Христос Воскрес! Воістину воскрес!

ВЕЛИКОДНЄ ПОСЛАННЯ архиєпископа Харківського і Полтавського ІГОРЯ

У ці радісні великодні свята, просвітлені неповторним відчуттям присутности серед нас воскреслого Господа, такими недоречними здаються згадки про смерть. Ми воліємо думати про життя, що дістає нині перспективу вічности, про його нездоланність і всепереможність. Але знов і знов воскресний тропар узалежнює Христове воскресіння від жертовної смерти Спасителя: „смертю смерть подолав”. І в це свято життя ми звертаємося думками до таємниці смерти.
Смерти як перемоги. Таємничої перемоги, що відкриває нам дочасність і обмеженість матеріяльного світу, а водночас стверджує реальність вічного існування Бога та нескінченности Його небесного царства. А отже і нас самих як імовірних мешканців цього Царства.
Втеча від цієї таємниці завжди закінчувалася поразкою. Так, як усесвітньою катастрофою закінчилося самовдоволене занурення допотопної цивілізації в матеріяльні насолоди. Так, як було зупинено штормом втечу пророка Йони від свого призначення. І врятований від потопу праведний Ной, і виведений із морських глибин Йона роблять один висновок: життя з Богом можливе тільки за умови мужньої, відвертої зустрічі зі смертельною небезпекою. Вилікувати згубну недугу гріха можна, тільки відкривши перед небесним Лікарем завдані цією недугою рани.
Разом із усією сучасною цивілізацією ми переживаємо нині смерть ілюзії економічного дива, заснованого на невпинному визискові земних ресурсів, несправедливому розподілі плодів праці й житті в борг. Рани від цієї катастрофи несе тією чи іншою мірою кожен із нас. Засліплений розум шукає в економічній катастрофі наслідків помилок і прорахунків окремих політичних діячів і державних лідерів. Та в світлі Христового воскресіння нам відкривається глибший, духовний — і попереджувальний сенс завданих нам ран. Смерть ілюзії допомагає нам повернутися на шлях творення свого реального майбутнього, відкритого Господньою жертвою, в якій на хресті розпинається Адамів гріх.
Воскреслий Господь вчить нас перемагати духовну смерть, відкриваючи примарність штучних ідеалів матеріялістичної цивілізації. Він веде нас через переживання Голгофи – унікальної для кожного з нас – до пізнання таємниці тілесної смерти як єдиних дверей до вічного життя. І пасхальні згадки про Христову жертовну смерть лунають для нас життєствердним закликом сміливо й рішуче прощатися з ілюзіями для відкриття земної історії та нашого особистого життя як простору здійснення Божого милосердя, де кожна гідно пережита нами втрата стає початком нового життя в Христі, життя, осяяного світлом вічного й незгасного воскресіння.
Христос воскрес! - Воістину воскрес!

З Великоднього листа Лесі Храпливої-Щур

...А ми ж усі ждемо, більш чи менш свідомо, найбільшого чуда — воскресіння душі нашого народу, оживлення у свідомості сучасників достойности і слави Батьків; праведности та актуальности їх змагань. Оживлення духа Конотопу й Полтави — заповітів, залишених нам для завершення... Звичайно: з поправками на такі інші наші часи і обставини. Може й легше було приснопам’ятним ясновельможним Гетьманам Виговському чи Мазепі — здобувати наші права „през шаблі» .Сьогоднішній світ окричав би нас за те хіба «терористами, реваншистами», які зневажають оце, під ворожий диктат – чеченців чи грузинів… Це й сказав нам ще перед стома роками наш Каменяр: „Кажеш: нині інші війни — ну то іншу зброю куй!»
Так, сьогодні важать не «шаблі» великих Провідників, героїв, а національна свідомість та характери кожного громадянина. У наші бо часи творять Державу усі громадяни - і кожного необхідно виховати - старанням і прикладом кожного з нас.
Ждемо усі з тугою духовного перетворення нас із «місцевого населення» у чесну й діяльну громадянську, державнотворчу спільноту. Тож і пишімо й говориімо про необхідність такого „чуда» — всюди, „на розпуттях велелюдних», як і в дружніх навіть родинних колах. Діймо в напрямі з’єднання і згоди нашого народу — шукаймо шляхів і засобів для осягнення мети змагань довгих поколінь — а вони знайдуться і в нашому віці і в наших обставинах...
Зрештою Він Всемогутній у Своєму Воскресенні — Недосяжний у містерії прабатьківської української ПИСАНКИ — і Він буде з нами. Вірмо ж!

ВЕЛИКДЕНЬ в українській поезії:
Упорядник Н.О. Данилевська.— Ніжин ТОВ «Видавництво «Аспект-Поліграф», 2009
Знаменно, що цей та інші збірники духовної поезії виникають з глибокої потреби життя, з потреби його просвітлення й творення. Може це відчувають найбільше самі поети. І з’являються такі ентузіясти, як Надія Данилевська, Галина Манів, Зоя Жук, що беруться за справу формування, від яких віє свіжістю, бажанням оновлення.

Богдан-Ігор АНТОНИЧ
Воскресіння

Дзвони грають зарання, бо зоря сходить рання,
дзвони грають, вітають, бо зоря є ясна,
дзвони грають зарання, від самого світання,
дзвони грають, вітають, воскресає весна.

Дзвони б’ють без угаву,
б’ють на радість, на славу,
дзвони б’ють в п’янім герці,
хоч замовкли, б’ють знов,
дзвони б’ють без угаву, будять тишу імлаву,
дзвони б’ють, бо у серці воскресає любов.

Дзвони б’ють невгамовно,
кличуть чудо містерії,
дзвони б’ють срібнотонно,
струмінь радісних слів,
дзвони б’ють самодзвонно, бо це духи матерії,
дзвони б’ють, гармонійний воскресає двоспів.

Дзвони грають шовково, осяйно, барокково,
дзвони грають, вся земля на привіт поспіша
дзвони грають шовково, будять Сонячне Слово,
дзвони грають, бо моя воскресає душа.

Василь ГЕРАСИМ’ЮК

Святили паску черешневим цвітом —
черешня на Великдень розцвіла,
і подихом, пелюсткою сповитим,
хитнула запах свіч... Не рання мла,

а ніч, прошита колом свіч, зосталась.
У тьмі навколо церкви - коло свіч.
За ними нас не видко - мов сховались.
Ми рідко сходим з родових сторіч.

Ми свічі простягнули з темноти
і грієм губи цвітом черешневим,
незримі над могилами під небом...
А свічі палахтять до хрипоти,

за руки взявшись: вирватись, втекти!
Та вже світає цвітом черешневим.

Черешне-сестро, паску посвяти.

Олекса СТЕФАНОВИЧ
Великоднє

«Христос воскрес!» Давно затерся
Серед потоку слів і зол.
І білим голубом для серця
Не припада вже цей глагол.

І вже не всталого із Гробу
І зниклого у вишині,
А ненаситную утробу
Ми ублажаємо в ці дні.

Пилати, Іроди та Юди
І так далеко до небес.
Воскрес Христос? Як станем люди,
Тоді — Воістину воскрес!

Надія ДАНИЛЕВСЬКА

На свято вбирають орелю в
квітучу купіль урочисто.
Роса посміхається чисто,
втихає здивований гай.
Кайдоли увиті стрічками,
і рястом, і сон-травою.
— Хто перший? У вир головою,
в розкрилене піднебесся?
Коліна зрадливо не гнуться,
і наскрізно дух забиває. Та
я вже у весну ступаю.
Підхожу. Холоне у грудях.
— Розгойдуйте! Дужче!
— Гей! Нумо!
— Гукайте Зеленого Шума!
«А Шум ходить, по воді бродить...»
Потряс Зелен Шум бородою.
Хитнулись дерева у млості.
І гай сколихнувсь піді мною.
В небесній ясній високості
провісник озвався луною.
Ударив, в зеленому гаї,
мов грім молодий розкотився.
Росою й вогнем освятився —
Великдень орелю гойдає.

Тетяна МАЙДАНОВИЧ
Причастя
«Чашу, що Я її п’ю, ви питимете...»

Я знаю вже, чому Ти, Боже, плакав...
Коли страждань піднесли чашу-долю,
Коли тобі гіркий давали оцет
Тому життю-блаженству навзамін,
Що нам приготував, як спіле жниво.
Я знаю вже, чому Ти, Боже, плакав.
Так губить роси хмаронька ранкова.
І так пшениця, що її не зжали,
Важке зерно на землю гірко ронить.
По стоптанім зерну у світ приходить
Несамовитий людозгубний голод.
О, як Ти плакав при останній чаші!
Це ж ради нас просив: «Хай промине»,
Але вона уже перехилилась...
Ти перший пив. І кожен, хто з Тобою,
Теж питиме причастя це до дна: е
І сльози, й смерть, і Вічне Воскресіння!!!

Софія МАЙДАНСЬКА
Лист 65

Дівчинко наша,
гаївко,
хто поведе тебе
кладкою сплетених рук
над подвір’ям Воскресним,
де церква кивнула тобі головою,
де біла її перемітка
збігала
на ігрищем збитий спориш.

Там Вероня, Калина, Анниця
виводили тонко і жалібно так,
що малі немовлята
злітали на тих голосах
під сферу зірчасту
і, посідавши рядком,
крильця складали на грудях.

Дівчинко наша,
хто зловить тебе
у тенета
із сплетених рук
на подвір’ї Воскреснім
де берегині, олені
й сорокавосьмиклинці
з яєць Великодних біжать
на ігрищем збитий спориш.

Там Вероня, Калина і Анниця
співають і досі,
звівши праведні очі
під сферу зірчасту,
аж дід мій Микола,
не втерпівши
райські врата отворяє,
і диригує,
і тенором тихо і ясно
виводить вгорі.

Сергій ЦУШКО

Христос воскрес! - Воістину воскрес! -
вітаються на кладовищі люди.
Немає див, їх убива пргрес.
Та це - було, і є, і завжди буде.
Півсвіту снігом взимку замело,
та воскресає все довкола знову.
Збирається на проводи село,
на щиру і неголосну розмову.
Стоять погожі, богодані дні,
і як пташиний ключ додому лине, -
збирається святково до рідні
розкидана і спрагла Україна.
Збирається, іще стачає крил
на вічний голос роду долетіти,
подумати над тишею могил,
про сокровенне тут погомоніти.
Між негараздів і дрібних незгод,
коли в безвітрі тануть наші сили,
можливо, нас зберуть таки в народ
свята земля і батьківські могили.

Євген СВЕРСТЮК
Веселих свят

Злетів листочок
крізь замети часу
з далекого саду дитинства
упав на стіл
і просить тепла
Любий гостю
звідкіля ти
де ти зберіг усмішку
і ясну пам’ять
Вже нема свят
різдвяних веселощів
давно нема саду
де тебе випестила
пісня теплих вітрів
Він лежить
світиться вічною усмішкою
але мені здається
він сиротливо тремтить
і забиває своїм трепетом
пам’ять вчорашнього лету
щоб знову жити
світлом зеленого ранку
Любий гостю як ти завітав сюди
я не знаю колишнього
не знаю свят
цієї німої землі
яка мені й не снилась колись
Ходімо в сад
вернімось в край нашого дитинства
у спогад свят

Різдвяних свят

у високих заметах
скрипучого білого снігу
ясні юрби колядників
зі восьмигранною звіздою з решета
велична пісня на кліросі
Рождество Твоє Христе Боже
наш возсія мирові світ розуму
і біла стежка
від цієї пісні
аж до моїх етапів

Великодніх свят

коли землю будили благовісні дзвони
і радість котилася
хвилями зеленого жита
різко повівав холодний вітер весни
але небо вже обіцяло
білу повінь садів
тихе гудіння хрущів над вишнями
безтямні ласки рожевих яблунь
що будили тугу до недосяжного
за щастям що вічно минало
як вітер

Зелених свят

коли буйно зацвітали липи
нестримно квітувало жито
терпко п’янив запах лепеху
і все плило кудись
в зеленій повені
і було смутно
і було трохи лячно
що за святом
насувається будень
Веселих свят
мій сонячний листочку
ти ніколи не зблякнеш
бо скільки сонця-світу
ті свята завжди
на землі і в підземеллі
на волі і в неволі
для втішених і засмучених
завжди будуть веселі

Кучино, 1975

Віра ВОВК
Воскресіння

Мосяжні розлилися дзвони
Такі веселі!
Летіла пісня над загони
Ставки і скелі.

Морелі гнулись тонкогилі
Під шум воскресний
Жасмин розцвівся на могилі
Такий чудесний...

Сумна береза розраділа:
Весною стала!
Кора, в сльозах умита біло,
Христа вітала.

Раїса ЛИША

здрастуйте татусь красивий
і матуся як зелена трава

тремтить угорі весна
небесний стоїть місяць
кричать сині півні

літо осінь зима весна
літо осінь зима весна
часу нема
ви заповідали мені
те що ніхто не назве
завтра Великдень
воскресне Христос

обіймімо простимо один одного

світ біліє тихо
людина горить

я хитаюсь на очеретині
перед страсною П’ятницею
дано вдихнути нерукотворну весну

здрастуйте радо
Христос Воскрес

Микола ТКАЧ

Кожного разу
коли намальований тобою тюльпан
розкриває свої пелюстки
перед образом весняного сонця,
поміж нами настає
Рахманський Великдень:
ми стаємо безтілесними
у єднальному співі птахів,
гомоні дерев, шепоті трав.
І, мов діти малі,
виймаємо із своїх схованок
найприємніші великодні забави.
Я прошу тебе -
намалюй нам великодню гойдалку,
аби, піднісшись на релях її,
ми повиймали всі цвяхи
із тіла Христового.

Яків ЩОГОЛІВ
Кожного разу

— Може б, мамо, ви нам з ласки
Та дали святої паски,

Ще й червоних яєчок,
Що красили про діток?

— Постривайте: свято в мене
Буде завтра посвячене;

Завтра янголи з небес
Скажуть вам: Христос воскрес!

І вже час той недалечко,
Що покотиться яєчко

Й ви погонитесь за ним,
І червоним і ясним. —

Позаснули хлопченята,
Й сниться їм, що янголята

Кличуть голосно з небес:
«Годі спать: Христос воскрес!»

Людмила ІВАННІКОВА
Новий український Богогласник

СПІВАЙТЕ БОГОВІ НАШОМУ, СПІВАЙТЕ:
Духовні пісні Закарпаття / Запис текстів і мелодій, упоряд., підгот. текстів, вступ. ст., примітки та словник І. В. Хланти. Розшифр. мелодій Ф. І. Копинця. – Ужгород: ВАТ “Патент”, 2008

Від перших часів християнства і донині духовний спів супроводжує православне богослужіння. Про нього святитель Іоан Золотоустий писав: “Ніщо так не підіймає і не окрилює душу, не відділяє її від землі, не позбавляє від уз тіла, не заохочує любомудрствувати і нехтувати всім житейським, як суголосний спів і гармонійно складена божественна пісня”. Тому не дивно, що всі літургійні книги – Псалтир, Часослов, Октоїх, Мінея, Постова і Цвітна Тріоді, Акафістники, Канонники, — містять тексти, які переважно співають під час Всенічної, Літургії, Вечірні та інших богослужінь. Це тропарі, кондаки, стихири, ірмоси, прокимни, деякі псалми та певні молитви. Співають також акафісти до Ісуса Христа, Божої Матері та різних святих, особливі канони (наприклад, похоронний або Великий покаянний канон святого Андрія Критського).
Відомі також вісім церковних наспівів (гласів), кожен з яких має свої особливості (окремий глас для стихир, тропарів, ірмосів). Уся ця духовна музика створена видатними церковними діячами, святими отцями – такими як Григорій Великий, Єфрем Сирін, Іоан Дамаскин, Григорій Назіянський, Амбросій Медіоланський, Роман Солодкоспівець, Августин Блаженний, Андрій Критський. Високою художньою досконалістю відзначаються канони до Пресвятої Богородиці ченця Йосифа тощо. Такі пісні були і є неперевершеною духовною проповіддю, адже в них у поетичній формі викладені основні догмати православної віри, які легко засвоювалися через красу мелодій.
Разом із православним богослужінням примандрувала ця традиція в Україну, і тут не тільки знайшла благодатний ґрунт, а як виноградна лоза процвіла і розмножилася в численних зразках духовної поезії, які створили такі талановиті представники нашого духовенства як Димитрій Ростовський (Туптало), Феофан Прокопович, Єпифаній Славинецький, Георгій Щербацький, а також не відомі нікому священнослужителі, церковні реґенти, уставщики. Їхні канти, на зразок “Ісусе мій прелюбезний”, “Похвалу принесу сладкому Ісусу”, “Мати милосерда”, “О горе мні грішнику сущу”, “Скорбная Мати під хрестом стояла” і досі залюбки співають не лише півчі, а й численні хори та ансамблі духовної музики.
Не забуваймо, що на ґрунті церковного співу здобули собі світову славу такі українські композитори XVIII-ХІХ ст. як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський та інші.
Дерево духовного співу дало іще одну потужну гілку на Україні – це народні релігійні пісні, які виникли на основі богослужбових текстів, а також увібрали в себе образи апокрифічної та агіографічної літератури, засвоїли морально-етичні норми та християнський світогляд. Оскільки з такою літературою ознайомлені були насамперед студенти братських шкіл, то саме вони й були першотворцями кантів, псальм, духовних пісень, які через них входили в усну традицію, оживляли її новим потужним струменем.
Вже у XVIІІ ст. постало питання збору і видання збірника таких пісень. І 1790 року в Почаїві був виданий перший український Богогласник, який уміщував 250 духовних пісень, що були популярні на той час в Україні і приурочувалися до свят Господніх, Богородичних та різних святих. Ця книга витримала декілька перевидань, і ще досі в пісенниках церковних півчих можна знайти розкішні зразки пісень, наприклад, про Георгія Побідоносця, про Олексія Чоловіка Божого, канти про святого Миколая, святого Василія, про Почаївську Божу Матір і под., які, до речі, виконують і лірники та кобзарі.
Саме з цього Богогласника поширились у народ численні християнські колядки, новорічні та йорданські пісні, великодні, троїцькі, богородичні, похоронні, що набули особливого розквіту в фолкльорній традиції.
Українські духовні пісні – це досконале поєднання пісні з молитвою, тому вони не лише формували, а й вбирали в себе християнський світогляд, виражали уявлення народу про життя і смерть, погляд на душу, її шлях у вічності. Тож не випадково захоплювали вони таких видатних учених-фолкльористів як М. Гоголь, П. Безсонов, Д. Мордовець, М. Сумцов, В. Науменко, Ю. Яворський, Ф. Колесса, І. Франко, В. Гнатюк, О. Кошиць, В. Щурат… Приміром, 1902 року В. Гнатюк опублікував 225 духовних пісень у “Етнографічних матеріялах з Угорської Руси”. Того ж року побачив світ і збірник закарпатського письменника Івана Сільвая.
Однак упродовж ХХ століття про таке видання, а тим паче дослідження, не могло бути й мови. Отже, особливо відрадно було одержати значний за обсягом (848 сторінок!) і неперевершений досі за кількістю матеріялу (562 тексти з нотами!) збірник духовних пісень Закарпаття, упорядкований відомим фолкльористом з Ужгорода Іваном Хлантою. Книга ця відображає не занепад (що було б недавно у ХХ ст. після небачених переслідувань за віру), а навпаки бурхливий розвиток цієї гілки народної традиції. Адже, якщо порівняти цей другий український Богогласник з першим, виданим понад 200 років тому, то побачимо, що репертуар православних та греко-католицьких віруючих значно збагатився (див. “Пісні до Пречистої Діви Марії”), “Пісні під час Служби Божої”, “Пісні для дітей”, “Покаянні” та “Похоронні пісні”).
Переважна більшість пісень, уміщених у виданні, — це записи І. Хланти, зроблені впродовж 1987-2007 рр. на терені Закарпатської области. І то, як зазначив І. Хланта в примітках, з величезної кількости записаних творів вибрано лише найкращі, найпопулярніші зразки! Щоб вичерпати все, слід було б здійснити дослідження у кожному населеному пункті, а це практично неможливо. Адже, як пише фолкльорист, “нові пісні творяться щодня”.
Маштабність цієї праці можна уявити, зокрема, з такого зауваження упорядника: “Чимало вірників пам’ятають значну кількість пісень. Так, від Софії Черничко (с. Біловарці) ми записали 80 пісень, від Василя Стойки – 60 (с. Кричево, обоє з Тячівського р-ну), від Олени Січки (м. Ужгород) – 70, Пелагеї Рожко (с. Іза Хустського р-ну) – 75, Василя Федорянича (с. Керецьке Свалявського р-ну) – 48 пісень. Цей перелік можна продовжувати. Але, без сумніву, згаданими цифрами їх репертуар не вичерпується, а навпаки, постійно поповнюється” — адже ці та інші талановиті співаки часто відвідують численні манастирі Закарпаття, звідки приносять нові пісні. Отже, з відновленням храмів та манастирів, які знову стали центрами не лише релігійного, а й фолкльорного життя, відродилася і розквітла оновлена давня українська духовно-пісенна традиція.
Збірник упорядковано за церковним календарем. Спочатку вміщено пісні, що виконуються на свята Господні (Різдво, Богоявлення, Стрітення, Вознесіння, Тройця, Преображення, Воздвиження). Сюди ж належать і ті твори, які співають під час підготовки й у дні Великого посту та на Страсному тижні).
Розділ “Воскресні пісні” охоплює пісні пасхального циклу. Окремо подано пісні до Ісуса Христа, до Сотворителя, пісні на свята Богородичні (Різдво, Покрову, Введення, Благовіщення, Успіння), пісні до Пречистої Діви Марії, пісні до святих, особливо шанованих в Україні – Василія, Георгія, Петра і Павла, Миколая, Варвари, до св. Архистратига Михаїла тощо. Найбільші розділи становлять уже згадувані Богородичні, покаянні та похоронні пісні. Слід зазначити, що свого часу І. В. Хланта видав ці твори окремими збірниками.
У текстах пісень збережено лексику діялектних форм та деякі діялектні фонетичні й орфоепічні особливості, однак, як зазначає І. Хланта, здебільшого упорядники “через непослідовність у передачі діялектних рис, залишали форму, найближчу до літературної вимови”. Справді, мова жителів Закарпаття настільки незвична зі своїми архаїчними рисами та зовнішніми впливами, що непідготовленому слухачеві нерідко важко адаптуватися до неї, і все ж збірник мав би значно більшу історичну та філологічну цінність, якби були збережені не лише ці особливості, а й індивідуальна лексика та орфоепічні версії (з відповідними коментарями).
Видання І. Хланти може згодитися не лише його землякам, а й зацікавленим цінителям цього жанру по всій Україні. Частина текстів подана церковнослов’янською мовою. В кінці збірника пояснено деякі архаїчні слова в невеличкому словнику.
У передмові І. Хланта висвітлює історію збирання, публікації та дослідження духовних пісень Карпатського регіону, їх тематику та сучасний стан побутування. Зокрема, увагу звернено на історію виникнення та поширення церковно-релігійних колядок, їх тематику і символіку, зв’язок зі Священним Писанням та українською національною культурою.
Оскільки таку значну кількість матеріялу вперше введено в науковий обіг, то зрозумілі труднощі його наукового осмислення, — аналізи жанрової приналежности, клясифікації, особливостей поетики.
Нерідко виникає питання: а чи ці твори дійсно належать до фолкльорної традиції, чи до літературної, адже, як відомо, поширюються вони все-таки в писемній, а не в усній формі? Про це зазначає сам упорядник: “Їх переписують у зошити, складають саморобні збірники-пісенники, якими й користуються під час співу”. Як зауважує професор А. І. Іваницький, стиль віршової поетики цих творів спирається на силабо-тоніку, наспіви – на гомофонно-гармонічну основу, яка була запроваджена наприкінці XVI – поч. XVII ст. із введенням партесного співу, який мав визначальний вплив на церковно-побутову творчість.
Надзвичайно важливо саме те, що І. Хланта записав практично всі пісні, які побутують у реґіоні на даний час, не вдаючись до теоретичних подробиць, – і в цьому найголовніша цінність його наукової праці. Збірник відкриває широкий простір для вирішення сучасних фолкльористичних проблем. Таку роботу може виконати не кожен науковець, а лише той, який досліджує фолкльорну традицію стаціонарним методом, упродовж багатьох десятиліть, і в цьому пляні доктор мистецтвознавства І. Хланта зробив неоціненний внесок в українську фолкльористику ХХ-ХХІ століть.

ПАРАСКУ ПЛИТКУ-ГОРИЦВІТ називають Гуцульським Сковородою. Її книги пощастило бачити не багатьом, хоча понад півтори сотні рукотворних книг подарувала світу Гуцулка Параска з Криворівні. Ікони, писані її рукою, зберігаються ледь не в кожній родині Криворівні, по сусідських селах та зібраннях колекціонерів з різних кутків світу. «Параска народилася 1 березня 1927 р., у селі Бистрець Верховинського р-ну. Ця проста гуцульська жінка отримала тільки початкову освіту, а справжню школу пройшла в сталінських лагерях, де опинилася за участь в УПА (як і багато інших молоденьких дівчат, чия вина полягала в тому, що вони носили повстанцям одяг і їжу). У лагері вона поклялася, що, якщо виживе, присвятить своє життя служінню «миру Божому на землі». Все життя вона прожила у страшній бідності, самотності, пишучи ікони і створюючи книжки — майже 150 рукотворних книжок, біля ЗО — по 500—600 сторінок каліграфічного почерку кожна. Це казки і духовна проза, молитви, вірші, верлібри, гуцульський фолкльор, щоденники... Дбайливо оформлені малюнками, орнаментами, власноруч переплетені за допомогою полотна, цвяшків і мучного клею. Ці книжки, схожі на старовинні біблії, складають зараз основу Музею Параски Горицвіт, який силами криворівнянської громади, за підтримки Голови Комітету Верховної Ради з питань культури Леся Танюка, відкрито в листопаді 2005 року в її домі.
На темі творчости Параски захистилася не одна докторська дисертація, диплом чи курсова робота. Проте спадщина Параски Степанівни до тепер не опрацьована і немає жодної виданої книжки її творів.
Наталя ШЕВЧЕНКО, Центр Леся Курбаса

ЖИТТЯ В ОБСЯЗІ
Параска ПЛИТКА-ГОРИЦВІТ

Життя — це Повчання. Великий Гарт.
Чи витривалість за нами? —
Не слід передчасно вгадуванням передзвонювати.
На поручених своїх ділах випробовуємось, як те желізо, яке, однаково, гнеться від знемог. Бо, що для нього гарт? Скільки не гартуй, марно чекати витривалости довгочасної.
Так і ми. Хоч і гартує нас всяке-всякенне життя, а найбільше — всякденне, та гнемося... і гинемо від найменшого надмірного пертя.
Життя — краса Сонця. Тепло його і його невитерпна гарячка.
Усе в житті бувале... І стелиться без запитів о дозвіл на людські плечі.
А ми несемо сю ношу... з оглядами і… без оглядів. З огріхами, і без огріхів... Визираємо те Сонце, що вміє обігріти душу. Життя — це тільки Чин Надії.
Життя — це Великий Дім, вбудований на міцних підмурівках. Будівничий мав задум не лише о собі, але й о майбутніх поколіннях. Цей Дім — дочасний для Нього, але надовго залишений нам, «з Його роду».
Життя — це голубина пара, хмара, що вітер її в небі колише і, хоч підносить вище, не розбиває... Вділи, Боже, щастя людині, так високо, як хмарі і так, до кінця, як пташині.
Життя — це різні покликання і різні таланти, а з ними й неоднакові справи, обставини... що ними підносимося заслужено і, навпаки, що вони нас підносять, а ми їх не варті.
І це — добре, і це — славне, і нехай би услід ходило... А вести його — нам, і кликати за собою — нам, а коли воно веде і кличе, — іти за ним знову... нам!
Життя — це ранки. І вічне їхнє світло і святе. Дерева, квіти, трави п’ють вологість, а ми голодні Світла й Божества.
Життя — це нескінченні моря, розбурхані, всепоглинаючі і спокійні благословенною погідністю. А ми? Потопаюче неуцтво і в тиші... а що вже казати про бурю! З науки своєї необачні діла ділаємо непробачні. Самі Себе не рятуємо, о поміч не просимо, плюємось в море і ногами: відпихаємо берег. Ми тонемо і на суші своїй, лиш в думках про море.
Життя — це Дівчина чудесна, Зоря ясности, поранкова милість Сонця, відпочинок дерева зночі, і знов буря, ніч, змагання... І це — життя, що неправдою відгородилося, і те, що свідкує істину. Проява потуги людського духу і запропасних безвістей серед незичливого часу.
Життя — це вічний вітровій, любий неспокій, двобій із силою, прояви якої бачимо, але обличчя не знаємо, як не знаємо обличчя вітру. І ти, людино, як м’ячик в покоті серед цієї повсюдної стихії, безпритульна, невдоволена від ударів, задоволена мусиш бути хіба тим, що не одразу розпукнешся і зникнеш, досить маєш часу помиксатися то в один кут, то в другий, куди тебе твої долі і судьби несуть... Звинувачуймо... Але, хіба лиш себе? Наше «Я» надто гомінке. Найчастіше, це пробита гума, ні собі, ні вітрові не цікава.
Життя — це почин радощів.
Життя — це закличний спів, на який ідемо й біжимо і в страсі невідання, і в часі добрих днів.
Скільки було б змоги — стільки солодись! І плач, скільки вгодно. Біжи за піснею і красою все життя, бо ти — людина, найдосконаліша створеність.
Життя — це матері краса, з чистою і святою любов’ю. Доки ти дитина, не питай затаєних глибин, вони самі тобі признануться, відтак...
Коли доля тебе зневажить і щастям твоїм злісно знехтує. Всього забракне тоді.
І ти задумаєшся не раз про материне молоко, погідні дні, солодкі, коли тебе ніщо не вражало так, як тепер.
Все тоді нашіптувало ніжність, бо інакше, як вивести тебе, дитино, у люди і до вершин.
Життя — це простір. І в тобі, людино, безкінечні водні простори, живі, рухливі. Ти п’єш і п’ють тебе. Хоч ти й не вино, а чимось таки п’янке твоє будення.
Життя — це ніч, без зір, без місяця, без днини, що ближиться. Уперто йдеш, і ця ніч стає тобі підвладна, хоча буває й так, що не маєш з того жодного хосену. Ідеш, як воїн, полем градобою, і щастя і нещастя смертельної доби за тобою вслід. А як інакше?
Життя — це стремена. А ти, людино, кінь. З усяким найменням і з ріжним погоненням. І не тебе годують їздові, а ти їх годуєш. Чи знаєш про це?
Життя — це не маленьке дзеркало, а люстро для дорослого, в повен зріст — Душечеркало.
Життя — це мільйонний водопад людських очей і поглядів.
Життя — це вузькі дороги, якими заледве карабкаємося. Відчай тих доріг з нами завжди.
Життя — це велика нива орана, покинута без обробітку до Лишидня.
Життя — це захований скарб. Що там, не знаємо пильнуємо, хоч, би, там і постіл без зап’яток. І добре робимо. Напевне, добре. Бо з незрячого починається величне, в часто надто болюче і разюче. А за тим — добре і безпечне.
Життя — це повинність кожного, гарт вистояти до останку і не гнутись ні перед чим, а йти змагатися і перемагати так, щоб і закінчення було початком. Ось воно життя — амбіція. Для надто відчутого серця — велика бездушність. Обійми, які всіх зовуть до себе, як лисиця своїм язичком колобка кликала... Ось воно — життя. Невдоволене, не чує, просить, аби ми наблизилися до нього... ще. Доки молоді, то йдемо і пісеньку свою стараємося голосніше заспівати, все зчислюємо, від кого вдалося втекти. Ось воно — життя. Глупість нікому не потрібних перемог.
А ти, людино — ЛЮДИНА ВИСОКА!..

Підготувала Оксана ЗЕЛЕНЧУК- РИБАРУК.
Подаємо скорочено

МУДРІСТЬ І ЙОВ

Уривки з книги «РОЗМОВИ ПРО БІБЛІЮ.
СТАРИЙ ЗАВІТ, «Свічадо», 2008

Закінчення. Початок у ч.3

Власне, таким чином бачить формування Книги Йова її чудовий знавець Жан Лєвек, професор Католицького інституту в Парижі.
Ким був автор Книги Йова? Не знаємо про нього нічого, не знаємо навіть його імени, і хоча вважаємо, за французьким біблеїстом, що цю книгу було створено в середині V ст., то слід також мати на увазі, що інші вчені датують її і VI, і IV ст. Заслуговує на увагу, певна річ, й той факт, що в цілій книзі немає жодної згадки про союз, Давидову династію, святиню чи Сіон. Три приятелі Йова походять, здається, з Едому, отож вони — чужоземці, і тільки отой таємничий четвертий, Елігу, має, поза сумнівом, єврейське ім’я. Сам Йов живе «в землі Уц», а отже — також в Едомі. Пророк Єзекиїл (Єз. 14, 14) називає його разом із двома іншими справедливими мужами не євреями: Ноєм і Данелем (не Даниїлом, а саме Данелем, відомим нам сьогодні з текстів з Угаріт леґендарним фінікійським мудрецем). Словом, жоден із героїв книги (за винятком, можливо, Елігу?) не є ізраїльтянином. Відтак з’явилася навіть гіпотеза, що оригінал Книги Йова було написано арамейською або арабською мовою, а до Біблії потрапив тільки староєврейський переклад, доповнений, можливо, пізнішими додатками.
Проте цю гіпотезу неможливо підтвердити. Автор, незважаючи на все, мабуть, був юдеєм. Він чудово знав пророків, знав напам’ять пісні, які співали у святині, і приповідки, які звучали при єрусалимському дворі. Однак зразок для свого твору він, очевидно, шукав у літературі мудрости Близького Сходу. Адже тільки там знаходимо притаманну для Книги Йова форму діялогу, яка ніде більше в Біблії не використовується. А разом із формою помічаємо й вражаючу схожість змісту.
…У Месопотамії цей конфлікт дуже рано стає предметом обговорення й роздумів. Тут ще мудреці Шумеру (третє тисячоліття до Р.Х.) були переконані, що всі нещастя людей є наслідком їхніх поганих вчинків і що немає жодної людини, яка б була без вини. Отож і в тих давніх текстах натрапляємо на відлуння того, що нагадує нам пізніші скарги Йова, як, наприклад, ось таке зітхання когось надзвичайно пригніченого: «Господи мій, я довго зважував у своєму серці, однак не знаю, яка провина моя!»
Проте найближчі Книзі Йова твори знаходимо у вавилонській літературі. «Буду прославляти Господа Мудрости» («LUDLUL BEL NEMEQI») …
Нещасний благав про допомогу бога мудрости Еа, а особливо його сина, великого Мардука. Однак боги мовчать. Не приносять йому жодного полегшення й обряди, до яких вдаються віщун, людина, яка викликає духів померлих, чорнокнижник і маг. А він так точно виконував усі свої обов’язки щодо богів і людей! Тимчасом безбожник безкарно продовжує здійснювати свої проступки, і з ним не стається нічого поганого. Страждання наростають щораз більше, а коли здається, що вже немає жодного порятунку, раптом героєві поеми уві сні з’являється стародавній цар міста Ніппур, який очищує його, повертаючи здоров’я й щастя. Тепер чудесно врятований Справедливий матиме змогу в повному спокої прославляти Господа Мудрости й складати йому належну подяку.
Ще більше подібного із біблійною книгою знайдемо у вавилонській поемі, що називається «Діялог про людську нужденнність». Із нього збереглося тільки 27 строф по 11віршів кожна (у копії, датованій приблизно 1000 р.).
Від самого дитинства я
роздумував над божими замислами,
з покорою й побожністю
шукав богиню.
Бог, натомість,
довів мене до нужди.
Він теж не може знайти жодної втіхи, відтак вперто повертається до загальноприйнятого «догмату» про те, що побожність буде належно чином винагороджена.
Послідовно проповідуючи неминучість як покарання для грішників, так і нагороди для справедливих, мудреці таким чином немовби захищали честь свого божества чи Бога. Це був глухий кут, з якого не було виходу. Аж врешті настав час, коли динамізм мудрости зруйнував мури, які його оточували. Саме в Книзі Йова. Автор пішов набагато дальше за первісний зразок, сягнув глибше й наважився зробити значно більше. Він не намагається вирішити проблему зла й страждання, радше описує те, як людина може ставитися до них, яку позицію зайняти. […]
Приятелі хочуть змусити Йова, щоб він повернувся до Господа: «Тож помирися з Ним, зроби угоду, і твоє щастя повернеться до тебе» (Йов. 22, 21). Та він знає, що ніколи від Господа не віддалявся! Щоправда, погоджується з тим, що ніхто не є «справедливим перед Богом» (Йов. 9, 2), але не розуміє, якою є його провина перед Ним. А Бог мовчить.
Тому й кажу: Усе одно
безвинного й грішника
Він губить. […]
Як же не Він - хто інший?
[Йов. 9, 22-24].

Йов прагне довести, що будь-який діялог із Богом неможливий. Бог не слухає, а навіть якщо б захотів відповісти, то й так ніхто не повірить, що Він почув голос людини. Він правий, бо сильніший, Бога не можна позивати до суду й «немає посередника між нами».
Незважаючи на це Йов, почуваючись невинним, наважується говорити, а навіть - звинувачувати Бога:
Коли б я знав, де Його знайти,
щоб доступитись
до Його престолу!
Я впорядив би перед Ним розправу,
наповнив би доводами мої уста.
Я збагнув би слова
відповіді до мене,
я зрозумів би, що
Він мені сказав би! […]

Кричу до Тебе, та
Ти мені не відповідаєш;
встаю — та Ти до мене
уваги не прихиляєш.
Став єси до мене жорстоким,
Твоєю сильною рукою мене бичуєш.
Здіймаєш мене вітром летіти,
в бурі спускаєш мене вниз водою
[Йов. ЗО, 20-22].
Ніколи, однак, у цього нещасного навіть не промайне в голові думка про те, що Бога взагалі може не бути! Так, це — драма віри й випробування віри, але що означає — вірити?
Отож, внутрішня роздвоєність Йова не породжена тим, що він сумнівається, чи є Бог, чи Його нема. Вона значно глибша й болісніша, бо підважує сенс цієї біблійної віри-довіри: отой Бог - добрий, святий, мудрий і справедливий — здається, отримує якесь незрозуміле задоволення від того, що знущається над невинною людиною, яка й так від перших днів свого життя приречена на смерть.
Зрештою, Йов навіть тоді, коли найближче підходить до блюзнірства, відчуває, однак, що між видимими діями й невидимими замислами Бога мусить бути місце для Його свободи та Його таємниці. Він тому так страждає й мучиться, бо, незважаючи ні на що, хоче залишитися вірним Йому, і нерідко, немовби «поміж віршами», з його уст злітають слова, які свідчать, що він усе ще зі всіх сил прагне до того Господа, який уперто продовжує мовчати, хоча Його погляд, колись сповнений ніжности, тепер пробуджує в ньому лише тривогу, Йов підсвідомо знає, що цей погляд шукатиме його й поза межами смерти: «Шукатимеш мене, та більш мене не буде» (Йов. 7, 21). Та невже Бог може шукати когось марно?.. І тут, мабуть, приховане джерело таємної надії Йова.
У 16-й главі Книги натрапляємо на ще одне пристрасне звинувачення Найвищого:
Він пробиває в мені пролом
за проломом,
Мов велетень, кидається
на мене. […]
хоч і нема в руках
у мене насильства,
і хоч молитва моя чиста!
І саме тут з’являється дивовижне речення:
Тепер також на небі є у мене Свідок,
мій Оборонець на висотах.
Думки мої глибокі - мої оборонці,
і око моє ллє до Бога сльози.
О, якби чоловік міг
правуватись з Богом,
як людський син із своїм ближнім!
[Йов. 16, 9, 11-21].

Але на цьому не кінець. Після промови Білдада, який ще раз говорить про неминучу кару, яка чекає на всіх грішників, Йов знову різко нападає на Бога, а закінчує це звинувачення зовсім несподіваним чином. Ось як переклав ці слова Чеслав Мілош:
Але я знаю: Спаситель
[староєвр. Gоеl] мій живе,
і Він останнім стане над порохом.
І коли мою шкіру вже
буде сточено,
біля мого тіла сам побачу Бога.
Якого я, я сам, побачу біля себе,
на власні очі побачу,
не як супротивника
[Йов. 19, 25-27].
Святий Єронім не мав сумнівів щодо того, що Йов висловлює тут надію на власне воскресіння.
У самому тексті взагалі не згадується про те, що має відбутися після смерти. Тимчасом для нас сьогодні найістотнішим видається відповідь саме на це запитання. І обов’язково хочемо, щоб Йова це теж найбільше цікавило. Проте для нього дещо інше є незрівнянно важливішим. Насправді значення має лише Бог і живий зв’язок із Ним. Якщо Йов так жахливо страждав, то передусім через те, що почувався відкинутим цим Богом, який сховався за стіною мовчання. Тут, однак, Йов утверджує свою впевненість у тому, що його Бог є Великим Живим Богом і що це Він виступить як його Спаситель. Не роздумує над тим, як Він це зробить, не запитує, що буде після смерти. Лише з упевненістю стверджує, що останнє слово належатиме Тому, який узявся захищати його справу. З Великим Живим Богом життя мусить перемогти. Чи назавжди? Цього Йов не каже й, що дивує ще більше, це, здається, не турбує його, цілком так, немовби сама приязнь, прихильність Бога вже означала для нього подолання межі смерти...
Отож помилилися приятелі Йова, підійшовши з короткою, людською міркою до його долі, але помилився й сам Йов, коли так само по-людськи намагався засудити Бога.
Відповіддю є, передусім, сама зустріч із Ним. Вона дозволила Йовові цілком по-новому відчути присутність Бога, підтверджуючи водночас Його любов. Однак ця зустріч не приносить жодних пояснень, жодних рішень, які б заспокоїли. Можна навіть сказати: зовсім навпаки. Бо тепер Бог розпочинає наступ на Йова, притискаючи його до стіни правди.
Де був єси, як я закладав землю?!
Скажи, як маєш розум.
Хто визначив їй міру, - може, знаєш,
або хто простягнув лінію над нею?
На чім підвалини її оперто,
або хто поклав її наріжний камінь
під радісні співи ранніх зір,
під оклики веселі всіх синів Божих?
[Йов. 38, 4-7].
Багато разів Йов вимагав від Бога відповіді. Тепер він може лише мовчати, бо вже зрозумів, що святість Бога та Його таємнича відмінність, перевищує всі людські уявлення й усяке поняття, яке людина може мати про добро чи провидіння.
Раніше Йов не помічав усієї абсурдности того, що ставив себе нарівні з Богом, а точніше — навіть вище від Нього. Був абсолютно впевнений, що може Його осуджувати, бо знає, що правильно й слушно.
Об’явившись Йовові, Бог об’явив йому також правду про нього самого. Відкинувши обмежену очевидність людської мудрости, Йов пережив справжнє навернення. Від аґресивного Бога, якого створив собі на власний образ, навернувся до Бога, який є, який був його приятелем і який прийшов до нього «із бурі».

Брати ТАРО
ТРИ ДУКАТИ

Цей бідолаха грішник — звичайнісінький чоловік, ані гірший, ані кращий, ніж ми з тобою.
Що він накоїв? А хто його знає. Шкоду, либонь, заподіяв, більшу за інші, чи гріха допустився, тяжчого за повсякденні, під ту годину, коли Бог надто довго лишив його на самоті. І от ведуть горопаху до шибениці в славному місті Тулюзі. Кат і судді прокладають йому дорогу крізь товпище цікавих, поважно минаючи хлопчаків-шальвірів, що збіглися глянути, яку ж ото долю уготує їм завтрашній день.
Склалося так, що тої днини проїздив через Тулюзу король Рене з молодою дружиною ясної вроди. Взяв він її у сусідній землі.
Коли минали шибеницю, угледіла королева на помості засудженого з петлею на шиї, скрикнула й затулила обличчя долонями. Зупинив свій почет король, подав катові знак зачекати й мовив до суддів:
— Панове судді, королева просить помилувати цього чоловіка на ознаку прихильности до неї.
Судді відказали:
— Володарю, тяжить на чоловікові непрощенний злочин, і хоч нам хочеться догодити молодій королеві, та закон велить його скарати.
— Хіба є на світі непрощенні злочини? — несміливо спитала вродлива Од.
— Звичайно, нема! — втрутився королівський дорадник і пояснив, що за тулюзькими звичаями кожен засуджений може відкупитися від страти тисячею дукатів.
— Щира правда, — притакнули судді, — але звідки дістати злидареві таку копицю золота?
Розв’язав тоді король калитку й витрусив з неї вісімсот дукатів. Раз і вдруге старанно перешукала торбинку королева та нарахувала лише п’ятдесят.
— Панове-добродії, — спитала вона, — чи не вистачить для бідолахи восьмисот п’ятдесяти дукатів?
— Закон вимагає тисячі дукатів, — не поступалися судді.
Тоді вельможі з королівського почту склали докупи все, що в них знайшлося, бо й вони хотіли своєю лептою помогти зібрати призначений викуп.
— Дев’ятсот дев’яносто сім дукатів, — оголосили судді. — Бракує ще трьох дукатів.
— Щоб ото за три дукати згубити душу! — обурилась королева.
—- Ніщо не в силі змінити закону, — стояли на своєму судді й подали знак катові.
— Чекайте! — гукнула королева. — Обшукайте спочатку нещасного, може, в нього самого знайдеться три дукати...
Послухався кат, обмацав засудженого й вивернув з кишені сіроми три золоті монети.
Любий читачу!
Чоловік у смертельній небезпеці, що про нього мовиться в притчі, — це ти, це я, це наше грішне людство. Ніщо нас не врятує на Страшному Суді: ні Божа ласка, ні заступництво Діви, ні добросердя Святих, якщо в нас самих не найдеться трьох дукатів доброї волі.
Переклад з франц. Оксани Соловей
(з книги «Переклади», К., 2001)

о. Мечислав МАЛИНСЬКИЙ

СХИЛЬНІСТЬ ДО ЗЛА
Чому стільки дорожніх знаків?

Серед архівних фільмів із Збишком Цибульським я бачив колись захоплюючий, незважаючи на те що містив багато недоліків, фільм: «До побачення, до завтра». Однак там є неприємна сцена в одному із ґданських костелів, ще не повністю відремонтованому після воєнних знищень. Герої фільму, відвідуючи костел, на свій манер «клеять дурня». На це реаґують три, вбрані в чорне, старі жінки та вчиняють їм сварку.
У цій сцені є підтекст: протиставлення свободи, безтурботности, природности життя — християнству: сповненому заборон, заперечень і покути. Звичайно, проблема у фільмі перебільшена, але з подібною ситуацією, напевно, зустрічаєшся не раз.
Використовуючи порівняння, можна було б сказати, що перша поведінка— це їзда автомобілем на повній швидкості, без звертання уваги на те, що відбувається на дорозі. Напевно, це виглядає дуже захоплююче, напевно, потягне за собою багатьох, особливо молодих людей, тому що це «розірвання з дрібноміщанством», «з конвенансом», «із забобонами». Якщо, однак, хочеш бути послідовним, то подивися, як це буде виглядати далі. Раніше або пізніше такий шофер повбиває людей, а сам «зачепиться» на дереві, у найкращому разі— приземлиться в рові.
Християнська етика ставить на шляху людського життя ряд попереджувальних знаків власне для того, щоб ти не опинився в рові або щоб тебе не знімали з дерева. «Обмежуй швидкість», «будь уважний, поворот», «будь уважний, ями на дорозі», «будь уважний, залізничний переїзд», «будь уважний, школа — і можуть вибігти діти» — постійно «будь уважний».
Ця позиція християнської етики виникає з реальної оцінки людської природи, схильности людини до егоїзму: наш розум не має потрібної ясности пізнання; воля не захоплена добром, ані гаразд перелякана загрожуючим злом, щоб могти результативно вирішувати; почуття пориваються до всього того, що може дати виразну приємність, незалежно від подальших наслідків.
Це відбувається так, ніби на світ зійшов туман, а ти йдеш у цьому тумані. Небагато бачиш. Те, що бачиш, сіре: добро не захоплює. Звідси сягання по всіляку приємність, навіть якщо є кривдою, тому що, зрештою, її наслідків повністю не видно (весь час туман). Обман, який врятує лише на п’ять хвилин, крадіжка спраглого дріб’язку, зрада довіреної таємниці, щоб блиснути перед оточенням, вибір забави замість праці, наполягання на своєму, незважаючи на заборони батьків. Це лише потім повертається хвиля зла. Але тоді вже запізно.
І тому не довіряй своїм забаганкам, інстинктам, думкам, а контролюй їх, перевіряй, пильно дивися на Заповіді: «знаки інформаційні, попереджувальні, заборонні й наказові». Тоді напевно не приземлишся в рові, нікого не переїдеш.

Мар’ян КОМАРИЦЯ, м. Луцьк

* * *
Предвічний Бог перегорнув Історії сторінку —
й зачавсь Єдинородний Син у лоні Пріснодіви.
Народженням Христа Отець прославив Жінку,
що стала Матір’ю неперевершеного Дива.
* * *
У пам’яті Господній — вічне й тимчасове.
У полі зору Господа — буття вся цілість.
Йому болить усе духовно нездорове,
але найбільш за все — людей зарозумілість.
* * *
Шукав філософ Фрідріх Ніцше надлюдину,
яка б над Богом вічним піднялась,
Забувши, що в святу голгофську днину
Боголюдина не для того розп’ялась.
* * *
Наш грішний світ — то світ живучої неправди.
В наш час він, мабуть, вже скотився в антисвіт.
А може, світ цей — міт? За міт Бог не карав би
і не спасав заблудлий Каїново-Авелевий рід.

* * *
Душа людська одвіку прагне Бога,
бо за Тертуліяном — християнка.
Душа, що не здіймається до Нього,
нагадує безсилого підранка.

* * *
У кожного — своя підступна Немезида,
яка нашіптує: не возлюби! помстись!
Якщо в тобі кипить ненависть і огида —
ввійди у Божий храм і тихо помолись.

* * *
В інобутті пізнаємо себе уповні.
Там хтось піде униз, а хтось — увись.
Усе приховане там явиться прозоро,
там вже від себе не удасться відректись.

Христос воскрес!
Воістину воскрес!

Андрій М’ястківський
Великдень

Ми довго чекали Великодня. Дивились на іній — уявляли білий вишневий цвіт.
Вербної неділі принесли з церкви освячену лозу. Хльоскали нею тата, маму, братиків, сестричок — так проганяли зиму, приказуючи: «Не я б’ю, лоза б’є... За тиждень — Великдень. Недалечко червоне яєчко!»
Чекали Великодня...
І от урочисто у церкві задзвонили дзвони. Зійшло веселе весняне сонечко і сповістило рясним промінням: «Христос воскрес!» Надворі розтала крига. З’явилася зелена травиця й тихо шелестить: «Христос воскрес!»
Вмиваймось, милі хлопчики й дівчатка, і притулюймо до щічок червоне яєчко, щоб завжди бути гарними. Перехрестімося до ікони, помолімося «Отченаш» і сідаймо до святкового столу, сказавши всім, хто в хаті:
— Христос воскрес!
Пообідавши, всі виходьмо з хати, хай невидимо увійдуть до неї наші родичі, яких вже немає на білому світі, й теж покуштують великодніх страв.
Винесім худібці та птиці крихіт свяченої Паски і прокажімо:
— Христос воскрес!
Радіймо, що з воскресінням Христа настала весна, і сподіваймося, що вона принесе нам щастя.
Вітаймося з усіма, кого стрінемо, словами: «Христос воскрес!»
А як нас привітають, відповідаймо: «Воістину воскрес!»

Леся ХРАПЛИВА-ЩУР
Паска

Тішиться маленька паска.
Тішуся і я, —
Що несу її святити,
Що вона моя.
Всі готовляться у хаті,
Я вже йду надвір —
В зелень світа задивилась,
У ясний простір.
Якісь шуми, якісь співи,
Чути милі голоски...
А то, може, там і в небі
Нині святять теж паски?!

Наталя СИРОТИЧ
Великодній кошик

Було це перед Великоднем. Люди пекли паски, збирали святкові кошики.
А в маленької Михайлини мама захворіла, тато поїхав у відрядження, і нікому було зібрати святковий кошик. Вийшла Михайлинка на подвір’я, сіла на ґанок і заплакала.
Побачило Сонечко її сльози, стало жаль йому дівчинки. Спекло воно паску, принесло й подарувало дівчинці. Михайлинка зраділа й щиро подякувала Сонечку.
Прилетіла до неї Пташка, принесла кошик із вербових прутиків. Михайлинка поклала Сонечкову паску в кошик і вдячно всміхнулася Пташці.
Тепер Михайлинка не почувалася самотньою!
Прибіг до дівчинки Зайчик, приніс їй хрін. Потім Корівка принесла сир і масло. Увечері завітала сусідка з кільцем ковбаси. Нарешті прийшла чепурна Курка й дала дівчинці яйце, розписане кольоровими фарбами, – писанку.
Михайлинка замилувалася багатим кошичком. Як усе смачно пахло у ньому!..
Прилетіли Метелики й подарували вишитий квітками рушничок. Накрила дівчинка дарунки рушником і понесла до мами, щоб потішити хвору.
Вислухала матуся доньчину розповідь, як допомогли їй друзі зібрати Великодній кошик, зраділа – і недуга одразу відступила. Бо де панує щира Божа радість, не лишається для хвороби місця.
Аж тут увечері й тато повернувся!
Рано-ранесенько пішла сім’я разом до церкви: і тато, і мама, і мала Михайлинка. Дівчинка несла в руках Великодній кошик, аби після Божественної Літургії посвятити все, що в такий чудесний спосіб зібрала – святкові гостинці, присмачені щирою любов’ю.

ВЕСНЯНА КНИЖКА: [Для молодшого шкільного віку]. Упор. З. Жук, Г. Кирієнко, Ю. Березенко. – К.: 2009. – (Серія «Християнська читанка»)

Весна здавна є символом воскресіння. Оживає після зимового сну природа: тануть сніги, зеленіє молода травичка, розцвітають перші квіти, повертаються із вирію птахи, день стає довшим за ніч. Разом із природою оживає і людська душа. Тому й не дивно, що саме на весну припадає і найголовніше християнське свято – Воскресіння Христове, Великдень.
«Весняна книжка» містить добірку творів українських письменників про християнські свята, що святкуються цієї пори. Вірші, казки, легенди, оповідання та перекази допоможуть дитині більше дізнатися про Бога, Церкву та християнське життя, усвідомити значення церковних празників. Проте головне завдання цього видання в тому, щоб допомогти батькам налагодити з дитиною постійний діалог про віру, релігійний досвід і традицію через спільне родинне читання.
«Весняна книжка» охоплює не лише свята великоднього циклу – Вхід Господній до Єрусалима, Великдень, Вознесіння Христове, але й ряд інших. Зокрема, це: Благовіщення, День Матері, пам’ять сорока севастійських мучеників, пам’ять Св. Юрія-Переможця, пам’ять святих страстотерпців Бориса та Гліба, перенесення мощей св. Миколая Мирлікійського (Весняного Миколи). Вона може бути використана як читанка-хрестоматія на уроках християнської етики, краєзнавства, для позакласного читання в молодших класах, а також у церковних недільних школах.
«Весняна книжка» – відкриває серію «Християнська читанка». Своїй появі на світ вона завдячує ініціативній і наполегливій молоді з Київського молодіжного православного братства св. Бориса і Гліба. І це не лише перше видання творів для дітей, що охоплює таку тематичну палітру. Більшість творів представлених у добірці публікуються вперше, вони є доробком молодих авторів, що підтримали творчу ініціативу. Серед них слід згадати: Юлю Смаль, Тетяну Полубко, Віктора Заславського, Наталю Сиротич, Оксану Лущевську, Любов Яскал. Звісно, є у читанці й твори більш знаних авторів старшого покоління. Але всі вони – написані за років незалежності України. Загалом, запропонована добірка аж ніяк не дублює «хрестоматійний набір», що кочує з одного видання до іншого, а тішить новизною. Ряд творів було написано ексклюзивно до цієї книжки.
Дуже тішить і така подробиця: попри те, що ініціатором видання виступила православна молодь, робота над книжкою поєднала людей різних конфесій.
Оформлювала «Весняну книжку» молода івано-франківська художниця Світлана Балух.
Нині редколегія готує наступне видання «Християнської читанки» – то буде «Осіння книжка».
Видання можна замовити:
за телефоном 8(098)43-55-309
написавши на таку електронну адресу: agape.kyiv@gmail.com

ВІКТОР ЮЩЕНКО: Відповідь на виклики одна - єдність
З послання Президента до ВР

Ми — не в прірві і не на узбіччі. Ми — посередині шляху, який здатен привести нас до справді вільного, заможного, безпечного, кращого суспільства. Без патосу і перебільшення. Ніхто не перекреслить наші результати. Але ми могли б зробити у стократ більше, якби поняття національної гідности і єдности стали спільною основою для всіх. І особливо для українських політиків.
Відповідь на виклики — завжди була одна: єдність. Незалежність і національна гідність.
Але вже сьогодні безпосередньо знаходимося перед лицем трьох серйозних загроз — економічного занепаду, поглиблення політичної кризи і маштабного соціяльного протесту.
Ми повинні запровадити податок на нерухомість для заможних верств населення, що зміцнить фінансову базу місцевого самоврядування. Потрібно навести порядок у пільгах, адже в Україні 19,5 мільйона пільговиків.
І найважливіше. Я вимагаю нарешті ввести вільний продаж землі. Мораторії, які були накладені чотири рази поспіль, є нічим іншим, як новітньою формою кріпацтв. Селянина потрібно звільнити, і він врятує й нагодує всю Україну, і не тільки Україну.
Малий і середній бізнес. Це — наш головний партнер у збереженні зайнятости, забезпеченні необхідними товарами та послугами населення. Мова про майже чотири мільйони найбільш економічно активних громадян.
Але тільки цього замало. Ми повинні без зволікань перейти до створення та запровадження моделі управління державою, що відповідатиме потребам і цінностям України як европейської держави, сучасним викликам. Переконаний, що це є справою найбільшого національного значення.
Цими змінами було спотворено всі основні складові організації влади.
Наголошую — суспільство має чіткий запит на єдність дій влади при одночасному збалансуванні повноважень між її гілками.
Суспільство вимагає не сильної руки, як дехто думає, а влади закону і порядку.
Я пропоную перейти до двопалатної побудови парламенту з одночасним зменшенням загальної чисельности народних обранців. Крім цього, має бути нарешті виконана принципова вимога людей — скасування необмеженої депутатської недоторканности. Всі умови назріли.
Я хочу, щоб у нашій державі постала Конституція, створена не під когось, не для політиків, а для нашого народу, нашої держави, нашої свободи, нашого проґресу. (…)
Мої пріоритети відомі для всіх. Це — єдина Українська нація. Це — заможна середня верства і захищена українська людина. Це —здорове суспільство, яке сповідує живі, моральні, сімейні цінності. Це — безпека людини та громадянина і ґарантований захист усіх наших прав і свобод. Це — стабільність бізнесу без вилучень і обмежень. Це — безпека держави як повноправного члена евроатлантичної спільноти, рівноправного партнера і активного учасника міжнароднього життя. Я ні на йоту не відійшов від цих засад. Я продовжую і продовжуватиму свою роботу. Я знаю, що неминуче переможе правда національної позиції.

Анатолій СТРЄЛЯНИЙ
НА ЧОЛІ ОПОРУ

Поміркуймо про речі, котрі більшість, за умов наростання труднощів життя, не вважає першочерговими.
До чого закликає Віктора Ющенка лідер російсько-совєтської частини України? Якщо одним словом, то до розважливости. Він повинен розважливо поводитися з Росією. Не осуджувати її за напад на Грузію, визнати створені Москвою держави, що їх ніхто ніколи не визнає, окрім Нікараґуа. Не чинити спротиву у газових переговорах. Залишити назавжди російський флот в Криму. Не називати геноцидом Голодомор. Не шанувати Мазепу і Бандеру. Не турбуватися про виживання української мови, бо це дратує Москву. Не дивитись на Захід більш дружньо, ніж Путін.
Інакше кажучи, від Ющенка вимагають, щоб він поводився, як керівник УССР. По-іншому витлумачити адресовані йому головні політичні претензії годі. Найбільше його не сприймають сили, які хочуть, щоб Україна стала чимось на зразок Білоруси, але без Батьки, який здатен брикатися.
І спираються вони, ці сили, щонайменше на половину населення в Україні, та ще на все населення Росії.
Тиск Росії й російкости на Україну, як організований так і стихійний, як зовнішній так і внутрішній, не має аналогів. Це найголовніше, що потрібно тримати перед очима, щоб вірно визначити таке явище як Президент Ющенко.
Політика Ющенка — це, друзі мої, не що інше, як політика національного опору. Сам же Ющенко — ніхто інший, як вождь цього опору. При такому погляді все стає на свої місця. Цілком пояснимими стають речі, котрі в іншому випадку можуть виглядати дивними.
Звичайний глава держави не може, не вагаючись, звинувачувати прем’єр-міністра чи цілу партію у зраді національних інтересів. А вождь національного опору — може. Для нього таке звинувачення є природним і, в суті, єдиним, що має вагу. І хіба можна, до речі, не помітити, що дуже часто він буває близький до істини?
Проте… Чи саме цього чекав від нього Майдан?
Наберися мужности, серце, до кінця…Вождь-то він вождь, національного-то національного, опору-то опору, але якого на ділі майже не існує… Не він виніс його на саму вершину. Голоси, отримані Ющенком на президентських виборах, — то були голоси не за українство, а за твердий і справедливий порядок на чолі з непідкупним діячем. Від нього чекали, ще він стане грозою крадіїв, хабарників і шахраїв, хоча наперед було видно, що нікому це не під силу, а він став високопоставленим українізатором.
Якщо все це врахувати, то належить визнати, що в ролі, яку він на себе взяв, Віктор Ющенко зробив дуже багато. Чи не це він мав на увазі, коли сказав, що знає, чим жив і що залишить після себе? Якщо він піде, то геть кволий український національний опір може й зовсім стати заледве помітним, але може й, навпаки, розгорітися. Мусять же колись українці нарешті осягнути правду правління Ющенка!.. В своїй країні я немов чужоземець… З цим можна жити, але чи варто?

«Коментарии», 27.03.2009
Переклад з рос. Скорочено

Джордж МУРАД
ПІСНЯ СВОБОДИ
(«Загублений мир у Китаї»)

Я пробув у Росії кілька місяців, перше ніж ясно усвідомив, що робить цю країну такою таємниче-відмінною від решти світу. В березні 1945 року групу наших кореспондентів відкликали з Москви до Бухарештe. Бухарешт ще зберіг дух веселого, звиклого до розкоші міста, сповненого суєти і голосного гамору вільного світу. Потім ми повернулися знов до Росії і незабаром опинилися в Харкові. Смеркало. Едді Ґілмер з «Ассошіейтед Пресс» і я йшли широкою Сумською вулицею, так переповненою людьми, що мусіли зійти з хідника на брук. Але від усіх цих сотень перехожих не чути було жодного звуку, крім човгання підошов. Я думаю, нам одночасно спало на думку, що в дійсності означає свобода, бо ми раптово спинилися і стали слухати, і я сказав без пояснення:
— Як би ти це описав?
— Я не знаю, але це щось таке, чого ніколи не забудеш, — негайно відповів Едді.
Прислухайтесь! Над вулицею кожного вільного міста стоїть гамір, суміш людських голосів: там десь — арґумент, там — привітання приятелів, там — оклик поліціянта на необачного пішохода, вигуки вуличних торговців Каїру чи говірливих шоферів Нью-Йорку. Все це разом сплітається в мелодію свободи, якої ви ніколи не чуєте, доки вона не зникне. В тоталітарних країнах люди йдуть і мовчать. Бажаючи уникнути неприємностей, вони роблять себе настільки непомітними, наскільки це взагалі можливе.
З книги «Перекладів» Оксани СОЛОВЕЙ

Валерія НОВОДВОРСЬКА
Хто застряг у совку?

Публікація цієї статті в інтернетвиданнях викликала в Росії зливу осудливих відгуків. В. Новодворська народилася у 1950 році в Білорусі. Вона — журналіст, дисидент, правозахисниця, засновник і голова партії «Демократичний союз». У 1969 році її арештували вперше, у 1970-1972 роках утримували в репресивній психіятричній лікарні, за дисидентську діяльність переслідували у 1978, 1985 та 1986 роках. У вересні 1990 року ій було висунуте звинувачення в образі державного прапора СРСР. Було арештована, але звільнена після серпневого заколоту 1991 року. Пізніше виступала з критикою політики Росії в Чечні. У 19994, 1995, 1996 роках звинувачувала ся за критичні висловлювання в пресі на адресу Російської влади.
Окремі статті В. Новодворської друкувалися в нашій газеті.

Колишні сателіти, представники колись пригнічених колоній-республік, щасливі, горді й вільні (до того ж, успішні — навіть наші домашні, саморобні імперіялісти перестали виступати про те, що без нашої важкої промисловости і без нашого ока пропадуть країни Балтії), ввічливо задають запитання. Вони задають їх колишнім колонізаторам з метрополії, які давно відстали і ковтають пришляхову куряву. Вони щиро не можуть збагнути, чому Росія так тримається за совєтську символіку: за статуї вождів усіх видів — від опудала у мавзолеї до сталіних і дзержинських, за совєтський гімн, за Дев’яте травня, за советські ордени, за пам’ять про СРСР.
Збагнути й справді нелегко: адже Росія 70 років теж спочивала на цвяхах і в гноївці, а не на ложах з троянд. Не тільки українців заморювали голодом, не тільки чеченців, естонців чи кримських татар вантажили у телячі вагони і відсилали на край світу. До ҐУЛаґу пішли і російські селяни, і російська інтеліґенція. Скрізь: в бутівських ямах, у велетенській лефортовській м’ясорубці, яка перемелювала тіла страчених, у вічній мерзлоті Колими, на дні Біломорсько-Балтійського каналу, на Соловках, де затоплювали барки з російськими офіцерами, скрізь росіяни мали свою частку, і немалу. Якщо полічити, то кісточки російські у цих вічних могилах в меншині не будуть.
То чому ж нам не боляче? Чому ми не вимагаємо з тіней минулого старі борги? Чому ми не зненавиділи своє минуле, не відштовхнули його геть, не вирвали з м’ясом, як це зробили українці, грузини, литовці, естонці, латвійці? Адже у нас була своя Біла армія, своя історія. Чому ми не шукаємо у ній опори? Україна пригадала Бандеру і Шухевича, а ми могли б пригадати Корнілова, Колчака, Канеґісера, Михайла і Олександра Тверських…
Звісно, нам не пощастило з традиціями. Ординської традиції не було ні в Україні, ні у балтійських народів. Саме вони і не були метрополіями в «імперії зла», і імперських комплексів не надбали. Візантійської традиції у малих, компактних, без колоній країн чи територій теж бути не могло. «Третій Рим стоїть, четвертому не бути», — це ж про Москву сказано, а не про Київ, не про Ригу, не про Таллін. Не може ж бути так, що в Росії вижили тільки нащадки чекістів, що в’язні ҐУЛаґу і нащадків не залишили.
Громадян Росії ламає почуття розгублености. Вони повірили у міти про свою велич, бідні злиденні «совки». Хто не повірив, той за СРСР сьогодні не плаче. СРСР був мурашником, і робочі мурашки нічого не мали і нічого для себе не просили, купаючись в імперській зверхності велетенської держави, яка вселяла усім довколишнім народам ненависть і страх.
У 1991 році наші шляхи розійшлися. Узбекистан, Таджикистан і Туркменія відійшли у середньовіччя, Киргизія і Казахстан побудували ефективну автократію з елементами абсолютизму. Інші полізли на европейські вершини, зриваючись, захлинаючись, під гуркіт каменепадів і лавин.
Країни Балтії вже на горі. Україна хоробро піднімається. Білорусь зірвалася у безодню. Грузія, стиснувши зуби, лізе догори, хоча Росія тягне її униз. Молдова потрапила під обвал зі своїми комуністами, але бореться. А ми залишилися на місці… «На совку»… Нас на лопату — і в піч. Самі сіли.
Україна від 1991 року жила без ядерної зброї, без надміру нафти і газу, без чекістів, скромно, заробляючи собі на харчі. Жила без імперської пихи, підіймаючись увись на незборній силі ненависти до совєтської влади і комунізму (Комуністична партія має в Раді ледве п’ять відсотків, а то й менше). Жила, пригадавши запорожців, Київську Русь, гетьмана Мазепу, ОУН, УПА, боротьбу з НКВД до 1956 року, майже повністю засланих у лаґері «западенців». Справжня столиця, ідейна столиця України — цілком антисовєтський Львів. Вони випливуть, тому що пливуть.
А ми, виглядає, потонемо. Ми вмерзли у крижану брилу совєтської історії, в цю вічну, слизьку мерзлоту, як мамути. І якщо ми не хочемо, щоб нас розкопували потім палеонтологи та археологи, то повинні кинути самі собі рятівне коло російської історії, антисовєтськости і антикомунізму.

Молитовний сніданок з Президентом США

5 лютого у Вашинґтоні відбувся щорічний національний молитовний сніданок Президента США Барака Обами. Традиційно на захід прибуло багато почесний гостей: президенти країн, прем’єр-міністри, дипломати, конґресмени, громадські і релігійні діячі. Серед запрошених були й українські парламентарії. Україну представляли народні депутати Павло Унгурян, Віктор Швець, Михайло Соколов, Павло Жебрівський і Леонід Кожара.
Барак Обома звернувся до прибулих гостей із закликом молитися про поліпшення економічної й політичної ситуації в світі, але не забувати при цьому докладати для цього власні зусилля.
Народний депутат Павло Унгурян зазначив, що участь України в цьому заході — це з одного боку підтримка іміджу нашої країни, а з іншого — об’єднання духовних зусиль політиків християн заради оздоровлення світового суспільства. «Ми раді, що Україна відіграє в цьому процесі не останню ролю», — сказав депутат.
Українська делеґація провела також низку важливих зустрічей, де йшлося про співпрацю нашої країни в різних галузях, і зокрема — в духовній сфері.
Провідними темами молитовного сніданку були: встановлення порозуміння, дружби, добросусідства і християнських принципів у провадженні міжнародної політики.

Рядки з листа

Про цю подію, яка мала місце в Улючі, моєму рідному селі, що над Сяном, навесні 1919 р., розповів колись мені тато.
Улюч та інші села і міста, які після 1 листопада були в межах Західньо-Української Народної Республіки, невдовзі захопили поляки. Поставили свою поліцію, а та з часом почала ходити по наших поселеннях і ловити тих, хто служив в українській армії або обстоював Українську державу.
Одного дня прийшли до Улюча озброєні польські поліціянти. Вони вже знали, хто з селян що робив у ті згадані дні. Так зайшли до одної хати, з якої чоловік служив у нашій армії. Увійшли в хату, взяли його за руки і вивели на подвір’я, а там давай бити чим попало і де попало. Жінка саме була десь у сусідів. Звідти почула крик на подвір’ї. Коли прибігли, побачила облите кров’ю лице свого чоловіка, тоді підступила до поліціянтів, і каже: «Бийте його. Добре бийте. Він заслужив на це. То належна заплата. Бо коли він мав зброю і сили, то він, дурний, залишив своє військо і втік додому. Тож нині нехай має від вас за це нагороду».
Поляки подивились на жінку, подивились на її чоловіка і заніміли. Стало їм ніяково. Подивились один на одного та ще раз на жінку і чоловіка. Та й полишили того колишнього дезертира. Відтоді жінку шанували в селі за те, що врятувала свого чоловіка від ще більшого побиття, а може й смерти або криміналу, а інші — за те, що в неї було більше мудрости і патріотизму, ніж у її чоловіка.
Василь ШЛЯХТИЧ, Польща

Вірші читачки Парасковії КВЕЦКО, м. Полтава

Посвячення Мазепі

Мазепа не зазнав поразки —
То Божий промисл — Його ласка,
Щоб Юду, злого фарисея,
Відділити від Мойсея!
Це дар Господній — дух Івана,
Щоб ми побачили зорину,
Він не вгасав за свій нарід.
То приклад — заповіт від роду в рід.
А мудрість, сила і відвага —
Отут була і перевага.
На злого ката із ордою
Ішов він твердою ходою.
Він мури зради розламав,
Духовність, храми будував,
Любов і пам’ять зберігав,
Для поколінь їх залишав.
Земне багатство — все віддав
Офірно для Руси-Вкраїни,
Підняв з великої руїни.
Господь і світ тебе пізнав.
Вандали і людці без Бога
Продались — в них до тьми дорога,
Їм світло, правда, честь не милі,
Грішать, що в грошах їхня сила.
Ми ще не вимолили брата,
Тому і маєм знову ката!
Свою він хату обкрадає,
І вигляд робить, мов не знає,
Що сирота кутка не має,
Мазепа не зазнав поразки —
То Божий промисл — Його ласка,
Щоб Русь-Україна розквітла
Від Духа Божого і світла!

Мудрість

О, Господи, дай мудрість нам
Любов’ю злобу спопелити!
Відкрий же очі тим серцям,
Які не можуть зупининитись.

Ти волю дав. Мечем молитви
Можна ламати й залізо!
Допоможи блудним синам,
Щоб у «корито» вони не лізли.

Свиней із демона корита,
Де гріш ,і гріх ,і блуд панує,
Ти виведи, хай сіють жито, -
Отого щастя їм бракує!

Микола БЕРДЯЄВ
ПРО СВЯТІСТЬ І ЧЕСНІСТЬ
З книги «Судьба России». Изд-во МГУ, 1990

І
К. Леонтьєв стверджує, що російська людина може бути свята, але не може бути чесна. Чесність — західньо-европейський ідеал. Російський ідеал — святість. В формулі Леонтьєва присутня дещиця естетичного перебільшення, але є в ній і безперечна правда. В ній ставиться вельми цікава проблема російської національної психології. У росіянина ослаблене поняття того, що чесність є обов’язковою для кожної людини, що вона пов’язана з честю людини, що вона формує особистість. Моральна самодисципліна особистости ніколи не розглядається у нас як самостійне і вище завдання. В нашій історії відсутня лицарська складова, і це не сприяло розвиткові і викшталтуванню особистости. Російська людина не ставила собі за мету випрацювати і дисциплінувати особистість, вона надто схильна була покладатися на те, що органічний колектив за неї все зробить для її морального здоров’я. Російське православ’я, якому російський народ зобов’язаний своїм моральним вихованням, не ставило занадто високих моральних вимог перед пересічною російською людиною, йому була властива безмірна моральна поблажливість. Російській людині передусім було поставлено вимогу покори. В нагороду за чесноту смирення їй все давалось і все дозволялось. Смирення і було єдиною формою дисципліни особи.
Краще смиренно грішити, аніж гордо самовдосконалюватися. Росіянин звик вважати, що безчесність — не велике зло, якщо він при тому є смиренним в душі, не величається, не бундючиться: І за найбільший злочин можна смиренно каятися, дрібні ж гріхи легко зняти свічечкою, поставленою перед угодником.
Високі надлюдські завдання стоять перед святим. Звичайна російська людина не мусить ставити собі завдання навіть віддаленого наближення до цього ідеалу святости. Це — гординя. Православний російський старець ніколи не буде спрямовувати на цей шлях. Святість — то частка вибраних, вона не може бути шляхом людини. Будь-який занадто героїчний шлях особистости православна свідомість розуміє як гординю, й ідеологи російського православ’я готові вбачати в цьому шляху ухил, що веде до людино-обожнення та демонізму. Людина повинна жити в органічному колективі, у згоді з його устроєм і ладом, освічуватися своїм станом, своєю традиційною професією, усім традиційним народним укладом.
В якому ж смислі російська народна православна свідомість вірить у Святу Русь і повсякчас стверджує, що Русь живе святістю, на відміну від народів Заходу, котрі живуть лише чесністю, тобто чином менш високим. В цьому плані в російській релігійній свідомості у корені є дуалізм. Російський народ і істинно російська людина живуть святістю не в тому сенсі, що вбачають у святості власний шлях або вважають святість якоюсь мірою для себе досяжною чи доконечною. Русь зовсім не свята і не вважає обов’язковим стати святою та здійснити ідеал святости; вона — свята лишень у тому смислі, що безмірно шанує святих і святість, лише у святості бачить вищий ступінь життя, тоді як на Заході розуміють вищий ступінь також у досягненнях пізнання, суспільній справедливості, у вивершенні культури, у творчій геніяльності. Для російської релігійної душі святиться не стільки людина, скільки сама російська земля, що її «у рабському вигляді Цар небесний обходив благословляючи». І в релігійних видіннях російського народу російська земля уявляється самою Богородицею. Російська людина не прямує шляхами святости, ніколи не ставить такої високої мети, але вона поклоняється святим і святості, з ними пов’язує свою останню любов, покладається на святих, на їхнє заступництво і предстояння, і спасається тим, що російська земля має так багато святих. Душа російського народу ніколи не поклонялась золотому тільцю, і, вірю, ніколи йому не поклониться в останній своїй глибині. Однак російська душа схильна опускатися в нижчі стани, розпускати себе, впадати в безчесність і бруд. Російська людина буде грабувати і наживатись нечесними шляхами, але при цьому вона ніколи не буде вважати матеріяльні багатства вищою цінністю, вона буде вірити, що життя св. Серафима Саровського вище за всі земні блага і що св. Серафим спасає її і всіх грішних російських людей своїм предстоянням перед Всевишнім від лиця усієї російської землі. Російська людина може бути закінченим шахраєм і злодієм, проте в глибині душі вона схиляється перед святістю і шукає спасіння у святих, у їхнього посередництва. Який-небудь хижак її кровопивець — може цілком щиро, насправді побожно схилятися перед святістю, ставити свічки перед образами святих, навідуватися в пустині до старців, залишаючись притім хижаком і кровопивцем. Це навіть не можна назвати лицемірством. Це — віками вихований дуалізм, що ввібрався у плоть і кров, особливий душевний уклад, особливий шлях. Це прищеплення духовно-плотської, недостатньо духовної релігійности. Однак в російському душевному типові є величезна перевага перед типом европейським. Европейський буржуа наживається й збагачується в певності своєї великої досконалости й вищости, з вірою в свою буржуазну доброчесність. Російський буржуа, наживаючись і збагачуючись, завжди почуває себе трохи грішником і трохи зневажає буржуазне добродійство.

ІІ
Святість залишається для російської людини трансцендентним первнем, вона не стає її внутрішньою енерґією. Пошанування святости побудовано за тим же зразком, що й пошанування ікон. До святого виробилося ставлення, як до ікони, лик його став іконописним ликом, перестав бути людським. Відтак цей трансцендентний первень святости, що стає посередником між Богом і людиною, повинен щось робити для російської людини, допомагати їй і її спасати, за неї здійснювати моральну і духовну працю. Російська людина навіть і не помишляє про те, аби святість стала внутрішнім первнем, що переображуватиме її життя, святість завжди діє на неї іззовні. Святість занадто висока і недосяжна, вона вже не людський ступінь. Перед нею можна лише побожно схилятися та шукати в неї допомоги й заступництва за нерозкаяного, пропащого грішника. Таке пошанування святости заслонило безпосереднє богоспілкування. Святий — більш ніж людина, а той, що поклоняється святому, шукає в ньому заступництва — менш, ніж людина. Де ж людина? Кожен людський ідеал досконалости, шляхетности, чести, чесности, чистоти, світла уявляється російський людині маловартісним, занадто мирським, середньо-культурним. І хитається російська людина між первнем звіриним і янгольським, мимо первня людського. Для російської людини вельми характерне це хитання між святістю і свинством. Російський людині нерідко уявляється, що коли неможливо бути святим, і піднестися до надлюдської висоти, то краще тоді залишатися в стані свинському, відтак не надто важить, чи ти шахрай, чи чесний. А оскільки надлюдський рівень святости приступний лише для вибраних, то дуже багато є тих, хто не досягає і людського стану, і залишається в стані свинському. Активне людське самовдосконалення і творчість паралізовані. В Росії все ще недостатньо розкрився людський первень, він все ще в потенціялі, великих потенціях, всього лише потенціях.
Російська мораль пройнята дуалізмом, успадкованим від нашої особливої народної релігійности. Ідея Святої Руси мала глибоке коріння, але вона несла в собі і моральну небезпеку для російської людини, нерідко розслаблюючи її моральну енерґію, паралізувала її людську волю, і заважала її сходженню. Це — жіночна релігійність і жіночна мораль. Російська мораль. Російська слабкість, брак характеру відчувається у цьому вічному бажанні заховатися у складках вбрання Богородиці, вдавшись до заступництва святих. Божественний первень не розкривається зсередини, в самій російській волі, російському життєвому пориві. Переживання своєї слабкости і свого окаянства й уявляється переважно релігійним переживанням. І ми найбільше потребуємо розвитку в собі мужнього релігійного первня у всіх відношеннях. Ми повинні розвивати в собі свідомість відповідальности і привчитися якомога більше спиратися на самих себе, на власну активність. Від цього залежить майбутнє Росії, повнота її визнання у світі. Не можна вбачати самобутність Росії у слабкості та відсталості. В силі і в розвитку мусить відкритися справжня неповторність Росії. Російська людина повинна не покладатися більше на те, що за неї хтось все виконає і досягне. Історичний час життя Росії вимагає, щоб російська людина виявила свою людську духовну активність.
Вельми прикметно, що не лише в російській народній релігійності та в представників старої російської інтеліґенції і у багатьох російських письменників відчутний той-таки трансцендентний дуалізм, те саме визнання цінности лише надлюдської досконалости і недостатнє поцінування досконалости людської. Так середній радикальний інтеліґент зазвичай вважає, що він або покликаний перевернути світ або змушений залишитися на досить низькому рівні, перебувати в моральній розхристаності і опускатись. Підприємницьку діяльність він цілковито віддає тій «буржуазії», котра, на його думку, і не може мати моральних чеснот. Російську людину занадто легко «заїдає середовище». Вона звикла спиратися не на себе, не на власну активність, не на внутрішню дисципліну особистости, а на органічний колектив, на щось зовнішнє, котре повинне її підіймати й рятувати. Матеріялістична теорія соціяльного середовища в Росії — то є викривлене переживання релігійної трансцендентности, що має центр тяжіння поза глибиною людини. Принцип «все або нічого» зазвичай в Росії віддає перемогу «нічому».

ІІІ
Слід визнати, що особиста гідність, особиста честь, особиста чесність і чистота мало кого у нас полонять. Будь-який заклик до особистої дисципліни дратує росіянина. Духовна праця над формуванням власної особистости не здається російській людині потрібною і привабливою. Якщо росіянин релігійний, то він вірить, що святі або сам Бог за нього все виконають, якщо ж він атеїст, то гадає, що все за нього мусить виконати соціяльне середовище. Дуалістичне релігійне і моральне виховання, що завжди закликає винятково до смирення і ніколи не кличе до чести, поневажаючи суто людські достоїнства, що завжди — поділяє людину на янгольськи небесне і звірино-земне, непрямо далося взнаки тепер, під час війни. Перед святістю все ще схиляється російська людина у кращі хвилини свого життя, але їй не вистачає чесности, людської чесности. Проте й пошанування святости, головне джерело морального живлення російського народу, убуває, стара віра слабне. Звірино-земне в людині, що не привчилась до духовної праці над собою, до перетворення нижчої природи у вищу, опинилось полишене на сваволю долі. І у відпалій від віри, по-сучасному обуржуазненій російській людині діє той самий старий релігійний дуалізм. Однак благодать відступила від неї, і вона лишилась віч-на-віч зі своїми непросвітленими інстинктами.
Оргія хижацьких інстинктів, потворної наживи і спекуляції у дні великої світової війни і великих випробувань для Росії — то наша безмірна ганьба, темна пляма на національному існуванні, виразка на тілі Росії. Жадоба наживи охопила занадто широкі верстви російського народу. Виявив себе одвічний брак чесности і чести в російській людині, брак морального виховання особистости, самодисципліни особистости і вільного її самообмеження. І в цьому є щось рабське, якийсь не громадянський, до-громадянський рівень. Пересічному росіянину, будь він землевласником чи торговцем, бракує чесности і чести. Вільні громадяни не можуть спекулювати, приховувати життєво необхідні продукти і т. п. в час великого випробування духовних і матеріяльних сил Росії. Це нечувана ганьба, про яку з тремом відрази будуть згадувати майбутні покоління поряд зі спогадами про героїчні подвиги російської армії, про самовіддану діяльність наших громадських організацій.
Я вірю, що ядро російського народу здорове. Але в нашій буржуазно-обивательській верстві не виявилося достатньо потужної моральної громадської свідомости, моральної і громадянської готовности особи. Перед цією верствою постали не лише великі випробування, але й великі спокуси.
Російська людина спроможна безмежно довго терпіти і витримувати, вона пройшла школу смирення. Проте вона легко піддається спокусам і не витримує спокуси легкої наживи, вона не пройшла справжньої школи чести, не здобула громадянського гарту. Це не означає, що надто легко підвладна спокусі й звикла ухилятися від шляхів особистої й громадянської чесности, російська людина зовсім не любить Росії. По-своєму вона любить Росію, але вона не навчилась почувати себе відповідальною перед Росією, не вихована в дусі вільно-громадянського до неї ставлення.
Доводиться з сумом сказати, що свята Русь має свій корелятив в Русі шахрайській. Це подібне на те, як моногамна сім’я має свій корелятив у проституції. Оцей такий дуалізм належить подолати й відкинути. Потрібно вникнути в глибокі духовні витоки сучасних моральних виразок. В глибині Росії, в душі російського народу мають розкритися іманентна релігійність й іманентна мораль, для якої вищий божественний первень стає внутрішньо переображуючим і дієво творчим. Це означає, що повинна на весь свій зріст підвестися людина і громадянин, уповні вільний. Вільна релігійна і соціяльна психологія повинна перемогти всередині кожної людини рабську релігійну і соціяльну психологію. Це значить також, що російській людині належить вийти із того стану, коли вона може бути святою, але не годна бути чесною Святість навіки залишається скарбом російського народу, але він повинен збагатитися новими цінностями. Російська людина і цілий російський народ мають пізнати божественність людської чести і чесности. Аж тоді інстинкти творчости здолають інстинкти хижацтва.

Переклад з рос.Раїси ЛИШІ

ДЕЩО ПРО ЦЕРКОВНУ ЦЕНЗУРУ В РОСІЇ
Степан СЕМЕНЮК

Як не дивно, але перша цензура в Росії була заведена на українські богословсько-церковні видання: книжки, підручники.. Розпочалась вона, поки без формального “височайшеґо повєлєнія”, зразу після горезвісної Переялавської угоди 1654 року після приєднання шляхом симонії (через «купівлю») Київської Митрополії Московським патріярхатом. 1668 року українські богословські видання наказувалось палити у вогні.
Можна поставити питання: чому власне московська цензура охоплювала богословсько-церковні видання? Мабуть тому, що релігійні книги в Україні були дуже популярні серед народу, також і в Росії, а український народ дуже був прив’язаний до своєї релігії, своєї Церкви — Митрополії Київській і всієї Руси, а наші богослови були високоосвіченими людьми.
Московський цар, Петро І, вперше узаконив цензуру на українські богословсько-церковні видання своїм указом від 5 жовтня 1720 року (за старим стилем). Причому цензурі підлягали також старовинні церковні книги. В указі цар наказував:
“…також церковні старі книги для повного узгодження з великоросійськими такими ж церковними книгами порівнювати перше перед друкуванням, з тими великоросійськими виданнями, щоб ніякої різниці і особливого наріччя в ньому не було.. А других ніяких книг, ні попередніх, ні нових видань, не зголошуючи об них в духовній колеґії, і не отримавши від неї дозволу, в тих манастирях не друкувати ”.
Цим указом були поставлені також перші російські законодавчі перешкоди вільному розвиткові української письменности взагалі, а не тільки богословської. Старання київських видавців про дозвіл на видання українською мовою букварів для дітей, бо народ не купував московських, було зупинено. Цей указ слугував своєрідним еталоном для пізніших царських указів та “постановлєній” Совнаркому і ЦК КПСС.
В останню чверть 18 ст. влада примусила до запровадження російської мови в Київській духовній академії. Єпархіяльне начальство мало стежити, щоб священики і дяки читали в церквах по-церковно-слов’янськи з дотриманням російської вимови.
В 19 ст. виникла полеміка з приводу видання Св. Євангелії (Четвероєвангілія) П. Куліша українською мовою, яка закінчилась рішенням: “Книги малоросійською мовою, як для духовного змісту, так і для початкового читання народу, стримати” І хоч міністр народного просвєщенія Ґоловін писав міністру внутрішніх справ Росії, що: “малоросійський переклад Євангелії, виправлений духовною цензурою, один з прекрасних творів”, та однак негайно було зупинено обговорення питання, заборонено видання вже раніше дозволених і надрукованих оповідей із Святого Писання та кількох життів святих. Отже, українською мовою духовні цензурні комітети не допускали друкування жодного рукопису духовного змісту, — ні оповідей із Священної історії, ні проповідей, ні навіть оповідань з релігійними сюжетами, взагалі нічого, що мало яке-небудь відношення до релігії і церкви.
Які абсурдні були взагалі царські укази щодо заборони української мови, свідчить указ 1876 року, за яким виконання публічно на естраді українських народніх пісень було можливим тільки в перекладі на французьку мову.
Характерно, що всі царські антиукраїнські укази були спільною справою обер-прокурора Святійшого Синоду Російської православної Церкви і шефа жандармів.

Євген СВЕРСТЮК
САМОРОДОК НА УЗБІЧЧІ

«Небо минулих і теперішніх днів» — яка приваблива і світла назва. І яка проста мудрість українця другої половини ХХ віку випромінює під тим захмареним небом з блакитними глибокими просвітленнями.
Найбільше мене вразив у книзі Івана Захарченка його щоденник. Виявляється, він — мій сучасник, він почав вести свій щоденник від 1957 року. Тоді я теж вів щоденник, який «згорів у густих верствах атмосфери», в часи арештів.
Але я собі не уявляю, хто з нас, що вийшли на передній край на початку 60-х, міг писати такий розважливо мудрий, правдивий і з релігійним підґрунтям щоденник…
Я не кажу про класиків соцреалізму, які рідко зважувалися зводити очі до неба. Вони заклопотано дивилися на землю в час оранки, сівби, косовиці і хлібоздачі, та все шукали позитивних героїв, які, не сміючи говорити правду про минуле, впевнено дивилися «у світле майбутнє».
Ми, шістдесятники, йдучи проти течії, теж не мали коли глянути в небо.
«Світ небесний, як і світ земний, - велика таємниця. Ми її, мабуть, ніколи не розгадаємо. Бо люди самі себе ще не пізнали, не заглибилася у свою душу і роблять усе собі наперекір, на шкоду. Тож супутники, скільки б їх там не крутилося у небі, ні благ, ані втіх не принесуть людині. Ми живемо з Божої ласки й волі, то мусимо спиратися на все живе, природне, а не на штучні виплоди, які наш дух і душу нашу скоряють і притлумлюють. А ми, мов цікаві мавпочки, замилувано дивимося на оті витвори. І постає очевидне, що людина хай і сповільна, але втрачає спроможність дружити з природою. Без людини, може, на землі було б порожньо й дико, і але не так тривожно й клопітно, як нині. Людина -дуже вигадлива й лукава істота. Ну, ось атом на своє | безголів’я приборкала. А це - початок, вона й далі ще чогось дурнішого начудить і не зупиниться, бо їй усе дозволено...
Оці думки, може і плутані, навіяло мені небо. Я довго стояв і дивився у безмовний зоряний простір. Боже, яка незбагненна таємниця і краса! Я тону в ній, гублюся, мов пилинка. Там мені ніде притулитися. Але вона мене манить до себе, породжує тривожні, невтішні думки. Чи є в тому безмірі простору щось і моє? Чому я так пильно й зачаровано дивлюся туди? Що я там хочу взріти, побачити? Нічого, крім вічної величі й могуті там немає. Однак аби й було, то я до нього не доторкнуся, не поведу з ним мови. Але дивитися хочу. Бо там, здається мені, клекоче, нуртує і якась незгасна ґіґантська енерґія, від якої я залежу, вона — моє життя, я з нею чимось пов’язаний, як й оця дивна зірочка, що зветься землею, теж поєднана із Всесвітом. Все тримається на єдности... І я частинка тієї єдности. Я найщасливіший, що все бачу і розумію.
Отак пориваючись у небо духом своїм, я чую не-справжність і фальш нашого життя. Ну хто ці комуністи? Вони на землі - одна суперечність. Вони не так думають, не так діють і не туди йдуть. Вони порушили світову гармонію. Тому я з ними не погоджуюся. Я не хочу йти їхнім шляхом, я не хочу покорятися бандитам і жити з їхньої «ласки». І так буде, бо так мені каже чинити безкінечний зоряний світ. Мені радісно й утішно, що я його бачу, що він мій. 1 я його, зізнаюсь вам, люблю. Я не можу без нього. І ніколи з ним не розірветься мій зв’язок».
Важко повірити, що це пише в 1961 році колишній хлопець, втомлений роботою, учень сільської вечірньої школи у селі Ситняки Макарівського району. Але навіть якщо ці «Щоденникові записи» були пізніше літературно опрацьовані автором, вони все рівно вписуються в контекст 60-х років. Дивно, що автор не згадує про тих своїх духовних побратимів, що засвідчували в недалекому Київі правду спостережень Захарченка: «Критика у нас — це партійний меч, яким рубали й рубають мудрі й непокірні голови».
Для переконливости тих записів дуже бракує живого контексту — з іменами Симоненка, хоча б тих, про чиї арешти повідомляли газети. Очевидно, ізольованість і врятувала талановитого хлопця від недремного ока КҐБ. Однак є щось відрадне в тому, що в український духовний простір входять люди, що самозароджуються незалежно один від одного, а думають, почуваючись однаково.
Дедалі частіше нині можна почути запитання: «Як жили люди за Хрущова, за Брежнєва, за перебудови?»
Їм відповідають політичні бульбашки, що ковбаса була по 2 руб. 20 коп., і всі мали роботу. Дуже часто ті, що відповідають, і справді не знають, що таке колгоспне рабство, що таке радянський робітник з приказкою: «Якщо вони думають, що вони нам платять, то хай вони думають, що ми їм працюємо». Сучасній молоді важко уявити довжелезні черги за м’ясом і навіть за молоком, за імпортним взуттям і одягом, за апельсинами і навіть за яблуками, якщо «скинули» трохи дешевші. І вже зовсім не можуть уявити, як люди у злиднях вихваляють на зборах своє «культурне і заможне життя», як фальшиво дякують «рідній комуністичній партії за її мудре керівництво» і за «народний добробут». І як пошепки говорять один одному правду, оглядаючись, щоб не підслухали і не донесли.
Вчителі не уявляють, як найсміливішого і найчеснішого звільняють з роботи, щоб не був таким розумним.
Чи був Іван Захарченко дисидентом шістдесятих років? Безперечно був. Навіть більше: він був одним з найталановитіших дисидентів, який дивом з’явився у глушині, де не було культурного середовища і не було підживлення його думкам… Він писав правду для себе.
То надзвичайно важлива тема для журналістів, і вона має бути висвітлена на перших сторінках газет.
За ясністю і глибиною мислення, за точністю характеристик, за прозорістю мови Іван Захарченко стає в перший ряд українських публіцистів і шістдесятих років, і наших днів.

З щоденникових записів Івана ЗАХАРЧЕНКА
НЕБО МИНУЛИХ І ТЕПЕРІШНІХ ДНІВ. Український письменник, 2008

1957 рік

Не доберу, чому зараз пішли такі люди: хитрі, улесливі, кусливі та продажні. Гнуться, згинаються в дугу перед начальством. Гидко! Правда, є й хороші, чесні, справедливі, але вони чомусь завжди перебувають у затінку. Їх ніби й не бачиш, бо такі люди, я вже зрозумів, нікому тепер не потрібні.

24 жовтня

40-ва річниця Жовтневої революції! Відсвяткували її колективно. Гуляли добряче. Колгосп виділив одній бабці жита - і вона наварила самогону. Правда, начальство окремо магазинну дудлило. Закуска теж була колгоспна. Як уже випили добряче, то співали й танцювали під гармошку. А під вечір з сусіднього села приїхали на машині дівчата. Наші хлопці так і ринули до них. Я й собі познайомився з однією. Гарненька, але якась дика. Тільки щось - так і відпихає мене. Аж розсердився та й кажу: ти ніби ота коза лісова... Всього боїшся... А вона — круть та й пішла. Я їй щось услід пробубонів, бо був п’яненький, та й поплентав до клубу. Може, там з якоюсь кращою познайомлюся... 7 листопада

Були збори, приурочені 40-й річниці встановлення Радвлади на Вкраїні. Виступав голова сільради. Чоловік лукавий і підлий. Заїкаючись, плів усілякі нісенітниці, котрі щодня чуєш по радіо. По-їхньому виходить, що ми живемо щасливо й багато. Ніхто ніде у світі не живе так добре, як ми... Брешуть! І не кривляться. Потім колгоспним передовикам - дояркам, свинаркам — вручили якісь подарунки. Та ще показали кіно за колгоспний рахунок. Молоді багато в клубі.

24 грудня

До нас у село приїздив фотокореспондент із «Київської правди». З усіх боків фотографував перший цегляний будиночок, щоб цим показати, як заможно почали жити колгоспники. Та було б краще, аби той фотокор пройшовся селом і побачив, скільки ще є старих, понурих, підпертих кілками розвалях. Одна сім’я й досі живе в землянці. Але про це всі мовчать, нікого не турбують людські біди. Тож цегляний будиночок стане ширмою для ситого начальства, аби ще більше відгородитись і не бачити знедоленого селянина.

21 березня

Боже, все гарне й величне, яке я бачу в цьому світі, йде від Тебе. Ти - творець краси! Красу варто сприймати тільки духовно. Бо в такому відчутті зринає вічна, нерозгадана таємниця про незбагненність нашого світу. Коли ж є таємниця, тоді хочеться вірити у світло добра і правди. Воно ще засяє над нами. Бо без нього ми, немов сліпці, завжди блукатимемо манівцями.
Але лихо заполонило нашу землю. Воно поглинуло, затоптало таємницю віри й духу, безжалісно стискає душу людини. Кругом якась порожнеча, і нічим її заповнити. Кожен страждає, бо не може змиритись, коли примушують його поклонятись і молитися сучасним ідолам, портрети яких бачиш повсюдно. Я ніколи не схилюся перед тими, в кого вуста брехливі, а руки забруднені кров’ю. Може, через це все стає немилим, до всього відчуваєш байдужість. Здається, ніби Божий світ стемнів, бо не знаходиш у нім ані радости, ані втіхи. Сіра буденність, але ще сіріша у ній людина.

23 червня

Колгосп — це щось таке нелюдське. Не знаю точно, хто його вигадав, але не для добра. Тут люди як воли, тягнуть ярмо і падають. І нікому за них не болить. А начальники, здається, аби могли, не тільки живих, а й мертвих гнали на роботу. Ось мій батько: перейде подвір’я - і так дихає, ніби кілометр пробіг. Зовсім нема в нього сили. Та бригадир нашої хати не минає, щоденно загадує на роботу. Ще й сердиться, злиться, коли батько не йде. А яка з нього, сердеги, робота? Мені, повірте, боляче дивитися на нього. Так змарнів, нема на ньому лиця - тільки ніс та вилиці. Я, бува, не витерплю, заступлюся за нього, кажу бригадирові: дайте йому спокій, не терзайте душі... Бригадир, мов той звір, хоча й родич далекий, горланить на весь двір: «Коли він хворий, хай іде в лікарню! Хай довідку нам принесе... Тоді я й повірю йому. А зараз треба, щоб усі люди працювали...»
Батько це чує і остерігає мене: не чіпай їх, людожерів... Вони вже мене з’їли, то й за тебе візьмуться...
А тут уже й літо настало, косовиця наспіла. І малого і старого примушують до коси. З батька, бачу, косаря не буде. То й кажу йому, що сам піду косити, а ви мені тільки косу налаштуйте. Глипнув він на мене, а в очах його сльози. Ні, він не плаче, він таке пережив, що плакати годі. Сльози в його очах стоять постійно, — від сердечного болю.
Батько, начепивши окуляри, в затінку клепає косу, а я склом вигладжую кісся. Хочеться, щоб воно було легеньким і замашним. Уранці, наступного дня, я вже серед косарів. Вони підсміхаються з мене, але хай, я того мовби й не чую. Косити я вмію, лиш у гурті ще не ходив. Мантачку, якою буду поправляти лезо коси, причепив, як і всі косарі, збоку до паска, воднораз і бентегу якусь відчуваю. Тому в загінку став останнім. Боявся, що не витримаю, як хтось мене ззаду підріже косою. Ні, все вийшло гарно. Батьківська коса, яку йому привезли з Литви, була добряча. Не косила - а голила. То я вже й сам невдатних косарів підрізав, а далі, хоч і руки боліли, ходив усередині гурту. І заробив, крім трудоднів, десять соток трави.

25 червня

Дядьки хекають, поспішають. Хоч, здається, куди спішити? Ліс, звісно, крадемо, але про це знає лісник. Він за оці зрізані сосни вже поклав собі в кишеню гроші. Однак усі ми якісь напружені, збентежені, поводимося мов крадії.

29 червня

1959 рік

Є такі люди, які не соромляться свого невігластва. І таким людям, на диво, ще й щастить. Вони завжди зверху, на сцені, а мені, коли бачу таких, стає ніяково. Бо глупота нічого іншого не породжує, окрім безглуздя. Вона скрізь своєю присутністю псує картину життя.

26 квітня

Коли слухаю музику, дивуюся, що вона надто бентежить мене. Аж не віриться: лише звуки, але надзвичайно впливають на людину. Вони її возвеличують і підносять у височінь, наче птаха крила. Від тих звуків розривається душа, здається, що ти вирвався з полону буденщини й перебуваєш у якомусь казковому царстві. О музико! Люблю тебе слухати. Ти облагороджуєш дух мій, змушуєш мислити. І поки лунатимуть чарівні звуки, світ наш не зможе заглухнути навіки.

27 квітня

Дивлюся на наших затурканих людей і не відаю: живуть вони чи тільки своє відживають? Там, у капіталістів, життя аж бурлить. Постійно мітинґують, страйкують, а в нас — спокій. Мертвий. І люди мертві. Адже, щоб бути людиною, треба постійно боротися. Покірність — це пута, це вічне гноблення. І думаєш, що ліпше вмерти за правду й волю, ніж стогнати в ярмі катів.

25 травня

Гримить, не втихає колісниця війни. Атомної! Хто її перший розв’яже? Наші чи оті, капіталісти? Не знаю, але ми зараз близькі до великої катастрофи. Мені страшно. І хоч нас душить неправда й сваволя, але хочеться миру. Ми-ру!

11 червня

Знав одного чоловіка, який у своєму житті пройшов безневинно через суди, допити, тюрми й каторгу. Коли він розповідав про свої поневіряння, то мені пригадався Достоєвський, який вустами старця Зосима запитував: «Хіба можеш ти бути суддею собі подібних? Пам’ятай, що не можеш нічиїм бути суддею. Адже, судячи злочинця, насамперед цей суддя мусить визнати, що він такий самий злочинець, як той, що стоїть перед ним, той, за вчинки якого він, можливо, найбільше винен. Так. І хоч безглуздим це може здатися, але правда. Адже будь я праведним, може б, і злочинця, що стоїть переді мною, не було б...» Справедливо сказано. Наше життя було таким, що люди мимоволі ставали злочинцями, а тих, які не хотіли ними бути, обмовляли, силою і тортурами робили злочинцями. І була в нас держава не людей, а злочинців. Кожен з нас міг несподівано, спонтанно стати «злочинцем». Отак ми й досі живемо. А я хочу читати Достоєвського. Він дуже мудрий і проникливий...

27 листопада

1960 рік

У природі я бачу дивну гармонію і злагоду. Усе живе - від маленького листочка й до дрібненького жучка - знає своє місце, усвідомлює свою радість бути під сонцем. От людина, на жаль, втратила свою природну сутність. Вона, хоча й кажуть, що цар на землі, але найбільше потерпає. Вона залежна, вона борсається в цьому світі, як муха в павутинні. Вона катує і сама катується. Вона зажерлива, всі багатства землі хоче заграбастати собі. Але, ставши на такий шлях, нічого доброго не спізнала, окрім муки та розчарування. Довкіл усе зруйноване, спаплюжене, рани природи відкриті, але людина, хоч і бачить все це, - не кається.
29 січня

Кров - це чиясь смерть. Не здобувайте кров’ю власні блага. Живіть чесно працею, але не давайте паразитам користуватись нею. У того, хто любить чесну працю, мов дитя Боже, чоло сяє радістю. Він не схиляється, не плазує перед тираном, але молиться сонцю, бо воно найголовніше джерело життя...
Думаю так і дивлюся на наших людей. Живуть вони мов худоба в загорожі. У них нічого нема свого, крім власної тіні. Погорблені, змучені, обминули їх і радість, і втіха. Коли ж ви прокинетесь, люди?
Плодяться нероби й балакуни. І живуть вони значно заможніше, ніж оті, хто щоденно тягає плуга.
2 лютого

Були загальні збори колгоспників. Ревізійна комісія виявила нестачу в коморі на 22 тонни зерна. Сім тонн одразу списали на усушку, а решту розкидали та рознесли на різні колгоспні потреби. Шито-крито. Нікого не покарано. Ні голову колгоспу, ні комірника, ні членів правління, дарма що на зборах був представник із району. Він, виступаючи, хоча б дорікнув колгоспному начальству за недбальство, за халатність. Теревенив про партійний з’їзд, п’ятирічки та світле майбутнє.
Найприкріше, що ніхто з рядових колгоспників не мовив слова осуду чи докору. Мовчання. Ніби розтринькувати колгоспне добро можна всім, кому заманеться. Насправді то все не так. Аби хтось з колгоспників украв кіло зерна — його б неодмінно судили.
Сам голова колгоспу грубий, чванькуватий і безсердечний чолов’яга. Я бачив, як він та його заступник з дрібнокаліберної гвинтівки розстрілювали коня, прив’язавши його до водокачки. Коника того вони в сільського дядька забрали. Був ще один такий у селі «куркуль». Коли я побачив те — в очах потемніло. А скільки він собак перестріляв, котрі випадково забігали на колгоспне подвір’я... Хоч убивати беззахисну тварину — гріх. Та хіба вони гріха бояться? Отак безжалісно й людей вигублювали.
6 березня

Біблійна мудрість наповнена добром і любов’ю. Я її прагну, до неї тягнуся. Тільки проповідників не чути. Замість них розпинаються хулителі — жорстокі й безсердечні. Релігію потоптали й топчуть, мов траву. Боже поле, плекане віками, перевернули, поскородили й посіяли там зерна брехні та зла. Людський дух затуманений, але потяг до Бога, до релігії не гасне. Люди бачать: світ наш страшний, а душа спасіння прагне. Чи настане такий час?
27 травня

…Я, глянувши директору в очі, сказав: «Тепер я знаю, хто .ви такий... А я — колгоспник, і мені з вами нема про що розмовляти...» Та й пішов від нього, грюкнувши дверима. І довго до школи не ходив, аж поки не відлягло від серця. Бо людям, які заблукали, — краще прощати, ніж ворогувати з ними.
5 грудня

1961 рік

… Кіно — це також ширма, якою прикривають нашу потворну дійсність і тих, хто її такою зробив.
3 січня

Не мені, звичайно, судити, але хотілося б знати: від кого мав більше Наполеон — від Бога чи диявола? Наш світ, як сказано, перебуває під владою останнього. Тоді, може, й Бонапарт служив нечистому?
7 травня

Читаю «Літгазету». Вона — і дратує, і втішає. Стаття А. Малишка «У серці людському найвища струна» зацікавила. Задумався і зробив висновок: розважно написано, але якось однобоко. Начебто автор іде, йде і дивиться лише в одну точку, не зводить з неї ока. А треба й навсібіч озиратися, дивитися далеко, не обходити гострих кутів. Про це й А. Малишко каже, що ми, письменники, халтуримо, боїмося казати правду. Так, за правду б’ють і будуть бити. Але як же без неї жити? Однак, думаю собі, коли письменники халтурять, бояться говорити правду, то вони вже не письменники, а холуї партії...
А статтю В. Мунтяна «Дажбог у небезпеці» перечитував кілька разів. Вона мене пробудила, я вперше зіткнувся із живим словом, яке розумно й правдиво вказало нам на болючі екологічні проблеми. Ми, виявляється, були сліпі, ми більше зла робили природі, ніж добра. Щось ми таки бачили, але ще більше не бачили, тому ставилися до природи з неймовірною бездушністю. Думали собі, що вона така могутня і терпляча, як ми, що їй нічого не загрожує. Ой, як ми помилялися та ще й будемо помилятись. Оті дими та гази від машин і заводів — то все страшна отрута. А ми ж про ті «димочки» співали, милувалися ними. Не бачили, що на землі меншає птахів, квітів, котрі через нашу нерозважливість і недбалість пішли в небуття. Що згинуло, вже ніколи нам не нагадає про себе. Отак жили, думали про хліб і до хліба, лиш не про здоров’я природи. Ми її ніби й не бачили. Ми її топтали, руйнували. А для кожної людини святий обов’язок - берегти, плекати й любити природу. Вона наша годувальниця і рятівниця. Ми без неї - що діти без матері - сироти. Ніхто нас у цьому світі не пригріє, не приголубить, окрім природи.
10 травня

Але там, угорі, ніхто не назвав його так, а винайшли інший термін — культ особи. Просто і безневинно! Але хочеться знати: хто був більшим злочинцем — Сталін чи оті, які стояли за його спиною і керували масовим вигубленням безневинного люду?
10 жовтня

…Зараз правда страшніша від чуми. Всі її бояться…..
27 жовтня

Критика в нас — це партійний меч, яким рубали й рубають мудрі й непокірні голови. Меч той, гострий і безжальний, звисає над кожною людиною — нехай вона тільки спіткнеться на шляху до комунізму і скаже не те слово або не в той бік гляне. Пощади нема нікому, бо кругом лишень вороги: націоналісти, міщани, люди з пережитками минулого, як і ті, в кого на свій лад працюють мізки. Царство тьми задурманило всіх. Здається, що кругом самі грішники. А де ж святі, ангели? А в білокам’яній сидять і уявляють себе такими — чистими, бездоганними — або ще й краще: совістю свого народу... Насправді через оту їхню «совість» люди задихаються, гинуть в болоті бруду й чаду.

Закінчення в наступному числі

Станіслав КОСТЮЧЕНКО, Ірина ЛУБЯНИЦЬКА, Юлія ПІЄВСЬКА
СТАВЛЕННЯ ДО ПСИХІЧНО ХВОРИХ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Прийнято вважати, що психічно хворі люди в Україні зазнають негативного ставлення до себе з боку суспільства. В лютому 2008 р. Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення відділу з методичного забезпечення реабілітації осіб з розумовою відсталістю та психічними розладами Міністерства праці та соціяльної політики України було проведене соціологічне дослідження щодо почуттів, які викликає зустріч з психічно хворими особами. Опитування проводилося в 110 населених пунктах в усіх регіонах України та Автономній Республіці Крим. Отримані результати, що виявилися дуже цікавими та досить несподіваними, свідчать про прихильне ставлення населення України до психічно хворих людей. Ми спробували проаналізувати основні тенденції ставлення до психічно хворих відносно основних соціяльно-демографічних характеристик.
Протягом останніх майже трьох десятиріч в суспільстві та професійних колах жваво обговорюється питання стигми відносно осіб, що страждають на психічні розлади. Різноманітні дослідження у різних країнах проводилися для того, щоб вивчити це явище. Здебільшого ці дослідження визначали певні аспекти самого поняття стигми, а саме, дискримінації осіб, які страждають на психічні розлади, вдома, на роботі, у соціяльних стосунках (Corrigan 2005, Mann CE, Himelein MJ., 2004).
Стосовно поширености стигми в українському суспільстві, з одного боку, висловлювалася думка про те, що психічно хворі є значно дискримінованою (марґінальною) групою у суспільстві, що пояснюється посттоталітарною ситуацією у країні, а з іншого — маштабні кампанії, спрямовані на подолання стигми, не проводилися.
В результаті опитування було зібрано 2046 анкет. Вибірка була національно репрезентативною, вік опитаних старше 18 років. Вибірка була виважена за статтю та віком згідно розподілу за переписом населення 2001 року.
Як можна бачити, про співчуття повідомлялося найчастіше у всіх вікових групах, у всіх регіонах, серед респондентів з різним рівнем освіти.
Про такі почуття як інтерес, байдужість та огиду респонденти повідомляли набагато рідше.
Почуття цікавости при зустрічі з психічно хворою особою частіше зустрічалося серед мешканців західнього та центрального регіонів у порівнянні з мешканцями східнього регіону. Про зацікавленість значно рідше повідомляли респонденти з середньою освітою, ніж з вищою - 1,0% проти 3.,1% (OR=0,32; 95% ДІ — 0,12–0,82; p<0,001).
Проведене дослідження було спробою з’ясувати ставлення з боку суспільства до осіб з психічними розладами по всій Україні. Сильними сторонами цього дослідження можна назвати те, що, по-перше, воно визначило ставлення до таких осіб у національно-репрезентативній вибірці. По друге, ми намагалися з’ясувати також думку самих хворих щодо ставлення до них суспільства.
У порівнянні з опитуванням громадської думки, що проводилося понад 10 років тому, можна відзначити, що ставлення до психічно хворих змінилося у кращий бік, хоча прямо ці результати навряд чи можна співставити.
Певним чином наші дані дисонують з результатами опитувань самих хворих про негативне ставлення до них з боку суспільства. Можливо, що соціяльна невлаштованість та безпорадність перед вимогами оточуючого суспільства внаслідок психічного захворювання, є серйозною перепоною у повсякденному житті цих людей, але з іншого боку можна констатувати, що за нашими результатами про негативні почуття до психічно хворих осіб повідомляла значна меншість респондентів.
Отже, суспільство доволі прихильно ставиться до осіб, що страждають на психічні недуги. Можна припустити, що в країні існують передумови для підготовки та проведення широких просвітницьких кампаній щодо формування сприятливого ставлення до таких громадян. Спроби реформ в галузі охороні психічного здоров’я та лікування психічно хворих в умовах громади теж можуть бути сприйняті з прихильністю.
Фраґм.

Нова Дяко-регентська програма Інституту Літургійних Наук УКУ

Інститут Літургійних Наук (ІЛН) Українського Католицького Університету (Львів, www.ils.org.ua) оголошує набір на дворічний курс Дяко-ре?ентської програми (заочна форма). Навчальні курси будуть відбуватися у серпні та грудні 2009-2010 рр. (чотири семестри) і передбачатимуть інтенсивну літургійно-музичну підготовку. Перший семестр проходитиме з 2 по 23 серпня в Унівській Свято-Успенській Лаврі, де студенти, поряд із теоретичними заняттями, регулярно провадитимуть щоденні богослужіння.
До навчання запрошуються практикуючі дяки, а також інші особи, які бажають долучитися до практики сакрального співу Української Церкви. Зголошення приймаються до 1 травня 2009 р. за адресою: Інститут Літургійних Наук УКУ, вул. Іл. Свенціцького 17, м. Львів, 79011.
НЕОБХІДНІ ДОКУМЕНТИ:
- заява на ім’я ректора УКУ о. д-ра Бориса ўудзяка із зазначенням рівня музичної освіти (за наявності) та актуального місця праці;
- копія титульної сторінки паспорта;
- копії освітніх документів.
Навчальний план укладатиметься відповідно до освітніх потреб абітурієнтів.
Програма сертифікована Вченою Радою УКУ, а також програмами Ре?ентського відділення Львівської Національної музичної академії ім. М. Лисенка.
Вартість навчання літнього семестру 2009 року становить 500 грн., проживання та харчування 2000 грн. Передбачені стипендії: якщо епархія оплатить кошти одному студентові, Інститут Літургійних Наук оплатить за другого, рекомендованого єпископом.
За докладнішою інформацією просимо звертатися за адресою до координатора проєкту п. Наталі Сиротинської на e-mail: ils@ils.org.ua
Особа дяка і регента завжди відігравала важливу роль у богослужбовому житті Української Церкви. Прагнення відродити давню традицію літургійного співу стало основою започаткування Дяко-ре?ентської програми Інститутом Літургійних Наук, навчальний план якої ухвалила Вчена Рада Українського Католицького Університету (травень 2008). Але тільки пастирське благословення Дяко-ре?ентської програми львівським архиєпископом владикою Ігорем Возьняком (вересень 2008) та її підтримка Синодом єпископів Києво-Галицького верховного архиєпископства Української Греко-Католицької Церкви (грудень 2008) стали знаком до активного впровадження програми у практичні форми навчання.

Перелік навчальних курсів Дяко-регентської програми
- Історія Церкви
- Догматичне Богослов’я
- Богослужбовий Устав
- Історія світової музики
- Сольфеджіо і теорія музики
- Хоровий спів
- Музичні комп‘ютерні системи
- Історія літургійного співу
- Літургійне Богослов’я
- Літургійний спів
- Диригування
- Вокал
- Фортепіано
- Психологія праці з колективами

Студенти впроваджують кодекси чести

Комітет підтримки студентського самоврядування та Асоціяція молодих реформаторів (АМоРе) реалізовуватимуть у Львові та Луцьку програму сприяння розробки та впровадження етичних норм у функціонування вищих навчальних закладів. У цьому зацікавлені як студенти, так і адміністрації, викладачі. Саме взаємні зобов’язання та правила, які прямо не визначені у законодавстві, проте потрібні для вреґулювання «життєдіяльности» в одній громаді всіх учасників, дозволяють зробити процес навчання комфортним та зрозумілим для усіх. Недаремно за кордоном одним із критеріїв привабливости на ринку освітніх послуг ВНЗ є наявність сильного студентського самоврядування, врахування його думки адміністрацією, дія прийнятого і такого, що має практичне застосування, кодексу чести ВНЗ.
Проєкти щодо розробки кодексів чести ВНЗ реалізовуватимуться також громадськими організаціями в інших областях України: Харківській, Кіровоградській, Луганській, Запорізькій Житомирській, Вінницькій, Сумській, Полтавській тощо.

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку