усвідомивши, хто є Ісус і що Він хоче здійснити.
Людський розум піддається дії тривожних і деструктивних думок (Бут.41:8). Але розум, що повністю сподівається на Бога, перебуває «в досконалому світі» (Іс.26:3). За апостолом Павлом, розум, який чинить опір пізнанню Бога, приречений на духовну хворобу.
* * *
Тема віри, як і тема розуму в Біблії — одна з домінуючих. Однак парадоксальним видається те, що образи віри в Біблії зустрічаються рідко. Але спасенна віра приводить до Ісуса Христа і до всього, що Він обіцяє (Ів.11:25-26: 14:1; 3:23; Діян. 16:31). Людина виправдовується вірою (Рим.3:28) і отримує праведність через віру (Рим. 3:22, Фил.3:9). Віруючі також освячуються вірою (Діян.15:9, 26:18) та всиновлюються вірою (Гал.3:27).
У Біблії, може, й небагато образів віри, але цілком достатньо в ній прикладів сподівань і проявів віри. Віра – це спосіб життя праведного. В морально-етичному вимірі –це стиль його життя (Авв.2:4; Рим.1; 2 Кор. 5:7; Гал.2:20; 3:11). Найчіткіше визначення віри знаходимо в посланні апостола Павла до євреїв: «Віра є здійснення очікуваного і впевненість  у невидимому» (Євр.11:1).
Квінтесенція віри трансформується в конкретні її прояви через образ Авраама (Гал.9:3). Довіру до Божого Слова, що покликала за собою укладення Завіту (Бут.17), Благовіщення (Гал. 3:8), розуміння значення неба (Євр.11:10), народження обіцяного Дитяти (Євр.11:11) і Воскресіння (Євр.11:19) — Бог «уселив йому в праведність» (Бут. 15:6, Рим.4:3-12). Співець псалмів неодноразово заявляє, що він покладається на Господа, а не на своїх коней і колісниці,  не на свій лук, не на своє багатство, не на самого себе і не на своїх князів Пс.30:7, 54:24, 19:8, 43:7, 48:14, 47:9).
Апостол Павло у посланні до євреїв пропонує вичерпний список героїв і героїнь віри (Євр. 11:32). Їхнє життя переконує: віра є непорушна впевненість у тому, що Бог виконає все обіцяне: «Ми ходимо вірою, а не баченням» (2 Кор. 5:7).
У Старому Завіті завдяки вірі Авель приніс Богу кращу жертву (Євр.11:4), Ной збудував ковчег (Євр.11:7), Авраам ішов за Богом життєвим шляхом (Євр.11:8, Мойсей терпів страждання заради Христа (Євр.11:26), діти Ізраїля перейшли через глибокі води (Євр. 11:29) і т.д. У Новому Завіті віра дала силу навіть учневі спробувати ходити по воді (Мт. 14: 22-36). Справді, «все можливе для віруючого» (Мр. 9:23). Віра породжує добрі справи (Як. 2:14-26, Фил. 2 :17, Фес. 1:3).
Чи можна твердити, що віра була в кожного Біблійного новозавітнього героя? Так, оскільки віра в Бога – ідентифікуюча риса християнина (Ін.6:29). Автор послання до євреїв заявляє, що «без віри догодити Богові неможливо; тож потрібно, щоб кожен, хто йде до Бога, вірував, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду» (Євр.11:6).
Віра в Біблії іноді оцінюється в кількісних категоріях. Ісус похвалив сотника за його велику віру (Лк. 7:9, Мт. 15:28). В іншому випадку Він докоряв учням за малу віру (Мт. 6:30, 8:26, 14:31) або взагалі за її відсутність (Мр. 4:40). Промовистий епізод про бідну вдову, яка віддала останню лепту на духовні потреби. Так доноситься глибока євангельська думка про різноманітні критерії виміру віри: як чимось надзвичайно дрібним можна виміряти щось надзвичайно велике. Ісус постійно ставив питання, чи знайде Він віру, коли повернеться на землю (Лк. 18:8). Хоча віра може бути слабкою (Рим. 14:1), проте завжди є можливість для її зростання (Лк. 17:5, 2 Кор. 10:15, 2 Фес.1:3).
Віра – сильнодіючі ліки навіть у малих дозах. Це пояснюється не силою самої віри, а силою Бога, в Котрого вірують. Ісус сказав учням, що коли в них буде віра розміром з гірчичне зерно, вони зможуть зрушити з місця гори (Лк. 17:6). «Нічого не буде неможливого» для учня, який має віру з гірчичне зерно (Мт. 17:20), хоч воно найменше з-поміж усього насіння (Мр.4:31).
З чим асоціюється віра? Вона — відкриті двері для спілкування з Богом (Діян. 14:27). Вона — щит, що захищає Божих воїнів, коли вони зазнають нападу (Єф. 6:16, 1 Фес. 5:8, 1 Петра 1:5).
Оскільки і розум, і віра в Біблії мають спільне джерело походження – людське серце, можемо зробити висновок: якщо людська віра поглиблена розумом, а розум осяяний вірою, то людське серце перебуває на благословенному шляху Богопошуку. Розум та віра — не антагоністи. В Біблійному контексті це морально-етичні, духовні категорії, найцінніші Божі дари, поряд з іншими духовними щедротами, якими Він не перестає обдаровувати вірних.

Скорочено

Неоніла ПОГРЕБНЯК
Літургія великомучеників над озером біля Вичегди

Цю трагічну історію розповів мені мій свекор Віктор Якович Погребняк, проста, порядна людина з іскрою Божою у душі. Народився він 1905 р., був свідком всіх катаклізмів, пов’язаних з «будівництвом комунізму» в СРСР.
В часи столипінської реформи його батьки еміґрували з України в Росію в пошуках кращої долі і оселилися у м. Мар’їнську. В 1930 р. Віктор закінчував навчання в Томському лісотехнічному технікумі і отримав призначення пройти переддипломну практику на лісоповалі в одному з виправно-трудових лагерів. В 30-ті роки лісозаготівля для експорту і внутрішніх потреб країни була однією з найважливіших статтей прибутку в бюджеті.
Вся европейська Північ і Сибір були вкриті лісоповальними лагер-пунктами, на яких працювали мільйони репресованих невільників. Спеціялістів лісогосподарства катастрофічно не вистачало. На адресу Томського лісотехнікусу з Головного управління виправно-трудових лагерів і колоній надійшло прохання відрядити спеціяліста в один з таких лагерів на одній з приток річки Вичегди. Начальник лісгосзагу цього лагеря отримав наряд на відправлення до Німеччини великої партії високоякісної ділової деревини. Німецька обов’язковість і пунктуальність, а можливо і намагання убезпечити себе від трагічних несподіванок, змусили його звернутись з проханням прислати стороннього спеціяліста, який оцінить якість деревини згідно з існуючим міжнародним стандартом, оформить і підпише всю документацію.

* * *
Після численних інструктажів і настанов Віктор вирушив у дорогу. Лише на четвертий день він добрався до вказаного у відрядженні лагерного пункту. В конторі зареєстрував свої документи, отримав перепустки. Там же комірник видав йому «сухий пайок» на три дні і повідомив, що йому дозволяється гаряче одноразове харчування у їдальні для господарників. На виході Віктора чекав хлопчина років 15-17, кур’єр».
Коли Віктор з Геною піднімались по узгір’ю до того будинку приїжджих, Віктор з цікавістю розглядався довкола. Тут на свій великий подив він почув магічні звуки давно забутої літургійної мелодії. Віктор почав прислухатись: звідки лине цей чудовий багатоголосий чоловічий хороспів? Як гарно і злагоджено, в унісон, вони співають трисвятіє: починають тенори «Святий Боже, святий кріпкий, святий безсмертний, помилуй нас!» Потім підключаються баси. Звідки взявся тут, на території лагеря, такий злагоджений чоловічий хоровий колектив? Церкви по всій Росії заборонені. Може, це художня самодіяльність серед зеків?.. А може це йому здається? Раптом він уловив забуті слова молитви: «Владичице, помозі на ни! Милосердовавши. потщися, погибаєм, потщися, погибаєм, потщися, погибаєм, погибаєм… погибаєм!...» Цю молитву хор співав з таким відчаєм, що на серці у Віктора щось защеміло. Йому здалося, що то застогнала під його ногами ця багатостраждальна земля.
Та ось вони з Геною підійшли до будинку для приїжджих. Гена відімкнув замки, розсунув залізні засови. То була невелика рублена хата з малим тамбуром і дверима, оббитими паклею. У хаті було чисто, тепло, пахло хвоєю. Збоку, недалеко від дверей, стояла пічка з залізною трубою. Біля пічки лежали дрова, зверху стояв залізний чайник. Біля одного і другого вікна стояли залізні ліжка і тумбочки. Гена показав, як зачиняти засови і замок. Віктор присів на ліжко біля тумбочки: ноги у нього гуділи, важка голова хилилась на груди — дві майже безсонні ночі давались взнаки. Знявши шапку і тілогрійку, він поклав їх на тумбочці під голову і вмить заснув. Прокинувся за годину чи дві, за вікном вже смеркало. «Треба повечеряти і в постіль!. — Завтра рано вставати!». Віктор розпалив пічку, поставив чайник, вийняв свій сухий пайок. В тому пайку, на його подив, виявилося дещо, що було в його студентському житті не по кишені! Рибні консерви, цукерки. Повечерявши, Віктор згріб кришки у порожню консервну банку. Загорнув залишки в газету, вийшов на ганок і викинув те все у корзину, що стояла внизу біля сходинок. В ту ж мить із-за рогу вискочила якась зігнута тінь і, схопивши той пакетик, зникла в кущах. Віктор стояв і знову почав прислухатися до чоловічого хороспіву, що не переставав лунати над лагерем. Чарівна сила молитви заколисувала його, торкалась якихось невідомих струн душі, будила щось світле і заповітне. «Отче наш, іже єсі на небесі, да святиться ім’я Твоє!» Від цих слів все його єство наче сколихнулося і він разом з хором автоматично почав повторювати слова давно забутої молитви, прихилившись до одвірка. Хто це співає? Звідки лине ця молитва? Поруч, метрів за 300, був штабний барак. Далі, під лісом, обплутаний дротом і обнесений високим частоколом світився вогнями барак для репресованих. І в одному і в другому бараках панувала тиша. Не з неба ж лине ця заворожлива молитва! Що це таке зі мною? Це я, чи не я?
Цілу ніч йому снилась його українська бабуся, яка колись навчила його, п’ятирічного хлопчика, молитись. Разом з нею він щонеділі ходив до міста, де була їхня Іллінська церква. Особливо любив він святити з бабусею паски і яйця на Великдень, колядувати на Різдво. Бабуся навчила його молитися «Отче наш», потім поступово він засвоїв ще декілька молитов. Кожен раз після церковної служби по дорозі додому вона купувала йому солодощі. Особливе, світле відчуття святковости переповнювало його дитячу душу. Їхати з сином у невідому Росію вона категорично відмовилась. Хто і де її поховав там, в Україні?..
Вранці Віктора розбудив стук у вікно. Кур’єр Гена прокричав йому через шибку, що через півгодини зайде за ним і поведе до їдальні у штабному бараці. Там зранку працює буфет. Віктор швидко закінчив свій туалет, зібрав у планшет потрібний для роботи інструмент, замкнув двері і вийшов на ґанок. Небо ледь жевріло за обрієм, а над лагерем, як і минулого вечора, вже лунала велична церковна молитва. «Да ісполнятся уста наша хваленія Твого, Господи!» — розрізнив Віктор слова давно колись чутої молитви. «Невже вони співають і вночі? — подумав. Коли ж підійшов до нього Гена, Віктор запитав: «Звідки взявся тут у Вас, на території лагеря такий чудовий церковний хор? Чи це звукозапис?» У відповідь Гена зневажливо махнув рукою: «Нет, это не звукозапись, это просто враги народа, попы, работать не хотят, а круглосуточно воют. Вон там, под горой, вокруг озера они собрались. Не обращайте внимания, это они от безделья развлекаются».
Після сніданку Гена відвів Віктора «на розвилку». Розвилка — це невелика площадка з господарськими і складськими приміщеннями, куди щоранку о 7 годині сходились нарядчики і бригадири. Із лагерного бараку сюди одна за другою посувались колони (чоловік по 100) зеків. Тут їм видавали інструмент і відправляли машинами на лісоповал.
Вікторові дуже хотілось подивитись з верху гори на озеро, звідки лунав хороспів. З острахом однак подумав, що хтось зверне увагу на його спостереження, тому спершу нагледів підходяще місце за складським приміщенням під ялиною, де його ніхто не побачить. Трохи повагавшись, він відокремився від юрби і швидко попрямував до ялини. Присівши між гілками, униз глянув униз. Там, під крутим схилом, неподалік від річки, побачив велике заплавне озеро. Світлий піщаний берег обрамляв озеро широкою смугою. На цій світлій береговій смузі по контуру озера, густо, одне за одним стояли «ложа», зроблені з гілок, хмизу і сіна. На цих ложах у блискучих, яскравих різнокольорових священних одежах лежали священнослужителі. Головні убори у них також були різної форми і різного кольору. Це видовище приголомшило і потрясло Віктора. Всього декілька хвилин він стояв і дивився. В голові снувало безліч думок. Невже за цими нещасними ніхто не доглядає? Через 2-3 тижні почнуться морози, може впасти сніг, що тоді буде з цими страдниками? Потім він схопився: «Що я собі дозволяю? Донесуть!» Ковтаючи сльози, Віктор поспішав на розвилку. Там закінчувалась звичайна щоденна метушня довкола відправки зеків на місце роботи і, здавалося, ніхто не звертав жодної уваги на молитву, що на невидимих крилах підносилася з берегів озера: «Благослови душе моя, Господа-а-а! Благословен єсі, Господи!» — вловив Віктор слова ще однієї забутої молитви. Тут нарешті приїхав начальник лісгоспзагу, і вони разом пішли у контору.
Віктор перебував на території лагеря два тижні. Щодня їздив на лісоповал, виконував свою роботу, складав і підписував протоколи. З ранку і до вечора над схилами лунав молитвоспів. Якось один із нарядчиків розповів Віктору, що існуюча денна норма лісозаготівлі у них 1,4 м3 ділової деревини. За це зек отримує додатково до пайки 2 фунти хліба і гарячу баланду в обід, за виконання півнорми отримує лише фунт. Священнослужителі, яких приспали у цей лагер — люди переважно літнього віку, майже для всіх тяжка фізична праця є непосильна і виконати навіть половину установленої норми вони неспроможні. Та ще ж психологічне напруження: у бараках брудна лайка, зневажливе ставлення і знущання з боку «паханів».
Майже щовечора, після важкого дня праці перед сном Віктор виходив на ґанок послухати чудовий багатоголосий чоловічий хор, відчути магічну дію молитви. Декілька разів він осмілювався, перебуваючи на розвилці, заскочити у свою схованку під ялиною, щоб ще і ще раз подивитись звідти на великомучеників біля озера.
Після повернення до Томська Віктор нікому не розповідав про побачене. Захист диплому, призначення на роботу, одруження, службові справи поступово відтіснили цей  спогад в глибину пам’яті. Потім почалася війна, яку Віктор пройшов від початку до кінця. Поранений у легені, але живий, він повернувся до своєї оселі.
Ентузіаст — новатор, висококласний фахівець своєї справи, люблячий батько, щедрий господар — саме таким залишився у моїй пам’яті мій свекор Віктор Якович. Десь у 60-ті роки він похоронив свою дружину.   Чи сумні роздуми, чи давні дитячі згадки навіяли йому рішення повернутись на землю своїх предків, в Україну.
Якийсь внутрішній, а може небесний, потаємний голос спонукає людину ділитися спогадами, які глибоко запали в її серце і душу. Чому саме мені розповів Віктор Якович цю трагічну історію? Без сумніву, він відчув, що ця розповідь також вразить мене не менш, ніж його колись, і що я захочу розповісти людям про те, що він побачив у сибірському лагері.

* * *
Чи збудовано там, біля озера, меморіял сотням православних священиків — великомучеників, котрі в безбожно нелюдську добу гідно з молитвою на вустах прийняли голодну і холодну смерть? Чи зачислені вони до лику святих? Чи молиться за   їх упокій православна церква? Чи відомі імена тих невинно убієнних у ХХ ст. священнослужителів? Такі запитання не раз виникають у мене, коли спогадую цю довірену мені правду.

Мій батько був священиком УАПЦ
Юрій МИСЮРА

 У чорному, 1937 році мені було лише 4 місяці. Мій батько Григорій Андрійович Мисюра (1899 р. народження) був тоді протоієреєм Української Автокефальної Православної Церкви. Народився він в селі Краснівка Чорнобаївського району тепер Черкаської области, в багатодітній селянській сім’ї. Рукоположений в сан священика в 1926 р. єпископом УАПЦ Феофілом в Полтаві.
За віру Христову і за любов до України був жорстоко переслідуваний сатанинською владою. Вперше арештували у 1929 р. нібито за участь у «СВУ». Другий арешт — в серпні 1937 року в с. Лукім’ї, тоді Харківської области, де він служив настоятелем у сільській церкві. Після жорстоких катувань в Оршинській, потім в Лубенській тюрмах його етапом відправили в Хабаровський край, в Амурлаг. Перед тим, ще в слідчому ізоляторі в Лубнах, як розповідав однокамерник, якому вдалось визволитися з катівні, мого батька — священика — били до крови і втрати свідомости, заганяли голки під нігті, закладали в двері пальці рук, багато ночей і днів не давали спати, виривали пасма волосся з бороди. Все це робилося для того, щоб підписав 28 звинувачень, в тому числі й те, що він нібито говорив людям, що німецькі танки кращі за совєтські.
Не можу не згадати також епізод, про який розповідала мати. В 1934 році за завданням більшовицької влади в селі була дощенту зруйнована церква. Коли підійшла до церкви юрба з більшовиків, комсомольців — покидьків суспільства, та одурених людей, щоб руйнувати храм, мій батько облачився в ризи і розпростер руки, щоб не допустити вандалізму. Вони роздягли священика догола, розірвали облачення… Отак батько став «безприходним попом», як записано в документах карної справи.
Постановою рев. тройки НКВД по Харківській обл. 16 жовтня 1937 р. Г.А. Мисюру засуджено заочно за ст. 54-10, част. І УК УССР: «за контрреволюционную деятельность в лагерь на 10 лет».
Як видно з відповіді Хабаровської прокуратури, він загинув 5 вересня 1940 р., похований 7.09.1940 р. на кладовищі Загорний Лог,   станція Пивань, Комсомольського району.  «Установить место захоронения не представляется возможным».
Годі описати страждання, що їх зазнала родина священика. Нас було четверо дітей. Ми були залишені без засобів до існування, в старезній хаті-розвалюсі. Матір навіть в колгосп не брали на роботу, город обрізали за 30 см від призьби. Оголосили наказ: хто відвідає сім’ю “ворога народу” — виселять на Соловки. Тільки завдяки добрим людям, віруючим, що потайки підкидали під двері то картоплю, то гарбуз чи буряк, ми вижили. Старший брат Микола (13-річний) втік на Донбас, у шахту, додав собі два роки. Потім пішов добровольцем на фронт, де й «пропал безвести». Другий брат, як підріс, був арештований і відбув 10 років каторги в Комі АССР, пос. Абезь Інта, сестра Лідія працювала медсестрою, я — лікарем. Ось уже три роки як примусили піти на пенсію (за активну підтримку Віктора Ющенка).
Збереглася колискова, яку співав мій тато наді мною чотиримісячним, незадовго до арешту в 1937 р.:

«Люлі-люлі, дитиночко,
Рожевий, милий цвіт.
В нещасную годиночку
Родилось ти на світ…

Як станеш ти на ніженьки,
На шлях тяжкий життя,
Тебе криві доріженьки
Зведуть з ума, з пуття.

Забудеш хату власную
І мову — річ святу,
І матінку нещасную
Вкраїну Золоту.

Люлі-люлі, дитиночко,
Засни, засни, дитя,
Хай прийде в сон і збудеться
Щасливе майбуття…»

Ганна КУЗЕМСЬКА
АРТЕМ ВЕДЕЛЬ (1767-1808)
композитор, співак, диригент, скрипаль

Праведник Артемій Ведель. Мученик... Прекрасний, геніяльний... Таким закарбувався він у серцях людей.
Народився майбутній світоч у золотоверхому Київі, в сім’ї художника-різьбяра іконостасів Лук’яна Ведельського. Змалку співав у архиєрейському хорі. Освіту здобув у філософському класі Київо-Могилянської академії, яка зміцнила й поглибила в юнакові виплекану з дитинства побожність. Господь обдарував Артема голосом рідкісної краси й діяпазону та винятковим відчуттям музики. В Академії він стає диригентом студентського хору й оркестру, а самотужки опанувавши скрипку, — одним з найкращих скрипалів свого часу.
Портрета Веделя не збереглося, проте зберігся у спогадах сучасників словесний образ:
«Вродливий, із чудовими променистими очима, що пала­ють особливим вогнем великого душевного благородства й натхнення. Він мав ніжний голос і спокійну вдачу, задумливе обличчя і надзвичайну тактовність» /В. Зубковський/.
«Ведель був поставний вродливий юнак, з очима, що випромінювали світло. Вдачею тихий, лагідний, привітний, але над усе віддавав перевагу усамітненню... Молитва не сходила з його вуст. Хоч би що він робив, хоч би куди йшов, завжди стиха промовляв Псалтир, який знав напам’ять, і часто заливався сльозами, декламуючи нарозспів пісні Царя-псалмоспівця... У розмовах був стриманий, більше мовчав і завжди був задумливий» /В. Аскоченський/.
Студенти згадували, що ніколи не бачили свого диригента розгніваним, він навіть не підвищував на них голосу; помилки виправляв лагідно, з усмішкою. Надзвичайна чутливість та емоційність композитора виявлялася лише в музиці — молитві, у яку він вкладав увесь вогонь свого праведного серця.
Ведель чи не єдиний геніяльний композитор, який не написав жодного світського твору. Він жив молитвою, пломеніючи любов’ю до Бога, усе більше відображаючи в собі, як у свічаді, образ Того, до Кого був звернений усією душею, Кому служив усім життям...
Академічний хор під орудою Веделя досяг висоти майстерности та здобув велику славу. Як найкращого музиканта його, за протекцією Київського митрополита, відряджають до Москви керувати відомим хором генерал-губернатора Єропкіна. Невдовзі й цей хор здобуває нечувану славу, яка ґрунтувалася не лише на блискучій майстерності співаків, а ще більше — на глибокому потрясінні від почутих творів українського композитора та від його голосу неперевершеної краси. Твори Веделя стають широковідомими, виконувати їх вважають за честь, за них платять великі гроші, виступи проходять з незмінним успіхом, найвища знать навперебій запрошує славнозвісного майстра-красеня на гостину. Перед митцем відкривається блискуча кар’єра, але він... залишає Москву і вертається «у провінцію» — на Батьківщину. І ніколи не шкодує про це.
У Київі на початку 1794 року композитор очолив відомий хор генерала Леванідова. Саме тоді розпочався найплідніший період творчости Веделя — і як диригента, і як співака, і як композитора.
У хорі Леванідова Ведель зустрів 15-річного співця Петра Турчанинова, полюбив його, як сина, узяв до себе й навчав мистецтву композиції та співу. Видатний церковний композитор протоієрей Петро Турчанинов усе життя згадував свого наставника зі сльозами вдячности. І навіть в автобіографії більшу частину присвятив спогадам про найдорожчого вчителя. Самий приклад справжнього под­вижника вражав юного учня та спонукав до наслідування. Щодня Ведель ходив до церкви на ранню обідницю, часто причащався, постував суворо, за уставом, не порушував на­віть сухоїдіння; м’яса не їв зовсім, як монах, спав на грубій повсті. «Тільки я один, — згадує майбутній протоієрей, — був йому свідком, та через молодість свою багато чого не розумів, хоч завжди дивувався його життю й терпеливості, не насмілюючись нікому нічого розповідати про нього, бо він мені строго це заборонив».
Великий композитор ніколи не пишався своїм винятковим талантом. Власне, й не вважав його своїм, називаючи всі людські здобутки та здібності Божим багатством, довіреним задля примноження, задля служіння ближнім. «І, якщо даром отримали, — пише Ведель у листі до Турчанинова, — маємо даром іншим давати, аби не стати невдячним рабом, що заховав свій талант у землю. Інакше на нас чекає небезпека вічного покарання, а з цього випливає, що ми ще більше зобов’язані вдячністю тому, хто приймає, ніж тому, хто дає».
Генерал високо цінував Веделя та щиро любив його. Зав­дяки Леванідову Ведель швидко просувався у військовій службі: за два роки (з 1794 до 1796) від канцеляриста штабу він зростає аж до капітанського чину і стає старшим ад’ютантом генерала. Така кар’єра була рідкістю для людей міщанської верстви.
У березні 1796 року композитор, у зв’язку з новим при­значенням Леванідова, переїздить до Харкова і продовжує там музичну творчість, керує генераловим хором і хором солдатських дітей. На початку 1797 за наказом нового ім­ператора Павла І корпус Леванідова розформовують, а самого генерала відправляють у відставку. Того часу музична культура зазнає значних утисків: повсюдно скорочують штати хорів та їх забезпечення, царським указом усі «не положені» полкові хори було ліквідовано. У церквах заборо­няють співати духовні концерти (псалми, молитви), що безпосередньо не стосуються служби, забороняють поширені в Україні канти й колядки — те, що органічно увійшло і зрос­лося з нашим національним богослужінням. Розтрощену Катериною Україну добивали нищенням осередків духовної культури. Найталановитіші українські митці, які не обслуговували режим, а тим паче ті, що служили на прославу і своєї Вітчизни, ставали неугодними і небезпечними...
Якийсь час Ведель працює у нового губернатора Теплова, що також ставився до композитора якнайкраще, керує капелею та викладає у вокальних класах Казенного училища. Учні Веделя посідали перші місця у придворних капелях Санкт-Петербурґу, Москви, петербурзьких митрополичих хорах. Славетний Дмитро Бортнянський називав Веделевські вокальні класи «музичною академією». Та культурно-мистецьке життя Харкова щодалі занепадає, ліквідовано губернську капелю, театр, симфонічні оркестри.
Безумовно, ці обставини лише підштовхнули таємного подвижника до того рішення, що змінило всю його подаль­шу долю. «Хто та людина, що боїться Господа? Він укаже їй дорогу, яку вибрати» /Пс. 24:12/. На цей вказаний Господом тісний і тернистий шлях Ведель став рішуче і, поклавши руку на рало /Лк. 9:62/, вже не обертався назад.
Відмовившись від усіх атестатів, чинів і військової кар’єри, тридцятирічний капітан виходить у відставку. Роздавши все своє майно, гроші та бібліотеку, митець наприкінці літа 1798 року переїздить у Київ, у батьківську оселю та, за словами прот. Петра Турчанинова, приймає на себе подвиг юродства. Духовний наставник і друг Веделя відомий київський пропо­відник протоієрей Іван Леванда та інші близькі люди знали, що це було зважене рішення людини ясного розуму, свідоме самозречення і добровільне мучеництво. Та сам праведник не вважав себе ані подвижником, ані святим, а навпаки: вельми немічним і духовно вбогим. Із цього нелицемірного смирення походила його простота, щирість, незмінна лагідність і пока­яння — неоманливі ознаки істинної праведности.
Неможливість застосувати («примножити») щедро даровані йому Богом таланти гнітила великого митця. Напевно, Ведель відчував однакову відповідальність і за служіння музичним даруванням, і за служіння молитовним подвигом, не міг занедбати ні того ні іншого покликання і ніс як радощі, так і скорботи обох служінь. Скорботи ж духов­ного шляху і та смертна, на межі можливого, внутрішня боротьба, що супроводжує будь-який істинний духовний подвиг, завдавали подвижникові таких мук, що він відчував себе іноді полишеним Богом... Цього часу Ведель створює дивовижної краси піснеспіви (концерти 11, 12 на рядки 85-го та 119-го псалмів). «Господи, визволи душу мою... Зглянься на мене і помилуй мене; дай силу слузі Твоєму, спаси сина раби Твоєї...» Стражденна молитва, сповнена світлого уповання, проливалася музикою з його серця, і годі було її спинити...
І листи, і, ще більше, твори Веделя виявляють його невтішну тугу за Господом, невгамовну спрагу творити волю Його, жити в Ньому, цілковито належати Йому. Двічі композитор звертається до 136-го псалма «На ріках вавилонських» (концерти 13 і 21), з богонатхненною силою розкриваючи трагедію людства, полоненого гріхом і при­страстями, гнобленого дияволом у віддаленні від Небесної Вітчизни; трагедію своєї власної душі, що понад усе ба­жала визволення від гріха та повернення до свого Пресвя­того Отця. Крім цього, суто духовного підтексту псалма, виразно чути ще й інший: гірке оплакування поневоленої України, доведеного до злиднів працьовитого й талановитого рідного народу, який не міг на вимогу полонителів співати радісних «пісень Сіонських» на своїй «істощенній до основанія», сплюндрованій, «чужій» землі. Здається, до самого неба здіймається жалобний зойк уболівання, моління втіленої у спів любови до всього доброго, що виплекав цей Край, цей Богом обраний народ. Так плакав і Єремія над Юдеєю, так плакав і Сам Спаситель над Єрусалимом...
Єдину втіху в усіх своїх внутрішніх і зовнішніх скорбо­тах побожний митець знаходив у спілкуванні з Господом. Цей потаємний скарб збагачував подвижника і найсвітлі­шою радістю («Ти моя кріпость, Господи, Ти моя і сила, Ти мій Бог, Ти моє радування» — з 22-го концерту на ірмос 4-ї пісні недільного канону), і невимовною вдячністю Тому, Хто відродив людину Своєю безмірною любов’ю («Господь слави... заплеванія і рани приємлет, поношенія і заушенія; і вся терпить мене ради осужденного» — з 18-го концерту на стихиру Чесному Хресту). Глибоке переживання слів церковної молитви і Святого Письма насичувало душу композитора Божественними одкровеннями. Саме тому він так натхненно й невтомно оспівував «Неусипающую в молитвах» Матір Божу, «Віри Утвержденіє», «Храм Божества» і «Всемирную Славу»; так благоговійно вшановував анге­лів і святих, Таїнства й богослужіння — і все, що сприяє спасінню людини, відновленню в ній образу Божого.
17 січня 1799 року Артем Ведель стає послушником Київо-Печерської лаври і, попри всі свої незвичайні прояви, бездоганно виконує послух читця та співця на клиросі, і не перестає творити музику. Він був взірцем для братії в покорі, терпеливості та сумлінності служіння.
Ближні неодноразово запевнялися в тому, що Господь обдарував Веделя прозорливістю. Що спонукало подвижника покинути Лавру? Напевно, лише воля Божа, якій він корився беззаперечно. Можливо, Господь відкрив йому те, що мало статися невдовзі, і дав попрощатися з усім, що він тут любив (казали, що, покинувши манастир, Ведель змінив ім’я та пішов зли­денним прочанином від села до села святою землею України, щоб востаннє зміряти кроками земну Батьківщину, вдихнути її настояного на святинях повітря, закарбувати в серці велич її нерукотворного храму та під склепінням небозводу прославити Творця...
«Боже! Беззаконники повстали проти мене, і юрба сильних шукає душі моєї, і не мають Тебе перед собою»; «Боже, прийшли чужинці в насліддя Твоє, осквернили святий храм Твій, Єрусалим обернули на руїну» (з концертів 11, 23 на Пс. 85:14; 78:1). Ведель нікого не звинувачував, він лише виливав перед Господом біль свого серця. Але біблійні слова його молитви, зодягнені в божественну музику, з пророчою силою викривали злочини нечестивих гнобителів. І напевно, саме це пророче слово, вознесене над Україною («насліддям Божим»), найбільше бентежило й лякало влад­них беззаконників. Через кілька місяців Веделя заарештовують, начебто «за бродяжництво», а потім звинувачують у злочині проти царської особи. Злочин полягав у тому, що у друкованій книзі Київо-Могилянської академії на порожніх сторінках було знайдено рукописні «нєлєпості» про майбутнє вбивство царя. Потрібно було знайти й покарати винуватця, і такий знайшовся. Без жодного доказу злочинцем було названо «сумасшедшаго капітана Веделя» та негайно відкрито «сек­ретну» справу. Далі — неправедний суд і жорстокий вирок (здавалося б, неймовірний для православної держави, де юродивих і сумирних божевільних не позбавляли волі): цар «повєлєть соізволіл, буде он, Ведель, виздоровєл, взять от отца, отослать в дом сумасшедших в Кієвє і держать без випуску» із забороною давати йому папір, перо і чорнило.
Після арешту твори Веделя царським наказом було заборонено виконувати та друкувати. По місту розповсюдили чутки про причетність композитора до якоїсь секти... Отже, хресний шлях увінчано голгофою. Христовий воїн вийшов на свій останній двобій, що тривав дев’ять років. Дев’ять років насильства, знущань і приниження... Дев’ять років ув’язнення й повільної страти, що призвела до смерти людину в розквіті сил і творчих здібностей...
Господь нікому не дає хреста не по силі. І довіряє дітям Своїм співстраждати з Ним лише в міру їхнього духовного зросту. Мабуть, цей зріст у Веделя був високим, дух міцним, а розум мудрішим за багатьох старців.
В’язниця не зломила праведника, не озлобила, не похитнула у вірі. Навіть перебуваючи в нелюдських умовах божевільні, Ведель не втратив лагідности, світлого смирення й любови до ближніх. Так само безперервно молився і плакав від того багатства, яке знаходив у молитві. Нікого не засуджував, ні на що не нарікав і не скаржився. Як і раніше, відмовлявся від допомоги друзів, позбавляючи себе навіть необхідного. Гостро переживав чужу біду. Усі принесені йому речі та гроші роздавав нужденним, хворим, солдатам. І вболіваючи за них серцем, вважав їх своїми вчителями в несенні хреста, і в кожному бачив образ свого Спасителя.
В одному з листів до Петра Турчанинова Ведель пише: «Що ти хочеш у них (селянах) знайти?.. Смирення, терпеливість, убогість? Усе знайдеш у найвищій мірі, так що вони зрозуміти своєї слави не можуть. О Всепремудрий Боже! Як Ти в такому саду зрощуєш невидимо троянди з дикої шипшини!.. Знай, друже мій, що Христос, Істинний наш Бог, не в рукотворних храмах живе, і я більше бачу Його в бідних селянах... Молю тебе, знайди бідного мужика і йому, замість мене, сотвори милостиню... Ти цим більше за все зобов’яжеш Христа і унебесниш душу свою, чого більше за все бажає тобі твій брат Артемій».
Без сумніву, із глибини пекла божевільні й довічного ув’язнення йому засяяло вже незгасне світло Небесного Єрусалиму й заструменіло в його серці, освітлюючи всіх навколо.
Коли Турчанинов приїхав з Петербурґу провідати свого вчителя, Ведель сказав йому: «Я отримав цей дім від Господа» і «радий, досяг мети». Так, досяг... Тілом іще страждав на землі, душею ж стояв перед Тим, Хто є Любов, Гармонія, Життя, — на такій висоті, куди не досягали вже розпечені стріли видимих і невидимих кривдників, де втрачало вагу все тимчасове...
Незважаючи на клопотання багатьох людей, новий імператор Олександер І не скасував злочинного покарання й не повернув Україні її геніяльного молитвоспівця. Веделя було звільнено лише за кілька днів до смерти. У батьківському домі він опинився посеред друзів і, за свідченням архимандрита Методія (Піснячевського), зди­вував усіх присутніх тихою передсмертною бесідою про те, що ми повинні бути «лагідними, смиренними, не самовпевненими, благочестивими й особливо щедрими в любові до ближніх». Прийнявши Таїнства Сповіді й Причастя, пра­ведник тихо відійшов у вічність під час молитви, стоячи на колінах. Так віддали Богові душу майже всі українські святі ієрархи...
У книзі Київо-Подільської Різдво-Предтеченської церкви у метричному акті записано: «Умре отставной капітан Артемій Ведель і по христіанскому обряду погребен, літ 36, болізнію натуральною. Ісповідан і приобщен священиком Євфимієм Грушинським. Погребен на общем кладбищі». Скільки було йому насправді: 41 чи 36, мабуть, не так важливо для вічности. Значно важливіше, з яким надбанням відходить душа туди, де вже немає часу...
Перша стисла біографія Веделя вийшла лише через півстоліття по його смерти, а заборона видавати й виконувати твори трималася аж до початку XX ст. Проте безсмертні піснеспіви ніколи не припиняли лунати в церквах. Попри заборони й нищівну критику упереджених російських композиторів і музикознавців та звинувачення в «італійщині», твори Веделя (зокрема Великодні ірмоси, Многоліття, «Христос воскрес!» «Від сходу сонця», «Покаяння отверзи ми двері») стали частиною церковного обіходу: від часу створення й донині їх співає як уся Україна, так і вся Росія. Ці улюблені піснеспіви поширювали під чужими іменами або анонімно, вони розходилися по всіх усюдах.
Твори Веделя існували у списках майже два століття, багато з них загубилося, в автографах збереглася лише тре­тина концертів і неповна Літургія. Списки не всі однакової якости: переписувачі помилялися, вносили зміни. Тож зі­брання розпорошеної спадщини композитора — вельми не проста справа і потребує копіткої праці музикознавців! Але навіть та частина, що на сьогодні віднайдена, вражає: 28 концертів, дві Літургії, Всенічна, Різдвяні, Великодні та Богородичні ірмоси, десятки окремих духовних творів.
Не маючи фахової освіти, у Київо-Могилянській академії митець здобув лише ґрунтовну загальну музичну освіту, можливо, у Москві він брав уроки у знаного італійського музиканта Д. Сарті, достеменно це не відомо), Ведель створив шедеври світового значення. Неповторний, витон­чено шляхетний, мужній і разом винятково ліричний, проникливо молитовний стиль композитора можна впізнати з перших мелодійних зворотів, утім ця музика завжди нова й невичерпно багата. Твори Веделя однаково захоплюють довершеністю і маштабних композицій, і хорових мініятюр, зворушують дитинною щирістю й святоотцівською глибиною, органічною єдністю музики з біблійним текстом. Саме тому гарне виконання піснеспівів Веделя перевертає душу слухача пізнанням вічної істини, сенсу людського буття у поверненні до Бога — єдиного Джерела життя і світла. Ця музика розкриває безодню людської немочі та гріховности і знаходить порятунок із цієї безодні, в покаянному взиванні до Всемогутнього Переможця гріха і смерти.
Творчість Веделя глибоко національна. Вона виливається зі споконвічної української побожности й пісенної культури, відлунює лаврськими розспівами, дзвенить народними співанками, славлячи Премудрого і Прещедрого Творця.
Уперше приголомшив Україну одкровенням небесної кра­си Веделевих концертів на початку XX ст. студент 2-го курсу Київо-Могилянської духовної академії Олександер Кошиць — регент студентського хору Академії, майбутній славетний хоровий диригент, видатний композитор, один із фундаторів вітчизняної професійної музичної школи, вигна­нець, який відкрив Україну світові. Про своє регентування Кошиць згадує: «Тут почалася моя праця над улюбленим моїм Веделем, якого концерти, майже всі, я відновив після довгих літ заборони Синодом його музики. Я мав щастя невимовне стояти на хорах на його місці, спиратись на ті самі поручні, що й він, і співати під тими ж склепіння­ми, які він оголошував своїми геніяльними піснями та які мурував Мазепа!»
Це коротке відродження змінилося майже столітнім офі­ційним замовчуванням за часів більшовицької влади. Саме тому українського генія так мало знають у світі: лише в останні десятиліття відлиги долинула до інших народів світлоносна музика, що зрозумілою для всіх мовою про­повідує Христа-Спасителя...
Не називаймо долю Веделя трагічною! Він завершив до останньої ноти найдосконаліший свій твір: твір свого життя, найпотрібніший нам для спасіння душі. Не трагічна ця доля, а славна, бо не розлучає, а з’єднує з Господом. Це доля апостолів, мучеників, усіх од віку подвижників і Самого Подвигоположника — Христа.

Скорочено

Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО
* * *
Равлик
сховався у писанку
та й котиться
до вербових котиків
прикотиться на Великдень
виставить ріжки
і скаже сонцеві
— Христос воскрес!
Бачиш як світиться
над дорогою
То равлик

Олеся МАМЧИЧ
* * *
Великодні дзвони — то чаші з медом
перевернуті у наш світ

Мед скрапує
його стежками сонця котяться
мед заливає трави по коліна

Потім зникає на рік
Але по крапельці
щось медове
у кожній квітці
в серці кожному

Петро РОЗВОЗЧИК
Воскресіння

І віра, й любов, і надія  
живуть у травинці й в мені.
Всі радощі, втіхи земні,
як скарб, у собі я лелію.
Надія, і віра, й любов плекають
цей світ піднебесний.
І ми неодмінно воскреснем,
бо в кожній душі живе Бог!

Привіт, горобчику
Зоряна ЖИВКА

Привіт, горобчику! Ти знаєш —
Христос воскрес?!
Ця звістка райдужно лунає
Аж до небес!
Привіт, кульбабко!
Знаєш ти —
Смерть переміг Ісус?!
Немає влади темноти,
Я Богові молюсь!
О сонечку, привіт, привіт!
Зі мною порадій!
Любов’ю викупив наш світ
Господь, Спаситель мій!
Співають небо і земля,
Луна хвала над світом,
Бо кожне серце промовля:
Воскрес наш Викупитель!

Пресвітлий празник

П’ятниця. Пополудню.
Прийшло повно-повнісінько прихожан.
Поважно поставали.
Попередньо причастилися — перед Пасхою. Покаяння і прощення.   Постояли. Подумали. Помолилися. Прийшли протоієреї. Принесли Плащаницю. Поклали. Покадили.
Правили панахиду. Поклонялися.
Підходимо прикладатися. Прилучимося, подякуємо Пре­святому...
Пасха прийшла пресвітлая.
Понаписувала подругам і приятелям привітання, повін­шувала, поздоровила. Поштою переслала — полетіли привітання, подарунки...
Порозписувала повний полив’яний полумисок писанок.
Поскладали паски, писанки. Пішли посвятити.
Поздоровляють перехожі. Посилаємо поклони привітно перехожим, празниково прибраним. Повторюємо привітання пасхальні.
Пітьма принишкла — промені пишні панують. Природно: Пасха — Празник Празників.
Посвятили, причастилися пасхою пресвітлою; пораділи, просвітилися. Пісня празникова плине.
Похристосуємося пасхальним поцілунком.
Пращурів пригадаємо, прадідні повір’я. Пошануємо па­м’яттю прадавні покоління. Помолимось...
Пасха!
Пам’ятаймо повік!

Тетяна ГОЛУБКО

Наталя СИРОТИЧ
Королева писанок

Наближався Великдень. Діти збиралися разом і весь день розфарбовували писанки. Такі вже гарні були ті кольорові яєчка!
...Якоїсь миті, уже перед самісіньким святом серед писанок почувся плач. Плакало біле, ніким не розфарбоване Яєчко. Було воно невеличке і дуже тендітне. А так — нічого особливого, звичайнісіньке яйце. Почувалося сумним і нещасним, покинутим усіма. Діти поспішали і забули його розфарбувати. Яйце втратило будь-яку надію потрапити до великоднього кошика.
— Ти чого всім настрій псуєш? — озвалася до Яйця втомле­на і напівзгорблена Свічка.
— Тому що забули про мене.
— Але й сьогодні ще малюють писанки.
— Аякже! Писачок надто втомлений. До того ж, писанок багато. Я зайве.
— Писачок у нас безвідмовний, — запевнила Свічка і попрямувала до шухляди, у якій спав її приятель.
— Ти спиш? — звернулася несміливо.
— Дрімаю, — усміхнувся Писачок і, потягуючись, визирнув із шухляди.
— Уже відпочив від вчорашньої праці?
— Звичайно.
— Потрібна твоя майстерна рука, — Свічка привела за руку заплакане Яйце. — Забули розфарбувати!
Писачок оглянув його з усіх боків, поправив на собі фар­тух, охоче потер руки і заспокоїв Яйце:
— Не сумуй. Ти будеш Королевою Писанок!
Писачок вишикував фарби, потиснув Свічці руку — і робота закипіла.
Червона фарба вимальовувала квіти, синя — виводила смужки, жовта - прикрашала Яєчко кружечками, а зелена й фіолетова — наввипередки малювали хрестики й листочки.
Нарешті робота професіоналів була завершена! Фарби плескали в долоні і радісно оглядали новонароджену Писанку:
— О панночко Писанко! Ви така чарівна!
— Очей не відведеш!
— Така барвиста!
— Така яскрава!
— Ви — Королева Писанок!
Писанка крутилася перед великим дзеркалом і скромно усміхалася:
— Дякую вам, друзі!
— Здається, ми про когось забули, — занепокоївся Писачок.
І тут усі згадали:
— Про Молитву!
— Не можна починати такої важливої роботи без Молитви, — повчально хитав головою Писачок і потирав підборіддя.
— Вибач нам, Боже! — звела до Неба очі Королева Писанок.
Усі повторили:
— Вибач нам!
У майстерні запанувала тиша. Кожен: і фарби, і Свічка, і Писачок, і Королева Писанок — промовляли свою Молитву вдячности.
Люди збирали кошики. Дивовижної краси Писанка з нетерпінням чекала на своїх господарів.
«Весняна книжка»

У нас в гостях журнал
Чи легко бути добрим?
Оксана КРОТЮК

Хто хоч раз писав писанку, той знає, що то за радість. А хто ще не писав, а бодай у руках тримав, може про те здогадатися.
Лесик знає це давно. Перед Великоднем у їхній сім’ї писанки писали завжди. Всі писали: і бабця, й мама з татом, і Богданко з Марійкою. І Лесик – хоч він найменший – не відставав од них. Писанки його щораз кращали. Тож поглядаючи на чистеньке біле яйце, яке лежало перед ним на парті, Лесик вже уявляв, як він усіх у класі здивує. Проте його непокоїла одна думка: бабця сказала йому, що написати до свята писанку – то ще не все. Великдень лиш тоді буде справжнім, як до нього приготуєшся душею, добрими ділами. До свята зосталося лиш кілька днів, а він ще як слід не приготувався. Та й де йому до Великодня набрати тих добрих справ? Він уже й чемно казав «добридень» усім сусідам. І люб’язно відповідав, котра година. Бо мав тепер власного наручного годинника й розумівся на ньому. І для сусідського трирічного Павлика змайстрував паперового літачка. Але ж цього мало, так мало! Ну, та нічого, він ще щось придумає. А зараз от постарається і напише дуже гарну писанку.
Раптом Лесик глянув на Іринку. Вона сиділа поряд і, затамувавши подих, старанно виводила писачком по яєчку.
— Гарно в тебе виходить, – сказав Лесик.
Іринка усміхнулася. Якось так сонячно, усім обличчям, ніби й не до Лесика, а сама до себе, до своєї першої писанки.
«Це я добре зробив», – подумав Лесик.
— Не забудь у ромбиках цяточки намалювати, – поради він, – так гарніше буде.
— Угу, – кивнула Іринка.
«І це я добре зробив», – знов подумав Лесик.
— Іринко, ти рушника на стіл простели, щоб яєчко не розбилося.
Іринка обережно поклала на стіл писачка й, не відводячи погляду від своєї писанки, підсунула рушник ближче до себе.
«То виявляється, робити добро не так і важко», – зрадів Лесик. І, втішений цією думкою, хотів був уже взятись до своєї писанки. Як же славно він її розпише!
І тут Іринка гучно, на всю кімнату, чхнула, і тої ж миті щось глухо цокнуло об підлогу.
На підлозі розпливлася густа жовта пляма. А в ній наче застряли шматочки розписаної воском яєчної шкаралупи.
Лесик глянув на Іринку й побачив, що очі в неї повні сліз.
Проте він не запропонував їй своє ще не почате яєчко, яке лежало на тарілочці.
«Бути добрим не завжди легко», – цієї миті подумав він.

«ПИСАНКА»
Слова Дмитра Чередниченка
Музика Віктора Лузана

Розмалюю писанку,
Розмалюю,
Гривастого коника
Намалюю.

Приспів:

А сопілка буде грати,
Соловейко-щебетати,
А гривастий кониченько –
Славно танцювати!

Розмалюю писанку,
Розмалюю,
Соловейка-любчика
Намалюю.

Приспів.

Розмалюю писанку,
Розмалюю,
Різьблену сопілочку
Намалюю.

Приспів.

Олексій КРАЧИЛО
Не бувають вічні зими

Не бувають вічні зими –
Дочекалися весни ми.
І лелеки білі-білі
(Чорні мітки на крилі)
З дальніх далей прилетіли
В гнізда рідної землі.

Галина ДЕМЧЕНКО
Квітень

Кожен день приносить вісті:
Стало сонце дужче гріти,
Абрикоси ще безлисті
Перші викинули квіти.
Ряст, медунка розцвітають,
Загули джмелі і бджоли.
Рідний край пташки вітають,
Квітне, квітне все довкола.

Василь ЗАЄЦЬ
Нехай цвіте конвалія

Де ліс, немов наміточка,
Ясніє диво-квіточка.
На неї я, здивований,
Дивлюсь, мов зачарований:
Конвалія білесенька,
Як дівчинка гарнесенька.
Ні, не зірву, йду далі я –
Нехай цвіте конвалія!

Анатолій КАМІНЧУК
Хвала весні

Гудуть вітри, іде весна,
Шумить на просіці сосна.
Сидять ворони на сосні,
Радіють сонцю і весні.
І линуть співи голосні:
«Хвала сосні, хвала весні!»

Георгій ХИМИЧ
Вербові котики

Навесні мала вербичка
Одягнула рукавички.
Ще стоять холодні ночі –
Застудитися не хоче.

Христос воскрес, Вікторе Андрійовичу!

Страсний тиждень — то мій час. Принаймні в 1973 році був мій. Вирок мені читали у Велику П’ятницю… І було все, як написано…
Здається у великий піст 2010 є нагода задуматися: куди несе нас фатальна течія? Україна прокидається в поганому сні. Ми вимикаємо радіо, щоб не чути. Ми уникаємо дивитися телебачення, бо все ясно. А на очі усім виставлено Табачника, якому плюють в лице, а він каже, що то дощ.
Студенти розгублені: виявилося, смертельно вражений кинутим яйцем кандидат відлежався, щоб знову йти і вийти в президенти.
Але чи це той самий Янукович, якого в 2004 ні в якому разі не можна було пропустити до керма?
А тепер дали йому покерувати… Хто дав? Над тим мало хто зуміє думати, більшість вихлюпує почуття. І, звичайно, проти експрезидента: «То він»…
Чомусь при тому вважається, що «він мав усі умови».
Звичайно, всі…
Президент Р.Ф. Медвєдєв зізнається, що лягає і встає з думкою про Україну…
Прем’єр Р.Ф. вдень і вночі чортом дихає на демократичну Україну.
Третя особа в Кремлі — по імперському православному відомству — теж весь час думає по Україну...
Уся каґебістська номенклятура нікуди не виїжджала — вона теж продовжувала своє за інших умов, на інших посадах.
Засоби масової інформації по-старому діяли і діють проти незалежности України і відповідно  готували виборців.
Отже, перший Український Президент мав «всі умови»…
Перше, що йому вдалося — це з Божою допомогою витримати нокаут. Втриматися на ногах після отруєння і спокійним голосом підтримувати Майдан — то була перемога України, яку побачив і оцінив світ. І то не просто епізод — то наша історія!
Потім підуть сівковичі з безсоромними версіями про «самоотруєння», і ту версію озвучить навіть Ю. Тимошенко перед ТБ. Тобто Прем’єр-міністр України!
Друге, що вдалося з Божою допомогою першому Українському Президентові — втримати прямостояння і зберегти гідну позицію в стосунках зі «старшим братом», з сусідами.
Третє, що утвердив Український Президент — то демократичні принципи, що багатьма розцінювалося, як слабкість. Насправді то вимагало державної витримки, на яку нездатні ті, хто домагається сезонних перемог. Доводилося терпіти нестерпне. Зате сьогодні В. Янукович розуміє, що він теж відійде без бою…
Віктор Ющенко став першим Українським Президентом, який вільно говорить перед телекамерою про найскладніші речі і розповідає про значення національних пріоритетів людям, які думають тільки про економічні пріоритети.
Усі сили українського посткомуністичного пекла кинули проти нього, бо виставлені пріоритети — то ж були століттями заборонені речі, за які переслідували і жандарми, і каґебісти, і поліція, і гестапівці… Тисячі табачників висміювали «нацизм» і «нашизм» В. Ющенка. Одні в силу підшкірного страху, другі — за добру плату, треті — в силу нюхових і смакових резонів…
Усі вони, разом узяті, аж зойкнули, коли вийшов Указ В. Ющенка про вшанування на державному рівні усіх поколінь борців за волю України, зокрема нагородження орденом Героя України Степана Бандери.
Минуть десятиліття, нинішні діти виростуть і скажуть: «нормально». Отак важко даються в Україні «нормальні» кроки до справжньої незалежности.
В редакції є купа газет і листів про невдачі і помилки В.А. Ющенка — хай вони чекають на розумного автора, який напише на цю тему свою брошуру. З підсумками можна почекати.
Задля справедливости хочеться нагадати, що ми якось забуваємо виставляти оцінку собі.
В умовах свободи людина не боїться виявляти ініціятиву і не чекає «вказівок зверху». Журналіст може бути «четвертою владою», а може бути чиїмось прислужником або й просто «бузиною». Депутат парламенту може бути орґанізатором політичних і культурних осередків, орієнтувати народ , а може бути набридлим балакуном на телеекрані, а то й проштовхувачем корисливих законопроєктів. Коли люди прокидаються перед виборами і розгублено запитують «за кого?»— то в тому вина не стільки Президента, який не засяяв на олімпі влади, скільки політичних діячів, що не зуміли згуртуватися і стати підтримкою Президентові або хоч розумною опозицією.
«Ми не чуємо голосів з Київа» — часто скаржаться люди звідусіль. Чому? Бо ті голоси ведуть дрібні суперечки, обслуговують дрібних ідолів — замість випереджати ініціятиви зверху і підштовхувати владу. Ми живемо в пасивному суспільстві, де глохнуть ідеали, патріотизм обростає жиром або вироджується в екстремізм та дрібні скандали, питання про моральне очищення переходить в риторику. А попри те в Україні той самий народ, що творив свято Майдану!
Наша редакція хоче привітати Віктора Ющенка і його родину щирим і бадьорим — «Христос Воскрес» — з радісним відчуттям відлуння в його добрій християнській родині.

Євген СВЕРСТЮК

Виступ Є. Сверстюка на презентації книги «Український самвидав»

Книга повертає нас до самої суті того руху 60-х років, який означив перші симптоми розпаду «імперії зла». Що б там не з’являлося перед роком чудес — 1989 — а на початку було слово.
Сміливе одверте правдиве слово — проти глухої стіни лжі і фарисейства. Оскільки таке слово було заборонене, то до нього особливо прислухалися — і ті, що забороняли, і ті люди, що давно спрагли такого слова.
Так народжувався самвидав з потреби шукання правди. І з прагнення до волі, що завжди живе в людині.
Чому вони так боялися вільного слова? Чому в своїх звинуваченнях вони називали есеї «документами, виготовленими з метою підриву і ослаблення совєтського державного і суспільного ладу»?
Чому вони не могли перекрити цього вільного слова тисячами слів своїх слуг?
Чому напівправда безсила супроти правди?
Одне можна сказати з певністю: вони боялися правди і розуміли, що правда робить людей вільними. Тут вони мали слушність.
Коли радіо «Свобода» в 1953 почало свої передачі, совєти почали глушити. Не сперечалися, не дискутували… А самих авторів — репресували. То був початок їхньої поразки
В 2003 р. я отримав запрошення до Праги на 50-річчя радіо «Свобода». Від політиків запрошено В.А. Ющенка.
То був американський проєкт, в основі якого не було розуміння того, чим була «Свобода» для поневолених народів СССР.
Я був вражений, що на виставці самвидаву не було українського самвидаву, окрім кількох книг, виданих на Заході.
Я ж 12 років сидів за те! За той самвидав заарештований Іван Дзюба, Валентин Мороз, Вячеслав Чорновол, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Іван Світличний, Валерій Марченко — а тут цього не помітили! Чи просто не знайшли людини, яка зі знанням справи впорядковує виставку?
На цьому тлі я б хотів оцінити появу книжки Олеся Обертаса «Український самвидав» — книжки розумної, написаної зі знанням справи, з добрим чуттям тексту і підтексту, з розумінням ваги документу.
Але не тільки на цій виставці бракувало такої книги —її бракує свідомості сучасного молодого покоління. Ось і сьогодні на презентації — майже нема молоді…
Можна пояснити, чому діти дисидентів не стають дисидентами. Можна пояснити, чому діти заляканого покоління дистанціюються від гнаних за правду…
Хтось з дисидентів не повернувся з ув’язнення. Хтось повернувся втомленим і схильним до самих спогадів. Хтось потонув у поточній чужій політичній грі.
Молоде покоління не прийшло на зміну, а підхопило легкі постмодерні гасла про свободу від обов’язку і від історичної пам’яті.
Соромно сказати, а серед молоді ширилась мода повертатися спиною до тих, кого на Заході вважали захисниками чести української нації.
Хтось стоїчно витримував, хтось обурювався. Поетка Ліна Костенко біла тим ранена і зробила спробу втечі в мертву Чорнобильську зону.
На тлі тих фактів все ж таки вибухнула Помаранчева революція, яка перехопила історичну естафету свободи. Але дух її мали б живити покоління повсталих, покоління нескорених — «вічних революціонерів». Покоління тих, що вічно стоять на сторожі.
Коли Президент України В.А. Ющенко видав Указ про державне вшанування учасників боротьби за волю України у всіх поколіннях — в суспільстві не було однозначного вигуку: «Нарешті».
Очевидно, то байдужість до важливого і привела до поразки на виборах 2010.
Ми знову стаємо перед глухою стіною некультурности… І молоді доведеться творити свою школу боротьби й здобувати власний гарт.

«Подвійна мораль» української дійсности
Марія ПАВЛЮХ, аспірантка Львівського національного університету ім.Івана Франка

Сократ сказав, що людина — це не соціяльна тварина, а боготвірний феномен. Але погляньмо на нашу українську дійсність.
Підміна понять, пропаґанда псевдоцінностей за останні 15 років витрясла з нас частку духовности і людяности. Не кривімо душею, зізнаймося врешті собі, що ми значною мірою зробилися фарисеями. Тож не галасуймо про мораль, коли її у нас нема. Не розводьмось про те, що  ми християни, коли у серцях наших панує долар, ненависть, погорда.
Звісно, совєтська влада добряче попрацювала у справі підміни цінностей. «Ідеали», котрі хотіли осягнути «люди без Бога», обернулися у плекання злодійства, хамства, розпусти… Чому ми сьогодні дивуємося, що наша влада корумпована, слабо моральна, безбожна – це наслідки совєтської «подвійної моралі».
«Подвійна мораль» — це як подвійне лице, щось штучне, надумане. Не існує насправді «подвійної моралі». Мораль або є, або її нема, а «подвійна мораль» — це намагання за «красивими» словами приховати свої огидні вчинки…
Совєтське пекло зникло, але не зникла посткомуністична свідомість. Сьогодні не мудрі керманичі займають посади, не багаті меценати піднімають українське мистецтво, не інтеліґенти-подвижники зміцнюють національну ідею, а розпаношилось злодійство, нечесність. А «чесний інтелект» залишається пригнобленим, голодним. І кожен іронічно скаже, що чесній і розумній людині до влади зась, що нема порядних молодих людей – патріотів, не на словах, а на ділі, а коли є, то їх не допустять до влади. — Є! А хто їх не допустить до влади? Та ми ж самі і не допустимо. Будучи заздрісні і пихаті, що ніколи не наважаться визнати чужий талант, допомогти йому без хабара. Такі ми є у значній частині, і повинні те визнати, бо шлях морального поступу потрібно починати з усвідомлення власних недоліків.
Релятивізм розмиває межі між добром і злом, змиває на своєму шляху людину. Людина стає засобом, а не метою, маленькою людиною, людиною-машинерією.
Я з жалем бачу, що сучасна молодь теж практикує цю «подвійну мораль». Я не певна, чи батьки дівчат-підлітків психічно здорові, коли можуть спокійно посилати своїх чад на аборт. Цнота тілесна – це щось таке, чого сьогодні нема (бо це неповноцінно, бо це «великі проблеми зі здоров’ям»… Цікаво які?)
Як це зберігати цноту до одруження? Як це бути вірною дружиною і єдиною жінкою своєму чоловікові? Смішно, ненормально… — такі примітивні речі чути щодня. Але ж вони свідчать про втрату цими особами самоповаги. І це значить — бути рабом маніпуляторів, навіть про те не здогадуючись.
А чому не творити культ речей, котрі дійсно вартісні: любови, порядности, справедливости, розуміння?.. Яка радість лежати з наповненим шлунком на Канарах, а бути насправді останнім покидьком?
«Подвійна мораль» присутня і серед молодої генерації політиків. Кого ж обирати у владу? Лише позбувшись цієї суспільної чуми — «подвійної моралі», зможемо відновити і моральне, і національне, і духовне. Я вірю в те, що «вашинґтони з новим і праведним законом», про котрих писав Т. Шевченко, уже між нами. І настане сприятливий час, коли зміниться суспільство. А поки що загляньмо собі в душу… — і відчуймо себе Людьми!

ТРАВМОВАНІ СЕКСУАЛЬНОЮ РЕВОЛЮЦІЄЮ

Аборт — це убивство, а контрацептиви небезпечні. Альтернатива є, — стверджують учасники руху «За життя». 3 лютого вони зустрілися зі студентами Рівненського медколеджу, психологами, соціяльними педагогами та вчителями основ безпеки життєдіяльности.
– До цих пір в Україні триває латентна сексуальна революція, яка ніяк не може завершитися, — переймається керівник Львівської громадської організації «Рух за життя» Петро Гусак. – Це реальність кінця шістдесятих-початку сімдесятих років минулого століття у США і Европі. Тепер молодь там по-інакшому дивиться на це, бо цілі покоління травмовані поведінкою, породженою сексуальною революцією. Тепер є рухи чистих сердець, рух «Справжня любов чекає», рух відновленої незайманости: підлітки, які мали болючий досвід статевого життя, переосмислили свої стосунки, поведінку, і вирішили зачекати з цим до одруження, аж поки не знайдуть коханого чи кохану на все життя.
За словами лікаря, безладні статеві стосунки у ранньому віці – це перша причина того, що людина може заразитися вірусом папілом людини, який дає онкологічні наслідки. У дівчат, які з раннього віку починають вживати гормональні таблетки, можуть бути порушення розвитку кісток і відповідно зросту. Сперматознищуючі засоби, які наносяться місцево, також містять небезпечну речовину, яка називається ноноксинол. Ця речовина впливає на структуру голівки сперматозоїда. Якщо ж частина сперматозоїдів все-таки проникнуть через цю перегородку і відбудеться запліднення, то може народитися дитина з вадами розвитку.
Альтернативою контрацепції є природне планування сім’ї, яке базується на визначенні подружжям плідних і неплідних днів у жінки. Цей метод абсолютно безпечний, безкоштовний, його благословляє Церква, але для максимальної точности він потребує попередньої консультації лікаря.
Окрім лекцій, учасники семінару побачили виставку «Рятуй приречених на смерть». На десяти стендах міститься інформація про внутрішньоутробний розвиток дитини, аборти та негативний вплив контрацептивів.
– Після злиття двох клітин, батьківської і материнської, це вже – неповторна людська особа, яка ніколи раніше не існувала і ніколи більше не буде існувати, – говорить координатор руху «За життя» на Рівненщині Антоніна Торбіч. – Чи знають мами, які наважуються на вбивство своєї крихітки, що на 18-й день від зачаття починає битися крихітне серце дитини? Що на 6-му тижні дитина починає рухатися, значно раніше тієї миті, коли мама це відчує? На 8-й тиждень усі органи вже сформовані й потребують лише часу і поживних речовин для розвитку. Малюк має пальчики на руках і ногах, може стискати руку в кулачок і навіть гикати. Хоч довжина тіла становить лише 3,5 см. Коли дитинці сповнюється 11 тижнів, вона вміє морщитися, змінювати вираз обличчя і навіть усміхатися.
За словами голови Християнської благодійної місії «Православне діло» диякона Віталія Поровчука, люди віддавна знали, що дитина в утробі матері – це ще не народжена, але вже жива людина. А в 20 столітті медицина, біологія та ембріологія, зокрема, довели, що життя людини відбувається не від народження, а від зачаття. І з точки зору ембріології ембріон, тобто плід, це є людська особа, яка не є частиною тіла матері. Етапи – зигота, зародок, плід, новонароджений, дитина, підліток – минають, але особа, котра проходить ці етапи, й далі існує. Ембріональний етап — лише одна зі сходинок людського життя. Тож аборт – це не що інше як жахливе вбивство. Особливо жахливе тим, що це зумисне дітовбивство. Яка різниця, чи вбити дитину в утробі, чи вже після народження, адже в обох випадках йдеться про ту ж особу?
Дітей, які мають безсмертну душу, відчувають біль, страх, які могли б побачити сонце, — їх позбавляють цього на догоду егоїзму дорослих.

Газета «Православне діло»

Данута КОСТУРА
Громаду творить гідність народу

Свого часу довелося побувати в США. Придивившись до тамтешнього життя, я зрозуміла, що громадянським суспільство можна назвати тоді, коли його громадяни почуваються вільними особистостями, мають розвинене почуття власної гідности. Вони шанують закони і не дозволяють порушувати їх іншим, мають право і свободу створювати політичні партії й рухи, товариства і клюби за інтересами. Держава тільки сприяє через органи влади їх утворенню, розуміючи, що всі ці незалежні від неї структури творять клімат доброзичливости, єдности, наповнености життя. Людина, яка знайшла себе ще і поза роботою чи домом, часто стає разом з однодумцями рушієм у просуванні позитивних для країни справ.
США, як держава, створила умови для своїх громадян і дала їм право вибору. Але передувало такому станові прийняття збалансованих законів і неухильне їх дотримання всіма, незалежно від посад і соціяльного стану. Творити і приймати ці закони повинні були перш за все моральні люди, моральна влада. Яка у свою чергу обиралася небайдужими, гідними громадянами.

Волинський святий

Мій Боже милий, як то мало
Святих людей на світі стало
Т. Шевченко

В «Україні молодій» за 27.ІІ.10 з’явився цікавий матеріял О. Кульчинського за назвою «Святий, який лікував УПА».
Назва трохи дивна. Коли йдеться про почаївського благочестивого монаха часів німецької та совєтської окупації, то хіба не само собою зрозуміло, що він солідаризувався з сміливими і чесними земляками, які чинили опір окупантам? Хіба він не з того самого тіста, що св. Йов Почаївський?
Але збаламучена політикою братія нині забарвлює його в свій колір.
Далі передаємо зміст статті.
У довідниках та біографічних довідках читаємо: «Амфілохій Почаївський, мирське ім’я — Яків Варнавович Головатюк, 1894 р. н. — святий, чудотворець, старець, послушник Почаївської лаври з 1925 р... У 1932 р. був пострижений у чернецтво з ім’ям Йосиф. Отримав від Господа дар прозорливости та чудотворення... Поспішали до нього люди, одержуючи зцілення від тілесних хвороб і таємних недугів душі. Зцілювались навіть ті, в кого хвороби були запущені, і, на думку лікарів, невиліковні...»
Але в деяких моментах офіційні версії життєпису старця суперечать свідченням сучасників. Конфлікти Йосифа з братією подаються на церковних інтернет–сайтах приблизно в такому ракурсі: «Присутність великої кількостіи людей стомлювала існування тихої обителі, і настоятель сказав Йосифу: «Справжній ти монах. Але із–за тебе спокою братії нема». І благословив отця Йосифа оселитися в церкві на манастирському кладовищі».
Не забуваймо, що канонізованого в наш час святого поливають єлеєм. За життя то був дуже незручний для конформістів монах, яким цікавилось КГБ.
«В селі Мала Іловиця Кременецького району проживає колишній монах Почаївского манастиря Йосиф — Головатюк Яків Варнавович 1908 р. н., уродженець с. Велика Іловиця, Кременецького району, якого в народі називають «костоправ».
Зустріч «опера» Черкасенка з волинським святим відбулася влітку 1963–го. Кадебіст навідався до Йосифа з вимогою, аби той припинив церковні відправи у своєму домі. Старець–цілитель мешкав у Малій Іловиці, куди змушений був перебратися з Лаври через вороже ставлення до нього інших монахів. Як занотовано в довідці, Амфілохій згадував про своє вимушене заслання й перед Черкасенком: «Мене вигнали з лаври, а зараз і тут не дають мені спокійно жити, але я не боюсь ніяких переслідувань і ради віри можу піти і в тюрму, і на смерть».
Зрозуміло, що його большевики «лікували», як неподатливого дисидента.
У 1962 році старця запхнули до психіятричної лікарні після того, як він разом із паствою став на захист Троїцького собору Почаївської лаври — влада намагалася зачинити його силоміць. До речі, в тій події активну участь брала і Марія Антонюк. За її словами, захисників собору «розганяли водою з такою силою, що та аж продірявлювала одяг». А Підгурський стверджує, що влада помістила старця в лікарню не без допомоги тодішнього «благочинного Лаври».
...1 січня 1971–го Амфілохія не стало. Тисячі мирян з’їхалися на його похорон. Через 31 рік — 22 квітня 2002–го — труна, облачення і тіло розкопаного святого старця були такими, неначе його поховали тільки вчора.
У містечку Почаїві, неподалік від лаврського цвинтаря, у каплиці якого тривалий час жив Амфілохій і на якому був похований, мешкає Марія Антонюк. Ця сивочола жінка — колишня бандерівська зв’язкова, секретарка леґендарного Енея, командувача штабу «УПА–Південь», багаторічний політв’язень. Пані Марія і нині є одним із моральних авторитетів Тернопілля. Кореспондентові «УМ» вдалося записати її унікальні свідчення про те, що святий Амфілохій не тільки сповідував українську ідею, а й підтримував тих, хто за неї боровся.
Марія Антонюк знала преподобного Амфілохія ще з дитин­ства, коли того звали просто ченцем Йосипом (чи Йосифом). Так вона кличе його й досі.
«У той скрутний час — я його називаю героїчним — він нам дуже багато допоміг, — розповідає підпільниця. — Йосип жив на манастирському цвинтарі. Якби жив у самій Лаврі, то, може, ми, бандерівці, і не мали б такого доступу до нього. Це була велика конспірація».
У березні 1945 року неподалік від Почаїва один із загонів УПА вступив у нерівний бій з енкаведистами. Бандерівці втратили 13 бійців. Троє поранених хлопців лишилися лежати в лісі. Марія, дізнавшись про них, одразу кинулася за поміччю до ченця Йосипа. Холодними ночами він потайки приходив лікувати повстанців у бандерівську криївку, а згодом — до однієї з хат, куди їх перенесли. При цьому Йосип приховував, що він монах.
Що ж до політичних поглядів старця Йосифа, то «друкарка» Енея стверджує: «Він глибоко не вникав у ці питання, проте говорив так: «Є нація українська, і повинна бути держава Українська. Але ми беззахисні, ми не маємо зброї». Звісно, про такі речі Йосиф міг говорити не з усіма — тільки з тими людьми з підпілля, які були з ним пов’язані і яким він найбільше довіряв. Також отець молився за всіх нас та повторював: «Я весь час молюся, і моя молитва сильна. Скільки я буду жити, стільки молитимуся за тих наших дітей, що полягли, і котрі вціліли, і за тих, які страждають на засланні. Я за всіх вас молюся».

Є. С.

Знову про закони розвитку і освіту
Антін ДУШЕЙКО, канд. біолог. наук

Еволюція, природний добір, боротьба за існування… Не маючи нічого спільного з наукою, ці поняття однак продовжують побутувати в освітній системі. Тому є потреба про це говорити заради істини! Слово «еволюція» увів у вжиток Ламарк. Потім ним скористався Дарвін і поширив його в наукових колах. Насправді ж такого явища, як еволюція, в природі не існує. В природі відбувається не еволюція, а розвиток. А це зовсім різні поняття. Ми ж не говоримо, що з жолудя еволюціонує дуб або з зіготи еволюціонує людський чи тваринний організм, — а кажемо — з жолудя розвивається дуб, а з зіготи — організм. Різниця між цими поняттями носить принциповий характер, вона полягає в тому, що в основі еволюції лежить випадок, а в основі розвитку — закон. Якщо ми говоримо, що життя, види, людина виникли шляхом еволюції, то це означає, що все це є наслідком випадкового зіткнення атомів, молекул, органел, клітин і т.п., що все, що нас оточує, вся краса світу, чудо природи — усе це з’явилося випадково. Якщо ж ми говоримо, що усе живе виникло шляхом розвитку, то це означає, що існував план, інформація, яка розкручується, розгортається в просторі і часі,, відтак в суворій відповідності з цим розвивається життя. Це абсолютно точний закономірний цілеспрямований процес.
Отже, питання походження життя, видів, людини зводиться до того, як з’явилися перші ДНК і перші білки. Відповідь однозначна: випадково вони з’явитися не могли. А якщо не випадково, то як?
Відповідь на це питання, як би парадоксально для когось це не звучало, дають Біблія і сучасна фізика. За даними фізики існує 7 рівнів реальности. Рівень з І по IV — це добре відомі з фізики середньої школи тверді тіла, рідини, гази, плазма. V рівень — фізичний вакуум, в якому формуються атоми, молекули і матерія в трьох аґреґатних станах. Але і цей рівень ще не є початком світобудови. Існує ще так зване первинне торсійне поле — VI рівень і нарешті — VII рівень, який умовно було названо «Абсолютне Ніщо». Ця назва не випадкова. Якщо для кожного рівня реальности, аж до первинного торсійного поля включно, можна написати змістовні рівняння (описати їхні властивості), то VII рівень сучасна фізика і математика описує рівняннями, які мають вигляд пари 0=0 (1), 0=0 (2). Перша тотожність стосується закону збереження енерґії, друга — кількости руху. Фізики не можуть зробити ніяких висновків відносно того, які властивості має ця реальність. Отже, на VII рівні реальности закінчується фізика і починається метафізика. Можливість фізики пізнати VII реальність дорівнює нулю, але саме з неї бере початок все те, що ми називаємо Всесвітом.
В Біблії про цю реальність сказано так: «Спочатку було Слово, і це Слово було у Бога, і Слово було Бог». Якщо перекласти це висловлювання на мову фізики, то воно означає «матрицю можливого», у якій творчим елементом є Бог.
Сам процес творення фізики описують так: фізичний вакуум, а тим більше дух, який є на два рівні вищим від нього, заповнює увесь нескінченний простір Всесвіту. Всесвіт має голографічні властивості, і кожна точка його містить у собі інформацію про весь Всесвіт. Тому всі типи матерії (від І до VI) і всі види взаємодії є наперед визначеними абсолютними непорушними законами.
Що ж стосується рослинного і тваринного світу, то слід вернутися до К. Ліннея і разом з ним повторити, що видів стільки, скільки їх створив Бог.
Бог така ж незаперечна реальність, як квант, як і земне тяжіння. Засновники квантової механіки були першими, хто дав наукове обґрунтування реальности Бога: «Тільки перший ковток з посудини знання породжує атеїзм, на дні ж її — Бог» (В. Ґейзенберґ). Не дивно, що 92% найвидатніших учених світу, серед яких Коперник, Кеплер, Галілей, Ньютон, Айнштайн, Планк, Шредінґер, Павлов, Вернадський, були переконаними теїстами.
Бог — це істина, любов і закон. Воля Бога — Його закони. Свобода від Бога — це дорожний рух без правил. Тому й потерпає людство, опановане примарою матеріялізму, від нескінченних «аварій»: війн, революцій, тероризму, алкоголізму, наркоманії, депресії, хвороб…
Отже, помилка Дарвіна, використана богоборцями, які й скомпонували ідеологію т. зв. дарвінізму, вилилася у трагедію XX століття.
На тлі усіх цих світових негараздів питання, чому учити і як учити молоде покоління, щоб воно не тільки не згубило себе, а й врятувало світ від загибелі, стоїть дуже гостро й невідкладно. Людство не має права легковажити. Наука мусить нести відповідальність за долю планети й людини.

Українізація по-американськи

П’ятеро українських школярів провели перші два новорічні тижні у США завдяки новій благодійній програмі «SDI — American Winter» («Інститут Суспільного Розвитку — Американська Зима»)
За ініціятивою Михайла Казаренка, колишнього донеччанина, Президента нью-йоркської неприбуткової організації під назвою «Інститут Суспільного Розвитку», п’ятеро учнів з українських шкіл Краматорська та Київа отримали як різдвяні подарунки безкоштовні два тижні в колі українсько-американських родин у штатах Нью-Йорк, Нью-Джерзі та у місті Вашинґтон Колумбійського округу. Софія Лук’янчук, Надія Рокитянська та Олександер Васильєв з Краматорська стали учасниками програми як переможці міського етапу Міжнародного конкурсу з української мови ім. Петра Яцика, а киянки Уляна і Наталка Сидорук — як представниці обдарованої молоді, що мають особливі здобутки у царинах музики та образотворчого мистецтва.
«Ми запросили до себе дівчинку зі Східної України не лише для того, щоб показати їй американське життя. Насамперед, ми хотіли, аби вона знала, що існують українці поза Україною, котрі зберігають свої традиції, мову та культуру навіть за умов змішаних шлюбів. Мій чоловік — американець, але він вчить українську мову, вже напам’ять співає наше богослужіння, до сина Данилка намагається говорити лише по-українськи», — розповідає Ірина Ясінська-Грейвз. Сама Надійка зізнається, що до цієї подорожі вже два роки як перейшла на українську в письмовому спілкуванні, однак, вільно розмовляти рідною мовою через всуціль російськомовне оточення не вдавалося. «А тепер я ніби побувала на Західній Україні. Серед родичів пані Ірини були і Січові Стрільці, і воїни УПА, про яких вона мені багато розповіла. А ще — познайомила з Мирославою Ґонгадзе», — захоплено ділиться враженнями дівчина.

Україна «у світах»

Усе починалося з української суботньої школи при нью-йоркському осередку Спілки Української Молоді (СУМ), де було започатковано проєкт навчання американської молоді в Україні. Протягом кількох років «Інститут Суспільного Розвитку» збирав кошти для навчання американських школярів та студентів українського походження у Літній Школі Україністики Національного університету «Київо-Могилянська академія». Саме у Київі відбулося знайомство Михайла Казаренка з Мартою Ковальчик-Ройтер, котра разом зі своєю донькою Меланією була слухачем програми. Так «Американська Зима» народилася з «Українського Літа», засвідчивши подібність проблем пошуку національної ідентичности — що постають перед українською молоддю незалежно від того, в англомовному чи у зрусифікованому світі доводиться жити.
Марта Ковальчик-Ройтер народилася вже у Сполучених Штатах, що не завадило їй вивчити українську мову. Нині вона, окрім основної роботи, ще й навчає української англомовну молодь, веде групу пластунів, викладає у недільній школі при своїй українській греко-католицькій парафії. Цієї зими у пані Марти гостювала дівчинка з Краматорська — Софія Лук’янчук. «Хоча мій батько завжди розмовляє лише українською, я почала брати з нього приклад тільки за два місяці до «американських канікул», — зізналася Софійка. — «Раніше мені здавалося, що я розмовляю російською, бо ця мова мені подобається, але коли у Штатах всі українські знайомі родини Ройтер дивувалися, що на Донбасі так добре володіють українською, я зрозуміла, що увесь цей час, маючи рідну мову, послуговувалась іноземною. Я не хочу, щоб мене вважали зрусифікованою українкою!»
Окрім екскурсійної програми, яку кожна родина розробляла відповідно до вподобань своїх юних гостей, Софійці ще й випала можливість повчитися в американській школі разом з Меланією Ройтер. Найбільше українську школярку здивувало те, що американські учні ніколи не списують один в одного, а також не користуються мобільними телефонами на шкільній території. «Вони не витягнуть у школі телефон навіть після уроків у коридорі, коли ніхто їх не бачить. Не списують - бо вчаться для себе; не порушують правил — бо відповідають, у першу чергу, перед собою», — наголошує Софія.
Усі діти також підмітили, що в Америці люди працюють більше, аніж будь-де, тому так цінують і вільний час, і зароблені гроші. Але незважаючи на зайнятість, вони відклали частину своїх справ на час перебування гостей з України. Українцям нерідко здається, ніби в Америці легко живеться, хоча, щоб мати таке «легке життя» для своїх родин, людям доводилося неабияк гарувати. «Мій батько приїхав до США після Другої світової війни. Він ціле життя працював на двох роботах, і завдяки цьому ми змогли вчитися в коледжі…» — згадує пані Марта, котра має докторський ступінь у галузі хемічних наук.

«Схід і Захід разом?»

Кошти на покриття вартости перельоту і медичного страхування для цих дітей надали представники однієї з останніх хвиль еміґрації — молоді українці, які приїхали до Штатів на навчання, а залишилися, бо отримали посади у великих американських компаніях. «Вони працюють, американізуються, але не забувають про свою Батьківщину і не шкодують грошей на розвиток українських дітей», — наголошує Михайло Казаренко.
Більшість жертводавців — вихідці із Західних областей України, із Донбасом ніяк не пов’язані. На питання, що спонукало їх підтримати цей проєкт, один зі спонсорів відповів: «Намагаючись бути українцями, ці учні ставлять себе у дуже незручне становище там, де вони живуть, тому вони заслуговують на певну винагороду і заохочення». На роз’єднаності українського суспільства та необхідності підтримувати саме донбаську молодь наголошує також інша жертводавиця — Катерина Шаустюк-Скорупськи, поряд з якою варто згадати Єлизавету Шаустюк-Альфред, Максима Поташна, Вікторію Чернохлебову, Наталю Брандафі, а також Ярослава Завійського з Української кредитівки у Джерсі та компанію «Аеросвіт», що надала знижку на квитки для учасників програми.
«Більшість людей зі Східної України ніколи не були на Західній і навпаки, тому вони бояться один одного», — зазначає Наталя Ольсон, котра приймала у себе Сашка Васильєва, її слова підтверджує Михайло Казаренко тим фактом, що кілька родин у Краматорську в останній момент відмовилися від участи у програмі через нав’язаний медійниками образ «ворожої Америки», а разом з тим і стереотип «ворожих західняків». Саме тому організатори запросили Уляну та Наталку Сидорук із Київа, хоча програма має на меті підтримку учнів зі Сходу та Півдня України. «Якби більше українців могли бачити, як в Америці поряд мешкають люди різних національностей та віросповідань, як вони навчилися поважати погляди один одного, жити разом, працювати разом!» — коментує пані Ольсон, котра, до речі, по закінченні програми запропонувала Сашкові відвідати влітку її батьків на Івано-Франківщині, які залюбки покажуть йому Карпати...

Право бути собою

«І в географічному, і в символічному розумінні Донбас — окрема спільнота... Це простір прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу». Ці слова, сказані ще наприкінці 90-х років японським істориком, професором одного з американських вишів, дослідником східноукраїнських кресів Гіроакі Куромією, лунають сьогодні з новою актуальністю. «Індустріальне серце України», край Василя Стуса й Василя Симоненка, нова домівка для нащадків лемків, переселених Сталіним під час акції «Вісла»... Донбас був і залишається по-своєму, по-особливому українським. І в цьому до нього подібні також інші східноукраїнські та південні області.
Саме для учнів українських шкіл або українських класів в російських школах, віком від 14 до 18 років, що стануть переможцями міського, обласного чи регіонального рівня конкурсу імені Петра Яцика, діятиме і в наступні роки програма «American Winter». Щоб стати її учасником, потрібно звернутися до краматорської філії організації «Просвіта» (за електронною адресою: mmkon@i.ua), заповнити аплікацію та надіслати її на розгляд наглядової ради Інституту Суспільного Розвитку.
Наступним етапом розвитку програми є створення українсько-американського клубу в тому місті, де живуть учасники. У Краматорську такий клуб вже почав створюватись, вже знайдено для нього приміщення, завдяки старанням голови міського товариства «Просвіта» Миколи Конобрицького. Свого часу пан Микола — колишній директор Української гімназії, а нині учитель історії — зазнав переслідувань з боку проросійської місцевої влади за те, що у створеній ним гімназії вчив і виховував молодь як патріотів України, сприяв створенню в Краматорську осередку молодіжної організації «Пласт», запровадив у гімназії традицію розпочинати заняття з підняття українського прапора та заспіву державного гімну...
Останніми словами Надійки та Софії перед їхнім поверненням до Краматорська, роботою в українсько-американському клубі та презентацією програми для однокласників були такі: «Українські родини в Америці допомогли нам відчути, що ми — українці, ми— з-поміж усіх людей — інші. І бути українцем варто не для того, аби просто вирізнятися, а для того, щоб бути собою».
________

В межах допомоги у створенні Краматорського клубу Українсько-Американської дружби Інститут Суспільного Розвитку прийме пожертви, обладнання та комп’ютери для організації інтернет-мостів меж українськими школярами та молоддю, викладачами, знаними суспільними та культурними діячами в Америці. Наш сайт: www.sdinstitute.org.

Григорій СКОВОРОДА
Пісня 13

 Ой поля, ви зелені поля.
І замаєна в квітах земля.
Ой долини, яри і горби,
І могили в серпанку журби!

Ой ви чисті прозорі струмки,
Береги і травинки стрункі.
А у світло-зеленім маї —
Темні хвилі гаїв!

Жайворонкова пісня в полях,
Соловейкові трелі в гіллях —
Той дзвенить і у небо зліта,
Сей лящить у садах.

 А коли тільки рання зоря,
Кожна пташка уже розмовля,
І в повітрі до самих глибин —
Радісний дзвін.

Тільки сонце над гаєм спливе,
Вже пастух виганяє овець,
І сопілки вливається спів
У хори степів.

 Пропадайте, гнітючі думки
Людних міст сторожі і замки.
А я тут доживу свої дні,
Кусень хліба — і досить мені.

Переклад Євгена Сверстюка

Редьярд КІПЛІНГ
Царства, Міста і Трони

Царства, Міста і Трони
В Часу очах,
Наче той квіт сезону —
Цвів і зачах.
Інші втішать бутони
Інші очі й уста —
На Землі, задубілій від втоми,
Нові встають міста.

Нарцис — той гість хвилин —
Не взна повік,
Який мор, вихор, чин
Косив торік.
Та з хвацьким виглядом,
З малим знанням,
Сім днів своїх вінчає поглядом
На вічність дня.

Так милостивий Час
До сущих всіх
Пуска сліпими нас
В світ самовтіх.
Вже ось з косою смерть
Когось взяла,
А тінь до тіні гне те ж саме:
«Вічні наші діла!»

Переклад Євгена СВЕРСТЮКА

 «ВЕЛИКОДНІЙ КОШИК.
Обряди і страви Великодніх свят»

– книжка Ольги ВЕРБИНЕЦЬ та Віри МАНЬКО, що нещодавно побачила світ у видавництві «Свічадо», допомагає відчути неповторний дух Великодня, занурює читача в атмосферу свята.
Автори діляться секретами приготування обрядових великодніх страв, розповідають про звичаї, яких дотримувалися наші предки-хлібороби, про головні атрибути Великодня. А ще – про особливості святкування Великодня на Гуцульщині, на Лемківщині, у довоєнному Львові…
Книжка стане у пригоді не лише молодим та зеленим, досвідчені господині теж знайдуть в ній чимало цікавих родзинок й инших варіянтів знаних їм рецептів, зокрема, пасок, сирників, мазурків, великодніх пляцків і тортів, м’ясних страв, салатів й різних-прерізних смаковитих додатків до великоднього столу. Книжка просто наповнена пахощами великодніх смаколиків і, читаючи їхні переписи, просто дивуєшся багатоманіттю й щедрості української великодньої кухні.
...Збігають останні дні Великого Посту, і незабаром ми, як і наші предки упродовж багатьох століть, готуватимемося до світлого свята Христового Воскресіння: пектимемо паски, малюватимемо писанки, споряджатимемо великодній кошик... Нехай же радісна, животворча атмосфера свята, що промовляє з кожної сторінки книжки Ольги Вербинець і Віри Манько, увійде в кожну домівку.

Великодні звичаї українців

Найстарша форма обряду розговіння була на Поділлі, Волині й Галичині. Господар обходив тричі навколо столу з мискою, наповненою свяченим. Ставши обличчям до святих образів, він розрізує на тарілці кілька свячених яєць і кінчиком ножа або ложкою підносить частинки яйця кожному до рота, ніби причащаючи, і промовляє: «Дай, Боже, ще й на той рік дочекатися світлого празника Воскресіння Христового в щасті і здоров’ї!».
Другий день Великодніх свят — «Обливаний понеділок». Тоді парубки, зустрівшись з дівчатами, обливають їх, по можливості — несподівано, водою. За це дівчата обдаровують їх крашанками, а у вівторок можуть віддати тим же, тобто обливати хлопців, й то зненацька, не жаліючи ні святочного убрання — так, як хлопці з ними поступали.
Давні вірування в очищувальну силу вогню й води залишились в народному побуті до наших часів. Коли навесні дівчина й хлопець будуть облиті водою, — будуть улітку дощі, буде урожай, а облиті будуть чисті, здорові, сильні, розумні, одружаться з коханими…

Олександер ПАНЧЕНКО,
з Лохвиці, Полтавщина

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку