Колектив редакції «Наша віра» вітає наших читачів з радістю Великодніх свят. Над хмарною і тривожною весною цього року, де згущуються темні сили криміналу, що прагне абсолютної влади, і слабкої духом ліберальної демократії – над Україною, втомленою від голосів сердитих і безбожних, від людей владних, але зрадливих і безсоромних, – над Україною йде Великдень. «Христос воскрес!» – вітають один одного люди – і цим вічним вітанням уневажнюють тимчасову силу, що завтра згине, як весняний сніг. І ім’я її впаде в непам’ять, «бо путь нечестивих загине» (Пс. 1).
Вічна радість і пісня Великодня залишається з нами і підносить нас над минущістю бід людських.
ВІТАЄМО!
 

«Нинi все наповнилося свiтлом, небо й земля, i глибини пiдземнiї; нехай же святкує все творiння Христове воскресiння - ним бо воно стверджується», - співаємо в пасхальному каноні. Світло правди виривається з мороку печерної пітьми. Запрошуючи нас увійти до майбутнього воскресіння, Сам Господь дає взірець всепереможного сяяння світові. Це Христове, євангельське світло – виклик для кожного християнина. Виклик, що передбачає сміливе долання особистих страхів і упереджень, суспільних бар’єрів, штучних обмежень. Місія церковної людини нині - не ховатися зі своїми переконаннями, не зводити православ’я до рівня народної культурної традиції, а повсякчас нести світові світло пасхальної правди. Так, як колись відважно принесла його римському імператорові Марія Магдалина, слідом за якою ми радісно свідчимо в ці дні:
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
 

Митрополит Василь ЛИПКІВСЬКИЙ
ЛЮБІ БРАТИ I СЕСТРИ! Але ми теж хотіли б, щоб радість наша була повною, не тільки серцем вірити в воскреслого Христа, а й очима бачити образ Його. Отже свята Церква в ці дні Великодніх свят ставить перед нами св. хліб-артос, як образ воскреслого Христа. Христос Спаситель за час Свого земного життя називає Себе Хлібом. Він каже: «Я є Хліб життя... Хліб Божий є Той, Хто з неба сходить i дає життя світові» (Ів. 6, 33). В час найвищого єднання з своїми учениками, йдучи на смерть, Христос під образом хліба дає їм на споживання Своє Пречисте Тіло, а після Свого воскресіння Христос найбільш виявляв Себе в тi менти, коли благословляв i роздавав їм хліб.
Так, коли Христос явився двом ученикам під час подорожі їx в одно село, то ці ученики довго Його не пізнавали, й тільки тоді, коли Він взяв хліб, благословив, розломив i подав їм, у них відкрилися очi, й вони пізнали Його (Лук. 24, 30).[...]
Нехай же, як відкрився Христос апостолам під час ламання хліба, так i вам, браття, нехай відкриває Bін духовні очi, щоб ви побачили Його при вcix обставинах вашого життя, та щоб Bipoю в Нього розвівали всяку тугу з серця, всяку неправду cвітy.
Браття! Наш рідний Український народ завжди з великою, майже релігійною пошаною дивився на хліб, називав його «хліб святий», хрестив його перед тим, як його piзати для споживання.[...] Але цей хліб тоді тільки буде для нашого народу корисний, коли ми, бачучи цей хліб, будемо пам’ятати слова Спасителя: «Дбайте не про ту їжу, що минається, а про ту, що залишається на життя вічне, яку Син Чоловічий дасть вам» (1в. 6, 27).[...]
Ми хочемо вічно жити, і тільки Христос, що воскрес з мертвих, нам каже: «Я є хліб життя; хто вірує в Мене, той має життя вічне» (В 6,47).[...]
«Проповіді на неділі і свята», 1988 р., США

В Євангелії від Марка змальовується така подія:
“Були ж у дорозі вони, простуючи в Єрусалим. А Ісус ішов попереду них, – аж дуже вони дивувались, а ті, що йшли вслід за Ним, боялись. І, взявши Дванадцятьох (апостолів. – Авт.), почав їм розповідати, що з Ним статися має: «Оце в Єрусалим ми йдемо, і первосвященикам, і книжникам виданий буде Син Людський, і засудять на смерть Його, і поганам Його видадуть, і насміхатися будуть із Нього, і будуть плювати на Нього, і будуть Його бичувати, і вб’ють, – але третього дня Він воскресне!»
І підходять до Нього Яків та Іван, сини Зеведеєві, та й кажуть Йому: «Учителю, – ми хочемо, щоб Ти зробив нам, що будемо просити Тебе». А Він їх поспитав: «Чого ж хочете, щоб Я вам зробив?» Вони ж відказали Йому: «Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи праворуч від Тебе один, і ліворуч один!» А Ісус відказав їм: «Не знаєте, чого просите. Чи ж можете випити чашу (тут чаша – це доля. – Авт.), що Я її п’ю, і хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся?» Вони відказали Йому: «Можемо». А Ісус їм сказав: «Чашу, що Я її п’ю, ви питимете, і хрещенням, що Я ним хрещусь, ви охреститеся. А сидіти праворуч Мене та ліворуч – не Моє це давати, а кому вготовано».
Як почули ж це Десятеро, то обурились на Якова та на Івана. А Ісус їх покликав, і промовив до них: «Ви знаєте, що ті, що вважають себе за князів у народів, панують над ними, а їхні вельможі їх тиснуть. Не так буде між вами, але хто з вас великим бути хоче, – хай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, – хай буде всім за раба. Бо Син Людський прийшов не на те, щоб служили Йому, але щоб послужити, і душу Свою дати на викуп за багатьох”.
Євангелист Матвій також змальовує цей епізод. Але у Матвія читаємо, що з проханням до Господа звернулися не самі сини Зеведеєві, а їхня мати. Наявно бачимо ніби протиріччя між обома текстами, та насправді ніякого протиріччя тут немає. Все Писання треба сприймати цілісно, бо в ньому один текст доповнює інший. А коли бачимо неузгодження в букві, то, керуючись вченням святого Григорія Богослова, повинно нам “крізь букву проникати у внутрішнє”.
Отож, коли ми поглянемо на ці тексти очима, як сказав апостол Павло, “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа”, – то побачимо, що матір тут символізує старе, гріховне життя. Згадаймо лише слова 50-го псалма: “Ось бо в беззаконні зачатий я, і в гріхах породила мене мати моя...” Відтак це воно, старе життя наше, що іще не до кінця відшуміло в жилах, підштовхує наші думки (і в першу чергу тут мова про священнослужителів, покликаних бути найближчими учнями Христовими), зухвало просити Господа: “Дай нам, щоб у славі Твоїй ми сиділи...”
Чого просили в Ісуса сини Зеведеєві? Чого часто-густо просимо й ми? Нагороди! Вигод від служіння! І то нагороди не тільки духовної – сісти (біблійною мовою – ствердитись) праворуч, тобто в праведних ділах, отримати мир і радість духовні від праці на ниві Божій. Не менш важливим для них, як і для чималої когорти сучасних пастирів та пасомих, є пошук і земних благ – сісти, ствердитись “ліворуч”. І мова тут не лише про суто матеріяльні вигоди. В одному ряду із ними стоять і бажання поважання, певного виокремлення, задоволення власного честолюбства.
“Не знаєте, чого просите” – сказав Господь синам Зеведеєвим 2000 років тому. “Не знаєте, чого просите”, – говорить Він нам і сьогодні. Шлях священнослужителя, як і взагалі шлях людини віруючої (і вірної!) – шлях тернистий. І не повинен він бути лише дорогою здобуття вжитків – як духовних, так і матеріяльних. Бо, як сказав Сам Христос, блаженніше давати, ніж брати: “Горе вам, як усі люди про вас говоритимуть добре, бо так само чинили фальшивим пророкам батьки їхні!” (Євангелія від Луки); “Раб не більший за пана свого. Як Мене переслідували, – то й вас переслідувати будуть...” (Від Івана); “Прийде навіть година, коли кожен, хто вам смерть заподіє, то думатиме, ніби службу виконує він Богові!” (Там же).
“Чи ж можете ви пити чашу, що Я її п’ю, і хреститися хрещенням, що Я ним хрещуся?” – питає нас Господь. “Можемо!” – не замислюючись відповідаємо ми... Смілива відповідь. Скільки молодих священиків, ступаючи на шлях служіння, навіть не усвідомлюють, ДО ЯКОГО служіння закликає їх Господь! Скільки юних випускників семінарій, підписуючи присяжний листок на вірність Богові і Церкві, сміливо проголошують: “Можемо!”, навіть не уявляючи собі, яка видима й невидима боротьба чекає попереду істинного священнослужителя.
Знову і знову, як і в ті далекі часи, приходять до Господа “Зеведеєві сини”, і кажуть Йому: “Ми хочемо, щоб Ти зробив нам, що будемо просити Тебе...”
 

Кажуть, Бог дає кому хоче і Я думаю, дає Господь  тому, хто вартий Його дання. Не дарма ж у древніх написано, що боги люблять працьовитих та мудрих, але втікають звідти, де ледарство і невігластво. Чому? Перші  бо живуть за Божими законами, котрі промовляють, що людина створена, щоб жити, любити, працювати, а в процесі свого труду творчо покращувати й розбудовувати цей такий чудовий, розкішний та багатий Божий світ. Останні ж – переступники й паплюжники  цих прекрасних законів, то ж гріш їм ціна в базарний день.
„Як Бог дасть” – чи не найпоширеніший і найпопулярніший вислів серед нашого українства. І одні в ці слова вкладають упевненість, що Господь не обмине своєю ласкою того, хто неухильно живе за Його заповідями. Інші переконані, що Отець Небесний у Своїй незмінній любові не відхилить щирих молитов і тих, хто не все робить для слави Божої; треті розмірковують, що Всевишній посилає Свою благодать залежно від настрою; четверті взагалі у ці слова вкладають майже неґативний зміст: захоче Господь – обдарує, а захоче – нічого не дасть та ще й те забере, що людина надбала...
Але все набагато складніше і в той же час простіше – до геніяльности: Бог дає тому, хто готовий взяти, хто розуміє, що йому дають, хто бачить корисність кожної Богом даної речі в перспективі. І сірники – як і  хемія, й... – дані людині тій, яка зрозуміла їх приховану потенційну силу і безмежну вигоду. Але коли сірники – і ... і... і... – потрапляють до рук нерозумних дітей або до турботних і самовпевнених невігласів, тоді пора чекати великої біди для цих людей, і для їхніх близьких та далеких.
Стоячи перед багатотисячним і багатоликим зібранням людей, Ісус Христос про складні речі говорив такою дохідливою мовою, що вона була зрозуміла для всіх присутніх. Коли треба було донести інформацію лише вузькому колу, Господь переходив на мову алегорій та символів, вражаюче зрозумілу тим, кому адресована, і сприйняту як цікава приповідка чи казка всіма іншими: кожен отримав своє, ніхто не мав підстав ображатися на Господа, що його обділено увагою чи зневажено словом. Але коли до Христа наближався ворог і бажав привселюдно принизити Спасителя, насміятися з Нього чи звинуватити Його у гріху, Господь закладав у лук Своєї мови таку стрілу-думку, що вона уподібнювалась громоголосій блискавиці, котра нищівно вражала супротивникана.
Хто послав вітер, той пожав бурю!
...А скільки разів Господь давав людям зцілення чи допомогу лише змилосердившись, а не тому, що ці люди були того варті!..
„Дасть Бог, будемо з...” Чи дійсно так мало Бог нам дав, що ми ще чогось повинні у Нього просити?
„Ви – боги”. Це сказано про людину і в Старому, і в Новому Заповіті. Сказано для того, щоб дати людині твердий ґрунт упевнености в своїй силі. „За кожне слово несете відповідь!”, бо „Слово — Бог” – сказано це для того, щоб попередити людину про слово-зброю, слово-меч двосічний, довірений Богом людині, котрим можна обороняти правду і котрий може бути знаряддям убивства беззахисного ближнього нашого. Певно, слон у магазині посуду поводився б обережніше, ніж ми поводимось зі Словом; а воно ж, крім усього, ще й благодать, що підносить нашу думку, дарує нам спілкування з людьми і єднає з Вищими Силами!
„Робіть усім те, чого й собі бажаєте,” – цей золотий закон етики однаковий як для Бога, так і для людей; але Господь, повсякчас спішить робити тільки добро; людина ж, потрапивши в тінь чорних крил сатани, бачить усе у викривленому вигляді і тому чинить відверто шкідливе для свого буття.
„Бог дав, Бог і взяв,” – чуємо ми від людини, яка зазнала якоїсь втрати. Так, Господь, помітивши гідну Його уваги людину, дає їй щось – тобто інвестує того, хто Йому сподобався – з надією, що вкладене людина збільшить у 3, 5 і 10 разів. Можливості було надано, а прибутків ніяких? – ” Збанкрутували та ще й з гучним тріском!”  „Як прийшло, так і пішло,” – кажуть у такому випадку оптимісти-жартівники. Забуваючи при цьому про Закон Причин і Наслідків.
Сказано: „Даємо за рівнем можливостей”. Зауважите: ”Тоді й Господь може помилятися?” Ні в якому разі! Він, даючи, врахував усе, бо не дає Господь більше, ніж людина може винести. І що сталося далі: злет чи падіння – це вже наша честь чи ганьба. Тож слава людині, яка відповідально підійшла до щасливого випадку і оправдала Божі сподівання. Але горе тому, хто став Божим боржником: у нього й те забереться, що він мав. Але навіть не може собі уявити людина, яку долю готує, коли Богом дане використовує для злих намірів. І сто разів праві ті, хто попереджує  легковажних: ”Будьте обережні, бо все своє сміття заберете з собою!” Так, кожна людина несе в собі одночасно і минуле, і майбутнє, причину і наслідок. Невігласів таке формулювання смішить або дратує. І коли з такими людьми щось стається з їхнього погляду не передбачуване, вони знайдуть тисячі причин і винуватців, але ні в якому разі не визнають власної вини. Але, вельмишановні, будьте обережніші й спостережливіші: погані посіви вашої нерозважливої, далекої від Божої науки діяльности дають сходи і плоди найменш сподівані і в найнеочікуваніший час. Пам’ятайте євангельське: „Не знаєте ні дня ні години”?
Сьогодні в Україні напевно не знайдемо жодної сім’ї, котра не має у себе книги Нового Заповіту, у деяких, як мені відомо, кожен член сім’ї має персональну Євангелію. А тепер проведімо приховане опитування наших знайомих на предмет читання Святого Письма, підімо у православну церкву на недільну службу, відвідаймо школу, дискотеку, побуваймо в  гостях у рідних чи знайомих, поспостерігаймо за засіданнями ВР, полистаймо сторінки найпопулярніших наших газет та журналів – ми наочно переконаємося, як далеко сучасний українець відступив від Джерела Благодаті.
Напевно від неповноти своїх знань про Бога українці популяризували вислів – „Що Бог дасть” (повністю  – „те й будемо мати”). Мені здається, це вислів сліпого жебрака, який чує брязкіт дрібних монет, котрі падають у його металеву миску, але, на превеликий жаль, не бачить паперових банкнот, що безшумно падають із щедрих рук благодійників , та не помічені, підхоплюються вітром і відносяться геть у траву.
Невпинні й невичерпні потоки благодаті, що спадають з небес, як води Ніагари, і шум їх такий же гучний, однак зачерствіло серце людське, і вуха людські запечатані іншими, потворними звуками, і вуста, замість слів молитви, випльовують різні зневаги й образи. Але ж навіть найменший молитовний порух серця дарує людині успіх чи зцілення; то які ж блискучі наслідки, мають бути, коли б уся людина, як бажає того Бог, прихилилась до Господа з любов’ю „всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всім своїм розумом, і з цілої сили своєї/Мр.12.30/
„Що Бог дасть ...”, „Як Бог дасть...”, „На все Божа воля...”Але ж головне з Божої волі вмістилося в одному слові: „Любіть!” – Бога, себе, ближніх, ворогів, кожну травинку і тваринку, маленьку рослинку – „а все інше нам додастся”/Мт.6.34/ Тільки  перш ніж чекати, що Дасть – самі даваймо! „Давайте і дадуть вам; мірою доброю, натоптаною, струснутою і переповненою вам у подолок дадуть. Бо якою ви мірою міряєте, такою міряють вам”/Лк.6.38/. Чи може хто сподіватися на гарний урожай, не вкинувши в землю жодного зерна, на прибуток – нічого не вклавши, на виграш – не купивши лотерейного квитка? Лишень злодій; але така людина вже від початку не може сподіватися ні на Боже благословення, ні на людське співчуття, бо посягає на чужу власність; отже ми раз і назавжди засудимо неправедну позицію цього нещасного і до питання „Отримання” з цієї точки зору більше ніколи не повернемось.
„Що звете ви Мене: „Господи, Господи” та не робите того, що Я говорю? /Лк.6.46/ Дійсно, міцна позиція людини, що будує свої справи на скелі Христового вчення, але постійна руїна життя в того, хто будує на піску облудних ідей і повчань.
Будучи на землі Людиною, Господь Сам постійно звертався у молитвах Своїх до Отця Небесного за допомогою і постійно отримував її, бо не для власної вигоди просив, але щоб якнайбільше обдаровувати страждущих і пригноблених.
І коли я чую, як чесний трудівник, перш ніж почати яку роботу, чи скласти комусь гарне побажання, або вирядити близьку людину в далеку дорогу, урочисто промовляє: „Дай, Боже...” – і потім прикладає до того заклику всі слова-благословення, я подумки повторюю за ним так само урочисто: „Дай, Боже...” – і вірю, що все, проведене через Божі ворота обов’язково здійсниться.
Усі дороги, котрі ведуть до Бога, або до Любови (бо Бог і є Любов), - правдиві дороги. І хто прийде до Христа і назве Його Паном свого серця, тому вже не доведеться ні блукати, ні сумувати, ні зазнавати страху смерти, бо промовить до нього Ісус: „ Я – дорога, і правда, і життя.”/Ів.14.6/. А ще „Коли ж у Мені пробувати ви будете, а слова Мої позостануться  в вас, то просіть чого хочете і станеться вам!”/Ів.15.7/.
Тож дай, Боже, щоб усі мої українці почули ці Господні слова, зрозуміли їх, взяли у свої серця і вже ніколи з ними не розлучались – щоб раз і на завжди стали щасливими!
 

XVII ЄПАРХІЯЛЬНИЙ СОБОР ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ ВИСЛОВЛЮЄ ПОДИВ З ПРИВОДУ ПОШИРЮВАНИХ У ЗАСОБАХ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО МАЙБУТНЄ «ОБ’ЄДНАННЯ УАПЦ З УПЦМП» ТА СТВОРЕННЯ З ЦІЄЮ МЕТОЮ «ОБ’ЄДНАВЧОЇ КОМІСІЇ».
Українська Автокефальна Православна Церква, яка з 1944 р. вимушена діяти поза межами України, а з 1995 р. ввійшла під юрисдикцію Вселенського Патріярхату, не провадить нині самостійно жодних перемовин із іншими Помісними Церквами. Галасливі кампанії різного роду розкольницьких і авантюрних груп, одній із яких вдалося 2003  р. виготовити дублікати реєстраційних документів Патріярхії Української Автокефальної Православної Церкви, а 2005 р. захопити приміщення Патріярхії й розграбувати її майно, не мають для Української Автокефальної Православної Церкви канонічної правосильности.
Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви, зберігаючи вірність статутові й ухвалам Помісних Соборів 1990-2000 рр., не бере й не братиме участь у різного роду політичних авантюрах і сепаратних «об’єднаннях». «Об’єднавча комісія», створена під час розколу 1996-1997 рр. й відновлена учасниками цього розколу вже 2006 р., стала по суті прикриттям для реалізації давнього політичного проєкту т. зв. «Галицької митрополії», що має приховати фактичне повернення західньоукраїнських православних парафій під контроль Москви. «Об’єднавча комісія» діє на противагу материнським зусиллям Вселенської Константинопольської Патріярхії в подоланні церковної кризи в Україні.
Визнавши 2000 р. за свого духовного провідника Блаженнішого митрополита Константина, що перебрав повноваження предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви від блаженної пам’яти Святішого Патріярха Мстислава, ми не бажаємо збочувати з канонічного шляху творення єдиної Української Помісної Православної Церкви, хоч і розуміємо, що він є важким, відповідальним і тривалим. З вдячністю й синівською покорою вірні Харківсько-Полтавської єпархії, як і всі чесні священнослужителі та миряни Української Автокефальної Православної Церкви в Україні, чекають на скликання Помісного Собору канонічною церковною владою, що діяла б з благословення Церкви-Матері та в порозумінні з Постійною конференцією українських православних єпископів поза межами України.
 

XVII ЄПАРХІЯЛЬНИЙ СОБОР ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКОЇ ЄПАРХІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АВТОКЕФАЛЬНОЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ, ЗАСЛУХАВШИ ДОПОВІДЬ ПРОТ. ІВАНА ЛЕЩИКА «ФОРМУВАННЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ РОДИН У ПРАВОСЛАВНІЙ ПАРАФІЇ»,УХВАЛЮЄ:
1. Визнати духовну опіку над родиною пріоритетним завданням парафіяльних громад.
2. Розробити систему підготовки майбутнього подружжя до прийняття таїнства шлюбу.
3. Надрукувати пам’ятку для майбутнього подружжя (о. Володимир Червонников і о. Іван Лещик).
4. Ширше використовувати різні форми душпастирських відвідин родин парафіян.
5. Знайомити священнослужителів і мирян з богословською літературою про шлюб і родину.
6. Виховувати пошану до моральної чистоти як християнської чесноти.
7. Надавати літньому таборові на Кінбурзькій косі характеру табору відпочинку християнських родин.
 

«НАША ВІРА» ОХОЧЕ ПОПУЛЯРИЗУЄ РЕЛІГІЙНІ ВИДАННЯ «СВІЧАДА», А ТАКОЖ ВИДАВНИЦТВА «ДУХ І ЛІТЕРА». НИЖЧЕ НАВОДИМО ФРАҐМЕНТ ІНТЕРВ’Ю З ГОЛОВОЮ ВИДАВНИЦТВА «ДУХ І ЛІТЕРА» К. Ю. СІГОВИМ  – ЗА ПУБЛІКАЦІЄЮ НА САЙТІ «ПРАВОСЛАВІЄ В УКРАЇНІ».

– Що лежить в основі науково-видавничого об’єднання «Дух і літера»? Як сполучаються Ваші світоглядні позиції з необхідністю будувати фінансово успішне видавництво?
– Дійсно, «Дух і літера» - це науково-видавниче об’єднання, і починалося воно не як комерційне підприємство. Першою нашою книгою стало видане 1992 р. «Богослов’я Ікони» Леоніда Успенського. А в 2007 р. ми будемо святкувати 15-річчя видавництва. Серед найбільш відомих наших книг – «Софія-Логос. Словник» Сергія Аверинцева. Ця праця витримала сім видань за шість років, перекладена на українську мову. Об’єм останнього російськомовного видання збільшено майже вдвічі порівняно з попередніми за рахунок включення практично всіх написаних Сергієм Сергійовичем енциклопедичних статтей, у тому числі й ніде раніше не публікованих; загальний об’єм цієї книги – понад 900 сторінок. Це той рідкісний випадок, коли наукова книга, яка не входить в список популярного чтива, викликає найширше зацікавлення. Ми вдячні за це нашим читачам.
Із зібрання творів Сергія Аверинцева вже вийшли чотири томи: «Связь времен», «Переводы: Евангелия, Книга Иова, Псалмы», «София-Логос. Словарь», «Многоценная жемчужина».
Одне із важливих завдань нашого видавництва від самого початку – подолання деяких задавнених забобонів, наприклад, уявлень про нібито провінційність нашого міста й країни; власне це була боротьба з пострадянським менталітетом. Коли ми починали, таких авторів, як єпископ Калліст Уер з Оксфорду, митрополит гір Ліванських Георгій Ходр, Христос Яннарас, Йоан Зізіулас, Поль Рікер, Еманюель Левінас, Чарльз Тейлор, Симона Вейль, у нас просто не перекладали і не знали.
Нещодавно до нас приїздила група з російського телеканалу «Культура» для зйомок передачі про видання творів Аверинцева у Київі. Ведучий програми «Тим часом» Олександр Архангельський розповідав, що у багатьох людей, від Санкт-Петербурга до Владивостока, викликає здивування: чому найбільше Аверинцева видають саме в Київі. Передісторія проста. У 1998 р. Аверинцев став почесним професором Київо-Могилянської Академії: ми хотіли привернути в наше місто цього великого вченого. Відомо, що одна з кращих статтей, присвячених Софії Київській, належить перу Аверинцева. І хоча це стаття 60-х років, вона, на думку фахівців, залишається у багатьох відношеннях неперевершеною. Таким чином, ми відновили контакт великого вченого і християнського мислителя з містом Святої Софії.
– Яке враження справляють святині Київа на західніх богословів?
– Цікаво, що наші вчені гості обізнані з київською історіографією краще, ніж декотрі місцеві журналісти, що їх про це запитували.
Той же єпископ Калліст – автор книги «Православна Церква» – ліпше орієнтується у багатьох питаннях життя в  Україні, у взаємозв’язках її історії та перспективі, аніж ті люди, які прожили тут кілька десятиліть і знають лише масмедійні упаковки політичних, конфесійних, національних та культурних контекстів.
Одна з найглибших відповідей на ваше запитання міститься в передмові до книги перекладів С. Аверинцева «Многоценная жемчужина». Він свідчить про те, яке незрівнянне враження отримав від служіння літургії в печерах Київо-Печерської Лаври. Літургію служив отець Микола Макар, хором керував диякон Дмитро Болгарський. У Сергія Сергійовича Аверинцева, як у перекладача Ісаака Сиріна, Григорія Богослова, було відчуття, що із цього простору, з цієї печери  сходи ведуть у сирійське християнство, а звідти – у старозавітну атмосферу, де псалми Давидові звучать мовою ориґіналу, що глибина київських святинь пов’язана з духовними первнями нашої плянети, що звідти є вихід до Єрусалиму, в Галилею, в Царгород – в ті місця, де зароджувались великі традиції вселенського християнства. Він пригадав свою розмову з Лосєвим, коли той з гіркотою говорив Аверинцеву: «Серьожо, зрозумійте, цього вже ніколи не буде. До революції я брав участь в манастирських богослужіннях, вистоював по п’ять годин  на літургії в Київо-Печерській Лаврі – це Атлантида, води над якою зімкнулись, і те, що пішло під товщу води, ніхто ніколи вже не побачить; ваше покоління приречене бути відірваним від нього…» Однак прогноз цей не справдився.
 

Особливою віхою в моїй пам’яті цього періоду закарбувалось святкування Великодня, яке ми впровадили у дідуня, в лісі. Був гарний, сонячний весняний день. Ми прийшли до дідуня цілою юрбою – тато з мамою, я з братом, дядьки з родинами. Всі святково одягнені, веселі, щасливі. Дарували подарунки, лунали вітання, поцілунки.
В пам’яті не збереглось урочистости обіду, але добре запам’яталось, як ми гуляли в лісі, збирали квіти, різнокольорові, запашні. А потім ми дійшли до джерела, пили з джерела чудову холодну воду і цокались крашанками.
В моїй пам’яті ця подія стоїть, як доленосний рубіж, коли все своє життя ділимо на періоди і визначаємо по відношенню до них: до цієї пори і після неї.
До голоду 1932-33 років в моїй пам’яті збереглось чимало дорогих і любих моєму серцю щасливих подій: це одна чи дві прогулянки з татом, коли він брав мене на руки, хоч самого його образу я пригадати і навіть уявити не можу; це і часи перебування у дідуня, який жив за селом біля лісу, і тому кожен похід до нього супроводжувався походом у ліс, де, неначе в казці, залишилися в пам’яті лісова доріжка, різнобарвні лісові квіти та буйні зарослі ліщини; це і радісні зустрічі матері, коли вона приходила навістити мене в дідуня, її вродливе, усміхнене обличчя, повне молодої сили і краси.
Це, мабуть, найщасливіша мить у моїй пам’яті!
Потім все різко змінилося. Найстрашнішим, тривожним і скорботним в моїй пам’яті цього періоду постає день, коли ми раптом отримали звістку про смерть у тюрмі нашого батька. Мама кричала і вила несамовито на все село. Їй тоді було 28 років! У неї на руках залишилося нас двоє дітей – братові було 10, а мені 6 років. Ми залишились без будь-яких засобів для існування. Батька посадили в тюрму, як «куркуля» і «ворога народу». Він мав лише З десятини землі і одну коняку. Але завдяки своїй завзятості і природному хисту він із купленої у знайомого селянина поламаної молотарки, виготовивши самостійно більшість деталей, зібрав нову молотарку. Цілу зиму у хаті, де крім нас, дітей, було ще й  теля, він майстрував, стругав, тесав, різав, фарбував. І на весну зібрав машину, як лялечку.
Батька засудили, позбавили виборчих прав. А у нас, як у сім’ї «ворога народу», забрали все під метілку:і машину, і січкарку, і коня, і вози, і весь реманент, і все з хати, включаючи шафу, яка була гордістю нашої сім’ї. Її передали в школу. Я не пам’ятаю шафи вдома, але потім у школі я не раз дивився на неї, як на реліквію, обходячи стороною, щоб школярі не запримітили і не здогадалися, що це колись була наша шафа.
Мені було дуже важко переносити мамин плач, і я просив її не плакати. А вона крізь сльози приказувала: „Як же ми жити будемо? Кого ж ми будемо слухатися?» І я відповідав: „Будемо самі себе слухатися.» І ці слова дійсно стали девізом всього нашого подальшого життя.
Якось до нас зайшов директор школи Клим Михайлович, колишній батьків товариш. Поцікавився, як ми живемо, і побачив, що я сиджу за столом і пишу якісь слова. Він попросив прочитати буквар і потім звернувся до мами: „А чого ви цього козака не пускаєте в школу? Він уже вміє читати!» А мама каже: „Він малий ще, йому тільки 6 років.» „Нічого, – відказав Клим Михайлович, – нехай іде, ми приймемо.» Так я опинився в школі.
Але на порозі всіх наших випробувань стояв голод. Хто не пережив цієї страшної людської трагедії, той, думаю, не в змозі повною мірою збагнути і суть цього загальносуспільного лиха. Голодна людина втрачає якості, притаманні розумній істоті, з нормальною психікою й інтелектом. Всі її прагнення і помисли зосереджуються на одному питанні: як позагамувати незбориме і повсякденне почуття голоду, коли весь час, і вдень і вночі, володіє одне почуття, одна думка : їсти.
Виснаження організму через відсутність необхідних для життєдіяльности речовин згубно впливає не тільки на фізичний стан людини, а ще більшою мірою – на її психіку. Тому в період, коли голод досягає найвищої, крайньої межі, людина затьмарена відчаєм голоду, може переступити останню риску людської гідности – впасти в людоїдство. На жаль, і в нашому селі випадки цього страшного явища мали місце.
Нас, дітей, дома попереджали, щоб ми нікуди не відлучалися з дому, особливо, коли темніло.
В моїй пам’яті закарбувався загальний вигляд голодуючих. Це були вже не люди, а привиди, людські тіні. Виснажені, з впалими обличчями і згаслими очима, згорблені, з великими животами, тонкими руками і ногами.
Теперішні політики, які називають себе елітою, і зокрема комуністи і реґонали, стверджують, що голодомору в Україні в ті роки не було.
Хочу заперечити і засвідчити, що це безсовісна брехня! Мені добре запам’яталось, що люди казали, це ж стверджували і дідунь, і мама, що ніякого значного недороду в той час не сталося. Урожай багатьох культур був майже на рівні попередніх років. Головною причиною нестачі продуктів споживання, і перш за все хліба, була „викачка» його в порядку заготівлі державою.
Селянам було доведено непомірно завищений плян хлібозаготівлі. Не зважаючи на те, все-таки більшість селянських господарств цей плян виконали, хоча в наслідок цього у багатьох людей не залишилось зерна навіть на насіння, не кажучи вже про потребу для прожиття сім’ї.
Після цього селу було доведено новий, ще вищий плян хлібозаготівлі, який уже ніхто не міг виконати. Тоді були створені загони молодиків із так званих комсомольців і комнезамів, які ватагами по 15-20 чоловік ходили по хатах селян і „трусили» хліб. Це були вихідці із найбільш злиденних і відсталих сімей – нездар, ледарів, гультяїв.
У ситуації, що склалася, люди природно намагалися щось зберегти з тих мізерних запасів, що залишилися: ховали їх у стіжках соломи, на горищі, в сіні, закопували в землю. Але комсомольці були озброєні спеціяльними залізними палицями, ключками, якими проштрикували стіжки соломи, проколювали землю і в хаті і надворі, навколо хати, їх наметане око визначало місце приховання.
А коли схованка викривалася, сім’ю селянина чекало тяжке покарання: їх били, забирали все, що було в хаті і на обійсті, ламали і нищили все, що не можна було забрати, виганяли з хати, а саму хату розкидали. Частину селян зараховували до „ворогів народу» і гнали на висилку.
Думаю, що це було важче і страшніше, ніж війна.
Наша бідна мама, як божевільна, кидалася в різні кінці, не в силі придумати, куди засунути ту жменю якогось зерна чи квасолі, якою вона розжилась у дідуня чи у дядьків, щоб хоч раз на день чимось закропити нас; вона засовувала ті зерна нам в кишені, в пазухи та ховала в торбинці за образами. Та все це було марно. Комсомольці витрушували наші дитячі кишені, перевертали все у миснику, шухлядах, розкидали все дрантя, витягували горшки з печі, перегортали попіл в лежанці, знімали ікони і все, що їм трапляло до рук – забирали дочиста.
Після набігу таких непрошених „гостей» в хаті був стан, як після пожежі. Мама ходила по хаті мов неприкаяна, а ми тряслися в пропасниці.
Ці походи комсомольців відбувались майже щодня. Ми з жахом прислухались до гавкання на кутку. Як тільки собаки завили, уже скоро чекай комсомольців. А кожен їх наступний прихід супроводжувався ще більшим бузувірством і винахідливістю в знущанні над нещасними людьми. У мене постійно, як кошмар, у вухах лунали їхні крики і брудна лайка.
Постає питання: куди ж дівали ці бандити награбоване майно і вирвані у людей останні крихти? Здавали державі? Наївні припущення! Йшло на споживання цієї самої ненажерливої зграї. У них було своє кубло – у дворі Степані Лупихи – місцевої повії. Туди вони зносили все награбоване. А потім було там пияцтво, гуляння. А наступного дня, все починалось знову.
Як же ми, беззахисні сироти, змогли вижити за таких умов? Я зараз не можу навіть уявити собі, як нам удалось все це перенести і залишитися живими. Перш за все, ми в цьому маємо завдячувати нашій матері. Не зважаючи на слабкий стан її здоров’я, на всі ті складні обставини, в яких ми опинилися, вона була стійка, вольова і безстрашна. Вона не опустила руки, і як тільки могла, боролася за наше життя. Дуже допомогли наші дідунь з бабунею і дядьки – мамині брати.
І ось весною 1933 року, коли голод досяг свого апогею і нещадно косив усе живе, дідунь дістав законне зерно. Його ми мололи на саморобних жорнах, змішували це збіжжя з насінням буркуну, буряками, гнилою картоплею, яку збирали на полі, висушеною тирсою. З цієї маси бабуня пекла коржі, або, як ми їх називали, „пляцики». Це була головна їжа, яка заміняла хліб. Через наявність буркуну пляцики були дуже гіркими, але в той же час буркун, як олійна рослина, був поживний. Та навіть цих пляциків не було вдосталь. Основними продуктами були буряки, кабаки. Їх пекли, смажили і хоч від них нудило, та це все-таки підтримувало життя.
А коли розтанув сніг, настала весна, появився бур’ян, головним нашим кормом стали молоді листочки на деревах, кропива, лобода, пшінка. А на початку літа стали достигати хліби – жито, пшениця. Добре запам’яталось як ми, ще задовго до жнив, нарізали молодих колосків жита, насушили їх, змолотили, потерли на жорнах – і мама спекла хліб!
Це була нечувана радість і надія на життя!
 

На межі Европи в магічному лісовому краї в його селах, містах і містечках жив один давній рід. Були в нього, звісно, свої трагедії й перемоги, свої труднощі, свої злети й поразки. Але на відміну від чи то німецьких «буденброків», чи то англійських «форсайтів», чи російських «карамазових», цей рід, як і безліч інших, на нього схожих, не став героєм довгих саг і романів, перекладених на безліч мов, не мав права виродитися чи оміщанитися, не розбагатів і не зааристократився. Як і більшість близьких йому за духом родів на цій межі вже й не відомо якої – історичної, географічної чи політичної - Европи, цей священицький рід, зціпивши зуби, ніс одного  хреста: зазнавав втрат, виживав, дерся на кручі й летів у прірву, боровся, проповідував, каявся, прощав, вчився, розпадався, гинув і знову віднароджувався.
В історичних хроніках він згадується вже з 14-15 ст. як рід волинських «боляр» Кульчинських князів Сангушків. Згодом нагадує про себе прізвищем святителя Інокентія Іркутського, що жив на початку 18 ст., і чиї мощі нині спочивають в далекому Іркутську. Ще трохи потому - фіксується в списках випускників Волинської духовної семінарії аж до початку двадцятого століття, чия трагічна феєрія вкотре і вкотре вириватиме його зі звичного розміреного життя духовенства.
Зрештою, читач вочевидь за останні п’ятнадцять років звик до подібних історій, і здавалося б, немає в ній нічого дивного. Тож і автор, мабуть, не взявся б за написання цього матеріялу з надією вкотре окреслити читачеві якусь частинку цих історичних віх, якби не один, далебі, містичний збіг: саме на перетині листопада-грудня, саме в 2006-му виповнюються круглі дати річниці як смерти, так і народження аж десятьох, і саме найвидніших, вже спочилих, представників цього роду. Ну як тут не здивуватися?
Та, мабуть, ще дивніше стає, коли довідуєшся про ті світоглядні трансформації, які всякчас відбувалися в цій родині з початку двадцятого століття. Відкриваючи їх, мимоволі задумуєшся, що було основним у цій родині, що тримало її цілою, що штовхало на жертви й подвиги? Вочевидь, відповідь на ці питання можна знайти, простеживши історію поколінь.

ПОКОЛІННЯ ПЕРШЕ

1905 року п’ятеросинів і четверо доньок волинського священика Іустина Кульчинського після його смерти залишилися сиротами. Найстарший з його синів Євген, полишаючи свої мрії про вступ до консерваторії, одружується і за порадою та з благословення відомого тоді єпископа Антонія (Храповицького) вступає на парафію в с. Колки Луцького повіту, тим самим взявши на себе батьківські турботи за осиротілу родину.
Тут годі обійтися без короткого екскурсу в історію. Тогочасне православне духовенство, до якого належав отець Євген, вважалося привілейованим станом в Російської імперії і, природно, тим паче коли враховувати виховання, російську патристику, певною мірою навіть загальне вчення Церкви, не тільки в Росії, а й в Україні, часто сповідувало монархічні та праворадикальні русофільські погляди. У такому контексті ніби мали би бути логічними русофільські настрої отця Євгена. Якби не його життя, подальша історія дітей та історичні джерела : грамоти від Української Автокефальної Церкви, якими був вшанований священик. Ще одна коротенька ремарка з авторитетного джерела – споминів засновника УПА Тараса Бульби-Боровця «Армія без держави», яка щоправда, більше торкається доньки отця Євгена Валентини: «Як донька відомого республіканського демократичного діяча, священика з Дермані на Волині отця Євгена Кульчинського, панна Тіна була кожної хвилі готова на найбільшу жертву за ідею та програму УНР».
Доповнюють цю ремарку свідчення тих, хто пам’ятав отця Євгена, а щонайбільше проливають світло спогади його сина Сергія, теж священика: «Взагалі наш батько і всі дядьки - Филимон, Олексій, і з тіток - Таня, Іларія, які стали вчительками - були всі народниками. Допомогти людям в біді, нести культуру і просвіту в село, про це багато вище говорилось». Ключова словосполука в споминах отця Сергія: «Були всі народниками». Саме вона окреслює, що спонукало духовенство благословити на війну козаків Богдана в 17 ст., згодом - Залізняка і Ґонту. Це та відданість духовенства народові, що допомогла болгарам і сербам витривати десятиріччя анатемствування, обстоюючи власні держави й церкви, а в Росії не пустила Лжедмитрія на престол...
І тут раптом, озираючись на сьогодення, важко не задуматися: а де ж відданість народові нинішнього духовенства, яка була тоді, в 20 ст., у отця Євгена Кульчинського, що переламуючи своє виховання, вкорінене століттями русофільство, живучи вже в Польській державі, підтримував тодішню «Просвіту», селянську кооперацію, віддавав рештки своїх заощаджень бідним? Без огляду на патріярхати, де той священицький дух, невідривний від народу, жертовний, не завойований доктринами свого «ворога»? Нині з уст пастирів часто можна почути, що це не справа мирян – вказувати їм на їх недоліки. Звісно ми, як християни, маємо пам’ятати, що на священнослужителеві лежить Святий Дух, але коли говорити про нинішню українську Церкву загалом, знову таки без огляду на патріярхати, то вона чомусь бачиться, як якась самозамкнена структура. Це, однак, не було притаманне традиції українського православ’я: згадати хоча б тісну взаємодію нашого духовенства та мирян в часи митрополита Петра Могили та гетьмана Сагайдачного. Мабуть, одну з відповідей щодо причини такого стану дає листування синів отця Євгена, диякона Юрія та - теж священнослужителя - Сергія, випускників Варшавської Духовної Академії, де говориться про те, що більшість духовенства обмежується власною догматикою та вузьким антропоморфізмом, ставлячи себе поза народом.
Отець Євген довгий час продовжував пастирську діяльність в тих же Колках на місці свого батька. Згодом він вирішив перебратися в містечко Городок під Рівним, аби дати дітям можливість навчатися, позаяк там була семирічна школа. І тут, торкаючись вищесказаного змісту, прикметні болючі слова, кинуті йому наостанок одним із парафіян: «Ви бачите і чуєте, як люди плачуть, яке Ви маєте право покидати нас?.. Ви, пастир, покидаєте своїх вірних овець...» Сергій Кульчинський, наводячи ці слова, часто згадує, як батько вже в Дермані ( куди він перебирається з родиною після Городка) не раз мучився від того, що життя змусило його змінювати парафії. Паралелі з нинішнім часом, мабуть, зайві...
Тим самим народницьким шляхом української революції пішли й інші діти Іустина Кульчинського. Зокрема, Микола Кульчинський працював в уряді Гетьмана Скоропадського.
Що ж до громадського і церковного внеску, то найвизначнішим він був, вочевидь, у Филимона Кульчинського, який 1915 року закінчив Київську Духовну Академію і присвятив себе церковно-громадським справам та вихованню молоді в національному дусі. Як „петлюрівець і прихильник повстанців», Филимон Кульчниський у 1941 р. потрапив до в’язниці в селі Колоденці, звідки чудом врятувався і виїхав до Німеччини, де викладав у таборових гімназіях, а згодом, прийнявши сан священика, еміґрував до Канади. Там протоієрей Филимон видав ряд богословських праць та перекладав Святе Письмо і богослужбові книги українською мовою. Випускник Київської Духовної Академії, він вплинув на світогляд всієї родини, зокрема, дітей Євгена Кульчинського. Їх у того було восьмеро: п’ятеро синів і три доньки.

ПОКОЛІННЯ ДРУГЕ

Саме на його долю випали як сталінські лаґері, так і участь у повстанському русі опору. Воно вже було свідоме своєї місії, чітко уявляло і бачило мету звершень попередніх поколінь. Семінаристи або випускники тодішніх гімназій та Варшавської Духовної Академії, начитані клясики 19 ст. та тодішніх націоналістичних теоретиків, народжені або виховані в добу Визвольних змагань – були приречені вже з ранніх осмислених років жити в підпіллі, відрізняти друзів від недругів, вступати в лави ОУН-УПА. Звісно, на долю цього покоління випав найтяжчий удар.
В творах єпископа Антонія Сурозького можна зустріти один світлий спогад, радше притчу - хай дарує чивідтворений, - це згадка про сім’ю, чиє життя є справжнім благочестивим православним подвигом. Єпископ дивується: як їй це вдається? І з’ясовується: заради цих людей свого часу хтось пожертвував життям. Ця жертва відтоді вже не дає, не дозволяє їм жити інакше. Часто, мабуть, тільки доля або щонайменше копітка праця може в наш час привести до таких усвідомлень. Але, вочевидь, те покоління, до якого належали діти отця Євгена, саме ставши жертвою, як у широкому сенсі збагнуло історичну жертовність прадідів, так і власним християнським подвигом чи то свідомо, чи  підсвідомо мало спонукати до відповідного життя нащадків.
Спілкуючись перед написанням матеріялу з одним із внуків отця Євгена, сином Юрія Кульчинського, автор почув одну нічим не примітну на перший погляд історію. Коли Юрій повернувся з лаґерів далекої Воркути в містечко Дубно на Волинь, його син, тоді ще малий хлопчик, запам’ятав, як пізньої ночі до батька прийшов якийсь невідомий чоловік, котрий відтоді ніколи більше в їх хаті не з’являвся. Після довгої розмови він запитав Юрка Кульчинського: «А як діти?» Той відповів: «Мене довго не було. Але вже потрохи виховую». Згодом з’ясувалося, що те слово «виховую» полягало не так у прищепленні етичних норм загалом, як у переписаній від руки в лаґерях «Історії України», інших творах, що їх читати змалку привчали дітей. Це «виховую» несло щось потаємне, сакральне, і завдячує цьому чимось глибшим, аніж сама нічна атмосфера і підслухана дитиною розмова дорослих. Це таємниче «виховую» немов пролягало крізь ряди поколінь.
Такими взірцями для виховання, напевне, і визначила наперед Доля дітей отця Євгена. Старшій Лізі в життєвому пляні поталанило найдужче: вона рано побралася й виїхала на Захід. Найтрагічніше життя склалося, власне, в наймолодших дітей Євгена Кульчинського. Про Тіну, Валентину, як уже зазначалося, згадано в книжці Тараса Бульби-Боровця. Разом із ним вона, повертаючись в Україну в червні 1940р. за наказом президента УНР в екзилі, переходила кордон. В спогадах Бульба-Боровець пише про неї, як про загиблу від куль совєтських прикордонників під час цього форсування. Насправді, її спіймали й замучили в луцькій в’язниці. Микола, з ранніх літ будучи членом ОУН, пройшов визвольну боротьбу в лавах УПА до 1944, а в лютому того таки року загинув у бою з енкаведистами. Іра Кульчинська, наймолодша з  сестер,  випускниця української гімназії в  Рівному,  член  ОУН, потрапила за ґрати з приходом совєтських військ, і «як особливо злісного ворога країни переможного пролетаріяту», її було засуджено до кари смерти в 1941-му. Подібно склалася і доля найменшого з братів Леоніда – та ж Рівненська гімназія, те ж ОУН, але смерть – від голоду в Харківській в’язниці.
Юрко, реґент з унікальним вмінням створювати професійний хор і в глухому селі, як згадувалося, пройшов воркутинські лаґері, дожив до середини 90-х. Не оминув лаґерів «за активне сприяння УПА» і середульший син Володимир. Разом із братом Сергієм він услід за батьком продовжив пастирську діяльність. Сергій, як і батько, теж став відомим священиком на Волині, був одним з тих, що першими починали рух за автокефалію в 1990-х. Але і його, певна річ,  не оминули переслідування й гоніння з парафії на парафію, здебільшого по російській півночі.

ПОКОЛІННЯ ТРЕТЄ І ЧЕТВЕРТЕ ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

Це вже успішні люди, серед яких були і є як священики, культурологи, лікарі, журналісти, реґенти церковних хорів, так і державні чиновники, народні депутати. Мабуть, унікальною їх рисою загалом було чи є вміння триматися купи, підтримати одне одного, що не так вже й часто трапляється серед кількох десятків двоюрідних та троюрідних братів і сестер. Можливо, це успадкувався дух багатодітної і дружної священицької родини, можливо, ще щось. Ще одна їхня спільна притаманна риса – перейматися проблемами того таки власного племені.
Природно, що чим дальшими стають родинні узи, тим слабшає зв’язок між цими людьми.  На цій межі Европи безліч таких родів, але спогади про них чомусь губляться серед, здається, дедалі більшої кількости як марґінальних, так і украй проґресивних ідей. Звісно, колись таки вони й розтануть в призмі наступних поколінь, для яких уже часто не є актуальним питання як визвольної боротьби, так і того, ким були їхні предки, не актуальний патос і не зрозумілий трагізм минулого. Утім, втрата таких спогадів загрожує виродженням. Без них – неможлива чи то нація, чи то держава, яку ми всі дружно будуємо, побиваючи один одного через неї-таки, загублених десь у кутках нашу засмічену пам’ять.

СПІВАВТОРИ: прот. ФИЛИМОН (115 років від дня народження);
прот. ЄВГЕН (55 років від дня смерти);
прот. СЕРГІЙ (95 років від дня народження);
ЄЛИЗАВЕТА (100 років від дня народження);
ВАЛЕНТИНА (Тіна) - розстріляна в луцькій тюрмі 1941р.;
ІРИНА - розстріляна в 1941р.;
ЛЕОНІД - помер від голоду в 1946р. у харківській тюрмі;
ЗІНАЇДА - упокоїлася в 1986 ;
ЮРІЙ - упокоївся 1996;
ПЕТРО - упокоївся в 2006 р.
 

Іван Покровський у 36-й зоні на Уралі досиджував свої 25. Він був незамінним електриком, і садити його в карцер не було резону. Але він святкував релігійні і національні свята, нагадував іншим про свято, і в замореній людині в зім’ятому одязі тоді щось світилось: РАДіСТЬ СВЯТА.
Коли дисиденти оголосили страйк, карцер був переповнений.  Наші 25-річники співчували, допомагали, але мовчки.
Іван Покровський теж активно приєднався до страйку. Начальство лютувало, кинуло його в ПКТ, а Покровський був непохитний.
Уся зона захвилювалася: як же він з туберкульозом витримає. Адже йому залишилося кілька місяців до звільнення.
І тоді якось до всіх дійшло, що бандерівець Іван Миколайович має священицьке ім’я – Покровський... Нині Іван Покровський живе в с. Городня на Чернігівщині.

Отець Микола Покровський

«19 грудня 1943 року у день своїх іменин, день св. Миколая, у селі Вижгів, де переховувався від німців, був убитий священик села Штунь – Микола Олександрович Покровський. Там же було вбито і його доньку Наталку, яка працювала у відділі жіноцтва ОУН. Поховані вони коло церкви с. Штунь.
М.О. Покровський І894 року народження. Родився він у зрусифікованій сім’ї священика на Орловщині, закінчив духовну семінарію і поступив учитися в університет. У 1914 році призваний служити в царську армію офіцером, на фронті тричі був поранений. В час революції був на Рівненщині. Маючи товаришів українських патріотів, свою долю зв’язав з Україною. Був в українській армії, воював, а після перемоги більшовиків так і залишився на Волині. Одружився із вчителькою з Рівненщини Марією Кужіль, висвятився на священика і отримав парафію в селі Штунь Любомльського повіту.
За його ініціятивою в селі був створений хор, ставились любительські вистави. Коли появилися переклади богослужбових книжок на українську мову, з 1927 року, поступово перейшов на відправи українською мовою. З ТОЇ причини був у неласці зрусифікованих священиків, мав навіть прикрості з боку церковної адміністрації. Натомість парафіяни його поважали. Радянська влада не встигла вивезти його на Сибір.
Під час окупації, коли організовувалася УПА, німці наскочили на село, але священикові і його сім’ї вдалося втекти. Тільки пограбували майно. З того часу священик з сім’єю переховувався. Коли з’являлися німці,, про це повідомляли, і люди ховалися. Однак цього разу небезпека прийшла з іншого боку.
Того фатального дня в село Вижгів увійшов збройний загін з лісу, який спершу видав себе за українських партизанів. Священика забрали до будинку місцевої школи, де його довго катували і вбили. В школі також проживали сім’ї, які переховувались: їх було вбито, дітей в колисках поколото багнетами. В селі повбивали багато людей, в тому числі і доньку священика Наталку. Дочка Олександра заховалася в копиці сіна. У неї була поранена нога. Жінку священика Марію з дочкою Анною командир цього загону наказав розстріляти. Але жовнір, що конвоював їх, поклав їх у рів, постріляв вгору і пішов. Вони залишились живими.
Коли боївка ОУН ввійшла в село, нападники встигли відійти. Стрільці побачили страшну картину. На вулиці лежали вбиті, на штахеті настромлене мертве дитя. Серед побитих в школі ще був живий один чоловік, який перед смертю розповів, як катували священика і приспівували: «Не пора, не пора, не пора москалеві, лякові служити..».
Мені, його синові, у 1949 році до судової справи додано довідку, що Покровський Микола, як антирадянщик, знищений. Мені ж відомо, що це був загін поляків. Але провокувало – НКВД.
В день Водохреща (19 січня 1945 року) Марія Покровська з малолітніми дочками (Анною і Олександрою) були вивезені до Архангельської области на заслання. Російська Православна Церква відмовила в пенсії, вважаючи Миколу Покровського автокефалістом-відступником.
 
 
 

Редакція щиро дякує АРХИЄПИСКОПОВІ ПЕРЕМИСЬКОМУ І НОВОСАНЧІВСЬКОМУ АДАМУ за надісланий нам глибокозмістовний «Церковний календар» на 2007 рік, що його видає Перемисько-Новосанчівська православна українська єпархія в Польщі.
Пропонуємо читачам один з матеріялів з цього календаря, який змушує по-новому побачити спадщину давнього українського іконопису.
Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ

Утвердження релігійного малярства на теренах Перемиської єпархії не знайшло відображення у пам’ятках та писемних джерелах, як i початки місцевого християнства загалом. Від найдавнішого часу вціліли лише скромні рештки, які доводять тільки сам факт започаткування місцевої малярської традиції. Вперше такі сліди віднайшлися при дослідженні розібраної у 1460-х роках ротонди святого Миколая, залишки якої виявлено під катедральним костьолом. Найдавнішими, правдоподібно, є сліди фарби на кам’яних бльоках розібраної у 1460-х роках перемиської замкової церкви Різдва св.Йоана Предтечі, яка iз закладенням єпархії стала собором. За свідченням Яна Длугоша, вона існувала уже 1124 р. Висловлено навіть припущення, що на східній стіні вівтаря містилася знана на українському ґpyнтi за ориґінальними пам’ятками від київської Кирилівської церкви середини XII ст. композиція «Лiтypгія святих отців».
Підставою для такого висновку послужив найдавніший ідентифікований досі автентичний зразок перемиського малярства – мініятюри «Святий Йоан Златоуст» та «Святий Василій Великий» (третя -»Святий Григорій Богослов» – не збереглася) з так званого»Служебника Варлама Хутинського» (Москва, Державний історичний музей Pociї). Знаний російський дослідник релігійного мистецтва Василь Пуцко довів, що цей західньоукраїнський рукопис виконано як Служебник першого перемиського єпископа Антонія (він же новгородський архиєпископ Антоній – в миру Добриня Ядрейкович, знаний прочанин до Константинополя 1200 р. й автор знаменитого опису столиці Візантії) за часів його перебування на перемишльській катедрі між 1219-1220 та 1225 роками. В обох випадках святителі зображені з розгорнутими суваями в руках за іконографією композиції «Літургія святих отців». Саме це й послужило підставою для припущення про можливість відображення у них зазначеної складової іконографічної програми собору.
Самі мініятюри належать до найвизначніших об’єктів книжкового малярства свого часу, збережених не лише на українському ґрунті, але й у східньохристиянському світі загалом. Російська візантиністка Ольга Попова, яка присвятила їм спеціяльне дослідження, переконливо показала, що автор був докладно обізнаний iз головними тенденціями візантійського професійного малярства кінця XII ст. Проте вона фактично відмовилася від трактування особистости самого митця, ствердивши, нібито не має принципового значення, чи ним був грек чи місцевий майстер, який так докладно засвоїв особливості візантійського професійного малярства. Проте не випадає доводити очевидної різниці між особами імовірного грека та місцевого майстра, який піднявся до висот візантійської професійної майстерности. Нас, звичайно, мала б цікавити насамперед друга можливість. До неї схиляє показаний ряд усе ще мало відомих у їх українському контексті визначних пам’яток книжкового малярства Галицько-Волинського князівства ХШ ст., які розпочинають власне перемиські мініятюри 1220-х років. Проте на актуальному етапі осмислення найдавнішої малярської спадщини українського Перемишля їx авторство об’єктивно залишається остаточно не з’ясованим. А найважливіший позадискусійний аспект мініятюр полягає у їхній очевидній візантійській залежності як закономірній історичній прикметній особливості раннього західньоукраїнського малярства.
Цей зв’язок з yciєю  очевидністю постає i в нечисленних найдавніших іконах. Найстаршою поміж ними є фраґмент «Менологію» (Вибрані святі) другої половини ХІІІ ст. з церкви святого Миколая в Яворові (Національний музей у Львові). Сама тема Менологію знана насамперед за візантійськими пам’ятками й зафіксована декількома іконами XI-XVI століть, збереженими в манастирі святої Катерини на Синаї. Яворський фраґмент – єдиний близький до них у чaci приклад цієї іконографії й водночас найдавніша ікона, збережена на західньоукраїнських землях. Він вцілів лише завдяки тому, що перед кінцем XV ст. давнішу дошку використано як основу зображення святого Йоана Златоустого з молитовного ряду. Сам по coбi це винятковий випадок, не зафіксований досі в інших пам’ятках українського походження. До церкви в Явopoвi «Менологій» потрапив перед кінцем XV ст. з молитовним рядом. Звичайно, немає ніяких відомостей щодо того, де він міг перебувати первісно. Новіше яворське Моління випадає відносити до спадщини майстрів активно розбудовуваного від ocтанніх десятиліть XV ст. перемиського осередку українського релігійного малярства. Інший випадок новішого використання давньої ікони дає знане «Стрітення зi сценами життя Mapiї за Протоєвангелiєю Якова» кінця XIV ст. з церкви Собору Йоакима i Анни в Станилі (НМЛ) 1466 р. Виконавши відповідний напис, анонімний маляр продав його до Станилі як титульну iконy місцевого храму. Зрештою, icнyє навіть документально засвідчений під 1470 р. Випадок, як львівський маляр польського походження Бартош за умовою з райцями Судової Вишні на новий образ для головного вівтаря місцевого костьолу мав отримати давніший вівтарний образ. Тому найстарша західньоукраїнська iконa первісно перебувала, звичайно, не в сільській церкві.
Унікальний на тлі зафіксованої досі спадщини давнього західньоукраїнського малярства характер має наступна ікона перемиського кола – не зафіксованого походження «Покрова Богородиці» (Київ, Національний художній музей України). Уci дослідники дружно відзначали його належність не до професійного, а низового пласту образотворчої культури. Саме ця обставина й робила ікону винятковою, оскільки наступні зразки такого малярства збереглися щойно від другої половини XV ст. Виняткового характеру надає пам’ятці також іконографія. Звичні особливості вирішення теми в доробку майстрів перемиської школи українського пізньосередньовічного релігійного малярства передає насамперед храмова ікона кінця XV ст. з церкви в Рихвалді (НМЛ). Хоч назагал українська спадщина, як виявилося, демонструє досить широкий спектр iкoнoгpaфiчниx вирішень теми Покрови Богородиці, в ній залишається незмінною основна композиція iз Богородицею-Заступницею в молитві. Богородиця зображалася на увесь зріст у молитві за рід людський до Христа у вepciї втраченої давньокиївської літописної iкони візантійського походження Богородиці Заступниці Пирогощої, або ж – що рідше зустрічається в українських пам’ятках –як Оранта. Найдавніша західньоукраїнська ікона пропонує унікальне зображення тронної Оранти з акцентуванням основоположної для християнської традиції ідеї Воплочення. Перемиські пов’язання цієї ікони доводять досить численні ремінісценції поодиноких її мотивів серед спадщини малярства XVI-XVII століть. На icтотнy ролю покровської традиції на місцевому ґрунті вказують також скупчення покровських церков у селах в околицях Перемишля та Старого Самбору, найдавніша документально зафіксована поміж ними – в Копистному – згадана як існуюча уже 1418 р.
3 огляду на унікальний характер, версії датування iкони пропонувалися досить відмінні. Проте вci звернення до неї досі мали виключно побіжний i досить поверховий характер.[…]
Переосмислення почалося від ідентифікації лівої сцени з архиєреєм як євхаристичної за змістом, у якій архиєрей благословляє чашу з вином, що її підносить диякон. Дальше осмислення цього унікального для покровської іконографії мотиву привело до висновку, що архиєрей за прикметними особливостями історичного портрету може бути ідентифікований зi святим Йоаном Златоустом. Це, у свою чергу, давало холмський слід, оскільки літописна холмська церква святого, як небесного покровителя князя Данила Романовича – єдиний зафіксований випадок окремого культу константинопольського архиєпископа за часів Середньовіччя на західньоукраїнських землях. Зазначений компонент ікони давав можливість вбачати в ній репліку втраченого холмського зразка, тим більше, що наявність такого відзначила ще Л. Міляєва. Холмський ориґінал на перемиський ґрунт перенесено, очевидно, за часів князя Льва Даниловича в останній третині XIII ст. Як видається, походження найдавнішої української «Покрови» саме з цього часу чи з початку наступного століття доводять лики ангелів, виконані в традиціях ідеалу монументального стилю малярства ранньопалеологівського зразка, знаного в Україні від Дорогобузької iкони Богородиці Одигітрії кінця ХІІІ ст. (Рівненський краєзнавчий музей) та найближчих до неї наслідувань зазначеного стилю уже перших десятилітъ наступного століття. Вони дають докладну аналогію серед датованих у досить вузьких часових рамках пам’яток, що дозволяє остаточно зняти поверхові спекуляції щодо можливого пізнього походження «Покрови». Значення наведеного відкриття очевидно виходить поза проблематику датування. Найважлившим бачиться насамперед істотне поповнення скромного вже нині фонду українських пам’яток ранньопалеологівської традиції й найперше цілком несподіваний «низовий» її зразок. Він дає ще один промовистий доказ глибокого закорінення цієї привнесеної малярської системи в українській культурі.
Вказаними двома іконами – кожна з них по-своєму достатньо унікальна – фонд найдавніших ориґінальних зразків релігійного малярства українського Перемишля вичерпується. За їx малочисельности у розмові про найдавніше малярство Перемишля особливого значення набирають пошуки його відвзорувань серед чималого корпусу пам’яток новішого походження. Хоч ця проблема постала зовсім недавно, пожвавлення студій над найдавнішою спадщиною українського релігійного малярства упродовж останнього десятиліття уже дало декілька таких показових прикладів. Насамперед аналіза багатої богородичної іконографії другої половини XV-XVI століть привела до висновку, що в Перемишлі на той час мусила бути ікона Богородиці, аналогічна до Дорогобузької ікони Богородиці Одигітрії. Далі звернення до численних iкон святого Миколая з історією (житієм) показало, що їх спільний прототип так само мав виводитися iз XIII ст. – ним мав бути образ згаданої перемиської ротонди, посвяченої на честь канонізованого мирлікійського архиєпископа. Найновіша студія над чудотворною іконою Богородиці (Воплочення) у церкві Воскресіння Христового в Жидачеві на Львівщині середини XVI ст. переконує, що вона відтворює iконy останньої третини ХІІІ ст. фундації князя Лева Даниловича для манастиря у Спасі. Оскільки з князем, як зазначалося, є підстави співвідносити й розглянуту ікону Покрови Богородиці, зарисовується своєрідний мистецький аспект його діяльности як доповнення до знаних фактів традиційного «історичного» життєпису. Робота у відповідному напрямі фактично щойно розпочата, проте навітъ зібрані нечисленні досі приклади показують наслідування зразків XIII ст. в українському пізньосередньовічному релігійному малярстві як одну зi сталих його особливостей. Тому застосований метод реконструкції втрачених пам’яток ХІІІ ст. дозволяє icтотнo розширити скромний фонд ориґінальної малярської спадщини найдавнішого періоду історії чільного осередку релігійної мистецької культури західньоукраїнських земель останньої третини ХІІІ – першої половини XVI столітъ. Водночас він створює передумови для глибшого осмислення малярської спадщини перемиського реґіону мало знаного досi періоду становлення місцевої традиції й утвердження Перемишля у тій винятковій ролі в релігійній мистецькій культурі, яку за ним закріпив чималий корпус пам’яток наступної епохи – XIV-XVI століть.
 
 

Цю дивовижну історію, котра була надрукована в виданнях десятків країн світу, розповіла голляндка Коррі тен Боом. Під час нацистської окупації її сім’я – попри небезпеку для себе – переховувала у своєму домі переслідуваних євреїв від депортації в лаґері смерти. Але їх зрадили. Внаслідок доносу в rестапо вся родина потрапила в концтабір, де кілька її членів загинули. Проте сама Коррі, вочевидь, чудом Божого Провидіння – врятувалась.  У 1944 р., після тривалого перебування в Равенсбрюку, її несподівано звільнили.
 По закінченні війни Коррі, будучи ревною християнкою, повністю присвятила своє життя  церковно-місіонерському  служінню. Вона  проповідує й свідчить людям у різних країнах про Христа-Спасителя, про Його велику й незбагненну любов, милосердя і прощення. Проте незабаром  вона – неочікувано –  раптом ясно усвідомила звернений до неї Божий заклик: “Їдь у Німеччину!”
– Господи, куди завгодно, хоч в Африку, але тільки не туди! – благала Коррі. – Там я побачила і пережила жахіття гітлерівських катівень! Тільки не в Німеччину!
Одначе голос згори був невблаганним: “Саме у Німеччину”.
…Його вона запримітила в одній з церков Мюнхена, де тоді, 1947 р., часто промовляла  у тамтешніх парафіяльних громадах. Й хоч зараз цей чоловік був  у цивільному пальті та  тримав у руці коричневого капелюха, Коррі добре пригадала кремезного, лисуватого есесівця у стандартній уніформі й кашкеті з черепом та перехрещеними кістками. У лаґері він “прославився” як один з найжорстокіших, найлютіших садистів і бузувірів. Але чому він тут? Не за тюремними ґратами за все скоєне, а на волі! Та й до того, у Божому домі! Що йому тут треба?
І ось він стоїть перед нею й каже:
- Як добре усвідомлювати, що всі наші гріхи й провини, як ви сказали у своєму слові, завдяки Голготській жертві нашого Господа Ісуса Христа, можуть бути поховані на дні морському. Звісно, за волею Божою, якщо ми їх усвідомлюємо й у Таїнстві  сповіді засуджуємо та просимо Божого прощення. Ви також згадали Равенсбрюк. Так от, я там був наглядачем і брав участь у знущаннях і тортурах над в’язнями. Словом, був професійним катом і душогубом. Але після того Господь змилувався наді мною й дав мені шанс щиро покаятися і, спокутуючи мої злочини і переступи, докорінно змінитися. Відтоді я став християнином, регулярно відвідую службу Божу, сповідаюся та причащаюся Тіла й Крови Христових. І намагаюсь робити добро, все що в моїх силах. Одначе мова тут не про це. Я вірю, що Бог простив мені жахливе минуле. Але я хочу запитати вас, бо це для мене дуже важливо:
- Чи можете ви мене  простити?
Він простяг їй свою руку.
– Як це? – миттєво пронеслося в її думках. Коррі, котра стільки разів переконувала інших людей прощати своїх недругів, заздрізників та недоброзичливців, відчула, що невзмозі простити його.
Враз її захлиснуло почуття гніву. В концлаґері померла її старша сестра. Повільно й страшно. Загинули і інші члени родини. І вона має забути, викреслити це та багато чого іншого тільки через оце його прохання? Простити цього огидного вбивцю, одного з тих, котрі так богохульно, цинічно й людиноненависницьки проголошували: “У мене немає совісти! Фюрер – мій повелитель і моя совість! І нехай кров ворогів тече рікою!”?..
Однак євангельська Добра Звістка про те, що Господь любить, милує й прощає, – і Коррі добре знала це, – пов’язана з умовою, що й ми вибачимо тим, хто нас образив чи скривдив: “А коли ви не будете людям прощати, то й Отець ваш не простить вам прогріхів ваших” (Мт.6:15).
І  все-таки вона продовжувала стояти з холодним серцем, розуміючи, що прощення та любов – це не стільки емоції, скільки, передусім, продумане, свідоме й незворотнє рішення та дія людської волі. “Господи Ісусе, допоможи мені, – про себе, подумки молилася Коррі. – Руку я ще в стані подати йому, але любови – Твоєї любови до цієї людини в моєму серці нема. Будь ласка, подай її мені!”
Вона майже машинально підняла свою здерев’янілу руку й вклала в руку, простягнуту до неї. Й раптом сталося неймовірне: від плеча через усю її руку пройшов якийсь теплий енергетичний потік, немов електричний розряд, до долоні колишнього нациста. Коррі відчула, як радість розлилася й заповнило все її єство, а у її серці спалахнула Божа любов до цієї людини. На очах виступили гарячі сльози, й вона тихо промовила до нього:
- Я вірю, що цю нашу зустріч влаштував Сам Господь. І я радо прощаю вас, мій брате у Христі. Від усього серця…
Щоразу, під час церковного богослужіння чи деінде, ми в Господній молитві “Отче наш”, зокрема, просимо у Всевишнього: “І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим” (Мт.6:12). А чи справді ми у нашому повсякденному житті достеменно й безумовно прощаємо тих, хто вчинив супроти нас якусь несправедливість чи прикрість, завдав нам болю й страждань? Навіть якщо вони не просять нас про це?..
 

В Берліні 11 лютого 2007 з нагоди 50 роковин від дня смерти блаженного отця  Петра Вергуна, саме там, де тривало його священицьке служіння Богові й Україні  до 1945, перед депортацією більшовицькою владою до сибірського концлаґеря, відбулася Служба Божа української греко-католицької громади св.Миколая (парох о. Сергій Данків) та німецької римо-католицької громади Святої Родини (Pfarrer Prof. Dr. Mihael Hohle). Роковини відзначено разом з Апостольським Екзархом у Німеччині  та Скандинавії  Владикою Петром Криком, кардиналом Георгом Стержинським  i берлінським єпископом Вольфґангом Вайдером. Пpo сенс життя i служіння українського священика бл. о. П. Вергуна надзвичайно змістовно і піднесено розповів парох римо-католицької громади Святої Родини д-р Гьолє. Він наголосив, що в тому високому храмі, де відбувалося зібрання, служили двоє блаженних - мати Марія Тереза i отець Петро Вергун. На обличчі бл. о. Петра Вергуна ніколи не зявлявся, як зауважив у своєму виступі парох д-р Гьолє, вираз смутку.
Петро Вергун народився 18 листопада 1890 року в м.Городок на Львівщині. Він був учасником 1-ї СВіТОВОї ВіЙНИ, отримав поранення. В часи визвольних змагань за Україну  служив у чині вищого підстаршини в Українській Галицькій Армії. Після поразки опинився в Празі, де здобув середню освіту i став студентом теології Карлового університету. Філософську освіту П. Вергун отримав у Вільному Українському Університеті. 30 жовтня 1927 року Митрополит Андрей Шептицький рукоположив Петра Вергуна на священика.
Митрополит Андрей, один з визнаних будівничих української нації, вважав, що її свобода та добробут мають базуватись на спільній моральній стійкості, опертій на християнські засади кожної особи. Для нього поняття Батьківщини i нації насамперед були поняттями духовними i моральними. Він писав : «... могутньою та запевнюючи щастя всім громадянам організацією може бути Батьківщина тільки тоді, коли не буде цілістю, зложеною штучно з різних i різнорідних частин, а подібним до моноліту організмом, себто тілом, оживленим одним духом, що з внутрішньої життєвої сили розвивається, поповнюючи внутрішні браки, і з природи є здоровим, сильним, свідомим cвoїx цілей не тільки матеріяльним, але й моральним тілом».
Митрополит Шептицький призначив о. П. Вергуна душпастирем для українців Берліну. Перед о.П.Вергуном стояли високі цілі, досягнення яких потребувало багато праці. Українці в Hiмеччині в 20-30-х рр. XX століття складалися з політеміґрантів, студентів i сезонних робітників, які розселились по всій країні. Отець П. Вергун їздив до них з Берліну та гуртував їx в єдину християнську родину. Свідомий своєї ролі, він встановлював знайомства з німцями, виголошував доповіді i робив усе можливе також для того, щоб світ більше дізнався про українців та християнський обряд. Таким чином від о.П.Вергуна по cyтi розпочалась історія УГКЦ в Німеччині. Завдяки його невсипущій діяльності поширювалась добра інформація про українців та їхню Батьківщину.
На богослужіння о. Вергуна в Берлін приходили тисячі вірних, серед них гетьман Скоропадський з родиною, Андрій  Мельник, Степан  Бандера. Душпастир П. Вергун виховував людей i карбував особистості. В пастирському посланні в червні 1940 р. о. Петро Вергун наголосив: «Нація буде тим сильнішою, чим більше видасть iз себе одиниць сильного, хрусталевого характеру».
Друга світова війна принесла нові випробування. В Німеччині опинились приблизно 1,5 мільйона українців. Це були переважно люди, вивезені на примусові роботи – остарбайтери та біженці. Прелат П. Вергун разом з десятьма греко-католицькими i римо-католицькими священиками намагався в умовах війни задовольнити надзвичайно складні житєві та духовні проблеми відірваних від рідної землі людей. Його труд був настільки маштабний, що Римський Папа Пій XII встановив  Апостольську Адміністратуру і оголосив о. Петра Вергуна Апостольським Візитатором з правами Апостольського Адміністратора. Візитатура взяла на себе труд догляду за пораненими і хворими . Священики Візитатури надавали також притулок переслідуваним нацистською владою оунівцям.
На початку 1945 року о. П. Вергун евакуював своїх священнослужителів на захід Німеччини, а сам залишився в Берліні при 5000 українців, яких він не міг полишти перед наближенням совєтського війська. Отець П. Вергун сказав своєму приятелеві Івану Мірчуку: «Заки бодай один українець буде в Берліні, я залишусь тут». Він не мав громадянства СРСР, однак передбачав свою драматичну долю в умовах совєтської окупації. Вже 9 травня його вперше заарештували, потім звільнили і неодноразово викликали на допити , після чого заарештували востаннє 22.06.1945 в його oфіci при церкві, в якій він служив, i в кінці червня вивезли до Київа, де він отримав вирок – 8 років лагерів і заслання. Отця П. Вергуна катували. Після лаґерів в 1952 році перевезли до селища Ангарське в Богучанському районі Красноярського краю. Тут він відбував заслання разом з українцями, яких було найбільше, та з литовцями, естонцями, латишами i людьми багатьох інших національностей. Вигнанці працювали на лісоповалі. Отець П.Вергун уже був тяжко хворий: з лаґерів він виніс сухоти i виразку шлунку. Його знесилювали часті нічні допити. Проте він завжди зустрічав людей привітною ycмішкою i не втрачав військової виправки. Biн згуртував українців Ангарська, які під його впливом намагались дотримуватись обряду i відзначали релігійні свята. За благословенням до о. Петра приходили не тільки українці. В останні роки життя він зумів навіть щоденно правити Службу Божу. Повне щиросердного служіння життя о. П. Вергуна закінчилось вранці 7.2.1957 року.
Розпад СРСР зробив можливим візиту Римського  Папи Йоана Павла II до України влітку 2001 року. Одним з наслідків цієї історичної події для духовного відродження України стала беатифікація мучеників УГКЦ, які в XX ст. поклали свої голови на вівтар Христової віри. Серед них є ім’я о. Петра Вергуна. В сибірському селищі Ангарське було відшукано могилу мученика. 26 липня 2004 року його мощі перенесено в Україну до Стрия i Городка. 14 жовтня 2004 року в Німеччину до Мюнхена передано частину мощей о. Петра, вони покладені в Катедральному xpaмi Покрови Пресвятої Богородиці.
Владика Любомир також передав 28 травня 2006 року частинку мощі блаженного Петра Вергуна до Берліну. 3 цієї нагоди  у німецькому католицькому Катедральному xpaмi св.Хедвіґа була вперше відслужена Архиєрейська Божественна Літургія у східньому обряді. Лiтургію очолив Патріярх Любомир Гузар у співслужінні з iєpapxaми УГКЦ i РКЦ. На початку літургії відбулось урочисте передавання мощів блаженного Петра Вергуна німецькому кардиналові Стержинському. В xpaмi залишено також лик бл. о. Вергуна. Під час урочистої відправи у храмі св. Хедвіґа було багато німців та українців, зокрема, і Посол України в ФРН пан Долгов з колеґами.
11.02.2007 під час спільної українсько- i німецькомовної Божественної Лiтургії у візантійському обряді велика церква на Паппелалеє, 61 була переповнена. Ікони Спасителя i Богородиці прикрашені вишиваними рушниками. Перед катедрою стояла ікона бл. о. П. Вергуна та частина привезених з України його мощів. До бл. о. П. Вергуна виявились причетними багато людей. В усьому дійстві відчувалась висока духовність. Більшість присутніх складали німці, багато прибуло сестер-кармеліток. Серед вipних перебував також перший секретар Посольства України в ФРН пан Хименець. Під час Божественної Літургії гарно звучав берлінський ойкуменічний хор, який на завершення виконав «Молитву за Україну» мовою ориґіналу. Християни різних конфесій і національностей мали можливість щиро спілкуватися з ієрархами та між собою в просторій трапезній, де на столах були смачні німецькі й українські національні страви. Канадійський дипломат пан Ващук організував українські співи. На прощання кардинал Ґеорґ Стержинський обійшов трапезну i для кожної людини знайшов теплі слова та потиснув їй руку.
Зацитуймо на завершення завжди актуальний уривок з Різдвяного послання бл. о. Петра Вергуна, промовляного в Берліні 1 грудня 1944 року:
«...не тратьмо надії, не падаймо на дусі, не падаймо в розпуку і зневіру, а радісно кличмо: «З нами Бог». Пам’ятайте, що любов без діл мертва».
 

В «Нашій вірі» ч.  №11, 12 за 2001 р. рік вже було надруковано уривки з рукопису цієї унікальної книги про спілкування з невідомим і невимовним. Тепер книга вийшла українською мовою у видавництві «Факт». Пропонуємо фрагменти, підібрані Олександром Сугоняко.
ЗАПИСИ РОБИЛИСЯ 17 Місяців в п’ятницю приблизно о 15.00, в 1943-1944 роках.

1. Безупинно  піднімався  рівень зорганізованої політичної брехні. Коли, наприклад, нацисти щось обіцяли, можна було не сумніватися, що станеться протилежне.
2.  «Духовність» римується з «веселість».
3. Нехай міра буде твоїм щоденним постом.
4. Обман є страх. ( А страх є у того хто не знає ІНШОГО. О.С.)
5. Нехай червоне несе  блакитне.
6. Іскра спалахує між дією і матерією.
7. Щоб йти вгору, потрібні обмеження внизу. О.С.
8. Приймай страждання як посланця неба, але дай йому відійти, коли він захоче!
9. Слухай! Через гріх людини, Адама,  матерія стала проклятою.
10.Місто – це порожня мушля,
Його більше нема, воно – скам’яніле прокляття, навіть порох його проклятий, бо в ньому ніщо не росте.
11. – Не дозволяй Лукавому « обмахлювати» тебе.
– Будь уважною!
12. – Як мені найскорше  знайти своє місце?
– Не поспішаючи. Поспішають лише назустріч смерті.
Той, хто діє вчасно, не відає смерти.
13. Усяка істинна справа будується любов’ю.
14. … Щоб обдурити тебе, «Безіменний» може прийняти навіть мій образ.
Але у своєму серці  ти пізнаєш «безіменного». Бо ім’я його: «Порожнеча».
– Ця вода теж недобра, тому що туди силою ввели порожнечу ( в сифоні з зельтерською водою).
15. – Не бери на себе багато! Твоя задача є небагато. Небагато – тяжке. Задача – розрізняти багато і небагато. Те, що багато, розпливчасте. Багато людей розпливчасте. Небагато – Йому ближче.
16. Навіть у найменшому шануй ЙОГО закон.
17. Дія, виконана вчасно, є дія поза часом.
18. Почуття, воля, бажання – тимчасові. Мета твоєї путі досягнута, коли вони зупиняються.
19. – У чому я ще «язичниця»? – Будь нею у всьому, бо це коріння.
20. – Наука є дитя подиву… Є багато зацікавлених, але бували зачудовані. Вони теж були посланими. Шукай їх! Вони навчать тебе.            Л. – Книги чи люди? – Це те саме.
21. Чисте все, що на своєму місці.
22.  Л. Чому багато людей не знає  і не хоче знати сяйво?
– Літеплі… тут тяжко допомогти. Але ти – ти ніколи не дозволяй собі літеплости, інакше ти будеш зметена!
23. Початок є зосередженням, а не розвіюванням.
24. Тобі кортить якнайшвидше роздати його (ЗЕРНО). У цьому твоя помилка. Будь терплячою, як земля, звідки ти взята, і ти принесеш багато плодів.
25. – Постав кожного на його місце. Будь дуже уважна: роби це не головою, роби це не серцем, а роби це смиренністю. Бо це Він ставить  все на своє місце…
26. Стережіться лише ось чого: НІ НА ЩО НЕ СПИРАЙТЕСЯ! Те, що здається найбільш  надійним опертям, є найчорнішою порожнечею. Не хапайтесь за неї, бо ви самі станете порожнечею! Існує лише одне Опертя, яке не розчаровує. Ніякого іншого! Як це чудово!
27. Виходьте в путь без одягу. .
28. Тварини діють інстинктивно. Інстинкт людини був спотворений знанням.
29. Той, хто на землі  не має тягаря, не має Путі.
30. Коли сходить сонце, земля славить свого Творця. Це і є істинна вість (  чому і вставати рано корисно).
31. Г. – Чи  є смерть найбільш значимою миттю життя? – Тільки для тих, хто не здійснив свою задачу. Чи знаєш ти, яка мить є остання? Якщо ти одне з НИМ, смерти вже нема.
32.Г. Мені не важко збрехати і часто я не маю дійсного зв’язку зі словами, які промовляю.
– Скеля. У склепі безліч прошарків. Коли важкий прошарок лежить на більш слабкому, то він сповзає. Тягар давить і сповзає. Слідкуй за слабким прошарком! Ніколи не кажи неправдиво. Закарбуй це у своєму серці. Відвертайся навіть від тіні брехні. Коли два тягаря покояться один на одному, вони стають основою собору. Але якщо вони зсуваються, то це ніщо.
33. Слово – носій світла. Слово істинне має вагу. Слово неправдиве – без ваги. Руйнівник радіє розламу, батько усіх обманів, він кришить, трощить. Не сила руйнує мир, а лжа.
34.Л. – Канати тягнуть мене донизу, і саме над цим я мушу працювати?
– Уяви, що ти складаєшся зі ста точок. Кожна канатом пов’язана із землею. Сто  точок. Від кожної точки йде також промінь до Бога. Людина забула ПУТЬ. Вона не відчуває нічого крім сотні канатів. Вона безглуздо хоче звільнитися від них. Вона не  приймає їх. У ТОЧЦІ, ДЕ ВОНА НЕ ПРИЙМАЄ, ВОНА ВІДРИВАЄТЬСЯ  ВІД БОГА. Сто  точок, якщо вони вагомі, це добре. Якщо вони не вагомі, це зовнішня пітьма, це опинитися поза Путтю. Але тобі дано пов’язати сто точок із Богом; дев’яносто дев’ять точок недостатньо.
35. Вага – ( жест донизу ), віра – (жест угору) одне й те ж.. Не-вагоме – ніщо.
36. Кожна сила є ворог – якщо ти не любиш її. Ти не можеш любити її, якщо ти не знаєш її. Якщо ти об’єднаєшся з нею – ворога більше нема.
37. На Путі істинній завад нема.
38. Г. – У такому разі я дуже негідна!
З невблаганною суворістю:
– НЕ СУДИ! ( Недооцінювати себе ( лід ) переоцінювати себе ( пара) все рівно спраглий  без води. Але кров не вода).
39. На  Путі істинній завад нема.
40. Г. – Що в мені найменш подібне тобі?
– Зверни увагу: Кожне твоє питання спрямоване на себе. У цьому твоя помилка. У цьому ми не схожі. Причина кожної речі губиться в безконечности; лінія тягнеться з такої далечі… Твої затуманені очі не спроможні її сприймати.
Позбавлене сенсу все, що відокремлене. Прямуй за лінією, яка приходить з безконечності, з радістю, вільно, і зникне всякий тягар!
41. Він ( той, хто падає ) спокусився схопити чуттєве, і це звалило його.
42. Якщо у вашому серці безкінечність, час народжується у ваших руках. І ви будете мати час для всього.
43. Психоаналіз.
– Він розчленовує, але не здатний зібрати наново… Вони грають з найсвященнішою задачею. Вони винні більше, ніж усі інші, бо обманюють тих, хто довіряється їм.
44. – Ти дуже старанно вибрала сукню. І все ж, коли ти очікуєш мене, ще більш старанно вбирай свою душу. Усмішка. Та мене тішить і твоя красива сукня.
45. – Що є істинна свобода? – Служити! Якщо ти служиш, ти – ОДНЕ з НИМ, і тоді ти вільна.
46. Він посилає гріх, щоб ви прозріли.
47. – Корисні, якщо вона допомагає. Не суди шукаючих. Вони шукають ( про хатха-йогу ).
48. Не відходьте вбік, не дайте себе похитнути, не кидайте Путі.
49. Я роз’ясню вам  причину всіх хвороб. Ви існуєте не для самих себе. Ви отримуєте свою насущну їжу з надлишком. Але ви отримуєте її не дарма. У вас вона перетворюється у дивну силу. Але горе вам, якщо ви бережете її для  самих себе ( виявляй ту силу, не затримуй її у себе, О.С.) ЗАТРИМУВАННЯ СИЛИ – ОСЬ ПРИЧИНА УСІХ ХВОРОБ.
 50. Нема потреби  ні в покаянних, ні в аскетах! В Його очах вони не мають жодної ціни. Новий Закон,  Нова Міра – інше. Ти отримуєш п’ять хлібів і насичуєш п’ять тисяч людей.
51. Слово є таїнство, четвертий прояв. Міст між матерією і духом: ГЛАГОЛ.
52. будь уважна до слова, не грай з ним, не спотворюй його, бо, починаючи звідси… від твоїх уст… те, що не звільнене, фальшиве, погане, - просочується вниз, і розтліває три нижніх рівня (тварина, рослина, мінерал, О.С.). І ЦЕ ХВОРОБА. Але слово може й звільняти, може піднімати. ЛИШЕ ЛЮДИНА МАЄ СЛОВО, ВІН ГОВОРИТЬ ЧЕРЕЗ ВАС.
53. Якщо твій голос звучить чисто, правдиво, без штучності, якщо твій голос не фальшивить, тоді і тільки тоді ти служиш гармонії.
54. Кожен відповідає за власний голос. Таким чином він не може бути фальшивим. Бо Руїнник може увійти тільки у фальшиве.
55. Зрозумій, що чудо стається лише тоді, коли ти забуваєш себе. І це таїна  тайн.
56. Вона (голова) лише перша зі слуг, але господар її – ти.
57. Світ Сотворений – Син.
Творець – Отець.
Міст – Дух Святий.
58. Усякий рух під впливом голоду, холоду, бажання – лише примус… Дія, прийнята вільно – ось рух… Лише істинний рух звільняє.
59. Нехай чудо буде не в тобі, а через тебе, тому що ти не квітка, а весна.
60. Більш ніж необхідне, як свинець у воді, потягне вас на дно.
61. Дух –Творець, душа – посередник, тіло – матерія. Свята Трійця.
62. Існування без мети – ось що таке нервозність. Ніщо інше.
63. Я попереджаю тебе:
Остерігайся Юд, що продають Глагол!
64. У сучасному світі не знають нічого, окрім тіла. Чим більше з ним панькаються, тим потворнішим воно стає.
65. – Що таке розум?
– НЕ ВЕДУЧИЙ, А ВЕДЕНИЙ,
66. Та завдяки вашій вірі  ми спускаємося до вас, бо  віра – це міст.
67. – Що таке серце?
– Святе святих. Місце, де мешкає ВІН. Місце благодаті, Чаша.
68. (До мене ). Не бійтеся розпочинати бій! Слухайте! Пітьма  є мертва, вона безживна і беззмінна. Пітьма є пітьмою.
Б’ється серце. Це ритм. Що ж порушує ритм? У кров просякає чужа, згубна  речовина, шкідлива, речовина непотрібна… Очищується кров, і ритм відновлюється. Твій ритм порушено, якщо в тобі є згубна речовина. Тебе лихоманить все менш і менш, бо ти виліковуєшся від старого. – Більше не захищайся, а нападай, атакуй пітьму.
69. Вони бояться не Бога і не вищої сили. Вони страхаються один одного. Оце і є пекло!
70. Людина минулого підняла більше того, на що вона була здатна. ВОНА ПІДНЯЛА МАТЕРІЮ НАД СОБОЮ, І ЦЕ РОЗІРВАЛО ЇЇ.
 

Обороняючись від шквалу злостивої критики, що впала після публікації «Вибраних місць із листування з друзями» (1847 р.), Микола Гоголь пише одному із адресатів на своє виправдання виняткові за разючою правдивістю слова: «я написав це як людина, котра кілька років прожила всередині самої себе». Саме в ці роки Гоголь ретельно студіював святоотецькі писання. В «Правилі житія у світі» (1844 р.) він стисло сформулював серцевину  своїх оновлених поглядів  на буття і зокрема, на призначення мистецтва, що знайшли розвиток  у «Вибраних місцях».
Обидві ці речі фактично роблять нас свідками багатомірного таємничого й великого перетворення, яке відбувалося в душі генія, коли він більш рішуче ступив назустріч Христу.
Сила справжности цього пориву аж немов обпікає, випрозорюючи, що лише дійсна віра робить Божу присутність у світі видимою для нашого внутрішнього зору. Не дивно, що ці твори так збурили тодішню російську імперську «еліту». В тім бо й річ, що «Правило житія», як і все написане Гоголем у цей період, – не просто собі умоглядні висновки про далекого Бога, а слово, що шукає і стверджує віру – як особисто знайдену й вистраждану істину, як доконечне опертя і особистого, і довколишнього національно-суспільного життя.
Гоголь постає тут максималістом. Саме це й викликало особливий гнів «громадськости», що трималася здебільше «комфортної» зовнішньої, необтяжливої релігійности. Та навіть від духовних осіб пролунав закид щодо «надмірности» автора. Виглядає, що на той час лише один священнослужитель – архимандрит Феодор Бухарєв найбільш адекватно осягнув стан і християнську візію Гоголя, розгледівши в ньому «мученика моральної самотности». Світ, який називає себе «християнським», відкинув сповідь – заклик Гоголя, злякавшись вимоги справжности.
Однак чи можливе взагалі християнство без максималізму віри? Адже найповнішим максималістом був Христос, який дав Себе розп’ясти заради спасіння грішного людства. А святі мученики за віру – хіба не «надмірні» в очах сучасного спрофанованого «інформаційного» світу?
Автор «Мертвих душ» реально знав, яку ціну платить людина за кожну свою, навіть маленьку поступку дияволові, започатковуючи малою неправдою, малим злом інерцію виростання нечуваних тенет облуди, що в них сьогодні безпорадно борсається людство.
«Правило житія…» з усією його неповторною кострубатістю, за якою – «рух вперед» і мимовільні зупинки на шляху пізнання – зокрема і власної немочі, – дорогоцінне для нас, може, саме чутливим баченням того, що реальне здійснення віри – найскладніше із завдань, що поставлені перед людиною Божественним провидінням.
Від чого нині найбільше страждає людина? Звісно, відповість чи не кожен, - від зла, від несправедливости, нерозуміння. А хто ж усе це зло сподіює? Та люди ж і сподіюють взаємно один проти одного. Чому? Навіщо? Відповідь знову назагал проста: через сліпоту духовну, невідання і недосконалість свого внутрішнього і зовнішнього життя. Недаремно бо Ісус Христос закликає: «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний». І ми ніби знаємо назубок, що досконалість полягає лише в любові, початок якої – милосердя, а зло – за суттю недосконале: в ньому немає і бути не може життя …Знаємо, та видно якимсь недостатнім, несправжнім знанням. Чомусь на ділі, наяву не виходить у нас бути досконалими…
Микола Гоголь розгледів корінь заблуканости людини і   суспільства й дійшов висновку про доконечну потребу взаємного просвітлення один одного у спілкуванні – через присутність серед нас Творця.
Раїса ЛИША
 

Початок, корінь і утвердження всьому є любов до Бога. Проте у нас цей початок в кінці, і ми все, що тільки не візьми на світі, любимо більше, аніж Бога. Любити Бога годиться так, щоб усе інше, окрім Бога, вважати не першорядним і не головним, щоб закони Його були для нас вищі від всіх постанов людських. Його поради – вищі від усіх порад, щоб засмутити Бога важило набагато більше, ніж засмутити яку-небудь людину. Любити Бога – означає любити Його у кілька разів сильніше, ніж любити батька, матір, дітей, дружину, чоловіка, брата і друга, однак ми не любимо Його навіть тією мірою, якою любимо їх. Хто любить Бога, той уже незрівнянно дужче любить і батька, і матір, і дітей, і брата, ніж той, хто прив’язаний до них більше як до самого Бога. Любов останнього – всього лиш оптичний обман, плотська, чуттєва любов, сама пристрасна поваба. Така любов не спроможна чинити розумно, бо очі її сліпі. Насправді ж любов є світло, а не морок. В любові перебуває Бог, а не дух пітьми: де світло, там і спокій, де пітьма, там і смуток. Ось тому любов, що походить від Бога, тверда і вносить стійкість у наш характер і самих нас робить стійкими, а любов не від Бога хистка й нестримна і нас самих вчиняє хисткими, полохливими й слабкими. Через те прямо від Божої любови має походити всяка інша любов на землі.
Любов земна, зачавшись від Божої, стає через те піднесеною і осяжнішою, адже вона велить нам значно сильніше любити ближнього і брата, ніж ми їх любимо: вона велить подавати не лише матеріяльну поміч, але й душевну, не лише піклуватися про його тіло, але й про душу, журитися не за тим, що ближній завдає нам кривди, а за тим, що він цим вчинком завдає нещастя душі своїй. Адже гріх його лежить і на нас: ми повинні були його повчити, напутити, просвітити, виховати. Тільки чи в змозі ми це зробити, будучи самі слабкими і немічними? Шляхом і дорогою Божественної любови все можливо, без неї – все важне. Щоб виховати іншого, нам слід раніше виховати себе.
Як же виховати себе? Виховання має відбуватися у безупинному роздумуванні про свій земний обов’язок, в читанні тих книг, де зображується людина в подібному до нашого становищі, товаристві, суспільстві і чині серед таких само обставин і до того ж у безперервному застосуванні й звірянні всього цього з законом Христа: адже все, що не від Бога, є неістинне.
Коли ж щось знайдемо сумнівним і не відаємо, як бути, те до певного часу слід відкласти і ніяк не бентежитись: це ознака, що ми ще не готові і що очі наші здобудуть ясне бачення речей згодом, в міру нашого удосконалення. Сварки, як вогню, слід остерігатися, хоч як різко нам суперечать, хоч яку хибну думку нам викладають, у жодному разі не годиться дратуватися, пориватися за будь-яку ціну довести протилежне, краще замовкнути і віддалившись, зважити все сказане і обдумати спокійно. Проте й обдумавши, не спішити висловлюватись, якщо відчуваємо, що не зуміємо сказати так, щоб саме ця думка стала зрозумілою тій людині, з якою сперечаємося, або ж коли відчуваємо, що не в змозі висловитись розважливо і безгнівно. Істина, виголошена у гніві, роздратовує, а не прихиляє. Отже, виховати іншого і подати йому душевну допомогу нам до снаги лише за умови, що самі досягли якнайвищої незлобивости, коли жодна зневага не здолає нас образити.
Тоді і розум наш отримує світло і здатен спостерігати вчинки інших, бачити їхні прогріхи і навчати нас, як того позбутися. Тоді й Бог допомагає нам на кожному кроці, відкриваючи достеменні засоби супроти всілякого зла. На цьому засноване і життя: вчитися самому і навчити інших; і самому вознестись, і другого вознести до Бога.
У всіх наших починаннях і вчинках більш за все маємо стерегтися одного щонайпідступнішого ворога нашого. Ворог цей – безнадія. Безнадія – це дійсна спокуса духа пітьми, що нею він нападає на нас, знаючи, як важко людині боротися з нею. Безнадія противна Богові. Вона наслідок убогости нашої любови до Нього. Безнадія породжує відчай, який є душевним убивством, найстрашнішим від усіх злодіянь, що їх чинить людина, бо вона відрізує всі шляхи до спасіння, і тому найбільше від усіх гріхів ненависне Богові. Тому й проситься щоденно в молитві, щоб дав нам Бог серце тверезе, розум бадьорий, думку світлу і відігнав би від нас духа безнадії.
Інколи душевний неспокій і сум’яття, подібні до безнадії, бувають за Божим попущенням, які посилаються нам для того, щоб випробувати, чи зміцніли ми в характері; іноді просто для того, щоб шукаючи засобу врятуватися від неспокою й розпачу, придумали зробити щось таке, до чого ніколи б інакше не додумались. Адже Бог всіляко намагається нас врозумити і вимагає, щоб ми вживали певне зусилля для пізнання Його волі. Тому чимало з тих, хто виховав себе серед тривог, радять у скрутні хвилини звернути свій погляд на все наше попереднє життя і намагатися згадати, що ми проминули зробити або відкладали на потім, а пригадавши, зайнятися вже не повсякденними справами, а саме тими, що їх ми пропустили виконати, і займатися ними голінно весь час, доки триває безпорадність і сум’яття. І виконувати завдання не так, як ми би самі це поставили, але так, як би вони були поставлені Богом, а не кимось іншим, сповняючи їх подібно послушникові, що смиренно і упокорено, немов раб, виконує кожне повеління свого подвигоположника і пана.
Земне наше життя не може ані на хвилину бути безтурботним, це ми маємо пам’ятати завжди. Тривоги напливають одна за одною; сьогодні одні, завтра інші. Ми покликані у світ на битву, а не на свято; святкувати перемогу будемо в іншому світі. Тут нам потрібно мужньо, не падаючи духом битися, щоб отримати більше нагород, більше підвищень, сповняючи все як законний обов’язок наш із розумним спокоєм, озираючись повсякчас довкола себе і звіряючи все з Законом Христа Господа нашого. Ніколи помишляти про несміливість або втечу з поля битви: на кожному кроці нам треба здійснювати подвиг християнської мужности, кожен подвиг підносить нас на щабель вище для досягнення Небесного Царства. Чим більші небезпеки, тим рішучіше треба зібрати сили і дужче підносити молитву до Бога. Хто перебуває серед битви, хай не губить цього ні на мить із виду; хто готує себе до битви, хай готується до неї заздалегідь, щоби тверезо, бадьоро і весело потекти своїм шляхом. Будьмо відважніші! В кінці дороги Бог і вічне блаженство! Проте як безумці, неуважні і недалекоглядні, ми не дивимось в кінець дороги, через те й не отримуємо ні бадьорости, ні сил для мандрівки цим шляхом. Ми дозираємо самі лише перепони, не помічаючи, що вони якраз і є наші щаблі сходження. А найчастіше бачимо все навпаки: пагорб видається нам горою, дрібниця – великою справою, примара – дійсністю, все перебільшується в наших очах і лякає нас. Бо ми тримаємо очі опущеними донизу і не бажаємо піднести їх угору. Бо якби піднесли очі на хвилю вгору, то побачили б понад усім тільки Бога й світло, що від Нього виходить і освітлює все у правдивому вигляді, і засміялись би тоді самі на сліпоту свою.
Всяку справу і починання хай супроводжує день-у-день наша душевна внутрішня молитва, не така, яку ми звикли повторювати щодня, не вникаючи в смисл кожного слова, але така молитва, яка б злетіла від усіх сил нашої душі і після котрої, благословившись і перехрестившись, могли б ми взятись до своєї справи.
Хай ніхто на впадає в розпач, коли Бог не виконає негайно услід за молитвою наше бажання або коли даяння не одразу приходить на прохання, але, навпаки, тоді бадьоріше й веселіше молімося й дерзаймо! Саме тоді хай виростає сильніше наша надія. Оскільки Бог, керуючись великим смислом, комусь дає в кінці те, що іншому на початку. Але блаженний, і в багато разів більше блаженний той, кому призначено отримати за довгі і великі зусилля те, що іншому за малі: душа його буде краще приготована, більше достойна і зможе більше обійняти й вмістити в себе блаженства, ніж душа менш приготована. „Хто витерпить до кінця, спасеться”, – сказав Спаситель, і сим уже відкрив нам всю таємницю життя, що на неї не бажаємо ми навіть підвести очі, не говорячи про зрозуміння.
Не затьмарюватись, а намагатися світліти душею повинні ми безупинно. Бог є світло, отже і ми маємо стриміти до світла. Бог є верховне веселіє, відтак і ми маємо бути світлі й веселі. Веселі особливо тоді, коли все постає супроти нас, щоб нас збентежити і засмутити. Інакше й заслуги нема жодної: неважко бути веселим, коли довкола вас все веселе, тоді будь-хто розвеселиться, і не просвітлений вірою і той, хто не має в собі твердости, і не християнин, і язичник тоді зуміє бути спокійним та веселим. Але гідність християнина в тому, щоб і в смутку мати дух не пригнічений. Інакше в чому ж і відмінність його від язичника?
Хай все правується у нас любов’ю до Бога. Хай носиться вона вічно, немов маяк, перед мисленними нашими очима! Блажен, хто розпочав свої подвиги прямо з любови до Бога. Він швидше за інших полетить своїм шляхом і легко подолає все те, що іншому здається непереборним і неможливим. Весь світ тоді постає перед ним в іншому і в істинному вигляді: до світу він прив’яжеться тільки тому, що Бог поселив його серед світу і звелів прив’язатись до нього; але в світі полюбить він лише те, що є в ньому образом і подобою Божою. І земній любові він вклониться не так, як груба людина  вклоняється образові, маючи його за самого Бога, але так, як вклоняється образові людина, просвітлена вірою, котра розуміє його лише як бліде художнє зображення, поставлене радше для нагадування, що належить нам возноситися до Того, чий образ годі роздивитися очима. Рівно ж і на всяку земну любов нашу, хоч яка вона чиста й прекрасна, маємо глядіти як на самі лише видимі і недостатні знаки неземної любови Божої. Це бо самі іскри, самі краєчки тієї чудесної ризи, що в неї вдяглася безмірна й безмежна любов Божа, котру ніщо не вмістить, як ніщо не може вмістити самого Бога.
Переклад з російської
Раїси ЛИШІ

Є розповідь про одного зі святих київо-печерських. Він якось увечорі сидів у себе в келії і, почувши дивні звуки в умивальнику, підійшов і бачить: в умивальнику залишилася вода, і в ній вовтузиться бісеня. Він взяв хрест і поклав на умивальник так, щоби бісеня було під хрестом. Бісеня пригнулося, тільки голова із води стирчить, і каже: «Забери, забери цей страшний хрест, мені страшно від нього!» Святий відповідає: «Я заберу тільки при одній умові: що ти зараз заспіваєш ту пісню, котру ти співав, коли був світлим ангелом». – «Не можу, – каже той, – забув!» – «Ну добре, –  каже святий, – я тоді тебе пере¬хрещу». – «Ні, ні, не хрести мене, я спробую!»
І ось бісеня почало пробувати. Голос у нього, звичайно, був уже не ангельський, слів він уже точно не пам’ятав, але зі страху він почав  пригадувати, спочатку кректав, потім поступово слова поверталися, потім голос почав якось пом’якшуватися, і в якийсь момент він раптом на всі груди заспівав пісню,  котру співав, коли був світлим ангелом, і вилетів з цього умивальника,  випромінюючим світло. Я не хочу сказати, що це історичний факт. Але я хочу сказати, що коли це дитині розкажеш, до її свідомости щось доходить – хоча би те, що це чортеня, коли зробило спробу співати ангельську пісню, через неї почало світліти і оживати, і змінюватися.
І безліч є таких розповідей. І ці розповіді не тим мене цікавлять, ніби це історія. Наприклад, коли кажуть: «Ви собі уявляєте: цей святий на відстані одинадцяти верст бачив через стіни своєї келії!» – мене це не хвилює. Якщо він міг взагалі бачити через стіни своєї келії, двадцять верст чи сто верст ніякого значення не мають.
 

ПРО ВИБІР
Їде якось чоловік полем зимовою санною дорогою, аж бачить кінь якийсь неспокійний. Оглядається – наздоганяє його зграя вовків. Зрозумів, що вже не втече, пізно, i в горі підняв лице своє догори, до Бога:
- Господи! – щиро вигукнув він. – Хай хто-небудь підкаже мені, що маю робити!
- Тут Ангел-Хоронитель йому i підказує:
- Нема кращого захисту, ніж Сам Господь. Проси в Нього спасіння, i будеш спасенний.
- Е, нi! – озвався темний ангел. – У нас плюралізм думок. Я також  можу підказувати. Зупинись! – каже до чоловка, – i дай їм з’їсти коня. Може, тебе i не зачеплять.
А що чоловік був не твердої віри, але твердої рішучости, то він притримав коня i вийшов поперед вовків з батогом у руці.
Кінь рвонув у бік села. Вовки спочатку призупинилися, а потім кинулися на людину...
Піднімається душа чоловіка в небо, а за руку її тримає Ангел-Охоронець.
- То ти весь час був при мені? Чому ж ти мене не спас? – запитує Охоронця.
- Я спас би тебе, якби ти попросив цього у Бога. Це ж я To6i підказував молитися. Але не переживай надто: якби ти послухав того, другого, i віддав коня на розтерзання, то зараз тебе тримав би за руку не я, а він. I провадив би не вгору, а вниз.
 

КАЗКА
Іван ФРАНКО

Дід старий в одежі вбогій
До світлиці завітав,
На ніч захисту з дороги
У господарів прохав.

За нічліг дари великі
Під полою він тримав:
Розум, Правду і Науку
Був би він подарував.

Подивились: голодранець
І суворий, і страшний,
Тільки в очах іскри грають,
Наче зіроньки ясні.

І злякались, мов дітвора,
Швидше двері на замок,
Мов раби ті, легкодухи,
Поховалися в куток.

Не дали нічлігу діду.
Він поплентався від них.
Й досі носить він по світу
Торбу тих дарів святих.

Та по жмені людям вбогим
Тих дарунків подає:
Бо ніхто з багатих дуків
 К собі діда не бере!
 

НА ВЕЛИКДЕНЬ
Оксана ЛЯТУРИНСЬКА

І згадується раз-у-раз мені,
як дівчиною ще була малою,
вже з Благовіщення війне весною,
і благовіст очком проходять дні.

Такі протоплені і сині, сині!
Якось так радісно стає тобі.
От котики пухнасті на вербі,
сережки бурштинові на ліщині.

І йдуть, і йдуть разочком ясні дні,
мов хтось бурштинки ниже до
намиста
Вже й Великодня ніч. Душі очиста
– от по горбах уже горять вогні.

Горять і високо, і таємничо.
І кинути полінце у жерло,
щоб вище й вище полум’я було.
й тебе якийсь кревняк-древлянин кличе.
 
 
 

ПИСАНКА
Володимир ТАРАН

В хаті на осонні
Сяду на ослоні.
Сяду я скраєчеу –
Розпишу яєчко.

Нумо, пензлю, потанцюй,
Гарну писанку малюй!

Буде небо і земля,
І ставочок і поля.

Сильний і міцний дубок,
А на ньому – яструбок.
Буде в мене писанка –
Про  Вкраїну пісенька.
 

ХРИСТОС ВОСКРЕС!
ВЕЛИКДЕНЬ
Найбільше з усіх християнських свят – Великдень – в Україні відзначається надзвичайно урочисто. Сяють чистотою хати і подвір’я. Готують спеціяльні обрядові страви: паску (хліб) та крашанки. Увійти у свято потрібно з чистим серцем і чистими помислами. Тому в перші та останні дні посту просять одне в одного прощення за заподіяні кривди. Разом з людьми на Великдень торжествує природа, святкуючи перемогу життя над смертю – воскресіння із мертвих Ісуса Христа і весняне відродження у світі. Цього дня, за повір’ям, грає веселкою, красується сонечко, вода в річках стає цілющою. На коротку мить Бог відкриває на Великдень небо, й тоді може здійснитися будь-яке бажання людини, якщо вона має чисті помисли. Всі дні свят люди вітають одне одного словами «Христос воскрес» (відповідають: «Воістину воскрес»), родичі, куми перевідують одне одного. Діти ходять по дворах «христувати» – вітати сусідів, родичів зі святом – і отримують за це гостинці.
Весело, гамірно на сільських майданах та вулицях. Дівчата співають веснянок, заплітаючи «Шума», парубки гойдаються на гойдалках – чим вище, тим краще ростимуть льон, коноплі. Малеча грається з крашанками в «котючки», пускаючи із горбків, або навбитки. А старі дідусі та бабусі шукають квітку рясту – потоптати його на здоров’я та довголіття і щоб наступного Великодня діждати. По всій Україні до Великодня пишуть писанки, зображаючи різноколірними знаками на тонкій шкаралупці яйця цілий світ. Писанки дарують одне одному, зберігають в домі як оберіг. Писанка – один із глибоких національних символів нашої країни.
 

КАЗКА ПРО ПТАШЕНЯ, ЯКЕ НЕ МОГЛО СОБІ ДАТИ РАДУ
Ніна САЛО

Було собі цікаве Жабеня. Воно запитувало всіх про все. Чому сонечко сяє? Чому шелестить листя? Чому квіти увечорі стуляють пелюстки? Чому роса холодна? Геть усі відповіді хотіло знайти Жабеня, та чомусь ніхто не хотів йому допомогти.
Одного дня Жабеня зустріло Пташеня, яке сиділо під деревом і плакало.
– Ти чого? – запитало його Жебеня.
– Скоро ніч, а я не літаю й не літатиму. Хтось мене з’їсть!
– Ти ж Пташеня, чому не літаєш?
– Мама мене вчила, а я не слухалось. А тепер і раде б відлетіти хоч до отієї гілки, так не вмію!
– То давай я тебе навчу!
– Та де вже тобі, Жабеняті, навчити Пташеня літати!
Вийшли вони на горбочок.
– Дивись, зараз стрибнемо і полетимо, – сказало Жабеня.
– Я не полечу, – заперечило Пташеня, – я й двох разів не стріпну крильцями, як упаду і заб’юся.
Тоді вони пішли на високий берег струмка.
– От, стрибаймо, – каже знов Жабеня.
– Не буду. Я не вмію ні літати, ні плавати. Це тобі добре, ти хоч щось умієш!
Тоді пішли вони на високу-височенну гору. Доки піднялися, не раз Пташеня зітхало:
– Ой лишенько!
Вийшли вони на вершечок.
– Стрибаймо! – скомандувало Жабеня.
І стрибнуло. Вболіваючи за друга, воно геть забуло, що не має крил...
А пташеня залишилося стояти на горі. Жабеня впало і дуже забилося. Пташеняті стало жаль товариша:
– Може, йому потрібна допомога, а я тут, а він там, унизу! Піду...ні, стрибну, так буде швидше.
І стрибнуло.
Хоча спочатку воно просто падало, та крильця стріпнулися раз, і вдруге, і втретє – пташеня полетіло! А Жабеня так зраділо, що в нього й усе перестало боліти. Воно якось завжди так: коли рюмсаєш і ниєш, нічого не виходить, а коли робиш щось із добрим  серцем, то й результат завжди добрий.

З альманаху «СОНЯЧНА МАЛЬВІЯ». РАДОСИНЦІ – ДІТЯМ.
Упорядник Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО. Київ, ПВП «Задруга», 2005.
 

ВЕЛИКДЕНЬ – МИЛИЙ ГІСТЬ
Михайло МАМОРСЬКИЙ

Зима пропала, люта, зла –
Весна воскресла над полями,
Луги змережала квітками
І нам Великдень принесла.

Встаєм удосвіта. За мить
Побожно з церкви поспішаєм,
«Христос воскрес!» – гуртом співаєм,
І серце радісно тремтить.

У нас Великдень - милий гість,
Його вітаєм гаївками,
Його стрічаєм писанками –
Он на тарілці  їх  аж шість!
 

Ярина ЧЕРНЯК

В руках  щось співає,
Сміється, радіє,
Теплом і любов’ю
Нам рученьки гріє!
Спечеться у пічці
І зробиться паскою,
Наповненою
Добротою і ласкою.
Всі будуть радіти,
Всі будуть співати,
Всі будуть зі щастям
Великдень стрічати,
Птахи прилетять:
Вже не хочуть на південь,
А хочуть додому,
Бо вдома – Великдень!
 

ПРОЛІСКИ
Олександер ОЛЕСЬ

А вже красне сонечко припекло, припекло,
Ясно щире золото розлило, розлило,
По вулиці струмені воркотять, воркотять,
Журавлі курликають та й летять, та й летять,
Засиніли проліски у ліску, у ліску,
Швидко буде земленька вся в вінку, вся в вінку.
Ой  сонечку-братечку, догоди, догоди,
А ти, земле-матінко, уроди, уроди!
 

Мабуть кожна чесна людина відчує приємність, тихе задоволення, коли дізнається про те, що хтось склав обітницю перед Богом, одержав бажану ласку і справді бездоганно виконав те, що  був обіцяв. Так, як ось поява славної після Другої світової війни повісти „Пісня про Бернардету». її обітував написати Франц Верфель на честь Чудесної Богоматері з Люрду, якщо, за її ласкою, вдасться йому врятуватися від переслідуваня нацистами. І просто чудом - врятувався! Та ще він, не католик і навіть не християнин - виконав совісно обіцяне. Книжка набула міжнародньго розголосу, а з тим і впливу на широкі маси читачів. А взагалі згадка про такі події скріплює переконання, що чесність слова, це дійсна вартість, живе джерело енергії, навіть у сьогоднішньому світі, який так мало турбується про невидимі, духовні вартості.
Такі думки напливають, коли візьмеш у руки книжку української мисткині Людмили Шанти із Торонто. Вона дочка відомої письменниці-педагога Лесі Бризгун-Шанти. Людина, яка не бачила ніколи в житті України, але вихована ретельно в релігійному й національному дусі, родиною та за стараннями чудових учителів, таких, як покійна д-р Леся Копачева. Дякуючи такому вихованню, Авторка від молодих літ жила многогранними зацікавленнями й  захопленням мистецтвами. Малювала, співала, грала на бандурі,    учителювала, сама студіювала; з запалом помножувала своє знання та Богом дані таланти.
Та її шлях до вершин зненацька стримала руйнівна недуга, що прикувала Людмилу на роки до ліжка. Або, в найкращому випадку, до інвалідного крісла під вікном, звідкіля вона могла споглядати клаптик світу Божого та... непорушна – роздумувати. І тут у цій, на перший погляд безвихідній ситуації, врятувала її від зламання й безнадії – глибока віра в Бога, укріплювана  й плекана  вже змалку.
Бо неждано – сталося чудо. Безумовно, сталося Волею Божою та в великій мірі теж і стараннями та молитвами родини й великого кола прихильних людей, духовних і світських, які „випадково» гуртувалися довкола неї, раді допомогти. Хвора стала почуватися щораз краще. Зникали прояви недуги, прибувало сил, збільшувалися можливості жити нормально, навіть замайоріла надія продовжувати розпочаті праці.
Людмила видужала, повернулася повна сила, довір’я до себе, свобода рухів. Вона намалювала сотні нових картин, завершила успішно перервані студії педагогіки – ступенем магістра, опанувала  новітні   комп’ютерні техніки та вступила на цікаву, але й вимогливу роботу екскурсовода в музеї. І в ході цих нежданих успіхів визрівала у серці мисткині думка про належну Всевишньому вдячність за всі небувалі ласки. Врешті, серед напружених зусиль над маґістерською працею, ця думка набрала форми виразної постанови: написати книжку-подяку, видати її за власні перші зароблені гроші та розіслати  по Україні.
Вклала в сповнення цієї обіцянки – найкраще, що мала: свій образотворчий талант та глибину свого духовного світу.
Обкладинка цієї книжки – репродукція першої картини, яку Авторка намалювала після довгої перерви, спричиненої недугою. Був же це початок нового спалаху її духа – нового періоду її наполегливої творчости: китиця ніжних, пастелевих квітів...
Зміст книжки - „Найважливіша річ у світі» - це по-перше особиста, зворушливо-щира сповідь Авторки про її долю, недугу й поворот до нормального життя. Тут із кожного слова променіє непохитна віра у всемогутність та вседоброту Творця. При тому Авторці чужі будь-які спроби самохвальби своєю небувалою, особливо у наші часи, вірою. Для неї дотримування режиму молитов, постів, добрих діл – ніякий не тягар, а просто – радісна нагода задовольняти найпотаємніші бажання її вдачі.
Дальший зміст книжки – це уривки із псалмів та інших частин Святого Письма, ілюстровані картинами Авторки. Витончено підхоплені й зображені розкішні квіти, краєвиди з настроями різної погоди та пори дня. Все багате підтекстом, сповнене подиву перед задумами Творця, все так відчуте, як діло рук Найласкавішого й Найумілішого Майстра. Це щось, що дає вдумливому гладачеві-читачеві справжню насолоду від незбагненної гармонійности. Насолоду не лиш естетичну, але й вищу: духовну.
Кілька промовистих ікон, вміщених у книжці, говорять, що в іконографії Авторка „найсильніша» і чи не слід би їй поширювати свою творчість у цьому напрямі?...
Книжка Людмили Шанти – явище не з буденних і не з пересічних.
Сьогодні книжка ще доступна, наклад ще не вичерпаний. Є надія, що хто поспішно шукатиме її, знайде: чи в Україні, чи в діяспорі. Подаємо адреси:
„В-во „Ярославів Вал”, Україна, Київ 01034, а/с 47
“West Arka” Book Store TORONTO, Ont. CANADA 2282 Bloor Street West, M6S 1N9

Ms. Ludmyla SHANTA,
98 Dewson Street, TORONTO,
Ont. CANADA, M6H 1H3
 

НАРОДНА ДИТЯЧО-ЮНАЦЬКА ХОРОВА КАПЕЛЯ „ЖУРАВЛИК» КАМ’ЯНЕЦЬ-ПОДІіЛЬСЬКОЇ ДИТЯЧОЇ ХОРОВОЇ ШКОЛИ

Cтворена у 1979 році досвідченим майстром хорового мистецтва Іваном   Нетечею. Цей найяскравіший   навчально-мистецький колектив   Хмельницької   области,   що   здобув   популярність   і   високу   репутацію, відомий планувальникам хорового мистецтва не лише в Україні, а й за її межами. Вік учасників від 10 до 20 років.
За роки свого існування „Журавлик» вивчив і виконав багато творів композиторів-класиків, сучасних українських і зарубіжних композиторів, пісень народів світу. Репертуар налічує понад 90 творів. Оскільки більшість із них має духовне спрямування, хористки виконують їх у храмах усіх християнських конфесій, що сприяє зміцненню єдности і злагоди між людьми різних віросповідань.
„Журавлик” – лавреат багатьох міжнародних та всеукраїнських фестивалів духовного співу, у 1990 році йому присвоєно почесне звання „Народний хоровий колектив».
У 1992 році на базі хору відкрито дитячу хорову школу, де сьогодні навчається 300 дітей. Заклад став третьою хоровою школою в Україні.
У 2006 році вийшов перший компакт-диск (CD) з Різдвяною програмою. Запис здійснила Національна радіокомпанія України. У цьому ж році Київський інститут біографічних досліджень підготував і опублікував інформаційний матеріял про творчий колектив у книзі „Ювіляри України. Події та особистості XXI століття”.
Віктор ЛАБУНЕЦЬ,
доцент катедри музики
Кам’янець-Подільського педагогічного університету
 

160 років тому у Київі ЗААРЕШТОВАНО ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
В будь-які часи мусять бути ті, кому з невідомих причин дано почуватися сторожовими культури, аби вчасно підкидати паливо у багаття, щоб не вигас вогонь, поливати й берегти дерево, щоб воно росло й зеленіло, чи засівати поле, аби воно не стало пусткою. Їм дано бачити ті невидимі ріки й струмки, якими тече жива вода культури, насичуючи сучасність красою непроминального.
Не знаю, чи хтось іще перейнявся особливим значущим змістом цієї дати – 160-річчя від дня арешту Тараса Шевченка і кирило-методіївців у Київі – автора «дерзких возмутительных стихов на малороссийском наречии» й члена Кирило-Методіївського братства, головним програмним документом якого була «Книга буття українського народу», або «Закон Божий», а девізом – євангельське: «Пізнайте істину, й істина зробить вас вільними». Чи спостеріг хто-небудь її  дивний збіг із 35-річчям арештів шістдесятників вже у ХХ ст.
«Не лише цей тут збіг – паралель проступає у тому, що мотивація звинувачень фактично та сама! Що проти кирило-методіївців, що проти шістдесятників – український націоналізм, тобто право народу на власне буття: мову, культуру, віру», –  Євген Сверстюк, котрий  і акцентував ці дві значимі дати в сучасному культурному контексті, задумавши літературно-мистецьку акцію «Поет і офіра»… Вона пройшла в Будинку вчителя при не надто щільно заповненій залі. Але це не завадило їй прозвучати вагомо, сучасно й навіть інтригуюче несподівано.
Бо хоча діяльність Кирило-Методіївського братства, незважаючи на зовсім недовге його існування, мала виняткове значення для української культури, і там були такі постаті як Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш… - все це досі перебуває немов поза межами сучасної національної свідомости. Промовляючи до присутніх, Євген Сверстюк показує книгу документів Братства, де вміщено зокрема «Книгу буття українського народу» і матеріяли судової справи Шевченка, вирок якому був найтяжчий. Вона видана лише 1990 р. після багатьох десятиліть приховування і заборони.  Та й тепер по суті є раритетом.
Ту гостру й незручну правду, що її  приховувано  від нас, виразно показали в інсценізації за матеріялами судової справи Шевченка акт. Кирило Булкін та студенти Київського університету. Вірші поета цитуються там часто російською мовою, і арґументи жандармів мимоволі виглядають, наче пародія на теперішніх адептів «двомовности».
І ось вражаюча глибока закономірність: вершиною цього вечора стали вірші Шевченка. Але цього можна досягти лише за умови їх справжнього прочитання. Бо дійсно рідко кому вдається прочитати вірші Шевченка  вповні досконало, виявивши незміриму глибину слова і зберігши природність внутрішнього поруху. Але тут з вуст Лесі Матвійчук, Ольги Ступак, і особливо наймолодшої виконавиці Насті Гудзь, вони раптом злетіли, наче вперше, хлюпнули невичерпністю, невимушеною невмирущо-правдивою силою.
Кожен вніс у цей задум своє, особливе – Ніна Матвієнко, Олена Голуб, Ігор Жук… – але при цьому збереглася цілість і внутрішня динаміка дійства.
«Ми  зібралися, щоб побути разом», - сказала насамкінець Ніна Матвієнко. А мабуть саме ради того й приходять у нинішній згущений і захаращений час на такі вечори – щоб зануритись у глибший, вільний простір, де віднаходимо свою призабуту, розгублену сутність.
Раїса ЛИША
 

ВАСИЛЬ ПАРАХІН, ХУДОЖНИК І ПЕДАГОГ, МАЄ ДОБРУ СЛАВУ НАРОДНОГО. У СВОЄМУ СЕЛІ ЧЕРУКОВАТИЦЯ НА ВОЛИНІ, КРАЙ ДАВНЬОЇ КНЯЖОЇ ДОРОГИ, ЩО МІЖ ГОРОХОВОМ І СТОЯНОВОМ, ВІН СТВОРИВ ДИТЯЧУ ШКОЛУ МАЛЯРСТВА, ЯКА ВЖЕ ПРОСЛАВИЛАСЯ НА ВОЛИНІ І В КИЇВІ. 28 БЕРЕЗНЯ У МУЗЕЇ ІВАНА ГОНЧАРА  (У ГАЛЕРЕЇ «СВІТЛИЦЯ») ВІДБУЛАСЯ ПРЕЗЕНТАЦІЯ ВИСТАВКИ МАЛЮНКІВ ЗА УЧАСТЮ ВІДОМИХ МИТЦІВ. УСІ БУЛИ ПІД ВРАЖЕННЯМ ВІД ПОДИХУ ДИТЯЧОЇ ТВОРЧОЇ СТИХІЇ, ЯКА ДАЄ НАДІЮ НА ДУХОВНЕ ВІДРОДЖЕННЯ. УЧИТЕЛЬ ПАРАХІН СВОЇМИ СИЛАМИ ТАМ ЖЕ СПОРУДЖУЄ КАЛИЦЮ.
В ЦЬОМУ СВЯТКОВОМУ ЧИСЛІ  ДАЄМО ДЕКІЛЬКА МАЛЮНКІВ З ВИСТАВКИ.
 

ВІДІЙШОВ У ЗАСВІТИ вірний приятель „Нашої віри, вірний УАПЦ, переконаний християнин і подвижник на ниві служіння
ЮРІЙ САЮК (22.10.1915-15.02.2007).

Його хвилювали все життя проблеми заглушеної правди українського народу. Уже в 90-ті роки в Німеччині (проживав на околицях Мюнхена) він, добре організованими демонстраціями, привертає увагу до замовчуваного голодомору України, допомагає налаштовувати едиктивну систему радіопередач, налаштовує інформаційну роботу УВУ. Але головний його біль – відродження Української Автокефальної Православної Церкви: він дуже переживав, що посткомуністична підміна церкви загальмує духовне відродження України, а з цього ж і починається відродження нації.
Клопоти Юрія Саюка, його духовні зусилля і молитви залишаються з нами. Мир його душі.
РЕДАКЦІЯ

До архіву газети

На першу сторінку