Газета Наша Віра, квітень 2006 рік

Серед гамору наляканого землетрусом натовпу, який зібрався на Голгофі довкола розіп’ятого Месії, легко могли згубитися слова приголомшеного сотника, змушеного визнати: «Чоловік Цей був справді Син Божий!» (Мк. 15:39). Але – дивна річ! – усі три синоптичні євангелія зауважили цю мить, коли язичник, римський воїн, першим прославив Бога й схилився перед праведністю Христа (Мт. 27:54; Мк. 15:39; Лк. 23:47). Навряд чи імперський офіцер, вихований у дусі зневаги до звичаїв і вірувань поневолених народів, міг чути про старозавітні месіянські пророцтва або стежити за Ісусовою проповіддю.
Церковне передання додає, що саме сотник Лонгин пробив списом ребра розіп’ятого Христа, коли ж із рани витекли кров і вода, їхній дотик зцілив хворі очі воїна. Він же, Лонгин, керував сторожею, поставленою біля гробу Спасителя й сподобився бачити, як «зійшов із неба Ангел Господній, і, приступивши, відвалив від гробу каменя, та й сів на ньому» (Мт. 28:2). Попри те, що юдейські первосвященики й старійшини давали йому гроші, аби затаїв побачене, сотник відмовився мовчати, залишив своє військове звання, прийняв хрещення від апостолів і подався на свою батьківщину, в Кападокію, де проповідував Христа, аж доки був прославлений мученицькою смертю за віру (його пам’ять вшановується 16 жовтня).
Чи не є це взірцем для кожного з нас, свідків великих чудес, що позначили рубіж тисячоліть, - знаків часу, через які виявляється в історії правда Божого Провидіння? Адже Сам Господь сказав: «Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос» (Ін. 18:37). Жити за правдою – це і є християнська відповідь на виклики часу, якої Господь чекає від нас. Відповідь непроста, котра завжди вимагає проникливости та відваги.
Великодні свята 2006 року повні надій для Харківсько-Полтавської єпархії, яка нещодавно відновила свій юридичний статус в Україні. Повернення леґальних прав хотілося б сприймати як знак подолання виконавчою владою України спокуси впливати на Церкву методом адміністративного тиску. Водночас же це заслужена перемога всіх священнослужителів і мирян, які виявили стійкість у захисті своїх прав, вірність канонічній церковній владі, проникливість у ставленні до авантюристів і шахраїв. Це Господня нагорода за служіння правді.
Правда ж церковного життя виявляє сьогодні кожній чесній людині дійсних винуватців кризи Православних Церков і міжконфесійного протистояння в Україні й довколишньому світі. У боротьбі проти Вселенської Патріярхії російські націоналісти єднаються з турецькими радикалами. Західноєвропейським громадам константинопольського підпорядкування інший патріярхат нав’язує суди за храми. Відомий московський публіцист брутально ображає Патріярха Варфоломея в передвиборчій статті. Але ця темна каламуть лише посилює спрагу віруючої людини за прозорою правдою євангельської любови, несумісною з насильством, інтриґами та обманом, - правдою, за якою мають жити і Церква, і суспільство.
Та недавні вибори засвідчили відвагу українців, небажання тікати від європейської цивілізації в морок східних деспотій. Попри закономірні претензії народу до невдалої політики виконавчої влади, Україна підтвердила намір розвиватися як демократична держава, беручи участь у спільних євроатлантичних заходах безпеки.
Не всі, однак, виявилися готовими до іспиту демократією. Спокуси ліберальних доктрин і соціяльної демагогії виявилися пасткою для тисяч політиків та мільйонів виборців. Навряд чи варто фаталізувати їхні блукання. Досвід помилок також може виявитися неоціненним, якщо висновки з них будуть чесними й самокритичними, якщо виборці не забудуть, хто з підтриманих ними політиків ввів їх в оману, та використають наступні вибори, аби виправити свої помилки. Зраджені синедріоном виявлять правду в Христі.
«Бог же й Господа воскресив, воскресить Він і нас Своєю силою!» (1 Кор. 6:14), - радісно вигукує апостол Павло. Непереможна сила Господньої любови до творіння врятувала римського сотника від прірви гріховної смерти, через мудре усвідомлення життєвого досвіду покликала його до вічного життя. Свідок Христових страстей і Його славного воскресіння, сотник Лонгин вчить нас, пізнавши правду, не лякатися, не соромитися її, жити в світлі присутности Бога, «Який на землі чинить милість, правосуддя та правду» (Єрем. 9:23), сміливо ділячись зі світом новиною, яка ніколи не загубиться за гамором повсякдення:
Христос воскрес! - Воістину воскрес!
† ІГОР
архиєпископ Харківський і Полтавський
Пасха Христова р.Б.2006

4 грудня 2005 р. у Львові, в катедральному соборі св.Юра, урочисто виставлено копію Туринської Плащаниці, виготовленої спеціяльно для України завдяки старанням Оргкомітету і з благословення глави УГКЦ Блаженнішого Кардинала Гузара. Її освятив папа Венедикт ХУІ, а дозвіл на виконання цієї праці дав ще папа Іван Павло ІІ. Це велика подія у духовному житті християн України. Плащаниця належить усім конфесіям і мандруватиме з храму в храм.
Свідчення і світло, які несе Плащаниця, відтепер завжди з нами.

Перша фотографія в історії людства появилася в 30-их роках після Різдва Христового. І створив її Творець. На фотографії спокійне і величне обличчя Ісуса в мить воскресіння. Тепер в автентичності Савану (Плащаниці) не сумнівається і наука, але до цього пройдено довгий шлях, і там було все. Наше нещастя, що ми живемо в пересиченому інформацією світі, де правда і неправда, як справжні і фальшиві гроші, однаково перебувають в обігу, лиш з грішми таки легше, бо вони ніби більше зачіпають людські інтереси, і тому фальшивки скоріше вилучають. Інакше в сфері знань. Це вже залежить від нас, наших можливостей чи радше бажання розібратися, де істина, а де лжа. Ось лише один приклад з особистого досвіду.
Шістнадцять років я довіряв, здавалося б, нібито незаперечним результатам радіовуглецевої аналізи Плащаниці, який зробили у трьох лябораторіях світу. Тоді, у 1988 р., радянська преса подавала повідомлення про аналізи з великим ентузіязмом: аякже, церковників “схопили за руку на фальсифікації”. І до того мусувалася думка, що Плащаниця – це майстерна підробка ХІІІ ст., а тут наука підтверджує, додавши до часу походження Савану більше тисячі років. До чести науки, тоді багато дослідників вважали метод радіовуглецевої аналізи непридатним для датування речі з численними пошкодженнями, якою є Плащаниця, з чим пізніше погодився першовідкривач самого методу, американський хемік В. Ф.Ліббі. Згодом російський вчений, лавреат Ленінської премії Д. Кузнєцов експериментально довів, що пожежа 1532 р., у якій обгоріла Плащаниця, збільшила місткість ізотопу С 14, за піврозпадом якого датують речі органічного походження. Правда знову восторжествувала, але ж я про це не знав стільки років.
Лише для інтриги, що в моїй професії річ допустима і неосудна, відразу не написав, що Плащаниця не фотографія, а фотонегатив. Сама фотографія не така вже й давня. 1898 р. в Турині була виставка сакрального мистецтва, і там демонстровано Плащаницю як стародавню ікону. Як бачимо, перемогла думка, що Саван рукотворний. Тоді виникла ідея сфотографувати зображення. Це й зробив археолог і фотограф Секондо Пії. ”Зачинений в темряві і захоплений роботою, я був надзвичайно схвильований, коли, проявляючи негатив, уперше побачив на пластині Пресвятий Образ так ясно і чітко, що мене наче грім вдарив”, – згадував Пії. Потім це фотовідкриття назвали другим Воскресінням. Український дослідник Савану, академік Михайло Павловський, який присвятив цій праці понад 20 років, дав йому точне ім’я: Євангелія від Христа. Християнство у котрий вже раз здобуло дивовижний речовий доказ.
У християнській релігії нема жодного слова, жодного свідчення, яке не несло б навантаження, як кажуть, “не працювало б”, але Плащаниця виконує особливу ролю. Бо вона свідок Воскресіння, предмет, до якого в усі часи можна було доторкнутися своїми руками. І переконатися, як той Тома невірний, що Христос направду воскрес. “Пустий гріб Христа був колискою церкви”, – цей давній афоризм глибоко відображає шлях християнства, єдиної релігії, що втілена так яскраво, насамперед у житті Богочоловіка, а йому за всю історію людства не було рівних; це визнають навіть атеїсти. (“Коли ж бо Христос не воскрес, то проповідь марна наша, марна й віра наша”, сказав Апостол Павло). Плащаниця засвідчила точність всього написаного у Святому Письмі, з якого не викинеш “ані титли, ніже тії коми”. А ще – це вражаючий фотодокумент, на якому бачимо Христа, який Він був насправді.
Немало дослідників за всю історію християнства вивчали Саван, щоб “викрити” церковників. Реліквію навіть виварювали в олії, аби переконатись, що зображення не намальоване. Але зіткнувшись із силою неспростовних фактів, схиляли голови перед Творцем і ставали на коліна в молитві. Серед них – відомий професор-атеїст із Сорбони Овелаг. Ознайомившись з матеріялами досліджень Плащаниці, той натхненно прошепотів: „Друже мій, Він дійсно воскрес!”
Ісус вийшов з Плащаниці так само, як після Воскресіння крізь зачинені двері проходив до Апостолів. Христос воскрес, тому на полотні нема слідів від кров’яних згустків, затвердінь сукровиці, на що звернули увагу криміналісти і медики. Саме цей феномен зламав багатьох атеїстів і навернув до церкви.
Плащаниця зберегла багато деталей, про які ми знаємо із Святого Письма. Тіло Ісуса посічене ударами нагайок, на ньому нема живого місця. Глибокий слід від тяжкого бруса хреста, якого ніс Ісус на Голготу, зафіксовано на правому плечі. Знесилений Христос падав і розбив коліна, і сліди цього падіння теж є. На руках і ногах рани від цвяхів, причому один слід точно відповідає формі і розміру того цвяха, що зберігається у храмі Святого Хреста у Римі та за переказом є одним з тих, яким був прибитий до дерева Христос.
Навіть перелік наук, у яких досліджувано Плащаницю, займає немало місця, це: анатомія, антропологія, археологія, біологія, ботаніка, хемія, фізика, геологія, іконографія, інформатика, мікробіологія, патологія, радіологія, історія, технологія волокон, травматологія, теологія та ін. А скільки книг написано, правда, більше викривальних, і саме вони щедро тиражувалися. А проте кожна наука зробила свій вклад, і цей вклад на користь ідентичности Плащаниці, як свідка Воскресіння. Біологи провели аналізу пилку квітів на Савані, підтвердивши його перебування у Палестині, а згодом у Візантії та Європі (39 із 49 форм квітів зустрічаються в Ерусалимі або в його околицях). Тканина “дамаск”, яку виготовляли у Сирії до І-го століття Р.Х., присутність у ній бавовни із середньоазіятських земель, засвідчила давнє близькосхіднє походження Плащаниці. На Савані є сліди вапна, але не звичайного кальциту, а його рідкісної форми – арагоніту; і цей мінерал знайшли у єрусалимському гробі Ісуса. В 70-их роках минулого століття двоє американських фізиків відкрили, що зображення на Плащаниці тривимірне, і завдяки цьому було зауважено монети на повіках, карбовані у часи Понтія Пилата. На одній з них вказано дату карбування: LIS, тобто “рік шістнадцятий імператора Тиберія”, або 29–30 роки після Різдва Христа. У тих же 70-их роках професор Туринського університету, математик Бруно Барберіс, маючи перед собою Біблію і дані, зафіксовані на Плащаниці, прорахував можливість того, що поховальні полотна могли огортати інше тіло, прийшов до висновку, що ступінь правдоподібности тут дорівнює один до двісті мільярдів, тобто це було тіло Христа, а не когось іншого.
Для Вищих Сил нема нічого випадкового: Плащаниця завдяки фотовідкриттю “появилася” в добу колосального розвитку наук. Як сказав папа Іван Павло ІІ: “Це документ, що робить враження, немов він очікував нашого часу”.
Але саме це відкриття було викликом лженауці, що не має потреби послуговуватися фактами. Її завдання підтасовувати, ”не шукати правду, а шукати брехню”, будувати різноманітні версії, видаючи їх за істину.
Багатьох звели публікації, що Христос нібито не воскрес на хресті. Він лише пережив стан колапсу. І що Його виходили Йосип з Ариматеї та Никодим. Потім до кінця своїх днів Ісус, пишуть, жив у Кашмірі. І все це видається як пояснення Євангелії: “Лиш один з вояків проколов Йому списом бік. І потекла негайно ж кров ? і вода” (Ів. 19,34). Мовляв, із покійника не може политися кров. Але ж з живого не може политися вода! На Плащаниці є сліди крови і води (плазми), отже, кров уже була розкладена. Медики не сумніваються, що у поховальні полотна було загорнене мертве тіло; в Ісуса у Гетсиманському саду розірвалося серце, це був інфаркт, що спричинився до нагромадження крови у серцевій сумці.
А все ж священна реліквія залишається таємницею і буде, очевидно, нею завжди, бо хоч теперішня наука відкрила Бога, Його “лябораторія” для людини закрита, заради блага самої людини.
Роман ДІДУЛА

Автор цієї статті О.А.Сугоняко не менш обізнаний з реаліями економічного і політичного життя України, ніж політологи і журналісти, які рахують плюси і мінуси.
Чому ж його голос звучить інакше: одна справа дивитися долу і міркувати в полоні сьогодення, інша справа – піднятися вгору і побачити сучасне в єдності з минулим і майбутнім.
В імлі зневіри і збайдужіння зникає і здається міражем те, що вчора ще було живою реальністю. Слово Майдан, яке стало відоме в цілому світі, в наших газетах сьогодні проскакує тихо-соромливо, як вигадка політичного сезону.
Хіба не про це у Лесі Українки?
   Та жаль мені, що й цей порив погасне,
   Як гасне все в душі невольничій у нас.
Саме тому так цінне високе слово, яке животворить порив і поєднує з минулим майбутнє. За логікою тріади Гегеля (теза-антитеза-синтеза) майбутнє має утвердити те, що заперечує сьогоднішня антитеза.
Але її мають утверджувати люди, готові до служіння задля загального добра, що прийдуть на зміну тим, що прийшли урвати, а там хоч трава не рости.
На наших очах відпадають демагоги і шахраї, яким народ не вірить, і після кожних виборів видно, що народ наш стоїть вище за посткомуністичну політичну еліту.   (Ред.)

"В жодній справі доблесть людини не наближається
до могутності богів більше, ніж це відбувається
при заснуванні нових держав та при збереженні вже заснованих.”
Марк Тулій Ціцерон

В Україні час становлення і початку практичної роботи державних мужів і відмирання   .... Час життєстверджуючих змін української політики, які лише намічаються на тлі   тектонічних,   руйнівних, на мій погляд, змін у світі. І то при реальній загрозі   для України бути розчавленою під уламками колишньої метрополії або потопленою під тиском   споживацької хвилі з Заходу.
Яскрава демонстрація українськими парламентаріями своєї політичної закостенілості на рівні початку 90-х років   і погибельної нездатності морально змінюватися на краще та зростати вслід за власним народом, - ставить   на порядок денний найближчих років кардинальну зміну якості українського політикуму. Це стосується очищення парламенту від людей впливу сусідньої держави, від впливу залишків   комуністичного і колоніального минулого. Але це зовсім не означає, що вони мають бути замінені на людей впливу інших держав. І добре, якщо ми будемо пам”ятати, що ми самі також є носіями цього впливу у тій чи іншій мірі, хоч нас і не завербували відповідні спецслужби.
Це стосується також очищення парламенту від представників владно-бізнесового мутанта, породженого   людською   залежністю більшості представників влади і бізнесу - у час становлення української незалежності. Іншими словами – реприватизація влади народом, яка належить йому за Конституцією країни, перебирання її у   чиновників, що морально розклалися, і у   політико-бізнесменів.
Ті політики, політичні партії та блоки, які пройшли до Верховної Ради весною 2006 року (включаючи “представників трудящих”) насправді є представниками в кращому випадку 10% найбагатшого прошарку українського суспільства. Інтереси 90% супільства у вищому законодавчому органі влади практично не представлені. Президент України все ж таки є президентом всіх, а не лише дуже багатих і владних. Це протиріччя мусить бути знятим і керувати процесом зняття   доведеться Президенту.
В цій виборчій кампанії   складним і психологічно важким   завданням для українських громадян було з”ясувати: хто такі наші, а хто не наші серед реальних політичних гравців. Не впасти в політичну прострацію, яка виражається в таких словах“ пересічного українця” про політиків: “Всі вони одним миром мазані” і не йти голосувати. І не впасти в іншу крайність – вибирати менше зло. Адже це всерівно вибір зла для себе і своєї країни, -хоча і меншого. Політична робота для виборця була нелегкою, але очищувальне сяєво Майдану   допомагало.
****
Ми чулися на Майдані як брати і сестри. Нам на ньому не було тісно, хоч нас і було багато. Чим нас було більше - тим вільніше почувалося. І далеко, і близько від трибуни   прояв своєї громадянської позиції був однаково значимим. Ми робили важливу спільну справу - долали власний страх перед владою, проганяли з серця почуття “моя хата зкраю”, витравлювали з себе “гвинтика” -    поставав український громадянин. Долаючи зло в собі, через себе, - ми долали зло в країні. В серці відроджувалася і утверджувалася любов до ближнього, який робив те ж саме. Ця любов була суспільно дієвою. Творчою і красивою.
– Батьку, я щаслива, - каже після одного з таких вечорів на Майдані   донька. Я тепер маю свій, найкращий в світі народ! Наші люди такі добрі, уважні..!
- Наші люди змінилися, - каже син, - допомагають один одному. А як поводяться водії!? Фантастика! Не пхаються нахабно, а ввічливо пропускають, дають дорогу!
Ми робили себе і країну іншою. Доброю. Світ це помітив. Не міг не помітити. І справді шкода, що цього не помітили януковичі, медведчуки, вітренки, адже вони теж Україна. Чи вони взагалі не здатні до   змін?
Наші – це брати і сестри, що долають   в собі    спадщину безбожного минулого: неправду,   заздрість, зневіру... Це ті, які не виправдовують впад- ання в гріх тим, що “ роблять як усі” чи тим, що”ми живемо в прагматичному світі”,   “такий час”... Вони тримаються Закону і мають в серцях своїх страх Господній.
Наші – це ті, що не хочуть жити в країні брехунів, злодіїв, повій, п”яниць, наркоманів, продажних чиновників і вбивць...   Наші роблять свою країну кращою, бо роблять кращими   себе. І спонукають інших   - власним прикладом.
Нелегким було завдання, шукати наших серед діючих політиків, які можуть встановити належний суспільний лад, що відповідає духові Майдану.
   На майданній тісно було трибуні. Ті, що були на трибуні Майдану, що опанували нею і охороняли її, в тому числі і від демонстрантів, допустились самообмону: вони будували стіну між людьми і трибуною. Стіна між владою і народом зберігається до сьогодні. Так трапилося, що зворотнього зв”язку,   обміну людьми між трибуною і Майданом не було.   Так “польові командири” позбавили трибуну пульсації морального очищення і тієї визначеності, що йшла від Майдану. Власне, далеко не для всіх цих командирів   політична значимість виборчої кампанії підпорядкувалася моральній.
Після чергової планової роботи на Майдані, обмінювався з колегами по Асоціації українських банків її “аксакал”, один з кращих професіоналів банківської справи країни, колишній керівник управління кредитування важкої промисловості Держбаннку УРСР. Він сказав: “ На Майдані було наче в церкві. Для мене було постійною загадкою історія Жани Д”арк. Я не міг уявити собі, як могли відбуватися такі дивні суспільні зміни, які тоді були у Франції. Після Майдану це перестало бути для мене загадкою.“ Омиті сльозою, очищені і омолоджені, його очі при тому світилися новим духовним знанням. Чи пройшло через такий катарсис оточення Ввктора Ющенка? Чи відкрилося їм розуміння морального дива Майдану? Навряд чи.   Можливо, саме через це   лідери помаранчевих прохідних блоків плутаються, нездатні належним чином засвітити ясні моральні орієнтири суспільству, яке   готове вже за ними жити?
А біло-синя опозиція в цій темі взагалі по той бік розуміння, в полоні злодійсько-продажного минулого. Не   обтяжені виконаннями   Закону раніше, як зізнається один із них, вони застигли в часі. Хоча, безумовно, ніхто нікого не може позбавити   надії.
Біда суспільства на цих виборах була в тому, що у списках всіх політичних сил були присутні в основному “багатолітні політв”язні Верховної Ради”, чиновники, бізнесмени, депутати-бізнесмени. Їхні мутації   -   в межах цих   якостей.
Те, що бізнесмен не може бути в списку політиків - це аксиома   у всьому світі. Політикою має займатися політик.   Наших же   скоробагатьків, загалом,   і на гарматний постріл до влади допускати не можна. Для більшості із них суспільний інтерес –   не світиться. Вони    платять значні кошти за місце в парламенті не для того, щоб чесно виконувати обов”язки народного депутата і служити суспільству, а для того, щоб “відбити з наваром” витрачені кошти і пробитися до “касти недоторканих”. Тобто вони є політичними нулями, за якими не стоять системні чи національні інтереси, бо стоять інтереси особисті.
Важко уявитити, як може із суми політичних нулів скластися “більшість”, яка б не дорівнювала нулю? Колись покійний п.Кирпа говорив: “Дві речі керують світом – гроші і страх”. І пояснював своїм підлеглим: ”Страх ваш, гроші – мої”. Ця кучмівська модель творення більшості вже не спрацює. Гроші - , у кого більші, у кого менші, - є у всіх партій і блоків, що пройшли до парламенту. І ніякий диктат, навіть донецьких грошей не буде прийнятий іншими. З іншого боку, - страх майже у всіх пропав. Маємо колейдоскоп локальних інтересів, який відображає інтереси не більше 10% населення. Як їх сумарний інтереси може виражати інтерес всього суспільства? Ніяк. Розпуск парламенту – є виходом з цього тупика. Це буде хороша політична школа для всього суспільства. А витрати на виборчі кампанії з лихвою покриються зменшенням крадіжок державного та суспільного майна і коштів розпущеними мутантами.
Якщо лідери блоків не змогли виключити зі своїх списків цих політико-бізнесових мутантів та засвічених “ рук”, “ніг” та інших органів сусідньої столиці, - то як вони можуть забезпечити реальну незалежність держави, розділити бізнес і владу в цілій країні?
Слова президента: “Мої руки чисті” – дійсно дуже важливі для суспільства. Це не тільки констатація факту розвалу універсальної, загальнодержавної корупційної системи обкрадання власного народу під керівництвом керівника держави. Обкрадання залишилося. Але воно не замикається на    верхівці, не є системним, і це дає нам всім можливість продовжити витіснення існуючої корупційної системи з життя країни і з життя кожного з нас. Це говорить, що Президент з нами. І, разом з тим, – це моральний орієнтир для всіх нас, але   не для більшості з обраної “політичної еліти”.
Стіна,    утворена на Майдані між трибуною і людьми, зберігається і на загальноукраїнському майдані: влада сама по собі, а люди самі по собі. Там - куми, свати , брати і братки, тут- всі інші. Той факт, що і у помаранчевих у єдиному пориві за місця в парламенті ринулися політико - бізнесмени, зробило їх теж не   нашими. Добре, що   Президента в тих списках немає.
Часто публічно вживана    фраза: “Риба шукає де глибше, а людина де краще” в    устах Президента,   звучить як    моральна максима загальнонаціонального масштабу, як відображення духовної змалілості народу. Але Майдан якраз показав нам і світові саме велич українського духу. Не пошук “де краще” вивів людей і самого Ющенка на Майдан. Безумовно, в такій країні, де вищою мудрістю є пошук місця “де краще” немає місця ні герою, ні поету. –“ Я не хочу бути героєм України, бо не любить героїв моя країна”- співає молодь Майдану.   До вислову “про рибу” дуже близькі слова з іншої пісні тієї ж молоді, яка, викриваючи деградацію, співає: ”Героям – сало! Сало – героям!”
Справжня українська молодь хоче зовсім іншої країни, власне, вона вже творить її, відмовляючись разом з видатними   громадянами, від звання героя з рук “героїв сала”. Так постає країна честі.
Замулені карасі з відповідними нутрощами - не наші. Вони освоїлися в каламутній воді аморальності, опанували цим середовищем і відновлюють його бруд, утверджують і захищають. Накидають свою “мораль” на всіх нас. З усіх політичних блоків, що пройшли до Верховної Ради. Чи ми разом з Президентом України змінимо їх, чи вони заставлять нас всіх жити в моральній стічній канаві? Ні, останнє, після минулих президентських виборів просто неможливо!
Політико-бізнесові мутанти, що пройшли до Верховної Ради, будуть душити нашу свободу, вже в силу названих вище своїх особливостей. Тому я пішов і викреслив їх всіх. Тим самим,   сказав: я чекаю інших - наших. А з іншого боку, я визнав волю українського народу, його вибір.
Після завершення виборів Майдан продовжується. Слава Богу, що Майдан у нас народився. Він буде завжди, допоки буде в Україні хоч один - наш.
”Свободу не спинити! “ - це наше гасло. Свобода в конкретному значенні слова полягає у можливості вибору. В контексті теми написаного - той хто    каламутив, заважав робити вибір українцям - той посягав на нашу свободу. Лідери прохідних блоків зняли моральну визначеність в своїх списках, пустили в суспільство каламуть, що недобре пахне. З її матеріалізацією в політичних діях ми скоро ознайомимося.
Наші мають об”єднуватися і готуватися до   нових виборів. А Президент, обраний Майданом, хай готується до розпуску парламента, який, без сумніву,   відображає вчорашній день, точніше вчорашню ніч України.
Бо вже світає. Інакше, поки сонце зійде – роса очі виїсть.

Не поділ, а просто відмежування.
Відмежування були і будуть, коли приходитимуть до Церкви люди, які не терплять фальшу і обману.
Журналістам, скорим на висновки, слід нагадати, що в усіх українських церквах православного обряду та сама традиційна основа. І священики УПЦ МП, і УПЦ КП, і УАПЦ, і УГКЦ до розпаду СССР навчалися і уніфікувалися в Московській Духовній академії. То вже потім їхні дороги розійшлися, як на початку 90-х років розійшлися дороги найближче поставлених митрополитів Філарета (Денисенка), Алексія (Рідіґера) і Володимира (Сабадана). Вони випускники однієї школи, і на старих фотографіях біля М. Горбачова вони стоять утрьох і чекають вказівки.
То вже УГКЦ стала вирізнятися завдяки керівництву західньої школи, і в тому відношенні вона ближча до РПЦ (зарубіжної).
Про таку орієнтацію мріяли православні, коли, всупереч владі, обрали своїм Патріярхом Митрополита зі США Мстислава.
„Де тут єпископи, на яких можна опертись?” – гримнув 90-літній старець на соборі єпископів, ударивши патерицею по столу... Перед ним сиділи хитруваті випускники Московської Академії або й Семінарії і перечікували...
Усі вони його зрадили, і коли він приїжджав у 1992 р. востаннє, жоден з них не зустрівся зі своїм діючим Патріярхом.
Коли в 1993 році було обрано Патріярха УАПЦ не з-поміж єпископів, а старого священика о. Володимира (Ярему), то вони навіть внесків на свою Патріярхію не платили. Він міг опертись лише на молодого єпископа Ігоря (Ісіченка). Великий своєю вірою, Патріярх Димитрій не був „відлучений” (разом з єпископом Ігорем) лише тому, що вони розварені між собою, а також тому, що він був постаттю, яку поважала, хоч і не любила, влада.
Про всі ці речі незручно було говорити, бо про внутріцерковні справи у нас не прийнято писати одверто і правдиво. А це дає можливість засилати в церкву „митрополита Мефодія”, „єпископа Іоана” і т. п. людей, які невідомо звідки з’явились і невідомо, хто їх висвятив.
Зате добре відомо, хто просував Кудрякова (Мефодія) в предстоятелі і яку тут ролю грав кучмівський шеф комітету в справах релігії В. Бондаренко.
Мені досі соромно за моє сидіння в Президії Собору УАПЦ 2000 р., де закулісно той же шеф організував вибори предстоятелем УАПЦ Кудрякова.
Мені досі соромно за мою присутність на Засіданні Патріяршої ради в Андріївській церкві, де Кудряков з Модзалевським оголосили про „розширення єпископату” за рахунок своїх дружків, зовсім невідомих в Церкві, і про „скреслення” архиєпископа Ігоря.
Фактично це означало розпад єпископату. „Наша віра” дала кілька публікацій на тему „Чи виносити сміття з храму” і помістила фотографії мефодіївських спектаклів зі свяченням псевдомасонів у приміщенні Андріївського храму.
Коли Кудряков (Мефодій) організував з групою нападу до 30 чоловік злочинний погром редакції „Нашої віри” і захоплення Патріярхії 04. 02. 2005 р., то стало ясно, що дах і в міліції, і в суді створили йому „висвячені” шевальє і кавалерствуючі дами...
Київське, Львівське і Харківське братство засудило злочин Кудрякова, але єпископи УАПЦ мовчали. Вони отримали звернення про скликання Собору УАПЦ за підписами архієпископа Харківського і Полтавського Ігоря, протоієрея Юрія (Бойка), голови Братства Валентини Чешкової і моїм, але вони мовчали і мовчать.
Деякі перестали поминати в літургії ім’я „митрополита Мефодія”, але жодного чесного кроку не зробили, щоб відмежуватися від його провокаційних дій, спрямованих на руйнування УАПЦ і знищення її авторитету.
З різних країн світу посипались протести проти погрому релігійної газети, але єпископи і клір УАПЦ не відгукнувся. В пресі з’явилися десятки публікацій про злочинні дії Кудрякова і Ко, але у відповідь від них не було жодного слова. Хто ти „духу німий і глухий?”
Я почуваю себе винним, що не заявив на Соборі 2000 р. про свою принципову незгоду з вибором „Предстоятеля Мефодія” і про свій вихід з Патріяршої ради.
Перемовчувати і перекліпувати ганьбу є гріх.

Харківсько-Полтавська єпархія має юридичний статус

28 березня 2006 р. колеґія Державного департаменту в справах релігій Міністерства юстиції України ухвалила відповідальне рішення про реєстрацію статуту оновленої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ як релігійного об’єднання та її консисторії як релігійного центру. Офіційний наказ за підписом голови Держдепартаменту релігій Ігоря Бондарчука було видано наступного дня, 29 березня 2006 р. Того ж дня міністр юстиції України Сергій Головатий вручив свідоцтво про реєстрацію та зареєстровані статути архиєпископу Харківському і Полтавському Ігореві (Ісіченку).
Зі статуту оновленої Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ:
«Преамбула
Харківсько-Полтавська єпархія Української Автокефальної Православної Церкви (оновлена) сформувалася на історичних сіверських та переяславських землях, що перетворилися після ординської навали на «Дике Поле» й були освоєні українськими переселенцями, належними до Київської митрополії Константинопольського Патріярхату, в XVII ст. Підпорядкування українських громад в др. пол. XVII ст. Московському Патріярхатові було на заваді канонічному упорядкуванню їхнього устрою до ХХ ст. Коли на заході канонічної території давньої Київської митрополії утворилася Автокефальна Православна Церква в Польщі, 13 листопада 1924 р. Константинопольською Церквою-Матір’ю їй було надано «Патріярший і Синодально-канонічний томос Вселенської Константинопольської Патріярхії, від 13 листопада 1924 року, про визнання Православної Церкви в Польщі Автокефальною», а 9-10 лютого 1942 р. в Пінську під духовною опікою митрополита Варшавського Діонісія сформувався єпископат Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), створилися правні передумови до унормування церковного устрою також і на сході України.
27 липня 1942 р. на нараді, проведеній у Харкові митрополитом Харківським Феофілом, єпископом Переяславським Мстиславом, членами Харківського єпархіяльного управління та головою Полтавського єпархіяльного управління прот. Олексієм Потульницьким, було ухвалено: «Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому Владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з Адміністратором Архиєпископом Полікарпом». Тим самим було визначено канонічну основу церковного устрою на сході України. Але умови німецької та большевицької окупації унеможливили вільний розвиток Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Після 1944 р. УАПЦ продовжила своє існування лише в діяспорі, поза межами України.
Леґалізація в Україні Української Автокефальної Православної Церкви, її перехід під омофор Патріярха Мстислава протягом 1989-1990 рр., утворення на терені Полтавської, Харківської, Донецької, Луганської областей українських православних громад стали основою для відродження Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ як цілості. 5 квітня 1992 р. пройшов І єпархіяльний собор Харківсько-Полтавської єпархії, який визнав єпархію частиною єдиної УАПЦ, очолюваної Патріярхом Мстиславом. Після виходу з-під юрисдикції Патріярха Мстислава частини клиру й мирян, що утворили іншу церковну організацію, Харківсько-Полтавська єпархія зберегла вірність Патріярхові Мстиславу як предстоятелеві УАПЦ в діяспорі.
Смерть Патріярха Мстислава й вимушена перерва в стосунках з митрополичим управлінням УАПЦ в діяспорі спонукали Харківсько-Полтавську єпархію до формування спільно з іншими єпархіями УАПЦ в Україні власного управління, очоленого Патріярхом Димитрієм. Але цей період завершився завдяки поїздці Патріярха Димитрія в США 1998-1999 рр. та його домовленостям з єпископатом УАПЦ в діяспорі про відновлення церковної єдности. Після ухвали Архиєрейського собору УАПЦ в Україні 4 жовтня 1999 р., який звернувся до єпископату УАПЦ в діяспорі з проханням «відновити єдність Української Автокефальної Православної Церкви в Україні й діяспорі з одним предстоятелем і спільним Архиєрейським собором», у Харківсько-Полтавській єпархії починається поминання імени Блаженнішого митрополита Константина поряд з іменем Патріярха Димитрія. Зі смертю Патріярха Димитрія 25 лютого 2000 р. Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ прийняла до виконання його заповіт: «Єпархії Української Автокефальної Православної Церкви в Україні благословляю визнати над собою юрисдикцію Блаженнішого митрополита УАПЦ в діяспорі та УПЦ в США Костянтина і під канонічним проводом Його Блаженства та під управлінням Патріярхії здійснювати апостольське служіння в дусі заповіту нашого Великого Патріярха Мстислава, який ще 1990 р. проголосив об’єднання владик УАПЦ в Україні та в діяспорі у єдиний Архиєрейський Собор».
Відмова інших єпархій УАПЦ в Україні від виконання заповіту Патріярха Димитрія та рішень Помісних і Архиєрейських соборів 1990-1999 рр., вибір ними окремого предстоятеля, розрив з УАПЦ в діяспорі змусили Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ змінити характер стосунків із ними. Канонічна форма існування Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) до подолання розколу й поєднання української православної спільноти в світі у єдину Помісну Православну Церкву київської традиції визначається актом 27 липня 1942 р. та ухвалами Єпархіяльних Соборів Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ 1992-2003 рр.»

Від самого здобуття незалежности України, в суспільстві не припиняються дискусії щодо ролі і місця Церкви в житті нашого народу. Облишаючи поза межами цієї статті питання поширення поміж людьми Христової Вісті, рівно ж як і необхідність постання в нашій країні Єдиної Помісної Церкви, - обидві мети є поза сумісним, - хотів би зартикулювати кілька тез щодо парадигми церковного розвитку у нашім народі в майбутньому.
Віддавна християнська релігія і християнська віра (ці поняття корелюються як форма і зміст) формували, і сформували, засадничі риси українців. Водночас обидва феномени – і в першу чергу, саме релігія, переплелися з народною прадавньою культурою, котра перед християнськими часами так само повно сплелася з релігією давньоукраїнською.
Тисячу років тому християнство інтеґрувалося в народно-язичницьку нашу культуру так, що й дотепер Церква відзначає свято Івана Хрестителя в день Івана Купала, свято Різдва Христового - на Коляди, Стрітення Господнє - у прадавнє свято зустрічі зими з весною. Чи може постраждати всесвітність Христового Вчення через абсолютно різні його форми виявлення в Бразилії і Нігерії, Еспанії і Голляндії, Україні і Росії? Безперечно ні. Навпаки, кожен народ вкладає у християнську релігію свої властиві риси, внутрішньо спрямовуючи на глибинному рівні свою національну вдачу до універсальної Благої Вістки – Євангелії.
Особливість історичної долі українців спричинила ситуацію, коли саме християнська релігія – поруч із усною народною творчістю – стала основним стрижнем формування і збереження національної ідентичности українства, саме в християнстві закодована суть національної вдачі, закладеної Богом для нашого народу, розвиненої і береженої багатьма поколіннями наших предків.
Поза сумнівом, повернення до своїх коренів - шлях до духовного зцілення нашого українського народу.
Ось вже багато років в Україні ведеться праця з розбудови Єдиної Помісної Церкви. Православна релігія радикально поділена на чотири Церкви, три з яких (відносячи в духовному аспекті Українську Греко-Католицьку Церкву також до православних) стоять на виразно національних позиціях. Четверта - кількісно найбільша, інституційно найорганізованіша та, поза сумнівом, найвпливовіша - УПЦ - стоїть на позиціях, що в культурному сенсі можна назвати малоросійством.
Ідейне протистояння між Церквами в Україні будується на вісі „канонічність -патріотичність". Канонічна Церква розвішує на усі інші ярлики „розкольників", „анатемствуваних", „уніятів". Національні православні Церкви – добачають в УПЦ і МП „мосакльство", „яничарство", „безбатченство".
Хоч на п'ятнадцятому році нової фази міжцерковного конфлікту протистояння переходить у латентну форму, все ж воно не стає від того менш небезпечним для розвою традиційної християнської релігії нашого народу. Попри очевидну уразливість і ослаблення перед тотальним гоном в Україну нових псевдо – і квазі-християнських вірувань, міжцерковний конфлікт в Україні послаблює також і соціяльну ролю Церкви, - та й свій прямий обов'язок - несення Христового Вчення - поділена Церква виконує значно слабше.
Перший крок до примирення між Церквами – хоч як парадоксально це звучить - вже зроблено. А саме, йдеться про визнання одних іншими. Мається на увазі, звісно, не юридико-технічні акти офіційного єднання, але фактичне усвідомлення кожною Церквою дійсного існування трьох інших. І як би не відмежовувалась, приміром, УПЦ (МП) від УПЦ Київського Патріярхату, все ж діялог, хоч і не духовний, і може навіть не вербальний, розпочато. Мені особисто доводилося бути присутнім на кількох молебнях, що організовувались місцевою владою міста „И", який мирно відправляли ієрархи двох „ворожих" Церков - а об'єктив колеги-фоторепортера навіть зафіксував братній поцілунок двох Митрополитів: „москаля" і „розкольника".
Але суть відродження нашої Церкви не у самих лише спільних молебнях. Вона значно глибше - це повернення до первинних українських коренів і позбавлення свідомости від тягаря пост¬комуністичних догм. Хоч кожна з чотирьох Церков містить у своїй назві слово „українська", а три з них висувають „українськість" засадничим своїм гаслом, все ж видається, що саме тої „українськости" їм усім і бракує. Кому більше - УПЦ чи УПЦ Київського Патріярхату - питання не таке вже й очевидне. Адже самі лишень складені (часом похапцем) переклади богослужбових текстів і апелі до національних почуттів вірних - це лише найперший і найповерховіший етап оновлення Церкви від пост-атеїстичного гніту. Цей бо гніт сидить глибоко в серцях і душах кожного з нас, і його не викоріниш самим лиш перелицюванням „пакі-і-пакі" на „ще-і-ще".
Церковне оновлення - це, в першу чергу, зміна духовного клімату в Церкві, виховання пастви (головне, дітей) в любові до ближнього і до рідної землі, але також і виховання самих пастирів. Бо доки священик на парафії буде „цар-і-бог", доки місійне служіння сприймається як щось „сектантське", доки з вівтаря до людей доноситиметься саме лиш моралізаторство, не бути нашій Церкві по-справжньому Українською. Чи не видається блюзнірством цілування руки архиєреєві, що впихається у мерседес-600, у той час, коли на більшості його парафій (sic - така у нас лексика, саме «його») немає лементарного опалення. Доки громада потуратиме таким архиєреям, доти московство нашої Церкви буде її найпомітнішою рисою.
Згадаймо, яку ролю відігравали в нашій давній Церкві братства - і чи багато тепер важить у ній слово мирян? Чи нормальним є вибір парафії молодим священиком лише за кількістю дворів (а отже, прибутків) у ній? Скільки є нині таких священиків, що організовують недільні школи для дітей, відвідують хворих, знедолених людей у своїх парафіях? Чи б'є джерельним струменем живе слово просвіти? Ні, ні, ні!
Аж до середини XX століття Церква в Україні була значно більш українською, хоч офіційно так не називалася - подивіться скільки Церков було збудовано на чужині трьома хвилями української діяспори - включаючи й ту передостанню, повоєнну хвилю! По всьому світі існує багато сотень українських парафій, до яких належать українці, які не бачили Україну в четвертому і п'ятому поколіннях, але, будучи льояльними громадянами своїх держав, вони проносять водночас святу любов і шану до духовної Батьківщини своїх предків!
А скільки Церков збудувало 6 мільйонів еміґрантів нової, постсовєтської, четвертої хвилі? Жодної. Може, десь, з допомогою старшої діяспори - о дну-дві. Годі шукати правдивішого свідченням про стан українськости нашої Церкви, ніж ця вбивча статистика!
Та хоч далеко ще нашій Церкві до істинно української, все ж жодні заклики до реформ і змін не повинні тлумачитись спрощено радикально, бо Церква - за своєю суттю інституція консервативна. В цьому її сила - не тільки біда. Тож не роздираймо Тіло Церкви дрібними чварами щодо кількости „благодаті" чи „патріотизму" - бо ані благодать, ані патріотизм не вимірюється літрами чи відрами, а живімо мирно і радісно, пам'ятаючи, що Українська Церква - це серцевина нашого буття. Бережімо її, плекаймо її, але й вичищаймо водночас від атеїстичного бруду, успадкованого кожним з нас - і священиком, і мирянином, і єпископом, і монахом, бо Церква - не чиясь! Вона наша! І є такою, якої є ми самі. А в церковній політиці завжди більше саме політики, ніж власне церковности.
Підперезавшись заповзяттям, покладаймося на Волю Того, Хто підняв усіх нас з полону гріха і хаосу, і веде щасливо цим й майбутнім життям! А все решта нам, звичайно ж, додасться!

Редакція публікує матеріял про Великого Гостя, який завітав в Україну на початку ІІІ тисячоліття, передусім як нагадування про Знаки Долі, яких ми не помічаємо за минущими життєвими дріб’язками. Наш Гість заговорив про наше національне єство і покликання.

Нещодавно був презентований український переклад останньої книжки Івана Павла ІІ “Пам’ять та ідентичність” ( Львів: “Літопис”, 2005 рік). Спільний проєкт львівського видавництва та УКУ за фінансового сприяння Італійського інституту культури в Україні можна вважати своєрідним духовним заповітом понтифіка.

Папа Римський Іван Павло ІІ (18.05.1920 – 2.04.2005) належить до найвідоміших осіб Европи і світу. І це було зумовлене не лише посіданням папського престолу, але й діяльністю Святішого Отця. Він був один з найбільших моральних авторитетів сучасности. Ця справді видатна людина правила майже 26 з половиною років. Довшим був тільки понтифікат Пія ІХ, що тривав 31 рік і 8 місяців (1846-1878).
Обрання краківського кардинала Кароля Войтили папою стало знаковим і для Католицької Церкви, і для подальшого розвитку світової цивілізації. По-перше, була перервана понад 400-літня традиція, коли папами ставали італійці. По-друге, вперше папою став слов'янин. По-третє, у Ватикан прийшла людина з іншого боку “залізної завіси”. Недаремно віденський кардинал Кеніґ розцінив обрання поляка на престол святого Петра, як “психологічний землетрус для всієї Східньої Европи”.
Свою другу пастирську візиту новообраний Папа здійснив у червні 1979 року в Польщу. Ступивши з літака на рідну землю, він поцілував її і промовив слова, які не могли сподобатися тодішній владі: “Нехай зійде Дух Святий і відновить цю землю”. Таких велелюдних зібрань Польща не знала віддавна. Місцева комуністична влада, попри вказівку Москви, не змогла завадити приїздові понтифіка. Автор цих рядків, уперше побувавши в серпні 1979 року в своєї тітки у Варшаві, був вражений тим, наскільки відрізняються дві радянські території – УРСР і ПНР. Не пригадую, що тоді писала про візиту київська і “центральна” преса. Підозрюю, що не вельми захоплюючим був тон. Але Варшава і через півтора місяця після відвідин Польщі Папою все ще жила тією великою подією.
Показово, що наступного 1980 року, коли суднобудівельники Ґданська, Ґдині і Щеціна вдалися до масових протестів, вимагаючи дотримання прав людини, утворення вільних профспілок і скасування цензури, на брамах різних підприємств з’явилися портрети Івана Павла ІІ. Того ж року, 2 грудня, Папа видав енцикліку про Боже милосердя (“Dives in misericordia”): “Відомо, що в ім’я фальшивої справедливости (наприклад, історичної чи клясової) неодноразово нищать інших, вбивають, позбавляють волі й елементарних людських прав. Досвід минулого й сучасного вчить, що самої справедливості не досить, що – мало того – це може довести до заперечення і знищення себе самого, якщо не вдатися до формулювання людського життя у різних його вимірах, до тієї глибшої сили, якою є любов”.
А 31 грудня, перебуваючи в Кракові, понтифік назвав події в приморських містах трагічними: “Мірою трагедії, яка розігралася тими днями, є і залишиться факт польської крови, пролитої поляками!.. Рік, який проминув, був для нас, особливо на останньому етапі, важким, болісним роком. Маємо тяжкий досвід останніх тижнів перед самим Різдвом. В історії нашого народу запишеться цей досвід кривавим слідом, слідом польської крови, пущеної самими поляками.
Немає сумнівів, що предтечею процесів, які стануть відомі як перебудова, був Іван Павло ІІ, а не люди з так званим “новим мисленням”. Бо хіба могло народитися справді нове мислення в головах представників і спадкоємців одного з найжорстокіших тоталітарних режимів ХХ століття? В своїй останній книжці “Пам’ять та ідентичність” (“Memoria e identita”) Іван Павло ІІ, пишучи про падіння комуністичного режиму, зазначив: “...пояснювати це лише економічними чинниками було б досить наївним спрощенням. З іншого боку, я добре знаю, що було б смішно твердити, що це Папа своїми руками повалив комунізм. Гадаю, що пояснення можна знайти в Євангелії. Коли перші учні, послані з місією, повернулися до свого Учителя, вони сказали: “Господи, навіть і біси коряться нам з-за Твого імені”. Христос відповідає їм: “Не радійте тому, що духи вам коряться, але радійте тому, що ваші імена записані на небі”. А з іншої нагоди Він додає: “Кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити”. Слуги непотрібні... Усвідомлення того, що я – “слуга непотрібний”, росте в мені посеред того, що відбувається навколо мене – і мені з цим добре”.
За чотири роки до обрання Папою Римським кардинал Кароль Войтила у своєму вірші “Думаючи про Вітчизну, повертаю в бік дерева”, написав: “Любов сама врівноважує долю”. Так про сенс життя могла сказати людина драматичної долі, яку не зламали і не озлобили втрати близьких людей із самого дитинства. Малому Каролеві не сповнилося й дев’яти років, як померла його мама, Емілія Качоровська. Через три роки не стало його старшого брата. Ще немовлям померла його сестра.
У своїй книжці “Дар і таємниця”, виданій у Кракові 1996 року до 50-ої річниці священицького служіння, Іван Павло ІІ згадував той час: “...після смерти мого старшого брата ми залишилися з батьком удвох. Я міг щодня спостерігати за його життям. Воно було суворим. За фахом він військовий, а коли овдовів, воно все більше ставало життям постійної молитви. Не раз траплялося мені прокидатися серед ночі, й тоді заставав мого батька на колінах, так, як на колінах бачив його завжди в костьолі. Ніколи ми не розмовляли про священицьке покликання, але цей батьків приклад був якоюсь першою домашньою семінарією”.
В 21 рік Кароль Войтила залишився сам, як палець, на білому світі – у небуття відійшов батько, також Кароль.

***

Майбутній Папа народився 18 травня 1920 року у невеличкому містечку в передгір’ї Татр, у Малих Бескидах, неподалік Кракова. Звідси майже рукою подати до словацького кордону і не дуже далеко до кордону з Україною. Польські біографи Івана Павла ІІ не вельми люблять згадувати про етнічне походження його мами. А була Емілія Качоровська з українського роду. Про це відомо в колах українських богословів. Про це знають і представники Української Греко-Католицької Церкви. На одній із зустрічей з ними Папа визнав, що в його жилах тече й українська кров – від матері. Ті, хто слухав Івана Павла ІІ під час його першої пастирської візити Україну в червні 2001 року, констатували, що вимова Папи була майже бездоганною.
Свої проповіді кардинал Войтила виголошував не тільки під час богослужінь у храмах, але й у школах перед учнями. І були то не релігійні проповіді у строгому розумінні цього виразу, а мудрі слова, сповнені власного досвіду: “Кожну людину чекає в житті боротьба. Боротьба не фізична, не якась там “бійка”, котру хлопці інколи зчиняють поміж собою. Кожну людину чекає в житті боротьба духовна. Боротьба – дивна річ, скажу вам, - знаєте з ким? Насамперед – боротьба із самим собою”.
Вельми цікавими були і проповіді, звернені до вірних. Кардинал Войтила не вагався говорити правду про догми, які панували тоді за “залізною завісою”. Відвідуючи в червні 1973 року Освенцім, він дав убивчу характеристику панівному в країнах соцтабору вченню: “Атеїзм означає безбожництво, а, отже, виховання без Бога. Стверджують, що то є вираження поступу. Ми маємо щодо цього принципові сумніви… Не можу їх не висловити, коли промовляю в Освенцімі, в місці жахливого концентраційного табору, який також є – не забуваймо про це – плодом атеїстичного виховання. Ми знаємо з досвіду нашої найновішої історії, що без Бога і проти Бога не виховуються люди шляхетними. Натомість дуже часто виховуються такі люди, які створили Освенцім…”.
Вертикальний розвиток людини – розвиток до Бога – є внутрішнім. І основною ознакою його є те, що він не підлягає смерті… Ми усвідомлюємо, що горизонтальний напрямок розвитку людства, якби був єдиним, означав би остаточну поразку, смерть, перекреслення кожного з нас. І матеріалізм врешті-решт цього вчить. Він є похмурою доктриною.
Вже обіймаючи папський престол, Іван Павло ІІ у своїй енцикліці “Віра і розум” (“Fides et ratio”, 1998 рік) окреслить зв’язок між цими, на перший погляд, несумісними поняттями і сферами: “Нехай не здається недоречним мій серйозний і рішучий заклик відновити єдність віри і розуму, яка дозволить їм діяти у відповідності з їхньою природою, зберігаючи взаємну автономію. Глибині віри повинна відповідати відвага розуму”.
Слова Папи йшли разом із його ділами. З його ініціятиви були засновані Папська академія наук, членами якої є кілька десятків Нобелівських лавреатів, і Папська академія суспільних наук. Іван Павло ІІ створив також Папську Раду у справах культури, оскільки вважав, що віра, яка не стає культурою, неглибока і недосконала.
Важливим чинником сучасного суспільного розвитку Кароль Войтила, ще будучи єпископом, вважав публічні акти пробачення. Саме він виступив ініціятором написання звернення до німецьких єпископів у 1965 році, в якому йшлося про трагічні періоди у відносинах між польським та німецьким народами, про кривди часів ІІ Світової війни та інші завдані кривди. Звернення закінчувалося словами: “Пробачаємо і просимо вибачення”.
Це був один з перших кроків на шляху до об’єднання европейських народів. Однак комуністична влада Польщі відреагувала у звичний спосіб: почалася антивойтилівська кампанія у засобах масової інформації.
Цю тему Кароль Войтила розвивав і тоді, коли став Папою. Під час другої візити до Польщі в червні 1983 року Іван Павло ІІ виголосив наступне: “Пробачення – це сила великої любови. Пробачення – це не слабість. Пробачення не означає відмови від правди і справедливости. Означає: вимірювати правду і справедливість у дусі Євангелія”.
А в березні 2000 року, під час урочистої літургії в соборі Святого Петра понтифік пішов ще далі: “Католицька Церква ввійшла у ХХІ століття з проханням простити їй те зло, винуватицею якого вона була впродовж усього часу її існування”. Кривдами, які Католицька Церква визнала і за які попросила прощення в Бога вустами Папи, були хрестові походи, інквізиція, переслідування єврейського народу, терпимість до рабства, допущення поділу християнського світу. Промовивши слова “Просимо вибачити й простити”, Іван Павло ІІ висловив надію, що з пробачення народиться єднання. Разом з тим він підкреслив, що за зло, яке здійснюється в нинішній час – а це, на його думку, атеїзм, байдужість до релігії, секуляризація, етичний релятивізм, порушення права на життя, недостатня увага до бідних країн – несе відповідальність кожен християнин.
За час перебування Івана Павла ІІ на папському престолі кількість держав, з якими Ватикан має дипломатичні відносини, зросла з 97 до майже 200.
Папа був переконаний, що “право на працю є сучасною гарантією гідності людини, яка без чесної праці позбавлена умов для особистого і суспільного розвитку”. Виступаючи з трибуни ООН в Нью-Йорку, він закликав до звільнення політики від “паралізуючого тягаря цинізму”.

Окрема сторінка в діяльності Івана Павла ІІ – його взаємини з Україною. Вони почалися набагато раніше за проголошення незалежності. Папа взяв безпосередню участь у святкуванні 1000-ліття хрещення України-Руси в Римі у липні 1988 року. Звертаючись до греко-католиків з листом з цієї нагоди, він наголосив, що “приналежність до Католицької Церкви не повинна вважатися ніким як несумісність з добром власної Батьківщини та зі спадщиною святого Володимира”. А його промова-привітання була опублікована українською та італійською мовами в офіційному органі Ватикану.
Скоро мине п’ять років з часу першої пастирської візити Івана Павла ІІ в Україну. Приїхав він у досить складний, з погляду політичної ситуації, час. Розгорявся касетний та інші скандали. Але в тому й духовна сила папи, що його співрозмовником був не тільки вищий політикум України та церковні ієрархи, а й український народ. Серед усіх його виступів в Україні найемоційнішою, мабуть, була його промова у Львові на зустрічі з молоддю. Зупинившись на любові до ближнього, “якій присвячені сім заповідей”, Іван Павло ІІ зазначив: “Вони вказують нам шлях для встановлення стосунків з іншими людьми, на основі пошани й любові, правди й справедливості. Хто практикує цей Божий закон, той дуже часто йде проти течії. Молоде України, Христос запрошує тебе йти проти течії!.. Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до нарешті вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива, і в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя… Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріялізму, який, хоч і на словах не відкидає Бога, однак заперечує Його фактами, виключаючи Його з життя… Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу”.
Прикметно, що один з найвідоміших європейців сучасності спонукав майбутнє українського народу пливти проти течії, ніби промовляючи цим, що змін не варто чекати на березі. Їх треба наближати масовим запливом, причому проти течії.
В своїй останній книжці, торкаючись ідеологій зла та джерел нацизму і комунізму, Іван Павло ІІ зазначив: треба проаналізувати “філософію зла” в її европейському і не лише европейському вимірі. Ця аналіза веде нас поза межі ідеології. Він спонукає нас заглибитися у світ віри... Нема такого зла, з якого Бог не міг би видобути більшого добра”.

Софія Київська – пам’ятка світового значення. Такого, як приміром грецький Парфенон і римський Колізей. Справа в тому, що зазвичай християнські храми присвячуються або святам (Різдва, Стрітення, Великодня), або котромусь святому (Павлу, Миколаю, Петру...). А такої християнської святої як Софія до ХV ст. не було. Отже, це просто образ мудрости. Рідкісний, особливий випадок, щоб до ХV ст. християнський храм був названий іменем Софії.
Афінський Парфенон збудований на місці історичної битви з персами, і Київська Софія також побудована на місці історичної битви – з печенігами, після якої ці кочівники взагалі зійшли з історичної сцени.
Так само як Парфенон присвячений богині мудрости Афіні, Київська Софія присвячена Софії, тобто мудрості. Коли б ми з вами завдалися наміром дати лаконічне означення, що таке античність, то яка була б відповідь? Це концепція софійности світу.
Античні греки додумалися: є два типи мудрости. Є мудрість, котра в голові – „Логос”, і є мудрість, що в бутті, в речах – це „Софія”. І вони дійшли висновку, що світ – це книга. Світ читається, як ми читаємо книгу. В книзі кожен знак пунктуації, кожне слово мають якісь приховані, божественні смисли, і приєднання до цих смислів дає радість буття, радісне мистецтво. І власне прилучає до якоїсь життєвої благодаті. Тому світ – книга...
Це розуміння виявилося вкрай важливим для християнства. Річ у тому, що християнство – теїстична релігія, тобто Бог у ній не субстанція, і не енергія, як в брахманізмі, Бог – особистість, така ж особистість, як кожен з нас. Ця особистість має біографію (Євангелію), має характер (відомо, що Ісус плакав, але ніколи не сміявся).
Але як пов’язати зі світом особистість Бога? І тут згадаємо античну концепцію софійности світу. За нею світ – це текст Бога, це слова Бога. Звідси – „у почині було Слово, і Слово було у Бога. І слово було – Бог”. Таким чином і Сам Ісус – це Слово з великої літери, яке було на першопочатку. Звідси і винятковий пієтет перед знаками довколишнього світу. Приміром, київський літописець описує історичну битву; і у нього ж – „пройшла корова”. Те, що пройшла корова, має не менше значення, ніж сама битва! Це значення, знак чогось, якихось дуже важливих смислів, можливо, божественних смислів.
Чому – тепер нам стане зрозуміло – у Київі виник храм Софії. Київська Русь, і, відповідно, Київська держава, народилась не березі великого степового океану. Уявіть собі Великий Степ, що починається біля Великої Китайської Стіни – степи Монголії, степи Середньої Азії, степи Прикаспію, степи Уралу – і степами України й Угорщини він закінчується поблизу Альп. Великий Степ, що охоплює два континенти! Цей степ був етнічним казаном, який безперестанно „вихлюпував” хвилі кочівницьких нашесть.
До речі, прикметна обставина: у нас відкрилась тема української культури. І як завше, коли щось відкривається (як – для прикладу, Америку відкрили), туди ринули авантурники. Ось і нині в українську культуру сипонули авантурники, котрі пишуть казна-що.
... Культура випрацьовується в містах. Україна – особливий регіон світу. Тут до середини ХVІІІ ст. сіл, як таких, не існувало. Натиск степу могли витримати лише укріплені поселення – міста. Те, що називалось селами, насправді були козацькі хутори (згодом, звісно, з’явилися села). А козацький хутір – це не село; у козаків ужиткова мова – латинь. В „Тарасові Бульбі” головний герой говорить: „І я Горація по-латині читав”. Відтак це було зовсім інше середовище, дійсно винятково цікаве – воїн-селянин, воїн- землероб.
Цей Великий Степ, що „тиснув” на Київську Русь, для киянина, русина, був „пітьмою зовнішньою”, хаосом. Хаосові потрібно було протиставити розумну Ойкумену, тобто розумне буття. Такою розумною Ойкуменою могло стати місто, центром якого є Софія. Це – альтернатива хаосові Степу. Зауважмо, місто тоді бачилося інакше, ніж у нас тепер... тоді місто чітко відокремлювалося стінами. За стінами було вже не місто. Самі стіни пов’язувалися за словом „ціломудріє”. Лише після Жанни Д’Арк, дівчини-лицаря, це поняття перенесли на жінок. До того воно стосувалося тільки до стін, що охороняли мудрість міста. Місто розумілося як цілісний образ, як земна ікона небесного міста – Єрусалиму. В літописах місто, город постає в образотворчому контексті – „І одягнулася Русь у білу ризу городів”.
Звідси особливе значення й самої ідеї Софії. Ясна річ, це християнський храм, головний храм Київської Руси. Проте водночас це був і духовний центр. Тут на другому поверсі влаштовувались бенкети, дипломатичні прийняття, тут містилася перша бібліотека. Отже, в цілому це був храм мудрости, храм Софії. Більше того, подібно як Парфенон (це моя метафора) був транслятором античної традиції в Західню Европу, Київська Софія була транслятором античної традиції у Східню Европу.
Один церковний письменник, ХV ст. написав про православні храми так: „Тихі гавані безкрайніх степових просторів з їхніми нерозв’язними проблемами”. Храм як гавань в степовому океані!
Софія – друга кам’яна споруда на Русі. Тут випрацьовувались основи православної архітектури. Візьміть готику. Твердять, що це мистецтво вписувати лінії в небо, де головне завдання – висловити безмежність у самій споруді. Тут цілком протилежне завдання: будова монументальна, але майстер зробить все, щоб воно творило інтимне, камерне враження. Важливо не в споруді виразити безконечність, а спорудою відкрити безмежність неба. Ось чому над православними храмами присутній особливий ефект дуже високого неба.
... Християнський храм будується інакше, ніж храми до нього. [...] Античний храм – у нього не входили. Античний храм – це футляр бога. В нього входили лише жерці. А народ збирався довкола на майдані.
Православний храм будується по-іншому – зібрати всіх під одним куполом. Він будується як модель світу. Тобто, тут є простір, заданий архітектурою, хрестово-банною композицією, в основу її покладено хрест. Простір відчутний завдяки димові кадил; а час – через порядок прочитання фресок. Зазвичай проти годинникової стрілки, знизу вгору.
[...] Ми дивимося на головний образ Київської Софії – Оранту... Тут немає побічного джерела світла, як звичайно в картинах. Тут світло всюдисуще, тобто світло божественне. Воно створене так: мозаїка, смальта, кубики під різними кутами розсіюють світло, виникає внутрішнє світіння. Абсолютно унікальне світіння. Аналогів такого образу Матері Божої не збереглася. Божа Мати здебільшого зображувалась інакше: вона тендітна, „свічноподібна”. Тут вона масивна, важка, і як в акафісті Матері Божій – постає воїтелькою Божою. [...]
Подвиг Оранти – це подвиг вічного „тримання” рук перед Богом на захист грішного людства. Тому й зображена Вона як воїтелька, як згусток волі і сили, від якої повинні згинути всі вороги [...].
Над Орантою напис із 45-го псалому – „Воно не похитнеться” (в давньогрецькій мові – місто – середнього роду). „Воно не похитнеться, Бог в середині його. Бог йому допоможе з раннього ранку”. Цим написом і цим зображенням Київ перебуває під захистом Матері Божої.

Відкриття виставки
Нове ікономалювання для відроджених храмів
В переддень Великодніх свят 20 квітня ц. р. в „Галереї мистецтв” Національного університету Київо-Могилянська академія, з нагоди 60-ти ліття корпорації „Укрреставрація” відкривається виставка ікон, виконаних художником Миколою Малишком.
В часи незалежної України бачимо активне відродження як понівечених старих храмів, так і побудова нових. Гостро вималювалась проблема сучасного сакрального мистецтв, традиція якого була перервана з ідеологічних міркувань попередньої доби.
Коли на початку 90-х років на вимогу громадськости, зокрема Фонду О. Гончара і за безпосередньої участи самого письменника, за відродження знищених з політичних міркувань святинь українського народу – Михайлівського Золотоверхого собору та Успенського собору Київо-Печерської лаври, розпочалися роботи, корпорація „Укрреставрація" об'єднала зусилля не лише майстрів-реставраторів різьблення по дереву, позолотників, а й художників.
Перші кроки, окрім Академії мистецтв, в цьому напрямку почали робити реставратори корпорації „Укрреставрація" у співпраці зі Спілкою художників України, яким належало відновлювати знищені святині, вивчаючи стильові особливості ікономалювання кількох періодів – Середньовіччя, бароко, клясицизму тощо, дбати про сталість національних традицій, розробку ідей попереднього досвіду.
За описом А. Шафонського у XVIII - XIX століттях в давній частині міста Борзна Чернігівської губернії існувало шість храмів, серед них і церква Різдва Богородиці (дерев'яна).
Внаслідок багатьох переробок вже кам'яної церкви на цьому місці до нашого часу збереглася церква, що була освячена у 1905 році. В ній три престоли, головний в ім'я Різдва Христового, в північному приділі в ім'я Різдва Богородиці і в південному – в ім'я Всіх Святих, Архітектурним формам споруди притаманне використання елементів неоросійського стилю, який був поширений в церковному будівництві тих часів. Роботи з проєкту реставрації церкви Різдва Христового в м. Борзна Чернігівської области виконав інститут „УкрНДІпроєктреставрація” (автор проєкту архітектор Лариса Цяук), а в натурі роботи ще тривають.
Про автентичний іконостас існували лише описові свідчення щодо складу ікон. Тому художникові Миколі Малишку належало створити зовсім нові ІКОНИ в неовізантійській традиції, що було затверджено Науково-реставраційною художньою радою корпорації „Укрреставрація".
Праця над іконами тривала протягом 2002-2004 років, техніка виконання фарбами „полікольор", на дереві (липа).
На думку Миколи Малишка, „візантійське мистецтво створило таке бачення світу, яке понад тисячоліття триває і залишається актуальним і нині; але я розрізняю ікономалювання і образотворче мистецтво”.
Для створення іконостасу для храму Різдва Христового в Борзні були залучені першоджерельні зразки як київських храмів, так і світових, мініятюри Київської Псалтирі та інші.
На певному етапі праці було докладно проаналізовано досвід ікономалювання неовізантійського, стилю модерн та досвід художників Росії, зокрема храму на Крові.
Сувора і жорстка дійсність, вимагає виразніших акцентів добра і любови. Христос на іконах добрий і люблячий і водночас суворий, сильний і могутній Бог.
Велику працю виконав у цій справі також Петро Малишко.
Щира дяка усім, хто критикою і порадами допомагав створити цей іконостас.
Особливою притягальністю в іконостасі вирізняються образи Богоматері – єдиної, чистої і пренепорочної, що постає не лише вірності природі у одуховно осяйною, але й живою в своїй пластиці, рухах і виразах, згідно з візантійською традицією.
Маємо надію, що і церкву нарешті буде відреставровано, і цей високохудожній сучасний іконопис поверне людям віру і надію на краще в Божому домі.

Інна ДОРОФІЄНКО,
Головний художник-реставратор корпорації „Укрреставрація”

Група мистців, постраждалих від пограбування Патріярхії УАПЦ, звернулася до Президента України (3 березня 2006 р.).
У зверненні сказано 3 березня 2006 рр. група іконописців і колекціонерів звернулася до Президента України, Прем’єр-Міністра та міністра внутрішніх справ із відкритим листом: «Вельмишановний Вікторе Андрійовичу! Вельмишановний Юрію Івановичу! Вельмишановний Юрію Віталійовичу! До вас звертаються художники та власники ікон, що надали твори для виставки ікон Українського центру візантиністики і патрології. 4 лютого 2005 року будівлю Патріярхії УАПЦ, в приміщенні якої працював Центр, було захоплено бригадою бойовиків на чолі з тернопільським митрополитом Мефодієм (Валерієм Кудряковим). Бандити в рясах незаконно заволоділи художніми цінностями, що є приватною власністю художників, колекціонерів, реставраторів, парафіян. Ми повірили гаслу нової влади: «Бандити мають сидіти в тюрмах!» Постраждала сторона пішла законним шляхом, намагаючись через суд повернути свою власність. 27 вересня 2005 року Шевченківський районний суд міста Києва виніс рішення про повернення майна власникам. Неодноразові спроби наших представників на чолі з судовим виконавцем потрапити в опечатане приміщення Патріярхії УАПЦ та витребувати незаконно утримуване майно не мали успіху. В той же час захопники мали вільний доступ до всіх, навіть опечатаних, приміщень. 23 лютого 2006 року судовий виконавець разом з нашими офіційними представниками, потрапивши до приміщення Патріархії УАПЦ, побачили, що кімнати, де зберігалося описане майно – порожні, майно викрадене та вивезено в невідомому напрямку, а в приміщенні хазяйнують представники партії захисників вітчизни Ю.Кармазіна. Ми вважаємо розгром галереї Українського центру візантиністики і патрології та викрадення творів іконопису, живопису та графіки злочином проти культури і вимагаємо зробити все можливе для повернення наших творів, а також для притягнення до кримінальної відповідальности всіх причетних до цього злочину на чолі з тернопільським митрополитом Мефодієм».

В Божих храмах
Від краю до краю
Дзвін святковий
Велично лунає.
Він просториться
Аж до небес,
Що Син Божий Христос –
Воскрес!

А чи вже готові
Прутики вербові?
Вже, вже: світ воскрес,
Сяє сонце із небес,
Сонце з неба припекло
Звеселилося село!
А чи вже готові
Свічечки воскові?
Вже, вже: бо весна,
Великодній дзвін луна,
Великодній дзвін з небес
Возвіща:
– Христос воскрес!

До рідного краю
Летять з далини,
В гніздечка вертають
Посланці весни.
Журавлики линуть
Додому здаля,
Для них Україна –
Найкраща земля.
І ти, милий друже,
Завжди пам’ятай,
Куди б не полинув,
Додому вертай.

СИДИТЬ ВЕСНА НА ГІЛОЧЦІ
Вірш Галини Могильницької

Сидить весна на гілочці
Та й гойдається.
Хто не йде стежиною –
Зупиняється:
– Подивіться, людоньки,
На галузочці
Гойдається веснонька
В синій блузочці!

Верболіз пролісково світиться,
Пахнуть сонцем веселі котики.
І танцює бджолятко на квіточці
У жовтеньких ботиках.

Спасибі, Господи, Тобі
За ласку і любов;
За те, що милості Свої
Даруєш знов і знов.
Спасибі за батьків моїх,
За друзів і рідню,
За те, що бережеш усіх,
Кого я так люблю.

Квітне квітень ніжним цвітом,
Линуть пахощі над світом,
Черемшина аж п’янить,
Бджілка сонячна бринить.
Квітень-красень наш ясний,
Серединочка весни.
В квітні ллється синь з небес,
В квітні Божий Син воскрес.

Повернулась ластонька
Навесні до хати,
До віконця ластиться,
Питає, де мати.
Не хвилюйся, ластонько,
Оновляй гніздечко –
Ходить наша матінка
Десь тут недалечко.

В лошатка вуса білі,
Мов сметана, –
Воно в долині
Напилось туману.
Гніда кобила, а під оком
Біла пляма –
Це так лоша
Поцілувало маму.

ЧУМАЦЬКИЙ ШЛЯХ
Написала Зірка Мензатюк

Небо синє-пресинє. А що то в ньому біліє від краю до краю?
– То полотно. І я таким буду, – сказав льон.
– То розсипалось борошно, – заперечила пшениця. – Хто-хто, а я на борошні розуміюся.
– Мууу, то молоко. Он скільки його – ціла ріка розтеклася! – мрійно сказала корова, жуючи жуйку.
– А може, то туман? Він зранку прощається зі мною й піднімається в небо, – зітхнула долина.
– Ні, то сіль! – хлюпнуло море солоною хвилею.
– Таж-ж-ж то вишні цвітуть! Тож-ж-ж вишневого стільки! – збуджено загули хрущі.
Тільки Марійка нічого не сказала. Вона дивилась, як у небі ясніє Чумацький Шлях, і думала про те, куди ж то він веде? Чи до зірочок, що у вечірню пору загоряються, наче свічечки в церкві? Чи до прегарних білявих янголяток? Бо коли є дорога, то неодмінно вона кудись веде.

СПЕКЛА МАМА КОРЖИКА
Написав Андрій М’ястківський

Надвечір спекла мама коржика. Круглого, великого, з білого пшеничного борошна. Поставила вона коржика на вікно, щоб прочах, бо гарячий. Котик Мурчик хотів його їсти. І малий Івасик теж…
Та надлетіла сорока-білобока і стала кружляти над хатою:
– Стре-ке-ке! А що це таке ясне й біле на вікні в Івасиковій хаті?
Підкралася, вхопила коржика лапами та й понесла високо-високо.
Не встиг Мурчик нявкнути. Не встиг Рябко гавкнути. Не встигла матуся охнути. Не встиг Івасик на сороку гримнути, як коржик, круглий та ясний, був у вечірньому синьому небі. Сусідська Тоня каже:
– То повний місяць.
А Івасик знає, що це мама спекла коржика.

Ой дощику, поливайнику,
Поливай, поливай,
Поливай, поливай
Та і нас не минай.

Вийди, вийди, сонечко,
На дідове полечко,
На бабине зіллячко,
На наше подвір’ячко.

Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна.
Принеси нам збіжжя,
Принеси нам квіток.

Вода, вода холодная,
Стечи з мене,
Кругом мене.
А з кого не стече,
Того сонце спече.
С "Малятко", 2006.

Дівчатка й хлопчики беруться за руки, ходять колом і співають:

– Ой, весно, весно,
Що ж ти нам принесла?
– Принесла вам сонечко, Двічі
Весняне віконечко.
– Ой, весно, весно,
Що ж ти нам принесла?
– Принесла вам сім’ячко, Двічі
Щоб родило зіллячко.
– Ой, весно, весно,
Що ж ти нам принесла?
– Принесла вам квіточки, Двічі
Щоб раділи діточки.

Діти стають у коло і, взявшись за руки, виводять веснянку.

Розлилися води на три броди.
Приспів:
Гей, діти-квіти, весна красна, зілля зелененьке.
А в першому броді зозуля кувала.
Приспів.
А в другому броді щука-риба грає.
Приспів.
А в третьому броді соловей співає.

Життя у слові
У своєму помешканні Василь показав мені свою давню кольорову побільшену фотокартку. Маленький гарненький хлопчик, янголятко. На зорі свого життя Василь іще зачудовано розглядував цей дивний і прекрасний світ...
Родом поет із Волині, із міченого Божою благодаттю Почаїва. У його сутності струменить глибоко вкорінене відчуття культу міченого місця.
Вірші поета перейняті любов’ю до світу і людей. Уже із ранніх віршів Василя Лящука струменить світло осяяння, який цей світ прозорий у пульсуванні своїх безкінечно змінюваних з’яв. І відчуття присутности у світі волі Творця. Слово Василя Лящука завжди повнозначне, у поетичних текстах воно зберігає свою первісну суть, свої первісні значення і звучання. У своїм серці він завше плекає відповідальність перед словом. Душа поета перебуває у постійнім простуванні до вдосконалення.
Василь Лящук – автор п’яти поетичних книжок. Він плідно працює у галузі поетичного перекладу з інших мов. Його переклади продовжують традицію високої української перекладацької школи.
Андрій КОНДРАТЮК

Поезія – то музики сестра:
То тішить нас, то викличе до бою.
У всьому злому поселяє страх
І нас веде невтомно за собою.

Де пристрасть, де порив, там і вона.
Вона – мов кінь, що збурено гасає.
Людські серця гартує і одна
Ріднить людей високим зоресяєм.

Потрібна всім, як ліки, як вода
І як повітря. Без якого чахнем.
Суворим оком всесвіт огляда,
Трояндою неторканою пахне.

Жива перлино сонячних світів.
Поезіє! Моя найліпша зброє!
Якщо один тебе не зрозумів,
Не бійсь! Бо завтра зрозуміють троє.

Той день настав, пробивши темінь наглу,
Як шум весни, як льоду тріск, що скрес.
„Христос Воскрес!” – у хаті пролунало.
І мовив я: „Воістину Воскрес!”.

У мами усмішка така багата,
Що і тепер не в силі описать!
Сміються очі радісного тата.
Уся родина, мов квітучий сад.

А там, на сході, вже крокує сонце,
Злітає щедро мелодійне „Бам-м-м-м!”
Йому назустріч, у святковий тон цей
Несеться з гаю срібнопташий гам...

А навкруги, мов запахи півоній,
Мов найщиріша Божа благодать,
Лунають дзвони, Великодні дзвони,
Що кличуть нас боронитись і страждать.

Страждань, скорбот зазнала ж ненька...
Ні будні не вберуть їх, ні свята.
Її рука натруджена, худенька,
Зате душа – і мужня, і свята.
Коли ти согрішиш, вона суворо
Відразу вкаже помилки твої.
Тебе вогнем пектиме жаль і сором.
Якщо ти гнів і осуд затаїв.
Ніхто не любить щиро так, як мати,
Ні діти, ні онуки, ні брати
Вона, як Бог, уміє все прощати,
Лише себе не вміє берегти.

Ти пахнеш травами, село,
Ромашкою та чебрецем.
Для мене всім ти є й було, –
Давно хотів сказать про це.
Не проміняв би я й тепер
Ані на Лондон, ні на Рим
Тебе, моє село, тебе.
Що звуть Почаївом Старим.
Моє улюблене село,
Мого дитинства світлий край!
Куди б мене не занесло,
Я вічно твій. Запам’ятай!

Священна музико небес,
Мелодіє любови неінертна!
Не можеш бути сіра чи подерта,
Щодня жива, овіяна, безсмертна…

Священна Музико Небес.
Торкаєш душі, мов свята царівна,
Усі віки, бентежна і чарівна.

Ти дорога – немов Вітчизна рідна.
Священна Музико Небес.
Ти завше появляєшся в обнові,
Ступаєш дзвінко в повсякденній мові,
Ти урочисто йдеш у Божім Слові.

Священна Музико Небес.
З Тобою нині – всі літа і зими –
Веселимося й тішимося всі ми.

Немов небесні вічні херувими.
Священна Музико Небес.
Сердечний спів – не просто голосіння.
Господнім Світлим Славним Воскресінням.

Народженим згори. Даєш спасіння.
Священна Музико Небес.

Без чудесної віри в людину,
Без добра у найтяжчу хвилину,
Без чутливого компаса й мапи.
Без мети, що дає всім відраду,
Без сміливости в битвах за правду,
Світе мій, ти нічого не вартий!

- Небо синітиме вічно? -
В мами синочок пита.
- Так, любий синку мій, вічно, -
Тихо шепочуть вуста.

- Сонце світитиме завше? -
Хлопчик усе не змовка.
- Так! – мовить мама й, обнявши,
Горне до себе синка.

- Вічно світитиме й сонце.
Гріть буде серце твоє.
Завше у наше віконце
Лить буде світло своє.

Тебе відкрити хочу, слово,
Тебе, моя незламна мово.
Тебе, що змалку вчила мати,
Я прагну звідати, пізнати.
І подих твій – палкий, розкутий,
Бажаю в душу зачерпнути.
Твою відчути невсипущість,
Відвагу, стійкість і живучість,
Твою минувшину й майбутність,
Твою пісенність і могутність
Високу мудрість, тиху мужність,
Твою енерґію і пружність.
З тобою будемо, крилате,
І горе, й щастя зустрічати.
Тож дай хоч крапельку збагнути
Твоєї істинної суті!

На хмарині сидів Ангел і славив Бога. Він грав на арфі та співав:
Бог є любов,
Піклується про тебе,
Дарує знов
Тобі Він сонце й небо...
Повз хмаринку пролітав теплий весняний Вітерець. Він дуже поспішав, тому не міг дослухати пісню до кінця, але перші два слова дуже запали йому в серце. "Бідні, бідні люди! Вони завжди сумні, змучені й заклопотані. Мабуть вони не знають, що є Господь, Який щодня дбає про них. Обов'язково слід сказати людям, що Бог є," – подумав Вітер.
Того дня, пролітаючи вулицями міста, він кожному перехожому шепотів на вухо цю добру звістку.
– Бог є!
– Ну то й що? Яка різниця? – стомлено відмахнулася пані, яка дуже поспішала.
– Як "то й що?"! Адже Він любить вас і піклується!.. – не вгавав Вітер, але жіночка його вже не чула.
– Бог є! – промовив легкокрилий благовісник до молодика з цигаркою на автобусній зупинці.
– Відчепись! – і парубчина вилаявся, сідаючи в автобус. Вулицею йшов зажурений чоловік, який болісно роздумував про щось.
– Бог є! – спробував потішити його Вітер.
– Нема, нема твого Бога! Де Він був, коли гинула моя родина? Чому на світі стільки зла? Геть!
Засмучений Вітер сів на лавці в парку та заплакав:
– Господи, чому все так виходить? Я ж хотів утішити людей, а вони навіть слухати про Тебе не хочуть! Що мені робити?
І, ніби у відповідь, долинула до нього пісня Ангела, що сидів на хмарині:
Бог наш Отець,
І в найтемнішій ночі
До всіх сердець
Постукати Він хоче.
Вітер хутенько витер сльози й подумав: "Спробую ще раз!"
– Бог є! – прошепотів сивій бабусі, що сиділа поряд.
– Я знаю, – всміхнулася старенька. –Він завжди піклується про мене.
– Бог є! – промовив Вітер до школярки, яка стрибала в "кляси".
– Ага, це ж Він допоміг мені написати диктант на "відмінно"! – похвалилася мала.
– Бог є! – сказав літун до сумноокого задуманого пана, що йшов парком.
– Дякую, тепер я знаю, де шукати підтримки. Істинно, Бог може й найглибше горе перетворити на радість.
Натхнений успіхом, Вітерець полетів благовістити далі: "Господи, який я щасливий, коли люди усміхаються!"
Наступного ранку він знову пролітав повз хмарину, на якій сидів Ангел і славив Бога:
"Христос воскрес! " –
Лунає всюди!
Творця чудес
Прославте, люди!
– Овва! Сьогодні Великдень! – зрадів Вітер. – Яку чудову новину я можу повідомити кожному серцю!
І він полетів, наспівуючи й собі:
Христос воскрес!
Радіймо нині!
Хай до Небес
Хваління лине!

Петро СОРОКА. ДЕННИКИ 2004-2005 РОКІВ. – Тернопіль: СОРОКА, 2006
Не багато знайдеться в теперішній українській літературі книжок, де світ автора і світ знаних ним реальних людей, зокрема і тих, хто бере на себе право орудувати словом – постає як багатоголосний внутрішній полілог, і головне, постає він як місце „де треба думати про душу”. Саме через призму цього фундаментального опертя – розглядає автор „Денників 2004-2005” (а це вже шоста книга автора в такому жанрі) суть літературно-мистецької творчости, як і трагізм теперішнього стану людини, проблеми свободи і сенсу існування.
Прагнучи пізнати красу і правду життя, Петро Сорока захоплює в поле свого бачення величезні обсяги реальности: події, твори найрозмаїтіших авторів, люди – і його зацікавленість усім довкіллям і внутрішньою картиною світу – власного і цілого народного – жадібно пильна, доконечна, глибоко сутнісна.
З огляду на пекучу актуальність думок і проблем, що їх зачіпає автор, читач безумовно стає співучасником творчого і водночас суперечливого дійства.
Петро Сорока якось дуже природно досягає в своєму творі чи не найголовнішого і відновлення, оживлення почуття цілісності національного духовно-культурного простору. Він шукає себе і спонукає читача також знайти себе в картині світу, якою є наша сучасність, що твориться нашими думками, діями, нашим мистецтвом слова і образу, відчути себе відповідально присутнім у ній, і здобути в собі нові сили для само осмислення, для пізнання того, які ми є, який світ пролонгуємо в майбутнє, яку особисту вістку посилаємо в життя.
Раїса ЛИША

Пасе старий дід-хуторянин корову і співає Літургію. Для кого? Для птиць і дерев, для корови і бджіл, для незримих янголів у небесах і власної душі.

З-поміж тих кількох тисяч студентів, що пройшли перед моїми очима за більш як десять років викладацької роботи, лише у двох було, так би мовити, не життя, а житіє. І обидва стали послушниками у чоловічому православному манастирі Московського патріярхату. І це змушує мене з болем і сумом припустити, що існує добре продумана і досконало розроблена
ловитва отаких наївних і чесних юних душ, якщо вже отут, в Галичині, потрапляють в їхні сіті кращі з кращих, чистіші з-поміж чистіших.

Не так вже багато світів у мене – ліс, село, поле, хмари, небо, зорі...
Але це справді безмежні світи, які можна відкривати і описувати, допоки життя.

З-понадрання іду на Парипси.
Шпигуча роса. Продимає вітер. Прояснюється притуманена даль.
Прошу зустрічного чоловіка показати дорогу.
- А нащо вам туди? – дивується він. – Я ось тут живу все життя, а там не був. Нічого цікавого не побачите, усіх виселили. Глушина.
- Мені цікаво подивитися...
Він стенає плечима, але дорогу показує.
Навколо краса невимовна. Соснові ліси під зачерленими небесами.[…]
Димок в'ється біля лісу.
Несподівано шлях перетинає ріка. Міжбережжя, поросле лепехою і очеретом. Жебонливі джерела. Тут, безперечно, було село. Шукаю хоч якихось його прикмет і натрапляю на
зчорнілу засохлу яблуню. Страшний і вражаючий символ. Навколо тільки вив'ялені трави, що сягають майже по коліна, і скелет яблуні. Здається, вона померла від туги за людьми.

Нинішні Парипси – це шість хатинок, загублених у лісі, такий собі виселок. […]
Людей у Парипсах можна полічити на пальцях рук: Марія і Микола Малиновські, неодружений лісник Володимир Ямборко з вісімдесятирічною матір'ю, баба Євдоха, старенькі
Марта Шокало, Степан Білець – оце і всі. Люди рідкісні, горьові...
Це ті, що відмовилися переселитися у Немирів або віддали свої квартири дітям. […]
– Вони появилися тут на Кирила, – розповідає дід Степан. – Нашельці. Дикуни. Ординці. Наробили галасу, крику і безладу. Загалайкотіли. Світ якось одразу померк. Усе
перевертом. Сказали вибиратися через дві години. Люди виносили нажите добро з хат і складали на вози. Через дві години солдати почали зривати соло’мяні стріхи, вибивати
двері й вікна. Ми зрозуміли - вороття не буде. Командував одутий, як жаба, якийсь військовий копітан. Бігав як оглашенний. Штиряв усіх під ребра пістолем.
Деякі хати одразу ж почали валити тракторами і танками.
Потім нас привезли у Немирів, скинули під високими мурами і... забули. Справжнє вавилонське стовпотворіння. Ковізнемо один день, другий, третій. А тут ще пішли сівкі дощі.
Світ отьмарився зовсім. З горя люди зчорніли, і почали поволі тікати в рідні села. Будь-що-будь. Спершу поодинці, а потім і гуртом, здебільшого уночі, коли охорона спала.
Повернулися і ми, хат немає, то збудували дерев'яну буду. Таких будок виросло з добрий десяток. Тоді знову налетіли військові, попалили ті буди, а нас у тюрму. Відсиділи ми
два роки і повернулися в Немирів. Після смерти Сталіна знову сюди перебралися. Якось збудували сяку-таку хату і з тих пір уже безвиїзно живемо тут. Ніхто нас особливо не
турбує. Тільки переконували переселитися у Немирів, дали там будиночок, але в ньому поселилися наші діти, а нам хочеться тут умерти. Бо ми ж у Парипсах народилися і цю
землю обожуємо. Це треба розуміти... Коли ідуть воєнні вчення, то танки шугають навколо нас, як оглашенні, й стоїть такий гул та шум, така пальба, що іноді шиби вилітають, але ми
вже до цього звикли.

Стою на простогоні, де колись був центральний майдан села Біла Піскова. […]
У широкому лісовому видолинку збереглося тільки джерело святої Параскевії, де за Австро-Угорщини 12-річний дівчинці явилася Богоматір. Після цієї з’яви 27 сімей відділилися од
села і заснували присілок З’явлення. […]
На джерелі у глибокому лісі невеличка дерев’яна капличка.
Тиша особлива – хочеться говорити пошепки. Місце Божої благодаті.
На цямринні – неполохливі ящірки.
Десь вавкнув сич. Але навіть цей глухий голос звучить хорально.
Важко уявити собі, що тут колись вирувало життя, стояв храм, до якого сходилися люди з усіх околиць...
Нині навколо ні душі.
Тільки дзумрять оси і метушаться маленькі зелені ящірки.
Але ця земля прив’язує, і хочеться тут побути якомога довше.
Часу ніби не існує, справді потужне святе місце.

Денис Свищ, на прізвисько Ураган, служив у так званих беріївських військах, охороняв концтабори. Війська елітні, а отже забезпечення і все інше «по вищому розряду». Почувався
майже щасливим, вважав, що йому неабияк поталанило в житті, мріяв про добру кар'єру.
Але одного разу побачив серед арештантів рідного брата Тараса.
- Як таке могло статися? За що?! - допитувався.
Брат розповів страшну правду - і він прозрів.
Вирішили разом тікати, розробили добрий план.
Це видається неймовірним, але їм пощастило - вони добралися на Україну.
Воювали в УПА. Брат загинув разом з Климом Савуром на Рівненщині.
А Ураган переховувався до незалежности. Дожив до наших днів.

Талант – це любов.
Де зневіра, занепад, безвір’я і ненависть – там нема таланту.

Що таке поезія, я не знаю, але я знаю, що таке світ без поезії.

Треба прагнути писати „для найпросвітленішої людяности”, осягаючи „найдозріліші вершини думання”, доростати до „людей хрещеного миру” (за Баркою)

Хто може сказати, скільки часу протримається в історії літератури той чи інший твір. Все це оповито туманом. Перед вічністю усе написане – ніщо. Зникають цілі народи, континенти,
цивілізації і планети, то що вже говорити про книги.
Але велике серце і світла душа – вічні. Християнин це знає і має пам’ятати завжди, за яку роботу він не брався б.

Хіба у нас існує справжня ієрархія художніх цінностей, хіба таланти піднесені на ту висоту, на якій повинні стояти, а сірість відсунута на марґінес? Скоріше усе навпаки. Кланові
інтереси, групові розбірки, свідома нівеляція справжніх мистецьких цінностей створюють відчуття бедламу і навіть хаосу.

Ніхто не добрий, окрім самого Бога, каже Ісус.
Але прагнути стати добротворчою натурою – це найвища мета і найбільше щастя.
Зімітувати, підробити доброту неможливо. Вона є, або її немає.
У Шевченка це визначальне.
І в Олеся Гончара теж. Тим і великий.

Економічний проґрес аж ніяк не пов’язаний з духовним поступом. Може, швидше навпаки. Але наші недалекі інтелектуали вбачають саме таку закономірність: ах. ми відстали від
европейського проґресу і від европейської культури.
А між тим, може, саме завдяки нашій культурі ще є у цьому світі духовність, доброта, любов і євангельське милосердя...

Культурний світ уперто не помічає України. Поклади духовного золота залягають все глибше у рідну землю. Залишається втішатися тим, що золото завжди золото.
А наше слово дожило до смерти,
Але для світу й досі ще не є...
(Ліна Костенко)

Вірю, що шлях до Бога веде через Красу.
Тому апології потворности в мистецтві не приймаю.
Сподіваюся, що розходження між Господом і його антиподом відбулося через ставлення до Краси. А отже – Добра, Правди, Гармонії.

У Шевченка життя – ніщо, „коли нема серця з серцем розмовлять”. Єдина справжня розкіш, яку може подарувати людині доля – вірне серце. Велика справжня людська радість і
нетлінне багатство.

У літературу приходить хворе покоління.
Відбувається не просто протистояння батьків і дітей, іде потоптування батьків психічно ненормальними дітьми.
В Україні, на щастя, це ще не набирає таких абераційних диких форм, як в Европі, але нездорова тенденція наростає. Вона не просто лякає мене, вона навіть навіває жах.

„Релігія і Мистецтво – це дві доньки Господні, дві сестри, - писав в одному з листів Іван Шмельов. – Старша – Релігія...” […]
Нахаби і розумники ніколи не стануть художниками, в широкому розумінні. Тільки – „смиренні”, ті, хто трепетно вдивляється в „Тайну”. Сухість духовна не може творити, може тільки
копіювати – таких більшість...”

У більшости молодих письменників немає віри в людину, а отже – віри в душу.
А без такої віри – письмо безцільне.

Важка голова і на душі камінь. Ніби й без видимої причини все це, а позбутися тягаря неможливо.
Важкою тінню нипаю по хаті.
Вікна затягнені льодинцем – морозище на дворі аж холодні протяги гуляють по хаті. Прохукую вузеньку лунку і перше, що кидається у вічі – дві пташки на подвір’ї. Таких ще не бачив
у Петриківському лісі: завбільшки, як голуби, пір’я сіре з синім відтінком, довгий бурий хвіст. Спостерігав за ними якусь хвилину й одразу просвітліло на душі, ніби небесне світло
пролилося в душу. А, може, й справді небесні птиці несуть горне світло?

Цієї лютої зими до нас із лісу почали прилітати незвичні птиці – схожі на диких голубів, але з яскравішими відтінками пір’я: темно-фіолетове переливається з світло-бурим. Жаль, що
не можу назвати їх по імені. У них є справді щось райське, і здаються вони посланцями з іншого світу. Серед цієї немилосердної зими, у вирі снігової шарги, вони – як видіння, як сон.
Намагався підгодовувати їх, але хижі ворони завжди випереджують їх і проганяють зловісним карканням.
Виглядаю їх як вісників весни, тепла і нової надії.

Якщо в селі у давнину появлялася людина, що вела аморальний спосіб життя, її виганяли за межі села, щоб не подавала поганого прикладу.
Нині все у розтлінні.
А ще література та інші види мистецтв підсилюють цю тенденцію. То де візьмуться здорове суспільство і здорова людина?

Земля і все на ній створене на подив людині.
Життя надто коротке, щоб намилуватися і надивуватися красою світу. Але скільки людей ще за життя втрачають цю здатність.
Треба берегти, як найдорожчий скарб, оте уміння дивуватися і захоплюватися.

Василь Кук, останній командир УПА, замовив мені книгу про життя Святомира Фостуна. Я охоче погодився, бо з Фостуном мене в’язала давня дружба і почуваюся його боржником.
[…]
Родина Фостунів дивовижна: чотири сини і донька включилися в боротьбу за соборність України, і всі пройшли своїм голготним шляхом. Старший син Микола загинув у Січових
Стрільцях, Григорій – розстріляний у 1941 році в Дем’яновому лазі, Максим і Святомир воювали в УПА і еміґрували на чужину, сестра Парасковія, як зв’язкова УПА, отримала 25 років таборів. Постраждали і їх діти, які також не могли залишитися осторонь: одних закатували, інших розстріляли, треті пропали безвісти...
Фостуни жили хутором, далеко за селом, який заклав їх батько – Іван, що був великим книжником і господарником, володів сімома мовами. Де сьогодні можна знайти такого
селянина?!
Нині від хутора Фостунівки не залишилося ні сліду, ні прослідку. Радянська влада зробила усе, щоб до пня винищити цей рід, але, на щастя, світом керує не темна, а вища Господня
сила, і сьогодні насіння цього роду розсіялося по всій Франківщині, а, може, й Україні – десятки внуків і правнуків...
Це сіль землі.

У полях перед Зборовим колись похоронили козаків, що загинули у Зборівській битві 1648 року. Час стер навіть кам’яні хрести, а за радянщини їх вивезли звідти й поле розорали.
Але людська пам’ять дужча за час, а геноцид і поготів.
Леґенди про це кладовище досі живуть в народі, і мрія насипати тут символічну могилу не пригасає в серцях місцевих ентузіястів. Кажуть, один учитель домагався цього за радянської влади, але кагебісти залякали його.
Нині це поле поросло бур’янами.
Але потужна духовна енергетика відчувається – очі мимоволі повертають у ту сторону і душа наповнюється незвичними відчуттями.
Навіть не знаючи про те, що тут були козацькі захоронення, я завжди переживав у цьому місці дивні піднесені відчуття. Так було у мене тільки у тій місцевості під Бродами, коли я ще
сном-духом не відав про Бродський котел.
Душа наша не мовчить.

Огида перед гріхом у духовної людини сильніша за біль.
На жаль, більшість людей ніби засліплені й не бачать того темного, що тягнеться за ними, не жаліють про скоєне, не хочуть змінюватися...
Мабуть, тут теж потрібне осяяння, важке доростання і вища Божа благодать.

У товаристві київських письменників бродили Тернополем.
Один з письменників каже:
- Яка досконала жіноча краса! Але все у жінці створене так, щоб погубити чоловіка, знищити його.
Я був просто шокований такою логікою.
Адже майже усе своє свідоме життя живу в переконанні, що жінка створена для того, щоб врятувати чоловіка. Ось і недавно наткнувся в одній релігійній статті на твердження, що
коли чоловік потрапляє в пекло, а жінка в рай, то вона його звідти витягує.

Сонце сідає. Це вже неабияка подія в житті. Попереду ніч і невідомість. Як смерть, якої не уникнути, але і вічність...

Не можна зранити когось, не зранивши себе, завдати болю і гіркоти, а самому залишитися неушкодженим.
Кожен постріл рикошетом поціляє у власне серце.
Принаймні так у мене.

Якщо колись сформую свої заповіді письменника, то не на останньому місці буде стояти такий постулат: у літературі треба поводитися так, як у храмі.
Це не означає, що треба тільки побожно молитися. Храм також доводиться прибирати, вимітати з нього сміття, виганяти міняйлів. Але у всьому має бути відчуття побожності, бо слово – у Бога. (Прибираючи капличку).

Книгу можна замовити за адресою:
СОРОКА ПЕТРО, 46018, а/с №438, м. Тернопіль-18. E-mail: soroka@home.te.ua

Можливо, саме через це Феофан Прокопович уславлює Мазепу: "як гідного спадкоємця Володимира Великого". Однак Володимир визнається російською Православною Церквою як рівноапостольний князь. Мазепі – анатема від тієї ж Церкви. Володимир вважається державником, який для зміцнення Держави закликав Церкву. Іван Мазепа, швидше, Державу-Братство хотів припасувати до одвічних національних потреб переслідуваного українського Православ'я. Та можливо, головна, особливість полягає в тому, що Іван Мазепа так само як і Володимир Великий понад усе особисте, вболівав за долю української Православної Церкви. Улюблений вираз Г. С. Сковороди "Плоть нічтоже. Дух животворящ" в універсумі Івана Мазепи і в діях Володимира Великого здобув своє адекватне й перспективне майбутнє виявлення.
У своїй діяльності Мазепа виступає як консерватор-християнин. Але, як і властиво було бароковій українській культурі, консерватизм духу вдало і органічно поєднувався у нього з новаторством буттєвим, загальнокультурним.
З добою Мазепи було зв'язане відродження старої української ідеї Київа – „Другого Єрусалима”. Якщо паралель з Римом або Константинополем ґрунтувалась на зіставленні Держави-Церкви або – частіше – на зіставленні імперських столиць та державної міці, то у розгляданому випадку, навпаки – паралель була можливою не на історичному, чи політичному, а лише на сакральному ґрунті. Київ та Єрусалим розглядались не як державні, а як сакральні міста, до заснування, функціонування і майбутнього яких має стосунок Божественне начало.
Мазепа розумів, що духовний і буттєвий порятунок України залежить від того, наскільки адекватно осягне вона своє духовно-культурне лідерство в православному світі. Не в останню чергу й через це Мазепа особливо дбав про відродження Київа як духовної столиці України і православного світу: „не можемо не згадати старокиївських соборів – св. Софії й Успіння... Золотоверхого Михайлівського манастиря, Троїцького собору Кирилівського манастиря, Троїцької надвратної церкви Лаври, перебудованих Мазепою, ані нових мазепинських соборів та церков, збудованих ним у Київі ( собори св. Миколи в Пустинно-Миколаївському манастирі, Богоявлення у Братському манастирі, Всесвятська церква Київо-Печерської Лаври..." – зауважує проф. Оглоблин. Як випливає з цих слів, Мазепа не просто як ніхто з інших гетьманів дбав про відродження київо-руської православної духовности, але, головне, цілеспрямовано будував нову духовну Україну.
Київ для Мазепи не просто сакральне місто, але й центр, який має минуле і майбутнє, а в теперішньому часі потребує не лише збереження, але й підготовки до пори майбутнього квітіння. У цьому випадку маємо справу не з політичним, а багато вищим від політичного, задумом українського мислителя, який розбудовуючи Київ, починав якраз із церков та манастирів, а не скажімо, із державно-урядових споруд, добре розуміючи їхню вторинність у справжній градації цінностей. Схоже явище ми спостерігаємо в діяруші Петра Могили, праця якого могла бути прикладом для стратегії Мазепі.
Органічним продовженням духовно-культурного зміцнення Київа стала турбота І.Мазепи про освіту, яка своєрідно продовжувала традиції Петра Могили та його сподвижників. О.Оглоблин так пише про це: "В Київо-Могилянській Академії "цвіченіе всякому із малоросійських дітей хотячому учитися походит", як писав гетьман Мазепа. Справді, Академія мала загальнонаціональний характер, охоплюючи всі стани української людности, від гетьманича до звичайного посполитого. Але насамперед тут формувалися кадри української провідної верстви. Гетьман Мазепа віддав сюди в науку своїх небожів...Тут вчилися їхні діти, і ця традиція збереглася майже до кінця Гетьманщини...В академічних конґреґаціях формувались ідеї, які визначали політичну ідеологію козацької аристократії". Ця розлога цитата дає уявлення про те, яке місце займала в стратегії духовного відродження Мазепи концепція культурно-освітнього формування духовно зорієнтованої особистости, що мала витворити   шляхом     ретельної виразно   індивідуалізованої селекції   провідну верству. Це була концепція унікального, не поширеного тоді в Европі сполучення принципу родово-шляхетного   відбору   до   провідної верстви   із демократичним, але не егалітаристським в суті принципом єднання у цій верстві і небожів гетьмана і дітей старшини, і "посполитих", але обдарованих дітей. Можливо, саме тому ці люди довго визначали обличчя метрополії вже в Москві та Петербурзі. Слід зауважити, що це кадрове надбання було можливо одним із найкоштовніших, але вимушених дарунків Гетьманщини Російській імперії.
У розглядану історичну епоху, одначе, така візія перспективи духовно державної експансії української еліти не справдилась і, певне, справдитись не могла через несформованість за браком часу концептуальних ідеологій духовних устремлінь цієї щойно лиш формованої провідної верстви. Українська еліта тоді, певне, не встигла до останку усвідомити себе українською. В той самий час, скажімо, у тодішній Польщі такої проблеми не існувало. Мазепа не міг не розуміти, що виграти герць за право України лишатись культурно-самостійною можна не стільки на полі звичайної, скільки на полі духовної битви. Тут Київу і новій провідній верстві нації відводилась чільна, але не пропаґована широко роля.
Гуманізм Мазепи – явище справжньої Просвіти, де домінує Слово Боже, яке визначає людські діяння. Він не відриває гуманістичну ідеологію від її основи –християнської віри, як це наприкінці ХVIII століття зроблять його світоглядні опоненти французькі просвітителі (Дідро, Руссо, Вольтер) та російська імператриця Єкатерина ІІ, яка продовжуючи наміри пізнього Петра І, взяла на озброєння їхню ідеологічну систему, де Богові не залишалося місця. Православне людинолюбство Мазепи — також особлива складова частина того альтернативного шляху, який він пропонував абсолютистській Европі, що прямо простувала до Просвітництва і революційних згарищ.
...Коли Дмитро Туптало видав у 1695 році другу частину своїх "Четьїх Міней", Мазепа, посилаючи їх московському патріярхові, просив його дозволити продовжити авторові його працю... В післямові до "Четьїх Міней" автором зазначено: " за благополучного владінія...обоих сторон Дніпра, Запорозких Гетьмана и славного чину святаго Апостола Андреа, Кальваліра, Ясне Вельможна Его Милости пана Іоанна Стефановича Мазепи”.
Сам факт щирої вдячности І.Мазепі з боку одного з найбільш шанованих українських святих і митців-мислителів (досить того, що за його творами здобував собі духовну й звичайну грамоту Т.Шевченко) понад усі інші арґументи доводить неперебутню значимість духовно-гуманістичного просвітительства Мазепи. Але посвідчують таку своєрідну гуманістичну гетьманову концепцію і інші чинники. Серед них повсякчасне сприяння гетьмана українському книгодрукуванню та доланню московських цензурних перешкод. Книга в добу Мазепи здобула таке саме вирішальне значення, як концепція Держави – Православного Братства з центром у Київі, як концепція духовно зорієнтованого гуманізму, як мазепинська архітектура. Власне, сама жанрова широта мазепинського книгодрукування є одним із пам’ятників його добі.
Без перебільшення можна стверджувати, що саме книга була підвалиною для всіх перелічених вище стратегічних концепцій гетьмана. Вона була джерелом і, водночас, засобом досягнення його далекосяжних ідей. "Гетьман Мазепа визначався як великий книголюб і меценат тогочасних видань. Як книголюб мав він в Батурині власну добірну бібліотеку, в якій запримітив французький дипломат Жан Балюз у 1704 році багато латинських книжок. Книжками обдаровував гетьман бібліотеку Київської Академії, як також обдаровував ними різні церкви і особи... це саме робила і його мати, що в 1687 році обдарувала членів царського дому молитвенниками й акафістами".
І.Мазепа, як культурний діяч, в стратегії поширення української книги (наприклад, хоча б тоді, коли він звертається до московського патріярха по дозвіл на продовження "Четьїх Міней") продовжує традицію своєї матері, можливо, не лише її, поширюючи український вплив на московську еліту. Ця тенденція,   що набрала за часів   його гетьманування, і в попередній період, мало не ознак державної політики, спричинилась до появи того явища, яке митрополит Іларіон визначив так: "Ще більше за людей посунули на Москву українські книжки. Своїм змістом вони були на Москві великою новиною і тягли до себе всіх освічених людей. І книжки наші хутко розійшлися по всім Московськім царстві, вкрили всю велику державу. Книжки до читання, книжки церковні, шкільні підручники, наукові твори – все це сунуло на Москву   з   України"!
Українська книга стає одним з пріоритетів діяльности гетьмана і зовсім не випадково, що близько до тієї пори один з чільних українських духовних діячів Інокентій Гізель подає "клопотання, аби скасували мито...на нашу книжку в Москві". Розвиваючи традицію книгодрукування, Мазепа стає, як справедливо зауважує М. Андрусяк," меценатом ...видань, тобто поширює свою християнсько-візіонерську концепцію дару на ту сферу, де вона була вкрай необхідною – на сферу утвердження Духа і Слова”. Дарування Україні й православному світові загалом української книги – акт знаковий для духовно-культурного універсуму Мазепи: "Лубенський манастир одержав від гетьмана дві прегарно видані Євангелії, переяславська катедра при Вознесенському манастирі –Пересопницьку Євангелію... У 1688 році Мазепа й архимандрит Варлаам Ясинський післали кн. В.Голіцинові книгу "Вінець Христов" Антонія Радивіловського...надруковані в Печерській Лаврі в 1697 р."... Мабуть видані коштом Мазепи і "Псалтир"(1697) і "Октоих"(1699). В батуринському манастирі перевидано його коштом пояснення Григорія Двоєслова на книгу Йова (1700)”.
Книга мусила, за Мазепою, бути таким   самим оборонцем українського духовного простору й унікальности нашої культури, як і Православна Церква, як і освіта, як і духовно і національно свідома провідна верства. Таке ставлення до книги було б зовсім не зайвим і на початку XXI ст. в Україні, де література про рідний світогляд рідною мовою займає жалюгідні острівці.
Як стратегічно мислячий український візіонер і державний діяч Мазепа добре розумів ту велику ролю, яку становили написані з проукраїнських, але об'єктивних і неупереджених позицій літописи, де всеохопно відбивалося б життя нації. Саме тому, літописна література, яка мала добрі передумови в українській словесності ще з часів Київської Руси та й від початку ХVІІ ст., в добу Мазепи набуває свого найбільшого розквіту. Літописи як специфічна ділянка історичної й літературно-образної національної культури, не менше від інших книг, а можливо у дечому й більше – оберігали національну ідентичність не лише в епоху сучасну Мазепі, але й в незмірно більш віддалені в часі епохи. Саме тому, можливо, їм, літописам Мазепиної пори, судилася чи не найскладніша доля – переслідування з боку тих, хто добре розумів (не гірш від Мазепи) їхню неперебутню цінність для національного розвитку й Відродження.
"Дуже характерний для мазепинської доби інтерес до історичних студій, українська політична думка залюбки послуговується історичними матеріялами та аргументами”, - зазначає проф. Оглоблин. Ця констатація вказує, поміж іншим, і на історіософський характер політичної та культурницької діяльности гетьмана, який в сьогоденні відчував потребу закоординувати у семіопростір "великого часу" (С.Аверинцев) буття своєї нації. Політика диктувалась, як це прикметно для візіонера-філософа, історією, а не навпаки.
Ця риса уваги до української й світової давнини була притаманна не лише гетьману, але й інтелектуальній еліті його доби.
Мазепа як діяч культури не міг не орієнтуватись на добу Хмельницького, яка, крім іншого, може бути названа і епохою Київо-Могилянської Академії і епохою митрополита Петра Могили та відродження гнобленого Православ’я, епохою українських братств. Тобто епохою духовно-культурного відродження нації, яка спричинила появу національно-визвольного руху. Цей досвід був одним із найцінніших надбань в історії України з огляду на стратегічні концепції гетьмана.
Зауважмо, праці істориків мазепинської доби, навіяні тими інтересами, проблемами й настроями, що панували в культурно-політичному житті мазепинської України, були не "козацькими літописами", як ми їх ще досі...називаємо, а справжніми історіями прагматичного характеру з виразним нахилом до історичної і навіть філософської синтези...". Універсум Мазепи тут виявився нехай і опосередковано, але безпосередньо виявилась доба його відкриттів. Саме тому проф. О. Оглоблин, заперечуючи назву "козацькі літописи", цілком схвально ставиться до терміну "літописи доби Мазепинського Бароко".
Граб’янка, Величко, на думку багатьох дослідників, сформувались якраз в епоху Мазепинського Бароко, то ж не дивно, що традиції літописної літератури багато в чому схожі із складною історіософською та філософсько-психологічною синтезою світу поезії самого Мазепи, яка без сумніву справляла значний вплив на розвиток світобачення й естетики його епохи. Принаймні, перегук духовних шукань Мазепи й концепцій авторів літописів є очевидним.
Присвяти Мазепі – це не лише окрема галузь літературної творчости, але й культурний феномен українського Бароко, адже їхня стилістика, позірно схожа з европейськими взірцями, все ж по суті відрізняється від них через відсутність абсолютистського обожнювання Мазепи як монарха, як "короля-сонця". Звертає на себе увагу й той факт, що часто у присвячених гетьманові творах згадується образ винограду, "виноградаря", "виноградника". Цей промовистий образ-символ, характерний для духовно-культурного універсуму Мазепи, засвідчує паралель з євангельським образом "виноградника" як Божественного Саду, а Виноградар – Сам Господь – невтомний садівник, трудівник на метафоричному мисленному полі України.
Виноград, насаджений Христом (С.Яворський), на думку панегіристів Мазепи, повинен був зрости в Україні, як у новітньому Православному Братстві-Державі. „Домовіт благий” – це й метафора Мазепи в епоху Бароко. "Домовіт" – людина, яка замість блукати світами, надає перевагу побудові Дому, який розглядається і як Храм Господень і як Держава Духу. Не слід випускати з уваги, що якраз в епоху українського Бароко наповнюється новим змістом євангельська концепція Саду (сковородинівський "Сад Божественних Пісень" – це радше підсумковий етап процесу Барокового переосмислення ідеї Саду як гармонійної єдности в суспільстві, де кожна частина неповторно плодоносить. Власне, мазепинська епоха й мала в культурному пляні в основі ідею розквітання нових людей-універсумів, справді Божих людей, таких як св. Дмитро Туптало.
Зауважимо й таке: лише унікальний внесок гетьмана у розвиток національної духовности міг "змусити" св. Дмитра Туптала написати панегірик родовому гербові гетьмана. Так само як жодна (а тим більше така неабсолютистська як у гетьмана ) влада не могла змусити безіменних майстрів вмістити "дереворити з образом патрона гетьмана, св. Іоанна Предтечі...молитву до святого за гетьмана ...Після цих ритин є передмова до читача... про Мазепу: "достойно реши древніє словеса: не бисть прежде всего подобен ему и по нем не будет..."
Після передмови вміщено ще один вірш-панегирик гетьманові при відбитці деревориту Божої Матері на тлі Мазепиного гербу..." Як бачимо, семіосфера вшанування І.Мазепи тут вже виразно не світська (оди, панегірики), а духовна у прямому розумінні терміну. Вона закоординовується у семіопростір, де згадуються святі імена Іоанна Предтечі і Пречистої Діви. Для духовно вихованої, духовно мислячої людини Бароко таке згадування імени Мазепи було не випадковим.
Згадування "древніх словес" також символізує закоординованість устремлінь і подвижництва гетьмана у духовний простір раннього християнства в світі та в Україні-Русі. В з’язку з цим згадаємо й таку історичну метафору, яка, без сумніву, була відома авторам молитовного звертання: "Київо-Софійський Собор...збудований українським Ярославом Мудрим коло 1017 року... В ХVІ ст. Собор був мало не зруйнований з недбальства своїх та уніятів... він стояв тоді без поверху, дощ лив усередину...Митрополит Петро Могила обновив цей храм і привів його до порядку. Гетьман Мазепа своїм коштом знов обновив Собор і таким він лишається і тепер. Дзвіницю Софійську збудував Мазепа тут, його і дзвін". Ця промовиста історична метафора, як і діяльність Мазепи як Будівничого і Церковного мецената, краще від будь-яких слів засвідчує глибоку правомірність згадування імені Мазепи не лише у світських панегіриках, а й у молитвах за нього.
Звернемо увагу й на такий специфічний бік культурного універсуму Мазепи, як літературно-художнє експериментаторство – як спосіб вираження естетики доби і фактор, що відповідає самому духові внеску Мазепи у формування культурного феномену українського Бароко. За допомогою Мазепи постала чернігівська папірня, що постачала папір для тогочасних українських видань. У складеному польською мовою вірші-панегірику...Мазепі говориться про ролю гетьмана в організації чернігівської колеґії, йому завдячувала чернігівська колеґія свій розквіт.
Вдячність ченігівських культурних діячів гетьманові викладена у незвичайній навіть з погляду барокової естетики формі, де науки ("кляси") висловлюють подяку. Сам зміст панегірика доволі традиційний, але звертає на себе увагу те, що подяка Мазепі   виконується   у   площині   "дар матеріяльний, але   задля   духовного – дар – дар   духовно-словесний”... Вдячність гетьманові не є подякою, а виступає у ролі дещо більшого – вшанування   його   духовного   подвижництва,   пошани   його   дару   без сподіваної    відплати. Загалом, характерне для античної та ренесансної поетики вживання давньогрецьких мітологічних асоціяцій (зокрема – з богами)    тут    набуває    ознак    геральдичного    вшанування    родового українського аристократа, що ніби   утворює окрему смислову одиницю панегірика. Мітологічні асоціяції ще й виконують ролю символічного закоординування   геральдики   гетьманового   родоводу   у   европейський смислопростір. Серед уславлювальних   поезій на адресу Мазепи слід згадати збірку "Зерцало от писанія Божественнаго", видану у друкарні Троїцького Іллінського манастиря 1705 року., де вийшов вищезацитований нами фраґмент панегірика „Зрим Київо-Могилянскія Атени”. Аналогія між Атенами та Академією в Київі до певної міри   незвичайна для   писань   ієромонаха,   виводить   проте, смислову контамінацію "культурницького діярушу" гетьмана на рівень зіставлення ідейного світу античности (зокрема ідей гармонії, людинолюбства тощо) з ідейним світом передової, започаткованої митрополитом Могилою, і адекватно продовженої Мазепою европейської духовної освіти. Символ "Атени" це не лише згадка про освіту, але й пряма вказівка на розквіт в стінах Академії таких "античних" наук як філософія, риторика, піїтика тощо.
В уславлювальній літературі на адресу Мазепи ми не знайдемо, як по тому у Державі на адресу Єкатерини ІІ, вихвалянь його "богоподібности" еtс. Традиція українського Бароко, та і самодостатній універсум Мазепи, не потребували облуди і лестощів. Їм достатньо було реальної згадки про реально зроблені справи на користь Православ’я і України. Якраз тому доброзичливі почуття до І.Мазепи виражались   авторами   здебільшого у формі   "гіперболічних побажань гетьманові".
Такий реалістичний підхід у галузі змісту   не ставав, одначе, на заваді   бароковому   експериментаторству   у   галузі   форми: "...містить Зерцало" лябіринт на пошану Мазепи, де розміщено   961 літеру так, що при читанні зсередини у будь-якому напрямку   виходить   усе речення: Іоан Мазепа, гетьман Малоросійской землі". При цьому "лябиринті" вміщено латинським і слов"янським двовіршем побажання, аби гетьман стільки років був "вождом, скільки помічається літер в ясному його імені". Як автор багатьох неординарних культурософських концепцій та діянь, Мазепа не міг не усвідомлювати, що загальний прогрес і провідне становище національної культури та літератури великою мірою залежить і від того, яким чином буде розгортатись культурне експериментаторство, а також від того, яким за якісно – новаторським рівнем воно буде.
Сама форма інтелектуальної гри є прикметною для Барокового і для Мазепиного універсуму, адже крім суто інтелектуального вправляння у семіосфері тексту, вона давала можливість смислового розширення концептуальної основи, розкривалися нові обрії осмислення. Цілком зрозуміло, що такий тип панегіричного уславлення можна було подавати лише на адресу людини, яка здатна його адекватно зрозуміти, оскільки й сама була активним учасником й творцем правил такої вишуканої інтелектуальної гри.
Слід погодитись із визначенням О.Оглоблина: "Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві в літературі, але й в цілому культурному житті гетьманської України.
Це було Бароко українське, бароко – близький родич західньоевропейського, але разом з тим свій національний власний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи". Зрештою, поява Шевченка - якоюсь мірою наслідок всеохопної духовно-культуротворчої праці великого українського православного Гетьмана.
Мазепу, як універсум особистости, можна вважати проєкцією загальноукраїнського культурного універсуму в трансцендентальну незнищенність, у вічне тривання України в семіопросторі світової культури. Мазепа вдало здійснив свій духовно-національний культурний проєкт, і тому, нехай не здається наступне твердження дещо зухвалим: проєкт політичний був вже менш важливим. Менш важливою була навіть його поразка, адже головне вже було здійснене. Зерна, посіяні в грунт українського поруїнного суспільства, мусили і вродили несподіваним для когось, але ж, певне, сподіваним для нього самого щедрим врожаєм.
Світ відгукнувся на культурний феномен Мазепи більше від України, тому що був більш вільним порівняно з нею. Україна, проте, відгукнулась більш глибинним зв'язком і саме тому, більш потужною луною. Недарма ж і понині для речників імперії ми понад усе „мазепинці”. Чи може бути проте, більша правда і більше визнання, ніж ці слова про український народ і великого гетьмана?

Варто українцям повчитись у нишків
Недавно один з канадських телеканалів показав репортаж про одне з індіянських племен на території провінції Британська Колюмбія. Плем'я нишки нараховує всього трохи понад 6000 членів, але, з-поміж 50-ти індіянських племен, воно стоїть найкраще щодо врятування власної мови. Нишки мають свою школу, де плекають свою мову, пісні, звичаї. Репортаж подав кілька інтерв'ю з членами цього племени, які підкреслювали важливість збереження власної мови, бо, згідно з їхніми словами: "зникнення мови – буде зникненням нашої ідентичности, ми втратимо частину нашої культури, нашого я".
Коли я слухав цих мудрих представників малого індіянського племени, пригадалася сучасна аґітація російськомовних та інших неукраїнців в Україні „за другу державну мову”. В народі є прислів'я: "Пусти свиню під стіл, то вона полізе на стіл!" Бо ж Україна просто засипана російськомовними газетами, журналами, літературою, радіомовленням та телебаченням.
Виходить так, що всякий зайда в Україні має більше відваги виступати проти української мови, ніж корінний українець в її обороні. Ярлик "буржуазного україн ського націоналізму" настільки сидить у підсвідомості багатьох, що вони бояться виступити на захист своїх законних прав.
Для України міг би найкращим прикладом послужити Ізраїль, який протягом 50-ти років вивів націю на світову арену і то з одною державною мовою для всіх громадян. Такі політики як Янукович, Вітренко, Шуфрич, Медведчук та багато інших, серед яких комуністи, зокрема, виділяються тим що, при першій нагоді переходять на російську мову, не мали б найменшої можливости потрапити до Кнесету.
Отакий феномен властивий тільки українцям, вихованим у зневажливому ставленні до рідного.
Але мова – це Дар Божий. Саме це потрібно донести до тих „захисників” іншої мови, які виросли на українському хлібі і молоці, а от мова їм не смакує! Як своє плекати і поважати, варто повчитися навіть у такого малого індіянського племени, як нишка.
Йосиф СІРКА,Торонто

Відійшов у вічність парох нашої зеленогірської православної церкви отець Антоній Габура – людина, яка єднала довкола себе людей. На похорон, а скоріше на похоронну Літургію, прийшла велика скількість людей, серед яких були православні і греко-католики, всі наші люди, яких доля в минулому жорстоко вирвала з улюбленої Лемківщини і Надсяння й насильно кинула в чужину.
Просимо Бога, щоб дав нам мудрих священиків, як отець Антоній, які б творили і помножували нашу єдність з усім українським народом, що був охрещений понад тисячу років тому, з нашою вітчизною, пісні якої ми так само тут співаємо.

Указ Президента України „Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру” прес-служба президента оприлюднила 30 грудня 2005 року. У ньому перечислено увесь комплекс заходів, які необхідно здійснити для відновлення Софії Київської – символу єднання української нації.