ДУХ БОЖИЙ І ДУХ СВІТУ
Василь Белів, м. Мукачів

Дух світу – це погляд на життя і його справи не оком Божим, але оком світу, не оком віри, але оком наших почуттів; не під кутом вічности, але під кутом дочасности; не під кутом жертви й посвяти, але під кутом вигоди і приємности. І це проявляється в мисленні, розмові, бажанні, поведінці, в цілому щоденному житті. На практиці це втеча від молитви, уважности, жертви; це шукання життя вигідного, розваг і веселого товариства. На жаль, цей дух світу тепер щораз більше входить до Церкви, до мирян, до серця священиків, монахів і монахинь.
У св. Луки знаходимо випадок, який трапився в одній місцевості, де самаряни не прийняли Ісуса, за що апостоли хотіли їх відразу покарати: «Господи, хочеш – ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і спалив їх». – А Ісус заборонив їм: «Ви не знаєте, якого ви духу»
/Лк.9:55/.
Апостоли, маючи дух помсти, думали по-земному, по-світськи, а Христос – по Божому. Це означає, що існує дух світу і дух Божий. Справи цього світу можна оцінювати по Божому або очима світу. Силою обставин світ на нас впливає, накидає нам свої засади, погляди, переконання, які дуже часто не узгоджуються з духом Божим.
Перед духом світу перестерігав папа Павло VІ у своїй енциклиці від 6 березня 1964 року. «Ми маємо справу, – каже Папа, – є щораз більшим намаганням відкидати з християнського життя все те, що вимагає жертви або спричиняє невигоду. Таке ставлення відкидає практику християнського аскетизму та роздумування про Божі заповіді, як щось непотрібне й безкорисне... Пристосування до духу світу, відкидання правил християнського аскетизму, байдужість до занепаду сучасної моралі... Це не є речі, що можуть дати Церкві живучість» /49:50/.
Св. апостол Павло навчає: «І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтеся обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що таке воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» /Рим.12:2/.
Проти духу світу виступає св. євангелист Іван, кажучи: «Дітоньки, не любіть світу, ні того, що в світі, коли хто любить світ, в того немає любови Отця» /1. Ів. 2:15/. Подібну пересторогу дає і св. апостол Яків: «Хіба не знаєте, що дружба світу цього, то ворожнеча проти Бога? Хто, отже, хоче бути приятелем світу, той стає ворогом Божим» /Як.4:4/. А св. Василій Великий каже: «Наш світ – ворог, що мов скажений пес, ходить та шукає кого б пожерти».
Відомий проповідник в Америці, єпископ Фултон Шін, розповідає, що він довгі літа знав у Нью-Йорку єврея-золотаря. Одного разу той золотар запитав його, чи не бажав би він купити в нього коло ста більших срібних нагрудних хрестиків. На запитання, звідкіля він ті хрестики дістав, відповідає: «Монахині ті хрестики принесли до мене, кажучи, що вони вже їх не будуть носити, бо хрест відчужує їх від світу. Вони хотіли знати, скільки я можу їм заплатити за срібло тих хрестиків, і я відважив їм тридцять срібняків».
Святий Ігнатій Антіохійський каже: «Не держіть Ісуса Христа на своїх устах, а світ у ваших серцях».
Апостол Павло ганить християн за дух світу, кажучи: «Бо всі шукають чогось власного, а не Христа Ісуса... Багато з таких, які поводяться, як вороги Христового хреста». /Фил. 2:21 і 3:18/. Дух світу – це наче невидимий рак, що точить організм духовного життя. Його наслідки великі, руйнівні та сумні.
Тож погляньмо на них: 1. Відчуження від Бога. 2. Упадок – руїна духовного життя. 3. Фальшиві засади. 4. Втеча від жертви.
Ліки – Охороняти себе від духу світу: 1. Боятися духу світу. 2. Плекати Христового духа. 3. Плекати духа жертви й покори.
Світовий дух і світові засади є наскрізь матеріялістичні, ліберальні, незгідні ні з духом Євангелії, ні з духом Церкви. Про тих, що йдуть за духом світу, св. Василій Великий каже: «Кожен відступає від науки Ісуса Христа; кожен вибирає собі якісь власні правила за власною подобою, кожен радніше хоче жити як йому подобається, ніж піддаватися Господній владі».
Автор аскетичних творів В. Фабер зазначає: «Дух світу робить твердими серця людей, затуляє їхні вуха; засліплює їхні очі; жує їхній смак; в’яже їхні руки — стосовно всього, що Боже й святе. Дух світу – це життя без молитви, життя без бажання неба, життя без усякого надприродного нахилу».
Дух світу, за словами Христа, – це широка дорога, що веде до загибелі. Отож нам необхідно: боятися духу світу, плекати Христового духа, плекати духа жертви й покори.
– «Господи і Владико життя мого! Духа лінивства, недбайливости, Власнолюб’я і пустомовства віджени від мене».
– Духа чистоти, покори, терпеливости й любови даруй мені, слузі Твоєму!
– Так, Господи, Царю! Дай мені бачити гріхи мої і не осуджувати брата мого, бо Ти благословенний на віки вічні. Амінь. /Молитва св. Єфрема/.
Памятаймо, що нема замінника на духовне життя, на святість і на молитву. Плекаймо дух Христа, Церкви, любови і тоді дух світу не матиме доступу до наших сердець.

БЛАЖЕННІ УБОГІ ДУХОМ

Тепер прикладемо риси людини, убогої тілесно до убогої духовно. Убога духом – та людина, котра щиросердно визнає себе духовним бідняком, який нічого свого не має; хто всього очікує від милосердя Божого, хто впевнений, що він не може ні помислити, ні побажати нічого доброго, якщо Бог не дасть думки благої і бажання доброго, що він не може зробити жодної істинно доброї справи без благодаті Ісуса Христа; хто вважав себе грішним, гіршим, нижчим за всіх, хто завжди докоряє собі і нікого не засуджує; хто визнає одяг душі своєї нечистим, похмурим, сморідним, непридатним і не полишає просити Господа Ісуса Христа просвітити одяг душі його в нетлінний одяг правди; хто безперестанно вдається до захисту під покровом крил Божих, не маючи ніде безпеки в світі, крім Господа; хто всі статки свої вважає Божим дарунком і ревно дякує Господу за всі блага, від майна свого охоче дає потребуючим. Ось хто убогий духом і такий убогий духом блаженний, за словом Господа, тому що де смирення .усвідомлення своєї убогости, своєї бідности ,окаянства, – там Бог, а де Бог, там очищення гріхів, там мир, світло, свобода, достаток і блаженство. Таким убогим духом Господь прийшов благовістити Євангелію Царства Божого, як сказано: «Мене Він помазав, щоб добру новину звіщати вбогим» /Як.4: 18/, убогим духом, а не тим, хто вважає себе багатим; бо гордість їхня відштовхує від них благодать Божу, і вони залишаються порожньою і смердючою храминою. Охоче і люди простягають руку допомоги тим, хто справді бідний і потребує найбільш необхідного; і Бог милосердний до убогости духовної, по-батьківському милостивий до неї. І на поклик її наповнює своїм духовними скарбами – «Удовольняв голодних добром» /Як.1:53/, сказано.
Чи не долини зрошуються вологою; не долини квітують і духмяніють? Чи не на горах бувають сніги і крига, немає життя? Гори високі – образ гордих; долини низькі – образ смиренних. «Нехай кожна долина наповниться, гора ж кожна та пагірок знизиться» /Лк. 3:5/. «Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать» /Як. 4:6/.
Отже, блаженні убогі духом, тобто хто вважає себе за ніщо, бо їхнє Царство Небесне.

УКРАЇНСЬКА ХРИСТИЯНСЬКА ПЕРСПЕКТИВА
Павло Ямчук

Дискусія про християнський феномен України – тема не для однієї розмови, адже має охопити весь універсум духовно-інтелектуального буття переслідуваного народу в світі несприятливих до нього ідеологічних та, як наслідок, соціяльно-історичних обставин.
Почнемо з головного. Від часу відновлення Незалежности з вуст політиків періодично лунає запитання, на яке ніби немає відповіді: «Що могло б стати національною ідеєю?» «Чи є в українців національна ідея?» etc. Тим часом, відповідь на це питання вже давно дана самим ходом української історії, самим типом присутности українців у світі впродовж тисячоліття від Хрещення Руси-України. Цією ідеєю й сутнісно, й світоглядно, й буттєво є ідея християнська. Точніше – національне українське розуміння християнської філософії, християнської універсалії.
Тисячолітній досвід українців, у якому знайшло своє місце і консервативне православне слідування заповітам ранньохристиянської одвічности, і спроби реформувати національну християнську традицію заради повернення до незамулених джерел того ж таки раннього християнства (життєдайний та життєствердний досвід греко-католицизму, як українцями виробленої світової християнської домінанти, є чи не найвідомішим, проте зовсім не єдиним цьому підтвердженням). Але не знайшлося місця атеїзмові, народженому в українському середовищі, а не привнесеному ззовні.
Якщо міркувати більш панорамно то аналізуючи український шлях впродовж тисячолітнього християнства, хочемо вкотре наголосити на істині: без віри в Бога, без прагнення слідувати Його Заповідям і Святому Письму українці б не мали жодного шансу вижити не лише у XX ст., а й у більш ліберальних XIX та й XVІІІ ст. Вижити не лише як нація – спільнота людей, а й просто – як генотип. Народ, який тривалий час був без державности, якби ще й не мав весь цей час національної християнської ідеї, не зміг би витримати шалений тиск інокультурних та інодержавних сил. Він би не зміг не розчинитись у інших цивілізаційних вимірах та формуваннях. Бог рятував Україну у найскладніші часи випробувань.
Тому для мене в історії української національної християнської ідеї створення братських шкіл – форми стихійного духовно-інтелектуального опору політиці державного знищення українського православ’я у ХVI-ХVII ст. – й подвижництво мучеників покорених УАПЦ та УГКЦ – світоглядно явища одного порядку. І ті й інші обороняли національне розуміння християнської ідеї як стрижня, без якого тіло нації втратить життєздатність.
Звісно, в ХVІ-ХVII ст. все обмежувалось здебільше літературною полемікою, на відміну від атеїстичного «гуманістичного» XX віку, коли концлагер в Сибіру був чи не найкращим варіянтом для новітніх мучеників, але іманентно це прагнення походило з одного кореня. Від розуміння, що без збереження власної християнської основи, без віри в Бога український народ приречений на зникнення. І тут не врятувала б сама оборона мови, культури, театрів тощо. Адже без українського виміру християнства всі ці чинники неминуче зникли б у безвісті століть.
Не в останню чергу вони не зникли й тому, що українці – від геніяльних поетів та письменників до міщан і селян – не зрікались віри прадідів, берегли її. Діяльність митр. Могили – мецената й будівничого новаторської й донині православної освіти, меценатство будівничого храмів та друкарень його духовного нащадка Мазепи, геніяльні поезії Тараса Шевченка, духовна проза Гоголя – все це явища одного вершинного порядку, але такий порядок був би цілком неможливим, якби міцно не ґрунтувався на багатосотлітньому підмурівкові загальнонаціональної християнської ідеї.
Щоб додати у ці міркування певної контроверсійности і водночас підтвердити висловлені ідеї, наведемо цитату з фронтового «Щоденника» українського письменника, багаторазового лавреата Ленінської та Державної премій СССР, зрештою члена ЦК КПСС, ЦК КПУ, тобто українського митця – вповні визнаного радянською владою. 28.07.1944 року він записує: «Я релігійний. Я вірю в Бога» (1, С.53) І далі, в розпал кривавої війни: «13.08.1944... Боже, яке ти щастя дав чоловікові, і як він не уміє взяти його! Навіщо я ще закликав до вбивств? Прости, Господи, мене...» (1, С.54)
Ці слова належать Олесеві Гончару. Впродовж всіх 3-х томів його не публічних, а сокровенних записів віра в Бога проходитиме домінантою, стрижнем його міркувань про людство, Україну, себе самого. Ці ідеї, так само як і ідеї мільйонів українських селян та міщан різних століть, а особливо – XX, можливо, нечасто виносились у відкриту авдиторію. Але вони незмінно становили домінанту мислення української людини, світоглядну константу її буття.
Після Просвітництва, коли стало модним «просвіщати «современними огнями» «вдову-сиротину», ця константа збереглась в українській національній свідомості. Збереглась, як випливає із духовної прози Гоголя та цитованих записів Гончара, навіть не залежно від мови. Адже саме вона й визначила світоглядну й мовну ідентичність українців-християн.
Відтак, міркуючи про ролю і місце української духовно-національної одиниці у світовому цивілізаційному вимірові та перспективі на нове тисячоліття, не слід зневажати висловлені вище зауваги, адже саме внаслідок таких і багатьох інших, засвідчених тисячолітньою історією, духовно-інтелектуальних констант, і маємо право міркувати про унікальність українського національного універсуму, про його потенціял у виробленні нової світоглядно-буттєвої моделі світу.
В глобалізованому й позбавленому ілюзій, внаслідок краху безбожницьких ідеологій, світі концептуальною є проблема пріоритетів у визначенні подальшого проґресу людства.
Найпростішим і найпривабливішим здається шлях абсолютизації матеріяльного проґресу, возведення його у ранґ аксіоми. Але це шлях до забуття людиною вдячности Богові за своє буття, а відтак – шлях нівелювання самої сутности людини як творіння Божого. Тисячі проповідників можуть нагадувати людині – конкретному індивідуумові – про це, але якщо не буде прямого – живого зв’язку з освяченою віками національною християнською традицією, то годі й сподіватись на ефект від таких нагадувань та проповідей, адже особистість буде просто вирвана з контексту одвічної спадкоємности у вірі предків.
Саме така спадкоємність може стати для постглобалізованої та постатеїзованої світової спільноти взірцем побудови громадських засад не на принципові тотального праґматизму, а на постулаті християнського спадкоємного слідування національній традиції, де не минущий сучасний інтерес буде основою суспільних відносин, а вища від усіх світових конституцій та законів Божа Заповідь : «Не чини нікому того, чого б не хотів, щоб чинили тобі». Ця універсалія, яка була й є домінуючою в українських філософських реаліях – від діянь Мазепи й Могили, – повинна стати наріжною в структурі світу XXI й інших століть нового тисячоліття.
В українській християнській ідеї органічним є домінування сакрального зв’язку. Так само, ще від часів перших українських святих Бориса й Гліба, чинне - прощати своїх кривдників і ворогів, терпіти випробування. Останній приклад – Голодомор 1933.
В новому тисячолітті людині й світові знадобиться головне в українському тисячолітньому християнському досвіді: попри всі матеріяльні загрози (від втрати мови й державности до жертви самим життям), на будь-якій історичній хвилі можна зберегти вірність Церкві, вірність Заповідям. В сучасному світовому суспільстві, де розмиваються кордони між грішним, яке для багатьох переконливо вдає з себе праведне, й справжнім святим, яке багатьма, внаслідок інформаційного тиску, починає сприйматись як щось застаріле, непотрібне, немодне, – утворюється світоглядна прірва, котру може здолати лише людина, зміцнена істинною вірою в Бога, вільна від полону минущих буттєвих реалій.
Впродовж століть християни-українці являли уміння іґнорувати безбожницький тиск, духовно й інтелектуально протистояти підмінам сакрального начала профанним. Цей досвід не може не знадобитись людині XXI ст., яку усіляко запрошують якомога швидше стати однією із мільярдних одиниць мас-культового знецінення, дещицею у всесвітній структурі глобального виробництва й споживання. В умовах новітніх загроз людство врятує лише досвід переслідуваного християнства.

«ЩОБ БУЛИ ВСІ ОДНО»
Лев Овштейн

Екуменізм у дії – це, зокрема, означає, що оті, відомі релігійні, міжетнічні й громадянські війни та конфронтації, а також взаємні упередження й ворожнеча, ненависть і підозри (котрі нині активно сіються, приміром, прибічниками радикального «слов’янофільства» – будь-то проімперсько-чорносотенного, червоно-комуністичного чи войовничо-неоязичницького штибу) справді будуть залишені в минулому. Тому прикрому й трагічному минулому, за яке, зі свого боку, первосвященики Західньої (Римської й Польської) і Східньої (Української) католицьких Церков покаялися й принесли свої вибачення. У т.ч. перед світовим Православ’ям загалом та українським, зокрема.
Тепер, мабуть, черга реально захотіти побачити руку, простягнуту для взаємопрощення і примирення, та відповісти взаємністю й православним «візаві». Як в Україні, так і, особливо, – в Москві. До яких також звернений біблійний заклик до щиросердної сповіді в помилках і переступах: «пізнай же провину свою, бо ти проти Господа, Бога свого повстала» (Єр. 3:12,13).
Так, нині не на часі виставляння взаємних рахунків і претензій як за заподіяні в минулому одне одному жорстоко-криваві кривди та інші тяжкі образи, так і порівняно недавні й теперішні незгоди та непорозуміння. Нині, радше, молитовний «час ридати» (Екл. 3:4) – себто, платити по рахунках всесуспільного, всенародного покаяння й покути переступів і провин. Включаючи добу безбожницько-тоталітарного режиму та сьогодення. Адже Господь справді хоче, врешті-решт, почути «голос на лисих горах, плач благальний синів» нашого краю. Починаючи з кожного із нас. Особисто і конкретно. «Вони бо скривдили дорогу свою, забули про Господа, Бога свого» (Єр.3:21).

* * *
Не має жодного сумніву, що в сучасному світі все маштабніше й щільніше ота зловісна апокаліптична «темрява землю вкриває, а морок – народи» (Іс.60:2). Тим не менше, наразі реально постає прекрасна й світла для України богоблагословенна перспектива, Це – коли, нарешті, Господь, відповідаючи на наполегливі й цілеспрямовані молитви Його вірних, реально й докорінно все змінить у нашій країні. Або, якщо використовувати біблійні образи і лексику, Творець пошле, в силі і владі Святого Духа, в український «цей Край» Свого великого й шанованого в його народі славного переможця нечестиво-поганських сил – «пророка Іллю». «І приверне він серце батьків до синів, і серце синівське до їхніх батьків», а беззаконних «і неслухняних – до мудрости праведних, щоб готових людей спорядити для Господа» (Мал.4:5,6; Лк.1:17).
Й такі людські та суспільно-громадські, у дусі Божих заповідей братерської любови, взаємопрощення й милосердя, взаємостосунки здатні творити справжні дива. А передусім – кардинально змінюючи душі й серця людей, звільняючи їх від демонсько-диявольських тенет. Навіть коли йдеться про найбільш запеклих і затятих грішників та злочинців, мафіозних олігархів, казнокрадів і корупціонерів! В результаті це означає – підняти і згуртувати в єдину духовну силу й найіональну спільноту та демократично привести до влади в Україні справді побожних та відповідально-чесних і порядних політиків й фахівців-патріотів. Навіть у тих східніх і південних реrіонах нашої держави, які дотепер ще, здебільшого, суспільно дезорієнтовані…
У висліді таких змін духовно й морально та культурно-цивілізаційно й соціяльно-економічно відроджена та преображена Україна може стати за взірець для наслідування для всієї «секулярно-ліберальної» Европи й цілого світу. Адже вона буде тоді на повні груди, вільно й благодатно дихати, за образним висловом б.п. Папи Івана Павла ІІ, – обома своїми християнськими «легенями» – східньою і західньою.
Вірю, скоро гряде в Україну цей благословенний Богом час. Приклад «помаранчевого» Майдану, на якому впродовж тих незабутніх 17 днів листопада-грудня 2004 р. вельми потужно й благодатно вже діяв Дух Божий «на кожне тіло» (Йоіл 3:1), буде продовжено й розвинуто. І в нашій столиці – славному й святому слов’янському Єрусалимі – Київі «ради Ймення Господнього», «щоб вклонятись Цареві, Господу Саваоту» (Єр.3:17; Зах.14:16,17), знову збиратиметься одно-, дво-, чи, навіть, кількамільйонне велелюддя.
Православні і греко-католики, римо-католики та протестанти, етнічні українці й неукраїнці. Включаючи колишніх безбожників і окультистів, язичників та іновірців. З усієї України та з-за кордону. В т.ч. й вихідців з лона різних квазіхристиянських течій і сект, а також інших монотеїстичних релігій. Тобто, тих «деяких з галузок», що свого часу «відломились невірством» від Господнього досконалого «святого кореня». Але, тим не менше, «має Бог силу їх знов прищепити» до довершеної «повноти їхньої» на цьому життєдайному й спасаючому «корені» (Рим. 11:12-24) – правдивої біблійно-євангельської віри в Свого Однородженого Сина.
Й усі ці люди в єдиному дусі зійдуться тут, щоб прославити і подякувати Спасителю Христу. Та у щирому покаянні молитви перед Богом – «ось прийшли ми до Тебе, бо Ти Господь, Бог наш» (Єр. 3:22), просити за сьогодення й майбутнє України та увесь рід людський.
Ті священики і душпастирі, котрих Господь перед тим обов’язково ретельно випробує й “перечистить, як золото й срібло”, щоб для Нього безкровну «жертву» – Пресвятої Євхаристії та хвали і поклоніння завжди їм «приносити в правді» (Мал.3:3). Й поміж них не буде вже більше «перших» і «других», «більших» й «менших», «своїх» та «чужих», «ортодоксально-канонічних» і «розкольно-єретичних». А у взаємній братній любові «будуть всі» – «Христові» й «одно»! (Ів. 17:21; 1Кор. 3:23).

ПОВТОРЕННЯ УРОКІВ

Repetitio est mater studiorum – казали латиняни. Повторення – мати навчання. Отже, повторимо два уроки, які ми давали в березневому числі «Нашої віри» 2003 року. Перший – притча для жадібних, які присмокталися до чужого і не можуть одірватися, і воліють загинути, ніж віддати…
Друга – для тих, кому здається, що вони й без Бога досягнуть своєї цілі.

СІТІ ДИЯВОЛА

В Індії селяни зазнають великих збитків від мавп. Своїми набігами вони спустошують поля і сади. І ось як люди навчилися з ними боротися. Беруть столовий гарбуз, роблять зверху невеликий отвір, вибирають з нього м’яку серцевину. Потім по боках роблять два отвори з таким розрахунком, щоб мавпа могла засунути лапи. Насипають всередину гарбуза горіхів і його прив’язують міцно до якоїсь опори. Мавпи добираються до гарбуза, засовують свої лапи, хапають у жмені горіхи, а витягнути не можуть, бо лапи з горіхами через вузький отвір не проходять. Незважаючи на небезпеку, коли люди підходять до них, мавпи вищать зі страху, але й горіхів не випускають зі своїх лап. Так вони потрапляють в полон через свою зажерливість.
Таке і з людьми трапляється. Диявол розставляє свої сіті: багатство, розкіш, перелюб, п’янство, азартні, ігри... Вчепившись в них, людина не в силі покинути через зажерливість, і ось диявол так бере людину голими руками.

ДВА ВЕСЛА

На березі великої ріки, у човні, перевізник гріється на сонечку і дрімає, тому що нема бажаючих перебратися на другий берег. Підходить молода людина. Не привітавшись, звеліла перевезти на другий бік. Перевізник на знак згоди встав, повернувся до ріки, перехрестився, проказав коротеньку молитву, сів і почав веслувати. Молодий чоловік уважно за цим стежив.
Погода була гарна, лагідно гріло сонечко, хлюпала вода. Човен повільно наближався до протилежного берега. Раптом молодий чоловік голосно розсміявся і каже до перевізника: «Ви молилися, хрестилися, як бачите, погода чудова, ми допливаємо до берега... Даремна була молитва і те, що ви хрестились».
Не відповівши нічого, перевізник поклав одне весло у човен, а другим продовжував веслувати. Човен почав робити кола на одному місці. Збентежився юнак і питає: «Що ви робите? Ми так ніколи не доберемося до берега». Відповідає перевізник юнакові: «Синку! У житті, у повсякденному, мусить так бути: молитва і праця, як два весла у човні. Без молитви наше життя кружляє і не має поступу до досконалости і життя вічного».

ГОГОЛЬ І ШЕВЧЕНКО В ПЕТЕРБУРЗІ
Євген Сверстюк

Коли Шевченко тільки починав відчувати твердь під ногами і непевно мріяти про викуп з кріпацтва на волю, Гоголь уже був на висоті слави.
Ми ставимо дати життя для орієнтації, але мало задумуємось про обставини місця і часу. Для багатьох Гоголь і Шевченко жили в Петербурзі в той самий час… Насправді ж Шевченко ще не жив, коли Гоголь вже пролетів метеором. В 1831 р. він раптом стає відомим. 25-річним він стає серед першорядних письменників Росії, а його комедія «Ревізор» 1836 р. стає в центрі уваги столиці. На той час Шевченко в числі панської прислуги щойно прибуває до Петербургу і проситься в науку до якогось маляра.
Ширшу прірву годі собі й уявити. Але могла бути схожість у снах. Проте у найчарівнішому сні писар у Департаменті не міг себе уявити в колі вихователів престолонаслідника, колеґою Плетньова і В. Жуковського, поряд з А. Пушкіном і кн. Вяземським…
Схоже на те, що коли Нікоша писав своїй мамоньці листа зі зворотною адресою А. С. Пушкіна або повідомляв про свої знайомства ніжинським колеґам, то мав вигляд Хлестакова. Але то був факт, абсолютно незрозумілий багатьом літераторам і журналістам Петербургу.
Мамонька у Василівці хвалилася, начебто її син друкується в модній «Библиотеке для чтения». Він просив її, щоб не згадували того журналу, і щоб називала його генієм, і щоб не судила так легко про літературу, бо в Петербурзі, де багато освічених людей, є не більше п’яти, що знаються на літературі. Звичайно, В. Жуковський, А. Пушкін, П. Плетньов, П. Вяземський і ще може А. Смирнова.
Треба сказати, що поза отим колом було безліч в’їдливих журналістів, які вщент розносили не тільки «Вибрані місця», але й усю творчість Гоголя – хто із заздрости, а хто через неспроможність сприймати глибокий підтекст справжньої літератури.
Місце Гоголя в літературі відразу і назавжди визначило саме це вузьке коло.
Тут є певна схожість із Тарасом Шевченком: його перша книжка «Кобзар» 1840 р. відразу і назавжди визначила його місце в літературі.
Я гадаю, метаморфози Гоголя були більш запаморочливими. Молодий Шевченко вірив у свій хист і в Божу допомогу. Він знав випадки викупу з кріпацтва і знав земляків, що навчалися в Академії мистецтв. Вихід на волю був для нього світловим ударом, що супроводжувався важким кризовим станом організму пару тижнів. Брюлов оцінив «физиономию не простяцкую» і наблизив його до себе…
А Микола Гоголь довго не міг отямитись під тягарем раптового визнання і різних, часто протилежних, відгуків, і слави, і принижень. Досить собі уявити, як він випрошує у мамоньки гроші на видання «Ганса Кюхельгартена», як потім випрошує гроші на скуповування всього накладу і на готель, де буде спалювати книги в печі за допомогою слуги Якима... Досить зібрати хвалькуваті листи і записки з приводу високих знайомств… Досить уявити в побутових вимірах прірву між сановними покровителями таланту і самим «талантом», на вигляд – бідним родичем… Думаю Гоголь міг відпочити, хіба що на вечірці з Ніжинськими однокласниками в Петербурзі і відчути з їх боку пошану до того, хто «був останнім, а став першим».
Звичайно, визначало місце поета не те саме коло, але майже усі українські (і не тільки) друзі Гоголя – Максимович, Бодянський, Щепкін та ін. – були друзями Шевченка.
Що ж стосується метаморфоз, то ще треба подумати, що більше перехоплює дух – чи раптовий перехід чиновника писарчука в перший ряд столичних поетів, чи раптовий перехід малярчука-кріпака з горища – в розкішні зали Академії мистецтв.
І перший, і другий чудесний акт стався з участю людей, близьких до царського двору. Але в обидвох випадках цар ні сном ні духом не знав про свої «благодіяння».
Гоголь вважав, що він зайняв належне йому місце у храмі, де мають бути тільки покликані. Шевченко вважав, що він потрапляє в святиню мистецтв за покликанням і хистом.
Обидва були в тісному оточенні української колонії в Петербурзі і добре відчували межу, де вже Московщина, чужина.
Гоголь був там для усіх «маленьким хохлом» і ніколи не пробував маскуватись. В певному розумінні вони були схожими співцями, бо серця їхні – там, в краю дитинства. «Я думаю, все змінилося, – писав Микола матері, – але моє серце буде прив’язаним до священних місць Батьківщини…» Гоголь бачив перед собою Україну давню і вільну, десь в імлі минулих віків. Дещо абстрактну, як сон про минувшину.
Гоголь вивчав історію України. «Історію Малоросії я пишу всю від початку до кінця. Вона буде або в шести малих, або в чотирьох великих томах» (лист до М. Максимовича, 12.11.34).
Не можна до цього поставитись просто, як до хвальби. Але досить покласти на стіл твори, написані і видані ним в тому ж 1834 році, щоб зрозуміти чим він був зайнятий.
Не забуваймо, що в 1831-1835 Гоголь був учителем історії в Патріотичному інституті і ад’ютант-професором при Санкт-Петербурзькому університеті. Опубліковано критичні відгуки про його професорство. Але чомусь ніхто не згадає цього в контексті з його творчістю. Адже цілком зрозуміло, що він, початкуючий, не мав часу готуватися до лекцій. «Я працюю, як кінь, – писав Гоголь. Максимовичу в серпні 1834 р., – але тільки не над казенною роботою, тобто не над лекціями..., а над власне своїми речами». А про своїх студентів писав: «То народ безбарвний, як Петербург». До цього треба додати його одверте визнання, що російської історії він не любив. Можна припустити, що, в міру заглиблення в історичні джерела, він відчув, що не може писати українську історію так, як думає, не може фальшивити проти історичної пам’яті.
Усім відомий його лист до М. Максимовича прояснює підтекст багатьох писань Гоголя: «Туди, туди, в наш давній Київ, він наш, він не їхній».
Наївно було б думати, що то хвилинний настрій за молодих років. Таких одвертостей (попри всю обережність!) в його листах немало. Слід врахувати, що Гоголь постійно пам’ятав про таємну і офіційну цензуру. Однак своєї любови і своєї неприязні письменник приховувати від читача не може.
Особливо від такого читача, яким був молодий Тарас Шевченко, що зовсім звільнив себе від думок про цензуру.
У зв’язку з тим постає питання про вплив Гоголя на українського читача взагалі і, зокрема, про вплив Гоголя на Шевченка.
Поняття «вплив» спрофановане політичною кон’юнктурою про «ролю старшого брата». Але то живе явище в суспільстві, особливо в пору пробудження зі сну. Україна після наполеонівської війни прокидалася. Дух волі оживляв верхні верстви суспільства. Декабристи брати Муравйови-Апостоли були офіцерами Чернігівського полку, Михайло Бестужев – з Полтавського полку… Це вже не козацькі полки, але рід – козацький. Український елемент домінував і в декабристському русі. Велика українська колонія в Петербурзі не тільки поширювала анекдоти про москалів, але й чекала свої зірки з України. Гоголь став тією зіркою, і його вплив переоцінити важко.
Питання про вплив на середнього автора, хоч би Євгена Гребінку, легко простежується – в простому наслідуванні. Вплив на геніяльного поета треба вгадувати.
Гоголь не мав нагоди зустрітися з Шевченком в той короткий час, коли повернувся з Італії. Обидва були працьовитими самітниками. Але Шевченко постійно відчував поле впливу Гоголя.
Оживлення «малоросійської колонії». Мода на українську тематику в російській столиці. Часті посилання на твори Гоголя в розмовах і в пресі. «Тарас Бульба» - раптове відкриття української минувшини.
Було колись в Україні
Ревіли гармати.
Цей Шевченків заспів міг бути і перегуком з Гоголем. А міг бути відгуком на думу, пісню. «Чуден Днепр при тихой погоде» – це читали всі українці. А Дніпро при бурхливій погоді міг бути перегуком і відгуком молодого Шевченка:
Реве та стогне Дніпр широкий…
Щось було в повітрі часу, що роздмухувало в їхній творчості дух нашої старовини.
Щось було і за вітром часу, коли Гоголь витягує з глибин Тараса Бульбу, а Шевченко – гайдамаків. Було заохочення, спокушав дозвіл цензури на подібну тематику. Тут навіть напрошується глибше протистояння: Шевченка не влаштовує чудовий Дніпро – він хоче бачити його не в тиху погоду, а – горами хвилі…
Тільки глухий міг не почути зухвало натхненного запитання Гоголя: «Знаете ли вы украинскую ночь?»
Чому петербурзька публіка мала знати українську ніч?
А чому петербурзька публіка раптом заговорила про зухвалосміливу комедію «Ревізор»?
Якийсь дивний напрям вітру запанував у російській літературі після книг Гоголя. Того напряму не могла змінити вірнопіддана журналістика.
Про Гоголя багато говорили і в українському, і в російському середовищі. Російське культурне середовище більше утверджувало своє життя на письмі. Тоді листи писали довгі, щоденники – детальні, змальовували обличчя. Акценти підкреслювали і обмірковували. Критичний простір розбудовувався і довго привертав увагу… Тому сьогодні ми спираємося на ті письмові свідчення. Українське середовище більше говорило. То було цікаво, але не залишало тривалого сліду. Тому ми не бачимо Гоголя в українському контексті і, за браком уяви, думаємо, що там його не було. Але щось же дало Шевченкові підставу написати «Гоголю» «За думою дума роєм вилітає»… І далі:
Кому ж її покажу я,
І хто тую мову
Привітає, угадає
Великеє слово.
Всі оглухли – похилились
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу
Великий мій друже.
Тут не тільки нема відчуження, яке нині уявляють собі верхогляди. Тут поет звертається до Гоголя, як до знайомого незнайомця, звертається найсердечніше «великий мій друже», «брате».
Поряд з тим віршем є звертання до знайомого приятеля, артиста Щепкіна:
Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий.
Воно не таке сердечне, як звертання до Гоголя. Чому? Гоголь для поета – то рідна душа, яка, може, «привітає, - угадає великеє слово».
Адже не всі угадають з тих, що прочитають з приємністю… В Шевченкові вже відбулися великі зміни. Вже позаду – перша подорож в Україну, «Розрита могила», «Чигирине, Чигирине», поема «Сон»…Позаду вже веселі думи і молоді ілюзії. І на тій хвилі він відчуває потребу звіритись з великим словом саме Гоголю. Зрозуміло, що тут є передусім велика туга до рівновеликого, який може зрозуміти. Але ж були у Шевченка підстави вважати, що Гоголь теж бачить, як «всі оглухли, похилились».
«Ти смієшся, а я плачу» – тут є теж щось спільне в баченні, лише різна реакція. Гоголь пояснить сучасникам, що він теж плаче – у нього «видимий світові сміх крізь невидимі світові сльози».
Ніякого перебільшення у звертанні до «друга» і «брата» у Шевченка не було. То була справжня зустріч двох – у великій самотності. Двох великих. Що дала б їм зустріч у спільній компанії? Гоголь у таких компаніях замикався, і ніхто від нього нічого цікавого не почув.
У великій самотині в ту пору і Шевченко, і Гоголь підіймалися на свої духовні вершини. Через рік – у доленосний 1845 рік Шевченко написав свої головні твори, пройняті духом псалмів і євангельською наукою любови. Написані з одчайдушністю генія, який забув,що живе в поліційній державі, де за кожним великим словом стежать.
Приблизно в ту пору Гоголь задумує свою книгу про головне. З наївністю генія він думає, що його проповідь навернення до віри в Христову науку любови почують, і йому вдасться змінити напрям життя…
В 1847 році Шевченко зазнає страшного погрому від жандармів. У тому ж 1847 році Гоголь зазнає ще страшнішого погрому – від усіх верств російського суспільства. Його запідозрять у всіх можливих гріхах, не повірять жодному слову і обуряться, що він хоче вчити суспільство, яке давно має вчителів.
Вельми симптоматично, що в центрі погромників виявиться той самий Віссаріон Григорович Бєлінський. Він залізе Гоголеві з чобітьми в душу і не пожаліє живого серця. А у випадку Шевченка він охоче повірить чуткам, пущеним жандармами і затвердить поліційний присуд: «На місці государя я б дав йому не менше».
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
Тільки на ту пору душа Гоголя посивіла і вже не пам’ятала сміху. А було йому 38 років. А Шевченкові – 33.
Не молилася за мене,
Поклони не клала
Моя мати, а так собі
Мене повивала,
Співаючи: «Нехай росте
Та здорове буде!»
Які страшні слова і як далеко вони сягають! Може то натяк і на всю Україну, яка мало молилася за свого генія?
Виявляється, мало дбати, щоб «здорове було», а треба молитися…
Гоголь точно знав, що його мати молилася. Вагітною вона годинами стояла на колінах перед образом святого Миколая в Диканській церкві і дала обіцянку в честь святого назвати сина. Аби тільки воно було живе і здорове (перші двоє дітей померли після пологів. Але знову ж таки то була молитва «Нехай росте та здорове буде»…
Яку ж долю могли вимолити матері своїм дітям, народженим в неволі?
Може ті матері й не дуже знали, що вони в неволі. Але діти їхні знали: вони були істориками України… І вони жили в Петербурзі і так марили Україною – «туди, туди, в наш давній Київ». І знали, що наш тільки давній Київ, місто святинь, а не губернський центр, місто вельмож і чиновників…
Як можуть ті березневі діти з Полтавського і Київського краю рости і бути здоровими, коли вони прочитали «Історію Русів», плакали над нею кривавими сльозами, а потім їм не залишалося нічого іншого, як приєднатися до наших кривдників або – прийняти долю мучеників за правду.

ДМИТРО ДОНЦОВ

Чому у нас мало читають Донцова?
Чи тому, що з ним не згодні? Але ж нині не читають тому, що згодні, а вихоплюють те, що цікаве, що збуджує думку. А Донцов – той автор, який збуджує, картає, і перебільшує, щоб усім було видно! Він глузує над гавами, що все ще думають над тим, чи вовк, який прийшов до Червоної Шапочки в бабусиному очіпку, - то все ще вовк, чи вже бабуся.
Нині деякі журналісти підтримали б останнє: «по-перше, він же сам каже, що прийшов провідати, по-друге, він вже тепер представляє бабусину ментальність і за змістом, і за формою».
«Молодці! – скаже їм Донцов. – Ви справжні вчителі рослинного життя і проповідники ліберального способу мислення!»
З особливим сарказмом похвалить нас Донцов за повернення від атеїзму до віри. «Те, що ви цуралися мене, «як фашиста», свідчить про коректність ваших понять. Але тепер ви пішли на глибину і замінили релігію атеїзму на віру в канонічні території. З таким мисленням ваша отара уже напевно піде за вовком в бабусиному очіпку»…
Але не треба вгадувати, що нам скаже Донцов. Досить того, що він сказав своїм сучасникам. На жаль, нічого не застаріло. Половинчатість почуттів, брак волі до самоствердження, інертне обслуговування чужих святинь і занедбання своїх, звичка до бігання за чужим возом – усе закорінене і закріплене рабським життям.
69 років з часу відходу – не кругла дата. Але згадаємо Донцова бодай в релігійній газеті. Він ніякий теолог, але ставить питання чесно: або вірити і жити за вірою, або – не вірити і бурмотіти «маємо те що маємо».
Що ж стосується публікації, уривки з якої наводимо, то це просто своє прочитання Євангельських текстів – без претензій на теологічну глибину.
Є.С.

ХРЕСТОМ І МЕЧЕМ
Дмитро Донцов

Ця брошура мала б бути вступом до дальших викладів на цю ж тему, коли того схоче Доля. Є вона логічним висновком того, про що писав досі.
Перед першою війною доводив я, що вбити мусимо в собі двоєдушну людину, комплекс національного гермафродитства, коли хочемо протиставитися бурі, яка сунула на нас; що мусимо виплекати в собі людину «сильного почуття, ясної думки й незломної волі» («Модерне москвофільство» та ін.). Повний сепаратизм від Москви теж у політиці.
Під час першої війни й національної революції доводив я, що ціле наставлення звільненої від пут гермафродитства, душі повинно бути протимосковське: культурно, політично, соціяльно і релігійно. («Культура примітивізму», «Підстави нашої політики», та ін.).
По першій війні доводив я, що дух нових людей на Україні повинен бути не пасивний, покірливо-ідилічний, а активно-комбативний. Не лиш «сила чуття й ясність думки», а й «незломна воля». («Націоналізм», «Вісник», «Заграва» та ін.).
Під час другої війни і після доводив я, що наші чуття, думка й воля, мусять свій зміст черпати не в матеріялістичних лженауках занепадницького ХІХ віку, а в дусі нашої давнини. (Книга тої ж назви, «Правда Прадідів Великих», а передше «Де шукати наших традицій»).
Тепер, я думаю, надходить час, щоб бодай натякнути, де є джерело, імпульс тої сили духа, сили думки, чуття й волі, сили, яка дає мудрість думці, шляхетний запал чуття волі і чину непохитність? Де є мета, яку має досягнути збуджена духова сила традиційної України? Яке є її місце, роля, її місія в борні на життя і смерть з духами тьми, які зійшли на землю уярмити її, а нашу країну в першу чергу?
Бо та боротьба матеріяльних сил, що йде у видимім світі, є лише маніфестацією боротьби незримих потуг, позитивних і негативних, спіритуального характеру; бо сила, що дасть нам фізичну перемогу, б’є з невисхлого джерела прадавньої містики нашого Київа.
Може причина невдач останніх національних зривів була та, що робилося половину діла. В добу, подібну до нашої, казали: «Скоріться Богові і протиставтеся дияволові, і втече від вас», (Ап. Яків IV, 7). Не раз двоєдушні чинять перше, та не мають відваги на друге. Або мають останню, та не приймають того першого. Тому й не можуть відігнати від себе диявола, ані від країни своєї. Коли зрозуміють цей основний наказ бодай немногі, – многі, і країна з ними, підуть за тими першими. Бо «ось і кораблі, хоч які великі вони і хоч якими женуться сильними вітрами, невеличким стерном кермуються, куди хоче керманич». (Ап. Яків II, 4). Тільки щоб знали керманичі мету, до якої крізь муки, кров, сльози і боротьбу, веде Україну тверда рука Божого Провидіння.
Серпень 1956р. На вигнанню.
Автор

Страшне спустошення в головах останніх поколінь на Україні чинить ідея московського месіянства; ідея «старшобратньої» расової вищости москалів; ідея – що, як вівці за чабаном, мають за ними тюпати інші народи «гнилого Заходу», а насамперед Україна. Для цієї останньої вигадано особливу й брехливу теорію про спільність джерела нашого етнічного з ними походження і – нашої культури. Теорія, що нібито етнічно, культурно старий Київ був такий самий московський, як Москва, і Візантія така сама, як Москва, та що традиції старого нашого Київа й Візантії – несе тепер Москва – «третій Рим»... В останні часи з’явилися нові «старшобратні» теорії.
Недавно, один з найбільш відповідальних політиків американських, промовляючи в найвищій льожі знаної жидівської організації – «B’nai B’rith» сказав, що західня цивілізація «має за базу жидівсько-християнську концепцію духової природи людини». Перефразовану цю думку ми від кількох літ здибуємо в ріжних заявах і в пресі, як англомовній, так і в українській. Маємо тут діло з просуванням ідеї, зовсім нової, контроверсійної, вагітної дуже важними політичними наслідками. Бо – «все починається з містики, і все кінчається політикою».
Питання ставиться так: чи дух християнської цивілізації Заходу однаковий з духом юдаїзму, опертім на законі Мойсея? Певно, що автор не має претензій (особливо в малій праці) дати вичерпну відповідь на це питання. Але воно – особливо в наш переломовний час – є такої ваги, що кожний, хто над ним задумується, має обов’язок поділитися своїми думками з читачами. Тим більше, що ті, які в цім питанні стають на позиції протилежні моїм, не трудяться дати хоч би тінь доказу на свою тезу.
Насамперед, земля, де родився Ісус Христос і звідки вийшла його наука, не була юдейська. В першій книзі Маккабеїв стрічаємося з назвою «Галілея поганська», себто не-юдейська. Цей самий вираз стрічаємо у євангелиста Матвія (IV, 15). Це була країна мовою й расою, а раніш і релігією, неюдейська. Щойно в 103 р. перед Христом її завоював юдейський цар Аристобул, змушуючи мешканців прийняти закон Мойсея. Вони його прийняли, але поверховно. Видно це хоч би з того, як юдеї докоряли і Христові, і його учням, що ті не тримаються ні суботи, ні взагалі приписів Мойсеєвого закону, а Христа юдеї називали самарянином, (Матвій XIІ, 2, XV ,2; Марк ІІ, 18; Йоан VIII , 48; IX ,16). І взагалі уважали неможливим, щоб вийшов пророк з тої «поганської» Галілеї (Йоан VIІ,52), з країни їм чужої етнічно й культурно.
І мовно! Христос переважно промовляв по-арамейськи, в цій мові записано кілька Його речень в Євангелії. В «Jewish Encyclopedia» читаємо, що старі гебраї вважали арамейську мову за мову чужинецьку, що всю добу царів вибухали війни між жидами та арамейцями; що греки звали арамейців сирійцями, не жидами, та що в арабських країнах християни й досі говорять по-арамейськи. Учнів Христа пізнавали як неюдеїв по цій їх мові чи вимові (Матв. XXVI, 73), як нині москалі пізнають «хохлів». «Як цим останнім не дається московське «Г», так галілейцям не давалися гутуральні звуки жидівської мови. Як твердять деякі дослідники, всі дванадцять апостолів були уродженці Галілеї, а з них лише трьох жидів (в тім і Юда). Христа іноді називали жидом, але мабуть через релігійну приналежність або політичну, так як многі й досі українців звуть росіянами. Цим всім і пояснюється, чому євангелисти етнічно протиставляють себе й своїх – юдеям. Звертаючись до апостолів, говорив Христос: «Як сказав я юдеям, так і вам говорю тепер», очевидно не вважаючи ні Себе, ні апостолів за юдеїв (Іоан XIІІ, 33). Взагалі Юдею Христос мав за країну Собі неприхильну, бо в розділі того ж євангелиста написано: «Після ж цього Ісус ходив по Галілеї, бо по Юдеї не хотів ходити через те, що юдеї шукали вбити Його». Певніше чувся в «Галілеї поганській».
Теж не позбавлений свого значення факт, що з десятьох зцілених прокажених, єдиний, що припавши до ніг Христа, дякував Йому, – був самаритянин (Лук. XVII, 16). Даючи приклад християнської любови ближнього, Христос знаходить цю любов не в єрусалимського церковника, ні у левіта, а в самаритянина. (Лука X, 33). А у римського сотника і у жінки хананейки знаходить Він віру, «якої нема в Ізраїлі» (Матв. VIII, 10). Про «живу воду» безсмертя, яку приніс Він, Христос оповідає самаритянці (Іоан IV, 7)… Там знаходив більше зрозуміння для Свого слова. Ближчі були Йому «поганська Самарія» і «поганська Галілея».
Мабуть цією мовною, культурно-етнічною і духово містичною відрубністю Галілеї і галілеянина Ісуса і треба почасти пояснити конфлікт між Старим Законом Мойсея і Новим Законом Христа. А теж і факт не прийняття науки Останнього жидами, а її прийняття гелленізованим арійським світом.
Мудрість Старого Заповіту – є Богом явлена стародавня мудрість, тільки явлена передовсім народам значно старшим від юдейського народу. Про Мойсея говориться в «Діяннях» (VІІ 22): «і навчений був Мойсей цілої мудрости єгипетської» і через те «був міцний в словах і ділах». Був він жрецем в королівськім храмі в Геліополі в Єгипті. Коли жиди мали Мойсея, то перси мали свого Заратустру. А старі греки – Орфея Трисмегіта. Багато в Старім Заповіті взято власне з старої мудрости єгипетської або халдейських гієрофантів; про багато подій, описаних в Біблії, оповідається і в вавилонських та інших пам’ятниках (потоп, сотворення світу, гріхопадіння, Вавилонська вежа). Жиди тільки дали версію тим перекладам – в дусі ментальности свого народу. (Пор. Н. Р. Blavatska – Doctrines Secretes, т. III. 5).
Не думаю впроваджувати читача в хащі антропософії, мало доступної мені самому, підкреслю тільки за Р. Штайнером, що родоначальник жидівського племени Авраам і був обраний «тим фізичним органом мислення, завдяки якому людина могла своїм фізичним мисленням піднестися до поняття про Бога» (давніше Його пізнавали ясновидінням). Ця спосібність, каже Штайнер, могла переходити в наступні покоління лише через фізичну спадщину. Тому то, в очах ізраїльтян, головною функцією Єгови було давати діти, а звідси, пише теософ Блавацька, в психології юдаїзму підкреслюється не сторона імматеріяльна, а фізична «генерація, сенсуалізм і навіть фалічний культ». (Н. Р. Blavatska – Doctrines Secretes, t IV. секція 3). З тих, а теж з інших причин, каже наша землячка, існує провалля між символікою Нового Заповіту і канонічним правом юдеїв, між релігійною думкою семітською і арійською, бо многі припускають, що галілеяни були арійцями теж (bid т. ІІ. ч. 2, 8). Ще каже ця авторка, що навіть ап. Павло був далеко більше під впливом таємної античної мудрости еллінського світу, аніж під впливом Старого Заповіту. «Його мова – це мова чистокровного платоніка». Ідеї (архетипи) грецької філософії, «інтелігенції» Пітагора, Логос або Слово, що керує тими «інтеліґенціями», Софія або Мудрість, все це знайдете в апостольських посланіях, узнаваних Церквою за канонічної і «божественної інспірації». (ibid. т.5, секц. 22).
У французько-католицькім виданні Посланій ап. Павла читаємо, що родився цей апостол в зовсім згелленізованім місті Тарсі, що теж не лишилося без впливу на формацію його духового «Я» (Les epitres de St. Paul, de J.J Bourasse et P. Janvier, Chanoines de Touras). В своїх коментарях ці католицькі автори твердять, що Закон Мойсея – це «речі хитливі», встановлені на певний час, «які повинні були зникнути з приходом Христа». «Речі ж непохитні» – це «Новий Заповіт» (op. cit. ст. 283), який в їх розумінні і є базою християнської цивілізації Окциденту. Це ж говорить і сам апостол: «Старий Заповіт зістарівся, а те, що зуживається і старіється, наближається до свого кінця». («До жидів», VIII, 13). Відчували це мабуть і саддукеї, потужна каста єрусалимських священиків і багатіїв, римських коляборантів, які не вірили ні в безсмертя душі, ні в воскресення мертвих, ні в жодну містику, і яким чужою й ворожою з’являлась наука Христа. Тому якраз вони й були організаторами «суду» і присуду над Ісусом (R. Steiner – «Pierres de construction pour la connaissans du Golgotha»).
З Євангелії видно, в чім була засаднича ріжниця між Старим Законом і тим, що приніс світові Христос. Прикази Єгови – це були прикази зовнішнього кодексу, натомість Заповіді Бога-Отця, принесені Христом – треба було відчувати як накази нашої внутрішньої совісти. В першім випадку – вимагалося обов’язкових зовнішніх чинностей, ніби сплачення довгу, в другім випадку – вимагалося внутрішнього переродження людини, без якого саме перестерігання зовнішніх приписів не мало значення. Мабуть, щоб підкреслити цей засадничо інакший сенс Своєї проповіді, не одне з своїх чуд довершував Христос якраз в суботу. Підкресленню тої самої ідеї присвячений увесь ХХІІІ-ий розділ (Св. Матвія (проти фарисеїв). Визнавців Старого Закону ап. Павло не вивищує над поганами, бо перед Богом «ділами закона не виправдається жодна плоть». Правда Божа, через Христа, з’явилася, «незалежно від Закону» (До Римлян, III, 20, 21). Христос прийшов на те, щоб ми, «визволившись від закону, служили Богові не по старій букві, а в оновленні Духа». Тому часто «погани через віру осягають праведність, а не ті, які шукали праведність лише в ділах закону» (idem. VII, 6). Христові Закони написані «не на скрижалях каменя, а на плотських скрижалях серця» (ІІ Коринт., ІІІ, 3), щоб не устами, а серцем шанувати Бога (Марк. VII, 6). Старий Заповіт – це було «щось, що минає», а Новий – «те, що пробуває завжди».
Наука, що «ні обрізання, ні походження від Аєраама, – не є запорукою спасіння; що не плотські діти є діти Божі» (Рим. IX, 8), та що коли захоче Бог, то може створити «з каміння діти Авраама» (Лука III. 8) – суперечила самим підвалинам Мойсеевого Закону. В цім аспекті цікаво заглянути в п’ятий розділ Єванг. Матвія, де в короткій главі шість разів Ісус яскраво протиставляє свою науку – науці Старого Закону. Кожне з тих протиставлень уйнято в одну маркантну формулу: «Ви чули, що сказано...» (в Старім Заповіті), «Я говорю вам»!.. Інакше сказати: Я говорю вам щось інше, ніж те, чого досі вчив вас Закон Мойсея.
Яка синтеза могла бути між тими двома науками, коли юдеї обвинувачували Христа, що Він діє «силою вельзевула», або що Він «бохогульник»? (Лука XI, 15, Іоан VIII, 48, 52; X, 33); коли Ісус, знову, говорячи «до юдеїв, протиставив дві сили: «Отець мій» і – «отець ваш»? І додає: «ваш отець диявол», в якім «нема Істини», бо він є «отець брехні»? (Іоан VIII, 17 і X, 34). В праці «Jewish Understanding of the New Testament» жидівський учений д-р Сам. Сандмель каже, що основна ріжниця між юдаїзмом і християнством є в тім, що перший говорить про «добру» (good) людину, а останнє про людину «досконалу». Талмуд питається: «що ми повинні робити?», а християнська Церква – «в що ми повинні вірити?» Належно зрозуміле, це твердження слушне. Коли жадається сповнення лише зовнішніх актів, без відповідного внутрішнього наставлення («без віри»), то це кінчиться фарисейством, (від якого не забезпечені і християни). Коли ж жадається насамперед внутрішнього, духового сприйняття певного світогляду, «віри», то з того неминуче, самі собою, випливають і відповідні людські вчинки. Матеріялістичне – і духове розуміння релігії. Тому може є в Талмуді, особливо у вавилонськім, стільки зневажливого відношення до Христа, і до Його Матері. Там можемо прочитати, що батьком Ісуса був римський легіонер Пантера. І цілком в цім дусі показує життя Христа один «американський» фільм, де батьком Ісуса з’являється якийсь римський центуріон, а християнська публіка дивиться на це й оплескує...
На цю ж тему – Старого і Нового заповіту – пише в праці «Le sermont sur la Montagne» американець У. Фокс, – що перші слова молитви Господньої – «Отче наш!» були в ті часи нечуваною революцією в розумінні божества, якого люди Старого Заповіту уявляли собі жорстоким тираном деспотом, пануючим над невільниками. В другій своїй праці «Десять заповідей, ключ життя» – пише цей автор, що Мойсей хотів перше проповідувати свою правду єгиптянам, але ті були вже не здібні прийняти її. В подібнім становищі опинився і Ісус. Тому й відповів він «первосвященикам і старійшинам» єрусалимським – «що відіймається від вас Царство Боже і дано буде іншому народові»... Він «виноградник віддасть іншим виноградарям, які віддадуть йому плоди... А ваш дім оставляється порожній». (Матв. XXI. 43 і 41, XXIII. 38).
Ісус сказав, що Він не касує Старого Закону? Певно! Бо в нім було багато таємного знання, об’явленого не лише Мойсеєві, а й народам старшим від жидівського. – Християнство тільки не приймало суто-юдейських імпреґнацій Старого Закону, як не приймав їх і Христос. Взагалі, християнство було ближче до містично-релігійних ідей античного, еллінсько-латинського, світу, ніж інших. Недаром деякі отці Церкви називали Геракліта, Сократа й Платона християнами, що жили перед оснуванням християнства, а св. Августин знаходив у старих релігіях елементи християнської правди (R. Steiner «Christ and the human soul»). Не дивно теж, що св. Павла так гарно зустріли в поганських Атенах, де, промовляючи перед ареопагом до стоїків та епікурейців, апостол подивляв їх «особливу побожність» і казав їм: «Оглядаючи ваші святині, знайшов я й жертовник з написом, «невідомому Богові». «Цього власне, якому ви, не знаючи, віддаєте шану, я проповідую вам». Ще не пізнавши Його, антична Еллада шанувала незнаного їй Бога, якого пізніше прийшли благовістити апостоли християнства. В Лістрі, куди ап. Павло прибув з іншими, по однім чуді, що довершив там, елліни рішили, що самі «боги в людських постатях зійшли до них». А в Коринті елліни чинно заступалися за апостола перед юдеями (Діянія, XVII. 23, XVIII. 17, XIV. 11). На тлі цих і подібних подій ще більше зрозумілими стають слова Христа до юдеїв.

КОСТЯНТИН ОСТРОЗЬКИЙ, ОСТРОЗЬКИЙ ГУРТОК І ПРЕДСТАВНИКИ ГРЕЦЬКОГО СХОДУ
Борис Гудзяк

Князь Костянтин Острозький (1524/5-1608) – воєвода київський, син колишнього воєводи троцького й великого гетьмана литовського князя Костянтина Івановича Острозького (бл. 1460-1533). Як київський воєвода (призначений на цю посаду 1559 р.), Острозький управляв південно-східніми землями Польсько-Литовської держави. Він мав кошти на організацію й утримання немалого війська, з яким не раз виступав збройно проти татар, московитів та козаків1. З його престижем і владою, князь міг деколи дозволити собі не рахуватися з офіційною зовнішньою політикою Речі Посполитої, – наприклад, коли послав підмогу молдовському господареві Івану Воді Лютому (1572-1574) у його війні проти Османів 1573 р. Мабуть, напруженість стосунків між Острозьким та великим канцлером коронним Яном Замойським (помер 1605 р.) можна пояснити тим, що князь належав до прихильників антиосманської коаліції, – створення її добивалися папський престол і Ґабсбурґи, а їхнім впливам Замойський протидіяв як міг.
Костянтин Острозький був чи не найбільшим, після короля, землевласником у Речі Посполитій. Княжі багатства вилилися у військову потугу та політичні впливи. У час міжкоролів’я – після смерти Баторія в 1587 р., –- Ораціо Спаноккі, секретар папського нунція Альберто Болоньєтті, склав меморандум зі списком можливих кандидатів на польський трон, де зокрема відзначив кандидатуру Костянтина Острозького. За словами Спаноккі, цей руський маґнат «вважався найзаможнішим і найвпливовішим паном у цілому королівстві». У 1541 р., згідно з королівським декретом, юний неповнолітній князь увійшов у володіння великою частиною маєтків свого батька, що досі перебували в руках братової вдови (решта перейшла до нього по смерті його небоги в 1570 р.). Після одруження в 1550 р. з дочкою великого гетьмана коронного Яна Тарновського, Софією (померла 1570 р.), маєтності Острозького ще більше зросли. Розміри їх, за всіма існуючими – хоча часто голослівними – оцінками, просто приголомшливі (наприклад, 6000 сіл). В одному надійному джерелі – документі 1603 р. про розподіл власности Острозького між його синами Янушем та Олександром – списано 57 міст та замків, 857 сіл, 111 фільварків. Попри те що Острозький брав участь у значних політичних баталіях у Польщі й Литві другої половини XVI ст. – скажімо, у політичних пертрактаціях напередодні Люблінської унії (коли він виступав проти входження Волині до Корони Польської), в період міжкоролів’я та перед виборами короля 1572 р., – його політична вага у Речі Посполитій здебільшого не була співмірна ні з його високим соціяльним становищем, ні з величезним багатством. Його руська національність і, особливо, православне віровизнання стали на заваді не лише обранню на королівський трон, але й позначилися на його можливостях впливати на державні справи.
Багатство й впливи Острозький використовував у своїй діяльності покровителя Руської Церкви. Почавши з 1550-х рр., він подарував кілька маєтностей православним храмам і манастирям на Волині та застосовував свою владу в призначенні на церковні посади, – наприклад, забезпечив волинські єпископства своїми кандидатами, такими, як Кирило (Терлецький), що в 1585 р. став луцьким владикою, та берестейський каштелян Адам Потій (єпископ володимирський Іпатій від 1593 р.). Як свідчить нунцій Болоньєтті, князь був патроном понад тисячі руських і багатьох римо-католицьких церков. На нього – найбагатшого землевласника у Волинському воєводстві (Острозькому належала майже третина його території) та воєводу розлогого Київського воєводства – дивилися як на місцевого державця. З його освяченим віками княжим титулом, Острозький був регіональним можновладцем, який у панівних колах Речі Посполитої представляв територію, окремішність якої визначалася не так офіційною політичною ідеологією та законодавством, як певними традиційними прероґативами місцевої шляхти, особливостями культури, мови й насамперед релігії. Оскільки руські землі не мали своїх автономних політичних інституцій, то найефективнішою сферою застосування регіонального авторитету для руського магната маштабу Острозького були якраз церковні справи, де він не тільки міг контролювати призначення єрархів чи надання маєтностей, а й виступати як речник цілої релігійної спільноти.

ОСТРОЗЬКІ КНИГОДРУКИ
Патронат Острозького й справді не обмежувався розподілом церковних посад і бенефіцій. У місті Острозі, назву якого перейняли його предки, князь заклав перший руський православний релігійно-культурний осередок, центр тогочасної науки. Найвидатнішим досягненням Острозького гуртка та, найімовірніше, основою інших видавничих і наукових починань в Острозі стала підготовка й публікація в 1581 р. першого повного церковнослов’янського видання Старого й Нового Завіту – Острозької Біблії.
Появі Біблії передувало однотомне видання у 1580 р. Нового Завіту з Ісалтирем. У передмові до цього книгодруку автор – можливо, Федоров – хвалить князя Острозького за щедрі пожертви на підготовку «богонадхненного писання, що зичить усім людям спастися благодаттю Бога благого й прийти до істинного пізнання, і скласти благочестиву славу Отцю і Сину, і Святому Духові». П’ятисторінковий текст містить деякі цікаві моменти. Помітки на полях, що вказують на книгу, розділ та початкові слова наведених з Біблії цитат, говорять про якісно нові вимоги щодо обізнаности зі Святим Письмом, – так само, як підготовлений якимсь Тимофієм Михайловичем алфавітний покажчик висловів з Нового Завіту (і лише кількох – з Псалтиря) обсягом 52 аркуші, долучений до деяких примірників видання 1580 р. Цей покажчик, можливо, був окремою публікацією. Компактність видання, що явно призначалося для вдумливого читання – тобто швидше для особистого, ніж літургійного вжитку, – відображає спільну для всієї тогочасної Европи установку на загальну доступність Святого Письма. Передмова закінчується грецьким акордом – свідченням як прив’язаности до східньої грецької традиції, так і слабкого знання грецької мови: «Слава Тому, хто владнує усе. Амінь». У цих п’яти словах допущено п’ять граматичних помилок.
Зміст передмови виразно релігійний і виражає високе почуття відповідальности автора за духовний добробут усіх християн, прагнення до «єднання в духовній любові» та бажання непорушно зберігати «богонадхненні догмати святої соборної й апостольської Церкви». Автор вважає, що поглиблене розуміння сотеріологічних моментів у земному житті Ісуса Христа – це спосіб захисту від «роду строптивого й розбещеного», – ідеться, мабуть, про всіх тих русинів і нерусинів, які, «зокрема в сьогоднішній час, [...] не дотримуючись заповідей Господа нашого Ісуса Христа, противляться їм, немилосердно руй¬нують Церкву Божу й непокоять без пощади стадо Його». Читання Новоп Завіту бачиться як лік проти занедбання заповідей і спричиненої цим шкоди.
До XVII ст. Острозька Біблія була найбільшою – і за обсягом тексту, і за розмірами – книгою, друкованою кириличним шрифтом. І тираж мала найбільший серед усіх кириличних друків, які побачили світ до 1610 р. Виглядала не гірше від будь-якого польського видання Святого Письма, а рівнем наукової редакції не поступалася й найкращим латинським, грецьким чи давньоєврейським публікаціям. Острозький розумів, що значення його починання виходить далеко за рамки суто руської чи, навіть, східньослов’янської спільноти. Як сказано у вступному слові, видання передбачалося для православних читачів усього слов’янського світу та ще, мабуть, Молдови й Волощини.

ХАРАКТЕРИСТИКА ОСТРОЗЬКОГО
Князь Острозький був головним героєм цих подій. Воістину відданий своїй Церкві, київський воєвода відчував, що покликаний бути речником руської православної спільноти. І він був речником – хай честолюбним, але щирим. Передусім сам князь, з його соціяльним статусом та казковим багатством підходив на цю ролю. В еклезіології Острозький не дуже розумівся, як можна бачити з того, що єпископи для нього начеб і не існували. Беручись за якісь починання релігійного характеру, князь ніколи серйозно не пробував залучити до них руську церковну верхівку. Почуття шани перед заведеним церковним устроєм було в ньому притуплене, – цьому сприяли й інертність руської єрархії, й господарювання світських властей Речі Посполитої в церковних справах, і власне відчуття, що саме йому дано бути для русинів правдивим pater familias. Як воєвода київських земель, що до 1471 р. мали статус кня¬зівства, Острозький бачив себе спадкоємцем давніх володарів - покровителів і провідників Східньої Церкви. Для Острозького – подібно, як для імператора Костянтина та князя Володимира Великого – Церква була його підопічною, його обладою. Добрі наміри воєводи не завжди йшли в парі з тверезим мисленням і послідовністю чину. Острозький прагнув системних змін, однак діяв в основному поза руською церковною системою. Своїми звершеннями на початках руського відродження – виданням Біблії та створенням школи – він завдячував власним матеріяльним засобам, але, як бачиться, засоби ці аж ніяк не співмірні звершенням. Так само й затишшя, яке в 1580-х рр. настало в Острозі, можна пояснити браком уваги й грошових надходжень з боку можновладного покровителя.
Крім релігійних, цей велеможний маґнат обертав ще й справами політичними, військовими, економічними й культурними. Тоді як інші, суто духовні особи – наприклад, єзуїти, вплив яких на релігійний дискурс початку 1580-х рр. у Речі Посполитій вже ставав визначальним, – могли зосередити свої зусилля безпосередньо на церковних питаннях. Острозький же, щиро перейнявшись ідеєю відродження руського релігійного життя, лише започаткував кілька справ перехідного характеру, – зате неперехідного значення. Постійно підкреслюючи ролю Царгородського патріархату в житті Київської митрополії й взагалі християнського світу, Острозький підготував ґрунт для наступного пожвавлення контактів між патріярхатом і руською православною спільнотою, яке розвивалося від середини до кінця 1580-х рр.
Дещо в поглядах князя на церковне об’єднання, а чи в планах переведення патріярха, здається наївним і поверховим. Відсутність ясного бачення й цілеспрямованости в його релігійній діяльності пояснюється не стільки особливостями його вдачі, як це твердив Михайло Грушевський, скільки перехідним станом тогочасного польсько-литовського та й загалом европейського суспільства. Подібно до Теодора Євлашевського – новгородоцького підсудка й мемуариста – Острозький виріс у добу немислимих конфесійних експериментів, воістину бурхливого розмаїття доктринальних підходів та винятково високого рівня релігійної терпимости в Польщі й Литві. 3 початком 1580-х рр. атмосфера почала мінятися. Період розгублености в традиційних релігійних спільнотах минув, і прийшла пора відновлення рівноваги, точніше – становлення нових, точних орієнтирів. Втомившись від «умышлений», вони шукали консолідації, утвердження захисту від зовнішніх ворогів. Для декого, як виявилось, найкращим способом захисту був напад.
У міжконфесійному змаганні перед у шляхетській республіці вели католицькі реформатори, взявши в свої руки освіту молодих шляхтичів. Острозі кий заснував свій гурток саме тоді, коли офіційна Церква Речі Посполитої почала відвойовувати у протестантів захоплені ними позиції. Католицькій Церкві було легше самореформуватися – вона мала зразки для наслідування, що десятиліттями вироблялися в Західній Европі, а для застосування їх у Речі Посполитій могла спроваджувати добре вишколених, дисциплінованих духовних. Тоді як православні (і це ставало дедалі очевиднішим) не могли розраховувати на допомогу ззовні. В умовах занепаду їхньої релігії й культури, русинам, щоб іти в ногу з часом, довелося вирішувати нелегке завдання перегляду власної традиції. Розгону, потрібного для проведення всеохопної реформи, годі було набрати в одну мить.
Хоча Острозька школа й виникла лише кілька років пізніше від першої єзуїтської колеґії, їй не вдалося створити ні сильного викладацького колективу, ні навчальної програми, що могли б привабити синів руської шляхти. Незважаючи на досягнення редакторської групи, друкарні та школи, руське відродження безнадійно відставало у загальному суперництві, постійно наштовхуючись на одну і ту ж перешкоду – брак освічених священиків і добрих учителів. На середину 1580-х рр. Острозька школа вже страждала від недобору кадрів, а посилені пошуки князя виявилися малорезультативними. Коли Острозький заявив Болоньєтті, що готовий покласти життя за унію, нунцій порадив йому працювати для цього хоча б на власних землях – розповсюджуючи корисну літературу, призначаючи на парохії здібних душпастирів, даючи молоді в його школі міцні знання з питань доктрини. Болоньєтті запропонував Острозькому звернутися до папи, котрий міг би допомогти з освіченими кадрами, – хоча знайти відповідних людей і не було легкою справою, – на що той охоче погодився.
1570-1580-ті роки принесли з собою такий вир змін, що русини не встигали до них пристосовуватись. Мабуть, навернення Костянтина-молодшого в католицтво приголомшило його батька, – дарма, що старший син, Януш, ще раніше вчинив те ж саме. Навіть коли князь і здогадувався про намір сина, то змінити його був не в змозі. Хвиля католицького оновлення з такою силою пронеслася через різноконфесійне шляхетство, що навіть діти такого лідера Реформації, як Миколай Радзивіл «Чорний» (Криштоф і Станіслав), чи найбільш відданого православ’ю маґната Острозького (Януш і Костянтин) стали запеклими поборниками католицизму. Для багатьох представників цієї молодшої генерації, яка шукала собі місця серед провідних кіл шляхетського стану, цілковито прозахідніх за своєю орієнтацією та освітою, спорадичний обіжник від патріярха – який то є на престолі, то його нема – із закликами дотримуватися «законів нашої грецької віри» був маловажним. Своїм посиленим возвеличенням грецької традиції князь Острозький з його острожцями аж ніяк не загатив потоку, яким переходили в католицтво руські князі й магнати, –навіть у своїй власній родині. Зате його зусилля допомогли пожвавити зв’язки із Царгородом і оживити в пам’яті візантійські корені руського християнства.

ЧЕКАЄ СВІТ ЦІЛЮЩОЇ ВОДИ
о. Іван Лещик, м. Миколаїв

* * *
Люблю свій храм в постовому вбранні,
Коли заледве жевріють лямпади,
Коли серця і душі кам’яні
Добрішають поволі, Бога ради,
І перед Ним, Владикою житія,
З благаннями „ помилуй мене, Боже»
Розчулюються аж до каяття,
Долаючи навіяння вороже.
Коли Христос усіх нас обійма,
Сумлінню в очі дивлячись з розп’яття,
Коли чужих і недругів нема,
Коли усі ми, як ніколи, браття.
Коди б’ємо поклони доземні,
Коли звучать сумні пісні канону,
Коли чомусь так хочеться мені
Співати – „аллилуяти» до скону.
Люблю я ці години постові
Їх тихий сум та відчуття родини.
Люблю свій храм і те, що ми – живі,
Живі скарбами, гідними людини.

* * *
Тече, тече життя мого струмок.
Радію щастю і журюсь бідою.
Тече водою вчинків і думок -
Шкода не завжди чистою водою:
Буває вітер хвилю підійме,
Буває каламуттю хлине злива,
То, раптом, щось завалиться саме –
А чистота на збурення вразлива!
Чекає світ цілющої води –
Живити сили і омити вади –
І він потроху зрошує сади
І напуває спрагнені левади.
Осяде мул і на короткий строк,
Якщо дасть Бог ( а в тому є потреба!)
Засяє міріядами зірок,
Щоб доли грішні причастити неба.

* * *
П’янкий дурман московської облуди
Не рік, не два ще дасться нам взнаки.
Напів - „совки», напівхороші люди
Ще попсують нам, брате, печінки...

* * *
„Царство Небесне подібне ще до захованого в полі скарбу,
що людина, знайшовши... йде, та й усе, що має,
продає, та й купує те поле» Мт. 13.44

Стараюсь бути кращим якомога,
Шаную заповіти дорогі,
А в решті покладаюся на Бога,
На волю і на промисли благі.
Моя в тій решті доля і недоля,
Моє буття і небуття моє,
Та щойно вгледиш скарб посеред поля,
Як решта бути ним перестає.

ДОБРИДЕНЬ ТОБІ, УКРАЇНО МОЯ!..
Павло Тичина

Струмок серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля –
Добридень тобі, Україно моя!..

МАЛИНОВА МОВА
Віктор Бабич

Є така благодать —
Чути мамину мову,
Коли в ній мерехтять
Зорі в синь вечорову.
Коли в ній крізь життя,
Розвіваючи хмари,
Колосяться жита,
Гинуть війни і чвари.
Коли в ній крізь літа
Ллється музика Слова,
Малиніють уста
І пливе колискова.
Коли чуємо в ній
Сплески жартів та сміху
І дитині малій
І бабусі на втіху.

Є така благодать!

БАТЬКІВЩИНА
Анатолій Камінчук

Он повзе мурашка,
Он хлюпоче річка.
Не зривай ромашку,
Не топчи травичку.
В зелені діброва,
В китицях ліщина.
Глянь, яка чудова
Наша Україна.
Журавлі над лугом
Линуть рівним клином.
Будь природі другом,
Батьківщині — сином.

КАЛИНА
Борис Харчук

Бабуня Настя нічого так не любить, як садити дерево. Вона каже:
— Завжди знайдеться місце, де його посадити. А хто за це не дбає, той або байдужий, або сліпий до краси.
Коло бабуниної хати ростуть вишні. За порогом повно квітів. Біля хвіртки — кучерявий бузок. А від вулиці — явори.
Позаторік бабуня принесла з лісу й посадила під вікном тонке деревце. Доглядала його, підливала. Воно прийнялося. Але першої весни не цвіло. Тільки зеленіло.
Другої весни викинуло білі китиці. Всі побачили, що це — калина.
Минається зима, настає тепло — і хати бабуниної не видно. Цвітуть білі вишні, пахне ліловий бузок, гіацинти, нарциси. Згодом жоржини тягнуться до порога. А явори шумлять.
Та найбуйніше квітує калина. Соловейко звив на ній гніздо. Він тьохкає, а калина цвіте й заглядає у вікно. Соловейко тьохкає, поки калина не перецвіте.
Кінчається літо. З кожної гілочки на калині звисають важкі чер¬воні грона.
Сюди прилітають журавлі. Вони збираються у вирій. Сідають на калину, дзьобають калинові ягідки.
Бабуня Настя дивиться на них і наказує:
— Наїдайтеся, щоб вам було неголодно летіти в далекі краї... Летіть, та не баріться там...
А серед зими з’являться поласувати калиною снігурі.
Отак і живе бабуня Настя — з деревами, квітами і пташками.

МІЙ ДРУГ – ГЕТЬМАНСЬКИЙ ДЖУРА
Дарія Бродхед

– Юрку! Твоя мама вже втомлена після цілоденного ходження по Київу, то ми з нею сядемо ось на цій лавочці відпочити. А ти ходи собі й оглядай все. Читай написи на табличках. Вони розкажуть тобі хоч дещо про те, що діялося на цьому місці. Бо тут кожна грудочка землі насичена історією нашого народу. Тут стояла Десятинна Церква, тут, ходили й наші славні князі і гетьмани... А ось там стара липа, під якою відпочивали козаки зі своїм гетьманом Хмелем.
– Іди, Юрку, тільки не відходь далеко, бо вже вечоріє... – каже мама.
– Добре, добре, – відповідаю і прямую до тієї липи та сідаю на лавочці. Із таблички довідуюсь, що цій липі більше ніж 300 років, що тут був табір козаків Богдана Хмельницького.
Через плетиво галузок проскакують червоні зайчики вечірнього сонця й лагідно лоскочуть моє обличчя. Заплющую очі й уявляю козацький табір...
Вчувається веселий гамір розмов, молодечий сміх, іржання коней... Кухарі розвішують над ватрами казани, щоб варити куліш на вечерю. Дехто чистить зброю, дехто годує й напував коня, а ось там гурт козаків співає.
Раптом все стихає. З намету виходить сам Ясновельможний... Кремезна, але струнка постать, впевнена хода, орлиний погляд. Іде й пильним оком обкидає табір. Всі принишкли, тільки вечірній легіт пустотливо ворушить його пишні вуса й дві пір’їни на шапці. – За ним стоїть хлопець із паперами в руках. Ага! Це гетьманський джура – думаю. Але який він схожий на Марка, того збиточника з останньої лавки... Справді, якби не волосся, підстрижене «під макітру», я був би певний, що це він.
Хмельницький повагом проходить мимо, а за ним його джура, який раптом повертає голову до мене й з лукавою усмішкою кидає мені камінця. Гетьман робить знак рукою, а сурмач сурмить і скликає всю старшину на козацьку раду. А «Марко» кричить: «Юрку, Юрку! Зачекай!» Що це? Невже він і мене .кличе на раду?
За кілька хвилин повертається із паперами в руках і каже:
– Слухай, Юрку!
– А ти як знаєш, що я Юрій??
– Знаю, тому що схожий, як дві краплі води, на мого побратима, Юрася Хмельницького. Ти мабуть також полюбляєш читати книжки й писати вірші. Правда?
– Та-а правда, – признаюся.
– Справді, дуже схожий. Тільки так дивно підстрижений і дуже смішно одягнений: вузька сорочка з ґудзиками й обрізаними рукавами. Ха, ха. Це певно твоїй мамі забракло полотна, як шила тобі сорочку. Ха, ха, ха. А шаровари! Та хіба це шаровари? В таких шароварах хоч рачки лізь на коня, бо вискочити на нього ніяк не зумієш!
– Та чого ти з мене смієшся? В мене також є широка, вишита сорочка й широкі шаровари. Але я вдягаю їх тільки на свято, коли наша група «Буревій» танцює на сцені. А на кожний день ми одягаємося так, як бачиш. В нас, у Канаді, всі так одягаються.
– У Канаді кажеш?... А хіба там не живуть червоні люди? А ти такий, як і ми всі тут...
– Так, певно, що такий, бо я українець та ще й козацького роду зі славної родини Гонивітрів! Мої дідусь і бабуся прибули до Канади самі звідсіля. Це вже в Канаді дідусь скоротив своє прізвище, для того щоб англосакси могли його легше вимовляти, на Вітер.
– Цікаво – Юрій Вітер! Але стривай. Мушу бігти. Коли доручу ці папери пану Кривоносу, то прийду сюди й принесу тобі справжній одяг, і тоді підемо разом на козацьку раду.
– Гаразд. Зачекаю.
Прибігає «Марко» й передає мені клунок із одежею. Я перевдягаюся й начісую на чоло волосся.
– Ну як? – питаю.
– Добре! Цілком добре! Побачиш, що ніхто й не впізнає. Тримай ці папери, та йди за мною.
При вході до намету стояли два козаки на сторожі, але пропустили нас без затримки. Марко моргає до мене , мовляв, «я що тобі казав?». В наметі, при світлі смолоскипів, гетьман із своїм канцлером і старшинами розглядають мапу, розкладену на довгому камені. Хмельницький кивком голови кличе нас до себе. Моє серце б’ється, мов скажене...
– Хлопці! Передайте листи писарю, а самі ставайте біля мене. Пізніше мені буде вас потрібно. Передаємо листи пану Виговському. Виглядаючи з-поза могутніх плечей Хмельницького, з цікавістю завважую, що камінь, який служить Гетьману за стіл, це той же самий, на якому ми з тіткою Оленкою відчитували напис, що зберігся ще із княжих часів: «Тут – середина Руської землі».
О! Це тут мабуть і Святослав, і Володимир зі своїми старійшинами й гриднями творили раду – думаю.
Хмельницький дав знак, і два козаки, під звуки тулумбасів, впровадили послів від молдавського господаря – воєводи Лупула. Вони низько вклонилися, передаючи привіт від свого повелителя та згорнене в сувій і червоними печатями запечатане посланіє. А тоді поставили перед гетьманом коштовний подарунок – здоровенну шаблюку, оковану золотом і оздоблену самоцвітами. Гетьман розгорнув і прочитав посланіє, а тоді промовив:
– Ми щиро вдячні вашому славному воєводі за добрі побажання й цінний подарунок. Ми також бажаємо йому доброго здоров’я й успіхів та хочемо жити із ним в мирі й злагоді. Знаємо, що між всіма князівнами дочка Лупула Розанда найкраща й найрозумніша. Наш Тиміш також не найгірший виглядом і здібностями. Та й в орудуванні шаблею ніхто йому не дорівняв. Але одруження – то справа серця. Тому залишу її Розанді і Тимошеві до розв’язання. Допомогти у війні проти Волощини й Семигороду, в час коли наша війна з Польщею ще не закінчена, на жаль, не можу. А тепер, панове посли, запрошую на вечерю й нічліг. Знаю, що ви втомлені далекою дорогою. А вранці дістанете наше посланіє й передасте своєму господареві.
Молдавські посли низько вклонилися й вийшли.
За кілька хвилин знов задудніли тулумбаси, й козаки упровадили татарських послів від Тугай Бея. Два з них зайшли до намету й поставили перед гетьманом прекрасне сідло, зроблене із чорної шкіри й оковане сріблом. Тоді кинулися на землю в глибокім поклоні. Третій посол стояв при вході, тримаючи за вуздечку чудового білого арабського жеребця. Гетьман дав знак, щоб вони піднялися й розказали, з якими вістками прибули. Посли, один перед другим, своїми пискливими голосами запевняли ясновельможного в твердому рішенні Тугай Бея прийти козакам на допомогу в боротьбі з поляками, аби тільки чим скорше йти на Варшаву.
Я не дуже розумів, що було сказано. Вся моя увага була звернена на красеня коня. Я вже уявляв, як мчу на нім разом із козаками по безмежному степу...
Хмельницький подякував послам за добрі вісті й подарунки та відпустив їх на нічліг. Тоді звернувся до нас: «Хлопці, біжіть до стійкового й повідомте його, що я сьогодні нікого не прийматиму. Послів від угорського короля прийму завтра». Ми вклонилися й вийшли.
– Ну, що думаєш про козацьку раду? – нетерпеливо питає Марко.
– Цікаво, дуже цікаво! Тільки я ніяк не довіряю тим татарам. Ти бачив, як вони пильно стежили за кожним рухом гетьмана своїми гострими поглядами із скісних щілин своїх повік?
– Так, так, правду кажеш. Я також не довіряю їм. Але Ясновельможному таки дуже потрібна їхня допомога.
Стійкового застали, як лежав, приклавши вухо до землі. Марко зразу зробив те саме, а за ним і я. Почув якесь гудіння й здивовано глянув на Марка.
– Це звук кінських копит. Наближаються якісь вершники. Може бути напад на наш табір. Ти швидше перевдягайся й втікай! Прощай, друже! І не забудь мене-е-е... – гукає вже на бігу до намету.
– Ні! Ніколи не забуду-у-у!..
Стійковий приклав долоню до вуст і повітря прорізав голос пугача: «Пу-гу пугу - у - у- у! З різних кінців табору прозвучали такі самі голоси. Табір заворушився. Козаки повибігали із шатер і за кілька хвилин кожен вже стояв біля свого осідланого коня, при повній зброї. З намету виходить Гетьман і старшина. Всі поспішають до своїх сотень. Доріжкою, від головного входу, чвалавє гонець на змиленому коні. Зупинившись перед Гетьманом, звітує:
– Із Січі прибули запорожці з отаманом Сірком, тобі, батьку Хмелю, на допомогу. Отаборились на Подолі. Сірко зі старшиною їдуть сюди. Почувши це, Гетьман гукає:
– Запорожці приїхали! Слава запорожцям!
Цілий табір підхоплює це й з грудей сотень козаків лунає: «Слава! Слава запорожцям! Слава отаману Сіркові! Слава батьку Хмелю! Слава -а-а-а!» І в повітря злітає хмара козацьких шапок. Мені також хочеться кричати й підкидати свою шапку, але пригадую Маркові слова «Перевдягайся й втікай». Нишпорю між кущами, знаходжу свою одежу й швидко переодягаюся.
– Вставай, Юрку! Вже пізно й нам треба поспішати, – каже тітуся Олена й термосить мене за рукав. – Завтра треба рано вставати, їхати на Бориспіль та вспіти на літак до Канади.
Я встаю, ще раз дивлюся на «козацьку» липу й уважно ховаю в кишеньку сорочки Марків камінець. Прощавай, друже, я тебе ніколи не забуду!

СПРАВЖНЄ ДИВО
(СПОМИН)

Закінчувалась Друга світова війна. Зі сходу йшли «визволителі», а ті, що вже добре знали їх із часів революції, розкуркулення, колективізації, голодоморів і репресій, втікали на захід, в невідоме...
Сім’я моєї подруги Віри розгубилася: Віра з батьком потрапила до Братислави, столиці Словаччини, а мати невідомо де, бо евакуація застала їх у різних місцевостях.
Через листування зі знайомими Віра довідалася мою адресу, написала, а потім приїхала до мене у Відень, щоб там продовжувати ходити до школи, бо сюди була евакуйована українська гімназія зі Львова.
Жили ми разом. Спали на одному ліжку. Ранком вставали, брали свої книжки й їхали до центру міста, щоб коли прилетять аліянтські літаки з бомбами, можна було сховатися в бункері неподалік ресторану, де за харчові картки й дешеву ціну можна було з’їсти «ґуляш» із картоплі й брукви. Коли звучала сирена, сповіщаючи відліт літаків, ми спішили пообідати й бігли до школи. Навчання тоді відбувалося після полудня.
Батько Віри залишився на Словаччині, звідки часто присилав Вірі листи. Згодом листи припинилися. На листи Віри не було відповіді, хоча її листи не поверталися. Ми часом їздили відвідувати моїх батьків, що жили недалеко в містечку, де батько працював у якійсь фабриці запчастин. Однієї неділі ми не поїхали до моїх батьків, а пішли до української церкви Св. Варвари, яка існувала в Відні ще з часів Австро-Угорської імперії. Після Св. Літургії на подвір’ї церкви зібралося багато українців. Вони віталися, гомоніли, впізнавали одне одного, ділилися новинами. Одна жінка привіталася до Віри й питає: «А твоя мама також тут?» Віра каже: «Ні! Я навіть не знаю, де вона»... – «О, вона тут недалеко на селі». І дала Вірі адресу матері. Вже наступної неділі ми гостювали у Віриної мами на селі.
Та наближався фронт, школи закривалися, й ми поїхали кожна до своїх. Я – до батьків, а вона – до мами. Згодом австрійці вирішили евакуювати всі містечка й села вздовж Дунаю. Моїх батьків зі мною й разом з усім населенням містечка помістили на дві баржі й кудись повезли. Про Віру та її маму, ми не знали нічого. Коли під вечір того дня нас висадили десь на березі, ми пішли в бік селища шукати місця де б можна переночувати. Яка була радість, коли між евакуйованими з іншої баржі ми зустріли Віру з її матір’ю. Тепер обіцяли собі триматися разом.
Знайшли покинуту хату, переночували, скупалися, спекли хліб, щоб мати їжу на дальшу мандрівку. Ранком вийшли на шосе, де австрійські вояки, повертаючи із фронту з порожніми вантажівками, за пляшку горілки брали втікачів і підвозили, якщо це було їм по дорозі. Пізніше ми їздили потягами, не знаючи куди, аби тільки на захід, куди, сподівалися, прийдуть американці.
Так приїхали в гірську місцевість в Альпах. Але вже на вокзалі нам сказали, що тут нам залишатися не можна. Ця місцевість призначена тільки для німців. Дали нам щось поїсти, вказали місце, де можемо переночувати, а завтра першим поїздом мусимо забиратися.
Був прекрасний сонячний день. Залишивши клунки на вокзалі, де нам прийдеться ночувати, ми пішли пройтися чудовою місцевістю. Вірина мама й мої батьки йшли помалу, розмовляючи про свої справи, а ми з подругою йшли спереду, захоплюючись красою природи, ніколи не бачених гір, на вершках яких лежить сніг, а в долині вже зеленіють дерева й трава, цвітуть квіти.
Аж тут, навпроти, іде молодий, гарний ще й кучерявий юнак і так пильно до нас придивляється. Нам, 16-літнім дівчатам, це дуже приємно, й ми до нього всміхаємося, оглядаємося... Поминувши нас, він також оглядається й врешті повертається до нас та питається Віри: «Чи Ви, часом, не будете Віра П.?» Віра здивовано: «Так, а звідки Ви мене знаєте?» – «Із фотографії, яка стояла на столику біля ліжка Вашого батька. Знаєте, він тут, в цьому містечку, в лікарні. Я Вас до нього заведу».
З великим здивуванням і радістю спішимо до лікарні. І справді батько Віри там. Лежить спаралізований.. Не може рухати ні ногою, ні рукою. Тільки рухає головою й може говорити. Від нього довідуємося, що коли почав наближатися фронт до Братислави, цей незнайомий йому хлопець, довідавшись, що він колишній вояк української армії Петлюри, та знаючи, що його чекала б певна смерть від рук «визволителів», загорнув його в простинь, завдав собі на плечі й подався з цією нелегкою ношею на захід.
ЧИ ЦЕ НЕ СПРАВЖНЄ ДИВО?

«НЕХАЙ БУДЕ ВОЛЯ ТВОЯ…»
Ореста Ковцун

Етимологічний словник подає понад 50 похідних від слова «воля» та 19 слов’янських мов (від праслов’янської – volja до давньоісляндської – val), у яких зареєстровані відповідники слова.
Доволі розповсюджене це слово та його похідні у прислів»ях, піснях та віршах. При цьому простежується широка варіябельність застосування слова: воля – це те, що добувають, як славу; це щось таке, що перебуває в широкім полі і таке, що треба рятувати («Панували, добували і славу і волю» , «Там в широкім полі воля», «Розбрелися та й забули волю рятувати» – Т.Шевченко); і те, по чому пісня буяє («Час, моя пісне, по волі буяти» – Л.Українка); і до чого треба закликати (Як не я, тоді хто буде прапор нести, що до волі народ закликає?» – пісня про УПА), його порівнюють: з долею народу; з квіткою; зі світом широким і т.п.
В чому ж вабливість, таїна та сила слова «воля»?
Слова-відповідники, подані в словнику, умовно можна розділити на дві основні групи: ті, що, відображають психічний стан людини, і ті, що відображають стосунки, Індивідуума з суспільством. Відомо, що в поняття людина входять фізичне та тонке (душа, психіка) тіла. За визначеннями психологів, психіка людини складається з підсистем (знання, мислення, розуміння, сприймання і емоції, пристрасті та афекти), між якими існують найрізноманітніші взаємозв’язки, залежно від ступеня її (психіки) досконалости.
Досконалою структурою психіки є така, де ієрархію підсистем очолює воля. Воля перебуває у вищому знанні та може діяти на інтелект, знання, мислення, розуміння, емоції, афекти, прагнення. Звідси і вислови: «сила волі», «людина має силу волі» (себто маючи на увазі, що людина розумна не піддається емоціям, хотінням і т.д.), або «людина не має сили волі» (себто маючи на увазі слабку людину, в якої воля стала «попихачем» примітивніших підсистем). Людина, яка в результаті еволюції своєї свідомости досягла найвитонченішого органу психіки – волі, стає вільною від впливу нижчих підсистем і переходить на вищий рівень свого розвитку.
«Нехай буде воля Твоя» – звертаємося до Бога у щоденній молитві, усвідомлюючи, що звертаємося до Досконалого, і прагнучи тим самим панування Досконалого на Землі. Бог нам дав «Отче наш», де з перших же рядків акцентується увага саме на «волі», а вже потім на «хлібі насущному» та «спокусах». Арґумент більш ніж переконливий, щоб визнати божественне походження «волі» («...Знать, од Бога...» – Т.Шевченко) та визнати її главествуючою в тонкому тілі людини.
Люди, які ще не здатні зрозуміти божественну сутність слова «воля», спотворили його значення, вклали в нього їм зрозуміліший зміст: вибір, хотіння, бажання і т.п. (залежно від рівня свого розвитку). «Воля ваша» – каже слуга своєму господарю, схиляючи голову не перед божественним проявом волі господаря, а лише перед його статками та соціяльним станом. Відбулася «невинна» заміна слів «воля Твоя» на «воля ваша», але сенс слова «воля» набув зовсім іншого значення.
Інша частина людей пішла ще дальше: вони визнали лише свою волю, відтак появилися слова: свавілля, сваволя і т.п. Подібна «невинна» заміна слів «воля Твоя» на «воля моя», «воля наша» явно продемонстрована в роки «пролетарської» диктатури, де не Феміда стояла на сторожі законів, а свавілля компартійного керівництва: хочу помилую, хочу розстріляю, хочу вкраду – на все моя (наша) воля.
Для людей, які зрозуміли сакральний зміст слова «воля», вона стає настільки важливою та дорогою, що вони ладні віддати (і віддавали) своє фізичне тіло в неволю, лише щоб не втратити волю божественну. Вони ішли в ГУЛАГи, але не зраджували своєї «волі». Їх називають «в’язнями сумління», «невільниками чести», а зважаючи на повищі викладки (оскільки сумління та честь є складовими «волі»), я б таких людей назвала «лицарями волі» (не в’язнями, бо ув’язнити волю неможливо). Воля давала їм життєдайні сили вистояти в тюрмах або вмерти, але не втратити божественний дар – волю.

ВЧИТИСЯ БУТИ ВІЛЬНИМ АБО ПОБУДОВА УКРАЇНСЬКОЇ КОМАНДИ ФРФ («ОСНОВИ СВОБОДИ»)
Юлія Краєва

15 – 16 березня 2008 року у чарівному Сімферополі пройшла зустріч під назвою “Побудова української команди ФРФ”.
Так вийшло, що в мене саме в ці дні випали одночасно три події: семінар у Київі, який відіграв би важливу ролю у побудові мого власного бізнесу, (квитки на цей семінар я купила ще за чотири місяці до цього заходу); весілля подружки в Житомирі; зустріч людей у Криму з різних областей України, які проходили візитний курс у різні роки.
Важко було зробити вибір, бо всі три події по-своєму значимі для мене.
Я здала свій квиток на семінар, цим засмутивши людину, яка мені його продала. Купила квитки у Крим і поїхала туди з київською командою ФРФ. Подружку привітала по телефону з важливою подією у її житті.
Їдучи в Сімферополь, я усвідомила, що роблю правильний вибір, і коли зустріч наша закінчилася, я ні краплі не картала себе за прийняте рішення.
Познайомилася не просто з новими цікавими людьми, але з однодумцями. Це були саме ті люди, які пройшли візитний курс, і сприйняли ті цінності, яким нас вчили на тренінґах.
Перший день був присвячений знайомствам і описові загальної картини, яку ми маємо нині в країні. А другий день був «Відкритий простір» – тобто можливість поділитися своїми думками, почути міркування інших людей на тему, яка тебе цікавить, і знайти рішення поставленого питання.
Дуже приємно бути в колі однодумців і розуміти, що ти не один такий, який хоче змінити світ на краще. І не тільки хоче, а ще й робить щось і докладає до того максимум зусилля, щоб реалізувати саме ті ідеї, що є нагальні для людства.
Мені сподобалася думка одного із учасників зусрічі. Він розповів про «хвилю». Уявімо, що у велетенській бочці з водою стоять люди по горло в воді. Комусь одному з них спадає на думку, що можна не стояти, а рухатися, і взагалі вилізти з тої води і побачити щось нове. Та коли одна людина починає рухатися, то вона робить хвилю, від чого інші починають дратуватися, бо ентузіяст створює хвилю, і відповідно ця хвиля накриває інших людей з головою. А це їм неприємно, бо вони таким чином виходять із стану комфорту.
Порівняймо з сучасним життям. Коли якийсь ентузіяст намагається реалізувати певну цікаву і корисну ідею, чи просто допомогти комусь, з’являється чимало людей, які будуть заважати йому здійснити задум, переконуватимуть, що того не варто робити.
Акцентую увагу на тому, що така зустріч відбувається в Україні вже втретє, і я вперше відвідала її. В надхненній атмосфері зустрічі народилося чимало конкретних задумів, які ми будемо реалізовувати, повернувшись до своїх рідних місць.

Довідка: Візитний Курс Змін – це інтерактивний курс, розроблений «Основами Свободи» (Foundations For Freedom), програмою міжнародного руху «Ініціятиви до Змін», що створює особливий простір для розвитку в учасників життєвонеобхідних знань та навиків, а також впевнености у собі, глибшого розуміння себе, своїх цілей та осягнення глибинних потреб суспільства.

ЛИСТ РЕДАКТОРОВІ

У своїй статті «Про духовний ідіотизм» ви цитуєте думки Леніна про релігію як «найнебезпечнішу заразу, гіршу за всякі злочини».
Чому ви ту цитату знайшли аж в американського автора? Адже вона є і в книзі «В. І. Ленін про релігію». І ту книгу вивчали як обов’язкову літературу аж до 1989 року. А деякі директори шкіл і досі тримають її на книжковій полиці.
Петро Розумний, Дніпропетровщина

ВІДПОВІДЬ
Питання ваше дуже резонне. Справді, книгу «В. І. Ленін про релігію» мали усі прочитати до екзамену з марксизму-ленінізму.
Але усі якось викручувалися і проглядали, а не читали. Окрім того, до Леніна у нас виховали позитивне ставлення, і ми шукали у нього тільки позитивних думок. А коли вичитаєш думки жорстокі і злі, то боїшся про це комусь говорити, бо осуд Леніна – то був найтяжчий злочин. Тому мільйони читали Леніна упереджено і сліпо. То вже аж в 90-ті роки почали цитувати жорстокі секретні інструкції Леніна і викривати аморальні методи.
Я пригадую, як до мене заходив десь у 1965 році журналіст з Чернігівщини Григорій Колотуша. Чоловік великої скромности і порядности, дисидент і правдолюб. Тоді він писав навіть про Голодомор 1933.
Коли я у нашій вільній розмові висловився, що Ленін був такий самий, як Сталін, що саме він був учителем терору, злим генієм Росії, – мій знайомий, майже однодумець, раптом встав і сказав:
- Вибачте, Євгене Олександровичу, я до вас прийшов як до чесної освіченої людини. Жаль, що я помилився.
- Я також маю вас за чесну людину, - відповідав я. – Але ви самі розберіться. От хоч би підіть у газетний відділ, він міститься у Софіївській дзвіниці, і погортайте старі газети за роки громадянської війни…
Григорій Колотуша через декілька тижнів знову приходить до мене. Виснажений, аж почорнілий з виду.
- Я прочитав, що міг. Який то великий негідник, який лукавий ворог України. Вибачте, але ви говорили про Леніна занадто м’яко. То дуже злий ворог людської правди і моралі.
Таких мужніх правдолюбців, як Григорій Колотуша, завжди мало.
Багато його земляків і досі тримає пам’ятник Леніну в своєму серці на тому місці, де його поставила школа політосвіти.
Люди є інертні і ліниві духом. Ось тому добре розтлумачено цитата в книзі доброго автора ширше розкриває нам очі на знайомі явища і відкриває нам у Леніні щось більше, ніж матеріяліста і атеїста. Він руїнник духовности і культури, руїнник людських начал – в ім’я перетворення людей на одностайну стероризовану масу.
А щодо цитати – її треба ще вміти розтлумачити – що за нею стоїть і до яких результатів веде слово як керівництво до дії.

ЯК МИ ПОТРАПИЛИ ДО АМЕРИКИ
Надія Мірчук, голова Обєднання українських православних сестрицтв США

Німецькі війська залишили місто Краматорськ, натомість увійшли совєтські. Наступного дня оголосили наказ всім, хто працював на Машинобудівному заводі, з’явитися на місце праці. У Краматорську були стара частина міста і нова, а посередині – Машинобудівний завод.
В старій частині стояли звичайні хати, а в новій – великі будинки з багатьма помешканнями Нова частина будувалась по частинах, і називали їх участками. В одному з таких – сімнадцятому участку ми мали помешкання із двох кімнат.
Вранці наш тато пішов на працю і ввечері мав повернутися додому. Та коли відійшов від заводу і вийшов на дорогу, що вела до нової частини міста, його затримали два червоноармійці. Питають, куди іде. Тато відповів, що йде додому. – «А, то ти до німців ідеш!». – «Додому, – я живу на 17-му участку». – «Там німці».
Виявилось, що поки тато був на праці, німці зайняли нашу частину міста. Вартові забрали тата і повели до хати, де розмістився їх штаб. Там сидів політрук і почав допитувати тата. Тато повторив йому, що був на праці, а тепер повертався додому. Тоді політрук запитав, чому він не у війську. Тато відповів, що був позбавлений права служити в армії.
«А, то ти ворог народу!»… Тато розповів, що був заарештований у 1937 році і відбув роки примусової праці, викорчовував ліс за Уралом. Після нещасного випадку, коли дерево впало і перебило йому ногу, він став непрацездатним і був звільнений із заувагою, що справа проти нього припинена Тато показав політрукові перебиту ногу, де кістка не була направлена і зрослася так, як була здвигнута з місця.
Пояснення однак не мали жодного впливу, Політрук наказав татові зняти чоботи, дав йому надягнути старі черевики і наказав іти.
Йшли вулицями. Тато попереду, а за ним політрук з рушницею направляв, куди йти. Зайшли у глуху вулицю, і тільки у тата майнула думка: «Тут він мене розстріляє», – як відчув сильний удар у спину і впав.
Чув, як політрук підходить до нього, проте лежав і не рухався. Політрук ударив тата ногою, постояв і пішов. Тато якийсь час лежав, а потім піднявся і рушив геть. Постукав до якоїсь хати, попросив, щоб впустили погрітися. Його посадили за пічкою в закапелку, і він пробув у тих людей декілька днів, а коли німці почали бомбардувати ту частину міста, йому порадили йти до лікарні і сказати, що його поранило під час бомбардування.
Тато так і зробив, а потім передав вістку мамі, що поранений і перебуває у лікарні. Невідома особа, ризикуючи життям, перейшла в окуповану німцями частину міста, передала їй вістку, ще й допомогла мамі перейти на територію совєтів. Ми залишилася із молодшим братом самі вдома..
Було багато поранених, бракувало ліків і медичної обслуги. Мама раніше працювала у лікарні і якраз перед війною закінчила фельдшерські курси, що допомогло їй залишитися в лікарні.
Тяжко сказати тепер, як довго ми були самі і як довго не знали, що діється з татом і мамою. Совєти обстрілювали нашу частини міста, але ми не здогадувались, що снаряди перелітають через нашу хату, аж поки один не упав у сусіднє помешкання і не вбив сусіда. Тоді ми стали боятися і коли чули, що летять снаряди, то ставали у куток біля стіни. Невдовзі німці знову зайняли ввесь Краматорськ, і мама прийшла до хати, розповіла про тата і взяла нас до себе в лікарню
Тато сидів на ліжку, худий, тільки шкіра і кості. Мав перев’язку через спину і груди. Постріл був у спину. Куля вийшла з грудей, пройшла під щелепою і вийшла біля ока. З-під ока, під щелепою та з-під пов’язки стікав гній.
Пізніше тата привезли додому, і мама вже вдома доглядала його. Ще й літом тато мав перев’язку на грудях. На обличчі вже майже загоїлося, тільки лице не було таким гарним, як раніше.
З кінцем серпня советькі війська почали підходити до Краматорська, а німецькі відступати і водночас забирати робітників до праці в Німеччину.
Наказали чоловікам іти до Машинобудівного заводу, де ставили їх у чергу. Мій тато стояв поруч із сусідом, який був останнім. Коли солдати підігнали ще один гурт чоловіків, то сусід вийшов із черги і став знову останнім. Це він робив декілька разів, сподіваючись , що німці будуть мати досить робітників і його не візьмуть…
Тато мій, після розстрілу, не міг чогось доброго сподіватися від совєтів і не старався уникнути вивозу до Німеччини. Врешті забрали і мого тата, і кмітливого сусіда. Мама, довідавшись, що тата забирають до Німеччини, швидко зібрала мене і брата, і ми пішли на станцію, щоби бути з татом. Інші жінки робили те саме. Так ми опинилися в Німеччині, де мого тата і 15-річного брата поставили працювати на заводі, а я і мама на кухні чистили картоплю для людей різних національностей, що були в тому таборі. Після закінчення війни залишилися у американській зоні.
Повертатися додому не могли. Бо хоч не знали, що буде з нами, але були певні, що на тата чекає смерть. Деякій час перебували у таборах втікачів, чи, як називали нас, «переміщених осіб». Ми не мали ані родини, ані знайомих в Америці і не дуже надіялися, що зможемо туди потрапити. Але перші люди з наших, хто втрапив до Америки, допомагали виїхати тим, хто залишився. Так із допомогою нашого кмітливого сусіда ми опинилися в Америці. Ми вдячні країні, яка прийняла нас, дала нам можливість життя. У нас не було вибору, як і в більшости тих, хто виїхав до Америки. Ми вибирали життя.
Тато в Україні працював старшим економістом, а в Америці на фабриці звичайним робітником, до 75 літ. Не хотів виходити на пенсію, щоб не бути тягарем для країни, яка прийняла його..
Говорив тато мені, а пізніше і я в цьому переконалася, що погане нерідко трапляється для того, щоб потім могло здійснитися добре.

ДОБРО НЕ ЗАБУВАЄТЬСЯ

Війна закінчилася. Частина Німеччини мала перейти під владу Совєтів. Люди, які не хотіли бути під сонетами, перебирались до американської зони. Дороги були забиті втікачами.
Американські патрулі стояли при входах і виходах з міст і завертали людей. Мої батьки, брат і я мали невеличкий візок, на який ми склали все, що мали, і хотіли залишити місто, яке мало перейти під Совєти. Однак американські вартові не дозволили нам вийти.
Хтось порадив нам залишити візок і піти через двори, за якими був ліс, і йти лісом аж поки не поминемо місто , а потім вийти на дорогу.
Ми залишили все, навіть у руки нічого не взяли, щоби не виглядати втікачами. Попросили німкеню пропустити нас через її двір і пішли лісом.
Пройшовши немало лісом , вийшли на дорогу. На дорозі нікого не було, і ми рушили йти. Аж враз дорога круто завернула – і раптом ми опинилися перед американським патрулем.
Не наважились завернути знову в ліс (ще пам’ятали, як легко стріля’ють у спину).
Підійшли до вартових, та вони не дозволили нам увійти до міста. Усвідомивши собі, що коли повернемось, то нас не впустять і в те місто, яке ми тільки но залишили, я відвернулася від вартових, бо не хотіля, щоби вони бачили мої сльози.
Один солдат порадив нам дійти через поле до залізничної колії, а тоді по ній іти до міста.
Патруль, що мав стояти там, щойно відійшов – і ніхто не охороняв той вхід.. Ми продовжувала стояти, не вірячи солдатові, а він подумав, що ми не розуміємо його, і знову показав рукою в поле і промовив: «Ту! Ту! Чих, чих, чих чих»... Ми почали йти у вказаному напрямку. Мені було якось моторошно ( сподівалася пострілу у спину, як було з татом). Так дійшли до рейок і по рейках увійшли у місто.
Ніхто з нас не подякував тоді вартовому, бо не повірили в його доброту та бажання допомогти.
Приїхавши до Америки, не раз згадувала того вартового і його добро, за яке він почув від нас слів подяки. Думала, коли краще вивчу англійську мову, то напишу до якогось видання, може, він прочитає. Знання англійської мови все мені здавалось недостатнім, і так відкладалось це на пізніше. Тепер усвідомлюю, що знання мови все мені буде недостатнім, але вже й мало часу залишилося, щоб скласти подяку. Отож посилаю свою подяку колишнім воякам, хай хоч один із тих, хто робив людям добро, прочитає, хай знає, що добро й за півсторіччя не забувається.

УКРАЇНСЬКА БОГОСЛУЖБОВА МОВА
Людмила Іваннікова

Перші переклади Святого Письма та богослужбових книг на українську мову здійснювалися вже всередині XVI ст. Одначе в лоні Української Православної Церкви відразу розпочалася дискусія між прихильниками «старої» словенороської (церковнослов’янської) мови та української, що звела нанівець процес розвитку нової богослужбової мови, яка так і не стала тоді мовою Церкви. В результаті підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріярхатові боротьба проти української мови в Церкві стала ще жорстокішою і врешті-решт завершилась указом Петра І від 5 жовтня 1720 р., який заборонив видання будь-яких українських книг, у тому числі й церковних. Всі книги повинні були узгоджуватися з тогочасними московськими виданнями.
Цим сумнозвісним імперським указом на півтора століття було затримано розвиток української богослужбової мови. Аж у другій половині XIX ст. знову взявся за цю справу видатний український фізик, винахідник і громадський діяч, доцент Віленського та професор Празького університетів Іван Пулюй (1845 — 1918). Іван Пулюй закінчив теологічний факультет Віленського університету, володів п’ятнадцятьма мовами, зокрема й грецькою та старогебрейською, з якої переклав Псалтир. Відомий він і як перший, разом з П. О. Кулішем та І. С. Нечуєм-Левицьким, перекладач Біблії на українську мову (1903 р.).
1871 р. у Відні громадським коштом був виданий «Молитовник для руського народу» в перекладі Івана Пулюя. Це — найперший в історії нашої Церкви український молитовник, досить великий за обсягом, що вміщує розділи «Молитви щоденні», «Молитви ранні», «Всякі молитви», «Молитви під час Служби Божої», «Молитви до Сповіді» і «Молитви по Сповіді», «Молитви до Св. Причастя» і «Молитви по Св. Причастю», «Молитви вечірні», «Приготовленнє до Сповіді», «Акафісти» (акафісти до Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до свт. Миколая, Параклис і канони до Пресв. Богородиці), Служба Божа (слов’янською мовою), віршовані псалми, пісні й колядки, календар, Пасхалія. Книга перевидана 1997 р. в Київі у в-ві «Рада» за загальною редакцією професора Василя Шендеровського.
Звичайно, автор не подає повного православного молитовного правила, а судячи з усього, переклад здійснено за греко-католицькими першоджерелами. Однак ця праця зробила основну канву для розвитку української богослужбової мови XX ст. Щоправда, мова цих молитов насичена галицькими діялектизмами, розмовною лексикою, іноді автор довільно, навіть описово передає зміст молитви (див. наприклад молитву «Пресвятая Владичице моя Богородице» на ст. 39). Трапляється й довільне трактування деяких богословських понять (приміром, «сокрушеніє» і «умиленіє» як розкаяння). Та все ж мова Івана Пулюя надзвичайно поетична, зворушена, хоча й незвична для сучасного віруючого.
З відродженням Української Автокефальної Православної Церкви в Київі (1919) запроваджено було Службу Божу (Літургію) в українських перекладах, здійснених Всеукраїнською Церковною Радою, зокрема митрополитом Василем Липківським (1864—1938), який 1919 р. відправив у Микільському соборі в Київі першу Літургію українською мовою, за що РПЦ позбавила його священного сану. В. Липківський відомий як видатний проповідник і перекладач богослужбових текстів на українську мову. Більшість його праць загинула під час переслідувань.
Свій внесок в українські переклади зробив і перший помічник митрополита видатний діяч УАПЦ Володимир Чехівський (1876 — 193?). Ці поважні діячі за участю академіків Сергія Єфремова, Агатангела Кримського та ін. переклали 1921 р. «Служебник» і «Требник». Цими перекладами користувалась УАПЦ в Україні до 1930 р. (а частково й в еміґрації, користуються ними і дотепер).
При УАПЦ в 20-х роках XX ст. було створено Комісію з перекладу богослужбових книг, яку очолив архиєпископ Нестор Шараївський (1863 — 1929). До складу Комісії входили такі видатні особистості, як Іван Огієнко (1882 — 1972), згодом митрополит Іларіон, перекладач Біблії та численних богослужбових книг; Іосиф Оксіюк (1894 — ?), архиєпископ Лубенський і Полтавський УАПЦ; доцент Кам’янець-Подільського державного університету, перекладач богослужбових книг Іван Власовський; Іван Гаращенко (1881 — 1952) — церковний і громадський діяч, заступник Голови ВГЩР в Київі, який у 20-х роках увесь свій маєток віддав на фінансування перекладу та видання богослужбових книг. Більшість із них (як видно з датування) прийняли мученицьку смерть у сталінських концлагерях і нині канонізовані Собором УАПЦ як новомученики та ісповідники українські.
Серед перекладів, виданих Всеукраїнською Православною Церковною Радою, слід відзначити «Часловець (Скорочений для вжитку)». (К., 1921 (II вид. — 1925)), «Святкову й загальну мінею українською мовою» (К. 1927), перекладену і впорядковану Нестором Шараївським (перевидана 1970 р. в Канаді студентами богословського факультету колеґії св. Андрея в Вінніпеґу з благословення Митрополита Іларіона); «Служби Божі в Страсний четвер, п’ятницю, суботу й на Великдень» (К. 1927); «Свята Служба Божа» (К. 1922), — служебник, перекладений Іваном Огієнком. Звичайно, при таких інтелектуальних силах, як І. Огієнко, В. Липківський, І. Оксіюк, С. Єфремов, А. Кримськй, справа перекладу була поставлена на вельми високий науковий рівень, так що зробивши незначні стилістичні та правописно-нормативні правки, відповідно до сучасного правопису та словникової практики, цими перекладами УАПЦ користується і тепер. Справді, якщо порівняти пізніші (та й сучасні) видання молитовників, то виявиться, що вже в 20-х роках були вироблені основні стильові норми богослужбової мови, які поступово удосконалювались, позбавляючись примітивної буденности, однак у текстах основних молитов мало розбіжностей, — звичними є для нас «Богородице Діво», «Достойно є», начальні молитви, Символ Віри та ін.
Ці книги стали унікальними пам’ятками української богослужбової мови 20-х років, а вона надзвичайно цікава і своєрідна — образна, піднесена, хоча, подібно до мови І. Пулюя, глибоко стоїть на народній основі (часто вживані в ній такі характерні для народної поезії слова як «шати», «покої» (замість «ризи», «світлиця»), вислови типу «Господи, до Тебе я взиваю — вислухай мене!»). Ця надзвичайно зворушлива мова, в якій втілилась українська народна душа, філософія сільського чоловіка, котрий щойно підняв очі від землі та розмірковує про божественне з усією притаманною його поезії чистотою, лагідністю, емоційністю та піднесеним настроєм. Таким піднесено-радісним є, приміром, переклад стихир Пасхи, досі не перевершений: «Воскресіння день! Просвітімось урочистим святом! І один одного обнімімо! Назвім братами і тих, що ненавидять нас! Все простімо задля воскресіння!». Нехай автори десь відступили від канонічного тексту, — але ж як точно й гарно передали вони настрій молитов, пасхальну радість, закладену в словах і мелодії стихир!
Звичайно, молитва, канон, акафіст — це не лише духовний твір, це насамперед давня прекрасна поезія, яка вимагає такого ж поетичного відчуття та переосмислення її образів і символів, тут важливий не стільки адекватний переклад, скільки вдало знайдений асоціятивний образ, що точно передає стан душі молільника.
Слід зважити також і на те, в яких складних умовах творились перші українські переклади — мученицькою кров’ю освячені ці тексти! Тож чи варто докоряти видавцям, які зауважують: «З огляду на тяжкі сучасні умови друку «Часловець» друкується в скороченому вигляді». Або: «Часто за відсутністю цієї богослужбової книги зворушливі відправи Страсного тижня в багатьох парафіях цілком пропускаються або відправляються не згідно з уставом, чим поменшується велич цих святих днів. Тому, щоб уникнути цього, Українська Православна Церковна Рада, незважаючи на свої вбогі засоби, випускає цю книгу». «Помоліться, отці й братіє, за мене, грішного, що насмілився взяти на себе надсильний труд перекласти на рідну мову цю богослужбову книгу та покрийте любов’ю своєю і виправте помилки, які найдете в ній», — звертається архиєпископ Нестор Шараївський до читачів «Святкової мінеї».
Справжнім взірцем церковної богослужбової мови є переклад «Великого покаянного Канону св. Андрея Крітського», здійснений приблизно 1927 —1928 рр. архиєпископом Лубенським Іосифом Оксіюком. Його вживала УАПЦ в Україні й на чужині в передруках на циклостилі. УПЦР вперше видала його 1963 року в Чикаго з власного рукопису архиєпископа Іосифа. У передмові видавці закликають «всіх пастирів та братів і сестер — побожних вірних УАПЦ користуватися цією книгою в храмах і вдома, згадуючи в своїх молитвах і відірваного від рідної Церкви арх. Іосифа, що виконав цей переклад з властивою йому богонадхненністю і глибокою побожністю». Переклад цей і досі використовується в богослужінні без змін.
Справжньою реліквією УАПЦ є перевиданий там само і того ж 1963 р. «Требник», підготовлений до друку УПЦР в Київі 1919 р. — перший український Требник, що вміщує найосновніші богослужіння рідною мовою. Видавнича комісія УАПЦ в Чикаго зробила лише незначні додатки в деяких чинах, узгодила редакції текстів і додала чини й молитви, яких не було в першому виданні, взявши їх з видання ВПЦР «Додатковий требник» (К. 1922). З цього видання в нинішній богослужбовій практиці використовуються лише деякі піснеспіви з чину похорону («Непорочні»).
Зазнаючи постійних переслідувань протягом усієї своєї історії, УАПЦ піклувалася насамперед про те, щоб мати можливість відправляти українською мовою хоча б основні богослужіння, — на це були кинуті нечисленні інтелектуальні сили, які в скорому часі розпорошені були по засланнях та еміґрації. У зв’язку з цим келейному правилу приділялась мала увага, і якщо й складалися короткі молитовники, то, очевидно, це були витяги з богослужінь, а спеціяльно молитвослова ніхто не перекладав. Типовим у цьому плані є молитовник «Добрий пастир» (перевиданий у Вінніпеґу 1952 р.). тут подані перші (після І. Пулюя) неперевершені досі переклади акафістів до Господа нашого Ісуса Христа, Пресвятої Богородиці, свт. Миколая, здійснені Іваном Огієнком, шестипсалмія, перша, 20-х років, українська Літургія. Мова його також наповнена численними діялектними словоформами, близька до розмовно-народної («слабостей» замість «недуг», «заховай мене» замість «бережи», «щасливий чоловік» замість «блажен муж», «спасіння в небі» замість «осанна в вишні» тощо). Звичайно, Церква давно вже відмовилась від таких новотворів, замінивши їх усталеними старослов’янськими формами, які зберігають той піднесений урочистий стиль мови, котрого вимагає молитва і богослужіння. Мова молитовників 20-х років — це початковий етап творення нової богослужбової мови, який вона перейшла успішно, ставши на вищий щабель свого розвитку; цей наріжний камінь, покладений видатними подвижниками, став її основою.

ТАЄМНИЦЯ КУРАШСЬКИХ ГІР
Володимир Рожко, історик-архівіст, м. Луцьк

Село Кураш (в давнину Кураж, Куразь) розташоване на лівому березі річки Горинь південніше літописного граду Дубровиця, за 4 км північніше колишнього містечка Бережниця. Від Кураша до Бережниці вздовж старого русла Горині з півночі на південь простяглися Курашські гори (частина краєзнавців називає їх ще й Бережницькі, одначе їх давня і природна історична назва – Курашські). Довжина гір з півночі на південь сягає 3 км, ширина від 400 до 800 м, висота 30-40 м від Горині, яка їх омиває і простелила тут широкі луги з барвограями квітів, тому все це разом і творять неповторно мальовничо-чарівні краєвиди.
Впродовж віків приваблювали вони сюди своєю красою не лише наших далеких пращурів, які оселились тут ще в добу доісторичну, про що засвідчують кам’яні знаряддя праці, а й вже в пізніші часи місцевих князів, які вибудували на горах фортецю, оточену трьома рядами земляних валів, ровом, заповненим водою, та дубовими частоколами на валах. Сліди цього важливого оборонного городища добре простежувались ще в середині XIX ст., а наприкінці того ж століття було зрубано велетенського дуба, який мав 900 верстів приросту, отож вік городища набагато більший як 900 років.
Польські дослідники XIX ст. вважали, що Кураш був столицею дулібських племен, одначе стверджувати чи заперечувати цю гіпотезу неможливо через відсутність історичних джерел та ґрунтовних археологічних досліджень. Польський геолог Г. Оссовський, який в середині XIX ст. шукав на Курашських горах янтар і інші мінерали, знайшов там ряд керамічних виробів, ніж у вигляді серпа, без нарізів тощо. Але як геолог, він не заглиблювався в широкі археологічні дослідження, а лише описав випадкові знахідки під час розкопок, які робив з метою пошуку мінералів.
Однак городище в добу Київської Руси вже було безлюдне, а його будівлі і частоколи на земляних валах знищив час і інвазії невідомих нападників. В Х-ХП ст. Курашські гори і само городище, вкриті дубовим лісом, приваблювали до себе ченців коліотів, анахоретів відлюдників. Свідченням того є два переконливі докази: до кінця XVIII ст. Курашські гори мали прикметник «Святі», а місцеві жителі в другій половині XIX ст. знаходили тут вимиті дощами речі християнського культу. Серед знахідок хрести-енколпіони, образки на камені, черепиці, такі ж натільні хрестики і інше.
Отож перед тим як в XV ст. Кураш став відпочинковою оселею князів Гольшанських-Дубровицьких святі Курашські гори ще до татаро-монгольського нашестя 1240 року були місцем спасіння ченців коліотів, які оселились тут і вершили свої чернечі подвиги.
Ченці коліоти з’явились на історичній Волині задовго до офіційного хрещення св. Володимиром киян 988 року, а саме, з появою християнства на наших землях від учнів св. братів Кирила і Методія учителів слов’янських.
Як засвідчують літописні джерела, перші манастирі в Україні, а на історичній Волині зокрема, як і в цілому християнському світі, були за формою печерські, а за змістом коліотські, анахоретські і в ті часи найбільш прославлені.
На жаль, початки монашества не записані на сторінки нашої історії, як писав митрополит Іларіон (Іван Огієнко), одначе воно в Україну, прийшло з Візантії і започаткувалося в нас, так само як коліотське, тобто відлюдне, подвижницьке.
Правдивість цих думок про існування коліотських обителей в X ст. стверджував Київський Митрополит Іларіон у своєму творі «Слово про Закон і Благодать» словами, що вже за князя Володимира Великого «...манастирі на горах стояли...». Малися на увазі саме печерські коліотські обителі на горах княжої України-Руси.
Саме такий Печерський манастир-скит в XII ст. з’явився і на святих Курашських горах.
Своїми чернечими подвигами ченці вимолювали в Господа долю для свого народу, утверджували святість місця, і маємо пам’ятати, що святість місця є вічна і ніякі пекельні, атеїстичні сили не здатні її затерти, ані в пам’яті народу, ані в історичній науці.
Князі Гольшанські Дубровицькі, пам’ятаючи з переказів, а можливо і з писемних джерел, що не збереглися до нашого часу, про святість Курашських гір, вибудували храм у своїй відпочинковій оселі Кураш в ім’я Преображення Господнього.
Слід зазначити, що Кураш, як і все північне Погориння, в княжі часи належав до Луцької волости, і впродовж віків був адміністративно, політично, економічно пов’язаний зі столицею Волинської землі містом Луцьком. В Литовсько-руську добу становище не змінилось, а по Люблінській унії 1569 року – він є в складі Волинського воєводства. І лише по окупації Москвою історичної Волині наприкінці XVIII ст. та через поділ новоствореної 1797 року Волинської губернії на 12 повітів, Кураш став складовою частиною Рівненського, а сусідня Бережниця Луцького повітів. Тому цілком можливо, що перші ченці анахорети пройшли на святі Курашські гори саме з печерських манастирів південної Волині, зокрема Володимира, Луцька, Данилова, Стіжка, Збаража, шукаючи відлюдних місць в цьому неповторно-мальовничому, але відлюдному куточку північного Погориння. Саме в ХІІ-ХІП ст. печерські манастирі скити ставали сіпльножитними, а якась частина ченців анахоретів ішла шукати відлюдних і придатних місць на Поліссі для своїх чернечих подвигів. Горинь ця артерія життя і міґрації була водним шляхом від Вишнівця до Прип’яті. Ним і скористались у своїх пошуках іноки, щоб віднайти відлюдне місце для чернечого подвигу на святих Курашських горах.

БОГОСЛУЖБОВИЙ СЕМІНАР ПРО ДУХОВНУ ТРАДИЦІЮ ЧЕРНЕЦТВА

В день пам’яти небесного покровителя Харківської єпархіяльної бібліотеки прп. Венедикта Нурсійського, 27 березня 2008 р., пройшла традиційна щорічна богословська конференція, присвячена пам’яті визначного організатора монашого життя в середньовічній Европі. Цього разу було висвітлено тему «Духовність середньовічного монашества та становлення европейської цивілізації». Конференцію відкрила завідувач бібліотеки Лілія Воєвода. Вона стисло нагадала історію бібліотеки й поділилася думками про її суспільну місію. Архиєпископ Ігор провів паралелі між покликанням прп. Венедикта й місією християнина в постіндустріяльній цивілізації, зосередивши увагу на необхідності інтеґрувати в своєму житті відкритість до проблем довколишнього світу та інтенсивний молитовний зв’язок з Богом. Досвідом власних духовних пошуків поділився настоятель монашого дому з с. Покотилівки о. Онуфрій Рипецький, ЧСВВ. О. Максиміліян Подвіка, OCD, зробив стислий огляд історії виникнення в ХІІІ ст. ордену кармелітів. Монахині-йосифітки оповіли про своє служіння в Харкові.

ЗАПРОШУЄМО! 15-20 ЛИПНЯ 2008 РОКУ ВСЕУКРАЇНСЬКА БРАТСЬКА ЗУСТРІЧ МИРЯНСЬКОГО РУХУ ЗА ЄДНІСТЬ ЦЕРКОВ В УКРАЇНІ

В ПРОГРАМІ:
15.07 – м.Івано-Франківськ - круглий стіл «Відновлення євхаристійного сопричастя між Церквами Київської традиції – спадкоємницями Володимирового хрещення»; екскурсія до Галича та Крилоса.
16.07 – відвідання греко-католицького манастиря студитського уставу в Дорі (Яремча).
16.07 – 20.07 – перебування в мальовничому селі Криворівня (Верховина) в гостях у парафії Різдва Богородиці(УПЦ КП), де проходитиме братнє спілкування, спільні богослужіння, духовні бесіди, нічні чування та краєзнавчі мандрівки за підтримки настоятеля парафії о. Івана Рибарука.
Збір учасників 15 липня об 11.00 в Івано-Франківську.
З собою необхідно мати спальник та організаційний внесок 200 грн.

РЕЄСТРАЦІЯ ЗА ТЕЛ.8-096-423-70-18, 066-573-16-15, EMAIL: svyatvar@ukr.net (бажано до 15 червня)
Додаткова інформація на веб-сайті: http://chs.org.ua

У ЧЕРЗІ ЗА МИЛОСЕРДЯМ
Ольга Струпинська, Болонья, Італія

Отой вибілений літами чи зимовою стужею чоловік не відчуває, як посиніли на холодному колючому вітрі його покалічені руки.
А так гарно і чисто падає сніг, рівняючи лінії понівеченої долі, що розстелилася на холодній кам’яній площі. Скрижаніла сльозинка капає на зболені пальці, добирається до стомленого серця, залишаючи в ньому глибокий, кривавий слід. Нахиляюсь до тієї сльозинки. Зігріваю своїм теплом, як вищу Справедливість.
Подивіться уважніше, люди! Це не старець, що просить милостиню. Він не просить. Він дає нам право бути милосердними. Сьогодні отут милосердя роздають. Задарма…
Та в чергу за милосердям шикуються тільки сніжинки, обціловуючи терпкими цілунками покалічені цурпалки пальців, що задубіли в очікуванні дива. Того дива, коли з твоїх очей вихлюпнеться не байдужість і холодні скалки зневаги, а співчуття і щире людське тепло.
А поки що німує безголосим птахом крик на запечатаних печаттю приниження устах і схлипує самотнє, зранене серце серед зимної пустки.

ГОСПОДИ, ВІЗЬМИ МЕНЕ, БУДЬ-ЛАСКА, ЗА РУКУ

Шляхи до Бога незбагненні: по муках, тернях, попелі. Ідуть до Нього всі стражденні. І я іду. Самотність свою несу, і сльози, і відчай, і рани. Молитвою припадаю до Його ніг: – Де Ти, Господи? Чому Ти покинув мене? Допоможи мені, благаю. Дай вижити отут, у чужині, серед чорних хвиль смутку і мороку ностальгії, що тиснуть серце …
У німому поклоні душа моя схилила коліна перед великою милістю Твоєю.
Та раптом, що це? Теплий ніжний вітерець осушив гірку сльозинку на моїй щоці... Я знаю, Господи, це Ти, це Ти війнув Своїм подихом на мене. І сонячний промінчик пробився з-за хмар. Це Ти, Господи, кинув Свій погляд у мою осмучену душу, запричастив її Вірою, Надією, Любов’ю.
І диво! В серце моє вливається незбагненна благодать, яка підносить мене до небес, вселяє впевненість, що Бог поруч, отут: Він вислухає, захистить і допоможе. І я, маленька пилинка, стаю перед Господом і росту, росту. Відходять у далеч прикрощі і тривоги, забуваються незгоди і образи, я стаю сильнішою, сміливішою, а душу огортає такий дивний спокій.
Дякую, Господи! І прошу Тебе, який лікує серця і загоює рани, обнови моє серце, щоб я ніколи не нарікала і не озлобилась, а любила те життя, яке маю.
Ти розриваєш мої ланцюги і повертаєш мені свободу! І от я знову кидаюсь у сповнене турбот життєве море. Мені щебече пташка, до мене всміхаються незнайомі люди, і я раптом розумію…, що самотньою і покинутою я почувалася не тоді, коли поруч нікого не було, а тоді, коли я в нетрях своєї душі заблудилася, коли стежки до Бога цуралася.
Господи! Щоб не збилася я із цієї стежини ніколи, візьми мене, будь-ласка, за руку!

РЯДКИ З ЛИСТА

Розповідь за книгою «Дорогами болю» Петра Боярчука про втечу матері з немовлям вразила багатьох читачів. Особливо тих, що самі пережила подібне. Галина ІРОДЕНКО з Івано-Франківська нам пише.
Знаю, як важко усвідомлювати, що нас карали лише за те, що ми українці.
У моїй пам’яті не стираються роки заслання. Дуже добре пам’ятаю табір в м. Коломиї, куди звозили з цілої области, формували величезний потяг з товарних вагонів і везли нас у Сибір. Вагони товарні, переповнені, і лише посередині параша. Так і їхали цілий місяць. Завезли в тайгу, і ми працювали в лісі. Мені тоді було 16, а сестрі 13 років. Родичів з нами не було: батько в тюрмі, а маму шукали вже давно, знайти не могли, мама була партизанкою.

УСВІДОМИТИ СЕБЕ УКРАЇНЦЕМ
Микола Литвин,
член міського осередку всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка,
м. Дніпродзержинськ

Пройшов вулицями рідного міста. Воно розкинулося на обох берегах Дніпра. Кам’янське… В минулому – це терени запорозької вольности. Але нині тут від чужомовних вивісок та реклям «аж дух підпирає», а точніше – перехоплює подих від обурення…
Що ж ми за люди і яку владу в місті маємо, що так не поважає себе, зневажаючи нас – його мешканців?
Та коли поділився враженнями від «екскурсії» із знайомими, то почув на свою адресу: «Ти – націоналіст!»
Мене це не образило, бо давно в цім слові бачу зміст патріотичний. Бути націоналістом у всьому світі вважається почесним.
Знаходжу в своїх записниках виписані з книг означення націоналізму: «Націоналізм – це органічне прагнення народу зберегти свою індивідуальність та духовність». «Нація – вінець людської цивілізації». «Нація виростає з народу, як квітка з рослини. Нація – це обличчя народу».
А, власне, чому ми так настрахані совєтською ідеологією, що і донині боїмося цього поняття – націоналізм? Пора вже й дітям пояснювати, що націоналізм – це нормальне, добре поняття, вдумуючись в яке, зможемо зрозуміти, що належимо до великого народу – українців і маємо цим пишатися.
Та хіба не націоналісти ті ж росіяни? Українців у Росії мільйони, а де там українські школи, де українські ЗМІ? Ні! Росія своє шанує! То тільки в Україні, в українському Донецьку, можна знімати з роботи директорів шкіл, які свою школу мають намір зробити українською…
Кожна країна своєю державною мовою живе і паспорти людям виписує державною. Тільки Україна – ще й мовою сусідньої країни… Не пам’ятаю вже звідки і, можливо, дослівно не пам’ятаю, але, як біль в серці, свідомість тримає зміст образливий: «Хорошая страна Украина, только если б там не эти хохлы!» – Маємо!.. Щоби нас тут не було, то досить забрати мову. і починати можна цей процес з введення «другої державної»… Тоді б українська розчинилась, як сіль у воді…
Великий українець і педагог Костянтин Ушинський писав: «Поки живе мова в устах народу, до того часу живий і народ. І немає насильства нестерпнішого як те, що хоче забрати в народу спадщину, створену незлічимими поколіннями віджилих предків. Відберіть у народу все – і він все може повернути, але відберіть мову, і він ніколи не створить її. Нову Батьківщину навіть може створити народ, а мови – ніколи: вмерла вона в устах народу – вмер і народ».
То чого ж прагне наша влада, як у верхах, так і в низах? Вона послуговується переважно мовою сусідньої країни. А коли посадовець, чи то державний службовець, в спілкуванні з народом, якому має служити, послуговується чужою мовою, то виглядає він, як колонізатор чи агент чужої країни. То яка може бути йому віра? – Ніякої. Тільки зневага, як до зрадника…

НАГАДУЄМО:
«Нашу віру» кожен може передплатити з наступного місяця. Передплатіть «Нашу віру» для себе, друзів, знайомих, для школи і бібліотеки. Передплата «Нашої віри» на наступний рік 12 грн. в кожному поштовому відділенні. Наш індекс в каталозі 61671

До архіву газети

На першу сторінку